Відбір

Глава 9

Швидко стало зрозуміло, що багатолюдна зустріч в терміналі — це тільки початок. Узбіччя доріг, які вели до палацу, були заповнені людьми, які щось захоплено вигукували. Прикро, але нам не дозволили опустити дзеркала, щоб привітати їх. Охоронець на передньому сидінні сказав, що ми повинні сприймати себе як продовження королівської родини. Чимала кількість людей обожнювала нас, але могли з’явитися і такі, які захотіли б нам зашкодити і тим самим зробити принцові зле. Або й усій монархії.

Машина із затемненим склом була усередині облаштована таким чином, що два ряди сидінь у задній частині розмістилися одне навпроти одного. Я сиділа поряд із Селестою, а обличчям до мене — Марлі та Ешлі. Марлі дивилася у вікно і сяяла, і це було зрозуміло. Її ім’я було на багатьох плакатах. Неможливо порахувати, скільки в неї прихильників.

Ім’я Ешлі зустрічалося на плакатах майже так само часто, як ім’я Селести, і набагато частіше, ніж моє власне. Ешлі, справжня леді, ставилася до того, що не вона фаворитка публіки, спокійно. На відміну від Селести, яку це дуже дратувало.

«Як ти гадаєш, що ця Четвірка зробила?» — прошепотіла вона мені на вухо, коли Марлі та Ешлі заговорили про рідні домівки.

«В якому сенсі?»

«Ну, щоб досягти такої популярності. Як думаєш, чи вона когось підкупила?» — дівчина холодно подивилася на Марлі, ніби подумки оцінювала її.

«Вона ж Четвірка, — із сумнівом одізвалася я. — Звідки в неї гроші?»

Селеста цокнула язиком: «Я тебе прошу. Гроші — не єдиний спосіб для жінки заплатити за те, що їй треба», — кинула вона й одвернулася до вікна.

Я не одразу зрозуміла, на що вона натякає, але коли зрозуміла, мені стало ніяково. Не тому, що така чиста душа, як Марлі, ніколи б не подумала переспати з кимось заради того, щоб вирватися уперед, вона б ніколи не порушила закон. Але й почала усвідомлювати, що життя у королівській родині може виявитися набагато жахливішим, ніж я собі це уявляла.

Наближаючись до палацу, в мене не одразу вийшло його розгледіти, але стіни я помітила. Вони були вкриті світло-жовтим тиньком і видавалися дуже високими. Вгорі на стіні по обох боках широких воріт, які відчинилися, коли ми до них під’їхали, стояли охоронці. Засипана гравієм дорога огинала фонтан і вела до головного входу, де на нас вже чекали.

Ледь привітавшись, дві жінки взяли мене попід руки й повели досередини.

«Перепрошую за такий поспіх, міс, але ваша група запізнилася», — промовила одна.

«О, боюся, це моя провина. Я трохи забалакалась в аеропорту».

«Спілкувалися з народом?» — здивувалася друга.

Жінки перезирнулися з виразом, якого я не зрозуміла, потім почали називати приміщення, повз які ми проходили.

Праворуч, як мені повідомили, їдальня, а ліворуч — Головна зала. Мимохідь я помітила за скляними дверима великий сад і пошкодувала, що не можна спинитися. Не встигла я усвідомити, куди ми прямуємо, як вони вже втягли мене до великого приміщення, переповненого якимись людьми, які туди-сюди бігали.

Натовп розступився, і я побачила ряди дзеркал, біля яких сиділи дівчата — їм робили манікюр та зачіски. На стійках висів одяг, а в залі безперервно лунали фрази на зразок: «Я знайшла потрібний відтінок!» і «Це робитиме її товстою!»

«А ось і вони! — До нас наблизилася дама, вочевидь при владі. — Я Сильвія. Ми розмовляли по телефону, — замість привітання кинула мені вона і перейшла до суті справи: — Спочатку про головне. Нам потрібні фотографії „до“. Ходіть сюди», — вона вказала мені на стілець у кутку перед однотонним задником. — «Не зважайте на камери. Ми готуємо спеціальний репортаж про ваше перетворення. Коли закінчимо, всі дівчата Іллеа захочуть виглядати, як ви».

І справді, залою переміщалися кілька знімальних груп, які робили фото туфель учасниць й одночасно брали в них інтерв’ю. Щойно нас сфотографували, Сильвія почала давати розпорядження: «Відведіть леді Селесту до кабінки номер чотири, леді Ешлі — до п’ятої. У десятій, вочевидь, вже закінчили. Відведіть туди леді Марлі, а леді Америку — до шостої».

«А ось і наш об’єкт, — промовив низенький чорнявий чоловік. Він посадив мене у крісло під номером шість на спинці. — Нам потрібно обговорити ваш образ».

«Мій образ?» — Хіба я — це не я? Чи не через мою природну зовнішність я опинилася тут?

«І кого ми з вас робитимемо? З вашим рудим волоссям можна перетворити вас на жінку-вамп, але якщо бажаєте, навпаки, приховати цю рису, з цим ми теж упораємося», — промовив він відсторонено.

«Я не не маю наміру нічого в собі виправляти, щоб задовольнити людину, якої не знаю». («І яка мені вже не подобається» — додала я про себе).

«Отакої! Невже ми маємо справу з особистістю?» — вимовив він таким тоном, яким зазвичай розмовляють із дітьми.

«А хіба кожен з нас не особистість?»

Чоловік посміхнувся: «Що ж, чудово. Ми не будемо змінювати ваш образ, а лише трохи його підкорегуємо. Вам не завадить надати трохи блиску, але відмова від усього штучного може стати вам тут у пригоді. Пам’ятайте про це, люба», — він поплескав мене по спині й відійшов, а до мене тієї ж миті кинулася юрба помічниць.

Я не здогадувалася, що, говорячи про блиск, він мав на увазі достеменне значення цього слова. Жінки почали натирати мою шкіру скрабом, тому що, вірогідно, вважали, що я не в змозі зробити це самостійно. Потім у кожен відкритий міліметр вбивали лосьйони та масла, після чого я стала пахнути ваніллю. За словами дівчини, яка мене обробляла, це був один із улюблених запахів Максона.

Закінчивши з наданням блиску та гладкості шкірі, дівчата заходилися біля моїх нігтів. Їх підстригли та відполірували, а жорстку кутикулу магічним способом видалили. Я сказала, що не люблю пофарбовані нігті, але дівчата одразу так засмутилися, що я дозволила пофарбувати нігті на ногах. Відтінок лаку обрали нейтральний, отже, вийшло не так вже й жахливо.

Покінчивши з моїми нігтями, вони перейшли до іншої учасниці, а я залишилася сидіти у кріслі, очікуючи на наступний раунд причепурення. Знімальна група, яка проходила повз мене, вихопила об’єктивом мої руки.

«Не рухайтеся! — наказала якась жінка, примружившись на мою кисть. — Ваші нігті що, геть не пофарбовані?»

«Так».

Вона зітхнула, зробила знімок і рушила далі.

Я теж тяжко зітхнула. Поруч я угледіла дівчину, яка сиділа, дивлячись в одну точку й хитаючи головою під великим балахоном, у який її загорнули.

«У тебе все гаразд?» — запитала я.

Моє запитання повернуло її до реальності.

«Мені хочуть висвітлити волосся, — зітхнула вона. — Сказали, що так воно буде краще гармоніювати із моїм тоном шкіри. Мабуть, я просто нервую».

Дівчина видавила з себе посмішку, і я посміхнулася у відповідь.

«Ти ж Созі?»

«Так. — Тепер вона посміхнулася по-справжньому. — А ти Америка? — Я кивнула. — Чула, ти приїхала разом із Селестою. Жахлива дівчина!»

Я закотила очі. Відтоді, як нас привезли, Селеста ледь не кожні десять хвилин починала голосити на всю залу на нещасну служницю, вимагаючи від неї принести що-небудь та не плутатися під ногами.

«І не кажи, — пробурмотіла я, і ми разом розсміялися. — На мою думку, в тебе дуже красиве волосся».

Воно і справді було розкішне: не надто темне, не надто світле, але при цьому дуже густе.

«Дякую».

«Якщо ти не хочеш його перефарбовувати, то й не мусиш».

Созі посміхнулася, але по її очах я бачила: вона не може зрозуміти, чи я намагаюся бути з нею щирою, чи хочу встромити їй ніж у спину. Не встигла вона щось відповісти, як нас обох оточили команди галасливих стилістів, і розмовляти стало геть неможливо.

Моє волосся вимили, ополоснули з кондиціонером, нанесли зволожуючу маску. Пасма були довгими та рівними — зазвичай мене підстригала мати, і це було найбільше, що вона могла зобразити. На той момент, коли наді мною закінчили чаклувати, волосся стало коротшим на декілька дюймів й було підстрижене шарами. Мені це сподобалося: воно просто заграло по-новому. Деяким дівчатам зробили світлі пасма Я дізналася, що це називається «мелювання». Інших, як Созі, повністю перефарбували. Але і стилісти, і я погодилися, що з моїм волоссям нічого такого робити не слід.

Гарненька дівчинка зробила мені макіяж. Я попросила її не накладати багато косметики, отже, вийшло дуже гарно. Інші Обрані, коли їх нафарбували, виглядали або дорослішими, або молодшими, чи просто гарнішими. Я ж залишилася сама собою. Селеста, звісно, була вірною собі, зробивши яскравий макіяж.

Під час всіх цих маніпуляцій на мене вдягли халат. Коли стилісти закінчили зі мною працювати, мене підвели до стійок з одягом. Табличка з моїм ім’ям знаходилася над рядами вішаків з тижневим запасом одягу. Ймовірно, штани майбутнім принцесам носити не можна.

Врешті, я обрала кремову сукню. Вона залишала відкритими плечі, підкреслювала талію, а довжина була трохи вище коліна. Дівчина, яка допомагала мені одягтися, назвала його денним. Вона повідомила мені, що вечірні сукні вже чекають на мене у моїй кімнаті, а трохи пізніше туди доставлять і ці. Вона пришпилила мені на груди срібну брошку, на якій виблискувало моє ім’я. Як останній штрих, мені запропоновано взути туфлі на підборах, які служниця чомусь назвала «келишок», і я пішла робити знімок «після». Звідти мене направили в одну з чотирьох кабінок, що примостилися уздовж стіни. У кожній було крісло із спинкою, навпроти — вже встановлена камера.

Я сіла, як вимагалося, і стала чекати. Підійшла жінка з пластиковою течкою і попрохала трохи потерпіти, доки вона шукатиме моє досьє.

«Що ви знімаєте?» — поцікавилася я.

«Спеціальний репортаж про ваше перетворення. Сьогодні ввечері в ефір піде сюжет про прибуття учасниць, перетворення покажуть у середу а в п’ятницю ви з’явитесь у „Новинах Іллеа“. Люди бачили ваші фотографії, їм відомі деякі подробиці з ваших анкет. — Вона знайшла потрібні папери і прикріпила їх до течки зверху над іншими. Потім вона сплела пальці й продовжила: — Ми хочемо, щоб вони по-справжньому вболівали за вас. А для цього глядачі повинні дізнатися про вас більше. Отже, зараз ми візьмемо у вас невелике інтерв’ю, а у п’ятницю відбудеться ваш перший виступ у новинах. Головне, не треба соромитися нас під час зустрічі. Ми не з’являтимемося щоденно, але час од часу все ж будемо у вас на очах».

«Гаразд», — стиха одізвалася я.

Мені страшенно не хотілося спілкуватися із знімальними групами. Їхня присутність видавалася мені такою настирливою.

«Отже, вас звуть Америка Сінгер, правильно?» — запитала вона через мить після того, як увімкнулася червона лампочка.

«Так», — я намагалася розмовляти невимушено, щоб ніхто не здогадався, як я нервуюся.

«Якщо чесно, на мій погляд, у вашій зовнішності мало що змінилося. Чи погодитесь ви розповісти нам, у чому сьогодні полягало ваше перетворення?»

Я замислилася: «Мене підстригли шарами. — Я провела пальцями по рудому волоссю, насолоджуючись м’якістю, якої йому надали професіонали. — Мені це подобається. А ще мене намастили ванільним лосьйоном, і тепер я пахну десертом», — повідомила я й понюхала свій лікоть.

Жінка розсміялася: «Як це мило! І сукня вам надзвичайно пасує».

«Дякую, — відповіла я, оглядаючи своє нове вбрання. — У звичайному житті я не так часто вдягаю сукні, отже, мені знадобиться час, щоб звикнути».

«Вірно, — промовила журналістка. — Ви одна з тих П’ятірок, які пройшли до Відбору. Які у вас враження?»

Я замислилася, шукаючи правильне слово, яке б передало всі емоції минулого дня. Від розчарування на площі та захоплення від польоту до приятелювання з Марлі.

«Це було дивовижно».

«Гадаю, на вас чекає чимало дивовижних днів».

«Сподіваюся, вони будуть принаймні не такими заполошними, як сьогоднішній», — зітхнула я.

«Ви вже склали власне враження про ваших суперниць?»

Я ковтнула.

«Всі дівчата дуже милі».

За одним виключенням.

«Хм. — Схоже підтекст моїх слів від неї не приховався. — А що з приводу перетворення? Чи не викликає у вас занепокоєння чийсь новий образ?»

Я замислилася над цим запитанням. «Ні» прозвучало б занадто самовпевнено, «Так» — жалюгідно.

«Стилістам чудово вдалося підкреслити індивідуальність кожної дівчини».

Вона посміхнулася й промовила: «Гаразд. Досить».

«Це все?»

«Нам потрібно вмістити всі тридцять п’ять інтерв’ю у півтори години, отже, цього буде більш ніж достатньо».

«Гаразд».

Що ж, не все так погано.

«Дякую, що приділили нам час. Можете присісти он на той диван, до вас зараз підійдуть».

Я пересіла на великий напівкруглий диван у кутку. На ньому сиділи ще дві дівчини, які пошепки про щось розмовляли. Я почала оглядати все навколо. В цей час оголосили, що прибула остання партія, і біля кабінок знову почалася метушня. Я так задивилася, що не одразу помітила, як поряд зі мною присіла Марлі.

«Марлі! Яке в тебе волосся!»

«Так. Мені його наростили. Як гадаєш, Максон буде задоволений?» — Вона виглядала стурбованою.

«Звичайно! Чи існує чоловік, якому б не сподобалася розкішна білявка?» — грайливо посміхнулася я.

«Америко, ти така чудова! Ось чому ти так сподобалася всім тим людям в аеропорту».

«Та ні, я просто намагалася бути люб’язною. Ти теж з ними розмовляла».

«Так, але й на половину не стільки, скільки ти».

Я опустила голову, трохи збентежена такою реакцією з приводу речей, які були абсолютно природними. Підвівши очі, я повернулася до двох дівчат, які сиділи поряд з нами. Ми з Еммікою Брасе і Самантою Лоуел не були представлені одна одній, але я знала, хто вони такі. Вони якось дивно на мене дивилися. Перш ніж я встигла подумати у чому справа, до нас підійшла Сильвія.

«Як справи, дівчата? Закінчили? — вона поглянула на годинник, потім перевела погляд на нас. — Зараз я влаштую вам невеличку екскурсію, а опісля проведу вас до ваших кімнат».

Марлі заплескала у долоні, і ми вчотирьох підвелися. Сильвія повідомила, що приміщення, в якому нас щойно «перетворювали», називається Жіночою залою. Зазвичай там проводила час королева разом із фрейлінами та декількома родичками.

«Звикайте до цієї зали: ви будете її відвідувати доволі часто. Зараз ми увійшли до Головної зали, яка зазвичай використовується для вечірок та бенкетів. Було б вас більше, ви б тут харчувалися. Але для тридцяти п’яти осіб вистачить звичайної їдальні. Давайте ненадовго зазирнемо туди».

Нам показали стіл, за яким обідала королівська родина. Ми ж розмістимося за довгими столами, встановленими по обидва боки від нього у формі літери «П». Кожній учасниці відвели певне місце, позначене вишуканою карткою. Мені випало сидіти поряд із Ешлі та Тайні Лі, яку я вже бачила у Жіночій залі, а навпроти мала сидіти Кріс Ембре.

Ми вийшли з їдальні, спустилися сходами й опинилися у залі, звідки транслювали «Новини Іллеа». Потім повернулися назад, і наш гід вказала на двері кабінету, в якому більшість часу працювали король з Максоном. Нам туди зась.

«Крім того, ви не повинні підійматися на третій поверх. Там знаходяться особисті кімнати королівської родини, входити до них суворо заборонено. Ваші кімнати розташовані на другому поверсі. Вам відведено більшу частину кімнат для гостей. Однак нема про що турбуватися: місця у палаці вистачить усім відвідувачам. Ці двері виходять у внутрішній сад. Доброго дня, Гекторе, Марксоне». — Обидва охоронці кивнули у відповідь. Я не одразу зрозуміла, що високе склепіння з правого боку — це бокові двері до Головної зали, а отже, Жіноча зала одразу за рогом. У моєму уявленні палац був схожий на розкішний лабіринт.

«За ніяких обставин ви не повинні виходити з палацу, — продовжувала Сильвія. — У денний час ви маєте право гуляти садом, але тільки з дозволу. Цей захід продиктовано засобами безпеки. Яких би зусиль ми не докладали, повстанці часом пробираються на територію палацу».

У мене всередині все похололо.

Ми повернули за ріг і величезними сходами піднялися на другий поверх. Ноги тонули у м’яких килимах. Крізь високі вікна проникало світло, повітря було наповнене ароматами квітів та сонця. Стіни прикрашені портретами королів минулого та нечисленних американських і канадських лідерів давніх часів. Принаймні так мені здалося. Ніяких корон на них не було.

«Ваші речі вже у кімнатах. Якщо умеблювання кімнати вам не до вподоби, скажіть служницям. В кожної з вас їх по три, вони чекають на вас у кімнатах. Служниці допоможуть розібрати вам речі, якщо це необхідно, а також перевдягтися до вечері. Перед вечерею вас зберуть у Жіночій залі для зйомок спеціального випуску „Новин Іллеа“. Наступного тижня вас усіх покажуть по телебаченню. Сьогодні передадуть репортаж про те, як вас проводжали вдома та зустрічали тут. Переконана, буде цікаво. Майте на увазі, Максон поки що нічого не бачив. Він буде дивитися те саме, що і всі громадяни Іллеа. Завтра вас йому представлять офіційно. Ввечері відбудеться спільна вечеря зі всіма дівчатами, отже, буде нагода перезнайомитися. А вже завтра розпочнуться ігри!»

Я ковтнула. Забагато правил, забагато людей. Я дуже хотіла залишитися наодинці зі своєю скрипкою.

Ми пройшлися другим поверхом, дорогою дівчата розходилися по кімнатах. Моя кімната знаходилася у кінці коридору, і моїми сусідками були Баріель, Тайні та Дженна. Добре, що не у самому проході, як Марлі. Можливо, тут буде трохи спокійніше.

Коли наш гід залишила нас, я відчинила двері до своєї кімнати, де мене зустріли схвильовані вигуки трьох дівчат. Одна шила щось у кутку, інші дві щось прибирали у вже й без того бездоганному приміщенні. Вони одразу ж підійшли до мене та представилися: Люсі, Енн та Мері, але я майже одразу забула, хто з них хто. Довелося скористатися всім своїм талантом переконування, щоб умовити їх піти. Я не хотіла бути неввічливою, адже вони так прагнули бути корисними, але я хотіла побути на самоті.

«Я просто хочу трохи поспати. Впевнена, ви теж дуже стомилися зі всією цією підготовкою. Отже, я вам раджу теж перепочити і дати можливість те ж саме зробити й мені. Тільки, будь ласка, розбудіть мене, коли треба буде йти на вечерю».

Після безлічі подяк та поклонів, яких я марно намагалася уникнути, мене врешті залишили на самоті. Краще від цього не стало. Я спробувала полежати, але кожна клітинка, здавалося, була напружена і ніяк не бажала розслаблюватися. Ну аж ніяк я не вписувалася у це середовище.

У кутку кімнати на мене чекали скрипка, гітара і неймовірно розкішний рояль, але я не змогла себе змусити підійти до них. У ногах мого ліжка виявився рюкзак, який я передбачливо замкнула на секретний замочок. Але і на нього не вистачило сил. Я знала, що у шафі, у комоді та ванній кімнаті на мене чекають турботливо приготовлені речі, але йти дивитися на них не було геть ніякого бажання.

Я просто непорушно лежала. Коли служниці легенько постукали у двері, здавалося, що минуло лише декілька хвилин. Я впустила їх та, незважаючи на внутрішній протест, дозволила себе одягти. Вони так раділи, допомагаючи мені, що я була не в змозі знову вказати їм на двері.

Вони закололи мені волосся й поновили макіяж. Сукня, як і решта гардеробу, шилася ними власноруч. Вона була темно-зеленою, завдовжки до самої підлоги. Якби не туфлі на підборах, я б заплуталася у її подолі. Рівно о шостій у двері постукала Сильвія, щоб провести мене та моїх сусідок у вестибюль біля сходів. Ми дочекалися решту дівчат і лише тоді спустилися до Жіночої зали. Марлі помітила мене і підійшла.

Клацання тридцяти п’яти пар підборів мармуровими сходами нагадувало вишуканий марш. Дехто з дівчат перешіптувалися між собою, але більшість мовчала. Ідучи повз їдальню, я помітила, що двері до неї зачинені. Чи там зараз королівська родина? Мабуть, востаннє вечеряли утрьох.

Здавалося дивним перебувати тут у становищі гостей і при цьому не бути знайомою ані з ким з королівської родини.

З того часу як ми залишили Жіночу залу, там усе змінилося. Дзеркала та стійки з одягом прибрали. По всій кімнаті розташували крісла та столи, а ще дуже зручні дивани. Марлі вловила мій погляд, кивнула у бік одного з них, і ми присіли.

Коли всі умостилися, вімкнули телевізор. Транслювали «Новини». Передача була звичайнісінька: виправлення до бюджету, новини з фронту, черговий напад повстанців на Сході, а останні півгодини було надано коментару Гаврила щодо сьогоднішнього дня учасниць Відбору.

«Ось міс Селеста Ньюсом прощається зі своїми чисельними прихильниками у Клермонті. Люди більше години не хотіли відпусками свою чарівну землячку».

Селеста нахабно посміхнулася, дивлячись на власне зображення на екрані. Вона сиділа поряд із Баріель Прат, настільки світлою білявкою, що її пряме, як стріли, волосся здавалося білим. Крім того, вона мала дуже великий бюст, який просто випадав з декольте. Але не дивитися на неї було дуже складно.

Баріель була дуже гарна, але типова красуня. Майже така, як і Селеста. Поглядаючи на них обох, що сиділи пліч-о-пліч, я чомусь пригадала прислів’я про ворогів, яких потрібно тримати за друзів. Підозрюю, кожна з них одразу ж виокремила одна одну як найбільшу суперницю.

«Інші учасниці з Середнього Заходу зовсім не поступалися їй у популярності. Стримані та витончені манери Ешлі Бруєт з першого погляду свідчать про те, що вона справжня леді. Проходячи крізь натовп, вона продемонструвала тендітну та чемну манеру триматися на людях, схожу на поведінку самої королеви. Зате Марлі Теймс з Кента вразила всіх, хто її проводжав, живим характером, блискуче виконавши національний гімн під акомпанемент оркестру. — На екрані з’явилися кадри з Марлі, яка щиро посміхалася та обіймала своїх земляків. — Дехто з тих, кого ми сьогодні опитали, визначили її як свою безумовну фаворитку».

Марлі посунулася до мене і стиснула мою руку. Я вирішила: вболіватиму за Марлі.

«Разом із міс Теймс прибула Америка Сінгер, одна з трьох П’ятірок, які пройшли у фінал Відбору». — На екрані я чомусь виглядала краще, ніж почувалася на той момент. Я могла пригадати лише сум, з яким дивилася на людей. Однак на кадрах, обраних для репортажу, я виглядала дорослою і турботливою. Сцена мого прощання з батьком була зворушливою і дуже красивою.

Але все це не могло зрівнятися зі сценою в аеропорту. — «Ми знаємо, що під час Відбору касти не мали жодного значення, і, схоже, леді Америку не слід було недооцінювати. Під час приземлення у Анджелесі леді Сінгер підкорила серця всіх присутніх, спиняючись, роздаючи автографи та розмовляючи з усіма охочими. Micс Америка Сінгер на боялася забруднити ручки, а саме цю рису багато наших співвітчизників вважають необхідною для майбутньої принцеси».

Всі подивилися на мене. У їхніх поглядах був той самий незрозумілий вираз, який я вдень помітила в Емміки та Саманти. Раптово я зрозуміла, що було в їхніх очах. Мої наміри не мали жодного значення. Вони не підозрювали, що мені все це не потрібно. Вони бачили загрозу у моїй особі, та вочевидь хотіли мене позбутися.