Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

23

Незабаром обидва агенти поліції повернулися в кімнату, але цього разу ніхто з них не сідав. Поринувши в задуму, я все ще споглядав плісняву.

— Вже можете йти додому, — безвиразним голосом сказав Рибалка. — Спасибі за допомогу.

— Можна йти? — перепитав я ошелешено.

— Запитань більше нема. Кінець, — сказав Літератор.

— Багато в чому ситуація змінилася, — пояснював Рибалка. — Ми вас тут більше не можемо затримувати. А тому повертайтеся додому. Спасибі.

Я одягнув піджак, наскрізь просяклий смердючим тютюновим димом, і встав зі стільця. Я не знав, що сталося, але вирішив, що краще вибиратися звідси якнайшвидше, поки допитувачі не передумали. Літератор провів мене до виходу.

— Послухайте, ми ще вчора ввечері зрозуміли, що ви невинні, — сказав він. — Результати експертизи та анатомічного розтину трупа ніякого зв’язку з вами не виявили. Група крові та сперма — не ваші. Відбитків ваших пальців також ніде не знайдено. А проте ви щось приховували, правда? А тому ми вас затримали. Думали тиснути на вас, доки не розколетеся. Ми відчували, що ви не щирі. Відчували інтуїцією. Професійною інтуїцією. Мабуть, приблизно ви здогадуєтеся, хто та жінка? Але з якоїсь причини мовчите. Негарно! Ми не такі простаки, як вам здається. Ми — професіонали своєї справи. Йдеться не про якусь дрібницю, а про вбивство людини.

— Вибачте, але я не зовсім розумію, про що ви говорите, — відповів я.

— Можливо, ми вас ще викличемо, — сказав він, притискаючи сірником задирки навколо нігтя. — Якщо до цього дійде — ми не схибимо. Наступного разу підготуємося всебічно, щоб ваш адвокат не збив нас з пантелику.

— Адвокат? — перепитав я.

Та в цю мить Рибалка вже зник за дверима будівлі. Я підхопив таксі й повернувся додому. Дома налив повну ванну гарячої води й поволі-поволі занурився в неї. Почистив зуби. Поголився, помив голову. Все тіло відгонило тютюновим смородом. «Ну й гидке місце! — подумав я. — Справжнє гадюче кубло».

Вилізши з ванни, я зварив цвітної капусти і взявся її поїдати, запиваючи пивом під платівку Артура Прайсока з оркестром Каунта Бейсі. Розкішний за своєю бездумністю музичний альбом. Я купив його шістнадцять років тому. Шістдесят сьомого. Ось уже шістнадцять років слухаю. І не обридає.

Потім я трохи поспав. Коротко — ніби ненадовго кудись вийшов, а відтак повернувся назад. Хвилин тридцять. Коли прокинувся, була перша година дня. Я запхав у сумку плавки й рушник, сів на свою «субару», поїхав у критий плавальний басейн на Сетаґая і впродовж години там донесхочу наплавався. І лише тоді зміг відчути себе людиною. Навіть захотів їсти. Я зателефонував Юкі. Вона була дома. «Нарешті поліція мене відпустила», — повідомив я. «Чудово», — спокійно відповіла вона. «Ти вже пообідала?» — спитав я. «Ні, — відповіла вона. — З’їла тільки два пирожних з кремом». «Як завжди, їсть покидьки», — подумав я. «Я заїду до тебе й десь пообідаємо як слід», — запропонував я. «Угу», — погодилася вона.

Я проїхав на «субару» повз сади храму Мейдзі, потім уздовж алеї перед картинною галереєю й на Аояма повернув до храму Ноґі. З кожним днем весна ставала щораз помітнішою. За тих дві доби, які я провів у відділенні поліції на Акасака, вітер задув лагідніше, листя на деревах позеленішало, а світло стало м’якішим. Навіть вуличний шум звучав ласкаво, як флюгельгорн Арта Фармера. Світ був прекрасний, шлунок — порожній. Чужорідна грудка в глибині скронь непомітно зникла.

Я натиснув на кнопку дзвінка — і Юкі відразу спустилася вниз. Цього разу на ній була майка з портретом Девіза Бові, поверх майки — брунатний шкіряний жакет. Сумочку прикрашали значки «Stray Cats», «Steely Dan» і «Culture Club». Дивна комбінація, але яке мені до того діло?

— Було весело з поліцією? — спитала Юкі.

— Жахливо, — відповів я. — Приблизно як слухати пісні Боба Джорджа.

— Гм-м-м… — промимрила вона безтурботно.

— Наступного разу я подарую тобі значок з Елвісом Преслі. Якщо ти причепиш його замість отого, — сказав я, показуючи пальцем на значок «Culture Club».

— Дивак! — відповіла вона. Яке багатство виразів!

Передусім я відвіз її в нормальний ресторан, нагодував сандвічами з шинкою, овочевим салатом і напоїв справжнім свіжим молоком. Сам з’їв те саме, але замість молока випив кави. Сандвічі виявилися смачнючими. Соус незрівнянний, м’ясо ніжне, присмака — гірчиця з хроном. Сила їжі — в її смачності. Без цього вона нічого не варта.

— Отже, куди ми зараз поїдемо? — спитав я в Юкі.

— У Цудзідо, — відповіла вона.

— Згода, — сказав я. — Поїдемо в Цудзідо. А чому в Цудзідо?

— Бо там живе мій тато, — відповіла Юкі. — Він сказав, що хоче з вами зустрітися.

— Зі мною?

— Він не така погана людина, як ви думаєте.

Попиваючи другу чашку кави, я похитав головою.

— А я ніколи не казав, що він — погана людина. Та чого раптом твоєму батькові заманулося мене побачити? Ти йому про мене розповідала?

— Так. Я йому подзвонила. Розповіла, що ви мене привезли з Хоккайдо, а тепер попали в поліцію і ніяк не можете повернутися додому. І тоді тато попросив одного знайомого адвоката розібратися у вашій справі. У нього широкі зв’язки в таких колах. Бо він досить практична людина.

— Зрозуміло, — сказав я. — Он воно що…

— Допомогло?

— Ще й як!

— Тато сказав, що поліція не мала права вас затримувати. У будь-яку хвилину ви могли піти звідти додому, якби захотіли. На законній підставі.

— Та я сам це знав, — сказав я.

— Тоді чого ж не пішли? Встали б і сказали б: «Я йду».

— Складне запитання, — трохи подумавши, відповів я. — Можливо, я сам себе карав.

— Ненормальна людина! — сказала вона, підпираючи щоки руками. Яке мовне багатство!

Ми сіли в «субару» й відправилися до Цудзідо. Сонце хилилося до заходу, й шосе спорожніло. Всю дорогу Юкі добувала із сумки касети і ставила їх одна за одною. Яка тільки музика не звучала в автомобілі! Від «Ехоdus» Боба Марлі до «Міster Robot» гурту «Styх». Від цікавої до нікудишньої. Такої самої, як краєвиди за вікном, що тяглися справа наліво й зникали один за одним. Юкі майже не відкривала рота і, зручно вмостившись на сидінні, слухала музику. З панелі приладів взяла мої темні окуляри, нап’яла їх на носа і в дорозі навіть скурила одну сигарету «Вірджинія Слімз». Я також мовчав, зосередивши увагу на керуванні. Старанно перемикаючи передачу, дивився вперед на шосейне полотно. Пильно стежив за кожним дорожнім знаком.

Іноді я подумки заздрив Юкі. У тому, що зараз їй тринадцять. Мабуть, усе на світі — і музику, і краєвиди, і людей — вона сприймає свіжо. Зовсім не так, як бачу це я. Колись і я таким був. Коли я мав тринадцять років, світ здавався мені набагато простішим. Зусилля неодмінно винагороджувалися, словам можна було вірити, а краса зберігала свою цінність. А проте у свої тринадцять я не почувався таким щасливим. Я любив самотність, вірив у себе, коли залишався сам, але, природно, здебільшого не мав такої нагоди. Загнаний у тісні рамки двох різновидів — родини та школи, я нервувався. Це був вік нервозності. І коли я закохався в дівчину, з цього, звісно, нічого доброго не вийшло. Бо я навіть не уявляв собі, що таке любов. Більше того, я навіть не наважувався як слід з дівчиною поговорити. Я вдався сором’язливий і незграбний. Намагався заперечувати цінності, які мені нав’язували вчителі та батьки, але не знаходив для цього потрібних слів. Хоч би що я робив, нічого в мене як слід не виходило. Я був прямою протилежністю Ґотанді, якому все вдавалося. Зате я мав свіжий погляд на світ. І це було чудово. Запахи розбурхували мою уяву, сльози були по-справжньому гарячими, дівчата — вродливими, а рок-н-рол — назавжди улюбленим. Темрява кінотеатрів мене вабила як щось ласкаве й дружнє, а глибокі літні ночі наганяли тугу. Дні свого нервозного дитинства я проводив серед музики, кінофільмів і книжок. Запам’ятовував слова пісень Сема Кука й Рікі Нелсона. Я жив у світі, який сам собі побудував у свої тринадцять. І разом з Ґотандою брав участь у лабораторних заняттях з природознавства. Він чиркав сірником під гарячими поглядами дівчат й елегантно підносив вогонь до гасового пальника. Пах!..

І чого це він тепер має мені заздрити?

Не розумію, хоч убий.

— Слухай, — озвався я до Юкі. — Ти не могла б мені розповісти про людину в овечій шкурі? Де ти її зустрічала? І звідки ти знаєш, що я з нею зустрічався?

Вона повернулася обличчям до мене, зняла темні окуляри й поклала їх на панель приладів. І злегка стенула плечима.

— Та спочатку ви мені дайте відповідь. Згода?

— Згода, — відповів я.

Якусь хвилину вона мугикала в унісон похмурому й сумному, як ранкове похмілля, Філу Колінзу, потім знову взяла з панелі темні окуляри і почала перемацувати їхню дужку.

— Ви пригадуєте, що ви сказали мені там, на Хоккайдо? Що я найвродливіша дівчина серед тих, з якими ви досі зустрічалися.

— Так, пригадую. Казав, — відповів я.

— І це правда? Чи, може, ви намагались піддобритися до мене? Скажіть, тільки чесно.

— Правда. Я не брехав, — підтвердив я.

— А скільком дівчатам ви призначали зустрічі досі?

— Я не рахував.

— Сотні дві?

— Навряд! — сказав я, засміявшись. — Я не настільки популярний серед жінок. Може, й популярний, але не настільки, так би мовити, локально… Популярність вузького масштабу, без широкого розмаху. Може, п’ятнадцять набереться.

— Так мало?

— Таке моє нещасне життя, — відповів я. — Похмуре, сире, обмежене…

— Локального характеру, — додала Юкі.

Я кивнув.

Вона ненадовго задумалася над таким життям. Але, здається, нічого не збагнула. Нічого не вдієш. Ще надто молода.

— Отже, п’ятнадцять, — сказала вона.

— Приблизно, — відповів я. І ще раз подумки озирнувся на свої тридцять чотири роки убогого життя. — Приблизно стільки. Щонайбільше двадцять.

— Двадцять? — розчаровано перепитала Юкі. — І що, серед них я — найвродливіша?

— Так, — підтвердив я.

— А, може, ви не зналися з вродливими дівчатами? — спитала вона. І прикурила другу сигарету. На перехресті завидніла постать поліцейського, а тому я відібрав в неї сигарету й викинув через вікно.

— Траплялися мені й дуже гарні дівчата, — сказав я. — Однак ти — найгарніша. Я не брешу. Я не впевнений, чи ти зрозумієш мої слова, але твоя краса якась особлива. Зовсім не така, як в інших. Тільки, будь ласка, перестань курити в машині. Бо ззовні видно і салон просмердиться. І, як я казав тобі раніше, якщо дівчина змалку забагато куритиме, то в дорослому віці матиме проблеми з нестійким менструальним циклом.

— Якась дурниця! — сказала Юкі.

— Розкажи мені про людину в овечій шкурі, — попросив я.

— Про Чоловіка-Вівцю?

— Звідки ти знаєш, що її так звати?

— Ви ж самі так казали. Недавно по телефону. Чоловік-Вівця.

— Справді?

— Ага, — відповіла Юкі.

На шосе утворилися затори, і перед кожним світлофором нам доводилося чекати, поки зелене світло зміниться двічі.

— Розкажи мені про Чоловіка-Вівцю. Де ти з ним зустрічалася?

Юкі здвигнула плечима.

— Та я з ним не зустрічалася. Тільки раптом так подумала. Коли вас побачила, — відповіла вона й накрутила на палець тонке пасмо прямого волосся… — Так мені привиділося. Ніби переді мною людина в овечій шкурі. Так мені здавалося щоразу, коли зустрічала вас у готелі. А тому й запитала. Та це не означає, що я щось про нього знаю.

Зупинившись перед черговим світлофором, я намагався осмислити почуте від Юкі. Треба осмислити. Треба покрутити гайками в голові. Скрип-скрип!..

— Ти кажеш, що так подумала? — спитав я Юкі. — Інакше кажучи, перед твоїми очима виникла постать Чоловіка-Вівці, так чи ні?

— Не вмію як слід пояснити, — відповіла вона. — Як би це краще сказати… Не те щоб переді мною виникла його постать. Розумієте? Мені передається відчуття іншої людина, яка бачила Чоловіка-Вівцю. Ні, очима я його не бачу. А відчуваю і можу надати йому конкретної форми. Тільки не справжньої, а схожої на неї. Навіть якби я могла комусь її показати, ніхто, гадаю, не збагнув би, що це таке. Інакше кажучи, лише я її сприймаю… Тільки не можу як слід розтлумачити. Зовсім дурна! А ви розумієте, що я кажу?

— Туманно, — зізнався я.

Насупивши брови, Юкі закусила дужку моїх окулярів.

— То що ж виходить? — спитав я. — Ти можеш збагнути мої внутрішні або привнесені ззовні почуття або думки й надати їм, скажімо, вигляду символічних снів, так чи ні?

— Думки?

— Глибокі думки.

— Можливо… Глибокі думки, але не тільки їх. Адже є щось, що творить ці думки. Щось дуже потужне. І я відчуваю, так би мовити, ту силу, яка породжує думки. Наче пропускаю через себе, як струм. І по-своєму бачу. Не як сон. А як порожній сон… Ось так! Порожній сон. В якому нема нікого. Не видно жодної постаті. Як на екрані телевізора, коли контрастність довести до краю — щоб стало зовсім темно або зовсім яскраво. Нічого не видно. Та все одно хтось там є! Коли напружити зір. Саме це я і відчуваю. Що це людина в овечій шкурі. Що вона не зла. Що це навіть не людина. Очам не видно, але зрозуміло. Що там є щось, схоже на образ, намальований симпатичним чорнилом… — і вона цмокнула язиком. — Погано пояснюю!

— Та ні, добре.

— Справді?

— Дуже, — підтвердив я. — Здається, я розумію, що ти хочеш сказати. Тільки мені потрібен час, щоб усе це осмислити.

Проїхавши через Цудзідо й добравшись до моря, я зупинив «субару» між двома білими лініями на автостоянці поряд з сосновим бором. Автомобілів тут майже не було. Я запропонував Юкі трохи прогулятися. Був приємний квітневий день. Ледь-ледь повівав вітер, море було спокійне. І тільки край берега хлюпалися, то накочуючись, то відступаючи, маленькі хвилі — здавалося, ніби далеко в морі хтось легенько струшує простирадло. Неквапливі, регулярні хвилі. Серфери, втративши надію на вітер, повилазили на сушу і курили, сидячи на піску у своїх гідрокостюмах. Дим від спалюваного сміття здіймався майже прямо в небо, а ліворуч у легкому серпанку проступав, як міраж, острів Еносіма. Велетенський чорний пес, наче над чимось задумавшись, розмірено біг зліва направо по хвилерізу. У відкритому морі видніло кілька рибальських суден, а в небі над ними безшумно кружляла зграя чайок, схожа на білий вихор. І на морі відчувався прихід весни.

Ми попростували пішохідною доріжкою вздовж берега. Зустрічаючи по дорозі то любителів бігу підтюпцем, то школярок на велосипедах, ми неквапом пройшли в напрямі Фудзісави, відшукали зручне місце на пляжі, сіли й почали споглядати море.

— І часто ти це відчуваєш? — спитав я Юкі.

— Не так часто, — відповіла вона. — Іноді. Тільки іноді відчуваю. Таких людей, через яких я це відчуваю, не дуже багато. Зовсім мало. Та й я сама намагаюся уникати такого відчуття. Як тільки воно прокльовується, стараюсь якнайменше про це думати. А коли воно таки приходить — вмить замикаюся. Бо загалом знаю, що ось-ось воно почнеться. Коли ж замкнуся — відчуття вже не таке глибоке. Як і тоді, коли заплющуєш очі. Коли зір вимикається. І нічого не видно. Знаєш, що щось є, але його не бачиш. Це схоже на те, як у кінотеатрі заплющуєш очі, коли очікуєш появи на екрані чогось страшного. І сидиш, не ворушачись, поки воно не пройде.

— А чому ти замикаєшся?

— Бо неприємно, — відповіла вона. — Колись, у дитинстві, не замикалася. У школі, бувало, як щось відчую — вголос кажу. І цим усім настрій псувала. Інакше кажучи, я передчувала, що хтось пораниться. І казала подружкам: «Ось вона пораниться». Врешті-решт, так і ставалося. Такі випадки повторювалися не один раз. І поступово всі почали ставитися до мене, як до відьми. Навіть «відьмою» обзивали. І це мене ображало. А тому відтоді я вирішила нічого нікому не говорити. Нікому. Як тільки щось відчувала — відразу замикалася.

— А от зі мною не замкнулася, правда?

Вона здвигнула плечима.

— Усе сталося надто раптово. Навіть не встигла остерегтися. Якось несподівано виник цей образ. Коли вперше вас зустріла. В готельному барі. Саме тоді я слухала музику, якийсь рок… чи то «Duran Duran», чи то Девіда Бові… Коли музику уважно слухаєш — втрачаєш пильність, правда? Я тоді розслабилася. Тому й люблю музику.

— То що, в тебе дар ясновидіння? — спитав я. — Якщо, наприклад, можеш передбачити, що хтось пораниться.

— Та як сказати… Гадаю, тут усе-таки щось інше. Я не передбачую, а тільки відчуваю атмосферу, в якій може щось статися. Розумієте? Скажімо, необережність або самовпевненість у спортсмена, що виконує вправи на турніку. Чи, наприклад, надмірну веселість людини. Й ось тоді мене накриває щось схоже на хвилю такого почуття. Почуття, що сприймається як згусток повітря. І я усвідомлюю небезпеку. Після того з’являється порожній сон… А потім те саме справді стається. Це не ясновидіння. А щось набагато туманніше. Та воно буває, його видно. Тільки я вже нікому нічого не кажу. Бо якби спробувала сказати — мене обізвали б відьмою. Я просто спостерігаю. Бачу, що от зараз оця людина обпечеться. І вона обпікається. Однак вона не може мені ні в чому дорікнути. Який жах, правда? Я себе за це ненавиджу. Тому замикаюся. Якщо замикаюся, то перестаю себе ненавидіти.

Вона взяла жменю піску й дивилася, як він висипається між пальцями.

— Чоловік-Вівця справді існує?

— Справді, — відповів я. — У тому готелі є місце, де він живе. У тому готелі є ще один, інший готель. Як правило, його не бачать. Але колишній готель там залишився. Його залишили для мене. Бо те місце — моє. Чоловік-Вівця там живе і з’єднує мене з різними подіями та людьми. Це моє місце, і Чоловік-Вівця на мене там працює. Без нього я ні з чим не з’єднаюся. Він усім цим управляє. Як оператор телефонної станції.

— З’єднує?

— Ага. Я чогось шукаю і хочу з чимось з’єднатися. І він з’єднує.

— Не зовсім розумію.

Так само, як Юкі, я взяв жменю піску й дивився, як він висипається між пальцями.

— Я й сам не все розумію. Але так пояснив мені Чоловік-Вівця.

— І давно він з вами?

Я кивнув.

— Так, давно. З дитинства. Я весь час це відчував. Що хтось там є. Та от конкретної форми Чоловік-Вівця набрав не так давно. І набирав її поступово для світу, в якому жив. Чим більше я дорослішав. Питаєш, чому? Сам не знаю. Може, тому, що в цьому була потреба. І виникла вона, напевне, через те, що я дорослішав і багато чого втратив. І щоб вижити, потребував допомоги. Щоправда, я в цьому не до кінця впевнений. Можливо, була якась інша причина. Я не перестаю про це думати. Але поки що ні до чого не додумався. Як дурень.

— Ви кому-небудь про це розповідали?

— Ні, не розповідав. Навіть якби розповів, ніхто мені не повірив би. Ніхто не зрозумів би. А, крім того, я не зумів би як слід пояснити. Ти — перша, кому я відкрився. Мені здалося, що тобі можна розповісти.

— Я також нікому так докладно не розповідала. Вам першому. Я постійно мовчала. Тато й мама дещо про це знають, але не від мене. Від самого малку мені здавалося, що про такі речі не варто розповідати. Я це відчувала інстинктивно…

— Як добре, що ми з тобою поговорили! — сказав я.

— І ви — один з відьомської компанії… — сказала Юкі, перебираючи пальцями пісок.

Поки ми поверталися назад до автомобіля, Юкі розповідала мені про школу. Про те, яка жахлива середня школа.

— Від літніх канікул до школи я не ходжу, — сказала вона. — Не тому, що вчитися не маю охоти. Просто саме це місце мені не до душі. Терпіти не можу. Як іду до школи — настрій псується так, що відразу нудить. Щодня там блювала. А коли блювала — знов з мене знущалися. Всі знущалися. Навіть учителі…

— Бувши твоїм однокласником, я ніколи не знущався б з такої вродливої дівчини, як ти.

Якусь хвилину Юкі дивилася на море.

— А хіба не буває навпаки — що знущаються, бо вродлива? Крім того, я — дочка знаменитості. А таких або страшно цінують, або страшно дражнять — одне з двох. Мені випало друге. Я ні з ким не можу здружитися. Весь час перебуваю в напруженні. І мушу замикатися в собі. Та ніхто цього не зрозуміє. Того, чому постійно тремчу. А коли тремчу — схожа на дику качку. І тоді всі з мене знущаються. Яка підлота! Неймовірна. Соромно за них. Не віриться, що можна таке робити…

Я стиснув її руку в своїй.

— Усе буде в порядку! — сказав я. — Та забудь усі ці дурниці. А ходити до школи через силу не треба. Як не хочеш — не ходи. Що таке школа — сам добре знаю. Жахливе місце! Там усякі дурні кирпу гнуть. Вчителі-нездари вдають із себе розумників. Правду кажучи, вісімдесят відсотків з них — безголові ідіоти або садисти. А, може, й усе разом. Від постійних стресів доходять до краю і потім ганебним чином зганяють свою злість на учнях. Беззмістовних і дріб’язкових правил у школі — хоч греблю гати. Створена система душить індивідуальність, а телепні без жодної крихти уяви отримують добрі оцінки. І раніше так було. І, мабуть, тепер так само. Нічого не змінилося.

— Ви справді так думаєте?

— Звичайно. Про нікчемність школи я міг би говорити годинами.

— Але ж середня школа — це обов’язкова освіта…

— Та нехай над цим сушать собі голову інші, а не ти. Ти не зобов’язана ходити туди, де з тебе знущаються. Анітрохи не зобов’язана. Ти маєш право сказати: «Не хочу!». І сказати це вголос.

— А що ж буде зі мною потім? Усе це повторюватиметься?

— І я в свої тринадцять так само думав, — заспокоював я. — Що все життя зі мною так буде. Ні, так з тобою не буде. Щось таки налагодиться. А як не налагодиться — тоді ще раз подумаєш, що робити. Ще трохи підростеш — і закохаєшся. Тобі куплять бюстгальтер. І ти подивишся на світ зовсім іншими очима.

— Який ви дурень! — обурено сказала Юкі. — Та всі сьогоднішні тринадцятирічні дівчата вже мають бюстгальтери. Ви на півстоліття від життя відстали.

— Ого! — здивувався я.

— Ага, — сказала вона. І ще раз підтвердила: — Ви — дурень!

— Можливо… — відповів я.

Вона мовчки обігнала мене й попрямувала до автомобіля.