Учень убивці

Розділ 2 Новачок

Але, згідно з сімейними чутками, він був поганим моряком, якого нудило від хитавиці та засоленої риби, яку обожнювали інші острів’яни. Він з командою багато днів ходив морями, і якби йому не вдалося взяти Оленячого замку, товариші втопили б його. Втім, на старому гобелені у Великій залі Тейкера зображено у вигляді мускулистого здоровила, який хижо посміхається на носі свого корабля, а веслярі тримають курс на старовинний Оленячий замок, що зведений з колод та абияк обробленого каменю.

Спочатку замок слугував захисною заставою на судноплавній річці у гирлі затоки з чудовою якірною стоянкою. Якийсь дрібний вождь, ім’я якого загубилося в сивій давнині, побачив гарну можливість у контролюванні торгівлі на річці й побудував першу фортецю. Фактично вона слугувала для захисту річки та затоки від набігів острів’ян, які кожного літа грабували прибережні міста. Але він не врахував, що пірати можуть потрапити на територію фортеці через зраду. Башти й стіни стали їхньою опорою. Вони перемістилися вгору по річці, де встановили своє панування, перебудувавши дерев’яний форт у башти та стіни з обробленого каменю. Так Оленячий замок став серцем Першого герцогства і столицею королівства Шістьох герцогств.

Правлячий дім Шістьох герцогств – Провісники – походить від тих острів’ян. Декілька їхніх поколінь не втрачали зв’язку з острів’янами. Вони сваталися до дівчат із сусідніх поселень і поверталися додому з повненькими темноволосими нареченими, які належали до їхнього ж народу. Тому кров острів’ян текла в членах королівської династії та аристократів. Від них народжувалися діти міцної статури з чорним волоссям і темними очима. Разом із цими рисами вони діставали здатність до володіння Скіллом, а також усі ризики та слабкості, пов’язані з цим. Я теж успадкував їх.

Але мої перші враження від Оленячого замку не прив’язували мене до історії чи якоїсь спадщини. Я сприймав його лише як кінець подорожі посеред галасу та метушні, возів, псів, будинків та кривих вулиць, які вели до масивної кам’яної фортеці на скелях, що височіла над містом. Кінь Барріча втомився і непевно пересувався слизькою бруківкою. Я похмуро тримався за пояс Барріча і був такий втомлений і розбитий, що навіть не скаржився. Одного разу я підняв голову, щоби подивитися на високі сірі башти й стіни замку над нами. Навіть у незвичному теплі морського бризу він здавався холодним та відчуженим. Я притулився лобом до спини Барріча. Мене почало нудити від солонуватого йодистого запаху безкрайнього моря. Ось як я прибув до Оленячого замку.

Барріч жив над стайнею поблизу кліток із соколами. Він поселив мене там разом із собаками та соколом Чівелрі. Спочатку він подбав про птаха, оскільки той дуже забруднився під час подорожі. Собаки були раді потрапити додому, і їх переповнювала нестримна енергія. Оскільки я був утомлений, то мене це дуже дратувало. Нюхач стрибав на мене кілька разів, доки я, фактично хворий і не в настрої гратися, не дав зрозуміти цьому дурному щенюку, що мені не до нього. Він відреагував як звичайне цуценя, почавши розшукувати своїх колишніх товаришів. Граючись, Нюхач одразу ж затіяв бійку з одним з них, яка припинилася після того, як Барріч тупнув на нього. Барріч був людиною Чівелрі, але в Оленячому замку одночасно виконував обов’язки псаря, сокольничого та конюха.

Після того як Барріч потурбувався про своїх власних тварин, він пішов оглядати, що було зроблено і не зроблено за час його відсутності. Конюхи, вершники та сокольничі з’являлися зненацька, як у казці, щоб відбиватися від його зауважень. Я бігав за ним підтюпцем так довго, як тільки міг. Коли ж нарешті здався і втомлено всівся на купу соломи, то Барріч помітив мене. Він спочатку подивився роздратовано, але потім незадоволення змінилося великою втомою.

– Кобе, відведи малого бастарда на кухню і подбай про те, щоб його нагодували, а потім відведи до моєї кімнати.

Коб виявився невисоким темноволосим хлопчиком; він допомагав псарям. Йому було близько десяти років. За мить до цього Коб купався у похвалі Барріча за те, що тримав собаку, який народився за відсутності Барріча, у бездоганному стані. Тепер його усмішка зникла, і він невпевнено подивився на мене. Ми перекинулися поглядами, поки Барріч проходив повз стійла разом із нервовими слугами. Потім хлопець знизав плечима і злегка нахилився, щоб роздивитись мене.

– Фітце, ти голодний? Хочеш щось перекусити? – приязно запитав Коб тоном, яким зазвичай звертався до собачат, коли хотів їх приголубити на очах у Барріча. Я кивнув, заспокоївшись, що він не очікує від мене нічого більшого, аніж від цуценяти, й пішов за ним.

Коб часто озирався, щоб подивитися, чи я рухаюся. Тільки-но ми залишили стайні, Нюхач одразу почав стрибати на мене. Коб помітив щиру любов тварини до мене, і я виріс в його очах. Він спілкувався з нами, підбадьорюючи короткими фразами: «їжа скоро буде», «ходімо», «тільки не нюхай того кота», «там наші друзі».

У стайні була метушня: люди Веріті ставили там своїх коней та поралися зі збруєю, а Барріч сварив конюхів, бо вони, на його думку, все зробили не так, як варто було б. Люди сновигали повз нас, зайняті різними справами: якийсь хлопець із величезним шматком грудинки на плечі, сміхотливий гурт дівчат з важкими оберемками очерету й вересу, похмурий старигань із корзиною риби, яка іноді підскакувала, троє молодих жінок у пістрявому вбранні та з бубонцями, чиї голоси розливалися, як і їхні дзвіночки.

Я почув запах кухні. Але в міру того, як ми наближалися, людей ставало все більше. Нарешті ми підійшли до дверей, де була суцільна штовханина. Коб зупинився. Ми теж стали позаду нього, вловлюючи приємні запахи. Він подивився на натовп біля дверей і спохмурнів:

– Кухня забита. Всі готуються до вітального бенкету на честь Веріті та Регала. Всі аристократи зібралися в Оленячому замку; звістка про те, що Чівелрі зрікся престолу, швидко розлетілася. Всі герцоги приїхали сюди або прислали своїх людей, щоби порадитися з цього приводу. Чув, що навіть ч’юрди когось прислали, аби впевнитися, що угод Чівелрі будуть дотримуватися, зважаючи на те, що Чівелрі вже не… – Коб замовк, раптово збентежившись. Я досі не знаю чому: через те, що він говорив про зречення мого батька від престолу, або ж через те, що звертався до цуценяти та шестирічної дитини, як до дорослих. Він озирнувся, оцінюючи ситуацію.

– Почекай тут, – нарешті промовив він. – Я заскочу і щось вам винесу. Менш імовірно, що на мене наступлять… чи спіймають. Будьте тут, – ніби на підтвердження свого наказу він зробив рішучий жест.

Я позадкував до стіни й присів там, аби бути подалі від натовпу. Нюхач слухняно ліг біля мене. Я захоплено дивився, як Коб підходить до дверей і спритно протискується крізь тісну юрбу на кухню.

Коли Коб зник із поля зору, я звернув увагу на загальну публіку. Переважно тут були слуги та кухарі. Трохи рідше серед них траплялися менестрелі, купці й посильні. Я мляво спостерігав за ними, але вже надто багато встиг побачити за сьогодні, щоб чимось зацікавитись. Окрім їжі, я хотів заховатися від цієї метушні в якомусь тихому місці. Я сидів на землі, спершись об стіну замку, гарячу від сонця, й поклавши голову на коліна. Нюхач притулився до мене.

Мене розбудив стукіт жорсткого хвоста Нюхача об землю. Я підняв голову й побачив перед собою пару коричневих чобіт. Їхнім господарем був чоловік з кошлатою бородою та копицею перцево-сірого волосся; у штанах із грубої шкіри та простій шерстяній сорочці. Чоловік дивився на мене, тримаючи на плечі невеличку діжечку.

– Гей, це ти Фітц?

Я почув слово, яким мене часто називали, хоч і не розумів його до кінця, і повільно кивнув. Чоловік помітно зацікавився.

– Гей, – голосно промовив він, звертаючись уже не до мене, а до народу, який проходив повз. – Ось Фітц, синочок Чівелрі. Сидить як вкопаний. Справді схожий, еге ж? Хлопче, хто твоя мати?

До їхньої честі, більшість просто проходила повз, реагуючи на слова чоловіка лиш допитливим поглядом, мовляв, що це за шестирічний хлопчик сидить біля стіни? Але питання чоловіка з діжечкою було справді цікавим, оскільки до нього обернулося кілька голів, а робітники, які щойно вийшли з кухні, підійшли ближче, аби почути відповідь. Але в мене її не було. Я не знав, як звати мою матір, і спогади про неї поступово згасали. Тому не відповідав, тільки дивився на них.

– Гей, хлопче, як тебе тоді звати? – Він озирнувся й поділився з натовпом своїми здогадками. – Я чув, що в нього взагалі немає імені: ані величного королівського з титулом, ані навіть прізвиська, щоб сваритися на нього. Чи не так, хлопче? В тебе є ім’я?

Група спостерігачів росла. У декого з них в очах читалося співчуття, але ніхто не втручався. Деякі мої почуття перейшли до Нюхача. Він упав на бік і прийняв благальну позу, показуючи пузо і махаючи хвостом. Це було споконвічним сигналом у псів, що означав: «Я просто цуценя і не можу захищатися. Будь ласка, згляньтеся».

Якби замість людей були собаки, вони просто б понюхали нас і пішли геть. Але у людей немає такої вродженої шляхетності. Коли я не відповів, чоловік підійшов ближче і повторив:

– Хлопче, у тебе є ім’я?

Я повільно піднявся. Стіна, яка хвилину тому була теплою, тепер стала холодною перешкодою до відступу. Нюхач качався в пилюці й жалібно скавчав.

– Ні, – спокійно сказав я.

Чоловік нахилився, ніби недочуваючи.

– НІ! – закричав я й відштовхнув його, крадучись уздовж стіни. Я побачив, як він відступив назад і впустив діжку. Вона впала на бруківку й розбилась. Ніхто не зрозумів, що відбулося, не кажучи вже про мене. Більшість людей засміялася, коли дорослий чоловік злякався дитини. В ту мить усі побачили мою силу духу й характер, оскільки до ночі все місто знало про те, як бастард дав відсіч своєму кривднику. Нюхач почав дряпатися об мої ноги і втік разом зі мною. Я встиг зиркнути на спантеличене обличчя Коба, який саме виносив із кухні пироги й побачив, як ми втікали. Якби на його місці був Барріч, можливо, я б зупинився, довіривши йому свою безпеку. Але то був не Барріч, тому я не зупинився. Нюхач біг попереду.

Ми втікали, розштовхуючи слуг, – просто маленький хлопчик з песиком. Нюхач привів мене до місця, яке він вважав найбезпечнішим у світі. Оддалік від кухні та замку Лисиця вирила нору в кутку старого флігеля, де зберігалися мішки з горохом та квасолею. Тут і народився Нюхач, далеко від пильного ока Барріча. Тут Лисиці вдалося переховувати своїх цуценят майже три дні, де Барріч і знайшов їх. Його запах був першим людським запахом, який пам’ятав Нюхач. Було важко пролізти під будівлею, але коли ми опинилися всередині, виявилося, що в норі тепло, сухо й напівтемно. Нюхач пригорнувся до мене, і я обійняв його. У цьому прихистку наші серця нарешті перестали гучно гупати, і поступово цей спокій перейшов у глибокий сон без сновидінь, притаманний теплим весняним вечорам та цуценятам.

За кілька годин я прокинувся. Мене всього тіпало від холоду. Настала цілковита темрява, а слабке тепло весняного дня зникло. Нюхач прокинувся разом зі мною. Ми почухалися і вилізли з нори.

Над Оленячим замком яскраво сяяли далекі зорі. Запах затоки був сильніший, і здавалося, що щоденні запахи людей та коней тимчасово зникли, поступившись океанським ароматам. Ми пройшлися порожніми доріжками повз тренувальні майданчики, комори й винокурні. Навколо було тихо. Ми підійшли до замку. Я побачив, що смолоскипи досі горять, і почув кілька голосів. Але все це звучало якось мляво: останні відголоски бенкету перед світанком. Та все ж ми оминули замок десятою дорогою: нам на сьогодні було досить людей.

Я знову подався до стайні вслід за Нюхачем. Доки ми йшли до масивних дверей, я міркував над тим, як увійти. Але в міру того, як ми наближалися, Нюхач почав інтенсивно махати хвостом, і навіть я своїм слабким нюхом вловив запах Барріча у темряві. Він піднявся з дерев’яного ящика, на якому сидів біля дверей.

– Ось ви де, – з полегшенням промовив він. – Ходімо за мною.

Він відчинив масивні двері й завів нас досередини.

Ми пішли за ним у темряву між рядами стійл повз конюхів та грумів, яких залишили ночувати у стайні. Ми проминули наших коней та собак, а також помічників конюхів, які спали тут же. Перед нами з’явилася масивна дощата драбина, яка вела до стіни, що розділяла стайню та клітки для соколів. Ми полізли за Баррічем. Щаблі-приступки драбини порипували під ногами. Барріч відчинив інші двері, й мене засліпило тьмяне жовте світло свічки, яка мерехтіла на столі. Ми опинилися у кімнатці з похилою стелею. Тут пахло Баррічем, шкірою, олією, мазями і травами, які він застосовував у роботі. Барріч міцно зачинив двері за нами й пішов по ще одну свічку. Від нього я почув солодкавий аромат вина.

Кімнатою розлилося світло, і Барріч присів на дерев’яний стілець біля столу. Він мав інший вигляд, бо був одягнутий у коричнево-жовте вбрання з дорогої тонкої матерії. З його камзола звисав масивний срібний ланцюжок. Він простягнув руку. Нюхач одразу ж підійшов до нього. Барріч почухав його звислі вуха й енергійно поплескав по ребрах, скривившись через пилюку, яка здійнялась із собачої шерсті.

– Ви гарна парочка, – сказав Барріч, звертаючись скоріше до цуценяти, аніж до мене. – Ви б бачили себе: брудні, як волоцюги. Заради вас я сьогодні збрехав своєму королю. Таке трапилося зі мною вперше в житті. Здається, через те, що Чівелрі впав у немилість, я теж постраждаю. Я сказав, що тебе скупали і ти вже бачиш десятий сон, бо втомився в дорозі. Йому не сподобалося те, що він не одразу тебе побачив. Але, на щастя для нас, у нього є важливіші речі. Зречення Чівелрі престолу викликало невдоволення багатьох лордів. Дехто хоче нажитися на цьому, а інші нарікають, що захоплювалися королем, а він їх обдурив. Шрюд намагається всіх заспокоїти й наголошує на тому, що цього разу саме Веріті вів перемовини з ч’юрдами. Тих, хто повірить у це, потрібно пильнувати як зіницю ока. Але вони знову взялися за Веріті; їм цікаво, чи він буде їхнім новим королем і як він правитиме. Чівелрі плюнув на все й поїхав до Вербового лісу; це спричинило такий переполох у герцогствах, наче розворушили осине гніздо.

Барріч відвів погляд від енергійного писка Нюхача.

– Ну, Фітце, гадаю, сьогодні ти сповна все відчув. Втік, налякавши бідолашного Коба до смерті. В тебе нічого не болить? Тебе хтось бив? Я б міг і передбачити, що тебе будуть у чомусь звинувачувати. Ну ж бо, йди сюди.

Я завагався. Барріч підійшов до купи ковдр біля вогнища і поплескав по них, наче запрошуючи мене:

– Ось готова постіль для тебе. На столі для вас хліб і м’ясо. Його слова змусили мене згадати про накриту тарілку. Нюхач також почув запах м’яса, яке раптом заповнило всі мої органи нюху. Барріч засміявся з того, як ми кинулися до столу, і мовчки схвалив те, що я спершу пригостив Нюхача, а вже потім сам почав їсти. Ми наїлися досхочу, оскільки Барріч чудово врахував, як можуть зголодніти цуценя та хлопчик після всіх неприємностей за день. Незважаючи на те, що ми добре поспали до цього, ковдри біля вогню здавалися нам дуже привабливими. Наївшись, ми вклалися біля вогнища, що гріло наші спини, й заснули.

Коли ми прокинулися наступного дня, сонце вже підбилося високо. Барріч кудись пішов. Перед тим як спуститися з помешкання конюха, ми з Нюхачем з’їли останню шкуринку вчорашнього хліба та догризли кістки. Нас ніхто не зупинив і навіть взагалі не помітив.

Надворі почався ще один день безладу і бенкетування. Здається, у дворі стало ще більше людей. Вони здіймали куряву, і їхні голоси змішувалися з вітром та далеким шепотом хвиль. Нюхач ловив кожен запах, кожну подію і кожен звук. Від подвійного сприйняття мені паморочилося в голові. З уривків розмов я збагнув, що наш приїзд збігся з якимось загальним весняним святом. Зречення Чівелрі від престолу досі було головною темою для обговорень, але це не заважало лялькарям та жонглерам влаштовувати свої виступи-витівки на кожному розі. Уже в якійсь ляльковій виставі зречення Чівелрі престолу показали у вигляді непристойної комедії. Я непоміченим стояв у натовпі й не міг зрозуміти, що смішного дорослі почули в діалозі про оранку сусідського поля.

Скоро натовп і галас набридли нам. Я дав Нюхачу зрозуміти, що хочу забратися геть. Ми залишили внутрішній двір через дебелі ворота, поминули варту, яка загравала з мандрівними артистками. Ніхто не помітив якогось там хлопчика з песиком, які залишили замок услід за сім’єю торговців рибою. Позаяк ліпшого способу відвернути увагу не знайшлося, ми пішли за тою сім’єю в бік міста Баккіп. Оскільки Нюхач чув нові запахи, йому доводилося їх вивчати і дзюрити на кожному розі. Скоро вулицями міста бродили тільки ми.

Тоді Баккіп був вітряним і сирим містом з крутими й кривими брукованими вулицями. Бруківка була розбита вагою возів. Вітер доносив запах водоростей і риб’ячих нутрощів, викинутих на берег. Мій материковий нюх ніяк не міг до них звикнути. Крики чайок та інших морських птахів зливалися в химерну мелодію разом з ритмічним шепотом хвиль. Місто чіплялося до крутих чорних скель, як і молюски та рачки до стін та причалів у затоці. Тут стояли кам’яниці та дерев’яні будинки; останні мали складнішу будову; їх було розташовано вище, і вони врізались у скелясту поверхню.

Баккіп був відносно тихим порівняно зі святковим настроєм та натовпом у замку. Ніхто з нас не знав, що приморське місто – не найкраще місце для прогулянок шестирічної дитини та щенюка. Ми з Нюхачем залюбки досліджували місцевість, оглядаючи все на Бейкер-стрит, біля напівпорожнього ринку, а також складів та повіток для човнів, які тіснилися в нижній точці міста. Тут було зовсім близько до води, і ми ходили дерев’яними пірсами, як і піском та камінням. Тут справи йшли звичним трибом і мало хто зважав на святкову атмосферу в замку. Кораблі доводилося завантажувати й розвантажувати під час відпливу та припливу. Ті, хто заробляють собі на життя рибальством, мусять жити не за людськими законами, а брати до уваги морських істот.

Ми скоро познайомилися з дітьми, які виконували різні доручення батьків. Але були й такі, що тинялися від нічого робити. Я запросто заприятелював з ними без жодних кніксенів чи інших розшаркувань, як у дорослих. Більшість з них були старші за мене, але було й декілька однолітків, навіть молодших. Нікому з них не здавалося дивним, що я ходжу сам. Мені показали всі цікавинки в місті, зокрема й розпухлу тушу корови, яку принесло під час попереднього припливу. Ми побачили нове рибальське суденце, що тільки будувалося в доці, місцями вкрите запахущими стружками й тирсою. А ще відгонило дьогтем. Хтось залишив без нагляду коптильню, тому в нашої ватаги з’явилася хороша нагода поласувати рибою. Я навіть не помітив, що ці діти були вдягнуті у більше дрантя, аніж ті, хто проходив повз у справах. Якби мені сказали, що я провів день з кодлом жебрацьких дітлахів, яким вхід до замку було заборонено, бо вони полюбляли щось поцупити, я був би вражений. Саме тоді я усвідомив, що у мене був жвавий та приємний день, за який я побачив чимало цікавих місць і багато зробив.

У гурті було двоє хлопчаків, міцніших за інших і більш буйних. Вони були не проти дати новенькому прочухана, якби не Нюхач: він ані на крок не відходив від мене і показував зуби при кожному агресивному русі. Але оскільки я не намагався посягнути на їхню владу, мені дозволили бігати за ними. Без сумніву, мені сподобалися всі їхні таємниці і я міг би заприсягтися, що вже знав бідні квартали міста краще, аніж ті, хто там виріс.

Ніхто не питав, як мене звати; всі кликали мене Новачком. В інших були прості імена, такі як Дік чи Керрі, або прізвиська на кшталт Спритник чи Розквашений Ніс. Остання – це дівчинка, що за кращих обставин була б досить гарненькою. На кілька років старша за мене, вона вирізнялася прямолінійністю та кмітливістю. Дівчинка почала сперечатися з якимось дванадцятирічним хлопцем, не злякавшись навіть його кулаків. Скоро з нього всі сміялися через дотепи, якими вона його зас и́пала. Розквашений Ніс спокійно прийняла свою перемогу, а я був вражений її холоднокровністю. Але синці на її обличчі та руках, які оддавали фіолетовим, синім і жовтим, а також кірка засохлої крові над вухом не відповідали її прізвиську. Попри це, Розквашений Ніс була досить жвавою дівчинкою. Її голос дзвенів голосніше, аніж чайки, що ширяли над нами. Пізнього вечора я з Керрі та Розквашеним Носом опинилися на кам’янистому пляжі під приспособами для лагодження сіток. Дівчинка вчила мене вибирати каміння для віддирання молюсків, що міцно прилипали до своїх мушель. Вона зі знанням справи відсувала їх убік паличкою. Потім показувала, як нігтем можна виколупати мешканців мушель, аж раптом інша дівчинка перервала наше заняття, гукнувши нас.

Вона відрізнялася від нашого товариства тим, що була одягнута в акуратний блакитний плащ та шкіряні чоботи. Вона не приєдналася до нашого полювання, але просто підійшла ближче, щоб ми її почули:

– Моллі, Моллі, він шукає тебе по всьому місту. Прокинувся тверезий годину тому і одразу ж почав сварити тебе, коли побачив, що тебе немає, а вогонь згас.

На обличчі Розквашеного Носа водночас пробігла тінь страху та непокори.

– Втікай, Кітні. Дуже тобі дякую. Коли після відпливу з’являться схованки водоростевих крабів, я віддячу тобі.

Кітні швидко кивнула на знак згоди, одразу ж обернулася й побігла назад.

– В тебе якісь прикрощі? – запитав я Розквашеного Носа, оскільки вона перестала вибирати каміння для молюсків.

– Прикрощі? – Дівчинка зневажливо пирхнула. – Буде видно. Якщо мій батько зможе протриматися настільки тверезим, щоб знайти мене, – можливо. Він точно так нап’ється до вечора, що не зможе в мене навіть нічим поцілити. Точно! – впевнено повторила вона, коли Керрі хотів заперечити це. Затим дівчинка знову повернулася до попереднього заняття.

Ми схилилися над багатоногою сірою істотою, яку знайшли в калюжі, що залишилась від відпливу. Аж раптом почувся хрускіт мушель під важким чоботом. Ми підняли голови. Керрі з криком побіг із пляжу, навіть не обертаючись. Я і Нюхач відскочили назад. Пес кинувся до моїх ніг, хоробро виставивши зуби й полохливо підібгавши хвоста. Моллі Розквашений Ніс відреагувала не так швидко або ж змирилася зі своєю долею. Незграбний худий чоловік із червоним носом ударив її у скроню. Худющий, як палець, його кулаки нагадували вузлики, але від його удару Моллі впала. Мушлі врізалися в її обвітрені коліна. Коли вона відповзала, щоб ухилитися від незграбного копняка, я здригнувся, побачивши, як солоний пісок набився у її нові порізи.

– Брехливе смердюче щеня! Я наказував тобі дивитися за вогнем! А ти тиняєшся тут пляжем! Зовсім від хати відбилася! Там у замку потрібно буде більше свічок уночі. А що я їм продам?

– Ті три дюжини, які я зробила зранку. Це все, що ти залишив мені для ґнотів, старий пияче! – Моллі встала, сміливо дивлячись йому в лице, хоча в її очах бриніли сльози. – Що мені треба було робити? Спалити всі дрова? А поки ти даси мені ґноти, у нас не буде чим розігріти чайник.

Чоловік злегка похилився від пориву вітру. Ми почули його запах. Нюхач вельми мудро дав мені зрозуміти, що то пиво та піт. На мить у чоловіка з’явилося на обличчі співчуття, але потім головний біль та хворий шлунок озлобили його. Він раптом нахилився й підняв геть вибілену ломаку, прибиту хвилею.

– Ти не будеш так зі мною говорити, босячко! Тут із жебраками займаєшся Ель знає чим! Я певен, ти знову крала копчену рибу на мій встид! Спробуй-но втекти! Дістанеш іще більше, як я тебе зловлю.

Напевне, дівчинка повірила йому, оскільки лише пригнулася, коли чоловік замахнувся на неї. Вона закрила голову своїми худенькими ручками, але, водномить передумавши, опустила їх на обличчя. Я задеревів від жаху, а Нюхач почав скавчати й обдзюрився біля моїх ніг. Мій жах передався йому. Чоловік замахнувся ломакою. Моє серце шалено калатало в грудях. Я штовхнув чоловіка. Десь усередині в мене раптово взялася сила.

Він упав, як і той чоловік із діжкою напередодні. Але батько Моллі схопився за груди, а ломака перекрутилася в повітрі, не спричинивши нікому шкоди. Він упав на пісок ницьма, його тілом пройшов дрож, а потім він більше не рухався.

Через мить Моллі розплющила очі, досі мружачись в очікуванні. Вона бачила, як її батько впав на кам’янистий пляж, і здивування стерло всі інші почуття з її обличчя. Вона кинулася до нього, плачучи:

– Тату, тату, з тобою все добре? Будь ласка, не вмирай. Вибач! Я погана дитина! Не вмирай! Я буду добре поводитися, обіцяю!

Незважаючи на свої закривавлені коліна, вона нахилилася над батьком, повернувши його горілиць, щоб він не задихнувся в піску. Моллі спробувала підняти його, але марно.

– Він хотів убити тебе, – сказав я, намагаючись зрозуміти ситуацію.

– Ні. Він іноді може мене трохи побити, коли я погано поводжуся, але він би ніколи не вбив мене. Коли він тверезий і не хворіє, то плаче через це, благаючи мене добре поводитися і не сердити його. Новачку, мені здається, він помер…

Мені теж так здавалося, але за мить чоловік застогнав і злегка розплющив очі. Напевне, все минулося. Він, досі ошелешений, слухав самозвинувачення Моллі, прийняв її похапливу допомогу. Я теж приєднався, але неохоче. Він сперся на нас, і ми невпевненою ходою повели його кам’янистим пляжем. Нюхач подався за нами, то гавкаючи, то бігаючи навколо.

Ми зустріли всього кількох людей, але на нас ніхто не звертав уваги. Я здогадався, що ця картина, коли Моллі вела свого батька додому, вже нікого не дивувала. Я допоміг їй довести старого аж до дверей маленької свічної крамнички. Моллі всю дорогу вибачалася, схлипуючи. Я залишив їх там, а сам із Нюхачем пішов звивистими вуличками та горбистою дорогою, що вела до замку. Я постійно дивувався тому, як живуть прості люди.

Я познайомився з містом та вуличними дітьми, і мене кожного дня тягнуло до них як магнітом. Барріч весь день був зайнятий, а ввечері пив і гуляв на фестивалі Весни. Він мало зважав на те, що я відлучався, оскільки кожного вечора я спав на своєму солом’яному ліжку перед своїм каміном. Насправді, гадаю, Барріч узагалі не знав, що зі мною робити, окрім того, щоб годувати мене, аби я ріс здоровий, а також турбуватися про безпеку мого сну. Це були для нього важкі часи: він був людиною Чівелрі. Після його зречення що чекало на Барріча? Гадаю, він постійно про це думав. Також у Барріча були проблеми з ногою. Хоч він і знав про припарки та перев’язки, які чи не щодня робив своїм тваринам, себе він вилікувати не міг. Я кілька разів бачив рану Барріча, коли той її розмотував, і аж здригався від побаченого. Вона не хотіла загоюватися, а досі пухла і гноїлася. Спочатку Барріч лаявся як швець і щовечора похмуро стискав зуби, коли чистив і знову замотував рану. Але з кожним днем він ставився до неї з більшим відчаєм, порівняно з іншими речами. Врешті-решт він вирішив цю проблему, але його ногу перетинав грубий шрам, який заважав йому ходити. Тож не дивно, що він так мало приділяв уваги молодому бастарду, про якого мусив дбати.

Тому я ріс здебільшого сам собою, так, як вдається лише малим дітям. До того як закінчився фестиваль Весни, варта біля воріт замку вже звикла до моїх щоденних походів. Напевне, мене приймали за хлопчика на побігеньках, яких у замку було безліч (щоправда, вони були трохи старші за мене). Я рано навчився красти їжу з кухні для себе і для Нюхача, достатньо для того, щоб добре поснідати. Одним з моїх основних занять було збирати іншу їжу – обгорілі шкуринки в пекарні, молюсків та водорості на пляжі, копчену рибу, залишену без нагляду. Найчастіше мене супроводжувала Моллі Розквашений Ніс. Після того батько рідко бив її; здебільшого він був занадто п’яний, щоб знайти її або втілити свої погрози в життя. Я мало згадував про той день і радів, що Моллі не усвідомила моєї причетності до того випадку.

Я проводив увесь свій час у місті, а в замок приходив, щоби переночувати. Було літо – чудова пора у портовому місті. По всьому Баккіпу вирувало життя: із внутрішніх герцогств Оленячою рікою приходили товари. Їх привозили на пласких баржах, якими керували пітні веслярі. Вони зі знанням справи розповідали про мілину, банки, різні краєвиди та річкові припливи й відпливи. Їхній вантаж осідав у міських лавках та на складах, а потім баржі відправлялись у док або до стоянок морських кораблів, де працювали лайливі матроси. Вони збиткувалися й глузували з веслярів та їхніх материкових звичаїв. Вони розповідали про припливи, шторми та ночі, коли не було навіть зірок, щоб орієнтуватися. Також у доках Баккіпа швартувалися рибалки. Вони були найдоброзичливішими, принаймні коли мали гарний улов.

Керрі розповідав мені про доки й таверни і про те, як спритний хлопчак може заробити три або навіть п’ять пенсів на день за передачу повідомлень, бігаючи крутими вулицями міста. Ми вважали себе кмітливими та сміливими і навіть обходили старших хлопчиків, які за одне доручення просили два пенси або навіть більше. Здається, я ніколи не був таким хоробрим, як тоді. Я заплющую очі й пригадую запах тих днів: клоччя, смола та свіжа стружка в сухих доках, де корабельники вправлялися стругами та киянками; солодкий аромат дуже свіжої риби та отруйний сморід улову, який перележав у спеку; тюки з шерстю на сонці також додавали певну нотку до аромату дубових діжок зі зрілим бренді з Сендс-еджу; аромат тюків із сіном, складених на форпіку3, від якого крутило в носі, змішувався з ароматом твердих динь. Ці всі запахи перепліталися з вітром із затоки, приправленим сіллю та йодом. Нюхач звертав мою увагу на всі запахи, оскільки його нюх був гострішим за мій.

Нам з Керрі зазвичай давали доручення, наприклад, знайти штурмана, який пішов попрощатися з дружиною, або передати набір спецій покупцю в лавці. Начальник порту міг послати нас, щоб ми повідомили команді, що якийсь дурень неправильно пришвартувався і приплив скоро віднесе корабель. Але найбільше мені подобалися доручення, які приводили нас до таверн. Там оповідачі та пліткарі розповідали свої байки. Оповідачі переказували звичні історії: про подорожі, під час яких робилися відкриття, команди, які переживали жахливі шторми, та про дурних капітанів, котрі топили кораблі разом з усією командою. Я запам’ятав багато таких історій, але найбільше мені подобались розповіді моряків, а не професійних оповідачів. То були не історії біля каміна, а попередження та новини, що передавали між командами за пляшкою бренді або буханцем жовтого медвяного хліба.

Моряки розмовляли про улов, сіті, які були такі повні, що ледь не топили човни, або про казкових риб чи тварин, яких можна було побачити хіба при світлі повного місяця. Вони розповідали історії про поселення, на які нападали острів’яни, як на березі, так і на прикордонних островах нашого герцогства, про піратів, морські битви, кораблі, що їх захопили через зраду. Але найзахопливішими були розповіді про червоні кораблі, на яких острів’яни грабували не лише судна та міста, але й одне одного. Дехто насміхався з кораблів із червоним кілем і з тих, хто розповідав про піратів-острів’ян, які нападали одне на одного.

Але ми з Керрі та Нюхачем сиділи під столом, спершись об ніжки стільця, споживаючи солодкі булочки, і, широко розкривши очі, слухали розповіді про кораблі з червоними кілями, де на реях висіли дюжини тіл… не мертві, а зв’язані. Вони смикались і зойкали, коли чайки прилітали їх клювати. Ми слухали страшні історії, доки не починали тремтіти від жаху. Потім бігли в доки, щоб заробити ще пенні.

Одного разу ми з Керрі та Моллі побудували пліт з плавнику, прибитого припливом, і плавали під доками. Ми прив’язали його там, а під час припливу він відірвав уламок причалу і пошкодив дві шлюпки. Кілька днів ми жахалися від думки, що нас викриють. Одного разу шинкар нам’яв Керрі вуха і звинуватив нас у крадіжці. Щоби помститися, ми під столом підвісили оселедця. Він там засмердівся, приваблюючи мух кілька днів, поки шинкар не знайшов його.

Під час своїх гульок я навчився багато чого: купувати, лагодити сітки, будувати човни та бити байдики. Я навчився розбиратися в людях і метикувати, хто заплатить обіцяне пенні, а хто просто посміється, коли ти прийдеш за платнею. Я знав, у якого пекаря найкраще щось випрошувати, а де легше щось поцупити. Нюхач постійно був зі мною. Він так прив’язався до мене, що я вже не уявляв життя без нього. Я використовував його нюх, очі та щелепи так просто, як і свої власні, і навіть не дивувався цьому.

Так минула найкраща частина літа. Але одного разу, коли сонце сяяло у блакитнішому за море небі, моє щастя скінчилося. Ми з Моллі та Керрі поцупили добрячу низку ліверних сосисок з коптильні і втікали вулицею від їхнього законного власника. Як завше, Нюхач був з нами. Інші діти вже давно сприймали нас як єдине ціле, й ніхто вже не дивувався, що ми мислили однаково. Нас називали «Нюхач та Новачок» і вважали, що ми показуємо хитрий трюк, коли я кидав Нюхачу його частину здобичі, а він завжди спритно її ловив. Але насправді нас було четверо і ми бігли людною вулицею, відкушуючи сосиски на ходу і спритно передаючи їх одне одному. Ковбасник волав, марно намагаючись наздогнати нас.

Раптом з м’ясарні вийшов Барріч.

Я пробіг перед ним, і ми одразу впізнали його, перелякавшись одночасно з ним. Його похмуре обличчя не залишило жодних сумнівів: він здогадався про мій вчинок. «Треба втікати», – промайнула думка, і я ухилився від його простягнутих рук, але одразу ж зі здивуванням помітив, що якимось чином врізався в нього.

Я не особливо люблю згадувати, що було потім. Мене добряче відлупцювали; бив не лише Барріч, а й розлючений власник сосисок. Всі мої співучасники, окрім Нюхача, зникли у вуличних закапелках. Нюхач на животі підповз до Барріча і теж дістав своє. Я у відчаї спостерігав, як Барріч витягнув кілька монет з гаманця, щоб заплатити за сосиски. Він тримав мене за шкірку, тому я замалим не метляв ногами в повітрі. Коли ковбасник пішов, а невеличкий натовп, який зібрався подивитися на мою поразку, розсіявся, Барріч нарешті відпустив мене. Я був здивований його презирливим поглядом. Він дав мені ще одного потиличника й наказав:

– Додому. Хутко!

Ми з Нюхачем побігли в замок, ще швидше, аніж зазвичай, зайняли своє ложе біля каміна й чекали, тремтячи від жаху. Ми чекали, чекали з обіду аж до сутінок. Ми обидва зголодніли, але воліли не йти звідси. На обличчі Барріча я прочитав ще більшу погрозу, аніж у гніві батька Моллі.

Барріч прийшов пізно вночі. Ми почули його кроки на драбині. Мені не потрібен був навіть гостріший нюх пса, аби зрозуміти, що Барріч п’яний. Ми зіщулилися, коли той зайшов до тьмяної кімнати. Барріч важко дихав і витратив більше часу, аніж звичайно, щоб запалити декілька свічок, окрім тої, що запалив я. Після цього він гепнувся на ослін і подивився на нас. Нюхач почав скавчати й перекинувся на спину, як це завше роблять цуценята. Я дуже хотів зробити так само, але тільки злякано подивився на Барріча. Через мить він промовив:

– Фітце, що ж із вас вийде з псом? Бігати з жебраками та злодюгами й запихатися, як тварини… Це при тому, що у твоїх жилах тече кров королів!

Я мовчав.

– Ми обидва винні. Йди сюди, хлопче, ну ж бо.

Я відважився зробити кілька кроків до Барріча, але наближатися боявся. Той спохмурнів, помітивши мій страх.

– Тебе поранили?

Я похитав головою.

– Тоді йди сюди.

Я завагався. Нюхач теж невпевнено скавулів.

Барріч здивовано подивився на нього. Я міг прочитати його думки крізь п’яний погляд. Барріч перевів очі від мене до щенюка, і на його обличчі проступила огида. Він повільно піднявся й відійшов від столу та собачати, яке повзало за його скаліченою ногою. В кімнаті стояла невелика полиця, на якій лежали запилюжені інструменти й інші речі. Барріч повільно простягнув руку і взяв якийсь предмет, зроблений з дерева та шкіри. Предмет аж задуб від довгого лежання. Барріч махнув ним, і той з виляском вдарив по нозі.

– Знаєш, що це, хлопче? – м’яко запитав він.

Я похитав головою.

– Це собачий хлист.

Я тупо подивився на нього. Ми з Нюхачем ще не стикалися з цим і не знали, як реагувати. Напевне, Барріч помітив моє збентеження. Він приязно всміхнувся і продовжував говорити до мене доброзичливим тоном. Але я відчув якісь приховані нотки в його голосі.

– Це інструмент, Фітце. Виховний засіб. Коли в тебе є цуценя, яке тебе не слухається – наприклад, ти йому кажеш: «До мене», а воно не йде, – то два-три удари – і воно вже підкоряється. Отже, ця штука допомагає цуценятку вчитися.

Барріч говорив звичним тоном, рухаючи хлистом, який «танцював» на підлозі. Ми з Нюхачем не могли відірвати погляду від «виховного засобу», а коли Барріч зненацька замахнувся ним у бік пса, той перелякано дзявкнув, відскочив від нього й заховався за мене.

Барріч повільно присів на ослін біля каміна, закривши очі рукою.

– Едо, – видихнув він, чи то лаючись, чи то молячись. – Я здогадувався, чому ви втікали, але, хай будуть прокляті очі Еля, я хотів помилитися! Я в житті не вдарю цуценя тою клятою штукенцією! Тому в Нюхача немає причин боятися її, хіба що він прочитав твої думки.

Усвідомивши, що небезпека минула, я опустився на підлогу й сів біля Нюхача, який виліз мені на руки й нетерпляче обнюхував моє обличчя. Я заспокоював його, вирішивши, що варто почекати, що буде далі. Ми з цуценям сиділи і спостерігали за нерухомим Баррічем. Коли він нарешті підняв голову, я був ошелешений: Барріч виглядав так, наче щойно плакав. «Як мама», – подумав я, хоча дивно: я не пригадую її заплаканого образу.

– Фітце, хлопче, підійди, – м’яко сказав він таким голосом, що я не міг не послухати. Нюхач поповз за мною.

– Ні, – сказав він щенюкові й носаком чобота вказав йому на його місце, а мене посадив біля себе.

– Фітце, – почав Барріч, але замовк. Затим, глибоко вдихнувши, продовжив: – Фітце, так не можна робити. Це дуже, дуже погано – займатися тим, що ви робили зі щенюком. Це неприродно і гірше за крадіжки чи брехню. Це забирає в людини її єство. Розумієш?

Я тупо подивився на Барріча. Він зітхнув:

– Хлопче, в тобі тече королівська кров. Бастард чи ні, але ти рідний син Чівелрі, нащадок його давньої династії. А те, що ти робиш, – неправильно. Це не є гідним, розумієш?

Я мовчки похитав головою.

– Бачиш, ти вже не говориш. Але скажи мені, хто тебе навчив цьому?

– Чому саме?

Мій голос був хрипким і грубим.

Барріч широко розплющив очі. Я побачив, як йому важко тримати себе в руках.

– Ти знаєш, про що я. Хто навчив тебе бути з собакою, думати і бачити, як він, розповідати один одному різні речі?

На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.

– Ніхто, – нарешті відповів я. – Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, – додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Барріч похмуро подивився на мене.

– Ти говориш не як дитина, – раптом зауважив він. – Але я чув, що так було у всіх, хто володів стародавнім Вітом. Від самого народження вони були не зовсім дітьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дізнавалися ще більше. Тому в давні часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумієш, про що я тобі кажу, Фітце?

Я заперечно похитав головою. Барріч насупився через моє мовчання, тому я вичавив із себе:

– Я намагаюся зрозуміти. Що таке стародавній Віт?

Барріч недовірливо подивився на мене. Потім недовіра змінилася на підозру.

– Хлопче! – погрозливо промовив він, але я лише безневинно подивився у відповідь. За мить Барріч повірив у мою необізнаність. – Віт… – повільно почав він і спохмурнів. Барріч подивився на свої руки, наче згадуючи якийсь стародавній гріх. – Це сила крові тварин. Схоже на Скілл, який передається по королівській династії. Спочатку це як чудо, що дозволяє розуміти мову тварин. Але потім ця сила оволодіває тобою й обертає тебе на тварину, як і всіх інших. Скоро все людське в тобі вмирає, а ти бігаєш з ними, говориш їхньою мовою та пізнаєш смак крові, зграя тварин стає для тебе рідною. Жодна людина не скаже, що ти колись мав людську подобу. – Барріч говорив усе тихіше й тихіше і вже не дивився на мене, а обернувся до каміна і спостерігав за кволим полум’ям. – Як кажуть, коли людина приймає подобу звіра, то вбиває не через голод, як то робить та ж тварина, а вбиває з людською жадобою. Вбиває заради того, щоб убивати… Невже ти цього хочеш, Фітце? Втопити свою королівську кров у крові дикого полювання? Бути звіром серед звірів лише заради знання, які це тобі дає? А найгірше відбуватиметься до цього: що, як раптом запах свіжої крові зведе тебе з розуму, а вигляд здобичі опанує всіма твоїми думками?

Голос Барріча ставав м’якшим, і я відчув у ньому гіркоту, коли той запитав:

– Уяви, що ти прокидаєшся і тебе лихоманить та кидає в піт, оскільки почався шлюбний сезон, а твій товариш почув це. Саме ці знання ти хочеш показувати своїй дамі в ліжку?

Я зіщулився.

– Не знаю, – тихо промовив я.

Барріч гнівно обернувся до мене.

– Ти не знаєш? – гаркнув він. – Я кажу тобі, до чого це може призвести, а ти не знаєш?

В мене пересохло в роті. Нюхач згорнувся біля моїх ніг.

– Але я дійсно не знаю, – заперечив я. – Як я можу знати, поки цього не зробив? Як я можу про це говорити?

– Але я можу! – заволав Барріч. Я відчув його лють і те, що він сьогодні добряче надудлився. – Щенюка треба позбутися, а ти зостанешся тут під моєю опікою. Тут я зможу за тобою наглядати. Якщо Чівелрі не забере мене до себе, то це найменше, що я можу для нього зробити. Я подбаю про те, щоб його син виріс людиною, а не вовком. Я зроблю це, навіть якщо ми обидва помремо!

Він потягнувся на лавці, щоб схопити Нюхача за шкірку, принаймні спробував. Та ми з псом кинулися геть. Ми побігли до дверей, але я не встиг упоратися із засувом: Барріч уже був біля нас. Він відкинув Нюхача своїм чоботом, а мене відштовхнув плечем.

– До мене, цуценя, – наказав він. Але Нюхач підбіг до мене. Барріч перестав хекати і зиркати на двері. Я усвідомив його люті думки і його бажання прибити нас, аби покінчити з цим усім. Барріч контролював свої почуття, але того швидкого погляду достатньо було, щоб налякати мене. Коли він раптом стрибнув на мене, я штовхнув його так сильно, як дозволяв мені мій страх.

Барріч упав так швидко, як підбитий птах. Кілька секунд він сидів на підлозі. Я нахилився і пригорнув Нюхача до себе. Барріч повільно похитав головою, наче струшуючи краплі дощу з волосся. Він став над нами.

– Це в його крові, – почув я, як він пробурмотів. – Це через його матір. Не дивно. Але хлопця треба вчити.

Потім Барріч подивився мені прямісінько в очі й попередив: – Фітце, ніколи так не роби зі мною. Ніколи. Тепер дай сюди того щенюка.

Барріч знову потягнувся за нами. Оскільки я відчував його прихований гнів, то вже не міг стримуватися і знову штовхнув його. Але цього разу мій захист натрапив на стіну, яка відбила удар. Я перечепився й опустився на підлогу, мало не знепритомнівши; голова крутилася. Барріч схилився наді мною.

– Я попереджував, – тихо сказав він. Його голос нагадував ричання вовка. Востаннє я відчув, як Барріч схопив Нюхача за шкірку. Йому нарешті вдалося підняти цуценя, і він обережно поніс його до дверей. Барріч швидко відкрив засув, який спинив мене, і я почув тупіт його чобіт по драбині.

За мить я очýтився, зірвався й кинувся до дверей. Але Барріч уміло мене зачинив, тому я марно торсав засув. В міру того як він відносив Нюхача, я відчував його все менше й менше. Натомість з’являлося почуття відчаю й самотності. Я почав плакати. Плач перейшов у виття. Я шкрябався у двері, намагаючись відновити зв’язок з Нюхачем. Коли його собачі почуття покинули мене, я почав волати й ридати так голосно, як тільки може шестирічна дитина, марно грюкаючи у грубі дерев’яні дошки.

Здавалося, пройшла ціла вічність, поки Барріч повернувся. Я почув його кроки і підняв голову, лежачи біля порога і втомлено відсапуючись. Я хотів прошмигнути повз нього, але Барріч спритно зловив мене за комір. Він затягнув мене в кімнату, грюкнув дверима і взяв їх на засув. Я мовчки кинувся на двері. У горлі щось стиснуло. Барріч втомлено присів.

– Навіть не думай, хлопче, – попередив Барріч, наче прочитавши мої божевільні думки, які я хотів втілити наступного разу, коли він мене випустить. – Його більше немає. Цуценяти немає. Дуже шкода: він був гарної породи. У нього була така ж давня династія, як і в тебе. Але краще пожертвувати псом, аніж людиною.

Я не поворухнувся. Барріч додав майже лагідним голосом:

– Не будемо за ним тужити. Так легше.

Але я не перестав тужити, і по голосу Барріча зрозумів, що він цього й не очікував. Барріч зітхнув і повільно почав лаштуватися на сон. Він більше нічого мені не говорив, просто погасив лампу і влігся на ліжко. Але не спав. Рано-вранці він прокинувся, підняв мене з підлоги й поклав на ліжко, ще тепле від його тіла. Потім він знову пішов, і кілька годин його не було.

Я сумував кілька днів і мучився від лихоманки. Гадаю, Барріч зрозумів, що в мене якесь дитяче нездужання, тому залишив мене у спокої. Мене почали випускати надвір тільки через кілька днів, і то лише в супроводі.

Після того Барріч завзято пантрував, щоб я не зв’язувався з жодною твариною. Я впевнений, він думав, що йому вдалося. Певною мірою це правда, оскільки я не прив’язувався до жодного собаки чи коня. Я знаю, що він бажав мені добра. Але я почувався скутим, а не захищеним. Він був наглядачем, який ревно забезпечував мою усамітненість. Я почувався геть одиноким, і це відчуття пустило глибоке коріння.