Війна з багатоликим звіром

І

Мій чоловік гнідий… А може, це взагалі хтось геть інший?..

Щулячись від холоду на кухні, Тіна з жахом прислухалася до звуків у спальні. Тібор, здається, починав просинатися. Щодня відразу після роботи він лягає спати, встає аж увечері, вирушаючи зі своєю компанією в нічні мандри… Тепер уже це відбувається щодня.

За стіною рипіли меблі, щось падало й гримотіло — своєрідна Тіборова розминка, почувся його неприродний сміх, що час від часу ніби захлинався, однак у тих звуках вчувалася якась темна звіряча сила. Хіба звірі вміють сміятись?.. Тібор тепер був щасливий чимось таким, чого я не могла збагнути. Певно, все це вже перебувало поза межами людського розуміння щастя…

Увійшовши до кухні, де було дуже холодно, Тібор неприємно здивувався й стривожився (гнідаки любили тепло), він тремтів і потягався так, що аж суглоби тріщали. Його груди й спина позаростали лискучими кетягами бурого багатозвіра. Схилившись над мийницею, він заходився хлебтати воду.

— Тіборе, — почала я, коли він урешті напився.

Мовчанка.

— Тіборе, ти сьогодні залишишся вдома?

— Мм! — відгукнувся він, мовляв, не залишиться.

— Куди ж ти підеш?

— Кудись… на вулицю. Туди, де тепло, — пояснив він нарешті.

— Давай підемо разом до комуналки.

— Мм!

— Я б теж могла сьогодні піти з тобою.

— Мм! — знову замукав він, похапцем одягся й щез.

За дверима Томашекової кімнати голосно хропіла Ріта, яка незабаром теж мала прокинутись. На ніч і Ріта повіється до міста, безперечно, вона десь там зустрічалася з Тібором… І тією бестією Мією Робовою. Від цих думок мороз пішов поза шкірою, тому я вирушила грітися до комунального помешкання.

На дивані у вітальні гніді Еда й Леона весело розкладали карти, а Павла, Міхал і Станіслав з перев’язаною головою мили на кухні посуд. Гнідакам жилося легше. Ми, четверо чистих, тут лише страждали: Міхал через мене, Станіслав через травму голови, а нам з Павлою завжди чомусь не щастило.

Досить з мене. Я хочу повернути свого чоловіка — а коли це неможливо, то стану такою, як він. Я намацала під сукнею тугі й маленькі, мов сочевичне зернятко, нарости на плечах і стегнах. Ось уже й у мене з’явились. На мені той звір чомусь не хотів рости… Їла я, як горобчик, випивала вдень маленьку склянку води. Одне слово, щось у мене нічого не виходило.

Залишившись у кухні сама, я миттю наточила кухоль теплуватої води й рішуче почала пити. Фе! Може, трохи підсолодити? Я всипала у воду чотири великі ложки цукру й з огидою змусила себе випити.

— Не роби цього, Тіно, — несподівано пролунав за спиною голос Міхала Рогана. — Це безглуздя.

— А мені смачно.

— Неправда.

— Хочеться пити, розумієш?..

— Ти хочеш побуріти, так?

— Сподіваюся, мені стане легше.

— Коли випестуєш у собі звіра?

— Можливо, тоді тобі пощастить затягти мене в ліжко… — бовкнула я те, чого ніколи б раніше не сказала. Невже та солодка вода почала так швидко діяти?

— Ти не смієш так говорити! — крикнув Міхал і, схопивши кухоль, вилив воду в мийницю. — Хочеш, давай трошки потанцюємо в клубі?

— Хочу більшого! — кинула я юнакові й пішла додому.

У Томашековій кімнаті було холодно, темно, я посвітила ліхтариком на гніду Ріту. Вона спала спокійно й глибоко, як дитина… Або, може, як ведмедиця в барлозі? Проте мені стало все байдуже.

У променях світла Ріта, очевидно, відчула приплив бадьорості (Ріта, яка раніше прокидалася цілу годину, довго кахикаючи, гикаючи та зітхаючи) й відразу підвела голову:

— Що сталось?

— Ріта, ти повинна мені допомогти.

— Чого тобі?

— Хочу бути такою, як Тібор і ти. Хочу виростити в собі звіра.

— Чому так несподівано?

— Щоб уже сьогодні ввечері бути разом з вами.

— У такому вигляді, як ти зараз… навряд чи це можливо.

— Допоможи мені якось. Адже на мені вже дещо є.

— Так швидко не вийде, голубонько. От якби дістати швидкорозчинний порошок… але де ти його зараз дістанеш.

— Ну, то дай, що є.

— Дам тобі скуштувати «м’ясця».

Ріта рвучко підвелася, пішла спершу напитись, а потім подала мені брудну каструлю. «М’ясце» зовні нагадувало шоколадний пудинг, але не мало ніякого смаку. Я проковтнула все.

— Сподобалось? — усміхнулася Ріта.

— Нічого особливого. А коли ж воно почне рости?

— Мусиш зачекати кілька днів, добре харчуватись і вдосталь пити. Тоді воно й ростиме… як дитина в лоні.

— Скоріше, мабуть, як солітер?

Незабаром я відчула спрагу. Випила склянку води, але спрага не втамовувалась. Випила добрий літр.

— Ріто, бачиш, уже й вода мені смакує.

— Тепер тобі все смакуватиме.

— А Тібор тепер візьме мене… візьмете мене з собою?

— Сьогодні ще ні. Проспиш кілька ночей… тоді будеш готова.

— Скажи мені принаймні… куди ви ходите?

— Це важко пояснити, голубонько… — почала Ріта, розтягаючи слова, а її голос наче віддалявся. — Ми змушені щодня змінювати місце… Деякі біляки починають заважати.

— Що воно за… біляки?

— Люди. Такі, якою була ти… ще хвильку тому… Біляки намагаються псувати нам забавки…

У мене все попливло перед очима, я вже погано чула Рітині слова, очі самі заплющувались. Пити… І Рітина рука дала мені напитися з металевого кавника. Добренька… водичка… Ще трошки…

Мене геть зморило. Рітине розібране ліжко… Я враз лягла. Тепер мене вже нічого не обходитиме… Тепер я спатиму… як давно вже не спала… як дитина… як ведмедиця, загорнувшись у казково теплий кожушок…

Дослідами було доведено, що БЗУ (багатозвір утілений, Multibestia incorporata) стає органічною складовою людського тіла, подібно до набубнявілого плоду після бджолиного опилення чи набряку звихнутої ноги (порівняння дуже дилетантське). Розташування БЗУ на поверхні людського тіла є значною мірою індивідуальним і залежить від ряду факторів, які ще й досі не пощастило пояснити.

Як свідчать співробітники т. зв. Антизвірячого дослідницького товариства в Болоньї, багатозвір виростає здебільшого в місцях, нібито найбільш грішних. І хоча це зовсім не наукові факти, та їх ніхто не зміг спростувати навіть за допомогою спеціальних електроакупунктур.

Як курйоз, наводимо твердження автора сенсаційних бестселерів Д. фон Енікена про те, нібито він виявив і сфотографував на староіндійських та ацтекських храмових рельєфах типові нарости БЗУ, котрі, з огляду на своє неземне походження та зв’язок із стародавніми оргіастичними культами, вшановувалися як темне божество плодючості.

Значно серйознішими є дослідження Краківського інституту їм. Станіслава Лема, де зроблено спробу виявити інтелект багатозвіра, численні форми його вростання в людське єство у зв’язку із походженням від мазуту. Оскільки мазут виник з різного роду відходів, що складали вміст сміттєвих ящиків житлових будинків, канцелярій, шкіл, наукових установ, редакцій, лікарень тощо, то, крім усього іншого, відходи складаються з величезної кількості службової кореспонденції, рукописів, історій хвороб, рентгенівських знімків, а завдяки своїй сприйнятливості мазут абсорбував і швидко розвинув їхній інформаційний вміст в агресивні форми бурих саламандр. Коли ж згодом ця «саламандрова форма» перетворилася на жовтавий мазутовий пил, який проник у людський організм при диханні й ковтанні, то можна було передбачити, що найвищий еволюційний ступінь мазуту — багатозвір утілений — зосередив у собі всю всотану інформацію, тож тепер він знає людину, як то кажуть, вздовж і впоперек.

Та облишмо гіпотези й звернімося до фактів. Сьогодні вже достеменно відомо, що зростання багатозвіра значно пришвидшується надуживанням їжі (передусім важких, жирних, приправлених м’ясних страв), крім того, курінням і надмірною сексуальністю. Не забуваймо, що ми сприяємо поширенню багатозвіра в нашому організмі не лише лінощами, але й душевною зашкарублістю, такими рисами, як байдужість, безучасність, апатія, нудьга, любов до комфорту тощо.

Ми менше знаємо, але не менше важливо знати й те, що багатозвір міцніє в людині, яка дає волю гніву, заздрощам і зненависті.

Лікування від БЗУ відбувається навмання, проблема перебуває на початковій стадії вивчення. Разом з тим, цілком беззастережно можна твердити про позитивний вплив БЗУ на деякі види психоневрозів, стану тривоги, втрати апетиту, безсоння, на імпотенцію та фригідність. Але й у цих надто специфічних випадках застосування БЗУ слід розглядати як «коновальське» лікування. Прикладом може бути повідомлення сексологів приватної гамбурзької клініки професора В. Пецка. Тривале лікування імпотенції 66-річного пацієнта Ф. К. не дало жодних наслідків. Натомість після одноразової аплікації БЗУ пацієнт покинув свою 62-річну дружину, живе з чотирма жінками, ще й регулярно відвідує кабаре зі стриптизом на вулиці Репербан, не ігноруючи й повій з прилеглих вуличок.

Однак і це курйозне повідомлення загалом підтверджує загальноприйняту думку: багатозвір здатний максимально посилювати сексуальну спроможність людини, тоді як особистість і справжні глибокі почуття найімовірніше за все знищує.

Загалом же буру недугу можна визначити як втрату людської особистості. Широкі дослідження, здійснені лондонським університетом, виявляють у хворих падіння зацікавленості будь-якою інтелектуальною діяльністю, від читання аж до гри в шахи, а всупереч цьому — тенденцію до здіймання скандалів у дискотеках, на стадіонах і вулицях. «Справді сумно дивитися на хворих юнаків, брудних, патлатих, по-дикунському розмальованих. Вони цілими чередами юрмляться в міському парку Лестер-сквер, полишаючи його тільки задля того, щоб безцільно потинятися містом… Це зрештою й призвело до появи в нас трьох мільйонів безробітних», — сказав, виступаючи на британському телебаченні, доктор А. К. С. Джексон.

Якщо на вулиці трапляється транспортна пригода, то серед тих, хто з насолодою спостерігає за її кривавими наслідками, обов’язково є особи з видимими ознаками БЗУ.

ІІ

— Незважаючи на найсерйозніші застереження, епідемія багатозвіра — паразита Multibestia incorporate — в нашому місті шириться. Сьогодні вже можна справді це називати епідемією, але особливо неприємним є те, що інфекція знаходить жертви й серед нас — працівників охорони здоров’я! — схвильовано говорив, стоячи на трибуні, головний лікар в окулярах з позолоченою оправою.

У великому залі обласної лікарні відбувалося щоденне навчання боротьби з БЗУ. Медсестри Аеона Бімоньова й Карла Сладечкова виніжувались у великих пластикових кріслах, розважаючись при цьому спогляданням залу.

— Жертв тут щонайменше півзалу, — криво всміхнулася Карла.

— Подивись лишень на доктора Боуша з рентгенкабінету. Он він сидить у другому ряду.

— В нього вже наріст завбільшки як горб. Хоча Боуш і так завжди нагадував одногорбого верблюда! — хихотіла Аеона.

— Глянь краще на старшу сестру з урології…

— Справжнісінька пухла рибина!

— … При цьому запобігання заразі — це додержання елементарних правил режиму, — вів далі свою лекцію головний лікар. — Сьогодні вже кожен школяр розуміє, що Multibestia забирає з людського тіла лише зайві поживні речовини й рідину. Отже, при раціональному харчуванні йому ні з чого буде жити. Їсти й пити понад міру — означає перетворити власне тіло на інкубатор для багатозвіра, темну клоаку для розведення мультибестії, яку багато хто з нас просто-таки плекає з пристрастю безнадійних наркоманів…

— Такого послухаєш, то з голоду помреш! — прошепотіла Леона.

— В нього самого лишилася тільки третина шлунка, він уже давно дотримує суворої дієти, — промовила Карла. — Тому й проповідує таке!

— Подивись на сестру Тугачкову з хірургії: тільки-но вона нахилила голову, як з-під хусточки виліз добре насотаний бурий вузол БЗУ.

— Тим-то Тугачкова й переконувала мене сьогодні вранці, ніби запинається хусточкою через протяги!

— Лише головний лікар та обидва асистенти не мають жодних слідів багатозвіра.

— Ще б пак, вони ж найзапопадливіші біляки, як, до речі, майже всі лікарі хірургії й гінекології.

— Та й на багатьох лікарках нічого не помітно.

Ти зверни увагу, як дехто з них блищить.

— Ну то й що?

— Бо вони хитрющі, натираються формаліновим кремом, який не дає БЗУ розростатися. Однак він зосереджується у ненатертих місцях, розбухаючи ще більше.

— Треба вживати переважно овочі й плоди, найменш гострі приправи, й ніякого тютюну чи алкоголю! Треба ретельно дотримувати особистої гігієни, якнайдовше перебувати на холодному повітрі, якого, з огляду на ТСЗ, маємо вдома вдосталь. Використаймо його, таким чином, для загартування! — волав головний лікар до неуважних слухачів, котрі під час його лекції потихеньку читали, розв’язували кросворди, креслили в блокнотах усілякі дурниці, пошепки обмінювалися плітками, як це завжди буває на зборах. — Методика лікування опромінюванням лише розробляється, але чудові наслідки дає спортивний масаж. У крайньому випадку допомагає биття хворих долонею або мокрим рушником. Декому це, очевидно, нагадує середньовічні варварські тортури… Нехай так, але, безперечно, це ще досить прийнятна ціна за те, аби лікар мав моральне право постати перед своїм пацієнтом. Головним фактором залишається самодисципліна й сильна воля, всі ми, й передусім охоронці здоров’я, мусимо створити в суспільстві моральну атмосферу, не сприйнятну для будь-яких проявів слабкодухості!.. Дякую за увагу, взавтра о десятій ранку ми знову зустрінемося на лекції професора Яніка, присвяченій моральним передумовам боротьби проти БЗУ.

Слухачі в білих халатах полегшено підвелися з крісел, поспішаючи до своїх пацієнтів (а багато хто й до другого сніданку).

— Я вже думала, здохну з голоду! — вийшовши за двері, крикнула Карла з набитим ротом, а Леона тим часом хутко влила в себе другий кухоль води з малиновим сиропом.

— Ось так і наберу ще зо три кілограми, а Станіслав буде незадоволений, — зітхнула вона потім.

— То навіщо ж ти обпиваєшся й псуєш тіло? — посміхнулася Карла.

— Коли б хоч трохи «м’ясця», — з тугою промовила Леона.

— Аби ти не сумнівалася, що я справжня подруга, давай їстимемо разом, — запропонувала Карла, діставши з сумки чорну каструльку з бурим пудинговим тістом; потім набрала ложку собі, а ложку — Леоні. — Така порція «м’ясця» коштує щонайменше п’ять літрів пива з ромом.

— Де ти його дістала? — поцікавилась Леона, смакуючи пухке буре «м’ясце».

— Сама вдома зварила.

— Напиши рецепт.

— Він такий простий, що нема чого записувати.

— Ну, то скажи швидше!

— Значить так, береш трохи того бежевого мазутового порошку…

— А де ж його дістати?

— Хлопці привозять із заміських шахт, але його вдосталь у кожній зараженій квартирі.

— Скільки треба рідини?

— Приблизно склянку, як для рису. Заливаєш порошок молоком, кладеш ложку соди, приварюєш. Потім додаєш п’ятдесят грамів дріжджів, прикриваєш кришкою чи теплим рушником, найголовніше — тримати його постійно в теплі! А за годину матимеш чудовий пудинг. Екстра, правда ж?

— Вищий сорт, але замало, — сказала Леона, коли вони з Карлою виїли все, навіть повишкрібавши каструльку.

— Не хвилюйся, в мене є ще порошок, — вишкірилася Карла й замахала рукою, в якій була пляшечка від таблеток із сухим бурим порошком.

— Цього я трохи побоююсь… Він скажений, як чорт…

— Треба вживати потроху! — Карла висипала на долоню пучку порошку, обережно злизала. — Він як вогонь, слід добре запивати.

— Його ти теж сама приготувала?

— З цим простіше. Береш свіже «м’ясце», розтираєш на порох і підігріваєш у духовці. Тільки-но почервоніє — готовий порошок.

— А як він діє?

— Як і «м’ясце», тільки миттєво.

— Даси мені трошки покуштувати? Тільки трішечки… — попросила Леона і з цікавістю лизнула рудого порошку.

— А тепер напийся досхочу, — порадила Карла, — бо порошок скажений.

— Я вже починаю відчувати його…

Леона напилась і заплющила очі. Як добре, подумала вона! Забуваються неприємності, заспокоюються нерви… Разом з тим хочеться бігати, стрибати, гратися, вовтузитись. Шкода, що у відділенні самі жінки… Леона відчувала штрикання гарячих голочок у всьому тілі. На кожного воно діє по-різному: Карла відразу ж почала хрумкати розмочені сухарі, її внутрішній звір ненажерливий, як добряча корова, а мій — справжнісінький леопард. До кінця чергування лишалася всього годинка. Я тинялася відділенням, а коли приїхав шофер швидкої допомоги, так ущипнула його в ліфті, що він мало не заревів.

Пополудні після роботи я зателефонувала Еді до ПЧХП й зізналася, що не витримаю без нього.

— Але в мене саме важлива нарада, — промимрив він у трубку.

— Я думала, що розмовляю з начальником і справжнім чоловіком, але, очевидно, помилково натрапила на нікчемного службовця. Вибачай, що потурбувала, більше не заважатиму!

— Не мели дурниць… Я вже їду.

Зустрілися ми, як завжди, біля телефонної будки за лікарнею, я вскочила в машину, й ми погнали прямісінько до нашого будинку, потім миттю збігли на третій поверх, до дев’ятої квартири, яку знайшли на Новий рік.

— Я б охоче заглянула ще до якоїсь квартири.

— Вибирай, яка тобі до вподоби, — запропонував Еда, ніби був грандом чи власником маєтку.

— У такому разі нам слід піднятися до службового приміщення по ключі.

— Не треба. — Еда витяг з кишені в’язку ключів із матового заліза й визивно задзеленчав ними перед моїм носом.

— Що це?

— Комплект ключів від усіх квартир, мешканці яких евакуйовані.

— Ти вкрав їх з кабінету Станіслава?

— Не я, а Тіборова банда. Ті веселі хлопці й дівчата одержали ключі за пачку сигарет від якогось двірника, наробили дублікатів і тепер продають. За цю в’язку наша люба Ріта правила дві сотні.

— Ну, давай вже скоріше кудись увійдемо, мені холодно, та й спрага мучить!

Еда відімкнув заражену квартиру номер 10, що була схожа на нашу дев’яту.

В панельних будинках усі квартири схожі як дві краплини води. Там було холодно, як у трупарні, а прогріти її було нічим. В одинадцятій квартирі нам не сподобалися сині килими, від них віяло холодом, у дванадцятій було досить тепло, але на ліжку просто в формі й черевиках спав Польда Штрунц. Далі ми не пішли — повернулись до нашої обжитої ще з Нового року дев’ятої квартири. Еда ввімкнув у спальні електричний камін… Я люблю тепло! Але перш ніж залізти до Еди в ліжко, я набрала повну торбинку жовтавого мазутового порошку. Зварю собі «м’ясця»… а може, приготую щось інше.

Ми кохалися, мов леопардиця з леопардом на розпеченій африканській луці, хлюпалася разом у переповненій гарячою водою ванні, холодну воду пили кухлями, заїдаючи її консервованими абрикосами, яких у комірчині дев’ятої квартири було безліч.

Додому я встигла раніше від Станіслава, перед тим забігши для певності ще й до комунальної квартири. Ну, що я зварю сьогодні своєму чоловікові? Леопардиця знову повернулася до плити… Нічого, розігрію брикет мороженого шпинату, Станіслав любить овочі, вони будуть готові за п’ять хвилин, як, до речі, і яєчня.

Коли згодом прийшов на комунальну кухню вечеряти, Станіслав лише кинув на мене оком — я саме затягла все тіло еластичним бинтом. Станіслав безумовно це помітив, але тільки сказав:

— Чи не здається тобі, люба, що ми щодня вечеряємо шпинатом з яєчнею?

— Я б охочіше запекла фазана в мигдалевій підливі, але за твою зарплатню… — огризнулася я, аби він більше не чіплявся. Чоловіків треба тримати в руках.

Після вечері ми ще трошки подивилися в клубі разом з усіма телевізор, хоча я б радше потанцювала… Леопардиці ще не хотілося спати. З цими біляками страшенно нудно. Станіслав, Міхал, Павла й Тіна, яка вже починала потроху буріти, сиділи на канапі, мов кури на сідалі. В Еди був надзвичайно цнотливий вигляд, здавалось, Еда ще не втратив надії перемогти те своє звірятко… Він завжди хоче мати все найкраще.

Оскільки танцювати нікому не хотілось, я розлютилася й почала танцювати сама… Станіслав підвівся, аби відвести мене додому.

— Але ж зараз тільки дев’ята…

— Ходімо, — проказав він тоном, у якому відчувалася загроза. В такі хвилини йому краще не суперечити. У чоловіків бувають миті, коли треба робити все по-їхньому.

Вдома він запхнув мене до ванної, вимовивши одне єдине слово: «Роздягайся!», причому надзвичайно тихо. Я вже розуміла, що за цим буде, але не пручалась. Тримаючи ліхтарик у зубах, я стягла з себе сукню в холодному, напівтемному приміщенні ванної. Там, двома поверхами нижче, в солодкій дев’ятій квартирі, у ванній, усе світилося й зігрівало…

Станіслав увійшов до ванної кімнати напівроздягнений, зате в чорному гумовому фартусі, мов різник або кат.

— Ще сьогодні вранці ти мала майже пристойний вигляд, — промовив він і з огидою тицьнув пальцем у мого коричневого БЗУ на плечі. — Де це ти знову підхопила?

Він говорив уже не так тихо, і я перестала його боятись.

— Я лишилась голодною після твого екохліба й спрагла від порахованих тобою склянок води!

— Цю буру гидоту слід негайно знищити!

— Збираєшся збити її дрючком?

— Думаю, ти на таке заслуговуєш.

— Невже ти насмілишся зробити це? — засміялась я йому в очі, але тут-таки схаменулась.

Він перехилив мене через край ванни і почав натхненно працювати: розтирав мене долонями, тиснув і тер, але то був не масаж, а скорше щось на зразок відбивання м’яса. Станіслав був страшенно дужий, він шкріб мене й періщив, обливаючи крижаною водою. Станіслав гамселив мене, доки в мені все перевернулось і я почала випльовувати з себе рештки БЗУ. Тіло палало вогнем, а коли почали лопати пухирі… було найстрашніше.

Потім він розтер мене рушником, одяг у нічну сорочку й відніс до ліжка. Я відчувала себе зовсім знесиленою… Але при цьому спокійною й чистою — ніби в мені зажевріло якесь світло.

СВІТОВЕ ПОШИРЕННЯ БУРОЇ ХВОРОБИ! З географічного погляду воно в загальних рисах відповідає зараженню окремих країн мазутом. Найбільше зазнали промислові регіони Європи й Америки, в менш розвинених країнах Азії, Африки, Південної та Центральної Америки виникнення БЗУ спостерігається лише спорадично, незараженою виявилася лише Антарктида.

Становище населення, що постраждало від зараження, ускладнюється браком енергії, бо перестала працювати більшість теплових електростанцій і котелень (досі вони працювали на вугіллі, нафті, природному й світильному газі). Тим часом, якщо, наприклад, СРСР, Швеція, Норвегія й Фінляндія мають достатньо гідроелектростанцій, то в країнах, де переважають атомні електростанції (Англія, Франція, ФРН, Бельгія, Голландія), відчувається енергетичний голод, суворе обмеження електроенергії створює під час сильних морозів серйозні проблеми. Тому варто прислухатися до поради лікарів: «Рухайтеся по квартирі регулярно, але не забагато. Молоко для дітей нагрівайте власним тілом. Не залишайтесь протягом тривалого часу в ліжку, бо в нетоплених приміщеннях це загрожує вам нежиттю. Харчуйтеся добре — найкраще за все солодкими вівсяними пластівцями. Якщо це можливо, зосереджуйтеся в одній квартирі, а не по всьому будинку».

У будинках починає замерзати вода. Пошкоджено більшість батарей центрального опалення, погано надходить газ із балонів. По можливості переходьте жити до хлівів, де завдяки худобі утримується температура понад 10 °C.

Селяни не мають чим годувати й напувати тварин. Корів треба доїти вручну, а молоко зливати в синтетичні мішки, занурені в сніг. Пропало тисячі курей і поросят.

У деяких областях заборонено їздити приватними автомобілями. У Кельні було вирішено виїжджати на роботу на дві години раніше, оскільки рух автобусів і трамваїв обмежений. У машинах слід їздити по чотири-п’ять чоловік, хоча й цього виявляється не достатньо.

ІІІ

Моя дружина гніда…

Станіслав Бімонь турботливо підтяг засинаючій Леоні ковдру аж до підборіддя. Тепер вона чиста, але як довго це триватиме? Люба, якби так було й надалі, якби тобі тільки вистачило сил!..

Він повернувся до ванної кімнати, почистив ванну від залишків БЗУ і, посвітивши ліхтариком, глянув на себе в дзеркало. Знайшов на своєму тілі всього кілька дрібних бурих зерняток і почав розминати їх пальцями, доки вони зникли. Глянувши ще раз на Леону, він прийняв крижаний душ і пішов зігрітись до комунальної квартири.

— Як вона там? — тихо запитала його Павла Роганова. У вітальні дрімав Еда, спокійно випроставшись на тахті перед телевізором. Тіна вже пішла, а Міхал, стоячи біля вікна, дивився в темряву.

— Тепер, сподіваюся, вже добре, — відповів Станіслав Бімонь. Але Павла приклала палець до вуст, щоб Еда з Міхалом не почули, а потім жестом запропонувала Станіславу піти за нею до сусіднього приміщення.

— Тіна починає буріти! — сказала вона за дверима.

— Я бачу, — зітхнув Станіслав.

— Таким чином, чисті тут лише ми з тобою та ще мій Міхал. Але чому саме ми троє, адже ми не вживаємо проти багатозвіра ніяких особливих засобів?

— Я так ухекався з Леоною у ванні, наче на заняттях з важкої атлетики, — невесело пожартував Станіслав.

— Безумовно, завдяки такому фізичному навантаженню ти знищуєш БЗУ на Леоні й на собі. Але я не займаюся жодними вправами, а чомусь чиста.

— Бо не переїдаєш, не палиш і не п’єш.

— Я постійно думаю над цим, і мені спало на думку… Але ти технар і сміятимешся з мене…

— Що ти там вигадала?

— Багатозвір не тільки запускає бурі щупальці в шкіру, його головна сила потрапляє в організм хворих, — переконано мовила Павла. — Той, у кого чиста душа, сильна воля, палка любов, не піддається згубному впливові звіра — без будь-яких дієт, важкої атлетики й масажу!

— Не знаю, можливо, ти й маєш рацію. — Станіслав замислився, потім додав: — Але в такому випадку це б означало, що вони не люблять нас? Еда — тебе, а Леона — мене?!

— Мабуть, вони просто не мають у собі чистої внутрішньої сили… тому й вражені недугою. Як усе це почалось, чому ми розділилися й стали один проти одного? Тоді, в грудні, під час війни з мазутом усі ми були одностайні: люди проти бурих потвор. Як могло трапитися, що ми опинились одне проти одного?

— Так, тоді ми були згуртовані і завдяки цьому перемогли. І навіть побороли бурих триметрових саламандр… Але зараз нас полонили бурі черви, кліщі, солітери. © http://kompas.co.ua

— Як усе-таки це могло статись? — вигукнула Павла.

— Люди втомлені, їм уже набридло боротись. Кажуть, небезпека минула, а тому зараз вони хочуть жити, добре харчуватися, розважатись… Чула, мабуть, що з мазутового пилу, молока й дріжджів вони варять буре тісто, називаючи його «м’ясцем».

— … з нього ще й готують сильнодіючий концентрований розчинний порошок.

— І це їм смакує?.. Оті зварені відходи?

— Вони не думають про смак. Вони вживають це як алкоголь, транквілізатори чи наркотики.

— Ночами вони збираються в порожніх заражених квартирах.

— А там нахабно вмикають на повну потужність центральне опалення, гарячу воду й світло. Ті барлоги вони називають на своєму жаргоні «зарквартирами», нас, чистих, — біляками, нудними дурнями, імпотентами, тоді як гнідаки, зрозуміло, спритні, енергійні та й взагалі — хлопці хоч куди.

— Сподіваюся, це припиниться, як тільки евакуйовані повернуться з гір. Коли тут з’являться діти.

— Про це ще не йдеться, бо ж діти могли б тут заразитися. ТЗС може тривати ще довго, Павло.

— Виходить, ми житимемо серед здичавілих банд, що гуртуються по тих жахливих нічних притонах… Переселені в гори діти забудуть своїх батьків, а батьки — дітей…

— До такого ще не дійшло, хоча б тому, що всім, а головне, дітям, у горах добре… Принаймні краще, ніж у переповненому місті. Тільки-но ТСЗ закінчиться, евакуйовані повернуться, покинутих заражених квартир не стане. Однак, можливо, не всі переселенці повернуться відразу, дехто ще лишиться в горах, там же така природа й чисте повітря… Це могло б стати здоровою деурбанізацією. Кінець квартирної тисняви, залюдненості міст, вирішення транспортних проблем. Люди житимуть в новій, здоровій і чистій країні…

Двері кімнати несподівано розчинились.

— Бачу, розважаєтесь! — процідив Еда, ввійшовши. Його погляд не провіщав нічого хорошого.

— Ми тут розмовляли… — сказала я.

— Он воно що, ви розмовляли! — Еда підійшов до мене й різко притяг до себе… — Це моя жінка, Станіславе. Вона тобі подобається? Мені також. Тому зараз я поведу її додому й добре з нею побавлюсь у ліжку.

Я глянула на Станіслава, той дивився рішуче, та навряд чи міг чимось допомогти мені. Відлупцює мого чоловіка? Я дала відвести себе додому.

За останні тижні я призвичаїлася до холоду й темряви в квартирі, але мені так бракує наших з Едою найкращих хвилин, коли ми сиділи вдвох вечорами… Я й палити почала, щоб робити це разом з Едою, мені здавалося, це теж об’єднує нас.

— Зараз не пали! — наказав він, брутально кинувши мене на ліжко.

Коли Еда нарешті вгамувався й затих, я відчула — його обважніле тіло якось дивно здригається, ніби він пориває з чимось у самому собі… А згодом я з подивом, уперше за довгі смутні дні та жахливі ночі, проведені з ним, відчула якісь прояви ніжності — начебто я знову стала для нього найближчою людиною.

— Павло… — ледь чутно вимовив він. — Павло!

— Едо, я з тобою. Ми знову разом… — схвильовано прошепотіла я, тихенько розтираючи пальцями його спітнілі скроні, аби той миттєвий спалах світлого почуття знову не потонув у гнідому звірячому мороці. — Пам’ятаєш оте літо у Флоренції? Ти годі всю дорогу до Рима гладив мою руку… а я твою.

— … у Флоренції… — стиха повторив він.

— Так! А пам’ятаєш нескінченні темні дощі на Балтиці? Або як ми разом стояли й дивилися на імлисту поверхню ставків у Південній Чехії?

— … разом з Міхалом…

— Так, Міхал теж був з нами! А як ми носили до нашої лісової хижки тьмяно-кришталеву воду із старої криниці, викопаної в печері… Пам’ятаєш сонечко в теплій траві? Чомусь вона здавалася тобі металевою. А лижню на провесняних схилах?.. Усе це не може зникнути без сліду, Едо…

— Не може, Павло. І… пробач мені… все це…

Взявши мою руку, він тихенько заснув. Але серед ночі з кухні знову долинули знайомі звуки. Бурий вовк щось жер, а коли почав хлебтати воду, то, здавалося, він уліз у мийницю з ногами. Лежачи в ліжку, я палила сигарету за сигаретою, щось поколювало в грудях. Мене охопило передчуття близької смерті.

У ті похмурі дні мене найбільше тішила вранішня дорога на роботу. Січневий сніг вигравав чистотою на дахах і вулицях, раніше в цю пору він уже перетворювався на брудну кашу, а зараз — жодної плями, заводські труби не куріли, небо над ними було ясно-блакитне й нагадувало ілюстрації з дитячої казки, а в серпанку п’янкого повітря все місто уявлялось ніби у білому пір’ї, цукрі й крижаних діамантах.

У нашій міській бібліотеці недуга почувається не дуже затишно — звір, очевидно, не полюбляє мислячих людей. Ми, бібліотекарі, майже всі в доброму стані. Щоправда, трохи гірше з читачами. Кількість читачів швидко зменшується, до мене в театральний відділ заходять лише найвідданіші…

По обіді взагалі ніхто не з’явився. Впорядковуючи картотеку, я побачила, як хтось промайнув за заскленими дверима. До мого столу підійшов Арсен Кралік — штучна дублянка, піджак і сорочка розхристані, мовби Арсен хотів продемонструвати мені пророслі хоботки мультибестії на своїх запалих грудях.

Щось коїться з цим Арсеном: поганий бібліотекар, літератор, людина, коханець… все негаразд. Шалене честолюбство, брак здорового глузду, а до того ж, нікчемний характер. Зіщулений, плішивий, здається, природа гидує ним так само, як і жінки, якими він просто таки марив. Він був закоханий у мене (цілий рік торочив про це при зустрічах, по телефону і у високопарних листах, густо друкованих на машинці), але найімовірніше, він просто хотів домогтися мене задля відчуття перемоги й престижу, чого йому в житті бракувало. Згодом написав якусь п’єсу, театр звернувся до мене за рецензією, і я була змушена сказати правду. Я знищила його. Арсен вирішив помститися, написавши безліч анонімних листів і доносів (знову ж таки, густо надрукованих на машинці). Останній рік я його не бачила. Зараз він працює у відділі реклами ПЧХП, сидить у кімнаті разом з Міхалом. Я вважаю, чоловік за будь-яких обставин повинен першим вітатися з жінкою. Затяжна мовчанка почала мене дратувати.

— Що ти хочеш, Арсене? — не витримала я.

— Тебе, — показав він жовті прокурені зуби.

— П’єса з такою назвою мені не відома і навряд чи існує в наших фондах.

— Ти зманіжена чистюлька й білявка, еге ж? — Він вишкірився.

— На відміну від тебе, — сказала я. — Тобі ще щось потрібно від нашого відділу?

Він підійшов ближче й потягся до мене через стіл — боязко й жалюгідно, як робив усе, однак я вдарила його по руках грубезним томом «Театрального щорічника».

— Сам підеш звідси чи покликати чергового?

Арсен Кралік з дурним сміхом вислизнув заскленими дверима у коридор.

Вийшовши після закінчення роботи з бібліотеки, я знову побачила його. Арсен стояв на протилежному боці вулиці, позираючи на мене.

Цей чоловік ніколи не цікавив мене. Я подалася по магазинах, зайшла до ощадкаси, на пошту, але ввесь час бачила його неподалік, навіть коли наблизилася до нашого будинку. Навряд чи його цікавила моя адреса: вона була йому відома, адже він надіслав на адресу Еди багато анонімок.

Злякалася я лише наступного ранку, коли Арсен вийшов слідом за мною з нашого будинку. Хто відімкнув йому так рано двері під’їзду? Невже він… заночував у будинку? В одній із заражених квартир?

РІЗНІ НАРОДИ сприймають буру недугу по-різному. Вище католицьке духівництво проголосило багатозвіра виплодом диявола; в густонаселених азіатських та африканських країнах його сприймають досить байдуже, приречено, більшість людей через недоїдання або справжній голод практично не постраждали від БЗУ.

В СРСР, як і в інших східноєвропейських соціалістичних країнах, бура хвороба, подібно до алкоголізму, вважається небажаною, тому проти неї всіма засобами ведеться пропаганда й медична просвітницька робота.

Значно відмінною є ситуація в США та Західній Європі, де уряди і так звана «велика преса» займають у ряді випадків вичікувальну позицію — зокрема, напередодні різних виборів — з огляду на високий процент «бурих» виборців, тому рішучу боротьбу проти БЗУ проводять, головним чином, університети, бібліотеки, профспілки, громадські організації та різноманітні товариства. Зараз, одначе, виникають і толерантно-ліберальні погляди, нібито БЗУ є звичайнісінькою «ознакою технологічної доби», «продуктом технічного прогресу», «неминучістю цивілізації», «виявом вільного вибору особистого забарвлення», «матеріалізацією пригнічених складових людського єства» і т. п.

Серед правих екстремістів, особливо в північній Італії, виявилися й щирі прихильники БЗУ, які заснували так звану «коричневу бригаду», вона вже має на своєму рахунку чимало терористичних актів і викрадень, до яких запопадливо приєднався й ряд інших підпільних організацій. На площі банда з чотирьох гнідаків відкрила вогонь по машині папи римського, який залишився неушкодженим тільки завдяки броні автомобіля.

У південних сільськогосподарських районах США бура недуга оцінюється з соціального боку як кольорова шкіра, тим часом на стінах будинків нью-йоркського Манхеттену щоночі вивішуються гасла «Буре — це прекрасно!»

Статистики різних країн наводять дані, ніби БЗУ просяк (подібно до куріння) всі соціальні верстви. Загальноприйняте правило «Чим вищий інтелект, то менший БЗУ» має аж занадто винятків. (Наприклад, академіки й члени-кореспонденти ЧСАН загалом охоплені хворобою на 43 відсотки більше, ніж працівники празьких пралень.) Хоч може здатися, ніби люди з вищою освітою хворіють менше, проте й це теж проблематично.

Хворі, що мають бурість до 60 відсотків за міжнародною шкалою Ріменса-Валашека, не становлять небезпеки й можуть собі працювати, жити родинним і громадським життям, бурість впливає на них подібно до алкоголю. Проте бурість понад 70 відсотків дуже часто призводить до антисоціальних учинків (вандалізм у парках, телефонних будках, транспорті), з чим, на жаль, ми зустрічаємось і в нас.

Групи «цілком бурих» (full brown) підлітків у бурих шкіряних комбінезонах (ці підлітки називають себе «бурими ангелами») виїжджають потужними мотоциклами полювати на дівчат і жінок, яких затягають на оргії в бурих притонах. Це наганяє жах на все каліфорнійське узбережжя. «Якийсь бурий потоп, — зізнався нашому кореспондентові негритянський священик К. К. Вільямс, — проте люди ще не сприймають його належно серйозно».

IV

Після м’якого зручного ліжка — сніданок у м’якому кріслі, звідти — прямісінько на пружинне сидіння автомобіля, з якого — в службовий фотель установи. Увечері все навпаки. Чудово, чи не так?! Сідниці постійно ковзають по чомусь м’якому й присипляючому. Навіщо людині взагалі потрібне тіло?

Головний інженер об’єднання ПЧХП Еда Роган розлючено підхопився зі шкіряного фотеля, зваливши його, а потім сопучи поставив на місце.

Знову спрага доймає! Але пити не буду! Він ковзнув оком по заскленій карті «ПАВУТИННЯ» на стіні. Мій шедевр уже зрікся мене…

Зосереджений погляд почав розсіюватися, за хвилину Еда Роган уже ледве був здатний розібрати малюнок, який поспіхом накреслив напередодні бурого потопу. Йому здавалося, що вся його свідомість перемістилась до нижньої частини тулуба. Еду й досі дивував сьогоднішній звірячий сон про жратву, випивку та голу жінку — Леону Бімоньову — в ліжку.

Він судомно вдихнув. Ну, досить!

— За годину повернусь! — попередив він секретарку Тіну в приймальні.

Потім збіг до душової в підвалі, роздягся й почав щосили працювати над собою: сорок виважувань на холодних плитах, двадцять підскоків до стелі; після сотого присідання з піднятими руками бурі переплетіння на тілі стали клоччям, а після нових гімнастичних вправ і крижаного душу Еда змив із себе кілька кілограмів багатозвіра.

Але його ще до біса на мені, констатував він.

З дванадцяти учасників наради в генерального директора ПЧХП четверо були білими, троє гнідими, а п’ятеро (включаючи доктора Еду Рогана) буро-білими.

— Боротьба проти БЗУ лишається й надалі завданням номер один! — промовив білий заступник директора, який повторював ці слова на кожній нараді.

— Це вже стосується штабу ТСЗ, — заперечив хтось із гнідо-білих.

— Нашим завданням номер один є проблема постачання сировиною, енергетичні проблеми, поновлення роботи транспорту й випуск продукції на повну потужність! — енергійно вигукнув другий заступник, гнідий, випивши одним духом склянку води.

— На першому місці в нас люди й мусимо передусім допомогти тим, хто страждає від багатозвіра! — вів далі його білий колега.

— Як ти це собі уявляєш? — запитав гнідо-білий генеральний директор.

— Включити в кожну зміну тридцятихвилинне організоване тренування, так звані фізхвилини. У деяких цехах і лабораторіях це вже робиться.

— Коштом робочого часу? — запротестували гнідо-білі керівники. — Хто за це платитиме? Ми не маємо фондів на фізкультуру… А в неробочий час не маємо права силувати людей. Це на сумлінні кожного… але тільки у вільний час!

— У нас виробництво, а не лікарня! — докинув гнідий заступник, попиваючи воду. — В наших цехах стоїть виробниче обладнання, а не спортивне знаряддя для гецання! Ми мусимо забезпечити потреби північночеського краю в харчуванні, а не робити своїм працівникам косметичні операції, яких вони не варті! Якщо хтось тут бурий або білий — то їхня особиста справа. На таке зараз немає часу!

— Подумайте краще, чому все це сталось! — наполягав білий заступник. — Особиста справа багатьох людей, власне, вже перестала бути особистою.

— Про це нехай подбає заводський штаб ТСЗ, — втомлено перебив його генеральний директор. — Ми ж зосередьмося на сировині, енергетиці, транспорті й виробництві. На плані й перспективах… Едо, як там твоє «Павутиння»?

— Вже готове! — відповів Еда Роган. — Бачу його в усіх деталях, але сил для остаточного завершення поки що не вистачає. В голові настає миттєве прояснення, а потім знову все затягається бурим мороком. Тепер треба тільки витримати.

Збираючись додому, Еда Роган попросив Тіну занести ключі від машини до відділу реклами — нехай Міхал трошки покатається. Сам же Еда рішуче подався вгору до свого дому, часом навіть біг підтюпцем, і прийшов захеканий, серце шалено калатало. Тепер я вже майже білий, добре, що це побачать Павла й Міхал… Нудьгуючи за ними, він бігав по квартирі. Синова кімната була порожня, та й дружина десь затримувалась. Не з’явилися вони й за годину. Де той нехлюй завіявся моєю машиною? — думав Еда. Павла, певно, ловить гав у крамницях… Але ж і я не сказав їй, що вона мені потрібна, а вчора взагалі повівся по-свинському… Вже майже дві години тиняюся порожньою квартирою, а тіло наче репається від спраги. Треба випити хоч маленьку скляночку! Мої любі родичі мене остаточно доконали. Мій коханий синочок і мадам Роганова… Тиняються десь містом… у той час як батько тут мучиться… Але з мене досить!..

І чого ті двоє так на мене вирячились?..

Еда важко підвівся з підлоги й рушив до комори, та несподівано Міхал заступив йому дорогу:

— Тату, я тебе туди не пущу! — рішуче мовив він.

— Що ти собі дозволяєш, шмаркачу! — заревів батько.

— Тепер я не дивуюся, чому ти так поводишся з мамою, звірюко!

— Міхале, — почала благати Павла, — не можна так говорити з батьком.

— Не можна? Але я мушу, мамочко… Тож слухай, тату! Коли ти хочеш потрапити до комори, то спершу мусиш побороти мене. Але я захищатимусь.

— Едо, прошу тебе… — глухо сказала Павла. — Хіба ти… не можеш подолати цього в собі?

— Хоча б заради самого себе, тату, — додав Міхал.

— Дуже прошу тебе, Едо. Ми обоє тебе благаємо…

В Еди потьмарилося в очах, ніби хтось сильно вдарив його по голові. Що ці двоє від мене хочуть?.. — намагався збагнути він. Якісь страховиська… Бурі метелики… наче тріпочуть крильцями в голові… Біль шматує мене — але я хочу його й надалі відчувати — і вирвати з себе те буре шмаття. Аби знову бачити в ясному світлі тих двох людей, що стоять переді мною. Мого сина й мою дружину. Я Ж ЇЇ ВСЕ-ТАКИ КОХАЮ!.. Ну то мерщій — доки ще блимає той світлий образ.

— Зв’яжіть мене! — попросив Еда слабким голосом. — Прив’яжіть до ліжка… Швидше!

— Ми не можемо, — схлипнула Павла. — Едо… ти чуєш мене?

— Облиш його, мамо. Він має рацію, ми повинні якось допомогти йому. Але як саме… — Міхал на мить завагався, потім вибіг з дому й повернувся з автомобільним тросом у руках.

— Ти справді хочеш цього? — прошепотіла Павла до чоловіка, який лежав уже на ліжку.

— Дуже, Прошу тебе, — відповів той, зібравши рештки сил.

Очі Павли набрякли слізьми. Міхал мусив сам поратися з довгим тросом. Хлопець старанно обв’язав батька й прикрутив трос до чотирьох ніжок ліжка.

— Якщо ти голодний, — сказав він ніяково, — я принесу тобі чогось із комори… Чого тобі хочеться, тату?

— Нічого не хочу. Лише заснути… коли пощастить.

Павла сіла на краєчок ліжка й почала легенько розтирати пальцями скроні Еди.

— Завтра все буде добре, — шепотіла вона, мов до хворої дитини. — Стоїть гарна зима, можна вибратися на лижну прогулянку… до нашого лісового будиночка. Одразу після сніданку зладнаємо лижі… Пам’ятаєш, як ти вчив мене кататись? Я раз по раз падала… А Міхал зразу навчився. Проведемо цілий день на повітрі… у прозорій білій казці. А ввечері розпалимо камін…

Тілом Еди пішли корчі, обличчя зблідло. Павла швидко лягла до нього, зігріваючи чоловіка власним тілом, щоб заспокоївся. Вона ладна була перебрати його страждання на себе. Криза минула після півночі, корчі припинились. Павла була не в змозі більше цього бачити, тому прошепотіла:

— Зараз я тебе відв’яжу!

Щоб полегшити мій стан, ти б, очевидно, добровільно згодилася віддати себе гнідому звірові, який тебе вчора вночі так мучив, думав Еда.

— Тепер я вже витримаю, — заспокоїв він її, мобілізуючи всі внутрішні сили, щоб не труситися.

Вранці він прокинувся свіжий, легкий і чистий іззовні й усередині. Автомобільний трос лежав під ліжком. Певно, Павла таки розв’язала Еду ще вночі.

Вона спала поряд одягнена, її рука довірливо обнімала чоловіка — її тендітна рука виявилася міцнішою за трос.

Домашнє виробництво так званого «м’ясця» і швидкорозчинного порошку поширилося в усьому цивілізованому світі, а туристичний відділ виробничої фірми «Некерман» видав перше в світі меню «національних делікатесів», яке видається безкоштовно кожному туристові. Там можна знайти рецепт приготування «м’ясця» у вині (Югославія), у маслі (Данія), з перцем (Угорщина), з оливками (Іспанія), з фігами (Греція), з повидлом (Чехословаччина), з крабами (Японія), з устрицями, як то роблять у Нормандії, нарешті, в оригінальних мушлях або з кокосовим молоком (Філіппіни). Найгострішим делікатесом вважається «важкий» шведський розчинний порошок, розведений на 80-процентному спирті.

В СРСР та інших соціалістичних країнах виробляти на продаж мазутові продукти заборонено, натомість у Західній Європі, завдяки картельній угоді між британсько-голландським концерном «Юнілівер» і американським «Дженерал фудз» уже виникло два сестринські мультинаціональні концерни «Масит інтернешнл» і «Масінтекс». Вони постачають у 86 країн 513 найрізноманітніших мазутових продуктів у вигляді консервованих паштетів, мармеладів, цукерок і шоколаду з начинкою, заморожених продуктів, жувальної гумки, зубної пасти, лимонаду, кремів, олії тощо.

V

Гніді стають щораз нахабнішими!

Розлючений, але безсилий щось удіяти, Міхал Роган дивився у вікно. Автобус поминув його зупинку біля ПЧХП. Двоє бурих лобуряк навмисно затулили собою вихід, і він, не змігши вибратися, був змушений вийти на наступній зупинці, ще й упав і вдарився руками й колінами об тротуар. Чому таке могло статись? Адже він ніколи в житті з цими хлопцями не зустрічався. Вони побачили, що я біляк, і цього для них було досить.

Міхал мусив проплентати зайвий кілометр до прохідної. На четвертий поверх корпусу Д він збіг, перестрибуючи через дві сходинки, однак на нараду рекламного відділу однаково спізнився.

— … Транспорт уже працює, сільськогосподарські підприємства продовжують поставки, сировини достатньо. Це повинно принести зміни у виробництво, а отже, і в рекламу наших товарів, — сказав завідувач Беренда. — Рекламування сухого збираного молока «Пуролакт» припиняємо…

— Чому? — заволав Міхал, не встигнувши навіть сісти.

— Бо та реклама надто багатозначна. Скажімо, зображення грецької богині в туніці. Ти за неї тримаєшся тільки через те, що її намалював ти, — засміявся Беренда. Обличчям та богиня була схожа на Тіну Трнкову.

— Некритичне й нарцисистичне захоплення своїм школярським малюнком, — промовив Арсен Кралік (він завжди верз казна-що).

— Зовсім ні! — заперечив Міхал. — Це я кажу тому, що «Пуролакт» — пристойна річ, яка сприяє знищенню бурої недуги!

То було чистою правдою, хоча нікого не обходило.

— Прийшов би ти вчасно, — підколов Міхала Беренда, — то почув би, що нинішні запаси цукру, молока, масла, яєць такі ж, як і напередодні війни з мазутом. Тому вже не треба виробляти лише збиране молоко «Пуролакт». Ми налагоджуємо всебічне виробництво, а відтак — і рекламу вершкового морозива «Солодкий лід», солодкого вершкового крему «Дульсінея» та яєчного коньяку «Овалон».

— Молочна ріка зламала кригу воєнного голоду і, присмачена сніжно-білим цукром, живить знесилені міста! — натхненно промовив Арсен Кралік, що вважав себе неперевершеним поетом.

— Ще місяць тому ми чули, ніби ПЧХП починає тотальний наступ на буру недугу, — не вгавав Міхал.

Але Арсен Кралік знову перебив його:

— Ще місяць тому не вистачало ні цукорку, ні масельця!

— Але ж наша неубутня молочна ріка містить мільярди калорій і, таким чином, цілі тонни наростів на людях!

— Якщо керуватися твоїми поглядами, то людям слід харчуватися черствим хлібом та водою, так?

— Принаймні були б здорові.

— То харчі для в’язнів.

— Краще бути здоровим на хлібі й воді, ніж розводити бруд, що безупинно насувається на нас! — вивалив Міхал їм усе, що думав. — Коли ми боролися з мазутом, а потім вичищали місто, то були людьми. Погляньте на себе зараз, на кого ви схожі!

— Ну це вже просто нахабство! — розлютилася нарешті й пані Марта, яка почастувала була Міхала улюбленим чаєм без цукру. Вона соромилася свого БЗУ й натирала руки, шию та ноги формаліновим кремом, однак БЗУ вилущувався в інших місцях. Минулого тижня в неї раптом з’явилося трог грудей.

— Шефе, нехай Міхал вибачиться! — репетував Арсен так, що хоботок кольору кави на шиї підстрибував, як живий. — Нехай зараз же вибачиться перед усіма!

— Ну, досить, — гримнув Беренда. Він не любив Арсена, якого ніхто не любив, але Беренда його побоювався. — Війна з мазутом давно закінчилась… Ми перемогли, й тепер усе буде добре. А ПЧХП вироблятиме «Солодкий лід», «Дульсінею» та «Овалон», які, між іншим, придумав твій батько, Міхале, а ми четверо їх рекламуватимемо.

— А чому не «Пуролакт»? — запитав Міхал.

— «Пуролакт» теж вироблятиметься, але вже без реклами, яка йому непотрібна, як, скажімо, й сирові.

— Безумовно, масні вершкові креми смачніші за сухий сир, — промовила пані Марта. — А хто купуватиме прокислий «Пуролакт», якщо крамниці будуть переповнені «Солодким льодом», «Овалоном» і «Дульсінеєю»?

— Саме так! — погодився Міхал. — У цьому й увесь жах.

— Нарада закінчена, — підвів риску Беренда. — Завтра чекаю ваших пропозицій з приводу трьох нових продуктів ПЧХП. Що в тебе ще, Міхале?

— У багатьох цехах і лабораторіях люди почали добровільно займатися фізкультурою проти БЗУ, — сказав Міхал те, про що розповів йому батько. — Зветься це — фізхвилинки, й досить лише півгодини щоденного тренування…

— У мене немає навіть зайвої хвилини, не те що півгодини, аби стрибати між столами як блазень, — сердито мовив Беренда. — Роботи стільки, що я змушений брати її навіть додому.

— Це тільки наш юний друг Міхал має прірву часу. Він щодня, стоячи в розстебнутій сорочці перед дзеркалом, шалено шмагає сам себе. А я, не маючи змоги працювати, змушений споглядати все це, — заволав Арсен.

Беренда, нахилившись до Міхала, сказав:

— У тебе забагато вільного часу, хлопче.

— Виявляється, чистота сьогодні-це щось ненормальне й нездорове?!

Коли всі виходили з кабінету, Марта зробила спробу вийти останньою, однак це не допомогло їй приховати свого звіра — сьогодні він випирав ззаду, як третя сідниця.

— Мені б справді допомогли оті півгодинні заняття? — ніяково запитала вона.

— Безумовно! — відповів Міхал, порадивши їй проконсультуватися в штабі ТСЗ.

У нашої пані Марти дооре серце, думав Міхал, вона соромиться наростів БЗУ, бажає їх позбутись. Таких людей стає дедалі менше. Гнідаки підводять голови, їх уже безліч, під час перерви вони купчаться в туалетах, гаражах, навіть у деяких кабінетах, ласують «м’ясцем», нюхають порошок, весело вітають один одного, зсувають столи в заводській їдальні; самовпевнені, крикливі й нахабні. Вони вечорами з лементом вивалюються на вулиці, шастають цілими зграями, тоді як порядні чисті люди змушені звільняти їм дорогу. Що станеться, коли так піде й далі?

Вийшовши вдень з відділу, я зустрів на прохідній Польду Штрунца, бурого, мов мисливська юшка. Він знову всіх обшукував — окрім своїх гнідаків. А гнідаки тримаються разом і саме в цьому становлять велику небезпеку.

Принаймні вдома я почуваюся добре — ми чиста родина. Тато — молодець, а мама часто замість вечері лише палить. Навіть почала вже кашляти. Краще було б, напевно, коли б вона попоїла як слід… Мені здається, що вона взагалі чомусь не здатна побуріти.

От і з Тіною щось негаразд. Вона погнідішала. До клубу ходить тепер лише зігрітися, сидить на підлозі, притискаючись до радіатора, щовечора чекаючи на Тібора чи Ріту. Їхню гніду банду я бачив у нашому будинку; шестеро, серед них і Арсен Кралік, у темряві вони тихенько скрадалися до покинутої зараженої квартири.

Примостившись на килимі, Тіна щохвилини лиже порошок, очі в неї блищать, але в тих очах цілковита порожнеча.

— Ти дурненьке біле курчатко, — сказала вона якось мені. — Маленький білий дурник.

— А твої гніді друзі, зрозуміло, геніальні велетні, еге?

— Вони чоловіки.

— Арсен Кралік також?

— Вони всі — чоловіки, що не бояться жити, а ти боїшся навіть досхочу напитися води. Ти, як на мене, зовсім не чоловік, бідолашненький.

У дверях вітальні з’явився Тібор. Не зайшовши навіть усередину, він тільки свиснув, і Тіна чкурнула за ним, мов дика кішка.

Приватні клуби БЗУ ростуть, наче гриби після дощу. З цього приводу чеський тижневик «Млади свєт» опублікував репортаж, який за чотири дні було передруковано в «Нешнл джіогрефік».

«Я мав можливість спостерігати юрби хворих на БЗУ у різних країнах, — пише чеський репортер, — від гомінкої кондитерської на головній вулиці Стокгольма і задрипаних шинків лісабонського передмістя аж до фешенебельних нічних клубів лондонського кварталу Челсі та «бурих барів» Нью-Йорка».

— Як ви ставитеся до торгівлі бурою недугою! — запитав я в містера Едварда Дональда, власника «Еддіз мультібест бару» на 42 вулиці Манхеттена.

— А що робити! — відповів господар, одягнений у коричневу футболку з головою тигра. — Нехай краще споживають цей товар у мене, ніж коляться вдома героїном чи стріляють на вулицях.

— А коли ваші відвідувачі, ввійшовши в раж, вивалюються вночі з клубу на вулицю!

— Це вже клопіт поліції, — сказав Едді Дональд. — Знаєте, які податки я сплачую!

Узбережжя Югославії являє собою взимку мертву зону, однак у деяких напівпорожніх готелях для іноземців одкрили «Бурі салони».

— Це звичайнісінька забавка, — пояснила мені симпатична секретарка туристичного бюро «Кварнер» Драга Маслович, у якої зараз мало роботи. — Знаєте, часом і це допомагає. Щоліта ми приймаємо безліч гостей, таких сором’язливих, що ладні два тижні мовчки пролежати на пляжі. Навіть вечори знайомств не допомагають. У нашому ж «Бурому салоні» кожен знайде собі партнера. Вчора тут було двоє пражан, вони в нас уперше познайомилися… Їй двадцять вісім, йому п’ятдесят три. Подають у нас тільки «м’ясце» з різноманітним овочевим гарніром.

Побачивши, що я дивлюся на її зап’ясток, з якого виглядав рудий язичок БЗУ, чарівна Драга прикрила його рукавом чорного светрика й, зашарівшись, додала:

— Все це сприяє розвиткові туризму.

Славетний мюнхенський ресторан «Цум гольден саламандер», де шляхетні відвідувачі пригощають своїх дам шикарними мазутовими «делікатесами», а потім відвозять додому на таксі, мені не пощастило відвідати через брак грошей. А от у будапештській кав’ярні «Асторія», замовивши чашку відмінної кави та склянку мінеральної води, я довго спостерігав веселі групки за сусідніми столиками. Ці люди розважалися, підсипаючи один одному в вино червонясто— рудий порошок (очевидно, розчинний). Після кількох доз компанія починала розходитися, переважно парами.

Повертаючись додому автостопом, я заскочив до австрійського містечка Кіцбюеля, відомого в нас завдяки телевізійним репортажам із зимових спортивних змагань. Це гарне альпійське містечко на лісистих схилах із чудовими гірськолижними трасами. На його старовинній площі розмістився «Шоколаденклуб»; це просто біля ренесансного собору.

— Поганська гидота, — сказав мені превелебний П. Лукас Майєр, — якою сюди заманюють іноземних туристів і головним чином тих, хто, замість займатися здоровим і корисним лижним спортом, висиджує в корчмах і барах. Але, на жаль, і евакуйовані, що втекли сюди, в гори, з усієї Європи від бурої недуги, нудьгують тут. У костьолі я їх не бачу, але за стінами… — П. Лукас Майєр перехрестився. — Туди вчащають навіть старі дами, яким слід уже думати про спасіння. Наша молодь переважно здорова й сприймає все це як розвагу. Одного дня тут нагодували були тією гидотою молодого Лукасгансла, й він мало не перетворився в звіра, на ньому потім їздили верхи; цього Лукасгансл справді заслуговував, оскільки не вміє навіть по-християнськи привітатися. Час від часу наші хлопці й дівчата збираються там, але щонеділі відвідують разом з батьками вранішню відправу. Не забудьте, що в нашому містечку народився Тоні Зайлер, і всі ми пишаємося цим.

Слід, однак, додати, що досі ми говорили лише про скупчення «бурих» у приступних громадських місцях. Про те, що відбувається, коли «бура банда» збирається десь приватно, краще взагалі не згадувати».

VI

Вахтер Польда Штрунц (54 роки), прокинувшись рано в своїй промерзлій мансарді, чекав у пітьмі на дзвінок будильника. За своє життя він звик до порядку.

Почувши нарешті дзвінок, він енергійно підвівся, пристебнув до лівої руки пластиковий протез, обтягнений штучною шкірою, вдяг темно-синю форму ПЧХП й начищені чорні черевики. Ну ось. Ставний чоловік розглянувся по кімнаті: залізне ліжко на дощаній підлозі, старезний порожній сервант, де лишилося кілька бляшаних кухлів, і незавішене вікно. Тут не вистачало жіночої руки. Але хто піде за безрукого, який дослуживсь аж до швейцара й років за два мав вийти на пенсію?

Польда Штрунц підійшов до столу, де ще з вечора приготував два літрові термоси й четвертинку зачерствілого хліба, жадібно проковтнув хліб і випорожнив обидва термоси з гарячим чаєм та солодким сиропом. Стало трошки легше… Заплющивши очі, він відчував заспокійливе тепло, що розливалося тілом, і здоровою правою рукою обмацав дорідні кетяги БЗУ навколо поперека й під пахвами. Може, й нова рука виросте, якщо годуватиму звіра як слід?

Натягши плетену рукавицю з попротираними пальцями, він вийшов на ранковий мороз і о 5.59, за хвилину до початку першої зміни, пройшов через головні ворота ПЧХП.

— Тобі наплювати на мене? — вилаявся його напарник старий Буліна.

Раніше я завжди приходив о пів на шосту, щоб дідусь Буліна міг якнайскоріше після нічної зміни піти спати, мені все одно нічого робити вдома, подумав Штрунц. Тепер мені вже не хочеться цього робити.

— Відтоді, як ти став гнідим, тебе не стягнеш з ліжка, — знову дорікнув йому Буліна.

— Заткнися, бо викину в двері як туалетний папір! — огризнувся Штрунц і подумав: раніше я товаришував з Буліною, тепер мені на нього начхати, і правильно.

Зачувши сирену, Польда Штрунц одяг на рукав червону пов’язку й приступив до виконання своїх обов’язків. Уже тридцять років я дивлюся на людей через оцю шибочку, знову подумав він. Однак мало хто дивиться на мене. Що я для них — каліка на прохідній. Дивитися, хто входить і виходить, озиватись на телефонні дзвінки, щохвилини вискакувати, щоб підняти шлагбаум — марудна робота. О пів на десяту маю можливість удруге поснідати. Однак я ліпше заощаджу на сніданку, щоб випити вдома пива за три крони. О десятій хлопці з гаража, мої нові товариші, принесуть «м’ясця». А сьогодні, можливо, і розчинного порошку.

Тіна Трикова притискалася до розпаленого чоловіка, глибоко зітхаючи від задоволення.

Потім вона стомлено підвелася, вдягнулась і почала готувати сніданок.

— Підійди-но… — сміючись покликав її Тібор з ліжка. — Давай-но ще разок…

— Ти ж знаєш, я не проти, але вже справді треба на роботу. Краще ввечері.

Тібор устав пізно, ми з ним поїли все, що мали вдома. Збираючись іти, зазирнули до вітальні, де Ріта спала з якимось хлопцем, укрившись кожухом. Тібор підійшов до неї, відсипав зі свого мішечка повну пляшечку розчинного порошку, а потім по справедливості поділився й зі мною. Коли ми потім на кухні запивали його водою, Тібор знову почав цілувати мене мокрими губами.

Я так кохаю його, особливо коли він веде мене вулицею своєю дужою рукою… На зупинці він розкидав людей, мов сіно, підняв мене на руки, вніс-до автобуса й усю дорогу тримав за стан. Притискаючись до нього, я відчувала його тепло, хотілося, щоб ця поїздка тяглася безконечно.

Відділ головного інженера ПЧХП вже звик до того, що секретарка шефа виконує свої обов’язки з роздратуванням і запізненням.

— Тобі треба щось робити з собою, Тіно, — сказав їй Станіслав Бімонь.

— Я вже зробила.

— Можливо, в тебе якісь жіночі проблеми? — запитав у неї шеф Еда Роган.

Тіна щось буркнула, потім більшу частину робочого часу позирала у вікна — чи не промайне біля гаражів Тібор. Найдужче їй би хотілося бути зараз із ним…

Закінчивши роботу, вона побігла до прохідної й почала чекати на Тібора. Тіна думала лише про нього, забула навіть про дитину, що й досі не могла повернутися з гір. Чекала лише на свого чоловіка; вона була його жінка, й більше нічого не хотіла знати.

Вранці, невдовзі після дев’ятої, брамою ПЧХП проїхала крита вантажна машина й зупинилась біля складської естакади.

— Боган уже тут, — сказав Тібор, заглянувши в гараж, потім швидко загасив сигарету й разом з двома іншими членами таємної групи поспішив до машини.

— Вони аж там, під кабіною, — сказав їм шофер Боган. — Усі три бідони.

Хлопці спочатку були змушені якнайшвидше розвантажити вісімдесят великих бляшанок меду, аби хтось не зметикував, у чому справа; то була добра халтурка. Дорогою з пасіки Боган дав гаку й прихопив на заміських шахтах три повні бідони мазутового порошку.

Хлопці відкотили їх до цеху, де на гарячій бані топився густий мед, і відразу взялись до діла. Вони мали п’ятдесятилітровий казан для варіння «м’ясця» й великі цинкові дека для сушіння розчинного порошку. Компанія була добре зіграна, в спілці з начальником гаража та комірником. За кілограм розчинного порошку сьогодні охоче давали двадцятку, а з тих трьох бідонів його мусило вийти півтонни. Коли настане час, утаємничений Польда Штрунц підніме шлагбаум і випустить машину на вулицю.

Закінчивши справу, Тібор повернувся до гаража, де довідався, що генеральний директор нікуди сьогодні не їхатиме.

Оце добре, подумав Тібор, можна буде повеселитись! Він відсипав щіпку порошку від своєї частки на край долоні й почав із задоволенням його злизувати, запиваючи теплою водою. Набуду чудової форми ще до закінчення зміни, сказав він сам собі. Підхоплю на прохідній Тіну за крильце, й ми гарненько розважимось. А вночі влаштуємо справжнісінький феєрверк!

Схилившись над розгорнутим виробничим завданням (яєчний коньяк «Овалон»), працівник рекламного відділу ПЧХП Арсен Кралік (46 років) боязко, з-під ліктя, читав короткого листа. То було повідомлення з редакції обласної газети, яка повертала Арсенові надісланий ним вірш «Над могилою власного тіла». Цього вірша він писав аж вісім днів.

«Ваша поезія до друку непридатна, тому повертаємо її». Печатка була розмазана, а підпис — нерозбірливий.

«Я вісім днів палав пекельним вогнем, а тепер ось — одне жорстоке речення. Негідники!» — Арсен, мов навіжений, переглядав рубрику культурного життя обласної газети, де було надруковано чийогось вірша «У горах». Замість моїх вражаюче бурхливих, глибинних ритмів — оцей блюзнірський віршик про білий сніжок, рожеві щічки дітей та яскраву водну гладінь. Хто, цікаво, написав цю нісенітницю? Ага, якась Світлана Юрічкова, та-ак! Одразу ж під цим творінням — театральна рецензія Павли Роганової на нібито блискуче зроблену інсценізацію режисера Ніни Птачкової. Одна культурна коза вихваляє другу. Цілий рік я власного кров’ю писав п’єсу, а мені шпурнули її в обличчя так само, як сьогодні — тих дванадцять віршованих рядків. Оця ж псевдоінтелігентна пані заскочила на дурничку до театру — й відразу ж надрукували цілих три колонки, повних сто вісім рядків, великий заголовок і прізвище авторки жирним шрифтом!

— Вийду трошки провітритись! — мовив Міхал Роган. Він працював за сусіднім столом над рекламою крему «Дульсінея». — Коли хтось питатиме, то мене немає!

Арсен розлючено подивився вслід юнакові. Цей телепень знахабнів, його ж татусь — протеже генерального директора… а матуся — пасія головного редактора газети. А хто й коли вшанує мене?!

Арсен Кралік люто лизав розчинний порошок, наче незагоєну рану або щонайменше — героїн, і запивав водою з дволітрового бідона доти, поки зрештою відчув тепло, що піднімалося з нижньої частини тіла аж до мозку. Тепер варто було б написати вірш… про те, як я затягаю до глибокої печери білу жінку Павлу… Під низькою закуреною стелею полум’яніє вогонь… Я зв’язую бранку й спостерігаю за її жахом… Мої дужі бурі пальці нишпорять по тремтячому білому м’ясі, а моя всепроникаюча сила…

З роботи Арсен попростував прямісінько до корчми «Павук» — чудової забігайлівки, де збиралася їхня компанія. За столиками було повно людей, пиво текло річкою, і щодня здіймалася якась колотнеча.

Сьогодні тут опинились дві студентки, які підсіли до їхнього столика. Одна була в окулярах — весела, пухкенька, друга — чорнява, поводилися вони напрочуд розважливо. Дівчата почувалися не дуже затишно в переповненій корчмі, та коли вийшли до туалету, Тібор підсипав їм у лимонад по добрячій дозі розчинного порошку.

За півгодинки в дівчат розгорілись очиці, Арсен присунувся ближче, а дівоньки стали розв’язно базікати. Веселенька пампушечка звалася Зденкою, в неї було призначене побачення з «паном інженером», дружина якого поїхала на курорт. Зденка прийшла сюди по розчинний порошок, аби бути увечері «в формі». Сувора ж чорнява Дануша взагалі була проти цього всього, вона лише супроводжувала Зденку.

Ласий до молоденьких дівчат Арсен умостився між ними й почав нашіптувати їм щось таке, від чого ті аж заходилися реготом. Компанія скинулася на пиво, а Ріта чаклувала над розчинним порошком.

— Дайте ж і мені! — нетерпляче наполягала Зденка, підставляючи свій півлітровий кухоль.

— Я б ніколи не взяла цього в рот! — говорила сувора Дануша. — Але людина повинна пізнати все, чи не так?

Компанія погодилась, видудлила пиво, в якому шумував розчинний порошок, похапалася з місць і майнула на вулицю.

Десь біля шостої вечора, коли дві продавщиці елегантної крамнички шкіряної галантереї на Ритіржській вулиці почали знімати з вітрини товар, знову з’явився Міїн клієнт. Він став і розпачливо втупився в порожню вітрину.

Висока й ставна Мія Робова (27 років) усміхнулася до своєї подруги. Похмурий сорокарічний чоловік у позолочених окулярах прийшов уже вчетверте, як завжди в один і той самий час, і терпляче чекав, доки його обслужать. Він, здається, втратив глузд, це коштувало йому вже три сотні крон. Його гроші мали потрапити до каси, але Мія була не від того, щоб і їй дещо перепало…

— Що б ви хотіли купити сьогодні? — солодко запитала Мія в клієнта, який раніше вже купив тут гаманець, гаман і пасок.

— Щось солідне… — невпевнено почав той.

— Будь ласка. Ось подивіться на це.

— Що то таке… пробачте?

— Повідок для собаки. Може правити й за батіг. Або й за пута. Дайте-но ваші руки, я продемонструю…

Коли відвідувач простяг руки, Мія обвила його зап’ястки пружним шнуром з плетеної шкіри, просунула кінець у металеве кільце і, смикаючи потроху, почала затягати.

Ненавиджу своїх клієнтів, яким змушена прислуговувати з ранку до вечора, думала Мія, всіляких отих панночок, що не здатні вибрати собі з двох десятків сумочок одну. Терпіти не можу й отаких нікчем, що приходять сюди вирячувати на тебе очі…

Мія Робова різко смикнула шкіряний поводок, що глибоко врізався в руки чоловіка. Бавлячись таким чином, вона побачила на його безіменному пальці світлу смужку від обручки, яку цей нікчема щойно зняв перед приходом, аби обдурити мене й свою дружину.

— Міє, то я побігла! — гукнула друга продавщиця.

— Привіт. Я усе потім позамикаю.

Крамничка затихла, чулося тільки переривчасте дихання обплутаного чоловіка, розпашілого й зарошеного потом. Раптом у дверях з’явився Тібор Трнка зі своєю компанією.

— Йду вже! — гукнула Мія, звільняючи клієнтові руку й люб’язно всміхаючись до нього. — Ви справжній чоловік! Підете з нами?

Мія замкнула крамничку й подалася з нами, отже, компанія укомплектувалася. Сьогодні прийшли й дві студентки з «Павука», обидві напаковані порошком і вже добре веселі. До Мії вчепився й незнайомець із крамниці, у нього були позолочені окуляри, його непокоїли руки, й він увесь час розтирав зап’ястки.

Вечірня вулиця була темна, світилися тільки вікна верхніх поверхів, але й у такому вигляді наше місто нам подобалось. Веселою юрбою сунули ми тротуаром, а біляки, побачивши нас, відступали на дорогу. Вони усвідомлювали, кому належала вулиця. Нам! Ми затягли пісню. Поліцейські та інспектори ТСЗ з білими пов’язками на рукавах лише позирали на нас. А що, власне, вони могли нам сказати? Адже ми не злочинці, звичайнісінькі люди, що хочуть після роботи трошки розважитись, хіба не так?

Ми дійшли до набережної. В чорній воді плавали білі уламки криги, від цього робилося ще холодніше, тож ми вирішили податися ще до якоїсь забігайлівки або вчинити щось грандіозне.

— «Поселимось у бурій квартирі, — завела Мія відомий шлягер, — у теплій бурій країні…»

— Я — за. Але де саме? — по-діловому запитав Тібор.

— Знаю поблизу одну шикарну заражену квартиру, — промовила Ріта, повела нас до старого будинку за костьолом і подзвонила в двері на третьому поверсі п’ять разів. Нам відчинив здоровенний вусань у самому халаті. Ріта щось йому сказала, а Тібор насипав повну пляшку розчинного порошку — подарунок від чоловічої половини нашої компанії. Жінки, звичайно, відвідують такі притони безкоштовно. Той, хто жив у цій трикімнатній квартирі до евакуації, мабуть, сказився б, побачивши витягнуті на сходи меблі, встелену матрацами, ковдрами й перинами підлогу, гасові лампи, що коптіли замість люстр. У цій дикій півтемряві серед м’яких перин уже валялося п’ятеро.

Величезний, викладений кахлями камін палав жаром, три ввімкнені на повну потужність магнітофони бомбардували слух важким роком, а оскільки порошок діє миттєво, то ми й незчулись, як за годину валялися всі вкупі. Тібор вовтузився з Тіною та ще з кимось, Ріта — з Польдою, Арсен накинувся на студенток — сувора Дануша розм’якла, а пухкенька Зденка давно забула про побачення з «паном інженером». Міїн кавалер в окулярах ліз до всіх чотирьох жінок, у той час як Мія вмостилася на його спині й шмагала його, гарцюючи по кімнаті.

Гульбище набирало обертів, коли в передпокої раптом почувся гомін і до кімнати вдерлась нова компанія, яка нам не дуже сподобалася — самі хлопці, від яких тхнуло ромом. Не маючи жінок, вони почали чіплятися до наших, зчинилася бійка. Тібор захищав Тіну, Польда відбивався протезом, студентки верещали, а Арсен, намагаючись сховатись за каміном, спік собі живіт. Ріта билася як чоловік, а Мія бризкала на агресорів гарячим гасом.

Коли ми, нарешті, добряче обідрані, вибралися на вулицю, то вирішили впорядкувати власне гніздечко.

Нічне кубло гнідої Тіборової банди (заражена квартира № 12 на третьому поверсі будинку № 2002), нагріте ввімкненим на повну потужність центральним опаленням та електричними обігрівачами, які банда позносила з евакуйованих квартир разом з іншими речами, що припали їм до душі: то були передусім харчі, постільна білизна, пледи, подушки, пристосовані замість меблів, дороге старовинне крісло з квартири евакуйованого професора Дітріха. Серед інших предметів привертали увагу мисливські трофеї з колекції Гавельського: черепи, роги різноманітних тварин. Крім того — коштовні східні шаблі, мечі й кинджали з колекції інженера Заградки.

Тіборова компанія спершу тинялася по різних заражених квартирах, але після сутичок з іншими бандами лишилась у цій квартирі, впорядкувавши її на свій смак. Тібора Трнку обрали ватажком, а Арсена Краліка — його радником: Арсен навіть у цьому напівдикунському товаристві не зажив авторитету. Польда Штрунц репрезентував грубу силу, тоді як Ріта Недомова виконувала роль маркітантки. Банда жила за полігамним принципом: ватаг Тібор — з Тіною й Мією, Ріта Недомова — з Арсеном Краліком і Польдою Штрунцем, причому всі ці союзи були доволі нестійкі.

Наша квартира — затишне гніздечко, тут так тепло, що можна роздягатися догола. Найтепліше в нас у ванній кімнаті, коли Ріта насипає у воду гарячого каміння.

Недоумкуваті біляки в своїх похмурих квартирах тремтять від холоду, тоді як ми ніжимося на купах перин, пледів і подушок. Лише Тібор час від часу вмощується в кріслі. Тібор — наш ватаг, оскільки він найхитріший, найпривабливіший і найсильніший серед нас. Тібор сидить у кріслі, а ми складаємо йому до ніг щойно роздобуті речі. Ріта розжилася сьогодні гарним червоним килимком, Тіна — вінком цибулі, Мія — двома ременями та батогом, Арсен не знайшов нічого, а Польда притяг шкіряний матрац, набитий кінським волосом. Нікчемні біляки пнуться з останніх сил, щоб купувати речі, тремтять над ними, мало не падають навколішки. Ми ж просто беремо те, що до вподоби, а коли воно набридає — викидаємо геть. Ми плюємо на речі. Ми вільні люди.

Тіна зварила «м’ясця», яке ми їли з однієї каструлі. Потім Ріта нагріла на сковороді зібране Тібором каміння — круглі й гладенькі голяки. Ріта висипала каміння у ванну, вода стала гаряча, а квартира ще більше нагрілась. З ванної кімнати клубочилася густа пара, обіцяючи нам насолоду.

Біляки зараз куняють перед своїм ідіотським телевізором, гнуть спину й псують очі над кросвордами для недоумків, плетуть щось або читають нікчемні книжечки. Нам же зовсім не потрібно гаяти час: ми його просто проживаємо. Вільно потягаємося й ніжимось у м’яких перинах, їмо, п’ємо, кохаємось і спимо досхочу. В нас тут гарно й весело, стіни оздоблені рогами й шкурами, що нагадують нам чудових і вільних звірів.

Сидячи в кріслі, Тібор доїв сиру цибулину, а потім спитав:

— Житимемо й надалі в цій квартирі?

— Тут просто чудово.

— Але в будинку вже немає їжі.

— Тоді давайте взавтра захопимо якийсь інший будинок.

— Це нелегко, бо кожна ватага стереже власне житло.

— Якщо нас застукають інспектори ТСЗ, то тоді ми покинемо цю квартиру.

— Найбезпечнішим місцем є комунальна квартира.

— В такому разі переходьмо до комунальної.

— Але до якої саме?

— Ясна річ: до тієї, що в нашому будинку.

— Біляки не віддадуть добровільно.

— Ми сильніші за них, — підсумував Тібор, підводячись із крісла. Тіна й Мія були вже напоготові, чекаючи, кого з них сьогодні він візьме до ванної.

Буру недугу лікує не лише фізичний рух, але, як свідчать нові дослідження, й рух розумовий. Образно кажучи, можна приводити в рух як тіло, так і інтелект, щоб хворий піднявся над примітивним тваринним стереотипом. Розвиткові інтелекту на перших порах сприяє навіть заучування таблиці множення, розв’язування арифметичних задач, вивчення дитячих віршиків, років панування чеських князів, назв річок, столиць різних країн тощо. Розумову активність можна розвивати шляхом ускладнення завдань, як, наприклад, розв’язування загадок, вікторин чи ребусів, переказуванням власної біографії, історії XX сторіччя чи сюжету побаченої телевізійної вистави.

Ефективним засобом виявилось і слухання музики, зрозуміло, вдало дібраної. Однак найкращого результату можна досягти власною творчою активністю, технічною чи мистецькою. Могутнім резервом боротьби з БЗУ є сфера почуттів, систематичне спостереження над якими є надто складною справою.

Максимальної обережності вимагає спілкування з важкохворими (понад 75 відсотків зараження за шкалою Ріменса-Валашека), бо такі хворі відзначаються особливою агресивністю. З ними слід поводитися спокійно, але, в разі потреби, рішуче.

VII

Провідний технолог ПЧХП, інженер Станіслав Бімонь ще раз схвильовано пройшовся своїм скромним кабінетом у корпусі В, перш ніж нарешті засунув під пахву плаский алюмінієвий футляр і сів до столу. Я повинен випробувати це за всіх можливих ситуацій, сказав він сам собі.

Сучасна людина живе в шаленому темпі, їй постійно бракне часу на родину, самовдосконалення, культуру, природу — а тут раптом десятки вільних хвилин щодня! Будь-що треба звільнити людину від необхідності їсти, ліквідувати цю безглузду тисячолітню звичку.

Станіслав не міг усидіти на місці, він кидався від вікна до дверей і назад, потім визначив на секундомірі час нагрівання — 7 хвилин 38 секунд — вийняв футляр з-під пахви, нетерпляче відкрив його і вклав у рот квадратик брудно-сірої маси — свого нового «Повноцінного екохліба». «Чудово, вже майже теплий!» — вигукнув Станіслав. У пласкій, схожій на портсигар, коробочці лежали квадратики екохліба, що відповідали дозам, і Станіслав ретельно поміряв їхню температуру контактним термометром: 32,4 °C. Якби він витримав цілих десять хвилин, одержав би температуру людського тіла, ідеальну для їди.

Мій винахід надзвичайно простий, міркував Станіслав Бімонь, — повноцінний екохліб, що містить усі необхідні поживні речовини й уже накраяний на шматки. Завдяки цьому відпадає потреба не тільки у виделках, ножах чи ложках, але й у тарілках, мисках та іншому посуді, кожен може нагріти його до ідеальної для споживання температури в своєму підпахвовому футлярі за допомогою власного тепла і їсти де завгодно і коли завгодно.

У людства відпаде потреба в кухнях, їдальнях, ресторанах, офіціантах, кухарях, воно вже не розбазарюватиме сировину, час на приготування їжі, зникне тупа зажерливість, шкідлива для тіла й духу. Люди не запрошуватимуть більше один одного на вечерю, а тільки до театру, кіно чи на концерт, а під час антракту зможуть хутенько перекусити екохлібом з підпахвого футляра — чому, власне, приймання їжі вважається більш естетичною справою, ніж виділення її недотравлених решток? А згодом ця екоїжа зробить можливим те, що давно вже радять лікарі, — їсти якомога частіше й малими дозами.

Звичайно, декому ця страва видасться надто простою. Але з якою б радістю сприйняли її сотні мільйонів голодуючих на нашій планеті!.. Хоча, можливо, через певний час і декому з наших гурманів прийдеться до смаку тепла екоїжа з-під пахви, оскільки ні сировини, ні енергії вже не вистачатиме.

— На тебе чекають, — з’явилась у дверях секретарка Тіна Трикова, бо Станіслав навіть не помітив, що робочий день закінчився. — Підеш з нами?

— Ні.

— Чому?

— Не маю на це часу.

— А на що маєш?

— Ти однаково не зрозумієш, — з презирством промовив він і попрямував додому.

Тіна стала вже зовсім гнідою, подумав Станіслав. Хоча вона знову з Тібором. Невже таке людське щастя?

Станіслав швидко перевдягся в спортивну форму і збіг сходами до залу засідань, де щодня після роботи проводилися «фізхвилинки».

Відчиненими вікнами до залу заходив лютневий мороз, а працівники корпусу В були в тренувальних костюмах. На тілах багатьох із них видніли залишки БЗУ, в Рогана, одягненого в гарні спортивні труси з лискучого фіолетового атласу, лишився ледь помітний шрам. Станіслав різко свиснув, і почалося тренування — біг підтюпцем і підскоки; потім заняття на снарядах — надзвичайно важкі вправи для чоловіків та полегшені варіанти для жінок. Від розпашілих тіл у холодному повітрі стояла пара, а БЗУ відвалювався од них цілими кілограмами.

— Скільки себе пам’ятаю, ніколи ще не мав такої чудової форми, — сказав Еда Станіславові після закінчення занять, коли приймали душ в одній кабінці.

— Оце, значить, усі? — спитав Станіслав Бімонь. — Сьогодні на три чоловіки менше. Коли ми починали, нас було сорок два, а тепер — біля тридцяти.

— Фізхвилинки потроху виходять з моди. Ну кому, насправді, може подобатися постійне підстрибування по свистку, як на казарменому плацу? Мені, наприклад, ні.

— Інтелектуальні вправи, безумовно, приємніші. — Станіслав так енергійно розтирався рушником, що його могутнє біле тіло нагадувало полуничне морозиво.

— Я бачив на телеекрані, але наскільки це ефективно?

— Спробуй…

Заводський штаб ТСЗ був розташований у заводській-таки лікарні. Головний лікар Ліхтенберг особисто прийшов привітати головного інженера об’єднання.

— Половині своїх пацієнтів ми приписуємо як лікувальний засіб виключно фізхвилини, — оголосив він.

— Чи не можна якось збільшити цей відсоток?

— Штаби ТСЗ всім надають безкоштовну допомогу, звичайно, тим, хто цікавиться.

— Ця допомога повинна бути обов’язковою! — несподівано втрутився Станіслав.

— Як ото чищення зубів і миття рук, — додав доктор Еда Роган. — Зрозуміло, навряд чи вдалося б упровадити її наказом генерального директора.

— Ми повинні виявляти терпіння, — розсудливо промовив головний лікар Ліхтенберг, — і зрозуміти наших людей, які, покінчивши з мазутом, тепер наполегливо розширюють виробництво.

— … а банди гнідих як вандали орудують у місті, — нетерпляче перебив його Станіслав. — Гніді валяються в покинутих квартирах, об’єднуючись цілими поверхами… Ми вже маємо в Усті повністю бурі будинки!

— Нам необхідно більше інспекторів для виявлення заражених, — сказав головний лікар. — Їхня робота, щоправда, нелегка, а подекуди чомусь і непопулярна. Ви, здається, хотіли познайомитися з комплексом наших інтелектуальних вправ проти БЗУ. Як уже показувало телебачення, йдеться про розвиток і стимуляцію розумових процесів хворих, починаючи від пам’яті аж до творчої активності.

У розташованій на першому поверсі штабу ТСЗ аудиторії стояв гамір, наче в першому класі, а лікар у білому халаті походжав, мов учитель, між рядами стільців. Перший ряд, де сиділи найбільш уражені багатозвіром, хором повторював:

— … помножити на два буде шістнадцять… помножити на два буде тридцять два… помножити на два буде шістдесят чотири…

Пацієнти в другому ряду вивчали географію Іспанії.

— Столиця Іспанії — Мадрід! — лаконічно відповів молодий інженер Доубек.

— Добре, — похвалив його лікар і запитав: — Чи знає хтось якісь інші іспанські міста?

— Барселона, — старанно відповіли пацієнти, — Севілья, Малага, Гранада, Валенсія, Кордова, Толедо, Більбао, Сан-Себастьян, Сарагоса.

— Саламанка, — знову сказав інженер Доубек, коли його товариші вже вичерпали свої знання.

— Чудово. А чи знає хтось якісь іспанські гори?

— Піренеї! — хором проказала вся лава і затнулась.

— С’єрра-Невада! — декламував інженер Доубек, ніби шмагав батогом. — С’єрра-де-Гвадаррама. С’єрра-де-Гредос. С’єрра-де-Алькарас.

— Чудово, Доубек, достатньо. Можеш пересісти на третю лаву.

На третій лаві двоє хворих, що досягли вже більш помітних успіхів, писали автобіографії, а за їхніми спинами, на останній, четвертій лаві, ті, що мали найбільші успіхи, малювали й моделювали фігурки з білої пластмаси.

— … помножити на два буде сто двадцять вісім… помножити на два буде двісті п’ятдесят шість… — тим часом вів далі перший ряд.

Еда Роган пішов, пояснивши, що в нього заболіла голова. У вікні потім було видно, як він запалив на подвір’ї сигарету і в хмарі сіруватого диму рушив до своєї машини.

Тільки-но позбувся звіра на шкірі, як знову підгодовує його в легенях, з презирством подумав Станіслав і знову подався до спортивного залу, де міг боротися з гнідою неміччю всіма приступними засобами, тобто біганням, стрибками, атлетичними вправами з гантелями та на шведській стінці. Просто, але ефективно. Потім він вибіг на другий поверх і зайшов до заводського штабу ТСЗ, де вже зібралася група інспекторів з білими пов’язками.

В обов’язки інспекторів штабу ТСЗ входив контроль за додержанням правил. Діяли інспектори добровільно, на громадських засадах, у вільний час. Начепивши білу пов’язку, Станіслав попрямував на чергування.

Невдовзі після закінчення робочого дня коридори управління затихли, але з-за дверей відділу зарплати чулися веселі голоси, і Станіслав зайшов туди не постукавши. Чотири працівниці, що сиділи навколо письмового столу, злякано озирнулись. Одна з них миттю заховала щось під стос паперів, очі всіх чотирьох неприродно блищали.

— «М’ясце» їсте? — кинув їм Станіслав.

— Ми? Та ви що! — гнівно заперечували вони, перебиваючи одна одну. — Ми тут підбиваємо квартальний баланс. Знаєте, що це таке? Це така штука, яку вам, інспекторе, навіть важко уявити. А вдома на нас чекають інші клопоти, діти. А ще треба стрибати навколо наших ледацюг-чоловіків, бо вони не допомагають заїждженим жінкам, а швендяють з білими пов’язками на рукавах і чіпляються до людей!

Станіслав мовчки відсунув папери й угледів каструлю з недоїдками «м’ясця» та чотири ложки. Він схопив каструлю й кинув її у сміттєвий кошик.

— Вважаєш себе справжнім героєм? — тихо, по-материнському запитала найстарша жінка.

— Відходи повинні бути з відходами, — твердо відповів Станіслав.

— Мав би знати, що ми тут справді надриваємося за малу плату й часто лишаємось аж до вечора, як оце сьогодні, — докинула найстарша. — А це виснажує, розумієш? Часом так, що далі просто вже неможливо. Всі ми — матері.

Може, краще псувати серце дорогою міцною кавою, а здоров’я — таблетками? «М’ясце» дешевше й принаймні не таке шкідливе.

— Але воно отупляє як наркотик! — наполягав Станіслав, — Значно краще — займатися фізичними вправами.

— Мені вже шістдесят п’ять. Ось вони — вагітні, — показала жінка на двох подруг, — а «фізхвилин» з нас і вдома вистачає. Ти просто не хочеш нічого зрозуміти, інспекторе, — гнівно промовила жінка. — Тож дивися, більше сюди не приходь, хлопче. Більше до нас не ходи.

Станіслав вислизнув з кімнати, тихенько зачинив по собі двері, а на сходах притиснувся чолом до холодного скла й подумав: що я міг їм відповісти?

Повільно спустившись униз, він задумливо йшов подвір’ям, коли раптом його увагу привернули підозрілі звуки, що долинали зі складу. Ворота були зачинені, але крізь маленьке заднє віконце в складі він розгледів цілу юрбу гнідаків: то вже були не перевтомлені жінки, а молоді дужі комірники та шофери, які варили «м’ясце» в п’ятдесятилітрових казанах і сушили на металевих деках розчинний порошок. Їх аж п’ятеро, мені самому не впоратись, подумав Станіслав, зайшов до першого-ліпшого кабінету й зателефонував у штаб ТСЗ.

Певний час нічого особливого не відбувалось, та раптом зі складу виїхала крита машина й покотила до прохідної. Черговий Польда Штрунц підняв шлагбаум і випустив машину на вулицю.

Станіслав убіг до складу відчиненими ворітьми, але там уже нікого не було, зникли й казани з «м’ясцем» та металеві дека з порошком… Хто попередив гнідих? Певно, десь тут є телефон, вирішив Станіслав.

Подвір’ям ішло шестеро інспекторів. Хтось із них…

— Серед нас зрадник! — сказав він їм.

Усі ввійшли до приміщення на першому поверсі й роздяглися догола. На тілах декого з них лише подекуди видніли дрібні бурі крупинки. Загалом усі шестеро були білі.

— Хто ж їх усе-таки попередив? — наполягав Станіслав.

— Звідки ти телефонував?

— Ось із цього апарата подзвонив до штабу.

— Хлопці, хто з вас брав трубку?

— Я — ні.

— Я також.

— Та й я не брав. Нас там було чоловік з десять…

— Ясно! Біля телефону сиділа Ружа Срнцова! — зрештою пригадали вони.

Інспектори швидко повернулися назад. Ружена Срнцова, добровільна працівниця штабу, саме збиралася йти. Старший інструктор вислухав інспекторів і запитав у жінки:

— Навіщо ти це зробила?

— Я ж нічого… — замимрила вона, однак проти стількох свідків опиратися не змогла. — Мій чоловік працює в гаражі, він зовсім гнідий… — плачучи зізналася жінка. — А я боялася, щоб його не посадили в тюрму…

— Не можна посадити когось через недугу, так само як не можна карати хворого за нежить чи виразку шлунка, — заперечив старший інструктор. — Це ж стосується курця, еротомана або любителя пива. Хіба що ці хворі становлять суспільну небезпеку.

— Ті, що були в гаражі, якраз і є суспільно небезпечними, — вибухнув Станіслав. — Підпільні виробники розчинного порошку — це вже як наче розповсюджувачі наркотиків. Таке карається в цілому світі!

— Однак розчинний порошок, як і решта мазутових продуктів, не числиться в жодному реєстрі заборонених наркотичних речовин, — пояснив йому старший інструктор. — Ніхто ж нікому не забороняє вживати тютюн, пиво або вдаватися до позашлюбних статевих стосунків.

— Виходить, з багатозвіром нічого не можна вдіяти?

— Наше суспільство зараз робить усе можливе. Уряд наш двічі на тиждень аналізує ситуацію й приймає відповідні рішення. Вже маємо позитивні зрушення — понад п’ятдесят відсотків людей стали білими, тобто чистими й здоровими.

— Однак бурих і досі не бракує.

— Як і курців, п’яничок, невірних чоловіків та жінок, хворих на нежить чи на виразку шлунку… Бура недуга, щоправда, посилює погані нахили, однак ми повинні не карати хворих людей, а надавати їм усіляку допомогу. Якщо цією думкою проникнуться всі люди і почнуть нам допомагати, багатозвір зникне так само швидко, як і з’явився.

— Хотілося б, щоб це сталось якомога швидше, — з сумом мовив Станіслав.

— Питання кількох тижнів, Станіславе, — запевнив його старший інструктор. — А тобі не завадило б краще розуміти людей… І більше їм довіряти, — додав він. Інструктор запропонував звільнити Ружену Срнцову від роботи в штабі, а її чоловіка, автослюсаря Срнца, викликати на дисциплінарну комісію ПЧХП.

Місто відновлювало сили й потребувало чимало добровільних помічників, які після роботи приходили до районних штабів ТСЗ, а потім по двоє вирушали на чергування.

У двадцять восьмому відділенні сьогодні зібралося чоловік сімнадцять, усі були між собою знайомі, охоче виконували доручення, прагнучи якомога скоріше очистити місто.

— Надійшла інформація про один важкий випадок і два трохи легші. Це — на Садовій, — повідомив головний інспектор. — Хто зголошується?

— Я! — негайно відгукнувся Станіслав.

— А кого візьмеш із собою?

— Міхала, як завжди. Ми з ним спрацювались.

— Тоді вирушайте. Може, візьмете ще й третього? Бо ж випадок складний.

— Упораємось.

— Якби я був гнідим, то не хотів би потрапити до Станіславових рук, — промовив хтось, і всі засміялись.

— А хіба я не викликаю жаху? — запитав Міхал, випнувши свої гороб’ячі груди так, що всі знову вибухнули.

У Станіслава була сила, а в Міхала — почуття гумору, й вони доповнювали один одного. Головний інспектор вручив їм папірець з трьома адресами, два металеві свистки та пов’язки.

— Ну, то як, може, почнемо з найважчого випадку? — запропонував на вулиці Станіслав.

— Це нагадує анекдот про наглядача на галері, який говорить каторжникам, що має для них дві звістки: одну добру, а другу погану. Яку з них вони б хотіли почути спочатку? Каторжники, зрозуміло, хочуть приємну новину… Наглядач каже: «На обід будуть курчата». А яка ж друга новина? «Капітан лаштується по обіді кататись на водних лижах!»

— Я не люблю таких анекдотів, — озвався Станіслав, який справді не мав почуття гумору. — Давай все ж почнемо з більш легких випадків.

Спочатку вони подались на Садову, 16. Мешканці донесли, що з порожньої зараженої квартири на другому поверсі чути підозрілий гамір: гримить музика й хтось наче гарчить.

Ми із Станіславом ледве достукались, двері нам врешті відчинив зовсім голий здоровило, зарослий важкими кетягами багатозвіра. Ми зазирнули всередину: магнітофон ревів на повну потужність, палали чотири електрорефлектори, які здоровило позносив з порожніх квартир. Крім того, звичайно, на повну силу було ввімкнуте й центральне опалення. Посеред столу стояла миска «м’ясця», шматки якого валялися й на килимі. Не звертаючи на нас уваги, той кнур знову розлігся долі й почав жерти покидьки, по-тваринячому чавкаючи й гаркаючи.

Щоб якось порозумітися з ним, слід було його спершу поставити у вертикальне положення. Станіслав уперся йому в груди й розвів руки, тоді ми вдвох розігнули товстуна в попереку й перекотили на спину. Тільки так він спромігся відповісти, що звуть його Іржі Мрзена й що потрапив він сюди, вкравши ключа в кербуда.

Ми звели Мрзену на ноги й почали ганяти по квартирі: він плигав, бігав, нахилявся, падав на підлогу й знову схоплювавсь, а Міхал тим часом розворушував його отупілий мозок запитаннями: «Скільки буде дев’ять помножити на вісімнадцять?.. Хто такий Христофор Колумб?.. Що він відкрив і якого року?.. Що виробляють з вугілля?..» Багатозвір спадав з гладкого тіла цілими шматками, і, нарешті, здоровило сказав нам, що звуть його не Іржі Мрзена, а Йозеф Новак, що ніякого ключа не крав, а й сам не знає, як потрапив сюди. Він набув уже такої пристойної форми, що був здатен навіть брехати. Ми вигнали гладуна на сходи, викинувши слідом і його одяг, замкнули квартиру й повернули ключа кербудові.

Звідти ми подалися далі, на Садову, 74. Випадок виявився дріб’язковим і навіть симпатичним — жінка років тридцяти проросла бурими прожилками, як рокфор пліснявою. Вона сиділа півгола в теплій зараженій квартирі на зібганому килимі й тупо їла «м’ясце» з дитячого нічного горщика. Ми змушені були забрати його в неї, пообіцявши повернути, коли вона розповість нам усе.

— Франта давно домагався мене… ми працюємо разом, — понуро розповідала вона, косуючи на свій делікатес. — Франта завжди накидався на мене… а ставши гнідаком, взагалі здурів. Одного вечора… якось на минулому тижні… він гнався за мною вулицями. Мені було гидко… Тоді я ще була білою. Я втекла… боялася, бо вже стемніло… а мені треба було додому. В мене чоловік… І двоє дітей. На пошті світилось… я вбігла туди й побачила якогось залізничника. Попросила в нього захисту… кажу, мене переслідує гнідак. Невдовзі вбіг і Франта… Залізничник закасав манжет свого кітеля… Залізничник також виявився гнідаком. Вони почали реготати… а потім затягли мене сюди. Франта щодня приносить мені їсти… Ото й усе. Ну, а тепер віддайте моє «м’ясце»!

— Ви повинні негайно вдягтися й повернутись додому, — сказали ми їй. — На вас чекають чоловік і діти.

— Віддайте моє «м’ясце»! — верещала жінка, шпурляючи в нас чим попало, доки ми віддали їй той горщик.

— Ви не можете залишатися тут, та ще й у такому вигляді…

— Я вже звикла й до квартири, й до Франти. — «М’ясце» повернуло їй зіпсований настрій. — Я давно хотіла розлучитися з чоловіком, але не зважувалася сказати йому про це. Але тепер я вже нічого не боюсь.

— Ми не втручатимемось у ваші особисті справи, але ви не можете лишатися тут. Ця квартира заражена, вона належить евакуйованій у гори родині, і вам немає чого тут робити. Тому просимо вас одягтись.

Ми знову відібрали в неї того горщика, почалося змагання. Ми пообіцяли їй віддати забране, якщо вона прибереться, а коли прибралась — несли горщика за метр від неї, аби виманити з квартири. Жіночка нагадувала собаку, що женеться за сарделькою.

Ми покликали вуличних інспекторів ТСЗ й доручили відвести жінку додому.

— Уражені багатозвіром — справжнісінькі паскуди… Чому це так? — замислився Станіслав.

— Та пані казала, що вже давно хотіла розлучитись із чоловіком. Недуга здатна виявити всю ницість, яка існувала в людині досі… в декого навіть від народження. Жахливо, правда?

Третій виклик був із Садової, 51. Старий будинок за костьолом, усі мешканці були евакуйовані. У вікнах не світилось. Поскидавши свої білі пов’язки, ми почали підійматися широкими сходами, аж раптом за дверима почули підозрілі звуки.

Ми постукали, відчинив вусань у халаті на голе тіло. Ми пояснили йому, що нас прислали сюди з «Павука» (де збираються найважче вражені гнідаки). Він скривився, мовляв, прийшли без жодної жінки, але зрештою впустив за двадцять крон — ціну кілограма розчинного порошку.

На всіх вікнах трьох величезних порожніх кімнат були опущені штори, в обкладеному кахлями каміні палав вогонь, блимали гасові лампи (суворо заборонені правилами ТСЗ, як і опалювання вугіллям). Гриміла музика, а на матрацах і перинах просто долі валялося зо два десятки напівголих гнідаків.

Виявивши притон, ми виконали наше завдання, але піти звідси відразу нам навряд чи дозволили б. Ми сіли на матраці під вікном, вдаючи, ніби розважаємось, як і решта присутніх. Але вже за якусь мить від споглядання цих тварюк нас почало нудити.

— Не можу більше! — прошепотів Станіслав.

— Я також, але мусимо витримати бодай кілька хвилин…

Однак не минуло й хвилини, як до Станіслава підповзла розкуйовджена жінка й почала розстібати на ньому сорочку. Це могло виявити білий колір його шкіри. Тоді я швиденько обняв Станіслава, вдаючи, що ми обходимося без жінок, але та вже так ошаліла, що схопила мене за волосся й відтягла геть.

— Ну, досить! — просичав Станіслав, турнув її, й ми вискочили до передпокою. Однак жінка не відчепилась.

— Уяви собі, він не бажає роздягатись, — поскаржилася вона тому вусатому бугаєві, що відчиняв нам. — І взагалі обидва вони якісь дивакуваті. А перевір-но їх!

— Ану, скидайте сорочки! — звелів нам вусатий. Тепер усе вирішувала швидкість.

Станіслав скочив на нього, повалив і притис до підлоги, а я вибіг на вулицю й щосили почав свистіти, доки прибігли на допомогу вуличні інспектори.

Коли все закінчилось, а будинок № 51 було замкнено й опечатано, ми непоспіхом рушили до районного штабу. Станіслав кульгав і облизував розбиті губи. Наше сьогоднішнє чергування закінчилося.

Зимові вулиці були темні, де-не-де світилися вікна клубів і комунальних квартир. Більш спостережливий міг би розгледіти й мерехтіння вогників у вікнах особистих спалень.

Однак інспектори ТСЗ не зважали на те мерехтіння, уперто приглядаючись до вікон трьох нижніх поверхів, де були розташовані заражені квартири. Найменший полиск був би сигналом про буру небезпеку. Але на сьогодні з нас уже було досить.

Втомлене місто готувалося до сну, поодинокі перехожі поспішали додому, а на набережній з’явилися закохані. Раптом стихлими вулицями розлігся зойк, почулося ревіння, гупання багатьох ніг. Тротуари враз виявилися вузькими, юрба розливалась на всю вулицю й сквер. Це нагадувало каламутний потік, що заливав усе місто. Вуличні інспектори почали згуртовуватись, ми теж приготувалися дати відсіч.

Але для цього не було причин. Виявилося, то була всього лише юрба вболівальників, їхня улюблена команда перемогла на зимовому стадіоні.

Директор найбільшого празького універмагу «Котва» підбив підсумок соціологічного дослідження запитів «бурих» та «білих» покупців. «Білі» виявляють загалом рівномірний інтерес до всього пропонованого асортименту, як було й досі. Тим часом у «бурих» помітне швидке падіння інтересу, зокрема до косметики, паперових товарів, книжок, мила, зубної пасти. Разом з тим спостерігається зростання їхнього потягу до харчів (зокрема м’ясних консервів й алкогольних напоїв).

Незрозумілим лишається підвищений попит на окремі види товарів (наприклад, сірники, цукор, сіль). Бурий покупець здатен накупити їх безліч, що у багато разів перевищує потреби.

Покупці, вражені БЗУ, масово скуповують теплий одяг, зокрема вовняні светри крикливих кольорів. Характерно, що вони ганяються за одягом з натуральної та штучної шкіри. «Наш відділ шкіряного одягу виконав квартальний план протягом першого тижня року», — підсумував директор універмагу «Котва».

— Мені досить глянути на машину, щоб відразу визначити, на скільки побурів її власник, — сказав нам поручик Ганц Леммхен із західноберлінської транспортної інспекції. — І мені байдуже — рухається машина, а чи стоїть припаркована.

— Як же ви розпізнаєте це під час руху!

— Білі водії часом надмірно нервують, на перехрестях уповільнюють швидкість навіть на зелене світло, збільшують інтервали в колонах і таким чином зменшують пропускну здатність вулиці. Бурі ж почуваються аж надто впевнено, перетинають перехрестя на жовте, а часом і на червоне світло, нікого не пропускають, їздять у недозволених місцях, коротше кажучи, чинять неподобства.

— Отже, за транспортні порушення…

— Платять практично лише бурі.

— Але яким чином ви можете розпізнати бурого водія, коли його машина припаркована?

— Машини гнідаків брудні.

— Чи можете ви розповісти нашим читачам кумедну пригоду?

— Якось я застукав одного викладача автошколи, котрий радив своїм учням випестувати на собі БЗУ; це, мовляв, надасть їм сміливості. Гарний учитель, нічого не скажеш?

— Звичайно.

— Бурий водій — то постійна загроза небезпеки. А особливо ті галасливі молодики на важких мотоциклах… хоча такі банди були й раніше.

Телебачення і багатозвір часто виявляються спільниками. Перш за все це — через пасивність телевізійного глядача, яка сприяє зростанню БЗУ. Ще більше зростає БЗУ від надмірного вживання їжі та напоїв перед увімкненим телевізором. Маловибагливі програми (безконечні передачі про зірок популярної музики або примітивні історійки з цілком прозорим і завжди щасливим кінцем), заколисуючи телеглядача, сприяють розвиткові БЗУ. Те саме спостерігається під час транслювання футбольних, хокейних матчів, боксерських поєдинків тощо.

Лікувати цей вид бурої недуги рекомендується літературними програмами, концертами класичної музики, якісними фільмами й науково-популярними стрічками. Репортер тижневика «Вечірня Прага» засвідчив, що відвідувачі філармонії є переважно «чисто білими», тоді як дискотеки являють собою розсадники БЗУ.

Складено перелік окремих видів спорту в такій послідовності, як вони впливають на БЗУ. На першому місці — художня гімнастика, яка беззастережно знищує його; на другому — фігурне катання… на передостанньому — бокс, а на останньому — вільна боротьба.

З ЛИСТА ЧИТАЧА відомому психіатрові, доктору медицини М. Бальзамові: «Ми з моєю дружиною Марією досі завжди задовольнялися одне одним, проводили ввесь вільний час удома, разом читали або дивилися серйозні телевізійні програми, а по суботах і неділях виїжджали на природу. Що нам робити тепер, коли в комунальній квартирі до неї залицяється відразу шестеро гнідих мешканців!»

VIII

Був затишний вечір. Рогани та Бімоні сиділи в комунальній квартирі (подружжя Трнків і Ріта Недомова сюди вже перестали ходити). Аеона й Павла приготували вечерю, потім чоловіки допомогли їм помити посуд, усі годинку посиділи перед телевізором, спокійно почитали під приємну музику й тиху розмову… Вони звикли одне до одного, їм тут подобалось, а до холодних, темних квартир родини поверталися лише спати.

Двері клубу несподівано розчинились, увійшов Тібор Трнка, пропускаючи поперед себе Польду Штрунца. Штрунц замахнувся на Станіслава своєю штучною рукою, й тієї миті до кімнати вдерлись Арсен Кралік, Ріта, Тіна й Мія Робова з ременем у руках. Гнідаки напали на білих!

В останню секунду Станіслав ухилився від Польдиного протезу, натомість щосили вдарив нападника головою в живіт, потім підняв і кинув об підлогу. Тібор кинувся на Станіслава, зчинилася справжня баталія.

Висока й ставна Мія спритно накинула Еді на шию ремінець, Еда трохи відтяг його пальцями, але вона почала затягати. Арсен підскочив до Павли Роганової, брутально схопив її й намагався повалити, ображена жінка дала йому ляпаса — найбільше насильство, на яке Павла взагалі була здатна. Але тоді Міхал Роган кинувся на захист матері, й коли б йому ще трохи сили, то просто розчавив би Арсена. Тим часом Леона Бімоньова з виделкою в кожній руці знешкодила Тіну й Ріту, яких ошелешив раптовий опір білих.

Перебуваючи у блискучій спортивній формі, Станіслав Бімонь переміг Тібора й умостився в нього на грудях. Еда, який хропів у Міїному зашморгу, відчував, хоч і задихався, що має останній шанс. Він схопив Мію й притяг її до себе, послабивши цим тугий зашморг, а, перевівши подих, міцно вхопився в тендітні дівочі зап’ястки й почав викручувати їй руки назад. Дівчина зойкнула від болю і дико роззирнулася: Польда знесилено сопів на підлозі, Тібора Станіслав притиснув коліньми, немічне Арсенове тіло жалюгідно сіпалося під шаленими ударами Міхала, а Тіна й Ріта зачаровано дивилися на виделки в руках Леони. Ріта, як і завжди, ладна була перебігти до переможця. Мія раптом укусила Еду Рогана за щоку й ударила коліном. На мить жорстокі лабети ослабли, дівчина спритно вирвалася й вискочила з комунальної квартири. Гнідаки зазнали поразки.

— А ви обидві не втечете! — просичала Леона, погрожуючи своїм бранкам виделками.

— Ну, чого ж мені втікати, Леонко? — промовила Ріта. — Мені тут завжди було добре…

Міхал приніс білизняну шворку, Тібора й Польду зв’язали по руках і ногах (побитого Арсена не було потреби зв’язувати), на них порозривали сорочки й заходилися жорстоко нищити багатозвіра. Станіслав узявся за Тібора, Еда мотузив Польду Штрунца, а Міхал — Арсена Краліка. Хлопці долонями й ліктями так немилосердо працювали над тілами бранців, аж набряклі бурі нарости й сплетення на них почали лопатися, тріскатися й розбризкуватись, бо з них виходили руді драглі… Нарешті цілителі потомились. Стоячи навколішках над Арсеном, Міхал знесилено звів руки.

— Навіщо ми їх так гамселили? Чи не краще було б випробувати на них інтелектуальні вправи? — запропонував упрілий Еда Роган, потяг до себе крісло через голови зв’язаних і зручно вмостився в ньому. — Тіні й Ріті це теж пішло б на користь. Ану, дівчата, побігайте навколо мене!

Тіна мовчки підійшла до розпластаного Тібора, опустилася поряд на підлогу й притулилась обличчям до його плеча.

— Я ввесь час була проти того, щоб так підступно нападати на нашу улюблену комуналку! — засвідчила Ріта свою відданість і сумирно стала навколішки поруч із Тіною.

— Тож почнемо з простого множення, а потім перейдемо до складніших управ! — звелів Еда, сидячи в кріслі. — Два помножити на два буде чотири, ще на два — вісім, ще на два — шістнадцять, ще на два…

— Тридцять два! — хутко вигукнула Ріта.

— Тридцять два! — старанно підтвердив знічений Арсен Кралік.

Тібор з Польдою вперто мовчали, аж доки Станіслав боляче натиснув їм кулаками на плечові суглоби. Тіна заохочувала Ріту до послуху, щипаючи її сильно за стегно. Після цього дружно загуло п’ять голосів:

— … помножити на два буде шістдесят чотири… ще на два буде сто двадцять вісім… — Ріта й Арсен проказували запопадливо, Тіна вперто, Польда — несвідомо, лише Тібор ще кілька разів спробував ухилитись, але Станіславова рука знову вгамувала його. — … помножити на два буде тисяча двадцять чотири…

— Ну, досить уже, перейдемо тепер до географії, — вирішив Еда. — Називатимете італійські міста, щоб ваші застиглі мізки трошки розворушились. Нехай кожне розповість, з чим саме в його уяві пов’язується те чи те місто. Хто перший?

Арсен і Ріта, як зразкові учні, згодились відповідати першими. Ріта визивно й натхненно промовила:

— Рим!

— Добре, Ріто. А що саме нагадує тобі Рим?

— «Чінзано», «Кампарі», біле і рожеве, сухий «Мартіні»! І червоне вино «Руффіно» в обплетених пляшках! Чудове шампанське «Асті Спуманті», а крім того, пармезан і зелене фісташкове морозиво.

— Флоренція, вона розташована на мальовничих схилах, надихнула багатьох видатних майстрів пензля на створення геніальних полотен, на них оживають сцени, що й сьогодні справляють неповторне враження. — Арсен теревенив без упину, лікування йому навряд чи допомогло. Еда роздратовано перебив його й кивнув до Тіни Трикової.

— Неаполь, — сказала Тіна аж тоді, як Ріта її вщипнула. — Побачити — і померти. — Вона знову глянула на Тібора. — Італія…

— Італія… — видушив із себе Польда Штрунц після болісної мовчанки… — Вона схожа на чобіт. Там є папа. У Римі!

— Мілан! — вигукнув Тібор Трнка після чергового удару по суглобах. — Автомашини «фіат», «альфа-ромео», «ламборіні», «массераті» й «феррарі»! — заверещав він.

— Перейдімо до більш витончених інтелектуальних вправ. Кожен мусить розповісти свою біографію, — наказав бранцям Еда. — Почнімо з ключових моментів дитинства, однак без дурних теревенів! Хто перший?

— Коли я була маленькою дівчинкою, — почала Ріта, — то дуже любила свого третього татуся. Хоча він і лупцював мене добряче, я до цього звикла. Сидячи в корчмі, він завжди давав мені сьорбнути пива, от відтоді я й люблю бувати серед людей…

— Від безтурботного дитинства, — повів Арсен, — я мусив і мушу зносити кривду, але я від цього не озлобився, скоріше навіть навпаки — загартувався й змужнів. Цьому сприяв, зокрема, вільний вибір книжок для читання й власні поетичні спроби…

— В нас удома, — розповідала Тіна, — було досить весело, але потім від нас пішов батько. Він прощався зі мною на кухні. Поставив на кухні валізу й наостанок обняв… Тоді мені було п’ять з половиною років.

— Я був дужим хлопцем, — говорив Польда, — і всіх лупцював. Аж доки трапилося це нещастя з рукою. Тільки потім я дізнався, якими злими можуть бути люди…

— У нас був великий садок, — докинув Тібор, — самі черешні й смородина… Матуся гойдала мене в гамаку серед дерев, а я зривав для неї кульбаби… Але все це було страшенно давно, навіть не хочеться зараз про це згадувати!

— Облиште їх, прошу вас! — попросила переможців Павла Роганова. — Не можна ж так знущатися з людей…

— Уяви собі, — сказав Станіслав, — що зробили б вони з нами, якби перемогли?

— Але ж виграли ми, вгамували їх, що ж іще треба? — Еда Роган підвівся з крісла. — Нехай забираються звідси!

— Щоб сьогодні ж увечері нажерлися розчинного порошку й взавтра прийшли сюди знову? — крикнув Станіслав Бімонь.

— Чому б тоді нам не тримати цих п’ятьох як заложників?.. — запропонував Еда Роган.

— Усіх не можна, але за цими нашими трьома слід приглянути! — Станіслав розпутав Польду, стусаном підвів Арсена з підлоги й вигнав обох у коридор. — Лупцюватимемо вас і надалі, тільки-но з’явитеся в нашому будинку! — гукнув він їм услід. — Або й на вулиці!

Потім з допомогою Міхала він одтяг зв’язаного Тібора до комори комунальної квартири і, взявши мотузку, підступив до Тіни й Ріти.

— Ця шворка допоможе вам витримати без їжі й води до ранку, — пояснив він їм. — А взавтра станете всі троє майже чистими. — Він зв’язав обох жінок і замкнув їх разом із Тібором у коморі. — Треба їх лікувати, — заявив він. — А я вже подбаю, щоб до нашої комунальної квартири, поверху чи будинку не потрапило жодного грама багатозвіра!

— Ти, здається, збираєшся щовечора влаштовувати тут нудистські вечірки! — захихотіла трохи бурувата Леона.

— Я бачу той гнідий бруд на тобі і зараз же позчищаю його! — рішуче мовив Станіслав і, взявши дружину за лікоть, повів до ванної, вирішивши бути безжальним і до неї. — Це стосується всіх. В Усті вже є цілком білі будинки… хоча є ще й повністю бурі. Наш будинок буде білим!

Світова наука наполегливо шукає нових засобів боротьби з БЗУ й досягла відчутних наслідків. Наводимо тут чотири приклади, зареєстровані в чотирьох містах.

Тест «Йокогама» базується на так званій мінімалізації фізіологічних функцій. 36-річний японський доброволець, за фахом — водолаз, (67,6 відсотків буризни за шкалою Ріменса-Валашека) був уміщений до герметичної металевої камери. Він жив повністю ізольований від зовнішнього світу, крутив по 10 годин щодня ручку валу, споживаючи при цьому 1000 калорій (рисовий концентрат і зелений чай, підігрітий до температури людського тіла), при цьому він увесь час слухав музику. Після 12-денного перебування в камері в нього спостерігалося 0,11 відсотка буризни. Цей тест дає цікаві дані про живучість БЗУ.

Тест «Чікаго» передбачає вібраційний супермасаж за допомогою апарата «Мульті-Б-мат», обливання холодною водою й слухання музики В. А. Моцарта. Завдяки цим процедурам бурість знизилася за 8 годин з 98,88 до 0,46 відсотка. Для досягнення такого надзвичайно високого рівня хвороби добровільний пацієнт з’їв протягом тижня 22 кілограми м’яса, 4 кілограми шоколаду, випив 31 літр пива, 8 літрів віскі, «проковтнув» 23 кримінальні фільми (193 вбивства, 14 ґвалтувань, 42 сцени насильства) й 11 порнографічних стрічок, відвідав 9 боксерських матчів з нерівносилими супротивниками. В цьому тесті найцікавішим виявляється те, що навіть з допомогою цілеспрямованого випестування БЗУ не можна побуріти на сто відсотків.

Тест «Рига» проводився на 42-річному латиському гросмейстерові з шахів Імані Курміні, який добровільно зголосився побуріти на 60 відсотків, провівши потім сеанс одночасної гри «наосліп» на 30 дошках. Після такого інтелектуального перенапруження (матч тривав протягом 5 годин, гросмейстер увесь час стояв спиною до шахівниць, із 30 партій 22 він виграв, 7 звів у нічию й лише одну програв) бурість його знизилася до відсотка за традиційною шкалою. Ця терапія не знайшла широкого застосування, але вона допомагає визначати роль духовних процесів у лікуванні бурої недуги.

Тест «Софія» став надзвичайно популярним серед мешканців болгарської столиці, які у вільний час підіймаються на висоту 565 метрів — до розташованої поблизу гори Вітоші (2286 м над рівнем моря), де одержують склянку кефіру, а після короткого перепочинку сходять униз. Подвійне подолання висоти дає чудові результати, й софійський тест є не лише доброю пропагандою туризму, але й свідченням того, що для боротьби з БЗУ достатньо мати силу волі.

Американська фірма «Вестінгауз електрік» сконструювала на основі супермасажного апарата «Мульті-Б-мат» (тест «Чікаго») новий електричний пристрій, яким уже зацікавилися покупці. Набагато більший комерційний успіх мала модель «Мульті-Бест делюкс», в якій хворий може сам задавати програму, скажімо, уповільнювати частоту коливання аж до приємного заколисливого погойдування, жорсткий масаж змінити на легку релаксацію, підігріти воду до 55 °C, ароматизувати її (за допомогою форсунок з есенціями лілії, жасмину, хвої), а з репродуктора замість музики Моцарта міг слухати рок-н-роли Елвіса Преслі.

Якщо лікувальний ефект моделі підвищився аж до 93 відсотків, то її збут піднявся до 850 відсотків. Модель «Делюкс», безумовно, стане великим успіхом весняного торговельного сезону.

IX

У напівтемряві сходів Еда Роган востаннє затягся пахучим синім димом, потім загасив недопалок і всунув його назад до червоно-білої пачки. Станіслав Бімонь перетворив нашу комуналку на лікувальний концентраційний табір для гнідих… а тим самим, власне, й для нас — білих, подумав Еда.

Вже в передпокої чулося важке сопіння — Тібор підтягався на турніку, який Станіслав змонтував у дверному отворі комори, куди позносив гирі, гантелі, драбини й канати і гордовито називав це фізхвилинним тренувально-лікувальним приміщенням будинку 2002. Завдяки його турботам комора стала добре оснащеною камерою тортур.

— Ще п’ять разів підтягнися, й можеш переходити до гантелей! — наказав Станіслав Тіборові й підійшов до Тіни й Ріти, які стрибали на скакалках.

Бідолашному подружжю Трнків і Ріті Недомовій нічого іншого не лишалося, як коритись, бо не мали куди подітися — за кожною комунальною квартирою стежили тепер усім будинком, гнідих волоцюг били й виганяли. Хоча чужих біляків — теж. Станіслав одібрав одмички від усіх заражених квартир і щовечора ганяв гнідаків у тренувальному приміщенні.

— Вистачить, Тіно, можеш іти митись. Ріта пострибає ще десять хвилин! — наказував невтомний Станіслав. — Спритніше рухайся з гантелями, Тіборе! На тебе ще чекає драбина.

Ті троє дивилися на нього, як в’язні на наглядача… або циркові звірі на приборкувача. Стрімко чи повільно, спокійно, роздратовано чи шалено, однак найчастіше байдуже й тупо, так, аби скоріше покінчити з тими фізхвилинами — тому їхнє лікування, власне, не мало успіху. Часом спостерігався незначний прогрес, короткі миті просвітління, але потім знову десь лизнуть «м’ясця» або розчинного порошку — й наслідків ніби й не було. Станіславові пацієнти за вечірнє тренування позбавлялися до 40 відсотків буризни, але наступного вечора знову з’являлися з ознаками важкого ступеня хвороби (80 відсотків). Всі його намагання виявлялися марними.

— Це тому, що вони роблять вправи не за власним бажанням, а з примусу, — пояснювала моя Павла.

Вона мала рацію, але Станіслав нічого не хотів слухати.

— Випробуй краще на них інтелектуальні вправи! — пропонував Міхал, однак Станіслав робив своє. Інтелектуальні заняття діяли не прямо, вони скоріше збуджували заснулі думки, розганяли отупіння, спрямовуючи на вищі цілі, однак нездатні були самі ліквідувати багатозвіра… А це, очевидно, єдине надихало Станіслава в його запеклій боротьбі проти мультибестії, яку він вів із фанатизмом святого Іржі, що кинувся зі списом на дракона.

Комунальна квартира протхнула потом, наче казарма, краще вже було сидіти вдома. Ми з Павлою горнулися в кожухах, як колись у тій лісовій хижці, а Міхал увімкнув тиху музику… Чи багато треба людині для щастя. Але що далі, то більше ми усвідомлювали його непевність. Усі очікували весни.

Ясне проміння вранішнього сонця заполонило великий кабінет головного інженера ПЧХП Еди Рогана. Роган зіп’явся навшпиньки перед заскленою схемою на стіні й збуджено водив пальцем по своєму геніальному витворові. Видатні твори завжди розпочиналися з мрії, а реалізація… «Роман я вже придумав, — говорив великий Флобер, — лишається тільки його написати».

Який ти прудкий, сам себе покартав Еда Роган. Снити й вигадувати набагато легше й приємніше, ніж скласти досконалу документацію принципово нових технологій…

Раптом озвався телефон.

— Чому ти не дзвониш до мене, що з тобою? Ти перетворився на нудного пришелепуватого татуся… — почала картати його Леона, домагаючись нового побачення.

Вона мене вже не цікавить, мені значно краще вдома, подумав Еда Роган. Кохайся зі своїм атлетом Станіславом, люба леопардице! Ти мене більше не хвилюєш!

— Не маю часу, працюю! — відбився Еда від настирливої коханки й рішуче поклав трубку. «Вчора вночі, при світлі ліхтарика, Павла нагадувала гаряче молоко з ромом і медом… Після вісімнадцяти років подружнього життя я закохавсь у власну дружину! Можливо, кохання й творча праця — найкращі ліки від багатозвіра».

— Я ні для кого не маю часу! — крикнув був Еда на свою секретарку Тіну, однак затнувся, бо прийшов сам генеральний директор ПЧХП.

— «Солодкий лід», «Овалон» і «Дульсінея» вже запущені й з першого березня вироблятимуться на всіх восьми лініях, — сказав директор. — А як справи з «Павутинням»?

— Запустив на повну потужність! — переможно проголосив Еда.

— Це дійсно дуже вчасно, — іронічно мовив генеральний. — А що ще робиться у твоєму відділі?

— Все в бездоганному порядку, все приведено до ладу, розвивається згідно запланованих темпів.

— Ти удачливий чоловік!.. А як там Бімонь?

— Оце чекаю від нього повідомлень.

— Давай заглянемо до Бімоня.

Коли обидва шефи ввійшли, провідний технолог Станіслав Бімонь саме вкладав до плаского металевого футляра накраяні шматочки «Повноцінного екохліба» (що мав неїстівний вигляд), після чого розстебнув сорочку, всунув футляр під пахву, наче термометр, і почав поважно походжати вузьким кабінетом.

— Що це з ним? — поцікавився генеральний директор.

— Що з тобою? — переказав Еда директорове запитання провідному технологові.

— Підігріваю екохліб теплом власного тіла до тридцяти шести градусів за Цельсієм, тобто ідеальної температури людської їжі, — пролунала відповідь. — У середньому це триває одинадцять хвилин і двадцять вісім секунд.

— У мене немає стільки часу, — відрубав генеральний директор. — І що далі?

— Повноцінний екохліб є комплексною відповіддю не лише на нестачу сировини, але й брак енергії, — пояснив гордо Станіслав. — Завдяки цій «екоїжі з футляра» кожен отримає потрібні поживні речовини, сам їх задарма підігріє до ідеальної температури. «Екоїжа» — це гігантська економія.

— Досить! — перебив його директор. — Що скаже на це головний інженер?

— Боюся, коли б це не щось із галузі наукової фантастики чи «чорного» гумору, — нещадно мовив Еда. — Бімонь постійно демонструє нам свій екохліб, давно вже описаний і в його власних попередніх розробках, і в світовій літературі. Єдина новація полягає в тому, що він цього разу нарізаний на квадратики. А чому, власне?

— Це ідеальний розмір шматочків, які можна брати пальцями просто з футляра, мов цукерку з коробки, — пояснив Станіслав. — Завдяки цьому відпадає потреба в столових приборах, яких лише в наших їдальнях щороку гайнується на шістнадцять тисяч крон.

— А тобі не спадало на думку робити з екохліба поштові марки?

— Чому саме марки?

— Бо їстівні поштові марки й папір — це було б непогано, однак це вже моя ідея! — весело підхопив Еда Роган. — Скільки невірних дружин могли б зберегти сім’ю, якби вони регулярно поїдали свою любовну кореспонденцію! Учні мусили б як покарання жувати неправильні креслення, а деякі письменники — власні книжки, що зробило б літературу дешевшою й оздоровило б книжковий ринок.

— Я протестую проти знущання з моєї праці, — почервонів Станіслав. — Праці, якою я сприятиму загальній економії.

— Але зайшов занадто далеко.

— Ну досить! — наказав генеральний директор. — Як довго працював Бімонь над цим безглуздям?

— Увесь січень.

— Позбавити його січневої премії, — вирішив генеральний директор, пошкрябавши буру виразку на руці. — Ім’я Бімоня завжди викликає в моїй уяві фізхвилини й штаб ТСЗ… Треба навантажити його справжньою роботою.

— Викинь цей непотріб! — наказав потім Еда Роган Станіславові, запалюючи сигарету «уїнстон». — Принаймні на найближчу тисячу років.

— Ти справді маєш себе за такого метикуватого? — похнюпився Станіслав Бімонь.

— А чому ж, власне, й не вважати?

На роботі з ним ще можна якось впоратися, але вдома — набагато важче. В голови комунальної квартири Станіслав перетворився на диктатора й тирана. В усіх складається враження, що якби його влада, він би з ентузіазмом, аби контролювати зростання БЗУ, щодня роздягав би нас догола або обшукував як контрабандистів.

— Роздягтись! — гаркав він на Тібора, примушуючи підстрибувати, присідати, підтягатись, і коли Тіборові товсті бурі смуги не зникали достатньо швидко, Станіслав, хизуючись перед Тіною, навалювався йому на груди й товк його руками та бив об підлогу…

В очах Тібора й Тіни палали шаленство, зненависть і жага помсти, це нанівець зводить лікування… але їм, безумовно, не слід дивуватись.

— Я думаю, Станіслав перегинає палицю, — прошепотіла Павла, що сприймає будь-яке фізичне насильство як жахливу річ.

— Це вже занадто! — голосно сказав Міхал.

На жаль, найгірші в світі вчинки чинилися дуже серйозно — і завжди з гідною подиву запопадливістю.

Країни світу борються з багатозвіром найрізноманітнішими засобами. У Скандінавії та північних районах СРСР полюбляють сауну, де температура піднімається аж до 130 °C, а БЗУ сильно розбухає, після чого його тканина повністю руйнується шмаганням березовими віниками, купанням у крижаній воді або качанням у снігу. На британських островах вживання березових віників також має вікові традиції, як і класична шкільна різка, хоча континентальна Європа віддає перевагу традиційному батьковому шкіряному ременю (а чехи — материній копистці).

Рідкісний виняток становить нюрнберзький «терапевтичний салон», де гніду недугу лікують виснажливим перехресним допитом, під час якого спрямовують яскраве світло настільної лампи просто в очі пацієнта. Є ще й т. зв. «лікувальні катівні», де за великі гроші відвідувачів підтягають пасами до стелі, прив’язавши до ніг важкі гирі.

У деяких південноамериканських країнах відкрито «лікувальні» концентраційні табори (в Чілі тощо), але вони скоріше покликані винищувати учасників руху опору диктаторськими режимами. Сумну першість у цьому, однак, тримає Південна Африка, де кольорових в’язнів запрягають у шахтарські вагонетки. «Вони ж бурі хоч так, хоч так», — цинічно заявив кореспондентові агентства Рейтер директор Папських копалень В. ван Снідерз.

X

Мені ввесь час нашіптували, нібито мій Станіслав щовечора роздирає у ванній на комусь шкіру. А зараз, бачу, він уже дістався до м’яса, ха-ха! — Леона Бімоньова задоволено дивилася, як Станіслав обробляє на підлозі Тібора. Тіна психує, але за хвилину й вона вже буде змушена стрибати із скакалкою. Роганам це не до вподоби, але ніхто не зважується й писнути: мій чоловік дужчий за всіх їх.

— Не бажаєш допомогти, Станіславе? Я вже змокла вся… — підлещується до нього Ріта Недомова. Ну й бестія! Бура, як мавпа в джунглях (я лише елегантно забронзовіла), вона ввесь час мотається між своїми й чужими, мов спійманий звір, і тільки чекає, коли гнідаки знову зберуться з духом… Я б не хотіла жити разом з нею. У тренувальному приміщенні вона слухняно підстрибує, але тільки-но повернеться додому — нахлебчеться води, нажереться «м’ясця» й нанюхається розчинного порошку. Нічим їй не дошкулиш, пройді!

Моєму чоловікові ТСЗ явно пішов на користь, посилюючи його впевненість у собі. Тепер він уже не просто голова, а господар комунальної квартири, поверху й цілого будинку, його суддя й володар… Таким чином і я, нарешті, перетворилася на First Lady. Хіба ні? Ха-ха! Людина повинна все випробувати, хоча аж на таке мій Станіслав просто не здатен. Спітнілий, він сопе на перекладині, Тіна з Рітою присідають, я теж мушу займатися вправами, Міхал тренується ретельно, він і свою матір, Павлу, підбив на фізкультуру, а до них нарешті мусив приєднатися й Еда… Ми, мабуть, уже ніколи не спекаємося цього «тренувального приміщення», де ми робимо вправи під звуки Станіславового свистка.

Можливо, це й корисно для здоров’я, однак надзвичайно нудно.

В усякому разі, добре, що Станіслав після роботи ходить чергувати до міського штабу ТСЗ, тож я маю вдосталь вільного часу. Швидко роблю покупки, бо в період боротьби з БЗУ Станіславові вистачає на вечерю шпинату, а в комунальній квартирі мені прибирати не доводиться — там завжди прибирає котрась «арештантка». Отже, я стала вільною жінкою!

Таким чином ми з Карлою Сладічковою чимчикуємо після роботи прямісінько до кав’ярні «Савой», де маємо вже постійне місце в жовтому закапелку. Тут навдивовижу затишно, офіціанти у фраках продають з-під поли сигарети, а гардеробниця пропонує за п’ять крон порцію розчинного порошку, який ми підсипаємо до віденської кави зі збитими вершками.

— Як там твій ревнивий Станіслав? — посміхається Карла, сьорбаючи зміцнену каву.

— Вже двічі приходив з розбитим писком, а одного разу — кульгаючи. Одне слово — інспектор ТСЗ!

— Він у тебе такий старанний.

— І, як завжди, все перебільшує. Просто Станіслав занадто порядний, і йому прикро, що навколо забагато гнідих, а білих майже не стало. Всі ми тією чи тією мірою гнідо-білі. Станіслав і досі не може зрозуміти, що бути сьогодні бурим — така ж буденна річ, як мати кілька кілограмів надмірної ваги…

— Це вже тепер у кожного другого, — додає Карла, яка має цілих двадцять отих зайвих кілограмів.

— Сьогодні гнідість така ж звичайна хвороба, як, скажімо, кашель у заводському селищі.

— У нас в Усті це знають навіть п’ятирічні діти.

— Я взагалі думаю, що гніді тепер займаються тим, чим, власне, хотіли займатися завжди, та тільки тепер зважились.

— Бо їм мається краще, ніж білим, — мовила бура Карла, витягаючи з сумки пакетик розчинного порошку.

— Хочеш?

— Звичайно, адже вдома на мене чекає лише шпинат і скакалка.

Ми ще двічі досипали собі порошку, після чого Карлу, як завжди, розібрала ненажерливість, і Карла змолотила чотири порції шоколадного торту, двісті грамів копченої ковбаси, п’ять булочок і збиті вершки з яєчним коньяком.

На мене розчинний порошок діє інакше, я починаю розглядатися по кав’ярні, де сидить чимало симпатичних чоловіків. Вони посміхаються до мене, виразно поводячи пальцями по своїх бурих звірятках, що виглядають з-під манжетів сорочок. Я охоче спробувала б із тим… або он з отим, але Станіслав, напевно, вбив би мене. Як добре, що не треба ловити чоловіка в кав’ярні, адже вдома у мене є коханець. Я ніколи не забуваю про самоповагу.

Але в комуналці вдень нудно, мов у казармі, кожен дивиться, як би звідти чкурнути, краще посидіти вдома в холоднечі й темряві, навіть до телевізора збирається троє-четверо, а буває — й жодного. Еда, білий, наче відро з-під вапна, не бажає побути зі мною навіть годинку… хоча я б із задоволенням трошки розважилась. Я його мало не благаю, а він увесь час пручається, хай йому чорт, я для нього наче запархатіла!

— Якщо дратуватимеш мене, поскаржуся Станіславові, що ти палиш на сходах! — пригрозила Леона Еді.

— Тоді мені доведеться тренуватись на десять хвилин довше? — глузував з неї він.

— Скажу Станіславові, щоб він зайнявся твоїм тілом, а його це тішить, ти ж знаєш!

— А якщо ми добре розважимось у тепленькій зараженій квартирі?

— Тоді знову станеш моїм любчиком, і Станіслав дасть тобі спокій.

— Виходить, треба вибирати між пазурами Бімоня й Бімоньової? — засміявся Еда Роган.

— Не дуже веселись! — застерегла його Леона. — Сьогодні ти ще можеш вибрати. Взавтра вже ні.

СТАНОВЛЕННЯ БУРОГО БАГАТОЗВІРА, за найновішими дослідженнями, почалось набагато раніше, ніж думали досі. Очевидно, йдеться про тисячоліття, тобто про світанок людської історії!

Ознаки рудої недуги в кожного виявляються по-різному; від байдужості, тупості й невігластва аж до зажерливості та дикої агресивності. Можна сказати, що за надзвичайних обставин величезна кількість мазуту просто виступила на поверхню людського тіла. Це, власне, те, що було закладене в людині з самого початку. Образно кажучи, доісторична твариноподібна людина була цілком бурою, як деякі види тварин тієї доби, тож уся історія людської цивілізації є, певною мірою, історією боротьби з тваринним елементом, що, однак, проіснував аж до сьогоднішнього дня, коли мазут виступив на поверхню у вигляді бурих наростів БЗУ, як свідчення людської деградації.

Найсприятливішими умовами є для багатозвіра нерухомість, темрява, тож уражена людина повинна прагнути до руху й світла. Фізичний рух діє обмежено, тимчасово, а до цілковитого видужання призводить спокійний, але безперервний розумовий рух.

Яким чином можна все це зробити швидко й ефективно!

Найкращі наслідки дають сучасні психологічні методи зосередження, засновані на аутогенному тренінгові Шульца, лікувальних методах Якобсона, Коуга, Бехтерєва та багатьох інших, без кого важко уявити сучасну психотерапію.

Аутогенне тренування (АТ) кілька років тому поширилося у цілому світі й вийшло за межі медицини. Сьогодні успішно застосовують АТ цілком здорові люди. Так, наприклад, дуже поширений «психорегулюючий тренінг» серед радянських спортсменів. Деякі варіанти АТ успішно застосовуються в педагогіці, в роботі з молоддю, під час вивчення іноземних мов, у космонавтиці тощо.

XI

На мамин день народження ми з батьком купили кубинський банановий лікер і завбільшки як штурвал торт із вершками. Мама засмажила гуску, й ми після тривалого посту таки добряче наїлися. Це ж день народження, чи ні? Однак на ранок у мене повискакували нарости БЗУ, а це означало, що слід переходити на чай та біг, за одну пристойну вечерю треба розплачуватися годинами тренувань. Такі шалені зусилля, щоб залишатися білим… я вже втомився. А скільки разів переконував себе, що не треба себе жаліти.

У комунальній квартирі ставало чимраз гірше. Бімоньова вдавала з себе королеву, здатну приготувати лише шпинат, вона забороняла Тіні й мамі куховарити, вважаючи, що ми забагато їмо, підгодовуємо свого багатозвіра!

Станіслав Бімонь перетворився на справжнісінького ката, гнідаки його зненавиділи, та й ми, білі, вже почали боятися. Мама була засмучена, але стрибала, ми з батьком бігали на місці (він уже почав халтурити), Тіна з Рітою присідали так, що в них піт котився градом, Тібор тренувався на перекладині, оскільки ж Станіславові це видалося малоефективним, то він почав прив’язувати йому до ніг гирі — це нагадувало середньовічну катівню, таке жорстоке примітивне лікування видавалося гіршим за саму хворобу, якої людина може позбавитися, коли дуже того захоче. Допомогти хворому можуть лише інтелектуальні вправи, такі, як скажімо, АТ, а не казармена муштра й тілесні знущання.

Наша біла комунальна квартира завжди порожня. Ріта з’являється лише вночі, аби щось приготувати, а Тібор одного разу просто зник.

Скулившись на килимі, мов хвора тварина, Тіна щовечора чекає, дивлячись на двері, чи не з’явиться.

— Ти повинна розслабитись… Може, ввімкнути музику? — запропонував я Тіні, коли ми лишились у вітальні вдвох.

— Мені однаково, — відповіла вона безбарвним голосом.

Тоді я поставив касету з найшаленішим роком, єдине, що вона хоч трошки сприймала. Намагаючись її розворушити, я запропонував:

— Давай потанцюємо?

— Не хочу.

— Принести якусь книжку? Може, почитати тобі вголос?

На це вона взагалі нічого не відповіла.

Мені дуже хотілося вивести Тіну з цього трансу, однак вона ні на що не реагувала. Фіззарядка її взагалі не цікавила, але якби я їй хоч трошки подобався… Але ж вона кохала свого Тібора й хотіла лишитися коричневою, як і він.

Пізно ввечері у вітальні задзвенів телефон. Піднявши трубку, я почув писклявий жіночий голос: «Це, очевидно, Роганів вилупок? Передай Тіні, що Тібор зараз у мене і буде тут ще довго. Це Мія Робова».

Коли я переповів розмову Тіні, вона понуро промовила:

— Я так і знала…

— Що думаєш робити?

— А що тут вдієш?

Вона хвилину лежала мов мертва, потім дуже повільно підвелась, ніби в неї боліли всі суглоби, й підійшла до мене. Стромивши великі пальці в кишені, Тіна дивилася мені просто у вічі. Її погляд був незвичайний і нічого доброго не провіщав.

— Чого ти в мене втупився? — Хрипко мовила вона, хоча втупилася в мене саме вона.

Тіна витягла з кишені малесеньку пляшечку й висипала щось із неї на долоню. То був розчинний порошок.

— Ну, то не витріщайсь, а біжи мерщій по вино, у вас його вдосталь! — наказала вона. — За хвильку мене палитиме шалена спрага.

Я вискочив з комуналки й майнув додому. Наші вже спали, я схопив дві пляшки білого вина й побіг назад, передчуваючи недобре… Не знаю, власне, чого саме я тієї миті боявся.

У клубі було темно, але я розгледів Тіну. Вона була в самих джинсах. Пляшки видалися мені раптом надзвичайно холодними, а потім почали пекти руки.

Тіна перебрала їх від мене, спокійно поставила на стіл, а потім притиснула мої долоні до своїх грудей. Вони виявилися страшенно гарячими.

— Йди до мене… білий кролику, — шепотіла Тіна. — У тебе такі холодні руки… Але зараз тобі стане гаряче… Йди, не бійся… Ти ж завжди хотів цього…

— Так, Тіно, але… Розумієш, я думав…

— Не кажи нічого. Тепер уже мовчи. Тримай мене добре… Та не так… Зачекай, я сама.

З тихим сміхом молода жінка вклала збудженого юнака на підлогу, роздягла його як безсилу ляльку й притиснулася до нього… Тіна пила вино просто з пляшки, цілуючи Міхала ненаситно, аж поки він почав стогнати від болю. Тільки тоді вона відштовхнула його, швидко вдяглась і зникла.

Знесилений Міхал лежав горілиць, наче поранений. Я знав, як усе це відбувається у книжках, бачив у Лондоні порнографічні фільми й дуже сильно бажав цього… Але тепер мені смутно й гидко. Я завжди думав, що люди повинні хоч трохи любити одне одного.

АУТОГЕННИЙ ТРЕНІНГ (АТ) — це комплекс розумових вправ, мета яких знайти в собі ключ, відімкнути й вивільнити свої невикористані можливості, щоб розвивати їх далі. Для початку досить кількахвилинного щоденного тренування.

Ми підготували для наших глядачів короткий телевізійний прискорений курс АТ за популярною книжкою В. Леві «Вміння бути собою». Усім, хто цікавиться, радимо практично випробувати кожну інструкцію на собі.

АТ-1: УВАЖНИЙ ПОГЛЯД. Безперервно або з рівними проміжками часу споглядайте якийсь предмет (наприклад, коробку сірників), споглядайте 3–4 хвилини. Потім на 3–4 хвилини заплющте очі та спробуйте відтворити образ тієї коробки й мати його мовби перед очима якомога довше, з усіма подробицями. Після цього розплющте очі, порівняйте «уявну фотографію» з оригіналом. Повторіть це від п’яти до десяти разів. Ваше завдання — досягти уявного зорового бачення; в цьому вам допоможе тільки наполегливість.

АТ-2: ВНУТРІШНІЙ ВІДЕОСКОП. Протягом 2–3 хвилин втуптеся поглядом у якийсь предмет, скажімо в ту-таки сірникову коробку; далі переведіть погляд на склянку, аж доки обидва предмети зійдуться докупи. Потім спробуйте у явки вкласти коробку до склянки.

АТ-1 і АТ-2 приносять найбільший успіх тим, хто прагне виробити в собі зорову просторову уяву. Опанування цими методами відкриває шлях до вільного оперування образами й створення внутрішнього «відеоскопа» — інструмента аутосугестії та інтелекту. Існують люди, яким, незважаючи на величезні зусилля, не щастить викликати подібний візуальний образ. Якщо ви належите до них, спробуйте інші вправи.

АТ-3: ФІКСАЦІЯ ПАЛЬЦІВ. Це одна з найпростіших вправ, що може стати ключем до опанування всього можливого арсеналу АТ. Перші вправи слід проводити з вказівним пальцем правої руки (у лівші — лівої).

Варіант з розплющеними очима (підготовка): подивіться уважно на кінчик указівного пальця, начебто ви бачите його вперше і хочете детально роздивитись (спостерігаєте за ним, як у випадку АТ-1). Дуже добре, якщо ви під час такого спостереження реально відчуєте тепло в пальцях і калатання серця.

Варіант із заплющеними очима (основний): сядьте або ляжте зручно, так щоб ваш указівний палець не висів у повітрі, а, навпаки, в щось упирався. Заплющіть очі, ні про що не думайте й зосереджуйтесь на кінчикові пальця. Вас цікавить тільки він, поглинаючи всю вашу увагу…

Дихайте вільніше, не напружуйте руку, не рухайте пальцями, але й не силкуйтесь неодмінно зберегти абсолютну нерухомість. Палець, тільки кінчик пальця… Уявіть собі, ніби з кінчика пальця виходять імпульси та хвилі, які струмують до мозку… Заключною фазою вправи є відчуття тепла й пульсації; досить часто виникає уявлення, ніби ваш палець збільшився або змінив форму.

Такі вправи загострять ваше сприйняття й уміння спостерігати, а це згодом допоможе збагнути власні творчі сили.

Вправи АТ корисні для кожної здорової людини, але увага: їх не слід провадити при захворюваннях серцево-судинної системи, інфекційних та душевних недугах!

XIІ

— Не пізніше як о шостій ми мусимо звідси відвалити, — сказала Мія Робова голому Тіборові в квартирі її батьків.

— Невже твої предки такі суворі? — посміхнувся Тібор.

— Я б не сказала, однак навряд чи їм би дуже сподобалось, якби я валялася тут з одруженим, та ще й гнідаком.

— Вони що — білі?

— Більш-менш. Їх би не привели в захват оці звалені в купу перини, подушки та ковдри. Ну, вставай, допоможи мені все це прибрати, хай тобі чорт!

Коханці поздирали брудну білизну, вдягли чисті наволочки і поклали речі на звичні місця.

— Три дні в теплі були надзвичайно приємними, — зітхнув Тібор. — Куди ж ми тепер?

— Не бійся, сьогодні ж увечері будемо в затишному гніздечку.

— Як ти його надибала?

— Мене запросив один хлопець.

— А я ж як?

— Він сказав, що я можу привести партнера.

— Що це за чмур?

— Сама не знаю. Заходив якось до нашої крамниці.

— Виходить, це просто так, нічого особливого?..

— Напевно, я йому сподобалась, — посміхнулася Мія. — Але не бійся, з ним усе гаразд, я його добре роздивилась. Він такий же гнідак, як і ми.

Коханці поскладали речі до валізи, Мія вдягла чорний кожух, підперезалася чорним паском, Тібор узяв валізу, вони вийшли й поїхали автобусом до парку, де починався квартал старих респектабельних будинків.

Вуличка була тиха й темна, лише де-не-де світилися вікна верхніх поверхів.

— Той хлопець казав, що живе в будинку номер шість, — бурмотіла Мія.

Це виявився величезний будинок у стилі сецесіон, скоріше навіть палац, його п’ять нижніх поверхів тонули в темряві, лише на шостому поверсі червонувато жевріло широке аркове вікно. Мідні дзвоники були старовинні. Мія й Тібор подзвонили й довго чекали.

Нарешті у високій брамі розчинилося заґратоване віконце.

— Хто там? — озвався голос.

— Це я, Мія Робова. Сьогодні в крамниці на Ритіржській вулиці ти запрошував прийти…

— А, це ви! Скільки вас?

— Двоє.

Всередині загриміли засувом.

— Заходьте, — сказав молодик у лижному светрі. Впустивши коханців досередини, він знову ретельно замкнув двері.

— У вас тут, як у фортеці, — сказала Мія в гнітючу тишу.

— Часом хтось і заблукає, — ухиливсь од відповіді юнак, повівши їх до ліфта.

Ліфт являв собою звичайну клітку з міцних прутів, між якими було вставлене скло, всередині — дві люстри і навіть сидіння з червоного оксамиту. Квартира на шостому поверсі виявилася справжнісіньким палацом. Останнім часом Тібор та Мія набачилися всякого, але таке, мабуть, бувало лише в фільмах — передпокій завбільшки як квартира в панельному будинку, далі відкривався величезний зал з дерев’яною різьбленою стелею, старовинні меблі, масивний камін із чорного мармуру.

Навколо палаючого каміна сиділо чоловік десять, усі беззастережно гніді, серед них лише дві жінки.

— Привів вам кицю, торгує шкіргалантереєю на Ритіржській вулиці, — пояснив компанії господар.

— Добрий вечір усім! — мовила Мія, намагаючись, щоб її слова прозвучали якомога веселіше.

— В кожусі непогана, — почали глузувати присутні. — Але що буде, як вона скине кожух! І взагалі все. Вона ще й фраєра привела з собою? Це зайве. Ну, та вже хай. І його прилаштуємо. Ну, скидай мерщій кожуха! — звеліли вони Мії. — І ти теж, хлопче, роздягайся!

— Ви все робите так швидко? — збуджено засміялася Мія.

— Ти це зараз побачиш, кицю. Допоможіть же їй!

Двоє хлопців схопили Мію й почали витягати з кожуха.

— Я сам їй допоможу! — запропонував Тібор, однак на нього навалилися троє, викрутили йому руки назад.

— Ми так не домовлялися! — закричала Мія, коли її, напівроздягнену, тягли до сусідньої кімнати, ще й зачинили по собі високі білі двері.

Тібор нічого не міг удіяти з тими трьома, вони мали міцні лабети, роздягли його до сорочки, а потім спустили ліфтом у підвал, де стягли й сорочку.

— Тут холодно, але ти зможеш зігрітися, — сказали вони, підводячи його до великого стосу березових колод. — Бачив наш камін? Він потребує силу-силенну дров, ось ти нам і нарубаєш. Але щоб усі були однаковими, як близнюки, за оцим зразком.

Вони кинули до його ніг рівненьке й гладеньке полінце та ножівку, аж тоді розв’язали руки, однак самі тримали тонкі сріблясті прутики — автомобільні антени. Це була дуже грізна зброя — вона розрізала шкіру, мов бритва.

— Ну, то як, берешся без подальших умовлянь? — Ті троє шкірилися до Тібора, хвиськаючи антенами.

Що я міг робити? Я взявся до пилки. Хлопці викурили по сигареті й, замкнувши мене в підвалі, пішли.

Я обдивився ввесь підвал — ніде жодного виходу, лише одні замкнені двері, оббиті залізними листами. Товстезні бетонні стіни без вікон.

Я змушений був бехати цілу ніч, за мною прийшли аж уранці, цього разу троє інших хлопців і з ними — дівчина. Замість антен у руках були велосипедні ланцюги.

— Ну й побілів ти за ніч, хлопче! — реготали вони. — А ми біляків не любимо. Давай пакуйся — й мотай звідси.

Вони кинули мені одяг та Мішу валізу. Тільки-но я почав одягатись, як дівчина хряснула мене ланцюгом по спині. Гнідаки — негідники! Ці виявилися справжнісінькими тварюками. Вони вивели мене на вулицю й відразу замкнулися зсередини. Мені було гидко, як ніколи. Я насилу доплентався до фабрики, завгар вжахнувся, побачивши мене, і дозволив поспати кілька годин у кутку на мішках.

Прокинувшись, я відчув нудоту, але я не мав і на понюшку розчинного порошку. Можна було б попросити в завгара, та я вирішив ще трохи полежати. У голові юрмилися думки. Чогось хотілось… не знаю навіть, чого саме. Потім я подумав про Тіну. Вона — хороша жінка. Треба їй усе розповісти. Тому я попрямував до корпусу В.

Побачивши, що я став майже білим, Тіна спершу вжахнулась, а тоді страшенно зраділа. Я сидів у приймальні й дивився, як вона друкує, як поливає квіти на вікні. Мені було дуже приємно.

— Нам слід було б відвідати Томашека, — сказав я перше, що спало на думку.

— Ти справді? — Тіна враз розм’якла.

Після закінчення роботи ми вирушили в гори. Там було чудово, всюди лежав такий білий сніг, якого в місті ніколи це побачиш.

Наш малюк зрадів і грався зі мною більше, ніж з Тіною, та її це, здається, зовсім не засмутило. Моя теща теж раділа. У горах їм значно краще, ніж у місті, вони не хотіли нас відпускати, ми чудово провели час.

І все-таки ми мусили вертати додому, й цього разу також без Томашека. Тіна аж плакала. Автобус був переповнений, ми їхали похнюплені.

Тіна була втомлена, їй не хотілося тренуватись. Вечерю я вирішив приготувати сам.

— Чудово, Тіборе, ти сьогодні майже зовсім чистий, я надзвичайно радий! — гукнув до мене Бімонь, хизуючись перед присутніми.

— Плювати мені на твою радість! — відповів я йому, швидко приготував їжу й поніс Тіні. Вона знову плакала. Ну, чим я міг її втішати, хай йому чорт!

Вдома було холодно й темно, спати не хотілось. Це нас обох пригнічувало. Тіна лизнула розчинного порошку, я теж. Ну, чим би його ще зайнятись? Ми покохались, після цього відчули спрагу, потім голод, між тим з’явилася Ріта, теж дуже голодна, ми зварили «м’ясця», попоїли й трошки повеселішали.

Гніда людина не має жодних проблем, життя видається веселим, принаймні можна легко заснути.

Ми взагалі перестали ходити до комуналки, пізно вночі Ріта куховарила на всіх.

Першим приліз Арсен Кралік, увесь побитий. Потім прийшов Польда Штрунц і розповів, що Арсена побили за якісь неподобства біля жіночого гуртожитку. Нарешті, з’явилася Мія. Тіні тепер усе байдуже, а мені доводиться дбати про всю компанію.

Ми отак ушістьох збираємося щовечора в нас, сидимо поночі в спортивних костюмах, кутаючись у пледи, згадуючи наше затишне гніздечко в дванадцятій квартирі, яку йолоп Бімонь замкнув на висячий замок, позабиравши в нас ключі…

Очі в жінок жевріють, жінки тільки й чекають моєї команди.

— Нам потрібен цей будинок. Увесь! — сказав я їм.

— Це було б чудово.

— Ніде більше ми не зможемо жити.

— Біляки не мають права наказувати нам.

— Ми маємо право жити по-своєму…

— Але цього разу нам слід діяти інакше, хитріше, ніж досі.

— Спершу озброймось. А потім почнімо відловлювати їх по одному, — закінчив я свою промову.

Ранок є найкращою порою для занять АТ, хоча треба займатись і вечорами, головне — регулярно принаймні по 5 хвилин. Найідеальніиіе — знайти вдома затишний куточок для занять і, що найважливіше, — прибрати зручної пози. Оптимальна «поза їздового». Зручно вмостившись, почнімо…

АТ-4: РОЗСЛАБЛЕННЯ М’ЯЗІВ. Уважно обдивіться власне тіло. Приберіть пози, яка знімала б будь-яке м’язове напруження. Розслабтесь. Для цього слід зробити непомітний, ледь відчутний порух. Зробіть його… Це мікрорух. Вам здасться, що всередині у вас війнув легкий вітерець. М’язи при цьому залишаються непорушними, лише трохи «осідають».

(У практичному житті ця вправа допоможе вам зосереджуватись під час роботи, у громадських справах тощо.)

АТ-5: РЕЛАКСАЦІЙНЕ ОБЛИЧЧЯ. Опустивши повіки, подивімось униз на себе. Випнувши вперед нижню щелепу, почнімо повільно нею рухати. Розслабмо язик, ледь дотикаючись ним до верхніх зубів. (Ця вправа допомагає швидше перейти до вищих фаз АТ.)

АТ-6: ГЛИБОКИЙ СПОКІЙ-головна запорука успіху АТ. Він дає змогу оволодіти всією діяльністю тіла, упорядкувати її. Спочатку можна допомагати собі найрізноманітнішими способами, скажімо, класичною аутосугестією (говорити слід лише про себе): «Я спокійний… Спокійний… Спокійний… Мені легко… Легко… Легко… Почуваюся вільно… Надзвичайно вільно…»

Декому варто посилювати ці слова уявленням чи спогадом. Скажімо, думати про луку на узліссі… музику нічного струмка… літній полудень у південночеському селі… крони величезних старих дерев у безвітря… нечутний лет сніжинок у світлі нічних ліхтарів… обшир зоряного неба… спокійне вечірнє море… глибоку тишу засніжених просторів… велич гірських хребтів і паєм тощо.

XIІІ

Просторий кабінет головного інженера об’єднання ПЧХП нагадував шкільний клас під час уроку креслення, з якого діти несподівано втекли: скрізь розкидані креслення та ескізи, що волають кольоровими стрілками, жирними червоними знаками оклику, фотографії, копії та вирізки. Еда Роган схвильовано ходив по розкладених на підлозі схемах і планах, палячи сигарету за сигаретою.

Опус мого життя — «Павутиння» — вже давно перекочував із заскленої рами на підлогу, роздавшись ушир, проте людина, на жаль, має всього-на-всього один мозок.

Стан, подібний до мого, митці називають творчою кризою. Це правда. Що ж, митцям видніше. Поетові не вдається вірш, він закриє папку й піде до клубу письменників. Або художники, про яких теревенять, нібито їхнє натхнення — це дівчинонька, свічечка, горілочка й музичка… Отоді, мовляв, малюється! Я бачив у кіно, як великий Мікеланджело Буонарроті, коли йому не вдавалися фрески для Ватікану, йшов до корчми й шпагою протикав барило з вином. А тоді простував розписувати Сікстинську капелу.

Бодай голова перестала боліти. Вже два тижні горблюсь тут, як віл, по чотирнадцять годин щодня… Це вже понад людські сили. Це мене вбиває. Еда знову запалив сигарету і після короткої душевної сутички з самим собою похнюплено відкоркував сьому пляшку білого вина. Правда у вині, чи не так? Натхнення, кажуть, теж.

Еда налив собі склянку, пройшовся по карті, глянув у вікно. Внизу на подвір’ї походжав у компанії ще трьох шоферів Тібор Трнка в шикарному чорному шкіряному піджаку. Всі четверо весело сміялись.

Тібор умів вибрати собі роботу до душі: за десять хвилин доправить генерального директора на певну адресу, потім чотири години спить або читає. Ще десять хвилин — назад, машину в гараж і неперевтомлений — додому відпочивати. Або трохи більше, як за годину, довезе генерального до Праги, цілий день там байдикує, мов студент на канікулах, потім так само — назад, і якщо повертається навіть до обіду, все одно одержує відгул за нібито понаднормову роботу.

Тібор не приймав близько до серця фізичні вправи, бо багатозвір йому зовсім не заважав. Він мав люблячу гніду дружину й веселу гніду компанію. Їхній бурий спосіб життя був напрочуд легкий: не доводилося ні про що турбуватись, розваги діставались легко, а неприємності до ранку випаровувались. Біле життя вимагало суворого дотримання режиму, дієт, абстиненції й фізичних тренувань (Еда знову налив собі й запалив сигарету), щохвилини якесь подолання й обмеження — хіба не є біле життя неприродним і протилюдським?

А в гнідості немає нічого неприродного: це саме життя, його здорові земні прояви…

Еда помацки підняв найближчий аркуш проекту й почав роздивлятися знаки оклику, які поставив учора в творчому запалі червоним олівцем. Тепер уже й не знаю — навіщо, власне, поставив, подумав він. Білі радощі такі крихкі й нетривкі… А перехилиш пляшку вина-де там той АТ чи проектування.

Він вимучено зітхнув, позбирав свої аркуші, мов друзки скла, й порозсовував їх назад до шухляд і папок. Що ж тепер? Ще склянку вина? Це вже було б занадто.

Він заплющив очі, вперто силкуючись потрапити на буру хвилю. Ми пливемо в могутньому потоці тропічної Амазонки, вода тепла й руда від розчиненої глини, на глиняних берегах видно голих бурих людей — це щось таке, що могло б стати анти-АТ, однак відчайдушного злету фантазії все ж не відбулося — необхідно було більше важких боєзапасів. Навіщо ж я дав себе так розчулити? — подумав він. Тепер уже взагалі нічого не здатний придумати, голова болить, день згаяний. Еда вийшов до приймальні й попросив у Тіни щіпку розчинного порошку.

— Прошу, — сказала вона, простягши йому маленьку металеву коробочку з-під чаю, повну сухого рудувато-коричневого порошку.

— Можна все взяти?

— Звичайно.

— Скільки з мене?

— Розрахуємось іншим разом, — всміхнулася молода брунатна жінка.

Повернувшись до кабінету, Еда насипав порошку в рот, щедро запив водою, вмостився в кріслі й заплющив очі. Цей порошок і справді швидко діє, подумав він.

Товсті бурі метелики знову затріпотали крильцями в голові… Їх увесь час більшає… Їх уже безліч… Мене поглинув якийсь морок. Я перетворився на тверду плитку шоколаду… розмелену велетенськими м’якими губами. Це якась велика слабкодухість… але й полегшення. Ті величезні вуста висмоктують з мене все напруження… Ввесь біль самовипробовування й мислення. Якщо існує творча радість… то є і творчий неспокій та мука… Я стаю все меншим і круглішим шматком шоколаду… відчуваю, як мене перемелюють, смокчуть і подрібнюють ті велетенські м’які, вогкі губи… аж доки я розплавляюсь і стаю солодким бурим соком.

Того дня доктор Еда Роган дістався додому в важкому гнідому стані й відразу напав на комору.

— Може, замість вечері краще трохи потренуватися? — запропонувала Павла.

Міхал вибіг у двір, де стояла машина, і приніс звідти трос.

— Тату, йди лягай, а я знову прив’яжу тебе до ліжка…

— Дайте мені спокій обоє! — грубо крикнув Еда, добряче наївся, заліз у ліжко й гукнув дружину.

Дивуюся я своїй чистій і піднесеній Павлі, подумав він при тому. Як вона може спілкуватися зі мною, адже я зовсім скотився й тягну її вниз у буре багно, вона розчиняється в мені, мов шматочок цукру в гарячій каві, я хапаю її, вгризаюся в неї, забуваючись у своїй гнідій сексуальності.

— Ми домовилися, що наш будинок лишиться білим! — нагадав наступного вечора Станда Бімонь Еді, густо зарослому БЗУ, і показав рукою в бік перекладини. — Прошу!

— Кілька вправ перед вечерею будуть чимось на зразок аперитиву! — зареготав гнідий Еда, вхопився за перекладину й кілька разів ледачкувато підтягся.

— Хіба це вправи, він же лише підтягується, — під’юджувала Станіслава Леона, намагаючись покарати коханця, що зрікся її. — Дай йому як слід!

Тільки-но її чоловік відійшов, як вона засичала Еді:

— Я обіцяла тобі, що ти поплатишся власним тілом!

— Пробач, люба… — лицемірно зашепотів гнідак.

— Я тебе попереджала!

— Пробач, я знову буду твоїм.

— Коли?

— Взавтра, зразу ж по обіді. Обіцяю!

— Спробуй тільки збрехати, щодня горітимеш у пеклі! — вела вона, доки Станіслав повернувся з десятикілограмовою гирею й прив’язав її до ніг Еди.

Якщо підтягання на перекладині сімдесяти кілограмів власної ваги силою власних рук — досить відчутна фізична вправа, то робити це з десятикілограмовою гирею на ногах — справжні тортури. Еда вмить побагровів і заросився потом.

У мене шалене бажання відпустити руки і впасти, але зануда Станіслав одразу скочить мені на груди й почне жорстоко обробляти, як колись Тібора. Проклятущі Бімоні! Нехай краще моє тіло страждає від неї, ніж від нього. Еда ледь стримувався від муки, посилаючі Леоні благальні погляди.

— … чотирнадцять… п’ятнадцять… шістнадцять… сімнадцять, — рахувала Леона його натужні рухи і, достатньо навтішавшись муками коханця, нарешті звеліла: — Ну досить! — І відв’язала гирю від його ніг.

— Нехай ще підтягнеться разів з двадцять! — вимагав голова комунальної квартири.

— Він сьогодні більше не витримає, — запевнила його Леона голосом людини, що приносить полегшення страждальцям. — Бачив, як у нього тіпається сонна артерія? Цей симптом я знаю дуже добре. Саме з цього починається серцевий напад.

— Ти справді думаєш, що він більше не витримає? — перепитав Станіслав.

— Сьогодні — ні. На перший раз треба бути обережним. — Леона глибокодумно подивилась у вічі Еді. — Але від завтра він точно підтягатиметься п’ятдесят разів. А післязавтра гиря може бути навіть п’ятдесятикілограмовою.

Лицемірний гнідак Еда миттю вдав із себе хворого, промовисто притиснув руку до серця й сів на диван, глибоко зітхаючи, давши змогу родині турбуватися про себе. Він з апетитом з’їв подвійну вечерю й випив чотири кухлі пива.

Вранці на роботі він байдуже глянув на «Павутиння», викурив першу сигарету й придумав цілу серію дорогих делікатесів «Лісові ритми». Потім гукнув секретарку й довго диктував їй текст замовлення на сировину: фазани, коропи, м’ясо оленя, сарни, дикого кабана, муфлона й нутрії, а коли згадав про бобра (найкраще запікати його на рожні), то задзвонив телефон.

— Нагадую тобі про твою вчорашню обіцянку. — Це Леона телефонувала зі своєї лікарні.

— Цілу ніч я думав лише про тебе, — збрехав Еда.

— Я закінчую роботу в обід.

— За п’ять хвилин пополудні чекатиму тебе на звичному місці. Тішуся думкою про тебе, люба леопардице!

В обід гнідак Еда взяв свою італійську спортивну машину й поїхав. Біля телефонної будки до нього підсіла Леона. Вони подалися прямісінько до нашого будинку, миттю збігли на третій поверх. У Леони виявився ключ від нашої зараженої квартири. Всередині було добре напалено.

— Хто це міг так нагріти наше гніздечко? — запитав він.

— Я ще вчора ввечері заскочила сюди й увімкнула центральне опалення, — зізналася Леона.

— Ти була переконана, що ми знову зійдемось?

— Я знала, що ти зрештою розм’якнеш.

— Буду м’яким чи твердим, як тобі заманеться, — пообіцяв Еда, вмикаючи в спальні рефлектор на повну потужність, як любила Леона.

— Зараз тут стане, наче в Африці! — зраділа вона й миттю роздяглась.

— Як я можу кохатися з тобою, — сказав Еда, — коли мене мучить думка про сьогоднішні вечірні вправи на перекладині з десятикілограмовою гирею? А взавтра вже буде п’ятдесятикілограмова?

— Тобі досить лише добре попросити Станіслава. А я теж докину слівце про серцевий напад. Щоправда, тільки в тому разі, якщо ти цього заслужиш!

— А якщо ні?

— Тоді Станіслав дуже розсердиться на тебе.

— Я заслужу, люба. Але яким чином?

— Ти це добре знаєш! І вмієш. Ну, починаймо…

Після такої тривалої перерви вони були як навіжені, а потім домовилися зустрітись післязавтра. Еда вже міг не тренуватись у комуналці. Павла з Міхалом теж капітулювали.

На нараді в генерального директора (вже майже білого) обговорювався безнадійно бурий стан головного інженера об’єднання. Це дратувало й веселило всіх, як і кожна витівка Еди Рогана. Було вирішено лікувати його примусово, що стане прикладом для всіх підлеглих.

Учасники наради, всі практично білі, спокійно сприйняли повідомлення про те, що нині в об’єднанні вже 71,2 % білих працівників. Такого вирішального повороту було досягнуто завдяки масовому поширенню АТ.

Повідомлення з усіх областей і з-за кордону підтвердили, що заняття АТ повсюдно утверджують найкращі людські риси, збільшують уважність, потяг до творчості й, таким чином, продуктивність праці, щирість, віру в себе й довіру до інших. Усе це відчутно поліпшує атмосферу на підприємствах. У зв’язку з цим вирішено відхилити прохання фабричного штабу ТСЗ про придбання ще однієї тренувальної драбини і трьох пар гантелів; замість них вирішено закупити 1000 брошур «Прискорений курс АТ» і роздати працівникам.

На обговоренні Роганових м’ясних делікатесів «Лісові ритми» заступник з економічних питань (повністю білий) підкреслив, що для тих делікатесів замовлено надзвичайно багато надто дорогої сировини.

Рогана закликали до максимальної ощадливості, розробки нових нем’ясних і малокалорійних продуктів у дусі нинішньої тенденції до побіління, а також з огляду на експортні плани. Роганів проект було схвалено й на нього виділено 10 000 крон з тим, щоб допрацювати «Лісові ритми» й домогтися найвищої оцінки на наступній міжнародній виставці харчових продуктів у Кодані.

— Все закінчилось якнайкраще, ми одержали десять тисяч на м’ясо й овочі! — повідомив Еда Роган Тіну, повернувшись із наради, і послав її за пляшкою червоного вина. — Під дичину воно йде краще, ніж біле.

«Павутиння» потроху вкривалося порохом, бо Еда Роган щодня з самого ранку розважався різними сортами дичини (найбільше йому подобалося червонясто-гніде м’ясо дикого кабана). Білий халат просяк кров’ю, головний інженер нагадував м’ясника з гастроному, а його кабінет — різницю. Еда Роган невтомно нарізав м’ясо різницьким ножем, притрушував перцем і поглинав сирим, тоді брався до сирої ж селезінки чи печінки й запивав усе це червоним вином. Він із насолодою борсався в кривавому тісті, напахченому гострими приправами, коли ж йому вдавався черговий «Лісовий ритм», він спершу куштував його, тоді кликав Тіну й удвох із нею жадібно зжирав усе.

Ввечері в комунальній квартирі він на привітання інших лише хитав головою, вдаючи з себе важкохворого, й «знесилено» падав у крісло.

Я чую — за моєю спиною біляки тупо стрибають з гирями, й дивуюся, як це їм ще не набридло. Павла й Міхал докірливо мовчать, я до них теж більше не озиваюсь. Вони дратують мене. Коли згасає телеекран, я відчуваю під столом дотик гарячої Леониної ноги. Нас обох бере нетерплячка.

Через день, одразу ж по обіді, ми з Леоною сходимось у нашому бурому раю, скидаємо на підлогу одяг — для більшого комфорту. Голу шкіру пестить сухий жар електрокаміна, а хіть нестерпно розпирає зсередини.

Потім ми відпочиваємо у ванні з гарячою водою, їмо консервовані абрикоси.

— Я кохаю тебе, — говорить Леона, яку в такі хвилини тягне на лірику.

— Не бреши.

— Ну добре, я брешу, але коли тобі так дуже хочеться знати, то це не гірше, ніж казати нудну правду.

— З’їж краще абрикоску, — кажу я їй, аби припинити балачку. Консервованих абрикосів тут удосталь.

Раптом чую гупання в двері, та таке лунке й настирливе — не інакше прийшли інспектори ТСЗ або господарі квартири. Підходжу до дверей — Тіна.

— Відчини, Едо! Це дуже важливо.

Я відчинив, і вони миттю вдерлися: спершу Тібор Трнка, за ним Польда Штрунц з Арсеном Краліком, ота навіжена Мія Робова, нарешті Тіна з Рітою. Чоловіки мали в руках радіоантени, жінки — велосипедні ланцюги.

— У вас тут так тепло! Може, дозволите й нам погрітись? — провокував нас Тібор. — Чи виженете назад на холод?

— Хіба ми схожі на нечем? — відповів Еда, обмотуючись рушником. Бліда як мертв’як Леона горнулась у плед і цокотіла від переляку зубами.

— Сідайте й пригощайтесь чим бог послав, — посміхнувся Еда, намагаючись тримати всіх у межах товариської бесіди, а потім невимушено обернувся до Леони: — Люба, запропонуй нашим гостям абрикоси.

Члени Тіборової банди зручно розміщувались серед лахміття на підлозі, однак не випускали з рук своєї жахливої зброї. Лише Польда Штрунц відклав антену й глитав компот просто з банки.

— Дев’яту квартиру ми вже ревізували, — мовив Тібор.

— А тутешня комірчина повна абрикос! — нагадав Польда.

— Ми вам залишимо цю квартиру, — вів далі Тібор, — якщо ви допоможете нам в одній справі.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Еда.

— Ви такі ж гніді, як і ми, тож наші інтереси співпадають, — пояснив ватажок. — Ви можете стати членами нашої групи. Однак лише умовно, щось на зразок кандидатів.

— А що від нас вимагатиметься? — поцікавився Еда.

— Я поясню вам усе трохи згодом. Разом з вами нас буде восьмеро, а це вже сила. Ми повинні захопити ввесь будинок, ви нам допоможете. Але якщо хтось надумає зрадити…

Тібор ляснув антеною по підлозі, відразу ж за ним (безумовно, вони тренувались) те саме зробили всі члени банди. Звук був моторошний.

ДИХАННЯ Є ГОЛОВНОЮ МУЗИКОЮ нашого існування і разом із серцебиттям свідчить про самопочуття, впливає на зовнішній вигляд і на взаємини з іншими людьми. Для дихальної аутосугестії пропонуємо таку формулу:

«Я дихаю абсолютно вільно… правильно… дихаю невимушено… легко й вільно… я покладаюся на власне дихання… навіть лінощі не завадять моєму диханню».

Прислухайтесь до відчуття, яке викликає у вас дихання, й спробуйте впіймати й визначити ту насолоду, яку приносить плавний рух грудної клітки, легенів, що наповнюються повітрям, полегкість видиху… Ви зрозумієте, що ця насолода справді додає сил.

АТ-7: ВИВІЛЬНЕНЕ ДИХАННЯ (слід проводити в добре провітреному приміщенні).

Приберіть одну з поз АТ, розслабте м’язи (АТ-4) й доможіться глибокого спокою (АТ-6). Дихайте у звичайному ритмі. Головне полягає в тому, щоб зосередити увагу на своєму диханні. Прислухайтесь до дихальної насолоди. При цьому — жодного насильства, ніякої манірності й неприродності. За добу ваше дихання саме трохи уповільниться й поглибиться, стане правильнішим. М’язи ще більше розслабляться, й може статися, що відчуєте приємне тепло. Вам вільно дихатиметься. Серце перейде на спокійний ритм. Відчуття спокою, свіжості й вивільнення зростатиме.

Ця вправа допоможе вам, зокрема, в конфліктних ситуаціях: а найкраще — перед ними. За допомогою АТ ви зможете створити панцир, що охоронятиме ваше дихання від зловмисних, раптових зовнішніх впливів, і буде щитом вашої чуттєвої врівноваженості. Вивільнене дихання стане основою вашого життя й потужною опорою спокою та впевненості.

АТ-8: СОННЕ ДИХАННЯ означає межу вивільнення, безумовне панування природного спокійного ритму. Сонного дихання можна досягти завдяки вивільненню дихання, а вже потім — просто «пливучи» на цій хвилі. Сприяє також згадка про заколисливі морські хвилі… гойдання, на гойдалці… або занурення в мішок з пухкою ватою. Не шкодуйте часу для досягнення сонного дихання, ви знайдете в ньому (крім швидкого засинання) один з найнадійніших ключів до внутрішнього спокою.

Виконуючи будь-які вправи АТ, найважливіше — НЕ ПОСПІШАТИ. Не сподівайтесь негайних успіхів, а при поразці не Картайте себе. Ваші зусилля не лишаться марними, вони поволі прокладуть собі шлях у підсвідомості. Образно кажучи, наш підсвідомий бурий «низ» (БЗУ) з усім своїм прадавнім і стійким біологічним механізмом просто не в змозі йти в ногу з рухливими, нетерплячими вимогами білого «верху». «Низ» від самого початку байдужий, темний, послідовно консервативний і надзвичайно важко опановує нові ритми. Вірте, що жодне ваше зусилля не зійде намарне! А невдача ще нічого не означає, бо вже саме зусилля є динаміка й творчість.

Усвідомте, що ви вже ВСЕ МАЄТЕ В СОБІ: здібності й стани, яких ви намагаєтеся досягти за допомогою АТ, в принципі, вам знайомі. Ви вже колись переживали їх, принаймні в дитинстві, та й згодом, у час миттєвого вивільнення, свіжості, осявання й щастя, — можливо, слухаючи музику, катаючись на лижах або каное, плаваючи у вранішньому морі, прогулюючись під зорями, прикрашаючи ялинку; або коли ви робили якусь добру справу. Все це переповнює вас хвилюючими почуттями чистоти, миру, любові до людей та глибокої радості.

Аутогенне тренування дасть вам змогу звільнити організм від усього чужого. Ви братимете сили лише з власних джерел, зміцнюватимете й розвиватимете свої найкращі риси. АТ — це не чаклунство, а скоріше — науково перевірений сучасний метод, здатний сконцентрувати й використати ваші внутрішні можливості приблизно так, як гідроелектростанція використовує потік річки, викрешуючи з стрімкого каламутного потоку могутню й чисту електричну іскру.

XIV

Це був найжахливіший день мого життя. (Одної глупої ночі Міхал Роган сидів зіщулившись у порожній зараженій квартирі на четвертому поверсі і намагався без жодного успіху робити інтелектуальні вправи АТ-7 — вивільнене дихання.)

Сиджу в чужій квартирі, в промерзлому кріслі, притискаю руки до колін, які б мали бути розведеними під кутом 45°, щоб це справді була «поза їздового», коліна тремтять, мов після бігу, і я марно силкуюся зосередитись на власному диханні, бо воно дурить мене, а вся увага зосереджена на сьогоднішньому жахові.

Почалося це цілком буденно, саме коли Станіслав Бімонь вирушив на дводенні курси інспекторів ТСЗ до Праги, й занять у комуналці, отже, не було. Тато перетворився вже на безнадійного гнідака, до Тіни повернувся Тібор, вона ходить сюди тільки куховарити з Рітою. Ми з мамою лишилися як двоє лицарів у покинутій фортеці. Кількість гнідаків у місті швидко зменшується, лише в нашому будинку день у день стає гірше.

Увечері мама рано пішла спати, а батько з Бімоньовою залишилися дивитися телевізор. Я вмостивсь у кріслі з книжкою й незчувся, як заснув.

Раптом за спиною в мене почувся придушений сміх і шепіт. Коли я розплющив очі, то в склі книжкової шафи, мов у дзеркалі, побачив, що тато цілується на канапі з Бімоньовою.

Я заплющив очі, страшенно бажаючи, щоб це мені тільки привиділось. Однак бачив усе це знову й знову… Мабуть, я поворухнувся, бо ті двоє навшпиньках вийшли з комунальної квартири. Я вже зовсім прокинувся.

Коли вони зникли, я підвівся й виглянув на сходи. Тримаючись за руки, ті скрадалися вниз. Я скинув черевики й у самих шкарпетках подався за ними. Вони зійшли аж на третій поверх і шаснули в дев’яту, заражену квартиру.

Я простояв під тими дверима кілька хвилин. Бімоньова ввесь час реготала, як навіжена, але тато… Що тільки мій тато дозволяв собі говорити цій жінці!

Я плентав нагору, наче побитий собака. Мама ще не спала. Сидячи в кожусі, вона при світлі ліхтарика грала на піаніно.

— Міхале, де ти погубив свої черевики?

У цих словах була вона вся; хай у кімнаті буде темно, як у фотолабораторії, а мама все одно відчує, що я прийшов босоніж. Це була остання хвилина, коли я ще страшенно любив маму. Потім я все їй розповів.

Мама грала далі.

— Матусю, бога ради, невже тобі все це байдуже?

— А що я маю робити? — вона запитала надзвичайно спокійно.

— Чому б нам не поскладати зараз же його речі до валізи й не скинути її вниз? Скажемо йому, щоб більше до нас не приходив!

— Це б не мало жодного глузду, Міхале.

— Хіба? А що взагалі зараз має глузд, мамо?..

Мама грала й грала!

— Ти чула, що я сказав?

— Так. Усе це я вже давно знаю.

— Ти давно знаєш про це? І… І — нічого?!

— Твій батько — доросла людина, Міхале.

— Ну, так… звичайно, він дорослий. І ти теж. Ти вже страшенно доросла, така доросла, що тобі байдуже, коли твій чоловік саме в цю хвилину!.. Скільки тобі років, мамо? Сто? Чи сто п’ятдесят? — Тепер я зненавидів її.

Мама все грала й грала.

— Коли з дому не піде батько, то піду я, — заявив я рішуче. — Бо це вже не сім’я, а бордель, де мені зовсім не хочеться жити.

Я повкидав до валізи зовсім зайві речі, а, вийшовши на сходи, ще й хряпнув дверима. І подався геть. Але куди?

Я повернувся до комуналки й гепнув у той фотель. Я був такий розгублений, що навіть не мав сили ввімкнути маг.

Вночі з’явилися Тіна й Ріта і заходились готувати їжу та розчинний порошок.

— Що з тобою, Міхале? — запитала Тіна. — Ти ввесь тремтиш. У тебе жар?

— Мені страшенно бридко.

— Піди додому й ляж у ліжко.

— Туди я вже не повернусь. А більше нікуди.

— Що з тобою сталось? Скажи, бога ради!

Вона подивилася мені в вічі. Мабуть, я не зумів кохати її по-справжньому, й тепер вона знову з Тібором, однак Тіна була остання людина, з якою я ще міг принаймні розмовляти. Я розповів їй про свою страшенну ганьбу, вірячи, що Тіна якось цьому зарадить.

— Я бачив батька з Бімоньовою. А мамі абсолютно байдуже.

— Ти їй розповів про все? — тихо запитала Тіна.

— Розповів. А вона спокійнісінько бринькала на піаніно.

— Мабуть, вона вже знала.

— Саме в цьому й полягає весь жах, що вона все знає й мовчить. Ти теж знала, Тіно?

— Як і всі. Крім Станіслава Бімоня.

— Чому ж ти ніколи не розповіла мені про це?

— Думаєш, це б тобі допомогло? Мені ти завжди не вірив.

— Я б нікому не повірив… На жаль, я все це бачив на власні очі. А мама спокійненько грала.

— Що ти збираєшся робити?

— Ще не знаю. Перш за все кудись переберусь. У будинку досить порожніх квартир, правда ж? Бімонь тримає запасні ключі від усіх заражених квартир у шафі службового приміщення, однак це не має значення. Сюди я більше не приходитиму, щоб не бачити «любого подружжя» Роганів.

Взявши на кухні два великі ножі, Міхал відімкнув шафу і схопив перший-ліпший ключ, він виявився від 14 квартири на четвертому поверсі.

— Піди хоч трошки попоїж, — запропонувала Ріта.

— Я хочу зайнятись аутогенним тренуванням, а це краще робити натщесерце.

Ось тепер я і сиджу в промерзлій зараженій квартирі майже в «позі їздового» й намагаюся зосередитися на власному диханні. Мені необхідно якомога швидше подолати АТ-7 і перейти до сонного дихання. Однак у мене все виходить надто повільно, бо саме поспіх і напруження — всьому перешкода. Як же все-таки мені заспокоїтися?

За півгодини я відчував лише пронизливий холод. І голод. Я почав боятися самого себе. Тоді пішов до комуналки, де Ріта насипала мені тарілку наперченого гуляшу.

— Тобі трохи краще? — запитала Тіна.

— Ні.

Тіна з Рітою спокійнісінько поїдали з однієї каструлі «м’ясце», очі в них блищали.

— Попоїси трохи з нами? — сміючись запропонувала Ріта.

— Облиш його, прошу тебе, — мовила Тіна.

— Мовчи! — кинула Ріта, підсунувши каструлю й поклавши переді мною чисту ложку. — Знаєш, Міхале, за хвилину тебе вже ніщо не дратуватиме!

Я дивився на їхній рудий пудинг. Такого я ще ніколи не їв, але чому б, власне, й не покуштувати? Тепер уже все одно. Морок попереду й позаду, але головне, що не треба буде ні про що думати — тільки б перестала боліти душа.

Я взяв ложку.

— Міхале, подумай добре… — швидко сказала Тіна.

— Чого ти завжди вилазиш? — крикнула Ріта.

— Але ж він іще хлопчик, — зітхнула Тіна.

— Звичайно, але «він» більше не боятиметься! — запевнив я її. — Ти ж теж їла, коли тобі було погано, й не зважала на мої слова.

Я почав їсти «м’ясце», з цікавістю чекаючи наслідків. Але нічого не сталось.

— Добре? — посміхнулася Ріта.

— Воно, власне, не має жодного смаку, — відповів я.

— Бо це всього лише дитяча кашка, а справжньому чоловікові потрібне справжнє їдло! — сміялася Ріта, густо посипаючи «м’ясце» червонясто-рудим порошком.

— Не давай йому цього… — ще раз попросила Тіна, але Ріта засичала:

— Ще раз писнеш — дістанеш від Тібора антеною!

Розчинний порошок почав діяти. Мені здалося, ніби із шлунка всім тілом почали розповзатися товсті п’явки, спочатку страшенно бридкі… а за якусь хвильку — вже ні. Вони почали заспокоювати мене, ніби висмоктуючи ввесь розпач і гіркоту, аж доки я зовсім спорожнів… І відчув вільне струмування крові до голови; це зігрівало, наче підігріте червоне вино. Тепер мені вже наплювати на батьків, нехай собі стукають у двері, однаково не відчиню.

Я став справжнім гнідаком і тепер почуваюся добре.

— Раніше в тебе тільки й мови було про боротьбу з гнідою мерзотою, а тепер сам обвішався цілими кетягами! — закинув мені вранці Беренда. Він сам гнідо-білий fifty-fifty, бо не має сили волі ні на те, ні на те.

— Ти мене ввесь час гнав до штабу ТСЗ, а тепер сам став таким же! — мовила пані Марта. Вона добра жінка, сьогодні я попрошу в неї трошки «м’ясця».

— Тільки не сподівайся, що я до тебе краще ставитимусь, — визвірився на мене Арсен Кралік. — Тому що існують всякі гнідаки, а між ними така ж різниця, як між дощовим черв’яком і левом. Ти і є тим дощовим черв’яком.

Тепер я такий самий гнідак, як і Арсен, але від цього він мені не став симпатичніший. Арсена ніхто не любить, усі зневажають; коли він піде сьогодні обідати, я поцуплю в нього коробочку з розчинним порошком. Гніда людина позбавлена проблем, нічого її не обходить. У фабричній їдальні я беру два обіди, після роботи тиняюся вулицями і ні в чому собі не відмовляю. Ввечері самотній гнідак повинен стерегтися, бо на нього може напасти банда білих чи гнідих, через те я ще завидна чимчикую до своєї зараженої квартири № 14.

У мене тепер тепло, я ввімкнув центральне опалення, але сиджу без світла, щоб не привертати увагу інспекторів ТСЗ. Мені вистачає світла з вулиці, я лягаю в ліжко й врубаю маг. З безлічі своїх касет тепер я сприймаю лише найважчі роки. Навіть од старого Елвіса мене нудить. Найбільше ж люблю «Секс пістолз».

Мені, власне, цілком добре самому, а коли стає погано, то досить лише нашкребти з підлоги мазутового пилу, спасибі, його тут удосталь, зварити «м’ясця» та насушити розчинного порошку. Потім запити все це літром води.

Отож, сиджу я одного разу, слухаю музику, коли це — стук у двері. Я вимкнув магнітофон і виглянув у вічко. На сходах — цілковита пітьма, однак я розгледів жіночу постать. Це могла бути Тіна… або, зрештою, й мама.

Я миттю відімкнув. Переді мною стояла зовсім незнайома дівчина.

— Що ти тут робиш? — запитала вона, перейшовши відразу ж на «ти».

— А ти?

— Я евакуйована, приїхала навідати нашу квартиру. Ми живемо в шістнадцятій, а в цій — наші знайомі Мрачеки. Вони зараз теж разом з нами в горах. Я почула музику.

— І прийшла подивитися, чи не розтрощив я квартиру Мрачеків, правда? То йди глянь і можеш їх заспокоїти.

Дівчина швидко оглянула квартиру. Під величезною копицею волосся у неї містилося надзвичайно мале личко з неймовірно великими очима. Нічого, гарненька з себе.

— Як тебе звуть? — поцікавилася вона.

— Міхал. А тебе?

— Аніла. Але часом називають і Ваніла.

— А як розпізнати, коли ти хто?

— Про це ти сам дізнаєшся. Ти гнідак, еге ж?

— Гнідак.

— А на скільки відсотків?

— Десь на вісімдесят-дев’яносто… не знаю точно. Мені плювати на це.

— Чому?.. А це що? — Вона взяла зі столу ложку й обережно торкнулася нею до бурого наросту БЗУ на моїй шиї. Потім натиснула дужче: — Боляче? — Вона говорила тільки запитаннями.

— Ні.

— А тут?

— Тут трохи відчуваю.

Вона тицяла ложкою доти, доки мені врешті набридло і я пояснив їй, що людина відчуває БЗУ як частку власного тіла.

— А яке воно, те відчуття?

— Нормальне.

— Це неможливо, адже нормальні люди — чисті. А ти можеш позбавитися цього?

— Міг би, але мені все це байдуже.

— Чому ти всіх зневажаєш? І чому ти тут сам?

— Бо голова нашої комунальної квартири — придурок.

— Тобто білий, так? Чому ж ти не став членом якоїсь гнідої банди?

— На банди я теж плюю. Мені й самому добре.

— Так не може бути.

— Може.

— То ти, виходить, самотній бешкетник.

— Що це означає?

— Так я називаю тих, хто залазить до заражених квартир, обігрівається рефлекторами й споживає розчинний порошок. Однак ти для цього надто молодий. Час від часу сюди, мов до готелю, вчащають повії, а за ними — банди, які купчаться зараз на майдані. Ті найбільше нищать меблі. Справжнісінькі дикуни.

— А ти, видно, на цьому знаєшся.

— Цей будинок завжди був наш, невже не віриш? І ми скоро повернемося.

— Ти часто приїздиш?

— Щотижня. А твоя музика мені подобається. Тільки чому ти Ввесь час крутиш «Секс пістолз»?

— Бо дуже люблю.

— Я теж… часом. Затанцюємо?

Аніла танцювала дуже добре, мала чудовий слух і чуття ритму, однак невдовзі вона вирішила йти.

— Як тобі там, у горах? — запитав я.

— Набридло. Лише старі й малі.

— Приїдеш іще?

— Коли захочеться. — Потім вона споважніла. — Я дала тобі змогу зрозуміти, коли саме буваю Ванілою. Але з гнідаком я б не змогла зустрічатись.

Я замислився. Що їй відповісти? Саме в цей час хтось постукав у двері. Це була Тіна.

— Не ображайся, мене змусили… — Швидко зашепотіла вона, тільки-но я відчинив. Потім до квартири вдерлася Тіборова компанія. В чоловіків у руках були тонкі сріблясті дротини, а в жінок — ланцюги.

— Чим ви тут займаєтеся, любі дітки? — вишкірився Тібор.

— А ви? — відрубала Аніла. Вона майже закричала.

— За мить ти дізнаєшся, люба дівонько, — Тібор підступав до неї.

— Навряд, — відповіла вона йому зовсім спокійно. — Це квартира наших сусідів, евакуйованої родини Мрачеків, і вам немає чого тут робити. Тож, будь ласка, забирайтеся геть! Або я закличу людей.

— Облиш її, Тіборе, — мовила Ріта. — Вона евакуйована, і в нас можуть бути великі неприємності.

— Зв’яжіть хоча б його! — наказав Тібор і вийшов.

Польда Штрунц заламав мені назад руки. Мія Робова накинула на шию ремінь і стягла зашморг, у такому вигляді мене, як здобич, витягли на сходи.

— Міхале! — кричала мені вслід Аніла. — Міхале!..

КРОВ СТРУМУЄ ТІЛОМ по густо розгалуженій мережі судин, проникаючи всюди. Приведення тіла до стану спокою залежить не лише від розслаблення м’язів, але й від розслаблення самих судин, котрі розтягаються, наповнюючись кров’ю. Під час АТ ми можемо досягти цього, викликаючи відчуття тепла.

Приберім одну з поз АТ, розслабмо м’язи, наповнімося глибоким спокоєм, вивільнімо дихання й приступімо до АТ-9: ТЕПЛО. Зосередивши увагу на правій руці (лівші — на лівій), почнімо уявляти, що наша рука нагрівається. При цьому слід говорити собі (найкраще робити це в ритмі дихання):

«Моя рука зігрівається… пальці приємно тепліють… долоня зігрівається що далі, то більше… до моєї руки вливається м’яке тепло… пальці стають зовсім гарячими… тепло стікає по них донизу… наповнює кінчики пальців… заливає нігті… відчуття солодкого тепла в руці стає чимраз дужчим… долоня вже така гаряча, що аж пече… тепло пульсує… жар охоплює зап’ястя… вже навіть почав зігріватися лікоть… рука стала тепла, гаряча, дуже гаряча, від плеча до пальців…»

Якщо ці формули не принесуть успіху, уявіть собі, що стромляєте руку в гаряче молоко, або поклали її на батарею центрального опалення, або тримаєте над вогнем; ваша рука зроблена з вати, яка всотує гарячу воду, ваша рука — череп’яний глечик, куди наливають кип яче не молоко. Так ви можете з’ясувати власну теплову реакцію.

Викликавши відчуття тепла в одній руці, пересвідчімося, що воно переливається до другої, а потім і в усьому тілі. Судинна система має тенденцію реагувати як єдине ціле. Використавши це, можемо відразу ж після першого заняття викликати почуття тепла в обох руках і ногах. Але увага! Тепловий АТ протипоказаний при важких серцевих захворюваннях, тромбозах, коли судини потребують найбільшого спокою.

«Тримай ноги в теплі, а голову в холоді» — говорить народна мудрість. Подібного слід дотримуватись і під час АТ. Заключний етап повного теплового тренування АТ-9 закінчується такими формулами:

«Моє чоло холодне… моє тіло тепле… розслаблене й тепле… м’яке й тепле… все тіло випромінює тепло… я перетворююсь на сонце… я — сонце».

XV

Технолог ПЧХП Станіслав Бімонь з неохотою штрикав скляною паличкою в ароматизоване криваве місиво. Його пропозицію «Повноцінний екохліб у футлярі» рішенням директора було відхилено, а Станіславові поставлено термінове завдання «економізувати» (оскільки ні на що інше він не здатний) нову Роганову серію делікатесів «Лісові ритми».

Станіслав узяв паличкою трошки зразка № 96 (нутрія, тушкована у власній крові з чорницями, червоним вином і перцем), плюнув з огидою й пішов виполоскати рот. Роган додавав стільки перцю в страви з дичини, що всі його «ритми» ставали абсолютно однакові на смак.

Надміра приправ — феодальний пережиток, який потрапив до Європи з заморських країн: тоді наїдки багатіїв подавались із великою кількістю приправ, у яких просто обвалювали шматки м’яса. Однак сучасне харчування загалом має зворотну тенденцію, останні статистичні дослідження виявили інтерес до нової страви — гамбургера, котрому притаманна відсутність будь-якого смаку. А який, власне, смак, мають картопля, рис, білий хліб?

З почуттям чистої білої радості, творчого натхнення, Станіслав походжав своїм вузеньким кабінетом, обдумуючи тенденції нової епохи харчової промисловості. Аргументів безліч, шукати їх треба аж у міфології: який, скажімо, смак мали одвічні страви й напої олімпійських богів — амброзія та нектар. Адже вони ніколи не набридали, боги не їли нічого іншого цілі тисячоліття! Були амброзія та нектар солодкими, кислими, терпкими, солоними? Зовсім ні! Відповідь тут проста. Єдиний смак, що ніколи не набридає, — це відсутність будь-якого смаку.

Станіслав мріяв про винайдення нової страви, що переможе всюдисущого гамбургера, а одночасно й французькі устриці. Робити її у вигляді їжі чи напою? І те, й те буде модерним. Їстівна паста, яку при бажанні слід розводити водою; її можна і їсти, і пити, а коли хочеться — лизати наче морозиво!!! Я вміщу її в маленький футляр, де вона цілий рік лишатиметься свіжою. Випускатиметься вона в різноманітних упаковках для будь-яких цілей. Підігріватиметься теплом власного тіла й матиме назву «АМБРОНЕКТ».

Їжа й напій для будь-якої пори, споживні та приємні для мільйонів людей: старих, молодих, здорових і хворих, а головне — для дітей. Що насамперед повинно входити до її складу? Перш за все щось молочне… Сповнений тихою радістю, Станіслав розлив літр молока по пробірках і взявся випробовувати перші зразки.

Закінчивши роботу, він збіг до залу засідань і в веселому настрої провів півгодинну фіззарядку. Зібралося десятків зо два білих, які спокійно могли вже не займатися фізкультурою. Але їм подобалося напружувати м’язи на свіжому повітрі, вони сходилися сюди задля радісного відчуття руху.

— Я б уже охоче кинув це. Щодня повертаюся додому пізно, в родині якісь негаразди, — бідкавсь один інспектор. — Це вже триває тижнів шість… нам, власне, тут уже немає чого робити.

— Витримавши шість тижнів, протягнемо ще два-три! — рішуче заявив Станіслав.

— Можливо, так довго й не знадобиться! — заперечив керівник групи. — ТСЗ скінчиться швидше. Завдяки масовому поширенню АТ ситуація на підприємстві так поліпшилася, що від завтра достатньо буде чергувати через день. Я дякую вам за самовіддану працю, сьогодні в нас перший вільний день, проведіть його вдома. А завтра чекаю лише на тих, хто не перевантажений роботою… Вільно, можна розійтись!

— Я неодмінно прийду й ходитиму скільки знадобиться! — запевнив Станіслав Бімонь, вирушаючи на чергування. У районних штабах тепер спокійніше — кількість гнідаків неухильно меншає, вони вже не вдираються до заражених квартир, а сидять по домівках, як вимираюча секта гнідого культу.

Штаб нагадував пошту. Інспектори розгортали пакунки з білими брошурами «Телевізійний прискорений курс АТ». Ця книжка ввійшла в моду.

Станіслав розклав сорок брошур у дві папки й сам (Міхал Роган перестав уже сюди ходити) вийшов на вулицю, з насолодою вдихаючи морозяне повітря. Місто поки що було білим лише ззовні, але невдовзі мусить стати білим і всередині.

Якщо загалом все йде на краще, то в нашому будинку стає щодень гірше. В Тіборовій квартирі, кажуть, знову збирається банда, очевидно, там відбуваються всілякі неподобства, але все законно — якщо Тібор не вмикає центрального опалення, я не маю жодного приводу втручатись. А до комунальної квартири вони з Тіною перестали ходити.

— Ти зможеш затягти мене туди тільки за волосся! — вишкірилася якось Тіна. — Але цього ти не маєш права робити, еге ж?

— На жаль, не можу.

Разом з Павлою Рогановою ми підтримуємо порядок у комунальній квартирі. Гнідак Еда через серцеву хворобу не може навіть тренуватись і цілими вечорами лежить розвалившись на тахті перед телевізором. Поки я був у Празі, Міхал викрав із службового приміщення ключ від порожньої зараженої квартири. Я знайшов там його магнітофон, але Міхал зник.

Ми з Павлою тренуємося потрошку щодня перед вечерею, Леоні це давно набридло.

— Мені твоє гецання в’їлося, до того ж це вже немодно, — виправдовується вона, намагаючись приховати бурий язичок БЗУ у вирізі плаття. — Тепер займаються виключно АТ!

— Добре. Займімось АТ!

Але АТ у нас теж не виходить. Леона ввесь час розводиться про те, як проходять «інтелектуальні паузи» в них у лікарні, однак сама не здатна зосередитися і на п’ять секунд. У мене ж зосередження, розслаблення м’язів і дихання виходить добре, як у кожного спортсмена, але аутосугестія мені просто не дається. Це, очевидно, суперечить моєму єству.

— Тобі бракує фантазії та грайливості, — говорить Леона. — А головне — ти не вмієш думати лише про свої почуття, ні під час занять АТ, ні в буденному житті!

Леона картає мене, що я завжди сприймаю все надто серйозно, без почуття гумору, що у ставленні до людей я надзвичайно сухий, не вмію з ними поводитись. Вона б хотіла, щоб я був більш метикуватий, а її мовою це означає пронирливий. Точнісінько, як Еда Роган.

— Ти повертаєшся додому пізно ввечері, — вичитує вона мені. — Через ті фізхвилини, що вже давно не здатні конкурувати з АТ.

— Мені вони до вподоби, це своєрідний спорт.

— Чергувати в штабі теж? Чому завжди тільки ти?

— Хтось же повинен це робити, а я це роблю з радістю.

— Коли б ти мене кохав по-справжньому, то думав би більше про мене.

— Ти добре знаєш: я ввесь час думаю про тебе. І кохаю тебе щиро.

— Правда? То доведи це! Давай сьогодні вночі розважимось у службовому приміщенні, ввімкнувши тепло й світло?

— Ти добре знаєш — це заборонено.

Леона постійно провокує мене, збуджуючи передусім мою ревнивість, кокетуючи ввесь час у вітальні з Едою Роганом. Вона чудово знає, що я переконаний у її вірності. Ці одвічні Леонині забавки… Часом, щоправда, вони освіжають, особливо коли моя Дружина намагається мене розворушити й ожвавити своєю легкою грайливістю. Мені Леона потрібна такою, якою вона є, і я кохаю її в усіх проявах.

Коли ввечері ми дивилися по телевізору виставу, до клубу несподівано ввійшли Тібор, Тіна, Ріта, Міхал, Арсен Кралік, Мія Робова, Польда Штрунц і поставали навкруг мого крісла. Вони тримали в руках радіоантени й пластинчаті велосипедні ланцюги, а зовсім уже гнідий Міхал — моток автомобільного троса. Тібор вимкнув телевізор.

— Ходімо додому? — запитала Павла Роганова в чоловіка й підвелась.

— Я ще трохи побуду, — буркнув Еда.

Павла вийшла сама. Тібор почав цьвохкати антеною в повітрі, Еда Роган теж приєднався до гнідаків. Несподівано серед них опинилася й моя Леона…

Ріта поставила на столик переді мною повну тарілку порошку, встромивши туди ложку.

— Їж! — наказав Тібор, розмахуючи антеною.

Вся банда, ніби за знаком диригента, нараз ударила антенами й ланцюгами об підлогу. Звук нагадував залп із рушниць.

— Станіславе, прошу тебе, — звернулася до мене Леона нещасним голосом.

— Я не буду говорити з тобою, якщо ти теж у цій компанії.

Леона кинула погляд на Тібора — моя Леона просила в нього дозволу! — тільки після того, як той кивнув головою, дружина підійшла до мене й сіла на підлогу біля крісла.

— Станіславе, благаю тебе… послухайся їх і з’їж хоч трошки. Нічого з тобою не станеться, я теж постійно… Це тобі зовсім не завадить.

— Що вони зробили з тобою, Леоно?

— З’їж бодай кілька ложок, — попросила моя дружина. — Ти мусиш. Інакше тебе катуватимуть… — Вона розплакалась.

— Я не можу на це дивитись… — Тіна відвернулася до стіни.

— Не тягни вже! — кинула Ріта Тіборові.

Тібор цьвохнув антеною, всі накинулися на мене й повалили разом із кріслом. А Штрунц ударив протезом по голові. Їх було дев’ятеро проти одного.

Вони зв’язали мене автомобільним тросом. Мія накинула мені на шию ремінь, а Ріта запихала розчинним порошком. Я крутив головою, відбивався й відпльовувався.

Вони висипали порошок до поліетиленового мішечка, який натягнули мені на голову. Задихаючись, я хапав ротом повітря, порошок обпікав бронхи й викликав сильний кашель… Я відчував, як він забирає вологу з тіла… висотуючи з мене кожну молекулу води… І починає діяти. Тисячі голодних черв’яків хижо впинаються в мої нутрощі… шалена спрага… черви швидко товщають, розм’якають, починаючи зігрівати мене… вони вже не кусаються, а тільки повзають… спрага збільшується… черв’яки підіймаються з черева все вище до голови… я думаю лише про дику спрагу…

— Пити, — видихнув Станіслав, коли нарешті зняли з його голови мішечок. Перед ним стояло повне відро води. Зв’язаний Станіслав устромив туди голову по самі плечі й жадібно всмоктував у себе холодну воду як вдячна хазяїнові тварина.

Наступного ранку хронічний гнідак Станіслав Бімонь уперше в житті запізнився на роботу, а прийшовши, зразу ж випив два літри води.

Що я тут учора?.. Ага. «Амбронект». Ну, добре. (Він тупо позирав у вікно на засніжене подвір’я, відчуваючи постійний холод. Потім заходився їсти. Мусив відновити власні сили.)

Станіслав поз’їдав усі зразки екохліба, а потім узявся за концентровані білки, призначені для ін’єкцій. Апетит його зростав (хоча все це не мало жодного смаку), врешті Станіслав проковтнув і криваве місиво «Лісових ритмів». Запивши їх літром води, він зателефонував Леоні, наказавши ніде не тинятися після роботи, оскільки о третій він чекатиме на неї в ліжку.

Найважливіші справи я владнав. Що далі? Ага, треба «економізувати» «ритми». Але як можна зробити економічнішим те, що я тільки-но зжер?

— Невже ти все змолотив? — відгадав Еда, зустрівши мене в закривавленому різницькому халаті.

— Так.

— Негіднику, ми ж одержали на м’ясо всього десять тисяч…

— Тобі не слід було ізольовувати мене від колективу. Зрештою, ти настругав уже достатньо тих «ритмів». Скільки, власне?

— Чотирнадцять у п’яти варіантах… Цього фактично могло б вистачити, — замислився головний інженер, відрізаючи шматочок сарнячої печінки й запиваючи його склянкою марочного угорського вина.

— За решту грошей ми могли б купити… в перерахунку на дешеву яловичину… майже центнер, — сказав я.

— Центнер яловичини… — Еда аж затремтів, але, швидко опанувавши себе, додав по-начальницькому зверхньо: — Треба ще подумати!

Відчинивши холодильник, він простяг мені передню частину зайця, хоча на ній, як відомо, майже немає м’яса. Це розлютило мене, до того ж у кишені я мав лише десять крон, по стільки щодня виділяє мені Леона.

Я купив за них у буфеті 330 грамів кінської ковбаси й зварив її в автоклаві разом із зайцем. Смак був досить дивний, однак кілька ложечок перцю надали вариву своєрідного букету. Тільки-но прогула сирена, як я стояв одягнений: бувайте, фізхвилини; чао, біла інспекторська пов’язко! Я майнув прямісінько додому і з нетерпінням почав чекати на Аеону. Вона була неймовірно дика, справжнісінька леопардиця.

Пополудні ми всі десятеро (крім Павли Роганової) заходилися впорядковувати нашу комунальну квартиру. Ватажок Тібор розподіляв роботу.

Спершу ми прибрали клуб, залишивши тільки килим на підлозі, позатягавши всі меблі разом з телевізором до комори.

— Тепер у нас будуть розваги кращі за телевізор! — реготав Тібор, і всі ми разом з ним.

З колишньої зараженої квартири, окупованої нашою бандою, ми позносили до клубу всі ті казкові речі, котрі я був позамикав: гори подушок, ковдр і перин, а також старовинне крісло для нашого ватажка. Нарешті, ми обережно перенесли чудові роги оленя, муфлона, буйвола, козерога та бізона й поприбивали їх до стіни. Ось такий має тепер вигляд наше лігво — інспекторам ТСЗ сюди зась.

Жінки наварили всілякої страви, «м’ясця» й розчинного порошку, а Еда приніс вина. Ми ввімкнули три рефлектори й пороздягались — як приємно відчувати оголеною шкірою тепло, коли за вікном мороз і гидкий сніг! Ріта взялася підсмажувати на великій сковороді гладенькі річкові камінчики. Цікаво, навіщо вони?

Вмостившись у кріслі, Тібор відкрив перше зібрання нашого бурого будинку № 2002.

ВІДЧУТТЯ ВАЖКОСТІ в м’язах є суб’єктивною ознакою глибокого розслаблення. Саме таким чином м’язи сигналізують мозкові, що не бажають опиратися, що бажають спокою. Це відчуття виникає саме по собі під час сильної перевтоми.

АТ-10: ВАЖКІСТЬ. Приберімо знову позу АТ: м’язи розслаблені, глибокий спокій, вільне дихання й відчуття тепла. Уявімо, що всім тілом поступово розповзається тягар.

«Моя права рука стає важкою… тягар переповнює мою руку… здається, ніби рука наливається свинцем… тягар зростає… рука важка».

Декому, можливо, краще малювати в уяві образи: рука перетворюється на гирю, важку кам’яну брилу, свинцеву колоду; тіло потроху наливається ртуттю… Це, безумовно, найлегший тягар. І приємний.

XVІ

— На сьогодні все, — підсумував завідувач відділення після обходу й підвівся, щоб іти, але в дверях знову обернувся. — Сестро Бімоньова!

— Слухаю, пане завідувач!

— Це треба ліквідувати. — Завідувач з огидою показав пальцем на бурий язик БЗУ, що визирав у Леони з декольте. — Ви остання хвора в нашому відділенні і повинні позбутися цього протягом двох тижнів! Інакше не зможете в нас працювати.

— Ти лише ганьбиш нас! — із погордою кинула Леоні Карла Сладечкова, коли вони лишились удвох. Потім, прибравши «позу їздового», Карла заплющила очі й з блаженним виразом обличчя поринула в АТ.

Вся лікарня ніби схибилася на АТ, лікарі побіліли, та й сестри теж, передусім наймолодші, ті, що хотіли вийти заміж за лікарів… Навіть Карла Сладечкова побіліла, наша ненажерлива Карла, яка досі хлебтала навіть глюкозу, жерла запліснявілі дієтичні сухарі, вчила мене готувати «м’ясце» й розчинний порошок!

Коли Карла проїла в кав’ярні «Савой» усі сімейні заощадження, чоловік врізав їй виваркою, а Карла вдарила чоловіка. Не маючи грошей на їжу, вони змушені були говіти, тож схудли й побілішали, ставши запопадливими прибічниками АТ.

В АТ, безумовно, щось є, але в мене на нього просто не вистачає нервів, та й взагалі все це невчасно… Зав’язавши хусточкою БЗУ в себе на шиї (у такому вигляді не варто з’являтися серед білих), я, похиливши голову, перебігла лікарнею й подалася до м’ясної крамниці.

Спільне харчування мені надзвичайно подобається: я тепер взагалі не мушу куховарити — Тіна варить на всіх, не допускаючи мене навіть до плити. Тібор вимагає щодня щось приносити. Найкраще, безперечно, м’ясо, однак це сильно б’є по кишені, тому я купую фарш для кров’янки. Станіслав увесь час приносить хрін! — копає його під огорожею старого кладовища.

Купивши кілограм найдешевшого фаршу, я поспішила додому, щоб викупатись і причепуритися.

— Досить там уже вовтузитись, — нетерпляче гукав Станіслав зі спальні. — Бігом сюди!

— Біжу вже, мій дикунчику.

Станіслав пробачив мою маленьку зраду, бо я пояснила йому, що вчинити інакше було неможливо. Тібор нахвалявся, що коли я не приєднаюся до них, то розповість чоловікові про мої пообідні побачення з Едою… Це завдало б Станіславові більшої прикрості, ніж іще кілька кілограмів БЗУ. Наше подружнє життя варте більшого, правда? Отож я вчинила так задля кохання.

Він дужий мов бугай, і зайві кілограми БЗУ йому зовсім не шкодять, навпаки… Станіслав завжди був фантастичним коханцем, але тепер він просто неперевершений. Хоча йому ще не вистачає Единої фантазії та винахідливості, проте в нього стільки моторності й сили… Він неначе водоспад на бурій річці Міссісіппі. Це чарівно, що тепер ми з чоловіком можемо сходитись одразу ж по обіді таємно, мов коханці, адже щовечора змушені відвідувати комуналку, де майже зовсім не спілкуємось.

Щовечора все починається заново, ми всі (крім білої Павли Роганової, яка перестала ходити сюди) розміщуємося на купах матраців, перин і ковдр просто долі. Вмостившись у начальницькому кріслі, Тібор розподіляє денну здобич, роздає накази, відзнаки й покарання.

Наш ватажок веде всіх впевненою рукою, ні з ким не панькаючись. Тіна й Мія виконують роль його дружин. Арсен Кралік — радник, що лише плете дурниці, тож Тібор більше звертається до Ріти, а останнім часом уже більше — до Еди, котрий і тут швидко вибрався нагору. Польда Штрунц — охоронець, Станіслав же й Міхал повинні виконувати важку працю. А я… власне, нічого. Руда банда жодної First Lady не потребує.

Тібор розглядав сьогоднішню здобич: Тіна здобула шматок м’яса, Ріта — пляшку рому та ящик пива, Арсен — три пакети тютюну, Польда — півмішка картоплі, Мія — якісь незугарні ремінці й собачий ошийник (очевидно, краде їх у своїй крамниці), а Еда — десять банок консервованих абрикосів. Цей негідник лишив собі ключ від нашого гніздечка на третьому поверсі й далі його потрошку грабує. Міхал і сьогодні нічого не приніс.

— Знову цей закривавлений фарш, нічого дешевшого не було? — кривляться члени банди, побачивши мою покупку, а тоді, глянувши на здобич Станіслава, протягли: — Знову хрін? Кому він потрібний?

— Бімоням слід підтягтись! — вирішив наш начальник. — Тіна, Ріта й Мія принесли гарні речі, вони можуть обігріватись біля електрокаміна цілий вечір. Міхал одержить двадцять п’ять ударів ланцюгом, а потім піде із Станіславом відкидати сніг.

Банда ще не пробачила Станіславові (та й мені) тих часів, коли наш будинок був білим і мій чоловік уперто примушував усіх тренуватись. Тепер він змушений робити найчорнішу роботу, але він ні пари з вуст… Гнідість виявляється в кожного по-різному: у Станіслава, скажімо, — це повна покора. Мій чоловік тепер свідомий гнідак, як колись був свідомим біляком. Аж надто свідомий, сказала б я… проте таким він був завжди.

Міхалові зараз усе до лампочки. Після вироку ватажка він ліниво скинув сорочку, Польда прив’язав ременями його за руки до перекладини й почав бити, а Мія тим часом відраховувала удари, й собі стьобаючи хлопця. Це надзвичайно болісне покарання, але на Міхалові такі товсті нарости БЗУ, що під час екзекуції він лише кілька разів сіпнувся, а коли Мія відрахувала всі двадцять п’ять ударів, Міхал спокійно натяг сорочку й пішов чистити сніг зі Станіславом. Ці двоє, мов приручені цуценята, повзають на череві за ложку розчинного порошку.

Ввечері ми їмо гарячу печену картоплю разом із лушпинням, закушуючи сирою цибулею (хрону вже ніхто не бажає), і засмажене до чорноти м’ясо (ми познімали насадки з горілок плити й смажимо м’ясо просто на звільненому вогні), п’ємо пиво з ромом, хрумкаємо яблука. Нарешті Еда приносить вино.

— Хто має якісь пропозиції? — розпочинає ватажок зібрання.

— Може, впіймаємо якогось біляка? — пропонує Мія. — Ременів стачить.

— Я знаю один чудовий жіночий гуртожиток на околиці, там повно гарненьких дівок… — запалюється слинявий Арсен. — Почекаємо на котрусь із них біля зупинки й затягнемо сюди…

— У нас тут жінок достатньо! — рішуче мовить Тіна, перезирнувшись із Мією.

— Правильно! — підтримує її друга ватажкова дружина. — Якщо вже кого й ловити, то тільки біляків!

— Що ми з ними робитимемо? — заперечує Тібор.

— Станіслава й Міхала вистачить для будь-якої праці.

— Ми б лише трошки погралися з ними… — замріяно мовить Мія.

— Чоловік завжди для чогось придасться! — сміється Ріта.

— Ми ще й однією рукою здатні впоратись! — висловлює власні наміри Польда, розмахуючи страшним протезом.

— Вже тривалий час ми не влаштовували ніяких витівок! — приєднується до них бунтівник Арсен, але спритний вельможа Еда (я ввесь час насторожі: коли, нарешті, він усіх нас обдурить) поспішає на допомогу ватажкові (перш за все — проти конкуруючого радника Арсеца). — Ми сильна ватага, можемо на будь-що зважитися, я вже мов бачу, як наші дівчатка гасають верхи на біляках… — улещував жінок (крім мене) Еда. — Проте ситуація в місті зараз не дуже-то й сприятлива для нас. Біляків — переважна більшість, вони нічого не дарують, а інспектори ТСЗ чигають на кожному кроці. Жінок у нас і справді достатньо, вони чудові… — Кокетуючи, Еда підморгнув Мії, на мене ж знову навіть не глянув. — А захоплених у полон чоловіків довелося б охороняти й годувати. Мія ж досить легко знайде партнера для своїх навіжених ігор і серед нас… — він уже зовсім безсоромно пропонував себе цій молодій бестії. — Тібор слушно каже, що Станіслав з Міхалом самі зроблять усю важку роботу.

— Авжеж! — підтвердив ватажок, простягаючи Еді пляшку вина, що означало цілковите схвалення. Переможений Арсен розлючено зиркав на консервовані абрикоси.

— Ну, гаразд, може, ми б хоч один вечір провели деінде? — поцікавилася Мія. — Ми так довго ніде не були…

— Взавтра вирушимо в експедицію на вулицю! — пообіцяв їй Тібор, аби потішити свою другу дружину й решту компанії.

Експедиція не вдалась. Минули ті часи, коли наша гніда ватага з криками й піснями простувала вулицями, наче футбольні вболівальники, а перехожі приєднувалися до нас… Тепер вулиці належать білякам, а гніді змушені нишкнути по будинках. Лише за годину ми натрапили на чотирнадцять міських інспекторів, і нам стало моторошно. Кав’ярня «Савой» стала повністю біла, навіть «Павук» захоплений біляками, а бурих відвідувачів виганяють на вулицю. Арсен завів нас до смердючої портової корчми на березі Лаби. Було нудно, ми пили власне вино й позирали, як річковики грають у більярд, аж доки Арсен набрався й не зчинив скандал. Річковики відлупцювали його більярдними киями й викинули на холод. Отак завершилася наша вулична експедиція.

Вечорами валяємось у кучугурах шмаття, яке б уже варто було випрати, їмо наперчену картоплю з пересмаженим до чорноти м’ясом, п’ємо пиво з ромом. Найгірше, що починає бракнути розчинного порошку… За кілограм уже правлять сотню.

Інспектори ТСЗ ретельно охороняють заміські шахти. З порожніх заражених квартир ми вже повимітали все. Я без цього можу обійтися, розвага завжди означала для мене більше за їжу, але Станіславові брак червонясто-бурого порошку дуже дошкуляє… Він і Міхал уже не можуть без нього жити.

Добре, що хоч тепла в нас удосталь, а тепло — це життя, хіба не так? На вулиці мороз і сніг, а ми вмикаємо рефлектори, Ріта підігріває на сковороді гравій і сипле у воду. Ватажок підводиться, оглядає своїх жінок — сьогодні він вибрав Мію: взявши за руку, він повів її до ванної. Начальник завжди йде туди першим.

Решта чекають на свою чергу, кожен розважається, як уміє. Еда й Тіна обгризають кістки, Ріта кокетує з Арсеном і Польдою на зібганих подушках. З’явилися перемерзлі Станіслав і Міхал — вони хутко припали до батареї центрального опалення.

— Де це ви так довго вешталися?

— Нас схопили біляки, змусили чистити їхнє подвір’я, — поскаржилися вони.

— А ви хіба не могли чкурнути?

— Ми спробували, але їх виявилося забагато.

Зголоднілий Станіслав проковтнув холодну картоплю, яку я приховала для нього, бо банда зжирає все підряд. Міхал несподівано закасав рукав і почав гризти власного БЗУ. Бідненький Міхал, сьогодні це в нього замість вечері…

Брак розчинного порошку найбільше мучив цих двох.

— Мені все ще холодно… — зітхнув Станіслав.

— То йди до мене…

Я підтягла рефлектор ближче, ми занурилися глибоко в перину й бавилися, доки настала наша черга йти до ванної. Ріта з Польдою вовтузилися там неймовірно довго.

Повертаючись із лікарні, я побачила під сусіднім будинком вантажну машину, оточену людьми. Перші евакуйовані повернулися з гір? Я протиснулася до машини й уперше за довгий час побачила дітей… У мене був чудовий настрій, але я чомусь заплакала. Двоє наших дітей і досі на Шумаві, але там стільки снігу, що туди неможливо проїхати. Однак тепер уже, мабуть, скоро…

— Тепер уже все швидко закінчиться, — заспокоювали один одного люди, що приїхали машиною.

— Щодня чотири фургони роблять по дві ходки.

— Вантажні машини теж їздитимуть.

— Добре, якби всі скоріше повернулись.

— Тоді з гнідаками буде покінчено.

Приїжджі були всі білі, вони почали злостиво позирати на мене, і я не зважилася довше там стовбичити. Наш будинок лишивсь останнім пристановищем гнідаків у всьому районі, це всім відомо.

Коли я рушила, мене наздогнали дві евакуйовані жінки й тицьнули білу брошурку АТ.

— Це вам допоможе швидко вилікуватися, — запевнила одна, а друга докинула:

— Почуватиметеся добре…

Вони почали запрошувати мене в гості. Я була змушена взяти в них білу книжечку, цього тижня вже четверту, й пішла геть.

— Ви бачили сьогодні фургон перед сусіднім будинком? — запитав увечері ватажок.

— Почали повертатися люди, — промовила Тіна.

— Серед них був один гарний молодий чоловік, — примружилася Мія Робова. — Я б з радістю приручила його…

— Може, нападемо? — вишкірив Арсен свої жовті зуби, поплескуючи пальцями по хоботках БЗУ на шиї.

— Ні на кого ми не нападатимемо, треба принишкнути! — відрізала Ріта. — Бо можемо влипнути.

— Що ж робити? Скрізь евакуйовані… — проказала Тіна.

— А що нам? — крикнув Арсен. — Ми живемо тут легально, хіба не так?

— Але ж наша квартира теж належить евакуйованим, — промовила Ріта. — Вони шукатимуть тут свої перини, рефлектори, зброю, шкури й роги…

— Приймемо їх до нашого товариства, залучимо до наших ігор, — запропонував Арсен, — утягнемо в стрімкий ритм п’янкої волі, позбавленої заборон так званої технічної цивілізації, від якої лише стає холодно й нудить, завоюємо їх і знищимо…

— Верзеш, як завжди, казна-що, Арсене! — скривилася Ріта. — А що коли вони не дадуть себе захопити й знищити? Або наведуть інспекторів ТСЗ!

Ватага принишкла, поглядаючи на Тібора, який довго мовчав у кріслі, аж згодом запитав:

— Едо, що робити?

— Поки що нічого. Там побачимо. Евакуйовані повертатимуться не всі разом, у них — свої проблеми. Терпляче спілкуватимемося з ними, розповідатимемо про важкі часи, коли ми боролися з мазутовими саламандрами, поки вони, евакуйовані, втішалися гірським спокоєм. Нагадаємо про свої жертви та бойові заслуги… Об’єднуватися можна завжди, й з нами нічого не трапиться, — говорив хитрун Еда те, що ми хотіли почути. — Арсен — повний йолоп. Зрозуміло, сюди ми ніколи не зможемо приводити нормальних людей. Через якийсь час ми будемо змушені розбігтись, але доти — carpe diem! Латиною це означає «лови момент», використовуй у житті все, що зможеш і доки зможеш!

— Гарна промова, нічого не скажеш! — похвалив Еду ватажок, подав йому пляшку рому, а сам повів Тіну до ванної, звідки вже долинав дух гарячої пари.

Повмикавши одночасно всі рефлектори й фени, ми влаштовували в квартирі африканську спеку. Еда приніс горілки, Ріта — розчинного порошку, ніхто вже себе не стримував. Я теж. Станіслав та Міхал повернулися з вулиці натомлені, миттю попоїли картоплі й поснули, притулившись до батареї. Коли мій любчик трохи нагріється, я розбуджу його й ми будуватимемо разом курінь у теплому раю.

Еда відбивавсь од настирної Мії (може, не хотів наставляти начальникові роги?), потім підсів на мою перину, ми весело теревенили, цей негідник умів бути галантним, а оскільки Станіслав і досі спав — у нас усе спалахнуло заново.

Польда й Арсен побилися за Ріту: сьогодні була Арсенова черга, але Польда, що набагато дужчий за суперника, тикав йому під ніс свою штучну руку. Ми з Едою ще бавилися, коли я побачила Мію, яка підповзла до Станіслава, збудила його й насипала йому в рот розчинного порошку. Нехай Станіслав її трошки використає, адже я зараз зайнята… — майнуло мені, однак я тут-таки роздумала: Мія забагато хоче!

— Ану геть звідси! — крикнула я до неї. — Це мій чоловік.

— Він належить цілій компанії, як і всі тут! — реготала вона простісінько мені в обличчя.

— Значить, ти його не полишиш?

Мія підскочила й накинула мені на шию ремінний зашморг, однак я, професіонально знаючи людське тіло, придушила їй пальцями очі, вона заверещала, а згодом почала проситись.

Я лягла поряд зі своїм чоловіком, але Станіслав ще довго злизував залишки розсипаного на батарею порошку. Мія витерла засльозені очі, з яких порозтікалася туш, накинула ремінець на Міхала, перевернула його долілиць, вмостившись на нього верхи. Несподівано з’явився Тібор і заходився шпиняти її та стьобати дротом. Польда й досі гамселив Арсена й Ріту протезом, а мій Станіслав облизував гарячу батарею. Від цієї картини мене нудило. Не слід все-таки випускати звіра на волю, подумала я. Треба триматися на межі… Я ніколи не була абсолютно білою, однак стати такою гнідою, як решта, — нізащо!

ЛЮДИНА — ЄДИНА НА ЗЕМЛІ ІСТОТА, здатна змінювати погляди. Коли б ми не могли перевтілюватися бодай трошки в щось інше — думати й відчувати, як інші, репродукувати в собі їхній стан, оцінку, рішення — то не був би можливим жодний зв’язок на більш високому, ніж тваринний, рівні.

АТ-11: «ВЖИВАННЯ». Для початку потренуймося з різноманітними предметами, поступово вживаючись в інших людей. Операція внутрішнього ототожнення в кожному випадку дуже подібна, а вправи принесуть користь кожному, передусім людям творчої праці, бо розвивають фантазію.

На поличці стоїть книжка. Уважно розгляньте її, зосередьтесь, аби призвичаїтися до навколишнього простору. «Перенесіться» в той простір і від тієї миті позирайте на світ так, ніби ви перетворилися на ту книжку, начебто були нею завжди, від народження. Сприймайте світ як власну філософську систему. Стійте на поличці, кордони вашого «я» при цьому точно обмежені палітурками. З обох боків на вас тиснуть інші книжки, ваші сусідки, а перед вами — світ людських рук і очей. Терпляче й гордо чекайте, доки вас візьмуть у руки й розгорнуть. Тоді охоче підставляйте свої сторінки людським очам…

Подібним способом ви можете перетворитися на певний час у будь-що: ключ від дверей, розжарену спіраль електролампочки, сніжинку, розквітлу під весняним дощем яблуню. Що більше подоб ви здатні прибрати, то краще. Відчувайте їхню поверхню, рух, незмінність чи хисткість у різноманітних ситуаціях — так ви опануєте природу речей.

Цьому процесові сприятимуть і ваші власні смислові асоціації. Завдяки імпровізуванню, грі фантазії ви зможете перевтілюватися скільки завгодно. Насправді ви, безумовно, не вживаєтесь у річ — натомість вона завдяки вашому зусиллю «оживлює» вас, даючи змогу відкривати самого себе…

Головне — не бійтесь експериментувати. Аутосугестія — майже така сама творча діяльність, як поезія чи винахідництво. І що найголовніше — вона є основою будь-якої творчості.

XVІІ

Вночі знову сніжило, й, вийшовши вранці на вулицю, Павла Роганова опинилась у яскристо-білій тиші. Мікрорайон нагадував елегантне спортивне високогірне містечко: сніг укрив м’якою ковдрою стежки між будинками, тротуари й дорогу, тільки вуличні ліхтарі позначали їх, мов лижну трасу, урни були загорнені високими заметами, а місця для вибивання килимів нагадували дзвіниці.

Біля дверей міської бібліотеки задовго до відкриття збирається нетерпляча черга, і, щоб потрапити всередину, Павла мусила показати службове посвідчення — інтерес до книжок неймовірно зріс, і це стало наслідком масового поширення АТ.

Найцікавішим було те, що люди, позбувшись рудого паразита, ставали більш сприйнятливими. Коли багатозвіра, що п’явкою висмоктував з нутра людини назовні темні, низькі, тваринні інстинкти, які спантеличували людину, було знищено, разом з ним зникли й ці темні нахили й пута. Отож звільнених людей причарували нові безмежні обшири інтелігентності, кожному здавалося, начебто в нього з’явилася нова пара очей, проникливих і натхненних…

У зв’язку з надзвичайними обставинами — зі збільшенням кількості читачів — директор міської бібліотеки вирішив тимчасово посадити в театральному відділі котрогось позаштатного працівника, а Павлу Роганову перевести на видачу, де читачів було найбільше.

Ми швидко перевдягаємось у робочі халати, чуючи постійне гупання дверей головного входу. Під тиском людського натовпу, який суне сходами, скляні двері розчахаються, й ми почуваємось, як моряки під час шторму.

— Дайте мені все, що маєте, про АТ.

— Маєте книжки із всесвітньої історії?

— Мені потрібне дослідження про зірки.

— Я теж хотів би про Всесвіт…

— Дайте, будь ласка, щось про виникнення світу.

— Доберіть мені книжки про те, як і коли люди стали людьми. Назв п’ять-шість.

— Прошу вас, щось із галузі психології, зокрема про АТ.

— Маєте якісь детективи? — несміливо писнув хтось, але нетерплячий натовп зі сміхом одмів його від бар’єра. І «постріли» залунали далі:

— Я хотів би взяти кілька романів, де б зміг прочитати й дещо стосовно себе.

— Я тут склав список із вісімнадцяти назв, але вистачить і тринадцяти…

— Мені про природу й кольорову фотографію.

— Чи вийшов уже якийсь роман про АТ?.. Як це — ні?!

— Будь-що про Гімалаї, Альпи або принаймні Антарктиду.

— Щось про людину, тільки не анатомію.

Я подаю їм книжки, які вони нетерпляче вихоплюють із рук, полиці порожніють, їх треба поповнювати, блискавично приймати рішення, до того ж знати, де й про що саме написано. Десь там лишився незворушний спокій мого театрального відділу, тихі, розважливі розмови з постійними відвідувачами… А тут бурхає могутня річка духовного голоду, і я відчуваю себе гирлом однієї з її приток.

Ми перекушуємо на ходу, працюючи понаднормово, йдемо додому пізно ввечері натомлені, але щасливі, бо в спорожнілій бібліотеці залишилися тільки детективи, куховарські книжки, підручники з автомобілізму та сексології, зібрання творів Артура Хейлі.

Щодня в нашому мікрорайоні збільшується кількість освітлених вікон. Ці теплі прямокутні зірки спускаються все нижче до землі, зливаючись у суцільний потік світла… Тільки наш будинок лишається темним, як останній бастіон багатозвіра. Перед входом я глибоко вдихаю повітря й тихо піднімаюсь на п’ятий поверх, боячись зустріти знайомих. З-за дверей колишньої комунальної квартири долинають звуки, яких краще б не чути. Вдома я миттю замикаюся на обидва замки. Тут я сама. Мій чоловік і син більше не з’являються вдома, а я не відвідую комунальної квартири. Ми не бачимось.

Загорнувшись вовняною ковдрою, я зручно вмощуюсь у кріслі, заплющую очі й поринаю в АТ…

Збудження поволі вщухає, мов вітер над озером.

Я — краплина води з розталого провесняного снігу… у прозорій парі, разом з тисячами інших крапель я підіймаюсь угору… де нас підхопить грайливий вітрець, перемішає й скрутить у хмари… ми несемося проти руху земної кулі до рожево-золотавого заходу й потрапляємо в ніч… там, унизу, темрява, місячне сяйво посріблило нас… нас роздирає на клоччя, ми важчаємо й спадаємо дощем, опускаючись у величезні хвилі теплого південного океану… ми прозоро-аквамаринові, пінимось і стікаємо мокрими тілами грайливих дельфінів… аж доки екваторіальна спека заспокоїть прибій і ми знову підіймемося парою в небо…

Гупання в двері збудило Павлу, вона втупилась очима в темряву.

— Відчиняй! Я знаю, що ти дома, чуєш? Ану, мерщій! — наполягав чоловічий голос. То був Арсен Кралік, який ходив сюди щоночі.

— Пусти мене, нарешті, я тобі нічого поганого не зроблю! Зроблю все, як ти забажаєш… — розпалювався той гидкий ексгібіціоніст за дверима, ритмічно вдаряючись об них усім тілом.

Павла тремтіла під ковдрою й палила сигарету. Цей жах уже триває півгодини, а я тут сама в повному відчаї, з жалем думала вона про себе.

Коли, нарешті, двері перестали тріщати, а на сходах запала тиша, Павла зважилася підвестися з крісла, запалила нову сигарету й закашлялась. Це куріння мене просто знищить, думала вона, напевно, я від цього й захворіла. Слід якось внутрішньо розслабитись… однак сьогодні просто не вистачає сил.

Самотня жінка ходила в кожусі темною промерзлою квартирою, доки накопичена втома цілого дня здолала її. Потім Павла розібрала ліжко й провалилась у важкий сон.

Заняття АТ бувають найефективнішими вранці, коли людина сповнена щирої радості буття.

Прокинувшись, Павла раділа кожному рухові, холодній воді в умивальнику, сонцеві за вікном. Усе-таки радість — природний стан людини, думала вона, я відчуваю її, мов кришталеву квітку світла, що поволі розкривається.

Павла в чудовому настрої дійшла аж до центру міста.

Я почуваю себе добре, думала вона. Я сповнена безмежної музики, це піднесене відчуття не зникає й від найбільшої перевтоми. Замість колишніх десятьох відвідувачів театрального відділу на мене сьогодні чекає п’ятсот, але я однаково радію. Радію, навіть коли думаю про свого чоловіка й сина, які покинули мене… Це провесняне світло розтопило всі мої тривоги й жахи… Часом болить у грудях. Можливо, в мене ракова пухлина? Але я вже знаю, що не боюся смерті.

Лютневі дні подовшали, з дахів звисали діамантові бурульки, а капіж видзвонював на металевих підвіконнях весняні увертюри. Павла Роганова дивилась у вікно. Її нещасний Міхал важкою лопатою чистив на вулиці сніг та кригу. Тротуар так обмерз, що його ледве брало залізо. Коли впорається біля бібліотеки, думала Павла, його пошлють під сусідні будинки, там на нього вже чекають, щоб поглузувати, мовляв, рух іде на користь гнідакам! Це, звичайно, образливо для хлопця.

Він мій син.

Павла потяглася до сигарет, але потім відштовхнула пачку. Це не ліки, подумала Павла, загорнулась у ковдру й заплющила очі, збираючись із силами.

Був уже вечір, коли вона вийшла з квартири й спустилася сходами вниз, але біля дверей комунальної квартири завагалася. Тоді таки зібралася з духом, відчинила двері й рішуче зайшла досередини.

З вітальні зникли всі меблі, а на підлозі в кучугурах брудної білизни та перин валялися Трнки, Бімоні, Ріта, Кралік, Штрунц і Еда з Мією Робовою. Кімната нагадувала смердючий барліг, у червонястому відблиску електрокамінів на півголих спітнілих тілах темніли гніді кетяги багатозвіра. Міхал сидів на паркеті, притиснувшись до батареї, й обгризав власні руки.

— Я прийшла по сина, — сказала я.

Мені ніхто не відповів. Арсен Кралік рвучко підвівся й став у мене за спиною.

Я рушила до Міхала — Арсен не відступав. Я благала сина повернутися додому, переконувала його, що він мені потрібен… Міхал якусь мить дивився на мене, але в його очах нічого не ворухнулось. Потім знову тупо вгризся в передпліччя.

— Міхале, благаю тебе… — прошепотіла я.

— Ми не можемо дозволити, щоб хтось нахабно вдирався на наше зібрання й розкладав наше товариство! — загудів був Арсен у мене над вухом.

— Вона мешкає в нашому будинку, а ти — ні! — грубо перебив його Еда.

— Заткнись!

— Вона не належить до нашої компанії, тож нехай вийде, доки ми порадимось! — вигукнув Арсен, спробувавши випхнути мене за двері службового приміщення.

Я не далася й ухопила Міхала за руки. Арсен почав термосити мене за плечі, потім спробував повалити додолу. Аж тоді Міхал прокинувся зі свого тваринного сну, підскочив, замахнувсь обома зціпленими руками й щосили вдарив Арсена межи очі.

Арсен випустив мене й упав горілиць, а Міхал скочив на нього й далі гамселив по обличчі. Всі попідводилися й оточили нас. У їхніх руках були різучі антени й чорні велосипедні ланцюги. Мія в’язала з брудних ремінців зашморг.

— Арсен — неможливий кретин, і ми давно вже мали відлупцювати його, бо він усіх нас підведе колись під монастир, — почав Еда, накручуючи Міїн ремінь навколо зап’ястка. — Ми — останній гнідий будинок і не можемо собі дозволити…

Далі я не чула, але, очевидно, Еду Рогана послухали, бо нам з Міхалом дозволили піти.

— У мене ввесь час боліло за тобою серце!

— В мене теж… мамо!

— Ти голодний?

— Так. Але тепер уже… В моїй кімнаті є тросик, прив’яжи мене до ліжка.

— Ні, не можу.

— Прошу тебе, матусю.

— Я краще дам тобі дві таблетки снодійного, й завтра все буде гаразд.

Міхал проспав одинадцять годин, вранці довго займався фізкультурою, а потім з ванної долітали звуки важких ударів і болісне зітхання, однак потрапити туди я не могла, бо він замкнувся.

Син вийшов блідий, виснажений, але в очах у нього сяяв живий вогник. На сніданок попросив лише склянку гарячого чаю, а на роботу пішов пішки.

Першого дня я телефонувала йому щогодини, тепер уже ні. Мій син, мов нетерплячий закоханий, чекав на мене щовечора біля бібліотеки. Взявшись попід руки, ми поспішали додому — займатися цікавими справами. Міхал багато в чому випередив мене.

— Як це так, що тепер я здатний мислити значно краще, ніж тоді, коли я теж був білим? — дивувався він. — Я начебто виявив у собі двадцять нових почуттів, про які досі не мав уявлення. Звідки в мене все це взялося?

— Воно завжди було в тобі, як і в кожному. Людина дужча, ніж думає про себе. Однак ми швидко вичерпуємося через ниці переживання, забуваючи за буденністю про власне єство.

— А в чому воно полягає?

— У здатності бути щасливим. У свободі, спокої й мирі, світлі й силі. Радості й коханні… передусім у тому, що знову зібрало нас.

— Це ти врятувала мене, мамо. Але чому ти вважаєш, що все те прекрасне… кожен має в собі?

— Інакше б не було людини… І ніякий AT не допоміг би, якби людина сама не відкрила цього в собі…

УЖЕ ВІДДАВНА люди говорять «alter еgо» — друге «я» — про свого найкращого товариша, з яким мають спільні інтереси, збіг у почуттях і настроях, подібне ставлення до світу й людей.

Цю глибоку людську здатність ототожнення, яку тією чи тією мірою має в собі кожен, розвиває й поглиблює вправа АТ-12: СПІВПЕРЕЖИВАННЯ.

Спробуйте, наприклад, одну просту вправу, яку можна робити коли завгодно і де завгодно. Немає нічого дивного в тому, що в тролейбусі чи автобусі люди позирають одне на одного, тож і ви можете непомітно спостерігати за своїм сусідом навпроти. Ввесь сенс полягає в тому, ЯК спостерігати.

Зосередьте свою увагу на ньому й тільки на ньому. Однак ви мусите бути абсолютно розкріпаченим. Не намагайтеся нічого вгадати, прочитати, опанувати — ні, просто підставтеся під промінь чужого єства. Це вам допоможуть зробити його постава, рухи, міміка, дихання, погляд.

Подібний стан виникає на концерті або театральній виставі. Треба лише сміливо впустити в себе цей струмінь. Жваво симпатизуйте своєму сусідові, зосереджуйтеся на ньому всією душею. По певному часі щось змусить вас сісти так, як він, так само зморщити лоба, робити аналогічні рухи пальцями… Не опирайтеся цьому, але й навмисно не перекривляйте людину. Несподівано ваш сусіда сіпнеться, ледь підведеться — і гляньте, він мало не проїхав своєї зупинки, мусить поспішати до виходу.

Різноманітні варіанти подібних вправ приносять видимі успіхи й полегшують контакти між людьми. Якщо ви подібним чином неупереджено й сміливо «впускатимете» людей до свого внутрішнього світу, то зможете внутрішньо очиститись і збагатитися їхнім поглибленим пізнанням, відчуєте їх більш відверте ставлення до вас… як і ваше до них.

XVІІІ

Вранішній автобус під’їхав до зупинки під мостом, де намагалися сісти двоє гнідих підлітків, однак пасажири випхнули їх назад.

— Дибайте пішки!

— Швидше позбавитеся своєї рудої гидоти!

— І не соромно в такому вигляді пхатися між люди!

Двері зачинились, автобус поминув міст, а Міхал Роган усе дивився на викинутих з автобуса хлопців. Здається, то вони в січні не дали йому вийти вчасно… Я був змушений плентатися назад цілу зупинку, згадав Міхал. Тоді автобус був переповнений знахабнілими гнідаками, проти яких марно пручатись. Тепер майже всі мешканці міста — білі, й вони уникають усього рудого. Всі, хто має можливість, читають в автобусі білу книжечку АТ, отож наш автобус нагадує читальню.

Багатозвір одержав по заслузі, тепер йому вже ніколи не підвестись. Цей процес розвивається стрімко й невідворотно. Шеф нашого відділу Беренда вже майже повністю побілів (керівникам було дано спеціальний строк — до першого березня), пані Марта теж успішно впоралась із рештками БЗУ й тепер о десятій ранку замість «м’ясця» десять хвилин «споживає» АТ. Гніда потвора залишилася тільки в Арсена.

Зайшовши до кабінету, я негайно відчиняю вікно, й кімната наповнюється морозяним повітрям; Арсен тепер навіть не писне, сидить у трьох светрах, хоботки БЗУ на шиї прикриті брудною хусткою, на перекур він слухняно ходить до туалету. Гнідакам — кінець. Якщо ще недавно нормальні люди позирали на них як на запеклих курців або веселих п’яничок (декому це навіть імпонувало), то сьогодні для всіх гнідак — це щось неймовірне, подібне до злісного отруювача повітря нікотином або мерзенного алкоголіка. І гнідаки, яким досі пощастило втриматися, скрадаються зіщулившись попід стінами будинків, мов хворі на проказу.

Щодня прибувають евакуйовані, їх скрізь радо вітають, цікавляться, як вони пережили цю страшну добу. Їм немає чого розповідати — в горах було спокійно, нічого особливого не відбувалось. Натомість ми, ті, хто пережив тут усе оте страхіття, становили для них надзвичайний інтерес.

— Міхале, прошу тебе, я займу для тебе місце в їдальні, давай пообідаємо разом, ти мені дуже потрібен! — попрохав мене по телефону надзвичайно люб’язним тоном Любошек Малек, мій колишній товариш по гімназії.

Любошек, рожевенький, чистенький, увесь кулястий, в круглих окулярчиках; тільки вчора він з татусем і матусею повернувся з гір. Він приніс мені тацю з обідом аж до столика в кутку, за піаніно, й сказав:

— Ну ж бо, розповідай!

— Ти ж усе вже чув.

— Ну так, звичайно, але який вигляд мало все це зблизька, ти розумієш мене? Чи справді ті маршируючі брили мазуту нагадували саламандр?

— Я до того жодної саламандри ніколи не бачив. Але ті бурі потвори були добре вгодованими страховиськами вагою з два центнери і заввишки під три метри.

— Боже мій! Оце то непереможні велети, правда?

— Я б не сказав. Досить було штрикнути їх пилкою або наступальним Р-щитом з колючого дроту, як вони стухали, мов порожній мішок.

— Це, очевидно, так хвилювало!.. Послухай-но, Міхале, ви тоді цілих три доби провели на фабриці, навіть спали тут?

— Інакше неможливо, досить було зробити крок на вулицю, як потвори тебе тут же збивали з ніг.

— Ну, добре, з цим ясно, але поясни мені ще одне, Міхале: невже жінки теж дві ночі спали тут?

— А де ж іще вони мали спати?

— Ото всі покотом на матрацах?

— Так, або й просто на підлозі.

— Це, напевно, страшенно хвилювало!..

— Звичайно, але не так, як ти собі уявляєш. — Любошек почав дратувати мене. — Тут було наче на фронті… але ти цього ніколи не збагнеш. Саме колективно ми змогли швидко побороти страховиськ. Боротьба з БЗУ виявилася потім набагато страшніша, бо кожен мусив боротися самотужки. Сам за себе.

— Ти теж був гнідаком?

— Так.

— У важкій формі?

— Достатньо.

— Яке саме відчуття в той час переважало в тобі?.. Я маю на увазі фізичне, розумієш?..

— Відчував себе як тварина. — Шмаркач Любошек уже остаточно вивів мене з рівноваги. — Знаєш, при цьому відчуваєш страшенне збудження, — запевнив я його. — Безупинні гони, як в оленів у жовтні!

— Боже мій! І в такому стані ти проводив час у якомусь гнідому лігві?

— Авжеж.

— З вами там і жінки були?

— Звичайно… Ми всі спали покотом на підлозі. Саме так, як ти собі це уявляєш! Якщо я тебе правильно зрозумів, ти б теж охоче спробував, еге ж?

— Та ні, але розумієш… Хіба що на день-два… аби тільки спробувати. А в горах було страшенно нудно… Послухай-но, Міхале, ми ж з тобою друзі, тому я хотів попросити тебе… Про нашу розмову ні слова моїм батькам, бо тоді вони сховають мій маг на цілий місяць! Міхале, ти, як досвідчений гнідак, безумовно, знаєш якесь колишнє гніде лігво, розумієш мене…

— В якому лишилися гарні жінки, так?

— Правильно.

— Тебе гніді не приймуть, вони не зносять біляків.

— Та це я знаю! Тепер шахти позасипали тонами вапна, тож за кілограм порошку правлять тисячу крон… ти розумієш мене?

— Це ти просиш у мене поради, як у колишнього гнідака?

— Авжеж!

— Який у тебе маг?

— Нова японська машина «Хітачі-стерео», коштує дві тисячі. А що хіба?

— Продай його й купи два кілограми порошку, зжери його ввесь і запий двома відрами теплуватої води. Тоді я заведу тебе до гнідого кубла, де тебе, як худобину, спершу залигають, а потім півголі здичавілі жінки їздитимуть на тобі верхи, витиратимуть тобою підлогу, мов ганчіркою, тебе щодня шмагатимуть велосипедним ланцюгом, за що ти час від часу діставатимеш кілька печених картоплин. Саме таким чином ти реалізуєш своє пекельне збудження… Згоден? Господи, й за таку тварюку ми боролися!

— З тобою навіть не можна пожартувати, — образивсь Любошек Малек і взявся до вже охололої юшки.

Щодня по обіді Міхал Роган чекав на матір у парку перед міською бібліотекою, а щоб не змерзнути, весело підстрибував на свіжому снігу, примовляючи:

— Мої ноги легкі, пружні, рухливі… мої руки легкі, пружні, рухливі… Ввесь я рухливий, легкий, свіжий…

— Тобі не холодно, Міхале? — поцікавилася мати.

— Тепер уже ні. Стрибай разом зі мною! — вигукнув я.

— Охоче, але десь в іншому місці, не перед вікнами ж бібліотеки! — посміхнулася вона. — Ходімо додому пішки, а потім півгодинки займемось АТ.

Найважче, виявляється, заспокоїтись, бо всілякі думки (переважно безглузді) стрибають у голові, як мавпи в клітці, однак регулювати дихання — це чудово! Дослухаєшся до власного дихання — й відчуєш ритм Всесвіту…

Раптом мене вивів із задуми сильний стукіт у двері. Мама відчинила двері. На порозі з’явився батько, завішаний, як і раніше, бурими кетягами БЗУ, до того ж він був подряпаний до крові й покусаний.

— Там я вже не витримую, тому повернувся додому, — спокійнісінько сказав він, ніби під час прогулянки в парку сповіщаючи, що пішов дощ.

— Проходь, — теж спокійно запропонувала мама.

— Хвилиночку, — встряв я. — Якщо хочеш знову жити з нами, віддай ключі від машини.

— Ти вже скучив за машиною? — вишкірився батько, подаючи ключі.

— Ні за нею, ні за тобою! — відрубав я у відповідь. — Зараз принесу буксирний тросик і прив’яжу тебе до ліжка!

— Міхале! — вигукнула мама.

— Не вір йому, — сказав я. — Він багато разів перебігав туди й сюди, ніби через вулицю, якою не їздить транспорт.

— Це притаманно людині, — виголосив батько одну зі своїх сумнівних премудростей.

— Залиш нас самих, піди погуляй трошки, — попросила мама.

— Я чатуватиму під вікнами, коли щось трапиться — гукай голосніше, і я прибіжу з дрючком, — наказав я їй і вибіг…

— Міхале! — пролунало раптом з вікна нашого будинку. Але це був не мамин голос. — Чекай!

За якусь мить вона вже стояла переді мною — маленьке обличчя під копицею волосся. І величезні очі.

— Я мушу зараз бігти додому, бо ми щойно приїхали, — захекано говорила вона. — Ти ще пам’ятаєш мене, Міхале?

— Я все пам’ятаю. Я тепер уже видужав.

— Я знаю, розпитала все про тебе. — Вона зашарілась. — Ти й досі слухаєш «Секс пістолз»?

— А ти й це пам’ятаєш?

— Звичайно.

— І що розповідала мені, чому часом буваєш Ванілою? І як пропонувала мені познайомитися з нею?

— Так. — Аніла зашарілася ще дужче. — Мені вже справді час додому… Я прийшла попросити, щоб ти зачекав на мене. — І вона щодуху побігла геть.

СУЧАСНА ЛЮДИНА, яку жене гарячковий поспіх, устигає за день переробити стільки всякої всячини, що їй нема коли вгору глянути, не те що втішитися зробленим.

АТ-13: ШКОЛА РАДОСТІ. Це передусім прагнення позбутись безглуздих забобонів, мовляв, радість є чимось несумісним, негідним нинішнього складного світу, несприйнятним, другорядним, примітивним, малоінтелігентним почуттям. Багато людей його просто бояться.

Не варто ставитися до радості з тупим ігноруванням, як автомобілісти — до квітучої луки. Навчімося знаходити щодня принаймні п’ятдесят радостей — радіти сонцю, прогулянці, чистому повітрю, просто диханню… Для цього досить лише відкрити для себе вміння дивуватись і сприймати, прислухатися до тихої музики життя.

Що більше радості відчуватимете в собі, то більше знайдете її для інших, які потім повернуть вам її вдвічі.

Саме в цьому полягає принцип заключної лекції АТ-14 — ВИПРОМІНЮВАННЯ.

Почнімо з протилежного прикладу. До купе поїзда заходить роздратований, насуплений пасажир. Не вимовивши слова, він тут-таки починає переносити свій внутрішній розлад на інших, які за першої-ліпшої нагоди віддячать йому подібним же чином.

Безумовно краще вибрати іншу можливість — зосередитись на головному: «Я машина світла! Випромінюю тепло! Я генератор щастя!»

Це почуття й віра, міцна як скеля, повинні існувати в вас постійно, бо ви теж піддаєтеся психічному навіюванню з боку інших. Отож багато залежить від того, чи зможе світло збороти тінь. Кожен продукує собі поле, горить власним світлом, і що сильнішим виявляється світловий апарат, то яскравішою виходить картина.

ХІХ

Перед кожним із дванадцяти членів керівництва ПЧХП (одинадцять з яких уже цілком білі, лише доктор Еда Роган досі мав відсотків тридцять рудизни) стояли склянки знежиреного молока, а для колишніх курців (попільнички було замкнено в складі) поставили миску з жувальною гумкою.

— … Отже, ліквідацію БЗУ на нашому підприємстві можна вважати завершеною, — промовив генеральний директор. (У відповідь засяяло одинадцять посмішок; Еда Роган зосереджено вивчав ріжок столу.) — Лишається згорнути роботу штабу ТСЗ, подякувавши його членам за старання. Може, дамо керівникові штабу премію, а решті — грамоти?

— Вистачить грамоти керівникові, а він потім від нашого імені подякує членам штабу, — озвався заступник директора в питаннях господарства.

— Приймається. Що там у нас далі? — спитав генеральний, так обережно сьорбаючи молоко, наче то був нерозведений спирт.

— Серія делікатесів «Лісові ритми» обійшлася нам у десять тисяч крон. Кошти пішли на придбання м’яса для відділу головного інженера. Але за нинішньої тенденції до масового поширення АТ делікатеси навряд чи матимуть перспективу.

— Ми повинні покласти край рудій мерзоті. — Генеральний директор почервонів. — Пропоную Роганові негайно взятися за новий проект, гідний доби й доброго імені нашого підприємства!

— Це я хотів і сам запропонувати, — промовив Еда Роган, обережно притримуючи пальцями білу шовкову хусточку, за якою ховалися прожилки БЗУ. — Новий серіал низькокалорійних делікатесів «Сирні піруети».

— Що воно таке і з чим його їдять?

— Піна з твердого сиру, води й повітря. Збиваємо вібруючим міксером так, що лишаються практично тільки зліплені бульбашки.

— Це нам, очевидно, підійшло б. А коли ти, нарешті, позбавишся цієї нечисті? — Палець генерального директора гидливо показав на хусточку, пов’язану навколо Единої шиї.

— У мене серцева недуга, тож, скажімо, викликати відчуття тепла, тобто займатися АТ-9, я взагалі не можу, — жалібно промовив Еда. — Але я роблю все можливе, щоб якнайшвидше позбавитися надмірної рудизни.

— А доти я забороняю тобі відвідувати наради, — оголосив директор, коли ж Еда рушив до дверей, докинув: — Я чув, ніби ти ввесь свій відділ перетворив на гніде кубло. Завтра перевіримо. Готуйся!

— Увесь мій відділ буде взавтра білим як свіжий сніг! — потупивсь Еда, вже стоячи на порозі. «Ці кляті біляки просто нестерпні», — подумав він, ідучи подвір’ям. Уже в своєму кабінеті Еда дістав з кишені скляну трубочку, лизнув розчинного порошку й запив його водою, після чого скликав своїх підлеглих до залу засідань і розподілив обов’язки. Одразу почалася велика чистка — всі рештки м’яса було густо посипано вапном і викинуто на смітник.

Між тим, привезли центнер сухого сиру, й того самого дня ввесь відділ головного інженера почав гарячково працювати над «Сирними піруетами», дотримуючи інструкції шефа: «Сиру якнайменше, вдосталь води і якомога більше бульбашок».

— Я придумав щось краще, — сказав хронічний гнідак (останній у цілому відділі) Станіслав Бімонь. — Називається «Амбронект».

— Що ж то за штука? — спитав Еда.

— Я вже забув, — промимрив Станіслав. Права кишеня в нього набрякла від крові.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Що там у тебе в кишені? Ану, покажи!

— Я тільки… Я дуже голодний… — став пояснювати Станіслав, дістаючи з кишені обсипаний вапном шматок нутрячого м’яса, підібраний на смітнику.

— Негайно піди й викинь, — наказав Еда. Потім він з вікна побачив, як, стоячи біля смітника, Станіслав обтер м’ясо рукавом і сирим жадібно його зжер.

Станіслав був у важкому стані, тому завтра перед ревізією було необхідно заховати його десь у підвалі. Еда Роган ще раз лизнув порошку, запив ковтком червоного вина, й оскільки була середа, до того ж пообідня пора, то під’їхав до лікарні, підібрав біля телефонної будки Леону Бімоньову, й вони рушили до будинку № 2002.

Останнє побачення в нашому кубелечку, наприкінці тижня сюди з’їдуться господарі. Вже й зараз ці побачення стають ризикованими — щохвилини хтось може вигулькнути з-за дверей, тому ми змушені скрадатися. Для певності я посилаю Леону вперед.

— Потім нам цього бракуватиме… — говорить Леона. За якихось п’ять хвилин вона вже встигла роздягтись і тепер, як завжди, потребує трошки лірики.

Тут, наодинці з нею, мені набагато краще, ніж з недотепними й не надто винахідливими членами нашої ватаги в гнідій комуналці, де треба стояти в черзі до ванної. Мені, власне, там взагалі не подобалось. Хоча від того разу з Мією Робовою залишилося досить цікаве враження; з одного боку — азарт, а з другого — рани на тілі. Зрештою вона ледь не втопила мене у ванні. А я за це ще був змушений дати Тіборові цілу коробку надто дорогого тепер розчинного порошку.

— Чому ти мовчиш? — питає Леона.

— Випий краще.

Консервовані абрикоси довелося пожертвувати ватазі, сюди я змушений носити власне вино. Сьогодні востаннє п’ю червоне, від завтра переходжу на легке біле… в рамках своєї поетапної боротьби з БЗУ.

— Назвав би мене бодай леопардицею… — заплющивши очі, наполягає Леона.

— Це тобі видається ніжним? Ну, гаразд: моя леопардице.

— Йди до мене, мій леопарде…

Протягом двох годин тричі стукали в двері й чотири рази дзвонив телефон. Якщо мене викажуть сусіди, я буду змушений відшкодовувати збитки. Скільки можуть коштувати двісті п’ятдесят банок абрикосового компоту? А ремонт квартири?

— Ти не звертав на мене сьогодні жодної уваги! — вичитує мені згодом Леона. Коли я повертався до машини, то зустрів на сходах і побіля будинку добрий десяток людей. Побачення тут стають небезпечними.

Для насолоди я не шкодую ні часу, ні грошей. Ріта дала мені сьогодні адресу таємного клубу БЗУ для обраних (вхід коштує сто крон). Цілий день я копирсаюсь у сухому сирі, схожому на гіпс; генеральний визначив для «Сирних піруетів» неймовірно куций термін. Удома на мене тепер уже нічого не чекає, а Леонка мусить бути щодня о третій у ліжку зі Станіславом. Я лишився сам.

Клуб містився біля парку, на тихій респектабельній вулиці: будинок номер шість, шостий поверх похмурої споруди в стилі модерн. Я п’ять разі постукав у важкі ковані двері й сказав Рітин пароль.

Відчинив мені Польда Штрунц у чорній масці, Ріта Недомова теж була в масці, вона взяла з мене сотню й дала таку саму, як у неї, маску:

— Одягни це, ми в найманій квартирі й хочемо всі лишитися невпізнаними.

У салоні з дерев’яною різьбленою стелею в масивному каміні з чорного мармуру вгасало полум’я. Біля каміна, скулившись від холоду, сиділи дві жінки та ще якась парочка. В усіх на обличчях були чорні маски, але й під ними я декого впізнав, скажімо, Любоша Малека, колишнього Міхалового однокласника. Але хто решта?

— Всі ці люди — прибульці з гір, вони з’явилися тут під вигаданими іменами, бо страшенно бояться викриття. Тих двох звуть Доріс і Зуза, — кивнула рукою Ріта. — Доріс — це та, що в окулярах, вона професорка чи щось подібне. А он двійко молодят, Гіта й Гаспар. Маю враження, що Гіті хотілося б, аби розчинний порошок зробив її чоловіка справжнім чоловіком, бо він досі ні риба, ні м’ясо. Яке ім’я вибереш собі ти?

— Може, Роберт?

— Добре, натягай маску — й до роботи. За півгодинки скінчимо, бо мушу повернути ключі, — сказала Ріта й повела мене до товариства. — Знайомтеся, це Роберт, справжнісінький! Тепер нас четверо на четверо, тож можемо починати.

Ми підсіли до столика біля каміна, для кожного вже було приготовано чашку з розчинним порошком на дні й кухоль з теплою водою. Я проковтнув свою мізерну порцію (там ледве було тридцять грамів, що коштують тридцять крон, Ріта хоче на цьому заробити), випив півкухля й став чекати, що ж буде далі.

— Ви — перший рудий екземпляр, з котрим я познайомилась, — звернулася до мене професорка Доріс, роздивляючись мене так пильно, аж окуляри в неї затуманились.

— Ти ще не знаєш мене! — самовпевнено промовив Любош Малек, ковтнувши вміст власної чашки. — Я був ватажком гнідої ватаги й тримав у жаху цілу вулицю… — почав дешево брехати цей хлопчак, вигадавши все це, очевидно, під час тривалих зимових канікул у горах.

— Справді? Це страшенно цікаво… А я каталася на санчатах у горах і нудилась, бо мій чоловік уже півроку монтує щось там в Індонезії… — багатозначно мовила Зуза — вгодована молода пані, сівши впритул біля нього. — Тож розкажіть мені про буре пекло, що було тут…

Між тим неповноцінний чоловік Гаспар проковтнув свій порошок і запив його водою.

— Бери й мій! — наказала йому дружина Гіта, підсуваючи свою чашку.

— Чи не буде забагато? — озвався Гаспар. — Тим більше що я ковтав його вчора й позавчора.

— Але порошок абсолютно не вплинув на тебе, — мовила Гіта так уїдливо, що навіть під маскою було видно, як Гаспарові соромно.

Бурість цікавить мене як біологічний феномен, я хочу написати про неї статтю до нашого інститутського журналу, — пояснювала мені професорка Доріс, обережно набираючи порошку, неначе то була сильна отрута. — Я за фахом — зоолог.

— … я ліквідовував щодня по півтисячі півтонних чотириметрових мазутових саламандр, — вів далі Любош Малек. — А якось уночі… Ми, бійці, зрозуміло, спали покотом у приміщенні складу разом з допоміжним жіночим персоналом. Розумієте, там були фронтові умови… І при цьому пекельне збудження.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про це… — наполягала Зуза, поклавши йому руку на коліно. Видно, пані добряче виголодалася в горах.

— Мене передусім цікавлять бурі реакції в специфічних ситуаціях, скажімо, лібідо в самиці, — теревенила професорка Доріс, усунувши мені в долоню свої вологі кістляві пальці. Очевидно, вона сподівалася, що я відразу ж на неї клюну, а вона напише про це статтю до свого зоологічного журналу… Ця вчена коза почала вже дратувати мене. Колись у нашій банді були принаймні веселі й гарні жінки. Навіть Мія була дуже весела дикунка… А ця Доріс не веселіша за правила дорожнього руху, пальці в неї — мов лід, а її окуляри стежать за мною, як за горилою в зоопарку.

Метикувата пані Зуза нетерпляче (адже мала вільних лише дві години) залізла Ларрі-Любошеві під сорочку:

— Покажи-но мені своє руде звірятко, Ларрі… Але ж у тебе тут нічогісінько немає!

— Може, не треба отак зразу… При всіх… — затинався великий «боєць» Ларрі.

— Боже мій! — раптом вигукнув тонким голоском Гаспар, намацавши під рукавом дрібненький рудий наріст БЗУ. — Воно починає рости на мені! Я ж казав, що для мене того порошку забагато!

— Зі мною нічогісінько не здатен удіяти, а вже маєш на собі цю гидоту! — вискнула пані Гіта. — Я ще чого доброго заражуся від тебе…

— А ти ж думала як! — заспокійливо сказала Ріта. — Хіба не заради цього ви обоє тут? Але не бійтесь, адже й у мене є таке, й воно мені зовсім не вадить.

— Ви хочете сказати, що цей… рудий паразит може з’явитись і на мені? — жахнулася професорка Доріс, вирвала свою руку, підскочила й визвірилася на мене. — Спробуйте тільки доторкнутися до мене!

— Але ж ви самі почали, — відмагався я.

— Буде жахливо, якщо я це підхоплю, — скиглила молода пані Зуза. — Я не зможу з’явитися серед людей!..

— Що робити?.. — бідкалася Гіта.

— Ми повинні упередити зараження! — вирішила професорка Доріс. — Мусимо діяти енергійно, а коли треба — й жорстоко!

Обидві жінки, молоде подружжя та Любошек миттю зірвали з себе одяг, почали качатися по підлозі, товкти себе, ніби на них зайнялася біла шкіра, однак Польда з Рітою вигнали їх на сходи.

— Проклятий набрід ці евакуйовані! — лаялася Ріта. — За свою нужденну сотню хочуть витріщатися на нас, та ще й одержувати тут насолоду.

— Нам треба щезнути, доки вони не наслали сюди інспекторів ТСЗ, — вирішив Польда. — На цій квартирі поставте хрест!

Ми швиденько покинули будинок і майнули до темного парку.

— Може, підемо до наших? — запитав Польда, коли ми перевели подих.

— Не хочеться, — відповіла Ріта. — До того ж у них немає жратви, доведеться перти свій ром та пиво… А коли згадаю того пришелепкуватого Арсена…

— Сьогодні підемо до мене! — вирішив Польда.

— Справді?.. Це ти мене запрошуєш? — Ріта від несподіванки розгубилася, а тоді вчепилася в нього.

Я йшов вечірнім парком, у якому збиралися закохані. Мені було смутно. Я почував себе самотнім.

Інтелектуальні хвилини АТ перетворилися на моду, багато хто вихваляється, як добре тепер себе почуває — прилив енергії, свіжості, нових сил. Павла з Міхалом сидять у кріслах, натхненно сперечаються про якісь краплини води, зірки й молекули і від блаженства аж очі заплющують.

— Едо, йди-но й ти спробуй! — гукає Павла.

— Це справді так добре?

— Краще, ніж ти собі думаєш, — твердять Павла з Міхалом. — Це єдині двері до досконалості.

— Сидіти півгодини в кріслі й намагатися щось уявити!

— Мова зовсім не про це! — повчав мене Міхал. — Ідеться про те, що навряд чи людина може обікрасти тютюнову крамничку, а потім насолоджуватися АТ. Щоб справді відчувати якесь піднесення, треба бути чистим завжди. Коли це стане загальним правилом, люди вже не бажатимуть зла одне одному…

— Бо шукатимуть хороше не лише в собі, але й в інших, — запевняла Павла.

— Ти говориш про це виснажливе інтелектуальне тренування, наче про якийсь делікатес.

— Це насолода, Едо… сильна й глибока. Але це й пригода.

— Навіть захоплююча пригода?

— Авжеж. Згадай-но нашу торішню вилазку до Крконош… передвесняний сонячний день…

— Я пригадую, як ми піднімалися на гору, це було нелегко, але краєвид звідти відкрився незрівнянний… Білі верхи, сонячні відблиски на чистому снігу…

— … І всюди синя, біла, золотава глибока тиша, як подих безмежжя й вічності… Це були твої слова, а потім ти процитував рядок з Гійома Аполлінера про безмежну владу тиші, пам’ятаєш? Оце саме і є те, що ми з Міхалом намагаємося тобі розтлумачити.

— І все це можна пережити, сидячи в кріслі?

— Все це тільки початок, Едо.

Для насолоди й пригод я ніколи не шкодував ні часу, ані сил, отож спробував і ті «інтелектуальні хвилини». Це все-таки краще, ніж підтягатися на перекладині з прив’язаною до ніг десятикілограмовою гирею.

Сидіти в кріслі, прибравши «пози їздового», мені зовсім не подобалось, я б із більшою насолодою валявся на килимі й вдавав із себе змію, медузу чи дельфіна, доки відчув би себе краще. Вивільнити тіло набагато легше, ніж викликати в голові надокучливу карусель думок принаймні протягом години щодня, але й цього можна навчитись. Не треба гальмувати думок, але не треба їм і потурати; просто слід не звертати на них уваги, як на дітей, — хай самі вгамуються…

У лижному костюмі та теплих шкарпетках я лежу на килимі під пледом у темній непаленій кімнаті й дивуюся (для технаря це взагалі неймовірно) з того, що можна думати не лише за допомогою мозку, а й серця… Й що цього можна навчитись.

Наша технічна інтелігенція нагадує холодне біле світло, що вихоплює з темряви лише, чітко обмежені площини. Але існує ще й інтелігенція серця, яскрава, енергійна, вільна, і її всеохоплююча свідомість допомагає мені знову відчути безладний гомін нашого ожилого будинку: я разом з усіма людьми, вони зі мною, в мені, я в них, і тепер ми разом пересовуємо меблі, миємо вікна, напускаємо в ванну води, чепуримось біля дзеркала перед побаченням, кохаємось, зачинаємо дітей, народжуємо їх, пестимо… Хтось кахикає за стіною, й це знову я, як і той, що оце ввімкнув грамофон, отож ми житимемо тут разом, помиратимемо й знову народжуватимемося для довічної вранішньої краси світу.

Наступного ранку від усього цього залишилося світле відчуття, пильна увага до дрібниць, котрих, як правило, я не відчуваю: Павла турботливо приготувала мені сніданок, а Міхал залишив половинку грейпфрута (досі завжди з’їдав сам), та ще й вичистив мої черевики! Ніжне, чисто біле почуття любові, що запанувало в нашій родині, призвело до того, що вперше за двадцять років я не запалив зранку сигарету.

На вулиці була сльота, сіяв дощик, сніг на вулицях посірів, почав танути, перетворюючись на грязюку, однак яскраве світло в мені не зникло. Спокійно проїхавши вранішнім містом, я ввійшов до свого робочого кабінету й схвильовано схилився над власним витвором, передчуваючи його близьке завершення.

Я природжений скептик, схильний до іронії, але, безумовно, здатний дати лад і власним думкам, заспокоїти, очистити й вивільнити творчу енергію, сконцентрувати її в певному напрямку, ба навіть вивести за вузькі кордони.

Несподівано задзвонив телефон.

— Твоя леопардиця сумує за тобою… — манірно проказала Леона.

— Навіщо ти телефонуєш?..

— Мені погано без тебе…

— То займися АТ — відчуєш себе казково.

— Це мені торочать і в лікарні, навіть перехожі на вулиці. Від тебе ж я б хотіла почути інше… сам знаєш що! Що ти робиш зараз?

— Думаю. Намагаюся працювати. І мене це тішить.

— Якщо ти по обіді приїдеш до нашої телефонної будки, то я тебе краще втішу. Маю ключі від фотолабораторії в нашому будинку, у чарівній темряві підвалу нам ніхто не заважатиме…

— А у мене тут чарівне світло.

Леона кинула трубку. Еда підвівсь, автоматично дістав червоно-білу коробку «Уїнстона», однак не запалив. Перед очима раптом постала гола Леона. Видіння було сильним, як ніколи. Цілковито людське почуття. Зародки багатозвіра лишаються в нас і надалі, чигаючи на найменшу можливість затягти до бурого мороку, думав Еда Роган. Подолав я їх чи ні? Якщо так, то добре було б відзначити це бодай маленькою чарочкою білого вина… Кажуть, Гете починав пити задовго до обіду, а тепер саме…

Кинувши погляд на проект, Еда Роган знову надихнувся на роботу. Відчинивши лабораторний холодильник, він гукнув секретарку й наказав їй замкнути на складі всі наявні пляшки червоного й білого вина, після чого кинув у кошик для сміття цілий блок «Уїнстона».

Міністерство охорони навколишнього середовища оголошу» закінчення тимчасового стану зараження 1 березня. Міністерство енергетики наказує, починаючи з цього дня, пустити в дію ввесь транспорт, заводи, гідро-, електро— й теплостанції, опалювати без обмежень усі промислові об’єкти, школи, установи. Міністерство транспорту дозволяє рух легкових та вантажних машин, автобусів місцевого й далекого сполучення з моторами внутрішнього згорання… Міністерство торгівлі оголошує, що з 1 березня поновлюється продаж повного асортименту тютюнових виробів (включаючи нюхальний тютюн) в усіх магазинах, ресторанах, у транспорті й вуличних автоматах.

Міністерство охорони здоров’я попереджає, що куріння шкідливе для здоров’я.

ХХ

— Уже час іти, — сказала чоловікові Леона Бімоньова, лежачи в ліжку.

— Ще хоча б хвилинку… — канючив гнідий Станіслав.

— Ану вставай, а то одержиш качалкою!

На кухні Леона відрізала два товсті кружала кров’янки, один з’їла сама, а другий всунула в рот Станіславові.

Якби ми не їли вдома, подумала вона, то наша банда замучила б нас голодом. Рештки кров’янки вона забрала з собою, вигнавши чоловіка з квартири.

У нашому будинку вже повно колишніх евакуйованих, сьогодні по обіді приїхали й Дурдики, в помешканні яких була наша комуналка — вони ошелешено дивилися на хатній гармидер, на чужу зброю, шкури та роги по стінах. Дурдики повернулися так несподівано, що ми не встигли навіть поприбирати. Ми змушені тепер збиратись у квартирі Трнків, а після десятої, на вимогу біляків, додержувати тиші.

Ледве я встигла ввійти до Трнків, як наш ватаг зіскочив з крісла, вихопив у мене пакунок і миттю змолотив кров’янку. Мія марно циганила шматочок, а Тіна просто пішла й мовчки напилася води. В них завжди виникають суперечки через їжу. Польда перестав ходити сюди, тому тепер тут не буває картоплі, Ріти не було, тож не було пива й рому, не стало Еди — зникло й вино, а через відсутність Міхала Станіслав змушений працювати сам.

Нас у ватазі лишилося шестеро, найдужче нам бракує порошку. Станіслав уже почав відчувати болі — не маючи порошку, він тепер цілими літрами хлебче теплу воду й став схожий на набряклу саламандру…

Станіслав потроху втрачає свою велетенську силу, і я змушена допомагати йому прибирати тротуар перед будинком. Я розсікаю сніг важким шкреблом, а Станіслав, зіпершись на стіну, дивиться, мов старий засмучений сенбернар. Потім десь із годину ми відігріваємося біля батареї, чекаючи на гарячу ванну — після зняття ТСЗ стало легше, усі квартири нормально опалюються, як, до речі, й фотолабораторія в підвалі.

Березень розпочався сонячними днями, заводські труби курять, усе потроху нормалізується, мікрорайон виповнився дорослими і дітлахами. Мені страшенно сумно за нашими малими, вони ще в бабусі на Шумаві, але побачити свого нікчемного татуся для них було б нестерпно. Мене діти теж жахаються, наче примари. Мені так кортить погладити котресь по голівці, та їхні батьки мене б, очевидно, вбили. Сідаю в автобус я тепер лише на околиці, де мене ніхто не знає.

У четвер увечері несподівано з’явилися Польда з Рітою, однак ми марно сподівалися, що в нас знову будуть ром, пиво й картопля. Вони принесли тільки валізу із зіпсованими замками, куди Ріта запхала свої речі, а Польда перев’язав мотузкою.

— Куди це ви? — запитав Тібор.

— Ріта тепер житиме в мене, як законна дружина, — гордо пояснив Польда Штрунц.

— А в костьолі ви вже повінчались? — насміхалася з них Мія. — Де ж ваші обручки?

— Від завтра я починаю працювати в кав’ярні «Савой», а обручки в нас будуть з масивного золота 583 проби, такі тобі й не снилися, перекупко нещасна, — відрубала їй Ріта, а Тіборові й Тіні сказала: — Дякую вам за гостину. Я ніколи не забуваю добра. Але до «Савою» не ходіть, бо зараз туди впускають лише білих.

— І ми дамо цим двом так спокійно піти? Дезертирувати, втекти, зрадити компанію?! — репетував Арсен Кралік.

— Заткнися, блазню! — крикнула Ріта. — Тепер уже все змінилось, гнідаків просто винищують. Розійдіться краще добром, бо матимете неприємності.

— Я прощаюся з вами по-доброму, бо саме тут познайомився з Рітою, — сказав розчулено Польда Штрунц. — Якщо можу вам щось порадити, то це єдине — займіться негайно АТ. Виняткова штука, ми з Рітою завдяки їй абсолютно щасливі. — Він підняв перев’язану валізу й повів Ріту до виходу.

— Хотілося б бачити, як двоє таких недоумків пірнають у «глибини власного єства»! — пирснув Арсен. — Скоро вже цей АТ рекомендуватимуть для відгодівлі поросят… Правду я кажу, Тіборе?

— Відчепись ти од мене! — гримнув Тібор, якому вже все остогидло, й, схопивши Мію за плече, повів до ванної.

Польда виніс валізу на сходи, Ріта тим часом перекинулася словом з Леоною й Тіною в передпокої.

— Дівчатка, у цьому звіринці на вас нічого доброго не чекає. На вашому місці, я негайно привезла б додому дітей і розпочала нормальне життя. Тіно, вижени цей набрід і привези малого Томашека.

— Мені б дуже хотілося… — зітхнула Тіна.

— Ви з Польдою справді займаєтесь АТ? — не повірила Леона.

— Так, Польду навчили цього на фабриці, він надзвичайно захопився, тож і я була змушена… Власне, в мене не виходить, я нічого не відчуваю, — зізналася Ріта, — але коли це приносить радість моєму Польді… то я просто заплющую очі й вдаю, ніби почуваюся казково. А мені з ним справді добре, він єдиний чоловік, що досі не бив мене, до того ж привів до себе додому й збирається зі мною нормально жити! — розквітла Ріта й побігла здоганяти свого нареченого.

У кімнаті на брудному килимі сиділи Арсен зі Станіславом. Тримаючи між ногами відра з теплою водою, вони методично набирали її бляшаними кухлями й уливали в себе. З ванної долинало плескання по мокрому тілі — це розважалися Тібор з Мією.

Хто тільки не намагався допомогти останній на всю лікарню рудій медсестрі, Леоні Бімоньовій. Коли вона сьогодні вранці зайшла до ординаторської, на неї вже чекали, крім своїх лікарів, ще п’ятеро, а також лежала непочата пака брошурок АТ.

— Невже це так важко, сестро Бімоньова, встановити контроль над власними емоціями? — стоячи в дверях, гримнув гладкий невропатолог. — Розслабтеся, зосередьтесь і сприймайте все як гру! Викликайте в собі зорові та смакові образи, скажімо, лимон, тільки-но ви його розрізали й відчуваєте, який він соковитий і кислий.

— Або ж уявіть грудочку цукру: квадратну, жорстку й солодку, — перебив його психіатр, якому, в свою чергу, не дав доказати атлетичного вигляду ортопед:

— Краще спробуйте поєднати зоровий образ із відчуттям! Скажімо, думайте про ялинку, яка вона холодна й колюча — це у вас піде легко, побачите! І відразу ж уявіть клаптик вати… білесенький і м’якесенький…

— Набагато більше вам допоможе уявлення про те, начебто ви повільно опускаєтесь у м’які перини, — запропонувала гарна молода лікарка-рентгенолог Зузана, а худий офтальмолог додав:

— Ви гойдаєтесь у човні, який вільно пливе річкою…

— Тож бачите, Леоно, ще не пізно, — зітхнув завідувач відділення, коли йому, нарешті, пощастило виставити за двері ординаторської своїх гомінких колег. — Цього тижня через вас мене двічі викликали до головного…

— Протягом вихідних я дам собі лад і в понеділок уранці прийду сліпучо-білою! — пообіцяла Леона засмученому шефові, який на прощання вручив їй уже шосту цього тижня брошуру АТ.

— Пані Леонко, ви завжди така ласкава до мене, в мене щось є для вас, — прощебетала на сходах старенька прибиральниця, тицяючи Леоні ще одну білу книжечку. — Це вам якнайкраще допоможе!

— Послухайте, якби ви тільки хотіли розім’ятись… Там унизу в мене абсолютний спокій, — запропонував згодом свою допомогу й санітар нашої трупарні.

Усі вони принаймні мають якесь відношення до медицини, та коли мене починають лікувати вже й мої хворі… Перед входом до кожної палати я кам’янію від думки про це. В 22-й палаті лежать чотири пацієнтки, три з них уже приготували білі брошури.

— Ви така інтелігентна, сестро Леоно, — агітує мене перша. — Вам нічого не варто перевтілитись у сніжинку. Це надзвичайно заспокоює. Або в звичайнісіньку хмарку.

— Почуватися хмарою взимку не так то й приємно, — заперечує друга. — Послухайте, я лежу тут уже шостий тиждень з розрізаним животом, але в мене від занять АТ фантастичне самопочуття. Сідайте до мене на ліжко, заплющуйте очі й пробуйте разом зі мною! — Вона відкриває білу книжечку й починає читати: — Морський пляж… Спека… Ви в купальнику солодко потягаєтеся на піску. Бачите морські хвилі, що набігають на берег, бачите голови плавців. Роздивляєтеся навколо. Діти граються червоним м’ячем. Хтось гойдається в човні. Під лагідним сонячним промінням сплять закохані… Сонце вже вас нагріло, навіть починає пекти. Ви змушені перевертатися з боку на бік, хочете поплавати. Входите у воду. Вона холодна… Ви відчуваєте це? Казкове відчуття, правда? Уявіть собі, я зроду не була на морі!

— Але це вже буде переохолодження, якщо сестра Леона після спеки полізе в холодну воду, — зайшла в розмову третя пацієнтка. — Логічніше посилювати відчуття тепла, дійшовши до апофеозу: «Я грію й свічуся, перетворюючись на сонце… Я — сонце…»

— Облиште її, — зупиняє всіх четверта пацієнтка, важкохвора вісімдесятирічна бабуся. Всі щодня чекають на її смерть. Вона вимовляє слова дуже повільно, над силу. — Сестричка Леона… що піклується про нас… І є нашим сонечком. Ти, Леонко… повинна це знати про себе… Навіть коли приносиш нам таблетки чи ставиш термометр… чи витираєш лоба… ти зігріваєш людей і світиш їм… бо даєш їм щось. А коли щось даєш людям… не можеш бути звіром… Ось воно як. — Стара заплющує очі.

Розчулена, я полишаю 22 палату й, зібравши останні сили, заходжу в сусідні двері. АТ перевернув лікарню шкереберть: пацієнти перетворилися на лікарів, а я — на їхню пацієнтку. В ординаторській на мене чатують нові зцілителі, цього разу четверо гладких отолярингологів.

— Мені не дається АТ, не виходить і край! — скаржилася Леона вдома Тіні; жінки сиділи на кухні й намагалися читати брошурку про АТ, а Станіслав лежав у спальні. — Однак я переконую себе: коли цього міг навчитися Польда Штрунц…

— Мені воно теж не дається, я краще сяду на дієту, — зітхнула Тіна. — Хоча я й так не пам’ятаю, коли востаннє добре наїлась. Але я люблю Тібора й хочу разом з ним перемогти себе. Думаю, цього достатньо?.. Чи ні?

— Цілком. Якщо наші чоловіки кохають нас, то побілішають разом з нами, завдяки нам і нашим дітям, а коли ні — то нехай забираються геть! Отже, в п’ятницю?

— Домовились. Я принесу вина й мотузку для білизни.

— Захопи два клубки, бо вони страшенно пручатимуться. Я принесу снодійне. Ключ від фотолабораторії вже в мене.

Повернувшись у п’ятницю з роботи, Леона й Тіна заявили своїм чоловікам: ватагу виявлено й сюди щохвилини можуть удертись інспектори ТСЗ. Після короткої наради було вирішено перебратися до Бімонів.

Вдома Леона налила Тіборові й Станіславу приготовлене для них червоне вино, після чого обидва чоловіки дуже швидко поснули…

Жінки відтягли їхні безвладні тіла в спальню й міцно поприв’язували до ліжок.

Потім перейшли до квартири Трнків, чекаючи на появу рештки банди — Арсена Краліка й Мії Робової. Налякавши їх можливим контролем, Леона й Тіна, нібито за наказом Тібора, відвели їх до фотолабораторії й замкнули там, а самі повернулися до Бімонів. Обидва чоловіки спали.

— Мені страшно, — прошепотіла Тіна.

— Мені теж. Але тепер вороття немає. — Леона взяла білу книжечку й заплющила очі. — Спробуймо ще раз? — запропонувала вона, коли в кімнаті стемніло.

— Я ввесь час думаю про Тібора. Й про всіх нас. — Тіна дивилась у вікно на сусідній будинок. — Усе вже стало на свої місця. Матері купають дітей, батьки роблять з дітьми уроки, а взавтра всі разом підуть на прогулянку. Мені не треба нічого уявляти, Леоно. Йдеться лише про те, щоб ми жили як люди… А для цього не потрібні жодні брошурки.

— Сподіваюсь, у цьому пересвідчаться й ті двоє, — зітхнула Леона. — Чи не поспати нам трохи?

— Я не засну.

Це почалося пізньої ночі. Чоловіки оклигали від наркозу, почали борсатись у путах і горлати. Ми були змушені позатикати їм роти рушниками.

— А коли нагодуємо? — спитала я.

— Не раніше, як ополудні, — відповіла Леона.

— Може, дати їм хоч попити… Ти ж знаєш, як цей звір мучить людину, коли не дістане хоч трохи води.

— Сядь у сусідній кімнаті й не хвилюйся. Людина може витримати без води тиждень, без їжі — тридцять днів, а ці двоє мають на собі не один зайвий кілограм БЗУ.

Ми просиділи у вітальні до ранку. Леона марно намагалася опанувати АТ, та зрештою відкинула брошуру.

— Їм самим доведеться нам допомогти.

Ми дали слово підійти до них тільки вдень, але щохвилини то Леона, то я підводились і заглядали до спальні. Тібора била пропасниця. Станіслав мовчки напружував м’язи, намагаючись вирватися з пут. Єдине, що ми могли для них зробити, — це обтирати спітнілі обличчя.

Леона трималася краще, без неї я б ніколи не впоралась…

Час збігав. Ми говіли разом з нашими чоловіками й стали майже білими. В суботу зварили манної каші, щоб нагодувати своїх пацієнтів. Коли я вийняла з Тіборового рота кляп, він укусив мене.

— Ет, так не піде! — розлютилася Леона й принесла довгу металеву лінійку. — Негайно їжте кашу, бо заробите! Я не вагатимусь!

Чоловіки проковтнули по дві-три ложки каші й почали скиглити, а потім ревіти. Ми були змушені знову позатикати їм роти.

Криза настала в суботу. Обох чоловіків судомило, пута повпивалися в тіло, постелі були заюшені кров’ю. Леона була змушена вийняти кляпи обценьками, бо чоловіки зовсім собою не володіли. Нам не щастило навіть улити їм у рота молока, воно лилося по їхніх зарослих закривавлених обличчях.

У неділю вранці наші чоловіки прокинулися блідими, слабими, але сумирними.

— Не ображайся на мене, Тіборе, — благала Тіна.

— Тобі слід було попередити мене, — буркнув він.

— Але ж ти ніколи б не дозволив… Я вже не можу дочекатися приїзду Томашека…

— Це я знаю. Дай мені чогось попоїсти!

— Зараз буде готове!

Леона освіжила одеколоном Станіславове обличчя.

— Знаєш, любий, ти мене колись лікував, тож і я оце тобі віддячила, — сказала вона.

— Мені слід було самому це зробити, — промимрив він, заплющивши очі.

Ми нагодували їх манною кашею, напоїли гарячим какао, й вони знову поснули, перш ніж ми встигли їх розв’язати.

— Тепер на нас чекає найтяжче, — зітхнула я.

Ми прийняли душ і віднесли ключ од фотолабораторії інженерові Воячекові, який відповідав за неї.

— Боїмося туди йти, там замкнулися якісь люди, — сказала Леона. — Краще візьміть із собою двох сусідів, бо ті люди поводяться там, як звірі.

З вікна Леониної квартири ми бачили Мію Робову, вона вискочила з нашого будинку й гайнула роз’юшеним снігом, наче здичавіла кішка. За Арсеном Краліком згодом приїхала швидка допомога, і його винесли на ношах.

Найважчі хвилини настали, коли наші чоловіки підвелися з ліжок. Вони були обвішані рештками багатозвіра, до того ж їх мучили голод і спрага — ми вже не в змозі були будь-що їм заборонити.

Тібор і досі хмурився, а Станіслав був блідий від внутрішнього зосередження. Найцікавішим виявилося те, як ці двоє пантрували один одного: якщо котрийсь виходив з кімнати, другий неодмінно йшов за ним, щоб той не зміг напитися. Неділя збігла непомітно. Кожна хвилина самообмеження була маленькою перемогою над собою, а година виграною битвою.

О третій дня, коли Тіна знову, здається, вже вшосте, марно спробувала розповідати йому про зимові види спорту (про які не знала практично нічого), Тібор несподівано зареготав:

— Може, вже досить? Добре було б пообідати.

Ми посідали до столу, перед кожним стояла тільки склянка гарячого чаю й два сухарі, та ми вдавали, що ласуємо відбивними, аж доки Тібор, не витримавши, проковтнув свій дієтичний пайок і весело крикнув Тіні:

— Не бійся, я не зжеру твоїх сухарів. Хрумкай швидше й гайда в гори! Здається, ти хотіла забрати Томашека додому?

— Просто зараз? — похопилася Тіна.

— Мерщій одягайся й біжімо на автобус.

— Ми повеземо вас машиною, — сказав Станіслав.

Міжнародною автострадою Прага — Усті — Берлін ми вибралися на гору, та ледве знайшли місце на стоянці. Наїхали тисячі лижників, і білі схили, готелі й кемпінги були переповнені. Лише будинки, де колись мешкали евакуйовані, тепер стояли порожні. Тут тепер жили тільки ті, хто вирішив залишитись у горах назавжди.

— Щасливі люди, — мовив Станіслав.

— У місті все-таки краще.

— Ти що! Глянь навколо, а потім подивися вниз.

Навкруги під ясно-блакитним небом здіймалися білі хребти. А з протилежного боку над містом небо вже скаламутніло, з димарів там знов утворювалася рудувата імла.

— І все це за кілька днів… — сказав Станіслав.

— Почекай тут, — мовила Тіна й швидко повернулася з червоною валізою; за нею йшли мати й син.

— Привіт, синку! — гукнув Тібор. Хлопчик підбіг до нього, притиснувся й ніяк не хотів одпускати. — Ну, ходімо вже! — розчулено проказав Тібор. — Ходімо швидше додому…

Зрештою був змушений взяти хлопчика на руки.

— Все-таки дивуюся, як нам усім пощастило вибратися з цієї халепи. Навіть без допомоги АТ, — сказала я вдома. І мій незрівнянний Станіслав мовчки поцілував мені руки. Кохання здатне робити стократ більше від усіх фізичних та інтелектуальних вправ, тренування, методів, систем… У тисячократ більше.

У суботу вранці ми поїхали машиною на Шумаву по дітей. Чисто білий Станіслав їхав чисто білою землею. Однак зупинившись, ми побачили на засніженій полонині дрібні чорні цятки.

— Що це?

— Сажа, — зітхнув Станіслав. — Усе починається спочатку.

ХХІ

Першого осіннього дня з нагоди одержання неймовірної премії — 10 000 крон — за нову серію низькокалорійних делікатесів «Сирні піруети» ми всім відділом зійшлися на даху корпусу В.

Над містом і околицями здіймались із заводських труб у бліде небо могутні стовпи диму, зливаючись у драглисте шмаття смогу, що нависав над землею рудою хмарою. З-за неї бовванів лише найвищий верх Крушних гір.

— Чим тепер займемось? — поцікавився Станіслав.

— Зробимо щось виняткове. Сухий сир, безумовно, швидко набридне людям, але я вже маю кілька нових ідей на тему наперченого паштету з дикого кабана, — відповів Еда Роган.

— Ми пережили унікальну зиму, правда?

— Пам’ятаєш, як ми боролися з мазутовими саламандрами? — згадувала Тіна. — А потім один з одним, банда з бандою, батько з сином, чоловік з дружиною…

— Тепер ми всі знову разом, а поле битви залишається тільки всередині нас, — мовив Станіслав.

— Чому ми повинні постійно з чимось боротися? — запротестувала Тіна. — Людина — благодатний грунт для закладання нового саду; для чого ж дозволяти йому заростати?

— Ми вже не здатні на таке! — вигукнув Станіслав.

— Вона має рацію. Але не слід засипати свій сад надмірною кількістю добрив! Погляньте лишень, скільки їх продається: проти трави, проти кульбаби і взагалі будь-яких інших рослин, проти гусені, комах і хробаків… Або ж для того, щоб лимони були жовтішими, а апельсини — золотавішими; від цього їхня шкірка стала сьогодні абсолютно отруйною. Колись уся зелень, нарешті, не витримає й порудіє, — скривився Еда. — Ну, та дарма, придумаємо щось інше. Як вид людину теж не можна знищити. Давайте повернемося краще в приміщення, тут можна задихнутись.