В сузір’ї Дракона

ЗАГИБЕЛЬ СІЯЧІВ ЖИТТЯ

Зореліт йшов з наростаючою швидкістю, що вже сягала 166 тисяч кілометрів за секунду. Блок контролю повідомляв, що всі прилади працюють нормально і відхилень, навіть у допустимих параметрах, немає. В овальній командирській рубці, де знаходився центральний пульт управління, все було, як звичайно. На головному екрані переднього огляду застигло звичне темне зоряне небо, а на бокових, що були імітовані під корабельні ілюмінатори, виднілися далекі галактичні туманності.

Прискорення наростало.

На екрані заднього огляду, щойно його вмикала автоматика, видно було, як із дюз корабля вихоплюється розжарена плазма, що своїм пекельним вогнем засвічувала навіть сліпучо-яскраві скупчення спіральних галактик у сузір’ї Великого Кита.

І головний локатор, і бокові кожної мілісекунди промацували десятки й десятки мільйонів кілометрів космічного простору на шляху блискавичного руху корабля, і над пультом постійно світилося одне і те ж табло:

«Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється».

— Але який сенс у збільшенні швидкості, коли вже немає мети? — чи то запитуючи, чи то просто констатуючи, але конкретно ні до кого не звертаючись, промовив командир.

Йому ніхто не відповів.

У тиші рубки чути було, як розмірено цокотить хронометр, відміряючи вже нікому не потрібний час.

Рей передав управління кіберу-пілоту і якусь мить стомлено сидів за пультом, склепивши набряклі почервонілі повіки — останні п’ять діб він не спав і тримався лише на біостимуляторах.

— Управління прийнято, — пролунав монотонний, металевий голос кібера без інтонацій. — Прошу уточнити курс. Зореліт не має орбіти і летить у нікуди.

— Нас уже влаштовує і такий курс, — сказав Рей і важко, певно, примушуючи себе, звівся.

Біолог Сен і астроном Койль — обидва світловолосі, середнього зросту, але натоптуваті, налиті силою і тренованими м’язами спортсмени-важкоатлети — були чимось схожі один на одного і стояли посеред рубки плече в плече, як два брати-здоровані, й уважно слідкували за кожним рухом командира.

Хоча сухорлявий, на вид дещо аж тонкуватої статі командир і уступав їм у вазі та комплекції, але зростом був вищий за них на півтори голови. В інституті Космонавтики його так і звали: Півторарей.

— Друзі мої! Ви готові до прощання з життям? — запитав він своїм звичайним, трохи глухуватим голосом.

І здалося екіпажу, що їхній високий і статуристий командир аж понижчав у ту безвихідну мить — чи то він сутулився від безнадії, чи його гнула та біда, що, звалившись йому на плечі, давила його своїм немилосердно тяжким гнітом, їм було легше, вони відповідали за самих лише себе, а він, як командир, і за космічний зореліт, і за них обох, і за справу, яку вони так і не виграли. Він, Рей, щасливчик, іронічний Півторарей, який до цього польоту не знав, що таке невезіння, змушений буде відповідати перед історією ще й за умертвління екіпажу. А втім… Що терзати себе й гадати про відповідальність перед історією, як історії вже немає, як немає вже і тієї цивілізації, яка півстоліття тому послала їх у космічні мандри, як немає вже й самого часу, як немає вже нічого, що раніше називалося танійським, як невдовзі не буде і їх самих — перших танійських зорепрохідників.

— Я готовий, командире, — бликаючи білявими пухнастими віями, відповів Сен.

— Чим швидше, тим краще! — буркнув Койль.

— Що ж, приймається до виконання. Рей підійшов до панелі, на якій ярів червоний хрест, і натис кнопку. Панель беззвучно відсунулась, відкривши нішу в людський зріст, що зверху до низу була всіяна різнобарвними кнопками і такими ж написами.

— Та-ак, що ми тут маємо?.. — говорив сам до себе Рей, говорив таким буденним голосом, як наче б вранці, після безтурботного сну знічев’я шукав свою зубну щітку. — «Еліксир-А», — прочитав він один із написів. — «Еліксир-Б». «Еліксир…» Гм… В даній ситуації не те… Знову еліксир… Скільки тут тепер уже нікому не потрібних еліксирів життя, чи не правда, Сен?

Біолог, зайнятий своїми думками, не відповів.

За нього озвався Койль.

— Кінчай, командире! Кожна хвилина кидає зореліт у простір ще на один мільйон кілометрів і приносить нам ще один мільйон терзань!

— Ти став надто велемовним, Койль.

Рей, нарешті, знайшов те, що шукав. У верхньому лівому кутку ніші виднілася біла кнопка, над якою спалахував синій напис:

«Увага, смерть!..» «Увага, смерть!..»

— Ага, — буркнув Рей і простягнув до тієї кнопки руку.

— Стривай, командире, — раптом спинив його Сен. — Перш ніж заснути навічно, я хочу востаннє подивитися на Танію.

Рей опустив руку.

— Кібере, — гукнув пілоту, — виконай наше останнє прохання.

— Слухаю, командире, — пролунав безбарвний голос, і на протилежній стіні рубки спалахнув екран.

А на екрані з’явилась Танія.

Вони хитнулися, наче їх кинуло вперед раптове прискорення корабля, і завмерли, зволоженими очима вдивляючись у знайомі обриси назавжди втраченої планети.

Круглий диск Танії з голубими просторами численних морів і зеленими материками суходолів плив перед ними зовсім близько.

На мові одного з найдревніших і найчисленніших племен Танія означає «щаслива». Коли різномовні і ворожі племена після стількох віків, жорстоких роздорів нарешті об’єдналися в одну всепланетну сім’ю і щасливо почався процес формування єдиної цивілізації, тож і вирішено було назвати планету щасливою. І здавалося, Танія буде вічною, як вічним було голубе небо над нею, як вічно здіймалися за хмари високі гори і вічно шуміли хвилі теплих морів.

— Гляньте!.. Сани!.. — вигукнув Койль і по-дитячому показав пальцем на екран, де з води вистрибували дельфіни, діти морів (по-танійському — сани).

Та ось об’єктив наблизив берег — на сліпучо-білому піску махала рукою засмагла, наче вилита із бронзи, танійка. Вона посміхалася, сяючи двома разками білих зубів, і когось вітала.

Здоровань Сен, який так любив дівчат й іноді потрапляв через своє захоплення в різні тривіальні, а часом і драматичні історії, рвонувся вперед, заусміхався світлими очима, махав вродливій танійці рукою і навіть посилав їй повітряні поцілунки.

Глянувши на біолога, Рей чи не вперше за п’ять літ польоту посміхнувся куточками уст, навколо яких залягли гіркі зморшки. Іще він подумав, що Сен щасливий, якщо може хоч на мить, на одну лише мить, а таки забутися…

А на екрані вже пливли гори з білими піками гострих вершин, з крихітними фігурками альпіністів на засніжених схилах, потім з’явилися зелені долини, виноградники, села у квітучих садах, міста.

А вгорі, у світло-блакитному небі над щасливою планетою сяяли дві зірки, два танійських сонця. Одна зірка велика, біла, її звали Яна, що на древньо-танійській мові означає «життя», а друга — менша, голуба, її танійці нарекли Заною, себто — «таємнича», «загадкова». Біла зірка, осяйна Яна, знаходилась на відстані 150 мільйонів кілометрів від Танії, вона виростила і оберігала життя на планеті, у її життєдайному промінні купалися і рослини, і тварини, і люди. Голуба зірка, Зана, знаходилась на відстані близько 350 мільйонів кілометрів від планети, тому не зігрівала її, а лише прикрашала собою небо. І все ж танійські поети чомусь присвячували Зані більше віршів, аніж засновниці і хранительці життя — Яні. Може, тому, що голуба зірка була дуже гарною у світло-блакитному небі Танії. І зараз на стіні командирської рубки зорельота непорочною голубизною — чистою і невинною — світилася підступна і страшна Зана — убивця планети.

— Досить!!! — раптом знетямлено крикнув Койль. — Я більше не хочу бачити прокляту Зану!!. Не хочу!.. Не буду!.. Не бажаю!..

Видиво на стіні тієї ж миті згасло.

Сен бликнув віями і, уникаючи дивитися на товаришів, повернувся до лівого бокового екрана, на якому сріблястою хмаркою застигли далекі галактичні туманності, і щось там підкреслено уважно розглядав.

Рей крокував рубкою від округлих вхідних дверей до пульту і назад.

Лунко цокотів хронометр.

Над пультом миготіли індикатори блоку контролю, сповіщаючи, що всі прилади працюють нормально, та вгорі, як і перше, світилося яскраве табло:

«Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється».

— Куди вільний простір??! — істерично закричав Койль. — До загибелі??! В космічну прірву??! В нескінченну порожнечу??! Досить!.. Ситий уже тією порожнечею по горло!!.

— Койль… — тихо озвався Реп, не перестаючи крокувати рубкою.

— Я вам не Койль! — безладно розмахуючи руками, кричав астроном. — Я більше ніхто. Мрець! Ходячий труп! Біомаса, з якої космічна порожнеча вже висосала все… Погасіть табло! Ніякого вільного простору попереду немає! І не було ніколи. Ми в тупику! Ми летимо в нікуди!

— Сен… — командир стрівся поглядом з очима біолога і кивнув на Койля, котрий, запустивши у волосся обидві п’ятірні, стогнав і хитався з боку на бік.

Сен кивнув Рею, підійшов до пульту і натис одну з кнопок блоку біозахисту. Почувся тихий заспокійливий плескіт, як наче б поруч, за стіною захлюпотіло море, в рубці повіяло свіжим озоном, як то буває після теплої травневої грози. Койль, жадібно вдихаючи озон, поволі заспокоювався, бліде обличчя його зарожевіло, гримаси зникли, і по хвилині він повернувся до Рея і запитав з подивом:

— Командире, чому вимкнули екран? Я хочу ще дивитися на Танію.

— Але Танії вже немає, друже мій…

Шістдесят років тому голуба зірка раптом почала збільшуватись. Першими, коли ще неозброєним оком нічого не можна було побачити, відчули тривогу астрономи. Цілий рік кілька обсерваторій на обох півкулях планети не випускали Зану з поля зору телескопів. Потім дані були закладені в комп’ютер.

Голова Ради астрономів посивів у той день, коли ознайомився з висновками комп’ютера. Те, про що він підозрював із внутрішнім жахом, точними розрахунками підтвердила обчислювальна техніка.

На зверхсекретному засіданні Уряду сім провідних астрономів доповіли, що це — початок кінця. Голуба зірка почала зближуватись із білою зіркою, з Яною. Зближення, за найточнішими підрахунками, триватиме понад сто років. За цей час Зана підійде до Танії на таку відстань, що все живе на планеті буде знищено пекельним промінням, а сама планета — мертва і обвуглена — втративши орбіту, впаде на голубу зірку і згорить у її надрах. Так загине життя — єдине у системі двох зірок.

Члени Уряду запитали:

— Чи є хоч який-небудь шанс врятувати планету?

Астрономи відповіли: ні, немає. Цивілізація Танії, хоча й розпочала космічну еру, але ще не досягла такого рівня розвитку, щоб змогла керувати планетами й зірками. Для цього їй не вистачає п’ятисот років. А можливо, і всієї тисячі.

Члени Уряду запитали: чи є надія на те, що зближення Зани із Яною припиниться якось саме?

Астрономи відповіли: ні, немає. Процес зближення подвійних зірок, якщо він уже почався, невідворотній. Все залежить тепер від часу. На рік раніше зазначеного строку чи на рік пізніше, а катастрофа відбудеться неминуче.

План врятування танійської цивілізації запропонувала Рада Космонавтики. А полягав він ось у чому: негайно зупинити на Танії поступ науково-технічного прогресу, а всі кошти, матеріали, людські ресурси і наукову силу кинути на створення космічного зорельоту, проект якого було розроблено раніше, але будівництво не розпочиналося за браком коштів. За десять-дванадцять років потужний зореліт, начинений автоматикою, з невеликим за кількістю екіпажем зможе вирушити в космічні простори на пошуки інших, більш розвинених цивілізацій, котрі й допоможуть врятувати нещасну… так, так, тепер вже нещасну Танію. Коли ж зореліт не зустріне у космосі розум, то принаймні знайде придатну для життя планету, куди й буде переселено якщо не всіх, то бодай частину танійців.

Уряд прийняв цей план, і того ж року поступ науково-технічного прогресу на Танії було припинено, а всі ресурси — матеріальні й людські — кинуто на створення зорельоту.

Будівництво тривало дванадцять років, і на тринадцятий потужний космічний корабель був готовий до міжзоряного плавання. Рада Космонавтики вирішила послати зореліт до найближчого сузір’я Н-1, що знаходиться на околиці кульовидної Галактики, а точніше, за 13 світлових років від її центру. В сузір’ї Н-1 (воно було вибране тому, що тільки до нього міг дістатись зореліт, інші сузір’я знаходились за межами його можливостей), астрономи виявили зірку з трьома планетами. Третя планета, за попередніми даними, і могла бути придатною для існування білкових організмів.

Рей працював тоді в інституті Космонавтики. В свої тридцять два роки він уже був відомим ученим, конструктором перших космічних ракет. Він же був і першим космонавтом Танії, який здійснив близько сотні витків навколо планети і виходив у відкритий космос. Робота вченого, конструктора ракет і космічного пілота щасливо доповнювали одна одну. Попрацювавши з рік пілотом, Рей знову повернувся в інститут, у своє КБ, і брав найактивнішу участь у проектуванні, а згодом і будівництві першого зорельоту.

Високий і тонкий — на вигляд ніби не із здорованів, Рей між тим відзначався надзвичайною витривалістю, аналітичним розумом, невичерпною працездатністю і реакцією автомата. Міг працювати в інституті по двадцять годин на добу, лишаючи для сну три-чотири години, і почував себе при цьому чудово. В 32 роки Рей залишався холостяком, житла свого не мав, а мешкав в інституті, в закапелку при кабінеті і про створення власної сім’ї якось за роботою і не думав. Взагалі, жінок він чомусь ігнорував. Більше того, кепкував з тих, хто «бігав за спідницями».

Ось це і відіграло вирішальну роль при затвердженні Рея Радою Космонавтики на посаду командира екіпажу. Враховано було й те, що він не має сім’ї та дітей, за якими на час польоту відчував би постійну тугу. Політ в обидва кінці мав тривати п’ять років. Але це для зорельота, а на Танії за цей час мине півстоліття. Тридцятидвухрічний космонавт, повернувшись з польоту лише на п’ять років старішим, зустріне свою дружину (якщо вони були приблизно одного віку) вісімдесятирічною, а дітей — шістдесятирічними чи й ще старшими. Психологічно він ніколи не зможе змиритися з цим і буде травмований на все життя.

Про це говорили й біологу Сену та астроному Койлю, коли розглядали їхні кандидатури. Але ці двадцятип’ятилітні молоді хлопці — спортсмени, відомі спеціалісти в своїх галузях просто ще не встигли обзавестися сім’ями. Щоправда, Койль, як і Рей, усього себе віддавав роботі, а ось Сен встигав і роботою займатися, і сердечним справам приділяв чимало уваги. Він і дня не міг прожити без флірту, без бігання на побачення, без знайомства з вродливими танійками. Познайомившись із черговою кандидаткою на створення сім’ї, Сен оббігав усіх знайомих, розказуючи, яку незвичайну жінку оце зустрів — прямо ідеальну. І запрошував знайомих на весілля. Але, як завжди, швидко охолоняв від свого захоплення, і вибраниця уже не здавалася йому найкращою. «Вона нічого, — розводив він руками, — але така, як і всі…» І затівав нову серію амурних походеньок, часом ловеласничав з одруженими жінками й іноді, аби врятуватися від гніву обурених чоловіків, йому доводилося просити у свого начальства «найтерміновіше відрядження на край Танії» та перечікувати там біду. Але й «на краю Танії» були вродливі дівчата, і Сен не витрачав марно часу… Та як він не любив жінок, а по-справжньому так і не встиг покохати жодної… «А, може, тому, — казав він друзям за кухлем доброго старого танійського вина, — що суджена ще не зустрілась мені».

Батька свого Сен не знав, бо мати — юне і вітряне дівча — народила його «внаслідок помилки юності», як вона написала у заяві, а тому віддала свою дитину в інтернат і легко забула про ту «помилку юності» на все життя. В інтернаті Сен і виріс. До речі, разом із Койлем, який, щоправда, прибув туди пізніше. Батько Койля — інженер і альпініст-десятитисячник загинув при підкоренні найвищої на Танії вершини, безіменного піку, який нині носить його ім’я. Він зірвався з висоти 10 тисяч 768 метрів, коли до вершини вже рукою було подати, і полетів у прірву. Дружина так любила його, що не змогла перенести втрати — наклала на себе руки. Коли сталося те, Койлю було сім років, але трагедія батьків так боляче вразила його, що душевна рана не затягувалася протягом усього його життя, і лише робота по 20 годин на добу рятувала юнака від туги за батьками.

Рей залишав матір, немічну і висохлу, із пересадженим серцем, що теж уже відмовлялося працювати. Дні старої були лічені, і знаменитий її син, попрощавшись із матір’ю назавжди, поховав її у своєму серці, як тільки-но ступив на трап зорельоту. Батько його — відомий мікробіолог — загинув літ із тридцять тому, коли експериментував на собі з дуже небезпечним вірусом.

Був ще й четвертий член екіпажу, інженер-радіоелектронік Мун — веселий, компанійський юнак, якого неможливо було змусити хоч трохи посидіти спокійно чи бодай помовчати з годину. І ось цей весельчак Мун і не витримав польоту. Через два роки, коли Танія в боковому екрані яріла вже крихітною зіркою, Мун зненацька почав хвилюватися і шукати в небі рідну планету, котра «втекла від них» — принаймні так він запевняв Рея. Екіпаж, як міг, рятував товариша, але пориви веселощів все частіше й частіше у нього змінювались приступами меланхолії, і Мун тоді годинами не відходив від бокового екрана, на якому ледве-ледве, тільки напруживши зір, можна було побачити світлу крапку — Танію. Мун ставав дратівливим, істерично кричав, що Танії більше немає і взагалі немає більше нічого, а є тільки чорна нескінченна порожнеча і що вони у неї в полоні і нікуди не летять, а висять на однім місці, і порожнеча тим часом висосує їхній мозок, як висосала перед цим із Всесвіту простір і час…

Одного разу, коли екіпаж спав, Мун (він тоді чергував у рубці) відключив від енергоблоку кібера, який міг йому перешкодити, розблокував шлюз і, викинувшись у космос, відкрив гермошлем… Десь він — миттєво перетворений на крижану ляльку — напевне й досі літає у чорному просторі і, очевидно, літатиме вічно…

Через 2,5 року зореліт дістався до сузір’я Н-1 (так було зареєстроване те сузір’я за каталогом танійського астронома Нана) і дослідив три планети п’ятої зірки. Всі вони виявились повністю непридатними для життя — атмосфери з аміаку, тиски немислимо величезні. На кожній із трьох планет аналізатори по вивченню зовнішнього середовища, сховані в надміцні оболонки, не витримували більше 20 хвилин. Тиск сплющував їх і розмазував метал по базальтовій корі.

І братів по розуму зореліт за довгу дорогу так і не зустрів.

Пального, запасів кисню та харчів лишалося на три роки, тобто на зворотний шлях.

Поверталися, як на власні похорони.

Надії на врятування танійського людства вже не було. А будувати новий, ще потужніший зореліт, який зміг би стрибнути через немислимий простір аж до центру Галактики, де напевне ж є розумне життя, у танійців уже навряд чи був час.

Екіпаж добре знав, що творилося у небі рідної планети, доки спішно будувався зореліт — єдина надія на врятування танійського людства. За дванадцять років голуба зірка, підступна Зана збільшилась у небі Танії в п’ять разів і невдовзі досягла розмірів Яни, підійшовши до планети на відстань у 150 мільйонів кілометрів. І Танія, що від однієї зірки одержувала благодатне тепло і світло, із збільшенням другої почала катастрофічно гинути. Зникли зими, температура повітря піднялася вдвічі, потім утричі, грані між порами року розмилися, і на Танії встановилася пекуча спека, від якої ніде було сховатися і нічим захиститися. Міліли і висихали ріки, озера, а згодом надійшла черга і морів. Спікалися і тріскались колись родючі поля, ґрунт кам’янів. Вигорали сухі ліси. Величезної сили урагани і суховії здіймали хмари пісків і засипали на планеті все: сади, села, міста… А невмолима Зана все ближче і ближче підходила до планети, все пекучішим і лютішим ставало її проміння. Рослини вигорали, люди задихалися.

Та біда ніколи не ходить сама.

Зненацька почала свій страшний рух вперед і біла зірка — Яна. Процес зближення двох зірок наростав, і хоча їх поки що розділяли сотні мільйонів кілометрів, всепланетна катастрофа вже набирала темп. У зв’язку з рухом Яни астрономи зробили нові обчислення і доповіли Уряду, що тепер до кінця катастрофи залишається не 88 років, а рівно половина.

Сорок чотири роки.

Вже не чути було ні сміху, ні пісень, ні просто веселого гомону. Люди, яких засипали піщані бурі і палили жахливі світила, ходили, як чорні тіні… Зникали діти. Ті, які народилися раніше, вмирали першими, а нові більше не з’являлися. Та й навіщо народжувати дітей, коли живим уже немає місця, коли саме життя на Танії вже приречене.

В уцілілих містах (села вже були спалені і засипані піском) згасли вогні, а всі енергетичні ресурси планети (крім потрібних для будівництва зорельоту) були віддані астрономам. Спеціальні центри день і ніч посилали у напрямку кульовидної Галактики надпотужні сигнали біди, посилали їх щогодини — і так кожну добу, — але минали роки, а на ті сигнали так ніхто і не відгукнувся.

Ось за таких умов і стартував зореліт п’ять років тому. П’ять для зорепрохідників, а на Танії за цей час минуло ні багато ні мало — півстоліття. Повернення тяжким було ще й тому, що не мали вони сили позбутися щоденних болючих думок: а що там удома? Невже й досі голуба зірка продовжує свій страшний рух уперед?.. Все може бути, півстоліття минуло звідтоді. Рей зробив було спробу заборонити екіпажу аж до повернення жодним словом згадувати у розмові Танію та її катастрофу… Згадувати — не згадували, але хіба заборониш думати про неї? Навіть із своїми власними думками Рей нічого не міг вдіяти, а з чужими й поготів.

Правда, жевріла ще квола сподіванка на чудо: а раптом при поверненні пощастить зустріти чужий зореліт?

Не пощастило.

Повернулися на агонію…

Картина, яку вони побачили, була у тисячі разів страшнішою за ту, яку вони малювали в своїх уявах. Ближче як на десять тисяч кілометрів зореліт не міг наблизитись до планети. Танія, на якій уже не лишилося більше життя, була мертвою і горіла. Горіло все, навіть кам’яні гори плавились і стікали вниз жахливими ріками розжареної магми… Язики вогнів і шлейфи димів здіймалися до неба, у якому творилося щось незбагненне і неймовірне. Два колосальні світила, затуляючи собою півнеба, заливали мертву планету океанами всеспопеляючого вогню… Навіть потужні захисні фільтри не могли послабити оте пекло, і блок самозахисту корабля раз по раз сигналізував про зростаючу небезпеку. На фоні двох гігантських зірок диск Танії здавався маленьким і беззахисним. Так воно й було насправді.

Койль з допомогою астрономічних автоматів зробив підрахунки і заявив, що Танія горітиме ще десять-дванадцять років, а тоді впаде на голубу зірку.

— Увага!… Увага!.. — пролунав монотонний голос кібера.

— Небезпека навколо зорельоту продовжує наростати. Блок самозахисту готується до аварійної ситуації!

— Все! — сказав Рей. — Наша поміч вже нікому не потрібна. Будемо відходити від Танії.

— Для чого? — здивувався Койль.

— Щоб врятувати корабель. Його оболонка може не витримати високої температури. Крім того, не виключена можливість, що нас притягне Зана.

— Хай притягує, чи не все одно? — вигукнув Койль. — Пального в нас залишилося десь на півпарсека, а в радіусі найближчих 15 парсеків немає жодної планети. То кому ми і навіщо потрібні? І куди ми подінемось? Сімдесят мільйонів наших співвітчизників загинули, планета горить, більше людства у Всесвіті немає. Ми останні люди. То чого нам турбуватися про якусь там оболонку зорельоту?

Койль обхопив голову руками і застогнав.

Рей поклав йому руку на плече, хотів було щось сказати, але, певно, не знайшов слів утіхи (та й де їх узяти в такій ситуації?), і його рука, зсунувшись з плеча товариша, безвільно упала.

— Чому ми не загинули разом з усіма? — стогнав Койль, і плечі його тряслися. — Хто і для чого нас залишив живими? Щоб ми дивилися, як горить рідна планета? Щоб божеволіли від думки, що ми — останні представники людства? Та краще розігнати зореліт і врізатися в ту прокляту голубу зірку! — і він кинувся до пульта управління.

— Койль — назад!.. — владно сказав Рей, і астроном застиг з похиленою головою. — Я прошу тебе, Койль, — стримано заговорив Рей, — попри все залишатися людиною. Істерику я ненавиджу. Навіть у приречених. А тобі, Койль, випало найбільше в світі щастя — народитися людиною. Так будь нею до кінця.

— Командире, — озвався Сен досить спокійно, хоч і частіше од звичайного бликав віями. — Крім нас на зорельоті є ще життя.

— Знаю. У законсервованому вигляді у нас зберігаються молекули ДНК. Це все, що ти хотів мені сказати?

— Командире, в молекулах запрограмоване життя.

— Це я знаю і без тебе, Сен.

— Командире, я не можу піти в небуття, кинувши напризволяще молекули. Чуєш, командире, ми будемо відповідати перед історією!

— Ти забув, Сен, що історії більше немає.

— Так перед Всесвітом будемо відповідати! — вигукнув Сен. — Наші молекули при сприятливих умовах могли б дати початок новому життю.

— Сен, я думав про молекули, — Рей прямо дивився в очі товаришу і прямо, дещо аж різкувато говорив: — Ти біолог, і сам добре знаєш, що у відкритому космосі молекули не посієш. А планет, придатних для життя, ми не знайшли і вже не знайдемо. Пальне і життєві ресурси корабля вичерпуються. Це все, мій друже. Молекули життя загинуть разом з нами!

— Увага!.. Увага!.. — почулося від пульта. — Блок самозахисту фіксує концентроване скупчення невідомих хвиль навколо корабля.

— Це підкрадається до нас голуба зірка! — крикнув Рей. — Всім зайняти свої місця в аварійних кріслах. Відходимо від системи двох зірок у відкритий космос!

Ледве екіпаж зайняв місця в аварійних кріслах і кібер увімкнув навколо них систему біозахисту, як різко пролунали один за одним три сигнали: сигнал про раптове прискорення корабля, сигнал загальної аварійної тривоги і сигнал блоку біологічного самозахисту. На пульті замиготіли лампочки індикаторів, забігали на шкалах стрілки, загуділи зумери тривоги по кожному блоку корабля. Під стелею спалахнув великий червоний диск аварійного індикатора.

— Ходові двигуни не в змозі розірвати силу притягання голубої зірки! — монотонно і, як завжди, без інтонацій доповів кібер. — Корабель набирає прискорення і падає на зірку.

— Форсаж!!! — і голос Рея потонув у ревищі сирен.

Кібер устиг натиснути кнопку «Форсаж», зореліт затрясся, як у лихоманці, заскреготів метал, наче хто здирав його з корабля. Заревіли надпотужні аварійні двигуни, величезна сила їх рвонула зореліт і кинула його в космічний простір…

Навантаження в одну частку секунди стало таким, що навіть не допомогла система біозахисту, й екіпаж втратив свідомість.

Що було далі, того ніхто не пам’ятав. Коли вони отямились, зореліт тихо здригався, на передньому екрані видно було звичне темне зоряне небо, а на лівому, боковому — далекі галактичні туманності. Правий екран був вимкнений, аби рубку не засліплювало проміння двох зірок.

— Форсаж закінчено, — доповів кібер. — Ми вийшли із зони притягання голубої зірки. Форсаж тривав п’ять секунд, але забрав 97 відсотків аварійного палива. Зараз прозвучать сигнали про вихід із небезпечної зони і про закінчення аварійної ситуації.

Один за одним пролунали два сигнали відбою. Тільки після того автоматика розблокувала систему біозахисту і крісла відкрились, Рей звівся, відчуваючи у всьому тілі страшенну втому. Зі своїх крісел встали Сен і Койль.

Лунко цокотів хронометр.

— А для чого ми рятувалися? — з подивом запитав Койль. — Щоб через півгодини накласти на себе руки?

— Ми рятували зореліт, — сказав Рей, займаючи своє місце за пультом управління. — Тільки зореліт. Для чого? Відповідаю. Якщо у Всесвіті де-небудь є життя, а воно таки є в інших зоряних системах інших галактик, то хто буде знати, що колись була Танія в системі двох зірок і жили на планеті розумні істоти, які вміли сміятися і любити, вміли мислити і трудитися, ті істоти, котрі, складали і співали пісні та ростили дітей. Хто про це, питаю вас, буде знати? Знищивши зореліт, ми вчинимо найтяжчий злочин перед пам’яттю наших загиблих людей.

— Що ж ти пропонуєш, командире? — запитав Сен.

— Розігнати зореліт до напівсвітлової швидкості і, вичерпавши пальне, вимкнути двигуни, законсервувати зореліт і — накласти на себе руки. — Він помовчав, певно, ще раз зважуючи своє рішення. — Корабель мандруватиме в космосі тисячі, сотні тисяч, а можливо, й мільйони літ. А за такий час яка-небудь високорозвинена цивілізація зустріне його, розконсервує і дізнається про трагедію Танії. Так ми на мільйоноліття збережемо пам’ять про нашу цивілізацію. А це — рівнозначно подвигу.

І так було вирішено.

І Рей розганяв зореліт доти, доки вистачило пального, а тоді передав управління кіберу-пілоту. І хоча над пультом спокійно і упевнено світилося табло «Простір вільний. Збільшувати швидкість дозволяється», пального на збільшення швидкості вже не було, як не було вже й потреби летіти далі. Залишалося тільки розблокувати нішу Нуль-1, де за сімома замками зберігалася легка і безболісна смерть для екіпажу корабля. На випадок, якщо не буде іншого виходу. А виходу уже не було.

Тільки Рей підійшов до ніші Нуль-1, як на пульті управління почувся тривожний сигнал локатора, і тієї ж миті кібер монотонно забурмотів:

— Головний лазер засік невідомий об’єкт, що йде на зближення з нами. Лазер засік невідо…

Одним стрибком — легким і рвучким, як для його віку, — Рей опинився біля пульта. На чорному екрані локатора засвітилася ледь видима крапка. Крихітна, як макове зерня, вона то розпливалася, то знову збиралася у фокус. За спиною Рея стояли Сен та Койль і, стримуючи дихання, до болю в очах вдивлялися у те світле макове зерня на чорному полі екрана. І кожний подумав в ту мить одне й те ж: невже то корабель братів по розуму?

— Об’єкт знаходиться на межі видимості, — лунало металеве звучання. — Наш курс через сорок сім хвилин пересічеться з курсом невідомого об’єкта.

— Він бачить нас на своїх екранах, — і Рей крикнув: — Сигнал?!!

На пульті спалахнуло кілька голубих лампочок, і в морок космосу на мільйони і мільйони кілометрів полетів сигнал.

Минула хвилина, друга, третя…

Всі напружено чекали.

Кожна хвилина кидала корабель вперед на мільйон кілометрів, система корабельного бачення працювала на повну силу, але невідомий об’єкт все ще залишався на межі видимості і ярів на екрані маковим зерням.

— Об’єкт на сигнали не відповідає, — порушив мовчанку кібер. — За інструкцією я маю подбати про захист корабля.

— Почекай, — спинив його Рей. — Увімкни і знову вимкни лазерний промінь. Повтори це шість разів з інтервалами у три секунди.

Кібер зробив все, що велів командир, і доповів, що невідомий об’єкт на промінь лазера не реагує.

Минуло ще десять хвилин.

Та ось нарешті макове зерня на екрані почало збільшуватись.

Кібер знову послав йому назустріч уривчасті сигнали, але, як і перше, на них ніхто не зреагував.

— Схоже на те, що той об’єкт ведуть автомати, — висловив припущення Рей. — І до того ж частково виведені з ладу.

— Командире, я вже знаю, що це за об’єкт, — сказав кібер. — Але для остаточного переконання зроблю повторні підрахунки.

Ще мить, і кібер доповів командиру:

— Повторні підрахунки підтвердили мою здогадку. Невідомий об’єкт є кометою.

Сен лунко хруснув пальцями.

Койль заворушив побілілими губами, але певно у нього не вистачило в ту хвилину слів, щоб передати той відчай, що струснув його душу. Рей звівся з крісла.

— Що ж… — стомлено, надто стомлено сказав він. — Я знав, що чуда під завісу не станеться.

На Сена і Койля він намагався не дивитися, щоб не бачити їхніх пригнічених і розчарованих облич.

— Доповідаю про об’єкт, — монотонно забубонів кібер. — Голова комети схожа на планетарну туманність, в центрі її є зореподібне згущення. Ядро голови — брила в 145 кілометрів із льоду, з домішками пилових часток. Розмір самої голови — 5 мільйонів кілометрів. Хвіст комети тягнеться на 350 мільйонів кілометрів. Складається він з крижаних відламків. Швидкість комети — 270 кілометрів на секунду. Хвіст комети під дією теплового проміння витягується у бік двох зірок — Яни і Зани.

— Який розмір крижинок? — швидко запитав Сен.

— П’ять міліметрів, — відповів кібер.

— Мене ще цікавить наявність фосфору.

— Фосфор є у складі комети.

Кібер умовк, і в рубці запанувала тривала тиша, тільки чувся одноманітний писк зумерів. На екрані вже видно було туманну кулю, з ледь помітним видовженням — хвостом.

— Хімічний склад комети нас не цікавить, — порушив мовчанку Рей. — Нас цікавить факт зіткнення з кометою.

— Зіткнення з головою комети нам не загрожує, — відповів кібер. — Зореліт пройде через хвіст комети на відстані ста тридцяти мільйонів кілометрів від її голови. — Але на такій швидкості навіть п’ятиміліметрові крижинки небезпечні для корабля. Через 30 хвилин я увімкну протиметеоритні гармати, і ми прорубаємо вікно у хвості комети.

— Ні! — рішуче вигукнув Сен. — Мусимо обійтися без гармат. Треба прокласти курс корабля вище хвоста комети хоча б на п’ять тисяч метрів. А ще мене цікавить курс комети.

— Комета рухається до сузір’я Н-112, — відповів кібер. — За даними комп’ютера, сузір’я Н-112 складається з шести зірок. Комета увійде у систему тільки шостої зірки, що має сім’ю з дев’яти планет. Відстань до системи шостої зірки — 500 світлових років.

— Командире, — звернувся Сен до Рея. — В однієї лише зірки дев’ять планет. Хоч одна з них та може виявитись придатною для життя. Коли б доставити туди молекули ДНК, вони б дали початок новому життю.

— 500 світлових років, — похитав головою Рей. — Це не для людей.

— Через 25 хвилин зореліт пройде над хвостом комети, — застеріг кібер.

— Командире! У мене ідея! — збуджено заговорив Сен. — Комета — це чудо, послане нам Всесвітом. Іншої такої можливості не буде. У нас є молекули ДНК, у нас їх сотні і сотні тисяч. І в кожній з них запрограмоване життя. Коли їх доставити на планету шостої зірки, вони дадуть початок новому життю. А комета донесе їх сама.

— Це справді ідея. Викладай, Сен.

— Розмір зверненої в спіраль молекули ДНК людини — приблизно 3 міліметри. Розмір крижинок у хвості комети — 5 міліметрів Треба заморозити молекули ДНК у крижинки розміром 5 міліметрів і висіяти їх у хвості комети. Комета підхопить їх і понесе до сузір’я Н-112. Проходячи над якою-небудь планетою, крижинки під дією тепла розтануть, і молекули впадуть на планету. Загинувши, танійська цивілізація воскресне на одній з планет шостої зірки. І життя не урветься у Всесвіті.

Зореліт нісся над хвостом комети, і з його шлюзів один за одним вилітали зонди. На оглядовому екрані видно було, як зонди, срібні від зоряного блиску, опускалися вниз, розкривалися і висівали у хвіст комети рої крихітних крижинок.

— Щасливої дороги! — кричав до екрана Сен, і очі його збуджено горіли. — Вище голови, друзі мої! — повернувся він до Рея і Койля. — Віднині ми — Сіячі Життя. Гинучи, ми засіяли життя, і у Всесвіті воно не урветься. І десь у системі шостої зірки, на чужій планеті з’являться люди, то хіба за це не можна випити? Бодай і прощальне вино, бодай і зі смертю. Розблоковуй, командире, нішу Нуль-1, діставай прощальне вино та срібні келихи.

— Ти щасливчик, Сен. Така ідея на краю власної загибелі!..

Рей підійшов до ніші і ледве натис кнопку, як на табло спалахнув пульсуючий напис:

«Останнє застереження. Тут знаходиться смерть».

— Смерть… — зітхнув Рей. — Ось ти нам і потрібна, голубко.

«Подумай ще раз, чи все ти зважив?» — застерегло табло.

— Все, — відповів Рей і повернув кнопку навколо своєї осі.

— Ніша Нуль-1 заблокована! — застеріг металевий голос.

— Сен?.. — гукнув Рей, не обертаючись. Біолог підійшов до пульта і повернув один з важелів.

— Увага!.. — загудів металевий голос. — Ніша Нуль-1 розблокована. Хто випускає смерть?

— Я — Рей, командир екіпажу зорельоту, — сказав Рей. — Настала критична ситуація Нуль-1. Екіпаж зорельоту добровільно іде з життя. Прошу на трьох три смерті.

— Твоє прохання, командире, приймається до виконання, — почувся короткий зумер, і все стихло.

Рей повернувся до екіпажу, тримаючи в руці пляшку вина.

— Друзі мої, — почав він аж дещо врочисто. — Наша гірка подорож наближається до фіналу. Совість у кожного з нас чиста, ми зробили все, що було у наших силах. Більше того, ми, гинучи, засіяли життя у Всесвіті. А за це годиться випити.

Рей відкрив пляшку і розлив світле вино порівну у три срібні келихи.

— Двигуни вимкнено, — доповів кібер-пілот, і враз стихло монотонне цокотіння хронометра.

— У нас уже немає часу, мусимо поспішати, — сказав Рей, і вони застигли, вражені незвичайною тишею, що запанувала в рубці. На оглядовому екрані востаннє з’явилися далекі зорі, екран згас, і чорна пітьма насунулась на нього — автоматика законсервовувала зореліт.

Одна за одною на пульті тьмяніли лампочки індикаторів, завмирали стрілки у віконцях Шкал.

На центральному табло спалахнув напис: «Двигуни вимкнено. Корабель іде по інерції. Всі блоки корабля вимикаються». І — згасло.

І тоді стало важче дихати — автомати відключили подачу кисню в рубку, система життєпостачання корабля уже була виведена з ладу.

— Що ж, друзі, — підняв Рей свій келих. — Чому бути, того не минути. Чуда вже не станеться, і нам ні на що сподіватися. Тож вип’ємо свої останні келихи танійського вина і заснемо навічно, як заснули вже раніше нас всі люди Танії.

— За життя, Рей! — вигукнув Сен, піднімаючи свій келих. — Веселіше прощайся з життям, командире. Ми гинемо, але молекули життя летять у Всесвіті. Койль, — повернувся він до астронома, — і ти посміхнися в останню мить. Адже нам випала найбільша честь — засіяти нове життя. Отож, за життя, друзі! Ми смертні, але воно — безсмертне.

— Тобі легше помирати, — раптом сказав Койль. — Ти любив жінок і вони тебе любили, а я…

— Я знав, що живу лише раз на світі білому і тому спішив жити, — і Сен мрійливо протягнув: — О, я жінок відлюбив, і вони мене теж відлюбили! А раз навіть довелося вночі з третього поверху стрибати… — Сен засміявся і залпом випив свій келих.

— За життя! — сказав Рей і теж випив. — Гарне вино, — додав він і обережно поставив келих на столик.

— Танія завжди славилась своїм вином, — сказав Сен і теж обережно поставив свій келих на столик.

— Я захмелів, — вигукнув Койль, збуджено блискаючи очима. — Вино зі смертю дуже хмільне.

І, високо піднявши руку, хряпнув келихом об підлогу.

— На щастя тим, хто коли-небудь житиме після нас!..

— Виявляється, нічого страшного й немає, — здивовано і з якимось внутрішнім полегшенням вигукнув Сен. — Я, зізнаюсь, трохи боявся смерті, але після бокала прощального вина мені всього лише захотілося спати.

— Так і мусить бути, — заспокійливо промовив Рей. — Ми просто заснемо і все.

«А заснувши, — подумав він про те, про що не хотів говорити вголос, аби востаннє не завдати болю товаришам, яких дуже любив, — ми вже не будемо знати, навіть через мільйони літ не будемо знати, що ніколи-ніколи не прокинемось…»

На стелі рубки бликнув і став повільно гаснути плафон денного світла — автомати вже відключили енергетичні ресурси корабля.

— Час прощатися, друзі, — Рей підійшов до Сена та Койля, став між ними і обняв їх за плечі. — Нам уже належить вічність.

— Як хочеться спати, — надсилу промовив Койль. — Здається, ніби я цілий вік не спав…

Зненацька по всій рубці задзвеніли мелодійні, веселі дзвіночки, і Рей подумав, що то йому сниться, і заусміхався, бо здалося, що він на лісовій галяві зустрічає весну… Та нараз зусиллям волі напруживши пам’ять, він пригадав, що то востаннє прощально дзвенять автомати, які вимикаються із системи життєзабезпечення корабля.

— Спати… спати… — бурмотів Койль. — Вже вечір… хочеться спати.

Плафон приречено згасав, наче мерк білий день, і з усіх боків до зорелітників підступала пітьма, оточуючи їх навічно щільним колом, і тільки посередині рубки, під плафоном, де вони стояли, ще жовтіло кружало вмираючого світла.

Першим хитнувся Койль, заплющив очі і беззвучно почав опускатися на коліна. Рей і Сен зімкнули стрій, ще міцніше стисли один одному плечі. Койль опустився на коліна, якусь мить стояв так, востаннє зітхнув і впав на бік, головою в густий морок, що оточував кружало згасаючого світла.

— Моя черга, командире… — прошепотів Сен. — Як хочеться спати… Ніколи не знав, що так може хотітися спати… спа-а…

Заплющивши очі, він повільно опускався на коліна.

Рей хитнувся, але встояв.

— Як хочеться спати, — бурмотів він із заплющеними очима. — Як страшенно хочеться… хочеться спати… Так би і спав оце… спав тисячу літ…

Сен опустився на коліна, полегшено, наче він щойно спустився з крутої гори, зітхнув і ліг на бік. Він уже не чув, як між ним і Койлем упав Рей.

— Зореліт законсервовано, — монотонно пробурмотів у пітьмі кібер, але до нього вже ніхто не озвався.

Мертвий корабель з мертвим екіпажем на борту крихітною срібною краплею плив у темному зоряному небі, плив до далеких галактичних туманностей, де серед густих зоряних скупчень мільярдів планет мали бути планети людей, шлях до яких вимірювався мільйоноліттями. Але тим, хто ступив у вічність, мільйоноліття все одно що мить…

І кібер, переконавшись, що корабель вже мертвий, відключив себе від аварійного енергоблоку, згорбився, опустив голову і мертвою брилою застиг за пультом управління, йому було легше, аніж людям, адже він не знав, що таке смерть, а просто виключався із системи енергоживлення. У чорній пітьмі блимнула востаннє червона лампочка аварійного енергоблоку і згасла.

Зореліт загиблої танійської цивілізації вже належав Космосу.

А комета полетіла на далеку околицю спіральної галактики, до сузір’я Н-112, за танійським каталогом. Шоста зірка того сузір’я мала дев’ять планет. Через 500 світлових років комета долетить до системи шостої зірки, пронесеться над однією з її планет, і в теплому промінні зірки крижані відламки у хвості космічної гості розтануть, і молекули життя загиблої танійської цивілізації опустяться в молодий океан.

І будуть на планеті змінюватись пори років, і зміниться їх багато-багато, мільйоноліття прошумлять над молодою планетою, аж доки не з’являться під її голубим небом люди, і зірку свою вони назвуть Сонцем, а планету свою — Землею.

В СУЗІР’Ї ДРАКОНА

Дракон, коли я збирав матеріали про Ірину Савенко-Печеніг і, як кажуть, жив темою, навіть снився мені — така собі жахна потвора, чудовисько у вигляді крилатого вогнедишного змія, що пожирає людей і тварин…

Я завмирав з ляку, наче хлопчик-русич тих далеких княжих часів, коли під Києвом жив триголовий змій, званий на Русі то Змієм Гориничем, то Вогняним Змієм, то не менш моторошним Тугарином, що йому далекі мої прапращури посилали данину — або молодого парубка, або дівчину…

А втім, це всього лиш дитинна міфологія деяких народів світу (українського також), що її людство третього тисячоліття епохи підкорення Далекого Космосу вже й забувати почало (ставши надто техногенним та раціональним), як і ті часи, коли воно ще ходило в куценьких штаньцях і жахалося різних там драконів, чи, як у нас, зміїв.

Але сузір’я Дракона (Північна півкуля неба, неподалік Північного полюса) — це таки реальність. В Україні його видно протягом року.

Хоча, міркував я, до чого тут символіка (крилатий вогнедишний змій — іноді багатоголовий — званий Драконом?), коли це всього лише назва одного з 88 сузір’їв нашого зоряного неба. В свою чергу, сузір’я Дракона — це теж всього лише певна сукупність зірок, що містяться в певній ділянці небесної сфери, яка для зручності розпізнавання світил у нас над головою і поділена на умовні фігури, названі сузір’ями. І та ділянка, що зветься Драконом, могла б зватися й по-іншому, і нічого від того не змінилося б.

Так я думав собі, ідучи до нього, Данила Печеніга, чоловіка Ірини Савенко. Виявляється, легендарний астронавт, який, на моє переконання, вже належав історії, живий і мешкає неподалік української столиці! Отже, мені дуже пощастило, і ось-ось я на власні очі побачу самого Данила Печеніга, про якого і колись, і вже за мого часу ходило стільки легенд, байок та всіляких чуток (щоб не казати пліток), часом і чудернацьких, таких, що розібратися, де в них правда, а де людський поговір, годі було й сподіватися. Пригадую, його у свій час називали то бешкетником-галабурдником, то таким же волоцюгою, то «невихованим грубіяном» (так, ніби грубіян може бути вихованим!), то космічним гультіпакою і взагалі людиною хоч і відважною (як кажуть, лицарем без страху й докору), але надто емоційною і часом некерованою. Дехто, певно, з добрих намірів захистити астронавта пустив ясу, що то, мовляв, на нього вплинув Дракон (малося на увазі однойменне сузір’я), та ще й загадкова загибель коханої дружини додалася — тому він буцімто й зірвався з ланцюга, зіпсувавши собі кар’єру космічного першопрохідця…

Був кінець весни 2108 року, коли я вирушив у гості до всіма забутого, а колись добре знаного підкорювача Далекого Космосу. Довідкова служба Центру Міжгалактичної служби (власне, її українська філія) видала мені скупу біографію Д. І. Печеніга, де був один вельми загадковий (принаймні для мене) рядок: «У 2075 році астронавта Д. І. Печеніга під час його роботи в сузір’ї Дракона за грубе порушення Статуту Космічної Служби і нетактовну поведінку з колегами Вищою Радою Космічної Служби було дискваліфіковано й відправлено на Землю для лікування, після завершення якого він проживає в одному з передмість Києва (Україна)».

Це мене заінтригувало — що ж таке утнув невгамовний Данило Печеніг у сузір’ї Дракона, що його було не тільки дискваліфіковано (найтяжче покарання для астронавтів, що накладається за справді значне порушення статуту), а й вигнано геть з того сузір’я? Жив він останні тридцять літ, якщо бути точним, не в передмісті Києва, а кілометрів за п’ятдесят нижче столиці, на правому березі Дніпра, неподалік сіл Ново-Українки та Плютів, де за островом Трипільським починається затон для зимового відстою річкових суден Святополків Стан. Це, здається, 821 кілометр від гирла Дніпра (так річковики ведуть кілометраж). Затон отримав свою назву ще на початку XII століття — там збройним табором (станом) стояв київський князь Святополк Ізяславич, онук Ярослава Мудрого, коли в спілці з іншими руськими князями вирушав у похід проти половців. Тепер на тім місці здіймається пам’ятний знак. Від того знака, радили бувальці із всюдисущого рибальського племені, треба йти прямо за течією Славути, нікуди не звертаючи, піднятися ще на один пагорб, найвищий у тих крях.

На тім белебні в твої очі впаде високе, з розлогою кроною дерево, осокір. Біля нього — маленька хатинка, майже хижка, споруджена в стилі селянських будівель XVIII сторіччя, — то і є обійстя Данила Печеніга… Він там — як рак-самітник. Але будь обережним, — застерігали доброзичливці, — щоб він тебе, бува, той… не спустив з кручі в Дніпро. А урвища там, зваж, стрімкі, довго доведеться летіти до води. Данило некерований, як незагнузданий, норовливий кінь, — яким був у космосі, таким і на землі лишився, не хоче нікого бачити й слухати, ще й ображений на увесь світ, а найперше на Дракона, який погубив його дружину…

Хатинка відлюдника й справді стояла хоч і неподалік села, та все ж осторонь. На вигляд — наче вихоплена з Музею архітектури під відкритим небом, що ото в Пироговому, на південній околиці Києва, крита кулями очерету з дніпровських плавнів, з розмальованими віконницями й жовто-червоною призьбою на причілку. А на крівлі дугою здіймалася напівсфера — як ото на обсерваторних баштах. Там у старого в маленькій горішній кімнатці (така собі мансардочка під самісіньким дахом з похилою стелею) стоїть ще вельми пристойний телескоп — астрофізичний лінзовий рефрактор. Нехмарними ночами напівсфера — теж, до речі, крита для повного ансамблю й екзотики очеретом, — за допомогою ручного приводу відходить, і з отвору висувається труба телескопа. Старий космічний вовк, казали, ясними ночами роздивляється зоряне небо, вишукуючи в Далекому Космосі ті дороги, якими він колись водив міжгалактичні лайнери.

Із високої кручі ген-ген видно і Дніпро внизу, і всю його зелену долину із Святополковим Станом, протоками та островами, і все далеке Задніпров’я. Паркану чи бодай чогось подібного на тин-огорожу обійстя не мало — зусібіч вільний простір, що пропахтів чебрецем (мабуть, старому астронавту в’їлися в печінки тісні рубки та каюти космічних кораблів, у яких він провів значну частину свого життя), від стежки, що в’юнилася кручею понад урвищем, до хати вів хідничок. Та ще на причілку ріс високий осокір. Тож обійстя було відкрите усім вітрам, що любили розгулювати й бешкетувати над Дніпром та на його кручах, хатинка з щоглою-осокором здавалася рубкою якогось величезного лайнера, що мчав білим світом у невідомі далі. Там мене й зустрів високий, тонкий станом, дещо сухуватий чоловік, що вже явно входив у статус діда, з довгим білим волоссям, що спадало на плечі й було перехоплене на потилиці червоною биндою, з такою ж білою бородою, зодягнений у джинси, з яких стирчали чималі — чи не сорок восьмого розміру — ноги, і білу сорочку з вишитими манишкою, комірцем та рукавами.

— Чого? Якої трясці?! — замість привітання буркнув господар.

Мене застерегли про його дещо дивну манеру розмовляти, і тому я, не звертаючи на неї уваги, відрекомендувався.

— А-а… Молодий бевзь, та ще й літератор кінця першого століття третього тисячоліття прийшов за сенсаційним сюжетом для своїх опусів з життя… бешкетника, чи як там мене охрестила влада?

Я стримано відповів, що збираю матеріали про життя і діяльність Ірини Савенко…

— Синку (ну й різка переміна у звертанні), — вигукнув він, ледь почувши ім’я дружини і, враз подобрішавши, глянув на мене майже привітно:

— Телепню молодий, з цього і треба б починати! — Схопив мене за руку й повів до своєї хатки: — Сядемо на цій призьбочці, звідки я в надвечір’я дивлюся на Дніпро і Задніпров’я та завдаю роботу власним мозковим звивинам. — Ми сіли. — Про Ірину я ладен розказувати і вдень, і вночі, бо думаю про неї і вдень, і вночі — ріднішої людини у мене немає. Потішив ти мене, старого. Якщо сьогодні молодий бевзь цікавиться Іриною Савенко, то світ ще не зовсім перевернувся. А тим, хто пасталакає, що буцімто старий Печеніг несповна розуму після польотів до Дракона, — не вір, туди й перегуди!.. Я такий же розумник, як і вони, бюрократи невмирущі!

Він схопився з призьби, зацибав переді мною, розмахуючи довгими руками, знову гепнувся на призьбу.

— Ірина Савенко, — почав я, — була…

— Чому — «була»? Вона є. Затям собі, молодику. Є! Навіть сьогодні.

— Даруйте, але ж в енциклопедії написано про її загадкове…

— Зникнення? Але чому загадкове? Хоча для когось це, може, й так, але тільки не для мене… Перш ніж говорити про мою Ірину, — коли він вимовив оте «мою Ірину», його очі з-під дідівських кошлатих брів глянули на мене майже молодо, тільки оповиті хмаркою суму, — треба сказати кілька слів про планету Р-004 в системі Жовтого карлика-2 у сузір’ї Дракона, де й спіткало мою дружину оте лихо. Жовтий карлик, як ти вже, мабуть, здогадався, тамтешнє сонце, навколо якого й обертається Р-004. Воно — аналог нашому Сонцю, такого ж спектрального класу, тож, як і наше, належить до жовтих карликів. У його системі — вісім планет. Р-004, вона ж Зелена, за всіма параметрами ідентична нашій Землі. Вважається загадковою — для них, невмирущих борзописців від бюрократії. Тільки не для мене. Зелена утворилася десь чотири-п’ять мільярдів років тому, обертається навколо своєї зорі-сонця по еліптичній орбіті, здійснюючи повний оберт за 370 днів, — це її тропічний рік.

Данило Печеніг в останні роки своєї роботи в Космосі працював у Міжгалактичній рятувальній службі на орбітальній станції «Дракон-3», а це постійні, здебільшого непередбачувані відрядження, тож дружина його бачила рідко (та й сама вона носилася з однієї експедиції в іншу), а все ж казала:

— Ми з чоловіком хоч і бачимось лише у свята, та я спокійна: коли що зі мною станеться, Данило виручить. Маю ж бо свого рятувальника…

Та Данило, коли сталася біда з дружиною, не порятував її. Він саме перебував у далекій експедиції і повернувся на орбітальну станцію лише рік з чимось по тому, коли вже й пошуки Ірини були припинені. І як Данило не намагався їх відновити — марно. Тоді він оголосив голодовку — нечуване явище в космічній службі! — вимагаючи, щоб негайно відрядили на Р-004 ще одну рятувальну експедицію і сам зголосився її очолити — відмовили. На тій підставі, що всі попередні пошуки виявилися безрезультатними.

— Бездушні істоти! — кричав Данило (він був справді надто емоційним і у висловах частенько не міг стриматися, що й шкодило йому, тож його тримали лише за високий професіоналізм). — Ви не люди, не земляни, а нове поріддя гомо — космічні ідіоти!..

Наполягав, аби послали його самого, бодай на старому, вже списаному розвідувальному модулі, якого не шкода. І тут відмовили. «Ірина Савенко загинула, і з цим вам треба змиритися. Нові пошуки — марна трата часу та ресурсів». Данило влаштував грандіозний скандал, обзиваючи всіх найкрутішими словами, запас яких у нього завжди був невичерпним і завжди своєчасно поповнювався, і почав — певно, з безвиході — погрожувати рознести на друзки усю базу.

Допоки астронавт вгамується, до його каюти приставили робота-охоронця. Але Данило так і не зміг охолонути, вивів з ладу робота, проник у стартовий відсік, захопив патрульний модуль, що саме був підготовлений для якогось польоту, і на свій страх і ризик стартував з бази…

— Я борсався у такому відчаї, що мені було все одно, що потім зі мною вчинять іменем закону. Із втратою Ірини я втратив смисл життя — то що мені якісь там покарання? Та й розумів: іншої можливості побувати на Зеленій у мене вже не буде…

Старий астронавт неспішно розповідав мені, як він дістався Зеленої викраденим з орбітальної станції модулем, як хвилювався, коли модуль пішов на зниження і в передньому оглядовому екрані попливло зелене море чужого світу.

— Р-004 — планета зеленого царства рослин, — сидячи на призьбі біля своєї хатинки над Дніпром, розповідав мені Печеніг. — Вона оголошена заповідно-резервною планетою для майбутнього заселення її колоністами із Землі, якій вже тоді загрожувало перенаселення. Виток за витком можна робити навколо планети, а внизу бачитимеш одне й те ж: зрідка водоймища й річки, а то все гаї, діброви, переліски сонячні, кожне дерево в такому гайку стоїть вільно, має вдосталь простору й сонця. Чому там не виник тваринний світ, а з ним і люди, — не знаю. Це планета рослин і тільки рослин. Вони там повні господарі, і всі володіють ремонтанністю — здатністю протягом вегетативного періоду цвісти й плодоносити по кілька разів, тож на Зеленій все буяє і квітне, та все росте й росте… На Землі рослини виникли близько трьох мільярдів років тому і пройшли шлях еволюційного розвитку від одноклітинних до високоорганізованих і спеціалізованих квіткових рослин. На цьому й зупинилися в своїй еволюції. На Зеленій же рослини у своїй еволюції пішли далі, але про це згодом. Гаї там усі — деревостани, себто ділянки дерев, однорідних за складом порід, віком, типом тощо. З висоти мені здавалося, що внизу кожен гай — як окреме поселення дерев однієї породи, по-нашому — наче село. Між гаями — степові простори. Бачив згори, як дерева ходили — є на Зеленій і такі. Витягають коріння з ґрунту і, спираючись ними, як кінцівками, пересуваються від одного гаю до іншого. Зустрінуться двоє дерев між двома гайками, зупиняться і шелестять одне до одного вітами. А «нагомонівшись», розходяться кожне до свого гаю… Отож опинився я на Зеленій, а там — лагідне сонце, білі хмарки на голубому небі, дерева шумлять — благодать. Рівень безпеки там надзвичайно високий, ніщо людині не загрожує, і я довго не міг збагнути: що ж сталося з Іриною?

— Ви її… знайшли? — почав я здогадуватись.

— І так, і… ні. В комп’ютер її модуля проник вірус Дракона і дав команду на знищення корабля. Ірина загинула. І все-таки вона… жива. На Зеленій. Там, — тицяв він тремтячою рукою кудись у небо. — Там, — уже кричав він, — у проклятому сузір’ї Дракона!

Це вже було схоже на фантастику.

— То вона… даруйте, Ірина, таки й справді… жива?

— У певному розумінні. Я навіть говорив з нею. Її порятували при аварії…

— Хто?

— Істоти планети Р-004, — і після паузи: — дерева.

— Що-о?..

— Юначе! Планета Р-004, вона ж Зелена, населена деревами, які володіють розумом, себто вищою формою інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями, яке спирається на розкриття їхньої природи і змісту. Ну, і так далі. Там, — Данило Печеніг знову тицяв тремтячою рукою угору, — цивілізація мислячих рослин…

«Може бути початком для… фантастичного твору», — подумав я розгублено, не знаючи, як реагувати на почуте. Хотілося вірити астронавтові, але переді мною сидів уже не героїчний підкорювач Далекого Космосу, а — старий стомлений чоловік, геть сивий, з очима, у яких гніздилися задавнений біль і розпука, — стільки літ звідтоді минуло, а він усе не міг змиритися із втратою дружини.

— Ірина й досі мені сниться, — голос його затремтів, очі зволожилися. — Як жива. Тільки я вже старий, а вона — молода-молода. Коли присниться — щасливий, бо я тоді з нею, і відступає — бодай уві сні — самотність. А як не присниться — день для мене втрачений.

— Треба розуміти, що Ірина Савенко, — не йняв я віри, — і досі перебуває на Зеленій?

— Мою увагу, — розповідав далі астронавт, ніби не чуючи запитання, — привернув затишний гайок неподалік того місця, де я приземлився. Себто «призеленився», у квадраті С-149/32. Там був деревостан з тополь. До речі, що ти, юначе, знаєш про тополі?

— Ну… дерево, — я на мить задумався, аврально пригадуючи шкільні та вузівські підручники про рослинний світ, — здається, з роду родини вербових.

— Початок непоганий, — гмукнув Печеніг… — Далі…

— Улюблене дерево українців, — уже впевненіше витримував я іспит. — Образ-тотем давніх слов’ян. А ще — символ сумної дівчини, і взагалі сакральне дерево, рубати яке дозволялося лише для жертовних вогнищ. В Україні садили тополю біля хати, в якій народжувалася дівчина. Тополя росла і ніби забирала на себе недуги дівчини, якщо вони були. Дівчина тулилася до тополі, обіймала її за стовбур і від цього ставала здоровішою і росла вгору.

— Загалом так. Я лише додам, що в Україні поширені 11 видів тополі (всього у світі, переважно в північній півкулі, — близько 110): тополя тремтяча, вона ж усім відома як осика, тополя чорна, або теж усім відомий осокір, тополя біла — улюблений явір, а ще — тополя пірамідальна, тополя дельтолиста, або канадська, тополя бальзамічна і тополя сірувата (гібрид білої та тремтячої)… Так ось, гайок на Зеленій, до якого я простував, був тополиний, точніше осокоровий, бо там росли тільки тополі чорні. Я перебрів невеликий струмок, що жебонів собі край осокірника, і спинився по той бік, милуючись осокоринами. Було тихо і якось аж врочисто-благословенно в тамтешньому білому світові, нечутно кружляли білі пушинки з осокорів. І тут мою увагу привернула крайня тополя. Було, як я вже казав, тихо, ані подуву вітерця, а листя тієї тополі чорної чомусь шелестіло, і віття поверталося в мій бік — дивина, та й годі! І я збагнув: та ж тополя кличе мене, хоче якось привернути мою увагу… У шелесті її листя зненацька почав я вчувати щось рідне, в моїй душі лунав до болю, до щему знайомий жіночий голос. І линув він від тополі чорної… Я підійшов ближче, заплакав і притулився до стовбура, як до рідної людини.

І в шелесті листя відчув незабутній голос: «Це я… твоя Ірина».

«Де ти?» — запитав я подумки (голос передавався телепатично, не так у просторі, як у моєму єстві, в душі моїй і в серці моєму).

«Ти мене обіймаєш…»

Я все збагнув.

«Ти — в тополі?»

«Так, — відповіла вона. — Мене погубив Дракон, а порятувала тополя… Тут дерева такі ж розумні, як люди на Землі. У них своє життя, відмінне від нашого, людського, у них свій багатий, для нас незбагненний світ. Але вони, як діти, — довірливі і незахищені».

«Як тебе порятувати?» — запитав я, обіймаючи тополю.

«Любий мій Данилку, це вже неможливо. Сталися необоротні зміни. Та й Дракон мене не випустить із своїх володінь. Змирися, мій коханий, як я змирилася. Така моя доля…»

«Ти повинна повернутися у світ людей!».

«Люди надто жорстокі, з деревами мені краще».

«Заради мене… Я кохаю тебе…»

«А якщо ти кохав і кохаєш не мене, а моє тіло? Ти ж навіть не уявляєш, що від мене зосталося».

«Я не уявляю свого подальшого життя без тебе. Вернися…»

«Для чого? Що чоловікові потрібно від жінки? — Її плоть. Тіло. А тіла у мене вже немає. Тіло моє зжер Дракон, вціліла тільки душа, що її врятувала тополя чорна, моя названа посестра. Звідтоді я стала часткою тополі».

«Іриночко, без твого тіла я ще зможу обійтися, але тільки не без твоєї душі! Мені б твою душу та рідні очі твої — і не буде щасливішої від мене людини…»

Данило Печеніг урвав оповідь, що давалася йому так тяжко, і довго мовчав, відвернувшись від мене. Його душили спазми. Я не зважувався порушити мовчанку — та й що тут скажеш? Висловлювання співчуття в такій ситуації теж має свою межу, і за неї краще не переступати, бодай із найщиросерднішими словами. Як сказано від Матфея: блаженні, хто плачуть, адже вони утішаться…

«Наука поки що не підтвердила факту існування розумних рослин на планеті Р-004 системи Жовтого карлика-2 в сузір’ї Дракона. Як і будь-де в інших куточках дослідженого на сьогодні Космосу, — згодом скаже мені, як відрубає, один високопоставлений чин Академії наук, лауреат, відомий спеціаліст з проблем позаземного життя, коли я з ним бесідуватиму. — Це все, м’яко кажучи, фантазії Данила Печеніга, що з’явилися у нього після того, як він самовільно на викраденому модулі відвідав планету Р-004. Та й скільки він там пробув? Вирішення такого питання вимагає зусиль не однієї експедиції спеціалістів. Та і як — подумайте самі, ви ж людина третього тисячоліття! — рослина, в даному разі тополя, себто осокір, може взяти до себе людську душу? Та й що воно таке, зрештою, людська душа? Чи існує вона насправді — це питання досі дискусійне і залишається відкритим. Я особисто не вірю в існування такого феномена. Є розум, інстинкт. Дух — це всього лише внутрішній стан, моральна сила людини. Душа — загляньте до будь-яких спецдовідників, — це поняття, що іноді вживається як синонім терміна психіка. В матеріалістичному розумінні — а ми всі матеріалісти — це функція мозку, здатність людини відчувати, сприймати, переживати, свідомо ставити перед собою певні цілі і відповідно до них діяти. Це, зрештою, психічні явища, їх сукупність, що характеризують внутрішній стан людини, а також її життєві інтереси, не більше. В релігійному ж значенні (а ми з вами атеїсти, чи не так?) душа — це щось ніби нематеріальна, потойбічна, сиріч безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й мовби є основою, джерелом психічних явищ… Вчення Павлова про вищу нервову діяльність людини, — на цих словах я схопився, і він закашлявся. — Гаразд, закругляюсь… кахи-кахи… Я бачу, ви теж вражений ідеалізмом… Та повернемось до історії з Печенігом. Ірина Савенко — назвемо речі, бодай сумні, своїми іменами, — загинула на планеті Р-004. Модуль разом з Іриною з невідомих досі причин просто анігілював, перетворившись на кванти світлового потоку… Із фактом загибелі дружини Печенігу, — а я його по-людськи розумію і співчуваю йому, — треба змиритися… Зрештою, втрати при освоєнні Далекого Космосу були й будуть — така специфіка роботи. А він не встояв під впливом горя, що на нього звалилося… А результат? Та все та ж історія, буцімто на планеті Р-004 душа Ірини Савенко знаходиться в тополі, народнопоетичному образі — додам. І сталася ця метаморфоза не без впливу фольклорного ореолу, що оточує в Україні тополю. Хоча Печеніга після повернення на Землю й лікували, але, очевидно, це не дало бажаних результатів, і він і надалі перебуває в полоні своєї ідеї фікс».

— Вони… Розумієш, вони у своїх затишних кабінетах, — а моє горе — це ж не їхнє горе, — оголосили мене несповна розуму, — наче скаржився Печеніг, і я бачив перед собою справді передчасно постарілу, биту горем людину, а не колишнього героя. — Спершу, правда, намагалися мене м’яко переконати: «Наука сьогодні, на жаль, безсила порятувати душу людини». А я їм: «То чого ж варта ваша наука?.. Дракон пожирає людей на ваших очах, а ви… руками розводите? Хоч ви ще й гуманні, морфій колете, щоб людину позбавити мук, як її пожирає Дракон… Я, коли підкорював Далекий Космос, не скаржився вам на своє безсилля… Як і хлібороби, котрі вас годують. А ви чим віддячуєте, як горе прийде в чиюсь хату? «Медицина безсила, готуйтесь до найгіршого?..» Ой, скажуть вам колись хлібороби: хліба більше не буде, ми безсилі, то готуйтесь до найгіршого… Або ще щось подібне… Слово по слову, а за словами мені до кишені не лазити, — пішло й поїхало!.. Я їх звинувачую, вони — мене: в некоректності до авторитетних осіб… А я мов з ланцюга зірвався: «Ви — г… юки, а не авторитетні особи!» Вони мене — в психушку… З їхньої точки зору й моральних принципів, це, очевидно, найбільш переконливий аргумент у пошуках істини… Взагалі, в історії інакодумства — перевірений метод, що добре спрацьовує. Ніхто з них і пальцем не ворухнув, щоб врятувати Ірину. Тільки й порадили мені: про її душу ви мали б подумати раніше… Хоча тут вони праві. Цю просту істину я тільки тепер збагнув, хоча вона наче й лежить на поверхні. Та давно відомо: коли маємо — не бережемо, коли втратимо — плачемо. Як жінка Ірина була надзвичайно вродливою і звабливою. А я був молодим, спраглим до жіночих зваб. Цінував у ній більше її чарівне тіло, яке щедро брав. І лише тепер, втративши її, нарешті, збагнув, що в Ірини була ще й душа. Душа, що гріла мене всі ці роки і грітиме до кінця моїх днів. Збагнув, та пізно… Тепер мені зроду-віку самому не дістатися сузір’я Дракона, а ті, хто міг би це зробити, на жаль, бездушні. А люди без душі — це прислужники Дракона, хоч вони самі того, може, й не усвідомлюють. Ім’я їм — легіон, ось чому Дракон непереможний, а наука й медицина у нас безсилі…

— А може, ви, пане Даниле, дещо… занадто категоричний? — обережно почав я. — Адже наука, і медицина зокрема, досягли великих успіхів. Люди вже Далекий Космос підкорюють, як, до речі, і ви його підкорювали.

— Космос — так, підкорюють, — погодився старий. — А людська душа для них була й залишається за сімома печатями.

— І що ж тепер?

— А далі, як в поетовій баладі «Тополя», пригадуєш?

Від цих прадавніх, гай-гай коли написаних, але вічних рядків стало щемно-сумно. Навіть мені, молодому і безтурботному, котрий ще навіть пари не мав — може, тому й був безжурним? А третє тисячоліття утверджувалося під пребадьорою вказівкою техногенних керманичів людства: будемо веселими, адже маємо право, всього досягнувши… Воно й так, досягли. Але ж… вітер. Офіційні гасла йому не указ, він все так же «край дороги гне тополю до самого долу»…

І біля астронавтової хатини гнулася на вітрі тополя. Данило Печеніг звівся, підійшов до неї, притулив до стовбура долоні й лице, довго так стояв, ніби заспокоюючи її, а коли повернувся (вітер наче стих, і тополя заспокоїлася), очі його були просвітленими.

— Після зустрічі з душею Ірини на Зеленій я зрозумів, що самотужки мені її не порятувати, бо я — не змієборець Кирило Кожум’яка, і Змія чи Дракона мені не здолати. Треба повертатися до людей за допомогою. І я повернувся. Ні, спершу не на Землю, для цього модуль негодящий, бо то, як на морські виміри, каботажне суденце для плавання між портами одного й того ж моря. Я повернувся на орбітальну станцію, на нашу космічну базу. А там мене відразу ж і заарештували — за несанкціонований політ. Якби покаятись, погатити себе кулаками в груди… А я поліз у пузир. Хоча був винуватий — захоплювати літальні апарати і кудись самовільно літати на них не дозволено нікому. Але я був у такому стані… А вони поставилися формально. Та й знову ж таки дисципліна… Мене дискваліфікували й відправили на Землю, поставивши хрест на подальшій роботі в Далекому Космосі. Звідтоді скільки я пооббивав порогів на Землі, у яких кабінетах тільки не був! І що? Оголосили мене перевтомленим і запроторили на лікування. І я збагнув: це — кінець. Якщо буду й далі битися головою у стіну, то лише розтрощу власний череп. Треба вдавати із себе покірного, щоб вирватися із психушки. І я заходився старанно симулювати, що ліки, транквілізатори кляті, якими мене накачували, почали на мене діяти позитивно. Через рік з гаком мене випустили. Я довго шукав місця побіля столиці, де мені дозволили проживати, і, зрештою, вибір зупинив на белебні неподалік Святополкового Стану. Кручу цю вибрав тому, що з неї хоч трохи, а таки ближче до неба. А може, й до Ірини. А ще як побачив тут тополю чорну, душа моя аж затремтіла. Ось тут і ніде більше! Тополя тут така ж, як і та, що прихистила душу моєї Іринки на Зеленій… Така ж самотня і беззахисна і так само в негоду гнеться до самого долу…

Біля цієї тополі на кручі, під високим дніпровським небом мені легше. Правда, взимку тяжко. Як захурделить, завіє пурга, затріщать морози, загатить усе навколо снігами, гнеться тоді аж до землі моя бідна тополенька… Як гляну на неї… Ой, нема нічого страшнішого за почуття власного безсилля. Коли знаєш, що дорогій тобі людині тяжко, а ти нічим не можеш їй допомогти, не кажучи вже — порятувати… Я тоді виходжу на причілок — гомоніти до тополі. А вітриська ревуть, тополя аж на хату лягає, і я благаю її триматися, а вітрів — схаменутися… Знаєш, що мені на Зеленій на прощання сказала Ірина? «Влітку в тополі мені добре, — говорила, і я відчував у її голосі сльози та відчай. — Ой, добре… Влітку над моєю тополенькою-сестрою блакитне небо, білі хмарки і ласкаве сонечко. А ось взимку… Як замете снігами, небо наче відчаєм наллється, дерева стоять голі й невимовно сумні… Гнеться моя тополя аж до землі, тремтить на вітрах, щомить здригаючись від холоду та безнадії… Ой, як сумно чекати весни-весноньки! — тяжка зима на чужій планеті за вісімнадцять світлових років від тебе, мій любий…» І я теж взимку щомить відчуваю, як тяжко Ірині на чужій планеті. З надією виглядаю весну. А раптом?.. Раптом ось цієї весни, ось цього року вдасться врятувати кохану?.. І ночами не залишаю горища, не відходжу від телескопа, бо здається, що ось-ось побачу в його окулярі далеку планету Р-004 у володіннях Дракона. Але поки що спілкуюся тільки з ним.

— З Драконом?

— Авжеж. Я його добре бачу в окулярі телескопа, а він мене, зрозуміло, ні. Але відчуває. Спершу я його кляв-проклинав, а тоді схаменувся… І ось чому. Досі з Драконом боролися його ж зброєю — злом. Хоча так його не можна перемогти, бо зло — це винахід Дракона, його всемогутня зброя. А Його подолати його ж зброєю ніколи не вдасться. Дракона можна перемогти тільки добром. Кожен з нас завжди стоїть перед вибором: добро чи зло? І часто вибирають зло. І — програють, бо у відповідь зло породжує зло, тільки ще більше, ще руйнівніше. Та й для Дракона мої прокльони — ніщо. Він — князь тьми, кара космічна для всього живого. Він щомиті вибирає собі людську душу… То в казці колись Кирило Кожум’яка убив Змія Горинича під Києвом, а в житті горе — безсмертне і вічне, воно пребуде, покіль на планеті Земля житиме людство. І тут нічого не вдієш. Це як фатум. Зла доля, наслання. Ось чому я вирішив не клясти більше Дракона, а благати його. Дарма, що він — Дракон і все людське йому чуже. Його можна вблагати, бо проти добра і він не встоїть. І ось я вже тридцять років, щоночі піднімаючись на мансарду до телескопа, наводжу його на сузір’я Дракона. І — благаю, благаю його до білого ранку. Кажуть, він може здатися, якщо його довго-довго благати. Тридцять три роки і три ночі. Я благатиму його ще три роки і три ночі — аж тоді він не витримає і поверне мені Ірину. Бодай її душу, і очі її рідні й живі, що двома зіроньками сяють мені з неба ось уже тридцять годочків…

Щоб ублагати Дракона, Данилові Печенігу не вистачало якихось трьох років і трьох ночей…

Того року зима в Україну прийшла люта, з тріскучими морозами й хуртовинами. Потрапляючи в крижані пастки вітрів, пташки скам’янілими грудочками падали на снігові рівнини.

А на кручі, де на белебні самітником жив Данило Печеніг, як згодом розказали мені знайомі, вітри особливо шаліли, невгаваючи ні вдень, ні вночі. Хатину занесло снігом по вікна. Хтось проходив мимо, бачить — ні сліду навколо. Старого Печеніга, як відкидали сніг і зайшли, знайшли на горищі. Сидів у шапці, накинувши на плечі кожух (біля телескопа бодай і в люті морози — тепло небажане) і, припавши до окуляра, закляк — щось із серцем у діда трапилося… Телескоп був спрямований на сузір’я Дракона.

А на пеньочку, що його Печеніг десь підібрав на березі Дніпра й витарабанив на горище собі замість столика, лежала книга Поета, розкрита на рядках, що їх старий астронавт читав востаннє у своєму житті:

Вістка про смерть Данила Печеніга дійшла до мене із запізненням на кілька днів — на похорони на сільському кладовищі, теж над Дніпром, я не встиг. Але самотню хатину і тополю чорну біля неї мусив відвідати у ті дні, коли душа старого астронавта ще перебувала в цьому світі. Прихопивши з собою газету, на шпальтах якої висловлювалося щире співчуття з приводу кончини старого астронавта Д. І. Печеніга (його підписали й ті, хто колись запроторював небіжчика у психіатричку), я й подався до Святополкового Стану, де вмерзлі в крижаний панцир Дніпра зимували річкові судна — теж в очікуванні весни.

Провалюючись ледь не по пояс у сніг, видерся на знайому з літа кручу й спинився, підкинув угору газету з отим «щирим співчуттям» — хай душа старого астронавта прочитає її. Вітер підхопив папір і, шарпаючи, поніс понад кручею, над Дніпровою долиною, і де та газета зникла, я не відаю.

День був сірий, гнітючий. Та ось в ополонці між важкими сивими хмарами виглянуло холодне сонце. Заметіль на якийсь час вгамувалася, і загачена снігами круча засяяла незайманою білизною, — аж увічу різало. Хатина з телескопом на горищі й шапкою снігу на крівлі була заметена по віконниці (одна з них, уже зірвана, бовта-лася перехняблена). А навколо — жодного сліду, наче й не було на світі білому такої людини — Данила Печеніга. Біля хатини (власне, над нею) торготіла мерзлим гіллям тополя чорна, гнулась, аж до даху припадаючи. І вчувся мені знайомий, трохи глухуватий голос астронавта із благанням довжиною в тридцять років: «Драконе, молю і благаю тебе, як не тіло, то душу моєї Ірини поверни мені — як же мені жити без Ірини?»

А як же тепер Ірині на далекій Р-004 у тополі чорній чекати свого Данилка? Тільки через вісімнадцять років — рівно стільки, скільки промінь світла летить до сузір’я Дракона із швидкістю триста тисяч кілометрів за секунду — вона дізнається, що її Данилка вже немає у світі живих планети Земля. У неї ще цілих вісімнадцять років надії і сподівання…

А над закутим у крижаний панцир Дніпром, здавалося, не просто все завмерло, а — вмерло, і весни вже більше ніколи й не буде — не виглядай, не чекай, не сподівайся, не благай… Завірюха вила і стогнала по той бік Дніпра, хутко наближаючись і сюди. А що творилося під небесним склепінням! Я з трудом звів голову і, притримуючи шапку, намагався хоч щось там розгледіти — за віхолою, за небом планети Земля, де зараз перебуває душа Данила Печеніга, за крижаною безоднею Космосу, за відстанню у вісімнадцять світлових років, де неподалік Північного полюса світу все так же сяяв недосяжний Дракон, якого ми все ще були безсилі подолати. Навіть з допомогою Добра.

А може, нам взагалі не дано його подолати?..

«… І тоді пошуки зниклої астронавтки, що їх здійснювала Міжгалактична рятувальна служба в роках 2075-77 на планеті Р-004 системи Жовтого карлика-2, у сузір’ї Дракона, які, незважаючи на всі зусилля, не принесли бажаних результатів, були визнані недоцільними і припинені, а ім’я відважної підкорювачки Космосу Ірини Савенко було навічно занесене до Реєстру загиблих і зниклих безвісти астронавтів планети Земля».

Із Великої Космічної Енциклопедії, т. 29, стор. 345,

рік видання 2083-й.

ФЕНІКС — ПТАХ НЕ ТІЛЬКИ ЧАРІВНИЙ…

Непроходимі задушливі ліси, яким ще мить тому, здавалося, не буде останньої межі і взагалі поконеччя і які лише за один день блукань виснажили його до краю, коли він вже приречено нидів, що тут йому й каюк буде і тихо рехкав, як жаба в болоті (три яруси, все переплетене грубезними ліанами, що їх, прорубуючи йому лаз-хідник, ледве розсікав лазерний бластер), урвалася раптово. Він хоч і знесилено, але зітхнув полегшено (і треба ж було їхньому посадочному модулю затесатися в кляті джунглі і на додачу в цих глухих несходимих джунглях ще й вийти з ладу) і відразу ж збадьорився. Попереду і аж до обрію в гарячому мареві мріла савана — тропічний степ, зарослий високими травами, там і там виднілися то поодинокі дерева, переважно зонтичні акації, то цілі оази їх. Тягнучись до обрію, савани зникали за екватором.

Мружачись від яскравого сонця, Двоногий вийшов на спекотний путівець. Тягнучи за собою шлейф пилу, польовою дорогою рухалась колона бетеерів з п’яти машин в сіро-зелених камуфляжних плямах. Її замикали два середні танки, затягнуті маскувальними сітками, у яких стирчало зелене гілля. Позад колони ген-ген, наче видивляючись якусь здобич, сюди й туди носились великі торохтливі бабки — плямисті армійські гелікоптери.

«Нарешті! — полегшено зітхнув Двоногий. — Схоже на те, що моя вікова одіссея ось-ось завершиться».

Нетерпіння пошвидше зустріти собі подібних було таким великим, що Двоногий, забувши про все на світі, підстрибуючи й на бігу розмахуючи руками, подався назустріч колоні. Його вже загледіли, верхній люк головної машини відкинувся і на світ білий вигулькнула маленька голова в сіро-зеленій касці і чомусь в протигазі. Коли голова повільно повернулась, блиснули лінзи польового бінокля. І тієї ж миті татакнув кулемет. На путівці приснули фонтанчики пилу.

— Ти що, хомо сапієнс… придуркуватий?!. — вилаявся Двоногий, але вилаявся весело, беззлобно і крикнув, наче б його могли почути. — Проснись, служба, протри очі, а тоді й стріляй у білий світ. Я вас сто років не бачив, а ви…

На щастя, більше не стріляли. Але один бетеер, з’їхавши з путівця і роблячи гак, понісся цілиною з явним наміром зайти з тилу й відрізати Двоногого від лісу, хоч той і не збирався тікати. І Двоногий вперше з тривогою подумав: а чи не надто безпечно вийшов він на путівець? Військові є військові, та й невідомо яка зараз ситуація на Асірі. Такі бетеери, якщо йому не зраджує пам’ять, були на озброєнні ще сто років тому. А він, наївний, гадав, що з війнами на Асірі за час його такої довгої відсутності вже напевне ж покінчено… Викликала насторогу й голова, що стирчала з переднього бетеера — з якого лиха вона в протигазі? Невже, що з повітрям?.. Але тут йому спало на думку, що у військових просто навчання. Відпрацьовують якісь свої нормативи, от і понатягали протигази.

Тим часом головна машина зупинилась, відкрились люки і з них почали вистрибувати солдати в плямистій формі, протигазах, з антенами на голові. Але були вони якісь дивні, пласкі, з маленькими головами, а замість звичайних ніг мали по дві пари тонких кінцівок, схожих на телескопічні трубки. Третя пара кінцівок — на рівні грудей — слугувала їм за руки, бо ними вони й тримали автомати. І були солдати чимось схожі на бридких комах чи жуків. Але чому вони в протигазах? Хоча… хоча стривай, то ж, здається, не протигази, то їхні власні лиця. Швидше, писки. І прути обабіч голови, то зовсім не антени, а вуса… І тільки тут Двоногий збагнув, що перед ним… прусаки. Чи таргани. Тільки зростом під два метри.

«Якщо це не сон, я… збожеволів, — майнула в нього думка. — Напевне ж, від радощів, що повернувся на рідну Асіру».

Троє потворних комах підбігли до нього і короткими цівками автоматів показали, щоб він ішов до бетеера. Двоногий пішов, гидливо пересмикуючи плечима — прусаків він органічно не терпів ще з дитинства. Тільки ті були, як і годиться, маленькі, міліметрів з десять завбільшки, щоб спекатись небажаних квартирантів — їх труїли борою. І ось… Невже мутанти? Чи спеціально кимось виведені?

Підштовхуючи автоматами, прусаки підвели його до головної машини. З неї вже вибрався чорний тарган — овальний, плаский, чорно-бурого блискучого забарвлення, затягнений в чорну військову форму з широкими золотистими погонами — і високо підняв вуса, ворушачи ними. До нього підбіг солдат, запобігливо поставив похідний стілець. Чорний тарган сів у тіні бетеера, закинув ногу на ногу — спершу в одній парі ніг, потім у другій, а третю пару кінцівок схрестив на грудях і тільки тоді звів очі на затриманого. Обличчя його було — точна копія протигаза.

— Двоногий, ти — хомо? — запитав скрипучою, дещо механічною, але все ж зрозумілою мовою. — За своє життя я ще не бачив живий хомінід, лише читав про вас у ваших же книгах. Вчені таргани запевняють: останній хомінід зник давно-давно. Може, ти не справжній, хомо? Говори. Я хочу твоя мова чуть.

Затриманий нічого не відповів, бо все ще не вірив у реальність ситуації, як з неба почулося торохтіння, путівцем майнула тінь. Розвернувшись, гелікоптер завис над ними. Підсилений динаміком згори пролунав владний голос:

— Всім слухать! Наказ! Двоногу істоту, здогадно хомо, передати спецкоманді. Колоні продовжувати патрулювати М-15 район. Бути пильним. Не виключено, що в Чорний ліс ховаються ще двоногі.

— Ти з джунглів? — вислухавши голос з гелікоптера, чорний тарган повернувся до затриманого. — Там багато вас?

— Я не зустрів там жодного хомініда, хоча проблукав три дні, доки не вибрався звідти.

— Як ти опинився у лісі?

— Вимушена аварійна посадка після повернення з Далекого Космосу.

— Ти був сам?

— Мій товариш загинув, а я пішов шукати собі подібних.

— О-о, ти будеш довго шукати двоногих. Довго дуже-дуже. Не можна знайти те, чого… немає. Ти мене зрозумів?

— Я перестав розуміти, як повернувся на Асіру.

— Скільки ти не був на планет Асіра?

— Сто років.

— Ти кажеш, неправда, ти надто молодий для такий вік.

— Сто років минуло на Асірі, а за корабельним часом спливло всього лише десять років.

Рвучкий порив вітру ледь не відкинув їх від бетеера — поруч спускався гелікоптер із спецкомандою… Схоже було на те, що його божевільний сон затягується надовго. І Двоногий ніяк не міг — хоч і робив вольові зусилля — проснутися, щоб позбутися тієї маячні. На його рідній планеті Асірі — цивілізація розумних прусаків і тарганів?!. Таке й справді може хіба що приснитися в найбезглуздішому сні.

Він сидів на якомусь ящику в гелікоптері, що був захаращений різним військовим спорядженням і все ще не міг отямитись і хоч що-небудь осмислено обдумати. З обох боків і напроти нього сиділи все ті ж солдати-прусаки. Аби не дивитися на потворних комах, відвернувся до ілюмінатора. Гелікоптер летів низько, внизу вже тяглися оброблені квадрати полів, там і тут виднілися поселення, оточені тополями, і в Двоногого солодко-млосно стислося серце — ось зараз, ще трохи і він опиниться серед своїх, а бридкий сон назавжди щезне. Але й унизу він бачив все тих же прусаків, котрі, як справжні хомо, порались або в дворах, або на городах.

— Послухайте, ви… — різко повернувся він до солдатів. — Де, зрештою, поділися мої одноплемінники?

Солдати не ворухнулися, все так же сиділи німо й закам’яніло. Тільки поважний рудий прусак із синіми командирськими нашивками стенув плечима, щось подумав і сказав:

— Я в школі вчив… Рід хомо са… са…

— Сапієнс, — підказав Двоногий. — Хомо сапієнс — людина розумна.

— Не зовсім розумна, — гмикнув рудий прусак з голубили нашивками і повернувся до молодого солдата з чорними нашивками. — Єфрейтор, Ка.

— Слухаю, капрале.

— Ти навчався в інституті. Розтовкмач Двоногому по наука…

Єфрейтор з меткими живими очима відтарабанив, як на уроці:

— Внаслідок негативних екологічних процесів, що почалися з вини господарської діяльності хомінідів, забруднення ним атмосфери, аварій на атомних станціях, що одна за одною виходили з ладу й заражували все навколо, у спадковому апараті хомінідів нагромадилися негативні генетичні зміни. Вони й прирекли рід хомо сапієнс на поступовий занепад — як фізичний, так і розумовий. Але мутагенні процеси, що були негативними для хомо, для нас, комах, на щастя, виявилися позитивними. Завдяки мутаціям ми, нарешті, повернули собі Асіру.

— Не збагнув, — втупився в нього капрал. — Хіба ми вже один раз володіли планета Асіра?

— Так. В минулому на планеті Асіра вже було царство комах. В карбоні. Потім виникли хомо, чисто випадково. І відтіснили нас, комах. Але хомо самі себе й знищили, хоч самі себе перед тим і оголосили розумними. Тепер на планеті Асіра наше царство. Ми вивчили мову хомо, прочитали їхні книги, а науку і техніку двоногих повернули собі на благо. І навчилися робити все, що раніше вмів робити рід хомо сапієнса. Потім була війна всіх комах. Ми, таргани і прусаки, перемогли всіх мутантів і утвердились на Асірі, як нова цивілізація.

— Молодець, єфрейтор Ка, — капрал поляскав його кінцівкою по плечу. — Відслужиш своє, повертайся в інститут. З тебе вийде великий наука. А мені — дослужитися б до генерала, — на його лиці-протигазі з’явилося щось схоже на посмішку. — І більше нічого й не треба… А двоногі — погані. Туди їм і дорога. Я чув від свій діда… Коли ми, прусак, були маленькі, хомо не хотіли, щоб ми жили в їхній квартир… Вони труїли наш предок, виживали прусак із світу білого. А я ось сиджу… З тобою, Двоногий. І бесідую. Мирно. І не чіпаю тебе, хоча й міг би. Цінуй моя… е-е… доброта і гу… гу…

— Гуманізм, — підказав єфрейтор.

— Хай буде і гуманізм, — погодився капрал. — Мова хомінід — трудний мова. Але я все одно її вивчай.

Невдовзі в ілюмінаторі з’явилась ріка і це по якомусь часі на обох її берегах — високому правову і пологому лівому — зв’язане низкою мостів вигулькнуло чимале місто. Через кілька хвилин гелікоптер сів на приміському аеродромі і в місто затриманого повезла у відкритому армійському джипі. Місто, як невдовзі переконався Двоногий, було не лише великим, а й велелюдним… Він подумав «велелюдним» за звичкою, на вулицях повсюди бачив лише прусаків і тарганів. З відчинених дверей кінотеатру, мимо якого проїздив джип, вивалив натовп глядачів — все ті ж прусаки й таргани. Жваво жестикулюючи, вони, здається, обмінювались враженням від щойно побаченого фільму. Ближче до центру, то там, то тут зводились нові будинки, снували машини з будівельними матеріалами, поверталися стріли підйомних кранів — хомо, як і перше, ніде не було видно.

Біля одного з багатоповерхових будинків юрмились роззяви, задираючи вгору довговусі голови, щось там цікаве видивлялися.

— Спинись, Лу, — велів капрал шоферу, — подивимось і ми.

Під балконом тринадцятого поверху, ледь утримуючись за решітку висіло мале тарганеня й відчайдушно кричало. Внизу жваво обговорювали критичну ситуацію: впаде малюк чи втримається?

— Б’юсь об заклад, — вигукнув хтось із натовпу, — той шпінгалет не протримається й хвилини!

— Це й дурний видно, — погодився капрал. — Мокре місце від нього лишиться через хвилина… Іншим буде наука. — До шофера: — Рушай, не маєм більше час… Стривай, здається, вже падає той негідник.

Тієї ж миті почувся різкий свист і Двоногий, майнувши перед носом отетерілих солдатів ногами, зник угорі. Стрімко набираючи висоту, він нісся попід будинком угору.

— Всім слухать! Наказ! — зриваючи голос, закричав капрал. — Двоногий утік. Хапать Двоногого — інакше полетять наші дурний голова!

Солдат, як вітром видуло з джипа. Опинившись під будинком, вони забігали сюди й туди, хтось уже звів угору автомат.

— Не стрілять! — крикнув капрал. — Двоногий зовсім не тікать!

Коли Двоногий долетів до тринадцятого поверху, мале вже зірвалося і почало падати. Але Двоногий встиг його перехопити і по якійсь хвилі плавно опустився з ним на тротуарі. Прямо в руки солдатів, котрі забравши живе й неушкоджене тарганеня, скрутили мого рятівника і потягли до джипа.

— Ай-ай! Я трохи не втратив погон, — забідкався капрал. — Хто б міг подумать… Як стріла з джипа вилетів. От і спробуй стать генералом…

— У нього за спиною замаскований ранцевий реактивний двигун, — вигукнув єфрейтор-інтелектуал. — Ми не знали про це, він міг утекти.

— Здорово міг би, — погодився капрал. — Слухай, Двоногий. Ми нічого не знай про твій апарат. Ти міг би втекти. А ти полетів рятувати малий. І викрив себе. А малих у нас багато плодиться. Ну, розбився б один… На один менше, на один більше — щоб змінилося, га? Чому ти так вчинив?

— Не знаю, — буркнув Двоногий і відвернувся.

— А я, здається, знаю, — збуджено вигукнув єфрейтор. — Він тому так вчинив, що в нього є… душа!

— Ду-уша-а?.. насторожено перепитав капрал. — А що це єсть? Чому я про це не знай? Що таке… ду-уша-а?..

— Те, чого у нас немає, — пояснив єфрейтор.

Капрал спалахнув.

— Ми заберемо у Двоногий його душа. Вона стане наш душа!

— Це неможливо, — зітхнув єфрейтор.

Капрал ще дужче спалахнув.

— Для наш армій все можливо!

— Це неможливо, — вперто повторив тарганячий інтелектуал.

— Так говорить твій наука?

— Мій наука, — в тон йому відповів єфрейтор.

Капрал посопів трохи, певно заспокоюючись, зітхнув.

— Жаль…

І чи не вперше задумався. І всі у джипі задумались — навіть солдати, котрі взагалі ніколи і ні про що не думали. Їхали мовчки. Капрал, позиркуючи на Двоногого, час від часу зітхав і бурмотів про себе:

— Міг урятуватися… Чуєш, Двоногий, у джунглях є ваш двоногі створіння. Там ще є ваш хомо. Ти міг би урятуватись і втекти до них. А ти кинувся чужий дитина рятувати. Ми такого ще не знай…

— Слухай, розумнику, — по хвилі озвався до єфрейтора. — Я згадав. Я вчив колись у школа. Двоногий мали свій бог. Вони його розіп’яли на отой… перекладина.

— На хресті?

— Так. Він воскрес і став їхнім богом. Нам теж треба розіп’ясти Двоногий. На хрест. Він воскресне і стане наш бог. Ми будемо йому вірить. І молитися. І в нас тоді з’явиться наш душа? З’явиться, так?

Єфрейтор-інтелектуал чи не вперше вражено дивився на капрала, якого, здається, дуже добре знав.

— Я питай: так? — нетерпляче вигукував капрал. — Кажи, розумнику. Коли у нас з’явиться свій бог, у нас з’явиться і свій душа? Так?

Але єфрейтор-інтелектуал, котрий все, здавалось, знав, цього разу не знайшовся, що відповісти своєму командирові, якого, до речі, потай вважав тупаком.

У джипі всі змовкли і задумливо німували.

Принаймні так здавалося, що — задумливо.

Держав рот на замку і Двоногий, до пульсації в скронях міркуючи про ту жахливу метаморфозу, що спіткала рідну Асіру за час його столітніх мандрівок Далеким Космосом. Що й казати, сюрприз такий, що, як колись у дитинстві любила казати бабуся: «ні пером описати, ні словами розказати…»

«Спокійно, спокійно, прийми ще й цей удар долі, мабуть, не останній і не забувай, що ти — хомінід, а не якийсь там тарган-мутант» — наказував сам собі Двоногий і це додавало йому дещицю духу.

Брав собі в думку і те, і те, а як уже й зовсім ставало нестерпно, погладжував у себе на грудях значок, своєрідну візитку планети Асіра із сузір’я Фенікса, що досі виручав його на далеких, немислимо далеких парсеках чужих світів. Талісман той зображував гордого птаха, схожого на орла, з червоно-золотим вогненним пір’ям. То був фенікс, чиїм ім’ям звалося їхнє сузір’я, у якому, попри все, линула по своїй орбіті рідна його Асіра — тепер планета прусаків і тарганів. Власне, їхньої цивілізації. Хоча в джунглях, як обмовився капрал, десь ще ховаються, намагаючись вижити, вцілілі хомініди, тож він не самотній, а тому не все ще втрачено. Треба лише сподіватися, надія, як відомо, вмирає останньою. А поки він живий, вона не буде останньою. Та й фенікс — птах не тільки чарівний. Він ще й безсмертний, птах вічного відродження і невмирущості. І що з того, що їхній фенікс сьогодні самоспалив себе, але ж завтра він знову відродиться з попелу — молодим і оновленим, ще кращим, як був. Якщо тільки від нього ще зостався живлющий попіл — в чому Двоногий ні-ні, та й сумнівався. А з якої речі — і сам не знав. Рятуючись, гнав від себе ті сумніви, і гнав…

Джип час від часу кидало на ковдобинах, мотало-сіпало з боку на бік і прусак-водій хоч і стомлено, але звично кляв міську владу — за нікудишні дороги. Точнісінько, як її кляли колись і хомініди…

CULEX PIPIENS

— Комарі вимерли. Це — однозначно. Сподіватися більше нінащо…

Цими словами, що прозвучали, як докір всьому людству і розпочав свій виступ на відкритті пам’ятного знаку зниклим комахам професор Турм. Він стояв біля мікрофону маленький, згорблений, наче набурмосений, з довгим білим волоссям, що, вибившись з-під круглої чорної шапочки, маяло у нього за плечима і водив сюди й туди гострим чималим носом, а тому й вдавався білим птахом лунем — старим і мудрим, хоча й сердитим на вигляд.

— Дехто, можливо, не повірить почутому: як?.. Комарі вимерли?.. До одного? Хіба вони мамонти? Та й скільки там того комара з його довжиною в 5–7 міліметрів? То хіба йому не знайшлося на планеті крихітного місця, екологічної ніші? Ми досі дивуємось, що тисячоліття тому вимерли мамонти, а що подібне лихо трапилось у наші дні з комарами, навіть ще не усвідомили. А може хто й просто відмахнеться: чи й невелика, мовляв, втрата… Я скажу так: втрата кого б то не було зі світу живих — велетнів-мамонтів чи манюніх комах — однаково тяжка і непоправима. Ще зовсім недавно комарі здавалися вічними. Самих лише видів їх налічувалося понад 20 тисяч. А втім, свого часу й мамонти здавалися людям палеоліту вічними. А комарі ж були останніми живими істотами серед братів наших менших, що чудом вціліли після Катастрофи. Вціліли, щоб невдовзі піти в небуття з усіма своїми родами та родинами…

Коли професор Турм скінчив говорити, до пам’ятного знаку, задрапованого білою тканиною, підбігли дівчатка і потягли за шовкову мотузку. В тиші, що запанувала, впало біле покривало і перед присутніми виникла конусоподібна гранітна піраміда з бронзовим барельєфом, що зображував крилатих і вусатих комах на довгих і тоненьких, як ниточки, ніжках. А нижче було викарбувано текст:

«На цьому місці року Десятого після Катастрофи біоархеологи знайшли останки комара звичайного, вимерлого — комахи родини комарових підряду комарів, що колись були поширені на планеті повсюдно».

Як почалися гуляння на галяві, професор Турм, відчувши потяг до самотності, відколовся від люду і побрів на далекий край озера в спецзону, куди будь-кого не пускали. Там він розпалив невеличке багаття (хмиз було зарані заготовлено, а дозвіл на розведення вогню в спецзоні він мав) і присів біля нього на зелену траву. Обхопив коліна руками, задивився на озеро, ні про що більше не думаючи. На лоні природи душа відпочивала від суєти суєт міського життя.

Западав тихий теплий вечір, сповнений якихось невиразних шерхотів, пахощів. На потемнілому небі засяяли, відбившись у воді, яскраві зорі. Біля професорових ніг тихо потріскувало маленьке багаттячко, вогники, наче гріючись, лизали сухе паліччя, пахло натуральним — справжнім! — димом, від запаху якого процесор вже давно відвик… Ось над озером прошелестів вітерець і затих. Там, де відбувалися народні гуляння (до озера людей пускали раз у місяць, у певні дні) грала музика, чулися сміх, вигуки, яскраво горіли електричні вогні, а тут, в закутку, ніщо не порушувало тиші і професор несказно радів, що так вдало усамітнився. По якомусь часі зовсім несподівано почувся тоненький писк. Професор здригнувся й завмер, вслуховуючись у те дзижчання. Комар! І не один. Біля озера дзвеніли тисячі комарів і захотілося навіть ляснути себе по щоці, як то робили у сиву минувшину предки, коли комарі були повсюди і жалили людей добряче. Давно забуте комарине дзижчання навівало професору милі його серцю спогади. На мить здалося, що він маленький хлопчик і батько його вперше взяв з собою на нічну рибалку, вони сидять біля багаття і відмахуються від комарів, що атакують їх звідусіль, терпеливо очікуючи, коли ж, нарешті, задзвонять донки, налаштовані на судаків та жерехів. Господи, як давно то було, наче ціла вічність звідтоді минула. Самому не вірилось, що він ще застав те життя до Катастрофи і колись мав щастя сидіти на березі справжньої річки біля справжнього вогнища і, відмахуючись від справжніх комарів, ловив справжню рибу… Невже то був не сон? А які тоді були ночі! А які комарі!.. Великі, наче аж волохаті, голосисті. Звірі, а не комахи! Не жалили тоненькими хоботками, а наче стилетами кололи. А завиваючи, пікірували на тебе, як важкі бомбовози…

— Нічка, що треба, — радів батько. — Як на замовлення…

Тепер таких ночей немає. Тепер таку ніч навіть на замовлення не влаштують, за дорогу-предорогу ціну.

Задумавшись, професор не зчувся, як і замугикав про себе:

Цю веселу пісеньку в його далекому дитинстві любив наспівувати батько, особливо на нічних риболовлях. Дивлячись у вогонь, зажурено виводив, як бідний комарик, засмучений, що його «жінка невеличка» та «не вміє шити-прясти чоловічку» і взагалі не вміє з ним «добре жити» полетів та й сів на дубочку…

Що й говорити, шура-бура зчинилася неймовірна, всепланетна. І здула вона з дерева життя на планеті не лише комара, а й усе, що літало у небі, ходило, бігало чи повзало по землі, плавало у воді… Після екологічної Катастрофи зникли з лиця землі й самі ріки та ліси, все, що росло і квітло на землі. Та й сама земля зникла, її поглинули пустелі. А люди — хто зумів врятуватися — поховалися під гігантські герметичні купола, де все штучне: і сонце, і повітря, і зелень, і їжа, і… все-все… І нічого не вдієш, жити треба, бодай для того, щоб зберегти на планеті рід людський. Бодай і під куполами.

Згадавши про куполи, процесор Турм зітхнув й швидко отямився від спогадів. Хоч комарі й дзижчали та ніч була не та, що в його далекому дитинстві. Та й сам професор був не хлопчиком, а дуже — як на теперішні виміри — старою людиною. А втім, йому ще пощастило прожити довге життя — аж до шістдесяти років. Ціла вічність! Коли після Катастрофи середній вік людського життя скоротився до тридцяти семи-сорока років; шістдесят — це таки справді дарунок долі! Бо інші — таких переважна більшість — в тісноті й конфліктах під Куполами, за прозорим броньовим склом якого з дня в день, з року в рік лютують спопеляючі суховії, над здається вже вічними пустелями, що поглинули чорну землю і зелене братство рослин на ній, ще й затулили голубе небо — і до полудня віку не дотягують. А втім, під Куполами навіть справжнього неба немає, його поглинули піщані смерчі, небо під Куполами штучне. Як штучне й сонце, бо справжнє вже десятиліттями як не може крізь смерчі та пилові бурі пробитися до людей. Та що там п’ятдесят літ! Люди здебільшого й до сорока не дотягують — таке життя під Куполами на штучній їжі… Ат, до чого зайвий раз ятрити душу. Треба дякувати Богові за довге життя, послане йому Всевишнім і не ремствувати. Тим більше, що сьогоднішній вечір не останній у його житті. І не востаннє він приходитиме сюди вечорами, щоб посидіти на березі озера, послухати дзижчання комарів чи кумкання жаб… Правда, потрапити сюди — черга на рік, але він мав привілей відвідувати цей шматок природи будь-коли і поза чергою…

Невдовзі почулося дзижчання над самим вухом — принаймні таке було враження і професор навіть механічно ляснув себе долонею по щоці.

— Culex pipiens, — прислухаючись до того комашиного співу, замислено промовив він. — Комар звичайний… Всього лише комар і всього лише звичайний, а й без нього немає живої природи…

А коли в озері закумкали жаби, Турм і геть розм’як душею. Все як насправді, як в оригіналі. Трудно було повірити, що то всього лише солодка омана, видиво. Тільки шматочок берега зроблений в натурі, із справжньої землі й торфу. А далі — імітація. І озеро не справжнє, а відео (води ледве вистачало на їжу), і далина за ним та гори на обрії теж відео. А комарине дзижчання (як і кумкання жаб) записане на плівку. Спасибі, що хоч справжнє. Від популяцій інших живих істот (тепер вже вимерлих) і цього не лишилося… А втім, годі себе мучити, що сталося — те сталося і минулого не повернеш, на краще його не переграєш. Сьогодні людство живе тільки тому, що після Катастроф заховалося під Куполи. І хоч середній вік жахливо скоротився, але життя все ж таки було і рід гомо сапієнс ще тримався. Вже й перше, бодай і штучне, озеро вдалося створити. Хай і сховане під ковпаком, але ж із комариним — яка розкіш! — дзижчанням. І зниклим комарам пам’ятний знак на березі поставили. Можливо колись — в це свято вірив професор — вдасться відродити й самих комарів, потім жаб, за ними риб, птахів, земноводних ссавців. І ще вірив Турм, що в далекому майбутньому — може й через тисячу років — людство таки вийде з-під куполів під відкрите небо, що стане чистим і голубим, вийде на рідну землю, по якій потечуть ріки і на якій забуяє зелене братство рослин. І навчений лихом гомо сапієнс більше ніколи не допустить катастрофи. І знову шануватимуть люди, як шанували їхні далекі-предалекі пращури, зокрема русичі часів язичества, озера, джерела, гаї, праматір свою Велику Богиню, ще звану Славою і сина її Славутича-Дніпра. Ось тільки дожити йому до того часу не вдасться, але то не біда. Житимуть інші.

— І будуть люди на землі, — повторив професор слова геніального поета із сивої минувшини.

А над відеоозером з відеогорами, лісами й такою ж далиною дзижчали комарі, кумкали жаби, записані на плівку ще до Катастрофи і професору ні-ні, та й здавалося, що все то насправді, що жахливої Катастрофи не було і вона ніколи не заганяла під Куполи поріділе людство.

Все здавалося справжнім. Навіть сам професор Турм здавався собі справжнім. А про то, що професор Турм давним-давно помер, а на березі озера сидів його двійник-копія, фантом — ніхто не знав. Як і більшість людей, котрі загинули, існували під Куполами у вигляді біокопій, біороботів. Справжніх же представників гомо сапієнса вціліло кілька десятків тисяч і їх берегли, як зіницю ока — як генофонд завтрашнього людства — все ще єдиного у Всесвіті.

СТАРИЙ І ДВОЄ ДІТЕЙ

— Невже з них ніхто не вцілів?

Командир ні до кого конкретно не звертався із своїм запитанням і тому члени екіпажу мовчали. Лише Головний Мозок корабля безпристрасно відчеканив:

— Голуба планета, третя планета в системі Жовтої зірки, що входить у Місцеву Зоряну систему, на жаль, мертва, — у слові «на жаль» ніякого жалю, звісно, не відчувалося. Мозок вжив його чисто автоматично. Розумних істот, які населяли дану планету, більше немає.

Командир з трудом відірвав зір від оглядового екрана і стомлено відкинувся на спинку глибокого крісла. Члени екіпажу, як і перше, зберігали мовчанку і вона була красномовніша будь-яких слів. Заплющивши очі, Командир пучками пальців масажував через повіки очні яблука. В центральній рубці запанувала тиша, тільки чути було, як рівномірно цокотів хронометр, відраховуючи корабельний час та з шерхотом, схожим на шепіт, працювали електронні прибори. На численних табло й у віконечках шкал, змінюючи одна одну, миготіли цифри та спалахували різнобарвні лампочки контрольних індикаторів.

«Невже з них ніхто не вцілів?..» — подумав Командир і зітхнув.

Міжгалактичний корабель ілірійської цивілізації на планетарних двигунах закінчував дев’ятий виток, як зненацька серед чорних згарищ, що тяглися внизу на тисячі й тисячі кілометрів, серед гігантських міст, перетворених в бетонне кришиво з погнутими балками й покрученою арматурою, що вже заростали бур’янами і де блукали не то дикі звірі, не то здичавілі свійські тварини й кружляли якісь чорні птахи; серед жовтих пісків на місці родючих нив і садів, серед пусток, де іноді пропливали обвуглені кістяки дерев (все, що лишилося від колишніх лісів); серед усього цього руйнівного хаосу раптом мигнув на оглядових екранах крихітний, зелений — неймовірно зелений! — п’ятачок життя.

— Квадрат 075–012! — доповів Головний Мозок. — Єдиний оазис Голубої планети, який пощадив катаклізм!

— Підготувати експедиційний планетохід! — розпорядився Командир і в голосі його забриніла слабка надія. — Зі мною полетять Штурман і Біолог. Решті членам екіпажу залишатися на своїх місцях і далі здійснювати обліт планети, шукаючи уцілілих людей.

Зелений острівець унизу зник, наче втік від корабля, знову потяглися згарища з обвугленими кістяками дерев, зруйновані міста, зарослі бур’янами, і невдовзі корабель пірнув у ніч. Через сім хвилин вже над східною півкулею він вирнув з ночі й, сріблом спалахнувши в яскравому сонячному промінні, вийшов на десятий виток. Як тільки-но попереду, далеко внизу вигулькнув зелений острівець й потрапив на оглядових екранах в координаційну сітку, планетохід оранжевим птахом відірвався від материнського тіла корабля і пішов по спіралі на планету.

Через кілька хвилин він сів у центрі квадрату 075–012.

Першим по відкинутому трапу на поверхню Голубої планети зійшов Командир, зробив по ній кілька кроків, вдихнув на повні груди повітря і застиг. Легкий, теплий вітерець із запахом весни маяв його білою бородою, яку Командир дав слово не голити доти, доки він не повернеться на Ілірію. За ту бороду члени екіпажу звали його Дідом. А втім, він і за віком був за всіх удвічі, а за декого і втричі старший.

Штурман і Біолог теж спустилися.

Під ногами зеленіли незаймані, ніким не толочені смарагдові молоді трави, галявину оточували рідкі дерева, між якими стояли навскісні сонячні стовби. Трохи віддалік у затишній долині буйно квітували сади — певно тут якраз була весна. Між деревами, поспішаючи в долину, стрибав з каменя на камінь і розсипав у повітрі світлі бризки струмок. Цінькали якісь пташки, було тихо, сонячно і тепло. Про щось своє потаємне, жебонів на рівнині струмок.

— Командире, ми оглянемо оазис!..

Командир кивнув. Штурман та Біолог зникли між деревами, а він сів у траві, далі, не втримавшись, ліг на спину і заклав руки за голову. За останні півстоліття — а стільки тривав стрибок до цієї планети — йому вже добряче набридли штучні трави і штучні дерева, штучне небо і штучне сонце на фоні відеоморя і відеогір на третьому ярусі корабля і він залюбки випростався на справжній — щонайсправжнісінькій! — траві. Дивився у справжнє голубе небо, по якому плинули рідкі білі — і теж справжні! — хмарки. Біля нього пурхали справжні метелики і невгамовно тріщали в траві якісь комахи.

— Як на Ілірії, як удома… — пробурмотів він сам до себе і сумно йому стало, так захотілося побачити рідну планету.

— Командире?!! — почувся раптом збуджений голос Штурмана — молодий і дзвінкий, адже йому всього лише двадцять літ (він народився на кораблі). — Ми знайшли їх…

— Кого?.. — не обертаючись, ліниво запитав Командир.

— Ну їх… аборигенів. Двох…

Командира наче хто підкинув, незважаючи на вік, схопився блискавично і легко — як колись у молоді свої літа.

Штурман і Біолог, ніяковіючи — аборигени були геть голі! — вели до нього юнака і дівчину. Але чому аборигени голі?.. Командир розчаровано присвиснув: дикуни?.. А такі ж обоє статуристі, гарно складені. Вона довгонога, з в’юнким станом, визрілими дівочими грудьми, він теж фізично добре розвинений, з тренованим тілом. Дивно… Обом літ по сімнадцять-вісімнадцять. Та попри все, одного погляду на них було досить, щоб переконатися: люди Голубої планети такі ж біологічні істоти, як і вони, ілірійці. Наче брати…

— Здрастуйте, брати наші по розуму, — почав було Командир і осікся. Голубі очі аборигенів були виряченими і безтямними. Вони то щось белькотіли недоладне, то моторошно сміялися. А лиця їхні, як придивився зблизька Командир — наче у діда з бабою.

— Вони божевільні… — буркнув Біолог, тримаючи за руку дівчину і відвертаючи почервоніле обличчя від голого її тіла.

Командир зробив ще один крок вперед. Юнак, дико вирячивши білки безтямних очей, шарахнувся вбік, а дівчина, навпаки, хитнулась до Командира і зареготала. В її голубих очах не було нічого ані розумного, ані просто людського, а на зів’яле, баб’яче лице її дивитися було тяжко.

Командир м’яв в кулаці бороду.

— Треба подивитися на екрані, що в них у пам’яті, — зрештою, вирішив.

При першій же спробі завести їх до планетоходу, аборигени почали агресивно пручатися. Впираючись ногами, вони гримасничали, рикали по-тваринному (дівчина намагалась вкусити Біолога за руку) і довелося їх вгамовувати струменем біокаталізатора. А вже тоді завели їх до планетоходу і всадовили у крісла, що, автоматично зачинившись, полонили аборигенів. На голови наділи їм спеціальні шоломи з системою найрізноманітніших датчиків і увімкнули апарат, що вмів читати, списувати і передавати на екран — але вже в образах і картинах — біополе мозку, його пам’ять. Командир натис на пульті тумблер із написом «Пам’ять».

Екран засвітився і відразу ж на ньому попливли ті видива, що закарбувалися в пам’яті аборигенів до катаклізму. Судячи з уривчастих (часом і не зовсім чітких) картин, що змінювали одна одну на екрані, молоді люди мешкали у якомусь напрочуд гарному і сонячному місті на березі теплого, синього моря… Білі будинки з верандами й мармуровими колонами, пишна південна зелень, всюди квіти, на площах і вулицях такі веселі, смагляві люди… Та ось аборигени дико зойкнули в кріслах і на екрані спалахнув жахливо-сліпучий смерч.

Командир мимовільно відсахнувся від екрана — страшне то було видовисько, як в пил, у ніщо перетворювалось білокам’яне сонячне місто й на очах згорали охоплені жахом люди.

— Досягти такого рівня розвитку і знищити себе?

Командир рвучко вимкнув екран і сидів якусь мить, тручи пучками пальців очні яблука — останнім часом вони чомусь почали боліти, особливо, коли він хвилювався. На екран йому більше не хотілося дивитися, все вже зрозуміло і так.

І Командира чи не вперше за все його життя зрадила витримка.

— Зітріть!!. — крикнув він поспішно й водночас ніби злякано.

— Що?.. — не збагнув Біолог.

— Все, все!!. — відмахувався Командир, наче від себе хотів відігнати ті жахні картини, зняті з мозку аборигенів. — Все, все зітріть з їхньої пам’яті. Всі жахи, загибель цивілізації! Все, все!.. З такою пам’яттю вони не можуть жити людьми!..

Біолог простягнув було руку до пульту і завагався.

— Як же ми тоді пояснимо їм, де поділися люди?

— Я сказав: зітріть все, все!.. — І Командир, важко звівшись, вийшов із рубки планетоходу.

Минула доба за місцевим часом.

Роззувшись і опустивши босі ноги в прохолодну воду струмка. Командир сидів на теплому камені. З душі ніби спадав гніт, натомість душу огортала світла, журна печаль…

Над ним пурхали метелики — жовті, лимонні, білі, аквамаринові… Тріскотіли в травах якісь комахи, десь у верховіттях дерев галасували птахи і ніщо не нагадувало в квадраті 075–012 про ту страшну катастрофу, що спіткала людство Голубої планети.

Гули бджоли…

«Як на Ілірії… — мружачись до сонця, думав Командир і посміхався — мальки в струмку тикались в його босі ноги і лоскотали їх. І відчував він себе безтурботним хлопчаком на далекій звідси Ілірії, навіть бачив себе на березі маленької степової річечки, у якій він, перепечений на сонці, з облупленим носом, купався до синіх пухирчиків і ловив рибу…

Почувся дзвінкий сміх.

З-за дерев вибігли юнак і дівчина.

На ній — коротенька біла суконька і така ж безрукавка, світле волосся перехоплене червоною стрічкою, юнак був у шортах — це вже жіноцтво корабля потурбувалось і призодягло молодих аборигенів.

Дівчина, сміючись, перебігала від дерева до дерева, ховалася за стовбурами, а юнак ганявся за нею… Командир замилувався ними, відзначивши, що обличчя в обох стали такими, якими вони і мусили бути — молодими, ба, навіть, гарними. Але дещо наївно-дитячими, безжурними.

— О, наш дідусь! — загледівши Командира, підбігла до нього дівчина і, сміючись, погладила його по бороді. Та зненацька якась тінь майнула по її безжурному личку, брови піднялися на чоло, переломилися з подиву. — А ти… чий?.. — вона намагалась щось пригадати. — Чому я раніше тебе ніколи не бачила?

— Бо ми прилетіли до вас зовсім недавно.

— Звідки… прилетіли? — озиралась дівчина.

— Ну… з неба. Точніше, із сузір’я Оріона. Там є планета Ілірія, точнісінько така, як ваша. А ми, значить, ілірійці.

Дівчина задумалась, накручуючи на палець пасемко світлого волосся.

— А хто такі… Ілірійці?

— Ну… люди, — Командир намагався говорити з ними, як з дітьми, котрі вперше після тяжкої хвороби відкривають для себе світ білий. — Такі ж люди, як і ви, тільки ми прилетіли з іншої планети.

Дівчина недовірливо засміялась.

— А хіба ви — птахи, що літаєте?

— Майже. Ми — космічні птахи, — і кивнув у небо, де в голубизні якраз пролітав, роблячи над планетою черговий виток, космічний корабель. — На ньому ми здолали безмежні простори космосу, які відділяють наше сузір’я Оріона від вашої Жовтої зірки.

Молоді переглянулись між собою і певно нічого не збагнули.

— А хто такі… люди? — раптом запитав юнак, запитав серйозно, уважно дивлячись на Командира.

— Люди — це ви. Ти і твоя подруга, — м’яко відповів Командир. Юнак якусь мить думав, а тоді швидко запитав:

— А люди — хороші?

— Ну… як тобі сказати, — Командир м’яв бороду в кулаці і говорив обережно. — Є, звісно, й погані, але… Але в цілому люди хороші.

— Ми — люди!.. Ми — люди хороші! — вигукуючи, хлопець і дівчина побігли у видолинок, у сад, що був у білому цвітінні.

— Командире, контакт з такими аборигенами встановити неможливо, — підійшов Штурман і присів поруч на камені, як тільки-но Командир жестом запросив його присісти. Більше ж людей на цій планеті немає. — Командир кивнув на знак згоди головою, але не зронив і слова, тому Штурман, помовчавши, говорив далі: — Двоє на спаленій планеті не виживуть, адже у цих двох немає ані звичайного житейського уміння, ані тих знань, яких ще до катастрофи досягла їхня цивілізація. Вони навіть не знають, хто вони і чийого роду-племені. — Командир все ще мовчав, зайнятий своїми думками, тільки кивнув і Штурман знову заговорив: — Залишається одне з двох: або кинути їх тут напризволяще і вони здичавіють на своїй планеті, або забрати їх із собою.

— На Ілірію? — здивувався Командир.

— А тож ще куди? Вони житимуть із нашим народом і згодом стануть справжніми ілірійцями.

— А хто ж тоді залишиться на їхній рідній планеті? Штурман знизав плечима.

— А… ніхто. Голуба планета віднині й навічно стане безлюдною.

— Ти жахливі слова говориш, мій юний друже! — насупив білі брови Командир. — І говориш їх байдужим тоном, майже механічно, як наш Головний Мозок, — і взуваючись, сердито бурчав. — Як це планета людей стане… безлюдною? Вони, — і кивнув у сад, де гуляли юнак і дівчина, — єдина брунька спаленого громом дерева життя цієї планети. Розумієш — єдина брунька. Остання! Розпуститься вона, викине листячко, а згодом і пагінець, що виросте в гілку, а далі в дерево — вціліє тутешнє людство. А засохне остання брунька — все. На ній обірветься ланцюжок розумного життя в системі Жовтої зірки.

— То що ж робити? — Штурман дивився на нього запитливо і водночас з повагою, чекаючи від Командира єдиноправильного рішення.

А Командир чи не вперше невиразно знизав плечима і чи не вперше у своєму житті не міг дати точної і мудрої відповіді.

— Я одне знаю: ані забрати їх із собою ми не можемо, ані лишити їх тут напризволяще… теж не можемо.

Міжзоряний корабель ілірійців уже був готовий до старту.

І хоч він ще робив витки навколо Голубої планети на планетарних двигунах, та в систему керування його маршових двигунів Головний Мозок вже увів платинову стрічку з курсом корабля до сузір’я Оріона. Всі системи, всі його контрольні блоки доповіли Мозку про готовність № 1, а він, у свою чергу, теж доповів Командиру про готовність № 1. Передстартову сирену було поставлено на позначку «120 хвилин» — рівно стільки часу залишалося до того, як будуть увімкнені маршові двигуни.

Востаннє Командир і члени екіпажу (крім чергових) спустилися на планетоході в квадрат 075–012 — треба було вирішити, що робити з двома уцілілими аборигенами планети.

Та ніхто не встиг ще й слова мовити, як Командир зненацька сказав:

— Я залишаюсь тут! На Голубій планеті. Назавжди.

Приголомшені ілірійці мовчали, бо не йняли віри почутому.

А Командир говорив жорстоко і говорив жорстоко про самого себе:

— Я старий і живим мені вже ніколи не долетіти до рідної Ілірії. Так, так, і, будь ласка, не сперечайтесь зі мною і не запевняйте мене, що я, мовляв, ще молодий… Молоді ви і то повернетесь додому через півстоліття сивими і старими, а на що розраховувати мені? Хіба на те, що у спецкапсулі ви привезете на Ілірію мій труп?.. Хоча, звичайно, не виключена можливість, що я і живим дотягну. Трапляються ж у нас довгожителі, які дотягують до ста двадцяти і більше літ, але… Але краще не ризикувати. Я потрібний тут, на Голубій планеті, адже без допомоги, двоє врятованих нами тутешніх людей — хлопець і дівчина — загинуть. А з ними назавжди урветься тоненька ниточка розумного життя Голубої планети. Ілірія нам ніколи не простить, що ми кинули братів своїх по розуму напризволяще.

Помовчав і закінчив, як риску підвів:

— Ми і вони — з різних планет, але ми і вони — Люди. Тож і мусимо простягати одне одному руку Порятунку.

І стало їх на сплюндрованій Голубій планеті уже троє.

А в дзвінкій високості неба срібним птахом линув корабель.

Ось він зненацька застиг.

«Вимкнули планетарні двигуни і зараз увімкнуть маршові, — встиг подумати колишній командир того корабля і в ту ж частку секунди на місці срібного птаха раптом з’явився жовтувато-вогняний еліпсоїд. А коли він розвіявся — срібного птаха у піднебессі не було… Він зник, і зник навічно, стрибнувши в чорний морок космосу. І ледве його колишній Командир встиг це усвідомити, як невидимий корабель був уже за мільйони і мільйони кілометрів від Голубої планети.

І збагнувши те, командир в одну мить постарів літ на сто.

Наче білим інеєм вкрилась його велика голова, він зігнувся і мовби аж зростом поменшав. Вітер бавився його білою бородою, колошматив її і зоряний капітан на очах ставав просто дідом, просто старим… Та незборима, всеперемагаюча сила життя, що нуртувала ще в його дужому тілі, здолала миттєвий відчай і тугу, він випростався, в очах його під кущуватими білими бровами спалахнули затяті вогники….

— Що з тобою, дідусю? — підбігли до нього хлопець та дівчина і на їхніх безжурних обличчях з’явилися перші емоції — співчуття і турбота за старого. — Тобі зле?

— Ні-і… тобто вже минулося, — надсилу посміхнувся старий. — Нічого, нічого, ми ще поборемось, — і обняв молодих за плечі. — Оскільки віднині ми будемо жити разом, то давайте, нарешті, знайомитись. Я — Бог. Ну, ім’я в мене таке — Бог. Звичайне чоловіче ім’я на Ілірії, досить там поширене.

— Бо-ог… — м’яко й співуче протягла дівчина, ласкаво зазираючи старому в очі. — Бо-ог… Яке в тебе гарне ім’я.

— Бог, — повторив про себе юнак, повторив зосереджено і навіть аж врочисто. — Тепер я знатиму, що ти — Бог і що ти всемогутній, адже ти вмієш літати у небі, як птах.

— Вже не маю на чому літати, — розвів старий руками. — Корабель мій далеко-далеко звідси… Але ми так і не закінчили ритуалу знайомства. Як вас звати, діти мої?

Хлопець і дівчина переглянулись, плечима знизили.

— Ти ж казав, дідусю, що ми — люди.

— Звичайно, ви люди. Але без імен не годиться. Адже від вас почнеться нове людство на цій планеті і ви, діти мої, станете колись новому людству прабатьками… Ось тільки як вас назвати?.. — старий задумався, мнучи в кулаці сиву бороду свою. — Ваших імен я не знаю, тож назву вас ілірійськими… Ти, сину мій, — повернувся до хлопця, — віднині і назавжди будеш зватися Адамом. Сина мого на Ілірії так звати… — вмовк і довго та німо у небо дивився і сльоза, викотившись із його ока, впала на білу бороду і спалахнула проти сонця крихітною веселкою. — А доньку мою там, — показав у небо, — звати Єва. То ж і ти, єдина дочко Голубої планети, будеш віднині і назавжди зватися Євою… І буду я з вами жити, і буду я вас учити, як жити, і буде мені здаватися, що нікуди я не літав, а доживаю свій вік при дітях своїх…

— А для чого… жити? — пильно дивилась на Бога Єва.

Старий погладив її по голові.

— А щоб рід людський більше ніколи не вмирав на цій планеті. Бо ми з вами люди, а люди — то є найбільший скарб у Всесвіті, — задумливим поглядом обвів долину. — А цей куточок вцілілого життя на планеті назвемо… давайте назвемо Раєм. Таке ім’я носить місто на Ілірії, звідки я родом. — І вже зовсім весело запитав: — Заперечень не буде?

— Хай буде Рай! — сказав Адам.

— Хай буде Рай! — сказала Єва. — І хай завжди з нами буде дідусь Бог.

— О, то в нас уже й сусіди з’явились! — радо вигукнув Бог, показуючи на взгірок. — Виходить, ми не самотні…

Адам з Євою оглянулись.

Над високим, але геть висохлим деревом, що вмерло певно вже давним-давно, кружляли два чималі білі птахи — червонодзьобі і червононогі, з чорними перами на кінцях великих крил. У дзьобах вони тримали по сухій паличці. Хазяйновито оглянувши вершок дерева, птахи вмостили в розвилці двох гілок принесені палички, що стали основою майбутнього гнізда і, заклекотівши, полетіли за новим будівельним матеріалом.

НА ГОЛУБІЙ ПЛАНЕТІ ЖОВТОГО КАРЛИКА

Якось до відділу одного журналу немолодий літератор приніс оповідання, жанр якого він з обережності визначив як ненаукова фантастика.

— Залиште і завітайте десь так через… — завчено почав було господар кабінету, але прибулий так благально і так віддано на нього дивився, що літконсультант раптом відчув не властивий його посаді спалах жалю та співчуття до постарілого молодого автора, котрий, судячи по всьому, вже не перший десяток літ ходить у початківцях. Кленучи себе за таку недоречну на літслужбі слабкість («Чи ж, бува, не старію?»), господар кабінету сказав:

— Ну, гаразд, гаразд, прочитаю. Сідайте.

Автор полегшено зітхнув і, більше вже не дихаючи, обережно присів на краєчок розхитаного стільця, якому замість четвертої ніжки слугували папки з рукописами, складені одна на одну. Літконсультант, порпаючись сірником у зубах, заходився читати:

«Виринувши з гіперпростору, зореліт дагонійців погасив швидкість, двічі облетів незнайому планету, вибираючи місце, і за третім разом здійснив посадку. Бортові аналізатори зовнішнього середовища доповіли, що атмосферний склад планети такий же, як і на Дагонії, а тому зорелітники можуть залишати корабель без скафандрів. Командир велів відкрити люк і перший ступив на поверхню загадкової планети. За ним, вдихаючи на повні груди загазоване повітря, вийшли й інші члени екіпажу і потисли один одному третю руку, що звалася у них рукою вітання.

— Здоровлю вас, друзі! — врочисто звернувся до них Командир. — Ми на голубій планеті жовтого карлика, що йменується тут Сонцем, — далека периферія місцевої галактики. Всі ми, звичайно, зараз хвилюємось у передчутті близької зустрічі з іншопланетянами. Які вони, тутешні брати по розуму? Що принесе нам, дагонійцям, контакт з аборигенами голубої планети, носіями зовсім іншої культури і взагалі — невідомого нам способу життя й цивілізації? Але на ці та інші питання відповідь дасть лише особистий контакт.

Неподалік того місця, де вони сіли, виднілося місто аборигенів.

— У-12, — звернувся Командир до одного з членів екіпажу, — негайно займіться встановленням контакту з аборигенами, решті ж в очікуванні результатів місії нашого колеги зайнятися профілактичним оглядом корабля.

У-12 на апараті, що висів у нього на грудях і був закамуфльований під ширпотребівський транзистор, натис кнопку блискавичного переміщення в просторі і тієї ж миті опинився в місті, в одному з кабінетів, на дверях якого висіла табличка «Прийом громадян від — год., до — год.». За столом сидів літній, у міру розповнілий, офіційно-діловий на вигляд абориген у чорному костюмі і гортав якісь папери. Не дивлячись на прибулого, буркнув собі в стіл:

— Залиште!.. Розберемося!.. Слідуючий!..

— Але ж я з Дагонії, що знаходиться за тридев’ять галактик від вас, — вигукнув У-12 і простягнув для вітання третю свою руку. — Я пришелець, іншопланетянин, ваш брат по розуму.

— Громадянине… е-е… Пришелець, — усе тим же офіційно-діловим тоном, як і перше, не підводячи голови, сказав абориген собі в стіл. — Прошу не набиватися до мене в якісь там родичі. Для мене всі відвідувачі рівні, будь ви хоч брат, хоч сват, хоч персональний мій кум. Я дав вам чітку вказівку: залиште, розберемося. Слідуючий!

«Я, мабуть, не так розмовляю на їхній незбагненній мові, тому абориген мене й не розуміє, — подумав дагонієць і гарячковито покрутив в нагрудному своєму апараті коліщатко кібер-лінгвіста, автоматичного перекладача. Та кібер-лінгвіст через мікрофон, вмонтований у вусі У-12-го, відповів, що він правильно перекладає з мови цього аборигена і теж правильно говорить цією мовою замість У-12, котрому тільки й залишається, що своєчасно відкривати й закривати рота… Не вірити кібер-лінгвісту У-12 не міг, адже апарат блискавично і точно відтворював будь-яку мову будь-якої планети у Всесвіті.

Абориген, усе ще не підводячи голови, заклопотано гортав папери на своєму столі. І тут дагонієць здогадався, в чому заковика.

— Будь ласка, хоч раз гляньте на мене, — зраділо вигукнув пришелець. — Невже вас не дивує, що я антропологічно дещо відрізняюся від вас, людей голубої планети в системі жовтого карлика, тобто вашого Сонця? У мене, наприклад, троє очей. І ось… третя рука.

— Прошу не вказувати, куди мені в даний момент дивитися! — абориген нарешті звів сірі, оповиті бляклим туманцем очі і подивився мимо пришельця кудись у простір. — Троє у вас очей чи десять — це, зрештою, ваша особиста справа! Як і ваша третя рука, котру ви, очевидно, маєте десь на базі!

— Але ж у мене… роги на голові! — у відчаї вигукнув У-12. — Невже і це вас не дивує? Та гляньте ж на мене хоч раз. Зрештою, як бути точним, то я не людина у вашому розумінні, я лише антропоморфний, тобто людиноподібний.

— За цим службовим столом, — абориген поважно постукав пальцями по своєму столу, — я займаюся офіційними справами, а не розглядаю, що в кого на голові та до кого хто подібний!

— Гаразд, перейдемо до офіційної справи, — підроблюючись під мову аборигена, сказав пришелець. — Я прибув до вас у справі встановлення контактів.

— Щодо питання про встановлення вам контактів приходьте в новому фінансовому році. У цьому — всі ліміти вичерпані. Слідуючий!

Рік сидіти на чужій планеті?.. У-12 вирішив ризикнути і натис на апараті, закамуфльованому під ширпотребівський транзистор, кнопку миттєвого стискування часу, котру він міг використати лише один-єдиний раз — в аварійній ситуації. І ледве він натис ту кнопку, як за якусь частку секунди в кабінеті пронеслися дванадцять місяців й, отже, настав новий фінансовий рік. За столом сидів абориген у чорному костюмі, офіційно-діловий на вигляд і заклопотано гортав папери. Тільки він чомусь помолодів років на тридцять. Дивно.

— Пробачте… — розгубився У-12. — А де той абори… тобто начальник, котрий сидів за цим столом минулого року?

— Іван Іванович? — весело перепитав молодий абориген і розвів руками. — А немає… Тю-тю… Вчора ми його благополучно провели на пенсію. Так що у вас?

— Я з Дагонії, триокий і трирукий ваш брат по розуму, — і У-12, підбадьорений увагою нового господаря кабінету, розповів про свої відвідини цього кабінету минулого року.

— Мда-а… — похитав головою молодий абориген. — З Іваном Івановичем, на жаль, таке траплялося. Старий, ніде правди подіти, займався волокитою, маринуванням справ і тому подібними малосимпатичними речами. Одне слово, тягнув до пенсії. Але все це вже в минулому. Радий повідомити вам, що зараз наше управління перебудовується і працює вже зовсім по-іншому. Слухаю вас щоякнайуважніше.

У-12 розповів, хто він і звідки прилетів, звернув увагу аборигена на свої троє очей, троє рук та роги на голові і стомлено перевів дух, вважаючи, що на цей раз йому таки пощастило.

— Із самої-самої Дагонії, значить! — аж сплеснув руками молодий абориген. — Ай-ай-ай! За тридев’ять галактик? Як кажуть, занесло ж вас! І як ви там? Живете — хліб жуєте?.. Ясно, ясно, ясненько. Зараз ми оперативно вирішимо ваше питаннячко. Вам поталанило, адже ми рішуче відкинули старі методи керівництва взагалі і прийому відвідувачів зокрема… Отже, до справи. Що там у вас? До речі, звідки ви?

— Я з Дагонії, — вкотре почав пояснювати пришелець. — І тільки-но розповідав вам, чого я прибув до вас. А завітав я у справі встановлення контактів.

— Ах, встановлення контактів! — відкинувся на спинку крісла абориген. — Так би зразу й сказали. А то — Дагонія, Дагонія… До чого тут Дагонія, коли у вас щось там не контачить?! Так ось… З приводу встановлення вам контактів приходьте… — абориген погортав настільний перекидний календар, — приходьте десь так… у новому фінансовому році. А зараз нічим не можу вам допомогти: всі ліміти на поточний рік уже вичерпані. Хто там слідуючий?

Як У-12 дістався до корабля — не пам’ятає.

— Ну-ну? — нетерпляче запитав його Командир. — Встановив контакт з аборигенами голубої планети?

У-12 якось дивно глянув на нього і раптом випалив:

— Щодо питання про встановлення контактів звертайтеся до мене в новому фінансовому році. У цьому всі ліміти вже вичерпані!

І крикнув комусь у простір:

— Слідуючий!

Стурбований Командир велів негайно ізолювати У-12 та ретельно його обстежити. За годину Медичний Аналізатор доповів Командиру, що У-12 підхопив на голубій планеті невідому хворобу, явно місцевого походження, бацили якої інфекційно небезпечні.

— Не вистачало нам ще й на Дагонію занести цю пошесть! — вигукнув Командир і велів оголосити тривогу по кораблю, герметично задраїти всі люки і підготувати корабель до аварійного старту. Все було зроблено чітко, швидко і без паніки. І тієї ж миті зореліт, пірнувши в гіперпростір, узяв курс на далеку-предалеку звідси Дагонію. Бідолашного У-12 було надійно загерметизовано в спецблоці, і Командир вирішив, що швидше пожертвує ним, аніж дозволить завезти на рідну планету небезпечну хворобу аборигенів чужої цивілізації.

Дочитавши оповідання, літконсультант якусь мить замислено тарабанив по столу, а тоді сказав:

— У цілому, знаєте… м-м… нічого. Є зав’язка, розв’язка і ця, як її, ідея. Бажаю вам успіхів на нелегкій літературній ниві, — і звівся, вважаючи, що свою благородну місію він повністю вичерпав.

— Дякую, — звівшись, затупцявся автор. — Але успіхів на нелегкій літературній ниві мені бажали в цьому кабінеті ще минулого року.

— Цікаво, цікаво, — без цікавості вигукнув літконсультант. — То ви вже були в нас?

— Так! Тільки тоді на вашому місці був…

— А-а… Іван Іванович? — посміхнувся господар кабінету. — Він уже той, благополучно пішов на пенсію. Старий, чесно кажучи, займався волокитою, тягнув аби до пенсії. Та й відповідальності боявся взяти на себе, тому авторам і говорив, щоб приходили через рік. Але будьте спокійні, його стиль роботи — це вже минуле. Ми зараз перебудовуємось і вже працюємо по-новому.

— То надрукуєте? — ожив автор і трохи аж помолодів.

— Ах, ви ось про що… — літконсультант почав явно нудьгувати. — Щодо питання… щодо друкування… щодо… До речі, що ви там принесли? Оповідання? Яке оповідання? Ах, ненаукова фантастика. Пригадую, щось чув… Ах, звичайно, звичайно, я його щойно читав. Тепер пригадую. Так ви, значить, щодо друкування… Розумієте, в цьому році всі номери журналу вже, на жаль, забиті.

І, звівшись, пребадьоро сказав на прощання:

— Бажаю вам успіхів на нелегкій… ну і так далі. Приходьте до нас у новому фінансовому… тобто календарному році, і ми із задоволенням почитаємо вашу… як там? Ненаукову фантастику. Хто там слідуючий?..

БЕЗ ВІТРУ НЕ РОДИТЬ ЖИТО

— Еге, спробуй від нього вберегтися, коли він той… Як корок із пляшки. Хлоп!.. Вилетить — і-і…

— Коли вітряно?

— Не завжди. Буває, що й з-за тихої погоди налітає. Як дурний з-за вугла. Засвистить, залопотить, загогоче! Накинеться на тебе, вертиться дзиґою, запорошить тобі очі, дух заб’є, закрутить так, що в тебе і в голові замакітриться… Хай йому грець! Ми вже й дітей боїмося з хати випускати.

— Чого?

— Отакої! Дак він же за людьми ганяється. Із дядьком там чи тіткою він, може, і не впорається. Бо жінки у нас, самі бачите, нівроку. А дитину… Ще занесе куди-небудь. Чи в Самарі втопить — вірити йому нічого. Дика сила природи.

— А з якого боку він з’являється?

— Хіба ж второпаєш… Мовби звідусіль. У заплаві він завжди несподівано вигулькує. І так швидко летить, що й не втечеш. Наші люди вже й боятися того розбишаки почали. Особливо ті, хто живе у березі, побіля заплави. Бо як причепиться до кого, то чоловік і не спекається лиха. Доки він із заплави не витурлить людину, не відчепиться. Ось так і ганяється дика сила природи за людьми. У нас такого зроду-віку не було!

Дільничний уповноважений Анатолій Прохоренко вислухав (без особливого, між іншим, ентузіазму) іванівських дядьків і невиразно їм пообіцяв:

— Гаразд. Розберемося…

— Ви вже його неодмінно накажіть, товаришу міліціонер! — кричали йому навздогін дядьки.

— Вихора? Чи, як ви кажете, дику силу природи? — обернувшись, гмикнув дільничний. — Що я його — у мішок посаджу?

— Та хоч і в мішок? — дядьки були явно без почуття гумору. — Аби за нами не ганявся та не капостив. Бо ми і в область бомагу той…

Напишуть, думав дільничний, простуючи до свого мотоцикла. Цього ще не вистачало. Досить з нього, що райуправління міліції засипали скаргами. А начальник управління — майор Коломієць — не любить, коли населення ввіреного йому району скаржиться у вищі інстанції. Бо скарги означають одне: відсутність належного порядку в районі. Тож молодшому лейтенантові велів суворо:

— Твоя дільниця — негайно розберися, що там за вихор в Іванівці з’явився. З винуватих суворо запитай. По всій строгості закону.

— Але як я з вихора запитаю?

— Як хочеш! — підвищив голос майор. — А тільки щоб в Іванівці був спокій і порядок. І щоб громадяни більше не скаржилися. Затям: відсутність скарг від населення означає присутність порядку. Ясно?

— Так точно!

— Дій!

І дільничний вирішив діяти. Оскільки ж Досвіду в такій справі, як бешкетництво вихора, він не мав, то вирішив зробити розвідку на місці, а вже потім у залежності від обставин і діяти.

Заїхавши додому, Анатолій зняв форму, надів джинси та модну футболку, відразу ж перетворившись із показного офіцера міліції в такого собі хіпового молодика. В сусіда попрохав вудочку (той був затятим рибалкою) і, прихопивши жовтогаряче пластмасове відерце, помчав мотоциклом в Іванівку, час од часу гмикаючи до себе: «Вихор за людьми ганяється… Ха! Це ж треба! І що вони собі думають у тій Іванівці?..»

А втім, вирішив нічому не дивуватися, а просто посидіти з вудкою в заплаві, де, за свідченням очевидців, і з’являється розбишакуватий вихор. Колись, не так і давно, ще за дитячих літ теперішніх іванівських дідів, у селі текла річечка з невибагливим йменням — Тиха. Вона й справді була тиха та дрімлива і ніколи й нікого не зобижала — ні людину, ні тварину, ні рослину. Річечка була отакенька, завдовжки в декілька кілометрів, і текла низиною через два села — Іванівку і сусідню Дмитрівку. Тепер у тій низині тягнеться вогка, заросла осокою та стрілолистом, канава, що давно вже перетворилася на стічну. Та ще в Іванівці блищало озерце, точніше — болітце по коліна, теж заросле й захаращене різним непотребом. Ото і все, що залишилося від Тихої.

Невесела то була картина. Хотілося зітхнути, розвести руками: що, мовляв, подієш, час невблаганний… Або ще процитувати давніх греків: що час дає, те він і забирає. Дав він нам річечку Тиху, він її, мовляв, і забрав. Так-то воно і… не так. Час і справді невблаганний, і багато чого він у нас забирає. Але — не все. Дещо й ми самі в себе забираєм.

Так міркував Анатолій Прохоренко, сидячи з вудкою на березі того озерця-болітця. Клював карась, але — дрібний. Десь із вказівний палець завбільшки. Але — старий. А не ріс він більшим за вказівний палець тому, що за багато років ізольований в озерці, геть виродився і перевівся в карликову форму. А колись же (про те розповідали Анатолію іванівські діди) в Тихій такі карасі водилися, що й на сковороді не вміщалися! І короп водився, і сом у вирвах здобич чатував. А щуки, судаки, не кажучи вже про пліток та в’юнів! Дивлячись на ту канаву, важко було її уявити (навіть маючи найщедрішу фантазію!) повноводою і глибокою річкою з чистими плесами й маківками на ньому, з берегами, що зеленіли вербами, з листатим татарським зіллям на луках, м’ятою, і травами, з гайками, де тьохкали соловейки, кувала зозуля й співала інша пташина. З роками (а поруч диміло трубами велике промислове місто) житлові масиви все ближче й ближче підходили до Іванівки та Дмитрівки, аж доки села й не стали однією з околиць міста. Вчорашні селяни, ставши городянами, в гонитві за зайвою соткою городу, почали розорювати береги — побіля річки щедро родили капуста, огірки, помідори, за які в місті платили добрі гроші. Грядки все ближче підходили до води, аж доки й не зникли береги. Верби, аби вони не заважали городині, потихеньку вирубали, луки теж розорювали. Земля з розораних берегів весняними водами зносилась у Тиху, замулювались джерела. Річка міліла й міліла, аж доки на місці найглибшого плеса не з’явилося болітце із стоячою водою. Про колишню степову річку Тиху почали забувати. Зими були малосніжними, літа посушливі — де тій воді взятися? А як зникла вода в Тихій, в заплаву всі, кому не лінь, викидали сміття та різний непотріб. А на низьких пологих берегах Тихої зводили будинки та господарчі будівлі. Останню спробу хоч якось порятували річку зробив місцевий вчитель-краєзнавець. Разом з учнями він обсадив канаву молодими вербами, але іванівці прив’язували там кіз та бичків, тож з вербичок лише де-де вціліли цурпалки.

Витягнувши з болітця, у якому плавали старі шини від автомобілів, чергового карасика-старичка з палець завбільшки, Анатолій зняв його з гачка і, повертівши в руках, кинув ту дрібноту назад у болітце. Карликових карасиків ловити більше не хотілося. Як і дивитися на ту канаву, що колись була річкою…

«Але щось вихор затримується», — згадав про мету свого приїзду дільничний. Іванівці запевняли: тільки з’явиться людина в заплаві чи побіля канави, як вихор тут як тут. А цього разу щось його не видно. Анатолій ось уже з годину сидить біля болітця, а вихора й не чути. Сонце сяє, голубе небо. Тихо. Припікає немилосердно. В застиглому спекотному повітрі бринить якась комаха. Над болітцем пурхають сірувато-голубуваті бабки, сідають на вудлище. Та ось в заплаві з’являються дві дівчинки семи-восьми літ. Весело підстрибуючи, вони перебігли місток через канаву, й Анатолій мимовільно звівся, готовий притьмом кинутись на поміч безпечним дівчаткам, як з’явиться вихор. Але нічого з ними не трапилось. Потім підліток велосипедом проїхав — теж нічого. За ним посунула дебела молодиця з двома здоровенними порожніми корзинами, певно, поверталася з базару, за нею, пихкаючи цигаркою, пройшов дядько — вихору не було. Анатолій хотів було змотати вудочку й випустити зловлених карасиків-старичків (нащо йому ті недомірки?), як його увагу привернула тітка з клунком. Спустившись до канави, вона висипала сміття, витрусила мішок і пішла назад.

І тієї ж миті з’явився вихор. Де він узявся, Анатолій так і не зафіксував. Вихор був, як вихор — рвійний, вертлявий, прудкий. І — веселий. Принаймні Анатолію він чомусь здався таким. Вертячись, наче величезна дзиґа, — внизу вужчий, вгорі широкий, як лійка, — він підстрибом нісся навпрошки, не розбираючи дороги, яка йому, власне, і не була потрібна. Ось він примчав до канави, де тітка висипала сміття, й завертівся на одному місці. І вмить сміття витяглося в стовп висотою метрів з десять-п’ятнадцять, і вихор помчав за тіткою. Анатолій кинувся було на поміч тітці, хоча наздогнати вихор уже не міг. Тітка, певно, щось відчула, бо рвучко оглянулась. Загледівши, що до неї з ревом мчить те сміття, яке вона щойно висипала біля канави, тітка зойкнула і кинулась тікати.

Вихор погнався за втікачкою. Так, так, він гнався за нею, це Анатолій ясно бачив. Куди поверне тітка, туди повертав і вихор. Відстань між ними швидко скорочувалась. Та ось тітка добігла до свого обійстя, вскочила у двір і хотіла було зачинити хвіртку, але стовп із сміттям, заваливши тин, теж увірвався у двір. «Про-охо-ре??!» — загаласувала тітка, біжачи до хати. З дверей вискочив дядько з сокирою в руках. Загледівши стовп сміття, що гнався за його жінкою, дядько крикнув: «Ти знову з кимось не поладила?..» — і сховався в хаті. За ним у сіни вскочила й жінка, зачинила за собою двері. Вихор завертівся посеред двору, висипаючи сміття. А тоді навпрошки через городи помчав у заплаву. Тут він і зустрівся з Анатолієм, котрий на всяк випадок відскочив у бік. Але вихор пронісся мимо, не звернувши аніякої уваги на дільничного. Дихнув на нього спекотним, наче спружиненим, рвійним повітрям і зник.

І лише тоді Анатолій перевів подих. Ну і ну, подумав. Чи вистачить бодай і у вихора сили, щоб ганятися за тими, хто загиджує береги рік? Так уже в нас повелося, що досить поселитися людині на березі річки чи водойми, як вона відразу ж перетворює береги на звалище… А ще Анатолій подумав, що вихор якось розрізняє, хто є хто. І карає лише тих, хто шкодить річці. Інших же не чіпає. То, виходить, вихор діє з розумом? Нісенітниця! Як це вихор, згусток повітря, може мислити?.. Доки дільничний міркував так, вихор наче розтанув. Анатолій так і не встиг загледіти, куди ж він подівся. Мить тому був і вже його немає. Знову тихо, спекотно, повітря, як згусле. Бринить якась комаха, пурхають сірувато-голубуваті бабки… В небі — ані хмаринки, ані подуву вітерця.

Йшов якось чоловік дорогою. А назустріч йому троє. Чоловік привітався і пішов собі далі, а ті засперечалися: кому з них він побажав доброго здоров’я? Сперечалися, сперечалися і не дійшли згоди. От вони наздогнали того чоловіка й питають: кому він побажав добра? А той і питає: а ви хто такі? Один відповідає, що він Сонце, другий, що він Мороз, а третій, що він Вітер. Подумав перехожий і одказує: «Я побажав доброго здоров’я Вітру». Сонце і Мороз образились. Сонце вигукнуло: «Я спалю твої посіви!..» А Мороз погрожує їх заморозити. Тоді Вітер і заспокоює чоловіка: «Не бійся, у спеку я подму прохолодою — не згориш, а в мороз я дихну теплом — не замерзнеш!»

У кімнаті, що була схожа на корабельну радіорубку, загадково світився круглий екран метеорологічного локатора. А за стіною станції поверталася велика антена локатора. З такою ж швидкістю на круглому екрані повертався і радіальний промінь. Локатор промацував атмосферу в радіусі трьохсот кілометрів. Ось він наткнувся на хмарові скупчення, і на екрані спалахнула світлова пляма. Синоптик, змінивши положення антени, змінює кут нахилу променя, і тепер локатор вже виміряє висоту хмари.

Синоптик повертається до перерваної розмови.

— Так ось про вітер, який народна мудрість визнає сильнішим за сонце і мороз… Ми живемо на дні глибокого повітряного океану — атмосфери. Основна сила, що змушує рухатись повітряні маси, — це різниця тиску. А в результаті відмінності тиску і виникає вітер. Як і вода, що завжди тече з більш високого місця у більш низьке, так і повітря рухається з місця, де високий тиск, в таке місце, де тиск менший. Тому вітер є однією з найважливіших характеристик стану оточуючого середовища. Недарма ж ото і в пісні співається, що «без вітру не родить жито, без вітру трава не шумить…»

Минуло вже кілька днів, а дільничний уповноважений Анатолій Прохоренко все ще не знав, що і як доповідати начальству про вжиті заходи на скарги деяких мешканців Іванівки. Та, власне, і вжитих заходів поки що не було. А ось скарг в райміліції збільшилось — внесла свою частку та тітка, чиє висипане сміття біля канави вихор відніс їй у двір. Вдруге тітка не зважувалась висипати сміття в канаву заплави, але на міліцію метала громи і блискавки, грізно запитуючи її: «Допоки якісь там вихори ганятимуться за чесними трудящими нашого міста?»

— Ось про це і я теж хотів би тебе запитати, молодший лейтенанте, — з такими словами майор Коломієць передав Прохоренку тітчину скаргу і додав без натяку на гумор: — Зроби все, щоб у моєму районі вихори більше не ганялися за тітками!

— Буде зроблено, — пообіцяв дільничний, а що буде зроблено, того й сам гаразд не уявляв. Він вже перечитав усе, що міг дістати про атмосферний склад Землі, про «кухню» погоди, про різні там небезпечні явища природи, циклони-антициклони, знав, як зароджуються вітри і що таке вихори, цікавився їхніми грізнішими братами — смерчами, ураганами, тайфунами. Але все те аж ніяк не наблизило його до виконання поставленого перед ним завдання: щоб в Іванівні вихори більше не ганялися за людьми. Аналогій тому, що він спостерігав у заплаві Тихої, коли вихор гнався за тіткою, котра висипала сміття, Анатолій у літературі не знайшов. Тож і вирішив звернутися за консультацією до синоптиків. І тепер ось уважно слухає.

— Вас цікавлять вихори… — синоптик мить подумав, як би розповісти представнику міліції більш дохідливіше. — Гірські, морські чи степові вітри мають свої особливості. Так, наприклад, степові щедрі на шквали, що пов’язані з атмосферними фронтами, і на теплові бурі, що виникають в умовах великого перегріву рівнин. Так ось пилові вихори, що іноді з’являються й на вулицях у вітряні дні, і є попередники пилових бур. Спостерігаються вони в сонячні дні, коли холодне повітря — часом з несильним вітром — приходить на гарячий ґрунт. На вигляд — це пилові стовпи поперечником до кількох десятків метрів, що мають вигляд лійки і відрізняються від смерчів відсутністю хмар. Рухаються вони самовільно, але в напрямку течії повітря в нижніх шарах атмосфери. Химерність їхніх рухів, несподіваність поворотів — причина того, що їх іноді величають «котячими хвостами» та «дияволами пустель». Механіка їхнього виникнення. Теплі та холодні струмені повітря, несучись поряд, взаємодіють між собою. А дякуючи тому, що ці рухи відбуваються на Землі, котра обертається, і утворюються вихори. І лише вночі, коли між струменями повітря зникає теплова відмінність, згасають і вихори.

Дільничний, пом’явшись, все ж таки зважився.

— А чи можуть вихори ганятися за тими людьми, котрі гублять природу чи хоча б недбайливо до неї ставляться?

І розповів про випадок, що він його спостерігав біля заплав Тихої.

— Бачите, стихійні явища природи завжди… природні, — обережно почав синоптик. — І ніякого дива тут немає. Треба лише знати властиві їм закономірності, історію погоди, і тоді люди неодмінно зустрінуть стихію підготовленими… А щодо вашого вихора, котрий… гм-гм…. ганявся за губителями природи, то… Вихори не можуть діяти свідомо і розумно.

— Але ж я сам спостерігав…

— Не знаю, не знаю, — уник синоптик прямої відповіді. — Може, то і не вихор ганявся, а… сама природа. А чого… Вона, знаєте, довготерпелива. Та коли терпець її урветься, може іноді й сама захищатися. Ми ж мало, на жаль, знаємо природу — Матір свою.

І вже коли прощався з дільничним уповноваженим, то, кивнувши на екран локатора, сказав:

— Осередок гроз, злив, потужніх хмар, що пов’язані зі шквалами та іншими несприятливими погодними умовами, зміщується і прямує до нашого міста. — І швидко запитав: — Ви любите грози? Я, наприклад, люблю грози. А завтра у нас буде пречудова гроза з не менш пречудовою зливою, котра щедро напоїть землю. Прийде вона до нас десь о п’ятій ранку. Поспостерігайте грозу, можливо, там зустрінете і свого знайомого вихора…

Вихор у заплаві Тихої з’явився о п’ятій ранку. Все так же вертячись дзиґою, великий пиловий стовп-лійка мчав навпрошки до низини з канавою, а за ним… За ним низько, ледь не зачіпаючи верхівки садів, повзла чорна хмара. Вихор мчав попереду, наче показував дорогу, а хмара неспішно сунула за ним слідом. Як вихор надто вихоплювався наперед, то зупинявся, вертівся на місці, очікуючи хмару, а тоді знову мчав уперед.

«Куди ж він її веде?» — подумав Анатолій Прохоренко, зупинившись мотоциклом на верхній вулиці, звідки видно було заплаву.

Та ось вихор завертівся на однім місці в низині біля канави, хмара, припливши до нього, теж зупинилась, почала чорніти, густіти, наче наливалася гнівом. Вона більшала, грізнішала, як ніби її хто надимав, і невдовзі зробилася чорно-сизою. І враз стало тихо-тихо. І дивно було спостерігати, що село заливає сонце, над селом голубе небо, а над заплавою громадились чорні хмаровища, наче готуючись до якоїсь битви.

І тут Анатолій усе збагнув: вихор привів хмару, щоб вона напоїла річку Тиху водою. Тієї ж миті гуркнув грім і в низину линула злива. Такої раптової і густої зливи Анатолій ще не спостерігав. Небо наче тріснуло й провалилося, море води ринуло на землю. Канава швидко наповнилась, і вода вже почала переливатися через край. Злива припустила ще рясніше. З усіх боків у низину, де було прадавнє річище Тихої, неслися запінені каламутні потоки. Затріщали містки й кладки, попливли дошки у вирі. Завертілося у вирі і те сміття та різний мотлох, що його щедро наносили іванівці в заплаву. Вдруге народившись, річка вийшла з берегів.

Злива не вщухала. Невдовзі вода вже почала затоплювати городи й сади, дісталася до сараїв та будинків. На вулицю вибігали люди — хто в чому — і, рятуючись від повені, поспішали на гору. Ревіла худоба, валували собаки, галасувало свійське птаство.

Неподалік Анатолія зібралися дядьки, стояли під гарячим сонцем, що заливало село, й з острахом дивилися вниз, де в заплаві клекотіла злива й гримів грім.

— Оце тобі й Тиха! — чулися то вражені, то обурливі голоси. — Стічна канава з неї лишилася, вже й забули, що колись там річка була, а вона, бач, що натворила!

— Треба було б її камінням завалити, отоді б не ожила! — почувся злий голос. — А так… яких збитків, скажена, завдала!

— А чому — скажена? — хтось обережно. — Бо ми її довели до краю. От у природи і лопнув терпець.

— Що ти з своєю природою, як у мене самої лише капусти три сотки вже гавкнуло за водою! По троячці на базарі міг би за кожну головку взяти. Чортова річка! З того світу повернулася!

— І де та хмара взялася? Який дідько її притягнув? Тепер чекай, доки на місці Тихої знову буде канава?

— А ти, Семене, й Дніпро, мабуть, розорав би, коли б зміг. І капусту на його дні посадив би. Отам би головки вродили!

— Не рівняй Дніпро до якоїсь Тихої? Дніпро — це Дніпро, а яка користь з Тихої? Тільки місце задарма займає, а землі на її берегах родючі, капуста та інша городина так і пре!

— Еге, — почулося з іншого двору, — порозводили тих річок, що ні кози тобі припнути, ні сміття висипати. Бо смерч за людьми ганяється, тільки поткнеться хто у заплаву із сміттям. І куди міліція наша дивиться?

Анатолій Прохоренко слухав ті балачки і відчував, що йому хочеться ще хоч раз зустріти вихор і потиснути йому руку. Ось тільки, і це дільничний добре знав, у вихора немає рук. А жаль… Йдучи до мотоцикла, Анатолій ні-ні та й озирався на зливу. А в душі його бриніли й бриніли рядки:

ВТЕЧА З ВУЛИЦІ СВІТАНКОВОЇ

Теплої червневої ночі Савчуки поверталися з узбережжя Азовського моря, куди їздили відпочивати на вихідні. Гадали прибути додому не пізніше десятої вечора, але давно відомо: домашня думка в дорогу не годиться. Двічі каверзував мотор, і Віктор Леонідович, чортихаючись, довго й марудно в ньому порпався, потім Петрика заканудило, й довелося зупинятися, доки малий не оговтався. Тож, коли нарешті перетнули міст через Дніпро й повернули на свій масив, стрілки на освітленому циферблаті годинника наближалися до пів на третю.

Вуличні ліхтарі заради економії електроенергії вже були вимкнуті до п’ятої ранку, і мікрорайон потопав у густій пітьмі. На вулицях — ані душі, ані машини. І — жодного вогника у вікнах. Пустка. В німій темряві будинки чомусь видавалися не жилими. Чи принаймні залишеними городянами в передчутті якогось лиха. Хоч набережна й була пустельною, та глава сімейства від того ще пильніше вів машину, обачливо остерігаючись, аби який запізнілий гуляка раптом не вискочив з мороку під колеса. На задньому сидінні дрімали дружина й син. Та досить було Віктору Леонідовичу стиха промовити: «А ось вже й наша вулиця», як вони й проснулися.

— Приїхали!.. Приїхали!.. — сонним голосом загаласував Петрик і, припавши лобом до скла, запхикав: — Тем-но-о… Я нічого не бачу… Де ж наша вулиця?..

На крутому повороті машина освітила фарами всю вулицю, і Петрик раптом не то захоплено, не то злякано вигукнув:

— А он дерево… Йде!

Батько з несподіванки різко загальмував.

— Ти — чого? — хитнувшись вперед, запитала дружина.

— Так Петрик загаласував: «Дерево йде!» Я зопалу не розібрався, хто йде, і на всяк випадок натис на гальма.

— Іде!.. Іде!.. — млинком вертівся на сидінні хлопчик.

— Подумав би краще, сину: як це дерево може йти? — з м’яким докором запитала мама. — І взагалі, несподіваними вигуками ти збиваєш тата з пантелику, а йому потрібна пильність за кермом.

— А дерево все одно йшло, — ображений, що йому не вірять, вигукнув син. — Як ми на ногах ходимо, так воно на коріннях.

— Ти хоч усвідомлюєш, що говориш? — вже сердито поспитала мама. — Ти спиш, і тобі сниться дерево, що йде. Проснись!

Тим часом Віктор Леонідович дав задній хід. Через кілька метрів він зупинив машину так, що фари освітлювали поворот вулиці. Всі вийшли з машини. Перед ними у світлі фар лежало дерево.

— Вирване з корінням, а листя ще зелене, — здивувалася мама.

— Липа… — придивившись, констатував Віктор Леонідович і, невідомо до кого звертаючись, вигукнув: — От варвари! Останню живу деревину на нашій вулиці згубили!..

Ще три дні тому, як вони збиралися в подорож на вихідні, липа і справді зоставалася останнім живим деревом на їхній вулиці з таким поетичним йменням — Світанкова. А росло їх донедавна на Світанковій кількасот. З обох боків вулиці вишикувались вони рівними рядами, наче на параді чи яких оглядинах — одна одної краща. А живучі були, а витривалі! Щоліта в липні місяці, що носить їхнє ймення, — як тільки-но липи вкривалися запашним цвітом, вуличани з целофановими торбами в руках накидалися на них нестримними ордами. Патрали той цвіт, як дармових гусей скубли. Чи мешканці Світанкової поспіль були знервованими (відвар з липового цвіту використовують і як заспокійливий засіб), чи той цвіт вони вважали панацеєю від усіх хвороб, чи мода на них діяла, — а нині так модно сушити різні рослини й лікуватися ними від різних болячок, здебільшого просто уявних, — чи ще щось впливало, а тільки липам таки добряче перепадало. Налякало збирачів і застереження газети, що ті липи, котрі ростуть в місті й особливо понад дорогами, накопичують у собі чималі запаси свинцю та інші не бажані для людського організму елементи періодичної системи Менделєєва. Збираючи цвіт, точніше, рвучи його з листям, вуличани відчахували гілки (особливо з вершків, куди не просто було дістатися), і після їхніх набігів липи стояли, як після доброго смерчу, — покуйовджені, покалічені, покручені, з обірваним листям і зломленими верховіттями. Взимку дерева нівечили снігозбиральні агрегати — згортаючи сніг і вантажачи його на машини, збивали кору на стовбурах і бруньки на гілках, та й самі гілки ламали. Та понівечені липи наперекір всьому трималися. А цієї весни з липами трапилось щось незбагненне — дерева не зазеленіли. Спершу грішили на холода (весна видалась пізньою), чекали: ось потепліє, і на їхній вулиці оживуть липи. Лише в кінці травня нарешті прошуміли теплі дощі, дерева дружно вбиралися в зелені шати, і тільки липи на Світанковій стояли скелети скелетами — чорні, голі, мертві, сумні. Вже й червень кінчався, а липи все ще були без єдиного листка. І тоді стало зрозуміло: дерева не проснулися після зими. Яких тільки гіпотез не висували з цього приводу, навіть вбачали вплив космосу. А все виявилось значно простішим. Зима того року була затяжною, сніжною. Аби не сколювати полій — справа то копітка, тротуари посипали сіллю. Вона дешева, шість копійок пачка, а лід на тротуарах під дією солі швидко танув. Це й стало причиною загибелі лип. Як показали лабораторні дослідження, сніг увібрав згубні для рослин хлориди солі, котрі, потрапивши із талою сніговою водою в ґрунт, були всмоктані коріннями дерев. Це був такий удар для лип, від якого вони більше так і не проснулися. Вціліла на Світанковій всього лише одна липа. Вона довго хворіла і тільки в кінці червня сяк-так зазеленіла. Але і їй не пощастило: комунальники заходилися рити траншею на Світанковій, екскаватор, певно, і вирвав останню липу. Ось чому вона лежить на тротуарі.

Так міркував Віктор Леонідович. І разом з тим, десь у якомусь там закапелку душі, ще не захаращеної звітами і рапортами, відчув і свою вину. Річ у тім, що посипати тротуари сіллю, аби позбутися полію, формально заборонялося, але він, будучи відповідальним за чистоту вулиць, вдавав, що не бачить того порушення. (Своєчасно і швидко прибрані вулиці давали йому змогу теж своєчасно і швидко рапортувати про «успішно проведені заходи», а це в свою чергу приносило чималі дивіденди — начальство любить тих, хто своєчасно рапортує про досягнені успіхи!). Тож, не знаючи, як виправдатись, бодай і перед самим собою, Віктор Леонідович і буркнув на адресу тих, хто рив траншею:

— Варвари! Останню деревину згубили! — і пригрозив невідомо кому кулаком. — Я цього так не залишу!

— Липа сама хоче втекти з нашої вулиці, — тримаючись за мамину руку й лякливо озираючись на темінь, вигукнув Петрик.

— Не верзи дурниць! — перебила його мама. — Хіба ти не бачиш, що липа лежить тільки тому, що нехороші дяді, риючи траншею, вирвали її, нещасну, з корінням.

— І неправда! Вона почула, що ми під’їхали, і швидко лягла, — не погоджувався з мамою син. — Щоб ми не бачили, що вона йде. Щоб подумали, що вона просто лежить. А ми поїдемо, вона й піде.

Тієї ночі Петрик довго не міг заснути, перевертався, пхикав. Мама заходила до нього в кімнату і питала:

— Ну чого тобі? Ти даси нам спокій?

— Липу-у шкода… — шморгав носом Петрик. — Вона пішла від нас назавжди, бо ми… нехороші…

— У тебе занадто буйна фантазія! — озвався з другої кімнати батько. — Нікуди липа не піде. Спи! Завтра вранці ти сам у цьому переконаєшся — липа лежатиме на тому місці, де ми її і бачили.

Та коли вранці батько з сином вийшли на вулицю, липи там уже не було. Лише кілька жменьок зів’ялого листя вказувало на те місце, де ще вночі лежало дерево.

Шкрябаючи мітлою асфальт, двірник змітав листя з тротуару.

— Послухайте, шановний, — збентежено звернувся до нього Віктор Леонідович. — Тут вночі, здається, лежало вирване дерево.

Двірник випростався, тицьнув вказівним пальцем у тріснутий козирок, збиваючи кашкет на потилицю, перекинув з одного куточка рота в інший пожований недопалок і буркнув:

— За ніч не скажу, бо вночі сплю, а щодо ранку, то… Крім цього, листя ніякого дерева тут не було й близько.

Озирнувшись, Петрик шепнув батькові:

— Я ж казав… липа пішла з нашої вулиці.

Липа і справді пішла з міста. До тієї ночі вона все терпіла на вулиці з поетичним йменням Світанкова: і смердючі та їдучі вихлопні гази, від яких у неї скручувалося листя й постійно хворіли бруньки, і наругу тих, хто, зриваючи її цвіт, ламав та відчахував гілля, і болючі удари машин, що, прибираючи сніг, до живого збивали на ній кору і теж ламали гілки, і пекучу сіль, від якої загинули всі її товаришки — все вона знесла. Вцілівши, безліч разів зранена, покалічена, з поламаним гіллям, напівотруєна хлоридами солі і газами, вона трималася, все ще вірячи, що люди таки схаменуться. Та коли ківш, риючи траншею, почав зубами вгризатися до самого коріння, довготривалий терпець її урвався. А з ним — і віра, що люди хоч колись таки схаменуться.

«Треба тікати з міста, — переконувала вона сама себе, все ще вірячи, що коли докласти всіх зусиль, то ще можна врятуватися. — І тікати цієї ночі, бо вранці вже буде пізно: зуби ковша вигризуть моє коріння. За містом — ліс, у ньому моє спасіння».

Про ліс, що росте за містом на далекому обрії, вона чула від старих дерев. Терплячи тяжку скруту міського життя, старі дерева, бувало, мрійливо зітхали: «Ех, потрапити б у ліс!.. Отам би пожили по-справжньому. Тільки ж як до нього дістанешся, як у нас немає ані крил, ані ніг, ані машин, як у людей…»

«Ноги мені замінить коріння, — думала, готуючись до втечі, липа. — За ніч виберусь за місто, вдень перепочину біля озера, нап’юся води, а за другу ніч вже й до лісу дійду».

І марився їй незнаний ліс казковим і щасливим краєм, де в тісному гурті дружно живуть дерева, не відаючи лиха й наруги. Там завжди свіже повітря, там немає вихлопних газів, там ніхто не відчахує деревам гілля і не труїть їх сіллю, не вгризається зубами в їхнє коріння, там — воля зеленого братства…»

Дочекавшись, як опівночі нарешті спорожніло й затихло місто, а з його вулиць зникли люди й машини, липа обережно витягла своє коріння з ґрунту. Це було відносно легко зробити, адже сталеві зуби вже вибрали біля неї землю. Та тільки рушила, як невідь звідки вискочила машина. Пахнувши смердючим димом, вона осліпила втікачку сяйвом фар і зупинилась. З машини вийшло троє — батько, мати і син. Відчувши тривогу, липа поспішно лягла на тротуар і вдала, що вона — всього лише вирване з корінням дерево. Вона боялась людей. Ні, не тому, що вони були злими чи недобрими (хоча й такі серед мешканців міста траплялися), а тому, що вони були байдужими до доль менших своїх братів і сестер Матері-Природи. Про що говорило те сімейство, стоячи біля неї, липа не збагнула, але все ж полегшено зітхнула, як люди знову сіли в машину й поїхали геть.

Всю ніч вона тяжко шкутильгала пустельною і темною вулицею, прямуючи в той бік, звідки іноді повівало у місто свіже степове повітря. Це була трудна, неймовірно трудна і виснажлива дорога. Частину коріння липа простягувала вперед, впиралася нею в асфальт, переносила на нього свою вагу, потім підтягувала решту коріння і таким чином хоч повільно, а рухалась вперед. І з кожним її дибулянням усе ближче і ближче був рятунок. Принаймні так вона вірила. Асфальт обдирав їй коріння, сипалось листя, липа в’яла без води. Використовуючи нічну свіжість, ловила корінням і листям крапельки вологи і тим трималася. А при найменших підозрілих звуках лягала на тротуарі, вдаючи вирване і покинуте дерево. Під ранок, як уже засіріло й почало хутко дніти, липа нарешті здолала вулицю, якій, здавалося, не буде кінця, й опинилася на околиці міста.

І побачила далеку зубчасту стіну лісу, що в передранковім тумані синів на обрії, де ось-ось мало зійти сонце. І вона з новою силою, що невідь де в ній взялася, подалася назустріч рятівному лісу. Останні десятки метрів околиці, розбитої машинами і захаращеної купами сміття та будівельними матеріалами, були особливо тяжкими. Липа здолала їх лише тоді, як сонце вже ген піднялося над лісом. Місто давно проснулося, наповнилося гуркотом і вихлопними газами машин та гомоном людей. Треба було квапитись, щоб відійти подалі від міста і десь біля води (а в запахові вітру вона вчувала пахощі води) перечекати спекотний день, напоїти вдосталь коріння і з настанням ночі рушити далі.

І коли вже місто залишилося позаду, а попереду, здавалось, була воля, невідь де на її шляху взявся рів з валом вибраної землі. Екскаватори вирили його, певно, давно, бо на валові вийнятої землі вже росли бур’яни. Липа сяк-так дошкутильгала до рову, заглянула в нього і зрозуміла, що їй не здолати такої перепони. Невже їй так і не судилося вирватися з міста? Ось-ось підніметься сонце і своїм пекучим промінням висушить і вб’є її коріння, що й так вже задихається без води. Треба було квапитись, шукати рятунок. Невже ніде не кінчається цей жахливий рів, що гігантським удавом оперезав місто? Ледве тягнучи коріння, що вже почало висихати і відмирати, липа подибуляла понад ровом, усе ще сподіваючись знайти прохід. Зненацька позад неї загула машина. Липа поспішно лягла на землю, вдаючи вирване з корінням дерево, яке хтось за непотрібністю викинув за околицю міста.

— Тату, та ось же вона! Та липа, що вночі пішла з нашої вулиці.

На якусь мить Віктору Леонідовичу здалося, що це й справді та липа, яку вони бачили вночі на своїй вулиці. Але як же вона тут опинилася?..

— Вона б дійшла до лісу, так через канаву не змогла перебратися, — вигукнув Петрик. — Давай їй допоможемо. Липа ще не зовсім зів’яла, коли її посадити у лісі, вона житиме.

Мимо них, натужно ревучи потужним мотором, проїхав КамАЗ з причепом, везучи довгі іржаві труби великого діаметра. Дорога понад ровом була геть розбита, і КамАЗ, в’їхавши в одну з баюр, забуксував. З-під коліс полетіло груддя і багно. Батько з сином відійшли подалі. Ревучи мотором і немилосердно чадячи димом, потужна машина, соваючись вперед-назад, кілька хвилин марно силкувалася вирватись із западні і, зрештою, зупинилась. Шофер вистрибнув з кабіни, обійшов з усіх боків машину з причепом, для чогось погупав ногою по колесах і забурмотів спересердя:

— Ну й начальство! Вези труби і вези! А що дороги катма — то його не цікавить. А в мене не вертольот, мені дорогу давай!..

Бурмочучи, він підібрав кілька цеглин, кинув їх під колеса. Потім наткнувся на липу, схопив її за верхівку і потягнув до машини.

— Та-ату-у!.. — зблід Петрик. — Та скажи йому… скажи…

— Що я йому скажу? — неохоче озвався батько.

— Що липа — жива. Вона ще ростиме, як її посадити. Так і скажи тому дядькові, тату!

Віктор Леонідович зробив було рух, але й зупинився на місці.

— Ми на своїй вулиці стільки дерев згубили, що не варто тепер через одну липу і нерви собі псувати.

— Дядю, дядю, — крикнув до шофера Петрик. — Не кидайте під колеса липу, вона ще жива і буде рости!

— Виросте твоя липа під… колесами, — шофер підморгнув до Петрика. — Гуляй, малий! Як буде потреба, посадять нові дерева, їх у нас — навалом!

І засунув липу під заднє колесо.

Петрик хотів було кинутись до машини, та батько схопив його за руку. Шофер тим часом вскочив у кабіну, мотор заревів, машина рвонулась вперед, почувся тріск… Переломлена навпіл липа зігнулась удвоє, наче скорчилась, потужне колесо, скажено вертячись, підім’яло під себе обидві половинки дерева, потрощило їх, вдавлюючи в баюру, і КамАЗ, нарешті, вихопився на тверде.

— Поїхали й ми, — не дивлячись на сина, озвався батько. — Я й так уже на роботу спізнююсь. — І сердито крикнув: — Подумаєш, якесь там дерево потрощили! Цього добра, як казав той шофер, у нас і справді навалом! Тож не варто через такий дріб’язок і нерви собі псувати.

АГЕНТ ЧУЖОГО РОЗУМУ

Старий Сагайдак щез у ніч на 3 липня, коли йому виповнилося рівно сто років. Якраз тієї ночі на околиці Межиріччя з’явився неопізнаний літаючий об’єкт, знаний у нас за абревіатурою НЛО, — про цю подію і в газетах писали. Чи то був випадковий збіг обставин — зникнення діда й поява інопланетних гостей майже в один і той же час, — чи ні, я в ті дні достеменно ще не відав. Хоча вже тоді подейкували в селі та й у райцентрі, що НЛО, мовляв, «прихопив» із собою діда, бо де б він подівся? Але тим припущенням мало хто вірив. Нащо, мовляв, літаючому об’єктові чужого розуму здався земний шкарбун, бодай і чаклун, як про нього говорять?

А втім, не будемо поспішати, треба спершу розповісти вам, хто ж такий Савка Сагайдак насправді, та як я з ним познайомився.

Кілька років тому я почув, що в селі Межиріччя живе стариган-дідуган, котрий, буцімто, може накликати дощі й що ті дощі слухаються його і йдуть туди, куди він їм велить… Заінтригований такими чутками, я поїхав у село, розшукав Савку Сагайдака та прямо з порога й запитав його:

— Це правда, що ви дощі викликати можете? Розкажіть, як це вам удається, якщо це не таємниця.

— Звідки ж ти такий… дуже цікавий узявся? — гмикнув старий, плетучи корзину. — Вас багато таких, чи тільки ти один?.. Та й дуже довго доведеться тобі розказувати, сину, що я вмію та можу… Життя за довгий вік мене багато чому навчило. Ось і корзини людям із шелюги плету — сякий-такий заробіток маю.

І по хвилі:

— А про дощ… Щоб ти знав, і дощі в небі свої дороги мають. У тебе вона, приміром, своя, і в дощу теж своя, — говорив старий, а лоза аж співала в його руках. — У наших краях дощі люблять ходити над степами від Орелі до Самари і навпаки, від Самари до Орелі. Туди йдуть, село наше не минають, назад ідуть — теж нашого села не минають, от ми завжди зі своїми дощами. А люди цього не відають і теревенять, що буцімто я небесні опади принаджую…

Село Межиріччя й справді лежить посередині між Ореллю та Самарою, і дощі в тих краях ніби межирічанами найняті. Бо де не йдуть — а села ніколи не обходять. Тільки що — так уже й насупилося небо, нахмарило, блискавки аж цвіркають, грім гуркоче, а тоді я-ак лине злива, я-ак уперіщить!.. Світу білого, буває, над Межиріччям не видно — така злива, а в навколишніх селах хоч би тобі капнуло, тільки вітер накушпелить пилюги — і все. Тож у тих селах і кажуть:

— Дак що ж ви хочете, як то все робота Савки Сагайдака. Він, щоб ви знали, дощі поприручав, от вони в наших краях і ходять не де-небудь, а тільки там, де їм Савка вказує: від Самари до Орелі і навпаки. Це щоби Межиріччя його не минати. А загуляє дощ деінде, забариться в інших краях, то Савка все одно його знайде. Дзеркало в нього є таке: загляне в нього — і бачить, де ниньки дощ перебуває. Почаклує, пошепче — і приманить його у своє село. А якщо довго дощів не буде, що й земля почне висихати, то Савка теж знає, що робити. Треба упіймати стару відьмачку, та добряче потовкмачити її у воді, ще й пригрозити, що її втоплять, то те кодло відразу ж і поверне викрадений дощ… Тільки Савка Сагайдак ще жодного разу відьом не топив. Нащо йому з ними баблятись, як він сам поважливіше за відьмака буде. Савка Сагайдак, щоб ви знали, — галдовник. Ну, химерник ще, характерник. Чаклун і чарівник — от він хто насправді. Його і хмара, і грім слухають, а дощі й поготів. Він, щоб ви знали, із запорозького коліна, спершу лицарем був, себто козаком-січовиком, а потім землю взяв та гніздюком став. Гречкосієм. І собі всяку пашницю вирощував, і Січ годував. Одні кажуть, він осів спершу в урочищі Темні Води, що у Великому Лузі, інші — що в Сагайдачному, звідки й прізвисько його походить; треті — що він господарював в урочищі Мамайсур. А мо’, кажуть ще одні, в Кічкаській балці сиднем сидів, тепер уже точно й не розбереш, де він був, допоки в Межиріччі не опинився. Хоч Савка й перетворився з козака на гречкосія, а характерником як був, так і лишився. Йому, щоб ви знали, насправжки літ зо триста буде. Якщо не більше. Еге ж, він із тих, хто смерті не відає. Його, як і всіх запорозьких характерників, теж ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі характерники, як Савка, можуть замок відмикати без ключа, плавати човном по сухому, як на морських хвилях, через ріки переправляються на рогожі чи повсті. А треба, то й на річковому дні житиме… А вже людину перетворити на кота чи собаку, а то й на кущ якийсь — для нього не труднація. Руку, бувало, простягне, йому з пістоля стрельнуть, а він кулю спіймає, з руки на руку поперекидає її, бо гаряча, і віддасть тому, хто стріляв. Отак, кажуть, і ядро може з гармати схопити голіруч… Се теперички він просто дід, а колись же був — ого-го! Та й знову буде ого-го. Як омолодиться. Ви питаєте, як він омолоджується? Це у них, характерників, просто. Знає одну ковбаню… Яку?.. Вам усе розжуй і в рота поклади! Ну, ковбаня така у яру, або ще — криниця. Не проста, а — чудодійна… Чому чудодійна?.. О, Господи, з вами, як то кажуть, не занудьгуєш! Та тому, що вода в ній незвичайна. Як нап’єшся тієї води, та ще вмиєшся, — так і знову станеш молодим. Тільки треба обережно з тією криницею, щоб не трапилося таке, як ото з Савчиною бабою… Випитала вона в Савки, як він омолоджується, та де та чудодійна криниця знаходиться, та яке слово треба знати… Еге, бабу, коли їй чогось забандюриться, і характерник не втримає. Ото як Савка в обід приліг спочити, баба тихцем — з двору: хаміль-хаміль, буцімто за село козі трави нарвати… Проснувся дід, а старої— ні слуху, ні духу. Жде-пожде — немає. Хтось із сусідів йому й каже: гайнула бабця у степ до балки, буцімто козі трави наскубти. Він і втямив усе. Метнувся до чудодійної криниці, а там якесь дівчатко сидить, років п’яти-семи, і пасочки з пісочку ліпить. Узяв Савка те дівча за руку й каже: що ж ти, бабо, наробила, га? Я ж тобі казав: умитися треба й напитись, а ти рада, що допалася. Довмивалася та похлебталася до того, що із старої баби дитинчам стала… Хіба ж я можу тепер із тобою до села повертатися, га? Люди причепляться: де у Савки Сагайдака дитинча взялося? Чи не вкрав його, бува, у сусідньому селі? Міліція приїде… Тож повів Савка те дитинча аж за троє сіл у четверте, де його ніхто не знав, і каже: «Іди, дитино, до тієї он хати, не бійся: там добрі люди живуть. Дітей своїх у них немає, то вони тебе й візьмуть за рідну…» І справді, до тих бездітних чоловіка й жінки чуже дитинча прибилося, навіть міліція не могла дізнатися, чиє воно та звідки. Тож чоловік та жінка і взяли його у свою сім’ю замість дочки… А Савка звідтоді так на жінок розсердився, що більше й не одружується. Доживає одинаком свого третього чи якого там віку… І ніколи не сумує: де музику зачує, так і прибіжить танцювати. Аж труситься — так любить музику й танці. А коли вшкварить гопака, то тільки примовляє:

А ще подейкували — не знаю, правда це, чи ні — що він служить і Богові, і чортові водночас, тому, мовляв, такий, що все може…

У хаті Сагайдака і справді в однім кутку ікона висить, а на протилежній стіні чорти понамальовувані. Мене подивувало таке сусідство, а сам господар відповів просто:

— Бога не забувай, але й чорта не зобижай — і житимеш добре, і все в тебе буде гаразд. Бо коли кого зобидиш, бодай і нечистого, то зло твоє, заподіяне іншому, до тебе ж і повернеться згодом.

Жив він край села, біля толоки, де було старе, вже забуте кладовище. Буцімто ще козацьке. Там і кишло його було (тільки один Савка в тих краях дворище називав по-стародавньому). На тім прадавнім кладовищі вже й горбиків не видно, тирсою все позаростало, тільки як низом глянеш, ніби хвилі застигли — все, що од могилок зосталося. Там на узвишші стоїть мамай — кам’яна баба чужих людей, котрі ще до козаків у тих краях жили — половців, чи мо’ й самих скитів. Раніше таких мамаїв у степах було багацько, а зараз зосталося лише де-не-де…

Сиділи ми в просторому дворі, що ген заріс споришем, неподалік дикої груші, де в господаря кабиця була. Дід Савка варив щербу в мідному казані, що аж блищав проти сонця, піском надраєний, і висів на залізному гаку над огнищем. Оскільки він сучасних мисок не визнавав, то страву розлив у дерев’яні коритця, що їх сам же з верби й змайстрував.

— Отак, — каже, — колись їли запорожці, з коритець. То й ми так, смачніше буде…

Коритця поставив на маленький, низенький столик, що його він теж величав по-запорозькому — сирном, ми сіли біля того сирна прямо на спориші й дерев’яними ложками (теж господар вирізав, бо до сього ще й ложкарем був) заходилися сьорбати щербу — рідко зварене борошно на рибній юшці, що була разом з тетерею — (не густо зварене на квасі пшоно) справжньою козацькою стравою — інших, не запорозьких, дід Савка не визнавав.

— Чого-чого, а привілля тоді було багацько, — замислившись, каже старий і хитає головою, наче жалкуючи за чимось чи кимось.

— Коли — тоді? — спершу не второпав я.

— Та годі… Тож і запорожців було, як маку в маківці. Бо на велике привілля багацько треба було запорожців… Їх і було багацько. Тільки війни їх здорово пожирали, а то б їм ніколи переводу не було. Сам знаєш: воля та відвага або мед п’є, або кайдани тре.

Говорив, а сам довгі-довгі вуса свої навколо вух закручував.

— І не вір тим, хто про мене розпускає чутки, що буцімто я характерник. Чаклун, значить. І що мені буцімто триста літ… Не триста мені, а тільки сто років скоро стукне, то ти приїдь на сторіччя моє.

Я тоді, пригадую, пообіцяв старому відвідати його в день сторіччя, але життя так закрутило, що я втямив про столітній день народження Сагайдака лише через тиждень після того, як він минув. Та й то згадав тільки тому, що негадано в обласній газеті під рубрикою «Міф чи реальність?» з’явилася сенсаційна новина: «Міліція переслідує НЛО. Невже в Межиріччя й справді прилітали інопланетяни?»

— Межиріччя… Межиріччя… — повторив я про себе знайому назву і мене наче струмом ударило. — Так це ж діда Савки Сагайдака село! Треба поїхати. І старого провідаю, і про НЛО з перших уст дізнаюся.

Дорогою в автобусі ще раз перечитав, що писала обласна газета про появу загадкового літаючого об’єкта в Межиріччі: «Друкуємо копію телетайпограми, що була відправлена райвідділом міліції в обласне управління внутрішніх справ:

«Еге, — подумав я, — у діда Сагайдака й розпитаю про НЛО».

Але перший же стрічний дядько в селі сказав мені, що діда Савки вже більше немає в Межиріччі.

— Як то — немає?! — спершу я нічого не міг уторопати. — Помер чи що?

— Та коли б то так, — протягнув дядько, запалюючи цигарку, — то й дивного нічого б не було. Віджила стара людина своє і на той світ, як положено, тю-тю… А Савка благополучно до свого століття дотягнув і — щез.

— Як це — щез?

— А так, — пихнув димом межиріччянин. — Він же не такий, як ми з вами. Савка, щоб ви знали, третє життя закінчив і подався четверте починати. Коли йому сто років виповнилось, він тієї ночі у степ пішов. «Іду, — казав зустрічним, — своє сторіччя зустрічати, бо ще заблудиться, до мене йдучи…» І пішов. Назавжди.

— То де ж він подівся?

— Кажуть люди, що омолодився, — переконував мене дядько. — А зробившись парубком, в інше село гайнув, де його ніхто не знає. Там уже й у прийми до котроїсь молодички пристав — щоби нове життя на сто років почати. Бо такі, як Савка, не помирають. Над такими і смерть не владна. Його запорожці закляли, от він і мусить вічно жити…

— А нащо його закляли?

— Хто його знає, — почухався дядько. — Мабуть, щоб їхньому роду козацькому та ніколи не було переводу. — І вже відійшовши, гукнув: — За оте, що літало у нас і за яким міліція ганялася у полі — чули? Так ото теревенять, що воно й забрало Савку. Тільки я думаю, що все то бабські балачки. Ну, нащо — посудіть самі, — тим, чужим, старий шкарбан здався?

Оскільки і голова сільради — незворушливий дядько Касьян — нічого певного мені не міг розповісти («Кажуть, що щез, то, мабуть, таки й щез. Ми про цю пропажу в райміліцію написали — хай розбирається, що та як!»), — я звернувся до міліції. Прийняв мене начальник райвідділу майор Казанець Ігор Васильович.

— Заява від сільської ради про зникнення громадянина Сагайдака до нас надходила, — сухо відповів він. — Слідство у цій справі ведеться. Інших даних у мене на сьогодні немає. А ви, до речі, хто такий і чому цікавитесь вище названою зниклою особою?

Я відповів, що письменник, що з дідом Савкою знайомий був раніше, приїхав привітати його із сторіччям, а діда немає і про його зникнення різне говорять… А раптом що лихе трапилося з дідом?

— Письменник, значить? — про себе повторив майор. — З якими тільки злочинцями, бандюгами, даруйте, не мав справу, а ось із письменниками ще ніколи не доводилося зустрічатися… А щодо зникнення діда з Межиріччя, то деякі дані у мене є, але це… Як би вам сказати, дані мої, особисті, і я тримаю їх при собі. Щоб не видатися комусь… схибленим. Бо я все ж таки… майор міліції.

— Може, це пов’язано з тими чутками, що буцімто діда Савку та забрало НЛО?

Майор красномовно зиркнув на мене і раптом сказав:

— Я один із тих, хто в ту ніч ганявся за НЛО. Він і справді діда Савку забрав. Але про це трохи згодом, в неофіційній, як то кажуть, частині нашої бесіди. Бо хто ж вам про таке — що НЛО забрав із собою старезного діда, — говоритиме офіційно? — Звівся. — А зараз час обідати. Пропоную вам пройтися зі мною до мене додому на предмет обіду: моя мама чудові холодні борщі варить.

Майор, як виявилося, жив неподалік райвідділу у власному котеджі, куди ми дійшли за якихось сім-вісім хвилин. Нас зустріла привітна веселоока жінка літ за п’ятдесят, майорова мати.

— Мийте руки — і до столу! — скомандувала вона. — А говорити будете потім, спершу поїжте по-людському.

Я ще ніколи не їв такого смачного зеленого борщу зі сметаною і карасями, як вдома у Ігоря Васильовича Казанця.

— Так ось, — коли ми наситились і задиміли цигарками, почав майор. — Міліція й НЛО… Так, здається, в газеті писали. А я розповім про те, чого в газеті не було. Вас цікавить, що я відчував, коли ми переслідували НЛО? У всякому випадку, не страх, що це якась незнайома нам, землянам, сила, а цікавість. Самовладання ми ні на секунду не втрачали. Коли зупинилися край поля з навислим над ним НЛО, то вимкнули мотори. Хотіли почути, чи працюють двигуни об’єкта. Стояла мертва тиша. Світіння його верхньої і нижньої частин нагадувало святкову ілюмінацію, схожу на новорічну… Ось чому об’єкт здався нам схожим на ялинку. Хоча контур його й справді нагадував зрізаний конус вершиною вниз. Ілюмінація чи світіння було яскравим, ніби люмінісцентним. Його можна порівняти із жевріючою соломою, яка виблискує вогниками… Що ще запам’яталося? Які деталі? Впало в око, що при набиранні висоти чи збільшенні швидкості зростала й інтенсивність світіння. За контурами того світіння ми й могли в темряві судити про форму НЛО. Коли об’єкт набирав висоту, він видовжувавсь… Нас іноді питають: а чи не був то міраж? Обман зору? Що тут скажеш… Я особисто відчував розумну волю, яка керувала об’єктом… А тепер те, що вас найбільше цікавить. Все, що я далі скажу, — моє особисте враження і моя особиста думка. І, будь ласка, не посилайтеся у пресі, якщо писатимете про це, на мене — відмовлюся від своїх слів… Чому? Та тому, щоб не сприйняли мене за схибленого і не відправили у відставку. А було так. Коли ми почали наближатися до об’єкта, що завис над полем край села, то побачили, що з Межиріччя до об’єкта поспішає людина. Ми навели на неї світло фар і чітко зафіксували, хто то був.

— Невже Савка Сагайдак? — недовірливо спитав я.

— То був і справді він, — відповів майор. — Ми навіть гукнули йому: агов, діду, куди ви так поспішаєте у свої сто років? Попереду небезпечно… А він тільки прискорив ходу. Я певний на сто відсотків: старий цілеспрямовано простував до НЛО. Тоді ми вирішили наздогнати його — і додали швидкості. Далі сталося несподіване: і НЛО вигулькнув жовтий промінь навперейми старому. Дід завмер на кінчику променя і опинився в НЛО. Об’єкт хутко набрав висоту і зник…

— Але в рапорті ви не писали про це ні слова.

— То немає про цей факт ні слова у тій копії телетайпограми, котра була надрукована в газеті. В оригіналі є. Але обласне начальство вирішило накласти на це табу, мовляв, ще не так вас люди зрозуміють, скажуть, що міліція бозна якою містикою заражена… Ні, про це я кажу тільки вам, письменникові, і більше нікому. А ви, коли писатимете про це, прошу замінити моє прізвище…

Ігор Васильович докурив сигарету і одразу ж запалив другу. Жадібно затягнувся, видихнув хмарку диму.

— Ви, мабуть, чули про деякі… е-е-е… легенди, що ходять довкола Савки Сагайдака? Що нібито йому триста років, що він після кожних прожитих ста омолоджується чудодійною водою — і так далі…

Я кивнув.

— Так ось… Як вам сказати, щоб було зрозуміліше… Ті, хто розказує це, подібні до тих, хто чув дзвін, та не знає, де він… А щодо Савки Сагайдака — старий і справді живе вже не одну сотню років…

Я мовчав, вражено дивлячись на майора.

— Тільки не тому, що він омолоджується чудодійною водою із якоїсь там чудодійної криниці, якої, звісно, в природі немає. Ні! Це тільки перекручений відгомін справжніх подій. Щось люди запідозрили, а чогось не второпали до кінця, от і вигадали легенду, що він — запорожець, що заклятий, і так далі, і тому подібне… А Савка Сагайдак просто вперше з’явився на планеті Земля триста років тому і якраз на Січі під виглядом, звичайно, козака. І звідтоді…

— Він — представник іншої цивілізації?

— Так. Це — агент чужого розуму, чи цивілізації. І його було заслано до нас, землян, триста років тому.

— Ким?

— Цього я, певна річ, сказати не можу. Але ясно, що — інопланетянами. Вочевидь тією цивілізацією, котра слідкує за людством нашої планети. Ця цивілізація й засилає своїх вивідників, котрі під виглядом людей живуть серед нас, а насправді то або фантоми, або біороботи зовні, як дві краплі води, схожі на нас, людей. Сто років прожив такий фантом чи така лжелюдина в одному місці, пора йому помирати, бо ж люди помирають, відживши своє… Ось та цивілізація і присилає своїх спеціалістів у заданий район, забирає там свого агента-фантома чи біоробота, омолоджує його і засилає на розвідку в інший населений пункт ще на сто років. А щоб усе було, як у нас, людей, біороботи одружуються із земними жінками і живуть, зовні нічим не відрізняючись від людей… Ось хто такий насправді Савка Сагайдак. — По хвилі: — Для чого їм, інопланетянам, потрібні вивідники-розвідники на планеті Земля? Для нагляду за нами, для контролю, зрештою. Вони хочуть бути в курсі всього, що твориться на Землі, як і куди розвивається людство. Тож вивідників своїх засилають у всі верстви населення — від верхів до низів. Тому їхні розвідники є і серед високопоставленого начальства, і серед учених, особливо серед фізиків, атомників тощо. А Савці Сагайдаку — чи тому, під чиєю личиною діє фантом, — випало віками жити серед простого люду на півдні України. Він, очевидно, вперше був засланий сюди триста років тому до запорозьких козаків під личиною козака. Звідтоді, омолоджуючись, і живе серед нас…

До кімнати зазирнула майорова мати.

— А в Межиріччях знову дощ, — мовила загадково й зникла. Вийшли і ми у двір. За ті півгодини, доки ми обідали, спека ніби спала, повіяв прохолодний вітерець. На захід від райцентру клубочилися чорні хмари, там блискало, гриміло.

— Над Межиріччям знову дощ, — замислено мовив майор, і жадібно затягся сигаретним димом. — А довкола тільки накушпелить — і все. Ну, ще вряди-годи прошумить сякий-такий дощик. Тільки в Межиріччі дощі йдуть як за розкладом, де їх приручив Савка Сагайдак. А втім, для представника іншої цивілізації, яким був Савка, та ще озброєного невідомою нам фізикою, приручити дощ, певно, було не складною проблемою.

— А що то, — питаю в майора, — за історія з дощем, що його, буцімто, накликав Савка, аби порозганяти жінок із поля? Ті мовби од дощу втікали аж до села, а потім довго скаржилися на Савчине бешкетництво.

— Було. Вони й справді скаржилися дільничному уповноваженому. І вимагали, аби міліція покарала Савку Сагайдака, як хулігана… А трапилося тоді ось що… Одного дня межирічанські жінки — то була городня бригада, — пололи за селом. День видався спекотним, на небі — ні хмаринки. Жіноцтво пороздягалося до пояса, навіть ліфчики поскидали. І сапають так, раді, що нікого із сторонніх немає. Аж тут де не візьмись — Савка Сагайдак з вудками вигулькнув. Від річки чи що йшов. І буцімто він задивився на голі груди крайньої полільниці. А та, язиката й дошкульна, візьми й бовкни: що, старе луб’я, на свіжину потягло?!. Тільки шукай собі, діду, стару до пари, на молодих витріщатися — зась!.. — А жінки — ха-ха-ха, га-га-га! Савка спалахнув, та як крикне:

— А щоб вас дощ намочив!

Руки до неба звів, — жінки так у скарзі до міліції писали, — і почав, звертаючись до неба, чаклувати… Полільниці не встигли й досміятись, як серед ясного спекотного дня раптом невідомо де й узялася велика чорна химара, ніби виринула з-за лісосмуги. Чи вона ще раніше підійшла, а полільниці не бачили її за деревами, чи Савка справді накликав її, як про те заявили жінки, — не знаю. А тільки хмара виткнулася з-за лісосмуги — і швидко, хоч вітру й не було, посунула на поле, де сапали жінки. Та так линула на них дощем, що аж загуло все навколо! Жінки похапали одяг і, на ходу вдягаючись, кинулися бігти до села. А хмара нібито за ними гналась і періщила їх дощем. Савка ж ішов збоку тієї зливи, йшов по сухому і сам сухий, та реготав, спостерігаючи, як верещать, втікаючи, жінки. Хмара прогнала полільниць до села, вони такого репету наробили, що з них усе село сміялося. А другого дня подали «бомагу» дільничному про «хуліганський вчинок» Савки Сагайдака, котрий, мовляв, нацькував на них хмару і та хмара за ними гналася… Скарга межирічанських жінок і досі лежить у мене в сейфі — на згадку про діда Савку, котрий таки й справді був фантомом чужої цивілізації (тому й дощами міг керувати) в образі й подобі земної людини…

Майор говорив це серйозно, як наче б так воно й було насправді. Як наче б він достеменно знав таїну зниклого діда та його стосунки з небесними силами природи. А втім, може, майор і правду казав — хто його знає!

ВОГНЕННИЙ ЗМІЙ

Це з Руського літопису.

Достовірний, як кажуть, факт, що трапився під Вишгородом, неподалік Києва на княжих ловах. І раптом, коли розкинули тенета і ловчі крик здійняли, наміряючись заганяти звіра, аж з неба — торох-бабах! Превеликий змій! І що з того, що у виданні літописа, під цим записом Нестора («Повість минулих літ») є виноска «Йдеться про падіння на землю метеорита, вогненний слід якого вважали за небесного змія»; що з того, як і через сотні та сотні літ після тієї події під Вишгородом, мої односельці, як ще раніше давні русичі, теж були певні, що з небес таки може звалитися на світ білий вогненний змій. Про якісь там метеорити старі люди за моєї пам’яті і знати нічого не знали. Та й не повірили б у них — що з неба може падати… каміння. Тут мої односельці ще й на початку середини минулого століття були цілком солідарними з незнаною їм Паризькою Академією наук, яка в році 1772 з приводу метеоритів нічтоже сумняшеся винесла такий вердикт: «Як відомо, каміння в небі немає і бути не може. А тому, різні чутки про нього, що воно звідти падає, явно брехливі». Отож, ні про яке каміння, що падає охоплене вогнем (як це каміння може… горіти?) з неба, мої односельці, як ще раніше паризькі академіки, тоді не вірили. Інша річ вогненний змій — це може бути. Народна пам’ять зберегла про таких небесних тварей дитинну віру, що вони таки час од часу прилітають із зоряного нічного неба (а втім, часто для непосвячених вони маскуються під зірки, що падають). Ось і до тітки Лизавети він тієї весни прилітав і в димар її хати шугнув — тільки загуркотів, окаянний!

Взагалі, найжахніший спогад мого дитинства — це якраз той, коли до тітки Лизавети прилітав з неба… Ні, ні, не якийсь там метеорит (бо яке ж каміння в небі, га?), а він, голубчик триклятий, огненний зміюка, будь він неладний! Кілька ночей по тому я навіть спати боявся, — а раптом і до нас у хату, з гуркотом, свистом та шипінням припреться те страховище — яскраво-червона вогненна зміюка?

Перед тим у тітки Лизавети нагло помер чоловік. Тільки з війни повернувся, тільки вони жити почали, радіючи одне одному, а до нього — опряга… Казали, од ран, принесених з війни, і не стало чоловіка… В розквіті літ, коли вже відгриміла війна. Тітка дуже за ним побивалася і марніла в тузі й печалі. (Жила вона самотньою по смерті чоловіка, дітьми вони ще не встигли обзавестися). А давно відомо: вдови, які побиваються за померлими чоловіками і приваблюють вогненних зміїв, превеликих спокусників, званих у народі лярвами. Так старі люди переповідали билиці прадавніх часів. А ще казали, що вогненні змії є особливою різновидністю зміїв, тобто втіленням диявола, Сатани і бісів взагалі. Як точніше, то біс в образі й подобі небесного змія і літає до самотніх жінок. А вже до якої вдовиці чи дівиці внадиться такий окаянний кавалір, то нещасні після відвідин нічного залицяльника починають сохнути, худнути і згодом помирають. (Буцімто на довершення до всього, змії ще й молоко у них смокчуть з грудей). Тож і застерігали ту чи ту вдову після похорону чоловіка: сорок днів по смерті можеш плакати-побиватися, а далі живи, як і всі. Не марній задарма, не тужи в самотині, бо привабиш до себе небесного зальотника (а в нього може перетворюватися навіть звичайнісінький чаклун, який багне з жінками закрутити оте саме, шури-мури), то пиши пропало. Та й хіба не про це, не про сексуальних вогняних зміїв, які лицяються до вдів, розповідається у казках? Як і в піснях та билинах. Он Змій Тугарин навіть спокусився на честь жони князя Володимира Опраксії — буцімто тримав руку в її пазусі. І не де-небудь в кущах, а за бенкетним столом! На виду у всіх! Знахабнів зміюка та й годі. Інша княгиня, молода Маринка-потравниця від Тугарина Змієвича так і народила — щоправда, могутнього богатиря Вольха Всеславича, та все ж…

Ось і до тітки Лизавети (надто вона побивалася за чоловіком, та й до всього ж була гарною молодицею — чорноока, чорноброва, з лиця хоч воду пий, кров з молоком, завжди в неї коса навколо голови віночком викладена, завжди вона у вишиванці ходила) і прилетів однієї ночі той спокусник з неба — бо як до такої жіночки та ще самотньої, не з’явитися? Тут і змій не втримається, от він і спокусився. А хіба на таке здатне якесь там каміння, хай би воно й водилося в небесах, га?

Під час того візиту я, звісно, безтурботно спав, а почув про жахну подію лише вранці. А втім, село тієї ночі теж, як завжди, спало, про нічного зальотника дізналися від сторожа діда Левка. Він і поселян зґвалтував, та так, що до ранку ніхто більше й очей не стулив.

Спершу в чорному небі (діло було глупої півночі, коли тільки-но перші півні проспівали), розказував старий, невідь де взялася яскрава зоря, не така, як усі. Вона стрімголов понеслася небозводом, наче краючи його навпіл — зверху до низу. А летючи до землі, на очах перетворювалася в сліпучу вогняну кулю, що при стрімкому падінні невдовзі почала витягуватися. За нею потягнувся димний слід, що теж світився. А потім, як уже була над селом, у неї з’явилася вогняна голова з одним оком, що червоно блимало, як ото жарина жевріє, а за головою й тулубищем витягнувся тонкий хвіст, що так і зміївся. А на позір той нічний літун — точнісінький змій, тільки й того, що летючий та вогняний. Ось тоді сторож Левко, загледівши таке страхіття, і заволав не своїм голосом, бо ж змій той падав на вигін. Як спершу дідові здалося — прямцем на нього. («І якому змієві знадобилося б те старе луб’я?» — маючи на увазі діда, сміялися потім жінки). Старий з ляку й закалатав билом у рейку, підвішену на вигоні, як то в неї калатали при пожежі.

А тим часом щось лулуснуло-тріснуло над селом, далі гуркнуло, наче вибухнуло, шугонули іскри — наче з гарячого заліза, коли його молотом клепають — з димом, що довго світився. Чи не до самого ранку висів він над селом.

А сам змій буцімто й шугнув у димар хати тітки Лизавети, що була неподалік на белебні — розсипався над димарем іскрами й зник у ньому…

— У бовдур той спокуситель тільки загуркотів, — хрестився й божився Левко. — Прямцем, значить, до Лизавети у гості — ги-ги…

Це вже потім розказували, що небесний змій пробив у даху дірку (хата Лизавети була крита бляхою), далі таким же робом у стелі дірку зробив завбільшки з кулак й, опинившись у хаті, врізався в долівку — біля самісінького ліжка тітки Лизавети, яку в ту мить ледь чи не герць схопив.

Отямившись, тітка з вереском з хати вибігла і заволала на все село. Ось тоді старі люди й вирішили, що то був не інакше, як вогненний зміюка — так та лярва завжди до вдів прилітає, які за чоловіками тужать та побиваються. Прилетить, і прямо з неба у димар шугоне, а вже в хаті перетвориться на молодого парубка-красеня, красу та звабу якого — ні пером описати, ні словами розказати…

До тітки Лизавети паломництво почалося — приходили цілими гуртами та все розпитували що і як? Чи справді змій-спокусник у її хаті на вдатного парубка перекинувся, вроду якого ні словами передати, ні пером описати, чи милував він тітку своїми любощами? А хто, кахикнувши, випитував у жінки чи та зміюка смоктала в неї з грудей молоко, як то смокчуть всі змії в жінок, які потім сохнуть, сохнуть та й помирають… Але тітка Лизавета, все ще перелякана, хрестилася та божилася, що як гуркнуло, стелю пробило і дірку в долівці прогепало, то ніякий парубок-красень у хаті не з’являвся і ніхто її, мовляв, не милував і не обіймав — так їй і повірили!

Найбільш цікаві та меткі, яким ото все треба доконче знати, навіть на дах лазили на дірку в крівлі дивитися і в стелі дірку обмацували, а в тій дірці, що в долівці, колупалися і якесь буцімто каміння в ній знайшли — ще тепле. І оплавлене, наче воно й справді горіло та плавилося, як той віск. Але де воно потім поділося — хто вам тепер скаже. Може, хто з дядьків і привласнив у тім сум’ятті небесне каміння — на всяк випадок. В хазяйстві, мовляв, все знадобиться.

Того дня, як у селі тільки й балачок було про вогненного змія, у школі забили тривогу, спішно зібрали школярів і вчитель фізики Микола Петрович заходився розказувати про небесне каміння та про те, як воно з неба падає. Для нас, школяриків з початкових класів, то було одкровенням: як? З неба каміння падає? А де ж воно там береться? І як воно тримається в небі, не маючи крил і не будучи птахами, що потім падає — дива та й годі!

— Що таке метеорити? — (ми, малюки, тоді чи не вперше почули це мудре слово) запитував Микола Петрович й оскільки ніхто з нас не поривався відповісти, змушений був відповідати сам: — Метеоритами наука називає частини малих тіл Сонячної системи, що падають з неба — часто з гуркотом, свистом, з шипінням та іскрами й димом, вони завжди яскраві, бо розжарені, як залізо в горні кузні, охоплені вогнем, проносяться небом у вигляді в’юнких, часом зміїних смуг, що їх первісна уява й прозвала вогненними зміями. Бувають метеорити кам’яні, залізо-кам’яні та залізні. (О, подумали ми, чим далі в ліс, тим більше дров! Виявляється, у небі ще й залізо буває. І як воно там тримається?) Випадають вони на поверхню нашої планети з міжпланетного простору і є залишками якихось незнаних нам метеорних тіл. Більшість з них згорає у небі, але частина долітає до землі.

А далі Микола Павлович почав розказувати, що з Космосу, виявляється, на земну поверхню випадає багато пилу — в тім числі й космічного. Тієї пиляки — подумати тільки! — щорічно набирається з мільйон тонн! Крім того, на Землю щорічно падає від 500 до 1000 метеоритів вагою від кількох грамів до кілограма. Переважна більшість із них і зовсім крихітні, частки грама, а якщо метеорит тягне на десять і більше грамів, то це вже болід. Рухаються вони з дуже великою швидкістю. Внаслідок опору повітря метеорне тіло гальмується, треться об повітря, його поверхня починає нагріватися, речовина поверхні плавиться і тіло тоді починає світитися. В атмосфері Землі більшість метеоритів з’являється і зникає на висотах від 110 до 70 кілометрів. Щодоби в атмосферу проникають до мільярда метеорних тіл, маса яких не перевищує 0,01 грама. І все ж загальний приріст матінки-Землі за рахунок метеорної речовини сягає 200 тонн за добу! Також відомі метеорити від 1 до 67 тонн! («Оце… каміння! — ми хором. І як же воно тримається в небі, допоки не впаде?») Падіння величезних метеоритів утворило чималі кратери на поверхні Землі — хоча б Арізонський у США діаметром 1200 і глибиною 180 метрів! Зустрічаються кратери просто величезні. Як у Канаді, наприклад, кратер Менікееген — 64 кілометри діаметр! Як установили вчені, приблизно 210 мільйонів років тому там упав метеорит, який пізніше отримав ймення Люципер (О, це вже ближче до зміїв!) Він знищив все живе на сотні кілометрів навколо. І вибух такого метеорита в сотні тисяч разів був потужнішим за атомну бомбу, що її було скинуто у 1945 році на Хіросіму… Усього знайдено 2000 метеоритів, більшість з них кам’яні. І до тітки Лизавети теж залетів у хату, пробивши дірки в дахові та стелі не якийсь там казково-фантастичний вогненний змій, як про те говорять у селі, а всього лише звичайнісінький кам’яний метеорит, можливо, й залишок боліда, що не встиг згоріти в атмосфері…

Я, пригадую, того дня не прийшов додому зі школи, а прибіг. Ледь чи не захеканий.

— Бабо Зіно! Бабо Зіно! — заторохтів з порога (так я з малих літ звав свою бабусю). — Зараз я тобі щось таке розкажу, таке… Ти тільки ойкнеш і скажеш: та невже ж воно й справді такечки?.. (Баба Зіна, коли чомусь дивувалася, то завжди ойкала і казала: та невже ж воно й справді такечки?..) — Пошвидше сідай, та й буду я розказувати!

Коли я що-небудь розказував, баба Зіна неодмінно мусила сидіти, а слухаючи, дивитися мені в очі. І того разу баба Зіна слухняно сіла на лаву, що довга й широка, від покуті й до дверей тяглася попід стіною і заміняла нам меблі (була в нас, щоправда, ще й табуретка, власноруч колись змайстрована дідом, але від старості вона сама вже ледве трималася купи і ми на неї остерігалися сідати). Отож, баба Зіна сіла на лаву, поставила перед собою нерозлучний свій сучкуватий ціпок, поклала на нього руки долоню на долоню, сперлась на них підборіддям — її улюблена поза, — і звела на мене ласкавий погляд своїх добрих, вже вицвілих очей, що колись були синіми, готова мене слухати щонайуважніше, а я, ходячи перед нею сюди й туди, вигукував збуджено:

— Слухай, бабо Зіно, що нам у школі розказував Микола Павлович, учитель фізики! Зараз я тобі таке скажу, таке… Та ти сто разів ойкнеш! Виявляється, вогненний змій, який уночі приперся до тітки Лизавети, пробивши дірку в її хаті, насправді й не був вогненним змієм!

— Ой, лишенько!.. — звично ойкнула моя баба. — А хто ж тоді прилітав до Лизавети, якщо не огняний змій? Всім же відомо, що то він, окаянний! Змій крилатий вогняний, небесний!

— Метеорит! — вигукнув я одним подихом.

— Хто, хто? Ме… ме…

— Ме-те-о-ри-ит! — повторив я по складах.

І, не збавляючи швидкості, проторохтів бабі Зіні все, що того дня почув у школі від Миколи Павловича, вчителя фізики.

— Ну-у??? — вигукнув я, скінчивши переказ чужої мудрості. — Хоч тепер тобі, бабо Зіно, втямки, хто ж насправді прилітав до тітки Лизавети?

— А хто ж? — закліпала моя слухачка і її вицвілі очі почали синіти (таке траплялося, коли баба хитрувала).

— Та чим ти слухала, бабо? Не буду я вдруге розказувати! Кажу, ніякий то не вогняний змій, а метеорит. Тепер тобі втямки?

Баба Зіна поплямкала губами, наче пробувала почуте на смак і закивала.

— Втямки, Валько, тепер втямки, — її очі в сіточці дрібних зморщок і геть засиніли.

І я вирішив на всяк випадок влаштувати своїй добрій бабусі іспит.

— То скажи мені… Хоч тепер скажи, хто ж прилітав до тітки Лизавети?

— Огняний змій, а то ж хто іще. Та й люди кажуть, що огняний змій. Тілько вони не знали, що звати його ме… ме…

— Метеорит, — ледь не застогнав я.

— І я кажу: огняний змій на ймення Метеорит. Бо хто б іще, як не він, огнедишний — більше нікому до вдови прилітати. Він, він, той що на парубка потім перетворюється в хаті, на красеня писаного — тіко про це Лизавета не зізналася. А виявляється, його так химерно звати: ме… ме…

— Метеорит, — я вже стогнав.

Більш як піввіку минуло звідтоді і нині я ні-ні та й думаю, згадуючи своє далеке вже, предалеке дитинство, що десь зосталося за туманами, за далями швидкоплинного часу: а, може, й справді тоді до тітки Лизавети прилітав вогняний змій? Адже й добрий наш вчитель фізики про те розказував у школі, тільки звали того змія Метеоритом…

І бачиться мені (особливо, як не спиться, як вийду на балкон під шатро чорної зоряної ночі): летить Змій небесний, крилатий, вогненний, полум’ям дише…

З висоти своєї піднебесної, із зоряного блиску нічного небозводу видивляється крилатий спокусник красуню собі до смаку — для любощів і втіхи… (Зміям теж любощі та втіха потрібні). Не сховається та любка-голубка в хаті, розсиплеться він іскрами сліпучими над вибраною хатою і через димар у покої шугне, обернеться перед вибраницею молодцем невимовної краси й жаги. А вже яку вибере, то зачарує її і вона, незцілима, буде до віку — вже її ні відшептати, ні відпоїти зіллям ніхто не зможе.

«Не люблячи — полюбить, — казали наші пращури в таких випадках, не хвалячи — похвалить такого молодця; уміє він, злодій, душу красної дівиці заморочити привітами, втішить він, згубник, мовою лебединою молодицю молоду, зігріє він, хтивий спокусник, огнем своїм пекучим ненаглядну в гарячих обіймах, розтопить він, варвар ненаситний, самотність її, розтулить їй жагою уста, і від його поцілунків вже горить вона красним сонцем-сонечком, а без нього красна дівиця сидить в тузі й журбі, без нього вона вже й на світ Божий не дивиться і не радується йому, без нього вона сушить себе, гнітить тугою, а з ним вона здобуває чарівну силу, він, зальотник небесний, дасть любці своїй живої води — старості вона ніколи не знатиме, а біля ніг її лежатимуть усі скарби світу…»

Іноді вогненні змії викрадають красунь, котрі припадуть їм до шмиги, ласкаво беруть їх у свої мідні блискучі пазурі й огненною стрілою линуть у небі, несучи вибранцю у свій підземний світ, ховають її в скелях чи в залізних царствах своїх, чи на острові посеред моря-океяну, де зберігають нелічені скарби і тримають викрадену в злій неволі доти, доки не з’явиться лицар та й не звільнить полонянку змієву…

— Жаль, що не викрав мене тоді вогненний змій, а замість нього до мене якесь каміння з неба прилетіло, зване метеоритами, — довго згадуючи ту давню історію, зітхатиме тітка Лизавета й старітиме від того зітхання.

— Тю, тю, — жінки. — Що ти мелеш, окаянна?!.

— А відніс би мене летючий гад у царство своє підземне, залізне, — не слухаючи жінок сама з собою журиться тітка Лизавета, чорноброва і чорноока та ще й білолиця (з лиця її хоч воду пий). — Ну, посиділа б у його неволі, але звідти мене неодмінно лицар звільнив би… Та що тепер. Змій мене не викрав, мабуть, дід Левко його своїм бемканням у рейку сполохав, тож і лицар-змієборець мені не випадає. І ніхто мене й ніколи вже не звільнить…

— Від чого?

— Від чого, від чого… Хіба я знаю від чого? Від чого треба, від того б і звільнив… Від туги, від удовиної долі… Від самоти неприкаяної…

— Здивувала! Дак в селі чи не кожна третя — удова. Проклята війна чоловіків наших пожерла. То всім нам тепер доведеться чекати старості в самотині — в колгоспній неволі. І ніхто не звільнить нас від долі нашої гіркої…

— Воно й так, — погоджується зі своїми товарками, подругами по нещастю, тітка Лизавета. — Та й лицарі вже, мабуть, перевелися. Тепер тіко змії й позоставалися… Але чекати, виглядати все дно треба…

— Кого?

— Та хоча б простого чоловіка, якщо вже не лицаря…

… Минала перша весна після останньої світової війни.

ПЕТЬКА ДАКТИЛЬ

І Зурбагай несподівано збагнув, що перед ним літаючий ящір.

«Мабуть, від перевтоми».

Зурбагай стулив повіки, разів три-чотири глибоко вдихнув і видихнув повітря, подумки полічив до тридцяти й розплющив очі.

Літаючого ящера ніде не було.

«Ну й добре, — обрадувано подумав він. — Напевне, я таки перевтомився за літо… Але цікаво — куди поділася підбита качка? Падала вона десь тут… Треба пошукати, бо все одно під ранок пропаде. Або лисиці спіймають».

Закинув рушницю за плече і рушив берегом.

Та не зробив і трьох кроків, як побачив ту химеру — літаючого ящера. Волочачи перебите крило, той незугарно кульгав до ближнього куща полину. Загледівши людину, чудо-юдо завмерло, великі круглі очі його, чомусь схожі на риб’ячі, не кліпаючи, насторожено втупились в Зурбагая.

Зурбагай сказав «хм», присів на піщаний горбик, зняв з плеча рушницю і поклав її поруч. Дістав сигарету, запалив.

На літаючого ящера намагався не дивитися, хоч це йому й коштувало чималого зусилля.

Отже, він таки й справді здорово стомився за літо — три місяці безперервної праці, коли по сімнадцять-вісімнадцять годин на добу не вставав з-за столу, дали взнаки. До всього ж він надто збуджений, от уява й розгулялась, а вона в нього така, що тільки дай привід… Треба перш за все заспокоїтись, а потім зосередитись на чомусь іншому, щоб відволікти увагу від літаючого ящера. Хоча ні, подумав він тут же, треба спокійно розібратися, як усе це сталося…

Значить так, він вистрелив…

Ні, спершу він підійшов до цього симпатичного озерця в заплаві Самари, що було оточене очеретом та вербами. Огинаючи озерце, попростував понад краєм, шукаючи чистий бережок (не хотілося трощикуватися очеретом до води). Необережно наступив на суху палицю, та лунко тріснула, і тієї ж миті на озерці хтось швидко-швидко залопотів крилами, почулося хурчання. Над очеретом з’явилися три качки: дві полетіли в бік Самари, а третя, чомусь зробивши півколо, повернулася до заплави. Зурбагай спіймав її на мушку, взяв упередження і натис курок… Якусь мить качка ще летіла після того, як він відчув поштовх у плече, а тоді, ніби наткнувшись з розгону на невидиму стіну в небі, вдарилася об неї, перевернулась і, гублячи пір’я, почала падати на піщане узгір’я, заросле іржаво-рудим кінським щавлем та золотистим безсмертником уперемішку з кущиками сивого, наче вкритого памороззю, полину.

Підбігши до того місця, де впала качка, Зурбагай різко зупинився і в першу мить аж відсахнувся. Замість качки перед ним лежало на боці якесь дивне створіння, схоже водночас і на птаха, і на тваринку, але як для птаха воно не мало пір’я, а як для тваринки — шерсті. Довгий дзьоб закінчувався дрібними зубами.

«Птах із зубами? — подумав Зурбагай. — Ну і ну! Але куди ж поділася качка?..»

А втім, про качку він вже й забув.

Все ще не вірячи власним очам, розглядав потвору. Була вона завбільшки з ворону (а може, трохи навіть і більша за неї), крила мала широкі, череп вигнутий уперед, вузький. Жодної пір’їнки чи чогось схожого. Шкіра — зморшкувата, зовсім гола, схожа на пергамент. Придивившись уважніше, Зурбагай збагнув, що крила цієї мари — то шкірясті оболонки, або перетинки, що були натягнені між боками тулуба і передніми кінцівками, які мали по чотири пальці з кігтями. Задні кінцівки — досить розвинені, міцні — теж мали кігті. І тоді Зурбагай збагнув, що перед ним — літаючий ящір. Або птеродактиль, або птерозавр. Ні, швидше всього — птеродактиль, бо птерозавр мав хвіст із ромбиком-лопаточкою на кінці (руль). Жили вони в юрському та крейдовому періодах мезозойської ери. Вимерли десятки мільйонів років тому… Мда-а…

Зурбагай звівся і зробив до тієї химери крок. Ящір не то злякано запищав, не то застережливо зашипів, клацаючи великим довгастим і зубатим дзьобом. На заокругленнях його крил заворушилися кігтисті пальці, наче маленькі дитячі ручки хотіли вхопитися за повітря.

Зурбагай завагався, не знаючи, що робити.

Оглянувся, але навколо — ні душі. Тоді він простягнув рушницю і, відволікаючи увагу химери, правою рукою схопив її за спину і придавив до землі. Ящір заборсався, забив здоровим крилом, пронизливо запищав. Зрештою, примірившись, Зурбагай взяв його на руки. Ящір був напрочуд легкий, зморшкувата шкіра — м’яка на дотик, приємно-шовковиста, запах — риб’ячий. Ящір усе ще повертав дзьобом, клацав ним, намага-ючись схопити людину зубами, й одночасно ворушив пальчиками на крилах та махав ними в повітрі.

— Заспокойся, викопний дурнику, — ласкаво сказав йому Зурбагай. — Я тебе підстрелив, я тебе й вилікую, і тоді буде у світі справедливість. Хоча… хоча яка там справедливість, коли одна жива істота стріляє в іншу живу істоту.

Ящір усе ще пронизливо і неприємно пищав. Прихопивши рушницю, Зурбагай рушив берегом. У тіні верб сиділи рибалки, повтуплювавши сонні погляди в непорушні поплавці.

— Ну як?.. Клює?.. — спинившись біля них, весело запитав Зурбагай (рибалки тільки мовчки та зосереджено засопіли). — А я ось… птеродактиля поцілив. Літа-ючого ящера тобто. Стріляв у качку, а впав доісторичний птеродактиль. Як кажуть, і не придумаєш таке. — І простягнув їм ящера. — Гляньте, яка симпатична химера, цей птеродактиль. Вимер він десятки й десятки мільйонів років тому, ще в мезозойській ері.

Рибалки подивилися на нього, потім на його простягнені руки, на рушницю, що виглядала в мисливця з-за плеча, і раптом, не змовляючись, кинулися врозтіч. Тільки очерет затріщав…

Зурбагай нічого не міг втямити.

— Чого це ви горохом сипонули з берега? — гукнув хтось із протилежного боку озера. — Оси на вас напали, чи що?

— Якийсь прибитий на цвіту з ружжом колобродить, — відповіли втікачі з очерету. — Каже, що пуляв по качці, а впав буцімто доісторичний літаючий ящір… Простягає руки, а в руках ніякого ящера й немає. Не інакше, як псих, ще, чого доброго, свинцем шарахне! Вже, каже, якогось Петьку Дактиля пригепав. Схибнуті вони такі…

Ображений Зурбагай тільки знизав плечима і, притискуючи до грудей птеродактиля, швидко пішов геть…

Зурбагай працював.

Написавши абзац, він довго правив його, чистив, викреслював одні слова і вписував інші, доки заново не переписував абзац. І так разів зо три. Потім читав його вголос, ще раз правив, а вже тоді передруковував ті кілька рядків на машинці. І задумувався над новою фразою. Це був звичайний метод його роботи — виснажливий, тяжкий і повільний, з дуже малою продуктивністю праці (півтори сторінки вдень), але інакше працювати він не міг.

Процокотівши хвилину, «Еріка» надовго затихала, ніби теж задумувалась, як задумувався її господар. У кабінеті западала непорушна тиша, тільки іноді з кутка між письмовим столом та книжковою шафою чувся сухий шерхіт, як начеб там вовтузилась пересохла шкіра, та чувся невдоволений писк…

— Не заважай! — не обертаючись, бурчав господар кабінету на адресу того писку в кутку. — Місяць у мене живеш, пора б уже й знати, що я зранку і до сімнадцятої нуль-нуль раб, прикутий до галери, тобто до друкарської машинки.

Сердитий писк у кутку посилився, сухий шерхіт теж, і невдовзі звідти перевальцем вийшов птеродактиль. Пошкоджене крило він уже тримав і навіть махав ним. Повівши сюди й туди видовженою головою з довгим дзьобом та переконавшись, що в кабінеті немає нікого, крім господаря, придибував до столу.

— Може, тобі мойви дати? — питав господар, вставляючи в машинку чистий аркуш. — Рибу ж ти любиш, правда?

Птеродактиль пальцями здорового крила вчепився йому в холошу, підстрибнув, потім, хапаючись то пальцями ніг, то крила, видряпався на коліна, сів і затих. Але очі його, коли він подивився на Зурбагая, були печально-журливими. Зурбагай поплескав його по спині.

— Ну що ти, що ти, Петю? Викопна доісторична істота, а ведеш себе, як мокра курка. Геть розкис. Сумуєш за своїм юрським періодом мезозойської ери? Потерпи, ось зростеться крило, тоді…

Ящір дивився на нього, не бликаючи, і бляклі риб’ячі очі його в ямках-западинках витягненого черепа були, як і перше, сумними, а шкіра на ньому геть позморщувалась і зсохлась.

— Ну чого ти, чого ти?! — вже почав сердитись Зурбагай. — Мені теж, брат, буває невесело. То не пишеться, то дружина нерви псує, то критики… Терплю. Сиджу за «Ерікою» і вперто стукочу. А ось суму не виношу. Тому, коли ти виліз мені на коліна, то, будь добрий, веселіше на мене дивися — терпіти не можу зажурених очей.

— Кого це ти повчаєш? — зайшла до кабінету дружина, скинула чорні стрілки брів на лоба. — Чого це ти гладиш своє коліно та ще й говориш до нього?

— Птеродактиль скис, як курка районного масштабу, то я його й розважаю рятівними бесідами. — Зурбагай випростав затерплу спину, потягнувся до хрускоту в суглобах.

— Дався тобі той не… пте…

— Птеродактиль, — з посмішкою підказав чоловік. — Або як його назвали самарські рибалки, котрі втікали від мене в очерет: Петька Дактиль. По-моєму, звучить: Петька Дактиль. Га?

— І не смішно, — зітхнула дружина. — Я до тебе серйозно, а ти…

— Я теж сама серйозність. — Помовчав, потім глянув на почату сторінку і до дружини. — Ти щось хотіла?

— Та нема його! — із стогоном у голосі раптом вигукнула дружина. — Птеродактиля твого. Чи Петьки Дактиля. Немає і не було ніякого Петьки з юрського періоду. І взагалі не може бути. Ти його просто… вигадав. Ну ще — створив у своїй уяві.

— Ти знову за своє? — насупився чоловік.

— Денисе… — дружина притулилася до чоловікового плеча, зазирнула йому в очі. — Дорогий мій, я не впізнаю тебе. Що з тобою трапилось? Та немає ж ніякого птеродактиля. Та й звідки він міг узятися, якийсь там птеродактиль з юрського періоду мезозойської ери? Ти ж не у фантастичному романі живеш, де все можливе, а в реальному житті. Схаменися. Отямся.

— Як це немає, коли він сидить у мене на колінах? — здивувався чоловік. — Петька Дактиль любить, коли я працюю за столом, вилазити мені на коліна, — зітхнув. — Тільки марудно йому в нас, додому він хоче. До своїх.

— Куди — додому?

— Ну… в свій юрський період.

— Літаком Аерофлоту він туди літає чи на власних шкіряних крилах-перетинках? — не втрималась дружина.

— А цього я вже не знаю, хоча дуже хотів би знати.

— Ти жартуєш чи, даруй, у тебе щось із психікою?

— Я цілком урівноважений…

— Ні, в тебе галюцинації. Зорові! Адже твого птеродактиля, крім тебе самого, більше ніхто не бачить і не може бачити. Ти просто перевтомився, от тобі й привиджуються доісторичні літаючі ящери, — дружина схлипнула і жалібно сказала: — Ну візьми себе в руки, Денисе. Та й звідки міг узятися птеродактиль, коли вони вимерли ще в мезозойській ері?

Зурбагай подумав і плечима знизав.

— Ось цього я не знаю, — подумав. — Це диво. А диво не піддається законам логіки чи, тим більше, стереотипу нашого мислення.

Дружина безпомічно зітхнула.

— Слухай, Денисе… Сходив би ти в лікарню, га?

— Чого? Адже я здоровий.

— Здоровий, здоровий, — поспішно і жалібно сказала Зіна. — А ти все одно сходи. Здорові теж ходять. Для профілактики. А хочеш, я з тобою піду.

Зурбагай занервував.

— Та чому це я буду ходити в лікарню, коли здоровий? І взагалі. Стільки роботи, а ти мене від діла відволікаєш дивними пропозиціями. Я мушу працювати.

— Ти… ти просто божевільний! — у відчаї вигукнула дружина. — Не при своїм розумі, коли хочеш!

— Твій діагноз просто вражаючий! — не без шпильки відповів чоловік. — Тобі б працювати рятівницею людства.

— Ну… знаєш! — дружина хряпнула дверима.

Минув ще тиждень.

Якось Зіна Зурбагай випадково зустріла на вулиці знайомого психотерапевта, доктора наук (років кілька тому, до того, як їм розширили квартири, вони мешкали в одному будинку і на однім поверсі й іноді разом за спільним столом відзначали свята, але звідтоді, як роз’їхались на нові квартири, майже не бачились). Розговорились, той (для годиться) запитав, як у них, Зурбагаїв, тепер справи, Зіна й зважилась.

— З Денисом біда, Анатолію Петровичу…

І розповіла все, як було.

— Ну, ну… — вислухавши без будь-яких емоцій чи бодай подиву (серед своїх пацієнтів, певно, наслухався і не таких історій), сказав психотерапевт: — Якщо мене пам’ять не зраджує, літаючі ящери давним-давно вимерли?

— Саме так, — підхопила Зіна, — вимерли. Про це й Денис добре знає. Але приносить додому того ящера, показує його, а в руках у нього нічого немає. Жах! — Зіна схлипнула, дістала хустку, потяглася нею до зволожених очей, під якими брасматиком були наведені сині тіні. — Звідтоді моє життя перетворилося в суцільний жах. Денис постелив у кутку кабінету старі газети, поставив там пеньок і сказав, що в тому кутку й на тому пеньку житиме птеродактиль. Зайдеш до кабінету, а він гладить своє коліно і говорить до нього. А мене запевняє, що на коліні в нього сидить якийсь там птеродактиль. Що тій химері, мовляв, дуже нудно, що вона хоче додому, у свій юрський період мезозойської ери. Навіть лікує уявному птеродактилю перебите крило. Завжди купує в магазині морожену мойву, розморожує її і годує нею свого ящера.

— І ви жодного разу так і не бачили того ящера? Зіна Зурбагай здивовано звела брови.

— А як можна побачити те, чого взагалі не існує у світі?

— Гм… Ви, звичайно, праві.

— Ні я, ні донька, ні сусіди, ні знайомі ніколи не бачили того, кого Денис називає птеродактилем. А втім, — губи її затремтіли, — сусіди та знайомі вже перестали до нас ходити. Звідтоді, як Денис почав їх переконувати, що в нього живе птеродактиль чи Петька Дактиль, як він його ласкаво називає.

Психотерапевт чи не вперше за всю розмову посміхнувся.

— Петька Дактиль?.. Гм-гм… забавно і мило.

— Куди вже далі! На вас вся надія, Анатолію Петровичу. В лікарню Денис не хоче звертатися.

— Гм-гм… До мене в кабінет він теж не прийде, — психотерапевт задумався. — Стривайте, Зіночко, щось придумаємо… Як він працює? Розпорядок його за останні роки не змінився?

— Ні. Сидить за машинкою з сьомої ранку і до п’ятої, а тоді, як завжди, на годину йде погуляти по Набережній.

— Його улюблене місце прогулянок, здається, неподалік мосту? Тоді зробимо так. О п’ятій я теж туди прийду і ніби випадково зустрінуся з Денисом. Побесідую, а потім зателефоную вам, і ми зустрінемось.

Зіна відірвала голову від подушки рвучко, нічого не розуміючи, але відчуваючи, що трапилось якесь лихо.

Схопилась і лише тоді зовсім проснулась. Серце сполошено калатало в грудях і билося, як здавалось, об ребра. Дихати було нічим. А в промінні місячного світла, що падало у вікно, її Денис у майці і в трусах стрибав посеред кімнати, розмахував руками й кричав:

— Літає! Подивіться, люди добрі, він літа-ає!!!

— Хто літає? — нічого не могла збагнути Зіна, і зопалу їй здалося, що хилитається будинок. — Що трапилося? — верескнула вона несамовито. — Я збожеволіла чи ти?

— Петька Дактиль літає! — все ще стрибаючи, вигукував Денис. — Крило в нього вже зрослося. Я проснувся, а він по кімнаті літає. Ти подивись, Зіно, які віражі!

Зіна дивитися не стала (та й чого дивитися на те, чого і в світі взагалі немає), мовчки згребла подушку і пішла спати в іншу кімнату. А втім, заснути не могла вже до ранку.

«Ну все, — шепотіла сама до себе. — З мене досить! Сита цим бридким ящером по горло! Я ж йому… я ж йому!..» — а що йому і чим погрожувала, того й сама не знала. Заснула, як уже засіріло за вікном, проспала до одинадцятої. Коли встала, Дениса вдома не було.

«Дивно, — подумала вона. — Завжди дорожить ранковими годинами, береже їх тільки для творчості, а це… І куди він подівся?»

Боліла голова. Згадала нічну сцену, і голова розболілася нестерпно. Ні, з цим уявним ящером треба щось робити. Чого доброго, Денис так далеко зайде, що й медицина його потім не порятує.

Ковтнула таблетку цитрамону і почала збиратися — знайомий психотерапевт вчора дзвонив, щоб вона підійшла до нього о дванадцятій дня. «Поговорити про одну особу», — конспіративно додав. Це добре. Анатолій Петрович допоможе. Мусить допомогти. Спеціаліст, доктор наук, завкафедрою… Колись же за спільним столом свята відзначали — не відмовить. А якби ще в свою клініку Дениса взяв — то було б і зовсім добре.

— Ваш милий чоловік, а мій добрий знайомий, Денис Зурбагай, — почав Анатолій Петрович, походжаючи кабінетом, — не просто людина, а письменник, творець.

— Це я вже двадцять літ знаю, — не в настрої (боліла голова) відповіла Зіна.

— Ваш чоловік не просто письменник, а фантаст. Хоча ви й це знаєте, — з милою посмішкою (сама люб’язність) сказав психотерапевт (був він свіжий, бадьорий, рожевощокий і молодий, незважаючи на свій вік). «От щасливий, — подумала Зіна, — ніяких турбот чи клопотів, все у нього добре, все йому ясно, і на все у нього готова відповідь». — Фантаст він справжній, як раніше б сказали: від Бога. Кажу це з усією відповідальністю, бо читав його твори. А справжні фантасти не такі, як ми, реалісти. У них не лише фантазія особлива, у них і світ свій власний, відмінний від нашого, і нам їхній світ не просто збагнути. Такі люди, як ваш Денис, іноді бачать те, що ми бачити не вміємо. Бо ми, пірнувши в занудливий, повсякденний побут, розучилися мріяти, уявляти, фантазувати. Живемо лише тими реаліями побуту, що нас оточують: дім — робота, робота — дім плюс телевізор. Сімейні клопоти, служба, природні потреби тощо. А такі люди, як Денис Зурбагай, живуть у світі своєї уяви. Тому вони, в даному випадку і ваш чоловік, можуть бачити… ну, наприклад, птеродактилів. І той птеродактиль в його уяві мовби матеріалізовується, стає ніби реальним, дотикальним.

Зіна похмуро (не подобалась їй ця розмова, а чому — і сама не могла збагнути), єхидно запитала:

— А якщо Денис уявить фею чи принцесу з казки, вона що — теж матеріалізується в його уяві?

Анатолій Петрович скупо посміхнувся.

— Цього я не знаю, — помовчав. — До всього ж, як я відчув, прогулюючись з ним, він дуже самотній.

— Що ви говорите? — здивувалася Зіна. — Чого йому ще треба? Сидить за столом, творить, а всім необхідним для життя його забезпечую я. Я для нього взагалі — сфера обслуговування.

— Цього, очевидно, для нього замало, — розвів руками психотерапевт. — Чогось йому не вистачає для душі… — закрокував кабінетом, спинився біля столу, щось там переклав з місця на місце, знову закрокував. — А щодо самотності, то… Дехто з тих, хто відчуває самотність, заводить кімнатних собачок чи ще щось, котів, наприклад, а ось до вашого чоловіка прилетів ящір, Петька Дактиль.

У Зіни сіпнулась губа, і вона поспішно її прикусила.

На якийсь час запанувала мовчанка.

— Ми з вами, шановна Зінаїдо Вікторівно, — заговорив далі Анатолій Петрович, — закрутилися у вирі одноманітних буднів. До всього ж ми відірвалися від природи, відгородилися від неї висотними будинками, екранами телевізорів та іншими зручностями урбанізації. І втратили здатність сприймати чудо природи. Чудо-юдо, як казали наші прадіди, які вміли створювати в своїй уяві і поселяти на землі зміїв-гориничів, бабів-ягів і багатьох інших див і чудес — злих і добрих. А ми вже й дивуватися не вміємо, ми надто практичні, не чекаємо дива у своєму житті, не віримо в нього, от диво й зникло. До всього ж світ ми сприймаємо лише очима. А ось дехто вміє бачити його і душею. Недарма ж сказано: душа повинна трудитися.

— А хіба… — почала було Зіна і вмовкла.

— Ви хочете запитати: а хіба душа не сліпа? Хіба душа вміє бачити? (Зіна мовчки кивнула). В кого як, відповім. В кого як, шановна Зіно. В одних душа сліпа, і вони блукають у потемках, в інших — зряча, і вони бачать те, що нам, сліпцям, не дано бачити.

— А як же тоді розуміти цю історію з химерою? Адже чудес у наш час не буває.

Психотерапевт м’яко посміхнувся.

— А це все залежить від того, хто як на чудо дивиться. Ми з вами давно, ще звідтоді, як виросли з дитячих штанців, загубили віру в диво-дивнеє, і воно відомстило нам — перестало приходити до нас. Бо чого йому приходити до того, хто його не чекає і хто в нього не вірить?

— Все це… даруйте, містика! — Зіна схопилась. — Не такої я чекала від вас мови, шановний Анатолію Петровичу! Все, що ви говорите, даруйте… фантастика!

— А це вже, шановна Зіно, розумійте і сприймайте, як хочете! — запальне вигукнув Анатолій Петрович. — Як вам ваша душа підкаже. Якщо вона, наприклад, підкаже, що це фантастика, то хай і буде фантастика. А повірите в чудо-юдо, то й літаючий ящір тоді з’явиться. Неодмінно з’явиться. Треба лише вірити і бачити душею, і стільки тоді навколо відкриється див предивних! Життя на них не вистачить!

Денис Зурбагай повернувся лише під вечір. Був він чомусь притихлий, зажурено-усміхнений.

— А знаєш, Зіночко, Петька Дактиль від нас уже полетів.

«Нарешті!..» — хотіла було крикнути вона, але стрималась і натомість обережно запитала:

— Куди?

— Додому, — махнув Денис рукою у напрямку стелі. — У свій юрський період мезозойської ери.

Зіна мовчала, не знаючи, як їй реагувати, і тому боялася необережним словом образити чи бодай шпигнути чоловіка.

— А втім, хай летить, — гомонів Денис не так до неї, як до своїх думок. — Кожний мусить жити тільки в своєму часі. Хоча без Петьки Дактиля мені буде трохи сумно.

На півдорозі до кабінету він зупинився, повернувся до неї.

— Я той… — сказав винувато, — рушницю в озері утопив.

— Як — утопив? — злякалась Зіна, як ніби рушниця була живою істотою. — Нарочито?

Він кивнув і додав, вже заходячи до кабінету:

— З полюванням віднині покінчено. Досить. Збиратиму краще гриби. Теж полювання, тільки тихе.

І Зіна за всі дні, звідколи зчинилася ця історія з птеродактилем, посміхнулася й полегшено зітхнула. Полювання вона терпіти не могла, вважаючи вбивство живих істот заради якоїсь там мисливської пристрасті заледве чи не варварством. І це добре, що Денис розквитався з ним, але… Але й рушниці було жаль: такі гроші пропали.

І від того вона засмутилась, і веселість зникла.

І ще відчула, що їй чогось (чи когось) шкода. Мабуть, добрих грошей, які можна було б взяти за рушницю (вона ж імпортна, дорога), якби Денис не поспішив її утопити. І ще чомусь жаль було й Петьку Дактиля, симпатичного, судячи по всьому, літаючого ящера, який жив колись у юрському періоді далекої-предалекої і не знайомої їй мезозойської ери і зник з планети Земля, може, й сотню мільйонів літ тому, а це гостював у неї в квартирі, гостював майже ж два місяці, а вона так жодного разу і не бачила його. Який жаль!..

В ПЕТЛІ ЧАСУ

Виявляється, штормове застереження передають не лише кораблям, а й тихим степовим селам, біля яких не те, що моря немає, а й навіть річки, якщо не рахувати колгоспного ставка, як то, наприклад, у Вітряках.

«Вітряки, Вітряки?.. — повторите ви замислено. — Гм… Не чув. Цікаво, де вони, ці Вітряки?»

Якщо вам доведеться їхати автострадою «Москва — Сімферополь», то десь за Дніпром, у синій далині безмежного роздолля хлібних ланів, де під високим небом Придніпров’я половіють пшениці, на якомусь там кілометрі майне край дороги нічим не примітна голуба табличка з білими літерами: «с. Вітряки. 3 км».

До села веде асфальтівка, обсаджена з обох боків яблунями та грушами, між якими в густій траві блакитніє петрів батіг. З автостради добре видно, що село розташувалося на трьох пологих пагорбах. Взагалі, місцевість у тих краях нерівна, багата на горби та косогори, над якими постійно крутяться вітри. В давнину тут замалим не на кожному узвишші махали крилами вітряки — звідси походить і назва села.

А навколо — все поля і поля, жовті о цій порі — якраз половіють хліба. І коли глянеш на Вітряки здалеку, на три пагорби, що витягнулись один за одним і потопають у садах, на білостінні хати з лелечими гніздами, що чорніють і на тополях з осокорами, то село вам здасться великим пароплавом з червоною трубою ближче до корми (силосна башта), що пливе серед безмежного моря хлібів.

І все ж навіть у степових Вітряках пролунало одного разу штормове застереження. Як, між іншим, і по всій області (степовій, до речі), теж далекій від морів-океанів, з якими у нас в першу чергу й асоціюється дещо… мм… бурхлива суть слова «шторм».

Принаймні, так був переконаний Роман Гордієнко. Того ранку він збирався на рибалку до колгоспного ставка. Оскільки ж Роман уже припізнювався (пішла сьома година ранку), то до хати не зайшов, а вбіг, тримаючи в руках не зовсім естетичну іржаву бляшанку. У ній копошилися тільки-но накопані черв’яки.

— Таїско? — погукав дружину, котра, як і більшість жінок, розпочала вихідний з генерального прибирання в рідних пенатах. — Ти не бачила коробочку з-під пудри «рашен»?

— А для чого це тобі пудра? — із сусідньої кімнати виглянула під стать чоловіку висока блондинка, років двадцяти п’яти. — Щось я раніше не завбачала, щоб ти так цікавився жіночою косметикою.

— У тій коробочці рибальські гачки, — мусив зізнатися чоловік.

— Хі-і-і… То ти висипав пудру, щоб забрати коробочку під ті осоружні гачки, на які я всюди натикаюся в хаті і через них вже боюся й на диван сісти?

— Вона була… майже порожня, — поспішно запевнив чоловік, відводячи очі убік. — То ти не бачила?

— Мало в мене свого клопоту, щоб я ще слідкувала і за твоїми рибальськими причандаллями! Ей-ей?! — раптом обурливо верескнула вона. — Ти ж куди ото бляшанку на стіл поставив. Зараз же винеси ту гидоту з хати!

— Хіба це гидота? Це ж… розчудесні черв’яки, — та оскільки дружина не поділила його захоплення «розчудесними черв’яками», Роман виніс бляшанку з хати і повернувся шукати коробочку з-під пудри «рашен». Нарешті вона знайшлася. І ось тоді музика, що тихо линула з приймача, урвалася, і диктор раптом сказав:

— Увага! Увага! Передаємо штормове застереження!

— Штормове застереження? — здивувався Роман. — Та який може бути шторм у наших краях?

— Ой, та що ж це таке? — заголосила Таїса. — Шторм, а ти зібрався бозна-куди!

— Ти так забідкалася, ніби я вирушаю на край світу білого. А ставок — три кілометри від села, — і додав насмішкувато: — І штормів на ньому я щось раніше не помічав.

— Увага! Увага! — вдруге почав диктор. — Передаємо штормове застереження. У місті й по області сьогодні очікується смерч.

— Коли б не було небезпеки, то не застерігали б!

— Хіба вони, — кивнув Роман на приймач, — персонально для мене передають? Сказано: смерч очікується на території області.

Тут із кімнати вибігла Тетянка в довгій лляній сорочинці і затягла на всю хату:

— Ма-а… Я теж хочу побачити смерча-а…

— Цур йому, пек! — вигукнула мати. — Жили ми досі без смерча, то, гадаю, й далі якось без нього проживемо.

Скориставшись, що увагу дружини відволікла дочка, Роман прожогом вискочив з хати. І якраз вчасно, бо кури обступили бляшанку, що її він необачно поставив на ґанку, і збуджено сокоріли, вихоплюючи з неї черв’яків.

— А-а… киш! Щоб вас! — Роман ледве встиг вихопити з курячого ґвалту бляшанку, в якій дещо і для нього залишилося.

Вийшов у двір. Сусід, колгоспний механізатор Гапочка, стояв чомусь на даху своєї хати і пильно дивився в небо. А на протилежному кінці даху, біля гребеня, стояв у гнізді чорногуз і теж, задерши вгору голову, пильно вдивлявся в небо.

— Що ви там виглядаєте, Петровичу, із своїм бузьком? — гукнув Гордієнко. — Гостей, чи що?

— Та смерча, щоб його дідько заніс куди-небудь подалі від нас! — озвався з даху Гапочка. — Хіба не чув про штормове застереження? А дах у мене ненадійний, боюсь, коли б чого…

— Який там шторм, коли від нас до моря п’ять годин їзди!

Роман вивів з сарая велосипед, прив’язав до рами вудочки, на руль почепив металевий садок, у який поклав бляшанку з черв’яками та целофановий згорток з обідом — сало та хліб. І хоч небо з самого ранку обіклали сизуваті, непривітні хмари, що, згущуючись і чорніючи, низько сунули над селом з півночі на південь, Гордієнко вирішив на них не звертати уваги. Не осінь же! Захопив лише на випадок дощу нейлонову куртку з відлогою і на тім екіпіровку й обмежив. Коли вивів велосипед з двору, вулицею, гупаючи ціпком, бігла Мотря Каленичиха, аж пісок кушпелив з-під її дебелих ніг.

— Куди ж це ви, тітко, розігналися спозаранку?

— Ой!.. Не питай, бо таке твориться! — вигукнула та. — Смерть он до нас летить!

— Не смерть, тітко, а смерч.

— Ологи риються, ото й дорилися, — не слухаючи його, галасувала Мотря на всю вулицю. — Ологи все винуваті, ологи!

— А-а… геологи? — здогадався Роман, бо в їхньому районі працювала геологічна експедиція. — Вони залізну руду шукають, тітко.

— Руду шукають чи, мо’ й біляву — я того не знаю. А смерчу й знайшли. — Заквапилася. — То я побігла, треба ж бо людям передати!

— Дарма стараєтесь, радіо вже передало.

— Еге, так, як я передам про смерчу, ніяке твоє радіво не передасть! — і, здіймаючи пил, стара побігла далі.

Слідом за нею поїхав і Роман, радий, що таки вирвався на риболовлю. Останні півтора місяці вихідних у колгоспі не було — сільську інтелігенцію та службовців щосуботи й щонеділі кидали то на прополку городини, то кукурудзи чи соняхів. Нарешті дали вихідний — не пропадати ж рибалці через якесь там штормове застереження! Ах, як добре їхати на рибалку! Коли б отак до роботи тягло — ціни б тоді людям не було!

Так міркував Роман, натискуючи на педалі. За селом він повернув на леваду і поїхав стежкою, що кривуляла з боку в бік. Зненацька гуркнув грім (перший сьогодні) і повернув Романа до дійсності. У світі білому чомусь непривітно стало, хмари спустилися ще нижче, почорніли. Всюди було пустельно, тільки попереду косогором понад пшеничним полем поспішав на ферму «Бєларусь», тягнучи причеп із зеленою масою, та ген на леваді дід у брилі пас корову.

Грім гуркнув, наче голос пробував, і знову запанувала тиша, трохи навіть аж підозріла, ніби світ насторожено причаївся в очікуванні лиха. Чорно-сизі хмари чомусь почали знизу жовтіти, і та неприродна жовтизна, від якої різало в очах, заливала все навколо.

До ставка залишалося щось із кілометр, як Гордієнко раптом відчув небезпеку. І відчув її потилицею, наче хтось позаду, ховаючись у засідці, взяв його на мушку. Відчуття небезпеки було таким сильним і тривожним, що він зупинився. Повагавшись якусь мить, оглянувся. І нараз йому перехопило подих.

На північному заході, десь кілометрах у трьох звідси, виник — від землі до неба — стовп, схожий формою на гігантську лійку з широким розтрубом. Крутячись навколо своєї осі, він одночасно швидко наближався до Вітряків, цілячись якраз на леваду. Роман тільки зафіксував очима той стовп, а сам ще нічого не встиг і усвідомити, як праворуч від стовпа-лійки виник ще один — більший і грізніший на вигляд. Хвостаті чудовиська, загрозливо чорні знизу, світлі всередині, почали сходитись.

«Смерч! Та не один, а цілих два!»

Чи подумав, чи вигукнув Роман і з шумом видихнув повітря з легень. На тлі чорних і кошлатих хмаровищ, що знизу розливали нереальну жовтизну, те видовисько було не з приємних. Якусь мить Гордієнко міркував, що робити: чи далі їхати, чи, може, доки не пізно, повернути назад? А втім, уже, гадається, пізно.

Стовпи-лійки швидко зближувалися між собою й одночасно летіли вперед. Були вони вже на відстані кілометра від села. Ще по якомусь часі хвостаті чудовиська зійшлися знизу майже впритул, ось вони перекрутилися і налилися чорною синявою, а верхні частини гігантських лійок були ще на значній відстані одна від одної. Та тільки вони почали сходитись, як над ними з’явилася вогняна куля завбільшки з футбольний м’яч. Сліпуче спалахнувши, куля завертілася між лійками і на тлі чорно-сизих хмар видавалася ще яскравішою. На неї боляче було дивитися.

Скручені знизу смерчі рушили з місця і нестримно понеслися на село. А вгорі між ними вертілася куля, і від неї розходилися кола — то зелені, то сині, то жовті.

Роман оглянувся, шукаючи захистку. До села було далеко.

«Не встигну», — подумав він.

Попереду за кілька десятків метрів росла стара розлога верба, і Роман, не знайшовши нічого кращого, вирішив під нею шукати захистку. Тим часом повітря прийшло в рух, заструменіло і, набираючи швидкість, понеслося левадою. Хтось невидимий засвистів, загоготів, заухкав навколо. Роман щосили крутив педалі, щоб устигнути до верби, велосипед трясло й підкидало на нерівностях. Озираючись, він бачив, що хвостаті чудовиська мчать йому напереріз. Ось вони перетнули косогір (у небо, завертівшись, полетіли вирвані з корінням пшеничні стебла, і видно було, як з них дощем сипонуло зерно). Наздогнавши трактор, що віз на ферму зелену масу, стовпи накрили його наче скляним ковпаком, і Роман побачив, як «Бєларусь» з причепом відірвався від землі і поплив у повітрі. І навіть видно було, як у кабіні метався тракторист: певно, він не бачив смерчу, за гуркотом мотору нічого не чув і тепер не міг збагнути, що ж сталося і яка сила підняла його машинерію в повітря?..

А над левадою вже плив у повітрі дід з коровою. Дриґаючи ногами, старий хапався руками за повітря, а корова — головою донизу, а задніми ногами вгору — вертілася навколо своєї осі. І над нею пурхав дідів бриль.

Почувся різкий тріск, верба, до якої поспішав Гордієнко, затріщала й, на очах переломившись навпіл, гуркнулась на землю, розсипаючи листя. У небо вихором заструменіло і потекло листя, в одну мить верба стала голою, як пізньої осені.

І тут ніби хтось дихнув Роману в лице, дихнув холодно, зимно, аж мороз пішов по спині, власне тіло видалось легким, майже невагомим. І Роман відчув, що колеса його велосипеда вже не торкаються землі. І хоч він ще швидше закрутив педалями, та ясно бачив, що колеса крутяться в повітрі, а сам він не їде велосипедом, а летить на ньому, як Вакула на чорті. Летить левадою, піднімаючись усе вище і вище…

Спалахнули дві зелені блискавиці.

«Чому зелені? — майнула думка. — Хіба в природі існують зелені блискавиці?..»

І більше він не пам’ятав нічого…

Смерч налетів на Вітряки з ревиськом, свистом та виляском. Ламаючи тини й дерева, він з гоготінням розбишаки в хмарі куряви й сміття понісся через двори й городи. Таїса ледве встигла підхопити на руки доньку та вскочити в сіни. Хотіла було зачинити за собою двері, а вони раптом зникли. Наче в якомусь химерному сні шукає жінка двері, а їх немає… І бачить вона, що хатні двері пливуть двором, здіймаючись усе вище й вище…

Смерч бешкетував всього лише кілька хвилин. Пронісся він через Вітряки з півночі на південь, і там, де пролетіли ті хвостаті чудовиська, як дорога пролягла — неширока, але руйнівна. У тій смузі повалило тини і стовпи, повиривало з корінням дерева, витоптало городи, понівечило сади і всюди понакидало різного збіжжя, сміття та хмизу.

Було зірвано й кілька дахів. Першим полетів дах з хати Порфирія Гапочки. Смерч поніс його над Вітряками так делікатно, що в гнізді сиділа чорногузиха із своєю малечею. Гапочка розшукав дах за селом, край дороги, що вела до райцентру. Смерч акуратно опустив його на траву, і в гнізді все так же сиділа чорногузиха із своїм виводком. Витягуючи довгу шию, вона роздивлялася навколо — здивована і вражена.

Гапочка затовк недопалок, сплюнув і заспокоїв птаху:

— Сиди і не панікуй, а я щось придумаю. Чи зрозуміла його червонодзьоба птаха чи ні — невідомо, а тільки, «не панікуючи», сиділа у гнізді на даху край дороги, доки не повернувся господар з візком. Покректавши, гніздо було чималим, Гапочка переніс його у візок і, пихкаючи «Примою», привіз додому. Чорногузиха летіла за ним назірці. Гапочка подивився на свою хату без даху — сакля саклею, — поміркував і приладнав гніздо на сарайчику.

— Поживете, значить, тут, доки я змайструю на хату новий дах, — заспокоїв лелек.

Але найбільшою витівкою смерчу (про це вже під кінець дня розказували з гумором, згущуючи заради сміху подробиці) стала історія з карасями. Прямуючи до села, смерч дорогою натрапив на ставок у балці, витягнув з нього всю воду з карасями, приніс її до Вітряків і линув на село. З водою посипались з неба й карасі — живі-живісінькі. Вони падали на вулиці, в двори, городи тощо. Вітряківці визбирували їх, галасували й сміялись, відвівши нарешті свої душі. А раді вітряківці були тому, що ніхто з них не постраждав, усі живі й здорові. Спасибі смерчу, що не загубив живої душі. Та невдовзі виявилось, що одного з вітряківців немає — колгоспного економіста Романа Гордієнка, котрий за кілька хвилин до смерчу поїхав до ставка ловити рибу і щез, як крізь землю провалився. Чи смерч його заніс, чи ще якесь лихо трапилось — того ніхто з вітряківців не знав. Таїса, як тільки вляглася природна веремія, побігла до ставка шукати Романа, але ні ставка, ні чоловіка свого там не побачила. Від ставка лишилася хоч калюжа, а від чоловіка — так і сліду… Таїса заметалася на березі, оббігала двічі те, що ще зранку було ставком, гукала, кричала — марно. Повернулась додому (мала слабеньку надію, що, доки вона бігала, Роман іншою дорогою повернувся в село), Тетянка стояла посеред двору і плакала.

— Татко не приходив? — вигукнула бліда, розпатлана мати.

— Я бо-оюся… татка смерч забрав.

— Таке вигадала! Татко наш у відрядження поїхав.

— А коли він повернеться?

— Скоро, доню, скоро…

Таїса підхопила на руки дочку і розревілася.

До двору під’їхав дільничний (йому вже передали по бездротовому телеграфу, що смерч заніс людину), хмурячись, розпитав, коли та куди, та якою дорогою поїхав Роман, сам з’їздив до ставка. Повернувшись до контори колгоспу, порадився з головою і вирішив створити з добровольців пошукову групу. Сам же її й очолив. До вечора пошуковці обстежили всі околиці села, яр і кожну западину, заглядали в кущі й гущавини дерев і розійшлися ні з чим.

Роман Гордієнко загадково щез.

Годин зо три-чотири небо над селом було затягнене важкими чорними хмарами і не віщувало нічого доброго. Наполохані смерчем вітряківці після полудня позачиняли худобу та птицю і самі поховалися по хатах. Чорні хмари все громадились, громадились, зрідка прокочувався над полями грім. Небо шматували блискавиці. Потім налетів шквальний вітер, і зрештою сипонуло рясною зливою. Кілька хвилин падав град, але дрібний і рідкий — шкоди у Вітряках він не завдав. Різко похолодало.

Злива лопотіла хоч із виляском, але недовго, під вечір випогодилося, чорне хмаровище посунуло далі, і невдовзі виглянуло призахідне сонце.

Увечері обласне радіо передало, що в першій половині дня в багатьох районах області пройшли рясні зливи, що в деяких місцях випав град — великий, з куряче яйце завбільшки, круглої форми, але з гострими шипами. Посівам зернових культур у деяких господарствах, соняшнику та лісосмугам завдано значних збитків.

З коментарями виступив представник гідрометобсерваторії:

— Кілька днів по області панував циклон, що прийшов до нас з півдня, — розказував він добре поставленим голосом. — Подібні циклони мають високу швидкість. Однак цей просувався черепашачою ходою, бо шлях йому перетнув антициклон. Південний гість приніс чимало вологи у вигляді дощу та граду. До цього, як відомо, стояла суха погода. Різниця в температурах спричинилася до сильного переміщення хмар, виникли шквальні вітри до двадцяти двох, а місцями і тридцяти метрів на секунду. У деяких районах області пронеслися смерчі, з корінням вириваючи дерева. В деяких селах пошкоджено будівлі, а також завдано лиха садам і полям…

— Що ти про шкоду тільки й торочиш? Ти передай по своєму радіві, що людина у Вітряках щезла — оце лихо, будь воно неладне! А збитки поправимі, доки руки — ноги у нас цілі, все наживемо, — бурчав на адресу представника гідрометобсерваторії, котрий саме виступав по обласному радіо, Порфирій Гапочка, навішуючи до Гордієнкової хати зірвані двері, їх він знайшов цілими-цілісінькими за селом. Таїсі було не до дверей. Вона бігала то в контору колгоспу, бо здавалося, що Роман уже там, то до дільничного, бо здавалось, що той знає про Романа все, то вибігала вкотре за село й гукала Романа, а прибігши додому, ще в дворі гукала чоловіка, бо здавалось їй, що він уже в хаті…

— Не печалься, сусідко, — пихкаючи «Примою» та немилосердно кашляючи, утішав Гапочка Таїсу. — Діда Пронька смерч теж носив, а дід живий і здоровий. А що Романа довго немає, так, напевне ж, смерч його заніс далеко…

Таїса мовчала, сусіда вона не бачила і не чула.

Зітхнувши, Гапочка затовк недопалок і пішов у свій двір. Хотів було повечеряти, але тільки потримав у руках ложку, встав з-за столу, прихопив три пачки «Прими» та електричний ліхтарик і пішов за село. Кажуть, усю ніч понад селом — то з одного його боку, то з іншого — кружляв вогник ліхтарика і наче сигналізував комусь. Додому Гапочка повернувся лише вранці, як уже добре розвиднилося. Йшов забрьоханий по пояс — вночі випала велика роса, — смоктав «Приму» і кашляв. Вигляд у нього був похмурий, стомлений і наче аж винуватий, ніби йому доручили важливе діло, а він не виправдав покладені на нього сподівання. А в руці тримав ліхтарик, у якому все ще, незважаючи на білий день, світилася крихітна лампочка. Як сама надія…

Вранці другого дня, після того, як пролетів смерч, у районі було створено надзвичайну комісію, в обов’язки якої входило: визначити розміри та вартість шкоди, завданої окремим господарствам стихійними силами природи, і перш за все — пошуки зниклої під час проходження смерчу людини. Комісію очолив заступник голови райвиконкому, в її склад увійшли: заступник начальника міліції, районний агроном, представник держстраху, начальник будівельної організації, головний лікар, а також по одному представнику від кожного потерпілого колгоспу. Того ж дня надзвичайна комісія зібралась на своє перше засідання. Відкрив його голова комісії.

— Перш, ніж перейти до суті, — почав він, — я хочу надати слово спеціалісту по смерчах та інших грізних явищах природи, старшому науковому працівникові науково-дослідного інституту Гідрометеорології, завідуючій відділом «Небезпечні явища природи» Валерії Андріївні Коростень.

Звелася молода, літ двадцяти семи, вродлива жінка вище середнього зросту. Легко ступаючи, спеціалістка з грізних явищ природи підійшла до стіни, на якій висіла крупномасштабна карта району.

— Хоч у слові «смерч» і вчувається щось близьке за звучанням до слова «смерть», — почала вона, — але походить воно від слова «смеркатися», бо при смерчах здебільшого темніє, ніби вечоріє, смеркається. Що смерчі належать до грізних явищ природи, говорити не буду, тут і так усе ясно. Скажу тільки, що лише в США, наприклад, від смерчів (там їх називають «торнадо», від іспанського слова «торнада» — гроза) за останні півстоліття зафіксовано сімнадцять тисяч смертей, у середньому за рік від них гине більше ста чоловік, а шкода, завдана ними, в деякі роки сягає двох мільярдів доларів. В Європі поширена назва «тромб», в Австралії смерчі називають «віллі-віллі», в пустелях їх ще величають «дияволами».

Поправила на плечі ремінець сумки, на мить задумалась.

— Що можна сказати про саму природу смерчів? Це дуже сильний, часом надзвичайно руйнівний вихор, що спускається з потужної купчасто-дощової хмари, яку ще називають смерчовою, тобто материнською. Спускається він з такої хмари у вигляді стовпа з вертикальною, що витягується, віссю діаметром від декількох до сотні метрів. Зустрічається смерч на всіх широтах, крім полярних. На земній кулі є райони, де смерчі повторюються часто, наприклад, центральні штати Америки, Долина смерчів в СРСР. Форми смерчів різноманітні, схожі вони то на хоботи, колони, змії, вірьовки, лійки, воронки, то розпливчасті, ті, що стеляться. Причини виникнення смерчів. Вони з’являються тоді, коли під шаром сухого повітря розташовується тепле і дуже вологе повітря. Між цими повітряними масами і формується шар, у якому на верхнім кордоні температура вища, ніж на нижньому, тобто має місце температурна інверсія. Під шаром інверсії накопичується водяна пара. І коли вологе повітря знизу проникає в нестійкий шар, що лежить над ним, виникає потужний вихор — стовп теплого і вологого повітря, що піднімається, як дим з труби. Це — термік. Вихор, що виник, прориває шар інверсії, в цей час посилюється всмоктування, що втягує вологе повітря в ту щілину, що утворилася в інверсії. Швидко зростає і купчасто-дощова (грозова або градова) хмара, в якій вихор набуває величезної сили. Сам процес — стрімкий, як викид піни з вогнегасника. Мить — і вже завертівся між небом і землею гігантський стовп…

Валерія Андріївна взяла указку і підійшла до карти.

— Вчорашній смерч виник неподалік села Вітряки під потужною купчасто-дощовою хмарою. У Вітряках в обійми смерчу потрапило троє людей: колгоспний економіст Роман Гордієнко — про нього ще буде сьогодні мова, дід Пронько з коровою і тракторист Бондаренко з трактором «Бєларусь» та причепом. У колгоспі знесено ферму. Смерч вибрав воду із ставка і вилив її разом з карасями на Вітряки. У балці біля села Андріївки смерч позламував тридцятирічні верби на висоті один-два метри від землі і пеньки позакручував за годинниковою стрілкою. У третьому селі на своїй трасі — Грушівці — смерч теж завдав чимало шкоди. Варто зауважити, що руйнівні процеси смерчу посилювали не тільки ураганний вітер, але й сам перепад тиску, що раптово сягнув такої сили, котра буває лише при вибухах. Як наш, так і більшість смерчів при своєму рухові торкаються земної поверхні на одну-дві хвилини і залишають слід довжиною не більше десятка чи й сотні метрів. Потім вони рухаються в повітрі, по якомусь часі на певний проміжок знову спускаються на землю. Тобто пересуваються або хвилеподібно, або стрибками. Наш смерч переміщувався з північного заходу на північний схід в напрямку теплого тропосферного повітряного потоку. Швидкість руху, як і у всіх смерчів, була непостійна: від десяти-дванадцяти метрів на секунду до сорока. Траса руху — близько п’ятнадцяти кілометрів, але не суцільна, бо смерч нісся стрибками, окремих ділянок взагалі не торкався підошвою стовпа. Тому смуга руйнацій, якщо сплюсувати окремі ділянки, невелика, біля трьох кілометрів. Ширина траси — близько вісімдесяти метрів. Характер руйнацій будівель такий: видавлені віконні рами (але не всюди), в Андріївці хати й сараї зірвані ніби зсередини, бо стіни повалені назовні — це характерна особливість смерчів. Спершу смерч знімає дах, а вже тоді розкидає стіни, хоча може стін і не зачепити взагалі. Шквальні та ураганні вітри позаносили птицю — курей та іншу домашню птицю — за багато кілометрів. Частину захопленої птиці смерч кидав уже мертвою, а частині лише повисмикував пір’я і спускав на землю голих курей, без єдиної пір’їнки, але живими. Якщо Вітряки відбулися ще легко, то сусіднє село Андріївка постраждало дужче, а Грушівка — особливо тяжко. Зона зірваних дахів, розкиданих стін, викорчуваних дерев і повалених стовпів там сягає місцями шириною до ста двадцяти метрів. Зірвано також бетонне зерносховище, зруйновані ферми. Смерч заніс у степ воза з кіньми і кілька корів, але опустив їх на землю цілими. Хліб поліг на полі смугою до п’ятнадцяти метрів, усі дерева на трасі руху знищені. Людських жертв, на щастя, немає, зникла лише одна людина.

— Ось про цей випадок — трагічний чи ні, ми поки що не знаємо, — і поговоримо, — після представника НДІ Гідрометеорології взяв слово заступник начальника райміліції, високий, худорлявий чоловік не без деякого зовнішнього лоску. — Як ви знаєте, в суботу, під час проходження смерчу, зник економіст колгоспу «За мир» Роман Павлович Гордієнко. Ми вже почали обстеження траси руху смерчу як наземним шляхом, так і повітряним — вертольотами. Вся довжина траси поділена на рівні відрізки по п’ять кілометрів завдовжки. І на кожний відрізок виділено пошукову групу. Зараз, — промовець поглянув на годинник, — пошуки тривають інтенсивно, але донесення надходять невтішні — зниклу людину знайти не вдається. За нашими даними, в ці дні в районі не було виявлено трупа — опізнаного чи не опізнаного. На всяк випадок ми зв’язалися з сусідніми районами — у них теж не зафіксовано неопізнаних трупів. У лікарнях району теж немає даних.

— Ваша думка чи припущення як спеціаліста по смерчах: що могло трапитись з Романом Гордієнком? — звернувся голова комісії до Валерії Андріївни. — Міг, наприклад, смерч занести його далі, як за п’ятнадцять кілометрів?

— Ні. Смерч закінчив своє існування на п’ятнадцятому кілометрі, тож далі будь-яку річ чи й людину занести не міг.

— Гаразд, якщо потерпілий живий, чому він сам не з’являється?

— Можливо, він тяжко поранений і лежить десь у кущах без свідомості чи, зрештою, не може рухатись. В інших випадках він би неодмінно зголосився. Якщо він… живий.

Головуючий швидко глянув на Валерію Андріївну.

— Якщо Гордієнко, наприклад, загинув, а такий варіант не виключений, то чому досі не виявлено трупа? Що міг зробити смерч з людиною чи трупом?

Валерія Андріївна зітхнула.

— Характери, будемо так говорити, у смерчів трапляються різні. Одні з них піднімають речі, несуть їх далеко, але опускають обережно, як, наприклад, дах Гапочки у Вітряках. Трапляється, що смерч розкидає стіни будинку, а посуда в шафі залишиться цілою. Буває, що один і той же смерч на протязі всього лише кількох кілометрів змінює свій характер: то все руйнує, то все залишає цілим. Але трапляються смерчі й такі, що всі захоплені ними речі не просто опускають на землю, а вдавлюють їх у ґрунт, ніби затоптують, а зверху ще й мовби багатотонним катком пройдуть. Це пов’язано з тим, що у воронці смерчу відбувається сильне опускання повітря з швидкістю до вісімдесяти метрів на секунду. Повітря, опускаючись у стовпі смерчу, вдаряється з великою силою об землю, утворюючи «витоптане» місце. Такі смерчі тварин чи їхні трупи не просто вдавлюють у землю, а ніби «розмазують» їх…

Коли Роман отямився, над ним мирно голубіло небо з білими хмарками. Сюрчали коники, було тихо, тепло, затишно. Пахло дозріваючим хлібом. Лагіднішого дня годі було й чекати.

Він лежав горілиць і дивився в небо. Йому було так хороше, що він потягнувся знічев’я й заклав руки за голову. Але тут пригадав усе, що з ним трапилося, і від лагідної споглядальності не лишилося й сліду. Рвучко схопившись, Роман сів.

Ні велосипеда, ні вудочок біля нього не було. Виходить, смерч просто «зсадив» його тут, а велосипед з вудочками відніс десь далі і кинув їх в іншому місці?

Сидячи, Роман озирнувся. Здається, він у пшениці… Так, так, у пшениці, тільки якась вона дивна, ця пшениця… А втім, не це зараз головне. Треба спершу розібратися, де він. Хоча наперед був упевнений: неподалік села, швидше всього за косогором.

Звівся, пшениця сягала йому до пояса, видно було далеко. Він і справді, як і гадав, знаходився в полі за косогором, але краєвид чомусь ніби змінився. За косогором мала бути левада, а по той бік її, на горбах — Вітряки. Але за левадою ніякого села не було, а на тім місці, де воно мало бути, стояло містечко з білими багатоповерховими будинками небаченої в цих краях архітектури. Якщо йому смерч не відбив пам’яті, ніякого містечка в радіусі кількох десятків кілометрів навколо Вітряків не було.

Тільки рушив, як відразу ж і зупинився, бо надто дивною видалась йому пшениця. Придивившись пильніше, Гордієнко не повірив власним очам: на кожному стеблі було по три колоски. Великі, тугі, повнозерні. Роман йшов міжряддям, міркуючи: такої пшениці, щоб на кожному стеблі росло по три колоски, у світі немає. І не було ще ніколи. Розмірковуючи так, Роман по якомусь часі вийшов на обніжок і попростував стежкою. Навстріч йому, тримаючи вудочки за плечима, йшов чоловік. На ньому було легке й красиве вбрання спортивного крою з якоїсь блискучої тканини. І вудочки його були барвисті, гарні, такі приємно і в руках тримати.

— Доброго дня вам, — привітався Роман і задав традиційне для всіх риболовів запитання: — Ну як? Клює?

— Та ще тільки йду, — весело одказав чоловік.

— І на яку наживу зараз бере? — не втримався Роман.

— Як завжди, на ШЗЧ-18.

— Даруйте, — закліпав Роман, — а що це таке… ШЗЧ-18?

— Абревіатура розшифровується просто: штучні земляні черв’яки, модифікація 18.

«Ф’юу-уть… — присвиснув про себе Роман з подиву. — Виявляється, наша промисловість випускає штучні дощові черв’яки, а я копаю натуральні, бо про якісь там… ШЗЧ-18 ні сном ні духом…»

І відчув себе ніяково: теж мені рибалка! Відстав у своїх Вітряках, наче на безлюдному острові. Ось і пшениці такої не бачив, ніби не в селі, а в місті жив.

— До речі, скажіть-но мені, шановний риболове, що це за предивна така пшениця? — і кивнув на поле.

— Чому — предивна? — витріщився на нього зустрічний. — Звичайна, типова для наших південних країв. Називається — триколоскова братів Чумаків. А чому вона викликала у вас такі емоції?

І вже уважніше придивився до Романа.

— І зодягнений ви якось… мм… старомодно, чи що. Здається, такого крою одяг носили десятки й десятки літ тому. І вперше чуєте, що пшениця триколоскова. Ви що, даруйте, з неба впали?

— Вгадали, — Роман почав вже дратуватись, що незнайомець безцеремонно розглядає його, наче якусь… викопну істоту. — Що вас ще цікавить? Я не музейний експонат під склом вітрини, що ви…

— Даруйте, — трохи зніяковів незнайомець. — Просто мені здалося… здається, що я десь вас бачив раніше. А ось де — бракує точної інформації.

— Як пригадаєте, тоді й скажете, — і, не прощаючись, Роман швидко пішов геть.

Та ось його увагу привернули дивні літальні апарати, що низько, зачіпаючи колоски, сюди й туди літали над сусіднім полем. Були вони різнобарвні, схожі на великі надувні човни еліпсовидної форми, з високими бортами-балонами. Спереду над балонами виднілися кабіни, знизу звисали якісь торочки, що захоплювали колоски, певно, зрізали їх і обмолочували, а зерно подавали в балони. Як вони наповнювалися, до них підлітали такі ж надувні човни, але без торочків і через рукав, що висовувався, забирали зерно.

«Літальні комбайни, — здогадався Роман. — Чи щось схоже…»

Такої збиральної техніки — літальної при тому — він ще не бачив і не чув про неї раніше. То де ж він? У яких краях є така техніка і на чиїх землях росте така пшениця?

«А раптом це… мм… експериментальне поле, де таємно вирощується нова, незнана досі пшениця і випробовується нова літальна техніка для збирання врожаю? А я блукаю тут… Та ще без документів… Хто повірить, що мене заніс сюди смерч? Треба швидше тікати звідси, доки мене не затримали, як підозрілого типа…»

Та тільки він рушив, як зненацька пролунав голос:

— Громадянине, постривайте!

— Я не чіпав вашої пшениці, я просто… випадково тут опинився, — Роман оглянувся і застиг: до нього біг знайомий риболов.

— Згадав! Згадав! — вигукував він радо. — Я бачив вас у нашому краєзнавчому музеї!

— У якому це… нашому?

— Ну, в міському, у вітряківському.

— Вітряки, до вашого відому, не місто, а село. Принаймні зранку ще були селом. І взагалі, ви щось плутаєте, шановний, — вже м’якше мовив Роман. — У Вітряках і краєзнавчого музею немає. Принаймні, зранку його ще не було.

— Жартуєте? — посміхнувся незнайомець. — Краєзнавчий музей відкрито у місті Вітряки літ зо тридцять тому.

«Який схиблений», — подумав Роман, а вголос поцікавився:

— І за які-такі подвиги я потрапив у ваш музей?

— Пам’ятаю, що за подвиг, а ось за який саме… — незнайомець зморщив чоло. — Ні, на ходу не видобуду потрібну інформацію. Але ваше фото…

— Ви мене з кимось переплутали…

— Ні, зорова пам’ять у мене хороша. До всього ж ви дуже схожий на фото, що висить на одному із стендів нашого музею.

Аби спекатись такого дивного риболова, Роман кинувся тікати од нього. Причепився… Який музей у Вітряках? Сам щось не розібрав, а комусь голову морочить. Схиблений, не інакше!

Але тут плин Романових думок відволікло якесь дивне відчуття, ніби він не біжить, а летить. Летить легко, без напруги і землі під ногами не відчуває. Летить, як колись ще в дитинстві уві сні літав. Дивно… Очима бачить, що перебирає ногами по землі, а відчуття… Занепокоївшись, Роман перейшов на крок. І хоч далі йшов ніби спокійно, та відчуття, що він летить чи ніби пливе невидимою рікою, не полишало його.

«Мабуть, у мене просто… просто голова йде обертом», — подумав він, аби заспокоїтись.

За ближнім поворотом побачив на узвишші мальовничу споруду, що була схожою на вітряк. Підійшовши ближче, упевнився, що то й справді стилізований під старовину вітряк. Біля нього стояв стенд, на якому були зображені хлібороб на літальному комбайні і, здається, гірник. Під ними було написано:

Роман раз і вдруге перечитав той дивний напис і розгублено оглянувся.

«Місто Вітряки? Яке місто, коли тут село Вітряки? Що вони понавигадували?»

І знову в нього з’явилося таке відчуття, що він летить. Стилізований вітряк стоїть на місці, а він летить над ним, як наче пливе великою, але невидимою рікою…

Із стилізованого вітряка (там лунала музика) вийшли якісь люди з дітьми («Вбрані ніби не по-нашому, не по-тутешньому», — подумав Роман) і чомусь з подивом почали розглядати Гордієнка.

«Що я вам… туземець?», — хотів було запитати їх Роман, але стримався. Та ось з’явився літальний човен, знизився і сів на галявині. Ясно, літальний автобус місцевого сполучення… У прозорому ковпаку того апарата відкрилася сфера, висунулись східці, і люди почали підніматися в салон. Повагавшись, Роман і собі піднявся в салон і сів на вільне місце. Почувся мелодійний зумер, трап зник, сфера закрила вхід, літальний апарат м’яко відірвався від землі і став набирати висоту. Коли він робив віраж, Роман побачив усю долину й містечко. З одного боку до нього підходили хлібні лани, а з другого — чорніла велетенська чаша відкритого кар’єру.

Летіли не довго, кілька хвилин. Внизу вже пропливали міські будинки, надувний човен знизився і сів. Пасажири почали виходити, вийшов і Роман, озирнувся і побачив, що стоїть він у центрі міста, на площі. Всюди скульптури, водограї, квітники. Пасажири розійшлися в різні боки. Повагавшись, Роман пішов за більшим гуртом. І знову в нього було таке відчуття, що він не йде, а пливе над площею. Перетнувши її, Роман опинився на рухомій стрічці тротуару, що теж викликала в нього подив — ну, дають ці вітряківці! Вже й пішки ходити їм ліньки, тротуари їх возять! Стояв, дивувався, роздивлявся. А мимо пропливали яскраві дзеркальні вітрини із зразками небачених товарів, йшли гарно вбрані люди, всюди мальовничі панно, самі будинки теж мальовничі, незнайомої Роману архітектури. Та ось на одному з будинків майнула табличка «Краєзнавчий музей». Чи не той це музей, про який йому торочив встрічний риболов? А чому б і не зайти і не подивитися на того, хто так схожий на нього, Романа Гордієнка? Та, зрештою, в краєзнавчому музеї відома історія краю, може, і йому дещо проясниться?

Роман зійшов з рухомої стрічки і встиг зробити лише кілька кроків, як до нього підбіг світловолосий молодик приємної зовнішності. На грудях у нього висів апарат, схожий водночас і на мікрофон, і на кінокамеру, і ще бозна на що…

— Даруйте, що займу у вас кілька хвилин, громадянине, — ввічливо почав незнайомець. — Спостерігаючи за вами…

— Вам, очевидно, нічим зайнятися більш значнішим?

— Роботи вистачає, — чемно відказав молодик, — але ви так схожі на Романа Гордієнка, що я вирішив з вами познайомитись.

— Це, мабуть, тому, що я і є той, на кого схожий, — тобто Роман Гордієнко.

Молодик ввічливо посміхнувся.

— Радий був би познайомитись із самим Романом Гордієнком, тільки це, на жаль, не можливе. Роман Гордієнко жив сто років тому.

Вулиця хитнулась, видимий простір переломився, й одні будинки, деформуючись, почали напливати на інші, потім зображення вирівнялось, хоч і залишалося нетривким, наче Роман дивився на світ через об’єктив кінокамери і увесь час наводив фокус.

— Я не розумію, звідки ви знаєте мене… тобто Романа Гордієнка? Ви його родич?

— Ні, але це суті не міняє, — безгрішно посміхався незнайомець. — Романа Гордієнка у нас знають усі, хто цікавиться історією нашого краю. Точніше — історією винайдення триколоскової пшениці.

— Гм… — Роман розгублено стенув плечима. — Я не маю аніякого відношення до винайдення будь-якої пшениці, не кажучи вже про якусь там триколоскову. І взагалі, я ніколи не чув про місто, у якому буцімто мене знають.

— Але ж ви навіть не представились. Можливо, ви родич самого Романа Гордієнка?

— Вгадали! — вже втрачаючи терпіння, буркнув Роман. — Я один із найближчих родичів самого Романа Гордієнка.

— Мені просто пощастило, що я вас зустрів! — зраділо вигукнув молодик. — Такий матеріал! Одну хвилинку, — схопив він Романа за рукав. — Я веду цикл передачі «Несподівані зустрічі». Тож хочу взяти у вас інтерв’ю. Не заперечуєте? От і чудово! Стійте спокійно і розмовляйте зі мною, зараз ви потрапите на екран…

— Я ніяк не розберуся, куди я взагалі потрапив, а тут ще й ви.

В апараті, що висів на грудях у молодика, спалахнули лампочки і засвітився маленький екран. У ньому Роман побачив себе.

— Шановні телеглядачі! — досить браво почав вигукувати молодик у мікрофон. — Незвичайна зустріч із незвичайною людиною! Сьогодні на вулиці нашого міста мені випадково пощастило зустріти родича самого Романа Гордієнка, котрий тільки-но приїхав у Вітряки, на батьківщину свого знаменитого пращура. Подивіться, будь ласка, як родич Романа Гордієнка схожий на свого пращура…

Але телеглядачам вже не було на кого дивитися: «родич» самого Романа Гордієнка, вигукуючи: «І причепиться ж! Не інакше, як схиблений!» — зник у натовпі.

До музею вели широкі скляні двері, що автоматично відчинялися і зачинялися за кожним відвідувачем. Рятуючись від дивного репортера, Роман Гордієнко прожогом ускочив до музею і тільки там перевів подих. У просторому фойє і попід стінами, де стояли скульптури, збиралися люди. Роман і собі пристав до гурту.

— Отже, товариші, починаємо екскурсію.

Дівчина-екскурсовод пропливла (принаймні Роману так здалося, бо й сам він відчував, що пливе) з групою до першої зали, стала впівоберта до стіни, на якій висіла велика, заледве не метрового розміру фотографія — панорама степового села. Відчувши хвилювання (щось знайоме-знайоме було в панорамі того села!), Роман протиснувся ближче і впізнав свої Вітряки. Та і як їх не впізнаєш, коли село на трьох пагорбах плине серед степового роздолля жовтого моря хлібів дивним пароплавом. Під фотографією виднівся підпис:

«Таким було село Вітряки сто років тому. Фото тих часів».

— Як сто років тому, коли це сьогоднішні Вітряки? — вигукнув Роман сердито і раптом почав здогадуватись: — А… який зараз рік?

— Якщо вам, громадянине, лінь пригадати поточний рік, то я скажу: дві тисячі вісімдесят сьомий.

— Ви помиляєтесь рівно на сто років! — посміхнувся Роман. — Зараз одна тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомий. Принаймні зранку він ще був, коли я збирався на рибалку до колгоспного ставка.

— Громадянине, прошу не заважати! У мене немає часу виясняти, який зараз рік! — обурилась дівчина і повернулась до фотографії. — Отже, перед вами рідкісна фотографія села Вітряки, яким воно було сто років тому. Ми пишаємось, що це село — звичайне, степове село на півдні України — стало батьківщиною триколоскової пшениці і її творців, лауреатів Державної премії братів Чумаків — Віталія, Андрія та Сергія. Це були юнаки, наділені від природи великим талантом творців нового. Ще будучи студентами, брати Чумаки на полях місцевого колгоспу проходили свою переддипломну практику. І ось одного разу їхній батько — колгоспний агроном Чумак Корній Савич — показав своїм синам незвичайне стебло пшениці, знайдене ним у полі перед початком жнив. Воно мало не один, а три колоски. Щоправда, вони були маленькі, майже недорозвинені, і зерна мали стільки, скільки один звичайний, але все ж то були три колоски на однім стеблі. І сказав батько синам своїм: «Ось хліб майбутнього! Але щоб з цих трьох колосочків та виросла нова, триколоскова пшениця — потрібне ціле життя. А мені вже шістдесят, і в мене просто не вистачить часу. Тому дарую вам це стебельце, сини мої». І та батькова знахідка круто змінила життя братів Чумаків. Більш як піввіку, майже сімдесят літ свого життя, присвятили вони селекційній роботі. І їхній подвиг увінчався успіхом: нині триколоскова пшениця братів Чумаків районована у всіх областях республіки, у багатьох відповідних кліматичних зонах Союзу, переступила вона й межі нашої Батьківщини. З одного гектара пшениця братів Чумаків дає втричі більші врожаї, ніж звичайна, а землі потребує втричі менше. Триколоскова належить до м’яких пшениць, які є основним злаком світу, її зерно має цінні показники — великий вміст білків, значний вихід борошна високої якості, відносно велика стійкість проти хвороб, засух та полягання…

Братів Чумаків Роман бачив лише кілька разів — хлопці як хлопці. Тому й особливої уваги на них не звернув. Вони щоліта приїздили в рідне село на канікули і працювали помічниками комбайнерів. А ось батька їхнього — агронома Корнія Савича — знав добре. Але дивно, що він майже ніколи не говорив про якесь там триколоскове стебло пшениці. Чи, може, він ще не встиг до сьогодні знайти те стебло?

У залі висів і портрет Корнія Савича. Роман упізнав агронома відразу, бо на фото він був як живий — засмагле, в дрібних зморшках лице людини, життя якої минає на сонці та степових вітрах, чорні пишні вуса різко контрастували з майже білою головою. А ось синів його — вони були на іншому фото — ледь-ледь упізнав. Виросли агрономові сини, змужніли, якимись незнайомими поставали. І всі, як і батько, вусані. Один одного кращі, статуристі, наче на підбір.

На стенді під скляним ковпаком лежало стебельце з трьома скромними, як на перший погляд, колосочками.

— Так, це і є те незвичайне, сьогодні вже історичне триколоскове стебельце пшениці, що його сто років тому знайшов агроном Чумак, — розповідала далі екскурсовод. — Колоски, правда, зараз порожні, але це тільки тому, що зернята свого часу пішли на створення нової пшениці. Цей історичний диво-колосок зберігся і дав початок новому диву в світі злакових тільки завдяки подвигу ще однієї людини. Ось вона перед вами…

Кажучи це, дівчина-екскурсовод показала указкою на стіну.

Роман Гордієнко, провівши поглядом указку, побачив на стіні своє фото. Знятий він був крупним планом, до пояса, фотопортрет великий, помилитися, що це він, було неможливо.

— На цій фотографії ми бачимо… — дівчина мигцем поглянула на Романа, затримала на ньому погляд, і тонкі стрілки її чорних бровенят здійнялися над чолом, — бачимо… — повторила вона, вже розгублено переводячи погляд то з Романа на фотографії, то навпаки, — бачимо…

— … Романа Гордієнка, — весело підказав їй Роман з легким напівпоклоном. — Тільки я не розумію, за які це заслуги Гордієнко удостоївся у вас такої честі?

— Я прошу вас… — стримано почала екскурсовод, і в голосі її забриніла образа, — прошу з належною повагою говорити про людину, котра здійснила подвиг!

— Я-а??? — вражено протягнув Роман. — Дозвольте, який? Ви помиляєтесь або у вас неправильні дані. Я на подвиги не здатний, я всього лише колгоспний економіст. А подвиги, як відомо, здійснюють герої.

— Та до чого тут ви, громадянине! — ледве стримуючись, почала дівчина. — Я сказала ясно: Роман Гордієнко із села Вітряки. Завдяки мужньому і самовідданому вчинку цієї людини ми тепер маємо…

— Тут якесь непорозуміння, — почав уже нервувати Гордієнко. — Ви в своєму музеї приписали мені чужий подвиг.

— Я не заперечую, що ви… мм… схожі на Романа Гордієнка. Я ще раніше звернула увагу на таку схожість. Але все ж ви не можете бути Романом Гордієнком, хоч і дуже на нього схожі: Роман Гордієнко жив у минулому сторіччі.

— Так я ж і є з минулого сторіччя!

— Він з неба впав, — пирхнув хтось з гурту екскурсантів.

— Вгадали. Мене зовсім випадково заніс до вас смерч.

— Із минулого в майбутнє? Щось ми не чули, щоб смерчі так літали. До речі, громадянине, схожий на Романа Гордієнка, скільки вам років? — поспитала екскурсовод.

— Тридцять п’ять.

— От якраз у вашому віці й загинув той, за кого ви себе тут видаєте. Це ще раз свідчить, що ви не можете бути Романом Гордієнком!

Хитнувшись вперед, Роман пильніше придивився до свого портрета і тільки тепер побачив під ним дві дати: 1952–1987. Щодо першої, то все тут правильно, адже він і справді народився у 1952 році. Друга означала… Що вони понавигадували?

Роман розгублено озирнувся.

— На жаль, трапився нещасний випадок…

— Який це ще… нещасний випадок?

— Про подвиг вітряківського економіста я зараз і вестиму мову, — дівчина-екскурсовод на мить вмовкла, чекаючи, доки стихне гомін. — Отже, перенесемося в уяві на сто років назад. 1987 рік, село Вітряки. Роман Гордієнко одного ранку…

— Даруйте за деяку… мм… настирність, — знову озвався Роман, намагаючись бути ввічливим, — але я ще раз з усією відповідальністю заявляю: ніякого подвигу одного ранку я не здійснював!

— Вся суть у тому, товаришу Гордієнко, що ви до цієї миті ще не здійснили того, що майбутні покоління назвуть подвигом і за віщо через сто років у цьому музеї буде експонуватися ваше фото. Свій подвиг ви здійснете трохи пізніше, у всякому разі після відвідин краєзнавчого музею міста Вітряки.

Роман озирнувся до того, хто говорив, і побачив знайомого молодика з химерним апаратом на грудях.

— А-а… це знову ви із своїм інтерв’ю?

— Я переконався, що ви і є справжній Роман Гордієнко із села Вітряки року 1987-го, котрий якимось дивом опинився у нас.

— Нарешті! — зрадів Роман. — Хоч одному дійшло, хто я такий. Але, самі розумієте, мені від цього не легше. Я мушу негайно повернутися у свій час, подорож і так забарилася. Якимось чином мене заніс у ваш час триклятий смерч. Мені здається, що я, перебуваючи у вашому місті, пливу і пливу…

— З потоком часу?

— Не знаю, але пливу. Навіть розмовляючи з вами. Ось тільки, як мені повернутися додому, у свій час? У мене там дружина, дочка. Зрештою, там мої друзі, сучасники.

— Я певний, що ви повернетесь у свій час.

— Справді? Але як? Коли?

— Цього я не знаю, але ви повернетесь, адже ми, люди майбутнього, знаємо про ваш подвиг, котрий ви здійснете після повернення у свій час.

— І якщо вірити напису під моєю фотографією, — кивнув Роман на стенд, — я загину в тридцять п’ять літ? Краще б я цього не знав!

— Звичайно, було б краще для вас, якби ви цього не знали, — молодик взяв Романа під руку. — Ходімте, Романе Павловичу, на свіже повітря. Там і поговоримо.

Вони вийшли з музею, перетнули рухому стрічку тротуару по спеціальному містку й опинилися у сквері, на площі, де були квіти, скульптури, водограї. Присіли на лавочку і якийсь час мовчали, кожен збирався з думками. Над площею кружляли різнобарвні літальні апарати, одні з них приземлялися, висаджували пасажирів, інші, набравши їх, здіймалися і зникали в голубизні неба.

— Для початку давайте познайомимось, — порушив мовчанку молодик. — Мене звати Сергієм.

— Проклятий смерч! — не слухаючи Сергія, бубонів Роман. — Що він натворив!

— Смерч — лише причина. Поштовх, коли хочете. А вже потім почався несподіваний розвиток непередбачених подій.

— То як я можу існувати… ну, хоча б сидіти зараз з вами і розмовляти, находячись одночасно у двох часових вимірах, у 1987-му році і в 2087-му? В минулому і в майбутньому. В тому, що є, і в тому, що за мого життя ще не буде, як не буде, наприклад, міста Вітряків?..

— О, це пояснюється просто і… не просто. — Сергій, здається, нічому не дивувався. — При допомозі смерчу ви потрапили в схрещення двох часових потоків — реального для вас і майбутнього. Ось чому у вас відчуття, що ви пливете.

— То ти є насправді, шановний мешканцю міста Вітряків 2087 року, чи я розмовляю…

— Ні, не з марою ви розмовляєте, — посміхнувся Сергій. — У вашому часі мене немає. Ще немає, — уточнив він, — але в своєму часі я вже є. А ви потрапили у два часових виміри, ось чому ви є і там і там. Пояснити все це дуже складно, адже я не спеціаліст з питань фізичних властивостей часу.

— А хіба час може мати фізичні властивості?

— Нас ще в школі вчили, що простір завжди пасивний, а час — ні. Коли у Всесвіті відбуваються великі процеси стискання речовин, щільнішим тоді стає і час. Взагалі, одні процеси посилюють щільність, а отже, й виділяють час, інші, навпаки, поглинають час, зменшуючи його щільність. Тому щільність часу зменшується. Коли він щільніший, ми тоді говоримо: як швидко час іде! Не встигнеш оглянутись, а вже… Такий час ніби біжить. Іноді ж його щільність уповільнюється, час стає ніби рідкішим, і ми тоді кажемо, що він повзе черепахою, тягнеться повільно і довго. Ні, це не наші оманливі почуття, як дехто іноді думає, це реальна властивість часу — стискуватись, уповільнюватись чи прискорюватись. І хоч для всіх нас час — це поняття несиметричне, тривалість якого вимірюється годинами, та в часові можуть бути і фізичні властивості, дякуючи яким деякі процеси в природі відбуваються не тільки у часі, а й за його участю. Все у світі підкорено законові причинності та наслідків. Швидкість — властивість фізична. А будь-яка фізична властивість активна. Тож і виходить, що час може взаємодіяти з речовиною, змінювати її стан, а отже, і його енергію, — Сергій уважно подивився на Гордієнка. — Вам зрозуміла сія премудрість?

— Не зовсім.

— Тоді підійду з іншого боку. Тільки рівновага не знає ні минулого, ні майбутнього, бо в неї немає причинності. Як і наслідків. А життя в нашому звичайному світі постійно рухається від минулого до майбутнього. Ось час і вносить у цю систему відмінність майбутнього від минулого. А між причинністю і наслідками завжди залишається якийсь — може, навіть крихітний — проміжок. Тому причинність і наслідок можуть займати одне й те ж місце. І ось, в якійсь там точці простору, що не належить ні до минулого, ні до майбутнього, протягом якогось там часу відбувається таємне перетворення минулого в майбутнє. А ви, Романе Павловичу, за допомогою смерчу потрапили в таку точку. Оскільки ж час не поширюється, а з’являється зразу у всьому всесвіті, тобто існує постійно, то взаємодія його з процесами і матеріальними тілами відбувається миттєво. Ось чому, потрапивши в точку, де відбувалося перетворення минулого в майбутнє, ви миттєво опинилися в майбутньому.

— Дякую, просвітив ти мене, дорогий мій нащадку, але краще б мені нічого не треба було знати.

— Розумію ваш стан, Романе Павловичу. Очевидно, й того, що я розповів, теж вам не треба було знати. Людині все ж таки краще не знати того, що з нею буде в майбутньому. Це може мати для неї сумні, якщо не катастрофічні наслідки. Єдине, чим ми зможемо вам допомогти, це зітерти з вашої пам’яті згадку про відвідання краєзнавчого музею міста Вітряків, де ви побачили своє фото з двома датами.

— Але що це змінить? Адже я все одно загину в тридцять п’ять років?

— Але не будете про це знати.

— А що, коли я… ну… не здійсню подвигу, який ви мені приписуєте? Я тоді не загину в тридцять п’ять літ? Повернувшись у свій час (якщо, звичайно, це можливо), буду обережним, надобережним. Можливо, так я уникну того нещасного випадку?.. Постривай, Сергію, а що зі мною має статися одного раннього ранку? Екскурсовода в музеї я не дослухав, розкажи хоч ти.

Сергій подивився співчутливо і нічого не сказав.

— Розумію. Ти просто не хочеш…

— Не хочу — не те слово. Зрозумійте, Романе Павловичу, не можу я вам про це розказати. Не маю права. Ви й так дізналися про те, про що не повинні були знати. Всьому свій час. Усе мусить відбутися у своєму, тільки йому відведеному часі.

— І переграти не можна? — з надією запитав Роман.

— Ні, ви мусите зробити те, що… мусите зробити.

— Ти дуже жорстокий!

— Не я жорстокий, а такий об’єктивний хід історичного процесу. А історичні процеси не переграють заново, як вигідніше. Зрештою, всі ми повинні дбати не лише про себе, не лише про свій час, а й про майбутні покоління, про тих, хто ще колись прийде у цей світ.

І в ту мить Роман відчув, що у видимому світі, тому, що їх оточував, ніби відбулися якісь зміни: простір хитнувся і почав переломлюватися, як у кривому дзеркалі, затуманюватись, розпливатися. Ось блискавкою майнула кривизна, і світ ніби розділився на дві частини і заколихався. Одна частина видимого світу почала насуватися на іншу, обриси площі, ближніх будинків, а далі й усього міста почали розмиватися, наче Роман дивився на них крізь скло, по якому бігли дощові потьоки. Ще мить — і світ, розплившись, зник. І Роман відчув, що летить. І полегшено зітхнув: а може, нічого й не було? Може, й не потрапляв він у місто Вітряки 2087 року?

Він летів, здіймаючись усе вище й вище, а внизу текла ріка.

Що за ріка, він не знав, і куди вона тече, теж не знав. І була в ній ніби вода і не вода. А можливо, там взагалі була не рідина, ріку наповнював газ. Чи якась інша субстанція… І тут Роман нарешті збагнув, що внизу не вода і не газ, і не якась інша субстанція, а — час. Він бачить зматеріалізований час, потік часу. І ще він збагнув, що під ним — Ріка Часу. Та Ріка, котру не кожному дано бачити.

Він плив і плив, вільно і легко, і мав таке відчуття, що кожна клітина його тіла теж пливе, що він розчинився в часі, сам став часом і всесвітом водночас. Внизу ріка робила великий вигин. І він збагнув, що потрапив у вигин часу, точніше, в петлю часу, ось чому він опинився у майбутньому. І ось чому він не залишився у майбутньому, хоч йому і здавалося, що він там жив, ходив, розмовляв. Він лише плив над майбутнім, залишаючись одночасно у двох вимірах часу. І як тільки він пролетить цей гігантський сплеск часу і вийде на пряму, так і опиниться у своїй епосі. Але ж чи буде так? Чи вирівняється велетенська Петля Часу? Чи принесе його Велика і Вічна Ріка у його час?

Хоч надзвичайна комісія в кінці третього дня і вирішила припинити пошуки зниклого під час смерчу Романа Гордієнка, та вітряківська група добровольців, яку очолював дільничний, і на четвертий день зголосилася продовжити пошуки. І раптом о десятій ранку Роман Гордієнко знайшовся. Живий-живісінький. Знайшовся тоді, коли всі вже й надію на його повернення втратили. І здибав його Порфирій Гапочка.

— Дивлюсь, аж Роман іде собі дорогою, — всім стрічним у селі розказував Гапочка. — Якраз спускається з косогору. Іде на власних ногах, тільки якось не твердо. Я спершу й очам не повірив. Ні велосипеда з ним, ні вудочок, ні ще чого. Все в нього смерч забрав. Та добре, що хоч самого з живою душею відпустив. «Де ти був?» — питаю. А він якось дивно на мене подивився і махнув рукою: там, мовляв. А де там — недопойму. Я його ще щось питаю, а він мовчить. Стоїть і хитається… Очі заплющив. Я збагнув, що йому зараз не до мене, погукав дільничного, і привезли ми Романа додому. Таїса його зразу ж і в ліжко вклала. Ні, спершу вона його обцілувала, потім обмацала, чи він цілий, а тоді вже в ліжко вклала, то він миттю й заснув. А Таїса по двору ходить та все щось наспівує. Вона й сама ніби з того світу повернулася. Тож і виспівує. Тільки ще іноді плаче. Але то, я думаю, з радощів…

… Роман над силу розплющив очі і довго не міг збагнути, де він і що з ним? Все ще був у владі сну. Блукав затуманеним поглядом по знайомій і водночас незнайомій кімнаті і нічого не тямив.

Над ним схилилося жіноче обличчя, теж ніби знайоме.

— Таїса? — він нарешті проснувся.

— Я, я, Романцю, — заусміхалася жінка крізь світлі сльози. — Як ти себе почуваєш?

Роман щось напружено подумав, а тоді враз просвітлів, рвучко схопився і, сівши у ліжку, заусміхався.

— То я вдома? У своєму часі? У селі Вітряки?

Дружина нічого не встигла відповісти, як у кімнату вбігла дочка і защебетала:

— Тату, тату, ти вже не спиш? А тебе смерч носив, еге? А смерч добрий чи злий? А тобі страшно не було?

— Може б, і злякався, так не встиг, — зізнався батько. — Все так швидко відбулося.

— Нічого собі… швидко! — здивувалась дружина. — Тебе три дні вдома не було, на четвертий лише з’явився.

— Три дні? — не йняв віри Роман. — Які три дні? Я був там… лише кілька годин. Може, годин зо три, не більше.

— Де — там?

Знадвору почувся доччин голос — хвасталась перед кимось із дітей:

— Ага, а мого тата смерч носив, ага! А твого тата не носив!

Роман посміхнувся і перевів погляд на дружину.

— У селі ніхто не постраждав?

— На щастя, ні. Тільки тебе довго шукали. Я вже думала про найгірше.

— А ти не думай про найгірше, — погладив її руку. — Як один мудрий чоловік сказав-до смерті завжди залишається все життя.

Дружина розповіла йому про все, що натворив смерч у селі.

— Нам ще й пощастило, що смерч виявився таким делікатним. Самі лише двері зняв. А Гапоччин дах відніс аж за село разом із лелеками. З них навіть пір’їна не впала — такий смерч!

— З моєї голови теж і волосина не впала, хоч я і побував у майбутньому.

— У якому це… майбутньому? — зойкнула дружина.

— У тому, що буде через сто років.

— А якщо майбутнє ще тільки буде і буде через сто років, то як ти там міг опинитися?

— Не знаю. Мабуть, з потоком часу. Мене носила Ріка Часу, — застеріг: — Але про те, що я побував у майбутньому, нікому ані слова. Бо не так зрозуміють і сприймуть мене за схибленого.

Таїса дивилась на чоловіка підозріло і вражено водночас.

— То що ти там бачив? У тому… майбутньому?

— У наших краях геологи знайшли залізну руду, — розказував чоловік. — Поклади її багатющі, тож біля кар’єру, на місці нашого села, виникло місто Вітряки.

— Ти бачив дивний сон, — засміялась дружина. — Звідтоді, як у наших краях почала працювати геологічна експедиція, почалися й розмови про залізну руду.

— Ні, я там був, — вперто повторив Роман. — Фізично був. І навіть бачив пшеницю, якої в нашому сторіччі ще немає: на однім стеблі в неї росте три колоски. І я знаю імена творців триколоскової пшениці. Вони сьогодні — реальні люди.

Вигукнув і прикусив язика.

— Хто ж це? — тривожно-запитливо дивилась на нього Таїса.

Роман завагався: а раптом про те, що буде в майбутньому, сьогодні не можна говорити? Скажи він — і його слова дійдуть до братів Чумаків, котрі ще й не знають, що колись, через десятки літ, вони створять триколоскову пшеницю. А коли вони знатимуть, що винайдуть, їм не цікаво буде трудитися над створенням нового сорту, запал і пристрасть у їхній роботі зникнуть. І вони можуть не створити того, що мусять створити. Урветься зв’язок часу, і в майбутньому чогось не вистачить, щось там відбудеться не так, як мало б відбутися. Ні і ні. Брати Чумаки ніколи — ніколи! — наперед не повинні знати, що колись вони виведуть нову пшеницю і нею засіватимуться поля майбутнього.

Роман ще подумав і мовив:

— Все то мені… наснилося.

— Я ж казала, що приснилося, — зраділа Таїса, заусміхалась, помолоділа й погарніла. — Поспи, мій дорогий, ще, відпочинь. Усе минеться, і ти сам тоді з усмішкою згадуватимеш свій дивний сон. Ти надто перевтомився. І не дивно — в обіймах смерчу побував.

Другого дня Роман уже був на ногах і почував себе задовільно. Щоправда, терапевт виписала йому лікарняний на три дні, настійно радячи ще полежати «після інциденту зі смерчем», але він і слухати не хотів.

— Я здоровий, нащо мені лікарняний!

І пішов на роботу. В конторі колгоспу на нього дивилися вражено: хто — як на героя (жіноцтво), а більшість — як на мерця, що повернувся з того світу. Та все доскіпувались, чи печінки йому або нирки смерч не повідбивав?

— Він був дуже делікатний зі мною, — зовні безтурботно одказував Роман. — І поклав мене у пшеницю так обережно, наче я був із скла чи принаймні з найдорожчого кришталю.

Підійшов до Романа поцікавитись його здоров’ям і агроном Чумак.

«Чумак… Чумак… — Романа наче струмом ударило. — Так це ж той Чумак!..»

Не зчувся, як у нього й вихопилося:

— Так це ж той Чумак!

— Той, Романе, той, — гучно (а голос у нього гучний) загудів агроном. — Точнісінько той, котрого ти знаєш не перший рік. Чого ти так здивувався, уздрівши мою персону? Наче не тебе, а мене носив смерч. Що з тобою?

Чумак Корній Савич…

Той агроном, котрий мусив (якщо вірити тому, що Роман бачив і чув у майбутньому) знайти пшеничне стебло з трьома колосками, передати його синам, а вже ті створять нову пшеницю…

«От і нагода трапилась перевірити, чи справді я побував у майбутньому, а чи то мені, як запевняє Таїса, все приснилося, коли я лежав у пшениці за косогором…»

— Корнію Савичу, давно збираюсь вас запитати, як спеціаліста, — обережно почав Роман. — Чи можливо, щоб на однім стеблі, наприклад, пшениці, та виросло три колоски?

— А чому б і ні? — гучно загудів агроном. — Матінка природа і не таке може втнути. Десь я, пригадую, читав про теля, котре народилося з двома головами, про змію, котру спіймали і заспиртували в банці — теж з двома головами. То чому б і не вирости трьом колоскам на однім стеблі?

І сказав спокійно, як про щось буденне й звичайне, не варте навіть хвилювання:

— У мене є таке стебло.

— З трьома колосками? — майже крикнув Роман.

— З трьома… У тім-то й диво, що з трьома, бо коли б стебло було з одним колоском, ти б мене і не питав, і не слухав би. Я сам, коли надибав таке стебло в полі, за левадою, де косогір, то довго не міг отямитись.

Тут агронома покликали до телефону, потім він мав кудись спішно їхати, тож кинув Роману вже на ходу:

— Якось при нагоді зайдеш до мене в хату, покажу тобі диво.

Агрономовою хатою в селі називали не тільки його власну хату, у якій він жив із сімейством, а й пункт агрономічних курсів. Була то звичайна сільська хата. Донедавна у ній знаходилась бібліотека, а як збудували новий клуб і перевезли туди й бібліотеку, то хату віддали агроному для агрономічних курсів.

Другого дня, йдучи на роботу, Гордієнко побачив, що двері «Агрокурсів» (така табличка висіла над входом) відчинені. Відчуваючи дріж нетерпіння (невже й справді Чумак знайшов те незвичайне стебло, а чи просто розігрує його?), Роман переступив поріг. На всю довжину вузької кімнати стояв стіл, застелений витертим зеленим сукном, замість стільців — дві лави. На столі лежали газети, якісь брошури, на стінах висіли кольорові плакати різних злаків, діаграми тощо. В кутку, на стільцях і на підвіконні стояли снопики пшениці, ячменю, проса та інших культур. За маленьким, заляпаним чорнилом столом (певно, списаний з якоїсь контори), що стояв у торці великого столу, сидів агроном Чумак і щось швидко писав. Писав сердячись, бо смикав себе за пишний вус.

— Тільки й встигаю відправляти в район звіти, — поскаржився Романові замість привітання. — На живу роботу через ці папери іноді й часу не лишається. Ох і люблять у нас у районі, щоб їм без кінця й краю звітували! Так вважається, що ми зайняті ділом. А тут ще й окуляри забув удома, тож малюю навпомацки.

У кімнаті, незважаючи на ясний і чистий ранок, стояли сутінки — кущі бузку знадвору затінювали вікна. Корній Савич підійшов до вмикача на стіні і кілька разів ним клацнув, але електролампа не засвітилася.

— Тьху! — сердито сказав агроном і смикнув себе за вус. І тільки він сказав оте «тьху», як лампочка під стелею спалахнула.

— Бачив, яка техніка? На грані фантастики — вмикається з голосу. Скільки не прошу електриків подивитися, що в мене з вмикачем, тільки обіцяють. Доведеться купити новий та самому й поставити.

Роман відчув, що хвилюється.

— Корнію Савичу, ви обіцяли мені показати…

— А-а… диво природи? — загудів агроном. — Можна. Я ще й сам, по правді кажучи, на нього не роздивився гаразд, усе ніколи за клопотами.

З цими словами він витягнув з кишені зв’язку ключів, не кваплячись, вибрав потрібний («Та швидше!» — хотілося крикнути Роману), відчинив шухляду столу і дістав не широку, але високу металеву коробочку — всю барвисто розмальовану, з великими літерами на кожному боці «Грузинський чай». Повертів її в руках, роздивлявся, ніби вперше бачив ту штукенцію («Та показуй же! — знову хотілося крикнути Романові. — Не вимотуй з мене душу!»).

— Коробочка гарна, — посміхнувся агроном, радуючись тій коробочці, як дитина цяцьці. — Сувенірна. Заради неї і чай купив. Висипав його в банку, а коробочку собі забрав — знадобиться, думаю. І ось, бачиш, знадобилась…

І тільки тоді агроном нарешті — нарешті! — відкрив коробочку.

Роман аж уперед хитнувся, але під кришечкою виявилась ще одна кришечка з металевою петелькою. Агроном довго тицявся короткими й товстими пальцями, доки схопився за петельку і відкрив і другу кришечку. А вже тоді сунув у коробочку два пальці і дістав пшеничне стебельце з трьома маленькими колосками.

І було стебельце точнісінько таким, яке бачив Роман під склом у вітрині краєзнавчого музею міста Вітряки у 2087 році.

— І хто б міг подумати, що в коробочці з-під чаю ховається отаке диво? — Чумак поклав знахідку собі на широку мозолисту долоню, підніс її Роману. — Га, питаю? Хто? В якому ще музеї побачиш таке диво — три колоски на однім стеблі? Ось приїдуть мої сини на канікули, дам їм це стебло і скажу: сини мої, ось хліб майбутнього. Але його ще треба створити. У вас все життя попереду — спробуйте. А раптом вам, сини мої, та пощастить з цього стебла вивести нову, триколоскову пшеницю? Га? Правильно я кажу? Синам нашим у майбутньому жити, тож хай і трудяться для майбутнього. А раптом, раптом що й вийде? Га?

Ось звідтоді Роман Гордієнко й змінився. Веселий і товариський, він став чомусь замкнутим, зосереджено-замисленим, трохи аж похмурим. А коли задумувався, то забував, де він і що з ним. Доводилось тоді кричати, аби він зреагував.

— Та що з тобою коїться? — доскіпувалась дружина. — Смерч тебе наче підмінив.

Мовчить Роман. Дивиться на дружину, а насправді мимо неї.

— Може, в тебе що болить? — жалісливо запитала Таїса. — Чого ти задумуєшся так часто? І думаєш вперто і насторожено.

Змінився Роман звідтоді, як побачив в агрономовій хаті триколоскове стебло пшениці. Якщо до того ще мав сумнів — чи справді він побував у майбутньому, а чи все то йому приснилося, то тепер сумніви відпали: був. І бачив під склом музею те триколоскове стебло пшениці, яке справді знайшов вітряківський агроном Чумак. То які ж тепер сумніви? І досить йому було заплющити очі, чи бодай задуматись, відсторонитися від усього, як відразу ж в уяві зринала його власна фотографія в краєзнавчому музеї міста Вітряків. Та фотографія, під якою, наче на могилі, були дві дати: «1952–1987». Ті цифри постійно були в нього перед очима. Особливо друга — 1987. Не просто рік, а останній рік його не такого вже й довгого життя. То що з ним може трапитись? Судячи по всьому, у другій половині 1987 року.

«Трапився нещасний випадок».

А що таке випадок? Це те, що сталося, трапилося несподівано, непередбачене. Отже, в другій половині цього року несподівано має щось трапитись. Але — що? Екскурсовода він тоді, під час відвідання краєзнавчого музею, не дослухав. А жаль… Знаючи наперед, що з ним станеться, він би уник біди. Недарма ж кажуть: якби знав, де впасти, то й соломки б підмостив. І молодик Сергій, з котрим він познайомився у Вітряках 2087 року, не відкрив йому таємниці його негаданого лиха.

«Ви й так дізналися про те, про що не повинні були знати, — сказав він йому і ще додав: — Історичні процеси не можна перегравати заново, як вигідніше. Те, що має статися, станеться… Тож виходить, що він уже приречений? Ні і ні, — заспокоював себе Роман. Випадок є випадок, і його можна уникнути, вберегтися від лиха. Зрештою, не фаталіст же він. А уникнувши того нещасного випадку, він житиме довго-довго».

Але заспокоєння не приходило.

«Трапився нещасний випадок».

«Трапився, трапився, ТРАПИВСЯ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК…»

Роман вже багнув позбутися тих слів, але не міг, вони бриніли й бриніли в його мозку: «Трапився, трапився, ТРАПИВСЯ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК!» І дві останні дати перед очима: 1952–1987.

Зараз червень, до нового року залишається шість місяців. Це десь… скільки ж це буде? Сто вісімдесят з чимось днів.

«Трапився нещасний випадок».

Що ж, у житті ніхто не застрахований від нещасних випадків, життя є життя, і воно складається не тільки з радощів. Горе — теж невід’ємна частка нашого буття. Та й немає на землі такого страхового агентства, котре б застрахувало тебе від лиха. А тому треба уникати нещасного випадку, слідкувати за кожним своїм кроком і вчинком, бути безмежно обережним. Берегтися, берегтися і берегтися. Ніде й ніколи не ризикувати. Навіть якщо комусь щось загрожуватиме, не ризикувати, пам’ятаючи, що кожний твій ризик може закінчитися для тебе трагічно.

Зненацька з’являлася інша думка: а що він доброго зробив у цьому світі? А раптом і справді доля відпустила йому всього лише тридцять п’ять літ? То який він слід лишить на землі?

«Зрештою, скільки б мені не відпустила доля, а треба жити, — переконував себе. — Жити навіть тоді, коли й справді надійшли твої останні дні. І жити так, щоб кожний день був вартий тижня, місяця, року, вічності. Але хто підкаже, хто порадить, як жити, щоб задарма не тратити свої дні без вигоди для себе й суспільства?»

Здається, в ту ніч вони й не спали. Тільки прилягли, тільки задрімали, як Роман і схопився. У Вітряках співали півні. Була четверта година ранку. Світало.

Намагаючись не розбудити дружину, Роман нечутно вислизнув з постелі і підійшов до відчиненого вікна — в лице йому, в груди війнуло ранковою свіжістю. Роман ліг грудьми на підвіконня. На кущах бузку застигли великі матово-білі краплі роси. Ані шелесне. Там і тут по дворах голосисте співають півні, стараються один поперед одного, наче у Вітряках відбувається конкурс на краще виконання нехитрої пісеньки «кукуріку».

На стовпчику паркану сидів рудий, аж вогнистий, кіт і старанно вмивався лапою, здійснюючи свій ранковий туалет з деякою навіть обрядовою врочистістю. Зустрівшись з ним поглядом, Роман підморгнув йому.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, — озвалась позад нього дружина і теж лягла грудьми на підвіконня, виглянула на вулицю.

Кілька хвилин вони весело перекидалися словами про те і се, а рудий кіт, не звертаючи на них уваги, все так же старанно вмивався лапою на стовпчику паркану.

— Куди це він так прихорошується? — пирхнула Таїса.

— Напевне, його сьогодні чекають дуже важливі котячі справи.

До від’їзду комбайнів у поле залишалася ще година, і Роман, випивши склянку холодного молока, поспішав до контори колгоспу, де на п’ятнадцятихвилинну нараду мали зібратися спеціалісти, відповідальні за проведення жнив. Швидко дніло, схід рожевів, і там уже віялом било в зеніт золотаве проміння — ось-ось мало зійти сонце. У небі ще висів місяць, але вже не сліпучо-осяйний і казковий, як уночі, а буденний, блідий, наче вилинялий.

По дворах хряпали хвіртки, поспішаючи на жнива, перегукувались механізатори, на шляхах гули машини.

Невдовзі Роман вийшов на центральну вулицю і прискорив ходу. Ось тоді й відчув, що десь тхне паленою гумою.

«Ніби щось горить, — стривожено подумав Роман і прискорив ходу, озираючись. Але ніде ні диму, ні вогню… Вулиця була пустельна, повна вранішньої прохолоди, з обох боків її непорушне застигли високі, вогкі від роси осокори. Через десяток-другий кроків запах паленої ґуми різко посилився. Сумнівів уже не було: у чиїйсь хаті горіла ізоляція електромережі.

Та ось попереду, низько стелячись, висунувся з-за осокора язик сизого диму. Гордієнко побіг до того місця — з щілин вікон і дверей «Агрокурсів» бив густий, сизий дим, крізь шибки криваво просвічувалися язики полум’я.

На мить пригадалося, як агроном Чумак клацав при ньому вмикачем і як потім, коли він спересердя сплюнув, лампочка під стелею спалахнула сама… Замикання. А втім, це зараз не мало вже аніякого значення. Роман кинувся було бігти до контори колгоспу, щоб закалатати в рейку, підвішену на стовпі, й підняти на ноги людей, як нараз і зупинився, згадавши, що в столі агронома, в сувенірній коробочці з-під чаю, зберігається пшеничне стебельце з трьома колосками…

«Доки люд збіжиться, хата згорить, а з колосків хіба що попілець лишиться в коробці… А втім, навряд чи вціліє й сама коробочка…»

А вулиця була, як і перше, пустельна. Сподіватись на чиюсь поміч — марно.

Роман круто повернув і побіг назад, до хати «Агрокурсів», на даху якої вже танцювало-гоготіло розбурхане полум’я. І коли він біг, чийсь голос раптом сказав йому:

«Трапився нещасний випадок».

Вже біля «Агрокурсів» він зупинився: а що, коли оце і є той нещасний випадок, що вкоротить йому віку? Чи не він навіював собі: берегтися, берегтися і берегтися.

«Трапився нещасний випадок, — чи не йому казала ці слова дівчина-екскурсовод у краєзнавчому музеї міста Вітряків, того міста, якого ще немає на світі білому. — Одного раннього ранку…»

А що, коли це і є той ранній ранок?

То чи не розумніше буде відійти подалі на безпечну відстань від цієї хати? А ще краще — побігти до контори і підняти людей. Нещасного випадку він уникне, але… Але ще мить-друга — і в палаючій хаті згорить єдине у світі білому пшеничне стебло з трьома колосками…

Хто, коли і де знайде ще одне таке? Та й чи взагалі знайде, бо диво не повторюється на замовлення, не дублюється на всякий пожежний випадок і не тиражується для всіх любителів… І не матимуть люди майбутнього триколоскової пшениці тільки тому, що він, Роман Гордієнко, не зважився ризикнути. Чи буде йому прощення в майбутньому?

А втім, хто про це знатиме? У нього є ще можливість шмигнути в бічну вуличку, доки його не побачили біля «Агрокурсів». Та й хто з простих смертних, знаючи, що це може скінчиться для нього трагічно, кинеться щось там рятувати? Зрештою, він, Роман, не боягуз, він хоче просто зберегти власне життя, то хто йому за це дорікне, хто його осудить?

«Але ж ти сам себе, Романе, бачив біля цієї хати, — зненацька заперечив йому внутрішній голос. — А дорікати тобі ніхто не буде. Ти сам собі дорікатимеш усе життя».

Та і як він житиме, якщо втече звідси? Від людей сховаєшся (це просто), а від самого себе? Ніхто не знатиме, що ти втік, рятуючи власне життя, але ж про це ти будеш знати САМ. А від своєї пам’яті не втечеш, бо у світі білому немає таких сховок, де можна було б надійно сховатися від самого себе.

Досі Роману не доводилося вибирати між добром і байдужістю. І мабуть, доля до того, як прилетів смерч, оберігала його і вела по добре второваній дорозі до щасливого благополуччя. І ось його час настав.

Але чи варті три колоски (бодай і на одному стеблі!) того, щоб через них ризикувати життям?

Ніхто з вітряківців ні того дня, ні згодом так і не міг збагнути: а яку ж дорогоцінність рятував їхній економіст у помешканні «Агрокурсів»? Та й чи була вона — коштовність — у тій хаті?

Ніхто нічого не міг втямити.

Знову і знову розповідали: коли Роман Гордієнко, охоплений полум’ям, вивалився з вікна палаючої хати, в руці він тримав усього лише жерстяну коробочку.

Люди зривали з себе одяг і кидали його на Романа, доки не збили з нього вогонь. І лише тоді, несучи Гордієнка на простирадлі до машини, що мала спішно везти його в район, з трудом вдалося вийняти з його побілілих пальців коробочку з-під грузинського чаю.

Агроном Чумак, коли йому передали врятовану коробочку, сказав, що в ній він зберігає пшеничне стебельце. Щоправда, не просте, а з трьома колосками. Диво природи.

І, відкривши коробочку, показував те незвичайне стебельце вітряківцям, і ті переконалися, що на ньому і справді три колоски. А чорні вуса Корнія Савича, коли він показував те стебельце, стали чомусь білими, як і його голова.

І довго-довго гадали вітряківці: чи варто було людині в розквіті життя ризикувати собою заради якогось там пшеничного стебла, бодай і з трьома колосками?

Гадали вітряківці і так, і сяк. Сходилися в думці: ніби ж не варто, бо життя є життя.

Але упевненості, що вони праві, не мали. А що коли з того стебла з трьома колосками та виросте нова, незнана досі пшениця, годувальниця людей майбутнього? То, може, варто й життя віддати за один, за єдиний колосок?

А ще Корній Савич показував автору листа від синів своїх, у якому вони писали, що проходять переддипломну практику на дослідній сільськогосподарській станції.

«Як захистимося, то всі разом попросимося на дослідну станцію працювати. Мріємо з того триколоскового стебла, яке порятував з полум’я Роман Павлович Гордієнко, виростити нову пшеницю. Знаємо, що це не просто і не легко, що, може, й життів наших для цього не вистачить, але ми сповнені великого оптимізму в успіхові задуманого. І віримо: заколоситься колись у придніпровських краях триколоскова пшениця! Віталій, Андрій, Сергій — всі Чумаки!»

— У мене ще й четвертий синочок є, — не без гордощів вигукнув Корній Савич. — Тільки він ще до школи ходить, до сьомого класу. І теж у нашу, чумаківську породу пішов. Тільки не в агрономію його тягне, а — в конструктори. І до малювання має кебету. Знань у нього, правда, ще малувато, а ось фантазії — на десятьох вистачить. Подивіться, прошу вас, що мій найменший видумує.

І Корній Савич розгорнув великий аркуш білого цупкого паперу, на якому під високим небом Придніпров’я було зображене безмежне роздолля хлібних ланів. На передньому плані видно було автостраду «Москва — Сімферополь» і трохи збоку нічим не примітну голубу табличку з білими літерами: «с. Вітряки. 3 км». А в синій далині хлібних ланів і ближче — на передньому плані — висіли якісь дивні літальні апарати, схожі на великі надувні човни еліпсовидної форми з високими бортами-балонами.

— Бачили? Зроду не здогадаєтесь, що це таке, — посміхався агроном. — Я теж спершу було подумав, що це якісь… ну ті, НЛО. Неопізнані літальні об’єкти, як їх називають. А що виявилось? Ніякі це не енлео, а літальні комбайни. «Де ти, — питаю малого, — бачив такі літальні комбайни? Їх же і в природі не існує…» А син і одказує: зараз, мовляв, немає, а колись будуть… «Коли?», — питаю. «У майбутньому», — одказує син… Ось до чого дофантазувався мій найменший Чумак. Мріє стати конструктором сільськогосподарських машин і конструювати такі літальні комбайни. Це ж треба, га? До сьомого класу ходить, знань ще малувато, а фантазії на десятьох вистачить. І до чого він дофантазується, як виросте? Неодмінно щось таки утне на зразок літаючих комбайнів!

А на білому папері під високим небом Придніпров’я, серед роздольних ланів, отам, де стоїть непомітна голуба табличка на білому придорожньому стовпчику «с. Вітряки, 3 км», літали дивні комбайни — голубі, сині, жовті, оранжеві, — і хотілося вірити, що так воно колись і буде.