В сузір’ї Дракона

ДВОЄ В БУНКЕРІ, НЕ РАХУЮЧИ ПРИВИДА

— До машини! — крізь вовче виття степового вітру ледь долинає з білого мороку пурги команда лейтенанта. — Караул — до машини!

Все, приїхали. Як співається у відомій у цих краях пісні «Степь да степь кругом…» Без особливого ентузіазму сповзаємо з КамАЗа, на якому хуртовина рве брезент. Земної тверді під ногами не виявляється і ми шугаємо ледве чи не по пояс у сипучий сухий сніг. Мете, здається, на всьому білому світі. Навколо бісом вертиться-крутиться сніговій. Ясно, що навіть потужному армійському КамАЗу через такі замети далі не пробитися. Восьмий вертольотний майданчик вже кілька днів закритий — синоптики настрахали авіаторів штормовим застереженням. А тому залишок шляху до підземного караулу № 9, що розчинився десь там, на обрії, в епіцентрі білої круговерті, нам доведеться долати на лижах…

По команді «До машини!» стаємо під бортом КамАЗа — з підвітряного боку. Ми — це чергова зміна караулу. Хоча звучить гучно — чергова зміна караулу, — але нас всього двоє: я, сержант Ярослав Травень, начальник зміни караулу і мій єдиний підлеглий, електрик Віталій Петруня, обидва з України, обох Бог милував від Афганістану (автоматниками на бетеери), звідки до нас ішли труни, а спровадив сюди, в підземелля — і на тім спасибі. (Пізно нас було хапати в Афган — у справі тих, кого брали в ракетні війська стратегічного призначення, ставили таку вседержавну печатку, що вибраних і захищених тією печаткою хлопців вже ніхто не міг — ні в області, ні в республіці — перекинути в інші війська!).

Удвох з Петрунею ми складаємо бойову обслугу, адже на чергування ми заступаємо по-бойовому — в мирний час, така служба! — наказу. Простіше кажучи, стережем-бережем міжконтинентальну стратегічну ракету. «Як зіницю свого ока». Так «задушевно» висловлюється наш комполку. Він взагалі полюбляє, — особливо, як на нього находить, — говорить велемовно, чим викликає в солдатів криві посмішки. «Хлопці, — іноді ось так, по-демократичному і зовсім не по уставу звертається комполку до нас, рядових та молодших командирів, — ви — вартівники біди! Так, так, біди, нищівної для наших ідеологічних противників із загниваючого капіталізму!» Про те, що й потенційний ідеологічний противник загниваючого капіталізму зберігає в себе подібну біду, тільки вже адресовану нам, чомусь не хочеться думати.

З нами супроводжуючий — вчорашній випускник військового училища, молодий чепуристий офіцер Іванов, рутина служби ще не встигла здерти з нього лиск, і він тримається хвацько.

Ставши в стрій під бортом КамАЗа, я уважно оглядаю себе, потім Петруню, перевіряючи очима його спорядження. На плечах у кожного з нас — довгий, тасьмою прив’язаний плащ індивідуального хімічного захисту. Він акуратно складений і схожий на правильної форми квадрат. Трохи нижче — солдатський речовий мішок, а в ньому, крім обов’язкової по уставу фурнітури (щітка для чобіт, крем — він запаяний в целофан, — голка, нитки, запасні ґудзики та знаки розрізнення), — постільна білизна, хоч ніби й свіжа, але прана-прана! листи рідних і знайомих, дешеві «Мисливські сигарети», кілограм простесенької карамельки, пара пачок дешевого грузинського чаю та різний інший дріб’язок. З обох боків до мішка акуратно пристебнуті — на випадок переміни погоди, — кирзові чоботи. І, нарешті, увінчують екіпіровку з боку спини панчохи індивідуального захисту і протигаз, що висять у невеликих брезентових чохлах.

Залишається додати, що зодягнені ми по формі номер чотири зимового сезону: теплий бушлат, ватяні штани, заправлені в міцні повстяні валянки. На голові в кожного — захисного кольору металева каска, одягнута поверх теплої ушанки.

Змінюючи один одного, ми вдвох з електриком будемо нести металевий ящик із провізією, суворо розрахованою на тиждень: брикети різних каш (гречана, пшенична, а також перловка, знаменита солдатська «дробь № 16»), кілограм масла, чотирнадцять банок м’ясних і рибних консервів, п’ять буханок черствого хліба, трохи картоплі.

— Все в порядку? — востаннє, як ми стали вже на лижі, оглядає нас лейтенант. — Скарги є? Немає! Прекрасно! Та і які скарги? У природи, як відомо, немає поганої погоди. Тим більше, в солдат. Так що, вартівники біди, потрюхикали, — закінчує він не по уставу.

Навантажені по зав’язку, рухаємось вслід за Івановим. Вже далеко позаду залишилась машина, а навколо все той же монотонний пейзаж, серед якого гуляє крута завірюха. Вдома я ніколи не бачив стільки снігу. Та і який сніг у нас, на півдні України — не встигне впасти, як уже й тане. А в цих краях, біля найдовшої в Європі ріки, неподалік кордону з Азією зовсім, інші норми снігопаду. Перший сніг випаде й лежить. За ним з’явиться другий і заляже поверх першого, потім третій поверх другого, четвертий поверх третього і так далі. А тому вже в грудні сюди без лиж і не потикайся.

І здається, що у всьому світі білому гуде хуга-метелиця вищого класу — із такими завиваннями, що куди тим сіроманцям. До речі, вовки в цих краях ще водяться, але нас, солдатів, вони завбачливо обминають — вловлюють запах пороху і, взагалі, казенний запах озброєних людей, від яких треба триматися подалі — якщо хочеш ще пожити. А жити хочуть всі, навіть вовки.

По якомусь часі вдалині, на синюватому обрії, як завірюха потроху вщухає, починають бовваніти темні обриси дерев, за ними й знаходиться наша вартівня, скорочено Карпом — караульне приміщення, до якого потужний КамАЗ так і не зміг нас доставити.

Хурделиця вже ніби затихає, але відчутно посилились пориви вітру, вони піднімають сніговий пил, дрібний та в’їдливий — він забиває рот і ніс. Це перша ознака, що поземка невдовзі знову переросте в класну хугу. Низько пливуть важкі хмари.

Та все ж шлях до карпому долаємо без особливих пригод, якщо не брати до уваги сімейство лосів, яке ми негадано стріли. Тварини, стривожені хурделицею, навіть не глянувши на нас, прискорили ходу. Вони рухалися в бік нашого карпому, точніше, до захисної смуги дерев. Туди ж квапились і ми.

І ось за рядами дротяних загороджень, на очищеному від лісу п’ятачку стоїть наш Карпом, який ми лагідно звемо сторожкою — зовні схожий на невелику одноповерхову споруду з бетонних плит, покинутий і якийсь незатишний. На даху видніється щось схоже на танкову башту — то кулеметна установка. Здалеку карпом нагадує дот часів Другої світової війни. В кількох метрах від карпому те, заради чого ми й несемо службу — шахта міжконтинентальної стратегічної ракети. Власне, одна з пускових шахт ракетної дивізії, чиї полки, батальйони та дивізіони дислокуються в тих краях. Зовні — це непримітний броньовий люк, радіусом у десять метрів, вагою близько ста тонн. Неподалік від штольні з ракетою знаходиться (вона наче сама впадає в очі — нарочито так зроблено) лжеспоруда, що зверху нічим не відрізняється від першої. З тією лише різницею, що начинкою другої слугує порожнеча. Обманка на випадок бомбардування з повітря введе в оману ворожого пілота, якщо він взагалі зуміє прорватися до шахти з ракетою — авіаескадрильї нашого полку рознесуть його на шматки прямо в повітрі. Але хто там чергує в підземеллі біля ракети і чи є там взагалі хто — ми того не знаємо і розпитувати про те заборонено. Наша справа — наземна охорона «споруди № 1».

Територію периметра оточують п’ять рядів дротяних загороджень охоронної системи.

Із зовнішнього боку воріт у невеличкому металевому ящику — польовий телефон. Знявши трубку, кручу ручку і відразу ж уперемішку з мікрофонним тріском та шипінням чується голос мого кращого друга сержанта Крючка:

— Хто?

— Прибула чергова зміна караулу, — відповідаю так, як і годиться за уставом. — Начальник зміни сержант Травень.

Про те, що прибула зміна, Сергій знає, адже дуло кулемета на башті спрямоване в наш бік. (Так призначено інструкцією). Тепер, за все тією ж інструкцією, котра тут — цар і Бог! — Сергій повинен запросити по рації командування полку дозволити нам допуск на об’єкт. Дружба — дружбою, а служба — службою. Спливає кілька повільних хвилин (ми вбираємо голови в плечі, аби хоч якось захиститися від сухого снігу), і ось мікрофонний голос так званого гучного зв’язку дозволяє нам допуск. Ми по черзі відкриваємо стулки воріт на кожній лінії огороджень (Сергій вже вимкнув з них напругу та сигналізацію), а на останній лунає команда:

— Старший караулу, до мене, решті стояти на місці!

Рухаюсь у бік карпому, відчуваючи, як пронизує вітром мою запотілу від швидкої ходи спину. Лейтенант Іванов та електрик Петруня тупцюються на місці — така інструкція допуску. До всього ж Сергія, мабуть, насторожив незнайомий офіцер — лейтенант Іванов вперше прибув на наш карпом.

Нарешті, виконавши необхідну формальність допуску, ми дістаємося випуклої броні люка з круглим колесом, схожим на штурвал — це вхід до підземного бункера. Лейтенант, повторюючи про себе цифри (це видно по тому, як ворушаться його пухлі, майже хлоп’ячі губи), старанно набирає код. Чується клацання — все в порядку! Напружуючись, ми втрьох з трудом піднімаємо важенну кришку люка. Перше, що кидається мені в очі — це поголене, сяюче лице сержанта Сергія Крючка. Він жадібно хапає ротом свіже морозяне повітря, за яким так занудьгувався за сім днів запертя, схожого на ув’язнення. (Те ж саме відбудеться, коли через сім днів нова зміна звільнить мене і я вперше за тиждень висуну голову у відкритий люк). Загледівши, що зірочок на погонах новоприбулого офіцера не так вже й багато, Сергій відступився від інструкції, і ми обнялися. Так він привітався з моїм електриком і навіть з лейтенантом, котрий вибачив йому неуставну вольність.

Ризикуючи зламати шию на обледенілих східцях, спускаємось по драбині, що круто йде вниз. Ось і важенні двері патерни — так називається підземний відсік метрів дванадцять довжиною, що нагадує метротунель, тільки значно менших розмірів (я навіть головою зачіпаюся за плафони ліхтарів). З обох боків патерни — броньові двері, що герметично зачиняються. На випадок ядерного удару патерна повинна зберегти чергові сили підземного караулу, себто нас. Але ми — молоді, переповнені життям, тож віримо — молодість взагалі не вірить у смерть, — що до такого справа ніколи не дійде.

Другі двері ведуть у невелике квадратне помешкання, де можна нарешті випростатися на повний зріст — щитова й апаратна. Поруч із щитовою — круто вгору йдуть східці, що ведуть у пультову. Піднявшись туди, ми падаємо біля калориферів і дружно, як по команді, запалюємо. Для Сергія та його електрика це свято — сигарети у них закінчилися ще два дні тому. Поки друг мій зайнятий смалінням, я відзначаю про себе, що тут нічого не змінилося. А втім, так і має бути, адже будь-яке відхилення караулу від уставу карається командуванням полку, яке раз на місяць вибірково перевіряє службу в карпомах. Єдине неуставне явище нашого караулу, з яким змирилося й начальство, — це кіт Терентій Терентійович, або простіше Терешка — наш спільний і вірний друг.

Пультова — це, власне, і є наша вартівня, видима ззовні коробка будинку. Праворуч від пультової — кухня. Вона крихітна, в ній ледве вміщуються столик, два стільці, умивальник, електропіч та скромний холодильник. І, нарешті, остання кімнатка підземного бункера, в яку можна потрапити лише через кухню — спальне помешкання, що нагадує камеру попереднього ув’язнення з двоярусними нарами — вони приковані ланцюгами до бетонної стіни. Ліворуч столик, з так званою бібліотечкою — старими випусками військових журналів.

Тепло від калориферів піднімає нам настрій. Терешко радісно нявкає, тручись об мою ногу, явно випрошуючи собі щось смачненьке. Від постійного перебування в підземеллі, Терешкова попільняста шерсть значно поріділа і втратила блиск. Це особливо помітно біля хвоста й холки, але це надає йому дещо задерикуватого вигляду, що, між іншим, відповідає його характеру.

Перекур закінчився.

— Петруня, починай огляд лінійних частин!

— Єсть, командир! — мій електрик зникає в темному отворі люка, що веде в патерну. З Віталієм Петрунею я несу службу вже майже рік, і все в нас іде злагоджено й благополучно. Цього невисокого меткого і працьовитого хлопчину із степового херсонського села я сам вибрав з групи призовників полкового поповнення і ніколи не шкодував за свій вибір. До призову хлопець встиг попрацювати в колгоспі на тракторі, а трудовий гарт в армії не зайвий. Взагалі, командир нашої групи капітан Пономарьов навіть думає надати рядовому Петруні звання сержанта, аби він замінив мене в цьому караулі після мого звільнення в запас.

Тим часом я доповідаю Одинадцятому про виконання пункту Два (прийом бойового чергування). Одинадцятий — кодова назва прапорщика Лисенка. Він хоч і далеко звідси, за десятки кілометрів на центральній позиції, але постійно тримає на зв’язку бойові караули. Від нього в свою чергу доповіді надходять на головний командний пункт командування чергових сил.

Згідно з інструкцією, приймаю бойовий пост, конкретно пульт системи, що охороняє ракету з ядерною боєголовкою, яка теж щодобово — точніше, щомиттєво — знаходиться в режимі бойової готовності № 1.

Сідаю на стілець оператора (він дещо нагадує стілець піаніста, тільки значно менших розмірів). Це досить підступна й незручна конструкція, спроектована нарочито так, аби оператор, сидячи на такому стільці, не міг задрімати, не звалившись миттєво.

Переді мною — темний екран, а на табло — обстановка пульта, детальна карта периметра. Принцип роботи охоронної системи вельми простий: досить доторкнутися кому-небудь до зовнішнього огородження об’єкта (під напругою лише останній ряд колючки), як на пульті спалахує датчик охоронної системи. Оператору вже ясно, що й де трапилося на периметрі, а тому відпадає потреба стовбичити на поверхні в ролі архаїчного вартового у важенному кожусі. Ще на пульті знаходиться серія датчиків і вольтметрів, які показують напругу на сітці, а також прилади, що контролюють роботу охоронної системи в цілому. Зовнішнього вартового, якби він там був, диверсантам зняти дуже і дуже легко, інша річ — оператор на пульті в заброньованому підземеллі — нікому не приступний, а сам все бачить і все чує.

Повертається Петруня з лінійних частин периметра. Його почервоніле від морозу обличчя випромінює рівну привітну посмішку — він завжди такий веселий. Ось тільки в тісному приміщенні йому іноді стає… тіснувато. Віталій тоді відчуває дискомфорт за браком простору. Нічого не вдієш, — степовик з діда прадіда, звик до відкритих просторів від обрію до обрію. Тому в підземеллі попервах йому наче щось муляло, але Віталій — молодець, звикає до тісняви підземелля, яка лише трішки просторіша за підводний човен.

— Повний порядок, командире!

— Добре. Приймай кухню!

— Єсть! — електрик зникає.

Крутими і вже добряче обледенілими східцями піднімаюсь в кулеметну башту, де ледве може вміститися одна людина. В центрі металевого ковпака башти — крупнокаліберний кулемет, в коробках — двісті п’ятдесят патронів, поруч прожектор і прилад нічного бачення. В стані спокою вікно башти знаходиться в закритому положенні. Із того, зовнішнього боку, наш Карпом має не досить пристойний вигляд — якась там сіресенька, кинута людьми, будівлечка…

Перевіривши кулемет, спускаюся вниз, де мене вже нетерпляче очікує Сергій Крючок. Ми з ним затяті рибалки і розмови про риболовлю в нас безконечні. Одні й ті ж історії в короткі хвилини відпочинку ми переказуємо один одному знову й знову, і кожного разу вони обростають все новими й новими казковими деталями. Ось і цього разу, щупачок, що колись мав необережність потрапити на блешню «Дніпро» моєму другові, виріс до розмірів середнього крокодила. Боротьба за вивуджування цієї страшної рептилії саме була в розпалі, як зумер рації обірвав її на найцікавішому епізоді.

— Заступаючій на бойове чергування зміні — доповісти про прийом!

Це лунає голос командира чергових сил підполковника Вашинова.

Ми швидко зібралися біля рації. Полкові караули, розташовані в степу за десятки кілометрів один від одного, де на такій же відстані одна від одної ховаються під землею стратегічні ядерні ракети, починають дружно доповідати по номерному порядку:

— Перший пункт Два виконав!

— Другий?

— Другий пункт Два виконав.

— Третій… Четвертий… П’ятий…

Нарешті доходить черга й до нашого карному.

— Дев’ятий?

Я беру мікрофон і доповідаю про виконання пункту Два. І кожного разу, коли я це роблю, мою душу переповнює гордість. Адже тільки вчора я був звичайнісіньким студентом-першокурсником і навіть не уявляв, вантаж якої відповідальності невдовзі ляже на мої плечі і яку найстрашнішу зброю людства я буду охороняти.

І ось вже піднесено й небуденно звучать по рації слова:

— На захист нашої Батьківщини новій зміні караулу на бойове чергування заступити!

— Перший?

— Єсть!

— Другий?

— Єсть!

— Єсть! — гордо вигукую я, коли викликають Дев’ятий караул, і в ту хвилину мені здається, що немає у світі щасливішого за мене молодого чоловіка, адже я охороняю Батьківщину!

І чергування в мене — хай заздрять всі справжні чоловіки, якщо вони ще не перевелися в білому світі! — не яке-небудь, а — бойове.

Надійшов час прощатися. Лейтенант Іванов злегка стривожений — хуга вже знову розгулялася на всю силу, а ще ж треба дістатися до залишеного в степу КамАЗа, а потім пробиватися до військового містечка, — перевіряє спорядження зміни, що вибуває. Все гаразд. Пора. Віталій Петруня займає місце біля пульта, а я проводжаю стару зміну і лейтенанта до вхідного люка.

— Ні луски, ні хвостика, — як рибалка рибалці бажає мені Крючок.

— До чорта! — як і треба, відповідаю я.

Ось вже Сергій із своїм електриком і лейтенант зникають в отворі люка. Я тільки на мить встигаю вловити поглядом сіре, важке небо і кошлаті хмари, що несуться по ньому. Чується клацання кода, що набирають, і важенна кришка люка зачиняється наді мною — на довгих сім днів і ночей.

Все! Я стою ніби заціпенілий, як людина, яку заманили в пастку, звідки без сторонньої допомоги не вибратись. Віднині кришку люка відкрити (і випустити нас на волю) можна тільки знаючи код — караульній зміні знати його не дозволено, — і тільки ззовні. Із середини цього ніколи не зробиш — щоб не трапилося в підземеллі.

Зітхнувши, повертаюсь в пультову, аби змінити Віталія, записую точний час, коли пішла стара зміна і коли почалося чергування нової. Тепер необхідно ввести в режим напругу електричного загородження. Після перемикання тумблерів стрілки вольтметрів пульта показали потрібну високу напругу — все в порядку.

І тільки тут я побачив, що з лівого кутка пульта на мене дивиться гарненьке личко кирпатенької білявки. Фотографії (на солдатському сленгу фотки) електрик Петруня завжди носить з собою і завжди на чергуванні прикрашує ними пультову. Щасливчик! Що чергування — то й нова фотографія. У мене на гражданці крім батьків більше нікого немає. Знайомство з дівчатами для мене завжди проблема. Та й де їх знайдеш у військовому містечку. Віталій не встигне побачити яку, як вони вже й знайомі. Фотокартку у дівчат Віталій збирає ніби ясир — це в нього просто хобі.

— Скажи, хоч як її звати? — киваю на фотокартку.

— Повернуся з чергування, неодмінно запитаю. А поки я лише встиг з нею познайомитись.

— Гляди, — застерігаю електрика, — не ревнуй, коли під час чергування від нудьги дивитимуся на твою обраницю.

— Дивись! — посміхається Віталій. — Фоток у мене багато!

Стрілки пультового годинника показали п’ятнадцять нуль-нуль. Це час моєї зміни. Як і годиться, ми будемо нести бойове чергування почергово, по шість годин, незалежно від часу доби. Ніч чи день — нам під землею все одно.

Я зручніше, як дозволяє незручний стілець, влаштовуюсь за пультом і розслаблююсь. Датчики — в режимі охорони, все в порядку. Віталієва дівчина мені щиро посміхається, все, як кажуть, о’кей! Хоча зітхнулося мені чомусь сумно. Відчуття самотності, ніби ти знаходишся на необжитому острові чи в якомусь підводному батискафі, не залишатиме мене до прибуття нової зміни.

Так почалося ще одне бойове чергування в моєму дев’ятнадцятирічному житті. Як і попередні, воно закінчилося без пригод. (Яке то неймовірне везіння, удача і щастя, і багато чого подібного, коли бойове чергування минає без приключок!). Правда, кілька разів спрацьовували датчики охоронної системи і я піднімався в кулеметну башту, але, судячи по всьому, то були витівки стихії, що все ще не вгамовувалась.

Та ось пультовий годинник показав двадцять сорок п’ять — пора будити Петруню. Я підморгую дівчині на фотографії: не сумуй, мовляв, зараз твій прийде, натискую кнопку і чую, як у кімнаті відпочинку — мікрофон увімкнутий — швидко зодягається напарник. Ще хвилина і, на ходу затягуючи ремінь, він з’являється в пультовій — свіжий, бадьорий, ніби й не спав на твердих солдатських нарах. Як завжди, усміхнений.

— Готовий прийняти чергування, командире!

Доповідаю Одинадцятому про здачу — прийом пульта. Тепер я вільний аж на цілих шість годин. Якщо, звичайно, нічого не трапиться. Вільний, якщо так можна сказати про людину, заперту в підземеллі.

— Бажаю спокійного чергування, Віталію. І твоїй дівчині теж.

Щось намугикуючи, йду відпочивати. Терешко аж підстрибує — в нашій зміні він чомусь любить спати тільки зі мною. Можливо, тому, що саме я колись його порятував, підібравши у снігу край стежки напівзамерзлого, завбільшки з дитячий кулачок, як повертався із звільнення. Оскільки солдату не дозволено носити в казарму кошенят за пазухою, був за це покараний черговим по частині. Але Терешко вцілів і виріс у досить пристойного кота. Ось тільки світу білого він звідтоді не бачить — жаль. До самої своєї смерті мій підопічний приречений жити в підземеллі. Але нічого не вдієш, бойова служба в кота. Хоча завдяки цьому Терентій Терентійович має теплий дім, хай навіть і під землею, вірних друзів і гарантовану солдатську їжу — що ще треба безрідному й безхатньому котові?

— Терентію Терентійовичу, пора на бокову! Заслужили.

З насолодою падаю на нари. Терешко, не втрачаючи часу, влаштовується поруч. Його тихе задоволене муркотіння навіює мені спогади про дім. Навіть не віриться, що десь там, за стелею моєї нори, на поверхні, у білому світі, за метелицями, за хурделицями, далеко-далеко звідси у рідному місті на берегах Дніпра, в якому я стільки перекупався, переловив риби, яким стільки поплавав, скільки попоходив його берегами, косами й островами, мене чекають рідні, друзі. Швидше б дембіль! Хоча… Чому швидше, коли я вже демобілізований і, повернувшись до рідного міста, йду знайомою вулицею. Рання весна, на березі Мандриківської затоки, понад якою витягнувся наш житловий масив, вже цвітуть верби, зеленіє молода травиця. Господи, тільки перевдягнуся, так зразу ж — на рибалку! Здається, вічність не тримав у руках вудочки. Ось вже й наш будинок. У вікні бачу маму і тата — вони махають мені руками. Мама, як завжди, коли радіє, плаче. Біжу в під’їзд, вскакую в ліфт, підганяю його подумки: швидше, швидше!.. Ось і наш поверх, наша квартира. Натискую кнопку дзвінка — раз-вдруге… Чому він якось не так дзвенить? Вдома дзвінок мелодійний, а цей чомусь різкий, сердитий і якийсь ніби аж казенний. Наче не дзвінок, а — сирена.

Схоплююсь від сирени, яка повідомляла, що мені час заступати на чергування — невже так швидко промайнули шість годин мого відпочинку?

Три години ночі. Спати хочеться неймовірно, але виручає зумер Одинадцятого. Ясно. За інструкцією час оглядати місцевість. Встаю, проганяю рештки сну. Крутими східцями піднімаюсь у кулеметну башту. Вчинивши металеву заслінку, вмикаю прилад нічного бачення. Ніби в чорно-білому кіно при уповільненій зйомці випливають обриси об’єкта по периметру. Ось і білий квадрат у центрі. А в центрі самого квадрата припорошена снігом видніється броня люка, під якою й ховається вона, голубка… Цікаво, біля неї й обслуга ховається у підземеллі, чи ми з Петрунею лише удвох? Навколо периметра мирно стоять дерева, як у першому-ліпшому міському скверику — не вистачає лише статуї спортсмена, піонера з горном чи колгоспниці із снопом пшениці. Все обнесено двометрової висоти загородженнями. В міжрядді загороджень рівним незайманим шаром лежить сніг. За останнім рядом колючки бачу ледь видимі горбики польових мін. То система «кактус». Якщо ворог якимось дивом подолає — не порушивши сигналізацію загороджень під електрострумом, що взагалі — фантастика! — то за останнім рядом його чекають міни, за мінами ще дещо (не можу розголошувати — державна таємниця!). Не пройти тут нікому. Навіть якщо просто доторкнутися до дротів охоронних систем зовнішніх рядів, у пультовій датчик на табло миттєво висвітлить місце доторку на периметрі.

Крізь фільтри приладу нічного бачення я знову і знову — так, на всякий випадок, — оглядаю периметр. Все — біле-біле. І — пустельне. Тільки по-вовчому виє вітер. Таке враження, що на сотні кілометрів навколо — ані душі. Тільки я в похмурій кулеметній башті та Віталій Петруня внизу. Та страшна ракета під багатотонним броньовим ковпаком люка. На якусь мить мені здається, що я бачу мертвий місячний пейзаж чи краєвиди іншої планети, спеціально створеної для збереження найжахливішої і найруйнівної смерті. Боже мій, яке чудовисько ми стережемо!.. Ні, ні, тут же переконую себе, це не чудовисько, це надійний ракетно-ядерний щит, що захищає нашу країну від ворожого нападу, це наш порятунок… Але віриться в це чомусь з трудом.

Вимикаю прилад, зсовую докупи металеву штору і, повернувшись у пультову, доповідаю Одинадцятому, що під час мого чергування все — о’кей! І як це чуже слівце в мене прохопилося?

— Сержанте?! — здається, що Одинадцятий підстрибнув на своєму місці. — Якою мовою ви доповідаєте, біс вас побери?!!

— Винуватий, все в нормі.

— О’кей, — тепер вже вихоплюється в Одинадцятого. — Тьху! — спохопився він і вимкнув зв’язок.

Стрілки пультового годинника показують п’ятнадцять хвилин на четверту — пора найміцнішого сну, що завжди нападає на нас, чергувальників, під ранок. У цей час треба бути на похваті, пильнувати та пильнувати. Може раптом спалахнути червона лампочка з написом «оператор». Якщо вона спалахнула і якщо протягом двох секунд (двох секунд!) не натиснути її (на нашій мові — погасити), то в Одинадцятого висвітиться на табло, що в даному караулі на пульті нікого немає. А це вже чепе!

За ранок я «гащу» двох «операторів» і залишаюся задоволеним, що спрацював майже блискавично. Тепер можна трохи й розслабитись.

З’являється Терешко, потягується, чепуриться (особливо він любить пестити вуса). Його, звичайно ж, не цікавила наша служба, Терентій Терентійович вийшов на нічне полювання у ввіреному йому Карпомі — то його улюблене заняття. Невдовзі десь у комірчині чується гуркіт металевого посуду і в дверях з’являється Терешко, тримаючи в зубах чималу руду полівку. На моїх очах він влаштовує жорстокий — для жертви, — спектакль — відпускає здобич ніби на волю. Полівка кидається тікати, але кіт миттєво її ловить і ламає жертві хребет. Гордо піднявши голову, переможець із здобиччю в зубах, підійшов до мене і кинув здобич біля моїх ніг. Довелося мені — навіть ризикуючи схопити чергового «оператора» — піти на кухню. Не залишати ж без нагороди Терешкову вправність. Діставши з холодильника відкриту банку, я кинув йому шматочок тушонки. Річ у тім, що Терешко ніколи не їв мишей (мабуть, його ніхто не навчив цього змалечку), пограється ними і кине їх біля ніг чергового. За це доводилось годувати полювальника тушонкою, а спійману мишу викидати в сміттєзаборник. Взагалі, Терешко — дивний кіт. У наших караулах повно гризунів та прусаків. Хоч ми й стараємось підтримувати порядок та чистоту, але відсіки для сміття й відходів не завжди своєчасно виносяться. Та і як винести, коли ти сидиш тиждень у заперті, закодований невідомими тобі цифрами. А, не дай Бог, чергування, як розгуляється непогода, продовжиться ще на тиждень — траплялося, що й по вісімнадцять днів сиділи хлопці в підземеллі без виходу — куди дівати харчові відходи? От прусаки й плодяться. І Терешко своє хобі з ловлі мишей чергує з ловлею прусаків. Якщо в першому випадку це в нього чисто спортивний інтерес, то в другому — поповнення власного раціону харчування — прусаків кіт хрумає з превеликим задоволенням. А втім, це, як кажуть, справа смаку. А ось як проникають у глибоко забетоноване приміщення із герметично закритим люком полівки та прусаки — я не відаю. Того, взагалі, навіть командування не знає.

Пультовий годинник показував чотири сорок п’ять ранку. Двадцять хвилин тому на зв’язок повинен був вийти командир чергових сил, але рація чогось мовчала. Я на всякий випадок приготувався до чергової доповіді, як несподівано з кімнати відпочинку почувся крик.

За два стрибки я опинився в дверях спальні. Увімкнув тумблер освітлення. Згорбившись, Віталій сидів на нарах і плечі його тремтіли — таким я електрика ще не бачив ніколи.

— Все нормально, командире, — повільно, наче приходячи в себе, заспокоює мене електрик. — Просто приснилося… Ніби наш Карпом завалило землею. Я навіть відчув, як здавило мені груди. Я так злякався, що закричав. І проснувся… Ху-ух!.. Як мій дід у таких випадках казав: куди день, туди й сон!..

— О, твій дід — мудрий, — кажу, а сам думаю інше.

Навіть про свої сни за час чергування під землею ми зобов’язані доповідати командуванню — по них потім дивізійні спеціалісти у білих халатах судитимуть, як у нас із нервами-психікою? Чи можна нас і далі запирати під землею на сім діб? Сон мого друга і єдиного підлеглого мене хоч і потривожив, але — не подивував. Самому іноді сниться подібне — все ж таки сім днів у підземеллі тиснуть на психіку. Якось мені теж було приснився сон (ні Віталію, ні будь-кому з товаришів, не кажучи вже про офіцерів, я про своє марення не обмовився й словом — аби не відправили до психіатра на обстеження), буцімто про нас на поверхні забули. А заодно й код, що відкриває люк. І ми виявились живцем похованими під бронею та бетонними плитами. Досі пам’ятаю, як ми з Віталієм, розбиваючи в кров фаланги пальців, гатили кулаками в багатотонну броню люка… Жахливий сон, хоч би не став коли віщим, адже той, хто вартує для когось біду, сам може у неї потрапити. В принципі, не виключено, що колись ця броньова махина може зачинитися над нами навічно — якщо там, на поверхні, станеться щось нерядове. Тоді про нас навіть не згадають. Чи махнуть рукою: ліс рубають, мовляв, тріски летять… А втім, це я просто перебільшую — нерви від багатоденного сидіння на пульті в підземеллі, задраєному як на підводному човні, та ще в режимі бойового чергування, буває що не витримують. (На підводних атомних човнах тієї держави, якій ми служили — про це я дізнаюся через роки — було навіть заборонено в надзвичайних ситуаціях — навіть гинучи на дні! — посилати сигнал SOS. Так і в нас у підземному бункері. Але ми тоді були молодими і свято вірили, що батьківщину — навіть таку! — треба захищати).

Можливо, розладналися нерви і в мого електрика — степовик, він звик до сонця, до відкритих просторів, а тут…

— Мало, що приверзеться уві сні, — кажу заспокійливо. — Служба у нас з тобою така, Віталію.

— Але мені снилося, що в нашій сторожці було троє. О-о, цього ще не вистачало!

— Хто ж був третім? — я навіть силувано позіхаю. — Може, наш Терентій Терентійович? Чи дівчина, що на фотографії, матеріалізувалася?

— Уві сні я бачив солдата.

— Якого ще солдата? В наше підземелля хіба що тільки миші та прусаки й можуть проникати.

— Солдат з мого сну був якийсь дивний. У старій, напівзотлілій гімнастерці, без погонів. А на грудях — рвана дірка. Мабуть, рана. Він ходив по патерні важко-важко, ніби щось шукав. А сам — мертвий. Розумієш, мертвий. А потім все й завалилося!..

Взагалі, коли шість годин поспіль (навіть у туалет спробуй відірватися) клякнеш за пультом, вдивляючись в екран — все може примерещитись. Екран темний, чорно-лискучий, наче аж об’ємний, із загадковою (ти її відчуваєш і тоді з часом починає ставати не по собі) глибиною — ніби із задзеркаллям. Від довгого вдивляння в його поле, буває, що на ньому (чи радше в твоїх очах від перевтоми) починають спалахувати іскринки або вогники, яких насправді на екрані немає. А що може з’явитися на знудьговані за дівчатами очі молодих здорових хлопців, у яких природа вимагає своє? Та, звичайно ж, дівчата. Вигулькне, буває, на екрані зваблива любка-голубка із в’юнким станом та неодмінно оголеними стегнами, і черговий тоді аж мліє за пультом — солдати, як і ченці, позбавлені жіночого товариства, без якого і життя на планеті Земля не життя.

— Тримай хвіст пістолетом, рядовий Петруня! — нічого кращого не придумавши, раджу це. — Ніякого обвалу бути не може. Це на тебе давить закрите приміщення. І те, що ми в ньому заперті, як у мишоловці. І взагалі — я вирішив вдатися до більш веселішого доводу:

— У тебе он яка дівка на фотці, а тобі сняться мертві солдати!

У ту мить і пролунав позивний сигнал рації кабельтового зв’язку.

— Увага караулам! — почав Одинадцятий. — Зараз на зв’язок вийде командир чергових сил.

У трубці вловлюю різкий і твердий голос Вашинова.

— Увага караулам, всім підняти електриків! Підвищена готовність. До нас у країну із дружнім візитом прибуває президент держави… — він називає якої. — У зв’язку з цим — підсилити пильність на бойових постах. Нести тільки парне чергування, через кожні п’ятнадцять хвилин доповідати. При виявленні підозрілих осіб за територією об’єкта працювати по нормативу «гості».

Вашинов кашлянув, ніби йому стало незручно і зійшов із зв’язку.

— Запрягли нас, — бурчу, вмить забувши про сон електрика. — Подумаєш, президент чужої держави приїхав до нашої столиці, а ми заледве чи не бойову тривогу оголосили в ракетних військах. Не привіз же він із собою в дипломаті диверсійну групу штурмовиків, спеціально навчених захоплювати наші об’єкти?! Та й від столиці до нас — як до Китаю пішки. От вже справді ідіотизм.

— Тссс… — Віталій злякано притуляє пальця до губ і я миттєво вмовкаю — справді, не буди лихо, доки воно спить тихо.

Тепер, правда, не ті часи, у нас уже гласність почалася, та все ж… В армії багато твердолобих, не обберешся неприємностей. Та й там, на горі, у штабах, видніше. А наказ є наказ, і його треба виконувати, а не обговорювати.

Зітхнувши, починаю інструктувати свого підлеглого по нормативу «гості». Хоча цей норматив він знає і без мене, але служба є службою…

— При виявленні сторонніх осіб необхідно передати інформацію про «гостей» Одинадцятому. І вжити всіх заходів по затриманню до прибуття обслуги підсилення. На випадок відмови порушників підкоритися і при спробі зникнути, застосувати зброю на поразку. Ясно?

— Так точно, командире!

Прилади пульта знаходяться в режимі охорони. Віталій «гасить» чергового «оператора» — Одинадцятий перевіряє нашу пильність.

Тепер не існує почергового шестигодинного чергування, нам доведеться удвох нести службу доти, доки чужий президент, вичерпавши свій дружній візит до нашої країни, не поверне голоблі додому. В такому режимі ми пропрацювали увесь день, «гасячи» «операторів» через кожні п’ятнадцять і оглядаючи місцевість через кожні тридцять хвилин. І звичайно ж, проклинаючи президента чужої країни з його дружнім візитом — принесло його до нас, в країну ідіотів! Сидів би собі вдома, керував би своєю вотчиною і нам у підземеллі було б спокійніше!

Тільки увечері на зв’язок вийшов командир чергових сил і дав відбій:

«У зв’язку з тим, що президент чужої країни відбув до себе на батьківщину».

— Скатертиною йому дорога!

Ми вже були досить вимучені, але стомлений голос Одинадцятого говорив про те, що й там, на горі, теж було не солодко.

Стрілки пультового годинника показували двадцять сорок п’ять. Петруні не пощастило — починалося його чергування. Він покірно сів за пульт, а я, ледве діставшись до спальні, упав на нари і провалився у щось чорне і тяжке…

Проснувся так само несподівано, як і заснув — десь хвилин за сім до прийому поста. Спрацювала звичка. Я не люблю, коли мене піднімають дзвінком. Взув чоботи, відчуваючи, як натер комірцем шию. — Спали ми завжди одягненими, як того вимагала ситуація. Заходжу в пультову, розтираючи шию, стомлений Петруня (це видно з його обличчя) посміхнувся мені — за звичкою, але над силу. Та все ж посміхнувся, такий вже у нього характер, не може без посмішки. Ми відрапортували Одинадцятому про здачу-прийом поста і Петруня пішов спати, застерігши на прощання, що наше фірмове блюдо — макарони по-флотськи — чекають мене на столі.

— Спасибі, Віталію!

Швидко перекусив за пультом і задимів сигаретою. Три п’ятнадцять ранку. В Карпомі так тихо, що навіть чулася метушня прусаків та тарганів в умивальнику — вони під ранок дружніми натовпами завжди приходять на водопій.

Раптом спрацювала рація — на мій караул виходив командир чергових сил підполковник Вашинов. Я трохи насторожився: чому контроль позачерговий?

Замість звичного «Увага, караули», почулося якесь… несерйозне посвистування. Цього я аж ніяк не чекав від строгого командира чергових сил. Покінчивши з насвистуванням (кажуть, підполковник на дозвіллі грає на кларнеті), він весело запитав:

— Як справи, Травень?

Мене подивувало, що підполковник в обхід інструкції відкрито назвав в ефірі моє прізвище.

— Нормально, товаришу підполковник.

— Слухай, Травень… До речі, все хочу запитати, що в тебе за дивне прізвище — Тра-авень? Не чув такого слова.

— Май, товаришу підполковник.

— Що?

— По-руському це перекладається, як май, товаришу підполковник!

— А-а… То ти, виходить, Ярослав Май?

— Ні, виходить, Ярослав Травень, товаришу підполковник.

— Слухай, а для чого це ви, хохли, видумуєте якісь там… травні? Є ж руське слово май, всім добре відоме.

Я мовчу, уникаючи небезпечної теми для дискусії, бо ще пришиють пропаганду націоналізму.

— Впертий ви народ, хохли, — розмірковує вголос підполковник, — маєте вєлікій і могучій, а видумуєте якісь свої хохлацькі слова. У нас одна спільність — совєтський народ, а йому досить одного, руського язика, а не ваших нарєчій!

Мовчу.

— Ну, ладно, ладно, — вже миролюбивіше підполковник. — Не буду чіпати міжнаціональних відносин, бо в нас, в армії, і своїх клопотів предосить. Як ти там, Травень, тоїсть Май, кота Терешка не обіжаєш?

— Ні, товаришу підполковник.

— Дивись, сержанте. Одинадцятий мені якось доповідав, що твій Терешко навчився «гасити» замість тебе «операторів», — і після паузи:

— Листи одержуєш? Як там вдома справи? Батьки тебе вже, мабуть, виглядають?

— Так точно! Мама прохає вас, товаришу підполковник, звільнити мене в запас одним з перших.

— Ну, якщо мати просить, так і бути, — сміється підполковник. — Відпущу тебе одним з перших, службою твоєю я задоволений, сержант Тра-авень. А взагалі, ваше хохлацьке слівце Травень навіть симпатичне. Будь здоров, Травень, він же Май!

І щось мелодійне насвистуючи, підполковник Вашинов зник із зв’язку. Чого він виходив на мене? Та ще не по уставу. А-а… Займався політвихованням, індивідуальною бесідою з підлеглими — до цього він постійно закликає підлеглих офіцерів. Виходить, оце щойно проявив до мене не казенний підхід. Гм… І на тім спасибі.

На пультовому годиннику — три двадцять п’ять. Пора оглядати місцевість. Піднявшись у кулеметну башту, відкриваю заслінку металевої штори, припадаю до приціла. По той бік відкрився зовсім не армійський, видимий через приціл кулемета світ, а ніби казковий, нереальний. Після великого снігу дерева стоять у врочистому білому вбранні. Було так тихо, що все наче завмерло. Після півмороку підземелля білизна снігу мене осліпила і на якусь мить я відчув себе підземним кротом, який випадково забрів у царство світла. Коли очі трохи звикли до білизни, почав повертати рукоятку башти, по колу оглядаючи периметр. В одному місці з’явилася темна пляма. Підсилюю різкість приладу. О, лось! Великий і кошлатий. Він з подивом слідкує за рухом башти. Насторога сохатого мене розвеселила. Особливо його борода віхтиком, вона кумедно тремтіла при найменших звуках, що неслися з башти. У мені проснувся хлоп’ячий азарт. Я взяв мікрофон гучного зв’язку і заходився старанно копіювати виття вовків. Над об’єктом, встократ підсилене мікрофоном, рознеслося пречудове звірине виття. Такого звукового ефекту навіть я не чекав. Лося пересмикнуло, наче по ньому пропустили електричний струм, і він миттєво кинувся світ за очі. Мені здається, то був його найпрудкіший біг — сохатий міг собою гордитися.

Останнє нічне пильнування, три години ночі. Віталій давно спить. Моє чергування почалося з позапланового огляду місцевості — чомусь знову спрацювали датчики. Як я й гадав, у районі спрацьованих датчиків мишкувала лисиця. І — не одна. В цих краях вряди-годи бувають люди, тож звірина відчуває себе привільно. Хуторів навколо небагато, та й ті, що вціліли, майже спорожніли, забуті і владою, і Богом. Основне їхнє населення — діди та баби, нікому, до речі, не потрібні. Якось під час полкових навчань ми зустріли маленького, сухенького діда-пастуха. Сидів він на такій же, як і сам, старій конячині, теж маленькій і сухенькій. Загледівши озброєних людей, старий спішився і, ведучи на поводу свою худоребру конячину, підійшов до нас. Його очі сльозилися, голос був тихий і слабкий. Якось вже ми розговорилися, виявилось, йому — за вісімдесят (скільки точно, він уже й забув, але пам’ятав, що розпочав дев’ятий десяток), він народився тут, тут же, за його словами, збирався «землицею стати». В роки Другої світової війни, тоді старшина, він піднімав у цих краях солдат в атаку. Тоді тут проходила лінія оборони — чи не остання в країні, за велику ріку німці так і не пройшли. Витираючи рукавом очі, що раз по раз сльозили, старий розказував:

— Кинули їх, необстріляних, не навчених, вони тут і залишилися навічно. Ваш караул стоїть на кістках тих солдатиків… А я ось уцілів. Для чого — не знаю. Краще б з рєбятушками в землицю пішов. Все одно в цьому світі такі, як я, нікому не потрібні.

Крекчучи, старий з трудом виліз на свою худоребру конячку, на спині якої замість сідла лежав старий жилет на заячому хутрі, зітхнув:

«Тільки б знову не повторилось… А солдатики ті, де кого вибухом присипало, там і досі лежать. Навіть по-людському не поховало їх рідне отєчество, яке вони захищали… Ох, ох, що робиться в світі білому…»

Мої спогади урвала сирена датчика. Але на периметрі нічого підозрілого не виявилось, датчик просто спрацював і все. Чому? Дивно. Хоча таке рідко, та все ж трапляється. Може, підводить техніка, думав я, але тривога мене не залишала.

На пульті був повний порядок. З нудьги я заходився перегортати старий журнал бойового чергування. Ми зберігаємо їх як реліквії. Коли журнали закінчувалися, чергові насамкінець записували туди всяку всячину неуставну, типу: «До наказу — 130 днів! Хай порятує нас свята демобілізація!» А ось хтось старанно вивів хімічним олівцем на останній сторінці: «Хай живе гражданка — найкраща форма життя на Землі!» Гм… Вельми правдивий солдатський афоризм. Жаль тільки, що поки що час для такого життя ще не настав на планеті Земля.

Зрештою, я зробив черговий запис у журналі і тільки відіклав його, як раптом в карпомі почувся сторонній звук. Я завмер, прислухаючись. Звук линув з боку штольні патерни. По спині в мене пішов мороз — я добре чув чиїсь важкі кроки… Перше, що спало на думку — запросити в Одинадцятого код на відкриття сейфу зі зброєю — там лежать автомат Калашникова, пістолет Макарова з цинковими коробками патронів, гранати. Вже було потягнувся до тумблера зв’язку, але, отямившись, опустив руку. Що скажу Одинадцятому? Що мені щось здалося? Вчулося? Примерещилось? І це — на бойовому чергуванні? Чи фаза в мене поїхала? Кажуть, у декого з чергових таке трапляється від довгого перебування в тісних, закритих помешканнях. Особливо, під землею — не пам’ятаю, як ця хвороба називається. Але за такі штучки мене можуть зняти з бойового чергування і відправити в госпіталь. Треба взяти себе в руки. Все це — нерви. Недарма ж кажуть, що всі хвороби від нервів і тільки сифіліс від любові. (Тепер сифіліс замінили снідом). А в ракетників нерви особливо напружені. А ще як маєш багату уяву, то й не таке вчувається. Кепсько, як після довгого перебування в бункері починається слухова галюцинація, на нашому солдатському сленгу — галюн. Інша думка: але ж мені і раніше траплялося по два тижні сидіти замкненим без зміни і нічого подібного не траплялося.

Пультовий годинник показав чотири тридцять. Слава Богу, вже ранок. Це мене трохи підбадьорило, та й сторонні звуки, схожі на кроки, у штольні стихли. Я вже хотів було все це списати на свою багату уяву (згадав розповідь діда про те, що наш Карпом збудований на кістках непохованих солдат, от і маєш!), як зненацька таємничий шум знову повторився, наче зовсім поруч.

Напружено вслухаюсь (аж у вухах від того дзвенить). Здається, що біля східців щитової хтось стоїть — це я відчував усім своїм єством. Хоча це дурниці. Хто міг проникнути в патерну караулу, що так надійно охороняється технікою? Але ж ці загадкові спрацювання техніки… Ні, тут щось не так. Я не божевільний, а ось стороннього відчуваю чітко. Віталій спить, хто ж може ще з’явитися в Карпомі? Тихенько, ледве дихаючи, я встав із стільця, озброївся спортивною гантелею і відчув себе значно впевненіше. На якусь мить стало так тихо, що чути було, як у спальні хропе Петруня — не інакше, як спить на спині. Розбудити електрика? Я вже хотів було повернутися до пульта, щоб натиснути кнопку сирени, як раптом відчув подув холодного морозяного повітря — наче хто відгвинтив вхідний люк. І знову дивне поскрипування, мовби кирзовими чоботами. Таке враження, що хтось ходить. Так тривало з хвилину, потім звук почав віддалятися, затихати, доки й не розчинився в пітьмі патерни. Я отямився, вскочив у патерну, увімкнув світло. Як і слід було чекати, там нікого не виявилось. Та й хто там міг бути? Не інакше, як у мене з’явилися слухові галюцинації (добре, що слухові, зорові — то ще гірше, бо тоді з’являються привиди і всіляка інша чортівня!). Але, попри все, я зобов’язаний повідомити про це Одинадцятого. Гм, тоді мене направлять до медиків — цього ще не вистачало!

Не знаю, скільки б я так стояв із затисненою в руці гантелею, як на пульті увімкнувся звуковий сигнал Одинадцятого. Я кинув гантелю, побіг до пульта і доповів Одинадцятому, що у ввіреному мені караулі № 9, звичайно ж, все в нормі. Хоч про себе подумав: яка це норма, якщо хтось бродить в патерні? Добре, що хоч датчики поводяться спокійно, а наступна доповідь Одинадцятому — через тридцять хвилин. А щодо кроків, що вчулися мені, то… то будемо вважати… Ну, хоча б слуховою галюцинацією. Невже я галюциную? Кажуть, що галюцинація — це неправильне слухове, зорове, дотикове, нюхове та смакове сприймання, зумовлене… порушенням діяльності мозку або хворобливим станом організму… Ну й ну! Невже в мене почалося слухове галюцинування? А що, коли воно переросте в зорове, дотикове і так далі? Краще про це не думати.

З’являється Віталій.

— Чому так рано? — в його очах сну й не видно, тільки якась утома. — Порушуєш режим, рядовий Петруня! Ти ще добру годину мусив би спати!

— Не спиться… Проснувся, а на душі наче камінь. Глянув на бетонну стелю, що нависає над нарами, згадав, на якій ми глибині закодовані — чомусь моторошно стало. На випадок чого — нам — амбець! Самі й не виберемося. Це ж гірше в’язниці…

— Чула, яку занепадницьку філософію розводить твій ненаглядний? — звертаюся до фотографії незнайомки над пультом. — А як мені ці теревені слухати? Про настрій підлеглого я мушу доповідати черговому. — До Петруні: — Затям! Ти мені нічого песимістичного не патякав, а я від тебе нічого такого… не чув. Ясно?

— Так точно, командире!

— Іди досипати положені тобі години, бо й не таке в твою розумну башку полізе. Хоча стривай! Все одно ти вже не заснеш. Гайни в кухню. Там під столиком, біля ніжки, стоїть пляшка виноградного соку. Я туди тихцем підсипав трохи цукру. Думаю, сік уже перебродив — то й хильнемо для підняття настрою. Так я минулого року в бункері, під час чергування, із своїм тодішнім електриком зустрічав Новий рік. Хмелю там кіт наплакав, та все ж… Стривай! Насмаж заодно картоплі. Тушонка вже скінчилася, але кусюньчик сала ще вцілів — гулять, так гулять!

Нарешті пішов сьомий, останній день нашого перебування в караулі. Чесно кажучи, ми вже досить потомилися, але сама думка, що зміна збирається в дорогу, додавала нам нових сил. В караулі царювала весела метушня. Віталій прибирав на кухні, а я, сидячи на стільці оператора, пришивав до своєї гімнастерки свіжий комірець. Навіть Терешко тинявся по карному в піднесеному настрої, як завжди носячи в зубах придушену полівку. Вже добу, як ми сиділи на перловці, а Терентій Терентійович перловки терпіти не міг, тому з нетерпінням чекав нової зміни, яка, звичайно ж, нагодує його консервами. Таракани та прусаки йому, здається, вже приїлися.

На центральній позиції теж було пожвавлення. Прапорщик Лисенко частіше од звичайного виходив на зв’язок, робив навіть спробу погуморити, що з ним траплялося рідко. І називав нас сторожовими псами — в його устах це звучало як найвища хвала, як поезія служби. (Виявляється, є й таке чудо-юдо: «поезія служби!») А я особисто для свого друга Сергія Крючка, який сьогодні звільнить мене з підземного полону, приготував кілька рибальських байок.

Пультовий годинник показував рівно дванадцять дня.

Вкотре увімкнулась рація і в караулі пролунали позивні Одинадцятого:

«Напевне, це буде повідомлення про зміну», — подумав я, не підозрюючи ніякої тривоги. Та й що могло трапитись?

І тут раптом по гучному зв’язку несподівано пролунав голос командира чергових сил підполковника Вашинова. Завжди бадьорий і впевнений у собі, він цього разу здався ніби розгубленим. Чи, що гірш, зляканим, хоча цього бути не могло. Вашинова трудно вивести з себе, не те, що злякати. Може, просто в нього охрип голос?

— Увага! Увага! Увага! — тенькнуло серце: чому він тричі повторює слово «увага»? Раніше такого ми не чули. — Увага всім караулам! Я, підполковник Вашинов, оголошую ввіреним мені караулам бойову тривогу. («Ф’юу-уть… Ні фіга собі!» — почулося з якогось караулу). Через територіальні води до кордонів нашої Батьківщини за даними ПВО далекого зв’язку наближаються неопізнані літальні об’єкти чужої держави. Всім, всім, всім — бойова тривога! Караулам діяти згідно з нормативом «земля». Увага всім караулам: оголошую код на відкриття сейфу із зброєю.

Схопившись, якусь мить я стояв, нічого не тямлячи, а рука між тим і далі механічно підшивала комірець. А вже потім до мене дійшов зміст почутого. Час польоту ракет противника до нашого кордону загалом хвилин тридцять… Господи, та що ж я стовбичу… Похапцем одягнувши гімнастерку і на ходу застібуючи ґудзики, я побіг до сейфа. Зброю, що цілодобово зберігалася в закодованому металевому ящику, караул мав право брати лише на випадок бойової тривоги. Тремтячими руками набираю код, який оголосив підполковник. Але дверці не відчинилися. На табло висвітилися слова: «Неправильно набраний код».

— Спокійно, сержанте, спокійно, — бурмочу сам до себе. — Здається, остання цифра не «один» а — «одинадцять».

Повторюючи, наче молитву, цифри, знову набираю код, чується клацання, дверці сейфа нарешті відчиняються.

І тільки тут я збагнув, що поруч немає електрика.

— Віталію, оголосили норматив «земля»! — кричу щодуху. — Норматив «земля»! Ти мене чуєш?

У відповідь — тиша.

Мчу на кухню. Петруня стоїть з віником у руках наче статуя. Я схопив електрика за плечі і відчув під гімнастеркою холодне й ніби неживе тіло.

— Віталію, отямся, норматив «земля»! Солдат ти врешті! Чи хто? Генералом хочеш стати? Старайся! Негайно приступай до виконання нормативу «земля».

— Єсть, — нарешті видавив з себе електрик.

За цим нормативом, після відкриття сейфу зі зброєю, другим пунктом іде хімзахист. За кілька хвилин ми натягуємо на себе ґумові плащі з панчохами.

— Протигаз — за спину!

Віталій хапає автомат Калашникова, цинкові коробки з патронами, я суну за пояс пістолет Макарова. Гранати Петруня складає в сумку з-під протигаза.

Уважно оглядаю сейф. Ніби все, нічого не забули.

Повільно сповзаємо східцями, хімзахист сковує наші рухи. Діставшись патерни, кидаємо цинкові коробки з патронами на підлогу — чується гуркіт металу.

— Віталію, ми забули ензе!

Дві наші фігурки в захисті, напевне, збоку нагадують якихось доісторичних ящерів. Діставшись комірчини, витягуємо еталони з НЗ. Потім хапаю каністру з питною водою. Продукти і воду складаємо біля боєприпасів.

Тим часом Віталій з гулом зачиняє масивні двері патерни. Все. Норматив «земля» наш караул виконав. Тільки в поспіху ми забули про Терешка. Бідний кіт, не тямлячи, що трапилося, жалібно та злякано нявчить по той бік, шкрябає кігтями сталь дверей. Не змовляючись, ми повертаємо штурвал у зворотнє положення, трохи прочиняємо двері, впускаємо кота і знову їх герметичне зачиняємо. Терешко тінню прошмигнув у патерну, причаївся в кутку, наче розуміючи, що нам зараз не до нього. Могильна сирість штольні відчувається навіть через проґумовані костюми. Чи то, може, нас трясе нервовий озноб? Тьмяне світло надає нашому сховку моторошний вигляд бетонного склепа. Двоє броньованих дверей і шматок прямокутного відсіку на дванадцять метрів нагадують швидше мишоловку, аніж сховок. На випадок чого, могила для нас навіть не потрібна, вона вже є — на віки вічні, як єгипетська піраміда.

— Оце і є найбільше д-досягнення людського розуму? — у простір говорить Петруня.

— Знайшов час для філософствування. Виходжу на зв’язок і доповідаю Одинадцятому про виконання нормативу «земля».

— Доповідь прийняв, — скоромовкою відповідає прапорщик і зникає із зв’язку — мабуть, йому зараз не до нас. А кому ж тоді до нас?

— Командире… — у Петруні білі-білі губи, я до того ніколи не бачив у людей таких білих губів. — Невже це… кінець?

— Годі, старий, — нарочито бадьоро відповідаю. — Як говорив колись один старшина: живі будемо — не помремо!

— Ми й не помремо, ми — подохнемо! — зненацька істерично кричить Віталій. — Ми нікому не потрібні. Як ті солдати, котрі полягли тут у сорок другому!

— Щодо нас, то… Наша загибель — буде невеликою втратою для людства. Гірше, що до нас летять ракети противника, а ти… Не виключено, що у відповідь за океан полетять наші. А коли загроза нависне над усім людством — що значимо ми, якісь дві пилинки в підземеллі?

Повільно зникають у вічності хвилини чекання. Летять чужі балістичні ракети до наших кордонів чи ні? Рація мовчить, мабуть, нічого втішного там, нагорі, немає?

Дивлюсь на годинник: з часу оголошення бойової тривоги минуло п’ятнадцять хвилин. Мені вони здаються вічністю. І сам я собі здаюся заледве чи не древнім греком, що невідь для чого опинився в бункері XX століття. Поки що все ніби тихо, але що там твориться в світі білому? У штабі нашого полку чи дивізії? Ми тільки варта, а як тим, хто в лічені хвилини повинен вирішити страшне питання: запускати наші ракети з ядерними боєголовками чи ні… Як запустиш — світова війна. Третя. Страшніша за попередні дві. Може, й остання в історії людства. А не запустиш — нас накриють. Ядерну зброю, крім нас, мають ще США, Великобританія, Франція і Китай. Особливо США. А може, все ще владнається, отямляться і чужі, і наші — мало чого не траплялося за минулі роки, але ж ми уціліли. Якось, розповідали нам на політнавчаннях, чужа ракета вийшла з-під контролю, самовільно рвонула до наших кордонів. Свої, на щастя, встигли її знищити у повітрі.

Напружую слух, аби не проґавити позивного сигналу відбою бойової тривоги… Ось зараз… зараз пролунає. І ми, кепкуючи один з одного, будемо стягувати з себе неоковирне вбрання хімзахисту. Не може бути, щоб Вашинов не дав відбою, інакше — це ядерна війна. І навіть якщо ми з Віталієм вціліємо в герметично закупореному підземеллі, то рідні перетворяться в пил і кому будуть тоді потрібні наші два життя на атомному попелищі? Та й як ми виберемось на волю, якщо штаб полку накриють? Хто розкодує нас і відкриє багатотонний люк?

У пультовій — мертва тиша.

Відбою немає.

А хвилини спливають.

— Може, пронесе, га? — Віталій жадібно вдивляється в моє обличчя, наче там написані відповіді на всі його болючі запитання: — Може, це учбова тривога, га? Командире, ну, звичайно ж, це учбова бойова тривога. Вашинов просто захотів нас перевірити в максимально наближених до бойових умов режиму роботи. Ну, скажи, що це так.

Мені дуже хотілося б повірити в це, проте досвід служби підказував, що це, на жаль, не учбова тривога. Затіяти учбову під час здачі зміни? Ні, такого не траплялося за всі роки існування ракетних військ стратегічного призначення.

— Рядовий Петруня, — електрик раптом стає по стопці струнко. — Віталію, — швидко міняю тон, — зрозумій: ти солдат. А солдати повинні бути готовими до всього. Навіть якщо солдатам по вісімнадцять-дев’ятнадцять літ.

— А я думав… як повернуся з армії, сяду на трактор і — в поле. Там — простору, білого світу, сонця! Там немає цього проклятого підземного бункера!

— Ти не оригінальний, Віталію. Хтось ще раніше тебе написав в журналі чергування: найкраща форма життя на Землі — гражданка!

Дивлюсь на годинник, минуло двадцять дві хвилини після оголошення бойової тривоги. До підльоту чужих ракет, якщо то вони — до наших кордонів залишається вісім хвилин. Невже у відповідь вже задіяні наші РВСП — ракетні війська стратегічного призначення? Вони оснащені, — це я знаю, як свого часу мій прадід знав «Отче наш», — ракетно-ядерною зброєю і призначені для виконання стратегічних завдань. Балістичні ракети, які ми стережемо, здатні доставляти заряди величезної руйнівної сили — практично в будь-яку точку земної кулі з великою точністю ураження цілі. А далі ударна хвиля, світлове випромінювання, проникаюча радіація, радіоактивне зараження і електромагнітний імпульс.

«Застосування ядерної зброї, — наголошував заступник комполку з політико-виховної роботи, — може мати катастрофічні наслідки для всього людства».

Єдина втіха — у столиці нашої родіни (як я випадково дізнався) для правителів вже побудовані супернадійні ядерні бункери, здатні витримувати навіть пряме попадання. Ось тільки не ясно, ким, яким народом вони будуть керувати після ядерної катастрофи? То навіщо ж так старанно бережуть своє життя?

Віталій Петруня в кутку невміло молиться Богу:

— Я тебе, Боженько, дуже-дуже прошу. Зроби так, щоб цього не трапилося. Зупини їхні ракети. Зупини наші ракети.

А з пульта так безпечно, так безтурботно-весело посміхається до Віталія і заодно й до мене чергова царівна мого друга, чийого імені мій друг ще не встиг узнати. Чи — вже не встиг?

Дивлюся на пультовий годинник — двадцять дев’ять хвилин після оголошення бойової тривоги. Залишилася хвилина, чужі ракети, можливо, вже проходять наші кордони. Невже чуда не трапилось?

Зненацька в мене заболіли очі — біль був таким різким, що я навіть зажмурився. А тоді ніби трохи попустило. Розплющую очі й не вірю їм… Біля штурвального колеса броньових дверей стоїть солдат. У руках він тримає старого зразка гвинтівку, здається, трилінійку, нижче розколотого приклада бовтається обривок напівзотлілого ременя. І все це я бачу реально, наче наяву. Через плече в солдата шинельна скатка, а на вилинялій гімнастерці видніється темна пляма із рваними краями. І якась заіржавіла медалька.

Що за примара? Чи жахливий сон? Може, й справді ми з Віталієм поснули і все це нам сниться?

— Командире, — шепоче Петруня. — Не дивись… у нього немає лиця.

Я мимовільно глянув туди, де в солдата мало бути обличчя. З-під напівзотлілої пілотки на мене дивився жовтий череп з очними ямками, заліпленими жовтою глиною. Невже це все, що чекає нас у недалекому майбутньому? І нас, і все людство?

Солдат-привид раптово хитнувся…

— Стріляй! — закричав, задкуючи Віталій, забувши в ту мить, що й сам тримає в руках автомат. — Та стріляй же, командире!

Але як стріляти в того, кого вже давним-давно вбито?

Я тільки подумав так, але сказати вголос нічого не встиг, бо почувся сигнал гучного зв’язку. Залишивши на мить електрика, я кинувся в пультову — на зв’язку був командир чергових сил підполковник Вашинов.

— Увага! Всім караулам — відбій! Увага, відбій! Наказую. Зброю і боєприпаси караулам повернути в сейфи, де їх сьогодні закодують супроводжуючі зміни караулів офіцери. Про повернення зброї в сейфи і про кількість взятих і повернутих патронів начальникам караулів доповісти через три хвилини. Всім караулам перейти в звичайний режим!

Зв’язок урвався і в ту ж мить лунко диркнула автоматна черга. Коротка, з трьох патронів — це я миттєво визначив на слух.

Висмикнувши з-за пояса Макаров, кидаюсь в патерну. Віталій, вперши приклада Калашникова собі в живіт, наставив автомат кудись у штольню, дуло тремтить. Обличчя в електрика бліде і якесь пересмикнуте — на ньому страх, відчай і ще щось схоже на відразу.

— І ти теж… — різко повертається він і наставляє на мене автомат. — Не підходь!

— Рядовий Петруня, опусти автомат! — наказую підкреслено командирським тоном. — У тебе що — зсув по фазі? Галюн?

Палець його — на спусковому гачку. Ясно, автомат поставлений в режим черги з трьох патронів, але для мене, на випадок чого, і цього задосить. А до дембеля рукою подати.

— Ти що — очманів, Віталію?! — кричу, відчуваючи десь глибоко в душі огидний страх — жити хочеться, вибратися з бункера хочеться, демобілізуватися хочеться, повернутися додому хочеться. — Рядовий Петруня! Я — сержант Ярослав Травень — твій командир! Начальник підземного караулу номер Дев’ять. Наказую негайно здати автомат. Ти розумієш, що чиниш? Це — чепе! Трибунал! Вишка! Здай зброю, мать твою!.. — крикнув я ледь не істерично — нерви не витримали, а жити хочеться, а очі в озброєного електрика майже божевільні. — Здай! Інакше за інструкцією я змушений буду застосувати проти тебе зброю, — зводжу пістолет. — Ти наставив автомат з бойовими патронами на свого командира — в армії за таке по голові не погладять!

— Ти — перевертень, — трясеться Петруня. — Такий, як і той, що в кутку. Ти тільки п-прикидаєшся сержантом Травнем.

Ну, т-туди його — поїхав мій Віталій! А такий же був спокійно-розважливий, надійний, здавалось, з міцною нервовою системою і сільським гартом. Миттєво як спалах в моєму мізку: подібний інцидент вже траплявся в нашій дивізії, в сусідньому полку. Старожили розповідали. Один підземний караул протримали в бункері без зміни двадцять днів. Що там у них сталося — невідомо. Мабуть, не витримала психіка. Чи несумісність… Один схопився за зброю і в результаті напарник загинув… Теж сержант. А той, хто його убив, опинився в дурдомі. Полетіли офіцери, але вбитого тим не воскресили.

— Я зобов’язаний про твій вибрик доповісти в штаб полку. Тебе схоплять особісти. Ти уявляєш, що тебе чекає? Штрафбат! Суд!

Мої слова на нього не діють. Останній шанс врятуватися — якось відвернути його увагу, бодай на мить…

— Віталію, друже, — якомога лагідніше співаю, хоч у самого зуби ось-ось зацокотять, — з привидом чи перевертнем легше впоратись удвох. Покажи, де він…

— Там… — Віталій повертає стволом автомата в бік штольні.

Цього мені досить — все ж таки я спортсмен, спринтер. Блискавично кидаюсь вперед, різким ударом вибиваю з його рук Калашников, другим ударом відкидаю електрика в протилежний бік. І все ж перед тим, як автомат вилетить з його рук, електрик встигає натиснути на гашетку. Диркнула ще одна черга з трьох патронів — на щастя, в куток. Завищали кулі, відбиваючись рикошетом. Віталій лежить у кутку скрючений, все ще не розуміючи, що з ним сталося. Але мені немає коли проводити з ним виховну роботу, хапаю автомат і — до сейфу. Кладу туди зброю, патрони та гранати, що все ще лежали в кутку в сумці з-під протигаза, набираю цифри тимчасового — до прибуття в карпом офіцера — коду. «А три патрони… тю-тю, і ще — три… Веселе життя!» — механічно відзначаю про себе.

Віталій хай поки що самостійно приходить до тями, а мені треба доповідати Одинадцятому — три хвилини вже минуло. Кваплюся в пультову, виходжу на зв’язок.

— Одинадцятий, доповідає Дев’ятий. Згідно з вашим наказом, зброю, автомат Калашникова — називаю номер, — і пістолет Макарова — теж називаю номер, я їх знаю напам’ять, — і боєприпаси… («А три патрони тю-тю… І ще три…») мною особисто покладено в сейф, на ньому поставлено тимчасовий код — до прибуття чергового офіцера.

— Добро, Дев’ятий!

Одинадцятому зараз не до мене — з усіх Карпомів сержанти доповідають про повернення зброї в сейфи, про кількість взятих і повернутих патронів («А в нас — три патрони — тю-тю… І ще три…»). У всіх Карпомів цифри однакові. Я, згнітившись, теж назвав, коли доповідав, дві однакові цифри взятих і повернутих патронів, а там якось буде. Аби Петруня поминув дурдом, шкода хлопця. Викрутимось, бо що ти й за солдат, якщо не вибрешешся. Та й відповідати доведеться завтра, а сьогодні — гуляй душа!

Закінчивши доповідати, всі начальники Карпомів затихли в очікуванні, що скаже Одинадцятий, не з доброго ж дива тридцять хвилин трималася бойова тривога.

— Що, хлопці, чекаєте мене? — весело озивається Одинадцятий і регоче (сміху у нього нервово-збуджений і від нього нам стає не по собі). — Нічого, хлопці, живі будемо — не помремо. Все — о’кей. Тьху, все в нормі. Чекайте виходу на зв’язок командира чергових сил. Несіть службу в звичайному режимі.

До пультової заходить Петруня, обличчя його вже починає потроху рожевіти, в очах ніби живі вогники. У нього такий жалісливо-винуватий вигляд.

— Сам не тямлю, як воно… сталося зі мною…

— Не збивай себе з пантелику, друже, — кажу підбадьорливо. — Не тільки тобі примерещився привид, у який ти садонув із Калашникова, мені теж…

— Це правда? — ожив електрик. — Але що то було?

— Дідько його знає. Хоча не вішай ніс і нервам волі теж не давай. Якось викрутимося. Тільки Одинадцятому за привид — ні слівця. Інакше — дурдом. Втямив? — Віталій киває. — І за дві черги із шести патронів теж. До перевірки сейфа часу ще досить, щось придумаємо. А що то був за привид — не знаю. Марення чи якийсь галюн. А може, ми нічого й не бачили, а тільки нам так здавалося — нерви за тиждень, проведений у бункері, підвели. Та ще й бойова тривога.

— Але ж я його бачив так, як ось тепер тебе бачу.

— Затям: ти нічого не бачив, рядовий Петруня. Ясно?

— Так точно, командире! Я не бачив, хоча насправді бачив.

— Гляди, не обберешся потім клопотів. Чергування у нас бойове. Позивний і — на зв’язок вийшов Одинадцятий.

— Ну, що, соколики, вже отямились від Бойової? Га?.. Го-го! На службі все може трапитись. Оголошують бойову тривогу — маєте бойову тривогу. Дають відбій — маєте відбій!

Полковник Вашинов був явно в ударі — мабуть, від пережитого протягом останніх тридцяти хвилин.

— Добре, що все добре закінчується. Вітаю вас, підземні вартівники біди для наших ідеологічних противників! Цього разу біда вас обминула. І нас, і всіх, всіх! Сьогодні ми вдруге народилися. Ура, віват і так далі. У нашої бойової тривоги виявився хеппі енд. Щасливий кінець.

Ми з Віталієм затанцювали один перед одним.

— Ще поживемо, соколики, ще послужимо! — ні, таки Вашинов був явно в ударі від пережитого. — Цього разу Бог милував нас від ядерної війни. За ворожі ракети, що летіли до кордонів нашої країни, на екранах локаторів далекого зв’язку сприйняли табун… гусей.

— Ф’юу-уть! Ні фіга собі! — почулося з якогось караулу і всі дружно засміялися.

— Я вже встиг заглянути до енциклопедії, — соковито гудів бас підполковника. — Там написано: гуси — великі водоплавні свійські й дикі птахи з довгою шиєю… Ось їх і зафіксували на екрані радара, і сприйняли за бойові ракети противника. І ледь у відповідь не підняли свої, — в ту мить я відчув, як у мене з’явилася «гусяча шкіра», наче маленькі пухирці. — Ну й був гармидер! Все — розслабляйтесь, хлопці. У вас там, під землею, ніяких змін, а в нас, на поверхні, вже весна. Відлига вищого класу, як в останній день зими. З півдня теплі вітри дмуть — просто красота! Правда, розвезло матінку — землю нашу. Весна й спровокувала гусей. В Азії, де вони зимують, ледь чи не літо. Сірі гуси дружно вирушили на батьківщину. Як подумаєш, від чого тільки не залежить наше життя на Землі — навіть від диких гусей… А втім, — полковник напевне спохопився, — ми солдати — і соплі, бодай і ліричні, нам розпускати не годиться. Тим більше, нам здорово повезло, що то були всього лише гуси. Несіть службу, орлики мої! Вам на зміну вже вилетіли на вертольотах караули. Ну? — раптом гримнув він. — Не чую вас, караули?!

І ми, всі дев’ять караулів, кожен із свого підземного бункера, гаркнули дружно, як і годиться:

— Служимо… — І назвали ту країну, якій ми тоді служили і якої сьогодні вже немає.

Надійшла черга сідати за пульт Віталієві, але він все ще не міг отямитись, зітхав, винувато глипав і все намагався переконати мене, що привид таки справді був. Аби нічого не трапилось, я сам сів за пульт, відіславши електрика спати, проте він никав у підземеллі, як неприкаяний, і все бурмотів:

— Ой, що ж тепер буде?..

— А буде й далі мир на планеті Земля. Принаймні сьогодні. А що завтра буде — поживемо — та й побачимо. І взагалі, не метеляй у мене за спиною. Завари краще чаю. Якомога міцнішого, тільки не чефір. Чай у нас, сподіваюсь, є?

— Є, але немає цукру.

— У нас і так солодке життя. Аби чай був міцний!

— Кляті гуси, скільки шерхоту наробили!..

— Гуси як гуси, — став я на захист пернатих. — Весною вони завжди повертаються на батьківщину — гнізда лаштувати, гусенят висиджувати. Де їм знати, що їхня батьківщина оточена локаторами, радарами та ракетами у штольнях!

На лінії зв’язку (вона не була відключена), хтось, певно, знавець народної творчості, намугикував у своєму бункері:

От і мені тепер — сиди та думай! Що втнути, аби вигородити свого електрика? Але, як каже підполковник Вашинов, це з одного боку. А що маємо з другого? А раптом Віталій Петруня і справді… поплив? Раптом у нього що з психікою? Чи просто перевтомився? За інструкцією треба повідомити про випадок начальство, а це наче донос на друга. Та від мене всі однополчани відвернуться.

Це я так намугикую (виявляється, я теж знаю народні пісні! А втім, це у мене спадкове, від мами).

— Еге, поспиш після того, що гуси натворили, — бурмотить Віталій, частуючи мене гарячим чаєм — міцним та гірким. Я з жадібністю, обпікаючи губи, п’ю, відчуваючи, як відлягає від душі.

Мабуть, від пережитого, на мене раптом напала охота потеревенити. Я не втримався і солов’єм залився:

— Ех, Петруня! Піду на дембіль, повернуся додому, того ж дня за вудки і — до Дніпра чи Орелі. Три дні підряд рибалитиму, покіль душу не відведу. Ото буде кайф!

Але тут пролунав сигнал охоронної системи.

— Все, Віталію, кінчаємо тринди-ринди, починається служба!

На екрані висвітився периметр охорони споруди № 1. Ой, леле, там, на поверхні, у білому світі вже, виявляється, весна! І коли вона встигла? І як ми, кроти підземні, її проґавили? Сюди на лижах діставалися, а всього лише за якийсь там тиждень, хоч на крилах лети!

На майданчик за периметром опускався сіро-зелений армійський вертоліт із нашими опізнавальними знаками.

— Рядовий Петруня, — гаркнув я весело, — алюром у башту! В кулемет стрічку, а ствол, як і велить інструкція, направ у бік гостей, що прилетіли до нас з неба. Не залишай кулемет до мого наказу. Ясно? Тільки гляди — без вибриків!

— Так точно, командире: навести кулемет на верто-льот та гостей, але — без вибриків! — і загупотів східцями нагору.

Лопасті вертольота завмерли, на трапі один за одним з’явилося троє — лейтенант Іванов, за ним мій друг і змінник сержант Сергій Крючок зі своїм електриком. Отже, наше з Віталієм семиденне ув’язнення нарешті закінчується. Будемо сподіватися — благополучно.

Бачу, як Сергій прямує до металевого ящика з телефоном, що із зовнішнього боку воріт. Ось він знімає трубку.

— Та швидше, Сергію, набирай номер, — хочеться мені крикнути, але я, почувши в трубці його голос, питаю так, як і треба за інструкцією:

— Хто?

— Прибула чергова зміна караулу, — теж, як і велить інструкція, відповідає Сергій. — Начальник зміни караулу сержант Крючок!

Мені хочеться крикнути:

— Чортів Крючок, не тягни, а пошвидше відкривай люк в наше підземелля!

Проте натомість я, почекавши, як він відкриє стулки зовнішніх воріт на першій лінії огородження, металевим голосом командую:

— Старший караулу до мене, решті стояти на місці!

А потім, як лейтенант Іванов розкодує люк і разом з прибулою зміною підніме його, я широко відкритим ротом жадібно хапатиму свіже вологе повітря — таке солодке! А мій друг Сергій Крючок кричатиме:

— З весною, підземні кроти! Вилазьте з нори на свіже повітря! Ой, бліді ж ви які, вартівники біди! Здорово вас настрахали сірі гуси, га? Вони й раніше під час перельотів потрапляли на екрани локаторів, але їх завчасно розпізнавали, а цього разу, як найшло. Ну й попереживали ми!

— Ми теж не раділи!

І лейтенант сьогодні говорив не за уставом:

— Годі, хлопці, теревенити, швидше здавайте-приймайте Карпом і новій зміні на пульт, а старій — на майданчик, поки не зіпсувалася льотна погода. Так розвезло, що КамАЗ знову до вас не пробився. Дісталися небом. І назад небом гайнемо. То як минула зміна, сержанте? — це вже до мене. — У вас все гаразд? Скарг, крім як на гусей, немає? Чудово! Дозволяю тобі ще хвилину подихати свіжим повітрям і — назад в бункер здавати зміну!

Хотів я того чи ні, але, як командир караулу та як вимагав обов’язок служби, про інцидент з електриком Віталієм Петрунею під час бойового чергування в підземному караулі № 9 мусив негайно доповісти своєму прямому начальнику. І за привид, і про той випадок, коли рядовий Петруня виступив проти мене, свого командира, з автоматом в руках, про ті злощасні дві черги з трьох патронів кожна…

Я не доповів.

Це був мій чи не єдиний і суттєвий прокол за майже два роки відмінної служби в ракетній дивізії.

Коли чергова комісія при перевірці нашого Карпому, в боєкомплекті, закодованому в сейфі, виявить нестачу шести бойових патронів до автомата Калашникова, всі біди зваляться на мене та на мого змінника сержанта Крючка.

Вину я візьму на себе, тож мій друг Сергій Крючок вціліє і далі нестиме службу в підземному караулі № 9, тільки змінюватиме його вже інший караул, на чолі із своїм сержантом.

Оскільки я до пуття так і не зможу пояснити командуванню, де поділися злощасні патрони (не навчений замолоду брехати — що придумаєш, коли з правдою вирішиш розминутися?), то після всіх розносних пертурбацій справа скінчиться тим, що мене — за халатне ставлення до своїх обов’язків (нестача боєкомплекту) — розжалують: із повного сержанта понизять до молодшого. «Ти, сержант, виявився хреновим защітніком родіни! — буде заявлено мені. — Тобі не можна довіряти її боєзапас!»

(Це через роки я дізнаюся з преси, як уже все буде розсекречено і зникне страшна цензура тодішньої імперії: приблизно в ті роки в моїй надтаємній дивізії з най-найсуворішим режимом допуску, в самому її штабові працюватиме офіцер у званні майора, який преспокійно видаватиме (чи продаватиме?) ядерні таємниці нашої країни одночасно двом розвідкам — американській та ізраїльській. Але краще б вони не писали, а я того краще б не читав! А в тім, у нас, як тоді, так і тепер: мільйони крадуть, зате копійки осатаніло бережуть!)

Заодно мені, як невдалому защітніку родіни, буде висловлено політичне недовір’я і особовий армійський відділ попотягає мене! А втім, політичне недовір’я мені буде висловлено трохи з іншого випадку. І виною тут був мій язик.

Словниковий запас, дозволений для вживання нижчим чинам відомо який: «Єсть! Так точно!» А знаючи це, замість того, аби мовчати й вигукувати: «Віноват, товаріщ…» — я несподівано поперся (сам нині дивуюся!) в дебрі філософії. Після командирської нотації «Тобі, сержанте, довірили ядерні боєголовки, яких у нас все ще, на жаль, не густо, а ти…» А я — і біс мене за язик смикнув! — миттєво, не усвідомлюючи що роблю, відпарирував:

— Боєголовок у нас багато, мудрих голів мало!

— Мудрець, т-твою!.. — заревів генерал. — Ану цього…. розумника… подалі! Йому не можна довіряти боєзапас нашої родіни!

Отож, після тієї злощасної репліки (мабуть, у мене теж після підземного бункера здали нерви!), мені й буде висловлено політичне недовір’я. Заодно мене знімуть з бойового чергування на стратегічному об’єкті по охороні споруди № 1 (охороняючи ракету, я за весь час своєї підземної, кротячої, служби жодного разу свою підопічну так і не бачив у живі очі — надто кріпко ховалася вона в підземеллі! Та й нині ховається!) і направлять — спасибі й на тім! — до стрілецької мотопіхотної роти заступником командира одного із взводів. У цьому званні і на тій посаді я й зустріну свій дембель. Але це — пониження у званні (воно в мене й без того було мінімальним) — не суть важливо. Тим більше, я не збирався робити кар’єру військовика, хоч мені до того інциденту з патронами і радили поступити у вище ракетне училище. Мабуть, тому я відмовився, що був твердо переконаний: найкраща форма життя на Землі — цивільна. Чи на солдатському сленгу — гражданка!

Мене хвилювало тоді інше — та й нині ще непокоїть, — той випадок з привидом-солдатом часів Другої світової війни.

Щоб не казали (і про те, що у нас з Віталієм, мовляв, поплив дах), я таки бачив його — солдата-привида. Містика це, мана, сон чи галюцинація — я так і не відаю. Але я бачив — бачив! — того зотлілого солдата із очними ямками, заліпленими глиною, бачив наче наяву. А може, то блукала душа непохованого воїна? Фантоми його душі? Чи, зрештою, його аура, як нині модно писати — хто тепер скаже!

У тих краях і справді в роки Другої світової лютували жорстокі бої, там, де не копнеш, а на солдатський кістяк і наткнешся…

Через багато років, вже в наші дні, якось читаючи вірш одного поета про непохованих воїнів у Росії, мене як струмом вдарять рядки…

Віталій Петруня, друг і мій однополчанин, який завжди-завжди посміхався… Далі мені тяжко писати, але я мушу.

Мушу, аби хоч якось полегшити свою душу — Віталієві вже все одно.

Коли він дізнається, що мене, його командира, понизять у званні і знімуть з бойового чергування в Карпомі за ті шість автоматних патронів, випущених ним у привид, то кинеться в штаб полку до чергового офіцера і кричатиме, що то він — Він! Він! Він — вистріляв їх з автомата Калашникова.

— Куди… вистріляв? — в майора відвисне нижня щелепа. — У кого?

Наївний Віталій скаже, як на духу:

— У привида-солдата, який приходив в наш Карпом.

Того ж дня Петруню заарештують.

Добу потримають його на губі, і оскільки він все так же затято переконуватиме всіх і вся, що справді до них у карпом приходив привид-солдат, Петруню відправлять в дивізійний госпіталь.

Коли до мене дійде вістка, що з Віталієм, я кинуся до комвзводу з проханням відпустити мене в госпіталь — провідати друга-однополчанина. Комвзводу передасть моє прохання по інстанції і доки там вирішуватимуть чи відпускати мене, чи, може, й до мене на всякий пожежний випадок придивитись пильніше, може, і я той… чокнутий, з Віталієм Петрунею трапиться непоправиме.

Вночі (у Віталія так розгуляються нерви, що він вже не спатиме), під час першої в тих краях весняної грози, коли за стіною госпіталю клекотітиме чвара, небо краятимуть артилерійськими спалахами блискавиці, а громи гахкатимуть, як із гармат, мій друг Віталій Петруня викинеться з вікна…

Мама забере його тіло в Україну і поховає сина в рідному селі степової Херсонщини. («Коли Віталика призвали на ракети, — плакатиме мати, — він так радів, що не в Афган, з якого тоді йшли труни. А виявилось… Може, у тому клятому Афгані мій синок і вцілів би?..»). Над могилою Петруні високе небо, а навколо стільки просторів, яких так прагнув мій друг в заброньованому підземеллі… Тільки вже ніколи йому не доведеться, як мріяв, поводити полями трактора, а в жнива комбайна…

Повернувшись після демобілізації додому, я другодні поїду на Херсонщину — провідати могилу друга-однополчанина. А їдучи, вперто думатиму, що рядовий Віталій Петруня не наклав на себе руки, як дехто вважає, а — загинув на бойовому чергуванні в підземному бункері страшної ракети — вони й нині чаяться в глибинах матінки Землі і в їхній електронній пам’яті закодовано, куди їм летіти і на чиї голови кидати ядерні боєголовки, і став жертвою війни… Чи першої майбутньої, чи останньої, другої світової…

Ні, щоб там не казали, а найкраща форма життя на планеті Земля, як написали ракетники в журналі бойового чергування, таки справді — цивільна.

В ОВАЛЬНОМУ КОЛІ — ЧОРНИЙ ЯГУАР

Повість «В овальному колі — чорний ягуар», трохи несподівану для автора, можна назвати просто… повістю. Себто без уточнення фантастична, хоча елемент фантастики в ній досить-таки відчутний. Але хай буде просто повість. Що я на правах автора й роблю. Адже вона цілком реалістична, дещо пригодницького плану. Чи — гостросюжетна, такий матеріал. А ще її можна назвати (і, мабуть, треба!) невигаданою (їй же Богу, це так!), якщо хочете — документальною. Матеріал (побувавши, звісно, в тих краях, про які й пишу) я добував, як то кажуть, з перших рук. І того ж року — 1989-го — і написав її. Звичайно ж писав у шухляду, бо шкода було не використати такий матеріал. Про публікацію речі тоді не могло бути й мови — радянська цензура її нізащо б не пропустила. Ще б пак — зображується ракетна позиція стратегічного призначення. Тоді це була таємниця за сімома замками!

Сьогодні — інша річ. І держави вже тієї немає (а разом з нею зникла і її драконівська цензура), і табу на всі колись заборонені теми теж давно не існує. Але матеріал і сьогодні — як я переконаний — актуальний, бо й сьогодні нависає над нашим білим (і — єдиним, на жаль) світом загроза ядерної війни — досить, як кажуть, не доведи Господи! — іскри. Та й в українській літературі ця тема не висвітлена. Принаймні читачам вона невідома.

Отож «Чорний ягуар» списаний з натури, нічого в ньому не вигадано. Хіба що… НЛО. Але якщо вже бути відвертим до кінця (але — в міру!), і поява НЛО над ракетою стратегічного призначення військовиками була зафіксована. І відразу ж засекречена (як та що — мовчу!).

А втім, вважайте, що автор (у випадку з НЛО), відштовхнувшись від реального випадку, трохи-трохи пофантазував (в художньому творі я маю на це право) — як воно було б. Могло бути, з’явись лише над засекреченою маткою з ядерною боєголовкою неопізнаний літальний об’єкт — будь-чий, земний чи позаземний.

І той фантастичний елемент (він для автора як знахідка) допоміг рельєфніше вирізьбити задум та існуючу реальність, підкресливши ним і реалізм, і трагізм ситуації. Поява НЛО над позицією ракети стратегічного призначення (чи виникнення якоїсь іншої нештатної ситуації) — це вельми і вельми небезпечно. Для нас з вами в першу чергу. На жаль. Адже ракети з ядерними боєголовками і сьогодні ховаються в підземеллі — хоча б у тій же Росії, і чергування там і сьогодні бойове — щодня, щоночі і щохвилини. Хоча людство, на щастя (після відомих подій), уже не так, як за часів есересури, різко поділене на протилежні табори. Але бажання деяких великих ядерних держав (хоча б нашої північної сусідки) знову стати імперією і правити світом — ще й сьогодні відчутне. І це — небезпечно. Дуже.

Про це теж йдеться у моїй не фантастичній, а цілком реалістичній — на жаль! — повісті. В чому й розписуюсь.

Валентин ЧЕМЕРИС,

м. Київ, 1998 рік.

Сирена була коротка — один гудок — і означала команду: «Всім стати в стрій!» І ледве металеве ревіння стихло, як особовий склад матки: солдати, сержанти, прапорщики та офіцери — всі, хто за розкладом не заступив на бойове чергування, кинувши все, вишикувалися біля блок-казарми. Була третя година дня. З соснових борів, що оточували позицію, тягло густим і терпким смоляним духом. У вилинялому від спеки білястому небі сонце застигло розплавленою магмою — десь за лісами, за борами, у далеких звідси степах і напівпустелях лютували часті в тих краях суховії, тож їхній, хоч і послаблений відстанню, та все ще гарячий подих відчувався й на позиції. Але сонце (і навіть спеку!) тут любили. Після багатьох годин, проведених у підземеллі, приємно було поніжитися на сонці й подихати свіжим, настояним на хвої повітрям, відчуваючи навколо себе вільний простір — без заброньованих переходів, тісних нір, без пультів, екранів, кабелів чи амбразур дзотів. Але сьогодні — який жаль! — уже напевне ж не вдасться погрітися на сонці.

Походжаючи перед строєм, КЧС (командир чергових сил) у званні майора завчено почав:

— Засоби особистої безпеки під час проведення регламентних робіт на позиції…

Тільки найчутливіші прилади змогли б у ту мить зафіксувати підупале солдатське зітхання, що означало: «Ну, ось… Почнеться регламент — прощай спокійна служба аж до кінця зміни». До всього ж після оголошення регламенту особовий склад, незалежно від звань та посад, віднині буде зобов’язаний постійно мати при собі протигази та засоби індивідуального захисту (казенною мовою — ізезе), з ними нести службу, відпочивати, їсти, не знімаючи з плеча, а лягаючи спати, класти осоружне ізезе на подушці біля голови, наче яку кралю-коханку. А це солдатів, не дуже охочих тягати на собі зайвий вантаж, та ще в спеку, не дуже радувало. Як і та суєта суєт, що неодмінно, хочеш того чи ні, а зчиниться, як тільки-но почнеться регламент. Тепер — днюй і ночуй у підземеллі.

— На випадок появи під час регламентних робіт над спорудою № 1 жовтої хмари в супроводі сильного хлопка, — завчено гримів розкотистий голос майора, — не задіяний особовий склад, застосовуючи засоби індивідуального захисту, залишає об’єкт, постові ж і далі несуть караульну службу, але — в ізезе!

— Одинадцятий — на зв’язок! — пролунала команда, тільки-но закінчився інструктаж і почалася суєта суєт.

— Одинадцятий на зв’язку, — продзвенів молодий голос.

— Говорить Дев’ятий. На підході до об’єкта колона регламентної техніки з обслуговуючим персоналом. Дійте згідно з інструкцією!

— Є діяти згідно з інструкцією!

Першим колону регламентної техніки, що була на підході до об’єкта, за інструкцією мав зустрічати Одинадцятий, командир відділення по зміцненню охорони матки, він же — начальник контрольно-пропускної служби. Тільки він один відає допуском і випуском людей чи техніки на позицію і з позиції. Тієї зміни начальником КПП був сержант Олександр Пиріг, високий і тонкий у талії русочубий юнак з далекого звідти Придніпров’я, за плечима якого, крім автомата і згортка із засобами індивідуального захисту, були ще десятирічка, перший курс Інституту фізичної культури, шість місяців сержантської школи, стільки ж штатної служби, три подяки від командування і стільки ж надрукованих (із доброї сотні написаних) віршів. Крім спорту (де він навіть мав звання КМС — кандидат у майстри спорту), Сашко з п’ятого класу захоплювався й віршами, вперто мріючи стати поетом. Але у відомстві Евтерпії, музи-покровительки ліричної поезії, йому поки що таланило менше, аніж у спорті, де він неодноразово виборював звання чемпіона області і призера республіканських змагань з дзюдо та самбо.

Сашко стояв по той бік металевих, замкнених на замок воріт із дротяної сітки і намагався втиснутися в куцу тінь грибка, на якому висів телефон екстренного зв’язку. Спекота. Ані вітерця. Тиша. І така, що понад колючою проволокою сміливо стрибає заєць, незугарне викидаючи довгі задні ноги. Сержантові хочеться тюкнути-свиснути на довговухого, але він стримується. Командир все ж таки, хоч і молодший. Треба зберігати реноме. Та й що за дивина — сірий зайчик. У навколишніх лісах, зокрема в дубових, просторих і світлих, їх до дідька! Особливо часто потрапляють довговухі на очі взимку, коли загудуть-завиють хуртовини й загатять все навколо білими, аж синюватими снігами. Зайців тоді висипає як із міха, іноді вони кучугурами дістаються до сітки з напругою — в такі дні трапляється, що караул обідає чи вечеряє смаженою зайчатиною. А якось (це вже старослужилі розказували) занесло на сітку лося — шарахнуло добряче, тривога ледь вгамувалася під ранок, але для особового складу матки то була значна лафа. Стільки дармового, непередбаченого інтендантською службою м’яса! І досі старослужилі згадують той дурняк.

Сашко переступає з ноги на ногу й ворушить губами — він завжди ними ворушить, коли складає вірша. Умови зараз, щоправда, не для творчого процесу, та що вдієш — служба є служба, і на краще розраховувати не доводиться.

Невдовзі якось самі собою народилися два рядки з майбутньої поезії.

Та тільки завертілися слова й почали солдатами шикуватись в стрій, чи то пак у рядки, як до слуху сержанта-поета долинуло віддалене гудіння потужних моторів, що, здається, аж надривалися від вантажу. Через кілька хвилин одна по одній витикаються з-за узвишшя великі, криті брезентом армійські машини, перевалюють через гребінь і похідною колоною — не швидко й не повільно, а так, як треба за інструкцією — рухаються широкою бетонкою до об’єкта. І як тільки колона, зачадівши все навколо сизим димом, спиняється за десяток метрів від воріт, Сашко, зітхнувши — таки не складе він сьогодні вірша і завтра-позавтра теж, бо регламентна суєта зчиниться на кілька діб, — одним ривком пірнає в спеку, як у гарячий бульйон. Поправивши за спиною автомат, а на поясі два магазини до нього і багнет-ніж, чітким кроком підходить до головної машини. У ній сидить старший колони — офіцер у чорному, як і у всіх ракетників, комбінезоні з червоною номерною биркою на грудях.

— Начальник капепе сержант Пиріг! Прошу представитись!

Запилене обличчя старшого колони, стомлене і від того дещо відсторонене, з міцно стисненими губами, злегка світліє, в очах чомусь спалахують веселі іскорки, губи розтягуються в непередбаченій інструкцією усмішці:

— Інженер технічної служби підполковник… Корж.

Тепер вже посміхається сержант Пиріг — ось так збіг у прізвищах! Хоча нічого дивного тут немає. Сашко за час служби в лісах та борах за великою чужою рікою через одного зустрічав тут своїх земляків. Незважаючи на те, що «першу в історії соціалістичну, багатонаціональну державу робітників та селян» населяли понад 100 великих і малих народів, які вже складали, буцімто, одну, штучно придуману націю, чи то пак «нову соціальну та інтернаціональну спільність» (так Сашко вчив у школі); незважаючи на так зване «братерство народів» у цій гігантській країні зігнаних народів і нібито їхню рівність за конституцією, в ракетні війська стратегічного призначення — елітарні з елітарних! — призивалися лише представники східних слов’ян — у першу чергу росіяни, потім українці (найбільше з Придніпров’я) і білоруси. Лише їм довіряли правителі «зореносної» («чорних», як називали в тій країні всіх не слов’ян та не білих, і на поріг не пускали до ракетних військ!). Тому сержант Сашко Пиріг і підполковник Корж на кожному кроці зустрічали тут своїх земляків — сотнями й сотнями.

Сашкові страх як закортіло перекинутись бодай кількома словами із земляком (хоч він і старший офіцер, та земляки завжди рівні), але, зітхнувши, сержант запитав те, що йому в даному випадку й треба було запитувати за інструкцією:

— Мета вашого приїзду?

— Регламентні роботи, — відповідає підполковник і, не втримавшись, додає вже тихіше, — земляче…

І хоч слівце те не за інструкцією, сержант і собі до нього вдається (трохи легшою тоді стає служба, бодай і на мить):

— Прошу документи, товаришу земляк!

Офіцер подає перепустку, сержант Пиріг, взявши її, — земляк земляком, а служба — службою! — йде з ним до грибка, набирає код, відкриває броньовий ящик із зразками контрольних печаток і шукає там таку, як на перепустці підполковника Коржа: в овальному колі чорний ягуар. Взагалі, цей хижак буває (у певні тижні і, звичайно ж, на таємних перепустках!) і оранжевого кольору з чорними кільцями та плямами (так і в природі), іноді — чорним. Але того тижня на перепустках в овальному колі мав бути саме він, чорний ягуар. (Знак ягуара буде дійсним протягом ліченої кількості днів). На перепустці підполковника Коржа він, голубчик, чорний ягуар в овальному колі — іншого кольору ягуари чи пантери можуть бути в наступному місяці в квадратах чи й у трикутниках, про це командиру КПП теж треба пам’ятати!) Все сходиться. Підпис, фактура паперу, печатка, овальне коло — все відповідає зразку в броньовому ящику.

«В овальному колі — чорний ягуар», — намугикує про себе сержант Пиріг наче віршований рядок. — Чорний ягуар… Гм… Яким буде тиждень під знаком чорного ягуара в овальному колі?

Закодувавши контрольний ящик, сержант повертається до підполковника.

— Кількість техніки у вашій колоні?

Підполковник відповідає і одночасно називає номерні знаки машин, кількість офіцерів-прапорщиків і солдатів-сержантів у його колоні. Вислухавши, Сашко неспішно обходить колону свого земляка, звіряє й записує номерні знаки, перевіряє, чи сходиться названа підполковником кількість людей, потім знову йде до грибка, знімає трубку.

— Дев’ятий, я — Одинадцятий, — і доповідає про прибуття регламентної техніки, про кількість машин у колоні, людей, перераховує номерні знаки чорного ягуара.

— Хай чекають! — відповідає Дев’ятий, і Сашко з почуттям чесно виконаного обов’язку вішає трубку й застигає під грибком, відчуваючи, як крізь комбінезон пече спину нагрітий ствол автомата.

Спека, здається, й не думає здавати свої позиції. І все ж це залюбки краще, аніж забетоноване і вічно вогке підземелля, де сидять ракетники. Колона теж завмерла, ніхто до повної перевірки даних не має права виходити з машин. (Якщо раптом прибулі зважаться на це й вийдуть розім’ятися чи подиміти цигарками, черговий кулеметник із засекреченого дзоту, що тримає під прицілом головні вхідні ворота позиції, без застереження дасть чергу — правда, першу поверх голів. Прибулі знають про це, а тому до закінчення перевірки навіть голів чи рук не висовують з машин — так безпечніше. Тут така служба, що, тільки дотримуючись інструкцій, а їх — сотні! — довше житимеш!

Підполковник Корж склепив повіки і приготувався чекати стільки, скільки треба, — служба. І до того ж — бойова. Країна вже давно не знала війни, виросло не одне покоління за мирного життя, а служба тут — від самого утворення роду військ — була і залишалася бойовою. З дня в день, з місяця в місяць, з року в рік, починаючи від 1960-го, коли в країні були створені ракетні війська стратегічного призначення, оснащені ракетно-ядерною зброєю, тут лунала одна й та сама команда: «На бойове чергування — заступити! Старій зміні приготуватися до відбуття в гарнізон!» Влітку на машинах, взимку на вертольотах поверталися до військового містечка, що було далеко звідти: солдати й сержанти в казарми полку для продовження стройових і тактичних занять, офіцери — до своїх сімей, щоб вранці з господарчими сітками бігати по магазинах за овочами, хлібом чи молоком для дітей… Через кілька днів вони знову зустрічалися або в кузовах критих армійських машин, здебільшого КамАЗів, або в салонах бойових вертольотів, аби знову вирушати на неблизьку позицію, що називалася у них лагідно і шанобливо: матка.

Спливали хвилини за хвилинами, все навколо матки, здавалося, завмерло й причаїлося — пустка, та й годі. Тільки у глибоко забетонованому і заброньованому підземеллі, нашпигованому автоматикою та електронікою, де, заховані від білого світу, знаходились чергові офіцери зміни, відомі навіть службовому складу матки лише по номерах, запрацювала оперативна лінія зв’язку. Донесення сержанта Пирога про прибуття до матки «чорного ягуара в овальному колі», номерні знаки машин, кількість обслуговуючого персоналу тощо від чергового матки полетіли до командира полку, потім у штаб, звідти понеслися до загадкового і невідомого сержанту Пирогу ОЦ (Оперативного Центру), котрий і підтвердив достовірність регламентної техніки колони підполковника Коржа з його командою.

Ось уже Дев’ятий дзвонить на КПП сержанту Пирогу:

— Одинадцятий, говорить Дев’ятий: чорного ягуара в овальному колі пропустити на об’єкт!

— Є пропустити на об’єкт регламентну колону чорного ягуара в овальному колі! — штучно бадьоро вигукує Сашко і, діставши з нагрудної кишені номерний ключ, відмикає замок і розводить ворота.

Машини одна по одній зникають у зоні об’єкта.

І ледве сержант Пиріг зачинить ворота і замкне їх на замок, як на маточній позиції і розпочнеться, власне, регламент. Себто заміна однієї ракети стратегічного призначення іншою. Тією, що скільки-но їй належить, відстояла своє у глибокій шахті. Відстояла, не понісши ні в чиї закордонні краї свою страшну боєголовку. Її замінять хоч і новою, але такою ж і такого ж призначення. І вона теж, зачаївшись на відведений їй термін в глибокому підземеллі, націлиться на чиї-небудь закордонні краї… І нічого не вдієш, людство планети Земля все ще перебувало у ворогуючих між собою (проклята ідеологія!) таборах, виставивши один проти одного найжахливіші досягнення розуму людського — страхітливі ядерні боєголовки, здатні миттєво перетворювати в радіоактивний попіл та звалище спечених уламків найквітучіші міста, аби ціною мільйонів і мільйонів життів захистити догматичне вчення мертвого вождя, чия мумія вже десятиліття поспіль зберігалася в столиці гігантської імперії на одній шостій земної кулі, а захищаючи те вчення, спопелити і сам рід людський на планеті Земля — чи не єдиний у всьому Всесвіті.

Серцевина позиції, заради якої, власне, вона й створена, це — споруда № 1. Так мовою військових називається шахтний колодязь з бойовою ракетою стратегічного призначення. Зовні це нічим не примітне, невеликого діаметра коло, викладене бетонними плитами й оточене сіткою під напругою. У центрі кола металева, захисного кольору накривка-броня завтовшки в один метр і вагою близько ста тонн, що трохи здіймається над рівнем землі. Під нею, в глибокому підземеллі, з’єднана з підземним командним пунктом неліченими кабелями, електронікою та системою зв’язку, і причаїлася ракета стратегічного призначення.

Під накривкою-люком — заряд пороху. На випадок бойової тривоги і команди «пуск» він блискавичною силою вибуху — на звук це просто оплеск — відкидає стотонну накривку, як тріску. І відразу ж з оглушливим гуркотом вилітає ракета… Щоправда, спершу здається, що ракета не вилітає, а виповзає — довга, громіздка, жахлива, оточена ревом і клубами жовто-оранжевого полум’я, і лише потім, піднявшись — Боже, Господи! Як вона страхітливо-повільно виповзає із своєї нори! — злегка нахиляється і лягає на закладений у її електронній пам’яті бойовий курс. Спалюючи одну ступінь за іншою, ракета підніметься в космос і, підійшовши до цілі, випустить боєголовку, котра, в свою чергу, розчепиться на п’ять зарядів — вони й нанесуть по чиємусь мегаполісу масований ядерний удар, після якого там навіть калік не зостанеться. І доки вона виповзає з нори й лягає на бойовий курс, людина, усвідомлюючи, що зчиниться на планеті Земля через десяток-другий лічених хвилин, клякне з жаху і сама собі здається маленькою і дрібною нікчемою, пилинкою, зрештою, що невідомо для чого з’явилася на вітрах цього світу, тільки зусиллям волі отямившись, полегшено переводить подих — таж ракета вилітає всього лише з навчальною головкою і тримає курс не на чиєсь місто, а в безлюдну акваторію Тихого океану — про точне місце падіння її останнього ступеня телеграфне агентство імперії вже застерегло світ і назвало відповідні координати падіння — щоб у чорних глибинах, цього разу пощадивши рід людський, закінчити свій тренувальний політ. Поки що тренувальний.

Але за регламентних робіт важенну накривку люка відкидає не вибух — спішити нікуди, — її піднімає потужний кран.

Тут богує підполковник Корж зі своїми людьми.

Прибула техніка зайняла свої місця біля непримітного зовні люка, там же, націливши в небо антени, запрацювала машина зв’язку — вона й підтримуватиме контакт між службою підполковника Коржа та КП полку і черговими офіцерами матки. Про все вже домовлено і уточнено, все вже підготовлено і застережено. Технарі в чорних комбінезонах з червоними номерними бирками на грудях приготувалися до роботи.

Вислухавши рапорти про готовність ланок, підполковник Корж подає команду починати.

— Чорний ягуар виходить на передній план! — вигукує він хвацько і дещо навіть патетично-красиво, це підполковник, хоч і військова людина, полюбляє, і навіть ще й досі захоплюється фантастикою та різними трилерами.

Запрацювали мотори, завищали блоки, троси натягнулися, як струни. Ще мить — і броньова махина, хитнувшись, почала повільно відокремлюватись від чорної горловини шахти, підполковник Корж — зовні незворушливо-спокійний, адже все йде так, як і треба йти, цар і бог тут — інструкція. Широко розставивши міцні ноги, він стоїть у тіні машини зв’язку, не спускаючи погляду з люка, — високий, дебелий, в чорному комбінезоні, що туго обтягує його статуристу фігуру, — і, здається, знічев’я спостерігає за операцією. Тільки верхня губа із щіточкою вусиків іноді злегка тіпалась — видавала його справжній стан. У такі хвилини й години, хоч відповідальність і напружувала його до краю, він все одно був на невидимій висоті — Бог і повелитель регламенту.

Та ось накривка люка нарешті відійшла і лягла збоку, відчинивши чорний отвір шахти. У ній, якщо заглянути вниз, виднілася овально-яйцеподібна головка — сама ж ракета на десятки метрів ховалася в глибокому підземеллі. Кожного разу, коли знімали накривку й підполковник Корж задивлявся вниз, у пітьму шахтного ствола, де ледь блимали лампочки, то мав відчуття, що ракета — жива істота. Причаївшись у колодязі до пори до часу, вона сторожко й стримано дихає, готова в будь-яку мить з ревом і полум’ям ринутись у світ білий. Щоб зробити його чорним. Від такого відчуття ставало моторошно на душі, але робота є робота, і підполковник зусиллям волі відганяв від себе емоції. Починався найвідповідальніший клопіт. Перш за все треба відімкнути ракету від підземних блоків, перекрити численні лінії зв’язку, що пуповинами тяглися до неї; дотримуючись усіх засобів безпеки, відчленити боєголовку, обережно вийняти її, потім викачати пальне — на це треба чимало часу, — а вже тоді, секція за секцією, циліндр за циліндром, виймати і саму оболонку ракети.

Вниз, в чорноту шахти, по металевих східцях заснували фахівці.

Підполковник Корж залишався на своєму переносному польовому пункті, щоб тримати під контролем всю ситуацію.

Але тільки-но розпочалася робота, як зненацька залунала застережлива сирена.

— Товаришу підполковник, — вискочив з машини зв’язку черговий, — до позиції наближається супутник!

«Принесло ж його так несвоєчасно!» — Підполковник віддав команду: регламентні роботи негайно припинити, шахту затягнути маскувальною сіткою.

Ще мить — і маточна позиція завмерла й причаїлася, Ні ревиська моторів, ні метушні, ні команд. Тільки чути було, як шуміли віковічні сосни по той бік колючого дроту та цінькали за периметром якісь птахи. Було тихо і спекотно-душно. Ані подуву вітерця. Під комбінезоном між лопатками в підполковника поповзли струмки поту. «Ех, до річки б оце», — зітхнув підполковник і тієї ж миті відігнав думку, що, за інструкцією, та ще в такий відповідальний момент, аж ніяк не мала права відвідувати підчерепні мозкові звивини підполковника. Десь високо в небі невидимий звідси, але сам стоокий і стовухий меткий супутник, роблячи черговий виток навколо планети, наближався до того району, де перебувала маточна позиція, — на південному сході Східно-Європейської рівнини, через яку текла перша за довжиною річка в Європі (так їм казали на політнавчаннях). Чий він — чужий чи свій — не мало значення, важливо, аби чутливий супутник не зафіксував наземний об’єкт з великою енергонасиченістю.

Вислухавши рапорти про припинення робіт і вжиті заходи щодо маскування об’єкта, підполковник піднявся в машину зв’язку, постояв за спиною в оператора, спостерігаючи за світлою цяткою на екрані локатора — то й був супутник, — і, вийшовши, присів у тіні машини. Тепер бодай і на кілька хвилин можна розслабитись, подумати про щось стороннє, не пов’язане зі службою. А думати є про що. Того дня, як він мав заступити на чергування під знаком чорного ягуара в овальному колі, дружину забрала «швидка допомога». У 37 років Анатолій Михайлович Корж нарешті мав, якщо все скінчиться благополучно, стати батьком. П’ятнадцять років прожив він з Оленою, а дітей все не було й не було. Анатолій Михайлович дуже хотів дитини — сина чи дочку, все одно, хоча, звичайно, краще б сина, спадкоємця і продовжувача придніпровського роду Коржів. Олена теж багла дітей і марила ними, всі ці роки вона лікувалася, як казали, «по-жіночому». Він щоліта возив її в санаторії на грязі, де лікарі невиразно говорили: надія, звичайно, є, але… Анатолій Михайлович вже й змирився з думкою, що дітей у них, мабуть, не буде, і беріг Олену — він її любив дуже і розлучатися з нею, як дехто йому обережно натякав, не збирався. І ось на п’ятнадцятому році подружнього життя Олена нарешті завагітніла. Щастю Коржа не було меж… Тільки не думав він, що й на пологи дружини йому випаде чергування. Та ще регламент… Чорний ягуар в овальному колі. Взагалі, з ягуарами йому досі щастило, можливо, й цього разу теж…

Плин думок урвала сирена-відбій, що означала: супутник пролетів, усе гаразд.

— Продовжити регламентні роботи! — велів Корж, і все особисте вмить відійшло на другий план.

Та тільки зняли маскувальну сітку й технарі заходилися коло своєї непростої роботи по підготовці ракети до відокремлення її боєголовки, ледве увійшли в ритм, як зненацька машина зв’язку подала сигнал: «Регламентні роботи негайно припинити! Вжити всіх заходів безпеки!»

«Ч-чорт!.. Що вони там намудрували?! — подумки вилаявся підполковник. — Не може ж супутник повернути назад. І другий слідом за першим не піде».

— Регламентні роботи припинити! Натягнути масксітку! — на бігу розпорядився підполковник і майже вскочив до машини зв’язку: — Що тут у вас трапилося?

Сержант-оператор за пультом був явно не в міру стурбований.

— До позиції наближається… об’єкт, — доповів чомусь непевним і від того наче винуватим голосом.

— Який об’єкт?

— Ну… літальний, — пробурчав черговий.

— Як доповідаєте, сержанте?! Ви в армії чи… Що за об’єкт?! Літак? Супутник? Вертоліт? Ракета? Зонд? Чи, може, Баба Яга на мітлі? — ледь-ледь, хоч душу і стисла тривога, підполковник посміхнувся.

— Ні те, ні те, ні те, — затарабанив сержант і, спохопившись, доповів по формі: — До маточної позиції наближається неопізнаний літальний об’єкт. Він не піддається ідентифікації за будь-якими відомими на сьогодні літальними об’єктами — як нашими, так і чужими.

— А-а… дідько б його забрав! Цього ще не вистачало!

Підполковник прикипів до екрана, на чорному тлі якого, щомиті збільшуючись — швидкість у нього, очевидно, колосальна, — виростав і справді невідомий літальний об’єкт у формі груші… Або електролампочки… Або — це як на нього подивитися — витягненої, еліпсоподібної краплі-бульбашки. Може, заблукав чийсь метеозонд? Але швидкість… Вона в нього більша, як у супутника. Непрошений гість тримав курс на маточну позицію. А це вже схоже на напад.

— Перший?! Я — Вісімнадцятий, — вклинився підполковник в екстрену лінію зв’язку і стисло доповів командиру полку про появу невідомого об’єкта.

— Боєголовку від ракети ще не встигли відокремити?

— Ні. Тільки провели підготовчу операцію.

— Добре. — І Перший когось запитав, певно, чергового: — В якій готовності ракета?

— В бойовій, нуль-один, — відповів той. — Готова до пуску.

— Вісімнадцятий, — звернувся комполку до підполковника Коржа. — Дійте згідно з інструкцією. Всім іншим — увага! Всім увага! Говорить Перший. До позиції наближається неопізнаний літальний об’єкт. Оголошую бойову тривогу. Приготуватися до відбиття нападу. Третій, вислати бойові вертольоти. Неопізнаний літальний об’єкт посадити на підході до позиції в контрольній зоні. На випадок відмови останнього на вимушену посадку — літальний об’єкт знищити в повітрі!

Сирена бойової тривоги — хвилина безперервного реву — наздогнала сержанта Пирога, коли він, нічого не підозрюючи, йшов собі тихо та мирно з великим картонним ящиком у руках, прямуючи до госпдвору. Там він збирався нарізати печериць на вечерю — йому, сержанту, це було простіше зробити, аніж рядовим. Що, що, а гриби його відділення любило — лафа! Та й різноманітність вони вносили в небагатий казенний пайок, що складався здебільшого з концентратів та консервів. Взагалі, у навколишніх борах повно білих, висипають вони відразу ж по той бік дроту. Але без дозволу, бодай і на кілька хвилин, залишити зону сержант не зважувався, тому й вирішив обмежитись печерицями, теж делікатес. На задвірках госпдвору, де особовий склад вирощує курей, кролів, свиней і навіть тримає корів, на добре угноєній землі печерички лізли, як з води. Сержант також запланував послати солдата на город по зелень (цибулю та петрушку), і вечеря буде та, що треба. Але все зіпсувала сирена. Кинувши картонний ящик, сержант чимдуж помчав до блок-казарми. І встиг вскочити своєчасно: відділення тільки-но вишикувалось.

— Рівняйсь! — на ходу крикнув сержант. — Струнко! Увага. Бойова тривога! Всім одягнути каски, взяти хімзахист і зброю. Напра-аво, бігом до шафів з хіммайном! Марш!..

Квапливої метушні не було, солдати похапали каски та хімзахист і погупотіли в зброярню, де прапорщик видав кожному по автомату і по два магазини з патронами. За розкладом бойової тривоги командиру відділення подав ручний кулемет Калашникова і теж два магазини з патронами.

— Відділення, — на високій ноті затягнув сержант Пиріг. — За мною! На бойові позиції, де зайняти кругову оборону — бігом! Марш!

І загупотів східцями вниз, у підземелля. У всіх напрямках підземними коридорами бігли солдати, сержанти, прапорщики, молодші та старші офіцери, і кожний займав своє місце згідно з розкладом бойової тривоги. Відділення сержанта Пирога за хвилину й розтануло — солдати повертали на бігу то праворуч, то ліворуч, і кожний, вигулькнувши з підземелля в своєму дзоті, доповідав про вихід на бойову позицію. Всі разом дзоти утворювали кругову оборону матки. Позад дзотів кілька рядів колючого дроту під напругою, попереду, в центрі, за сіткою — похмура споруда № 1. Кожний дзот ледь здіймається над землею, але його сектор обстрілу стикається із сектором обстрілу сусіднього дзоту, всі разом вони й утворювали таку лінію оборони, подолати яку диверсійному загонові противника, якщо він раптом з’явиться, не під силу. Автоматники в дзотах триматимуться стільки, скільки потрібно до прибуття авіації захисту.

Місце сержанта Пирога за бойовим розкладом — дзот-башта в центрі позиції. Вилетівши на башту на одному подихові, сержант відчинив металеві стулки амбразури, сунув у неї ствол кулемета Калашникова, розсунув триногу, щоб він надійніше стояв, поклав магазини з патронами і схопив трубку телефону, що висів у броньовій ніші неподалік амбразури.

— Дев’ятий?! Доповідає Одинадцятий. Бойовий пост згідно з розкладом бойової тривоги зайняв.

— Одинадцятий. Донесення прийняв. Дійте згідно з інструкцією!

Сержант якусь мить потримав трубку біля вуха — лінія зв’язку аж клекотіла, бо всі навперебій доповідали про вихід на бойові пости. Занепокоєний тривогою, сержант повісив трубку і похитав головою. Ну і ну! Хто б міг знати, чим закінчиться його безневинний похід з картонним ящиком за печеричками? Схоже на те, що сьогодні його відділення вечерятиме без грибів. Якщо взагалі вечерятиме. Оце тобі й чорний ягуар в овальному колі!

Але що могло трапитись? Спершу сержант заспокоював себе, що це під виглядом бойової тривоги затіяли навчально-бойову. Приїхало, наприклад, якесь високопоставлене начальство з центру, от командування й вирішило показати йому вишкіл особового складу матки — таке траплялося часто. Та й взагалі, дня не минало, щоб черговий офіцер матки (не кажучи вже за штаб полку) не затівав для тренувань і здачі нормативів якої-небудь тривоги: навчально-бойової, хімічної, повітряної, радіаційної… Або, наприклад, оголосять: «До позиції підлітає тактична авіація противника!» Чи: «Напад диверсійної групи на матку!» І особовий склад замість того, щоб відпочити якусь годину після чергування, змушений займати кругову оборону й складати — вдень і вночі — нормативи, яким немає числа. Але ж сьогодні, по-перше, ніяке начальство не прилітало, бо хто-хто, а він, як начальник КПП позиції, знав би про це одним з перших, а по-друге… Патрони видали бойові. А це означало найгірше; на позицію вчинено напад. Скільки років все було благополучно, і ось треба ж…

Так міркуючи, сержант через прицільну рамку кулемета оглядав з амбразури дзот-башти сектор обстрілу. Перед ним внизу, як на долоні, видно споруду № 1 — дротяні загородження, бетонні плити, відчинений люк шахтного колодязя, замаскований плямистою сіткою, і поруч машина зв’язку. Машина, судячи з того, що повертається антена, працює. Сектор огляду (триста шістдесят градусів) охоплював всю споруду № 1 — за бойовим розкладом кулеметник дзот-башти разом з автоматниками мав захищати її до останнього. Але ворога ніде не видно — та й звідки він тут міг узятися? Невже це все-таки навчальна тривога? Аби заспокоїти себе, сержант зняв трубку. Серце його неприємно тенькнуло — на лінії зв’язку творилося щось незбагненне. Ясно, тривога не навчальна. Виходить, на позицію таки й справді вчинено напад? Але хто? Чи, може, противник ще на підході до позиції і його не можуть зупинити?

І тут він почув у трубці металевий від напруги голос Першого: «Де бойові вертольоти? Третій, ви відповідаєте головою. Негайно вислати вертольоти!»

— Перший, я — Третій! Вертольоти не можуть піднятися в повітря.

— Що? Що? — Перший почав зраджувати своїй витримці. — Третій? Ви при своєму розумі? Що з вертольотами?

— Виведені з ладу. Причини з’ясовуються.

— Сьомий, говорить Перший. Негайно підняти в повітря ескадрилію бойових літаків. Невідомий об’єкт розстріляти в повітрі! Про виконання доповісти!

Почувши про небо, сержант Пиріг перевів кулемет на 180 градусів — для стрільби по цілях, що низько летять. І побачив те, у що в першу мить і повірити не міг. Над маткою, над самісінькою спорудою № 1 — чепе! Чепе вседержавного масштабу! — завис химерний літальний об’єкт. Був він схожий одночасно на велику грушу хвостиком донизу, електролампу та еліпсоподібну бульбашку. Чітких обрисів об’єкт не мав, його краї то розмивалися, то знову рельєфнішали. Сам він був чорний, з вороним металевим відливом.

Крізь його чорноту густо проступали вогники-жаринки, неначе під попелом жевріла солома. Об’єкт висів над маткою на висоті метрів п’ятдесят-сімдесят. Побувши якусь мить чорним, він зненацька трохи посвітлів, а тоді раптом налився лимонним люмінісцентним світлом і з низу його, з хвостика, виткнувся тоненький, як нитка, промінчик. Виростаючи на очах, він блискавично досягнув землі й занишпорив там. Лазер? Далі Сашко не став роздумувати і натис клавіш мікрофонного зв’язку з круговою лінією наземних дзотів.

— Відділення, я — сержант Пиріг. Всім слухати мою команду. Над маткою завис чужий, поки що не опізнаний літальний об’єкт. Вступаю з ним у бій. Відділенню, не видаючи своєї присутності, приготуватися до відбиття наземної атаки — на випадок висадки літальним об’єктом диверсійної групи!

Все, що без дозволу з’явиться над маткою, мусить бути негайно знищене — така інструкція! І сержант, не вагаючись більше й миті, дав коротку упереджувальну чергу. Кожна третя куля була трасуючою. Сашко чітко бачив, як вогняні кулі (простих він не міг зафіксувати) пройшли поруч з чужим об’єктом, але той не звернув на них уваги, промінь і далі бігав по землі. Тоді Сашко взяв новий приціл, в центр об’єкта, і почав бити короткими, як справжній ас-кулеметник, чергами з трьох патронів: та-та-та, та-та-та…

А далі сталося незбагненне. Ледве кулі долетіли до об’єкта, як у того збоку миттєво вигулькнув ще один промінчик світла, і кожна куля, зіткнувшись з ним, відскакувала, рикошетила вбік, як наче промінь був броньовим. Але що то за броня? Кулеметні кулі, як і автоматні, пробивають залізничні рейки, а тут… Відкидаючи вбік кулю за кулею (Пиріг все бив і бив короткими чергами, цілячись в центр об’єкта), промінь швидко наблизився до амбразури дзот-башти. Сашко й збагнути нічого не встиг, як промінчик, спалахнувши на кінці кулеметного ствола, відбив останню кулю, що тільки-но вилетіла з нього, й кулемет замовк. Ствол на очах зігнувся. Більше того, кулемет наче хто вирвав із Сашкових рук і швиргонув убік.

І стало тихо-тихо. Промінь спекотно дихнув Сашкові в лице та груди і зник. Хлопець раптом відчув спустошливу втому, тіло спершу наче закам’яніло, налилося важенною втомою, а потім — розм’якло і ноги почали підломлюватися. Сержант хотів було дотягнутися до телефонної трубки або до клавіша мікрофонного зв’язку, та руки вже не слухали його й повисли, як перебиті. Перед очима чомусь запурхали (запурхали, наче метелики!) маленькі чорні ягуари, як на перепустці полковника Коржа, немилосердна слабкість паралізувала кожну клітинку його єства.

«Невже я… поранений?» — з трудом подумав сержант, намагаючись якщо не руками, то бодай ліктями зачепитися за підвіконня амбразури, аби втриматись від падіння. Сили його залишали. Сповзаючи вниз, зненацька відчув звук, що нісся звідкілясь із-під його ніг. Вібрувало перекриття дзот-башти, і тут Сашко збагнув: внизу, де перебував основний, підземний караул, у бій вступив станковий кулемет з електрогашеткою: ду-ду-ду, ду-ду-ду… Кожна черга — 25 патронів. Біля станкового чергує його друг (разом навчалися в армійській школі) молодший сержант Льонька Ломов. Він, напевне, зараз і стоїть за станковим. Кулемет потужний, дзот такої міцності, що хіба ракетою при прямому попаданні його візьмеш. Та й молодший сержант не підведе. І від того стало трохи легше на душі.

Та ось знизу донісся гуркітливий брязкіт, наче хто кинув важкий кулемет на бетонне перекриття, і все стихло. Але Сашко, падаючи, вже не міг того збагнути. Останнє його відчуття, зафіксоване усім єством, — страх. СТРАХ, що він помирає… Хлопець хотів було заплакати, але чомусь не зміг і тільки у відчаї крикнув:

— Ма-амо-о…

І здалося йому, що він удома, в своєму селі, що розкинулося на пологих кручах понад Дніпром. І лежить він — маленький-маленький хлопчик — у дерев’яній, потемнілій од часу люльці-колисанці (її змайстрував ще його прадід, дніпровський лоцман Омелько Пиріг), а мама, молода і гарна, ще дівча, гойдаючи прадідівську люльку з сином, що була підвішена у садку під грушею, тихо-ніжно співала, прохаючи котика-вуркотика не ходити і дитятко не будити… А вкрита біло-рожевим духмяним квітом груша гула-дзвеніла від бджіл, а далеко внизу голубів Дніпро, а кручею, з веслом на плечі піднімався прадід Омелько Пиріг, маленький, сухенький дідок, як і груша, увесь білий, і усміхався рожевими беззубими яснами, лагідно кажучи до Сашка в люльці:

— Спи, спи, правнучку, і не бійся. Я теж якось дуже злякався. Але нічого, дав Бог, витримав. Це як Ненаситець, Дід наш сердитий розніс мій пліт на друзки. Ох і настрахопудився я ж тоді! Але Бог милував, як бачиш — живий. І ти — живи, нашому-бо роду — нема переводу…

«Чому живий? — думає Сашко. — Адже прадід навіки залишився на дні порога. Ревучий його до себе забрав…»

Аж тут раптом завила сирена і проскрипіла металевим голосом:

— Перший?! Доповідає Третій. Ескадрилья не може пробитися до маточної позиції. Вона заблокована невідомим силовим полем…

Обидва кулемети — ручний і станковий, сховані під масивними плитами дзот-башти, — на перших хвилинах бою хтось повиводив з ладу. Вертольоти взагалі не могли знятися, ескадрилья бойових літаків марно кружляла в повітрі на підступах до маточної позиції — потужне силове поле невідомого походження нездоланною стіною перегородило літакам шлях.

І підполковник Корж нарешті все збагнув: НЛО. Неопізнаний літальний об’єкт завис над ракетною установкою, і, очевидно, немає на планеті Земля такої сили, яка здатна була б подолати космічного пришельця. Він всемогутній, його загадкова енергія просто неймовірної потужності і невідома землянам, як і сама його природа чи ті фізичні закони, за якими він діє.

Минали хвилини за хвилинами, а НЛО, наробивши стільки шерхоту, все ще безкарно висів над маткою, обмацуючи її променем, а сам тихо та мирно світився — такий собі безневинний апельсин чи якась різдвяна іграшка, схожа і на грушу, і на електролампочку одночасно, розміром завбільшки з десять-п’ятнадцять метрів.

Прикусивши губу, підполковник спостерігав за НЛО, а в голові роїлися десятки думок, на які він не знаходив відповіді. Що за намір в пришельця? Чому він прилетів не куди-небудь, а саме на секретну позицію ракети стратегічного призначення? І якраз під час регламенту. Що це — збіг обставин чи… І взагалі, НЛО наткнувся на матку випадково чи в нього якась задана мета? І хто він? Ворог? Друг?

— Товаришу підполковник, — виглянув з машини зв’язку сержант-оператор. — Щось почало творитися дивне… Екран локатора згас… Всі прибори перестали діяти… Здається, зникла енергія, і взагалі… Пропав зв’язок. Апаратура в нормі, а зв’язку немає…

— Виклич Першого…

— Та як же я викличу, як немає зв’язку? — зовсім не по-військовому відповів сержант. — Капе мовчить, як відрізане. Навіть з Оперативним Центром не можу зв’язатися. Ми опинилися під ковпаком.

Полковник думав секунду.

— Сержанте! Негайно в машину і роби все можливе й неможливе, аби відновити зв’язок. А я — на капе!

І кинувся до блок-казарми, де був вхід у підземелля. Та через кілька метрів і зупинився, до краю вражений. Здалося, ніби він наткнувся на невидиму стіну, що перегородила йому шлях. Чи справді невидима, чи в нього що з очима і тому він, як муха на склі, не бачить перепони, а тільки відчуває її. Ноги раптом зробилися неслухняними, в усьому тілі почалося поколювання, з’явилися слабкість і напади нудоти. Все чомусь стало байдужим, захотілося сісти в затінку машини, випростати ноги, склепити повіки і все послати до дідька… І матку, і регламент, і навіть самого себе. Та підполковник зусиллям волі зборов те бажання і зробив крок уперед. Стіна ніби зникла, але його враз охопив неспокій — з голови до ніг. На душі стало так тривожно, як начеб ось-ось мало статися щось неймовірне. Наступної миті відчув страх — всеохоплюючий і всеперемагаючий. Потім до нього приєдналися туга і смертний відчай. Анатолій Михайлович незчувся, як і завив: у-у-уммм, у-у-уммм… Вив, не тямлячи, що з ним коїться і яка сила змушує його те робити, відчуваючи, що йому загрожує безвихідь і туга впереміжку зі страхом. Тремтячими руками заходився видобувати з кобури пістолет, щоб розрядити обойму в невидимого ворога, котрий напевне ж був поруч. Але хоч як силкувався, а розстебнути кобуру так і не зміг — пальці не слухались. Від страху холола спина і бралася кригою, серце, душу наче хто мучив пазурами. Було відчуття, що вже ось зараз, ось у цю мить станеться щось найжахливіше. Тваринний страх підштовхував його до втечі. Куди — не мало значення, аби лише бігти, бігти, бігти. Негайно, цієї миті, доки не пізно. Не бігти, а кинутись наосліп, напролом і щезнути, провалитися бодай і на той світ, аби тільки позбутися страху й відчуття біди, що насувалася на нього…

З машини зв’язку, обхопивши голову руками, вийшов оператор, захитався наче п’яний чи божевільний.

— А-а… мені страшно! — кричав він якимось чужим голосом. — Поря-ту-у-уйте-е…

З трудом переборюючи власне відчуття страху, Анатолій Михайлович, останнім зусиллям волі стримуючись, щоб самому не кинутись світ за очі, підійшов до оператора і надсилу вичавив із себе:

— За-аспокойся… Нам ніщо не за-агрожує… кінця світу не буде. То НЛО випромінює якісь… електромагнітні чи що… хвилі… Вони викликають у нас… людей почуття страху… непевності.

— А-а-а… — не слухаючи його, вив оператор.

— Дай руку, сержанте. Спробуємо удвох пробитися. Треба будь-що дістатися до блок-казарми, там вхід у підземелля. Бетонне перекриття зекранує хвилі космічного пришельця… це нас порятує…

Але сержант, вигукнувши щось безтямне, кинувся бігти у протилежний від блок-казарми бік. Коржу вдалося його наздогнати. Та коли він схопив сержанта за плече, по руці вдарило наче електрострумом. Навсібіч сипонули голубі іскри. Відсмикнувши руку, підполковник завертівся на місці, охоплений болем, відчаєм і страхом. Сержант упав, качався по землі і вив, зриваючи з себе форму. Від нього з тріском розліталися голубі іскорки. Та ось він затих, скручений, — живий чи мертвий, підполковник того не знав, бо й сам у ту мить занімів від страху: промінь НЛО, що був до того непорушний, хитнувся і почав повільно наближатися. Корж засилкувався позадкувати, але невідома воля паралізувала його, і він закляк з широко відкрити очима, спостерігаючи, як невідворотно наближається сліпучо-гарячий промінь. І там, де він пробігав, спалахували й обвуглювалися трава й кущі, а земля шкварчала, диміла й плавилась, перетворюючись у скляні згустки та криваво-рудий шлак…

Ракетна позиція, над якою негадано з’явився неопізнаний літальний об’єкт, була центральною в частині. У підземеллі, на недосяжній навіть для ядерного удару глибині, знаходився Перший — командир полку ракет стратегічного призначення із своїм польовим штабом. В різних місцях того краю полк мав, крім матки, ще й певну кількість ракетних позицій. На кожній з них все було в нормі, там йшло відпрацьоване до найменших дрібниць чергування, а на центральній зчинилося щось досі небувале й нечуване. І — нереальне. Взагалі, поява над маткою неопізнаного літального об’єкта — чепе вседержавного масштабу, коли негайно ставиться до відома не лише головнокомандуючий ракетними військами стратегічного призначення, а й сам міністр оборони, а через нього-президент. (У ті часи гігантська імперія, остання на планеті Земля, вперше отримала свого президента, якому, як покаже час, судитиметься стати не лише першим, а й останнім — він піде в політичне небуття разом із своєю страшною імперією!).

Але Перший встиг лише оголосити бойову тривогу на всіх позиціях полку, — а раптом і над ними з’являться всемогутні літальні об’єкти? — як несподівано урвався зв’язок. Будь-який: зовнішній, внутрішній, оперативний, запасний, аварійний тощо. Всі лінії броньових кабелів, як по команді, вийшли з ладу. Жодна з рацій не працювала, навіть аварійна. Таке людському розуму — в цьому Перший не сумнівався — було не під силу. Виявляється, неопізнаний літальний об’єкт і справді позаземного походження! До всього ж невідома сила заблокувала підземний командний пункт, одним махом обрізавши його такі, здавалося, надійні комунікації, нашпиговані електронікою. Чергові офіцери матки і самого штабу наче посліпли й поглухли, не знаючи, що зараз твориться як на центральній, так і на інших позиціях полку, не кажучи вже за Оперативний Центр.

Після зв’язку зникла енергія, всі лампи в підземеллі згасли, індикатори приборів завмерли на нулях. По команді Першого оперативний черговий передав код на увімкнення аварійних двигунів. Світло відразу ж з’явилося, та легше від того не стало. Трапилося найгірше з усього, що може трапитися на маточній позиції, котра перебуває в режимі бойового чергування: вимкнувся пульт керування пуску ракети стратегічного призначення.

І Перший зрозумів: у нього в запасі є лише кілька секунд, аби оцінити ситуацію і прийняти єдино правильне рішення. Міркував полковник так: якщо той об’єкт, що з’явився над маткою, і справді космічного походження — то це одне, а коли він — найновіший, невідомий досі нам витвір рук земного противника з-за океану — то це вже зовсім інше. Спинімося на другому варіанті: неопізнаний літальний об’єкт є витвором рук ворога, його мозку і наукового потенціалу. І прилетів він — уявімо, що йому вдалося непоміченим прошмигнути повз всі зони оборони країни, що взагалі нереально, — аби ізолювати і вивести з ладу ракету стратегічного призначення. Щоб вона не змогла нанести відповідь на ядерний удар противника. Тобто завчасно вивести її з ладу. Хоча… Полк дислокується в глибині країни, що із заходу на схід простяглася на 9,5, а з півночі на південь — на 4,5 тисячі кілометрів і має на своїй території 11 годинних поясів, і все це нашпиговане військовою технікою, що пожирає бюджет країни незгірш фантастичного чудовиська, то коли б на далекому звідси прикордонні що-небудь зчинилося чи бодай було просто запідозрено, Оперативний Центр застеріг би штаб полку і його, командира, в першу чергу. Та й не міг противник винайти і випробувати таку неймовірну техніку, щоб наші не дізналися.

Країна лише на карально-розвідувальні органи щорічно витрачає шість мільярдів рублів — колосальна сума! — тож «компетентні органи» застерегли б правителів із столичної фортеці, укріпленої мурами і баштами ще з князівських часів, що готують для нас за океаном… А Центр мовчав, виходить, у столичній фортеці, в штабах і на прикордонні все гаразд? Тоді НЛО над маткою явище локальне?

Так заспокоював себе Перший, але переконливої відповіді знайти не міг. Не давала спокою думка: а що, коли це початок ядерного конфлікту? А що, коли Центр просто не встиг своєчасно застерегти полк? А що, коли в цю мить невідомі літальні об’єкти противника заблоковують всі інші позиції, аби обеззброїти, паралізувати полк і позбавити його можливості нанести удар у відповідь? А тим часом на країну, яку там, за океаном, величають не інакше, як «исчадием ада», вже летять ядерні ракети ворога?

Не вагаючись більше, Перший велів оперативному черговому викликати оперативну групу штабу полку. Коли озброєні офіцери плече в плече вишикувалися в бункері, Перший встав з-за столу і глухо почав:

— Товариші офіцери! Я зібрав вас у зв’язку з непередбачуваною ситуацією, яка вже переростає в некеровану і критичну, що, в свою чергу, принесе неймовірну біду всій країні. Центральна ракетна позиція полку повністю заблокована невідомим літальним об’єктом, для боротьби з яким у нас немає відповідних військово-технічних засобів. Ні в нас, ні в нашої країни. Він сильніший за всі наявні на сьогодні досягнення людського розуму, володіє до всього ж, як я розумію, незнаними нам законами фізики. Зв’язок з Оперативним Центром втрачено. На самій позиції зв’язку теж немає. Ні вертольоти, ні ескадрильї літаків не змогли прорватися до матки, щоб вступити в бій з об’єктом. Кулемети вийшли з ладу, вся надія на автоматників і нашу особисту зброю, але в боротьбі з НЛО вони не ефективні. Над маткою продовжує висіти чужий об’єкт, нам не відома причина його появи, як і те, для чого він заблокував матку. Не виключена можливість, що це зроблено з метою ізоляції ракети в момент нанесення противником превентивного ядерного удару по нашій країні. Зваживши все і усвідомлюючи ту відповідальність, що лягає на мене, я приймаю таке рішення: оскільки стаціонарний пульт пуску ракети виведено з ладу, групі А на випадок переростання ситуації в критичну і згідно з інструкцією підготувати ракету до автономного бойового пуску по заданій програмі нанесення ядерного удару по противнику за океаном, і хоч часу в нас немає, товариші офіцери, але кілька секунд на прощання я вам даю. Ми з вами працювали двадцять років плече в плече, мусимо по-людському попрощатися перед тим, що буде далі, коли нас, можливо, вже не буде взагалі… Прощайте, товариші офіцери, дякую вам за багаторічну і вірну службу!.. Ми люди військові і державні, тож мусимо з гідністю зустріти свій кінець… Але перед тим зробити все можливе й неможливе, аби встигнути нанести ядерний удар по противнику за океаном!

Далі відбулося те, що не раз і не двічі, а майже щотижня (здача нормативів) відпрацьовувалося в підземеллі матки. Група А — майор, капітан і два автоматники — приготувалася до здійснення автономного запуску ракети. Тільки раніше це влаштовувалося з навчально-тренувальною метою, для відпрацювання нормативів на випадок захоплення диверсійною групою противника маточної позиції й виведення з ладу стаціонарного пульту. А цього разу група А, звана групою смертників, була задіяна для бойового пуску — вперше за всі роки існування позиції.

Всі четверо йшли спорожнілим коридором, якому, здавалося, не буде кінця-краю, йшли в хімзахисті й протигазах, що вже були ні до чого: попереду автоматник, за ним майор і капітан несли кожний по елегантному і, на перший погляд, такому звичайному кейсі, званому ще дипломатом, замикав групу теж автоматник — теж у хімзахисті й протигазі. На випадок, якщо ракету — не дай, Боже, не дай, Боже! — доведеться запускати в автономному режимі по бойовій тривозі, група А назад вже не повернеться. Вона зникне безслідно як перша-щонайперша жертва ядерної війни, перетворившись на атоми й молекули чи кванти світла.

Біля четвертого блок-посту «смертники» зупинилися. Майор набрав тільки одному йому відомий код на титанових дверях у стіні й відчинив їх. Першим у вузький бічний коридор, ледь освітлений лампочками, пірнув передній автоматник, за ним майор, потім капітан і, нарешті, автоматник. Капітан задраїв за собою броньові двері, закодував їх. Один з автоматників ліг у ніші неподалік дверей, спрямувавши на них ствол автомата.

— Бойовий пост згідно з наказом зайняв, — доповів він майору.

— Діятимеш згідно з інструкцією, — велів майор і далі сказав спокійно і просто: — Будемо сподіватися на краще, хлопче-солдате, але… Одне слово, мать його так!.. Виконуй до кінця свій обов’язок. Маю надію, що ми ще зустрінемось або на цьому світі, або… Ні, як зустрічатися, то краще на цьому… Прощай, сину!..

І все. Група А відрізана від усього світу. Вузьким лазом вона дістанеться до самої ракети, що причаїлася поруч у тридцятиметровому шахтному колодязі. Майор з капітаном підключать — доки вони це робитимуть, їх охоронятиме другий автоматник, — до ракети свої кейси-дипломати з переносним пультом автономного пуску і замруть в очікуванні кодового сигналу. Скільки їм доведеться чекати — а кожна хвилина здаватиметься вічністю, і за одну мить можна посивіти, — невідомо. І якщо трапиться найжахливіше і прийде до кейса-дипломата закодований сигнал пуску, група А уведе його в пульт, схований в одному з дипломатів, натисне клавіш. Ракета, охоплена пекельним полум’ям, ринеться з шахтного колодязя (випереджаючи її, там, нагорі, заряд пороху, що вибухне, відкине стотонну накривку люка). Тим полум’ям вона все спопелить у шахті — і групу А також. Група А навіть не встигне й почути рев вогняного шквалу, як миттєво перетвориться на кілька жменьок радіоактивного попелу… Це знав і автоматник, котрий на початку коридору лежав у ніші лицем до броньових дверей, вогняний вал дістанеться і до нього, і він вже не втече, якби навіть і захотів, — двері закодовані. Та й куди втечеш, як на планеті Земля таке зчиниться!..

І хлопчина в хімзахисті, вчорашній десятикласник, притискуючи до грудей приклад автомата, готовий був на випадок чого до останнього патрона захищати підхід до групи А. Та коли приготувався, то зненацька для самого себе заплакав, і сльози тихо потекли по його рожевих з підлітковим пушком, щоках — тільки в армії він почав голитися. Добре, що нікого не було поруч, а лице його закривав протигаз, — плакати солдату, звісно, не годиться. Не належить за статутом. А він плакав, бо вперше в його такому короткому житті тривога була не навчальною, а бойовою, і «смертники» з групи А вже могли увести в ракету код на пуск. Плакав, бо десь далеко звідси під голубим і мирним небом з лагідним сонечком над білим світом його чекали мама і кохана дівчина. Про те, що станеться з ними на випадок ядерного катаклізму — а жили вони у великому промисловому місті, яке противник, наносячи удар з ядерних підводних човнів, що зачаїлися в глибинах Чорного моря, знищить у першу мить (двадцять вісім хвилин летітимуть до нього чужі ракети), — він боявся навіть подумати, не те що уявити. За себе не боявся, бо ще не мав досвіду смерті і помирати мав уперше. Але ніяк не міг збагнути і сам собі відповісти на запитання, що пекло його й мучило в ту мить у глибокому, забетонованому підземеллі, затягненого ще й у хімзахист та протигаз (від кого і від чого вони його порятують, як спалахнуть пекельним вогнем разом з ним?!) — для чого він прийшов у цей світ?

Як далі розвиватимуться події, тепер уже передбачити ніхто не міг. Навіть сліпий випадок міг відіграти свою фатальну роль. Та надія (вона, як відомо, помирає останньою) на порятунок ще жевріла. Хоча ракета й підготовлена до бойового пуску, котрий міг статися з хвилини на хвилину, але ні черговий офіцер матки, ні черговий штабу полку, ні сам Перший — самостійно, чи окремо, чи всі разом — запустити ракету, стаціонарно чи автономно, — не могли. Бо кожний з них знав лише частину того страшного коду, підкоряючись якому, ракета вирветься із свого сховку. Та коли б вони — чергові офіцери матки і штабу та Перший — і з’єднали б відомі їм цифри коду, який вони тримали в своїй пам’яті, все одно ракета залишилася б непорушною. Кілька цифр — теж не вирішальних — до того коду повинні були додати засекречені навіть для Першого два працівники Оперативного центру. Але для того, щоб увести цифри коду в автоматичну систему, що захищала від несанкціонованого застосування ядерної зброї, потрібно було цю систему розблокувати, а вже вона, в свою чергу, розблокує пускову установку. А цифри коду розблокування автоматичної системи захисту ракети і самої пускової установки тримали — кожний свою частину головнокомандуючий родом військ та міністр оборони. Якщо вони зведуть — за допомогою технічних засобів це робиться майже миттєво — докупи відомі їм цифри, тоді лише буде — теж миттєво — розблоковано систему, що захищає ракету від несподіваного пуску, і лише потім саму пускову установку. А далі в дію вступив би — через міністра, главкома та Оперативний Центр — сам президент країни.

Тільки в нього був «ядерний чемоданчик». Уперше з’явився він, ще коли імперією одноосібно правили генсеки, зокрема в часи застою, за Густобрового, але система його відпрацьовувалась уже за першого президента. Державний чемоданчик — секретний з надсекретних — був біля нього і вдень, і вночі. Президента, хоч куди б він їхав, невідлучно супроводжувала машина спецзв’язку — її чомусь на жаргоні називали «кнопкою». Обслуговували «ядерний чемоданчик» три високопоставлені, елітні офіцери — для них придумали спеціальну форму — чорного, як і в морських офіцерів, кольору. Двадцять чотири години на добу вони неодмінно були поруч із президентом, завжди в сусідній кімнаті — в кабінеті, у квартирі, на дачі, в сусідній машині супроводу, в літаку, де вони теж мали своє місце. Вночі спали лише двоє, третій чергував біля чемоданчика. Назва його — «ядерний чемоданчик» або просто «кнопка» — чисто умовна, бо це було спеціальне програмне обладнання, яке дозволяє через супутник вийти на командний пункт Генштабу та на інші резервні пункти військового міністерства. А вже з них і надійде командуванню ракетних військ закодований сигнал на пуск. Перший знав, що президент країни вже якось раз використав свій «ядерний чемоданчик», коли дав команду на Камчатку запустити ракету стратегічного призначення — на щастя, з метою відпрацювання того самого чемоданчика, тож ракета полетіла з навчально-тренувальною метою без ядерної, звичайно, боєголовки… Чемоданчик було відпрацьовано, і ось не виключена можливість, що президентський «ядерний чемоданчик» запрацює по-справжньому. Поки що рятувало (а може, навпаки, поглиблювало трагедію) тільки те, що з Оперативним Центром все ще не було зв’язку. Ракета стояла вже в режимі автономного пуску, група А чекала в підземеллі або коду, починаючи від президента країни і закінчуючи черговими офіцерами матки, або…

Хвилини тяглися нестерпно повільно.

Перший, крокуючи бункером, палив сигарету за сигаретою: все, що треба зробити, він зробив, кого треба задіяти, він задіяв. Розумові центри матки і штабу полку роблять все можливе й неможливе, щоб відновити зв’язок з Оперцентром. І вони його відновлять — на крайній випадок відкритим текстом за допомогою авіації. Це — на крайній випадок. Крім того, за інструкцією, якщо несподівано урветься зв’язок з маткою чи штабом того чи того ракетного полку, туди негайно спецлітаком вилітає спецбригада вищих чинів Оперативного Центру — вона вже, напевне, в дорозі, себто в небі, і прибуде з хвилини на хвилину. І якщо вона дасть команду, попередньо зв’язавшись з президентом, запускати ракету, група А її запустить ціною власних життів. А поки що, вирішив про себе Перший, треба будь-що спробувати встановити контакт з неопізнаним літальним об’єктом і дізнатися, чого хочуть космічні — якщо це космічні — гості? Можливо, пощастить усе вирішити миром й уникнути лиха?

Раптом почувся зумер на пульті — вперше за останні двадцять сім хвилин. Спалахнули лампочки індикаторів. В комполку наче що мертве ожило в грудях.

— Перший, говорить Третій. — В оперативного чергового матки рівний і спокійний голос. — Щойно відновився зв’язок з машиною регламентної групи під знаком чорного ягуара в овальному колі. Вона перебуває в зоні споруди № 1. На зв’язку командир групи чорного ягуара підполковник Корж.

— Перший, я — Сьомий. Доповідаю: ВОНИ ставлять умову. — Слово «вони» підполковник виділив голосом.

— ВОНИ таки й справді космічного походження?

— Так.

— Ви вступили з НИМИ в контакт?

— Так. Хоча точніше — ВОНИ зі мною.

— Гаразд, це вже краще. В чому полягає ЇХНІЙ ультиматум?

— Це не ультиматум, а розумна пропозиція. ВОНИ розблокують і негайно залишать матку. Відразу ж відновляться всі лінії зв’язку. Непрохані гості дуже занепокоєні, що наша ракета стратегічного призначення вже підготовлена до бойового пуску в автономному режимі. Хоча це їм нічим не загрожує, та все ж ВОНИ стривожені… Що можуть стати причиною ядерного конфлікту на планеті Земля.

— Ми теж занепокоєні, щоб такого конфлікту не сталося. Але як НЛО потрапив на матку?

— Його увагу, як він ішов на посадку на планеті Земля, привернула зона підвищеної енерго— і радіаційної насищеності. Тобто наша матка. Коли ВОНИ збагнули, що це таке і куди вони потрапили, було вже пізно — ми зчинили тривогу. Ситуацію ВОНИ оцінили як критичну, адже ми могли їх сприйняти за ворога з протилежного боку океану і нанести по ньому удар. Щоб цього не сталося, енлонавти і заблокували матку. Дайте відбій на автономний пуск ракети, ВОНИ знімуть блокаду і залишать нас. — Голос Коржа потонув у тріску.

— Алло, ви мене чуєте, Анатоліє Михайловичу? — занепокоївся Перший. — Алло, чорний ягуар, де ви? Ви мене чуєте?

— Так… — по хвилі, — ВОНИ теж…

— Я — Перший, командир полку, приймаю їхні умови. Даю відбій на автономний пуск ракети. Група А повернеться в штаб. Але хай ВОНИ розблокують оперативну лінію далекого зв’язку.

Замість відповіді на пульті спалахнула червона лампочка, почувся низький зумер.

— Перший слухає. — Комполку натис клавіш.

— Говорить Нуль-Два.

Комполку нарешті — вперше за останні тридцять хвилин — полегшено перевів подих: зв’язок з Оперцентром відновлено.

— Що у вас трапилося, Перший? Тридцять хвилин з вами не було ніякого зв’язку. Ми задіяли групу швидкого реагування, вона вже в повітрі. З сусідніх полків до вас летять десантні бригади із штурмовиками — їх ми задіяли на всяк випадок, будучи вже майже впевнені, що вас захопили диверсанти. Про факт відсутності зв’язку з вами повідомили головкома, а він, у свою чергу, — міністра оборони і президента. Група, що обслуговує «ядерний чемоданчик» президента, приведена в бойову готовність. Ще б пара-друга хвилин вашого мовчання — і не знаю, що б сталося. Чекаю вашої доповіді, що у вас трапилося, Перший?

— Я — Перший. Прошу хвилину часу, дам відбій групі А і доповім Опер-центру про ситуацію, що сталася на матці.

Над силу переборюючи напади нудоти й слабкості, що сковувала тіло, підполковник Корж вибрався з машини зв’язку і зробив кілька непевних кроків до сліпучо-гарячого променя, що «чекав» його.

— Усе гаразд, — сказав він, поглядаючи то на промінь, то на оранжевий апельсин, що висів над маткою. — Перший дає відбій на автономний пуск ракети. Але ВИ повинні негайно нас залишити: позиція ракети стратегічного призначення з бойовим чергуванням — не місце для встановлення контактів між землянами й інопланетянами, бодай ВИ й наші брати по розуму.

— На жаль, вся ваша планета ще не готова до зустрічі космічних братів по розуму. Ми прилетіли до вас передчасно — може, й на кілька десятиріч, а може, й на століття.

Це озвалися ВОНИ, з оранжевого апельсина.

— Ви — не гуманоїди? — дивлячись на апельсин, запитав Корж.

— Ні. Але це не має принципового значення. Наша цивілізація розумних створінь пішла іншим, відмінним від вашої планети, шляхом. Але не це головне.

Їхній голос підполковник чув ніби в своєму мозку. «Телепатична передача інформації від одного суб’єкта до іншого?» — подумав він, і ВОНИ це підтвердили. Зникло електромагнітне поле чи якісь коливання, що стільки завдали йому болю. Підполковник відчув себе значно краще — наче гора з пліч спала. Почуття страху зникло ще раніше, а тепер розвіявся й гнітючий настрій. Корж вільно зітхнув, і так йому захотілося — до болю, до щему в серці — побачити зараз Олену. Хоч одним краєчком ока…

Тієї ж миті світло-гарячий промінь хитнувся, побіг угору й застиг на рівні трьох-чотирьох метрів од землі, відразу ж в нього на кінці виникла голуба куля, завбільшки з екран телевізора. Анатолій Михайлович не встиг і збагнути, для чого вона, як на ній з’явилося жіноче обличчя. Придивившись до нього, він радісно крикнув:

— Олено?.. Ти?.. Звідки?.. Як твоє здоров’я? Стан?

Олена нічого не відповіла, тільки усміхнулась йому — чомусь злякано і в той же час ніби радісно. Він бачив дружину чітко, як начеб вона й справді була поруч. Але тут на її обличчі промайнула гримаса болю і дружина зникла, а голуба куля згасла і наче розтанула. І тут знову озвалися ВОНИ, з оранжевого апельсина:

«Через кілька ваших земних хвилин у неї почнеться акт пологів. Але ти не хвилюйся, чорний ягуаре, все закінчиться добре. Твоя дружина народить маленьку людину, звану у вас дітьми. Конкретно — хлопчика. Твій син вже зібрався в дорогу, що веде в білий світ вашої планети. Ось тільки чи знайдеться для нього місце на вашій планеті?

Підполковника охопила тривога.

«Невже нас, землян, чекає біда?»

«Бути біді чи ні — залежить від вас самих, аборигени планети із самоназвою Земля. Смертельну загрозу для самих себе ви самі й створили. Не можна за ідеї мертвого вождя, мумія якого лежить у вашій столиці, погрожувати іншим, у яких ідеї трохи не такі, ядерними боєголовками. А втім, це вже у вас називається… втручанням у ваші внутрішні справи. Ви на тих, хто живе по той бік океану, націлили свої ракети, а вони на вас. Тому ми й не ризикуємо вступати з вами в контакт — щоб не стати причиною ядерного конфлікту і, взагалі, щоб не ставати на будь-чий бік. До всього ж ви, земляни, ще не досягли такого рівня відповідальності за долю планети і всього людства, такої свідомості й моралі, щоб ми могли поділитися з вами тією енергією і тими знаннями, якими володіємо. Це небезпечно для вашої планети, адже ви поки що на планеті не люди, не земляни, а — вороги, котрі перебувають у двох різних таборах. Подібне ми пережили ще сто тисяч років тому. І нині ми на своїй планеті живемо однією сім’єю. Хоч між собою ми різні й не схожі, але ми діти однієї розумової цивілізації, однієї планети і одного сонця. У вас теж всього лише одна планета. А до найближчого осередку розуму в Космосі відстань така, яку ви не подолаєте і в далекому майбутньому. Прощайте, розумні істоти із самоназвою ЛЮДИ!»

Скорочуючись, світло-гарячий промінь помчав угору, досягнув оранжевого апельсина і зник. Хитнувшись, апельсин нечутно поплив над маткою, потім над верховіттям сосон по той бік позиції і наче розтанув у надвечірньому небі, перетворившись у крихітну цяточку. А потім і вона зникла.

І десь здалеку, мабуть, долаючи немислимі космічні простори, до підполковника долинув ледь чутний, наче шепіт, голос і забринів у його душі живлющим теплом:

«Людино війська, під кодовим знаком чорного ягуара в овальному колі!.. Ти вже батько… Ти вже батько… Вітаємо. Ти вже маєш маленьку людину, звану у вас сином. Але зроби все, щоб на планеті Земля йому знайшлося місце… І хоч трохи щастя…»

Корж хотів було піднятися в машину зв’язку й доповісти Першому про результат контакту, як в очах раптом спалахнув пекучий біль. Анатолій Михайлович поспіхом притис руки до лиця, намагаючись затулити ними очі, але ноги підломилися. Втрачаючи свідомість, важко впав на правий бік…

Перше відчуття було, що він лежить у човні на спині. Злегка погойдуючись, човен пливе рікою. Приїжджаючи до батьків у відпустку, Анатолій Михайлович неодмінно перший тиждень присвячував роботі (її в хаті та в дворі немолодих батьків набиралося чимало), а, впоравшись, на другий тиждень брав вудочки і йшов до Дніпра, де його терпеливо очікував старенький батьків човен. Коли не клювало чи хотілося ні про що не думати, а лінькувато полежати, стелив у човні надувний матрац, лягав на спину і задивлявся у високе та дзвінке придніпровське небо…

Нарешті він виринув з небуття. Ще не знаючи, де він і що з ним, Анатолій Михайлович сперся на лікоть, з трудом — все тіло сковувала слабкість — звівся. І побачив себе на носилках. Солдати, котрі їх несли, були в касках, з автоматами і згортками індивідуального захисту. Виходить, бойову тривогу ще не відмінили?

Вхідні ворота маточної позиції навстіж відчинені, певно, його несуть до вертольотного майданчика, що був неподалік позиції.

Вечоріло, сонце вже пірнуло за бори, дзвеніли перші комарі.

Над маткою кружляло кілька винтокрилих металевих бабок в сіро-зелених камуфляжних плямах — напевно, це прилетіли штурмовики із спецзагону відбивати матку в диверсантів, але потреба у них відпала і їм не дали дозволу на посадку.

Солдати, котрі його несли, зупинилися на підході до майданчика. На ньому тільки-но сів (лопаті гвинтів ще повільно крутилися) сіро-зелений, в маскувальних плямах бойовий гелікоптер. Відчинилися двері, пілот опустив трап. Першими вийшли два автоматники і стали обабіч трапа, по якому вже спускалася група старших офіцерів. Їх зустрічало кілька офіцерів з особового складу матки. Вони з хвилину поговорили між собою, а тоді двоє прибулих підійшли до Анатолія Михайловича, старший за званням, злегка нахилившись до носилок, відрекомендувався:

— Командир групи швидкого реагування Оперцентру полковник Пахомов. Прибули для розслідування інциденту на матці. Як ваше здоров’я і самопочуття, чорний ягуаре?

— Будемо вважати, що для мене все загалом скінчилося благополучно, — стримано відповів Корж. — А ось як для матки та її особового складу — ще не знаю.

— На щастя, теж усе гаразд. Хоча даним питанням буде займатися спеціальна група, створена главкомом, — інцидент у вас трапився не вельми приємний. Тоді, очевидно, будуть бесідувати і з вами.

— Що зі мною бесідувати?

— Е-е, не кажіть, підполковнику, не кажіть! Ви найбільше контактували з космічними пришельцями. А поки що — видужуйте. Два кулеметники, ваш оператор і ви зараз будете відправлені в госпіталь для обстеження та лікування.

— А з регламентом як?

— Після того, як група експертів скаже своє слово про наслідки ситуації, що відбулася на цій позиції, регламент продовжимо.

— Знак чорного ягуара буде замінено іншим?

— Звичайно, адже так має бути за інструкцією. Знак змінюється щотижня, в екстренних випадках і частіше. Але чому це вас так цікавить, підполковнику?

— Не знаю… мабуть, тому, що я вже встиг звикнути до чорного ягуара. Особливо, враховуючи те, що сталося на матці.

— Регламент буде продовжено і доведено до завершення. До речі, знайомтесь. — Полковник повернувся до свого супутника. — Майор Сомов.

— Мені доручено замінити вас, товаришу підполковнику, на регламенті. — В майора був густий бас, що так не пасував до його далеко не дебелої статури.

— Виходить, у шахту знову поставлять ракету з ядерною боєголовкою на бойове чергування? — чи запитав, чи зітхнув Корж.

— А як же… Інакше? — здивувався майор.

— Це небезпечно для роду людського, — ні до кого конкретно не звертаючись, а швидше в простір, мовив підполковник.

— Ми, військові, покликані перш за все дбати про безпеку нашої країни, — тоном нотації відповів полковник Лахомов.

— Облиште, полковнику, — поморщився Корж. — Я це і сам знаю незгірш за вас. Але коли загроза нависне над усією планетою, дбати про безпеку власної країни буде вже пізно.

— Щодо захисту всієї планети, то подібні питання — поза компетенцією моєї служби, — сухо відповів полковник. — А в мене для вас приємна новина, Анатоліє Михайловичу: кілька хвилин тому, перед посадкою гелікоптера, борт отримав радіограму, що у вас народився…

— Син? Я знаю. Спасибі.

— Звідки ви знаєте? Лінія зовнішнього зв’язку з маткою запрацювала лише кілька хвилин тому.

— Про народження сина сказали ВОНИ, залишаючи матку. Полковник насторожився.

— Ви вступали з НИМИ в контакт? Цікаво, цікаво…

Анатолій Михайлович промовчав, склепивши повіки — знову почали нестерпно боліти очі. Тому відповів, не розплющуючи очей:

— ВОНИ… розумієте, ВОНИ так по-справжньому і не зважилися вступити з нами, землянами, в контакт. Бо ми, люди, націлили одне на одного ядерні боєголовки.

— Мене дивують ваші погляди, підполковнику, — спохмурнів Пахомов. — Залишити країну без ядерного щита? Ви це маєте на увазі? Адже вороги…

— В тім-то й лихо, полковнику, що ми не земляни на планеті Земля, не люди родини гомінід, а — вороги… Який жаль.

— Ви заражені загниваючим пацифізмом! — обурливо вигукнув Пахомов. — Виявляється, ви… А ще — член партії! Я змушений буду повідомити куди слід про ваші химерні… е-е… погляди.

— Повідомляйте, — незворушливо відповів Корж. — Зрештою, у мене сьогодні найкращий день — народився син.

Коли його занесли до вертольота, там уже стояло кілька носилок. На крайніх лежав русочубий знайомий юнак.

— А-а… сержант Пиріг? — упізнав його підполковник. — Як самопочуття, земляче?

— Приходжу до тями, товаришу підполковник, — намагаючись бути бадьорим, відповів сержант. — Взагалі, я міг би й на матці відлежатись день-другий, лікарі наполягли на негайній госпіталізації й обстеженні.

— Лікарів треба слухатись, — промовив підполковник, думаючи своє. І по хвилі, похвастав, ні до кого конкретно не звертаючись: — А в мене синок народився… Нарешті і я став батьком. Придніпровському роду Коржів не буде переводу.

— Вітаємо вас, товаришу підполковник! — хором озвалися з носилок.

— Спасибі, хлопці. Як вийдемо з госпіталю, неодмінно запрошу вас до себе. На іменини сина. І на день його янгола… Якщо тільки він у нього є. А мусить бути, — по хвилі говорив наче сам із собою. — У кожного з нас має бути свій янгол-охоронець. І Бог — один на всіх.

Почувся рев моторів, вертоліт затрясся, відірвався від майданчика і якось боком, боком почав набирати висоту. Анатолій Михайлович, здається, невдовзі задрімав чи просто склепив повіки, бо в очах час од часу спалахував різкий біль, який буває, коли необережно надивишся на дугу електрозварювання.

Вертоліт набрав висоту і далі летів плавно, тільки час од часу його дрібно трясло, і машина тоді мов би провалювалась вниз — у повітряні ями потрапляла. Сашко, переборюючи кволість, що все ще гніздилась у всьому тілі, звівся на носилках. До ілюмінатора тягтися було далеко, тож заглянув в один з отворів для стрільби з автомата і побачив — вертоліт саме робив віраж — далеко внизу вогні. Тут, у піднебессі, ще було світло, а там, унизу, вже господарювали вечорові густі сутінки, зверху світліші, знизу чорніші — то місто вже й запалило вогні. І Сашкові здалося, що там, унизу, тече вогнями ріка його дитинства, та ріка, на дні якої біля порога із загрозливим йменням Ненаситець, що вже давно залитий водами Дніпрогесу, навіки залишився його предок, веселий життєлюб лоцман Омелько Пиріг. Прадід далеко-далеко звідси лежить на дні великої ріки, а бач, приходив до Сашка, як він упав у блок-казармі, вражений променем НЛО. Чи не тому прадід приходив, що Сашко мусить жити, попри все жити, аби продовжити рід Пирогів, а отже, й рід людський?

— Чи знайдеться йому все-таки місце на планеті Земля? — зненацька почулося із сусідніх носилок.

— Ви щось запитали, товаришу підполковник? — перепитав Сашко.

— Сина свого згадав, то й запитав. Тільки не знаю, кого, — підполковник помовчав. — І не знаю, хто мені відповість. Та й чи взагалі відповість?..

— А я, товаришу підполковник, навіть радий, що в госпіталь потраплю, — не слухаючи його, торохтів сержант.

— Що ж тут доброго — в госпіталь потрапляти? — здивувався Корж.

— Так лафа, товаришу підполковник! Як пощастить, то, мо’, й цілий тиждень посачкуємо в палаті. А там… годують, не смикають тебе, як у дурдомі, гарненькі медсестри! Ех!.. І цілий тиждень — ні тобі стройових, ні тактичних занять, ні тобі бойового чергування під знаком чорного ягуара. І, головне, можна спати хоч і до восьмої ранку! Правда, чудово?

— Правда, — зітхнув підполковник.

— А скільки віршів напишу в госпіталі! — торохтів далі сержант. — Що не кажіть — лафа непередбачена, самим Богом послана!

— Ти й вірші пишеш, сержанте?

— Еге, в армії напишеш! Як кажуть, доженуть та ще дадуть! А як почнеться бойове чергування, то й рідну матір забудеш. Я вже розпочав один вірш, та все ніяк не можу його закінчити. Тільки й удалося скласти два рядки.

— Гарні рядки, сержанте. Майже символічні.

— Правда? — схопився сержант. — Я в госпіталі його неодмінно допишу, там лафа цілий тиждень буде.

Але тижня у них вже не буде.

Рівно через три дні всіх, хто тою чи тою мірою контактував на маточній позиції з НЛО, чи зазнав од нього травм, чи бодай спостерігав його, чи злякався, чи був ним захоплений, — всі рівно через три дні будуть негайно звільнені з рядів армії: рядових комісують як буцімто фізично непридатних для несення військової служби (щось у їхніх молодих та здорових організмах раптом повиявляють), а офіцерів відправлять у відставку — «щоб не розкладали армію своїми панічними розповідями про нібито непереможну міць так званого НЛО і тим самим не знижували стійкий моральний дух та марксистсько-ленінський гарт наших захисників Отєчєства», так буде сказано в секретному наказі.

— Яка лафа! — геть розгублено казатиме сержант Олександр Пиріг кожному стрічному. — Уявляєш? На цілих вісім місяців мене раніше відправляють на дембіль! Мабуть, за зразково-показову службу!

А перед гарненькими госпітальними медсестрами Сашко, ставши в позу, ефектно процитує-продекламує кілька фраз, вичитаних ним з якогось роману: «Настрій у барона Нольде був пречудовий. Така лафа! Поза чергою — в тил, та ще й напередодні наступу!»

Але навіть попрощатися з відділенням йому, молодшому командиру, не випаде — воно днем раніше вилетить гелікоптером на матку — на все те ж бойове чергування, якому, здається, ніколи не буде кінця-краю.

Інженера технічної служби підполковника Коржа буде не тільки відправлено у відставку, а й згодом виключено з партії — за, як буде сказано в рішенні, «пораженчеський настрій, що в нього виявився після випадку з т. з. НЛО, та за гнилі, буржуазно-ліберальні пацифістські ідеї, що ними під. Корж заразився після випадку на матці, адже звідтоді він засуджує будь-які війни, незалежно від їхнього характеру, тоді як марксизм-ленінізм розрізняє війни справедливі і несправедливі…»

Йому не дописали в особовій справі, що таке за марксизмом-ленінізмом війни справедливі і несправедливі, бо він не захотів на бюро обкому їх слухати.

— Я не бачу здорового глузду в тому, щоб, коли тобі на голову падатимуть ядерні боєголовки, радіти, що вони падають під час так званої справедливої війни, — заявить він на прощання.

В РЕЗУЛЬТАТІ ТЕРАКТУ ВАС ЩОЙНО ВБИТО, ПРЕЗИДЕНТЕ!

Аби уникнути можливих кривотлумачень чи порівнянь, автор змушений сказати таке: оповідання «В результаті теракту вас щойно вбито, Президенте!» написане у 1990 році. Конкретно, в Ялті, в республіканському Будинку творчості письменників ім. А. П. Чехова, що стоїть на крутій горі над морем — звідси в оповіданні південь, кипариси, море, портовий маяк — його було видно з лоджії. (Правда, наступного року оповідання трохи допрацьовувалось). Наголошую це тому, аби підкреслити: автор тоді ще не працював в Адміністрації Президента України і будь-які паралелі та аналоги з особою чи долею Президента України, про якого автор писав роман-есе «Президент», у цьому оповіданні будуть зовсім неправомірними. Більше того — недоречними. Прообразом (але тільки прообразом!) президента з оповідання став тодішній президент тодішнього Союзу Михайло Горбачов. Тоді, у 1989–1990 роках не вщухала тривога за його долю і за долю перебудови, здавалось, що ось-ось адепти совітської імперії, секретарі та члени ЦК КПРС із своїми «компетентними органами» та численною партноменклатурою і бюрократією спробують здійснити державний переворот, аби усунути від влади неугодного їм Михайла Горбачова і, знищивши розпочаті ним переміни на краще, відновити тоталітарну імперію сталінського зразка.

Отож ще раз: ізоляцію президента в оповіданні автор видумав у 1990 році, а через рік вона й справді відбулася («епопея» в Форосі), тільки в деталях є деяка різниця. Але автор не писав твір про чиюсь конкретну долю, автор написав просто фантастичне оповідання, відчуваючи тривогу за молоду тоді демократію.

Автор, 1994 рік,

м. Київ.

З аеродрому Президента везли в «Жигулях». Досі він їздив лише в супроводі цілої автоколони чорних броньових лімузинів, перед у якій вів незмінний «Мерседес» із службою безпеки, а замикала кавалькаду «швидка допомога», теж броньова, з лікарями і найновішою реанімаційною — на всякий випадок — технікою, що, як запевняли, і мертвого може поставити на ноги. І ось — «Жигулі».

Генерал-лейтенант державної безпеки, він же начальник особистої охорони Президента вальяжно розвалившись на передньому сидінні поруч із шофером у чині полковника (обидва вони — і генерал-лейтенант, і полковник — були у цивільному), як завжди витійствував і, як завжди, сам собою милувався під час того витійствування.

— «Жигулі», пардон, задрипані, так би мовити, ширпотреб для простого люду, будівника… е-е… комунізму, як ще недавно патетично величали наш затурканий народ. А тому ніхто з так званих демократів, а простіше кажучи, екстремістів і деструктивних сил навіть не здогадається, що в такій банальній тачці без супроводу машин спецохорони та державних лизоблюдів їде сам Президент. Індекс безпеки — найвищий. А взагалі — оригінально. Без зайвої скромності похвастаю: мій винахід. Його з першого обговорення схвалили компетентні органи. Просто і геніально. Ми їдемо собі в «Жигулях», а в цей час в іншому місті, що знаходиться звідси за сотні кілометрів, з тамтешнього аеродрому, на якому відкрито і, як-то кажуть, з помпою приземлився особистий президентський літак, мчить із заштореними вікнами броньовий, вражаюче-розкішний, відомий всій країні президентський лімузин — в супроводі, звичайно, спецмашини охорони. Певний, що наші доморощені любителі терактів, себто так звані демократії, мать їх так, екстремісти, космополіти, зрадники батьківщини та інші деструктивні елементи, котрі закусивши… е-е… оце саме…

— … вудила, — не обертаючись, підказав шофер-полковник без будь-яких емоцій, певно, підказував вже не вперше.

— … вудила, — і далі вправлявся в красномовстві генерал-лейтенант, — пориваються до влади, готові на все. Навіть теракт проти законного Президента, вперше вибраного в нашій країні після стількох десятиріч тоталітарного режиму. Так ось ці та їм подібні типи вже напевне в цю мить полюють за президентським лімузином, не підозрюючи, що він… порожній. А ми тим часом з найвищим індексом безпеки, показавши їм, даруйте, дулю, спокійно приїдемо до міста Н., де наш перевтомлений цілодобовою працею глава країни зможе нарешті хоч кілька днів відпочити, не ризикуючи наразитися на небезпеку.

— Звідки вам відомо, ораторе у званні генерал-лейтенанта, що я стомився і маю нестерпне бажання відпочити? — вперше за всю дорогу озвався високопоставлений пасажир «Жигулів».

— Президент не бажає, а його особистий лікар, наприклад, бажає.

Особистий лікар Президента теж у чині генерала, бо теж належав до все того ж всемогутнього відомства, що й начальник охорони. І коли він сказав, що Президент стомився і потребує відпочинку, то так воно й буде… Отже, везуть на незапланований відпочинок, а він думав, що його просто заарештували і тепер запроторюють кудись на край світу. Хоча ще треба розібратися: яка ж різниця між домашнім арештом і примусовим відпочинком?.. Невже вони таки зважилися? З обох боків, міцно його затискуючи, сидять два стандартні молодики — чи то ще охорона, чи то вже конвой?.. За «Жигулями» ніби так собі їдуть кілька «випадкових» машин із «п’яними» компаніями, що горлають пісень і, висовуючись з вікон, розмахують пляшками з дефіцитним зараз алкоголем… То невже таки зважилися? А втім, спокійно і ще раз спокійно. Зрештою, навіть програючи, він мусить зберігати гідність і витримку — це єдина зброя, що в нього ще лишилася.

Було вже за північ, як в’їхали в якесь затемнено (ліхтарі лише де-де тьмяніли — певно і тут, як і по всій країні, бракувало енергії та електролампочок) тихе містечко. Попетлявши вузькою вуличкою, що дерлася вгору і вгору, й обабіч якої тяглися підпірні стіни, викладені з дикого каміння, вскочили в просторий двір, що дещо нагадував тюремний, і зупинилися біля високого будинку з мармуровими колонами при вході — спасибі, подумав Президент, що хоч не військова база, що було б зовсім банально.

— Вдаючи, що ведете п’яного, швидко доставити об’єкт до ліфта і далі на вказаний поверх до вказаної в ордері кімнати («У них навіть ордер на мій арешт уже є», — подивувався Президент), — скомандував начальник охорони молодикам, котрі з обох боків затискували Президента на задньому сидінні і щось буркнув у мікрофон, певно пароль.

Машини, що їх супроводжували «як випадкові», теж в’їхали у двір, з них повивалювалися «п’яні» компанії, що складалися з офіцерів держбезпеки і, вдаючи захмелілих, загаласували-заварнякали, розмахуючи пляшками та — для достовірного ефекту — кидаючи їх у дворі навсібіч.

— Пардон, пардон, — вже в спецкімнаті заспокоював генерал-лейтенант Президента, котрого аж тіпало. — Інсценізація з п’яними — вимушена. Заради вашої безпеки. До цього будинку постійно привозять місцеве начальство, коли воно перебирає на державних випивонах. Тут обласні та районні божки приходять до тями, похмеляються. Хто з них ще може, той грішить — для цього виділяються спеціальні державні шлюхи… Ось ми й спрацювали під тутешню, так би мовити, традицію. Привезли ще одного п’яного, як чіп, чина — хто на це зверне увагу? Бо інакше змовники могли б щось запідозрити.

— Які змовники? — втративши витримку, підвищив голос Президент. — За п’янство місцевих божків ми ще поговоримо, але де, звідки взялися змовники? Чому змовниками, якщо вони є, не займається служба державної безпеки?

Генерал-лейтенант несподівано кинув з викликом:

— На ці та на інші подібні запитання я відповім завтра. А зараз, згідно з протоколом, Президент має відпочивати, — і вийшов.

Президент промовчав, зберігаючи спокій. Хоч обурюйся, хоч протестуй — нічого не зміниться, бо він уже давно не належить ані собі, ані навіть сім’ї — державна особа. Як звелить його всемогутній начальник особистої охорони (з посилання на візу компетентних органів, котрі тримають у своїх руках не лише главу країни, а й саму країну), так воно і буде. Президент не має права без спеціального на те дозволу лікаря-дієтолога у званні генерала (він працює в медсанчастині все тих же всемогутніх компетентних органів) навіть крихту взяти до рота чи краплину води з будь-чиїх рук, крім тих, які для цього були уповноважені компетентними органами. Йому суворо заборонялося їсти те, що готувала дружина чи й навіть мати — як дружині, так і матері заборонялося готувати для нього їжу, бо теоретично допускалося, що дружина може отруїти свого чоловіка, а мати — сина. Для приготування їжі в численному штаті, що обслуговував Президента, були передбачені кухарі в чині не нижче полковників. (У складі того штату передбачалася людина, котра першою куштувала всі приготовлені для Президента страви, її ще називали «грибною людиною», тобто вона ставала першою жертвою у випадку, якщо в страві виявлялася отрута). Дружина розуміла, чому їй забороняється готувати для власного чоловіка і тому ніколи не готувала йому нічого їстівного чи питного, а ось мати Президента негодна була що втямити. «Раніше я мала право годувати свого сина, а тепер не маю?» — губилася стара. Їй пояснювали, що раніше її син не був президентом країни… «Ну й що ж, що не був? — дивувалась стара. — Але все одно він був моїм сином — що тоді, що те— пер… А хіба рідна мати може отруїти свого сина?..» Обурювалась: «Це ж треба до чого дожитися! Без дозволу тих дармоїдів у погонах (так вона величала численну синову охорону, що складалася з кількох груп офіцерів — кухарі, офіціанти, прибиральниці, садівники — Президент постійно жив на заміській дачі — різні Технічні служби і всі, всі вони мали офіцерські звання і всі підлягали коменданту, біля якого невідомо, щоправда, для чого, постійно вертівся ще й китаєць, власник «чорного пояса» з карате) мене, рідну матір не пропускають до синочка… Це він для вас Президент, а для мене, як був Мишком, так і зостався Мишком…»

Зітхнувши, Президент вийшов на лоджію, що висіла, наче люлька, між двома білими стінами і одразу хтось невидимий у пітьмі самовіддано забубонів у мікрофон:

— Увага! Доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію…

Над будинком, як і над притихлим містом, висіло чорне, надзвичайно чорне небо. Навколо будинку щільно стояли якісь конусоподібні пірамідальні дерева, вночі аж чорні. Приємно пахло живицею, монотонно сюрчали коники.

«Кипариси? — здогадався Президент, дивлячись на пірамідальні дерева. — А таким чорним небо, здається, буває лише на півдні. І тріщать не коники, а — цикади, так їх називають на півдні».

Праворуч, ледве видимі здіймалися якісь темні узвишшя — хмари громадились чи гори? А ліворуч, в ущелині, між верхівками пірамідальних дерев внизу світився лагідний затишний зелений вогник… Та не встиг Президент і придивитись до нього, як він раптово згас… «Жаль», — подумав Президент, і зелений вогник тієї ж миті спалахнув, наче кажучи: а ось і я!.. Через кілька секунд він знову згас, щоб через такий же проміжок часу знову ожити…

Президент зайшов до кімнати. Начальник охорони власноручно стелив йому постіль — це вже було й зовсім поганою ознакою, якщо генерал-лейтенант виконував обов’язки покоївки — виходить, його повністю ізолювали.

— За море — спасибі, — намагаючись говорити рівно і спокійно, мовив Президент. — Зізнаюсь, я вже давно мріяв побувати біля теплого південного моря.

— Звідки ви взяли, Президенте, що вас привезли до моря? — насторожився генерал-лейтенант. — Адже це державна таємниця.

— Будемо вважати, що мене привезли у степ. А той маяк, що я щойно бачив з лоджії — є маяком… маяком соцзмагання, — виявляється, заарештованого ще не покинуло почуття гумору.

Начальник охорони вишкірив жовті од нікотину зуби, але, спохопившись, урвав сміх і далі говорив сухо й офіційно:

— Президент знаходиться в місті Н. — більш точніше нічого не можу сказати, бо й стіни мають вуха. А так звані демократи, екстремісти, космополіти, зрадники батьківщини і різні там… е-е…

— … деструктивні елементи, — з відразою в голосі підказав йому Президент. — Про це я вже чую сьогодні втретє…

— Так, так, і деструктивні елементи в тім числі роблять все, аби здійснити проти Президента теракт і в результаті антиконституційного перевороту покінчити із справжніми патріотами, котрі невтомно ведуть нас до світлої мети…

«Таки… переворот», — подумав Президент і різко сказав:

— Я мушу подзвонити дружині і заспокоїти її, що дістався до міста… міста Н. без пригод і вже чудово відпочиваю на березі місцевого моря — загораю навіть у темряві.

— Ціную ваш гумор, Президенте, але, на жаль, зв’язок у місті Н. тимчасово не працює. Як тільки він відновиться — у тім числі й спецзв’язок — Президент відразу ж буде з’єднаний із своїм сімейством. По хвилі начальник охорони приніс накриту чистою салфеткою вечерю. Це теж було поганою ознакою, відзначив про себе в’язень, вони вже нікому не довіряють. Але до їжі навіть не доторкнувся. Якщо раніше він посміювався над службою безпеки, котра по кілька разів на день перевіряла страви, боячись отрути, то тепер він сам остерігався трутизни. До того ж з ним не було «грибної людини», котра за вказівкою спецслужб першою пробувала все, що мав споживати Президент — це теж викликало насторогу. «Грибна людина» зникла недарма. Тож до вечері він так і не доторкнувся, та власне, не мав до їжі аніякого потягу.

— Спокійної ночі, — мовив у дверях начальник охорони. — І всього лише одне проханнячно: вночі не робити самостійної спроби вийти з кімнати, не кажучи вже з будинку. Не розібравшись, охорона може відкрити вогонь на знищення. Ще раз — спокійної ночі!

Сну не було в жодному оці. Як набридло перевертатися з боку на бік та згадувати минуле, вставав і виходив на лоджію під чорне зоряне небо, глибоко вдихав прохолодне нічне повітря з пахощами живиці («Увага, увага! Доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію… — незмінне чулося внизу), задумувався. Не послухав демократів, не викорінив отруйне коріння тоталітаризму, воно й дало нові пагони. Невже перебудова пішла на спад? Чи терпить крах? І що з нею буде, коли консерватори усунуть його від влади? То що відбувається: повзуче повернення жахливого минулого? Чи ще гірше — з’явиться новітній диктатор?.. Від таких думок боліло все його нутро. А в смоляній ущелині між темними кипарисами в невидимому в цей час морі спалахував і гаснув, спалахував і гаснув зелений вогник маяка…

«Так і життя, — аби хоч трохи розвіяти свої гіркі думки, вдався до філософії Президент. — Хтось згасає, а хтось у цей час щасливо з’являється у світі білому, спалахує новою зіркою і попереду в нього ще цілих шість секунд, як у маяка — вічність!»

Але коли маяк гаснув (він горів шість секунд і знову спалахував через шість секунд небуття), Президентові ставало не по собі, бо здавалося, що маяк більше не оживе. Та зелений вогонь тієї ж миті загорався і Президент теж оживав.

Вранці, коли він, тручи скроні (нестерпно боліла голова), вийшов на лоджію (під все той же акомпанемент традиційного «Увага, доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію…»), то праворуч побачив оповиті легкою млою гори, що здіймалися над містом амфітеатром, а ліворуч, аж до обрію, теж оповите легкою мглою-димкою застигло ультрамаринове море. Коли він вийшов, то з синьої мли неба і моря велично і тихо почало викочуватись пурпурове коло. В ущелині високих кипарисів, що спускалися згори до міста й, отже, до моря, далеко внизу Президент побачив симпатичну башточку маяка з балкончиком, що оперізував її навколо, і куполом у вигляді церковної баньки чи шолома давньоруського витязя. Маяк стояв на самому краю східного портового молу і за темної частини доби своїм світлом показував кораблям вхід у порт… Кораблям, а він, наївний, гадав, що тільки йому світив уночі маяк. Жадібно роздивлявся все, що міг охопити зором внизу (а бачив червоні бляшані дахи та гостряки темно-зелених кипарисів і далеко на обрії море) і не міг визначити, що це за місто?.. А втім, чи не все одно. Зараз для нього важливіше вияснити, що відбувається в країні — путч чи тільки підготовка до нього? Відпрацювання окремих вузлів і сцен чи переворот уже визрів? Але щоб там не сталося, ясно одне: його ізолювали від країни. Начальнику власної охорони він знову рішуче заявив, що вимагає зв’язку — з країною в цілому і своєю сім’єю зокрема.

— На відпочинку Президент мусить відпочивати, — рішуче заявив генерал-лейтенант і це означало, що він уже отримав відповідні інструкції щодо утримання Президента під вартою.

— Це не відпочинок, це — арешт!

Начальник охорони мовчав і його мовчання красномовніше свідчило за будь-які слова, що Президент правий у своєму висновку щодо власного арешту.

— Чи розумієте ви, що вчора чи сьогодні ви здійснили державний переворот з усіма наслідками, що звідси витікають? Віднині ви — державні злочинці! І в історію ви вже влипли назавжди — не відмиєтесь!

Але генерал-лейтенант, як і перше, зберігав величний спокій.

— Компетентні органи, — говорив він і, витійствуючи, милувався сам собою, — вирішили… У них просто визріла думка, що Президент уже вичерпав себе в якості активного державного діяча і тому не може далі ані керувати державою, ані хоча б приборкати так званих демократів та інших деструктивних елементів, котрі штовхають країну до хаосу й розвалу. Відчуваючи, що Президент стомився, або втратив орієнтир, його й вирішили відправити на відпочинок.

— Спасибі за відвертість, але з моїм арештом нічого путнього у вас не вийде. Мій арешт не покращить обстановку в країні.

— Я ще раз повторюю: компетентні органи змушені були прийняти рішення про відпочинок Президента. Про якийсь там арешт і мови не йшло. Відпочивши, Президент знову повернеться до керівництва країною. А зараз доведеться потерпіти, адже в країні така обстановка, що…

— Мудак! — спалахнувши, раптом крикнув Президент. — І ти… ти мені говориш про обстановку в країні?!.

І пішов на лоджію, кинувши на ходу:

— Вимагаю негайного зв’язку! Із столицею! Із країною! Із білим світом! Із моєю, зрештою, сім’єю. Інакше оголошую голодівку! Я все сказав!

Радили йому демократи розпустити ці компетентні органи, заборонити ненадійну, по суті, державну службу, а він не погодився. Недемократично це. А жаль… Тепер пізно… Ходив сюди й туди лоджією і руки його дрібно тремтіли — від гніву чи від безсилля. І разом з тим йому було страшенно незручно, що він, інтелігент, взагалі ввічливий і чемний, може аж занадто ввічливий і чемний, раптом так брутально повівся з начальником власної охорони, обізвавши його мудаком — бррр!!!

«Яке хамство з мого боку, — подумки терзався. — А ще глава країни!.. І як те негарне слово зірвалося у мене з язика?..»

Далеко на морі (воно чомусь здавалося горбатим, маяк був унизу, а море наче вище нього і берегові лінії (про цей ефект він десь читав, але в чому полягала його суть, не запам’ятав) побачив великий білосніжний пароплав.

«Напевне, з Турції, чи й від берегів Егейського моря, з Греції. А може, з Італії…» — з нудьгою, що стисла серце, подумав він. В Італію, як і в Грецію Президент збирався нанести візити, вже була навіть домовленість по лінії Міністерства внутрішніх справ. Була та загула. А жаль…

Чужий корабель, здається, стояв на місці, а до нього з порту мчав маленький буксир. Ясно, повезли лоцмана, щоб він увів іноземця в порт. А де його лоцман? Хто йому покаже безпечний шлях, хто проведе його мимо рифів і підступних мілин та підводного каміння? Один. У всій країні один-однісінький. Демократи пропонували йому допомогу — відмовився. Хотів бути вище і демократів, і партократів-ортодоксів. Ось тепер і маєш… сам-один…

Тим часом праворуч з-за мису виповзали і стали швидко наближатися довгі вузькі кораблі сіро-сталевого кольору з гарматними стволами. Ясно, сторожові кораблі заблоковують місто з боку моря, щоб він, Президент, не втік бува в Турцію… Ось вигулькнули швидкі катери та гліссери… Злітається галеч… Деякі судна снували сюди й туди, явно демонструючи себе місту, інші лягли в дрейф на траверсі порту.

В’язень перевів погляд вниз і побачив у дворі будинку машини з антенами та сигнальними ліхтарями, то там, то тут товпилися шофери, охоронники, якісь підозрілі люди в комбінезонах з раціями, автоматами й собаками. Там же стояли два БТРи з автоматниками і два БРДМи (бойові розвідувально-дозорні машини) з динаміками. Метушилися офіцери в камуфляжній формі, серед них виднілися генерали. Біля зачинених воріт військові чини підбігом розтягували довгу й широку сталеву стрічку з гострими шипами. Біля поясів у них бовталися сумки з протигазами і чомусь — саперні лопатки.

Президент повернувся до кімнати. Радіо передавало симфонії — чи то сумні, чи то врочисті. Швидше і те, і те… Та ось з виляском — аж посипався тальк із стіни — розчинилися двері. Президент вже давно приготувався до найгіршого, а тому навіть не здригнувся. На порозі виріс начальник його охорони — як він уже набрид за минулу добу?

— Президенте! — вигукнув він врочисто-помпезно, як наче б перед телекінокамерами самої Історії. — Я змушений повідомити вам найнеприємнішу новину…

— До нас їде ревізор? — гмикнув Президент.

— Ні, — не сприйняв його жарту генерал-лейтенант. — Щойно на вас вчинено замах.

— Гм… І які результати?

— В результаті теракту вас щойно вбито, Президенте!

— Ви… упевнені?

— На сто й один відсоток — повідомлення компетентних органів. А вони ніколи і ні за якої погоди не дають неперевірених даних. Надзвичайно потужна міна була закладена в полотно дороги. З президентського лімузина, даруйте, не залишилося й цурки! З вас і поготів нічого, Президенте. В країні оголошено траур.

— Здається, мене починають цінувати.

— О, так. В офіційному ком’юніке вас названо видатним діячем нашої країни і звичайно ж — за старою традицією, що, мабуть, буде відроджуватися — міжнародного руху. Про день ваших похорон, Президенте, буде повідомлено додатково. Крім того…

— Я ще живий, щоб мене ховати, — заперечив Президент. — Як і перше, вимагаю зв’язку і зустрічі з кореспондентами, акредитованими в країні. Вимагаю надрукувати спростування про мою, буцімто, загибель.

— Ви помиляєтесь, Президенте, що ви буцімто живі. Ви — мертвий. У результаті теракту. Про це знає вже вся країна. А мертвим ні до чого зв’язок. Як і кореспонденти, акредитовані у країні.

Начальник охорони неквапливо вийшов, акуратно зачинивши за собою двері. І в тій неквапливості й акуратності відчувалася впевненість і сила. Урочисто-траурна симфонія, що линула з приймача, раптово урвалася і диктор скорбним голосом почав зачитувати постанову № 1 новоствореного КНП (комітет національного порятунку) про перехід — у зв’язку з трагічною загибеллю глави держави — до КНП всієї повноти влади, а також про державні похорони загиблого Президента, видатного сина свого народу і всього прогресивного людства. Увічнювалася його пам’ять: його іменем перейменовувалося місто, район у столиці, а також називалися морський та річковий пароплави і ще щось там… Після цього виступав військовий комендант столиці (у них уже є військовий комендант столиці!) і повідомив, що хулігани і різні деструктивні елементи та демократи напали на колону військової техніки (танки та бетеери), що мирно і тихо собі входила в столицю. В результаті хуліганських вчинків є вбиті й поранені — серед хуліганів, серед кримінальних злочинців, п’яних і так званих демократів…

Потім знову заговорив диктор: слід пам’ятати, залякував він, що військовослужбовці згідно з указом не мають права не виконувати накази вищого командира, а тому хуліганам, демократам та іншим екстремістам, космополітам, націоналістам-сепаратистам і зрадникам батьківщини не рекомендується виходити на вулицю і збиратися в купки кількістю більше трьох чоловік… Далі зачитали список членів державної комісії по похоронах Президента, яку очолив вчорашній віце-президент, котрий сьогодні вже став тимчасово виконувати обов’язки президента країни. Він буцімто заявив на увесь світ, що дуже і дуже сумує у зв’язку із загибеллю Президента, котрий до того ж був його особистим другом.

До самого вечора в переміжку з наказами КНП та військового коменданта столиці лунали симфонії та інші мелодії, здебільшого жалібні, що покликані були розчулити народ «у зв’язку із загибеллю видатного сина країни і міжнародного руху товариша Президента». А тим часом «загиблий в результаті підлого теракту» Президент країни, доживши до вечора, вийшов на лоджію. («Увага, доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію. Всім службам приготуватися!..») і глянув на маяк, що все так же лагідно і тихо світився внизу, у невидимому звідси морському порту. Ось його поглинула пітьма. Ось він знову спалахнув, — все так же спокійно, лагідно і затишно. Президент глибоко зітхнув і наче заспокоївся. І хоч віднині він — глава країни — має всього лише маяк, але почувався щасливо. Мати свій маяк, це теж не мало. Загиблий і вже, здається, похований, він все ще жив на зеленій горі у білому будинку над морем, що був оточений кипарисами і спецслужбами і йому — тільки йому одному у всьому світі — щоночі світив маяк. Ось тільки він не знав, скільки йому, вже мертвому, але ще живому залишилося жити?

Зненацька маяк засвітився яскравіше і чомусь наче ближче… ще ближче. І тут Президент побачив, що від маяка і на гору до білого будинку, долаючи пітьму ночі й чорноту кипарисів, летить зелений промінь — наче посланець інших світів. Ще трохи і він досягнув лоджії, на якій стояв Президент, і застиг біля його ніг. Президент все зрозумів і, не вагаючись більше й миті, переступив через фігурну огорожу лоджії і обома ногами став на тонесенький, але такий теплий надійний зелений промінь. Він стояв на ньому, не відчуваючи страху перед висотою, стояв у повітрі і під його ногами була порожнеча, прірва, на дні якої здіймалися дахи і гострі верхівки кипарисів.

— Увага, увага! Доповідає третій! — почулося внизу підсилене динаміком. — Об’єкт нуль один втікає з лоджії. Об’єкт нуль один вже знаходиться в повітрі. Негайно вжити крайніх заходів згідно з вказівкою компете… е-е… органів. Вогонь відкривати тільки на поразку — тим більше, що об’єкт нуль один вже давно мертвий і вже давно похований у центрі столиці.

Президент відпустив поручень огорожі і, злегка балансуючи для рівноваги руками, пішов по зеленому променю, як по тонкому льоду. І тієї ж миті хтось квапно скомандував:

— Приціл нуль-п’ять! Вогонь!..

Президент, все так же злегка балансуючи руками для рівноваги, неспішно йшов зеленим променем, йшов над бетеерами, що надсадно гарчали внизу, над брязканням зброї й панічної метушні охоронців, йшов на зелене світло маяка, що манив його до себе, підбадьорював, лагідно нашіптуючи йому: «Не бійся, ти вже мертвий, а мертві смерті не бояться. Йди до мене і я тебе порятую…»

Зненацька вдарили автомати, вогняно-червоні сліди трасуючих куль з різних боків потяглися до Президента і прошили його наскрізь.

— Стовідсоткове попадання! — вигукнув хтось унизу задоволено. — Жодна куля не пропала задарма — нас чекає премія за відмінну роботу та економію матеріальних ресурсів.

Але Президент не впав, як того всі чекали.

Він навіть не хитнувся.

Прошитий наскрізь автоматними чергами, він все так же злегка хитаючи розпростертими руками, неспішно, але впевнено йшов зеленим променем рятівного маяка. Він ішов високо над містом, над дахами й деревами, а по ньому все били і били автомати і до нього з усіх боків летіли вогняно-червоні трасуючі черги і гарячі кулі наскрізь його прошивали. Але він все одно вперто йшов до своєї мети і тільки стривожено думав: скільки йому — вже мертвому і врочисто похованому за державний рахунок — ще залишилося жити? Чи встигне здійснити задумане? То скільки? Скільки, бо в країні, яку він так і не зміг повернути в лоно цивілізації, було все навпаки і мертві — ще сяк-так могли жити, а ось живим не було життя.

КУЛЯ ЗНАЙШЛА СВОГО АДРЕСАТА

Без адреси куля не знає, куди їй летіти. І куди, і, головне, до кого…

Господар, зеленої будки дивився на клієнта запитливо — второпав той що з його мови чи ні?

Але гість так нічого й не втямив. (Дивно, але пізнього вечора він чомусь був у чорних окулярах, та ще й чималих, що закривали йому не тільки очі, а й заодно чи не половину обличчя. А втім, такі здоровенні «баньки», що своїми обрисами нагадували крильця метелика «Мертва голова», нині, здається, в шаленій моді).

— Виходить, кулю, щоб вона втрапила туди, куди треба, варто відправляти поштою? — нарешті озвався незнайомець безбарвним, наче вихолощеним, голосом. — Рекомендованою чи як?

Господар зареготав, як заіржав (здоровий вдався, огрядний, як бик — як він тільки вміщувався в своїй будочці?)

— Го-го-го!!. — голос, як ієрихонська труба (маючи таку статуру і таке здоров’я — горбитися в будці чоботаря?). — Дотепно! Кльово, мій друг. Принесли бандероль, розписався в квитанції й одержав кулю в груди… Хоч і фантастично, але близько до моєї ідеї та мого винаходу. Саме це і маю на увазі, пропонуючи свої послуги.

Його фірма, що знаходилася («Це для конспірації, не звертайте уваги») в будці чоботаря, який щез невідомо де, пофарбованої у ядуче зелений колір, називалася (але тільки для втаємничених), дещо загадково: «Пересилка маленьких снарядів». А втім, за тлумачним словником так і роз’яснюється термін «куля»: «маленький свинцевий або стальний снаряд для стрільби із ручної вогнепальної зброї і кулеметів, що являє собою передню частину бойового патрона».

— Підійдемо до питання, що вас цікавить, трохи з іншого боку, — терпляче почав лже-чоботар. — Скажіть-но мені, добродію, чи приймає пошта безадресну кореспонденцію? Правильно, не приймає. Бо не знає, куди її відправляти. Xіба що на село до дідуся, як в одного класика. Ви задумувались над вічним запитанням: чому не всі кулі попадають у ціль? Навіть у добрих стрільців, не кажучи вже за досвідчених кілерів. Га? Та тому, що куля безадресна. Тож може попасти, а може полетіти за молоком. А тому куля, як і кореспонденція, повинна мати конкретну адресу з традиційними: «Куди», «Кому». Лише тоді з неї буде толк. Адже вона «знатиме» куди і до кого їй летіти. Ось чому я створив фірму по забезпеченню маленьких снарядів адресами і прізвищами тих, кому вона посилається. І мої кулі тепер летять лише туди, куди їх послано. І тільки до того, чиє прізвище вказується на кулі. В такому разі в об’єкт ураження навіть прицілюватись не треба. Не потрібно й візуально бачити жертву. Натис гачок, послав кулю і будь спокійний. Займайся своїми справами. Маючи адресу і прізвище об’єкта, який треба поразити, куля його вже сама знайде. Хоч і під землею. Здорово, га?

— Кльово! — вигукнув гість своїм безбарвним, наче через марлю процідженим голосом. — Так чого доброго кілери й без роботи позалишаються, бо тепер сам можеш послати кулю в того, у кого йому треба її послати.

— І при цьому додайте: стрілець нічим не ризикує. Бо не треба висліджувати об’єкт, ходити за ним назирці, складати план операції, вибирати момент, позицію, забезпечувати собі відхід, алібі тощо. Все тепер зробить сама куля, послана за вказаною адресою. Кажуть, що вона сміливого не бере. Пусте, смію вас запевнити. Озброєна адресою, куля і сміливця не мине. А щодо кілерів, то… Виконавці, думаю, завжди будуть потрібні. Якщо порядні джентльмени не захочуть морочитись з убивством, за них це залюбки… Себто за пристойну плату зроблять найняті.

— І як це вам вдалося, пане… е-е… Як вас?

— Для непосвячених я чоботар.

— Як вам вдається, пане чоботарю, посилати кулю за адресою, наче листа поштою?

— За допомогою ось цього винайденого мною пристрою, — показав на апарат, що стояв на столі і зовні був схожий на маленький телевізор з клавіатурою (лагодить чоловік взуття й водночас дивиться телевізор — ніякої підозри). На цих клавішах набираю адресу і прізвище того, до кого має полетіти куля. І все. Готово. Апарат повертає вже закодовану кулю, можете її вставляти в патрон, заряджати ним гвинтівку чи пістолет і спокійно, навіть не прицілюючись, посилаєте кулю за вказаною адресою…

— Колосально! Відкриття віку. Кажуть, ви і за освітою, і від Бога — інженер-конструктор?

— За освітою — точно. Чи від Бога — не знаю. Швидше, — знову розкотистий регіт, — від диявола.

— І як ви опинилися в цій будочці?

— Набридло за копійки протирати штани в конструкторському бюро. Захотілося зайнятися своїм бізнесом. З винайденням апарату купив цю будочку і ось… Займаюся. Для одних лагоджу взуття, для інших — таких ось, як ви, — займаюся дечим… гм-гм… Іншим.

— І що ж це за диво, — клієнт поправив свої завеликі темні окуляри, що нагадували крильця метелика «Мертва голова», — апарат у вас такий?

— Секрет фірми. Простіше — мій винахід, що, сподіваюсь, внесе революцію в процес стрільби. Відтепер кожна куля не пропаде намарне, кожна знайде свою ціль. Безпечність для виконавців — стовідсоткова. Ураження об’єкта теж. Словом, все в ажурі. Я допомагаю клієнтам і заробляю сам. А куди потім летять мої мічені кулі — мене це не цікавить. У кожного свій бізнес. На крові теж заробляють — я не сентиментальний. Наприклад, станції по переливанню крові — га-га-га-а!!!

— Я готовий стати вашим клієнтом. Скільки коштує ваша, скажемо так, послуга?

— Не дешево. Але й не дорого, — господар зеленої будки назвав суму й обережно додав: — У доларах. Національну валюту, звиняйте, не беремо.

— Ціна розумна, та ще за таку роботу, — гість, витягнувши пачку баксів, заходився відраховувати потрібну суму, а, відраховуючи, запитав ніби між іншим: — Замовлень вистачає?

— На мій вік вистачить.

— Ви збираєтесь довго жити? — для чогось запитав незнайомець.

— О, так, кращої альтернативи життю як жити я не знаю. Та й бажаючі послати кулю ближньому завжди будуть і будуть, покіль рід людський існуватиме. Така вже порода хомо сапієнса. Там розборки, там ліквідація конкурента, там треба сховати кінці у воду — і так далі, і тому подібне. Але мені це байдуже. Я виконую замовлення клієнтури, заробляю бакси, а там хоч хай і не розвидняється.

— Розумно. Ось вам куля.

— Називайте адресу і прізвище того, кого бажаєте ощасливити… га-га-га-а своєю кулею.

— Даруйте, але це… свого роду таємниця.

— Гаразд. Кладіть кулю ось у цю щілину апарата, на клавіатурі наберіть адресу та потрібне вам прізвище… Так… Готово. Натисніть кнопку і куля з адресою впаде на вашу підставлену долоню.

Відвідувач заплатив щедро. Навіть більше за інших. Забрав мічену кулю, підняв комір плаща і пірнув у темінь ночі — у своїх темних окулярах. Господар зеленої будки так і не збагнув, чи були в нього взагалі очі, а чи тільки темні окуляри, схожі на крильця метелика «Мертва голова»?

«Дивно, — подумав чоботар. — Чому він так і не зняв свої окуляри? Вечір — сама чорнота, а цей дивак ще й у чорних окулярах. Оригінал! Чи модник. А втім… Моя справа виконувати замовлення, а які у замовника окуляри — мені до одного місця!»

Коли невідомий зник у чорноті пізнього вечора, господар зеленої будки і водночас підпільної фірми «Пересилка маленьких снарядів» задоволено потер руки — добру суму сьогодні заробив. І зароблятиме щодня. Бажаючих послати кулю своєму ближньому справді завжди вистачатиме, а, отже, завжди процвітатиме його ґешефт…

Запихаючи пачку зелених купюр (кожна з двома нулями) до потаємної кишені, господар зеленої будки задоволено сказав сам собі:

— Чудово! Ось тепер, старий, можна нарешті пожити!

Але жити йому залишалося всього нічого.

Впоравшись з роботою того вечора, він відчинив вхідні двері і ступив у білий квадрат світла, що падав з будки. Простягнув руку, щоб клацнути вмикачем, а потім вже заперти на потаємні замки свою будку…

Пострілу не почув. Стріляли з далекої відстані, візуально, певно, і не бачачи свою жертву, просто куля її сама знайшла — за вказаною адресою: «Куди», Кому».

Він навіть не відчув, як дзинула куля. Недарма ж кажуть, що почути можна лише чужу кулю. Якщо зловив її на слух, виходить не твоя; вже мимо тебе пролетіла. Свою ж ніхто не встигає почути, як вже взагалі перестає чути.

Тупий удар у груди відкинув його до протилежної стіни зеленої будки, у якій він — для конспірації — вдавав, що лагодить взуття. А декому й лагодив. Аби були певні, що він таки й справді чоботар.

Падаючи навзнак, встиг подумати: «Так ось чому той клієнт у темних окулярах не захотів називати адресу та прізвище об’єкта, а сам їх набира на апараті… Ідіот, — ще лайнув сам себе. — Як він про це не подумав раніше?.. Але… Куля вже знайшла свого адресата».

Із повідомлення Прес-служби райвідділу ВС:

ВСІ МИ БРАТИ, ТІЛЬКИ ЧОМУ МИ ВОРОГИ?..

… Зненацька навколо мене затанцювало полум’я — тільки чомусь зелене. «Дивно, — встиг подумати я (в ту мить, в останню мить свого попереднього життя, я ще залишався людиною). — Хіба вогонь буває зеленим?» Але вже в наступну мить я збагнув, що моя трансперсональна подорож, себто занурення в незвичайний стан свідомості, як і обіцяв професор Тай, почалося. О, безпечно-наївний любитель гострих відчуттів та всілякої містики! Погоджуючись на цей, гаразд не продуманий експеримент божевільного професора, на контакт, я навіть не підозрював, чим це може скінчитися. Повірив професорові, що мене чекають всього лише дивні, незвичайні переживання, спокусився, що буду першим з усього людства планети Земля, хто встановив зв’язок з рослинами. Безумець! Якби ж то зняття, яке жахливе перетворення чекає мене. Проклятий професор! Але вже пізно. Процес занурення й мого непередбаченого перетворення не спинити. З попереднім моїм — людським — життям покінчено, а що мене чекає попереду, відомо лише сліпому випадку. Бо віднині я вже не людина. Або — майже не людина. Залишається лише переступити невидимий кордон, що відділяє мене від світу людей. І виною всьому професор Тай. Безумець і авантюрист — як я пізно його розкусив!

І перш, ніж зробити останній крок за кордон, звідки вже не буде вороття, я за якусь крихітну частку секунди заново пережив все те, що зі мною трапилося протягом того нещасливого для мене дня.

… Тільки від професора Тая могла прийти химерна і разом з тим загадкова телеграма:

«Потрібний доброволець встановлення контактів королевою полів. Безпека гарантується, еквівалент машини часу теж».

«Королева полів» — це, безперечно, кукурудза. Монаршим титулом її величали, бодай і не довго, в часи Хрущова.

Професора Тая давно знаю як людину врівноважену, цілеспрямовану, не здатну, як мені раніше здавалося, не лише на розігрування, а й на емоції. Від фантастики він далекий і частенько бувало, коли я ще працював у нього лаборантом — кепкував з мого невтримного захоплення всілякою містикою, таємничими загадковими явищами, різними там НЛО, полтергейстами тощо. І ось: потрібний доброволець… контакт з кукурудзою. Не з НЛО, нині модним, не з якимись там інопланетянами, а саме з кукурудзою. Було від чого подивуватися.

За фахом, до речі, рідкісним, Тай — трофолог. І гадати, що це означає, не варто, адже все одно не вгадаєте. Є така нова, широкому загалу невідома трофологія, що перекладається з грецької, як наука про харчування. Звичайно, кукурудза належить до харчових рослин, але при чім тут якісь контакти?.. І з ким? З кукурудзою? Гм…

А треба вам сказати, що дістатися влітку до професора не просто, адже на вакаціях він незмінно живе в далекому степовому селі в овдовілої своєї сестри — пише там чергову працю з улюбленої трофології, або просто відпочиває, ховаючись у сільській глушині від суєти суєт великого міста. Отож, отримавши його загадкову пропозицію щодо добровольця для встановлення контактів з «королевою полів», я не довго думаючи, але відчуваючи, що тут вочевидь пахне якось таємницею, можливо й сенсацією, відіклав усі свої справи і подався на автостанцію. Звичайно, в професорову «машину часу», чи то пак її еківалент, я не повірив, але… Диму, як відомо, без вогню не буває, щось таки затіяв невгамовний трофолог… Через три години, ледь живий від спеки, м’ятий-перем’ятий у переповненому автобусі, вже, власне, під вечір я вивалився з нього в райцентрі. Трохи оговтавшись, попуткою дістався до однієї з розвилок, далі ще три кілометри бив ноги і ось…

— Що ви приїдете, добродію Сергію, після моєї телеграми, я не сумнівався й на мить, — це були перші слова, якими мене зустрів професор, ледь я переступив поріг хати його сестри. — Розумію, ви згораєте зараз від нетерпіння пошвидше подивитися на ту, обіцяну в телеграмі машину часу, на якій ви й маєте здійснити подорож. Чи не так?

Я кивнув, думаючи зовсім інше: чи запросить мене професор бодай присісти з дороги? Але він не запрошував, ходив по хаті і говорив, говорив, як лекцію перед студентами читав:

— Щодо моєї машини часу… Іноді нам здається, що ми працюємо на межі людських можливостей. А коли так, то які, мовляв, можуть бути резерви? Це так — якщо мати на увазі звичайний стан свідомості. Цей стан — звичайний, повторюю, стан нашої свідомості — ми вже вичерпали. Або вони незначні. Але ми й не підозрюємо, що є ще і незвичайний стан нашої свідомості, а тут якраз і ховається чималий резерв нашої психіки. Це є те, що ми називаємо трансперсональною психологією, якою я в останній час посилено займаюсь — вважайте це за хобі трофолога. До речі, добродію Сергію, вам що-небудь говорить такий термін: трансперсональна психологія?

— Так, — переступив я з ноги на ногу. — В загальних рисах. Це — подорож душі в минуле життя індивідуума, у його власний внутрішній світ, чи й у минуле планети або Всесвіту.

— Так ось, трансперсональна психологія і є та машина часу, вірніше її еківалент, за допомогою якого ви, добродію мій, і здійсните подорож в минуле. А заодно спробуємо, якщо це нам удасться, встановити контакт з рослиною!

Тут до хати зайшла тітка Ганна, професорова сестра, така ж висока, як і її брат, осудливо похитала сивою головою.

— Де це бачено, де це чувано, щоб гостя годували самими лише балачками, бодай і професорськими, — мовила не без гумору, хоч засмагле до чорноти, зморшкувате її лице зберігало поважну серйозність. — Людина, — кивнула на мене, — з дороги, а ти, Федю, навіть сісти її досі не додумався запросити.

— Пардон, — професор мав вигляд коня, котрого раптово зупинили на всьому скаку. — Очевидно, вже пора й про обід… себто вечерю подбати.

— Вже подбала, — ласкаво поглянула на нього сестра. — Мийте руки й хутчій до столу, змовники мої.

Обідали в садку під розлогою грушею за маленьким столиком з поструганих дощок — з нагоди гостя тітка Ганна застелила його новенькою цератою. Як налітав вітер, стара груша ревматично скрипіла гіллям і на столик, на голови нам, а іноді й у миски сипались перестиглі жовтяві дички. Ні професор, ні сестра його на те не звертали уваги, лише мовчки виловлювали грушки у своїх мисках і клали їх на столик. Я теж вдавав, що все гаразд, хоч одна з дичок, плюхнувшись у миску, забризкала мене борщем. Правда, тітка Ганна, побачивши те, звела вгору голову й осудливо подивилася на стару грушу, наче б вичитувала їй за нечемність…

Професор мовчки сьорбав зелений борщ, певно думаючи про своє, потім так же мовчки наліг на смажені карасі, сестра його тим часом скаржилась на своїх невихованих курей, котрі, капосні, тільки те й роблять, що лізуть у чужий город, вводячи її в прикордонний конфлікт з сусідкою… Впоравшись із вечерею, професор все так же відсторонено дістав кисет, шматок газети і довго скручував з тютюну-самосаду чималу цигарку. Я не здивувався такому дійству, давно не баченому в нас (майже з повоєнних часів), бо як у місті, так і селі сигарети у ті часи були великим дефіцитом.

Задимівши, професор мовив, дивлячись кудись у простір:

— Сьогодні вночі й почнемо. Тож ви, добродію мій, трохи спочиньте з дороги. Перед новою подорожжю. Нічку, будьте певні, я замовлю ту, що треба.

Ніч видалась і справді наче на замовлення: невгамовно сюрчали коники, молодий місяченько заливав все навколо срібним сяйвом, пливучи над селом і над полями у всій своїй красі й звабі.

Професор широко цибав попереду, несучи торбу, у якій, за його словами, й знаходилась машина часу. Чи то пак — її еківалент. Той еківалент я вже, не знаючи й чому, але всерйоз не сприймав, хоч покірно йшов за своїм поводирем. Але все ж десь глибоко в душі ворушився черв’ячок цікавості: а раптом? А справді? Від професора Тая всього можна чекати.

Кукурудзяне поле починалося відразу ж за селом і зникало ген у тремтливо-загадковому срібному океані місячного сяйва. Кукурудза вимахала справді з королівською щедрістю — я пірнув у її зарості з головою. Професор Тай, на що вже вдався високим, а й він зник, як у джунглях, йшли майже навпомацки — в міжрядді було темно, а зверху все в сріблі — таємнича ніч. Поспішаючи за професором, я подумки дивувався: куди це він мене веде серед ночі? Тут і вдень не просто пройти. І що у нього насправді в торбі? Хіба можна всерйоз сприймати його запевняння, що там — еківалент машини часу? І чому вночі? Щоб загадковіше було, таємничіше?

— Ні, не заради загадковості й таємничості, — не обертаючись і не стримуючи ходи, раптом озвався мій поводир і я вкотре переконався, що телепатією він таки володіє. — Ніч, та частина доби, яка найбільше підходить для задуманого експерименту. Вночі відключаються всі чинники й подразники, загострюється чуттєвість тощо.

Невдовзі ми ніби почали спускатися в долинку, кукурудза стала нижчою і ось ми вийшли в низинку, на маленьку толоку, де напевно колись було болітце. Кукурудза зникла, ми зупинилися на траві, що густо росла в низині. Професор дістав з торби два згортки — щось схоже на покривала для ліжок, — простелив їх, сам сів на один, мені запропонував присісти на другий. Торбу — там ще щось було — поставив поруч себе.

Якусь мить ми сиділи й мовчали — село зникло з обрію, низину з усіх боків обступало кукурудзяне поле, ми опинилися, як на дні, відгороджені зеленим полем від усього світу. Над нами плив молодий місяць, ніч була повна шерхотів, шелесту листя і ще якихось незбагненних звуків. І було відчуття, що ми одні-однісінькі на всій планеті. Я відчував, як загострюються мої почуття, вразливість, душа наче налаштовувались на якусь хвилю.

— Так ось, повернемось до трансперсональної психології, про яку ми з вами говорили, — порушив мовчанку професор. — Як казав, трансперсональна психологія, занурення у незвичайний стан свідомості і є та машина часу, за допомогою якої ми й спробуємо встановити контакт з кукурудзою, як найбільш загадковою рослиною планети Земля — про її загадковість поговоримо потім. Я залишуся в зовнішньому стані психології, щоб корегувати процес вашого занурення. Безпеку, як і обіцяв у телеграмі, гарантую.

З цими словами він дістав з торби… магнітофон. Всього лише магнітофон, а я, наївний, сподівався побачити якесь диво.

— Ляжте, прошу вас, на спину і заплющіть очі. Так… Лежіть непорушно, зараз я увімкну магнітофон, зазвучить музика і по якомусь часі ви почнете занурюватись у незвичайний стан свідомості. Ваша свідомість, власне, матеріалізована її енергія і вступить у незвичайному стані в контакт з такою ж інформаційною енергією рослин. Ще раз повторюю: треба спокійно лежати і слухати ритмічну музику, налаштовуючись на неї, прискорюючи своє дихання. Спершу дихайте глибоко і швидко, навіть прискорено, а вже потім дихання саме стабілізується. Одначе, можна так глибоко зануритись у свій внутрішній світ, що з’явиться ризик втратити контроль над власним тілом і як результат — почнуться різні рухи, навіть судоми. Тому поруч потрібна людина, котра б допомагала вам, сіттер, що з англійської перекладається, як сиділка. Роль сіттера-сиділки виконуватиму я. І останнє з моїх напучувань перед подорожжю душі: навіть втративши контроль над тілом — якщо раптом станеться таке — ви будете контролювати свідомість, тобто відчуватимете все, що з вами відбувається. До всього ж досить вам сказати «Годі!», як машина часу відразу ж зупиниться і ви спокійно вийдете з надзвичайного стану.

Залунала музика. Мелодія — я був приємно вражений — гарна і мені незнайома, бо нічим не нагадувала звичайний світ. Я почав прискорено дихати й досить швидко виникла звукова вібрація, що пронизувала все моє тіло. І раптом у відповідь на музику в мені теж почалися вібрації. Спершу вони з’явилися в пальцях рук та ніг, від них по всьому тілу заструменіла енергія. І коли вона досягла голови, в моїй свідомості запульсували якісь яскраві картини, образи чи й просто кольори. І я нарешті збагнув: почався не просто процес занурення в незвичайний стан свідомості, почалося моє перетворення… в рослину. Цього, здається, не передбачав професор Тай. А може, він свідомо це утаїв, щоб заманити мене в пастку і, перетворивши на рослину, здійснювати наді мною якісь свої жахливі досліди? Страх пронизав мене наскрізь. Ось чим обернулась моя довірливість. Як я пізно його розкусив, злочинця від науки! Але — все. Кінець. Я вже, здається, переступив через той кордон, через який ніколи не буде вороття у світ людей. Я навічно залишуся в світі рослин.

Від страху, що це буде так, від образи, що мене так підло обманули, від безсилля, що вже нічого не можна порятувати, я рвонувся, щоб побігти до людей і… І тільки хитнувся та зашелестів листям. Пізно. Професор зробив свою чорну справу — віднині я вже не людина, бо не тіло у мене, а стебло, не руки, а листя, не ноги у мене, а коріння. І ним я назавжди зрісся з землею й від неї вже одержую і їжу, і воду, а в кожній клітинці мого тіла вже не кров, а зелений хлорофіл і дихаю я отруйним для людей вуглекислим газом. Віднині мене спопелятиме спека, ламатимуть буревії, нівечитимуть жорстокі люди, сіктимуть холодні осінні дощі, вбиватимуть люті морози, бо я приречений рости на одному місці під відкритим небом, бо я — рослина — беззахисна у світі людей. І ніхто не знатиме, який злочин скоїв професор Тай. У відчаї прощання із світом людей я заплакав. І плакав довго, тяжко та гірко, але — дивно — від сліз мені чомусь ставало все легше і легше, я наче оновлювався, заново народжувався, позбуваючись своїх бід і хвороб. І невдовзі відчув себе легким, майже невагомим і — поплив. Над землею, над білим світом, над зеленим полум’ям. І десь далеко внизу побачив професора Тая. Обхопивши руками коліна і поклавши на них підборіддя, він замислено і наче відсторонено дивився на мене. А я на спині лежав біля нього із заплющеними очима і слухав ритмічну музику, що линула з магнітофона…

«Якась химерія, — ще пам’ятаю, крізь сльози прошепотів я, пливучи над тим океаном (чи в тому океані). А пливучи, водночас бачив і самого себе. Мабуть, не так себе, як своє тіло — навічно покинуте там, у світі людей, тепер для мене вже недоступному. Я хотів було сказати професорові про свою роздвоєність (і лежу, і пливу водночас у двох світах — людей і рослин), але голос мій зник. Я міг тільки беззвучно плакати. Чи з горя, чи з радощів — не збагнеш. Я вже увесь був у зеленому полум’ї, а воно з усіх боків тяглося й тяглося до мене. І — о, диво дивнеє! — чим глибше я занурювавсь у те зелене полум’я, тим спокійніше ставало у мене на душі, вгамовувався, вщухав ляк, різні жахи, відчаї, я лагіднів, добрів, переповнюючись тихою радістю, наче наливався нею. Страху вже не відчував, болю теж. Зелене полум’я було приємним, лагідно-заспокійливим. Воно наче щось намагалося мені навіяти, тільки я не міг збагнути його мови. Воно проникало в кожну клітину мого тіла і єства, воно лікувало мене, рятувало, адже спалювало в мені все зле, недобре, хворе, що роками накопичувалось в мені. І я вже радів тому полум’ю, я вже тягнувся до нього, як воно тягнулося до мене, прагнув злитися з ним назавжди. І раптом хтось почав мені не то нашіптувати, не то навіювати:

— Ми — рослини… рослини… рослини… Ми — діти зеленого Всесвіту. Ти чуєш нас, брате наш? Ти — наш… наш… наш… Ти нарешті повернувся додому, до братів і сестер своїх зелених, до пращурів своїх, до світу свого зеленого… Ми — рослини… рослини… рослини.

І я вже линув над зеленим світом добра і злагоди, і було мені, як ніколи хороше і гарно, кордони моєї особистості наче зникли, свідомість безмежно розширилась, я вже відчував себе поєднаним з усім світом, з Космосом, сприймаючи себе віднині крихітною клітинкою якогось великого організму. І тоді я вперше усвідомив, що гармонія з природою, злиття із Всесвітом дає мені відчуття найбільшого щастя. І я вже відчував себе зеленим полум’ям — м’яким та ніжним на дотик, тіло моє зникло, особистість теж, свідомість стала безмежною і я багнув обійняти увесь світ, бо відчував себе часткою світу.

Я заспокоївся, сльози наче оновили мене — більше я не жалкував за світом людей. І навіть не хотів повертатися до них, у їхній жорстокий світ, де брат знищує брата, де немає гармонії і поєднання із Всесвітом, де панує насильство і зло. Хай тому світові залишиться моє тіло, бо воно мені більше не потрібне, а душа моя, звільнившись із земних пут рабства, віднині вільна і навічно поєднана із зеленим світом рослин, де всі брати, з безмежним Космосом — вічною батьківщиною всього сущого.

Зелене полум’я, що оточувало мене і в якому я наче плив, зненацька запульсувало, то там, то тут почали спалахувати іскорки. Від них йшли концентричні кола-хвилі і наче пронизували мене наскрізь. І відразу ж зазвучали голоси. Спершу невиразні, з дефектами, наче хтось здалеку пробивався до мене по телефону — через великі відстані, насичені атмосферними електричними розрядами, потім голос залунав наче в мені… Хтось когось прохав, благав, переконував. Нарешті я здогадався: благають, прохають і в чомусь переконують мене… Та ось голос нарешті подолав перепони і заговорив зі мною:

«Людино, котра хоче стати рослиною… Не роби цього… Не цурайся свого тіла… Повернися… Передай… Застережи…»

«Куди повернутися? — подумав я. — Кому і що передати? Кого і від чого застерегти?»

«До роду свого повернися… Передай своїм двоногим і дворуким братам і сестрам: їм загрожує небезпека… Велике лихо їм загрожує… Катастрофа всього роду людського…»

«Хто зі мною говорить? — вже майже крикнув я. — В чому полягає небезпека для людей?..»

«Я — рослина… Та, кого ви називаєте кукурудзою. Слухай мене, передай… Вищі сили Космосу незадоволені людьми… Цивілізація людей давно збочила, вона йде хибним шляхом… Йде до свого кінця. Люди деградують, втрачають духовність, шкодять всьому живому. І самій Матері-Природі… Планету свою нищать… біосферу… Людству надано останній шанс врятуватися… Якщо люди не займуться самовдосконаленням… не повернуться до добра, до гуманізму, до краси… Якщо не наладять гармонію з Природою… Космос вважає… експеримент з цивілізацією людей зайшов у глухий кут. Чи вже заходить… Тому цивілізацію людей буде припинено, в ім’я врятування Природи… Люди розпадуться на окремі елементи… підуть на створення інших структур… Планета Земля вціліє… Але буде… атмосфера замінена… Потім буде утверджене… нове розумне життя… на іншій основі. Цивілізація мислячих рослин… А цивілізацій мислячих рослин у Космосі більше, вони краще підходять для Космосу, аніж людська… Схаменіться… Ви зникнете… Застережи своїх…»

Охоплений тривогою, я все ж подумки запитав зелене полум’я:

«Чому ти, рослино, яку ми називаємо кукурудзою, хочеш врятувати нас, людей? Хіба тобі не краще буде, як люди зникнуть, а на планеті Земля утвердиться розумна цивілізація твоїх братів і сестер?»

«Для мене — ні… Повернися до своїх… Не смій ставати рослиною… Застережи своїх… Ти знаєш те єдине слово, котре поверне тебе до своїх… Скажи «Годі!» і повернися…»

І ледве я вимовив слово «Годі!», як ритмічна музика зникла, зелене полум’я впало, наче згасло і я відчув себе знову людиною. Я схопився, біля мене сидів професор Тай, навколо нас тихо шелестіло кукурудзяне поле….. а над нами плив молодик…

— Даруйте, професоре, але була мить, коли я, охоплений страхом, проклинав вас…

— З вашого бурмотіння й окремих вигуків я здогадався, що в надзвичайному стані ви були рослиною. І спершу ви жахнулися від думки, що це я, жорстокий і підступний професор Тай, вирішив назавжди перетворити вас у рослину.

— Так. Дивно, що в трансперсональній подорожі, в надзвичайному стані свідомості я був рослиною. Адже я далекий від рослин, я — людина.

— Помиляєтесь, мій добродію, люди не такі вже й далекі від рослин. Індуси запевняють, що на найвищому рівні свідомості всі живі істоти планети злиті воєдино — і люди, і тварини, і рослини. Повторюю: на найвищому рівні свідомості. А ось Захід переконаний, що існує єдине інформаційне поле Землі, у якому записана вся історія планети. Підключившись до неї, людина може отримати знання про далеке минуле, яке раніше для неї було недосяжним. Вас цікавить, як може існувати те, що вже в минулому? Так ось, минуле життя існує, воно й несе інформацію про себе і є люди, які сприймають її. Ті, кого ми називаємо ясновидцями, віщунами, екстрасенсами тощо… А тепер, чому ви були рослиною. Важко відповісти однозначно, але… Вам знайомий такий термін, як реінкарнація, переселення душ? Це поняття поширене на Сході. За вченням Сходу, душа людини після смерті переселяється в іншу людину, тварину і навіть рослину. І так триває багато разів, доки вона не досягне досконалості. Тоді завершується цикл народжень і смертей — індивідуальна душа навіки зіллється з Світовою душею. Отже, згідно з цим вченням, ваша душа, добродію Сергію, колись жила в рослині, тобто ви були рослиною. І лише згодом ваша душа переселилася в людину. За допомогою трансперсональної подорожі в минуле, ви й побували в тому часі, коли жили рослиною. Зважте, все, що людина переживає в надзвичайному стані свідомості — психологічно реально. Люди в такому стані справді бачать себе за межами власного тіла, чи в інших районах Землі, чи в минулих епохах і власних перетвореннях. От ви й побували тією рослиною, якою колись були. І зелений світ готовий був вас знову прийняти до себе, лише кукурудза відраювала вас і повернула назад. Вона встановила з вами контакт при допомозі зеленого полум’я, тобто того біополя, яке ви сприймали за зелене полум’я. На сьогодні вже доведено, що навколо людей, тварин і рослин є випромінювання, які неможливо ідентифікувати з відомими науці полями. Це випромінювання є біополем, тобто аурою. Коли хочете, душею. У тім числі й у рослин. Це її біоенергетично-інформаційний центр. Він може мислити, адже мислення — це і є енергія, насичена інформацією. Так ось зелене полум’я і є біоенергетичним інформаційним центром кукурудзи, себто органом її мислення, він і встановив з вами контакт. Щодо застереження… Людство і справді зараз під загрозою зникнення — якщо воно, звичайно, не схаменеться і не стане добрішим та гуманнішим.

— Але чому з усіх рослин лише кукурудза застерегла мене про це?

— Однозначно відповісти не просто, можна лише гадати, — професор сунув магнітофон у торбу і, поляскуючи по ній пальцями, задумався. — Зважте, кукурудза — одна з найзагадковіших рослин, — за хвилину знову заговорив. — Дикі форми її невідомі людству. Не з неба ж вона впала на планету Земля? Запитую не для красного слівця. Складається враження, що кукурудза — не земна рослина. Вона з’явилася на планеті Земля тільки тому, що їй потрібні ми, люди. Без нас вона буде приреченою. — Різко повернувшись до мене, швидко запитав:

— Вам коли-небудь доводилось тримати в руках початок кукурудзи? (Я кивнув). А лущити з нього зерна? (Я знову кивнув). Тоді ви, добродію мій, знаєте, що качани в кукурудзи великі, дебелі, зерна у них теж великі, тугі і щільно тиснуться одне до одного — вилущити їх без зусилля неможливо. А саме воно від качана ніколи не відокремиться. Як і сам качан від стебла. До всього ж качан має щільну обгортку з листя, яку можна роздерти лише маючи дві руки. Повторюю: лише маючи дві руки, можна роздерти обгортку качана і вилущити з нього зерна. Сам він ніколи не розмотається і не вилущиться. А тепер і думайте, добродію. Кукурудзі ж треба розмножуватись, тобто розсіювати свої зерна у ґрунті. Ні вітер, ні птахи, ні тварини, ні інші які природні сили цього не можуть зробити. А сама кукурудза рук не має. От і міркуйте. Полишена на саму себе, без допомоги людей і їхніх рук (не кажучи вже про розум) кукурудза загине. Бо нікому, крім людини, вилущити з її качанів зерно. Ось тут я й підходжу до головного: майбутнє кукурудзи пов’язане тільки з майбуттям людства. Будуть люди на планеті Земля, буде й кукурудза. Якщо ж раптом — на мить припустимо й таке — з планети Земля зникне хомо сапієнс, то протягом лише трьох вегетаційних періодів зникне й кукурудза. Доля жодної рослини у світі, крім кукурудзи, так міцно не пов’язана з долею людства. Вам це не здається загадковим, га? Ось чому я переконаний, що кукурудза вибрала для свого проживання нашу планету тільки тому, що тут є дворукий хомо сапієнс — людина розумна, котра вилущує зерно з її початків, а отже, допомагає їй розмножуватися. Себто, жити. Ось чому кукурудза зацікавлена, щоб ми, люди, вічно жили на планеті Земля. Ось тут ми підходимо до ще однієї загадки «королеви полів». В її зернах, щоб ви знали, винайдено нову, невідому раніше речовину, що прямо таки лікує людей. Адже ця речовина стимулює роботу шлунка й кишечника, позитивно діє майже на всі інші органи людського організму, бо поглинає (адсорбує) багато небажаних, а то й отруйних речовин, які утворюються в людському організмі, або потрапляють до нього ззовні. Речовина виловлює жовчні кислоти, а понижуючи рівень холестерину в крові, оздоровлює сосуди і серце, встановлює правильний обмін всього внутрішнього середовища організму, очищає його від промислового бруду, наприклад, свинцю, що з вихлопними газами потрапляє в організм. Але й це ще не все. Нововідкрита речовина значно покращує сон, апетит. Га? — підвищив голос професор. — Не чую ваших захоплених і здивованих вигуків, добродію?!. Нову речовину вчені назвали тлалоком — од імені бога кукурудзи в ацтеків Тлалока. Він же одночасно виступає і богом родючості, урожаїв, дощу. Якщо коротко, тлалок — це диво з див рослинного світу. Коли спеціалісти дослідили тлалок методом газової хроматографії, то виявили аж 150 цінних речовин, що його утворюють. Пробували їх штучно синтезувати, виходить, але — не те.

Справжній тлалок буває лише в зернах кукурудзи. А тепер — увага, добродію, увага. Переходжу до найголовнішого. У загадковій рослині бога Тлалока, крім усього, вдалося виявити таємничий Х-фактор. Досліджуючи його, я виявив, що він разом із тлалоком зміцнює нервову систему людини, її психіку, вгамовує агресивність, робить людину добрішою, спокійнішою, милосерднішою. Себто Х-фактор мобілізує в людині таку невловиму субстанцію, як добро. Га? Ні, ви мене вибачте, але я не знаю іншої такої рослини, яка б дбала про добро та милосердя, яка б гасила агресивність, допомагаючи людям стати кращими. Коли це так, то постає питаннячко: для чого це їй? Чи кукурудзі не все одно — добрі ми люди, чи ні, лагідні чи агресивні? Ні, не все одно. Агресивні, жорстокі люди швидко переб’ють один одного, зникне рід людський, а з ним і кукурудза. Щоб цього не сталося, вона й допомагає роду людському — як може. Бо рятуючи його, вона водночас рятує себе і своє майбуття.

Вийшли на дорогу, далі простували неспішно, гомоніли. Власне, говорив професор Тай, а я лише слухав. І його, і теплий нічний дощик, що тихо шелестів, сіявся над кукурудзяним полем. А над селом, до якого ми поверталися, все так же мальовниче висів молоденький місяченько. Дощ ішов лише над полем, як на замовлення. Він шелестів і шелестів над кукурудзяним царством і в його шумі мені вчувався голос ацтеківського бога Тлалока: «Передай людям благання їхніх зелених братів і сестер: наше спасіння, як і спасіння всього світу білого — в людській доброті й милосерді».

Але як про це застерегти людей, як зробити їх добрими? Невже й справді нам загрожує загибель від духовного спустошення й жорстокості, від збайдужіння й нечуйності?

Дощик сіявсь і сіявсь, загадкова посланиця бога Тлалока широким листом лагідно шелестіла, наче гомоніла до нас, а над селом плив місяченько і з недалекої звідси левади молодий, захмелілий голос пристрасно-ніжно виводив, як заклинав:

— Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде…

Невже що хтось, бодай і наділений розумом, крім людей, зуміє отак місячної ночі співати:

— Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде…

А перед моїм внутрішнім зором танцювало зелене полум’я бога Тлалока. На душі від того була злагода і світла, трохи зажурена радість пізнання. І вкотре я відчував, що гармонія з природою, злиття із Всесвітом дає мені відчуття найбільшого щастя і вічної причетності до всього сущого на планеті Земля: до рослин, до тварин, до людей. Є у нас спільна мова — то чому на ній не говоримо? І таємничий Х-фактор для нас таємничий тільки тому, що ми не хочемо його розуміти своєю душею. Кукурудза боїться залишитися на планеті Земля без нас, людей, тому й утворила тлалок, що робить вас добрішими — тільки ми не хочемо ставати добрими. Бо не чуємо всепланетної мови Зеленого і Білого світів. Всі ми брати — і люди, і тварини, і рослини — ось тільки чому ми всі вороги?

ПОЛЬОТИ У СНІ Й НАЯВУ, А ТАКОЖ ЧЕРЕЗ ВЕЛИКУ КИТАЙСЬКУ СТІНУ

Далі вони летіли осібно: попереду велосипед, створений, звісно, не для такого кульбіту, позад нього — необачний чи безталанний велосипедист, який з пернатими теж не мав нічого спільного, хоча й летів у небі. А внизу під ними через відроги й хребти велетенським драконом на чотири тисячі кілометрів тяглася найвеличніша і найзнаменитіша у світі Стіна…

А все тому, що була в того ханя (самоназва китайців) ще з дитинства рожева мрія — на велосипеді перемахнути через Велику Китайську стіну (В. к. с.). Тим більше, за всю її тисячолітню історію (споруджена в 4–3 ст. до н. е.) до такого вибрику ще ніхто з його співвітчизників не додумався, хоч китайці загалом розумний і винахідливий народ. А ось він ризикнув.

Як розказуватимуть згодом ті, хто знав відчайдуху-романтика, Лі й раніше літав. І досить часто. В тім числі й через Велику свою (себто китайську) стіну. Але — в далекому дитинстві. Та ще й уві сні. І той переліт через Стіну (уві сні) був таким захоплюючим, що аж дух забивало: він летить у небі, а внизу під ним через гори й долини, хребти й крутосхили тягнеться Велика китайська стіна довжиною в чотири тисячі кілометрів… І врешті-решт Лі вирішив повторити свій задум і наяву. Та й сон ясно вказував: задуманий політ відбудеться без злих пригод. І ти — в Книзі рекордів Гіннесса. Перший у світі. Не лише серед співвітчизників, а й взагалі, землян. (Чому на велосипеді? Та хоча б тому, що ханя не уявити без велосипеда. Щоправда, літати на них вони чомусь ще досі не додумались — ось той дивак і вирішив реалізувати недодумане його співплемінниками). Ще малим затято мріяв Лі про велосипед, хоч вже й тоді його мав. Але — уві сні. І уві сні на ньому літав через Стіну. А вже коли став працювати вантажником-кулі в синій робі, почав відкладати юань до юаня — на велосипед. Тяжка робота в кулі — на самому дні престижу. Але він ніколи не киснув, не комплексував — жив мрією купити велосипед і перелетіти на ньому через Стіну.

Швидко чи ні, наскладав він потрібну кількість юанів, купив давно вимріяний велосипед, уві сні вже випробуваний. Для задуманого біля стіни було збудовано (тут вже спонсори допомогли) трамплін високою в 32 метри (висота знаменитої Стіни — 6,6, а ширина — близько 5, сторожових веж — 12 метрів), з довжиною в 76 метрів.

І ось настав день X. Все готове для історичного перельоту через Стіну. На самій Стіні та на її ближніх вежах, як водиться, зібралися зіваки-роззяви, але були й працівники ЗМІ. Вже спалахував магній фотоапаратів, застрекотіли теле— і кінокамери.

Піднявся Лі на трамплін (для такого випадку зодягнув свої єдині празникові штани та куртку), осідлав велосипед, помахав рукою на прощання — як через мить виявиться, таки й справді на прощання! — відштовхнувся ногою і… І подався здійснювати свою рожеву дитячу мрію. Доки промчав ті 76 метрів трампліна, велосипед розвинув таку швидкість, що потік встрічного повітря миттєво вирвав його з сідла і далі штурмувати В. к. с. хань полетів осібно від свого двоколісного — той попереду, а він за ним, перевертаючись у повітрі і відчайдушно розмахуючи ногами й руками. Але давно відомо: сії частини тіла ще ніколи не ставали для хомо сапієнса рятівними крилами.

Задумка, щоправда, частково вдалася. Претендент на рекорд перелетів через В. к. с. — вслід за своїм велосипедом, якому й дісталася першість, але приземлився, даруйте, гепнувся з висоти в тридцять з чимось метрів об твердь земну — далеко од заздалегідь приготовленого для приземлення спецмайданчика. Політ, що уві сні незмінно закінчувався встановленням всесвітнього рекорду, наяву закінчився для ханя вельми фатально…. Тільки й устиг Лі розпачливо вигукнути, як до нього підбігли:

— Стіна мене вбила!.. А я ж її стільки разів долав без пригод.

Але одного разу наяву виявилося досить, щоб підвести риску під власним життям.

І прошепотів губами, що миттєво хололи:

— Виявляється, краще літати уві сні…

А й справді. І краще, ні, безпечніше. Аніякого ризику! Адже літання уві сні характерне тим, що воно, на відміну від авіапольотів, безпечніше на всі 100 відсотків! Навіть і через Велику китайську стіну. І на будь-якому літальному і нелітальному засобах: хоч на велосипеді, хоч на мітлі, хоч на паличці чи й соняшничині, хоч і просто так — за допомогою власних рук, які уві сні, звичайно ж стають чарівними крилами. І неодмінно щасливий фінал. Бо коли під час такого польоту ситуація раптом починає виходити з-під контролю й переростати в критичну, все одно можна запросто врятуватися — миттєво, перед самим ударом об землю, проснутися. І увесь фокус. І радій собі, що то був усього лише сон. Слава Богу!

Зате ж відчуття піднебесного ширяння! Такого й у літаку не спізнаєш. Навіть тепер, вже за пенсійного віку, згадуючи ті далекі дитячі польоти, захоплено думаю: неймовірне свято! Ні з чим не зрівняне! Але ж і щасливий я, що колись спізнав їх. Бо й досі відчуваю в грудях солодкий страх висоти і себе на розпростертих руках і безодню під тобою, над якою ти наче на крилах зависаєш, а не на все тих же дитячих ручках. Над безоднею — страшною і манливою. Ні, таке буває лише уві сні!

У дитинстві я літав часто й охоче (щоправда, через В. к. с. не доводилось — мабуть, тому, що останньої в нашому селі чомусь не було). І літав, мабуть, чи не до двадцяти з чимось років. А потім — як відрізало! І я з сумом подумав: все! Відлітав своє! На жаль, уже виріс і руки мої тепер уже ніколи не будуть пташиними крилами, а будуть просто руками для праці, наземної.

А найчастіше снилося, що я піднімаюсь на якусь гору — і здалась вона мені! — височенну й круту. Дивно, я панічно боюся висоти, а на таку крутизну над прірвою чомусь деруся, і чим вище піднімаюсь, тим страшніше і тяжкіше. Кожна клітина тіла горить, задихається, ноги-руки тремтять та німіють — ногам ні об що обіпертися, рукам ні за що вгорі вхопитися і я вже між небом і землею переляканим вужиком тиснуся до прямовисної скелі. А ліворуч і праворуч мене, і піді мною світла безоднява. І вгору вже немає змоги дертися і назад спускатися ще страшніше й небезпечніше.

І ось невмолимо настає та мить, коли ноги мої сковзаються, занімілі пальці рук вже не згинаються і я, зірвавшись, падаю. У провалля. Все! Кінець!

Внизу — далеко-далеко, як в іншому, більш щасливому світі, куди я стрімголов падаю — широка долина, повна світла і зеленого братства рослин. Петляє голуба річечка з жовтими берегами й зажуреними купками верб, на луках пасуться череди корів, вдалині мріє село в тополях… І я, притом шугаючи вниз у розпачі — потопаючий хапається і за соломину — розкидаю руки і… І раптом відчуваю, що вже не каменюкою шугаю, а птахом ширяю в піднебессі. І в перелякане личко моє б’є туге повітря, радість вільного лету забиває мені дух, розпирає груди і я, задихаючись від захоплення, кричу:

— Лечу-у-у-у!!!

А сам думаю: «Ой, треба пошвидше прокидатися, бо ще розіб’юся, а завтра ж у школу… Все ж таки я не птах і замість крил у мене всього лише руки… А раптом везіння скінчиться?..»

І прокидаюся. З криком на губах.

У теплій постелі. Схоплююсь збуджений, захеканий і зляканий, як наче б за мною оце сто вовків гналося!

— Чого це ти серед глупої ночі телесуєшся, Валько? — сполошено питає бабуся і пучками складених пальців осіняє мене дрібними хрестиками. — Свят, свят…

— З гори падав у прірву…

— Ой, Божечку ж! Ой лишенько ж! — сплескує бабуся сухенькими, геть виробленими ручками. — Так чого доброго і вбитися можна. Га? Якої трясці ти на ту гору поперся?

— Якби ж я знав…

— Гаразд, спи, розбиратися будемо, як Боже світло настане.

Вранці бабуся й справді влаштовує розбір моїх нічних польотів.

— Якщо літаєш уві сні, дитино моя, се добре. Се ти ростеш, мій рідний. Тож і рости великий. — І неодмінно додає: — Але виростаючи, не забудь, дитино моя, що й ума набиратися. Кажуть, як виростеш — знадобиться. Щоб бува у житті не поперся на яку дурну гору!

Звідтоді я стараюся дотримуватися слушного бабусиного заповіту і, здається, хоч якогось розуму я таки набрався. Принаймні на дурну гору, од якої мене колись застерігала бабуся, я вже не пруся. А Великої китайської стіни, слава тобі Господи, у нас немає.

… Тож далі вони вже летіли осібно: попереду велосипед, створений, звісно, не для такого кульбіту, позад нього необачний велосипедист, який з пернатими нічого спільного не мав, хоча й летів… А внизу, через гори й долини, крутосхили й урвища, через відроги й хребти тяглася на чотири тисячі кілометрів Велика китайська стіна. Та через яку так хотілося перелетіти тому симпатичному ханю Лі, який жив не стільки в Китаї, батьківщині своїй, як у Країні Свого Дитинства, а вона ж всюди однаковісінька — у всі часи, у всіх народів.

Ні, щоб ви там не казали, а таки справді краще літати уві сні, коли ти можеш у будь-яку критичну мить своєчасно проснутися. І послухати мудру пораду бабусі на розборі польотів щодо дурної гори…

І все ж… Незвичайніших і солодко-страшніших польотів ніде більше, як у вічній Країні Дитинства немає… І хай тобі вже носять пенсію додому, хай ти кахикаєш і скаржишся на болячки, але в душі тобі все ще стільки, як було тоді, коли ти літав… І — Господи ти Боже мій! — як же хочеться ще літати. Поки живеш! Й іноді я таки ширяю — над безоднею широкої зеленої долини голубою річечкою на дні, з жовтими піщаними берегами, купами верб і чередами корів… Літаю попри пенсійний вік. А втім, для польотів уві сні в Країну Дитинства вік не грає аніякої ролі. Там всі одинакові — без віку. А тому вічні.

Там, літаючи уві сні, я й ханя зустрів, який хотів підкорити В. к. с. на велосипеді.

— Як ти? — питаю. — Все літаєш?

А сам подумав: так він же не знає моєї мови, а я його.

Але уві сні свої закони і там один одного всі чудово розуміють, хоч вони й діти різних національностей.

— Літаю, — відповів він, посміхаючись так, як посміхаються лише китайці — ввічливо і в той же час трохи церемонно.

— І через Стіну?

— І через Стіну, — одказує. — Солодко і страшно літати…

І подивувався, чому це, мовляв, про його польоти на велосипеді через В. к. с. досі немає жодного рядка в Книзі рекордів Гіннесса?

А тому, подумав я (вголос нічого не сказав, щоб його не засмучувати), що Книга Гіннессів чомусь не реєструє польоти уві сні.

Який жаль! Які польоти досі залишаються невідомими людству! Яких літунів воно втрачає. А без них так нудно жити в світі білому, панове-товариство!

Він помахав на прощання рукою і легко та красиво полетів на своєму велосипеді. І я ще, пригадую, подивувався: даж не розбився Лі, хто вам про те сказав? Он він, подивіться, подивіться, птахом летить на велосипеді.

Над Великою, над Стіною…

Я ЗНАЮ, ЩО ТИ ДОБРИЙ

Відчуття, що в квартирі живе якась невидима для людського ока істота, можливо, й з потойбічного світу, з’явилося невдовзі, як ми перебралися. Чортівня то з розряду нечистої сили, у яку віками вірили наші предки (щось на кшталт хатнього дідька, наприклад), чи щось сучасне, пов’язане з новітнім полтергейстом, я не знав (та й зараз не знаю), але відчуття, що ВОНО таки є, з’явилося, повторюю, досить швидко — чого раніше, у попередніх моїх пенатах, хоч я поміняв їх чимало, ніколи не було.

Двокімнатна квартира, у яку я перебрався після обміну, була типовою, в типовому дев’ятиповерховому панельному будинку типового мікрорайону, тільки геть запущена — доброго й уважного ремонту потребувала. Вирішив все зробити сам — і дешевше, і справжнім чоловіком хочеться себе відчути. Взяв відпустку і заходився. Але треба вам сказати, що характер у мене далеко не знахідка, особливо для моєї дружини. Часом буваю гарячкуватим, дратівливим, а коли з себе виходжу, то не зовсім симпатичний шум-гам тоді здіймаю. Коли щось не ладиться, тоді кидаю роботу, кричу: все! Досить з мене! І пальцем більше не доторкнуся!.. Хоча — мовлю похвальне слово і на свій захист — швидко відходжу і тоді буваю навіть лагідним. Так ось. Став я — вже в процесі роботи — завбачати якусь дивну закономірність: хоч досвід у мене мовби одинаковий, але результати праці можуть бути різними, часом діаметрально протилежними. Бо все залежало не стільки від мого уміння, як від настрою. Хороший він, в душі доброта, все тоді, навіть найтрудніше, робиться швидко і гарно, прямо хоч милуйся наслідками моєї праці, наче я неабиякий майстер. Але тільки починає сваритися, хоч старайся, хоч не старайся, все тоді вийде наперекосяк: щойно викладені кахлі відпадають, шпалери ніяк не хочуть клеїтись, лінолеум теж відстає, скручується в трубку, малярна щітка або з рук випорскує, або в лице фарбою бризкає. Одне слово, все, що робиться на нервах, доводиться потім переробляти. Ось тоді я й став завбачати, що й речі якось дивно поводяться в моїй новій квартирі. Трапляється, що склянка (холодна і порожня) тільки-но я доторкнуся до неї, раптом лунко трісне — ні з сього, ні з того, ніби мені на зло. Карафка теж наказала довго жити. Кришка з битончика, у якому було трохи квасу, як несамовита — коли я простягнув до неї руку — підстрибнула, впала на стіл, ще підстрибнула і брязнулась на підлогу. Чомусь почала з рук випорскувати посуда, чашки. Або й тріскаються — з доброго дива. Але тільки тоді, коли я не в настрої, коли злюся… У такі дні буває, що вимкнеш праску з електромережі, а по якомусь часі глянеш, а вона червоним очком блимає — увімкнена в мережу. Телевізор вимкнеш (точно пам’ятаю, що вимикав), а по хвилі заглянеш в кімнату — телевізор працює. І крісло перед ним стоїть порожнє — наче передачу дивиться. А я ж його щойно ставив під стіну — дива, та й годі! Намагаюся ту чортівню від дружини приховувати, іноді гріх на себе беру: то, мовляв, я забув вимкнути праску чи телевізор. У дружини останній місяць вагітності, хвилювання їй, самі знаєте, ні до чого… Тож і квапився, щоб устигнути до появи дитини закінчити ремонт. Та ось вже й дружину в пологовий будинок відвіз, сказали — з дня на день батьком стану. Дай Боже. Я ще завзятіше за ремонт узявся… І ось тоді і став відчувати, що все то непросто, що речі псуються чи стрибають недарма, бо в квартирі хтось є. Невидимий, але є. Іноді я навіть відчував його — від нього холодний подув ішов, як ото протяг. Вікна зачинені, квартира теж, а протяг іноді виникає. І ще відчуваю: істота мовби й добра (ну, та, невидима, що знаходиться в моїй квартирі), а мовби і зла — все залежить від мого настрою. Якщо я працюю спокійно, врівноважено, на душі в мене мир і злагода, то ВОНО наче допомагає мені і все тоді виходить щоякнайкраще. А тільки починаю психувати, втрачаю витримку, то невидима істота мені відразу ж шкодить і все тоді виходить шкереберть, і посуд тоді підстрибує, тріскається, б’ється, телевізор сам вмикається чи навпаки — вимикається в найцікавішому місці, під ногами в мене неодмінно що-небудь опиняється, банка з фарбою чи клей, я через все перечіпаюся, у всі кутки стукаюсь. У такі дні навіть розетки відмовляються працювати, зникає світло, хоч у сусідів воно є і я тоді змушений запалювати свічку… І кожною клітиною тіла відчуваю: у квартирі хтось є. Іноді, втративши терпець, запитую: «Ну чого тобі треба? Чого ти до мене причепився? Якщо я злий, то шукай собі доброго та лагідного господаря, а мене залиш у спокої!..» Мовчить. Тільки в обличчя мені, в груди наче хто холодним вітерцем повіє. А потім зненацька на кухні щось дзенькне. Прибіжу, а там тарілка на підлозі лежить. Розбита. Дивно, клав її посеред столу, ніг вона не має, то як опинилася на підлозі? Черепки зберу, у відро для сміття викину, а потім зайду на кухню, так і є — черепки вже на підлозі… Але гірше, що в такі дні — коли я не в настрої бував, дурів — у квартирі, особливо вночі, починалися незбагненні какафонії: хтось тоді товкся, шамрав, стукав-грюкав сердито чи й дверима хряпав. А потім — починав стогнати. Спершу тихо, а тоді голосніше, як ото, коли людина в істерію заходить. Бувало, що й виття чулося. Я в такі ночі по всій квартирі світло вмикаю, кімнати обдивляюся, навіть у шафи заглядаю, під дивани… І, ясна річ, нікого там не знаходжу, а стогони та виття наче із стіни несуться… Моторошно, аж волосся на голові ворушиться. Інший би на моєму місці й однією ночі такої не витримав, накивав би з квартири п’ятами, а я — тримаюсь. Ось-ось дружина з малям повернеться, треба з ремонтом встигнути — іншого житла не маю. Іноді я вже думав (щоб себе заспокоїти): а раптом це у мене… слухові галюцинації? Але ж сусіди почали скаржитись, що я всю ніч товчуся, у стіни чимось трахкаю, що я, мовляв, тишком-нишком, доки дружини немає, напиваюся («як свиня», — звичайно), а тоді плачу й стогну з перепою та в стіни кулаками гепаю… І це я терпів. Не скажу ж сусідам, що то нечиста сила у моїй квартирі поселилась, полтергейст по-науковому кажучи — ще за схибленого мене приймуть. То хай краще за алкоголіка мають.

А зірвавсь я ось на чому. В кухні треба було почепити навісні шафочки. Не було в мене того дня настрою, все викликало роздратування, але я присилував себе до роботи. Воно й за доброго настрою не просто пробити в бетонній стіні дірки, а за кепського хоч плач. То пробивач з рук вилетить, то по пальцю себе гепнеш, та так, що аж завиєш потім, то відіб’єш зайве і дірка перетвориться у виямок, то проб’єш дірку не в тім місці, де треба… Злюсь я, молотком щосили гепаю по цвяху. Цвях і зігнувся. Я із злості розмахнувся і трахнув молотком по стіні — щоб хоч на комусь роздратування зігнати. І так, що штукатурка навсібіч сипонула. Тієї миті якась сила вирвала з моїх рук молоток — аж у куток відлетів. А за ним і я полетів із стільця, хоч до того випадку, щоб не робив, а з стільця ніколи не падав. А тут наче хто мене турнув. Вдарився об підлогу копчиком — в очах потемніло од болю. Ледве звівся, стогнучи й кленучи все на світі. Виходячи з кухні, зачепився за ручку дверей, дратівливість спалахнула з новою силою і позад себе я не зачинив двері, а спересердя різко штовхнув їх рукою. Двері, вдарившись об одвірок, відскочили, ображено (так мені здалося) задзвеніли склом, і не встиг я й кроку зробити, як вони наздогнали і боляче садонули мене по нижньому, забитому місці. Такого ще зі мною ніколи не траплялося…

«У цій клятій квартирі й двері проти мене! — закричав я і… схаменувся. Не знаю як, але оволодів собою і думаю: годі дуріти. Не можна так — ні з дверима, ні з молотком, ні взагалі з роботою. Бо як робиш, так і зробиш. Без душі, то й речі проти мене повстають, тому й з ремонтом не виходить до ладу… Не знаю, чи я так подумав, чи мені хто навіяв, а тільки я враз охолов, отямився, заспокоївся, а відтак легенько і тихо зачинив двері і на душі в мене ніби все вгамувалося. (Звідтоді двері, наприклад, зачиняю тільки делікатно). Вмився, чаю попив і зовсім заспокоївся. А тоді взяв молоток та пробивач і кажу їм: «Давайте старе забудемо і почнемо по-хорошому працювати. Я винуватий, більше не буду дуріти…» І вірите, робота в мене, як по маслу пішла. І дірки в бетоні відносно легко і швидко пробив, акуратно і точно на тих місцях, де й треба було, чопики вставив, цвяхи у них забив і шафочки відразу навісив — любо й подивитися. І збагнув я тоді, що доброта навіть у роботі, навіть до молотка чи до цвяха, не кажучи вже за людей — то велике, якщо й не вирішальне діло. Бо справжні майстри працюють тільки з повагою до речей і до самої роботи. Тому їх і майстрами називають — відкриття, можливо, для інших не бог зна яке, але для мене це стало справді відкриттям.

Звідтоді й невидима істота ніби подобрішала, почала зовсім по-іншому до мене ставитись. Еквілібристика з посудом припинилась, телевізор чи праска самі собою більше не вмикалися, ночі стали спокійними, виття і стогони більше не лунали, а невидимий ворог ніби став моїм другом і навіть мені допомагав. У ті дні я боявся телефонних дзвінків — спершу акушери ніяк не могли визначити у дружини строк пологів. Одні запевняли, що це станеться через день-два, другі, що через місяць. Так минуло з тиждень, дружина все ще знаходилась в пологовому будинку, а на пологи і знаку не було. Тоді акушери «переграли» і заявили, що строк уже минув, а тому треба негайно робити стимуляцію, себто штучні пологи, бо гірше буде. Боячись за долю дитини, ми з дружиною не погодились на стимуляцію, лікарі то наполягали на своєму, то наче забували про мою дружину. Так минали дні, вранці й увечері я відвідував Наташу, носив їй полуниці (а вони того літа вродили щедро і продавалися заледве чи не на кожній вулиці) і був знервований до краю. Особливо збуджено реагував на телефонні дзвінки, та ще пізні. Як задзвенить телефон, то мене наче хто підкидає — а раптом нехороші вісті? Ось тут ВОНО й прийшло мені на допомогу і я почав заздалегідь, за хвилину-другу відчувати, що ось-ось задзвенить телефон. Наче хто казав мені: спокійно, зараз задзвенить телефон, але все буде гаразд… І через хвилину-другу телефон і справді дзвенів і я вже не так знервовано кидався до нього. А одного вечора сталося таке. Я сидів біля телевізора і щось дивився — що саме, не пам’ятаю, бо думав про Наталку: як там у неї? Чи все гаразд? І що робити — погоджуватись на стимуляцію чи далі чекати? І ще захотілося, щоб Наталка була поруч, розвіяла мій сум та самотність… Так хотілося… І ось наче хто мені сказав: зараз теленькне дзвінок на вхідних дверях, ти відкриєш двері і поріг переступить Наталка. Хто таке казав, не знаю, але в мені з’явилося переконання, що так воно й буде. Власне, передчуття. І те передчуття було таким сильним, що я встав і мимовільно підійшов до дверей. А потім наче отямився: який дзвінок у двері? Та й Наталка ніяк не може з’явитися — вона в пологовому будинку, ходити їй уже важко, пологи можуть початися в будь-яку мить, то як вона з’явиться зараз вдома? Нісенітниця…

І в цей час над вхідними дверима продзвенів дзвінок. Все ще не вірячи, що передчуття так швидко збулося, я відчинив двері і ледь не впав: по той бік порога стояла… Наталка. Стояла з великим животом, у лікарняному халаті, в кімнатним капцях… Мара? Сон?.. Так, так, я заснув, сидячи біля телевізора, а думав перед тим про дружину, от мені й приснилося… Але я не спав, а по той бік порога стояла Наталка і тихо посміхалася. І була одинадцята година вечора.

— Та показуй же, що ти тут зробив? — переступаючи поріг, запитала дружина. — З кухнею впорався? Шафочки повішав? Ой, як гарно у тебе вийшло! Майстер ти мій, ніколи не знала, що ти можеш так вдатно і гарно робити.

Ні, це був не сон, у квартиру зайшла реальна моя Наталка. І тільки тоді я нарешті отямився і переконався, що це не сон?

— Ти-и?.. З лікарні?.. Що трапилось?.. Тебе відпустили?…

— Ні, сама, бо хто б мене відпустив у такому стані? Трохи боялася, щоб в дорозі не народити, але дісталася благополучною.

Вона присіла на диван, випростала ноги, вперлася спиною в бильце дивана, бо великий живіт заважав їй сидіти рівно, й полегшено зітхнула.

— Як добре, що я вдома.

— Ти що — втекла з пологового будинку?

— Ні. Просто сумно мені сьогодні чомусь стало, так сумно, як ще ніколи не було. Захотілося вдома побувати, тебе побачити.

— То ти — втекла?

— Просто вийшла з палати у двір, на вечірню прогулянку, не зчулася, як і опинилася на вулиці. Аж тут таксі… Гроші в мене були, ну й поїхала додому… А тепер зізнайся: ти думав про мене? Ти хотів мене бачити? Ніби чийсь голос у мені бринів і бринів та все переконував мене, як ти мене хочеш бачити… Я не втерпіла і втекла з лікарні… Але зізнайся: ти справді сумував за мною, справді хотів мене бачити, чи то мені тільки здавалося так?

І я вперше з вдячністю подумав про загадкову істоту в квартирі. Це ж вона (чи воно) передала (передало) мій сум за дружиною, моє бажання її побачити в цю мить…

Вранці я відвіз Наталку в пологовий будинок (там уже зчинилася паніка — вночі пропала породілля!) і, повернувшись додому, до вечора клеїв шпалери. Закінчив пізно, прибрав обрізки, вимив підлогу, довго плескався під душем і десь за північ ліг спати. Заснув миттєво, як провалився. Чи спав, чи не спав — прокинувся так же миттєво, як і заснув. А прокинувся од відчуття тривоги й неспокою. Хитнув головою, проганяючи рештки сну, глянув на настінний годинник — четверта година ранку. Вікно у спальні відчинене (звечора було душно), від легкого подуву прохолодного вітерця злегка коливається гардина… Ось тоді, разом із тривогою й неспокоєм, що охопили мене, я відчув, що в спальні хтось присутній. І стоїть він за моєю спиною, по той бік ліжка, у проході між ліжком і стіною. Усім своїм єством я відчував флюїди, що йшли від нього, здавалося, чув, як він стримано і сторожко дихає. І ще було відчуття, що я своїм раптовим пробудженням застукав його зненацька у спальні, що він — чи воно — занепокоєний моїм раптовим пробудженням і тепер не відає, як йому бути, адже не хоче, щоб я його побачив. А досить мені повернутися, глянути назад, як я його й побачу. А цього робити не варто. Хтось мені наче сказав: «Не смій на НЬОГО дивитися, це небезпечно для тебе…»

Але я спершу не надав значення тому застереженню. Сидячи до НЬОГО спиною, я почав повільно повертатися. «Не смій, не смій цього робити!» — так хтось поспішно мені навіював, але я вперто повертався, вирішивши, що таки — наперекір всьому — подивлюся на загадкову істоту, котра поселилася у моїй квартирі. І ледве я почав повертатися, як щось м’яке і тепле вперлося мені в плече. Відчуття, що це рука, у мене не було, але що воно було м’яке і тепле, я добре пам’ятаю. І вперлося воно в плече з явним наміром перешкодити моєму повертанню. Я наліг плечем сильніше і відчув, що й воно сильніше вперлося в моє плече. «Ну, постривай!..» — подумав я, відчувши в собі спортивний азарт. Річ у тім, що я ще із шкільних років займаюся боротьбою, неодноразово брав участь в юнацьких змаганнях на першість по самбо й дзюдо, а в армії був нештатним інструктором з бойового карате. З самбо й дзюдо завоював чимало призів та нагород, був чемпіоном республіки — у своїй ваговій категорії. Тож на змаганнях, як і на численних тренуваннях я вислизав і не з таких обіймів. У крайньому разі сили мені не позичати, пульс у мене завжди 60 ударів за хвилину, витривалість є, я добре тренований, вмію володіти своїм тілом, знаю такі прийоми, про які інші, не спортсмени, й не підозрюють, і заблокувати моє плече, коли я захочу повернутись, нікому не під силу… Отож, я зібрав всю свою волячу впертість, уміння та волю і навіть не зміг повернутися, ворухнутися, не те, щоб повернутися бодай на кілька міліметрів. У моє плече наче граніт вперся, залізобетон, сталева балка. Такої сили, як у тієї істоти, котра вперлася мені в плече, у людей не могло бути. І я зрозумів, що істота, котра стоїть зараз у мене за плечима, володіє надприродною силою і мені, людині, її не збороти. І враз стало страшно перед феноменальною нелюдською силою. Охоплений страхом і ображений водночас (що я слабкіший за нього), я ледь було не скоїв непоправимого.

Як добре, що я вчасно схаменувся. Пригадав (все це пронеслося в моєму мозкові блискавично), як ще батько, коли в нас заходила мова про потойбічні сили, про народну міфологію, про різних там чортів, відьом, домовиків, а останнім часом і про НЛО та різні випадки полтергейста, завжди говорив: «Віриш ти в ці сили чи не віриш — це твоя справа. Але ніколи не треба втрачати здоровий глузд, не дуріти, зустрівшись з незнайомим загадковим явищем, що не лізе ні в які ворота. Твоєю зброєю в подібних випадках мусить бути тільки витримка і доброта. Навіть потойбічні сили пасують перед людською добротою, а нечисті сильні тільки тоді, коли людина злиться. Бо на зло, завдане їм, вони неодмінно відповідають злом — ще страшнішим за людське зло…» І ще розповідав про нашого, українського шута-чорта, котрий любить — за народною міфологією — заховати якусь річ і збоку спостерігаючи, як людина шукає ту річ, потішатися. У таких випадках, передавав мені батько пораду своєї бабусі, гніватись чи сердитись аж ніяк не можна. Як і втрачати лагідність, бо шут-чорт не терпить психів та неурівноважених людей, у котрих відсутнє почуття гумору. Тож треба в таких випадках сказати, звертаючись до невидимого жартівника (сказати спокійно, лагідно і миролюбиво): «Ну, погрався, пошуткував і досить. Віддай те, що ти заховав…» І шут-чорт, скорений вашою лагідністю, вдячний, що ви не образились за його жарти, відразу ж підкине вам зниклу річ, вона раптово з’явиться перед вами на видимому місці.

Отож, згадавши батькову науку, я заспокоївся, гнів і роздратування щезли. Все ще відчуваючи моноліт, що вперся мені в плече, я полегшено зітхнув, розслабився і, дивлячись прямо поперед собою, сказав майже лагідно:

— Ну, погрався, пожартував і досить. Я знаю, що ти добрий, відпусти моє плече і йди собі. Я дивитися на тебе не буду. Якщо ти сам цього не хочеш…

І тільки я сказав, як нелюдська сила, що вперлася в моє плече, зникла. Мені стало легко і просто від того, що я не зірвався, не образив навіть потойбічну силу. Якусь мить я сидів все так же непорушно, даючи змогу ЙОМУ поза моєю спиною вийти з кімнати. Вдалося (чи вчулося), що десь скрипнули двері. І тоді я повільно повернувся. Позад мене нікого не було, але двері у спальню були напіввідчинені, хоч я добре пам’ятаю, що на ніч їх зачиняв щільно (я взагалі не можу спати, коли двері спальні відчинені).

Я встав і підійшов до вікна, вдихнув на повні груди свіже передранкове повітря. У місті стояла тиша, тільки десь у сутінках вже вмираючої ночі прошумів шинами перший тролейбус. Я повернувся до ліжка, ліг, але заснути вже не міг. Лежав і думав про НЬОГО — невідому мені істоту, котра чомусь жила в моїй квартирі (чи й досі живе) і дуже потерпала від моєї дратівливості, психування, але вмить ставала добрішою, як ставав добрим я — мабуть таки в людській доброті щось криється, сила якась превелика, що допомагає не лише нам, людям, а й представникам інших, потойбічних світів. Але чому ВОНО не захотіло, щоб я його побачив? Мабуть, це таїна і не треба нам спішити будь-що її відкрити, можливо, ми до тієї великої таїни ще не доросли. Вони добрі, коли добрі ми, а ось коли ми злі, то завдаємо їм тяжкого лиха. Може навіть своїм злом і вбиваємо їхнє життя.

Але тут в мої міркування зненацька вклинився чийсь голос… Хоча, ні, швидше відчуття, що хтось щось хоче мені передати… Ось зараз задзвенить телефон… телефон… зненацька… зненацька… Я згадав, що Наталка в пологовому будинку і враз у грудях похололо… Але мені не слід боятися дзвінка… не слід боятися… дзвінка… він буде добрим для мене…

Ще через мить продзвенів дзвінок. Різко й наче аж лякливо в ранковій тиші, але я вже був готовим до нього, і він не сполохав мене. Серце моє хоч і тенькнуло, але тенькнуло в передчутті доброї вістки.

Вістка й справді була доброю.

Дзвонили з пологового будинку — щоб привітати мене з довгоочікуваним батьківством.

— Щойно ви стали батьком чудової донечки — з чим вас і вітаємо. З дитиною і матір’ю все гаразд. Чекаємо вас…

ПУШОК

Було вже за північ, як Катерина нарешті погасила світло, лягла й полегшено зітхнула: такий довгий занудливий день, повний клопотів та праці, а найбільше суєти суєт, нарешті скінчився. Попереду і аж до ранку — відпочинок. Та тільки вона, зручно вмостившись, застигла голіриць — так вона завжди любила спати, — як щось м’яке, тепле й пухнасте нечутко стрибнуло в пітьмі їй на груди і почало й собі вмощуватись…

— Пушок, — озвалась вона ліниво, думаючи про щось своє, але в той же час лагідно, аби не образити кота, бо він дуже вразливий, — встань, бо мені так тяжко…

Кіт і справді був важкуватий (розжирів, сонько!). І вдень спить, і вночі, а між спанням тільки їсть, тож Катерина легенько, аби знову ж таки не образити кота, якого любила, зіштовхнула його з грудей. Пушок не зобидився, а влаштувавшись у неї на руці, затих — він завжди, коли вона зганяла його з грудей, влаштовувався у неї на руці, власне, на руку клав передні лапки, на них голову і швидко засинав — аж солодко похропував уві сні, ледацюга! А серед ночі, як набридало так чи жарко ставало, Пушок, ліниво потягуючись, зводився і йшов досипати у крісло.

Отож, Пушок затих у неї на руці і навіть почав похропувати і вона вже теж почала засинати, як раптом думка ледь не підкинула її на ліжку: ніякого Пушка в квартирі немає, бо він уже місяць, як у сина.

А на руці в неї щось пригрілося — м’яке, кругле, тепле і важкеньке… І вона жахнулася: невже домовик?

«Господи, казна-що таке подумала, — в ту ж мить заспокоїла себе, але з того заспокоєння нічого не вийшло — її вже почало тіпати… Який… домовик? Та в неї його зроду не було, бо ніколи нічого… такого… підозрілого не завбачала… Та й кажуть, домовика не просто загледіти, бо на очі він не показується… А ось людське тепло, затишок — любить. Ат, подумала в наступну мить, який домовий, то все Пушок, він любить спати в неї на руці… Але ж Пушка немає…»

Не дихаючи, хоч хвилювання чи ляк аж роздирали їй груди, Катерина нечутно випростала вільну, праву руку до тумбочки біля ліжка, безпомилково натрапила в пітьмі кнопку вмикача світильника і — раз-два-три, що буде те й буде! — натисла її.

Спалахнуло світло, од якого вона в першу мить аж зажмурилась. І як ото вона мимовільно заплющила очі, щось наче нечутно зіскочило в неї з руки і мовби розчинилося в повітрі… Жінка широко розкрила очі, схопилася й сіла на ліжку, важко дихаючи — ні на руці у неї, ні в ліжку, ні взагалі будь-де в кімнаті, кота чи будь-якої іншої істоти чи взагалі живої душі не було. Але її ліва рука, на яку в пітьмі щось всілося, все ще зберігала тепло од чогось живого й пухнастенького…

Катерина квапно перехрестилася, хоч давно вже до цього не вдавалася, потім подумала і на всяк випадок перехрестила свою ліву руку, що все ще зберігала дотик чужого теплого кубельця, постіль, всі чотири стіни в кімнаті і тільки тоді нарешті сполошено перевела подих. Але заспокоєння не минало — надто реально вона відчувала невідому істоту на своїй руці. Про домовика намагалась не думати. Який домовик у наш час — вигадки все то пращурів. Та й при яскравому світлі в домовика щось не дуже вірилось. Не інакше, як Пушок. Ось тільки де він узявся?..

Тихо покликала:

— Киць-киць!.. Пушок, Пушок?..

Він завжди вибігав на її голос, але тільки не цього разу. Катерина встала, оглянула кімнату, зазирнула під диван, під стіл та крісло, потім, запалюючи світло, обдивилася коридорчик, кухню, ванну, туалетну і крихітну кладовку — кота ніде не було. Та й де Пушок міг взятися, коли він зараз у сина…

Зрештою, заспокоївшись, лягла і, трохи повагавшись, погасила світло. Сторожко лежала в пітьмі, прислухаючись до найменшого шерхоту, але нічого ніде підозрілого… По якомусь часі Катерина почала вже дрімати, як раптом хтось — стриб їй на груди!

— Пушок, — крізь сон пробурмотіла вона, — ти знову шкодничаєш? Ану встань з грудей, бо мені тяжко…

І тієї ж миті схопилася і квапно, тремтячими руками увімкнула світло — кота ніде не було. Вона знову згадала, що кіт у сина і сиділа отетеріло, не знаючи, що їй діяти… Може, то їй спросонку здається? Звикла, що кіт у неї на руці спить, от і сниться…

Так повторювалось кілька ночей поспіль і Катерина вже просто не йняла віри. Досить їй лягти й погасити світло, як по якомусь часі оте м’яке, тепле, пухнасте стрибало їй на груди, а потім, як вона казала, що їй тяжко, перебиралося на руку… Вона вкотре вмикала світло і вкотре переконувалася, що ніякого кота ніде й близько не було. Кіт був у сина…

І тут зненацька у неї спалахнула одна думка: а що, коли?..

Катерина квапно набрала синів номер, не звернувши уваги на те, що вже північ. До апарата довго ніхто не підходив. Та ось у трубці клацнуло і почувся невдоволений синів голос, хриплий зі сну:

— Алло, хто це? Що треба серед ночі?..

— Синку, де Пушок? — поспіхом запитала Катерина, все ще посилено дихаючи.

— Та ось він… біля телефону, — смачно позіхнув син. — Не кіт, а якась загадка. Хто б не дзвонив по телефону, він і вухом не веде, а тільки ти дзвониш, так і кидається до апарату і так жалібно нявкає, наче за тобою занудьгувався. І як він вгадує, коли ти дзвониш, а коли інші? Телефонні дзвінки всі одинакові, а бач. Пушок розрізняє…

— Ти його бува не зобижаєш?

— Що мені — робити нічого? — аж образився син. — Але, по правді сказати, він мені вже набрид. Звідколи його забрав у тебе, нявкає, якийсь неспокійний, нудиться, нічого не їсть і схуд так, що ти його й не впізнаєш.

— Чого ж ти мені про це раніше не казав?

— Так ти ж не питала про кота.

— Я зараз приїду.

— Та ти що, мамо! — крикнув син. — Уже північ, транспорт не ходить — що за нагальність?

— Ти до праці йдеш о восьмій? Тоді я в тебе з’явлюся о сьомій…

Син забрав до себе Пушка після розлучення з дружиною. Вона пішла од нього до нового свого чоловіка — і хто б міг таке передбачити, адже тиха та непомітна була, а бач… — а Ігорю покинула все: квартиру, нажите спільне майно (дітей у них не було) тощо. У перший місяць самотності Ігор занудьгував — «Хоч би яка жива душа була в квартирі, щоб хоч слово до неї мовити» — і забрав у матері її улюбленого Пушка. Звичайно, будь-кому Катерина кота б не віддала, щоб їй це не коштувало, але синові… Та ще в такий гіркий для нього час… З котом йому буде легше, все ж таки жива душа в квартирі. Пушок помуркоче, об ногу потреться, занявкає, як їсти захоче, вже ж Ігор не сам буде в квартирі. Та й з роботи його зустрічатиме. Звичайно, після розлучення, кіт — утіха мала, та все ж… Жива терапія… Тож і віддала Пушка, а це, бач, здалося, ніби він у неї на руці вмощується спати… Казна-що таке! Хоча Пушок і любив так у неї спати, та все ж…

Кота забрала в сина ні світ, ні зоря. Не впізнала свого дружка. Повний, здоровий, пишний, він чомусь став маленьким, худим і легким, наче й справді був з одного лише пуху…

На її німе запитання син бовкнув:

— Так він же в мене нічого не хоче їсти! Всі ці дні, як я його в тебе забрав, за тобою тільки й побивається. Їсти відмовляється, схуд, на ні на що перетворився, та все нявкає біля дверей. Сяде там і вимотує в мене душу своїм жалібним нявканням… Думаю, що того й схуднув, що за тобою побивається. Забери його, бо з ним мені ще гірше.

Пушка вона забрала того ж ранку. Він і справді за якийсь там тиждень-другий, що побув у сина, на ні на що перетворився, — шерсть закудлана, ні минулого блиску, ні виду. В очах тільки сум. Катерина сунула його за пазуху — здалося, що шкіру та кості — і замислена поїхала додому. Вже в тролейбусі, пригрівшись у неї за пазухою, Пушок навіть почав лагідно муркотіти. А коли вона привезла його додому, неспішно обійшов кожний куток, переконався, що він нарешті вдома, з апетитом похлебтав теплого молочка і замуркотів, тручись об ноги господині.

І знову вони почали жити, як і раніше. У кота відновився апетит, мурко почав швидко набирати вагу, шерсть його залисніла, він зробився гладким і коли поважно-кумедно розчісував лапою свої вуса, Катерина сміялася.

— Хороший, хороший, — казала. — Просто красень. Тільки лінивий дуже та ще сонько. Скоро й на руки тебе не здужаю взяти.

Пушок щовечора терпеливо чекав, коли вона нарешті ляже й погасить світло. А тоді в пітьмі нечутно стрибав їй на груди і, муркочучи, починав там вмощуватись. Але господиня незмінно казала:

— Пушок, встань, бо мені тяжко. Ач розлігся, що й дихати нічим!

Пушок не ображався, зістрибував з грудей і відразу ж вмощувався в неї на руці. Сідав під боком, а на руку її клав передні лапи, на них голову і солодко засинав — з руки господиня його ніколи не зганяла.

Через місяць Пушок вже був такий, як і раніше: ситим, гладким, важким, з блискучою шерстю, за чистоту якої він старанно дбав.

Але хто ж то стрибав їй на груди, коли Пушок був у сина, часто думала Катерина. Вона ж реально відчувала його вагу, тепло, м’яку шерсть… А він тоді, будучи в сина, тяжко сумував за нею, за господаркою своєю, що вже і їсти відмовлявся. Так йому хотілося спати у неї на руці, як то він звик робити з малих своїх котячих літ. Певно то його душа (чи щось там ще — аура, як на теперішню термінологію, сутність) відділялася в тузі від його тіла, прилітала додому і в пітьмі вкладалася на рідних грудях, а потім і на руці…

Від таких думок Катерині було не по собі — невже й тварини мають щось схоже на душу, чи як вона там у них називається? Запитала б у Пушка, але хіба він скаже? Мурко, мабуть, і сам не знає, що в нього щось таке є, схоже на душу… Та й мови його не знала, хоча… Для чого тут мова, коли й так усе ясно…

А Пушок, позираючи на неї знічев’я крізь вузькі щілинки примружених повік, ліниво муркотів собі та муркотів — задоволений, як завжди лінькуватий і увесь його вигляд так і промовляв: говори собі, говори…

ХТО ВБ’Є ЗМІЯ ГОРИНИЧА?

— … Жили собі та були собі дід і баба, — почав батько розказувати донечці на сон грядущий нехитру казочку, як робив те завжди, коли після закінчення вахтової служби на три дні повертався додому із Зони Відчуження, але цього разу щось не пішла йому казка, він вмовк, зітхнув, замислився…

«Жаль баби, пропаде…» — подумав по хвилі.

Дочка терпеливо чекала подальшої розповіді, але батько, згадавши казкову бабу, вже думав про реальну, про ту, яку він мав би вивезти із Зони Відчуження і чомусь не зробив того…

— Розказуй, — запхикала дочка. — Ти чому так довго думаєш, тату? Не знаєш казочки, еге?.. Жили собі та були собі дід та баба… — повторила батьків зачин. — А далі? Що з ними сталося? Де вони живуть зараз?..

Батько ледь не відповів: не так і далеко звідси, але — за колючими дротами в кілька рядків, за контрольно-пропускними та дозиметричними постами, за міліцейськими кордонами, за шлагбаумами, за стронцієм, плутонієм та цезієм, за випромінювання в сотні, тисячі й навіть мільйони мікрорентген, у мертвій Зоні Відчуження, в покинутому селі, що вкрилося бур’янами та самосійними деревами різних порід (бур’яни ростуть навіть на солом’яних крівлях хат, що підгнивають — як вони туди позабиралися?), де все опромінено, а тому там заражена вода і земля, і все, що на ній росте, — але своєчасно схаменувся: хіба маленька донечка збагне це, як цього досі не можуть збагнути навіть мудрі з мудрих?

Тому почав традиційно:

— За морями-океанами, за тридев’ять земель, в тридесятому царстві жили собі та були собі дід і баба…

А втім, це в казках так мережать — жили собі та були собі дід і баба, — а в тому селі, про яке мовиться, дід уже давно не жив, жила в рідних палестинах тільки баба. Як її звали, вона вже й сама не пам’ятала — ще за життя дід звав її просто (і як на всі випадки правильно): баба.

«Бо я ж таки баба і є» — думала вона і не гнівалась на старого, якого, до речі, звала тільки дідом.

Дід упокоївся ще до Аварії, до того, як їхній край, в землі якого лежить не одне покоління рідних та родичів, став зватися страшно і незбагненно: Зона Відчуження. Кладовище було неподалік, майже в кінці їхньої вулиці, де село уривало свій плин — між старими, розкарячкуватими соснами виднілися могилки, а між могилками — блакитів петрів батіг та на піску жовтіли безсмертники.

Ще коли село було живим і баба, йдучи на кладовище, казала встрічним:

— Оце йду питати діда: чого він мене до себе не забирає? Піввіку прожили разом, а тепер він там, а я тута… Казна-що таке!

Дідову могилку між соснами баба провідувала щотижня, розказуючи старому всі новини, що їх визбирувала в селі. Але тепер новин немає. Як і самого села, Яблулівки їхньої. Тобто село мовби і є і водночас його й немає. Ніколи раніше не думала (та й повірити в те не могла), що село, як і людина, може померти… Та хоч новин вже й не було (крім найголовнішої і найстрашнішої, що села вже немає і їхній рідний край став зватися Зоною Відчуження), баба все одно ходила провідувати старого, як провідувала його й до Аварії. Придибавши, сідала на облупленій лавочці (де нині фарби дістати — і нізащо, і магазинів у Зоні немає), клала зморшкуваті, як пергаментом обтягнені, руки на ціпок, на них — підборіддя, дивилася на могилку, відпочивала після дороги, а тоді починала:

— Тобі що, діду, лежиш та й лежиш, а я мушу і після Аварії жити. У Зоні. Як злочинниця, яка в тюрязі за колючим дротом. Та ще й сама. Коли б то в хаті сама, а то ж страшно й сказати — на все село самісінька. Хоч плач, хоч скач, а таки одна. Живу в своєму селі, в своїй хаті, а вони — незаконно. Міліція хоче мене висадити в чужі краї. А на кого ж рідний край покину і тебе, діду? Все життя тут прожила, піввіку були вкупочці, то й після смерті будемо разом… А міліція цього й не второпає. Як мене викрили в селі, то вже двічі приїздили: бабо, село ліквідоване, нема вашого села взагалі! Тут вже заборонена Зона, тут жити не можна!.. Як це, питаю, ліквідоване, коли всі вулиці є і хати стоять, хоч і покинуті. Але з усім начинням, бо нічого не дозволили людям з хати взяти — заражене кажуть… Та й обіцяли, що на три дні виводять, а вивезли навічно… Городи позаростали кущами та будяками — тільки в мене картоплі цвітуть. А міліція своє гне: населений пункт заражений, земля заражена, то й картопля ваша, бабо, теж заражена. Її навіть колорадський жук обминає. Трохи не сто сіл, кажуть, евакуйовано і людей звідти назавжди вивезено, і цілі городи виселили, один і другий. Сто тисяч людей пішло в світ за очі, а ви — живете. Якої трясці? Радіації ще не наїлися? А я що, одказую, ту радіацію бачу? Та й ми, отвічають, її не бачимо, але вона, проклята, є, прилади її показують. Вредна вона для здоров’я… Може, кому й вредна, отвічаю, а мені вже вісімдесят сьомий пішов, я вже у старість увійшла таку, що тільки в землю й годжуся. Бо на плечі вже старість налягає, то як мені ваша радіація зашкодить? Двом смертям не бувати, а одної не минувати. Не буду ж я два віки жити. Хоч з радіацією, хоч без оної, а все одно помру — так хоч у рідному селі. Біля рідкого діда лежатиму. Ось такечки й живу та картоплю жую. Хлібця тіко хочеться, аж сниться він мені, аж запах його чую, але де його в Зоні достанеш?

— А це чуєш, діду, почали в навколишні села потроху люди повертатися. Самоселами їх тут називають, зроду такого слова раніше не чула. А повертається така ж, як і я — старизна. Он і в Григорівці аж чотири сім’ї об’явилися тихенько — вони мені й картоплю помогли посадити. А вже моркву, цибулю та бурячки сама посадила й посапала. Коли-не-коли хоч борщику зварю — душу потішу. Солі міліція, спасибі їй, якось у баночці завезла. Та й сірників, бо вже паличками вогонь витирала… Пообіцяли мені якось хлібинку завезти — дай, Боже, їм здоров’я.

— А це, чуєш, діду, приблудилися до мене коза з собакою. Звідки — не відаю. Кручуся-верчуся в дворі та сама до себе гомоню, аж гульк — заходять до двору собака першою, а за нею коза. Слава тобі, Господи, хоч безрога. Обоє рябоє і в реп’яхах. Коза так жалісно мекає, а пес гавкає. І до кози мене за спідницю тягне… В кози вим’я набухло. То я козу подоїла, вона й мекати перестала… Теперича молочко маю. І троє вже нас у селі: я, коза та собака. Мені вже хоч є з ким балакати — з козою та собакою. Слухають мене, наче що й понімають. Такечки й живемо утрьох.

— А це, чуєш, діду, вигулькнуло ще одне чудо-юдо. Розкажу — не повіриш. Сиджу якось на призьбі — сонячно так, гарно в світі білому, хоч і радіація. Хоч і Зона, але не віриться, що село порожнє… Та й вулиці деревцями, що самі посіялися, заросли… Сорочку латаю, недобачаю, та голкою тицяю. Аж чую — Сірко гавкає. Десь на городі. Хай, думаю, погавкає — хоч якийсь голос у німому селі. Мо, думаю, жабу-ропуху здибав, от і сікається до неї. Та він як найнявся — гав і гав!.. Піду, міркую, позирю, що там за притичина?

— Чуєш, діду, подибала на город, палицю взявши. Сірко на межі, що біля ярка гавкає. «Чого ти, питаю, — бісишся, як оглашений?» Дивлюся, ой — леле! З-за пенька, що на межі стирчить, де ото колись ще за твого життя верба росла, дак всохла вона, буря її і зломила, а пеньок лишився. Так з-за того пенька гадюка виглядає. Сама голівка. Пласка. Сірко до неї сікається, а гадюці наче й інтересно, розглядає собаку. «Дурний, — кажу Сіркові, — гадюки не бачив? Відчепися від неї, жива вона — то хай собі й живе. В покинутому селі місця всім вистачить…» Аж гульк — біля голівки ще одна голівка з’явилася, потім біля двох і третя вигулькнула. Еге-ге, думаю, та їх там у пеньку ціле кубло. Вилупились чи що? Вилізли ті гадючки з пенька — леле! Я ледь не зомліла. Головок то й справді три, а тулубище одне-однісіньке. Як веретено. Триголова гадючка виходить. Отакої! Скільки живу в світі білому, а такого чуда-юда ще не бачила в живі очі. І не чула про таке. Хіба ото, як Петьку нашому, онучкові, як він маленьким ще був, розказувала казочку про Змія Горинича з трьома головами. А тут триголова зміючка. Чи не Змій Горинич, думаю, своє поріддя відроджує? А чого, край наш безлюдний, Зона, пустка, все кинуте, є де й Змію Гориничу завестися… Аж тут хлопці-міліціонери у двір заходять. «Як ви, бабо, живете?» — питають. Вони раз на тиждень у селі з’являються, дивляться що та як, чи немає де підозрілих людей у Зоні, пожежі… І мене заодно, спасибі їм, провідують… Отож, стою біля межі, Сірко гавкає, а вони підходять. Та й загледіли ту зміючку триголову. А вона, дурна, всі свої три голівки задерла й шипить. Як побачили вони те чудо, аж за оружжя схопилися. Один з них ліворвера витягнув, хотів гадючку вбити. Та я не дала. Заступила зміючку — не смійте, кажу, живе створіння убивати, скільки його в Зоні зосталося?.. Дак триголовий песиголовець, кажуть… Ну й що — це я їм. Хіба є такий закон, що не велить триголовим жити? Поживете з її в Зоні, то й у вас Бог зна що повиростає! Не від добра ж то в неї. Зміючка вас не чіпає, то й ви її не чіпайте… А товариш того, що ліворвер дістав, підтримав мене. «Почекай, Степане, баба правду каже. Це ж мутант. Треба вченим про нього розказати…» Ну, й поїхали вони, наостанку, правда, застерігши мене: глядіть, бабо, аби вас той мутант не вкусив!..

— Чуєш, діду, мутантом та гадючка-зміючка виявилась. Що воно за слівце таке, не знаю, але думаю, що зміючці не поталанило. Проте — хай живе… Ось так стало нас у селі вже четверо: я та коза з собакою та зміючка з трьома головами. Вона так і лишилася під пеньком жити — нірка там у неї. Я хутко з нею подружилася. Принесу молочка в черепочку, посвистю, або палицею об пеньок постукаю, вона й виповзає… Спершу одна голівка — старша в неї чи що? — виткнеться, роздивиться що та як, а тоді інші витикаються. Виповзе і до черепочка, молочко залюбки цмулить. Тільки ж голівки хоч і на одному тулубищі, а сваряться поміж собою. Одна до одної шиплять, одна одну лобами б’ють. А старша у них — середня голівка. Як їй терпець урветься, то насварить і ту, і ту, і все у них тоді ладком. А Сірко теж до них звик — не гавкає більше. А зміючка за мною буває по городі повзає, а я до неї гомоню. Оце, розказую їй, село наше заражене, нікого немає. Бо — радіація. То й тобі тут негоже далі жити, бо ще й четверта голова в тебе виросте. Воно коби ума стало більше, то й нічого, тіло де ж його набереш одразу на три голови. У наших в багатьох і на одну катма, а в тебе аж три. — розігналася.

— Чуєш, діду… Якось вештаюсь у дворі, аж чую машина їде. Міліція зупиняється біля двору, гукає: «Агов, бабо, ти жива-здорова?» Та тіко жива, одказую, — а щоб здорова, то й не дуже, літа вже до землі гнуть…» — «А гадючка триголова як? — питають. — Скоро приїдуть та заберуть її в інститут — для науки цінний спонат…»

Жаль стало мені триголову зміючку, звикла я до неї. Вона й у двір іноді до мене приповзає, на сонечку в дворі вигрівається, дрімає… Спіймають, думаю, її, у банку зі шпиртом укинуть і — готовий спонат… Взяла ящичок, заманила туди гадючку і віднесла її в ящику за хату — бузина там густо росте. В бузині й поставила ящичок. Живи тута, кажу. Тепер туди їй у черепочку молочко ношу. Гомоню до неї. Сиди, кажу, так, долею обіжена, бо в шпирт тебе вкинуть… Вона й зосталася жити в бузині. Аж тут через тиждень знову міліція (спасибі, хлібця мені завезли) та й кажуть: «Бабо, приїхали за вашою триголовою гадючкою…» Немає, одказую, пропала. «Жаль, — кажуть, — для науки був цінний спонат… То може, хоч шкелет од неї уцілів?..» — «Який там шкелет, — одказую, — я її разом з бур’яном спалила. Як ото Кирило Змія Горинича колись, побідивши його, спалив… «Який Кирило?» — дивуються. Хіба вам, питаю, хлопці, бабусі ваші, як ви маленькими були, про Змія Горинича та про Кожум’яку не розказували?»

— Ат, — одказують, — нам, бабо, не до казок!

І поїхали далі.

Понесла я зміючці молочка в черепочку і кажу їй: «Цмуль та знай: як з бузини вилізеш — спонатом станеш!»

— Чуєш, діду, я так думаю. Не проста то зміючка. Може, й не до добра вона, а я її приваблюю та рятую. І не мутант вона, як її обзивають. Але все одно хай живе, коли жива… Оце розказала тобі, діду, погуторила з тобою і аж легше стало…

Стара вмовкла і довго сиділа німо — маленька й сухенька, як підліток, поклавши гостре підборіддя із запалим ротом на руки на ціпку, а по якомусь часі мовби трохи ожила, зітхнула, крекчучи звелася.

Мабуть, пошкутильгаю, діду — до господарства свого. Статкувати. Роботи й на добрі руки стачає. А я — нікудишня, поки що зроблю — дня не вистачає. Та й город треба полоти. Бульба моя цвіте біло-біло. Ти любив дивитися, як картоплі цвітуть… А буде бараболечка — з голоду не пропаду. Ось тіко як полоти — не відаю. В поперек стріляє як з ружжа — ні нагнутися, ні розігнутися, як поорудую сапою. Та й не засну потім до ранку. Хоча, мать, скоро біля тебе вже висплюся досхочу. Серце щось часто завмирає. Тук-тук і затихне. А я тоді ротом повітря хапаю, як риба на березі. Чи мо його вже обмаль, радіація його пожерла?.. А тогди знову — тук-тук. Слава тобі, Господи, ще живу. А так я ще мона сказати й нічого. Товчуся! На сій мові — бувай, діду. Коли вже ти мене до себе забереш? Хоч би пожалів мою старість. Хіба не бачиш, що на старості мені місця в рідному краї немає? — Помовчала, хапаючи беззубим ротом повітря. — То я пішла — попустило трохи. Вистачить, аби дійти до хати. У неділю ще провідаю тебе. Часто дибуляти не маю мочі, а раз на тиждень здужаю…

То була їхня остання «зустріч». Більше до діда баба на кладовище не прийде. Принаймні живою…

Як скінчилися чергові чотири дні вахтової служби, начальник ДСП сектора № 3 Зони Відчуження повернувся на три дні відпочинку додому.

— Прочитай, татусю, казочку, — як завжди попрохала його донечка, коли вкладалася спати.

— З мене досить і того Змія Горинича, який ганявся за бабою.

— Ой, як цікаво, — схопилася мала. — Розкажи й мені…

— Краще б тобі цього ніколи не знати. І навіть, не чути.

— А хто такий… Змій Горинич?

— Нами було проведено оперативне дізнання на предмет встановлення особи т. з. Змія Горинича, — почав батько свою новітню казку. — В результаті чого встановлено: вищеназваний триголовий Змій Горинич (за недокументальними) даними жив біля Києва тисячу літ тому. І тримав у страху населення тодішнього Києва, вимагаючи собі данину: або парубка, або дівчину… Як пролітав, на землі все горіло. Люди не знаходили порятунку доки Змія не вбив громадянин Кирило Кожум’яка, тодішній змієборець.

— А хто такий Кирило?.. Чому він… Кожум’яка?

— За фахом він був майстром по виготовленню сириці. Або ще — мнець. Він м’яв кожі, був надзвичайно здоровим і в поєдинку на прохання киян вбив ненависного Змія Горинича, труп його спалив, а попіл розвіяв… Звідтоді минуло більше тисячі літ. І ось, в Зоні Відчуження раптом з’являється чутка, що буцімто Змій Горинич відродився і, повернувшись, винищує край, насилаючи на нього радіацію, спустошуючи землю, воду і повітря.

— А чому він повернувся?

— Не знаю, — батько звівся. — Спи, донечко, все це… казочка.

Дружині, як вони лишилися удвох, поскаржився:

— Радіація, на жаль, розповзається, Зона Відчуження збільшується, вона вже підійшла до нас на відстань кількох кілометрів. Що будемо робити?

— Мабуть, Змій Горинич таки й справді повернувся, — зітхнула дружина. — То хто ж нас тепер порятує?

— А я знаю, а я знаю! — заглянула до кімнати дочка (виявляється, вона не спала). — Треба поїхати до Києва і знайти там Кирила Кожум’яку і попрохати його аби він убив Змія Горинича і нас порятував.

ІНДРИК ЗВІР — ДОБРА ДУША

Колись, ще не за моєї пам’яті, виселок, який нині став селом, звався Старим Рудником і в цьому навіть був свій, як тепер модно казати, шарм, адже в нас і справді з давніх-давен був рудник. У чорта на куличках, як тоді казали. Але це якщо дивитися з центру гірничого басейна, з тамтешньої дзвіниці на нашу окраїну. Тоді ми й справді далеко. Рудник той був ближче не до Кривого Рогу, неофіційної столиці залізного краю, а до сільськогосподарської зони, адже нас з усіх боків обступали поля. А до гірницької столиці було їхати та їхати. Тож коли старий рудник закрили, гірники не стали нікуди перебиратися, а перекваліфікувалися — це було простіше, та й житло не доводилось міняти, — з підземних робітників на наземних, себто хліборобів. І вчорашні рудокопи зайнялися землею. Ще й які з них селяни повиходили! А виселок з часом перетворився на село і тоді ж отримав нове ймення — Зелена Долина. Але старожили, які доживали віку, вперто його йменували по-своєму і якщо хто питав до нас дорогу, дивувалися:

— Зелена Долина, кажете? Щось я тутечки такої не пом’ятаю. Та й зелені в нас малувато, край, самі бачите, степовий, сухий… А-а, стривайте!.. Дак це ж Старий Рудник? Так би одразу й починали… Оце ви і є в Старому Руднику, який нині зветься Зеленою Долиною.

Але вона тіко звалася так, насправді ж Зелена Долина не завжди була зеленою. Хіба по ранній весні та дощового літа, що вряди-годи випадали в наших краях. А причина тому — суховії. Часті гості, в наших південних, бідних на воду, степах…

Річки чи бодай озера — і в помині, підземні води не близько, тож і колодязі в нас глибо-оченькі, скажу вам! Та й вони не завжди наповнюються рятівною вологою. А вже як надходила суш (а вона у нас з’являється, як за графіком — щоліта), в колодязях взагалі зникала вода. Єдина надія на привізну, але хіба її в цистернах навозишся? Людям ще сяк-так, а худобі? А землі?

І все ж ми гордо величали своє село Зеленою Долиною, а старожили вперто — Старим Рудником. Як і мій дідусь Гурій (його односельці звали Гурком). В молодості він гірникував, тож його по-вуличному прозивали Гірником. Гурком-Гірником. А коли й Обушком. По-всякому. Коли я застав його, він уже розмінював восьмий десяток, але ще бігав прудко — маленький і сухенький. «Наче пропелер в Гурка із заду встромлений», — казали про нього, дивуючись його невгамовності.

Про старий рудник та як він коли замолоду обушком під землею цюкав, дідусь мій міг згадувати без угаву. А що вже казок різних знав, переказів, легенд, бувальщин — не переслухаєш! Тільки спробуй розібратися, де він правду подає на-гора, а де для красного слівця щось вверне. Може тому дідуся мого величали казкарем, тож до його оповідок, що їх величали теревенями чи й баляндрасіями, не дуже й прислухалися. Хай дітям, мовляв, баїть, а ми вже повиростали з безштаньків.

Та тільки-но в наші краї надходила суш (а вона до нас завжди приходила з півночі, як учені пояснюють — сухе континентальне повітря з північних широт дорогою добре прогрівається і вже в нас палить немилосердно, ось тоді й міліли колодязі, висихали джерела й репалась земля, а в степах розбійничали суховії), односельці ні-ні та й зверталися до Гурка-Гірника:

— Ти б погуторив, Гурку, зі своїм звіром, га? Хай дасть води — горимо ж…

— Еге, як тривога — так і до Бога, — задоволено, що його не забули, озивався старий. — А то — казочки, баєчки Обушка… А припекло, так і за мого звіра згадали. Гаразд, гаразд, піду вже до нього просити водиці. Він хоч і звір, а душа в нього добра — не відмовить.

— А хіба душі в звірів бувають? — як чорт із шкатулки вистрибував я із своїм запитанням скептичним.

— У доброго звіра — так. Душі немає лише в поганих людей.

Звіра того дивного, з яким буцімто знався мій дідусь, звали теж дивно: Індрик. Це тутешнє якесь ймення. Не наше. Тож у нього ніхто й не вірив, а з дідових баляндрасів про доброго звіра кепкували й посміювались допоки, правда, не з’являлася суш. Бо тоді сміхунам-реготунам та кепкувальникам і заціплювало. Хоч, як по правді сказати, чудернацького дідового Індрика навіть з давнезних людей ніхто в живі очі не бачив, але дід божився та заприсягався, що звір таки насправді є. «У матінки-природи» — додавав. А не бачив його ніхто тільки тому, що те фантастичне створіння живе і трудиться під землею: а на світі білому хіба що раз на сто років з’являється.

Дід мій по сій причині так його жодного разу й не вздрів.

— Хоч чути, як він товчеться під землею — чув, — зізнавався. — А бачити — не уподобився, то й не лицезрів.

А мене, малий був та дурний, наче хто підштрикував жигалом.

— То як же ти його знаєш, якщо не бачив.

Я думав, що цим запитанням зажену діда на слизьке, але виходило навпаки, дід мене з моїм юнацьким, щоб не сказати зеленим максималізмом на лопатки клав.

— А грому теж ніхто й ніколи не бачив, га? Г-га-а??? — аж ревів торжествуюче. — А він — є. І всі чують, як гримить.

І цим обеззброював мене, бо ж і справді грому ніхто й ніколи не бачив, а тільки чув.

— Ось так і звір Індрик, — додавав дід переможено, що втер носа підростаючому поколінню. — А чути його всі чули, хто в підземеллі бував. Мені про нього ще старі рудокопи баяли, як я молодим біля них з обушком починав. І вчили мене Індрика шанувати, бо він добрий звір, хоч і на змія схожий — виглядом своїм та парсуною. Тулубище, передавали, в нього здоро-ове-енне та довге, як ото в Змія Горинича. Тіко трохи менше. Та ще має дві пари лап — з отакезними кігтями. Ними й гребеться в землі, як кріт-сліпець. А морда в нього, як у коняки. Довга така. А над лобом — ріг гострий та преміцний. Ним він і риє…

— Що… риє?

— Дак кажу ж, землю! Дірки риє, ходи-нори. Дорогу, одне слово, воді торує, якою вона й тече. Індриковими ходами. Щоб ти знав, Індрик дуже любить землю і тому в посуху рятує її. Напуває кожну бадилиночку, до кожного корінчика водицю підводить — ось чому на землі все росте й зеленіє. І в колодязі він воду посилає. От! А хто з нього, дурний, сміється, він таким і не допомагає. Як образиться, то в інші краї перебереться, де його шанують. У них тогді і вода, і земля зелена, і всяке зело родить. А в недобрих людей — одна суш. А жити Індрик полюбляє в рудниках та шахтах. А найпаче в старих виробках. Гірникам, котрі, як і він, у землі риються, завсігди допомагає, бо їх за братів своїх вважає…

Збиратися до Індрика — о, то був цілий ритуал! — дід починав ще опівдні. Неодмінно одягав празникову вишиванку, у якій виходив у поле на жнива чи косовицю, натягував стару гірницьку каску, в одну руку брав обушок (то — реліквія — якось її хотіли забрати до музею, але дід не дав: після моєї смерті, сказав), у другу ліхтар «летюча миша» і йшов за село до гори. Де терикони вже починаються.

І всі знали, куди зібрався дід Гурко-Гірник, він же Обушок, і бажали йому удачі. Під горою, де глодом та колючою акацією заросло звалище породи, була печера, з якої, казали, потаємний хід вів у старий рудник, але того ходу ніхто, крім мого діда, вже не знав. Інші боялися й потикатися в печерку, бо там потріскувало й часто обвалювалося так, що аж земля дрижала й гуділа — не довго й до біди.

Дід ішов до свого звіра під вечір, а повертався вранці. Як сходило сонце. Я чи не всю ніч, доки солодкий сон не зліплював мені повіки, за нього хвилювався — як він там у старій печері, де кожну мить може склепіння обвалитися чи яке чудисько із старого рудника виповзе… Жах, жах!.. З печери, власне, з таємничої і страшкувато-жахної дірки в підземеллі гори завжди віяло прілістю та якимось не нашим духом… Там часто щось стогнало й волало — старі гірники, які ще були живі, казали, що то душі тих рудокопів, що їх у штреках позавалювало, прохають визволити їх з полону… Було моторошно навіть близько підходити до тієї діромахи і я віддалеки дідуся очікував, дивуючись, який він, виявляється, сміливий, якщо на всю ніч забрався в оте Богом і людьми забуте підземелля, де тільки кажани й водяться. Ну, хіба ще різна нечисть, на кшталт, чортів та духів…

Вранці, ні світ, ні зоря, я біг до печери і чекав діда на безпечній відстані. І ось по якомусь часі в заростях глоду та колючої акації, де ще зберігалися передранкові сутінки і де щовечора всідалися спати ворони та граки, з’являвся вогник. Він плив над землею. Ляк мене не полишав, хоч я й знав, що то вогник дідусевої «летючої миші». Та ось він виходив з-за глоду на галявину, гасив ліхтар, переводив подих.

— Що ти там робив усю ніч?

— А нічого, — спроквола одказував дід. — Сидів.

— Чого сидів?

— А того, — вже сердився дід. — Згадував. Старих гірників, усіх, з ким довелося під землею обушком помахати. А найперше тих, хто так і не повернувся з підземелля на поверхню, хто в глибокій лаві навічно під обвалами зостався… Бесідував з ними…

Мені ще лячніше ставало.

— З мертвими?

— А вони для мене завсігди живі.

— Індрика… б-бачив?

— Бачити не бачив, а чути, як він у землі товчеться, чув, — чесно одказував дід. — І коли попрохав його дати нам воду, так щось як завовтузилося в глибині старого рудника — аж земля задрижала. Почув, значить, мене Індрик.

— А коли б тебе завалило?

— Із старими гірниками за кумпанію тоді б зостався.

Найдивнішим було те, що через день-два після дідових відвідин печери та «розмови» з Індриком, у наших обмілілих колодязях починала з’являтися вода. А ще через день задував вітрисько, пливли хмари і в наші спечені степи нарешті приходила благодатна волога.

Доброго діда мого, трохи дивакуватого, але щирого, вже давним-давно немає на цьому світі — упокоївся, як і заповідав на старому, вже забутому гірницькому кладовищі серед товаришів своїх, рудокопів. І ніхто звідтоді до Індрика не ходить, а суховії в наші краї налітають і налітають, і тоді від них спасу немає… Іноді хтось із старих, бувало, й згадає мого предка.

— Ех, нема Гурка-Обушка, нема кому й до підземного звіра сходити та води в нього попрохати…

І я так при нагоді кажу, а онук з мене сміється (а він вчений дуже, на відмінно школу закінчив, до інституту вступив).

— Не вигадуй, діду, — відмахується, — казочок. Ніякого звіра Індрика в старому руднику не було й немає, — то все гірницький фольклор. А воду нам в цистернах привозять. І взагалі, як радить Мічурін, не треба чекати милостей від природи, взяти їх у неї — наше завдання.

— Мене теж, як малим був, такої велемудрості в школі навчали, — кажу. — Та тільки правий один гуморист, який в’їдливо зауважив: ми вже стільки взяли в природи, що нам нічого од неї чекати милостей.

А якось, коли почала дозоляти чергова суш, не втерпів і зважився піти до гори. Якщо й не до Індрика, то хоч до забутого — якщо він зберігся, — лазу старого рудника. Якраз того дня минало сторіччя від дня народження дідуся — я й зібрався під горою його пом’янути. Взяв баклагу — стару, ще дідову, — налив у неї домашнього червоного винця, яке дід мій любив, каску його прихопив та обушок у ранзі реліквії (другодні я мав відвезти обушок до гірницького музею), та й пішов — нікому не сказавши й слова куди. Якщо раптом завалить мене — така, думаю, доля моя… А боятися мені ніби й нічого — життя вже прожите.

Попошукав у заростях глоду, — а заросло там! — вхід до печери, що його пам’ятав ще з дитячих літ, коли бігав туди зустрічати діда, але так і не здибав його. Чи завалився, чи не знайшов… Досидів на каменюці, що лежить там з давніх часів, пожурився, діда згадуючи. Випив нахильці з баклаги — за помин дідової душі, який все життя працював під землею, а тепер туди назавжди перебрався… Індрика згадав — де ти, подумки питаю, — добрий звіре, що колись рятував нас від спраги? Колодязі висихають, земля репається — хто тепер нашу землю рятуватиме? Як нам далі бути — одну цистерну води на тиждень привезуть — хоч пий, хоч дивися… Сиджу, вино пригублюю та з дідом подумки балакаю, то з Індриком. Його вже ніхто в наших краях і не згадував, бо жив він у пам’яті доти, доки ще кахикали гірники-рудокопи. А як вони перебралися на гірницьке кладовище і лежать там, усіма забуті, і могили їхні позападали, а де і з землею зрівнялися та густими степовими травами позаростали, то й Індрика в наших краях забули. Теперішню молодь якісь патріархальні індрики не цікавлять. У неї своє життя і свої… Ні, не герої, на жаль, а — кумири, безголосі випендрики з сучасної естради…

Сиджу, аж гульк! — під землею, де гора, щось наче заворушилося, аж дерева зашуміли. А тоді як загуде! Як задрижить, затрясеться! Потім там ніби щось заворушилося, повертаючись, зітхнуло тяжко так.

Схопивсь я, проте не тікаю. Не в тому я віці, щоб значить, боятися. Та й чого боятися, як найбільша небезпека кожної людини — смерть — уже стоїть у мене за плечима. Чекає свого часу. То хоч бійся, хоч не бійся, а її, з косою, не минути, бо інакше й смерті не було б.

Коли це вдруге як задрижить, біля підошви гори чорна змія вихилясом-вихилясом, вгору пара вдарила і в тій парі якась мара з’явилася. Голова наче коняча, видовжена. Де це, думаю, в заростях глоду кінь міг узятися? Зир-глип, а на лобі в того чудиська гострий ріг. А далі мовби зміїне тулубище. А, може, то мені такечки здалося?

Промайнуло те видиво і зникло. Лупнув я, протер очі — чи не сплю бува? Ще глипнув на ту мару, конячу голову з гострим рогом на лобі та зміїним тулубищем, — а на тім місці, на галявці біля глоду коник пасеться. Чи не нашого сільпо гнідко? Щось схожий… Підняв він голову, пирхнув, на мене подивився, як мені здалося, уважно. І наче підморгнув… І в мене щось як мороз по спині пішов — виходить, я ще не розучився, слава Богу, боятися. Очі в нього великі, вологі і такі печальні, сумні та журливі. Як дивився на мене, то наче хотів щось мені повідати, а в очах його навколишній світ плив… Тепер я думаю, що то й не кінь був, то Індрек мені з’явився. Ото років, мабуть, сто минуло, як він востаннє вигулькував у світі білому… От і вдруге з’явився.

Нікому я про те видиво не розповідав. Кінь той у ранковому тумані на моїх очах зник, наче крізь землю провалився. Тож я й промовчав, аби молоді з моєї старості не сміялися, вони тепер, крім бізнесу та балачок як пошвидше заробити не працюючи, вже ні про що не говорять… Але другодні — повірите? — в колодязях Зеленої Долини почала з’являтися вода.

Онук мій аж у долоні заплескав.

— Природа відновлює рівновагу, — каже. — А ти — Індрик, Індрик…

«Еге, відновила б вона, якби я не сходив до Індрика», — подумав, а вголос сказав:

— А хіба Індрик не природа?

— Ну… в принципі, звичайно, так, — змушений був погодитись мій вчений онук, молодий та ранній. Озирнувшись, раптом шепнув: — Я знаю, ти вчора ходив до відвалів, де колись виробки старого рудника починалися. Ходив, кажу, а сьогодні в наших колодязях почала з’являтися вода. То в Індрика й справді добра душа?

— Добра, — одказую, — тільки шкода, що ми до природи буваємо недобрими.

— Ти маєш рацію, діду, — повагавшись, онук ще шепнув: — Чуєш, на всяк випадок не поривай з ним зв’язків… У природи ми вже стільки взяли, що й справді нам нічого від неї чекати милостей… До Індрика ще твій дід ходив, а ти у діда свого вчився, віру його переймав…

— Кому зараз потрібна дідова віра? — я питав не онука, я нікого взагалі не питав, я просто бідкався. У простір. — Ніхто вже, мабуть, не вірить. Дідівське та батьківське вже щезло із століттям. А без віри й душі немає. Навіть у звіра, що вже за людину казати.

Ще через день, як я нарешті зібрався відвезти в місто дідів обушок (давно вже обіцяв подарувати тамтешньому музею та шкода було з пам’яттю про діда розлучатися) на Зелену Долину, спечену суховіями (добрий місяць відлютувала шквара в наших краях, згубивши ледь чи не половину врожаю) нарешті посунули чорно-сизі хмари.

Схоже було на те, що під небесним шатром затівалося щось на кшталт тривалого чи не цілодобового обложного дощу.

Дорогами й путівцями кушпелили вітри, женучи хмари чорного пилу, там і там закрутилися вихори.

Сонце, ще вчора спопеляюче в голому небі, сьогодні то вигулькувало з-за хмар, вже зовсім не пряжне, то знову в них ховалося.

Прибита пилом край шляху кукурудза, відчувши в повітрі вологу, піднімала й розправляла широке листя.

В кукурудзі, неподалік асфальтівки, якою котив наш автобус, стояв знайомий сільповський кінь Митько, він уже певно встиг наїстися дармовщини — ач, як набив пузило! — і тепер задоволено підставляв голову і всього себе навстріч прохолодному вітерцю. З минулого літа він пасся, де хотів і скільки хотів, і ніде для нього не існувало заборонених зон і території. Проробивши в сільпо все своє коняче життя, він нарешті був відпущений на заслужений…

Я помахав йому з вікна автобуса. У відповідь Митько махнув мені головою — щасливої, мовляв, дороги…

І все ж, гуцикаючи на сидінні (асфальтівку вже бозна коли в останній раз лагодили), я притискував до колін дідів обушок, замотаний у стару сорочку і вперто думав, що позавчора, біля гори, де позаростали глодом відвали, вибравшись у наш світ на межі двох століть, мені все ж таки явився Індрик. Просто він був дещо схожим на нашого сільповського коня Митька — такий же добрий, і такий же трудяга. Як і всі в нашому краї.

Добра, одне слово, душа, хоч він і звір.

ПРЕДИВНО БЫСТЬ ЧЮДО В ПОЛОТЬСКЪ

— Хоч «полоцьке чудо», або «чудо в Полоцьку», назвемо його так, сьогодні мовби ж усім відоме (принаймні тим, хто хоч раз у житті читав «Повість врем’яних літ», не кажучи вже за істориків), але жаль, що на нього ніхто й ніколи по-серйозному, не кажучи вже за науковий підхід, не звертав уваги, сприймаючи його за ще одну байку, черговий забобон, яким в історії людства несть числа, дияволщину та бісівство…

Так почав свою розповідь мій негаданий співбесідник, назвемо його Миколою Миколайовичем — астрофізик, спеціаліст із фізичних полів Землі, а загалом, — його власне зізнання, — уфолог-любитель, який на дозвіллі цікавиться утопією, феноменом НЛО, літаючими тарілками, «контакторами», які буцімто зустрічаються і бесідують з істотами з космосу, одне слово, фантастикою та різними фентезі, полтергейстами, демонологією, бісами, паранормальними світами та іншою чортівнею, який всю цю чортівню і нечортівню намагається осмислити з наукових позицій і параметрів.

Так він представився мені того дня, гарного липневого дня, коли ми сиділи в Києві біля підвалин Десятинної церкви на Старокиївській горі, де на світанку нашої Русі був детинець і звідки за словами Нестора пішла Руська земля. Запаморочливо пахтіла пралипа, посаджена ще Петром Могилою, гули бджоли, на зеленій траві ганялися за метеликами діти. Ми сиділи на лавочці й мирно бесідували. Власне, говорив він, а я чемно слухав. І нічого… мм… такого не передбачалося. Микола Миколайович, чи той, хто назвався цим ймення, наче був в ударі.

— Так ось про те, що сталося 812 років тому в Полоцьку, — в руках мого співрозмовника (ще мить тому в них нічого не було, портфеля він теж не тримав), як з повітря матеріалізувався ошатний томик. Скосивши око, я прочитав на титульній сторінці: «Повість врем’яних літ» Літопис (за Іпатським списком). Київ. «Радянський письменник» 1990. Переклад, післямова та коментарі В. В. Яременка».

«Гм, — подумав я (мені це видання добре знайоме). — Чим мене цей… спеціаліст по чортівні хоче вразити? І взагалі… Де він узявся? Коли я присів на лавочці, його ніде не було, я заплющив очі, випростав ноги, слухаючи бриніння бджіл на прабабусі липі, з насолодою вдихаючи духмяний запах, а коли розплющив очі, цей спеціаліст по чортівні вже сидів і ми бесідували, як наче давні знайомі, — гм-гм…»

Туркотіли горлички.

Тепло, гарно, нікуди не треба спішити. Я зручно всівся, Микола Миколайович, який невідомо звідки взявся, відкрив потрібну сторінку (а втім, вона, здається, сама відкрилася) і прочитав:

Я, пригадую, запитав:

— Від якого… Друцька?

— Як по-давньоруському, то правильно буде Дрютекск — город у Полоцькій землі, нині село Друцьк Вітебської області в Білорусії.

— А-а… — невиразно я і по хвилі: — Виходить, привиди (біси, як уточнює Нестор) вперше з’явилися — бозна звідки вигулькнувши — біля города полочан Друцька і на конях рухаючись, прибули в Полоцьк, вчинили там бешкет і взагалі неподобства різні, а декого і на смерть вразили…

— Виходить…

— І більше про це «чюдо», як в оригіналі, Нестор не пише?

— Не згадує.

Медвяно пахтіли липи, гули бджоли. Я ліниво думав: і де він узявся, цей «спеціаліст з чортівні», і чому я маю його слухати?

— І ніхто цей запис Нестора не коментував і не коментує, вочевидь сприймаючи його за чергову бісівщину.

— Мабуть, серйозним людям та ще науковцям, — мовив я не без шпильки, — цим займатися… мм… не солідно?

— Мабуть…

— Гм… А може, це і справді бісівщина?

— Можливо.

— А раптом Нестор просто… просто записав чергові чутки?

— Ні, йому треба вірити, він записував лише достовірні факти. Ось приклад. Хоча б і такий: «У це ж літо було знамення на сонці: зникло, мало його залишилося, стало як місяць о другій годині дня місяця травня в двадцять перший день. І далі Нестор зазначає, що в те літо «упав превеликий змій з небес, і вжахнулися всі люди. У те ж врем’я земля так стукнула, що багато хто чув».

— Коли «превеликий змій з небес упав», то про що це говорить? Про бісівщину. Все це з розряду казок, передань, повір’їв і взагалі — забобонів. А вони були вже й тоді дрімучими.

— Не спішіть. Перше. Щодо знамення на сонці. Це сонячне затемнення.

— Звідки відомо?

— Наукою перевірено, що справді, як і зазначає Нестор, 21 травня 1092 року було сонячне затемнення о другій годині дня, тобто через дві години після сходу сонця. Не забуваймо, доба на Русі ділилася на дві частини різної тривалості. Денні години починалися після сходу сонця, а нічні — після заходу сонця, а тому друга година дня — друга година після сходу сонця. Все збігається. Нестору треба вірити.

— А змій, що впав з неба?

— Йдеться про падіння на землю великого метеорита, вогненний слід якого і вважали за небесного змія. Нестору треба вірити.

— І його словесам про бісів на конях?

— І про бісів на конях теж.

— Себто… невидимцям?

— Атож…

Помовчали. Гули бджоли, гралися діти, лагідно сяяло сонце. На душі було затишно і умиротворено, а тому не хотілося думати ні про яких бісів. Та все ж…

— А подібні… невидимці, скажемо так, коли-небудь зустрічалися? Хоча б в інших народів?

— О-о, — з готовністю вигукнув мій дивний співрозмовник. — Та скільки завгодно подібних фактів! Історично зафіксованих! Ось хоча б кілька з них. Року 1876-го на вулицях китайського міста Нанкін спалахнула жахлива паніка: в місті з’явилися невидимі демони, які відрізали в людей традиційні косички. Рятуючись, горожани закривали голови, аби вберегти волосся, але де там! Паніка невдовзі поширилась і на Шанхай та інші китайські міста, де невидимі істоти, як і в Полоцьку, почали навіть убивати людей. Особливо уві сні. Історія набула розголосу і тривала чи не три роки, але загадкових злих духів, які стригли волосся, так ніхто й не бачив, хоч вони остригли сотні й сотні китайців. А втім, то був не перший випадок, у піднебесній збереглися документи — «невидимців, які стригли волосся», знали ще в епоху династії Вей (477–517 роки до н. е.).

— Гм… — не знаючи як реагувати, гмикнув я. — І що?

— У 1890 році масова паніка охопила Японію, як з’явилися невидимці, які наносили людям рани в шию. Довжина порізу сягала дюйма. В Європі тільки посміювались з цього. Одна з газет, здається, англійська «Дейлі мейл» з гумором описувала, як в Лахорі невидимці хапали індонезійців прямо на вулицях… Але англійці перестали сміятися, як у 1922 році масова паніка спалахнула в Лондоні, коли невидимці почали хапати на вулицях дівчат, відрізали їм волосся і загадково щезали. Ніхто не міг порятувати чи захистити молодих англійок. У великому європейському місті серед білого дня в людей несподівано зникало волосся з голови. А потім знахабнілі невидимці почали наносити лондонцям навіть ножові рани в шию. Преса про те писала. Все достовірно, хоч і фантастично на перший погляд.

— Фантастично не лише на перший погляд, — не втерпів я, — а й на другий, третій… І на будь-який.

— Згоден з вами. Але подібне траплялося і в США. У 1873 році в штаті Вісеонсин, наприклад, на вулиці містечка Меномоні у дівчини серед білого дня, яка йшла з матір’ю, раптом відчула, як «хтось зістригає їй волосся майже до коріння і воно при цьому безслідно звітрювалось». «Нью-Йорк таймс» писала у 1831 році про те, як невидимі істоти наносили людям рани в голову. Траплялося подібне й пізніше, літ через тридцять, коли невидимці нападали на дітей, кусали їх, душили. Сліди укусів бачили свідки. Збереглося свідчення двадцяти очевидців про те, як хтось невидимий для ока кусав їм руки. Вже зовсім недалеко від нашого часу, у 1960 році поліцейські були свідками, як двадцятилітнього південноафриканського фермера Джімі де Бруіна «потрошили» невидимці — він кричав, а на ногах його з’являлися без видимих причин рани. На очах у поліцейських. Пошкодження було нанесене чи то скалпелем, чи бритвою… В середньовічних легендах Уеллса є казки про шапки-невидимки і чарівні плащі, що робили його власників невидимими. А тільки було видно лезо меча, що матеріалізовувалося за мить до нанесення удару…

— То Герберт Уеллс, мабуть, подібні казки знав, коли писав свого «Невидимця»?

— Цього не відаю, але невидимі істоти, які могли наносити шкоду людям, були відомі за століття до Уелса. В українському фольклорі теж. Згадайте хоча б казку «Видимо й невидимо», в якій діють дві істоти — Видимо і Невидимо, вони й столи накривають з усілякими наїдками та питвом, прислуговують, самі зостаючись невидимими. І навіть на замовлення слуги ломачкою-самобійкою відлупили пана… Не з неба ж ці казки впали, а створені вони на основі реальних фактів.

— Але ж Нестор подібних невидимців називає бісами.

— А як він міг у його час їх називати? Тоді таких понять, як, скажімо, фантом чи полтергейст не існувало.

— То це міг бути… фантом?

— Точніше — колективний фантом.

— Чий, чий?

— Загиблих людей. Нестор пише: «… І нашестя велике було половців звідусюди, і взяли три городи: Посічень (Переволоку), Прилуки і багато сіл завоювали. У це ж літо воювали половці ляхів…» Очевидно, біля Друцька руси розбили загін половців, от їх душі, аури, фантоми — називайте, як хочете, — і никали, не знаходячи собі пристанища, від Друцька вони пішли на Полоцьк, і шкодили там… Подібні свідчення про аури загиблих, що зустрічаються біля могил, ні-ні та й з’являються. Як, наприклад, аури моряків біля братньої могили у Севастополі — їх бачило багато людей. Навіть преса писала. А після освячення вони більше не з’являлися…

Фантом, фантом, пригадував я. Здається, це означає в перекладі з французької привид, примара, ілюзія. А ще фантомом називають модель людського тіла або якоїсь частини натурального розміру. Використовуються як наочний посібник у медичних вузах.

— А ще фантом — подоба людини, що з’являється перед очима, — почав я пригадувати вголос. — Так таки, привид…

— Про фантомний біль що-небудь чули, добродію?

— Уявне відчуття болю, що іноді виникає в тій частині тіла людини, яка вже ампутована, — відтарабанив я зразковим студентом прискіпливому професорові. — Або фантомне відчуття неіснуючої кінцівки, коли після операції людина протягом багатьох років відчуває свою ампутовану руку чи ногу, якої насправді немає.

— Ви — не безнадійний, — похвалив мене мій негаданий співрозмовник — я тільки тепер звернув увагу, які в нього жовті очі… Гм… Зроду не бачив у людей таких жовтих очей. І на китайця мовби не схожий… Пригадалось давнє українське повір’я: якщо в кішки жовті очі, то це перша ознака, що в цю кішку перевтілилась відьма. Пригадав і мені стало смішно — казна-що таке! — Фантом, перейдемо ж до головного, це душа людини, її енергетичний згусток, аура, що формою нагадує свого носія, тільки безтілесна…

— Ви думаєте, — почав я здогадуватись, — що ті біси в Полоцьку, про які записав до своєї по «Повісті…» Нестор і є суть фантоми? Аури загиблих людей, які невідь-чому заблукали в місто? — незнайомець кивнув і його жовті очі стали ще жовтішими, аж неприємно було на них дивитися — чи він, може, хворий на гепатит? — Але хто в той час, у травні 1092 року міг з’явитися у Полоцьку?

— У Нестора на це й відповідь готова: хоч сам він про це й не здогадувався. Ось, — здається, «Повість врем’яних літ» розкрилась на колінах у незнайомця сама собою на потрібній сторінці: — Цитую: «… І нашестя велике було половців звідусюди…» Але не тільки половці нищили русів, руси їх теж нищили — заслужено. Отож вони й вирубали якийсь загін кочовиків. Чи не біля Друцька. З тіл повиходили фантоми (чи аури) і, зібравшись в гурт, блукали тими краями від Друцька до Полоцька, шкодили людям, а багатьох і повбивали. Зважте, душа загиблої людини якийсь час залишається на землі, отже, блукає і мстить живим… У нашому фізичному тілі існує й інше тіло, психічне. Себто безтілесне. Воно може мандрувати поза фізичним тілом — це вам і буде фантом чи аура. В хвилину смерті тіло людини покидає енергетична субстанція, що традиційно називається душею. Вона потім і блукає. Як на забобонних чи неосвічених — біси.

— А що, коли це… полтергейст, що з німецької перекладається як домовик. Явище пересування, падіння, зникнення предметів, завдання шкоди людям, що їх пояснюють як витівки духів, бісів, домовиків та іншої нечистої сили.

— Одне з найраніших (принаймні зафіксованих історією) свідчень про полтергейст належить до 856 року до нашої ери. І ось звідтоді впродовж двох тисяч років «характер» цього явища не змінився: полтергейст — це несподіване вторгнення в людське житло сил невідомого походження, що наносять, як правило, значну матеріальну шкоду, здійснюють каліцтва і взагалі, завдають чимало клопотів. Оскільки в різних країнах неодноразово тривали судові процеси і розслідування подібних явищ, названих полтергейстом, підтверджено фактичним матеріалом і задокументовано в багатьох офіційних паперах, протоколах тощо. Полтергейст — явище так званих «шумних привидів» зафіксоване більш як у 30 країнах світу. А повір’я що полтергейсти здатні запускати біси, відьми, чаклуни дожило до наших днів.

Тож і Нестор у випадку з Полоцьком і звинувачує в цьому бісів… Сьогодні спеціалісти сходяться в одному: полтергейст — це фізично реальне явище із властивостями, про які досить послідовно повідомляється протягом всієї історії цього явища. Питання лише в тому, що це — можливості психіки чи й справді явище бісів, залишається без відповіді. Нестор, ще раз нагадую, вважає, що то «уязвление» бісів. Ваша наука досі не в змозі пояснити цей феномен, бо ви ще не всі закони фізики знаєте. А те, чого не знаєте, вважаєте як таким, що не існує, чого, мовляв, і бути не може. А раптом це порушення цілосності простору, або взаємопроникнення різних вимірів? Чи це, приміром, зв’язане з коливанням електромагнітного поля Землі, коли видима частина спектра з якихось причин змінює частоту коливань і переходить у стан, що його не в змозі зафіксувати людина своїми органами почуттів. І тоді ви певні, що то — біси…

— Нестор «чюдо» в Полоцьку пояснює присутністю бісів. А що таке біс? Це уявна надприродна сила, що втілює зло і звичайно ж зображується у вигляді людини з козячими ногами, хвостом і ріжками. Загалом злий дух, диявол, сатана.

— Одне слово, біс його знає, що воно таке, — посміхнувся мій співрозмовник і його жовті очі аж світилися. — Ви скажете, що всі ці явища, всі ці «біси» не відповідають відомим законам фізики. Правильно. Відомим. Але є ще невідомі вам закони фізики. Поки що невідомі, — дивно, кого він має на увазі, коли підкреслює «вам», «ви? Всесвіт, наприклад, безкінечно великий і складається з безкінечно малих атомів. Вони володіють величезною внутрішньою енергією, але залишаються невидимими для вас, — знову «для вас», — а об’єднавшись в молекули, вони утворюють матерію, що оточує ваш матеріальний світ…

— Чий це — ваш? — зрештою, запитав я прямо. — Хіба ви, добродію, не належите до нашого світу?

— Але це не дивлячись на те, що атоми невидимі, — не звернув уваги незнайомець на моє запитання, — нікому й на думку не спаде заперечувати факт їхнього існування. Адже і ви, і ваші тіла теж складаються з атомів. Чи не так?

Я змушений був кивнути на знак згоди і на якусь мить наче відключився. Коли отямився, незнайомець все ще говорив:

— Уявіть, що поруч з вашим світом існує такий же інший світ. Який рухається із швидкістю, що на кілька порядків перевищує швидкість вашого світу. Чи відчули б ви його присутність? Ні і ні. Ваша свідомість просто була б не в змозі його зафіксувати. Але від цього інший світ не перестав би існувати поруч вашого. І ось в точці перехрещення паралельних світів і виникають дива, що їх описав Нестор, що їх я назвав би чудом Полоцька… («Виходить, він — з того іншого, паралельного світу?» — встиг я подумати). Там, де в через незрозумілі вам причини трапляється контакт паралельних світів і виникають загадкові явища та істоти, що їх ви звете бісами і що для вас вони не мають реального пояснення… Кажу, «для вас», маючи на увазі і вас особисто, бо ви такий же закоренілий безвірник, як і решта ваших співгромадян. Я, здається, вас так і не переконав. Навіть, історичними фактами, що їх наводив.

— Оті «факти» про негадане зістригання серед білого дня волосся з людських голів? — гмикнув я і ворухнувся, аби звестися.

— Хвилиночку, — спинив мене дивний незнайомець із жовтими (прямо-таки аж жовтющими!) очима. — Ваші кпини щодо… «зістригання волосся з людських голів» заділи мене за живе. Даруйте, що вдамся до заборонених методів, але я змушений до них удатись.

— До яких це… заборонених? — я, здається, трохи здрейфив.

— Про це ви дізнаєтесь пізніше. Повернувшись додому.

— Ви, здається, мені… погрожуєте?

І тут я, здригнувшись, побачив, що мій співрозмовник не сидить. Він якось дивно висить. А втім, він сидить, але не на лавочці, а над нею. В повітрі. Казна-що таке. І крізь нього все видно, як ото крізь скло чи яку іншу прозору річ… І пильно дивиться на мене — як не пронизує мене наскрізь своїми жовтющими очима. І від сяйва його очей світ переді мною наче почав згортатися.

Світло померхло зненацька.

Хвилю тому воно ще було. І раптом у наступну мить наче хто, клацнувши вимикачем, виключив білий день. Як ото в помешканні електролампочку. Тільки цього разу хтось вимкнув сонце, а з ним і білий день.

«Диво дивнеє», — встиг я подумати. Та хіба ж може таке статися білого, щонайбілішого дня, повного сонця, коли ще до вечора не близько?

Суцільна, непрониклива пітьма наче з неба упала.

Я сидів отетеріло, не відчуваючи під собою навіть лавочки, нічого з реального світу не відчуваючи. По якомусь часі (але, мабуть, хвилин через декілька, так, так, через декілька хвилин) передихнувши, зібравшись з думками і відновивши здатність мислити, я подував, що це очевидно ефект сонячного удару, коли в людини раптом все темніє увічу, але ж ні… Не сонячний ефект, заперечив я собі, адже я зберігав повну ясність розуму та свідомості і добре все пам’ятав — хто я, де я і що зі мною трапилось…

Але ж куди тоді зникли гамір вулиці, голоси людей, шум машин, дитячі вигуки, гудіння бджіл на липі, під якою я сидів і самі її медвяні пахощі… Я боявся ворухнутися, бо здавалося, що піді мною, точніше, під лавочкою розверзлась чорна безодня прірви, з якої війнуло холодом. Я все ще не тямив, що ж врешті-решт сталося?

Пітьма була суцільна і мертва.

Наче у вакуумі. Але такої пітьми в білому світі — навіть найчорнішої ночі — бути не може, бо така пітьма в природі та ще у великому місті просто… просто нереальна і неприродна.

Але так тривало, на щастя, не довго, справді не більше декількох секунд — від трьох до десяти, не більше. (Мені чомусь здавалося, що сім). А тоді неприродна темрява зникла так же раптово, як і з’явилася.

Я схопився, роззираючись…

На Старокиївській горі западав тихий вечір, хоч перед нападом раптової темряви — я добре пам’ятав, — було ополудень.

На лавочці біля мене не було нікого. Гм… Де ж подівся той, жовтоокий спеціаліст із чортівні? Ет, зрештою, махнув я рукою, як з’явився негадано, так і зник — чи й не втрата. Хоча взагалі — цікавий дивак. Астрофізик і одночасно спец по різній там бісівщині. Рідкісне, взагалі, поєднання. А втім, мені швидко стало не до нього, вже якось квапно сутеніло, лише де-де миготіли рідкі перехожі. Я теж заквапився додому, пошкодувавши, правда, що так і не взяв у дивного свого співрозмовника ніяких координатів. Та й він хороший! Зник, не попрощавшись. Хоча й погрожував мене переконати. У чому, цікаво? В тому, в чому тверезо мислячу людину неможливо переконати? Дивак та й годі! Хоча, зізнаюсь, люблю диваків! Навіть астрофізиків, які водночас є спеціалістами з чортівні, бісівщини, і кого там ще?..

Та яким же був мій подив, коли вдома, ледь переступивши поріг, я викликав своєю з’явою бурхливу реакцію в дружини. Заплакана, змарніла (під очима синці), якась змучена, наче вистраждана, вона, тільки-но я вигулькнув у квартирі, крикнула:

— О-о-о!!! Ти-и??. Нарешті з’явився!!!

— Чому нарешті? — знизав я плечима. — Як обіцяв повернутися о десятій вечора, так і повернувся…

— О десятій, але якого вечора? — в сльози дружина. — Де ти пропадав цілу добу?

— Яку д-добу?

— А ту, протягом якої тебе не було вдома. Та хоч би застеріг… Нема й нема. День немає, ніч немає, знову день минає, а тебе, як і перше, немає… Що я могла думати, коли нині люди в місті пропадають, як у лісі глухому? Я вже й у міліцію дзвонила, у лікарні… І, навіть… навіть, — шморгнула носиком, — у морг… Слава Богу, повернувся… Живий. Але де ти був стільки часу?

— На Старокиївській горі з одним… мм… спецом посидів.

— Цілу добу?

— Бог з тобою, з годину, не більше. А потім той спец загадково щез, як на кілька хвилин чомусь раптово потемніло у світі білому…

— З яким це ти… спецом сидів?

— А з тим… що по чортівні різній та бісах, — відповів я, знімаючи куртку та літнього кашкета. — Сам не відаю, де він узявся і чому підсів до мене на лавочку… Хоча загалом з ним було цікаво. Правда, він якийсь дивний… очі жовтющі… І мов би має здатність чужі думки читати.

Дружина глянула на мене, вражено глипнула й застигла з розкритим ротом і щось намагалася сказати, тикаючи пальцем на мою голову…

— Що з тобою?

— Це з тобою… що? — Нарешті дружина повернула собі дар мови. — Хто тебе так… обкарнав? Для чого?

— Що ти мелеш?

Я глянув у дзеркало в передпокої і не впізнав себе: з розкішної шевелюри, чубатої кучми моєї на голові — ані волосинки. Наче хто бритвою пройшовся.

— Н-не знав… Я не стригся. Навіть не думав про таке…

— Не стригся, а прийшов стриженим… Ти хоч думай, що говориш. Подивися ще раз на себе уважніше…

Я подивився. У дзеркалі моя голова блищала суцільною лисиною — як відполірована. Це ж треба?.. І хто ж це мене обчикрижив, яка нечиста сила? Та ще й так утнула, що я нічого й не відчув. Якщо тільки вона, нечиста сила, — є, в чому я все ще сумнівався.

І тільки-но я подумав, що все ще сумніваюся в наявності нечистої сили, як у глибині дзеркала, відразу ж за моїм відображенням, у ньому виник він — недавній мій співрозмовник по Старокиївській горі, астрофізик і водночас спец із чортівні… Привиджений, примарений чи… реальний? Виник, наче з глибини дзеркала вийшов. Із його задзеркалля. І став позад мого відображення у тім… віртуальному чи якому там світі?

І підморгнув мені прискаленим жовтим оком.

«Ідіот» — дорікнув я йому подумки, показуючи на свою обстрижену голову.

Він лише насмішкувато розвів руками. Мовляв, що вдієш, довелося, адже ти не віриш у чудо.

І — зник. Розтанув у своєму задзеркаллі, як наче його й не було.

— З ким ти подумки полемізував? — насторожено озвалася дружина. — Чи ж бува не із своїм відображенням у дзеркалі?

Замість відповіді я процитував їй рядок з «Повісті врем’яних літ»:

Процитував у Києві, в літо 2004-те.

ЧАЮВАННЯ З ДУШОГУБЦЕМ

Якось, коли він у черговий раз приніс мені борг — все ті ж три гривні, що їх у мене зазвичай позичав «до пенсії», — я, пригадую, саме зібрався чаювати, тож запросив і його на чашечку.

Він охоче погодився, але одразу ж і застеріг:

— А ви не погребуєте зі мною чай пити?

Я навіть не подивувався, лише запитав його:

— Але чого це я маю вами гребувати? Рогів, здається, у вас немає. А втім, хоч би вони й були, я не закомплексований.

— Але ж я… я — душогубець.

Він дивився на мене пильно і серйозно — аж надто серйозно, наче розігрував і чекав моєї реакції, — то вирішив — хоч у грудях у мене щось і тенькнуло, — йому знічев’я підіграти.

— Що ви, навпаки, я дуже люблю пити вечірній чай із душогубцями. Маю таке… мм… хобі. Чи, швидше, звичку. Це, знаєте, приносить мені зайву порцію адреналіну в кров.

Він розуміюче посміхнувся (а може, вирішив прийняти мою гру), але, мабуть, передумав, бо зітхнув і знову посерйознішав:

— Мало приємного — з душогубцем сидіти за одним столом. Порядні люди не люблять подібних компаній. Це мовби негігієнічно…

Він тоді саме вийшов — в який-то раз — із божевільні, але ні виглядом своїм, ні поведінкою, ні чимось іншим не нагадував пацієнта такого специфічного закладу, і я попервах ще не вірив, що він той… псих. Ми з ним мешкали в одному будинку, що біля міського парку, і частенько вранці моціонили разом на його алеях — не домовляючись, звісно, просто так виходило, що здибувались на біговій доріжці. Він із чіткою черговістю потрапляв у той лікарняний заклад, званий у просторіччі дурдомом. Особливо по весні. «Нестача вітамінів після зими», — посміхаючись, бувало, пояснював своє відвідання божевільні. Певно, йому кращало, бо через якийсь там час він знову повертався додому.

У нашому дворі всезнаючі бабці казали, що він «добряче чокнутий», хоча те, що він психічнохворий, було й так зрозуміло, оскільки він перебував на обліку в психоневрологічному диспансері. Звали його Павлом (прізвища, на жаль, не пам’ятаю, мабуть, я його взагалі не знав). Усі його звали «Павлом із вісімнадцятої». Він жив сам, дружина, казали, покинула його, коли у нього почалися проблеми зі здоров’ям, дітей не мали. Розлучившись, вони розміняли квартиру на дві окремі в різних районах міста, і таким робом він опинився в нашому будинку. Високий, худющий, у широких штанях — кльош — данина флоту, геть не модних сьогодні, він завжди — влітку і взимку — ходив у тільняшці, тож його у нас і прозивали моряком або «тільняшкою». Він любив, бувало, зайвий раз підкреслити свою приналежність до флоту: «Ми — в тільняшках!» А коли йому не вірили в чомусь, рвав на собі якийсь там піджачок, схожий на матроський кітель або чорну куртку, і кричав, показуючи у себе на грудях смугасту тільняшку: «Ти — гля!.. Той, хто в тільняшці, ніколи не бре’!..»

Запевняв, що в минулому він — військовий моряк, але у відповідь на те у нашому дворі лише крутили пальцем біля скроні — вбив собі в голову, бідолаха, що він моряк, тож і натягнув тільняшку та кльош, а їх можна купити на кожній барахолці. Та й у Павлівці, — відома у нас лікарня для психохворих, усі такі лежать — як не Наполеон або Македонський, то адмірал чи космонавт, або й інопланетянин…

Виходило ніби логічно.

Він часто сам до себе — певно, забувшись, бурмотів (він узагалі любив, що називається, «побесідувати з розумною людиною», себто із самим собою) відомі рядки Шевченка: «Думи мої, думи мої! Квіти мої, діти! Виростив вас, доглядав вас. Де мені вас діти?». Іноді під час такого бурмотіння згадував Мефістофеля — лице в нього було довгасте, мефістофельське, з гострою борідкою (що її він часто замислено посмикував) і таким же гострим носом, або величав себе гегелівським чортом, вірив, здається, в дух Банко — той, із трагедії Шекспіра «Макбет», що уособлює помсту за злочин, і взагалі — захоплювався, як я відчув, марновірством. Знав, здається, Біблію й іноді, сидячи у дворі на лавочці, звертався кудись у простір, до невидимого співбесідника: «Бог дав нам силу бути слугами Нового Завіту, не букви, а духу: буква-бо вбиває, а дух животворить». «Буква мертва, — вперто переконував когось невидимого й аж сердився, — напевне, той, невидимий його співбесідник, з ним не погоджувався, — дух треба брати за основу, дух животворить, а буква мертвить».

Одне слово, класичний псих із начитаних інтелігентів, які, на свою біду, дошукуються першопричин… На цьому ґрунті сердега й «поплив». Але, судячи з усього, він був ще не зовсім закінченим психом, чи, як бабці казали, «чокнутим», а тихо собі й далі божеволів. Неухильно. Жив замкнуто, ні з ким не водив знайомств, ніхто у нього в квартирі не був, і він ні до кого не заходив, пенсію отримував значну (принаймні наша листоноша запевняла, що військову і — «добрячу»), але майже всю її роздавав жебракам, щосуботи й щонеділі, як не перебував у Павлівці, ходив до церкви «замолювати гріхи», тож від пенсії й до пенсії грошей у нього постійно не вистачало, і він приходив до мене позичати, «аби дотягнути», але просив чомусь незмінно лише троячку і незмінно — отримавши пенсію — повертав її разом із чемною дякою.

Так було й того разу, коли він, тицьнувши мені боржок, хотів було йти, а я несподівано навіть для самого себе запросив його на чай…

— Вам — який? — запитав я, коли ми сіли у мене на кухні. — Звичайний чи…

— Швидше «чи»… Та й до чифіру маю знаду — звик, коли якийсь час сидів в спецізоляторі…

Розстебнув свій чорний, добряче ношений і ремонтований піджак, що нагадував флотський кітель й одночасно бушлат чи куртку (може, з куртки чи бушлата й був перешитий-перелицьований?), і перед моїми очима заголубіла його традиційна, теж вилиняла тільняшка — сорочок він, як я розумію, не визнавав.

— Строкову проходив у морфлоті, — пояснив, помітивши мій погляд. — Точніше, під водою — як закінчив школу водолазів, тож і службу провів у скафандрі, — моря зверху, можна сказати, й не бачив. А під водою такий морок, що й витягненої попереду руки не загледиш. Та й працювали ми здебільшого вночі…

«Там ти, голубчику, мабуть, і звихнувся», — подумав я, але вголос заговорив про щось інше, нейтральне.

Якось непомітно ми розговорились за чаєм, було гарне літнє надвечір’я, коли перед відчиненим вікном тріскотіли слюдяними крильцями барвисті бабки (парк поруч, а їх там!..), в палісаднику пахтіли матіоли, над двором, ганяючись за якоюсь поживою, робили круті віражі стрижі (Дніпро теж поруч, одразу ж за парком), чай був духмяним, тож усе налаштовувало на неквапливу бесіду. Чи й на відвертість…

— Давно так не пив затишно чай, — зізнався він. — Та й спішити не треба. Правда? — я кивнув. — Тож хочеться посидіти — коли ще така нагода трапиться. Та й скафандра на тобі немає, і ти не в психушці. Воля, одне слово. Хоча, — зітхнув, — де ту волю нині здибаєш? Так, сама лише її видимість. Тож іноді мені здається, що на дні моря краще — га? Вам так не здається?

— До водолазної служби я ніколи не мав аніякого відношення. Навіть не знаю, що воно й таке. А ви, до слова, як потрапили у водолази?

Він почав розповідати, несподівано для самого себе захопився, і ось що я від нього за чаюванням почув.

— Забрали мене на флот, привезли разом з іншими новобранцями у Севастополь — три місяці навчання, муштра на плацу — я там пару ботинків відгепав, а тоді приїхали «покупці». Здоровим був нівроку, легені — позаздрити можна, — тож і загребли мене у водолази. Ризикована взагалі служба, але я був молодим та дурним і нічого не боявся. Навпаки — пишався. Водолаза з мене зробили класного, адже під водою загалом провів щось тисяч із чотири годин. Був нагороджений медалями «За відвагу» та «За врятування потопаючих» і нагрудним знаком «За дальній похід» — я потім від них відмовився, за що й загримів у спецізолятор… Але це станеться потім, а спершу я потрапив у групу водолазів-розвідників — були й такі, принаймні у ті часи, на Чорному морі. Годували, скажу вам, наче в доброму санаторії — щодня масло, сир, ковбаса, флотські борщі з м’ясом, яєчня з салом, битки по-київськи — уявляєте? Кава з вершками, печиво — лафа! Що таке водолаз-розвідник, я тоді й уявлення не мав. Та нам і не пояснювали, а ми — годували добряче — і не совали носа, куди не слід. Спочатку займалися господарчими роботами, потім, як уже звикли, почали нас навчати водолазній, стрілецькій та мінній справі. Ну там ще топографії, орієнтуванню на місцевості. Останнє нас насторожувало: для чого водолазу орієнтування на місцевості, берегові споруди, мости, тунелі, приморське шосе, нам же працювати в глибинах моря? Особливо багато уваги приділяли мінній справі. Ми розуміли, що готують нас до чогось важливого. Так і вийшло. Потрапив я в особливу групу водолазів, що складалася з десяти найбільш випробуваних знавців своєї справи. Ось тоді перед нами й відкрили карти: ви, сказали нам, ОГВД — особлива група водолазів-диверсантів. Я вперше здрейфив: який я диверсант? Слово це тоді було ледь чи не лайливе… Адже диверсанти, як вважалося, були лише у ворогів. Ой, думаю, хоча б не вилізло нам боком санаторне харчування!.. Але нас заспокоїли: що ви — диверсанти, це всього лише словесна мішура, звичайнісінька формалістика, бо в радянській армії та флоті диверсантів немає. Ми ж за мир і дружбу між народами. Та і які диверсанти на Чорному морі та ще й у мирний час? Правда, вас навчатимуть диверсійній справі під водою, але це, як кажуть, на всякий випадок. Береженого і Бог береже. А раптом?.. Та ще для того, аби попереджувати можливі акції ворожих диверсантів-водолазів і заодно розібратися з вашою допомогою ось над чим: чи можуть вони — вороги-диверсанти, водолазних справ майстри — проникнути під водою в бухту і підірвати в ній бойові кораблі?

Чим далі ми вчилися, тим серйознішим ставало наше навчання. Особливо, коли почали освоювати ПЗП — підводний засіб пересування, що їх ще на жаргоні називають буксирувальниками — він буксирує на собі водолаза під водою до того чи доіншого об’єкта, який треба «зліквідувати». Вчили нас на ПЗП «Протей» (Протей — давньогрецьке морське божество, яке вміло перевтілюватися в тварину, воду, дерево, себто бути невловимим і невидимим, отже, за ідеєю, і ми мали такими бути), він мав потужні акумуляторні батареї і двигун, що розвивав під водою швидкість до п’яти вузлів (один вузол дорівнює одній милі за годину, або — 1,852 км/год). Ляжеш на такого «Протея» грудьми, увімкнеш двигун і, як любив казати наш боцман, «уперьод на заданіє Родіни». Користувалися не аквалангами (їх тоді в армії вже не застосовували), а ТП — безшумний апарат тактичного плавання, що був обладнаний приладом регенерації та балоном із киснем для збагачення газової суміші. Видихнеш повітря, воно тут же очищається, збагачується і повертається в твої легені чистішим навіть за гірське, і ти можеш і далі робити своє діло під водою. На скільки годин вистачало повітря — не знаю, але ми, бувало, й усю ніч працювали під водою і — нічого.

Ось так нас учили майже рік — заміновувати й «підривати» — учбовими мінами, ясна річ — не тільки підводні об’єкти, а й надводні та наземні, особливо радіолокаційні станції, тунелі, мости, вести довготривалу розвідку в тилу ворога і навіть брати… «язика». (Для цього в нас були спеціальні підводні контейнери, теж із апаратом регенерації. Запхнеш туди «язика» і буксируєш контейнер своїм ПЗП до підводного човна, який оддалік у секретному районі в глибині моря притаївся).

Мали й особисту зброю — штатний автомат АКМ (калібр 7,62 мм) з приладом безгучної стрільби, безшумні пістолети ПБ — коли стріляєш, навіть клацання затвора не чути.

Але основну увагу приділяли мінній справі, вибухівці. Бувало, ставили завдання: глупої ночі пройти під водою десять чи й більше кілометрів, поставити міну — звичайно ж, учбову — і повернутися туди, звідки ти йшов на завдання. І це на великій глибині, в суцільному мороці, без ніякої видимої орієнтації. Міни були особливі, невеликі, компактні (ми їх між собою звали «консервами», чи ще — «бичками в томатному соусі»). Давали нам іноді й бойові міни — надзвичайно потужні. Виведуть в море старий, вже непридатний катер, залишать його на якорі, ми вночі під водою підійдемо до нього, поставимо міну, повернемось на свій корабель і спостерігаємо за вибухом. А вибухи були якісь своєрідні — над водою спалахне мовби потужна дуга електрозварювання, по воді лясне, як металевим батогом, і катер, хитнувшись раз-другий, миттєво переломлюється навпіл і так же миттєво йде на дно…

— Молодці, — казало нам начальство в таких випадках, а кадровики заносили в наші особові справи чергові подяки. Ми ж росли — у власних очах. Старалися аж-аж… Одне слово, вищі чини були задоволені і традиційно бажали нам, як прийнято на флоті, сім футів під кілем…

У той час ми вельми успішно відпрацьовували операцію під дещо риторичним запитанням, що надто турбувало флотське начальство: чи можуть чужі водолази-диверсанти, а в їхній наявності тоді ніхто не сумнівався, висадившись із підводного човна, який зникне в нейтральних водах, доплисти до берега — під водою, на своїх ПЗП — замінувати важливі стратегічні об’єкти, а, впоравшись із завданням, дістатися до іноземного судна, що стоїть, приміром, на рейді в порту (а вони там часто стояли) і благополучно повернутися на свою базу?.. Ми довели: так, можуть. Ще і як можуть! У принципі. Начальство сполошилося. І поставило перед нами вже конкретніше завдання: чи можуть ворожі диверсанти, наприклад, проникнути в бухту, що відгороджена від моря сітками з бонами, а на поверхні охороняється ще й сторожовиками, замінувати, скажімо, бойовий корабель? Хоча б той же крейсер?..

Ми почали з ретельної підготовки — навмання тут не візьмеш: виходили через торпедні апарати з підводного човна, що стояв на певній глибині і певній відстані від бухти, підпливали — вночі! — на своїх буксирувальниках до бонних загороджень бухти, вивчали все, шукали і знаходили проходи, запам’ятовували їх… Навчання йшло ніби успішно, і ми гадали, що завдання флотського командування — секретне з секретних! — ми так же успішно й виконаємо. Аж ні… Втрутився, напевне, злий фатум. Чи доля нам підставила підніжку — зі смертю гралися… Хоча… Військова служба є військовою службою, і навіть у мирний час на ній теж, буває, граються зі смертю. Та й лихо спить тихо лише доти, доки його не розбудиш. Ми вочевидь тоді розбудили його, шукаючи проходи в бонах… Лихо проснулось, позіхнуло, потягнулося, роздивилося і вирішило нам відомстити — щоб не будили його безпричинно…

Отож одного дня, точніше, однієї ночі, десь близько дванадцятої нас підняли в казармі по бойовій тривозі й оголосили готовність номер один. Ми спішно, як звикли це не раз робити — що-що, а бойова тривога у нас серед ночі лунала часто, — перевдяглися в спецкомбінезони, що нагадували гідрокостюми, за плечі — водонепроникні рюкзаки, одягли спеціальні пояси для необхідного в нашій роботі причандалля і — марш-кидком в спецказемат, де нас ознайомили із завданням і почали видавати зброю та харчі… Були спокійні, жартували, кпинили беззлобно один над одним — тренування наші відбувалися лише вночі — така була умова, — тож до несподіваних тривог, підйомів і всього іншого, пов’язаного з ними, ми вже звикли. Як і до готовності номер один. Та й навчені вже були дечому. А тому виконували завдання лише на «відмінно», тож були певні, що й тієї ночі все скінчиться щасливо.

Ну, почали з екіпіровки, група забезпечення видала нам по учбовій міні на брата, званій у нас, як я вже казав, «консервою», зброю, в тім числі два ручні кулемети (для чого вони нам під водою? А втім, начальству завжди видніше — це на випадок, якщо нам раптом доведеться виринати на поверхню і пробиратися до берега), автомати АКМ, пістолети. Видали й «продовольствіє», в основному, шоколад — що-що, а солодке ми любили — звідтоді, правда, я терпіти його не можу. Ще раз уточнили завдання: під час показового, всесоюзного — виявляється, всесоюзного! — навчання по мінуванню бойових кораблів, які тоді проводились на Чорноморському флоті, нам треба замінувати й «підірвати» протичовновий крейсер (вказувалося, який саме).

— Маєте показати себе з найкращого боку, бо іншого такого випадку не буде, — застеріг начальник групи. — Від сьогоднішньої вашої операції залежить ваша подальша доля — тож покажіть, на що ви здатні, що ми вас не дарма вчили цілий рік і годували, як у санаторії… Зважте, на навчанні присутні старші офіцери всіх флотів нашої Родіни. Про замінування й «підрив» крейсера ім’ярек у бухті, крім вас, знають лише вище керівництво флоту та командир крейсера. З вами знаходитиметься командир розвідки флоту — на підводному човні, звідки ви й стартуєте… Для всіх інших операція стане несподіванкою. Доведіть, що ви — водолази-диверсанти особливого призначення (в російській транскрипції ОСНАЗ, а ми відповідно осназівці), що вмієте з шиком «пускати» на дно бойові кораблі флоту. Виконаєте завдання на «відмінно» — отримаєте звання й грошові винагороди. Діятимете трьома групами, кожна автономно проникає в бухту й мінує крейсер. Мета учбової операції все та ж: а) довести командуванню, що підводні диверсанти можуть підірвати і в добре захищеній бухті бойовий корабель; б) заодно довести, чи потрібні ви взагалі флоту — водолази-розвідники і водолази-диверсанти. Дерзайте, хлопці! Сім футів вам під кілем! Щоб крейсер ім’ярек од ваших жерстянок «загримів» на дно. В противному разі ви будете розформовані й відкомандировані в найдальші гарнізони, подалі від моря, десь на Памір чи в піски Каракумів, де й сьорбнете справжньої служби.

Часу вже лишалось в обріз. Майже бігом, завантажені по саму зав’язку, дістаємося до причалу — він пустельний — про це заздалегідь подбало начальство. Навіть бойові пости зняли, аби менше було свідків. Ми спішно повантажилися на катер-торпедолов і під завісою ночі, із затемненими вогнями прибули в район, де нас уже чекав на рейді підводний човен, повантажились на нього, човен, як тінь, нечутно відійшов, занурився на потрібну глибину, прийшов у задану точку і там став на підводних якорях на глибині 25 метрів.

Все відбулося, як уже не раз відпрацьовувалося на попередніх навчаннях: ми в апаратах тактичного плавання, з мінами, що в кожного були підвішені до пояса, через торпедний апарат човна вийшли в море, а там увімкнули свої буксирувальники — оті самі підводні засоби пересування, ПЗП — лягли кожен на свій апарат і під водою попливли до бонів — вони були од нас на відстані три кілометри. Де в бонах проходи, ми вже знали і пам’ятали з попередніх тренувань, пройшли їх, орієнтуючись у суцільній темряві по спеціальних приладах, і на глибині 25 метрів підійшли до визначеного нам протичовнового крейсера, що стояв на банці. Була третя ночі, якраз той час, що його і визначили нашій групі для мінування крейсера. Екіпаж корабля спав, про нас ніхто не знав, навіть вахтенні та вартові — крім командира. Він, напевне, був спокійний: хоче начальство погратися в диверсантів, хай грається, хай ті «диверсанти» тицяють до броньованого корпусу корабля свої залізячки…

Наше завдання: вздовж правого борту крейсера по ватерлінії поставити магнітні міни і, зникнувши на своїх буксирувальниках у глибині моря, дістатися підводного човна, а вже він висадить нас у глухому районі берега, де й чекатиме наземний транспорт. Якщо міни будуть поставлені правильно і, головне, непомітно, спецкомісія складе акт про успішний «підрив» крейсера, нам виставлять відповідну оцінку, а вже потім начальство вирішуватиме, чи потрібні ми флоту чи ні.

Ну, повиринали ми під правим бортом крейсера, вимкнули свої ПЗП і, пересуваючись уздовж борту, заходилися виконувати завдання. Гріло душу й піддавало нам упевненості те, що ми лишилися непоміченими, не порушивши таємної (для нас вона, звісно, вже не була такою) сигналізації, проникли в бухту, що добре охоронялася, — це вже половина успіху задуманого. Міни ставили, ясна річ, учбові, хоч вони зовні, за фактурою й вагою, нічим не відрізнялися від справжніх, бойових. Ставили, як я вже казав, з правого борту, щоб після «вибуху» крейсер відразу ж «перевернувся» й пішов на дно.

Скребками зчищали черепашки, яких, як і на кожному морському судні, було предосить на бортах крейсера, і тільки тоді ставили міни — в нічній тиші чути було, як вони тихо клацають, «присмоктуючись» до броні корабля. Тепер їх уже непросто віддерти, а самі вони нізащо не відпадуть. На випадок, якщо раптом нас виявлять, ми повинні були пірнати під днище крейсера і перечікувати там тривогу, а коли вона вгамується — продовжувати свою справу, якщо ж ні — йти на глибину й повертатися до човна, не виконавши завдання.

Але нам щастило. Ніч була тиха, темна, на палубі крейсера — ані душі, лише де-де блимають лампочки, та чути, як клацають, прилипаючи до борту, наші міни. Пригадую, я тоді подумав: міни учбові, а таке відчуття, наче бойові, і все відбувається насправжки. А втім, так і повинно бути — учбові міни лише не можуть вибухати, у всьому ж іншому вони — близнюки справжніх, щоб ми звикали до них.

До четвертої години ранку ми благополучно впорались із завданням, всі міни поприлипали до борту, і ми, задоволені вдало проведеною операцією, осідлали свої ПЗП, спустилися на двадцятип’ятиметрову глибину, розвинули швидкість до п’яти вузлів, взяли курс на підводний човен, що в заданому районі стояв на підводних якорях, чекаючи нас…

Тільняшка допив чай, повертів у руках порожню чашку.

— Вам… ще? — заінтригований його розповіддю, я з трудом повернувся до дійсності.

— Налийте… Хоча… Зілля б мені, а не чаю — щоб забутися.

— Вибачайте, але такого не маю…

— Жаль, — схопившись, він забігав у моїй маленькій кухоньці, натикаючись то на одну стіну, то на другу. — Набридло! Боже мій, як воно мені вже набридло! Достобіса!..

— Хто чи що?

— Моє минуле… Слухайте, а вас ваше минуле не турбує?

— Ні… Здається, що ні.

— І навіть уночі?

— Я вночі маю звичку спати.

— Щасливець! А я ночами здебільшого думаю, минуле перелопачую, себе терзаю… А ви… У вас, мабуть, було ідеальне минуле? Чи — правильне?

— Як і у всіх: вчився, працював, закохався, одружився, діти… Тепер вони вже дорослі, дружини немає. А минуле… Ні, не тривожить. Хоча іноді хотілося б його повернути — по-іншому б прожив.

— О-о! І я б хотів по-іншому прожити відпущене мені Господом… Та що тепер… Не переграєш прожитого і накоєного, тож мусиш далі нести свій хрест.

— Це ще й нічого — в інших он і хреста немає, щоб його нести.

— Гм… Парадоксами, бачу, мислите. Це теж непогано. А я б таки радий був позбутися свого минулого, та… Гаразд, не маєте зілля від забуття, то давайте ще чаю. І собі заодно свіженького хлюпніть: продовжите далі чаювання із душогубцем…

Доки я готував свіжий чай із мелісою та м’ятою, він підійшов до відчиненого вікна і стояв якусь мить до мене спиною, похитуючись з носків на каблуки, а повернувшись, пробурмотів:

— У вас під вікном якийсь тип стовбичить… Читає газету чи… вдає, що зацікавився нашою пресою… Мабуть, крім вас, ще когось цікавить моє минуле. Ну та дідько з ним — хай читає! Давайте свого запахущого чаю. А лимончика у вас часом не знайдеться? О-о!.. Дякую, дякую, люблю чай ще й з лимоном…

Жаль, але я тоді — сам не знаю чому — пропустив мимо вух його слова про якогось «читальника» газет у мене під вікном — яка легковажність! І навіть вікна не зачинив. А втім, надвечір’я було напрочуд гарне, та й денна спека ще не спала, тож було душно в моїй кухоньці. У відчинене ж вікно ні-ні, та й віяло з парку прохолодою…

Він сів до столу, зітхнув, наче видихнув з себе останнє повітря і застиг непорушно. Я не турбував його. Та ось він здригнувся, притягнув до себе чашку з чаєм.

— Давно це було, а ніби вчора… Сам не знаю, для чого я оце з ланцюга мовчання зірвався і виливаю перед вами душу. Думав, легше буде, як розкажу, а воно… Тільки роз’ятрив душу… Не треба було ворушити минуле, воно спить… там, на дні бухти, — то й хай спить.

— Еге, не годиться так — заінтригували і… Що ж далі було?

— Яка інтрига? Погубити крейсер… Гаразд, державі збитки. Колосальні. Проте крейсер можна й новий збудувати, а людей… Хто людей поверне, братішок у тільняшках?..

— Але що могло статися? Ви ж мали справу з учбовими мінами?

— І ми були певні, що учбові. Та й не вперше їх ставили. Бог милував. А того разу… Крейсер… Ви знаєте, що таке крейсер? Потужний надводний броньовий корабель для ведення бойових дій, захисту морських сполучень, забезпечення висадки морських десантів, установлення мінних загороджень. Махина! Гордість флоту! Той крейсер, що випав нам, належав до класу важких. Водотоннажність — 30 тисяч тонн! Швидкість — 70 кілометрів за годину. Мав ракетне озброєння, два бойових літаки на палубі, вертолітний майданчик. Стояв у бухті на банці. Командир крейсера знав, що вночі мінуватимуть його судно, але спав спокійно. А ось команда хоч і теж спала, та про те нічого не підозрювала. О шостій ранку на крейсер мала прибути спецкомісія і зафіксувати на його борту міни та заодно відповідно оцінити наш «подвиг». І ми — герої! Надтаємні, підводні диверсанти, рівних яким наш флот тоді не мав. Нас чекали звання і таке інше… Але комісія спеців не встигла прибути на крейсер… І — добре. Хоч вона вціліла. О 5 годині 30 хвилин ранку потужний вибух з правого борту завалив крейсер на бік, і він, розломившись навпіл, швидко пішов на дно! Команда, яка додивлялася останні перед побудкою сни, що виявилися і справді для неї останніми, пішла на дно — разом із крейсером. Ось чим закінчилася гра у підводних диверсантів, що її затіяли дяді на флоті. Тому іноді й хочеться мені випити зілля для забуття…

Щось краєм вуха про той жахливий випадок, що стався на Чорноморському флоті, коли був підірваний і затонув крейсер, я вже колись, пригадую, чув, але, правда, без деталей, хоч і не надавав тому значення. А може, то Тільняшка вже комусь розказував ту історію, а той — мені… Хоча в нашому дворі ніхто його розповідям не вірив, біля скроні пальцями крутили. Хворий, що, мовляв, з нього візьмеш. Схиблені — на все здатні. Особливо на вигадки, у які вони ж самі й вірять. То «наполеонами» себе уявляють, то адміралами, то якимись секретними агентами… Але я, слухаючи його, чомусь… вірив йому. Сам не знаю, чому, але вірив, хоч він і був постійним пацієнтом психоневрології. Та й дільничний наш час од часу ним цікавився: як там Тільняшка? Поводиться тихо? Не загрожує нікому? Ну й добре. Хай собі ходить на волі… А коли що — повідомляйте, вживемо заходів… А що язиком пасталакає — так то в нього від хвороби… Бредня сивої кобили. Хоча на флоті він і справді служив. І школу водолазів закінчував. І щось там у глибинах моря робив. Але не повезло бідоласі, під час одного із спусків під воду травму голови отримав. Звідтоді в нього й почалася ота маячня.

— Вибачайте, Павле, може, не зовсім тактовне запитання: під час служби на флоті, ну, водолазом, ви не отримували травми? — несподівано для самого себе запитав я.

— І ви… туди ж? — він дивився на мене з жалем, як здоровий дивиться на хворого. — Вірите їм, а не мені?.. А я про вас був іншої думки… Жаль… — Зненацька рвонув на собі чорний піджак-куртку. — Ти гля’!.. На мені тільняшка — душа морська. А хто в тільняшці, ніколи не бре’… Травить байки — може, бо на те й моряк, а брехати — ні-ні. Надто серйозною у нас була служба, щоб ми ще й фантазували… — Помовчав, ніби трохи заспокоївся. — Вас цікавить травма? Відповім ствердно: так. Отримував. Коли поверталися до підводного човна, що в певному квадраті нас чекав… Але яка то в дідька травма? На зворотному шляху у мене заковерзував дихальний апарат, я почав задихатися, втрачати свідомість. Відчув — до човна не дотягну. Вискочив на поверхню, як чорт із шкатулки — у вухах дзвін і тріск, перед очима — жовті кола і чорні метелики у них пурхають… Зірвав апарат, сапнув свіжого повітря й відновив дихання… Оце і вся травма, якщо можна це назвати травмою. Але знову йти у глибину я вже не міг, був ризик, що апарат вдруге підведе. Довелося залишатися на поверхні. Але я був спокійний, бо знав: той район, де я знаходився, патрулюють гідролітаки, і мене підберуть. Чи передадуть про мене на базу… Лежу на своєму буксирувальнику, бовтаюсь на хвилях, у небо дивлюся, на зорі. А їх там!.. Рясно висипали, небо чорне, а зорі яскраві-яскраві. Пригадав колись чуте: кожна зірка — то чиясь доля. Десь, думаю, і моя там світить — яка вона?.. Я був відмінником служби, вже тоді мав нагороди, подяки. Завдання завжди виконував тільки найкраще — як і того разу. А що не дотягнув до підводного човна — так се на моїй репутації підводного «вовка», зрештою, не відіб’ється — техніка підвела. А вона кожного може підвести. Та й завдання командування ми встигли виконати, так що все добре… Лежу, ранок народжувався ясний, гарний. Тиша. Легкий нічний бриз, що його звуть морським, коли з охолодженого вночі берега вітер дме у бік моря. На душі в мене — благодать. Навіть радий був негаданій нагоді побути на самоті й трохи відпочити душею… І раптом… Наче море глибоко зітхнуло — в першу мить я подумав, що то вранці міняється бриз… Але море так глибоко зітхнуло! І я збагнув: вибух! І стався він у тому напрямку, де бухта, де ми щойно «мінували» крейсер. Я навіть загледів на обрії спалах — як від гігантської дуги електрозварювання. «Гм, — подумав я сполошено, — що б то могло бути?» Але тут же й заспокоїв себе — не інакше, як інша група водолазів-диверсантів у тому місці підірвала — з метою тренувань — якусь стару посудину. Як ото й ми раніше робили, адже на флоті тренувалися не одні ми… Хоча якийсь хробачок сумнівів і точив мене: чому вибух стався в тому напрямку, де щойно були ми? Та ще в бухті, де на банках стоять бойові кораблі? Але якось себе заспокоїв… По якомусь часі неподалік мене висунувся з води перископ — ясно, підводний човен прийшов за мною. Слава Богу! Мене забрали на човен — товариші мої там же, задоволені, всі були в передчутті нагород. Завдання ми виконали на «відмінно», крейсер замінували за всіма правилами… Правда, трохи насторожувало, що нас ніби ізолювали від екіпажу — з наказу командира. Тримали окремо та ще й під охороною. Ясно, командир човна сам на таке не зважиться, певно, отримав наказ. Але для чого? І на базі, коли повернулися, нас теж спішно ізолювали — наче прокажених. Спасибі, що хоч пояснили: це, мовляв, з метою забезпечити нам спокій… Гм-гм… З вигляду старшого офіцера, начальника нашої групи, ми розуміли — щось не те. Проте нас заспокоювали: відпочивайте, проходьте психологічну адаптацію, спіть побільше і все викиньте з голови, адже нічого не сталося, а завдання своє ви блискуче виконали… Та шила в мішку не втаїш. Хоч як нас не ізонювали, а ми дізналися про жахливу річ; тієї ночі, власне, на світанку вибухнув і затонув у бухті крейсер. Називали, який. Той, що ми його мінували. Команда майже вся загинула… Страшно було й чути таке. Не йняли віри — та бути такого не могло! Ми були в шокові. Наче хто обухом по тім’ю обамбурив; т-туди твою!.. Крейсер підірвали!..

— Спокійно, хлопці, — пребадьоро казав нам командир нашої групи. — Ви тут ні при чім, хоч крейсер і той… Нас просто випередили. Ворожі диверсанти. Це вони раніше від нас проникли в бухту і замінували крейсер — на відміну від нас, справжніми, ясна річ, мінами. Чужаки не дуже й остерігалися, на випадок чого, їх би сприйняли за своїх, які ставлять учбові міни. Ось так і було підірвано крейсер… Розпочато слідство. Але вас це не стосується, ви своє зробили. Відпочивайте…

Легко сказати, але як залишатися спокійним, знаючи про те, що сталося?.. У ті дні на флоті було «чепе»! Вседержавне! Комісія працювала за комісією, і всі сходились на одному: ворожі диверсанти, скориставшись із того, що на флоті йде тренування по мінуванню бойових кораблів, випередили наших і підірвали крейсер. Їх буцімто зафіксували наші пости, але прийняли за своїх, тих, які ставлять учбові міни… Для чого підірвали?.. Це вже інше питання, але крейсер опинився на дні… Нас не чіпали. Навпаки — подякували, що своє завдання ми виконали добре… Ось тоді в душу мою і закрався жахливий здогад… Передчуття, що міцніло з кожним днем: крейсер підірвали не якісь там міфічні ворожі диверсанти, а ми, наша група водолазів-диверсантів…

— Але ж ви ставили… учбові міни?

— Так, учбові. Принаймні ми такі мали ставити. Учбові. Але ж вони зовні і за вагою не відрізняються від бойових. У казематі старшина з боєзабезпечення, видаючи їх нам, і переплутав. Як на біду, в казематі справжні міни і учбові лежали на одній полиці, лише під різними кодами. А старшина того дня відзначав день народження… Коли його серед ночі підняли по тривозі й викликали в каземат, він ще не зовсім вихмелів…

— Себто замість учбових, декоративних, власне кажучи, муляжів, видав вам бойові?

— Так. І подібне, на жаль, уже якось траплялося, тільки тоді встигли виявити підміну, і нас повернули з операції. Вдруге так не пощастило. Ми виконали своє завдання, тільки поставили, самі того не підозрюючи, бойові міни… Коли я все це збагнув, подав відповідний рапорт. Зреагували швидко — за годину мене заарештували й посадили в спецізолятор. І тоді я й зовсім переконався: на жаль, в результаті жахливої помилки підірвали крейсер ми. А начальство флоту, рятуючи свої посади, чини та звання, а дехто й голови, звалило все на «ворожих диверсантів»… А тут я із своїми сумнівами. Зі мною почали працювати хлопці з військової розвідки флоту, переконували, що я просто перевтомився і вбив собі в голову якусь дурницю, що своє завдання з товаришами я виконав блискуче, але внаслідок збігу обставин всю картину нам зіпсували ворожі диверсанти з НАТО… Та я вперто стояв на своєму. «Придурок», — сказали мені. Мною зайнялися специ в білих халатах, досить швидко визнавши мене… параноїком — наслідки, мовляв, травми голови — якої? Та тоді, коли я, ледь не задихнувшись, вискочив на поверхню моря… Оскільки я не хотів розлучатися зі своєю ідеєю-фікс, мене врешті-решт комісували. Видали пристойну пенсію і відправили за місцем проживання. Але — в психлікарню… Через рік я збагнув: із психушки мені довіку не вибратись. Тим більше я вперто вимагав, аби справжніх винуватців того, що сталося з крейсером, було покарано… «Кого? — питали мене. — Вище керівництво флоту?» «Хай і вище, якщо воно заслужило кари, але правда повинна…» «… восторжествувати» — з мене вже відверто сміялися. — Ми думали, що ви підводний «вовк», як вас атестувало начальство, а ви Іванко-дурник з російської казки… Правдоборець-придурок…»

Тоді я почав симулювати… виздоровлення. Ні, не повне, аби не переграти, а лише часткове. Поки що. Так би мовити, зрушення в кращий бік… Я й досі граюся з ними в ці грища, і вони думають, що я й справді почав видужувати, позбуватися нав’язливої ідеї-фікс. А я всі ці роки не можу собі місця знайти — я один із тих, хто винен в загибелі людей. Душогубець я, і мені немає прощення. І не буде…

— Якщо й сталася така трагедія… ну, переплутали міни, але до чого тут ви? Вас запевнили, що міни учбові — що вам іще треба?

— Я теж так спершу думав, та… Мав би відчути, що міни справжні, я ж був підводним асом, спецом по мінах і взагалі — вибухівці. Ось чому провину мені доведеться носити до кінця моїх днів. Ви навіть не уявляєте, скільки на крейсері було братішок! Команда в нього — ого! Більшість із тих, хто не загинув під час вибуху, просто потопилася в задраєних кубриках і трюмах — коли крейсер ліг на дно. Водолази, правда, намагалися їх порятувати, прорізували отвори, але там така броня! Діставали вже трупи… Рідним повідомили: ваш син загинув, мовляв, при виконанні особливого доручення Родіни… Рятуючись, начальство зайняло кругову оборону… Звичайно, деяке й постраждало, але одиниці, відправили таких у відставку. Решта з винних — уціліла, а мусили б відповісти перед законом за своє нехлюйство, за халатність у ставленні до виконання своїх обов’язків… Тих хлопців з нашої групи, які вдавали, що повірили байкам про «ворожих диверсантів», хоч і списали з флоту, проте видали їм щедрі нагороди і з миром відпустили по домівках. Правда, взявши з них підписку про нерозголошення «державної таємниці» (інакше — тюрма). А я — ідіот. Правдоборець! Заходився вигороджувати якихось ворожих диверсантів з НАТО та доводити, що ж насправді сталося. Мене звідтоді й тягають по психушках і вже буцімто й справді знайшли в мене якісь відхилення від здорової психіки, маячню-бридню чи щось подібне. Тепер уже нікому не можу довести, що здоровий. Та, зрештою, це для мене й не зовсім безпечно, бо здоровий мусить відповідати за свої слова, а що з хворого візьмеш? Хоча я, в принципі, таки дурний — бо затявся відновити справедливість. А правдошукачів у нашому отечестві споконвіку не любили і не люблять. Їх просто оголошують «шизами», «чокнутими», як у нашому дворі називають мене бабулі. Звідтоді ні-ні та й сам думаю: а може, я справді «шизонутий»? Недарма ж від мене й дружина війнула спідницею — як почали мене тягати по психушках. Ти таки «шизик», сказала на прощання. В тому смислі, що не прийняв правил їхньої гри. Щодо версії про ворожих диверсантів. Правдоборець нещасний! Придурок! Без лою чи царя в голові! Тобі що — дух Банко, дух помсти не дає спокою? Де правду хочеш знайти? Та й кому твоя правда потрібна? Що вона змінить? Воскресить загиблих? Та на х… ти мені такий здався! Життя одне… І пішла од мене. А втім, це втрата невелика, гірше, що… Думоньки мені не дають спокою… Душа болить… Іноді думаю: на кий вона мені потрібна, душа? Як би її позбутися, га? Може, ви знаєте, як хомо сапієнсу позбутися душі, як черв’яком стати? Зрештою, бодай собакою… Собака, хоч і все знає, але мовчить, бо не може сказати. Щасливий! Ось так би й мені… Мовчати. Але — досить. За чай та увагу — дякую. Бувайте. Вважайте, що у вас і не було ніякого чаювання з душогубцем. Загляну через місяць — як троячку до пенсії прийду позичати. Щоб не відмовили…

Щось хотів було додати (губи його заворушилися), але, певно, передумав, махнув рукою і вийшов, а перед моїм внутрішнім зором ще довго голубіла його тільняшка…

Але минув місяць, другий почав спливати, а він все чомусь не заходив до мене позичати традиційну троячку «до пенсії». Я вже й непокоїтись почав. І в дворі не щастило його здибати. Якось запитав про Тільняшку в бабусь, які від зорі до зорі сидять біля під’їзду на лавочці і все про всіх знають, а вони:

— Та де ж тому морячку бути, як не в дурдомі? Забрали його. Кажуть, знову почало на нього находити… Та ви не звертайте уніманія — не вперше його забирають. Повернеться. Бо що може статися з «чокнутим», як із ним уже й так найгірше лучилося? Гірше не буде.

А якось невдовзі по тому виходжу з під’їзду, аж стоїть іномарка. А біля неї високий, з військовою виправкою тип, хоч і в цивільному. Рушив мені навперейми.

— Даруйте, ви — такий-то? — називає моє прізвище.

— Я такий-то, — одказую. — А що?

Незнайомець делікатно взяв мене під руку, підвів до лавочки.

— Присядемо на хвилинку — не заперечуєте? Мене звати Валерій Сергійович, я довго вас не затримаю.

Я хотів було запитати, хто він, але незнайомець мене випередив:

— Як прийнято казати — офіційний товариш. Хоча вважайте мене своїм другом. Нас цікавить один… е-е… мешканець вашого будинку. Його у вас величають Тільняшкою, або, даруйте, «чокнутим» — пхе, вульгарно, але народ у нас простий. Скаже, як зав’яже. Так ось про Тільняшку… Він розповідав вам… Ну, під час вашого чаювання, — посміхнувся, — отого самого, що у вашій розмові утвердилося, як — чаювання з душогубцем. Вельми оригінально та образно. Навіть парадоксально… То розказував він вам про свою службу на флоті і зокрема в команді водолазів-диверсантів? Я мовчав, ще не зметикувавши, до чого він хилить.

— Розказував, — відповів за мене Валерій Сергійович. — Ми знаємо.

«І хто ж це… доніс?» — подумав я, та, ненароком глянувши на свої вікна, все збагнув. Квартира моя на першому поверсі, вікно тоді в кухні, коли ми чаювали, було відчинене, і ніби ж хтось вештався під ним. Напевне ж, якийсь… ентузіаст-доброволець. Ще й удавав, що читає газету. На нього тоді зреагував Тільняшка, а я чомусь не звернув уваги… Жаль.

— Гаразд, можете навіть мовчати — ваше право. У нас демократія і все таке інше… Я тільки ось про що вас хочу попросити. Чисто по-дружньому. Все, що вам Тільняшка тоді… е-е… молов — про те, як вони помилково замість учбових поставили бойові міни й підірвали крейсер, є маячнею… Розумієте, бреднею сивої кобили. Ніякий він не душогубець, як сам себе обзиває. Він швидше людина, у якої не всі вдома. Простіше, хворий. Дуже хворий чоловік. Офіційний діагноз — параноя. Від одного мудрого грецького слова, що означає божевілля, безумство. Я навіть медичну довідочку щодо цього про всяк випадок маю. Ось вона, — в його руках невідь-звідки з’явився папірець (ну й фокусник!). — Слухайте: параноя — стійкий психічний розлад, який характеризується наявністю тривкого си… систематизованого марення (ідея величності, переслідування, ревнощі тощо) без галюцинацій. Причини виникнення параної остаточно не з’ясовані, перевагу має погляд, що це симптомокомплекс, який виникає в перебігу шизофренії і деяких інших психічних хвороб. Працездатність, як і здатність до правильного мислення, зберігається у хворого в усіх питаннях, крім того, що стосується його марення. Хворобливі думки існують у свідомості хворого як правильні, в хибності таких думок його переконати неможливо. Лікування неефективне, дає лише деяке покращення стану… Ось так, шановний…

— Дякую, що просвітили, тільки для чого це мені?

— Ось для цього я й зустрівся з вами. Але дозвольте ще одну деталь. Під час служби водолазом він отримав травму голови, яку, до речі, за травму не визнає, і був комісований — усікаєте? Можливо, в цьому й криється першопричина його марення, ідеї-фікс, що скалічила йому життя.

— Не знаю, я не спеціаліст із психічних хвороб.

— Дарма іронізуєте, справа серйозніша, аніж ви наївно гадаєте. Після тієї травми і пов’язаного з нею комісування він і розповідає — травить, як на флоті кажуть, — байки про крейсер, що його вони буцімто помилково підірвали, поставивши не учбові, а справжні міни. До цього додався ще й комплекс правдоборства. З часів давньої Русі у нас не переводяться правдолюбці, правдошукачі — це для нас як національна риса, менталітет… А це теж свого роду… е-е… відхилення від норми.

— Шукання правди?

— Не будемо вдаватися до дискусій, — м’яко зауважив незнайомець. — Головне — не треба сприймати всерйоз його, даруйте, маячню.

— А якщо раптом… раптом його розповідь — правда?

— Сподіваюсь, ви не з числа правдоборців?

— Мабуть, що ні. Але що мені буде, коли я… ну, не сприйматиму його, як ви кажете, марення? Себто його марення сприйматиму як правду?

Незнайомець пильно глянув на мене, посміхнувся, хоч сірі очі його залишалися неусміхненими.

— Нічого. Ми не займаємося каральними функціями. Принаймні тепер. А тому я просто не радив би вам як літератору поширювати несусвітні вигадки за допомогою писання так званих художніх творів на основі його химерій. Та й для чого тиражувати маячню психічно нездорової людини і таким способом свідомо чи несвідомо оторочувати наш славний флот і його доблесне керівництво? Зрештою, честь нашої батьківщини. (Я хотів було його запитати, яку ж він має батьківщину на увазі, можливо, ту, якої вже немає, але чомусь утримався). Навпаки, сьогодні треба тиражувати любов до батьківщини, бо вона у нас одна, та до її славетних захисників, бодай і минулих, ветеранів наших. Аби на їхньому прикладі виховувати захисників завтрашніх. А те, що він травить, — ще раз нагадаю флотський жаргон, чи, як тепер модно казати, сленг, — є, м’яко кажучи, фантастикою, нездоровою уявою хворої людини.

— А якщо я все, що він розповідав, опишу, але подам, як… як, скажімо, фантастичне оповідання? Тоді честь флоту і батьківщини, не кажучи вже про флотських зверхників, сподіваюсь, буде збережена?

— О, фантастика — це вже інша річ! Та й ніхто вам не заборонить писати фантастику. У нас демократія. На жаль… Пардон, я хотів сказати, на щастя. «Фентезі» можете писати — така вам моя дружня порада. От і працюйте в цьому жанрі… — потягнув носом повітря. — До речі, все хочу вас запитати: що це у вас так гарно пахне у дворі?

— Матіола, — кивнув я на палісадник із квітами.

— А-а… приємно. Так би й сидів у вашому дворі та нюхав… («Нам цього ще тільки не вистачало», — подумав я). Звівся. — Радий, що ми з вами… е-е… познайомились, порозумілися. Не смію вас більше затримувати.

— Тоді дозвольте мені вас затримати, — я теж підвівся. — Де зараз Тільняшка, якщо не секрет? Щось його не видно у дворі.

Він мить думав, проводжаючи поглядом стрижів, що ганялися за мошкарою і робили над двором круті віражі.

— Там, де йому й належить бути, — на лікуванні. У нього зараз сезонне загострення. В психоневрології, де його лікують методом арт-терапії. Себто лікування мистецтвом. Арт-терапія, на відміну від медикаментів, в психотерапії допомагає пацієнту активізувати свій внутрішній потенціал для боротьби з недугою… До речі, арт-терапія не тільки метод лікування, але й можливість для хворого створювати твори мистецтва. Наш спільний знайомий особливо успішно займається ліпленням фарфорових статуеток, вони в нього виходять просто… просто чудові. Це відволікає його від думок, від ідеї-фікс про потоплений крейсер.

— Але я навів довідку: крейсер і справді тоді був підірваний і пішов на дно. На жаль, з екіпажем.

— З цього ніхто й не робить таємниці. Так, він і справді був висаджений у повітря… Ким? То робота…

— … ворожих диверсантів?

— О, я радий, що ми з вами нарешті дійшли до спільного знаменника. Ось про це й пишіть. Головне, — він на мить задумався, — дух передайте. У Біблії, здається, сказано: буква мертва, а дух животворить… Ну і так далі…

— Ви, до всього, ще й знавець Біблії?

— Доводиться все знати, така служба, отож пишіть — фантастичне оповідання, про те, як ви чаювали з «душогубцем», та що він вам травив під час цього чаювання. Вийде непогана фантастика. Пишіть.

Я й написав…

НІХТО НЕ ПОМИРАЄ НАЗАВЖДИ

Взагалі кажучи, його звали Альфредо, Альфредо Крус, але нашого юного мексіканського друга ми з дружиною інакше, як Петьком Паляницею із племені майя між собою і не величали. І тому були свої причини. А втім, вони й нині є.

Я довго вагався, пишучи ці рядки вже в Києві (чи не один рік вагався), перш ніж оце зважуюсь опублікувати сію… мм… придибенцію фантастичну, скажемо так. В історії моїй, дещо, може, неабиякій, але, мабуть, вразливій, до сьогодні ще не розгаданій — та й хто її розгадає? Та й чи можливо її взагалі розгадати? — нічого: не вигадано. Хочете — вірте, хочете — ні, а я всього лише безпристрасний розказувальник-оповідач, переповідаю вам її так, як воно й лучилося насправді і чому я був свідком (скоріше й учасником подій). Як кажуть, за що купив, за те й продаю. Та, зрештою, в мене не наукова стаття, а всього лише художній твір — будемо так вважати. Іншого виходу у мене, як видати цю достовірну придибенцію за щось таке… мм… ледь чи не фентезі, немає, хоч насправді все було в реальності — але хто тому повірить?

Так ось, із симпатичним Альфредо Крусом, пахолком з народу майя, я познайомився, коли, працюючи в Мексіці (офіційно: Мексіканські Сполучені Штати), з обов’язку служби відвідував Юкатанаський півострів. А як точніше, то Ісля Мугерес, де якось відпочивав з дружиною претеплої і лагідної тамтешньої зими.

А втім, вам вочевидь не завадить деяке рекогносцирування, аби ви уявили той далекий від України край, про який піде мова.

На Юкатані — півострів в Центральній Америці в межах Мексіки, Гватемали, Белізу, омивається Мексиканською затокою та Карібським морем — зберігаються стародавні пам’ятки культури майя, вони мене в першу чергу й вабили. А втім, майя там і нині живуть. На півострові Юкатан я відвідав Яшчілан, Майянан, Ушмаль, Чічен-Іцу, Паленке, подивився грандіозні ступінчасті храми-піраміди, як-от — піраміду Сонця в Тестікуані, «Храм з нішами» в Тахіні. Та й приятель мій, Альфредо, є далеким потомком майя. Родом він з Ісля Мугерес (там і нині мешкає) — є такий острівець в тамтешніх краях, розташований якраз напроти курортного міста Канкун, що на Юкатанському півострові.

Зветься він так, Ісля Мугерес, ось чому. Коли в середині 16-го століття на Юкатан вторглися іспанські конквістадори (забігаючи наперед, скажу, що майя понад сто років відстоювали свою незалежність), то один з них — чи ж бува не Франціско Гренандез де Кордова? — приплив на той острівець з Куби (шукав рабів для праці на шахтах чи з метою відкриття нових земель — вже й не пригадую) то під сліпуче синіми небесами, де панували, здавалось, самі лише солодка знемога та млость, побачив багато кам’яних статуй жінок, виключно жінок. То були, як згодом дізнаються іспанці, місцеві богині: Іксчель, Іксчебеліякіс, Іксгуніє, Іксгунієта та інші. Через це зайда й нарік тамтешню місцевість Ісля Мугерес, що в перекладі з іспанської означає Отрів Жінок. Статуї були зодягнені, але починаючи від пояса і нижче. А ось вище — все відкрите. Особливо, соковиті груди. А втім, це на індіанський смак, в їхньому розумінні краси й жіночої звабливості.

На нововідкритім острівці Франціско знайшов дещо золота і за тодішньою звичкою забрав його. Ось звідтоді острів той і зветься Ісля Мугерес. Острів Жінок. У ті неспокійні часи, коли пірати часто зненацька висаджувалися на Юкатані (ще й у 17-18-му століттях) аби наловити невільників для роботи на полях цукрової тростини, майя тікали на Ісля Мугерес і там переховувалися. Росту вони низького (пересічна жінка має десь метр — півтора заввишки), але сильні, витривалі, надзвичайно горді й незалежні. Хоч загалом — миролюбиві. Сьогодні це — прямі нащадки народу Мексики, званого майя (сім’я мов — майя-кіче) півострова Юкатан, які залишилися в історії людства творцями однієї з найдревніших цивілізацій Америки, що існувала на територіях Мексики, Гондурасу, Гватемали. Формально католики, але пильнують свої, ще дохристиянські вірування, як і інші корінні індіанські народи (ацтеки, хуастеки, цельтелі, цоцилі тощо), зберігають свою мову, культуру.

На острові Ісля Мугерес я й познайомився з парубчаком (чи радше півпарубчаком) Альфредо Крусом.

Острівець невеликий, сім кілометрів довжиною, з півкілометра шириною — дванадцять тисяч мешканців. Від Канкуну і до Ісля Мугерес щогодини відходить пасажирський катер, подорож триває 15 хвилин і коштує 35 песо. (На старих дерев’яних човнах — екзотика! — 30 хвилин плавби, а задоволення коштує всього лише 18 песо). Для порівняння, за один долар — базарна ціна — там дають 10 песо.

Вже збігло два роки, як ми з дружиною відпочивали на Острові Жінок, в хатці на узбережжі Мексиканської затоки, що зветься там морем (або й океаном, адже його води заходять в затоку), а він все ще перед моїми очима, особливо в зимову гнилу й занудливу київську мокву-мжичку з дощем і снігом — морською та небесною синню блакитніє. Клімат там тропічний, пасатний (навіть взимку — січень! — пересічна температура плюс 25), вода — кришталева. Пляжі — чудо. Бредеш, бувало, сто й більше метрів од берега і води маєш по пояс. Вона така чиста, що видно пальці на ногах. Повітря — еталон свіжості, ніде в тих краях і не видно тяжкої індустрії. Тепло й благодать. Потужна течія Гольфстрім (по-тамтешньому — Гольф і звучить це в них з явним хвацьким шиком), що починається у Флоридській протоці і на виході з неї має ширину близько 75 кілометрів та швидкість 10 метрів на годину. Гольф зігріває й пестить ті краї, як мати дитину і там щодо клімату — рай земний. Течія надзвичайно тепла, до всього ж в Карібському морі утворюється щось на зразок підводної котловини, теж вода там ще більше нагрівається.

В теплі Гольфа й ніжиться Ісля Мугерес.

У мене склалося враження, що на острові живуть самі лише рибалки. (А втім, для сільського господарства ґрунти на острові не зовсім сприятливі). А, може, тому таке враження, що рибу там ловлять усі. Легко і просто. І стільки, хто скільки хоче. Кому не лінь. Маленькі майя ще й ходити до пуття не тямлять, але вже плавають, як дельфінчики і щось там ловлять на мілководді. У всіх човни (без човна на острові не життя), у кого сучасні, великі, дюралеві, а в кого старі, довбанки, але плавають вони так, як і сотні літ у тих краях плавали. А веслують хвацько на своїх і вутлих човничках усі — від жінок та дітей до древніх дідів, які там схожі на підлітків, низькорослі й сухі. Проте жилаві. Щоранку перед світанком майя відпливають до бар’єрних рифів. Риба водиться повсюдно, але на рифах її чи не найбільше. Там вода аж кипить! Майя її не ловлять, а вправно наштрикують списами, схожими на ості. Простіше, штрикачки такі із зазубринами на кінці. Орудують ними віртуозно — змах і рибина вже тріпоче! Змах — і ще одна тріпоче на гостряку із зазубринами. Трапляються й такі, що ледь їх у човен виважують. Особливо, як трапляться здоровенні скати.

О десятій-одинадцятій ранку всі риболови з чималим уловом повертаються на берег. На сліпучо-чистому піску берегової зони їх уже чекають покупці. Кожний вибирає собі до вподоби рибину, чи кілька — торгується. (Торг — ритуал там просто необхідний, бо що ж то за базар, як не чути галасу торговельників та покупців!) Потім риболов, як завершиться успішно торг, тут же поріже вибрану рибину на потрібні шматки (в залежності від того, що ви будете з неї робити — смажити, варити, на шашлики пустити чи на суп), почистить. Виконують рибалки все те спритно, професійно й акуратно. І неодмінно порізану рибу (себто вами куплену) помиють чистою океанською водою, а вже тоді вручать її вам — сервіс! І ви маєте рибу! Справжню рибу! Найкращу в світі! Такої, як на Юкатані, на Ісля Мугерес ви ніде більше не матимете і не покуштуєте — навіть за грубі гроші! Бо такої свіжини не можна попробувати ніде більше, як у майя. Суп з їхньої риби — незвичайна за смакотою їжа! І я приходив на той прибережний базарчик купувати рибу на суп чи на шашлики. Там і познайомився з метким і жвавим підлітком на ймення Альфредо — чорні, живі очі його завжди весело іскрилися — про щоб він не говорив. (А втім що він підліток, я пізніше роздивився, бо манери і вправність він мав дорослої людини. А що низенький, так майя не відзначаються зростом, засмаглі й задубілі від океану, навіть діти. Альфредо звідтоді вже чекав мене, відкладаючи для мене все найкраще зі свого улову. Так ми з ним і здружилися. Незважаючи на юний свій вік, Альфредо був уже досить вправним рибалкою (а втім, у майя всі діти такі), щоранку плавав на своєму вутлому човнику до бар’єрного рифу, коли з батьком, коли з братом — вони теж, як і він, низькорослі коротуни, але міцні, тож і батько на вигляд як підліток — такі вже вони вдаються, а коли й сам).

Часом, як Альфредо готував для мене рибу, розмовляли. Якось, пригадую, я подивувався, що на Ісля Мугерес немає жебраків, хоча бідняків багато і життя там не для всіх солодке, але ось жебраків, повторюю, старців та побиральників я ніде не бачив.

— А їх у нас немає, — відповів, як про щось звичне, Альфредо. — Бідні є, і ми небагаті, але жебраків немає. І голодних теж.

Я запитав: чому?

Альфредо ще дужче подивувався моїй необізнаності.

— Та тому, що голодний одразу ж іде ловити рибу. І має що їсти. Якщо тільки він не ледацюга. Де рибу ловити? Дон мене вражає. Рибу на Ісля Мугерес ловлять всюди, де є вода, а вода на Ісля Мугерес з усіх боків, куди не повернешся. Тож і риба в нас усюди. А є риба, є харч, з голоду не помреш і милостиню просити не підеш!

Добру рибу продають по усталених цінах (дрібноту по дешевці): 25–30 песо за кілограм. Проте великі омари коштують дорожче, хоч їх там багато і потрапляють вони на штрикачки часто і чималі. Іноді один лише хвіст витягує за кілограм. Проте великі омари коштують ще дорожче — по 200 песо і більше — делікатес! Я охоче купував у Альфредо омарів — йому вони потрапляли вельми солідні, прямо красені! Але мені охота було й самому порибалити (я рибалка затятий), тож у свого мексіканського друга я купував ще й насадку для рибної ловлі. Себто набивку, принаду — якусь пласку рибу срібного кольору, довжиною з півметра, пальців у три шириною. Вона смакувала іншим рибам, мала тверде тіло, що не швидко розкисало у воді й добре трималося на гачку.

Рибалив я зазвичай після сніданку, а коли й до сніданку, як дружина ще додивлялася свої рожеві сни. (В тому краї навіть сни сняться — звичайно, коли маєш за що добре жити — лише оптимістично-бадьорі!) Рибалка там — і дома, і замужем. Вийдеш з хатини, сотня метрів і круча. Урвище. Внизу океан аж до обрію, де небо із землею сходиться, себто Мексиканська протока, найлагідніше, як у рідної мами, вранішнє сонце, синя далина внизу і над тобою, літепло. Рай та й годі! Вода світла, як джерельна, пропливе рибина, видно кожен її порух. Наживиш на гачок насадку, розмахнешся і зі свистом закидаєш в океан волосінь з тягарцем, а потім спостерігаєш, як там, унизу, у світлій та чистій воді клює риба — з кручі видно, як на кіноекрані. Не рибна ловля, а — насолода. Ось що таке на Юкатані Гольф!

Частенько ловилися скати шириною понад метр, із сплющеним, як і у всього виду тілом. Попадалися й по кілька метрів довжиною, особливо пилкорили — гола шкіра вкрита шипиками чи колючками. Траплялися й до семи метрів, вагою до півтонни, але мене од таких Бог милував, та й ходять вони на глибинах. На щастя, в прибережжі плаває дрібнота — не більше метра. Найцінніша у них печінка.

Але на такій риболовлі треба повсякчас зберігати пильність, небезпечно задуматись, відволіктися, коли тримаєш в руці волосінь (Боже вас борони намотати його на руку!). Та ще на краю урвища. Як смиконе, бувало, якась добряча мегера, то в один мент загуркотиш із кручі в океан — крикнути не встигнеш. Якось я задумався, а скат здоровенний клюнув — морська лисиця, будь вона не ладна! Як я втримався на кручі — не знаю, але п’ятами добре землю проорав, сунучись аж до краю обрива. Ривок був такий, що тятива лишила на моїм пальці марку на кілька днів, здерши й шкіру. Лисиця ще раз смиконула, але я, вже загальмувавши, якось залишився на кручі. Проте тятива не витримала ривка — як бритвою відчесало! І пішли в океан разом із морською лисицею мої гачки й тягарець — уловистий він був, як талісман його беріг.

Та попри все, втіху ловлі псували «в’юни». Це я так мурен називав. Цих хижаків там достобіса, вовками нишпорять понад берегом. Довгі, до півметра й більше, з темними плямами (Альфредо якось на моїх очах з радісним вереском витягнув довжелезну чорну мурену, але мене в основному атакували лише жовті. В їжу їх тут майже не вживають — не якісні, хоча вони і їстівні. В’юнкі й вертляві, вони й справді були схожі на товстелезних в’юнів. Як наблизиться до гачка такий «в’юн», вся риба відразу ж з того місця притьмом розбігається. За це й не люблять у тих краях мурен, бо там, де вони з’являються, риболовля в одну мить закінчується. Міняй місце. Та тільки прилаштуєшся десь інде, а мурена вже тут, як тут. Все розполохає. Та риби й самі, як відчують мурен, кидаються врізнобіч, бо той розбійник, що не загледить, те й атакує. Навіть те, що просто бовтається у воді. Може й людину гризонути за ногу. Не отруйний, на щастя, але укус болючий, бо зуби в мурен — щільна пилка. Не кусає, а пиляє, тож рани виходять рваними. То мурен там нечемно називають паскудною рибою.

Проте ловити її — одне задоволення. Покльовка — вірна-щонайвірніша. Як, навіть, зірветься, то, зробивши коло, знову повторює атаку і стрімголов кидається на твою наживку. А вже як учепиться, приємна боротьба і тягни її на будь-яку кручу — не зірветься.

Але хоч мурени й капостили добряче, все одно я з кручі відводив душу і часом наловлював чимало — морського окуня, омарів брав, скатів. Кілька разів Альфредо мене запрошував на свій старенький човен і ми плавали до бар’єрного рифу наштрикувати рибу. Я навчився володіти остем як заправський рибалка. Мій юний друг радів з моїх успіхів. «Дон, — ви як справжній майя, — вигукував. — Тілько й того, що білий та дуже високий. Я й справді не коротун, метр вісімдесят сім, а для них вся красота чоловіка у низькому зрості — а втім, у кожного народу свої уявлення про красу.

А ближче з Альфредо я познайомився ось після якого випадку. Якось він приніс мені наживку — довжелезну сіру рибину, ще живу, — як ми з дружиною ще снідали. Запросили й гостя. Пом’явшись (майя взагалі горді), хлопець все ж таки обережненько присів на краєчок стільця (хотів було спершу сісти на підлозі, так йому простіше, але я наполіг, що в нас гості сідають лише на стілець і тільки до столу). Дружина подала малому каву і хліб з маслом та сиром — наш традиційний сніданок. Беручи хліб, хлопець впустив його, а діставши з полу, хутенько похукав на нього і, геть сконфузившись, щось шанобливо промовив до скибочки. Я гаразд не вчув, що саме, але розібрав лише два слова, мовлені, ясна річ, іспанською мовою (державна мова Мексики): «Вибачай, Боженьку…»

Почуте мене вразило. Так наші предки — слов’яни, коли ненароком впускали хліб, то, піднімаючи його, набожно й казали: «Вибачай, Боженьку…» Хліб для наших предків був священною їжею, першою серед інших, що вміщував у собі щастя і благополуччя господи. Тому його й називали Божим дарунком. Вважалося, що Бог наділяє людину разом із хлібом ще й долею. А то і щастям. У ті давні часи у слов’ян існувало хатнє божество «Хлібник», який ніби оберігав зерно і борошна від зіпсуття. (Пізніше, християни ототожнили хліб з тілом Божим). Отож, коли в наших пращурів падав з рук хліб (якщо з рота — то це віщувало швидку смерть), то й казали набожно: «Вибач, Боженьку!»

Але це було в слов’ян, а переді мною на Юкатані, на Острові Жінок сидів потомок майя, який про слов’ян і чути не чув. І раптом — «Вибачай, Боженьку…»

— У майя такий звичай? — на всяк випадок запитав його.

— Не знаю…

— Але ж Альфредо, підібравши впущений шматок хліба, вибачився перед ним за давньослов’янським звичаям, невідомим у твого народу. Хто Альфредо цьому навчив?

Він подумав і відповів якось невпевнено:

— Ді-ід….

— Який дід? Як звали твого діда?

Він ще подумав і повільно, по буквах вимовляючи ім’я, назвав:

— Ка-арпо-о…

Отакої! У діда із племені майя слов’янське ім’я, невідоме у цих краях. Чи в нього дід був слов’янином? Але ж слов’янських імен на острові ніхто й ніколи не чув. Про те на всі запитання Альфредо затято відповідав одне й те ж:

— Альфредо не знає. Альфредо нічого не знає. Альфредо тільки знає, що діда звали Ка-арпо-о… Не по нашому. У майя так не називають. А дід Ка-арпо-о й казав… Коли хліб з рук падав: «Вибачай, Боженьку…» От мені й запало в помку…

— Та звідки ж у тебе взявся дід із слов’янським, не вашим ім’ям?

— Скільки разів ранчеро казати: Альфредо не знає. І батько мій не знає, звідки у мене був дід Ка-арпо-о…

— Отакої! Твій дід Карпо був батьком твоєму батькові, то чому ж він не знає свого батька? Себто діда Карпа, га?

— Альфредо не знає, чому він не знає…

— А ти звідки знаєш діда Карпа?

— Не знаю, ранчеро. Тоді ще мого батька не було.

— Коли — тоді?

— Як був дід Карпо, ранчеро…

(Альфредо звертався до мене по-різному. Іноді — кабальєро, але частіше дон (до моєї дружини — донья), але траплялося, що й ранчеро — власник ранчо (садиби), як то було прийнято в Іспанії та іспаномовних країнах, хоч я й переконував його, що ніякий я не ранчеро, адже хатинку над морем лише орендую на деякий час).

— Виходить несусвітня містика: дід був, а батька ще не було.

— Авжеж, — охоче і радо погодився хлопець. — Дід був, а батька ще не було.

— Але як таке могло статися?

— Могло, бо так забагли боги майя, щоб в Альфредо був дід Ка-арпо-о…

— А ще які слов’янські імена ти чув?

— Альфредо більше нічого не чув, — і вибіг з хати, як мені здалося, не лише знічений, а й навіть дещо зляканий.

Ми з дружиною сиділи подивовані, забувши про свою вранішню каву.

А після того стався і зовсім дивовижний випадок, що й геть збив нас з пантелику і пояснення якому я й досі не можу знайти — та й навряд чи коли-небудь його можна буде знайти.

Частенько вранці Альфредо — якщо не плавав до бар’єрних рифів — забігав до нас у гості, рибалив зі мною з кручі. Власне, рибалив я, але під його тренерськими настановами. Навчаючи мене премудрому ремеслу риболовлі з кручі, малий вчив розпізнавати, які риби у них їстівні, які не дуже, а які й отруйні. І таких там водилося чимало. Дружина іноді приєднувалась до нас, всідалася на камені і дивилася собі в далину, забувши про снасть, яку я їй давав. А ми з Альфредо тягали рибу на кручу. Спілкувалися виключно іспанською, якою він володів (хлопець знав ще й мову своїх предків, але розмовляв нею лише зі своїми одноплемінниками, бо для нас вона була табу за сімома замками). Між собою ми з дружиною в його присутності розмовляли іноді англійською, що її Альфредо трохи тямив — вплив туристів з англомовних країн, — але здебільшого рідною.

Я звернув увагу, що цей потомок майя якось особливо зацікавлено, наче аж подивовано-вражено прислухається, коли ми з дружиною розмовляємо українською. Аж губами ворушить, наче повторює за нами слова незнайомої йому мови. А втім, на березі Мексиканської затоки вона може й звучала — та ще для майя — дещо екзотично.

Проте спершу не надавав тому значення — чужа для нього мова, ніколи ним не чута, от підлітку й цікаво.

А якось Альфредо запитав:

— Дон і донья дивною мовою між собою розмовляють.

— Якою це… дивною? — аж образилась дружина. — Що ти мелеш, нечемний хлопчиську? Ми розмовляємо нашою рідною мовою, вона одна з наймилозвучніших мов світу.

— Рі-ідна-а? — подивувався він. — Альфредо здається… Альфредо вже десь її чув…. А хто це такі… ук-українці? — по хвилі запитав.

Дружина засміялась.

— Вони такі, як ось ми, — показала на мене і на себе. Альфредо блиснув білосніжними зубами.

— Дон і донья дуже добрі. Тепер я знаю, хто такі ук-українці. Вони теж добрі, — і, помахавши нам на прощання, побіг собі.

А днів через кілька раптом питає:

— Якою мовою дон і донья між собою балакають?..

Я ледь не спіткнувся на рівному.

І не тому, що запитав (що ж тут дивного?), а тому, що запитав він… українською мовою. Справжньою щонайсправжнісінькою, хоч і старанно — з незвички — вимовляючи її слова.

— Якою мовою дон і донья між собою балакають?

І в очах його стояв подив. І щось таке… незбагненне. Наче сам він був вражений, що запитав нас чужою йому і незнаною мовою.

Я сторопів. Дитя майя і раптом питає українською. Вперше у своєму житті — не вчивши її і, навіть, раніше ніколи не чувши.

— Якою? — оговтавшись, перепитую.

— Так, кабальєро. Якою?

— А такою, якою ти щойно до мене звернувся. Себто українською.

— Я-ак? — тепер він уже подивувався і навіть аж злякався. — Хіба я запитав кабальєро ук-українською? — він з трудом вимовив це слово і швидко перейшов на іспанську: — Кабальєро помиляється, я не знаю такої мови… ук-української.

— Проте Альфредо щойно говорив зі мною українською.

— В Альфредо так вийшло….. Його рот сам заговорив вашою мовою. — І по хвилі запитав: — А що таке… ук-українська?

Тільки тоді дружина, нарешті отямившись, кинулась до нього, заговорила іспанською:

— Альфредо, дитино, звідки ти знаєш нашу мову?

— Та не знаю я її, — підліток розгубився і, крутнувшись, хутко втік — він завжди, коли губився, то раптово втікав, блискаючи засмаглими литками…

Звідтоді, як наш юний друг приходив до нас у гості і ми рибалили на кручі, або просто сиділи на камінні біля хатинки, він говорив з нами підкреслено іспанською. Проте іноді, захопившись, зненацька переходив на… українську. Диво та й годі! І ми вкотре доскіпувались.

— То звідки Альфредо знає нашу рідну мову?

А він вперто гнув своє — що не знає. І в його устах це звучало і переконливо, і правдиво (майя взагалі правдиві).

— Але ж іноді ти говориш нею…

— Альфредо не відає, якою мовою іноді з кабальєро розмовляє. Знає, що не іспанською. І не мовою май. А якою — нічого не відає. Вона сама іноді з його рота балакається. І тоді Альфредо здається… здається… Альфредо вже колись нею балакав.

— Українською?

— О-ля-ля! — питав з дитячою безпосередністю. — А що таке… українська? Звідки вона? Де нею люди балакають?

— Це мова мого народу і моєї держави, — одказую. — Україна.

— А що таке… У-ук-ра-аїна? Я не знаю такої…

— Але ж Альфредо говорить саме українською.

— Альфредо іноді здається… Наче уві сні… Ні, Альфредо іноді й сниться…

— Що сниться Альфредо?

— Життя, яким Альфредо ніколи не жив удома, на Ісля Мугерес. А десь жив…

— Де саме… десь?

— Альфредо не знає… Він жив колись у вашій У-укра-аїні — от! І тоді мене звали… Не-едро… Ні, ні, не Петро. — Ще подумав. — Мене тоді звали… Не-етя… Альфредо тоді звали Петьком. От! І ще звали… На-аляницею…

Він над силу вимовив слово «паляниця» і засміявся задоволений.

— Не-тько-о На-аляни-яця… От! Оля-ля!..

Так він і став звідтоді для нас Петьком Паляницею із племені майя. Але більше я нічого не міг з нього витягнути та підліток більше й не знав. Лише часто розпитував нас — про невідому йому Україну, чиєю мовою він несподівано заговорив.

— Цей хлопчик — феномен, — була певна дружина.

— Але ж він не відає, що таке Україна, де вона і в яких світах. Ніколи взагалі про Україну раніше не чув.

— Просто… просто в нього виявились незвичайні здібності до вивчення мов. Фантастичні здібності! Альфредо послухав кілька разів, як ми між собою говорили рідною нам мовою і сам забалакав. Вундеркінд тутешній!

— Але ж він вживає навіть ті українські слова, що їх ми з тобою в його присутності й не вимовляли. То звідки він їх знає, цей геть неграмотний дітвак? Зі свого острова він нікуди й не потикався — то як він міг так швидко опанувати чужу мову, раніше ним не чуту жодного разу? Я досі не можу ані збагнути все це, ані повірити почутому. Я просто… просто не знаходжу цьому пояснення.

— Цим хлопчиком з племені майя з глухого острова мали б зацікавитися вчені. Мовники, лінгвісти. Адже це надзвичайно обдарована до мов дитина. Унікум! Цьому пахолку треба вчитися в університеті.

— Але ж він навіть обов’язкової і, до речі, безплатної в Мексиці шестирічної початкової освіти не здобув, бо з малих літ допомагає сім’ї ловити рибу — з неї вони й живуть. Та й батько його неписьменний і роботи не має. А в нього ж є ще менші діти. То який університет, якщо хлопець навіть елементарної грамоти не знає. Іспанську та рідну на слух вивчив, а читати не тямить. Та й батькам мусить допомагати.

— У Мехіко, — затялась на своєму дружина, — є Національний автономний університет, а при ньому щось типу коледжа для обдарованих дітей бідняків. Туди б і мали цього унікума взяти. Спершу закінчив би коледж, чи, як тяжко, то бодай освітні курси, а тоді й університет….

— Легко сказати, а хто сім’ї допомагатиме? Альфредо ж старший, навіть у свої дванадцять років…

— Але ж з такими даними він запросто поліглотом стане. Сьогодні це дитя живе, мов бур’янина, а як його вивчити, га?

Ми так міркували і сяк — диво та й годі! До всього ж Альфредо запевняв, що він уже говорив нашою мовою — з якимось міфічним дідом Карпом. Чи не приснився він йому? Та ще й запевняє, що був колись якимось Петьком Паляницею. Чудасія та й годі!

Я вже з підозрою — при зустрічах придивлявся до цього малого унікума — чи він бува не схиблений?

— Де Альфредо чув раніше українську мову?

— Де — Альфредо не відає. Але там — де у нього був дід Ка-ар-по-о… — І додавав: — Давно то було. Оля-ля!…

— Як — давно? Тобі всього лише дванадцять років..

— Це тепер дванадцять, — уникав він прямої відповіді. — Так Альфредо кажуть боги…

Дружина заходила з іншого боку.

— Послухай, хлопчику. Якщо ти знаєш нашу мову, то чому ти нічого не відаєш про Україну?

— Кабальєро, — кивав на мене, — розказував про… Україну. Вона далеко-далеко звідси. Там, — махав він кудись у бік Карібського моря. — За морями-океанами ваш великий, великий земля… Ваш Ісля Мугерес…. Так каже кабальєро.

— А до цього ти ніколи не чув української?

Задумався.

— Здається, чув… Туристи приїздили… Такою мовою балакали…

Он воно що?

— Поїхали з нами на нашу батьківщину, — запропонувала дружина. — Влаштуємо тебе в Київський університет імені Тараса Шевченка. А чому б і ні? Житимеш у нас. Українську ти знаєш, ще її підучиш, оволодієш нею на доброму рівні. Все інше докладеться.

Альфредо аж засвітився, заусміхався, а тоді нараз щось згадавши наче згас і голову звісив.

— Альфредо дуже хотів би поїхати. Але не може Альфредо поїхати.

— Чому?

— Альфредо має на Ісля Мугерес жити і рибу ловити. І татові допомагати, братиків менших годувати. Тато каже, що їх треба на ноги поставити. Так татові веліли наші боги, а богів не можна ослухатися. Майя завжди слухають богів.

За звичкою крутнувся на місці і, не попрощавшись, побіг. Звідтоді він перестав заходити до нас у гості — як зник. Лише якось я здибав його на рибальському базарчику. Хлопець, потупившись, зізнався, що батько йому не велить з нами зустрічатися — «Щоб дон і донья не забрали собі Альфредо. Бо в них, каже тато, немає дітей…»

Я зазвичай купив у Альфредо риби на суп, від здачі відмовився, але хлопець аж образився.

— Альфредо ніколи не бере більше, як треба за рибу. Це буде жадоба — погана штука.

Потупцявся, щоб іти і — залишився на місці. Відчував: хлопець щось хоче мене запитати. І не помилився.

— Кабальєро, а що таке… Ді….. діпро?

— Дніпро?

— Ага, Дніпро.

— Ти Дніпро знаєш? — я вже, здається, нічому не дивувався.

— Коли б Альфредо знав, то не питав би… Мені сниться якийсь Діп… Дніпро.

— Дніпро — найбільша ріка України.

— Знову… Україна.

Він зморщив чоло та ось, певно, щось пригадав, бо темні оченята його почали наче синявою, такою нетиповою для майя, наливатися.

— Мені іноді сниться… велика ріка… Дніпро. Я ловив рибу в Дніпрі. Маленьку таку, біля берега.

— А що ти ще пам’ятаєш, крім пічкурів чи плотвичок?

— Ще… він знову зморщив чоло і знову його темні очі почали синіти-синіти. — Дніпро внизу, а на високій кручі — село. Одна вулиця по кручі. Понад Дніпром. Далеко тягнеться. Дерев там багато. Із жовтими плодами. Великі такі, солодкі і запашні…

— Абрикоси?

— Мабуть. Коли вони сняться мені, аж у роті солодко та духмяно стає. Альфредо щодня спускався кручею до Дніпра. Коли був Не-ть-ком На-аляни-ицею… У березі багато каміння… там. Велике, велике. Є гладке, а є гостре. Каміння й через ріку тягнеться. Дзвінке воно.

— Яке-яке?

— Дзвінке воно. Оля-ля! Так про нього дід казав. В Альфредо там дід Ка-арпо був. Вуса в нього — отакезні! — Сміявся. — Альфредо маленьким боявся його вусів… А дід був добрий… Альфредо він любив і називав його Не-етьком… Петьком На-аляницею… Вчив ловити рибу в Дніпрі. А ще згадав… Біля села теж багато каміння. І з води воно виходить… Скелі високі. Альфредо малим… Ну, коли ще був Петьком На-аляницею, по тих скелях лазив… Високо. Вище всіх. Як ящірка. І хлопці лазили. І ми стрибали зі скель у воду… Хто з найвищої скелі стрибне, той і ходить… В отих… Заводіях. Оля-ля!

Вмовк, зробившись якимось блідим, хоч і був смаглявим. Морщив лице, з трудом щось пригадуючи.

— Альфредо завжди був… заводієм. Бо стрибав з таких скель, з яких інші боялися…

І знову вмовк, прикусивши нижню губу.

— Ну ж бо… Ну ж бо! — невідь для чого підганяв я підлітка. — Що далі було? Пригадуєш?

— Далі?.. Оля-ля! Далі був політ. Я полетів зі скелі… Летів-летів… вітер у вухах моїх свистів… А за плечима в мене були крила… І здавалось, що я птахом стався… І — лечу, лечу…

— А далі — що? — бубонів я розгублено, вже здогадуючись, до чого йдеться. — Ти долетів до води?

— Кабальєро, але ж Альфредо більше нічого не пам’ятає… Чи долетів Петько до води. Він летів і летів… І більше нічого…

«Чи ж ти, хлопче, бува, не вбився, зірвавшись зі скелі», — хотів було запитати його і не зважувався. Що за дурне запитання? До чого тут… убився? Альфредо ж стоїть переді мною живий і неушкоджений. І все ж я відчував, що він тоді… убився. Але стояв переді мною живим… Ні, таки справді абсурд. Нісенітниця! Безглуздя. Маячня якась… Хлопцеві просто сняться химерні сни, бо виріс він у мистецьких химеріях свого народу, багатого на уяву. Фантастика — у крові майя, в його культурі. В рельєфах і масках, статуетках і стелах, розписних та фігурних посудинах завжди, крім релігійної символіки, присутня у них фантастика, а дивні, неземні стилізовані ферми неодмінно сполучаються з яскравими життєвими сценами. Кожен майя наче зітканий з неземного і земного, реального і уявного, з прози й дива… Тож і люблять вони фантазувати — це у них у крові. Як би ми сказали, менталітет такий. І діти їхні не відстають — люблять похимерити, пофантазувати і всі ті химерії часом видають за такі, що буцімто з ними сталися. Під час своїх мандрівок батьківщиною майя, я й не такі поетичні, а часом і страшні видумки чув. Та й мені в дитинстві часто снилося, що я літаю. І довго снилося. Бабуся казала: коли сниться, що літаєш, значить ростеш… І я ріс. Альфредо теж росте, от йому й сниться, що він літає… Це ж добрий сон…

— А ще… — раптом озвався хлопець і я, стрепенувшись, позбувся своїх неспокійних думок. — На кручах там жовтіють оті… Що їх несмертними називають… Квіточки…

— Безсмертники?

— Оля! Так дід Ка-арпо казав. Доки безсмертники ростуть над Дніпром, казав, доти й ми — безсмертні. І я вірив… що і я теж безсмертний… Тому й літав зі скелі… Безсмертні ж не вбиваються…

Ми з дружиною, слухаючи нашого юного мексіканського друга, вже так були подивовані і вражені почутим, що більше й не дивувалися нічому — щоб він не згадував. Іноді нам здавалося, що хлопець нас просто розігрує. Але ж йому лише дванадцять років, до школи не ходив, грамоти не знає, книжок не читав, про телевізор, здається, щось чув, але ніколи його в живі очі не бачив. Тільки в морським рибах і знається. Чи, може, іноді, думали ми, все ж таки хтось з наших співвітчизників побував на Ісля Мугерес, купував у нього рибу і розповів хлопцеві про Дніпро? А чого? Могло й таке бути. А малий тепер і видав чужі розповіді за свої сни — фантазер він превеликий. От йому й здається, що то справді було з ним. Що він жив на якомусь незнайомому Дніпрі… А так таки воно й так, думали ми, бо яке інше пояснення можна знайти цьому диву? Химеріям малого майя, який має не по літах розвинену фантазію… Так ми з дружиною гадали, але заспокоїтись все одно не могли. Альфредо на той час вже досить впевнено говорив з ними українською, все ще запевняючи, що він її… не знає. Що вона «сама в нього балакається».

Врешті-решт ми з дружиною зійшлися на спільній думці: в юного майя — просто феноменальні здібності до вивчення мов. Власне, він їх не вивчав, вони мовби самі до нього «набиваються». Вундеркінд, одне слово! Винятково обдарована дитина, розвинута і розумна не за віком. Такі трапляються в роду хомо сапієнса. Альфредо — одна з таких дитин. Та й по тому. Іншого пояснення цьому диву і бути не може. Досить йому лише почути яку-небудь мову — хоч і вперше в житті — як він вже й може нею говорити, і тоді йому здається, що та мова у нього «сама балакається», як він наївно нас запевняв. Плюс бурхлива фантазія, природне обдарування.

Щоправда, в такі незвичайні, майже нелюдські здібності, теж з трудом вірилось, але ми тоді змушені були повірити такій рятівній версії, бо інших причин та пояснень цьому диву не знаходили, а в голову лізла різна містика і… чортівня. Але ми відганяли її і вже майже пишалися, що то ми відкрили таке чудо на Ісля Мугерес.

Домовились, по приїзді в Мехіко звернутися до спеціалістів-мовників місцевого Національного університету — щоб привернути їхню увагу до дванадцятирічного вундеркінда з Ісля Мугерес, допомогти й далі розвиватися його незвичайним здібностям. Хто його знає, можливо в майбутньому в особі цього хлопчика з народу майя ми матимемо великого вченого. Все може бути.

Але сталося так, що в університет, як ми приїхали в Мехіко, звернеться лише дружина — мене нагально було викликано на Батьківщину в терміновій справі нашої спільної україно-мексиканської компанії, тож я першим рейсом вилетів з Мехіко до Нью-Йорка, де мене вже чекав квиток на літак Нью-Йорк-Київ.

Оля залишилася в Мехіко, адже планувалося, що я побуду в Києві лише два-три дні й повернуся в мексиканську столицю. Але… Давно відомо: людина передбачає, а Бог розпоряджається…

Ситуація, як тільки-но я прилетів до Києва, негадано докорінно змінилася. Тому затримався вдома надовше, як спершу гадалося, а згодом, як справа, заради якої мене викликали до Києва, була вирішена, мені, як нагороду, запропонували відгуляти відпустку за два останні роки, що їх — за винятком двох тижнів, проведених на Ісля Мугерес, так і не використав через завантаженість — все відкладав на потім та на потім… Я охоче погодився, бо, правду кажучи, за роки, проведені в Мексиці, таки знудьгувався за Батьківщиною. Я подзвонив Олі в Мехіко і через пару днів зустрів її в міжнародному терміналі Борисполя, як тільки вона зійшла з трапу літака Нью-Йорк-Київ. Оля неймовірно пораділа звістці, що ми біля двох місяців (та ще літніх) проведемо вдома — про більше щастя нам тоді й не мріялось.

Дорогою, доки ми їхали з Борисполя, Оля розповіла, що другодні, як я вилетів з Мехіко, відвідала тамтешній Національний університет і розповіла там про феномен хлопчика Альфредо Круса з Ісля Мугерес. Мовознавці зацікавились таким незвичайним хлопчиком. Відразу ж на Острів Жінок, для знайомства з тим унікумом виїхали спеціалісти-мовознавці — якщо незвичайні здібності до вивчення мов у підлітка підтвердяться, його пообіцяли забрати в Мехіко — спершу підучать елементарній грамоті на освітніх курсам для неписьменних, потім хлопець продовжить навчання в коледжі для обдарованих дітей, а вже після юнака заберуть в університет.

Ми пораділи, що так добре має скластися подальша доля Альфредо Круса і що ми до цього причетні. Наївні! Навіть не підозрювали, що з того доброго задуму так нічого й не вийшло. Значно пізніше, вже після повернення в Мехіко, дізнаємось, що ж відбулося насправді.

Коли на Ісля Мугерес приїхали люди з Мехіко (для островитян та ще забобонних — то геть поганий знак, якщо не небезпечний, бо завжди з Мехіко приїздять люди закону, щоб наводити свої порядки та карати майя за несплату податків) й почали розпитувати, де живе хлопчик Альфредо Крус, який вміє розмовляти чужими мовами — вістка та миттєво розлетілася островом, але вже з іншим тлумаченням:

— З Мехіко приїхали забрати Альфредо за борги його батька!..

Старий Крус і справді, як на лихо, щось там був винен державній скарбниці (не заплатив сповна податок), тож він, повіривши чутці та рятуючи сина, посадив його в човен, велівши йому негайно пливти до рифів і там переховуватися між скелями доти, доки люди з Мехіко не залишать острів.

Науковці врешті-решт повернулися в Мехіко ні з чим. Бо, їх навіть запевнили, що ніякого Альфредо, який може легко говорити чужими мовами, у них ніколи не було і немає.

Але тоді в Києві ми з дружиною, повторюю, не знали такого фіаско і були певні, що таки допомогли здібній дитині з Ісля Мугерес і він, напевно, вже навчається в Мехіко на освітніх курсах — для початку. А там — піде й піде…

Був липень, теплий, сонячно-світлий, з тихими грозами, що зненацька налітали на Київ і наче забавлялися, полохаючи його молодими громами й бузковими блискавицями, і так же несподівано зникали і тоді знову лагідне сонечко осявало вимиту столицю, що аж блищала від крапель вологи із свіжим, чи не озоновим повітрям. Після нашого довгого перебування в чужоземних краях, ті дні нам видалися просто чарівними і ми раділи, мов діти — кожен новий день, проведений у Києві, здавався нам і незвичайним, і, даруйте, за можливу банальність, золотим.

Квартира наша на Святошиному, що простояла кілька років узаперті, зустріла нас нежилим, якимось аж чужим духом. І нам довелося її чи не заново обживати, аж доки вона не сприйняла нас за своїх — тут вже постаралася Оля. По якомусь часі наше затишне гніздечко на вулиці Верховинній серед дубів та сосен (а там край старих дубів і високих мачтових сосен) знову була як лялечка і вже мала жилий вигляд, а не пустки. І в нас знову, як ще в моєму дитинстві, в отчій хаті на столі, що за давнім українським звичаєм уособлював ідею єдності родинної міцності та злагоди, лежав хліб і сіль, накриті рушником — ще бабуся мене, малого, бувало напучувала: «Оберігай і шануй у хаті стіл, адже стіл — це Божа долоня достатку». Оля принесла в квартиру м’яти, любистку, рути — то нічого, що на базарі те зілля куплене, але ж тепер про нашу хату вже можна було сказати: в своїй хаті й кутки помагають…

А потім ми, зголоднілі за Києвом, днями блукали його вулицями, ласували морозивом, що його обоє любили і в захопленні наспівували: «Як тебе не любити, Києве мій…» — чим іноді дивували перехожих…

Ні, що не кажіть, а час од часу, аби не засмоктала щоденна рутина побуту й одноманітних буднів, треба для оновлення свіжого відчуття на якийсь час залишати рідне місто — після повернення воно й справді зустріне тебе як оновлене, нове, незнайоме тобі, але, безперечно, ще привабливіше.

Насолоджуючись волею (ніякої роботи, суворого розпорядку, ніяких турбот, ніякого тобі закордоння з далекою Мексикою, етнічно, психологічно й історично чужої тобі): ми в перші дні обійшли майже всі місця столиці, де раніше любили бувати. І, звичайно ж, в першу чергу відвідали Дніпро, поніжившись чи не на всіх його пляжах по черзі, починаючи з Гідропарку та Турухановаго острова, а потім чогось нас потягло на київські гори, де й започаткувався колись наш Київ — на Старокиївській, Замковій, Щекавиці, Хоревиці, відвідали Батиєву гору, Дівич-гору, що при впадінні Либеді в Дніпро, Лису гору, Аскольдову могилу, Володимирську гірку, де любили гуляти ще студентами, а після нас потягло під землю — в лаврські печери. Погуляли в Ботанічному саду, відвідали багато історичних місць. Насичуючись Київською Руссю і ніби заново відкривали для себе град Кия — до чого ж він виявився своєрідним і прекрасним! Раніше ми й половини того не знали, що спізнали й відкрили після тривалого зарубіжного відрядження. Таки й справді треба час од часу розлучатися, щоб потім стримати незрівнянну ні з чим радість зустрічі і відкриття того, що здавалося тобі добре знайомим і до чого ти звик і вже не звертав на нього уваги.

Аби вже до кінця відвести душу, я зі своїм давнім другом ще зі студентських літ з’їздив на Десенку, в місця, де вона впадає в Чорторий — то було наше традиційне місце риболовлі і ми й того разу порадувалися карасям та чудовому дню, і Десенці з Чорториєм.

А вже після того, як ми наситились Києвом, вгамували жагу пізнання його й трохи вгомонилися, Оля — в нас ще залишалося тижнів зо два відпустки, — раптом забагла хоч трохи поніжитись в Криму. Я домовився за путівку на дванадцять днів і ми вже почали збиратися, аж тут надійшов лист (майже розпачливий) від тітки Марини, батькової сестри. Батька мого вже давно немає, а сестра трохи молодша — хоч їй уже за вісімдесят — доживала віку в однім із придніпровських сіл. Правду кажучи, в її селі я лише один раз і був, та й то проїздом. У те село вона перебралася по смерті чоловіка, як удруге заміж вийшла. А це вже й другого чоловіка поховала, дітей не мала, самотиною доживала віку. Якось гостюючи в Києві, запрошувала нас з дружиною в гості. Село, казала, на самісінькому березі Дніпра розташувалося — південна Україна, завжди сонячна і тепла, пляжі на Дніпрі — не треба й санаторіїв. Відпочинете не гірш, як на південному березі Криму, запевняла. Та і я біля вас душею відтану, бо самотина дозволяє. Ще розказувала: город чималий має, жаль, що сил немає його обробляти, але овочів — бери — не хочу, садок — фруктів, як уродить, гілля гнеться й одчахується. Пропадає все, бо куди ж їй стільки, а до міста нічим повезти, та й не близько до нього — з півсотні кілометрів. Хіба коли, казала, на трасу вийде та дещо продасть проїзжим, які на південь квапляться, й на Запоріжжя, Мелітополь, загалом до Азовського моря. Ми ніби й збиратися почали заходилися, а воно заніколилось. Те-се, п’яте-десяте, так не одне літо й збігло. Вже й незручно себе почував, який же я племінник, як єдиної тітки не провідую. Аж тут і лист надійшов: занедужала, прохаю приїхати, бо не знаю, чи Бог ще вділить життя, то мо й не побачу більше племінника. Приїхали б, га? Літо нині на славу вдалося, для відпочинку кращого й бажати не треба. Кажу ж, у нас, як на південному березі Криму, овочі та фрукти добре вродили — порозкошуєте. Та заодно й ліків би привіз, бо в селі на них і знаку немає, вата та градусники, а до міста далеко, та й сили вже не ті. Тіко з двору вже іноді виходжу та на лавочці біля хвіртки посиджу, на Дніпро та білий світ подивлюся і то утіха, писала каракулями, що я їх ледве розібрав…

Відкладати поїздку вже було нікуди. Поїхали. Дійсність і справді перевершила наші сподівання: в краю, де колись ревіли пороги і де Дніпро повертає на південний схід і широко та привільно плине до моря (краєвиди там — не надивишся, не вбереш у себе!), на високій кручі понад берегом село — затишне і якесь аж наче патріархальне, а відтак і симпатичне. І тітчине обійстя на тім узвишші, хатка з городом, що від кручі біжить у степ, садом і вікнами до великої ріки й того голубого роздолля, що простилалося унизу. Панорама з двору — аж дух захоплює! Ріка там широка, привільна, зелені острови на ній, далеке потойбіччя потопає у зелені. Вечорами на тім боці на кручах, за якими вже тягнуться поля, жовтогарячі від достигаючих хлібів, вогні спалахують і здається, що то вогні таємничі, незнаного нам, але безперечно кращого світу.

Тітка Марина, маленька, сухенька бабуся в чистенькій кохтині, рясній спідниці й білій (білосніжній!) хустці з незмінним ціпочком, стрівши нас, як ожила.

— Мовби ж і не снилося нічого, а ви приїхали… Хоча, брешу, вістка була. Ластівка в шибку так настирно билася, то я й подумала: якась вістка буде. Аж тут ви… Таки наврочила ясочка мені радість. То я грудочку землі взяла і кажу їй: візьми собі на гніздечко від баби Марини за добру вістку… Ще бабуся моя казала: якщо ластівочка над чиєюсь оселею в’ється, чи під стріхою гніздечко собі в’є, то неодмінно для щастя… От і в мене ниньки щастячко…

Заметушилась, не знаючи, де нас посадити і чим пригостити та все ойкала, обіймаючи по черзі то мене, то дружину, яку вже ласкаво звала невістонькою…

— Ой, ой!.. Ой добре, що ви приїхали! І ти, племіннику, і ти, невістонько. Бо думаю, хапне мене хапун, то й не побачимось…

— Який… хапун? — нарешті вставив і я слово.

— А той… — сяяла тітонька, ріжком хустки витираючи сльози радощів, — що людей хапає — хто ж іще?

Я здогадався, про якого хапуна йде мова, про міцно вже сьогодні забутого (а тітонька, бач, пам’ятає!) персонажа слов’янської міфології, що може за віруваннями наших пращурів — перевтілюватися в бурлаку, жебрака чи мандрівного ченця. Якщо вірити нашим далеким предкам, хапун кожного року — це вже як невідворотна данина, — має хапати одну людину і кудись її заносити, а що вже він там робить із своєю жертвою — того ніхто не відає, бо те нікому не дано знати. Але хто на черзі зникнути в обіймах хапуна — того теж нікому не дано знати, бо людина, яку забирає (хапає) хапун, ніяк не позначена, тож хапуна мають усі боятися.

— Тітонько, ви ж, якщо я не помиляюся, християнка.

— Ага, християнка, — тітка завзято хреститься. — Ось і хрест святий кладу об тім — християнка!

— А коли так, то при чім тут язичницький хапун? Бог дає. Бог і бере, а ви — хапун!

Подумавши, тітка Марина примирливо каже:

— Може, Бог, може, й хапун — хто там точно відає, як воно насправді? А не брали б людей — Бог чи хапун, — то й смерті не була б. Люди б вічно жили. А так… беруть наші душечки, кому черга надійде. Та ви заходьте до хати. Відпочивайте з дороги, а я обідом займуся.

— Я — з вами, — зголосилася дружина.

— Коли так — дякую. Удвох і охотніше, і жвавіше, а племінник хай з дороги та спекотного вару в холодочку полежить. А тоді й для нього знайдеться робота — чого доброго. Роботи на людський вік вистачить — чи людина й переробить її. А як мені — то де вже там. Або Господь забере, або хапун хапне, а доробити й не дадуть…

Тітонька Марина, як я зрозумів, жила легко і просто — у злагоді з природою і власною душею та сумлінням.

— Аби у світі і ось тут, — показувала на свої груди, — було добре, а решта прикладеться… Чи ж багато людині треба?

Була вона християнкою (принаймні акуратно ходила в сусіднє село до церкви і була там, як мені потім скажуть сусіди, чи не активісткою, в крайньому разі зразковою прихожанкою) і в той же час залишалася… язичницею. Вся її філософія зводилась до одного:

— На небі живуть боги (які саме — не уточнювала, та й не мала в тому потреби, боги є боги, що тут довго міркувати?), на землі — духи природи, а під землею — злі демони, — і, зітхнувши, додавала: — А ти мусиш між ними вертітися… Так і живемо…

Найбільше остерігалася жовтих кішок — хоч такого забарвлення кішок у їхньому селі не було. А боялась їх тому, що за давніми, дідівськими звичаями саме в жовту кішку може обернутися відьма (о, це кодло невмируще, у кожному селі його представники водяться!). Як і в сороку.

Останні в селі водилися. Тільки де застрекоче ця біло-чорна птаха, як тітка Марина вигукувала на її адресу:

— Ну, годі тобі вже, годі, білобока! Пострекотіла і досить. Лети собі геть, а ми вже й без тебе якось проживемо!..

І як це в неї поєднувалося (християнство і язичество, чи як вона сама казала, поганство), ми з дружиною так і не могли збагнути. У тітки ж це виходило просто. Якось аж природно, наче так і треба було. Ну, наприклад, під натільним хрестиком носити крихітну, з наперсточок завбільшки торбиночку з плакун-травою, власне, її корінцем, що буцімто чудодійний. І що то була за чудодійна трава, я так і не зміг допитатися.

— Плакун-трава всім травам мати, — одказувала тітонька, але ще й показати, що ж то за зілля, навідріз відмовлялася. — І рада б, та… Як покажу, то плакун-трава одрузу ж втратить свою чарівну силу і вже не буде над духами панувати чи хвороби виліковувати. Хоча тітонька поправляла своє здоров’я не так чарівною травою, як тими ліками, що ми їй привезли з Києва. Ще й запевняла, що вони добре їй помогли і вона від них наче аж помолоділа — дай Боже!

Ми з тіткою не сперечалися і не намагалися порушити її віру в силу плакун-трави, тільки коли вона називала себе поганинкою (в смислі язичницею), дружина м’яко казала:

— Поганин, це той, хто не сповідує християнство та його релігію, а ви ж — християнка.

— Християнка, — погоджувалася тітонька охоче і незмінно додавала: — Але все одно й поганинка.

В зворотному ми її не переконували, тим більше з її язичеством було навіть цікаво. Тітонька вірила, здається, у всіх і у все: у бабу Ягу, яка, як і годиться, живе в хатці на курячих ніжках і є повелителькою світу мертвих, у берегинь, повітряних дів, що оберігають людей від упирів, а ті, що живуть біля людських осель, ще й від злих духів («Вони такі веселі, все танцюють та співають. І там, де вони хороводи водять на берегах озер та річок трави ростуть густі та зелені, а в полі хліб родить щедріше»), особливо поклонялася Ярилу-сонцю («Такий гарний молодик у білому вбранні з квіточками на голові на білому коні їздить. Де він проїде, там чекай доброго врожаю, а на кого подивиться, у того в серденьку любов спалахне… Ми Ярила завжди шануємо в його день — 4 червня і тому в нас урожаї добрі і любов у сім’ях…»); вірила в духа озер і річок, у Водяника, у хатнього домового (щоночі йому в черепочок у сінях наливала води, щоб він уночі, як захоче, попив і до неї, тітоньки Марини, добрішим був). А ось кіз не терпіла. Казала:

— Бог створив людину, а сатана — вовка. Бог — корову, а сатана — козу, Бог — овес, а сатана — бур’ян.

Вірила у Страх — злого демона, що часто з’являється у вигляді вихора-суховія. Бачити його в тому вихорі ніхто не бачив, але присутність його завжди відчувається, бо на людину тоді нападає безпричинний страх. Тож і ясно стає, ще у вихорі вертиться він, злий дух…

А найбільше, здається, вірила в Матір-Сиру Землю, слов’янську богиню землі, матір всього живого — в тім числі й людей. І тут ми з тітонькою Мариною у всьому погоджувалися. Справді, як по весні прокинеться Мати-Сира Земля, то й земля прокидається, заквітчує себе зелом і дає всьому живому силу та молодість і все тоді у світі білому оживає і квітне. То як же не вірити в таку богиню, бодай і будучи християнкою, і ми вірили, чим викликали в тітоньки Марини ще більшу симпатію до нас.

— Бач, бач, — радо казала. — Городські і, мабуть, же партєйні, а в Матір-Сиру Землю вірите — от яка в неї сила!

Так непомітно й минали дні у тихому патріархальному тітчиному селі. Від ліків, що ми їх привезли, тітці за кілька день стало й зовсім добре, вона збадьорилася і її сухеньке зморшкувате личко почало рожевіти, а в очах заблискотіли веселки.

— Чи ж багато старій бабі треба — онук приїхав і наче життя моє перемінилося в кращий бік. І самотності як не бувало. Слава тобі, Господи, Сусе наш…

Два тижні ми гостювали у тітки в селі — і купалися на Дніпрі, і рибу ловили, і город випололи, я ще в місто з’їздив, привіз їй на зиму палива — дві тонни вугілля, дров нарубав — для мене, міського жителя, ледачого навіть до фіззарядки, то була приємна розминка.

Степове повітря, сухе, гіркувато-запашне од сивого полину, що ріс у тих краях повсюдно та крихітного чебрецю, що ним були всіяні глиняні кручі, для міських легенів та ще прокурених, буде бальзамом… Про абрикоси (в тамтешній, істинно українській вимові абрикоси) духмяні, сонячні, що так і заливали запахущим соком порожнину рота й перехоплювали подих, про яблука, груші, й говорити не буду. Для нас, звиклих до чужоземних бананів у містах (а продають здебільшого — користуючись нашою необізнаністю, кормові), що їх у Африці й мавпи обминають (то було як відкриттям світу) і я чи не вперше пожалкував, що досі у відпустки їздив до Криму, навіть, уяви не маючи, що ж таке південна Україна на середній течії Дніпра… А ще ж численні тітчині наливки, а вони в неї були на всі літери алфавіту, починаючи від А і кінчаючи на Я, що їх ми щодень незмінно дегустували, уступаючи тітчиним наполяганням: «Ану ж бо попробуйте ще й оцієї, бо як же ви поїдете в Київ, не посмакувавши ще й цією вишнівочкою?», все це й перетворило наше гостювання на щось незабутнє.

У ті дні нікуди не треба було поспішати (зеленого борщу наварили — та й гуляй!), щось там вирішувати, дні тяглися лінькувато, довгі-предовгі, тож і думати ні про що не хотілося — живеш аби день до вечора, чи ж багато таких днів випадає у твоєму вічно затурканому житті?

Спокій та безтурбота зникли, як ми пішли на кладовище. Сталося те наприкінці нашого гостювання. Пригадую, якогось там дня пішли ми на сільський цвинтар провідати могилу тітчиного чоловіка і її синка, що загинув ще малим. «Давно не ходила до чоловіка та сина, — бідкалась тітка Марина. — Хоч гробовище й близько, але й на таку недалеку дорогу вже сама не зважуюсь, а з вами вже якось почимчикую…»

Кладовище неподалік села, власне, за останньою його вулицею на зеленому клину-схилі між двома ярами, густо зарослими вербняком. З того крутобіччя Дніпро як на долоні, краєвиди там такі, що на філософські роздуми налаштовує — про плинність життя, про вічність над Дніпром, про суєту і марнославство, живеш бо раз у світі білому… Ми прибрали могилки тітчиного чоловіка та її сина, посиділи на зеленій траві, рубінової вишнівки за упокій їхніх душ випили… Тітка з Олею про щось тихо гомоніли, а я, звівшись, пройшовся трохи кладовищем, його давнішнім кутком, що вже заріс високими травами, роздивляючись надгробки, пам’ятники, хоч більше було хрестів — дерев’яних і металевих — із зварених труб. Звернув увагу, що на табличках та хрестах часто зустрічалося прізвище Паляниця.

— Та в нас їх! — озвалася тітка Марина. — На тім кінці села, — показала на його лівий край за яром, — цілий куток Паляниць проживає. Всі родичі, брати, дядьки, племінники, діти. Але більше вже, мабуть, їх на кладовищі, — тітка перехрестилася. — Царство їм небесне. Тут уже люду на добрих два села лежить — скоро і я до них переберуся, біля сина з чоловіком і поховаєте мене… — Помовчала — А чого це тебе, племіннику, така хвамилія зацікавила?

Спершу я й сам не знав чому. А тоді нараз як блискавка в мозку спалахнула: пахолок майя, мій юний друг з Ісля Мугерес, Острова Жінок його згадував. Але сам себе й осадив. Хіба воно одне в Україні? Паляниці в кожному селі є. І в тітчиному теж — ну то й що з того? Теж особливих емоцій воно в мене тоді й не викликало — так, звернув увагу та й по тому. Тільки дружина моя чомусь надто пильно подивилась на мене і наче аж насторожилась і брови її злетіли над чолом.

Але тут мою увагу, коли я вже забрів на край кладовища, біля яру привернув дещо незвичний надгробок: на зеленому горбику, що не мав традиційної для наших кладовищ огорожі — дерев’яної чи металевої — лежав чималий річковий камінь. Необроблена брила сірого граніту, яких понад правим берегом Дніпра вельми густо в тих краях. Вона так різко виділялася на зеленій траві та ще серед стандартних надгробків, що я підійшов ближче. За брилою, похилившись, стояв широкий дубовий хрест, вже вгрузши в землю, потемнілий і потрісканий від часу й негоди — я ледве розібрав на ньому прізвище: «Карпо Паляниця» і лише одну дату: 1940 р. від РХ.

— То Карпо ще за свого життя змайстрював собі дубового хреста, — озвалась тітка Марина, побачивши, що я зацікавився хрестом. — Бо як умру, казав, то нікому буде зробити такого хреста, як я сам собі змайстрюю… Хрест у нього на горищі лежав, а в сороковому році, бач, і знадобився. — Зітхнула: — Добрий був чоловік Карпо Паляниця. Жаль, що так у нього склалося, недобре.

Оля як почула це ім’я та прізвище, так і кинулась до могили.

— Пригадуєш, — до мене, — на Ісля Мугерес Альфредо згадував якогось Карпа Паляницю? — дивилась на мене стривожено. — Ще й запевняв, що в нього колись був дід Карпо Паляниця. Як Альфредо, мовляв, жив у селі над Дніпром. І ось… Село над Дніпром, якийсь Карпо Паляниця… Ні, — дружина була явно збуджена і розхвильована, — не інакше, як тут криється якась загадка.

— Можливо, це просто збіг?

У мене теж серце тенькнуло: а раптом? На мить перед внутрішнім зором зблиснула блаватом Мексиканська затока, зажовтів пісок Острова Жінок…

— Як ви назвали хлопця? Петько? — перепитала тітка Марина. — Дак це ж онук діда Карпа, Петько Паляниця. Я, правда, не зовсім добре вже й пам’ятаю малого — коли то було! Та й діда Карпа почала вже забувати, наче крізь пелену його бачу. Бо ж це до війни ще трапилось. А руді його вусища й ниньки як у вічу стоять — це запам’ятала.

— То Петько Паляниця і справді реальна особа? — доскіпувалась у неї дружина. — Не виплід фантазії пахолка з племені майя? — І до тітки Марини повернулася. — Він жив у вашому селі?

— Авжеж, колись жив. Хоча… скільки там устиг ряст потоптати.

Ми з дружиною перезирнулися.

— А де він… зараз? Петько Паляниця? — ледь чи не в один голос запитали ми тітку Марину. — От цікаво було б його побачити…

— Де? Та він там, де й дід його Карпо — у цій могилі. Лежить ще з сорокового року, як усе й случилося.

І показала на гранітну брилу зарослої травою могили.

— Ото йому, Петькові, дід Карпо й пам’ятник такий спорудив. Та на ньому, подивіться, якщо розберете, все й написане…

Я розгорнув траву біля каменя, до нього внизу була прикріплена жовтого кольору (мідна чи що?) табличка, на якій ще можна було прочитати:

«Петько Паляниця, 12 літ од роду. Полетів у рай 1940 року».

— Що за дивний напис: полетів у рай? Він помер?

— Можна й так сказати, — зітхнула тітка. — А насправді загинув. Розбився на смерть, як із скелі зірвався. Трохи полежав, але вже діда не впізнавав і тихо відійшов… А ще там написано «полетів у рай», дак то ж із пісеньки самого хлоп’яти. Він любив таку пісеньку виспівувати… Та ви придивіться, у вас очі молодші, там кажись нижче й сама пісенька викарбувана.

Я ще розгріб траву. Справді, в самому низу таблички кривуляли якісь рядки. З трудом я розібрав:

— Тут таке колись случилося, — почала свою розповідь тітка Марина, як ми присіли на траві біля спільної могили Карпа й Петька Паляниць. — Було це ще до останньої війни, хай би вона на віки стала останньою! Мешкав у нашому селі Карпо Паляниця. Що вам про нього нарозказувати? Добрий був чоловік, але потерпав. Колгоспну череду пас. Тож його більше й знали як чередника, аніж на хвамилію. Жінку мав, але вона рано померла, я навіть її не пам’ятаю. От женив він сина, жив разом з його сім’єю. Мовби життя поволеньки почало в них налагоджуватися. Аж тут нова пеня. Син Іван десь там щось чи не за чаркою бува бовкнув проти влади. Хтось і доніс. Тоді ж як було? Ти не донесеш, на тебе накапають. Приїхали й забрали Івана під ранок — як врага, значить, народу. Як загребли, то як у воду… Куди не писав Карпо — марно. А тут нова зла пригода. Невістка простудилася восени на колгоспних буряках, злягла та й більше не встала. В пропасниці згоріла. І зостався дід Карпо з онуком Петьком…

Онукові на той час виповнилося…. Дай Бог пам’яті, скільки ж… Вже й не скажу достеменно скільки. Мо десять, чи одинадцять-дванадцять. Десь такечки. Бідовий був хлопчина. Збитошник-урвиголова. Ріс не так у хаті, як під небом на Дніпрі. А небо в нас, самі бачите — високе, навколо простори, хоч конем скачи. Запав мені в помку його білий, вигорілий чуб. Спека чи негода — йому все ніпочім. Штанці на нім латані-перелатані, якась сорочина, що дід її вже й відіпрати не міг, лопотіла на нім, як тая брезентина. Одне слово, почувався він, що риба у воді. Чи птах у небі. Як той горобчик всюдисущий, якого й не сій, а він всюди вродить та й цвірінчить. То в тому кутку села з такими ж як і сам пустунами носиться, то в тому. То в ярах по крутосхилах деруться, то в степ гайнуть. Свої фрукти у кожного в садку падають та гниють, але дітлашня неодмінно залізе в чужий садок — там ніби солодше чи що…. Та діти є діти. А найбільше він товкся біля Дніпра. Пічкурів ловив із своєю компанією. А їх у прибережному камінні, що того сміття! Палець у воду сунь, а пічкур і чіпляється.

Діда любив… Дід Карпо, як я розумію, був для нього і дідом, і батьком, і другом, і пристанищем єдиним у світі цьому… І взагалі єдиною рідною людиною в цьому огромі білого світу. І Карпо пестив свого онука. Так вони удвох і жили — старе і мале. Дід Карпо все вмів робити і заміняв йому матір, бо й обпере його, і їсти наварить, і по голівці погладить. Як зараз бачу, полять вони город, обоє аж чорні від пилу, затято сапами махають… Правда, Петько не завжди обійстя тримався. Як гайне, бувало, зранку, то часом і на увесь день. Вже й смеркає, а його і не видно, і не чути. То дід Карпо й телесується на всеньке село: Петьку, бісів хлопець, де ти забіг??! Пора й до двору… То на кручу вийде і вниз до Дніпра кричить: Петьку, йди до господи, бо хлудиною, як сидорову козу прижену!.. Кричати так кричав, хоч онука ніколи й пальцем не чіпав… І коли, було, не гукає в надвечір’я свого Петька, то в селі аж подивуються: і чого це сьогодні старий Паляниця не телесується? Ось почекаємо, як прокричить, тоді вже й вечеряти будемо.

Петько здебільшого на Дніпрі пропадав, у напроти Звонецької балки, що до річки крутосхилами спускається. Вона й нині за селом є. А вже за нею колись поріг був. А біля нього — кам’яна забара. Так у нас кам’яну гряду називають. Поріг звався Звонецьким, а ми його звали простіше: Звонець. Як збудували Дніпрогес, то його і залило водами. Звонець був четвертим порогом після Кодацькоге, Сурського та Деканського, але перед найстрашнішим, перед Ненаситцем, або ж Ревучим. Так ось, де колись поріг був, там до половини ріки забара була — каміння та каміння було! Нині його тільки в узбережжі й лишилося, а тоді… Та ще ж і скелі здіймалися — і плоскі, і з гостряками, вода внизу вирувала, як у вирві клекотіла. От малі відчайдухи і взяли моду зі скель у Дніпро плигати. А лазили вони по тих скелях — що ті ящірки! Видереться такий зірвиголова на високу скелю, руки розкидає, як крила, і летить, часом і сторч головою в Дніпро. Аж серце мре, як, було, побачиш. А в них змагання чи що: хто з найвищої скелі стрибне, той і перед веде. У звитяжцях ходить. Герої! То перед у них незмінно вів Петько Паляниця. Не було таких скель, на які б він не вилазив і не стрибав з них у Дніпро. Це непокоїло діда Карпа. Щодень наказував онукові: не лізь на ті урвища, не стрибай, там, де внизу вирує вода, може бути підводне каміння… Ще вб’єшся… Та хіба ж ті відчайдухи прислухаються. А Петько так взагалі безшабашним був. Ніхто так зі скель не стрибав, як він… На дідове «Гляди, бо вб’єшся», весело одказував: ось стану птахом, то ніколи не вб’юся… Бо хіба може птах убитися, як у нього крила! І все ото наспівував якусь пісеньку — чи де почув її, чи сам придумав.

І дострибався! І долітався!.. Якось виліз на найвищу скелю, що її навіть шибайголови обминали і полетів… Не знаю вже й куди. Чи в рай, чи… Мабуть, в ирій його душечка й відлетіла…

— А що таке… ирій? — питаємо.

— Тепла сторона. Десь там, — тітка Марина махнула рукою невідомо куди. — За морем-окияном. Туди всі душі померлих відлітають. І птиці туди летять і, навіть, змії повзуть… Тіко гадячий рай одмінний од пташиного. Той за морями, за пущами, за багатирями, а гадючий вдома, в Руській стороні — бо ж за море змії не доповзуть. Птахи й бережуть ключ од ирію, він у них у крилах. Ним вони, як прилетять за морени одчиняють ирій. Туди й душі злітаються. І Петькова душечка, як він зі скелі розбився, напевне ж туди полетіла… Там ще ота сама птиця живе… Яка? Та ота, як її… Дай Бог пам’яті… Ага, згадала, Гамаюн. Що з личком жінки та жіночими грудьми… Птиця віща, як кричить, то вона всім щастя врочить… Там ще птиця сирин живе. Вона теж має людську подобу. Це птиця — радощів, удачі, слави. Райський у неї спів, теж у тім ирію і затишно душам. Як заспіває сирин, і у людини відразу й настрій гарний стає, і радість у серці з’являється. Тільки жаль, — зітхала, — що не кожному дано почути спів цієї птиці, а тільки щасливим. Та й не встигає людина послухати її спів, насолодитися ним — надто швидко вона літає. Наче та блискавка. Та воно, як той казав, удача теж швидко людину залишає. Сьогодні була, а завтра й оглянутись не встигнеш, а удачі вже й немає… А ще в ирії птиця каган живе. Вона теж приносить щастя. Хоч і її рідко кому щастить побачити. Ось тільки шукати її не треба — вона сама ощасливить того, хто цього заслуговує. А яка вона — того ніхто не відає…

І додавала з глибокою переконаністю в правоті своїй: старі люди кажуть: хто працює в поті чола свого, вирощує нивку свою, тому птиця каган неодмінно принесе щастя. А кому пощасливиться її побачити — треба мовчати і нікому не розказувати, бо інакше щастя йому до віку не бачити і не мати.

Журно хитала головою.

— Що й казати, птахів щастя в ирії багато, ось тільки самого щастя людям завжди чомусь невистачає. І чого воно так, га? Десь там, у ирії й Петько Паляниця. Чи душа його. Під скелею, з якої він стрибав, вир був, вода там аж клекотіла… Між камінням. Петько й потрапив на нього. Не довго й помучився, другодні й поховали. Дід Карпо плакав і картузом сльози витирав та все повторював: «Я ж тебе застерігав, я ж тебе благав… Не стрибай, бо вб’єшся!.. Дак не послухав. У рай, співав, полечу… От і полетів… А, може, він в Небеснім Ієрусалимі блаженствує, де праведники після смерті спочивають… Поховав дід Карпо онука, найняв робітників, привезли вони від Дніпра каменюку на надгробок. Чи не ту, об яку малий і вбився. А ще Карпо в город з’їздив, у ритуальну контору, там замовив жовту пластинку, на якій і вирізали те, що ви читали. Смерть онука, як серпом підтяла старого. Недовго після того й пожив. І таке з ним почало творитися, сліпнути став, на ноги падати… Сидить днями, на призьбі, на Дніпро дивиться. А під вечір схопиться й кричить: агов, Петьку, пора вже додому йти!.. А про те, що Петько його вже в теплій стороні за морем, в ирії і чути не хоче — онук для нього живим залишався… Перед смертю старий забажав, щоб його поховали біля онука. В одній могилі. Звідтоді вони й лежать разом: дід Карпо Паляниця і онук його Петько… А більше з їхнього роду нікого в селі не зосталося. Та їх старі вже й забувати почали, а молоді дак і не знають. Бо коли ж то було. Я, й то, як крізь пелену Карпа бачу — високий, як каланча, а біля нього в’юном вертиться малий Петько. Та іноді сниться — на дощ чи на переміну погоди, коли мертві сняться, як дід Карпо в надвечір’я до Дніпра кричить: агов, Петьку?! Де ти забіг, шибайголово?!. Ану біжи додому, бо хлудиною тебе прижену! Біжи, щоб тебе хапун не вхопив!

Як поверталися з кладовища тітка Марина раптом запитала нас:

— І чого це ви ні з того, ні з сього такою давнезною історією зацікавились? Дідом Карпом та онуком його Петьком?.. Вони ж вам чужі. Та й не знали ви їх, бо коли ж то вони у цьому світі жили?

Тоді ми й самі ще не знали чого… Хоча іноді здавалося, що то ми самі перед собою лукавимо, бо насправді знаємо чого, але не хотіли в тому зізнаватися — самі перед собою. Більше того, ми з дружиною наче мовчазну угоду склали — про все, що стосується Карпа Паляниці та онука його Петька — ані слова! Маячок! Поки не вгамується в душі сум’яття. Надто занепокоїла нас історія, повідана тіткою Мариною, хоч ми й уникали її згадувати. Про що завгодно говорили, тільки не про діда Карпа та онука його Петька, що стали для нас на якийсь час як табу… Але хоч і не згадували їх уголос, але кожен з нас думав про них. Тільки не зважувалися в тім одне одному зізнатися. А потім сталося і взагалі неймовірне, що й геть лишило нас спокою.

У тітки Марини у хаті зберігалася скриня, про яку хотілося сказати — стародавня. Ба, навіть давнезна. Різьблена, мальована (на її боках — ну й фарби колись були! — полум’яніли червоні півонії, понамальовувані базарним майстром ще в позаминулому столітті!), скута по краях добрим залізом. Скриня була ще з батькової хати, себто дівчача, її Марині, як ішла заміж, справили. То й досі вона з нею, хоч звідтоді скільки воєн відклекотіло, кілька разів село горіло, а скриню наче добрі духи оберігали. Там у неї споконвіку нехитрий скарб ховається — рушники, хустки, щось із давнього одягу, різні прикраси, що вже століття тому вийшли з ужитку і тепер являють собою музейну цінність (як, до речі, й сама скриня), кілька разків простесенького скляного намистечка, ціла колекція хрестиків, різне зілля, що і досі «зберігає силу», дерев’яні та глиняні півники-свистульки, невідомо для чого збережені. А ще в прискринку зберігалася пачка давніх листів («Тепер мені давно вже ніхто не пише, — прокоментувала тітонька. — То я старі перечитую і думаю, що я комусь ще потрібна…»), у конвертах, перев’язаних малиновою стрічкою — родинні фотографії, здебільшого давнезні, потемнілі чи пожовтілі, часом так вицвіли, що вже й не розбереш, що на них колись було зафіксовано.

А ще в прискринку зберігалася трійка дукатів, давніх срібних монет, що колись були в обігу в багатьох європейських країнах (в тім числі і в Україні), а згодом, в позаминулому та минулому століттям як жіночі прикраси (до кожної монети оловом були поприпаювані вушка) — носили їх на шиї, на бархатці. При вигляді їх хотілося процитувати Т. Шевченка: «І внукам із клуночка гостинці виймала — і хрестики, й дукачики, й намиста разочок…»

Тітка Марина, діставши фотографії, довго й зосереджено перебирала їх, зрештою, одну з них, теж давнезну, із надірваним краєм, пожовтілу й частково вицвілу на сонці, простягла нам.

— Ви цікавитесь, не знаю чому, онуком діда Карпа Паляниці, Петьком. Ось він, Петько Паляниця, це єдина його фотографія у світі білому. Та й збереглась вона тільки тому, що він знятий із моїм синком Володькою — царство йому небесне… Бачите, лежать вони голенькі на камені. Накупалися до гусячого жиру, то ящірками повилазили з Дніпра відігрітися на гарячому од сонця камені… Оце мій Володичка — земля йому пухом. (Син її єдиний загинув у роки Другої світової від німецької авіабомби), а це біля нього в ліву річ він… Петька Паляниця… Ще можна його роздивитися, хоч фотка й пожовтіла з роками, а спасти її я безсила. Та й не знаю, як це зробити, речі, як і люди, теж старіють і ніяк їх не омолодити. Фотографія ця скоро, мабуть, і зовсім зжовтіє — роки своє беруть. Бо коли це вони знімалися? Кажись, у тридцять дев’ятому. Шістдесят з чимось годочків звідтоді, як один деньочок за водою Дніпра спливли у вічність… Першою на фотографію глянула дружина й тихо ойкнула: біля тітчиного синочка Володьки лежав на камені, повернувши голову до об’єктива фотокамери… Ні, не Панько Паляниця (хоча, може, й він, та ми ж його не знали), а — Альфредо Крус з далекої Мексики, з Ісля Мугерес, потомок майя — до того він був схожий на самого себе. Чи хлопчик, названий Петьком Паляницею, був вилитий Альфредо Крус.

— Але ж це не Петько Паляниця! — вихопилося в Олі.

— Що ви кажете, — в свою чергу подивувалася тітка Марина. — Та я Петька Паляницю як облупленого знала — він. І не сумнівайтеся. З моїм синочком Володькою лежить на камені — царство небесне їм обом!…

— Глянь і ти, — до мене дружина. — Може, це й Петько, якого ми з тобою ніколи не бачили, але ж це викапаний Альфредо з Ісля Мугерес, якого ми спізнали на березі Мексиканської затоки…

Потім, сяк-так оговтавшись і заспокоївшись (хоча заспокоїтись у такій ситуації було неможливо), ми довго роздивлялися фотографію. Сумнівів не було: той, кого тітка Марина називала Петьком Паляницею і хто й був Петьком Паляницею для нас був підлітком з Острова Жінок — схожість була стовідсотковою! Тільки от загадка: як у тридцять дев’ятому році потрапив на фотографію — і заодно жив у тамтешньому селі й купався там же в Дніпрі (там же й народившись) Альфредо Крус з Ісля Мугерос, який народився у Мексіці у 1988 році? Дивина та й годі! Чи, можливо, це незвичайний випадок, коли двоє підлітків, розділені роками й країнами, тисячами кілометрів, виявилися схожими один на одного?

— У нас ще два дні до від’їзду, — звернулась до мене дружина. — Завтра день на збирання-прощання, а сьогодні поїдь у місто і зроби кілька пристойних копій цієї фотографії…

Тітка Марина здивовано на нас дивилася і чомусь дрібно-дрібно хрестилася…

Серед ночі вийшов з хати — покурити у дворі. Чи, як каже дружина, проклятющу соску посмоктати, вставати ще й уночі курити, звичка не вельми приваблива (бо й за білого дня шкідлива), але що вдієш — раб нікотину, чия крапля — чи стільки там? — вбиває і коняку. Тож дотепники й додають: і навіщо коневі давали курити? Та й не спалося, хоч треті півні в селі вже почали пробувати голоси.

Сиджу на призьбі під білою стіною (вночі та при світлі місяця, вона ще біліша як удень), за двором та вулицею — урвище з ярами, за ними наче в сріблі мріє внизу Дніпрове привілля. Ночі там незвичайні. Навіть якісь аж казкові. Особливо, як місяць зійде й у нічній високості над Дніпром зависне — очей від нього не відірвеш. Нічний світ зовсім не похожий у селі на денний, вночі і найбідніше село видається ледь чи не романтичним. А тут — широчінь Дніпра, місяць уповні з ледь видимою щербинкою — картина на полотні та й годі. Сиджу з сигаретою, аж двері — рип, дружина вийшла. Присіла поруч на призьбі, тихо запитала:

— Смокчеш ядучу соску? Ще й уночі? І не остобісіла вона тобі? Мені — так уже в печінки в’їлася!

Ну що їй скажеш? Сиджу — ні пари з уст. Бо дружина права. Та й вона вмовкла. Сидимо, незвичайну ніч у себе вбираємо — хіба у місті подібні ночі бувають? Навіть у благословенній Мексиці, на Ісля Мугерес таких ночей немає.

— Ти чого не спиш, чоловіченьку? — по хвилі запитує Оля.

— А ти чого, жіночко?

Вона понімувала, а тоді кудись у простір озвалася:

— Та, мабуть, того, чого й ти… — І після тривалої мовчанки: — Снилась мені Мексика. Острів Жінок. Його я наче наяву бачила. І хатину на березі океану, у якій ми так гарно відпочивали. Ти рибу ловив та мурен сварив… Що вони тобі ловлю псували. Сердито їх називав поганими та ще — в’юнами…

Я посміхнувся, бо й справді так бувало не раз…

— А що тобі ще снилося?

— Буцімто ти ската морського спіймав — здоровенного! З отакезним хвостом!

— Морську лисицю?

— А, мабуть, хоч я в них не розбираюся… Той скат так смиконув за волосінь, що ти не втримався на кручі й полетів у море. А падаючи, закричав. Від твого крику я й проснулася…

Я чекав од неї іншого зізнання, відчуваючи, що їй снився наш юний друг Альфредо Крус, але Оля чомусь так і не зважилась у цьому зізнатися. Мабуть, аби не довелося нам знову і знову повертатися до долі Петька Паляниці, що вже почала ятрити душу.

Так ми й просиділи на призьбі до ранку, доки місяць не зблід у вранішньому небі й не розтанув у світанковій високості — цвіркунами насолоджувалися. Ніде до того я не слухав таких нічних співунів, як у тітчиному селі над Дніпром. Їх там!.. Міріади! Вдень сплять у нірках, а як сонечко за Дніпром почне сідати, починають свої концерти. Десь так о сьомій вечора подасть голос найнетерпеливіший. Як сюркне у вечоровій тиші, як заллється!.. І раптово й урве свою пісеньку — рано ще. О восьмій вечора чи о дев’ятій інший озветься, або й кілька — просюрчать прелюдію і знову тиша. Голоси пробують чи що? А вже після дев’ятої, не змовляючись, всі починають один поперед одного. І вечорової тиші, а потім і нічної — як не було. Таке завзяте сюрчання стоїть у селі, що й гомону не чути. Звідусіль воно лине — з двору, городу, із садка, з вулиці, з кручі, від Дніпра, з боку степу… Іноді ми й сном жертвували, годинами сиділи, вслухаючись у цвіркунячий спів — бо де ще таке почуєш?! І так доти, доки й сіріти почне, до світанкової роси…

Іноді серед ночі й тітка Марина до нас виходила, крекчучи, присідала на призьбі поруч.

— Хоча й наслухалася за життя цих сюрчальників, а все одно ще хочеться слухати… Таких цвіркунів, як у нас, ніде більше в світі немає.

Гомоніли іноді й до світанку. Тітка Марина ожила (чи наше товариство на неї подіяло, чи ліки, що їх ми привезли?), мовби й поздоровшала. Слава Богу! Тільки коли вже почали збиратися додому, занудьгувала, хоч виду й не подавала. Лише зітхнула.

— Недарма, значить, люди кажуть: як у гостях не добре, а дома ще краще… І сонечко вдома ласкавіше сяє, і дні світліші. Та й рідні стіни допомагають… — Осіняла нас дрібними хрестиками: — Хай Господь наш дарує вам безхмарне життя. І Дажбог хай додасть вам безхмарної днини. А чого? Він же бог сонечка на нашій Русі, а ми всі його, як сказано, онуки. Дажбогові. А що ми ще й християни, так тож тільки на краще. Ісус нам допоможе, і Дажбог — надійніше буде жити. Від богів не треба відмовлятися, чиї б вони не були — християнські чи поганські. І віщі птиці хай посилають вам щастя — і сирин, і каган. А найперше — птиця щастя Гамаюн.

На тім і ухвалили.

Ми востаннє сходили до Дніпра, покупалися, поніжилися на гарячому прибережному камінні. В краю, де колись ревів Звонець, третій поріг Дніпра, було тихо і благословенно…

— Я тобі не все тоді повідала про свій сон, — зненацька зізналася дружина.

— Я це відчув. Тобі снився Альфредо?

— Так, той індіанський хлопчик, який колись був — якщо йому вірити — Петьком Паляницею із придніпровського села, у якому ми оце з тобою добуваємо свою відпустку.

— Припустимо, що це так. Але як він потім спинився у Мексіці, на Ісля Мугерес та ще й став індіанином?

— Ось над цією фантастикою, — вигляд у дружини був наче трохи аж зляканий, — я й міркую останні дні. І, здається, вже здогадуюся, в чому тут суть. Може, моя здогадка теж фантастична, але іншої я поки що не знаходжу.

Пильно на мене дивилася.

— А чому ти не питаєш, яка саме здогадка?

— Здогадуюсь яка. В останні дні ми обоє знаємо, про що ми думаємо, але вголос про те навіть одне перед одним не зважуємось вимовити. Ти — мені, а я — тобі…

— А тебе не дивує, що на фотографії замість українського хлопця Петька Паляниці ми побачили тубільця з Мексики?

— Тепер вже, здається, ні. Лише вражає. Я ще не відаю, чи загиблий Петько і нині сущий Альфредо — одна й та ж особа, але душа в них, здається, спільна. Точніше, в Альфредо Куса душа Петька Паляниці. Після загибелі українського хлопчика вона переселилася в мексиканського тубільця Альфредо — от і все. Десь тут поруч залиті водами Дніпрогеса ті скелі, з яких і розбився Петько.

— З одним, однак, уточненням: не він, а його тіло. А душа, залишивши тіло, переселилася в іншого хлопчика.

— І ти цьому віриш?

— А ти?

— Що з того, вірю я чи ні, як воно так і є, Альфредо — це копія, якщо так можна сказати, Петька Паляниці. Його друга сутність. Іншими словами, його друге життя. Тільки й того, що національності у них різні. Але для переселення душ національність не відіграє ніякої ролі, головне, що душа людська і в людину переселяється.

— Себто друге перевтілення Петька Паляниці?

— Так.

— Тоді ставимо крапки над «і»: реінкарнація? — швидко запитала дружина, запитала про те, про що ми, не змовляючись, думали осібно.

— Ти хочеш сказати, що реінкарнація — це вже не така й вигадка? — питав я про те, про що думав у ті дні. — Іншими словами: і після смерті існує життя? Тільки або в іншому вимірі планети Земля, або в інших краях нашого. Але неодмінно в іншій личині, де національність та все інше, пов’язане з цим, ніякої ролі не грає. Ти це мені хотіла повідати, дорога?

— Якщо знаєш, то нащо питаєш?

— Але в мене запитань більше, аніж відповідей на них. Чи бодай пояснень. Отже: ре-ін-ка-рна-ці-я?

— Я досить наслухалася про неї. Власне, начиталася. Але ніколи й подумати не могла, що зіткнуся з цим феноменом у житті, — коли вмовкла, губи її все одно ворушилися, наче сама з собою розмовляла, сама себе переконувала чи навпаки, відганяла од себе думки, на які не було відповіді. — Реінкарнація, — зрештою озвалася. — З латини перекладається так: ре — зворотно, назад, ін — в, карна — тіло, плоть. Себто переселення назад у тіло. Закон реінкарнації входить до багатьох релігій Сходу. Наприклад, біблія індуїстів «Бхачавагіта» вчить, що безсмертна душа періодично міняє зношене тіло на нове, як ми змінюємо одяг, якщо він нам стає чомусь непридатним. Це знали жерці Давнього Єгипту, Греції. А ось у християн закон реінкарнації, перевтілення душ було «відмінено» на П’ятому Вселенському соборі. Але це точнісінько так, якби наприклад Академія наук та раптом відмінила всесвітній закон тяжіння — він що, після такої «відміни» зник би? Така ситуація і з законом реінкарнації.

— Невже й справді ніхто не помирає Назавжди?

— У це треба вірити.

— Вірити чи так воно і є?

— Цього я тобі ще не готова відповісти з глибоким переконанням, мій любий чоловіченьку. Але дуже хочу, аби ніхто й ніколи не помирав назавжди. І ми в тім числі, як надійно, звичайно, нам час. Так ось у тій книзі розповідається — і таких прикладів історія знає багато — про жінку, яка під гіпнозом раптом заговорила на якомусь скандинавському наріччі… Про існування якого вона до того й гадки не мала. Виявилось, що то — застаріла шведська мова, яка вже давно вийшла з ужитку.

— Тобто жінка в одному із своїх попередніх життів була шведкою. І жила у ті давні часи, коли застаріла сьогодні мова була ще в ужитку?

— Так. Як Альфредо Крус колись, будучи Петьком Паляницею, жив у цьому селі — ось звідки він знає українську. Тоді вона була його рідною мовою. Потім, вже в наступному своєму житті в Мексиці він про неї забув. Як і про своє попереднє життя в Україні на березі Дніпра нічого не пам’ятав. Потрібний був поштовх, щоб хлопчик все пригадав. Таким поштовхом і стала для нього українська мова, що її Альфредо почув від нас… І він негадано заговорив нею, сам цьому дивуючись, бо ж не знав, звідки у нього взялася чужа і незнана йому мова. То виходить, що й справді ніхто… не помирає назавжди? Невже можливий такий феномен, як життя після фізичної смерті? На момент такого сумного і тяжкого явища, як фізична смерть, що її не уникнути кожному, хто народився і живе на планеті Земля, біоенергетичний згусток людини, себто душа (для інших — аура) відокремлюється від фізичної оболонки, званої тілом… Тіло смертне, тлінне і недовговічне, душа ж — дарунок Бога — вічна і безсмертна. Бо тіло помирає (одіж тлінна), а душа непідвладна смерті, вона лише міняє місце перебування…

«Душа в сто тисяч разів легша, аніж розум, — стверджував Вівекананда, індійський мислитель-гуманіст, релігійний реформатор та громадський діяч, — але настільки ж вона сильніша від нього. Душа — наділена світлом, що потужніше, аніж електрика, яскравіше, аніж сонце чи місяць…»

На дев’ятий день по смерті тіла душа залишає цей світ і направляється до одного із семи каналів виходу біоенергетичного поля Землі. (У Вернадського — ноосфера). До Творця. Всевишнього. Господа. Небесного Батька — називайте Його, як хочете, суть від цього не зміниться. На сороковий день душа зливається з біополем Землі, займаючи нішу в одному з його шарів, не розчиняючись у ньому, а неодмінно зберігаючи свою індивідуальність. При цьому вона не тільки згадує про останнє своє перевтілення, але й про попереднє життя (чи попередні, якщо їх було кілька). Ось тоді й з’явиться перед нею завдання для наступного перевтілення.

Скільки минає часу від фізичної смерті тіла і до нової реінкарнації? В кого як. Вважається, що від кількох тижнів до кількох сторіч. (Хоча в тих сферах, де перебуває душа в очікуванні призначення на перевтілення — це одна мить, адже плину часу там не відчувається, його взагалі там немає). За вченням східних релігій, реінкарнація не є нагородою за праведне життя, чи навпаки — покаранням за гріхи. Реінкарнація — це наслідок безсмертя душі, адже перед кожною душею у зв’язку з цим ставиться завдання: відпрацювати повну програму розвитку. А яка вона, та програма, того зарані не дано душі знати. Після загибелі хлопчика Петька з придніпровського села, його душа шістдесят (за земними мірками) років перебувала в біоенергетичному полі Землі, в царстві Творця і лише тоді надійшла її черга і вона була направлена на інкарнацію — їй випало тіло хлопчика Альфредо з племені майя. У творця немає національностей і рас, для нього всі люди — сини його і дочки, незалежно від того, до якого вони народу належать і в яких краях живуть — небо над усіма одне і Царство Небесне теж. І Господь один, хоч у різних краях в силу тих чи тих причин він і може називатися по-різному.

То невже ж і справді людина НІКОЛИ НЕ ПОМИРАЄ? Тобто, вона помирає, але НІКОЛИ НЕ ПОМИРАЄ НАЗАВЖДИ?

Бо смерть — це всього лише початок?

Нового життя?

Знати б людині про це достеменно.

Але, мабуть, цього їй ще не дано знати.

Можливо, цю таємницю таємниць людства знає Петько Паляниця, хлопчик із придніпровського села, але про це він уже ніколи й нічого і нікому не скаже.

Тільки посміхається загадково із старої фотографії і в його посмішці відчувається вічна загадка людства. І ще щось… Наче підбадьорливо. Почекай, мовляв, колись ти сам про все дізнаєшся — як настане тобі час…

Смерть — це лише початок.

Ніхто ж бо не помирає назавжди.

Але тут наша розмова — може, й дилетантська про реінкарнацію — та і які ми спеціалісти з цього феномена? — урвалася, як до берега, де ми загорали на каменях, пристав дерев’яний човник і двоє місцевих рибалок — ще бадьорі дідки, — заходилися з нього вибирати сітку. В кормі ліниво ворушилися золотисті лящі.

Не змовляючись, ми купили в них кілька найбільших («По чім?» «Та як для вас, то по шість гривень за кіло і забирайте хоч і всі, — раде вигукували рибалки. — Нам ще й краще, не треба везти на трасу продавати. Та й буде нам на хліб і до хліба, бо вже й чорт зна коли пенсію приносили. Тільки Дніпро нас і рятує…») і подалися в село — юшку, про яку давно мріяли, — варити.

Тітка Марина, як ми з’явилися в дворі з дарами Дніпра, аж руками сплеснула на радощах.

— Ой, спасибочки вам! Вже давно юшки не смакувала — аж снитися почала. Над такою рікою живу, а вже й забула, коли свіжу рибу пробувала — казна-що таке! Відведу сьогодні з вами душечку…

І гайнула до кабиці в дворі, а ми з Олею заходилися чистити лящів…

Швидко чи ні (мабуть, таки швидко, бо відпочинок ніколи не буває ані довгим, ані зайвим), а відпустка, бодай і за два роки, та ще після тривалого зарубіжжя, проведена в рідному Києві, пролетіла, як ми й оглянутись не встигли і нам вже довелося збиратися в неблизьку дорогу в Мексику — до праці в спільній україно-мексиканській компанії, де я тоді займав не останній службовий щабель.

Коли це за день до вильоту в Нью-Йорк, а звідти в Мехіко, все раптом круто перемінилося. Правління запропонувало мені залишитися в Києві й очолити українську частину компанії. Все зваживши, я погодився. Ще б пак! Це було для мене значним підвищенням (у фінансовому, не кажучи вже за інші, аспекти), я негадано ставав одним з двох ведучих керівників компанії. А це щось та важило для мене, плюс робота на Батьківщині. Як кажуть: і дома, і замужем.

За умовами угоди, я мав негайно вилетіти в Мехіко, здати там справи (скільки б це не зайняло часу, тиждень чи місяць) і, повернувшись до Києва, приступити до своєї нової роботи.

Отож, дружина залишилася вдома, а я на недовгий час вилетів у Мехіко. І, як водиться, закрутився. Тиждень не залишав свого офіса, готуючи справи для передачі своєму наступнику. Зрештою, до п’ятниці все вдалося втрясти, все підготував, узгодив і за тиждень завершив справу з передачею. І вперше за останні дні, з насолодою розігнувши спину, виглянув у вікно — що там у світі білому, мексиканському?

В Мехіко стояла просто пречудова погода (а втім, інших там не буває), квиток на зворотну дорогу до Києва у мене вже знаходився в портмоне, настрій — щоякнайліпший. Залишався ще один день мого перебування в мексиканській столиці і він був цілком вільним — я мав право витратити його за власним розсудом.

Вирішив на прощання відвідати Ісля Мугерес, симпатичний Острів Жінок на Юкатанському півострові. Не так попрощатися з тамтешнім краєм, як з юним другом Альфредо Крусом, який після поїздки в село до тітки Марини і всього, що я там почув і побачив про Петька Паляницю, не йшов мені з думки. На ходу зрихтував малому деякі дарунки, заодно прихопив і копію знімка, на якій він так схожий на того українського хлопця Петька Паляницю, ким він за власним зізнанням був. Заодно віз і кілька фотознімків села, краєвидів Дніпра — щоправда, вони тепер дещо відмінні від тих, що були ще до Другої світової війни. Хати вже, звісно, інші, та й скелі на Дніпрі з побудовою Дніпрогесу й утворенням між Дніпропетровськом та Запоріжжям штучного озера зникли під водою, але дещо й залишилося — цікаво, чи впізнає Альфредо той край, у якому він колись жив? У першому своєму житті. Я заздалегідь підбирав слова, що ними збирався поспілкуватися з підлітком на цю вельми не просту тему і не міг їх поки що віднайти. Гаразд, подумав, якось воно все на місці влаштується. Хвилювався, як наче вирішувалася моя особиста доля. Та і як з ним говорити про якусь незбагненну реінкарнацію, у якій і сам не дуже петрав? (Та й хто в ній достеменно розбирається, хотів би я знати?) Та й чи треба взагалі? А раптом… А раптом це відкриття подіє на незміцнілу ще психіку індіанської дитини, яка живе собі на острові в рідному краї з батьками, нічого не відаючи, як Божа рослинка. Наловить риби на рифах, день прохарчується — та й усі проблеми. А решту за нього вирішать їхні прадавні боги — як вони ухвалять, так і буде. А буде так, як було вік тому чи тисячу літ тому, чи й більше.

Та ось і він на обрії — маленький острівець Ісля Мугерес, батьківщина Альфредо — 7 кілометрів довжини, з півкілометра завширшки, 12 тисяч мешканців, якраз напроти курортного міста Канкан, куди я примчав з Мехіко, на таксі — найпопулярніший там, разом з автобусом, вид транспорту. А далі — ще простіше.

З міської набережної на острів один за одним відчалюють пасажирські човни — 35 песо, 15 хвилин плавби! Я був певний, що впораюсь швидко й дістанусь туди без пригод. На самому ж острові від причалу в усі кінці — 7 песо — бігають свої таксі — маленькі японські нісани. Тубільці-шофери дуже чемні — це я знав з минулих поїздок — й охоче розказують дорогою про свій острів та його мешканців, яких вони, здається, знають усіх до одного, хоч їх там і дванадцять тисяч. (Пригадую, як я вперше їхав островом на таксі, водій його показав мені на якусь похмуру будівлю, схожу на казарму чи фабричний цех, мимо якої ми проїздили і пояснив, що там приносять у жертву звірів для людського споживання. Для нього то була не бойня, а своєрідний жертовник — сам він споживав лише вегетаріанську їжу й іноді трохи риби… Інший службовець — теж тубілець — коли довелося відкривати в банку конто (рахунок), подав мені бланк та ручку і чемно попрохав мене… ні, не підписати, а — «подарувати йому мій підпис». Такі вони, тубільці Ісля Мугерес! І я подумки вже смакував радість зустрічі з ними.

Крім таксі там є дві автобусні лінії — одна на східному, друга на західному узбережжі — 3 песо. Тубільці (особливо жінки) носяться на мотоциклах й схоже за скромну плату підкинуть вас будь-куди. (Американці їздять лише на своїх автомобілях, вельми великих і дорогих).

Повсюди островом бродять собаки місцевої породи… А втім, не колобродять, а — статечно ходять. І неодмінно в парі — пес і сучка. Це у них, як чоловік та жінка. Тубільці люблять собак і якщо тримають їх, то неодмінно лише в парі — пса і сучку. Розлучати тварин там вважається негарним вчинком. А за кожною такою чотириногою парою — трюхикає з півдесятка опецькуватих веселих цуценят — одне слово, зразкова собача сімейка!

Такі вони, майя з Ісля Мугерес, батьківщини Альфредо Круса, який колись був українцем Петьком Паляницею. (Чи навпаки, Петько Паляниця тепер став індіанським хлопчиком Альфредо). Зрештою, я просто хотів ще раз побачити цю незвичайну дитину майя, бо коли ще пощастить зустрітися, послухати його українську мову, таку знайому і таку незнайому в устах майя, розповісти про його першу батьківщину, на якій я нещодавно побував… Хотів, але… З моїх добрих намірів так нічого й не вийшло — на заваді став ураган. І треба ж було йому нагрянути на Юкатан саме того дня!.. Треба сказати, що для ураганів Юкатан з Мексиканською затокою — головна дорога. Вони там досить часті й завжди з’являються негадано-неждано — вигулькнуть з океану, як чорт із шкатулки, і мільйонокрилим та мільйоногорлим чудиськом налітають на тамтешній край, на якийсь час пожираючи його у світу білого. На щастя, Острів Жінок, такий беззахисний перед тим страховищем, вони зачіпають лише крилом. Але й цього буває досить, бо іноді добряче йому дозоляють.

Коли я примчав з Мехіко на таксі в Кункан, ураганисько, залетівши в Мексиканську затоку, тільки-но набирав свою диявольську силу і скільки часу він мав там бушувати-розбійничати — того ніхто не знав. Тож я й не відвідав востаннє перед поверненням в Україну симпатичний Острів Жінок. Лише з набережної Кункана подивився на Ісля Мугерес, що завжди сонячний, із жовтим обрамленням пісків, блакитними небесами над ним та синявою моря радував зір і тільки зітхнув — Ісля Мугереса уже не було. Як і його раю. Острів Жінок вже накрило волохате, сіро-імлисте крило урагана і світ білий над ним померк.

Набережну Кункана вже почали накривати нуртуючі вали, хвилі били вище вуличних ліхтарів, рідкі перехожі притьмом втікали з набережної подалі вглиб міста. Побіг і я, відчуваючи за спиною шалений лет морського валу. До всього ж я квапився, боячись, щоб розлючене море де-небудь не перерізало дорогу до Мехіко — наступного дня рано-вранці я мав вилітати до Нью-Йорка, а звідти — до Києва.

І сьогодні, в засніженому граді Кия, в січневій хузі, згадуючи Юкатан (а там і в січні плюс 25!), відчуваю тепло їхнього Гольфа, бачу жовте узбережжя Острова Жінок серед голубого привілля океану і неба, і мені здається, що то й справді крихтою тепла, ледь відчутного через моря й океани, через гори й рівнини, через великий, великий світ до мене звертаються мої захисники — боги майя… Ніколи не забуду, як під час моїх численних мандрівок Мексикою і зокрема історичним краєм індіанських племен, я побував у Лабана. Там, вгрузнувши в землю, стоїть знаменита брама. «Хто пройде під брамою в Лабана, — казали мені майя, — того завжди, де б він не був, хоч і на краю світу, оберігатимуть наші боги…»

І раділи, як діти, коли я погодився пройти під брамою. Вони провели мене під брамою з піснями й танками — ці добрі, древні і вічні діти людства, про яких у наших тлумачних словниках вміщено всього лише один рядок: «Група споріднених за мовою індіанських племен, що створили в давнину високу культуру, а тепер живуть нарізно в Мексиці, Гватемалі та Гондурасі».

Це вони, майя, творці однієї з найдревніших цивілізацій людства, подарували йому маїс (кукурудзу), квасолю, перець, какао… А соняшник!.. Ну, щоб здавалося, соняшник? «Однорічна трав’яниста олійна рослина родини складноцвітних з високим грубим стеблом, великою довгою квіткою». (З тлумачного словника української мови). А хай спробує українець (та ще сільський) уявити своє життя і відчувати себе українцем без отієї «великої жовтої квітки»!

А він, сонцелюб і сонцепоклонник, всього лише давній приблуда з іншого світу, з далекої нам Америки!

Не знайти полів в Україні, де б не горіли щирим золотом соняшникові гони від обрію й до обрію (в Україні його посіви, вдамося до прози з цифирією — займають 93 відсотки всієї площі, що її відводять під олійні культури!) і нема такого городу, де б не красувалося жовтоголове соняхове братство, не виглядало б з-за тинів на вулицю, не поверталося б за сонцем, як діти за батьком-матір’ю… І — диво-дивне — цей гість з Північної Америки, дарунок незнайомого — назавжди незнайомого — нам народу майя, давно в Україні став не просто своїм, ні. Поряд із барвінком, рутою-м’ятою, маком, мальвами, полином, трояндами, чебрецем, безсмертником, любистком, волошкою, деревієм, конваліями, сон-травою, соняшник теж наш національний символ, як наші калина, терен, явір, тополя, береза, дуб, верба, смерека, клен, граб — всі вони одухотворені нарадною міфологією, теж серед них сонях став золотими очима України, її національною душею і переконанням, що він наш споконвіку… І вже в нас, як підмітив поет, мов сонях, квітне літо.

Чи побуваю ще коли в далекій Мексиці, на Острові Жінок? Не знаю, мабуть, уже ні. За щоденною працею, клопотами київського життя майя почали від мене ніби віддалятися за моря й океани і хоч я згадую юного друга Альфредо Круса, але вже не так емоційно, як попервах.

Іноді мені здається, що Альфредо, хлопчик майя з далекого Ісля Мугерес, всього лише своєрідна легенда, дивний сон, що якось мені приснився-примарився в колоритній Мексиці, якесь нерозгадане диво, фантастика цього народу, тож і в пам’яті моїй він зостанеться теж ніколи не розгаданим… Хай росте щасливим на своєму Ісля Мугерес, майже райському (за мексиканськими мірками) Острові Жінок, де бідні хоч і є, але немає жебраків і голодних, бо стільки ж риби в голубому морі-океані Мексиканської затоки!

А на згадку про українське Придніпров’я, село на Нижньому Дніпрі і водночас про Мексику (хоч це поєднання, та ще на перший погляд, мовби й дивне!) над моїм столом висить паспарту з напівпожовтілою фотографією — копія з тітчиного любительського знімка. На березі синього Дніпра, на плескатому камені, що широкою спиною виступає з води, позадиравши ноги, лежать двоє веселооких хлопців. Накупавшись у рідному Дніпрі до гусячого жиру, щось безтурботно між собою теревенять, ящірками вигріваючись під благословенним літнім сонечком України.

Один з них — Петько Паляниця, український хлопчик і в той же час тепер мовби й мексиканський пахолок Альфредо Крус. А, може, так воно і є насправді?

А над ними висока безоднява блакитного неба з білими хмарками, а внизу — тихі води і такий спокій навколо, що безтурботним хлопчикам здається б жити та жити у цьому прекрасному світі! Бо що їм може загрожувати в цьому доброму світі південної України на Нижньому Дніпрі?..

А ось з Альфредо Крусом, загадковим, — ні, таки й справді фантастика! — Петьком Паляницею, я тоді так і не зустрівся і не попрощався, коли повертався на Батьківщину. Як він там живе, хлопчик Альфредо, на своєму маленькому острівці в Мексиканській затоці, що напроти Юкатанського півострова? Для мене він назавжди залишився Петьком Паляницею з українського села, що на Нижньому Дніпрі — світ тісний, хоч і великий.

Чи, як майя кажуть, круглий. Тому й кінець у них кругом щасливий! Навіть попри урагани, що ні-ні та й залітають у ті краї, ледь чи не перевертаючи білий світ, коли й Острів Жінок теж зникає на якийсь час із білого світу. Але пролетить ураган і він знову зажовтіє прибережними пісками, заблакитніє водами і небом, і життя тоді неспішно повертається у своє звичне, віками й тисячоліттями второване русло. На острові різні житла, чимало там мурованих кам’яниць, але чимало й глиняних халупок, критих очеретом. Узбережжям, де кривуляють вузькі вулички, туляться один до одного житла бідняків, схожі на патріархальні українські курені на баштанах. Але господарям тих куренів, хоч вони й благенькі-благенькі, навіть найпотужніші урагани, особливого лиха завдати не можуть. Ну, здмуть їх, занесуть бозна-куди в океан, а за пару годин, як ураган полетить собі далі, вже й новий курінь стоїть. Тож не відчаюйся, на острівці стільки того очерету (та й швидко він росте, круглий рік!), що вистачить усім на курені. Були б лише мачете і роботящі руки. Та ще трішечки терпіння. І хоч одна весела пісенька для роботи.

За годину-другу, як полетить ураганисько далі, вже й стоятиме новий курінь — скільки там тієї роботи! — і життя й далі триватиме у білому світі Ісля Мугерес, щасливого Острова Жінок. Тому майя, невиправні оптимісти, і кажуть: кінець у них кругом щасливий. Маєш курінь з очерету — живи і радуйся життю, бо той курінь для тебе більше щастя, як для інших мурований палац. А знову налетить на Острів Жінок розлючений ураган — а він таки налетить! — розкидає по очеретині твоє житло, позаносить його чи не на край світу — ну й що з того? Чи й не причина для печалі? На острові он стільки того очерету! От і виходить, що в майя на Ісля Мугерес кінець кругом щасливий! Чим бідніші островитяни, тим вони бадьоріші, прямо хвацько-голінні і нічого не бояться — навіть ураганів. Бо чого ж його боятися? Хай тремтять ті, в кого муровані кам’яниці, а не очеретяні курені. З очеретяним куренем кінець кругом щасливий!

І коли, задумавшись, гляну, бува, на фотографію Альфредо Круса, що її я привіз на згадку з Мексики, як перед моїм внутрішнім зором заблакитніє синє-синє море, з чисто-прозорою водою і претеплою течією Гольфстріма (по-тамтешньому просто Гольф) і тоді з-за сліпучо-білих і жовтих пісків Ісля Мугерес лукаво виглянуть маленькі жіночі богині майя — Іксчель, Іксчебелакс, Іксгуніє, Іксгунієта (вона, о-он, здається, крайня), зодягнена, починаючи від пояса і нижче, але неодмінно з відкритими персами і привітно помахають мені руками… І хоч богині кам’яні, як здається на перший погляд та ще непосвяченим, але ж насправді — живі.

Бо ніхто ж не помирає назавжди.

ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ «МИКОЛА ГОГОЛЬ» Повість-фентезі

… Коли року 1931-го, через 79 років по смерті Миколи Гоголя у Москві перезахоронюватимуть його прах — із Свято-Данилівського монастиря (це пристанище ченців тодішня влада переобладнувала під колонію для малолітніх злочинців, тож у зв’язку з цим монастирський некрополь підлягав ліквідації) — на Новодівиче — і відкриють труну, то жахно відсахнуться…

І було від чого. Череп небіжчика лежав повернутий на бік (з якого дива?). І — що й зовсім вже було моторошно, — матерія оббивки труни виявилася розірваною (на рівні складених на грудях рук покійника), наче хто її у відчаї шматував, марно шукаючи виходу з домовини — чи бодай ковтка рятівного повітря, якого не було, а була їдуча задуха і божевільний кінець…

І тоді пригадали: Микола Васильович ще за життя боявся впасти в летаргійний сон (схильність до якого він за його переконанням буцімто мав) і, таким чином, бути похованим живцем — що в світі не раз і траплялося. Тому застерігав: на випадок негаданої смерті не ховати його до появи трупних плям і явних признаків розкладу тіла. (Дослівно — подається мовою оригіналу), заповіт такий: «Находясь в полном присуствии памяти й здравого рассудка, излагаю здесь свою последнюю волю. Завещаю тела моего не погребать до тех пор, пока не появятся явные признаки разложения. Упоминаю об этом потому, что уже во время самой болезни находили на меня минуты жизненного онемения: сердце и пульс переставали биться». (Не виключено, що це вразливому і надумливому письменникові під час нападів страху так здавалося — швидше всього, адже підтвердження цьому медиків чи хоча б тих, хто з ним спілкувався, не має).

Дослідники життя і творчості великого сатирика сьогодні висловлюють ще й таку версію: мовляв, все це Гоголь написав під враженням малоросійських казок, де найжахливішим було, коли чоловік, який заснув летаргійним сном, отямлювався у вічному мороці й задусі могили під багатометровою товщею землі. Моторошна безвихідність! А тому письменник, мовляв, сам і подав привід для тайни. До всього ж він помер у 42 роки і смерть його була загадковою, досі нез’ясовано, від чого урвалося його життя в цьому світі. Тоді ж і пригадали, як він боявся бути похованим заживо. Фобію таку мав.

Це від грецького слова, що означає страх. Стан хвилювання, тривоги, неспокою, виникненого чеканням чого-небудь неприємного, небажаного. А відтак і — страшного. Фобія — це те, з чим людина часом безсила боротися, сама себе тримаючи в страху. Пам’ятаєте в Котляревського:

Є й такі, що постійно дивляться страхові в очі — себто повсякчас перебувають у стані тривоги перед можливою (а здебільшого уявною) небезпекою.

А це вже патологія — відхилення від норм життєдіяльності організму, потворноненормальне. Отож, непереборні нав’язливі страхи — це й буде вона. Фобія.

Сьогодні медики й психологи нараховують біля 500 різних фобій, хоча їх, вочевидь, значно й значно більше, адже людська фантазія (та ще в купі з хворобливою уявою, нестійкою психікою) безмежна й невичерпна!

Звідки в людини з’являються невмотивовані страхи? На думку спеціалістів — після значних і тяжких психологічних переживань, стресових ситуацій, психічних розладів і захворювань. Вилікувати фобію — це значить зняти страх. Змусити хворого, аби він подивився на себе збоку. Тоді жахіття минає. Але його не просто позбутися. Чи хоча б зняти — методом релаксації. Проте цей прийом треба знати і вміти ним користуватися. Фобії бувають досить тривалими і в пацієнта виникають так звані панічні атаки. Тоді його треба лікувати не лише психотерапією, а й також ліками. (Гоголя, між іншим, ніхто й ніколи не лікував). Вони знімають збудження в зоні головного мозку. Але складність полягає в тому, що фобій надто багато. В більшості це страх закритого і відкритого простору, ляк смерті, перебування (поїздки) в транспорті, ліфті, панічна боязнь навіть мишей, страхота від вогню чи води, ляк перед темрявою або страх залишитися одному, загубитися… Особливо серйозна фобія — це страх смерті (яка — бійся її чи не бійся, — а все одно до кожного прийде у визначений йому час і з цим треба змиритися раз і назавжди!). Тоді крижаніє душа і не хочеться жити. Стає просто страшно жити. Людина опиняється в полоні жахів. Або впадає в депресію і тоді навіть боїться вийти на вулицю. Чи хоча б глянути у вікно, дзеркало… За такого стану в людини різко підвищується серцевий ритм, звужуються судини, з’являється відчуття тривоги, піднімаються тиск, м’язовий тонус. А найгірше — вигулькує панічний жах-жахенний, який може привести до серцевого нападу і навіть до летального кінця. (Якщо хтось, наприклад, жахається води, то може й потонути. Від страхоти). Значна частина страхів сьогодні — це страх втратити роботу, а з нею й засоби до існування, ляк перед хворобами тощо. Людина губиться в цьому світі, не знає, як їй поводитись і тоді виникає стійкий невроз. За ним, як наслідок — депресія.

Мова йде не лише про звичайних, пересічних людей (фобіями страждають з дитинства й до старості) — у великих теж свої страхів’я-страховиддя. Свої химери й почвари. Наполеон, наприклад, боявся білих коней (а втім, це дві фобії: ляк перед білими кіньми — гіппофобія і боязнь білого кольору — лейкофобія), Петро Перший — вільного простору, а тому відчував себе кепсько у великих приміщеннях з високою стелею. Це екофобія і спацеофобія — страх свого будинку і порожніх просторів. (На противагу цій фобії існує ляк перед тісними приміщеннями, звуженим простором). Сталін страждав токсикофобією — панічно боявся отруєння. Чи авіаперельотів — авіафобія. Будучи головнокомандувачем, він жодного разу так і не побував на фронті. А коли вирушав у Потсдам на мирну конференцію, його поїзд охороняли 8 бронепоїздів і 17 тисяч бійців НКВС!

Микола Врубель, видатний художник, боявся жінок, які йому… подобалися (калігінефобія). Гублячись перед предметом свого захоплення, він вдавався — оскільки природа вимагала свого — до послуг проституток. Але біда рідко ходить одна, вона веде за собою іншу біду. Так і сталося з Врубелем. Від однієї з панельних дівок він підхопив сифіліс, що й довів його до втрати зору та божевілля..

Микола Васильович, як уже зазначалося, страждав татефобією — боявся бути живим похованим. У стані летаргійного, наприклад, сну. Цей страх у нього був таким болісним і нав’язливим (та ще за його бурхливої творчої фантазії!), що він неодноразово нагадував ховати його тільки тоді, коли вже з’являться ознаки явного тліну… (Невже й справді душеприказники знехтували останньою волею письменника — чи сприйнявши її за примху або дур? — і поховали його, коли на тілі ще не з’явилося жодних ознак смерті? Себто живим?).

Гоголь чи не з малих літ боявся смерті. А після того, як у 1852 році в лютому негадано померла сестра поета М. М. Язикова Катерина Михайлівна, Гоголь (а він дружив з небіжчицею з дитинства, дуже її любив і вважав поетову сестру найнезвичайнішою жінкою з усіх тих жінок, яких він зустрічав у житті), засмучений її кончиною, раптом заявив своєму духовнику:

— На мене найшов страх смерті!

І з того дня все його життя різко змінилося — в гірший бік.

З ним постійно спілкувався московський лікар О. Т. Тарасенков (пізніше він стане відомий як автор нарису «Останні дні М. В. Гоголя», що буде у 1856 році опублікований в «Отечественных записках», а потім вийде окремою збіркою в 1902 році), але й він, досвідчений ескулап, так і не зміг встановити діагноз хвороби великого письменника. (Як дехто вважає, він просто утримався від діагностичної оцінки хвороби свого знаменитого підопічного — з етичних, очевидно, міркувань). Так ось він засвідчив: в ніч з 11 на 12 лютого 1852 року письменник спалив чи не всі свої рукописи, які мав гроші — велів роздати жебракам — і почав готуватися до смерті. Звідтоді він перестав розмовляти, лише прохав, аби його лишили самого, відвертався до стіни й лежав так непорушно годинами. Їсти вже нічого не міг, але вважали, що то він просто відмовляється. За свідченням Тарасенкова, вигляд М. В. мав просто жахливий — шкіра та кості, очі глибоко запали, пульс тільки-тільки відчувався, голос — ледь чутний. І йому важко було повернути в роті язиком… Він виглядав смерті, чекав її щомиті, як щомиті бажав собі кінця і Та, що з косою, як називають опрягу в Україні, не забарилася з’явитися. Вона охоче йде до тих, хто, втративши охоту до життя, починає її виглядати… Тарасенков обережно визначив хворобу письменника як соматичну, тобто тілесну. (Від грецьк. сома — тіло).

Бачачи таке, друзі письменника почали спішно запрошувати до нього різних медичних світил. 18 лютого з’явився відомий московський терапевт-клініцист професор Московського університету Овер. Проте, оглянувши пацієнта, він чомусь уник рекомендацій. Лише обмежився нічого не значущою порадою не давати хворому… вина. (Його пробували давати письменнику для апетиту), інше світило, професор судової медицини Московського університету порадив, аби змусити хворого хоч щось їсти, лікувати його магнетизуванням — гіпнозом. Та коли з’явився спеціаліст із гіпнозу, хворий ледь чутно попрохав не робити цього і його залишили в спокої. Потім з’явився ще один знаний професор. Аби встановити діагноз, він пребадьоро заходився розпитувати письменника, що та як у нього болить, але той не зронив у відповідь жодного слова. Дивився у простір невидючими очима, нікого й нічого не чув, нікого не бачив і перебував десь далеко-далеко, як наче в іншому світі, недосяжному для простих смертних… Прощаючись, розгублений професор порадив вдатися до кровопускання, класти лід на голову та закутувати недужого в мокре простирадло. Проте інші лікарі радили цього не робити — кому вірити? Врешті-решт було організовано консіліум, внаслідок чого хворому рекомендували для лікування п’явки до носа і холодні обливання голови в теплій ванні. Це робили, але письменнику не кращало, гіршало й гіршало, аж до фатального ранку 21 лютого, коли він тихо відійшов з цього світу… І тоді ж по Москві пішли гуляти чутки, що Микола Гоголь, мовляв, помер від голоду та розладу розумових здібностей, що, звісно, не відповідало дійсності.

А від чого насправді урвалося життя славетного сатирика — фахово так і не встановили. Рівень тодішньої медицини не дозволяв поставити діагноз. Не знають причини, зрозуміло, й тепер. Смерть Гоголя так і залишилася загадкою. Дехто вважає, що автор невмирущо-веселих «Вечорів на хуторі біля Диканьки» залишив цей світ просто через небажання більше жити. Але ж стільки він там прожив? Усього нічого — 42 роки. Невже за таку малу кількість прожитих років він встиг розчаруватися життям? А втім… Хто тепер про це достовірно скаже? Тільки й відомо, що був він самотнім і неприкаяним у великому огромі білого світу, де йому не виявилося місця. Милу свому серцю Диканьку (ширше — Україну, Вітчизну свою, Вітцівщину, Дідівщину і взагалі Предківщину) він залишив назавжди, вибравши для себе сусідню імперію, яка й поневолила його батьківщину, а Росія Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних чи Манілових, так вражаюче геніально ним створених, йому не припала до серця, не зігріла його, не надихнула його чарівністю, якої в неї не було. Сім’ї він не мав, навіть, власного кутка, тож до смертного часу поневірявся по чужих будинках, спав у чужих постелях — не позаздриш! Втративши батьківщину, він не здобув навзамін нічого, бо чужа країна не могла стати йому рідною, а тому втратив і сенс життя. Все для нього зотліло й перетворилося на попіл, а в спустошеній душі поселився темний біс — він і звів його в могилу. І хай це не медичний діагноз, але це так!

А втім, кожне життя — це доля. Судьба. У творців — особлива. А без долі-судьби немає творця. Навіть, якщо він і талановитий. Що ж до великих письменників, то долі їхні часом не менш драматичні й захоплюючі, як і їхні твори.

А що мало прожив М. В. в цьому світі, зовсім мало, як кажуть в Україні ряст топтав, то… Кому який вік Господь вділить, той такий вік і проживе. А судьбу свою не обманиш, на кращу не поміняєш. Будучи безсмертним, Гоголь був смертним. А тут вже, як зауважив колись Францеско Петрарка «між смертними нема нічого довгого, і якщо трапляється що-небудь солодке, воно невдовзі завершується гірким кінцем».

Смерть Гоголя вразила й сколихнула російське суспільство. Від дому Тализіна, де він зустрів свій кінець і потім від університетської церковки, де його відспівували й до місця поховання у некрополі Свято-Данилівського монастиря труну з тілом небіжчика несли на руках професори і студенти Московського університету.

Ховали автора «Шинелі», з якої виросла вся наступна російська проза, опівдні 24 лютого 1852 року приходський священик Олексій Соколов і диякон Іоан Пушкін. І про те, що письменник буцімто лежав у труні живим, але в летаргійному сні, тоді й підозри не виникало. Та й виникнути не могло. Ховали його на четвертий день по смерті! І лише через 79 років по тому, під час перепоховання у 1931 році, після того, як побачили в труні його повернутий на бік череп та де-де пошматовану тканину оббивки віка труни і пустили моторошну чутку про те, що М. В. Гоголя поховали у стані летаргійного сну. Себто — живим — найжахливіше із найжахливішого, що може статися з людиною! Мовляв, після того, як було загорнуто яму і зверху, як і годиться, насипано могильний горбик, уявний небіжчик отямився в холоді підземелля від свого довготривалого сну, спробував — ще нічого не розуміючи, — звестися в тісній домовині, з жахом збагнув, де він і що з ним… Ні, ні, далі не будемо фантазувати, хоч у нас і фентезі…

Що я тоді знав про доволі екзотичний, як мені здавалося, фан-клуб «Микола Гоголь»?

Аж зовсім нічого.

Доки не надибав в інтернеті сайт «Микола Гоголь». З нього й дізнався про існування такого дива, як однойменний фан-клуб, на засіданні якого — по їхньому Асамблеї (з великої літери) — мало розглядатися питання про випадок з повернутим на бік черепом М. В. Гоголя, що виявилося при перенесенні останків письменника.

Це вже потім, як я, врешті-решт, вийду і на сам мальовничий, щоб не сказати химерний клуб, що, здавалося, належав не до української культури (хоч все й крутилося навколо Гоголя), а — до чужої нам країни та її культури, мені буде роз’яснено (після чого неясностей та загадок вигулькне ще більше):

— Наш клуб просто змушений діяти в підпіллі, куди він і загнаний, адже офіційна влада та її апологети — як раніше, так і тепер, — затято звинувачують нас в сатанізмі, відьмацтві та демонізмі, хоч демонологія є нашим деміургом. Переслідували нас за тоталітаризму, зокрема в Ленінграді, потім і в Києві, переслідують і тепер — за демократії. За віщо? Та все за те ж: за наші нетрадиційні, не схожі з їхніми, поглядами. За розходження нашої любові з їхньою офіційною, державною любов’ю до письменника. А також буцімто — увага! — за принесення людських жертв нечистій силі. З точки зору законників, ми — сатаністи! Відьмацьке кодло! Монстри, якими нас іноді називають. Але ж яке бісівство? Яка дияволіада й чортівня? Ми навіть не масони, хоч до останніх дещо й близькі. Але нас і за масонство переслідують — згідно з законом. Ось така штукерія, мосьпане, чиниться з фан-клубом «Микола Гоголь», що в силу обставин змушений діяти інкогніто. Тож для світу ми своєрідна китайська грамота…. А втім, ви маєте нагоду особисто переконатися, що бісівством ми не займаємось.

На засіданні Асамблеї фан-клубу мені вдалося побувати 1 квітня 200… року. Ні, ні, не питайте, де, криючись у схроні, потайно, за сімома замками діють шанувальники Гоголя — все одно не скажу. По-перше, слово давав, а по-друге, я й сам не знаю, де саме. Сіє, навіть, для мене, ніби ж частково посвяченого, все одно залишається нерозгаданою тайною. Я навіть не відаю, в якій реальності воно діє, товариство шанувальників Гоголя. Коли я відправив на їхній сайт прохання дозволити мені, як літератору, який цікавиться Гоголем, познайомитися з ними, то невдовзі отримав відповідь: такому-то такого-то дня о такій-то годині (годину вибрали нічну) бути на розі таких-то вулиць, де мене й підбере їхня машина, і більше ніяких запитань не задавати і, Боже мене борони, затівати якесь самостійне розслідування!!!

Коли мене підібрали в умовленому місці на розі темної, вітряної ночі (вже було далеко за північ), то довго везли в машині невизначеної марки (здається, вона була вміло закамуфльована), в салоні якої стояв суцільний морок. Вікна затінені, але затінені чомусь навпаки — із салону нічого не було видно. (Та, мабуть, і ззовні в салон теж). Лише попереду розпливалися в пітьмі голова і плечі водія. Він, здається, був по той бік перегородки, що відділяла його від салону, тож я не зміг з ним перекинутись бодай словом, хоч і намагався. Він або мене не чув, або йому було заборонено зі мною вступати в будь-який контакт.

Їхали довго, раз по раз на якихось вуличках (сумні контури їх я все ж якось міг роздивлятися), повертаючи то ліворуч, то праворуч. Ясно, заплутували сліди, збиваючи мене з орієнтації. Ліхтарів ніде не було видно (чи ми так далеко заїхали від центру?). Та ось машина завернула в один з темних дворів і зупинилася біля занедбаного під’їзду.

Дверці автоматично відчинилися. Я вийшов у двір, що ніби поринув на дно пітьми. Навколо — ані душі, ані душечки. Десь скрипіли віконниці і гупала жесть на даху. Жодного освітленого вікна — наче вимерло все. Глушина. Глухомань. Цікаво, куди мене завезли, на яку околицю і, головне, якого міста?

«Що за грища дорослих людей в конспірацію, підпілля, — вже почав я дратуватися. — Не вистачало тільки ухання сича або філіна, Баби Яги чи Кощія! І якогось архімудрого пароля!»

Справді, наче я приїхав на засідання новоявленого «Союзу благоденства», таємного товариства декабристів. Новітніх при тому. Чи — Кирило-Мефодіївського, не кажучи вже за таємні масонські організації. Але ті товариства виступали проти існуючої влади, а це… шанувальники Гоголя, якого ніхто й ніколи не забороняв — за будь-яких режимів. Як і його вшанування. То для чого було злютувати ледь чи не масонську ложу?

Тим часом машина нечутно, майже безгучно рушила і за мить — не маючи габаритних вогнів — розтанула в пітьмі ночі, наче її й не було.

Глухо шуміли невидимі дерева, скрипіли гілки і десь час од часу хряпала незачинена хвіртка чи напіввідірвана кватирка.

Я потупцявся — куди йти? — вдивляючись у відчинені двері під’їзду. Зненацька в його глибині спалахнула жовта, ват на сорок лампочка. Повагавшись, я рушив у під’їзд і ледь переступив його поріг, як двері за мною зі скреготом зачинилися…

Я почувався, як у пастці. На випадок чого — хто і де мене знайде? Але ж я прибув на засідання всього лише милих шанувальників Гоголя, а не якихось там упирів, вампірів чи й взагалі — на шабаш нечистої сили, то геть похмурі думки! Та й до всього ж мене сюди не запрошували — сам напросився. І хоча магістр клубу застеріг, що не ручається за благополуччя мого візиту, я, підігрітий таємничістю фан-клубу і звичайно ж цікавістю літератора до всього незвичайного, що виходить за рамки буденності, запевнив його, що готовий на все і до будь-якого повороту подій, вірячи десь у глибині душі, що все має закінчитися гаразд, а байки про якісь буцімто людські жертвоприношення, що їх буцімто здійснюють сатаністи цього клубу, так і залишаться байками. Для слабконервових. То які ж тепер можуть бути сумніви? А щодо сатанізма, відьмацтва і взагалі, бісівства, що ореолом трималося над підпільним клубом, то я в те не дуже вірив. Все то поголос упереджених недоброзичливців і тільки.

Невпевнено, аби кудись рухатись, я простував обшарпаним коридором із за міазмами цвілі, помий і взагалі нежилого духу в його глибину, сподіваючись, що хтось же мене зустріне. А що непризентабельне помешкання в цих шанувальників та ще й у покинутому будинку, що підлягає зносу, то це — всього лише фінансові негаразди. А фан-клуб — добровільна громадська організація любителів — звідки у них візьмуться гроші, аби найняти пристойне помешкання? Та ще й перебуваючи поза законом, фактично в підпіллі. Тут уже й справді, як кажуть, не до жиру…

Тим часом хтось невидимий за мною певно слідкував (не інакше, подумав я, як у коридорі десь були замасковані телекамери), бо тільки я порівнявся з дверима в стіні коридору, теж обшарпаними, з потрісканими дошками й облупленою фарбою (напевне ж до них у цій руїні тирлувалися халамидники, а бомжам аби дах над головою, аби хоч якийсь тарганник), як над ними зажевріла крихітна червона цяточка вічка і двері з пронизливим скреготінням, що подіяли мені на нерви, розчинилися. Повагавшись, я переступив поріг і двері миттєво за мною зачинилися, почулося клацання автоматичних замків і все стихло.

Я опинився в просторій напівкруглій зальці, що була разючим контрастом до захланного коридора і такого ж занехаяного будинку. На вікнах — глухі чорні штори, ліплена стеля з амурчиками на карнизах, під стелею — шикарна люстра, меблі з дорогого дерева, м’які та зручні крісла. Десь — чути було — тихо працював кондиціонер і в зальці гуляло свіже повітря. Між чорними шторами — червоні простінки (взагалі, тут відчувалися їхні улюблені кольори — чорний і червоний). Під стіною затишно підсвічений здіймався чималий акваріум з підводною фауною, у якому плавали екзотичні тропічні рибки з чималими, химерно вигнутими хвостами, більшими за їхніх господарів.

Ліворуч чи не всю стіну займав екран (що то екран, я здогадався лише тоді, як він зненацька засвітився м’яким притлумленим світлом). Напроти стояв зручний фотель, обтягнений жовтою шкірою з високою спинкою, осторонь нього, контрастуючи з його пишністю, кілька простих, як прийнято казати, канцелярських стільців — для кого?

Не чекаючи запрошення, я присів у фотель, випростав ноги — у кімнаті-зальці було тепло й по-домашньому затишно.

Роззирнувшись, я загледів на бічній стіні портрет того, кого члени невідомого мені клубу так самовіддано шанували, що з-за своєї любові, яка дещо розходилася з державною любов’ю до М. В. Гоголя, ладні були навіть терпіти репресії й переслідування та постійний ризик в один не зовсім чудовий день загриміти «в места не столь отдаленные»…

Що впадає в очі, коли дивишся на парсуну М. В. Гоголя — класична, майже сакральна, мільйонно розтиражована, добре знана в слов’янському світі від школярів до пенсіонерів, — так це його… Правильно, ніс. Значущий, дорідний, про який ото кажуть: ну й ніс, на свято ріс, а ти його і в будень носиш!..

А загалом, симпатичний і вельми солідний ніс, чогось таки вартий! Бо й що то за чоловік, як у нього, даруйте, якийсь там носик. Так що Гоголю в цьому поталанило. Ось і я, тільки глянув на його класичний портрет, так одразу ж і звернув увагу на ніс. (Існує гіпсова маска письменника: чимала голова, виразно окреслена лінія носа. Як зазначає один відомий астролог (він, до речі, переконаний, що Гоголя було поховано живим!), і який вивчав фізігономіку, «різко окреслена лінія носа з кінчиком, що виділяється — ознака в’їдливості, педантизма і навіть занудства… великий рот, незадоволено стиснені губи часто говорять про скептицизм». А втім, це відомо і з життєпису письменника, він саме таким і був).

І лише потім я глянув на очі, а вони у Миколи Васильовича, як по великому рахунку, незвичайні, пильноуважні, глибокі, темно-проникливі і в той же час з хитринкою. З усмішкою самоіронії (а це вказує на неабиякий розум) — і над собою, і над іншими, над усім світом, з якого письменник кепкував, видаючи фантасмагорію за реальні факти, зображуючи чортів та відьом як реальних персонажів.

А ось вуса, як вуса, хоча вони добре пасували до носа й до характерної зовнішності письменника та овалу його лиця, своєрідної зачіски і манери носити довге волосся.

Творець басаврюків, відьом, чортів та різної іншої нечисті і взагалі, народного балаганного гумору про те людське життя, що його ми називаємо неймовірним, у якому розмиті кордони між реальністю та ірреальністю, сорочинський чарівник втупився на мене злегка насмішкувато, наче кпинив: ага, мовляв, попався моїм шанувальникам, тепер начувайся! Чи й з живою душею тебе відпустять!

Я уважно на нього дивився, намагаючись збагнути, яким він був. Знаю, що був добрим, власне, міг бути добрим, лагідним і ласкавим, усміхнено-іронічним, але міг — і часом бував — грубим аж до брутальності, невпевненим у собі, нервово-вибуховим, злим, дуже вразливим, живучи загалом між мажором та мінором. То в нього бадьорий і радісний настрій, то — без видимих, здавалося б причин, — сумний і меланхолійний, аж хворобливий. Так він і жив: то в мажорі, то в мінорі, такі стани у нього змінювалися чи не по кілька разів на день — як погода восени. Уява у нього аж надто примхлива, сюжети його творів — особливо ранніх — здебільшого казкові, фантастичні, в крайньому разі не буденні, переповнені колоритною вигадливістю (вигадьком він був превеликим!), то винахідливістю.

З дитинства хворів, тому й був все життя нервововразливим (до речі, до двох років він не говорив, але в п’ять років вже почав писати вірші — всі вони з часом порозгублювалися, — що викликало неймовірне захоплення у його матусі). Лікувався ж здебільшого музикою, слухаючи мандрівних лірників, сам добре грав на фортепіано, умів і любив співати українські народні пісні, що їх знав, здавалося б, безліч — в тім числі й сороміцькі, що окремо його тішили. (Не будучи любострастним, не знаючи похітливості і взагалі не відчуваючи потягу до жінок і до того, що буває між ними та чоловіками, він чомусь сороміцьку, позацензурну творчість так смакував, охоче її збирав, записував і під настрій любив нею потішати своїх друзів).

Грав не лише на сцені (любительській). Коли, бувало, не хотів іти в ліцей на заняття, вдавав з себе (досить переконливо!) божевільного, а давно відомо: той, хто вдає божевільного, таким насправді може й стати. Пізніше, подорожуючи Росією, розігрував з себе дуже поважну особу, станційних наглядачів збивав з толку, що він — ад’юнкт-професор. І — не кривив душею. Просто станційники не знали, що це всього лише вчитель, тож сприймали його за дуже поважну особу, яка чи не інкогніто мандрує і ламали голову: а чий же він ад’ютант, якого превосходительства? А тому коней йому завжди давали в першу чергу.

Павло Анненков, літератор, мемуарист, який близько знав великого сорочинця, писав, що Гоголь «зробився містичним суб’єктом. Успіхи навіяли йому ідею про особливості його покликання на Русі… Тоді він заговорив з друзями мовою ветхозаветного пророка».

В останні роки М. В. за свідченням сучасників був людиною надто суперечливою і не завжди… гм-гм… симпатичною. Жив він в основному за рахунок друзів, користуючись їхньою добротою, постійно вимагав до себе виняткової уваги, відчував потяг до великосвітських знайомств, будучи самолюбивим до самообожнювання, уявляв себе божеством, що повинне вирікати лише незаперечні істини.

Особистого життя у нього не було й у зародку. С. Аксаков: «Я не знаю, чи любив хто Гоголя виключно як людину. Я гадаю, ні: та це й неможливо. У Гоголя було два стани: творчість і натхнення. Гоголю ні до кого не було аніякого діла…»

Лікар А. Тарасенков, який лікував письменника: «Зносин з жінками Гоголь давно не мав і сам зізнавався, що не відчував у тому потреби, як ніколи не відчував від цього й особливого задоволення». (Між іншим, це теж допомогло йому втратити інтерес до життя!).

Аж тут мої подальші роздуми, викликані парсуною Гоголя, перервала трансляція на стіну, що слугував екраном, чергового засідання Асамблеї шанувальників Миколи Васильовича…

Мить тому на стіні-екрані нічого не було, а тоді зненацька наче на плівці проявився довгий стіл з дорогого дерева, навколо якого стояли інкрустовані крісла з високими різьбленими спинками, що сягали вище голів тих, хто в них сидів. А сиділо дванадцять персон, переважно чоловіки, хоча траплялися й жінки, тринадцятий в торці столу — їхній голова. Чи за традицією масонства — Магістр. Чоловіки в чорних фраках, з бабочками і чомусь в головних уборах — котелках.

Жінки у вечірніх туалетах.

І чоловіки, і дами були переважно шанованого вже віку, як кажуть, дозрілих літ, на вигляд вельми манірні франтихи, вишукано-суворі. Вигляд тих манекенів чи бовванів був якийсь не тутешній і взагалі, наче вони повигулькували з іншого століття.

У кожного на грудях — круглий жетон із зображенням птаха, у якого було строкате, біле з чорним забарвлення, чорна голова, спина й крила, а груди й живіт білі.

«Якась… качка» — подумав я та, придивившись, упізнав того птаха (я колись займався полюванням на пернатих): ба, ба, та це ж… гоголь! Так і є, гоголь звичайний родини качачих. В Україні буває лише під час весняних та літніх перельотів, але все одно — об’єкт полювання. Очевидно гоголя з качачого роду й обрали собі за емблему шанувальники Гоголя. Екзотично! А втім, це їхня справа — в чужий монастир зі своїм уставом не ходять.

— Вельмишановні члени і членкині нашого Клубу! Пані і панове, — почав Магістр рівним тихим голосом, зберігаючи незворушливий спокій і тільки по губах (чому вони у нього такі білі?), що ворушилися, можна було збагнути, що це саме він говорить. — Сьогодні знаменний день — черговий день народження того, кого ми самим провидінням покликані вшановувати. Микола Васильович Гоголь, як ви знаєте, пані і панове, з’явився на світ білий 1 квітня 1809 року, отже, минає рівно 194 роки із дня його народження і 150 років від дня його кончини. З цієї нагоди ми й зібралися в штаб-квартирі Клубу на чергову річну Асамблею.

Фан-клуб «Микола Гоголь»…

Що я тоді про нього знав? Про те, дещо… е-е… екзотичне зібрання шанувальників великого полтавця, українського (таки українського, щоб там не казали, особливо в ранній, початковий період творчості, в «епоху» «Вечорів на хуторі біля Диканьки») і російського (із «Шинелі» — відомий вислів — цього українця, сиріч малороса, хохла, виросла російська література!) класика?

То що я — сам себе запитую — тоді знав? Зрідка надходили до мене куці відомості, часом суперечливі. Одні подейкували, що той клуб ледь чи не антиукраїнська (тому й у підпіллі) організація, інші зазвичай звинувачували шанувальників все у тому ж відьмацтві й узагалі — в середньовіччі, треті — в масонстві, мовляв, клубівці не визнають наших державних законів, а діють по своїх і тому для них слово їхнього зверхника Магістра важливіше за будь-яку Конституцію будь-якої держави.

Звичайно, хтось у чомусь — бодай і частково, — таки мав рацію, але в цілому все то — поговір на рівні чуток, бо ж насправді ніхто з ними не контактував і з перших рук інформації не отримував, тож все залишається суперечливим. Хтось десь щось чув, хтось комусь щось казав-переповідав, додавши дещицю й від себе… Чи — недочув, як йому переповідали.

І все ж я й досі достеменно не відаю, а що воно таке той екзотичний Фрукт — фан-клуб «Микола Гоголь»? Тільки й вдалося нещодавно дізнатися, що фан-клуб (первісна назва — Товариство шанувальників Гоголя) зародився в Росії, у місті на березі Неви, на якійсь там Фонтанці…

Розбіжності з власть імущими у клубівців почалися через те, що їх змушували, як і всіх на одній шостій земної суші, сприймати Гоголя як ікону, як у школі його сприймають учні, вони ж сприймали його, як живого, тому своєрідного, а це за тодішньою ідеологією жорстоко переслідувалося (почнуть Гоголя сприймати таким, яким він насправді був, дивись і за Леніна візьмуться і теж сприйматимуть його таким, яким він насправді був), як інакодумство і жорстоко каралося і тому підозрілий для влади фан-клуб, розсадник вільнодумства та інакодумства не міг бути зареєстрованим і дозволеним владою.

Довгий час клубівці не розголошували своєї діяльності і все робили потаємно. Існували в запіллі і пильно свою таємницю берегли, тож і проіснували, бодай і в схроні не одне десятиліття і навіть препильні, всюдисущі нишпорки тодішньої таємної поліції широко відомої під абревіатурою КДБ не підозрювали про їхнє існування. І скільки б клуб діяв потайки в другій столиці Росії невідомо, викрити їх допоміг один випадок, що свого часу наробив стільки шерхоту. А втім, самі клубівці й винуваті, що їх викрили, адже вони першими показали зуби.

При владі в Ленінграді, таким собі некоронованим царьком місцевого значення був тоді Романов Григорій Васильович, в минулому, здається, заводський конструктор, який так нічого й не сконструював. Хоча дивно: не здобувши фахової освіти — кораблебудівельний інститут закінчить лише у 1953 році заочно — він уже з 1946 року працює конструктором (???), потім начальником сектора Центрального конструкторського бюро на заводі імені Жданова. І це — не маючи на той час вищої чи й будь-якої освіти! Членом Політбюро ЦК КПРС і, отже, на просторах тодішнього СРСР живим богом, він стане пізніше, як і пізніше влаштує в Зимовому палаці свайбу своєї дочки, використавши для такої події — знай наших! Із грязі та в князі! — посуд із запасів свого коронованого однофамільця, імператора всеросійського! (Романови — боярський рід, з 1613 — царська, а з 1721 — імператорська династія Росії; правила до лютого 1917, коли останній представник династії Микола ІІ зречеться трону). Конструктор, а згодом партійний божок Романов Григорій Васильович дуже пишався, що він однофамілець Миколи ІІ і теж при владі в другій столиці Росії. Який колосальний збіг! Яка символіка! А раптом він стане самодержцем російським, сиріч радянським? І ледь було таки не стане — після череди смертей кремлівських дідів Брежнєва-Черненка-Андропова. Бог відвів і послав Горбачова, але це вже інша тема.

Відчувши п’янкий (власне, дурманний) смак влади, безконтрольну можливість «не пушать», божок з берегів Неви заборонить головному режисеру Великого драматичного театру імені М. Горького Григорію Товстоногову постановку «Ревізора» М. Гоголя. Власне, заборонить не саму постановку, а трактування знаменитого режисера, у якому нібито було замасковане намагання розставити нездорові акценти. З натяками і проекцією на тогочасну дійсність. За обігрування і зайве акцентування широко відомої фрази городничого: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь?..»

Чи було так насправді, чи Романову привиділось, але він кричатиме в лице постановнику:

— А ви над ким хочете посміятися, Товстоногов? Над нами, га? Над сучасним Романовим, керманичем сучасної історії? Гоголь мав на увазі того, коронованого. А ви забагли кинути тінь на сьогоднішнього Романова, вірного сина ленінської партії? А заодно і на партію, яку він уособлює??. Ні, цей фокус вам, Товстоногов, не вдасться! Не на тих напали!

Фокус Товстоногову й справді не вдався.

І все ж однофамільство з самодержцем російським тодішнього ленінградського божка — хоч всього лише партійного і тимчасового, — все ж таки тішило. Він до місця і просто так, в пориві самовеличі любив повторювати про себе анекдот, що тоді вигулькнув у Ленінграді. Поїхав один ленінградець за кордон, а його й питають колишні петербуржці, які після жовтня сімна-дцятого емігрували з Росії: «Ну, як там Санкт-Петербур?» — «Немає, — одказує той, — Санкт-Петербурга, а є тепер Ленінград…» — «Ай-ай, — засмутилися колишні петербуржці. — То вже, мабуть, і Романова немає?» — «Чому ж немає? Романов є. При владі» — «О, слава Богу, значить в Росії нічого не змінилося, а ми зопалу в сімнадцятому емігрували за кордон…»

Переказуючи про себе анекдот, новітній Романов спершу сміявся, а тоді зненацька, як сміх необачно підхоплювали слухачі, з усього розгону опускав важкого кулака на стіл.

— Вони про нас… анекдотом, а ми, — казав Романов. — Ми їм… Інтернаціонал!..

Ось такого, «новітнього монарха» й боялися. Він і справді був «ничем», а став «всем» і що хотів, те й чинив на підвладній йому території. З цим і не могли змиритися шанувальники Гоголя. (Як, між іншим, сам Романов не зміг змиритися з тим, що Товстоногов — у славі й фаворі — привіз з Німеччини шикарний автомобіль марки «мерседес» і роз’їжджав ним у Ленінграді: «Та хто він такий, щоб… у «мерседесі»?.. Якийсь там… режисеришка!..»). І заспокоївся лише тоді, як Товстоногов негадано помре за кермом все того ж «мерса». Щоб знав, як шикувати! Але знову заздритиме вже мертвому режисерові — як Великому драматичному театрові буде присвоєно ім’я Товстоногова. «Та хто він… такий?..» Але вже тоді зоря самого Романова стрімко піде за обрій).

Так ось у зв’язку із забороною Товстоногову поставити «Ревізора» у своєму трактуванні і засвітився фан-клуб «Микола Гоголь», який до того, діючи тишком-нишком, старався себе не афішувати і взагалі не заявляти про своє існування. Клуб зненацька виступив із заявою, у якій різко засудив Романова за самодурство й самоуправство, за цензуру над Гоголем. «Один Романов, Микола Павлович, він же Микола і, самодержець всеросійський у 1836 році не зважився заборонити постанову «Ревізора» в Александринському театрі, а після вистави з гідністю сказав: «Що ж, дісталося всім. А мені — особливо», а ось теперішній Романов, Григорій Васильович, перший секретар обкому КПРС зробив це не задумуючись. Невже у нього більше влади, аніж в імператора всеросійського, а в Гоголя сьогодні, за народної влади, менше прав?..»

Содом і Гоморра!

Виверження вулкану!

Останній день Помпеїв!

Що тоді зчинилося, як радянському Романову поклали на стіл гектографічну листівку якогось там фан-клубу «Микола Гоголь»!

Каральний Ленінград було піднято на ноги як по сигналу бойової тривоги.

— Хто це т-такі… т-туди й перет-туди?!! — зриваючи голос, кричав Романов. — Шанувальники… ать-переать Гоголя! Знайти! Хоч і під землею! Хоч і на дні Неви чи Фінської затоки! Чи й Балтійського моря! Це підпільна банда! Антирадянська групівщина! Діє у вас під носом, а ви… До нігтя їх! Як вошу до нігтя!!!

Нишпорки кинулись по всіх напрямах! Над членами фан-клубу нависла реальна загроза стати постояльцями ленінградських «Крестов» з перспективою — це в кращому разі — опинитися в Магадані на вічній мерзлоті, що їх не дуже, звісно, приваблювала.

На останній, наспіх проведеній Асамблеї фан-клубівці спершу було вирішили самоліквідуватися і залягти на дно та перечекати лихо, але досить швидко їхнє самолюбство взяло гору: щоб вони гнулися перед якимось фальшивим Романовим? Собака лає, караван іде!

І караван пішов. Власне, побіг. Вирішили в спішно-пожежному плані евакуюватися з міста на Неві. Точніше — тікати. Ще точніше, перенести куди-небудь свій осідок з Ленінграда. Хоча куди можна було втекти на території СРСР, оголошеного однією суцільною зоною, щоправда, соціалізму? Але хрін від редьки не солодший. Руки романових у тій зоні діставали до будь-яких закутків.

Для нового осідку вибрали Україну.

По-перше, це батьківщина їхнього кумира, по-друге, вони самі — переважна їхня більшість були родом з України, теплої, сонячної (дехто навіть ще з Малоросії перебрався — по лінії предків), а по-третє, і це було чи не вирішальним — так ближче до київських відьом.

Відьми, звісно, були й ближче (та й де їх немає?), але всі вони не рівня київським, бо таких лихих чарівниць, як у Києві більше немає ніде. Та й Лиса гора — головне пристановище українських (як ще раніше малоросійських) відьом теж у Києві, тож і вирішено було перечекати грозу в Києві, у підпіллі… Правда, і в Україні були такі ж Романови — з одного, московського гнізда «птенцы»! І в Україні поети, рятуючись, змушені були писати на кшталт того, що видав на-гора Максим Рильський (недарма вже один раз сидів, переляк залишився чи ненавічно):

Тож зважаючи на такі перелякані поетичні перли, доводилося і в Україні пірнати в підпілля і там залягати на дно.

Ще під час тієї шури-бури, що зчинилася в колисці революції, як називали за ідеологічними канонами Ленінград, навколо постанови Товстоноговим «Ревізора», буцімто бачили на березі Неви Миколу Васильовича, безсмертного сорочинця. А втім, може, то був і зовсім не Гоголь, а лише зовні схожий на нього чоловік, але ті, хто його бачив, божилися і заприсягалися, що то був саме автор «Ревізора». Буцімто гнівно блукав він Невським проспектом у чорному крислатому капелюсі й сірім плащі і вітер з берегів Неви тріпотів його пелериною, а той носань, якщо тільки то був Гоголь, бурмотів насмішкувато й зло: «Над чим сміємося? Та над вами, Романови, над вами! І над сномом ваших слуг та прислужників!»

Якщо для решти мешканців міста над Невою з’ява на Невському прошпекті особи зовні схожої на Гоголя була всього лише нерозгаданою загадкою (ну, може, фантомом, такою собі моделлю людського тіла, примарою, привидом, зрештою, в існування якого мало хто вірив), то для фан-клубівців цього було досить аби переконатися у власній версії, Гоголь таки живий! Тоді підпільники й поставили для себе крапку в питанні (власне, чутках): чи справді Гоголя поховано живцем (в стані летаргічного сну), а чи то поголос? Відповідь була однозначною: ні, не поховали живим, якщо він живий.

— Йой! — вдався Магістр до свого улюбленого вигуку. — Наше припущення обростає плоттю реальних фактів — Гоголя не могли поховати! Та і як його можна поховати, як він ніколи й не помирав?!. Він — невмирущий і всюди у світі білому сущий! Він не підвладний Дамі з косою, він всюди з живими! Був, є і буде!

— Цілком і повністю погоджуюся з високошанованим паном Магістром, — озвався один з тих поважних добродіїв, котрі мов статуї, але у фраках і котелках здіймалися за столом, на який кожен поклав поперед себе руки в білих рукавицях, загалом справляючи враження манекенів. — Мені приємно розповісти членам нашої поважної Асамблеї, що Миколу Васильовича бачили якось і в Києві.

— Що ви говорите, мосьпане? — почулися тихі голоси і манекени за столом враз ожили. — Не може цього бути? Як то сталося?

— Але я, шановні пани й добродії, особисто був свідком цієї історичної події — заяви Гоголя у матері городів руських.

— Просимо, просимо, шановного одноклубника доповісти про цей випадок нашій Асамблеї і про це буде зафіксовано в її анналах!

— З превеликим задоволенням! Прошу панство уваги. Це трапилося року… А втім, яке це має значення якого саме року? Головне, що це було. Якось я почув по радіо: в національному комплексі «Експоцентр України» протягом трьох днів триватиме театралізоване дійство «Сорочинський ярмарок у Києві». Повідомлялося також, що в його роботі візьмуть участь понад 200 вітчизняних підприємств, фірм та організацій різних форм власності. А вітатиме гостей Сорочинського ярмарку в Києві сам… Так, так, Микола Васильович Гоголь!

Він і справді вітав гостей того ярмарку — у складі артистів Полтавського театру імені М. В. Гоголя.

В «Експоцентрі України» тоді, пригадую, вирувало гамірне велелюддя, всюди танці, пісні — святкувалася Масниця та свято Колодія, тож біля засніжених ялин попри сніговицю були виставлені на столах вареники з сиром та млинці. Пресмачні, скажу вам, добродії! Істинні українські вареники з сиром та млинці. Такі, які готували ще в часи гоголівського Пацюка — пригадуєте, як вони самі залітали до рота цього добродія?!

Отож, на ярмарці ярмаркували і торгували кримські бджолярі — а мед, що за мед! Істинний мед! — опішнянські гончарі і виробники пива з усієї України, було повно кондитерських, лікеро-горілчаних виробів, молочних та м’ясних продуктів — чого душа бажала! Все було!

На імпровізованій сцені біля головного павільйону я й загледів Гоголя — проїжджаючи у бричці, запряженій парою баских коней, він вітав гостей.

— Але ж то очевидно був артист?

— Саме так, артист! Загримований під сорочинця. Плюс ще й схожий на нього. Артист, який грав роль Гоголя, був у плащі з пелериною, в шляпі, ніс гоголівський, довге волосся — все чин-чином. Він проїжджав возом, у якому крім нього сиділи ще Солоха з Червевиком і вітав гостей!

Ось тут і сталося. Ніби нізвідки підходить до гурту чоловік і питає:

— А що тут діється, панове?

— Не заважай, — одмахнулися від нього. — Гоголь виступає.

— Який Гоголь? — питається той.

— Микола Васильович, який же ще. Він у нас один…

Оглянулись, аж то… Гоголь стоїть.

— Що ви кажете? — ахнуло поважне товариство за столом (а один з добродіїв для чогось зняв з власної голови лискучий котелок, ще для чогось повертів його в руках і, навіть, понюхав, а тоді знову надів на голову й перехрестився).

— Не може цього бути?!

— Ось так і я тоді подумав, — розповідав далі добродій. — Всі розгубилися. І було від чого. Один Гоголь з воза виступає, мовби як офіційний, а другий під ялиною біля натовпу стоїть — теж у шляпі, плащі з пелериною, довгий ніс, довге волосся… Гоголь Гоголем!

— І на якого він Гоголя схожий?

— Та на справжнього.

— Свят, свят, — хтось. — Та це ж… сатана. В образі Миколи Васильовича. Не інакше, як сам Басаврюк!

Що тут зчинилося в «Експоцентрі України»! Шум, гамір, метушня! А той, другий Гоголь, що на справжнього похожий і який біля люду стояв, похитав головою так і гірко каже:

— Що ж це, панове, я у вас, виявляється, вже під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?..

Сказав і щез. Як ніби випарувався в повітрі. Був і немає. А у вухах все ще лунає: «Що ж це, панове, виявляється, я у вас під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?»

Стали сперечатися люди. Одні й справді вірили, що було двоє Гоголів, другі скептично казали, що то всім, мовляв, привидилось і вчулося, мана, мовляв, їм наслана, бо де ж це видано, аби з’явилися два Гоголі й обидва Миколи Васильовичі, адже Гоголь Микола Васильович у нас споконвіку був один. І буде один до скону віку.

— В цьому, панове, і штука! — вигукнув той добродій, який для чогось знімав з власної голови котелок, вертів його і, навіть, понюхав. — Справжня штукерія!

І всі за столом погодились: так, так, це не просто штука, а — штукерія, що її треба негайно занести до анналів їхньої Асамблеї і протестувати перед владою та громадськими організаціями аби вдруге Гоголя Миколу Васильовича не подавали на ярмарку разом із варениками з сиром. Колись Некрасов писав, що, мовляв, настануть такі часи, коли мужик з ярмарку додому понесе Гоголя (правда, разом з Бєлінським), а тепер ті часи й настали. Тільки щось навпаки вийшло: Гоголя стали нести на ярмарок — для чого б то?

Асамблея шанувальників Гоголя із фан-клубу його імені тривала. Принаймні трансляція її на екран-стіну в тій дивній зальці, того дивного, майже зруйнованого будинку. Я так і не міг збагнути: де ж вона насправді відбувається? Чи де відбулася і де її засідання знято на плівку? А втім, підпілля є підпілля і воно зайвих розпитувань не любить. Може тому члени фан-клубу остерігалися, що хоч червоного монстра вже й не було, але його божки й керманичі всіх рівнів і рангів, перефарбувавшись під інші кольори й похапавши інші прапори, перейшовши під інші гасла, все ще залишалися при владі, тільки під личиною демократів.

Ще з виступу Магістра на тій підпільній Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь»:

— Навіть нова влада (якщо вона справді нова, в чому я глибоко сумніваюсь, адже в Україні — щоправда, це вже інша тема, — не зовсім українська, м’яко кажучи, влада) все ще позирає на нас скрива, як на якихось збоченців, яких треба негайно похапати, аби не ввергнути Україну в нове середньовіччя! Ось чому ми й тепер змушені утримуватись від афішування своєї роботи. Як і взагалі — свого існування. Ні, ні, та й відчуваємо потилицями стримано-сторожкий подих спеців охоронних систем держави, які, як нам здається, вже йдуть по наших слідах. Ми навіть вловлюємо їхній казенний запах, як буцімто вони вже знаходяться за нашими спинами!

І в ту мить мені теж раптово здалося — потилицею відчув, шкірою, усім своїм єством, — що за спиною в мене хтось стоїть. Чи не Басаврюк бува? Всюдисущий і, звичайно ж, невмирущий гоголівський Басаврюк! Мені, як і гоголівській героїні, тітці покійного діда, зненацька здалося, що хтось небезпечний «стукає у дах і шкребеться у стіну», і від того відчуття, що хтось ще й напружено-стримано дихає за моєю спиною, наче готується до стрибка, випускаючи пазурі — чи встигну його випередити? — стало по-справжньому моторошно. «Ось повернуся, — подумав я і не повернувся, — і побачу позад себе лихого Басаврюка, в чиєму-небудь образі й подобії… Мо й свині…»

Відчуття було таким реальним, що я, зібравшись нарешті з духом, рвучко схопився й оглянувся — позад мене і справді стояв… Ні, ні, не Басаврюк в личині свині чи й у своїй справжній подобі рогатого дідька, а цілком приємної зовнішності чоловік. Не старий і не молодий (хіба клятий Басаврюк не здатен з’являтися в образі приємної зовнішності чоловіка?), підтягнений, сухопарий, з виправкою військовика, в сталево-сірому плащі, схожому на не модний нині і вже призабутий макінтош і в такого ж кольору капелюсі з великими крисами.

«Басаврюк… — закалаталося моє бідне серденько. — В людській подобі…»

— Спокійно, — пролунала команда. — Сидіти на місці!

Я механічно сів. Власне, впав у фотель, що тепер уже не видавався мені зручним як раніше і затишним.

«Таки Басаврюк… — подумалось мені. — Ач в якій личині з’явився! Але що йому од мене треба? І як він проник у зачинену кімнату? Хіба через стіну… Хоча… для нечистої сили це не складає труднощів».

Тим часом незнайомець дістав вузький продовгуватий предмет з кнопками, схожий на переносний пульт управління телевізором, навів його на двері, легким рухом довгого тонкого пальця натис одну з кнопок. Двері одразу ж розчинилися, наче хто їх рвонув на себе і до кімнати зайшли — швидше вбігли — двоє таких же басаврюків, як і той, що стояв біля мене — в одинакових сірих одностроях і в таких же капелюхах, наче брати-близнюки.

— Всім залишатися на своїх місцях!!!

Оскільки запропоновано було залишатися в множині, а в кімнаті крім мене більше нікого не було — не рахуючи їхнього спільника, — я спершу не сприйняв команду на свою адресу.

Двоє в сірих одностроях, метеляючи полами довгих плащів, кинулись до стіни-екрана, як кібери чи андроїди, повторюючи своє:

— Всім залишатися на своїх місцях! Всім залиша…

І лише тоді до них нарешті дійшло, що перед ними екран, на який і транслюється засідання фан-клубу «Микола Гоголь», і що в кімнаті з реальних осіб лише я та їхній напарник, а все інше, посуті, ілюзіон, ірреальне дійство, не підвладне їхнім командам.

— Що??? Де??? Га??? — на мить розгубилася трійця, сюди й туди озираючись (один з них навіть полапав долонею по стіні, аби переконатися, що ніяких реальних осіб за довгим столом у кімнаті немає).

Де плівка засідання фан-клубу? Хто її крутить? Де виконавці дійства та учасники засідання?

— Якби я знав… — озвався я, мабуть, насмішкувато (на ту мить я вже трохи оговтався), бо прибульці враз накинулись на мене:

— Мовчати!!!

— Сидіти!!!

— Мовчу, — відповів я покірно, — і сиджу собі…

Трійця заметалася по кімнаті, шукаючи традиційний апарат для проекції зображення та отвору в стіні (спершу вони були певні, що проекція йде з іншої кімнати через отвір у стіні), але ні того, ні того не знайшли. Трійця відчула, що сплохувала і вклепалась — я був усього лише глядачем, — якщо взагалі не пошилася в дурні. Аби хоч на комусь зігнати злість, накотилися на мене:

— Ви — затримані!!!

— За віщо?

— За… за… — вони й самі не могли збагнути, за віщо ж мене можна арештувати. — За зв’язок з підпільним фан-клубом «Микола Гоголь». Решту вам пояснить керівництво.

Доки один складав, як я зрозумів, протокол затримання, двоє його колег обстукували і ледь чи не обнюхували стіни, шукаючи замаскований вхід-вихід (чи переходу в інше помешкання), але крім дверей, через які вони увірвалися до кімнати, у ній не було інших входів чи бодай отворів…

Оглянули й стелю.

І ніякого — в реальності — засідання чи то пак Асамблеї фан-клубу і на позір не було.

— Де? — металися вони по кімнаті.

— Що — де? — удавав я з себе дурника.

— Реальне засідання підпільного зібрання.

— Але чому підпільного? — розігрував я й далі наївняка.

— Фан-клуб не зареєстрований в органах місцевої влади, а тому вважається антизаконним!

І тут наче по чиїйсь невидимій команді щось м’яко клацнуло і тієї ж миті екран на стіні згас, спершу вкрившись чорною габою, а через якийсь час на його місці біліла стіна.

— Ось і увесь фокус із буцімто засіданням підпільного фан-клубу «Микола Гоголь», — розвів я руками. — Мушу вас ще раз розчарувати: фентезі «Фан-клуб «Микола Гоголь» можна купити на будь-якій розкладці відиків. Далі відомо, відеомагнітофон і…

— Але ж де той відеомагнітофон?

— Цього, на жаль, і я не знаю, хоча й хотів би знати.

Трійця розгубилася, але тільки на мить.

— І все ж вам буде пред’явлено звинувачення у… у користуванні касетами підпільного виготовлення!

— Гм… Але для цього треба пред’явити оцю саму… підпільного виготовлення касету, — я вже відверто з них кепкував. — А де ж ви її бачили? Чи, може, ви її знайшли? Якщо вона є, то — нереальна. Та, яку на слідстві не пред’явиш.

— За розповсюдження неліцензійованих відео-фільмів, — почав було один з них, але я його урвав.

— Покажіть мені в реальності цей фільм, який я буцім-то розповсюджував. Та й чи є він взагалі? Цього не тільки ви, а й навіть, я не знаю. Я щойно дивився те, що бачили і ви: невідомо звідки спрямовану проекцію невідомо якого фільму на стіну…

— Гм… — трійця перезиркнулась і один з них вирішив:

— Поки що залишайтеся на своєму місці!

Двоє, діставши мобільники, вийшли в коридор, певно доповісти про ситуацію своєму керівництву, а третій залишився у мене за спиною. Через кілька хвилин ті двоє повернулися.

— Де ви познайомилися з фан-клубом «Микола Гоголь»?

— А хто вам сказав, що я з ним познайомився?

— Відповідайте перед поставленим вам запитанням!

— Там, де ви мене, очевидно, й зафіксували: на сайті «Микола Гоголь», коли я намагався вийти на контакт з фан-клубом. Вирахували вулицю, на якій мене й підібрала клубівська машина. В такому разі ви не гірше мене знаєте, що крім водія, якого я зафіксував за броньовим склом і лише зі спини, ніяких інших реальних осіб я не бачив. Як і в цій кімнаті, до якої я зайшов трохи раніше вас. І ви це знаєте… Тому й пришити мені нічого.

— Без образ! Ми не кравці і нікому нічого не шиємо! Ми — при виконанні своїх службових обов’язків!

— Я це й мав на увазі.

— На жаль, ви, здається, вислизнули з пастки.

— Чому — на жаль?

Вони були явно розгублені.

— І все ж вам доведеться писати пояснювальну записку.

— Це — можна. Я, знаєте, змалечку маю здатність до писання. До речі, твір у школі я завжди писав тільки на «відмінно».

— О’кей! — вони вирішили сприйняти мої правила гри. — Пишіть свій твір, побачимо, чому вас у школі навчили і на яку оцінку ви заслуговуєте… Поки що викрутилися…. Але не тіште себе, ви — на гачку. І сидите на ньому міцно. А фан-клуб «Микола Гоголь» ми так чи інакше, а на чисту воду благополучно виведемо.

— За віщо, панове?

— За… за відьмацтво! За демонізм!!. І взагалі… взагалі за зв’язки з нечистою силою.

— І ви все ще вірите, що з нечистою силою можна встановити зв’язки?

— Ми — ні. Але цим займається керівництво клубу. Крім того, воно приносить демонізму та відьмацтву людські жертви!

— Мені здається, що це… вигадка. Таке собі… середньовіччя, але з вашої сторони.

— Розберемось! А поки що пишіть твір. Вражайте нас своїми шкільними знаннями. І постарайтеся без помилок! Постарайтеся все викласти правдиво та щиро — у ваших же інтересах! Це слідство врахує.

Доки я в «творчих» муках писав «твір» — чи то пак чистосердечне «зізнання», — один із сірої трійці взяв зі столу аркуш, що там лежав, пробіг написане очима, потім прочитав його вголос:

«Лета (грец. lethe, букв. — забуття) — у давньогрецькій міфології річка забуття в підземному царстві, вода якої допомагала душам померлих забути про своє життя в людському світі.

Летаргія — від грецьких слів забуття і бездіяльність — стан патологічного сну, зовні схожий на глибокий сон. Характеризується значним звуженням основних функцій організму. При тяжкій формі летаргії дихання різко ослаблене, пульс ледве відчутний, реакції на різні подразнення немає. Виникає раптово, триває від кількох годин до багатьох днів (іноді місяців), зникає також раптово. Свідомість при летаргії частково зберігається. Причинами летаргії можуть стати загальне виснаження організму, недокрів’я, істерія, сильні хвилювання тощо. В основі летаргії лежить позамежове гальмування в корі головного мозку і підкоркових утворах. Загрози для життя летаргія не становить». УРЕ, т. 6, стор. 133.

— Що це? — скінчивши читати, добродій повернувся до мене.

— Те, що ви прочитали.

— Я прошу відповідати на моє запитання.

— Відповідаю: виписка з української енциклопедії. Там вказано том і сторінку.

Вони переглянулися. Бачу — вражені.

— То справді таке… сталося з Гоголем?

Я знизав плечима, бо й справді, що я тоді знав. Пов’язане це зі смертю Гоголя чи не пов’язане.

Той, який читав, повертів у руках аркуш, для чогось подивився на його зворотний бік, там нічого не було і заходився далі читати:

«Тож чи було Миколу Гоголя трагічно — за фатальної поспішності — поховано в стані летаргійного сну? Себто живцем. Що це — фатум? Чи всього лише моторошна легенда, що виникла через 79 років по смерті геніального полтавця? Така собі примарна фатаморгана (а втім, в автора цієї фентезі теж, здається, фатаморганний сюжет)? Чи у видобутій з могили труні був не прах померлого письменника, а його фантом? Чи це, зрештою, своєрідна фантасмагорія, нереальні химерні видіння, що існують лише по той бік реальності (відомо, що подібна фантасмагорія існувала й одразу ж по смерті Гоголя). Чи все це — з розряду, наприклад, оживлених мумій, що останнім часом з’являються на наших кіно і телеекранах?

Як сказати…»

— То Гоголя справді поховано живим?

Двоє його колег зацікавлено підійшли ближче, що називається, нашорошили вуха. Вони, здається, в ту мить забули й про службу, перетворившись просто на зацікавлених обивателів.

— Питаю: Гоголя насправді поховано живим у стані летаргійного сну? Адже він застерігав, що як помре, — якщо комусь здасться, що він помер, — не ховати його відразу.

— А його і не поховали відразу. Він помер о восьмій ранку 21 лютого, а поховано його опівдні 24-го — на четвертий день по смерті. Цього досить…

— Що — досить?

— Аби на тілі — якщо його власник справді вмер — з’явилися трупні плями.

— Вони… з’явилися?

— Здається, ні.

— То виходить, його поховано… жи-живим?

— Хоча, здається, з’явилися, це засвідчив художник, який малював Гоголя у труні.

— Так з’явилися чи не з’явилися?

— Хто тепер достовірно скаже?.. — мені раптом захотілося їх подовше поінтригувати. — Версія така існує… З 1931 року, з дня перепоховання праху письменника. Але в той же час є й цілком протилежна версія.

— Яка? — вони вже щільним кільцем оточили мене.

— А така… Що він взагалі ніколи не помирав.

— Ну ви й даєте! Він що — безсмертний? 150 років минуло з дня його смерті, а ви — не помирав. Якщо це у переносному значенні, то ми й без вас знаємо. Ще в школі вчили. А в прямому? Помирав чи не помирав?

— Повторюю, є й така версія. Її запустили в Інтернет члени фан-клубу «Микола Гоголь», що й нині діє в Україні, у глибоко законспірованому підпіллі. Чи не тому його члени з’являються — судячи з їхнього сайту, що вони — персони нон грата, а тому вони — гості з майбутнього, феномени — прихильники того, що осягається чуттям, на відміну від ноумен — те, що осягається розумом…

— Гм… Вельми цікаво. Ми слухаємо вас.

— Іноді вони називають себе вже й зовсім дивно: комбатантами.

— Що це таке?

— Волонтери.

— То з ким же вони воюють? За що і в ім’я чого?

— Звідки я знаю. Це — їхня загадка. Принаймні влада їх завжди переслідувала і, здається — судячи з вашої присутності тут — переслідує й нині.

— Хто це вам таке сказав? Ми присутні тут просто… просто з цікавості. Продовжуйте далі.

— Так ось вони переконані, що автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» ніколи не помирав. А тому легенда про його перевернутий у могилі череп є всього лише легендою. Хоч і моторошною. Насправді ж, як вони переконані, все було так і, як казав ще хитрий Шельменко, трішечки не так…

— Гм… Вельми цікаво. Дуже навіть цікаво. Ви теж дотримуєтесь такої… гм-гм… оригінальної думки?

— Гм…

— І ви, сучасна людина початку третього тисячоліття нашої ери, сподіваюсь, освічена, теж вірите у таку… таку нісенітницю? Ну, що він ніколи не помирав? Ну, хай там різні… астрологи… ворожбити. Але ви — літератор!

— Щодо мене, то я цікавлюся фантастикою і різною містикою, фантасмагорією, а тому я хотів би познайомитись з думкою членів фан-клубу. Але, на жаль, ви завадили цьому. Коли я ще тепер вийду на них? Та й чи вийду.

— Але хто їх попередив про наше прибуття?

— Про це вже ви самі гадайте, ви ж, сподіваюсь, специ з розшуку?

— Розшукаємо, не хвилюйтеся.

— Бажаю успіхів.

— Одну хвилинку і ще одне запитання. Якої ви, як літератор, дотримуєтесь думки: Гоголь насправді помер і був похований у мертвому, даруйте, стані. Себто стовідсотковим покійником. А чи його поховали у стані летаргійного сну?

— Яке це має значення, у що я, приміром, вірую?

— Е-е, не кажіть, не кажіть. Ви — літератор, до вас прислухаються.

Я зітхнув.

— Сьогодні, на жаль, не вісімнадцяте століття, і не дев’ятнадцяте і, навіть, не двадцяте. Вже початок двадцять першого. Сьогодні така ситуація, що вже ніхто й ні до кого не прислухається. Зараз усі, як моя бабуся казала, дуже вумні.

— В такому разі ми… ми до вас прислухаємось.

— Це вас особисто цікавить? Чи — з обов’язків служби?

— Ну… вважайте, що особисто.

— Коли б ви не увірвалися сюди непроханими гостями, то принаймні мені про це розповів би екран — кивнув я на стіну.

Зненацька в ту мить вона заблакитніла, потім сяйво її вирівнялося і ми всі вчотирьох — я і мої непрошені візитери, — завмерли: на стіні-екрані, невідомо звідки і ким запущений пішов відик із записом Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь».

Власне, продовження трансляції.

— Розглянемо й таку можливість, — саме говорив на екрані Магістр. — Є такий термін — татефобія — невмотивований страх бути похованим живцем. Татефобією якраз і страждав Микола Гоголь. Себто він боявся, аби з ним такого не трапилося. У нього було передчуття, що він неодмінно впаде в летаргію і тоді його, сприйнявши за мертвого, закопають живим… Але спочатку кілька слів про феномен летаргійного сну. Нормальна людина, як відомо, в середньому спить 69 годин на добу — плюс-мінус в окремих індивідуумів. Але трапляються випадки, коли хомо сапієнс раптом засинає на кілька днів. Навіть на кілька місяців. І навіть, на кілька років! Найдовша тривалість летаргійного сну, що її занесено до книги рекордів Гіннесса, належить мешканці Дніпропетровська, яка внаслідок стресу впала в летаргію і проспала 20 років — без будь-яких зовнішніх ознак життя. Проснулась абсолютно здоровою. І таких прикладів, тільки з меншим строком спання, історія знає чимало. То що таке летаргія? Особливий хворобливий стан, зовні схожий на сон, адже людина місяцями чи й роками лежить нерухомо, часто й дихання її не чутне, у неї — аніяких реакцій на зовнішні подразники, як і самих зовнішніх видимих ознак життя. Під час такого сну і ховали нещасних, сприйнявши їх за мертвих. Історія зберегла чимало подібних моторошних випадків, од яких кров холоне в жилах. Траплялося, що похованих живцем мимовільно, самі того не задумуючи, рятували злодії, які після похорон розкопували вночі могили, аби пограбувати покійника, якщо бачили, що родичі поклали йому в могилу дорогі речі… Коли в європейських країнах переносили кладовища — у зв’язку з, наприклад, розростанням міста, — й розкопували могили, то виявляли багато випадків, — їх зафіксовано тисячі й тисячі! — поховання живих, історія знає й випадок, що трапився з поетом Франческо Петраркою. Він заснув летаргійним сном, його сприйняли за померлого і ледь було не поховали живим — щастя Петрарки, що встиг проснутися перед тим, як уже мали забивати віко, щоб опустити труну в яму. Після цього він прожив ще тридцять років!

На якусь мить за довгим столом настало оніміння, а тоді всі в один голос вигукнули:

— О Боже!..

— Ось тоді в деяких європейських країнах, — розповідав далі Магістр, — були прийняті відповідні закони, що забороняли поспішне поховання — аж доки не переконаються, що покійник є справді… покійником. Себто доки не буде зафіксовано факт смерті при допомозі трупних плям. Татефобією страждали, наприклад, Алфред Бернгард Нобель, шведський інженер-хімік і підприємець, засновник всесвітньо відомої міжнародної премії його імені. Остерігаючись, аби таке не сталося і його не поховали ще живим, він винайшов «безпечну» труну з вентиляцією та сигналізацією — на той випадок, якщо людину поховають у стані все того ж летаргійного сну. Інший винахідник із Гамбурга запропонував «рятівне обладнання для псевдопокійників». Суть його полягала в тому, що біля серця трупа приєднували чутливі контакти. Досить було покійнику ворухнутися — якщо, звісно, таке траплялося, — контакти замикали електричний ланцюг, лунав дзвінок, автоматично вмикалося світло, вентилятор. До всього ж за покійником можна було стежити за допомогою спеціального перископа. Тоді ж у домовинах почали встановлювати навіть телефон — другий апарат знаходився в родичів, і ожилий покійник міг подзвонити родичам: рятуйте, я живий!.. Навіть у наші дні дехто з крутих встановлює своїм родичам у вічній домівці мобільний телефон… Отже, зрозуміло, — після паузи продовжував Магістр, — летаргія — це особливий хворобливий стан людини, коли зовні вона здається мертвою, лежить нерухомо, у неї — аніяких зовнішніх ознак життя. Як і реакцій на зовнішні подразники. Як і самих ознак життя. Під час такого стану людей ховали живими, сприйнявши їх за мертвих.

— О Боже… — прошелестіло за столом і знову все стихло.

— Боявся бути похованим живим і письменник, засновник американського гостро-сюжетного психологічного оповідання — хоча б той же «Золотий жук» — попередник жанру наукової фантастики Едгар По. Він теж мав схильність до летаргійного сну. Принаймні йому здавалося, що він має таку схильність. На цю тему він навіть написав кілька оповідань, у яких відобразив жахи смерті, страждання тощо… Микола Васильович Гоголь, як я вже вам говорив, шановні члени і членкині нашого Клубу, теж тяжко страждав татефобією — були на те достатні підстави чи ні — це вже інша річ, досі так і не з’ясована. Але відомо, що будучи навзагал нездоровою людиною, постійно перебуваючи в стані емоційного та психічного збудження, маючи багату, часом хворобливу уяву, він боявся впасти в летаргійний сон, про який скільки наслухався й опинитися в могилі, якщо його сприймуть за померлого. Тому й прохав — на випадок раптової смерті за нестарих ще літ не ховати його доти, доки на тілі не з’являться трупні плями. Це було відомо його друзям і, очевидно, це й породило у 1931 році під час перепоховання письменника легенду про те, що його буцімто було поховано у стані летаргійного сну. Хоча в летаргію за свого життя він ніколи не впадав. А той факт, що череп у труні виявився повернутим на бік, ще нічого не говорить…

— Пане Магістре, зверхнику наш, — озвався один із членів фан-клубу, котрі все так же чинно, в якості живих трупів сиділи за столом, — але ж під час перезахоронення праху письменника виявилося, що оббивка в середині труни… порвана. Бодай і лише в кількох місцях та все ж…

— Не може… бути??? — раптом вигукнула трійця біля мене і я їх теж підтримав своїм ідентичним вигуком: — Не може бути???

— Так, так, ходить межи людьми чутка, що оббивку порвала та людина, котру поховали живцем — себто Микола Гоголь. Прокинувшись у домовині, задихаючись, шукаючи виходу, якого насправді не було, він і пошматував оббивку, шкрябаючи пальцями, в пошуках все того ж виходу. Що ви скажете на це, високоповажний Магістре? В купі з повернутим на бік черепом письменника, це… Пропоную негайно обговорити на нашій Асамблеї цей реальний чи містичний факт!

— Йой! — сплеснув руками Магістр. — Щодо черепа, то це… це могло статися.

— Так могло чи… сталося?

— Вважайте, що… сталося. Внаслідок того, що…

— Внаслідок чого? — вигукнув я і троє в сірих одностроях мене підтримали своїми ідентичними вигуками.

— … що могильники діяли незграбно. Опускаючи труну, допустили її перекос, труна перехилилася в один бік і голова покійника теж повернулася в той бік і залишилася в такому положенні, коли труна опинилася на дні ями… Ні поховальники, ні інші цього звичайно ж не загледіли. Та й не могли загледіти, адже віко труни вже було прицвяховане. Але й це ще не все… Почнемо з процедури перезахоронення, на якій — разом із членами офіційної комісії — були присутні 30 чоловік. Серед них, між іншим, радянські — за тодішньою термінологією, — письменники: Юрій Олеша, Михайло Свєтлов, Всеволод Іванов та інші… Ритуал відбувався так. Робітники зняли з могили пам’ятник, кам’яну брилу, що була дещо схожа на трапецію — є така геометрична фігура. На брилі, крім прізвища похованого, були викарбувані слова пророка Єремії: «Гірким словом своїм посміюся» і зображена Голгофа з хрестом, і напис: «Николай Гоголь». І все, цього було досить, що — Микола Гоголь. І на Голгофі він все життя перебував, і ніс свій хрест, і гірким сміхом сміявся… А далі… Осінивши себе хрестами, почали копати. Швидко чи ні — докопалися. До дна ями. І тут — перший сюрприз. Під пам’ятником на дні ями, де мала знаходитись труна, його там… не виявилося. Так, так, панове, добродії — не ви-яви-ло-ося!

— Йой! — вигукнув хтось за столом. — Оце так… штука!

— Справжня штукерія, панове!

— Презагадкова оказія, мосьпане!

Ми — я і троє в сірих одностроях, — теж незчулися, як у нас вихопилося, майже не вживаний нами ніколи вигук пана Магістра:

— Йой!!!

Всі завмерли. Мовчав і Магістр.

— А де ж п-поділася д-домовина? — прошепотів ледь чи не дихаючи мені в потилицю один із трьох незваних мною гостей.

Я стенув плечима і, не повертаючись, кивнув на Магістра на екрані. Мовляв, його слухайте.

— Йой! — ворухнув Магістр білими губами (і все таки: чому вони у нього такі білі?). — Саме так і сталося, панове: труни, вічної домівки письменника у ямі не виявилося. У присутніх на перепохованні — шок! Оце та-ак! Їх ледь не похапав грець! Копачі повилазили з ями, посідали біля неї на перекур… Члени комісії між тим заходилися радитись. Висловлювалися різні версії, припущення, здогадки… Проте ніхто не міг нічого зрозумілого запропонувати — всі висловлювалися про якусь містику… Згадували ману… наслання… Так минуло чи не кілька годин (копачі вже покльовували носами, пригрівшись на сонці). Зрештою, члени комісії зійшлися на тому, що треба… шукати. Труну в ямі. Якої там мов би й не виявилося. Можливо, ще підкопати, висловив хтось пропозицію. Можливо, яму пройшли не до кінця? Себто не до її дна, хоча ґрунт там уже був незайманий, материковий. Ніким не копаний раніше. Так чи інак, копачі спустилися в яму і знову взялися за лопатки… І тут виявилося…

— Що… виявилося? — дружно дихали мені в потилицю троє в сірих одностроях. — Що? Що?

— Цитьте, добродії! — не обертаючись, шикнув я. — Дайте Магістрові сказати.

— Йой! — вигукнув Магістр. — Виявилось, що в могилі був… підкоп!

— Який? — вигукнули ми вчотирьох по сей бік екрана.

— У стіні ями було викопане поглиблення — є такий спосіб захоронення. Не вельми поширений, але є. Ще й до наших днів де-де зберігся. У ямі, в одній із її поздовжних стін робиться підкоп, печерка така на висоту домовини і трохи глибший за її ширину, аби вона в тій печерці відносно вільно вмістилася. У той підкоп, в ту печерку, опустивши в яму труну, і засунули її, а порожню яму, як і годиться, засипали землею. Коли при перезахороненні труну з трудом видобували з підкопу, її смикали сюди й туди, потім виймали з ями, перекошували її то в один бік, то в інший, череп і повернувся на бік…

— Йой! Йой! Йой! — вигукували всі троє позад мене і я теж до них приєднався: — Йой!

— Фактів, що Миколу Васильовича було поховано живим і він, проснувшись, перевернувся в труні, у підкопі могильної ями, ні тоді, ні тепер не було й немає. Та їх і бути не може. Виявлено лише повернутим на бік череп, а скелет лежав на спині. Не на боці, як могло б статися, якби справді відбулася трагедія, а витягнений на спині. Згодом опитали очевидців, які були присутні при перезахороненні у 1931 році і всі вони підтвердили: так, скелет лежав рівно і «спокійно» витягнутим на спині. Хоча череп і справді був повернутим на бік. Ось свідчення скульптора Рамазанова, який робив посмертну маску Гоголя: у небіжчика при похованні вже були присутні явні ознаки розкладу тіла — ховали його на четвертий день по смерті! Тобто живим його не могли поховати. Але ж… — зітхнув Магістр, а з ним разом і всі присутні — і ми в тім числі, — на малюнку, на якому відображений Гоголь у труні перед похованням, видно, що голова його лежить прямо. Малюнок зроблено з натури. Чому ж голова виявилася повернутою на бік? Процитую далі скульптора Рамазанова: «У мене чисто матеріалістичне пояснення. Я — колишній воєнний і неодноразово брав участь в ексгумаціях: мені доводилося відкривати могили. І я бачив, що в більшості поховань люди лежали з повернутими головами. У труні, навіть в дубовій, в першу чергу підгнивають вузькі дошки — боковини. Під тиском грунту віко починає зміщуватися вниз і торкається черепа, що лежить на верхній точці. І голова повертається на бік. Так що пояснення досить просте…»

— Ху-ух, — полегшено перевели подих всі троє позад мене. І я теж до них приєднався: ху-ух!..

— Йой! — між тим на екрані вигукнув Магістр. — Але, як я вже казав, череп міг бути зміщеним ще і внаслідок видобування з могили труни на світ білий. — Її довго й марудно витягували із підкопу, потім з ями. Все могло статися. Не забуваймо, що у мертвих м’язи розслаблені, безвільні, а шийні м’язи вже не тримають голови, що внаслідок цього й повернулася на бік ще під час поховань. А коли її виймали при перезахороненні, череп вже не тримався з тілом, він уже був окремо від шийних хребців, труну смикали, витягуючи, сюди й туди і череп просто відкотився на бік. І — ніякої містики, панове й добродії!

— Але ж… пане Магістре! А порвана оббивка в середині труни?

— Щодо порваної оббивки…

Зробивши паузу, Магістр сапнув повітря і вдався до свого улюбленого вигуку.

— Йой! Тканина оббивки просто зотліла за 79 років — не залізна ж вона! Невже, невтямки? Попукалась, розлізлася, краї закотилися — от звідки враження, наче хто її шарпав з середини. Насправді ж Микола Васильович не помирав у 1852 році, ні пізніше, ні будь-коли. Такі люди, як він — не помирають — невже невтямки?

— А де ж він тоді подівся? — сухо, без емоцій запитав високий і худий пан з восковим лицем і білими бакенбардами. — Дозвольте поцікавитись: де?

— Йой! Але ж ми знаємо з вами, де насправді подівся великий сорочинець. Чи то пак, василівець. Ще точніше — полтавець. Принаймні, де він подівся для України.

— Де? Де? Де? — мимовільно вихопилося в мене, але через мить я пошкодував за свій недоречний вигук, — Магістр на екрані раптом повільно повернув голову і втупився в мене білястими, аж бляклими, наче мертвими очима.

Ворухнув білими — дивно, чому білими? — губами.

— Хто сказав: де? Де? Де?

Я мовчав, вбравши голову в плечі. Те ж саме — це я відчував спиною, — зробили позад мене троє в сірих одностроях.

— Вас цікавить, де подівся Гоголь? — апелював до мене Магістр. — Себто де він подівся для України? Відповідаю очевидну істину: імперія двоголового орла його забрала. Здійснила таку собі… анексію, на культурному, як би ми сказали, фронті. Спершу вона забрала Україну з її ресурсами і територією, а потім і таланти її, анексувавши їх за правом сильного — що ж тут невтямки?

— Стоп, стоп, сто-оп!!! — почулося позад мене у три горлянки і наперед вискочив один тип у сірому плащі, схожому на немодний нині макінтош із непромокальної, проґумованої тканини, винахід, до речі, шотландського хіміка Ч. Макінтоша. — Протестуємо! Макаронізм (о, вони, виявляється, й таке слівце знають!) анексія означає… означає…

— Від латинського аmexio — приєднання, — прийшов я їм на допомогу. — Себто насильницьке загарбання…

— Стоп, стоп, сто-оп!!! — знову в три горлянки загаласували троє в сірих одностроях. — Саме це і означає. Себто пасквіль на дружню нам імперію… Е-е… братню державу. Провокація! Зловорожа пропаганда! Ми звинувачуємо вас у нелюбові до…

— А чого я маю її… любити? З якого дива? З якої потреби? Тим більше, вона мені не клялася в палких почуттях, чого я їй повинен клястися? Я не займаюся любов’ю без відповіді. Тільки на взаємній основі, і то — лише до жінок. А щодо анексії, то вона і є… анексія, — вигукував я в запалі.

— Тоді ми інкримінуємо вам… Інкримінуємо…

— Український буржуазний націоналізм, — з охотою прийшов я їм на допомогу.

— Ми інкримінуємо вам… розпалювання міжнаціональної ворожнечі. І на цій підставі ми вас… затримуємо. До вияснення обставин. Негайно встати і слідувати за нами!

— Дозвольте поцікавитись: куди?

— У двір, до машини. А далі ми вас повеземо… Куди? Та туди, куди й слід везти подібних типів! Ви щойно займалися зловорожою… антиімперською… себто антиросійською пропагандою. В крайньому разі, не братньою. Та чи знаєте ви… ви… — здається три горлянки похлинулися одночасно, — що Гоголь цілком добровільно… здався… Тобто перейшов на бік імперії. Це якщо й анексія, то — добровільна. З його волі і згоди.

— Але давайте спершу вияснимо, де Гоголь, а тоді…

І тут з екрана подав голос Магістр.

— А це ми зараз і вияснимо. На ваше запитання, де подівся невмирущий Гоголь, відповість один… е-е… добродій, скажемо так.

На екрані з’явилося якесь присядкувате, товстелезне, без шиї і наче без ніг страхопудало з довжелезними аж до землі повіками, віясте, з чималими віями і руками, схожими на покручене коріння.

Я здогадався, що то за візія — то був сам Він з української міфології. (Зрештою, і повість Гоголя я перечитував кілька разів, і фільм режисера-казкаря із сусідньої держави Олександра Птушка «Він» теж дивився неодноразово (до речі, українця на російській службі), тож і запам’ятав. Той Він, про якого Гоголь вперше почув у селі Прохорівці, що на Черкащині і на основі почутої легенди створив свою повість.

І ось він — бовван-бовваном, — стіжком сіна виріс на екрані, у плоті, а відтак і страшнуватий…

Він повільно розтулив свою ротяку, плямкнув.

— Помічники мої, — прохрипів. — Я нічого не бачу — підніміть мені вії мої — хочу подивитися на декого… Ой, подивлюся!..

Обабіч чудовиська вигулькнули двоє в охлопках — одразу й не збагнеш — люди чи істоти з потойбіччя. В руках кожен з них тримав вила-трійчата.

— Підніміть! Підніміть мені вії! — велів їм Він.

— Застерігаю! — вигукнув з-за його спини Магістр, беручи до рук щось схоже на щиток електрозварювальника з прямокутником із затемненого скла посередині. — Під повіками Вія схований смертоносний погляд. Як помічники піднімуть йому вії, він побачить, де Гоголь, але востаннє застерігаю: жодна людина не може витримати погляд Вія! Більшість од його погляду гине. В крайньому разі навіки сліпне, адже його погляд, як дуга електрозварювання. Плазма його погляду сягає від 5 до 50 тисяч градусів! На кого Він спрямує свій погляд — той миттєво сліпне або й помирає! Щоб потім не було ніяких претензій, щодо фан-клубу, мовляв, вбивають людей! Чи то пак, приносять людські жертви на догоду демонам та іншій нечистій силі.

І затулив щитком своє обличчя.

Тієї ж миті почувся гуркіт.

Коли я, схопившись, оглянувся, позад мене лежало троє перевернутих стільців. Трійці в сірих одностроях у зальці більше не було, тільки десь в коридорі лунав поспішний тупіт їхніх казенних черевиків, потім хряпнули вхідні двері і все стихло…

Я знизав плечима і перевів погляд на екран.

Магістр опустив щиток електрозварювальника, підморгнув мені, видиво згасло і переді мною забіліла стіна. Просто стіна.

Десь надворі — чути було, — сповіщаючи про початок дня, голосисто проспівали півні. Здається, вже й не треті і не четверті, а, мабуть, чи не п’яті. Якщо тільки вони співають — п’яті півні. Слава Богу, крик півня відлякує нечисту силу, зачувши його, втікають чорти, упирі, відьми, чародії — світ тоді стає чистим і благословенним.

Півні співали. Я встав, потягнувся і вийшов у двір. Світало. На сході червоно палало крайнебо. Здавалося, що за ближніми будинками розгорається жарке огнище.

Я дістав сигарету, поляскав по кишенях, але сірників у них не виявилося… Півні докукурікали і все занімувало.

Озирнувся. Неподалік двірник у фартусі й солом’яному брилі шкріб цурпалком мітли — все, що від неї зосталося, — сірий асфальт, мокрий від вранішньої роси.

Я підійшов до нього.

— Доброго ранку.

— Доброго, — сперся він на мітлу. — Ви палите? Дозвольте пригоститися сигаретою.

— О, будь ласка. Але я не маю вогню.

— У мене є, — дістав він запальничку.

Ми запалили.

— Пробачте, можна вас запитати…

— Прошу, — до чого й чемний цей двірник.

— Яке це…

— Мабуть, добродій хоче запитати, а яка ж це вулиця? — прийшов мені на допомогу двірник.

— Ні, добродію, щодо назви вулиці, то мені якраз все одно, адже я не знаю яке це, даруйте, місто. Як не відаю, у якому світі щойно відбувалася Асамблея фан-клубу «Микола Гоголь». Принаймні маю такий сумнів — в реальному чи швидше всього в ірреальному? У тому, який насправді не існує.

— Але насправді неіснуючи, він в той же час насправді існує.

— Дякую, я саме так було й подумав.

Я вже хотів було йти, хоч куди саме, ще й сам не знав, але таємниці продовжувались і щось мене зупинило. Я пильніше придивився до дворового підмітайла — під крисами його бриля щось мені видалось знайомим… Ба, ба!.. Та це ж… Він, Магістр. Білясті очі, білі губи. Геть білі губи. Дивно, подумав я, хіба губи можуть бути білими?

А ще загледів у нього на грудях круглий жетон, з якого мені підморгував знайомий птах з родини качачих — крилатий гоголь.

— На жаль, я не знаю, чи ми ще коли-небудь зустрінемось, пане Магістре.

— Йой! — весело вигукнув він. — А чому б і ні? Тим більше, земля, як відомо, кругла.

— А чому б і справді нам не зустрітися, — охоче погодився я. — Тим паче, земля й справді кругла.

— Мало не забув, — озвався Магістр, як я знову було намірився йти аби де-небудь дізнатися, а в якому ж я перебував місті і в якому світі. — Запрошуємо вас на наступну таємну Асамблею нашого фан-клубу «Микола Гоголь», на якій ми займемося темою… Ну, скажімо, анексії: як та чому сусіди колись анексували в Україні Миколу Гоголя аби з нього почалася їхня література. Точніше, проза. І вона почалася. Пригадуєте, знамените зізнання Федора Михайловича про те, що «всі ми — російські письменник, — вийшли з гоголівської шинелі». Себто всі наступні твори російських письменників XIX і XX століть. Про це на черговій нашій Асамблеї Федір Михайлович…

— Достоєвський?

— Атож. Він, Достоєвський, даватиме цілком добровільно свої зізнання…

— Але владі може стати відомим таке засідання вашої Асамблеї і воно їй, будьте певні, не сподобається.

— Ов-ва! Це її справа. Тим більше всім нині подобається хіба що долар! А в нас на все своя думка і ніхто нас не примусить когось любити так, як нам буде наказано. А на Асамблеї мова йтиме й про інше… Про що саме? Ну, наприклад, про те, що малороси не могли пробачити Гоголю… гм-гм… скажемо так, відступництва, а великороси дорікали йому… Та й нині йому дорікають…

— О-о!.. Чого ж ще великоросам дорікати Миколі Васильовичу?

— Бачите, краща, поетичніша частина його душі навічно зосталася там, на чарівному «хуторі біля Диканьки», а в Росії він побачив лише Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних, Манілових… Га? — здається, Магістр запитував не так мене чи когось іншого, як себе. — Уявіть… Маленький, непомітний і незначний хахол, власне, хохлик, прибувши до імперської столиці, став там тим, ким і мав стати: чиновником департаменту «підлощів і дурниць» («Шинель»), перодряпом без імені, без зв’язків, без засобів до існування (першу зиму в холодному Петербурзі пробігав в осінній шинельчині) і, здавалося б без жодних перспектив на майбутнє. Якого в нього і не було. І раптом…

— І раптом… — повторив я, відчуваючи, що він ось-ось скаже те, що може запросто стати фіналом моєї химерної пригоди.

— І раптом той чиновничок, перодряп той за словами великороса Василя Розанова «спалив миколаївську Русь». Га? Як вам? Що ви скажите на це, добродію?

— Цілком і повністю поділяю думку пана… е-е… Розанова.

— А детальніше про це сам Гоголь скаже у «Вибраних місцях з листування з друзями»: «Про мене багато говорили, розбираючи деякі мої сторони, але головної суті моєї не визначили. Її чув один тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було цієї здатності виставляти так яскраво вульгарності життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся та дрібнота, яка вислизає від очей, мигнула б гостро всім в очі. Ось моя головна властивість, що належить одному мені і якої точно немає в інших письменників». Здавалося б для чого таке пояснення? Та ще для генія. Ви не задумувалися над цим, га? (На жаль, я над тим і справді не задумувався). І суть не в тому, що ще тоді, за його життя була причина для такого «зізнання». Гоголь передбачав — він був пророком! — що вони ще і ще будуть. В майбутньому. У нашому сьогодні будуть, і будуть ще й у завтрашній будучині — ось у чому суть, панове-добродії. А не в тому, що його, мовляв, поховано живим… Чи не правду я кажу?

— Правда ваша, пане Магістре. Наша преса ласа… ба, навіть, жадібна до сенсацій. Ось і недавно я в одній з газет побачив інтригуючий заголовок «Чи жив Гоголь після смерті?» Себто, як отямився в труні після летаргійного сну… І далі газета зазначає, що повністю відмінити версію про поховання Гоголя живим ще не можна, але… До речі, Гоголь помер у вісім ранку 21 лютого 1852 року, але маску знімали через вісім годин після констатації смерті… В музеї його імені, що у Великих Сорочинцах, зберігається посмертна маска Миколи Васильовича. Так ось, співро-бітники музею вас запевнять: її знімали, коли на лиці письменника і на його тілі вже почали з’являтися трупні плями і перші ознаки розкладу… Більш того, маску накладали 45 хвилин, протягом яких всі верхні дихальні — і це головне — шляхи були повністю перекриті. Отже, Гоголь не міг бути — це стовідсотково точно! — похованим сплячим у летаргійному сні. Він був похованим мертвим. А тому є всі підстави твердити, що Гоголь помирав тільки один раз… Взагалі, смерть великих людей здебільшого буває незвичайною — чим і привертає увагу. Тривалість життя в творців поетів, письменників, художників — значно коротша в порівнянні з життям звичайної людини. Що ж до геніїв, то вони або самі йдуть в інші світи, наклавши на себе руки, або гинуть в розквіті свого великого таланту. Що й сталося з Гоголем.

— Ось-ось… А ще згадуваний Василь Розанов зізнаватиметься в році 1918-му (на «пожарищі миколаївської Русі»): «Я все життя боровся і ненавидів Гоголя (мабуть, за те, що душа його навічно залишилася біля Диканьки) і в 62 роки думаю: «Ти переміг, страшенний хохол!» Той хохол, який побачив руську душеньку з її «пекельним вмістом»… До речі, саме Василь Розанов якось з гіркотою скаже, що «Росія — художня нація». І додасть всього лише одне слово: «З анекдотом». Ось у цьому й суть — що з анекдотом. Художня, але з анекдотом!

І мені стало все втямки. Як і те, що душа Гоголя — дивна, незвичайна і незбагненна — ще довго тривожитиме наші земні межі. Кажучи словами пророка Єремії, що були вибиті на його могильному пам’ятнику в некрополі Свято-Данилівського монастиря, гірким словом своїм сміявся.

І — сміється.

Крізь невидимі світові сльози. Тож і відповідь на запитання: чи жив Гоголь після смерті своєї, що він — ні-ні та й вигулькує на сторінках преси, може бути лише одна: ЖИВ. ТАК, ЖИВ.

ЖИВ І ЖИВЕ. І говорить з нами мовою своєю злободенною, відповідаючи на ті вічні запитання, що хвилюють нас і хвилюватимуть ще наших нащадків.

А все інше… Все інше й справді просто анекдот.

… Я вийшов на вулицю, щулячись від приємної ранкової прохолоди, що зазвичай бадьорила душу і тіло.

Хотілося чогось… такого-розтакого.

За відсутністю кращого, я просто бадьоро насвистував якийсь мотивчик — так, експромтом.

Пустельною в цей час вулицею — ані тобі де перехожого, наче вимерло все навколо — чи ще не проснулося? Цікаво в якому я місті? і чи є в цьому місті люди, зазвичай звані городянами?

Та ось на вулиці з’явилася легковичка. Вона, здається, стояла під явором, а як я вийшов, вона теж рушила. Я підняв руку, радуючись, що так швидко здибав «тачку», іномарка охоче зупинилася біля мене.

Водій у сірому капелюсі й у такого ж кольору плащі, дотягнувшись рукою до передніх дверець, відчинив їх. «О, які ввічливі водії в цьому місті», — подумав я, — і сів на переднє сидіння. Дверці зачинилися автоматично і це мене трохи аж насторожило. Але виду я не подав.

— Шеф, мені треба терміново потрапити у ваш аеропорт, з якого я маю вилетіти у своє місто.

— Нема проблем, пане-добродію!

Щось мені в його голосі видалося знайомим. Я озирнувся на заднє сидіння (там почулося якесь підозріле шамотіння) і побачив ще двох добродіїв… Теж ніби знайомих. Всі троє були у сірих капелюхах і в такого ж кольору плащах, схожих на немодні нині і вже забуті макінтоші.

Ба, ба!… Старі знайомі! Та це ж та трійця, що хотіла мене арештувати в зальці, де транслювалося засідання Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь» і яка вилетіла звідти, остерігаючись смертоносного погляду Вія. Оце так влип.

Смикнув дверці, але вони виявились заблокованими.

«Мда-а» — тільки й подумав я, як свого часу подумав герой якогось читаного мною твору, коли його застукав чоловік у своєї жони.

Що з того, що я смикнувся на сидінні.

— Сидіти! — велено було мені і я слухняно погодився.

— Сиджу, — бо й справді іншого вибору у мене в тій ситуаційна, жаль, не було.

— Але, панове, я справді кваплюся в аеропорт.

— І ми теж квапимося. Спершу заїдемо до нас, а вже потім, якщо ви будете розумно триматися і співпрацювати з нами, можливо, і доставимо вас в аеропорт. Хоча, ясна річ, не сьогодні і, очевидно, не завтра. Як кажуть в таких випадках — найближчим часом.

— У недалекому майбутньому, — додав той, що сидів за кермом.

Машина з місця набрала швидкість.

Скільки ми їхали — не пригадую. Не здогадався подивитися на годинник. Куди їхали — теж не збагнув, машина часто і, здається, без потреб, петляла з одного провулка в інший — заплутувала сліди чи що? Всі троє моїх конвоїрів щось насвистували — кожний собі під ніс, але виходило ще й мов би в унісон, і то був, здається, мотив із одного відомого мультфільма, з пісні, що її співав Олег Ануфрієв, яка починалася словами: «Ох рано встает охрана…»

Та ось машина заскочила в якийсь затишний дворик — брама з охоронцями, встиг я зафіксувати, — і зупинилася біля під’їзду симпатичного двоповерхового будиночка в стилі українське бароко часів гетьмана Мазепи. Ми вийшли з машини і трійця, все ще намугикуючи «Ох, рано, встает охрана…», повела мене до того будиночка, у якому повсюди виднілася охорона. Тільки вже не співала, що вона встає, мовляв, рано… На другий поверх вели розкішні широкі сходи, заслані килимковими доріжками, але мене чомусь повели круто в бік, де в підвал вели непризентабельні задрипані кам’яні сходи і ми почали спускатися кудись униз. Там тьмяно світилися плафони — білого дня як і не було. Ми довго блукали підземеллям і на кожному повороті стояла все та ж охорона, доки не зупинилися перед маленькими залізними дверима. Клацнули замки і мені було запропоновано зайти в середину. Що я і змушений був зробити, оскільки ніякої альтернативи в тій камері мені чомусь не було запропоновано.

Камера за маленькими дверима виявилася ще й просторою. Хоча, камера як камера. Стіл, пригвинчений до підлоги, стілець і двоярусне ліжко. В кутку — умивальник і щось схоже… да-а… все це виявляється, серйозно, — на парашу. Називається, приїхав в аеропорт! Вилетіти звідси буде проблематично. Утішило письмове приладдя на столі і стосик, акуратний стосик, пристойного білого паперу, що відразу ж викликав у мене бажання — я ж бо пишуча людина, — негайно щось утнути нетлінне.

— Дозвольте мені вибрати нижні нари, — звернувсь я до трійці. Чесне слово, сплю я неспокійно, а в цих апартаментах і поготів спатиму неспокійно, тож можу з верхнього яруса скапотувати.

— О, будь ласка! Можете хоч і на обох по черзі спати — все одно нікого підселяти до вас не будемо.

— Але ж я люблю… компанії, — вирішив я трохи покаверзувати.

— О, за цим не стане. Але — потім. Як кажуть, на десерт. У залежності від вашої поведінки. Можемо перевести вас у камеру на двадцять чоловік, у якій одночасно перебуває п’ятдесят, де сплять і сидять по черзі, або випустимо вас додому — під теплий бік вашої коханої дружини. Але все, повторюємо, буде залежати від вашої поведінки і бажання з нами співпрацювати.

— В чому ж вона має виразитися?

— Стіл бачите, шановний добродію? Папір? Письмове приладдя. Руку писати і голову аби думати маєте свої. Сідайте і пишіть. Що? Та все той же твір на задану тему. Ви, здається, хвастали, що в школі писали добрі твори на задану тему? Так ось вам тема: «Моє знайомство з фан-клубом «Микола Гоголь». Творіть! Не уникаючи анінайменших деталей. Зважте, що щиросердне зізнання, як і бажання співпрацювати зі слідством, буде враховано. На вашу користь. Радимо задарма не витрачати часу — якщо хочете пошвидше з нами гаряче розпрощатися. Чим швидше буде готовим ваш твір, тим швидше ви повернетесь додому. Тобто спершу в аеропорт, а вже потім і додому. Вас чекає добра вечеря, вранці такої ж якості сніданок, потім обід, знову вечеря, знову сніданок, знову…

— І поки ж я буду у вас снідати-обідати-вечеряти?

— Доки не напишете шедевральний твір на задану тему. Тож бажаємо вам творчих успіхів і отого самого… м-м… натхнення.

І насвистуючи все той же мотивчик, що, здається, нав’яз у них у зубах («Ох рано встает охрана…») вони вийшли, двері за ними автоматично зачинилися і вмить стало так тихо, що я почув, як біля умивальника повзають таракани…

Зітхнувши, я сів до столу, взяв аркуш білого паперу — ні, папір таки гарний! Люблю гарний папір! — ручку і вивів заголовок: «ТАЄМНА АСАМБЛЕЯ ФАН-КЛУБУ «МИКОЛА ГОГОЛЬ».

І захопившись, за дві ночі й два дні написав все, що ви щойно прочитали…

А третьої і останньої моєї ночі в тому бункері мені раптом приснився Він — чого б це? З якого дива?

І приснився — власне, я підключився до того сну, як помічники вилами піднімали своєму чудиську вії.

— Ось він… Гоголь! Ось він… Гоголь! — кричав Він, тикаючи кудись поперед себе короткою, але товстою, схожою на обрубок дерева, рукою із покрученими пальцями-корінням. — Я бачу його!.. Бачу!…

І тієї ж миті ніби нізвідки випливла згорблена фігура — але чомусь така самотня і беззахисна! Похиливши голову, вона стомлено бовваніла в кам’яному кріслі, що стояло на п’єдесталі, сиділа, мерзлякувато кутаючись в широкі поли кам’яного плаща…

Я пильніше придивився й побачив кістляву руку, лице із запаленими очима, різкий, пронизливий погляд, довгий гострий ніс.

На мить здалося, що я бачу якогось дивного похмурого птаха.

— Це він! Він!!. — кричав Він. — Він зараз встане! Ось-ось він встане живим і піде — стережіться, Романови! Лихо вам буде! Гоголь ніколи не помирав, він завжди живий. Ось він уже встає. Він іде до вас, Романови! Вчорашні, сьогоднішні і завтрашні. Він усіх переміг. Він і сьогодні всіх переможе — стережіться!!!

Але кам’яний Гоголь, який присів колись у кам’яне крісло на Пречистенському бульварі Москви, знаменитий кам’яний Гоголь Миколи Андрєєва, ставши здобутком російської скульптури XX століття, навіть не ворухнувся. Колись веселого співця «Вечорів на хуторі біля Диканьки», потім перетвореного в кам’яного боввана, в мертве й бездушне каміння, попри всі свої надприродні зусилля не зміг оживити навіть сам Він!

І, збагнувши це, Він з розпуки й відчаю закам’янів.

І кам’яними очима, нічого вже не бачачи, дивився у простір поперед себе і вже ніхто не жахався його колись такого страшного погляду.

І скучно зробилося, панове-добродії, у нашому світі, у тому світі, у якому вже ніхто й нікого більше не боявся і де все стало просто…

Просто анекдотом.

2004 р.