Сяйво

Розділ тридцять восьмий Флорида

Третій син місіс Хеллоран, одягнений у кухарську білу робу Дік, з «Лакі Страйком»[219], припаркованим у кутику його рота, здав задом, виїжджаючи своїм відреставрованим «кадилаком» зі стоянки поза Овочевим ринком дрібногуртової торгівлі, і неспішно повів машину кругом будівлі. Контейнер з латук-салатом до цієї темної будівлі якраз заштовхував Мастертон, тепер уже співвласник усього закладу, котрий, утім, рухався тією ж патентованою свінгуючою ходою, яку він прибрав собі давно, ще до Другої світової війни.

Хеллоран натиснув кнопку, якою опускалося пасажирське вікно, і заволав:

— Ті авокадо стоять надто збіса високо, ти, скупердяго.

Озирнувшись через плече, Мастертон вишкірився достатньо широко, щоби продемонструвати трійко золотих зубів, і заволав у відповідь:

— І я знаю точно, куди ти можеш їх встромити, любий друже мій.

— Подібні зауваги я фіксую, братику.

Мастертон показав середнього пальця. Хеллоран повернув йому комплімент.

— Огірочки собі вибрав, авжеж? — спитав Мастертон.

— Вибрав.

— Приїзди завтра раненько вранці, дам тобі трохи найкращої молодої картоплі, яку ти лишень коли був бачив.

— Хлопця пришлю, — сказав Хеллоран. — А ти сьо’дні ввечері прийдеш?

— Сік ти виставляєш, братухо?

— Окей, добекалися.

— То я буду. Ти теє, не топи тачкою на повну, як їхатимеш додому, чуєш мене? Кажен коп між тут і Сейнт-Пітом знає тебе на ім’я.

— Усе ти про все й усіх знаєш, еге ж? — перепитав Хеллоран, шкірячись.

— Я знаю більш, аніж ти коли-небудь вивчиш, чоловіче.

— Лишень послухати цього язикатого нігера. Людоньки, ви чуєте?

— Ану, мотай геть відси, поки не закидав тебе цим-во салатом.

— Нумо, кидай, на халяву я заберу будь-що.

Мастертон замахнувся качаном, ніби кидає. Хеллоран пригнувся, підняв вікно й поїхав далі. Почувався він чудово. Протягом останньої приблизно півгодини він відчував запах помаранчів, але не вважав це дивним. Останні півгодини він перебував на фруктово-овочевому ринку.

Було перше грудня, о пів на п’яту дня за Східним стандартним часом[220], Стара Баба Зима міцно всілася своїм примороженим гузном на більшості території країни, але тут, на півдні, чоловіки ходили в розхристаних сорочках с короткими рукавами, а жінки в легких літніх сукнях і шортах. На вершечку фасаду Першого Флоридського банку термометр в обрамленні величезних грейпфрутів раз у раз спалахував цифрою сімдесят дев’ять[221]. Дякувати Богу за Флориду, подумав Хеллоран, за москітів і все інше.

Ззаду в його лімузині їхали дві дюжини авокадо, ящик огірків, так само помаранчів, так само грейпфрутів. Три магазинні мішечки бермудської цибулі, найсолодшого овочу з усіх будь-коли створених люблячим Богом, трохи доволі гарного цукрового горошку, який буде подано з головною стравою і який у дев’яти випадках з десяти повернеться нез’їденим, та єдиний блакитний гарбуз Хаббарда, цей суто для персонального споживання[222].

Хеллоран зупинився на правій смузі перед світлофором на Вермонт-стрит, а коли висвітилася зелена стрілка, він повернув на штатне шосе номер двісті дев’ятнадцять, розігнався до сорока й витримував цю швидкість, поки місто не почало розсмоктуватися на безладні болітця приміських автозаправок, «Бургер Кінгів» та «Макдоналдсів». Сьогоднішня закупка була невеличкою, він міг послати по неї й Бедекера, але Бедекеру не терпілося використати свій шанс вирушити на закупівлю м’яса, а крім того, Хеллоран ніколи не втрачав власного шансу, якщо мав можливість ним скористатися, поперебріхуватися з Френком Мастертоном. Мастертон може з’явитися сьогодні ввечері, щоби випити під телевізор Хеллоранового «Бушмілза», а може й не з’явитися[223]. Хоч так, хоч інак — усе гаразд. Але зустрічі з ним дещо значать. Кожний раз тепер мав значення, бо вони вже немолоді. Здається, протягом останніх кількох днів він багато думав про це. Не такий ти вже молодий, коли підібрався до шістдесятирічного віку (чи — якщо сказати правду, заощадивши на брехні, — перейшов за нього), отже, мусиш починати думати про відхід. Відійти можеш будь-якої хвилини. І саме ця думка цього тижня крутилася йому в голові, не обтяжуючи, а просто як факт. Смерть є частиною життя. Мусиш постійно залишатися налаштованим на цю хвилю, якщо вважаєш себе цілісною особистістю. Але якщо факт власної смерті й важко зрозуміти, то принаймні його неможливо не сприйняти.

Чому це крутилося йому в голові, сказати він не міг, але іншою причиною для виконання цього маленького закупу самотужки було те, що він міг піднятися сходами в маленький офіс понад Френковим гриль-баром. Тепер його займав юрист (дантист, який його займав минулого року, очевидно, збанкрутував), молодий чорний парубок на ім’я Макайвер. Увійшовши туди, Хеллоран сказав містерові Макайверу, що бажає скласти заповіт, і спитав, чи може містер Макайвер йому в цьому допомогти. «Ну, — запитав Макайвер, — як скоро вам потрібен цей документ?» — «На вчора, — відповів Хеллоран і, закинувши назад голову, розреготався. «Чи маєте ви на думці щось складне?» — поставив Макайвер своє наступне запитання. Хеллоран не мав. У нього був «кадилак» і банківський рахунок — близько дев’яти тисяч доларів — мізерний рахунок до запитання та шафа з одягом. Він хотів, щоб усе це відійшло його сестрі. «А якщо ваша сестра преставиться раніше за вас?» — запитав Макайвер. «Про що тут думати, — відповів Хеллоран. — Якщо так трапиться, напишу новий заповіт».

Потрібний документ було складено і підписано протягом менш ніж трьох годин — швидка робота як для правника, — і той тепер лежав у Хеллорана в нагрудній кишені, вкладений до цупкого синього конверта з написом на ньому ЗАПОВІТ староанглійськими готичними літерами.

Дік не міг би сказати, чому вибрав саме цей теплий, сонячний день, коли він почувався так гарно, для того щоби зробити те, що відкладав роками, але імпульс надійшов, і він не сказав «ні». Він звик дослухатися до своїх передчуттів.

Він уже доволі далеко від’їхав від міста. Розігнавши свій лімузин до нелегальних шістдесяти миль, він дозволив йому мчати по лівій смузі, що усмоктувала в себе більшість транспорту, який рухався на Сейнт-Пітерсберг. З досвіду він знав, що ця машина сунутиме солідно, як залізна праска, і на дев’яноста милях, ба навіть на ста двадцяти, вона не набагато полегшає. Але його гонщицькі дні давно минулися. Думка про те, щоби на якомусь прямому відтинку дороги розігнати лімузин до ста двадцяти миль на годину, лише злякала його. Він старішав.

(Господи-Ісусе, який же сильний запах від цих помаранчів. Чи вони там, бува, не перекинулися?)

Об лобове скло розбивались комахи. Він налаштував радіо на станцію в Маямі, яка спеціалізувалася на соул-музиці, і отримав лагідно-плаксивий голос Ела Ґріна[224].

Як же гарно ми провели час разом,

Зараз стає уже пізно, і ми мусимо розійтися…[225]

Він приспустив шибку, вистрелив недопалком сигарети й опустив вікно повністю, щоби вивітрився запах помаранчів. Постукуючи пальцями по керму, він стиха підспівував музиці. Причеплений до люстерка заднього огляду, делікатно похитувався туди-сюди медальйон Святого Христофора[226].

Та раптом запах помаранчів посилився, і Хеллоран зрозумів, що воно насувається, щось насувається на нього. У люстерку заднього огляду він побачив власні очі, розширені, здивовані. І ось воно прийшло, воно прийшло враз, величезним вибухом, який змів геть усе інше: музику, дорогу попереду, його власне усвідомлення себе як унікальної людської істоти. То було так, ніби хтось приставив йому до голови психопістолет і вистрелив криком сорок п’ятого калібру.

(«!!!ОЙ ДІКУ ОЙ БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ!!!)

Лімузин якраз був порівнявся з універсалом «Пінто»[227], за кермом якого сидів чоловік у робітничому одягу. Роботяга побачив, що лімузин тягне на його смугу, і наліг на клаксон. Коли «кадилак» не припинив насуватися, він кинув погляд на його водія і побачив великого чорного чоловіка, що застиг за кермом, прямий як стовп, з очима, безтямно задивленими вгору. Пізніше той роботяга розповідав своїй дружині, що він розуміє — то була лише одна з отих негритоських зачісок, які вони зараз усі носять, але в той момент це виглядало так, ніби на голові в того чорного придурка сторчма стирчить кожна волосина. Він подумав, що в того негра стався інфаркт.

Роботяга вдарив по гальмах, відтягнувшись назад у, на щастя, порожній проміжок позаду себе. Зад «кадилака» мчав уперед, все ще підрізаючи, і роботяга із зачудованим жахом дивився, як довгі, у формі ракет, хвостові вогні зсовуються на його смугу не далі як за чверть дюйма перед його бампером.

Роботяга смикнувся вліво, так само тиснучи на клаксон, і з ревінням об’їхав п’яно гуляючий лімузин. Його водія він закликав провести позашлюбний статевий акт із самим собою. Вступити в оральний сексуальний зв’язок з різноманітними пацюками й птахами. Він оголосив власну пропозицію, щоб усі особи негритянської крові повернулася на свій рідний континент. Висловив щиру впевненість у тому місці, яке душа водія цього лімузина займатиме в потойбічному житті. А закінчив, сказавши, що він гадає, що зустрічав матір означеного водія в Новому Орлеані, у притоні розпусти.

Потім він уже опинився попереду небезпеки і раптом усвідомив, що обмочив собі штани.

У голові Хеллорана не переставала повторюватися та сама думка,

(«ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСОЧКА, ПРИЇДЬ, ДІКУ, БУДЬ ЛАСОЧКА»)

але вона вже почала затухати, як ото бува з радіостанціями, коли наближаєшся до межі зони їх мовлення. Йому туманно дійшло, що його машина мчить уже по м’якому узбіччю, і то далебі з більшою швидкістю, ніж п’ятдесят миль на годину. Він вивів її назад на шосе, відчувши, що хвіст уже пішов юзом, за мить до того, як йому повернутися на тверду поверхню.

Прямо попереду стояв «Ей/Дабл’ю Рут Бір»[228]. Хеллоран посигналив і завернув туди, серце болісно гупало в грудях, обличчя в нього було хворобливого, сірого кольору. Заїхавши на стоянку, він дістав з кишені хустинку і промокнув собі лоба

(«Господи Боже мій!»)

— Чим я можу вам допомогти?

Цей голос злякав його знову, хоча то був голос не Бога, а миловидої маленької офіціантки, яка стояла біля його відкритого вікна з блокнотом для запису замовлень.

— Йо, бейбі, кухоль кореневого пива з морозивом[229]. Два черпаки ванільного, окей?

— Так, сер.

Вона пішла, зграйно погойдувалися стегна під її червоною нейлоновою уніформою.

Хеллоран відкинувся на шкіряну спинку сидіння і заплющив очі. Не залишилося нічого, що можна було б приймати. Сигнал згас у тому проміжку часу, коли він заїхав сюди і замовляв пиво в офіціантки. Усе, що лишилося, це нудотне, болюче стугоніння в голові, немов його мозок було віджато, і викручено, і повішено сушитися. Схоже на головний біль, який він отримав, коли дозволив тому хлопчику, Денні, сяйнути йому там, у горах, у Балагані Уллмана.

Але цього разу все було значно гучніше. Тоді хлопчик просто з ним грався. Цього разу звучала чиста паніка, кожне слово голосно кричало в його голові.

Він подивився вниз, на свої руки. Гаряче сонячне світло лежало на них, але вони все ще лишалися вкритими гусячою шкірою. Він тоді сказав хлопчику, аби той погукав його, якщо йому знадобиться допомога, це Хеллоран пам’ятав. І от тепер хлопчик його гукає.

Раптом йому стало дивно, як він узагалі міг лишити того хлопчика там, нагорі, ще й з таким сяйвом. Біда там була неминучою, можливо, погана біда.

Він зненацька завів двигун, ввімкнув задню передачу і, здираючи з коліс гуму, виїхав назад на трасу. Офіціантка з гойдливими стегнами стояла на галереї свого закладу, тримаючи в руках тацю з кухлем кореневого пива.

— Що там у вас, пожежа? — крикнула вона, але Хеллоран уже поїхав.

Менеджера звали Квімс, і коли Хеллоран увійшов, Квімс саме балакав зі своїм букмекером. він хотів поставити на четвірку коней на Рокавеї[230]. Ні, жодного «парлея», жодної «квінелли», жодної «екзакти», жодної чортової «футури»[231]. Просто стара добра четвірка, по шість сотень доларів на ніс[232]. А ще «Джетс» у неділю. Що він має на увазі, кажучи, що «Джетс» грають з «Біллами»? Хіба він не знає, з ким грають «Джетс»[233]? П’ять сотень, на різницю в сім очок. Коли Квімс із ніяковим виглядом поклав слухавку, Хеллоран зрозумів, як людина, що керує цим маленьким курортом, може заробляти п’ятдесят тисяч на рік і заразом носити штани з лискучим задом. Він роздивлявся на Хеллорана оком, що було все ще налитим кров’ю після його численних зазирань минулого вечора до пляшки бурбону.

— Якісь проблеми, Діку?

— Так, сер, містере Квімс, гадаю, що так. Мені потрібна триденна відпустка.

У нагрудній кишені прозоро-жовтої сорочки Квімса стирчала пачка «Кента». Не виймаючи пачки, він дістав одну сигарету, розім’яв, відщипнувши зайвий тютюн, і похмуро закусив патентований мікронітовий фільтр[234]. Підкурив він її від настільної запальнички «Крікет».

— Мені теж, — промовив він. — Але що в тебе на умі?

— Мені потрібно три дні, — повторив Хеллоран. — Там мій хлопчик.

Погляд Квімса упав на ліву руку Хеллорана, обручки на ній не було.

— Я з тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року розведений, — терпляче промовив Хеллоран.

— Діку, ти ж знаєш, як у нас у вікенд. Повно люду. По саме нікуди. Навіть дешеві місця. У неділю ввечері в нас забито навіть на Флоридській веранді[235]. Тому забирай мій годинник, гаманець, мої пенсійні заощадження. Чорт, можеш забрати навіть мою дружину, якщо зможеш терпіти її в’їдливість. Але, будь ласка, не проси в мене відпустку. Що з ним таке, захворів?

— Так, сер, — сказав Хеллоран, усе ще намагаючись уявити себе таким, що мне дешевого полотняного капелюха й пускає під лоба очі.

— Його підстрелили.

— Підстрелили! — повторив Квімс. Він поклав сигарету в попільничку з емблемою «Старої Міс», випускником факультету бізнес-адміністрування якої він був[236].

— Так, сер, — сказав Хеллоран печально.

— Якийсь інцидент на полюванні?

— Ні, сер, — сказав Хеллоран, дозволивши своєму голосу впасти до низького, надірваного тону. — Джана, вона жила з тим водієм вантажівки. Білим. Той і підстрелив мого хлопчика. Він зараз у шпиталі, у Денвері, у Колорадо. Стан критичний.

— Як ти збіса про це дізнався? Я гадав, ти зараз купував овочі.

— Так, сер, купував.

Перш ніж завітати сюди, Дік устиг заїхати до офісу «Вестерн Юніон», зарезервувати для себе в аеропорті Стейпелтон машину в «Евісі»[237]. Перед тим як звідти піти, він підсмикнув до себе пучкою один з тоненьких вестерн-юніонівських папірчиків. Тож тепер, діставши з кишені той складений, пожмаканий бланк, він змахнув ним перед налитими кров’ю очима Квімса. Заховавши папірець назад до кишені, він дозволив своєму голосу впасти ще на одну риску:

— Це Джана прислала. Я оце лишень щойно був сюди повернувся, а воно вже чекало в моїй поштовій скриньці.

— Господи. Господи-Ісусе, — промовив Квімс.

На його обличчі застиг той характерний вираз стривоженості, що був добре відомим Хеллорану. То був вираз настільки наближений до співчуття, наскільки його могла мати до якогось чорного чоловіка чи його міфічного сина біла людина, що вважає себе «добросердою до кольорових».

— Йо, окей, тоді їжджай, — проказав Квімс. — Гадаю, Бедекер зможе впоратися ці три дні. Йому допоможе посудомийник.

Хеллоран кивнув, додавши своєму обличчю ще зажуреності, але думка про посудомийника, який допомагає Бедекеру, змусила його подумки вишкіритися. Хеллоран сумнівався, що навіть в удатний день їхній посудомийник спроможний уже першим струменем поцілити в пісуар.

— Я хочу відмовитися від платні за цей тиждень, — сказав Хеллоран. — Цілком. Я розумію, у яку скруту вас ставлю, містере Квімс, сер.

Обличчя Квімса ще дужче напружилося, прибравши такого виразу, ніби йому в горлі застрягла риб’яча кістка.

— Про це ми зможемо поговорити пізніше. Йди собі, збирайся. З Бедекером я сам поговорю. Хочеш, замовлю тобі квиток на літак?

— Ні, сер. Я сам це зроблю.

— Гаразд.

Підвівшись, Квімс щиро нахилився вперед і вдихнув добрячу порцію диму, який здіймався вгору від його «Кента». Він відчайдушно закашлявся, його худе біле обличчя розчервонілося. Хеллоран докладав великих зусиль, щоби зберігати на обличчі зажурений вираз.

— Я сподіваюся, все владнається, Діку. Зателефонуй, коли матимеш якісь новини.

— Так і зроблю.

Вони потисли одне одному руки над столом.

Хеллоран змусив себе спуститися на нижній поверх і пройти далі, до квартир найманих працівників, перш ніж вибухнути потужним, головострусним реготом. Він усе ще гиготів, витираючи собі очі хустинкою, коли надійшов запах помаранчів, густий і задушливий, а за ним і громовиця, що вдарила йому в голову так, що він п’яно поточився, впавши спиною на покриту рожевим тиньком стіну.

(«!!!БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ ДІКУ ПРОШУ ПРИЇЗДИ ПРИЇДЬ ШВИДШЕ!!!»)

Потроху-помалу оговтавшись, він відчув себе здатним вилізти вгору надвірними сходами до свого помешкання. Ключ він тримав під очеретяним плетеним килимком перед дверима, тож коли він по нього нахилився, щось, вивалившись з його нагрудної кишені, з пласким звуком упало на сходовий майданчик другого поверху. Розум його все ще залишався перейнятим тим голосом, який щойно був прогримів у його голові, що якусь мить він був здатен лише тупо дивитися на синій конверт, не розуміючи, що воно таке.

Потім він перевернув конверт, і той вирячився вгору на нього словом ЗАПОВІТ, написаним чорними, схожими на павуків літерами.

(«Ох ти ж Боже мій, оце-то воно й є?»)

Він не знав. Але так могло бути. Весь минулий тиждень думка про власний кінець крутилася йому в голові, наче… ну, наче

(«Нумо, ну скажи вже»)

як передчуття.

Смерть? На мить усе його життя ніби спалахнуло перед ним, не в хронологічному сенсі, не в топографічних зльотах і падіннях, які переживав Дік, третій син місіс Хеллоран, а життя, яким воно було зараз. Мартин Лютер Кінг сказав їм незадовго перед тим, як куля вбивці поклала його до мученицької могили, що він піднімався на гірську вершину[238]. Дік таким похвалитися не міг. Жодної вершини, хоча після багатьох років зусиль він досяг сонячної полонини. Він має добрих друзів. Він має всі рекомендації, які можуть йому знадобитися, щоби знайти собі роботу будь-де. Коли йому хочеться потрахатися, а чом би й ні, він знаходить собі якусь злагідну партнерку без великих претензій і без того лайна, коли намагаються з’ясувати, заради чого це все робиться. Він призвичаївся до того, що він чорний… щасливо влагодився. Йому трохи за шістдесят, і, дяка Богові, він усе ще на ходу.

Чи готовий він ризикнути закінченням усього цього — закінченням себе — заради трьох білих, яких він навіть не знає?

Але ж це брехня, хіба не так?

Він знає цього хлопчика. Вони зрозуміли одне одного так, як на це неспроможні навіть добрі приятелі після сорока років дружби. Він знає хлопчика, а хлопчик знає його, бо обидва вони мають оті прожектори в своїх головах, дещо таке, чого вони собі не просили, дещо таке, що було їм просто даним.

(«Нє, у тебе всього лиш ліхтарик, а от у нього дійсно прожектор».)

Й інколи це світло, це сяйво, вбачалося доволі приємною річчю. Можна було вибирати собі коней або, як розказував хлопчик, підказати татові, де поділася його нібито загублена валіза. Але то лише приправа, соус на салаті, бо на споді в тім салаті гіркого полину ховається не менше, ніж смачних огірків. Отак куштуєш біль, і смерть, і сльози. А зараз хлопчик застряг у тім готелі, і він туди поїде. Заради цього хлопчика. Тому що, по суті, балакаючи з тим хлопчиком, вони стають різного кольору, лише коли відкривають роти. Тому він поїде. Він зробить, що зможе, бо якщо ні, цей хлопчик помиратиме просто в нього в голові.

Але оскільки Хеллоран був людиною, він не міг зарадити своєму гіркому жалю, що ця чаша його не оминула.

(Вона почала вилазити й переслідувати його.)

Він саме запихував до невеличкої валізки переміну одягу, коли йому прийшла ця думка, заціпивши його морозною силою спогаду, як ставалось завжди, коли він про це думав. Думати про це він намагався якомога рідше.

Та покоївка, Долорес Вікері її звали, вона була в істериці. Розказувала різне іншим покоївкам, а що ще гірше, і декому з гостей. Коли ці балачки дійшли до Уллмана, що було неуникним, як це мусила б розуміти та тупа курва, той її тієї ж миті звільнив. Вона вся у сльозах прийшла до Хеллорана, не плакатись на те, що її вигнали з роботи, а через те, що вона бачила в номері на другому поверсі. Вона зайшла до двісті сімнадцятого поміняти рушники і там побачила місіс Мессі, вона лежала мертва у ванні. Це, звісно, було неможливим. Місіс Мессі нишком вивезли ще за день до того, і тоді ж вона відлетіла до Нью-Йорка — у багажному відділенні, замість першого класу, до якого була звикла.

Хеллоранові не вельми подобалася Долорес, але того вечора він туди піднявся поглянути. Покоївка була дівчиною двадцяти трьох років, з лицем оливкового кольору, яка під кінець сезону, коли справи уповільнювалися, працювала офіціанткою. Хеллоран зробив висновок, що вона має невеличке сяйво, насправді не більше за іскру; на обід міг з’явитися зі своєю супутницею якийсь миршавий чоловічок у вицвілому суконному пальті, і вона домовиться за комісійні, щоби їх посадили за один з її столиків. Миршавий чоловічок залишить під тарілкою портрет Александера Гамільтона[239], що уже поганенько для дівчини, яка мусить ще віддати комісійні, але гірше того, Долорес патякатиме про це. Вона була лінивою розтелепою в закладі, яким керував чоловік, що не терпів розтелеп. Вона могла сидіти в білизняній комірці, читати модний журнал і курити, але коли б не виходив Уллман на позаплановий шмон (і тоді біда тій дівчині, яку він вловить на тому, що вона дає відпочинок своїм ногам), її він завжди бачив наполегливою трудівницею, журнал було заховано на верхній полиці під простирадлами, а попільничку безневинно засунуто до кишені її уніформи. Йо, думав Хеллоран, звісно, вона розтелепа і нечупара, й інші дівчата ображалися на неї, але Долорес таки мала свою невеличку іскру. Вона завше полегшувала їй життя. Але те, що вона побачила у двісті сімнадцятому, так її налякало, що Долорес була більше ніж рада забрати видані їй Уллманом вихідні папери і поїхати геть.

Чому вона тоді прийшла до нього? Сяйво тягне до сяйва, подумав Хеллоран, усміхнувшись цьому каламбуру.

Тож того вечора він піднявся нагору і дозволив собі увійти до того номера, який уже наступного дня мав бути знову заселеним. Щоби туди забратися, він скористався офісним майстер-ключем, і якби з тим ключем його запопав Уллман, він приєднався б до Долорес Вікері в черзі безробітних.

Душова штора навкруг ванни була зашморгнута. Він її відтулив, але ще раніше, ніж він це зробив, уже з’явилося передчуття, що він там побачить. У напівзаповненій водою ванні квасніла розпухла, фіолетового кольору, місіс Мессі. Він стояв і дивився вниз на неї, тим часом як у горлі в нього важко бився пульс. В «Оверлуку» існували й інші речі: погане сновидіння, що через безладні інтервали повторювалося знов і знов: якогось роду костюмована вечірка, і він постачає на неї їжу в готельну бальну залу, і, на вигук «маски геть», всі там відкривають свої обличчя, що належать якимсь зогнилим комахам, — а ще там були ті живоплотові тварини. Двічі, можливо тричі, він бачив (чи то йому так думалося, ніби бачив), як вони рухаються, нехай навіть ледь-ледь. Здавалося, той пес, що був сидів прямо, трохи припав до землі, а леви нібито пересунулися вперед, немов загрожуючи буйній малечі на ігровому майданчику. У травні минулого року Уллман був послав його на горище пошукати набір декоративних пічних знарядь, які зараз стоять у вестибюлі біля каміна. Поки він був там, нагорі, погасли всі три верхні лампочки і він загубив путь назад до люка. Він плутав там, спотикаючись, невідомо скільки часу, дедалі більш наближаючись до паніки, натикаючись на різні речі, обдираючи собі гомілки об якісь ящики, з дедалі потужнішим відчуттям, ніби щось у тій темряві скрадається за ним. Якась величезна й лячна істота, що просто вироїлася зі щілин, коли погасло світло. І коли він буквально перечепився через кільце люка, він поспішив униз якомога швидше, покинувши діру відкритою, сам весь у сажі, розпатланий, з відчуттям, що заледве уник біди. Пізніше Уллман особисто прийшов до кухні, щоби поінформувати його, що він залишив люк на горище відкритим і світло там так і горить. А чи Хеллоран гадає, що гостям схочеться піднятись туди, щоби пограти в пошуки скарбів? Чи він вважає, що електрика в них безплатна?

Він мав підозри — ні, майже впевненість, — що деякі з гостей також бачили або чули певні речі. За ті три роки, які він працював там, Президентський люкс винаймали дев’ятнадцять разів. Шестеро з тих гостей, які в ньому зупинялися, передчасно виїхали з готелю, дехто з них мали явно хворий вигляд. Бувало, інші гості з такою ж раптовістю залишали інші номери. Одного вечора в серпні тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого, вже у присмерку, певний чоловік, який був отримав у Кореї[240] Бронзову і Срібну зірки (тепер той чоловік був членом рад директорів трьох великих корпорацій, і ще подейкували, ніби це він персонально викурив з роботи знаменитого ведучого програми теленовин), безпідставно запав у крикливу істерику з риданнями на галявині для гольфу. А ще за той час, що Хеллоран був пов’язаний з «Оверлуком», десятки дітей просто відмовилися йти на ігровий майданчик. З одною дитиною стався припадок з конвульсіями, коли вона гралася в бетонних трубах, хоча Хеллоран не знав, чи можна це поставити на рахунок погибельного співу сирен «Оверлука», — серед працівників готелю ходила чутка, ніби ця дитина, єдина дочка одного вродливого кіноактора, страждає на епілепсію і просто забула того дня прийняти свої ліки.

Так отож, дивлячись униз, на труп місіс Мессі, він відчував переляк, але не зовсім жах. Це було не зовсім неочікуваним. Жах прийшов, коли вона розплющила очі, показавши свої безтямні, вицвілі, срібні зіниці і почала до нього вишкірятися. Жах прийшов, коли

(вона почала вилазити й тягнутись до нього.)

Кинувшись навтьоки з галопуючим серцем, він не почувався в безпеці навіть тоді, коли за ним затріснулися і були замкнені на ключ двері. Фактично, зізнався Дік сам собі зараз, засмикуючи замок-блискавку на валізці, відтоді він ніколи більше не почувався в безпеці ніде в «Оверлуку».

І от тепер цей хлопчик — гукає, ридаючи благає про допомогу.

Він поглянув собі на годинник. Було о пів на шосту. Він уже було підійшов до дверей квартири, але тут згадав, що в Колорадо зараз жорстока зима, особливо там, високо в горах, і повернувся до шафи. Витяг з поліетиленового чохла, куди його було упаковано в сухій хімчистці, своє довге пальто на смушковій підкладці і перекинув собі через руку. Це була єдина зимова річ з усього одягу, який він мав. Він повимикав усюди світло й огледівся довкола. Чи бува не забув чогось? Так. Про одну річ. Він дістав з нагрудної кишені заповіт і встромив його за облямівку дзеркала на туалетному столику. Якщо пощастить, він повернеться і дістане його.

Звісно, якщо пощастить.

Він вийшов з квартири, замкнув за собою двері, поклав ключ під плетений килимок і збіг по надвірних сходах до свого кабріолета «кадилак».

На півдорозі до міжнародного аеропорту Маямі, на зручній відстані від комутатора, де, як було відомо, підслуховував Квімс або Квімсові пахолки, Хеллоран зупинився біля пральні якогось торговельного центру і зателефонував до «Юнайтид Ерлайнз»[241]. Рейси на Денвер?

Найближчий був о вісімнадцятій тридцять шість. Джентльмен встигає на нього?

Хеллоран поглянув на годинник, який показував дві хвилини на сьому, і сказав, що встигає. Як щодо вільних місць на цей рейс?

Дозвольте я перевірю.

Слідом за брязком йому в вухо почав звучати сахариновий Мантовані, який нібито мусив робити приємнішим очікування[242]. Якраз навпаки. Хеллоран аж пританцьовував, кидаючи погляди то собі на годинник, то на молоду дівчину зі сплячим дитям у рюкзачку в неї на спині, яка вивантажувала автомат «Мейтаг»[243]. Вона переживала, що повернеться додому пізніше, ніж планувала, і смаженина підгорить, і її чоловік — Марк? Майк? Метт? — казитиметься.

Минула ціла хвилина. Дві. Він уже було вирішив їхати далі, спробувати удачі, коли повернувся бляшаний голос панянки зі служби замовлення квитків. Є єдине місце, хтось відмовився. Воно в першому класі. Чи є це суттєвим?

Ні. Це йому годиться.

Оплата буле готівкою чи кредитною карткою?

Готівкою, бейбі, готівкою. Я мушу летіти.

І ваше прізвище буде?..

Хеллоранн, дві «л» і дві «н». До скорого.

Повісивши слухавку, він поспішив до дверей. Проста думка тієї дівчини, її тривога про підгорілу смаженину, лунала в ньому знову й знову, аж він подумав, що ось-ось збожеволіє. Подеколи так бувало, без усяких очевидних на те причин вловлювалася чиясь думка, абсолютно окрема, абсолютно чиста і ясна… і зазвичай абсолютно дріб’язкова.

Він майже встиг.

Він розігнав свій лімузин до вісімдесяти[244] і вже бачив аеропорт, коли його змусив загальмувати і зупинитися один із «найліпших флоридців».

Хеллоран, натиснувши кнопку, опустив вікно і відкрив було рот до копа, який перегортав сторінки свого блокнота штрафних квитанцій.

— Я знаю, — промовив той утішливо. — Там похорон у Клівленді. Ваш батько. Там весілля в Сієтлі. Ваша сестра. Сталася пожежа в Сан-Хосе, яка стерла з лиця землі цукерню вашого дідуся. Просто суперова камбоджійська червона лежить і чекає в скриньці камери схову в аеропорті Нью-Йорка[245]. Я люблю цей відтинок дороги перед самим аеропортом. Навіть у дитсадку я найбільше любив, коли нам читали різні історії.

— Послухайте, офіцере, мій син…

— Єдина частина історії, про яку я ніколи не можу сам здогадатися, поки вона не добіжить кінця, — промовив офіцер, — це номер водійських прав порушника автомобіліста/оповідача і його реєстраційні дані. Отже, будьте так ласкаві. Дозвольте мені поглянути.

Хеллоран подивився в спокійні блакитні очі копа, сумніваючись, чи варто розповідати свою історію «мій-син-у-критичному-стані», і вирішив, що це тільки погіршить справу. Цей Смокі був аж ніяк не Квімс. Хеллоран видобув гаманець.

— Чудово, — сказав коп. — Ви їх витягнете заради мене? Я просто мушу побачити, яким чином усе вийде в кінці.

Мовчки Хеллоран витяг свої водійські права й зареєстровані у Флориді документи на машину і подав їх дорожньому копу.

— Це дуже добре. Це так добре, що ви виграли подарунок.

— Що? — запитав з надією Хеллоран.

— Коли я закінчу переписувати ці номери, я дозволю вам надути для мене кульку.

— Ох, Ііііісусе! — простогнав Хеллоран. — Офіцере, мій рейс…

— Шшшш, — сказав дорожній коп. — Не будьте вередливим.

Хеллоран заплющив очі.

До стійки «Юнайтид» він дістався о вісімнадцятій сорок дев’ять, надіючись попри все, що рейс якось затримався. Йому не знадобилося навіть запитувати. Усе повідомив монітор над стійкою реєстрації пасажирів. Літак рейсом дев’ятсот один на Денвер, призначений на вісімнадцяту тридцять шість, злетів о вісімнадцятій сорок. Дев’ять хвилин тому.

— От лайно, — промовив Дік Хеллоран.

І раптом запах помаранчів, важкий і нудотний; йому ледь вистачило часу дістатися до чоловічого туалету, перш ніж воно прийшло, оглушливе, сповнене жаху:

(«ПРИЇДЬ БУДЬ ЛАСОЧКА ДІКУ БУДЬ ЛАСОЧКА ПРОШУ ПРИЇЗДИ!!!»)

Розділ тридцять дев’ятий На сходах

Серед речей, які вони продали, щоби перед переїздом з Вермонту до Колорадо бодай трохи наростити собі поточні активи, була Джекова колекція з двох сотень рок-н-ролових і ритм-енд-блюзових альбомів; на надвірному розпродажі вони пішли по долару за платівку. Одним з тих альбомів, що найбільше подобалися особисто Денні, був дводисковий комплект Едді Кокрена[246] з вшитою до нього чотиристорінковою статтею авторства Ленні Кея[247]. Венді часто вражало замилування Денні саме цим альбомом, записаним чоловіком-хлопчиком, який жив швидко і помер молодим… по суті, помер, коли їй самій було всього лиш десять років.

Зараз, о чверть по сьомій (за гірським часом), у той час як Дік Хеллоран розказував Квімсу про білого коханця своєї колишньої дружини, вона раптом побачила Денні, котрий перекидуючи з руки в руку червоний гумовий м’ячик, сидів на сходах між вестибюльним і першим поверхами і співав пісню з того альбому. Глухим, позбавленим мелодійності голосом.

— Я іду нагору, перший-другий сходовий просвіт, — наспівував Денні, — п’ятий просвіт, шостий просвіт, далі сьомий просвіт… дістаюсь наверх і маю шок — заморився так, що несила танцювати рок[248]…

Вона зійшла до нього, сіла на сходинку поряд і побачила, що нижня губа в нього розпухла, ставши вдвічі більшою за свій нормальний розмір, а на підборідді засохла кров. Серце злякано підстрибнуло в її грудях, але вона спромоглася заговорити нейтральним тоном.

— Що трапилось, доку? — спитала вона, хоча була певна, що сама знає. Це Джек його вдарив. Авжеж, звичайно. Знову те саме, хіба не так? Колеса прогресу; рано чи пізно вони повертають тебе туди, звідки ти розпочав.

— Я кликав Тоні, — сказав Денні. — У бальній залі. Здається, я упав з крісла. Вже більше не болить. Тільки відчуття… ніби губа в мене завелика.

— Саме так насправді й трапилося? — занепокоєно перепитала вона, розглядаючи сина.

— Це не тато зробив, — відповів він. — Сьогодні ні.

Вона боязко вдивлялася на нього. М’ячик перестрибував з руки в руку. Він прочитав її думку. Її син прочитав її думку.

— Денні, що… що сказав тобі Тоні?

— Це неважливо.

Обличчя в нього було спокійним, голос моторошно байдужим.

— Денні…

Вона вхопила його за плече, стиснувши дужче, ніж сподівалася. Але він не скривився, навіть не спробував від неї відсахнутись.

(«Ох, ми ж нищимо нашого хлопчика. І не тільки Джек, я також, а можливо, й не тільки ми. Джеків батько, моя матір, чи вони також тут? Звісно, чому ні? У цьому готелі і так привидів, як бліх, чому б іще парочці не додатися? О Боже небесний, він, як одна з тих валізок, що її показують по телевізору, яку переїжджають машиною, скидують з літака, пропускають крізь заводську дробарку. Або як годинник «Таймекс». Можеш його бить, а він собі цокотить [249] . Ох, Денні, мені так жаль»)

— Це неважливо, — повторив він знову. М’ячик перестрибнув з руки в руку. — Тоні більше не зможе приходити. Вони йому не дозволять. Він пригнічений.

— Хто не дозволить?

— Ті люди в готелі, — сказав він. А потім подивився на неї, і очі в нього були зовсім не байдужими. Вони були глибокими й наляканими. — І ще… речі в готелі. Їх тут повно усяких. Цей готель просто набитий ними.

— Ти можеш бачити…

— Я не хочу бачити, — промовив він стиха, а потім перевів погляд на гумовий м’ячик, що не припиняв по дузі перескакувати з руки в руку. — Але я чую їх час від часу, пізно вночі. Вони, як вітер, зітхають усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Усюди. Я думав, це через мене, через те, що я такий. Той ключ. Той маленький срібний ключик.

— Денні, не варто… не засмучуй себе цим.

— Але й через нього також, — сказав Денні. — Тата. І через тебе теж. Він хоче запопасти нас усіх. Він підманює тата, дурить його, намагається змусити його думати, що його він найбільше потребує. Найбільше йому потрібен я, але він забере нас усіх.

— Якби лишень той снігохід…

— Вони йому не дозволили, — промовив Денні тим самим притишеним голосом. — Вони примусили його закинути деталь від нього у сніг. Далеко. Мені це наснилося. А ще він знає, що у двісті сімнадцятому насправді є та жінка. — Він подивився на матір своїми потьмареними, наляканими очима. — Не має значення, віриш ти мені чи ні.

Вона поклала руку йому на плечі.

— Я вірю тобі. Денні, скажи мені правду. Чи Джек… чи може він спробувати нас скривдити?

— Вони намагатимуться його змусити, — сказав Денні. — Я гукав містера Хеллорана. Він казав мені просто погукати, якщо він мені коли-небудь знадобиться. От я й гукав. Але це страшенно важко. Мене це втомлює. А найгірше те, що я не знаю, чує він мене чи ні. Не думаю, щоби він міг гукнути мені у відповідь, бо для нього це надто далеко. І я не знаю, чи не занадто далеко це також для мене. Завтра…

— Що буде завтра?

Він помотав головою:

— Нічого.

— Де він зараз? — спитала вона. — Твій тато?

— Він у підвалі. Я не думаю, що він підніметься звідти і ввечері.

Раптом вона підвелася.

— Почекай мене тут, на цьому самому місці. П’ять хвилин.

Кухня була холодною і відлюдною під блоками флюоресцентних світильників під стелею. Венді підійшла до рами, на якій зі своїх магнітних рейок звисали різні обробні ножі. Вибравши найдовший і найгостріший, вона замотала його в посудний рушник і покинула кухню, перед виходом вимкнувши світло.

Денні сидів на сходах, його очі рухалися вслід за червоним гумовим м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він наспівував: «Вона живе на двадцятому поверсі ледь не за містом, ліфт там поламаний вже років триста. Отож я йду нагору, перший-другий сходовий просвіт, третій просвіт, четвертий просвіт…

(«…Лу, Лу, скачи д’мене, Лу…»)

Його спів урвався. Він прислухався.

(«…скачи д’мене, Лу моя мииила…»)

Цей голос лунав у його голові, він був такий, такий, ніби частина його самого, такий лячно близький, що міг бути одною з його власних думок. Голос благодушний і безмежно лукавий. Він передражнював його. Ніби проказував:

(«О так, тобі сподобається тут. Спробуй, тобі це сподобається. Спробуй, тобі це сподоооообається…»)

Тепер вуха в нього були нашорошені і він почув їх знову, сходяться, привиди чи духи, а може, це сам готель, жахливий атракціон, де всі інтермедії закінчуються смертю, де всі нібито дико загримовані страховиська насправді є живими, де живоплоти рухаються, де маленький срібний ключик може заводити сороміцтво. М’яке зітхання, шурхотіння, як той безкінечний вітер, що грається вночі під карнизами, вітер, який на смерть заколисує і якого ніколи не чули літні туристи. Це було немов мляве гудіння літніх ос у підземному гнізді, ще сонних, смертоносних, які вже починають прокидатися. Вони тут на висоті десяти тисяч футів.

(Чому ворон схожий на письмовий стіл? Що вище, то менше, звісно! Випийте ще чашку чаю!)

Звуки ці були живими, але не голоси, не дихання. Якась філософічно налаштована людина могла б назвати це звуками душ. Бабуся Діка Хеллорана, яка зростала на південних роздоріжжях перед настанням двадцятого століття, назвала б це маарою. А дослідник паранормальних явищ міг би вигадати цьому довгу назву — парапсихічне відлуння, психокінез, магічна мутація. Але для Денні це були лише звуки готелю, цього старого монстра, що постійно поскрипує, дедалі тісніше їх обтискаючи: коридори, які тепер тягнуться не лише крізь відстань, але й крізь час, голодні тіні, неспокійні гості, яким нелегко вгамуватися.

У притемненій бальній залі дзиґар під склом відбив сьому тридцять однією музичною нотою.

Чийсь хриплий голос, брутальний від випитого, прокричав:

(«Маски геть, нумо трахатись!»)

Венді, на півдорозі через вестибюль, здригнулась і застигла.

Вона подивилась на Денні на сходовому просвіті, який так само перекидував з руки в руку свій м’ячик:

— Ти щось чув?

Денні лише поглянув на неї і продовжив перекидувати з руки в руку м’ячик.

Недобре їм спалося тієї ночі, хоча спали вони разом за замкненими дверима.

І в темряві, з розплющеними очима, Денні думав:

(«Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось, чого він хоче»)

Венді думала:

(«Якщо буду змушена, я заведу його вище в гори. Якщо нам помирати, краще мені зробити це в горах»)

Різницький ніж, так само замотаний у рушнику, вона заховала під ліжком. Вони куняли на межі сну й яву. Готель порипував навкруг них. Сніг надворі почав плюватися з неба, немов свинцем.

Розділ сороковий У підвалі

(!!!Котел, той клятий котел!!!)

Ця думка розпуклась у голові Джека Торренса повним цвітом з яскравою, загрозливо червоною окрайкою. А по п’ятах за нею голос Ватсона:

(«Якщо забудете, він повзтиме й повзтиме, і ви з усьою вашою сім’йою запросто можете прокинутися десь, нахер, аж на місяці… За сертифікатом він тримає до двіста піісят, але тепер може вибухнути куди як раніше… Я б забоявсь спуститися сюди і стати біля нього, коли буде сто вісімсят»)

Він пробув тут усю ніч, порпаючись у коробках зі старими документами, охоплений якимсь гарячковим відчуттям, що час спливає, тож він мусить поспішати. Проте важливі ключі, ті зв’язки, що зробили б усе ясним, його уникали. Пальці в нього були жовтими, нечистими від крихких старих паперів. І він так захопився, що якось забув перевірити котел. Він скидав тиск ще ввечері, близько шостої, коли тільки сюди спустився. А зараз уже було…

Він поглянув собі на годинник і підхопився, ногою розметавши стос старих накладних.

Господи, вже за чверть п’ята ранку.

Позаду нього скаженіла топка. Котел видавав стогнучі, з присвистом, звуки. Джек бігом кинувся до нього. Його схудле за останній місяць обличчя зараз густо вкривала щетина, в очах був порожній, якийсь концтабірний вираз.

Манометр на котлі показував дві сотні фунтів на квадратний дюйм. Джекові уявилося, ніби він бачить, як смертоносною натугою обдимаються боки старого клепаного і паяного котла.

(«Він повзе… Я б забоявсь спуститися сюди і стати біля нього, коли буде сто вісімсят…»

Раптом до нього заговорив спокійний, звабливий внутрішній голос.

(«Нехай собі. Іди, забери Венді з Денні і тікайте звідси нахер. Нехай воно тут злетить до небес»)

Він ніби в очі побачив той вибух. Подвійний громовий удар, який спершу вирве серце з цього місця, а потім його душу. Котел вибухне з оранжево-фіолетовим спалахом, заливаючи весь підвал гарячою, палаючою шрапнеллю. Подумки він побачив лелітки розпеченого металу, як вони дивовижними більярдними кулями скачуть шкереберть з підлоги на стіни, на стелю, присвистуючи в повітрі щербатою смертю. Деякі з них, звісно, шугнуть прямо крізь оцю кам’яну арку і з того боку підпалять старі папери, і ті запалають пекельно весело. Знищуй секрети, пали ключі до загадок, це таємниця, якої ніколи не розв’яже жодна жива душа. А тоді вибух газу, грандіозний спалах тріскучого полум’я, величезний пальник, який перетворить весь центр готелю на топку. Сходи і коридори, стелі і номери, все запалає, немов замок наприкінці якогось фільму про Франкенштайна. Язики полум’я поширяться на крила будівлі, поспішаючи чорно-синіми килимовими доріжками, як нетерплячі гості. Скручуватимуться обсмалені шовковисті шпалери. Тут нема протипожежних розбризкувачів, тільки старомодні рукави, та й ними нікому скористатися. І в світі не існує такої пожежної машини, яка могла б сюди дістатися раніше кінця березня. Палай, бейбі, палай. За дванадцять годин тут не залишиться нічого, крім голих кісток.

Стрілка на манометрі пересунулася на двісті дванадцять. Котел поскрипував і стогнав, наче якась стара баба, що намагається піднятись з ліжка. По краях старих латок почали вигравати шиплячі фонтанчики пари; почали сичати краплини припою.

Він нічого не бачив, не чув. Застиглий, з рукою на клапані, який мусив би скинути тиск і спустити жар, Джек стояв з очима, що сяяли в його очницях, наче сапфіри.

(«Це мій останній шанс»)

Єдиним, що досі не було переведено в готівку, залишався їхній спільний з Венді страховий договір, який вони уклали влітку між його першим і другим роком у Стовінгтоні. У випадку смерті виплата сорока тисяч доларів і подвійне відшкодування, якщо він або вона загинуть у залізничній катастрофі, авіакатастрофі або в пожежі. Раз, два і в дамках, помри загадковою смертю і виграй сотню тисяч доларів.

(Пожежа… вісімдесят тисяч доларів)

У них є час звідси забратися. Навіть якщо вони сплять, у них є час, щоби забратися. Він у це вірив. І не думав, що живоплоти або щось інше спробують їх зупинити, якщо «Оверлук» займеться полум’ям.

(Полум’я)

Стрілка всередині засмальцьованого, майже непрозорого манометра підтанцювала до двохсот п’ятнадцяти фунтів на квадратний дюйм.

Черговий спогад явився йому, спогад з дитинства. Між нижніх гілок яблуні, що росла поза їхнім будинком, було осине гніздо. Оса вжалила когось з його старших братів — він не пам’ятав котрого саме, — коли той гойдався на старій автомобільній шині, яку тато підв’язав до гілки того дерева. То було наприкінці літа, коли оси зазвичай стають особливо лютими.

Їхній батько, щойно з роботи, у своїй білій робі, з запахом пива, що висів довкола його рота делікатною імлою, зібрав усіх трьох своїх хлопчаків — Бретта, Майка і малого Джекі — і сказав їм, що збирається спекатися тих ос.

— А зараз дивіться, — оголосив він, усміхаючись і трохи похитуючись (тоді він ще не ходив з палицею; зіткнення з молочним фургоном ще чекало за кілька років у майбутньому). — Може, навчитеся чогось. Мені це показав мій батько.

Він нагріб велику купу відсирілого після дощу листя під ту гілку, на якій спочивало осине гніздо, смертоносніший плід, аніж ті поморщені, проте смачні яблучка, які їхня яблуня зазвичай дарувала їм під кінець вересня, до чого тоді залишалося ще півмісяця. Листя він підпалив. День був ясний і безвітряний. Листя ледь тліло, на розгораючись як слід, і воно так пахло — той аромат відлунював у ньому кожної осені, коли чоловіки у суботніх штанях і легких вітрівках згрібають граблями в купи й палять листя. Солодкий аромат з гірким відтінком, розкішний, настроєвий. Тліюче листя давало багато диму, що клубами плив угору, обволікаючи гніздо.

Батько залишив те листя тліти до кінця дня, а сам пив на ґанку пиво, кидаючи порожні бляшанки «Блек Лейбл»[250] до пластмасового відра, яке його дружина використовувала для миття підлоги, обабіч нього сиділи двоє старших синів, а маленький Джекі на сходах у нього під ногами, сидів і грався м’ячиком, прив’язаним до ракетки, монотонно наспівуючи одну й ту саму фразу:

— Твоє брехливе серце… ще змусить тебе плакати… твоє брехливе серце… ще викаже тебе[251].

За чверть до шостої, якраз перед вечерею, тато разом зі своїми синами, які обачно тягнулись позаду нього, пішов до яблуні. У руці він тримав садову сапку. Розкидавши листя, він залишив його дотлівати маленькими купками. А потім, моргаючи і хитаючись, потягнувся держаком сапки і з двох чи трьох ударів збив гніздо на землю.

Хлопчики відбігли, шукаючи безпеки біля ґанку, але тато просто стояв, похитуючись, над гніздом і кліпав очима униз. Джек, крадучись, повернувся туди подивитися. Кілька ос ліниво повзали по поверхні свого паперового обійстя, але злетіти не намагались. Зсередини гнізда, з тієї чорної, чужинської місцини, чувся назавжди незабутній звук: низьке, присипляюче дзижчання, схоже на гудіння дротів високовольтової лінії.

— Чому вони не пориваються вкусити тебе, тату? — запитав він.

— Від диму вони стали п’яними, Джекі. Катай-но, принеси мою каністру.

Він збігав і приніс. Тато добряче полив гніздо бурштинового кольору бензином.

— А зараз відступи подалі, Джекі, якщо не хочеш позбавитися своїх брів.

Він відійшов. Звідкілясь, з численних складок своєї роби тато дістав дерев’яного кухонного сірника. Запаливши сірник собі об ніготь великого пальця, він кинув його на гніздо. Стався помаранчево-білий, майже беззвучний у своїй лютості вибух. Тато відступив, дикувато гигочучи. Осине гніздо загинуло вмить.

— Вогонь, — промовив тато, обертаючись до Джекі з усмішкою. — Вогонь вбиває геть усе.

Після вечері хлопчики вийшли надвір, щоби в згасаючому світлі дня з серйозними виразами постояти навкруг обвугленого, почорнілого гнізда. З його гарячого нутра чулися звуки, там, наче кукурудзяні зернятка, лопалися тільця ос.

Манометр став на двохстах двадцяти. Якийсь низький, металевий звук нарощувався в нутрощах цього одоробала. Струмені пари стояли на ньому сторчма в сотні місць, як голки на дикобразі.

(«Вогонь вбиває геть усе»)

Раптом Джек здригнувся. Він був закімарив… і ледве не випровадив себе, дрімотного, у кращий світ. Про що, заради Бога, він думав? Його робота — оберігати цей готель. Він же його доглядач.

Піт жаху так швидко виступив на його долонях, що з першого разу він не зміг як слід вхопитися за вентиль великого клапана. Потім він учепився скоцюбленими пальцями за його шпиці. Крутнув раз, другий, третій. Почулося колосальне шипіння пари, віддих дракона. Теплий тропічний туман здійнявся з-під котла, укутавши собою Джека. На якусь мить він перестав бачити манометр, але встиг подумати, що, мабуть, вичікував надто довго; стогін, брязкіт всередині котла посилились, а за ними прийшла серія якихось гуркітливих звуків і болісне верещання металу.

Коли пара трохи розвіялася, він побачив, що стрілка манометра впала на позначку двісті і спускається далі. Струмені пари, що виривалися навкруг припаяних латок, почали втрачати силу. Болісне гуркотіння почало вщухати.

Сто дев’яносто… сто вісімдесят… сто сімдесят п’ять…

(Він котився вниз, дев’яносто миль за годину, коли раптом заридав гудок…»)

Але Джек не думав, що котел тепер вибухне. Тиск опустився вже на сто шістдесят.

(…між уламків його знайшли з рукою на важелі,

він обварений парою був на смерть») [252]

Джек відступився від котла, важко дихаючи, тремтячи. Подивившись собі на руки, він побачив, що на долонях вже здуваються пухирі. Чорт з ними, з пухирями, подумав він і затрясся від сміху. Він і сам мало не загинув з рукою на важелі, як той машиніст Кейсі в «Катастрофі друзяки 97-го»[253]. Гірше за те, він міг убити «Оверлук». Фінальний провал у кар’єрі. Він провалився як учитель, як письменник і як батько. Він навіть як п’яниця провалився. Але хіба можна утнути в добрій провальній кар’єрі щось краще, ніж підірвати будівлю, яку тебе найняли доглядати. До того ж це не якась там ординарна будівля, аж ніяк.

Господи, як йому хотілося випити.

Тиск упав до вісімдесяти фунтів на квадратний дюйм. Обережно, трохи кривлячись від болю в руках, він знову перекрив спусковий клапан. Відтепер за котлом треба наглядати уважніше, ніж будь-коли. Він, можливо, серйозно ослаб. До кінця цієї зими Джек не довірятиме йому більше за сотню фунтів на квадратний дюйм. А якщо вони будуть трішки мерзнути, їм доведеться просто усміхатися й терпіти.

Йому роздерло два пухирі. Долоні стугоніли, наче гнилий зуб.

Випити б. Випивка б його підкріпила, а тут, у цьому чортовому закладі, нема нічогісінько, окрім кухарського хересу. В цій ситуації алкоголь був би ліками. Саме так, Боже. Анестезією. Він виконав свій обов’язок і тепер міг би ужити трішки анестетика — чогось міцнішого за екседрин. Але тут немає нічого.

Він згадав ті пляшки, що мерехтіли серед тіней.

Він врятував готель. Готель захоче йому віддячити. Він був цього певен. Витягши з задньої кишені хустинку, Джек вирушив до сходів. Він тер собі губи. Бодай трішечки б випити. Одну чарочку. Полегшити біль.

Він прислужився «Оверлуку», і тепер «Оверлук» прислужиться йому. Він був цього певен. Ступні його швидко, нетерпляче перебігали сходинками, поспішливі кроки чоловіка, який повернувся додому з довгої й гіркої війни. Було двадцять хвилин на шосту ранку за гірським часом[254].

Розділ сорок перший Світання

Денні прокинувся з задавленим схлипом з жахливого сну. Там був якийсь вибух. Пожежа. Горів «Оверлук». Він з мамою дивився на це з передньої галявини.

Мама сказала:

— Дивись, Денні, подивися на живоплоти.

Він подивився на них, і всі вони були мертві. Їхнє листя стало задушено коричневим. З-під нього прозирали щільно стулені гілки, немов скелети напіврозчленованих трупів. А тоді з великих двостулкових дверей «Оверлука» вирвався тато, він палав, як смолоскип. Одяг на ньому горів, його шкіра набула темної, зловісної засмаги, що дедалі темнішала, волосся перетворилося на палаючий кущ.

Й от тоді він прокинувся, з горлом, здавленим страхом, руками вчепившись у простирадло з ковдрами. А чи він кричав? Він подивився на матір. Венді спала на боці, укрита ковдрою аж під підборіддя, пасмо солом’яного кольору волосся лежало в неї на щоці. Ні, він не кричав.

Він і далі лежав у ліжку, дивлячись вгору, і кошмар почав випаровуватись. У нього було дивне відчуття, що якусь величезну трагедію

(пожежа? вибух?)

було відвернуто всього лиш за дюйм. Він дозволив своєму розуму відплисти на пошуки тата і знайшов його, той стояв десь унизу. У вестибюлі Денні натиснув трішечки сильніше, намагаючись промацати тата зсередини. Там було недобре. Бо тато якраз думав про Оте Погане. Він думав, як

(«добре було б потягнути одну чи дві байдуже мені що десь у світі сонце лише щойно зійшло над чиїмись вітрилами пам’ятаєш як ми зазвичай прказували так еле? джин з тоніком бурбон хіба лиш з дещицею гіркої настоянки скотч з содовою ром з кока-колою хоч круть-верть хоч верть-круть чарка мені чарка тобі хоч марсіяни висадилися десь у світі у принстоні або в х’юстоні хоч стоклі на кармайкла в якомусь сраному місці врешті-решт се той сезон і ніхто з нас не є) [255]

(ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ З ЙОГО МОЗКУ, ТИ, ДРІБНИЙ ГІВНЮК!)

Денні з жахом відсахнувся від цього ментального голосу, з вибалушеними очима вчепившись судомно скорченими пальцями в стьобану ковдру. Цей голос не належав його батькові, він був лиш вдалою імітацією. Голос, який він уже знав. Хрипливий, брутальний, але також не без ноток якогось пустотливого гумору.

Отже, це було таки близько?

Денні відкинув укривала і скинув ноги на підлогу. Взув намацані під ліжком капці. Він рушив до дверей, відчинив їх і поспішив до головного коридору, підошви його капців шепотіли по ворсу килимового хідника. Він завернув за ріг.

На середині коридору, між ним і сходами, стояв рачки якийсь чоловік.

Денні закляк.

Чоловік поглянув на нього. Очі мав крихітні й червоні. Одягнений він був у якийсь сріблястий, весь у блискітках костюм. Костюм собаки, зрозумів Денні. Від гузна цього дивного створіння тягнувся довгий, гнучкий хвіст з помпоном на кінці. Уздовж спини, аж до самої шиї, по костюму йшла застібка-блискавка. Ліворуч від цього чоловіка лежала чи то собача, чи то вовча голова, морда з порожніми очима, паща роззявлена в безглуздому вищирі, чорно-синій узор килима проглядав між іклами, що були, схоже, зроблені із пап’є-маше.

Губи, підборіддя і щоки цього чоловіка були вимазані кров’ю.

Він почав гарчати на Денні. Він щирився в усмішці, але гарчання було справжнім. Воно йшло з глибини горла, такий жаский, первобутній звук. Потім він почав гавкати. Зуби в нього теж були закаляні кров’ю. Він почав повзти в бік Денні, тягнучи за собою той свій безкостий хвіст. Забута собача маска від його костюма залишилася лежати на килимі, безглуздо витріщившись очима кудись Денні за плече.

— Дайте мені пройти, — промовив Денні.

— Я тебе з’їм, пуцьвірінку, — відповів чоловік-собака, і раптом ціла канонада гавкоту вирвалася з його ощиреного рота. То була людська імітація, але оскаженіння в ній звучало справжнє. Через тісноту його костюма темне волосся цього чоловіка було масним від поту. В його віддиху вчувалася суміш шотландського віскі й шампанського.

Денні здригнувся, подавшись назад, але не тікав.

— Дайте мені пройти.

— У жадному разі ні-ні-ні, — відповів чоловік-пес. Його маленькі очка чіпко вдивлялися Денні в лице. Він не переставав вишкірятися. — Я тебе з’їм, пуцьвірінку. І, гадаю, розпочну з твого маленького, гладенького пісюна.

Підхоплюючись дибки, він почав жвавими дрібними стрибками, з гарчанням посуватися вперед.

Нерви в Денні не витримали. Він кинувся назад у короткий завулок, що вів до їхнього помешкання, оглядаючись собі через плече. Там звучало виття і гавкіт, і гарчання впереміш з нерозбірливим белькотом і гиготінням.

Денні став у своєму завулку, він тремтів.

— Вставай! — волав п’яний чоловік-пес за рогом. Голос його одночасно був лютим і жалібним. — Вставай, Гаррі, сучий ти курвалю! Мені начхати, скільки в твоєму володінні казино й авіаліній і кінокомпаній! Я знаю, що ти любиш приватно утнути в своєму домі! Вставай! Я хукатиму… я дмухатиму… допоки Гаррі Дервент не сточиться ввеееесь! Закінчив він довгим, льодово-студеним виттям, яке, саме перед тим як йому згаснути, нібито перемінилося на крик люті і болю.

Денні з острахом розвернувся в бік зачинених дверей спальні в кінці цього коридорчика і тихенько вирушив до них. Прочинивши двері, він спершу просунув туди лише голову. Мама спала в тій самій позі. Ніхто нічого не чув, окрім нього.

Він делікатно причинив двері і знову пішов туди, де їхній завулок зустрічався з головним коридором, сподіваючись, що чоловік-пес уже зник, так, як зникла та кров на стінах Президентського люксу. Він обережно визирнув з-за рогу.

Чоловік у собачому костюмі все ще перебував там. Він знову надів на себе собачу голову і тепер вибрикував на всіх чотирьох біля сходів, ганяючись за своїм хвостом. Коли-не-коли він зістрибував з килима і валився долі, видаючи горлом собаче гарчання:

— Гав! Гав! Воувоувоу! Грррррр!

Ці звуки глухо лунали зі стилізованої під вискал пащі маски, і серед них цілком могли бути також і схлипи, і сміх.

Денні повернувся до спальні і сів на свою розкладачку, прикривши собі очі долонями. Тепер усім керував готель. Можливо, ті речі, що були трапилися на початку, були всього лиш випадковими збоями. Може, спочатку все те, що він бачив, насправді було тільки, як лячні картинки в книжці, і не могло його скривдити. Але тепер сам готель керує всіма цими речами і вони можуть скривдити. «Оверлук» не хоче, щоб він пішов до свого батька. Це може зіпсувати всю забаву. Тому-то він і поставив на його шляху чоловіка-пса, так само як він поставив тих живоплотових тварин між їх родиною і дорогою.

Але тато може прийти сюди. І рано чи пізно тато це зробить.

Він почав плакати, сльози беззвучно котилися по його щоках. Уже занадто пізно. Вони тут помруть, усі троє, і коли наприкінці наступної весни «Оверлук» відкриється, вони так само залишатимуться тут, вітатимуть гостей разом із рештою тутешніх привидів. Як та жінка у ванні. Як цей чоловік-пес. Як та жахлива темна істота, що була в бетонному тунелі. Вони стануть…

(Стоп! Стоп, зараз же припини!)

Він кулаками сердито витирав сльози собі з очей. Він щосили старатиметься, щоби такого не трапилося. Ні з ним самим, ні з його татом, ні з мамою. Він старатиметься щосили, скільки матиме змоги.

Він заплющив очі і послав думку високою, кришталевою громовицею.

(«!!!ДІКУ ПРОШУ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ МИ В СТРАШНІЙ БІДІ ДІКУ ДУЖЕ ТРЕБА!!!»)

І раптом у пітьмі, поза його очима, з’явилася та постать, що в його снах ганялася за ним по темних коридорах «Оверлука», вона була там, просто там, величезна істота у всьому білому, зі своїм доісторичним дрючком, піднесеним над головою: «Я тебе змушу це припинити! Ах ти ж чортове щеня! Я тебе змушу це припинити, бо я твій БАТЬКО!»

— Ні!

Денні відсахнувся назад, у реальність спальні, очі вибалушені, задивлені, крики безпорадно покотилися йому з рота, і враз прокинулась матір, вчепившись у ковдру, притиснуту до грудей.

— Ні тату ні ні ні…

І тепер вони вдвох чули ті жорстокі помахи згори вниз того невидимого кия, що краяв повітря вже десь дуже близько, але потім, коли Денні підбіг до матері й обійняв її, тремтячи, як зайчик у сильці, звуки почали згасати і настала тиша.

«Оверлук» не збирався дозволяти їм гукати Діка. Це також могло зіпсувати всю забаву.

Вони залишились самі.

Сніг надворі подужчав, запинаючи їх своєю завісою від світу.

Розділ сорок другий У повітрі

Посадку на рейс Діка Хеллорана було оголошено о шостій сорок п’ять ранку за східним стандартним часом, але посадкова провідниця затримувала його біля виходу номер тридцять один (тим часом як він нервово перекидав з руки в руку свою дорожню валізку), поки о шостій п’ятдесят п’ять не прозвучало останнє оголошення. Обоє вони шукали очима чоловіка на ім’я Карлтон Векер, єдиного пасажира рейсу номер сто дев’яносто шість авіакомпанії «Ті-Дабл’ю-Ей»[256] з Майямі на Денвер, який не з’явився на реєстрацію.

— Окей, — промовила провідниця і вручила Хеллорану блакитний квиток у перший клас. — Вам пощастило. Можете йти сідати, сер.

Хеллоран поспішив по закритій посадковій галереї, дозволивши механічно усміхненій стюардесі розірвати його квиток, віддавши йому назад контрольний корінець.

— Ми подаємо сніданок у польоті, — сказала стюардеса. — Якщо ви побажаєте…

— Тіко каву, бейб, — відповів він і пройшов проходом до сидіння в секції для курців. Він усе ще очікував, що крізь двері, наче чортик з коробки, в останню секунду може вскочити той неприбулий Векер. Жінка на сидінні біля ілюмінатора з кислим, недовірливим виразом обличчя читала «Ти можеш бути собі найкращим другом»[257]. Хеллоран застібнувся ременем безпеки, а потім, склавши свої великі чорні руки на бильцях крісла, пообіцяв відсутньому Карлтону Векеру, що якщо той і зможе витягнути його з цього місця, то хіба лише за допомогою п’яти дужих службовців компанії «TWA». Він не відривав очей від свого годинника. Хвилини до злітного часу о сьомій годині тягнулися з нестерпною повільністю.

О сьомій годині п’ять хвилин стюардеса повідомила, що буде невеличка затримка, поки наземні техніки перевірять один із запорів на дверях вантажного відсіку.

— Лайномозкі, — бурмотнув Хеллоран.

Гостролика жінка обернула до нього своє кисле, недовірливе обличчя, а потім знову повернулася до книжки.

Він провів ніч в аеропорту, ходячи від стійки до стійки — «Юнайтид», «Америкен», «TWA», «Континентал», «Брейніф», — набридаючи білетним клеркам. Десь опісля півночі, п’ючи в буфеті вже восьму чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що повівся як недоумок, приймаючи собі на плечі всю цю справу. Існують офіційні інстанції. Він пішов до найближчого ряду телефонних будок і, перепробувавши трьох різних операторів, отримав екстрений номер адміністрації «Національного парку Скелясті гори».

Чоловік, котрий відповів на його дзвінок, мав страшенно виснажений голос. Хеллоран назвався вигаданим ім’ям і сказав, що в готелі «Оверлук», на захід від Сайдвіндера, потерпають люди.

Його попросили зачекати на лінії.

Рейнджер (Хеллоран припускав, що то був рейнджер) повернувся приблизно хвилин за п’ять.

— У них там є рація громадської частоти, — сказав рейнджер.

— Авжеж, вони мають ГЧ-радіо, — погодився Хеллоран.

— Ми не отримувала від них сигналу «мейдей»[258].

— Чоловіче, це не має значення. Вони…

— А точніше, що саме за пригода там з ними, містере Холл?

— Ну, там родина. Доглядач зі своєю сім’єю. Я гадаю, можливо, він троха поїхав з котушок, розумієш. Гадаю, можливо, він міг завдати шкоди своїй дружині й маленькому сину.

— Можу я вас запитати, яким чином ви отримали таку інформацію, сер?

Хеллоран заплющив очі.

— Як тебе звати, друже?

— Том Ставнтон, сер.

— Отже, Томе, я знаю. А зараз я буду з тобою відвертим настільки, наскільки наразі можу бути. Там, нагорі, погані справи. Можливо, вбивчо погані, ти утямлюєш, що я кажу?

— Містере Холл, мені насправді потрібно знати, звідки ви…

— Слухай сюди, — перебив Хеллоран. — Я ж тобі кажу, що знаю. Кілько років тому там уже був один такий парубок на ім’я Ґрейді. Він убив свою дружину і двійко дочок, а потім і собі накинув петлю. Я тобі кажу, те саме там трапиться знову, якщо ви, хлопці, не потаскаєте туди свої сраки, щоби те зупинити!

— Містере Холл, ви телефонуєте не з Колорадо.

— Так. Але що за різниця…

— Якщо ви не в Колорадо, ви поза межами діапазону ГЧ-радіо готелю «Оверлук». Якщо ви поза межами діапазону ГЧ, ви, ймовірно, не могли сконтактуватись із, гм… — тихе шелестіння паперів. — З родиною Торренс. Поки на моє прохання ви чекали, я намагався зателефонувати. Зв’язку нема, що не є чим-небудь незвичайним. Між тим готелем і комутаційною станцією в Сайдвіндері досі двадцять п’ять миль надземних телефонних дротів. Мій висновок: ви, либонь, якийсь ексцентричний дивак.

— Ох, чоловіче, ти ж і тупий… — Але його розпач був занадто незмірним, щоб підібрати ще й іменник, який мусив би піти за вже висловленим прикметником. Та раптом осяяння. — Виклич їх! — крикнув він.

— Сер?

— Ти маєш ГЧ-радіо, вони мають ГЧ-радіо. Тож виклич їх! Виклич їх та спитай, що там і як!

Запала коротка мовчанка на тлі гудіння дротів дальнього зв’язку.

— Ти ж уже намагавсь це зробити, хіба не так? — спитав Хеллоран. — Саме тому ти змусив мене так довго чекати на лінії. Ти спробував телефон і спробував ГЧ і не отримав нічого, але не вважаєш, що щось там не так… Чим це ви, хлопці, там таким зайняті? Сидите на власних гузнах та граєте в джин-раммі?[259]

— Ні, аж ніяк, — заперечив гнівно Ставнтон. Хеллорану полегшало від сердитого тону його голосу. Він уперше оце почув, що говорить з живою людиною, а не з записом. — Я тут зараз сам, сер. Усі до єдиного рейнджери в парку, плюс єгері департаменту охорони природи, плюс волонтери, всі вони на перевалі Гейсті Нотч, ризикують власними життями, тому що троє дурноголових мудаків з шестимісячним досвідом вирішили спробувати себе на північному крутосхилі Кінгз Рем. Вони там застрягли на півдорозі і, можливо, спустяться донизу, а можливо, й ні. Там ще два гвинтокрили і люди, які ними літають, ризикують своїми життями, бо тут зараз ніч і починає сніжити. Тож, якщо ви маєте труднощі з тим, щоби скласти все до купи, я вам з цим допоможу. Номер один: мені нема кого послати в «Оверлук». Номер два: «Оверлук» тут не є пріоритетом — пріоритетом є те, що трапляється в парку. Номер три: на світанку жоден з тих коптерів не зможе літати, тому що, згідно з попередженням Національної служби погоди, сніжитиме скажено. Ви розумієте ситуацію?

— Йо, — глухо промовив Хеллоран. — Розумію.

— Отже, на мій здогад, причина того, чому я не зміг дістати їх по ГЧ-радіо, дуже проста. Я не знаю, котра година зараз там, де перебуваєте ви, але тут у нас пів на десяту. Я гадаю, вони могли його просто вимкнути і лягти спати. Отже, якщо ви…

— Щасти вам з вашими альпіністами, чоловіче, — сказав Хеллоран. — Але хочу, аби ти знав, що вони не єдині, хто застряг у горах тому, що не розумів, у що лізе.

Він повісив слухавку.

О сьомій двадцять ранку «Боїнг-747» «Tранссвітових авіаліній» незграбно позадкував зі свого стійла, розвернувся і покотився до злітної смуги. Хеллоран видав довгий, беззвучний видих. Карлтоне Векере, де би ти не був, відпочивай.

Рейс номер сто дев’яносто шість попрощався з землею о сьомій двадцять вісім, а о сьомій тридцять один, коли літак уже набирав висоту, в голову Хеллорана знову вистрелила пістолетом думка. Його плечі безпорадно зіщулились від запаху помаранчів, а тоді спазматично пересмикнулись. Лоб взявся зморшками, губи опустились у гримасі болю.

(«!!!ДІКУ ПРОШУ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ МИ В СТРАШНІЙ БІДІ ДІКУ ДУЖЕ ТРЕБА!!!»)

І то було все. Усе обірвалось раптом. Цього разу ніякого затухання. Зв’язок було обрубано чисто, наче ножем. Це його налякало. Його руки, що так само стискали поруччя крісла, стали майже геть білими. У роті пересохло. Щось сталося з хлопчиком. Він був цього певен. Якщо хтось скривдив цього малого…

— Ви завжди так несамовито реагуєте на зльоти?

Він роззирнувся довкола. То промовляла жінка в окулярах у роговій оправі.

— Справа не в цьому, — сказав Хеллоран. — У мене в голові сталева пластинка. З Кореї. Вряди-годи вона нагадує мені про себе гострим болем. Вібрації, ну, ви ж розумієте. Перекодовує сигнал.

— Справді?

— Так, мем.

— Саме фронтовик розплачується за будь-яку закордонну інтервенцію, — похмуро промовила гостролика сусідка.

— Справді?

— Саме так. Наша країна мусить заректися вести свої брудні маленькі війни. ЦРУ є пружиною кожної з тих брудних маленьких війн, які Америка провадила в цьому столітті. ЦРУ і доларова дипломатія.

Вона розгорнула свою книжку і почала читати. Погасло табло НЕ КУРИТИ. Хеллоран дивився на землю, що віддалялася, і загадувався, чи все гаразд там з хлопчиком. У ньому вже існувало почуття душевної пов’язаності з цим малим, хоча його батьки, схоже, її мали небагато.

Він покладав надії на Бога, що вони там піклуються про Денні.

Розділ сорок третій Питво за рахунок закладу

Нахиливши набік голову, Джек стояв в обідній залі просто перед дверима «кажанячі крила», що вели до салон-бару «Колорадо», і прислухався. На його губах блукала легка усмішка.

Він чув, як довкола нього постає до життя готель «Оверлук».

Важко було сказати, звідки така впевненість, але він здогадувався, що це не вельми відрізняється від тих осягнень, які час від часу має Денні… яке коріння, таке й насіння. Хіба не так у народі кажуть?

Хоча й дуже близьке до осягнення через звуки чи образи, це осягнення було відокремлене від звичайних способів сприйняття найтоншими перцептивними завісами. Це було так, ніби поза цим, за якусь дрібку дюймів, зараз є й інший «Оверлук», він відокремлений від реального світу (якщо взагалі існує така річ, як «реальний світ», подумав Джек), але поступово набуває з ним рівноваги. На згадку спали 3-D фільми, які він бачив у дитинстві. Якщо було дивишся на екран без спеціальних окулярів, бачиш подвійне зображення — подібне відчуття було в нього зараз. Але якщо одягнеш окуляри, все стає зрозумілим.

Усі епохи готелю тепер зійшлися разом, усі, окрім сьогочасної — Епохи Торренса. Але й ця дуже скоро приєднається до решти. І це буде добре. Дуже добре.

Він мало не в вуха чув оте зарозуміле тень! тень! посрібленого дзвоника на реєстраційній стійці, що скликав носіїв до фойє, у той час як чоловіки в модних в тисяча дев’ятсот двадцятих роках фланелевих костюмах селилися, а чоловіки в модних в сорокові роки двобортних костюмах у дрібну смужечку виселялися. Там мусять бути і три черниці, що сидітимуть перед каміном, чекаючи, поки черга на виписку зменшиться, а за ними стоятимуть акуратно одягнені, з діамантовими булавками в своїх узорчатих біло-блакитних краватках Чарлз Ґрондін і Віто Джінеллі, обговорюючи прибутки і втрати, життя і смерть. Позаду готелю десятки пікапів тулилися у вантажних під’їздах, деякі з них накладаючись на інші, наче через невдалу фотоекспозицію. У бальній залі східного крила одночасно, у межах часових сантиметрів одна від одної, провадилися різноманітні бізнес-зустрічі. Тривав бал-маскарад. Йшли приватні вечірки, святкувались весілля, дні народження та ювілеї. Люди обговорювали Невілла Чемберлена й австрійського ерцгерцога[260]. Музика. Сміх. Сп’яніння. Істерія. Трохи кохання, не саме там, але постійний плин ледь прихованої чуттєвості. І він майже чув їх усіх одночасно, як вони шугають готелем, утворюючи елегантну какофонію. В обідній залі, де він стояв, просто за його спиною подавалися одночасно всі сніданки, обіди й вечері за останні сімдесят років. Він майже… ні, геть це «майже». Він дійсно чує їх, поки що стиха, але ясно — як чується звіддаля багатьох миль гуркіт грому в спекотний літній день. Він чує їх усіх, цих прекрасних незнайомців. Від усвідомлює їх присутність так, як, певне, від самого початку вони усвідомлювали присутність його самого.

Усі номери «Оверлука» зайняті цього ранку.

Готель переповнений.

А поза «кажанячими крилами» плине неголосне мурмотіння балачок, кружляючи, як лінивий сигаретний дим. Що вишуканіше, то інтимніше. Низький горловий жіночий сміх того роду, що ніби вібрує в тім чарівнім колі, що окреслює нутро й геніталії. Звуки касового апарата, його віконце м’яко світиться в цьому теплому напівмороці, він, подзвонюючи, відбиває ціни «джину-рікі», «мангеттену», «пікіруючого бомбардувальника», тернового джину з лимоном і шипучкою, «зомбі». Джукбокс дзюрчить своїми пияцькими мелодіями, одна вчасно перекриває іншу.

Штовхнувши нарозтвір «кажанячі крила», він ступає крізь них.

— Привіт, хлопці, — промовляє неголосно Джек Торренс. — Я був відсутній, але тепер повернувся.

— Доброго вечора, містере Торренс, — привітався Ллойд, щиро зрадівши. — Приємно вас бачити.

— Приємно знов повертатися, — поважно відповів Джек і закинув ногу на стілець між чоловіком у франтуватому синьому костюмі та жінкою в чорній сукні, задивленою сонливими очима в глибини «сінгапурського слінга».

— Що для вас зробити, містере Торренс?

— Мартіні, — проказав Джек з великим задоволенням. Він дивився на полиці поза шинквасом, заповнені рядами тьмяно виблискуючих, закоркованих срібними сифонами пляшок. «Джим Бім». «Дикий індик». «Ґілбіз». «Шерродз прайвіт лейбл». «Торо». «Сігрем»[261]. От і знову вдома.

— Одного великого «марсіянина», на твою ласку, — сказав він. — Вони вже приземлилися десь у світі, Ллойде. — Він дістав гаманець і акуратно виклав на шинквас двадцятку.

Поки Ллойд робив напій, Джек озирнувся через плече. Зайнята кожна кабінка. Дехто з гостей були одягнені маскарадно… он жінка в прозорих гаремних шальварах і виблискуючому стразами ліфі, он чоловік з лисячою головою, що лукаво стирчить над його вечірнім костюмом, інший чоловік у сріблястому собачому костюмі на вселюдну втіху лоскоче ніс жінці в саронгу помпоном, яким закінчується його довгий хвіст.

— Для вас безкоштовно, містере Торренс, — сказав Ллойд, ставлячи чарку на Джекову двадцятку. — Ваші гроші тут не годяться. Розпорядження нашого менеджера.

— Менеджера?

Непевне збентеження охопило його; проте він підняв і сколихнув чарку з мартіні, дивлячись, як звільна підскочила оливка на дні, в прохолодній глибині напою.

— Звичайно. Менеджера. — Усмішка Ллойда поширшала, але його очі ховалися в тінявих западинах і шкіра в нього була жахливо білою, як шкіра трупа. — Згодом він має намір особисто заопікуватися добробутом вашого сина. Він вельми зацікавлений вашим сином. Денні такий талановитий хлопчик.

Ялівцеві випари джину приємно подразнювали, але заразом ніби туманили йому мозок. Денні? Яким чином сюди може стосуватися Денні? І що це він сам робить у барі з чаркою в руці?

Він же ЗАРІКСЯ. Він СКОЧИВ НА ТОГО ВОЗА. Він ДАВ СЛОВО.

Чого їм треба від його сина? Чого їм треба від Денні? Венді і Денні до цього не мають стосунку. Він спробував зазирнути в притінені очі Ллойда, але було занадто темно, надто темно; це було, як намагатися прочитати якусь емоцію в порожніх очницях черепа.

(«Це я їм мушу бути потрібний… хіба не так? Я саме той. Не Денні, не Венді. Я той, кому тут дуже подобається. Вони хотіли звідси поїхати. Я той, хто подбав про снігохід… передивлявся старі документи… скинув тиск у котлі… брехав… фактично продав власну душу… Навіщо він їм може бути потрібен?»)

— А де ваш менеджер?

Він намагався спитати легко, але слова вийшли з вуст, уже задерев’янілих після першої чарки, як слова у кошмарі, на відміну від тих, що промовляються в приємному сні.

Ллойд лише усміхнувся.

— Навіщо вам потрібен мій син? Денні тут ні до чого… чи ні? — Він почув неприховане благання у власному голосі.

Враження було, ніби обличчя Ллойда потекло, почало змінюватися, стаючи погибельним. Його біла шкіра перемінювалася на гепатитно-жовту, тріскалася. На тій шкірі лопалися червоні, стікаючі гидко тхнучою сукровицею виразки. Краплі крові, мов піт, виступили в Ллойда на лобі, і десь якийсь дзиґар сріблясто відбив чвертку години.

(Маски геть, маски геть!)

— Пийте ваш напій, містере Торренс, — м’яко промовив Ллойд. — Це не та справа, що стосується вас. Наразі.

Джек знову підняв чарку, підніс до губ і завагався. Він почув той жорсткий, жахливий тріск, з яким ламалася рука Денні. Він побачив, як над капотом Елової машини конвульсивно злітає велосипед, зіркуючи лобове скло. Він побачив те єдине колесо, що лежало на дорозі, погнуті шпиці стирчали в небо, мов уривки рояльних струн.

Раптом він усвідомив, що всі балачки припинилися.

Він озирнувся через плече. Там усі очікувально дивилися на нього, у мовчанні. Чоловік поряд з жінкою в саронгу вже зняв з себе лисячу голову, і Джек побачив, що то Горес Дервент, його блякле біляве волосся розсипалося йому по лобі. Дивилися також і всі ті, хто були при шинквасі. Прискіпливо, наче намагаючись сфокусуватися, дивилася на нього жінка, яка сиділа поруч. Сукня на ній зісковзнула з одного плеча, і, поглянувши вниз, він побачив розплилий, зморшкуватий сосок, що вінчав її обвислу грудь. Подивившись знову на її обличчя, він почав думати, що вона може бути саме тією жінкою з двісті сімнадцятого номера, тією, що намагалася задушити Денні. По іншу руку від нього чоловік у стиляжному синьому костюмі дістав з кишені піджака маленький револьвер тридцять другого калібру з перламутровою ручкою й ліниво крутив його на шинквасі, немов міркуючи, чи не зіграти в російську рулетку.

(«я хочу…»)

Він усвідомив, що слова не вийшли з його заціпенілих голосових зв’язок і спробував знову:

— Я хочу побачити вашого менеджера. Я… я вважаю, що він не розуміє. Мій син не належить до всього цього. Він…

— Містере Торренс, — почав Ллойд, голос бармена з гидотною люб’язністю лунав зсередини його порешеченого виразками обличчя, — з менеджером ви побачитеся в належний час. Фактично, він вирішив зробити вас своїм агентом у цій справі. А зараз випийте вашу чарку.

— Пий свою чару, — луною відгукнулися інші.

Він підняв чарку дуже тремтячою рукою. Там був чистий джин. Він зазирнув всередину, і зазирання те було, немов утоплення.

Жінка поруч нього почала співати глухим, мертвим голосом: «Котіть… сюди… бочку… і в нас буде… ціла бочка… забави…»

Спів підхопив Ллойд. Потім чоловік у синьому костюмі. Приєднався чоловік-пес, гупаючи лапою по столу.

— Час настав уже, щоб викотити бочку…

До решти додав свій голос і Дервент. У куточку його рота хвацько стирчала сигарета. Правою рукою він обнімав за плечі жінку в саронгу, ласкаво і бездумно пестячи правою долонею її праву цицьку. Він із веселим презирством дивився на чоловіка-пса, тим часом співаючи

— …тому що вся наша… ватага… тут! [262]

Джек підніс чарку до рота і спорожнив її трьома довгими ковтками, джин помчав униз його горлом, наче меблевий фургон крізь тунель, і вибухнув у шлунку, одним стрибком зрикошетивши в мозок, де й учепився, струснувши його у фінальній конвульсії похмільної трясучки.

Коли вона минулася, Джек почувався чудово.

— Зроби те саме ще раз, — сказав він і підштовхнув порожню склянку до Ллойда.

— Так, сер, — кивнув Ллойд, беручи склянку. Ллойд знову мав абсолютно нормальний вигляд. Чоловік з оливкового кольору шкірю вже сховав свій револьвер. Жінка праворуч Джека знову задивилася у свій Сінгапур-слінг. Одна її цицька тепер уже цілком вивалилася, налягаючи на м’який шкіряний буфер шинкваса. Якесь безживне мугикання линуло з її драглистого рота. Знову почулося жебоніння балачок, що спліталися, перевивалися.

Перед ним з’явилася нова повна чарка.

— Muchas gracias, Ллойде, — подякував він, піднімаючи її.

— Завжди приємно вас обслуговувати, містере Торренс, — посміхнувся Ллойд.

— Ти завжди був найкращим, Ллойде.

— О, дякую вам, сер.

Цього разу він пив неспішно, дозволяючи рідині спливати його горлом, закинувши навздогін кілька горішків арахісу, на успіх.

Ця порція зникла вмент, і він замовив наступну. Містере президент, я зустрів «марсіян» і радий доповісти, що вони дружелюбні. Поки Ллойд готував йому наступну, він почав шукати в себе в кишенях четвертачок, щоби вкинути до джукбоксу. Він знову подумав про Денні, але обличчя Денні було тепер приємно розпливчатим, неясним. Якось було він скривдив Денні, але то сталося ще до того, як він навчився контролювати себе з алкоголем. Ті часи в нього були вже позаду. Він більше ніколи не скривдить Денні.

Нізащо в світі.

Розділ сорок четвертий Бесіди на балу

Він танцював з якоюсь вродливою жінкою.

Він уявлення не мав, котра зараз година, скільки часу він пробув у барі «Колорадо» чи скільки він уже тут, у бальній залі. Час перестав мати якесь значення.

Йому непевно пригадувалося: він слухає якогось чоловіка, котрий колись був успішним коміком на радіо, а потім, у часи народження телебачення, і там став зіркою розважальних програм, той розповідав дуже довгий і дуже кумедний анекдот про інцест між сіамськими близнюками; він дивиться, як жінка в гаремних шальварах і виблискуючому ліфі, повільно вихиляючись, робить стриптиз під якусь гупаючу й скреготливу музику з джукбоксу (схоже, то була провідна тема Девіда Роуза з фільму «Стриптизерка»[263]); вони втрьох ідуть через вестибюль, решта двоє — чоловіки у вечірньому вбранні, що передувало двадцятим рокам, всі троє співають про загуслу пляму на панталонах Розі О’Ґрейді[264]. Йому ніби пригадувалося, як він визирає з великих двостулкових дверей і бачить чарівливо вигнуті арки японських ліхтариків, розвішаних уздовж усієї під’їзної алеї — вони мерехтіли м’якими пастельними кольорами, наче тьмяні коштовні камінці. Під піддашком переднього ґанку горіла велика скляна куля і нічні комахи вирували і бились об цей ліхтар, а з якогось закомірку всередині Джека щось — мабуть, остання іскра його тверезості — намагалося підказати йому, що зараз грудень і шоста ранку. Але час було скасовано.

(Аргументи проти безумства даремно падають з м’яким шерехом, нашаровуючись стосами…) [265]

Хто це? Котрийсь поет, якого він читав ще першокурсником? Якийсь поет-першокурсник, котрий тепер торгує пралками у Восо чи страховими полісами в Індіанаполісі[266]? Чи, може, це оригінальна думка? Не має значення.

(Темная нічка, зорі високі, безтілесний сирник плаває у небі…)

Він недорікувато захихотів.

— Щось смішне, любчику?

І ось він знову опинився тут, у бальній залі. Горіла люстра, й інші пари кружляли всюди довкола них, дехто в машкарі, дехто ні, під улесливі звуки якогось післявоєнного оркестру — але після якої саме війни? Хіба тут можна бути певним?

Ні, звісно що, ні. Він був упевненим лише в одному: зараз він танцює з якоюсь вродливою жінкою.

Вона була високою, із золотисто-каштановим волоссям, одягнена в облягаючий білий атласний шовк, вона танцювала дуже близько, її груди м’яко і ніжно притискалися до його грудей. Її білі пальці вплелися в його пальці. На ній була маленька, іскриста маска «котячі очка», а зачесане на один бік волосся м’яким і сяйливим водоспадом ніби лилося в улоговину між їхніми прилеглими одне до одного плечами. Сукня на ній була ополистою, але час від часу він відчував ногами її стегна, дедалі дужче впевнюючись, що під тією сукнею ховається гладенька і пристрасна голизна,

(«ще краще відчувається твоя ерекція, любий мій»)

тож натурально в нього виник неабиякий стояк. Якщо це ображало її, вона добре це приховувала; вона тулилася до нього ще ближче.

— Нічого смішного, милочко, — відповів він, проте знову захихотів.

— Ти подобаєшся мені, — шепнула вона, і він подумав, що її запах нагадує лілії, потаємні, приховані у виярках, вистелених, наче хутром, зеленим мохом, — у тих місцинах, де сонячне світло коротке, а тіні довгі.

— Ти мені теж подобаєшся.

— Ми можемо піднятися нагору, якщо бажаєш, вважається, що я мушу бути з Гаррі, але він нічого не помітить. Надто він зайнятий піддрочуванням Роджера.

Закінчилася чергова мелодія. Збризнули оплески, і оркестр майже без паузи ринувся в «Настрій індиго»[267].

Джек поглянув поверх її оголеного плеча і побачив Дервента, той стояв біля стола з напоями і закусками. З ним була та дівчина в саронгу. Вздовж білої галявини скатертини, якою було накрито стіл, шикувалися у відерцях з льодом пляшки шампанського, і Дервент тримав у руці одну з таких пінливих пляшок. Тісним вузлом там стояли й сміялись якісь люди. Перед Дервентом і дівчиною в саронгу гротескно скакав на чотирьох Роджер, його хвіст безвільно волочився позаду нього. Він гавкав.

— Голос, хлопче, голос! — гукнув Гаррі Дервент.

— Ррргав! Ррргав! — відгукнувся Роджер. Усі заплескали в долоні, дехто з чоловіків засвистів.

— А тепер служи. Служи, песику!

Роджер важкувато спромігся сісти навпочіпки. Морда його маски застигла в довічному оскалі. В отворах для очей з навіженою, пітнявою веселістю крутилися його очі. Він простягнув руки, опустивши передні кінчики лап.

— Ррргав! Ррргав!

Дервент перекинув пляшку з шампанським, і воно пінистою Ніагарою ринуло на обернену вгору маску. Роджер видавав дикі звуки, наче хлебче, і всі знову зааплодували. Дехто з жінок аж верещав від сміху.

— Ну, хіба Гаррі не дотепник? — спитала у Джека партнерка, знову притискаючись до нього. — Усі так кажуть. Він двоствольний, знаєш. Бідний Роджер лиш педик. Одного разу він поїхав з Гаррі на вікенд до Куби… о, це було місяці тому. Тепер він переслідує Гаррі всюди, помахуючи позаду нього своїм маленьким хвостиком.

Вона загиготіла. Полохливий запах лілій війнув угору.

— Але ж, звісно, Гаррі ніколи не повертається по другу порцію… не в своїй гомосексуальній натурі, принаймні… а Роджер, той просто скаженіє. Гаррі йому сказав, що якщо він з’явиться на бал-маскарад у костюмі цуцика, гарнюнього маленького щеняти, він, можливо, передумає, і Роджер такий дурненький, що він…

Композиція закінчилася. Знову залунали оплески. Оркестранти вервечкою вирушили на перерву.

— Вибач мені, солоденький мій, — мовила вона. — Там дехто, з ким я просто мушу… Дарло! Дарло, дівчинко моя дорога, де ти весь цей час була?

Вона пробиралася крізь натовп, огинаючи гостей, що пили-їли, а він безглуздо тупився їй услід, загадуючись, яким чином насамперед трапилося, що вони почали танцювати разом. Він зовсім не пам’ятав. Усі епізоди відбувалися ніби без усякого зв’язку. Спершу тут, потім там, потім повсюди[268]. Голова в нього йшла обертом. Він чув запах лілій і ялівцевих ягід[269]. Дервент біля буфетного стола тепер тримав на пащею Роджера маленький трикутний сендвіч, підбурюючи його, на звесеління усім глядачам, зробити сальто-мортале. Собача маска задрана вгору. Сріблясті боки собачого костюма здіймаються і здуваються, наче ковальський міх. Раптом, підіткнувши донизу голову, Роджер підстрибнув, спробувавши перекинутися в повітрі. Підскок вийшов у нього занадто низьким і безсильним; він незграбно приземлився на спину, бадьоро торохнувшись головою об мозаїчну підлогу. Глухий стогін зринув з-під його собачої маски.

Дервент зааплодував, і решта за ним.

— Нумо, спробуй знову, цуцику! Спробуй знову!

Глядачі підхопили ці слова — спробуй знову, спробуй знову! — і Джек відхитнувся в інший бік, почуваючись ніби хворим.

Він мало не впав, наткнувшись на столик-візок з напоями, який котив якийсь низьколобий чоловік у короткій білій тужурці. Нога вдарила хромовану нижню поличку візка; на верхній мелодійно задзеленчали пляшки і сифони.

— Перепрошую, — хрипко промовив Джек. Раптом він відчув замкненість, клаустрофобію; йому захотілося вибратися звідси. Йому захотілося, щоб «Оверлук» повернувся до того стану, в якому був… став вільним від цих непроханих гостей. Його місце, як справжнього відкривача цього шляху, не було вшановано; він був усього лиш одним із тисячі аплодуючих статистів, цуциком, що перекидається і служить за командою.

— Усе гаразд, — промовив чоловік у білій службовій тужурці. Така ввічлива, чітка англійська вимова від чоловіка з лицем головоріза звучала сюрреалістично. — Бажаєте чогось випити?

— Мартіні.

З-позаду Джека докотився черговий вал реготу; Роджер вив під мелодію «Дому між гір»[270]. Хтось добирав акомпанемент на кабінетному роялі «Стейнвей», що стояв у кутку[271].

— Ось, будь ласка.

Морозно холодна склянка опинилася в нього в руці. Джек із вдячністю випив, відчуваючи як джин руйнує вщент перші зазіхання тверезості.

— Усе гаразд, сер?

— Чудово.

— Дякую вам, сер.

Візок покотився знову.

Зненацька Джек простягнув руку і торкнувся плеча цього чоловіка.

— Так, сер?

— Вибачаюся, але… як ваше ім’я?

Той не виказав жодного здивування.

— Ґрейді, сер. Делберт Ґрейді.

— Але ж ви… я маю на увазі, що…

Стюард-бармен дивився на нього так само ввічливо. Джек спробував знову, хоча язик в нього плутався від джину й нереальності; кожне слово вчувалося великим, мов кубик льоду.

— Чи це не ви були тут доглядачем? Коли ви… коли… — але закінчити він не спромігся. Він не міг того вимовити.

— Що ви, ні, сер. Мені так не здається.

— Але ваша дружина… ваші дочки…

— Моя дружина допомагає в кухні, сер. Дівчатка вже сплять, звісно. Для них зараз уже надто пізно.

— Ви були доглядачем. Ви… «Ох, ну промов же!» Ви їх убили.

Обличчя Ґрейді залишалося безперемінно ввічливим.

— Нічого такого мені абсолютно не пригадується, сер.

Склянка Джека було пустою. Ґрейді взяв її з безвільних пальців і зібрався робити для нього нову порцію. На візку стояло маленьке пластикове відерце, повне оливок. З якоїсь причини вони нагадали Джеку крихітні відрубані голови. Ґрейді спритно наколов одну з них, вкинув до склянки і вручив її Джеку.

— Але ви…

— Це ви доглядач, сер, — промовив Ґрейді приязно. — І завжди ви були доглядачем. Наскільки мені відомо, сер. Я тут завжди був. Той самий менеджер наймав нас обох, у той самий час. Усе гаразд, сер?

Джек залпом проковтнув своє пійло. Голова в нього йшла обертом.

— Містер Уллман…

— Мені ніхто невідомий з таким ім’ям, сер.

— Але ж він…

— Наш менеджер, — сказав Ґрейді, — це сам готель, сер. Напевне ж, ви усвідомлюєте, хто вас найняв, сер.

— Ні, — відповів Джек, язик йому плутався. — Ні, я…

— Мені так здається, що ви мусите застосувати певні заходи щодо вашого сина, містере Торренс, сер. Він розуміє все, хоча вас не просвітив. Доволі нахабно з його боку, маю сміливість сказати, сер. Фактично, він стає вам поперек шляху мало не на кожному повороті, хіба не так? А йому ще нема й шести років.

— Так, — погодився Джек. — Такий він.

Ззаду них здійнялася нова хвиля сміху.

— Його потрібно покарати, якщо ви не проти таких моїх слів. Він потребує напоумлення, а ймовірно, і дечого більшого. Мої дівчатка, сер, спершу не дбали про «Оверлук». Одна з них навіть украла в мене коробку сірників і намагалася його підпалити. Я їх покарав. Я покарав їх найсуворішим чином. А коли дружина намагалася мене зупинити від виконання мого обов’язку, я покарав її. — Він подарував Джекові запобігливу, безбарвну посмішку. — Я вважаю печальним, але правдивим той факт, що жінки рідко розуміють батьківську відповідальність за дітей. Чоловіки і батьки несуть особливу відповідальність, чи не так сер?

— Так, — промовив Джек.

— Вони не любили «Оверлук» так, як я, — сказав Ґрейді, починаючи готувати для нього наступну порцію. Сріблясті бульбашки здійнялися в перехиленій пляшці джину. — Так само, як ваші син і дружина його не люблять… наразі, принаймні. Але вони обов’язково полюблять його. Ви мусите показати їм хибність їхніх шляхів, містере Торренс. Ви згодні?

— Так. Згодний.

Він усе зрозумів. Він був надто м’яким з ними. Чоловіки і батьки несуть особливу відповідальність. Батько Краще Знає. Вони не розуміють. Само по собі це не є злочином, але вони зловмисне не розуміють. Зазвичай він не був суворою людиною. Але вірив у дієвість покарання. Тож якщо його син і дружина зловмисне настановили себе проти його бажань — проти того, що, як він знає, для них же буде кращим, — то хіба не лежить на ньому певний обов’язок?..

— Невдячне чадо гостріше за зміїний зуб[272], — промовив Ґрейді, вручаючи йому чарку. — Я щиро вірю, що наш менеджер зможе привести до ладу вашого сина. А невдовзі по тому і вашу дружину. Ви згодні, сер?

Негадано Джек розгубився.

— Я… але ж… якби вони просто поїхали звідси… я маю на увазі, врешті-решт, це ж я потрібен менеджеру, хіба не так? Саме так мусить бути. Тому що…

Тому що що? Він мусив би знати, але раптом виявилося, що ні. Ох, як пливе все в його бідній голові.

— Поганий песик! — голосно проказував Дервент під контрапунктний акомпанемент реготу. — Поганий песик взяв і напудив на підлогу.

— Але ж ви знаєте, — конфіденційно нахилився Ґрейді над своїм столиком-візком, — ваш син наразі робить спроби залучити до цієї справи сторонню особу. Ваш син має вельми великий талант, такий, що його наш менеджер міг би використати для подальшого розвитку «Оверлука», для подальшого… його вдосконалення і збагачення, скажімо так. Але ваш син робить спроби використати цей самий талант проти нас. Він зловмисний, містере Торренс, сер. Зловмисний.

— Сторонню особу? — дурнувато перепитав Джек.

Ґрейді кивнув.

— Кого?

— Певного ніґґера, — сказав Ґрейді. — Ніґґера кухаря.

— Хеллорана?

— Здається, це його прізвище, сер, так.

З-за їх спин черговий вибух реготу, а потім щось заперечним тоном заскиглив Роджер.

— Так! Так! Так! — почав скандувати Дервент. Решта навкруг нього це підхопили, але, раніш аніж Джек устиг почути, чого саме вони бажають, щоб тепер зробив Роджер, знову почав грати оркестр — мелодію «Таксідо джанкшен»[273], у якій було чимало соковитого саксофона, проте небагато «соулу».

(«Соул? Соул поки ще навіть не винайшли. Чи вже?») [274]

(«Ніґґер… той ніґґер кухар»)

Він відкрив рота, сам ще не знаючи, що зараз прозвучить. А вийшло ось що:

— Мені казали, що ви не закінчили навіть середньої школи. Але говорите ви несхоже на неосвічену людину.

— Це правда, що я вельми рано перервав формальну освіту, сер. Але наш менеджер піклується про своїх працівників. Він вважає, що це віддячується. Освіта зажди віддячується, хіба ви не погодитеся з цим, сер?

— Так, — збентежено промовив Джек.

— От ви, наприклад, виявили велику зацікавленість у поглибленні знань про готель «Оверлук». Вельми мудро з вашого боку, сер. Вельми шляхетно. Тож певний альбом було залишено в підвалі, щоби ви його знайшли…

— Ким? — нетерпляче запитав Джек.

— Самим менеджером, звичайно. І деякі інші матеріали буде вам надано в розпорядження, якщо буде ваше бажання…

— Я бажаю. І то дуже.

Він намагався притлумити схвильованість у своєму голосі і зазнав жалюгідної поразки.

— Ви справжній науковець, — сказав Ґрейді. — Досліджуєте тему до самого кінця. Вичерпно вивчаєте всі джерела.

Він нахилив низьколобу голову, відтягнув лацкан своєї білої форменої тужурки і почав шліфувати кісточками пальців невидиму для Джека брудну плямку.

— І наш менеджер не накладає жодних обмежень на власну щедру ласку, — продовжив Ґрейді. — Погляньте на мене, на того, хто ще в десятому класі відпав від школи. Подумайте, наскільки далі ви самі могли би просунутись в організаційній структурі «Оверлука». Ймовірно… з часом… на самісінький верх.

— Справді? — прошепотів Джек.

— Але насправді все залежить від вашого сина, як він вирішить, хіба не так? — промовив Ґрейді, запитально зводячи брови. Цей делікатний жест вийшов дивним, самими лиш бровами, які в нього були кущастими і якимись дикими.

— Від Денні? — насупився Джек на Ґрейді. — Ні, звісно ж, ні. Я б не дозволив синові приймати рішення, які стосуються моєї кар’єри. Аж ніяк. Ким ви мене вважаєте?

— Самовідданою людиною, — тепло проказав Ґрейді. — Можливо, я погано виклав думку, сер. Скажімо так, ваше майбутнє тут перебуває в прямій залежності від того, як ви вирішите впоратися з неслухняністю вашого сина.

— Усі свої рішення я приймаю сам, — прошепотів Джек.

— Але ви мусите управитися з ним.

— Саме так.

— Рішуче.

— Саме так.

— Чоловік, який не в змозі розпоряджатися власною родиною, являє собою вельми невелику цікавість для нашого менеджера. Від чоловіка, що неспроможний встановлювати напрямок дій для своєї жінки і сина, навряд чи можна очікувати здатності скеровувати себе самого, не кажучи вже про посідання якогось місця, що накладає відповідальність за функціонування такого громаддя. Він…

— Я ж сказав, що розберуся з ним! — раптом закричав Джек, і то несамовито.

«Роздоріжжя смокінгів» щойно завершилося, а нова мелодія ще не почалася. Його крик ідеально припав на цю паузу, і за спиною в нього зненацька замовкли всі балачки. Він раптом відчув, що вся його шкіра буквально палає. Він був абсолютно впевнений, що кожен там зараз дивиться тільки на нього. Вони покінчили з Роджером і тепер візьмуться за нього. Перекинься. Служи. Завмри. Якщо гратимеш з нами в цю гру, і ми гратимемо з тобою в цю гру. Відповідальний пост. Вони хочуть, щоби він приніс в жертву свого сина.

(«…Тепер він переслідує Гаррі всюди, помахуючи позаду нього своїм маленьким хвостиком…»)

(«Перекинься. Завмри. Покарай свого сина»)

— Прошу сюди, сер, — проказав у цей час Ґрейді. — Дещо, що може вас зацікавити.

Балачки почалися знову, здіймаючись і спадаючи у своєму власному ритмі, сплітаючись і виплітаючись з музики оркестру, який грав тепер свінгову версію «Квитка на поїздку» Леннона й Маккартні[275].

(«Я чув і краще з гучномовців у супермаркеті»)

Джек дурнувато загиготів. Поглянувши вниз, собі на ліву руку, він побачив, що тримає в ній чергову чарку, напівповну. Він спорожнив її одним ковтком.

Тепер він стояв перед камінною полицею, жар від палаючого в пічурці тріскучого вогню зігрівав йому ноги.

(«вогонь?.. у серпні?.. так… і ні… всі часи водночас»)

Там, під скляним ковпаком, містився дзиґар з двома вирізьбленими з бивня слонами по його боках. Стрілки показували за хвилину до півночі. Джек затуманеними очима дивився на дзиґар. Саме його хотів показати йому Ґрейді? Він обернувся, щоби запитати, але Ґрейді його вже покинув.

На половині «Квитка на поїздку» оркестр зупинився й завівся фанфарною міддю.

— Час настає! — оголосив Горес Дервент. — Північ! Маски геть! Маски геть!

Джек знову спробував повернутися, щоби побачити, обличчя яких знаменитостей ховалися під блискітками і гримом, і масками, але тепер його заціпило, він не був у змозі відірватися очима від дзиґаря — стрілки того зійшлися разом і стирчали прямо вгору.

«Маски геть! Маски геть!» — підносилося скандування.

Куранти почали делікатний передзвін. Уздовж сталевої рейки під циферблатом, зліва і справа, посунулися дві фігурки. Джек дивився в зачаруванні, забувши про зняття масок. Дзижчав механізм годинника. Трибки оберталися і зчеплювалися, тепло зблискувала мідь. Балансирне колесо строго пунктуально похитувалося туди-сюди.

Одна з фігурок зображала чоловіка навшпиньках з чимось затиснутим у руках, що скидалось на крихітний кий. Інша була маленьким хлопчиком у блазенському ковпаку[276]. Механічні фігурки зблискували, вони були фантастично детальними. Спереду на ковпачку хлопчика було викарбувано слово: БОВВДУР.

Обидві фігурки сковзнули на протилежні кінці сталевого осьового стрижня. Десь собі теленькав і теленькав мотив якогось вальсу Штрауса. На цей мотив у його голові почала крутитися якась нісенітна рекламна фраза: «Купуй собачу їжу, ргав-ргав, ргав-ргав, купуй собачу їжу…»

Сталевий молоток у руках у заводного татуся впав хлопчику на голову. Заводний син смикнувся вперед. Молоток піднімався й падав, піднімався й падав. Заперечливо простягнуті руки хлопчика почали дрижати. Хлопчик присів, а потім опинився у розпластаній позі. А молоток так само піднімався й падав під легесеньке теленькання мелодії Штрауса, і Джеку здалося, що він розгледів лице цього чоловіка, вузласто перекривлене в роботі, розгледів, як відкривається і закривається рот заводного татуся, як він картає знепритомнілу, прибиту фігурку свого сина.

На внутрішню поверхню скляного купола бризнула червона крапелька.

Слідом ще одна. Поруч з нею плеснули ще дві.

Тепер уже червона рідина бризкала вгору, наче грязюка з-під зливи, б’ючи в скляні стіни купола, стікаючи по них, роблячи неясним, що відбувається всередині, і той багрянець ще цяткували крихітні сірі смужки шкіри, осколки кісток і крихти мозку. Але він усе ще міг бачити, як молоток піднімається й падає, бо коліщатка дзиґаря продовжували обертатися і трибки зчіплятися з валами й зубами цієї вміло зробленої машини.

— Маски геть! Маски геть! — лементував позаду нього Дервент, і десь вив пес з людськими інтонаціями.

(«Але годинник кровоточити не може годинник кровоточити не може»)

Весь купол тепер уже був забризканий кров’ю, він бачив згустки з прилиплими клоччячками волосся, але більше нічого, дякувати Богові, він більше не міг побачити нічого, і все одно боявся, що його знудить, бо все ще чув, як падає, як гатить той молоток, він усе ще чув ці звуки крізь скло, так само, як чув і фрази «Блакитного Дунаю». Проте ці звуки перестали бути механічними тинь-тинь-тинь механічного молотка, що б’є по механічній голові, але перетворилися на м’яке й грузьке гухання справжнього молотка, що шурхає вниз, врізаючись у печеристу, запаскуджену руїну. Руїну, що колись була…

— МАСКИ ГЕТЬ!

(«…І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе!»)

Джек із жалісним, зростаючим криком крутнувся геть від дзиґаря, його ноги перечіплювалися одна за іншу, наче дерев’яні колоди, він з простягнутими руками благав припинити це, забрати його, Денні, Венді, забрати весь цей світ, якщо він їм треба, тільки припинити це, залишити йому бодай крихту глузду, бодай трішечки світла.

Бальна зала була порожньою.

Стільці, перекинуті вгору своїми недолугими ніжками, стояли на столах, покритих пластиком проти пилу. Червоний килим з золотими кривулями знову лежав на танцмайданчику, захищаючи полірований паркет. Оркестрова сцена стояла пусткою, якщо не брати до уваги розібрану мікрофонну стійку і запилюжену гітару без струн, притулену до стіни. Холодне вранішнє світло, зимове світло, безживно падало крізь високі вікна.

У голові у Джека все ще морочилося, він досі почувався п’яним, але коли він знов обернувся до камінної полиці, його сп’яніння щезло. Там стояли тільки вирізані з бивня слони… і дзиґар.

Він спотикливо вирушив назад через холодне, темне фойє й обідню залу. Зачепившись ступнею за ніжку стола, він упав долілиць, розпластався на весь зріст, з гуркотом перекинувши і сам стіл. Носом він сильно вдарився об підлогу, і той почав кровоточити. Він підвівся, шморгаючи, втягуючи назад кров і витираючи собі носа тильним боком долоні. Він дістався салон-бару «Колорадо» і штурхонув «кажанячі крила» так, що стулки їх розлетілися, вдарившись об стіни.

У залі було пусто… але бар був повністю укомплектований. Слава Богу! Скло і сріблясті канти етикеток тепло зблискували в темряві.

Якось, пригадав він, дуже давно, він був розсердився, що поза шинквасом нема дзеркала. Тепер він цьому зрадів. Дивлячись у нього, він бачив би лише чергового п’яндилигу, який щойно випав з воза: закривавлений ніс, сорочка, що вибилася зі штанів, кошлате волосся, на щоках щетина.

(Ось так воно бува, коли застромиш у гніздо всю руку)

Самотність зринула в ньому зненацька й охопила його цілком. Він скрикнув від раптового відчуття своєї жалюгідності і чесно захотів стати мертвим. Його дружина і син нагорі, за замкненими від нього дверима. Усі інші пішли. Вечірка закінчилась.

Він знову поплентався і досяг шинкваса.

— Ллойде, де ти там нахер? — заволав він.

Не було відповіді. У цій добре оббитій м’яким

(камері)

залі його слова навіть луною не відгукнулись, щоби створити ілюзію компанії.

— Ґрейді!

Нема відповіді. Тільки тісно вишикувані пляшки, уважні, напоготові.

(«Перекидайсь. Завмри. Апорт. Завмри. Служи. Завмри»)

— Байдуже, я сам наллю, чорти б вас забрали.

На півдорозі вздовж шинкваса він втратив рівновагу і поточився вперед, ударившись головою, такий собі приглушений стук об підлогу. Він підвівся рачки, очі врозбрід рухалися в очницях з боку в бік, нерозбірливий белькіт виходив йому з вуст. А тоді він завалився і з обернутим набік обличчям брутально захропів.

Надворі вітер заскиглив іще голосніше, женучи поперед себе дедалі густіший сніг. Було пів на дев’яту ранку.

Розділ сорок п’ятий Аеропорт Стейпелтон, Денвер

О восьмій тридцять один за гірським часом якась жінка на борту виконуваного компанією «TWA» рейсу номер сто дев’яносто шість вдарилась у сльози і почала голосінням оприлюднювати свою думку, яку, ймовірно, поділяли також деякі пасажири (та й члени команди, як на те пішло), — що літак ось-ось розіб’ється.

Гостролика сусідка Хеллорана підняла погляд від своєї книжки і, видавши тій пані короткий аналіз — «дурепа», — знов повернулася до читання. За час польоту вона хильнула дві «викрутки»[277], які на позір аніскілечки не додали їй тепла.

— Ми розіб’ємося, — пронизливо скрикувала та пані. — Ой, я точно знаю!

До неї поспішила одна зі стюардес і присіла навпочіпки поруч. Хеллоран подумав, що напевно тільки стюардеси та зовсім молоденькі господарочки здатні сідати навпочіпки з пристойного рівня грацією; то рідкісний і чудесний дар. Він міркував про це, поки стюардеса лагідно й заспокійливо балакала до жінки, потроху-помалу її вгамовуючи.

Хеллоран нічого не міг сказати про когось іншого на борту, але особисто він почувався зляканим майже достатньо, щоби ріденько обісратись. За вікном неможливо було роздивитись нічого, окрім колихливої білої завіси. Літак нудотливо хитався з боку на бік від поривів вітру, що, як здавалося, налітав одночасно звідусіль. Аби бодай частково це компенсувати, двигунам додали обертів, і, як наслідок, під ногами почала дрижати підлога. Кілька пасажирів у салоні другого класу позаду нього стогнали, одна зі стюардес пройшла у хвіст з оберемком свіжих гігієнічних пакетів, а якийсь чоловік за три сидіння попереду Хеллорана вже встиг наригати у свій примірник «Нейшенел Обзервера»[278] і тепер він винувато щирився до тієї стюардеси, що підійшла допомогти йому почиститись.

— Усе гаразд, — втішала вона його, — в мене така ж реакція на «Рідерз Дайджест».

Хеллоран літав достатньо часто, щоби здогадатися, що відбувається. Більшість маршруту вони летіли проти жорстокого лобового вітру, а погода над Денвером зненацька й неочікувано ще дужче погіршилась і їм тепер просто запізно звертати кудись інде, де зараз погода краща. Ой, не зрадь мене, мої ніженьки[279].

(«друже-друзяко, це ж якась нахер навальна кавалерійська атака»)

Схоже було, стюардеса успішно вгамувала найгірші прояви істерики тієї пані. Та ще гундосо сурмила у мереживний носовичок, але загалом припинила транслювати на весь салон свої опінії про ймовірний варіант завершення їхнього рейсу. Стюардеса поплескала її востаннє по плечу і підвелася якраз у ту мить, коли їхній «Боїнг-747» хитнуло найгірше за весь польотний час. Стюардеса поточилася назад і, продемонструвавши чудесно довге, обтягнуте нейлоном стегно, всілась на коліна тому чоловіку, який був виригав у газету. Він закліпав очима, а потім ласкаво поплескав її по плечі. Вона відповіла йому усмішкою, але Хеллоран подумав, що напруга помітна. Ще той збіса політ видався цього ранку.

Пролунало тихе попискування, це знову ввімкнулось табло НЕ КУРИТИ.

— Говорить командир літака, — звернувся до них м’який, з легким південним акцентом голос. — Ми готові розпочати зниження для посадки в міжнародному аеропорту Стейпелтон. Політ був доволі важким, за що я перепрошую. Посадка також може бути дещо жорсткою, але якихось справжніх труднощів ми не очікуємо. Будь ласка, зверніть увагу на застереження ПРИСТЕБНУТИ РЕМЕНІ БЕЗПЕКИ та НЕ КУРИТИ, і ми сподіваємось, що вас чекає приємне перебування в столичному місті й районі Денвер. А також ми сподіваємось…

Новим грубим поштовхом струснуло літак, а потім він пірнув униз з нудотливим ефектом ліфта. Шлунок Хеллорана станцював смикану джигу. Кілька пасажирів — аж ніяк не всі з них жінки — скрикнули.

— …невдовзі побачити вас знову на літаку авіакомпанії «TWA».

— Ніколи збіса у світі, — промовив хтось позаду Хеллорана.

— Таке глупство, — закладаючи сторінку в своїй книжці картонною обгорткою від сірників і закриваючи її, зауважила гостролика сусідка Хеллорана, тим часом як літак почав знижуватися. — Коли хтось бачив жахи маленької брудної війни… як от ви… або відчуває принизливу аморальність інтервенціоністської доларової дипломатії ЦРУ… як я… жорстка посадка — це щось зовсім блякле. Я не права, містере Хеллоран?

— Уповні, мем, — відповів він і понуро подивився крізь вікно на дико вируючий сніг.

— А як реагує на все це ваша сталева пластинка, можу я поцікавитися?

— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Хеллоран. — Лише у шлунку строха нудить.

— Який сором.

Вона знову розгорнула книжку.

Поки вони знижалися крізь безпросвітні хмари снігу, Хеллорану пригадалася та авіакатастрофа, що кілька років тому трапилася в бостонському аеропорту Логан. Умови були схожими, тільки замість снігу там зменшив видимість до нуля туман. Шасі того літака зачепило підпірну стінку при кінці посадкової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти пасажирів, які були на його борту, виглядом не вельми відрізнялось від запіканки «Гамбургер хелпер»[280].

Він би не вельми переймався, якби йшлося тільки про нього самого. Зараз він залишився у світі майже сам-один, і його похорон відвідали б хіба що люди, з якими він працював, та ще той старий відступник Мастертон, котрий принаймні вип’є за його упокій. Але ж хлопчик… хлопчик на нього покладається. Певне, окрім нього, хлопчику більше нема звідки чекати допомоги, і йому не подобалося те, як різко обірвався останній поклик хлопчика. Хеллоран одно думав про тих живоплотових звірів, як вони нібито рухалися…

Тонка біла рука лягла на його руку.

Гостролика сусідка зняла з себе окуляри. Без них її риси здавалися значно м’якшими.

— Усе буде добре, — промовила вона.

Хеллоран зобразив усмішку і кивнув.

Як і було оголошено, літак сів жорстко, возз’єднавшись з землею достатньо ґвалтовно, щоби скинути зі стійки попереду більшість журналів і змусити випурхнути з бортової кухні пластикові таці каскадом, наче велетенські гральні карти. Ніхто не скрикнув, хоча Хеллоран дочув, як нестямно, немов циганськими кастаньєтами, кілька щелеп проклацали зубами.

Потім гудіння турбін здійнялося до виття — літак гальмував двигунами, — а коли їх ревіння стишилося, з бортової системи гучного зв’язку почувся м’який південний голос пілота, можливо, не зовсім рівний.

— Леді та джентльмени, ми приземлилися в аеропорту Стейпелтон. Будь ласка, залишайтесь на своїх місцях до повної зупинки літака біля термінала. Дякую за увагу.

Жінка поруч з Хеллораном закрила свою книжку і видала довге зітхання.

— Ми живемо, щоби поборювати кожний наступний день, містере Хеллоран.

— Мем, ми поки що з цим не впоралися.

— Правда. Суща правда. Чи не бажаєте хильнути по чарочці разом зі мною в барі?

— Я би радо, але маю призначену зустріч.

— Невідкладну?

— Абсолютно невідкладну, — серйозно підтвердив Хеллоран.

— Щось, що бодай якимсь маленьким чином покращить загальну ситуацію, я сподіваюся.

— Я теж на це сподіваюся, — підтвердив Хеллоран і усміхнувся. Вона усміхнулась йому навзаєм, десять років стиха спало з її обличчя у цей момент.

Оскільки з багажу в нього була тільки дорожня валізка, до стійки «Герца» на нижньому поверсі Хеллоран дістався, випередивши весь натовп. Він бачив, як по той бік затемнених вікон безупинно падає сніг. Його білими хмарами ганяв туди-сюди поривчастий вітер, і люди, які йшли через майдан до автостоянок, пробивались крізь нього. Одному чоловіку зірвало капелюх, і Хеллоран співчував йому, коли того капелюха закрутило високо вгору, так дико й красиво. Чоловік задивився йому вслід, а Хеллоран подумав:

(«Ба, плюнь і забудь, чоловіче. Твій гомбург не спуститься донизу, аж поки не досягне Аризони» [281] )

По п’ятах за цією думкою:

(«Коли аж так зле у Денвері, то як же воно там, західніше Боулдера?)

Краще, мабуть, про це не думати.

— Чим я можу допомогти вам, сер? — запитала дівчина в жовтій уніформі «Герца».

— Можете допомогти машиною, якщо маєте, — відповів він, широко усміхаючись.

За плату, більшу за середню, йому й машину вдалося винайняти потужнішу за середню, сріблясто-чорний «Б’юїк Електра»[282]. Він переймався радше покрученими гірськими дорогами, аніж стильністю; все одно доведеться десь зупинитися по дорозі й одягнути ланцюги. Без них він далеко не дістанеться.

— Як воно тут, дуже погано? — спитав він, коли вона подала йому на підпис договір оренди.

— Кажуть, це після тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року найгірша хуртовина, — життєрадісно відповіла вона. — Далеко вам їхати, сер?

— Далі, аніж мені б це подобалося.

— Якщо бажаєте, сер, я можу зараз же зателефонувати на станцію «Тексако», що на розв’язці двісті сімдесятого шосе[283]. Вони там одягнуть вам ланцюги.

— Це було б просто величезним благодіянням, любонько.

Вона підняла телефонну слухавку і подзвонила.

— Вони вже чекають на вас.

— Щиро вдячний.

Відійшовши від стійки, він побачив, що його гостролика сусідка стоїть в одній із черг, які вишикувалися перед багажним конвеєром. Вона так само читала свою книжку. Проходячи повз, Хеллоран підморгнув у її бік. Вона підвела голову, посміхнулась і показала йому знак миру[284].

(«сяйво»)

Він підняв комір пальта, посміхнувся і перекинув свою дорожню валізку в іншу руку. Нехай і маленьке, але від нього йому потеплішало на душі. І стало жаль, що розповів їй побрехеньку, ніби у нього в голові стоїть сталева пластинка. Він подумки побажав їй всього доброго, і, коли вже виходив у сніг і виючий вітер, йому здалося, що вона навзаєм побажала того ж йому.

Встановлення ланцюгів на сервісній станції коштувало невеличких грошей, але Хеллоран тицьнув робітнику, що працював у гаражному боксі, додаткову десятку, аби бодай трохи просунутися вперед у списку очікувачів. Проте, коли він нарешті вирушив у дорогу, була за чверть десята, двірники на лобовому склі клацали, а ланцюги на великих колесах «б’юїка» брязкали з немелодійною монотонністю.

Дорога виявилася сущим місивом. Навіть з ланцюгами він не міг їхати швидше тридцяти[285]. Легковики позлітали з дороги під божевільними кутами, а на кількох похилих ділянках машини борсалися, ледь просуваючись, літні шини безпорадно прокручувалися у цій дрейфуючій пудрі. Це була перша велика завірюха цієї зими тут, у пониззі (якщо можна назвати «пониззям» милю над рівнем моря), матір багатьох іще діток. Чимало хто виявився неготовим, досить звичайна справа, але Хеллоран усе одно не міг їх не лаяти, коли об’їжджав когось на відстані дюйма, зиркаючи в зовнішнє, заліплене снігом люстерко, аби впевнитися, що нічого не

(мчить дико крізь цю сніговерть…)

над’їжджає по лівій смузі, щоби трахнути його чорний зад.

Нові негаразди чекали на нього на в’їзній естакаді на автостраду номер тридцять шість, її платну ділянку Денвер — Боулдер, яка також іде на захід до Естес-Парку, де з’єднується з шосе номер сім. Ця дорога, відома як Верховинне шосе, проходить через Сайдвіндер і потім минає готель «Оверлук», щоби нарешті серпантином спуститися по Західному Схилу в штат Юта.

В’їзна естакада виявилася заблокованою перекинутим напівпричепом. Навкруг нього було натикано яскравих аварійних фаєрів, наче іменинних свічок на торті в якоїсь недоумкуватої дитини.

Він зупинився й опустив віконце. Коп у натягнутій на вуха хутряній козацькій папасі махнув йому рукою в рукавиці в бік потоку машин, що рухалися на північ по I-25[286].

— Тут ви не виїдете нагору! — заволав він Хеллорану крізь вікно. — Їжджайте повз два спуски, виїдете на дев’яносто першу дорогу і знов потрапите на тридцять шосту в Брумфілді[287].

— Гадаю, я зможу його об’їхати з лівого боку! — закричав у відповідь Хеллоран. — Це двадцять миль не туди, куди мені тра’, те, що ви мені оце товкмачите!

— Я тобі зараз голову натовкмачу! — гаркнув на нього коп. — Ця естакада закрита!

Хеллоран здав назад, почекав просвіту в русі і продовжив свій шлях по шосе номер двадцять п’ять. Знаки на ньому інформували, що звідси усього лише сотня миль до Шаєну у Вайомінгу. Там він і опиниться, якщо проґавить свою з’їзну естакаду[288].

Він добрав собі швидкості до тридцяти п’яти, але більше не наважився; сніг уже загрожував геть заліпити леза його двірників, а умови руху були рішуче скаженими. Гак завдовжки двадцять миль. Він кляв себе, його знову затоплювало відчуття, що часу в хлопчика залишається все менше, воно ледь не душило його своєю нагальністю. І в той же час він відчував фантастичну впевненість, що не повернеться назад з цієї подорожі.

Він ввімкнув радіо, покрутив його, минаючи передріздвяні рекламні оголошення, і знайшов прогноз погоди.

— …уже шість дюймів, і ще фут очікується в столичному районі Денвер після нічних опадів. Місцева поліція і поліція штату закликає вас не виводити автомобіль з гаража без крайньої на те потреби і попереджає, що більшість гірських перевалів уже закриті. Отже, залишайтеся вдома, ваксуйте свої сноуборди і залишайтеся на частоті…

— Спасибі, Матінко, — промовив Хеллоран і з люттю вимкнув радіо.

Розділ сорок шостий Венді

Близько полудня, коли Денні пішов до ванної кімнати, щоби скористатися туалетом, Венді дістала в себе з-під подушки загорнутий у рушник ніж, поклала його до кишені халата і підійшла до дверей ванної.

— Денні?

— Що?

— Я збираюся піти вниз, приготувати нам якийсь обід, ’аразд?

— Гаразд. Ти хочеш, щоби я спустився туди?

— Ні. Я принесу сюди. Як щодо омлету з сиром і якогось супу?

— Нормально.

Уже причинивши за собою двері, вона ще трохи затрималась.

— Денні, ти певен, що там усе гаразд?

— Йо, — сказав він. — Тільки будь обережною.

— Де зараз твій батько? Ти знаєш?

Він відгукнувся дивно безбарвним голосом:

— Ні. Але там усе гаразд.

Вона задавила в собі прагнення розпитувати далі, колупатися далі в цьому створінні, бодай по краях. Це створіння тут, вони обоє розуміли, що воно за таке, колупання в ньому тільки ще дужче налякає Денні… і її.

Джек втратив глузд. Коли близько восьмої цього ранку буря почала набиратися брутальності й підлості, вони сиділи разом на розкладачці Денні й дослухались до Джека внизу, як він волає і бродить з одного місця до іншого. Більшість звуків долітали начебто з бальної зали. Джек незграйно співає шматок пісні, Джек сам виступає в суперечці з кимсь безголосим, в один з моментів Джек голосно закричав, аж їм заклякли обличчя, коли вони зазирнули одне одному в очі. Зрештою вони почули, як він спотикливо плентається назад через вестибюль, і Венді здалося, ніби вона почула гучний грюк, немов він повалився долі чи брутально штовхнув навстіж якісь двері. Десь з половини дев’ятої — вже три години поспіль — там панувала тиша.

Вона пройшла коротким коридорчиком, завернула у головний коридор першого поверху і вирушила до сходів. Стала там на сходовому майданчику, дивлячись униз, на вестибюльний поверх. Там, здавалося, було пусто, але цей сірий, сніжний день залишав більшу частину того довгого приміщення в тіні. Денні міг помилитися. Джек може ховатися за якимсь кріслом або диваном… можливо, за реєстраційною стійкою… чекати, поки вона спуститься вниз…

Вона облизнула губи.

— Джеку?

Нема відповіді.

Рука Венді знайшла руків’я ножа, і вона почала сходити вниз. Вона багато разів уявляла собі кінець їхнього шлюбу — через розлучення, через смерть Джека прямо на місці п’яної автомобільної катастрофи (регулярне видіння серед темряви другої години Стовінгтонської ночі), а подеколи марила при світлі дня, як її помічає інший чоловік, чисто Галахад з якоїсь мильної опери, як він підхоплює Денні та її на сідло свого сніжно-білого бойового коня і забирає з собою геть. Але ніколи вона не уявляла себе тою, що, немов нервова зловмисниця, скрадається коридорами й сходами з затиснутим у руці ножем, наготованим на Джека.

На цій думці хвиля відчаю прокотилася крізь Венді, змусивши її вхопитись за перила, зупинитися на середині сходового просвіту з остраху, що зараз у неї підломляться коліна.

(«Погодься. Тут же не сам Джек, він просто серед усього цього єдина тілесна істота, на яку ти можеш «повісити» інші речі, ті речі, в які сама не віриш, проте змушена вірити, оті живоплоти, той бальний сувенір у ліфті, та маска)

Вона спробувала припинити цю думку, але було вже пізно.

(і ті голоси»)

Бо час від часу вона сумнівалася, що там, під ними, кричить і веде розмови з фантомами у власному розхитаному мозку лише одна божевільна людина. Час від часу, немов той радіосигнал, який то затухає, то зринає знов, вона чула — або гадала, ніби чує — інші голоси, і музику, і сміх. В один з моментів їй почулося, ніби Джек веде бесіду з якимсь Ґрейді (прізвище здалося непевно знайомим, але з чим саме воно пов’язане, вона не пригадувала), він ставив запитання і в чомусь запевняв тишу, при цьому говорячи голосно, немов, щоби його було чутно на фоні безупинного гомону голосів. А потім, так лячно, туди вклинилися інші звуки, цілком на позір відповідні тому місцю — танцювальний оркестр, люди аплодують, якийсь чоловік з жартівливим, проте владним голосом, котрий начебто намагався переконати когось оголосити промову. Їй це чулося протягом секунд тридцяти, щонайбільше хвилини, достатьно довго, щоби мало не зомліти від жаху, а потім це вщухло і чула вона лише Джека, як він говорить в отій своїй наказовій, проте злегка незв’язній манері, що в її пам’яті була голосом його п’яних балачок. Але в готелі нема чого випити, окрім кухарського хересу. Хіба це не правда? Так, але якщо вона змогла собі уявити, ніби готель сповнений голосів і музики, чи не міг і Джек уявити собі, ніби він п’яний?

Їй не сподобалася ця думка. Зовсім ні.

Венді досягла фойє і роздивилася навкруги. Оксамитовий шнур, що відгороджував бальну залу, лежав на підлозі; сталевий стовпчик, до якого він був причеплений, було повалено, немов хтось безтурботно його штурнув, проходячи повз. М’яке біле світло лилось на килим у фойє крізь розчинені двері з високих вузьких вікон бальної зали. З гупаючим серцем вона підійшла до відчинених дверей і зазирнула до зали. Пусто і тихо, єдиним звуком там була та — за межею слухового сприйняття — допитлива луна, що, здається, завжди зависає у всіх великих приміщеннях — від найбільших соборів до найменших містечкових бінго-салонів.

Вона пішла назад, до реєстраційної стійки, і в нерішучості затрималася там на якусь мить, прислухаючись до вітру, що завивав надворі. Ця буря вже найгірша, а вона ж іще тільки набирається сили. Десь на західному боці зламалась запірка на віконниці і віконниця гойдалася й билася, регулярно вистрелюючи безживним тріскотливим звуком, наче в тирі з єдиним клієнтом.

(«Джеку, тобі конче треба про це подбати. Перш ніж щось залізе досередини»)

Що їй робити, якщо він просто зараз з’явиться перед нею, загадувалася вона. Немов він міг раптом вискочити з-за темної, лакованої реєстраційної стійки з її стосом трійчастих анкетних бланків і посрібленим дзвоником, ніби якийсь смертоносний чортик-з-коробки, ошкірений чортик-з-коробки з різаком у руці, уже занесеній для удару, і з позбавленими всякого сенсу очима. Чи вона так і стоятиме скута жахом, чи в ній знайдеться достатньо того материнського первня, щоби битися з ним заради свого сина, поки хтось із них не помре? Цього вона не знала. Від самої цієї думки її занудило — наділило відчуттям, що все її життя було довгим і легким сновидінням, яке заколисало її до безпорадності у цьому кошмарі наяву. Вона розм’якла. Коли прийшла біда, вона спала. Її минуле було звичайним. Її ніколи не випробовувало вогнем. Тепер її почало випробовувати, але не вогнем, а льодом, і їй не вільно це проспати. Її син чекає на неї нагорі.

Міцніше стиснувши руків’я ножа, вона зазирнула за стійку.

Тут нікого.

Віддих полегшення видобувся з неї довгим, уривчастим зітханням.

Вона підняла ляду прилавка і пройшла за стійку, затримавшись, щоби спершу заглянути у внутрішній офіс і тільки потім самій туди пройти. За наступними дверима вона намацувала ряд кухонних вмикачів світла, захололо чекаючи, що в будь-яку секунду на її руці зімкнуться пальці чужої руки. Потім з мізерним поклацуванням і гудінням загорілися флуоресценнті світильники, і вона побачила кухню містера Хеллорана — тепер її кухню, на лихо чи на біду — блідо-зелені кахлі, мерехтливий пластик «Форміка»[289], порцеляна без жодної цятки, сяючі хромом крайки. Вона пообіцяла тримати його кухню чистою, і дотримувалась обіцянки. Їй так вчувалося, ніби кухня — одне з безпечних для Денні місць. Незрима присутність Діка Хеллорана немов огортала і втішала її. Коли вона сиділа нагорі поряд з Денні, настрахана, тим часом як її чоловік просторікував і белькотів унизу, а Денні гукав містера Хеллорана, тоді це здавалося їй найпримарнішою з усіх надій. Але стоячи тут, у царині містера Хеллорана, це здавалося майже здійсненним. Можливо, він уже в дорозі сюди, сповнений рішучості дістатися до них, попри цей буревій. Можливо, це так.

Вона перетнула кухню, відсунула засув комори і ступила всередину. Взявши бляшанку томатного супу, вона зачинила двері комори і знову замкнула їх на засув. Ці двері щільно прилягали до підлоги. Якщо тримати їх замкнутими на засув, не треба побоюватися, що пацючий послід чи мишатина знайдуться в рисі чи борошні, або в цукрі.

Відкривши бляшанку, вона вивалила її злегка драглистий вміст до каструлі — бовть. Сходила до холодильника, звідки дістала яйця і молоко для омлету. Потім у велику холодильну камеру по сир. Усі ці дії, такі рутинні і притаманні її життю до того, як у її життя увійшов «Оверлук», допомагали їй заспокоюватись.

Вона розтопила на пательні масло, розвела суп молоком, а потім розбила і вилила на пательню яйця. Раптом відчуття, ніби хтось стоїть у неї за спиною, скинулося їй в горло.

Вона вихором крутнулась, стискаючи в руці ніж. Нікого там не було.

(«!Тримай себе в руках, дівчинко!»)

Натерла з великої головки миску сиру, додала його до омлету, перевернула його і прикрутила газовий краник до ледь видимого блакитного полум’я. Суп уже був гарячим. Вона поставила каструльку на тацю до столового срібла, двох мисочок, двох тарілок, сільнички і перечниці. Коли омлет трохи підпушився, Венді зсунула його на тарілку і накрила.

(«А тепер тим же шляхом назад. Вимкнути світло в кухні. Пройти крізь офіс. Вийти за прилавок стійки, взяти двісті доларів» [290] )

Вона зупинилася по вестибюльний бік реєстраційної стійки й опустила тацю, поставивши її поряд з посрібленим дзвоником. Ірреальність сягає лише сюди; це ніби якась сюрреалістична гра в схованки.

Вона стояла у повному тіней фойє, хмурячись у задумі.

(«Не відкидай цього разу факти, дівчинко. Є тут і певні реалістичні моменти, попри всю позірну божевільність ситуації. Одним з таких фактів є той, що ти, можливо, залишилась єдиною відповідальною особою в цьому гротескному одоробалі. У тебе п’яти-скоро-шестирічний син, про якого треба піклуватися. А твій чоловік, що б там не сталося з ним і неважливо, наскільки небезпечним він може бути… либонь, він також належить до кола твоєї відповідальності. А якщо навіть і не належить, зважай ось на що: сьогодні друге грудня. Ти можеш застрягти тут ще на чотири місяці, якщо не нагодиться якийсь рейнджер. Якщо вони навіть почнуть дивуватися, чому від нас нічого не чути по ГЧ-радіо, ніхто не приїде сюди сьогодні… чи завтра…. можливо, чекати доведеться ще тижні й тижні. Ти збираєшся прожити тут місяць, прокрадаючись униз по їжу з ножем у кишені, здригаючись від кожної тіні? Ти насправді гадаєш, що зможеш уникати Джека впродовж цілого місяця? Ти гадаєш, що зможеш не впустити Джека до вашого помешкання нагорі, якщо він захоче туди ввійти? Він має майстер-ключа, а щоби збити засув, вистачить одного добрячого копняка»)

Залишивши тацю на стійці, вона повільно пройшла до обідньої зали і зазирнула всередину. Там було порожньо. Один стіл там стояв з розставленими навкруг нього стільцями, стіл, за яким вони намагалися їсти, поки їх не почала гнітити порожнеча їдальні.

— Джеку? — погукала вона нерішуче.

У цю мить вітер налетів поривом, кинувши сніг на віконниці, але їй здалося, ніби там прозвучало ще щось. Щось на кшталт здавленого стогону.

— Джеку?

Жодного звуку у відповідь цього разу, але погляд її упав на щось під «кажанячими крилами», що вели до бару «Колорадо», — на річ, яка слабенько зблискувала в приглушеному світлі. Джекова запальничка.

Зігнавши докупи всю свою хоробрість, вона пройшла до «кажанячих крил» і штовхнула їх нарозтвір. Запах джину був таким сильним, що їй дихання замкнуло в горлі. Тут навіть не годилася назва «запах»; то був сущий сморід. Але полиці стояли порожніми. Де, в ім’я Господа, він його знайшов? Чи якась пляшка ховалася в кутку якоїсь з шафок? Де?

Знову пролунав стогін, низький, неявний, але цілком чутний тепер. Венді повільно вирушила до шинкваса.

— Джеку?

Без відповіді.

Вона зазирнула за шинквас, і ось він, розпластаний у безпам’ятстві на підлозі. П’яний, як чіп, судячи з запаху. Можливо, він намагався перелізти просто через шинквас і втратив рівновагу. Це диво, що він не скрутив собі в’язи. Стара примовка згадалася їй: «Бог береже п’яниць і малих дітей». Амінь.

Проте, вона на нього не розсердилась; дивлячись униз на Джека, вона подумала, що він скидається на жахливо перевтомленого маленького хлопчика, який намагався зробити надто багато різних справ і заснув просто на підлозі посеред вітальні. Він з власної волі кинув пити, і то був не Джек, той, хто вирішив розпочати знову; не мав Джек алкоголю, з якого він міг би розпочати… тож звідки він взявся?

Через кожні п’ять-шість футів на вигнутому підковою шинквасі стояли оплетені соломою винні пляшки, з горлами заткнутими свічками. Гаданий богемний задум, припустила Венді. Вона взяла одну пляшку і струснула, мало не впевнена, що почує сплеск джину всередині неї,

(«нове вино в старих пляшках»)

але там не було нічого. Вона поставила пляшку на місце.

Джек ворухнувся. Зайшовши за шинквас, вона підійшла туди, де лежав її чоловік, затримавшись лише, щоби поглянути на зблискуючі хромом крани, вони були сухими, але, проходячи зблизька повз них, вона дочула запах пива, сирий і свіжий, наче легесенький туман.

Коли вона наблизилася до Джека, він перекинувся, розплющив очі і подивився вгору, на неї. Якусь мить його очі були зовсім нестямними, потім погляд прояснився.

— Венді? — запитав він. — Це ти?

— Я, — промовила вона. — Як гадаєш, ти зможеш піднятись нагору? Якщо обхопиш мене руками? Джеку, де ти…

Його пальці брутально зімкнулись на її щиколотці.

— Джеку? Що ти таке…

— Впіймалась! — мовив він і заусміхався. Довкола нього висів несвіжий запах джину й оливок, який ніби ввімкнув у ній ті старі страхи, гірші страхи, аніж ті, на які був здатен будь-який готель. У якомусь віддаленому кутку себе їй подумалося, що найгірше те, що все звелося знову до того самого: вона і її п’яний чоловік.

— Джеку, я хочу допомогти.

— Ой, йо. І ти й Денні хочете тільки допомогти. — Тиск на її щиколотку тепер став таким, ніби її ось-ось розтрощить. Не відпускаючи Венді, Джек зводився на тремтливі коліна. — Ви хотіли допомогти нам усім вшитися звідси геть. Але тепер… я… тебе запопав!

— Джеку, ти робиш боляче моїй нозі.

— Я зроблю зараз боляче більше, ніж твоїй нозі, ти, курво.

Це слово вразило її так сильно, що вона не зробила спроби поворухнутися, коли він відпустив її щиколотку, запинаючись, підвівся з колін на рівні і, похитуючись, став перед нею.

— Ти ніколи мене не кохала, — сказав він. — Ти хочеш, щоби ми поїхали звідси, бо знаєш, що таким чином мені настане кінець. Хіба ти бодай колись думала про мою ві… від… відподівальність? Ні, я так здогадуюсь, що хера ти про це думала. Усе, про що ти думаєш, це яким способом стягнути мене вниз. Ти точно така ж, як моя матір, ганчірка ти, курво!

— Припини! — заплакала вона. — Ти сам не розумієш, що кажеш. Ти п’яний. Не знаю, яким чином, але ти напився і тепер п’яний.

— О, я все знаю. Тепер я знаю. Ти з ним. З отим малим щеням нагорі. Ви вдвох усе замишляєте. Хіба не так?

— Ні, ні. Нічого ми ніколи не замишляли. Що ти таке…

— Ти брехуха! — проревів він. — Еге ж, я знаю, як ти це робиш! Авжеж, я знаю. Коли я кажу «ми лишимося тут, я буду робити свою роботу», ти кажеш «так, любий» і він каже, «так, тату», а потім ви починаєте снувати свої плани. Ви намислили скористатися снігоходом. Це ви намислили. Але я дізнався. Я вас вичислив. Чи ти гадала, я цього не зможу вичислити? Ти вважаєш, що я такий тупий?

Вона вирячилася на нього, вже неспроможна говорити. Він збирається її вбити, а потім збирається вбити Денні. Тоді готель, можливо, буде вдоволений і дозволить йому вбити себе. Точно так, як було з тим доглядачем. Точно так, як з тим

(«Ґрейді!»).

Мало не з млосним жахом вона нарешті усвідомила, з ким це Джек тоді провадив розмову в бальній залі.

— Ти налаштувала проти мене мого рідного сина. Оце найгірше. — Його обличчя спливло донизу в гримасі жалю до самого себе. — Мого маленького хлопчика. Тепер він мене теж ненавидить. Ти про це подбала. Таким весь час був твій план, хіба не так? Ти завжди ревнувала, хіба ні? Точно, як твоя матір. Ти не можеш удовольнитися, допоки не загарбаєш собі весь пиріг, хіба ти не така? Хіба не така?

Вона не в змозі була говорити.

— Авжеж, я дам тобі раду, — промовив він, намагаючись ухопити її пальцями за горло.

Вона зробила крок назад, потім другий, а він поткнувся до неї. Вона згадала про ніж у кишені свого халата і сягнула рукою по нього, але Джек уже встиг обхопити її лівою рукою, притиснувши її руку до тіла. Вона почула терпкий дух джину і кислий запах його поту.

— Мусиш зазнати кари, — кректав він. — Будеш покарана. Покарана… жорстоко.

Його права рука знайшла її горло.

Щойно їй перейняло дихання, де й взялась чиста паніка. Його ліва рука приєдналась до правої, отже, ніж тепер став досяжним для її руки, але вона про нього зовсім забула. Обидві її руки підхопилися вгору і почали безпорадно смикати його більші, сильніші руки.

— Мамуню! — заверещав звідкілясь Денні. — Тату, припини! Ти робиш боляче мамі! — Він кричав пронизливо, то був високий, кришталевий звук, який вона чула з якогось далекого віддаля.

Спалахи червоного світла стрибали в неї перед очима, наче балеруни. Світ темнішав. Вона побачила свого сина, як той видирається на шинквас і кидається на плечі Джеку. Раптом одна з тих рук, що передавлювали їй горло, прибралась, це Джек з гарчанням змахнув Денні з себе геть. Хлопчик відлетів назад, ударившись об порожні полиці, і упав безтямний. Та рука знов опинилася в неї на горлі. Червоні спалахи почали ставати чорними.

Денні слабенько плакав. У грудях у неї палало. Джек кричав їй в обличчя:

— Буде тобі кара! Чорти тебе забирай, я тобі покажу, хто тут хазяїн! Я тобі покажу…

Але всі звуки вже щезали в якомусь довгому, темному коридорі. Її опір почав слабшати. Одна її рука відірвалася від його пальців і повільно падала, поки не опинилася під прямим кутом до тіла, долоня безвільно метлялася на зап’ястку, ніби долоня жінки, що потопає.

Вона торкнулася пляшки — одної з тих оплетених соломою винних пляшок, що слугували тут декоративними свічниками.

Наосліп, з останніх сил, вона намацувала шийку пляшки і таки знайшла її, відчувши під долонею масні крапельки воску.

(«О Боже якщо вона вислизне»)

Вона піднесла пляшку вгору, щоби потім опустити вниз, молячись, щоби поцілити, розуміючи, що, якщо та вдарить йому тільки по плечу або по верхній частині руки, їй смерть.

Але пляшка прийшлася Джеку Торренсу акурат на голову, скло розлетілося на друзки всередині солом’яного плетення. Дно пляшка мала товсте й важке, і звук удару об череп Джека вийшов як той, що його видає, впавши на підлогу, набивний медичний м’яч. Він хитнувся назад на п’ятах, очі в нього підкотились під лоба. Тиск на її горло ослаб, а потім зовсім пропав. Джек розчепірив руки, немов намагаючись утримати рівновагу, а тоді завалився на спину.

Венді зробила довгий, крізь схлипи, вдих. Вона й сама мало не впала, але, вчепившись за краєчок шинкваса, зуміла втриматись. Притомність мерехтіла, то віддаляючись, то повертаючись до неї. Вона чула плач Денні, але не мала уявлення, де її син. Плач линув наче з якоїсь луна-камери. Притьмарено вона побачила, що на темну поверхню шинкваса падають краплі крові розміром як десятицентові монети — це з мого носа, подумала вона. Вона закашлялась і сплюнула на підлогу. Вгору колоною її горла зринула хвиля нестерпного болю, але відтак та агонія зменшилася до постійного тупого болючого тиску… загалом стерпного.

Помалу-потроху вона спромоглася себе опанувати.

Відпустила шинквас, обернулася і побачила Джека: той лежав розпластаний на весь зріст і поруч з ним розбита пляшка. Він скидався на поваленого велетня. Денні зіщулився під касою бару, затуляючи рот обома долонями, дивлячись на свого безтямного батька.

Венді, хитаючись, підійшла до сина і торкнулась його плеча. Денні відсахнувся від неї.

— Денні, послухай мене…

— Ні, ні, — промимрив він хрипким старечим голосом. — Тато ранив тебе… ти поранила тата… тато ранив тебе… я хочу спати. Денні хоче лягти поспати.

— Денні…

— Спати, спати. Люлі-люлечки…

— Ні!

Болем їй знову продерло горло. Вона скривилась. Але син розплющив очі. Вони втомлено дивились на неї з обведених синіми тінями очниць.

Вона себе змусила заговорити спокійно, не відриваючись очима від його очей. Голос у неї був низьким і хриплим, майже шепіт. Говорити було боляче.

— Послухай мене, Денні. Це не твій тато намагався заподіяти мені зло. І я не хотіла вдіяти йому зло. Це готель вселився в нього, Денні. Це «Оверлук» вселився у твого тата. Ти мене розумієш?

Декотре розуміння почало потроху повертатися в очі Денні.

— Оте Погане, — прошепотів він. — Його тут зовсім не було раніше, правда?

— Не було. Це готель його тут поставив. Цей… — Вона зайшлася в нападі кашлю і виплюнула ще трохи крові. За відчуттям горло в неї вже розпухло вдвічі проти свого нормального розміру. — Цей готель примусив його пити. Ти чув тих людей, з якими він балакав сьогодні зранку?

— Так… готельних людей.

— Я також їх чула. А це означає, що готель стає сильнішим. Він хоче нам усім заподіяти зло. Але я гадаю… я сподіваюсь… що він здатен зробити це тільки через твого тата. Він єдиний, кого цей готель зумів уловити. Ти мене зараз розумієш, Денні? Це надзвичайно важливо, щоби ти зрозумів.

— Готель уловив тата, — безпорадно простогнав Денні, подивившись на Джека.

— Я знаю, що ти любиш свого тата. Я також його люблю. Ми мусимо пам’ятати, що це готель намагається заподіяти йому зло, і то не менше ніж нам.

Вона була переконана, що це правда. Більше того, вона гадала, що тим, ким насправді бажає заволодіти готель, мусить бути Денні, ось у чому причина того, що він зайшов так далеко… можливо, це є причиною того, чому він зміг зайти так далеко. Може навіть так бути, що якимсь невідомим способом сяйво Денні його й живить, як акумулятор живить електрообладнання в автомобілі… як завдяки акумулятору машина заводиться. Якщо вони звідси виберуться, «Оверлук» може знітитися до свого старого напівсвідомого стану, не здатний на щось більше за демонстрацію слайдів з копійчаними жахами своїм психічно найчутливішим гостям. Без Денні цей готель не був чимсь більшим за кімнату привидів у парку розваг, де хтось один або двоє могли почути жебоніння фантомних голосів гостей якогось балу-маскараду або зрідка побачити якусь бентежну річ. Але якщо він вбере Денні… сяйво Денні чи його життєву силу чи дух… назвіть це як заманеться… в себе — що може статись тоді?

Від цієї думки вона вся похолола.

— Я хочу, щоби з татом стало все добре, — промовив Денні, і в нього знову почали текти сльози.

— Я теж, — сказала вона, міцно обнімаючи сина, — і тому, серденько моє, ти мусиш допомогти мені заховати кудись твого тата. Кудись, де готель не зможе примусити його заподіяти зло нам і де він не зможе заподіяти зла собі. А потім… коли приїде твій друг Дік або парковий рейнджер, ми зможемо його звідси забрати. І, я гадаю, з ним усе знову мусить бути гаразд. З усіма нами мусить бути все гаразд. Я гадаю, є ще для цього шанс, якщо ми будемо сильними і хоробрими, як ти тоді, коли стрибнув йому на спину. Ти розумієш?

Вона благально дивилась на сина і думала, як це дивно: вона ніколи раніше не бачила, щоби він був таким схожим на Джека.

— Так, — сказав він і кивнув. — Я думаю… якщо ми зможемо вибратися звідси… все буде так, як було раніше. Куди ми можемо його заховати?

— До комори. Там є їжа, а на дверях добрий, міцний засув. Там тепло. А ми можемо їсти те, що лежить у холодильниках і в холодильному боксі. Нам усім трьом вистачить до прибуття допомоги.

— Ми зараз це зробимо?

— Так, прямо зараз. Поки він не прокинувся.

Денні підняв ляду над проміжком у шинквасі, а вона, склавши руки Джека йому на грудях, на мить прислухалась до дихання свого чоловіка. Дихання було повільним, але рівномірним. З того, як від нього тхнуло, вона вирішила, що випити він мусив дуже багато… а він же встиг відвикнути. Вона подумала, що алкоголь і удар по голові пляшкою однаково спричинилися до того, що він вимкнувся.

Вхопивши чоловіка за ноги, Венді почала тягнути його по підлозі. Вона пробула заміжньою за ним майже сім років, він лягав на неї безліч разів — рахуймо тисячі, — але ніколи не усвідомлювала, який він важкий. Її дихання з болісним свистом входило і виходило з її пораненого горла. Проте почувалася вона краще, ніж протягом багатьох попередніх днів. Вона залишилась живою. Це безцінно, після того як смерть майнула так близько. І Джек також живий. Завдяки сліпій випадковості, радше ніж плану, вони, мабуть, натрапили на єдиний спосіб, який їм усім допоможе безпечно вибратись звідси.

Важко хекаючи, вона на мить зупинилась, тримаючи ступні Джека в себе біля стегон. Довколишня обстановка призвела їй на згадку крик старого капітана в «Острові скарбів», коли сліпий П’ю передав йому чорну мітку: «Ми їм іще покажемо!»

А далі вона згадала, ніяково, що за кілька секунд по тому старий морський вовк уже лежав мертвий.

— З тобою все гаразд, мамуню? Він… він дуже сильно важкий?

— Я впораюсь.

Вона знову почала його тягнути. Денні тримався поряд з Джеком. Одна рука в того спала з грудей, і Денні делікатно, з любов’ю, поклав її на місце.

— Ти певна, мамуню?

— Так. Так буде найкраще.

— Це як замкнути його у в’язниці.

— Тільки на якийсь час.

— Гаразд тоді. Ти певна, що зможеш це зробити?

— Так.

Але при тому сама справа все ще залишалась непевною. Денні бережно підтримував голову Джека, коли вони сунули через дверні пороги, але коли вони дісталися в кухню, його руки зісковзнули з масного волосся батька. Потилиця того стукнулась об підлогу, і Джек зі стогоном заворушився.

— Треба димом, — швидко бурмотнув Джек. — Біжи тепер, принеси мені ту каністру.

Венді з Денні обмінялися напруженими, зляканими поглядами.

— Допоможи мені, — промовила вона тихим голосом.

Якусь мить Денні стояв, наче паралізований батьківським обличчям, а потім судорожно рухаючись, опинився поряд і почав разом з нею тягнути за ліву ногу. Вони тягли його по кухонній підлозі з тією повільністю, що властива кошмарам, єдиними звуками було слабеньке комашине дзижчання флуоресцентних світильників і їхнє власне натруджене дихання.

Коли досягли комори, Венді опустила ноги Джека і відвернулася відсунути засув. Денні дивився вниз на батька, який знову лежав безтямно, розслаблено. Поки вони його тягнули, ззаду в нього з-за пояса штанів вилізла пола сорочки, і Денні подумав, чи тато такий п’яний, що йому не холодно. Здавалося неправильним замикати його в коморі, наче дикого звіра, але Денні ж бачив, що він намагався зробити з мамою. Ще навіть нагорі він знав, що тато збирається це зробити. Він почув у себе в голові, як вони лаються.

(«Якби ж то нам усім опинитися не тут. Або якби це було лише сном, який мені наснився вдома, у Стовінгтоні. Якби ж то»)

Засув застряг.

Венді його смикала щосили, але він не рухався. Вона не могла відтягнути цей клятий засув. Це було тупо і несправедливо… вона ж була відчинила комору без жодних проблем, коли заходила до неї по бляшанку супу. А тепер він не поворухнеться, і що їй робити? Вони не можуть покласти Джека в холодильному боксі; він там замерзне або задихнеться на смерть. Але якщо вони покинуть його тут і він очуняє…

Джек на підлозі знову поворухнувся.

— Я про це подбаю, — промурмотів він. — Я розумію.

— Мамуню, він прокидається! — застеріг її Денні.

Уже схлипуючи, вона смикнула засув обома руками.

— Денні? — Було щось ласкаво-загрозливе, хоча все ще притьмарене, в голосі Джека. — Це ти, друже-доку?

— Просто спи собі, тату, — промовив Денні нервово. — Зараз час спати, знаєш.

Він поглянув угору, на матір, яка так само боролося з засувом, і вмент зрозумів, у чому справа. Вона забула відкрутити засув, перш ніж його відтягувати. Маленька запірка стирчала у своїй заглибині.

— Отут, — промовив він стиха і відвів її тремтячі руки вбік; майже так само нехороше тремтіли його власні руки. Він підбив запірку сподом долоні, і засув легко відсунувся.

— Швидше, — сказав Денні. Він поглянув униз. Очі Джека знову заморгали, відкриваючись, і цього разу тато дивився прямо на нього, погляд його був навдивовижу строгим, допитливим.

— Ти все списав, — повідомив йому тато. — Я знаю, що так і було. Але воно десь тут. І я його знайду. Це я тобі обіцяю. Я його знайду…

Слова його знову потонули в нерозбірливості.

Венді штовхнула двері комори коліном, ледь завважуючи гострий запах сушених фруктів, що напливав звідти. Вона знову підхопила ступні Джека і затягла його досередини. Тепер Венді вже хрипко хекала, на межі своїх сил. Коли вона смикнула за ланцюжок, яким вмикалося світло, очі Джека знову заморгали й розплющились.

— Що це ти робиш? Венді? Що ти робиш?

Вона переступила через нього.

Він виявився спритним, на диво спритним. Рука його скинулась, і, щоб уникнути захвату, їй довелося відскочити вбік, тож вона буквально вивалилися крізь двері. Та він все ж таки встиг ухопитися за край її халата, почувся глибокий муркотливий звук, з яким роздиралась тканина. Джек уже стояв навкарачки, волосся звисало йому на очі, наче в якогось важкого звіра. Великого собаки… або лева.

— Чорти б вас обох узяли. Знаю я, чого ви хочете. Але вам того не отримати. Цей готель… він мій. Це я їм потрібен. Я! Я!

— Двері, Денні! — заверещала вона. — Замкни двері!

Денні штовхнув важкі дерев’яні двері, з грюком їх затріснувши, якраз у ту мить, коли Джек стрибнув. Двері замкнулись на клямку, і Джек безпорадно вдарився об них.

Маленькі ручки Денні вхопилися за засув. Венді була надто далеко, щоби йому допомогти; питання, чи Джек залишиться замкнутим, чи на волі, мусило розрішитися протягом двох секунд. Засув вислизнув з рук Денні, він знайшов його знову і штовхнув якраз тоді, коли клямка під ним почала скажено смикатися вгору і вниз. Потім вона завмерла, натомість почулося гупання: це Джек бився у двері плечем. Засув, сталевий болт чверть дюйма діаметром, не виказував ознак послаблення. Венді дозволила собі повільно видихнути.

— Випустіть мене звідси! — скаженів Джек. — Випустіть мене! Денні, чорт, я твій батько, і я хочу вийти звідси. Зараз же роби те, що я тобі кажу!

Рука Денні машинально потягнулася до засува. Венді її вхопила і притиснула собі між грудей.

— Слухайся свого батька, Денні! Роби, що я тобі кажу! Роби, бо я так з тебе шкуру злуплю, що ти цього ніколи не забудеш. Відчини ці двері, бо інакше я тобі голову нахер відірву!

Денні подивився на матір, блідий, як віконне скло.

Вони чули, як вривається в груди і виривається з них дихання Джека за півдюймом суцільного дуба.

— Венді, випусти мене звідси! Випусти мене зараз же! Ти, дешева п’ятицентова пиздо, фригідна курво! Випусти мене! Я тобі кажу! Випусти мене і я все забуду! Якщо не випустиш, я тебе нанівець скалічу! Я тобі кажу! Я тобі так завдам, що тебе рідна матір на вулиці не впізнає. А тепер відчиняйте двері!

Денні застогнав. Венді подивилась на нього і побачила, що син уже за мить знепритомніє.

— Ходімо, доку, — сказала вона, дивуючись спокійності власного голосу. — Це не твій тато говорить, пам’ятай. Це готель.

— Поверніться сюди і випустіть мене НЕГАЙНО! — заволав Джек. Почулося дряпання, тріск, це він шарпав зсередини двері нігтями.

— Це готель, — повторив Денні. — Це готель. Я пам’ятаю. — Але він оглядався через плече, і обличчя його кривилося, таке перелякане.

Розділ сорок сьомий Денні

Була третя після полудня цього довгого, довгого дня.

Вони сиділи в своєму помешканні на великому ліжку. Денні машинально і безупинно вертів у руках лілову модель «фольксвагена» з монстром, що стирчав з люка на даху машини.

Усю дорогу, поки йшли через фойє, вони чули биття тата в двері, биття і його голос, захриплий і роздратовано сердитий, на кшталт голосу якогось безсильного короля: він плювався обіцянками покарань, вивергав брудну лайку, обіцяючи їм обом, що вони ще пошкодують про те, що зрадили його після всіх цих років, коли він собі жили рвав заради них.

Денні думав, що нагорі їм цього вже не буде чутно, але ті самі звуки батькового шалу чудово доносила вгору шахта кухонного міні-ліфта. Мамине обличчя було блідим, на шиї в неї були жахливі коричневі садна, там, де тато намагався її…

Він усе крутив і крутив у руках модель машини, татів подарунок за те, що він виконував усі уроки з читанок.

(…де тато намагався її надто сильно вхопити…)

Мама поставила якусь свою музику на маленькому програвачі, скрипливу платівку, повну сурм і флейт. Вона втомлено йому посміхалася. Він спробував посміхнутись навзаєм, але не зумів. Навіть з ввімкнутою гучно музикою він усе одно чув, як кричить до них тато і б’ється у двері тієї комори, наче якась тварина в клітці в зоопарку. А якщо татові захочеться в туалет? Що йому тоді робити?

Денні почав плакати.

Венді відразу ж стишила звук на програвачі і підхопила сина, почала гойдати в себе на колінах.

— Денні, любий мій, усе буде добре. Обов’язково. Якщо містер Хеллоран не отримав твого послання, хтось інший нагодиться. Щойно лишень закінчиться ця завірюха. Усе одно до того часу ніхто не зміг би сюди дістатися. Хоч містер Хеллоран, хоч будь-хто інший. А от коли буря закінчиться, усе знову стане добре. Ми звідси поїдемо. А знаєш, що ми зробимо навесні? Ми, всі втрьох?

Денні похитав головою, притиснутою до її грудей. Здавалося, що весна ніколи більше не настане знову.

— Ми поїдемо на риболовлю. Орендуємо човен і поїдемо ловити рибу, як тоді, минулого року на озері Четтертон. І, може, ти вловиш окуня нам на вечерю. А може, ми не впіймаємо нічого, але час напевне проведемо чудово.

— Я люблю тебе, мамуню, — сказав він і обняв її.

— Ох, Денні, я теж тебе люблю.

Надворі ухав і підвивав вітер.

Близько половини на п’яту, якраз коли почало губитися світло дня, крики припинилися.

На той час обоє вони перебували в неспокійному напівсні, Венді так і тримала Денні на руках і не прокинулась. Але Денні прокинувся. Чомусь ця тиша здавалася гіршою, загрозливішою за ті крики й удари в міцні двері комори. Чи тато знову заснув? Чи помер? Чи що?

(«чи він вибрався звідти?»)

Минуло хвилин з п’ятнадцять, і тишу порушило дратівне, грубе, металеве торохкання. Почулося важке рипіння, потім механічний стугін. Скрикнувши, прокинулась Венді.

Це знову почав їздити великий ліфт.

Вони дослухались до нього з широко розплющеними очима, обнімаючи одне одного. Ліфт їздив з поверху на поверх, відсовуючись, деренчала його решітка, брязкали, відчиняючись навстіж, мідні двері. Лунав сміх, п’яні вигуки, подеколи хтось звискував, щось розбивалося.

Навкруг них поставав до життя «Оверлук».

Розділ сорок восьмий Джек

Він сидів на підлозі комори, розставивши простягнуті вперед ноги, між якими стояла коробка крекерів «Трісквіт», і дивився на двері[291]. Він один по одному жував ті крекери, не відчуваючи смаку; їв їх просто тому, що мусив бодай щось з’їсти. Коли він звідси вибереться, йому знадобиться сила. Багато сили.

Заразом подумалося, що ніколи в своєму житті він не почувався ще таким жалюгідним. Його розум і тіло вкупі складали обширний манускрипт болю. Голова боліла жахливо, і біль той похмільно сіпався. Були й усі супутні симптоми: у роті такий смак, ніби там граблями гній заскороджували, у вухах дзвеніло, серце билося в суперважкому, гупотливому ритмі, наче в тамтам. На додаток, після кидання на двері дико боліли обидва плеча, а горло саднило, вчувалось обідраним від безплідних криків. Праву долоню він собі розідрав об дверну клямку.

Та лишень йому тільки вибратися звідси, завдасть він тоді декому перцю.

Він жував «трісквіти» один по одному, відмовляючись скоритися своєму стражденному шлунку, який волів би все виригати назад. Він подумав про екседрин у себе в кишені, але вирішив почекати, поки шлунок трохи заспокоїться. Нема сенсу ковтати болетамівне, якщо можеш відразу ж його виблювати. Працюй мозком. Уславленим мозком Джека Торренса. Хіба ти не той парубок, що був цілився заробляти на життя власною кебетою? Джек Торренс, автор бестселерів. Джек Торренс, визнаний драматург, що отримав нагороду Нью-Йоркського гурту критиків. Джек Торренс, літератор, шанований мислитель, який у сімдесят років отримав Пулітцерівську премію за проникливу книгу мемуарів «Моє життя в двадцятому столітті»[292]. Будь що з цього лайна уварювалося до тієї ж ідеї — жити коштом власної кебети.

Жити власною кебетою, це означає — завжди знати, де ховаються оси.

Він вкинув до рота черговий «трісквіт» і почав жувати.

Насправді ж дійшло до того, теоретизував він, що родина втратила до нього довіру. Втратила віру в те, що він знає, що є для них найкращим і як того досягти. Дружина намагалася усунути його від влади, спершу порядними

(певною мірою)

засобами, а потім і брудними. Коли її дрібні натяки і плаксиві заперечення було спростовано його добре аргументованими доказами, вона налаштувала проти нього його рідного сина, намагалася вбити його пляшкою, а потім замкнула його, лишень тільки подумати, у цій чортовій, йобаній коморі.

Та все ж якийсь тихесенький внутрішній голос не давав йому спокою.

(«Так, але звідки взявся алкоголь? Хіба не в цьому насправді полягає головне питання? Ти ж знаєш, що трапляється, коли ти п’єш, ти знаєш це зі свого гіркого досвіду. Коли ти п’єш, ти втрачаєш кебету»)

Він пожбурив коробку крекерів через усю невеличку комору. Вдарившись об полицю з бляшанками консервів, коробка впала на підлогу. Він подивився на неї, втер губи, а потім поглянув собі на годинник. Уже було майже пів на сьому. Він просидів тут кілька годин. Власна дружина замкнула його, і він просидів тут уже кілька чортових довгих годин.

Він уже був готовий співчувати своєму батькові.

Питання, якого він ніколи раніше собі не ставив, зрозумів зараз Джек, полягає в тому, що перш за все спонукало його батька до пияцтва? А й справді… якщо просто взяти те, що його колишні учні полюбляли називати «кінчена задрипа»… хіба це не про жінку, на якій той був одружений? Кухонна ганчірка, а не жінка, що завжди безмовно совалася по хаті з виразом страдницької приреченості на обличчі? Ядро на ланцюзі при татовій щиколотці? Ні, не ядро на ланцюзі. Вона ніколи активно не намагалася ув’язнити тата, як це зробила Венді з ним самим. У Джекового батька це, либонь, було більше схожим на долю Мактіґа, дантиста з великого роману Френка Норріса: прикутий посеред пустелі кайданками до мерця[293]. Так, це вже краще. Розумово й духовно мертва, його матір була прикутою до його батька кайданками шлюбу. І все ж таки тато намагався чинити праведно, коли тяг крізь життя її гниючий труп. Він намагався виховати чотирьох дітей так, щоби вони вміли відрізняти добре від поганого, щоби розуміли дисципліну і, понад усе, шанували свого батька.

Ну, вони виявилися невдячними, геть усі, включно з ним самим. І от тепер він за це розплачується; його власний син також виявився невдячним. Але надія є. Якось він звідси вибереться. Він їх обох покарає, і то жорстоко. Він покаже Денні приклад, а отже, одного дня, коли Денні вже буде дорослим, Денні краще за свого батька знатиме, як треба чинити.

Джек згадав ту недільну вечерю, коли його батько просто за столом віддубасив матір… як вжахнувся тоді він і всі інші. Тепер він розумів, що то було необхідним, що його батько тоді лише прикидався п’яним, весь час залишаючись проникливим і уважним, пильнуючи найменші ознаки неповаги.

Джек порачкував по «трісквіти» і знову почав їх їсти, сівши під дверима, які його дружина так підступно замкнула на засув. Він загадався, що ж саме помітив тоді його батько і як він, завдяки своїй симуляції, її підловив? Чи вона потихеньку підсміювалася з нього? Показувала язика, прикриваючись долонею? Чи робила безсоромні жести пальцями? Чи тільки згорда, звисока дивилась на нього, переконана, що він надто отупів від пияцтва, щоби це помітити? Що воно там не було, але він її на цьому підловив і покарав жорстко. І тепер, через двадцять років по тому, Джек нарешті визнав татову мудрість.

Звісно, ви можете сказати, що тато був дурнем, якщо оженився на такій жінці, перш за все прикувавши себе кайданками до цього трупа… до того ж трупа нешанобливого. Але за шлюб взятий похапливо розплачуєшся неквапливо, цілком можливо, що й татів тато був одруженим на такого ж типу жінці, отже, й Джеків тато несвідомо взяв за себе таку, а потім і сам Джек. От тільки його дружина, замість того аби вдовольнитися пасивною роллю нищительки однієї кар’єри й руйнівниці іншої, зробила вибір на користь згубно активної діяльності, намагаючись знищити його останній і найкращий шанс: увійти до складу персоналу «Оверлука» і, можливо, піднятися… по відповідних сходинках до посади менеджера, в належний час. Вона намагається ізолювати від нього Денні, а Денні є його вхідним квитком. Це глупство, звісно — навіщо б їм бажати сина, коли вони можуть отримати його батька? — але роботодавці часто мають дурні ідеї, і вони висунули саме таку умову.

Йому не вдасться її переконати, тепер він це вже зрозумів. Він намагався її переконати в салон-барі «Колорадо», і вона відмовилася слухати, натомість віддячила йому пляшкою по голові. Але з’явиться й інша нагода, і то скоро. Він звідси вибереться.

Раптом, затамувавши подих, він нахилив набік голову. Десь на роялі грали бугі-вугі, там сміялися, ляскаючи в ритм долонями, люди. Звуки крізь ці важкі дерев’яні двері долинали приглушено, але чутно. Гралася пісня «Гаряче буде цього вечора в старому містечку»[294].

Пальці його розпачливо стиснулись у кулаки; довелося стримувати себе, щоби не почати гатити ними в двері. Там знову розпочалася вечірка. Там досхочу литиметься випивка. Десь, із кимсь іншим танцюватиме та дівчина, під білою шовковою сукнею якої вчувалася така запаморочлива голизна.

— Ви за це заплатите! — завив він. — Прокляття на вас обох, ви мені заплатите! Дістанеться вам чортових ліків за це, я вам обіцяю! Ви…

— Стоп, стоп, хвилиночку, — почувся просто з-за дверей заспокійливий голос. — Нема потреби так кричати, старий знайомцю. Я чую вас чудово.

Джек зволікся на рівні.

— Ґрейді? Це ви?

— Так, сер. Саме так. Схоже, вас там замкнено.

— Випустіть мене, Ґрейді. Швиденько.

— Бачу, вам було не до снаги подбати про ту справу, яку ми обговорювали, сер. Направлення вашої дружини і сина.

— Саме вони мене й замкнули тут. Відсуньте засув, заради Бога!

— Ви дозволили їм себе замкнути? — в голосі Ґрейді позначилося вишколене здивування. — О Боже. Уполовину менша за вас жінка і маленький хлопчик? Ледве чи показує це в вас необхідний вищому управлінцю характер, хіба не так?

На правій скроні Джека запульсувала спіралька вен.

— Випустіть мене, Ґрейді. Я про них подбаю.

— А чи справді, сер? Хотілося б вірити. — Вишколене здивування поступилося місцем вишколеному жалю. — Мені боляче це казати, але я маю сумніви. Я — а також й інші — насправді дійшли висновку, що ви не поставилися до справи з усім серцем, сер. Що вам це не… до снаги.

— Я все зроблю! — крикнув Джек. — Зроблю, присягаюсь!

— Приведете нам вашого сина?

— Так! Так!

— Ваша дружина вельми цьому опиратиметься, містере Торренс. А вона здається… дещо сильнішою, ніж нам уявлялося. Дещо винахідливішою. Звичайно, схоже на те, що все найкраще вона запозичила від вас. — Ґрейді гмикнув. — Можливо, містере Торренс, нам краще було б від самого початку мати справу з нею.

— Я приведу його, присягаюся, — запевняв Джек. Він уже притискався обличчям до дверей. Весь спітнілий. — Вона не чинитиме опору. Клянуся, що не чинитиме. Не буде в змозі.

— Боюся, вам доведеться вбити її, — промовив Ґрейді холодно.

— Я зроблю все, що мушу зробити. Тільки випустіть мене.

— Ви даєте ваше слово, сер? — наполягав Ґрейді.

— Даю слово, обіцянку, священну присягу, що збіса ви лишень тільки побажаєте. Якщо ви…

Почулося приглушене клацання, це відсунувся засув. Двері зрушилися, прочинившись на якусь чверть дюйма. Джек занімів, йому перехопило дух. На мить він відчув, що за цими дверима чигає сама смерть.

Це відчуття минулося.

Він прошепотів:

— Дякую вам, Ґрейді. Клянуся, ви про це не пошкодуєте. Присягаюся, що ні.

Відповіді на це не було. Він усвідомив, що всі звуки щезли, окрім холодних завивань вітру надворі.

Він штовхнув двері комори навстіж; рипнули стиха завіси.

У кухні було пусто. Ґрейді зник. Усе тут було нерухомим, закляклим під сліпучо-холодним білим світлом горішніх флуоресцентних ламп. Його очі зупинилися на робочому блок-столі, за яким вони всі втрьох зазвичай їли.

Там містилися: чарка для мартіні, 0,75-літрова пляшка джину і пластикова тарілочка, повна оливок.

Притулений до стола, стояв молоток для роуку з реманентного складу.

Джек довго дивився на нього.

А потім голос, значно глибший і владніший за голос Ґрейді, заговорив звідкілясь, звідусюди… зсередини Джека.

(«Дотримайтесь своєї обіцянки, містере Торренс»)

— Обов’язково, — промовив він. У власному голосі він почув сервільну підлесливість, але не був у змозі її контролювати. — Обов’язково.

Він пройшов до блок-столу і поклав руку на держак молотка.

Підважив його.

Махнув ним.

Той зловісно свиснув у повітрі.

Джек Торренс заусміхався.

Розділ сорок дев’ятий Хеллоран проривається в гори

Була вже за чверть друга дня, коли, судячи з заліплених снігом дорожніх знаків і одометра його герцівського «б’юїка», Хеллорану залишилося менше трьох миль до Естес-Парку, і тут його врешті-решт також знесло з дороги.

Тут, у горах, сніг падав швидше й скаженіше, ніж Хеллоран бодай-колись бачив (що, по правді сказати, траплялося з ним, либонь, нечасто, оскільки Хеллоран упродовж усього свого життя намагався бачити сніг якомога рідше), а вітер бісився химерними поривами — то з заходу нападав, то з півночі, всуціль закидаючи хмарами пухнастого снігу поле зору, змушуючи Діка знову й знову холодно усвідомлювати, що, якщо він проґавить якийсь поворот, його «Електра» запросто може пірнути сторчма вниз з дороги і ще двісті футів летіти перекидьки до самого дна. Справу ще більше погіршував його аматорський статус зимового водія. Йому лячно було, що жовта розділова смуга схована під плинним, крутливим снігом, його лякали важкі пориви вітру, який беззаборонно дув крізь западини між пагорбів, змушуючи поковзом никати важкий «б’юїк». Його лякало те, що попереджувальні дорожні знаки здебільшого були замасковані снігом, тож хоч монету підкидай — чи дорога далі попереду заверне вліво чи вправо за цим білим кіноекраном драйв-іну, крізь який, як йому здавалося, він їде[295]. Йому було лячно, авжеж. Він вів машину в холодному поті відтоді, як почав дертись на пагорби на захід від Боулдера й Лайонса, торкаючись педалей акселератора й гальм, немов вони були вазами епохи Мін[296]. Диск-жокей по радіо поміж рок-н-роловими мелодіями постійно благав автомобілістів триматися подалі від головних шосе і ні за яких умов не їхати в гори, бо багато доріг зараз непроїжджі і всі з них небезпечні. Прозвучали повідомлення про низку невеликих аварій і дві серйозні: гурт лижників у мікроавтобусі «фольксваген» і якась родина, що мандрувала в Альбукерке через гори Сангре-де-Кристо[297]. Загальний рахунок обох катастроф — четверо загиблих і п’ятеро поранених. «Отже, тримайтесь подалі від тих доріг, залишаючись при гарній музиці з нами, на «Кей-Ем-Ті-Екс»», — підсумував діджей бадьоро, і тут же поглибив Хеллоранів розпач, увімкнувши «Пори року на сонечку»: «Ми раділи, ми втішались, ми були…» — мурмотів безжурно Террі Джекс[298], і Хеллоран зло вимкнув радіоприймач, розуміючи, що вже за п’ять хвилин увімкне його знов. Без різниці, яка там буде погань, все ж таки з ним краще, ніж їхати самотнім крізь це біле навіженство.

(«Визнай, як є. Цесий чорний хлоп перестраханий невжарт… ажно жижки і спина ріднесенька йому трясуцця!»)

Веселіше від цього аж ніяк не стало. Він відступився б ще до того, як проминув Боулдер, якби не його одержимість думкою, що з хлопчиком там якась жахлива біда. Навіть зараз тихесенький голосок під затиллям його черепа — радше голос здорового глузду, аніж боягузтва — підказував йому залягти в барліг у якомусь мотелі в Естес-Парку й перечекати цю ніч, поки снігоочисники знову звільнять бодай центральну смугу. Той самий голос нагадував йому про смикану посадку лайнера у Стейпелтоні, про його спадливе відчуття, ніби літак зараз прийдеться сторч носом, доставивши своїх пасажирів, замість ворітець номер тридцять дев’ять терміналу Б в аеровокзалі, до воріт пекла. Але здоровий глузд не міг протистояти одержимості. Це мусить статись сьогодні. Це лише його власне невезіння, ця снігова завірюха. Він мусить її подолати. Він побоювався, що, якщо відступиться, йому доведеться долати дещо значно гірше у своїх снах.

Вітер налетів знову, цього разу з північного сходу, так би мовити, дав м’ячу англійського гвинта, і Хеллоран знов опинився відрізаним від непевних обрисів гір, і навіть від парапетів по обох боках дороги. Він вів машину крізь біле ніщо.

А тоді з цієї юшки заманячили потужні натрові лампи фар снігоочисника, що насувався, і охоплений жахом Хеллоран побачив, що, замість правити повз нього, ніс «б’юїка» націлений прямо між тих фар. Снігоочисник теж не вельми переймався тим, щоби триматися власного боку дороги, а Хеллоран дозволив «б’юїку» рискати.

Крізь виття вітру проринуло скреготливе ревіння дизельного двигуна, а потім і звук сирени снігоочисника, жорсткий, довгий, майже оглушливий.

Яйця Хеллорана перетворилися на два маленьких, зморщених мішечки, заповнених товченою кригою. Його нутрощі обернулись на щось схоже на велику масу пластиліну.

З білості тепер уже матеріалізувався колір, заліплений снігом жовтогарячий. Хеллоран побачив високу кабіну, навіть фігуру водія, що жестикулював, поза єдиним довгим скребковим ножем. Він побачив відкидні, у формі V, ножі, що випорскували на ліве узбіччя сніг, немов мертвотно-блідий димний вихлоп.

ВАААААААААА! обурено вила сирена.

Дік наліг на акселератор, мов на груди вельми коханої жінки, і «б’юїк» скажено стрибнув уперед і правіше. Там не було парапету; снігоочисники, що прямували не донизу, а вгору, мусили скидати сніг просто в прірву.

(«Тут прірва, о, так, саме прірва…»)

Бокові ножі, на повні чотири фути вищі за дах «Електри», промайнули з зазором якихось пару дюймів зліва від Хеллорана. Поки снігоочисник цілком не проїхав повз нього, Хеллоран думав, що катастрофа неминуча. Молитва, що була напівартикульованим вибаченням перед хлопчиком, якимсь рваним клаптем пурхнула крізь його мозок.

А потім снігоочисник опинився позаду, його обертові сині вогні миготливо спалахували в люстерку заднього огляду Хеллорана.

Він крутонув кермо «б’юїка» назад вліво, але нічого не відбулося. Втеча продовжувалася поковзом, і «б’юїк» сонно плив до краю прірви, пінячись снігом з-під бризковиків. Він рвонув кермо в протилежний бік, у напрямку зсунення, і перед з задом машини почали мінятись місцями. Уже в паніці, він різко натиснув на гальма і тоді почув жорсткий удар. Дорога перед ним пропала… він дивився в бездонне провалля вируючого снігу з ледь видимими зеленаво-сірими соснами далеко й глибоко внизу.

(«я вже йду, свята Ісусова матір, я стартую»)

Й от тоді-то машина зупинилась, похилившись уперед під кутом тридцять градусів, ліве крило прим’яте до відбійника, задні колеса майже підняті над дорогою. Вони лише безпорадно крутилися, коли Хеллоран спробував дати задній хід. Його серце дрібушило, наче під барабанними паличками Джина Крупи[299].

Він виліз — дуже обережно виліз — і обійшов «б’юїк» з тилу.

Так він там і стояв, у розпачі дивлячись на задні колеса, коли позаду нього бадьорий голос промовив:

— Привіт, друзяко. Ну, ти, ма’ть, був обісрався на всю масть.

Дік обернувся і побачив снігоочисник ярдів за сорок далі на дорозі, прихований за вируючим снігом, крізь який проглядали лише вали темно-коричневого вихлопу і сині обертові мигавки нагорі. Його водій стояв просто в Діка за спиною, одягнений у довгий кожух з овчини і непромокний плащ поверх нього. На голові у водія стирчав машиністський картуз у дрібну синьо-білу смужечку, і Хеллорану важко було второпати, яким чином той тримається проти цього гризотного вітру.

(«Клей. Як у Бога вірую, він напевне приклеєний»)

— Привіт, — сказав він. — Ви можете витягти мене назад на дорогу?

— О, гадаю, можна, — відповів водій снігоочисника. — Що ви збіса забув тут, нагорі, містере? Гарний спосіб себе уколошкати.

— Невідкладна справа.

— Нічого нема аж такого невідкладного, — промовив водій снігоочисника неспішно і м’яко, немов розмовляв з кимсь розумово дефектним. — Якби ви вдарився об той стовпчик натроха-дрібку сильніше, ніхто б вас звідтам не дістав аж до самого Дня дурня. Нетутейший авжеж?

— Так. І мене б не було тут, якби моя справа не була такою невідкладною, як я кажу.

— Оце так? — Водій компанійськи перемінив позу, немов вони теревенили про щось п’яте-десяте десь на задньому ґанку, а не стояли серед хуртовини на півдорозі між її виттям і прірвою з Хеллорановою машиною, непевно завислою над верхівками дерев за три сотні футів внизу.

— Куди прямуєте? До Естесу?

— Ні, до того місця, що зветься готель «Оверлук». Це трохи далі, за Сайдвіндером…

Але водій страждальницьки похитав головою.

— Гадаю, я досить добре знаю, де воно, — сказав він. — Містере, ви нізащо не підніметеся до того старого «Оверлуку». На тих дорогах, між Естес-Парком і Сайдвіндером, там просто чортова клята веремія. Позаду нас намітає відразу, нема значення, як ми вперто пхаємо той сніг. Кілька миль назад я продирався крізь такі замети, що були збіса футів з шість упоперек. А навіть якщо ви б дістався Сайдвіндеру, то й що, дорога закрита звідтам аж до самого Бакленду в Юті. Нє. — Він помотав головою. — Нізащо, містере. Нізащо вам не вдасться.

— Я мушу спробувати, — сказав Хеллоран, скликавши свої останні резерви терплячості, аби утримувати нормальним голос. — Там хлопчик, нагорі…

— Хлопчик? Нє. Той «Оверлук» закриваєцця вже наприкінці вересня. Нема зиску тримати його відкритим довше. Забагато гівнометелиць, як отся.

— Він син доглядача. Він у біді.

— Звідки б ви це мусив взнати?

Його терпіння лопнуло.

— Заради Христа, ви збираєтеся отак і стояти тут і теліпати язиком зі мною весь день? Я знаю, знаю я! Досить, ви мене витягнете назад на дорогу чи ні?

— Троха гарикливий, ви тобто, нє? — зауважив водій без особливого обурення. — Атож, лізьте собі в машину. Ланцюг лежить у мене за сидінням.

Хеллоран знову сів за кермо, його тільки тепер, через запізнілу реакцію, почало трусити. Руки в нього майже всуціль задерев’яніли. Він забув прихопити з собою рукавички.

Снігоочисник здав задом до «б’юїка», і він побачив, що його водій виліз з довгою бухтою ланцюга. Хеллоран відчинив двері і закричав:

— Що я маю робити, щоби допомогти?

— Не заважай, ото й усе, — крикнув у відповідь водій. — Це займе хіба мить.

Що й справдилося. Крізь корпус «б’юїка» перебіг дрож, коли ланцюг туго натягнувся, а вже за секунду Дік опинився знов на дорозі, націлений більш-менш у бік Естес-Парку. Водій снігоочисника підійшов до його вікна і постукав у небитку шибку. Хеллоран опустив скло.

— Дякую, — сказав він. — Перепрошую, що я кричав на вас.

— Чував я криків і раніше, — вишкірився водій. — Гадаю, ви був типу в запалі. Осьо, візьміть. — Пара огрядних синіх рукавиць упала Хеллорану на коліна. — Вони вам згодяться, коли знов знесе з дороги, я гадаю. Підморожує. Вдягайте, якщо не хочеш решту життя длубатися в носі в’язальним гачком. А потім пришлеш назад. Моя дружина їх зв’язала, тож я до них небайдужий. Ім’я й адреса вшиті просто в підкладку. Мене звуть Говардом Коттреллом, до речі. Просто надішлете їх, коли вони вам стануть більше не треба. І я не бажаю платити за поштові послуги, зважай.

— Гаразд, — сказав Хеллоран. — Дякую. Вельми збіса дуже.

— Обережним будь. Я б тебе сам доправив, але заклопотаний зараз, як той кіт посеред плутанини гітарних струн.

— Та все гаразд. Ще раз дякую.

Він уже почав було піднімати вікно, але Коттрелл його зупинив.

— Коли доберешся до Сайдвіндеру — якщо доберешся до Сайдвіндеру, — зайди до Дуркіна в «Коноко»[300]. То просто поруч з більботекою. Не розминешся. Спитай Леррі Дуркіна. Скажи йому, що те’ Гові Коттрелл прислав і що ти хо’ найняти в нього снігохід. Назвеш моє ім’я й покажеш оці рукавиці, він тобі скине з ціни.

— Ще раз дякую, — сказав Хеллоран.

Коттрелл кивнув:

— Кумедно. Нема як тобі дізнатися, що хтось там, нагорі, в «Оверлуку», в біді… телефонні дроти обірвані, це точно, як стій. Але я тобі вірю. Буває іноді в мене таке чуття.

Хеллоран кивнув:

— У мене теж іноді.

— Йо. Розумію, ти такий. Але бережися.

— Буду.

Махнувши рукою на прощання, Коттрелл зник у вируючому присмерку, його машиністський картуз так само хвацько стирчав на голові. Хеллоран завівся, ланцюги заборсалися в сніговому покриві і врешті зарилися в нього достатньо, щоби зрушити «б’юїк» з місця. Позаду нього Говард Коттрелл видав прощальний — хай щастить — гудок сиреною свого снігоочисника, хоча це не було аж таким обов’язковим, Хеллоран відчував, що той бажає йому удачі.

Отже, два сяйва протягом одного дня, подумав він, отже, слід, либонь, вбачати в цьому добру прикмету. Але він не вірив у прикмети, ані в добрі, ані в погані. А стрінути за один день двох людей з сяйвом (тоді як зазвичай він не стикався більш як з чотирма чи п’ятьма протягом цілого року) — це могло не означати нічого. Те відчуття доконечності,

(«ніби всі речі вже спаковано»)

якого він не міг цілком описати словами, так само чіпко перебувало в ньому. Воно було…

На крутому повороті «б’юїк» норовливо сіпнувся навскіс, і Хеллоран обережно убрав його в шори, ледь наважуючись вдихнути. Він знов увімкнув радіо, і там співала Аріта, і Аріта це було чудово[301]. Він будь-якого дня зрадів би її компанії в герцівському «б’юїку».

Черговий порив вітру стусонув машину, змусивши її похитнутись і сковзнути вбік. Хеллоран лайнувся на нього, пильніше згорбившись над кермом. Аріта завершила свою пісню, й по тому знову ввімкнувся жокей з нагадуванням Діку, що кермування машиною сьогодні — це гарний спосіб убитися на смерть.

Хеллоран різко вимкнув радіо.

Він зумів дістатися до Сайдвіндера, хоча дорога туди від Естес-Парку забрала чотири з половиною години. На той час, коли він потрапив на Верховинне шосе, вже запала повна темрява, але снігова буря не виказувала ознак послаблення. Двічі йому довелось зупинятися перед сніговими кучугурами, що заввишки дорівнювали даху його автомобіля, і чекати, поки під’їдуть снігоочисники і проб’ють у них проріхи. Один з тих заметів очисник прорив на його боці дороги, і він вкотре опинився на волосинці перед небезпекою. Той водій просто вильнув повз його авто, не виходячи поточити ляси, але послав Дікові один з тих двох пальцевих жестів, що добре знані усім старшим десяти років американцям, і той жест не був знаком миру.

Здавалося, що ближче він під’їжджає до «Оверлука», то дужчає його прагнення поспішати. Він помітив, що майже постійно поглядає собі на годинник. Стрілки, здавалося, поспішають теж.

Через десять хвилин після того, як завернув на Верховинне, він проминув два дорожніх знаки. Горластий вітер обідрав з них обох снігові упаковки, тож Хеллоран зміг прочитати написи. САЙДВІНДЕР ДЕСЯТЬ — повідомляв перший. А другий: ДОРОГА ПОПЕРЕДУ ЗАКРИТА НА ДВАНАДЦЯТЬ МИЛЬ ПРОТЯГОМ ЗИМОВИХ МІСЯЦІВ.

— Леррі Дуркін, — промурмотів собі Хеллоран. У приглушеному зеленому світлі приладової панелі його темне обличчя мало втомлений і напружений вигляд. Було десять хвилин по шостій. — «Коноко» біля бібліотеки. Леррі…

І тоді його вдарило на повну силу — запах помаранчів і на повну силу важке, повне ненависті, смертовбивче:

«ЗАБИРАЙСЯ ЗВІДСИ ТИ БРУДНИЙ НІҐҐЕР ЦЕ НЕ ТВОЯ СПРАВА НІҐҐЕРЕ РОЗВЕРТАЙСЯ РОЗВЕРТАЙСЯ ГЕТЬ АБО МИ ТЕБЕ ВБ’ЄМО ПОВІСИМО ТЕБЕ НА ГІЛЛЯЦІ ТИ ЙОБАНИЙ ЧОРНОЗАДИЙ СЕРУН А ТОДІ СПАЛИМО ТВОЄ ТІЛО САМЕ ТАК МИ РОБИМО З НІҐҐЕРАМИ ТОМУ РОЗВЕРТАЙСЯ ЗАРАЗ ЖЕ НАЗАД»

Хеллорран закричав у тісному казематі машини. Це послання надійшло йому не словами, а низкою головоломних картинок, що вбивалися йому в мозок з несамовитою силою. Він відірвав руки від керма, щоби відмахнути геть ці образи.

Відтак його машина вдарилась бортом об стійку парапету, відскочила, наполовину розвернулась і зупинилась. Безпорадно крутились задні колеса.

Хеллоран пересмикнув важіль коробки передач у позицію «паркінг», а потім закрив долонями собі обличчя. Він не зовсім плакав; те, що виривалося з нього, було радше конвульсійними звуками «ох-ох-ох». Здіймалися й опускались груди. Він розумів, що, якби цей вибух застав його на відтинку дороги з проваллям з якогось боку, він уже запросто міг бути мертвим. Можливо, саме в цьому й полягав задум. І його може вдарити знову, будь-якої миті. Йому варто було б захиститись від цього. Його оточувала якась червона сила надзвичайної потужності, що могла бути пам’яттю. Його занурювало в інстинкт.

Відірвавши долоні від обличчя, він обережно розплющив очі. Нічого. Якщо щось і намагалося його знову налякати, воно не пробилося. Він був відгороджений.

Чи трапилося таке з хлопчиком? Боже правий, чи таке трапилося з маленьким хлопчиком?

З усіх тих образів його непокоїли звуки — якесь приглушене хлюпання, ніби молоток вдаряє по грузькій головці сиру. Що це означало?

(«Господи-Ісусе, хай тільки це діється не з маленьким хлопчиком, прошу, Господи»)

Він перекинув важіль на малу швидкість і водночас додав двигуну газу. Колеса прокрутились, зчепились, прокрутились і вчепились знову. «Б’юїк» почав рухатись, його фари слабенько прорізалися крізь вируючий сніг. Хеллоран поглянув собі на годинник. Уже майже половина на сьому. І почало зростати відчуття, що дійсно вже занадто пізно.

Розділ п’ятдесятий Арак

Венді Торренс у нерішучості стояла посеред спальні, дивлячись на сина, який уже міцно спав.

Півгодини тому всі звуки припинилися. Геть усі, одночасно. Звуки ліфта, вечірки, відкривання й закривання дверей. Замість подарувати полегшення, це посилило напруження, яке почало вибудовуватися в її мозку ще дужче; це скидалося на зловісне затишшя перед фінальним скаженим нападом бурі. Але Денні задрімав майже відразу; спершу почав куняти, іноді трішки стріпуючись, а останні десь хвилин з десять, як він запав у міцніший сон. Навіть дивлячись прямо на нього, вона ледь підмічала, як здіймаються й опускаються його вузесенькі груди.

Венді загадалася, коли ж це він востаннє мав повноцінний нічний сон, без виснажливих сновидінь чи довгих періодів нічного безсоння з прислуханням до звуків гулянок, які стали чутними — і видимими — їй самій лише пару днів тому, коли тиск «Оверлука» на них усіх трьох посилився.

(«реальний надприродний феномен чи груповий гіпноз?»)

Цього вона не знала і не вважала, що це має якесь значення. Те, що тут відбувається, у будь-якому разі смертоносне. Вона подивилась на Денні й подумала,

(«дай Боже йому полежати спокійно»)

якщо його ніщо не потривожить, він може так і проспати всю решту ночі. Який там не є той його талант, але він усе ще маленький хлопчик і потребує відпочинку.

Це про Джека вона почала зараз турбуватися.

Вона скривилась від раптового болю і, прибравши руку від рота, побачила, що відірвала собі ніготь. А нігті для неї були тим, що вона завжди намагалася тримати в гарному стані. Недостатньо довгі, щоби зватися марнославними кігтями, але все одно гарної форми і

(«і чому це тебе раптом почали турбувати власні нігті?»)

Вона стиха розсміялася, але то був тремтливий звук, безрадісний.

Спершу Джек перестав вити й битися в двері. Потім знову почалась та вечірка

(«а чи вона коли-небудь припиняється? може, інколи вона зсувається в трішечки інший аспект часу, звідки їм не передбачено її чути?»)

під акомпанемент скреготливого, брязкітливого ліфта. Потім і те припинилося. У цій новій тиші, коли вже засинав Денні, їй уявилося, ніби з кухні, майже прямо під їх помешканням, вона чує тихі змовницькі голоси. Спершу вона списала це на вітер, бо той вмів імітувати людей у широкому вокальному діапазоні: від схожого на шелест паперів шепоту голосів при смертному одрі, задуваючи біля дверей і віконних рам, до відчайдушного верещання довкола піддашків… голосом жінки, що тікає від вбивці в якійсь дешевій мелодрамі. Проте, заціпеніло сидячи біля Денні, вона дедалі дужче схилялась до думки, що там дійсно звучать чиїсь голоси.

Джек і хтось ще обговорюють, як йому вибратися з комори.

Обговорюють вбивство його дружини і сина.

У цьому не буде нічого нового всередині цих стін, убивства здійснювалися тут і раніше.

Вона підійшла до обігрівально-вентиляційного отвору і приклала вухо до решітки, але саме в цей момент загуділа топка і всі звуки потонули в потоці теплого повітря, що надходило з підвалу. Коли топка, це було п’ять хвилин тому, знову вимкнулась, у готелі запанувала цілковита тиша, за винятком вітру, піскуватих бризок снігу на будівлю та подекуди стогону якоїсь дошки.

Вона опустила очі на свій зірваний ніготь. З-під нього виступали маленькі бісеринки крові.

(«Джек вибрався»)

(«Не кажи дурниць»)

(«Авжеж, він на волі. Він взяв ніж з кухні або, може, м’ясницький сікач. Саме зараз він піднімається сюди, наступаючи на бокові краєчки східців, щоби ті не рипіли»)

(«!Ти сказилася!»)

Губи в неї тремтіли, якусь мить їй здавалося, що всі ці слова вона щойно прокричала вголос. Але тиша так і трималася.

З’явилося відчуття, ніби її спостерігають.

Вона різко обернулась і втупилась у затемнене ніччю вікно і в гидотне біле обличчя з білими колами навкруг очей, що бурмотіло до неї, обличчя моторошного безумця, який весь час ховався в цих стогінливих стінах…

То були лише морозні візерунки з зовнішнього боку шибки.

Вона випустила з легень повітря довгим, шелестливим шепотом страху, і їй здалося, ніби звідкілясь почулося — і цього разу цілком ясно — насмішкувате хихотіння.

(«Ти сахаєшся тіней. Тут і без цього достатньо кепсько. До завтрашнього ранку ти вже станеш готовою для кімнати з м’якими стінами»)

Існував тільки один спосіб розвіяти ці страхи, і вона знала, в чому він полягає.

Вона мусить зійти донизу і впевнитися, що Джек досі в коморі.

Дуже просто. Спуститися. Коротко поглянути. Повернутись нагору. Ох, по дорозі зупинитись, забрати тацю з реєстраційної стійки. Омлет доведеться викинути, але суп можна ще розігріти на електроплитці біля Джекової друкарської машинки.

(«О так і не дати себе вбити якщо він там унизу з ножем»)

Вона підійшла до комода, намагаючись скинути з себе пелену того страху, що оповив її. Розсипані на стільниці комода лежали дрібні монети, там був стосик чеків за бензин для готельного пікапа, дві люльки, які Джек всюди возив за собою, але рідко курив… і низка його ключів.

Вона підібрала їх, якусь мить потримала в руці, а потім поклала назад. Була зринула ідея замкнути за собою двері спальні, але вона виявилася їй просто не до душі. Денні спить. Розпливчасті думки про пожежу промайнули їй крізь мозок, і ще щось дзьобнуло її дужче, але вона це зневажила.

Перетнувши кімнату, Венді на мить нерішуче зупинилася перед дверима, потім дістала з кишені халата ніж і затисла в правій руці його дерев’яну колодку.

Потягнула, відчиняючи, двері.

У короткому коридорчику, що вів до їхнього помешкання, було пусто. Усі повішені через рівні проміжки електричні настінні канделябри яскраво горіли, чудово висвічуючи синє тло килима і його в’юнкий, плутаний узор.

(«Бачиш? Тут жодних страховиськ»)

(«Авжеж, звісно, що нема. Вони хочуть виманити тебе. Вони хочуть, щоби ти зробила щось дурне, суто жіноче, і саме це ти зараз і робиш»)

Вона знов завагалася, жалюгідно заскочена, не бажаючи розлучатися з Денні і з безпечністю їх помешкання і в той же час відчуваючи нагальну потребу переконатися, що Джек все ще… безпечно упакований.

(«Звичайно ж, він там»)

(«Але ті голоси»)

(«Не було ніяких голосів. То все твоя уява. То вітер»)

— То не був вітер.

Звук власного голосу змусив її здригнутися. Але смертельна впевненість, що прозвучала в ньому, змусила її рушити вперед. Ніж хитався у неї при боці, ловлячи промінчики світла й відкидаючи відблиски на шовковисті шпалери. Її капці шепотіли по ворсу килима. Її нерви співали, наче дроти.

Вона дісталася рогу головного коридору і зазирнула за нього, розум заціпенів від того, що вона може там побачити.

Там не було чого бачити.

Після миті вигань вона завернула за ріг і вирушила вздовж головного коридору. Кожний крок у бік обляглого тінями сходового прозору посилював її тривогу і усвідомлення того, що вона полишає свого сплячого сина на самоті, беззахисним. Шурхіт власних капців по килиму вчувався дедалі гучнішим і гучнішим у її вухах; двічі вона озирнулася через плече, щоби переконати себе в тому, що ніхто не підкрадається ззаду до неї.

Досягши сходової клітини, вона поклала долоню на холодний верхній стовпчик перил. Дев’ятнадцять широких сходинок вели вниз, у вестибюль. Вона знала, бо достатньо часто їх рахувала. Дев’ятнадцять засланих килимовою доріжкою сходинок, і зблизька жодного Джека, що скорчився б на якійсь з них. Звичайно, ні. Джек замкнений у коморі на міцний сталевий засув за товстими дерев’яними дверима.

Але у вестибюлі темрява і, ох, там так повно тіней.

Пульс важко бився глибоко в її горлі.

Попереду й трохи ліворуч зяяли міддю насмішкувато відчинені двері ліфта, запрошуючи її ступити всередину, скуштувати найкращої поїздки в її житті

(«Ні, дякую»)

Усередині кабіна ліфта була завішана рожевими й білими креповими гірляндами серпантину. Посипана конфеті з пари вже розряджених трубчастих хлопавок. У лівому дальньому кутку лежала порожня пляшка з-під шампанського.

Вона відчула над собою порух і крутнулась глянути вгору вздовж дев’ятнадцяти сходинок, що вели в темний хол другого поверху, і не побачила там нічого; проте був тривожний ефект бокового зору, ніби якісь

(«істоти»)

відскочили назад, у глибшу темряву горішнього коридору за мить перед тим, як її очі встигли їх зафіксувати.

Вона знову подивилася на нижні сходи.

Безупинно пітніла її права долоня з затиснутій у ній колодкою ножа; вона переклала ніж у ліву руку, витерла праву долоню собі об рожевий махровий халат і переклала ніж назад. Майже несвідома того, що її розум дав команду тілу рухатись вперед, вона почала сходити донизу, спершу ліва ступня, потім права, ліва, потім права, її вільна рука легко сунулась по перилах.

(«Де ви, гуляки? Не дайте мені вас сполохати, агов, зграя запліснявілих простирадл! Хіба вам лякатися жінки з ножем! Нумо, утнемо трохи музики тутай! Нумо, додамо трохи життя!»)

Десять сходинок, дюжина, чортова дюжина.

Сюди, вниз, мутно сочилося жовтаве світло з холу першого поверху, і вона згадала, що, аби ввімкнути освітлення у фойє, їй треба скористатися вмикачами або біля входу до обідньої зали, або в офісі менеджера.

А втім, звідкілясь туди долинало світло, біле й приглушене.

Флуоресцентне, звісно. З кухні.

Вона затрималася на тринадцятій сходинці, намагаючись пригадати, чи вимикала вона його, чи залишила, коли вони йшли звідти з Денні. І просто не зуміла згадати.

Під нею, у фойє, бовваніли в омутах тіней крісла з високими спинками. Скло вестибюльних дверей було загнічено білістю одностайної ковдри наметеного снігу. Мідні цвяшки на диванних подушках ледь-ледь мерехтіли, неначе котячі очі. Там було не менше сотні місць, де сховатися.

Ноги в неї перетворились на дерев’яні диби від страху, вона продовжувала спуск.

Ось сімнадцята, ось вісімнадцята, ось дев’ятнадцята.

Вестибюльний поверх, мадам. Ступайте обережно.

Двері бальної зали стояли навстіж, виливаючи з себе назовні лиш темряву. Звідти, зсередини, чулося ритмічне цокотіння, наче там була бомба. Вона заціпеніла, потім згадала про годинник на камінній полиці, про той дзиґар під скляним ковпаком. Джек або Денні, мабуть, його завели… чи, може, він завівся сам, як усе інше в цьому «Оверлуку».

Вона обернулась до реєстраційної стійки з наміром пройти крізь її хвіртку і далі через менеджерський офіс до кухні. Мріючу там мутним сріблом, вона побачила тацю з їхнім гаданим обідом.

А тоді почав бити дзиґар, дрібні дзенькітливі ноти.

Венді закам’яніла, язик прилип їй до піднебіння.

Потім вона розслабилась. Він б’є восьму, от і все. Восьма година… п’ять, шість, сім…

Вона рахувала удари. Раптом їй здалося неправильним рухатися далі, поки не замовкне цей дзиґар.

…вісім… дев’ять…

(«??Дев’ять??»)

…десять… одинадцять…

Зненацька, запізніло, їй дійшло. Вона незграбно розвернулася назад до сходів, уже розуміючи, що надто пізно. Але звідки ж їй було знати?

Дванадцять.

Усі світильники в бальній залі спалахнули. Засурмили потужні, верескливі фанфари. Венді скрикнула вголос, такий мізерний звук проти того ревіння, що його видавали тамтешні мідні легені.

«Маски геть! — луною покотилися крики. — Маски геть! Маски геть!»

Потім вони затухли, немов у якомусь довгому часовому коридорі, знову полишивши її на самоті.

Ні, не на самоті.

Вона обернулась, і там по неї надходив він.

То був Джек, і не зовсім Джек. Очі в нього горіли якимсь бездумним, вбивчим світлом; на його таких знайомих губах тепер дрижала крива, безрадісна усмішка.

У руці він тримав молоток для гри в роук.

— Гадала, що замкнула мене? Гадала, що зробила це та й поготів?

Молоток свиснув у повітрі. Венді зробила крок назад, перечепилася через якийсь пуфик, упала на вестибюльний килим.

— Джеку…

— Ти курва, — прошепотів він. — Я знаю, ким ти є.

Молоток знов зі свистом, смертельно швидко, пішов униз і зарився в її м’який живіт. Вона закричала, раптом затоплена океаном болю. Неясно вона побачила, що молоток відплигнув назад. З раптовим ступорозним усвідомленням реальності їй дійшло, що він дійсно спрямований на те, щоби забити її на смерть отим молотком, який тримає в руках.

Вона спробувала знов йому крикнути, благати його припинити це заради Денні, але їй забило подих. Вона спромоглася лише на слабенький виск, заледве взагалі чутний звук.

— Зараз. Зараз, Христа ради, — промовив він, шкірячись. І відштовхнув ногою пуфик собі з дороги. — Гадаю, зараз ти отримаєш свої ліки.

Молоток фуркнув униз. Венді перекотилася вліво, поли халата задрались їй вище колін. Джек не зумів утримати в руках молоток, коли той вгатився в підлогу. Йому довелось нахилятися, піднімати його, і поки він це робив, Венді побігла до сходів, дихання нарешті повернулось до неї схлипами. Живіт її став суцільним, пульсуючим болем, забоєм.

— Курво, — промовив він крізь свій вищир і рушив услід за нею. — Ти смердюча сучка, гадаю, ти зараз отримаєш, що тобі належить. Гадаю, таки отримаєш свою кару.

Вона почула посвист молотка, і зразу ж в правому боці вибухнув шалений біль, коли молоток поцілив їй трохи нижче лінії грудей, зламавши два ребра. Венді впала вперед на сходи, і нова агонія розірвала її, коли вона вдарилася пораненим боком. Проте інстинкт змусив її перевернутися, відкотитися, і молоток шугнув повз її скроню, схибивши на якийсь убогий дюйм. Він з глухим «гах» ударив у глибокі шари килимового покриття сходів. І от тоді вона побачила ніж, який вилетів з її руки під час падіння. Той лежав, зблискуючи, на четвертій сходинці.

— Курва, — репетував Джек. Молоток опустився. Вона підкинула себе вгору, і той влучив їй прямо під коліном. Раптом вогнем взялася гомілка. Кров почала дріботіти вниз по литці. А тоді молоток знову майнув униз. Вона відсмикнула голову, і він врізався в сходинку в просвіті між її шиєю й плечем, відірвавши їй трохи плоті з вуха.

Джек знову вихнув молотком, але цього разу вона перекотилася вниз сходами в його бік, потрапивши всередину дуги його удару. Крик вирвався з неї, коли її зламані ребра, стукаючись, заскреготіли. Вона вдарила його своїм тілом в голінки, якраз коли він був утратив рівновагу, і Джек поточився назад з лементом люті і здивування, пританцьовуючи джигу на сходинці в намаганні утриматися на ногах. А тоді він гупнувся на підлогу, молоток вилетів йому з руки. Він сів, задивившись на мить на неї шокованими очима.

— Я вб’ю тебе за це, — промовив він.

Перевернувшись, він потягнувся по держак молотка. Венді присилувала себе підхопитись на рівні. Ліва нога блискавку за блискавкою надсилала їй біль вгору стегном. Обличчя в неї було попелясто-блідим, але зібраним. Вона стрибнула йому на спину, якраз коли його рука зімкнулась на держаку молотка для роуку.

— Ох, Боже милесенький! — крикнула вона в затінений вестибюль і встромила кухонного ножа йому в поперек аж по саму рукоять.

Він укляк під нею, а потім закричав. Їй подумалося, що ніколи в цілому своєму житті вона не чула такого жахливого звуку; то було так, ніби верещать геть усі підлоги, і вікна, і двері цього готелю. Здавалося, цей крик лунає й лунає, поки Джек залишається заціпенілим долі під її вагою. Разом вони немов становили фігуру з салонної гри в шаради: вершник і кінь. От лишень тільки спина його картатої червоно-чорної фланелевої сорочки дедалі темнішала, просякала, розпливалася кров’ю.

Потім він упав обличчям униз, збрикнувши Венді з себе на її поранений бік, змусивши її застогнати.

Вона лежала якийсь час, хрипко дихаючи, нездатна поворухнутись. Уся вона, від краю до краю, гула нестерпним болем. З кожним вдихом щось злобно встромлялося в неї, а шия була мокрою від крові з обгризеного вуха.

Присутніми були тільки звуки її болісних намагань дихати та вітру і цокотіння годинника в бальній залі.

Нарешті вона присилувала себе підвестись і зашкутильгала в бік сходів. Діставшись туди, вона вхопилася за перила, з похнюпленою головою, хвилі млості перекочувалися через неї. Коли це трішки минулося, вона почала дертися вгору, наступаючи на цілу ногу і підтягуючи себе руками на перилах. Раз вона поглянула вгору, очікуючи побачити там Денні, але сходовий просвіт був порожнім.

(«Дякувати Богу, він усе це проспав, дякувати Богу, дякувати Богу»)

Через шість сходинок їй довелося відпочивати, голова похилена, її біляве волосся завитками звисає на перила і поза ними. Повітря з болісним присвистом проходило крізь її горло, наче в ньому виросли колючки. Правий бік у неї перетворився на якусь розпухлу, гарячу масу.

(«Нумо Венді вперед старе дівчисько замкнеш за собою двері а потім уже роздивишся на поранення ще тринадцять пройти не так уже й погано. А коли дістанешся верхнього коридору там можеш повзти. Я тобі дозволяю»)

Вдихнувши стільки повітря, скільки їй дозволили зламані ребра, вона напівпідтягнулася, напівупала на наступну сходинку. І на наступну.

Вона була на дев’ятій, майже на половині шляху, коли з-позаду і знизу неї почувся Джеків голос. Він глухо промовив:

— Ти, курво. Ти вбила мене.

Жах, чорний як північ, майнув крізь неї. Вона подивилася через плече і побачила, що Джек повільно підводиться на ноги.

Спина в нього була зігнута дугою, і вона побачила, що з неї стирчить руків’я кухонного ножа. Очі його, здавалося, ніби зіскулились, майже загубилися в складках блідої, обвислої шкіри навкруг них. Лівою рукою він в’яло тримався за держак молотка для роуку. Головка того була в крові. Майже в центрі її прилип клаптик рожевої тканини її махрового халата.

— Я тобі завдам ліків, — прошепотів він і почав клигати в бік сходів.

Підвиваючи від страху, Венді почала знову підтягувати себе вгору. Десять сходинок, дюжина, чортова дюжина. Але все одно коридор першого поверху здавався їй таким само далеким, як якийсь неприступний гірський пік. Вона вже геть захекалася, її бік протестуюче зойкав. Волосся дико метлялося туди-сюди в неї перед обличчям. Очі пекло від поту. Цокотіння дзиґаря під куполом у бальній залі, здавалося, заповнює її вуха, а акомпанементом йому — Джекове важке, мученицьке дихання, коли він почав лізти вгору по сходах.

Розділ п’ятдесят перший Хеллоран прибуває

Леррі Дуркін був високим худим чолов’ягою з вовкуватим обличчям під буйною гривою рудого волосся. Хеллоран перестрів його, якраз коли той полишав сервісну станцію «Коноко», ховаючи своє вовкувате обличчя глибоко в армійського типу парці. Леррі більше не мав бажання займатися справами в таку бурю, не важило, з якого віддаля приїхав сюди Хеллоран, і ще менше бажання було в нього здавати в оренду один зі своїх двох снігоходів цьому чорному з дикими очима, який наполягав на тому, що йому необхідно піднятися нагору, в «Оверлук». Серед людей, які більшість свого життя прожили в маленькому містечку Сайдвіндері, той готель мав сморідну репутацію. Там вчинялися смертовбивства. Якийсь час закладом керувала зграя бандитів, а іншим часом також керував один розбишака-бізнесмен. І бодай які речі діялися в тім старому «Оверлуку», вони ніколи не потрапляли в газети, бо гроші мають змогу переконувати. Але людям у Сайдвіндері непогано про все було відомо. Більшість готельних покоївок були звідсіля, а покоївки багацько чого бачать.

Але коли Хеллоран назвав ім’я Говарда Коттрелла і показав Дуркіну ярличок всередині однієї з синіх рукавиць, хазяїн техстанції потеплішав.

— Прислав тебе сюди, ге? — спитав Дуркін, відмикаючи один з гаражних відсіків і заводячи Хеллорана досередини. — Добре знати, що старий бахур ще має якусь чуйку. Я гадав, він її вже геть зовсім позбавився. — Він клацнув вмикачем, і ожив блок дуже старих і дуже брудних флуоресцентних ламп. — А тепер, заради якого чортового створіння, ти хочеш піднятися туди, друзяко?

Хеллорана почали зраджувати нерви. Останні кілька миль до Сайдвіндера були вкрай важкими. Раз порив вітру, що, мабуть, летів зі швидкістю більше шістдесяти миль за годину, розвернув його «б’юїк» на триста шістдесят градусів. А попереду лежать ще милі дороги, і лише Бог знає, що там, на тому її кінці. Йому було моторошно за хлопчика. Зараз уже майже за десять хвилин сьома, а йому знову доведеться проходити через ті самі пісні з танцями.

— Дехто в біді там, нагорі, — промовив він вельми обережно. — Син доглядача.

— Хто? Торренсів синок? Та що ж за біда з ним могла трапиться?

— Не знаю, — пробурмотів Хеллоран. Його нудило від того, скільки це забирає часу. Він балакав зараз із мугирем і знав, що всі такі селюки відчувають одностайну потребу підходити до своїх справ кругаля, обнюхувати їх по кутах і боках, перш ніж пірнути в діло з головою. Але зараз на таке не було часу, бо зараз він був уже не на жах переляканим ніґґером, і якщо це затягнеться трохи надовше, він може просто вирішити все кинути і тікати.

— Слухай, — сказав він. — Я тебе прошу. Мені треба туди піднятись, а для цього мені потрібен снігохід. Я дам тобі твою ціну, але заради Бога милостивого, дозволь мені самому владнати мою справу!

— Гаразд, — сказав Дуркін, зовсім не образившись. — Якщо тебе прислав Говард, мені вже достатньо. Візьмеш оцього «Арктичного кота»[302]. Я наллю п’ять галонів бензину в каністру. Бак уже повний. Він тебе доправить і вгору, і назад, я так гадаю.

— Дякую, — промовив Хеллоран, не зовсім упевнено.

— Я візьму з тебе двайцять доларів. Сюди входить і паливо.

Хеллоран видобув з гаманця двадцятку і вручив Дуркіну. Той засунув банкноту до однієї з кишень своєї сорочки, навіть не поглянувши на неї.

— Гадаю, ма’ть, краще нам також буде обмінятися одежиною, — сказав Дуркін, стягуючи з себе парку. — Це манто на тобі ніц не варте буде сьо’дні ввечері. Віддаси мені мою, коли повертатимеш снігохід.

— О, навіщо, я не можу…

— Не переживай за мене, — перебив Дуркін, так само м’яко. — Я не пошлю тебе там замерзнути. А мені тут пройтися якихось пару кварталів, і я вже в себе за столом, вечеряю. Давай-но.

Дещо запаморочено, Геллоран обміняв своє пальто на підбиту хутром парку Дуркіна. Лампи під стелею слабенько дзижчали, нагадуючи йому флуоресцентні світильники в кухні «Оверлука».

— Торренсів хлопчик, — промовив Дуркін і похитав головою. — Такий симпатичний малюк, атож? Він з його татком часто тут бував був, поки не почав си задувати справжній сніг. На готельнім пікапі зазвичай. Як на моє око, обидва їх одне одного держаться так, що рідніше навряд чи можна. От се справді той малий хлопець, що любить свого тата. Надіюсь, він там в порядку.

— Я теж надіюся.

Хеллоран засмикнув блискавку на парці і зав’язав каптур.

— Дай-но поможу тобі випхати його надвір, — сказав Дуркін. Вони покотили снігохід по забрудненому мастилом бетону до гаражних воріт. — Ти кермував коли такою штукою раніше?

— Ні.

— Ну, тут нічого такого. Інструкція приліплена он там, на приладовій панелі, але все, що тут насправді є, це стоп і вперед. Газ отутечки, як у мотоцикла газ. Гальмо з іншого боку. Хилися разом з ним на поворотах. Цей бейбі робить сімісят по насту, але на цій пудрі ти вижмеш хіба не більш за піісят, та й то хтозна.

Тепер уже вони опинилися на засипаному снігом передньому майданчику техстанції, і Дуркін підвищив голос, щоби його було чути серед гуготіння вітру.

— Тримайся дороги! — закричав він у вухо Хеллорану. — Око тримай на узбічних стовпчиках огорожі та дорожні знаки підмічай, тоді все з тобов буде гаразд, гадаю я. Якщо злетиш з дороги, тобі смерть. Второпав?

Хеллоран кивнув.

— Зачекай-но хвильку! — наказав йому Дуркін і побіг назад до гаражного відсіку.

Поки він був відсутній, Хеллоран обернув ключ у замку запалювання і трішки погазував. Снігохід зі чханням пробудився до свого агресивно-турготливого життя.

Дуркін повернувся з червоно-чорною лижварською маскою.

— Надінь собі оце під каптур, — прокричав він.

Хеллоран натягнув на голову маску. Хоча дещо й тіснувата, вона відразу перекрила останні стежки крижаному вітру до його щік, лоба і підборіддя.

Дуркін нахилився ближче, щоби його було чутно.

— Я так здогадуюсь, ти мусіш дещо торопати в тих речах, як то інколи робить Гові, — сказав він. — То не так-то й важить, але та місцина має погану славу довкола. Я тобі дам гвинтівку, як хо.

— Я не думаю, що від неї буде якась користь, — прокричав у відповідь Хеллоран.

— Тобі рішати. Але якщо забереш того хлопчика, вези його на Піч-лейн, номер шіснаццять. У жони буде вже готовий суп.

— Окей. Дякую за все.

— Пантруйся там! — гаркнув Дуркін. — Тримайся дороги!

Хеллоран кивнув і повільно покрутив газ. Снігохід муркнув уперед, передня фара прорізала чистий конус світла крізь сніг, що щільно падав. У дзеркальці заднього огляду він побачив підняту руку Дуркіна і підняв власну навзаєм. Потім він злегка подав ручки керма ліворуч і за хвилину вже їхав угору Головною вулицею, снігохід гладенько біг крізь біле світло, яке відкидали вуличні ліхтарі. Спідометр установився на тридцяти милях за годину. Було десять хвилин по сьомій. В «Оверлуку» Денні й Венді спали, а Джек Торренс з попереднім доглядачем обговорювали справи життя і смерті.

За п’ять кварталів вздовж Головної вулиці ліхтарі закінчилися. З півмилі там ще тягнулись маленькі будиночки, всі щільно застебнуті проти хуртовини, а поза ними вже тільки темрява, що вила вітром. Знову серед чорноти без усякого світла, окрім тонкого списа передньої фари снігохода, і знову жах зімкнувся навкруг Діка, якийсь дитинячий перестрах, гнітючий і розпачливий. Він ніколи ще не почувався таким самотнім. Протягом кількох хвилин по тому, коли останні вогники Сайдвіндера відкотились назад і зникли, нагальне бажання розвернутися і вертатись назад було майже непереборним. Він відзначив собі, що, попри всю його тривогу за сина Джека Торренса, Дуркін не запропонував сісти на другий снігохід і поїхати разом з Хеллораном.

(«та місцина має погану славу довкола»)

Стиснувши зуби, він піддав газу і дивився, як стрілка спідометра пересунулася за сорок і встановилася на сорока п’яти. Здавалося, він мчить страшенно швидко, та все ж таки Дік побоювався, що цього недостатньо. На такій швидкості в нього забере майже годину, щоби дістатися «Оверлука». Але на більшій він туди може взагалі не дістатися.

Він приклеївся поглядом до стовпчиків огорожі, які минали і на вершечках яких був рефлектор завбільшки як десятицентова монета. Чимало з них були поховані під заметами. Двічі він небезпечно пізно помітив попереджувальні знаки про круті повороти і відчув, що снігохід дереться вгору заметами, що маскували прірву, перш ніж завернути назад туди, де влітку тут проходить дорога. Одометр відлічував милі божевільно нестерпно повільними кроками — п’ять, шість, нарешті п’ятнадцять. Навіть під в’язаною лижварською маскою його обличчя почало крижаніти, а ноги ставали дедалі гірше відчутними.

(«Чесно віддав би сотню баксів за лижварські штани»)

З кожною подоланою милею його жах зростав — так, ніби та місцина мала якусь отруйну атмосферу, що з наближенням до неї дедалі густішала. Чи було колись тут так само й раніше? Йому ніколи насправді не подобався «Оверлук», були й інші люди, що поділяли його почуття, але такого, як зараз, не було ніколи.

Він відчував той голос, що ледь не знищив його перед Сайдвіндером, він усе ще намагався пробитися в нього, пробитися крізь його захист до ніжного м’ясця серцевини. Якщо той був таким потужним двадцять п’ять миль тому, наскільки потужнішим він мусить бути зараз? Дік не міг тримати його цілком на відстані. Дещо з того просочувалося, затоплюючи його мозок зловісними підсвідомими образами. Дедалі частіше йому ввижалася жорстоко поранена жінка у ванній, яка підняла безпорадно руки, щоби захиститися від удару, і дедалі дужче і дужче він відчував, що та жінка мусить бути…

(«Господи, стережися!»)

Огорожа заманячила попереду нього, немов якийсь вантажний потяг. Зафантазувавшись, він проґавив знак, що попереджав про поворот. Дік жорстко смикнув кермо праворуч, і снігохід, хилячись, розвернувся. З-під нього почулося брутальне скреготіння гусениць по скельній породі. Хеллоран подумав, що машина зараз скине його, і вона затряслася на вістрі ножа від падіння, перш ніж напіввиїхати, напівзісковзнути на більш-менш рівну поверхню похованої під снігом дороги. Потім перед ним розверзлася прірва, фара висвітила раптовий обрив сніжного покриву і темряву поза ним. Дік повернув снігохід в інший бік, серце нудотно билося йому в горлі.

(«Тримай його на дорозі, Дікі, старий друзяко»)

Він змусив себе ще на дрібку додати газу. Тепер стрілка спідометра прибилася зразу під п’ятдесятьма. Вітер вив і ревів. Фара прохромлювала темряву.

Через невідомий відтинок часу він виїхав на вигин заваленої по її берегах заметами дороги і побачив попереду якийсь мерехтливий спалах світла. Лише проблиск, який зразу ж сховався за піднесеною вгору складкою місцевого рельєфу. Проблиск той був таким коротким, що Дік взявся себе переконувати, що то була лише його уява, аж ген за іншим поворотом світло зблиснуло знову на кілька секунд, і вже трохи ближче. Цього разу не було питань щодо його справжності, Хеллоран достатньо разів бачив його під цим кутом раніше. Це був «Оверлук». Скидалось на те, що світло горить у ньому на першому й вестибюльному поверхах.

Деякі з його страхів — та частина, що мала до діла з вилітанням з дороги чи аварією снігохода на непоміченому повороті, — цілком розтанули і пощезли. Снігохід впевнено вписався в першу половину S-подібного повороту, який тепер пофутово точно пригадався Діку, й от тоді-то фара вихопила

(о боженьки ісусе рідний що це)

попереду серед дороги. Вирисуване різкими чорно-білими штрихами… Хеллоран спершу було подумав, що то якийсь навдивовижу великий гірський вовк, якого буря зігнала донизу з високих полонин. Далі, трохи наблизившись, він упізнав, що воно, і жахом йому перемкнуло горло.

Не вовк, але лев. Один з живоплотових левів.

Його морда була маскою з чорних тіней і пухнастого снігу, його стегна були напружено підібрані перед стрибком. І він стрибнув, сніг завихрився навкруг його поршневих задніх лап у беззвучному вибуху кришталевого спалаху.

Хеллоран з криком різко рвонув ручки керма праворуч, одночасно низько пригинаючись. Дряпливий, деручий біль продряпався по його обличчю, по шиї, по його плечах. Лижварську маску було роздерто до низу потилиці. Діка вибило зі снігохода. Він врізався в сніг, проорав у ньому доріжку, покотився.

Він відчував його, як той підходить до нього. Ніздрі Діку забило гірким запахом зеленого гостролиста. Велика лапа куща ляснула йому по підкрижжю, і Хеллоран пролетів десять футів у повітрі, розвиханий, наче якась ганчір’яна лялька. Побачив, як снігохід без свого вершника вдарився об дорожню огорожу і став дибки, його фара пошуковим прожектором майнула в небо. Машина перекинулася і застигла.

І тоді живоплотовий лев напав на нього. Затріщало і зашурхотіло. Щось, мов граблями, пройшлося по грудях його парки, роздираючи її. То могли бути грубі гілочки, але Хеллоран знав, що то пазурі.

— Тебе тут нема! — пронизливо закричав Хеллоран кущовому левові, що нарізав кола, підбираючись до нього. — Тебе тут зовсім немає!

Він важко звівся на рівні і подолав уже половину шляху до снігохода, перш ніж лев плигнув уперед, ударивши його по голові всіяною голочками лапою. Хеллоран побачив беззвучний вибух зірниць.

— Нема тут, — знов проказав він, але то вже було згасаючим мурмотінням. Коліна йому підломилися, кинувши його в сніг. Він поповз до снігохода, права половина його обличчя перетворилася на криваве кашне. Лев ударив його знову, перевернувши на спину, наче черепаху. Ще й грайливо гарчав.

Хеллоран силувався дістатись до снігохода. Те, що йому потрібно, було там. А тоді лев напосівся на нього знову, кігтячи й роздираючи.

Розділ п’ятдесят другий Венді і Джек

Венді ризикнула кинути черговий погляд через плече. Джек був на шостій сходинці, чіпляючись за перила майже так само, як це робила вона. Він усе ще усміхався, і темна кров повільно сочилася з його вищиру, стікаючи вниз по улоговинці на його підборідді. Він оскалився до неї.

— Я таки ввіб’ю тобі мозок у голову. Ввіб’ю його геть нахер.

Він важко подолав наступну сходинку.

Паніка її підострожила, і навіть біль у правому боці трохи зменшився. Вона підсмикувала себе вгору швидко що було змоги, не зважаючи на біль, судорожно хапаючись за перила. Досягши верху, вона кинула погляд позад себе.

Замість того щоби зменшуватися на силі, Джек її ніби набирався дедалі більше. Він був усього лиш за чотири сходинки від верху, виміряючи цю дистанцію роуковим молотком у лівій руці і підтягуючись правою.

— Уже зразу в тебе за спиною, — захекано кинув він крізь свій кривавий усміх, немов прочитав був її думки. — Уже зовсім близько, курво. З ліками для тебе.

Вона спотикливо метнулася по головному коридору, притримуючи обома руками собі бік.

Розчахнулися навстіж двері одного з номерів, і звідти вигулькнув якийсь чоловік у зеленій масці привида.

— Класна вечірка, правда ж? — заверещав він їй просто в обличчя і смикнув навощену нитку хлопавки. Луною прокотилося «бах», і раптом крепові стрічки серпантину розпливлися в повітрі навкруг неї. Чоловік у масці привида захихотів і знову сховався в номері, затріснувши за собою двері. Вона повалилася долілиць на килим, на повний зріст. Правий бік у неї неначе вибухнув болем, і вона відчайдушно відбивалася від чорноти зомління. Непевно їй почулося, що ліфт ніби знову почав їздити, а між своїх розчепірених пальців вона побачила, що узор килима начебто ворушиться, гойдається й вигинається, химерно переплітаючись.

Молоток торохнув за нею, і вона рвонулась уперед, схлипуючи. Озирнувшись, вона побачила, що Джек спіткнувся, поточився вперед і опустив молоток за мить перед тим, як самому завалитись на килим, заляпавши його ворс яскравими плямами крові.

Молоток ударив її просто поміж лопатками, і на мить біль став таким величезним, що вона могла лише корчитися, стискаючи й розтискаючи пальці. Щось тоді хруснуло всередині неї — вона почула це ясно, і кілька секунд залишалася притомною хіба що тільки в якомусь приголомшеному, занімілому стані, немов просто спостерігала все це крізь нашарування димчатого флеру.

По тому до неї повернулася повна притомність, а разом з нею страх і біль.

Джек намагався підвестись, щоби змогти завершити свою роботу.

Венді намагалася встати і виявила, що це неможливо. Здавалося, при кожнім зусиллі електричні блискавки пробивають угору і вниз уздовж її спини. Вона почала повзти вперед, підсмикуючись, ніби пливе на боці. Джек повз слідом за нею, користуючись роуковим молотком, як милицею або ціпком.

Вона досягла рогу і, вчепившись руками за кут стіни, підтягла себе поза нього. Її жах поглибшав — вона б не повірила, що це можливе, але було саме так. У сто разів гірше було не мати змоги бачити Джека чи знати, наскільки близько він уже підібрався. Підтягуючись уперед, вона виривала повні жмені килимового ворсу і вже подолала півдороги по короткому коридорчику, коли побачила, що двері спальні стоять розчинені навстіж.

(«Денні! О, Боже»)

Вона присилувала себе піднятися на коліна, а потім, чіпляючись за стіну (хоч як пальці зісковзували з шовковистих шпалер), і на ноги. Її нігті відривали маленькі смужки паперу. Вона проігнорувала біль і напівпройшла, напівпроволочилася крізь одвірок якраз тоді, коли з-за дальнього рогу з’явився Джек і почав, спираючись на роуковий молоток, рватись уперед до розчинених дверей. Учепившись за край комода, Венді сперлась на нього і вхопилась за двері.

Джек закричав їй:

— Не смій зачиняти двері! Чорти б тебе взяли, не смій їх замикати!

Вона затріснула двері і засунула засувку. Ліва рука її гарячково щось намацувала серед мотлоху на комоді, збиваючи розсипані там монети на підлогу, де вони розкочувалися у всіх напрямках. Низку ключів вона намацала, якраз коли молоток, свиснувши, гахнув у двері, змусивши їх задрижати в одвірку. Потрібний ключ вона встромила в замок на другій спробі і повернула його вправо. Механізм замка проклацав, і Джек закричав. Молоток почав бити у двері градом оглушливих ударів, від чого вона зіщулилася і відступила назад. Яким дивом він робить таке з ножем у спині? Звідки він бере собі силу? Їй хотілося крикнути крізь замкнуті двері: «Чому ти не мертвий?!»

Натомість вона розвернулася. Їй з Денні треба сховатись у ванній кімнаті і замкнути й ті двері також, на той випадок якщо Джек таки зможе пробитися крізь двері спальні. Думка про втечу через шахту міні-ліфта вдарила їй у голову диким вибухом, але вона її зразу ж відкинула. Денні достатньо маленький, щоби туди поміститись, але вона не зможе контролювати натяг тросів. Він може впасти на дно й розбитися.

Залишається тільки ванна. А якщо Джек проб’ється й туди…

Але вона мусить собі не дозволяти про таке думати.

— Денні, любий, тобі треба прокидатися і…

Але його ліжко було порожнім.

Коли він уже почав засинати міцніше, вона вкрила його ковдрами і пледом. Тепер їх було відкинуто.

— Я тебе дістану! — вив Джек. — Я дістану вас обох!

Кожне його слово підкреслювалося ударом роукового молотка, але Венді ігнорувала і те й інше. Уся її увага була прикута до порожнього ліжка.

— Виходь сюди! Відімкни ці чортові двері!

— Денні? — прошепотіла вона.

Звичайно… коли Джек напав там на неї. Це дійшло до Денні, як, здається, завжди доходили агресивні емоції. Можливо, він навіть бачив усе в кошмарі. Він ховається.

Вона незграбно упала навколішки, перетерплюючи чергову блискавку болю зі своєї розпухлої кровоточивої ноги, і зазирнула під ліжко. Нічого там, окрім пучечків пилу та домашніх капців Джека.

Джек прокричав її ім’я, і цього разу, коли свиснув молоток, від дверей відскочила довга скалка, торохнувши об дерев’яні панелі. Наступний удар відгукнувся нудотним, розщепливим тріском, звуком сухого поліна під сокирою. Закривавлена головка молотка — тепер уже й сама собі подовбана, потріскана — проломила нову діру в дверях, потім зникла і вгатила знов, розсилаючи дерев’яну шрапнель по всій кімнаті. Венді знову звелася на рівні, за допомоги краю ліжка, і зашкандибала через кімнату до шафи. Зламані ребра шпигали її, змушуючи стогнати.

— Денні?

Вона гарячково відсунула вбік одяг на вішаках; кілька речей зісковзнули з вішаків і безсоромно спланували на підлогу.

Вона покульгала до ванної кімнати, а коли вже взялась за її двері, озирнулася. Молоток знову пробився, поширивши діру, а потім і рука з’явилася, почала намацувати засувку. З жахом вона побачила, що залишила низку Джекових ключів висіти при замку.

Рука відсмикнула засувку, при цім зачепивши ґроно ключів. Вони весело дзеленькнули. Рука переможно вхопилась за них.

Зі схлипом вона пройшла у ванну і затріснула її двері якраз тоді, коли двері спальні розчахнулись навстіж і крізь них з ревом продерся Джек.

Венді задвигнула засувку і крутнула пружинний замок, розпачливо роззираючись навкруги. Ванна кімната була порожня. Денні не було й тут. Та коли вона вловила віддзеркалення власного, замазаного кров’ю обличчя у люстерку на дверцятах аптечної шафки, Венді зраділа. Вона ніколи не вважала, що дітям варто бути свідками маленьких скандалів між їх батьками. І, можливо, та істота, що зараз буйствує в спальні, перекидаючи і трощачи речі, нарешті завалиться, перш ніж зможе вирушити по її сина. Ймовірно, думала вона, існує ще шанс для неї наробити тій істоті ще більше поранень… можливо, навіть убити її.

Її очі швиденько перебігли по поверхнях стандартного порцелянового начиння ванної кімнати, вишукуючи будь-що, що може прислужитися як зброя. Був там шматок мила, але їй не думалося, що навіть загорнутий у рушник, той стане достатньо смертельним. Усе інше було жорстко закріпленим. Боже, невже тут нічого нема такого, чим вона могла б скористатися?

За дверми не вщухали, продовжуючись і продовжуючись, тваринні звуки руйнування під акомпанемент горлових криків, що вони «отримають свої ліки» і «заплатять за те, що йому наробили». Він ще «покаже їм, хто тут бос». Бо вони «нікчемні щенята», обоє.

Почулось гупання, коли перекинувся її програвач, лункий тріскіт, коли розбився кінескоп дешевого телевізора, а потім передзвін віконних шибок, після чого під двері ванної потягнуло холодом. Глухе шмяк, це матрац зірвано з двоспального ліжка, де вони були лежали разом, стегно до стегна. Гахкання, коли Джек навмання гатив своїм молотком по стінах.

А втім, нічого не було від справжнього Джека в цьому виючому, безладному, роздратованому голосі. Він то скиглив сповненими жалю до себе нотками, то здіймався до буйних криків; це лячно нагадувало їй ті крики, що інколи здіймались у геріатричному відділенні шпиталю, де вона зазвичай працювала влітку, коли ще навчалася в середній школі. Старече слабоумство. Джека тут більше не було. Вона чула безумний, буйний голос самого «Оверлука».

Молоток вгатився в тоненькі двері ванної кімнати, вибивши з них величезну тріску. Половина скаженого, заклопотаного обличчя глипнула крізь діру на Венді. Губи, щоки і горло були замащені кров’ю, єдине око, яке вона бачила, було крихітним, свинячим якимсь, і блискучим.

— Нікуди тікати, еге ж, ти, пиздо, — захекало воно до неї крізь свою усмішку. Молоток ударив знову, пустивши скалки летіти у ванну і вдарятись об дзеркало на аптечці…

(!!Є ж аптечка!!)

Розпачливе скімлення почало вириватися з неї, коли вона розвернулась, забувши тимчасово про свій біль, і різко відчинила дверцята аптечки. Вона почала ритися серед її вмісту. Позаду неї той голос хрипко валував:

— Ось уже тут! Ось я вже прийшов, ти, свиняко!

Воно трощило двері з навіженістю якоїсь машини.

Пляшечки та слоїки падали під її скажено нашукуючими пальцями — сироп проти кашлю, вазелін, шампунь «Клерол» на трав’яній есенції, перекис водню, бензокаїн — вони валились до раковини й розбивалися.

Її пальці зімкнулись на пачечці бритвених лез якраз тоді, коли вона знову почула ту руку, вона вовтузилася з засувкою і пружинним замком.

Венді витрясла одне лезо, незграбно з ним вовтузячись, дихання вривалося в неї короткими хрипками хапками. Вона встигла порізати собі пучку великого пальця. Крутнувшись вихором, вона черконула по тій руці, що вже відімкнула замок і тепер вовтузилася з засувкою.

Джек заверещав. Рука відсмикнулася назад. Хекаючи, затиснувши лезо між вказівним і великим пальцями, Венді чекала від Джека нової спроби. Він спробував, а вона різонула. Він знову заверещав, намагаючись вхопити її за руку, і вона різонула його знову. Бритвене лезо сковзнуло в її пальцях, знову порізавши її, і впало на підлогу біля унітаза.

Венді вихопила з пачечки наступне лезо й чекала.

Порухи в тій кімнаті…

(«??йде геть??»)

І якийсь звук долинає крізь вікно спальні. Чийсь мотор. Якесь високе, комарине дзижчання.

Рев люті від Джека, а тоді — так, так, вона була певна цього — він вирушив з помешкання доглядача, ломлячись крізь руїну в коридор.

(«??хтось під’їжджає рейнджер Дік Хеллоран??»)

— О, Боже, — мурмотіла вона судорожно крізь рот, що, здавалося, був заповнений уламками паличок і старою тирсою. — Ох, Боже, ох, будь-ласочка.

Вона мусила зараз же звідси йти, мусила шукати свого сина, щоби вони могли зустріти решту цього кошмару пліч-о-пліч. Вона потягнулась рукою і вхопилась за засувку. Рука тягнулася ніби багато миль. Нарешті вона вловила ту засувку і вивільнила її. Штовхнула двері, похитуючись вийшла, і раптом її накрило жахливою впевненістю, що Джек тільки прикинувся, ніби пішов, що він заліг десь і чигає її.

Венді роззирнулась довкола. Ця кімната була порожня, вітальня також. Перекинуті, розтрощені речі повсюди.

У шафі? Пусто.

І тоді м’які тіні сірих відтінків почали напливати на неї, і вона впала на матрац, який Джек зірвав з ліжка, впала напівпритомною.

Розділ п’ятдесят третій Хеллоран повергнутий

Хеллоран дістався до перекинутого снігохода якраз тоді, коли за півмилі від нього Венді підтягувалась за ріг у той короткий коридорчик, що вів до помешкання доглядача.

Та не снігохід йому був потрібен, а каністра з бензином, прив’язана в нього ззаду парою еластичних стропів. Його руки, все ще в синіх рукавицях Говарда Коттрелла, вхопилися за верхній строп і зісмикнули його геть, і в ту ж мить за його спиною заревів живоплотовий лев — це ревіння, було схоже, лунає здебільшого в його голові, аніж ззовні неї. Жорсткий, немов ожиновий, ляск по нозі змусив Дікове коліно заспівати болем, оскільки ногу рвонуло туди, куди ніколи не передбачувалося згинатись суглобу. Стогін вирвався крізь зціплені зуби Хеллорана. Тепер уже будь-якої миті може дійти до вбивства, звір утомився гратися з ним.

Він намацав другий строп. Липка кров напливала йому в очі.

(«Рик! Ляск!»)

Цей удар прогрібся йому по сідницях, ледь не покотивши його сторч головою, знов далеко відкинувши від снігохода. Дік продовжував свою справу — без перебільшення, відчайдушно — заради життя.

Нарешті він звільнив другий строп. Він уже притискав до себе каністру, коли лев ударив знову, перекинувши його на спину. Дік знову його побачив: тільки тінь серед темряви і падаючого снігу, таку ж кошмарну, як рухлива ґоргулья.

Поки рухома тінь, відкидаючи клубки снігу, вкотре підкрадалась до нього, Хеллоран відкручував кришку на каністрі. Коли звір наблизився, кришка якраз звільнилася і з каністри повіяло ядучим духом бензину.

Хеллоран випростався перед левом на колінах — той стелився неймовірно стрімко — і плеснув на нього бензином.

Звір зашипів, відпльовуючись, і відскочив назад.

— Бензин! — крикнув Хеллоран голосом тремтячим, ламким. — Я спалю тебе, бейбі! Кумекай!

Лев знову пішов на нього, все ще сердито чмихаючи. Хеллоран ще плеснув, але цього разу звір не злякався. Він кинувся вперед. Хеллоран радше відчув, аніж побачив його голову збоку перед своїм обличчям і рвонувся назад, почасти ухилившись від нього. Втім, лев’яча лапа все одно поцілила йому у верхню частину грудної клітини поковзним ударом, і там вогнем спалахнув біль. Бензин вихлюпнувся з каністри, яку Дік ще тоді був не випустив, добряче намочивши йому праву руку від долоні і вище, холодний, як смерть.

Тепер Хеллоран лежав на спині розкинувши руки і ноги в позі «снігового янгола» кроків за десять правіше від снігохода. Шиплячий лев невиразним одоробалом був присутній ліворуч, і він знов наближався. Дікові подумалось, ніби він бачить, як смикається його хвіст.

Він зірвав з правої руки Коттреліву рукавицю, покуштувавши промоклої бензином вовни. Задравши поділ парки, він встромив долоню в кишеню штанів. Там, углибині, разом з ключами і дріб’язком, ховалася дуже потерта запальничка «Зіппо». Він купив її ще в Німеччині тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року. Одного разу на ній зламалась завіса, і він відіслав її на фабрику «Зіппо», і вони відремонтували запальничку задарма, як воно й обіцялось у їхній рекламі.

Якийсь моторошний потік думок проринув йому крізь мозок протягом частки секунди.

(«Дорогий Зіппо мою запальничку проковтнув крокодил вона випала з аероплана загубилася в тихоокеанській западині врятувала мене від фріцівської кулі під час Арденнської битви дорогий Зіппо якщо ця курва не знайдеться отой лев голову мені відірве»)

Запальничка вловилася. Він відкинув кришку. Лев кинувся на нього з гарчанням, мов роздирається ганчірка, палець Діка крутнув коліщатко, іскра, полум’я.

(«моя рука»)

його просочена бензином рука раптом зайнялася, полум’я побігло вгору по рукаву парки, нема болю, поки ще нема болю, лев сахнувся від смолоскипа, що зненацька спалахнув перед ним, химерна мерехтлива живоплотова скульптура з пащею й очима сахнулася геть, та занадто пізно.

Кривлячись від болю, Хеллоран встромив свою палаючу руку у негнучкий і шпичкуватий бік.

За якусь мить усе це створіння цілком охопило полум’я, перетворивши його на здиблене в корчах поховальне багаття. Воно ревло від люті і болю і на позір, ніби ганяючись за власним палаючим хвостом, зигзагами віддалялось від Хеллорана.

Він занурив руку в сніг, погасивши на ній вогонь, неспроможний ані на мить відірватись очима від смертельної агонії живоплотового лева. Потім, хапаючи ротом повітря, він звівся на рівні. Рукав Дуркінової парки був у сажі, але не обпалений, те саме також стосувалось його руки. За тридцять ярдів униз по схилу звідти, де він стояв, перетворився на вогняну кулю живоплотовий лев. Іскри злітали в небо, а там їх безжально хапав і відносив геть вітер. На мить у жовтогарячому полум’ї проступили його ребра і череп, а потім він наче обвалився, розпався, розсипався на окремі палаючі купки.

(«Не переймайся цим. Треба рухатися»)

Дік підібрав каністру і побрів до снігохода. Його свідомість немов мерехтіла, то з’являючись, то згасаючи, показуючи йому уривки й подряпини аматорських фільмів, але жодної цілісної картини. В одному з таких уривків він був цілком свідомим себе й підсмикував снігохід, ставлячи його знову на гусениці, а потім сідав на нього, кілька митей неспроможний віддихатись і поворухнутись. В іншому він прив’язував каністру, яка була ще наполовину повною. У голові його жахливо гуло від бензинових випарів (і як реакція на його битву з живоплотовим левом, припускав він), а з паруючої діри в снігу поряд себе він зрозумів, що виригав, але на мав змоги згадати коли саме.

Снігохід, двигун усе ще теплий, завівся миттю. Дік непевно покрутив ручку газу і рушив вперед ривками, що смикали шию, від чого в голові заболіло ще жорстокіше. Спершу снігохід п’яно вихилявся з боку в бік, але напівпіднявшись так, щоби лице його стирчало понад лобовим склом проти поривів гострого колючого вітру, Хеллоран вигнав з себе трохи ступору. І додав газу.

(«Де зараз решта живплотових тварин?»)

Цього він не знав, але принаймні їм його вже не підловити зненацька.

«Оверлук» заманячив перед ним, освітлені вікна першого поверху відкидали жовті прямокутники на сніг. Ворота біля підніжжя під’їзної алеї були замкнені, і, підозріливо озирнувшись довкола, Дік зліз з сідла, молячись, щоби він не загубив свої ключі, коли діставав з кишені запальничку… ні, вони виявилися на місці. Він перебирав їх у яскравому промені фари снігохода. Знайшов потрібний і відстібнув навісний замок, дозволивши йому впасти в сніг. Проте спершу йому не вірилося, що він спроможеться на те, щоби поворухнути самі ворота; він навіжено заходився відгрібати навалений біля них сніг, ігноруючи мученицькі тортури у своїй голові і страх, що ще якась з тих тварин може скрадатися зараз позаду нього. Він зумів відтягнути ворітницю на півтора фута від брамного стовпа, протиснувся в щілину і почав штовхати. Він пропхав її ще на два фути, достатньо для снігохода, і провів його крізь цей отвір.

У темряві попереду він відзначив якесь ворушіння. Живоплотові тварини, геть усі, скупчилися при підніжжі ґанку «Оверлука», сторожать прохід досередини і звідти. Леви рискають. Собака стоїть передніми лапами на першій сходинці.

Хеллоран дав повний газ, і снігохід стрибнув уперед, здіймаючи позаду себе снігову куряву. У помешканні доглядача на тонке, немов осине, дзижчання двигуна, що наближається, судомно підсмикнулась голова Джека Торренса, і раптом він почав завзято шкандибати назад у бік коридору. Ця курва вже неважлива. Курва може почекати. Зараз черга цього брудного ніґґера. Цей брудний, нахабний ніґґер суне носа, куди йому зась. Спершу він, а потім син. Він їм покаже. Він покаже їм, що… що він… що він має необхідний управлінцю характер!

Надворі ракетою, швидше й швидше, мчав снігохід. Готель ніби здіймався вгору, насуваючись на нього. Сніг летів Хеллорану в обличчя. Передове сяйво фари висвітило морду живоплотової вівчарки, її пусті, без очниць, зіниці.

І тоді собака відскочив геть, відкривши проміжок. Хеллоран з усієї, яка в нього ще лишалася, сили смикнув кермо снігохода, і той хвацько окреслив круту дугу, відкидаючи клуби снігу, загрожуючи перекинутись. Задня частина його вдарилася об нижній край ґанку й відбилася. Хеллоран вмить зіскочив і побіг угору сходами. Пес гарчав — знов у Діка в голові — зблизька позаду нього. Щось роздерло йому плече парки, а тоді він уже опинився на ґанку, зупинившись у тісному проході, який Джек був прокопав крізь сніг, і в безпеці. Тварини були занадто великими, щоби пролізти сюди.

Він дістався до великих двостулкових дверей, що вели у вестибюль, і знову почав нашукувати свої ключі. Уже дістаючи їх, він вхопився за дверну ручку, і та вільно обернулась. Він штовхнув двері і рушив усередину.

— Денні! — погукав він захрипло. — Денні, де ти?

Відгукнулась лише тиша.

Його очі проблукали по фойє до підніжжя широких сходів, і хрипкий зойк вирвався йому з грудей. Килим заляпаний, замащений кров’ю. Обривок рожевого махрового халата. Кривавий слід веде вгору сходами. Перила також заляпані кров’ю.

— Ох, Господи, — пробурмотів він і знову підвищив голос:

— Денні! ДЕННІ!

Готельна тиша, здавалося, перекривлює його відлуннями, які майже були присутні тут, хитрі й ухильні.

(«Денні? Хто такий Денні? Хто-небудь тут знає якогось Денні? Денні, Денні, хто має Денні? Хтось бажає зіграти в покрути Денні? У причепи Денні хвоста? Забирайся звідси, чорномазий. Ніхто тут зроду ніколи не чув про Денні» [303] )

Господи-Ісусе, невже він пройшов через усе, просто щоби запізнитися? Хіба все доконано?

Він побіг угору, перестрибуючи за раз через дві сходинки, і став на майданчику першого поверху. Кров тягнулася далі, до помешкання доглядача. Жах м’якенько поповз у його жили і мозок, коли він вирушив у бік короткого коридору. Живоплотові звірі, то було погано, але це гірше. У глибині душі він уже не сумнівався, що там знайде, коли туди дістанеться.

Він не поспішав те побачити.

Джек ховався в ліфті, коли Хеллоран зійшов по сходах. Тепер він скрадався за постаттю в засніженій парці, вимазаний у кров та її вже запеклі згустки привид з усмішкою на обличчі. Роуковий молоток був піднятий так високо, як тільки дозволяв той деручий, осоружний

(«??хіба та курва мене вколола не можу пригадати??»)

біль у спині.

— Чорномазий, — прошепотів він. — Я тебе відучу ходити тут, пхати носа в чужі справи.

Хеллоран почув шепіт і почав розвертатися, пригнувся, роуковий молоток жахнув униз. Каптур парки пом’якшив удар, але недостатньо. Немов ракета розірвалася в голові Діка, залишаючи інверсійний слід з зірочок… а по тому нічого.

Він поточився на шовковисті шпалери, і Джек вгатив його знову, роуковий молоток цього разу прийшовся косо, розтрощивши Хеллорану виличну кістку і більшість зубів з лівого боку його обличчя. Він безсильно осів.

— Отож, — прошепотів Джек. — Отож, Христа ради.

Де Денні? Він має справу до свого переступного сина.

За три хвилини по тому двері ліфта брязнули, відчинившись на повному тіней третьому поверсі. Джек Торренс був у ньому сам. Кабіна зупинилася, на половину не доїхавши до дверного прорізу, і йому довелось видиратися вгору на підлогу потрібного поверху, болісно звиваючись, наче якась калічна істота. За собою він тягнув розщеплений роуковий молоток. Надворі вітер вив і ревів довкола карнизів. Джекові очі дико вертілись в очницях. Кров і конфеті у волоссі.

Його син тут, нагорі, десь тут. Він це відчуває. Залишений сам на себе, він може чинити будь-які витівки: паскудити своїми пастельними олівцями дорогі шовковисті шпалери, нівечити поверхні меблів, розбивати вікна. Він брехун і обманщик і мусить бути покараний… рішуче. Джек Торренс важко зіп’явся на ноги.

— Денні, — погукав він. — Денні, ходи-но сюди на хвилинку, ти де? Ти трохи нашкодив, і я хочу, аби ти вийшов і прийняв кару, як чоловік. Денні? Денні!

Розділ п’ятдесят четвертий Тоні

(«Денні…»)

(«Денннііі…»)

Темрява і коридори. Він блукав крізь темряву і коридори, що були схожими на ті, які залягали в тілі готелю, але дещо іншими. Шпалеровані шовковистим папером стіни тягнулися вгору і вгору, і, навіть задравши голову, Денні не міг розгледіти стелі. Вона губилась у тьмяності. Усі двері стояли замкнені, і вони також здіймались у тьмяність. До геть усіх дверей попід вічками (у цих велетенських дверях вони була завбільшки як гарматний приціл), замість номерів апартаментів, було пригвинчено крихітні черепи з кістками.

І звідкись його кликав Тоні.

(«Денннііі…»)

Звідкілясь чулося гупання — те, що він його добре знав, — і хриплі крики, послаблені відстанню. Він не міг розібрати все дослівно, але тепер уже досить добре знав той текст. Він уже чув його раніше — і в своїх снах, в яв.

Він затримався, маленький хлопчик, неповних три роки як без підгузків, намагаючись з’ясувати, де він, де це він може бути. Тут був присутнім страх, але це був той страх, з яким він міг жити. Уже два місяці поспіль він жив у щоденному страху, рівень якого коливався від нудотного неспокою до цілком брутального жаху. З цим він міг жити. Але йому хотілось дізнатися, чому прийшов Тоні, чому він робить так, щоб ім’я Денні звучало в цьому коридорі, який ніколи не належав ні до реальних речей, ні до тієї країни сновидінь, де Тоні іноді показував йому дещо. Чому й де…

— Денні.

Далеко, вдалині цього велетенського коридору, майже така ж маленька, як сам Денні, показалася темна постать. Тоні.

— Де я? — погукав він стиха до Тоні.

— Спиш, — відповів Тоні. — Спиш у спальні твоїх мами і тата.

У голосі Тоні звучала печаль.

— Денні, — промовив Тоні, — твоїй мамі буде завдано великого болю. Можливо, вбито. Містера Хеллорана також.

— Ні!

Він схлипнув у якійсь віддаленій тузі, в жаху, що його, здавалося, пригашувало це сновидське, безживне довкілля. І разом з тим йому явилися образи смерті: мертва жабка розмазана по автостраді, немов якась зловісна печатка; татів зламаний годинник лежить на коробці з усяким мотлохом, призначеним на викидання; могильні камені, під кожним з яких лежить мрець; мертва сойка біля телефонного стовпа; холодні недоїдки, які мама зішкрібала з тарілок у темну пащу сміттєвого бака.

Проте він не міг порівнювати ці прості символи з мінливою, складною реальністю своєї матері; вона втілювала його дитяче уявлення про вічність. Вона існувала, коли не існувало його. Вона триватиме, коли його не стане знову. Він міг прийняти можливість власної смерті, він уже мав з нею справу під час зустрічі в номері двісті сімнадцять.

Але не її.

Не татової.

Ніколи-ніколи.

Він почав борсатись, і цей морок, і цей коридор почали розвіюватись. Фігурка Тоні стала химерною, розмитою.

— Не треба! — гукнув Тоні. — Не треба, Денні, не роби цього.

— Вона не мусить померти! Вона не помре!

— Тоді ти мусиш їй допомогти. Денні… ти зараз у такому місці, що ховається глибоко в твоєму власному розумі. У тому місці, де живу я. Я частка тебе самого, Денні.

— Ти Тоні. Ти не я. Я хочу до мами… Я хочу до своєї мамуні…

— Я не приводив тебе сюди, Денні. Ти сам себе привів. Бо ти знав.

— Ні…

— Ти завжди це знав, — продовжував Тоні, почавши підходити ближче. Оце вперше Тоні почав підходити ближче. — Ти глибоко всередині себе, в тому місці, куди не дістається ніщо. Ми самі тут ненадовго, Денні. Це такий «Оверлук», у який ніколи нема ходу нікому. Жодні годинники тут не працюють. Жодні ключі до них не підходять, і їх ніколи не можна завести. Ці двері ніколи не прочинялися, і ніхто ніколи не зупинявся в цих номерах. Але ти не можеш залишатися тут надовго. Бо воно наближається.

— Воно… — боязко прошепотів Денні, й відразу по тому те безладне гахкання здалося ближчим, гучнішим. Його жах, холодний, віддалений якусь мить тому, перетворився на річ більш актуальну. Тепер уже можна було розібрати слова. Надривні й облудливі; вони вимовлялися якимсь підробленим під його тата хрипким голосом, але то був не тато. Тепер він це зрозумів. Він знав

(«Ти сам себе привів. Бо ти знав»)

— Ой, Тоні, хіба це мій тато? — закричав Денні. — Невже це тато йде по мене, щоби схопити?

Тоні не відповів. Та Денні й не потребував відповіді. Він знав. Тут тягся, тривав роками якийсь безкінечний, моторошний бал-маскарад. Потроху-помалу, потайно і тихо, як відсотки на банківському рахунку, нагромаджувалося певне могуття. Могуття, присутність, форма — це всього лиш слова, і жодне з них нічого не означає. Воно має багато масок, але все воно є єдиною сутністю. Тепер, десь, воно вишукує його. Воно ховається за обличчям тата Денні, воно імітує татів голос, воно вбране в татів одяг.

Але воно не його тато.

Воно не його тато.

— Я мушу їм допомогти! — схлипнув Денні.

І тепер Тоні стояв прямо перед ним, і дивитися на Тоні — це було, наче дивитися у якесь магічне дзеркало й бачити себе через десять років, широко посаджені і дуже темні очі, тверде підборіддя, гарно окреслені губи. Волосся було світлим, як у матері, але в його рисах обличчя відбивалися батьківські, так, наче Тоні — наче цей Деніел Ентоні Торренс, яким він колись стане, — підпарубок, заскочений між батьком і сином, привид обох, їх сплав.

— Ти мусиш спробувати допомогти, — сказав Тоні. — Але твій батько… він тепер на боці готелю, Денні. І саме з ним бажає бути. А цей готель бажає тебе, бо воно дуже захланне.

Тоні пройшов повз нього, зникаючи серед тіней.

— Зачекай! — крикнув Денні. — Що я можу…

— Він уже близько, — сказав Тоні, не стишуючи ходи. — Ти мусиш тікати… ховатися… триматись від нього подалі. Триматись подалі.

— Тоні, я не можу!

— Але ти вже почав, — сказав Тоні. — Ти згадаєш те, про що забув твій батько.

Він зник.

А звідкілясь зблизька почувся голос його батька, холодно улесливий:

— Денні? Ти можеш виходити, доку. Трохи нашльопаю, от і все. Прийми це, як чоловік, та й буде по всьому. Вона нам не потрібна, доку. Тільки ти і я, правильно? Коли ми проведемо це невеличке… покарання… і воно опиниться позаду, залишимося тільки ти і я.

Денні побіг.

Позаду нього крізь незграбну личину нормальності прорвався справжній норов цього створіння.

— Виходь сюди, ти, дрібний гівнюк! Зараз же!

Довгим коридором, хекаючи, хапаючи повітря. За ріг. Один просвіт угору сходами. І поки він біг, стіни, що були такими високими й віддаленими, почали знижатися; килим у нього під ногами, що був лише невиразно плямистим, набрав знайомого чорно-синього візерунку, в’юнкого і переплутаного; двері знову отримали нумерацію, і за ними загули гулянки, що були тою самою однією вечіркою, яка тривала й тривала, заюрмлена багатьма поколіннями гостей. Повітря навкруг нього, здавалося, мерехтить, удари молотка по стінах долітали луною із відголосками. Він неначе прорвався крізь якусь тонку плацентарну утробу зі сну до

килима перед Президентським люксом на третьому поверсі; поряд з ним закривавленою купою лежали тіла двох одягнених у костюми і вузькі краватки чоловіків. Колись їх було розстріляно рушничним вогнем, а тепер вони почали ворушитися перед ним і підводитись.

Денні набрав повітря, щоби крикнути, але не крикнув.

(«!!ФАЛЬШИВІ ЛИЧИНИ!! ВИ НЕСПРАВЖНІ!!»)

Просто в нього на очах вони вицвіли, як старі фотографії, і щезли.

Але знизу негучно доносилися звуки ударів молотка по стінах, вони спливали сюди, нагору, крізь шахту ліфта і сходовими просвітами.

Керівне могуття «Оверлука» в машкарі його батька спотикливо бродило по першому поверху.

Щебнисто рипнули, відчиняючись, двері за спиною в Денні.

Вигулькнула гниюча жінка в зотлілій шовковій вечірній сукні, її пожовклі потріскані пальці були унизані обліпленими нашаруваннями патини перснями. Жирні оси сонно повзали по її обличчю.

— Заходь, — прошепотіла вона йому, усміхаючись чорними губами. — Заходь, ми танцювааатимемо таааанго…

— Фальшива личина! — прошипів він. — Несправжня!

Вона панічно відсахнулась назад від нього і під час свого відступу вицвіла і щезла.

— Де ти? — кричало воно, але цей голос усе ще звучав тільки в голові Денні. Він чув, що те створіння, яке одягло на себе личину Джека, поки ще внизу, на першому поверсі… і дещо інше він почув.

Високе дзижчання мотора, що наближається.

У Денні перехопило подих, він тихо зойкнув. Це чергова машкара готелю, чергова ілюзія? Чи це Дік? Йому хотілося — хотілося розпачливо — вірити, що це саме Дік, але він не наважився ризикнути.

Денні відступив у головний коридор, а потім вирушив одним з його відгалужень, підошви шепотіли по ворсу килима. Замкнені двері супилися на нього, точно як вони робили це в його снах, у видіннях, але зараз він перебував у світі реальних речей, де грати треба було безпомильно.

Він завернув праворуч і застиг, серце важко гупало йому в грудях. Йому гаряче обдувало щиколотки. З вентиляційних решіток, звичайно. Це, мабуть, татів день обігріву західного крила і

(«Ти згадаєш те, про що забув твій батько»)

Що ж воно таке? Він майже здогадувався. Щось, що може врятувати його і маму? Але Тоні сказав, він мусить зробити це сам. Що ж воно таке?

Він присів під стіною, відчайдушно намагаючись думати. Це було так важко… готель не припиняв спроб пролізти йому в голову… той образ темної, зсутуленої постаті, що вихає з боку в бік молотком, довбучи шпалери… вибиваючи клуби вапняного пилу.

— Допоможи мені, — мурмотів він, — Тоні, допоможи мені.

І раптом він усвідомив, що готель огорнувся зловісною тишею. Дзижчання того мотора припинилося,

(«мабуть, не було справжнім»)

і звуки вечірки припинилися, залишився лиш вітер, що безупинно вив і ухкав.

Раптом задеренчав, оживши, ліфт.

Він ішов вгору.

І Денні знав, хто — що — в нім піднімається.

Він підхопився на рівні, видивляючись дикими очима. Паніка стиснула йому серце. Чому Тоні послав його на третій поверх? Він тут у пастці. Усі двері тут замкнені.

Горище!

Там є горище, він знав. Він піднімався сюди з татом того дня, коли тато там розставляв пастки для пацюків. Через пацюків він тоді не дозволив Денні піднятися туди разом з ним. Він боявся, що вони покусають Денні. Але ляда, яка веде на горище, міститься в стелі останнього короткого коридору в цьому крилі. Там, притулена до стіни, стоїть жердина. Тато тоді штовхнув ляду тією жердиною, почулося деркотливе рипіння противаг, і ляда пішла вгору, а донизу опустилась драбина. Якщо він зуміє залізти туди і затягнути за собою драбину…

Десь за лабіринтом коридорів позаду нього зупинився ліфт. Потім з металевим брязканням відсунулася решітка. А тоді голос — тепер не у нього в голові, а натомість жахливо справжній — почав гукати:

— Денні? Денні, ходи-но сюди на хвилинку, ти де? Ти трохи нашкодив, і я хочу, аби ти вийшов і прийняв кару, як справжній чоловік. Денні? Денні!

Слухняність так сильно в’їлася в нього, що Денні дійсно зробив два мимовільних кроки на звук того голосу, перш ніж зупинитися. Його пальці зібралися в кулаки, притиснуті до боків.

(«Несправжній! Фальшива личина! Я знаю, що то таке! Зніми з себе маску!»)

— Денні! — заволало воно. — Виходь сюди, ти, щеня! Виходь сюди і прийми це, як справжній чоловік!

Гучне глухе «гах» — це молоток врізався в стіну. Коли той голос знову проревів його ім’я, то вже з іншого місця. Воно підібралося ближче.

Полювання розпочалося в світі реальних речей.

Денні побіг. Ступаючи беззвучно по товстому килимі, він біг повз замкнені двері, повз шовкові взірчасті шпалери, повз вогнегасник, що висів біля рогу на стіні. Він завагався, а потім пірнув у останній коридор. У кінці його не було нічого, окрім наглухо замкнених дверей, і бігти більше не було куди.

Але жердина там так і стояла, так само притулена до стіни, де її тоді поставив тато.

Денні її вхопив. Закинувши голову, він вдивлявся в ляду. На кінці жердини був гачок, і ним треба підчепити прироблене до ляди кільце. Треба…

З ляди звисав новенький єльський замок[304]. Цей замок Джек Торренс повісив на вушка ляди, після того як розставив пастки, просто на випадок, якщо якогось дня його сину раптом впливе в голову думка полізти туди на розвідини.

Замкнено. Денні обняло жахом.

Позаду наближалося воно, кульгаючи і хитаючись, проходило вже повз Президентський люкс, зловісно посвистував у повітрі молоток.

Притулившись спиною до останніх замкнених дверей, Денні чекав на те створіння.

Розділ п’ятдесят п’ятий Те, що було забуто

Венді потроху приходила до тями, сірість витікала геть, їй на зміну напливав біль: у спині, в нозі, в боку… їй не вірилося, що вона буде здатна рухатися. Навіть пальці в неї боліли, і спершу вона не розуміла, чому.

(«бритвене лезо, ось чому»)

Її біляве волосся, тепер вогке і склочене, звисало їй на очі. Венді відмахнула його, і зсередини її штирхнули ребра, змусивши застогнати. Нарешті вона побачила синьо-біле поле матраца, поплямоване кров’ю. Її кров’ю чи, може, Джека. Хоч там як, а кров була ще свіжою. Пролежала вона безтямною недовго. А це було важливо, тому що…

(«Чому?»)

Тому що…

Комарине дзижчання мотора, це було те, що вона згадала найперше. Якусь мить вона чіплялася лише за цю згадку, а потім одностайною запаморочливою і нудотною хвилею їй повернулася пам’ять, показавши їй одразу все.

Хеллоран. Це мусив бути Хеллоран. Чому ж інакше Джек так зненацька пішов звідси, не докінчивши своєї… не прикінчивши її?

Тому що більше не міг діяти з приємною розслабленістю. Йому треба було швидко знайти Денні і… і зробити свою справу раніше, ніж Хеллоран зможе покласти цьому край.

Чи, може, це вже відбулося?

Вона почула виття ліфта, що їхав угору шахтою.

(«Ні Господи прошу ні тут кров ця кров ще свіжа зроби так щоби це ще не відбулося»)

Якось вона спромоглася звестись на ноги і побрела, похитуючись, через спальню і через руїну вітальні до розтрощених передніх дверей. Штовхнувши їх, вона опинилася в коридорі.

— Денні! — крикнула вона, скривившись від болю в грудях.

— Містере Хеллоран! Є тут хто-небудь? Хто-небудь?

Ліфт їздив знову, а тепер він став. Вона почула металевий брязк відкинутих нарозтвір дверей, і їй здалося, ніби вона чує, як щось говорить чийсь голос. Це могла бути лише її уява. Занадто вив вітер, щоби можна було вирішити напевне.

Спираючись на стіну, вона подолала шлях до рогу короткого коридорчика. Вона вже збиралась завернути за нього, коли уклякла, почувши крики, що спливали донизу сходовим колодязем і шахтою ліфта.

— Денні! Виходь сюди, ти, щеня! Виходь сюди і прийми це, як справжній чоловік!

Джек. На другому або на третьому поверсі. Шукає Денні.

Вона звернула за ріг, спіткнулася, мало не впала. Дихання забилося їй у горлі. Щось

(«хтось?»)

зіщулилося під стіною приблизно за чверть шляху від сходів по коридору. Венді почала поспішати швидше, кривлячись кожного разу, коли наступала всією вагою на поранену ногу. Там лежала людина, вона вже роздивилася, а підійшовши ближче, зрозуміла, що означав той деренчливий мотор.

То був містер Хеллоран. Він таки дійсно приїхав.

Вона опустилася поряд з ним на коліна, незв’язно молячись, щоби він не був мертвим. Ніс у нього кровоточив, і якийсь жахливий кривавий згусток виплив з його рота. Половина обличчя перетворилася на розпухлий пурпуровий синець. Але він дихав, слава Богу за це. Втягував повітря довгими, хрипкими вдихами, від яких стрясався весь його тулуб.

Роздивляючись його уважніше, Венді вибалушила очі. Один рукав одягненої на ньому парки був обгорілий до чорноти. Один її бік роздертий наскрізь. Кров була в нього і в волоссі, з потилиці неглибока, хоча й негожа на вигляд, подряпина тягнулася вниз по шиї.

(«Господи-Боже мій, що з ним трапилося?»)

— Денні! — хриплий, роздратований голос заревів нагорі над ними. — Виходь сюди, гаспиде проклятий!

Зараз не було часу про це роздумувати. Венді почала трясти Хеллорана, обличчя її кривилося в мученицьких гримасах від пекучого болю в ребрах. Власний бік їй вчувався гарячим, велетенським, розпухлим.

(«Що, як вони проткнуть мені легеню за будь-яким моїм порухом?»)

Не було на те ради також. Якщо Джек знайде Денні, він його вб’є, заб’є його на смерть тим своїм молотком, як то він намагався зробити з нею.

Отже, вона трясла Хеллорана, а потім почала легенько плескати його долонею по непораненій щоці.

— Прокиньтесь, — приказувала вона. — Містере Хеллоран, ви мусите прокинутись. Прошу… будь-ласка…

Згори долітало безустанне гупання молотка, Джек Торренс ще продовжував шукати свого сина.

Денні стояв, притулившись спиною до дверей, і дивився на правий кут, де з’єднувалися коридори. Постійне сумбурне гупання молотка по стінах гучнішало. Створіння, що йшло по нього, кричало, вило, лаялося. Сновидіння й реальність з’єднались без жодного шва.

Воно з’явилось з-за рогу.

Певною мірою те, що відчув Денні, було полегшенням. Створіння це не було його батьком. Машкара обличчя і тіла роздерлась і розповзлася, перетворившись на тупий жарт. Це не його батько, оце жаховисько з суботньої передачі «Вечірнє шок-шоу», що вертить очима, зсутулене, з похиленими плечима в просяклій кров’ю сорочці. Це не його тато.

— Зараз, заради Бога, — видихнуло воно. І втерло собі губи тремтячою рукою. — Зараз ти дізнаєшся, хто тут бос. От побачиш. Це не ти їм потрібний. Це я. Я. Я!

Воно майнуло побитим молотком з тепер уже безформною й розтрісканою від незліченних ударів подвійною головкою. Той угатив у стіну, прорвавши круглу діру в шовковистих шпалерах. Спурхнув клуб вапняного пилу. Воно вишкірилось.

— Нумо побачимо, чи будеш ти тепер свої капризи й фокуси показувати, — бурмотіло воно. — Міркуй, я не вчора народжений. І не з ваговоза з сіном упав головою, слава Богу. Я виконаю зараз свій батьківський обов’язок щодо тебе, хлопче.

Денні промовив:

— Ти не мій тато.

Воно зупинилось. Якусь мить воно мало дійсно розгублений вигляд, немов непевне — хто або що воно є. Потім воно знову рушило вперед. Свиснув молоток, угативши в дверну панель, двері гулко бовкнули.

— Ти брехун, — сказало воно. — Ким же іншим я можу бути? У мене дві родимки, я маю пупок чашечкою і навіть прутень, хлопчику мій. Спитай у своєї матері.

— Ти маска, — сказав Денні. — Просто фальшива личина. Єдина причина, чому цей готель змушений тебе використовувати, це тому що ти не такий мертвий, як інші. Але коли він з тобою закінчить, ти станеш зовсім нічим. Ти мені нестрашний.

— Я тебе настрахаю! — завило воно. Молоток дико свиснув, угативши в килим між ступень Денні. Денні не відсахнувся.

— Ти брехав про мене! Ти змовився з нею! Ви замишляли проти мене! І ти обманював! Ти списав на останньому іспиті! — На Денні спалахнули його очі з-під кущастих брів. У них вгадувалося божевільне лукавство. — Я й це знайду. Воно десь у підвалі. Я його знайду. Вони пообіцяли мені, що я зможу дивитися все, що забажаю.

Воно знову підняло молоток.

— Авжеж, вони обіцяють, — сказав Денні, — але вони брешуть.

Молоток застиг на вершечку замаху.

Хеллоран почав опритомнювати, але Венді перестала плескати його по щоках. Мить тому слова «Ти брехав! Ти списав на останньому іспиті» допливли крізь ліфтову шахту, неясні, ледь чутні за вітром. Звідкілясь, з самісінької глибини західного крила. Вона була майже певна, що долинули вони з третього поверху і що Джек — те, що заволоділо Джеком, — уже знайшло Денні. Тепер ні вона, ні Хеллоран нічого не зможуть вдіяти.

— Ох, доку, — промурмотіла вона. Сльози затуманили їй очі.

— Сучий син зламав мені щелепу, — пробелькотів Хеллоран, — ох, моя голова…

Він заворочався, сідаючи. Його праве око під пурпуровим синцем швидко запухало. Проте він роздивився Венді.

— Міссус Торренс…

— Шшшш, — шепнула вона.

— Де хлопчик, міссус Торренс?

— На третьому поверсі, — відповіла вона. — Зі своїм батьком.

— Вони брешуть, — знову повторив Денні.

Щось промайнуло в нього в мозку, спалахнувши метеором, занадто блискавично, занадто яскраво, щоби його можна було вхопити й утримати. Тільки хвіст від тієї думки залишився.

(«воно десь у підвалі»)

(«ти згадаєш те, про що забув твій батько»)

— Ти… ти не можеш таким чином говорити зі своїм батьком, — промовило воно захрипло. Молоток затремтів, опустився. — Ти тільки сам собі все погіршуєш. Свою… свою кару. Робиш гірше.

Воно п’яно похитнулося, вдивляючись у Денні плаксиво-сентиментальними очима, повними до себе жалю, який почав обертатись на ненависть. Знову почав підніматися молоток.

— Ти не мій тато, — знову промовив Денні. — А якщо там, усередині тебе, залишилася бодай крихта від мого тата, він знає, що вони тут брешуть. Усе тут брехня і обман. Як ті шулерські, заряджені свинцем гральні кості, що їх тато поклав мені в панчоху минулого Різдва, як ті подарунки, які кладуть у крамниці на вітрину, а мій тато каже, що там нічого нема у них всередині, ніяких подарунків, то просто пусті коробки. Просто на показ, так каже мій тато. А ти воно, ти не мій тато. Ти цей готель. А коли ти отримаєш те, чого бажаєш, ти не даси моєму тату нічого, бо ти жадібне. І мій тато це знає. Ти примусило його пити Оте Погане. Це єдиний спосіб, яким ти могло його запопасти, ти брехлива, фальшива личина.

— Брехун! Брехун! — ці слова пролунали тоненьким виском. Піднятий молоток скажено дрижав.

— Ну, давай, бий мене. Але ти ніколи не отримаєш від мене того, що тобі хочеться.

Обличчя перед Денні змінилося. Важко було б сказати як; не було там опливання чи злиття рис. Тіло тихенько затремтіло, а тоді закривавлені долоні розкрилися, наче зламані клешні. Молоток випав з них, глухо вдарившись об килим. І то було все. Але раптом там з’явився тато, він дивився на сина в смертельній агонії і печалі, такій величезній, що серце Денні спалахнуло в грудях. Губи вигнулися донизу тремтливим луком.

— Доку, — промовив Джек Торренс. — Тікай. Мерщій. І пам’ятай, як сильно я тебе люблю.

— Ні, — сказав Денні.

— Ох, Денні, заради Бога…

— Ні, — сказав Денні. Він взяв батькову закривавлену руку і поцілував. — Усе майже скінчилося.

Хеллоран підвівся на ноги, спираючись спиною на стіну й підпихуючи себе вгору. Вони з Венді витріщилися одне на одного, наче ті, що вціліли після кошмарного бомбардування якогось шпиталю.

— Нам треба піднятися туди, — сказав він. — Ми мусимо йому допомогти.

Її перелякані очі дивилися на нього з білого як крейда обличчя.

— Уже пізно, — промовила Венді. — Тепер він тільки сам може собі допомогти.

Минула хвилина, потім дві. Три. І вони почули оте на собою, воно дико закричало, не люто зараз і не переможно, але в смертельному жаху.

— Святий Боже, — прошепотів Хеллоран. — Що трапилося?

— Я не знаю, — сказала вона.

— Воно його вбило?

— Я не знаю.

Ожив з брязком ліфт і почав опускатися з замкненим у його кабіні тим виючим, збуреним створінням.

Денні стояв незрушно. Тут не було місця, куди б він міг утекти, місця, де не було б «Оверлука». Він усвідомив це раптово, повністю, безболісно. Уперше в своєму житті йому прийшла доросла думка, доросле відчуття, висновок з його досвіду в цьому поганому місці — печальний умовивід:

(«мама з татом не можуть мені допомогти, я тепер самотній»)

— Іде геть, — сказав він закривавленому невідомому, що стояло перед ним. — Іди. Забирайся звідси.

Воно нахилилося, показавши ніж, що стирчав у спині. Пальці його знову зімкнулись на молотку, але замість поцілити в Денні, воно розвернуло держак, спрямувавши жорсткий кінець головки роукового молотка на власне обличчя.

Крізь Денні промайнуло співчуття.

А далі молоток почав підніматись і падати, знищуючи останні залишки образу Джека Торренса. Створіння в коридорі танцювало якусь лячну, човгаючу польку, а контрапунктом до її ритму були ті осоружні звуки, що лунали, коли молоток бив у голову, знову і знову. Кров хлюпала на шпалери. Осколки кості підлітали в повітря, наче розтрощені рояльні клавіші. Неможливо було сказати, наскільки довго це тривало. Але коли воно обернуло свою увагу знову на Денні, його батько пощезнув назавжди. Те, що залишилося від обличчя, перетворилося на химерну, мінливу компіляцію, багато облич, незграбно намішаних водно. Денні побачив жінку з двісті сімнадцятого номера; людину-пса; голодну істоту-хлопчика з бетонної труби.

— Тоді маски геть, — прошепотіло воно. — Перешкод більше немає.

Молоток злетів для останнього удару. У вухах Денні почало цокотіти.

— Маєш що-небудь іще сказати? — поцікавилося воно. — Ти певен, що тобі не хочеться тікати? Може, зіграємо в квача? Усе, що ми маємо, це час. Маємо вічність часу. Чи вже покінчимо з цим? Чом би й ні. Врешті-решт, ми запізнюємося на вечірку.

Воно вищирилося жадібними поламаними зубами.

І тоді Денні дійшло. Те, про що забув його батько.

Раптом тріумфальний вираз заповнив його обличчя; створіння це побачило і завагалося збентежившись.

— Котел! — закричав Денні. — Його не спускали від сьогоднішнього ранку! Тиск росте! Він вибухне!

Вираз гротескного жаху і початкового розуміння майнув розбитим обличчям створіння, яке стояло перед Денні. Молоток випав з його стиснутих кулаків, безневинно підстрибнувши на чорно-синьому килимі.

— Котел! — заверещало воно. — О, ні! Цього не можна дозволити! Абсолютно ні! Ні! Ти прокляте дрібне щеня! Абсолютно ні! Ой, ой, ой…

— Не ні, а так! — викрикнув Денні злостиво. Він почав пританцьовувати, трясучи кулачками на спотворене страховисько перед собою. — Будь-якої хвилини тепер! Я знаю! Котел, тато забув про котел! І ти забув також!

— Ні, ох, ні, це не мусить, це неможливо, ти, брудне мале хлопчисько, я тобі завдам ліків. Я примушу тебе прийняти все до краплі, ох ні, ох ні…

Раптом воно знітилося і, розвернувшись, зашкандибало геть. Якусь мить його тінь ще пострибала на стіні, зростаючи і маліючи. Крики тягнулися слідом за ним, наче зачовгані на балу гірлянди серпантину.

Минуло пару хвилин, і торохнув, оживаючи, ліфт.

Раптом до Денні, мов різке світанкове світло, прийшло

(«мамуня містер хеллоран для друзів дік разом живі вони живі треба вибиратися звідси тут вибухне тут буде вибух аж до неба»)

сяйво, і він кинувся бігти. Відкинувши ступнею вбік закривавлений, спотворений роуковий молоток. Сам цього не помітивши.

З плачем він біг до сходів.

Вони мусять вибратись звідси.

Розділ п’ятдесят шостий Вибух

Хеллоран ніколи не мав певності щодо розвитку подій після цього. Він пам’ятав, що ліфт спустився донизу повз них, не зупинившись, і що щось там було, в його кабіні. Але він не зробив спроби подивитися крізь маленьке ромбоподібне віконце, бо те, що було всередині ліфта, видавало нелюдські звуки. За мить почулося прудконоге тупотіння на сходах. Венді Торренс спершу відсахнулась до Діка, а потім якомога швидше почала шкутильгати головним коридором у бік сходів.

— Денні! Денні! О, слава Богу! Дякувати Богу!

Вона вхопила сина в обійми, стогнучи з радості й одночасно через свій біль.

(«Денні»)

Денні подивився на Діка з материнських обіймів, і Хеллоран побачив, що хлопчик змінився. Обличчя стало блідим, змарнілим, очі потемнішали, стали бездонними. Він ніби схуд. Дивлячись на їхню пару разом, Хеллоран подумав, що молодший вигляд має матір, попри пережите нею жахливе побиття.

(«Діку… нам треба йти… тікати… цей готель… мусить»)

Картинка «Оверлука», полум’я виривається вгору крізь дах. На сніг зливою падають цеглини. Калатання пожежних дзвонів… утім, жодна пожежна машина не зможе примчати сюди, нагору, раніше, ніж наприкінці березня. Що найбільше дійшло через думку Денні, це розуміння термінової нагальності, відчуття, що це може статися будь-якої миті.

— Гаразд, — сказав Хеллоран. Він рушив до них, і спочатку це було так, немов він пливе на глибоководді. Відчуття рівноваги, як у п’яного, те око, що було на правому боці його обличчя, не бажало фокусуватися. Щелепа сіпанням надсилала титанічні вибухи болю вгору, йому в тім’я, і вниз по шиї, а щока вчувалась величезною, як качан капусти. Але завзятість хлопчика спонукала його рухатися далі, і далі все пішло трохи легше.

— Гаразд? — перепитала Венді. Вона переводила погляд з Хеллорана на Денні, потім знову на Хеллорана. — Що ви маєте на увазі цим «гаразд»?

— Нам треба йти, — сказав Хеллоран.

— Я не одягнена… мій одяг…

Денні стрілою вилетів з її обіймів і помчав у коридор. Вона дивилася йому вслід, поки він не завернув за ріг, а потім знову поглянула на Хеллорана.

— А якщо він повернеться?

— Ваш чоловік?

— Він не Джек, — пробурмотіла вона. — Джек мертвий. Це місце його вбило. Цей проклятий готель. — Вона вдарила кулаком у стіну і заплакала від болю в порізаних пальцях. — Це котел, правда?

— Так, мем. Денні каже, він мусить вибухнути.

— Добре. — Це слово прозвучало зі смертельною приреченістю. — Я не знаю, чи зможу зійти знов по цих сходах. Мої ребра… І щось у мене в спині. Так болить.

— Ви зможете, — сказав Хеллоран. — Ми всі зможемо.

Та раптом він згадав про живоплотових звірів і стурбувався, що їм робити, якщо ті стережуть вихід.

Потім з’явився Денні. Він ніс чобітки Венді, її пальто і рукавиці, а також свою куртку й рукавиці.

— Денні, — промовила вона. — А твої чобітки?

— Пізно, — відповів він. Очі його дивилися на них з якимсь майже божевільним розпачем. Він глянув на Діка, і раптом мозок Хеллорана отримав чіткий образ годинника під скляним куполом, це ж той годинник, що в бальній залі, який був подарований тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року одним шведським дипломатом. Стрілки стояли за хвилину до півночі.

— О, Боже мій, — мовив Хеллоран. — Ох, Господи мій милесенький.

Він обхопив рукою Венді і підняв її. Іншою рукою він обхопив Денні. І побіг до сходів.

Венді скрикувала від болю, бо він здавлював її зламані ребра, бо в спині щось скреготливо терлося між собою, але Хеллоран не вповільнював бігу. Він кинувся вниз по сходах з обома ними в руках. Одне око широко розплющене і відчайдушне, інше запухле до щілини. Він скидався на якогось одноокого пірата, що тягне захоплених ним полонених, щоби пізніше отримати за них викуп.

Раптом сяйво зійшло на нього, і він зрозумів, що Денні мав на увазі, коли сказав, що вже пізно. Він відчув, що вибух уже готовий прогриміти з підвалу і вирвати нутрощі з цієї гидотної будівлі.

Він помчав швидше, несамовито кинувшись через фойє до двостулкових дверей.

Воно поспішало підвалом під кволим жовтавим жеврінням єдиної лампи, яка освітлювала приміщення з топкою. Воно схлипувало зі страху. Воно було так близько, так близько від того, щоби захопити хлопчика і привласнити його надзвичайну силу. Тепер воно не мусить програти.

Цього не мусить трапитися. Воно спустить пару з котла, а тоді вже жорстоко покарає того хлопчика.

— Не мусить трапитися! — скрикнуло воно. — О ні, не мусить трапитися.

Воно зашкутильгало до котла, верхня половина довгого трубчатого тіла якого жевріла тьмяно-червоним. Котел чахкав і деренчав, і шипів клубами пари в сотнях напрямків, неначе монструозна калліопа[305]. Стрілка тиску стояла в найдальшім кінці манометра.

— Ні, цього не можна дозволити! — закричав менеджер-доглядач.

Воно поклало руки Джека Торренса на вентиль, байдуже до смаленого запаху, що піднімався від вигораючої плоті, в яку, наче в розкислу колію путівця, вгрузав розпечений до червоного метал.

Вентиль піддався, і з тріумфальним криком воно його відкрутило повністю. З котла, несамовито ревучи, бухнула пара, ніби суголосно зашипіла ціла дюжина драконів. Але перш ніж пара затулила собою стрілку манометра, та відверто почала хилитися назад.

— Я ВИГРАЮ! — скрикнуло воно. Воно застрибало безстидними вихилясами в гарячому висхідному тумані, розмахуючи над головою палаючими руками. — ЩЕ НЕ ЗАПІЗНО! Я ВИГРАЮ! НЕ ЗАПІЗНО! НЕ ЗАПІЗНО! НЕ…

Слова перетворилися на переможний вереск, а вереск той проковтнув колосальний рик — то вибухнув котел «Оверлука».

Хеллоран, промайнувши крізь двостулкові двері, вилетів надвір і потяг обох у руках по траншеї, що вела крізь великий замет на ґанку. Він ясно побачив живоплотових тварин, набагато ясніше, ніж до того, і рівно в ту мить, коли він зрозумів, що його найгірші страхи справдилися і звірі чекають між ґанком і снігоходом, готель вибухнув. Йому здалося, що все трапилося одночасно, хоча пізніше він зрозумів, що таким чином відбуватися просто не могло.

Спершу глухий вибух, звук, що, здавалося, завис на одній всепроникній ноті,

(«ВГАМММММММММ….»)

а вже тоді їм у спини потужно вдарило теплим повітрям, яке немов делікатно підганяло їх. Цим видихом їх, усіх трьох, знесло з ґанку, і зачудована думка

(«отак мабуть мусить почуватися супермен»)

промайнула в голові Хеллорана, коли вони пролетіли в повітрі. Він не втримав їх, і сам врізався в сніг, здійнявши м’яку хвилю. Сніг набився йому під сорочку і в ніс, і Дік, напівусвідомлюючи це, відчував, як приємно зараз його болючій щоці.

Потім він вибрався наверх, на мить зовсім забувши про живоплотових тварин, забувши думати про Венді Торренс і навіть про хлопчика. Він перекотився на спину, щоби бачити, як помирає готель.

Вікна «Оверлука» потрощилися. У бальній залі, на камінній полиці, тріснув купол над дзиґарем, і обидві його половинки упали на підлогу. Годинник перестав цокотіти: трибки, коліщатка і балансирне колесо — все в ньому застигло. Почулося шепітне зітхання, і здійнялася величезна хмара пилу. У двісті сімнадцятому номері раптом розпалася на дві половини ванна, випустивши з себе невеличкий потічок зеленавої, злосмердючої води. У Президентському люксі раптом полум’я обхопило шпалери. «Кажанячі крила» в салон-барі «Колорадо» зненацька зіскочили з дверних завіс і впали на долівку обідньої зали. Поза аркою в підвалі великі купи й стоси старих паперів зайнялися вогнем, і той побіг вгору з шипінням паяльної лампи. Киплячий окріп вихлюпувався на полум’я, але не вгамовував його. Папери скручувалися і чорніли, наче підпалене під осиним гніздом осіннє листя. Вибухнула топка, трощачи сволоки під стелею підвалу, скидаючи їх, ламкі, донизу, наче кістки якогось динозавра.

Газовий пальник, що живив топку, тепер нічим не стримуваний, здійнявся ревучою колоною вогню крізь розколоту підлогу вестибюля. Зайнялося килимове покриття сходів, вогонь побіг угору на рівень першого поверху, немов аби повідомити там жахливо цікаві новини. Канонада вибухів роздирала будівлю. Люстра в обідній залі, двохсотфунтова кришталева бомба, вдарилась об підлогу, розлетілась осколками, що на всі боки підсікали столи. П’ять димарів «Оверлука» вивергали полум’я попід розвіяні хмари.

(«Ні, неМусить! неМусить! НЕМУСИТЬ!)

Воно верещало, воно верещало, але тепер уже безголосе, і та вересклива паніка, і погибель, і прокляття були чутні лише йому, воно випаровувалося, втрачаючи думки і волю, павутиння розпадалося, воно шукало і не знаходило, німіючи, розтікаючись, щоби втекти, розтікаючись у порожнечу, в небуття, подрібнюючись.

Вечірка завершилась.

Розділ п’ятдесят сьомий Порятунок

Ревіння потрясало цілком фасад готелю. Скло вистрілювало на сніг, зблискуючи там зазубленими діамантами. Живоплотовий пес, який був підібрався до Денні з його матір’ю, відскочив назад, прищуливши зелені, тіняво-мармурові вуха, підібгавши хвоста між лапи, принижено присідаючи. У голові в себе Хеллоран почув перелякане собаче виття, і з цим звуком змішувався боязкий, розгублений нявкіт великих котів. Він спромігся підвестись на рівні, щоб іти до двох інших, допомогти їм, і в цей момент побачив дещо моторошніше за все решту: живоплотовий кріль, усе ще вкритий снігом, скажено кидався на сітчасту огорожу в дальнім кутку ігрового майданчика, і її сталеві кільця дзеленькали якоюсь кошмарною музикою, немов грала примарна цитра. Навіть звідси Дік чув тріск і хрускіт тісно зрощених галузок і гілочок, що становили тіло кролика і ламалися, неначе кістки.

— Діку! Діку! — закричав Денні. Він намагався підтримувати матір, щоби допомогти їй дійти до снігохода. Одяг, який він приніс для них обох, валявся розкиданий там, де вони були впали і де зараз стояли. Хеллоран тільки зараз усвідомив, що жінка стоїть у піжамному халатику, Денні без куртки, а надворі не більш як десять вище нуля.

(«боже мій вона ж іще й боса»)

Він побрів назад через сніг, дорогою підбираючи її пальто й чобітки, куртку Денні, розпаровані рукавиці. А потім побіг назад до них, провалюючись раз у раз по стегна у сніг, змушений пробивати собі дорогу.

Венді була жахливо бліда, збоку на шиї в неї була кров, кров, що тепер замерзала.

— Я не можу, — бурмотіла вона. Не більше, як напівпритомна. — Ні, я… не можу. Вибачте.

Денні благально подивився на Хеллорана.

— Усе буде окей, — сказав Хеллоран і знову підхопив її. — Ходімо.

Вони втрьох вирушили туди, де був круто розвернувся й різко став снігохід. Хеллоран посадив жінку на пасажирське сидіння й одяг на неї пальто. Він підняв її ступні — вони були дуже холодними, але поки що не промерзли — і почав їх швидко розтирати курткою Денні, і тільки потім взув у чобітки. Лице Венді було білим, як алебастр, очі наполовину прикриті повіками і затуманені, але вона почала тремтіти. Хеллоран подумав, що це гарний знак.

Позаду них готель струсонула серія з трьох вибухів. Жовтогарячі спалахи освітили сніг.

Денні приклався губами до Хеллоранового вуха і щось прокричав.

— Що?

— Я кажу, нам оте потрібне?

Хлопчик показував на червону каністру, що косо стирчала в снігу.

— Гадаю, що так.

Дік підібрав каністру і струснув. У ній ще був бензин, хоча він не міг визначити скільки. Він прив’язав каністру ззаду до снігохода, кілька разів розпочинаючи цю роботу знову, перш ніж виконав її як слід, бо пальці в нього заніміли. Оце він лише зрозумів, що загубив рукавиці Говарда Коттрелла.

(«ось лишень виберуся звідси моя сестра сплете тобі дюжину пар, Гові»)

— Залізай! — крикнув Хеллоран хлопчику.

Денні відсахнувся.

— Ми замерзнемо!

— Треба об’їхати кругом до реманентного складу! Там є всяке… ковдри… щось таке. Сідай позаду матері!

Денні забрався, і Хеллоран вивернув голову, щоби прокричати в обличчя Венді:

— Міссус Торренс! Тримайтесь за мене! Ви зрозуміли? Тримайтеся!

Вона обхопила його руками і притулилася щокою до його спини. Хеллоран завів снігохід і делікатно подав газ, щоби зрушити з місця без ривка. Ця жінка ледве трималася за нього, а якщо вона посунеться назад, та сама завалиться і своєю вагою скине хлопчика.

Вони почали рух. Дік зробив снігоходом коло, а далі вони попрямували в західний бік, паралельно готелю. Хеллоран додав обертів, щоби дугою об’їхати готель ззаду до реманентного складу.

На недовгу мить вони ясно побачили фойє «Оверлука». Газове полум’я, що здіймалося вгору крізь розтрощену підлогу, було як велетенська свічка на іменинному торті, сліпучо жовте в серцевині, навкруг якої мерехтіли по краях блакитні язички. У ту мить здалося, ніби це полум’я лише освітлює, не руйнує. Вони побачили реєстраційну стійку з її срібним дзвоником, зображення придатних у цьому готелі кредитних карток, старомодний, прикрашений гербами, касовий апарат, маленькі декоративні килимки, крісла з високими спинками, набиті кінським волосом пуфики. Денні побачив той маленький диван біля каміна, на якому сиділи три черниці, коли він з мамою і татом приїхав у цей готель — у день його закриття. Але справжнє його закриття було зараз.

Потім снігова кучугура на ґанку перекрила вид. За мить вони вже об’їжджали поодаль західний бік готелю. Ще вистачало світла, щоб усе бачити без фари снігохода. Уже палали обидва верхні поверхи, вистрелюючи з вікон полум’яними вимпелами. Лискуча біла фарба почала чорніти й відлущуватись. Віконниці, які прикривали мальовничі панорами, що відкривалися з Президентського люкса, — віконниці, які Джек, як вимагала інструкція, ретельно закріпив ще в середині жовтня, — тепер висіли палаючими головешками, демонструючи за собою широку, потрощену темряву, наче беззубий рот регоче беззвучним передсмертним хрипом наостанок.

Венді притискалася обличчям до спини Хеллорана, ховаючись від вітру, і Денні подібним чином притискався обличчям до спини матері, тож тільки Хеллоран побачив фінальну подію, і він ніколи нікому про це не розказував. Йому здалося, що з вікна Президентського люкса виринула якась велетенська темна постать, затуливши собою снігове поле. На мить вона набрала обрисів непристойно велетенського ската, «морського диявола», а тоді нібито вітер вхопив її, почав драти і шматувати, як старий, потемнілий папір. Вона розсипалася на дрібні клаптики, що потрапили в невеличкий висхідний вихор диму, а за мить вона вже пропала, наче її ніколи й не було. Але в ті кілька секунд, поки вона хижо вертілась, танцювала наче брудно-сірі порошинки в стовпі світла, йому пригадалося дещо з дитинства… років п’ятдесят тому то було, а може, й більше. Трохи в північний бік від їхньої ферми Дік з братом натрапили на величезне гніздо земляних ос. Воно тулилося в западині під старим, обпаленим блискавкою деревом. У його брата за биндою капелюха стирчала петарда «ніґґерчейзер», яку він зберігав аж від Четвертого липня. Він її підпалив і встромив в осине гніздо[306]. Вона вибухнула з гучним «бах», і сердите гудіння — мало не глухий вереск — здійнялося з підірваного гнізда. Вони тікали звідтіля так, наче демони гналися за ними по п’ятах. Хеллоран вважав, що в якомусь сенсі то й були демони. І, озирнувшись через плече, як от і зараз, того дня він побачив велику темну хмару шершнів, що здійнялися в повітря і то вирують разом, то розлітаються, вишукуючи того ворога, котрий учинив таке їхньому дому, щоби їм — одностайному груповому інтелекту — зажалити його на смерть.

Потім те створіння щезло в небі, зрештою воно могло бути всього лише димом або великим, тріпотливим шматком шпалери, і там залишився тільки «Оверлук», поховальне багаття в ревучій горлянці ночі.

На його низці був ключ від реманентного складу, але Хеллоран побачив, що в ньому нема потреби. Двері стояли прочинені, замок висів при них, зачеплений за вушко.

— Я туди не піду, не можу, — прошепотів Денні.

— Та все гаразд. Ти залишишся з мамою. Там завжди лежала купа старих попон. Ймовірно, всі тепер уже поїдені міллю, але все ж краще, ніж замерзнути на смерть. Міссус Торренс, ви ще з нами?

— Сама не знаю, — відповів немічний голос. — Здається, так.

— Добре. Я за секунду повернуся.

— Повертайся якомога швидше, — прошепотів Денні. — Будь-ласочка.

Хеллоран кивнув. Він націлив на двері фару і тепер важко плентався по снігу, відкидаючи поперед себе довгу тінь. Штовхнувши двері, він ступив у склад. Попони все так само й лежали в кутку, біля комплекту для роуку. Він підібрав чотири з них — вони тхнули цвіллю, старістю, і міль безсумнівно годувалася тут безплатними обідами, — а потім затримався.

Одного з роукових молотків не було на місці.

(«Це те, чим він мене ударив?»)

Ну, це не мало значення, чим його вдарили, хіба не так? А втім, його пальці торкнулись боку обличчя, почавши досліджувати там величезну гулю. Шість сотень доларів коштував зубний протез, знищений одним ударом. Та врешті-решт

(«можливо, він не бив мене одним з цих молотків. Можливо, один просто загубився. Або хтось його вкрав. Або прихопив як сувенір. Врешті-решт»)

це не мало значення. Нікому тут буде грати в роук наступного літа. Чи будь-якого літа в сподіваному майбутньому.

Ні, це насправді нічого не означає, хоча дивитися на ці молотки в їхніх стійках, з єдиним з них відсутнім, це ніби трохи причаровує. Він зрозумів, що думає про тверде дерев’яне «гах!», коли головка молотка б’є по дерев’яній кулі. Приємний такий, літній звук. Дивитися, як та мчить по

(«кістках. крові»)

по гравію. Це потягнуло за собою думки про

(«кістки. кров»)

чай з льодом, крісла-гойдалки на ґанку, леді в білих солом’яних капелюшках, дзижчання москітів і

(«поганих малих хлопчиків, які не грають за правилами»)

всяке таке. Природно. Приємна гра. Зараз не в моді, але… приємна.

— Діку? — голос був тоненьким, безумно стривоженим, і він подумав, що також дещо неприємним. — З тобою все гаразд, Діку? Виходь уже. Будь ласочка!

(«давай виходь мерщій вже ніґґа твій масса тебе кличуть»)

Його пальці міцно обхопили держак одного з молотків, відчуваючи його приємність

(«пошкодуєш лозину — зіпсуєш дитину»)

Його очі стали порожніми в мерехтливій під відблисками пожежі темряві. А й справді, це буде жест милосердя до них обох. Вона геть скалічена… стражденна… а здебільшого в цьому

(«в усьому»)

цього клятого хлопця вина. Безсумнівно. Він покинув свого рідного татуся там, у пожежі. Якщо добре подумати, це збіса дуже близько до вбивства. Батьковбивство, так це називається. Вельми підла річ.

— Містере Хеллоран?

Її голос був тихим, слабеньким, кислим. Йому не вельми сподобалися її інтонації

— Діку!

Хлопчик уже рюмсав, у жаху. Хеллоран витяг молоток зі стійки і повернувся до потоку білого світла, що лилося з фари снігохода. Його ступні непевно човгали по підлозі реманентного складу, наче ступні якоїсь механічної іграшки, яку завели й запустили в рух.

Раптом він зупинився, здивовано дивлячись на молоток у своїх руках, і запитав в себе зі зростаючим жахом, що це було, про скоєння чого він щойно був думав? Вбивства? Він дійсно думав про вбивства?

На мить цілком весь його мозок, здавалось, заповнив сердитий, слабенько підцьковуючий голос:

(«Зроби це! Зроби це, ти, слабкий у колінках ніґґер без яєць! Убий їх! УБИЙ ЇХ ОБОХ!»)

Тоді він жбурнув молоток позад себе з шепітливим нажаханим скриком. Той грюкнув, упавши в кутку, де лежали попони, одною зі своїх двох головок націлений на нього, немов у непромовленій пропозиції.

Хеллоран кинувся навтьоки.

Денні сидів на сидінні снігохода, і Венді його безсило обнімала. Його обличчя сяяло від сліз, він весь трусився, наче в болотній лихоманці. Цокотячи зубами, він спитав:

— Де ти був? Ми перелякалися!

— Тут підходяще місце, щоби лякатися, — повільно промовив Хеллоран. — Навіть якщо цей готель згорить вщент, до фундаменту, ніхто мене знову не затягне сюди ближче, ніж на сто миль. Ось, міссус Торренс, загорніться в оце. Я допоможу. І ти теж, Денні. Зроби собі так, щоби став схожим на араба.

Він обкутав Венді двома ковдрами, зробивши з одної щось на кшталт каптура, щоби їй прикрити голову, і допоміг Денні обв’язатися його ковдрами так, щоби не поспадали.

— Ну, а тепер тримайтеся щосили, бо полетимо чимдуж, — сказав він. — У нас ще довга дорога попереду, але найгірше для нас уже позаду.

Він об’їхав реманентний склад, а потім спрямував снігохід назад по їх власному сліду. «Оверлук» уже був суцільним смолоскипом. Величезні діри прожерло в нього по боках, і там усередині, то зростаючи, то стишуючись, вирувало червоне пекло. По обвуглених жолобах і ринвах стікав паруючими водоспадами розталий сніг.

Вони задзижчали вздовж передньої галявині, шлях було добре освітлено. Гранатово мерехтіли снігові дюни.

— Дивіться! — крикнув Денні, коли Хеллоран пригальмував перед виїзними воротами. Хлопчик показував у бік ігрового майданчика.

Усі живоплотові створіння стирчали на своїх нормальних місцях, але були вони оголеними, почорнілими, посохлими. Їхнє мертве гілляччя у відсвітах полум’я скидалося на хитросплетені кістяні ґрати, навкруг них розсіялося їх маленьке листя, немов опалі пелюстки.

— Вони мертві! — кричав Денні істерично й переможно. — Мертві! Вони мертві!

— Шшшш, — сказала Венді. — Усе гаразд, любий. Усе гаразд.

— Агов, доку, — сказав Хеллоран. — Нумо, поїдемо кудись, де тепло. Ти готовий?

— Так, — прошепотів Денні. — Я давно-давно готовий…

Хеллоран протиснувся крізь просвіт між ворітницею і стовпом. За якусь мить вони вже опинилися на дорозі, спрямовані назад, у бік Сайдвіндера. Дзижчання двигуна снігохода стишувалося, поки не загубилося серед безустанного ревіння вітру. Вітер торохкав оголеним гілляччям живоплотових тварин, видаючи глухі, ритмічні, безвідрадні звуки. Пожежа то зростала, то стишувалася. Через деякий час після того, як зникло дзижчання двигуна снігохода, провалився досередини дах «Оверлука» — спершу в західному крилі, потім у східному, а за пару секунд впав і центральний дах. Величезний вир іскор і палаючих уламків спіраллю зметнувся у виючу зимову ніч.

Жмут палаючих ґонтин та розжареної ізоляційної прокладки занесло вітром крізь розчинені двері до реманентного складу.

Невдовзі склад почав горіти також.

Їм іще залишалося двадцять миль до Сайдвіндера, коли Хеллоран зупинився, щоби залити залишок бензину в бак снігохода. Він дедалі дужче непокоївся за Венді Торренс, яка на позір ніби відпливала від них. А їхати було ще так далеко.

— Діку! — крикнув Денні. Він стояв ногами на сидінні і показував. — Діку, поглянь! Поглянь туди!

Сніг наразі припинився, і срібний долар місяця прозирнув крізь сволоки хмар. Унизу по дорозі, але вона до них наближалася, сунула вгору S-подібними петлями перлова вервечка вогнів. Вітер на мить ущух, і Хеллоран почув далеке джеркотливе ревіння двигунів снігоходів.

Хеллоран, Денні і Венді зустрілися з ними через п’ятнадцять хвилин. Їм привезли одяг, і бренді, і лікаря Едмондса.

І довгий морок скінчився.