Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

2

Через тиждень після того, як надійшов від неї лист з фотографією космонавта на Місяці, мені довелося поїхати у відрядження до Хакодате. Як завжди, роботу й цього разу важко було назвати цікавою, але в моєму тодішньому стані я не міг особливо перебирати. Зрештою, будь-яка робота, яка мені коли-небудь випадала, нічим не відрізнялася одна від одної. На щастя чи на нещастя, взагалі природа речей така, що її вияви перестають змінюватися, як тільки ми доходимо до крайньої межі. Скажімо, як у випадку зі звуком. Досить перейти через певну частоту, як два близьких звуки вухо перестає розрізняти, а потім навіть чути.

Під час відрядження планувалося виконати замовлення одного жіночого журналу — познайомити його читачок з делікатесами Хакодате. Нам з одним фотографом належало обійти кілька тамтешніх ресторанів, мені написати текст, йому — зробити знімки. Загалом зібрати матеріалу на п’ять сторінок. Жіночим журналам потрібні такі статті, отже хтось повинен їх готувати. Так само, як вивозити сміття і розгрібати кучугури снігу на дорогах. Хтось же має це робити. Незалежно від того, подобається воно йому чи ні.

Упродовж трьох з половиною років я займався такою напівкультурницькою діяльністю. Так би мовити, «розгрібанням кучугур культури».

Після того, як через певні обставини я покинув фірму, якою ми удвох з компаньйоном управляли, я і півроку майже ні до чого не прикладав рук. І не мав бажання що-небудь робити. Попередньої осені в моєму житті багато чого сталося. Я розлучився з дружиною. Помер мій друг. Помер загадковою смертю. Подружка покинула мене, не сказавши ні слова. Я зустрів дивних людей, які втягли мене в дивну історію… А коли все скінчилося — я занурився у глибоку тишу, раніше мені незнайому. Моя оселя просякла страшно густим відчуттям відсутності інших людей. На півроку я відгородився у ній від світу. Удень виходив надвір лише для того, щоб купити якнайменшу кількість продуктів, потрібних для життя. Тільки вдосвіта вибирався з дому і без жодної мети прогулювався безлюдними вулицями міста. А з появою перших перехожих вертався додому й лягав спати.

Надвечір прокидався, готував собі сяку-таку вечерю, годував консервами кота. По вечері сідав на підлогу і, безперестанку прокручуючи в пам’яті події, що сталися зі мною, шукав між ними прихованого зв’язку. У голові переставляв їх між собою, перераховував моменти, коли ще залишався хоч якийсь вибір, роздумував над промахами у свої діях… І так це тривало до світанку. А потім знову вибирався з дому і безцільно блукав по безлюдних вулицях.

Ті півроку я жив так день за днем. Саме так, від січня до червня сімдесят дев’ятого. Жодної книжки не прочитав. Газет не розгортав. Музики не слухав. Телевізора і радіо не вмикав. Ні з ким не зустрічався, ні з ким не вів розмов. Майже не брав у рот спиртного. Не мав охоти. Що відбувалося на світі, хто прославився і хто помер — я уявлення не мав. Та це не означає, що я відкидав будь-яку інформацію. Просто нічого нового знати не хотілося. І все-таки я відчував, що світ не стоїть на місці. Навіть замкнувшись у своїй оселі, я шкірою відчував його рух. Однак залишався до всього байдужим. Усе проходило повз мене непомітно, як тихий вітерець.

А я все сидів на підлозі і воскрешав у пам’яті своє минуле. І дивна річ — від такого неперервного нічного самозаглиблення упродовж півроку я зовсім не відчував утоми і нудьги. Бо надто велетенськими і багатогранними були події, які я пережив. Велетенськими і на диво реальними. Ніби відчутними на дотик. Вони здавалися монументом, що вивищується у нічній темряві. Пам’ятником, спорудженим на мою честь… Я геть-усе докладно проаналізував. Пройшовши крізь минулі події, я, звісно, зазнав пошкоджень. І то не малих. Чимало крові тоді з мене витекло. Деякі рани з плином часу зарубцювалися, інші згодом відкрилися. Однак упродовж півроку я жив відлюдно не для того, щоб лікувати їх. Мені просто був потрібен час. Півроку для того, щоб зібрати докупи все, що стосується пережитих подій, й конкретно, по-діловому, їх осмислити. Та це не означає, що я вирішив замкнутись у собі, вперто заперечувати зовнішній світ. Просто вся проблема зводилася до часу. Чисто фізичного часу, потрібного для того, щоб поновити сили і переродитися.

Про зміст переродження і спрямованість подальших зусиль я вирішив не думати. Бо це зовсім інше питання, над ним краще подумати пізніше. Передусім треба відновити душевну рівновагу.

Я навіть з котом не розмовляв.

Кілька разів хтось телефонував — я трубки не брав.

Інколи хтось стукав у двері — я не відповідав.

Приходили також листи. Мій колишній компаньйон писав, що турбується про мене — мовляв, не знає, куди я дівся, і що роблю. Що листа посилає навмання на мою колишню адресу. Що хотів би знати, чи не міг би мені в чомусь допомогти. Що справи в конторі йдуть більш-менш непогано. Згадав і про спільних знайомих… Я перечитував ці листи по кілька разів, щоб збагнути їхній зміст, — і запихав у шухляду стола.

Писала й колишня дружина. Торкалася кількох цілком практичних справ. Викладала їх надзвичайно по-діловому. І наприкінці повідомила, що збирається виходити заміж — за людину, зовсім мені незнайому. Сухим тоном листа наче хотіла сказати, що я того щасливця ніколи й не знатиму. Виходить, що мого приятеля, який залицявся до неї, коли ми розлучалися, вона також відшила. «Та це й не дивина», — подумав я. Адже я знав його як облупленого. Такий собі чоловічок, нічим особливим не виділявся. Бринькав джаз на гітарі, зірок з неба не знімав. Нецікавий і як особистість. І що її в ньому привабило — ніяк не второпаю. Та зрештою, це вже їхня справа, а не моя. «Про вас я не турбуюсь, — писала вона. — Ви у будь-якій ситуації дасте собі раду. Скоріше мене непокоїть, що станеться з людьми, яких доля може звести з вами у майбутньому. Останнім часом саме такі речі мене тривожать».

Я перечитав цього листа кілька разів — і також поклав у шухляду стола.

Ось так поволі спливав час.

З грошима труднощів я не відчував: на заощадження міг прожити принаймні півроку, а що робитиму далі, як вони скінчаться, вирішив подумати згодом. Минула зима, настала весна. Весняне сонце заповнило мою оселю теплим мирним світлом. Я щодня вдивлявся в лінії, які розмальовувало на підлозі сонячне проміння, і помічав, що потроху сонце змінювало свою траєкторію на небозводі. Весна будила в моєму серці різноманітні спогади про минуле. Про людей, які пішли. Про людей, які вмерли. Я згадав про двох дівчат-близнючок, з якими якийсь час жив разом. Було це сімдесят третього. Так, саме того року. Моя оселя тоді була поряд з полем для гольфу. Під вечір ми перелазили через огорожу з металічної сітки й довго прогулювалися по полю, підбираючи загублені м’ячики. І тепер, поглядаючи на вечірнє сонце, я згадував той, колишній, краєвид…

Де вони всі ділися?

Прийшли через вхід. Пішли через вихід.

Я згадав також про невеличку забігайлівку, до якої ми з покійним другом учащали. Там ми згаяли силу-силенну часу. Однак зараз мені здається, що то були найзмістовніші години мого дотеперішнього життя. Справді, дивно… Згадав давню музику, яка там звучала. Ми були тоді студентами. Пили там пиво й курили сигарети. Без тої забігайлівки не могли обійтися. І, звісно, вели розмови про се, про те. А от про що конкретно — не можу пригадати. Пам’ятаю тільки, що вели розмови та й усе.

Тепер його вже немає на цьому світі.

Помер, не витримавши непосильного тягаря на своїх плечах.

Прийшов через вхід і вийшов через вихід.

Весна вже була в розпалі. Перемінився запах вітру. Новими відтінками забриніла й нічна темрява. Звуки відлунювали у вухах зовсім по-іншому, ніж раніше. З кожним днем весна наближалася до літа.

Наприкінці травня здох кіт. Несподівано — без жодних попередніх симптомів. Прокинувшись одного ранку, я побачив його на кухні — лежав калачиком у кутку і вже не дихав. Напевне, й сам не помітив, як умер. Його тіло на дотик нагадувало смажену курку з холодильника, а шерсть була брудніша, ніж за життя. Кота звали Оселедцем. Життя випало йому не зовсім щасливе. Ніхто його не любив, та й сам він ні до кого особливо не прихилявся. На людей завжди дивився з тривогою в очах. Таким поглядом, ніби хотів сказати: «Ось знову я щось утрачу». Навряд чи знайдеться на світі ще один кіт з такими очима. І от його не стало. Досить умерти один раз — і більше нічого не доведеться втрачати. У цьому велике достоїнство смерті.

Я запхав його труп у паперовий пакет із супермаркету, поклав на заднє сидіння автомобіля і в крамниці металевих виробів купив лопату. Потім сів за кермо, вперше за останній час увімкнув радіо і, слухаючи рок-музику, вирушив по шосе на захід. Музика здебільшого виявилася нікудишньою: «Fleetwood Mac», «АВВА», Меліса Манчестер, «Вее Gееs», «КС аnd thе Sunshine Band», Донна Самер, «Еадles», «Воston», «Сотmodores», Джон Денвер, «Сhicagо», Кенні Логінз… Вона спливала і зникала в повітрі, як піна. «Казна-що, а не музика», — подумав я. Споживчий товар масового виробництва, призначений для того, щоб спорожнювати кишені підлітків…

Від таких думок я раптом засумував.

Часи змінилися. От і все.

Стискаючи кермо, я намагався пригадати щось з бездарної музики, яка линула з радіо, коли підлітком був я… «Ненсі Сінатра — ото було дрантя!» — думав я. Та й гурт «Мопkeys» від нього в цьому не відставав. І навіть Преслі співав безліч нікудишніх мелодій. А ще був такий собі Тріні Лопес. Більшість пісень Пета Буна викликали в роті присмак туалетного мила. Потім Фабіан, Бобі Райдел, Анет… Після того згадався, звісно, гурт «Herman’s Негmits». Ото було вже справжнє стихійне лихо!.. Один за одним на пам’ять наверталися учасники безликих англійських музичних гуртів. З довгими патлами, в кумедних костюмах. Цікаво, скільки ще зможу пригадати? «Honeycombs», «Dave Clark Five», «Jerry and Peacemakers», «Freddy and the Dreamers»… «Jefferson Airplane» зі співаками, схожими на задубілих трупів. Том Джонс — від самої згадки про нього душа здригається. А ще Енґельберт Гампердінк — гидкий клон Тома Джонса. Герб Альперт і Тіпана Брас з їхньою музикою, придатною хіба що для реклами товарів. Далі — лицеміри Саймон з Ґарфанклом. Неврастеніки з «Jackson Five»…

Все було однакове.

Ніщо у світі не змінюється. Завжди, завжди, завжди порядок речей один і той же. Хіба що номер року інший і нові люди на місці своїх попередників. Беззмістовна музика для одноразового користування в усі часи існувала і ніколи не переведеться. Усе повторюється, наче прилив і відплив на морі під дією Місяця.

Перебираючи все це в пам’яті, я досить довго гнав автомобіль по шосе на захід. Раптом з радіо полинула пісня «Бурий цукор» гурту «Rolling Stones». Я мимоволі усміхнувся. То була чудова мелодія. «Саме те, що треба», — подумав я. «Бурий цукор» стала популярною, здається, сімдесят першого… Я спробував згадати точніше, але не зміг. А втім, хіба це не все одно? Сімдесят першого чи сімдесят другого — сьогодні це вже не має значення. Навіщо взагалі над такими дрібницями всерйоз задумуватися?

Забравшись досить глибоко в гори, я з’їхав зі швидкісної автомагістралі, знайшов підходящий ліс і поховав там кота. У глибині лісу викопав лопатою яму завглибшки в один метр, кинув на її дно Оселедця в паперовому пакеті й засипав землею. «Пробач, але більшого ми з тобою не заслужили», — сказав я наостанку котові. Увесь час, поки я копав яму, десь поблизу безперестанку співала якась маленька пташка. Високим тоном, ніби на флейті.

Зрівнявши могилку, я поклав лопату в багажник і виїхав на шосе. А потім, знову слухаючи музику, погнав автомобіль до Токіо.

Я ні про що не думав. Тільки зосереджено слухав музику.

Спочатку було чути Рода Стюарта і гурт «J. Giles Band». Потім диктор оголосив мелодію з минулих десятиліть — «Народжений для втрат» у виконанні Рея Чарльза. «Я народився, щоб втрачати, — співав Рей Чарльз, — і тепер ось-ось втрачу тебе…» Слухаючи цю пісню, я справді засмутився. Настільки, що мало сльози не виступили. Зі мною іноді таке буває. Чиста випадковість раптом зачіпає найслабшу струну моєї душі… На півдорозі я вимкнув радіо, зупинився на найближчій бензоколонці і в ресторанчику замовив овочевих сандвічів з кавою. Потім у туалеті старанно відмивав забруднені землею руки. З’їв лише шматок сандвіча, зате випив дві чашки кави.

«Що там з моїм Оселедцем? — думав я. — У ямі, напевне, темрява — хоч в око стрель. — Згадав, як грудки землі вдарялися об паперовий пакет. — Однак більшого ми не заслужили. Ні ти, ні я».

Цілісіньку годину я просидів у тому ресторанчику, втупившись у тарілку із сандвічами. Рівно через годину підійшла офіціантка у фіолетовій спідничці й чемно спитала, чи не можна прибрати тарілку. Я кивнув головою.

«Ну що ж, — вирішив я. — Пора вертатися у світ».