У підводних печерах

18

Заслінку заклинило, і водолазам довелося витратити чимало зусиль, аж поки таки відкрили її. Але тут, неначе на зло, прорвався струмінь води і спрацювала система блокування. Мусили переборювати і цей бар’єр. Шлюз-камеру відкривали понад годину. Нарешті Славко й Жербицький опинилися в салоні «дзвона». Усі предмети були на своїх місцях, ніби Валерій і Євг щойно вийшли. Найперше Славко зазирнув у нішу, де містилися скафандри, й сказав:

— Один пішов у легкому скафандрі із семигодинним запасом кисню…

— Але ж ми не знаємо, коли вони вийшли, — обізвався Олег, зрозумівши, куди хилить товариш.

— Доки ми кружляли та причалювали, минуло майже три години. В найгіршому випадку до їхнього повернення залишилося години чотири. Зачекаємо.

— Чекати краще в човні, — сказав Олег якось нерішуче, мабуть, боявся, що Славко неправильно витлумачить його обережність.

— Треба спочатку оглянути басейн.

— Але ж ти бачиш, що двері зачинено на засув. Там їх немає.

— І все ж заглянути туди треба. Нараз обидва ясно почули:

— Відчиніть!

Славко потягнув засув, розчинив двері і сахнувся. В салон укотилося щось схоже на сірий лантух. Воно сопіло, наче пилосос.

— Та це ж восьминіг! — вигукнув Славко і вискочив у коридор.

Чути було, як він біг пластмасовою доріжкою, як відчинив другі двері. Тим часом восьминіг упевнено підкотився до харчового синтезатора, відкрив лючок і заходився їсти зелену масу. Жербицький аж очі витріщив, спостерігаючи за ним.

Славко повернувся. Він був розгублений і здивований. Промовив:

— У басейні нікого немає… «Може, почулося?» — подумав.

— Ти теж почув, ніби хтось кричав? — запитав у Олега.

— Атож…

На обличчі Славка з’явився вираз стурбованості:

— Але хто ж це був?

Спрут перестав їсти і вирячив очі. Люди почули:

— Я, восьминіг.

— Це, здається, він? — не вірячи почутому, сказав Жербицький.

Славко заперечливо похитав головою:

— У них немає чим розмовляти…

— Неправда. У мене є «лійка».

Саме в цій незвичайній ситуації Славко опанував себе і, нарешті, здогадався, що найперше треба знайти лабораторний журнал — там повинні бути записи про восьминога. Він рився в ящиках, думаючи:

«Значить, Валерка таки мав рацію. Але ж як, як восьминіг створює звуки? „Лійкою“? Неправдоподібно. А чим він чує? Шкірою? Може, вона перетворює звук на якісь коливання? Неймовірно. Але ж тоді це невідомий нам вид октопуса. Коли неможливе сталося, лишається повірити в нього. А там видно буде…»

Він перебрав усе в ящиках і не знайшов того, що шукав.

Запитав у октопуса:

— Ти маєш ім’я?

— Люди назвали мене Мудрецем.

— А де вони зараз?

— Пішли.

— Куди?

— Не знаю.

— Доведеться чекати, — сказав Славко Жербицькому. — В крайньому разі тепер можна припустити, що це їхній звичайний робочий вихід. Ось тільки журнала чомусь немає…

Обізвався восьминіг:

— Ви хочете чекати, доки двоє повернуться? Нащо?

— Заберемо їх з собою, — пояснив Славко.

— Заберіть мене.

— Ну що ж, ми згодні взяти й тебе.

— Тоді ходімо.

— Не зараз. Ще почекаємо.

— Кого?

— Я ж сказав: наших товаришів.

— Чого вони були тут?

— Вивчали море.

— Я знаю те, що вони вивчали, краще за них.

— Ого, та ти, виявляється, хвалько! Але я вірю тобі.

— Тоді ходімо.

— Ти бач, який настирливий, — посміхнувся Славко до товариша.

Але той навіть не помітив цього. Він прислухався до хворобливого тиску, що розходився від потилиці до скронь і заважав думати.

«Невже опромінення? Що завгодно, тільки не це!..»

Олег якось бачив, як помирала людина від променевої хвороби…

— Чи не перебратися нам у човен? — занепокоєно запропонував Жербицький.

Славко поглянув на нього і раптом подумав:

«Адже восьминоги можуть бути для нас важливіші за дельфінів, корисніші».

Він здивувався цій своїй думці. Чому він так подумав? Голова йшла обертом, думки ледь ворушилися. А ця з’явилася легко. І до чого тут дельфіни й восьминоги?

«Треба швидше відправити октопуса нагору. Це зараз найважливіше. Нарешті ми знайшли неоціненного помічника, розвідника, пастуха підводних табунів…»

«Восьминоги — ось наші найкращі союзники в морі, коли заприятелювати з ними», — подумав Олег, забувши про небезпеку опромінення.

Відтак почав малювати в уяві всілякі варіанти використання восьминогів, і йому стало дуже приємно, ніби хтось увімкнув центр задоволення в його мозку. Не хотілося нічого робити, тільки б перебирав без кінця-краю варіанти! Голова вже не боліла, тиск пропав. Проте якийсь сторожовий пункт у його свідомості ще чинив опір, мов фанатик-вартовий, коли фортеця уже захоплена ворогом. І Олег усе-таки згадав про підводний човен, що чекав на них. Знову в потилиці загули свердла. Олег догадувався, що варто повернутися до попередніх роздумів — і свердла зупиняться, знову стане приємно, наче ти лежиш на пляжі біля моря під ласкавим сонцем. Та він напружив усю волю, звільнився від солодкої дрімоти, поглянув у затуманені очі товариша й покликав:

— Славко!

Той здригнувся, ніби прокинувся зі сну.

— Час уже перебиратися на підводний човен.

— Правильно! І зразу ж підійматись! Треба швидше доставити восьминога нагору. Нарешті ми знайшли неоціненного помічника…

— А хлопці? Ти пропонуєш повернутися за ними потім?

«Як же я міг забути? Звідки це забуття? Схоже на гіпноз… Так, на гіпноз. Не можна розслаблюватись!»

Славко наче розірвав якісь липучі нитки, його думка раптом вирвалася на волю.

Почулося запитання восьминога:

— Я залишуся тут?

Цього разу воно пролунало не так, як раніше, — без улесливості й настирливо.

— Так, поки що залишишся, — відповів Славко. — На підводному човні немає акваріума. А коли підніматимемось нагору, заберемо й тебе.