Війна з багатоликим звіром

БАГАТОЗВІР 00 (ВИХІДНА ПОЗИЦІЯ)

Звичайнісінький день в одному місті…

ТІБОР:

День розпочався приємно, як завжди, коли наш Томашек удома, адже ми всі любим одне одного. Прокинувшись, ми з Тіною беремо його до свого ліжка, й він нам щось розповідає. Неймовірно, як у цій дитині починає прокльовуватися розум. Я ніс його на руках аж до автобусної зупинки, й у тій штовханині думав про те, чому люди сунуть скопом, наче звірі, самотню жінку з дитиною тут просто затоптали б. Щоб дати своїй родині сісти в автобус, я був змушений турнути кількох, мене ледве не розірвали. Це зіпсувало мені настрій на цілий день, тому вирішив їхати машиною, але проїхав кілометрів чотири, а потім майже чотири години чекав директора. Отакою була того дня їзда — хіба це не роздратує чоловіка? Я відчуваю м’язами потребу зчинити бійку. Спочатку полаявся з начальником гаража, і в такому гнідому настрої подався до шинку, перекинув два пива й два гроги, а потім вийшов на вулицю: жінки позирали на мене, я на них…

ТІНА:

Уже пізно, а Тібора досі немає, цього місяця це вже вдруге… Наш палісадник позаростав кропивою, в кутку громадилася купа сміття, та в моїй душі живе сильне біле переконання, що земля там добра й ми все знову впорядкуємо — обріжемо дерева, перекопаємо й засадимо грядки. Лише на якусь мить я відчула втому… Не хотілось ні про що думати. Переслідувало якесь… наче гніде бажання наїстися, знайти доброго дядька, а потім залізти у гарячу ванну й бездумно лежати. А тоді спати, спати, спати… Без сну я відчуваю себе звіром. Завтра все знову буде гаразд. Наша щоденна війна розпочинається знову.

ЕДА:

Тепла бура річка обминає білу крем’яну скелю, й на мене тисне нещадна необхідність видиратися на неї щодня… Вже пів на дванадцяту, незабаром обід, я стою виснажений перед справою свого життя — «Павутинням», але відчути бодай якесь натхнення мені сьогодні не щастить. Білі радощі надзвичайно нетривкі, крихкі, невловні… Гнідим значно легше, їхній спосіб життя приваблює своєю невибагливістю. Генрі Невіль у своїй робінзонаді XVII ст. твердив, нібито «немає нічого більш природного, ніж бути брутальним ледащо, коли обставини це дозволяють». Безумовно, трохи перебільшено, але в моєму становищі обставини надзвичайно сприятливі. За хвилину дванадцята. Чи треба мені видиратися на крем’яну скелю? Може, краще зателефонувати Леоні й домовитися про зустріч у фотолабораторії, щоб здобути дві гіркі години гнідого забуття? Вечір я потім спокійно згаяв би в родинному колі, а від завтра знову б розпочав наполегливу працю…

ЛЕОНА:

Я люблю свою роботу, навіть коли кручуся без упину від восьмої до дванадцятої, а потім до ночі не можу зупинитись. Мій Станіслав перетворився на нудного запопадливого біляка: після роботи в нього збори, потім він перевіряє в дітей уроки, вечорами гасає мікрорайоном, ремонтує сусідам водогін, до ночі просиджує над книжками, крихту часу на кохання виділяє так пізно, коли я вже здебільшого сплю. Безумовно, я люблю Станіслава. Чому б нам не плюнути на все, не вирядити дітей на вулицю аж до вечора, а самим не забратись у ліжко, прихопивши пляшку вина?.. Тільки ж мій білий Станіслав ніколи собі не дозволить подібного. Правда, я, мов та білочка, завжди маю свій горішок — дві приємні години, проведені з Едою у фотолабораторії. Зайшовши якось туди, я сказала йому, що мене люблять мої діти, пацієнти, лікарі, всі люди, а я люблю їх, мене кохає чоловік, я його теж. Еді я сказала, що ніколи не кохала його, хоча й прийшла сюди. За хвилину дванадцята, я не відходжу від телефону. Раптом Еда зателефонує?

СТАНДА:

Кожен день — це мовби новий старт: я вибігаю з дому бадьорий і свіжий, півгодинна зарядка, холодний душ, на роботу йду пішки, перебуваючи ввесь час на білій хвилі рішучості, концентрації віри та натхнення. Однак у мені знову підіймається гніда протидія: мій «Амбронект» сьогодні, безперечно, відхилять, як «нудну фантазію» (невже остаточно?), а натомість примусять робити «Дикока» (сильно наперчений паштет з м’яса дикого кабана), чи якусь іншу дурницю з шаманського горщика Еди Рогана (котрий дістане за них чергову золоту медаль). Я знаю це і мушу витримати. Коли людина наполегливо робить велику справу, вона повинна здолати на своєму шляху стільки бурих калюж і трясовиськ… Еда називає мене своїм «заступником», і я змушений за нього виконувати всіляку нудну паперову роботу, а повернувшись додому, ремонтувати водогони на всіх поверхах. Леона теж сердиться, бо я її занедбав…

МІХАЛ:

Живу сподіванням зустрічі, яка відбудеться в п’ятницю ввечері, коли прибуде празький поїзд і я побачу море Анілиного волосся. Вона вже півроку вчиться на філософському факультеті в Празі, я теж хочу вступити туди, а поки що вивчаю її книжки й конспекти. Це якесь зовсім нове життя — фантастично прекрасно вчитися разом, коли кохаєш!..

… Уже чотири години сидимо на лаві в парку, розмовляємо про все це, точніше говорить Аніла, а мене її балачки починають потроху дратувати. Аніла розповідає, як вони в Празі ходять із компанією по театрах без квитків, уночі плавають у басейні, а за нею впадають не тільки однокурсники, а й асистенти та доценти, навіть один кубинець і двоє ефіопів. Я тут удень гепаю на фабриці, а вечорами просиджую над Анілиними книжками й конспектами, думаю про те, як ми будемо з нею разом, а вона, виявляється… І це моє «нове життя» починає видаватися мені жахливою фантазією… Краще бути гнідаком, тоді єдина проблема полягає в тому, щоб нажертися, запустити маг і кейфувати…

— Ти мене сьогодні не розважаєш, Міхале, — дорікає Аніла, нарешті усвідомивши, що я мовчу вже добру годину.

— Мені теж здається… А що — треба вже починати?

— Ну, чого ти такий нудний? Сидиш поряд, а поводишся, наче дуже вихований хлопчик, якому слід рано йти спати, — регоче вона мені просто в вічі.

Далі терпіти несила. Хапаю її за патли і з усієї сили тягну голову назад — це жахливо, але цієї миті мені потрібно зробити їй боляче — я все тягну її й тягну, доки вона падає горілиць на лаву.

— Пусти! Не вмієш нічого, крім… Тварюко!

У цю хвилину ми ладні вбити одне одного. Нарешті ми якось угамовуємося, суботу й неділю проводимо в атмосфері білої музики — все чудово. Тепер я боюся, що те… гніде може в нас збуритись будь-якої миті.

ПАВЛА:

Сиджу перед білими дверима приймальні онкологічного відділення, можливо, за мить почую, що в мене рак, і я скоро помру в муках.

Що, як мені звідси втекти, відкласти вирок і просто дожити решту життя? Наповнити його натхненням, насолодою, забуттям… податися до Праги, Будапешта, Парижа, селитись у готелях, знайти собі коханця (Еда ж має коханку), впитись, а потім ковтнути кілька таблеток, заснути в чужому місті й більше не прокидатись.

Сиджу на твердій лікарняній лаві, знову збираючи сили проти звірячої гнідої шкаралупини неспокою, примусу й жаху, хочу віднайти в собі той зоряний світ, про який мені розповідав мій син, озеро всеосяжного спокою, свободи, кохання й сяйва… Збираю сили, щоб знову відчути себе частиною всього безмежного, світлого й прекрасного, що живе вічно… Збираю сили, аж доки починаю відчувати все це в собі. Воно завжди живе в нас, я це вже знаю, воно не покине мене й тепер, хоч би що сказали мені за цими дверима.

Я:

Так, людині стачить мужності й тривалості, щоб не здатися…

Часом мене охоплює гніде бажання лягти горілиць і покинути все, як є.

ТИ:

Ти повинен витримати й перебороти все.

МИ:

Наша сила в розумі, серці, в білому людському єднанні. Завдяки цьому ми завжди перемагали й перемагатимемо. Нарешті, остаточно переможемо.

БАГАТОЗВІР:

У мене грандіозна нищівна сила, я постійно тримаю її напоготові, вона має мільярди видів, що існують безперервно тисячі років.