Учень убивці

Розділ 4 Навчання

Я прокинувся від того, що в обличчя світило сонце. Хтось побував у моїй кімнаті й відчинив вікно. На скрині стояли миска, глечик з водою та лежав рушник. Вони були досить доречними, але навіть вмивання не освіжило мене. Я досі був заспаний, до того ж мені було ніяково від того, що хтось заходить у мою кімнату, безперешкодно блукає по ній, навіть не будячи мене.

Як я й здогадувався, вікно виходило на море. Але в мене не було часу насолоджуватися краєвидом. Я подивився на сонце і зрозумів, що проспав. Нашвидку вдягнувшись, побіг до стайні, навіть не поснідавши.

Але в Барріча того ранку на мене не було часу.

– Біжи назад до замку, – наказав він. – Мадам Гесті Прудка вже послала Бранта по тебе. Вона хоче зняти з тебе мірку, щоби пошити одяг. Раджу знайти її якнайшвидше: вона постійно кудись летить і не оцінить того, що ти порушиш її ранкові справи.

Я подріботів назад до замку. В мене знову все почало боліти. Хоч мені й дуже не хотілося шукати тої мадам Гесті, щоб з мене знімали мірку, та водночас я був радий цьому: сьогодні не доведеться гоцати на кобилі.

Знайшовши свій шлях з кухні, я нарешті надибав мадам Гесті в кімнаті за кілька дверей від моєї спальні. Я несміло потупцявся на місці й зазирнув досередини. Кімнатою розливалося світло, яке проникало крізь три високі вікна. Тут злегка відчувався солоний бриз. Біля однієї стіни стояли корзини з пряжею та кольоровою шерстю, а з протилежного боку на високій полиці лежала ряснобарвна матерія. Дві молоді жінки розмовляли за ткацьким верстатом, а в дальшому кутку мій одноліток хитався в одному темпі з колесом. Без сумніву, особа з широкою спиною і була мадам Гесті.

Ті дві жінки помітили мене й замовкли. Мадам Гесті подивилися в мій бік. За мить я вже був у її лаписьках. Вона навіть не запитала, як мене звати, і не пояснила, хто вона. Мене поставили на стілець і почали крутити, міряти і хмикати наді мною, незважаючи на мою гідність і на те, що я принаймні людина. Мадам Гесті зневажливо обговорювала мій одяг з дівчатами, спокійно зазначивши, що я нагадую їй Чівелрі в юності, а розмір і колір мого одягу такі ж, які були в нього в моєму віці. Після цього вона порадилася з ними, прикладаючи до мене різну матерію.

– Он ту, – сказала одна з ткаль. – Ота синя занадто підкреслює його темну шкіру. Вона б непогано підійшла його батькові. Як добре, що Пейшенс жодного разу не бачила хлопця. Він викапаний Чівелрі. Це було б безчестям для неї.

Поки я стояв там обтулений тканиною, то вперше почув те, про що знав кожен житель Оленячого замку. Ткалі в подробицях обговорювали, як у замку дізналися про мене. Пейшенс було відомо про моє існування задовго до того, як довідався батько, і її це дуже розлютило. Пейшенс була безплідною, і хоча Чівелрі ніколи її не ганив, усі розуміли, як важко було такому нащадку, як він, не мати дітей, котрі успадкують його титул. Пейшенс сприймала мене як сильний докір, а тепер її здоров’я, і так підточене всілякими негараздами, остаточно було підірване. Тому Чівелрі з увічливості й заради неї зрікся престолу й повіз свою хвору дружину в теплий та спокійний край, який був їхнім родовим гніздом. Подейкували, що вони там жили добре й у злагоді, але здоров’я Пейшенс поступово погіршувалося. Чівелрі потихеньку ставав більш виваженим і освоював хазяйське діло в долині, багатій на виноградники. Шкода, що Пейшенс також звинувачувала Барріча в тому, що він погано впливає на Чівелрі, і заявила, щоб ноги його більше біля неї не було. Після зречення Чівелрі та поранення старий Барріч став іншою людиною. Колись жодна представниця слабкої статі в замку не могла просто так пройти повз нього: всі дорослі жінки, які вже могли носити спідниці, заздрили тим, кому пощастило зловити його погляд. А тепер? Всі його тільки й кличуть «старий Барріч», хоч він ще в розквіті сил. Несправедливо, коли слуга повинен відповідати за вчинки свого пана. Але всі гадали, що це на краще. Врешті-решт, хіба Веріті був гіршим королемв-очікуванні, аніж Чівелрі? Останній поводився так благородно, що в його присутності всі почувалися непутящими і дріб’язковими. Чівелрі жодного разу не відступався від своїх принципів, і хоча вважав себе занадто благородним, щоб насміхатися з інших, усі відчували, що його зразкова поведінка була мовчазним докором людям, які не вміли так добре контролювати себе. Аж раптом – бах – цей бастард. Хоч це й виявилося через кілька років, все ж доводило, що Чівелрі – не той, за кого себе видавав. Тепер Веріті був своєю людиною і королем, який дістав визнання народу. Він був чудовим вершником і воював нарівні зі своїми людьми. Навіть якщо він іноді напивався чи вів себе нескромно, то завжди визнавав це і поводився чесно. Люди розуміли таку людину і пішли б за ним.

Я уважно слухав це все і мовчав, у той час як ткалі приміряли на мене матерію, обговорювали її та перебирали. Я тепер краще зрозумів, чому діти в замку не хотіли гратися зі мною. Якщо жінки й переймалися тим, що я подумаю про їхню розмову, то не показували цього. Єдиним зауваженням мадам Гесті, адресованим саме мені, було те, що мені слід ретельніше мити шию. Затим мадам Гесті прогнала мене з кімнати, як надокучливе курча. Нарешті я міг податися на кухню по їжу.

Після обіду я знову тренувався з Год, поки не усвідомив, що моя жердина якимсь незбагненним робом поважчала. Потім знову вечеря, сон, а зранку – навчання у Барріча. Так минали мої дні, а у вільний час я виконував завдання, пов’язані з моїм навчанням: наприклад, тягання збруї для Барріча, підмітання зброярні й наведення ладу у зброярні Год. Одного разу ввечері в себе на ліжку я знайшов аж три костюми, зокрема й панчохи. Два з них були досить прості, знайомого мені брунатного кольору; такі носили майже всі діти мого віку. Але третій був з тонкої блакитної матерії. На грудях срібними нитками вишито оленячу голову. У Барріча та інших вояків була емблема у вигляді оленя в стрибку. Я бачив лише голову оленя у Регала та Рояла. Отже, я дивився на костюм і дивувався. Також мене бентежив червоний шов по діагоналі.

– Це означає, що ти бастард, – байдуже сказав Барріч, коли я запитав. – Твоє королівське походження визнали, але ти все одно залишаєшся бастардом. От і все. Просто, аби всі одразу бачили, що ти королівської крові, але не по прямій лінії. Якщо не подобається, можеш поміняти. Гадаю, король не буде проти. Отримаєш власне ім’я та герб.

– Ім’я?

– Звісно. Це досить просте прохання. У благородних домах бастарди рідко трапляються, особливо королівські. Але буває й таке.

Під приводом того, що мені треба вчитися вправлятися з сідлом, ми пішли до майстерні шукати стару збрую. У Барріча була дивна пристрасть лагодити вже зужиту упряж і знаходити їй нове використання.

– Вигадай собі ім’я та герб і скажи королю…

– Яке ім’я?

– Будь-яке на твій смак. О, здається, сідло вже дихає на ладан; хтось покинув його під дощем, і воно запліснявіло. Подивимося, чи можна з ним щось зробити.

– Воно буде несправжнім.

– Що?

Барріч простягнув мені купу смердючої шкіри. Я взяв її.

– Ім’я, яке я вигадаю. Я не відчуватиму його своїм.

– І що ж ти робитимеш?

Я глибоко вдихнув.

– Нехай король назве мене. Або ти. – Я набрався сміливості. – Або мій батько. Як вважаєш?

Барріч спохмурнів.

– У тебе якісь дивні думки. Подумай сам і вигадаєш підходяще ім’я.

– Фітц, – уїдливо сказав я.

Барріч стиснув щелепи.

– Давай краще просто полагодимо це сідло, – тихо запропонував він.

Ми віднесли його до верстака й почали чистити.

– Бастарди трапляються досить часто, – зауважив я. – А у місті батьки дають їм якесь ім’я.

– У місті – так, часто, – за мить погодився Барріч. – Солдати й матроси постійно волочаться з дівками: так живе простий народ. Але не аристократи і люди, у яких є хоч краплина гідності. Що б ти подумав про мене, коли був молодший, якби я швендяв ночами чи приводив сюди жінок? Як би ти зараз сприймав жінок чи чоловіків? У тому, щоб закохуватися, немає нічого поганого, Фітце. Ніхто не засуджуватиме молодь за поцілунок-другий. Але я бачив, що коїлося у Бінґтауні. Торговці продають дівчат-красунь чи юнаків з гарним тілом, як картоплю та курчат. У їхніх дітей є імена, але більше немає нічого. Навіть коли вони одружуються, то не кидають своїх звичок… Якщо я колись знайду собі жінку, то дам їй знати, що мені більше нікого не треба, крім неї. І я хотів би впевнитися, що всі діти будуть від мене, – майже пристрасно промовив Барріч.

Я з нещасним виглядом подивився на нього.

– А що сталося з твоїм батьком?

Барріч раптово зів’яв.

– Не знаю, хлопче, не знаю. Він був молодий. Йому було всього двадцять років. Це трапилося далеко від дому, де він переживав важкі часи. Це не причини і не виправдання. Але більше ніхто нічого не знає.

Так і було.

Моє життя проходило своїм звичним трибом. Вечори я проводив у стайні в товаристві Барріча, рідше – у Великій залі, коли туди прибували мандрівні менестрелі чи лялькарі. Дуже рідко вечорами бігав до міста, але тоді недосипав. Після обіду проводив весь час з учителями. Я усвідомив, що це були літні уроки, а взимку я навчатимуся писати і читати. Мною займалися більше, аніж упродовж усієї моєї юності. Втім, незважаючи на свій розклад, я почувався самотнім.

Самотність.

Щоночі вона приходила до мене, коли я марно намагався знайти маленьке й затишне місце на своєму великому ліжку. Коли я спав над стайнею в кімнаті Барріча, ніч здавалася мені м’якішою та оксамитовою завдяки теплу й сонному затишку від тварин, які за день набігалися, а тепер спали, рухаючись та гупаючи піді мною. Коні та собаки бачать сни. Це знає кожен, хто помічав, як собаки здригаються, коли сплять. Їхні сни нагадували мені солодкий аромат свіжоспеченого доброго хліба. Але в чотирьох стінах у мене з’явилися ті настирні й болючі сни, які притаманні більшості людей. У мене не було жодної рідної душі, яка могла б притиснутися до мене, ані відчуття, що поряд перебуває мій брат чи товариш. Натомість мене мордувало безсоння; я думав про своїх батьків і про те, як вони могли так легко мене позбутися. Я чув різні розмови, які безцеремонно вели у моїй присутності, і по-своєму тлумачив ті жахливі слова. Я міркував над тим, що буде, коли я виросту, а король Шрюд помре. Мені іноді було цікаво, чи Моллі Розквашений Ніс та Керрі сумували за мною, чи прийняли моє раптове зникнення так само легко, як і появу. Але здебільшого я страждав від самотності, оскільки у великому замку не було нікого, кого б я міг би назвати своїм другом. Виняток становили тварини, але Барріч заборонив з ними спілкуватися близько.

Одного вечора я, втомлений, лягав спати. Я мучив себе страхами, аж доки поступово не заснув. А прокинувся від того, що мені світили в обличчя, але я вже знав: щось не так. Я спав недовго. На відміну від білого сонячного проміння у вікні, світло було жовтого кольору і коливалося. Я неохоче потягнувся й розплющив очі.

Якийсь чоловік стояв у ногах ліжка, тримаючи наді мною ліхтар. Це було рідкістю в Оленячому замку, але мою увагу привернуло не мерехтіння світла. Чоловік сам собою досить дивний. Одягнутий у плащ кольору нефарбованої овечої шерсті. Видно було, що плаща прали, але дуже давно. Його неохайні волосся й борода були того ж кольору і створювали таке ж враження. Незважаючи на колір волосся незнайомця, я не міг визначити його віку. На обличчі шрами від висипів. Але я ще не бачив, щоб людина була так побита віспою. Його шрами були яскраво-червоного та рожевого кольору й скидалися на невеликі опіки. Навіть у світлі ліхтаря вони відливали свинцевим відтінком. Чоловік мав худі, жилаві руки та пергаментну білу шкіру. Він свердлив мене своїми зеленими очима, що відблискували у світлі ліхтаря. В житті не бачив такого пронизливого погляду. Вони нагадували очі кота на полюванні: таке ж поєднання радощів та жорстокості. Я натягнув ковдру до підборіддя.

– Прокинувся, – сказав він. – Чудово. Вставай і йди за мною.

Він різко одвернувся від мого ліжка й пішов до дверей у темний куток між каміном та стіною. Я не рухався. Він знову подивився на мене і підняв лампу.

– Хутчіше, – роздратовано сказав чоловік і стукнув палицею, на яку спирався, стоячи перед ліжком.

Я виліз із ліжка, соваючи босими ногами по прохолодній підлозі. Я потягнувся за одягом та черевиками, але чоловік не став чекати. Він знову подивився назад, щоб дізнатися, що затримувало мене. Під його пронизливим поглядом я впустив одяг і затремтів.

Я мовчки пішов за ним у самій нічній сорочці. Я не міг зрозуміти, чому це роблю: просто мені наказали. Він вів мене до дверей, біля яких я жодного разу не бував. Там виявився вузький прогін спіральних сходів. Чоловік світив на них ліхтарем, який тримав над головою. Він відкидав тінь позад себе й наді мною, тому я йшов у цілковитій темряві, намацуючи кожен крок. Східці були холодні як лід, стерті, гладенькі й надзвичайно рівні. Вони тягнулися вгору так високо, що здавалося, ніби давно вийшли за межі своєї башти. Там дув холодний вітер, проникаючи під нічну сорочку. Від цього я тремтів ще більше, аніж від холоду. Ми йшли вгору і вгору, аж доки чоловік легким порухом руки не відчинив масивні двері, які, незважаючи на свою вагу, не скрипіли. Ми опинились у якійсь кімнаті.

Вона була залита світлом кількох ліхтарів, що звисали з невидимої стелі на добротних ланцюгах. Кімната велика, втричі більша за мою. Мою увагу привернув один з кутків. Там стояло масивне дерев’яне прямокутне ліжко з матрацами й пуховими подушками. На підлозі лежали килими, переливаючись багряними та смарагдово-блакитними відтінками, як насиченими, так і блідими. Там був дерев’яний стіл кольору дикого меду. На ньому миска з фруктами. Такими стиглими, що я відчував їхній аромат. На столі безладно розкидані пергаменти й манускрипти, наче вони не мали жодної цінності. На трьох стінах висіли гобелени, на яких було зображено сільську місцевість із лісистими пагорбами вдалечині. Я підійшов до них.

– Сюди, – сказав мій поводир і безцеремонно повів мене в інший бік кімнати.

Тут було все зовсім інакше. Більшу частину займав кам’яний стіл з численними плямами і нагаром. На ньому лежали різні інструменти та приладдя: терези, ступка, товкачик і ще багато різних речей, назви яких я не знав. Це все було вкрито солідним шаром пилу, наче всі задумки полишили на півдорозі кілька місяців чи років тому. На полиці за столом громадилася купа всіляких паперів. Деякі з них мали блакитну або золоту крайку. В кімнаті відчувався різкий аромат, оскільки на сусідній поличці сушилися різні трави. Я почув рипіння й побачив, як щось ворухнулось у найдальшому кутку. Але чоловік не дав мені часу роздивитись. У каміні, який мав би обігрівати цю частину кімнати, панувала холодна темрява. Попіл у ньому виглядав сирим та злежаним. Я відволікся від своїх спостережень і підняв очі, щоб роздивитися свого поводиря. Здається, тривога на моєму обличчі вразила його. Він відвернувся від мене й повільно оглянув кімнату. Я відчув, що чоловік здивований і роздратований.

– Ну й безлад. Навіть гірше. Добре. Ненадовго, я гадаю. Можливо, трішки затягнеться. Скоро все прийде в норму. Але перед цим варто познайомитися. Вважаю, що стояти тут у нічній сороці – досить прохолодно. Сюди, хлопче.

Ми пішли в затишну частину кімнати. Чоловік присів на розбитий дерев’яний стілець, вкритий складеною в кілька разів рядниною. Я був радий занурити пальці ніг у шерстяний килимок. В очікуванні став перед чоловіком, який свердлив мене своїми зеленими очима. Декілька хвилин тривала тиша. Нарешті він заговорив.

– Найперше дозволь мені представити тебе самому собі. Твоє походження написано на тобі. Шрюд вирішив визнати це, оскільки всі його заперечення не переконали нікого.

Чоловік на мить усміхнувся, наче його щось розвеселило.

– На превеликий жаль, Гален не хоче вчити тебе Скіллу. Багато років тому це було заборонено, оскільки боялися, що Скілл стане звичним інструментом. Готовий побитися об заклад, що якби старий Гален вирішив тебе навчати, то в тебе б усе добре вийшло. Але немає часу перейматися тим, чого вже не станеться.

Чоловік мрійливо зітхнув і трохи помовчав. Раптом він продовжив:

– Барріч навчив тебе працювати і слухатися. Ці дві речі Барріч добре вміє робити. Ти не надто швидкий, сильний чи кмітливий. Не думай, що це не так. Але у тебе вистачає впертості, щоб виснажити когось швидшого, сильнішого чи кмітливішого. Це небезпечніше для тебе, аніж для когось іншого. Втім, це байдуже. Ти тепер людина короля. І тобі час навчитися розуміти, що це найважливіше, що є в тобі. Король годує, одягає і навчає тебе. Єдине, чого він вимагає взамін, – твоєї відданості. Пізніше він вдаватиметься до твоїх послуг. Отже, на умовах, що ти є людиною короля, повністю відданою йому, я тебе вчити згоден. Інакше вчити мого мистецтва буде небезпечно.

Чоловік замовк, і ми довго просто дивилися одне на одного. – Ти згоден? – запитав він. Це було не просто питання, а укладення угоди.

– Згоден, – сказав я. Оскільки він продовжував чекати, я додав: – Даю слово.

– Добре, – сердечно промовив він. – Тепер поговоримо про інші речі. Ти колись бачив мене до цього?

– Ні.

На мить я зрозумів, як це дивно, оскільки, хоч у замку часто бували відвідувачі, цей чоловік, без сумніву, жив тут уже довший час. А майже всіх я знав, якщо не по імені, то в обличчя.

– Ти знаєш, хто я, хлопче? І знаєш, чому ти тут?

Я заперечно хитав головою у відповідь на кожне питання.

– Ніхто не знає. Тому дивись, щоб так і було. Затям собі: нікому не говори, чим ми тут займаємось і чого ти тут навчишся. Зрозумів?

Мій кивок задовольнив його, оскільки він розслаблено відкинувся на стільці. Кістлявими руками він схопився за свої коліна крізь шерстяну накидку.

– Добре. Добре. Можеш звати мене Чейд. А як тебе звати? Чоловік замовкнув в очікуванні, але коли я не сказав йому свого імені, він продовжив:

– Хлопче. Це не будуть наші справжні імена, але на той час, поки ми разом, це підійде. Отже, я Чейд і я ще один вчитель, якого Шрюд знайшов для тебе. Йому знадобився деякий час, щоб згадати про мою присутність, і ще деякий, щоб набратися сміливості й попросити мене про послугу. Ще довше я давав згоду. Але з цим уже покінчено. Я тебе навчатиму…

Чейд піднявся й підійшов до каміна. Підняв голову, затим нахилився по коцюбку й помішав нею попіл, щоб розпалити вогонь.

– Як не крути, це вбивство. Вбивство людей. Тонке мистецтво дипломатичного усунення: осліплення, оглушення, ослаблення кінцівок, параліч, виснажливий кашель, імпотенція, раннє старіння, божевілля або… втім, це неважливо. Це моя професія. Якщо ти погодишся, то стане й твоєю. З самого початку, з цього моменту, я вчитиму тебе вбивати людей для твого короля. Але не тим видимим способом, якого навчає тебе Год, не на полі бою, де всі тебе бачать і підбадьорюють. Ні. Я навчатиму тебе того підступного, таємного і делікатного способу вбивства. Тобі сподобається або ні. Я за це не відповідаю. Але я подбаю, щоб ти добре робив свою роботу. І ще дещо, оскільки це умова, узгоджена з королем Шрюдом: ти маєш знати, чого навчаєшся, на відміну від мене у твоєму віці. Отже: я зроблю з тебе королівського вбивцю. Тобі таке підходить?

Я знову невпевнено кивнув, не знаючи, що ще зробити.

Чейд примружився:

– Ти можеш говорити, чи не так? Ти ж лише бастард, чи ще й німий?

Я проковтнув слину:

– Ні, сір. Я можу говорити.

– Ну то говори, а не просто кивай. Скажи, що ти про це думаєш. Про мене і про мою пропозицію.

Хоч мені й дали слово, я стояв як вкопаний. Я дивився на його пошрамоване обличчя, пергаментні руки й відчував, як кліпають його зелені очі. Я поворушив язиком, але так і не спромігся сказати ні слова. Вся його поведінка спонукала мене говорити, але його постать була найстрашнішим з того, що я коли-небудь уявляв.

– Хлопче, – сказав він м’яким голосом. Це змусило мене подивитись йому в очі. – Я можу навчити тебе, навіть якщо ти ненавидітимеш мене чи зневажатимеш мої уроки. Я навчу тебе, навіть якщо тобі буде нудно чи ти лінуватимешся. Я можу навчити тебе, навіть якщо ти повний дурень. Але я не зможу цього зробити, якщо ти будеш мене боятися. Принаймні не так, як я хочу навчити. І ще я не зможу тебе навчити, якщо ти вирішиш, що тобі це не треба. Але ти повинен мені сказати. Ти так добре навчився приховувати свої думки, що тепер фактично боїшся їх знайти. Але спробуй промовити їх вголос. Тебе ніхто не каратиме.

– Мені це не дуже подобається, – різко видав я. – Вбивати людей.

– О. – Чейд помовчав. – І я, коли до цього доходить. Мені й зараз це не подобається. – Він раптом глибоко зітхнув. – Коли настане час, ти дізнаєшся. Найважче спочатку. Але знай, що це рішення тобі доведеться приймати ще не скоро. А наразі тобі треба навчатися. – Чейд зробив паузу. – Пам’ятай, що вчитися завжди корисно. Навіть вчитися вбивати. Або навіть так: це просто річ, якої я тебе можу навчити. Це все. З цього часу, як думаєш, ти зможеш цього навчитися? Чи зможеш полюбити це?

Ну і питання для хлопчака. Навіть зараз всередині щось наїжачилось і внюхалося в цю думку, але оскільки я був усього-на-всього дитиною, то не міг заперечити. Але мене з’їдала цікавість.

– Я можу навчитися цього.

– Добре, – він усміхнувся, але в нього був утомлений вигляд і він не був задоволений, наскільки йому хотілося. – Тоді добре. Достатньо добре. – Чейд оглянув кімнату. – Ми можемо почати зараз же. А почнемо з прибирання. Он стоїть мітла. Так, спершу поміняй свою нічну сорочку на… он лежить стара пошарпана накидка. Поки що підійде. Не треба, щоб пралі запитували, чому твої нічні сорочки пахнуть камфорою та знеболювальним, еге ж? Тепер позамітай підлогу, а я поки приберу деякі речі.

Так минуло кілька годин. Я позамітав і помив кам’яну підлогу. Чейд керував мною, доки я прибирав якісь особисті речі з великого столу. Я перевернув трави на поличці, щоб вони краще сушилися, погодував трьох ящірок у клітці, нарізавши для них якогось явно не свіжого м’яса. Ящірки проковтнули м’ясиво, не пережовуючи. Я протер кілька глечиків та мисок і поскладав їх. Чейд працював разом зі мною. Йому подобалося моє товариство, і ми говорили, наче обидва були давніми або, навпаки, новими друзями.

– Ти досі не вмієш читати й писати? І арифметики не знаєш? Оце так чудасія! Що ж старий собі думає? Я подбаю про те, щоб це виправили. У тебе лоб твого батька, хлопче, і ти так само морщиш його. Тобі колись це казали? А, ось ти де, Слінку, суча тварино! Що ти ще натворив?

З-за килима вилізла коричнева ласка. Чейд познайомив нас і дозволив мені погодувати Слінка перепелиними яйцями з миски. Він засміявся, коли тваринка почала бігати за мною і просити ще. Чейд віддав мені мідний браслет, який я знайшов під столом, попереджаючи, що від нього моє зап’ястя може позеленіти, а також застеріг, що коли раптом запитають про нього, я мушу сказати, що знайшов його за стайнею.

Нарешті ми сіли перекусити медяниками і глінтвейном, розташувавшись за низьким столом перед каміном на якихось килимках. Я дивився, як танцює вогонь, кидаючи відблиски на пошрамоване обличчя Чейда, і думав, чому воно здалося мені таким страшним. Він помітив, що я спостерігаю за ним, і його губи скривилося в посмішці.

– Знайоме обличчя, еге ж? Моє.

Ні. Я дивився на химерні шрами, на його бліду шкіру і взагалі не розумів, про що він говорить. Я здивовано подивився на нього, намагаючись збагнути.

– Не турбуйся про це, хлопче. Все залишає свої сліди, і рано чи пізно ти з цим стикнешся. Але зараз… ну…

Чейд встав, потягуючись. Його штани задерлись, і я побачив худі бліді литки.

– Зазвичай це пізніше. Або раніше. Все залежить від того, яку частину дня ти любиш найбільше. Тепер: ти ж пам’ятаєш, що це все – страшенна таємниця? Не лише ця кімната, а й усе загалом: прокидатися вночі, вчитися, як убивають людей, і таке інше.

– Пам’ятаю, – сказав я. Затим, усвідомлюючи, що це може для нього щось означати, додав: – Даю слово.

Чейд захихикав, а потім якось сумно кивнув. Я знову перевдягнувся в нічну сорочку, і він показав мені дорогу вниз. Чейд потримав ліхтар біля ліжка, поки я в нього залазив, а потім поправив ковдру. Так ніхто не робив звідтоді, як я залишив кімнату Барріча. Здається, я заснув ще до того, як Чейд пішов.

Бранту доручили мене розбудити наступного ранку. Тому я прокинувся пізно у хмільному стані. Моя голова розколювалась. Але як тільки Брант пішов, я скочив з ліжка і прожогом побіг в інший куток кімнати. Я відчув лише холодну кам’яну стіну, і жодна тріщина в цементі чи камені не нагадувала про потайні двері, хоча я був упевнений, що вони там. На мить я подумав, що Чейд мені просто наснився, але про нього нагадував простий мідний браслет.

Я швидко вдягнувся й побіг на кухню розжитися шматком хліба з сиром – їжею, яку досі полюбляв, коли приходив до стайні. Барріч гнівався через те, що я запізнився, і знайшов купу помилок у моїх заняттях з кінної їзди та роботи в стайні. Я добре пам’ятаю, як він сварив мене:

– Не думай, що як у тебе є кімната в замку і герб на камзолі, то ти можеш поводитися як лежебока-пройдисвіт, котрий прокидається зі свинями і встає хіба для того, аби почухати голову. У мене так не буде: бастард – не бастард, але ти син Чівелрі, і я зроблю з тебе людину, якою він би міг пишатися.

Я завмер зі щітками для збруї:

– Ти зараз про Регала, чи не так?

Моє неочікуване питання збентежило його.

– Що?

– Коли ти говориш про пройдисвітів, які весь ранок валяються в ліжку й не роблять нічого, окрім того, що возяться зі своїми зачісками й одягом, то маєш на увазі Регала.

Барріч відкрив рота, а потім знову закрив. Його обвітрені щоки почервоніли ще більше.

– Ми з тобою не маємо права засуджувати принців, – нарешті пробурмотів він. – Я мав на увазі загальне правило про те, що довге спання не личить чоловіку, а тим паче хлопчикові.

– І тим паче принцу, – сказав я і замовк, щоб зрозуміти, звідки в мене взялася ця думка.

– Тим паче принцу, – похмуро погодився Барріч. Він у сусідньому стійлі займався запаленою ногою мерина. Тварина раптом смикнулася, і я почув, як Барріч закректав, намагаючись утримати її.

– Твій батько ніколи не спав довше обіду, хоч і пив усю ніч. Я ще не бачив таких пияків, як він. Та водночас він був дуже дисциплінованим. Ніколи не доводилося його будити. Він сам прокидався й від своїх підлеглих вимагав того ж. Не завжди його любили через це, але солдати поважали. Люди люблять, коли їхній вождь сам живе так, як вимагає від своїх підлеглих. Ще що я тобі скажу: він не витратив зайвої монети на ганчірки й не одягався як пава. В молодості, ще до вінчання з леді Пейшенс, він одного разу побував на вечері в одному з менших замків. Я сидів недалеко від них, і це була велика честь для мене. Я почув дещо з його розмови з дівчиною, яку батьки посадили біля короля-в-очікуванні, сподіваючись, що з цього щось вийде. Вона запитала за свої смарагди. Чівелрі зробив їй комплімент. «Сір, якщо ви так любите діаманти, чому ж ви їх не носите?» – грайливо сказала вона. Чівелрі відповів досить серйозно, що його діаманти такі ж яскраві, як і її, навіть більші. «А де ж ви їх тримаєте? Я так хочу на них подивитись!» Чівелрі відповів, що покаже їх пізніше, коли стемніє. Вона розшарілася, очікуючи на побачення. Пізніше Чівелрі запросив її на бійницю, але взяв із собою половину гостей. Чівелрі показав їй на світло маяків, які яскраво сяяли в темряві, і сказав, що то і є його найкращі та найдорожчі діаманти і він витратив певну суму з податків її батька, щоб вони так сяяли. Затим Чівелрі показав гостям мигтючі вогні дозорних башт у замку того лорда і сказав, що коли вони дивляться на вогні свого герцога, то повинні сприймати їх як діаманти в його короні. Це був досить хороший комплімент у бік герцога та герцогині, й інші аристократи теж намотали його на вус. Того літа острів’янам пощастило менше з набігами. Ось як правив Чівелрі: своїм прикладом і благородними словами. Так має робити кожен принц.

– Я не справжній принци. Я бастард, – ці слова якимось дивним чином вирвалися у мене. Я так часто чув це слово і так рідко його говорив.

Барріч м’яко зітхнув.

– Йди за голосом крові, хлопче, і не звертай уваги на те, що думають інші.

– Іноді я втомлююся від важких занять.

– І я.

Ми помовчали кілька хвилин, поки я займався плечем Сажки. Барріч, який досі сидів біля сірого мерина, раптом промовив:

– Я не вимагаю від тебе більше, аніж від себе. Ти знаєш, що це правда.

– Так, знаю, – відповів я, здивований, що він далі продовжує.

– Я просто хочу зробити для тебе все, що зможу.

Це було щось нове. Через хвильку я запитав:

– Якщо ти зможеш зробити з мене людину, якою Чівелрі пишався б, можливо, він повернеться?

Ритмічний звук втирання мазі в ногу мерина сповільнювався, а потім раптом затих. Але він досі сидів, скоцюбившись біля коня, і тихо говорив через стіну стійла.

– Ні. Я так не думаю. Не думаю, що є речі, які змусять його повернутися. Навіть якщо так станеться, – тут Барріч заговорив повільніше, – то це вже буде інший Чівелрі.

– Він поїхав через мене, чи не так?

Я згадав слова ткаль: «Якби не хлопець, він би досі був королем». Барріч зробив довгу паузу:

– Не думаю, що хтось винен у тому, що ти народився… – Барріч зітхнув і неохоче заговорив: – Це не від дитини залежить, що вона стане бастардом. Чівелрі сам винен у своєму падінні, хоч мені й важко це визнавати.

Я почув, що він знову почав втирати мазь у ногу мерина.

– І у твоєму, – тихо сказав я в плече Сажки, сподіваючись, що він не почує.

Але через кілька секунд Барріч пробурмотів:

– Фітце, я сам можу про себе подбати. Сам.

Він закінчив і прийшов у стійло до Сажки.

– Фітце, ти сьогодні розбалакався, як міські пліткарки. З чого б це?

Тепер була моя черга замовкнути і здивуватися. «Напевне, це все через Чейда», – подумав я. Все через те, що хтось попросив мене сказати, задля чого я навчаюся, і усвідомити це. Це й розв’язало мій язик, і я запитав про те, що обмірковував роками. Але я не міг цього точно висловити, тому знизав плечима й чесно відповів:

– Просто я довго над цим думав.

Барріч пробурмотів, приймаючи мою відповідь.

– Це вже краще, що ти ставиш питання, хоч я не завжди можу на них відповісти. Це добре, що ти говориш як чоловік. Тепер я не так боюсь залишати тебе з тваринами.

Він поглянув на мене після моїх останніх слів, а потім пошкутильгав геть. Я дивився йому вслід і пригадав першу ніч, коли побачив його, і те, як він один, самим своїм поглядом, міг присадити цілу компанію чоловіків. Він змінився. Не лише через свою кульгавість він став інакше поводитись, а люди по-іншому почали сприймати його. Барріч залишався впевненим господарем у стайні, й ніхто не зазіхав на його владу. Але він більше не був правою рукою короля-в-очікуванні. Барріч більше не був людиною Чівелрі, хіба що доглядав за мною. Не дивно, що він не міг не дивитись на мене без образи, адже не був батьком бастарда, який призвів його до падіння. Вперше за весь час спілкування з Баррічем, окрім настороги, у мене з’явився жаль до нього.