В сузір’ї Дракона

ФАНТОМ НА СИТОМЛІ

Якогось літа (вже й не спогадую якого саме, але десь так, пригадується мені, недалеко од наших днів) на Оболоні, що під Києвом, переполох зчинився — це як пронеслася моторошна чутка, що буцімто місячними ночами там почав з’являтися… утопленик. Ну, й наробив, він, скажу вам, шерхоту — чи не всю Оболонь переполохав. Та воно й не дивно. Як і всі утопленики, той теж був синім, але мовби по мармизі, як придивитися, то й не наш, не слов’янин — косоокий, вилицюватий, а замість бороди — кілька скручених у кільця чорних волосин. Та ще у вусі мідна серга проти місяця полискує. І рот у нього порожній, чорна западина — хоча б який там зуб стирчав! Та ще й очі без зіниць — ле-ле! Бляклі, застиглі зенки. Аж мороз по спині йде, як глянеш на ту мару!

І вбрана примара з річкового дна геть не по-тутешньому. І не по-сучасному. На голові — вовчий малахай з гострим верхом та довгими хутряними навушниками — хто їх тепер такі носить? А ще, казали, безрукавка на ньому шкіряна — на грудях дві чималі захисні бляхи, а між ними, на плечах і животі — залізна луска нашита, але вся погнута, як посічена. Мабуть, мечами поскороджена. Штани на ньому теж шкіряні, хоч і витерті, на ногах — сап’янці без підбір, із задраними носками. За плечима таке щось, схоже на сагайдак з луком і стрілами висить, у кістлявій руці (власне, не рука, а маслаки) вуздечку тримає, і мовби ще й пугу. Чи нагай. Наче батожище з кістяною ручкою, оздобленою мовби сріблом. Та ще на поясі кривий ніж у шкіряних піхвах.

Як придивишся до нього пильніше (а придивлялися лише не лякливі) — кочовик кочовиком! З отих самих чорних степових людей, що колись, дай Бог пам’яті, за Дніпром на Лівобережжі кочували та на Русь своїми ордами, як ті змії тугарини та гориничі, налітали. Дозволяли вони тоді нашим пращурам-русам, порубіжжя Русі, бувало, й до тла плюндрували — слава Богу, пощезали, бо й нам би через них життя не було. Мабуть, ота примара, утопленик синій, що Оболонь переполохав, з їхнього кодла.

Але ж коли то було? Може й десять сотень літ тому — то де Він оце взявся, як їхній і слід на землі запав. Напевно, привидилось комусь щось, а в страху очі, самі знаєте які. От і пустили ясу.

Аж ні. Рибалки, які ночами на оболонських озерах тирлуються, підтвердили: не поговір то. І не плітки. Справді колобродить той кочовик з вуздечкою місячними ночами на Оболоні побіля озер. І так він риболовів наполохав, що вони вже й бояться не лише вночі, а й удень потикатися до водоймищ. Кажуть, іде він на рибальські багаття — «грітися» чи що? Хоча не йде, а чавкає, бо в сап’янцях його повно води. І сам він мокрий як хлющ, аж дзюрить з нього, наче він щойно з дна водяного вибрався. До вогню руки простягає, у полум’я маслаки свої суне, а вода з рукавів аж плющить і багаття тоді шипить і гасне.

І хоч він на вигляд буцімто, як людина, але тіла ніби й немає — щось таке навзамін у нього прозоре, наскрізь просвічується. Кисіль драглистий та й усе. Тож і через будь-яку перепону він проходить — хоч би йому що. І крізь дерево проходить.

Як загледять рибалки ту мару — ноги в руки і драла. А він за ними трюхикає-плюскотить і кричить:

— Де є… Ситомля де є? Сто-омля??!

Який (яка) Ситомля? Та тут про таку (чи таке) й не чули.

А він знай своє:

— Моя питай… де Ситомля-річка? Там кінь моя…

Ага, нарешті збагнули: якусь Ситомлю-річку шукає та почвара. А риболови за своє життя ніякої Ситомлі й не бачили. На Оболоні взагалі річок немає. Самі лише озера. Щоправда, оболонські озера найбільші серед київських озер. На Лівобережжі це — Радунка і Тельбин, а ще ж Видубецьке, Святище, в заплаві Сирця, далі Ердикське, Кирилівське, Синє, Конча-Озеро, Піщанці, Смолянці, Святе, Заспа, Долобське, Єрик, Душогубче, а ось в заплаві Дніпра на Оболоні — Біле, Василівське, Луківе, Улупка, Синякове, Кляшторне, Іорданське, Клебановське, Три Тоні, Вузьке, Воздвиженське, Довге, Чернече… Але річок немає на Оболоні, як і загадкової Ситомлі, яку шукає та примара. Чи мана. А мо й марево яке, фата моргана. Омана, одне слово.

Хтось із риболовів нібито в міліцію звертався, а там лише посміялися: пити, порадили, треба на рибалці поменше, тоді й утопленики не будуть привиджуватися.

Але згодом і мешканці крайніх будинків на Оболонському масиві почали скаржитись: серед ночі, кажуть, якийсь біс руків’ям нагайки у вікна стукає. Малахай на ньому вовчий з гострим верхом, а сам, як і всі утопленики, синій. А на вид справді як кочовик з минулих віків — косоокий, очі порожні і в роті ані тобі зуба! Чорне там, наче печерка яка. І справді мокрий, як хлющ. Аж тече з нього. І все доскіпується: де, мовляв, Ситомля? Там кінь моя…

Люди вже бояться на перших поверхах і квартирки відчиняти, навіть у двір, як стемніє, виходити, дітей не випускають…

Кажуть, бачили його, як він вулицею йшов і на машини не звертав уваги. Вони буцімто крізь нього проносяться, а йому хоч би й що! Про своє гундосить: де Ситомля, де моя кінь?

І стало втямки, що то не людина, хоч і в образі та подобі її, а — фантом. Чи — аура. Як по-старому — дух. А, може, й утопленик, але без душі й тіла… Тільки оболонка його. Довелося міліції вживати заходів. Та й від мешканців Оболонського масиву скарги посипались. Тоді міліція, зіславшись, що вона не має спеціалістів по різних там фантомах та примарах, до вчених звернулася, до спеціалістів з неопізнаних явищ та НЛО. А ті й підтвердили: не масовий то психоз чи галюцинації, а таки й справді раптом неопізнаний Оболонню колобродить — чорти б його забрали! Радили, щоправда, не боятися тої примари, але й обережності все ж не варто втрачати. Хтозна який коник може викинути та мара — закони їй не писані! А поки що вона якусь Ситомль шукає. Та ще свого коня. А що то за Ситомль — вони й не відають…

Але чого він ту загадкову річку не деінде шукає, а саме на Оболоні? А того, озвалися краєзнавці, що Ситомль і була колись не деінде, а — на Оболоні. Цікава, взагалі, історія. Тож зібрали всіх бажаючих в Палаці культури на Оболоні — лекцію про минуле їхнього масиву та про ту Ситомлю, що її раптом шукає, послухати. Набилося в Палац — по зав’язку. Краєзнавець — учений із відомим ім’ям (до речі, мешканець Оболонського житлового масиву) так почав свою розповідь:

— Чи знаєте ви, шановні мешканці Оболонського житлового масиву, що таке… Оболонь? Ні, не пиво чи мінвода з такою назвою, а — ширше, первісніше? Оболонь — це не тільки сьогоднішній житломасив Києва в правобережній заплаві Дніпра, це — давньослов’янська назва, що означає низинний берег ріки, що його заливає весняним паводком — оболонь, болонь… Або ще — оболоня, оболоння… Так ось наша оболонь згадується в літописах під роками 1096, 1151, 1161, 1174 — у зв’язку з нападами кочівників та княжими міжусобицями. Тут колись були красиві місця, заливні луки, озера. Ще Нечуй-Левицький писав: «Сонце ховалося за межигірський бір… а далі озерця на оболоні… І річка Почайна горіли наче розтоплене золото…» Взагалі, природа Києва незвичайна і вельми приваблива, вона має свої відмінності і розмаїття. А все це обумовлене тим, що Київ розташований на пограниччі двох географічних зон — лісостепової і Полісся, на берегах, як ви знаєте, Дніпра, при впадінні у нього найбільшої його лівої притоки Десни, правобережна частина міста, де склалося історичне ядро, розкинулась на Київському плато, що є північними відрогами Придніпровської височини і розчленоване системою глибоких ярів, балок, долин невеликих річок на окремі узвишшя — Старокиївська гора, Замкова гора, Батиєва гора, Печерська, Щекавиця, Хоревиця та інші. Не так давно на території міста було 50 великих ярів та балок, що відкривалися переважно в долину Дніпра і його правого притоку Либеді — Бабий яр, Смородинський, Кмитів, Протасів, Цимбалів та інші. Правда, частину їх засипали, спланували, а території використали під міську забудову чи озеленення. Перепади відносних висот в межах міста досягають 100–105 метрів, що теж є своєрідністю. У післявоєнні роки місто розрослося за рахунок освоєння лівого берега, його заплавної і борової терас, де виросли великі житлові масиви — Русанівка, Березняки, Лісовий, Лівобережний, Чернігівський та інші. Клімат Києва та його околиць помірний, відзначається відносно м’якою зимою і теплим літом.

Крім озер, у граді Кия багато річок та річечок, протоків, допливів, струмків. Загалом біля чотирьох десятків. А які річки! Перш за все — це найбільша правобережна притока Дніпра Либідь, знаменита літописна Либідь, що бере початок біля станції Київ-Вокзальний, а впадає в Дніпро біля Корчуватого, що розчленоване глибокими ярами, у яких жебонять струмки — Буслівський, Лукрець, Живець. Головні притоки: Буслівка, Відрадна, Шулявка, Кадетський Гай, Панківська, Клов, Звіринець, Протасів Яр, Хрещатик, Скоморох. А ще ж знаменита Почайна і її притоки — Бабин Яр, Притика, Кудрявець, а ще струмки Дніпра — Водиця, Жуківка, Коник, Хрещатицький струмок. А ще Глибочиця, річка Борщагівка, Голосіївський струмок, Десенка, Западинський струмок, Козача протока, струмок Киянка, протока Козинка, Сирець і його притоки Курячий Брід, Наводницький струмок, Нивки, Відрадний струмок, Половиця, Реп’яхів Яр, струмок Старик, струмок Турець, Чорторий, струмок Юрківця, річка Мушинка. Жаль, що переважна більшість їх або загнана в колектори, як Либідь, або зниклі і на місці їхніх русел — вулиці чи масиви, як на місці Почайни виникла Почайницька вулиця…

У залі почулися нетерплячі вигуки:

— Та коли ви вже нарешті скажете про мару на Оболоні? Чому вона у нас бродить-колобродить? Яку Ситомлю шукає на Оболоні?

— Про Ситомль давай! Чого це його втопленик шукає?

— Хто такий Ситомль?

— Це вона, — м’яко уточнив краєзнавець. — Річка відома з давньоруських літописів. А текла колись заливними луками Оболоні — ось звідки вислів: «У Сетомле на болоньє». Впадала в Почайну. Її сьогодні немає.

— Як це — немає? — аж обурились слухачі.

— А так… Щезла, як щезла Почайна, перетворившись на Почайницьку вулицю. А була ж вона славною, річка Ситомль. І глибокою, і дуже непростою водяною перешкодою. Коли року 1036-го печенізькі війська напали на Київ, Ярослав Мудрий їх розгромив і їх багато потопилося при втечі у водах Ситомлі на переправі.

Краєзнавець відкрив симпатичний томик.

— Ось як про те пише Нестор у своїй «Повісті врем’яних літ»:

— А решта їх бігає невідомо де й до сьогодні, — замислено повторив краєзнавець. І по хвилі додав: — Один, як ми вже знаємо, бігає й досі на Оболоні…

— Чого він бігає? — вигукували з зали.

— Шукає Ситомль на Оболоні, а її немає. У 1374–1380 роках на Оболоні спорудили однойменний житловий масив, забудований в основному 9— і 16-поверховими будинками. Тут, як ви знаєте, є станції метро «Петрівка», «Левченка», «Мінська», «Героїв Дніпра». Загальна площа масиву — 3 мільйони квадратних метрів. Є штучні озера, але річки Ситомлі вже немає — ані знаку, де вона колись була. Хіба іноді літніми ранками ще до схід сонця над Оболонню бродять легкі туманці із запахом річкової води, баговиння, куги, ряски і ще якихось неповторних запахів річки…

У Палаці зненацька лунко дзенькнуло вікно й дрібні скалки скла сипонули на людей. Ніхто й отямитись не встиг, як у вибите вікно заглянув Утопленик. Повів порожніми очима сюди і туди, і чорним провалом беззубого рота запитав:

— А де Ситомля?… Де моя… коня?..

Учений-краєзнавець саме хотів було пояснити присутнім, що не треба боятися якогось там фантома, що походить від грецького слова і означає привид. А що таке привид? Це — дух померлого, який привиджується людям забобонним або з хворобливою уявою, що це — персонаж казок, легенд тощо і взагалі — неясні, ледве окреслені контури чого-небудь, що-небудь нереальне, оманливе, ілюзія, якою живе людина або загроза чогось, яка переслідує її. Одне слово, привиддя. Як в цей час брязнуло вікно і Утопленик, сунувши голову в залу, запитав про Ситомлю та свого коня і, ясна річ, вже не було кому пояснювати, що то всього лише ілюзія — зала в одну мить спорожніла…

Ось тоді краєзнавець і дійшов думки, що далі подібні розмови, бодай і просвітницького напрямку, нічого не дадуть, треба виходити на контакт з фантомом, чи як його там? З марою-примарою, коли це й справді примара. Тож треба йому йти до озер, бо саме там, в першу чергу, як ширився поговір, і з’являвся Утопленик.

Робити нічого, не сказавши сімейству ані слова, куди він зібрався, краєзнавець першої ж ночі, позичивши в сусіда вудку (рибною ловлею він не займався) для виду, що буцімто він рибалка, прихопив у целофані картоплі, подався на ніч дивлячись.

А втім, ніч була навіть лагідною — сяяв місяць уповні і все навколо, як і водиться, було залите сріблом.

Прийшовши до озера, краєзнавець якусь мить стоячи, прислухався сторожко, але всюди було тихо й безлюдно. «Задарма я приперся, — подумалось йому. — Який фантом? Все то… Ілюзія… Хто що хоче бачити, той те і бачить…» Але вирішив все ж не відміняти задуманого, а ніч добросовісно висидіти біля озера. Поклав вудку на березі, наче він рибу ловить, а сам, назбиравши хмизу, розпалив багаття і заходився, як нагорів жар, пекти в ньому картоплю.

Печену картоплю він любив над усе ще з дитячих літ, коли з однолітками ходив у нічне до річки пасти колгоспних коней, доглядаючи тварин, пекли бульбу — ой смачною ж вона була темної ночі під волохатими зорями! А як пирхали коні!.. Нічліжник замріявся, приємно випростав ноги біля затишного багаття, пригадував дитинство. І здався він сам собі маленьким, підлітком-пахолям, і вчувалося йому, що десь поруч пирхають ті коні, які він більш як піввіку тому пас на березі Хоролу.

Наче й не було поруч великого масиву, тиша оповила все навколо, тільки іноді в озері сплескувала риба та десь стривожено скрикував нічний птах. Та ще — як оживав вітерець, сонно шуміли комиші. І знову все затихало, наче завмирало… І тільки місяць угорі та червоний жар багаття унизу, з якого все відчутніше пахтіла картопля…

Гасли вогні, масив, огортаючись пітьмою, пірнав у срібну млу. Зрідка пурхали сірі нічні метелики. Та ось здалеку долинула мелодія гімну. «Дванадцята, — подумав він, — північ. Час, коли з’являються дива».

І тільки було взявся за паличку, щоб підгорнути жар, як він і з’явився.

Спершу почувся наче плюскіт.

Краєзнавець метнув погляд на озеро — вода в ньому мов олов’яна, ані брижів, ані хвильок. Фантом з’явився з-за комишів, плюскотів, чавкав у прибережній муляці. Та ось він вийшов на сухе.

Подоба та людська була невисокою, але й не низькою. Ні, радше низькоросла, натоптувата. На голові вже знайомий із розповідей гостроверхий вовчий малахай, вдягнений пришелець у шкіряну безрукавку з бляхами й металевою лускою, шкіряні штани, заправлені в сап’янці. Лице (принаймні те, що мало ним бути) і голі руки по плечі — сині… Утопленик та й годі!

Краєзнавець пригадав, що за давніми уявленнями українців, за їхньою ментальністю, чарівним світом їхньої фантастики й передань про ірреальне та демонологію, у якій неодмінно діють відьми, чарівники, русалки, упирі, вогняні змії та інша нечиста сила, утопленики світлими ночами неодмінно виходять з річкового дна погрітися в прогінні місяця…

То, може, цей втопленик і привидівся з передань предків? Чи йому все це сниться?

Чавкаючи сап’янцями, котрі, здавалось, були повні води, примара рухалась до багаття, була вона мокра, наче й справді піднялася з дна річкового. Тільки чомусь забагла погрітися не під місяцем, як то водиться, а біля багаття, з якого вже линули такі апетитні пахощі печеної картоплі.

В синій драглистій руці примара тримала вуздечку.

Явно шукала коня — все сходилось.

«Коли ж це ти втопився, горопахо? — подумав краєзнавець і подумав чомусь співчутливо. — Чи не тоді, як вашу орду розбив Ярослав Мудрий і ви, втікаючи з-під стін Києва, потопилися в Ситомлі?.. Довго ж ти, чи не тисячу літ пролежав на дні річковому, що аж тепер оце вибрався на світ білий?»

Омана була схожою на кочовика печеніга. Попустошили вони Русь, особливо ж в роках 915, 920, 986, 972-му. Востаннє напали на русичів у 1036 році, коли їх розбив під Києвом Ярослав Мудрий. Цей, мабуть, з них, з останніх розбитих…

Печеніг — чи його фантом — чавкаючи, підійшов до вогню, струсився, як струшується забрьоханий пес і простягнув сині руки до вогню.

Руки просвічувалися, наче були драглистими, з них стікала вода. Була вона реальною, бо коли потрапляла на жар багаття, жар шипів.

Він трусився, наче добряче перемерз.

«І не дивно, — подумав краєзнавець. — Тисячу літ пролежати на дні річки…»

«Але, — по хвилі думав він, — з якої річки піднялася ця омана, як і річок на Оболоні немає?»

Простягаючи руки до вогню, фантом щось бурмотів і наче клацав зубами, яких у нього не було, щось харамаркав чорним провалом рота.

— Ти, напевне, щось шукаєш? — запитав його краєзнавець і сам подивувався своєму спокою, наче те, що він бачив, було звичайним явищем.

— Моя шукай… шукай Ситомль, — дивлячись поперед себе у простір, відповів фантом. — Моя шукай коня, — показав вуздечку.

— Твій кінь у Ситомлі на дні…

Примара здригнулась.

— Моя чує голос… Де Ситомля?

— Немає Ситомлі, — зітхнув краєзнавець. — Зникла Ситомля, як позникали й інші річки. На місці Ситомлі нині житловий масив, у якому живуть інші, тобі незнані люди. Далекі нащадки тих русів, яких ти прибігав пустошити.

— Я хочу коня… Я хочу в степ до печенігів…

— Немає вже твоїх печенігів, — співчутливо розвів руками краєзнавець. — І Печенігії твоєї теж немає.

Фантом — чи хто там на його місці? — мерзлякувато щулився.

— Де моя Печенігія? Де мої печеніги?

— Немає їх…

— Чому… немає?

— А тому… Доки виходили грабувати сусідів, щоб поживитися дармовим добром, загубили свою батьківщину — така доля у всіх завойовників.

— Я довго спав у річка… Хочу знайти коня і до кибитки своєї в степ повернутися. До дітей і жони своєї…

— Немає твоєї жони. І дітей твоїх немає. І народу твого немає. Іди собі спати і не хвилюй людей. І про Ситомль забудь, у якій ти втопився. І про коня забудь. Повертайся спати у своїй вічності.

— Моя піде у… у тебе, — раптом сказала примара і чавкаючи, посунула на краєзнавця. — Моя печаль — твоя печаль…

Ніхто достеменно не знає, що насправді сталося вночі біля оболонського озера, куди краєзнавець ходив на зустріч з фантомом. Як ніхто не відає, чи відбулася насправді його зустріч з примарою, чи то все привиділось чоловікові?

Краєзнавець отямився, як уже починало сіріти й над озером шумів вранішній вітерець та шушукались комиші. Він заковиз сидячи, впустивши голову на груди, а картопля в багатті за ніч так перепеклася, що перетворилася на чорні грудки…

— Жаль, — але без жалю мовив краєзнавець, думаючи щось про своє.

Місяця вже не було в небі, багаття вмерло, лише на дні сірого попелу жевріло кілька кволих жаринок, краєзнавець промерз, здавалося, наскрізь. Кутаючись у нейлонову куртку, він думав, що фантомний біль — відчуття неіснуючої кінцівки або її частини — виникає у тій частині людського тіла, яка ампутована, якої насправді вже немає, а вона болить, як ніби є…

Йому боліло за Ситомлю, якої насправді не було. Боліло за річкою, як ніби вона була колись часткою його самого, його душі і дум його заповітних, і світу його… Річки не було, а біль у його душі, біль за нею не вщухав…

І ще він думав: фантомний біль, це не тільки біль за втраченою частиною тіла, а й за знищеною природою, за річкою, за озеречком, за лісом-пралісом, за травинкою, за билинкою…

… Краєзнавця вранці розшукало сімейство: дружина з сином та дочкою і забрали його додому, але він ні на що не реагував, а тільки скаржився, що йому холодно, і що йому болить…

— Що тобі, любий, болить? Де болить? — доскіпувалася дружина.

— Ситомля мені болить…

— Це досить рідкісний вид фантомного болю. Власне, новий його різновид, що раніше не зустрічався. Принаймні в моїй практиці, — констатував професор в клініці інституту, куди привезли краєзнавця. — Не за втраченою частиною тіла, а за втраченою природою. Хоча так і має бути, адже природа — це частина кожного з нас…

Нову хворобу було в клініці названо як «Фантом на Ситомлі»…

Дехто із спеціалістів, щоправда, переконаний, що то зовсім ніяка не хвороба, а біль душі, світла печаль її, ще ні-ні та й прилине до людини, огорне її печаль за тим, що нами ж і знищене, і що вже більше ніколи не повернеться, як ніколи не повернеться світловода Ситомль, що текла правобережною заплавою Дніпра, де на луках бродили журавлі й бузьки, а в прибережжі — сірі та руді чаплі, поважні й задумливі… Журавлі кричали… Кажуть, що й нині ще можна почути їхній крик на світанку, якщо, звичайно, душа того забажає…

Фантом зник і більше не з’являється на Оболоні, і де він подівся, того ніхто не відає. Як ніхто достеменно не відає, чи був він насправді, а чи то просто уява людська. Але що з того, що фантом зник, як біль його зостався — за річкою невеличкою, за Ситомлею, за посестрами її, зниклими річками і річечками, за озерами й заплавами з буйними травами, за допливами й струмками, що жебоніли собі в оточенні печально-задумливих верб та верболозів чи восени полум’яніли кетягами калини. Понад тисячу видів рослин знали наші предки, близько шестисот тварин, понад десять тисяч комах — де все це? Тільки й лишилася в пам’яті обрядова пісня слов’ян про дерево життя:

І все це нині — як вічний фантом… Колись текли й дзюріли і клекотіли з піщаним дном річки, і хлюпотіли собі плесами тихими, на яких біліли маківки й жовтіли глечички, а в прибрежжі співало птаство — солов’ї тьохкали, горлички туркотіли… І все це за віки перетворилося або на канави з брудною водою, або й на території гаражів…

Дехто з оболонських старожилів, особливо з невмирущого племені риболовів, переконані й запевняють, що насправді кочівник-печеніг, утоплений в Ситомлі в році 1036-му, ніде й на зникав, а все ще з вуздечкою в руці бродить у тих краях і все ще шукає Ситомль, ту річечку, яку вже знайти неможливо, але душа за якою все ще болить і болить, і болітиме, напевне, ж вічно. То ж і питатиме вічно той кочовик:

— Де моя Ситомля? Де моя коня?..

Але хто йому нині скаже, де тепер Ситомля з піщаним дном, що мирно текла собі в оточенні верб і верболозів, осоки і куги, де бродили чаплі, а біля дна пурхали піскарики, а на плесах тихих і замріяних біліли маківки й жовтіли глечички, а в прибережжі співало птаство…

То де ж вона, Ситомля, чи не найменша річечка Руси-України, де вона нині? Але хто про це вам скаже, хто?..

ТРИБУНАЛ ПРИМ-О

Коли жити вперед, як-то й належало законослухняним громадянам, стало й зовсім зле, він зрозумів, що це вже той рубіж, від якого йому треба починати жити назад. Бодай і підпільно. А попереду нього вже не було нічого і нікого — крім всеперемагаючої туги, що її він за роки самітництва так і не зумів подолати. Спасіння чекало його лише в минулому.

Військово-польовий трибунал, званий в країні, як Трибунал Прим-О (Примусового ощасливлення) засідав цілодобово. Змінювався лише склад трійок — доки одна бригада, відсудивши своє, відпочивала, збираючись з новими силами, інша невтомно виносила присуди, потім вони мінялися. І так двадцять чотири години на добу. Вироки оскарженню не підлягали. І що з того, що на кожну справу відводилося хвилин зо три (в особливих випадках — п’ять), черга йому надійшла лише о двадцять третій сорок п’ять, хоча в Трибунал його привезли о п’ятій ранку. В дожидальні роздягли догола, обплутали його холодними мідними дротами, підключили до комп’ютера і розумна машина показала, що стан цілковитої утіхи, відчуття глибокого задоволення й безмежної радості (а це типові ознаки щастя) затриманий спізнає лише тоді, коли згадує своє минуле. Так було безпомильно викрито, що він жив не кипучим сьогоденням в ім’я світлого завтра, а не рекомендованим минулим, а це в Країні було рівнозначно державній зраді. Так він потрапив під караючий меч правосуддя, як величали Трибунал Прим-О. На товариша — тепер вже колишнього, — який доніс на нього рідним карателям, він навіть не розгнівався — в Країні всі були зобов’язані доносити один на одного, це вважалося найвищим проявом патріотизму та вірності Країні, Народу і Справедливому Режиму, який і правив Країною та слухняним Народом. Приятель, який настукав на нього, не був винятком чи якимось чудовиськом. Він просто виконав державний наказ. Не зробив би це він, просигналив би інший — в Країні всі були зобов’язані стукати один на одного і кричати з усіх трибун: «За скільки, мовляв, ти продався (Кому — не мало значення. Будь-кому. Головне — аби продався).

Його завели в кругле помешкання, схоже на ротонду, що було навпіл перегороджене металевою решіткою — від бетонної підлоги і до такої ж стелі. На стіні висіло стандартне офіційне гасло: «Кожен в Країні зобов’язаний стати щасливим. ТИ (мався на увазі той, чия справа саме розглядалася) з нашою допомогою теж будеш просвітленим. Ми для цього зробимо все — ім’ям революційного закону!» А вгорі — загрозливе застереження: «Хто не живе вперед, той нам не брат, бо він рухається назад!»

І, як апофеоз:

«Залізною рукою загонимо людство до щастя!»

По той бік хрестовини на підвищенні, що нагадувало естраду, за столом, покритим червоним атласом, засідав Трибунал Прим-О — Непідкупна (такий титул мали судді) Трійця.

Він стояв по цей бік решітки і не міг збагнути: хто ж з них за ґратами? Він чи Трибунал?

— Прізвище?.. Ім’я? По батькові? Рід занять?!

Він назвався і відповів на запитання…

Тієї ж миті голова Трибуналу виніс вирок, стукнувши дерев’яним молотком по столу:

— Високодостойний, Непідкупний, Найсправедливіший і Найдемократичніший у світі Трибунал Прим-О постановляє: добродія ім’ярек, як такого, що підпільно живе назад, ігноруючи щасливе наше сьогодення і світле завтра і як такого, який уникає ощасливленню, визнати винним по всіх пунктах пред’явлених йому звинувачень. Увага! Слухати і покорятися! Виноситься Найсправедливіше покарання: вища міра! Без права на оскарження! Присуд остаточний і перегляду не підлягає!.. Слідуючий!..

Звідтоді, як Країна спецдекретом нового Режиму була оголошена Зоною Суцільного Всенародного Щастя, залишатися нещасливим у ній було вкрай небезпечно. Нещасливими могли бути лише саботажники та вороги народу, а такі підлягали негайному і безкомпромісному знищенню. Або — гуманна милість — примусовому ощасливленню. Досі йому якось — завдяки хитруванню — вдавалося уникати примусового ощасливлення, що було рівнозначно кастрації. Але так не могло довго тривати, хоч він і вдавав себе безжурним, таким, що буцімто живе квітучим сьогоденням та вірою «в світле завтра», яке невтомно будував Режим, хоч насправді він жив назад. І його врешті-решт викрили і тепер він мав понести за те суворе покарання.

Колись, літ з декілька тому, як Країна ще не була Зоною Суцільного Всенародного Щастя, він був щасливим. Бо мав Її. Але коханої вже не було в цьому світі — вона навічно залишилася в минулому і він теж прагнув повернутися в минуле. І кожний прожитий ним день назад, наближав його до Неї. І так він жив назад день за днем, рік за роком, доти, доки нарешті не дожив до переддня свого щастя.

«Завтра я з Нею вперше зустрінусь і познайомлюсь, — радів він уперше за останні роки, відчуваючи себе збадьореним. — Завтра почнеться моє щастя. Чи, як жити назад — учора».

Його охопила невимовна радість. Всю ніч перед тим, що буде вчора, він не спав. Писав вірші. (Він був ще й поетом, але старанно те приховував, аби його не примусили оспівувати прекрасне сьогодення і щасливе майбуття).

І він би вже повернувся в минуле, якби не відкрився приятелеві про свій задум… І коли той поспішно доніс (здається, він отримав якусь медаль за своє стукацтво — Бог йому Судія!) і його схопили, він змирився з реальністю, знаючи що його тепер чекає. Та й Трибунал у таких випадках виносив лише найвищу міру. Ось тільки він не знав яку саме, бо вищих мір було дві. Чекав найгіршої (але для нього вона б стала найкращою) — вищої міри 01. Фізичне знищення. І це було б у його становищі навіть виходом з тупика, в який він потрапив, втративши кохану. Навіть час, що минув звідтоді, всупереч твердженню давніх греків (чи кого там?) не вилікував його. Він вже давно змирився, що без Неї він щастя не спізнає. Тож вища міра 01 і стала б для нього тим рятунком, що позбавив би його нарешті туги за втраченим коханням.

Але його чекало ще гірше: вища міра 02. Знищення пам’яті про минуле, вихолощення всіх почуттів з неодмінним стиранням образу коханої в його серці… А тоді — додаток до вищої міри 02 — примусове ощасливлення.

Рішенням все того ж Трибуналу Прим-О його познайомлять з особою жіночої статі, яка не мала пари і зобов’яжуть в триденний строк закохатися в неї і стати щасливим. І звідтоді жити тільки сьогоденням — з вірою у світле завтра, до якого Всенародний Режим невтомно й успішно веде Країну і покірний йому народ. Це і буде втіленням політики «Залізною рукою загонимо людство до щастя!»

Після винесення вищої міри 02, під розписку про невиїзд (та й куди він поїде з Країни, де все було під контролем?) його відпустили додому: «Для тимчасового проживання за місцем прописки строком на одну добу». А рівно через 24 години йому приніс повістку їхній десяцький — наглядач десяти квартир. У повістці було зазначено, що ім’ярек має негайно з’явитися в Трибунал Прим-О для знайомства «з особою жіночої статі, яка не перебуває у шлюбі» на «предмет створення з нею міцної сім’ї» та подальшого «репродукування дітей, як підростаючого покоління в кількості 3 чол.» І нічого дивного тут не було, держава постійно дбала і суворо за тим слідкувала, аби в Країні не було неодружених, а одружені, щоб неодмінно народжували для Держави дітей — у кількості, визначеній їм Трибуналом Прим-О — дочок, як майбутніх зразкових матерів, синів — для всенародного війська «і подальшого здійснення геройства».

Він знав, що коли не з’явиться в Трибунал Прим-О у визначену йому годину, його поведуть туди під вартою і насильно ощасливлять, а за допомогою хімії закохають і зрештою, змусять жити з виділеною йому «особою жіночої статі».

І коли десяцький прийшов за ним з двома конвоїрами і затарабанив олов’яною бляхою (знак його достоїнства) у двері, він, не вагаючись більше й миті, втік у минуле. Всі потім будуть переконані, що він просто наклав на себе руки (своєрідний протест, до якого у відчаї багато хто вдавався з тих, кого мали примусово ощасливлювати), а він насправді втік у вчора. Де в нього мала відбутися зустріч з Нею.

З Єдиною, з якою він і буде нарешті щасливим.

ЗОЛОТОШУКАЧ ЗА ТРИ КРОКИ ВІД ЩАСТЯ

Бралося ще тільки-но за північ, як він лаштувався лягати. Власне, спати він ще не хотів, бо й на дрімоту не тягло, а звик працювати до білого ранку, тож ніч у нього була днем, а день — ніччю, але догорала свічка. Глянувши на куций, дюймів зо два недогарок, він прикинув на око, чи вистачить його, аби написати про «золоту лихоманку» Клондайку (її він пережив на Юконі), оповідання, що вже давно просилося на папір. Глянув і пожалкував: ні, не встигне. Доведеться відправлятися на боковеньку, більше у всьому будинку свічок немає.

«А збирався ж придбати їх кілька дюжин про запас, — подумав він прикро, але тут же й посміхнувся. — Так я ж і купив, здається, із зайвиною, то, виходить, увесь запас уже випалив? Треба спробувати працювати вдень…»

Ворухнувся, щоб звестися і не встав. Стіл притягував, як магнітом. Хотілося ще працювати. Та й пережите на Юконі, в басейні Клондайку не давало йому спокою, поривалося вилитися на папір, «Працюй, працюй, золотошукач із Клондайку, як все життя звик працювати». Тож сердито бликнув на маленький недогарок, наче той був винуватий, що надто швидко згорів, але згадавши Анну, трохи заспокоївся.

«Принаймні його вистачить, щоб написати Анні листа, — подумав обрадувано. — Анна вже не знаходить місця від того, що я погодився йти до в’язниці Сан-Квентін дивитися на ту сцену… Напишу їй все, все. Хай не думає, що коли я йду до в’язниці Сан-Квентін, так мені те видовисько до душі. Ні і ні. Але хіба Анна не розуміє, що я мушу йти, мушу дивитися, щоб знати наш вік і життя…»

Схопив чистий аркуш і вивів у правому його куточку: Окленд, Каліфорнія».

«Дорога моя!

Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину…»

Писав поквапом, раз по раз кидаючи стривожені погляди на недогарочок, що хутко, надто хутко танув. В кімнаті стояла пітьма, лише немічно жовтіло кружальце благенького світла під свічечкою, тож він поспішно виводив слово за словам в тій жовтій плямі:

«Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, яким воно є, за його справжню ціну, і я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть».

Куцак блимнув раз-вдруге і жовте кружальце на столі щезло. Якусь мить у його очах ще стояла жовтява мла, а тоді враз стало так чорно, як у глухому підземеллі.

«Не встиг, — з жалем подумав він. — Що ж, доведеться дописати вранці, Анна так хвилюється… І… І не розуміє мене».

Неохоче встав із-за столу і рушив було навпомацки до ліжка, як зненацька в чорній порожнечі тихо скрипнули двері. Він застиг. Насторожився. Чи ж бува не злодій? Але дарма й старається — в цім будинку і вдень нічого путнього не знайдеш, а глухої півночі й поготів…

«Хоча… десь, мабуть, протяг, — через мить подумав, відчувши на обличчі подуви морозяного повітря. — Так, так, протяг… Треба було на защіпку взяти двері — ніч все ж таки…»

Але ж навіть на Клондайці, де було повно всякого наброду й потолочі, він ніколи не зачинявся…

І тут до його слуху донеслися легкі, майже нечутні кроки — хтось ішов. Жаль, що не зачинив двері. Це — це Клондайк, тут і грабіжники водяться…

— Хто там? — запитав він, хоча знав, що у всьому будинку крім нього самого більше не було нікого. Та як не напружував зір, але розгледіти що-небудь у Суцільній пітьмі годі було. Стояв роздумливо. Може то йому вчулося? Але ні, в помешканні був сторонній. Це він відчував усім своїм настороженим єством.

— Ей, приятель?! Коли ти прийшов до мене в гості, то не будь мовчуном, — крикнув голосно, аж надто голосно, може від того, що в кімнаті стояла смоляна чорнота і він голосом хотів її подолати. І даруй, що зустрічаю без світла. У моїй фортеці немає жодної свічки. На жаль…

— Свічка не потрібна там, де треба дивитися і бачити серцем, — пролунав м’який, спокійний голос. — У тебе велике і добре серце золотошукача.

— Звідки ти знаєш, що я все життя шукаю золото…

— … людських душ, — закінчив за нього невідомий гість і додав: — Спробуй мене побачити…

І в ту ж мить він збагнув, що бачить. Дивно. Спершу з пітьми проступили очі — великі, світлі, доброзичливі, а вже потім він загледів у кімнаті високого чоловіка, простоволосого, у блакитному плащі. На грабіжника незваний гість щось не схожий — і то вже добре.

— З ким маю честь… містер… Як вас?

— Ентоні Мередіт, — представився незнайомець з легким поклоном.

— Джек Лондон, письменник, — відрекомендувався він.

— Я знаю, що ти — Джек Лондон, — сказав незнайомець, підходячи ближче і від нього ніби війнуло достиглим хлібом. — Знаю, що ти — син солдата і мисливця-блукача, матрос шхуни, золотошукач з Клондайку, шугай американських доріг, робітник джутової фабрики, один з мільйонів «білих рабів» Залізного молоха, бунтар, соціаліст, письменник. ІЦе молодий, але вже відомий. Гордість американської літератури.

— Ви добре вивчили мою біографію, містере Мередіт.

— Це було нескладно, бо хто ж тебе не знає.

— Але я, на жаль, не знаю, хто ви.

— Ти і не можеш мене знати, адже я із майбутнього, — відказав пришелець. — Із далекого, із 27-го сторіччя, або з П’ятого віку ери вселюдського братерства.

— Із дві тисячі сімсотого року? — письменник зітхнув: — О, таких гостей у мене ще не було. Але… Нас розділяють сотні і сотні літ, а ми стоїмо поруч. Хай це навіть і сон, але ж до біса гарний сон! Як би я хотів хоч одним оком, хоч на одну лише мить заглянути у таке далеке майбутнє людства.

Не кажучи й слова, Ентоні Мередіт випростав руку з якимось блискучим предметом, натис пальцем червоний виступ на ребрі і повільно повів тим прямокутником, наче вигортаючи з кімнати морок. Стіна почала голубіти, потім посвітліла. Хитнувшись вперед, Джек Лондон побачив на стіні блакитне небо, у якому висів гігантський космічний корабель, а під ним були зелені гори з білосніжними шапками снігів, а нижче — панораму сонячного міста. Воно випливало з долини виноградників, виростало, збільшувалось і письменник виразно бачив дивної архітектури будинки, просторі, залиті сонцем бульвари і площі, мармурові скульптури в парках… І всюди люди — вродливі, усміхнені, щасливі… Невже й справді в майбутньому настала вимріяна ера вселюдського братерства? Скільки сміху, пісень, дитячого щебету линуло з предивного того видива!

— Про таке майбутнє я мріяв у долині Клондайку, на Юконі, в горах Маккензі… Але, на жаль, його і за все золото Маккензі не купиш.

— Майбутнє не купують, його будують — своєю працею і своєю честю…

— Авжеж! Щасливі ви, люди майбутнього. Хоча й ми не безталанні, дещо теж спізнали. То що я бачу?

— Місто П’ятого віку ери Вселюдського братерства. Дві тисячі сімсотий рік за загальним літочисленням.

— Овва! Це таки мені сниться.

— Ні, місто бачиш справжнє.

— Але ж воно… казкове, — замислено мовив письменник. — Невже й справді у вашому сторіччі на Землі більше немає зла і неправди? Гноблення і соціальної нерівності? Клятих воєн і крові? Невже й справді у вас люди всіх рас і племен — брати? Невже таке можливе?

— Так.

— І як це вам вдалося?

— Не тільки нам, а й вам. Бо все, про що ви мріяли і за що боролися — збулося. Тож ви з нами. І ти теж. Глянь-но на оту площу, де біля пам’ятника бавляться діти. То стоїш у граніті ти — письменник-романтик Джек Лондон. На цоколі викарбувано всього лише одне слово: «Золотошукач».

— Гм… Це й справді так, адже я все своє дотеперішнє життя шукаю золото. — Зітхнув: — Тільки надто мало його знайшов.

Жадібно вдивлявся в обличчя невідомих йому людей.

— Зворушений, що ви в такому далекому майбутньому не забули мене… сякого-такого. І навіть витарабанили на гранітний постамент… Але чому це містер Мередіт прибув із свого прекрасного майбутнього у сіре минуле, у наш вік? Що його тут цікавить?

— Любий наш Джек Лондон, люди ери братерства хочуть бачити тебе живим. Я прийшов за тобою, друже.

Письменник з трудом відірвався від міста майбутнього і, не розуміючи, глянув на пришельця.

— Даруйте, але… як я зможу із свого сторіччя ступити аж на сімсот — чи скільки там? — літ уперед? Хіба що на крилах мрій.

— Ні, про це подбає машина часу. — Ентоні Мередіт простягнув до письменника руку з блискучим прямокутником. — Візьмися за мою руку і зроби три кроки вперед.

Але письменник навіть не ворухнувся.

— Всього лише три кроки і ти опинишся по той бік стіни у дві тисячі сімсотому році. У щасливому місті ти нарешті будеш щасливим. Всього лише три кроки й одна мить. Зважуйся, письменнику, бо кожна хвилина чекання пожирає в машині часу надто багато енергії.

— Виходить, я — за три кроки від щастя?

— Так. Ну ж бо, друже, зважуйся.

Джек Лондон відчув, що стіни в його кабінеті немає, а там, де вона щойно була — простір. Вільний простір у двадцять сьоме сторіччя, у щасливу еру братерства людей… І до всього цього лише три кроки…

— Послухай, мій нічний гостю. Хіба може, — бодай і в далекому майбутньому, — бути всезагальне щастя? І звідки воно у вас взялося? З неба впало чи ви кожному видаєте його по списку?

— У свій час, у двадцятому столітті ви теж доклали зусилля, щоб ми стали щасливими.

— Дякую. Думаю, що ми все ж таки старалися. Щоб хоч не наші діти, а далекі нащадки, а все ж таки були щасливими… Хоча… Містере Мередіт, тільки відверто. Чи не нудно жити, коли всі щасливі?

— Але ж ми теж боремося за краще життя і тому нам не маркітно. Проте час уже вичерпується, поквапся, письменнику.

— А про що я у вас писатиму? Про всезагальне щастя? Але ж хто читатиме такі твори? Коли надто солодко, завжди тягне на Гірке.

— Невже ти мало зазнав гіркого за своє життя?

— Довелося сьорбнути… Чаша моя гірка й досі ще повна, хоч я і п’ю з неї щодня. Але така вже либонь доля людини — скільки не пий із чаші терпіння, а всю її ніколи не вип’єш — вона увесь час наповнюється, і наповнюється. І все гіркотою, гіркотою… Ні, — зітхнув, — я тут маю випити свою чашу. Хоча й заманливо — бути за три кроки від щастя і… не скористатися такою нагодою.

Голубе видиво міста зникло й Ентоні Мередіт запитав з подивом:

— Ти не хочеш побути в майбутньому? З усіх людей двадцятого сторіччя тільки тобі одному надається така можливість, любий наш письменнику.

— Тому… Тому, що вже завтра вранці… ні, вже сьогодні я мушу йти до каліфорнійської в’язниці Сан-Квентін дивитися, як там… як там вішатимуть людину.

— Який жорстокий ваш вік! І для чого тобі це потрібно бачити?

— А для того, щоб усе знати про свій, як ти справедливо зазначив, жорстокий вік, — із злістю вигукнув письменник. — Тільки так я можу писати правдиво. Тому не показуй мені більше сонячного майбутнього, я мушу боротися з чорною ніччю свого віку!

В тиші кімнати виразно було чути, як тривожно цокотить блокуючий автомат машини часу.

— Але ж ти стільки зазнав злигоднів і поневірянь, що заслужив на кращу долю, — вигукнув Ентоні Мередіт.

— Якби ж то тільки я один, — зітхнув письменник і по хвилі вигукнув: — Мій дорогий гостю! Яким би не було тяжким моє життя, але воно — моє життя. І яким би не був потворним мій вік, але він — мій вік. Мій і нікуди я з нього не піду. Мені випала доля відстраждати разом з ним і випити до дна свою чашу, яку випити до дна нікому із сущих не вдається…

Почувся короткий застережливий сигнал.

— Час уже скінчився, — заквапився пришелець. — Пролунає ще один сигнал і… Подумай, Джек…

— Ні, Ентоні, ні. Я не піду зі свого віку у ваш. Бо я піду, інші підуть, а хто ж сьогодні закладатиме підвалини вашій завтрашній долі?

— Але як тобі тяжко жити і писати під Залізною п’ятою страхітливого молоха! — із щирим співчуттям вигукнув гість.

— Залізна п’ята? — стрепенувся письменник. — Це ти добре сказав, Ентоні Мередіт. Ми й справді всі під залізною п’ятою деспотизму й свавілля. Але в тім то й річ, що крім нас більше нікому розтрощити залізну п’яту і здобути волю. З космосу до нас ніхто не прилетить і на тарелі не піднесе нам справедливу еру всезагального братерства — якщо тільки вона можлива. Це мусимо зробити лише ми самі. Життям своїм і смертями своїми. Але для цього потрібні роки і віки. І якщо сьогодні ми зазнаємо поразки, то завтра ми встанемо знову… Прощай, Ентоні Мередіт — щаслива людина справедливої ери братерства. Як я заздрю вам, людям майбутнього! І як я радію, що наша тяжка праця не була даремною!

Коли він розплющив очі, в кабінеті стояв білий день. Він сидів за столом, поклавши голову на руки. Перед ним під недогарком свічки білів аркуш паперу.

— «Я не боявся життя» — прочитав він на тім аркуші. — А-а… Це я вчора писав листа Анні, свічка догоріла і я не встиг…

Схопив ручку й почав швидко писати, продовжуючи незакінчену фразу:

«… але стояти твердо, на власних ногах і дивитися життю просто в вічі, не боятися нічого, бачити, як інші зустрічають свою смерть так само спокійно й незворушно, як я зустрів би свою, бути безстрашним, непохитним, не мати в собі ні крихти легкодухості, ні крихти жіночності (огидної в чоловіків, хоч принадної в жінках), не заплющувати очей, а сміливо дивитися вперед, приймати життя, пам’ятаючи, що можеш і віддати його».

Чи переконають Анну ці його найщиріші слова в тому, що він мусить іти до в’язниці Сан-Квентін і мусить дивитися на огидну сцену — страту людини?

Закінчивши лист, підписався коротко: Джек.

І тільки тоді встав з-за столу, підійшов до вікна і глянув на пустельну вулицю з рідкими, похнюпленими перехожими.

«Але що то було мені за видіння сеї ночі? — сам себе запитав: — Невже й справді приходив Ентоні Мередіт, людина з 27-го сторіччя П’ятої ери Вселюдського братерства? Чи просто я багато думав про майбутнє і воно привидилось мені? В одному я певний: майбутнє людства буде прекрасним. Інакше не варто тоді й жити. Але воно буде прекрасним лише тоді, коли ми відстраждаємо у своєму віці».

Повернувся до столу, поставив на листі дату: 11 лютого 1902 р.

— Ну, ось і пора іти до в’язниці, — вголос промовив. — Чи зрозумів мене пришелець із щасливого міста? Я ніколи не боявся життя і тому нікуди не буду тікати чи й перебиратися у майбутнє заради щастя. Все одно даром воно нікому не дається — його треба здобути. Брати мої стогнуть під залізною п’ятою деспотизму, а я… Гм… Але добре сказав Ентоні Мередіт: Залізна п’ята. Я напишу для них, людей майбутнього, як ми у глухому й тяжкому віці Залізної п’яти жили, любили, боролися і гинули, і, навіть, мертвими знову повставали. А роман свій так і назву: «Залізна п’ята». Це кажу я, золотошукач із Клондайку.

Сам він любив так себе називати: золотошукач із Клондайку. І гордився цим… Ні, це не була гординя, високо він ніколи не нісся, хоча був не без гонору — інакше неможливо. Раніше пишався, бо ж був ним насправді — золотошукачем Клондайку. «Золота лихоманка» там спалахнула року 1896-го, як відкрили родовища золота. На плоскогір’ї Юкону багаті поклади міді, азбесту, срібла, вугілля, вольфраму. І — золота. Дикий, малоосвоєний край. Рибальство. Хутряні промисли. Там виживають тільки сильні духом. І він вижив. Там він черпав сюжети для творів, героїв знаходив. І все своє коротке — ще коротке — життя тим і був зайнятий, що шукав золото — спершу на Юконі, в горах Маккензі, на просторах Кдондайку, потім — в людських душах, де його чомусь все менше й менше стає… Жаль. Справжнє золото душі нині не часто зустрінеш. Але тому воно й справжнє, що з душі. Цим він і був зайнятий — як письменник. Йому ще тільки 26, попереду життя та життя і він ще знайде багато золота в людських душах…

Ні тоді, ні пізніше, ні взагалі ніколи, він не знатиме, що жити йому залишилося ще 14 років. Всього лише чотирнадцять літ. Загалом вийде сорок, всього сорок. Мало. Зовсім мало. Але тоді він сам собі здавався вічним. Роман «Залізна п’ята» — з непохитною вірою в перемогу справедливості, Джек Лондон (справжнє прізвище Джон Гріффіт Лондон) ще встигне написати — твір вийде друком у 1907 році — за дев’ять років до передчасного кінця золотошукача з Клондайку, який все життя боровся за щастя інших і якому лише раз вдалося побути за три кроки від власного щастя. Але в тому, мабуть, і є смисл життя: щоб жити і боротися за щастя, але ніколи до нього ближче як на три кроки не наближатися. Це і є щастя. А коли так, то він його спізнав сповна…

І Джон Гріффід Лондон, світові відомий як Джек Лондон, вічний золотошукач, сів до столу — добувати з руди крупинки золота людських душ. Але попрацювати того раннього лютневого ранку, коли в місті лютував мороз — йому за будь-якої негоди так добре творилося, особливо, як на вахту заступав Санта-Клаус, — на жаль, не вдалося, хоч білий папір вабив його, як лютня музиканта.

І він із серцем люто вилаявся (життя всього навчило, в тім числі й лайкам і це в нього називалося випустити пару з чорного котла), — з відразою почав збиратися, бо вже мав нагальну потребу йти лицезріти непривабливу сцену — як у людини ім’ям закону — невже закону? — відбиратимуть єдине, що в неї ще залишалося — власне життя. («Воно тобі ото треба ще й це знати?» — в’їдливо запитував внутрішній голос і він, сердячись на нього, зі злістю, що раптово спалахнула, відповів йому: «Треба, треба! Я все мушу знати про свій вік. А ти… ти — заткнись!..»). І — нічого не вдієш. До святості в місті — хоч воно й носило святеницький титул сан — ще явно було далеко. (Якщо взагалі до святості хто-небудь стоїть близько). Як і на всій планеті Земля в царстві хомо сапієнса, людини, здається, розумної. Тож мусив іти до смерті — в ім’я життя.

МІСЯЦЬ СЮРЧАННЯ КОНИКІВ Повість-химерія

Мабуть, я тоді надто поспішав — летів стрімголов, як то чинять закохані, коли прислухаються до голосу не розуму, а серця, тож через поквап та хапанину й опинився того дня в наручниках — за спробу незаконного переходу кордону.

Одягнувши свою празникову червону, як жар, сорочку, що, на мою думку, так пасувала до черленого червня, я летів на відчай душі. Було чого. Вже Дажбог засвітив над градом Кия і над всією Руссю-Україною 23-й день червня, а наступного, 24-го, якраз на Івана Купайла[1] я мав бути — вирішувалась моя доля — в Древляндії, в землі Деревській, чи — Древлянській, як величали той край (його ще називали й простіше — Дерева) не тільки в часи Нестора-літописця чи й раніше, а й за моєї юності, у тій Древляндії, де мене нетерпляче виглядала княгиня Ольга… Ні, ні, не та, а — моя.

У розпалі був полудень року, як називали червень, в Києві полум’яніли маки й півонії, на базарах гірками здіймалися стиглі, як не бризнуть соком, черешні. Яріло благословенне червневе літепло, що, кажуть, ліпше кожуха. Дні стояли гожі й сонячні, і все подавало знаки, що так буде і завтра, і позавтра; комарі вилися роями, на ставках голосно кричали жаби, а це вказувало на гарну погоду; ще кували зозулі — теж ознака, що літо буде гоже; веселки опускали свої коромисла лише зі сходу на захід-це теж віщувало на добрі днини. Та й півні в Новобіличах, на західній околиці Києва, де я тоді мешкав, співали цілими днями — певно, від повноти задоволення літом, таке їм властиво в червні за його літепла.

Надходили Купальські свята.

На Івана на Купайла деревська молодь, як і в часи пракнязя їхнього Мала, неодмінно збиралася на березі тихоплинного Ужа вшанувати бога земних дарів, якому древляни щоліта підносили хліб — головний плід землі. За слов’янськими, ще прадідівськими, звичаями (в Україні вже майже забутими), деревські хлопці й дівчата, повбиравшись у вінки, розпалювали в надвечір’ї багаття біля води і, славлячи Купайла, кружляли в легеньких танках чи парами стрибали через жаркі вогнища — на щастя, на долю. Грища їхні молодечі незмінно тривають до білого світу. А втім, скільки тієї ночі, коли день у червні удвічі перевищує ніч.

На березі Ужа (або — Уша), неподалік Іскоростеня, матері городів древлянських, прадавньої столиці їхньої, в ніч на Івана Купайла мене й мала чекати Ольга — Оля, Оленька, княгиня моя древлянська. У ніч на Івана Купайла і мали нарешті щасливо завершитися наші багатолітні інтимні стосунки, що, здавалося, вже зайшли в глухий кут.

Познайомились ми в Києві, ще коли Ольга Корибут навчалася в університеті імені Тараса Шевченка, як і я, на історичному факультеті. У ті роки за домовленістю між двома суверенними державами деревська молодь (щоправда, на правах іноземців) навчалася в багатьох вузах України. Частина її потім поверталася в свою Древляндію (де, до речі, роботу молодому спеціалісту знайти було дуже непросто), але більшість назавжди залишалася в Україні (цьому охоче сприяла й українська влада), де рівень життя був значно вищий, та й була перспектива роботи й подальшого професійного зростання, і взагалі карликова Древляндія не йшла ні в яке порівняння з Україною, деревські хлопці охоче одружувалися з українками, а древлянки, в свою чергу, охоче виходили заміж за місцевих парубків, ті і ті з часом ставали добрими українцями, як і їхні, зрозуміло, діти.

Але не такою, на мою біду, виявилась Ольга Корибут, моя вічна радість і моє вічне горе. Була вона ревною (це мене трохи лякало) деревською патріоткою. Спершу ми з притаманним молодості максималізмом сперечалися мало не до хрипоти. Я доводив: чи не все одно, якої ти, мовляв, національності і де жити — в Україні чи в Древляндії, — хоча, звісно, краще все ж таки в Україні, але Ольга затято на своєму стояла: не все одно. Я — древлянка, такою була, є і буду до скону своїх літ. На щастя, ми згодом ніби примирилися, залишаючись, щоправда, на своїх позиціях, навіть здружилися, і дружба наша з часом непомітно переросла у щось більше.

Зовні Ольга — істинна древлянка з льонарського Полісся (Україна традиційно скуповувала в Древляндії льон, навзамін постачаючи у дещо відсталу Олину батьківщину сучасну техніку): сині, як льон, очі, біляве розкішне волосся, струнка, висока, в’юнка станом, запальна і неймовірно… гарна. Попри наші суперечки з національного питання, дівчина, як магнітом, притягувала мене до себе, і світ мені без неї уже був немилий.

Мене Оля вперто називала не українцем, яким я був і є, а половцем чи — під настрій — торком. Причепилася, бач, що я родом із Торчина, є таке містечко на Волині, селище міського типу, звідки й моє прізвище Торченко, де ще в часи Київської Русі селилися торки, переходячи на службу до великих київських князів, і серед них були половці. Звідтоді минуло сотні літ, що навіть у Торчині вже ніхто не пам’ятав, що його заснували колись торки (тюрки). Вони, щоправда, послов’янилися швидко, але кров свою передали русичам, творячи в русявій Русі чорнооку і чорноброву Україну. Певно, і в мій рід колись вплутався тюрк чи половчанин, бо я вдався смаглявим та чорноволосим, — ось чому Оля називала мене половцем. Сміючись, казала: «За половця я ще вийду заміж, але тільки не за українця». — «Чому? — дивувався. — Чим тобі не догодили мої співвітчизники?» — «А тим, що ви, українці, як велика порівняно з нами нація і країна навіть уві сні мрієте загарбати мою беззахисну батьківщину та приєднати її до своїх і без того численних володінь». — «Дурниці, — одказував я, сердячись. — Між нашими країнами — мир, дружба і братерство. Україна завжди охоче допомагає Древляндії». — «Все одно з вами, українцями, нам, древлянам, треба бути насторожі. Ми — країна маленька. Ні війська, ні могуті. Оглянутись не встигнеш, як ви заграбастаєте нас. Адже досі не змирилися з тим, що колись княгиня Ольга подарувала древлянам незалежність». — «За кохання цієї… м-м… немолодої вже тоді княгині до вашого князя Мала Україна — чи тоді Русь — розплатилася своєю територією». — «Годі старе ворушити — так історично, як прийнято казати, склалося. Бо так воно й мало бути, щоб наша Древляндія стала, зрештою, незалежною. Ваша княгиня Ольга цьому лише посприяла… До речі, тато й мама мої назвали мене на честь великої княгині Ольги, нашої рятівниці. Це ім’я у нас найпопулярніше ще з часів князя Мала». — «Не знаю, як Україна, але щодо мене, то я не проти піти походом на Древляндію, полонити одну синьооку древляночку та забрати її назавжди до Києва». — «Це тобі не вдасться, загарбнику, — сміялася Оля (а коли сміялася, то ставала ще вродливішою). — Древлянка, яку ти згадуєш, нізащо в світі не проміняє свою батьківщину на твою».

За нею роями вилися хлопці, це ні-ні та й непокоїло мене. Але втішало те, що в тих роях я незмінно вів перед і, здається, тільки до мене вродливка, попри наші різні національності, ставилася прихильно.

Зрештою, Ольга була не просто гордою древлянкою і патріоткою, а й — бери вище — націоналісткою. Тож кидати свій край і переїздити до мене в Київ (а я мав і гарну квартиру, і добру роботу, чого в Древляндії була позбавлена Оля) вона поки що не квапилась. Про те, аби я покинув Україну і переїхав до неї у Древляндію, як дівчина не раз на повному серйозі пропонувала мені, і мови не могло бути. «Впертий націоналіст», — сміялася Оля. «Від такої чую», — не лишався я в боргу. І так з року в рік відкладалося наше одруження. Час спливав, а ми все ще залишалися кожне у своїй країні: я — в Україні, Ольга — в Древляндії. Листувалися, щоправда, замалим не щодня. І доки б воно так тривало, я не знаю, аж раптом Оля прислала мені незвичайного листа, з яким я мало не до стелі стрибав: «Віталику, любий, приїзди в Іскоростень, неодмінно на Івана на Купайла, і ми нарешті вирішимо, бо вже треба — ой, треба! — вирішувати. Бажано — позитивно. Ти мене, здається, переміг. Чей і переїду до тебе в Україну, щоправда, з умовою: навіть будучи твоєю дружиною і живучи в Києві, я все одно залишатимуся підданою Древляндії. Лади?..»

Давно б так! Я був на сьомому небі, все ще не вірячи, що багаторічне наше непорозуміння, яке виливалося в таке собі протистояння, нарешті скінчиться. Уявляв, як ми зустрінемось в її Іскоростені, усе владнаємо в чарівну купальську ніч на березі Ужа, і вже до Києва я привезу синьооку древляночку як свою дружину. І хай вона залишиться хоч і на все життя підданою Древляндії, аби лишень стала моєю. У Києві живуть десятки тисяч древлянців — і нічого. А там, дивись, Оля ще й українкою стане.

У листі був постскриптум, виведений дрібними літерами: «Чому запрошую тебе приїхати в Іскоростень не коли-небудь, а неодмінно на свято Купайла? Ти ж знаєш, що тільки в цю ніч розквітає легендарна і таємнича Квітка Щастя, без якої людині — якщо вона людина — аж ніяк не можна. А нам з тобою, любий мій, і поготів. У купальську ніч станемо щасливими на все подальше життя».

Але часу в мене на все про все залишалося трохи менше доби, а ще ж треба було оформити візу в Древляндію. Щоб встигнути до свята Купайла, я заметушився і… кваплячись, втратив голову, поклавши собі будь-що наступного дня бути в Іскоростені.

Мені аж не віриться, що я ще пам’ятаю експрес Київ — Іскоростень у статусі — подумати тільки! — міжнародного! Ось із нього, коли я, здавалося, все встиг і навіть кого треба круг пальця обвів, мені ледь чи не довелося вистрибувати за Бородянкою в Пісківцях, неподалік українсько-древлянського кордону, де я врешті-решт і опинився в наручниках. Можливо б, і вдалося мені якось пройти прикордонний контроль, так підвів власний язик, що не звик у мене тихенько сидіти за огорожею зубів — підвів укупі з рідним патріотизмом. Та ще підсобила вічна — принаймні більш як тисячолітня — древлянсько-українська суперечка щодо княгині Ольги та її «вибрику» щодо Деревської землі.

В купе нас їхало четверо: троє древлянців, які поверталися у свої палестини з товарами, так звані човникарі, котрі скуповують у Києві товари і продають — значно дорожче — в своєму Іскоростені, з того й живуть, і я, українець. Спершу все було тихо та мирно. Поминули Бородянку, я внутрішньо вже був готовий, що прикордонний контроль для мене може виявитись непростим — з візою у мене не все було гаразд, — та гадав, пронесе. Древлянські прикордонники, казали мої знайомі, не дуже причіпливі, а наші й поготів були доброзичливо-непильними.

А втім, що ті, що інші — себто древлянці та мої співвітчизники — одна суть: слов’яни. Можна б сказати, не просто сусіди — брати. Хоч і розділені кордонами. Тож прикордонники до пасажирів міжнародного експреса, який щодень курсував з Києва до Іскорстеня, не дуже й чіплялися. Але, як я вже говорив, мене підвів власний язик.

А сталося це так.

У нашому купе, як, між іншим, у всіх вагонах міжнародних древлянських поїздів, що йшли в Україну чи поверталися у свою Древляндію, на столику біля вікна незмінно стояла елегантна, дещо модерна статуетка княгині Ольги. Як відомо, навіть молодшим школярам, Ольга споконвіку була київською княгинею, проте древляни вважали її своєю — ні більше ні менше! — національною героїнею і ледь чи не рятівницею їхньої Древляндії. Тож надмірно та затято шанували м’якотілу жону князя Ігоря, чим викликали постійний спротив українців, які вважали княгиню Ольгу своєю, яка, щоправда, необачно дала маху щодо вирішення древлянської проблеми.

А почалося з того, що я, сідаючи до столика в купе, відсунув — мабуть, непоштиво — статуетку княгині (вона і справді мене дратувала). Древлянці те враз загледіли.

— Поставте статуетку на місце, нечемний добродію. Брутальне ставлення до княгині Ольги, нашої великої героїні, — це образа нашої національної гідності!

Мені б промовчати (чи бодай вибачитися крізь зуби), а я візьми й ляпни:

— Для вас, древлян, вона, може, й героїня, а для нас, українців, — зрадниця!

Боже Перуне, що тут зчинилося! Аж світлоликий Ярило шмигнув за хмари і в купе враз потемніло. Древляни, посхоплювавшись зі своїх місць, утрьох накинулись на мене:

— Як ви?.. Посміли?! Таке!.. Сказати!!! Та хто ви такий? Хіба не знаєте, скільки зробила княгиня Ольга, щоб древлянський і український народи подружилися? Для нас княгиня Ольга — свята! Та коли б не вона — не було б сьогодні й самої Древляндії!

— Авжеж, — зловтішно вигукував я. — Завдяки нерішучості Ольги ви, древляни, сьогодні й існуєте як незалежна держава, якої, за логікою історії, і бути не може! Та хто ви такі, врешті-решт? Древляни? Східнослов’янський племінний союз — одні з предків українців. Деревська земля займала прип’ятське Полісся. Жили древляни по Тетереву, Уші, Уборті, Ствизі до річки Случ. І, взагалі, ваша так звана незалежна Древляндія — історичний парадокс! Нонсенс! Сьогодні ви мали б бути лише однією з областей України. А втім, і це для вас занадто. Ваші землі можуть увійти до північних країв Київщини. І — досить з вас. А ви що втнули? З допомогою княгині Ольги відхопили добрий шмат нашої споконвічної території…

— Географічно Древляндія розташована, з одного боку, на порубіжжі з Росією, а з другого… З другого, правда, вклинюється в територію України…

— Та ви вклинилися майже на пів-України в тому місці. Чому так сталося? Та тому, що Древляндія — це істинно українська територія на півночі республіки. Та, зрештою, українці, як і ви, східні слов’яни, а тому ми одне ціле. А ви… Ніяка ви не Древляндія, а — Україна. У нас навіть мова одна, українська.

— У нас своя мова.

— Діалектизми у вас свої! Та й ті ви, як інтелігенти, не вживаєте, а користуєтеся українською літературною мовою. Так шпарите, що й перекладач не потрібний. А ви… Кордонами від матері України відгородилися, в суверенітет та незалежність граєтесь. Схаменіться, вас навіть міжнародна спільнота не визнає за державу. Бо ви — історична земля Київської Русі, або України, правонаступниці її. Коли б не підтримка України, ви уже давно б кинули гратися в незалежність.

Древляни ще дружніше, ще затятіше на мене накинулися.

— Це ви, недоброзичливцю, не знаєте історії. Ні нашої, ні своєї! Бо вас засліпив український шовінізм!

— А вас… місцевий націоналізм!

Хоча ми й обмінялися взаємними звинуваченнями, як дипломати нотами, але суперечку це не вирішило. Мої опоненти на своєму стояли.

— Ми, древляни, були незалежні од Києва ще до вашого князя Олега, до року 883-го!

— Це ви самі придумали, що були незалежні… до року 883-го і ви — одні з творців Київської Русі, як і поляни, сіверяни та інші.

— Згадайте історію, добродію, — напосідали древляни. — Згадайте запис із «Повісті минулих літ», датований роком 883-м: «Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці…» Коли б ми були залежні від Києва, то чого б київський князь Олег ходив нас примучувати?

— Бо ви відмовилися платити данину, от він і пішов на вас.

— Ні, до 883 року ми були незалежними од Києва, а після походу Олега нас змусили цілих дев’ятнадцять років платити Києву данину, аж до смерті Олега. Саме тоді древляни виявили непокору, і цілих два роки древлянське князівство знову було самостійним. А потім київський князь Ігор «пішов… на древлян і, перемігши, наклав на них данину, більшу від Олегової». Побори Києва викликали у вільнолюбних древлян стійку непокору, вони не визнавали верховенства Києва, бо мали своє незалежне князівство на чолі з Малом. І коли року 945-го загребущий Ігор, як вовк, подався знову брати данину, древляни, очолювані князем Малом, повстали. Як на сьогоднішні мірки, Ігор був просто… просто рекетир. Як ви знаєте, древляни вбили Ігоря. Звичайно, охолонувши, вони втямили, що вчинили нерозумно, запросили у Києва миру, пославши до вдови убитого ними Ігоря, княгині Ольги, послів, прохаючи її, удову, вийти заміж за Мала, убивцю Ігоря. Ольга хоч і горіла помстою, але…

Звичайно, мені краще було б не дратувати гусей, але я вже не міг зупинитися і далі вперто гнув своє, перебиваючи опонентів: київська княгиня Ольга — зрадниця! Нікчемна баба! Адже це через її так зване кохання до Мала Україна втратила Полісся, яке нині зветься карликовою незалежною Древляндією. Усі великі київські князі вважали за честь збільшувати своє князівство, свою Русь і успішно те робили, тільки Ольга його вкоротила, розплатившись за свою особисту любов державною землею.

Мої попутники вже вороже на мене зиркали.

— І він ще їде в нашу Древляндію, цей ярий український шовініст! Такому хулителю княгині Ольги — не місце в нашій Древляндії!

— Авжеж! Висадити його з поїзда — і хай пішки чеше в свою Україну!

Тут до купе заглянув провідник.

— Наш поїзд підходить до кордону Древляндії. Прошу підготуватися до прикордонного та митного огляду.

Древляни почали діставати валізи, про щось стиха між собою перемовляючись, недобре на мене позиркували. У їхніх очах яріла мстивість: ага, ось побачимо, що ти заспіваєш, як з’явиться наша прикордонна варта.

— Древляндія — істинно руська, споконвічно українська земля. — Я все ще не міг стриматись. — І це якесь божевілля, що вона суверенна… — ха-ха — держава!

— Це ви нашу самостійну державу називаєте божевіллям?! — обурилися древляни. — Даруйте, але ми змушені будемо звернути увагу наших прикордонників на вашу персону — дивно, що такому неприхованому недоброзичливцю Древляндії дали добро на в’їзд до Іскоростеня!

— От прикордонники й перевірять його візу!

І лише тоді, охолонувши, я пригадав, що віза в мене хоч ніби й майстерно виготовлена, але куплена у спритних ділків поблизу пункту обміну валюти. Справжню оформляти, що зайняло б кілька днів, у мене просто не було часу — на Івана на Купайла мене чекала Оля. На неуважний, неприскіпливий погляд вона ще, може, й зійшла б за справжню, та, коли древляни настукають на мене, прикордонна варта мало не через лупу вивчатиме мої документи… Треба, мабуть, брати ноги в руки, поки поїзд ще не зупинився на кордоні, в зоні огляду, з якої вислизнути буде складніше. Зберігаючи зовні спокій, вдаючи, що мені все байдуже, навіть щось почавши намугикувати, я дістав сигарети. Демонструючи їх попутникам, мовляв, зібрався покурити в тамбурі, я повернувся до дверей, але тієї ж миті двері раптом різко від’їхали вбік — і на порозі виросли два дебелих древлянських прикордонники з пістолетами в жовтих кобурах на животах. Різко війнуло казенним запахом казарми і взагалі — військових людей.

І тут я дав маху, мимоволі відсахнувшись від них. Древляни зловтішно засміялися. Своїм інстинктивним хитанням я мимовільно видав себе з головою. Хтось із древлян чи не з насолодою промовив:

— Що — здрейфив, хулителю? Ось яка вона, твоя правда!

Насторожившись, прикордонники уважніше, ніж звичайно, заходилися вивчати мою «візу» і все зрозуміли.

Тим часом голубий поїзд, пройшовши останні метри Київщини, різко загальмував і зупинився на кордоні — в зоні древлянського митного огляду. Стукнули буферні тарілки, стало тихо. На пероні, гупаючи чобітьми, сюди й туди забігали військовики з вівчарками. Все, попався. На моїх зап’ястях клацнули наручники. Тепер про втечу годі було й думати. Прикордонники мовчки повели мене до свого бригадира (принаймні така пролунала команда старшого) поїзда. Гм… Чому до бригадира? Білет на право проїзду в мене був, і білет справжній, все інше бригадира не повинно цікавити. А втім, дідько з ним. Це навіть краще, що не до коменданта, наприклад. Але — дивно. Бригадир — посада цивільна і геть незначна, а вони — люди військові і в них має бути свій начальник. Тим часом ми пройшли кілька вагонів і зайшли до службового купе, у якому стояв дух казарми і сидів владний, коротко стрижений, із сивиною на скронях чоловік у цивільному, але з добрим офіцерським вишколом, що не замаскуєш ніяким костюмом. Для непосвячених це мав бути бригадир поїзної обслуги. Можливо, він і був бригадиром, але, певно, про людське око (щоб не казали, що й поїзд мілітаризовано), бо все в ньому видавало військовика в чинах.

Заштовхавши мене до купе, прикордонники виструнчилися, клацнули закаблуками і віддали бригадиру честь. Все зрозуміло.

«Не інакше, як офіцер служби безпеки, — подумав я і скис. — Кепські мої справи, від бригадира ще можна було б відкупитися, але тільки не від есбіста».

Бригадир (чи хто він там насправді?) важко блимнув на мене спідлоба гнітючим (посоловілим чи п’яно-каламутним) поглядом і перевів його на прикордонників. Старший із них коротко доповів:

— Затриманий з Києва. Їде в Іскоростень, віза фальшива.

— Зніміть з нього наручники, — раптом звелів бригадир, — а самі, — мотнув головою, — геть звідси!

Прикордонники миттєво виконали наказ, їх наче вітром видуло з купе. Я дещо розгублено переступав з ноги на ногу, не розуміючи, що все це означає. Військовик під машкарою бригадира буркнув:

— Якщо вже підробляти візу, то треба підробляти майстерно.

— Яку продавали, таку й купив, — невідь-чому я сказав правду.

Бригадир знову важко глянув на мене (його очі таки були п’яними, каламутними).

— Українець? Як прийнято казати, старший брат древлян? Чого з фальшвізою намагався проникнути в Древляндію?

— В Іскоростені мене чекає дівчина, моя наречена. Сьогодні увечері має вирішитися моя доля.

— Але все це не може слугувати виправданням. Віза підроблена, кари не минути, справа надто серйозна. Хоча… Я можу тобі виписати перепустку на право виходу із зони. І чеши у свій Київ, га? Навіщо тобі якась невдаха Древляндія, яка так і не змогла стати незалежною? А тепер вже й не стане.

Я тієї миті не надав значення його загадковим словам, а лише заперечливо похитав головою.

— Ні, я мушу сьогодні ж увечері бути в Іскоростені, на березі Ужа, де мене чекатиме кохана.

На пероні, чути було, гавкали вівчарки, перегукувалися військові, лунали різкі команди.

— Почекає, — махнув рукою бригадир. — Тим паче в Іскоростень ти потрапиш нескоро. Там зараз не до тебе. — І раптом швидко запитав: — Випити хочеш? В смислі дриболизнути, га?

Оскільки я здивувався, додав:

— Врем’я зараз таке настало, що тільки напитися. Все полетіло до дідька. Ти що — нічого не чув? Навряд чи Іскоростень сьогодні прийме наш поїзд.

Не дивлячись, шаснув рукою під столик, напомацки дістав там почату пляшку коньяку та два пластмасові стаканчики, теж не дивлячись, налив їх по вінця, один узяв він, другий підсунув мені.

— Бери, старший брате древлян. Пий! — сам перехилив, хукнув: — Так, значить, їдеш у Древляндію, якої немає?

Я ледь не вдавився коньяком.

— Як це, — закашлявся, — немає?

— А так. Твої співвітчизники її вже ліквідували. Зараз в Іскоростені відбувається переворот. Пардон, як делікатно повідомило радіо, зміна влади… Якої? Начебто гіршої на кращу. Древлянської на українську. Те, про що раніше говорили, — здійснилося… Ще налити? — Я кивнув, і ми знову випили, він, певно, з горя, я — з торопу. — Зміна влади відбувається, до речі, під дулами ваших танків.

— Тобто все-таки… переворот?

— Будемо дотримуватися офіційної точки зору: зміна влади. А всі зміни, як відомо, відбуваються лише на краще. Та й пора Древляндії вилазити з поліських боліт, і тут старший брат нам здорово допоможе.

На пероні все ще люто гавкали собаки, гупали чобітьми військові, як я загледів через вікно — українські. Чулися різкі, уривчасті команди, пронизливо лунали свистки… Бригадир дістав з кишені маленьку коробочку, клацнув кнопкою.

— Послухай, що з п’ятої ранку раз у раз передають з Іскоростеня — через кожні тридцять хвилин.

З приймача пролунала бравурна музика — така бадьора і радісна. Потім марш, і нарешті подав голос диктор (як мені здалося, переляканий):

— Увага! Увага! Усім радимо слухати! Говорить Іскоростень, столиця Древляндії. Передаємо надзвичайне повідомлення громадського Комітету національного порятунку. Увага! Увага! Слухати обов’язково! Сьогодні вранці о четвертій сорок п’ять у Древляндії почалася нова ера. Президент Древляндії на прохання широких кіл громадськості склав із себе повноваження і спішно вилетів у Київ, де був зустрінутий по-братньому, після чого відбув у Крим, в Мухолатку, на відпочинок. Ініціативна група, яка створила Комітет національного порятунку, взяла всю повноту влади в країні у свої руки. Глава уряду, спікер парламенту також склали свої повноваження. Комітет нацпорятунку підтримав також 3-й бронетанковий корпус Збройних сил України, який у ці дні перебуває в Древляндії з візитом доброї волі. З повітря комітет підтримує 14-та авіадесантна бригада Українських Збройних сил. На прохання народу, Комітет нацпорятунку, який тримає в своїх руках всю повноту влади, терміново звернувся до Президента Великої України з проханням прийняти Древляндію до складу України. В Іскоростені все спокійно, за винятком кількох незначних ексцесів. Група незрілої, націоналістично налаштованої молоді та деякі екстремісти намагалися загородити дорогу братнім танкам, які рухалися до президентського палацу. В цілому ж в столиці зберігається мир і спокій, всюди, незважаючи на ранній час, відбуваються мітинги, на яких трудящі одностайно підтримують прохання комітету про прийняття Древляндії до складу України. Всі впевнені, що старший брат ніколи нас не залишить у біді, він неодмінно простягне руку дружби й братерства. Як передають російські інформагентства, щойно виступив по радіо президент Росії — з приводу подій у Древляндії. Він заявив, що це справа виключно Древляндії та України, як вони вирішать — так і буде. Деревський народ вже зробив свій вибір: разом із Великою Україною на вічні часи! Хай живе Велика Україна, хай живе маленька Древляндія в її складі! Вперед до повної перемоги!

І знову з ефіру загриміла бадьора музика і такі ж марші.

— Ось так, старший брате! Гаплик незалежній Древляндії! — Бригадир цикнув язиком. — Га? Неправду я кажу? Хоча… Об’єктивно кажучи, як самостійна держава Древляндія всі ці роки була нежиттєздатною. Трималася лише завдяки постійній допомозі Києва, ставши таким чином сателітом України. А заодно і її нахлібницею. Києву набридло допомагати, власне, утримувати сусідку з великими амбіціями і малими фінансами, яка тільки Нацбанку України заборгувала ледь чи не трильйон гривень, що їх вона вже не здатна повернути. Давай, старший брате, ще вип’ємо: сьогодні ж Купайла. Може, й справді сьогоднішні події принесуть нам краще життя, га? За Купайла, за його чарівну ніч і заодно за Древляндію, яка в цю чарівну ніч стане двадцять четвертою — чи якою там? — областю України.

Собаки вже гавкали у вагонах.

— Вишукують древлянських сепаратистів та націоналістів, — єхидно гмикнув бригадир, і ми випили. Коньяк, — тільки тепер я розсмакував, — був просто чудовий. — Будуть відправляти їх до Києва — на перевиховання. Раджу й тобі повернутися додому, доки в Іскоростені не вляжеться веремія.

— Ні, тепер я неодмінно мушу бути в Іскоростені. Боюся за Олю, надто щира вона патріотка своєї Древляндії.

— Жаль, що вона в тебе така, — ще вскочить у якусь халепу. Та й новій владі древлянські патріоти зараз ні до чого. А винувата у всьому княгиня Ольга — дідько її підштовхнув колись закохатися в Мала і дати нам незалежність. Були б ми з правіку русько-українською землею, так ні ж… Погралися в незалежність. Княгиня Ольга хоч і сувора була, часом безжалісна, але мудра, та й вона не встояла перед Лелем, який наслав на неї чари кохання до Мала… А закохана жінка, та ще княгиня, може, втративши голову, таке натворити, що потім і за тисячу років не розсьорбаєш.

Очевидно, «добровільна передача всієї повноти влади в Древляндії Комітетові нацпорятунку», як про те стільки передавало радіо, затягувалася, бо наш поїзд на дальніх підступах до Іскоростеня, десь одразу за Малином, що по той бік Ірші, було затримано на невизначений час.

«У зв’язку з ексцесами сепаратистів, що мають місце в даний момент в Іскоростені, — скоромовкою передав невідомий по внутрішньому радіозв’язку поїзда, — радимо пасажирам заради власної безпеки не залишати вагонів. Місцеві націоналісти нині особливо агресивно налаштовані до тих, хто прибуває до Древляндії з Києва».

І знову з усіх вагонних радіоточок полинула оптимістично-бадьора музика та бравурні марші — кінця-краю їм, здавалося, того дня не буде.

За інших обставин я був би задоволений, що історична помилка княгині Ольги бодай і через сотні літ нарешті виправлена і до України повертається її законна територія, що досі за іронії долі звалася незалежною Древляндією, але мене непокоїло інше: як там Оля? Вона аж ніяк не могла стояти осторонь подій, що спалахнули в Іскоростені, і це мене тривожило. Треба було негайно щось робити, будь-що дістатися Іскоростеня, розшукати Олю й забрати її до Києва, поки все вляжеться.

Витягнувшись голубою змією, поїзд «Київ — Іскоростень» завмер, наче причаївся, в сосновому бору. За соснами миготіли автомобілі — там, очевидно, була дорога, якою я й вирішив скористатися. Бігцем повернувся в купе за своїм рюкзачком. Мої древлянські попутники, ще годину тому такі войовничі патріоти, тепер сиділи як на власних похоронах. Пригнічені і негаданими вістями з батьківщини (їх можна було зрозуміти, вони поверталися в Древляндію, якої вже фактично не було), навіть один одного не помічали, не те що мене.

Статуетка їхньої національної героїні княгині Ольги лежала, перекинута, на столику, і древляни на неї не звертали уваги. Я хотів було на прощання шпигнути їх: «Вітаю вас, шановні. Історична похибка княгині Ольги нарешті виправлена. Ви їхали з України у свою незалежну Древляндію, а приїдете в Древлянську область України, з чим вас і вітаю», — але мені чогось їх шкода стало. Поставивши статуетку княгині на місце, я тихо вийшов з купе. Оскільки вхідні двері були замкнені (провідники невідомо де поділися), довелося скористатися вікном у тамбурі. І невдовзі я, поминувши сосняк, що пахкотів смоляним духом, сухим і гарячим, вийшов на трасу, що в тому місці тяглася паралельно до залізниці.

За добру плату (слава Богу, українські гривні котувалися в Древляндії як валюта, що користувалася великим успіхом у населення, бо їхні власні гроші, звані дерев’яними, самі ж древляни намагалися по можливості обминати) один із автовласників погодився «підкинути» мене до Іскоростеня. Це був автофургончик, його господар (немолодий, засмиканий торговець-човникар віз з України товари, які, як і більшість його співвітчизників, перепродував потім і з того жив) всю дорогу, на чому світ стоїть шпетив своїх нерозумних співплемінників, особливо перепадало націоналістам та сепаратистам, які все ще, судячи з повідомлень київського радіо, «намагалися завадити історичному процесу передачі влади Комітетові нацпорятунку, а значить, і входженню Древляндії до складу України, але історія їх уже відмела, адже переважна більшість населення виступає за входження Древляндії до складу України». Ведучи на чималій швидкості автофургончик, втупившись у дорогу поперед себе і не звертаючи уваги на мене, він бубонів і бубонів, часом зриваючись на крик, — виливав, як я розумів, душу:

— Ідіоти! Сліпці! Націоналісти… сякі-такі! Далі свого носа не бачать, в той час як навіть сліпому видно, що карликова Древляндія, не маючи путньої промисловості та господарства, приречена на злидні. Ліс, льон, картопля — цього мало для функціонування навіть області, не кажучи про державу, а в нас більше нічого й немає. Пани — на двох одні штани! Ах, ах, ми древляни, ми незалежні! Ми — європейська держава! Ми ще покажемо Україні! І показали… Безробіття, лютує інфляція, народ зубожів по саме далі нікуди, зарплат і пенсій роками не виплачують, ціни скажені, люди з голоду мруть. З усіх боків лунає така собі ієреміада, своєрідний плач древлянських пророків Єремій, слізні скарги на бідність… Ремствують, нарікають… Але зате маємо свого президента! Ах, ах, у нас, як у путніх держав, президент! Депутати граються в патріотизм і один поперед одного змагаються в красномовстві та байкарстві… Всюди гамлетизм, бо наші герої не здатні на рішучі й тим паче відповідальні дії. Їм аби погаласувати, поплакатися, як колись плакав Єремія з приводу зруйнування Єрусалима! Борсаємося в ямі, очікуючи допомоги від України, як манни з неба. Завдяки українській допомозі ще якось тримаємося. Але ж не буде Україна нас вічно годувати? Кому потрібна така самостійність, як скажена інфляція, — що сьогодні заробиш, те завтра вже й обезцінене. Хіба тим, хто зараз в Іскоростені намагається загородити дорогу українським танкам, повилазило? Холерики нещасні! У складі України, хай навіть і в статусі її області, ми нарешті станемо на ноги й заживемо по-людському, як живуть в Україні всі. Українські товари популярні у світі… Єдина надія, що Київ нас приєднає до себе, а вони… ворохобляться! Під танки братнього народу, що прийшов нам на допомогу, кидаються… Та коли б моя сила і воля, я б усіх їх… мітлою!..

І т. д. І т. Ін. З добру годину. Але я не прислухався до його викриків та погроз, що їх він кидав на голови своїх рідних сепаратистів. Хоча в цілому був на його боці. Справді, для Древляндії увійти до складу багатої і могутньої України — єдина надія на порятунок. Але з голови не йшла Оля. Вона мала чекати мене на пероні вокзалу. Проте навіть до вокзалу я того дня не міг пробитися — він був оточений танками. 3-й бронетанковий корпус Українських Збройних сил, що перебував тоді в Іскоростені «з візитом доброї волі», виконуючи «побажання трудящих», — так передавало радіо, що його вже захопили прихильники України, — взяв під свій захист також банки, пошту, телеграф, парламент, усі урядові установи тощо. У відчаї я бігав містом і нікуди не міг через рідні танки пробитися. Тривога за Олю наростала — вона була ревною патріоткою Древляндії, і я боявся, аби з нею чого не сталося… На вулицях там і там клекотіли мітинги. На одних люди виступали за входження їхньої батьківщини до складу України (таких справді була переважна більшість), на інших, значно менших, виступали за незалежність. Групки, що збиралися під зелено-білими прапорами Древляндії, були нечисленними, там здебільшого кричали «Ганьба», «Геть українських окупантів!», «Хай живе незалежна Древляндія!» Інші, піднявши синьо-жовті прапори України, кричали «Слава»! «Наш порятунок — Україна!» Особливо посилились вигуки «Слава» та «Ганьба», коли радіо передало, що в Києві на позачерговій надзвичайній сесії Верховної Ради ухвалено постанову про прийняття Древляндії до складу України в статусі автономної республіки.

Я оббігав чи не всі зібрання під зелено-білими прапорами, розшукуючи Олю (вона могла бути лише там — відчувало моє серце), але її ніде не було. Як не виявилось і в гуртожитку, в якому вона мешкала. Мені сказали, що Ольга Корибут та її однодумці подалися в місто о п’ятій ранку, як тільки в столиці почалася «передача влади». Буцімто вона крикнула подругам, які висунулись з вікна: «Зустрінемось на барикадах! Хай живе незалежна Древляндія!»

Чого я найбільше боявся, те й сталося.

Благословенне червневе літепло (а літо наше, як, між іншим, і древлянське, найкраще в червні-липні) щедро линуло з блакитних, як поліський льон, небес, лагідно сяяло сонце, а мене сковував зимний холод, коли на площі слухав з динаміка останні новини:

«Народ Древляндії з великою радістю сприйняв звістку про входження нашої батьківщини до складу України. Всі тріумфують, на центральній площі танцюють і співають, повсюдно відбуваються мітинги на підтримку Комітету нацпорятунку та його воістину мудрої політики, скрізь лунають вигуки: «З Великою Україною — на вічні часи!», «Київ — тепер і наша столиця!»

І лише нечисленні зборища націоналістично налаштованої молоді та деякі сепаратисти, виступивши супроти волевиявлення свого народу, спробували було загородити дорогу танкам братнього українського народу, що вранці 24-го вирушили до президентського палацу… В результаті спровокованих сутичок троє молодих людей, яким ще жити та жити, на жаль, потрапили під гусениці…»

Зачитували прізвища «жертв 24 червня».

І першою в скорботному списку було названо Ольгу Корибут.

Ольга Корибут…

Я хапав повітря, яке раптом чомусь зникло, і нічого не міг збагнути… Яка… Ольга? Та ще й Корибут? Не може бути… Під гусеницями танків… Це помилка… Ми ж з Олею ще тільки-но збиралися знайти Квітку Щастя в чарівну купальську ніч… І я майже переконав себе, що Ольгу Корибут названо помилково (у тій веремії все було можливо), і нарешті сапнув повітря, і на мить мені трохи полегшало. Я вже був майже впевнений, що так, в числі «жертв 24-го» мою Олю названо помилково, а значить, вона житиме ще довго-довго і ми з нею неодмінно знайдемо Квітку Щастя в купальську ніч, адже у нас ще стільки буде попереду купальських ночей!

І раптом над головами притихлої юрби здійняли фотографії загиблих — з першої весело до мене посміхалася синьоока древляночка… Це була вона, моя Оля Корибут, бо іншої такої Олі Корибут у світі білому не могло бути.

І було 24 червня — день найзначнішого і найпопулярнішого в слов’ян свята — Іванів день, день Івана Купайла. Це був найдовший день року, коли сонце, за віруванням наших пращурів, неодмінно «грало», тобто світило особливо радісно, танцювало й купалося у воді. Адже того дня сонце приходило до свого зеніту — найвище піднімалося над землею, давало найбільше тепла і світла, всі рослини тоді нестримно росли, квітли, множились, а дерева в таку ніч могли переходити з місця на місце, зілля набирало чудодійної сили, природа досягала свого високого злету, найвищого розквіту, найбільшої краси.

Купальські вогнища з правічних часів вважалися чарівними. Хто через них перестрибував, той ставав удачливим, везучим і здоровим. Молоді пари, що симпатизували одне одному, взявшись за руки, стрибали разом через вогонь, і це було запорукою, що вони неодмінно поберуться і в шлюбі будуть щасливими. І ми з Олею мали тієї ночі, перестрибнувши через купальський вогонь, стати щасливими.

У мене зберігається друга листівка, що її Оля послала з Іскоростеня до мене в Київ навздогін першій:

А ще дописувала у тій у другій своїй листівці:

Гай-гай, коли ж то було, оте щастя київської Ольги з древлянським Малом!

Час полюддя на Русі, коли збирали данину з підвладних Києву земель, зазвичай наставав пізно восени, як смерди упорувались із сезонними роботами, як усе вже було вирощено, зібрано і сховано в коморах — для себе і для княжої влади. А в лісах невдовзі вже починалося полювання на хутряних звірів.

Ось тоді незваним гостем і з’являвся києворуський великий князь з доброю дружиною. Здебільшого збирання данини затягувалося до морозів і захоплювало ще й шмат зими, бо князь з дружиною неспішно об’їздив волості й погости[2]. Застерігав: іду погоститися. «Чим багаті, — казали древляни, — тим і погостимо тебе».

В те останнє у своєму житті полюддя 944 року князь Ігор вирушив у деревську землю, як уже путівцями мела листопадова віхола і ночі та ранки були холодними, бо з північних країв залітали зимні вітри, а вдень з останнім запасом тепла сяяло небесне світило. Пливло павутиння. На болотах Древляндії, на ріках і луках прощально кричали журавлі, і їхні вже припізнілі ключі тяглися на південь. А їм навстріч, на північ, рухалася дружина Ігоря. І по всій деревській землі, від весі й до весі, від хати й до хати, як стогін ішов: полюддя, полюддя, полюддя… Древляни виносили кадки з медами, в’язки шкурок. Данину — хочеш того чи не хочеш — треба платити, і тут нічого не вдієш. Слабкіший завжди платить сильнішому. У древлян хоч і багато князівств, та київський князь їх усіх побивахом — треба платити. І древляни покірно платили. І все було б добре, якби в Ігоря не заворушився хробачок сумнівів: йому здалося, що він мало зібрав тієї осені. А міг би й більше. Як обійшов волості й погости, то замість того, щоб із добром повертати в Київ і зимувати, він до першої ще й другу данину примислив. І сказав своїм мужам: «Ви йдіть додому з данню, а я вернуся і походжу ще…» Чим і виніс собі смертний вирок.

Дружина й пішла на Київ, а князь з невеликою купкою своїх прибічників повернув у деревську землю за ще однією даниною. І то було порушення оборудки — угоди, що її київські князі уклали з деревською землею (та й сам Ігор її раніше підтримував): більше однієї данини протягом одного року не збирати. Ні князю, ні воєводам його… Ще й необачно Ігор вчинив, що зостався з малою дружиною (а тому з малою, що тепер, гадав, йому більше данини перепаде, бо не треба буде ділитися ще й з великою дружиною). Це й згубило його. Деревські мужі послали до Ігоря послів: «Пощо знову йдеш? Всю данину забрав же».

Не послухав їх Ігор і почав з них живосилом здирати другу данину. І тоді зібралися деревські мужі на раду з князем своїм Малом, який був у них за старшого над усіма їхніми князями.

«Якщо вовк унадиться по вівці, по одній виносить він все стадо, коли не уб’ють його».

Скориставшись, що з Ігорем лишилася тільки мала дружина, древляни напали на нього і вбили, кажучи: «Оце тобі за жадібність твою. Щоб не розоряв нас і не грабував — у землю нашу йди і лежи там, зажерливий вовче!»

Швидко чи ні, а дісталася нарешті й до Києва вістка погана: древляни нарекли Ігоря вовком загребущим, убили його, закопали в полі біля їхньої столиці, Іскоростеня.

Там, мовляв, і могила його.

Княгиня Ольга, тепер уже вдова, з сином маленьким Святославом та воєводою Свенельдом хотіла зразу ж іти в деревську землю мстити за мужа свого, але зима вже загула-завіяла, загатила снігами шляхи-дороги — тим і врятувалася тоді деревська земля. Довелося чекати весни.

Ольга й чекала, готуючи дружину велику до походу на древлян.

Аж по весні, як ріки скресли, й дороги протряхли, і дні гожі настали, з Древляндії до Києва посли прибули — двадцять їхніх мужів. Мали вони миром залагодити промах свій, що так необачно минулої осені чи в не-редзим’ї вбили київського князя. Прибули прохати, щоб Ольга не йшла на них з великою дружиною, а краще все залагодити миром і доброю згодою.

— О, прийшли до мене гості незванії, — подивувалася Ольга.

— Не самі прийшли, — одказують ті, — а прислала нас деревська земля, щоб таке сказати: мужа твого ми вбили. Бо твій муж, яко вовк, нас грабував. Але ми зла на Київ не маємо і Києву готові данину платити — меди і хутра. А ти, княгине, йди за нашого князя, за Мала… Він у нас найкращий.

На ясне обличчя княгині наче оболок найшов. Але стрималась. І сказала, удаючи, що вона їм усе пробачила:

— Люба мені мова ваша. Уже мені свого князя не воскресити, а за вашого князя, може, й піду. Тілько спершу мені на нього подивитися треба. Чи гожий він, чи достойний буде покійного мужа мені замінити? Прийду до вас, — з притиском додала (а очі холодні, недобрі): — Ждіть мене, древляни, прийду.

Повернулися деревські мужі додому стривожені.

— Дружина у неї велика, коли що — не впоратися нам з нею. Не встояти нашим Деревам проти Києва. Порішить нас, як захоче, і вольність нашу — ой, нащо ми вбили їхнього князя?

І запише Нестор до своєї «Повісті минулих літ»:

Під Іскоростенем це відбувалося. День простояли раті одна проти одної — придивляючись, приміряючись. Княгиня Ольга лякала своїм огромом, а древляни боялися своєї малості.

Ольга ж з мужами своїми й частиною дружини поїхала в поле, де на перехресті трьох доріг поховали древляни її мужа.

Постояла біля могили Ігоря[3] і сказала:

— Спи спокійно, князю наш, тризну по тобі завтра влаштуємо. Добра буде тризна — деревська земля її не забуде довіку, як пройду її з мечем і огнем. А Іскоростень їхній дотла спалю!

Усю ніч так сюрчали коники, що заважали княгині думати. А думала вона ось що: древляни були колись самостійними, але Олег приєднав їх до Києва і в узді та покорі тримав, наклавши на них велику данину, і деревська земля — діватися нікуди — покірно її платила, визнаючи Олега за пана свого. Але по смерті Олеговій, допоки Ігор утверджувався на престолі, повстали древляни проти Києва — перед князівськими урядовцями, суддями й збирачами данини зачинили брами своїх міст. Князь їхній старший на ймення Мал проголосив деревську землю незалежною од Києва. І тоді Ігор пішов на древлян і на диво легко їх переміг, підкорив знову Києву, наклавши на них данину, «більшу від колишньої».

І платили вони її покірно аж до осені 944 року, коли Ігор забаг зібрати з них дві данини в одну осінь і поплатився за це життям своїм.

«Якщо на мить відмахнутися від істини, що великий київський князь завжди правий, то минулої осені Ігор був неправий, порушивши ним же й підписану угоду про одну данину, а натомість забажавши вже дві, — міркувала Ольга в шатрі. — Це обурило древлян, і вони, скориставшись із того, що Ігор лишився з купкою дружинників, убили його. Тут вони… праві. Негоже нікому порушувати угоду, князям теж. Тим більше ними ж і складену. Але неправі, що підняли меч свій супроти великого київського князя, тут їм прощення немає і не буде. Щоб іншим не повадно було виступати проти Києва і щоб порядок у державі був, мають древляни кровію розплатитися за свою непокору. Та й Руську державу треба берегти і зміцнювати, тому всі племена навколо Києва мають вокняжуватися і дотримуватися системи управління, судочинства й збирання данини, що їх поклали на них київські князі. Але, — ще думала Ольга, — і система хибує, коли сам її творець, як то сталося з князем Ігорем, її ж і порушує. Тож треба впорядкувати заново систему, аби ні князі, ні його піддані більше її не ламали як хотіли».

Пізньої осені 945 року Ольга заступила чоловіка на золотому київському престолі (до повноліття сина), а влітку вирушила у свій перший похід з військом, і військо її слухалося, як слухається досвідченого князя. Древляни нажахані, але — диво дивнеє — зовсім не вважають себе убивцями, вони певні, що просто покарали князя-грабіжника, який переступив через власні узаконення. Тож і забагли налагодити добрі стосунки з тим, хто сяде після Ігоря на престолі. А ще вона міркувала: предки застерігають, що небіжчик, якого поховали не за звичаями предків, блукає серед людей і тривожить їх. Та й ущемлена честь роду вимагає відомщення. Мстити мали найближчі рідні вбитого. Оскільки ж син Ігоря ще малий, то мстити має вона, Ольга.

А древляни ще з весни затялися на своєму:

— Піди заміж за князя нашого, за Мала…

Себто за вбивцю свого мужа. Хоча й древлян можна зрозуміти, вони теж діють за прадідівськими звичаями. Нахабна у них пропозиція — удові вийти заміж за убивцю. Але ж так у світі заведено (і в русичів теж); той, хто вбив вождя племені, може успадковувати його владу і майно. Та ще й одружуватися з його удовою.

Ось цього й прагнули древляни, кажучи, що князь їхній Мал усім древлянським князям князь, він і старший над князями, і глава древлянського племінного княжіння, він і сильний, і всі його слухають. Хоч Мал ще й молодий. Але він нічим, були певні древляни, не поступається покійному київському князеві. Ще й багатий та родовитий, має спадкове володіння в землі деревській — місто Малин, йди за нього, княгине, не пошкодуєш.

Але це не тішило княгиню, у горі своєму вона була невтішною. Та й про яке замирення з древлянами може йти мова? Що вони їй — рівня? Вона посідає головний в Руській землі престол — Київський. І доки не підросте її син Святослав і не стане мужем, вся повнота влади на Русі належить їй. І що їй, повелительці, задумка якогось там древлянського князя Мала, бодай і старшого над їхніми князями.

Образа, жадоба помсти не давали їй спокою. Та й по мужу треба справити тризну, адже помста за близького — подвиг. І вона має звершити цей подвиг. І деревська земля з її племінним княжінням та зі столицею в Іскоростені має назавжди приєднатись до Руської держави.

Так думала Ольга, але думала якось у півдумки, ліниво, бо заважали коники. Власне, їхнє невгамовне сюрчання, що ним переповнювалася ніч у Древляндії. Розгнівавшись, що хтось сміє заважати їй думати, княгиня вигукнула:

— Ей, мужі мої мудрі та відважні! Хто з вас скаже, чого це в деревській землі якісь коники своїм сюрчанням заважають мені думати? І чому вони так затято сюрчать, не затихаючи й на мить?

— А тому, велика княгине, — роз’яснили їй мудрі мужі її, — що нині місяць ґедзень, коли надокучають ґедзі, або ще червень, коли черва плодиться. Чи — кресник, кресень, він є правцем року, рум’янцем року, бо літо він зарум’янює. А ще сей місяць наші діди і пращури називають ізоком-місяцем сюрчання коників.

— То зараз… місяць сюрчання коників? — подивувалася княгиня і вийшла із шатра у ніч під зорі. (Хоч і тепла ніч була, але їй накинули на плечі плащ). Зірок не дуже було видно на небозводі — їх знизу підсвічували незліченні багаття її воїнства, що поломеніли повсюдно, і чорне нічне небо від них було світлим, як у легке надвечір’я. Десь за багаттям принишк у пітьмі нажаханий руською ордою древлянський Іскоростень, столиця їхня, яку вона завтра пустить за димом, — воїни вже виготовляють палаючі стріли, що їх ще покійний Ігор перейняв у греків, коли на них ходив війною. Дерев’яний Іскоростень із тісно скупченими будинками спалахне в одну мить, і пощади їхній столиці не буде. Як горітиме, відблиски вогню буде видно й у тому місці, де Ігорева могила.

Навколо її препишного шатра, що стояло на узвишші, ходила численна варта, а далі й аж до тих місць, де небо із землею сходиться, палали багаття її воїнів. Дружинники спали просто неба, коло своїх багать — кожен десяток мав своє кострище, дев’ять спали, а десятий їх чатував та вогонь хмизом годував.

Пирхали коні — їх теж було незліченно. І над усім таборищем, над ніччю сюрчали коники, та так, що здавалося, й ніч ось-ось розколеться навпіл. Вони цвірчали звідусіль, і їхні співи зливалися в один дивний і незбагненний всенічний хорал.

— Місяць сюрчання коників, — повторила про себе княгиня і вкотре подивувалася: як гарно звучить той хорал. Аж розчулилась… І подумала сполошено: мабуть, я старію, що вже й нічне сюрчання коників мене зворушує, і ще подумала: напевне, ночі такого місяця під невгамовні співи гарні для любощів… Зітхнула, бо то не для неї. Любощі. Вона ж яко воїн.

Стояла, вслухалася у всенічний спів, відчуваючи, як поволеньки відходить її душа, стає м’якшою, добрішою, ніжнішою. Згадала, що вона ж не тільки княгиня, повелителька цього воїнства, а ще й жінка. І все своє життя забувала, що вона — жінка. Передовсім була княгинею, помічницею свого мужа-князя. Чи ж була вона хоч коли-небудь щасливою? А мабуть, що ні. Хоч і досягла вже полудня віку свого, а щастя й не мала жіночого, богами їй заповіданого, як і кожній жінці.

Чи любила вона Ігоря, судженого свого? Також ні. Її ще піддівком видали за нього, незнайомого їй князя Київського, якого вона до пуття й не роздивилася. Ігор, кажуть, раз її бачив, як вона в бурю веслувала човном, і захопився нею. Взимку до її батька, знатного дружинника, і сватів прислав. Для її батька це була честь превелика — стати тестем самому князеві Київському (хоч тоді на престолі й був Олег). Не питаючи згоди в дочки, закутав її в дві шуби, у сани поклав і під великою охороною повіз у Київ.

Не сподобався їй жених з першого погляду — і не молодий уже, і на вроду не дуже гожий, такий собі. Але — змирилася. А з роками й звикла. Ще й дякувала богам, Ігор її любив, беріг і шанував, вона ж тільки вдавала, що любить його. Згодом почало здаватися, що вона таки його любить, хоча й досі не знає, що воно таке — любов. Не знає, хоч прожила вже піввіку.

Дітей у них чомусь довго-довго не було, княгиня вже й віру стратила, що вони колись у неї будуть, аж, слава богам, завагітніла. Сина Святослава народила. І більше не послали боги діток. Але й за Святослава спасибі. Жила з Ігорем радше за звичкою, притерпілася і вважала, що так і треба, що так і повинно бути. А тепер вже й Ігоря немає. І життя її мовби й прожите. Аж ні. Любощів ще хотіла, бо так і не спізнала їх. Чути — чула про таке милування. То на людях вона вдавала із себе сувору княгиню, ночами ж не спала, самотній гірко було лежати в холодній постелі. В душі все ще була молодою жінкою, яка багла пестощів, а їх не було. Змирялася, поклала собі на карб: жити для сина, його на ноги ставити, державу Руську зміцнювати. А любощі хай залишаються іншим жінкам, щасливішим від неї. Ось примучить древлян, займеться державними справами — треба по всій Русі (і в Древляндії теж) встановити устави й уроки, відкрити нові погости, зміцнити закон про збирання данини, поліпшити судочинство, управління підвладними Києву землями, сприяти в окняженні земель східних слов’ян, всіх гуртом перетворювати на державу.

Думала так, прислухаючись одним вухом до цвірчання коників, і ні-ні та й зітхала: а вона ж таки жінка, а солодощів із чоловіком так і не спізнала по-справжньому. За віщо ж їй така кара? Чи боги до неї не милостиві, чи за жінку її не вважають? А вона, досягнувши найбільшої влади, хотіла так мало: щасливою жінкою бути.

Ніч ще тільки-но почала вмирати, а військо вже було на ногах. Вишикувалось, готове до бою, як до праці.

Синя передсвітанкова імла поволі танула, починало дніти, вже зарум’янився східень і нарешті запалав золотом. Бризнуло в небо усіма барвами й розлилося між небом і землею, і по якійсь миті з-за лісів древлянських, запаливши їхні верховіття черленим полум’ям, почало велично здійматися сонце.

В Іскоростені, чути було, голосисто співали півні.

Військо русів дружно вітало з’яву Дажбога, який, засвітивши сонце, приніс на Русь онукам своїм ще один новий день, який для багатьох сьогодні стане останнім.

У промінні ранкового сонця спалахували наконечники списів, що лісом-бором виросли на рівнині перед древлянами. Маяли стяги, хропіли й брязкотіли збруєю коні. Руська дружина з воєводою Свинельдом попереду завмерла, готова до бою.

Сурмачі здійняли свої сурми. І вони — ще німі — яро спалахували в промінні сонця. Ось-ось засурмлять. Свинельд уже починає піднімати вгору правицю, косуючи на узвишшя, на якому в оточенні мужів та варти куталася в корзно княгиня Ольга. Всі чекали од княгині знака, щоб навальним ударом зім’яти древлян…

Княгиня чомусь вагалася, і сама не розуміла, чому і що з нею діється… Потрібна була злість, жорстокість, а їх чомусь не було в її душі. Як і жадоби помсти убивцям свого чоловіка. Ще вчора, ще позавчора вона тільки й жила передчуттям помсти — жорстокої і справедливої мсти, багла пройти Древляндію мечем і вогнем, а сьогодні вранці нічого цього в її душі вже чомусь немає. У всьому її єстві все ще відлунювало сюрчання коників, і треба ж було їй прийти в Древляндію в місяць ізок!

Тим часом від супротивного війська, що збилося докупи, відірвалося троє вершників і помчали до стіни руської дружини — один попереду в малиновім плащі, двоє трохи позад нього.

Передній вершник був без кольчуги й без шолома, і його біляве волосся маяло від швидкого лету коня. І скільки він мчав до русів, стільки древляни й вигукували:

— Мал!.. Мал!.. Мал!..

Чи надихали його, чи застерігали, чи благали повернутися… Ольга подала знак Свинельду, і рать розступилася, утворивши прохід, яким і помчали вершники. Ось вони вже виринули з руської раті, двоє осадили коней, а передній, не зупиняючись, помчав до узвишшя, на якому стояла Ольга. Йому загородили дорогу списами. Він скочив з коня, зняв меч, кинув його і рушив до княгині. Не доходячи кількох кроків до Ольги, білявець опустився на коліна й покірно схилив голову, а коли по миті її підняв, Ольгу наче полосонули його сині очі… Вона здогадалася, що це і є Мал, старший князь Древляндії, за якого її все ще сватають древлянські мужі.

Він був молодшим од неї, вдатний із себе, в багатому княжому узороччі. «З таким, — подумала вона, — кожна жінка потоне в любощах…» Невідь-чому так подумала.

Відчула, як в її душі ще гучніше засюрчали коники…

І приречено зітхнула: «Нічого не вдієш, зараз ізок — місяць їхнього сюрчання». І раптом все вгамувалося, вляглося, і в ній вже чарівно співали коники, і вона відчула себе мовби іншою, не такою, якою була досі, тож збагнула, що нарешті відчула себе — хоч трохи й запізно-жінкою. Звичайною жінкою, всього лиш жінкою, яка так хоче щастя. І ще чогось… Напевно ж, любові. А втім, щастя — це і є любов, як любов є щастям, бо яке щастя без любові, якої вона досі так і не спізнала, живучи… ні, просто існуючи з нелюбим чоловіком.

І вона й не зчулась, як у неї вихопилося — ласкаво й лагідно — до того, хто беззбройний стояв перед нею на колінах, чекаючи од неї або смерті, або прощення.

— Встань, княже, і підійди до мене…

Мал схопився на пружні ноги, підійшов і став біля неї — молодий і звабливий…

Княгиня відчула себе з ним теж молодою і замріяно мовила:

— Але ж як сюрчать коники!.. Як сюрчать!.. Ніколи не думала, що місяць ізок може бути таким незвичайним…

Вони й нині стоять удвох, пліч-о-пліч — древлянський князь Мал, високий, статуристий, і поруч нього така маленька, наче беззахисна куріпка, навіть трохи аж злякано-подивована, але, безперечно, вже щаслива княгиня Ольга. Стоять вони віками на високому постаменті на центральній площі Іскоростеня, матері городів древлянських… І площа та в Іскоростені спершу звалася Княжою, а з пізніших часів — площею Незалежності. Але це офіційно, а в просторіччі ж, межи людьми, — Ольжина площа. А коли молоді домовляються про зустріч, то завжди кажуть: «Зустрінемось біля Мала та Ольги…» У городян цей пам’ятник найпопулярніший, і немає в Древляндії такого свята, яке іскоростенці не відзначали б на площі Незалежності, біля княгині, яка й дарувала їм незалежність. Там і свята відбувалися, і мітинги, і різні урочистості, і просто народні гуляння, особливо ж у вихідні.

Клекотіли мітинги «біля Ольги» і 24 червня, в Іванів день, як усе зчинилося, і навіть танки не зважувались на неї поткнутися.

На площі Незалежності, біля Ольги та Мала, й прощалися іскоростенці з жертвами 24 червня. На узвишші біля підніжжя закоханих поставили три домовини, а на постаменті вивісили портрети загиблих.

На жалобному прощанні з молодими патріотами виступали промовці від різних партій та громадських об’єднань. В один голос закликали «дати достойну відповідь підступному Києву з його імперсько-шовіністичними звичками». «Древляндія не може бути бідною небогою в багатого дядечка Кия!» Про те, що саме такою вона й була до 24 червня, не згадували.

«Ні п’яді землі вільної древлянської не віддамо Києву!» — лунало там і тут, але у відповідь спалахували ріденькі оплески.

Основна ж маса стояла похмура і явно не підтримувала екстремістів та їхні безрозсудні заклики (закликати на бій завжди легше, аніж безпосередньо брати з ньому участь). Іти на Київ походом? Але з ким і з чим? Древляндія, крім міліції та нечисленних сил самооборони, не мала аніякої військової сили і техніки — про те промовці не згадували.

Але я вже не прислухався до них — хай користуються нагодою вибалакатися, їм аби привід, аби мікрофон і «вдячні» слухачі. Я стояв біля свіжовиструганих домовин, що так терпко пахли сосновою живицею, накритих національними прапорами Древляндії й заквітчаних букетами польових квітів, і не міг — та й не хотів — уявити Олю без життя, яке вона так любила і так хотіла ще жити, тому й спішила жити. Я волів, аби в моїй пам’яті древлянка назавжди залишилася живою, тому й на труни дивився відсторонено, як на щось таке, що ніякого стосунку не мало до коханої. Крім того, всі три домовини були закриті, і я розумів чому, а тому Олю в труні я не бачив, тож і не вірю й досі, що вона мертва. А з кольорової фотографії синьоока дівчина посміхалася так безтурботно-безжурно, що здавалося, наче щасливішої людини від неї годі й шукати… І я вірю, що там, в іншому світі, де вона зараз перебуває, Оля щаслива…

Стоячи біля вічних домівок трьох молодих людей, чиє життя урвалося під гусеницями танків (про ті гусениці я намагався не думати, бо серце й так було як не моє), я картав себе (і картатиму до кінця своїх днів, хоч би скільки їх мені випало): а раптом, коли б я приїхав в Іскоростень на день раніше (лише на день раніше!), може, й урятував би кохану? Вберіг би її… Хоча… Дівчина любила свій край, то хіба можна було їй сказати: Оленько, ти побережись, не висовуйся, бо сьогодні любити свою батьківщину ризиковано і зле, а ось завтра-позавтра, як все влагодиться і небезпека мине, будеш знову патріоткою. Але все це риторичні «якби», які ще нікого й ніколи (та ще заднім числом) не рятували і порятувати не можуть…

А промовці, забувши, що вони стоять біля домовин, одне від одного запальніше і, звичайно ж, полум’яніше закликали негайно йти походом на Київ, оголосивши «дядечку Києву» такий собі слов’янський варіант газавату — священної війни, — трьох жертв їм, очевидно, було мало.

— Досить!!! — зненацька голосно крикнула якась жінка в чорній траурній хустині. — Треба спочатку поховати перших загиблих, а тоді вже будете дбати й про нові жертви!.. А коли вже вам так несила терпіти, самі йдіть походом на Київ! Скатертиною вам доріжка!

До голубих небес, з яких на грішну землю лилося й лилося благословенне червневе літепло, полинули тяжкі акорди траурної музики, і люди, обліпивши домовини, понесли їх до трьох вантажівок, що стояли край площі з відкритими бортами…

Звідтоді минули роки — як за тихою водою Ужа спливли.

Сьогодні це вже далека історія, що її нові покоління швидше за все й не відають. Як і легендарну Древляндію, яка колись ніби була на теренах України, і була навіть «незалежною». І разом з тим мені іноді здається, що її все ж таки не було.

І все одно щоліта, в переддень Івана Купайла, я незмінно зодягаю червону сорочку (як тоді, в ті трагічні дні, коли я вперше їхав до Олі) і поспішаю до Іскоростеня, якого теж уже немає, але я все одно поспішаю, бо здається, що хтось неодмінно мене чекає в купальську ніч в колишній столиці Древляндії. І не поїхати я не можу. І я лечу, як на перше побачення. До Іскоростеня, якого вже давно немає, а є Коростень — вже не столиця деревської землі, а скромне, нічим не примітне містечко, центр Коростенського району.

Поїзд вже не міжнародний, як колись, а — внутрішній «Київ — Коростень». Звичайний приміський. Колишня «суверенна» Древляндія, дещо навіть фантастична, така собі химерія княгині Ольги, сьогодні лиш одна з областей України — Житомирська: 22 райони, 532 сільради, 9 міст (Житомир, Бердичів, Коростень, Новоград-Волинський, Коростишів, Радомишль, Малин, Овруч, Андрушівка), 40 селищ міського типу.

Поліська низовина.

Сосново-дубові ліси.

Значні площі в Поліссі займають болота, озера, ріки, де ще й досі, подейкують (особливо на Новоград-Волинщині), живуть мавки — з часів деревської землі.

Основне населення Житомирщини — українці.

Древлян там і вдень з вогнем не знайдеш — та й чи були вони коли-небудь? Здається, не було.

На колишньому древлянсько-українському кордоні давним-давно потужні бульдозери позносили прикордонні стовпи з колючкою та пропускні пункти. І тепер там ніщо не нагадує про кордони між своїми. Та ніхто вже й не пам’ятає, що колись між Житомирщиною та Україною був суворий кордон.

— І як це втямити, шановний добродію: незалежна Древляндія була і незалежної Древляндії не було? Бо все це… химерія! — вигукнула одна авторова знайома, якій він мав необережність дати ще в рукописі прочитати повість «Місяць сюрчання коників».

І вона його дочитала до цієї ось сторінки, а далі, як кажуть, ні тпру, ні ну! Химерія, й край! (Автор поспішив погодитися: так, химерія, і він цього не утаємничував, бо так у підзаголовку твору й зазначив: химерія). А що таке химерія, прости Господи? Те, чого не існує, не існувало, якого не було і не може бути насправді, те, у що важко повірити, неправдоподібне, зрештою. А сам автор, — добивала вона нещасного творця, — виступає у своїй химерії в ролі такого собі… є-є… химерника. Вигадника! Тож все, про що він нахимерив, і є химерування чистої води! (Авторова знайома за фахом, здається, мовознавець). Була — не була!.. Та кому сьогодні потрібна така, даруйте, химерія-вигадка, адже ми знаємо, що насправді княгиня Ольга дуже тяжко примучила древлян, з вогнем і мечем пройшовши їхню землю, і ні в якого Мала вона не закохувалася, і заміж не виходила за убивцю свого мужа та ватажка сепаратистів, хоч те їй зі страху пропонували деревські мужі, у яких не стачило ума-розуму і вони вбили київського князя Ігоря. Все це автор химороду химородить, а ти читай та метикуй, що він там нахимерив! А світ і без того химерний, і щастя теж химерне (на той час її саме покинув чоловік і завіявся з молодою коханкою), так він, замість того, аби писати правдиві історичні речі, снує свої химери!..

Розкритикований автор тільки-но відкрив рота, аби погодитись зі своєю суворою і безкомпромісною критикесою (яка ще добре пам’ятала шкільні уявлення про художні твори), що так, щастя, на жаль, і справді буває химерним (а може, воно якраз і є одним із різновидів химерії?), як авторова Зоїлиха у спідниці нетерпляче вигукнула:

— Досить химерії городити! Кажи, що було далі після 24 червня у тій Древляндії, яка була і якої не було і котра, зрештою, стала однією з областей України, Житомирською. І зокрема в її столиці Іскоростені, сьогодні відомому як Коростень, де я, до речі, двічі була, але нічого не запам’ятала.

Еге ж, після 24 червня 19… року в колишній древлянській столиці зміни відбулися значні. Так, наприклад, площу Незалежності офіційно перейменували на площу 24 Червня — на честь того дня, коли відбувся перево… пардон, передача влади на «вимогу трудящих Комітету національного порятунку…» До речі, голова того комітету, який і затіяв всі ті пертурбації (колишній мер Іскоростеня ще за незалежницьких часів, знятий зі своєї посади за якусь до кінця так і не з’ясовану справу, і тоді ж він створив у підпіллі той комітет — сам рятувався і народ древлянський теж рятував), став генерал-губернатором спершу Древлянської, а згодом, після чергової реорганізації, Житомирської області й одночасно главою її адміністрації, його заступник по комітету та члени того комітету зайняли у новоствореній області всі керівні пости, як кажуть, від і до…

Пам’ятник древлянському князеві Малу та київській княгині Ользі, власне, їхній любові й примиренню, що стояв на площі не одне сторіччя, невдовзі після «вікопомних» подій 24 червня обліпили риштуванням та огородили високим дощаним парканом — буцімто для проведення термінової реконструкції визначної «пам’ятки культури». Реставрували її щось із півроку (машини туди приїздили порожняком, а назад чомусь поверталися завантажені по зав’язку, хоч і завбачливо прикриті брезентом), а коли розібрали риштування й нарешті зняли паркан, то за ним нічого не виявилось. Пам’ятник невідомо коли й невідомо куди загадково зник, наче випарувався, лише сирітськи стовбичив гранітний постамент — невідомо для чого. Чи для кого.

Генерал-губернатор (він же глава адміністрації області), оперативно відгукнувшись на запит представників громадськості та журналістів, твердо пообіцяв «негайно розібратися, знайти винних у зникненні пам’ятника, як і сам, до слова, пам’ятник, і повернути Мала та Ольгу на їхнє законне місце!»

І винних, і пам’ятник (себто Мала та Ольгу) шукали десь із рік і ледь було не знайшли, аж тут трапилась одна непередбачена подія: Президент України своїм Указом присвоїв генерал-губернатору і главі адміністрації області звання Героя України. А за законом, Герою треба ставити на батьківщині пам’ятник. Його й поставили новітньому Героєві на колишній площі Незалежності, себто площі 24 Червня, на постаменті колишнього пам’ятника, що все ще там стирчав, — не пропадати ж добру! На тім постаменті генералу-губернатору як і вродився (він, до слова, сам собі й відкрив пам’ятник, назвавши ту подію «епохально-історичною»: його мармурова подоба застигла велично і гордо на весь свій чималий зріст: у лівій руці камінний Герой затис пролетарський картузик, якого ніколи не носив, віддаючи перевагу капелюхові, а правою вказував шлях до світлого майбутнього, себто в сторону Києва. «Наш дорогий Ілліч» — ласкаво називають мешканці колишньої столиці той пам’ятник (генерал-губернатор по батькові й справді Ілліч).

Не забули й про місцевих сепаратистів та націоналістів (як і досі іменують тих, хто брав участь у подіях 24 червня, але з протилежного боку барикад), їх зібрали (разом з їхніми сім’ями) і вивезли на Велику Україну, здається, на Донбас. Принаймні сам генерал-губернатор заявив, що донецькі «шахтарі виявили бажання перевиховати наших збоченців і заодно привчити їх до суспільно-корисної праці під землею», а вже тоді, мовляв, їх буде повернуто додому — якщо вони того забажають.

Найменше, здається, постраждала княгиня Ольга (у святому хрещенні Єлена), велика княгиня київська (945–957), канонізована руською православною церквою як рівноапостольна. Її й нині добре пам’ятають, її діяння вивчають у школах, хоча в наукових працях і звинувачують цю рішучу й сувору жінку в тому, що вона «жорстоко розправилася з древлянами».

Із «Повісті минулих літ»:

(тих, хто намагався вискочити з палаючого Іскоростеня. — В. Ч.).

А ось Мала вже геть усі забули. Тільки в енциклопедії ще можна знайти кілька куцих рядків про те, що «Мал (р. н. невід. — п. 946) — князь древлян. Після вбивства київського князя Ігоря в ході древлянського повстання 945 древляни, побоюючись помсти, запропонувала вдові Ігоря, княгині Ользі, вийти за М. заміж. З літописних даних можна зробити висновок, що М. було вбито або страчено 946 під час придушення Ольгою повстання древлян».

Колишня власність Мала — Малин — сьогодні місто Житомирської області на річці Ірші (притока Тетерева).

Загиблих під гусеницями танків молодих патріотів Древляндії поховали у сквері біля площі Незалежності і навіть збиралися поставити їм пам’ятник примирення, але досить швидко у зв’язку з реконструкцією скверу «жертви 24 червня» під покровом ночі були тихо-таємно перепоховані десь на околицях міста. Місце нової могили Олі Корибут мені вдалося знайти лише після року впертих пошуків — на старому, вже забутому кладовищі неподалік Ужа.

І коли я, вже постарілим, але все у тій же червоній сорочці, що так пасує до черленого червня, блукав вулицями теперішнього Коростеня, то ні-ні та й думаю: а може, й справді ніякої Древляндії ніколи не було? Хіба що на світанку слов’янства була деревська земля, що її княгиня Ольга так жорстоко покарала за непослух і сепаратизм, назажди приєднавши її до Русі. І мені стає аж трохи легше, як хоч на мить переконаю себе в тому, в чому неможливо переконати: не було ніякої Олі Корибут. І я вперто намагаюся цьому вірити, але коли піду на старе міське кладовище, вже напівзруйноване безжалісним часом, забуте усіма (бо на ньому вже років із сорок-п’ятдесят як не ховають, хіба що навколишні мешканці приватних будинків пасуть там кіз), то силувана моя віра, що, мовляв, не було ніколи Олі Корибут, одразу ж похитується. Особливо як на узвишші, неподалік Ужа, ще старішій частині старого кладовища, ледь чи не словенських часів, там, де могильні горбики ледь-ледь угадуються, перетворившись на застиглі в траві хвилі землі, побачу потемнілу, зарослу травами кам’яну брилу, вишмарувану негодою й вітрами, потріскану од спекоти й морозів, на якій ще можна прочитати викарбуваний давним-давно напис: «Прощай, Древляндіє! Оля К.».

Я довго не міг збагнути, чому на брилі надгробка викарбувано не повне прізвище небіжчиці, а лише одна початкова його літера — «К». І ось що вдалося з’ясувати. Коли тіло Олі вночі було перепоховане невідомо де, молоді друзі покійної довго наводили в комунальній службі міста довідки, але владні чиновники або уникали прямої відповіді, запевняючи, що «з цього питання у них інформації немає», або й відверто залякували їх, радячи взагалі припинити пошуки «даної могили», бо це для них може скінчитися великими неприємностями. Молоді люди не злякалися, могилу все ж таки розшукали на старому кладовищі коло Ужа — горбик землі, у який був устромлений кілок із шматком дикту, на якому стояв порядковий номер — так ховають страчених за вироком суду злочинців. Друзі покійної в складчину придбали кам’яну брилу, привезли і встановили її на могилі, потім найняли в ритуальній службі художника-каменеріза, але той тільки встиг викарбувати на брилі «Прощай, Древляндіє! Оля К.», як на кладовищі негадано з’явився наряд міліції з вимогою «негайно припинити самовільне встановлення надгробка», бо це, мовляв, «порушує загальний архітектурний ансамбль кладовища». Який там ансамбль, переконували його друзі покійної, як на кладовищі вже не зосталося жодного надгробка, хрести давно згнили, а самих могил вже й не видно — так все заросло кущами та бур’янами, у яких скоро й вовки заведуться. Але на правоохоронців це не подіяло. Вони арештували молодих людей, відконвоювали їх у відділення, де й протримали кілька діб, безперервно допитуючи затриманих. І, певно, так їх настрахали, що випущені на волю молоді люди і думати забули про Олину могилу. Так і залишилася на десятиріччя кам’яна брила лише з першою літерою Олиного прізвища. Такою і сьогодні є могила тієї дівчини, до якої я чи не піввіку тому їхав, але так і не доїхав. Бо — не судилося. Її життя урвалося під гусеницями танків, коли деревська земля поверталася в лоно матері своєї — України.

Раз на рік, влітку, на свято Івана Купайла, я відвідую її могилу. Присяду біля неї, подумки розмовляю з Олею. На зелених луках поблизу Ужа поважно цибають чорні поліські лелеки. Іноді птахи залітають на старе кладовище і чорними тінями ходять у траві, наче душі тих, хто там лежить.

Коники, як і колись, в часи княгині Ольги та князя Мала, безугавно сюрчать під шатром зоряного неба, бо це їхній місяць ізок, місяць їхнього сюрчання. А мені здається, що то долинають у наш світ голоси підземного народу, якому несть числа, бо його там більше, як нас на землі.

І ще мені здається, що в тому хоралі я вловлюю й голос Олі, її ніжне ліричне сопрано. Ще студенткою дівчина любила виступати в художній самодіяльності, тоді популярній, і незмінно мала успіх. Тож їй радили перейти з університету до консерваторії. Оля не перейшла, і пісня її лишилася недоспіваною. А ще, як заплющу очі, зосереджуся, налаштуюся на якусь нечутну для світу хвилю, то чую в душі її голос:

«Я вірю, нам ще поталанить і перед нами в купальську ніч заполум’яніє Квітка Щастя, але ми не будемо її зривати. Правда, Віталику? Хай вона собі квітне, у нас ще стільки нещасливих людей! Ми тільки помилуємося нею, і нам вистачить того щастя на все життя, що в нас ще лишилося. А лишилося в нас життя аж… на ціле життя». Слухаючи в кониковому суголоссі Олю, я думаю: а що ж таке щастя? За легендою — це самопізнання і вдосконалення, пізнання життя, природа, зрештою, служіння високій ідеї (останнє сьогодні, мабуть, уже не модне). А коли знайде людина свою Квітку Щастя (а кожен із нас, хто живе на планеті Земля у світі людей, неодмінно мусить знайти свою Квітку Щастя, бо як же інакше?), вона удосконалить себе і пізнає світ. І «відімкне» тоді таємниці буття. І така щаслива людина матиме незвичайну енергію, надію і віру в краще людства, працюватиме над собою для добра людства і житиме людським життям, а не «житиме, щоб їсти, та їстиме, щоб жити».

А коли людина так і не зрозуміє свого призначення, не відкриє себе — вона і ясного дня блукатиме в непроглядній пітьмі, нічого не бачачи, блукатиме, доки не усвідомить, для чого вона прийшла в цей світ.

У своєму останньому листі до мене, пишучи про Квітку Щастя, що ми неодмінно маємо знайти в купальську ніч, Оля намалювала її. Але якоюсь дивною вийшла в неї Квітка Щастя — не таємничою, не пишною й вогнистою, а скромною та простесенькою, дещо схожою на синенькі квіточки поліського льону, — очевидно, саме такою уявляла вона ту легендарну диво-квітку.

А з-під брили-надгробка з карбом «Прощай, Древляндіє! Оля К.», хоч би коли відвідав старе кладовище біля Ужа, незмінно виглядає кущик поліського льону. Диво дивнеє, хто ж його там посіяв? Чи весняні вітри на крилах своїх невидимих принесли?.. Тонкі, високі стебла з дрібними листочками, вітоньки його закінчуються небесно-блакитними квіточками, такими ніжними, якими були колись сині очі моєї коханої… І мені віриться, що то і є та Квітка Щастя, що її ми шукали (а багато хто й нині шукає, тільки шукає пишну та огненну Квітку, не відаючи, що вона проста, як льон, а відтак і незвичайна у своїй звичайності), але так і не знайшли, бо не кожному дано знайти те, що й шукати не треба, а лише берегти.

А на зеленавих луках дівчата плетуть вінки, що їх увечері пускатимуть за водою Ужа, та з соломи роблять опудало Купайла, зване ще Кострубом, зодягають його в жіночу сорочку, голову йому прикрашають різнобарвними стрічками, а шию — намистом, а тоді увечері обкладуть Коструба соломою і віддадуть жаркому, червоному, як кров, вогню…

А споряджаючи Коструба в огненний вирій, дівчата благають його:

Вважається, що в купальських обрядах, пов’язаних з вогнем і водою, відбилися первісні анімістичні вірування. А в деяких повір’ях та піснях, кажуть, ще зберігаються рештки найдавнішого поклоніння сонцю та відгомін принесення жертв поганським богам…

Слухаючи дівочі пісні, я ні-ні та й думаю: невже поганським богам розбрату, чвар-міжусобиць було віддано в жертву й мою Олю? Але в ім’я чого? Чому ми й досі в Україні не одне ціле?

Чому в Україні досі не всі — українці?

Лише тепер, проживши життя, я нарешті відкриваю для себе давно відкриту (хоч для багатьох вона все ще за сімома замками) істину про те, що наше щастя — це така ж проста, всім очевидна субстанція, як блакитні квіточки льону: бережи свій край, свою країну — Україну, даровану тобі Богом, бо тільки погани можуть терзати матір, аби з її кривавих шматків створювати собі окремішних, удільних матерів, які, мовляв, будуть їх за це ще й любити, — чи не тому я й Олю втратив?

А побіля тихоплинного Ужа, що вічно лине та й лине з пралісів древлянських, із Слов’янії-Русі в Україну-Русь, поважно і загадково ходять-бродять цибаті й носаті чорні чорногузи, чорногузи чорні, поринувши у вікову свою таємничість… Може, то й справді живі душі того народу нашого, який уже не з нами, бо під землею, але який колись породив нас і в світ білий нашої Батьківщини благословив?..

Ось уже вечоріє, вгору зненацька шугає жарке червоне огнище — горить Коструб над Ужем, а з ним і чиясь віра, надія, любов…

2003 р.

ХЛОПЧИК І ТРАМВАЙ

Як тільки-но о п’ятій тридцять ранку — точність, хоч годинник звіряй! — десь там, далеко внизу, в іншому, недосяжному для нього світі з’являвся перший трамвай і бадьоро-весело — «А ось і я… Трам-Трам… Привіт!..» — та лунко дзеленчав, хлопчик, заздалегідь проснувшись, вже з нетерпінням чекав його з’яви. Чекав незмінно, сповнений радощів зустрічі з іншим життям, що його уособлював собою дзвінкоголосий, дещо гуркітливий, але завжди такий осяйний трамвай, що вихоплювався наче з казки, званий ним Трам-Трам…

Але насправді то був звичайний міський трамвай, оскільки ж він ходив у Києві, то й звався київським — та й по тому.

Хлопчик вже знав (з енциклопедичного довідника «Київ», його якось купила на розкладці на Хрещатику мама), що трамваєм зветься міська наземна електрична залізниця (на відміну від метро, що хоч і є міською, але вже позавуличною електричною залізницею, що рухається в тунелях на глибині від 15 до 30 і глибше метрів — от хоч би раз проїхатися під землею!), засіб пасажирського міського транспорту; що до трамвайного господарства, крім рухомого складу — одного, двох і трьох вагонів, належить рейкова колія, тягові підстанції, повітряна контактна мережа, депо, виробничо-ремонтні майстерні, сигнальні пристрої, диспетчерська служба. А ще він знав, що трамвай приводиться в рух тяговими двигунами, що живляться постійним струмом напругою 600 В від тягових підстанцій через контактний провід, ще знав, що перший трамвай у Києві почав ходити у 1892 році на лінії Поділ-Хрещатик (у Європі — вперше поблизу Берліна — лише одинадцятьма роками раніше).

Все, все хлопчик охоче визубрив про трамвай — як і те, що провізна здатність трамвая від 7–9 (одновагонні) до 10–15 тисяч (двовагонні і зчленовані трамваї), але сам його пасажиром ще ніколи не був, хоч і жив у білому світі, себто в Києві, вже дванадцятий рік. Та й бачив трамвай лише з вікна своєї квартири — як він на кілька хвилин з’являвся далеко внизу, вихоплюючись з-за одного будинку і зникаючи за іншим, хоч дзвін його та скрегіт коліс об рейки чувся трохи довше.

Трамвая вже не було в полі зору хлопчика, але він ще довго дзвенів у його вухах і у всьому єстві. Його Трам-Трам, а для всіх інших то був звичайнісінький міський трамвай з номером 28.

«О, вже двадцять восьмий пішов, — казала бувало вранці мама і гукала в кімнату до сина: — Славунцю — доброго ранку! Вже пішов наш трамвай — день буде, як завжди, добрим».

Трам-Трам привітно дзвенів, трохи гуркотів та злегка скреготів колесами об рейки, коли робив у кінці вулиці некрутий поворот. За той дзенькіт-скрегіт на нього скаржилися мешканці ближніх будинків — ні світ, ні зоря, коли вони ще сплять, він скреготом коліс, гуркотом металевих вагонів та лункими дзвінками порушує їхні ранкові солодкі сни… Трам-Трам починав свій рух десь по той бік Дніпра на Лівобережжі, гуркотів мостом Патона і вже Правобережжям проїздив мимо будинку, в якому жив хлопчик з мамою. Прямував він до залізничного вокзалу, де й завершував свій маршрут. І там же, кілька хвилин відпочивши, розпочинав нове коло: від вокзалу й мимо них через міста Патона на Лівобережжя.

Наступний трамвай з Лівобережжя після першого з’являвся о шостій ранку, коли хлопчик, вже вмитий, сидів у колясці біля вікна і пив чорний або зелений чай — в залежності від настрою.

Проїжджаючи далеко внизу, Трам-Трам весело дзвенів — так він вітався. І хлопчик махав йому з вікна рукою: привіт, друже, привіт! Все їздиш на свій вокзал?.. «Їжджу, — весело відповідав Трам-Трам, — все вожу пасажирів до поїздів. На вокзалі багато-багато поїздів і всім, уяви, потрібні пасажири» — і зникав за будинком. Хлопчик мав його за друга і це насправді так і було, адже трамваї люблять дружити з хлопчиками. Як хлопчики з трамваями. Це у них взаємно.

В кімнаті, в якій минало його життя, стояв старий, трохи витертий зеленкуватий диван (хтось його викинув у двір, певно, придбавши новий чи модерніший, а мама й забрала, бо вони не мали за що новий купити, але на ньому все одно добре спалося, він швидко став у них своїм і був ще й справді, як новий), біля вікна стояв маленький столик з книгами та етажерка з книгами, фігурно покручена з лози. Проснувшись вранці, хлопчик, спираючись на руки, перетягував-перекидав своє тіло з неслухняними ногами, що тяглися за ним як перебиті (руки його від того були сильними) в стареньку коляску з гуманітарної допомоги і підкочував її до вікна, що заодно було йому за вікно у білий світ людей та спостережливим пунктом.

Якщо взимку, то о п’ятій, як він прокидався, було ще й зовсім рано, за вікном ще тільки сіріло і вгорі блимали холодні зорі та де-де у вікнах починали спалахувати вогні.

А влітку в цей час уже було видно (десь за сусідніми будинками, невидиме звідси сходило сонце) і в кімнату через відчинене вікно вливалися пахощі, що їх звідкілясь приносив вітер.

Хлопчик мешкав з мамою на тринадцятому поверсі. Внизу був колодязь. На глибину тринадцяти поверхів, його створювали три будинки — їхній, і два з боків. Між ними — невеличкий простір і трохи далі за деревами шмат вулиці, на якій і з’являвся Трам-Трам.

Далеко внизу (там пізніше з’являвся вранці світанок і раніше вечоріло) був дворик — квадрат вільного простору, зелений від трави, по боках якого стояли дві лавочки. На них здебільшого сиділи бабусі та матері з дітьми. А ще там з одного боку росла стара липа — на початку літа він вловлював медв’яно-гіркі пахощі її квітів, а з другого — молода горобина, восени аж багряна від червоних кетягів… У траві все літо жовтіли крихітні вічка кульбабок — їх ніхто не сіяв, а вони квітли та й квітли. Дуже їм певно подобалося квітнути в зеленій траві.

А ще в дворі постійно галасували горобці — коли хто з’являвся, вони дружною зграйкою хуркали на липу чи на горобину і там теж продовжували цвіріньчати-верещати, задоволені та безтурботні. А якось у дворі-колодязі з’явилася білобока сорока, облетіла дворик і заскрекотіла, всівшись на липі. Вона, очевидно, принесла на хвості якісь вісті, але чомусь ніхто ними не поцікавився. Хлопчик про себе той день назвав Днем Сороки і то був один з найщасливіших його днів.

Та ще на даху будинку, того, що праворуч, часто сідали галки та ворони й галасували. Увечері вони зграями — аж небо здавалося картатим — летіли з міста до Дніпра, що був неподалік од них, за «спиною» їхнього будинку і там, казала мама, ночували на прибережних деревах, а вранці дружно поверталися в місто — вишукувати собі поживу. Ось тоді вони всідалися на даху й зчиняли гармидер, наче проводили свої загальні зібрання — президія тих зборів всідалася вище, на телевізійній антені або на дашку ліфтової коробки, що вивищувалася над плоским дахом будинку.

Ворони й особливо галки кричали, наче й справді проводили загальні збори і щось важливе на них вирішували — з їхнього життя.

А вгорі над колодязем було небо. Влітку, відкілясь з-за будинку виповзали чорні хмари і тоді в колодязі ставало темно, аж чорно і з височіні неслися потоки води — зливи в червні у Києві були густими й грімкотливими.

Взимку в колодязі було біло від снігу і часто метелиця в ньому кружеляла так, що Київ з ближніми будинками тоді ховався за сніговою завісою.

Влітку було світло, хоч сонце ніколи до двору не заглядало, воно десь сходило за висотками, пливло небом зі сходу на південь, потім на захід, невидиме для хлопчика і тут вже нічого не можна було вдіяти — небесне світило не примусиш ходити так, як тобі хочеться. Очевидно, там, де воно ходило, сонце було потрібніше людям. Але ж так його хотілося щодня бачити й відчувати усім своїм тілом і єством його літепло.

Мама щодня о сьомій вирушала на працю — прала білизну в якомусь комбінаті і цим підзаробляла до пенсії, бо ліки, казала, дорогі, а їх для сина потрібно було щораз більше й більше. Хоч здоров’я ліки йому й не прибавляли, нерухомість, що змалечку взяла його у свій цупкий полон, вже доходила синові до грудей, але руки ще слухались його і це було добре.

Мама йшла рано, а приходила пізно.

Увесь довгий-довгий день — особливо довгий влітку — хлопчик у квартирі був сам-один і якось ухитрявся себе обслуговувати. Здебільшого сидів у колясці біля вікна — читав або малював. Або й мріяв. Чи просто дивився через вікно на світ білий, виглядаючи свого друга Трам-Трама, який щоденно ходив унизу, починаючи з пів на шосту ранку й до півночі — все возив і возив людей, званих у нього пасажирами. І хлопчикові хотілося теж ним стати, але це найбільше його бажання поки що залишалося нездійсненним.

Увечері швидко смеркалося спочатку на дні колодязя (хоч угорі небо ще й залишалося якийсь час світлим), а потім колодязь наче розчинявся в пітьмі і хлопчик вмикав настольну лампу. В бокових будинках — теж як і їхній, тринадцятиповерхових — у вікнах спалахували електричні вогні, звідти чувся сміх, там лунала гарна музика… Іноді у деяких кімнатах танцювали, часто гості, гарно вбрані виходили на лоджію курити — чоловіки й жінки і про щось своє перемовлялися — для хлопчика то були люди з іншого, недосяжного для нього світу.

Вгорі теж смеркалося і в небі спалахували зорі. І він думав, що це комусь потрібно, якщо в небі засвічуються зорі. Засвічувалися й вікна трамвая і він тоді з’являвся увесь осяйний, якийсь розвеселий, залитий білими вогнями і ще лункіше дзеленчав, вітаючи свого друга, який біля вікна сидів у колясці на тринадцятому поверсі, як у довічній в’язниці… А втім, як він читав, навіть засуджених колись врешті-решт випускають на волю, а хто й коли його випустить? Та й чи випустить… А ще він вірив: як виросте (він ще вірив, що виросте, навіть сидячи в колясці), то неодмінно вивчиться на водія і тоді тільки те й робитиме, що водитиме й водитиме трамвай. І не тільки до вокзалу, а й далеко за Київ. І навіть ще далі, аж до самої Росі…

Чому саме до Росі, а не до якоїсь іншої річки — чи ж мало їх в Україні? — він не знав. Просто подобалось йому це ймення — Рось. З усіх назв річок України чомусь найбільше його приваблювала саме ця — Рось. Він аж марив нею: Рось, Рось, Рось… Найкраща у світі Рось. А втім, він жодної річки не знав, на жодній не бував, у жодній не купався і не ловив у ній рибу і, навіть, просто не гуляв її берегами, не сидів під вербами в зеленому князівстві трав, як то читав в одного поета. І Рось теж не знав, бо ніде, крім як своєї квартири, не бував, але чомусь незнана Рось його найбільше вабила.

Мабуть, тому, що в неї було таке гарне милозвучне ймення: Рось. А ще в неї були — він читав — притока із ще ласкавішим йменнячком Роська. Дочка Росі чи молодша її сестричка? Мабуть, сестричка, так йому здавалося. Він прочитав про Рось все, що змогла дістати мама (вона приносила йому з бібліотеки книги) і, зокрема, Нечуя-Левицького. Іван Семенович народився в містечку Стеблів, що на Росі і так її описав, що без захоплення не можна й читати. Тож мав після того читання таке відчуття, що й сам виріс у її зеленій долині, десь у Богуславі чи Стеблові — незнаними йому. І досить йому було заплющити очі й уявити Рось, як він одразу ж опинявся на її берегах у зеленій долині, слухав, як сплескує риба на плесі, як шумить вода в порогах та як кують зозулі в тамтешніх вербах. (Побувати хоч раз на березі річки — то була його найсвітліша мрія. А ще як і трамвай навчитися водити — то більшого він і не багнув).

Ось чому вирішив він: як тільки навчиться водити трамвай, так і поведе його до Росі. Вже бачив той маршрут: Київ — річка Рось. Але й цій його мрії теж не судилося збутися, бо того літа трамвай № 28, його Трам-Трам раптово зник. Це було незбагненне — щоби в місті та раптом щез трамвай! Одного дня він просто перестав з’являтися на їхній вулиці і все. Ні о п’ятій тридцять ранку, ні пізніше… Ні взагалі будь-коли протягом дня. А день був такий довгий-довгий, а трамвая не було й не було і він не знав, що й думати. І нічого у світі білому взагалі й у Києві зокрема від того не змінилося. Все так же сяяло сонце, галасували на даху галки й ворони, а внизу вулицею мчали машини й тротуарами ходили люди і зазвичай її перебігали в недозволених місцях і тоді лунали пронизливі сюрчки людей у формі… (Але ж хіба людей сюрчками привчиш до порядку, до того, що треба переходити вулицю лише у відведених для цього місцях?), а трамвая не було. І ніхто йому не міг сказати, що ж таке трапилося з його другом.

І наступного дня трамвай теж не з’явився.

І ще в наступний…

Хлопчик, виглядаючи з вікна, з верхотури свого тринадцятого поверху, нічого не міг збагнути — де подівся трамвай? Не міг же він перебратися на іншу вулицю і їздити по ній? Він же не машина, не автобус, його рейки он унизу, по їхній вулиці прокладені і над ними контактний провід. То як він міг поїхати іншою вулицею?

Кілька днів хлопчик не вірив тому, що сталося і вперто виглядав свій Трам-Трам. Ось-ось він вигулькне з-за рогу будинку і задзвенить весело і лунко: «Привіт!.. Це я — Трам-Трам!.. А що — кепсько без мене? Даруй, але не маю часу, спішу до вокзалу. Звідти ходить багато-багато поїздів і їм потрібно багато-багато пасажирів…»

Тепер хлопчик прокидався задовго до п’ятої ранку й хутчій перебирався в коляску й котив її до вікна. З надією, що вже сьогодні його Трам-Трам неодмінно з’явиться. Але минали година за годиною, день збігав, згасав, у колодязі-дворику внизу вже сутеніло, а трамвая як не було, так і не було. І від того не лише на їхній вулиці, а й, здавалося, що у всьому Києві стояла тяжка й гнітюча тиша. Як у хаті, з якої винесли покійника…

Ось тоді він і збагнув, що втратив свого друга. Єдиний був друг і того втратив, і, що найгірше, нічим не міг йому допомогти чи порятувати його. То як же тепер йому без друга жити?

— Не виглядай його… — зітхнула мама. — Я сьогодні з сусідкою в ліфті піднімалася, то чула, що наш трамвай зняли, — маршрут номер двадцять вісім ліквідували.

— Хто? — стрепенувся він.

— Хто ж, як не міська влада.

— Але чому… за що його зняли?

— Кажуть, скоро будуть знімати рейки та провід угорі, а вулицю розширять і заасфальтують.

І хлопчик наче згас. Звідтоді він більше не схоплювався о п’ятій ранку, не перебирався хутчій в коляску і не котив її до вікна, аби зустрічати свого друга. Тепер він днями лежав на спині на дивані і тупо дивився в стелю. І мав таке відчуття, що то знято його — з життя.

— Славуньцю, хіба світ клином зійшовся на трамваї? — мама якось намагалася розважити сина. — Їх он стільки в Києві бігає. А наш трамвай ліквідували буцімто заради безпеки, — його брови зійшлися вгору. — Мимо нас він ходить по рівному, далі теж іде по рівному, але коли повертає на Кловський узвіз, то потрапляє на дуже крутий спуск… А це під час ожеледиці небезпечно. Казали, десь у якомусь місті отак трамвай з крутого спуску зірвався, гальма відмовили йому і він погубив багато людей… От у нас і зняли. Щоб подібне бува не трапилося… А замість трамвая до вокзалу буде ходити автобус…

А якось серед ночі він раптом закричав…

Та так, що натомлена мати хоч і міцно спала, а схопилася од його крику, як наче хто її підкинув і злякана прибігла в його кімнату.

І лише тоді збагнула, що син кричав радісно:

— Дзвенить! Дзвенить!

— Хто? Хто дзвенить? — в кімнаті стояла глуха тиша. І з міста теж не долинало жодного звуку. У темних вікнах сусідніх будинків — жодної світлої цяточки.

— Трамвай, — вигукував він радісно і збуджено. — Чуєш? Трам-Трам!.. Він з’явився. Він знову почав їздити до вокзалу…

— Друга година ночі — які трамваї? Вони зараз стоять у депо, ранку чекають. Трамваї вночі не ходять.

— Але ж він дзвенів… дзвенів… Я чув…

У матері й руки опустилися.

— Синку, це тобі… приснилося.

А якось і матері приснився дивний сон. Буцімто йде вона вулицею, аж раптом щось як задзвенить!.. Лунко, весело. Вона аж відскочила. Голову звела, глядь — трамвай з’явився. Їхній трамвай, синів друг. З Лівобережжя їде мимо їхнього будинку і — дзеленчить, дзеленчить…

— Слава тобі, Господи, — перехрестилася мати. — Схаменулася міська влада, відновила наш маршрут. Треба хутчій сина обрадувати…

Глядь, аж її Славуньчик в кабіні водія трамвая. Упевнено так сидить і сам веселий, задоволений. Аж сяє. І власноруч веде трамвай. А два його вагони переповнені дітьми.

І коли ж він встиг вивчитися на водія?

А трамвай біжить по рейках — лунко, дзвінко…

Вона протерла очі — ні, таки й справді трамвай веде її Славуньчик. Виріс, змужнів, ожив. Ой, як то добре тепер йому буде жити. Бо скільки ж можна сидіти на тринадцятому поверсі в інвалідній колясці. А вгорі, над кабіною водія у скляному віконечку видніється напис: «Трамвай № 28. Київ — річка Рось».

Що за дивний маршрут як для трамвая? І як можна міський трамвай повести до річки Рось аж на Черкащину?

Хотіла було крикнути про це до сина, але в ту мить і проснулась.

І довго лежала схвильована сном, притискуючи руки до грудей — серце так колотилося, що здавалося ось-ось вискочить…

Згадала сон, як син повів трамвай до річки Рось і чомусь їй раптом недобре так стало, недобре… Аж страшно. Тіло наче стерпло й похололо. З трудом встала, накинула халат на плечі і, повна відчуття жахного і непоправимого, обережно ступаючи босими ногами, ледь дихаючи, зайшла до синової кімнати.

У ній яскраво горіло світло, хоч було дві години ночі.

Диван, на якому він спав — порожній, коляска, у якій він сидів біля вікна, теж стояла порожньою…

А вікно було відчинене, а за ним — чорна, жахка порожнеча. Як прірва… Вона боялася підійти до вікна і виглянути вниз, а тому з останніх сил переконувала себе, що син її і справді повів трамвай до річки Рось, зеленої-зеленої, повної білого ромену… де на жовтих піщаних берегах походжають статечні чорногузи, а на плесах сплескує риба… І що там його неодмінно зустріне Іван Семенович Нечуй-Левицький і вони, сидячи під вербами, разом вже слухають, як зозулі комусь кують довгі та щасні літа…

ПОКАЖИ МЕНІ УВІ СНІ СВОГО УБИВЦЮ

… Ні, що не кажіть, а щось таки є у світі білому, у людській душі — те, що невідомо не лише нам, простим смертним, а й навіть нашим мудрецям. Одну з таких історій про фатальні передчуття я й зважуюсь вам переповісти. Мабуть, багато хто може розказати про подібні випадки, але мовчить, щоб його не сприйняли за схибленого. Чи за прихильника містики. Хоч випадки, повторюю, трапляються з багатьма. Але ви вже мені повірте — що було, то було.

Однієї темної і вітряної ночі, коли гуркотіло на даху залізо, я прокинулась, охоплена якимось лихим передчуттям — чого раніше за мною ніколи не водилося, адже я завжди сплю міцно і вранці мені не так легко встати. А тут наче хто підкинув на ліжку. Схопилась, серце гострі пазурі стисли, дихати тяжко. Прислухалась. За вікном скрипіли старі явори. Вони завжди скриплять у негоду, і я раніше не звертала на них уваги — скриплять то й скриплять. А тієї ночі скрипіння видалося мені зловісним. Коли вітер посилювався (а він дув поривами), одна з гілок, певно, діставала до вікна і здавалось, що хтось ослабілий, з останніх сил дотягнувшись рукою, шкребе нігтями по чорній шибці, прохаючи допомоги…

Уява моя розгулялась. Стало страшно. Так страшно, як ще ніколи не було. Мала таке відчуття, що хтось причаївся в пітьмі кімнати. Можливо, й за шафою. З напівбожевільним криком я кинулась до вмикача — спалахнуло яскраве світло. Стало трохи легше. Для самозахисту взяла важкий бронзовий світильник, обережно підкравшись, зазирнула за шафу, потім, все так же крадучись, виглянула в коридор — слава Богу, там теж нікого не було. Тоді я заникнула на кухню, перевірила ванну й туалет і перевела подих, заспокоюючи себе, що ті страхів’я просто наснилися. Але переляк все одно не минав. Як і недобрі передчуття. Дихати стало важче, наче мене хто душив за горло. Я все не могла позбутися відчуття, що в квартирі хтось присутній. Від нього і йдуть хвилі, що так мене гнітять… Вітер за вікном посилився, гілка все ще шкребла шибку… На даху гуркотіло залізо, мабуть, бляха десь відстала і вітер шарпав її, наганяючи на мене ще більший ляк.

І раптом думка, — біда з сином, — пронизала мене, наче голкою. Господи, як я відразу про це не подумала! Кинулась у коридор, набрала номер. На другому кінці довго не знімали трубку. Мене вже почала трясти лихоманка. А гілка все шкребе шибку й шкребе… Та ось, нарешті, зняли трубку. Я почула синів голос і крикнула:

— Ти?.. Живий?..

— А чого я маю бути мертвим?

Мій шибеник вирішив зі мною поіронізувати.

— Чому ти дзвониш так рано? Зателефонуй краще о четвертій — це той час, коли я завжди охоче з тобою побесідую. А зараз всього лише дві годині ночі.

Я перевела подих — з сином все гаразд! — і запитала:

— Що з бабусею?

— А що з нею може трапитись? Хропе, аж сюди чути, — і по хвилі: — Тобі, мабуть, нехороший сон приснився?

Він жартував, намагаючись розвіяти мої жахи, я побажала йому спокійної ночі. Поклавши трубку, поглянула на годинник: таки й справді дві години ночі. Із світильником у руці повернулася до кімнати. Ой, якою вона видалась мені холодною, чужою, наче зимні протяги в ній гуляли! І хтось таки був присутній у кімнаті — лихий, недобрий. Це я відчувала кожною клітинкою свого єства. Такого страху — ні до того, ні після — я ніколи у своєму житті не зазнавала…

Вранці, так і не позбувшись тривоги, приходжу на роботу (я тоді працювала друкаркою в машбюро швейної фабрики), а мене наче обухом по голові: загинула Катя! Моя молодша подруга Катя-Катрусенька. І якраз о другій годині ночі… Це тепер я розказую ніби спокійно, хоч серце ні-ні та й стиснеться, а тоді, п’ятнадцять років тому, я, після того страшного випадку, місяць не могла отямитись.

Так ось про Катю. Хоч у нас і була велика різниця у віці (мені на той час виповнилось сорок п’ять, їй двадцять), але ми були подругами, що називається, нерозлийвода. А ще я любила її, як свою дочку. Гарненька вона була — така сміхотлива, рожевощока блондиночка, з оченятами кольору фіалки. Як вогонь швидка, непосидюча. Оченята так і грають, так і грають — бісики в них якісь чи що? А що вже добра, уважна, турботлива. Як трапиться, бувало, складна важка робота, Катя, сміючись, скаже:

— Олено Іванівно, віддайте мені цю роботу.

— Чому це тобі? — питаю.

— В мене ручки молоді, в мене очі зіркі…

І підсовує мені легший текст.

Така вона була у всьому. Вдень працювала, увечері навчалася в університеті, додому поверталася здебільшого опівночі. І все одно годину-другу сиділа над конспектами, а на роботу приходила, як завжди, свіжа й бадьора. І — сміхотлива. Оченята ж квітли фіалками. І все намагалася взяти собі тільки найважчу роботу

— «В мене ручки молоді, в мене очі зіркі». Одягалася скромно і просто (платня в друкарок, самі знаєте, яка). Жила від зарплати до зарплати, часом дотягувала на копійках. Але мала одну коштовну річ — золотий годинник. Маленький такий, старомодний, з товстим випуклим скельцем, але проба була — 958-ма. Найвища. Той золотий годинник, той бабусин дарунок і погубив мою молодшу подругу.

Того року в нашому місті лютував двоногий звір, якого не хотілося б називати людиною, але він, на жаль, належав до роду хомо сапієнса — людини розумної. За ним полювала вся міліція, тільки безуспішно. Душогубець був невловимий. Страху на місто нагнав чималого, особливо на молодих жінок та дівчат. Садист діяв як за розкладом. Вечорами, десь так ближче до одинадцятої, в пошуках чергової жертви їздив у спорожнілому громадському транспорті, уважно придивляючись до жінок та дівчат. Точніше, до їхніх прикрас. Його цікавили сережки, персні, каблучки, ланцюжки, годинники тощо. В золоті він розбирався — з одного погляду, навіть мигцем міг безпомилково визначити пробу. Якщо вона низька, наприклад, 375-та чи 500-та, власниць таких прикрас не чіпав. Нападав лише на тих, у кого золоті речі були найвищої, 958-ї проби. Вибравши жертву, здебільшого самітню (а ми, жінки, часом буваємо такі безпечні, навіть увечері, навіть опівночі чи й за північ), виходив за нею на зупинці і супроводжував її до першого темного місця — у під’їзді, дворі чи деінде. Підкравшись нечутною чорною тінню, простягав свої довгі сильні руки з великими кістлявими пальцями, що були тверді як залізо й обхоплював горло… Був блискуче обізнаний з анатомічною будовою людини. Із заплющеними очима міг визначити, де сонні артерії і потрапляв на них пальцями безпомилково… Задушивши жертву, перевертень тягнув її (за руку чи й за ноги) в темний закуток двору, знімав з неї золото і там, вже мертву, але ще теплу (а бувало, що й напівживу, але із втраченою свідомістю) ґвалтував. Неодмінно. Щоб у тих, хто за ним полював, складалося враження, що діє сексуальний маньяк. (З усіх своїх численних жертв не встиг зґвалтувати лише одну — випадок зашкодив). І спокійно йшов додому, щоб вранці з’явитися на роботі, де він ходив у лідерах і активістах — з блискучими виробничими та комсомольськими характеристиками…

На той час, як надійшла мученицька черга Каті, він задушив, здається, п’ять чи шість молодих жінок та дівчат. А півтора десятка жертв напівзадушених, дивом уцілілих — убивця кинув їх, будучи певним, що вони мертві.

Але я почала свою розповідь з нехороших передчуттів, що тривожать людину, коли на неї насувається лихо, то ж і повернусь до них. Десь за тиждень до трагедії з Катею трапився такий випадок — може це містика, але розповім, як було, а ви вже самі судіть. В одну з обідніх перерв ми зайшли в «Парфюмерію». Магазин порожній, молоденькі продавщиці, зібравшись за одним з прилавків, про щось перешіптувались, пирскаючи сміхом, касирка проглядала газету за своїм апаратом. Катя взяла дві пляшечки лондестону і пішла платити в касу. Я затрималась біля дорогих духів — купувати не було за що, але, думаю, хоч подивлюся. І раптом чую Катін крик і брязкіт скла. Рвучко озираюся. Катя стоїть за крок від каси з простягненою рукою, у жмені якої нічого немає, а під ногами у неї на мармуровій підлозі в червоній калюжці розбиті пляшечки лондестону. Я швидко підійшла, Катерина була бліда. Просто неймовірно бліда і я мимовільно подумала: чи варто так близько брати до серця якісь там дві розбиті пляшечки вартістю по карбованцю кожна? Щоправда, при наших з нею заробітках і два карбованці гроші, та все ж… Катя щось намагалася сказати — білими губами ворушила та все здивовано озиралася, як наче б шукала того, хто її підштовхнув… Тим часом причовгла бабуся-прибиральниця, віником згорнула у совок склянки, а тоді заходилася ганчіркою вимочувати калюжку. А вона густо червона, як кров. Подивилась прибиральниця на Катю, головою похитала і каже:

— Ой, дитино моя, не ходи увечері сама. Не до добра це…

Вийшли з магазину, Катерину наче хто підмінив. Говорить невлад, про щось стривожено думає. Я нумо її розраджувати.

— Годі, годі… Ну втратила два карбованці, Бог з ними! Було б здоров’я, а гроші заробимо. А що прибиральниця бовкнула, так порада бути обережною ще нікому не зашкодила. А нам, жінкам, і справді не треба ходити вечорами самотніми. Береженого і Бог береже.

А вона якось дивно поглянула на мене.

— Ой, Олено Іванівно, нічого ви не знаєте. Не прибиральниця своєю порадою нажахала. Мені хтось руку… підбив.

— Не верзи дурниць! — почала вже і я нервувати. — Біля тебе не було ні душі.

— Не було, — погоджується Катя. — Але мені хтось під лікоть вдарив долонею. Я навіть відчула ліктем теплу людську долоню. Ось тоді і впустила пляшечки. Озирнулась, щоб подивитися, хто ж це штовхнув, а біля мене — нікого.

Я, зізнаюсь, трохи здрейфила, бо вона так переконливо говорила про теплу людську долоню, що ляснула їй під лікоть, але намагалася будь-що розвіяти цю містику.

— Дурненька. Тобі просто здалося. Ти біля каси на якусь мить задумалась, а руку тримала трохи зігнуту в лікті. Рука стерпла, тож слабенькі електричні струми — таке буває — смиконули руку. Ти й упустила пляшечки.

— Ні-ні, — затялась на своєму Катя. — Я відчула теплу людську руку, що ляснула мене під лікоть. Це — знак. Спроба якось насторожити мене і привернути мою увагу. Мабуть, справді мене чекає лихо і хтось хоче мене застерегти.

Я думала, що добре знаю свою молодшу подругу, а виявляється, вона вірить у містику! Хоча… А раптом це й справді застереження? Але хто застеріг Катю? З потойбічного світу чи що? Дурниці!

Розраджувала я Катю, як могла, але заспокоїти її так і не вдалося. Після того випадку вона наче змінилася, стала стриманою, замкнутою, настороженою. А якось поскаржилась:

— Маю таке відчуття, що моє життя вже закінчується, що залишилося мені побути у світі білому днів два-три. Ось-ось щось трапиться зі мною.

Її життя і справді урвалося через три дні після тієї розмови. Та якби ж я тоді повірила подрузі. Навпаки, я сміялась з неї, містикою докоряла, забобонами, дурисвітством. Щоправда, в душі я занепокоїлась, але про те не зізнавалась, щоб зайвий раз Катю не хвилювати. Особливо насторожилась, як згадала, що наш район входить у ту частину міста, в якій бродить невловимий душогубець. І попросила Катю бути обережною, з настанням темряви взагалі не виходити з квартири — мало що може трапитись. А вона тільки журно похитала головою.

— Як це не виходити, коли я вечорами навчаюся?

Тоді я поговорила з Олегом (це хлопець, з яким Катерина іноді зустрічалась, але щось у них постійно не ладилось) і попрохала його, щоб він неодмінно увечері проводжав дівчину.

І ось настала та фатальна ніч. Десь об одинадцятій Катя вийшла з університету і вони удвох з Олегом поїхали до його матері — та, здається, занедужала. Затрималась там до першої години ночі. Олегова мати наполягала, щоб дівчина залишилась у неї ночувати, але Каті для чогось доконче треба було додому. Олег зголосився її провести. Коли вони черговим, майже порожнім тролейбусом дісталися до Катіного будинку, було вже за сім хвилин друга година ночі. Катя занепокоїлась: чим Олег у такий час повернеться додому? Жартувала: «Ти мене провів, а тепер я тебе проведу». І тут доля зробила першу спробу врятувати дівчину. Катя раптом сказала:

— Ходімо до мене, чаю поп’ємо, а з хвилини на хвилину повернеться з нічної мама. Вона завжди повертається після другої години ночі. Мама де-небудь і вкладе тебе спати.

І вони рушили до будинку. І коли б не з’явився трамвай, все б скінчилося благополучно і Катя була б живою. Боже, як подумаєш, від чого тільки не залежить наша доля? Навіть від графіку руху нічного трамвая. Ну, запізнись він тієї ночі, запізнись всього лише на дві-три хвилини і все було б добре. Але трамвай прийшов вчасно. Коли він, освітлений вогнями, вигулькнув з-за рогу, Катя вигукнула:

— Це — останній! Більше до ранку навіть черговий не ходитиме. Біжи! — підштовхнула хлопця. — А за мене не турбуйся, я ж біля свого будинку — десять кроків до арки, а там двір і під’їзд.

І хлопець, мить повагавшись, вскочив у трамвай і помахав їй з вікна. Катерина, не відчуваючи, що за плечима в неї вже стоїть смерть, помахала йому. Трамвай зник у пітьмі. До трагедії залишалися хвилини — душогубець запримітив Катерину ще в тролейбусі. Не так дівчину, як золотий — 958-ма проба! — годинник на її руці. На тій зупинці, де зійшла Катерина з Олегом, встав і він. (Згодом Олег зізнається: краєм ока запримітив, як на зупинці разом з ними вийшов високий, стрункий молодик і швидко рушив у напрямку до будинку, але не надав тому значення, а миттєво забув про нього). У перевертня, котрий в тіні арки очікував свою жертву, був точний розрахунок: хлопець не проводжатиме дівчину аж до дверей квартири. Хлопці взагалі проводжають дівчат лише до будинку… Ледве Катя, нічого не підозрюючи, ступила в пітьму арки, як нечутною тінню позад неї виріс той звір… Жінки, котрим пощастило врятуватись (їх, із втраченою свідомістю, без будь-яких ознак життя, садист сприймав за мертвих і тому не додушував), розповідали на слідстві, як відбувався напад. А втім, вони й збагнути, що то напад, не встигали. Просто відчували позад себе рух повітря. І в ту мить їм здавалося, що на шию сіли два метелики — то садист, простягнувши руки, дотикався до сонних артерій. Жертва, ще нічого не усвідомлюючи, але відчуваючи в себе на шиї дивні «метелики», робила рух рукою, щоб зігнати їх… Нападник стискував свої залізні пальці, здавлюючи горло і сонні артерії. Жертва миттєво провалювалася в чорну порожнечу…

Так, очевидно, сталося і з Катею. Хоча вона, напівзадушена, ще якусь мить і боронилася (це встановить розслідування на місці трагедії). Переломивши дівчині шийні хребці, нападник поволік її за ногу у двір, у той його закуток, де під деревом стояв стіл для гри в доміно. Там на столі він і познущався з напівзадушеної дівчини. Зґвалтувавши, зняв з її руки золотий годинник і зник у нічному безгомінні.

І все ж доля послала нещасній дівчині шанс на порятунок. Через кілька хвилин у дворі з’явилася Катіна мати — вона працювала в нічну зміну неподалік будинку і десь після другої ночі завжди поверталася додому. Йдучи двором, мати краєм ока (про це вона голоситиме на похоронах) запримітила, що в глибині двору на столі лежить людина. Але не зупинилась, а надавши ходу, подумала: хтось з алкашів перебрав. Так йому й треба! Хай полежить, швидше протверезіє на свіжому повітрі.

З тими думками жінка і зникла в під’їзді. Воістину: коли Бог хоче нас покарати, він, перш за все, позбавляє нашу душу здатності до співчуття ближньому, до бажання прийти йому на допомогу.

Не тенькнуло в матері серце й тоді, коли зайшла в квартиру і, запитавши в чоловіка чи Катерина вдома, почула у відповідь:

— Немає. Мабуть, у когось із подруг залишилася переночувати.

Позіхнув батько (невдоволений, що його розбудили) і закінчив, як присуд рідній дочці виніс:

— Нічого з нею не станеться — прийде вранці!

З тими словами й захріп у ліжку. А мати пішла на кухню пити чай. І пила його спокійно (вікно кухні виходило у двір, де на столі стікала кров’ю її дочка), і потім спокійно лягла спати і спокійно спала десь до обіду — невже спокій, до якого ми так пориваємося, то один з наших страшних ворогів? Спала у кімнаті, вікно якої теж виходило у двір, на той стіл, де згасало життя її дочки… Матір ще пощадять і словом їй не обмовляться про результати розтину: Катя А. ще могла б бути врятованою. Не приходячи до свідомості, вона померла лише під ранок — від втрати крові й переохолодження…

А тепер про той дивний і незбагненний випадок, що трапився в день похорон. Не могли винести труну з покійницею. Квартира типова, так звана «хрущовка», а, отже, маленька, тісна, з крихітним куцим коридорчиком. Його ширина наполовину менша за довжину труни, а кімнатні двері не співпадали із вхідними. Один край труни ще в кімнаті, а другий вже вперся в глуху стіну коридорчика — ні сюди, ні туди. Єдиний вихід — поставити труну майже вертикально і розвернути її так, щоб вона опустилася по довжині коридорчика. І ось, коли поставили труну вертикально, покійниця майже стояла в ній. Я підняла руку, показуючи, що треба ще трохи розвернути труну. І тут з голови покійниці зривається вінок і… І досі не здатна збагнути, як воно сталося. Вінок чомусь всупереч законам фізики й земного притягання полетів не вниз, як і слід було чекати, а майже по прямій — від голови покійниці на мою підняту руку. І тільки він торкнувся моїх пальців, я мимовільно схопила його. І злякалась. В першу мить всі завмерли. А я стою з високо піднятою рукою і тримаю у ній вінок.

— Знак! Знак! — отямившись, загаласували старі баби. — Душа покійниці звертається до тебе, Олено. Прохає тебе захистити її честь. Щоб ти відомстила убивці!

Я так розгубилась, що чоловікам довелося з силою розчепірювати мої пальці, щоб забрати вінок. Не знаю, як могло таке трапитись. У кімнаті було душно, повітря важке, густе, нагріте — скільки людей набилося і дихало. Та ще багато свічок горіло. Може на хвилі густого, теплого повітря вінок так дивно й полетів — не вниз, а по прямій. І зовсім випадково потрапив на мою руку. Але протягів у кімнаті не було, руху повітря теж — то як він міг так незбагненно полетіти?

Так чи інакше, а з поховання я повернулась сама не своя. Ходжу по квартирі, місця собі ніде не знаходжу. Вінок з думки не йде. І вигуки бабів: «Душа покійниці прохає тебе захистити її честь!». Але як я зможу відомстити вовкулаку, коли його вся міліція міста не може спіймати? То що я вдію? Але той незрозумілий політ вінка всупереч законам фізики! Нерви мої були на межі. І я подумала: а що, коли то й справді душа покійниці звертається до мене за допомогою, адже ми з Катею так дружили. До кого ж їй звертатися, як не до мене? Все зваживши, я пізно увечері дістала фотографії загиблої — а їх у мене й зараз з десяток набереться, я любила з Катею фотографуватися — і, вдивляючись у них, почала шепотіти:

— Катю… Це я — Олена Іванівна, подруга твоя старша. Благаю, приснись мені вночі. І покажи уві сні свого убивцю. Можливо, ти його встигла побачити? Який він з себе? А раптом я допоможу його спіймати?..

Я була в якомусь трансі, до туману в очах вдивлялася у фотографії Каті і все шепотіла, шепотіла… В тому ж нервовому збудженні й заснула. І ось сниться мені дивний сон. Ніби я серед ночі опинилася на центральному базарі нашого міста, на Озерці. Початок третьої, на базарі ані душі. Та хоч і ніч, але не зовсім темно, бо невідомо звідки розсіюється якесь дивне світло, тож мені трохи видно. Дивлюсь, а біля тарних ящиків сидить кошенятко — маленьке, жалісливе, тремтить бідненьке. І тут де не візьмись, молодик років так під тридцять. Високий, тонкий у талії, стрункий і гарний з себе. Ніс рівний, очі злегка голубуваті, лице благородно видовжене, інтелігентне. На верхній губі елегантні вусики. Волосся світле, злегка хвилясте. На ньому чорна сорочка з білими ґудзиками. Рукава закачані по лікті. Але чомусь тільки глянула я на нього, як мені враз стало холодно, аж мороз по спині пішов. Дивуюсь уві сні: такий милий хлопець-симпатяга, а мені страшно. І чого б це?

І раптом молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками хапає кошенятко за шию і починає його… душити. А я в крик: «Мерзотник! Що ти робиш? Зараз же, бандюго, відпусти кошенятко!».

В цей час на базарі з’являється ще один чоловік — високий, дебелий, аршин в плечах. У нього велика світла голова, таке ж велике кругловиде і теж світле лице. Він накидається на молодика в чорній сорочці з білими ґудзиками і починає скручувати йому руки… І тут я прокидаюсь і до ранку не можу заснути. Невже той молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками, котрий душив уві сні кошенятко, і є убивця Каті? А що, коли Катя на моє прохання і справді показала його мені уві сні? Не будемо квапитись з традиційно-закоренілим скептицизмом, що іноді межує з невіглаством. Недарма ж наші предки були певні, що душа після смерті перебуває на землі ще цілий рік — тому й справляли поминки по ній на дев’ятий день, на сороковий і в першу річницю. А якось я прочитала в одній з газет, що спеціальними дослідженнями виявлено енергополе померлої людини, чи біополе, або ще аура (мабуть, це те, що ми називаємо душею) і справді протягом року тричі з’являється в тій кімнаті, де людина померла: на дев’ятий день, на сороковий і в першу річницю… Але чи в змозі це біополе (аура) розуміти, що його прохають і прислати іншій людині в її сон зображення свого убивці?.. Ні, як не крути, а все це дуже схоже на містику чи забобони.

Я розгубилась. Що робити? Сама убивцю, ясна річ, я не знайду, а, отже, й не відомщу йому, як у день похорон «прохала» мене Катя (випадок з вінком). Чорну сорочку з білими ґудзиками, якщо він і справді у ній душив Катю, злочинець міг більше й не надіти. Та мало хто з молодих людей в нашому місті ходить у такій сорочці? Вони, до речі, модні, і їх, здається, шиє місцевий побуткомбінат. І в той же час можливо тільки я одна і знаю, який на вигляд убивця. Поривалася негайно бігти в міліцію і… спинялася. Що їм розкажу? Що бачила убивцю уві сні? Чи не подумають вони, бува, що я схиблена? А те, що я розкажу, назвуть сном рябої кобили… Ще й посовітують сходити до психіатра. І я — каюсь, навіть тепер каюсь, — не зважилась. І не пішла в міліцію. Який жаль. Адже убивця, як виявиться значно згодом, в ту ніч, коли він душив Катю, і справді був у чорній сорочці з білими ґудзиками, а на вигляд він точнісінько такий, яким я його бачила уві сні…

Минуло кілька місяців, перевертень все ще лютував у нашому місті. Як згадаю, то й зараз моторошно стає. Що міліція не робила, яких заходів не вживала, а спіймати його не могла. І від того злочинець настільки знахабнів, що навіть вже почав нападати на жінок і серед білого дня. І навіть, натягнувши маску, з’явився в одній квартирі, де була жінка з дитиною. Оскільки золотих речей там не виявилось, вампір, діючи за принципом — хоч шерсті жмут — вийняв з телевізора якийсь дефіцитний блок. Жінку і дитину врятував щасливий випадок (сусіди подзвонили в квартиру і дуже насторожилися — це чути було з їхніх розмов, — що господиня не відгукується). Злочинцю довелось тікати. А міліція збагатилася ще одним фактом: вампір прекрасно розбирається в телеапаратурі: складний блок, до якого й дістатися не просто, вийняв професіонально, на рівні майстра. Ця крихта щось та говорила. І хоч таких деталей вже зібралося кілька, невловимий все ще залишався невловимим.

Тим часом на допомогу нашій міліції прибула група спеціалістів з Москви, з МУРа. Казали — не знаю, правда це чи ні — вісті про нашого садиста дійшли до Інтерполу і той запропонував свої послуги, але ми у ті роки були відгороджені від світу залізною завісою. Тож відмахнулись. Мовляв, самі спіймаємо. Муровці і наша міліція розбили ті райони, де діяв садист, на квадрати і виставили в них замасковані пости. Їх було стільки, що вони навіть візуально бачили один одного. Патрулі прочісували квадрат за квадратом, а з настанням ночі у всіх підозрілих місцях виставлялися додаткові групи, засади. І все марно. Більше того, сторонячись небезпечних для нього місць, злочинець нападав на чергову жертву в іншому районі міста, там, де його не чекали. Тоді було висловлено припущення: невідомий або працює в органах внутрішніх справ, або якимось чином зв’язаний з охоронцями правопорядку і тому точно знає, де його чекають засади… Це припущення було схоже на правду. Насторожував ще один факт. Декілька разів пошукові собаки, взявши слід з місця злочину, незмінно приводили оперативників до одного й того ж заводського гуртожитку. Кожного разу перевіряли той гуртожиток, перевертаючи в ньому все догори дном, всіх його мешканців обнюхували собаки і… відходили вбік. Схоже на те, що убивці серед гуртожитківців не було. Але чому різні собаки в різний час вперто брали слід саме до цього будинку? Можливо, злочинець, аби збити з пантелику пошуковців і навести їх на тупиковий слід, нарочито йшов до гуртожитку? Зайшовши з вулиці, якимось чином знешкоджував за собою сліди і зникав через другі двері, що вели у внутрішній двір. А вже звідти спішив додому — двір був прохідний.

І ось один із слідчих (а справа вже побувала в кількох оперативників), заінтригований, чому це «не дурні», як він висловлювався, собаки, вперто йдуть до одного й того ж гуртожитку? А чи справді обшукували всі кімнати? Слідчий склав список мешканців гуртожитку і відмітив у ньому тих, кого перевіряли. І тут раптом виявилося, що кожного разу перевірки уникав лише один жилець гуртожитку. Більше того, кожного разу, як відбувалася перевірка, його навіть не було в гуртожитку. Щоправда, цей один був активістом міліції, командував оперативним загоном дружинників і в той час, як перевіряли гуртожиток, він з дружиною неодмінно знаходився на чергуванні, в якому-небудь віддаленому районі міста. Про те, що і його треба було «познайомити» з пошуковою собакою, щоб вона і його обнюхала, оскільки в підозрілому гуртожитку він один мав окрему кімнату, в яку оперативники так жодного разу і не зайшли, нікому й на думку не спадало. Ще б пак — активіст, всього себе віддає міліції, де його всі знають і незмінно відзначають подяками, комсомольський лідер, відмінний виробничник, один з кращих телемайстрів-нападників, командир оперативного загону, голова громадської ради гуртожитку, людина, взагалі, перевірена, поза підозрою. Одне слово — свій. А хіба своїх перевіряють? Так можна й образити (чи й травмувати) товариша — дай Бог, щоб таких побільше було в активі міліції.

Стривожений слідчий поділився міркуваннями з своїм начальником. Той порадив ще і ще все зважити. І сам пообіцяв подумати. Та справі не встигли дати хід, як надійшов сигнал: виявлено чергову жертву садиста. О шостій ранку робітники, йдучи на зміну, почули стогін, що линув з-під нещільно прикритої кришки люка. Коли підняли кришку, в колодязі побачили голу жінку — це була сорок п’ята, і як час покаже, остання жертва двоногого звіра. Ще жива, хоча й без свідомості, їй зробили складну операцію на шиї і це врятувало жінці життя. Хоч після операції вона ще не могла говорити, але спромоглася написати, що запам’ятала нападника. На вигляд він такий-то… Їй здається: що вона його колись бачила на території свого заводу. Але чи працює він там, чи був у справах — того не знає. І ще важлива деталь: захищаючись, вона чотирма пальцями, ламаючи манікюр, прошкребла йому ліву щоку. Пошкрябини мусять бути.

Для міліції це — як дарунок небес. З такими даними спіймати злочинця — то вже справа техніки.

Треба було квапитись, адже денна зміна на тому заводі вже закінчувала роботу. І ось на всіх прохідних стали перевдягнені працівники міліції і непомітно, але пильно слідкували за всіма, хто виходив із заводу. Пощастило тому оперативнику, котрий чатував на центральній прохідній. Там і з’явився молодик, схожий на того, якого описала жінка: високий, стрункий, літ під тридцять, з маленькими вусиками і світлим волоссям, що злегка кучерявилось. На лівій щоці в нього виднілися старанно припудрені пошкрябини. Його випустили за прохідну (він чомусь тримав руку в кишені) і пішли за ним — у потоці робітників. Молодик зупинився біля трамвайної зупинки, що була поруч з прохідною, запалив сигарету. Ось з’явився трамвай. Молодик, готуючись зайти, підняв руки вгору — однією мав намір взятись за поручень, а другою за стулку дверей. І в ту мить на його руках — він навіть збагнути не встиг — клацнули наручники. Як він закричав, як він заверещав несамовито:

— Як ви смієте, дурні? Я — командир оперативного загону дружинників! Ви будете відповідати!

— Будемо, будемо, — потягли його до машини. — Але, нарешті, й тобі надійшов час тривати відповідь.

Він мешкав у тому гуртожитку, до якого й приводили оперативників пошукові собаки. Він і був тим єдиним мешканцем гуртожитку, котрий мав там окрему кімнату, яку жодного разу не перевіряли. Бо в його характеристиці (він був ще й членом цехового комсомольського бюро), підписаній начальником цеху, секретарем партбюро КПУ, головою цехкому і секретарем бюро цехової комсомольської організації, запевнялося, що Мерлізов (справжнє прізвище убивці трохи змінено, цитата з характеристики достовірна) «за час роботи на заводі зарекомендував себе з позитивного боку, добросовісно виконував змінні завдання, допомагав молодим робітникам в опануванні професією, аморальних вчинків і порушень трудової дисциплині з його боку не спостерігалося… Брав активну участь в комсомольському житті, допомагав у випусках «Комсомольського прожектора» — і т. д. І т. п.

Під час арешту в кишені убивці знайшли ключ від квартири його останньої жертви. Коли ж з понятими зайшли до його кімнати в гуртожитку, то виявили там (крім блока, знятого з телевізора в одній квартирі) ще й портфель, до половини наповнений тими золотими речами, які він знімав із своїх жертв — сережками, ланцюжками, браслетами, обручками, годинниками — все 958-ї проби. Серед них знайшли й маленький золотий годинник Каті — хоч і старомодний, з товстим випуклим скельцем, але золото на його корпусі, на біду Каті, теж було 958-ї проби.

Про подробиці затримання Мерлізова та обшуку в його кімнаті я дізналася значно пізніше. А тоді, почувши повідомлення обласного радіо, що перевертень, нарешті, схоплений, в якомусь збудженому сум’ятті радощів, що катюга, нарешті, в наручниках, і смутку, що ні Каті, ні інших його жертв вже не повернеш, я побігла і забрала із ощадкнижки останні сто карбованців. До них додала ще тридцятку, що лишилася від зарплати, купила транзистор і помчала в управління міліції. Коли сказала черговому, що я у справі Мерлізова, мене відразу ж провели до якогось дуже поважного полковника. Я заторохтіла:

— Кілька місяців тому, ховаючи Катю, я дала собі клятву тому, хто спіймає вбивцю, віддам все, що в мене є. Подарувала б йому й машину, але в мене всього лише 130 карбованців. Я купила за них транзистор.

Не знаю, чи збагнув що підполковник із моєї уривчастої розповіді, але відповісти він нічого не встиг, бо тут до кабінету зайшло троє офіцерів. Двоє з них нічим не привернули моєї уваги, а ось третій видався знайомим. Наче я десь його бачила. Високий, дебелий, аршин в плечах, голова велика, світловолоса, обличчя теж велике, кругловиде і теж світле. І тут я згадала, де його бачила. Коли я попросила покійну Катю показати мені уві сні свого убивцю і мені приснився сон, що я буцімто опинилася на базарі і стала свідком, як один молодик у чорній сорочці з білими ґудзиками душить кошенятко, то прибіг оцей кругловидий здоровань і скрутив руки молодику.

Розказую полковнику про свій сон. Офіцери переглянулися.

— Дивний збіг, — одказує полковник. — Товариш, якого ви колись бачили у своєму сні, і справді спіймав садиста Мерлізова. До речі, знайомтесь: старший лейтенант Андрій Павлович Довбенко.

Кидаюсь до нього.

— Прийміть від мене, Андрію Павловичу, транзистор.

Але старший лейтенант раптом відсахнувся од мене.

— Що ви, що ви, громадянко! Ніяких дарунків я ні від кого не приймаю. Тим більше, як мені сказали, ви прийшли у справі Мерлізова.

Тоді я розповіла їм все про Катю і про свій дивний сон.

Почали вони радитись. До згоди не дійшли (Андрій Павлович все ще остерігався, щоб мій дарунок хто-небудь не сприйняв за хабар), погукали ще кількох старших офіцерів. Один з них і сказав:

— Олена Іванівна — не торговий працівник, не особа, котра матеріально відповідальна, вона всього лише друкарка. І не зацікавлена, щоб вигородити Мерлізова. Тому прийміть од неї, Андрію Павловичу, транзистор, — він від щирого серця. А ми, на всяк випадок, щоб не виникло бува ніяких непорозумінь, оформимо акт дарунку протоколом і всі його підпишемо.

Так і зробили. Вручила я старшому лейтенантові транзистор, розцілувала його.

— В житті ви, — кажу, — точнісінько такий, яким я вас кілька місяців тому, не знаючи, хто ви насправді, бачила уві сні, як і самого убивцю, хоч до того ваше лице зріти не доводилось.

Офіцери загомоніли.

— Це, даруйте, містика. А полковник і каже:

— Містика містикою, але випадок взагалі цікавий. То чому б нам не провести експеримент?

Я трохи почекала в приймальні, а тоді вони знову запросили мене до кабінету і показали на стіл, на якому були розкладені фотографії різних чоловіків різного віку. Десь штук із тридцять.

Проглянула я фотографії і показала на одну.

— Ось цього, — кажу, — бачила уві сні, коли він душив кошенятко.

— А ви, громадянко, не помилилися? — перепитує мене полковник. — Може, ще подумаєте і ще на фотографії подивитесь?

— Не буду більше дивитися, — одказую. — І думати не буду. Але душив уві сні кошенятко саме оцей молодик.

Вони аж присвиснули з подиву.

— Точно, — вигукнув полковник. — На фотографії, на яку ви показали, і справді той, хто задушив вашу Катю — садист Мерлізов.

… Вампіра судили в червоному кутку міської в’язниці — з одного боку, остерігалися, щоб особливо небезпечний злочинець не втік бува під час процесу з приміщення районного суду, а з другого боку — аби його не розтерзали люди. (У місті вже збиралися натовпи й скандували: «Смерть катюзі!…») Я була на суді, добре роздивилася того перевертня. Він сидів у якійсь клітці, що її охороняли вісім міліціонерів — молодий, двадцяти семи літ від роду, уродженець однієї з кубанських станиць, симпатичний, голубоокий, з елегантними вусиками, із світлим волоссям, що злегла кучерявилось. Суд був закритим (мене пропустили туди з особливого дозволу судді, як представницю однієї з жертв садиста). У перших рядах червоного куточка в’язниці сиділи тридцять сім потерпілих, тих, кому пощастило вціліти і буквально чудом повернутися до життя. Всі вони були зґвалтовані, усім їм, рятуючи життя, зробили операції на шиї — душачи їх, Мерлізов ламав жінкам шийні хребці. Не прийшли на суд лише ті вісім жертв садиста, котрим не пощастило вижити. Як відбувався суд, що кричали потерпілі — не буду розказувати. Тяжко. Не треба. Бо там таке почула, що не доведи Господи, щоб його інші чули.

На суді були присутні і батько та мати перевертня (їх охороняли: боялися, щоб потерпілі не накинулись і на них). Трималися батьки, як мені здалося, спокійно і дещо навіть незалежно.

Під тиском численних доказів убивця змушений був визнати свою вину. Але рятуючи шкуру, намагався вдати з себе неосудного, несамовитого і хворого. Та експертиза визнала його психічно здоровим, таким, який може відповідати за свої вчинки… Його засудили до вищої міри покарання.

… Розстріляли вампіра у в’язниці, в одній з підвальних камер. Розповідали, що коли до нього зайшов виконавець вироку і подивився на нього, засуджений закричав:

— Ти чого, гад, дивишся мені в очі?!

Кілька пострілів і все було скінчено. Лікар підтвердив смерть, труп кинули в ящик і забили його цвяхами. Вночі ящик з трупом вивезли за місто, де є, оточена колючим дротом, спеціальна ділянка для поховань тих, кого суд засудив на смерть. Ящик з трупом у світлі автомобільних фар опустили в заздалегідь вириту яму, бульдозер її загорнув… Так закінчилася історія двоногого звіра з роду хомо сапієнса — людини розумної.

В перший же після суду вихідний я взяла свого сина і ми, накупивши гладіолусів, поїхали на міське кладовище. Я дуже хотіла, щоб мій син відвідав Катіну могилу, адже він знав її, бо не раз приходив до мене на фабрику. Оскільки на територію фабрики впускали тільки по перепустках, то син стукав мені у вікно — машбюро знаходилося на першому поверсі і вікна його виходили на вулицю. Частенько замість мене до вікна підбігала Катя. І мій шибеник, червоніючи (Катя йому подобалась), часом смішно кривлявся перед вікном, робив гримаси і вони весело сміялись — син на вулиці, а Катя в кімнаті. Я, спостерігаючи за їхніми сміхотливими личками, в душі раділа і навіть прохала Бога, щоб вони засимпатизували одне одному… До того йшлося. Але — не встигли. Бо не судилося.

Катю поховали у 28-му секторі, а я того разу чомусь шукала її могилу в двадцять четвертому. Шукала з півгодини, а знайти не можу. Ніби ж ось вона, а ближче підійдемо — ні, чужа. Досадно мені стало. Аж до сліз. Докоряю собі: як ти могла її могилу забути?.. Присіла на лавочку і тихо заплакала. Така мене обида взяла, що я Катіну могилу у своїй пам’яті не зберегла. Куди не погляну — рівними рядами горбики, сектор за сектором — аж до обрію. І зовсім мені тяжко стало. Від сліз в очах якийсь туманець мерехтить. І раптом зникло кладовище. Наче його й не було. А від моїх ніг і вперед простяглася запилена доріжка шириною метрів зо два — невідь де взялася. Закінчується вона біля плакучої верби. Ту вербу мені наче хто показав. Видіння стояло переді мною якусь скороминувшу мить. І зникло. А натомість знову з’явилися сектори, рівні ряди могил, яким немає кінця-краю. Я схопилась і крикнула сину:

— Згадала, згадала! Катю поховали біля плакучої верби, а це в іншому секторі. Ходімо!

І ми швидко знайшли те, що шукали. І я сказала Каті:

— Дівчино моя, ти показала мені уві сні свого убивцю — у чорній сорочці з білими ґудзиками. Твого мучителя вже немає на землі — закон його покарав смертю. Спи спокійно, земля тобі пухом, дівчино моя!

У банку з водою опустила гладіолуси і поставила її на могилу. А під банку підсунула примірник обласної газети, в якій була надрукована стаття «Перевертень» — про Катіного убивцю.

А Катя весело сміялась до нас із кольорової фотографії. Така гарненька, сміхотливо-безтурботна, рожевощока блондиночка з оченятами кольору фіалки.

І було в мене дивне відчуття, ніби задоволення. А ще я відчувала, що й Катя задоволена. До того (до суду над її убивцею) я двічі відвідувала її могилу і кожного разу почувалася незатишно, ніби мене хто проганяв з кладовища. І я залишила його, несучи в душі якийсь осадок невдоволення, наче вини перед кимось. А тільки того разу, коли я сказала Каті, що убивцю спіймано і засуджено, вперше біля її могили я відчула себе спокійною. І на душі стало якось урівноважено — з легким присмаком суму. І ще мала таке відчуття, що аж тепер я прощаюсь з Катею назавжди. І ми повернулися з сином додому обоє притихлі й здивовані. А тому були задоволені, що повернулися з кладовища з відчуттям душевного спокою. Мабуть, не лише живі, а й мертві заспокоюються, коли у світі білому відновлюється справедливість.

І звідтоді (хоч уже й минуло багато літ, і стара я стала, і давно на пенсії, живу самотня і, здається, всіма забута), ні, ні, та й задумаюсь, як погляну на Катіну фотографію, що висить у мене над столом: невже й справді мученицька душа її через три дні після загибелі приходила до мене у сон і показала свого убивцю в чорній сорочці з білими ґудзиками?.. Інакше як би він міг з’явитися у моєму сні? То, може, щось і справді є… Ні, ні, не з розряду чудес. Бо чудес таки немає. В цьому я твердо переконана. Просто ми багато чого не знаємо — у світі білому, у людській душі… А що не знаємо — те й за диво сприймаємо.

ЗАПОВІТ СВЯТОГО АПОСТОЛА

Цю історію повідав мені знайомий навігатор з трансгалактичного лайнера «Зея», котра нещодавно повернулася з тау Кита.

— На одній з тамтешніх планет, її самоназва Ороно, — розповідав приятель, — ми ставили навігаційні маяки. Центральний маяк мали спорудити в південній півкулі планети, в районі найбільшої в тих краях ріки, що тече із заходу на південь. Місцевий люд називає її Блакитною — вода в ній, якщо дивитися згори, наприклад, з кручі, і справді голубувато-блакитного відтінку. В тих краях багато м’якої, ніжної на дотик глини — звідси й відповідний колір у води, а з ним і назва ріки. Так ось у тих краях планети Ороно я й почув історію про любов, що стала таким собі яблуком розбрату серед аборигенів.

Неподалік того місця — на лівобережжі Блакитної ріки, — де ми з бригадою спеціалістів спустилися на планетоході, було стійбище одного з тамтешніх племен, самоназва яких каре-омаре-ну. В перекладі це означає щось на зразок — люди блакитної води чи ріки. Коли ми вийшли з планетохода, до нас наблизився гурт старезних, кощавих дідів — як виявилось, то все були місцеві вожді, старійшини, жерці. В сивому волоссі кожного стирчали павині пера, в ніздрях та мочках вух — кабанячі ікла, або річкові черепашки. А все вбрання поважних дідів з чималими патерицями в руках складалося з пов’язок на стегнах не першої свіжості та зачовганих, вже майже витертих леопардових шкур, що теліпалися в кожного за спиною. Їхній головний вождь, спираючись на патерицю, раптом опустився на коліна, звів догори довгі висохлі руки й тремтячим голосом вигукнув:

— О Сини Богів, котрі прилетіли до нас із захмарних світів! Ми на вас давно чекаємо, рятівники і захисники наші! Ви всемогутні, бо вмієте літати швидше за птахів і живите високо-високо в небі. Допоможіть нам розбити проклятих зарічанців!

Кібер-лінгвісту, що перекладав, я сказав:

— Запитай, хто такі зарічанці?

— Всі, хто живе по той бік ріки, — відповів вождь, показуючи на правий берег Блакитної. — Там і здіймаються в небо дими їхніх численних багать.

Я попросив старого встати і, намагаючись говорити лагідно, як до хворого чи до вередливої дитини, котра раптом забагла цяцьки, запитав через кібер-лінгвіста:

— Чому це ми, Сини Неба, мусимо розбивати зарічанців, котрі, очевидно, такі ж люди, як і ви?

— Такі та не такі! — врізнобій зашуміли вожді. — Вони святотатці! Вони порушили священні закони предків і мусять бути покарані, або й знищені, якщо не схаменуться!

Головний вождь звівся на тремтячі ноги, підтвердив: так, зарічанці — найбільші святотатці! Ось чому ви, Сини Неба, мусите їх покарати вогнем небесним!

— Сини Неба, — підробляючись під аборигенів, почав я, — нікого не вбивають. Сини Неба закликають всіх людей голубої води жити в мирі, злагоді й любові.

— Я ненавижду любов! — раптом вигукнув вождь знавісніло і, стиснувши жовті, сухі кулачки, люто затряс ними й одночасно плювався. — Тьху, тьху, тьху! Не згадуй більше цього поганого слова! Бо любов — від нечистого. Тому й біда од неї. Вам, Синам Неба, не збагнути, яке лихо може принести людям любов — витвір злих духів та різної погані. Слухай, вождь Синів Неба, що я тобі розповім, і ти зрозумієш мене і разом зі мною і проклянеш витвір злих духів — любов. Ні наші предки, діди й батьки, ні ми самі ніколи не знали того лиха, що спіткало нині нас. Наше плем’я завжди жило дружно і ніколи не ворогувало між собою. Ми були єдині. Бо тоді всі жінки племені каре-омаре-ну були спільними жінками всіх чоловіків нашого племені, а діти тих жінок були нашими спільними дітьми. Ми, всі, були братами — такий закон предків. І не було ображених і заздрісних, бо кожний чоловік з якою жінкою хотів, з такою і йшов до Священного Куреня Продовження Роду. Так було споконвіку — за пращурів наших, за прадідів, за дідів, за батьків наших. Так і має бути вічно, бо закони предків непорушні й священні. На цьому стояв і стоїть світ білий. І від цього наше плем’я було сильне і дуже єдністю своєю. І всі ми споконвіку жили на цьому березі Блакитної ріки. І ось злі духи, щоб звести з світу білого наш могутній рід, підкинули нам незнану досі любов, яку не можуть подолати усі наші жерці разом узяті, уся наша мудрість. Першим на хворобу, що називається любов’ю, занеміг Прудконогий Олень. Це трапилося тоді, як леопард загриз мого батька і я, дякуючи тому леопарду, нарешті став вождем і батьком усім каре-омаре-ну. Прудконогий Олень був кращим воїном нашого племені і кращим мисливцем. Рівного йому стрільця з лука не було, він міг стрілою поцілити птахові в око — на льоту. А списом з одного кидка на смерть вражав найжахливішого звіра. Його боялися навіть леопарди, котрі живуть на рівнинах по той бік ріки. Прудконогий Олень був везучим, удачливим і завжди повертався із здобиччю. Він першим і підхопив ту хворобу, яку наслали на нас злі духи й почав упадати за Ясноокою Ласочкою. Залицятися чоловікові до жінки чи до дівчини не забороняється — племені потрібні діти. І чим частіше чоловіки водять жінок до Священного Куреня Продовження Роду, тим численнішим стає наше плем’я. Дивлячись, як Прудконогий Олень підсовує Ясноокій Ласочці найсмачніші шматочки м’яса, я думав: це добре. Наше плем’я збагатиться ще однією дитиною. Але Прудконогий Олень чомусь не поспішав вести Яснооку Ласочку до Священного Куреня Продовження Роду, він ходив з нею до річки і там вони до темряви сиділи на камені. Коли ж хто з чоловіків підходив до них, Прудконогий Олень хапався за ніж. Ми відчули: це добром не скінчиться. Всі ми багнемо жінок, але те, що задумав Прудконогий Олень — жах. Він сказав: ось Ясноока Ласочка. Віднині вона буде тільки моєю. І ніхто з чоловіків хай не сміє і пальцем до неї доторкнутися, бо вона тільки моя. А хто з чоловіків буде упадати за Ясноокою Ласочкою, він, мовляв, того уб’є… Ось тоді молоді мисливці прийшли до мене й поскаржились, що Прудконогий Олень сам водить Яснооку Ласочку куди захоче, а їм того робити не велить і відразу ж хапається за ніж.

Тоді я погукав Прудконогого Оленя і так йому сказав:

— Хіба ти забув священні й нерушні закони наших предків, за якими наші жінки є спільними жінками всіх чоловіків племені? І кожний з них може повести до Священного Куреня Продовження Роду будь-яку жінку чи дівчину. І Яснооку Ласочку також.

— Це поганий закон, — посмів крикнути мені — Батькові усіх людей каре-омаре-ну — Прудконогий Олень. — Я таким законам не хочу підкорятися. Ясноока Ласочка тільки моя і я нікому її не віддам!

Тоді його совістила Рада Старійшин. Ще й пригрозила, що його буде покарано, а Ясноока Ласочка стане для всіх чоловіків спільною… І що вийшло? Прудконогий Олень схопив Яснооку Ласочку за руку і вони побігли до річки. Вони так прудко бігли, що ніхто й отямитись не встиг, як вони опинилися біля води. Доки наші воїни добігли до берега, втікачі перепливли ріку й сховалися у заростях. На тім боці ріки ніхто не кочував: стійбищ не ставив і багать не палив, бо там повно хижих звірів. Але Прудконогий Олень і Ясноока Ласочка, вражені любов’ю, насланою на них злими духами, зосталися там жити. Навіть хижих звірів не злякалися. Навіть самих леопардів. І ось та хвороба, що називається любов’ю, почала нападати й на інших молодих людей нашого племені. Кращі воїни і мисливці вибирали собі дівчат і втікали з ними на той берег до Прудконогого Оленя та Ясноокої Ласочки. Спершу на тому боці зарічанців було менше, аніж нас, потім стало стільки ж, як і нас, а зараз відступників навіть більше. Так розпалося наше плем’я. На той бік ідуть всі молоді, а старі залишаються тут, плем’я хиріє. Тоді ми вирушили проти зарічанців війною, але не змогли їх подолати. Бо ми старі і нас мало, а вони молоді, і їх багато. Вони просто прогнали нас із свого берега. Ще й пригрозили нам’яти нам боки, якщо ми ще хоч раз посміємо сунутись до них. Вони вперто не хочуть покорятися нам і законам нашим. Виходить, не ми, старі та мудрі, мусимо їм наказувати, а вони, молоді й зелені, нам. О боги, такого не було, відколи стоїть світ білий… Ви — Сини Богів і Неба, ви прилетіли до нас із захмареної височіні, тож побийте відступників на тому боці ріки. Жінки нашого племені були й будуть спільними для всіх чоловіків. А то ж що виходить? Сьогодні вони захочуть окремих жінок, завтра окремих дітей, потім окремих куренів — плем’я втратить єдність, ослабне і захиріє. Або нас здолають вороги, або розтерзають хижі звірі.

Вожді та старійшини загаласували всі разом:

— Відбери у них любов, Син Неба! Відбери у них любов…

— Життя у людини ще можна відібрати, хоч це і найбільше у світі зло, — одказую. — Але тільки не любов. Це нікому не під силу.

Мудрі діди вражено на мене дивились.

— Що чують мої вуха? — пробурмотів головний вождь, він зсутулився, зігнувся і ще дужче постарів. — Якщо вже й Сини Неба не можуть впоратись із хворобою злих духів, насланою на наших синів, ми пропали. Бо нас мало по цей бік ріки і ми вже старі. Ми дуже-дуже старі, а молодість і сила у них, у відступників. Нам все важче й важче вполювати косулю чи кабана. Не кажучи вже за оленя. Навіть куріпку вполювати чи дрофу нам уже не під силу. Тримаємося лише на рибі… О боги, що нас чекає завтра, коли ми ще дужче постаріємо? Хто порадує нас смачним шматком м’яса, захистить нас від холоду й хижого звіра? Ми гинемо. Ми вже загинули, бо ми старі, хоч і мудрі. Хвороба під назвою любов спершу забрала в нас наших синів і дочок, роз’єднала плем’я, а тепер губить і нас самих… І нам нічого не залишається, як день і ніч проклинати любов та благати богів про порятунок і захист…

Установку навігаційного маяка на лівобережжі Блакитної ми завершили на другий день. Аби не привертати увагу аборигенів, маяк закамуфлювали під гранітну брилу — чого-чого, а виступів граніту в тих місцях було чимало. Маяк, посилаючи відповідні хвилі космічним кораблям, працюватиме в автономному режимі, профілактичний огляд — раз на десять років. А зовні це просто кам’яна брила, що здіймається серед десятків інших подібних брил. (Та, власне, там починалися вже петрофітні степи, себто степи, розташовані на камінні). Аборигени можуть лазити по брилі-маяку, чи й відколупувати шматочки каменя (якщо в кого з них виникне така потреба), але що там всередині, того ніхто з них не знатиме і навіть не здогадуватиметься.

Вже вечоріло, як впоралися з роботою. Залишилося відпрацювати різні системи замаскованого маяка і запустити генератори. Але це — квапитись було нікуди — відіклали на ранок. На ночівлю можна було повернутися планетоходом на «Зею», котра робила оберт за обертом на далекій орбіті навколо планети і здавалася звідси великим сріблястим птахом, але бажаючих ночувати в тісній каюті корабля не знайшлося. Та, зрештою, ті каюти нам добряче набридли за роки польоту сюди, не веселитимуть вони і протягом тих років, коли доведеться повертатися на Землю. Тож зупиняючись на планетах, де «Зея» ставила навігаційні маяки, ми ніколи не прогавлювали нагоди зайву годину побути під вільним небом бодай і чужої планети.

Від річки наносили хмизу, розпалили багаття і коли, пожираючи паліччя, затріщав вогонь, розганяючи пітьму ночі, ми були майже щасливі. А як в жарі багаття напекли ще й картоплі (її вирощували разом з овочами в оранжереях «Зеї»), то й взагалі опинилися на вершині розкошів. Ліворуч, внизу під кручею, час од часу зітхала ріка, на її плесах — чути було — сплескувала риба, в прибережних заростях скрикували якісь птахи, а праворуч від невидимого обрію — степи й степи, теж повні шурхоту й таємничих звуків. Запаморочливо пахтів чебрець, у пітьмі ночі там і тут білим сріблом переливалася ковила, доносились пахощі фіалок, шавлії і ще якихось незнайомих нам рослин… Впоравшись із картоплею, сиділи і лінькувато перемовлялися про се і те. То задумувались, вкотре вслухаючись в шурхоти ночі, вбираючи в себе ту дивну ніч кожною клітиною тіла й душі.

Іноді ми позирали на принишкле в пітьмі стійбище боригенів, що було неподалік нас. Там уже давно догоріли багаття, лише де-де дотлівав жар, наче десятки очей німо до нас волали. А по той бік ріки горіли вдалині багаття тих, хто перейшов туди жити в ім’я любові. Там була молодь, а з нею сила і майбутнє. Звідти навіть опівночі долітали пісні. По цей же бік у стійбищі, де зосталися переважно старі — гнітюча тиша. Наче вимерло все — ні звуку, ні гомону, ні бодай тіні. Це ж треба — любов розбила плем’я на два ворожі табори. На однім боці майбутнє, на другім — минуле, гонор і ніякої перспективи. Дивна старість, думав я. Не має майбутнього, а чіпляється за віджиле, щоб тільки по її було і край. Як ми, мовляв, прожили, так хай живуть і молоді. А вже як упреться старість на своєму — то сліпа стає і глуха в своїй нетерпимості, нерозумінні, що діти завжди хочуть жити по-своєму, а не так, як їм велять вожді. І по-людськи було шкода старих, адже то чиїсь батьки, діди. Життя молодій зміні вони дали, а ось право жити по-своєму намагаються у них відібрати. Гай-гай, навіть мудрі, буває, втрачають мудрість і стають гальмом…

Так я міркував і час од часу підкладав у багаття паліччя, ворушив жар і в небо тоді роями струменіли золотисті рої іскорок. Товариші мої, розімлілі од волі та пахощів степу, притихли — чи мріяли, чи дрімали, задивляючись у зоряне небо, вслухаючись у звуки світу, що нас оточував… Мабуть, і я невдовзі задрімав. І приснилось мені, що якесь бридке чудовисько притулило до моєї спини свої холодні лапи. Я здригнувся й прокинувся. Багаття вже давно згасло, вкрившись сірим попелом, в якому лише де-де тліли іскринки. З боку ріки тягло відчутною прохолодою, небо було ще чорнішим, а зорі на ньому ще яскравішими. Аби прогнати дрижаки, я пострибав трохи, поляскав руками і накинув на плечі куртку. Коли присів, то зненацька побачив низом — там було світліше — темні постаті, що піднімалися кручею від ріки. Їх було десять. І кожна щось несла на плечі. Захопивши на всяк випадок бластер, пригинаючись, я побіг до ріки. На березі стояли човни, яких вдень там не було. Виходить, невідомі прибули з того берега? Із стійбища Прудконогого Оленя? Невже його воїни забагли напасти на стійбище старих і одним махом розквитатися з ними? Спершу я хотів було розбудити товаришів, але передумав — на випадок чого і сам упораюсь. Та доки я з усіма обережностями дістався до стійбища, невідомі вже поверталися назад. Вантажів за їхніми спинами не було. Нечутними тінями прошмигнули вони до берега, спустилися з кручі і невдовзі я побачив човни вже посеред ріки — вони прямували на той берег.

У стійбищі, як і раніше, зберігалася первісна тиша. Міркуючи, що б міг означати той візит, чому це люди Прудконогого Оленя відвідали вночі стійбище старих, я повернувся до багаття. Невдовзі в степу почало дніти. А ще по якомусь часі у стійбищі почулися здивовані вигуки. Я вже почав здогадуватися, в чому річ. Та ось з’явилися діди. Головний вождь, здіймаючи руки до неба, вигукнув:

— Ми врятовані. Боги стали на наш захист.

Коли я запитав, що трапилось, головний вождь сказав:

— Цієї ночі в наше стійбище приходили посланці богів і принесли нам багато смачного м’яса косуль та оленів і поклали його біля кожного куреня. Голодна смерть нам більше не загрожує. Вони взяли нас і нашу старість під свій захист.

Він ще щось вигукував, а я подумав, що той, хто бере старість під захист, і справді рівний богові — тут вождь не помиляється. А ще я думав про Велику Книгу Людства планети Земля і про віщі слова святого апостола Павла, навічно збережені в ній:

«Якщо маю дар пророцтва і знаю всі таємниці, і маю всякі пізнання і всю віру так, що можу і гори переставляти, а не маю любові, то я ніщо». Це наші мудрі предки знали ще тисячі років тому. Це й допомогло їм стати людьми, адже Людина починається тільки з Любові.

АЯ

… Звідки ВОНО переді мною з’явилося, та ще в закритому приміщенні — не знаю. Не бачив. А фантазувати заднім числом не буду. Наче вигулькнуло з нічого. З нізвідки. З простору. Нечутно, німо — навіть повітря не хитнулося. Тільки запахло враз чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним. Потім мовби легенько війнуло на мене свіжістю. Тим подувом ВОНО й привернуло до себе мою увагу.

Забув сказати: була велика злива, гриміло. Ми стояли на перегоні, як потім я дізнався, у локомотива від замикання перегоріли запобіжники. Товариш мій пішов до машиніста дізнатися, в чому річ, чому ми стоїмо, а я тим часом і «поспілкувався» з НИМ… Щоправда, це я потім назвав ЙОГО про себе АЯ — аномальне явище. Так, здається, називаються нерозгадані атмосферні явища. Принаймні є така думка, що подібні явища — атмосферного походження, а не, наприклад, штучного. Хоч спершу я було вирішив, що переді мною НЛО, — зараз про нього стільки пишуть та говорять. Потім інша думка майнула: а раптом це — кульова блискавка? А вже після того й назвав його про себе АЯ — так мені сподобалось його називати. АЯ — наче жіноче ім’я, гарне і трохи загадково-незвичне.

Отож, ВОНО з’явилося у вагоні несподівано і наче нізвідки. Виникло десь на висоті приблизно з метр від підлоги. Злегка похиталося, мабуть, привертаючи мою увагу, і трохи наблизилось до мене — теж приблизно на метрову відстань. А я непорушно сидів і дивився на НЬОГО. Страху не мав, його чомусь взагалі не було, хоч я і не з хоробрих. Навпаки, я роздивлявся ЙОГО з великою цікавістю і приязню. Чому з приязню? Ну, відчуття в мене було таке, що переді мною ЩОСЬ своє, рідне, і зла ВОНО мені чи кривди ніколи не заподіє. А ВОНО стояло (чи висіло в повітрі) і злегка похитувалося з боку в бік. Я мав таке відчуття, що ВОНО мене розглядає. Теж з цікавістю. І взаємною приязню. А може, й вивчає мене. За формою і розмірами ВОНО було завбільшки з середню азіатську диню. Навіть кольором схоже — світло-оранжове, злегка жовтувате, з ореолом якоїсь енергії, що світилася. І здавалось мені, що я бачу, як у НЬОМУ, ЙОГО середині «бігають атоми». А ще мав таке відчуття, ЩО ВОНО мислить. І не просто мислить, а намагається вступити зі мною в контакт. Щось каже мені на своїй незбагненній мові. І навіть злегка примхливо дивується, що я не можу нічого збагнути. Все, мовляв, так просто, а я…

Наше «спілкування» тривало секунд з п’ятнадцять, хоч вони й видались мені значно довшим часовим відрізком. Потім ВОНО, прощаючись, хитнулося, з лагідністю «подивилось» на мене (це я відчув усім своїм єством) і зигзагами попливло — німо й безгучно. У вагоні була чавунна пічка (типу «буржуйки», з трубою, що виведена на дах вагону, взимку супроводжувачі вантажів грілися біля неї), ВОНО й попливло до пічки, до піддувала. Але в глибині піддувала — це я добре знав — було щільно закрите металевою заслінкою з дірочками — розміром до п’яти міліметрів у діаметрі. Тому в пічку могло проникнути хіба що повітря, але аж ніяк не куля завбільшки з диню. І коли АЯ зникло в піддувалі, я став напружено чекати — що зараз буде? Та й навіщо ВОНО туди полізло? Роздивитися? Чи затіяло зі мною гру в жмурки-ховки?

Я почекав з хвилину, а тоді, нахилившись вперед, витягуючи шию, почав здалеку і обережно зазирати в піддувало. Остерігався вибуху. Думав: стукнеться ВОНО об заслінку і… Але вибуху не сталося. Повагавшись, я все ж таки обережно заглянув у піддувало і… І нічого там не побачив. Крім жменьки старого попелу, що зберігався на колісниках ще з минулої зими. Я — ближче. Ще ближче… Вже й носа у піддувало сунув — нічого. Металева заслінка на місці, як стояла, так і стоїть, а ЙОГО немає. Невже полетіло? Невже через заслінку з крихітними міліметровими дірочками? Дивно. А попіл як був злеглий, таким і залишився — жодна пилинка його не ворухнулась і не злетіла в повітря. Зникло ВОНО без жодного звуку, поруху чи якихось інших змін. Наче крізь метал просочилося — протекло.

А у вагоні озоном запахло, як ото після грози буває. І обидно мені чомусь зробилося. Наче дива чекав незвичайного, а його й не сталося. Наче мене, як ото дитину, цяцькою поманили-поманили і не дали. От і все. Боюсь, що я вас розчарував, адже після зустрічі з АЯ зі мною нічого не відбулося. Яким я був, таким і зостався — не порозумнів, але й дурнішим не став. Не захворів, хоча й не поздоровішав. Але… Звідтоді, згадуючи свою миттєву зустріч з АЯ, не можу ЙОГО (а може, її?) забути. І все мені здається, що АЯ щось говорило до мене, щебетало на своїй незбагненній мові. І дивувалося, що я не можу ЙОГО втямити. І часто бачу АЯ перед внутрішнім зором, бачу, як ВОНА (таки ВОНА, переконую себе), злегка похитуючись, з цікавістю і приязню мене роздивляється… І наче любов у мене до НЕЇ з’явилася. Така любов, що хотілося б у НІЙ розчинитися, стати часткою її, бо ВОНА мені нині рідна, як рідною буває сама Природа. Я люблю її і готовий їй служити. І — хто знає, хто знає — може, й служу. Хоча б тим, що розповідаю оце вам про НЕЇ.

З того дня мені мовби легше стало жити. В душі незнаний раніше спокій поселився, сум’яття, вічне невдоволення, нидіння світом і собою геть зникли. Я наче якусь таїну збагнув і відкрив для себе. І тихе щастя — звідки воно взялося? — завжди зі мною. Скажете, що в старого, самотнього чоловіка просто фантазія розгулялась? Можливо. Але давайте поміркуємо: що таке фантазія? Це — очі нашої душі, ті очі, якими душа бачить незнане, те, що хоч і невидиме і невідоме нам, але насправді існує — хоч ми про нього нічого й не знаємо. Існує у просторі, у недосяжній для нас далині Матері-Природи. А може, і Всесвіту. Адже людина і Всесвіт взаємопов’язані, конечне і безконечне там єдине і нерозривно ціле. І життєво важливе для нас, людей. Тільки ніколи не треба вносити у фантазію свою логіку, формули, знання і свої, суто людські поняття, стереотипи чи й хибні переконання, що такого-то і такого-то, мовляв, бути не може, що таке-то і таке-то, мовляв, суперечить законам фізики. Гай-гай, чи хоч знаємо ми насправді закони фізики, а чи тільки дещицю з них? А закони Природи? Всесвіту? Чи є тим законам взагалі де-небудь межа? ТАМ — своя логіка, свої формули, своє пізнання, свої закони, ТАМ — своє життя, свої виміри добра і зла, своя мова — нам незбагненна. Це треба нарешті зрозуміти, збагнути душею і душею ж сприйняти. Бо тільки після цього людина може злитися з природою і Всесвітом, скласти з ним єдине ціле — як то й повинно бути. І не треба намагатися будь-що розгадати всі таємниці Природи. Вона, Природа — Мати Наша, — а розгадувати і тим більше вивчати Матір Свою та її таємниці — дітям не годиться. Це, зрештою, просто аморально. І можливо, й небезпечно. Для нас же самих, нерозумних дітей Матері-Природи.

Що я вам ще хочу сказати? Після того випадку у вагоні, після того грозового і дощового дня, коли я зустрів її, свою АЮ, я наче змінився. На старості літ, що дивно. Не все у житті, як ви знаєте, гладко. Буває, в транспорті чи в магазині в черзі, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують). Спалахне в мені обида чи й гнів. Ну ж, думаю, я ж тобі з-зар-раз ур-ріжу!.. І неодмінно в ту мить перед внутрішнім моїм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довірливо й приязно-лагідно на мене «дивиться», як не кажучи: будь добрішим… Навчися людям прощати їхні невільні похибки… І я відчуваю, як від того видива перед моїм внутрішнім зором, від моєї АЇ, вщухає у мені спалах гніву, влягається дратівливість, бажання кому-небудь дозолити. Я посміхаюся, і навколо мене теж посміхаються. «АЮ, — шепочу я, — спасибі, що ти зі мною, і не залишаєш мене самотнім ніколи…» І на душі в мене стає затишно і добре. Наче я щойно виконав свій найважливіший обов’язок перед людством. І наче пахне мені чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним… Тільки ви вже не подумайте, будьте ласкаві, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.

НАД ПРІРВОЮ В ОЗОНІЇ

… І мені здалося — та й нині здається і до скону віку здаватиметься, бо ж всі ми роковані, — що я тоді й справді побував в Озонії, щасливій країні, з якої — якщо вже бевкне по тобі дзвін (пригадуєте: не питай по кому б’є дзвін, він б’є по тобі), вихід лише один — у чорне провалля прірви, званої ще небуттям. А прірву подолати у два стрибки неможливо — кожному доля посилає лише один шанс на один стрибок. А його якраз… Аби загуркотіти в безодняву, де мить і мільйоно-мільярдоліття — суть одна…

… Двері відчинилися зненацька і різко, ледь чи не відлетіли до протилежної стіни, наче хто їх штурхнув тараном і в палату зі скрипом почала вкочуватись висока, хижо вузька, наче щука, довга та громіздка на вигляд качалка — по ширині якраз одному лягти. З боку, напроти переднього колеса на скрученому в мотузочок бинтику теліпався (вона чомусь миттєво зафіксувалась в моїй пам’яті, як на фотоплівці) фанерна бирка з фіолетовим написом: «Хірургія. Операційна. Інвент. № 18».

І хоч в палаті нас лежало троє, але я миттєво збагнув: це за мною. Що через хвильку й підтвердилось.

Як тільки качалка вкотилася в палату, за нею виросла дебела жінка в зеленій хірургічній масці, в такого ж кольору куртці та штанях, в цератовому (чи якому там?) фартусі, що закривав їй груди аж по шию, на руках — блискучі еластичні рукавички — вона й штовхала поперед себе свій моторошний транспорт.

— Чемерис??! — майже весело вигукнула (двоє моїх однопалаточників, які насторожено посхоплювалися, полегшено перевели подихи). — Хто Чемерис? Ви? Роздягайтесь, зараз я вас покатаю!..

Я почав було бурмотіти (губи чомусь враз зробилися холодними й дерев’яними), що, мовляв, міг би й на своїх двох дістатися операційної, та й стільки там того ходу, але мене не було навіть вислухано до кінця.

— На своїх заборонено. На своїх до дівчат будете бігати. А на операцію тільки на качалці… І взагалі — ніяких розмов! Роздягайтесь пошвидше, операційна бригада вже в зборі, маємо з’явитися за п’ятнадцять хвилин на восьму.

Я квапно стягнув піжаму й майку.

— Труси теж знімайте!

— Я-ак? — розгубивсь я. — Зовсім го-голим?

— Зовсім голим, — в очах медсестри спалахують веселі вогники. — Я прикрию вас простирадлом. А мене соромитись не треба. Я вже надивилася і не на таке… Одяг заберуть у камеру сховку, бо невідомо, коли ви повернетесь з операції і в яку палату… Ей, ей, натільний хрестик на ланцюжку зняти. Обручка є? Геть з пальця! Чому? А раптом після операції руки розпухнуть? Пальці наллються. Тоді доведеться її розпилювати. Вам витрати, а нам зайва морока і неприємності. Якщо маєте вставну щелепу — вийміть… А втім, анестезіолог перед тим, як пригостить вас газом, що його він називає прекрасним гірським повітрям, неодмінно проведе ревізію у вашому роті… Ну, здається, все. З Богом!.. Поїхали!..

І ми поїхали. Я голий на качалці, але накритий по саме підборіддя холодним простирадлом, що різко пахтіло дезинфекцією та медикаментами, дружина, витираючи сльози, йшла збоку, дужа медсестра легко, наче граючись, штовхала качалку…

Було сім годин сорок хвилин чудового травневого ранку. За вікном (квартирка в палаті відчинена) у лікарняному парку невгамовно лящало безтурботне дрібне птаство…

Перед наглухо зачиненими дверима операційного блоку, власне, його передбанника, дружині загородили дорогу.

— А ви можете чекати в коридорі відділення.

Перед тим, як двері, розчинившись, проковтнуть качалку зі мною й медсестрою, дружина востаннє тремтячою рукою осінила мене дрібними-дрібними хрестиками…

Операційна, куди мене завезла веселоока медсестра, в першу мить видалась мені огромом, без кінця і краю, межі її губилися, розпливаючись-розчиняючись в напівпітьмі, де стояли на чатах діди-сутінки. (Вікна або були наглухо зашторені, або їх взагалі не було). По мені враз пробігли внутрішні брижі — надто те приміщення було холодним. Різко пахтіло стерилізацією, медикаментами, все і сяяло, і холодно блищало. Всюди ідеальна чистота. Як… як в операційній, недарма ж так кажуть.

В центрі зали — довгий вузький стіл. Ясно, операційний. З обох боків, ближче і далі стоять різні апарати з проводами й гофрованими шлангами, столики з безліччю інструментів, що акуратно розкладені наче на виставці медтехніки, більшість з них гострі. В окремому ряду — різного розміру й ширини, вони, рідненькі… Хірургічні ножі, звані скальпелями.

Над операційним столом нависає громадиною широчезне коло з десятком — як в театрі — софітів, джерел світла в тому рефлекторі, що спалахнувши на повну потужність, освітлюватимуть під собою кожен дюйм простору, речей, в тім числі й мого тіла.

Медсестра підкотила качалку впритул до столу і допомогла мені на нього перебратися. Я хотів було потягнути за собою й простирадло, аби прикрити свою голизну, але медсестра лише пирхнула:

— Пізно закриватися. Та й перед ким?.. Вмощуйтесь зручніше на спині, ноги-руки вільно випростайте, голову відкиньте назад… Ну, здається, я своє зробила. Вдалої вам операції, після якої я приїду за вами…

З обох боків столу вишикувалися дві групи операційної бригади, всі в хірургічних зеленкуватих куртках і таких же штанях (деякі у цератових хвартухах, ясно, це ті, хто безпосередньо ритиметься в моїх нутрощах), в глухих масках — лише зі щілин на обличчях виглядають цікавими звірятками очі… Карі, світлі, зеленкуваті. Мовби привітні, принаймні безтурботно-веселі. Хто господарі тих очей — чоловіки чи жінки, молоді чи не дуже, — не збагнеш. Тільки й різняться між собою зростом та комплекцією…

Руки в стерилізованих медрукавичках тримають поперед себе.

Цікаво, де ж серед них головний хірург, ведучий? За день до операції він зі мною говорив, розказував (навіть на шматку паперу — якийсь лікарняний бланк — малював схему операції), що він робитиме у моєму животі, обнадіював, що операція триватиме годину п’ятнадцять хвилин («Але, — застеріг, — якщо не виявиться якихось непередбачених обставин чи ускладнень, що в принципі можливо. Вас хоч і обстежували на томографі, але й техніка не все може «побачити»), заспокоював, аби я не боявся. Я боявся. А втім, це не те слово, мене прямо тіпало.

Застеріг: відкладати операцію не можна, мало що може трапитись.

Він не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий. Запам’яталися його очі — лагідні, спокійні, привітні, в сіточці дрібних зморщок і тому здається, що він весь час посміхається… Та он, здається, й він стоїть — не високий, але й не низький, не товстий, але й не тонкий, усміхнені очі в сіточці дрібних зморщок. Посміхається самими очима… Ху-ух, аж ніби трохи легше стало, наче знайомого зустрів…

Я лежав перед ними випроставшись, в чім мати народила і хоч серед них, як я здогадувався, більшість була жінки і до того ж молоді, кому я годився в батьки, але мені було чомусь вже байдуже.

Зрештою, вони лікарі. Та й через мить я пірну в чорне провалля, вони розпанахають — від кінця грудей і до самого лобка мені живіт, ритимуться в його нутрощах, різатимуть шлунок, викидаючи його по частинах у тазик, що он вже приготовлений, — то й справді чи не все одно? Непокоїло інше — що вони виявлять у моєму животі? Хоч би не пухлини… Хоч на онкологічний аналіз вирізані частини вони звичайно ж пошлють — такий закон, — і мені тиждень чи й більше (якщо все закінчиться благополучно) доведеться в тривозі й напрузі чекати результатів…

Тим часом дві особи заходжуються мене прив’язувати до столу, клацають пряжки ременів. Дві інші особи з дівочими фігурами (ясно, першими в роботу вступає молодший медперсонал) витирають мене спиртом (готують операційне поле) — від підборіддя і ледь чи не до колін… Господи, чи вони збираються мене розчленити навпіл? І почне мене розпанахувати (і що за слівце… вульгарне, а ще літератор-інтелігент, дорікаю сам собі) хірург-практикант (у відділенні він проходить практику, я знаю), а коли вже все буде підготовлено, порожнина відкрита, у діло вступить головний хірург.

Дріж, що тіпав мене зранку (наче увесь час було зимно) несподівано кудись щез. Мені стало все одно. Та й чого тремтіти, коли вже прив’язаний до столу і екзекуції не минути, було одне лише бажання — швидше б провалитися в чорноту прірви, де вже не буде ні відчуття страху, ні думок, ні переживань, ні… Де взагалі нічого не буде — тільки на столі лежатиме моє закривавлене тіло з розпанаханим животом і виваленими тельбухами…

Господи, то що вони там виявлять? Що вони там знайдуть? І що мене потім чекатиме? Принаймні зараз мої справи неважнецькі, а завтра — позавтра? І ще одне непокоїло (все-таки непокоїло, а я думав, що мені вже все збайдужіло): трапляється, що після операції хворому не просто вийти з наркозу, вирватися з його чіпких лап. На цей випадок навіть сумна статистика є. Маленька та все ж… Хоч би вдалося вийти. А не вийдеш, навіть про те не знатимеш. Ніколи. Бодай і впродовж мільйоноліть не відатиму, що не вийшов з наркозу — як то трапилося декілька років тому з моїм другом, письменником Іваном Н. Лежить він після операції на Байковому кладовищі й не відає, що не проснувся на операційному столі і його, незважаючи на всі зусиллям, так і не вдалося порятувати. Правда, у нього до всього ще долучилися проблеми з серцем. У мене серце, заспокоювали, ніби в нормі, відповідно віку… І взагалі, прогнози попередніх обстежень мовби втішні, але… Утіха, як застерігали, на 95 відсотків. А решта п’ять? За решту п’ять медицина не дає гарантії…

Операційна бригада, використовуючи останні вільні хвилини, про щось між собою перемовляється, про своє, побутове, може, як для стороннього й дріб’язкове, житейське (в однієї — одного вчора те трапилося, у другого — другої) — те, чуються приглушені смішки… Щасливці! Їм не лягати на операційний стіл, посміялися б вони на моєму місці! А втім — кожному своє і свій час. Моя черга вже настала, їхня, можливо, ще попереду…

Тим часом біля моєї голови з’являється анестезіолог, головний спеціаліст по знеболюванню. Ясно, почнеться анастезія — штучне знеболювання. Його я впізнаю по очах і тембру голосу. За день до операції він зі мною бесідував на тему знеболювання. О, це не проста штука, запевняв. Слабкий наркоз — не бажано, міцний — ще гірше, та й тяжкіше його переносить організм, тож мені обіцяв підібрати «той, що треба».

— Як настрій? — і я розумію, що підготовка до операції завершена.

— Просто… пречудовий, — я намагаюся гуморити, хоч виходить це в мене й силувано.

— От і добре, — сприймає він моє бурмотіння всерйоз. — Вас ніщо не турбує?

— Крім блаженства… прямо таки нірвани — ніщо, — я все ще вимушено іронізую, хоча в душі знову наростає тривога й тремтіння тіла. Та й голос починає мене видавати.

Тим часом споруджують з блискучих трубок на рівні моїх грудей якусь рамку. Ясно, накриють її салфетками, аби ізолювати мою голову від тіла, де будуть різати…

— Відкрийте, будь ласка, ротика… Так-с… — мацає пальцями мої зуби. — Свої? Зйомних протезів немає? Вставних щелеп? От і добре… — підводить до мого обличчя апарат з довгою телескопічною рукою, що закінчується розтрубом з чорною гофрованою трубкою. Ясно, зараз почнеться подача наркозу. Мене присплять і світ у моїй свідомості щезне. Як і сама моя свідомість. — Дихайте… Рівно і спокійно. — У його голосі сама лагідність. — Ви бували в горах? Біля моря? Пам’ятаєте, яке там повітря? Так ось зараз ви будете дихати ним — гірським чи морським. Прямо озоном… Як ото після грози в полі чи біля річки… Дихаєте спокійно, але глибоко, відчуваєте озонисте гірське повітря?

З розтруба почулося легке шипіння і я починаю відчувати приємне й прохолодне — справді озонисте! — повітря. Його подуви обвіюють моє лице, губи і на якусь мить здається, що я опинився в горах, де щойно відшуміла очищувальна гроза…

— Відчуваєте? Ви наче й справді зараз перебуваєте в прекрасній країні… назвемо її Озонією… Так ось, уявіть собі — ви ж літератор, який не цурається й фантастики, — уявіть собі країну Озонію. Уявили? Ви зараз у ній, щасливій країні Озонії…

О, він виявляється, ще й поет!

— Відчуваєте? Якщо не можете говорити, опустіть і підніміть повіки…

Я опускаю повіки і з трудом їх знову піднімаю. Чомусь говорити мені вже не хочеться — як і повертатися із щасливої країни Озонія у цей… грубий світ.

Голос долинає до мене вже звідкілясь здалеку, наче я й справді в горах, у тій, як її… Озонії.

— Ви мене чуєте? Подайте голос. Озвіться…

Я намагаюся видавити з себе хоч якийсь звук, але марно. Хтось уже почав відбирати в мене мову. І тут я з жахом — іншого визначення й не підберу, — завбачаю, що в операційній — до того яскраво, аж сліпуче освітленій, особливо наді мною, де висить рефлектор, починає… тьмяніти. Світло наче зменшується, зменшується, слабкішає, блякне, наче падає напруга в електромережі і лампочки починають червоніти… І тут мені спадає на думку, що це в Києві впала напруга, або й зненацька відключили світло (таке у ті часи траплялося). І треба ж саме в цей час! Ну, все, операцію зараз відмінять, а завтра все почнеться спочатку… І знову буде підготовка, каталка, прив’язування мене до операційного столу, бесіди про щасливу країну Озонію… А все це — нерви, нерви, нерви… Боже, як мені не повезло. Зараз доведеться — світло вже ледь-ледь видніється, наче десь далеко-далеко, — вставати з операційного столу, щоб завтра на нього знову лягати…

Певно мій неспокій на обличчі, мою німу тривогу було помічено, вони чудові фізіономісти. І здалеку, наче з іншого світу, вже майже з пітьми до мене долітає:

— Ви щось хочете сказати? Говоріть, говоріть, — але в мене вже й зовсім відібрано мову — ось вона яка, «щаслива» країна Озонія! — в пітьмі, що навально мене огортає (чи я в неї провалююсь), я марно силкуюся видобути зі свого горла бодай який звук, але горло, як і губи, вже не мої. — Вам чомусь трудно говорити? Вас непокоїть, що буцімто гасне світло? Так? Якщо не маєте змогу говорити, на знак згоди ворухніть повіками.

Я з трудом намагаюсь ворухнути повіками і тієї ж миті гаснуть останні цяточки світла і я пірнаю на дно прірви з суцільною чорнотою, де вже немає нічого і останнє, що я чую, це слова все того ж анестезіолога:

— Хворий підготовлений. Операцію можна починати.

І раптом тієї ж миті, навіть без паузи після останніх слів:

— Хворий? Ви чуєте?.. Просніться!… — хтось ляскає мене по щоках. — Операцію закінчено. Хворий, просніться… Зробіть зусилля. Ви мене чуєте? Операцію закінчено…

Як… закінчено? Що закінчено? Операцію? Коли вони встигли, як операція ще тільки-но мала починатися. Між фразами, що я їх почув у пітьмі — «Операцію можна починати» і «Хворий, просніться, операцію закінчено» навіть секундної паузи не було. То як… закінчено, як вона навіть ще й не встигла розпочатися?..

Лише значно згодом, вже в реанімації, я дізнаюся, що між фразами «Операцію можна починати» і «Хворий, просніться, операцію вже закінчено» в реальному світі, а не в тому, де я перебував, у пітьмі над прірвою, — минуло три години п’ятдесят п’ять хвилин.

І ті три години п’ятдесят п’ять хвилин минули для мене в щасливій країні Озонії, що над безоднею…

Як було не просто вирватися з чіпких обіймів наркотичного Морфея! Які зусилля я не робив, чуючи заклик проснутися аби проснутися і не міг навіть розплющити очі… Здавалося, що я борсався з останніх сил у пітьмі, чуючи звідусіль:

— Хворий, просніться!.. Операцію закінчено, відкрийте очі…

Не знаю, за яким разом, але я все ж таки їх розплющив і в ту мить наче вигрібся з чорної прірви потойбіччя під яскраве світло операційного рефлектора.

Операційна вже спорожніла, лікарі повиходили, санітарки щось прибирали, щось мили, я все ще лежав прив’язаний до столу, а біля мене стояв анестезіолог, злегка ляскав мене долонями по щоках і повторював, як заведений, одне і те ж:

— Хворий, просніться… Хворий прос… О-о, слава Богу, відкрив очі… Вітаю вас з успішним завершенням операції, яка замість планової години п’ятнадцяти хвилин тривала три години п’ятдесят п’ять хвилин. У ході операції виникли деякі непередбачені обставини, але все скінчилося благополучно. Як почуваєтесь?

Різко пахтіло озоном і мені здавалося, що я все ще перебуваю в щасливій країні Озонії. В операційній, як і перше, було холодно (я лежав голий), хоч живіт мій, заклеєний бинтами, палав, охоплений вогнем. Все ще нічого не міг збагнути, як і ворухнути в пересохлому роті язиком, що здавався мені чужим.

— Будьте готовими до того, що наркоз із вас виходитиме діб зо три і увесь цей час ви перебуватимете наче в дрімоті…

Почувся знайомив скрип коліс — до операційного столу сунула каталка, що її штовхала поперед себе знайома медсестра.

— Ну? Живий? — гучно загаласувала жалібниця, наче зустріла свого давнього друга. — Ось бачиш, все добре скінчилося і я вже приїхала за тобою… Давай перебиратися на мою каталку та й поїдемо звідсіля туди, де тепліше, де вікна сонечком освітлені…

Удвох з анестезіологом вони нарешті розв’язали мене, переклали на каталку, по підборіддя накрили простирадлом.

— Поїхали!..

Все відбувалося наче в тумані, я все ще не міг чітко мислити, думки весь час плутались, але усвідомлення, що операція закінчена і все відбулося так швидко — якусь там секунду мого перебування в пітьмі і що взагалі операція виявилась не такою вже й страшною, як я боявся, і ніякого болю я не відчував і нині не відчуваю і що нарешті мене везуть туди, де тепліше й вікна освітлені сонечком, зігрівало й бадьорило мене… Виявляється, крім чорнющої порожнечі на дні бездонної прірви є ще білий світ, у який я повертаюся. У той добрий, добрий білий світ планети Земля, у якому сяє сонечко.

Виїхали в коридор і повернули до ліфтового майданчика на поверсі (по той бік його — реанімація) — медсестра легко котила каталку, коридором сюди й туди снували хворі, лікарі.

Раптом почубся крик (ні, радше, зойк):

— Валіку?!! Валіку?!!

Я скосив очі й побачив під стіною до болю знайому і дорогу мені жінку і наступної миті збагнув: та це ж моя дружина… Люда-Люсічка…

— Це я?.. Як ти? Обізвися до мене. Тобі не болить?

Я надсилу відірвав голову від подушки, зусиллям підняв її, хотів було посміхнутися і щось сказати підбадьорливе, але губи мене не послухалися, та й слова не міг вимовити. Як і голови втримати. Вона впала на подушку каталки і тієї ж миті я почув чийсь крик:

— Жінці погано!!. Хто там з медперсоналу?.. Сюди! Жінка втратила свідомість і впала… Швидше зробіть їй укол!..

Я таки збагнув, що то моя дружина втратила свідомість і посунулась під стіною, але прийти їй на допомогу не міг… згодом я дізнаюся, в чому річ: як моя голова впала на подушку, дружині здалося, що зі мною щось сталося непоправиме… І вона, сунучись по стіні, за яку намагалася вхопитися, втратила свідомість… Я вже не бачитиму, як їй робитимуть укол, як приводитимуть її до тями, запевняючи, що зі мною все гаразд… Попереду мене чекало реанімаційне відділення, що відгороджене не тільки від світу, а й від самої хірургії, де свої бригади, графіки, свої правила і закони. І там мені доведеться лежати під крапельницями, що починаючи з восьмої ранку й до дванадцятої ночі подаватимуть у мої вени фізіологічні розчини та ліки…

А ще з ніздрів носа стирчатимуть дві трубочки, одним кінцем через страховід вони уведені в шлунок, другим через ніс назовні, вниз до скляних банок, що стоять під ліжком. А ще збоку в животі дірка, через яку теж виведена трубочка під ліжко в посудину. А ще в інтимний орган мені увели катетер і трубочка його теж виведена під ліжко — не ворухнутись мені, не перевернутися…

Шість діб непорушного лежання з розведеними вбік руками, у венах яких стирчатимуть голки… Спина затерпатиме і медсестра двічі на день, підсунувши під неї руку, розтиратиме її спиртом, уколи, яким, здавалося, ніколи не буде кінця-краю… Шість діб без їжі (яка їжа, як шлунок, чи що там від нього зосталося, відключено), без краплини води (рятувала глюкоза та розчини, що їх уводили у вени), шість днів на межі цього світу й того, коли зміну дня і ночі можна було спостерігати лише по кольору вікон: чорні — зараз ніч, синіють — настає ранок, білі — день. І знову: чорне — ніч, сині — ранок, білі — день…

Безконечні уколи, консиліуми, що їх лікарі проводили біля мене напівшепотом на їм тільки й зрозумілій мові і знову: чорні вікна — ніч, сині — ранок, білі — день…

І — уколи, уколи, уколи…

Постійні крапельниці у дві руки…

Обслуговуючий медперсонал — медсестри, лікарі, санітарки працюють цілодобово, двадцять чотири години на добу, щоранку о восьмій і щовечора о шостій змінюючись. Я весь час перебував під цілодобовим наглядом — як і інші прооперовані — стіл чергової медсестри за три кроки від наших ліжок і досить було вночі або вдень ворухнутися чи й просто зітхнути, як відразу ж виростає постать у білому: вас щось турбує?

На четвертий день під вечір (вже вікна почали чорніти) я раптом відчув пахощі знайомих духів. Розплющив очі і не повірив їм: біля мене — в реанімації!!! — стояла дружина в білому, явно з чужого плеча халаті, в марльовій пов’язці.

— Ти мені… привиділась? — запитав я пошепки, надсилу повертаючи язиком в пересохлому роті.

— Ні, це я насправді. Мені дозволили зайти до тебе на дві хвилиночки…

— Присядьте, аби вас не було видно, — почувся сердитий крик.

Дружина поспіхом присіла навпочіпки, аби її голова не вивищувалася над моїм ліжком і, отже, її не було видно в реанімаційній палаті.

— Валюшко, про все інше — потім, а зараз про головне. Перше, я дуже хотіла тебе бачити. Чотири дні чергувала під дверима реанімації та все просила бригади впустити до тебе, доки сьогодні наді мною не зжалілись… Друге. Я говорила з хірургом — у тебе все гаразд. Не хвилюйся, операція відбулася вдало, вони тебе врятували. Прогнози тільки оптимістичні, будемо жити. І довго, і щасливо. Чекаю, коли тебе переведуть в палату, тоді про все й поговоримо. І наговоримось за всі ці дні.

Ми встигли перекинутись ще кількома словами, як біля нас виросла чергова медсестра.

— Побачення закінчено — дві хвилини минуло. Прошу вас вийти, бо мене виженуть з роботи за грубе порушення режиму. Застерігаю ще раз: цілувати хворого категорично заборонено. Йому ще не вистачало підхопити з вулиці якогось мікроба чи інфекцію… Навіть доторкуватись до чоловіка не раджу. Лише кивніть йому головою, посміхніться… Ну, ще повітряний поцілунок… Все, все, пішли, — і майже витягла дружину з реанімації.

Але ті дві хвилини побачення оживили мене, сколихнули, пробудили інтерес до життя і після них я став швидко видужувати, вишкрібаючись як із ями і на шостий день після консиліуму мені, нарешті, дали добро: можна переводити в палату. Санітарка, вмиваючи мене вранці, подивувалась моїй шестиденній щетині.

— Гарний, гарний з бородою. В палаті вже поголишся, прийдеш нарешті до тями і помолодієш. Навіть саме почуття, що ти вже не в реанімації, а у звичайній палаті, тебе швидко поставить на ноги.

Першим привітати мене «з переселенням» прийшов мій рятівник, хірург. Як завжди його привітні очі, що ховалися в густу сіточку дрібних зморщок-павутинок, були повні усміху й приязні. І взагалі він — сама доброта. Дванадцятий рік працює в хірургічному відділенні лікарні без єдиної відпустки! Це ж треба! У відділенні початок роботи о дев’ятій, а він незмінно з’являється о пів на сьому й відразу ж починає обходити хворих — і так дванадцять років підряд. Більше того, щосуботи він теж працює і лише зрідка дозволяє собі вихідний у неділю. Отакий чоловік.

Жуючи ґумку — його, здається, улюблене заняття, — він почекав, доки медсестра з блоку перев’язок зняла на моєму животі наліпки бинтів та салфеток, оглянув рану, шви, подавив живіт у кількох місцях, задоволено гмикнув, як замуркотів.

— Прекрасно! По видужуванню ви вже випереджаєте графік на добрих три-чотири дні! Просто приємно мати справу з таким пацієнтом. У вас, молодий чоловіче, — я був трохи старшим за нього, але він не тільки мене, а й усіх, з ким розмовляв, незмінно називав молодим чоловіком, — діло йде на добру, — тьху, тьху, тьху! — поправку. Завтра почну знімати перші шви. Сьогодні з вами побесідує дієтолог і почнемо запускати вам шлунок — власне, те, що від нього зосталося. Маленьку торбиночку без сальників. Себто без шлункових кислот, які довелося видалити. Але не переймайтесь, зрештою, поступово, за рік-два шлуночок ваш, чи те, що від нього зосталося, витягнеться — він має таку здатність і досягне відсотків вісімдесяти того, що у вас був. А кислоту для травлення вам замінятимуть пігулки. Їсти почнете з двох ложечок вівсянки і пари ковтків води. Через день аж цілу чашечку вівсянки вам принесуть. Шлуночок запрацює і ви поступово, поступово почнете повертатися до нормального життя — якщо так можна назвати життя на пігулках і дієті… Що я вам взагалі можу сказати, молодий чоловіче, — добрі його очі ховаються у ще густішу сіточку дрібних павутинок, — вам повезло. Вам неймовірно повезло! Ви народилися в сорочці! Ще на день-два забарилися б з операцією і… І я тоді не дав би за ваше життя і, даруйте, п’ятака. Слава Богу, ми встигли. В останній день, але встигли. Хоча й замість планової години п’ятнадцять хвилин провозилися з вами майже чотири години. — Ліквідовували ускладнення, яке вже було почалося, але ще не встигло набути незворотніх процесів. Витягли вас з того світу, з отієї чорнющої чорноти, даруйте за тавтологію, з отого провалля, у якому ви побували. Тепер радуйтесь життю і вчіться цінувати його. Кожний день, дарований Богом. Ба, навіть кожну його мить. Живіть довго й щасливо. Правда, до кінця днів ваших, виділених вам Господом, вам доведеться дотримуватись дієти щоденно, перед їжею вживати пігулки. Крім того, ми направимо вас на ВТЕК, де вам призначать інвалідність. Орієнтовно, другу групу. Але це дріб’язок, головне, що ви будете жити. І — радуватись життю. А це, думаю, не мало. Чи не так?.. І — насамкінець. Сьогодні, після крапельниць і всіх необхідних процедур, обережно зведетесь і посидите в ліжку хвилин десять-п’ятнадцять. Якщо в голові не запаморочиться — так же обережненько встанете. Точніше, зсунетесь з ліжка, тримаючись за бильце. Трохи постоїте, звикаючи до вертикального положення, потім — але під страховкою дружини — пройдетесь по палаті. І навіть… Навіть можете підійти до вікна. В обнімку з дружиною, і подивитесь, який за вікном світ білий, розчудесний! Він взагалі прекрасний, наш єдиний і ні з чим не зрівняний світ білий, а для вас він зараз буде просто неймовірно прекрасним, коли людина нарешті відчуває, що ж таке насправді життя. — Посміхнувся. — Ви знаєте, що таке озон?

Я мить подумав і відповів, як на екзамені:

— Газ синього кольору з різким запахом — алотропічна видозміна кисню, що має окислювальні і знезаражувальні властивості — здається так. Крім того, на висоті 25–50 кілометрів від Землі знаходиться шар озоносфери, в якому кисень об’єднаний в молекули газу озону — газу, що складається з молекул, які об’єднують в собі три атоми кисню… У природі озон виникає з алотропної видозміни кисню під час грози…

— Ух… ти, — подивувався хірург. — Ви, певно, були зразковим у свій час студентом! Навіть я цього не пам’ятаю… Так ось до Києва зараз наближається грозовий фронт, а тому повітря так пахне озоном, так пахне!.. Подихаєте ним і ви. Коли ще в місті так пощастить подихати озоном після гарної грози.

Підтримуваний дружиною, я підійду до вікна, розчиненого навстіж, вдихну на повні груди і здасться мені, що я вперше — і це на початку сьомого десятка літ! — відкрию для себе світ білий. В розпалі був травень і всю ніч я спав неміцно і слухав, — в міждерев’ї, за вікном палати невгамовно співали-витьохкували солов’ї…

Пахтіли кущі розквітлого бузку.

— Господи, невже бузок зацвів? — вихопилося в мене. — Коли ж він устиг?

— Поки ти лежав в реанімації… Піднялася температура повітря, з’явилося літепло і він як на очах розквітнув!

На зеленій-зеленій травичці жовтіли очки кульбабок, де-де виднівся іван-чай…

По той бік вікна зненацька пролетіла синьошийка, звана ще варакушкою — з родини соловейків — і, наче вітаючи мене, тьохнула раз-другий…

На яворині, змахуючи довгим хвостом, скрекотіла білобока тіточка-сорока. Це ж, мабуть, на хвості принесла мені якісь добрі вісті?

Стукотів дятел, виспівувала голосиста іволга.

Чути було, як десь далеко-далеко за лікарняним лісом-парком, можливо й за Києвом, чи десь за Китаєвим та Пироговим чи й далі на південних просторах гримів, приглушений віддалю молодий грім-громенко. З-за обрію вже висовувались зубці чорно-сизого громаддя хмаровищ, з яких вилітали зигзаги блискавок, але вище ще сліпучо сяяло сонце.

Верховіттям високих дерев хвацько пронісся вітренко.

Пригадалися чиїсь рядки — чи не Максима Рильського?

Спрагло вдихалося озонисте повітря.

А в думці ні-ні та й зринали слова хірурга: «Ми вас порятували, вчасно витягли з того світу». Цього разу так. Але ж настане час, коли вже мене ніхто не витягне і не порятує. Та хіба тільки мене? Така доля кожного й нині сущого на землі. Недарма ж кажуть: життя ще особливе й тому, що воно між буттям і небуттям, що воно завжди на лезі ножа, а тому ми всі роковані.

І нічого нам не залишається, як жити і радуватися — поки живеться і радується.

І ще здалося, що я все ще стою над прірвою в Озонії, щасливій країні, де всі ми — тимчасові гості, з якої — як не крути, як не верти, — а вихід, якщо надійде твій час і бевкне по тобі дзвін — у прірву небуття. І тоді вже ніхто не прийде тобі на допомогу і не порятує тебе на краю прірви.

А надійде ж той час, хочемо ми того чи не хочемо. Прірву подолати двома стрибками не дано, а одним… Ні, краще живи і радуйся. Живи і радуйся! Живи і радуйся!

Хоча б тому радуйся, що небуття так близько від нашого озонистого буття. Чи не тому й життя має свій неповторимий смак і свою привабливість, що часом буває аж лячною. Бо ніде так не живеться і ніде так не радується, як у щасливій країні Озонії на краю прірви, з якої моторошно віє холодом небуття і яка тебе вірно і незрадливо чекає…

А чорне громаддя хмар все ближче й ближче, вже он воно здається по той бік лісу.

Цвіркають, лютуючи, блискавиці.

Але ще сяє сонце і пахне озоном. І безтурботно на яворині скрекоче сорока, змахуючи довгим хвостом — мабуть, таки й справді добрі вісті мені принесла.

І квітне бузок, і жовтіють кульбабки на зеленій-зеленій травичці і ти, бодай і йдучи вже з ярмарку, все ще відкриваєш для себе світ білий.

Який же він прекрасний!

А втім, як писав ще Омар Хайям: якщо гарне вино не змішане з водою, немає потреби його хвалити…