У підводних печерах

4

Валерій почув за дверима своєї каюти гамір, тупіт ніг. Він вийшов у коридор і наткнувся на Славка й Тукала. Славко зрозумів його виразне німе запитання і відповів:

— Підводний човен обнишпорив усю бухту, а контейнера немає. Про всяк випадок спробуємо знову пошукати. Якщо хочеш, давай спустимося з тобою в батискафі. Ти ж пам’ятаєш місце, де ми бачили його?

— Звичайно, пам’ятаю! Там неподалік скеля з характерними обрисами…

— Ходімо! — запалився Славко, вдаючи, що не помічає невдоволення Нечипора Арсеновича.

Вони вийшли на палубу. На талях погойдувався готовий до спуску батискаф. Неподалік виднівся на поверхні підводний човен-всюди-хід. Начинений він механізмами до неймовірного і міг виконувати найрізноманітніші операції. Мав тракові гусениці, і це дозволяло йому повзти по океанському дну, видряпуватися на скелі, вибиратися на берег і там розвивати неабияку швидкість. Човен був оснащений радарами, апаратами ультразвукового зв’язку під водою, приладами інфрачервоного бачення.

До хлопців підійшов кремезний чоловік з вилицюватим обличчям і приплюснутим носом — командир підводного човна. Він відвів Славка вбік і тихо сказав:

— Щойно одержав шифровку. Недалеко звідси помічено чужий підводний човен. Правда, спостерігачі стверджують, що він пройшов мимо, не зупиняючись, але вони могли і помилитися…

— Думаєте, він міг забрати контейнер? — стрепенувся Славко. — Але нащо він йому?

— Якщо це контейнер з відходами, то й справді — навіщо? А коли контейнер — то тільки шкаралупа для маскування, а начинка зовсім інша?

— Начинка мусить бути радіоактивна. Можуть підвести наші очі, наші вуха, але не лічильник Гейгера.

— Радіоактивність ще не доказ того, що там відходи, — сказав уперто командир. Певно, він не любив довгих суперечок.

— Зате Славко любив перебирати варіанти.

— Але ж і по відходах можна дещо встановити! Наприклад, яку було виконано роботу… Це схоже на корзину з сміттям, яку досліджує детектив. Може, вони не бажають, щоб їхній контейнер потрапив у наші руки?

— Саме так, — багатозначно мовив командир.

Славко засміявся і махнув рукою:

— А може, ми надаремно парка паримо? Лежить той контейнер на тому самому місці, а ви його просто не помітили. Занадто величезний ваш човен. Контейнер для нього — піщинка. Спустимося в батискафі і подивимося.

На обличчі командира проявилося невдоволення: адже брали під сумнів досконалість його підводного човна і ретельність проведеної роботи. Такі відповідальні хвилини, а цей учений хлопчисько легковажно жартує!

— Я піду з вами, — сказав командир.

— Трьом у батискафі тіснувато, — зауважив Славко.

— Дарма, я піду третім! — сказав командир…

Батискаф плавно ліг на воду. Славко від-драїв ілюмінатори і для страховки увімкнув телеекрани.

— Стежте, будь ласка, за екранами, — запропонував він командирові, — а на нашу долю залишаться ілюмінатори. Так ми вже напевне нічого не пропустимо.

— Слухаю, — сказав командир, прикипівши очима до екранів. Лише тепер Валерій помітив, що він зовсім молодий, навряд чи йому більше двадцяти п’яти.

Славко вів батискаф повільно, весь час підсилював чи зменшував світло прожекторів, освітлював дно під різними кутами.

Пропливали повз темні ущелини, підводні плато, скелі з червоно-синьо-зеленими, ніби мозаїка, панно. Повз розквітлі анемони, які переливалися м’якими пастельними тонами. Деякі ділянки були майже пустельні, на інших помічали табунці риб. З темряви на промінь прожектора випливла зелена змієподібна мурена. Час від часу роззявляючи пащу, всіяну гострими зубами, вона йшла просто на батискаф, ніби мала намір спробувати на міцність його обшивку.

— Оце хижак! — вигукнув Славко. — Іде на світло і нічого не боїться, хоча «здобич» трошки й завелика…

Аж ось і знайома скеля.

— Тут, — майже одночасно мовили Славко й Валерій, побачивши виступ, схожий на голову носорога.

Так, це був той самий виступ, та сама скеля, біля підніжжя якої нічого не росло.

Потужні промені прожектора освітлювали біле крейдяне каміння, піщані острівці… Але контейнера не було. Наче шмат вірьовки, ледь коливалося над камінням стебло рудої, з яскравими цяточками водорості, занесеної сюди течією.

— Щоб контейнер занесло кудись течією, вона мусить бути дуже сильна, а прилади цього не показують, — бурмотів Славко.

— Тоді, мабуть, підводний човен не просто пройшов мимо, — обізвався молоденький командир.

— А може бути, що ні те, ні друге, — начебто дражнився з ним Славко.

— Ви на військовій службі були? — зиркнувши на нього, спитав командир.

— Хочете сказати, що там би з мене людину зробили, — засміявся Славко. — Та це зараз ні до чого.

Він скерував носовий прожектор трохи лівіше.

— Погляньте! — вигукнув. — Бачите слід? Ніби хтось і справді тягнув контейнер. А втім, це могла бути і течія, особливо якщо сила її не постійна. Тут треба визначити рух води…

— Не завадило б також зробити розвідку і ретельно оглянути місцевість, використавши водолазів та дельфінів, — зауважив командир.

— Правильно, — погодився Славко. — Тут неподалік є навчальна база біоніків. Дресирують дельфінів. Викличемо Людочку та її друзів.

Цієї миті Валерій, припавши до бокового ілюмінатора, вигукнув:

— Знову він!

До батискафа підпливав восьминіг. У яскравому світлі променя, там, де билося одне з трьох сердець молюска, було видно темну пляму. Восьминіг зовсім не маскувався, навпаки — набув чорного кольору з поздовжніми білими смугами, немов хотів, щоб його швидше помітили. Схоже було, що це їхній давній знайомий, бо вже занадто впевнено зазирнув він у віконечко, з цікавістю зупинивши погляд на командирові.

Командир бачив восьминога вперше, і його охопив подив, як свого часу Славка з Валерієм. А втім, і тепер їх зачарували ці величезні, нелюдські і майже людські очі.

— Можливо, справжні очі у нього значно менші, — обізвався Славко. — Але навколо них розміщені колами ряди барвникових клітин — хроматофор. З їхньою допомогою восьминіг може «робити» очі великими, лякаючи ворогів.

— Які б великі не були в октопуса очі, зони в нього надто зіркі, — додав Валерій. Як і кожен дилетант, він полюбляв козиряти латинськими термінами. — 3 ним можуть позмагатися хіба що коти та сови.

— Ви теж учений? — запитав у нього командир.

Валерій вважав за краще промовчати. Він тепер і сам не міг визначити свою професію. Хоч він і філолог за освітою, але так склалося, що до філології зовсім непричетний і майже зовсім забув про неї.

Його голова була набита найрізноманітнішими знаннями з кібернетики й біології, медицини і міжнародного права, криміналістики, геології, космоплавання й столярної справи. Він володів прийомами джіу-джітсу і мав перший розряд з лижного спорту, захоплювався слаломом і підводним полюванням… Окрім усього, ще й непогано співав, акомпануючи собі на гітарі, і навіть сам складав пісеньки. А працював він роз’їзним кореспондентом комсомольської газети. Валерій, як і кожен журналіст, мріяв, що коли-небудь натрапить на справжній матеріал і зможе написати книжку… І ось тепер, здавалося, він на шляху до заповітної мети. Він заклинав долю, щоб контейнер затягла не течія, щоб восьминоги виявилися представниками нового, зовсім не відомого науці виду, щоб…

Тим часом восьминогий, а точніше восьми-рукий, наче прикипів до ілюмінатора. Здавалося, він уважно стежить за всіма діями людей. Командир, певно, його вже не цікавив. Найбільше восьминіг дивився на Славка, і особливо, коли вчений вмикав той чи інший прилад. В такі моменти молюск розквітав різними барвами, ставав то чорним, то попелясто-сірим, зеленим або салатовим, жовтим, оранжевим, рожевим, червоним, вкривався плямами та смугами.

— Жаль, що тут ми не можемо спостерігати найтонших відтінків, — пошкодував Славко. — їх — сотні, а система прожекторів, навіть у нашого батискафа, ще далека від досконалості, та й пластмаса ілюмінаторів не ідеально прозора. Зате вона має великий запас міцності і витримує такий тиск, коли скло перетворюється на порошок.

У міцності пластмаси невдовзі переконалися всі троє. Восьминіг на хвилинку зник з поля зору, а потім почулися сильні удари по корпусу корабля. Раніше, ніж люди опам’яталися, біля ілюмінатора з’явилося щупальце з великою каменюкою. Методично, із швидкістю пневматичного молота восьминіг забарабанив нею у віконце.

Славко потяг важіль управління на себе, кидаючи батискаф стрімко вгору, праворуч, ліворуч. Але восьминіг не відставав. Він, очевидно, щільно присмоктався до корабля і робив віражі разом з ним, не перестаючи грюкати по корпусу.

— Він хоче ближче познайомитися з нами, — спробував підбадьорити себе і друзів Валерій.

— Вимкніть світло в салоні! — наказав командир, очевидно вирішивши, що настав саме такий момент, коли треба бути рішучим.

Салон поринув у темряву. Та це нічого не дало. Восьминіг і далі тарабанив з короткими інтервалами, які використовував, щоб зазирнути в ілюмінатор.

— Може, він бачить нас і в темряві? — висловив здогад Валерій.

— Цілком імовірно, — відповів Славко. — Термоскопічні очі, інфрачервоний зір. Глибоководні кальмари фіксують теплове випромінювання. Чому б і цим упертим тварюкам…

Він запнувся, подумавши, що гідробіологові не личить так висловлюватися про об’єкт досліджень.

Восьминіг, врешті, переконався, що пробити корпус не вдасться, перестав тарабанити, востаннє глянув у темний ілюмінатор і зник.

— Ху! — полегшено зітхнув Валерій. — На цей раз близьке знайомство не відбулося.

— Все ще попереду, — пообіцяв Славко. — Познайомимося. І, може, знайдемо відповіді на деякі питання.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Валерій.

— Бачиш, — почав Славко, — всі восьминоги вміють орудувати камінням. Ще дві тисячі років тому римський учений Гай Пліній Старший описував, як восьмирукі проникають у черепашки молюсків… Восьминіг чатує біля хатки молюска, терпляче чекаючи, коли вона розтулиться. А потім, вибравши момент, кидає до неї камінь — і кінець: черепашка вже не стулиться…

— То він має батискаф за черепашку? — засміявся Валерій.

— Ось про його наміри ми якраз нічогісінько й не знаємо. А шкода, — відповів Славко цілком серйозно.