У підводних печерах

Море вирує в нас

Біля гранітної пристані пришвартувалося судно Академії наук «Пошук». Команда драїла палуби, начищала до сліпучого блиску мідь, мила ілюмінатори. Чекали нового капітана, Михайла Чумака, онука легендарного морехода Василя Чумака.

Найбільше хвилювався помічник капітана Вадим Торканюк. Він кінчав з Михайлом училище, відтоді минуло шість років, і за цей час вони ні разу не бачились. Ще в училищі старі мореходи покладали на Михайла великі надії. А після випуску хлопець не забарився показати себе: через рік уже був помічником капітана на досить чималому судні, а через два чи три роки вже ходив на ньому капітаном. Надзвичайний злет! Казали, у свого діда і пішов! Потім Михайло тяжко захворів. Коли ж видужав, то працював в управлінні Північного морського шляху. І тепер Вадим радів, що Чумак повертається на море і вони плаватимуть разом.

Вадим перший помітив на причалі високого худорлявого чоловіка в капітанському кітелі, угадав його широку ходу і подав команду. Моряки вишикувалися на палубі. Чоловік у кітелі легко вибіг по трапу. Вадим впізнавав і не впізнавав свого товариша. Це було обличчя Михайла Чумака, але якесь коричневе, жорстке, майже безброве, з безбарвними губами. Чумак виглядав набагато старішим, як на свої роки.

Капітан привітався з командою і пройшов у супроводі Вадима до капітанської каюти. Скинув кашкета. Сивина білою пеленою вкрила його чуба. «Так, посріблила тебе хвороба», — подумав Вадим.

— З вас і розпочнемо знайомство з командою «Пошуку». Розповідайте про себе, — запропонував Михайло Чумак.

Вадим розгубився. Давній приятель не впізнав його. Невже хвороба відібрала в Чумака пам’ять?

Помічник капітана опустив очі, побоюючись виказати свої почуття. Він вирішив обережно нагадати капітанові про минуле. Може, все-таки згадає? Запитав:

— Ви закінчили Одеське училище?

— Так, — байдуже відповів капітан, не дивлячись на Вадима.

І той зрозумів, що Михайло забув його. Третину життя хвороба викреслила з свідомості. Але тоді вона перекреслила й досвід? Як же поведе Михайло судно в такий небезпечний рейс? Як могли призначити його в такому стані на «Пошук»?

Помічник звів на свого начальника погляд і, зрозумівши, що той чекає розповіді, почав:

— Народився я тисяча дев’ятсот тридцятого року поблизу Вінниці, в селі. Батько — колгоспник. У дитинстві мріяв про море. Мріяв гаряче, будував плоти, не раз топився на озері. Після середньої школи поїхав до дядька в Крим. Там працював на риболовецькій флотилії. Потім учився в морехідному…

— Яке закінчили?

— Одеське…

Капітанове обличчя напружилося.

— У якому році?

— У тому, що й ви…

Чумак пильно подивився на Вадима.

— Ви мене знали?

— Так. Багато чув про вас. Я в паралельній групі вчився. Але тільки на останньому курсі, — збрехав Вадим. — Я до Одеси з Ленінграда перевівся. А останній рік — більше на практиці. Отож ви й не пам’ятаєте мене…

Вадимові здалося, що Чумак полегшено зітхнув.

«Пошук» вирушив у небезпечний рейс до бухти «Мовчання». На ньому була наукова експедиція гідробіологів та біохіміків. У підводних печерах бухти Мовчання ростуть цікаві види синіх водоростей, яких немає більше ніде. Шлях до бухти пролягав через вузькі проходи поміж скель та гострих рифів. Тільки досвідчений капітан міг провести судно таким шляхом.

Перед відплиттям начальник пароплавства викликав Вадима Торканюка. Вадим пов’язував цей виклик з призначенням на їхній корабель Чумака і не помилився.

— Ви знаєте, що товариш Чумак переніс тяжку хворобу? — спитав начальник, пароплавства і, діставши ствердну відповідь, вів далі: — Ви повинні бути завжди поруч з ним. Якщо його вказівки викличуть у вас сумнів, перевірте їх. Але капітан не повинен нічого помічати. Зрозуміло? Ми не могли відмовити товаришеві Чумаку в його проханні повернутися на море. Але обережність тут не зашкодить…

— Я не розумію, як можна було призначати капітаном на «Пошук» хвору людину, — висловив своє зауваження і водночас невдоволення Вадим.

Начальник пароплавства нічого не відповів. Зате в свою чергу запитав:

— Здається, ви знали товариша Чумака?

— Ми разом кінчали морехідне училище.

— І як він тепер вам здався?

— Він втратив пам’ять і дуже постарів.

— Он як? Постарів, кажете? — якось непевно, навіть загадково мовив начальник…

Незабаром помічник капітана переконався, що хоча Чумак і забув своїх давніх товаришів, та все, що стосувалося морського фаху, знав чудово. Особливо Вадима дивували Чумакові знання морської історії. А про 1905 рік, про панцерник «Потёмкин» Михайло розповідав так жваво, що здавалося, ніби сам був очевидцем тих подій.

«Дід йому розповідав», — здогадався Вадим. Пригадалися перекази про Василя Чумака, в яких правда переплелася з легендою. Михайлів дід, Василь Чумак, пішов у море тринадцятилітнім юнгою, плавав на героїчному «Потёмкине», сидів у в’язниці. У громадянську воював з біляками. Якось його, пораненого, схопили вороги й повели розстрілювати на берег моря. Набігали хвилі, злизували з каміння кров, і Василь Чумак із зв’язаними руками, не чекаючи пострілу, стрибнув у море. Як не зачепили кулі, важко навіть повірити. Хвилі винесли й поклали його на пісок кілометрів за два від місця страти. А незабаром Василь з’явився під Миколаєвом на чолі партизанського загону. Через півроку його схопили в Одесі французькі окупанти. І знову розстріл, і знову ласкаві хвилі винесли на круги життя.

Після громадянської закінчив морську школу і став командиром міноносця «Стрімкий»…

Перед Великою Вітчизняною війною йому виповнилося шістдесят один. Та не залишив свого міноносця. Так і провоював на ньому до дня Перемоги. Вже по війні, десь через два роки, хвороба старості прикувала Василя до ліжка. Кілька років пролежав він, а коли одужав, лікарі заборонили йому працювати. Одесити часто бачили на Приморському бульварі сивоголового моряка. Він ледве ступав. Іноді поруч із старим ішов юнак у морській формі. То був Михайло Чумак, курсант морехідного училища…

Дідова слава нелегко обходилася Михайлові. Успіхів не помічали — онук потьомкінця бути іншим не може! — а за кожну похибку стягували вдвічі. І Михайло завжди був першим. Таким він лишався і коли закінчив училище. Та враз навалилась хвороба…

…«Пошук» уже давно йшов у відкрите море, маючи на борту, крім команди, двох докторів та трьох кандидатів наук, водолазів і лаборантів з невеликою похідною лабораторією. До капітанського містка часто долинала палка суперечка науковців. Іноді така мудра, що матроси тільки переморгувалися.

— Часом нам здається, що тверда земля — це щось реальніше, ніж море, яке вічно рухається і вічно змінюється, — говорив один учений. — А насправді море, а не земля, — сутність світу. Та й земля тільки здається нам застиглою, але ж і вона схожа на море, тільки її хвилі стійкіші у часі…

Капітан слухав ученого й дивився на море. Воно зітхало, повільно напружуючи м’язи-хвилі. І від того голосу моря капітан випрямлявся, начебто аж зморшки сходили з його лиця, в очах спалахували іскорки, на щоках займався рум’янець. Він знову відчував свіжий вітер, гострі крила чайок і п’янкий запах морської води. На думку приходили читані колись у книжках слова, які тепер чомусь здавалися своїми, власними, вихлюпнуті самим серцем:

На третю добу плавання стався дивний випадок. О першій годині ночі вахтовому треба було розбудити капітана. Він постукав у двері каюти, і тієї ж миті з-за дверей чужий, старечий голос прошамкотів:

— Хто там?

Вахтовий вирішив, що до Чумака завітав на гостину старий професор, начальник експедиції. Він відповів:

— Мені треба капітана.

За дверима почувся шерех, брязнуло розбите скло. Вахтовий чекав. Шерех повторився, і все затихло. Минуло хвилин сім. Вахтовий знову постукав у двері. На цей раз ніхто не відповів. Наляканий матрос розбудив Вадима. Удвох вони підійшли до капітанської каюти. Двері відчинилися. Чумак стояв на порозі. Позад нього на підлозі блищали скалки розбитої склянки. Капітан у каюті був сам.

— Що сталося? — різко запитав він.

— Справа по борту вогні міста. Ви просили розбудити вас.

— А чому розбудили помічника?

— Мені здалося, що у вас хтось чужий, — розгубився матрос. — І ви довго не відчиняли…

— Ви помилилися, — сказав капітан. — Можете йти.

Уранці капітан вийшов на палубу з перев’язаною щокою. Він перехопив пильний погляд свого помічника і пробурчав ніби сам до себе:

— Зуби болять…

Його коричневе від смаги обличчя пересмикувалося від нестерпного болю.

Спускаючись у машинне відділення, Вадим ненароком зустрів там корабельного лікаря і сказав, що в капітана розболілися зуби. Лікар пішов по інструменти та ліки, а Вадим повернувся до Чумака. Невдовзі прийшов лікар з металевою коробочкою в руці.

— Михайле Никодимовичу, — звернувся лікар, підходячи до капітана. — Я чув, що у вас болять зуби. Ходімо в каюту, я огляну вас.

Щось схоже на острах промайнуло на обличчі капітана. Він навіть відступив од лікаря. Та одразу ж опанував себе і посміхнувся:

— Біль відступає…

— Але оглянути зуби не завадить, — наполягав лікар.

Капітан відійшов убік, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Лікар здивовано стенув плечима, глянув на капітана, на Вадима — і пішов геть, ображений.

Суворе Чумакове обличчя повернулося до Вадима:

— Не варто турбувати лікаря через такі дрібниці.

Він не вважав за потрібне щось пояснювати. Стояв на містку — зосереджений, заглиблений у себе — і думав про дику невідповідність у житті: у грудях клекоче молодечий дух, а кволе тіло ні на що не здатне…

Це були сумні думки, але голова капітанова чомусь підводилася гордо і обличчя світлішало…

Що ближче підходив «Пошук» до бухти Мовчання, то більше непокоївся Вадим. Дивні речі, які він помітив у поведінці капітана, дуже насторожували. Може, це наслідок хвороби. Якщо пам’ять не повернулася до Чумака, то чи зможе він провести судно крізь вузький стрімчастий прохід?

Море ставало дедалі бурхливішим. Воно з розгону важко вдаряло хвилями в борти, наче мішками з піском.

Почалися рифи. У білій піні вони зводилися з морських глибин, як зуби. «Пошук» весь час вибирав собі шлях.

Капітан час від часу підносив до очей морський бінокль і помолоділим дзвінким голосом подавав команди. Вадим дивувався з точності і чіткості його команд.

«Пошук» зайшов у вузький прохід між стрімчаками. Варто було відхилитися від заданого в лоції курсу на десяту частку градуса, щоб наткнутися на підводний виступ. Вадим сподівався, що капітан проситиме, щоб подали йому карту. Але Чумак вів судно по пам’яті, впевнено. Іноді бігцем позирав на прилади, перевіряючи себе, і усмішка розтуляла його обвітрені губи. Ось просто перед носом виросла сіра стіна, насунулася майже впритул, нависла над палубою. Було ясно видно дрібні тріщинки, жмутки моху.

Чумак був спокійний. Він подав команду, і ніс судна пройшов упритул виступу скелі. Вадим прислухався до чіткого голосу капітана і думав, що так командують військові моряки, а Михайло Чумак ніколи не служив у військовому флоті.

Минуло ще кілька крутих заворотів, і несподівано перед моряками відкрилася дзеркальна бухта, сповнена синьої тиші. Легкі хмарини нерухомо зависли над зеленими крутолобими горами. Прозорий туман огортав воду, рівну й тиху, як скло.

Прибувши до бухти Мовчання, експедиція розгорнула роботу. Водолази дісталися до підводних печер. Повз них пропливали ілюміновані риби. Деякі мали на голові «прожектори». У них стріляли з підводних рушниць. Вражена стрілою, риба гасила свої «ліхтарі», ставала невидимою, та пізно. Разом з іншими глибоководними вона потрапляла на палубу. Тут, при денному світлі, вигляд в неї був зовсім не святковий. Ілюміноване диво перетворювалося на звичайну сіру рибинку. Учені часто сперечалися.

— Скільки років цій рибі? — питав професор свого колегу. — Двісті? П’ятсот? Гляньте, яка сила, як вона рветься із сітки! А ось я, людина, цар природи, розпоряджаюся її життям, а сам живу вдесятеро менше. Хіба не парадокс?

— Що ж, нічого дивного, — спокійно зауважив другий науковець, — особливості будови риб, винятково сприятливе середовище…

Він обплутав рибу проводами, що тяглися від приладу, і, дивлячись на шкалу, промовив:

— А втім, і ваша «могутня» риба старіє. Зовні цього не скажеш, але її електричний заряд уже вчетверо менший, ніж у молодої. Електрична ж нейтральність живого організму — це, вважай, його смерть. Отже, в основі обміну речовин — обмін енергії. Тільки оволодівши цими процесами, людина стане по-справжньому могутньою і зможе подовжувати своє життя безконечно.

Через півтора тижні, закінчивши роботу, експедиція залишила бухту Мовчання. «Пошук» вирушив до рідного порту.

Вадим дивився на високу постать капітана і не витримав, у розмові спитав:

— А ви мене так і не впізнали?

Чумак похитав головою. І якусь мить подумавши, додав:

— Облишмо цю розмову до Одеси.

У порту експедицію зустрів сам начальник управління пароплавства. Поряд з ним стояло кілька чоловік у цивільному. Тільки-но спустили трап і капітан зійшов на берег, вони оточили його, про щось жваво розпитуючи, потім кудись повели. Чумак повернувся через кілька годин. Вадим терпляче ждав. Він не нагадував капітанові про його обіцянку. Чумак сам згадав про неї.

Він запросив Вадима прогулятися по набережній. Біля триповерхового будинку вони зупинилися, сіли на лаву.

— Уважно придивіться до людей, що заходять до цього будинку, — сказав Чумак.

Вадим придивлявся до кожного. Переважно то були зовсім літні люди, декого з них вели діти.

Особливо запам’ятався один старий — згорблений, але з гарним мужнім, густо по-мереженим зморшками обличчям. Видно, він прожив бурхливе життя. Обличчя те промовляло, що не вгамувалися бурі в душі цієї літньої людини, що вони могли б війнути з новою силою, якби сміливий мудрець зумів повернути молодість тілу…

— А тепер прощавайте, — сказав Чумак. — І зустрінемося отут через вісім днів о дев’ятій ранку. Не забудете?

Останніх слів можна було б і не говорити.

Вадим спізнювався на дві хвилини. Це небагато, але для людини, яка звикла до точності, неприємно. Таксі застряло в «пробці» біля площі, потім довелося плестись у хвості молоковоза.

Під’їжджаючи до місця зустрічі, Вадим уже крізь віконце машини побачив капітана. Поруч з ним сидів другий моряк. Вони про щось жваво розмовляли. Вадим вискочив з машини і поспішив до них.

Той, що розмовляв з Чумаком, на цей час повернувся у Вадимів бік. Вадим зупинився. Серце калатало. Перед ним був двійник капітана, тільки на вигляд молодший. Двійник підвівся, простяг руку:

— Здоров Вадиме. Здрастуй, друже! Впізнаєш?

Так, то був справжній Михайло Чумак, він анітрохи не змінився з того часу, коли вони розлучилися. А позад нього стояв той, хто був капітаном на «Пошуку». Тепер він сміявся, дивлячись на розгубленого помічника.

Вадим нічого не тямив. «Хто ж це? Що сталося?»

Тим часом з будинку вийшов молодий чоловік.

— Професор Семенов, — сказав капітан.

Професор побачив моряків і швидко пішов до них. Він міцно потис капітанові руку:

— Завжди радий вас бачити, Василю Трохимовичу. То як, молодієте?

— Точно так, товаришу професор! — жартома відповів Василь Чумак. — Під час плавання у мене навіть нові зуби почали прорізуватися. То мій помічник лікаря покликав. Уявляєте, як здивувався б лікар, якби побачив, що в зрілого чоловіка прорізуються зуби! А то якось уночі постукав до мене вахтовий — тоді я ще користувався вставною щелепою. Вона в склянці була. Я спросонку спитав: «Хто там?» А без щелепи вимова, самі знаєте, не та і голос старечий…

Вадим був такий вражений, що не міг сміятися. Он хто він такий, їхній капітан! Старий потьомкінець, дев’яносторічний легендарний моряк, дід Михайла Чумака. Он звідки він так добре знає морську історію. Ось чому подавав команди по-військовому чітко! Адже тривалий час був командиром міноносця «Стрімкий»! Та як же він знову став молодим? Отже, в цьому домі…

— У цьому домі повертають молодість, — сказав своєму помічникові капітан Василь Чумак. — Я поясню вам, як це робиться, і коли в чомусь припущуся помилки, професор мене підправить…

— Цікаво, цікаво, як ви засвоїли нашу науку, — мовив професор Семенов.

— Повернення молодості з давніх-давен було найсвітлішою мрією людства. Ще алхіміки пробували приготувати «еліксир життя», «еліксир молодості». Тоді хірурги в різних країнах, і в нас, у Росії, робили спроби омолоджувати людину, пересаджуючи їй залози від мавпи. Але всі ці спроби були приречені, — розповідав Василь Чумак. — Перші по-справжньому успішні спроби лікування старості розчинами новокаїну велися в румунському інституті під керівництвом академіка Пархона. А молодий радянський вчений Іван Криволап створив препарати, які допомагають регулювати діяльність нервової системи. Професор Семенов працював над створенням полігормона, яким би можна було впливати на центральну нервову систему і водночас в такий спосіб давати організмові гормональне підживлення, підсилюючи діяльність усіх органів. Тоді до людини повертатиметься молодість. Молодість — ось природний стан людини! Так я кажу, професоре?

— Так! — підтвердив учений.

— А чи не можна бодай оком глянути на ваші лабораторії? — несміливо попросив Вадим і, боячись, щоб професор не відмовив, додав: — Я ще в школі захоплювався біологією…

Професор Семенов на якусь мить спохмурнів, але, мабуть, щасливе повернення Чумака вплинуло на його настрій.

— Одним оком можна, — мовив він.

Василь Трохимович здивувався:

— Що з вами, професоре? А я сподівався, що ви відповісте, як звичайно: «У нас не музей».

Вони пройшли услід за Семеновим у скляні двері-вертілки, пішли довгим широким коридором повз численні двері з табличками: «Лабораторія 3»… «Лабораторія 27»…

— Я покажу вам одну з наших головних лабораторій — тридцяту, — сказав учений.

Вадим опинився у величезному залі. Біля стін стояли зручні крісла, а в них сиділи хворі на старість. На їхніх руках, шиї, животі були різні накладки. Дроти від них тяглися до приладів. На екранах телевізорів спалахували й розбігалися зелені стрічки.

Професор підвів Вадима до одного хворого.

— Це колишній комбайнер, Ященко. Йому сімдесят п’ять, і він уже давно на пенсії. А тепер товариш Ященко наш пацієнт — видужує, і через три-чотири місяці зможе вернутися до улюбленої справи.

Вадим подумки відзначив, що ні професор, ні численні лікарі та сестри, що працюють в Інституті молодості, не вимовляють слова «хворий». Тут пацієнти просто одужують.

Професор Семенов показав на прилади:

— Це різні лічильники та осцилографи. За їх допомогою методом мічених атомів ми стежимо, як всмоктуються та проходять наші ліки в організмі. Ось зараз товаришеві Ященку ми ввели гормон інсулін, що входить до складу Препарату Молодості. Він поліпшує роботу печінки. Проходження цього гормону реєструє лічильник, а нервові збудження, що виникають, показує екран телевізора. Погляньте на колишнього та майбутнього комбайнера. У нього зараз нормальний колір обличчя, під очима немає набряків. А прийшов він до нас інвалідом.

— Старість треба і можна лікувати, — втрутився у розмову Василь Чумак, — хитрувато позираючи на професора. — Академік Пархон лікував її розчинами новокаїну, які підвищують діяльність нервової та кровоносної систем. Але повного вилікування старості добилися тільки тоді, коли були вивчені та створені синтетичним шляхом усі гормони й стимулятори нервової системи, які увійшли до складу Препарату Молодості. Чи так, професоре?

— Атож, — кивнув учений. — Ви так розповідаєте про нашу роботу, начебто вона має от-от завершитися. Тим часом ми робимо тільки досліди. — Він повернувся до Вадима. — Василь Трохимович — один з наших перших, зовсім вилікуваних пацієнтів. Після ретельних перевірок ми, як бачите, навіть дозволили йому повернутися до попередньої роботи. На жаль, ми не могли сказати про це ні вам, ні команді. Так просив Василь Трохимович. Він побоювався, що коли команда дізнається, хто стоїть на капітанському містку, ставитиметься до нього як до якогось дива, а це заважало б працювати і йому, і людям. Це був найважливіший іспит і для нього, і для нас.

— Я таки справді почувався, як школяр перед іспитом, — пожартував старий потьомкінець, — однак варто мені було повернутися на море, будь-яка непевність геть зникла.

— Так… море… — сказав професор і замислився.

Він думав про вічний рух життя, про людей. Одні в тридцять років безнадійно старі душею, іншим і в дев’яносто для молодості бракує тільки молодого тіла.

— Давайте погуляємо по бульвару, — запропонував Василь Чумак.

Вони вийшли на набережну. Поруч з Вадимом ішов Михайло.

— Кінчилася й моя служба в управлінні, — сказав він другові. — Уже рапорт подав. На море хочу. От тільки, на якому судні випаде служити?

Перед ними хвилювалося море, а білі яхти відпливали вдалину, танули в безмежній синяві.