Сяйво

Розділ п’ятдесят восьмий Епілог/літо

Закінчивши перевіряти приготовлені його заступником салати і зазирнувши до каструлі з бобами по-домашньому, які цього тижня слугували гострою закускою, Хеллоран розв’язав на собі фартух, повісив його на гачок і вислизнув через задні двері. У нього було десь хвилин сорок п’ять до того, як братися за приготування вечері на повну силу.

Тутешній заклад називався «Лодж Червона Стріла» і був захований серед гір західного Мейну, за тридцять миль від містечка Рейнджлі. Добрий тут ангажемент, думав Хеллоран. Робота не дуже важка, чайові гарні, і поки що жодної страви не було відіслано назад на кухню. Зовсім непогано, зважаючи на те, що майже половина сезону вже минула.

Він проклав собі шлях між надвірним баром і плавальним басейном (хоча чому комусь кортить користуватись басейном, коли поряд є озеро, він ніколи второпати не міг), перетнув зелений моріжок, де четверо осіб, сміючись, грали в крокет, і зійшов на невисокий пагорб. Тут панували сосни, крізь них задоволено дмухав вітер, розносячи аромати хвої і солодкої живиці.

По інший бік пагорба, серед дерев, були затишно розсипані будиночки, що дивились на озеро. Останній був найгарніший, і, щойно у квітні отримавши тут ангажемент, Хеллоран зарезервував його для двох гостей.

Жінка сиділа на ґанку в кріслі-гойдалці, з книжкою в руках. Хеллорана вкотре вразило, як вона змінилася. Почасти справа була в тому, як вона сиділа, застигло прямо, попри абсолютно неформальне довкілля — зрозуміло, це через спинний корсет. На додачу до трьох зламаних ребер і деяких внутрішніх ушкоджень, вона отримала потрощений хребет. Спина заживала найповільніше, і вона досі носила той корсет… звідси і формальна постава. Але зміни були глибшими за це. Вона здавалася старшою, і певна частка усмішливості пішла з її обличчя. Зараз, коли вона сиділа, читала книжку, Хеллоран побачив там якусь сувору вродливість, якої не було того дня, коли він з нею вперше познайомився близько дев’яти місяців тому. Тоді вона була все ще здебільшого дівчинкою. Тепер вона жінка, особистість, яку було затягнуло на темний бік місяця, але вона звідти повернулась і спромоглася скласти докупи розтрощені шматки. Але ті шматки, думав Хеллоран, ніколи не стануть сплавленими водно, як то було раніше. У цьому світі ніколи.

Вона почула кроки і, закриваючи книжку, підвела очі.

— Діку! Привіт!

Вона почала було підводитися, але гримаса болю перекреслила їй обличчя.

— Нє, не піднімайтесь, — сказав він. — Я не наполягаю на церемонності, коли без фрака й білої краватки.

Вона посміхнулася Хеллорану, а він тим часом піднявся по сходинках і сів на ґанку поряд з нею.

— Як справи?

— Доволі чудово, — зізнався він. — Ввечері покуштуєте креветок по-креольськи. Вам вони сподобаються.

— Вірю.

— Де Денні?

— Прямо он там, — вона показала рукою, і Хеллоран побачив маленьку фігурку хлопчика, який сидів на краєчку причалу. Він був у засуканих до колін джинсах і сорочці в червону смужку. Трохи далі на спокійній воді плавав поплавок. Час від часу Денні прикручував котушку вудки, перевіряв поплавок і гачок під ним, а потім знову закидав їх у воду.

— Він уже засмаг, — сказав Хеллоран.

— Так. Зовсім коричневий, — вона тепло подивилась на нього.

Хеллоран дістав сигарету, розім’яв і підкурив. Дим лінивими шарами спливав у сонячне пообіддя.

— А як з тими сновидіннями, що в нього траплялись?

— Краще, — відповіла Венді. — Тільки раз на цьому тижні. Раніше вони були щоночі, інколи по два й три рази. Вибухи. Живоплоти. А частіше за все… ви знаєте.

— Йо. З ним буде все окей, Венді.

Вона подивилася на нього.

— А чи так? Хотілося б.

Хеллоран кивнув.

— Ви і він, ви повертаєтеся. Іншими, мабуть, але то нормально. Ви не ті, якими були, обоє ви, але це не конче погано.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Венді стиха похитувалася назад-вперед у своєму кріслі-гойдалці, Хеллоран курив, поклавши ступні на перила ґанку. Піднявся легкий вітерець, промайнув секретною стежкою крізь сосни, але майже не поворухнув волосся Венді. Вона його коротко обстригла.

— Я вирішила прийняти Елову — містера Шоклі — пропозицію, — промовила вона.

Хеллоран кивнув.

— Звучить так, ніби робота хороша. Щось, у чому може знайтися цікавість для вас. Коли ви починаєте?

— Відразу після Дня праці. Коли ми з Денні звідси поїдемо, то відразу в Меріленд, пошукати помешкання. Мене дійсно переконала брошура Торговельної палати, знаєте. Місто там, схоже, гарне, в якому варто ростити сина. І я радо почну працювати знову, перш ніж ми зариємося надто глибоко в ті гроші, що залишилися зі страховки Джека. Там ще більше сорока тисяч доларів. Достатньо, щоби послати Денні в коледж, і ще потім залишиться йому на початковий період, якщо їх правильно вкласти, звісно.

Хеллоран кивнув.

— Ваша ма?

Вона поглянула на нього і в’яло усміхнулась.

— Гадаю, Меріленд достатньо далеко.

— Ви не забудете про старих друзів, авжеж?

— Денні мені не дозволить. Сходіть туди, побачитеся, він чекав весь день.

— І я так само. — Від підвівся й обсмикнув собі на стегнах білі кухарські штани. — З вами обома все буде гаразд, — повторив він. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Венді подивилася вгору на нього, і цього разу її усмішка була теплішою.

— Так, — сказала вона. Взяла його руку і поцілувала. — Інколи мені здається, що відчуваю.

— Креветки по-креольськи, — промовив він, рушаючи з ґанку. — Не забудьте.

— Не забуду.

Він пройшов униз схилом, потім по гравійній стежині, що вела до причалу, а тоді по битим погодою й часом дошках до кінця, де, звісивши ноги в прозору воду, сидів Денні. Далі озеро поширювалося, віддзеркалюючи сосни на своїх берегах. Місцевість навкруги була гірською, але гори старі, заокруглені і пригладжені часом. Саме такими вони Хеллорану й подобалися.

— Багато наловив? — запитав Хеллоран, сідаючи поруч з Денні. Він зняв один черевик, потім другий. І, зітхнувши, дозволив своїм ступням опуститися в прохолодну воду.

— Ні. Але зовсім недавно в мене клювало.

— Ми візьмемо човен завтра вранці. Треба виїхати на середину, якщо хочеш впіймати їстівну рибу, хлопчику мій. Отам, подалі, аж ген там і залягає велика риба.

— Яка велика?

Хеллоран знизав плечима.

— О… акули, марліни, кити, такого типу риба.

— Тут нема ніяких китів!

— Атож, синіх китів нема. Звісно, що немає. Тутешні виростають не більше вісімдесяти футів завдовжки. Рожеві кити.

— Як вони можуть заплисти сюди з океану?

Поклавши долоню на голову Денні, Хеллоран скуйовдив йому рудувато-золотаве волосся.

— Вони пливуть вгору проти течії. Ось як.

— Справді?

— Справді.

Вони помовчали, задивившись вдалечінь, на гладінь озера, Хеллоран просто думав. Подивившись знову на Денні, він побачив, що в очах хлопчика стоять сльози.

Поклавши руку йому на плечі, він спитав:

— Що з тобою?

— Нічого, — прошепотів Денні.

— Сумуєш за своїм татом, авжеж?

Денні кивнув.

— Ти завжди знаєш.

Одна сльозинка викотилася з кутика його правого ока і тепер повільно спливала вниз по щоці.

— Ми не можемо мати ніяких секретів, — погодився Хеллоран. — Отак воно ведеться.

Дивлячись на свою вудку, Денні сказав:

— Іноді мені хочеться, щоби то був я. То моя вина. У всьому винен я.

Хеллоран сказав:

— Тобі не до душі говорити про це при мамі, авжеж?

— Так. Вона хоче взагалі забути про все, що там було. Я теж, але…

— Але ти не можеш.

— Не можу.

— Тобі треба поплакати?

Хлопчик почав було щось казати, але його слова проковтнули схлипи. Він похилив голову на плече Хеллорану і плакав, сльози по його обличчю тепер лилися потоками. Хеллоран обійняв його, але не говорив нічого. Хлопчику потрібно буде ще не раз і не два виплакуватися, він це розумів, а також те, що, на щастя Денні, він ще достатньо юний, щоби це могти. Сльози, що гоять, це ті самі сльози, які пригнічують і картають.

Коли Денні трохи заспокоївся, Хеллоран сказав:

— Ти через це перейдеш. Зараз ти так не думаєш, але ти впораєшся. Ти маєш ся…

— Краще б я його не мав! — задихнувся Денні, голос його все ще бринів слізьми. — Краще б я його ніколи не мав!

— Але ти маєш, — заспокійливо промовив Хеллоран. — На краще це чи на гірше. Твоєї згоди ніхто не питав, хлопчику маленький. Але найгірше вже позаду. Ти можеш поговорити зі мною, раптом щось, колись піде не так. А якщо щось зовсім важке трапиться, просто поклич мене і я приїду.

— Навіть якщо я житиму аж в Меріленді?

— Навіть туди.

Вони затихли, спостерігаючи, як за тридцять футів від причалу завертівся поплавок. Потім Денні спитав, так тихо, що майже нечутно:

— Ти будеш моїм другом?

— Завжди буду, скільки буду тобі потрібний.

Хлопчик його міцно обійняв, і Хеллоран обійняв його.

— Денні? Послухай мене. Я хочу побалакати з тобою про одну річ зараз і більше ніколи про це не нагадуватиму. Є такі речі, про які жодному шестирічці в світі не варто казати, але те, як має бути і як є насправді, майже ніколи не миряться між собою. Цей світ, усе наше життя — жорстка річ, Денні. Воно не переймається. Воно не ненавидить тебе чи мене, але заразом воно й не любить нас. Жахливі речі трапляються в цьому світі, і є речі, яких ніхто не може пояснити. Добрі люди помирають важко й болісно, залишаючи тих, хто їх любить, самотніми. Іноді здається, що тільки погані люди завжди здорові та успішні. Цей світ не любить тебе, але тебе любить твоя мама, люблю я. Ти гарний хлопчик. Ти сумуєш за татом, і коли ти відчуєш, що мусиш поплакати через те, що з ним трапилося, йди до комори або ховайся під ковдрою і плач, поки все з тебе не виплачеться насухо. Так і мусять робити добрі сини. Але дивися, давай собі сам з усім раду. Це твоя робота у цьому жорсткому світі, тримати свою любов живою і самому триматися попри все. Розберися в собі, зберися з думками та силами і далі вперед.

— Гаразд, — прошепотів Денні. — Я приїду до тебе наступного літа, якщо захочеш… якщо ти не проти. Наступного літа мені буде вже сім.

— А мені шістдесят два. І я тоді тебе обійму так, що мозок з вух бризне. Але давай доживемо одне літо, а потім уже перейдемо до наступного.

— Окей, — він подивився на Хеллорана. — Діку?

— Гммм?

— Ти ж довго ще не помреш, правда?

— Я певен, що не збираюся. А ти?

— Ні, сер. Я…

— У тебе клює, синку.

Він показав. Червоно-білий поплавок пірнув. Зблиснув, вискочивши з води, а потім знову зник.

— Ой, — вдавився слиною Денні.

Прийшла Венді, приєднавшись до них, і стала позаду Денні.

— Що там? — спитала вона. — Щука?

— Ні, мем, — відповів Хеллоран. — Я певен, що там рожевий кит.

Кінчик вудки зігнувся. Денні потягнув, і довга риба райдужних кольорів зблиснула вгору по сонячній, сліпучій параболі і знову зникла.

Денні гарячково крутив котушку, ковтаючи слину.

— Допоможи мені, Діку! Я її впіймав! Я її впіймав!

Хеллоран розсміявся.

— Ти й сам усе зробиш як слід, малий чоловіче. Я не знаю, чи то рожевий кит, чи форель, але вона годяща. Вона цілком годяща.

Він обхопив Денні рукою за плечі, тим часом як хлопчик помалу-потроху підтягував рибу. Венді сіла по інший бік сина, і так вони втрьох сиділи на краю причалу в променях пополудневого сонця.