Учень убивці

Розділ 3 Угода

Гармонію закладено в сутності речей. Тож чи не є гармонія видом спокою? Без сумніву, так завжди мені здавалося. Всі події, навіть карколомні та химерні, розбавлені безкінечним буденним життям. Воїни, які на полі бою шукають поранених поміж мертвих, завжди зупиняються, щоби прокашлятися, висякатися і подивитися на гирилицю гусей. Я бачив фермерів, які продовжували орати землю і сіяти, незважаючи на те, що за декілька миль ішов бій.

Я впевнився в цьому. Повертаючись у минуле, просто дивуюся: мене розлучили з матір’ю, потягнули в нове місто в чужому краю; батько покинув мене, віддавши на догляд до чужого чоловіка; потім мене позбавили мого чотириногого друга; але я, як і раніше, прокидався вранці й жив своїм дитячим життям. Для мене це означало прокидатися тоді, коли Барріч будив мене, а я йшов за ним на кухню, де ми їли разом. Після того я ставав тінню Барріча: він майже не спускав з мене ока. Я бігав хвостиком за ним, спостерігаючи за його працею, іноді – потроху допомагаючи йому. Ми вечеряли разом, сидячи на лавці, а Барріч пильно пантрував за моїми манерами. Після цього ми йшли у його помешкання, де я зазвичай проводив решту вечора, мовчки дивлячись на те, як Барріч п’є або як горить вогонь. Барріч пив і одночасно лагодив або виготовляв збрую, готував мазі чи якісь кінські ліки. Він працював, а я навчався, спостерігаючи за ним. Ми рідко коли розмовляли. Дивно, але так пройшло два роки і частина третього.

Я, як і Моллі, викроював час для себе, коли Барріча кликали для участі в полюванні або допомогти якійсь кобилі ожеребитися. Іноді я втікав, коли Барріч забагато закладав за комір. Але це було небезпечно. Коли я був вільний, то швидко шукав своїх друзів у місті й бігав з ними настільки довго, наскільки дозволяла моя хоробрість. Я щиро сумував за Нюхачем. Здавалося, Барріч відірвав від мене частину мого тіла. Але ми жодного разу про це не говорили.

Повертаючись у минуле, я припускаю, що йому було так самотньо, як і мені. Чівелрі не взяв Барріча з собою у вигнання, натомість залишив його з безіменним байстрюком, у якого, зокрема, виявилося те, що він вважав збоченням. Навіть після того, як його нога загоїлась, з’ясувалося, що він більше не зможе ні їздити верхи, ні полювати чи навіть ходити, як раніше; для такого чоловіка, як Барріч, це було дуже важко. Він ніколи не скаржився (принаймні я не чув). Але, згадуючи ті часи, навіть не уявляю, кому він міг би скаржитися. Ми обидва стали заручниками самотності. Щовечора, дивлячись один на одного, ми бачили винуватця.

Втім, усе минає, особливо час. За кілька місяців та років я знайшов своє місце. Я приносив Баррічу потрібні речі швидше, аніж він просив, прибирав після того, як він лікував тварин, міняв воду соколам та шукав кліщів у собак, які поверталися з полювання. Люди звикали до мене і вже не витріщалися, як раніше. Дехто взагалі не помічав. Поступово Барріч послабив нагляд за мною. Я пересувався вільніше, але все ж дбав про те, щоб він не знав про мої виходи в місто.

У замку теж були діти. Чимало з них мої однолітки. Деякі навіть доводилися мені двоюрідними та троюрідними братами, але я ніколи тісно з ними не спілкувався. За молодшими доглядали матері чи няньки, а у старших були свої заняття та обов’язки. Більшість з них добре ставилася до мене, але я не входив до їхніх кіл. Хоч я міг місяцями не бачитися з Діком, Керрі чи Моллі, вони були моїми найближчими друзями. Під час своїх прогулянок замком і зимовими вечорами, коли ми всі збиралися у Великій залі, щоб послухати менестрелів, подивитися лялькові вистави чи пограти в ігри, я швидко почав розуміти, де мене чекали, а де – ні.

Я намагався не потрапляти на очі королеві. Щоразу, коли вона бачила мене, то знаходила якісь вади у моїй поведінці і сварила Барріча через це. Регал теж являв небезпеку. Хоча він уже був дорослим, але постійно відштовхував мене зі свого шляху або наступав на мої іграшки. Йому були властиві дріб’язковість та мстивість, чого я ніколи не помічав за Веріті. Ми рідко бачилися з Веріті, але в мене не було неприємностей через ці зустрічі. Але коли я потрапляв йому на очі, то зазвичай він міг мене погладити або дати пенні. Одного разу слуга приніс до помешкання Барріча кілька облуплених невеликих дерев’яних іграшок, солдатиків, коників та возик. Слуга переказав, що Веріті знайшов їх у кутку своєї шафи для одягу й подумав, що мені вони сподобаються. Здається, я цінував їх більше за всі свої речі.

Коб у стайні також був небезпечним для мене. Коли Барріч перебував поряд, він ставився до мене добре і справедливо, але в інший час мало звертав на мене уваги. Коб дав мені зрозуміти, що він не хоче, аби я крутився в нього під ногами, поки він працює. Згодом я зрозумів, що він заздрив, розуміючи, що Барріч усю свою увагу зосередив на мені. Коб ніколи не виявляв до мене прямої жорстокості, не бив мене і не сварив просто так, але я відчував його нелюбов, тому уникав.

Усі вояки були досить терпимими до мене. Після вуличних дітей у Баккіпі вони, напевне, найближчі мої приятелі. Але як би добре чоловіки не ставилися до хлопчика дев’яти-десяти років, усе ж між нами було мало спільного. Я спостерігав, як вони грають у кості, та слухав їхні історії; але бували дні, коли я не мав вояцького товариства. Хоч Барріч не забороняв мені відвідувати кордегардію, він не приховував свого незадоволення, що я проводжу там своє дозвілля.

Отже, я одночасно був і не був членом спільноти замку. Декого я уникав, за деким спостерігав, а декого слухався. Але з жодною людиною тісно не спілкувався.

Колись одного ранку, коли ще трішки соромився свого десятирічного віку, я грався під столами у Великій залі, борюкаючись і дражнячи цуценят. Тоді було досить рано. Перед цим було якесь святкування, яке затягнулося на весь день та далеко за опівніч. Барріч напився в дим. Майже всі – знать і слуги – ще спали, тому мої пошуки на кухні нічого не дали. Але на столах у Великій залі траплялися цінні знахідки: шматки булок, тарілки з м’ясом, миски з яблуками й кавалки сиру; коротше кажучи, все, що може поцупити хлопчина. Великі пси вже нанюхали найкращі кістки та гризли їх у своїх кутках, а цуценята задовольнялися меншими порціями. Я натрапив на досить великий кавалок м’ясного пирога й забрався з ним під стіл, де поділився з одним зі своїх улюбленців. Після втрати Нюхача я намагався не показувати Баррічу, що занадто сильно прив’язуюся до якогось собачати. Досі не розуміючи, чому Барріч був проти моєї дружби з собаками, я не сперечався з ним, щоб не ставити під удар їхні життя. Отже, я ділився пирогом з трьома щенюками й почув повільні кроки на встеленій очеретом підлозі. Двоє чоловіків щось тихо обговорювали.

Я подумав, що то кухонні слуги, які прийшли прибирати, а тому виліз з-за столу, щоб ще чимось поживитися.

Але моїй несподіваній появі здивувалися не слуги, а старий король – мій дідусь. Трохи позаду йшов Регал, тримаючи його під лікоть. Затуманені очі та пожмаканий камзол виказували його участь у вчорашньому святкуванні. За ними плівся новий блазень короля з банькатими очима на блідому овальному обличчі. Він виглядав так дивно у своєму пістрявому чорно-білому одязі, що я відводив від нього погляд. Король Шрюд, навпаки, мав зразковий вигляд. Ясний погляд, борода й волосся акуратно причесані, а одяг бездоганний. На мить він здивувався, а потім зауважив:

– Бачиш, Регале, все, як я й казав. Можливість сама лізе нам в руки, а хтось користається нею; часто це робить молода людина або людина, якою рухає енергія та апетити молодості. Члени королівської сім’ї не можуть втрачати такого шансу чи віддавати його в чужі руки.

Король пройшов мимо, продовжуючи розвивати свою думку, а Регал погрозливо подивився на мене налитими кров’ю очима. Він махнув рукою на знак того, що мені варто щезнути. Я кивнув, мовляв, зрозумів, але спочатку кинувся до столу. Запхнув два яблука в жилет і вхопив майже цілий пиріг з аґрусом. Раптом король обернувся і вказав на мене. Блазень передражнив його. Я завмер на місці.

– Подивись на нього, – сказав старий король. Регал зиркнув на мене, але я не поворухнувся. – Що ти з нього зробиш?

Регал розгублено відповів:

– З нього? То бастард Чівелрі. Постійно лазить всюди і краде.

– Не будь блазнем, – усміхнувся король Шрюд, хоч його погляд залишався суворим. Блазень і собі солодко всміхнувся, бо гадав, що звертаються до нього. – В тебе що, вуха залиті воском? Ти не чуєш, що я кажу? Я питав тебе, не що з нього вийде, а що ти з нього зробиш. Ось він: молодий, сильний, подає великі надії. В ньому видно ту ж королівську породу, що і в тобі. Просто він народився з того боку барикад. Отже, що ти з нього зробиш? Інструмент? Зброю? Приятеля чи ворога? Чи просто пустиш на самоплив, аби його підібрав хтось інший і використав проти тебе?

Регал, примруживши очі, подивився на мене, а потім кудись у дальній куток зали. Та позаяк там нікого не було, його погляд повернувся. Цуценя біля моєї щиколотки запищало, нагадуючи мені, щоб я не забув поділитися їжею. Я шикнув на нього.

– Бастарда? Він же ж просто дитина.

Старий король зітхнув.

– Поки що. Цього ранку, в цей момент він дитина. Наступного разу він стане юнаком і, ще гірше, чоловіком. Тоді вже буде пізно щось із нього робити. Але, Регале, зараз ти можеш ліпити з нього що завгодно. За десять років це буде твій найвідданіший союзник. Замість незадоволеного бастарда, який може зазіхати на трон, він стане твоїм помічником, пов’язаним із сім’єю як кров’ю, так і духом. Бастард, Регале, – унікальна людина. Надінь йому перстень на палець і відправ його кудись. Там він стане дипломатом, якого не зможе вигнати жоден заморський правитель. Його можна сміливо посилати навіть туди, куди не відправиш кровного принца. Уяви, як можна використовувати того, хто одночасно належить і не належить до королівської династії: обмін заручників, шлюбні союзи, таємні місії, політичні вбивства.

Після останніх слів короля Регал широко розкрив очі. Король замовк, і всі тривожно дихали, дивлячись один на одного. Потім Регал промовив, наче подавившись сухою шкуринкою:

– Ти так говориш про це при хлопцеві, щоб використовувати його як інструмент чи зброю. Гадаєш, він не згадає цих слів, коли підросте?

Король Шрюд засміявся. Його голос луною відбивався від кам’яних стін Великої зали:

– Згадає? Звісно. Я навіть не сумніваюся. Подивися в його очі, Регале. В них розум і, напевно, можливість оволодіння Скіллом. Треба бути великим дурнем, щоби брехати йому, і ще більшим дурнем, щоби почати його підготовку та навчання, нічого не пояснивши. Таким чином хтось інший може посіяти якесь зерно в його мізках, чи не так, хлопче?

Він уважно дивився на мене, і я раптом усвідомив, що теж відповідаю йому таким же поглядом. Під час усієї його розмови ми не відводили очей один від одного. В очах свого діда я бачив чесність, непорушну, як скеля. Він не заспокоював мене, але я зрозумів, що завжди зможу на нього розраховувати. Я повільно кивнув.

– Йди до мене.

Я повільно підійшов. Король опустився на одне коліно, щоби подивитися мені в очі. Блазень теж присів, із серйозним виразом переводячи погляд з обличчя на обличчя. Регал люто дивився на нас згори вниз. Тоді я ще не зрозумів іронії старого короля, який став на коліна біля свого позашлюбного внука. Тому я серйозно сприйняв те, як він узяв пиріг з моїх рук і кинув його цуценятам, що супроводжували мене. Він витяг булавку з шовкового коміра і з серйозним виразом обличчя прикріпив її до моєї простої шерстяної сорочки.

– Тепер ти мій, – сказав він, і це клеймо стало ще важливішим, аніж спільна кров. – Тобі не треба доїдати за кимось. Я тебе добре забезпечуватиму. Якщо хтось захоче налаштувати тебе проти мене, запропонувавши більше, аніж я, прийди і розкажи мені про таку пропозицію. Я погоджуся. Я не скупиндра і не ставитимуся до тебе погано. Тому це не зможе бути приводом мене зрадити. Ти віриш мені, хлопче?

Я кивнув, як завжди, мовчки. Але його карі очі, що вперто дивилися на мене, вимагали більшого.

– Так, сір.

– Гаразд. Я віддам кілька розпоряджень стосовно тебе. Дивися, аби їх виконали. Якщо тобі щось здасться дивним, поговори з Баррічем або зі мною. Просто підійди до моєї кімнати, покажи ту булавку – і тебе пропустять.

Я подивився на червоний камінчик, який блищав у срібному гніздечку.

– Так, сір, – знову промовив я.

– Ех, – м’яко сказав король. Я відчув жаль у його голосі і здивувався. Король відвів від мене погляд, і я раптом усвідомив, що перебуваю у Великій залі, а мене оточують цуценята. Регал знову недоброзичливо дивився на мене, а блазень активно кивав у своїй звичній бездумній манері. Потім король встав і відвернувся. У мене по шкірі пробігли мурахи, наче від холоду, коли знімаєш накидку. Вперше я зустрівся зі Скіллом у руках майстра.

– Ти не схвалюєш цього, Регале? – переконливо запитав король.

– Мій король може робити, що забажає, – похмуро відповів Регал.

Король Шрюд зітхнув.

– Я питав не про це.

– Мати королева точно цього не схвалить. Ваша прихильність до хлопця означатиме, що ви його визнали. У нього та в інших з’являться деякі задумки.

– Тьху! – сплюнув король і весело засміявся.

Регал одразу ж скипів.

– Моя мати королева не погодиться, і їй це теж не сподобається. Моїй матері…

– …вже кілька років не подобається те, що я роблю. Я вже майже не звертаю на це уваги, Регале. Вона постійно здіймає галас, верещить і погрожує повернутися до Ферроу, щоб там стати герцогинею, аби ти після її смерті одержав титул герцога. А коли вона дуже сердиться, то погрожує, що в такому разі Тілт та Ферроу піднімуть повстання, відділяться від нас, а вона буде там королевою.

– А я буду королем! – зухвало додав Регал.

Шрюд кивнув.

– Так, я передбачав, що вона підбиває тебе на таку гнилу зраду. Слухай, хлопче. Вона може скипіти і жбурляти посуд у слуг, але не більше, оскільки розуміє, що краще правити спокійним королівством, аніж бунтівним герцогством. У Ферроу немає причин повставати проти мене, якщо вони, звичайно, їх не вигадають. Її амбіції завжди перевищували її можливості.

Він помовчав і уважно подивився на Регала.

– Це найгірша помилка королівських династій.

Я відчував, що Регал насилу стримує свій гнів, утупившись у підлогу.

– Ходімо, – наказав король. Регал, як слухняний пес, пішов за ним, кинувши на мене побіжний убивчий погляд.

Я дивився вслід старому королю, який залишив залу, й відчув якісь відголоски втрати. «Дивний чоловік, – подумав я. – Незважаючи на те, що я бастард, він міг би оголосити мене своїм онуком і безперешкодно отримав би те, що йому треба». Блідий блазень зупинився біля дверей, озирнувся на мене на мить і зробив якийсь незрозумілий жест своїми худими руками. Це могла бути образа, благословення чи просто блазенський помах руки. Потім він посміхнувся, показав язика й подався за королем.

Незважаючи на обіцянки короля, я напхав тістечок у свій камзол, і ми з цуценятами вм’яли їх у тихому кутку за стайнею. Зазвичай ми їли менше, тому мій живіт ще довго бурчав. Собачата заснули, але я розривався між втомою та передчуттям. Я майже сподівався, що це закінчиться нічим і король забуде про свої слова. Але сталося навпаки. Того ж дня пізно ввечері я нарешті піднявся драбиною у кімнату Барріча. Весь день я намагався зрозуміти, що мали значити ті вранішні слова про мене. Але міг цього й не робити: щойно я зайшов у кімнату, Барріч відклав збрую й уважно подивився на мене. Кілька секунд він мовчки спостерігав за мною, а я за ним. Щось змінилося, і я злякався. Після того як Барріч позбувся Нюхача, мені здавалося, що моє життя повністю в руках у Барріча і що бастарда можна так само легко збути, як і щенюка. Але це не заважало мені відчувати його рідною людиною; щоб залежати від когось, не завжди потрібна любов.

Єдиним постійним почуттям було те, що я міг покластися на Барріча; зараз я відчував, що ця опора захиталася.

– Так, – врешті промовив Барріч рішучим тоном. – Так. Треба було потрапити йому на очі й привернути до себе увагу? Добре. Він вирішив, що робити з тобою.

Барріч зітхнув і замовк, але зовсім з іншим почуттям. На якусь хвилю мені здалося, що йому шкода мене. Але за мить Барріч знову заговорив:

– Мені наказали вибрати тобі коня на завтра. Король запропонував, щоб то було лоша. Таким чином я зможу навчати вас удвох. Але я вмовив його розпочати тренування зі старшою та спокійнішою твариною: один учень за раз. Втім, у мене свої причини дати тобі… менш вразливу тварину. Дивись, поводь себе добре. Якщо ти знову будеш займатися дурницями, я одразу це вирахую. Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного.

Я швидко кивнув.

– Відповідай, Фітце. Для спілкування з учителями тобі доведеться користатися своїм язиком.

– Так, сір.

Це схоже на Барріча: найважливішим для нього було довірити мені коня. Вирішивши свою нагальну проблему, далі він говорив цілком байдужим тоном.

– Отже, хлопче, віднині вставатимеш на світанку. Зранку я тебе вчитиму доглядати за кіньми та правильно поводитися з ними, а також полюванню з собаками, щоб вони тебе слухалися. Я навчу тебе людському поводженню з тваринами.

Барріч зробив наголос на останній фразі й помовчав для впевненості, що я зрозумів його. Моє серце заскімлило, але я кивнув і додав:

– Так, сір.

– Після обіду ти переходиш у їхнє розпорядження вправлятися зі зброєю і тому подібне. Напевно, вони вчитимуть тебе Скіллу врешті-решт. Взимку ти будеш навчатися мов та жестів усередині. Без сумніву, тебе будуть вчити читати, писати й рахувати. Також історії. Я не знаю, для чого тобі те все, але вчись добре, щоб король був задоволений. Його краще не розчаровувати, не те що сердити. Краще б ти взагалі не потрапляв йому на очі, але я не попередив тебе про це. Втім, уже пізно.

Барріч раптом прокашлявся і вдихнув.

– А, ще дещо зміниться.

Він підняв шматок шкіри, з якою працював, і знову перегнув її. Здавалося, він розмовляє зі своїми пальцями.

– З цього моменту в тебе буде власна кімната в замку, там, де сплять всі аристократи. Ти б уже спав там, якби прийшов вчасно.

– Що? Я не зрозумів. Кімната?

– Ага, отже, ти можеш швидко відповідати, коли при пам’яті? Ти почув, що я сказав, хлопче: власна кімната в замку.

Барріч помовчав, а потім приязно продовжив:

– Нарешті я знову зостануся сам. А, і завтра з тебе знімуть мірки, щоби пошити одяг та чоботи, хоча навіщо шити взуття на ногу, яка досі росте, я не…

– Я не хочу там кімнати. – Хоча життя з Баррічем стало нестерпним, невідоме мене страхало більше. Я уявив собі велике холодне приміщення з кам’яними стінами, де в кутках ховаються тіні.

– Ну, тобі вона потрібна, – безжалісно промовив Барріч. – Вже давно пора. Ти син Чівелрі, хоч і позашлюбний. Тобі не личить жити у стійлі, як безпритульному псу.

– Але мене це влаштовує, – у відчаї відповів я.

Барріч підняв голову і суворо подивився на мене.

– Ти диви! Щось ти розбалакався сьогодні, чи не так?

Я опустив очі.

– Ти живеш тут, хоча ти не безпритульний пес, – похмуро зауважив я.

– І не бастард принца, – стримано відповів Барріч. – Фітце, ти житимеш у замку і годі.

Я зважився подивитися на нього. Він знову говорив до пальців.

– Краще я був би безпритульним псом, – насмілився сказати я і додав, хоч мій голос і тремтів від страху: – Ти б не дозволив, щоб таке зробили з безпритульним псом, змінивши все й одразу. Коли вони віддали цуценя породи бладгаунд лорду Грімсбі, ти відправив свою стару сорочку разом з ним, щоб йому була якась згадка про дім, поки воно не звикне.

– Ну, – сказав Барріч. – Я не… йди до мене, Фітце. Ну ж бо, хлопче.

Я підійшов до нього, як собача, в якого є лише один хазяїн. Він злегка поплескав мене по спині та скуйовдив волосся, наче я й справді був псом.

– Не бійся. Тим паче, – промовив Барріч, і його голос пом’якшав, – вони сказали, що тобі лише дадуть кімнату в замку, але це не означає, що тобі доведеться спати там щоночі. Коли в тебе буде вільний час, то приходь сюди. Гаразд, Фітце? Тебе це влаштовує?

– Гадаю, так, – пробурмотів я.'

Упродовж наступних двох тижнів на мене посипалися зміни. Барріч розбудив мене на світанку, помив-причесав, підрівняв чубчика, а решту волосся зав’язав у косу, як у старших чоловіків у замку. Він наказав мені надягнути найкращий одяг і незадоволено цмокнув, коли побачив, що він на мене замалий, а потім неохоче констатував, що іншого немає.

Потім ми пішли до стайні, де він показав кобилу, яка тепер належала мені. Вона була сірою в яблуках. Її грива, хвіст, ніс та ноги мали чорнувате забарвлення, наче вона вимазалася в сажі. Власне, її так і звали – Сажка. Це була спокійна, доглянута тварина в чудовій формі. Важко було уявити собі легший спосіб навчитися їздити верхи. Як хлопець, я сподівався, що мені дадуть хоча б енергійного мерина, а не Сажку. Я намагався приховати своє розчарування, але Барріч відчув його.

– Гадаєш, вона ні на що не здатна? Таке враження, наче в тебе вже була сотня коней, Фітце, що ти вернеш носа від такої жвавої та здорової кобили, як Сажка. Вона виношує лоша від того клятого жеребця лорда Темперанса. Тому будь з нею обережним. До цього Сажкою займався Коб. Він хотів підготувати її для перегонів. Але мені здалося, що тобі вона більше підійде. Коб трішки засмутився через це, але я пообіцяв віддати йому лоша.

Барріч припасував для мене старе сідло, поклявшись, що до того, як з мене зроблять нову людину, я мушу показати себе справжнім вершником перед королем, що б він там не говорив. Сажка плавно виступила вперед, підкоряючись моїм рукам та колінам. Коб чудово її вишколив: її темперамент та настрій нагадували мені тиху заводь. Якщо вона й думала про щось, то не про те, що ми робимо. А Барріч надто пильно спостерігав за мною, тому я не ризикував лізти в її думки. Тож я керував нею наосліп, спілкуючись хіба своїми коліньми, повіддям та власною вагою. Це було важко у фізичному плані, і перший урок виснажив мене ще до його закінчення. Барріч знав про це, але це не означало, що він звільняв мене від обов’язків чистити й годувати Сажку, а також доглядати за сідлом та хомутом. Доки я не розплутав усі ковтуни в її гриві та не віддраяв старе шкіряне сідло до блиску, Барріч не відпускав мене на кухню.

Але щойно я шмигнув на кухню через чорний хід, важка рука Барріча опустилася на моє плече.

– Більше туди не ходитимеш, – твердо сказав він. – Це підходить для вояків, садівників та інших. Для аристократів та спеціальних слуг є зала. Ти там теж будеш їсти.

Промовивши це, він заштовхнув мене у тьмяну кімнату з довгим столом. В голові цього столу стояв ще один, але вище. Там були різні наїдки. За ним сиділи люди, які жадібно їли. В ті дні, коли короля, королеви та принців не було за високим столом, ніхто не дотримувався формальностей. Барріч підштовхнув мене до місця зліва ближче до вищого столу недалеко від середини, а сам сів з того ж боку, але трохи далі від вищого. Ніхто на мене не витріщався, тому я не нервував. До того ж я зголоднів і швидко з’їв досить велику порцію. Їжа, яку я цупив з кухні, була свіжішою та гарячішою. Але це не турбує хлопців, які ростуть, тому після голодного ранку я поїв добряче.

З повним шлунком я почав мріяти про піщану набережну, нагріту післяобіднім сонцем, на якій повно кролячих нір, де ми часто спали з цуценятами. Я почав вставати з-за столу, але за моєю спиною одразу ж виник якийсь хлопець. Він сказав:

– Так, пане?

Я озирнувся, щоби побачити, до кого він говорить. Але увага інших була прикута до свого харчу. Хлопець був вищим за мене і старшим на кілька років, тому я здивовано дивився на нього. Затим він поглянув у мої очі й повторив:

– Пане, ви закінчили їсти?

Я мовчав, оскільки був надто заскочений, аби відповісти хоч щось.

– Тоді вам треба йти зі мною. Год уже чекає. Після обіду вам треба вчитися поводження зі зброєю при дворі. Якщо, звичайно, Барріч закінчив свої заняття з вами.

Раптом Барріч з’явився біля мене, здивувавши тим, що став на одне коліно. Він смикнув мене за камзол і долонею зачесав моє волосся назад.

– Закінчу через кілька хвилин. Не дивуйся, Фітце. Ти гадав, що король не тримає свого слова? Витри рот і йди. Год суворіший учитель, аніж я. У збройній справі не люблять ледарів. А зараз рушай разом з Брантом.

Я послухався Барріча, але моя душа втекла у п’яти. Доки хлопець із зали йшов за мною, я намагався уявити вчителя, суворішого за Барріча. Це мене лякало.

Коли ми вийшли із зали, хлопець одразу ж облишив свої вишукані манери.

– Як тебе звати? – запитав він, ведучи мене гравійною доріжкою до зброярні та тренувального майданчика перед ним.

Я знизав плечима й подивився вбік, вдаючи, що мене дуже зацікавили чагарники біля доріжки.

Брант хмикнув.

– Ну, вони ж мусили тебе якось назвати. Як той старий кульга Барріч кличе тебе?

Відкрита зневага до Барріча так здивувала мене, що я видав:

– Фітц.

– Фітц? – пирснув він. – Так, це на нього схоже. Крива старинá досить прямолінійна.

– Йому кабан поранив ногу, – пояснив я. Той хлопець говорив, наче кульгавий Барріч був якимось посміховиськом. Чомусь мені дошкуляв Брантів глум.

– Я знаю! – зневажливо пирснув він. – Порвав аж до кісток. То був дебелий старий кабанисько з величезними іклами. Він хотів прибити Чіва, але Барріч втрутився. Тож веприсько кинувся на нього й на собак. Це все, що я чув.

Ми пройшли крізь отвір у вкритій плющем стіні, і перед нами відкрилися тренувальні майданчики.

– Чів уже подумав, що свин мертвий, аж раптом той підскочив і напав на нього, вчепившись за списа. Я теж це чув.

Я йшов за хлопцем, слухаючи його. Аж раптом він обернувся. Від несподіванки я поточився і впав назад. Старший хлопчик засміявся з мене.

– Гадаю, що того року Баррічу повністю дісталася доля Чівелрі. Так кажуть люди: «Барріч смерть Чівелрі поміняв на свою кульгаву ногу. Потім він прийняв бастарда Чіва і зробив з нього домашню тваринку». Я б хотів знати, чого тебе так раптово почали вчити військової справи і, наскільки мені відомо, їздити верхи.

В його голосі було щось більше, аніж заздрість. Пізніше я дізнався, що багато чоловіків завжди сприймають чуже щастя як образу для себе. Я відчув, як у хлопця починається неприязнь до мене, наче я без дозволу ввійшов на територію якогось пса. Але якщо я міг подумки поговорити з собакою і дати їй зрозуміти свої наміри, то з Брантом так не вийде. Він не відчував до мене нічого, окрім ворожості. Це нагадувало бурю. Я подумав, що він захоче мене вдарити, а також – чи готовий він до моєї відсічі. Я вже хотів бігти, але раптом позаду Бранта з’явилася якась огрядна людина, одягнута в усе сіре. Вона міцно схопила Бранта ззаду за шию.

– Я чула, як король наказав, щоб його тренували. Так, і їздити верхи. Мені цього достатньо і тим паче тобі, Бранте. Наскільки я знаю, тобі наказали привести його сюди, а потім доповісти пану Туллуме. У нього для тебе є завдання. Хіба ти не чув?

– Так, мем. – Буйний настрій Бранта одразу ж змінився згідливим кивком.

– Оскільки ти «чуєш» ті всі плітки в народі, хочу наголосити, що мудрі ніколи не розповідають всього, що знають. А того, хто пліткує, навряд чи можна назвати розумним. Втямив, Бранте?

– Гадаю, що так, мем.

– Гадаєш? Тоді скажу прямо: перестань винюхувати й збирати чутки, а ліпше займися справами. Будь відповідальним і старанним, і, можливо, тоді люди почнуть говорити, що ти мій «улюбленець», а я бачитиму, що в тебе немає часу на шепти-перешепти.

– Так, мем.

– Хлопче, – Брант уже побіг доріжкою, а жінка обернулася до мене, – ходімо.

Стара не дивилася, чи я послухався. Вона просто діловито пішла тренувальним майданчиком, а я дріботів за нею. Втоптаний ґрунт майданчика давно затвердів. У спину пекло сонце, тому я майже одразу спітнів. Але стара, здавалося, йшла швидкими кроками зовсім без труднощів.

Вона була одягнута в усе сіре: довгу темно-сіру накидку, сірі панчохи та сірий шкіряний фартух до колін. «Напевне, якась садівниця», – припустив я, дивуючись з її сірих м’яких чобіт.

– Мене послали тренуватися… з Годом, – хекаючи, насилу промовив я.

Вона кивнула. Ми зайшли в тінь зброярні, і нарешті мої зіниці розширилися після сонця на тренувальному майданчику.

– Мене вчитимуть поводитися зі зброєю, – сказав я на той випадок, якщо вона неправильно зрозуміла мою попередню фразу.

Вона знову кивнула й відчинила двері якоїсь схожої на сарай споруди. То була зовнішня зброярня. Я знав, що тут зберігають зброю для тренувань. А справжню зброю зберігали безпосередньо в замку. У прохолодному приміщенні була приємна напівтемрява. Там пахло деревом, потом і свіжозрізаним очеретом. Стара жінка одразу підійшла до полиці, на якій лежали стругані жердини.

– Візьми одну, – сказала вона. Це були її перші слова, адресовані мені відтоді, як вона покликала мене за собою.

– Може, краще почекаємо Года? – несміливо запитав я.

– Я і є Год, – нетерпляче сказала вона. – Тепер, хлопче, обери собі дерев’яку. Хочу трішки позайматися з тобою, доки інші не прийшли, аби побачити, що ти є і що ти знаєш.

Дуже скоро Год побачила, що я майже нічого не знаю, і вона з легкістю перемагала мене. Вона швидко вибила в мене жердину і, перекручуючи, забрала її з моїх рук, які вже боліли від її кількох ударів та захисту за допомогою коричневої кияки.

– Гм, – сказала Год без гніву та співчуття. Так садівник реагував на молоду картоплю, уражену хворобою. Я спробував прочитати її думки, але вона ні про що не думала, як і моя кобила. У неї не було стриманості щодо мене, як і в Барріча. Напевне, тоді вперше я усвідомив, що деякі люди та тварини не відчували, що я читаю їхні думки. Можливо, я спробував би заглибитися більше, але ж так зрадів, коли не відчув з її боку жодної ворожості, що не хотів її викликати. Тому тихо й сумирно чекав конклюзії вчительки.

– Хлопче, як тебе звати? – раптом запитала вона.

– Фітц.

Вона спохмурніла, почувши мій тихий голос. Я випростався і промовив голосніше:

– Так мене кличе Барріч.

Год злегка всміхнулася.

– Це на нього схоже. Він називає суку сукою, а бастарда бастардом. Ну… гадаю, в нього на це свої причини. Раз ти для нього Фітц, то й для мене теж ним будеш4. Я покажу тобі, чому жердина, яку ти вибрав, дуже довга і груба для тебе. А зараз вибери іншу.

Так ми й зробили. Год повільно вчила мене вправ, які здавалися ну дуже важкими. Але під кінець тижня це вдавалося мені так само легко, як і розчісувати гриву моєї кобили. Ми закінчили саме тоді, коли до зброярні ввійшла група інших учнів. Їх було четверо, майже всі мої однолітки, але досвідченіші. Через це я почувався ніяково, оскільки тепер була непарна кількість учнів, а ніхто не хотів брати новачка як спаринг-партнера.

Якимось чином я пережив той день, хоча зараз його пам’ятаю, як у рятівному тумані. Пригадую, як у мене все боліло, коли Год нарешті відпустила нас, і як усі побігли доріжкою до замку, а я понуро плівся за ними, проклинаючи себе за те, що тоді трафив королю на очі. Дорога в замок крута і довга. В залі повно людей і досить шумно. Я занадто втомлений, щоб наїдатися. Я поїв лише рагу з хлібом, встав з-за столу і, накульгуючи, пішов до дверей, думаючи тільки про теплу й тиху стайню. Брант знову заговорив до мене.

– Твоя кімната готова, – сказав він.

Я у відчаї подивився на Барріча, але той розмовляв з чоловіком поряд і взагалі не помітив мого благального погляду. Я знову пішов за Брантом, але цього разу якимись широкими сходами в ту частину замку, в якій не був жодного разу.

Ми зупинилися на прольоті, й він узяв зі столу канделябр, щоб запалити свічки.

– У цьому крилі живе королівська сім’я, – невимушено повідомив Брант. – Спальня короля в кінці коридору, завбільшки з конюшню.

Я кивнув, сліпо повіривши йому, хоч пізніше дізнався, що хлопчик на побігеньках, такий, як Брант, ніколи не заходив до королівського крила. Туди посилали важливіших лакеїв. Він повів мене на поверх вище і знову зупинився.

– Відвідувачі живуть тут, – сказав він, показуючи канделябром, від чого полум’я коливалося. – Важливі гості.

Затим ми піднялися ще вище. Сходи повужчали. На наступному прогоні ми зупинилися знову. Я зі страхом дивився, що з кожним прольотом сходи стають вужчими та крутішими. Але Брант повів мене в інший бік. Ми пішли у новіше крило, поминувши три кімнати. Затим він відімкнув дерев’яні двері й наліг на них плечем. Вони відчинилися важко.

– Тут довго ніхто не жив, – радісно помітив Брант. – Але тепер вона твоя. Будь як вдома.

З цими словами він поставив канделябр на скриню, вийняв одну свічку й пішов. Брант потягнув важкі двері, зачинив їх за собою, залишивши мене в напівтемному, великому й незнайомому приміщенні.

Я утримався від того, щоб вибігти за ним чи відчинити двері, натомість узяв канделябра й посвітив на підсвічники, що висіли на стінах. У кутках падали тіні від двох інших канделябрів. У каміні ледь жеврів вогонь. Я трохи поворушив жар, не стільки, щоб зігрітися, а щоб у кімнаті стало світліше, й почав оглядатися.

Це була проста квадратна кімната з одним вікном. Стіни з того ж каменю, що й підлога, лише килим радував око. Я підніс до нього свічку, але так і не зміг його роздивитися. Виочив лише якусь блискучу істоту з крилами і якогось персонажа, схожого на короля, який про щось благав ту істоту. Пізніше я дізнався, що то Старійшина допомагає королю Вайздому. Але в ту мить килим мене налякав, і я відвів від нього свічку.

Хтось марно намагався освіжити кімнату. Підлогу вкривав розкиданий очерет і суха трава, а постіль мала пристойний вигляд. На ній лежало дві ковдри з гарної шерсті. Балдахін над ліжком піднятий; решта меблів – скриня й лавка – вкриті пилом. Моєму недосвідченому погляду кімната здавалася досить пишною, оскільки я мало чого бачив у своєму житті. Справжнє ліжко з покривалами й подушкою, балдахін, лавка, скриня для одягу: стільки меблів я в житті не бачив. Там також був камін, тому я сміливо кинув туди ще одне поліно. Вікно з дубовим підвіконням було зачинене від нічного холоду, але, напевне, мало вихід на море.

Скриня досить проста й оббита міддю. Темного кольору, але всередині світла й ароматна. У ній я знайшов свій скромний одяг, який мені принесли зі стайні. До нього додали дві нічні сорочки, а в кутку скрині лежала згорнута шерстяна ковдра.

Я поклав нічну сорочку на ліжко, а потім сам виліз туди. Спати було ще зарано, але в мене все боліло, та й робити було нічого. Барріч уже сидів у стайні, пив та ладнав збрую чи ще щось. У його каміні горів вогонь, у стайнях під його кімнаткою приглушено вовтузилися коні. У Барріча пахло шкірою, олією та самим Баррічем, а не сирістю, каменем та пилом. Я одягнув нічну сорочку через голову, жбурнув одяг в ноги та закутався в ковдру: ліжко було холодним, і моє тіло взялося сиротами. Я почав повільно відігріватися і розслаблятися. В мене був насичений та напружений день. Болів кожен м’яз, і я почувався повністю розбитим. Я знав, що мені доведеться встати ще раз, щоб задути свічки, але не вистачало сил та зусиль волі, аби зробити це й занурити кімнату у ще більшу темряву. Отже, я задрімав із напівзаплющеними очима, спостерігаючи за тим, як у невеликому каміні мерехкотить світло. Я бажав опинитися в якомусь іншому місці, а не в цій закинутій кімнаті чи в тісній комірчині Барріча. Я хотів спокою, який колись відчував, але не міг пригадати. Поступово я поринав у небуття.