Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

4

Найнявши таксі відразу на два дні, удвох з фотографом я гасав вулицями засніженого Хакодате, переїжджаючи від ресторанчика до ресторанчика.

Інтерв’ю в мене завжди заздалегідь сплановані й результативні. У такій справі найважливіше — попередній збір відомостей і розробка докладного плану дій. Можна навіть сказати, що більшого й не треба. Перед тим, як брати інтерв’ю, я збираю всю доступну інформацію. З цією метою можна скористатися організаціями, що накопичують дані, потрібні таким людям, як я. Досить стати їхнім членом, сплативши внески, — і матимеш майже все, що тебе цікавить. Якщо, наприклад, скажеш, що збираєш відомості про ресторани в Хакодате, тобі дадуть їх удосталь. З інформаційного лабіринту велетенського комп’ютера швидко добудуть усе, що тобі потрібне, роздрукують, укладуть у конверт і пришлють додому. За це, звичайно, доведеться платити, та якщо взяти до уваги, що за ці гроші купуєш чужу працю та заощаджуєш свій час, — їхня сума не здаватиметься такою вже й великою.

Незалежно від цього я сам не сиджу на одному місці, а роздобуваю інформацію також особисто. Адже існують туристичні бюро з рекламними проспектами. І бібліотеки з провінційними газетами та публікаціями. З таких джерел я черпаю досить багато матеріалу. Вибираю з нього цікаві для мене заклади й телефоную до них, щоб дізнатися про їхні години роботи та вихідні дні. Таким чином я зберігаю чимало часу для самого інтерв’ю. Потім я беру блокнот і складаю план на цілий день. На карті міста прокреслюю свій маршрут. Елементи невизначеності намагаюсь звести до мінімуму.

Після того ми з фотографом обходимо по черзі всі ресторани у списку. Разом — десь тридцять. Страви, ясна річ, тільки пробуємо на смак і без жалю залишаємо на тарілках. Виходить таке собі вдосконалене споживання. На цьому етапі приховуємо, що ми репортери. І нічого не фотографуємо. Тільки вже надворі обговорюємо якість страв й оцінюємо її за десятибальною системою. Ресторани з доброю оцінкою залишаємо у списку, з поганою — викреслюємо. Загалом розраховуємо відсівати більшу половину. Паралельно з цим контактуємо з місцевими журналами, які нам рекомендують ще п’ять ресторанчиків, що не ввійшли до нашого списку. Заглядаємо й до них. Вибираємо. І тільки склавши остаточний список, телефонуємо в кожний заклад, повідомляємо назву журналу і просимо дозволу на інтерв’ю з фотографуванням. Усе це забирає два дні. Увечері в готельному номері я накидаю рукопис репортажу.

Наступного дня, поки фотограф швиденько фотографує страви, я розмовляю з власником ресторану. Також нашвидкуруч. Загалом ми вкладаємося у три дні. Звичайно, є репортери, які встигають це зробити за коротший час. Але вони заздалегідь нічого не перевіряють. Обходять тільки популярні в місті заклади. Інші примудруються писати про страви, навіть не пробуючи їх на смак. Як захочуть, то й напишуть. Чесно кажучи, я сумніваюся, чи багато хто з журналістів докладає стільки зусиль до написання подібного репортажу, як я. Така робота забирає багато енергії, якщо ставишся до неї сумлінно, але її можна виконувати також абияк, якщо заманеться. Від того, готують репортаж сумлінно чи сяк-так, його якість майже не залежить. На перший погляд в обох випадках результат здається однаковим. І тільки якщо уважно придивитися, помітно незначну відмінність.

Усе це я пояснюю не для того, щоб вихвалятися. Просто хочу, щоб стало зрозуміло, в чому полягає суть моєї роботи та якого напруження вона вимагає.

Разом з нинішнім фотографом я працював уже кілька разів перед тим. У нас виявилося багато чого спільного. Ми були схожі на санітарів у моргу зі стерильно-чистими білими рукавичками, з великими масками на обличчі й тенісними кедами без жодної клямки на ногах… Працюємо оперативно й узгоджено. Зайвих балачок не ведемо, поважаємо роботу один одного. Обидва розуміємо, що такою невдячною роботою заробляємо собі на прожиток. Хай там що, а якщо вже щось робимо, то робимо сумлінно. У цьому розумінні ми — справжні професіонали.

Увечері третього дня я дописав репортаж.

Четвертий, резервний день виявився вільним. Виконавши своє завдання і не знаючи, чим би ще зайнятися, ми взяли напрокат автомобіль, відправилися за місто й цілісінький день каталися на лижах. Вечір провели за їдою та питтям саке. День минув неквапливо й привільно. Рукопис репортажу я передав фотографу, щоб той відвіз його до Токіо й можна було доробити його без мене. Перед тим, як лягти спати, я зателефонував у довідкове бюро Саппоро й попросив телефонний номер готелю «Дельфін». Чекати довго не довелося.

Я сів на ліжко й віддихався. Тепер принаймні відомо, що готель «Дельфін» не збанкрутував. На душі трохи полегшало. Адже ніхто не здивувався б, якби той готель перестав існувати. Я перевів подих і набрав записаний телефон. На тому кінці телефонної лінії підняли трубку. Настільки швидко, що здавалося, ніби не могли дочекатися мого дзвінка. Тому я трохи розгубився. Щось тут явно не так. Надто професійно.

По телефону відповіла дівчина. Дівчина? «Що за мара?» — подумав я. Готель «Дельфін» не належав до тих закладів, де на реєстратурі сидять дівчата!

— Алло, готель «Дельфін» слухає! — відповіла дівчина.

Збитий з пантелику, я про всяк випадок перепитав адресу. Вона була такою самою, як колись. Напевне, найняли собі дівчину. Зрештою, нічого дивного в цьому немає. Я сказав, що хочу замовити собі номер.

— Дякую. Будь ласка, почекайте хвилинку. Я з’єднаю вас з відповідальним за приймання замовлень, — жваво прощебетала дівчина.

Відповідальний за приймання замовлень? Я знову розгубився. Дійшовши до цього моменту, я вже не знаходив жодного пояснення тому, що почув. Що, власне, сталося з готелем «Дельфін»?

— Вибачте, що затримав вас. Відповідальний за приймання замовлень слухає! — так само по-молодечому озвався чоловічий голос. Бадьорий і приязний голос кваліфікованого готельного службовця.

Я замовив одномісний номер на три доби й повідомив йому своє прізвище та номер телефону в Токіо.

— Замовлення прийнято! Одномісний номер на три доби від завтрашнього числа! — підтвердив чоловік.

Я не знайшовся, що б іще запитати, а тому подякував і, не виходячи зі стану розгубленості, поклав трубку. І коли її поклав, то відчув, що розгубленість тільки поглибшала. Якийсь час я не спускав очей з телефонного апарата. Мені здавалося, що от-от хтось зателефонує і дасть якісь пояснення. Однак пояснення не приходили. «Гаразд, хай буде, що буде, — вирішив я, з усім змирившись. — Сам туди поїду і з’ясую усе на місці». У будь-якому разі доведеться їхати. Іншого вибору немає.

Зателефонувавши черговому в готелі, я попросив розклад руху поїздів до Саппоро. Завтра ще до полудня відходив один експрес. Потім я зателефонував покоївці, замовив у номер півпляшки віскі з льодом і сів дивитися телевізор. Показували ковбойський фільм з Клінтоном Іствудом. За весь час Клінтон Іствуд ні разу не засміявся. І навіть не усміхнувся. Я кепкував з нього, але він залишався незворушним. Кінофільм скінчився, я допив віскі, загасив світло, заснув — і до ранку не бачив жодного сну.

За вікном експреса пролітали тільки засніжені краєвиди. Був погідний сонячний день, і навіть від недовгого погляду на них починали боліти очі. Ніхто з пасажирів, крім мене, не визирав у вікно. Бо всі знали: хоч скільки дивися, а побачиш лише сніг.

Я не встиг вчасно поснідати, а тому ще перед обідом попрямував до вагону-ресторану. Замовив пива та омлет. За столиком напроти мене сидів чоловік років п’ятдесяти в костюмі з акуратно зав’язаною краваткою і також пив пиво, заїдаючи його сандвічем з шинкою. Своїм виглядом він чомусь нагадував механіка. І насправді ним був. Завівши зі мною розмову, чоловік сказав, що займається технічним обслуговуванням літаків Сил Самооборони. Потім докладно розповів, як радянські бомбардувальники та винищувачі порушують наш повітряний простір. Проте в мене склалося враження, що незаконність таких дій радянських літаків його особливо не хвилює. Набагато більше він переймався питанням економічності американського «фантома» F4. Повідомив, скільки пального той літак пожирає під час одного-однісінького зльоту за тривогою. І назвав це страшним марнотратством.

— Якби американці доручили виробляти їх японським авіабудівельникам, то літаки були б набагато економічнішими! Та й ми самі, якби тільки захотіли, хоч зараз могли б побудувати дешеві реактивні винищувачі, не гірші за своїми літно-тактичними даними від «фантомів», — провадив далі чоловік.

Тоді я йому розтлумачив, що марнотратство — найвища чеснота у високорозвиненому капіталістичному суспільстві. Те, що Японія закуповує у США реактивні винищувачі й піднімає їх у небо за тривогою, розтринькуючи дорогоцінне пальне, змушує капітал у світовій економіці швидше обертатися, й завдяки цьому капіталізм досягає ще вищого розвитку. Якби всі поклали край такому марнотратству, то настала б велика депресія — і світова економіка полетіла б шкереберть. Марнотратство породжує суперечності, суперечності активізують економіку, а її активізація знову веде до марнотратства.

— Може, це й так, — погодився чоловік, трохи подумавши. — Однак я виріс за тих воєнних часів, коли всього не вистачало, і, мабуть, тому як слід не розумію теперішнього суспільного устрою. На відміну від нас, молодих, я не звик до таких складних премудростей, — докінчив він, силувано всміхнувшись.

Я також не вважав, що з усім цим звикся, але затягувати розмову далі не мав охоти, а тому особливо не заперечував. Ні, я до всього не звик. Тільки дещо зрозумів. А між цими двома станами — звиканням і розумінням — величезна різниця… Я доїв омлет, попрощався і встав з-за столу.

По дорозі до Саппоро хвилин тридцять я спав, а потім читав біографію Джека Лондона, яку купив у книгарні поблизу залізничної станції з Хакодате. Порівняно з бурхливим життям Джека Лондона, повним злетів і падінь, моє здавалося схожим на спокійне існування білки, що дрімає у дуплі на вершечку дуба, підклавши під голівку горіхи, в очікуванні приходу весни. Принаймні на короткий час так мені здалося. От що таке біографія! Хіба хто-небудь читатиме життєпис працівника міської бібліотеки в місті Кавасакі, який прожив своє життя тихо-мирно, без жодних пригод? Інакше кажучи, читаючи чужі біографії, ми шукаємо своєрідної компенсації за наше сіре, безрадісне існування…

Прибувши до Саппоро, до готелю «Дельфін» я вирішив добиратися, не кваплячись, пішки. Адже мав при собі тільки сумку через плече, а погода стояла чудова, без найменшого вітерцю. Повсюди на тротуарах лежали купи снігу, а люди рухалися обережно, поглядаючи під ноги. Червонощокі дівчата-старшокласниці невгамовно про щось торохтіли, і з їхніх ротів виривалася біла пара, на якій, здавалося, можна було писати ієрогліфи. Я прямував вулицями повільно, позираючи на будівлі та перехожих. Востаннє я приїжджав до Саппоро чотири роки тому, але тепер мені здавалося, ніби відтоді минула ціла вічність.

На півдорозі до готелю я зайшов до кафетерію, де скурив одну сигарету й випив міцної гарячої кави з коньяком. Навколо мене люди займалися своїми звичними, буденними справами. Парочка закоханих про щось шепталася, два бізнесмени, розгорнувши перед собою документи, перевіряли якісь цифри, кілька студентів вели розмову про майбутній лижній похід і новий альбом гурту «Тhe Police». Переді мною була звичайна картина повсякденного життя будь-якого японського міста. Кафетерій Йокогами чи Фукуоки всередині має абсолютно однаковий вигляд. Але незважаючи на це, — ні, навпаки, саме завдяки такій схожості — ось тут, за столом, я відчував нестерпно пекучу самотність. Здавалося, наче тільки я — зовсім чужорідне тіло. Ні цьому місту, ні цій повсякденності я ніяк не належу.

Якщо спитати, якому токійському кафетерію я належу, я відповім: ніякому. Однак у токійському кафетерію я такої нестерпної самотності не відчував. Я пив каву, читав книжку і звично гаяв час, оскільки був частиною повсякденності, яка не вимагала особливо глибоких роздумів.

А от у Саппоро я відчував самотність людини, яку наче висадили на острові за Полярним колом. Краєвид на ньому завжди однаковий. Усюди однаковий. «Однак якщо з нього зірвати цю снігову машкару, то він не нагадуватиме жодної місцевості, яка мені знайома», — подумав я собі. Начебто й схожий і водночас відрізняється. Як зовсім інша планета. Люди говорять тут такою ж, як я, мовою, так само одягаються, вирази обличчя в них подібні до мого, але у всьому цьому присутнє щось принципово відмінне. На такій планеті деякі закони втрачають силу, і нічого іншого не залишається, як перевіряти на власній шкурі, які з них діють, а які — ні. Отож, якщо я ненароком припущуся хоч однієї помилки, всім тут стане ясно, що я — людина з іншої планети. Вони схопляться зі своїх місць і почнуть тицяти на мене пальцями.

— Ти не такий! — кричатимуть. — Не такий, не такий, не такий!

Попиваючи каву, я мимоволі віддавався таким роздумам.

Химери та й годі…

Однак таки правда, що я самотній. З ніким ніяк не пов’язаний. І в цьому моя проблема. Я завжди повертаюся до себе. І залишаюся сам-один.

Коли востаннє я всерйоз у когось закохувався?

Цілу вічність тому. У проміжку між двома льодовиковими періодами. У всякому разі, в доісторичні часи. Скажімо, в юрський період чи що. Все, що мене тоді оточувало, вже давно зійшло зі світу. І динозаври, і мамонти, і шаблозубі тигри. І газові бомби в парку Міясіта в районі Сібуя. І виникло розвинуте капіталістичне суспільство. А я в ньому залишився сам-один як палець.

Я розрахувався з офіціантом, вийшов надвір і, ні про що не думаючи, попрямував до готелю «Дельфін».

Дороги до нього я точно не пам’ятав, а тому трохи хвилювався, чи відразу його знайду. Але хвилювання виявилися даремними. Готель вдалося відшукати зразу. Тепер він з’явився перед моїми очима у вигляді велетенської двадцятишестиповерхової будівлі. По-модерному вигнуті лінії у стилі «Баугаус», блискучі стіни зі скла та нержавіючої сталі, широченний під’їзд для автомобілів з прапорами майже всіх країн світу, швейцари в елегантних уніформах, що запрошують гостей до паркування, скляний ліфт до ресторану під самим дахом… Хто такого дива не помітить? На мармуровій колоні біля самого входу видніло рельєфне зображення дельфіна, а під ним — напис:

«DOLPHIC HOTEL».

Упродовж десь секунд двадцяти я завмер на місці й, розкривши з подиву рота, дивився на цю будівлю. А потім зітхнув — так глибоко й довго, що, здавалося, за той час міг би долетіти навіть до Місяця. М’яко кажучи, я був просто ошелешений.