Темний ліс

Рік 8-й Епохи кризи

Останнім часом Тейлор був не в гуморі. Його план «рою москітів» після багатьох обговорень, дискусій і поправок зрештою затвердили в РОЗ. Розробка космічних винищувачів почалася, проте просувалася вкрай повільно, тому що необхідні базові технології досі залишалися недоступними й людство завзято вдосконалювало свої сокири та списи космічної кам'яної доби — хімічні ракетні двигуни. Інша частина плану Тейлора — проведення досліджень на Європі, Церері й кометах із Головного пояса астероїдів — була настільки химерною, що більшість людей вважали її лише димовою завісою для прикриття невибагливого, прямолінійного задуму з «роєм москітів». Звісно, багатьом це здавалося дивним, але все-таки подібні стратегії можна було інкорпорувати з основним планом захисту Землі, тож їх також погодили.

Тейлору не залишалося нічого іншого, як просто чекати, й він повернувся додому. Уперше за п'ять років вів життя звичайної людини.

Але особа кожного Оберненого привертала до себе щодалі більше уваги цілого людства. Незалежно від власного бажання вони в людській свідомості почали чітко ідентифікуватися зі спасителями, пророками, кожного прирівняли до месії. На виникнення культу Обернених теж не довелося довго чекати. І хоч би скільки представники ООН і РОЗ виступали зі спростуваннями, міфи про надприродні можливості, суперсилу Обернених лише набували більшої популярності й ширилися, немов пошесть. Навіть почали знімати про них науково-фантастичні фільми, тож багато людей сприймали їх як ледь не єдину надію на виживання людства в майбутньому. Політичний капітал і підтримка широких мас, якими користувалися Обернені, стали найбільшими в історії людства, й це надавало додаткових переваг у питаннях ресурсів для реалізації їхніх проектів.

Єдиний виняток становив Ло Цзі. Жив собі як відлюдник і ніколи не з'являвся в зібраннях. Ніхто не знав, де він і чим займається.

Одного дня до Тейлора з'явився відвідувач. Цей дім, як і помешкання кожного Оберненого, охороняли за найвищим розрядом, і кожного відвідувача піддавали найжор-сткішому обшуку, перш ніж він потрапляв усередину. Та коли гість зайшов до вітальні, Тейлор зрозумів, що для нього не становить жодних складнощів будь-який огляд чи обшук — з усього було видно, що така людина й мухи не скривдить. Цього спекотного дня він був у пом'ятому костюмі, на шиї в нього теліпалася не менш пожмакана краватка, але — що найбільше вражало — на голові він мав старомодний капелюх-«котелок», який нині годі вже десь побачити. Відвідувач вочевидь намагався надати відвідинам офіційного статусу, хоча й гадки не мав, який вигляд це має, бо зроду не наносив таких візитів. Його змарніле обличчя мало жовтавий колір і восковий блиск, що могло свідчити про недоїдання; великі окуляри у грубій оправі ніби додавали ваги об'ємній голові, що, здавалося, ледь трималась на тонкій шиї. Завеликий костюм висів на ньому, мов на вішаку. Тейлор, як досвідчений політик, без зусиль збагнув, що ця людина належить до найбідніших верств. Про бідність свідчив не лише зовнішній вигляд, а й вираз духовного смирення, як у героїв Гоголя.

Дрібні чиновники все життя переймаються збереженням свого дріб'язкового соціального статусу, задля цього щодня тяжко працюють, порпаючись у завалі нудних, буденних завдань. Вони бояться всього, але найдужче їм допікає страх перед помилкою, тому ці люди постійно переймаються єдиним: хоч би чого не сталося! І це робить їх не просто безініціативними, а ще й прискіпливими. Їхнє кредо — догодити всім без винятку; не приведи Господи когось образити, бодай не так глянути в бік вищого за рангом!

Це був представник того прошарку суспільства, до якого Тейлор ставився особливо неприязно. Він щоразу почувався зле, коли замислювався, що у світі, який він має врятувати, такі люди становлять більшість.

Чоловік обережненько увійшов до кімнати, але не насмілився зробити жодного кроку далі порогу. Мабуть, боявся залишити сліди черевиків на чудовому килимі у вітальні. Відвідувач зняв капелюх і якийсь час побожно дивився на господаря крізь товсті лінзи окулярів, а потім кілька разів швидко вклонився. Тейлор, не вагаючись, рушив до нього, збираючись випровадити, перш ніж той устигне вимовити щось, крім вітання. Усе, що міг сказати гість, можливо, й важило щось для нього самого, але для Тейлора не мало жодної ваги.

Та ось цей смиренний бідолаха заговорив кволим голосом. І вже перші його слова вдарили Тейлора мов блискавкою, — він раптом так ослаб, що ноги ледь не підігнулися. Кожне слово, кожен звук розкотилися погрозливим рокотінням грому:

— Обернений Фредеріку Тейлоре, я — твій Руйнівник.

— Хто міг подумати, що одного дня ми стоятимемо перед подібною мапою поля бою! — промовив Чан Вейси, роздивляючись мапу Сонячної системи у масштабі 1 до 100 мільярдів, виведену на гігантський монітор, який не поступався розміром екранові кінотеатру. Але майже весь монітор був темний, окрім малесенької жовтої цяточки посередині — Сонця. Розмір мапи сягав середини пояса Койпера, і коли її розгортали повністю, спостерігач неначе роздивлявся Сонячну систему з відстані 50 астрономічних одиниць перпендикулярно площині екліптики[39]. На космічній мапі точно відображалися положення й орбіти планет із супутниками, так само, як і вже відкриті та ідентифіковані пояси астероїдів. На екран можна було вивести й прогнозоване місце розташування всіх небесних тіл у Сонячній системі в будь-який момент наступного тисячоліття. Тепер, коли на мапі вимкнули позначення місць розташування небесних тіл і вони повернулися до своєї природної яскравості, насилу вдавалося відшукати Юпітер: він мав вигляд крихітної світлої плямки. Інші сім планет за такого масштабування взагалі годі було й побачити.

— Так. Зміни, з якими довелося зіткнутись, — безмірні, — відповів Чжан Бейхай.

Щойно закінчилася нарада військових, на якій був представлений варіант космічної мапи. У просторій залі для нарад залишилися лише вони з Чаном Вейси.

— Командувачу, ви звернули увагу на вираз очей товаришів, коли вони дивилися на мапу під час демонстрації? — запитав Чжан Бейхай.

— Звичайно. Я побачив — і це можна зрозуміти. За їхнім уявленням мапа Сонячної системи — щось на кшталт малюнка в науково-популярному виданні, де кілька різнокольорових планет завбільшки як більярдні кулі обертаються навколо більшої вогненної кулі — Сонця. Та лише коли в тебе перед очима розгортають космічну мапу в реальному масштабі, ти можеш усвідомити всю порожнечу й незмірність Сонячної системи. Під час служби на флоті чи в авіації тебе вражає найвіддаленіша точка, куди можеш допливти або долетіти, а нині вся та мапа не відповідає навіть пікселю на цій.

— Маю передчуття, що коли вони в майбутньому опиняться на полі бою, то не виявлять ані крихти відваги й бажання битися з ворогом.

— І знову ми повертаємося до розмов про занепадницькі настрої.

— Командувачу, я не хотів би нині знову говорити про сьогоднішню зневіру. Це тема для обговорення на формальній нараді з даного питання. Волію обговорити ось що… Як би це сказати… — Чжан Бейхай знічено посміхнувся. Украй рідко він, умілий оратор, потрапляв у ситуацію, в якій не міг чітко висловити свої думки.

Чан Вейси відірвав погляд від мапи і з посмішкою глянув на Бейхая.

— Зважаючи на все, ти хочеш сказати щось дуже незвичне для тебе.

— Так, раніше подібних прецедентів не було. Я хочу внести пропозицію.

— Переходь відразу до суті. Гадаю, тут тебе не треба підбадьорювати.

— Слухаюся, Командувачу. За минулі п'ять років у фундаментальних дослідженнях, дотичних до технологій захисту планети й польотів у космос, майже не було ні помітного прогресу, ні суттєвих результатів. В розробці двох ключових технологій, якими є керований термоядерний синтез і космічний ліфт, наука тупцює на місці без осяжної перспективи. Люди втрачають надію на успіх. Навіть збільшення потужності традиційних хімічних двигунів виявилося надскладним завданням. У цій ситуації навіть низькотехнологічний космічний флот так і залишиться науковою фантастикою.

— Товаришу Бейхай, якщо ви вже обрали високотехнологічний космічний флот як сферу своєї діяльності, вам має бути добре відомо: наукові дослідження проводяться за певними законами, й відкриття часто виявляються просто парадоксальними.

— Звичайно, я це знаю. Результати наукових досліджень — це ніби стрибки, окремі прориви й несподівані винаходи. Значні якісні зміни можливі лише по тривалому накопиченні незначних кількісних. Теоретичні й технологічні прориви здебільшого подібні до лавини й впливають на суміжні галузі… Але, Командувачу, скільки людей мають те саме бачення проблеми, що й ми? Можливо, проривів у багатьох галузях науки й техніки впродовж наступних десяти-двадцяти років не станеться. А в деяких — їх доведеться чекати п'ятдесят, або й сто років. Яких масштабів набуде поширення зневіри й занепадництва до того часу? Які думки переважатимуть у лавах Космічних військ? Командувачу, вам же не здається, що я лізу поперед батька у пекло?

— Бейхаю, найціннішою, найважливішою рисою політичного комісара у війську я вважаю здатність мислити наперед: на два кроки, на далеку перспективу. Мені завжди подобалося це твоє вміння, тож продовжуй.

— Звичайно, я здатен оцінювати й прогнозувати лише свою ділянку роботи: якщо взяти до уваги всі наведені вище припущення, то з яким моральним пресингом і труднощами в роботі зіткнуться наші колеги — офіцери Політичного управління Космічних сил, у майбутньому?

— Значно важливішим є наступне запитання: скільки ідейно витриманих і кваліфікованих кадрів залишиться в лавах Космічних сил? — продовжив його думку Чан Вейси. — Щоб здолати занепадницькі настрої, ти мусиш непохитно вірити в перемогу. У майбутньому зберегти цю віру буде значно складніше, ніж сьогодні. Саме це ти хотів сказати?

— Так, ця проблема не дає мені спокою, Командувачу. Побоююся, що в нові часи рівень політичної підготовки й роботи з особовим складом Космічних сил виявиться занизьким.

— Які твої пропозиції?

— Надіслати підкріплення в майбутнє!

Чан Вейси кілька секунд мовчки дивився на Чжана Бейхая, потім перевів погляд на величезний екран. За допомогою коліщатка він збільшував масштаб Сонця, допоки заграва не заблищала на їхніх погонах.

— Командувачу, я говорю про…

— Я розумію про що ти, — перервав той Бейхая, піднявши руку. Потім максимально згорнув мапу на екрані, повернув півморок у залу й знову наблизив Сонце… І знову, й знову генерал це повторював, розмірковуючи про почуте. Нарешті відповів: — А ти продумав негативні наслідки гібернації найкращих офіцерів політичного управління для засилання в майбутнє, якщо вже зараз політична й ідеологічна робота в лавах Космічних військ — справа непроста? Наскільки це погіршить нашу роботу сьогодні?

— Усвідомлюю небезпеку цього кроку, Командувачу. Я лише виказую власні пропозиції. Всеосяжний і глибинний аналіз — безумовно, справа керівництва.

Чан Вейси встав і ввімкнув верхнє світло, що різко залило залу.

— Ні, товаришу Бейхай, саме до цього ти маєш узятися негайно. Від завтра облиш усі справи та починай із Політичного управління Космічних сил. Потім вирушай до управління інших родів військ, відшукуй там кандидатів і якнайшвидше подай перший нарис плану на розгляд Центральної військової комісії.

Сонце повільно опускалося за гори. Коли Тейлор вийшов із машини, перед ним розгорнулася картина раю. Неймовірно м'яке сонячне світло дня, що згасав, ковзало засніженими вершинами, гладінню озера, лісовими хащами, а Ло Цзі з родиною, розташувалися на галявині край озера й насолоджувався цією неземною красою. Спершу він побачив неймовірно вродливу матір, таку юну, що вона могла здатися старшою сестрою однорічної дитини. Саме дитинча з відстані розгледіти було складно, та коли Тейлор наблизився, він був вражений: якби не бачив на власні очі, нізащо в світі не повірив би в існування такої чарівної дитини. Це була чиста стовбурова клітина краси, ембріон усієї людської вроди. Мати з дитиною заходилися малювати на величезному аркуші, а Ло Цзі стояв неподалік і, як тоді, в Луврі, спостерігав за коханою, яка тепер стала матір'ю його дитини. Наблизившись, Тейлор побачив безмежне щастя в його очах, схоже на яскраве сонячне сяйво, що гуляло між засніжених гір та озера в Едемському саду…

Тейлор щойно прибув із похмурого, розбурханого зовнішнього світу, й уся ця ідилія здавалася нереальною. Він двічі був одружений, нині знову парубкував, і його ніколи не хвилювали картини родинного затишку. Цю людину постійно пекла жага діяльності. Й ось тепер, уперше в житті, він відчув, що прожив пусте й нікчемне життя.

Ло Цзі, захоплений спогляданням дружини й доньки, помітив Тейлора, лише коли той підійшов майже впритул. Через психологічний бар'єр, яким стала для них специфіка місії, Обернені досі не спілкувалися особисто. Але Тейлор телефоном попередив про свій приїзд, тож Ло Цзі не здивувався й зустрів гостя з щирою люб'язністю.

— Пані, прошу вибачити за вторгнення, — з легким поклоном звернувся Тейлор до Чжуан Янь, яка підійшла разом із дитиною.

— Ласкаво просимо, містере Тейлор. До нас гості заїжджають украй рідко, ми дуже раді вашому візиту, — відповіла Чжуан Янь своєю трохи калькованою англійською, але м'яким, навіть дитячим голосом і з такою легкою, весняною посмішкою, що вони, мов крила янгола, огорнули стомлену душу Тейлора.

Йому кортіло обійняти дитину, але він боявся втратити контроль над собою, тому просто відповів:

— Можливість побачити на власні очі двох янголів варта всіх незручностей шляху.

— Поговоріть про справи, а я поки зготую вечерю, — Чжуан Янь посміхнулася чоловікам.

— Ні-ні, не переймайтеся. Я просто хотів поговорити з доктором Ло й не планував залишатися надовго.

Чжуан Янь наполягла, щоб він залишився на вечерю й разом із дитиною пішла в дім.

Ло Цзі запропонував Тейлору сісти в біле крісло на галявині. Тейлор стомлено опустився в нього й відразу обм'якнув усім тілом, ніби мандрівник, який нарешті дістався фінальної точки далекої подорожі.

— Докторе, скидається на те, що останні кілька років ви мало цікавитеся подіями у великому світі, — почав Тейлор.

— Ваша правда, — відповів Ло Цзі. Він і далі стояв. — Це все, що мені потрібне, — він обвів рукою навколо себе, немовби окреслюючи картину.

— Ви справді розумна людина, і з певної точки зору, значно відповідальніша за нас, решту Обернених.

— Що означають ваші останні слова? — запитав Ло Цзі з посмішкою.

— Ви принаймні не марнуєте ресурсів… То вона взагалі не дивиться телевізор? Я говорю про вашого янгола.

— Чжуан Янь? Не знаю. Вона всю себе присвятила дитині, й мені здається, що в неї залишається не так багато часу на щось інше.

— То ви справді не знаєте, що сталося останніми днями у великому світі?

— А щось сталося? Ви маєте кепський вигляд. Ви стомлені? Налити вам чогось?

— На ваш розсуд, — Тейлор проводив поглядом останні золотаві промені, що відбивалися від гладіні озера. — Чотири дні тому з'явився мій Руйнівник.

Ло Цзі саме наливав у келих вино. Він зупинився, помовчав якусь мить і мовив:

— Так швидко?

Тейлор важко кивнув:

— Це було й моїм першим запитанням, щойно він назвався.

— Так швидко? — спитав Тейлор Руйнівника. Він намагався зберегти впевненість, але закінчив фразу з тремтінням у голосі.

— Я міг прийти й раніше, та волів зібрати більше неспростовних доказів, тож трохи спізнився. Вибачте, будь ласка, — відповів Руйнівник.

Він знічено завмер у Тейлора за спиною, немов служник. Говорив тихо й повільно, з тією само запопадливою смиренністю в голосі. Але в його вибаченні вгадувалася іронія. Так старий кат пояснює своїй наступній жертві, що нічого не вдієш, така доля.

Запала тиша. Тейлор силкувався набратися мужності, щоби знову глянути на Руйнівника, який так само шанобливо запитав:

— Сер, я можу продовжити?

Тейлор кивнув, але не зміг примусити себе дивитися в очі цій людині. Він присів на софу й нарешті спробував себе опанувати.

— Слухаюся, сер, — знову вклонився Руйнівник, і далі жмакаючи в руках свій капелюх. — Спочатку стисло перекажу своїми словами план, який ви оприлюднили широкому загалу: використовуючи невеликі й маневре-ні космічні винищувачі, об'єднані в єдину формацію та озброєні надпотужними ядерними бомбами в сотні мегатонн, ви запланували здійснити суїцидальну атаку на трисоляріанський флот. Я дещо спрощую, але за великим рахунком усе викладено правильно, чи не так?

— Не бачу необхідності в обговоренні цього з вами, — відповів Тейлор і подумав, що варто було від початку припинити цю розмову.

— Сер, у такому разі я можу зупинитися просто зараз, а ви можете віддати наказ заарештувати мене, але зважте: байдуже, що зі мною станеться. Ваші справжні задуми, ваша стратегія, так само, як і всі докази, зібрані мною на підтвердження моєї теорії, потраплять до завтрашніх, а може, й сьогоднішніх випусків новин. Ціною другої половини свого життя я отримав можливість стояти зараз перед вами, тож, сподіваюся, ви зможете гідно поцінувати мою жертовність.

— То продовжуй, — сказав Тейлор.

— Дякую вам, сер. Це справді честь для мене, тож я не відберу багато вашого часу. — Руйнівник знову вклонився. Ця скромна шанобливість, така рідкісна в сучасному світі, здавалося, жила у його крові й щосекунди м'яким зашморгом повільно затягувалася на шиї Тейлора. — Сер, то ви відповісте на запитання? Чи правильно я виклав ваш стратегічний задум?

Тейлор мовчки кивнув.

— За нинішнього рівня технічного розвитку людства найпотужнішою зброєю в майбутньому можуть стати лише ядерні супербомби. На такому полі бою, як космічний простір, тактика їх використання не надто варіативна. Ефективною така зброя виявиться лише у разі підривання близько до цілі, що дасть змогу знищити корабель супротивника. Космічний винищувач невеличкий, легкий і маневрений, а виготовити достатньо таких кораблів до снаги навіть людству з сучасним рівнем роз-витку. Це найкращий вибір для суїцидальної атаки за вашим планом «рою москітів». Ви добре все прорахували й зважили, ваші висновки й пропозиції — чіткі й розумні. Саме для успішної реалізації вашого плану ви об'їздили Японію, Китай, навіть забралися в печери Афганістану. Ви шукали пілотів-самогубців. По тому, як вас спіткала невдача, ви так само внесли розумну пропозицію стосовно вдосконалення способів керування «роєм москітів», аби мати змогу власноруч вести бій за допомогою формації винищувачів… Довго вам вдавалося вводити мене в оману. Для мене то був тяжкий час. Я майже здався й ледь не погодився припинити розгадування вашого справжнього задуму.

Цієї миті Тейлор усвідомив, що з зусиллям стискає поруччя софи, й змусив себе знову розслабитися, розтиснути пальці.

— Проте невдовзі ви дали мені ключ до розв'язання. Це здавалося такою неймовірною удачею, що спочатку я не повірив своєму щастю. Ви ж розумієте, про що я: ваше замовлення на проведення досліджень на деяких небесних тілах Сонячної системи: Європі, Церері й кометах із Головного пояса астероїдів. Що спільного між усіма цими небесними тілами? Вода. Вони всі мають воду, багато води! Окремо стоять Європа й Церера, бо запаси води там більші, ніж у всіх земних океанах разом… Хворі на сказ страждають від гідрофобії, навіть не можуть чути слова «вода». Мені здається, вас нині мучать схожі симптоми.

Руйнівник наблизився до Тейлора впритул, і його шепіт проникав прямісінько у вухо. На подив, у його подиху не відчувалося й крихти тепла, мовби говорив привид, поширюючи довкола тільки могильний холод.

— Вода, — прошепотів він, — вода…

Тейлор і далі мовчав з непорушним, ніби скам'янілим обличчям статуї.

— Чи потрібно продовжувати? — запитав Руйнівник і випростався.

— Ні, не треба, — ледь чутно відповів Тейлор.

— Я все ж таки продовжу, — заперечив Руйнівник із відчутною радістю в голосі, — щоб залишити детальний опис для історії, хоча й існуватиме людська історія вже недовго. А ще моя розповідь детально розкриє ваші задуми Господу. Не кожен має такий гострий розум, як у вас чи в мене, щоб із крихітних деталей зібрати загальну картину. Побоююся, що Господь не зможе до кінця зрозуміти, про що йдеться, навіть після мого пояснення, — тут він знітився й підняв руку, ніби перепрошуючи за таке блюзнірство трисоляріан, які слухали розмову. — Пробачте мені.

На обличчі Тейлора не лишилося й сліду мовчазної впевненості. Усі його кістки, аж до найменшої, здавалося, пом'якшали, й він почав усім тілом стікати з софи. Його розум відмовлявся коритися, а дух — боротися. Він розумів, що все скінчено.

— Облишмо поки що воду й поговорімо про «рій москітів». Перше й найголовніше: атакувати вони збираються не трисоляріанських загарбників, а космічний флот Землі. Це припущення досить сміливе й не має серйозних доказів, але я цілком певен, що воно правильне. Ви об'їхали цілий світ, намагаючись відшукати добровольців для створення загону камікадзе, проте марно. Це не стало несподіванкою для вас, зате мало наслідки, на які ви дуже сподівалися. Перше — ви посіяли відчай у серцях людей усього світу, які переконалися у неможливості реалізації вашого плану. Вам це чудово вдалося. Про другий наслідок вашого вояжу розповім трохи згодом. Звичайно, це лише початок здійснення вашого справжнього задуму, адже зрадницькі інтриги — тривала гра. Ви знали, що матимете багато часу для втілення в життя цього плану: впродовж наступних років ви планували генерувати безліч подій, пригод, випадків, які не вказували б на вашу причетність до них, але крок за кроком, цеглина за цеглиною вибудовували б мур між вами й людством. Поступово ваше розчарування, зневіра й журба лише наростали б, і ви відходили б від світу людей та схилялися на бік ОЗТ і Трисоляриса. Насправді ви зовсім нещодавно зробили перший крок у цьому напрямку: виказали симпатію до ОЗТ під час засідання РОЗ. Але це був не лише спритний хід задля введення всіх у оману, — ви справді зацікавлені в їх існуванні, й що довше вони протримаються, то ліпше. І ви хотіли зробити членів ОЗТ вашими пілота-ми-камікадзе «рою москітів» у Битві Судного дня. Цей довготривалий і складний процес тривав би довго й вимагав неабиякого терпіння, але ви змогли би втілити ваш задум у життя, адже ОЗТ потребує вас не менше, ніж ви її. Особливо високо цінується ваша допомога та безмежні ресурси, надані вам. Задум про передавання «рою москітів» під контроль ОЗТ не такий уже й нездійсненний. Головне — тримати процес у таємниці від людства. Навіть якби вас викрили, ви завжди змогли б послатися на план Оберненого, заявити, що це його частина.

Тейлор, здавалося, взагалі не слухав Руйнівника. З напівзаплющеними очима й стомленим виглядом він лежав на софі, ніби радіючи з того, що нарешті випала нагода перепочити.

— Тож повернімося до води. На полі бою «рій москітів» під управлінням пілотів із ОЗТ вчиняє раптовий напад на Космічний флот Землі, а потім прямує до кораблів трисоляріан. Але навіть за такого розвитку подій Господь може не прийняти зрадників до своїх лав. Тож потрібно запропонувати певний знак пошани, дар, що має безумовну цінність для Господа. Яка найперша потреба у нього в Сонячній системі? І чого Сонячній системі не бракує? Це вода. За довгу чотирьохсотлітню подорож запаси води в трисоляріанського флоту можуть вичерпатися. По досягненні Сонячної системи трисоляріанський флот потребуватиме значної кількості води, й ці витрати стануть незворотними: потрібно повертати до життя дегідровані тіла членів кожного екіпажу, і вода стане головною скла-довою їхніх організмів. І зрозуміло, що чиста питна вода для цього підходить куди більше, ніж рідина, безліч разів очищена установками їхніх кораблів. А «рій москітів» доставить Господу величезні запаси води — десятки тисяч тонн — у вигляді айсбергів, добутих на Європі, Церері чи астероїдах. Я не обізнаний із конкретною технологією, гадаю, ви поки що також. Запропонований вами навісний двигун для розгону «рою москітів» цілком упорається й із буксируванням величезних брил льоду. Під час передавання цього неоціненного дару винищувачі змушені будуть підійти на близьку відстань до флоту трисоляріан, і тут вам стане у пригоді друга частина вашого плану з камікадзе. Ви не можете набрати повний штат пілотів-са-могубців, тож розумно й далекоглядно передбачили можливість одноосібного управління всім флотом винищувачів. Отже, під час передавання айсбергів ви заблокуєте управління літаків пілотами з ОТЗ, переведете всю формацію в автоматичний режим керування й віддасте наказ тисячам винищувачів із надпотужними ядерними бомбами на борту атакувати ціль. Загальна потужність усіх бомб сягатиме мільярдів кілотонн, і за умови вибуху на мінімальній відстані всі кораблі трисоляріанського флоту будуть знищені.

— Чудовий план, справді. І я зараз не підлещуюся, — вів далі Руйнівник. — Але деякі помилки пояснити неможливо: чому ви так затято взялися до глибокого вивчення небесних тіл Сонячної системи, на яких є вода? На сьогодні не існує технології добування й транспортування великої кількості води чи льоду з поверхні цих тіл. З анонсуванням і запуском такої програми можна зачекати роки чи навіть десятиліття, аж поки інженери не знайдуть технічного вирішення цього завдання. Навіть якщо дати старт цій програмі зараз, то чому б не внести сум'яття, додавши до переліку небесних тіл і ті, на яких нема води, як от супутники Марса? Зробивши це, ви не завадили б мені розгадати ваші справжні задуми, проте складність завдання зростала б за експонентою. Як такий знаний стратег міг забути про найпростіші обманні ходи? Але я розумію, що ваша ноша, — затяжка.

Руйнівник підбадьорливо поклав руку Тейлорові на плече, й Тейлор знову відчув ці нотки співчуття ката до засудженого на страту. Цього разу його навіть наповнило відчуття вдячності за виявлену турботу.

— Не звинувачуйте себе. Ви зробили все, що від вас залежало, навіть більше. Ви залишитеся в історії. — Руйнівник випростався, його хворобливе бліде обличчя несподівано зарожевіло. Він простяг до Тейлора розкриті долоні: — Я скінчив, містере Тейлор, кличте своїх людей.

— Іди собі, — відповів Тейлор, не розплющуючи очей.

Коли Руйнівник уже відчинив двері, Тейлор все-таки не втримався й хрипко запитав:

— Припустимо, все, що ти зараз розповів, — правда. Що з цього?

Руйнівник обернувся:

— Абсолютно нічого, містере Тейлор. Господу байдуже, розгадав я ваш задум, чи ні.

Вислухавши розповідь Тейлора, Ло Цзі довго стояв мовчки.

Коли звичайна людина розмовляла з котримсь із цих обраних, вона завжди пам'ятала, що це Обернений і не варто сприймати його слова як щиру правду. Ці постійні обмеження й зауваги створювали комунікаційний бар'єр і заважали працювати продуктивно. Але під час спілкування двох Обернених між собою подібні застереження мали обидва, й це створювало додаткові бар'єри, число яких зростало у геометричній прогресії. Тож інформативність розмови зводилася до мінімуму, бо кожен співрозмовник приховував справжні значення слів і не виказував своїх думок стосовно предмету обговорення. Саме тому досі не було приватних комунікацій між Оберненими.

— І як ви оцінююте проведений Руйнівником аналіз? — поцікавився Ло Цзі лише для того, щоби порушити неприємну мовчанку, сам розуміючи, яке безглузде це запитання.

— Він усе розгадав правильно, — відповів Тейлор.

Ло Цзі вагався: продовжувати розмову, чи не варто. Що він міг запитати й що почути у відповідь? Вони обидва — Обернені.

— Я не зношу, коли заглядають мені у вічі. У поглядах дітей читається захоплення, у людей середнього віку — шанобливість, у старших — любов. Їхні очі ніби промовляють: «Подивіться, ось Обернений, він працює. Лише Провидінню відомо, чим він заклопотаний. Погляньте, який він молодець, як гарно він приховує свої наміри. Хіба зможе ворог розгадати його справжні задуми? Він один здатний врятувати світ. Яка велична у нього стратегія». О-о о, подумати тільки, що за бовдури!

Ло Цзі вирішив, що не варто відповідати, й просто мовчки посміхнувся Тейлору.

Блідий Тейлор теж глянув на нього з посмішкою, а далі зайшовся істеричним сміхом:

— Ха-ха-ха-ха, ви зараз посміхаєтеся фірмовою посмішкою Оберненого! Один Обернений посміхається іншому! Ви так само думаєте, що я зараз працюю, що начепив маску й граю роль, і далі рятуючи світ! Ха-ха-ха-ха, як ми тільки втрапили в цю ідіотську халепу?!

— Містере Тейлор, це дивне замкнуте коло, з якого нам ніколи не вирватися. — Ло Цзі тихо зітхнув.

Тейлор раптово перестав істерично реготати.

— Ніколи не вирватися? Ні, докторе Ло Цзі, вихід є, він насправді існує. І я зараз тут, щоб розповісти про цей вихід.

— Вам треба відпочити, залишайтеся на кілька днів, — запропонував Ло Цзі.

— Так, мені треба відпочити, — повільно кивнув Тейлор. — Докторе, тільки ми можемо зрозуміти біль, який відчуває кожен з нас. Саме тому я й приїхав до вас. — Він підняв очі й побачив, що сонце сіло й Едемський сад потроху вкривають сутінки. — Це справді райська місцина. Можна мені погуляти берегом озера в самоті?

— Ви вільні робити тут усе, що вам заманеться. Відпочивайте, а згодом я вас покличу до столу.

По тому, як Тейлор відійшов у бік озера, Ло Цзі сів і глибоко замислився.

Останні п'ять років він плив морем щастя, особливо після народження донечки, яка змусила його забути про все, що коїться у великому світі. Любов дружини й дитини кожної окремо й обох разом надихала й п'янила його. У тихій, спокійній родинній ізоляції він щодалі глибше поринав у ілюзію: зовнішній світ існує як сукупність елементарних часток, за квантовими законами — реальністю він стає лише після появи спостерігача.

Але нині мерзенний зовнішній світ раптово знову вигулькнув у його Едемському саду, добряче налякав і збив з пантелику. Більше несила було думати про щось інше, й думки знову повернулися до Тейлора. Його останні слова досі звучали у вухах, і Ло Цзі раз за разом подумки повторював це запитання: як Обернений зможе розірвати зачароване коло? Чим розімкнути міцні, мов крицеві кайдани, обмеження логічного мислення й висловлення думок? Ло Цзі раптово здригнувся, роззирнувся навсібіч, але озеро вже сховала пітьма, й Тейлора ніде не було видно.

Ло Цзі скочив і побіг до озера. Подумав був голосно закричати, але боявся налякати Чжуан Янь із дитиною. Він чимдуж мчав до озера, але чув лише власні кроки в тиші й темряві. Раптом у розмірений темп його бігу вклинився тихий звук.

Звук пострілу долетів від озера.

Ло Цзі повернувся до будинку пізно, коли дитина вже спала. Чжуан Янь пошепки запитала:

— Містер Тейлор поїхав?

— Так, він поїхав, — стомлено відповів Ло Цзі.

— Здається, йому зовсім непереливки. Куди важче, ніж тобі.

— Так. Це тому, що він обрав складніший шлях… Янь, ти останнім часом дивилася телевізор?

— Ні, не дивилися… — Чжуан Янь не продовжила, та Ло Цзі знав, що вона хотіла сказати: «Навколишній світ що не день стає огиднішим, і прірва між нашим світом і великим світом людей лише глибшає». І це вочевидь її турбувало. — Скажи, наше життя тут справді є частиною плану Оберненого? — так само щиро запитала вона, дивлячись Ло Цзі у вічі.

— Звичайно, а звідки подібні сумніви?

— Хіба ми можемо бути щасливі, коли цілий рід людський такий нещасний?

— Кохана, пам'ятаєш, що твоє завдання — бути щасливою, навіть якщо всі довкола нещасливі? Після народження дитини твоє щастя примножилося, і якщо ти залишатимешся щасливою, шанси на успіх плану Оберненого зростатимуть.

Чжуан Янь мовчки дивилася на Ло Цзі. Навички мімічної мови, яку вони вигадали п'ять років тому перед «Моною Лізою», за цей час значно вдосконалилися, й Ло Цзі багато чого прочитував у очах і серці дружини. Ось і тепер він без проблем зрозумів несказане:

Як я можу в це повірити?

Ло Цзі надовго замислився, а потім відповів:

— Янь, усе свого часу спіткає кінець: настане день, коли згасне Сонце, й день, коли зникне Всесвіт. Чому ти думаєш, що людство має існувати вічно? Я казав тобі, що параноїдальні ідеї зараз ширяться світом: безглуздо марити перемогою в давно програній війні. Через три-соляріанську кризу ти маєш можливість змінити стиль мислення й не тільки позбутися страху та невпевненості, породжених нею, але й того, що досі ятрило тобі душу. Просто насолоджуйся життям ці чотириста з гаком років, а якщо ми ще не станемо до зброї в Битві Судного дня, то й усі п'ятсот. Це не так мало, як здається, — людство за такий проміжок часу пройшло від епохи Ренесансу до Інформаційної ери. Ми можемо встигнути за цей тривалий час підготувати й влаштувати на Землі небачене раніше безтурботне й радісне існування для всіх людей. П'ять ідеальних, райських століть без потреби думати про далеку перспективу, прогнозувати майбутнє! Єдиною відповідальністю кожного буде лише насолода життям. Подумай, які це будуть золоті часи...

Розпалений власною промовою, Ло Цзі так захопився, що втратив контроль над собою. Постійно наголошуючи, що досягнення щастя для дружини й дитини є частиною плану і її відповідальністю, він силкувався повернути Чжуан Янь відчуття балансу, спокою та гармонії далеко від буремного зовнішнього світу. Але зараз обмовився й несвідомо сказав правду. Досі ніколи не міг витримати чистого погляду її очей: щоразу, коли вона ставила незручне питання, волів не дивитися на неї. Й ось тепер, через усе те, що сталося з Тейлором, він проговорився.

— Те… що ти сказав, це через твій план Оберненого? — запитала Чжуан Янь.

— Так, звісно, — спробував він виправити ситуацію.

Але очі Чжуан Янь бачили інше:

Я думаю, що це твоє справжнє прагнення.

Після початку слухань Голова РОЗ звернувся з вимогою обов'язкової присутності всіх Обернених під час наступного зібрання. Відмова від участі не могла більше розглядатись як частина плану Оберненого, тому що за умовою проекту наглядова функція РОЗ вийшла за межі стратегічного задуму будь-кого з Обернених. Цю пропозицію одностайно підтримали всі постійні члени. Зважаючи на появу першого Руйнівника й самогубство Тейлора, інші двоє Обернених, присутні на слуханнях, добре зрозуміли прихований сенс слів Голови РОЗ.

Першим про успіхи власного проекту доповідав Гайнс, і з його виступу випливало, що втілення розробленого ним стратегічного плану, базованого на нейрофізіологічних дослідженнях мозку, перебуває на початковому етапі. Але він детально описав концепт пристрою, вкрай необхідного для проведення подальших досліджень, — інтерпретаційного нейронного сканера. Принцип роботи пристрою базується на технологіях комп'ютерної та магнітно-резонансної томографії, але сканування всіх ділянок мозку здійснюватиметься одночасно в режимі онлайн із кроком у один нейрон і високою роздільною здатністю. Це дасть можливість миттєво побачити кожну клітину, синапс і нейрон головного мозку, що утворить кілька мільйонів чітких «зрізів», а потім за допомогою комп'ютерної обробки отримати цифрову модель людського мозку. Найбільшою технічною проблемою створення подібного сканера є необхідність отримання кожного «зрізу» з частотою 24 кадри на секунду для побудови динамічної цифрової моделі мозку, яку можна перенести в комп'ютер для створення моделі з роздільною здатністю в один нейрон. За таких умов розумова діяльність і процес формування думок у мозку можуть бути досконало вивчені й відтворені з використанням усіх нейронів уже на цифровій моделі в комп'ютері.

У наступному виступі Рей Діас доповідав про поступ у реалізації свого стратегічного плану: після п'ятирічних досліджень розробка математичної моделі зорі, еквівалентної надпотужній ядерній бомбі, добігала кінця й зараз увійшла в стадію фінальної перевірки і тестування всієї моделі загалом.

Після цього Науково-консультативна група при РОЗ представила техніко-економічне обґрунтування подальшої реалізації планів обох присутніх Обернених.

Стосовно створення інтерпретаційного нейронного сканера Гайнса Науково-консультативна група не бачи-ла перешкод з боку необхідних теоретичних знань, але технічний аспект реалізації плану Оберненого значно перевищував можливості вчених на даний час. Технологічний розрив між наявним томографом та ідеєю запропонованого інтерпретаційного нейронного сканера був чи не більшим за відмінності між чорно-білими камерами, що працювали з плівкою, і сучасними камерами формату FULL HD. Головною перешкодою стала швидкість обробки даних, адже відтворення людського мозку у вигляді цифрової моделі з роздільною здатністю в один нейрон — надскладне завдання, що потребує роботи з величезним масивом інформації. А рівень потужності сучасних комп'ютерів і близько не відповідає мінімальним потребам подібних досліджень.

Під час обговорення математичної моделі зорі-бом-би Рея Діаса з'ясувалося, що його проект зіштовхнеться з тією само проблемою, що й у Гайнса, — недостатньою обчислювальною потужністю комп'ютерів. Науково-консультативна група підготувала звіт, у якому стверджувалося, що після закінчення розробки моделі тривалість стадії перевірки, за умови використання сучасних обмежених обчислювальних потужностей, зробить її застосування взагалі неможливим: найпотужніший наявний комп'ютер потребуватиме 20-ти років для моделювання однієї сотої секунди термоядерної реакції, а знадобиться безліч таких перевірок.

Головний фахівець з комп'ютерних технологій Науково-консультативної групи висловив припущення:

— Розвиток комп'ютерних технологій, заснованих на традиційних мікросхемах і архітектурі фон Неймана, добігає логічного завершення — невдовзі Закон Мура[40]втратить актуальність. Звичайно, нам поки що до снаги вичавити кілька останніх крапель соку з електроніки й комп'ютерних технологій. Ми вважаємо, що навіть з нинішньою проблемою сповільнення приросту обчислювальної потужності — для реалізації цих двох проектів нам може вистачити наявних суперкомп'ютерів. Але для цього нам потрібен час — за оптимістичними оцінками від двадцяти до тридцяти років. Успішна реалізація цих проектів потребуватиме акумулювання всіх наявних людських ресурсів і зусиль, а подальше просування майже неможливе. Позаяк проривів у фундаментальних дослідженнях з фізики не варто очікувати через блокування софонами, найперспективніше наступне покоління квантових комп'ютерів навряд побачить світ.

— Ми вже вперлися в стіну, зведену софонами на шляху розвитку людської науки, — резюмував Голова.

— Тоді нам більше нема чим займатися наступні двадцять років, — відповів Гайнс.

— Двадцять років — це ще за оптимістичними прогнозами. Як учений, ви маєте знати, з якими труднощами стикаються ті, хто працює на передньому краї науки.

— Тоді нам не залишається нічого іншого, як скористатися гібернацією, допоки не з'являться комп'ютери з відповідною потужністю, — сказав Рей Діас.

— Я також планував зануритися в гібернацію, — погодився Гайнс.

— Якщо рішення остаточне, я прошу обох Обернених переказати вітання моєму наступнику через двадцять років, — відповів Голова з усмішкою.

Атмосфера слухань відразу розрядилася: двоє з Обернених вирішили скористатися гібернацією і це покращило настрій присутнім. Поява першого Руйнівника й самогубство Оберненого завдали неабиякого удару престижу всього проекту. Смерть Тейлора стала непоправною втратою. Якби він не наклав на себе руки, точність припущень Руйнівника щодо справжнього задуму плану «рою москітів» назавжди залишилася б таємницею. Своєю смертю Тейлор остаточно розвіяв будь-які сумніви з приводу цього жахливого задуму. Ціною власного життя він вирвався із зачарованого кола, але підігрів протестні настрої міжнародного товариства щодо проекту «Обернені до стіни». Сформувалася публічна думка про необхідність подальшого обмеження повноважень Обернених. Проте сама сутність проекту вимагала майже цілковитої свободи в прийнятті цими людьми рішень, і будь-яке обмеження їхніх повноважень ставило під загрозу успішність усього плану.

Реалізація проекту «Обернені до стіни» потребувала абсолютно нової ідеології, з якою людське суспільство не стикалося впродовж усієї історії, тож звикати й адаптуватися до нових умов можна було тільки поступово. Гі-бернація двох Обернених безумовно забезпечувала такий перехідний період.

Кілька днів потому в таємному підземному бункері Гайнс і Рей Діас лягли в гібернацію.

Ло Цзі наснився лиховісний сон: він блукав нескінченними залами Лувру. Відколи він жив тут, не бачив жодних сновидінь — невимовне щастя останніх п'яти років позбавляло необхідності повертатися в щасливі мрії з минулого. Та в цьому сні він блукав сам, відчуваючи самотність, від якої за останні п'ять років і згадки не лишилося, й чув тільки відлуння власних кроків у залах гігантського палацу. Кожен крок і кожен його звук, здавалося, відривали й відносили частку душі, тож він не смів ступнути ще один, зайвий, раз. Нарешті опинився біля «Мони Лізи», але вона більше не посміхалася; таємнича посмішка зникла, а вираз очей змінився на жалісливий і співчутливий. Коли стихло відлуння кроків, він почув плюскотіння фонтану надворі. Звук щодалі наростав, аж поки Ло Цзі не прокинувся. Хлюпотіння води переслідувало і в яві — надворі дощило. Він повернувся, аби взяти кохану за руку, але зрозумів, що сон перетворився на реальність.

Чжуан Янь зникла.

Ло Цзі зірвався на рівні й побіг у дитячу кімнату, залиту м'яким світлом, — дитини теж не було. На маленькому акуратно заправленому ліжечку лежала їхня з Чжуан Янь улюблена картина. Майже порожнє полотно, здаля — ніби чистий аркуш. Зблизька можна було розгледіти невисокі зарості очерету в лівому нижньому куті, а в правому верхньому — гуску, що збирається злетіти. Посеред білої порожнечі, як завжди, тулилися одне до одного дві крихітні людські постаті, але зараз під ними з'явився свіжий рядок тексту: «Коханий, ми чекатимемо на тебе Судного дня».

«Рано чи пізно це мало статися. Не могло це життя, схоже на казку чи сон, тривати вічно. Усе колись має свій кінець. Не бійся, ти знаєш, що робити…» — сказав Ло Цзі сам собі, але все одно відчув кволість у всьому тілі. Він узяв картину й на ватяних ногах побрів у вітальню. Здавалося, що він не йде, а пливе.

Вітальня виявилася порожньою, позбавленою життя, хіба що жар у коминку ще світився червоним. Здавалося, все довкола скуте кригою, що поволі тане. Дощ не вщухав. Такого само дощового вечора п'ять років тому Вона з'явилася в його житті, виринувши з мрії. Зараз дружина туди повернулася й забрала його дитину.

Ло Цзі схопив телефон, щоб викликати Кента, але почув звук легких кроків біля дверей. І хоча кроки, без сумніву, були жіночими, йшла не Чжуан Янь. Але він все-таки кинув слухавку й рвучко відчинив двері.

На ґанку стояла струнка жінка, й хоча її було видно тільки як силует на тлі стіни нічного дощу, Ло Цзі відразу впізнав.

— Вітання, докторе Ло, — сказала Генеральний секретар Заїр.

— Доброї ночі… Де мої дружина з дитиною?

— Чекають на вас Судного дня, — відповіла Заїр написом з картини.

— Але чому?

— Така Резолюція РОЗ, ухвалена з метою змусити вас як одного з Обернених взятися за розум і повернутися до роботи з усією відповідальністю. Також хочу вас запевнити, що діти переносять гібернацію значно легше, ніж дорослі, тож дана процедура не завдасть жодної шкоди вашій дочці.

— Ви насмілилися викрасти їх — це кримінальний злочин!

— Нікого ми не викрадали.

Прихований зміст останньої фрази Заїр викликав у Ло Цзі посилене серцебиття. Щоб якомога довше не повертатися до суворої реальності, він спробував змінити тему розмови.

— Я казав, що це частина плану!

— Після детального вивчення всіх обставин РОЗ дійшла висновку, що це не так. Тому й було ухвалене це рішення, яке змусить вас працювати, а не клеїти дурня.

— Навіть якщо це не викрадення, ви все одно забрали мою дитину, не маючи на це моєї згоди. Це також протизаконно! — Ло Цзі раптом усвідомив, хто вони — оці «ви», й серце знову закалатало в грудях; він безсило сперся на колону.

— Так, але нам довелося розширити межі припустимого. Не забувайте, докторе Ло, що виділення всіх тих гігантських ресурсів, які ви можете залучити для реалізації власного плану, також поза рамками звичних людських законів і норм, тому й ООН під час нинішньої кризи також може трохи порушувати узвичаєні правові норми.

— Ви й досі Генеральний секретар ООН?

— Так.

— Вас переобрали на новий термін?

— Так.

Ло Цзі знову намагався змінити тему розмови, щоб і далі залишатися осторонь жорстокої реальності, але не зміг. «Як я зможу без них? Як мені бути без них…» — знову й знову запитував він у себе. Нарешті вимовив це вголос і сповз колоною донизу. Довкола все вирувало, руйнувалося перетворювалося на магму, але цього разу гарячу й бурхливу, яка затоплювала йому серце.

— Вони з вами, докторе Ло, й нікуди від вас не поділися, просто живі й неушкоджені чекають у майбутньому. Ви завжди були спокійною, врівноваженою людиною, а зараз маєте продемонструвати дива витримки — заради них, заради всього людства, — Заїр глянула на Ло Цзі, який досі сидів на кам'яних плитах біля колони.

Цієї миті порив вітру заніс на ґанок дощові краплі. Прохолода й логіка Заїр трохи остудили жар у серці Ло Цзі.

— Ви від початку це планували, чи не так? — запитав він.

— Так, але це рішення мало бути виконане лише за відсутності вибору.

— То вона справді була… лише дівчиною, яка спеціалізувалася на класичному живописі?

— Так.

— Випускницею Центральної академії образотворчого мистецтва?

— Так.

— То вона…

— Була саме тією дівчиною, якою ви її собі уявляли. Усе, що ви знали про неї, правда. Усе, що робило її нею — минуле, родина, вдача, думки, вподобання — все було справжнім.

— То ви стверджуєте, що вона справді була собою?

— Так. Чи ви вважаєте, що ваша дружина могла вас дурити всі ці п'ять років? Вона й була тихою та чистою, ніби янгол, не намагалася нікого вдавати з себе й щиросердно любила; її любов до вас була справжнім, глибоким почуттям.

— Тоді як вона могла так жорстоко вчинити? За п'ять років не виказати себе нічим: ні поглядом, ні жестом, ані словом!

— Чому ви так упевнені, що вона жодним чином не виявляла своїх думок і почуттів? З тієї першої дощової ночі вашого знайомства п'ять років тому її серце було оповите смутком, і вона цього не приховувала. Цей смуток лився з неї всі ці п'ять років, її меланхолія постійно бриніла музичним тлом. Дивно, як ви цього не помічали.

Тепер в очах у Ло Цзі проясніло. Коли він уперше її побачив, відчув, як у серці заграли найпотаємніші струни, і йому здалося, що весь довколишній світ становить загрозу для неї, тож присвятити своє життя її захистові видавалося єдиним правильним рішенням. Але тепер він розумів, що в її чистих, прекрасних очах відбивався не страх, а тихий смуток, що ніби відблиски полум'я в коминку, грав на її вродливому обличчі. Це відчуття справді скидалося на сприйняття музичного тла, яке стиха, але невпинно проникало в його підсвідомість, затягуючи в безодню любові.

— Я не зможу їх відшукати, так?

— Ні. Я вже казала, що така резолюція РОЗ.

— Тоді я піду за ними в Судний день.

— Як забажаєте.

Ло Цзі був упевнений, що отримає відмову, але, як і того разу, коли він забажав уперше зректися посади Оберненого, позитивна відповідь Заїр пролунала майже миттєво. Він був упевнений, що за швидкою згодою криється щось інше, тому запитав:

— Із цим будуть якісь проблеми?

— Ні, зовсім ні, справді, — запевнила Заїр. — Вам же добре відомо, що зі старту плану «Обернені до стіни» в міжнародному товаристві раз по раз лунали голоси незгодних. Ба більше, різні країни віддавали перевагу комусь одному з Обернених і всіляко підтримували його, тож охочих позбутися вас на сьогодні точно не бракуватиме. Після появи першого Руйнівника й провалу проекту Тейлора, чисельність опозиції зросла, й жодна сторона не має значної переваги — ситуація патова. І якщо ви приймете рішення лягти в гібернацію до Судного дня, це може виявитися компромісом, який вдовольнить обидві протиборчі сторони. Але ж, докторе Ло, ви справді хочете так вчинити, поки все людство бореться за виживання?

— Ви, політики, обожнюєте жонглювати фразами про долю людства, але я не бачу єдиного людства, я бачу лише окремі людські особистості. Я — звичайнісінька людина, яка не може й не посміє взяти на себе відповідальність за виживання всього людства. Все, що я можу, — сподіватися провести своє життя, як сам хочу.

— Що ж, гаразд, однак пам'ятайте, що й Чжуан Янь, і ваша донька — такі самі окремі людські особистості. Чи не відчуваєте ви відповідальності за їхню долю? Хоча вчинок Чжуан Янь і міг вас розлютити, ваша любов до них із дитиною нікуди не зникла. Відтоді, як за допомогою телескопа «Габбл ІІ» вторгнення Трисоляриса було остаточно підтверджене, ми з упевненістю знаємо лише одне: людство боротиметься до кінця, переможного чи ні. І коли ваша кохана з дитиною за чотири століття повернуться до життя, наступного дня на них чекатиме Битва Судного дня. До того часу ви втратите статус Оберненого й уже не будете в змозі їх захистити. І ви всі разом станете свідками остаточної руйнації нашого світу й знищення всього людського; вам залишаться муки пекельного вогню. Ви цього прагнете? Такої долі ви бажаєте вашій коханій із дитиною?

Ло Цзі не спромігся на слово, щоб відповісти.

— Якщо вам не до снаги думати про щось глобальне, просто уявляйте собі день Битви Судного дня за чотири століття й того, що побачать ваші рідні, коли ви знову зустрінетеся. Що за людина постане перед ними? Чоловік, який покинув напризволяще свою кохану разом із усім людством і пальцем не поворухнув, аби врятувати всіх дітей Землі? Навіть власної дитини не пожалів? Вам не забракне хоробрості, щоб глянути їм у вічі?

Ло Цзі похилив голову, мовчки слухаючи звуки нічного дощу, який дріботів краплями по траві на галявині біля озера. Шум дощу нагадував незчисленні благання допомоги, що долинали з інших часів і просторів.

— Ви справді вважаєте, що мені до снаги відвернути все це? — запитав Ло Цзі й підняв очі.

— А чом би не спробувати? Серед усіх Обернених ви — найперспективніший. Я сьогодні приїхала, щоб сказати це вам.

— Чому ви так вирішили?

— Тому, що ви єдиний із усього людства, кого Трисолярис прагне вбити.

Ло Цзі знову прихилився до колони та з подивом втупився в обличчя Заїр. Не міг збагнути, про що йдеться, хоча й намагався пригадати щось подібне зі свого життя.

— Та автомобільна аварія, в якій загинула ваша дівчина, не була випадковістю. І загинути мали ви, а не вона.

— Але це точно було випадковістю: просто зіштовхнулися дві автівки, водій третьої намагався уникнути зіткнення, тому й викрутив кермо.

— Вони розробляли цей сценарій досить довго, щоб усе мало вигляд нещасного випадку.

— Але тоді я був простою людиною без охорони. Й убивство не становило жодних труднощів. Навіщо вигадувати щось аж таке складне?

— Щоб усі навколо вважали це простим нещасним випадком і не шукали жодних прихованих мотивів. Того дня в місті сталася 51 дорожньо-транспортна пригода з п'ятьма смертельними випадками. Але наші агенти, заслані до лав ОЗТ, повідомляли: цей замах ретельно планувався й виконувався силами членів організації. Найбільше шокувало те, що вказівка щодо вбивства надійшла безпосередньо з Трисоляриса. Її передали Евансу за допомогою софонів. Це був єдиний подібний наказ за весь час їхнього спілкування.

— Мене? Трисолярис замовив мене?! Але чому? — Ло Цзі знову почувався зле.

— Я цього не знаю, й ніхто не знає. Еванс, можливо, знав, але він мертвий. Та саме він наказав замаскувати ваше вбивство під нещасний випадок, щоб не привертати до нього зайвої уваги. Це доводить вашу значущість у майбутньому.

— Значущість? — Ло Цзі посміхнувся, похитав головою. — Погляньте на мене: чи схожий я на людину, наділену певним надзвичайним даром чи здібностями?

— Немає у вас жодних суперздібностей, навіть і не думайте про це, щоб не зайти в глухий кут! — Заїр підняла руку для підсилення своїх слів. — Ми проводили спеціальні дослідження й моніторили вашу особистість, тож упевнені, що й натяку на особливі здібності, звісно, в межах відомих на сьогодні законів природи чи техніки, ви не маєте. Як слушно ви зауважили: «Я — звичайнісінька людина». Ви не відбулись як серйозний учений, щоб ваші відкриття становили певну загрозу. Немає у вас нічого екстраординарного; принаймні ми цього не знайшли. А вимога Еванса обставити все як нещасний випадок, не привертаючи надмірної уваги, також опосередковано доводить, що якесь ваше вміння чи знання цілком може бути перейняте кимось іншим.

— Чому ви раніше мені цього не розповідали?

— Побоювалася, що зайва обізнаність може вплинути на це невідоме знання чи вміння. У вашому випадку забагато невідомих у рівнянні, тому ми вирішили залишити все, як є.

— Я мав плани щодо вивченням космічної соціології, адже… — цієї миті його зупинив кволий внутрішній голос, не чутий раніше: «Пам'ятай, ти — Обернений!». Навіть здалося, що він виразно чує дзижчання софонів, які нишпорять, кружляючи довкола, й побачив кілька блискучих плям, віддзеркалених їхньою поверхнею. Уперше в житті Ло Цзі вчинив так, як личить Оберненому: вчасно прикусив язика, проковтнув зайве і наївно поцікавився: — Це має якесь значення?

— Навряд, — похитала головою Заїр. — Нам відомо, що це лише запропонована вам тема дослідження, яке ви так і не спромоглися розпочати, не кажучи вже про певний результат. Та навіть якщо знову візьметеся до цього, ми не очікуватимемо від вас більш значущих результатів, ніж від будь-яких інших вчених.

— Чому так?

— Докторе Ло Цзі, ми зараз розмовляємо, як ніколи, відверто. Я вже казала, що ви — вчений-невдаха. Ви займаєтеся науковою роботою не тому, що хочете здійснити відкриття або винахід, відчуваєте відповідальність перед людством або просто прагнете слави мирської, а лише для того, аби заробляти на прожиття.

— І що в цьому поганого?

— Та, в принципі, нічого. Але у вашій поведінці є багато несумісного з іменем серйозного вченого: ваші дослідження були надто прагматичними й мали суто утилітарне застосування; ви часто вдавалися до спекуляцій і публікацій не перевірених фактів, аби отримати додаткові гранти для досліджень, частину яких успішно привласнювали й розтринькували. За вдачею ви цинічна, безвідповідальна людина, яка з презирством ставиться до прагнень справжнього вченого… Ні для кого не таємниця, що вас нітрохи не обходить доля людства.

— Тому ви вирішили шантажувати мене у наймерзен-ніший спосіб… Ви ж і раніше зневажали мене, зізнайтеся.

— За звичайних обставин ви ніколи не отримали б такого відповідального завдання. Але є одна деталь, що змушує нас ризикувати, — Трисолярис вас боїться. Станьте сам собі Руйнівником і дізнайтеся, чому.

Заїр відвернулася, зійшла з ґанку під дощ і сіла в автомобіль, що чекав на неї. Авто швидко рушило й невдовзі розтануло в дощовій пелені.

Ло Цзі так і сидів під колоною. Він втратив лік часу. Зрештою дощ припинився; посилився вітер і прогнав важкі темні хмари з нічного неба. Щойно засніжені вер-шини гір в яскравому світлі місяця виринули з-за хмар, світ довкола знову став сріблястим. Перш ніж увійти в дім, Ло Цзі кинув останній погляд на переливчастий Едемський сад і від усього серця подумки покликав рідних: «Любі мої, чекайте на мене на порозі останнього дня людства».

У затінку гігантського космольота «Високий рубіж» Чжан Бейхай намагався осягнути його велетенські розміри й мимоволі згадав такий само циклопічний, але давно утилізований авіаносець «Тан». Подумав навіть, чи не стали кілька листів крицевої обшивки з «Тана» частиною корпусу «Високого рубежа»? Після більш ніж тридцяти опіків через перехід із космічного простору в щільні шари атмосфери на його об'ємному череві залишилися численні сліди барви стиглої шовковиці, і це надавало йому ще більше схожості з нефарбованим корпусом «Тана», який Чжан Бейхай бачив на верфі. Лише два прискорювачі циліндричної форми, підвішені під крилами, здавалися зовсім новими. Це нагадувало про усталену практику оновлення старовинних будівель у Європі: відреставрована частина завжди помітно контрастує за кольором з усією спорудою, і відвідувачам легко впізнати новобудову. Справді, якщо зняти ці прискорювачі, «Високій рубіж» стане тим самим неоковирним старим вантажним літаком-трудівником.

Але космоліт був не надто давньою розробкою і вважався одним із небагатьох проривів у аерокосмічній галузі за останні п'ять років. Та він цілком міг виявитися представником останнього покоління космічних апаратів із двигунами, що працюють на хімічному паливі. Концепт космольота запропонували ще в минулому столітті; він мав прийти на зміну спейс-шатлам — стартувати міг зі звичайної злітно-посадкової смуги аеропорту, підійматися до меж атмосфери, як і кожен літак, а далі запускати ракетний двигун і виходити в космічний простір. «Високий рубіж» був четвертим апаратом, поставленим на крило; багато подібних космольотів ще тільки збирали, аби в недалекій перспективі реалізувати проект будівництва космічного ліфта.

— Я гадав, нам за життя не судилося побувати в космосі, — звернувся Чжан Бейхай до генерала Чана Вейси, який приїхав провести його. Він та ще двадцять офіцерів Космічних сил, які представляли всі три Інститути стратегічних досліджень, вирушали до МКС на борту «Високого рубежа».

— А є в нас офіцери флоту, які жодного разу не виходили в море? — у відповідь посміхнувся Чан Вейси.

— Звісно, багато хто мріє про таку долю, але я не з цього племені.

— Бейхаю, не забувайте, що досі не всі астронавти служать у Військово-повітряних силах, тож ви будете першими з особового складу Космічних сил, хто полетить у космос.

— На жаль, у цьому польоті в нас нема певної конкретної місії.

— Найголовніше завдання — придбати досвід. Розробники стратегії військових дій у космосі мають на собі відчути, що таке космос. Про напрацювання таких практичних навичок до появи космольотів не могло бути й мови — запуск одного астронавта коштував десятки мільйонів. Тепер це значно дешевше. У майбутньому плануємо постійно запускати наших стратегів; зрештою, ми ж Космічні сили. Нині просто носимо воду в решеті, а це неприпустимо.

Цієї миті пролунала команда екіпажу зайняти місця, й офіцери почали сходити трапом на борт корабля. Усі були в звичному однострої, а не в скафандрах, ніби зібралися подорожувати літаком звичайної авіакомпанії. Це також свідчило про певний поступ: політ у космос нині вже не дивина. За зовнішнім виглядом пасажирів Чжан Бейхай відзначив, що на борт космольота зійшли не лише співробітники різних відділів, а й люди, які взагалі не мали жодного відношення до Космічних сил.

— О, ще дещо важливе, — Чан Вейси зупинив Чжана Бейхая, який уже встиг підхопити свої речі. — Центральна військова комісія вивчила наш рапорт щодо відрядження у майбутнє підкріплення з офіцерів Політичного департаменту. Вище керівництво вважає такі дії передчасними.

Бейхай примружився, ніби від яскравого сонця, хоча вони стояли в затінку космольота.

— Командувачу, я переконаний, що всі чотири століття, які нам залишилися, мають розглядатися нами як єдине ціле, як безперервний процес. Ми вже зараз маємо визначити, що є невідкладним, головним сьогодні, а що — за чотириста років… Запевняю: в офіційній обстановці нічого подібного ніколи не скажу — розумію, що керівництво підходить до проблеми комплексно.

— Керівництво безумовно схвалює вашу далекоглядну стратегію і висловлює подяку за активну позицію. Відповідь на пропозицію містить спеціальну вказівку: сама ідея підкріплення на майбутнє не відхиляється. Її розглядатимуть у подальшому, вноситимуть певні корективи, але станом на сьогодні визнають передчасною. Якщо бажаєте почути мою думку з цього приводу, то ось вона: маємо зачекати залучення кваліфікованіших кадрів для зменшення робочого навантаження на особовий склад політичного управління.

— Командувачу, ви не гірше за мене знаєте базові вимоги до офіцера Політичного управління Космічних сил, аби вважати його «кваліфікованим». Навіть нині знайти таку людину дедалі складніше, тож не варто розраховувати на поліпшення ситуації в майбутньому.

— Мусимо навчитися прогнозувати майбутні події. Якщо стануться прориви в дослідженнях двох ключових технологій першої фази — космічного ліфта й керованого ядерного синтезу (а ми ще можемо побачити їх за життя) — ситуація поліпшиться… Що ж, вам час іти.

Чжан Бейхай взяв під козирок, повернувся й почав сходити трапом у космоліт. У салоні відразу зауважив, що внутрішнє обладнання не надто відрізняється від звичного для пасажирських літаків. Хіба що крісла ширші й більша відстань між ними, адже проектували їх для польотів у скафандрах. Коли проводилися найперші старти космольота, команда астронавтів на зльоті мала бути в скафандрах — на той випадок, якщо раптом відмовить техніка. Нині така потреба відпала.

Чжан Бейхай розташувався в кріслі біля ілюмінатора, й негайно біля нього вмостився якийсь цивільний. Це Бейхай виснував з його одягу та зовнішності. Він просто кивнув тому чоловікові й заходився вивчати хитромудру систему пасків безпеки.

Без зворотного відліку «Високий рубіж» запустив звичайні авіаційні двигуни й почав вирулювати на злітну смугу. Він надто багато важив, тож розганявся значно довше, ніж звичайний літак, але зрештою зміг важко відірватися від землі.

— Це тридцять восьмий за ліком політ космольота «Високий рубіж». Політ у атмосфері триватиме приблизно тридцять хвилин. Просимо не розстібати пасків безпеки, — прозвучало з динаміків.

Споглядаючи в ілюмінаторі Землю, що віддалялася, Чжан Бехай подумки повертався до давно минулих днів. Як майбутній командир корабля авіаносного з'єднання він пройшов також повний курс пілота морської авіації й успішно склав іспити, щоб отримати кваліфікацію пілота винищувача третього рівня допуску. У своєму першому польоті, побачивши щойно залишену землю, несподівано для себе зрозумів, що небесна блакить йому більше до вподоби, ніж безодня океану. Тепер же він прагнув безодні космосу за межами небесної височини. Йому судилося літати надто високо й далеко.

— Зліт космольота не надто відрізняється від зльоту літаків цивільної авіації, чи не так?

Чжан Бейхай повернув голову до свого сусіда й тільки тепер упізнав його.

— Ви ж доктор Дін Ї? Я багато про вас чув!

— Зараз буде трохи некомфортно, — Дін Ї вів далі, ніби й не чув шанобливого звернення Чжана Бейхая. — Під час першого польоту я на момент виходу з атмосфери не зняв окулярів, і їх дужки вп'ялися мені в перенісся. Ніби цеглина мене причавила. Вдруге я їх зняв, а коли настала невагомість, вони полетіли собі геть, тож потім мені й моїм помічникам довелося добряче попрацювати, перш ніж ми відшукати їх у повітряному фільтрі, в хвості салону.

— Вперше ви літали на спейс-шатлі? Зважаючи на телевізійну картинку, це не надто приємна подорож, — із усмішкою відповів Чжан Бейхай.

— Е ні, я говорю про космоліт. Якщо рахувати й польоти на спейс-шатлі, то це моя четверта космічна подорож. Але тоді в мене відняли окуляри ще до старту.

— Що ви цього разу робитимете на МКС? Вас щойно призначили куратором проекту керованого ядерного синтезу. Це, якщо не помиляюся, третя група досліджень?

У межах проекту вивчення керованого ядерного синтезу були створені чотири дослідницькі групи, кожна з яких вела дослідження певного напряму.

Не розстібаючи пасків безпеки, Дін Ї підняв палець і тицьнув ним у Чжана Бейхая:

— І що — коли я займаюся вивченням ядерного синтезу, то до космосу мені зась? Ви повторюєте мантри тих людей на землі. Наше головне завдання — створювати двигуни для космічних кораблів. Але на сьогодні в аерокосмічному секторі лобіюється виробництво ракетних хімічних двигунів. А ми, на думку цих виробників, маємо зосередитися на запуску проектів керованого ядерного синтезу на землі й не потикатися в космос з метою оснащення кораблів Космічних сил.

— Докторе Дін, я цілком поділяю вашу думку з цього приводу, — запевнив його Чжан Бейхай, послабив паски безпеки й нахилився до співрозмовника. — Виконання Космічними силами польотів для реалізації поставлених завдань не може базуватися на технологіях реактивних двигунів. Навіть технологія космічного ліфта значно відрізняється від тих, що нині застосовуються в аерокосмічній галузі. На сьогодні в цій царині перебільшується авторитет застарілих технологій. Давні переконання надто закорінені в свідомості співробітників галузі й експертів, тож стали практично непохитними. Якщо ситуацію не змінити — це не призведе ні до чого доброго.

— Ну, вони хоча б за п'ять років створили ось це, — Дін Ї обвів поглядом салон космольота. — Це їм забезпечило політичний капітал у боротьбі з конкурентами.

Цієї миті в салоні знов ожили динаміки:

— Будь ласка, зверніть увагу: ми зараз наближаємося до позначки 20 тисяч метрів. Остання фаза польоту проходитиме в розріджених шарах атмосфери. Можливі раптові провали й короткочасний стан невагомості. Прохання зберігати спокій і залишати паски безпеки застіб-нутими.

— Але наша подорож до МКС не має нічого спільного з проектом керованого ядерного синтезу. Постала потреба демонтажу надзвичайно потужних пасток для вловлювання космічного випромінювання, а ці пастки дуже дорого коштують, — пояснив Дін Ї.

— То проект вивчення фізики високих енергій у космосі згорнутий? — запитав Чжан Бейхай, знову тугіше затягуючи паски.

— Саме так. Нарешті зрозуміли, що зусилля, докладені заради успіху в майбутньому, цілком марні. І це в певному сенсі можна вважати перемогою.

— Тож софони домоглися свого?

— О, звісно. У людства замале теоретичне підґрунтя для інших думок: класична фізика, квантова механіка й теорія струн, яка, загалом, щойно зародилася. І лише Небу відомо, до яких проектів ми спроможемося все це застосувати.

«Високий рубіж» натужно ревів авіаційними двигунами, й далі набираючи висоту. Здавалося, літак підіймався на справжню гору, але провалів не було. Космоліт сягнув 30-ти тисяч метрів висоти, верхньої межі для авіапольотів. Чжан Бейхай побачив, що небесна блакить блякне, обрій темнішає, а сонячне світло навпаки — яскравішає, різкішає.

— Наша висота — 31 тисяча метрів. Політ в атмосфері завершено, переходимо безпосередньо до польоту в космічному просторі. Будь ласка, встановіть ваші крісла згідно з інструкцією на екрані, щоб зменшити дискомфорт унаслідок перевантаження.

Цієї миті Чжан Бейхай відчув, що космоліт начебто підстрибнув, немов позбувся тягаря.

— Відділення атмосферних двигунів, зворотний відлік до запуску космічних: 10, 9, 8…

— З їхньої точки зору ось це — справжній запуск, насолоджуйтеся, — Дін Ї заплющив очі.

Коли відлік добіг нуля, почулося приголомшливе ревіння, ніби загарчало саме небо. Перевантаження поступово причавлювало їх і все навколо гігантською долонею. Чжан Бейхай із неймовірним зусиллям повернув голову, щоб глянути в ілюмінатор. З його місця не було видно струменю вогню із сопла реактивного двигуна, але розріджене повітря зовні забарвлювалося у гарячий червоний колір, мовби «Високий рубіж» мчав у розчиненому призахідному Сонці.

За п'ять хвилин блоки розгону також відділилися, а ще за п'ять — вимкнувся головний двигун. «Високий рубіж» вийшов на задану орбіту.

Важка долоня перевантаження раптом відпустила Чжана Бейхая, і його тіло випливло з глибокого крісла.

Паски безпеки не дозволили відлетіти далеко, але за відчуттями він і «Високий рубіж» вже не становили єдиного цілого. Гравітація, що їх поєднувала, зникла, й вони з космольотом просто паралельно пливли в космосі, кожен своїм курсом. Зазирнувши в ілюмінатор, Чжан Бей-хай побачив найяскравіші в своєму житті зорі. Пізніше, коли космоліт почав маневрувати, сонячні промені крізь ілюмінатор затопили салон: у конусі світла затанцювали незліченні яскраві цяточки — частки пилу, що літали в невагомості. Коли космоліт знову повільно обернувся, Чжану Бейхаю відкрилася панорама Землі. Але орбіта виявилася низькою, і сферу можна було побачити лише частково. Лінія обрію не давала змоги розгледіти планету загалом, але вгадувалися обриси континентів. Далі в ілюмінаторі знову відкрилася велична панорама неба, всіяного зорями. Це видовище було найдивовижнішим із усього, що Чжану Бейхаю доводилося бачити в житті. Подумки він вимовив: «Батьку, я зробив перший крок».

За ці п'ять років генерал Фіцрой почувався буквально Оберненим до стіни. Його стіною став величезний екран із фотографією ділянки зоряного неба, де розташовувався Трисолярис. З першого погляду знімок видавався повністю темним, аж до чорноти, але придивившись, можна було вгледіти дрібні спалахи зір. Фіцрой настільки зжився з цим зображенням, що коли вчора під час нудної зустрічі спробував з пам'яті відтворити на папері положення зір, а потім порівняв малюнок зі знімком — збіг сягнув майже ста відсотків. Три зорі Трисоляриса розташовувалися в самому центрі й були непомітні неозброєному оку. Якщо не збільшувати масштабу зображення, вони сприймались як одна зоря, але за наближення можна було розгледіти три окремі тіла, що змінювали своє положення в просторі з кожним наступним масш-табуванням. Хаотичний танець у Всесвіті зачаровував його настільки, що він геть забував про мету свого спостереження. Перша «щітка», знайдена п'ять років тому, розпалась, а друга ще не з'явилася. Трисоляріанський флот залишав по собі помітний слід, лише коли пролітав крізь хмари міжзоряного пилу. Астрономи на Землі, спостерігаючи за поглинанням світла віддалених зір, визначили, що за чотириста років польоту трисоляріан-ському флотові доведеться пролетіти крізь п'ять подібних хмар. У народі їх називали «сніговими заметами» за аналогією з тим, як рух подорожнього можна визначити за слідами на снігу.

Якщо трисоляріанський флот усі ці роки рухався зі сталою швидкістю, нині він мав увійти в другу хмару міжзоряного пилу.

Фіцрой заздалегідь приїхав до Центру управління космічного телескопа «Габбл ІІ», й Рінгер засміявся, коли побачив його.

— Генерале, вам, як дитині на Різдво, кортить розгорнути подарунки?

— Ви казали, що сьогодні — розрахункова дата входження трисоляріанського флоту в другу хмару.

— Саме так, але станом на сьогодні трисоляріанський флот здолав відстань, що дорівнює лише 0,22 світлового року, залишається ще аж чотири світлові роки. Це означає, що ми матимемо змогу пересвідчитися у його входженні в другу хмару лише за чотири роки, коли світло досягне нашої планети.

— О, вибачте, я про це зовсім забув, — Фіцрой похитав головою. — Мені треба знову все побачити, щоб виміряти швидкість і прискорення руху флоту, які могли за цей час змінитися.

— Не вийде. Ми за межами світлового конуса.

— Що?

— Поширення світла вздовж осі часу звужується. Фізики це називають світловим конусом. Спостерігач, який знаходиться за межами світлового конуса, не може поба-чити й зрозуміти події, що в ньому відбуваються. Хтозна, скільки інформації про найважливіші події в усьому Всесвіті просто зараз зі швидкістю світла надходить до нас; деякі сигнали, можливо, здолали відстань, що дорівнює сотні мільйонів років, але ми й досі за межами світлового конуса цих подій.

— Доля всередині світлового конуса.

Рінгер на секунду замислився, й нарешті кивнув:

— Гарна аналогія, генерале! Але ж софони здатні бачити, що відбувається всередині світлового конуса, перебуваючи за його межами.

— Тож софони здатні керувати долею, — помовчавши в глибокій задумі, відповів Фіцрой і знову повернувся до терміналу обробки отриманих знімків. П'ять років тому молодий інженер на ім'я Гарріс, який тут працював, гірко заридав, уперше побачивши «щітку». Пізніше він поринув у тяжку депресію і майже відмовлявся спілкуватися з людьми. Його подальша доля після звільнення з центру залишилася невідомою.

На щастя, таких людей було небагато.

Цієї пори року температура повітря швидко падала, й починало сніжити. Зелений колір поступався білому, озеро сковувало тонким льодом. Барви природи тьмяніли, вицвітали, ніби кольорова фотокартка вигорала й перетворювалася на чорно-білу. Тут тепла пора року ніколи не затримувалася надовго, але тепер, після від'їзду коханої з донькою, Едемський сад втратив для Ло Цзі магічну ауру.

Зима — сезон для роздумів.

Коли Ло Цзі почав розмірковувати, несподівано відкрив, що вже давно був зайнятий вирішенням проблеми й нині зупинився на півдорозі до розв'язання завдань. Він пригадав, як під час навчання в середній школі вчитель літератури давав настанови для успішного складан-ня іспиту: «Спочатку прочитай останнє завдання — тему твору. Тоді починай відповідати на запитання за складеним планом. І поки ти працюватимеш над відповідями, твоя підсвідомість працюватиме над твором так само, як комп'ютер паралельно опрацьовує фонові програми». Тепер Ло Цзі раптом збагнув, що від моменту призначення його Оберненим він підсвідомо взявся до вирішення завдання й ніколи не припиняв цієї роботи, але тло, на якому відбувався процес мислення, заважало це усвідомити.

Ло Цзі швиденько пробіг внутрішнім поглядом першими готовими умовиводами, ніби рядками тексту.

Зараз він розумів, що все почалося дев'ять років тому з випадкової зустрічі з Є Веньцзє. Пізніше він нікому не розповідав про цю зустріч, побоюючись зайвого клопоту. Тепер Є Веньцзє мертва й про цю зустріч відомо лише йому і Трисолярису. На той час поверхні Землі до-сягли лише два перші софони, але він був певен, що того вечора на заході сонця біля надгробка Ян Дун вони кружляли між ними з Є, прислухаючись до кожного слова. Збурення в їхньому квантовому полі миттєво передавалося на відстань чотирьох світлових років, і Трисолярис дослухався.

Але що тоді казала Є Веньцзє?

Заїр трохи помилилася: так і не започаткована Ло Цзі космічна соціологія як наука справді дуже важлива. Швидше за все, це й було причиною рішення Трисоляри-са знищити його. Звичайно, Заїр не знала, що цей предмет для вивчення й дослідження запропонувала саме Є Веньцзє; Ло Цзі ж поставився до цієї теми як до чудового шансу поєднати академічні заняття з розвагами — він завжди чекав на подібну можливість. Тоді, до початку Трисоляріанської кризи, будь-яке вивчення позаземних цивілізацій насправді сприймалось як щось сенсаційне й можна було розраховувати на підвищену увагу з боку медіа. Саме по собі незавершене дослідження нічого не було варте — щось важили тільки підказки Є Веньцзє. Ло Цзі ще раз обміркував те, що колись почув.

Він знову й знову викликав у спогадах слова Є Веньцзє: Чому б тобі не взятися до космічної соціології?

Уявімо, що у Всесвіті існує безліч цивілізацій. Їх число корелюється з кількістю виявлених зір. Цивілізації всі разом складають загальне космічне суспільство. Тобто космічна соціологія вивчатиме форми, різновиди життя у цьому величезному суспільстві, розкиданому неосяжним Всесвітом.

Космічна соціологія має значно чіткішу математичну структуру, ніж людська наука про соціум.

Поглянь, зорі розташовуються одна за одною, немов крапки, за певними лініями. Все це розмаїття складних, комплексних структур цивілізацій у Всесвіті, розвиток та існування яких керуються хаотичними й випадковими чинниками, нівелюється величезною відстанню, на якій вони знаходяться від нас. Вони мають вигляд точок — значень, якими легко маніпулювати за допомогою методів математичного аналізу.

Це лише свідчить, що ваші дослідження будуть суто теоретичними, і нічого більше. Так само, як і в Евклі-довій геометрії, висуваєте кілька самоочевидних істин, а вже базуючись на них, будуєте всю теоретичну наукову систему.

По-перше, кожна цивілізація прагне виживання. По-друге, цивілізації мають здатність до росту й експансії, проте загальна кількість матерії у Всесвіті залишається сталою.

Я розмірковувала про це більшу частину свого життя, проте вперше ділюся своїми думками з цього приводу з кимось іншим. І насправді не знаю, навіщо це роблю… І ще одне: для розвитку космічної соціології як науки вам потрібно вивести з цих аксіом два наступні важливі визначення: ланцюги підозр і технологічні вибухи.

Побоююсь, що такої нагоди може більше й не трапитися… Але ти можеш і просто забути все, про що ми говорили. У будь-якому разі я виконала свій обов'язок.

Ло Цзі прокручував ці слова то вперед, то назад, аналізував кожну окрему фразу з різних кутів зору, куштував на смак кожне слово. Нанизував словесні конструкції на нитку молитовних чоток і, мов благочестивий чернець, раз по раз невтомно й побожно перебирав їх; рвав нитки, перемішував слова-намистини й комбінував у нові сполучення, допоки значення кожного окремого слова не стерлося остаточно.

Але, попри всі намагання, Ло Цзі так і не міг виловити з цих слів прихованого сенсу чи бодай натяку на причину, з якої він залишається єдиною людиною на Землі, яку Трисолярис прагне вбити.

Тривалі роздуми змушували його виходити на прогулянки без мети й сенсу. Ло Цзі часто блукав над похмурим озером у товаристві щоразу холодніших вітрів. Цілий тиждень він щодня обходив озеро, сам цього не усвідомлюючи. Двічі пішки діставався навіть підніжжя засніжених гір: звичний місячний пейзаж валунів і дрібнішого каміння занесло снігом. Стежка біля підніжжя злилася з вершинами у єдиний, неподільний засніжений світ. Тільки тоді він відволікся від роздумів над словами Є Веньцзє й повернувся до спогадів. На бездоганній картині порожнечі, змальованій самою природою, з'явилися очі Чжуан Янь. Але він уже міг опанувати свої почуття, тому, не вагаючись, і далі перетворював себе на машину для мислення.

Так непомітно промайнув місяць, і зима по-справжньому вступила у права, але Ло Цзі не припиняв тривалих прогулянок, холодом гартуючи ясність думок.

До цього часу більшість слів-намистин перетворилися на порох, за винятком дев'ятнадцяти найголовніших. Вони не стерлись, а навпаки — оновилися й почали випромінювати легке сяйво:

Кожна цивілізація прагне виживання.

Цивілізації мають здатність до росту й експансії, проте загальна кількість матерії у Всесвіті залишається сталою.

Ло Цзі зосередився на двох аксіомах космічної соціології, сформульованих Є Веньцзє. І хоча не міг віднайти прихованого сенсу, ключа до розгадки, вже чітко усвідомлював, що головна таємниця криється саме в цих словах.

Проте такі сентенції видавалися надто простими. Що він, Ло Цзі, й ціле людство можуть вичавити з цих двох аксіом?

«Не варто недооцінювати простоту. Простота означає твердість і непохитність. Уся велична будівля науки математики зведена на таких самих простих, але логічно непохитних аксіомах, ніби на кам'яному фундаменті».

Розмірковуючи над цим, Ло Цзі знову оглядівся навкруги: в цій місцині все живе помітно страждало від лютого зимового холоду, але на більшій частині Землі життя, як і завжди, вирувало в усьому розмаїтті — в морі, на суходолі й у небі, що не поступалося безкраїй морській стихії, вкритій туманами. І все це буяння форм життя підкорялося правилу природного добору, значно простішому за аксіоми космічної соціології: виживають найліпше пристосовані.

Тепер Ло Цзі усвідомив складність завдання: Дарвін сформулював свій закон природи, базуючись на спостереженнях за живим світом. Йому ж доведеться йти у зворотному напрямку: знаючи закон, відтворити картину розвитку цивілізацій у Всесвіті. А це значно складніше завдання.

Він почав спати вдень, а працювати вночі. Коли його думки заходили в темний кут, що викликало страх і сум'яття, він шукав заспокоєння й умиротворення в зоряному небі. Як казала Є Веньцзє: «Розмаїття складних, комплексних структур цивілізацій у Всесвіті, розвиток та існування яких залежать від хаотичних, ви-падкових чинників, нівелюється величезною відстанню, на якій вони знаходяться від нас. Вони мають вигляд точок — значень, якими легко маніпулювати за допомогою методів математичного аналізу». Це рай для мислителя, в якому він вибудовує логічні умовиводи, тобто те, що так подобалося Ло Цзі. Світ його досліджень був структурова-ний значно чіткіше й лаконічніше за дарвінівський.

Але цей начебто простіше влаштований світ містив загадку: на найближчій до Землі планеті знайшлася високорозвинена цивілізація, але решта Галактики видавалася мертвою пустелею[41]. Ця головокрутка стала для Ло Цзі відправною точкою для подальших досліджень.

Поступово викристалізовувалися у свідомості й не пояснені Є Веньцзє втаємничені визначення: ланцюги підозр і технологічні вибухи.

Цієї ночі, холоднішої, ніж зазвичай, Ло Цзі, як завжди, стояв на березі озера. Холод, здавалося, робив небо світлішим, ніби очищуючи зорі й вибудовуючи їх у геометрично правильну сріблясту решітку на тлі чорного неба, урочисто демонструючи математичну структуру їх розташування. Несподівано для себе Ло Цзі відкрив абсолютно новий рівень світосприйняття: в його відчуттях уся світобудова завмерла, будь-який рух у неї всередині завмер. Біг усього сущого — від зір до атомів — зупинився. Зорі сприймалися як незліченні крижані точки без розміру, що лише віддзеркалюють холодне світло нетутешнього світу… Усе довкола непорушно чекало на його остаточне прозріння.

Вдалині загавкав собака, напевно, службовий пес охорони, й Ло Цзі повернувся до реальності.

Його нервове збудження сягнуло крайньої межі: він так і не збагнув останньої таємниці, але вже не сумнівався, що вона існує.

Він спробував ще раз сконцентруватися, ввійти в стан просвітлення, але без жодного успіху: небо залишалося таким, як і раніше, але абстрагуватися від зовнішнього світу не вдавалося. Попри те, що ніч укрила все довкола, Ло Цзі досі міг розрізнити далекі засніжені гори, ліс, прибережні луки, озеро й будинок у себе за спиною. Крізь напівпрочинені двері можна було бачити темно-червоний жар у коминку… Порівняно з простим і зрозумілим зоряним небом все навколо здавалося хаотичним нагромадженням складних зв'язків, непідвладним логічному математичному викладові. Ло Цзі спробував відмежуватися від оточення.

Він вийшов на замерзле озеро, рухаючись спочатку обережно, та коли пересвідчився, що крига нібито міцна, рушив уперед упевненіше й нарешті дістався точки, звідки не зміг роздивитися берегову лінію. Оточений зусібіч гладенькою, ковзкою кригою, відчував, що здолав хаотичну складність світу. Ло Цзі уявив, що ця гладенька поверхня простягається без кінця в усіх напрямках, і його оточує простий плаский світ у вигляді холодної відполірованої платформи — ідеальне місце для роздумів. Проблеми зникли, відійшли на другий план, і він знову зміг повернутися до стану спокою, в якому на нього чекало зоряне небо…

Раптом лід під ногами Ло Цзі тріснув, і він пірнув у воду.

Тієї миті, коли крижана вода зімкнулася в нього над головою, Ло Цзі побачив, що усталений порядок і тиша зоряного неба зруйнувалися. Зорі закручувалися у вихорі й розпадалися на турбулентні сріблясті хвилі, що брижили простір, розкочувалися врізнобіч. Холод блискавкою пронизав тіло, засліпив і скував. За єдину мить туман його думок розвіявся, не лишилося жодного темного куточка свідомості. Він тонув, поринав глибше, й сріблястий зоряний вихор над головою стиснувся в тьмяне коло завбільшки як ополонка. Його обступила сама холодна чорнильна темрява, й Ло Цзі здавалося, що він не занурюється під лід, а стрибає в чорну порожнечу космосу.

І в цій мертвій, холодній, чорній порожнечі Ло Цзі відкрилася істина Всесвіту.

Кількома швидкими рухами він виштовхнув тіло нагору, голова зринула над поверхнею води, й Ло Цзі, відпльовуючись, спробував заповзти на кригу. Він устиг витягнути з ополонки лише половину тіла, як лід знову проломився під його вагою; він пробував ще й ще, але з тим самим результатом. Так Ло Цзі торував собі шлях до берега, проламуючи під собою кригу, але просувався надто повільно, й від страшного холоду сили дуже швидко полишали його. Не знав, чи встигне його виявити охорона, перш ніж він замерзне або піде на дно. Він скинув намоклу пухову куртку, що почала сковувати рухи, — стало трохи легше. Подумавши хвильку, Ло Цзі розстелив куртку на кризі, щоб хоч якось розподілити навантаження на більшу площину. Сили залишалося тільки на ще одну спробу: він обережно видерся на лід, розпластався на куртці, наскільки зміг. Цього разу крига витримала. Ло Цзі боязко, повільно відповзав від ополонки й зважився звестися на ноги лише на значній відстані від проламу. Тільки тепер він помітив миготіння численних ліхтарів і почув крики на березі.

Ло Цзі стояв на замерзлому озері, від пронизливого холоду зуби в нього вицокували швидку чечітку. Холод, здавалося, струмував не від крижаної води, не розносився вітром, який пробирав до кісток, а ринув з глибин космосу. Ло Цзі не смів підняти очі, бо знав, що з цієї миті зоряне небо матиме для нього зовсім інший вигляд і він ніколи більше не насмілиться зазирнути в крижану безодню космосу, засіяну мерехтливими сріблястими зорями. Як і в Рея Діаса, який почав страждати на геліофобію, в Ло Цзі розвинулася жорстока астрофобія.

Схиливши голову, під перестук зубів Ло Цзі вимовив сам до себе:

— Обернений Ло Цзі, я — твій Руйнівник!

— За останні кілька років ви геть посивіли, — сказав Ло Цзі Кенту.

— Ну, принаймні за решту відведених мені років відсоток сивини точно не зросте, — з посмішкою відповів Кент. Спілкуючись із Ло Цзі, він завжди тримав дистанцію і говорив дуже чемно, зі старомодною ввічливістю. Обернений уперше побачив у нього таку відкриту посмішку. У виразі очей легко читалося несказане: «Нарешті ти взявся за розум і почав працювати!».

— Мені потрібне безпечніше місце, — заявив Ло Цзі.

— З цим проблеми не буде, докторе Ло. Які ще побажання щодо такого місця?

— Окрім безпеки — жодних. Але місце має бути абсолютно безпечне.

— Докторе, абсолютно безпечних місць не існує, але ми можемо максимально наблизитися до такого рівня. Проте мушу вас попередити, що зазвичай подібні місця розташовуються під землею, і зручностей там…

— Рівень комфорту не має критичного значення, але було б добре, якби таке місце знайшлося на моїй батьківщині.

— Без проблем. Я просто зараз дам доручення.

Коли Кент уже збирався йти, Ло Цзі гукнув його й запитав, вказуючи на Едемський сад, майже повністю засипаний снігом:

— Ви можете мені сказати, де ми перебуваємо? Я сумуватиму за цією місциною.

За десять годин, проведених у дорозі в супроводі цілого конвою охорони, Ло Цзі нарешті дістався місця призначення. Щойно зробивши крок із автомобіля, він миттю зрозумів, де опинився: та сама простора зала з низькою стелею, схожа на підземний гараж. П'ять років тому саме звідси Ло Цзі розпочав свою подорож до нового казкового життя. Нині ж, за п'ять років здійснених солодких мрій, присмачених нічними жахіттями, він повернувся до початкової точки.

Одним із тих, хто зустрів його, виявився Чжан Сян, молодий хлопець, який п'ять років тому забезпечував їхній із Ши Цяном від'їзд. Тепер він, змужнілий і досвідчений чоловік середніх літ, відповідав за безпеку всього об'єкта.

Ліфтом знову керував озброєний солдат, звичайно, не той самий, що колись, та в Ло Цзі трохи посвітлішало на душі. Насправді за ці роки той старезний ліфт замінили сучасним автоматичним, тож більше не доводилося зачиняти двері вручну. Солдат просто натиснув кнопку з позначкою «–10», і кабіна попливла під землю.

Підземні споруди за цей час також вочевидь оновили: вентиляційні шахти в коридорах заховали від людських очей; стіни обклали кахлями, що не бояться вогкості; спадщина старих часів, включно з приписами цивільної оборони зникла без сліду.

Увесь підземний десятий поверх відвели під помешкання Ло Цзі. Попри те, що рівень комфорту щойно залишеного маєтку й цього бункера годі було порівнювати, його обладнали комп'ютерами та пристроями для комунікації за останнім словом техніки, а в конференц-залі встановили найсучаснішу систему відеозв'язку. Це надавало їй вигляду військового командного центру.

Адміністратор особливо звернув увагу Ло Цзі на дивні з вигляду вимикачі освітлення із зображенням маленького сонця. Сказав, що з їх допомогою вмикаються спеціальні «сонячні» лампи, які використовуються в шахтах. Їх потрібно вмикати щонайменше на п'ять годин упродовж доби. Світло цих ламп має замінювати сонячні промені включно з ультрафіолетовими, тож вони необхідні людям, чий фах передбачає тривале перебування під землею.

Наступного дня астроном Альберт Рінгер з'явився на мінус десятому поверсі на запит Ло Цзі.

Познайомившись із Рінгером, він виклав суть справи:

— Це ви вперше зафіксували сліди, які підтверджують траєкторію і швидкість польоту трисоляріанського флоту?

Рінгер скривився, як від болю:

— Я вже безліч разів казав репортерам, що слава першовідкривача належить генералові Фіцрою, а не мені. Саме він наполіг на тому, щоб у період калібрування й тестування обладнання «Габбла ІІ» я спостерігав за Трисолярисом. Якби він цього не зробив, ми цілком могли б проґавити момент, зручний для спостережень, і завихрення міжзоряного пилу встигли б влягтися.

— Я хотів обговорити з вами дещо зовсім інше, — поквапливо перебив його Ло Цзі. — Я колись спеціалізувався на астрономії, але не можу сказати, що мав глибокі знання. А тепер і поготів не стверджуватиму цього, бо останні відкриття й тенденції для мене — темний ліс. Ось про що я хотів у вас запитати: якщо у Всесвіті існують інші спостерігачі, крім Трисоляриса, то чи до снаги їм встановити місцезнаходження Землі за тією давньою передачею?

— Ні.

— Ви впевнені?

— Цілком.

— Але Земля з Трисолярисом певний час підтримували контакт, обмінюючись радіохвилями!

— За сеансами зв'язку на низьких частотах можна визначити лише приблизне розташування Землі й Три-соляриса в поясі Чумацького Шляху та відстань між ними. Тобто якщо десь існують інші спостерігачі, вони дізнаються лише про те, що десь у Рукаві Оріона нашої галактики — в Чумацького Шляху — існують два цивілізовані світи, віддалені один від одного на 4,22 світлового року. Але це жодним чином не допоможе встановити точне місцезнаходження. Ба більше, визначити взаємне розташування у Всесвіті навіть за допомогою такого обміну повідомленнями можливо тільки між найближчими світами, такими як Сонячна система й Трисолярис. Третя сторона, навіть якщо ми спілкуватимемося безпосередньо з нею, не зможе визначити місце нашого розташування, як і ми — її.

— Чому?

— Визначення положення зорі в глибинах Всесвіту для стороннього спостерігача — не такий простий процес, як люди собі уявляють. Ось гарна аналогія: ви пролітаєте в літаку над Сахарою, й раптом чуєте, як одна з піщинок волає: «Я тут!». Ви чуєте крик, але хіба, виглянувши в ілюмінатор, зможете з'ясувати, яка саме піщинка вигукнула? У Чумацькому Шляху майже 200 мільярдів зір — ціла зоряна пустеля.

Ло Цзі задоволено кивнув:

— Я розумію. Значить, такі справи…

— Які справи? — запитав Рінгер.

Ло Цзі не відповів, натомість запитав знову:

— А як можна, зважаючи на сьогоднішній рівень технічного розвитку людства, чітко визначити й передати кудись дані про місце розташування певної зорі у Всесвіті?

— За допомогою спрямованого високочастотного електромагнітного випромінювання. Частота хвилі має дорівнювати частоті видимого спектру світла, або перевищувати її та передаватися з потужністю, не меншою за потужність випромінювання зорі. Простіше кажучи, ви примушуєте її миготіти, ніби то маяк у космосі.

— Але цей спосіб передавання інформації значно перевищує наші технічні можливості.

— О, вибачте, я не звернув уваги на ваше застереження. Зважаючи на сучасний рівень розвитку наших технологій, передати координати зорі в глибокий космос — украй непросте завдання. Насправді є лише один спосіб, але технічний рівень, необхідний для інтерпретації переданої інформації, набагато перевищує людський, і, гадаю, навіть трисоляріанський.

— Будь ласка, розкажіть про цей спосіб.

— Взаємне розташування зір — важлива інформація, якщо ми говоримо про певну частину якоїсь галактики. Координат кількох десятків зір, розміщених у певній точці галактики, мені здається, має вистачити. Отже, ми отримуємо тривимірну мапу окремої частини галактики, а треба сказати, що Всесвіт загалом — унікальний, неповторюваний об'єкт на кшталт відбитка пальця.

— Здається, я починаю трохи розуміти: ми посилаємо інформацію про місце розташування певної зорі, не відділяючи її від інших зір, і отримувач порівнює повідомлення із зоряним атласом, щоб встановити конкретну точку в просторі-часі.

— Ваша правда, але це не так просто, як здається. Отримувач повинен мати повну тривимірну модель усього Чумацького Шляху з точним позначенням усіх наявних сотень мільярдів зір і відстаней між ними. По отриманні повідомлення він мусить опрацювати гігантський масив даних, щоб відшукати вказане нами зоряне скупчення.

— Це й справді видається нелегким завданням, так само, як і спроба зафіксувати положення піщинок у пустелі.

— Насправді це значно складніше. Чумацький Шлях відрізняється від пустелі тим, що постійно перебуває в русі, й що пізніше хтось отримає передану нами інформацію, то більшою виявиться похибка отриманих координат стосовно реального положення зорі. Теоретично начебто й не складно скоригувати траєкторію та швидкість руху всіх сотень мільярдів зір нашої галактики, але на практиці… Боже мій!

— Чи зіткнемося ми з нездоланними перешкодами, відсилаючи координати?

— Це не надто складно, адже нам потрібно визначити розташування лише обмеженого числа зір. Якщо подумати й врахувати середню щільність зір у зовнішніх рукавах Чумацького Шляху, вистачить координат тридцяти з них чи навіть менше. Обсяг інформації порівняно незначний.

— Гаразд, тепер я поставлю третє запитання: скільки інших систем з екзопланетами ви вже відкрили? Здається, вже сотні?

— Поки що 512.

— Яка з них найближча до Сонця?

— 244J2E1 на відстані 16 світлових років від нього.

— Я пам'ятаю, що серійний номер планетарним системам присвоюється так: перші цифри — порядковий номер відкриття, J, E і X — вказівки на наявність у системі планет, схожих на Юпітер, планет земного типу й планет інших типів відповідно, а цифри після літер — кількість таких планет.

— Так, 244J2E1 означає, що в системі відкрито три планети: дві, схожі на Юпітер, одна — на Землю.

Ло Цзі трохи подумав і похитав головою:

— Надто близько. А якщо взяти трохи далі, наприклад... 50 світлових років, абощо?

— 187J3X1 — 49,5 світлового року від Сонця.

— Чудово. Ви можете скласти позиційну матрицю координат для цієї зорі?

— Звичайно.

— Скільки часу це займе? Мені потрібно ще щось пояснювати?

— Я цілком можу це зробити просто тут. Потрібен лише комп'ютер із доступом в інтернет. Інформацію про позиціонування 187J3X1 відносно тридцяти інших зір я зможу надати вам до вечора.

— А котра зараз година? Хіба ще не споночіло?

— Докторе Ло, ще тільки ранок.

Рінгер попрямував до сусідньої кімнати, обладнаної засобами зв'язку, а Ло Цзі викликав Кента з Чжан Сяном. Спершу він повідомив Кенту, що хоче якнайшвидше скликати позачергові слухання РОЗ щодо проекту «Обернені до стіни».

— Останнім часом слухання РОЗ відбуваються постійно, — відповів Кент. — Після подання запиту вам, можливо, доведеться зачекати кілька днів.

— Не залишається нічого іншого. Але дуже сподіваюся, що це станеться швидко. Крім того, маю ще одну вимогу: я не поїду на засідання в будівлю Організації Об'єднаних Націй, натомість братиму участь у ньому за допомогою засобів конференц-зв'язку.

Обличчя Кента скам'яніло.

— Докторе Ло, це розцінять як неповагу до учасників засідання, адже вони з'їдуться звідусіль. Це захід світового масштабу, й чи не здається вам, що ви провокуєте конфлікт?

— Це частина плану. Ви спромоглися задовольнити так багато моїх химерних забаганок, а така незначна умова становитиме проблему?

— Ви ж розумієте… — Кент затнувся.

— Я знаю, що авторитет Обернених останнім часом відчутно похитнувся, але я наполягаю на своїй умові. — Ло Цзі стишив голос, однак, чудово розуміючи, що для софонів це не має значення. — На сьогодні склалася ситуація невизначеності: якщо нічого не змінилося, я можу їхати до ООН не криючись. Але підозрюю: дещо таки сталося, я зараз у надзвичайній небезпеці й ніяк не можу погодитися на цей ризик.

Далі він повернувся до Чжан Сяна.

— Саме тому я попросив і вас долучитися до розмови. Цілком імовірно, що об'єкт, на якому нині перебуваємо ми з вами, стане ціллю для масованої атаки з боку наших ворогів. Треба підвищити рівень безпеки й посилити охорону.

— Докторе Ло, можете бути певні: ви під надійним захистом — ми під землею на глибині двохсот метрів, довкола розміщені військові частини в стані підвищеної бойової готовності, розгорнуті системи протиракетної оборони, встановлені найновіші датчики й системи сповіщення, тобто підкоп неможливий. Запевняю вас, тут цілком безпечно!

Коли вони пішли, Ло Цзі вийшов у коридор, аби розім'яти ноги й поміркувати. Він подумки повернувся до Едемського саду (хоча вже й знав назву тієї місцини, проте на самоті волів її називати, як раніше), озера й засніжених гір, бо добре розумів, що, швидше за все, до скону залишиться тут, під землею.

Він глянув на «сонячні» лампи під стелею коридору — їхнє світло не нагадувало сонячного.

Віртуальний світ Трисоляриса.

Два яскраві світила повільно пливли темним небом, засіяним зорями, а землю оповивала темрява, що вдалині зливалася з похмурим небокраєм. У непроглядному мороці чулися шурхотіння і шепіт, що долинали нізвідки, неначе безтілесні, невидимі істоти перемовлялися, сновигаючи в темряві.

Раптом щось клацнуло, й у чорній порожнечі з'явився малий мерехтливий вогник; у його тремтячому світлі з пітьми виступили три обличчя: Цінь Ши Хуан-ді, Аристотеля й фон Неймана. Вогник виявився запальничкою Аристотеля. До нього відразу піднесли кілька смолоскипів… Він запалив перший, далі спалахнули інші, й мерехтливе світло розлилося пустельною рівни-ною. З пітьми небуття виринула група людей із різних епох, які не переставали тривожно перешіптуватися.

Цінь Ши Хуан-ді став на камінь і здійняв над головою свого величезного меча.

— Господь віддав новий наказ — за будь-яку ціну ліквідувати Оберненого Ло Цзі, — промовив він.

— Ми також отримали цю звістку. Це вже вдруге Господь жадає його смерті, — відповів Мо-цзи.

— Але тепер убити його дуже складно, — додав хтось.

— Не складно, а просто неможливо.

— Якби Еванс свого часу не висунув додаткових умов для вбивства ще за першою вказівкою Господа, Ло Цзі уже п'ять років лежав би в могилі.

— Можливо, Еванс і мав рацію, бо нам не все відомо. Карма Ло Цзі добра — це допомогло йому ще раз уникнути смерті на площі перед будівлею ООН.

Цінь Ши Хуан-ді припинив суперечку змахом меча.

— Замість з'ясування несуттєвого, чи не краще обговорити конкретний план?

— Місія нездійсненна! Бодай наблизитися до бункера, схованого на глибині двохсот метрів, — непросте завдання, що вже й казати про вчинення замаху. Його надто добре захищають.

— А як щодо використання ядерної зброї?

— До біса! Це ж командний бункер часів «Холодної війни» минулого століття.

— Єдиний варіант — ввести нашу людину до складу його охорони.

— І які шанси на успіх? За стільки років хоча б одна наша людина наблизилася до когось із них?

— Треба інфільтрувати свою людину на його кухню!

Ця пропозиція викликала вибух сміху.

— Не будь дурнем! Господь має розповісти нам правду, може, тоді придумаємо щось дієве.

Цінь Ши Хуан-ді відповів на останній вигук:

— Я вже просив цього в Господа, але отримав єдину відповідь: ця правда — найбільша, найважливіша таємниця Всесвіту й не може відкритися широкому загалу. Господь обговорював її з Евансом, вважаючи, що людство вже давно поінформоване.

— Тоді нехай Господь поділиться з нами певною технологією, щоб ми могли виконати його наказ!

Ця пропозиція отримала загальне схвалення, але Цінь Ши Хуан-ді зупинив галас:

— Я й про це запитував у Господа. Й неочікувано для себе не отримав миттєвої відмови, як завжди в подібних випадках.

Ці слова викликали нервове збудження, але наступною фразою Цінь Ши Хуан-ді загасив запал натовпу.

— Але по тому, як Господь дізнався про нинішнє розташування цілі, він швидко відступився, бо, за його словами, жодна з наданих нам технологій не спрацює на такий глибині.

— Він справді аж такий важливий? — поцікавився фон Нейман. У його словах чулися недостатньо приховані нотки заздрощів — він був першим Руйнівником, який зміг зламати стіну відчуження Оберненого, і звідтоді його авторитет у організації значно зріс.

— Господь дуже боїться його, — просто відповів Цінь Ши Хуан-ді.

— Я доволі довго думав про це, — почав Ейнштейн, — і вважаю, що існує лише одне пояснення такого страху: Ло Цзі представляє певну силу…

Цінь Ши Хуан-ді зупинив подальшу дискусію.

— Досить обговорювати те, чого ми не розуміємо. Краще подумаймо, як виконати вказівки Господа.

— Ніяк, бо це нереально.

— Це справді так. Жодних варіантів не бачимо.

Цінь Ши Хуан-ді побрязкав мечем об камінь, на якому стояв.

— Це завдання вкрай важливе: скидається на те, що Господь уперше зіткнувся з реальною загрозою з боку людства! І якщо ми впораємося з цим завданням, реноме ОЗТ в очах Господа надзвичайно зросте! Тут присутня еліта, кращі з кращих в усіх сферах людського життя з усіх куточків світу, тож хіба ми не зможемо відшукати спосіб вирішення цієї проблеми?! Розійдімося по домівках і ще раз усе як слід обміркуймо та передаймо свої плани й пропозиції вже іншими каналами зв'язку. Ми мусимо це зробити, і край!

Смолоскипи гасли один за одним, темрява під акомпанемент безугавного шепоту поглинала все довкола.

Слухання РОЗ за запитом Ло Цзі вдалося скликати лише за два тижні — після самогубства Тейлора й гібернації двох Обернених у центрі уваги РОЗ тепер був основний план оборони Землі.

Ло Цзі разом із Кентом чекали на початок слухань у залі для відеоконференцій. Перед ними на великому екрані з'явилася ще порожня кімната — було видно лише великий круглий стіл, знайомий усьому світові з часів Ради Безпеки ООН. Ло Цзі прийшов раніше, аби хоч якось компенсувати свою відсутність на засіданні.

В очікуванні початку трансляції він перемовився кількома словами з Кентом: запитав, як йому тут ведеться. Кент відповів, що в молоді літа три роки прожив у Китаї, тож проблем із адаптацією у нього нема. Зрештою, він не повинен, як Ло Цзі, цілодобово сидіти під землею. За ці роки він трохи забув китайську, але завдяки щоденній практиці швидко повертає навички вільного спілкування.

— Вас начебто лихоманить? — запитав Ло Цзі.

— Просто грип, — відповів Кент.

— Пташиний грип?! — із осторогою перепитав Ло Цзі.

— Ні, це якийсь легкий штам; ЗМІ повідомляли, що епідемія почалася у сусідньому місті тиждень тому. Вірус висококонтагіозний, але перебіг і симптоми захворювання не тяжкі: невисока температура, риніт, дехто може відчувати біль у горлі. Навіть не приймаючи ліків, за три дні в ліжку можна повністю одужати.

— Грип, як правило, дуже важко переноситься.

— Але не цього разу. Тут, на об'єкті, вже перехворіли багато солдатів і цивільних співробітників. Ви не помітили, що у вас інша покоївка? Вона теж захворіла, і ми підшукали заміну, щоб не заразити й вас. Але мені як вашому асистенту й відповідальному за зв'язок із зовнішнім світом підшукати заміну не так легко.

На екрані почали з'являтися делегати з різних країн; вони займали свої місця, перешіптувалися, мовби не помічаючи віртуальної присутності Ло Цзі. Голова РОЗ оголосив про початок слухань і звернувся до Ло Цзі:

— Обернений Ло Цзі, на щойно проведеній сесії Генеральної Асамблеї ООН були прийняті поправки до Закону про Обернених. Ви мали можливість ознайомитися з ними.

— Так, я їх бачив, — відповів Ло Цзі.

— То ви усвідомлюєте, що відтепер запроваджено посилений контроль і обмеження бюджетів і ресурсів, які Обернені можуть залучати для реалізації своїх проектів. Сподіваюся, у плані, поданому вами на розгляд цих слухань, враховано запроваджені зміни.

— Пане Голово, — почав Ло Цзі, — інші троє Обернених уже отримали й витратили безліч ресурсів для реалізації своїх стратегічних планів і задумів. Несправедливо накладати спеціальні обмеження стосовно мого плану.

— Обсяг залучених ресурсів насамперед залежить від самого плану. Слід зазначити, що всі плани, запропоновані іншими трьома Оберненими, не суперечили основним планам оборони Землі, а подекуди й частково збігалися з ними. Тобто й без планів Обернених відповідні дослідницькі проекти та програми все одно реалізовувалися б, хоча, можливо, й не в таких обсягах та в іншій послідовності. Сподіваюся, запропонований вами план також відповідає цим критеріям.

— На жаль, мій план жодним чином не дотичний до основного плану оборони Землі.

— Тоді, на мій превеликий жаль, обсяг ресурсів, які ви можете залучити для його реалізації, не буде значним.

— Навіть за попередньої редакції Закону обсяг ресурсів, які я міг залучити, не був аж таким великим. Але, пане Голово, це не перешкода для мого стратегічного плану — він не потребує значних витрат.

— Як і ваші попередні плани?

Слова Голови викликали сміх у деякого з присутніх.

— Навіть менше. Я повторюся: мій план майже не потребує залучення ресурсів, — спокійно відповів Ло Цзі.

— Ну тоді ознайомте нас із ним, — сказав Голова.

— Усі деталі вам викладе доктор Альберт Рінгер. Гадаю, всі присутні делегати вже отримали потрібні роздру-ковані файли. Перекажу інформацію стисло: ми знову використаємо Сонце як підсилювач радіохвиль і відішлемо послання всьому Всесвітові. Воно складатиметься з трьох простих графічних зображень і додаткової інформації, яка підтверджуватиме, що зображення — не природного походження, а створені людьми. Ці зображення так само долучаються до розданих вам файлів.

Із динаміків почувся шелест паперу — усі присутні перегортали аркуші, що лежали перед ними, розглядали загадкові зображення. Водночас їх вивели на екран: то були зовсім прості малюнки: довільні комбінації чорних крапок. Дехто з присутніх зауважив, що одна крапка на кожному зображенні ледь більша за інші, до того ж, позначена малою стрілкою.

— Що це таке? — запитав представник США, по черзі роздивляючись малюнки.

— Обернений Ло Цзі, нагадаю вам, що згідно з основоположним принципом проекту «Обернені до стіни» ви маєте право не відповідати на запитання, — втрутився Голова.

— Це — заклинання, — відповів Ло Цзі.

Шурхіт і шепіт у залі різко обірвалися. Усі присутні розвернулися до екрана. Тепер Ло Цзі знав, де він висить.

— Що? — Голова пильно глянув на нього.

— Він сказав, що це заклинання, — голосно відповів хтось із тих, хто сидів за великим круглим столом.

— Заклинання проти кого? — перепитав Голова.

— Проти планет, що обертаються довкола зорі 187J3X1, — відповів Ло Цзі. — Може статися, що воно вплине й на неї саму зорю.

— І як воно працює?

— Поки що достеменно невідомо, але те, що заклинання призведе до катастрофи, — факт.

— А на цих планетах існують бодай якісь форми життя?

— З цього приводу я не раз консультувався зі світовою астрономічною спільнотою. Зі спостережень відомо, що на сьогодні ознак життя на цих планетах не виявлено, — відповів Ло Цзі. Він примружив очі та потай благав їх не помилитися.

— Як швидко спрацює заклинання по тому, як його відішлють?

— Ця зоря на відстані приблизно 50 світлових років від Сонця, тому раніше, ніж за 50 років заклинання не спрацює. Ми ж зможемо пересвідчитися в цьому, за найоптимістичнішими прогнозами, не раніше, ніж за століття. Насправді часу для цього може знадобитися значно більше.

Першим мовчанку порушив представник США — він театральним жестом кинув на стіл перед собою три роздруковані зображення.

— Чудово. Ми нарешті маємо бога!

— Бога, який переховується у підвалі, — підтримав жарт представник Британії. Залою прокотилася хвиля сміху.

— Більше скидається на мага, — гмикнув представник Японії. Цю країну так і не включили до Ради Безпеки ООН, але це не завадило японцям під час створення РОЗ отримати місця в раді.

— Докторе Ло, якщо ви мали на меті зробити свій план максимально незрозумілим, то це вам цілком вдалося, — закінчив представник Росії Гаранін, який головував у РОЗ в перші п'ять років її існування, а тепер представляв свою країну.

Голова постукав по столі, вимагаючи тиші.

— Обернений Ло Цзі, якщо це справді заклинання, то чому б не використати його проти ворога?

— Це лише перевірка припущення щодо можливості реалізації мого стратегічного задуму. Якщо станеться заплановане мною, цим самим планом скористаємося і в Битві Судного дня.

— Чи не можна використати Трисолярис як ціль для його випробування?

Ло Цзі помотав головою.

— Жодним чином, адже він від нас надто близько. Якщо заклинання спрацює, це може зачепити й Сонце. Саме з таких міркувань я відмовився від іншої зорі з планетами, розташованої на відстані, меншій за 50 світлових років.

— Останнє запитання: що ви робитимете понад сто років?

— Я вас не обтяжаватиму своєю присутністю — ляжу в гібернацію. Розбудіть мене, коли побачите наслідки заклинання 187J3X1.

Готуючись до гібернації, Ло Цзі теж зліг із грипом. Початкові симптоми збігалися із загально відомими — нежить і незначне запалення гортані, тому ні він, ані будь-хто інший не надали цьому великого значення. Але два дні по тому стан Ло Цзі різко погіршився, почалася сильна лихоманка. Лікар назвав ці симптоми нетиповими, тому взяв у хворого зразки крові й відіслав їх у місто для проведення аналізів.

Цієї ночі температура в Ло Цзі піднялася до крайньої позначки, в напівзабутті його мучили жахливі марення: він бачив, як зорі в нічному небі закручуються у вихор, хаотично витанцьовують, то злітаючи вгору, то опадаючи вниз, немов піщинки, що підстрибують від вібрації мембрани барабана. Він бачив навіть гравітаційний зв'язок між усіма цими небесними тілами, хоча система складалася не з трьох тіл, а з усіх двохсот мільярдів зір Чумацького Шляху! Згодом хаотичне зоряне море поступово зібралося у величезний вихор, який, обертаючись із шаленою швидкістю, перетворився на срібну змію, що всмоктала в себе і зцементувала всі зорі й набравши неймовірної сили, почала несамовито шипіти просто в мозку Ло Цзі…

Близько четвертої ранку Чжан Сяна розбудив телефонний дзвінок. У слухавку озвався сам Голова Департаменту безпеки РОЗ, який, не добираючи слів, вимагав повного звіту про стан здоров'я Ло Цзі. Вислухавши доповідь, він наказав перевести охорону бази до надзвичайного режиму й чекати на прибуття команди експертів.

Щойно Чжан Сян поклав слухавку, телефон знову задзвонив. Це був лікар із мінус десятого поверху, який повідомив, що здоров'я пацієнта різко погіршилося й зараз він у шоковому стані. Чжан Сян щодуху побіг до ліфта й рушив униз. Охоплені панікою медсестра з лікарем повідомили, що близько півночі Ло Цзі почало нудити, пізніше він блював кров'ю, а далі знепритомнів. Чжан Сян побачив мертвотно бліде обличчя Ло Цзі, на якому яскраво виділялися губи неприродного пурпурового кольору.

До складу команди експертів, що приїхала швидше, ніж можна було очікувати, входили фахівці з Національного центру контролю та профілактики епідемічних захворювань, лікарі Головного шпиталю Народно-визвольної армії Китаю і дослідницька група Військової академії медичних наук.

Коли вони оглянули пацієнта, один із експертів Військової академії медичних наук відкликав Чжан Сяна з Кентом до дверей.

— Ми вже давно звернули увагу на поширення цього штаму вірусу грипу, — сказав він. — Відзначено його незвичне виникнення, розповсюдження, симптоми й перебіг захворювання. Тепер уже цілком зрозуміло, що це — генетична зброя, своєрідна ракета з самонаведенням.

— Генетична зброя?

— Це генетично модифікований вірус із високим ступенем контагіозності, який для пересічної людини не становить значної небезпеки й викликає симптоми легкого грипу. Але вірус має здатність розпізнавати генетичний код окремої людини. У разі успішного зараження обраної жертви вірус починає виділяти в кровоносну систему смертельні токсини. Тепер ми знаємо, хто був ціллю.

Чжан Сян із Кентом спантеличено дивилися один на одного, не в змозі повірити, поки їх поступово не опанував розпач. Чжан Сян зблід і з виразом абсолютної покори схилив голову.

— Я беру всю відповідальність на себе.

Експерт зі званням старшого полковника[42], похитав головою:

— Чжане, облиште. Цьому майже неможливо було запобігти. Ми мали підозри щодо спалаху цієї хвороби, хоча й подумати не могли, до чого він призведе. Концепція генетичної зброї виникла ще в минулому столітті, але досі не було створено жодного успішного зразка. Хто ж міг подумати, що комусь це вдасться вже зараз? Проте це жахлива убивча зброя: усе, що потрібно, — розпилити штам вірусу якомога ближче до цілі. Хоча насправді й це не обов'язково — вірус може поширюватися цілим світом, серед звичайних людей. А позаяк він не має гострої симптоматики у звичайної людини, вона не потребує госпіталізації, тож вірус має змогу поширюватися дуже швидко й широким ареалом, що, зрештою, значно підвищує можливість зараження визначеної жертви.

— Ні, я беру на себе повну відповідальність, — заперечив Чжан Сяо й затулив очі рукою. — Якби на моєму місті залишався капітан Ши, цього не сталося б. — Він опустив руку, і всі побачили сльози. — Останнє, що він мені сказав, переш ніж лягти в гібернацію: «Сяо Чжане, в нашій роботі треба постійно спати з розплющеними очима. Не існує усталеного рецепта досягнення успіху, а інколи складно відчути наближення лиха, щоби вчасно запобігти йому».

— Що нам робити далі? — запитав Кент.

— Вірус поширився в організмі пацієнта: печінка, серце, легені майже не працюють, і сучасна медицина практично безсила. Нам залишається якнайшвидше ввести його в стан гібернації, сподіваючись на лікарів майбутнього.

Крихітна частинка свідомості повернулася до Ло Цзі, й він відчув страшний холод. Здавалося, цей нестерпний холод струмував із його тіла, поширювався навсібіч, мов сонячне світло, й виморожував усе навколо. Скільки сягало око, він бачив лише білий сніг, саму лишень сліпучу білість без кінця-краю. Згодом посеред білої пустелі з'явилася чорна цятка, яка поступово почала перетворюватися на Чжуан Янь із дитиною на руках. Він спробував наблизитися до них, але, хоч скільки крокував уперед, цей вимерзлий світ, позбавлений будь-яких об'ємів і вимірів, не наближав його до рідних. На жінці був той самий червоний шарф, що й снігової ночі сім років тому, коли він уперше її побачив. Донька з розпашілим від морозу личком на руках у матері відчайдушно махала малими рученятами й щось кричала, але до нього не долинало жодного звуку. Він хотів щодуху бігти до дружини з дитиною, але вони зникли раптово, розтанули, мов сніг пізньої весни. А потім зник і сам Ло Цзі: увесь білосніжний світ стягнувся до тонкої сріблястої лінії у непроглядній темряві. Ця лінія — все, що залишилося від його свідомості; вона перетворилася на нитку часу, нерухому та майже невидиму, що нескінченно тяглася в обох напрямках. Його душа, нанизана на цю нитку, зі сталою швидкістю м'яко ковзала назустріч невідомому майбутньому.

За два дні потужний потік радіохвиль полинув від Землі до Сонця, пробив захисний бар'єр конвективної зони й досягнув «енергетичних дзеркал» у зоні променевої рівноваги світила. Там, відбившись і посилившись у сотні мільйонів разів, він зі швидкістю світла поніс цілим Всесвітом заклинання Оберненого Ло Цзі.

Рік 12-й Епохи кризи

Центр управління космічним телескопом «Габбл II»

І ще одна «щітка» з'явилася на тлі зір — трисоляріанський флот на повній швидкості пронизав другу хмару міжзоряного пилу. Позаяк «Габбл II» безперервно спостерігав за траєкторією його польоту, перші знімки радше нагадували не «щітку», а траву для газонів, яка просто на очах проростала у темній безодні космосу. Видовження цієї тисячі «травинок» можна було щодня бачити неозброєним оком, і слід, залишений кораблями, став значно виразнішим, ніж дев'ять років тому. Це уможливило значне підвищення швидкості флоту, тобто потужніший вплив на скупчення міжзоряного пилу.

— Генерале, уважно погляньте ось сюди. Що ви бачите? — запитав Рінгер, показуючи Фіцрою максимально збільшене зображення на екрані.

— Їх, здається, не побільшало — тисяча.

— Ні, придивіться пильніше.

Фіцрой деякий час роздивлявся фотографію, поки нарешті вказав на середину «щітки»:

— Здається, що… 1, 2, 3, 4… 10 щетинок рухаються швидше за інші, бо їхній слід більш видовжений.

— Так, ці 10 слідів складно помітити, їх можна розгледіти лише після спеціальної обробки фотографії.

Фіцрой повернувся до Рінгера й глянув на нього з тим самим виразом, що й десять років тому, коли вперше було отримано підтвердження існування трисоляріанського флоту.

— Докторе, значить, ця десятка бойових кораблів набирає швидкості?

— Вони всі прискорюються, але ця десятка — швидше за інших. Проте це не бойові кораблі — загальна кількість «щетинок» збільшилася саме на десять, і тепер флот налічує одну тисячу десять одиниць. Завдяки проведеному аналізу й моделюванню взаємодії з міжзоряним пилом ми можемо впевнено стверджувати, що ці новенькі — в тисячі разів менші за бойові кораблі, завбільшки приблизно як вантажівка. Але в них надто висока швидкість, тож збурення ними космічного пилу достатньо, щоб ми могли їх побачити.

— Такі крихітні… Десятка зондів?

— Так, десять зондів.

І ще одне відкриття «Габбла ІІ» шокувало вчених: контакт людства з об'єктами зі світу Трисоляриса, тобто з десятьма надісланими з нього невеликим зондами, станеться значно раніше, ніж передбачалося.

— Коли вони досягнуть межі Сонячної системи? — нервово запитав Фіцрой.

— Не можу відповісти точно. Це залежить від їхнього прискорення в майбутньому. Але в будь-якому разі це станеться значно раніше, задовго до того, як основні сили флоту досягнуть Сонячної системи. За найконсервативні-шими оцінками — вони виграють півстоліття. Вочевидь флот рухається з максимально можливим прискоренням, але з певних причин їм конче необхідно досягти Сонячної системи ще раніше. Тому вони скористалися зондами, здатними значно прискорюватися й досягати вищих швидкостей.

— У них є софони. Навіщо додатково запускати ще й зонди? — запитав один з інженерів.

Усі глибоко замислилися, силкуючись відшукати відповідь, але мовчанку порушив Рінгер:

— Не марнуймо часу й зусиль: відповісти на це запитання ми ніколи не зможемо.

— Ні, — Фіцрой підняв руку, привертаючи загальну увагу. — Ми можемо принаймні спробувати частково розгадати їхні мотиви… Ми нині бачимо те, що насправді сталося чотири роки тому. Чи можете ви точніше визначити момент запуску зондів? Дату, наприклад?

— Звичайно. На наше щастя, флот запустив зонди саме під час проходження крізь хмару пилу… Якщо порівняти зіткнення й наступні відбиття хвиль зондів і основного флоту, матимемо… — Рінгер назвав Фіцрою точну дату.

Тому відібрало мову. Він сів, дістав сигарету, прикурив і лише за деякий час озвався:

— Докторе, ви мало знаєтеся на політиці. Я спочатку не зміг вгледіти ці 10 інших щетинок. Так само й ви не усвідомлюєте надзвичайно важливого значення цієї дати.

— А що особливого в цій даті? — спантеличено запитав Рінгер.

— Цього дня чотири роки тому я брав участь у засіданні РОЗ, на якому відбувалися слухання з проекту «Обернені». Саме тоді Ло Цзі запропонував за допомогою Сонця ретранслювати своє заклинання на цілий Всесвіт.

Вчені й інженери перезирнулися.

Фіцрой продовжив:

— Саме тоді Трисолярис віддав другий наказ ОЗТ на знищення Ло Цзі.

— То він і справді аж таке важливе цабе?

— Ви теж поділяєте загальну думку, що він із суміші романтичного денді та плейбоя перетворився на мага-шахрая, схибленого на позерстві, й більше нічого не має за душею? А ось на Трисолярисі чомусь думають інакше.

— А ви, генерале… Що ви думаєте про нього?

— Докторе, ви вірите в Бога?

Такий різкий перехід збив Рінгера з пантелику. Він навіть не відразу спромігся на відповідь:

— Бога? Цей термін має сьогодні стільки визначень, понять, конотацій і їх відтінків, що складно дати конкретну відповідь…

— А я вірю, хоча не маю жодних доказів його існування. Бо так безпечніше: якщо він існує, то це матиме для мене значення; якщо ні — я нічого не втрачу.

Слова генерала викликали сміх у присутніх.

— Ви неточні у своїх висловлюваннях, принаймні в останньому твердженні, — відповів Рінгер. — Для науки різниця є, і неабияка… Але що з того, коли Бог існує? Яке це має значення для нас?

— Якщо Бог існує, він може мати посланців у цьому світі.

Усі довкола надовго замовкли, намагаючись збагнути сенс почутого. Нарешті один з астрономів запитав:

— Генерале, ви намагаєтеся нам сказати, що Бог обрав свого пророка з-поміж атеїстів, які населяють цю країну?!

Фіцрой загасив недопалок і відрубав:

— Якщо інші варіанти відповідей відкинуті, ті, що залишилися, є істинами, хоч би якими химерними вони здавалися. Чи, може, ви все-таки здатні придумати інші пояснення?

— Ну, якщо ви називаєте Богом певну силу за межами Всесвіту, спрямовану на підтримання стабільності й справедливості… — продовжив формулювати Рінгер.

Фіцрой підняв руку, мовби застерігаючи, намагаючись завадити завершенню його думки, аби хтось інший, не приведи Господи, не сказав нічого зайвого. Щоб та надприродна божественна сила, про існування якої вони щойно дізналися, не втратила бодай дещиці своєї могутності.

— Тож увіруйте всі. Відтепер зберігайте віру, — відповів він і широко перехрестився.

Тестовий запуск «Тяньті ІІІ»[43] транслювали по телебаченню в прямому ефірі. З трьох космічних ліфтів, будівництво яких розпочали п'ять років тому, перші два на початку цього року ввели в експлуатацію, тож запуск третього не став сенсацією. На цей час усі космічні ліфти оснащувалися єдиним тросом, який спрямовував їх, і порівняно з чотиритросовими, які ще тільки проектувалися, значно поступалися за здатністю витримувати значні навантаження, але відчутно перевищували показники ракет доби хімічних двигунів. Якщо не брати до уваги вартості розробки й будівництва ліфтів, ціна виходу в космічний простір була навіть нижчою за польоти на цивільних літаках звичайних авіаліній. Через це в нічному небі значно побільшало рухомих об'єктів — людство розгорнуло масштабні будівельні роботи гігантських споруд на орбіті.

«Тяньті ІІІ» був єдиним із трьох ліфтів, який заякорили на морі, — його базова станція розташовувалася на штучному острові посеред Тихого океану. Острів оснащувався атомною електростанцією, тому за потреби міг змінювати місце свого розташування, рухаючись уздовж лінії екватора. Так частина космічного ліфта стала реальним втіленням плавучого острова з однойменного твору Жуля Верна. Його часто-густо так і називали — «Острів Верна». Телекамера не давала змоги розгледіти поверхню океану, в поле зору потрапляв лише пірамідальний постамент, оточений сталевими конструкціями — будівлі містечка обслуги. На вершині п'єдесталу розташовувалася циліндрична рухома кабіна-платформа. З місця розташування телекамери побачити сам трос, що крізь атмосферний пояс тягнувся у космос, було неможливо, адже він мав завширшки лише 60 сантиметрів. Але іноді проти світла призахідного сонця можна було побачити лінію, вигнуту дугою.

Троє старих — Чжан Юаньчао із сусідами Яном Цзіньвенем і Мяо Фуцюанем — дивилися трансляцію по телевізору. Їм усім уже було далеко за 70, і хоча жоден ще не перетворився на руїну, поважний вік все ж таки наклав свій відбиток на їхні тіла й думки. Пригадувати давно минулі події або чекати на прийдешні буремні часи — і те й інше було їм однаково важко, але найдужче гнітило усвідомлення, що чогось корисного чекати від них уже не варто. Не лишалося нічого, крім спроб гідно прожити роки, відведені їм у цей непевний час.

Цієї миті син Чжан Юаньчао — Чжан Веймін увів до кімнати Яна-молодшого — його онука. Син тримав у руках паперовий конверт.

— Батьку, я приніс назад твою продуктову картку й отримав першу партію талонів на крупи, — сказав Чжан Веймін, дістав із конверта стос кольорових аркушиків і простягнув їх батькові.

— Як у старі часи… Все повторюється, — прокоментував Ян Цзіньвень.

— Так, ті часи повертаються, все рухається по спіралі, — емоційно погодився Чжан Юаньчао, приймаючи картку з талонами.

— Це такі гроші? — запитав Янь Янь, роздивляючись невеличкий яскраво-зелений клаптик паперу.

— Це не гроші, дитино, — відповів дід Чжан онукові. — Але від сьогодні, якщо ти захочеш купити печиво, торт, чи просто посидіти в ресторані, — крім грошей, маєш розраховуватися ще й цими талонами.

— А такого у ваші часи не було, — Чжан Веймін дістав безконтактну ІС-картку. — Це продовольча картка з квотами базових харчів на місяць.

— І який ліміт тобі встановлено?

— Я отримую 21,5 кілограма, що дорівнює 43 цзінь[44], ви з Сяохун отримуєте 37 цзінь, а Янь Янь — 21 цзінь.

— Норми зі старих часів майже не змінилися, — відповів дід Чжан.

— На місяць має вистачити, — заспокоїв Ян Цзіньвень.

Чжан Веймін похитав головою.

— Дядьку Яне, ви хіба забули ті часи? Спочатку буде все чудово, далі раптом почне відчуватися дефіцит усіх харчових продуктів, крім основних, а потім з'являться черги, списки на отримання м'яса й овочів. Цієї гарантованої норми харчів не вдасться розтягти місяць!

— Та припиніть ви скиглити, все не так і погано! — безжурно махнув рукою Мяо Фуцюань. — Це все вже було кілька десятиліть тому. Всі пристосувалися, ніхто не голодував і не вмер. Годі теревенити про дурниці, подивімося ліпше телевізор.

— Хе, незабаром може дійти й до стадії талонів на промислові товари[45], — закінчив Чжан Юаньчао, кинув на стіл продовольчу картку з талонами й повернувся до екрана.

Циліндрична кабіна-платформа почала рухатися, відірвалася від пірамідального постаменту і, швидко прискорюючись, розчинилася в нічному небі. Здавалося, що вона рухається сама по собі, ніби ракета, бо трос, і раніше майже невидимий, у сутінках став зовсім непомітним. Ліфт міг піднімати вантажі зі швидкістю 500 кілометрів на годину, але й за таких характеристик лише за 68 годин він міг досягти верхнього терміналу на геостаціонарній орбіті Землі.

Зображення на екрані перемкнулося на камеру, встановлену на нижній частині платформи ліфта: широкий трос заступав майже всю картину, але він мав гладеньку фактуру й помітити рух кабіни ліфта було майже неможливо. Швидкість вдавалося відслідковувати лише за допомогою шкали позначок у куті екрана, цифри на якій блискавично змінювалися. Якщо дивитися вниз, уже на незначній відстані від камери трос ніби сходив нанівець, далеко внизу відкриваючи панораму «Острова Верна», схожого на велику круглу тарілку, підвішену за нижній кінець троса.

Ян Цзіньвень дещо пригадав.

— Заждіть, я вам зараз покажу справжню дивину, — він незграбно підвівся й невпевнено рушив до дверей. Мабуть, ходив додому, бо швидко повернувся й поклав на стіл шматок якогось матеріалу, що нагадував аркуш паперу завбільшки як пачка сигарет. Чжан Юаньчао узяв той аркуш. Він був сірий, напівпрозорий, майже невагомий і нагадував пластину нігтя. — Це матеріал, із якого роблять космічні ліфти! — виголосив старий Ян.

— Вітаю! Твій син поцупив у держави шматок надважливого матеріалу, — Мяо Фуцюань вказав на аркуш.

— Це нікому не потрібні обрізки. Він розповідав, що під час будівництва «Тяньті» тисячі тонн цього матеріалу доправили на орбіту. Там із них виготовили трос для ліфта, а потім спустили його на поверхню Землі… Скоро подорож у космос стане доступною будь-кому й дешевшою за політ на літаку, тож я вже попросив сина дізнатися про туристичні фірми, які пропонують подібні послуги.

— Ти зібрався в космос? — здивувався старий Чжан.

— І що тут дивного? Я чув, коли ліфт підіймається, в кабіні нема ніяких перевантажень — відчуття ті самі, що в купе потяга, — зазначив Мяо Фуцюань. Він уже давно втратив контроль над своєю вугільною шахтою, його родина збідніла, й чотири роки тому йому довелося продати свою віллу, тож це помешкання залишалося єдиним житлом для всієї родини. А от син Ян Цзіньвеня працював на

підприємстві, що реалізувало проект будівництва космічних ліфтів, і тепер його сім'ю сусіди вважали найзаможні-шою, старий Мяо йому навіть заздрив.

— Я не полечу в космос, — відповів Ян Цзіньвень, пересвідчився, що Веймін забрав малого в іншу кімнату, й продовжив: — А ось мій прах — так. Агов, ви, двоє стариганів, не маєте забобонів щодо таких розмов?

— Та до чого тут забобони... Але з якого дива тобі закортіло відіслати туди свої рештки? — запитав Чжан Юаньчао.

— Чи відомо вам, що на верхній платформі ліфта є електромагнітний пусковий пристрій? Коли прийде час, труну з моїм тілом розженуть до третьої космічної швидкості, й незабаром вона вийде за межі Сонячної системи. Це називається космічним похованням. Я не хочу лежати в землі, загарбаній інопланетянами після моєї смерті. Це також можна назвати однією з форм ескапізму.

— А якщо прибульці зазнають поразки?

— Це майже неможливо. А коли й так, що я втрачаю? Хоча б побачу Всесвіт!

Чжан Юаньчао несхвально похитав головою:

— Ох, ці мені інтелектуали зі своїми дивацькими мріями. Усе то дурня — відмерле листя падає додолу, до свого коріння. Мене закопають у місцевий бурий лес.

— Тебе не хвилює, що трисоляріани можуть розрити твою могилу?

Цієї миті Мяо Фуцюань, який, здавалося, втратив інтерес до розмови, раптом пожвавішав, подав друзям знак, аби вони присунулися до нього впритул і заговорив так тихо, наче боявся підслуховування софонів:

— Е-е-е, не кажи, чого не знаєш. Я вже думав про це: в мене в Шаньсі залишилося кілька вироблених і покинутих шахт…

— Ти хочеш, щоб тебе там поховали?

— Ні-ні. Вони всі маленькі й неглибокі, але в деяких місцях їхні виробки впритул підходять до стволів вели-ких державних шахт. А ось вони — завглибшки чотириста й більше метрів, а якщо спуститися занедбаними стволами, то, може, й значно більше. Це достатньо глибоко для тебе? Після поховання ствол підірвуть, і твою могилу ніхто не зачепить. Не думаю, що трисоляріани там копирсатимуться.

— Пф-ф, тобто люди там копали, а трисоляріанам буде нецікаво? Вони просто докопають до надгробка й за потреби копатимуть далі.

Мяо Фуцюань розсміявся.

— Старий Чжане, ти зовсім здурів, га? — і, розуміючи, що той ніяк не второпає, в чому річ, Мяо тицьнув у Яна Цзіньвеня, який перестав цікавитися розмовою і повернувся до перегляду випуску новин. — Он хай тобі освічена людина все й пояснить.

Ян Цзіньвень, не відриваючи погляду від екрана, посміхнувся.

— Чжане, а навіщо тобі надгробок? Його ставлять, щоб люди мали змогу дізнатися, хто похований у цьому місці. А до того часу людей уже не залишиться.

Чжан Юаньчао деякий час сидів мовчки й нарешті зітхнув:

— Так-так, людей не залишиться. Усе то пусте.

Дорогою до Третього експериментального центру термоядерного синтезу, Чжан Бейхай був змушений вирулювати з глибоких снігових кучугур, але наблизившись, виявив, що тут сніг повністю розтанув і дорога перетворилася на суцільні брудні калюжі, а холодне зимове повітря поступилося теплому й вологому диханню весни. На досі засніжених пагорбах обіч шляху кілька персикових дерев буяли цвітом, дивним серед цієї незвично студеної зими. Він скерував авто до білої будівлі, що стояла посеред долини й слугувала за вхід у розгалужений комплекс експериментального центру, схованого під землею. Цієї миті він побачив людину, яка обривала персиковий цвіт із дерев на схилі, впізнав у ній того, кого шукав, і зупинився.

— Докторе Дін! — гукнув він чоловіка.

Коли Дін Ї підійшов до капота з великим букетом у руках, Чжан Бейхай не стримав посмішки:

— Для кого цей розкішний букет?

— Ці квіти розпустилися завдяки теплу, що виділяється внаслідок процесу термоядерного синтезу, тому, звичайно, вони для мене. — Він аж сяяв, милуючись пишними квітами, що розпустилися серед зими. Дін Ї досі був схвильований таким значним проривом у своїх дослідженнях.

— Стільки тепла розсіюється в повітрі! Це справжнє марнотратство. — Чжан Бейхай вийшов із машини, зняв сонцезахисні окуляри, щоб і собі помилуватися клаптиком весни. Від його дихання не утворювалася пара, й навіть через підошви черевиків він відчував добре прогріту землю.

— Бракує і коштів, і часу на зведення електростанції, але то пусте. Відтепер енергію на землі не треба ні заощаджувати, ні зберігати.

Чжан Бейхай вказав на букет у руках Дін Ї.

— Докторе Дін, я справді сподівався, що ви зможете знайти якусь розраду від сумних думок. Без вас цей прорив стався б значно пізніше.

— Моя участь нічого не змінила. Крім мене, в центрі працюють тисячі дослідників. Я просто підказав правильний напрям. Насправді я давно відчував, що метод токамака[46] — глухий кут; але якщо рухатися правильним шляхом, рано чи пізно прорив обов'язково станеться. Я — вчений-теоретик і не знаюся на експериментальних методах, мої підказки робилися наосліп і могли навіть затримати поступ.

— Чи можете ви відкласти публікацію результатів? Я зараз говорю цілком серйозно, просто переказую прохання Командування Космічних сил.

— Як таке можливе? Преса безперервно стежила за ходом досліджень на всіх трьох дослідницьких майданчиках.

Чжан Бейхай кивнув, зітхнув і мовив:

— Це дуже погано.

— Я здогадуюся про причини, але все-таки, може, ви поясните?

— Щойно буде реалізований проект керованого термоядерного синтезу, негайно згори дадуть старт проекту з будівництва космічних кораблів. Докторе, вам добре відомо, що на сьогодні існує два проекти, протилежні за суттю і принципами побудови кораблів. Перший пропонує устаткувати їх двигунами з робочим тілом, другий — двигунами, що працюють за принципом прямого випромінення. Навколо цих двох напрямів досліджень сформувалися два протиборчі угруповання: група наявної аерокосмічної галузі лобіює проект розробки космічних кораблів, оснащених двигунами з робочим тілом, тоді як Космічні сили віддають перевагу кораблям із двигунами прямого випромінення. Подібні проекти вже на стадії досліджень споживають величезні ресурси, тож не доцільно проводити розробки одночасно в двох напрямах. Слід обрати єдину стратегію розвитку космічних кораблів.

— Ми з хлопцями-термоядерниками, звісно, виступаємо за двигуни прямого випромінення, — відповів Дін Ї. — З моєї точки зору, для людства це єдина можливість здійснювати міжзоряні перельоти. Звичайно, мушу визнати, що позиція представників аерокосмічної галузі теж не позбавлена здорового глузду: космічний корабель із двигуном, що має робоче тіло, — всього-на-всього варіант ракети з хімічним реактивним двигуном, що відрізняється виключно використанням енергії термоядерного синтезу для розігрівання чи іонізації робочого тіла. Перспективи розробок у цій царині значно зрозуміліші, їх легше прогнозувати.

— Не можна убезпечити себе від усіх труднощів і проблем у майбутніх зоряних війнах! Як ви самі слушно зауважили, космічний корабель із двигуном, що має робоче тіло — просто гігантська ракета; дві третини її корисного навантаження займатиме це робоче тіло, запаси якого вичерпаються дуже швидко. Подібні космічні кораблі здатні здійснювати польоти на незначні відстані від планетарних баз. Це обмежуватиме їхній бойовий радіус кордонами Сонячної системи. Така трагічна помилка — повторення історії Японсько-цінської війни, а Сонячна система стане нашим Вейхайвеєм[47]!

— Це дуже глибока аналогія, — відповів Дін Ї, простягаючи Чжану Бейхаю свій букет.

— Це лише факт. Аванпостом Космічних сил повинен стати ворожий порт. Звичайно, ми не можемо цього досягти, але перша лінія оборони має проходити принаймні хмарою Оорта, щоб забезпечити кораблям Космічних сил можливість маневрів і обхідні шляхи у просторі за межами Сонячної системи. Це наріжний камінь стратегії ведення Космічними силами бойових дій.

— Але аерокосмічне лоббі теж не цілісне, — відповів Дін Ї. — Його кістяк складає стара гвардія, яка вагається, зупиняючись то на проекті ракет з хімічними двигунами, то повертається до думки про космічні кораблі, двигуни яких мають робоче тіло. Але й у їхнє середовище проникають свіжі ідеї, наприклад, від представників наших дослідницьких інститутів, що вирішують проблеми керованого термоядерного синтезу. Так досягаємо балансу сил прихильників обох напрямів. Ухвалення остаточного рішення залежить від позиції трьох-чотирьох людей, але, на превеликий жаль, саме такі найвищі посади обіймають люди зі старої гвардії.

— Це найважливіший крок до розробки загальної стратегії побудови флоту. І якщо він виявиться помилковим, принципи, за якими створюватимуться Космічні сили, будуть хибними. Внаслідок цього ми згаємо століття чи навіть двісті років, а далі на нас чекатимуть спустошення, зневіра у власних силах і поразка без жодних шансів.

— Ми не в змозі бодай якось вплинути на це.

Після спільного обіду з Дін Ї Чжан Бейхай поїхав із експериментального центру термоядерного синтезу. Невдовзі волога земля під колесами знову змінилася засніженим полотном, що іскрилося під яскравим зимовим сонцем. Температура повітря також упала, вгамувавши його серце й думки.

Чжан Бейхай вирішив, що йому конче потрібен космічний корабель, здатний до міжзоряних подорожей. Якщо інші шляхи не приведуть до бажаного, залишається єдина стежка, і байдуже, що вона небезпечна й лиховісна. Іти доведеться саме нею.

Чжан Бейхай завітав до колекціонера метеоритів, будиночок якого ховався в завулку хутуна[48]. Побачив, що цей тьмяно освітлений старий будинок перетворився на невеличкий геологічний музей зі скляними шафами вздовж стін, у яких виставлялися професійно підсвічені камінці. Вони, нічим особливим не примітні, виблискували нерівними гранями. Господар сидів за верстатом і через збільшувальне скло розглядав малий камінчик. То був ще міцний чолов'яга літ п'ятдесяти з вродливим відкритим обличчям. Побачивши відвідувача, він радісно підвівся для привітання. Чжан Бейхай зрозумів, що господар належить до категорії щасливих людей, які живуть у маленькому світі власних уподобань, цілком поринаючи в нього попри всі негаразди й злигодні великого світу. У затишній атмосфері старовинного будинку Чжан Бейхай зрозумів: поки він з товаришами веде битву за виживання людства, більшість таких людей і далі ведуть тихе, спокійне життя. Це неабияк зігріло йому душу.

Успішна реалізація проекту космічного ліфта й прорив у технології керованого термоядерного синтезу стали значними мотиваційними подіями для всього людства, підтримали віру в можливість перемоги над загарбниками й пригальмували поширення ідей занепадництва. Але лідери, здатні мислити тверезо, чудово розуміли, що це лише перший крок на довгому шляху. Якщо проводити аналогію між розбудовою космічного і звичайного флоту, людство лише вийшло з інструментами на берег океану; навіть верфі ще не збудувало. Окрім розробки корпусу космічного корабля, доведеться ще створити принципово нову з точки зору технології зброю для ведення космічних війн, системи життєзабезпечення замкнутого циклу, побудувати космопорти — загалом, вийти на абсолютно новий технічний рівень, зробити стрибок, який не має історичних аналогів. Лише розробка базових технологій для всього цього може тривати не одне століття. На додачу до надскладних технологічних завдань людське суспільство зіткнеться і ще з одним серйозним випробуванням: будівництво системи космічної оборони потребуватиме значних ресурсів, і переорієнтування їх на військові потреби, швидше за все, знизить життєвий рівень кожного землянина. Тому найбільші виклики чекають на людство в майбутньому. Саме з таких міркувань командування прийняло рішення: дати старт проекту з посилення ідеологічної боротьби в майбутньому — відрядити туди підкріплення з найкращих політичних комісарів. Вибір Чжана Бейхая як командира першого такого загону був цілком зрозумілим: саме він виявив ініціативу. Отримавши наказ, Чжан Бейхай виступив із пропозицією: перед гібернацією кожен офіцер групи, готуючись до роботи в майбутньому, має бодай рік попрацювати в космосі на будь-якій посаді. «Майбутній Головнокомандувач Космічних сил не бажає мати політичних комісарів, які жодного разу не були у космосі?» — запитав він тоді Чана Вейси. Цю пропозицію схвалили швидко, й за місяць його і тридцятьох товаришів із першого загону відрядили в космос.

— Ви — військовий, — сказав колекціонер, сервіруючи стіл до чаювання. Бейхай кивнув у відповідь, і він продовжив: — Тепер військові вже мало схожі на солдатів, але розгледіти у вас армійський стрижень не складно з першого погляду.

— Ви також колись були солдатом, — відповів Чжан Бейхай.

— Ви спостережливі. Я більшу частину життя прослужив у Бюро геодезії та картографії Генерального штабу.

— А звідки ваша любов до метеоритів? — запитав Чжан Бейхай, оглядаючи багату колекцію.

— Понад десять років тому я брав участь у експедиції, що перетнула Антарктиду. Мене призначили відповідальним за пошуки уламків метеоритів під снігом і кригою. Справа мене так захопила, що я вирішив сконцентруватися саме на ній. Уявіть: ці камені потрапляють до нас із-за меж Землі, прилітають з незвіданих глибин космосу — це так таємниче й захопливо. Щоразу, коли беру до рук новий метеорит, ніби відкриваю новий світ.

Чжан Бейхай посміхнувся й похитав головою.

— Це лише ваші фантазії. Земля сама по собі утворена зі спресованої міжзоряної матерії, тому вона і є великий метеорит. Каміння в нас під ногами — метеорити, чайна чашка в моїй руці — матеріал з метеорита. Воду на Землю приносили комети, тож, — він підняв чайник, — моя чашка теж наповнена метеоритами. Вони не рідкість на нашій планеті.

Колекціонер зі сміхом вказав пальцем на Бейхая:

— Хе-хе, а ти розумний хлопець! Уже почав торгуватися… Але я волію довіряти власним відчуттям.

Господар не втримався й таки показав Чжану Бейхаю свою колекцію, навіть відкрив сейф, аби продемонструвати найбільшу свою коштовність — марсіанський ахондрит[49] завбільшки як ніготь. Колекціонер запропонував роздивитися камінь під мікроскопом — кажуть, маленькі круглі западинки можуть бути слідами життєдіяльності скам'янілих мікроорганізмів.

— П'ять років тому Роберт Гааґ[50] хотів придбати цей камінчик за суму, що в тисячу разів перевищує його вагу в золоті. Я не продав.

— Скільки ви зібрали особисто? — Чжан Бейхай обвів руками експозицію.

— Дещицю. Більшість — придбана чи виміняна в інших колекціонерів… Гаразд, то чим ви цікавитеся?

— Я не женуся за коштовними рідкісними знахідками. Мені потрібне щось некрихке й легке в обробці.

— Зрозуміло. Ви збираєтеся вигравірувати напис.

— Саме так, — кивнув Чжан Бейхай. — Ліпше, якщо камінь можна обробляти на токарному верстаті.

— То вам потрібен залізний метеорит, — колекціонер відчинив скляну шафу й дістав звідти темний камінь завбільшки як горіх. — За хімічним складом він складається в основному з феруму та нікелю, є домішки кобальту, фосфору, силіцію, сульфуру й купруму. Якщо ви шукаєте високу густину, то це те, що вам потрібно, — вісім грамів на кубічний сантиметр. Сплав дуже міцний, тому його легко обробляти на токарному верстаті.

— Чудово, але він трохи замалий.

Колекціонер дістав ще один камінь, завбільшки як яблуко.

— А ще більшого немає?

Колекціонер пильно глянув на Бейхая.

— Такі великі метеорити не продають на вагу, це поодинокі зразки, що коштують дуже дорого.

— Гаразд, тоді чи є у вас три камені, подібні за розмірами?

Колекціонер дістав ще три приблизно однакові зразки й заходився вихваляти, набиваючи ціну:

— Залізних метеоритів небагато, вони становлять лише п'ять відсотків загальної кількості усіх знайдених, а ці три — просто чудові. Погляньте, ось цей — октаедрит із помітним зрізом відманштеттенових фігур. А це — багатий на нікель атаксит: ось ці паралельні лінії на його поверхні мають назву «нейманові структури». Оцей метеорит багатий на камасит, а цей — на теніт, мінерали, які на Землі зустрічаються здебільшого в залізних метеоритах. Цей зразок я знайшов у пустелі за допомогою металошукача — це така само удача, як і знайти голку в океані. Машина тоді застрягла в бархані, я зламав привідний вал і ледь не загинув.

— Назвіть свою ціну.

— Ціна подібних метеоритів на світовому ринку становить 20 доларів за грам. Отже, один коштуватиме 60 тисяч юанів, а три — 180 тисяч[51]. То як?

Чжан Бейхай дістав свій мобільний телефон і спокійно відповів:

— Давайте номер рахунку, зараз перекажу гроші.

Колекціонер так надовго замовк, що Бейхай не дочекався, підняв очі й побачив хитру посмішку.

— О, я готувався до запеклого торгу.

— У жодному разі, я готовий заплатити.

— Послухайте, зараз космічний туризм доступний ледь не кожному, й хоча збирати метеорити в космосі ще не так зручно, як на поверхні Землі, ціна на них уже падає. Зараз ці три коштують…

Чжан Бейхай рішуче зупинив його:

— Ні, ціну вже погоджено. Хай це буде знак поваги до людей, які їх отримають.

З будинку колекціонера Чжан Бейхай із метеоритами в кишені попрямував до майстерні моделювання одного з науково-дослідних інститутів Космічних сил. На той час майстерня вже спорожніла, але Бейхай знав, що впорається й самотужки, бо тут було найсучасніше обладнання — серед іншого й верстат з числовим програмним керуванням. Спочатку він фрезою виточив із трьох метеоритів кілька циліндрів завтовшки як олівець, а потім порізав циліндри на невеличкі шматки певної довжини. Працював дуже обережно й старанно, щоб звести до мінімуму втрати цінної сировини. Нарешті перед ним лежали 36 маленьких шматочків метеоритів циліндричної форми. Він ретельно зібрав усі ошурки метеоритного заліза, вийняв фрезу з верстата й залишив майстерню.

Доробляв уже в підвалі, в таємній кімнатці: на невеличкому столі перед ним вишикувалися в ряд 36 патронів для пістолета калібру 7,62 мм. Щипцями Чжан Бейхай по черзі дістав з кожного кулі — якби то були патрони старого зразка з латунними гільзами, довелося б довго морочитися з розтискачами та інструментами для розвальцьовування й завальцьовування крихітного дула кожної гільзи. Проте два роки тому всю армію перевели на новітні стандарти озброєння, й до всіх зразків вогнепальної зброї почали постачати набої без гільз — куля кріпилася безпосередньо до порохового заряду й легко знімалася.

Далі за допомогою спеціального клею він з'єднав тридцять шість куль із метеорита з пороховим зарядом. Такий клей використовувався для аварійного ремонту корпусу космічного корабля на орбіті й міг витримувати значні коливання температур.

Потім він заклав чотири патрони у магазин стандартного пістолета типу 2010 і розрядив обойму в мішок, що стояв у кутку. Постріли, що в будь-якому разі мали бути оглушливими, в тісній комірчині пролунали як маленькі вибухи й заповнили приміщення пороховим димом.

Чжан Бейхай уважно оглянув чотири отвори від куль на поверхні мішка, задоволено відзначив, що розміри їх такі самі, як і від звичайних, отже, космічні набої не розлетілися на друзки. Далі він розв'язав мішок і дістав з нього великий шмат сирої яловичини, з якої за допомогою ножа ретельно й неквапно видлубав усе, що залишилося від чотирьох куль: вони покришилися на нерівні шматочки, перетворилися на купку ошурків у долоні. Бейхай не помітив жодних виразних слідів механічної обробки на їхній поверхні, й це його дуже потішило.

Мішок був із тканини, з якої шиють скафандри для космонавтів. Для ретельнішої перевірки міцності Чжан Бейхай виготовив мішок із кількох шарів тканини й натоптав його теплоізоляційним матеріалом і пластикови-ми трубками.

Він ретельно зібрав 32 патрони, що залишилися, і залишив підвал. Настав час готуватися до виходу у відкритий космос.

Чжан Бейхай висів у космічному просторі за п'ять кілометрів від космічної станції «Жовта річка». Станція, розташована на 300 кілометрів над верхньою частиною космічного ліфта, мала форму колеса й виконувала функцію противаги. На той час вона була найбільшим штучним космічним об'єктом, створеним людьми — тут одночасно могли розміститися близько тисячі осіб.

У радіусі п'ятиста кілометрів від верхньої платформи космічного ліфта знаходилися й інші рукотворні об'єкти. Втім, вони значно поступалися «Жовтій річці» за розмірами. Їх розмістили довільно за зразком індіанських тіпі на Великих рівнинах, які ще застали підкорювачі Дикого Заходу. Ці будівлі лише передували справжнім оселям людей у просторах космосу. Найбільшим серед спроектованих був космічний док, який мав удесятеро перевищити розміри «Жовтої річки». Але поки що змонтували тільки головний каркас, здаля схожий на кістяк гігантського доісторичного монстра.

Чжан Бейхай прилетів з першої бази, побудованої Космічними силами на геостаціонарній орбіті. То була окрема космічна станція, розташовувана за 80 кілометрів; за розмірами вона ледь дорівнювала п'ятій частині «Жовтої річки». Бейхай уже три місяці жив тут і працював разом з іншими членами першої групи, що готувалася до десанту в майбутнє. За цей час він лише раз побував на планеті.

Тут, на об'єкті з простою назвою База №1, він терпляче очікував слушної нагоди. Нарешті вона трапилася: еліта аерокосмічної галузі зібрала нараду найвищого рівня на «Жовтій річці», й уся трійця, на його щастя, також виявилася серед запрошених. Відтоді як космічну орбітальну станцію «Жовта річка» ввели в експлуатацію, на ній відбувалися численні заходи, серед іншого — засідання та наради очільників аерокосмічної галузі. Вони мовби намагалися компенсувати те, що більшості співробітників цієї галузі так ніколи й не судилося вийти у відкритий космос.

Перш ніж відлетіти з Бази №1, Чжан Бейхай відстіб-нув і залишив у своїй кімнаті систему позиціонування скафандра. Він сподівався, що система моніторингу бази не зареєструє в автоматичному режимі факт його відсутності, й це залишиться непоміченим. За допомогою невеличкого реактивного двигуна малої тяги, яким було вкомплектовано ранець скафандра, він пролетів 80 кілометрів у космічному просторі на заздалегідь обрану позицію і почав спокійно чекати.

Він знав, що нарада вже скінчилася й невдовзі всі учасники мають вийти в космос.

За традицією подібних зустрічей, усі присутні наприкінці наради роблять групове фото в космічній порожнечі. Але щоб станція на задньому плані постала в усій красі й знімок вийшов достатньо контрастним, фотографувати мали проти Сонця. Під час фотографування кожному з групи доводилося піднімати світлофільтри шолома, щоб на знімку було видно обличчя. Якщо Сонце до цього моменту вже стояло високо, яскраве світло сліпило людям очі й нагрівало внутрішню поверхню шоломів. Тому найзручнішими моментами для фотографування вважалися світанок і захід Сонця. На геостаціонарній орбіті схід і захід чергуються кожні двадцять чотири години й ніч надто коротка; Чжан Бейхай чекав на захід.

Він знав, що система просторового моніторингу «Жовтої річки» неодмінно визначить його, але не надто цим переймався. На цій початковій стадії розбудови космічних об'єктів довкола вже зведених і не добудованих споруд левітувала безліч ще придатних до застосування будівельних матеріалів та острівців відходів і сміття, за розмірами часто більших за людину. Крім того, між ліфтом і навколишніми космічними об'єктами встановився транспортний і логістичний зв'язок, подібний до інтенсивного руху між великим містом і навколишніми селами, адже постачання околиць цілком забезпечувалося вантажними можливостями ліфта. Адаптуючись до косміч-ного простору, люди поступово звикли й до прогулянок за межами кораблів і станцій. У досвідчених мешканців станцій скафандр став чимось подібним до космічного велосипеда: реактивний двигун ранця міг забезпечити рух зі швидкістю 500 кілометрів на годину. Подібний спосіб пересування між ліфтом і навколишніми космічними станціями в радіусі кількох сотень кілометрів тепер користувався найбільшою популярністю.

Але зараз Чжан Бейхай відчував, що навколишній простір порожній. Окрім Землі, яка з висоти геостаціо-нарної орбіти мала вигляд повної сфери, та призахідного Сонця, все довкола заливавала бездонна чорнота. Розсип зір здавався лише блискучим пилом, якого замало для заповнення порожнечі Всесвіту. Він знав, що система життєзабезпечення скафандра розрахована лише на дванадцять годин автономної роботи. До цього часу мусив повернутися на Базу №1 за 80 кілометрів звідси. Нині він міг бачити її як ледь помітну точку. Ця база недовго проіснувала б, відірвавшись від пуповини космічного ліфта. Але тепер, плаваючи в безмежній порожнечі, Бейхай відчував, як рветься його зв'язок із блакитним світом, що залишився там, унизу. Почувався цілком самостійною формою буття без ґрунту під ногами, не належною до жодного зі світів. Зусібіч був лише безмежний простір, і Бейхай плив у Всесвіті так само, як Земля, Сонце й Чумацький Шлях. Без початку, призначення та кінця — лише чисте існування; і це відчуття йому подобалося.

Він навіть устиг подумати, що батьків дух на небесах має відчувати щось подібне.

Цієї миті сонячний диск став на лінію поверхні Землі.

Чжан Бейхай підняв руку, якою тримав багатократний оптичний приціл. За допомогою візира знову виміряв відстань до вихідного шлюзу «Жовтої річки» — 10 кілометрів — і пересвідчився, що круглі герметичні двері шлюзу на широкій випуклій стінці зовнішньої обшивки станції досі зачинені.

Він повернув голову й глянув на Сонце — світило встигло сховатися до половини й перетворило Землю на сліпуче осяйне коло.

Повернувшись до «Жовтої річки», Чжан Бейхай помітив, що сигнальний індикатор біля шлюзу змінив колір із червоного на зелений. Це означало, що викачування повітря з перехідної камери завершено. Невдовзі двері поповзли вбік і випустили у відкритий космос групу приблизно з тридцяти осіб у білих скафандрах. Вони організовано рушили вбік, їхні тіні на зовнішній обшивці «Жовтої річки» росли з кожним метром віддалення від шлюзу. Їм потрібно було відлетіти від станції так далеко, щоб вона повністю потрапляла в об'єктив. Незабаром група почала рухатися повільніше, й нарешті під керівництвом фотографа люди почали шикуватися в лінію.

До цього часу Сонце встигло на дві третини сховатися за Землю. Видима частина світила була схожа на лампу, вмуровану в поверхню планети. Ніжне сяйво стояло над гладеньким дзеркалом океанів, барви на їх поверхні змінювалися із темно-синього до помаранчевого. Хмари облямували водяну гладінь перистою рожевою габою.

Коли Сонце втратило яскравість і люди, готуючись позувати, почали деактивувати світофільтри в шоломах, Чжан Бейхай підкрутив коліщатко фокусної відстані прицілу, ще більше наблизив групу й легко відшукав трійцю обраних. Як він і очікував, усі троє, відповідно до займаних високих посад, розташувалися у першому ряду.

Чжан Бейхай розтиснув пальці й відпустив приціл, дозволив йому нерухомо зависнути в полі зору, потім лівою рукою повернув металеве з'єднувальне кільце на правій рукавиці скафандра й зняв її. Тепер одну його руку захищала лише тонка рукавиця термобілизни, й мертвотний холод космосу негайно дався взнаки. Аби уникнути швидкого обмороження, він так змінив положення тіла, щоб останні слабкі промені Сонця падали на праву руку. Далі натренованим рухом дістав із бічної кишені скафандра пістолет та два заряджені магазини. Лівицею перехопив приціл, що нерухомо висів поруч, встановив його над затвором пістолета. То був оптичний приціл з далекобійної снайперської рушниці. Чжан Бейхай додатково встановив на нього магнітні кріплення, щоб мати змогу використовувати разом із пістолетом.

Переважна більшість вогнепальної зброї може використовуватися в космосі так само, як і на Землі. Вакуум не є обмежником, адже пороховий заряд містить достатньо окиснювача. Чинником, який слід враховувати, є різкий перепад температур у космосі — як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус, — що може негативно вплинути на зброю і набої. Саме тому Чжан Бейхай не наважувався надовго діставати пістолет із магазинами. Щоб скоротити час, необхідний для виконання задуму, він упродовж трьох останніх місяців навчався швидко вихоплювати пістолет у стані невагомості, готувати його та прикріплювати оптику.

Він припав до окуляра, спіймав у перехрестя прицільної сітки першу ціль.

На Землі з її атмосферою навіть найкращі снайперські комплекси не можуть гарантовано влучати з відстані п'яти кілометрів, але в космічному вакуумі на це здатен і звичайний пістолет. Коли куля летить у вакуумі, на неї не впливає ні сила тяжіння, ані будь-які інші зовнішні чинники, тож траєкторія польоту абсолютно прямолінійна аж до контакту з ціллю. Водночас на кулю в польоті не діє сила опору повітря, й вона досягає цілі зі швидкістю, з якою вилітає з каналу ствола, а це гарантія потужної вбивчої сили, й летальні наслідки можливі навіть за значної відстані.

Чжан Бейхай плавно натиснув на курок, і пістолет вистрілив, не порушуючи глибокої тиші, але він побачив спалах біля дула й рукою відчув віддачу. Швидко випустив десять патронів у першу ціль, перезарядив і спорожнив другий магазин у іншу. Далі знову вставив повний і розстріляв третю. Тридцять спалахів вирвалися з дула, і якби хтось із «Жовтої річки» цієї миті дивився в його бік, міг би помітити лише мерехтіння крихітного світлячка на тлі темної безодні.

Тридцять метеоритних куль прямо зараз летіли до цілей. Початкова швидкість кулі під час пострілу з пістолета типу 2010 становить 500 м/с, отже, час польоту не перевищуватиме 10-ти секунд. Чжану Бейхаю залишалося тільки молитися, щоб за цей час цілі не змістилися з траєкторії. Сподівання могли справдитися, адже два задні ряди ще тільки шикувалися за вказівкам фотографа, щоб вдало розташуватися в кадрі. А по тому, як група організується, фотограф муситиме зачекати, допоки не розсіється білястий слід від реактивних двигунів на скафандрах. Але врешті-решт усі вони левітували в невагомості, тож цілком могли трохи зміститися чи відплисти вбік. Тоді кулі не тільки не влучили б у цілі, але й могли поцілити у ні в чому не винних.

Не винних? Трійця, яку він запланував убити, теж не була ні в чому винна. Перед початком трисоляріанської кризи ці люди інвестували в аерокосмічну галузь суми, просто сміховинні за сучасними мірками. Ступаючи тонкою кригою, припускаючись помилок, що призводили до аварій, вони змогли вивести людей у космос. Але зараз цей досвід тягнув їх донизу, заважав вільному польоту думок. Для того, щоб людство спромоглося збудувати космічний корабель, здатний до міжзоряних перельотів, цих осіб слід було знищити, і їхня смерть мала розцінюватися як фінальний внесок у справу підкорення людством космічного простору.

Насправді, аби відвернути підозру, Чжан Бейхай навіть послав кілька куль трохи вбік, сподіваючись влучити в інших. Найкраще було б поранити кількох випадкових людей, але й смерть одного чи двох заради досягнення мети — цілком прийнятна ціна.

Чжан Бейхай і далі стискав розряджений пістолет і зі спокійним серцем спостерігав за розвитком подій крізь оптичний приціл. Якщо зараз його спіткає невдача, він без сум'яття й поспіху шукатиме іншого способу досягнення мети.

Секунди тяглися вкрай повільно. Аж ось з'явилися ознаки враження цілей. Чжан Бейхай не міг розгледіти отвори від куль на поверхні скафандрів, але побачив, як навсібіч почав струмувати білий газ. Потім між першим і другим рядами вибухнула ціла хмара — можливо, кулі прошили ціль і влучили в реактивний двигун ранця. Його впевненість у вбивчій силі зброї підтвердилася — куля з метеорита, не сповільнюючись, влучила так, немов він стріляв упритул. Бейхай помітив, як захисна маска шолома однієї з цілей раптом зазміїлася тріщинками й втратила прозорість, але ще раніше встиг побачити, як кров заливає шолом зсередини. Потім крізь отвори в пробитому скафандрі кров вийшла назовні, перемішалася зі струменями газу та пульсуючи з ними разом, потекла в космічний простір, швидко конденсуючись і виморожуючись у кристалики льоду. Чжан Бейхай швидко визначив, що кулі влучили в п'ятьох людей, включно з усіма трьома цілями й кожна ціль отримала щонайменше п'ять поранень.

Через прозорі маски шоломів Чжан Бейхай бачив, як люди роззявляли роти в безгучному крикові, зважаючи на артикуляцію, вимовляли саме те, на що він сподівався:

— Дощ метеоритів!

Усі, хто вцілів, увімкнули двигуни ранців на повну потужність і полетіли до станції, залишаючи по собі білясті смуги відпрацьованих газів. Напрочуд швидко й злагоджено вони втиснулися в круглі двері шлюзу «Жовтої річки». Чжан Бейхай задоволено відзначив подумки, що всі п'ятеро вражених кулями транспортувалися й проходили крізь шлюз лише за допомогою інших.

Чжан Бейхай запустив реактивний двигун свого ранця і прискорюючись полетів у напрямку Бази №1. Цієї миті його серце було таким само холодним і спокійним, як і порожній простір довкола. Він розумів: загибель трьох ключових постатей аерокосмічної галузі жодним чином не гарантує того, що проект космічного корабля з двигуном прямого випромінювання чи інший — без робочого тіла — стане головним напрямом досліджень і розробок. Але він зробив усе, що від нього залежало, й навіть трохи більше. Хоч би що трапилося в майбутньому, він уже може дозволити собі трохи перепочити — навіть під пильним поглядом батька з-за меж Незвіданого.

Майже в той самий час, коли Чжан Бейхай повернувся на Базу №1, у інтернет- мережі група людей поспіхом зібралася в пустельному віртуальному світі Трисоляриса, аби обговорити останні події.

— Цього разу софони передають нам інформацію в усіх деталях, інакше я ніколи не повірив би, що він справді на це зважився, — сказав Цінь Ши Хуан-ді, окреслюючи довгим мечем кола на землі, й це виказувало його хвилювання. — Погляньте на його задум і порівняйте з нашими трьома замахами на Ло Цзі. Мені здається, що ми забагато вагаємося, перш ніж перейти до виконання завдань; нам вочевидь бракує ось такої холоднокровності та вправності.

— То ми просто сидітимемо й спостерігатимемо за тим, що ще втне ця людина? — запитав Ейнштейн.

— Ми не вільні у своїх діях, бо так наказав Господь. Ця людина — затятий упертюх і переконаний тріумфаліст. Господь вважає, що недоцільно витрачати сили на протидію подібним до нього. Уся наша увага має зосередитися на ескапістах, бо занепадництво значно небезпечніше для людства, ніж віра в перемогу, й може його погубити, — відповів Ньютон.

— Якщо ми маємо на меті справжнє служіння Господу, не можна просто сліпо виконувати вказівки, бо його стратегічне мислення — на рівні дитини, — заперечив Мо-цзи.

Цінь Ши Хуан-ді змахнув мечем.

— Але в цьому конкретному питанні правильною тактикою буде саме невтручання в процес. Нехай вони змінять напрям досліджень у аеронавтиці та візьмуться до будівництва космічного корабля з двигунами за принципом прямого випромінення. Все одно внаслідок протидії софонів необхідні фізичні дослідження, тож конструювання подібних двигунів виявиться майже нездоланним технологічним бар'єром. У цю бездонну прірву кануть усі ресурси людства, й на момент вторгнення це не дасть йому жодної користі.

— Ми згодні, але той чоловік надто небезпечний, — відповів фон Нейман.

— Саме так! — підтримав його Аристотель. — Ми вважали його простим солдатом, але хіба він поводиться як солдат, що неухильно дотримується військової дисципліни та встановлених правил?

— Він справді надто небезпечний. Його переконання тверді й непорушні; він далекоглядний і нещадний, належне виконує спокійно, виважено й рішуче; зазвичай строгий і серйозний, але за потреби легко виходить за межі та діє за обставинами, — Конфуцій протяжно зітхнув. — Як слушно зауважив Перший Імператор, нам бракує такої людини.

— Прибрати його з нашого шляху зовсім легко — просто зробімо його вчинок надбанням громадськості, — запропонував Ньютон.

— Усе значно складніше! — Цінь Ши Хуан-ді махнув у його бік довгим рукавом. — І це твоя провина: останні кілька років ми за твоєю пропозицією використовували інформацію, отриману від софонів для розбрату між Космічними силами й ООН. І які результати? Будь-який компромат тепер розглядається не як щось варте осуду, а радше як ознака лояльності людству й чеснот, необхідних для боротьби!

— І нам справді бракує переконливих доказів, — додав Мо-цзи. — Він спланував усе дуже ретельно, адже така куля, потрапляючи в тіло, залишає по собі друзки, які під час розтину чи оперативного втручання ідентифікуватимуться як уламки метеоритів. Усталиться думка, що потерпілі просто потрапили під метеоритний дощ. А правда надто неймовірна!

— На щастя, він планує лягти в гібернацію в складі команди, відрядженої в майбутнє для посилення боротьби зі зневірою. Він тривалий час не становитиме для нас проблеми.

— Отже, вони вже на шляху в майбутнє. Варто й комусь із нас наслідувати їхній приклад, — зітхнув Ейнштейн.

І хоча вони говорили: «До зустрічі!», кожен знав, що прощається назавжди.

Чан Вейси й інші старші генерали Космічних сил приїхали в аеропорт, щоби побачитися й попрощатися з особовим складом першого контингенту політичних кадрів, які відряджалися в майбутнє. Він із рук до рук передав Чжану Бейхаю листа.

— Це рекомендаційний лист до мого наступника в майбутньому. Я детально описав ситуацію і наполегливо рекомендував тебе до призначення на відповідальну посаду. Запланований проміжок гібернації — щонайменше п'ятдесят років, або й більше. На той момент ви можете зіткнутися зі значно складнішими умовами праці та гострішою ситуацією. Тож, по-перше, вам слід якнайшвидше адаптуватися до реалій майбутнього, але берегти в серці нинішні воїнські звитягу й доблесть. По-друге, ви маєте чітко визначити, які з сучасних методів вашої роботи виявляться архаїчними, а які не втратять ефективності. Це може стати головною перевагою фахівців у майбутньому.

— Командувачу, я вперше в житті трохи жалкую через свій атеїзм. Адже сподівання на можливу зустріч десь у інших світах зігріли б моє серце, — сказав Чжан Бейхай.

Чан Вейси був трохи здивований такими словами людини, яку вважав взірцем суворого реаліста, але відчув, що ці слова зачепили за живе всіх присутніх, хоча жоден із них, як справжній солдат, не виказав цього.

— Я дуже тішуся, що нам довелося зустрітися й попрацювати разом у цьому житті. Передавай вітання майбутнім товаришам, — мовив Чан Вейси. Остаточно розпрощавшись, увесь склад контингенту піднявся на борт літака.

Чан Вейси невідривно дивився, як віддаляється постать Чжана Бейхая, і думав про те, що ось чудовий солдат, справжній воїн його залишає, і годі зустріти когось подібного. Звідки взялася його непохитна віра? Відповіді на це запитання він шукав постійно, інколи навіть трохи заздрив Бейхаю. Солдат зі щирою вірою в перемогу — справжня знахідка. Під час Битви Судного дня мало хто володітиме такою розкішшю. Коли висока, пряма як стріла постать Чжана Бейхая зникла за дверима, Чану Вейси довелося визнати, що він, зрештою, так і не спромігся зрозуміти підлеглого до кінця.

Літак відірвався від смуги, забрав із собою тих, на чию долю випала можливість побачити останні дні людства, і зник за хмарами. Цього похмурого зимового дня слабке біле сяйво Сонця ледь пробивалося з-за ковдри щільних сірих хмар; пориви холодного вітру гуляли порожнім терміналом аеропорту, виморожуючи повітря до твердості кришталю, змушуючи нечисленних людей, які тут перебували, зневіритися в настанні весни. Чан Вейси щільніше запнув комір шинелі. Сьогодні, у свій 54-й день народження, під завивання суворого зимового вітру він виразно побачив невтішний і неминучий для себе та всього людства кінець.

Рік 20-й Епохи кризи

Рея Діаса з Гайнсом пробудили одночасно й повідомили, що технології, на які вони так очікували, вже доступні.

— Так швидко?! — разом випалили вони, коли дізналися, що минуло всього вісім років.

Їм розповіли, що за цей час внаслідок залучення безпрецедентних інвестицій технологічний прогрес дуже пришвидшився, але попри очікування це не додало оптимізму. Людство лише швидше пройшло останній відтинок до бар'єру знань, встановленого софонами; єдине що справді прогресувало, — впровадження вже зроблених відкриттів у певні технології. Передові дослідження в царині фізики переживали період застою, передній край науки перетворився на затхлу водойму. Теоретичні резерви потроху вичерпувалися, й це неминуче мало призвести до сповільнення технологічного прогресу людства, аж поки він не зупиниться взагалі, хоча ще зарано передбачати, коли це станеться.

Ноги ще не гнулися після тривалого сну, і Гайнс повільно ввійшов до будівлі, що більше нагадувала стадіон. Її наповнювало щось подібне до сліпучого білого туману без відчуття вогкості; Гайнс і гадки не мав, що воно таке. М'яке світло, схоже на місячне, осявало все довкола; туман, рідкий на рівні зросту людини, попід стелею густішав, і він марно намагався розгледіти купол у себе над головою. Попереду в тумані побачив мініатюрну постать, у якій миттю впізнав дружину й чимдуж кинувся до неї. Спочатку це нагадувало гонитву за привидом, але врешті-решт вони міцно обійнялися.

— Вибач мені, любий, я постаршала на 8 років, — сказала Кейко Ямасугі.

— Навіть якщо так, ти все одно ще на рік молодша за мене, — відповів Гайнс, роздивляючись дружину. Час не пожалів дорогу йому людину, залишив на її обличчі забагато слідів — у розрідженому білому тумані воно видавалося вкрай змарнілим. Образ дружини в туманній імлі, залитій місячним світлом, мимоволі повернув його до спогаду про зарості бамбука на подвір'ї будинку в Японії. — Хіба ми не домовилися, що ти також ляжеш у гібер-націю за два роки після мене? Чому ти досі не зробила цього?

— Я хотіла якнайкраще підготувати все до нашої роботи після твого пробудження, але забагато всього мусила зробити, тож весь цей час працювала, — відповіла вона й відкинула пасмо волосся з чола.

— Важко було?

— Украй непросто. Незабаром після твоєї гібернації почали розробку одночасно шести проектів суперкомп'ютерів нового покоління: три з них — традиційної архітектури, один — не фон-Нейманівської, ще два — квантовий і біомолекулярний. Але за два роки досліджень головні інженери всіх шести проектів в один голос заговорили, що досягти бажаної обчислюваної потужності жодним чином не вдасться. Перший закрився квантовий проект: тогочасний рівень теоретичної фізики був недостатнім для конструювання суперкомп'ютера з такою архітектурою, а бар'єр софонів позбавляв надії на відкриття в майбутньому. Наступним під ніж потрапив біомолекулярний проект — мені просто повідомили, що це нездійсненна мрія. Третім закрили проект не фон-Нейманівської архітектури, який моделював людський мозок. Вчені говорили, що то яйце без зародка, тож чекати на вилуплення курчати не варто. Зрештою, три проекти традиційної архітектури ще сяк-так жевріють, але за тривалий час жодних серйозних зрушень не було.

— Такі справи… Я мав усі ці вісім років бути з тобою.

— Ти просто змарнував би ці роки. За деякий час ми зовсім занепали духом і від безвиході вдалися до спроби реалізації божевільної ідеї імітації людського мозку майже у варварський спосіб.

— Це яким чином?

— Перенести навантаження з програмної на апаратну частину. Використовуючи окремий мікропроцесор як аналог одного нейрона, створити умови для взаємодії всіх разом і кожного окремо, встановлюючи та руйнуючи динамічні зв'язки.

Кілька секунд Гайнс обміркував почуте, перш ніж мовив:

— То ти говориш про виготовлення ста мільярдів мікропроцесорів?!

Кейко Ямасугі просто кивнула у відповідь.

— Але… це десь дорівнює загальній кількості мікропроцесорів, виготовлених людством за всю історію?

— Я не маю точної статистики, але мені здається, що це навіть перевищує цю кількість.

— Навіть якщо ви отримаєте таку неймовірну кількість мікрочипів, скільки знадобиться часу, щоб з'єднати їх усі між собою?!

Кейко Ямасугі стомлено посміхнулася.

— Я знаю: цю ідею неможливо втілити. Вона виникла з розпуки, з відчаю. Але тоді я була переконана, що ми впораємося, принаймні зробимо те, на що вистачить сили, — сказала вона й обвела рукою довкола. — Поглянь: ми планували побудувати тридцять подібних монтажних майданчиків, але змогли звести лише цей.

— Я мав бути з тобою весь цей час, — схвильовано повторив Гайнс.

— На щастя, нам вдалося досягти запланованого рівня — цей комп'ютер у десять тисяч разів потужніший за найкращий із того часу, коли ти ліг у гібернацію.

— Традиційної архітектури?

— Так, традиційної. Ми змогли вичавити ще кілька крапель соку із закону Мура, чим невимовно здивували комп'ютерну братію, але це вже точно край — шляху далі нема.

«Це абсолютно унікальний витвір інженерії. Якщо ми не впораємся, в людства не буде другого шансу», — подумав Гайнс, але, звісно, нічого не сказав.

— Зрозуміло, що за допомогою цього комп'ютера розробка інтерпретаційного нейронного сканера посувається швидше… Любий, ти візуально уявляєш собі сто мільярдів? — раптово запитала Кейко. Чоловік похитав головою, тож вона з посмішкою розвела руками й продовжила: — Подивися, ось це все, що тут навколо, і є ста мільярдами.

— Що? — Гайнс здивовано роззирався в білому тумані.

— Ми зараз у голографічному дисплеї суперкомп'ютера, — пояснила Кейко, торкаючи рукою маленький пристрій на грудях. Гайнс побачив, що ґаджет має коліщатко, й зрозумів: це, швидше за все, — певний різновид комп'ютерної миші.

Гайнс миттю відчув, що туман густішає, вочевидь внаслідок наближення й масштабування певної ділянки. Тепер він помітив, що насправді туман складається з безлічі дрібних частинок-світлячків, які випромінюють м'яке місячне сяйво, а не відбивають світло зовнішнього джерела. Масштаб збільшився, й частинки з дрібненьких вогників перетворилися на блискучі зорі. Картина, що відкривалася Гайнсу, не нагадувала звичайного зоряного неба, яким ми звикли його бачити з Землі. Здавалося, що він опинився в самому центрі Чумацького Шляху, у най-густішому скупченні зір, де залишалося зовсім мало місця для звичної темряви космосу.

— Кожна з цих зір символізує окремий нейрон, — пояснила Кейко, яка стояла поряд із чоловіком у сріблястому світлі ста мільярдів світил.

Голографічне зображення й далі масштабувалося, поки в Гайнса перед очима не почали з'являтися маленькі відростки, схожі на щупальця, які радіально вистрілювала кожна зоря. Незліченні відростки утворювали складні з'єднання, остаточно руйнуючи картину зоряного неба в уяві Гайнса; натомість він опинився в нескінченній тривимірній мережі.

Зображення дедалі збільшувалося, вже можна було побачити внутрішню структуру кожної зорі, й Гайнс упізнав будову клітин мозку та нейрональні синапси, добре знайомі за спостереженнями під окуляром електронного мікроскопа.

Кейко клацнула мишею, й зображення миттєво згорнулося знову до стану білого туману.

— Це повна, розгорнута топологічна картина людського мозку, отримана за допомогою нейронного сканера, здатного робити три мільйони зрізів водночас. Звичайно, це трохи оброблене зображення — задля наочності ми збільшили відстані між нейронами в 4–5 разів. Через це мозок став схожим на хмару газу, але топологія синап-тичних зв'язків залишилася незмінною. Тепер поглянь на це в динаміці…

У тумані виникли осередки збурення, мовби хтось жбурнув дрібку пороху в полум'я, що досі горіло рівно. Кейко збільшувала зображення, поки воно не перетворилося на зоряне небо, і Гайнс побачив, як зорі загораються і миготять у мозку-всесвіті. Збурення в цьому океані зір набували найрізноманітніших форм і траплялися спорадично: деякі скидалися на потоки, інші нагадували вихори, треті — широкі океанських припливи. Усі вони миттєво зароджувались і зникали, утворюючи разом приголомшливо прекрасні картини самоорганізації хаосу. Коли масштабування досягло рівня мережі, Гайнс побачив безліч нервових сигналів, які передавали інформацію тонкими синапсами у вигляді блискучих перлів серед надзвичайно складної мережі труб…

— Чий це мозок? — запитав Гайнс, вражений побаченим.

— Мій, — відповіла Кейко і глянула на нього з любов'ю. — Я думала про тебе, коли проходила сканування.

Будь ласка, зверніть увагу: щойно індикатор засвітиться зеленим, на екрані з'явиться тестове завдання з шести тверджень. Якщо твердження істинне — натисніть праву кнопку, якщо хибне — ліву.

Твердження №1: Вугілля чорне.

Твердження №2: 1+1=2.

Твердження №3: Температура повітря взимку нижча, ніж улітку.

Твердження №4: Чоловіки, як правило, нижчі за жінок.

Твердження №5: Пряма лінія — найкоротша відстань між двома точками.

Твердження №6: Місяць яскравіший за Сонце.

Ці твердження з'являлися одне за одним на маленьких екранах перед очима добровольців, які погодилися взяти участь у дослідженні. Кожне твердження залишалося на екрані чотири секунди, потім об'єкт натискав праву чи ліву кнопку на власний розсуд. Під час проведення досліджень на голови людям надягали металеві шоломи нейронних сканерів, які аналізували й змальовували голографічну мапу. Далі її обробляли за допомогою новітнього суперкомп'ютера, створюючи динамічну модель нейронної мережі людського мозку.

На початковій стадії дослідницького проекту Гайнс прийняв рішення. Під час тестування критичного мислення піддослідних він збирався ставити їм лише найпростіші запитання, тому всі відповіді були очевидні. За таких умов ідентифікація механізму простого процесу в нейронній мережі мозку значно спрощувалася. Цим можна було скористатись як відправною точкою для поглибленого вивчення природи мислення.

Група дослідників, яку очолили Гайнс і Кейко, досягла певного успіху: вони виявили, що судження й висновки в процесі критичного мислення не виникають у конкретній ділянці нейронної мережі мозку, а характеризуються певним режимом передавання нервових імпульсів. За допомогою надпотужного суперкомп'ютера вчені змогли ідентифікувати цей режим і безпомилково вирізняти його з усього розмаїття діяльності мозку. Цей спосіб ідентифікації дуже нагадував той, за допомогою якого Рінгер визначив для Ло Цзі місце зорі в космосі. Але на відміну від більш-менш сталого розташування небесного тіла у Всесвіті, унікальні композиції активних нейронів всесвіту мозку щомиті змінюються, і визначити їхнє взаємне розташування в певний момент можна лише за допомогою математичних методів. Це було те саме, що намагатися відшукати невеличкий вир у широчезному просторі океану — обсяг необхідних обчислень виявився на порядок більшим за попередні розрахунки, й тільки новітній суперкомп'ютер мав достатню потужність, аби впоратися з цим завданням.

Гайнс із дружиною любили гуляти хмарними зображеннями головного мозку в приміщенні голографічного дисплея суперкомп'ютера. Щоразу, коли мозок котрогось піддослідного продукував оцінювальне судження, комп'ютер червоним миготливим курсором підсвічував відповідну ділянку мозку в хмарі. Фактично цей метод відображення залишався лише зручною візуалізацією, не обов'язковою для конкретного дослідження. Найважливішим завданням був аналіз внутрішньої структури пе-редавання нервових імпульсів у точці мислення — місці, яке приховувало таємниці природи мислення й розуму.

Раптом з'явився керівник медичної команди проекту й повідомив, що виникла проблема з піддослідним №104.

На початкових стадіях розробки нейронний сканер, що працював у режимі сканування мозку в усіх проекціях, демонстрував зависокий рівень опромінення, і це мало фатальні наслідки для кожного піддослідного живого організму. Проте після численних удосконалень рівень опромінення успішно знизили до прийнятних показників. Сканер багато разів тестували, поки переконалися, що він не шкодить мозку піддослідного за умови дотримання рекомендованих часових меж.

— У нього, здається, розвинулася гідрофобія, — дорогою до медичного блоку повідомив керівник команди лікарів.

Кейко застигла мов укопана. Гайнс здивовано запитав у керівника:

— Наскільки я знаю, страх перед водою свідчить про зараження сказом!

Керівник підняв руку, здавалося, намагаючись впорядкувати власні думки:

— О, вибачте, я лише зробив припущення. Нема жодних виразних симптомів і виявів сказу, мозок та інші органи функціонують нормально. Він просто боїться води: відмовляється її пити, навіть не вживає страв, у яких міститься бодай крапля рідини. Це схоже на розлад психіки: він упевнений, що вода отруйна.

— Манія переслідування? — запитала Кейко.

— Ні, — відмахнувся медик, — він не згадує про чиїсь плани його отруїти. Він цілком повен, що вода від початку отруйна.

Гайнс із дружиною знову остовпіли, та лікар лише похитав головою:

— Але все інше свідчить про цілком здорову психіку… Я не можу вам цього пояснити, ліпше погляньте самі.

Піддослідний №104 був студентом коледжу, який добровільно погодився взяти участь у експерименті, щоб трохи заробити. Перш ніж вони ввійшли до палати хворого, керівник медичної команди попередив:

— Пацієнт не пив уже два дні й потерпає від зневоднення. Якщо й надалі відмовлятиметься пити, нам доведеться напувати його силоміць. — Уже прочиняючи двері, він вказав на мікрохвильову пічку: — Погляньте, він вимагає повністю висушувати хліб і будь-яку їжу, перш ніж з'їсти.

Коли Гайнс із дружиною увійшли до палати, піддослідний №104 нажахано глянув на них. Губи в нього потріскалися від зневоднення, волосся було скуйовджене, але вигляд він мав цілком здоровий. Коли Гайнс наблизився, хлопець схопив його за рукав і хрипко попросив:

— Докторе Гайнс, вони збираються мене вбити, але я не розумію, чому, — він тицяв пальцем у склянку води на тумбочці поряд з ліжком. — Вони хочуть, щоб я пив воду.

Гайнс глянув на склянку з кришталево прозорою рідиною, аби пересвідчитися, що пацієнт і справді не хворий на сказ. Справжня гідрофобія має зовсім інший вигляд: щойно хворий побачить воду, в нього починаються судоми й болісні відчуття. Навіть звук струменю води викликає напади божевілля, а в декого сама лишень згадка про воду призводить до панічної атаки.

— Зважаючи на вигляд і здатність до комунікації, пацієнт має бути психічно здоровим, — Кейко звернулася до Гайнса японською. Вона мала науковий ступінь також і з психології.

— Ти справді думаєш, що вода отруйна? — звернувся Гайнс до хлопця.

— Як ви можете сумніватися? Ви ж не заперечуватимете, що сонце світить, а в повітрі є кисень? Вода отруйна — це так само очевидно.

Гайнс поклав йому руку на плече.

— Юначе, життя зародилося у воді й не може існувати без неї. Сімдесят відсотків вашого тіла — вода.

Погляд піддослідного затьмарився, й він опустився на ліжко:

— Так, ця проблема не дає мені спокою. Це неймовірний парадокс Всесвіту.

— Я хочу бачити картку піддослідного №104, — сказав Гайнс керівникові медичної команди, щойно за ними зачинилися двері палати.

Коли в кабінеті керівника вони взяли до рук папери, Кейко зауважила:

— Спочатку гляньте на твердження тестового завдання.

Твердження одне за одним з'явилися на екрані:

Твердження №1: Коти триногі.

Твердження №2: Каміння неживе.

Твердження №3: Сонце має форму трикутника.

Твердження №4: Залізо важче за бавовну в такому самому об'ємі.

Твердження №5: Вода — смертельна отрута.

— Зупиніться, — Гайнс вказав на Твердження №5.

— Він відповів, що твердження хибне, — заперечив керівник.

— Треба перевірити всі параметри й операції сканера, які виникли після відповіді на Твердження №5.

Звіти вказували на те, що після отримання відповіді на Твердження №5 сканер програмно збільшив потужність сканування точок критичного мислення в нейронній мережі мозку піддослідного. Таким чином, задля підвищення точності сканування цієї ділянки інтенсивність випромінювання й сила електромагнітного поля були суттєво збільшені. Гайнс і Кейко ретельно вивчали довгий перелік параметрів, виведених на екран.

— Чи проводилося таке ретельне сканування на вищому рівні потужності з іншими піддослідними після отримання відповідей на інші твердження? — запитав Гайнс.

— Позаяк ми не отримали очікуваних результатів від такого ретельного сканування, побоюючись наслідків потужного локалізованого опромінення, мусили відмовитись від нього після чотирьох сеансів. Попередні три сканування… — Керівник медичної команди звірився із записами в комп'ютері, — ми проводили з простими, звичними твердженнями, що передбачали ствердні відповіді.

— Потрібно повторити дослід із тими самими параметрами сканування Твердження №5, — сказала Кейко.

— І… хто буде піддослідним? — запитав керівник.

— Я, — відповів Гайнс.

Вода смертельно отруйна.

Твердження №5 з'явилося на екрані чорними літерами на білому тлі. Гайнс упевнено натиснув ліву кнопку, підтвердивши хибність твердження. При цьому він не відчув нічого нового, крім звичного легкого тепла, викликаного інтенсивним скануванням мозку.

Він вийшов із лабораторії та під пильними поглядами всіх присутніх включно з Кейко підійшов до столу, на якому стояла склянка з водою. Гайнс узяв склянку й повільно ковтнув, почуваючись цілком спокійним і врівноваженим. Натовп полегшено зітхнув, але наступної миті всі зауважили, що ковтка в горлі не помітно. Раптово м'язи на обличчі Гайнса скам'яніли, а далі почали сіпатися — в його погляді з'явився той самий страх, що й у піддослідного №104. Здавалося, його розум і воля намагаються здолати якусь надпотужну невидиму силу. Зрештою він виплюнув воду, впав навколішки, скорчений нападами нудоти; але нічого не виблював — лише обличчя розчервонілося від напруги. Кейко обійняла чоловіка й лагідно поплескала по спині.

Гайнс трохи відхекався і з зусиллям вимовив:

— Дайте мені кілька паперових рушників абощо.

Отримавши те, що просив, він украй обережно, аби навіть не доторкнутися до отрути, витер краплі води, що впали на взуття.

— Любий, ти справді повірив, що вода отруйна? — Кейко ледь не плакала. До початку сканування дружина не раз пропонувала йому замінити це твердження іншим — хибним, але не таким небезпечним, проте він відмовився.

— Я так вважаю, — повільно кивнув Гайнс. Він обвів натовп безпорадним, збентеженим поглядом: — Я вірю в це, справді вірю.

— Я можу лише повторити твої слова, — відповіла Кейко, тримаючи його за плече. — Життя зародилося у воді й не може існувати без неї. Сімдесят відсотків твого тіла — вода!

Гайнс глянув на мокрі плями на підлозі й кивнув, а потім знову в розпачі похитав головою:

— Так, люба, це протиріччя крає мені серце. Це неймовірний парадокс Всесвіту.

За три роки після досягнення прориву в технології керованого ядерного синтезу в нічному небі Землі можна було спостерігати розсип незвичних для людського ока зір: звичайний спостерігач міг побачити до п'яти таких світил одночасно. Ці зорі часто зненацька починали миготіти, проте коли сяяли рівно, виявлялися навіть яскравішими за Венеру. Інколи котрась миттю спалахувала нестерпно яскраво й вигорала за дві-три секунди. Такими зорями здавалися експериментальні реактори на геостаціонар-ній орбіті Землі.

Врешті-решт за концепцію розвитку майбутнього космічного корабля прийняли варіант двигуна прямого випромінювання. Але він потребував створення надпотужних реакторів, випробування яких можна було проводити лише у відкритому космосі. Тому на висоті тридцяти тисяч кілометрів з'явилися скупчення таких реакторів, які часто називали «ядерними зорями», й кожен новий яскравий спалах свідчив про ще одну жахливу невдачу. Поширилася думка, що спалах такої «ядерної зорі» в нічному небі свідчить про вибух самого термоядерного реактора. Насправді все було не так. Від надвисоких температур під час реакції ядерного синтезу згорала тільки зовнішня оболонка. Найбільш тугоплавкі матеріали плавилися, ніби віск, тож утримувати плазму можна було виключно за допомогою електромагнітних полів у спеціальних пастках, але й вони час від часу виходили з ладу.

Чан Вейси з Гайнсом стояли на балконі верхнього поверху адміністративної будівлі Космічного сил і щойно стали свідками чергового спалаху «ядерної зорі» — їхні тіні на стіні на мить видовжилися й зникли. Гайнс став другим після Тейлора Оберненим, із яким Чану Вейси пощастило зустрітися особисто.

— Це вже втретє цього місяця, — зауважив він.

Гайнс підняв очі до темного нічного неба.

— Потужність цих термоядерних реакторів становить лише один відсоток рівня, якого потребує запроектований новітній двигун космічного корабля. І все одно вони поки що нестабільні. Навіть якби нам вдалося розробити реактор завданої потужності, технології самого двигуна значно складніші. Слід зважати й на перешкоди, які со-фони чинитимуть під час його розробки.

— Так, софони не полишають спроб стати нам на заваді, — погодився Чан Вейси, вдивляючись у далечінь. Море вогнів нічного міста після згасання заграви в небі стало ще яскравішим.

— Примарне світло надії гасне, щойно народившись. Одного дня цей мерехтливий вогник може взагалі більше не засвітитися. Як ви щойно сказали, софони щомиті готові стати на заваді.

— Докторе Гайнс, — посміхнувся Чан Вейси, — ви ж приїхали не для того, щоби поширювати зневіру.

— Насправді саме це я й хотів із вами обговорити. Новий сплеск занепадництва спровокований різким погіршенням життєвого рівня та зниженням соціальних стандартів більшості населення. І найболючішого удару це завдає саме Космічним силам.

Чан Вейси відірвався від споглядання нічного міста, але не озвався й словом.

— Отже, я добре розумію проблеми, з якими ви зіткнулися, й хочу допомогти.

Чан Вейси перевів погляд на Оберненого й кілька секунд роздивлявся його так, ніби побачив уперше. Приховане значення його погляду навряд зрозумів би хтось інший. Він мовби не розчув пропозиції та вів далі:

— Будь-яка значна зміна в будові людського мозку закріплюється для передавання наступним поколінням за 20–200 тисяч років еволюційного розвитку. Людській цивілізації щонайбільше п'ять тисяч років, тобто ми всі ще маємо мозок первісних людей… Докторе, я дуже ціную ваші унікальні розробки та наукові ідеї, вони можуть стати відповідями на багато наших запитань.

— Дякую. Ми справді фактично є сучасними печерними людьми.

— Але чи можна реально скористатися вашими напрацюваннями, щоб за допомогою технологій поліпшити розумові здібності?

Запитання викликало в Гайнса неабияке збудження.

— Генерале, ви значно розумніший за більшість людей! Я помітив, що ви постійно говорите про «розумові здібності», а не про «інтелект» — перше поняття значно важливіше. Ба більше, неможливо здолати вірус занепадництва в суспільстві за допомогою самого лишень інтелекту. Що вищий інтелект окремо взятої людини, то складніше їй в умовах бар'єру софонів увірувати в нашу перемогу.

— Просто скажіть відверто: можливо це, чи ні?

Гайнс похитав головою:

— Вам щось відомо про наші з Кейко Ямасугі дослідження до трисоляріанської кризи?

— Я не певен, що правильно все розумію, але ви довели, що мислення відбувається не на молекулярному, а на квантовому рівні. Не переконаний, чи це можна…

— Це означає, що софони чатують на нас, так само, як ми чекаємо на їхню раптову появу, — відповів Гайнс, вказуючи на небо. — Але станом на сьогодні наше дослідження ще досить далеке від омріяного результату. Попри це ми випадково виявили несподівану побічну дію.

Чан Вейси ледь кивнув, демонструючи зацікавленість.

— Я не переказуватиму технічних деталей. Простими словами — у нейронній мережі мозку ми відшукали механізм, за допомогою якого в процесі мислення генерується певне судження, та знайшли спосіб впливати на прийняття будь-якого рішення. Процес появи судження в людському мозку схожий на комп'ютерний алгоритм: введення початкових даних ззовні, розрахунки, отримання результатів. Тепер ми здатні заблокувати процес «розрахунків» і перейти відразу до потрібного результату. Коли інформація потрапляє в мозок, вона впливає на певну ділянку нейронної мережі, й тепер ми здатні змусити мозок приймати судження, опускаючи процес мислення, ба більше — беззастережно вірити в те, що отриманий результат є незаперечною істиною.

— Вже є конкретні результати? — спокійно запитав Чан Вейси.

— Так, ми пройшли шлях від стадії випадкового відкриття, провели додаткові поглиблені дослідження й отримали результати, які можна застосовувати. Назвали це «ментальною печаткою».

— А якщо запрограмовані судження чи переконання не відповідають дійсності?

— Зрештою такі переконання розвіються, але це не простий і не безболісний процес, адже «ментальна печатка» кардинально змінює свідомість. Я, наприклад, вважав, що вода — смертельна отрута, й лише за два місяці психотерапії знову можу спокійно її пити. І моє лікування, впродовж усього цього часу… зовсім не те, що я хотів би пам'ятати все життя. Зважте: природна отруйність води — вочевидь хибне твердження. Що ж до правдивості чи помилковості інших, то вони можуть бути не такими очевидними: візьмімо хоча б існування Бога чи віру в перемогу людства у Битві Судного дня. Щодо цих питань не існує чіткої, остаточної відповіді. Зазвичай переконання такого штибу є результатом мисленнєвої діяльності людини, яка поступово схиляється в той чи інший бік, залежно від життєвих проблем і власного досвіду. Якщо ж подібні переконання сформуються під впливом «ментальної печатки», вони залишатимуться твердими й непохитними, мов скеля, і позбутися їх неможливо, як неможливо змінити долю.

— Це справді величне відкриття, — щиро мовив Чан Вейси. — Звісно, з точки зору нейрофізіології як науки. Але насправді, докторе Гайнс, ваше відкриття — шкідливе. Скажу навіть більше — чи не найнебезпечніше відкриття за всю історію.

— Ви цураєтеся нашого відкриття, але хіба ж не прагнете створити Космічні війська, свято переконані у власній перемозі? Увесь штат політичних комісарів-душпас-тирів працює задля досягнення цієї мети. То чом би за допомогою технологічних переваг, які надає «ментальна печатка», не завершити цієї роботи з максимальною ефективністю?

— Політична й ідеологічна робота полягає у формуванні переконаності особового складу за допомогою наукового раціонального мислення.

— Чи здатні ви досягти бажаного результату й повірити у власні сили та загальну перемогу в прийдешній війні лише за допомогою наукового раціонального мислення?

— Докторе, якщо ставити питання руба, то нам необхідні Космічні війська з особовим складом, здатним дума-ти власною головою і приймати відповідальні рішення, а не люди зі сліпою вірою у власну перемогу.

— Але це лише окреме запрограмоване твердження. Решта свідомості залишається цілком автономною. Ми втручаємося в єдину точку свідомості й за допомогою новітніх технологій підмінюємо умовивід, щоб імплантувати потрібний нам висновок і закоренити його.

— Цього вже досить. Технологія модифікує процес мислення, як до того модифікувала комп'ютерну програму. Хто скаже, чи залишатиметься людина людиною після подібного втручання? Чи не перетвориться на автомат?

— Ви, напевно, читали «Механічний апельсин»?

— Глибока книга.

— Генерале, саме такого ставлення я й очікував від вас, — зітхнув Гайнс. — Я наполегливо продовжуватиму роботу в цьому напрямку, як і личить статусу Оберненого.

На спеціальному засіданні РОЗ доповідь Гайнса про відкриття «ментальної печатки» неабияк схвилювала всіх присутніх, а стисла оцінка почутого представником США підсумовувала думку більшості:

— Доктор Гайнс і доктор Кейко Ямасугі своїми визначними талантами відчинили для людства браму на темний бік свідомості.

Представник Франції збуджено скочив зі свого місця:

— Що для людства страшніше: втратити здатність вільно мислити, чи зазнати поразки в цій війні?!

— Звичайно, останнє значно страшніше! — Гайнс також підхопився з місця. — Бо за першого варіанту розвитку подій людство має хоча б теоретичні шанси на відновлення вільнодумства!

— Мене долають сумніви стосовно застосування цієї технології… Погляньте на себе, Обернені! — представник Росії звів руки догори. — Тейлор планував знищення людей, ви пропонуєте забрати в нас свободу волі й контролювати наші думки. Чого ж саме ви всі прагнете?!

Його слова викликали неабиякий резонанс.

Представник Великої Британії узяв слово:

— Я нагадую, що сьогодні ми лише обговорюємо пропозицію, але, на мою думку, уряд кожної країни погодиться спільними зусиллями заблокувати використання цієї технології в усьому світі. Годі вигадати щось мерзенніше за встановлення контролю й обмеження свободи мислення.

— А чому кожен з вас стає аж таким чутливим, коли йдеться про моделювання поведінки та вплив на мислен-нєвий процес? — запитав Гайнс. — У сучасному суспільстві це відбується фактично щодня й у різні способи — від формування вподобань за допомогою реклами до впливу на матрицю цінностей через культуру Голлівуду. Ви, як сказано в китайському прислів'ї, насміхаєтеся з тих, хто зробив сто кроків назад, хоча й самі пройшли в цьому напрямку п'ятдесят кроків.

— Докторе Гайнс, — різко заперечив представник США, — ви не просто пропонуєте зробити сто кроків назад, ви підводите все людство до порогу темряви. Це загроза порушення фундаментальних основ сучасного суспільства.

Далі взагалі зчинився галас, почалися затяті суперечки. Гайнс зрозумів, що в його інтересах — плідна дискусія, тому підвищив голос і вигукнув:

— А чому б не повчитися дечого в одного юнака?

Як він і очікував, запала тиша, й Голова РОЗ запитав:

— Про якого юнака йдеться?

— Гадаю, всі чули повчальну історію: внаслідок нещасного випадку в лісі хлопцеві причавило ногу деревом. Він гуляв на самоті, тож годі було чекати на допомогу, та й часу не лишалося, бо почалася кровотеча, й він міг просто зійти кров'ю. Але хлопець прийняв рішення, яке вас, поважні представники й делегати, мусило б присоро-мити: він мужньо відтяв собі ногу пилкою та автомобілем дістався лікарні, чим безумовно врятував собі життя.

Гайнс із задоволенням відзначив, що ніхто навіть не намагався його перебити, тому вів далі:

— Виклики, з якими нині стикається людство, мають лише два варіанти розв'язку — виживання або зникнення. Людські раса й цивілізація або житимуть, або загинуть. Як за такої постановки питання ви знайдете в собі сили, щоб відмовитися?!

Пролунали два удари дерев'яним молоточком, хоча обстановка того й не вимагала — в залі запала цілковита тиша. Присутні тільки тепер зауважили, що представник Німеччини, який головував у цій каденції, під час дискусії залишався незворушним і досі не висловив власного ставлення до обговорюваної проблеми.

Нарешті Голова спокійно мовив:

— Передовсім сподіваюся, що ви добре обміркуєте почуте й зважите всі «за» і «проти». Будівництво системи космічної оборони Землі потребує щораз більших інвестицій, і світова економіка в цей перехідний період переживає різкий спад. Передбачення щодо повернення життєвого рівня людства до значень, які спостерігалися сто років тому, от-от справдяться — це питання найближчого майбутнього. Водночас наукові дослідження, пов'язані з питаннями космічної оборони, внаслідок бар'єру софонів дедалі частіше стикаються з проблемами, тож технологічний прогрес сповільнюється. Усе це викличе в міжнародному співтоваристві нову хвилю занепадництва, яка цього разу може стати причиною остаточного краху системи оборони Сонячної системи.

Виступ Голови трохи вгамував пристрасті в залі, й після півхвилинної паузи, він продовжив:

— Щойно я почув про існування «ментальної печатки», мене, як і всіх присутніх, охопили відраза й страх, ніби я опинився віч-на-віч із отруйною змією. Але для вирішення цього питання спочатку необхідно повністю охолонути й серйозно зважити всі «за» і «проти» — це найраціональніший шлях. Навіть коли ти зустрів самого диявола, найкраща стратегія — зберігати спокій і тверезий розум. Під час цих слухань ми лише обговорюємо пропозицію, винесену на майбутнє голосування.

Гайнс побачив проблиск надії:

— Пане Голово, шановні делегати, позаяк запропонована мною модель не може бути проголосована, чи не доречніше нам усім зробити крок назад?

— Хоч би скільки кроків назад ми робили, ідея контролю думки ніколи не стане прийнятною, — заперечив представник Франції, але не так затято, як раніше.

— А якщо це матиме форму чогось середнього між контролем і свободою думки?

— «Ментальна печатка» — це, як не крути, однозначно контроль думок, — відрубав представник Японії.

— Зовсім не обов'язково. Процес контролю передбачає двох учасників — контролера та особу, яку контролюють. А якщо хтось добровільно ставить «ментальну печатку» на власну свідомість, чи можна це назвати повноцінним контролем?

У залі знову запанувала мертва тиша. Гайнс відчув, що наблизився до бажаного результату, тож перейшов до аргументів:

— Я пропоную створити повністю відкриту організацію, що займалася б накладанням «ментальної печатки» під наглядом громадськості. Опція буде єдина: увірувати в перемогу в прийдешній війні. Той, хто захоче здобути віру, зможе за власним бажанням відвідати таку установу в будь-який момент і скористатися нашим досягненням. Звичайно, як я вже зазначав, увесь процес відбуватиметься під суворим контролем призначених осіб.

Ця пропозиція викликала жваву дискусію, за результатами якої початкова ідея Гайнса обросла численними пересторогами й обмеженнями. Найважливішим доповненням була умова пошуку добровольців у лавах Космічних сил. Зрештою, армійський дух одностайності в думках і судженнях допомагає правильному сприйняттю. Загалом, слухання тривали понад вісім годин — найдовше за всі попередні. Але представники змогли дійти консенсусу та прийняти текст законопроекту, який мали винести на голосування під час наступного засідання, щоб до того часу представники постійних членів РОЗ змогли узгодити його з урядами своїх країн.

— Чи не потрібно нам обговорити назву цієї установи? — уточнив представник США.

— Як щодо Центру допомоги з віднайдення віри? — запропонував представник Великої Британії, викликавши вибух сміху серед аматорів англійського гумору.

— Приберіть цю «допомогу», залишіть просто Центр віри, — серйозно зауважив Гайнс.

Перед входом до Центру віри розмістили зменшену точну копію Статуї Свободи, але ніхто не розумів цього символізму. Можливо, то була спроба крапнути свободи в ідею контролю, що запроваджувався в стінах Центру, але най-примітнішою деталлю став перероблений чотиривірш на п'єдесталі:

Віддай мені зневірених, заблуканих в нестямі, Тих, хто жадає бачити той переможний світ, Душі загиблих і назавжди зраджених у храмі, Бо золотий їх звідси вабить віри цвіт[52].

Золотий символ віри, згаданий у віршах, на чорному гранітному обеліску, встановленому поряд зі статуєю, вигравірували багатьма мовами, й він отримав назву «Пам'ятник віри»:

У війні проти вторгнення Трисоляриса людство переможе.

Усі вороги, які насміляться вдертися в Сонячну систему, будуть знищені.

Цивілізація Землі житиме у Всесвіті ще багато десятків тисяч поколінь.

Центр віри відкрився три дні тому. Гайнс із Кейко особисто чекали на перших відвідувачів у величному фойє будівлі. Цю порівняно невеличку споруду звели неподалік від Штаб-квартири ООН, і вона швидко стала популярною серед туристів. Сила-силенна люду фотографувалася біля зменшеної копії Статуї Свободи і Пам'ятника віри, проте жодна жива душа так і не ступнула на поріг Центру; навпаки — можна було помітити, що всі тримаються подалі від входу, ніби він обведений магічним колом.

— У тебе немає відчуття, що ми стоїмо за прилавком сімейної крамниці, що от-от збанкрутує? — запитала Кейко.

— Люба, я впевнений: одного дня Центр стане місцем паломництва, — урочисто відповів Гайнс.

На третій день, опівдні, в Центрі віри нарешті з'явився першій відвідувач. Це був меланхолійний лисуватий чоловік середніх літ із невпевненими рухами й сильним перегаром.

— Я прийшов, щоб отримати віру, — насилу пробелькотів він.

— Центр віри обслуговує лише військовослужбовців Космічних сил усіх країн. Будь ласка, покажіть вашу посвідку, — рівним голосом відповіла Кейко. Така стриманість дружини нагадала Гайнсу бездоганно вишколений персонал готелю «Токіо плаза».

Чоловік навпомацки витягнув із кишені посвідку:

— Я робітник цивільного контингенту обслуговування Космічних сил. Таке підходить?

Вивчивши посвідку Гайнс кивнув:

— Містере Вілсон, ви хочете пройти процедуру просто зараз?

— Було б чудово, — кивнув чоловік і дістав з нагрудної кишені акуратно складений папірець. — Я тут… ось тут я написав те, що ви називаєте символом віри. Це те, в що я хочу вірити.

Кейко взялася пояснювати, що згідно з резолюцією РОЗ «ментальна печатка» застосовується для записування в мозок добровольців лише узгоджених постулатів, саме тих, що висічені на обеліску перед входом. І жодних відхилень від цього тексту бути не може. Але Гайнс бажав дізнатися, в що саме важливо повірити звичайній людині. Він упевненим рухом зупинив дружину, взяв папірець із рук добровольця й розгорнув його:

Кетрін мене кохає. Вона ніколи не зраджувала й не зрадить мене!

Кейко щосили намагалася стримати сміх, але Гайнс виявися не таким толерантним — зім'яв аркуш і гнівно пожбурив його в сумне хмільне обличчя відвідувача:

— Забирайтеся звідси під три чорти!

Щойно невдаха Вілсон ретирувався, уявну межу біля Пам'ятника віри, що відокремлювала жвавий натовп туристів від входу Центру, наважився перетнути інший чоловік. Але потім він мовби завагався й затримався біля постамента, чим привернув до себе увагу Гайнса, який повернувся до дружини й упевнено заявив:

— Поглянь туди — він точно військовий.

— У нього вигляд людини, виснаженої фізично й духовно, — зауважила Кейко.

— Але він військовий, ось побачиш, — повторив Гайнс, розмірковуючи, чи не вийти назустріч нерішучому відвідувачеві, проте побачив, що той нарешті зважився й рушив до дверей. Цей чоловік із миловидим азійським обличчям здавався старшим за Гайнса, і від нього, як слушно зауважила Кейко, просто віяло сумом. Проте його меланхолія мала, мабуть, іншу природу, ніж у бідолашного пияка — здавалася легшою, але значно глибше усвідомленою — ніби супроводжувала його левову частку життя.

— Мене звуть У Юе, і я тут, щоби придбати вірування, — відрекомендувався відвідувач. Гайнс зауважив, що він сказав «вірування», а не «віру».

Кейко автоматично випалила заготовану фразу:

— Центр віри обслуговує лише військовослужбовців Космічних сил усіх країн. Будь ласка, покажіть вашу посвідку.

Не змінюючи пози, У Юе відрапортував:

— Шістнадцять років тому я прослужив у Космічних силах один місяць, а потім пішов у відставку.

— Один місяць? Але, даруйте за запитання, чому ви пішли у відставку? — спитав Гайнс.

— Я — занепадник. Ми з командуванням дійшли висновку, що я не гідний служби в Космічних силах, і якщо я піду — так буде ліпше для всіх.

— Занепадництво полонило багато умів. Мабуть, ви просто дуже відверта людина, якщо винесли на широкий загал свої побоювання та переконання. Ваші товариші по службі, можливо, значно більш зневірені, але приховують це, — підбадьорила його Кейко.

— Можливо. Але я всі ці роки без діла.

— Бо вийшли у відставку?

— Ні, зовсім не тому, — похитав головою У Юе. — Я виріс у родині вчених, і завдяки отриманій освіті завжди, навіть після вступу на військову службу, розглядав людство як єдине ціле. Я завжди вважав, що битися за все людство — найвища честь і найкраща доля для будь-якого солдата. І ось коли така можливість з'явилися, ми виявилися приреченими на болісну поразку без жодних шансів на перемогу.

Гайнс хотів був щось промовити, але його випередила Кейко:

— Дозвольте запитати: скільки вам років?

— П'ятдесят один.

— Якщо ви й повернетеся до лав Космічних сил зі святою вірою в перемогу, чи не запізно в такому віці будувати кар'єру з нуля?

Гайнс розумів: його дружині просто бракує рішучості, щоб відмовитися допомогти цьому чоловікові. Глибока меланхолія, що затопила його очі, могла здатися жінці привабливою. Але усвідомлення цього зовсім не турбувало Гайнса, бо він виразно бачив, що відвідувач зосереджений лише на собі й не цікавиться нічим іншим.

— Ви неправильно мене зрозуміли, — знову похитав головою У Юе. — Я не хочу увірувати в перемогу. Я хочу лише віднайти душевний спокій.

Гайнс розтулив рота, але Кейко знову жестом зупинила його.

— Я зустрів свою теперішню дружину, коли навчався у Військово-морській академії в Аннаполісі[53], — розповідав далі У Юе. — Вона дуже побожна. Християни цілком спокійні за своє майбутнє; я заздрю таким спокою і впевненості. Дружина каже, що Бог заздалегідь розпланував усе — минуле й майбутнє, а ми як діти Господні не можемо й не повинні навіть намагатися зрозуміти, як і чому все саме так влаштоване. Все, що від нас потрібно, — лише вірити, що такий світоустрій найрозумніший і найраці-ональніший у Всесвіті, та з волі Господа жити спокійно й щасливо в злагоді з собою і з Ним.

— Отже, ви хочете відшукати Господа й віру в нього? — запитав Гайнс.

У Юе кивнув.

— Я ось сформулював символ віри, будь ласка, погляньте, — попросив він, дістаючи з кишені папірець.

Кейко знову зупинила чоловіка, який уже був готовий щось різко відповісти, й запропонувала У Юе:

— То йдіть і віруйте, спробуйте виплекати цей вогник у душі. Навіщо вам відразу вдаватися до крайнощів з «ментальною печаткою»?

Колишній полковник Космічних сил вимучив гірку посмішку:

— Я виріс серед учених, отримав матеріалістичну освіту й за переконаннями — твердий атеїст. Невже ви вважаєте, що мені легко взяти й перетворитися на переконаного вірянина?

— Це абсолютно неможливо! — підтримав його Гайнс, відтискаючи дружину від співрозмовника, аби якомога швидше виправити ситуацію. — Ви повинні знати, що згідно з резолюцією ООН лише одне твердження в незмінному формулюванні можна використовувати для накладення «ментальної печатки». — З цими словами Гайнс підхопив велику, але тоненьку червону теку, відкрив її та продемонстрував У Юе. На чорному оксамиті горіли викарбу-вані золотом літери того самого надпису, який прикрашав Пам'ятник віри при вході до будівлі. — Це Книга віри, — пояснив Гайнс, дістаючи ще з десяток подібних тек різного кольору. — Це — та сама Книга, але різними мовами. Містере У, я зараз вам поясню, який жорсткий контроль запроваджено за кожною процедурою, пов'язаною з програмуванням свідомості. З огляду на безпеку й для запобігання будь-яким махінаціям символ віри не демонструється добровольцеві на екрані, а зачитується ним особисто ось із такої теки. Щоразу для точного підтвердження доброї волі людини, ми просимо відкрити теку, зачитати символ віри й натиснути кнопку «Старт» на панелі пристрою. Перш ніж система розпочне сеанс накладення «ментальної печатки»: тричі попросить підтвердження згоди на проведення операції. Перед кожним сеансом примірник Книги віри перевіряє спеціальна комісія з 10-ти членів, до якої входять представники та спеціально уповноважені члени Комісії з прав людини ООН і країн — постійних членів РОЗ. Ця сама комісія присутня й під час усієї процедури накладення «ментальної печатки». Тому, містере, ваше бажання ніяк не можна виконати, бо заміна чи перестановка бодай одного слова в символі віри буде злочином.

— Мені шкода, що потурбував даремно, — відповів У Юе, який вочевидь очікував подібної відповіді. Він повернувся й побрів до виходу, зовсім старий і розбитий з вигляду.

— Решта його життя буде вкрай тяжкою й безрадісною, — ледь чутно прошепотіла Кейко. Її голос був сповнений співчуття.

— Містере! — Гайнс гукнув У Юе, який уже встиг вийти за двері. Призахідне сонце вогнем палало на Пам'ятнику віри й скляному фасаді Штаб-квартири ООН, які вид-нілися за вікнами Центру віри. Гайнс примружився від яскравого світла, відбитого дзеркальними поверхнями, й сказав: — Вірите чи ні, але я майже зробив із собою те, що ви просите, але з протилежним знаком.

У Юе завмер із виразом подиву на обличчі. Гайнс кинув погляд через плече, пересвідчився, що дружина не збирається йти слідом, дістав із нагрудної кишені папірець, розгорнув його так, щоб У Юе зміг прочитати.

— Ось це я хотів вкласти у свій мозок. Я довго вагався, але так і не зробив цього.

На папірці великими літерами було написано:

БОГ — МЕРТВИЙ.

— Чому? — запитав У Юе, підіймаючи очі на Гайнса.

— А хіба це не очевидно? Чи Бог не мертвий? «Робіт людини всіх і хисту в жоден час / Не потребує Бог, і служать ті найкраще, / Яким Його ярмо м'яке і не томляще».[54] До біса його ярмо і його плани!

У Юе якийсь час безмовно роздивлявся Гайнса, а потім так само мовчки почав спускатися сходами.

Коли У Юе зайшов у затінок Пам'ятника віри, Гайнс не втримався й голосно гукнув:

— Містере, хоч як намагаюся приховати своє презирство до вас, але мені це не вдається!

Проте вже наступного дня Гайнс і Кейко нарешті побачили тих, на кого покладали такі надії. Четверо людей, осяяні вранішнім сонцем, підійшли до дверей будівлі: троє чоловіків європейської зовнішності й жінка зі східними рисами обличчя. Всі вони були дуже молоді, стрункі й підтягнуті, крокували впевнено й рішуче, мали вигляд цілеспрямованих людей. Але й Гайнс, і Кейко розгледіли в їхніх очах глибоко приховану й уже знайому меланхолію та розгубленість, таку саму, як і в У Юе.

Відвідувачі акуратно виклали на стійку рецепції свої посвідчення, і той, хто йшов перший, урочистим тоном заявив:

— Ми — офіцери Космічних сил, і ми хочемо увірувати в нашу перемогу.

Процес накладання «ментальної печатки» не займав багато часу. Спершу теки з символом віри передали комісії з десяти членів, аби звірити правильність тексту — кожен із них ретельно перевірив зміст і засвідчив його ідентичність своїм підписом. Тоді під їхнім наглядом перший доброволець узяв свій примірник символу віри, зайняв місце в кріслі нейронного сканера та закріпив теку на спеціальному тримачі. У нижньому правому куті тримача була червона кнопка, що вмикала сканер. Доброволець розгорнув теку; в нього запитали:

— Ви певні того, що хочете увірувати в написане? Якщо це збігається з вашим бажанням, натисніть червону кнопку. Якщо ні — негайно встаньте з крісла сканера.

Запитання ставилося тричі, й щоразу кнопка засвічувалася червоним. Після третього підтвердження на голову добровольця повільно опустився шолом позиціонування сканера.

— «Ментальна печатка» готова до накладення, будь ласка, прочитайте про себе текст із теки й натисніть кнопку ще раз.

Цього разу після натискання кнопка засвітилися зеленим і погасла за півхвилини.

— Процес накладення «ментальної печатки» завершений.

Шолом від'їхав угору, й перший військовий, упевнений у перемозі землян, звівся на ноги.

Коли вся четвірка офіцерів по завершенні процедури повернулася до фойє, Кейко уважно придивилася до них, аби переконатися в позитивному ефекті процедури. І справді, від розгубленості й меланхолії в очах усіх чотирьох не лишилося й сліду! Натомість вони випромінювали лише спокійну впевненість.

— Як ви почуваєтеся? — запитала Кейко з посмішкою.

— Дуже добре, — не менш щиро посміхаючись, відповів один із офіцерів. — Усе, як і має бути.

Уже залишаючи будівлю, жінка-офіцер повернулася й додала:

— Докторе, красно вам дякую!

Звідтоді хоча б у серцях цих чотирьох молодих людей майбутнє набуло виразніших обрисів.

Тепер військовослужбовці Космічних сил уже щодня зверталися по віру в майбутню перемогу. Спочатку поодинці, далі по двоє-троє, і зрештою — організованими групами. Перші відвідувачі ще були в цивільному, та згодом майже всі — в одностроях. Якщо група включала більш ніж п'ятьох осіб, комісія влаштовувала додаткову перевірку, аби пересвідчитися, що всі прийшли з доброї волі й без примусу.

За тиждень число військовослужбовців Космічних сил, які отримали «ментальну печатку», а з нею — впевненість у перемозі, перейшла за сотню. Посади й звання в них були різні — від простого солдата до старшого полковника. Офіцерам вищого рангу не дозволялося отримувати «ментальну печатку». За спільною домовленістю, генералітет Космічних сил усіх країн не міг користуватися цією технологією.

Якось пізньої ночі перед Пам'ятником віри, залитим місячним сяйвом, Гайнс сказав Кейко:

— Люба, нам час вирушати.

— У майбутнє?

— Так. Зараз ми вже нічим не ліпші за інших учених, які також займаються дослідженнями мозку. Ми прискорили обертання колеса історії, тож тепер наше завдання — дочекатися цих результатів у майбутньому.

— Як далеко?

— Дуже далеко, Кейко. Дуже. Ми прокинемося, коли трисоляріанські зонди перетнуть межу Сонячної системи.

— Гаразд. Але спочатку поживімо якийсь час у нашому будиночку в Кіото. Ця доба добігає кінця, невдовзі все навколо зміниться.

— Звичайно, люба. Я також сумую за нашою домівкою.

Шість місяців потому Кейко Ямасугі лежала в гібернаторі, відчуваючи, як холод виморожує її зсередини. Як і у випадку з Ло Цзі, який провалився під лід на озері більш ніж десять років тому, всепроникний холод очищав свідомість від метушливих відчуттів і білого шуму, шліфував думки. Якоїсь миті загальна картина раптом прояснилася для неї, важливе вигулькнуло на поверхню. Все бачилося так виразно, мовби ясні зорі засяяли в холодному зимовому небі.

Кейко хотіла закричати, зупинити процес гібернації, але запізно. Неймовірний холод проторував шлях у її тіло, позбавив можливості говорити.

Оператор процесу й черговий лікар помітили, що повіки в жінки, зануреної у режим сну, раптом ледь ворухнулися. У вузьку щілину з її очей струмували страх і розпач. Якби не вплив наднизьких температур, швидше за все, очі в Кейко покруглішали б від жаху. Але фахівці вирішили, що це результат досить поширеного нервового рефлексу, який помічався й раніше, в інших людей, яких вводили у стан гібернації. Тому ніхто не надав особливого значення цьому випадкові.

Наступні слухання РОЗ ООН були присвячені обговоренню випробувань проекту зоряно-водневої бомби.

Завдяки прориву в технології виробництва суперкомп'ютерів упродовж минулої декади вчені змогли розробити теоретичну модель і провести необхідні розрахунки ефекту від дії такої надпотужної зброї. Отже, можна було переходити безпосередньо до виготовлення таких бомб і їх випробувань. Перша мала потужність 350 мегатонн у тротиловому еквіваленті, що в сім разів[55]перевищувало ефект водневої бомби, створеної людством. Випробовування таких надпотужних зарядів у атмосфері Землі навіть не розглядалося, а проведення їх під землею вимагало буріння надто глибоких свердловин, адже в разі підриву на звичних глибинах існувала значна загроза викидів на поверхню великих об'ємів радіоактивно заражених шарів ґрунту. Але й використання надглибоких свердловин не вважалося оптимальним варіантом, позаяк це могло спричинити потужні сейсмічні коливання. Вони прокотилися б світом, і їх вплив на всі геологічні структури неможливо було передбачити. Своєю чергою, це могло спричинити страшні геологічні катастрофи включно з цунамі й землетрусами. Отже, проведення подібних випробувань можна було планувати лише у відкритому космосі. Проте навколоземні орбіти для цього також не годилися — потужний електромагнітний імпульс, як наслідок детонації водневих бомб на такій відстані, міг завдати руйнувань комунікаційним та енергетичним системам Землі. Саме тому за ідеальне місце випробувань визнали зворотний бік Місяця. Але Рей Діас мав іншу думку.

— Я вирішив провести випробування на Меркурії, — повідомив він присутнім.

Подібна вимога вкрай здивувала учасників слухань, і вони почали уточнювати.

— Згідно з базовим принципом плану «Обернені до стіни» я не зобов'язаний пояснювати свої дії, — холодно відповів Рей Діас. — Вибух має бути підземним, тож доведеться пробурити надто глибоку свердловину.

— Ми можемо розглядати можливість проведення випробувань на поверхні Меркурія, — зауважив представник Росії, — але витрати для організації підземного вибуху виявляться просто захмарними. Буріння надглибокої свердловини й системи шурфів на Меркурії коштуватиме в сотні разів дорожче, ніж реалізація подібного проекту на Землі. До того ж, це не має жодного сенсу з практичної точки зору — ми можемо не зважати на навколишнє середовище, коли проводимо випробування на поверхні Меркурія.

— Ми не розглядатимемо можливість проведення випробувань навіть на поверхні! — долучився до суперечки представник США. — На сьогодні Рей Діас витратив на свій план більше ресурсів, ніж будь-хто з Обернених. Час зупинити його свавілля!

Цю репліку палко підтримали представники Великої Британії, Франції та Німеччини.

Рей Діас посміхнувся:

— Навіть якби я витрачав так само мало ресурсів, як доктор Ло Цзі, ви все одно ветували б мій план, — він повернувся до Голови РОЗ. — Я прошу Голову й усіх делегатів звернути увагу на те, що з усіх стратегічних планів, запропонованих Оберненими, саме мій найбільш дотичний до основного плану захисту Землі, тож може розглядатись як частина загального цілого. Так, для реалізації мого задуму знадобляться значні ресурси, але це тільки якщо оцінювати його в абсолютних числах. Проте значна частка витрат може бути спільною з основним планом, тому…

— Вам все одно варто пояснити, чому ви так наполягаєте на проведенні випробувань саме на Меркурії. Поки що це має вигляд пустої забаганки, а нам є куди витрачати шалені кошти й поза вашими планами, — втрутився в його промову представник Великої Британії.

— Пане Голово, шановні делегати, — спокійно відповів Рей Діас, — ви стали свідками втрати РОЗ і Оберненими останніх крихт поваги до базових принципів усього проекту загалом. Якщо кожна деталь наших проектів має розтлумачуватися до останньої літери, який сенс взагалі має проекті «Обернені до стіни»?

Він обвів делегатів найбільших країн таким поглядом, ніби хотів їх спопелити. Це була спроба змусити їх відвернути очі.

— Але, попри це, я все-таки згоден надати деякі пояснення щодо свого проекту, — вів далі Рей Діас. Мета проведення випробувань зоряно-водневої бомби глибоко під поверхнею Меркурія — отримання великої порожнини, печери, якщо бажаєте, для майбутнього будівництва бази на Меркурії. Це вочевидь найбільш економічно обґрунтоване рішення, яке дає змогу об'єднати два проекти.

Слова Рея Діаса викликали перешіптування в залі, й дехто з присутніх уточнив:

— Обернений Рею Діасе, ви розглядаєте Меркурій як стартовий майданчик для подальшого розміщення там зоряно-водневих бомб?

— Так, — упевнено відповів Рей Діас. — Згідно зі стратегією, на якій нині базується основний план захисту Землі, основну увагу ми приділяємо планетам за межами Сонячної системи, а використання тих, що входять у ці межі, взагалі не розглядається. Я планую використовувати Меркурій як додаткову ланку оборони Землі й у такий спосіб посилити слабкі місця основного плану.

— Людина страждає від геліофобії, але збирається на найближчу від Сонця планету. Лише я один бачу тут щось дивне? — поцікавився представник США. Відповіддю був сміх у залі. Голова зробив йому зауваження.

— Не зважайте, пане Голово, я звик до такої зневаги ще задовго до того, як став Оберненим, — відмахнувся Рей Діас. — Але ви всі маєте ставитися з повагою до фактів: коли планети за межами Сонячної системи та Земля впадуть під натиском ворога, база на Меркурії стане останнім бастіоном людства, найнеприступнішою фортецею, стіни якої підтримуватиме саме Сонце, опроміненням з близької відстані створюючи радіаційне захисне укриття.

— Обернений Рею Діасе, то весь ваш план розрахований на створення останнього осередка спротиву людства, якщо інші плани зазнають краху? Це характеризує вас як украй послідовного персонажа ваших же марень, — зауважив представник Франції.

— Панове, не можна не розглядати сценарію обложеної цитаделі, — урочистим тоном відповів Рей Діас.

— Дуже добре, Обернений Рею Діасе, — підсумував Голова. — А ви можете повідомити нам, скільки зоряно-водневих бомб передбачається розмістити на базі відповідно до вашого плану?

— Що більше, то ліпше. Скільки ми здатні виготовити, стільки й треба. Конкретна кількість залежить від потужності майбутніх зразків бомб. Але якщо брати до уваги нині наявні зразки, перша партія зброї має налічувати не менше одного мільйона боєголовок.

Слова Рея Діаса викликали регіт у залі.

— Здається, Обернений Рей Діас вирішив створити не лише маленьку зорю, а й цілу галактику! — вигукнув представник США й нахилився до Оберненого: — Ви справді вважаєте, що всі запаси протію, дейтерію і тритію в океанах Землі чекають лише на вас? І через ваш маніакальний потяг до надпотужної зброї вся Земля має перетворитися на майстерню зі штампування зоряно-водневих бомб?

Рей Діас увесь цей час залишався спокійним і незворушним, терпляче чекав, коли в залі втихне гамір, що здійнявся після його виступу. Дочекавшись тиші, він знову заговорив, старанно добираючи кожне слово:

— Це остання війна в історії людства. Кількість зброї, якої я прошу, не захмарна, але я очікував подібної реакції. Що ж, я й далі наполегливо працюватиму над створенням бомб. Виготовлю, скільки зможу, офіційно про це заявляю. І не зупинюся.

На Меркурії панували два кольори: чорний і золотий. Чорною була поверхня планети — внаслідок низького коефіцієнту відбиття світла навіть на близькій відставні від пекучого Сонця. Золотий — колір Сонця, яке займало майже весь небосхил. На великому диску світила вдень можна було без проблем розгледіти коливання вогняних морів, сонячні плями, що набігали, немов чорні хмарини, а з країв — витончений, таємничий танок протуберанців.

І на цьому суворому камені, підвішеному над вогняною стихією світила, людство вирішило виростити ще одне маленьке сонце.

По завершенні проекту космічного ліфта люди взялися до широкомасштабного вивчення планет Сонячної системи, й пілотовані місії одна за одною опустилися на поверхні Марса та супутників Юпітера. Це не викликало значного ажіотажу серед населення, адже люди знали, що експедиції, на відміну від попередніх польотів у космос, мають чітку й прагматичну мету: це переддень будівництва баз космічної оборони в майбутньому. Експедиції проводилися на кораблях з хімічним двигунами ще попереднього покоління, тому не могли вважатися значним кроком уперед. Початкові дослідження здебільшого зосереджувалися на планетах за межами Сонячної системи, й лише з поглибленням знань і розвитком технологій представники галузі космічної оборони почали критикувати науковців за недооцінювання стратегічного значення сусідніх планет. Тож по ухваленні загальної стратегічної програми з вивчення Венери та Меркурія РОЗ із великими труднощами затвердила проведення тестових вибухів зоряно-водневих бомб на Меркурії за планом Рея Діаса.

Буріння поверхні Меркурія стало першим широкомасштабним інженерним проектом людства на іншій планеті Сонячної системи. Позаяк вести будівництво можна було лише за умов меркуріанської ночі, яка триває 88 земних діб, його реалізація розтягнулася на три роки. Але попри всі зусилля пробурили тільки третину від заздалегідь визначеної глибини свердловини, далі машини ввіткнулися в надзвичайно важкий шар: металева руда в ньому перемішалися з кам'янистими масами. Тривалий процес буріння виявився не лише вкрай повільним, а й надзвичайно дорогим. Зрештою було вирішено закрити проект. Якби випробування бомби проводилося на досягнутій глибині, міг статися викид на поверхню планети значної кількості породи з утворенням величезного кратера. Це не надто відрізнялося б від звичайного атмосферного вибуху. Але через взаємодію чинників вибуху зі значними масами ґрунту проведення аналізу результатів випробування виявилося б набагато складнішим, ніж за умови випробувань на поверхні. Проте Рей Діас наполіг на проведенні підземного вибуху на досягнутій глибині: запропонував накрити дахом утворений кратер і все-таки використовувати це місце як майданчик для майбутньої бази.

Випробування мало розпочатися на світанку. Перші промені сходу Сонця, який тут мав тривати десять годин, позолотили небокрай. Щойно зворотний відлік добіг нуля, від епіцентру вибуху поверхнею планети почали розходитися брижі. Кам'яниста рівнина Меркурія на якийсь час перетворилася на м'який шовк. Далі в епіцентрі на рівному місці повільно почала виростати гора, ніби гігант, який прокинувся від сну, випростався на повний зріст. Коли гора виросла до трикілометрової позначки, стався ще один вибух, і сотні мільйонів тонн ґрунту й ка-міння злетіли в повітря. То був спалах люті однієї стихії, обернений проти іншої. З-під поверхні, що злітала вгору уламками каміння, почало прориватися світло вогняної кулі. Темне небо Меркурія розквітло дивовижними феєрверками. Світіння кулі тривало майже п'ять хвилин і в спалахах заграви обпалювало цілі скелі.

За десять годин після вибуху спостерігачі помітили, що довкола Меркурія утворилося кільце. Значна кількість викинутої породи досягла першої космічної швидкості для Меркурія та перетворилася на безліч супутників планети різних розмірів. Ці незліченні уламки розподілилися орбітою, і Меркурій перетворився на найпершу планету земної групи, що мала кільце. Воно було тонким і виблискувало в яскравому світлі близького Сонця так, ніби хтось величезний узяв яскравий маркер і обвів ним навколо планети.

Менша частина уламків змогла досягти другої космічної швидкості Меркурія, залишила його орбіту й перетворилася на об'єкти, що рухаються навколо Сонця. Виникло нове, небачене досі явище — найближчий до світила пояс астероїдів.

Рей Діас спостерігав за прямою трансляцією випробування зоряно-водневої бомби на Меркурії з підземного сховища, в якому мешкав. Насправді ефір був не зовсім прямим, адже сигнал доходив до Землі за 7 хвилин. Коли вогняна куля вибуху згасла, дощ із уламків скельних порід і далі падав на поверхню планети вже в темряві. Рею Діасу зателефонував Голова РОЗ. Він повідомив, що неймовірна потужність зоряно-водневої бомби справила глибоке враження на очільників Ради, й представники всіх країн — постійних її членів погодилися якнайшвидше провести наступне слухання з проекту «Обернені до стіни». Вони мали обговорити виробництво й розміщення подібних бомб. Проте Голова зазначив, що заявленої Реєм Діасом кількості виготовити неможливо за будь-яких умов, але великі держави зацікавлені в подальшому розвитку цього проекту.

Рей Діас жив під землею не з міркувань безпеки, а через свою геліофобію. Відірваність від звичного щоденного сонячного циклу допомагала йому зберігати душевну рівновагу й додавала впевненості у власних силах.

За десять годин по завершенні випробувань на Меркурії, коли Рей Діас ще милувався блиском кільця навколо планети на екрані монітора, ожив динамік системи внутрішнього зв'язку й охоронець повідомив, що на призначену зустріч прибув психіатр.

— Я не призначав зустрічі ніякому психіатру! — Рей Діас відчув роздратування, ніби сприйняв відвідини психіатра як приниження.

— Не треба так, містере Рею Діасе, — почувся інший спокійний голос. Мабуть, то говорив відвідувач. — Я можу допомогти вам знову глянути на Сонце…

— Ідіть геть! — заволав Рей Діас, але за мить змінив думку. — Ні, стривайте! Охороно, затримайте цього ідіота й дізнайтеся, звідки він узявся.

— …тому, що я знайомий із вашим випадком, — і далі спокійно говорив відвідувач. — Пане Рею Діасе, будь ласка, повірте: лише ми вдвох у цілому світі знаємо справжню причину.

Почувши це, Рей Діас насторожився.

— Впустіть його, нехай увійде, — наказав він.

Він кілька секунд стомлено дивився у стелю, далі повільно підвівся, схопив краватку, яку кинув був на диван разом із купою інших речей, але відразу ж поклав її назад. Підійшов до дзеркала, застібнув ґудзик на комірі й провів руками по волоссю, ніби готувався до важливої зустрічі.

Відчував, що ця зустріч справді стане знаковою подією. Відвідувачем виявився дуже миловидий чоловік середніх літ, який вирішив не називати себе. Важкий алкогольний дух укупі з димом міцних сигар, що плавав довкола, змусили його трохи поморщитися, але зрештою він опанував себе й мужньо витримав погляд, яким Рей Діас зміряв його з ніг до голови.

— Здається, я тебе десь бачив, — сказав Рей Діас, коли трохи роздивився відвідувача.

— Немає нічого дивного, містере Рею Діасе. Мені багато хто казав, що я дуже схожий на Супермена зі старого фільму.

— То ти справді вважаєш себе надлюдиною? — Рей Діас сів на диван, дістав сигару, відкусив кінчик і заходився розкурювати.

— Зважаючи на ваше запитання, ви вже зрозуміли, хто я такий. Я не Супермен, та й ви, містере Рею Діасе, не надто на нього схожі, — відвідувач зробив крок уперед і тепер гість височів прямо над Оберненим, розглядаючи його крізь свіжу хмару тютюнового диму. Рею Діасу це було неприємно, тож він підвівся, аби позбутися відчуття дискомфорту.

— Обернений Рею Діасе, я — ваш Руйнівник, — просто промовив відвідувач.

Рей Діас похмуро кивнув.

— Можна мені присісти? — запитав Руйнівник.

— Ні, — Рей Діас видихнув дим йому в обличчя.

— Не треба розпачу, — сказав Руйнівник із ввічливою усмішкою.

— Розпачу нема, — відрубав Рей Діас. Слова впали важко, мов два камені.

Руйнівник підійшов до стіни й клацнув вимикачем — здаля почулося гудіння вентилятора.

— Не чіпайте нічого руками, — застеріг його Рей Діас.

— Вам не завадить ковток свіжого повітря. А ще більше стане вам у пригоді сонячне світло. Пане Рею Діасе, я добре знаю цю кімнату. Софони часто мені демонстрували, як ви годинами сновигаєте тут із кутка в куток, мов дикий звір у клітці. Ніхто інший у цьому світі не вивчав вас так прискіпливо й із такою пристрастю. У ті дні це було не надто легко, повірте.

Руйнівник пильно глянув на Рея Діаса, але той залишався непорушним, ніби вирізаним із криги, тож гість вів далі:

— Мушу сказати, що порівняно з Фредеріком Тейлором ви — чудовий стратег, справжній Обернений, і це, повірте мені, зовсім не підлабузництво. Визнаю, що ви спромоглися пошити мене в дурні майже на десять років. Ви всі ці роки з маніакальною впертістю й божевільним ентузіазмом марили створенням надпотужної водневої бомби — зброї, вкрай неефективної в космічних війнах, і приховували свій справжній стратегічний задум. Тривалий час я не міг відшукати жодних підказок, зачіпок, які навернули б мене на слушну думку. Я безнадійно блукав лабіринтами, зведеними вашим розумом, і майже визнав поразку, — Руйнівник глянув на стелю, ніби пригадуючи той важкий період. — Пізніше я вирішив зібрати інформацію про ваше життя до того, як ви стали Оберненим. Це виявилося зовсім непросто, бо софони не могли мені допомогти. Вам відомо, що Землі на той час досягли ще лише нечисленні софони, тому їм не давали завдання стежити за життям лідера невеличкої південноамериканської країни. Тож мені довелося відновлювати картину подій звичайними методами, і це зайняло три роки. Серед усього масиву інформації найцікавішим, на мій погляд, виявився факт трьох ваших зустрічей із Вільямом Козмо, до того ж, таємних. Встановити зміст ваших бесід годі було й сподіватися, але сам факт неодноразових таємних зустрічей глави латинської країни третього світу з провідним західним астрофізиком видається вкрай дивним. Тепер зрозуміло, що ви вже тоді готувалися стати одним із Обернених.

Те, що вас цікавило, безумовно, стосувалося результатів досліджень доктора Козмо. Як ви про них дізналися, мені не відомо, але ви маєте інженерну освіту, як і ваш попередник — фанат соціалізму, котрий вважав, що провідна роль у суспільстві повинна належати саме людям з інженерною освітою. Щиро кажучи, саме тому вас і призначили його наступником, і вам вистачило кмітливості, аби збагнути справжнє значення результатів досліджень Козмо.

Після початку Трисоляріанської кризи група вчених під керівництвом доктора Козмо взялася до розробки проекту з вивчення так званої атмосфери зоряної системи Трисоляриса. Вони припустили, що поява атмосфери могла стати наслідком падіння однієї зі зниклих планет на поверхню котроїсь із трьох зір. Планета власної масою розірвала зовнішні оболонки зорі, завдяки чому зоряна речовина вихлюпнулася у відкритий космос і сформувала атмосферу. Через повну асинхронність руху зір у системі Трисоляриса періодично трапляється їх зближення. Вони підходять одна до одної на дуже малу відстань, тож атмосфера довкола однієї з них розсіюється силами гравітації іншої. Але вже після розходження зір на відстань, достатню для ослаблення взаємного тяжіння, атмосфера знову виривається з глибин зорі на поверхню. Подібні явища не постійні, радше схожі на раптові виверження наших вулканів, але саме вони і є причиною розширення та стискання атмосфери зір, яке вже охрестили диханням. Щоб довести цю гіпотезу, Козмо намагався віднайти подібні зорі й у інших світах, де атмосфера також утворилася внаслідок падіння планети на світило. І третього року Кризи йому пощастило.

Команда доктора Козмо відкрила планетарну систему 275Е1 на відстані близько 84 світлових років. На той час космічний телескоп «Габбл ІІ» ще не був введений у експлуатацію, тож учені скористалися методом вимірювання гравітаційних коливань[56], а потім, після спостережень і обчислень амплітуди коливань радіальної швидкості, періоду обертання та змін яскравості зір[57] визначили, що планета розташовується дуже близько до зорі. Спочатку це відкриття не привернуло значної уваги, бо на той час астрономічне співтовариство відкрило вже понад двісті планетарних систем. Але подальші спостереження шокували вчених: ця незначна відстань між планетою і зорею і далі постійно зменшується, зближення щораз прискорюється. Це означало, що люди вперше могли спостерігати зіткнення планети із зорею. І це сталося за рік — чи, точніше, за 84 роки до моменту спостереження. Наявні на той час інструменти дали змогу побачити лише зникнення гравітаційних коливань зорі й відсутність змін зоряної яскравості. Але тоді сталося щось неймовірне: довкола зорі утворилася спіраль із зоряної речовини, яка постійно розширювалася. Це мало вигляд пружини, що повільно розтискалася від центру-зорі. Козмо з колегами швидко зрозуміли, що цей потік зоряної речовини струмує з точки зіткнення з планетою, яка зламала зовнішні шари далекого сонця та вивільнила чималу частину його енергії у відкритий космос. А внаслідок обертання самої зорі цей потік закручується у спіраль.

Містере Рею Діасе, це відкрило для нас ще кілька цікавих фактів: зоря з цієї системи належить до спектрального класу G2 і має стандартне жовте забарвлення. Значення її абсолютної зоряної величини — 4,2, діаметр — 1,2 мільйона кілометрів. Іншими словами, вона вельми схожа на Сонце. Маса ж планети становила лише 0,04 від маси Землі — це менше, ніж у Меркурія. Проте розміри спіралі, що утворилася внаслідок її падіння на зорю, вражають — радіус досяг трьох астрономічних одиниць, а це більше за відстань від Сонця до головного пояса астероїдів.

Саме це відкриття стало вирішальним, соломинкою, яка зламала хребет верблюду, і я зміг розгадати ваш справжній задум. Отже тепер, як ваш Руйнівник, озвучу цей чудовий план із усіма подробицями.

Припускаю, що зрештою вам вдасться виготовити й розмістити мільйон чи навіть більше зоряно-водневих бомб на Меркурії, як ви пропонували на засіданні РОЗ. Якщо їх усі розташувати під поверхнею планети, а потім підірвати одночасно, вони спрацюють як надпотужний гальмівний двигун і сповільнять обертання планети. Як наслідок, Меркурій зійде зі своєї невисокої орбіти й почне падати на Сонце. А потім на Сонці відбудеться те саме, що й у зоряній системі 275Е1 84 роки тому: Меркурій проб'є атмосферу, зону конвекції Сонця, й величезна кількість зоряної речовини на шаленій швидкості почне струменіти із зони променистої рівноваги. Внаслідок обертання Сонця вона почне закручуватися в спіраль, раніше бачену в зоряній системі 275Е1. Але Сонячна система, на відміну від Трисоляриса, має лише одну зорю, й Сонце в своєму русі ніколи не перетнеться з іншою зорею. Саме тому його атмосфера безперервно розростатиметься і з плином часу значно перевищить показники зір Трисоляриса. Цей факт точно підтверджений спостереженнями за зоряною системою 275Е1. Спіраль із зоряної речовини розширюватиметься зі швидкістю відпущеної пружини, що розправляється, і зрештою сягне орбіти Марса. З цього моменту запуститься грандіозна ланцюгова реакція.

Спочатку траєкторії руху всіх трьох планет земної групи — Венери, Землі й Марса — опиняться в зоні спіральної атмосфери Сонця, швидко сповільнюючись внаслідок сили тертя, й зрештою всі три планети перетворяться на гігантські метеори, які рано чи пізно вріжуться в Сонце. Насправді ж задовго до цього Земля через інтенсивне тертя зоряної речовини Сонця втратить свою атмосферу — океани випаруються, маса води разом із атмосферними газами перетворять Землю на гігантську комету, хвіст якої займе всю орбіту нашої планети довкола Сонця. Земна твердь перетвориться на кипучий океан магми, як на початку формування планети, й жодна форма життя не буде здатна вижити за таких умов.

Падіння Венери, Землі й Марса на Сонце спричинить значно більший викид зоряної речовини в космос — за-мість одного утворяться чотири спіральні потоки. Загальна маса трьох планет у сорок разів перевищує масу Меркурія, а завдяки їхнім вищим орбітам швидкість зіткнення виявиться значно вищою. Внаслідок цього інтенсивність кожного з трьох вивержень у десятки разів перевищить спричинене падінням Меркурія. Сонячна атмосфера, сформована цими спіральними потоками, різко розшириться й із часом досягне орбіти Юпітера.

Тертя в Сонячній атмосфері справлятиме вкрай незначний вплив на Юпітер через його величезну власну масу, тому мине досить багато часу, перш ніж дія спіральних потоків спричинить помітний ефект на орбіту цієї пла-нети-гіганта. Але численні супутники Юпітера спіткає сумна доля: або тертя зірве їх з орбіти планети, вони поступово втратять швидкість і впадуть на Сонце, або вони втратять швидкість ще на орбіті Юпітера та знайдуть спокій у рідких глибинах газової планети.

Але на цьому ланцюгова реакція не зупиниться: хоча атмосфера Сонця, утворена спіральними потоками, сповільнюватиме рух планети лише незначною мірою, цей вплив буде постійним, і орбіта Юпітера щораз ближче нахилятиметься до Сонця. І що меншою буде висота орбіти, то в щільніші шари атмосфери потраплятиме планета і, відповідно, дедалі сповільнюватиметься… Тож і Юпітер зрештою зустрінеться з Сонцем. Позаяк маса Юпітера в шістсот разів більша за сумарну масу всіх чотирьох планет земної групи, подібне зіткнення навіть за найоптимі-стичнішими прогнозами спричинить небувалий викид зоряної речовини, а це підвищить щільність сонячної атмосфери й ще радикальніше знизить температуру на Урані й Нептуні. Але з більшою імовірністю станеться ось що: падіння такого гіганта, як Юпітер, спровокує розростання верхньої межі атмосфери Сонця аж до орбіти Урана, а може, й Нептуна. Попри те, що верхні шари атмосфери дуже тонкі, сповільнення, викликане тертям, врешті-решт спричинить падіння й останніх двох вели-ких планет Сонячної системи з усіма їхніми супутниками прямісінько на нашу зорю. До того часу, коли ланцюгова реакція, запущена вибухами на Меркурії, завершиться, всі чотири тверді планети земної групи й чотири газові гіганти опиняться в надрах Сонця. Який вигляд матиме наше світило й Сонячна система загалом — достеменно не знає ніхто, й будь-які прогнози тут недоречні. Одне можна сказати точно: для всього життя, розумного й нерозумного, для будь-якої цивілізації існування в цьому пеклі буде куди гіршим за світ Трисоляриса.

Для Трисоляриса Сонячна система — єдина надія на порятунок, перш ніж далеку планету поглине одне із сонць їхнього світу, бо не існує жодного іншого придатного місця у Всесвіті, досягти якого трисоляріанська цивілізація зможе за проміжок часу, що залишився до знищення. Тому знищення місця існування людства неодмінно призведе також і до повної загибелі трисоляріанської цивілізації.

У цьому й полягає ваша істинна стратегія — підвищення ставок аж до спільної загибелі. Коли всі приготування завершаться й арсенал зоряно-водневих бомб буде розміщено на Меркурії, ви вдастеся до шантажу Трисоляриса й забезпечите людству перемогу.

Усе, що я зараз розповів, — результат моєї багаторічної праці, і я не чекаю від вас ані коментарів, ані заперечень, бо ми обоє знаємо, що це і є істина.

Увесь час, поки Руйнівник викладав свої умовиводи, Рей Діас сидів мовчки й нерухомо; сигара в його руці зотліла до половини. Тепер він знову звернув увагу на неї та заходився крутити її між пальцями, неначе той вогник мав якесь особливе значення.

Руйнівник опустився на диван біля Рея Діаса. Він розтлумачував його власні плани, мов учитель, який пояснює учневі недоліки в домашньому завданні:

— Містере Рею Діасе, як я вже казав, ви — непересічний стратег. Принаймні продемонстрували гарні навички розробки та реалізації вашого стратегічного задуму.

По-перше, ви вдало використали історію свого життя як гарне тло для розгортання стратегії. Усе людство ще добре пам'ятає приниження, з якими ви й ваша країна зіткнулися, коли ядерна енергетика переживала не найкращі часи. Пригадуєте демонтаж обладнання на будівельному майданчику об'єкта в Оріноко? На телеекранах цілий світ міг бачити ваше похмуре обличчя. І ви вдало скористалися штучно створеною істерією навколо вашого параноїдального захоплення ядерною зброєю, щоб зняти щонайменші підозри стосовно свого реального плану.

Кожна, навіть незначна деталь реалізації цього плану демонструє ваші неординарні таланти. Візьмімо для прикладу хоча б останні випробування на Меркурії: вашим справжнім задумом було викинути якнайбільше меркуріанського ґрунту в космос[58], але ви вперто наполягали на бурінні надглибокої свердловини й шурфів. Це був чудово розіграний гамбіт — ви достеменно знали, що терпець країн — постійних членів РОЗ швидко урветься, й через високу вартість проекту його або скасують, або скоригують. Віддаю вам належне: точний задум і правильні прогнози.

Але ви припустилися однієї серйозної помилки: навіщо було проводити перше випробування зоряно-водневої бомби саме на Меркурії? Ви мали б ще вдосталь можливостей у майбутньому для передислокування всього арсеналу на цю планету. Але виявилися нетерплячим: вам кортіло побачити наслідки вибуху такої надпотужної бомби саме на Меркурії. І ви це зробили. Напевно, результати приголомшили навіть вас: об'єм ґрунту, що отримав прискорення, показники якого перевищували потрібну швидкість, виявився значно більшим за очікуваний. Ви не змогли приховати задоволення результатами випробування, й це остаточно підтвердило мої міркування.

Саме так, містере Рею Діасе. Попри всю мою попередню титанічну працю, без цього останнього фрагменту пазла, я ніколи не зміг би зрозуміти ваш істинний стратегічний задум — він аж надто божевільний. Але це справді вражає, маю визнати; це геніально.

Якби ланцюгову реакцію від падіння Меркурія вдалося запустити, це стало б справжньою кульмінацією величної історичної симфонії Сонячної системи. Але, на жаль, людство змогло б насолодитися лише першою дією цієї прекрасної вистави. Пане Рею Діасе, ви — не просто Обернений, ви напівбог, і честь для мене — бути вашим Руйнівником.

Руйнівник підвівся з дивана й шанобливо вклонився Рею Діасу.

Той і бровою не повів, натомість глибоко затягнувся й випустив клуби білого диму, ніби й далі насолоджуючись сигарою.

— Ну, тоді я поставлю те саме запитання, що й Тейлор. Руйнівник закінчив за нього:

— «Припустимо, все, що ти зараз розповів, — правда. Що далі?».

Рей Діас кивнув, так само зосереджено вивчаючи вогник сигари.

— Моя відповідь не відрізнятиметься від відповіді Руйнівника Тейлора: «Господу байдуже».

Рей Діас нарешті підняв очі від сигари й запитально глянув на Руйнівника.

— З вигляду ви — неотесаний мужлан, але маєте напрочуд гострий розум. Проте, якщо зазирнути вам у душу, все одно виявитеся ще тим мугирем. Ви розумієте лише аргументи брутальної сили, й саме вона лежить у основі вашої стратегії. Це жадібність і тупа впертість змії, що намагається проковтнути жертву, набагато більшу за себе, навіть ризикуючи власним життям: людство не здатне створити потрібну вам величезну кількість зоряно-водневих бомб. Навіть якщо спрямувати всі ресурси, використати всі копалини та задіяти всі промислові потужності людства — добре, якщо цього вистачить на десяту частину вашого запиту. Але й одного мільйона таких бомб буде замало, щоб достатньо сповільнити Меркурій і спрямувати його на Сонце. Проте ви взялися розробляти план із солдафонською прямотою, а втілювати — з упертістю й далекоглядним плануванням, гідними видатного стратега. У цьому ваша справжня трагедія, Обернений Рею Діасе.

Рей Діас і далі дивився на Руйнівника; поступово звичний скам'янілий вираз його обличчя пом'якшувався, м'язи почали ледь помітно сіпатися, а невдовзі це вже нагадувало конвульсії: він зайшовся сміхом.

— Ха-ха-ха-ха-ха-ха… — сміявся Рей Діас, тицяючи пальцем у Руйнівника. — Так, Супермен, ха-ха-ха-ха… Тепер я пригадую: той Супермен у старому фільмі міг літати й змусив Землю розкрутитися в зворотному напрямку. Але якось він їхав верхи… Ха-ха-ха-ха… І зламав собі шию… Ха-ха-ха-ха…

— То був Крістофер Рів — актор, який грав Супермена, — півголосом виправив його Руйнівник.

— Гадаєте, у вас краща доля? Ха-ха-ха-ха…

— Я йшов сюди без жодних ілюзій щодо своєї долі. Я прожив гарне осмислене життя, — спокійно відповів Руйнівник. — Це вам, містере Рею Діасе, варто перейматися щасливим кінцем.

— Ти здохнеш перший, — із усмішкою відповів Рей Діас, одним рухом вганяючи не загашену сигару межи очі Руй-нівникові. Наступним рвучким рухом він схопив з дивана армійський ремінь і накинув його на шию супротивника. Хоча Руйнівник і був молодшим, він не зміг нічого протиставити звірячому запалові й люті Рея Діаса, коли той почав його душити. — Я зламаю тобі шию! Ти, нікчемо! — волав Рей Діас. — Хто тебе послав тут просторікувати?! За кого ти себе маєш?! Покидьок!!! Я зараз скручу тобі в'язи!!! — Він тугіше затягнув ремінь і почав бити супротивника головою об підлогу. Почувся хрускіт, покотилися зуби незнайомця. Цієї миті розчахнулися двері, охоронці кинулися розтягувати їх. Коли їм вдалося відірвати знавіснілого Рея Діаса від непритомного Руйнівника, обличчя того вже набуло синявої барви, з рота виступила піна, а очі, викотилися з орбіт, ніби в акваріумної рибки-телескопа.

Рей Діас, не тямлячи себе від гніву, волав охоронцям, які силкувалися його втримати:

— Зламайте йому шию! Повісьте його!!! Негайно!!! Це частина плану! Трясця, ви чуєте мене? Частина плану!!!

Але трійця охоронців не поспішала виконувати його накази: поки перший міцно тримав Рея Діаса, інші двоє, підхопивши попід руки ледь притомного Руйнівника, потягли його геть.

— Постривай, вилупку, ти в мене своєю смертю не помреш, — крикнув наостанок Рей Діас і полишив спроби вирватися з обіймів охоронця. Він глибоко вдихнув, намагаючись остаточно себе опанувати.

Руйнівник озирнувся через плече охоронця. На його понівеченому й розпухлому обличчі розквітла щира посмішка, відкрилися свіжі щербини між зубів:

— Я прожив гарне життя.

На початку слухань США, Велика Британія, Франція і Німеччина висунули пропозицію призупинити повноваження Оберненого Рея Діаса та передати його справу до Міжнародного кримінального суду в зв'язку з вчиненням злочинів проти людства.

Представник США зачитав текст пояснювальної записки до проекту постанови:

— Після проведення численних перевірок наданих Руйнівником фактів ми дійшли таких висновків: уся інформація, що стосується справжнього стратегічного задуму Оберненого Рея Діаса, цілком достовірна. Нині ми обговорюємо дії та задуми, перед якими тьмяніють усі найжахливіші злочини в історії людства. Після детального аналізу положень чинного міжнародного законодавства, можемо заявити, що на сьогодні відсутні правові норми, застосовні до кваліфікації його злочинів. Тому пропонуємо запровадити зміни до міжнародного законодавства, додавши до переліку злочинів геноцид усіх форм життя на Землі, а далі розглянути справу Рея Діаса за такими звинуваченнями.

Сам Рей Діас під час засідання мав незвично розслаблений вигляд. Він постійно прискіпувався до слів і кепкував з представника США:

— Ви ж давно плекали мрію позбутися мене, чи не так? Від початку проекту «Обернені до стіни» проводили щодо нас політику подвійних стандартів, і я вам подобався найменше.

— Заява Оберненого Рея Діаса не відповідає дійсності, — заперечив представник Великої Британії. — Насправді країни, які він звинувачує в упередженому ставленні, найбільше інвестували в реалізацію його задумів. Ці суми незрівнянні з витратами на проекти решти Обернених.

— Це так, — відповів Рей Діас. — Але ви інвестували ці значні суми лише сподіваючись отримати зоряно-водневу бомбу для власних потреб.

— Це просто безглуздо. Навіщо нам така бомба? — втрутився представник США. — Це вкрай неефективна зброя для битв у космосі, а реальне бойове застосування на Землі навіть старої 20-мегатонної бомби недоцільне. Що вже казати про вашого 300-мегатонного монстра.

— Але ця бомба буде найефективнішим засобом ведення війн на інших планетах, принаймні тих, які точи-тимуться між людьми, — спокійно відповів Рей Діас. — На пустельних поверхнях інших планет не доведеться перейматися жертвами серед цивільного населення чи екологічними проблемами. Тож цілковито знищити супротивника можна швидко й без мороки; за потреби спопелити в один захід усю планету, і край. За такого розвитку подій зоряно-воднева бомба якраз і стане у пригоді. По тверезому міркуванні ви зрозумієте можливість подібного сценарію, адже людство вже почало колонізувати інші планети Сонячної системи, а з ними поширювати на нові місця проживання і географію застарілих земних конфліктів. Навіть перед загрозою знищення з боку спільного ворога — Трисоляриса людська природа не змінюється, тож конфлікти триватимуть і надалі. Але сьогодні в політиці жодної країни неприпустима розробка суперзброї, призначеної для використання в конфліктах між людьми, тож ви залюбки переклали цю роботу на мене.

— Ось вам чудовий взірець абсурдної логіки диктатора й терориста, — відрубав представник США. — Рей Діас — людина саме такого штибу. Отримавши владу й повноваження Оберненого, він сам становить загрозу, не меншу за трисоляріанське вторгнення. Мусимо вжити найрішу-чіших заходів для виправлення цієї помилки.

— У них слова не розходяться з ділом, — зауважив Рей Діас Голові РОЗ. — Агенти ЦРУ чатують на мене біля виходу з будівлі; щойно вийду по завершенні слухань, мене відразу й заарештують.

Голова РОЗ пильно глянув у бік представника США, який заходився крутити в пальцях свою авторучку. У цій каденції посаду Голови РОЗ знову обіймав Гаранін — перша людина, яка отримала повноваження на початку проекту «Обернені до стіни». Упродовж 20-ти років іс-нування проекту Гаранін збився з ліку: скільки разів він заступав на цю посаду. Але цей термін повноважень для нього точно мав стати останнім — від усіх клопотів і гризот він посивів як лунь і остаточно прийняв рішення піти у відставку.

— Обернений Рею Діасе, якщо ви говорите правду, то навіть розмірковування про подібні способи вирішення конфліктної ситуації неприйнятні. Допоки проект «Обернені до стіни» не скасований, будь-хто з Обернених користується законним імунітетом від переслідувань за власні слова та вчинки, й вони жодним чином не можуть бути використані як докази будь-якої провини, — твердо заявив Гаранін.

— Не забуваймо також, що ми на нейтральній території,— додав представник Японії.

— То чи означає це, — представник США підняв руку з авторучкою, аби привернути загальну увагу, — що коли Обернений Рей Діас заходиться підривати мільйон надпотужних ядерних бомб, захованих у надрах Меркурія, людство все одно безпорадно спостерігатиме за його приготуваннями й не зможе висунути проти нього жодних звинувачень у скоєнні злочину?

— Згідно з положеннями чинної редакції окремого Акту ООН «Про Обернених до стіни» накладення обмежень і можливість повного скасування стратегічного плану Оберненого, що становить загрозу людству, є окремими інструментами впливу й контролю та не тотожне зняттю з Оберненого імунітету від переслідувань, — відповів Гаранін.

— Злочинні наміри Рея Діаса вийшли за всі межі такого імунітету, тож він має бути покараний. Це важлива умова подальшого існування проекту «Обернені до стіни», — заперечив представник Великої Британії.

— Я хотів би нагадати шановному Голові та всім присутнім, — Рей Діас підвівся зі свого місця, — що це Засідання Ради Оборони Землі, а не зала суду.

— Не хвилюйтеся, ви скоро там опинитеся, — глузливо кинув представник США.

— Я дотримуюся позиції Оберненого Рея Діаса — повернімося до безпосереднього обговорення стратегічного плану. — Голова спробував повернути дискусію в інше річище.

Представник Японії порушив своє тривале мовчання:

— Усі присутні досягли консенсусу щодо ризику порушень прав людини в разі подальшої імплементації плану Оберненого Рея Діаса. Відповідно до базових положень Акта ООН «Про Обернених до стіни» реалізація стратегічного задуму має бути скасована.

— Отже я вважаю, що ми цілком можемо переходити до голосування за пропозицією Р269 про призупинення повноважень Оберненого Рея Діаса, внесеної на розгляд під час минулих слухань. Ставлю на голосування, — завершив обговорення Гаранін.

— Пане Голово, зачекайте, будь ласка, — Рей Діас підняв руку з проханням надати йому слово. — Перед голосуванням за пропозицію я хочу зробити заяву. Це стосується деталей мого плану.

— Якщо йтиметься лише про деталі, то чи варто гаяти час? — запитав хтось.

— У вас буде можливість донести свою позицію в деталях із лави підсудних, — іронічно кинув представник Великої Британії.

— Але ці деталі вкрай важливі, тож послухайте. Припустімо, що інтерпретація Руйнівником мого стратегічного задуму відповідає дійсності, — почав Рей Діас. — Пригадайте таку частину його розповіді. На Меркурії розгортається в бойовій готовності мільйон зоряно-водневих бомб. Після цього через посередництво всюдисущих со-фонів я звертаюся до Трисоляриса. Що, на вашу думку, станеться далі?

— Реакцію Трисоляриса передбачити неможливо, але на Землі точно знайдеться мільярд чи два людей, які спробують зламати вам шию, так само, як і ви — Руйнівникові, — відповів представник Франції.

— Абсолютно правильно. Тож мені варто було б вжити певних заходів для запобігання такому розвиткові подій. І я це зробив, ось погляньте, — Рей Діас випростав ліву руку й продемонстрував годинник на зап'ястку. Завтовшки він був чи не вдвічі більший за звичайні моделі, але на міцній руці Рея Діаса не здавався завеликим. — Цей передавач може надсилати сигнали через систему ретрансляторів безпосередньо на Меркурій.

— І ви його використаєте, щоб надіслати сигнал детонації? — запитав хтось із присутніх.

— Якраз навпаки: він надсилає періодичні сигнали, які цьому запобігають.

Його слова привернули увагу всіх присутніх.

— Ця система має кодову назву «Колиска». Щойно ви перестанете розгойдувати люльку, «дитина» в ній прокинеться, — продовжив Рей Діас. — Система управління на Меркурії зі сталою періодичністю отримує сигнали із Землі, і якщо такий сигнал не надходить впродовж певного часу, система негайно детонує закладену водневу бомбу.

— Це називається «запобіжником мерця», — з незворушним виразом обличчя пояснив представник США. — За часів Холодної війни подібні системи розроблялися з метою завдання ударів у відповідь на випадок ядерної атаки, але так і не були впроваджені. Лише такий божевільний, як ви, може імплементувати подібну систему контролю.

Рей Діас обсмикнув рукав, прикриваючи «Колиску».

— Цю чудову ідею мені підказав не якийсь експерт із ядерної зброї. Я побачив її в одному голлівудському фільмі. Герой носить подібний пристрій, запрограмований на відслідковування його серцебиття, і якщо серце з будь-якої причини зупиниться, система надішле сигнал на вибуховий пристрій, намертво прикріплений іншому героєві. Нема ніякого таймера за шаблоном кіно, відразу вибух — і все. І хоча герої антагоністи, головне їхнє завдання — зберегти життя один одному… Люблю американські блокбастери, й досі раз у раз переглядаю стару версію «Супермена».

— Отже, ви стверджуєте, що цей пристрій відслідковує ваше серцебиття? — запитав представник Японії, до якого цієї миті Рей Діас стояв найближче. Він навіть простягнув руку, щоб обмацати пристрій під рукавом піджака. Рей Діас поквапливо відсмикнув її та навіть на крок відступив.

— Звичайно, але «Колиска» — сучасний комплексний пристрій. Його сенсори контролюють не лише серцебиття, а й інші фізіологічні показники, такі як артеріальний тиск, температура тіла тощо. Комплексний аналіз цих параметрів, якщо їхні значення суттєво відхилятимуться від норми, дає змогу безпомилково визначити загрозу й заблокувати пересилання сигналів стримування та активувати «запобіжник мерця». Система запрограмована також на розпізнавання моїх найпростіших голосових команд.

Цієї миті до зали ввійшов украй знервований з вигляду чоловік, наблизився до Гараніна й щось прошепотів йому на вухо. Він ще щось говорив, а Гаранін уже підняв очі й пильно глянув на Рея Діаса. На це звернули увагу всі присутні.

— Існують методи знешкодження систем, подібних до вашої «Колиски». Вони також активно розроблялися за часів Холодної війни, — повідомив представник США.

— «Колиска» не моя. Це колиска термоядерних бомб. Якщо вона зупиниться, прокинуться бомби, — відповів Рей Діас.

— Ось про що я подумав, — слово взяв представник Німеччини. — Щоб сигнал від вашого годинника дістався аж до Меркурія, він має пройти комунікаційну систему з безліччю складових. Що заважає знищити чи заблокувати одну з цих частин, заздалегідь вбудувавши в ретрансляційну систему інше джерело сигналу? Це дасть змогу далі ланцюгом передавати сигнали стримування, деакти-вувавши ваш «запобіжник мерця».

— Це справді проблема, — відповів Рей Діас і кивнув представникові Німеччини. — Але її легко було б вирішити, якби на заваді не стояли софони. Всі ключові вузли комунікаційної системи забезпечуються однаковим алгоритмом шифрування. З його допомогою зашифровуються і дешифруються всі сигнали для передавання. Але ключ «плаває», тобто наступний сигнал відрізняється від попереднього способом шифрування. Для будь-якого стороннього спостерігача значення сигналу завжди буде випадковим. Проте початковий передавач і приймач «Колиски» запрограмовані таким чином, що послідовність застосовуваних ключів у них завжди збігається. І приймач сприйме отриманий пакет сигналів як правильний лише в тому разі, якщо отриманий сигнал зашифровано ключем, що збігається з його послідовністю. Ваше джерело псевдосигналу не може мати такого алгоритму шифрування, й змодульований ним сигнал ніколи не збігатиметься з послідовністю ключів приймача. Але з появою софонів, яким не складно отримати весь алгоритм миттєво, цей простий спосіб уже не підходить.

— Тож ви, мабуть, вигадали інший спосіб? — запитав хтось.

— Простий і грубий. Така я вже людина, що на думку мені спадають лише прості й грубі способи, — відповів Рей Діас, кепкуючи сам із себе. — Я збільшив чутливість самодіагностики кожного вузла системи ретрансляції. На практиці це вилилося в розділення вузлів на автономні компоненти, які можуть розташовуватися на значній відстані один від одного, але з'єднані між собою засобами комунікації й щомиті обмінюються протоколами даних. Якщо бодай один з них не передасть своєї частини сигналу, весь вузол випадає з системи ретрансляції й не передає далі сигналу блокування «запобіжника мерця». У такому разі навіть якщо підімкнути джерело псевдосигналу й воно надішле свій сигнал наступному вузлу, він не буде правильно розпізнаний і прийнятий. Швидкість відгуку кожного компонента блоку вимірюється мікросекундами, тобто в разі застосування запропонованого представником Німеччини методу зламування, всі компоненти за мікросекунду повинні бути одночасно знищені, й за цей само мізерний відтинок часу має розпочатися трансляція псевдосигналу з іншого джерела. Кожен вузол складається щонайменше з трьох компонентів, але їх кількість може сягати й десятків, розташованих на відстані трьохсот кілометрів один від одного[59]. Усі компоненти поміщені в надійну захисну оболонку, стійку до пошкоджень і зламування. За найменшої спроби несанкціонованого доступу кожен з них надішле відповідне повідомлення всім компонентам вузла. Не знаю, як трисоляріани, але люди на сьогодні точно не здатні миттєво, за мікросекунди, де-активувати всі компоненти одного вузла.

Остання фраза Рея Діаса не на жарт налякала присутніх.

— Мені щойно доповіли, що пристрій на руці Рея Діаса справді передає назовні електромагнітні сигнали, — повідомив Гаранін. Ця новина додала атмосфері засідання ще більшої напруги. — Я хочу прямо звернутися до Оберненого Рея Діаса: сигнал з вашого годинника ретранслюється на Меркурій?

Рей Діас зі сміхом відповів:

— А навіщо мені його надсилати аж на Меркурій? Там же ще немає нічого, крім гігантської діри в ґрунті. Та ми ще й не збудували систему ретрансляції «Колиски» в космосі. Ні, ні, ні, не хвилюйтеся, сигнал не транслюється на Меркурій. Він передається значно ближче — десь у Нью-Йорк, зовсім недалеко звідси.

Здавалося, повітря в конференц-залі на одну мить застигло — так ці слова приголомшили присутніх.

— Яких наслідків слід очікувати в разі припинення трансляції сигналу «Колиски»? — запитав представник Великої Британії, вже не намагаючись приховати хвилювання.

— О, повірте, щось таки станеться, — з усмішкою відповів Рей Діас. — Як-не-як, уже двадцять років я Обернений і маю за душею щось для особистого використання.

— Гаразд, містере Рею Діасе, то чи не погодитеся ви відверто відповісти на одне запитання? — представник Франції намагався вдавати спокій, проте голос у нього все-таки трохи тремтів. — За скількох людей ви, чи нехай буде й так — ми всі відповідальні?

Рей Діас витріщився на нього, ніби той запитав якусь дурницю.

— Скільки людей у це втягнуто? Я вважав кожного з присутніх респектабельним джентльменом, для якого права людини — понад усе. Життя одного чи 8,2 мільйона[60] — хіба є принципова різниця? Якщо йдеться про життя однієї людини, цим можна знехтувати?

Представник США звівся на ноги й заговорив, не в змозі стримуватися:

— Ще на зорі проекту «Обернені до стіни», два десятиліття тому, ми попереджали, що це за один, — він різко викинув руку в бік Рея Діаса. Глибоко вдихнув, намагаючись відновити контроль над емоціями, але не зміг. — Він — суще породження зла, брудний терорист і завжди ним був! Сам диявол!!! Ви відкоркували пляшку й випустили джина на волю, ви несете за це відповідальність! Саме ООН несе відповідальність за всі наслідки!!! — несамовито волав він, розкидаючи папери.

— Заспокойтеся містере представник, — посміхнувся Рей Діас. — «Колиска» вельми чутлива до зміни моїх фізіологічних показників, тож якщо мене опанує таке шаленство, як у вас, передавання сигналів стримування негайно припиниться. Я не можу піддаватися власним емоціям, але ви всі, присутні тут, постійно намагаєтеся зробити мене нещасним. Хоча й для загального блага, й для блага кожного з присутніх окремо мали би докладати всіх зусиль, щоб зробити мене щасливішим.

— Які ваші вимоги? — ледь чутно запитав Гаранін.

Посмішка Рея Діаса посмутнішала, він похитав головою:

— Пане Голово, які в мене можуть бути вимоги, крім єдиної: якнайшвидше й без перешкод забратися звідси? В аеропорту Кеннеді чекає чартерний літак, який доправить мене додому, до моєї країни.

У залі засідань запанувала тиша, й кожен із присутніх переводив погляд з Рея Діаса до представника США. Той не зміг довго витримувати цих благальних поглядів, важко опустився у своє крісло й процідив крізь зуби лише двоє слів:

— Забирайтеся геть.

Рей Діас повільно підвівся, кивнув і попрямував до виходу.

— Містере Рею Діасе, зачекайте, я проведу вас додому, — запропонував Гаранін, спускаючись із узвишшя трибуни.

Рей Діас зупинився і мовчки чекав, поки вже літній Гаранін, дошкутильгає до нього.

— Дякую вам, пане Голово. Гадаю, ви також волієте залишити цих людей.

Вони вдвох дійшли до виходу із зали засідань, на порозі Рей Діас широким жестом обійняв Гараніна й знову повернувся до аудиторії.

— Панове, я не сумуватиму за цим місцем. Хоча марно витратив понад двадцять років свого життя, працюючи тут, жодного однодумця не придбав, тому волію повернутися на батьківщину до свого народу. Так, моя країна і мої люди. Я скучив за ними.

Усіх присутніх здивували сльози, що бриніли на очах цього сильного, вольового чоловіка. Впоравшись з емоціями, він зрештою продовжив:

— Найбільше за все я хочу повернутися на батьківщину, й це не частина плану. Аж ніяк.

Вийшовши на вулицю, Рей Діас простягнув руки назустріч полуденному сонцю й піднесено вигукнув:

— О Сонце, мій давній товаришу!

Геліофобія, що мучила його впродовж останніх двадцяти років, зникла так само раптово, як і почалася.

Літак із Реєм Діасом на борту швидко залишив позаду берегову лінію США, над безкраїми просторами величного Атлантичного океану взяв курс на південь.

Уже в салоні літака Гаранін повернувся до розмови в ООН і прямо запитав:

— Зі мною на борту літака ви можете вже не хвилюватися за власну безпеку. Будь ласка, скажіть мені, де знаходиться заряд, який ви під'єднали до «запобіжника мерця».

— Та не існує ніякого заряду. Це був лише трюк, аби вислизнути з рук недоброзичливців, — Рей Діас зняв годинник і передав його Гараніну. — Це примітивний передавач, перероблений із телефона Motorola. Ніякого рівня серцебиття він, певна річ, не відслідковує, та й взагалі я його давно вже вимкнув. Залиште собі на добру згадку.

По тривалій мовчанці Гаранін важко зітхнув і промовив:

— Як до цього дійшло? За задумом, Обернені мали використовувати можливість приховувати від публіки власні думки й плани як перевагу проти софонів і способу дезорієнтувати трисоляріан. Але й Тейлор, і ви скористалися своїми повноваженнями, щоб одурити людей.

— Тут нема з чого дивуватися, — зауважив Рей Діас, який сидів біля ілюмінатора й насолоджувався сонячним світлом, що щедро струменіло ззовні. — Зараз найбільшу загрозу людству становимо ми самі.

За шість годин вони приземлилися в Міжнародному аеропорту Каракаса на узбережжі Карибського моря. Га-ранін навіть не залишав борту літака й відразу наказав повертатися до Нью-Йорка.

Вже на виході з салону Рей Діас мовив:

— Не зупиняйте Плану. У цій війні ми ще маємо надію. У вас залишилися двоє Обернених, тож перекажіть їм від мого імені найкращі побажання.

— Мені вже не судилося їх побачити, — сумно відповів Гаранін. Коли Рей Діас залишив його самого, він перестав стримувати емоції та дав волю сльозам.

Небо над Каракасом було таким само безхмарним, як і над Нью-Йорком. Спускаючись трапом, Рей Діас відчув такі знайомі запахи тропіків, і коли опинився на землі, теж не стримався: опустився навколішки й поцілував землю Батьківщини. Потім у супроводі значного ескорту військової поліції він рушив до столиці; за півгодини звивистою гірською дорогою кортеж дістався міста й зупинився на центральній площі Сімона Болівара. Рей Діас вийшов із автомобіля поряд із бронзовою статуєю національного героя і зупинився біля постаменту. Над головою в нього височіла закута в лати постать Болівара, який завдав поразки Іспанській імперії та заснував нову державу — Велику Колумбію[61], що охопила значну частину території Південної Америки. Перед колишнім Оберненим колихався натовп екзальтованих одноплемінників. Кров у всіх закипала на сонці. Раптово людська маса стрімко рушила вперед, військові підрозділи й поліція спробували відтиснути її подалі, де-не-де навіть пролунали постріли в повітря, але зрештою потужна жива хвиля прорвала оточення й ринула до нового Болівара, який стояв біля підніжжя бронзового.

Рей Діас здійняв руки й ледь стримуючи сльози, закричав тремким від емоційної напруги голосом:

— О мій народе!

Перший камінь, кинутий з гущі його народу, влучив Діасу в ліву руку, другий поцілив прямісінько в груди, третій скривавив чоло. Рей Діас ледь встояв на ногах. Далі каміння посипалося градом. За лічені хвилини довкола вже мертвого тіла виріс справжній курган. Останній камінь принесла з собою стара жінка. Вона міцно стискала камінь у руці, наближаючись до тіла Рея Діаса, та бурмотіла іспанською:

— Безбожнику, ти хотів повбивати там усіх людей! Але ж там мій онук, ти міг убити мого онука!

Після цього з силою, яка ще лишалася в її тремтячих руках, вона опустила камінь на голову, що виднілася з купи каміння, й остаточно розкраяла череп мерця.

Єдине, чого не можна зупинити, — це плин часу. Він, мов гостре лезо, торує собі шлях крізь м'яке й тверде, постійно рухається вперед, і ніщо не в змозі бодай на мить затримати його біг. Це він змінює все довкола.

Того року, коли відбулися випробування надпотужної термоядерної бомби на Меркурії, Чан Вейси подав у відставку. Востаннє з'явившись у засобах масової інформації, він відверто визнав, що не вірить у перемогу в майбутній війні, але цей факт ніяк не вплинув на високу оцінку його служби на посаді першого Командувача Космічних сил. Тривала праця в умовах стресу й високих навантажень підірвала його здоров'я, й він помер у 68 років. Перед смертю, коли генерал приходив до тями, він часто згадував Чжана Бейхая.

По закінченні другої каденції на посаді Генерального секретаря Заїр заснувала проект «Меморіал людства», який мав на меті збір інформації про досягнення людської цивілізації, аби зрештою за допомогою безпі-лотних космічних апаратів надіслати ці повідомлення в різні куточки Всесвіту. Найбільш вагомою частиною проекту став «Щоденник людини» — платформа пов'язаних веб-сайтів, які дали змогу багатьом людям фіксувати подробиці повсякденного життя за допомогою текстових записів чи світлин. Так формувалася цілісна, хоча й строката картина людської цивілізації. З часом число користувачів «Щоденника людини» сягнуло двох мільярдів, і платформа перетворилася на найбільший інформаційний портал у мережі. Зрештою РОЗ визнала «Щоденник» занепадницьким ресурсом, що навіть сприяє поширенню ідей ескапізму, та ухвалила спеціальну резолюцію, яка заборонила його. Але Заїр і далі приватно підтримувати проект аж поки не вмерла. На той час їй було 84 роки.

Як і передбачала Кейко Ямасугі, решта життя У Юе була тяжкою і безрадісною. Понад десять років він працював у «Меморіалі людства», але й це не повернуло йому душевного спокою. Помер У Юе в 77 років і перед смертю, як і Чан Вейси, згадував Чжана Бейхая. Обоє пов'язували свої надії з цим незламним воїном, який тепер мандрував у часі в стані гібернації.

Гаранін і Кент вийшли на пенсію та разом оселилися в Едемському саду — в тому самому маєтку в Північній Європі, де п'ять років у затишку та спокої прожив Ло Цзі в статусі Оберненого. Вони перестали з'являтися на публіці, й широкому загалу навіть не відома точна дата смерті кожного з них, хоча жили вони ще довго, й про це знали всі. Подейкують, що обидва чоловіки подолали столітній рубіж ще в доволі доброму здоров'ї.

Доктору Альберту Рінгеру й генералу Фіцрою вже було за вісімдесят, коли вони стали свідками завершення будівництва космічного телескопа наступного покоління — «Габбла ІІІ» з діаметром лінзи 100 метрів. За його допомогою вони змогли на власні очі побачити планету Трисолярис. Але жоден так і не дочекався наступних свідчень переміщення трисоляріанського флоту й висланих наперед зондів — їхнього життя не вистачило, щоб побачити проходження кораблів крізь третій «сніговий замет».

Життя звичайних людей текло, як завше. Із трійці пекінських сусідів перший у 75 років помер Мяо Фуцюань. Він і справді заповів своєму синові поховати його на глибині двохсот метрів у шахтному стволі й підірвати вихід. Син виконав його волю, а на поверхні неподалік шурфу встановив кенотаф на його честь. Згідно з останньою волею Мяо, майбутні покоління родини в разі перемоги людства в прийдешній війні мали б відшукати нагробок і встановити його вже безпосередньо над похованням. Насправді ж уже менш ніж за півстоліття по смерті Мяо Фуцюаня місцевість довкола відпрацьованої шахти перетворилася на пустелю. Кенотаф загубився між безкраїх піщаних дюн, як і вхід у шахту, та й нікому з родини Мяо навіть не спадало на думку шукати надгробок якогось там пращура.

Чжан Юаньчао помер, як і більшість людей з його соціальної верстви, від хвороби у 80-річному віці. Його тіло кремували, й урна з попелом зайняла своє місце в довгій стіні колумбарія.

Ян Цзіньвень дожив до 92-х, зрештою контейнер із його прахом вистрілили з катапульти. Він досяг третьої космічної швидкості та залишив межі Сонячної системи, попрямував у глибини Всесвіту. На це пішли всі заощадження старого.

Дін Ї не помер. По досягненні прориву в технології керованого термоядерного синтезу він зосередив свою увагу на теоретичній фізиці, шукаючи способів обійти бар'єр софонів завдяки спробам прискорення елементарних заряджених частинок, але не досяг успіху. Розмінявши сьомий десяток, він, як і більшість учених, втратив будь-яку надію на подолання бар'єру та подальший розвиток фізики. Тому також скористався гібернацією, щоб дожити до Битви Судного дня й на власні очі побачити фантастичні технології трисоляріан.

За століття після початку трисоляріанської кризи всі, кому довелося пожити в Золоту добу людства — від 1980-х років і до початку кризи, — померли. Цю добу надалі постійно згадували за кожної нагоди: старі, яким пощастило застати хоча б кілька років прекрасної доби, постійно поверталися до тих часів, витягуючи з глибин пам'яті спогади, мов жуйні тварини, що ремиґають, знову й знову перемелюють солодку жуйку. Але щоразу спогади зводилися до єдиного: «Якби ми тоді розуміли й цінували те, що маємо…». Молодь, яка слухала ці теревені, бентежилася й сповнювалася недовіри: казковий світ процвітання й щастя, безтурботні дні — чи було все це насправді?

З відходом у небуття попередніх поколінь обриси Золотого берега людської цивілізації поступово розтанули в серпанку історії. Тепер цей корабель самотньо прямував безмежними, лиховісними хвилями величезного океану, й ніхто не міг упевнено сказати, чи насправді існує той інший далекий берег.