Війна з багатоликим звіром

І

У вівторок, 18 листопада, в Чехії буде незначна хмарність, у горах ясно, температура вночі від нуля до двох градусів морозу, вдень — від трьох до п’яти градусів тепла. Протягом дня хмарність у промислових районах зростатиме (руді хмари), в другій половині дня подекуди можливі опади (руді дощі).

Відразу пополудні західний вітер нагнав на стотисячне обласне місто Усті важкі руді хмари, й учасники наради в кабінеті генерального директора Північно-чеського харчового підприємства (ПЧХП) почали куняти в рудих присмерках.

— Наступне питання — про експонати наших продуктів для всесвітнього ярмарку в Мілані. Доповідають доктор Роган та інженер Бімонь, — із записника прочитала секретарка й увімкнула світло.

— Але ж уся північна Італія уже заражена, то ярмарок навряд чи відбудеться!

— Та й ми через кілька днів навряд чи вироблятимемо хоч якісь продукти. Про який там ярмарок мова…

— Не можна забувати про майбутнє. Покличте доповідачів! — розпорядився генеральний директор і глянув на двох чоловіків у білому, які несли таці з ярмарковими зразками.

Самовпевнений Еда Роган як завжди почав першим, не чекаючи запрошення. Це був наш славетний автор гірко-солодких фірмових наїдків. «Промисловий дизайнер» — гордовито казав він про себе, адже його шоколад із сиру, яблучна паста з яловичиною в тюбику та цукерки були найкращою експортною продукцією ПЧХП і постійним джерелом валюти. Я також придумав для нього звання — «головний спеціаліст із консервів», на яких він щомісяця заробляв по 8000 крон. Іще більше Еда Роган отримував од патентів і ліцензій. Він дуже здібний, але трохи непоштивий і навіть нахабний. Зі мною й не привітався. Вічний насмішник і дотепник — він і зараз із вихилясами, немов офіціант у барі, заходився розставляти перед нами свої зразки.

Однак те, що він показував, було варте уваги. Вершкове морозиво з пивом, рожевий швейцарський сир із смородиною, жовто-коричневі ягнячі карамелі й ексцентричний «Мисливський паштет» із заячини, мандаринів і горобини — все це мало забезпечити їм у Мілані перше місце.

Якщо, звичайно, Мілан не потоне в цьому коричневому морі.

У Станди Бімоня, як завжди, не було нічого нового. Знову якісь «економічні продукти». Я розумів, що вони виготовлені на науковій основі, економічно вигідні й колись, на жаль, будуть неминучі на нашій старіючій планеті, чиє населення безупинно зростає… Але часто доводилося читати: чи не можна зробити їх бодай трохи смачнішими?

Генеральний директор без ентузіазму переглянув екопродукти Бімоня — квадратні пластини біло-сірої сітчастої неїстівної тканини, в яку механічно, за допомогою впорскування, вводяться необхідні речовини. При вживанні вони засвоюються організмом, тимчасом як сітчатка (або сітковий баласт із інертних полімерів) лишається недоторканою, після — гм!.. — проходу травним трактом її збирають, обмивають і так само, як, скажімо, порожні пляшки, повертають для наступного вжитку. Полімерний сітчастий носій можна вживати чотириста разів, термін його використання — шість років, а головна вигода — радикальне обмеження відходів… які вже загрожують нас завалити.

На цій науково-технічній основі Станда Бімонь приготував для Мілана «Поживний екохліб» (сірі квадратики сітчастої тканини), «Індивідуальний екохліб» (такі ж квадратики, але без поживних речовин, які треба вводити туди відповідно до режиму харчування в 16-и різних програмах: для тих, хто займається фізичною або розумовою працею, для діабетиків, спортсменів, вагітних жінок тощо), а також дитячий набір «Маленький їдець» — ті самі сіточки, до яких діти самі вводитимуть білки, жири й вітаміни, щоб змалечку звикати до раціонального харчування.

Бідні діти! Коли я ходив до школи, то ми рвали та їли черешні в нашому садку просто з дерева. А мамині ватрушки! Або картопляники…

— … Ти повинен зрозуміти, Стандо, що з оцим до Мілана не поїдеш, — почав був Еда Роган.

Хіба я давав йому слово?

— Екопродукти — це єдина відповідь на науково-економічний прогноз світового розвитку… — почервонів Бімонь.

Наші два півні вже настовбурчилися. Нехай трохи пострибають.

— … Далеко не єдина! — перебив його Роган. — Їх би слід було трошки підфарбувати й ароматизувати. Або хоча б накраяти кільцями, віночками чи скрутити в рогалики…

— А тоді ще підфарбувати, напахтити й підманікюрити, так? — розсердився Бімонь. — Я про це не хочу й говорити!

— Бо ти надто застандартизований, Стандо.

— На твої вбогі каламбури мені начхати. Зрештою, солідні стандартні й перспективні продукти нашому підприємству потрібні більше, аніж… усіляка ексцентричність із шарлатанським присмаком!

— А кому потрібні оці твої квадратики? Вони нагадують нарізану ганчірку для підлоги. І мають такий самий смак.

— Я виготовив зразки свого екохліба на основі світової наукової літератури…

— … з якої все й здер. А тоді вже зробив полімерні сітки, напхавши їх крихтами справжньої їжі. Ще й хочеш, щоб діти робили її самі.

— Я рішуче протестую…

— Ну, досить, припиніть! Нехай висловляться інші, — втрутився генеральний директор.

Еда Роган, як завжди, перебільшував, але де в чому він мав рацію. Хоча Бімонь був сумлінний працівник, винахідливості чи оригінальності йому бракувало. Він умів тільки переймати, розробляти та оформляти — 3000 крон на місяць було йому за це цілком досить. Адже таке вмів будь-хто.

Після короткого обговорення секретарка занотувала резолюцію про те, що ПЧХП надсилає на міланський ярмарок колекцію д-ра Е. Рогана. Потім зачитала головний пункт порядку денного:

— ПЧХП на випадок оголошення стану зараженості. Доповідає начальник кризового штабу.

— Ми привели до повної готовності всі сорок протимазутових (ПМ) прожекторів і шістнадцять ПМ-пропелерів, — почав доповідач. — Можливо, будемо змушені значно обмежити постачання всього енергетичного блоку підприємства електрикою, включаючи котельню й лічильник…

Генеральний директор стомлено підійшов до вікна і відчинив його. Важкі руді хмари вже осіли суцільною низькою завісою, й шибками текли перші краплини слизької темно-рудої рідини.

СЬОГОДНІ ВЖЕ ВІДОМО, що мазут, оті темно-руді хмари, яких стає дедалі більше в промислових районах, над великими містами, виникають з усіляких відходів. Дим підприємств, промислові викиди, вихлопні гази машин, відвали порожньої породи, відходи заводів, пил, забруднення річок, міські, стічні води, тютюновий дим — усе це викликає руду заразу, яка чимраз дужче поширюється на землі. «Говорячи образно, — сказав нашому кореспондентові професор Празького університету Янік, — наша земна куля захворіла водночас на катар бронхів, нежить і сильний розлад шлунка. Лишається сподіватися, що з цього в неї не розвинеться рак».

МАТЕРІЯ ЗБОЖЕВОЛІЛА? В англійському місті Лідс, центрі сталеливарної промисловості, виявлено неймовірну кількість рудої маси — кучугури по кілька метрів увишки. Аналіз речовин підтвердив побоювання вчених. У цих рудих драглях знайдено мікроструктуру, що викликає розмноження клітин раку в людському організмі. Тому драглям дано назву «канцерит». Є й інші назви, що свідчать про її походження: «деград», «дестракт» і «декомпросит», темно-рудий, коричневий колір речовини зафіксовано в російській назві «коричмас», в англо-американській і німецькій — «брауніт», її експансивність утілено в назві «експандіт», — є навіть назви типу «ідіотін» та «катастрофіт»…

Однак дедалі більшого поширення набуває отой первісний термін — «мазут».

II

Доктор Едвард Роган (42 роки) — високий, стрункий, із довгобразим смаглявим обличчям — вийшов з адміністративного корпусу на подвір’я, яке в цю мить нагадувало аеродром під час знімання кінофільму. На чотириметрових металевих підставках височіли три неоковирні протимазутові пропелери, а на асфальтованій стоянці бригада електриків підключала серед клубків кабелю батареї ПМ-прожекторів. Уже скоро ц е мало впасти на нас. Чи вистоїмо ми?

— Добрий день, пане докторе! — хвацько козирнув Польда Штрунц, одягнений у темно-синю форму вахтера.

На ньому були краватка на резинці і начищені до ідеального блиску черевики. Вахтер мав такий вигляд, немов усім цим керував саме він, складалося навіть враження, що руда катастрофа його тішить.

У корпусі В Еда стрибав через дві сходинки, а в приймальні свого кабінету гукнув до секретарки Тіни:

— Перемога! Іду до Мілана!

— Ти завжди перемагаєш, Едо, — посміхнулася вона.

Моя секретарка Тіна Трикова-добра молодичка, подумав Еда, але їй не щастить. Тібор, наш шофер, за рік по весіллі пішов од неї до іншої. Тіна мешкає в сусідній квартирі, і я часто чую, як вона ставить одні й ті самі п’ять зачовганих касет, які вже знав увесь будинок. Музика лунала майже півночі. Тіна жила без чоловіка, а це, звичайно, не йшло на користь молодій матері.

— Відзначимо, Тіно?

— Сьогодні у тебе немає часу.

— От тобі й маєш! Чому?

— Бімонь до самого вечора чергуватиме в штабі боротьби з кризою.

Виходить, Тіна вже знала про мене й Аеону Бімоньову… Звичайно, добра секретарка все повинна знати, але зухвальство Тіни було нестерпне.

— Це мене не обходить. І тебе також не повинно обходити, — холодно відказав Еда. — Зателефонуй моїй дружині.

Тіна прикусила язика, набрала номер міської бібліотеки, попросила покликати пані Роганову й передала трубку шефові.

— Привіт, люба! — вигукнув Еда. — Я переміг, їду до Мілана! Лечу до тебе, давай відсвяткуємо, га?

— Вибач, Едо, — згодом сказала Тіна Трикова. — Я не хотіла…

— Забудьмо про це, — сказав Еда й зайшов до своєї лабораторії.

На двох широких столах панував страшенний гармидер, немов після погрому: скрізь валялися взірці оранжевого й рожевого швейцарського сиру, ягід горобини, ягнячого та заячого м’яса — свідчення двомісячної виснажливої праці, й тут же — вдалі експонати для всесвітнього ярмарку. Все це Еда нетерпляче згріб, кинув до електричної дробарки й увімкнув струм… Наступна гірко-солодка страва цього разу мала бути цілком стандартна, немов з конвеєра…

Електрична дробарка хрипіла, тріщала й плямкала. Еда Роган мовчки стояв перед заскленою картою свого «ПАВУТИННЯ», ледь торкаючи її пальцями. Молоко, яйця й овочі надходили безпосередньо з ферм, борошно — з малих електричних і вітряних млинів, а плоди — просто з дерева. Все це рухалося доцентрово, а в зустрічному потоці йшли сіль, прянощі й склотара. Виробництво й розподіл відбувалися в кожній точці зіткнення мережі «ПАВУТИННЯ». Настав кінець гігантським підприємствам, холодильним заводам, сушарням, складам, синтетичним домішкам, барвникам і всім цим штучним механічним продуктам. Виготовлення смачних поживних страв із свіжої сировини. «ПАВУТИННЯ» покривало всю Чехію, а згодом мало поширитися й на весь континент…

Це поки що був аркуш паперу за склом. Коли ж я за діло, нарешті, візьмусь? — подумав Еда. Сьогодні вже ні. Ще один день втрачено.

Вийшовши з лабораторії, Еда сів у свою розкішну італійську спортивну машину і, поминувши кабелі протимазутових прожекторів, поїхав до міста. Головний фахівець об’єднання не повинен був звітувати перед якимось генеральним, що крав у нього золоті медалі.

Припаркувавши машину перед міською бібліотекою, Еда хвильку, крізь скляні двері коридора театрального відділу, з насолодою спостерігав за своєю дружиною. Павла дуже гарна, подумав він, і в свої тридцять дев’ять років ще зберегла дівочу фігуру. Незважаючи на вісімнадцять років подружнього життя, й досі мене хвилює. Молодша від неї на десять років Леона поряд з нею здається коричневою марою.

— Збирайся й поїхали! — весело гукнув Еда дружині.

— Ти вільний, а я ні, — заперечила Павла Роганова. — Скільки я тобі говорила, що працюю до п’ятої…

— То зроби на сьогодні виняток!

— Я справді не можу, Едо. О пів на п’яту прийдуть хлопці з гімназії за п’єсами Чехова.

— Так лиши ті п’єси в секретарки.

— Але ж хлопці хочуть зі мною порадитись.

— Ну то напиши їм свою думку.

— Я обіцяла зустрітися з ними, — сказала Павла, тепер уже вперто й майже роздратовано. «Еда завжди вважав, ніби я недооцінюю його роботу, а свою ставлю надто високо», — подумала вона.

«У Павли майже не лишається часу для розваг, — тим часом казав собі Еда. — Моя дружина чудова, але скоріше підходить для поганої погоди».

— А я так сподівався… — протяг він розчаровано.

— Тобі завжди здавалось, ніби моя бібліотека — це якийсь прохідний двір. Ну, не сердься, міг би й сам усе купити. Міг би ще заскочити до хімчистки за Міхаловими штаньми. Я спробую йому зателефонувати, можна було б утрьох піти в кіно…

— Але ж Міхал давно не ходить у кіно з мамою і татом. Ти забуваєш: йому вже вісімнадцять.

— А ти подеколи взагалі забуваєш, що маєш сина. Я думала зробити якнайкраще, але роби як знаєш. Це твій день.

— Я хотів, щоб він був наш.

— Едо, ти ж знаєш… — Павла спохмурніла.

Звичайно, я сам в усьому винен, подумав Еда, варто було б їй сказати про це, вона чекає такого визнання, але я не можу, я кажу щось абсолютно протилежне, що її неодмінно образить:

— Вибач за турботу, передай привіт твоїм бурсакам.

Це справді образило Павлу.

Сердитий насамперед сам на себе, Еда нервово ходив асфальтовими доріжками маленького парку перед міською бібліотекою. Ось охолону трошки, думав він, піду знову до Павли й скажу їй… може, просто візьму її обличчя в долоні, й ми знову будемо разом. Але ж я щойно завершив важку двомісячну працю, втомився й мушу розслабитись — вино, сміх, насолода… Мені зараз абсолютно не хочеться їхати по продукти до універсаму, забирати з хімчистки синові штани та йти сім’єю в кіно!

Під нахмареним небом у голих кронах листопадових дерев шелестів рудий дощ, липучо розтікаючись по асфальті, й Еда з відразою витирав з обличчя драглисті краплини. Гидота зовні й всередині. А днів ще за два…

Сміття у металевій урні стало набрякати. Бананові шкурки, недогризки яблук, недоїдений рогалик, зібгані паперові стаканчики, газети, поламаний гребінець і недокурки швидко розкисали, вкривалися піною, випинаючись назустріч рудій хмарі, пожадливо сполучалися з рудим дощем: нижча форма сміття переходила у вищу; потічок рудого, щойно утвореного мазуту вилився на асфальтову доріжку й легко з’єднався з великою темно-рудою калюжею.

Дощ подужчав. З гілок і стовбура величезного голого бука стікали струмки рудої маси, вливаючись у мазутову калюжу, з якою щойно з’єднався сміттєвий потік. Все це об’єдналося і немов ожило — і от уже десятиметровий рудий змій, хвіст якого був на дереві, почав жерти з урни перетворене на брунатний мазут сміття, яке, ставши каламутною юшкою, переливалося через вінця металевого бака й на очах всотувалось у товсте тіло змія, наче то в тераріумі зоопарку тигровий пітон ковтав білих мишей.

Еда здригнувся й викинув сигарету в калюжу. Недокурок засичав, намок, спінився, й за секунду-другу розчинився в брунатній рідині. Клейкі краплини падали на лоб, збиралися на бровах, стікали обличчям, наче руді сльози. Треба було б повернутися до Павли, обняти її, але тепер Еді вже бракло сил.

Розслабившись, він бездумно підійшов до своєї спортивної машини, ввімкнув мотор і вже абсолютно апатично поїхав туди, куди, власне, й не збирався.

ПЧХП побудувало для своїх працівників житловий квартал чотириповерхових будинків, і Еда припаркував машину перед своїм будинком № 2002. Навкруги нікого не було, лише біля сусіднього під’їзду стояла крита машина, а чоловіки у формі Технічних служб вантажили її пакунками й валізами. Останні мешканці нижніх трьох поверхів спішно евакуювались до Крушних гір. Коли мазут випаде з хмар, заллє все на дев’ять метрів увишки. Покинутий спортивний майданчик блищав од рудого слизу. Всі діти були вже в горах, будинок охопила тиша. Три нижні поверхи евакуювали, навіть Дурдики з нашого, четвертого, виїхали, зітхнув Еда. Ми, звичайно, також могли б поїхати, достатньо було підняти телефонну трубку — і Технічні служби все влаштували б. Довелося б залишити хіба що меблі. Павла не хотіла їхати — через оте своє піаніно, я — через Павлу, а також через поїздку до Мілана. Та й Міхал категорично відмовився. Наш син заявив, що «хоче це пережити»!

Стишивши кроки на четвертому поверсі, Еда послухав під дверима тих трьох квартир, де ще лишались мешканці. Міхала напевно ж немає вдома, подумав Еда, Тіни також, та й у Дурдиків нікого. Перед дверима з табличкою «Інж. Станіслав Бімонь» Еда затамував подих, п’ять разів тихенько постукав і за хвильку ввійшов досередини. Леона Бімоньова була в тісних джинсах (вона пишалася своєю стрункою фігурою), чоловічій сорочці (бо я колись бовкнув, що вона їй пасує, майнуло Еді, хоча це було під час нашого першого побачення, коли я міг сказати, що їй личить і гумовий фартух для прання). Неодмінна переможна посмішка на вустах Леони над усе дратувала Еду.

Я не був невірний Павлі, подумав Еда. Я фактично ніколи до цього не прагнув. Ну, хіба зо два рази під час довгих службових відряджень… Вперше це сталось у червні біля берлінських озер, потім у Венеції, а потім раз у Ризі. Власне, в Ризі двічі, там я одержав свою першу медаль і просто мусив якось це відзначити. Отже, за вісімнадцять років подружнього життя — всього лише чотири ночі, бо вранці всім взаєминам наставав кінець. А протягом останніх років — жодної вкраденої ночі.

З Леоною все відбувалось тому, що це було дуже легко, знову подумав Еда. Навіть автоматично. Адже вона сама почала! Власне, на нашому четвертому поверсі ніхто нікого не зносить, вічні суперечки з приводу спільної пральні чи сушильні, фотолабораторії, тераси на даху для загорання чи місця на стоянці біля будинку, чистоти на сходах, шуму за стіною й велосипеда, що заважає в коридорі… Напевно, я анітрохи не грішив, коли серед усього цього бедламу завжди трошки посміхався до Леони. А вона — до мене.

Одного разу я ніс Павлі букет квітів — одинадцять чайних троянд, Леона саме мила двері в коридорі, і я одну квітку дав їй. А потім лише сказав, що чоловіча сорочка їй пасує, що в неї принадна маленька фігурка, і цього виявилося досить.

Я Леону не кохаю, власне, вона мені не дуже й подобається, і я до неї ходжу не для того, щоб дозолити Бімоневі. Але ж коли все це в тебе відразу за порогом… І все, чого бракує Павлі, Леона має вдосталь: вона істерична, сварлива, ревнива, зла, роздратована, непостійна, мстива, нестерпна. Інколи вона мені приносить справжню втіху. Бімонь раз на місяць, у другій половині дня, чергує в штабі; ото й усе. Після обіду — це, думаю, не такий гріх, як уночі, а сьогодні я ще цілком встигну з родиною в кіно.

— Вибач, я хотів принести тобі квіти, але через сусідів… — сказав Еда.

— А я приготувала для тебе своє тіло, але дуже боюся, що все це колись стане відомо, — мовила Леона. — Власне, сьогодні мені хочеться тільки поговорити з тобою, як це робить твоя балакуча леопардиця.

— Я краще полежав би…

— Ти цинічний нікчема, але мені подобається дратувати тебе, мій ледачий леопарде. Якщо ти до мене сьогодні доторкнешся, я спалахну живим вогнем!

Еда повільно став розстібати у неї на грудях чоловічу сорочку, а вона при цьому шепотіла:

— Сьогодні я цілий день змушувала себе думати про тебе… Хоча раніше змушувала себе не думати про тебе… І те, й те — важко… Взагалі я не кохаю тебе, але інколи шалено… Облиш, я сама.

Надто худа Леона роздяглася надміру швидко.

У спальні панували сутінки, за вікном — темно-руда імла.

СПЕЦІАЛЬНИЙ КОМІТЕТ ООН у справах охорони життєвого середовища на своїй 383 зустрічі в Касабланці обговорив загальний стан зараження обширних областей планети коричневими драглями. Виявлена вперше в Лос-Анджелесі, ця речовина поширилася по всіх Сполучених Штатах, у промислових північно-східних районах країни — в Пенсільванії, Нью-Джерсі й Нью-Йорку — вона залягла десятиметровими кучугурами, які й досі не ліквідовано. Через певний час коричневі драглі з’явились у Європі, повисши в повітрі густим смогом (руді хмари). Особливо критична ситуація склалась у промислових центрах Англії (Ліверпуль — Манчестер, Бірмінгем — Нортгемптон, Великий Лондон), Франції (Лілль, Париж), а також на шахтах Бельгії та Рурської області ФРН. Критична ситуація нині вже охопила всі промислові райони континенту. В Центральній Європі поки що залишаються незараженими тільки гірські райони, які знаходяться на висоті 700 метрів над рівнем моря.

КОНЦЕНТРАЦІЯ МАЗУТУ в північночеському вугледобувному районі швидко наближається до критичної норми. Знову закликаємо всіх громадян, які й досі живуть на нижніх поверхах, прискорити евакуацію до гірських районів. Уряд і національні комітети всіх ступенів забезпечують кожній евакуйованій родині негайне безкоштовне перевезення, житло, роботу, умови для культурного відпочинку тощо.

У ГОРАХ — ЧИСТЕ ПОВІТРЯ Й ДОСИТЬ МІСЦЯ ДЛЯ КОЖНОГО!

III

Щодня приїздило близько семи тисяч. Блискучі звивисті потоки автобусів, легкових машин і мотоциклів усіх марок, двома річищами обтікаючи гірську ділянку міжнародної автостради Прага — Усті — Берлін, розповзалися на золотавій траві схилів. Машини стояли на кожній рівнинці, площині, звивинці, всюди, де можна було вчепитися бодай трьома колесами.

Той, хто мав змогу, приїздив з міста сюди, в Крушні гори, до евакуйованих дітей, рідних, знайомих або й просто так, щоб бодай годинку побути в останньому куточку Центральної Європи, де повітря й досі лишалося чистим. Під сонячним промінням короткого листопадового дня, під прозорим синім небом яскраво палали гірські хребти, нагадуючи видовжений острів, що виступав з моря темно-рудих хмар, а хмари суцільною завісою тяглися на захід аж до Атлантики й на північ — до самого Балтійського моря. На південь же, через двісті п’ятдесят кілометрів важкого шару хмар над усією чеською улоговиною, другим чистим островом лишався гірський масив Шумави. А далі вже були тільки Альпи.

Тіна Трнкова (23 роки) ще раз ніжно поцілувала малого Томашека й посадила його назад у візочок.

— Ти вже йдеш? — спитала її мати.

— Сьогодні мушу. Він… має прийти ввечері.

— Тіно, ти повинна спробувати…

— Знаю, мамо. Бувай, Томашеку! Слухай бабусю, а я завтра знову приїду.

Не виймаючи рук з кишень довгого твинового пальта, Тіна поспішала в холодному іскристому сяйві до зупинки автобусів постійного сполучення, які вирушали щошість хвилин. Вона ледве встигла вскочити, коли пневматичні двері автобуса вже зачинялись.

Потемніле небо над селищем евакуйованих прорізали перші золотаві чотирикутники вікон, що швидко віддалялись. Автобус спускався серпантином дороги, певний час обабіч тяглися букові ліси, які несподівано зникли в рудій темряві. Це тривало довго, аж до Усті, де ще було трохи видно, але з мазутової стелі хмар почав накрапати коричневий слиз.

У будинку № 2002 тепер жили тільки нагорі, й Тіна Трнкова піднялася до своєї квартири на четвертому поверсі.

— Роган уже був у Бімоньової! — скривилася Ріта Недомова, яка ніколи не гребувала підслуховуванням, вивідуючи таємниці сусідніх квартир за допомогою склянки, приставленої до стіни.

— Ось чому, виявляється, шеф манірився переді мною, мовляв, страшенно поспішає до дружини…

— Чоловіки — це жеребці, — висловила свій найболючіший здогад Ріта.

Коли Тібор покинув Тіну, а Томашека відвезли у гори, вона взяла Ріту до себе.

Не зношу самотності, — сказала собі Тіна, — а Ріта завжди когось приведе, вона ж офіціантка. В свої сорок п’ять ще має добрий вигляд, висока, дужа, досвідчена, це подобається чоловікам, тричі розведена, ініціативна, може, аж занадто, ще й битися вміє. Шкіра в неї завжди волога, повністю засмагла, бо Ріта гола смагне на даху та в інших найменш придатних для цього місцях, тому ніколи не лишається сама — ще й приводить свою здобич до моєї квартири…

— Як там у горах? — спитала Ріта, притиснувши склянку цього разу до стіни квартири Роганів.

— Чисто й гарно… Чому ти жодного разу не з’їздиш сама подивитись?

— Мені й тут добре.

— А мені вже не подобається.

— То їдь до Томашека, а я тут за всім догляну.

— Можливо, ще повернуться кращі часи… Ні, я повинна залишитися тут.

— Ти й досі віриш, ніби тобі пощастить притягти сюди твого колишнього чоловіка?

— Я повинна спробувати бодай ще раз. Увечері. Я тобі вже говорила про це.

— Ти казала, він прийде сьогодні за своїми п’ятьма старими касетами? Але ж він забере їх для своєї нової жінки, Тіно!

— Я ще не знаю, що схоче зробити Тібор. Але добре знаю, що хочемо я й мій син Томашек. Ну, досить, Ріто! Мені ще треба трохи причепуритись.

— У тебе й так чудовий вигляд, люба! Платтячко завужене — ну справжня тобі голубка. Якби й мені таке!

— Я не вулична дівка, Ріто.

— Але ж це саме те, чого тобі сьогодні ввечері бракуватиме! А що — ні? Як хочеш усе владнати просто — будь ласка, мене вже нема. А якщо в тебе це не вийде, я буду в «Павукові» — у веселій компанії хлопців з газового заводу. Я вже підшукала серед них одного й для тебе. Змінний майстер, заробляє більше за інженера, щодня міняє шкарпетки, можливо, навіть читає книжки…

Тіна заходилась нетерпляче роздягатися — скинула сукню, білизну — аж нарешті лишилася гола.

— Отак його й зустрінь! — з усмішкою промовила Ріта.

— Якби я була певна, що це допоможе…

Залишившись нарешті сама, Тіна швидко прийняла ванну й напахтилася зеленими польськими парфумами, Тіборові колись подобався «Запах колосся»… Тепер сукня. Цю чи цю? Мабуть білу… або, можливо, щось більш сексуальне? Ні, червоно-білу, в смужку, в якій я зустрічала його щовечора. А цими гудзиками він завжди починав бавитись.

Тіна взяла гребінку, сіла перед високим дзеркалом у спальні й почала повільно, довгими рухами розчісувати волосся. Колись він мене так розчісував, згадала Тіна. Тібор мав би вже прийти, адже сказав… ми цілий рік розмовляємо тільки по телефону. Я щодня бачу з вікна приймальні, як він миє на подвір’ї чорну директо— рову машину, через неї й почалося наше нещастя. Коли Тібор працював на вантажній, то належав лише мені й Томашекові.

Повернися, прошу тебе, мовчки проказала Тіна. Я зроблю все, чого ти забажаєш. Дуже тебе прошу…

Пригнічена тишею знелюднілого будинку, на який насувалося лихо, молода жінка вже кілька годин сиділа сама в порожній квартирі. За шибками пролітали, звиваючись, тисячі рудих черв’яків. Чому не прийшов Тібор? Мабуть, та жінка не пускає його. Або ж він раптом злякався, що змушений буде просити пробачення й принижуватись, — Тібор завжди був великий піжон. Або, можливо, просто не знайшов сили подолати це руде багно на вулицях…

А я маю силу. Мушу мати, сказала Тіна, енергійно підвелась, одяглася, запхала в сумочку всі п’ять магнітофонних касет і збігла порожніми сходами вниз. Рудий дощ подужчав і поряснішав, такого ще не було. З темного неба вже падали не краплини мазуту, а важке набрякле шмаття, волокна і якісь огидні торочки.

Безнадійно було витирати з обличчя ці бурі драглі, тільки пальці склеюються Тіна за кілька кроків зупинилась. Що, власне, ти хочеш сказати тим двом, бідолахо? — раптом спитала вона сама себе. Просити ту жінку, щоб повернула тобі чоловіка, а Томашекові — тата? Розчулити Тібора балачками про те, як пахне волосся його сина, як Томашек уже сам узувається, як малює тата-велетня, якого йому бракує? Або просто віднести їм ці касети, щоб Тібор не обтяжував себе візитом до мене?

Тіна над силу блимала склеєними повіками, обличчя її зашкарубло під важкою маскою коричневого гелю. Варто було б слідом за Томашеком евакуюватись у гори, майнуло їй у голові. Власне, мені слід було поїхати з Рітою до «Павука», принаймні не була б цілу ніч самотньою. Туди я ще встигла б, але мені починає все набридати.

Тіна примруженими очима дивилася на затемнений будинок № 2002, в якого лише на четвертому поверсі світилось кілька вікон. Наче потопаючий човен, подумала вона. Чого я, власне, чекаю?

ДОСЯГШИ КРИТИЧНОЇ МАСИ, насичені мазутом хмари дуже швидко спадають дощем, покриваючи землю отруйним бурим шаром. У місцях, де це вже сталося, необхідно оголосити ТИМЧАСОВИЙ СТАН ЗАРАЖЕНОСТІ — ТСЗ і негайно вжити відповідних заходів: 1. Швидко провести евакуацію мешканців нижніх поверхів будинків, насамперед усіх дітей до 15 років; 2. Негайно припинити виробництво на всіх заводах і в цехах, які досі викидали відходи в повітря й річки; 3. Значно обмежити або повністю припинити використання будь-яких джерел забруднення (особистих, вантажних машин, крім електромобілів, відкритого вогню, куріння тютюну, опалювання вугіллям, нафтою й газом); 4. Внаслідок припинення роботи більшості електростанцій, парових котелень і т. п., надалі освітлення й опалювання житлових будинків буде значно обмежено. Постачання неевакуйованого населення електроенергією й парою в містах знижується приблизно на 80 %. Отож цим людям рекомендовано поселятись у спільних квартирах, які постачатимуться електроенергією та парою.

Після оголошення ТСЗ опалювати, освітлювати, варити, митися й прати можна тільки в спільних квартирах!

IV

Леона Бімоньова (29 років) — струнка жіночка з маленькими гострими персами й густим жовтавим волоссям — зірвала з ліжка простирадло і запхала його у кошик для брудної білизни. Я сита Едою Роганом по саму зав’язку, сказала вона в думці. Чому я, власне, з ним зв’язалася?.. Просто він провокував мене доброзичливістю, тріумфом над Стандою, своєю славою, мандрівками, золотими медалями, страшенно дорогою машиною, показним «коханням» до своєї гордовитої пані Павли. В такій ситуації я просто зобов’язана була перетягти, обплутати його. Тільки щоб довести самій собі, що я це можу зробити, якщо схочу. Безумовно, це всього лише маленька жіноча гра… якої в мене зі Стандою не вийшло. А жінка ж повинна опанувати її — в коханні це дуже просто.

Леона дістала з пропахлої туалетним милом шафи чисте простирадло і спритно перестелила зібгану постіль. В моєму житті все було нормально, подумала вона. Протягом чотирьох років у медичному училищі — самі «п’ятірки», перше знайомство з хлопцем аж після останнього курсу — й відразу серйозне кохання. Майже ідеальний чоловік. Після весілля — власна квартира, двоє здорових дітей, до того ж обидва — хлопчики.

Леона розчулено провела долонями по пухкій постелі. Мій Станда вірний, старанний, працьовитий, турботливий чоловік, подумала вона. Станда чесний. Можливо, тільки надто ревнивий, але ж він знає мене як облуплену. І він єдиний, хто здатний зносити мене… хоча я часом буваю нестерпною. Але ж я страшенно хочу жити. ЖИТИ…

Зрештою, мої вади чарівні й привабливі, не те, що в тих дуреп з нашого будинку. Кажуть, Едина Павла консультується в двох лікарів. Звичайно, якщо вона, мов миша, залізла в бібліотеку й боїться божого світу, то напевно знає чому! І потайки носить окуляри. Або ця покинута сучка Трнкова зі своєю жахливою приятелькою Рітою, яка водить до неї на квартиру чоловіків з вулиці. Вони не люблять мене тільки за те, що я гарніша від них.

І мій Станда знає це й кохає мене звично, але щиро, подумала Леона про свого чоловіка. Хоча він такий незграбний, а я така моторна…

Леона зі сміхом закружляла до кухні й на повну силу відкрила обидва крани. Кохання допомагає прожити з кимось ціле життя й мати з ним дітей. «Вода надходить і витікає, а водограй залишається…» Хто це сказав? Одне слово, я щаслива із Стандою, ось візьму й приготую своєму любому чоловічкові добру вечерю… Щоправда, для цього вже обмаль часу, оскільки всю другу половину дня я провела з Роганом… Удома нічого немає, купити вже теж не встигну… Зроблю своєму коханому яєчню зі шпинатом і картоплю… Але це саме він їв і вчора… Все ж таки він тюхтій. І не завжди вміє себе стримувати.

Леона почала енергійно чистити картоплю, вкидаючи її у воду. Мій ревнивий тиран взагалі не хотів одпускати мене на роботу, насилу вмовила — ще й поплакати довелось! Урешті дозволив працювати на пів-ставки в жіночому відділенні крайової лікарні. Працювати з восьмої до дванадцятої ранку в найнуднішому місці, де єдиний чоловік — це шістдесятитрилітній головний лікар. А решту дня знову вдома. Страшенна нудота для такої людини, як я, що жагуче бажає жити. А зараз стало зовсім нестерпно, бо вже півроку наші діти у бабусі в горах, у Шумаві. Чим зайнятися? Я почала була малювати на склі, вчити есперанто, хотіла виступати в театральному гуртку. Але Станда не дозволив. Я хотіла б робити вітражі, перекладати на міжнародних конференціях, танцювати в балеті (а можливо, і в кабаре), стати стюардесою або працювати десь у Африці чи Південній Америці, щоб побачити світ… Але навряд чи з того щось вийде…

Леона вийняла з холодильника брилу замороженого шпинату й спересердя кинула його в каструлю.

ЖИТИ по-справжньому… Леона посолила картоплю й поставила її на плиту. Що мені робити зі своїми здібностями? — спитала вона в себе. Працьовита жінка, турботлива мати й дружина — на цьому фантазія сучасних чоловіків закінчується! Телевізор, футбол, вилежування під машиною, перекладання папірців на роботі… Через усе це вони забули про найпрекрасніше в світі. Треба їм інколи нагадувати про себе.

Запаливши сірника, Леона втупилась у нього й не кинула навіть тоді, коли полум’я обпекло пальці. В порядку експерименту слід інколи перевіряти власну силу й привабливість — кожна жінка мусить бути впевнена в своїх силах. Вкинувши почорнілий недогарок сірника в мийницю, Леона задивилась на своє відображення у воді.

Для мого палкого темпераменту конче потрібна якась дія. Принаймні маленька гра… ледь помітні натяки… Все це, я знаю, хвилює чоловіків. Часом досить лише вміло покласти ногу на ногу, начебто несвідомим рухом торкнутися грудей та стиснути їх, висунути кінчик язика, поправити пояс, ледь помітно потягтися, зітхнути, лизати морозива відповідним способом. У стосунках між чоловіком і жінкою майже все заповнено сексом, а деякі чоловіки особливо чутливі. Може, все це малозначуще й приземлене? Але що є, власне, великого й піднесеного в тобі, світе, в твоїх брутальних іграх, під час яких гинуть люди? Мої малі ігри принаймні нікому не роблять боляче, а лише зігрівають і відроджують до життя наш холодний і нудний світ.

Станіслав Бімонь прийшов додому, як завжди, о дев’ятій. Сьогодні він був заляпаний, немов упав у цистерну з мазутом. Він одразу прийняв ванну.

— Невже надворі так сильно ллє? — здивувалася Леона, подаючи чоловікові нагрітий рушник.

— Справжня злива, — сказав Станда й накинувся на вечерю.

— Що сказав генеральний про твій екохліб?

— До Мілана поїде Роган.

Еда завжди перемагає, подумала Леона. Але я його переможу й тебе навчу перемагати, любий.

— Що цього разу вигадав той дурисвіт? — запитала Леона. — Гірчицю з цукром або сало з мармеладом?

— Щось подібне. Пофарбував швейцарський сир із шинкою в рожевий колір, напхавши туди смородини. Крім того, змішав морозиво з пльзенським пивом, баранину з карамелями й заячину з горобиною.

Що значно смачніше, аніж сірий екохліб — майнуло Леоні. Станда позбавлений фантазії… на жаль, і гумору також.

— Це справжнє шахрайство, от що я тобі скажу! Хто ж зараз збиратиме горобину й полюватиме на зайців? Зараз, коли…

— Твоя правда, Леонко, тепер у нас зовсім інші клопоти. Доба екопродуктів невблаганно наближається.

Хоч би не дожити до цього, сказала собі Леона. Станда надто серйозно ставиться до своєї науки і хотів би за її принципами перетворити все життя… Кандидат технічних наук, а я звичайнісінька медсестра, однак про життя я знаю більше.

— Звичайно, любий. А як минуло сьогодні твоє чергування в штабі?

— День у день скрутніше. Ми випробували всі протимазутові прожектори і пропелери.

— А як, власне, вони працюють?

— Дуже просто. Мазут виникає через агломерацію, акумуляцію, седиментацію й дифузію. Інколи й завдяки накопиченню величезної кількості відходів. Найсприятливіші умови для цього — темрява, тепло та нерухомість. А за допомогою прожекторів і пропелерів ми саме й порушуємо ці умови, розумієш? Б’ємо світлом по мазутові, розганяємо його струменями повітря й таким чином знищуємо.

— Це дуже цікаво.

— Вчені та практики доводять…

— Побачимо, що з того вийде в нашім Усті. Радіо вже передавало про комунальні квартири, а Трнкова казала мені в пральні, що для нас лишиться квартира евакуйованих Дурдиків. Невже всі ми з цілого поверху змушені будемо жити в одній квартирі?

— Спатимемо, звичайно, вдома. Але незабаром у нас вимкнуть електрику, опалення, гарячу воду… тобто всі види енергії, що виробляється спаленням вугілля й нафти. Адже промисловий дим — головне джерело для конденсації мазуту. Діятимуть лише гідроелектростанції та АЕС.

— Виходить, повернемося до свічок?

— Свічки будуть заборонені так само, як і запальнички, сигарети та будь-який відкритий вогонь, оскільки полум’я сприяє виробленню мазуту.

— І телевізор, звичайно…

— Безперечно. Телевізор працюватиме тільки в комунальній квартирі. Як і решта електроприладів, люба. В тому числі твій фен і моя електробритва.

— Ото буде життя! Вдома темрява, холоднеча… а ми змушені будемо тулитись у квартирі Дурдиків разом з усією зграєю з нашого поверху.

— Доведеться звикати.

— Хотіла б я побачити, як ти сидітимеш перед телевізором на одному дивані з Рогановою й… Роганом. А я товктимуся біля однієї плити з усіма тими нестерпними жінками. І митимуся в одній ванні з тією шкапою Рітою!

— Доведеться якось порозумітися, люба.

— Але ж як? Адже на нашому поверсі сусіди завжди ворогували. Якщо ми не могли порозумітися, живучи в чотирьох різних квартирах, то як це буде в одній?..

Він гарний, шкіра в нього біла й чиста, як у дитяти, думала Леона, дивлячись на свого чоловіка. При цьому кремезні плечі, могутні груди, по-спортивному струнка фігура, а стегна, мов у важкоатлета, він увесь пружний, могутній і важкий. А я ніжна, тендітна, слабка, чутлива, нервова й дуже жвава… Чудова пара, а що хіба?.. Станда з насолодою лежить у ванні й чекає, коли я потру йому спину. Так починається наша любовна гра. Щонайменше тричі на тиждень ось уже протягом дев’яти років… Мені подобається його проста й невимушена спрага… Сьогодні я йому добре віддячу за свою ранкову зраду. І кішка одержить друге блюдечко молока.

Коли чоловік рушив до спальні, жінка несподівано згадала про своє прання, вивішене на балконі. Відкривши засклені двері, вона швидко зняла білизну в темряві з мотузка, а в кімнаті жахнулася: з випраних рушників і сорочок на неї сповзали шматки липких бурих медуз. Раніше дашка над балконом вистачало, тепер мазутні драглі сягнули й сюди.

Старанно зачесана, напахчена, вдягнена в ефектну білу мереживну сорочку, Леона стояла вся в рудих драглях, що немов рухалися по ній. Вона здавалася собі прокаженою. На душі раптом стало теж брудно й гидко…

— Ну, йди вже! — почувся зі спальні чоловіків голос.

— Зараз, любий.

Сьогодні Леона мусила зібратися на силі.

МІСТО МОСТ — першим у північній Чехії зазнало зараження. Евакуацію мешканців нижніх поверхів будинків у гори було проведено вчасно, ще до проголошення ТСЗ. Спільні квартири виправдали себе. «Проживши в нашому будинку п’ятдесят років, я тільки тепер зрозуміла, які гарні в мене сусіди», — вихваляла своїх нових друзів по спільній квартирі пенсіонерка Анна Янечкова.

V

ПІВНІЧНОЧЕСЬКИЙ КРАЙОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ, ОБЛАСНИЙ ТА МІСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНІ КОМІТЕТИ МІСТА УСТІ ОГОЛОШУЮТЬ ТИМЧАСОВИЙ СТАН ЗАРАЖЕНОСТІ (ТСЗ), ПОЧИНАЮЧИ ВІД СЬОГОДНІШНЬОГО ДНЯ, 19 ЛИСТОПАДА, 3 10 ГОДИНИ РАНКУ. ДИРЕКТОРИ ПІДПРИЄМСТВ І ВСІХ УСТАНОВ ПОВИННІ РОЗПЕЧАТАТИ КОНВЕРТИ З ТРЬОМА БРУНАТНИМИ СМУГАМИ Й НЕГАЙНО ВИКОНАТИ ВСІ ІНСТРУКЦІЇ ШТАБУ ТСЗ. ПОВТОРЮЄМО: ПІВНІЧНОЧЕСЬКИЙ КРАЙОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ, ОБЛАСНИЙ ТА МІСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНІ КОМІТЕТИ…

Уночі за вікном почався гуркіт, бахкання й свистіння, ніби хтось ковзав по шибках важким безформним черевом. Павла підвелась, опустила штори й знову заснула, а вранці прокинулася, як завжди, виспана й бадьора. Доктор філософії й театрознавства Павла Роганова (39 років) легенько, щоб не збудити чоловіка, торкнулася пальцями до його плеча, аби пересвідчитися, що він поряд.

Учора ввечері я розчарувала Еду, коли він приїхав за мною до бібліотеки, щоб негайно відсвяткувати свою перемогу й наступну поїздку до Мілана, подумала Павла. Але ж Еда ні в чому не знає міри! Або працює вперто й несамовито, або нестримно розважається, — він не знає компромісів. Марить грандіозним проектом «ПАВУТИННЯ», тим своїм «майстерверком», до якого, однак, і досі не може дістатись… А бува він вирішить помститись? Найбільше шкоди наробить сам собі. Мучитиме себе й інших. Я знаю про його зв’язок з Леоною Бімоньовою, й мені дуже боляче.

Павла прислухалася в темряві до глибокого дихання Еди. Я знаю, він мене й досі кохає, подумала вона, знаю це напевно. Цього літа в спекотній Флоренції… І протягом усієї дороги в розжареному автобусі до Рима він ніжно тримав мене за руку. Ми стільки разом пережили… довгі години під дощем на похмурій Балтиці; біля затуманених дзеркал південночеських ставків; цілоденні прогулянки, ночі на розкладених сидіннях машини; вечори біля багаття на узліссі перед нашим кам’яним будинком, там у дуже старій криниці темна кришталева вода… І наші найкращі вечірні години за келихом коньяку й сигаретою; власне, я відтоді й палю, хоча належало б кинути…

Павла стримано покашляла й боязко намацала те місце у себе на грудях. Воно відчувалось дедалі дужче. Напевно, це рак, подумала Павла. Але боюся йти до лікаря. Може, то тільки вигадки, а в мене нічого немає. Якщо ж є… не хочу, щоб Еда бачив мене спотвореною після операції. Краще вже померти. І померти раніше за нього. Я ніколи не скажу йому цього. Він нічого не сприймає серйозно, а найменше — себе. Немилосердо іронізує навіть над близькими. Це спосіб його кохання. А мій — тихий, Еду він цілком задовольняє. Я знаю це. Але чому він тоді зустрічається з Бімоньовою?..

Павла підвелась, обережно підійшла в темряві до вікна з опущеними шторами, ввімкнула в кухні світло й зазирнула до синової кімнати. Міхал спав неспокійно, зрошений потом, ледь відкривши рот, на ковдрі валялися десятки касет, а в сутінках світився кольоровий вогник великої японської стереоустановки, його улюбленого «музичного комбайна», який він знову забув вимкнути.

Мій син щодня інший, подумала Павла. Боюся, зараз він нещасливий. Нічого мені не розповідає, вже перестав звірятися. Я знаю, Міхал уже дорослий, однак він і досі беззахисний мов дитина. Ти переді мною не повинен сповідуватися, синку, тільки будь зі мною хоча б хвилинку щодня, аби я знала, що живу для тебе. Для вас обох. Еда мені дорікає, що я сама створюю безліч усіляких заборон, перешкод і бар’єрів, фільтрів і шлагбаумів, мовляв, я «по-чеховському шляхетна-аж до безпорадності» й «така ніжна, що аж ніяка». Я не можу пояснити цього. Можливо, навіть не зважуюсь. «Це найстрашніше, — пише Чезаре Павезе. — Мистецтво жити полягає в тому, що доводиться критись від найдорожчих для нас і приховувати свою радість від спілкування з ними, — інакше втратимо їх». Але часом мене дратує те, що я наче скляна.

Павла заварила чай, накраяла хліб, увійшла до ванної й кілька секунд дивилася на себе в дзеркало, тримаючи тюбик норкового крему. Я знервована, сказала вона сама собі. Боюся, тому що дуже хочу… бути комусь потрібного.

Зібравшись виходити, вона вимкнула в кухні світло, підняла штору — й заклякла. На ясно-блакитному небі, якого не було вже довгі тижні, палало листопадове сонце — далеке, маленьке й слабке, але воно наповнювало промінням усю гірську улоговину. Дно улоговини від обрію до обрію здавалося неспокійним рудим морем, з якого визирали тільки верхні поверхи будинків, заводські труби, дзвіниця готичної церкви й антени… Ось що то був за шум знадвору — це вже на нас упало.

Відчинивши вікно, Павла підставила обличчя ледь відчутним сонячним променям і в думці промовила: дай мені сили й вилікуй мене, сонце наших дитячих свят, що блищиш на теплій траві; у лижні на жовтавому, наче скляному, передвесінньому снігу серед беріз; у глибокому щасті ніжно-золотого раннього присмерку; сонце, ти — найлюдяніша зірка, відблиск якої я шукаю в очах свого чоловіка й сина…

А тепер треба було спускатися до рудого пекла. В дверях під’їзду, зітхнувши, Павла розкрила парасолю, але за кілька кроків знову її склала. Бура хурделиця діставала всюди.

VI

З вікна було видно, як руда запона хмари простяглася просто з-під вікон будинку аж до Крушних гір, де на залитих сонцем схилах, покритих збляклою листопадовою травою, сяяло біле селище евакуйованих.

— Бачиш — ото верхня межа мазутової хмари, під її провислим черевом ми жили весь останній тиждень, — пояснив Станіслав Бімонь своїй дружині.

— Звідси зовсім не видно нашої вулиці, — сказала Леона. — І нашої машини біля будинку.

— Бо під нами мазутова маса завтовшки дев’ять метрів.

— Ого! І це надовго?

— Все залежатиме від нас. Мазут — це наче дикі джунглі, що постійно ширяться. Коли нам пощастить зупинити збільшення маси мазуту, вона почне сама швидко зменшуватися, оскільки буде змушена підтримувати своє існування за рахунок власних ресурсів. Не маючи іншого живлення, мазут пожиратиме сам себе, розумієш? А велетенська маса має велетенські потреби.

— Так чому ж ми не перестаємо його живити?

— Перестанемо. Після оголошення ТСЗ, сьогодні з десятої години ранку припинено спалювання вугілля, нафти тощо. Однак, повністю зробити це неможливо. Повинні їздити автобуси та машини «швидкої допомоги», треба опалювати лікарні й житлові будинки, принаймні комунальні квартири. Зрештою, тут живе сто тисяч людей, і кожен виробляє відходи. Щоб нічого цього не виробляти, ми змушені були б не їсти, не пити, навіть не дихати.

— Виходить, ця бура чортівня множитиметься й далі?

— Так, але наші пропелери та прожектори почнуть знищувати мазут. Треба встигати ліквідовувати його швидше, ніж його маса збільшуватиметься.

— А якщо не встигатимемо?

— Це було б дуже погано. Маса мазуту почала б збільшуватися, густішати, важчати, його рівень увесь час піднімався б. Мазут затопив би нас. Ми просто повинні його випередити. Зробити все можливе, щоб від нього лишився тонкий шар сухого пороху.

— Тонкий шар? Подивися, скільки його — ціле море, мільйони й більйони тонн!

— Ти перебільшуєш, Леонко. Поки що це море завглибшки дев’ять метрів, площею кілька сотень квадратних кілометрів, а вся його величезна маса складається переважно з води, повітря й газів, що набули вигляду аерозолів, гелю й мікропіни. Твердих речовин у мазуті мало, це лише той порох, до якого зрештою ми доведемо мазут.

— Слава богу, що хоча б діти наші в Шумаві! — промовила Леона.

Станіслав відвернувся од вікна. Шумавські гори здавалися тепер островом, що постійно зменшується в підступаючому бурому морі.

— Візьми парасольку, люба, — сказав він дружині.

— Хіба ми не поїдемо машиною? Чи ми вже не можемо дістатися до неї?

— Ні, просто вже десять годин діють закони ТСЗ… Знаєш, скільки мазуту утворюється з вихлопних газів нашої «шкоди» за хвилину?

— Ти ж казав, що ця чортівня все одне зростатиме. Не йти ж мені пішки серед цієї рудої погані… Я ж тільки-но вимила голову.

Ввімкнувши фари й двірники, Станіслав Бімонь обережно спускався вниз до центру. Проїжджою частиною й тротуаром вільно качалися клапті мазуту, схожі на перекотиполе. Двірники мигтіли на передньому склі. Зненацька просто перед радіатором виник темний силует.

— Переїдеш! — зойкнула Леона, затулившись долонями.

Рипнули гальма, силует був перетятий навпіл світляними конусами фар, але його верхня половина й далі рухалася, сунула металевим капотом, аж поки розпласталася на передньому склі, заліпивши навіть бічні віконця клейкою рудою плівкою. Після цієї першої сутички Бімоні поїхали ще повільніше.

У нижній частині міста, на березі Лаби бура хурделиця послабшала. Важкі клапті мазуту після багатотижневої мандрівки в повітряних потоках Європи надовго оселялися тут, осідаючи на дахах будинків. З товстих шарів мазуту стікали струмені світло-рудого гелю, які тверднули, перетворюючись на темні сталактити, а з липких заметів на тротуарах їм навстріч немовби виростали виноградні лози з цієї ж речовини, плазуючи вгору стінами будинків, оповиваючи і пожадливо зливаючись із сталактитовими бурульками. Можливо, це єдиний гігантський організм? Досі ще точно не доведено, але вважається, що мазут має якийсь примітивний розум або в усякому разі інстинкт невтримного розмноження й поширення.

Комплекс будівель крайової лікарні, здавалось, обріс бурою скломасою, стіни були вкриті потворними рухливими барельєфами, що важко сповзали вниз або дерлися вгору по вікнах і карнизах, драглі змішувались і мінилися, ніби підкорялися чиїйсь волі. З мазутових куп на дахах, гойдаючись, відривалися товстелезні хоботи, які немов ганялись у повітрі один за одним, зрештою, зчіплялись важкими гірляндами.

— Нарешті… — зітхнула Леона, вийшовши з машини.

— Не бійся, люба. Твоя лікарня охороняється найстаранніше. Просто уяви собі, що зима цього року прийшла раніше, випало багато снігу, який задля різноманітності став цього разу коричневим.

— Я нічого не боюсь.

— Ти мені дуже подобаєшся. Я тебе кохаю. Телефонуй мені на роботу щогодини: о дев’ятій, десятій, одинадцятій, аж доки підеш додому. Повертайсь автобусом, а якщо це буде неможливо, я заїду за тобою.

Вони поцілувались, і Станіслав дивився Леоні вслід, аж поки вона зникла за дверима жіночого відділення. Я дзвонитиму їй о дев’ятій тридцять, десятій тридцять, одинадцятій тридцять, тобто ми розмовлятимемо щогодини — за цей час із нею нічого не може трапитись. Протягом півгодини Леона не встигне вчинити ніякого неподобства.

Хоча вона спроможна… — подумав Станіслав. «Господиня й водночас — Клеопатра», — каже моя Леона про себе; так воно і є. Чудова жінка, мати наших синів, моя порадниця і невтомний ініціатор, кмітлива подруга й коханка, здатна викликати найпалкіші почуття. Жінка, яку хотів би мати кожен. І Леона знає це аж занадто добре… Я кохаю її, тільки її єдину так, як вона цього заслуговує, хоче й вимагає. Якщо вже Леоні чогось заманулося — вона починає під’юджувати, гризти, свердлити, стає неспокійна, вирує, наче пара в котлі під високим тиском, з тисняви якого за найменшої можливості виривається. Надто високий тиск темпераменту змушує Леону відчайдушно братися до всіляких ігор, починаючи від дитячих… аж до небезпечних. Задля наших синів, задля сім’ї її треба охороняти. І найбільше — від неї самої.

Велика асфальтована стоянка ПЧХП була майже порожня, мало хто сьогодні зважився приїхати машиною, надворі ввімкнули перші прожектори, навколо яких тривала лихоманка останніх приготувань.

Дорогою до корпусу В Станіслав Бімонь був змушений проїхати крізь височенну піраміду мазуту, над верхом якої, мов над кратером вулкана, вихоплювався потужний гейзер брудно-рудої речовини. Зливаючись потоками, речовина важко, мов лава, сунула вниз.

На даху корпусу трималася за поруччя секретарка Тіна Трикова. Станіслав, який стояв неподалік, раптом стрепенувся: стометрова бетонна труба центральної котельні ПЧХП, з якої й досі піднімався звичайнісінький чорно-сірий дим, тепер стирчала над бурим морем хмар усього на два-три метри, а хмара й далі швидко підіймалася, наче охоплена повінню могутня каламутна річка, тоді знову падала вниз.

— Спускайся, — тихо наказав Станіслав Тіні. — Ми там будемо потрібні.

— Я боюся за Томашека. — Тіна кивнула на залиті сонцем гірські верхи.

Будинки переселенців мигтіли проти сонця маленькими блідими крапками на бурому тлі.

— Мазут не підніметься в гори?

— Не бійся, Тіно. Не повинен.

— Ти добре зробив, одіславши обох своїх хлопців до Шумави.

— Тепер не має значення, хто де. — Станіслава раптом охопив неспокій за синів, але він узяв себе в руки. — Тепер має значення лише висота над рівнем моря, а там, де твій Томашек, достатньо високо. Ходімо.

У рудій пітьмі під стелею першого поверху корпусу неспокійно мерехтіли лампочки. Станіслав зв’язався по телефону із штабом ПЧХП, але йому відповів втомлений хрипкий голос:

— Ваша черга, товариші, надійде в самому кінці. Викличемо вас, коли знадобиться, а поки що не заважайте!

Тіна підійшла до вікна і, як щодня, стала видивлятися на подвір’ї біля гаража свого колишнього чоловіка Тібора. Звідси виднів тільки його чорний шкіряний піджак. Уже цілий рік Тібор і Тіна розмовляли лише по телефону. Невесела історія. Скоріше навіть обурлива. Якщо чоловік покинув напризволяще дружину з дитиною саме зараз — то це вже не чоловік, сказала собі Тіна.

— Тіно, будь ласка, дай тут якийсь лад, бо точно о десятій треба вимкнути світло, — сказав Станіслав і пішов до свого кабінету.

Одна стіна вузького приміщення була до самої стелі зайнята металевими полицями турботливо впорядкованих журналів, книжок і мікрофільмів, на металевому ж столі лежали відхилені зразки екохліба для міланського ярмарку. То була чергова невдача, цього разу особливо прикра…

Технолог-експериментатор, кандидат наук Станіслав Бімонь (35 років) підійшов до свого стелажа й притиснувся лобом до прохолодних книжкових корінців. Я працював над цим екохлібом не за страх, а за совість, подумав він. Хіба цього замало? Що, власне, людина ще може? Раптом його охопило почуття вичерпаності й неймовірної слабкості. Чи не роблю я якоїсь принципової помилки протягом усіх цих років? А, можливо, і всього життя?.. «Перша ознака розуму — це сумнів з приводу загальновідомого», — криво посміхався колись Роган. Це всього-на-всього афоризм. Просто жарт. Виходить, я не повинен вірити навіть прогнозам погоди або розкладові руху поїздів? «Прогнози погоди все одно не збуваються, а поїзди спізнюються, — засміялася якось Леона, — і життя не рухається за законами твоєї науки». Але це не вада науки. Досить подивитись у вікно на оцю буру чортівню… А скільки років саме наука захищала нас від екологічної катастрофи!

Хвилина слабкості минула, інженер Бімонь провів рукою по книжках, підійшов до металевого стола й поклав у рот шматочок екохліба. Ніхто не стверджував, що це мають бути витончені ласощі. Зрештою, скільки років одні люди день у день їли самі лише делікатеси, а сотні мільйонів інших і досі живуть напівголодні.

Бімонь жував хліб майбутнього. То була проста їжа з додатком необхідних поживних речовин у раціональних пропорціях. Звичайно, вона не збуджує апетиту й не викликає жодних смакових оргазмів. Але хіба вже давно не настав час покінчити з несамовитим культом їжі, що йде від давніх-давен, коли головною втіхою були зажерливість, пияцтво, розбещеність і прилюдні страти?! Адже ж наукою доведено, що споживання м’яса вбитих тварин викликає ейфорію через те, що ми успадкували її від прадавніх мисливців, од їхніх похмурих лісових міфів і кривавих ритуалів… які шаман Роган відроджує своїм «мисливським паштетом», зробленим з уже майже винищених зайців і лісової горобини. «А людям подобаються мої делікатеси», — запевняє мене різник Роган. Тим гірше для людей, які щодня через нудьгу обжираються перед телевізором, залишаючи голодувати сто мільйонів співбратів; тим гірше для тих, хто обманює й кидає напризволяще своїх дружин і маленьких дітей. Хіба ж не через них сталась у світі оця руда катастрофа?.. Чому саме такі люди повинні постійно диктувати, а ми їм увесь час поступаємось?! Людство нарешті повинно об’єднатись…

У цей час зателефонували з кризового штабу, налякана Тіна переключила телефон на кабінет шефа, й у трубці почувся роздратований голос:

— Корпус В? Хай вам чорт, чому не відповідаєте?!

— Я дзвонив вам хвилину тому, але мені сказали…

— Чхав я на те, що тобі сказали. Як твоє прізвище?

— Бімонь.

— Бімонь… Бімонь… тебе взагалі немає в списку. Але це байдуже. Слухай, Бімонь, надійшов наказ. Одягайте плащі і за п’ять хвилин збирайтеся на подвір’ї.

Всі працездатні громадяни мають прибути на свої робочі місця, де їм буде надано роботу відповідно до розпорядження кризових штабів ТСЗ. Школи й вузи закрито на невизначений час, а викладачів та студентів мобілізовано до протимазутових бригад.

VII

Боже, ну й перепаде мені! Уже восьма година, а я й досі валяюсь! Довготелесий худий Міхал Роган (18 років) схопився з ліжка, вимкнув стереоустановку, різнокольорові лампочки якої блимали цілу ніч, і вибіг з кімнати. Засклені кухонні двері світились. Невже мама забула вимкнути світло? Але ні, це якесь зовсім інше світло. Справжнісіньке диво…

Небо було неймовірно блакитним, а ранкове сонце низько висіло над бурим морем, що розлилось аж до обрію. Виходить, це сталось! А я проспав. І знову запізнюся на роботу.

Міхал одягся в абищо й забіг на кухню поснідати. З’їв добрячий бутерброд з копченим язиком і маслом та два великих грейпфрути. Добра штука, думав Міхал. Мама їх також любить, але вона ніколи собі не візьме — залишає мені, бо я можу з’їсти за день цілу торбу грейпфрутів. Моя мама — золота людина, вона мене дуже любить. Я народився рівно через дев’ять місяців після весілля.

Міхал з набитим ротом якусь мить стояв перед дверима спальні батьків. Тато ще спить, бо він учора святкував чергову майбутню золоту медаль. Якби я його зараз збудив і поїхав би з ним на роботу машиною, все одно запізнився б, подумав Міхал. Тато може дозволити собі запізнюватись, а мені страшенно неприємно бути в ролі маленького синочка великого Рогана.

Хлопець вибіг з порожнього будинку на загиджену вулицю. Місто наче збожеволіло. По стінах споруд повзли тисячі товстих зміїв рудої напасті… Тисячі, мільйони поліпів і восьминогів. Справжніх поліпів я зроду не бачив, майнуло Міхалові, це, здається, якісь нарости в носі; а восьминогів бачив позаминулого літа в Югославії. Ми йшли вранці порожнім пляжем, і раптом назустріч нам — хлопець, мама швидко потягла мене геть, щоб я його не бачив, але я все одно добре розгледів: з ліктя в нього звисало щось схоже на півметровий статевий орган, але насправді це був лише восьминіг, якого він щойно витяг з моря і ніс, перекинувши через лікоть, мов рушник. Мама в нас сором’язлива, як дівча.

На автобусній зупинці не було ані душі, вона нагадувала триметрового сніговика. Вкриті мазутом вуличні ліхтарі й шляхові знаки теж скидалися на тих страховиськ, у які перетворюються засипані свіжим снігом лісові дерева.

У повітрі літали пластівці, деякі з них були не менші від пекучих італійських медуз. Одного разу, коли був знявся вітер, згадалось Міхалові, ми з мамою вирішили поплавати у великих хвилях, але раптом у воді з’явилися червоні парасолі, що пекли, наче кропива. Я біг морською мілиною поперед мами (вона боялася мов дитина) і розкидав ті потвори на всі боки, щоб вони її не попекли.

Автобуси, напевно, вже не ходили. З кожної сміттєвої урни тягся бурий кущ мовби виноградної лози, а там далі здіймався справжній бамбуковий гай, схожий на зарості в Сухумському ботанічному саду, де Міхал з матір’ю їли морозиво. Так, я чимало подорожував, подумав хлопець. Адже тато хоче мені багато показати, а мама водить по картинних галереях та соборах, які, напевно, всюди однакові. І скрізь треба по півгодини чекати екскурсовода в розжареному автобусі. А після півгодинного огляду знову півгодини чекати в автобусі на тих, хто заблукав чи затримавсь. У Ватикані ми чекали добру годину. В сто разів краще подорожувати з рюкзаком і спати на вокзалах або просто неба… Однак під час літніх подорожей ми з мамою найбільше бачимо одне одного, бо вдома зустрічаємося, власне, лише в дверях. Напевно, це кепсько, коли мусиш їхати аж до Ватикану, щоб годинку побути зі своєю матір’ю, еге ж?

У низинних районах міста мазуту випадало трошки менше, але через це його більше лізло в будинки; тут уже були не тільки поліпи, восьминоги й змії, але й величезні мішки, здорові хлібини, торби, черева… Як на свій вік, я дуже забудькуватий, сказав собі у думці Міхал. І неуважний, і жахливо нервовий. І відчуваю нагальну потребу познайомитись із пристойною дівчиною.

Головпоштамт нагадував випатраного оленя, якого Міхалів батько вполював колись у Польщі. Скрізь по стінах висіли величезні брунатні печінки, селезінки й кишки, тут же тіпалися серцеві м’язи. А сусідній готель «Богемія», торговельний центр «Пріор», ощадна каса й житлові будинки здавалися величезними звірами з обідраною шкірою… Ні. Вся площа стала нутрощами єдиної рудої потвори, яка труїла людей і намагалася їх поглинути.

Міхал підійшов до заліпленої мазутом телефонної будки й спробував його на дотик. Що світліший, то дужче мазут розтікався. Немов оте недоварене яйце… Що темніший мазут, то був крутіший, а коли мав колір шоколаду, взагалі ставав цупким, наче гума.

Міхал ткнув пальцями в мазут, потім почав бити кулаком по темно-бурій мазутовій шишці завбільшки з грейпфрут. Від його ударів шишка почала тверднути, стала пружна, мов боксерська груша. Коли він потім роздряпав нігтем її тонку оболонку, то зсередини витекло густе желе, яке швидко засихало на повітрі. Нарешті від темної кулі залишився тільки легкий бежевий наліт. Цікаво, подумав Міхал. Однак я мушу бігти на роботу.

На подвір’ї ПЧХП панувала страшенна метушня. Можливо, й не помітять мого запізнення, заспокоював себе Міхал Роган і захекано вбіг на третій поверх корпусу Г. Але всі три кімнати відділу реклами тонули у бурих сутінках, ніде нікого не було. Виходить, він сьогодні перший! Такого з ним ще не траплялося.

Треба швиденько позасвічувати лампи, насамперед на своєму столі, ніби я старанно працюю щонайменше годину. Міхал зіперся ліктями на розкидані з учорашнього дня папери й замислився над своїм робочим планом на листопад: абрикосовий йогурт «Априйово», дитячі пряники «Мишко» та ожиновий джем (хоча ожини в ньому буде небагато).

За дві тисячі крон на місяць (до них можна додати як мінімум ще дві, що я їх витягаю з тата й однаково лишаюся «порожнім») я повинен займатись рекламою виробів ПЧХП. Але моя реклама нікому не подобається. Навіть мені самому.

Скажімо, для серії «масло й жири» я придумав гасло «Наше масло вищого гатунку ощасливить усю родину». Ще й малюнок: тато, мама, троє дітлахів — кругленькі, наче п’ятеро рожевих поросят, і всі щиро радіють маслові вищого ґатунку. Цю мою рекламу не прийняли, бо ми зайнялися новою пропагандою: зменшувати вагу тіла, надрукували й малюнок рахітично худющої дівчини, яка тримала пляшку олії «вітанол».

Для печінкового паштету «Аутокемп» я зробив цілий триптих (не даремно ж тато водить мене по всесвітньовідомих картинних галереях): 1. Картина, на якій орел викльовує печінку прикутого до скелі Прометея. 2. Той самий орел б’ється в клітці, аж пір’я летить; розкутий і усміхнений Прометей сам кладе власну печінку на початок конвеєра. 3. З другого кінця того ж конвеєра зіскакують консерви печінкового паштету «Аутокемп».

Триптих мій також забракували, а замість нього знову надрукували кощаву дівчину з ідіотською банкою консервів у руці.

Для чого ж мене тут тримають? Ну, звичайно: бо мій тато дуже видатний, та ще й улюбленець генерального директора. Сиджу за цим столом з першого вересня, незабаром уже чотири місяці, і мені тут дедалі менше подобається.

Спочатку я хотів вивчати філософію, як мама, і передусім тому, що прагнув самопізнання. Але приймальна комісія вирішила, що це недостатня причина (та й у гімназії я не вельми добре вчився), й мене не прийняли. Батько був тоді в Данії, інакше він би все владнав. Коли ж повернувся, було вже пізно, і мій невтомний (часто аж до нудоти) геніальний тато домовився з генеральним, щоб мене взяли сюди.

Краще б я працював десь-інде, із звичайними людьми, скажімо, рятувальником на пляжі, таксистом, робітником сцени, звукооператором, диск-жокеєм, оскільки на музиці розуміюся найкраще. Більше ні на чому. Проте задля мами мушу мати якусь «нормальну» роботу. Нічого не поробиш.

Але з чого ж розпочати? Назва абрикосового йогурту «Апрійово» нічого мені не говорить. Йогурт я ненавиджу. Ожиновий джем… А яка, власне, на вигляд справжня ожина?.. Тепер цього вже ніхто не пам’ятає. Попрацюю спершу над дитячим пряником «Мишко». Дітей я дуже люблю, треба зробити так, щоб він їм сподобався… Можливо, тут пасуватиме малюнок ведмедика, який витягає пряника з пряничного будиночка…

Замисленого молодого рекламного діяча збентежили двоє чоловіків у чорних гумових фартухах. На одному були звичайні окуляри, другий сховав обличчя за захисним плексигласовим щитом. Той другий одразу від дверей крикнув:

— Ого, тут світиться, наче на балу… Ти що, не знаєш про оголошений ТСЗ?!

— Я?.. Ніхто мені нічого не казав… — захищався Міхал.

— Ти не чув сирени?

— Чув, але… я подумав, що це в зв’язку з темрявою, як це роблять під час туману на морі…

— Що це за дурень? — здвигнув плечима чоловік за щитком.

— Цить… Це син доктора Рогана, — швидко зашепотів той, що в окулярах.

— Зараз байдуже, хто чий син. Негайно все загасити, вимкнути, зачинити й миттю на подвір’я!

На подвір’ї стояв страшенний гамір, ревли сирени й мегафони, прожектори світили на повну потужність, величезні ПМ-пропелери сердито рипіли, наче вітряки, в повітрі літало шмаття мазуту. Серед цього шарварку метушилося чимало людей з граблями, й ніхто, здавалося, не знав, що робити.

Міхал дивився на свого славетного батечка, який надійно сховався під дахом прохідної, спокійнісінько тримаючи в руках граблі. Можу присягнути — вперше в житті! — в думці вигукнув хлопець. Батько тримає їх невимушено й елегантно, наче ключку для гри в гольф. При цьому він нагадує великого магістра садівництва… Та й не самого тільки садівництва, а всього на світі. Людина не може не захоплюватися ним. Мій геніальний тато крім усього ще й неперевершений актор.

— Ти що тут тиняєшся? — крикнув хтось Міхалові й рішуче тицьнув йому в руки граблі.

МАЛИМИ ЗАСОБАМИ — ВЕЛИКУ СПРАВУ! Звичайно, всі не можуть боротися проти мазуту поблизу ПМ-прожекторів, пропелерів і складних спеціальних приладів. Проте й звичайнісінькі граблі дають прекрасні наслідки. Металеві зубці розривають тонку оболонку мазуту, чутливий незахищений осередок якого лише завдяки денному світлові й кисню висихає раніше, ніж знову встигає з’єднатися й розростися, й розпадається на нешкідливий сухий бежевий порох. Гребіть спокійно й розмірено!

VIII

Метушня на подвір’ї припинилась, коли члени кризового штабу, утвореного з представників дирекції та громадських організацій, особисто приступили до боротьби з мазутом.

Відповідно до оперативного плану штабу колектив ПЧХП було розподілено на шістнадцять бригад різного профілю (приблизно по тридцять чоловік). На чолі кожної бригади став навчений бригадир.

Було використано кожного, хто мав хоч якусь підготовку для роботи з ПМ-приладами. Всі інші працівники нетехнічних спеціальностей теж підлягали кризовому штабу.

Якщо шістнадцять бригад через певний час були готові до роботи, «всі інші» стояли, сором’язливо спираючись на видані їм граблі, аж поки до них підійшов начальник кризового штабу.

— Ви будете так званою дворовою бригадою, ліквідовуватимете мазут граблями. Бригадира ми не встигли підібрати… — Погляд начальника зупинився на могутній постаті Станіслава Бімоня. — Бригадиром дворової бригади, напевно, будете ви.

— Слухаюсь! — відповів Бімонь.

— Поділіть бригаду на три групи, навчіть людей і не втрачайте жодної хвилини, — наказав начальник і поквапився до штабу.

— Хоча ніхто з нас нічого не вміє, але разом, напевно, якось впораємось, — ніяково посміхнувся Станіслав Бімонь до своїх підлеглих. — З граблями не повинно бути жодних проблем… Працюйте якомога повільніше, спокійно й розмірено, як це ви всі бачили в телевізорі. Здається трохи примітивно, але обов’язково приносить ефект. Як ви знаєте, мазут найкраще почувається у темряві, теплі, волозі та нерухомості, а за допомогою граблів ми маємо його порушувати, перевертати, розвіювати, сушити й охолоджувати. Спробуйте, будь ласка. Прошу бути уважними головним чином жінок… Це поки що все, дякую за увагу.

Після припинення роботи центральної котельні ПЧХП над її стометровою бетонною трубою поступово зникла ота величезна підковоподібна дуга диму, що з’явилася була вночі внаслідок опаду мазутової хмари. Однак при цім утворилася височенна піраміда «вулкана», збуджена бура маса якого погрожувала завалити все подвір’я разом із людьми.

Проти цього «вулкана» розпочато масований наступ одразу з трьох боків. ПМ-прожектори потужними променями пропалювали в пірамідах «вулканів» глибокі печери й тунелі, з яких ПМ-пропелери виривали цілі брили, подрібнюючи їх на швидко блякнучі крихти та нейтральний світлий порошок.

Мазут несподівано починав оборонятись. Він швидко перегруповував власну речовину з загрозливих для себе місць до безпечних затінених ділянок, захищених од вітру. З надрів атакованого «вулкана» швидко витікали бурі потоки, притискаючись до стін будинків, звідки назустріч їм поспішали сотні щойно народжених мазутних хоботів. Гель злипався з гелем, центнерові згустки мазуту із свистом линули бурими трубами нагору.

Люди, які обслуговували прожектори й пропелери, були змушені, наче коні, тягати на собі громіздку ПМ-техніку, аби маніпулювати нею, коли ж утворювалося болото, перетягати все це на нові вогневі позиції. Націлені конуси світла перехрещувались у повітрі, збиваючи спритні бурі ліани, які вгорі сплітались у могутні розгойдані в повітрі мости, вихори пропелерів подрібнювали драглі й перетворювали їх на порошок… Однак мазут чимраз спритніше уникав вихорів і все надійніше перегруповувався, відступаючи до безпечних місць.

О 14.00 кризовий штаб констатував, що дієвість ПМ-техніки від початку проголошення ТСЗ знизилася на двадцять відсотків і знижується далі. За перші чотири години мазут виявив якщо не розум, то принаймні дивну кмітливість, зрештою, навіть певну здатність до тактичних маневрів.

Три групи дворової бригади були розгорнуті ланцюгом, люди з граблями кидалися на згустки рудого мазуту, на його потоки, відступали перед рухливими дюнами й хвилями, які досягали двометрової висоти, зривали мазутові смуги, що повзли по стінах будинків.

Бригадир Станіслав Бімонь працював самовіддано, завжди опиняючись у місцях найбільшої небезпеки. Піднявши граблі, наче списа, він мужньо кидався на підступні хвилі й невтомно розбивав, косив, скородив та розривав їх зубцями. У ньому прокинулася спостережливість першокласного баскетболіста, він усе помічав і попереджав інших: «Увага, за кілька секунд упаде клубок біля гаража!», «Сховайтеся під прожектор!», «Чудово, редакторе!», «Тіно, відпочинь хвилинку, а ти, Тіборе, прикривай її!»

Тібор і Тіна Трнки досі не прохопилися жодним слівцем, а жартівник Еда Роган розважав усю бригаду.

— Трохи ближче, мадам, отак буде добре! — кричав він двометровій роздутій потворі й гамселив її граблями. — Так, лежачи краще, люба, а тепер ще розсунь ніжки… Ну й дівка… Оце мені подобається. А тепер знову я… — І він ритмічними рухами трощив граблями лежачу мазутову фігуру, аж поки з неї став світлий порошок. — До зустрічі з наступною потворою готовий! — рапортував він і починав лупцювати наступний клубок мазуту, цього разу бічними ударами.

— Це не теніс, — пояснив Станіслав жартівникові.

— Шкода. Може, спробувати у стилі гри в гольф? — скривився Еда Роган, орудуючи граблями, то наче ключкою для гольфу, то як хокейною ключкою, то, нарешті, як контрабасним смичком.

Треба визнати, його удари були надзвичайно ефективними, немов влучали прямо в нервовий центр бурого чудиська.

Яблуко від яблуні далеко не падає, й молодий Роган, хоча й був далеченько від старшого, дурів, як і татусь… Однак діяв не так ефективно. Явно перебільшивши власні сили, Міхал кидався назустріч цілим брилам мазуту, навіть поліз за ним пожежною драбиною, аби тільки сподобатися Тіні Триковій, і, звичайно, гепнувся, сильно забившись, але вже незабаром знову дурів, аж поки зламав граблище.

Пополудні мазут почав дуже швидко регенерувати, об’єднуватись, роздуватися, перетворюючись на нові фігури, знову розростався, подвір’ям сунули й сунули нові брили, завбільшки як автобус, а одна, величезна, наче вагон, котилася просто на дворову бригаду.

— Тікайте! — закричав бригадир Бімонь.

— Міхале, де ти? — галасував Еда Роган, забравшись на пожежну драбину.

Міхал прийшов, але не відгукнувся до батька, а почав продиратися в середину бурого тіста, нарешті витяг з нього зомлілу Тіну Трнкову, завдавши її собі на спину. Тібор Трнка якийсь час дивився на них, потім підбіг до Міхала й допоміг йому нести Тіну до медпункту.

О 16.00 сирена сповістила про кінець першої зміни ТСЗ, і натомлені люди позносили граблі до складу. Конус «вулкана» майже зник, але картина на подвір’ї була зовсім не втішною… До залишеного поля бою підтягалась, стікаючись із сусідніх будинків та вулиць, свіжа бура підмога, і з великими труднощами очищені місця, які вже були вкриті бежевим порошком мертвого мазуту, знову заростали вусиками й пагінцями незнищених мазутових джунглів.

Сторож Польда Штрунц, одягнений в темно-синю уніформу, прибіг на стоянку з коричневою книжкою «Правила ТСЗ» (сотні примірників якої товариші ще зранку привезли й роздавали безкоштовно) й спинився перед капотом низької спортивної машини, якою Еда Роган із сином уже збиралися їхати додому.

— Стійте! — наказав він, зупинивши також і машину Станіслава Бімоня, а потім прочитав уголос уривок з «Правил»:

— Розділ тридцять перший: «Користуватися приватними машинами можна лиш у виняткових випадках і тільки при повній завантаженості».

— А що, — пробурчав стомлений Еда, — сьогоднішній день здається мені аж занадто незвичайним.

— Їдьмо разом! — вирішив Станіслав Бімонь, причепивши свою «шкоду» до Роганової машини, і сів за кермо.

До першої машини вмостилася ще й Тіна Трнкова.

Отак, мовчки, вони їхали містом, що обросло живим бурим скловолокном, яке тепер величезними масами вільно переливалося з однієї вулиці до іншої, ворушилось товстими шарами на дахах і фасадах будинків, наче могутні лискучі м’язи, що напружуються для майбутніх ударів.

КУРІННЯ ТАКОЖ! «Особливо куріння, — сказав нашому кореспондентові професор Празького університету Янік. — Один звичайний курець своїми двадцятьма сигаретами на день виробляє за сьогоднішньої ситуації до вісімдесяти кубометрів димного мазуту; це приблизно об’єм невеликого басейну».

IX

Ввечері мешканці четвертого поверху будинку № 2002 — подружжя Бімоні, Рогани з сином Міхалом, а також Тіна Трнкова з Рітою Недомовою — зібралися в порожньому помешканні евакуйованої у гори родини Дурдиків, щоб заснувати там спільну квартиру № 2002.

Всі семеро зійшлись до вітальні (Міхал Роган сів на килимі) і чекали, що ж буде далі.

— Сьогодні оголошено ТСЗ, тому ми дотримуватимемося його правил, — порушив загальну тишу Станіслав Бімонь. — Ось я знайшов у поштовій скриньці. — Він показав ордер на спільну квартиру, а потім «Правила ТСЗ». — Сюди слід записати всіх членів комуналки. Крім того, мусимо обрати голову. Кого ви пропонуєте?

— Еду Рогана, — зважилася Тіна, оскільки й цього разу ніхто не промовив ані слова. — Він серед нас найстарший та й… найдосвідченіший.

— Саме тому я не маю ніякісінького бажання працювати двірником, — скрививсь Еда Роган.

— То нехай це візьме на себе Станіслав Бімонь, — запропонувала Тіна у тиші. — Адже він уже розпочав виконувати обов’язки бригадира?

— Не розумію, чому двірником має бути саме мій чоловік, — накинулася на неї Леона Бімоньова.

— Інших кандидатур у нас нема, — відрубала Тіна.

Ріта захихотіла й запалила сигарету.

— Можливо, хтось зголоситься добровільно… — запропонувала Павла Роганова.

Всі мовчали.

— Щоб не сидіти так до півночі, — розірвав Еда Роган обтяжливу мовчанку, — пропоную Станіслава Бімоня. Хто «за», підніміть руку.

Звелося п’ять рук (крім подружжя Бімонів), і Станіславові нічого не лишалось, як узятися до нових обов’язків.

— Ми все одно на цій посаді працюватимемо по черзі, — підсумував він і розгорнув брошуру «Правила ТСЗ». — Нас стосується тут розділ двадцять восьмий: «Із вступом у дію ТСЗ, негайно припинити подачу пари та гарячої води до всіх квартир, крім спільних». Практично це здійснюватиметься так: усім треба в усіх кімнатах закрутити крани батарей центрального опалення та гарячої води. Митися можна лише у ванній комунальної квартири. Треба це якось організувати, тож пропоную, щоб одного дня милися жінки, а наступного — чоловіки.

Але нам потрібно приймати ванну щодня, — заперечив Еда.

— Або принаймні душ.

— Штаб вимагає рішучого обмеження, — сухо констатував Станіслав.

— Оголошено стан зараження, а не борсання у бруді, — знову закинув Еда.

— Я й дня собі без ванни не уявляю, — вступила в розмову Леона.

— Нинішня критична ситуація загальновідома, — наполягав Станіслав. — І якщо ми марнуватимемо свої сили у ванній, то їх не вистачить ні на прожектори, ні на гвинти. Тоді ми справді захлинемось у морі мазуту. Треба заощаджувати кожну калорію…

Станіслав шукав підтримки в очах людей, але марно. Не знайшов він її навіть у Леони.

Мовчазна більшість була на боці Еди Рогана.

— Виходить, ванну краще приймати вдвох, — насмішкувато мовив Еда, — або всімох — колективно.

— Я думаю, цілком вистачить приймати ванну через день, — зненацька бовкнув Міхал Роган і почервонів. «Мені все це байдуже, дратує тільки, коли мій страшенно дотепний батечко будь-що прагне продемонструвати власну дотепність», — мовив він сам собі.

— Дякую, Міхале, — кивнув до нього Станіслав. Відчувши підтримку, повів уже значно рішучіше: — Розділ двадцять дев’ятий: електричний струм подавати лише до спільних квартир. Слід вимкнути в коридорах пробки. У власних квартирах не дозволено користуватися жодним електроприладом. Розділ тридцятий стосується ліфтів. Максимальна економія й повне навантаження… Найкраще вмикати ліфт лише вранці та ввечері. І їздити віднині тільки разом.

— Спускатися вниз спокійнісінько можна пішки, — озвався Міхал Роган.

— Чудово, Міхале, — похвалив його Станіслав.

— Але ж це безглуздя, — зареготав Еда.

— Не розумію, чому безглуздя, — знову заперечив батькові Міхал, — якщо це всім посильно…

— Якщо це виявиться посильно, то буде ще більшим безглуздям, — розсердився батько на запопадливого сина. — Щоб піднятися ліфтом нагору, треба спочатку з’їхати вниз. Тобто виникає проблема: хто щодня доправлятиме ліфт на перший поверх. — Еда як завжди розважався. — Певно, найкраще було б, любий синку, якби вранці з комфортом спускалися всі разом, правда ж?

— Дуже дотепно з твого боку, тату, — знову почервонів Міхал.

— Справді? — батько тріумфував.

— Пані Трнкова хоче щось сказати, — втрутилась у родинний розбрат Павла.

— Я тільки хотіла спитати… чи забороняється вмикати вдома магнітофон? — сказала Тіна.

— Звичайно, ні, доки він працюватиме на батарейках, можеш слухати його де завгодно, — пояснив Станіслав. — А коли захочеш увімкнути в електромережу, то принось до комуналки.

— Я не маю батарейок, але хочу слухати магнітофон удома, — сумно заперечила Тіна. — Інакше я не засну…

— Це точно, — поквапилася на допомогу подрузі Ріта Недомова, запаливши нову сигарету. — Батарейок давно не можна дістати, бо всі готувалися до цього ТСЗ. Ви ж, напевно, знаєте Тінине становище? Малий Томашек у горах, а Тібор покинув її. Тому вона надзвичайно знервована. Ви, як джентльмени, могли б зробити для неї виняток.

— Правила ТСЗ не передбачають жодного винятку, — холодно роз’яснив Бімонь. — Це, крім усього, стосується й куріння.

— Дуже розумний ти став, одержавши посаду! — з презирством мовила Ріта, дихнувши йому в обличчя сигаретним димом.

— Чи не здається вам, що ви занадто зухвала?… — засичала на неї Леона.

— Функції голови комуналки я можу передати вам будь-коли, — звернувся до Ріти Недомової Станіслав. — Хоча навряд чи вам, бо вас немає в списку квартиронаймачів: у нашому будинку ви живете лише на правах гості… Якщо хочете й надалі залишатись тут, мусите нас поважати. Вам напевне відомо, що палити під час ТСЗ категорично заборонено. — Станда підвищив голос. — Прошу вас негайно припинити.

Ріта квапливо погасила сигарету, і в кімнаті запала гнітюча тиша.

— Виставляти когось на вулицю в сьогоднішній ситуації було б занадто жорстоко, еге ж? — звірився присутнім Еда, однак йому ніхто не відповів. — А ти не сумуй, Тіно, — додав він. — Міхал поділиться з тобою батарейками.

— Звичайно, в мене їх ціла торба, ще й японські стереонавушники дам! — вигукнув Міхал, утретє зашарівшись.

— Розділ тридцять перший, — вів далі Станіслав. — Голова спільної квартири особисто відповідає за сумлінне додержання цих правил. Для цього всі мешканці повинні впускати його до своїх окремих квартир, коли він вважатиме за потрібне.

— Скажімо, опівночі, — саркастично докинув Еда.

— Чому саме опівночі?.. — здивовано запитав його Станіслав.

— А що ж там такого? Цю брошуру стулили поспіхом і не спромоглися навіть узгодити її з громадянським кодексом. Незважаючи на ТСЗ, ми не повинні перетворювати наші домівки на казарму… під наглядом чергового сержанта. Щодо мене, то я нікого не впущу до власної квартири без судового ордера. Раджу й іншим діяти так само… — Еда Роган зробив ще одну спробу знайти підтримку в присутніх.

Однак усім наче заціпило. Несміливі Павла й Тіна не бажали сваритись. Леонка так само, хоча вона й не в усьому була згодна зі своїм чоловіком Станіславом.

— Ваші ораторські вправи були абсолютно зайвими! — Станіслав згорнув «Правила». — Я не маю ніякого бажання вдиратись опівночі до чиєїсь квартири. Але якщо хтось потайки вмикатиме опалення чи освітлення, то хай начувається. Є ще запитання? Тоді давайте ввімкнемо телевізор.

Диктор читав інформацію про мазутові побоїща, вчені давали оптимістичні прогнози, але разом з тим серйозно застерігали. Потім було оголошено, що далі працюватиме тільки радіо.

Станіслав вимкнув телевізор, увімкнув радіоприймач, з якого полинула оглушлива музика духового оркестру, й запропонував усім мешканцям комунальної квартири позносити сюди харчі й усе необхідне.

— Сьогодні купатимуться жінки, — вирішив він. — Не забудьте перекрити вдома крани гарячої води. Електричні пробки на щитку я викручу сам. Ще раз нагадую: користуватися свічками в квартирах забороняється, можна світити тільки кишеньковими ліхтариками. Одна свічка виробляє за хвилину десять літрів димового мазуту.

— Піду занесу батарейки, — промимрив Міхал Роган, повернувшись із батьками додому.

Він поскладав до великої полотняної сумки своє музичне причандалля й пішов.

— Зачекай, ти ж не вечеряв! — гукнула йому навздогін Павла.

— Я не голодний, виголодаюсь хіба що аж уранці, — кинув у відповідь Міхал.

— А ти що їстимеш? — поцікавилася у чоловіка Павла.

— Все, що тільки можна тут приготувати, — відповів Еда.

— Я також не маю бажання повертатись до комуналки, але навіщо тобі було сперечатись?

— Опиратимусь і надалі, — відповів Еда. — Давай влаштуємо затишну сімейну вечірку, га?

— Давай! Але треба поперекривати опалення. Я швиденько зварю каву.

Еда закрутив крани всіх батарей, а коли перекривав гарячу воду, раптом настала темрява.

— Б’юсь об заклад, що наш шановний голова вимкнув найперше струм у нашій квартирі. Проте я звик в усьому бути першим… — пробурчав Еда і пішов по ліхтарик.

— Виходить, кави вже не буде, — озвалася з кухні Павла.

— Чудово! Відкоркуємо пляшку білого вина!

— Згода! Трошки холодного вина не завадить.

— Тепер усе буде холодним. Тільки не ми, правда?

— Безперечно!

У стрибучому світлі ліхтарика Еда підвів Павлу до піаніно, поставив на нього пляшку вина, наповнив два келихи й освітив їх променем.

— «Холодні дзвони золотого місяця…» Пригадуєш?

— «Щедрий Фенікс», — посміхнулася Павла і процитувала далі: — «… кришталеві під час жнив…»

— «Наче соловей, що плаче в садку…»

— «… навесні опівночі», — закінчила Павла і стала тихенько награвати.

Єство Павли найглибше розкривалося за фортепіано. Вона грала з заплющеними очима, поки не відчула чоловікові обійми.

— Любий… — зашепотіла вона, коли він обережно поклав її на ліжко й схилився над нею, незахищеною й палкою. — Ми вже стільки днів не були разом…

Вирішивши, що спальня двокімнатної квартири Дурдиків буде досить зручним холом, голова Станіслав Бімонь зайшов оглянути її разом з Леоною.

— Чи не варто було б поставити ці ліжка перпендикулярно до стіни, щоб звільнити більше місця? — замислився Станіслав.

— Таке! — посміхнулася Леона. — Вони нам ще знадобляться…

— Для чого?

— Щоб у теплі й при світлі полежати вдвох. Адже вдома буде холодно й темно.

— Не мели дурниць, Леонко, тут буле хол. Ліжка залишимо так, як є, на випадок чиєїсь хвороби…

— Якщо хтось захворіє, вирядимо до лікарні, вона ж працюватиме. Затям собі нарешті, що ти не посильний чи двірник, а керівник нашої бригади. І шеф усього будинку.

— Всього лише голова, яким ніхто не захотів бути.

— Це не має значення, тепер ти тут командуєш. І мусиш дбати про свій авторитет.

— Ти знаєш, я б охочіше керував на демократичних принципах.

— Ти вже це спробував. І чув, як Роган ображав тебе. Що він собі дозволяє? Цей пихатий пройдисвіт, який змішує швейцарський сир з порічкою, а пиво з морозивом, одержуючи за це медалі в цілому світі. І вічно відтручує тебе… Хоч тепер будь першим!

— Про це взагалі не йдеться, я лише…

— Але мусиш про це думати, любий, і не тільки тепер. Ти повинен довести Роганові… Ти був неперевершеним, коли поставив його й оту нестерпну Ріту на місце, я пишалася тобою.

— Виходить, ти вже не гніваєшся, що я став головою комуналки?

— Анітрохи! — відповіла Леона, цілуючи його. — Кохаю тебе й допомагатиму в усьому.

Станіслав рушив до коридора викрутити пробки всіх квартир (передусім Роганової), Леона вмостилася на білому оксамитовому пуфику пані Дурдикової й бадьоро посміхнулась власному відображенню в овальному дзеркалі. Цілком пристойно виглядає це наше нове помешкання, подумала вона. Мені починає тут подобатися… Я дуже люблю когось грати… Чому б тепер не зіграти першу даму будинку? First lady… Ха-ха!.. Як дружина голови, я триматиму в шорах і свого невірного та ледачкуватого коханця.

Коли в квартирі Тіни Трикової раптом погасло світло, Ріта Недомова, брутально лайнувшись, почала шукати в темряві свічку. Запаливши свічку, вона спритно припалила від полум’я сигарету.

— Ти ж знаєш, свічки заборонені, — нагадала їй Тіна. — І куріння також.

— До гузна! Невже ти теж сприймаєш усе це серйозно, як той телепень Бімонь?

— Просто не хочу мати зайвих неприємностей.

— Їх чекає на тебе цілий віз, сонечко. А мене… невже Бімонь стежитиме за мною? Я однаково нікого в світі не боюсь!

— Що їстимемо?

— Те, що найшвидше можна приготувати. Якщо та коза Бімоньова взагалі підпустить нас до плити.

— Принаймні яєчню вона дозволить нам спряжити, — зітхнула Тіна, кладучи в сумку шестеро яєць, півхлібини й шматок масла.

— І оце не забудь, — нагадала Ріта, засунувши до сумки пляшку червоного вина.

— Навіщо?

— Ковток вина додасть настрою, — криво посміхнулася до неї Ріта, задмухуючи свічку. — А наш суворий добродій голова — зрештою, всього-на-всього чоловік, правда ж? Чоловік, якому остогидла його кістлява коза.

Життя комунальної квартири поволі входило в нову колію. У ванній спершу помилася Леона, після неї — Тіна й Ріта, які потім нашвидкуруч повечеряли в кухні яєчнею. Міхал Роган не мав чого їсти, але йти додому, до батьків, йому не хотілось. Тіна намастила йому маслом дві товсті скибки хліба, й вони посідали, зсунувши в кутку вітальні два фотелі. Потім хлопець у піднесеному настрої монтував для молодої жінки музичну апаратуру, вчив поводитися з нею, згодом увімкнув тиху музику.

За низьким столиком на канапі перед вимкнутим телевізором сиділо подружжя Бімонів: Станіслав читав руду брошуру «Правил», а Леона демонстративно нудьгувала. За ними біля книжкової шафи стояла Ріта Недомова, вдаючи, ніби роздивляється книжки.

Леона зітхнула. Тепер почнуться вечори… Еда сьогодні вже не прийде… Він десь із Павлою в пітьмі… А Міхал починає впадати коло Тіни Трикової. Напевно, вдався в татуся. А Станіслав увесь час читає…

— Хоча б карти були, — мовила вона вголос.

— Я збігаю по карти, — швидко запропонувала Ріта, за хвилину принесла засмальцьовану колоду та ще й поставила на стіл пляшку червоного вина, — Якщо вже мусимо нидіти тут, то давайте будемо в доброму гуморі! — посміхнулася вона до Станіслава.

— Ей, ви, змовники, йдіть-но до нас! — покликала Леона Міхала й Тіну до столу.

— А в що гратимемо? — запитав Станіслав.

— Нас п’ятеро, значить, можна тільки в «жолики», — сказала Тіна.

— У «жолики» я востаннє грала, коли мені було дев’ять років, — презирливо сказала Леона.

— Грайте вчотирьох, а я спостерігатиму, — охоче поступилася Ріта, рушивши на кухню відкорковувати пляшку.

— Гратимемо в «канасту», — владно вирішила Леона. — Міхале, роздавай.

Гра була незлагоджена й ішла над силу. Станіслав грав надто серйозно (як робив усе), Тіну гра не розважила (чим потайки втішалася Леона), Міхал зворушливо намагався розвеселити Тіну, але «гостроту» грі все-таки додавала Ріта. Її життя пройшло в ресторанах, вона працювала офіціанткою, обслуговуючи клієнтів з ранку до ночі, й тут, у комуналці, швидко дала всьому лад: увімкнула відповідну музику і зробила інтимне освітлення, старанно доливала в келихи вино. Чемпіонка всіх картярських ігор, вона вміла для кожного знайти слівце (найліпші — для Станіслава), своїми фривольними жартами розсмішила гравців (усіх, крім Леони), і пляшка вина швидко спорожніла.

— Найкраще за все буде припинити гру, доки ми всі в доброму гуморі, — запропонував Станіслав, позираючи на годинник.

— А що робити вдома? — запитав Міхал, благальними очима дивлячись на Тіну. — Там лише холод і темрява…

— Давай ще разочок зіграємо, — посміхнулась до нього Тіна.

— До другої партії належало б і другу пляшку; можу принести, — весело запропонувала Ріта. — Тепер ми одна велика родина…

— Наша родина в Шумаві, — безжально стьобнула її Леона.

Але Ріта не слухала її.

— Вже біжу, але пляшка в мене схована дуже далеко, тому я прошу хоч на хвилинку ввімкнути в нас удома струм, бо не маю ліхтарика, — тихо сказала Ріта, — Коли я ходила по карти, то в пітьмі сильно вдарила коліно… — Вона вмить задерла поділ, показуючи Станіславу коліно, а водночас обидва чудово засмаглі стегна.

— Світити тепер у квартирах заборонено, — зверхнім тоном мовила їй Леона. — Інакше я давно вже тут не сиділа б.

— Ну, хоча б одну-однісіньку хвилиночку, — благала Ріта Станіслава.

— Ввімкнути світло не маю права, але принесу вам ліхтарик, — запропонував Станіслав і з готовністю поспішив до своєї «канцелярії».

— Дивись, не впади, любий, — ущипливо докинула йому Леона, різко блимнувши в бік Ріти.

Але Ріта зухвало засміялася їй у вічі.

— Ви справжній джентльмен і дуже мені симпатичні… — прошепотіла вона Станіславу, а потім попрямувала до Тіниної квартири. Вона передусім припалила сигарету, яку скурила кількома жадібними затяжками, тоді нетерпляче запалила ще й другу.

X

Безпосередні фронтальні битви із скупченнями бурої речовини на подвір’ї ПЧХП поступово переходили в напружені партизанські дії. Здавалося, мазут має розум, який, розвиваючись, дає змогу уникати ПМ-прожекторів і гвинтів, спритно перегруповується, відроджується й нагромаджується в закритих місцях кількаметровими купами й заметами.

Міський штаб розділив Усті на дев’ять оперативних секторів, кожен з яких було закріплено за промисловим підприємством, а бригади ПЧХП з ПМ-технікою виїжджали на далекі об’єкти. Вдома все частіше лишалась тільки Бімоньова бригада з граблями.

За кілька днів люди потомилися, їх гнітила дедалі більша винахідливість супротивника. Мазут дерся по стінах, і необхідно було діставати його граблями, а такого фізичного навантаження ніхто довго не міг витримати.

Невтомний Станіслав Бімонь притяг зі складу важку драбину й, піднявшись на висоту другого поверху, скидав звідти граблями мазут додолу, полегшуючи іншим роботу. Добре натренований Станіслав переставляв важку драбину у найгустіші бурі хащі. Він видирався нагору, потім спускався й вирівнював зігнуті грабельні зубці, обмотував іншим людям розтріскані граблища пластирем, затято переконуючи при цьому всіх:

— Найгірше вже позаду, тепер ще б витримати зо два дні, доки почнеться процес убування, й мазут змушений буде пожирати сам себе…

Проте щоразу, коли здавалося, ніби подвір’я майже зовсім вичищено, накочувалася нова хвиля темно-рудого моря, мазут повертався, уникаючи атак ПМ-техніки. Двометрові драглисті хвилі заливали подвір’я, й тоді знову доводилося вмикати прожектори та гвинти. Все починалося спочатку.

Тіна Трикова здмухнула волосся зі спітнілого чола й кинула сердитий погляд у спину свого колишнього чоловіка. Станіслав навмисно поставив їх працювати поряд. Але Тібор Трнка вперто не помічав Тіну. Хоч би запитав про Томашека — подумала Тіна. Раніше ми хоч перемовлялися кількома словами по телефону. Але тепер Тібор лишався байдужий і відразу після зміни, — такий гарний брюнет з блакитними очима й сліпучо-білими зубами, в шикарному шкіряному піджаку й джинсах, — нетерпляче поспішав до нової дружини. Міхал Роган увесь час крутиться коло мене, думала далі Тіна Трикова, він зворушливо незграбний, але скільки в ньому жагучої цікавості!.. От якби Тібор хоч трохи приревнував мене до нього!

Еді Роганові остогидло махати граблями. Він працював щораз недбаліше, подовгу стояв, зіпершись на граблище, й нарешті спокійнісінько вмостився на купі інструментів.

— Тобі не соромно сидіти, коли жінки працюють? — гримнув на нього Станіслав.

— Ми тут працюємо задарма! — Еда сердито оглянув подвір’я: нова хвиля рудих драглів за кілька хвилин знищила наслідки роботи тридцяти чоловік. — Тут граблями нічого не зробиш.

— Придумай щось краще.

— Хотілося б.

З-за нещільної запони сірих хмар час від часу блимало слабке зимове сонце, його проміння падало на буру поверхню гелю й починало пропалювати її. Але мазут тут же засмоктував уражені поверхні.

Еда Роган зітхнув, побачивши, як Міхал настирно впадає навколо Тіни Трикової. Перехідний вік у мого сина дещо затягається, — майнуло йому. Чи пізнав він хоч раз жінку? Навряд. Зі мною він не хоче про це говорити. Шкода. Я б розтлумачив йому, що заміжня жінка — найкращий об’єкт для сором’язливого новачка. Але в жодному разі не Тіна… Хоча Тібора це зовсім не обходить. Міхал демонстративно відвертається щоразу, тільки-но я гляну на нього. Але я мушу опікуватися тобою, синку. Не дай боже, з тобою щось станеться, Павла ніколи мені цього не пробачить.

Еда Роган підвівся й знову почав порпатись граблями в бруді, відвернувшись од сина. Він час від часу позирав на хлопця в кишенькове, сховане у долоні люстерко. Коли незабаром знову виглянуло сонце і вдарило в очі, Еда забув про сина. Мов зачарований, він ворушив люстерком, спрямовуючи впійманий промінчик на мазутову бороду на стіні. Лискуча поверхня бурого гелю почала зморщуватися, ляскати під яскравим світлом, і мазут швиденько перекочував у безпечніше місце. «Більше світла!» — сказав колись Гете. Максимум світла — кажу я! Еда відкинув граблі і подався геть.

Доктор Роган більше не повернувся до дворової бригади. Поділившись своєю ідеєю в штабі, він одразу став його членом. Еді Роганові доручили реалізувати власний проект. Задзеленчали телефони, і з усіх складів ПЧХП негайно було зібрано ввесь станіоль, целофан і фольгу, що досі використовувалась у торгівлі для загортання печива, шоколаду, сухого лимонаду, плавленого сиру, жувальної гумки і супів-концентратів. Сім спеціально виділених бригад — понад двісті чоловік — почали обклеювати стіни будинків блискучими смугами.

Наступного дня з самого ранку запрацювали ПМ-рефлектори, і вся вулиця спалахнула багатократним відображенням зі стін. Опинившись у своєрідному тунелі заграви, «переляканий» мазут сіпався, розтріпувався, дірявився й звивався на бруківці у безпомічній агонії.

ТРИДЦЯТЬ ВІСІМ ВУЛИЦЬ очищено тільки в обласному центрі Усті, а ще сотнівулиць — по інших північночеських містах. Автора нового методу д-ра Е. Рогана призначено членом міського і обласного кризових штабів, спеціальним радником Центрального штабу в Празі. Він одержав вітального листа від міністра охорони навколишнього середовища.

Однак Роганові рефлективні смуги швидко втратили дієвість. Очевидно, відчуваючи смертельну небезпеку, мазут зібрався на силах для масованого контрудару. На сотнях кілометрів його бурих рівнин розпустилися мільярди дрібних рудих квіток. Їхні пелюстки, наче пух кульбаб, що розноситься вітром, знову обгорнули міста агресивними хмарами, мільярди рудих пластівців мазуту, наштовхуючись на срібні станіолеві смуги чи на скло ПМ-прожекторів, одразу ж гинули, перетворюючись на жовтавий порох… Прожектори, звичайно, не могли ввесь час світити, отже, гасли й страшні для мазуту блискучі смуги.

Замість граблів люди взялися за щітки й мітли; постававши на драбини, вони змітали станіолеві смуги з фасадів. Кленучи все на світі, механіки протирали скло прожекторів чим завгодно, навіть рукавами. Вулицями гуляв жовтавий порох, але з околиць летіли нові й нові хмари свіжих рудих пелюсток. Вони кидалися на вірну смерть з відвагою японських камікадзе, щоб урятувати своє головне тіло, яке відроджувалося в згаслих вулицях, набирало сили.

XI

— Дідько б його забрав! — ошаліла від люті Ріта Недомова, коли на неї з дашка автобусної зупинки звалився кавалок бурих драглів, геть заливши її новий, винного кольору замшевий кожушок.

— Воно хоче спокою, — втомлено пояснила Тіна Трнкова.

У другій половині дня подруги зустрілися на головній площі, «аби щось зметикувати», як пропонувала Ріта. Але «метикувати» було нічого. Фасади обклеєних смугами станіолю будинків були тепер покриті світло-рудим порохом. Повсюди блимали засліпленими вікнами й вітринами магазини, ресторани, кав’ярня «Світ», готель «Богемія», — скрізь було зачинено.

— Рудо! Ти моє сонечко, — звернулася Ріта до знайомого продавця пива Руди Штосла з великого ресторану «Біля гавані».

Вона схопила за руку цього грубуватого чоловіка і з виляском поцілувала в неголене обличчя.

— Лечу до тебе, хочу розважитись!

— Але це доведеться робити в заводській кухні, любко, — Руда Штосл із посмішкою глянув на її пишний бюст. — Бо до шкільної їдальні тебе, напевно, не пустять.

— Ти нікчема, але все одно я тебе люблю. Де ж ти тепер розливаєш?

— На сталеливарному заводі, але не пиво, а мастило для ПМ-гвинтів.

— А наш улюблений ресторан «Біля гавані»?..

— Там тепер годують пенсіонерів по талонах.

— Це кінець! — промовила Ріта стишеним голосом. — Рудочко, я не маю сигарет…

— Їх тепер ніхто не має.

— Але я тобі віддячу… — зашепотіла ставна засмагла жінка. — За одну пачку американських…

— Я пішла до магазину, — сказала Тіна й стала в чергу перед універсамом.

Після закриття всіх ресторанів, пивниць, барів і кав’ярень (так само, як і кінотеатрів, театрів, готелів і спортивних закладів) все громадське харчування перейшло до мережі заводських та шкільних їдалень, але й у магазинах зберігся майже звичайний асортимент продуктів, за винятком молока та овочів (продаж тютюнових виробів, звичайно ж, було припинено).

Тіна купила хліба, дієтичних яєць, дві банки консервів. Їй не подобалося готувати на загальній кухні. Вона повернулась до подруги, яка стояла на зупинці вже без Руди.

— Цей проклятущий паскудник Руда покинув мене в біді, — скаржилася Ріта. — Але тобі він би не відмовив. Цей мерзотник продає сигарети в десять разів дорожче.

— Я дуже рада, що не палю, — посміхнулася Тіна.

— Якби я була такою вродливою, як ти, то відкрила б підпільну тютюнову крамничку. І ще до того, як скасують ТСЗ, придбала б в Усті віллу з басейном… Але ще побачимо… А що Тібор — на роботі?

— Ні.

— А Міхал де?

— Ввесь час в’ється навколо мене. Він дуже добрий хлопець.

— Ти також будеш доброю до нього? — засміялася Ріта. — Я можу зникнути на ніч, аби не заважати.

— Не говори дурниць, він ще дитина!

— Як і ти, Тінушко. Але тобі вже немає чого боятись. Ну що, поїхали? Зараз усі спроби абсолютно марні, єдиною розвагою лишається наша комуналка.

На автобусній зупинці подруги стали в чергу. Транспорт ходив з великими інтервалами і дуже повільно, бо за кожним автобусом тягся незграбний, нашвидку змонтований причіп з приладом для поглинання вихлопних газів.

Члени штабів мали право користуватися власними машинами, й подружжя Роганів по обіді виїхало своєю італійською спортивною машиною до розташованого за містом Стржижовицького узгір’я.

Однак уздовж їхньої улюбленої дороги, що пролягла лісопарком і луками, а також понад ставком сунула ціла череда страховиськ. Дерева по самі верхівки були обліплені рудим скловолокном, якого нагромадилось навколо цілі купи. Потворні хоботи всмоктували у свої величезні тельбухи залишки води із ставка.

— Здається, вся ця гидота переселилася з міста сюди… — сказала Павла.

— До безпечних місць, якнайдалі від нашої техніки. — Еда заходився стьобати березовим прутом бурі драглі, що товстим шаром обліпили лавку й доріжки, з розривів витікало густе желе й тут-таки перетворювалось на блідий порох. Але зненацька вся ця маса піднялась хвилею й розтеклася по жухлій осінній траві. — Ця чортівня стає чимраз хитрішою.

— Глянь, Едо! Далі пройти не можна!.. — вигукнула Павла.

Позаду широкої рівної луки бовваніла висока мазутова стіна, перед якою відбувалося щось дивне. Від головного тіла відокремились темні, шоколадного кольору брили, які швидко перетворились у триметрові фігури, схожі на величезних моржів, кенгуру або саламандр, звівшись на задні лапи, потвори цілими шеренгами йшли одна на одну. Потім вони немов зливались у танку, тіло обіймало тіло, шоколадні фігури обертались, підштовхуючи одна одну, й падали.

— Вони що — граються? — зашепотіла Павла. — Як дельфіни?..

— Очевидно, це не гра, — хриплявим голосом відповів Еда, — Це скоріше нагадує бойове навчання…

Дві лискучі гніді саламандри рушили просто на Роганів.

— Давай краще втікати, — затремтіла Павла.

— І якомога швидше, — погодивсь Еда. — Ця шоколадна форма мазуту найагресивніша.

Він схопив Павлу за руку, й вони поспішили назад, до лісу. З гілля перших дерев звалились дві брили мазуту, які, швидко затвердівши й перетворившись на триметрових саламандр, рушили простісінько на людей.

— Тікаймо! — крикнув Роган, одмахуючись березовим прутом.

Але темний різновид мазуту виявився дуже пружним, наче гума.

— Мерщій туди! До санаторної огорожі!

Саламандри перейшли з кроку на біг і наздогнали людей під огорожею з колючого дроту. Еда вдарив ближчу саламандру прутом по голові, та відразу був збитий важким плавцем на землю. Він блискавично перекотився на спину, скочив на ноги, схопився за дріт і, розвівши його, став закривавленими руками проштовхувати в отвір Павлу. Жінка несамовито кричала, бо дріт роздирав їй одежу та шкіру, а чоловік тим часом захищав її своїм тілом від саламандр.

Шоколадні саламандри, напоровшись на колючий дріт, зійшли рідиною, попадали й висохли.

Порожнім дитячим майданчиком у центрі житлового масиву густим гелем простувало двоє дідків у гумових чоботях. Балакаючи між собою, вони тягли граблі, що позначали їхній шлях двома доріжками рудуватого пороху. Міхал Роган з увімкнутим транзистором під пахвою вештався між будинком № 2002 і автобусною зупинкою.

Тільки тут і можу зустрітися з мамою сам на сам, подумав Міхал. Удома темрява, в комуналці не поговориш по-людськи, а мені дуже потрібно перемовитись з нею бодай словом. Але навряд чи я наважуся розповісти їй про це. Ба навіть татові. Він розповів би мені зо два анекдоти про перехідний вік та гормони, а потім порадив би відвести душу з якоюсь досвідченою жінкою. Але я не зміг би в подібному тоні говорити про Тіну. Мама мене принаймні вислухала б, але потім, напевно, сказала б, що Тіна заміжня жінка, має дитину. Це факт, але й він мене не переконує. Мама — фантастична людина, але не вміє надихати, вона найкраще за все заспокоює, коли тобі погано. А мені зараз і навдивовижу чудово, й водночас погано… От з Тіною можна розмовляти абсолютно про все. Можливо, саме тому я до неї так ставлюся. Чому власне, людина закохується? Хай йому чорт, але ж я фактично нічого про це не знаю… Якби вже наука почала дбати про такі життєво необхідні речі!.. А не лише про техніку, яка призвела до цієї катастрофи.

Проблема полягає і в тому, що Тіні рівно двадцять три. Якби їй було б, скажімо, тридцять п’ять, ми ходили б разом, як у кожному другому романі Парала. Або коли б шістнадцять, сімнадцять… можливо, навіть дев’ятнадцять. Але ж її двадцять три та мої вісімнадцять — це просто невдача.

З центральної вулиці звернула присадкувата машина. Міхал побіг назустріч, але коло машини раптом закляк: батьки були в розірваній одежі, їхні руки рясніли подряпинами.

— Що це з вами?..

— Тато заїхав по мене на роботу і завіз до Стржижовицького лісу подихати повітрям, — блідо посміхнулась мати.

— Але що то за подряпини?..

— Стався маленький конфлікт із шоколадним мазутом, — відповів батько, що, як завжди, був у доброму гуморі. — Оскільки це невідома форма, вона б могла називатися Стржижовицькою… Або іменем свого відкривача: саламандри Рогана. Але ні, своє ім’я я дам скоріше засобові проти цих звірів.

Батьки розповідали, перебиваючи одне одного, а Міхал обережно допомагав матері вибратися з машини. Мати була геть подряпана. Батько теж, хоча й не переставав жартувати, розповідаючи, як випробуватиме свої засоби боротьби із стржижовицькими саламандрами… Якщо мазутові потвори проіснують ще бодай місяць, мій бездоганний татусь стане міністром або одержить Нобелівську премію, подумав Міхал. Скоріше за все, досягне того й того.

Грудневі дні ставали все коротшими, і температура в позбавлених світла квартирах ледве сягала двох градусів тепла. В затемнених будинках світилися й гріли лише комунальні квартири, єдині місця, де можна було посидіти в теплі й при світлі, приготувати гарячу їжу або випити чогось із холодильника, прийняти ванну, поголитися, помити голову, попрати, випрасувати білизну, послухати музику або просто зателефонувати комусь.

Голова Станіслав Бімонь замислено походжав комунальною квартирою. Цих двох кімнат зі службами цілком достатньо для потреб семи чоловік, міркував він. Можливо, такі помешкання стануть прообразом майбутніх комун… Адже на земній кулі вже ніколи не буде доволі енергії. Та й харчів. Цілком імовірно, що завдяки мазутовій катастрофі в комунальних квартирах зародилося щось нове й надзвичайно важливе.

— Лишенько, я ж позичала у вас одну тарілку! — почувся з-за тонкої стінки Леонин голос.

Сварка, відгомін якої долинав з кухні, ставала нестерпною.

Якби люди знайшли в собі більше такту й взаєморозуміння, зітхнув Станіслав. Леона хоче в нас удома потайки освітлювати й опалювати, мовляв, голову групи ніхто не контролюватиме. Дедалі важче стає втовкмачувати їй, що існують такі поняття, як відповідальність, мораль, порядок… Вона хоче грати начальницю.

— Одну?! — огризнулася до неї з кухні Тіна. — Дві великі і дві маленькі, сковорідку та дві каструлі!

— Ми позносили сюди весь наш посуд і не маємо на чому жерти! — зарепетувала Ріта.

Моя Леона знову провокує, але Ріта не піддається, зітхнув Станіслав. Ріта єдина з усіх мене рішуче підтримує. Завжди знає, що необхідно робити саме зараз, вона навіть симпатизує мені… Станіслав знову зітхнув і, взявши «Правила», рушив до крижаного коридора перевіряти стан електролічильників у всьому будинку. Еда Роган знову вночі світив. Уже вдруге.

— Мусиш покарати його! — наполягала Леона. — Адже він тепер навіть не помічає нас. Тільки насміхається.

— Цього разу маєш рацію, — погодився Станіслав, і коли після вечері всі зібралися в клубі комуналки (колишній вітальні евакуйованих Дурдиків) дивитися телевізор (який щоденно працював з 19.30 до 20.30), він публічно розповів про Роганів вчинок.

— Вночі мені прийшла ідея щодо саламандрової форми мазуту, і я мусив її занотувати, — весело відповів йому Еда. — Тебе ж уночі не обтяжують ідеї, правда? Та й удень теж.

— Порушення наказу не відбудеш жартами! — сухо відрізав голова Бімонь. — Особливо коли йдеться про другий випадок.

— Я буду страчений, чи мене лише відшмагають? — засміявся Еда Роган.

— Тату, облиш, благаю… — почав, зашарівшись, Міхал, але в Ріти голос виявився найгучнішим:

— Що ти робиш дурника з нашого голови, який піклується прр всіх нас? Про що тут довго розводитися? Світити вдома заборонено, а ти двічі вмикав світло. Ти повинен за це заплатити — і баста!

— І у скільки обійдеться мені цей маленький гріх? — скрививсь Еда Роган. — Ріто, ти вважаєш, за гріх треба платити?

— Едо, прошу тебе… — знічено мовила Павла.

— Вибач, люба. І ви всі, — Еда Роган витяг з кишені товсту пачку недбало скріплених п’ятисотенних купюр, дістав дві й поклав їх на столик перед Станіславом. — Скажімо, двісті за один гріх, значить, чотириста за два і ще шістсот — за три наступні. Вибачте, але трибунали я просто не зношу.

Після теленовин, у яких не було нічого нового, Станіслав Бімонь покликав свою дружину до холу. Леона прийшла й одразу вмостилася на єдиному в кімнаті, оббитому оксамитом пуфику перед овальним дзеркалом, тож Станіславові не лишалось нічого іншого, як походжати перед нею від стіни до стіни.

— Мені не хотілося нагадувати тобі при всіх, — сказав він, — але не чіпляйся до Тіни й Ріти з приводу посуду. Хіба в нас недостатньо своїх тарілок?

— Звичайно, твоя улюблена Ріта завжди права!

— Вона найдисциплінованіша за всіх. Вона й Павла Роганова. І завжди підтримує мене. Тобі ж це спадає на думку дуже рідко, люба. А ти ж обіцяла мені!

— Мені здається, завжди спітніла Ріта тобі чимось до вподоби. Чи не розігрався в тебе, бува, апетит? Уже три дні ти відвертаєшся від мене.

— Коли я повертаюсь додому, ти вже спиш.

— А що я маю робити сама в цій холоднечі і темряві?! Ось тут було б чудово… Але, звичайно, тут хол комуналки. Замість того, щоб керувати й панувати, ти фактично працюєш двірником, і ми залишаємося ні з чим… Тим часом Роган зробив ще одну кар’єру. Як завжди і всюди. Ще й кинув тобі зневажливо тисячу, щоб вмикати світло коли йому заманеться.

— Це ти вимагала, щоб я його покарав.

— Та хіба це покарання для нього, якщо він має три чверті мільйона і платить Ріті три тисячі крон за блок американських сигарет, який колись коштував двісті п’ятдесят крон?! Ти не знав цього? А те, що Ріточка гендлює сигаретами по всьому місту й смалить, як паровоз?

— Я ніколи не заставав її за цим.

— Вона курить всюди, тільки перед тобою таїться. А як від неї смердить тютюном! Вона ще й постійно намовляє всіх проти мене… Але ти цю жіночку ніколи не даси скривдити.

— Мені сьогодні треба не сваритись, а працювати, — рішуче мовив Станіслав, відкриваючи «Правила». — Дозволь мені сісти до столу.

— Будь ласка! — Леона з гордим виглядом вийшла з холу.

В другій кімнаті, «клубі», ревли Міхалові магнітофони. Міхал танцював на килимі з босою Тіною Триковою. Ріта завішувала лампу червоною скатертиною — щоб було, як у барі. А в кухні, густо протхнулій часником, вона підсмажувала грінки на трьох сковорідках — справжнісінький шинок.

— Вирішила помити тарілки й каструлі, які намагалась поцупити в нас? — зухвало зиркнула Ріта на Леону.

— Тс-с-с! — Леона приклала пальця до губів.

Потім у ванній вона виявила, що хтось — без сумніву, знову ж таки ця тварюка Ріта — накапав їй до пральної машини розтопленої губної помади. На білизні ряхтіли плями, немов після вбивства. Леона зі злістю сіла на холодний край ванни. «First Lady», — прошепотіла вона. Ніде немає для мене місця, хіба що в туалеті. В усьому винний Станда. Цілі ночі висиджує в холі, складає різноманітні графіки — хто коли пратиме й митиметься, чия черга мити підлогу, вікна, коридор, сходи, а чия — вибивати килим, і все це на місяць уперед, а всім до всього байдуже. Замість того, щоб самому вирішувати й наказувати, викликаючи до себе повагу, а можливо, й острах… У нашій лікарні, наприклад, це вміє кожен лікар. Мій добрий чоловік! Він дуже серйозно до всього ставиться. І надто ревно!

Хоче бути справедливим, а мене залишає на розтерзання цим фуріям. Може, помститися йому, наставити роги?

Еда тепер щовечора йшов спати з Павлою досить рано. Невже вони й кохаються щодня? Я б із задоволенням ще раз согрішила з ним… Але благати його, звичайно, не буду! Леона повикидала забруднену помадою білизну просто у ванну і на повну силу відкрутила гарячу воду. Нехай тільки з’явиться отой двірник! Серед білизни, яка сохла, вона спритно знайшла бежевий Рітин ліфчик (він єдиний був п’ятого розміру серед решти «двійок» і «трійок») і мстиво стала квацяти його Рітиною ж тушшю для він.

Ріта Недомова (45 років) прокинулась опівдні у спальні Тіниної квартири й перш за все взялася до улюблених сигарет «Уїнстон», однак у кімнаті було так холодно, що вона була змушена вдягтися в Тінин лижний светр, аби не застудити легені.

В самому халаті вона потім пробігла до порожньої теплої комуналки (всі вже давно були на роботі) й почала грабувати спільний холодильник. Розпочала вона з пива, потім приготувала добрий сніданок (яєчня з чотирьох яєць на вишкварках та рештках ковбаси, густо посилана тертим сиром) і знову запила все це пивом.

Не встигши нагрітися, Ріта ввімкнула електрокамін, умостилася перед ним на підлозі, а, зігрівшись, скинула халат і перекочувалась гола по килимі, підставляючи під сухий електричний жар то важкі груди, то спину, то засмаглі стегна, аж доки вся заросилася потом. Сопучи від насолоди, вона ще з годинку солодко поспала.

О другій годині, як і кожного понеділка, Ріта ввійшла до приймальні лікаря об’єднання «Ресторани та їдальні». В кабінеті вона, переконливо кашляючи й зворушливо «задихаючись», продемонструвала свій коронний номер, що приніс їй ще один тиждень оплачуваної непрацездатності — «важкий хронічний бронхіт», який у задимленому Усті був поширеним захворюванням..

На подвір’ї її колеги офіціанти в чорних гумових фартухах працювали граблями, бармени вичищали від бежевого пороху мертвого мазуту станіолеві смуги на стінах, а Ріта весело крокувала до віддаленого району Ваньов (міські автобуси їздили тепер тільки в ранкові та пообідні години пік).

Центральні вулиці були більш-менш чистими, бруківкою щохвилини деренчали ПМ-гвинти або з’єднані прожектори, завдяки яким мазут відступав до бічних вузьких вуличок, де він загоював рани, насичувався поживними речовинами, регенерував і знову розквітав бурунами й заметами свіжого рудого скловолокна. Тільки не піддавайся і витримай, мій любий мазутику! — тихо проказала Ріта. — Бодай до весни.

Ріта дійшла з порожньою сумкою до лабіринту стрімких вуличок старого Ваньова, що нагадував кампучійське містечко, заросле ліанами рудих джунглів. Підземний перехід через залізничну колію був по самісіньку стелю залитий драглями. Перейшовши на той бік, Ріта стала терпляче чекати біля будинку № 88 на Плавецькій вулиці.

— Я ж тебе попереджав, щоб не чатувала на мене перед самим будинком! — невдоволено загув колишній бармен Руда Штосл, повернувшись зі зміни на сталеливарному заводі.

Він був, як завжди, неголений. Цей нехлюй голився хіба що раз на тиждень, та й то абияк. Йому було до всього байдуже.

— Нехай думають, що я твоя коханка, — засокорила Ріта, піднімаючись за ним сходами до його квартири.

— Гроші маєш? — запитав він, тільки-но зачинивши по собі двері.

— Для тебе, Рудочко, я завжди маю все, не тільки гроші.

— Отже, так само, як і вчора?

Він зняв із шафи валізу, повну сигарет, і Ріта придбала в нього за грабіжницьку ціну блок американського «Уїнстона», заплативши 2500 крон (Роганові я продам за 3000 крон, сказала вона сама собі). Як винагороду, Ріта виканючила ще й пачку «Старту», що донедавна коштувала чотири крони. Ці короткі сигарети були такі кепські, наче набиті сіном.

— Завтра знову в цей же час, Рудочко.

— Тільки не стовбич перед моїм будинком!

Ріта знову перетнула залізничну колію й за двадцять хвилин уже входила до приймальні Вінтера — директора магазину електротоварів. Гладке пихате порося в золотих окулярах, — подумала про нього Ріта. Купив у мене вісім пачок за 2000 крон, сплативши батарейками для ліхтариків (100 штук по 20 крон кожна). Дві пачки «Уїнстону» й «Старт» лишаться мені.

— Однак ціна на батарейки швидко впаде, бо незабаром з Брно прибуде ще два вагони, — невимушено проказала Ріта. — Ти мусиш доплатити!

— Але я не маю готівки, — спробував опиратись Вінтер. Ну, звідки ж йому було взяти готівку, якщо його склад розсідався від батарейок?

— Тоді я хоч візьму трохи курива на дорогу, — сказала Ріта, витягши з блоку ще одну пачку «Уїнстона», як навар.

Ріта подріботіла вузькою вуличкою на гору, переступаючи через ворушкі хоботи мазуту. Садова хвіртка пані Рубічкової була завалена двометровим бурим заметом, Ріта вилізла на нього й на своїй валізці, мов на санчатах, сміючись з’їхала прямісінько під двері невеликого будинку. Чепурненька пенсіонерка Рубічкова виклала 2500 крон дрібними засмальцьованими банкнотами за всі 100 батарейок. Купує їх у мене по 25 крон, а продає по 40, розмірковувала Ріта. Отже, бабуся матиме добре різдво, адже ж свята й повинні бути радісними.

А тепер підіб’ємо касу, сказала собі Ріта, 2500 крон від Рубічкової — отже, я повернула те, що мала, — свій початковий капітал. Три пачки «Уїнстона» — це шістдесят сигарет, сорок мені до завтра вистачить, а третю я продам за 300 крон. Гарненький приварочок до лікарняного! Ще й преміальна пачка натоптаного сіном «Старту»… Її я використаю по-особливому.

Ріта попрямувала до універсаму, де набила валізу пляшками рому й пива. Про все інше мусила подбати Тіна, адже вона задарма з нею дудлила!

— Сигарети й досі не продаєте? — заради сміху запитала Ріта в касирки.

— Якби ж то продавали!

— Можливо, завтра для вас у мене й буде кілька пачок найліпших американських сигарет всесвітньовідомої фірми «Уїнстон».

— По чім?

— Як для вас — по триста крон за пачку.

— Страшенно дорого… Але я запитаю вдома в чоловіка, без курива його важко витримати, вже двічі розбивав свою вантажну машину.

— До завтра, пані касирко!

З площі Ріта доїхала автобусом до свого житлового масиву. Було темно, але перед будинком знову бовваніла знайома тінь: Отік Файт, що працював лакувальником на деревообробному комбінаті. Не дуже метикуватий, зате високий, молодий і з гарною статурою, саме таких я полюбляю, подумала Ріта. Їм аби тільки до нестями напитися й накуритись.

— Рітушко, благаю тебе, дай хоч одну пачку… — відразу почав канючити Отік Файт.

— Тепер це коштує великі гроші, Отіку. Скільки в тебе є?

— Зараз нічого, але взавтра принесу…

— … знову свої порожні кишені. Не треба так багато пити, Отіку.

— Що вдієш, я тепер одержую тисячу вісімсот крон, а чотириста з них іде на аліменти…

— З такими грошима тепер не покуриш.

— Але я не можу жити без сигарет! Якщо я пару разів не затягнуся, то в мене голова йде обертом. От і сьогодні впав з драбини…

— Кожному щось треба, але ніхто не поцікавиться, чого мені бракує… — Такі натяки Ріта робила Отікові щоразу, аби трохи помучити його. Мені подобається спостерігати, як благають чоловіки… А цей ще й звивається, мов черв’як.

— Ну, йди вже нагору, можливо, й знайду якісь недопалки, — буркнула вона.

— Ріто, ви золотко…

Показавши йому вдома преміальну пачку «Старту», Ріта запитала:

— А що ти мені за це даси?

— Все, що маю. І негайно ж!

— Але ти нічого не маєш.

— Так, але ж… Дуже тебе прошу… — він був готовий на все.

— Все ж таки щось та маєш. Ходімо, я покажу тобі це…

Ріта привела Отіка до Тіниної спальні, але, перш ніж зачинити двері, повісила з зовнішнього боку сітку для волосся (умовний знак для Тіни: «Не турбувати»), ввімкнула великий ліхтар і поставила молодика перед дзеркалом.

— А тепер ти вже знаєш, що в тебе є для мене? — прошепотіла Ріта. — Ще ні? Ну ж бо, швиденько роздягайся! Тут як у холодильнику, а я ще хочу встигнути на телевізор. — Вона відкоркувала пляшку рому й налила дві повні склянки. — Давай поцокаємося, хлопче! — промовила вона зі сміхом. — Мені для розваги, а тобі для сміливості.

У комунальній квартирі ставало дедалі незатишніше: штовханина й сварки з приводу того, кому що належить і хто що повинен мити й чистити. Голова групи Бімонь порадив усім позначити свої речі й продукти чіткими літерами «Б» (Бімоні), «Р» (Рогани), «Т» (Трнкова і Недомова), на прохання мешканців сам малював їх емалевою фарбою на тарілках або ж олівцем на рушниках. Він спробував кольорову туш і лак для нігтів, був готовий навіть вимережати монограми на сорочках та іншому одязі. Але як, скажімо, малювати на зубній щітці, милі, ложках, виделках, ножах? І хто захоче їсти понадписуваний хліб, рогалики, вишкварки або яблука?

У грудні в нахолоджених квартирах ставало темно відразу по обіді, додому можна було добратися лише навпомацки (в усьому місті спостерігалася гостра нестача ліхтариків). У цей час нагріта й освітлена комуналка тріщала по швах, і хто хоч трохи запізнювався, знаходив у кухні лише гору немитого посуду (з літерами і без них), порожній холодильник, у ванній — рештки власного мила, порожню коробку прального порошку. Якщо хтось понад хвилину затримувався в туалеті (туалетний папір теж зникав), то неодмінно починали грюкати в двері, а той, хто приходив до «клубу» останнім, дивився телевізор, сидячи на підлозі.

Павла Роганова тихо зітхала, терпляче миючи в кухні перед вечерею чужі тарілки (її дорога, позначена ініціалами порцеляна стояла в холодильнику з чужими стравами), а потім у задрипаній ванні замість випраної вчора власної білизни знайшла чуже брудне манаття.

— Будеш митись оцим? — запитала її напівгола Ріта, беручи з полички під дзеркалом пляшечку лимонного шампуню, позначену червоною літерою «Б».

— Ні, адже тут написано «Б», виходить, він належить Леоні Бімоньовій.

— Невже?! — криво посміхнулася Ріта, щедро виливаючи шампунь на своє густе темне волосся. Потім вона із задоволенням сполоснула пляшечку й поставила її назад на поличку.

— Ходімо вже додому, — звернулася Павла до свого чоловіка.

— Ти не дивитимешся телевізор? Сьогодні передаватимуть моє інтерв’ю про стржижовицьких саламандр.

— Ти мені краще вдома розповіси про це.

Рогани засвітили вдома ліхтарик (Еда купував чотирикронові батарейки в Ріти по сорок крон за штуку), повдягали кожушанки, а Павла ще й високі м’які італійські чобітки. Потім Павла сіла до піаніно, Еда обгорнув їй ноги грубою вовняною ковдрою, відкоркував пляшку білого вина (охолодженого просто в кімнаті), і Павла почала тихо награвати.

Це триває вже занадто довго, думала вона. В мене не вистачає нервів. Щось мусить статись… Щось хороше.

Павла відпила вина.

— Чому ми ніяк не можемо домовитись у комунальній квартирі?

— Бо ми змушені там бути. Якби ми самі забажали мати на кожному поверсі спільний хол, усе було б чудово. Ми могли б відвідувати його, але могли б і не відвідувати. Обмеження особистої свободи. А знаєш, що найстрашніше в сучасній в’язниці? Там, крім восьмигодинної праці, дозволяється займатися спортом, читати, дивитись телевізор. Але грубість і жорстокість сусідів по камері — найжахливіші за все. Справжнісіньке пекло.

— Але хіба в’язні не можуть домовитися між собою, потоваришувати?..

— Тоді в’язниця перетворилася б на спортивно-лікувальний заклад для похудіння, — засміявсь Еда. — Я б охоче дав себе ув’язнити, бо через твої кулінарні здібності навряд чи схуднеш.

— Я боюся за Міхала.

— А я зовсім ні.

— Це ж твій син.

— Це молодий чоловік, і йому потрібна жінка.

— Але Тіна заміжня, у неї дитина.

— Проте не має чоловіка. Тіні, очевидно, це потрібно ще більше, ніж нашому Міхалові.

— У тебе все так просто виходить.

— А ти все занадто ускладнюєш, люба, — Еда підвівся, поцілував Павлу в голову й зняв кожух. — Піду подивлюся, що там робить Міхал і гляну на Бімонів каземат.

— Тебе все це починає бавити.

— Саме так. Як і все на світі. А що ж тут, власне, такого?

У «клубі» вже закінчувалися телевізійні новини, Станіслав пішов попрацювати до холу, а Ріта відкрила свій щоденний бар: завісила торшер червоною скатертиною, зробила грінки (з чужого хліба та сала) й принесла в одній руці п’ять пляшок пива.

— Міхале, підбери гарну музику! Починаємо з білого танцю! — гукнула вона й, плеснувши в долоні, запросила Еду.

— Не сердься на мене, Едо, що я накинулася вчора на тебе через те освітлення, — зашепотіла Ріта. — Станіслав робить усе правильно, незважаючи на відсутність думок у голові.

— Ти таки добре розумієшся на чоловіках.

— А ти лише тепер це помітив? Слухай-но, тобі не потрібні американські сигарети або батарейки?

— Мені вистачить їх, мабуть, до кінця ТСЗ.

— Але ТСЗ, певно, скінчиться не скоро? Та й по ньому, напевно, мені вже чогось бракуватиме.

Міхал танцював з Тіною, а Леона, залишившись сама, не витримала і привела з холу Станіслава.

— Білий танець! — знову весело крикнула Ріта, впевнено схопивши голову групи й закружляла з ним по підлозі.

— Тс! — засичала Леона, підійшла до Еди, обхопила його обома руками за шию, міцно притиснувшись стегнами, й коханці плавно загойдались у танці.

— Так оті зарази завжди починають! — Тіна Трикова кивнула Міхалові на Леону, — коли хочуть украсти в жінки чоловіка, а в дитини — батька.

— Мій тато часом буває доброю тварюкою, але цього він ніколиб не зробив! — рішуче мовив Міхал, а коли танок закінчився, додав: — Ти не заперечуватимеш, якщо я підскочу додому глянути на маму?

— Ну що ти, зовсім ні! Приведи її краще сюди.

— Мені б дуже хотілось.

Міхал прибіг додому і в глупій темряві перекинув столик з телефоном.

— Мамо, чому ти бодай не засвітиш?

— Мені так краще, — відповіла невидима Павла.

— Мамо, ходімо потанцюємо до комуналки!

— Знаєш, мені сьогодні чомусь не хочеться.

— Я поставлю тобі вальс, ти ж так його любиш!..

— Ти добрий хлопчик, Міхале, але облиш мене сьогодні, добре? А що робить тато?

— Танцює з Леоною. Може, йому щось передати?

— Та ні… Або, знаєш що? Передай йому, нехай відпочиває як слід.

Може, мені лише здалося, чи мама дійсно промовила ці слова з якоюсь гіркотою? — подумав Міхал. Але вмовляти її далі нема сенсу. Моя сповнена музикою мама справді не любить гамору… А над усе, мабуть, мою електромузику, хоча й запевняє, що їй подобається… Мама до безглуздя тактовна.

— І тобі не буде тут анітрохи сумно?

— Тепер уже ні, ти ж прийшов до мене. А зараз іди.

— Я скоро знову зазирну до тебе! — пообіцяв Міхал, а в передпокої вдруге наштовхнувся на той дурний столик. Ідіотський телефон, який зараз взагалі ні до чого, подумав Міхал. Без телефону чудово жити… І взагалі цей ТСЗ починає мені подобатись.

Підлога ощадливо освітленого коридора поблискувала тьмяними смугами. Міхал вибрав одну смугу й пішов нею, наче канатоходець. Я придумав це, коли був ще зовсім маленьким, подумав він, і відтоді завжди отак заспокоюю себе, коли буваю надто знервований. Цілими годинами я ходив отут, коли мама лежала в лікарні з запаленням жовчного міхура. І ще багато разів, коли вона сумувала або я її чимось розсердив. Через батька поки що — ніколи. Кілька разів через Ірену, але недовго. Зрештою, все одно з цього нічого не вийшло. З Марцелою — теж: напередодні іспитів на філософський факультет. Потім — коли влаштовувався до ПЧХП, а ще — перед черговою здачею власних реклам… Згодом полишив це ходіння, аж тепер знову почав, передчуваючи, що в моєму житті відбудуться колосальні зміни… Не варто, щоб Тіна застала мене за цим заняттям, ще подумає, ніби я й досі маленький. Я доведу їй… Вона фантастична жінка… Майже як моя мама.

— Будь лагідною з нашим Міхалом, — попросив Еда Роган Тіну Трикову під час танцю. — Він іще такий молодий, що часом стає лячно за нього.

— Я знаю, — тихо відповіла Тіна, — саме тому й не хотіла б його поранити. Тобі не здається, що вам варто приділяти йому більше уваги? Адже я одиначка…

— Я тепер його погано розумію, Тіночко. Ви обоє вже дорослі, робіть що хочете, та, головне, не робіть того, чого не хочете, добре? Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Я, власне, завжди хотів мати доньку…

— Я також хочу. Малесеньку сестричку для Томашека, — зізналася вона Еді, та тут саме повернувся Міхал. Тіна знову була змушена з ним танцювати, та вона й сама цього хотіла.

Кожна жінка потребує, щоб її хтось кохав, говорила сама собі Тіна. Мені зараз так потрібен Тібор!.. Чим він займається сьогодні ввечері?.. Краще не думати про це…

Танцюючи, Тіна слухалася Міхалових рук, що тремтіли від хвилювання. Тримає мене, наче коштовну вазу, майнуло їй. Міхал справді ще хлопчик.

— Ти сумуєш, бо скучила за Томасіно? — Міхал сам вигадав для її синочка це пестливе ім’я.

Тіборові це ніколи не прийшло б в голову, подумала вона.

— Автобуси тепер не їздять у гори, але я можу повезти тебе батьковою тачкою, хочеш?

— До маленького Томасіно?..

— Хоч завтра! І свисну в батька штабне посвідчення: на випадок, якщо нас дорогою зупинять. Тож завтра просто з роботи поїдемо, добре? Я це з батьком якось уладнаю.

— Ти такий хороший, Міхале.

— Мабуть, скоріше дурний, але я радий, що тобі так здається.

За Міхалевою спиною Леона танцювала з Едою. Раптом вона жадібно вп’ялася йому в шию. Тіна побачила все й спохмурніла. Про цю мерзоту Міхал не повинен ніколи дізнатись, сказала вона собі. Хлопець так вірить батькові.

— Досить уже цієї нудоти, Міхале! — гукнула Ріта. — Знайди-но нам щось веселіше, а найкраще — зовсім диявольське!

— Не зважай на неї, — порадила Тіна Міхалові.

Ріті б найбільше підійшов чардаш, аби вона могла півголою вихилятися на столі перед Станіславом на зло Леоні. З Тібором ми ходили на танці майже щодня, майнуло Тіні. Колись, давно… Та й після весілля — теж. Але коли з’явився Томашек, уже бракувало часу.

— Ти знову сумуєш? — озвався до неї Міхал і мало не почав благати: — Не сумуй, Тіно, прошу тебе…

— Я просто втомилася й піду вже спати. На добраніч.

— Почекай я тобі щось приніс…

Міхал наздогнав її в коридорі, несучи в руках величезну полотняну торбу від пилососа.

— Я щодня чую через стіну, як ти ставиш оті свої п’ять касет, — нерішуче почав він. — Вони хороші, звичайно, але я знаю їх уже напам’ять. Я тут підібрав для тебе маленьку колекцію нічної музики…

— Проходь…

У Тіниній спальні Міхал спритно звів цілу башту з приймачів та підсилювачів, тюнерів (чи як там зветься все оте металеве причандалля). Установка почала грати, весело підморгуючи червоними й зеленими вогниками. Міхал рачкував навколо них по килимі, щасливий, що може щось для Тіни зробити… Для матері-одиначки й жінки, від якої втік чоловік.

— Тепер уже не сумуватимеш. Анітрішечки.

Він підійшов до Тіни й незграбно витер їй сльози.

Я не повинна цілувати його, але мені дуже хотілось, подумала вона. Обличчя в нього палало, він тремтів усім тілом. Я тут же його вирядила з хати. Боялася не хлопця, а скоріше себе… Міхалова нічна музика чудова.

Наступного дня він справді повіз мене спортивною машиною до Крушних гір. Дорогою нас зупиняли разів шість, але коричневе посвідчення справляло таке враження, що перевіряючі навіть не дивилися на фотографію.

У гірському будинку для переселенців ми справили сенсацію: перша приватна машина за багато днів. Мама розплакалась. Томашек був щасливий.

Потім Міхал дістав з машини величезну валізу. Він привіз моєму Томасіно десять плиток молочного шоколаду, набір кольорових олівців і крейдочок, казки Андерсена, записані на чотирьох касетах, магнітофон, чорно-білий футбольний м’яч, мабуть, кілограмів п’ять грейпфрутів, торбинку ялинкових прикрас, дитячу гру «Маленький хімік» і засмальцьованого плюшевого ведмедика.

Це був гарний день… Такого в мене вже давно не було… Міхал любить дітей, уміє гратись, і наш Томашек його відразу ж полюбив.

Повернулися ми пізнього вечора. В комуналці вже нікого не було. Міхал приніс із дому вина, і ми довго танцювали. Коли він потім проводжав мене темним коридором, ми зупинилися перед дверима моєї порожньої квартири.

Він почав ніжно гладити мені скроні, а я ледь потерлася щокою об його гарячу долоню. Мені не хочеться зараз думати про Тібора. Але вночі буду… Невже це так погано — побути бодай мить з тим, хто тебе кохає?..

— Люба моя, прекрасна… — здавалося, Міхал марить.

— Заходь, — сказала я. — Але тільки на хвилинку, добре? Пообіцяй мені.

— Зроблю все, що ти захочеш!

Я впустила Міхала й, перш ніж зачинити по собі двері спальні, раптом майже неусвідомлено накинула на ручку дверей жовту сітку для волосся.

Ми цілувалися стоячи, потім сидячи. Схвильована болісним збудженням хлопця, я, врешті, дозволила йому лягти біля себе, та за хвилину знову звелась. Ні. Я справді так не можу. Але потім, зітхнувши, схилилася над юнаком, поцілунком змусивши його мовчати, розстебнула йому одежу й почала заспокоювати його палке збуджене тіло. Він такий добрий до мене, невже я не можу хоч трохи його втішити?

XII

СЕРЙОЗНЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ВСІМ! Нова агресивна форма мазуту — триметрові, схожі на людей, дуже небезпечні тіла, які швидко рухаються. Цей новий жахливий різновид удесятеро живучіший за попередні. Його поверхня також набагато міцніша. Існуюча ПМ-техніка неефективна. Оперативним штабам усіх ступенів ужити відповідних заходів.

Вранці 6 грудня центральні вулиці міста були напрочуд чистими, хіба що кілька бурих паростків звисало зі стін будинку ПЧХП. Всюди панували тиша й спокій… Але в повітрі відчувалась задушлива напруженість, неначе перед грозою.

Оперативний штаб ПЧХП віддав суворий наказ — нікому не залишати подвір’я фабрики. Керівники всіх шістнадцяти бригад спішно роздавали особовому складу чудернацькі «оборонні луки» — нашвидкуруч виготовлені дерев’яні дуги, обидва кінці яких з’єднував тонкий міцний дріт, наче тятива лука. Дужим чоловікам замість цих луків було залишено граблі або роздано звичайні пилки.

Перед дев’ятою годиною в усьому місті раптом завили сирени, обидва охоронці ПЧХП вискочили з прохідної, щоб зачинити браму. Однак їм не пощастило цього зробити. На вулиці перед фабрикою знялася лискуча, темно-бура, мов шоколад, триметрова хвиля і з силою морського прибою вдарила в ще не зовсім зачинені ворота. Обидві стулки високої брами зламались, охоронців одкинуло назад, а за мить їхні тіла зникли під шаленим виром.

Сирени замовкли, і в глибокій тиші почулися крики жаху — це виявилася не проста хвиля, а ціла коричнева армія. Подвір’ям шеренга за шеренгою насувалися зімкнуті бойові лави здоровенних мазутних потвор, які нагадували здиблених моржів, величезних саламандр або морських котиків, кенгуру або пінгвінів, або засипані коричневим снігом дерева, ведмедів або триметрових велетнів… Мовчки, в гнітючій тиші, з ледь чутним тоненьким посвистом бура маса навалювалась на людей, які з криками розбігалися по найдальших кутках подвір’я.

В центрі миттю спорожнілого подвір’я лишились тільки самотні металеві конструкції пересувних ПМ-гвинтів і прожекторів, покинуті обслугою. Але й конструкції стояли всього кілька секунд — перша шеренга перекинула важкі пристрої, перекотилась через них хвилею нищівної багатотонної маси. Зруйновані гвинти з рипом падали на бетон, а з прожекторів посипалося бите скло.

В глибині подвір’я з’юрмилися всі п’ятсот робітників, однак часу для паніки вже не лишилось. Чоловіки з граблями й пилками рішуче вишикувались. Підштовхувані відчаєм люди дерли граблями шоколадних саламандр. Завдяки пилкам пощастило затримати наступаючих бурих моржів і розрізати їх на шматки, тонкі гострі дроти оборонних луків розтинали підступаючу буру масу, що не знала вороття й, немов керована вищою силою, фанатично сунула вперед. Шеренга за шеренгою, мазутові вояки кидалися на металеві сторчаки, які розрізали їх на пасма, що звивалися, стікаючи драглями… Купи розірваних висихаючих трупів слугували людям першим оборонним валом. Але знову й знову підступали нові шеренги дужих коричневих воїнів.

Зі свого спостережного пункту, розташованого на другому поверсі генеральної дирекції ПЧХП, член і спеціальний радник вищого штабу товариш Е. Роган уже кілька годин спостерігав крізь заґратоване вікно за битвою, що точилася на подвір’ї. Шоколадних саламандр було безліч. Треба застосовувати щось… гостре й водночас легке, що ефективно розрізатиме потвор… Щось типу лемеша від плуга… Ні, це було б заважке. Краще щось таке, що обертатиметься, крутитиметься, на зразок циркулярної пилки… але їй, мабуть, бракуватиме мобільності.

Еда взяв зі столу зразок шоколадного мазуту завбільшки з дитячу голову й колупнув її нігтем. Тонка подряпина за кілька секунд знову затяглась. Вища форма мазуту… еластична, мов гума. Він запалив останню сигарету «Уїнстон» (я розумію, що не можна курити, подумав Еда Роган, але без сигарети не здатен нічого придумати) з останньої червоно-білої пачки Рітиного блоку (я сподівався, що мені його вистачить до кінця ТСЗ) і знову виглянув на подвір’я. Станіслав Бімонь, піднявши важкі граблі високо над головою, з усієї сили дубасив саламандру за саламандрою. Скільки він витримає? Такий самий фанатик, як і саламандри. Мені не до вподоби фанатизм, хочеться вірити в розум… Якого, на жаль, на нашій планеті й досі бракує. Тібор Трнка, витрачаючи значно менше сили, діє пилкою значно ефективніше…

А наш Міхал, глянув на сина Еда Роган, зовсім захекавшись із граблями та пилкою, зрештою взяв найлегше — оборонний лук, що був розрахований на жіноцтво. Але чому він суне й суне вперед? Наш задиркуватий півник… Ці шоколадні страховиська справді небезпечні, синку. Вони вже вбили кількох наших людей.

Край столу лежав рапорт про загибель двох сторожів: Вали Й., Тіковського Ф. Наші перші жертви, подумав Еда Роган. Ми припустилися помилки, не зачинивши тоді браму. На вулицях було б важче боротись, а тут, на подвір’ї, ми маємо значно більше шансів.

Еда знову почав роздивлятися шоколадну мазутову кулю, схожу на повітряну. Колись ми хлопчаками пропалювали їх цигаркою, згадалось йому. Він притиснув запалену сигарету до бурої поверхні зразка, вона засичала й укрилася густо-зеленою плівкою, що загасила недокурок. Потім знову, сьогодні вже вдванадцяте, Еда роздряпав поверхню мазуту булавкою. З кулі виступила кров, яка швидко сохла. Це нагадувало Еді Роганові перших стржижовицьких саламандр, роздертих на колючому дроті стржижовицького санаторію!

Еда Роган обійшов стіл, подзвонив з червоного штабного телефону й за півгодини вже сідав на подвір’ї у військовий танк.

— Міхале, не бажаєш трохи проїхатись містом?

Син тільки махнув луком, перерізаючи навпіл чергову саламандру.

Танк проїхав порожніми вулицями, якими крокували цілі коричневі полки. Еда попросив водія заїхати спершу до районного центру ТСЗ, де була Павла разом з працівниками бібліотеки та інших непромислових установ. Центр займав приміщення головпошти, де ситуація була такою ж. як і на подвір’ї ПЧХП.

— Павло, їдьмо зі мною! — гукнув Еда з башти танку.

Але його дружина також відмовилася лишити своїх товаришів.

Після наради в міському оперативному штабі задзвонили червоні телефони, застукали телетайпи; з Усті до металургійного заводу в сусідньому місті Поврли, де почалося масове виробництво колючого дроту, рушила колона танків.

Невдовзі по півночі було змонтовано перші чотири варіанти «активної огорожі Рогана», які армія терміново перевірила в бойових умовах. До самого ранку у майстернях ішла напружена праця, аби денна зміна змогла розпочати серійний випуск огорожі.

Під час сніданку (майже опівдні) черговий офіцер приніс Еді вітальну телеграму від голови чеського уряду, при цьому надзвичайно здивувавшись, оскільки Еда доручив йому відправити зашифрований наказ якійсь невідомій йому Ріті Не домовій: «ТЕРМІНОВО БЛОК УЇНСТОН 4000 РОГАН».

Вулиці міста заполонила мільйонна бура армія, що стікалася з навколишніх місцевостей. Вона зродилась на полях, луках і в лісах, полишена без догляду, була вдосталь напоєна водою зі ставків, озер та річок. Під час розвідки з повітря територія ПЧХП, інших підприємств, районна лікарня, головпошта й деякі інші об’єкти здавалися мізерними острівцями серед вируючого рудого моря, обложеними фортецями, з яких зараз уже неможливо вибратись: одразу за брамою чекала вірна смерть, від якої могли захистити лише броньовані транспортери й танки.

У цих фронтових умовах особовий склад ПЧХП був розбитий на десять бойових чоловічих груп (що змінювалися щочотири години), охоронців з чотиригодинним відпочинком та шість допоміжних жіночих груп (які цілодобово чергували по вісім годин у допоміжних службах: на кухні та медпункті).

Після навального ранкового наступу мазутові страховиська почали атакувати розміреніше, тактично досконаліше, з більшими інтервалами. Тепер уже не досить було лише чатувати зі зброєю, на яку потвори досі самі наражалися: треба було воювати з кожною потворою окремо.

Бойова група Бімоня після чотиригодинного відпочинку знову опинилася на передовій. Тридцять чоловіків, підтримуючи один одного з флангів, рушила на ворожі шеренги. Чоловіки чимось нагадували різників, до яких безупинний конвеєр підвозив усе нових, оглушених електричним струмом кабанів; кожного треба було розчинити гострим ножем, розробити, і все це мусило тривати не більше кількох секунд. Однак мазутові саламандри не були оглушеними чи підвішеними за ноги, вони спритно наступали й за найменшої неуважності могли звалити й розтрощити будь-кого своїм чотиритонним тілом.

Невтомний Станіслав Бімонь знову й знову замахувався граблями, з точністю хокеїста очікуючи на найзручнішу мить, розтинаючи потвор одним ударом від голови до паху. Тібор Трнка простіше й зручніше встромляв у саламандр свою пилку, після чого досить було лише зо два рази її протягти. А Міхал, знесилений навіть найлегшою зброєю — оборонним луком, змушений був відступити в другий ешелон.

Незадовго до закінчення ранкової зміни Тібор на мить спізнився з ударом, і це виявилося фатальним для нього: триметровому велетневі пощастило збити Тібора на землю, й молодик марно силкувався вилізти з-під нього, аж поки Станіслав розтрощив потвору на шматки, що засіпались у конвульсіях.

Просто з передової вся група рушила до підвалу вмиватися. Забрані сіткою лампи тьмяно мерехтіли в клуб’ї пари, а з душів на втомлених чоловіків, покритих товстим шаром засохлого мертвого мазуту, лилася гаряча вода.

Міхал Роган роздягсь останнім і сором’язливо схрестив тонкі руки на ще не розвинених хлоп’ячих грудях. Я росту тільки вгору і нагадую заморожене курча, думав він про себе. От би мати таке тіло, як у Станіслава!.. Станіслав ніби танцював під душем. А я не витримаю такої гарячої води, знову подумав Міхал. А холодної — взагалі! Вигонистий тридцятилітній Тібор теж був гарний і засмаглий (фігура в нього оформилася, коли він працював на вантажній машині, яку часто доводилось самому ж вантажити). Але в нього починало випинати черево, відколи став водієм директора. В боротьбі з саламандрою він до крові пороздирав коліна й лікті і тепер стогнав од болю, тож Станіслав хотів одвести його до медпункту.

У підземному приміщенні центрального складу були зайняті майже всі похідні ліжка, а молоді співробітники в білих халатах комірників походжали серед поранених (здебільшого у них були подряпини та синці, але були й з переламаними руками, ногами та ребрами). Станіслав Бімонь марно намагався зателефонувати Леоні, яка працювала в районній лікарні, тож відвів забинтованого Тібора до гуртожитку.

На ста дев’яноста матрацах, розкладених на бетонній підлозі гуртожитку — низького складу без вікон, — аж ніяк не могло вміститися п’ятсот чоловік, тож багато хто лежав просто на бетоні. Жінки й чоловіки, прийшовши після зміни, переступали через тих, хто спав на підлозі, й пошепки розмовляли в коридорі.

— Я бачила твого чоловіка в медпункті, — сказала Тіні Триковій молода бухгалтерка.

— Що з ним? Щось серйозне?

— Навряд, інакше його б там залишили.

— Де він зараз?

Тіна рушила в сутінки підвалу, схиляючись над сплячими, намагаючись пізнати чоловіка бодай за чорним волоссям. Раптом чиїсь руки притягли її до себе, і почувся чоловічий сміх. Але то був не Тібор. Тіна рвучко відштовхнула хлопця й перебігла до наступного ряду.

Тібор лежав, заклавши перебинтовані руки під голову. Він умостився між Міхалом і Станіславом, біля самої стіни. Що я маю сказати йому, думала Тіна, адже він не хоче зі мною балакати. Але ось він подивився на мене…

— Що сталось? — пошепки запитала Тіна, присівши навколішки біля Тібора.

— Та нічого, — відповів Тібор.

— Дуже болить?

— Уже ні.

— Сідай, Тіно, — запропонував Станіслав, підводячись зі свого матраца.

— Нікуди не йди, а то після зміни вже не буде куди лягти! Тіна може лягти й біля мене, — сказав йому Тібор, посунувшись так, що жінка змогла лягти поряд.

За двадцять сантиметрів од них лежав горілиць Міхал Роган, його била пропасниця, як після довгого бігу. Треба було піти вслід за Станіславом, розмірковував Міхал. А я взагалі про це не подумав. Треба хоч зараз піти… якщо Тіна прийшла до нього. Але я не можу. Чому ці двоє мовчать? Мабуть, не мають про що говорити — просто змучені обоє, а спати більше ніде. А може, їм не потрібні слова?..

Лежачи поруч притихлого подружжя, Міхал дивився в напівтемну стелю всі чотири години, аж доки його бригада знову вирушила в бій. Настало 7 грудня.

Другий день облоги виявився найважчим. Чоловіки поверталися з передової на чотиригодинний відпочинок, якого давно вже їм не вистачало, до переповненого медпункту прибувало дедалі більше поранених; геть знесилених; особливо страждали літні люди.

Тіна Трнкова закінчила восьмигодинне чергування на кухні. Харчі швидко кінчались, настала черга недоторканого запасу консервів і сухарів, з яких кухарі намагались приготувати бодай дві гарячі страви. Бухгалтери, архіваріуси, креслярки та секретарки вперто придумували гуляші з консервів та юшки з подрібнених сухарів.

— Закінчиш сама, Ганко? — запитала Тіна в подруги, що стояла поруч з казаном юшки.

— Звичайно, йди вже. І не забудь причепуритись! — посміхнулася до неї Танка, ще кілька днів тому елегантна заступниця директора, а тепер спітніла кухарка в завоженому фартусі.

Зачісуючись на бігу, Тіна поспішала, щоб до закінчення зміни бригад знайти вільне місце в підвалі-гуртожитку. Всі матраци, як завжди, були зайняті, але вночі, коли третя чоловіча бригада вирушила в бій, звільнились одразу тридцять матраців, і Тіна вибрала найціліші та найчистіші.

Опівночі з умивальні повернулась Бімоньова бригада. Тібор звик ще з порога видивлятися підняту руку Тіни. Він швидко підійшов до дружини, ліг біля неї й за хвилину вже спав.

Далеко не всім так пощастило. Крім змінної бойової групи, до переповненого гуртожитку збиралися випущені з медпункту, а ще жінки з допоміжних бригад. Люди никали в сутінках і шукали собі місця. Молоді швидше доходили згоди й ділили один матрац на двох. Звідти чулися чоловічий шепіт або жіноче хихотіння — але тільки на мить: у цій величезній нічліжці панували безневинні стосунки, як в альпіністів після виснажливого підйому.

Тіна спокійно заснула, відчуваючи тепле чоловіче плече. Міхал, лежачи біля них, дивився в стелю почервонілими очима, а Станіслав Бімонь, який знову спізнився й не зміг зателефонувати Леоні до районної лікарні, міцно спав на голій бетонній підлозі, підклавши під голову кулак.

На третій день облоги, 8 грудня, на подвір’ї ПЧХП зранку з’явилась озброєна військова колона, і солдати почали роздавати людям наступальні щити Рогана (Р-щити) — легкі, прямокутні трубчасті рами, обплетені колючим дротом. За допомогою звичайних гачків, приварених до рами, можна було з’єднати будь-яку кількість Р-щитів у Р-огорожу якої завгодно довжини.

Після короткого інструктажу перші дві бригади використали нову техніку в бою проти щільних лав триметрових чотиритонних шоколадних потвор. Закривавлюючись, потвори стухали й засихали на шипах щитів.

Чоловіки йшли все далі, знищуючи один за одним ряди ворогів, тепер уже просто на ходу, подібно до того, як ланцюг мотопилки проходить крізь стовбур дерева або комбайн — крізь стіну жита. Так від оборони люди перейшли до наступу.

Вони не висипались, були натомлені й змучені, але з ентузіазмом простували вперед, мов на демонстрації, і рудий мазут танув як сніг у оерезні. То там, то сям чулися жарти: «Хлопці, тримайте мене, бо засну!», «Міхале, біжи по книжку, почитаєш щось кумедне!», «Або про любов!», «Потримайте хто-небудь мій дріт, мені треба почухатись!» Потім усі заспівали і вже до кінця зміни, а потім чотири години відпочинку на матрацах, пустували, як діти.

Але по обіді нікому на передовій уже не хотілось ні співати, ні пустувати. Хлопці здавалися дуже виснаженими… Хоч огорожа, складена з шістдесяти Р-щитів, спрацьовувала, як і раніше, однак кількість рудих збільшилась удесятеро, їхні лави стали щільніші й мобільніші. Незважаючи на те, що люди їх розрізали, як ніж м’яке масло, мазуту ще лишалося тисячі й тисячі тонн. Уже й зроблена з легкого дроту Р-огорожа здавалася важкою, немов була відлита із свинцевих прутів. Кілька виснажених хлопців попадало, їхні місця мусили зайняти інші, з другого ряду, бо пролом Р-огорожі коштував би всім життя.

Люди не мали права відступати або тупцювати на місці, вони йшли вперед, кожен спирався своїм щитом на два сусідні. Просуваючись з великим зусиллям, бійці потроху пройшли до вечора все подвір’я й нагадували тепер не різників, а скоріше бульдозери, що розчищають дикі хащі. Але й руді бились так, наче усвідомлювали вирішальність моменту.

Зненацька їхні лави зупинились і посунули назад. Люди переслідували їх порожнім бетонним подвір’ям до самої брами, перед якою мовчки зупинились. Вулиця нагадувала збірний пункт рудих, там їх гойдалося ціле море.

ТЕРМІНОВО — кризовим штабам усіх ступенів! Контрольний пост на території Північночеського краю повідомив, що сьогодні о 17.00 концентрація мазуту впала нижче від контрольної позначки. Тим самим було досягнуто поворотного моменту: мазутова маса почала зменшуватися. Відтепер можна сподіватися на швидке послаблення її внутрішньої енергії, що наочно виявиться в поступовому його посвітлінні: з шоколадового кольору до золотавих відтінків.

Вранці 9 грудня ми пройшли порожнім подвір’ям до самої брами. Вулиці були заполонені шеренгами мазутових саламандр. Усе було, як і вчора, однак складалося враження, ніби за ніч з ними щось сталося: вони нерухомо стояли, немов дерева у безвітрі, а їхня лискуча шоколадна поверхня на блідому сонці трохи зморщилась і поблякла.

Саламандри, здавалося, зовсім не збираються нападати, тому ми незабаром обережно вийшли за браму, постулявши свої Р-щити дугоподібною Р-огорожею й, готові при найменшому русі саламандр одразу ж відступити назад, спробували вдертися в їхню першу шеренгу.

Коли ми вдаряли щитами, саламандри опадали, мов порожні мішки. Ми атакували другу шеренгу, а далі третю, четверту, Потім цей величезний рудий натовп почав одступати в несамовитому безладі, ніби ота фанатична вища воля, що досі його надихала, вже вичерпалась… Саламандри, кенгуру, морські леви й моржі панічно втікали, зашпортувалися, хитались, падали, деякі вже не підводилися. Здавалось, тепер кожен рух безмежно їх виснажує, завдає болю, і від цього вони починали світлішати просто на очах.

— Коли вони знищили все навколо, то мусили пожирати самих себе, — пояснював Станіслав. — Мазут повинен безперервно збільшуватись, інакше починає зникати. А він уже не збільшується. Ми перемогли!

Це нагадувало варварське винищення моржів на узбережжі. Ми на всьому фронті натискали Р-огорожею на відступаючу в паніці масу. Кілометр за кілометром… Нарешті саламандри зупинилися, бо з протилежного боку вулиці назустріч їм сунула друга Р-огорожа. А коли обидві Р-огорожі нарешті звитяжно дзенькнули, вдарившись одна об одну, ми всі почали вітатися, мов дві бригади прохідників під час стикування тунелю. Наша довга вулиця видавалась тепер суцільним п’ятикілометровим пляжем, вкритим блякло-рудим пилом.

З усіх шоколадних саламандр, що вижили у цій масовій різанині, повтікавши до бічних вулиць, за кілька годин лишилась якась сотня двометрових потвор, схожих на тюленів-альбіносів. Потвори в розпачі тяглися навмання, оскільки ж вимушений рух остаточно їх вичерпав, то за кілька годин жорстокого переслідування вони повисихали на мумії, крізь прозору оболонку яких можна було побачити, як судомно руйнуються їхні нутрощі.

Сотні Р-парканів, почеплених на бульдозери, вантажні машини, снігоочисники й танки систематично прочісували вулиці, і все місто прийшло нам на допомогу. Кожен прибігав з чим доведеться: бурого тюленя досить було розпороти сокирою, серпом або кочергою, а тонку мумію, як надмухану кульку, проколоти рожном, спицею, кухарським ножем, а в разі потреби — навіть штопором чи виделкою.

Ми розібрали Р-огорожу на окремі Р-щити, обійшовши поволі весь наш район.

— Ходіть мерщій сюди, тут щось є! — загукали з-під арки дві жінки, озброєні лише вішалками для одягу, і Станда Бімонь підбіг до них.

Позаду, на подвір’ї, за смітником, сховалася знесилена шоколадна саламандра, її зморшкувата щелепа тремтіла, наче саламандра благала про помилування.

Битву було виграно, отож це вже не був супротивник. Станіслав підніс свій Р-щит і розтрощив знічену руду потвору на друзки. З неї витікала, швидко висихаючи, чорна кров. Заради чистоти та безпеки нашої цивілізації ввесь цей гейзер покидьків необхідно було рішуче й остаточно викорінити… Як усе, що нас принижувало, пантеличило та ганьбило. Найголовніше було — не допустити цей бруд до серця.

Станіслав, вийшовши з-під арки, дивився на свою бригаду, що повільно віддалялася вулицею. Двадцяти хвилин йому б вистачило — добігти до лікарні, щоб побачити Леону…

Рештки розбитої рудої армії втікали, рятуючи життя! Судомлячись від болю, руді потвори з останніх сил накидалися на жовті мумії й гарячково висмоктували поживні рідини з їхніх тіл, що билися в передсмертній агонії. Маса пожирала масу, поступово танучи, скипаючи піною, а потім знову зливалась у безформні клапті й міхури, що відчайдушно намагалися врятуватись. Злиті воєдино драглі надзвичайно швидко розчленовувались на тисячі мацаків, вусиків, хоботів і жил, що завзято повзли до будинків і квапливо видирались по стінах аж на дахи, де знову відроджувалися. Звідти спускалися рятівні ліани, якими лізли нагору вцілілі шматки гелю.

Не минуло й години, як верхні поверхи будинків і дахи цілого Усті обросли тоннами рідкої рудої скломаси, нагадуючи той день, коли над містом уперше з’явилися руді хмари… Однак тепер цій речовині не лишалося нічого іншого, як живитися власним тілом, запаси якого швидко вичерпувались. О 17.00 бої в усьому місті було припинено, виття сирен сповістило про відбій.

Втомлені, але щасливі, ми набилися до душової. Милися всі разом, немов школярі після важких занять, що закінчились уроком фізкультури. А жінки тим часом куховарили. В них знову вийшов тільки суп із сухарів та ріденький гуляш з яловичини. Подеколи у тому супі траплялося кілька горошин, часточки збитого яйця або шматочок сала.

Спати ми пішли відразу, в гуртожитку на сто шістдесяти матрацах виявилося біля п’ятисот чоловік. Коли ми поскладали матраци докупи, то з’ясувалось, що на них навіть можна спати. Особливо якщо лежати боком. Ми засинали як діти в одному величезному ліжку. І коли після страшенної колотнечі, нарешті, запала тиша, несподівано почувся несміливий дівочий голос:

— На добраніч!

Це було так кумедно, але водночас зворушливо, що всі почали бажати одне одному доброї ночі. А перед тим, як заснути, ще й тихенько заспівали.

Остання ніч у фортеці…

У виділеній йому просторій лабораторії на третьому поверсі генерального управління ПЧХП доктор Е. Роган позмітав залишки переможеного мазуту в контейнер для сміття, помив руки, відкоркував пляшку білого вина і дістав з блоку (який купив у Ріти за 4000 крон) ще одну червоно-білу пачку сигарет «Уїнстон». Сморід тут уже й так був, як у курилці. Еда відкрив стулку широкого вікна, і пасма сигаретного диму швидко потяглись у морозяну ніч, однак це тривало всього лише кілька хвилин. З темряви до вікна підповз лискучий хобот і заходився пожадливо ковтати тютюновий дим.

Ковтай-ковтай, потворо, вже недовго лишилось. Еда дістав нову сигарету. Через кілька днів, безперечно, всі почнуть палити. А з заводських димарів знову встануть важкі стовпи диму, оскільки гідро— та атомних електростанцій у нас і досі замало. Величезні купи порожньої породи, шлаку, попелу й жужелиці розповзуться країною, як метастази ракової пухлини, промисловість знову труїтиме річки, а мільйони машин за короткий час доконають чисте повітря… Головне, щоб знову, як уже не раз траплялося в сумній історії людства, не довелося згадувати прислів’я: «Нещастя нас не навчило». Справа в тому, що ми, люди, до безтями забудькуваті.

Станіслав Бімонь сьогодні вже втретє вистояв у коридорі чергу до телефону, щоб ще раз побалакати з Леоною (кожне друге слово було «люба»), доки шалений галас нетерплячого натовпу за спиною змусив його передати трубку наступному в черзі, Міхалу, після чого Станіслав спокійно пішов спати.

Міхал Роган телефонував матері — вона ночувала в районному центрі ТСЗ, що містився в будинку головпошти. Перш за все він тричі запевнив її, що все гаразд, що з ним справді нічого не сталося. Тільки після цього вона поцікавилася батьком. Але з ним ніколи нічого не могло статись.

Повертаючись до гуртожитку, Міхал знову побачив дві знайомі постаті, що й так увесь час маячили в нього перед очима: темним подвір’ям Тібор Трнка вів за руку Тіну. Мабуть, хоче її скривдити? — подумав Міхал. Та ні!.. Він страшенно гнівався на себе, що отак, наче шпигун, скрадався за ними, але не міг учинити інакше.

Ті двоє подалися до корпусу Д, де Міхал колись займався рекламою, але на третьому поверсі відразу рушили до кабінету, який також був йому добре відомий. Там стояли два зсунуті письмові столи, два старі пластикові стільці та ще металева шафа картотеки… За дверима цього кабінету чоловік і жінка вирішили усамітнитись.

Міхал дивився на білі двері мало не годину, і йому ставало дедалі прикріше. Раптом на сходах почулися кроки, і він кинувся геть. Але це була інша пара, яка відімкнула другу кімнату. З гуртожитку долинав спів, потім стало тихо, та Міхал однаково не зміг би заснути. Він ще довго походжав порожнім подвір’ям, де стільки всього відбулось… Що ж буде далі? Для нього вже все… Зайшовши до гуртожитку, Міхал розбудив Станіслава, який запитав:

— До телефону і досі черга?

— Ні, вже всі переговорили.

— Тоді я ще спробую, — підвівшись, мовив Станіслав і рушив учетверте телефонувати Леоні.

Однак з лікарні відповіли, що сестра Бімоньова давно вже спить. Докладно розпитавши про все й почувши, що медсестри сплять виключно в жіночих кімнатах, Станіслав пообіцяв зателефонувати о 8-й ранку й урешті поклав трубку.

10 грудня (його пізніше було проголошено «Днем чистої землі») ми нарешті вийшли на вулиці голіруч і спостерігали, як зникає мазут. Боротися вже було ні з чим.

Бурштиново-жовте скловолокно на дахах і стінах потоншало. Тепер воно скорше нагадувало рідкі драглі, що танули на очах, наче потвора, позбавлена шкіри. Конали в агонії тисячі сердець, горлянки задихались, печінки й нирки розкладалися, шлунки звивались від голоду, порожні кишки сіпались, а м’язи хляли. Мазут був на останньому подиху.

Бойова готовність знизилась до нуля, кризові штаби оголосили свою найкращу програму, тобто — жодної програми. Міський національний комітет поздоровив усіх, після чого з вуличних мегафонів полинули бравурні марші, і всі ми висипали на вулиці.

Притиснувши до грудей кулаки, Станіслав Бімонь довгими атлетичними стрибками побіг до Аеони. Територія районної лікарні, яку під час облоги охороняли спеціальні військові підрозділи, була повністю очищена, а її високі білі споруди виблискували в променях ранкового сонця. Станіслав продирався збудженими юрбами людей, аж доки знайшов свою дружину у сестринській. Дівчата сиділи на столі в компанії двох офіцерів та двох молодиків у білих халатах.

Побачивши чоловіка, Леона Бімоньова (вона вже зранку встигла помити волосся й нафарбуватись) миттю зіскочила зі столу й вибігла до чоловіка в коридор.

— Станічку мій, я вже не могла дочекатися тебе! Я дуже тебе кохаю…

— Я тебе також, люба. — Обійнявши Леону, Станіслав жадібно її поцілував — аж забракло повітря. — А що тут роблять ці двоє офіцерів?

— Прийшли відсвяткувати… Адже вони чотири доби охороняли наше життя.

— Їм слід було б святкувати у себе в казармах! А хто ті двоє?

— Ну, якщо вони в білих халатах, а ми в лікарні…

— Ти постійно твердила мені, що єдиний чоловік у твоєму відділенні — це завідуючий, якому шістдесят три роки! А цим двом гульвісам не буде навіть разом стільки.

— Але ж це всього-на-всього асистенти з урології… Любий, не варто сваритись.

— Вибач, — Станіслав знову міцно поцілував дружину. — Ходімо додому.

— Але ж я чергую до дванадцятої…

— Ну то йди працюй, а я тут на стільці почекаю, — рішуче мовив Станіслав.

Так він і зробив.

Подружжя Тібор і Тіна Трнки були гарна пара: він — ставний і смаглявий, з чорним волоссям і сліпучо-білими зубами. Вона — ще й досі мала по-дівочому тендітні плечі, руки й ноги, але груди й талія свідчили про те, що в ній солодко визріває материнство. Тримаючись за руки, вони прямували святковими вулицями.

— Найгірше мені було в усі оці страшні дні, коли ти зі мною навіть не розмовляв… — тихо сказала Тіна. — Але тепер мені здається, що так воно, напевно, й мало бути.

— Розумієш, я… Спочатку в мене не було нічого приємного, про що я міг би тобі розповісти. Ну, а потім — потім мені вже просто було соромно і я дуже сердився на себе, — відверто розповідав Тібор.

— Куди ми, власне, йдемо?

— Я хотів би… вже додому… Ти пустиш мене?

— Звичайно! Ходім скоріше!

Міхал Роган ще раз глянув їм услід і звернув у вулицю до центру. На дахах будинків кидалося в усі боки й безпомічно сіпалося шмаття приреченого мазуту, нагадуючи викинуту на берег рибу або розтоптане зміїне кубло. Згодом і це кишіння почало вгамовуватися, дійшовши до мертвого спокою.

Зіщулившися, стромивши руки в кишені, Міхал тинявся містом, по кісточки грузнучи в заметах рудуватого пилу, що вкривав вулиці. Того дня, коли над Усті з’явилась бура хмара, а я вранці йшов цією дорогою на роботу, згадав Міхал, Тіна була ще для мене лише гарною сусідкою. На те саме вийшло й тепер. Найгірше для мене — що все вийшло саме так, як має бути для Тіни, Тібора та їхнього маленького Томашека. А я, виявляється, тільки заважав їм.

За червоним поруччям пристані грав оркестр залізничників, і перші пари витанцьовували на молу. З мазутового шару на сталевому мосту насилу дотягся до річки довгий жовтий хобот. Діставшись, нарешті, до поверхні води, він уже не мав сили втриматись і впав униз, де його одразу підхопила течія. Піднявши комір зимового пальта, Міхал попрямував до головпошти, де була мати.

Еда Роган приїхав своєю італійською спортивною машиною (це була одна з перших після навали приватна машина на вулицях міста) до головного штабу ТСЗ у приміщенні головпошти. Приїхав по свою дружину, яка провела тут чотири дні облоги разом з трьома сотнями різних службовців. Дивлячись, як усі вони весело й схвильовано прощаються, Еда був вражений, як багато нових друзів знайшла тут стримана й неприступна Павла.

— Вони всі такі хороші!.. — зітхнула вона, коли, нарешті, Еда, посадивши її в машину, завів мотор.

— Ти також.

— Як і всі! — сказала втомлено Павла, опустившись на м’яке сидіння, що набувало форми людського тіла, але очі її палали. — Я ніколи б не повірила, що такі різні люди можуть так зблизитись.

— Коли їм не лишається нічого іншого, — посміхнувсь Еда.

— Ні, Едо, це не було єдиною причиною. У мене таке відчуття, ніби за ці дні між нами всіма виникло щось нове — чисте й світле…

— Можу тільки бажати, щоб цей стан тривав якнайдовше. Щоб ми винесли урок з цього нещастя, як з перестороги. У вас були жертви?

— Троє. Першого ж дня. Пані Зімова, яка жила навпроти пошти… Вона махала нам рукою з балкона — саламандри зірвали його разом з нею. І від пані Зімової на тротуарі лишилось тільки…

— А хто інші двоє?

— Дурас і Скалнік, солісти опери. Дурас упав на передовій, а Скалнік хотів його порятувати, та з того нічого доброго не вийшло; на сцені вони були запеклими супротивниками, сварилися за кожну роль. А в скрутну хвилину…

— Напевно, кожна людина має в собі якусь іскру. Але вона дуже часто огорнута товстою оболонкою.

— А як там наш Міхал?

— Добре. Як і всі.

— Слава богу. Він щойно приходив до мене, але нічого не розповів. Щось його непокоїть.

— У вісімнадцять років це звичайний і цілком нормальний стан. Далі вже не так гостро все сприймаєш.

— А як твої справи?

— Чудово, як завжди. Погано було тільки першого дня після обіду, коли закінчились сигарети. Але тепер їх уже достатньо. Мені здається, я втратив неповторну можливість кинути палити.

Під колесами низької машини рипів рудуватий пил. Ним було покрито всі вулиці, якими Рогани повільно проминали укріплені центри ТСЗ. Брами фортець тепер було відчинено навстіж, усюди чулися веселі вигуки й спів. Люди обіймались, танцювали й не скоро почали розходитись.

— Усе могло закінчитися значно гірше, — відзначив Еда, — якби не кризові штаби.

— Ви, штабники, виявились молодцями, — посміхнулася Павла.

— Як і всі! Дякую від імені працівників усіх штабів, посвідчення яких у мене в кишені. Тепер добре було б заглянути до якогось лісового куточка. Поїдьмо на Стржижовицький пагорб.

— А там немає саламандр?

— Ні, самі дерева.

На деревах Стржижовицького лісу ще теліпалось безформне шмаття побляклого мазуту, який у передсмертній агонії видирався стовбурами вгору, ніби маючи намір знову впасти на землю сніжинками, набрати молодечої сили нових бурих хмар, що досі облітали беззахисну землю. Однак сніг, що випав, на небо вже не повертався. Він мусив обов’язково розтанути.

Мазут справді нагадував останній сніг у весняному березовому лісі. Лишившись тільки на деревах, руді клапті ковзали з гілок, які полегшено розпростувались і, погойдуючись, струшували з себе залишки краплин.

У лісі дощило. Мертвий тягар раз у раз падав на землю з плюскотом, і весь ліс коливався мов живий.

Заплющивши очі, Павла всім єством сприймала цей дух звільнення, який буває в лісі навесні після відходу зими й темряви… Тільки б це назавжди лишилося в нашому житті, хай безповоротно утвердиться спокій, мир і світло!.. Повернувшись до Еди, вона обняла його й поклала голову йому на плече. Передай мені своє тепло, любий, а головне — впевненість. Адже мене постійно не полишають туга й зневіра…

Еда мовчки гладив дружину по голові, спостерігаючи за зникненням мазуту. Впавши додолу, руде шмаття світлішало, лопалось, й рідина з нього витікала й сохла, наче вода на сонці.

— Отже, все позаду, — мовив Еда і закурив.

Павла також узяла сигарету, але оскільки вона вже давно не палила, то зайшлася кашлем.

П’янка атмосфера перемоги й всеосяжного ентузіазму… Нарешті й у комунальній квартирі ми полюбили одне одного.

Ріта Недомова (яка всі чотири дні облоги провела вдома і, кажучи її словами, «хоч раз добре виспалась») принесла дві пляшки шампанського. Перший келих вона з усмішкою подала Леоні, яка їй також усміхнулася (вперше в житті), і на знак примирення обидві жінки обнялись. Тепер усе мало бути чудово!

— Напевно, треба якось відзначити цю подію… — несміливо запропонував наш голова Станіслав, і ми всі до цього палко приєдналися.

Жінки позносили з квартир залишки продуктів, включаючи ті ласощі, якими досі смакували кожен лише вдома, в темряві. Швидко дійшли згоди, що куховаритиме Тіна, яка вміє це робити найкраще за всіх. Ріта допомагатиме їй як офіціантка. Павла охоче (!) помила ванну, а Леона, яка відверто зізналася (вперше в житті), що на кухні від неї мало користі, добровільно (!!) пішла мити туалет. Станіслав, Міхал і Тібор одмивали сходи, які від першого аж до четвертого поверху були вкриті мазутовою пилюкою. Навіть задерикуватий і ледачкуватий Еда Роган власноручно помив вікна в клубі, а потім ще й у холі, куди ще досі, крім Станіслава, ніхто не заходив… Натомлений цією зовсім незвичною для нього роботою, він вискочив на вулицю перекурити, але, перейнятий загальним ентузіазмом, поклав сигарету назад у пачку й почистив килими у комунальній квартирі. Коротше кажучи, це був день див, і нехай так буде завжди!

Тіна приготувала чудову піцу з яєць, з Рітиного вина, Леониних португальських сардинок та неперевершеного італійського пармезану. Зібралися всі, крім Міхала. Ріта ще перед вечерею привела його до Тіниної квартири й промовила:

— Для тебе є наказ від Тіни. Вона звеліла, щоб ти сьогодні ж забрав свої музичні ящики.

— Чому вона сама мені цього не скаже? — тихо запитав Міхал.

— Так буде краще для вас обох.

— Чому?

— Вони їй уже не потрібні, до неї повернувся Тібор. Він здивувався, звідки взялась така дорога апаратура, і я змушена була все перебрати на себе. Але тепер я також не ночуватиму тут, розумієш? Тепер нам обом зась.

Міхал посмутнів, став навколішки й почав демонтувати свій музичний комбайн. Ріті навіть стало його шкода.

— Одне слово, з Тіною тобі не пощастило, але ти не сумуй, — заспокоювала Міхала Ріта. — Незабаром знову відчиняться ресторани, я візьму тебе з собою до «Павука», і ти зустрінеш там гарну молоду дівчину, чуєш? Або ще краще — дамочку. Або найліпше — й дівчину, й дамочку, правда ж? Ти, Міхале, тільки слухайся мене.

Але Міхал уже її не чув, з не потрібного нікому апаратурою він мовчки вийшов у коридорні сутінки.

Коли Ріта в клубі розкоркувала ще дві пляшки вина, Станіслав попросив хвилину уваги.

— ТСЗ практично скінчився, наші квартири знову освітлюватимуться й обігріватимуться, ми повернемося додому… — поволі говорив він. — Тож голова тут уже не знадобиться. Я дякую вам за довіру…

Ми перебили Станіслава, запевнивши, що вдячні своєму голові й не дозволимо йому припинити свою діяльність, у якій завжди буде потреба, ну, коротше кажучи, він був і лишається найкращим серед нас. У ті хвилини ми були одностайні.

— Якщо ви не бажаєте лишатися без голови, — зворушено сказав Станда, — в такому разі послухайте його. Я прошу кожного ще й сьогодні дотримувати правил ТСЗ, адже він ще й досі не скасований. Витримавши все протягом тривалого часу, ми, напевно, витримаємо ще кілька годин.

— Я принесла всім маленькі подарунки. Щоб після цих довгих днів темряви ми добре придивились одне до одного. Прошу! — всміхнулась Ріта й роздала сусідам дорогоцінні батарейки з кошика… безкоштовно.

В неї справді було золоте серце, як мало бути в усіх нас віднині.

Цілком природно, що після цього Станіслав підвівся першим і з виглядом президента повів попід руку Леону додому. Але, вийшовши в коридор, він одразу схопив її на руки і поніс, мов першої шлюбної ночі, простісінько до спальні, де нетерпляче поклав її в ліжко, щоб віддатися нічним утіхам (до самого ранку).

Поки Павла грала на піаніно, Еда Роган приготував їй у сусідній кімнаті сюрприз: розіпнув на паркеті старий туристський намет, у якому вони колись давно провели в Крушних горах свою першу ніч… Іще до весілля. Потім освітив намет зсередини ліхтариком, намостив м’яких ковдр, а на довершення поставив перед наметом туристські черевики й почорнілий казанок.

Павла почувалася дуже щасливою.

— Любий, — прошепотіла вона в наметі, — ти вважаєш, між нами знову все може бути, як колись?..

— Це залежить тільки від нас, — з глибоким переконанням промовив Еда і як тоді відкоркував пляшку. Але тоді це був найдешевший ром, а сьогодні — дороге біле шампанське «Кордон Верт» із славетної фірми Дж. X. Мамма.

Ріта тепер зайняла дитячу кімнату, а Тіна та Тібор до пізньої ночі світили собі ліхтариком у спальні. На старому магнітофоні Тіна програвала свої п’ять касет, а Тібор зворушено слухав найчудовіші в світі пісеньки — музику для двох.

У спорожнілому «клубі» комуналки їх чув і самотній Міхал Роган. Він позирав у темряву. Одне по одному згасали сусідські вікна, а він чекав, коли ж, нарешті, згасне останнє. Тато казав мені одного разу, майнуло йому, що у вісімнадцять років людину досить часто навідують думки про смерть.

ВАЖЛИВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. В деяких місцевостях Північночеського краю, особливо у містах, швидко поширюється зараження грибкоподібним коричневим паразитом досі невідомого виду. Небезпечно заходити до заражених квартир евакуйованих. Мазут, що вижив, міг там розвинутись у невідомі досі форми. Найретельніша особиста гігієна стала потребою дня. Евакуйовані, особливо діти, й надалі залишатимуться у гірських районах.

ТСЗ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ НА НЕВИЗНАЧЕНИЙ СТРОК.

XIII

У неділю вранці спалося напрочуд смачно, й Тіна Трнкова блаженно мліла під ковдрою біля чоловіка, прислухаючись до його глибокого дихання. Люблю його, думала Тіна, він повернувся до мене. Тепер ми завжди будемо разом. А незабаром і синочка привеземо. Якщо Тібор проспить аж до обіду, буде шкода змарнувати нашу першу після всіх нещасть неділю.

Тіна тихенько підвелась і, взявши ліхтарик, попрямувала холодною квартирою до ванни. Крізь засклені двері з сусідньої кімнати чулося хропіння Ріти Недомової. Вона мені вже більше не потрібна, хай забирається звідки прийшла, подумала Тіна. Тепер це знову оселя нашої родини.

За дверима ванної стояла густа пітьма. Тіна ввімкнула ліхтарик, звичним рухом поставила його на етажерці під дзеркалом, зняла нічну сорочку і, трясучись від холоду, почала вмиватися крижаною водою. Збуджу Тібора чепурна й свіжа, ми підемо до комунальної квартири, хай поголиться, а я тим часом зварю йому дуже гаряче, міцне й солодке какао… То буде наш перший недільний сніданок після сумних часів.

Розчісуючись, Тіна раптом аж обмертвіла: в тьмяно освітленому дзеркалі вона побачила, що на її руках і плечах зароїлися темні плями. Господи, що це?

Вона з острахом торкнулася пальцем плями на лівому передпліччі. Ні, це не була комаха. Воно не ворушилося, було тверде, наче гриб або гума… Ой!.. Його ж не можна відірвати… Спробую відколупнути пилочкою для нігтів. Ой-ой! Воно вросло глибоко в тіло. І тут також. Ой! І тут, і тут, і тут…

Сидячи на чоловіковому боці ліжка, молода жінка гірко заплакала.

— Що з тобою, люба? — прокинувсь Тібор.

— Подивися, що зі мною…

— Покажи… Якесь ластовиння, чи що… — голий Тібор сів на ліжку й почав длубати нігтем жінчині висипи.

— Ой, болить! Воно не відривається, навіть пилочкою…

— Ого, ти поглянь, в мене також є! Тут і тут, й ось тут теж…

У Тібора такі ж коричневі цяточки були на смаглявих руках, плечах і грудях. Але він лише сміявся.

— Ти не боїшся? — вигукнула Тіна.

— А чому я повинен боятися? Адже в нас нічого не болить. Тільки мені страшенно хочеться їсти. Тобі також, правда? Лікуватимемо один одного, добре? А почнемо з добрячого сніданку.

— Вставай, підемо до комуналки. Поголишся, а я там зварю тобі какао. Гайда, вдягайся! — наче з полегшенням запропонувала Тіна.

— Зачекай. Тут, може, й справді щось є…

— Ти думаєш?

— Треба було б перевірити…

— А як ти перевіриш ці руді плями?

— Не просто плями, а ввесь організм треба перевірити, розумієш? Апетит — це, безумовно, добра ознака, але хотілося б іще спробувати… сукупну життєдайну силу, розумієш мене? — Тібор намагався говорити серйозно, але на його гарному смаглявому обличчі вже тремтів прихований сміх, як завжди, коли Тібор кепкував з Тіни.

— Я не подобатимусь тобі така розцяцькована, — сказала вона йому.

— Ти завжди мені подобатимешся, — шепотів він, притягуючи її до себе.

Ніч прихильніша до нещасних, аніж день. Більшу частину ночі з суботи на неділю Міхал Роган просидів, слухаючи магнітофон, потім заснув і прокинувся в холодній кімнаті аж по обіді. От якби проспати ввесь цей гидкий день, майнуло Міхалові. На жаль, тепер мені вже не хочеться спати. Хоча вставати — також. Куди податися й чим зайнятись?

Хлопець зітхнув і почав лежачи роздивлятися руді прищі на своєму тілі. Ясна річ, думалося хлопцеві, я відразу підхопив це, як завжди в своєму житті: кір, скарлатину, двічі — запалення легенів, апендицит, грижу, запалення середнього вуха… Це у мене від мами, бо тато здоровий як кінь у стайні. Тепер у мене ще й нещастя з коричневою недугою. Міхал з цікавістю розглядав та обмацував загадкову висипку, яка з’явилась під час сну… Вчора була як пшоно, а сьогодні стала як сочевиця. Він з відразою розглядав набряклі руді плями на вкритому виразками зап’ястку (вночі він марно силувався відколупнути їх ножицями, подряпався до крові). Коли торкаєш їх пальцем, відчуваєш тепло й пульс… Вони, певно, насичені кров’ю. Притиснувшись губами до зап’ястка, Міхал почав смоктати — сочевичина раптом одірвалась і прослизнула йому в горло. Боже, я проковтнув це, подумав Міхал. Так, треба ще раз, але вже неквапливо, тут потрібен науковий підхід. Хлопець припав губами до наступної рудої шишечки і смоктав так обережно, що відчув, коли вона відокремилась од шкіри й змією прослизнула між губами, приставши до язика. Воно повзе, наче живий звір.

Так, тепер роздивимося його зблизька. Міхал підійшов до дзеркала й висолопив язик — на язику сидів лискучий рудий слимачок. Сидів міцно, як щойно на зап’ястку. Хлопець колупнув його нігтем і заскиглив від болю. Що тепер робити? Він притис кінчик язика до піднебіння й проковтнув слимачка.

Ці звірі охоче переходять до шлунка. Це краще чи гірше? Однаково погано. Але мені варто, мабуть, зайнятися косметикою, щоб можна було з’явитись між люди…

І юнак старанно об’їв рудих слимачків зі зап’ястків та плечей — всюди, де тільки міг дістати губами. Тепер завіюся кудись на танці, спробую знайти якусь, бодай трохи подібну до Тіни.

Одягнувшись, Міхал раптом відчув сильну спрагу й випив цілий чайник холодного чаю та чотири склянки газованої води. Спрага змінилася нестерпним голодом. Міхал запихався хлібом, салом, пряниками, мармеладом, після чого знову добряче напився просто з-під крана — й раптом обважнів, так захотілося спати, що він миттю роздягся й у пообідню пору заліз у ліжко. Все тіло й мозок охопила тупа, але приємна млість.

Я ж однаково хотів проспати ввесь цей проклятий день, сказав ще собі Міхал, відтак спокійно заснув і прокинувся через чотирнадцять годин.

— Ходи, подивися на нього, — сказала Павла чоловікові, привівши його ввечері до синової кімнати.

Міхал міцно спав, а на його розкритих плечах, руках і зап’ястках тьмяніли бурі горошини.

— Нічого особливого, — посміхнувсь Еда. — Це лише прояв підліткових розладів.

— Але вчора це було значно дрібніше, як пшоно, і він будь-що намагався його від мене приховати, — тихо промовила Павла. — Коли я в обід прийшла його вкрити, висипка була як сочевиця, а тепер… як смородина…

— У мене майже така сама, — захихотів Еда й пішов чимось підкріпитися, хоча щойно повечеряв.

Обидва мої хлопці від учора страждають на невгамовний апетит, подумала Павла. А ще ніяк не можуть виспатись… Після вечері ми з Едою завжди читаємо, кожен у своїй кімнаті, а потім збираємося, щоб провести разом найкращі вечірні хвилини за коньяком та сигаретою. Але сьогодні з читанням нічого не виходило — Еда брязкав у кухні тарілками та каструлями, щохвилини гупав дверцятами холодильника, а потім прийшов до моєї кімнати. У нього були масні губи, й від нього пахло вином.

— Ти сьогодні не читатимеш? — здивовано спитала я його.

— Сьогодні мені якось… ну зовсім не хочеться, — промимрив він і ще додав якось чудно: — Ходімо спати.

— Але ж зараз лише пів на дев’яту…

— Ходімо спати, — вперто повторив він.

— Можна, я дочитаю розділ?

Але він уже не слухав і, піднявши з крісла, відніс мене просто в ліжко. Того вечора він був незвично безцеремонний, і коли потім несподівано заснув, я намацала на його тілі ті руді гульки… Як і в Міхала.

Лежачи в пітьмі, Павла Роганова дивилася на стелю, старанно обмацуючи гладеньку шкіру власного тіла. Ніде не було ані сліду тієї хвороби, лише кілька дрібних зерняток, які від учора пом’якшали і поволі зникають. Я боюся — щось починає віддаляти мене від чоловіка й сина, подумала вона.

У понеділок уранці Еду не можна було добудитися. Його досі таке струнке тіло помітно роздалося в боках, а в смагляву шкіру в’їлися десятки гладких хробаків бурого паразита.

— Тобі слід звернутися до лікаря, — причепилася я до нього. — Негайно.

— Гаразд, піду, тільки трохи пізніше, — відповів він байдуже. — Дай мені ще поспати. — Повернувшись до мене спиною, він загорнувся в ковдру.

Я боюся. Найбільше боюсь того, що ця недуга перестала лякати Еду.

— Облиш, тепер це вже майже в кожного.

— У мого Станіслава, однак, майже нічого немає, я роздивилась у ванній. Лише кілька крупинок на спині… А якби він побачив, скільки цього рудого добра в мене — подумав би казна-що. Він страшенно ревнивий.

— Як ти думаєш приховати це від нього?

— Від самої неділі ношу не знімаючи футболку з довгими рукавами. І, безперечно, жодних подружніх утіх. Станіслав уже починає на мене сердитись. Якби він тільки дізнався, що я зверталася сюди!..

— А мене сюди мій сам послав.

Медичні сестри Карла Сладічкова й Леона Бімоньова, одягнуті у білі шапочки та халати, прийшли у вівторок одразу по роботі до ортопедичного відділення обласної лікарні, щоб проконсультуватися з приводу рудої висипки.

— Дівчата розказують жахливі речі, — нервово шепотіла тілиста Карла. — Ніби тут справжнісінький концентраційний табір…

У білих дверях з’явилася старша сестра ортопедії й завела Карлу та Леону до реабілітаційного залу. Ті аж поклякли.

Високі вікна залу були настіж відчинені, і в потоках холодного повітря, підкоряючись пронизливим свисткам і суворим наказам інструктора, бігала, падала на підлогу й знову підхоплювалась ціла юрба напівголих пацієнтів.

— Стрибок! Стрибок! Стрибок! На підлогу! На коліна! Встати! Стрибок, ще стрибок, бігом марш! Швидше! Стрибок! Ще стрибок! І на підлогу! Спертися руками об підлогу! Ще раз, як слід! З усієї сили вдаритися тілом об підлогу! Знову! Ще раз! — Від спітнілих тіл здіймалася пара, як від коней.

— Після цієї розминки — інтенсивні вправи на шведській стінці, канатах і брусах, — пояснювала старша сестра, відводячи вражених Карлу та Леону до свого кабінету. — Заняття бажано повторювати якнайчастіше.

— Якнайчастіше… — буркнула розгублено Карла.

— Найкраще щодня, — суворо мовила старша сестра. — Звичайно, вже самостійно: вдома, на спортивному майданчику або десь у лісі, бо нашого відділення вже не вистачає. Ви, як члени медичного персоналу, маєте перевагу, можу обох вас записати на суботу з двадцять другої вечора до першої години ночі. Медичний персонал має перевагу лише вночі, денні години розподілені аж до середини січня.

— А… це допомагає? — запитала Леона.

— Наша терапія поки що має експериментальний характер, але перші наслідки обнадіюють, особливо коли щоденно тренуватися й дотримувати суворої дієти. На нічне суботнє заняття можу записати…

— Мене не треба, — вигукнула Карла Сладічкова. — Я щойно пригадала, що в мене — вада серця. І оцю вашу експериментальну терапію я, мабуть, не витримаю. Краще почекаю, доки вона перестане бути експериментальною або доки винайдуть якісь таблетки чи ін’єкції.

— Як хочете, — сухо сказала старша сестра. — А ви, сестро Бімоньова?

— Я… я спершу маю порадитися з чоловіком, — швидко відповіла Леона.

— І будеш дурепою, якщо ходитимеш сюди. Усім відома жорстокість ортопедів, вони ще більші садисти, аніж стоматологи, — гаряче втовкмачувала Карла Леоні, коли вони поверталися назад до свого гінекологічного відділення.

— Але ж я не можу маячити перед Станіславом увесь час у цій футболці з довгими рукавами… — жалібно нарікала Леона.

— То допоможи собі сама.

— Яким чином?

— Треба робити ось так!.. — Карла затягла Леону до ніші перед дверима кабінету ЕКГ, закасала собі рукав, притислася губами до вкритого бурими хробаками передпліччя, посмоктала — й від паразита на її повній білій руці лишився тільки рожевий відбиток.

— Невже ти його проковтнула?!

— Я жеру їх уже третій день — і нічого страшного.

Вдома по обіді Леона розглядала себе в дзеркалі, з відразою відколупуючи руді шишечки, розсіяні від шиї аж по коліна. Ох же ж і Карла, жере все підряд! Вона й важить мало не центнер. Але я навряд чи зіпсую собі фігуру цими ягідками. Щоб не бентежити Станіслава, знову вдягла жовту футболку, ясна річ, з довгими рукавами.

Перед вечерею він подався з годинку побігати, мабуть, тому до нього ця гидота не чіпляється. Набігавшись, він прийшов після вечері до спальні. А на мені саме була ця жахлива футболка. Він питає:

— Ти нічим не хочеш зі мною поділитися, люба?

Оскільки я мовчала (так в усякому разі нічого зайвого не ляпнеш), він почав мене гладити й намацав під майкою ті шишечки…

— Чому ти не спитала в себе в лікарні, як їх лікувати?

— Я питала, але це жахливо.

— Що — жахливо?

— Це називається «експериментальна терапія», проводиться в ортопедичному відділенні. Там страшенно суворо ганяють пацієнтів мало не голими. Хотіли й мене записати на ніч у суботу…

— На ніч у суботу? І мало не голою?!

Я ж таки точно знала, на що мій Станіслав клюне.

— Ну, не зовсім так, як ти собі уявляєш… Лікування в спортивних костюмах не дає наслідків, тому хворих ганяють при розчинених вікнах і, ясна річ, у білизні, в купальнику і…

— У самій білизні при розчинених на вулицю вікнах? У суботу вночі?..

— Вікна відчинені не на вулицю. Навпроти стіна прозекторської. А вночі через те, що денні сеанси вже зайняті аж до середини січня.

— А якось по-людському цього не можна робити?

— Ну, бачиш, кожен бореться по-своєму. Наприклад, Карла Сладічкова, знаєш, така гладка… Ну, то вона спокійно згризає нарости зі шкіри. Каже, їй це зовсім не шкодить. В усякому разі, поки що.

— Ти більше не думай про це, люба. Тепер тобі треба виспатися.

Хороший у мене чоловік! Та що там хороший — він чудовий. Наступного дня Станіслав просто стяг з мене ту майку. Що я мала робити? Я робила те, що він хотів, тобто вдавала, ніби сплю. А мій чудовий чоловік, припавши губами до моєї ключиці (він саме перед тим ще раз поголився), проковтнув спершу одну шишечку, а потім почав ковтати одну по одній.

— Але ж так не можна! Мабуть, це небезпечно! — сказала я перелякано.

— Я дужий і легше за тебе це перенесу, — шепотів він.

Станіслав не дав себе відіпхнути й смоктав доти, доки все моє тіло стало знову гладеньким і чистим, як у дитини.

Це так мене схвилювало, я страшенно розчулилася й розплакалась. Станіслав пішов чогось попоїсти, а головне, напитись, я чула, як із крана ввесь час тече вода. Мабуть, це треба було запивати. Коли він потім уночі знову наблизився до мене, я хотіла йому максимально віддячити. А він хотів мене. До того ж був неперевершеним. Я маю дійсно найкращого в районі та й у цілому місті чоловіка.

Вранці він ледве підвівся, а шишечки, яких він мене позбавив, повискакували йому по всьому тілі. За ніч вони виросли й стали як довгі товсті хробаки.

У середу ввечері, перед тим, як піти до комунальної квартири, Тіна Трнкова зайшла до зайнятої поки що Рітою Недомовою кімнати, посвітила ліхтариком на подругу в ліжку.

— Ти ще й досі вилежуєш? — невдоволено запитала Тіна.

— Мені нездужається… ноги якісь важкі… — промимрила Ріта.

— Ти ж цілими днями валяєшся! Розпухла від сну.

— Мене щось… раптом усю обкидало.

— Мені не хотілося тобі говорити, але доведеться. Тібор уже гнівається, що ти досі не переселилась. Ми ж скоро привеземо з гір Томашека.

— Я розумію все й заберусь якнайшвидше. Але не можу просто так узяти валізу й піти геть… Ось трохи вичуняю…

— Домовились.

Ледве Трнки пішли до комунальної квартири, як Ріта рвучко встала і з ліхтариком у руці почовгала непевними ногами, що обросли твердими й лискучими бурими зміями, до комірчини. Скоріше, поки той навіжений Тібор… Вона набрала яєць, печива й сливового компоту. Пити тут уже не було чого.

Ріта віднесла харчі до себе в кімнату. Пиво вже скінчилося, жодної пляшки. Належало б одягтись, вийти на вулицю й купити пива, але Ріта не хотіла цього робити. Не піду туди, не витримаю, вирішила вона. Набравши у ванній повну цеберку води, Ріта віднесла її до свого ліжка. До ранку мусило вистачити.

Присівши на килимі, вона почала жадібно пити сирі яйця й запихатися сухим печивом. Сливовий компот Ріта не любила, та що вдієш. От якби чогось гаряченького… з м’ясцем… Треба б одягтись і вийти, але надворі було холодно.

Ріта нахлебталася з цеберки й з насолодою зарилася у постіль. Добра водичка. Тепла постіль — найкраща в світі річ. Якби сюди ще отого… як його… Отіка Файта… Могутній хлопець, хі-хі-хі. Можна було б зателефонувати до пивного бару. Отік, напевно, там… Але в мене вже немає для нього жодної сигарети. Треба… можна було б… Але… це… пусте…

Ріта повільно заплющила очі і, обмацуючи обома руками твердих гладеньких зміїв, що обвили її боки та черево, щасливо заснула, в останню мить подумавши: так смачно мені не спалося ніколи.

XIV

— ЩО ВОНО, ВЛАСНЕ, ТАКЕ? — щоб відповісти на це та деякі інші запитання, до нашої студії прийшов професор Празького університету Янік. Отже, що воно таке й де взялося?

— Шановні телеглядачі! Бурі нарости, якими вражено вже стільки наших співвітчизників, являють собою абсолютно нову, більш високу і розумнішу форму мазуту, який знайшов у людському тілі добрі умови для існування, а саме — тепло, темряву й вологу.

— Але як він міг туди потрапити?

— Багатьма шляхами, адже наш контакт з мазутом протягом останніх тижнів був надто тісним. Найімовірніше — ми вдихали його залишки, зокрема бежевий пил, який ще й досі вкриває вулиці наших міст. Оселившись у людському організмі, паразит починає відбирати поживні речовини й воду у своїх носіїв, якими нині практично стали всі ми.

— Це дуже небезпечно?

— Вичерпну відповідь можна буде дати лише через кілька поколінь, але вже сьогодні очевидно, що прямої загрози для здоров’я поки що в жодному випадку не було. Паразит, що оселивсь у людському тілі, вимагає великої кількості рідини й поживних речовин для свого подальшого зростання. Звідси — підвищена спрага й постійне відчуття голоду.

— Отже, що більше ми п’ємо та їмо, то краще годуємо в собі паразита?

— Саме так. Ось чому доречною була б стриманість у їжі й питті, а в разі потреби — відповідна дієта, яку кожному індивідуально порадить лікар. Однак треба рішуче відмовитися від алкоголю й куріння, це, безумовно, всім нам піде на користь… Це не перестане бути актуальним і тоді, коли матимемо відповідну лікувальну методику, над розробкою якої зараз напружено працюють усі світові медичні центри.

— І на яку ми тепер можемо спокійно чекати. Маємо ще кілька запитань від наших телеглядачів. Дехто цікавиться, чи безпечно об’їдати з себе рудий наріст?

— У жодному випадку цього не слід рекомендувати! Як я вже згадував, паразитові найкраще ведеться в темряві, теплі й волозі, а саме ці умови він знайде в середині людського організму й зростатиме інтенсивно й стане агресивнішим, ніж на шкірі.

— На закінчення ще одне запитання. Чи можна вже сьогодні швидко позбутися рудого паразита?

— Безумовно. До обмеження в їжі та питті — ще й рух. Спеціальні фізичні вправи. Часом, достатньо зовсім простих…

— Саме такі дійові й енергійні вправи ми покажемо вам сьогодні в наступній частині нашої передачі. Дякуємо професорові Яніку за його підбадьорливі слова. А тепер познайомтеся з нашими співробітниками, чий комплекс вправ проти рудої недуги, показаний минулої передачі, зібрав багато відгуків. Добрий вечір, Мірко, добрий вечір, Мартіне! Так, це наші давні знайомі — Мартін Пекольд, тренер боксерської секції «Спарта», й Міра Штіговська, вчителька фізкультури з Празького району Дяблиці. Цей сеанс тривав загалом три години п’ятдесят хвилин, з нього ми передаємо змонтований дев’ятихвилинний запис…

Монтаж ПЕРШОЇ ФАЗИ: Мартін у білих гімнастичних штанях повільно обертається перед камерою. На його руках, плечах, грудях і спині добре видно дуже набубнявілі бурі смуги. Мірка вдягнена в білу майку (без явних наростів).

Мартін підстрибує на обох ногах, кидається на підлогу, знову схоплюється й підстрибує. Мірка демонструє для жінок полегшений варіант цієї вправи.

ДРУГА ФАЗА: Мартін лізе триметровою жердиною, а тоді з’їжджає нею на підлогу. В наступному кадрі Мартін повторює те саме. Його руді нарости вже втратили добру половину свого об’єму. Мірка демонструє простіші варіанти вправ для жінок.

ТРЕТЯ ФАЗА: Мартін старанно підтягується на турніку. Його нарости ще дужче зменшились. Мірка показує аналогічні вправи для жінок.

Мартін віджимається на шведській стінці, Мірка при цьому б’є його по грудях і спині ракеткою для пінг-понгу доти, доки зникають рештки рудої висипки.

Музика. Мірка й Мартін кланяються й легким пружним кроком зникають.

— Ви дивилися передачу «Медична консультація», яка виходить в ефір щочетверга. А тепер надаємо слово нашій студії у Брно, яка приготувала для вас повторення популярної оперети «Перли панни Серафінки».

В останній тиждень перед Різдвом усі мешканці впорядковували місто. Вантажні машини, платформи, трактори й причепи всіх підприємств, об’єднані в одну колону, яка безупинно вивозила до вугільних шахт за містом бежевий пил.

Взявши граблі й лопати, ми зібралися на підприємствах, центрах ТСЗ або просто на вулицях перед своїми будинками і енергійно взялися за роботу. П’ятдесят рук швидко навантажували машину, а доки вона поверталася, всі ми розчищали купи пилу, що меншали на очах…

Багато хто спочатку боявся вдихати цю гидоту, вживав марлеву пов’язку або хоча б змочував носовичок, проте за кілька днів це вже стало не потрібно, оскільки саме рух лікує гніду недугу… А руху в нас усіх тепер вдосталь, до того ж перебування на свіжому повітрі, очищеному першими морозами, а на роботі і вдома — у веселій компанії, в якій нема ні бажання, ані часу на перелякане споглядання себе в замкненій ванній.

Ніби у великому спільному садку, на вулицях мигтіли лопати, граблі, заступи й тачки, повертаючи місту привабливість (яку багато хто з нас уперто не визнавав). Всі вже по-дитячому нетерпляче дожидали Різдва, коли все повинно бути, як цукерочка, й дивувалися, скільки можна встигнути, якщо працювати з ентузіазмом.

Закінчивши прибирати вулиці, ми відразу взялися впорядковувати власні квартири, змінивши лопати на віники й ганчірки. Всі рачкували по підлогах та спиналися на вікна. Під час роботи ми жартували, мовляв, наші тіла перебувають у постійному русі, ми їмо просту їжу й потроху (все краще зберігаємо на Різдво), без пива (яке також ощадимо для свята), без сигарет (яких і досі обмаль) і міцно спимо в ненапалених спальнях. Це і є здоровий спосіб життя. Від рудих смуг, жил та шишок лишилися після кількох днів напруженої передріздвяної роботи тільки ледь помітні прищики.

До кінця тижня все місто прибрало ошатного вигляду, а майже в усіх нас очистилася шкіра. Але найдивовижнішим було те нове й світле, що протягом цих днів загального ентузіазму, самовідданості та рішучості з’явилося в кожному з нас. Добре, якби так лишилося назавжди.

Різдво… прибрані ялинки, сховані до часу подарунки, смажені коропи, запах ваніліну, сяючі очі дітлахів, очікування дзвоника в передпокої, час несподіванок, радощів і любові, старовинних колядок, давніх звичаїв, запалених свічок і бенгальських вогнів… З’являється сила-силенна наїдків, бутербродів, величезних тортів і салатів з майонезом, пляшок пива й вина, а ще горіхи, яблука, помаранчі, інжир, ананаси, ром, пунш, сливовиця, солодкі лікери (а також риб’ячі кістки, що застряють у горлі, підпалені гардини, шлункові корчі й напади жовчного міхура).

З раннього ранку 24 грудня кухні комунальних квартир (енергетичні обмеження ТСЗ діяли й далі) почали продукувати неймовірну кількість усіляких страв на різдвяні дні. Розжарені й перевантажені газові та електричні плити відпочивали по кілька хвилин, коли допечену гуску Бімонів спішно змінював щойно приготовлений різдвяний коровай Роганів, а шматок сирої свинячої грудинки Ріти Недомової нетерпляче насувався на ванільні рогалики, які Тіна Трнкова з любов’ю робила для Тібора.

Розпашілі жінки в бігуді збивали яйця, товкли горіхи й вимотували з себе нерви, а чоловіки у спортивних костюмах чистили коропів, підрізали ялинки і крадькома попивали пиво.

Увечері голова Станіслав Бімонь приніс до «клубу» комунальної квартири пластикову ялинку й запалив на ній різнокольорові лампочки. Але сьогодні «клуб», Звісно, нікого не цікавив: якщо не ввесь час, то бодай святвечір проведемо вдома. А натомлені жінки все носили й носили паруючі миски з вишуканими наїдками, щоб почастувати потім своїх рідних у сутінках промерзлих помешкань.

— Давайте потім посидимо разом у теплі й світлі, — запрошував їх Станіслав, присвічуючи в коридорі ліхтариком. Але всі відмовились, тож біля штучної ялинки в клубі він та Леона лишились удвох.

— Сподіваюся, ми теж не стовбичитимемо тут цілу ніч! — сказала по вечері Леона.

— Може, всі ще повернуться…

— Дуже їм цікаво дивитися на нашу зелену синтетику, коли в кожного — справжня ялинка, яка виросла в лісі. Хіба не можна було запалити бодай одну справжню свічку?

— ТСЗ і досі триває. Сьогодні він діє так само, як і завжди, — відрубав Станіслав.

— Лише для нас двох. Хіба інші зважають на це?

Тишу клубу збурювали звуки веселої музики та спів, що долинали з сусідніх квартир.

— Святвечір людина мусить святкувати вдома, — сказала Леона, підвівшись, щоб іти. — Візьмемо цю ялинку з собою? Адже вона наша.

— Можливо, я пізніше ще сюди прийду.

Подружжя Бімонів, закутавшись у ковдри, сиділо в пітьмі власної квартири, освітлюючи ліхтариком пляшку холодного вина.

— Страшенно холодно, — зітхнула Леона, рушивши до спальні за лижними штаньми.

— Але ж досі ми це витримували…

Майже в кожному вікні верхніх поверхів будинків зухвало горіла бодай одна свічка… маленький, теплий і живий вогник.

— Відзначати святвечір при ліхтарі — таке могло спасти на думку лише нам двом, — в’їдливо мовила Леона. — Тобто, тобі.

Наступного дня, 25 грудня, люди блювали, гикали й перетравлювали з’їдене. Ледве перетравивши, знову почали вминати аж до самого вечора, а після важкої ночі, гикавки та пиття соди все повторили спочатку. У ласуванні та байдикуванні минув і третій день свят. На перегодованих тілах знову з’явилися бурі нарости, які швидко збільшувались до розмірів товстих сардельок. Ну то й що з того! Кілька днів дієти та вправ — і цього можна легко спекатись, так навіть говорили по телебаченню. Свята собі псувати ми не дамо!

— Я просто обожнюю індика з каштановою начинкою! — виголосив Еда Роган (крізь його сорочку вже просвічували руді нарости), насилу доїдаючи другу порцію та кладучи ще й третю.

— Може, й на завтра собі трохи лишиш? — озвалась Павла.

— А може, пробіжишся з нами? — докинув Міхал.

— Підігріта їжа — це вже не те, — засопів батько з набитим ротом. — А завтра на роботі я набігаюся більше ніж треба.

Далеко не всі піддалися святковому обжиранню. Глибоким снігом поміж будинків тяглася довга вервечка спортсменів на чолі з незмінним Станіславом Бімонем, який пробігав щодня по десять кілометрів за програмою олімпійського десятиборства. Міхалові Роганові надовго духу не вистачило. Замкнувшись у своїй кімнаті, він знімав сорочку і перед дзеркалом довгою лінійкою відколупував бурий висип. Ой-ой! Ой, ой, ой! Ну, нічого не вдієш. Коли робиш татуювання, очевидно, болить набагато дужче. Справжній чоловік мусить усе витримати. А я хочу бути справжнім чоловіком.

Жінкам більше поталанило. Щоб нагодувати своїх ненажерливих домочадців, довелось таки попобігати, через це Павла й Тіна уникли бурої недуги.

— В Тібора цієї погані вже чи не більше, ніж своєї власної шкіри… — поскаржилася Павлі стримана Тіна, зустрівшись із нею в коридорі з повними мисками.

Дехто, ясна річ, знайшов інші засоби лікування. Кажуть, Леону Бімоньову її невгамовний Станіслав об’їдає щодня перед сном, та й Ріта Недомова робить те саме.

В останній день свят Ріта підвелася з ліжка на диво пожвавлена. І зовсім весела. Вона ніби несподівано порозумілася з бурою недугою.

XV

Першого по святах буднього дня, 27 грудня, вийшовши вранці на вулицю, ми ледве не задихнулись від п’янкого чистого повітря (якого наше місто не пам’ятало, мабуть, уже років сто) і заходилися протоптувати стежку в чистому, без кіптяви, снігу. Вервечки слідів, що тяглися з крайніх будинків, поступово ширшали. Нам, колишнім членам оборонних та прибиральних бригад, нічого вже було робити на подвір’ях. Ми знову перетворилися на дослідників, керівників, проектувальників, медсестер та бібліотекарів — кожен знову працював на своєму місці, але відчуття перемоги додавало всім нам радості.

Технолог-експериментатор відділу головного спеціаліста концерну ПЧХП кандидат наук інженер Станіслав Бімонь, незважаючи на свої титули, рано-вранці вдяг тренувальний костюм, захопивши цеберку, мітлу та ганчірку, разом із секретаркою Тіною Триковою та іншими працівниками найперше дав ідеального ладу корпусові В. Прийнявши потім крижаний душ, він знову старанно вдягся (сьогодні на ньому була сорочка з темною краваткою), страшенно скучивши за роботою, пішов до свого скромного кабінету.

Ось і металевий стелаж з мікрофільмами, журналами та книжками — ціла скарбниця сучасних наукових знань. Відімкнувши шухляду, Станіслав поклав до рота квадратик білувато-сірої сітчатки «хліба майбутнього», відхиленого комісією. Тепер на міланську виставку хотіли послати Роганове штукарське пиво з морозивом, смородиновий сир і заячину з горобиною… Але чи буде Мілан і чи відкриється виставка після цієї рудої катастрофи? Чи знайдеться золото на медалі?

Станіслав ретельно жував свій штучний хліб. Смак був такий самий, як і раніше. Руда навала не зачепила хліба. А тепер, можливо, навіть посприяє, якщо людство сприйме мазутову катастрофу як аргумент.

— Можна? — виглянула з-за дверей Тіна. — Я сьогодні сама. Еда, мабуть, відсипається після свят.

— Шеф може собі це дозволити.

— Тібора я теж не могла витягнути вранці з ліжка. На ньому цієї коричневої погані стає чимраз більше… Я до цього вже призвичаїлась. Але сьогодні мені здалося, ніби якісь зміни почали відбуватися і в характері Тібора…

— Не перегодовуй його, Тіно.

— А замість свинячої печінки запропонувати екохліб, так?

— Від цього хліба він одразу видужав би.

— Мені теж цього хотілося б! Але тепер я часом думаю… Знаєш, на Тіборі тих наростів уже стільки, а на мені майже немає… Чи справедливо це? Якщо ми чоловік і жінка, то в нас усього б мало бути порівно, правда ж? Щоб ми були в однаковому становищі.

— Якби твій Тібор зламав ногу, ти також зламала б? Ти його дружина і мусиш допомагати йому, лікувати й пестити.

— Люди кажуть… Вибач, Станіславе, але я чула… ніби ти щодня об’їдаєш у Леони…

— Намагаюсь її вилікувати. Адже я з цим упораюся легше, ніж вона.

— Треба й собі спробувати.

— Тобі не слід, Тіно! Це може лише той, хто набагато сильніший, а ти — слабка жінка. Ти мусиш допомогти Тіборові вибратися з цього становища самому.

— Знати б тільки, як! Він увесь час лежить, їсть і п’є. А на мене дивиться… чужими, порожніми очима. Станіславе, я починаю його боятися.

Міхал Роган, прийшовши вранці до відділу реклами, що містився на третьому поверсі корпусу Д, зробив передусім кілька енергійних управ при відчиненому вікні, довівши себе до знемоги. Я мушу спекатись цієї рудої нечисті, сказав він сам собі. Але ж це дуже важко — не нажертися на Різдво, бодай заради мами, вона так старалась варити й пекти. Коли людина нажереться, мов тварина, то вже ні про що не думає. Як тоді, коли і в мене висипало. Я почувався наче звір, і все мені було байдуже. Тато взагалі загруз у цьому, а маму недуга не бере. Як і Тіну. Наш шеф, завідувач відділу реклами Беренда, гладкий, але жвавий чоловічок, яким і треба бути в нашій справі, вдерся до моєї кімнати й ще з порога запитав:

— У тебе є щось розпочате, Міхале?

— Те, що ви дали мені останнього разу: абрикосовий йогурт «Апрійово», ожиновий джем і дитячі пряники «Міша».

— З солодощами покінчено, хлопче… Підприємство починає масований наступ на руду недугу, і перша наша бомба — сухе знежирене молоко «Пуролакт». Займися цим негайно.

Сьогодні в мене неймовірне натхнення: рекламу я придумав за півхвилини! Намалюю схожу на античну статую білу жіночу постать з глечиком. Краще б, ясна річ, аби вона була голою, але цього мені не затвердять. Голизна мала б символізувати чистоту. Добре, хай богиня лишається в білому грецькому хітоні, вона буде прекрасна, як Тіна. Її обличчя я пам’ятаю до болю чітко.

Головний спеціаліст концерну ПЧХП др. Е. Роган з’явився на роботі пізно, але прогулянка на вранішньому морозі його збадьорила. Він відчув звичайну енергію, жваво пробіг через увесь корпус В, похвалив співробітників за порядок, а в приймальні весело вщипнув секретарку Тіну за щоку.

— Тобі щось потрібно? — всміхнулася вона до шефа.

— Ні, я попрацюю, — відповів він, енергійно попрямувавши до своєї лабораторії.

У просторому приміщенні, освітленому трьома великими вікнами, на розлогому письмовому столі ще з минулого місяця лежали папери. Ніби за минулі тижні зовсім нічого не сталось — різні запрошення на конференції, бесіди, дегустації, прохання надіслати експертів, проспекти майбутніх ярмарків у Відні й Ташкенті, міжнародних продовольчих виставок у Будапешті та Кодані, купи всіляких проспектів тощо… Все це від мене не втече, подумав Еда Роган. Хочеться зайнятися чимось цікавішим. Саме тепер, доки ця буденна карусель не закрутилася знову.

Чи не найліпше зайнятися грандіозними справами? Еда Роган підійшов до стіни, де висіла засклена карта його «ПАВУТИННЯ», миттю освіживши в пам’яті ввесь процес: молоко, яйця й овочі доставлятимуть просто з ферм, борошно — з невеликих електричних млинів або вітряків, а фрукти — прямісінько з дерева. Все це спрямоване до центру, натомість у зворотному напрямку йтимуть сіль, прянощі й тара. Виробництво і розподіл відбуватимуться у кожній точці перетину сітки…

Почну з меню. Насамперед — угорський гуляш. Охоче б зараз скуштував гуляшу, запивши склянкою угорського винця «Сопроні Кекфранкос»… Або ще краще — печена фарширована грудинка, щоб сріблястий жир м’яко стікав її золотавою шкіркою, а до печені — пляшку плзенського з шапкою піни…

Ну, досить! Зітхнувши, Еда помацав тугі бурі шишки під сорочкою. Зранку звір сидів тихо… а тепер знову береться за мене. Страшенно мучить спрага, але не можна піддаватись, бо тоді я зовсім не зможу працювати.

Еда повільно підійшов до металевого робочого столу, налив собі велику склянку води й залпом випив. Але їсти не буду, сам себе запевнив він. Отож випити можу ще. Еда перехилив ще склянку, а потім почав хлебтати просто з крана. Тепер стало трохи краще.

Еда знову підійшов до «ПАВУТИННЯ». На чому ми спинилися? Так, модель ось цього… виробничого осередку в точці перетину сітки. Треба дещо підрахувати на калькуляторі. Почнемо з… меню. Номер перший. Кривавий яловичий біфштекс з прянощами…

Нічого собі… Вже й думати не можу. Страшенно хочеться їсти. Пити також, але не можна ввесь час тільки дудлити воду… Еда востаннє з розпачем глянув на засклену карту, а потім, ставши навколішки перед холодильником, заходився просто з поличок пожадливо хапати шматочки м’яса, призначеного для дослідів.

Згодом, обважнівши, він гепнувся в шкіряне крісло, байдуже втупившись у лискучу поверхню письмового столу. Навряд чи я сьогодні щось надумаю, майнуло йому. Та й навіщо?.. Перший день після такої тривалої перерви… Воно ж від мене не втече.

З насолодою запаливши сигарету, Еда спостерігав за ворушкими кільцями синювато-сірого диму. Коли я вранці вщипнув Тіну за щічку, згадав він, Тіна видалася мені гарненькою пружною лялечкою… Вона, мабуть, уся така пружненька. Яка вона… без одежі?.. Може, знову подзвонити Леоні? Давненько ми з нею не… Вона завжди спочатку… Леонка це вміє… Ага, телефон. Це Леонка, очевидно, перейнялася моїми думками…

Але в трубці почувсь офіційний голос Тіни:

— Прибув головний технолог «Північжиру».

— Трохи згодом… Я чекаю на важливу розмову! — відповів Еда й, дрібно закліпавши очима, спробував зібратися з думками. Подзвоню Павлі. Може, трохи заспокоюсь. Хоча… Мені, власне… Й так добре. Тіло, як кімнатка… гарна тепленька місцина, хі-хі… Павла знову б… гидко… ввесь час одне й те саме. Але ж…

Настрій піднявся, доктор Роган підсунув телефон і почав набирати номер своєї коханки з обласної лікарні.

— Час уже вставати, чуєш? — будила Тіна Трикова свого чоловіка.

Вона сама підвелася вже годину тому, причепурилась і, приготувавши на спільній кухні сніданок, принесла його додому.

— Прокидайся вже, прошу тебе!

Водій Тібор Трнка (30 років) після десяти годин тупого тваринного сну без сновидінь нарешті розплющив очі. Тільки-но побачивши свою дружину, він одразу ж потяг її до ліжка.

— Тільки не зараз… Прошу тебе… Давно вже час на роботу, тобі ще треба вмитися, поголитись, поснідати… — благала Тіна.

Але марно. Коли Тібор почав стягати з неї одяг, вона пручалась, та він з такою силою ляснув її по сідницях, що жінка мало не впала.

Вона розплакалась і втекла з дому, а Тібор голосно зареготав. Потім він натяг чорний светр на голе тіло, а зверху кожушок. Допомагаючи собі обома руками, проковтнув сніданок і непоспіхом вийшов на мороз.

Після евакуації мешканців нижніх поверхів, ТСЗ, звичайно, значно зменшив і кількість автобусів, тож на зупинці юрмився натовп, чоловік п’ятдесят, і коли нарешті прийшов автобус, почалося змагання. Тібор Трнка, працюючи ліктями, кулаками й колінами, продирався до пневматичних дверей, поки вдерся досередини, щосили впираючись руками. І тепер він майже лежав на своїх сусідах.

У вихололих гаражах ПЧХП переступали з ноги на ногу водії, вони стояли невеликими групками, палили, щоб зігрітись (куріння, звичайно, було заборонено, але керівництво дивилося на це крізь пальці, маючи важливіші клопоти). ТСЗ зменшив і кількість автотранспорту на підприємстві, тому водій Трнка сів за кермо тільки перед обідом. Відвіз генерального директора до обласного національного комітету. Поїздка тривала якихось десять хвилин.

З наростаючою агресивністю Тібор їхав півпорожніми вулицями, тиснув то на газ, то на гальма, безцеремонно заїжджаючи колесами на тротуар. Генеральний директор був просто вражений — що це раптом скоїлося з його завжди стриманим водієм?.. Але, заклопотаний своїми думками, він забув про цю коротку поїздку й енергійно попрямував до будинку національного комітету.

Здається, я застряг тут години на чотири, подумав Тібор і загорнувся у кожух, удихаючи гаряче повітря, що виходило з решітки опалення. Все одно замерзнеш, як цуцик. А де тіло має брати ввесь час калорії?! Тібор притяг до себе десятилітрову каністру й заходився великими ковтками пити теплу воду. Треба було перед цією ідіотською поїздкою заправитись. Він знову напився. Матиму принаймні чим зайнятись. Директор зараз попиває каву, наминає бутерброди й тістечка. Однак від теплої води людині стає напрочуд добре… у всьому тілі… І надурнячка.

З лінивою насолодою Тібор висмоктав ще літр води, занурився в глибоке м’яке сидіння й, зіпершись підборіддям на величезну буру пухлину на ключиці, миттю впав у байдужий спокій ситого звіра.

Таким чином, він безболісно змарнував чотири години, відвіз генерального назад, а потім, устромивши руки в кишені кожуха, вийшов з прохідної на вулицю. Тіна вже чекає на мене вдома, думав він, але нехай тільки спробує пручатись… Вона хотіла, щоправда, поїхати спочатку до Томашека в гори. Я таки теж давно не бачив хлопця… але в горах надто холодно, сильний крижаний вітер. Колись іншим разом. А Тіна від мене не втече. Вона ж однаково моя.

Блукаючи містом, Тібор Трнка випив у трьох шинках три склянки чаю з ромом, два гроги й ще встиг заглянути до магазину шкіргалантереї на Ритіржській вулиці. Мія Робова саме продавала шкіряні рукавиці. Побачивши Тібора, вона забрала в покупця рукавицю, натягла її собі на руку, а другою ніжно провела по тій тьмяній нап’ятій шкірі. Тібор посміхнувся до неї. Ця Мія — мов дика кішка, тільки-но зачинить магазин, ми подамося до неї й гарно натішимось.

Павла Роганова щиро зраділа, побачивши в своєму відділі драматургії перших відвідувачів — трьох студентів, які звернулися до неї:

— Порадьте нам, будь ласка, для нашого самодіяльного театру якусь п’єсу. Щось веселе, справді комічне!

Павла старанно водила їх між стелажами, знайомила з Арістофаном, Шекспіром, Мольєром. Та тільки-но попрощалася з ними, надававши їм цілу сумку літератури, як з’явилися інші відвідувачі — дві ентузіастки аж з Моста.

— Нам потрібна п’єса з багатьма жіночими ролями. А чоловічих може й зовсім не бути, або якась там — для одного худорлявого хлопця.

— Хіба в Мості забракло хлопців? — посміхнулася Павла.

— Та їх вистачає, але всі вони тепер стали гнідими.

— Обов’язково знайдемо п’єсу, щоб вам сподобалася! Хоча їх і не густо… Жінки самі по собі нездатні нажартувати на велику комедію.

До обіду Павла обслужила дев’ятьох відвідувачів. Це тільки першого дня після вимушеної перерви! Павла любила театр, любила людей, вони були їй потрібні. Незадовго перед п’ятою завітав драматург оперного театру, й Павла ще довго сиділа з ним навіть після закриття бібліотеки.

— Ви не повинні забувати співаків Дураса й Скалніка, ваших товаришів, що загинули в сутичці з мазутом, — тихо мовила Павла на прощання. — Добре було б помістити у фойє бодай дошку з їхніми іменами.

— Неодмінно помістимо! — пообіцяв драматург, поцілувавши їй руку.

Морозяного вечора Павла поспішала додому. На вулицях було повно людей, вітрини сяяли вогнями. За день вона натомилась, але хотілося поділитись своїми враженнями. Несподівано Міхал заступив їй дорогу до кухні:

— Не ходи туди, мамо!

— Що сталося?

— Нічого особливого… Тато поїв усі продукти з шафи і перетворився на звіра.

— Ти неперевершений брехун, мені до тебе далеко, бо мої побрехеньки часом бувають кращими за правду… А до того ж приємнішими! — глузувала по телефону зі свого коханця Еди Рогана Леона Бімоньова, розминаючи пальцем буру пухлину на руці.

Тілиста Карла Сладічкова заздрісно прислухалася до розмови, наминаючи цукерки. 31 грудня, перед самим обідом, коли лікарі вже пішли, пацієнтки, що виписалися, принесли Леоні й Карлі три коробки цукерок. Свої цукерки з горіхами Карла давно з’їла, а тепер узялася за спільну коробку цукерок з лікером.

— … ти ж знаєш, я тебе хочу… Що ти кажеш?.. Ну, й тварюка ти, Едо… Ну, годі… Добре, сьогодні ввечері вип’ємо! — завершила Леона телефонну розмову.

— Я тобі дивуюся, чому ти так упадаєш за тим старим бабієм, у тебе ж удома гарний молодий чоловік! — з осудом сказала їй Карла, тягнучись до наступної цукерки.

— Я лише трохи його під’юджую, розумієш? Чоловікам не шкодить… Ясна річ, це треба робити елегантно.

— Дивись, дізнається Станіслав, перепаде тобі на горіхи.

— Цього ніколи не трапиться, бо Станіслав любить мене!

— Але, я бачу, він уже перестав об’їдати тебе, — криво всміхнулася Карла і вимащеним шоколадом пальцем тицьнула в Леонину буру пухлину.

— Він, бідолаха, вже не може впоратися зі своїми… — відповіла Леона. Хоч бігає щоденно. Тепер я змушена їсти його екохліб — я страшенно голодую… Ти, чортяко, тим часом знищила всю спільну коробку! — раптом вигукнула вона, видерши в подруги останню цукерку з лікером. Нетерпляче зірвавши целофанову обгортку зі своєї власної коробки, Леона швидко почала їсти вишні в шоколаді.

— З коханням складна річ! — проказала вона з набитим ротом. — Станіслав, само собою, незрівнянний, чи не найкращий чоловік в усьому Усті… Однак часом мені оте «доки смерть нас розлучить» просто набридає. А тепер якось особливо.

— Але ж так має бути, і ти мусиш витримати!

— Звичайно! Скажімо, зараз: я змушена їсти отой екохліб, пити воду лише маленькими скляночками, бо Станіслав і їх рахує!

— Чоловік просто хоче, щоб ти була гарною…

— Я також цього хочу!

— Невже? Чому ж ти тоді, ледь діставшись до лікарні, хлебчеш воду цілими

літрами, канючиш на кухні залишки їжі й старі сухарі?

— Подібно до тебе, Карло, подібно до тебе!

— Чому ти замість цього не пробіжишся зі Станіславом увечері?

— А ти? Тобі це ще необхідніше, ніж мені, голубонько.

— Ти ж знаєш, скільки я тут за цілий день вибігаю! Ще й увечері бігати та присідати?

— От бачиш.

— Моєму Карлові поки що це буре м’ясо не заважає. Ми домовилися: востаннє наїмося донесхочу на новорічні свята, а потім — кінець переїданню!

— Почнете бігати? Коли я дивлюся на тебе і уявляю поруч іще й твого Карла… Коли ви бігатимете, то шибки навколо повилітають, як під час землетрусу.

— Навіщо ж нам бігати? Ми просто відлупцюємо одне одного у ванні довгими мішалками для виварювання білизни. Одна в мене є, а другу куплю сьогодні.

— Бажаю вам приємних розваг! — криво посміхнулася Леона, розгризаючи останню вишню в шоколаді.

Бідолашна Карла не могла дивитися на це. Вона притьма вискочила з сестринської…

XVI

ПРИСКОРЕНІ ДОСЛІДЖЕННЯ КОРИЧНЕВОГО ПАРАЗИТА відбуваються в усіх напрямках, на що вказує цілий ряд його назв. Наприклад, «Десомат», «Карнефікс», «Бодимассіт»… Німецький професор, д-р філос., мед., хім., прир. наук Вольфрам Прандт запропонував назву «Нідрігіт». Він хоче збагнути, яким саме чином паразит викликає в людини ниці прояви. Тим часом учні професора буцімто називають паразита «деб брауне Тойфель», тобто «бурий чорт». Аналогічно виникли попередні назви «Дескендит», «Девіант», «Гнідозвір», «Анімаліт», «Агресит», «Бестіятит». Антигуманна природа паразита спричинилася до назв «Деградіт», «Агумен», «Антиспірит», «Малформит». Чеська назва «Дуаліт» відбиває подвійне єство паразита, який, хоч і виявляється в усіх людей подібно, водночас набуває в кожного індивідуальних рис. Завдяки цьому паразит чимраз повніше оволодіває носієм. У кожному випадку необхідно остерігатися важковражених, які можуть бути небезпечними щодо оточення.

Новий рік — останнє й найвеселіше свято року. Вже звечора почалося велике переселення з темряви й холоду особистих квартир до нагрітої й освітленої комуналки, де готувалася святкова вечірка — Станіслав Бімонь приніс цілий оберемок паперових гірлянд, ланцюжків та електричних гірлянд (до них замість свічок було вмонтовано маленькі лампочки). Тим часом Міхал Роган приготував темпераментну музику, після чого посипав увесь клуб блискучими зірочками, повирізуваними на роботі з срібної та золотої фольги.

Павла Роганова й Тіна Трнкова готували в кухні бутерброди, різноманітні салати, пікантні тістечка й підсмажену на вині ковбасу.

— Тібор і досі спить, — зітхнула Тіна.

— А Еда насмоктався ще зранку, — зітхнула й Павла. — Ніколи в житті він стільки не пив…

— Тібор ніколи не був такий… навіть за найгірших часів. Здається, всі, вражені бурою напастю, стають зовсім не такими, як ми, нормальні люди.

— Я починаю боятися їх… Їх — і цього сьогоднішнього святкування. Хто з нас іще залишився нормальним і… здоровим?

— Ми з тобою. А ще Міхал. І Станіслав Бімонь.

Перед початком новорічної телевізійної передачі всі зібралися в клубі. Леона Бімоньова прийшла в яскраво-бузковій сукні з довгими рукавами і в білих рукавичках, які все-таки не могли приховати набряклих наростів паразита. Еда Роган, також хворий, пов’язав шию шовковою хустинкою, тоді як Тібор Трнка, заспаний і наперед розлючений (тепер у нього постійно був такий настрій), розстебнувши сорочку, з задоволенням чухав величезну коричневу пухлину, що покривала обидві його ключиці.

Голова колективу Станіслав Бімонь, одягнений як для врочистої церемонії в чорний костюм та білосніжну сорочку з сріблястою краваткою, підвівся, щоб виголосити тост.

— Я щиро радий, що всі ми знову зібралися разом, окрім, хіба… Ріти Недомової. Хіба вона не прийде, аби зустріти Новий рік?..

— У неї тепер є цікавіші розваги, — пробурчав Тібор.

— Бажаю всім вам гарно розважитись, але конче прошу дотримувати правил ТСЗ — сьогодні, як і завжди — аби незабаром можна було відмінити його, — підсумував Бімонь і ввімкнув телевізор.

Виступали зірки чеського телебачення. Тібор Трнка взявся до бутербродів, а з’ївши чотири, вигукнув:

— То це я маю цілий вечір дивитися у цей ідіотський ящик?

— Тіборе, прошу тебе!.. — збентежилася Тіна.

Вечірка зовсім не клеїлась. Станіслав старанно танцював з поплямованою Леоною, в якої на паркеті чомусь роз’їжджались ноги, а Павла тихо мучилася з Едою, який вихилявся дужче, ніж передбачало найнесамовитіше диско. Тіборові не хотілось танцювати з дружиною. Він доїв бутерброди, запивши вином просто з пляшки, й запалив сигарету.

— У нас ТСЗ, і курити не можна, — нагадав йому Станіслав.

— Сьогодні Новий рік, іди до дідька, — відрубав Тібор.

Залишивши Леону біля стіни, Станіслав поволі підійшов до порушника.

— Загаси або вийди звідси.

Тібор рвучко підвівся, ніби збирався битись із кремезним Станіславом, однак шансів у нього не було, і він пішов розлючений. Тіна намагалась повернути його, але Тібор грубо відштовхнув дружину:

— Сиди собі з цими йолопами — ти така ж, як і вони!

Тіна розплакалась.

У тих, хто зловживав їжею та алкоголем, бура недуга швидко ускладнювалась, і незараженим людям було важко за ними доглядати.

Еда жер майонез просто жменями.

Міхал уперто танцював з Тіною. Молода жінка поривалася додому, однак він її не відпускав.

— Мені треба йти! — схлипувала Тіна.

— Не ходи, — благав її Міхал, — Тібор може скривдити тебе. Адже він уже став мало не звіром…

Однак Тібор Трнка незабаром з’явився знову, а з ним Ріта Недомова з компанією: опецькуватим одноруким сторожем ПЧХП Польдою Штрунцом у зім’ятій темно-синій формі і Мією Робовою, коханкою Тібора. Всі троє густо обросли бурим звіром. Голосно волаючи, вони накинулись на їжу й напої.

Як загіпнотизована, дивилася Тіна на струнку Мію, вдягнену в облягаючий костюм з блискучої чорної шкіри. Ця ледачкувата красуня здатна лише на жорстокість, думала Тіна. Коли я прийшла до неї в магазин шкіргалантереї на Ритіржській вулиці просити, щоб повернула мені Тібора, вона слухала мене, підперши голову рукою й заплющивши очі, ніби спала. У відчаї я схопила її за лікоть, і тоді Мія ножицями штрикнула мене в руку, не розплющивши очей. А коли знову подивилася на мене, очі її кололи болючіше за ножиці.

Мія вийшла на середину кімнати, недбало підняла руки, як для танцю, а Тібор уже поспішав обійняти її за талію.

— Мені погано, — простогнала Тіна.

— Відвести тебе додому? — спитав Міхал.

— Там у мене нічого не лишилось.

Гніді завдавали тон на вечірці. Ріта кружляла з Польдою Штрунцом по паркеті, Еда витанцьовував з Леоною, а Павла й Станіслав ледве ухилялись від їхніх ліктів та підборів.

Хтось розсунув штори. Увесь масив святкував Новий рік — дехто навіть світив у власних квартирах. Про ТСЗ нікому не хотілося думати, на освітлених балконах з’явилися перші рої бенгальських вогнів.

На нашому поверсі хтось почав бавитися з електричним щитом. У коридорі заморгали й спалахнули на повну потужність люмінесцентні лампи під стелею.

Станіслав побіг вимкнути їх, проте хтось загасив світло в усій комунальній квартирі. Станіслав спішно повернувся й увімкнув знову.

— Що то за дурень? — гукнув Польда Штунц.

— Це наш пан голова, — просичав Тібор, і в його голосі вчувалася жадоба помсти.

— Куди б нам його випхнути? — розглянулась Мія, примруживши очі.

Гамір у «клубі» подужчав. Темрява, світло, потім знову темрява — чиясь лиха рука порядкувала в коридорі. Станіслав удруге вибіг, щоб рішуче покінчити з цим безладом, але за дверима його збили з ніг: то Польда Штрунц ударив Станіслава по голові своїм важким протезом. Тоді він і Тібор втягли безвладне тіло до ліфта й спустили його вниз, зупинивши між поверхами. В усьому будинку номер 2002 знову засвітилось.

Зникнення голови ніхто в клубі не помітив. Еда з Леоною, вмостившись на килимі, пили з однієї пляшки сект. Ріта півгола вихопилася на стіл і під звуки чардашу почала танцювати серед келихів. Павла Роганова тихо вислизнула, замкнула по собі двері власної квартири на два ключі.

— Ти мені сьогодні шалено подобаєшся, — шепотів гнідий Еда гнідій Леоні.

— Ти мені також…

— А де твій чоловік і моя жінка? Чи не втекли кудись разом ці бестії?

— Ясна річ, десь вони без нас гарно забавляються.

— А нас тут покинули, як двох сиріток.

— Мабуть, зараз десь обнімаються на сходах, — захихотіла Леона.

— Я б також не від того.

— І я.

— Але де?

— У Станіслава повинні бути запасні ключі від усіх квартир…

Еда й Леона зійшли на другий поверх і запасним ключем відімкнули заражену квартиру номер 9, мешканці якої евакуювались. Всередині була темрява, холод, задуха, на підлозі порипував бежевий пил мертвого мазуту, але Еда намацав вимикач, і рожева лампочка освітила затишну спальню. Леона розстелила ліжко, Еда поставив на нічний столик рефлектор, увімкнувши його на найбільшу потужність. Три довгі кварцові трубки невдовзі розгорілися білим жаром і швидко нагріли простирадло.

— Нарешті ми в теплі, — зітхнула від задоволення Леона.

Тіборова гніда компанія заволоділа клубом. Сильний, як кінь, Польда Штрунц рачки возив Ріту навколо столу, а потім почав трощити протезом склянки. Схожа на чорну змію Мія приворожила Тібора й поволі вела його до дверей… Розлючена Тіна ще раз кинулася в бій за чоловіка, але Тібор грубо відштовхнув її.

Міхал рішуче підскочив до дужчого за себе Тібора, але дістав коліном у живіт. Коли хлопець лежав скоцюрблений від болю на килимі, Тібор став навколішки і почав гамселити його кулаками. Міїні очі округлилися, як у кішки, а в розширених зіницях спалахнули чорні іскри.

Вчені світу намагаються вивчити вплив мазутового паразита на психіку вражених. Наслідки здійсненого Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) обстеження 886.569 осіб у 76 країнах — членах ООН — переконливо доводять, що бурий паразит діє на людину переважно двома способами: пасивно (сонливість, байдужість, тупість, повна загальмованість) і активно (переїдання, агресивність, підвищена сексуальна активність). Доводиться говорити про суто тваринні, звірячі інстинкти, тому головний комітет експертів ВООЗ запропонував остаточну уніфіковану назву MULTIBESTIA INCORPORATA, тобто БАГАТОЗВІР УТІЛЕНИЙ (або: внутрішній, приєднаний, прийнятий, прикріплений, об’єднаний). За тяжких форм у вражених багатозвіром (БЗУ) настає зниження і навіть втрата самоконтролю; в цьому випадку вражені становлять реальну небезпеку для інших людей.