Сяйво

Розділ перший Співбесіда з наймачем

Джек Торренс подумав:«Уїдливе чмо». Зросту в Уллмані було п’ять і п’ять[1], а рухався він з тією метушливою манірністю, яка, здається, є ексклюзивно притаманною всім таким опецькам. Проділ у волоссі мав ідеальний, темний костюм на ньому був скромний, але будив довіру. «Я — та людина, якій ви можете ввірити свої проблеми» — промовляв цей костюм до грошовитого клієнта. Натомість найманому робітникові він різко кидав: «Знай своє місце, ти». У петлиці його червоніла гвоздика, мабуть для того, щоби ніхто посеред вулиці не переплутав Стюарта Уллмана з місцевим трунарем.

Слухаючи балачку Уллмана, Джек зізнався собі, що йому, либонь, не сподобалася б жодна людина по той бік столу — за таких обставин.

Уллман запитав щось, чого він не дочув. Це не на користь; Уллман був того типу людиною, що занотовує такі хиби до свого ментального ролодексу[2], аби використати їх потім.

— Перепрошую?

— Я питаю, чи цілком ваша дружина усвідомлює, на що саме ви тут наймаєтеся. А ще ж у вас є син, звісно. — Він поглянув долу, на анкету, що лежала перед ним. — Деніел. Вашу дружину анітрохи не лякає ця перспектива?

— Венді — надзвичайна жінка.

— А син у вас також надзвичайний?

Джек посміхнувся великою рекламною усмішкою:

— Гадаю, нам подобається так думати. Він доволі самостійний як для п’ятирічного хлопчика.

Жодної усмішки навзаєм від Уллмана. Він засунув Джекову заяву назад до теки. Тека пішла до шухляди. Стільниця тепер стала цілком порожньою, якщо не рахувати бювара, телефону, лампи «Тензор»[3] та кошика для вхідних/вихідних паперів. Обидві половинки вхідних/вихідних також були порожніми.

Уллман підвівся й рушив до картотечної шафи в кутку.

— Обійдіть стіл, будь ласка, містере Торренс. Подивимося плани готельних поверхів.

Повернувшись із п’ятьма великими аркушами, він поклав їх на сяючу поверхню горіхової стільниці. Джек став у нього за плечем, дуже виразно відчуваючи запах Уллманового одеколону. «Всі мої чоловіки користуються англійською шкірою або зовсім нічим»[4] — майнуло в голові геть безпідставно, і йому довелося прикусити собі язика, щоб не реготнути. З-поза стіни, ледь чутно, долітали звуки кухні готелю «Оверлук», там уже все вщухало після ланчу.

— Горішній поверх, — різко мовив Уллман. — Це горище. Зараз там нема абсолютно нічого, окрім старого непотребу. Після Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів і, схоже на те, що кожний наступний менеджер усе, що він вважав непотрібним, відправляв на горище. Я хочу, щоби там всюди було розставлено пастки на пацюків і розкладено отруйні приманки. Дехто з покоївок третього поверху каже, ніби чув там шарудіння. Я цьому ані на крихту не вірю, але не мусить залишатися навіть єдиного шансу зі ста на те, щоби бодай один пацюк жив у готелі «Оверлук».

Джек, який підозрював, що в кожнім готелі світу є один чи парочка щурів, утримав свого язика на припоні.

— Звісно, ви за жодних обставин не дозволятимете заходити на горище своєму сину.

— Так, — відповів Джек, знову зблиснувши великою рекламною усмішкою.

Яке приниження. Невже це уїдливе чмо дійсно вважає, що він дозволив би своєму синові тинятися поміж пасток на горищі, захаращеному викинутими меблями й бозна ще чим?

Уллман зісмикнув план горішнього поверху й поклав його під низ стосу.

— «Оверлук» має сто десять гостьових номерів, — повідомив він учительським тоном. — Тридцять з них, усі класу люкс, містяться на третьому поверсі. Десять — у західному крилі (включно з Президентським люксом), десять — у центрі й ще десять — у східному крилі. З усіх відкриваються розкішні панорами.

«Чи не міг би ти обійтися бодай без рекламних вихвалянь?»

Але тримався він мовчки. Йому потрібна була ця робота.

Уллман переклав під низ стосу третій поверх, і тепер вони роздивлялися другий.

— Сорок номерів, — сказав Уллман. — Тридцять двомісних і десять одномісних. А на першому — по двадцять тих і тих. Плюс три білизняні шафи на кожному з поверхів, і ще комори, які розташовані в дальньому східному кінці готелю на другому поверсі і дальньому західному кінці на першому. Є питання?[5]

Джек похитав головою. Уллман зісмикнув геть плани другого й першого поверхів.

— Тепер. Вестибюльний рівень. Тут, у центрі, реєстраційна стійка. За нею — офіси адміністрації. Вестибюль від реєстраційної стійки тягнеться в обох напрямках на вісімдесят футів. Отут, у західному крилі, обідня зала «Оверлук» та салон-бар «Колорадо». Бенкетно-бальна зала міститься в східному крилі. Є питання?

— Тільки щодо підвалу, — промовив Джек. — Для зимового доглядача це найважливіший з усіх рівень. Де, так би мовити, відбувається головна дія.

— Усе те покаже вам Ватсон. План підвального рівня є на стіні котельні. — Уллман значливо насупився, либонь демонструючи, що він — менеджер — не має стосунку до таких приземлених аспектів життєдіяльності «Оверлука», як котельня чи водопровідна система. — Непогано було б встановити кілька пасток і там також. Хвилиночку…

Він надряпав щось у записнику, видобутому з внутрішньої кишені піджака (кожна сторінка була позначена виконаним жирним чорним шрифтом написом Зі стола Стюарта Уллмана), вирвав аркуш і кинув його до кошика вихідних. Папірець улігся там, такий самотній на вигляд. Записник знову зник у кишені піджака Уллмана, наче в якогось ілюзіоніста, що таким чином завершив свій фокус. Щойно ти його бачив, Джекі-бой, а відтак і ні. Цей парубок таки дійсно зух.

Вони повернулися на свої попередні позиції: Уллман — за стіл, а Джек — перед ним, особа, що опитує, та опитуваний, прохач та непіддатливий бос. Уллман склав свої акуратні крихітні ручки на столі поверх бювара і дивився прямо на Джека, маленький, лисіючий чоловічок у банкірському костюмі й краватці невиразного сірого тону. Квітка в його петлиці врівноважувалася маленьким значком на протилежному лацкані. На значку маленькими золотими літерами було позначено просто: СЛУЖБОВЕЦЬ.

— Я буду з вами гранично відвертим, містере Торренс. Елберт Шоклі — впливова людина з великою часткою акцій «Оверлука», який за всю свою історію цього сезону вперше показав прибуток. Містер Шоклі також член Ради директорів, але він не є фахівцем з готельної справи і сам першим це визнає. Проте свої побажання щодо цієї справи, справи доглядання, він висловив цілком ясно. Він бажає, щоби взяли вас. Я так і зроблю. Але якби я мав у цій справі розв’язані руки, я би вас не найняв.

Джекові руки лежали міцно зчеплені в нього на колінах, потіли, тиснучи одна одну.

«Уїдливе чмо. Уїдливе чмо. Уїдливе чмо. Уїдливе…»

— Я не повірю, ніби я вам не неприємний, містере Торренс. Мені то байдуже. Звісно, ваші почуття щодо мене не відіграють жодної ролі в моєму переконанні, що ви не той, хто потрібен для цієї роботи. Протягом сезону, який триває від п’ятнадцятого травня до тридцятого вересня, «Оверлук» залучає сто десять осіб штатних працівників, можна сказати, на кожний номер припадає по одному. Не думаю, щоби я подобався багатьом з них, маю підозру, що дехто вважає мене неабияким негідником. Це було б правильне судження щодо мого характеру. Я мушу бути неабияким негідником, щоби керувати цим готелем так, як він на те заслуговує.

Він поглянув на Джека, очікуючи зауважень, і Джек знову спалахнув рекламною усмішкою, великою й образливо зубастою.

Уллман продовжив:

— «Оверлук» було збудовано в тисяча дев’ятсот сьомому — тисяча дев’ятсот дев’ятому роках. Найближче місто Сайдвіндер — за сорок миль[6] на схід звідси по дорогах, які стають непрохідними десь від кінця жовтня чи від листопада і до якогось дня в квітні. Збудував готель чоловік на ім’я Роберт Таунлі Ватсон, дід нашого сьогоднішнього техніка-доглядача. Тут бували Вандербільти й Рокфеллери, Астори і Дюпони. Чотири президенти зупинялися в Президентському люксі. Вілсон, Гардінг, Рузвельт і Ніксон.

— Я б не дуже пишався Гардінгом і Ніксоном, — мугикнув Джек[7].

Уллман насупився, але попри це продовжив:

— Для містера Ватсона це виявилося понад його сили, тож тисяча дев’ятсот п’ятнадцятого року він продав готель. Його знову продавали у тисяча дев’ятсот двадцять другому, двадцять дев’ятому та тридцять восьмому роках. Готель простояв порожнім до кінця Другої світової війни, аж поки його не придбав, щоб цілком переобладнати, Горес Дервент — винахідник-мільйонер, пілот, кінопродюсер і підприємець.

— Я знаю це ім’я, — сказав Джек.

— Авжеж. Схоже, що все, до чого він торкався, перетворювалося на золото… окрім «Оверлука». Перш ніж поріг готелю переступив перший післявоєнний гість, він вгатив у нього понад мільйон доларів, перетворивши старезну реліквію на туристичну принаду. Це саме Дервент додав корт для роуку, який, як я бачив, так вам сподобався, коли ви сюди прибули.

— Роуку?

— Такий собі британський предок нашого крокету, містере Торренс. Крокет — це перекручений роук[8]. За легендою, Дервент навчився цієї гри від свого особистого секретаря й абсолютно закохався в неї. Наш роук-корт, либонь, найкращий в Америці.

— Не маю щодо цього жодних сумнівів, — поважно промовив Джек.

Корт для роуку, парк, повний фігурно підстрижених живоплотів у формі тварин, що ще? Поле для гри «Дядечко Віґґлі»[9] за складом, де зберігається реманент? Він уже почувався дуже втомленим від містера Стюарта Уллмана, але бачив, що той іще не закінчив. Уллман бажав скористатися можливістю виговоритися, і то до останнього слова.

— Втративши три мільйони, Дервент продав готель групі інвесторів із Каліфорнії. Їхній досвід з «Оверлуком» виявився не менш невдалим. Просто не готельної справи люди. У тисяча дев’ятсот сімдесятому готель купив містер Шоклі з групою партнерів і управління ним довірив мені. Ми також були збитковими кілька років, але я маю щастя повідомити, що віра в мене теперішніх власників залишалася непохитною. Минулий рік ми завершили без збитків. А цього року вперше майже за сім десятиліть фінансова звітність «Оверлука» писалася чорним чорнилом.

Джек був припустив, що гордість цього клопіткого чоловічка заслужена, а тоді на нього знову накотила хвиля тієї ж відрази.

Він сказав:

— Я не вбачаю жодного зв’язку між беззаперечно яскравою історією «Оверлука» і вашим враженням, ніби я не підходжу для цієї роботи, містере Уллман.

— Одна з причин того, що «Оверлук» втратив стільки грошей, полягає у його дряхлінні, яке відбувається кожної зими. Це зменшує нашу рентабельність набагато дужче, ніж ви можете собі уявити, містере Торренс. Зими тут фантастично жорстокі. Для вирішення цієї проблеми я впровадив у штат зимового доглядача, щоби займався котельнею й щоденно по черзі протоплював різні частини готелю. Щоби лагодив пошкодження, щойно вони трапляться, усе виправляв, аби завадити стихії розширити плацдарм. Щоби був постійно готовим до будь-якої і всякої непередбачуваної ситуації. На першу нашу зиму я найняв не одну людину, а сім’ю. Трапилася трагедія. Жахлива трагедія. — Уллман поглянув на Джека холодно, оцінно. — Я зробив помилку. Чесно це визнаю. Той чоловік був п’яницею.

Джек відчув, як його рот повільно розтягує напружена усмішка — цілковита протилежність тій рекламній, на всі сяючі зуби.

— Ось у чім річ? Мене дивує, що Ел вам не сказав. Я кинув.

— Авжеж, містер Шоклі сказав мені, що ви більше не п’єте. Також він розповів мені про вашу останню роботу… останній ваш, так би мовити, відповідальний пост, так? Ви викладали мову в одній приватній школі у Вермонті. Ви дали волю своєму норову. Не вважаю за потрібне наразі входити в деталі. Але все-таки випадок з Ґрейді вважаю достатньо промовистим і саме тому я торкнувся питання вашої… гм, вашої передісторії в цій співбесіді. На зиму тисяча дев’ятсот сімдесятого — тисяча дев’ятсот сімдесят першого року, після того як ми відновили «Оверлук», але ще до нашого першого сезону, я найняв цього… цього нещасного на ім’я Делберт Ґрейді. Він перебрався до помешкання, у якому оселитися й ви з дружиною і сином. У нього була дружина і дві доньки. Я мав сумніви, головним чином через суворість зимового сезону та той факт, що родина Ґрейді на п’ять чи шість місяців залишатиметься відрізаною від зовнішнього світу.

— Але ж це не зовсім так, правда? Тут є телефони, а також, можливо, й рація громадської частоти[10]. Та й Національний парк «Скелясті гори»[11] звідси — гелікоптером долетіти, а там, з їхньою величезною територією, мусять тримати бодай один, а то й пару коптерів.

— Щодо цього не знаю й знати не можу, — сказав Уллман. — А приймально-передавальна радіостанція в готелі є, її покаже вам містер Ватсон — разом зі списком правильних частот, на яких потрібно виходити в ефір, якщо ви потребуватимете допомоги. Телефонні лінії між нами й Сайдвіндером усе ще надземні, отже, майже кожної зими вони десь обриваються і так можуть лежати тижні зо три, а то й півтора місяця. Також у реманентному складі стоїть снігохід.

— Тоді це місце насправді не таке вже й відрізане.

Містер Уллман набрав страдницького виразу.

— Припустімо, ваш син або дружина спіткнуться на сходах і він або вона отримають тріщину черепа. Як ви тоді вважатимете, містере Торренс, відрізане це місце чи ні?

Джек второпав сенс. Снігохід, якщо мчати на повній швидкості, може довезти тебе до Сайдвіндера за півтори години… можливо. А гелікоптер Рятувальної служби нацпарку зможе дістатися сюди години за три… це за оптимальних погодних умов. У хуртовину той навіть злетіти не зможе і на снігоході ти не зможеш мчати на повній швидкості, навіть якщо наважишся везти ним серйозно поранену людину при надвірній температурі двадцять п’ять… а то й сорок п’ять градусів нижче нуля, якщо врахувати фактор охолодження вітром[12].

— Стосовно Ґрейді, — сказав Уллман, — я міркував так само, як, мабуть, містер Шоклі стосовно вас. Самотність сама по собі може бути руйнівною. Краще, якщо чоловік має поряд свою родину. Якщо трапиться проблема, гадав я, є високі шанси на те, що це буде щось не таке термінове, як тріщина черепа чи нещасний випадок з якимсь електроінструментом чи якогось роду напад. Важка форма грипу, пневмонія, зламана рука чи навіть апендицит. Будь-що з такого залишає достатньо часу. Я підозрюю, те, що трапилося, трапилося через надмірну кількість дешевого віскі, яким Ґрейді, потай від мене, добряче запасся, а також через той дивний стан, що його старі люди називають «кабінною лихоманкою». Вам знайомий цей термін?

Уллман спромігся на поблажливу усмішечку, готовий вдатися до пояснень, щойно Джек признається у своїй необізнаності, тож Джек радо не забарився з рішучою відповіддю.

— Це сленговий вираз, що означає клаустрофобічну реакцію, яка може трапитися, коли люди замкнені десь разом довгий період часу. Зовні почуття клаустрофобії проявляється як відраза до людей, з якими ти перебуваєш у замкненому просторі. У крайніх випадках це може спричинити галюцинації чи насильство… можуть призвести до вбивства такі дрібниці, як підгоріле м’ясо або суперечка, чия черга мити посуд.

Уллман виглядав доволі збентеженим, від чого в Джека покращився настрій. Він вирішив натиснути ще, але подумки пообіцяв Венді, що залишатиметься спокійним.

— Я гадаю, саме з цим ви помилилися. Він заподіяв їм шкоду?

— Він їх повбивав, містере Торренс, а потім убив і себе. Дівчаток їхніх він замордував сокирою, дружину застрелив із рушниці, і себе також. У нього була зламана нога. Напевне був такий п’яний, що впав зі сходів.

Уллман розвів руками, дивлячись на Джека з моралізаторською благосністю.

— Він мав повну середню освіту?

— Фактично, не мав, — відповів Уллман дещо силувано. — Я гадав, ну, скажімо так, що особа з менш розвиненою уявою буде менш чутливою до суворих умов, до самотності…

— У цьому й полягала ваша помилка, — сказав Джек. — Простакуватий чоловік більш схильний до кабінної лихоманки, так само як він є більш схильним до того, щоби стрельнути в когось за грою в карти або утнути спонтанне пограбування. Він нудиться. Коли засипає снігом, йому нема чого робити, хіба дивитися телевізор або розкладати пасьянс, шахруючи, коли не може отримати всі тузи. Нема чого робити, окрім як прискіпуватися до дружини, гарикати на дітей та пити. Стає важко заснути, бо нічого не чути. Тому, щоб заснути, він напивається і прокидається похмільним. Він стає дратівливим. А там, можливо, й телефон виходить з ладу, і телевізійну антену валить вітром, і нема чого робити, окрім як думати та шахраювати в пасьянсі, і ставати дедалі дратівливішим і дратівливішим. І врешті… бум, бум, бум.

— Тоді як більш освічена людина, така, як ви?..

— Ми з дружиною обоє любимо читати. Я маю п’єсу, над якою працюю, як вам, можливо, казав про це Ел Шоклі. Денні має свої пазли, книжки-розмальовки, власний детекторний приймач[13]. Я планую вчити його читати, а також навчу ходити в снігоступах. Венді теж радо цього навчатиметься. О так, гадаю, ми матимемо достатньо занять і не почнемо чубитися, якщо телевізор ґиґне. — Він зробив паузу. — І Ел казав правду, коли розповідав вам, що я більше не п’ю. Колись я це робив, і то було серйозно. Але за останні чотирнадцять місяців я не випив навіть склянки пива. Я не збираюся привозити сюди якогось алкоголю й не думаю, щоби була якась можливість його дістати після того, як засніжить.

— Щодо цього ви маєте цілковиту рацію, — сказав Уллман. — Але щойно ви втрьох опинитеся тут, потенційні проблеми помножаться. Я вже казав про це містерові Шоклі, і він мені сказав, що бере відповідальність на себе. Тепер я розказав усе вам і вочевидь ви також готові прийняти відповідальність…

— Готовий.

— От і добре. Я з цим погоджуюся, оскільки вибір маю небагатий. Проте все одно мені краще підійшов би якийсь неодружений студент в академвідпустці. Ну, можливо, й ви впораєтеся. Тепер я спрямую вас до містера Ватсона, він проведе вас підвалом і покаже нашу територію. Якщо ви не маєте ще якихось запитань?..

— Ні. Нема жодних.

Уллман підвівся.

— Сподіваюся, без образ, містере Торренс? Нічого особистого не було в тому, що я вам тут казав. Я лише хочу, щоб з «Оверлуком» усе було якнайкраще. Це прекрасний готель. Я хочу, щоби він таким і залишався.

— Ні, жодних образ, — Джек укотре сяйнув рекламною посмішкою, але порадів, що Уллман не запропонував потиснути йому руку. Образа була. Жорстока й багатообразна.

Розділ другий Боулдер

Вона визирнула з кухонного вікна і побачила, що він просто сидить собі на бровці, не граючись ні своїми ваговозиками, ні навіть бальсовим планером, яким він так був втішався весь тиждень, відтоді як Джек приніс той додому. Він просто сидить там і виглядає їхній благенький уже «фольксваген», ліктями впершись собі в стегна, підперши долонями підборіддя, п’ятирічний хлопчик чекає тата.

Раптом Венді стало зле, майже хоч плач.

Вона повісила рушник для посуду на бильце поряд з раковиною і рушила вниз, застібаючи два верхні ґудзики халата. Джек і його гордість! «Та ні, Еле, ніякої протекції мені не потрібно. У мене поки що все гаразд». Подовбані стіни на сходах було помальовано різнокольоровою крейдою, хімічними олівцями і фарбою з аерозольних балончиків. Сходи були крутими й кришилися. Вся ця будівля тхнула віковою кислятиною, та хіба це місце для Денні після того невеличкого цегляного будиночка в Стовінгтоні? Пара на третьому поверсі, над ними, була неодруженою, але її це не бентежило, тоді як їхні злосливі сварки — навпаки. Вони лякали її. Хлопця згори звали Томом; коли закривалися бари й пара поверталася додому, от тоді розпочиналися серйозні скандали — інші дні тижня порівняно з цим здавалися тренувальними вправами. П’ятничні нічні бої — так називав їх Джек, але це було не смішно. Тамтешня жінка — її ім’я було Ілейн — врешті-решт заливалася плачем і тільки повторювала: «Не треба, Томе. Прошу, не треба. Прошу, не треба». А той на неї кричав. Одного разу це навіть розбудило Денні, а Денні ж спить як убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома на виході і мав з ним довгеньку розмову на вулиці. Том почав було пінитися, та Джек ще щось сказав йому стиха, Венді не дочула, і Том лише похмуро похитав головою і пішов собі геть. Це трапилося тиждень тому, і на кілька днів справи покращилися, але з цього вікенду все повернулося до нормального — даруйте мені, до ненормального стану. Для малюка це було погано.

Знову її затопило передчуттям горя, але вона вже була на хіднику і задавила це чуття в собі. Підгорнувши під себе низ халата, вона сіла на бровку поряд з ним і спитала:

— Як справи, доку?

Він усміхнувся до неї, хоч і неуважно:

— Привіт, ма.

Планер лежав між його взутими в кросівки ступнями, вона помітила, що на одному крилі вже з’явилася тріщина.

— Хочеш, я подивлюся, чи зможу щось з цим зробити, любий?

Денні знову повернувся до видивляння в далечінь вулиці.

— Ні, тато полагодить.

— Може, твій тато не повернеться аж до вечері, доку. По горах машиною шлях неблизький.

— Ти думаєш, наш «жучок»[14] може зламатися?

— Ні, я так не думаю. — Але хлопчик щойно подарував їй дещо нове для тривоги. «Дякую, Денні. Тільки цього мені бракувало».

— Тато казав, що може, — промовив Денні по-діловому, майже ліниво. — Він казав, що паливний насос весь зношений на лайно.

— Не говори таких слів, Денні.

— Паливний насос? — перепитав він її зі щирим здивуванням.

Вона зітхнула.

— Ні, зношений на лайно. Не кажи такого.

— Чому?

— Це вульгарно.

— А що таке вульгарно, ма?

— Це, як колупатися в носі за столом або пісяти з відчиненими дверима туалету. Або казати такі слова, як «зношений на лайно». Лайно — вульгарне слово. Хороші люди такого не кажуть.

— А тато каже. Коли він роздивлявся «жуку» мотор, то сказав: «Господи, цей бензонасос весь зношений на лайно». Хіба тато поганий?

(«І як це ти себе заганяєш у такі ситуації, Вінніфредо [15] ? Тренуєшся?»)

— Він хороший, але він уже дорослий. А також він дуже обережний і не промовляє таких слів перед людьми, які цього не зрозуміють.

— Перед такими людьми, як дядько Ел?

— Саме так, правильно.

— А я зможу так казати, коли виросту?

— Гадаю, що так, хоч подобатиметься це мені, хоч ні.

— А в скільки років?

— Як щодо двадцяти, доку?

— Це ще так довго чекати.

— Гадаю, так воно й є, але ж ти постараєшся?

— Хокей.

Він знову задивився в далечінь вулиці. Трохи нахилився, ніби збираючись підвестися, але той «жук», що над’їжджав, був новішим і набагато яскравішого червоного кольору. Хлопчик знову розслабився. Вона замислилася, як же важко відбився на Денні цей переїзд до Колорадо. Він тримав щодо цього мовчанку, але їй було тривожно бачити, що він проводить так багато часу на самоті. У Вермонті троє колег Джека по факультету мали дітей приблизно віку Денні і там був дитсадок, але в цій місцині не було нікого, з ким він міг би гратися. Більшість квартир займали студенти Колорадського університету[16], а з кількох подружніх пар тут, на Арапаго-стрит[17], лише невеличкий відсоток мали дітей. Вона встигла зауважити хіба що з дюжину старшокласників і менших підлітків, трьох немовлят, і то все.

— Мамуню, чому тато втратив роботу?

Вирвана із задуми, вона заборсалася в пошуках відповіді. Вони з Джеком уже були обговорювали, яким чином можна було б впоратися з таким запитанням від Денні, способи різнилися — від ухиляння від відповіді до щирої, нічим не прикрашеної правди. Але Денні ніколи про це не питав. Досі не питав, і от тепер, коли вона почувається пригніченою й найменш готовою до такого запитання. Він так і дивився на неї, либонь, читаючи збентеження в неї на обличчі, формуючи власні уявлення щодо цього. Їй подумалося, що дітям мотивації й дії дорослих мусять здаватися такими ж незграбними і зловісними, як небезпечні тварини, побачені серед тіней темного лісу. Ними смикають туди-сюди, немов маріонетками, у той час як вони мають найтуманніше уявлення — чому так. Ця думка знову підвела її небезпечно близько до сліз, і, намагаючись їх стримати, вона нахилилася, підібрала покалічений планер і почала вертіти його в руках.

— Твій тато тренував дискусійну команду, Денні. Ти це пам’ятаєш?

— Звісно, — відповів він. — Спірки для забави, правильно?

— Правильно. — Вона все вертіла й вертіла в руках планер, роздивляючись його назву (ШВИДКОПЛАН) та наліпки у формі блакитних зірочок на крилах, і раптом вловила себе на тому, що розповідає синові щиру правду.

— Там був хлопець на ім’я Джордж Гетфілд, і тато мусив прибрати його з команди. Це означає, що той був не таким вправним, як дехто інший. Джордж сказав, що твій тато вигнав його, бо незлюбив, а не через те, що він був недостатньо вправним. Потім Джордж зробив певну погану річ. Гадаю, ти про це знаєш.

— Це він наробив дірок у шинах нашого «жука»?

— Так, це він. Це було після занять і твій тато зловив його, коли він те робив. — Тут вона знову завагалася, але ухилятися вже було поза питанням, залишалося або говорити правду, або брехати. — Твій тато… іноді він робить те, про що потім шкодує. Іноді він не думає так, як мусив би. Таке трапляється не дуже часто, але іноді трапляється…

— Він зробив боляче Джорджу Гетфілду, як мені того разу, коли я розкидав його папери?

«Іноді…

(Денні з рукою в гіпсі)

…він робить те, про що потім шкодує».

Венді швидко-швидко закліпала очима, щосили заганяючи сльози всередину.

— Щось схоже на те, любий. Твій тато ударив Джорджа, щоби зупинити його, коли той різав шини, і Джордж стукнувся головою. А потім відповідальні за школу люди сказали, що Джордж більше не може до неї ходити, а твій тато більше не може в ній викладати. — Вона замовкла, немов забракло слів, і боязко чекала на зливу запитань.

— Ага, — мовив Денні і знову повернувся до споглядання вулиці. Цю тему вочевидь було закрито. Якби ж то її можна було так само легко закрити і для неї…

Вона підвелася:

— Піду нагору, вип’ю чаю, доку. Хочеш чашку молока з печивом?

— Я краще виглядатиму тата.

— Не думаю я, щоб він повернувся додому раніше п’ятої.

— А може, він і раніше приїде.

— Може, — погодилася вона. — Може, йому і вдасться.

Вона вже пройшла півдороги по хіднику, коли він погукав:

— Мамуню…

— Що, Денні?

— А тобі хочеться поїхати і жити в тому готелі цілу зиму?

І що тепер, яку з п’яти тисяч відповідей вона мусить дати на це запитання? Як вона почувалася вчора, або минулої ночі, або сьогодні вранці? Усі її почуття були різними, покриваючи весь спектр, від ясної рожевості до мертвотної чорноти.

Вона промовила:

— Якщо це те, чого хочеться твоєму батькові, тоді й мені цього хочеться. — А після паузи. — А тобі хочеться?

— Думаю, що так, — відповів він врешті-решт. — Тут нема з ким особливо гратися.

— Ти сумуєш за своїми друзями, так?

— Іноді я сумую за Скоттом і Енді. Ото й майже все.

Вона знову підійшла до нього і поцілувала, куйовдячи його світле волосся, яке тільки-но почало втрачати немовлячу тендітність. Він був таким поважним малюком, і вона подеколи дивувалася, як же він уживається з такими батьками, як вона з Джеком. Райдужні надії, з якими вони розпочинали, розчинилися в цьому неприємному багатоквартирному будинку в незнайомому їм місті. Образ Денні з рукою в гіпсі знову виринув перед нею. Хтось у Небесному Розподільному Бюро зробив помилку, та ще й таку, якої, як вона побоювалася, не виправити ніколи і за яку міг розплатитися лише найневинніший сторонній свідок.

— Тримайся подалі від дороги, доку, — промовила вона, міцно його обіймаючи.

— Звичайно, мам.

Вона піднялася нагору, а там зайшла до кухні. Поставила чайник і виклала на тарілку кілька печив «Орео»[18], на випадок якщо Денні вирішить прийти, поки вона полежить. Сидячи за столом перед своєю великою чайною чашкою, вона поглянула у вікно на нього: він так і сидів там, на бровці, у синіх джинсах і завеликому фірмовому светрі Стовінгтонського дитсадка, планер тепер лежав поряд з ним. Сльози, що загрожували цілий день, тепер ринули зливою, і, нахилившись до паруючої духмяною, звивистою парою чашки, вона заридала. У горі по минулих утратах, у страху перед майбутніми.

Розділ третій Ватсон

«Дав волю норову», — сказав Уллман.

— Гаразд, ось ваша топка, — промовив Ватсон, вмикаючи світло в темному, просмердженому пліснявою приміщенні. Він був м’язистим чоловіком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у білій сорочці і темно-зелених робочих штанях. Він настіж відкрив невеличку квадратну колосникову решітку в утробі печі, і вони з Джеком разом зазирнули всередину.

— Ось тутечки пілотний пальник.

Рівне синьо-біле полум’я з сичанням здіймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнівну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут є не спрямування, а руйнівність: варто лишень встромити туди руку і за три секунди буде барбекю.

«Дав волю норову».

(Денні, з тобою все гаразд?)

Топка — поза сумнівами найбільша і найстаріша з усіх будь-коли бачених Джеком — заповнювала собою все приміщення.

— Пілотник має відмовостійкість, — пояснював йому Ватсон. — Маленький сенсор усередині вимірює температуру. Якщо вона впаде нижче певного рівня, він увімкне зумер у вашому помешканні. Бойлер міститься за стіною. Ходімо туди.

Він закляпнув колосникову решітку і повів Джека навкруг одоробала залізної топки до інших дверей. Залізна туша випромінювала на них ступорозне тепло, і Джек чомусь уявив собі велику, дрімливу кішку. Ватсон бряжчав ключами й насвистував.

«Норов…»

(Коли він повернувся до свого кабінету і побачив, що Денні стоїть там у самих лише трусиках-підгузку й усміхається, червона хмара люті затьмарила розум Джеку. Суб’єктивно йому здалося, ніби та хмара спливла в його голові повільно, але, певно, це відбулося менш ніж за хвилину. Вона лише здавалася повільною — так, як здаються повільними деякі сновидіння. Погані сновидіння. Йому здалося, що понишпорили за всіма дверцятами і в кожнісінькій шухляді, поки він був відсутній у кабінеті. Шафа, буфет, розсувні книжкові полиці… геть усі шухляди письмового столу були витягнуті до упору. Його рукопис — трьохактна п’єса, яку він неспішливо розбудовував із повістини, написаної ним сім років тому, тоді ще старшокурсником, — валявся розкиданим по всій підлозі. Він якраз пив пиво і правив другу дію, коли Венді погукала його до телефону і Денні забризкав тим пивом з бляшанки усі сторінки. Мабуть, аби подивитися, як воно піниться. «Подивитися, як воно піниться, подивитися, як воно піниться» — ці слова знову й знову деренчали йому в голові, немов самотній хворобливий акорд на розладнаному піаніно, замикаючи електросхему його люті. Він рішуче підступив до свого трирічного сина, котрий з такою задоволеною посмішкою дивився на нього знизу вгору, весь такий задоволений успішною роботою, яку він щойно виконав у татовому кабінеті; малюк почав щось казати, і ось тоді-то він й ухопив Денні за руку, заломивши її, щоби змусити сина випустити затиснуті в долоні ластик для друкованих на машинці текстів і автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув… ні… ні… кажи правду… він голосно заридав. Надто важко все це діставалося пам’яті крізь той туман люті, крізь те хворобливе бемкання того самого акорду Спайка Джонса[19]. Венді десь там, питає, що трапилося. Голос її слабенький, приглушений його внутрішньою мрякою. Вони мусили вирішити це самі, один з одним. Він крутнув Денні, щоби нашльопати, його великі дорослі пальці вп’ялися у кволе м’ясце передпліччя хлопчика, зімкнувшись навкруг нього в стиснутий кулак, і тріск зламаної кісточки не прозвучав голосно, не голосним він був, він був дуже, ШАЛЕНО, гучним, але неголосним. Просто він був звуком достатнім, щоби прохромити той червоний туман, немов якоюсь стрілою… але замість впустити бодай трішки світла, той звук впустив усередину нього хмари сорому і жалю, жах і болісне душевне потрясіння. Простий чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший — усе майбуття; звук, як ото бува, коли зламаєш грифель в олівці або трісочку об коліно. По той, інший бік, мить цілковитої тиші, яка, либонь, позначила початок того майбуття, що триватиме всю решту його життя. Бачачи, як спливає колір з обличчя Денні, аж поки воно не стало, мов сир, бачачи, як його очі, завжди великі, стають іще більшими, Джек був певен, що хлопчик зараз упаде непритомним серед місива залитих пивом паперів; його власний голос, слабкий і п’яний, згуслий, намагався все це відвернути назад, знайти якийсь такий шлях у минуле, щоб оминути той не вельми гучний звук зламаної кісточки — чи зберігається бодай якесь статус-кво у цій хаті? — промовив: «Денні, з тобою все гаразд?» Відповіддю Денні було верещання, а тоді охнула Венді, коли увійшла до них і побачила, під яким дивним кутом від ліктя повисло передпліччя Денні; жодна рука не могла висіти подібним чином у світі нормальних родин. Її власний крик, коли вона вхопила сина в обійми, й безглуздий белькіт: «о Боже Денні о Боже мій милесенький твоя бідна рученька»; а Джек стояв там, ошелешений, отупілий, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі могло трапитися. Отак він стояв там і зустрівся очима з очима своєї дружини і побачив, що Венді ненавидить його. Йому не спало на думку, що ця ненависть може означати в практичному сенсі; він тільки потім усвідомив, що вона могла кинути його того ж вечора, поїхати в мотель, щоби вранці звернутись до адвоката з розлучень; або викликати поліцію. Він тільки бачив, що власна дружина його ненавидить, і через це почувався приголомшеним, зовсім самотнім. Він почувався жахливо. Так почуваються перед наближенням смерті. А тоді вона, з повислим на згині її ліктя ридаючим сином, бігом кинулася до телефону і набрала номер шпиталю, але Джек не пішов за нею, він так і стояв серед свого розореного кабінету, відчуваючи запах пива і думаючи…)

«Дав волю норову».

Він різко провів собі долонею по губах і слідом за Ватсоном пішов до бойлерної. Там було сиро, але щось більше за сирість змусило вкритися хворобливим, гидотним потом лоб, живіт і ноги Джека. Спогади це зробили, такі тотально потужні, що той вечір, здалося, трапився не два роки, а дві години тому. Жодного строку давнини не існувало. Знову назад повернулися сором і огида, відчуття повної власної нікчемності, а це відчуття завжди викликало в ньому бажання випити, а бажання випити призводило до ще чорнішого відчаю… а чи матиме він колись бодай єдину годину, не тиждень і навіть не день, зауважте собі, всього єдину невсипущу годину, коли ця спрага до випивки не вражатиме його отакими своїми сюрпризами?

— Тут бойлер, — оголосив Ватсон. Видобувши із задньої кишені червоно-синю хустку, він з рішучим рохканням висякався і знову заховав хустку подалі з очей, попередньо до неї зазирнувши, чи не побачить там чогось цікавого.

Сам бойлер стояв на чотирьох бетонних блоках: то був довгий, циліндричної форми, металевий котел у мідній, часто латаній обшивці. Осілий під плутаниною труб і рурок, що зміїлися вгору, під високу, прикрашену гірляндами павутиння стелю підвалу. Правіше Джека пролягали дві великі теплопровідні труби, що йшли крізь стіну від топки в сусідньому приміщенні.

— От манометр, — поплескав по приладу Ватсон. — Фунти на квадратний дюйм. Гадаю, ви це мусіте знати. Зараз я догнав його до сотні, тож у номерах вночі троха зимно. Деякі з гостей скаржаться, але якого хера? Однаково вони божевільні, якщо їх принесло сюди у вересні. Крім того, він уже малюк старенький. Латок на собі має більше, ніж той комбінезон, що його добродії віддають задарма.

Знов з’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.

— Бісова застуда, — невимушено пояснив Ватсон. — Щовересня до мене чіпляється. Повсякчас або тут пораюся, біля цього старого курваля, або траву стрижу, або граблями той роук-корт рівняю. «Вистудися, і вчепиться застуда», — як приказувала моя стара матінка. Хай її Господь милує, вона уже шість років, як померла. Рак доконав. Щойно той рак тебе вчепить, зразу можеш складати заповіт.

Вам варто тримати тиск не більший за піісят, ну хіба, шіісят. Містер Уллман, так той каже гріти західне крило один день, наступного дня — середню частину, а після того східне крило. Ну чи не скажений, бува? Терпіти не можу того недоміркуватого мудака. Гав-гав-гав цілісінький день, він як отой дрібний песик, що вхопить тебе за щиколотку, а потім шмигляє довкола та обсцикає килим. Якби мозок був чорним порохом, він би й носа собі висякати не зміг[20]. Шкода, що бачиш таку тварюку, коли рушниці напохваті не маєш.

Дивіться-но сюди. Тягнете за оці кільця й відкриваються або закриваються оці клапани. Я їх для вас усі позначив. Сині бірки — то для номерів у східному крилі. Червоні — середина. Жовті — західне крило. Коли візьметеся протоплювати західне крило, мусіте пам’ятати, саме той бік готелю найбільше переймає погоду. Коли дме, тамтешні номери стають холодними, як та фригідна баба з кубиком льоду в неї в тамтім місці. У вітряні дні, коли дме із заходу, можете наганяти духу аж до вісімсяти. Однаково я би так і робив.

— А ті термостати, що нагорі… — почав було Джек.

Ватсон відчайдушно помотав головою, змусивши підстрибувати в себе на голові оте його кошлате волосся.

— Вони не підключені. Вони просто для показухи. Дехто з приїжджих із Каліфорнії, так ті не визнають, що все гаразд, поки там не досить душно, щоб у їхній довбаній спальні пальма виросла. Усе тепло надходить тільки звідси, знизу. Але за тиском мусіте наглядати. Бачте, як повзе?

Ватсон поплескав по головному манометру, де, поки тривав його монолог, переповзло від сотні фунтів на квадратний дюйм до позначки сто два. Джек раптом відчув, як дрижаки швидко перебігли йому по спині, і подумав: «Гусак щойно пройшовся по моїй могилі»[21]. Тим часом Ватсон крутнув регулювальний вентиль, скидаючи в котлі тиск. Голосно зашипіло, і стрілка впала на дев’яносто один. Ватсон щільно прикрутив вентиль, і шипіння знехотя затихло.

— Отак він і повзе, — промовив Ватсон. — А скажи тому жирненькому довбойобу Уллману, так він повитягає свої гросбухи і три години товкмачитиме про те, що ми не можемо собі дозволити новий котел до тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року. Я вам кажу, одного дня все тут зірветься в повітря аж до небес, я лише надіюся, що той жирний мудак теж злетить на цій ракеті. Господи, хтілося б мені бути таким же милосердним, як моя матір. Вона вміла побачити в кожному щось хороше. Ну а я, я лихий, мов та хора на свербіж зміюка. Та ну нахер, така вже вдача, й нічого з тим не вдієш.

А ще ви мусіте не забувати спускатися сюди двічі на день і раз під ніч, перш ніж вкластися в ліжко. Мусіте перевіряти тиск. Якщо забудете, він повзтиме й повзтиме і ви з усьою вашою сім’йою запросто можете прокинутися десь, нахер, аж на місяці. Просто скидайте його потроху і не матимете жодних проблем.

— Який тут верхній поріг?

— Ох, та за сертифікатом двіста піісят, але тепер він може вибухнути куди як раніше. Ви не затягнете мене сюди постояти біля нього, коли на шкалі буде сто вісімсят.

— Тут нема автоматичного відключення?

— Нє, тут нема. Цю штуку було побудовано ще до того, як почали вимагати такі речі. Це тепер федеральний уряд скрізь пхається, хіба нє? ФБР нишпорить у пошті, ЦРУ підслуховує бісові телефони… а гляньте-но, що трапилося з отим Ніксоном. Хіба то було не жалюгідне видовище?

Але якщо ви регулярно спускатиметеся сюди й перевірятимете тиск, усе з вами буде гаразд. І не забувайте перемикати клапани, як той закомандував. Жоден із номерів не прогріватиметься дужче за сорок п’ять[22], хіба що зима буде на диво теплою. А своє помешкання топитимете, як вам подобається.

— А як щодо водопроводу?

— Окей, я якраз на це верну. Он там, поза цією аркою.

Вони пройшли в довге, прямокутне приміщення, що, здавалося, простягнулося на цілі милі. Ватсон смикнув за певний шнур, і єдина жарівка на сімдесят п’ять ватів обсипала якимсь хворобливим, хитливим світлом ту місцину, де вони зупинились. Прямо попереду виднілося дно ліфтової шахти, товсті, важко засмальцьовані троси тягнулися до двадцятифутового діаметра шківів і величезного, геть замаслюженого мотора. Усюди були газети, зв’язані в пачки підшивками, у картонних коробках. На інших коробках були написи: Звіти, або Рахунки, або Квитанції — ЗБЕРІГАТИ! Пахло пожовклістю й цвіллю. Деякі з коробок розвалилися, розсипавши по долівці пожовклі, хирляві папери, яким уже було, либонь, років зо двадцять. Джек роздивлявся навкруги, немов заворожений. Тут, похована у цих зогниваючих коробках, могла міститися вся історія «Оверлука».

— Скурвієш тут, поки змусиш цього ліфта робити, — промовив Ватсон, кивнувши великим пальцем у той бік. — Я знаю, що Уллман підмазує контролера з ліфтінспекції штату дорогими вечерями, аби лиш тримати фахового механіка нахер подалі від цього одоробала. Ну, а осьдечки ваш центральний ствол вод’гону.

Перед ними здіймалися, гублячись з виду в мороці, п’ять величеньких труб, кожна обкутана стягнутою сталевими обручами ізоляцією.

Ватсон показав на обсновану павутинням полицю біля шахти інженерних комунікацій. На ній лежало чимало замаслюжених ганчірок і самотня тека-сегрегатор.

— Отамтечки ваша схема вод’гону. Не думаю, щоб у вас трапилися якісь проблеми з протіканням — ніколи такого не траплялося, — але іноді труби таки замерзають. Єдиний спосіб цьому запобігти, це на ніч трішки відкручувати крани, але ж їх, тих кранів, понад чотири сотні в цьому йобаному палаці. Той жирний підар верещатиме так, що аж у Денвері[23] чутно буде, коли побачить рахунок за воду. А що, не так?

— Я назвав би це напрочуд проникливим аналізом.

Ватсон подивився на нього захоплено:

— А скажіть-но, ви насправді з коледжу, а таки як? Балакаєте, наче з книжки читаєте. Я таке обожнюю, коли хто не з отих, не з педиків. А їх багацько таких. Ви знаєте, хто мутив усі оті бунти по університетах кілька років тому[24]? Ті самі гомосексуалісти, ось хто. Вони дратуються й мусять дати собі волю. «Вийти із шафи» — як вони самі це називають. Свята срака, навіть не знаю, куди котиться цей світ.

Отже, якщо воно замерзне, то найшвидше замерзне саме у цій шахті. Не спека тут, самі бачите. Якщо так трапиться, користуйтеся оцим. — Сягнувши до розваленого ящика з-під помаранчів, він видобув звідти маленький газовий пальник.

Коли знайдете, де забито льодом, просто розмотаєте ізоляцію і там хорошенько прогрієте. Второпали?

— Так. Але якщо якась труба замерзне поза цими центральними стояками?

— Якщо робит’мете свою роботу, тримат’мете це місце в теплі, ніц не трапиться. Однаково до інших труб вам не дістатися. Та не переймайтеся тим. Не буде в вас жодних проблем. Гидотне це місце. Скрізь павутиння. Мені аж жаско тут, їй-бо.

— Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив свою родину й себе.

— Йо, той хлоп, Ґрейді. Мутний був чолов’яга, я зрозумів це, щойно його вперше побачив. Завжди скалиться, мов той шкідливий пес ластиться. Це було, коли вони лишень тілько приїхали сюди, а цей жирний мудак Уллман, та він найняв би й самого Бостонського душителя[25], ’кби той погодився працювати за мінімальну зарплатню. То котрийсь рейнджер був з Національного парку, хто тоді знайшов їх; телефон бо не робив. Усі були нагорі в західному крилі, на третьому поверсі, замерзлі на камінь. Найжальше малих дівчаток. По вісім і шість їм було. Гарнюні, як лялечки. А гармидер там був, їй-бо, пекельний. Той Уллман, він у міжсезоння управляє в якомусь блядському курортному закладі у Флориді, так він стрибнув на літак до Денвера, а там найняв когось із саньми, щоб підвезли його сюди із Сайдвіндера, бо дороги були завалені; сани! — ви собі таке можете уявити? Він собі ледь пупа не надірвав, так старався приховати це діло від газетників. І доволі вдало, мушу за ним це визнати. Була одна замітка в Денверській «Пост», ну й, звісно, нек’олог у тій хутірській маленькій шматі, що вони її друкують там у себе, в Естес-Парку[26], але ото й усе. Вельми добре, зуважаючи на репутацію цього місця. Я, бач, думав, що якийсь репортер почне розкопувати все наново і просто використає Ґрейді, немов-то як виправдання для розворушення старих скандалів.

— Яких скандалів?

Ватсон знизав плечима:

— Кожні великі готелі мають свої скандали. Так само, як у кожнім великім готелі є свій привид. Чому? Та люди ж, збіса, прибувають і вибувають. Інда хтось із них дуба дасть у своєму номері, інфаркт там, чи інсульт, чи щось на кшталт того. Готелі — місця забобонні. Ані тобі тринадцятого поверху чи кімнати під тринадцятим номером, ані дзеркал на зворотнім боці вхідних дверей, ніяких таких речей. Ну от, скажімо, тільки цього літа, у липні, ми втратили одну леді. Уллман мусів цю справу владнати, і отже, хоч власним гузном закладайся, а він з цим упорався. Саме за це йому й платять двадцять дві тисячі баксів на сезон, і бодай як я не люблю цього мудака, але він їх відробляє. Це як ото декотрі приїздять сюди просто, заради щоб свинячити й ригати, і наймають когось на кшталт Уллмана, щоби за ними бруд прибирав. І от ця жінка, мабуть, років шіісяти курва — мого віку! — а волосся в неї пофарбоване на таке червоне, як ото ліхтар над бурдеєм, цицьки висять ледь не до пупа, за той рахунок що жадного сякого-такого бюст-халтера вона не носить, товстелезні варикорзні жили в неї на ногах такі, що ті її ноги схожі на пару чортівських автодорожніх мап, діаманди рясно блищать у неї на шиї і на руках і з вух висять. І при ній той хлопчик, ну, не більш як сімнацять йому, з волоссям аж до дірки в сраці, а в матні стовбурчиться, буцім він туди рулон коміксів запхав. Отже, вони тут тиждень чи, може, днів з десять і щовечора той самий завід. З п’ятої до сьомої в салон-барі «Колорадо» вона порція за порцією смокче Сингапур-слінг[27], наче вже вранці мусять видати закон про заборону коктейлів, а він з однією-єдиною пляшкою «Олімпії», тягнет її якомога довше[28]. А вона всяк жартує, так і сипле отими дотепами, і щораз як вона щось бовкне, він шкіриться, наче та йобана мавпа, наче йому прив’язаними до краєчків губ мотузками хтось рота розтягує. Тіко за кілька днів уже було видно, що йому дедалі важче й важче всміхатися, і бозна про що він мусів був думати, щоби, перед тим як їм йти до ліжка, собі свого насоса накачати. Ну, а коли було вибирався повечеряти, то він іде, а вона хитається, п’яна як хлюща, знаєте, а він собі щипає офіціанток і щириться до них, коли вона не бачит’. Чорт, та ми тут навіть закладалися на те, скільки він то витримає.

Ватсон знизав плечима.

— Потім він сходит донизу одного вечора, десь біля десятої, і каже, що його «дружина нездужає» — це значить, що вона знову відключилас, як і всякого іншого вечора, поки вони були тут, — і він мусіт’ привезти їй якісь ліки від шлунка. Тож він від’їжджає в тому маленькому «порше», на якому вони сюди були приїхали, й ото тоді ми його бачили востаннє. Наступного ранку спускається вона і намагається вдавати, ніби все в порядку, але впродовж дня дедалі блідне й блідне, тож містер Уллман її питається, типу дипломатично, чи не бажає вона, щоби він сповістив копів з поліції штату, просто на той випадок, якщо з хлопцем сталась якась аварія чи ще щось. А вона на нього, як та кішка. Ні-ні-ні, він чудовий водій, вона не хвилюється, усе під контролем, він повернеться ближче до вечері. Тож попівдні, десь біля третьої, вона зайшла до «Колорадо» і на вечерю звідти зовсім не виходила. Біля пів на одинадцяту вона піднялася до себе в номер, і то був останній раз, коли хтось бачив її живою.

— Що ж трапилося?

— Окружний коронер сказав, що вона прийняла десь зо тридцять сонних пігулок, і то поверх усього нею вицмуленого. Наступного дня з’явився її чоловік, якесь велике цабе, юрист з Нью-Йорка. Він завдав нашому Уллману бісового жару святого пекла. Я подам позов такий та я подам позов сякий, а коли я з вами покінчу, ви не знайдете в себе й чистої білизни надіти, й усяке таке подібне. Та Уллман зух, не лопух. Уллман його пригасив. Напевне спитав того цабе, чи сподобається йому, коли його дружину розмажуть по усіх нью-йоркських газетах: Жінка видного нью-йоркського бла-бла-бла була знайдена мертвою з повним шлунком сонних пігулок. Після того як гралася в «сховай-ув-мені-ковбаску» з юнаком, який за віком їй у внуки годиться.

Штатні копи знайшли той «порше» позаду нічної закусочної там, унизу, у Лайонсі[29], а Уллман посмикав за певні ниточки, щоби машину звільнили з-під арешту й віддали тому правнику. Потім вони удвох напосілися на старого Арчера Хавтона, того, що окружний коронер, і змусіли його поміняти його раніший вердикт на нагальну смерть. Інфаркт. Тепер друзяка Арчер водить «крайслера». Я його не ганю. Чоловік мусіт’ брати, що само в руки пливе, особливо коли сам уже почина входить у літа.

З’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.

— А що ж далі? Десь за тиждень по тому та тупа піхва, покоївка, Долорес Вікері її звуть, прибирає в тім номері, де були жили ті двоє, і раптом як заверещит’ дико, а на додаток ще й беркицьнулась, зомлівши. А коли очуняла, каже, що бачила у ванній кімнаті мертву жінку, що та гола лежала там у самій ванні. «Лице в ней було багрове, напухле, і вона мені посміхалася», — розказувала та покоївка. Тож Уллман її звільнив, видав двотижневу платню й наказав зникнути. Я рахую, либонь, чоловіків сорок-піісят померло в цьому готелі, відтоді як мій дід відкрив його для гостей тисяча дев’ятсот десятого року.

Він пильно подивився на Джека.

— А знаєте, ’ким чином більшість з них відійшли? Інфаркт або ж інсульт, якраз коли він довбає привезену з собою кралю. От чого повнісінько на таких курортах, так це отаких стариганів, котрі воліють останнього перепихону. Такий приїздит’ сюди, в гори, аби прикинутись, ніби йому знову двадцять. Іноді щось збоїт’, але ж не кожен, хто керував цим закладом, умів так вправно приховувати правду від газетників, як Уллман. Тож в «Оверлука» ще та репутація, атож. Можу закластися, якщо попитати правильних людей, то в довбаного нью-йоркського «Білтмора» також іще та репутація[30].

— Але ж привидів нема?

— Містере Торренс, я проробив тут усе своє життя. Я тут грався, коли був ще не старшим за вашого хлопчика, знімку котрого ви тримаєте в себе у пор’моне, ви мені її показували. Жодних привидів тут я поки що не бачив. Краще ходіть за мною нагору, я покажу вам реманентний сарай.

— Гаразд.

Коли Ватсон уже потягнувся вимкнути світло, Джек промовив:

— От чого тут, у підвалі, чимало, так це всяких паперів.

— О, покиньте жарти. Може здацця, що їм уже вся тисяча років. Газети, старі накладні й рахунки від постачальників, і бозна що ще. Мій тато зазвичай вчасно давав їм раду, коли в нас тут була іще стара дров’яна топка, але тепер вони зовсім вийшли з-під опіки. Одного року я таки змушений буду знайти хлопця, щоб той вивіз їх униз, до Сайдвіндера, і спалив. Якщо Уллман оплатить це діло. Гадаю, він оплатить, якщо я достатньо гучно заволаю «пацюк».

— Отже, щури тут є?

— Йо, гадаю, троха таки так. Я приготував оті пастки й отруту, що їх містер Уллман хоче, аби ви розклали на горищі і тут, унизу. Приглядайте пильно за вашим хлопчиком, містере Торренс. Навряд вам хочеться, щоб із ним щось недобре трапилося.

— Авжеж, певно, що не хочеться.

Почута від Ватсона, ця настанова не дратувала.

Вони підійшли до сходів, де затрималися на хвильку, поки Ватсон знову висякає собі носа.

— Ви знайдете там весь потрібний вам реманент, а також і непотрібний, я гадаю. І там є ґонт. Уллман вам казав про це?

— Так, він хоче, щоб я перекрив західну частину даху.

— Це жирне чмо отримає від вас геть усе на дурняк, а потім, навесні, безустанку скиглитиме про те, що ви й уполовину не робили тут усе, як було слід. Я йому якось був заявив прямо в очі, я йому, значить, кажу…

Коли вони рушили вгору сходами, голос Ватсона вщух, зазвучавши, мов якесь заспокійливе гудіння. Озирнувшись через плече, Джек Торренс знову поглянув у непроникну, пропахлу пліснявою темряву і подумав, що, якщо мусить десь бути місце, в якому є привиди, то це саме воно. Він подумав про Ґрейді, заблокованого тут м’яким, невблаганним снігом, як той потроху скаженів і врешті сотворив своє бузувірство. Чи ридали вони, загадувався Джек. Нещасний Ґрейді, як воно, відчувати оте, що з кожним днем накопичується в тобі більше й більше, і врешті зрозуміти, що весна для тебе ніколи не настане. Не мусів би він бути тут. І норову стримувати не мусів би.

Щойно він услід за Ватсоном ступив за двері, ці слова знову повернулися до нього, немов відлуння похоронного дзвона з одночасним різким тріском — наче грифель в олівці зламався. Боже милостивий, от би хильнути чарочку. Чи й тисячу чарок.

Розділ четвертий Примарний край

Денні здався о чверть на п’яту і піднявся нагору, де його чекало молоко і печиво. Він поглинав їжу, дивлячись у вікно, а потім пішов поцілувати матір, яка прилягла відпочити. Вона запропонувала йому залишитися в хаті, подивитися «Сезам-стрит»[31] — так швидше летітиме час, — але він рішуче похитав головою і пішов назад, на своє місце на бровці. Уже була п’ята, і, хоча він не мав годинника та й час за ним не дуже-то вмів визначати, Денні усвідомлював, що той минає, бачачи, як подовжуються тіні, як надвечірнє світло набуває золотавого відблиску.

Вертячи в руках планер, він мугикав собі під ніс:

— Скачи д’мене, Лу, ой, та мені все одно… скачи д’мене, Лу, ой, та мені все’дно… мій пан поїхав геть… Лу, Лу, скачи д’мене, Лу…[32]

Вони співали цю пісню всі разом в дитсадку «Джек та Джилл»[33], до якого він ходив у Стовінгтоні. Тут він дитсадок не відвідував, бо тато тепер не мав грошей за нього платити. Він знав, що матір з батьком через це хвилюються, хвилюються, що це посилить його відчуття самотності (а ще дужче, хоча між ними це не промовлялося, що Денні звинувачуватиме їх), але насправді йому не хотілося більше ходити до «Джек та Джилл». То для малюків. Він поки ще не виріс великим, але ж уже більше й не малюк. Великі хлопці ходять до великої школи, і там їх годують гарячими обідами. У перший клас. Наступного року. А цей рік, це як бути десь між малюком і справжнім хлопцем. Та й гаразд. Він скучав за Скоттом і Енді — більше за Скоттом, — але однаково все гаразд. Здавалося, чекати, що трапиться далі, найкраще одному.

Він дуже багато чого розумів про своїх батьків і знав, що їм часто це не подобається, а ще часто бувало так, що вони відмовлялися вірити в його розуміння. Але одного дня вони змушені будуть повірити. Він готовий зачекати.

Хоча це дуже погано, що вони не здатні вірити більше, особливо в такі часи, як тепер. Мама лягла у квартирі до ліжка і ледь не плаче, так вона тривожиться за тата. Дещо з того, що її тривожить, занадто доросле для розуміння Денні — якісь непевні речі, пов’язані з безпекою, татовою самооцінкою, його почуттями провини і роздратування і страху перед тим, що на них чекає, — але дві головні думки в її голові саме зараз були про те, що з татом сталася якась аварія в горах («чому ж він тоді не зателефонував?»), та про те, що тато зірвався і робить Оте Погане. Денні дуже добре знав, що таке Оте Погане, відтоді як Скотті Еронсон, який був на півроку старшим, йому це пояснив. Сам Скотті це знав, бо його тато також робив Оте Погане. Якось, розповідав йому Скотті, його тато вдарив його маму просто в око і збив її з ніг. Врешті-решт мама з татом Скотті отримали РОЗЛУЧЕННЯ через Оте Погане, і коли Денні познайомився зі Скотті, той жив уже з мамою, а зі своїм татом бачився тільки по вікендах. Найбільшим жахом у житті Денні було РОЗЛУЧЕННЯ, слово, що завжди виринало в його голові у вигляді напису, намальованого червоними літерами, по яких, сичачи, повзали змії. У РОЗЛУЧЕННІ твої батьки більше не живуть разом. Вони змагаються за тебе перед суддею (грають у теніс? у бадмінтон? Денні не був певен, у що саме, але у Стовінгтоні тато з мамою грали і в теніс, і в бадмінтон, отже, він вирішив, що це може бути якась саме з цих двох ігор), і ти мусиш залишитися з кимсь одним з рідних, а іншого практично ніколи не бачитимеш, а той, з ким ти житимеш, якщо приспічить, може женитися на комусь, кого ти зовсім не знаєш. Найстрашнішим у слові РОЗЛУЧЕННЯ було те, що він його відчував — чи його образ, чи бозна чим було те, що являлося йому в його осяяннях, — як воно спливає в головах його батьків, іноді розпливчасте й віддалене, іноді таке безпощадне, навальне й лячне, як буря з громом. Таким воно було після того, як тато покарав Денні за розкидані папери в його кабінеті, а лікар мусив накласти йому на руку гіпс. Цей спогад уже вицвів, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ зберігалися в пам’яті чіткими і жаскими. Воно тоді вертілося здебільшого біля мами, і він перебував у постійному страху, що вона вчепить це слово у себе в голові і витягне його з рота, зробивши реальним оте. РОЗЛУЧЕННЯ. Воно постійно, мов глибинна течія, струмило в їхніх думках, було одним з небагатьох, що він його завжди міг підхопити, мов простенький музичний ритм. Але, як і ритм, центральна думка становила лише хребет більш складних думок, думок, які йому поки ще було не до снаги навіть починати тлумачити. Вони приходили до нього тільки як кольори і відчування. Мамині думки про РОЗЛУЧЕННЯ громадилися навкруг того, що тато зробив з його рукою, і того, що трапилося у Стовінгтоні, коли тато втратив роботу. Той хлопець. Джордж Гетфілд, який озлився на тата і продірявив лапки їхнього «жучка». Татові думки про РОЗЛУЧЕННЯ були складнішими, темно-фіолетового кольору, з лячними, чисто чорними прожилками. Здавалося, він думав, що їм буде краще, якщо він від них піде. Що тоді вщухне біль. Його татові боліло майже весь час, найбільше через Оте Погане. Денні міг і це також майже завжди підхопити: постійне татове прагнення піти до якогось темного місця, дивитися там кольоровий телевізор і їсти з мисочки арахіс і робити Оте Погане, аж поки його мозок не вгамується, полишивши тата в спокої.

Але цього надвечір’я його матері не варто було непокоїтися, і він хотів би піти до неї, розказати їй про це. Їхній «жучок» не зламався. І тато не поїхав кудись робити Оте Погане. Він уже майже ось-ось буде вдома, торохкотить зараз по шосе між Лайонсом і Боулдером. Наразі його тато навіть не думає про Оте Погане. Він думає про… про…

Денні нишком озирнувся назад, на кухонне вікно. Іноді від надто завзятих роздумів з ним щось таке діялося. Діялося таке, що речі — справжні речі — зникали, і тоді він бачив речі, яких там не було. Одного разу, невдовзі після того, як йому наклали на руку гіпс, таке трапилося за столом під час вечері. Вони тоді між собою майже не балакали. Але вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависали над кухонним столом, наче вагітна, готова вивергнутися зливою чорна хмара. Від цього було так погано, що він не міг їсти. Від самої думки про їжу, коли кругом нависло оте чорне РОЗЛУЧЕННЯ, його нудило аж до блювоти. А оскільки це здавалося розпачливо важливим, він цілком вверг себе в зосередження, й от тоді дещо сталося. Коли Денні повернувся назад, у світ справжніх речей, він уже лежав на підлозі з виваленими на себе бобами з картоплею, матуся його обнімала і плакала, а татусь кудись телефонував. Він був наляканий, намагався пояснити їм, що з ним не трапилося нічого поганого, що іноді таке з ним буває, коли він зосереджується, аби зрозуміти більше, аніж йому вдається зазвичай. Він намагався пояснити про Тоні, якого вони називали його «невидимим приятелем».

Батько тоді сказав:

— У нього Га-Лу-Сци-Нація. На вигляд він у порядку, але я все одно хочу, щоб його оглянув лікар.

Коли лікар уже пішов, матуся змусила його дати обіцянку ніколи більше такого не робити, ніколи не лякати їх подібним чином, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли він подумки зосередився, його розум відлетів до тата і лише на мить, перш ніж з’явився Тоні (десь далеко, як він це завжди робив, гукаючи звіддаля), дивина геть заступила їхню кухню і смаженину на синій тарелі, лише на одну мить його власна свідомість поринула в татову темряву аж до незбагненного слова, набагато більш лячного за РОЗЛУЧЕННЯ, і словом тим було СУЇЦИД. Денні ніколи більше на нього не натрапляв у мозку свого тата і, безумовно, не намагався його вишукувати. Його не обходило, якщо він взагалі ніколи не дізнається, що означає це слово.

Але зосереджуватися йому подобалося, бо тоді інколи міг прийти Тоні. Не кожного разу. Інколи на якусь мить усе збурювалося, запаморочливо пливло, а потім прояснювалося — фактично, найчастіше так і бувало, — але іншим разом інколи десь на самісінькому краєчку його поля зору з’являвся Тоні, гукав звіддаля, манив…

Відтоді як вони переїхали до Боулдера, це траплялося двічі, і Денні пам’ятав з яким приємним подивом він зрадів, що Тоні подолав услід за ними довгий шлях сюди аж з Вермонту. Отже, далебі не всі його друзі залишилися позаду.

Уперше це було, коли він гуляв на задньому дворі, але тоді нічого особливого не трапилося. Просто Тоні його кликав, а потім темрява, а за кілька хвилин по тому він знову повернувся до справжньої дійсності, зберігши в пам’яті кілька непевних уривків, немов з якогось безладного сновидіння. Другого разу, два тижні тому, було цікавіше. Тоні манить, гукає з відстані чотири ярди: «Денні… ходи-но, поглянь…» Денні здається, ніби він підлітає, а тоді падає в глибоку нору, як Аліса в Країні Чудес. Відтак він опиняється у підвалі житлового будинку, і Тоні поряд з ним, показує в потемок, на валізу, в якій тато тримає свої важливі папери, особливо ту «П’ЄСУ».

— Бачиш? — промовив Тоні своїм віддаленим, мелодійним голоском. — Вона під сходами. Просто під сходами. Перевізники поклали її просто… під… сходами.

Денні зробив крок уперед, щоб зблизька роздивитися на таку чудасію, і знову впав, цього разу з гойдалки, на якій він і колихався весь цей час. Дух йому тоді добряче забило.

Дні за три чи чотири тато ледь не копитом бив, шалено доводячи мамі, що він облазив весь той чортів підвал, але валізи там нема, тож він засудить тих клятих перевізників, які залишили її десь між Вермонтом і Колорадо. Як, будьте ласкаві, він зможе дописати свою «П’ЄСУ», коли повсякчас виринають отакі-от перечіпки?

Денні промовив:

— Ні, тато. Вона під сходами. Перевізники поклали її просто під сходами.

Кинувши на Денні дивний погляд, тато спустився донизу подивитися. Валіза лежала саме там, де сказав Денні. Тато відвів сина вбік, посадовив його собі на коліна і спитав, хто його водив до підвалу? Це був Том, що живе нагорі? Підвал — небезпечне місце, казав тато. Саме тому хазяїн будинку тримає його на замку. Тато хотів дізнатися, може, хтось залишив його незамкненим? Він радий, що знайшлися його папери і «П’ЄСА», сказав тато, але вони не варті того, якби Денні упав зі сходів і зламав собі… собі ногу. Денні з усією щирістю відповів тату, що він не спускався до підвалу. Що двері там завжди були замкнені. І мама його підтримала. Денні ніколи не спускався чорними сходами, сказала вона, бо там сиро і темно і павуків повно. А ще він ніколи не каже неправди.

— То звідки ти тоді про це дізнався, доку? — спитав тато.

— Тоні мені показав.

Мама з татом перезирнулися поверх його голови. Таке час від часу траплялося й раніше. Оскільки це було лячним, вони це швидко викидали собі з голови. Але Денні розумів, що Тоні їх бентежить, особливо маму, і він старався бути обережним, не думати в той спосіб, що може викликати Тоні туди, де мама може його побачити. Але зараз, гадав він, мама лежить у себе, у кухні її поки ще нема, отже, він сильно зосередився, щоби дізнатися, чи зможе він зрозуміти, про що думає тато.

Лоб у нього наморщився, дещо брудні долоні, які лежали розпластаними на джинсах, стиснулися в щільні кулачки. Очі він не заплющив — не було потреби, — але змружив їх у щілинки й уявив татів голос, голос Джека, голос Джона Деніела Торренса, глибокий і стриманий, інколи насмішкуватий, коли він веселий, або ще більш глибокий, коли він сердиться, або просто стриманий, бо він думає. Думає про. Думає про. Думає…

(думає)

Денні тихо зітхнув, і його тіло обм’якло на бровці, немов з нього щезли геть усі м’язи. Він залишався цілком притомним, бачив вулицю і дівчину з хлопцем, які йшли по хіднику на протилежному її боці, вони трималися за руки, бо вони були

(?закохані?)

такі щасливі цим днем і собою — тим, що вони разом цього дня. Він бачив осіннє листя, гнане вітром уздовж риштака, жовті нерівні коліщата. Він бачив будинок, який вони якраз минали, і зауважив, що дах на ньому покрито

(ґонт. гадаю з цим проблем в мене не буде якщо ізоляційна прокладка в порядку. йо тоді все буде гаразд. цей ватсон. боже який персонаж. хотілося б знайти для нього місце в «П’ЄСІ». отак якщо не пильнуватиму я допишуся до того що в ній опиниться весь довбаний рід людський. йо ґонт. а чиє там цвяхи? от лайно, забув його спитати та нехай їх просто дістати. залізна крамниця у сайдвіндері. оси. о цій порі року вони гніздяться. мені варто запастися якоюсь димовою шашкою на випадок якщо вони трапляться там коли я віддиратиму старі ґонтини. нові ґонтини. старі)

ґонтом. Так ось про що він зараз думає. Він отримав роботу і думає про ґонт. Денні не знав, хто такий Ватсон, але все решта здавалося достатньо ясним. І йому може пощастити побачити осине гніздо. І то напевне, як те, що його звуть

— Деннііі… Деннііі…

Він підвів очі, а там і Тоні, стоїть вдалині на вулиці біля знаку «стоп» і махає рукою. Побачивши свого старого друга, Денні, як завжди, відчув теплий спалах втіхи, але цього разу його також ніби кольнуло страхом, так, немовби Тоні з’явився разом з якоюсь темрявою, прихованою за його спиною. Напівпрочиненою для ос, що, якщо їх випустити, почнуть глибоко жалити.

Але про те, щоб не підійти, питання не виникало.

Він іще глибше осунувся на бровці, руки зісковзнули з колін й безсило повисли в розвилці його розчепірених ніг нижче промежини. Підборіддя вгрузло йому в груди. А тоді з’явився млосний, безболісний потяг і якась частка його підвелася й побігла услід за Тоні у нуртуючу темряву.

— Деннііі…

І раптом та темрява вже вилискує вируючою білістю. Звуки, немов хтось сутужно кашляє, і криві, покорчені тіні, які перетворилися на ялини в ночі, що їх термосить виюча хуртовина. Сніг кружляє, танцює. Сніг усюди.

— Надто глибоко, — промовив Тоні з темряви, і в голосі його прозвучала печаль, яка налякала Денні. — Надто глибоко, не вибратися.

Загрозливо дибиться інший обрис. Величезний прямокутник. Похилий дах. Нечітко біліє у розбурханій пітьмі. Багато вікон. Довга будівля з ґонтовим дахом. Деякі з ґонтин були зеленішими за інші, новішими. Їх прибив його тато. Цвяхами із залізної крамниці в Сайдвіндері. Зараз ґонт покривав сніг. Він усе покривав.

Якийсь зеленавий відьмацький вогник раптом зажеврів на фасаді будівлі і, спалахнувши, перетворився на величезний, оскалений череп поверх двох перехрещених кісток.

— Отрута, — промовив Тоні з мінливої пітьми. — Отрута.

Різні написи зблискували йому перед очима, деякі з них у вигляді зелених літер, деякі на щитах, криво встромлених у снігові замети. НЕ КУПАТИСЯ. НЕБЕЗПЕЧНО! ОГОЛЕНІ ЕЛЕКТРИЧНІ ДРОТИ. ЦЯ НЕРУХОМІСТЬ ПІД АРЕШТОМ. ВИСОКА НАПРУГА. СТРУМОПРИЙМАЛЬНА РЕЙКА. СМЕРТЕЛЬНА НЕБЕЗПЕКА. НЕ НАБЛИЖАТИСЬ. ВХІД ЗАБОРОНЕНО. НЕ ПОРУШУВАТИ МЕЖ МАЄТНОСТІ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯТИМУТЬ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Цілком він не зрозумів з них жодного — він не вмів читати! — але вхопив сенс усіх, і примарний жах пронизував темні порожнини його тіла, немов ті ясно-коричневі спори, що мусять би загинути при світлі сонця[34].

Написи згасли. Тепер він опинився в якійсь кімнаті, заповненій дивними меблями, в кімнаті, де стояла темрява. Сніг пирскав у вікна, немов знадвору хтось кидався піском. У роті йому пересохло, очі горіли, мов наперчені, серце гарячково билося в грудях. За дверима кімнати щось гриміло, ніби навстіж одчинялись якісь жахливі двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було дзеркало, і в самісінькій глибині його срібного овалу з’явилося одне-єдине слово зеленими вогняними літерами, і те слово було:

АРАК.

Ця кімната згасла. Інша кімната. Він знав

(упізнав)

її. Перекинутий стілець. Розбите вікно, крізь яке задуває сніг, край килима вже промерз. Штори метляються на зламаному, покривленому карнизі. Якась низенька шафка лежить ниць. Знову щось лунко бухкає, постійно, ритмічно, моторошно. Звук розбитого скла. Розгром наближається. Захриплий голос, голос безумця, він іще жахливіший від того, що знайомий:

«Виходь! Нумо, ти, малий засранцю! Отримай заслужену кару!»

Гах. Гах. Гах. Трощиться деревина. Рев люті й задоволення. АРАК. Наближається.

Він лине через кімнату. Зірвані зі стін картини. Програвач

(?мамин програвач?)

перекинутий на підлозі. Її платівки — Ґріґ, Гендель, Бітлз, Арт Ґарфанкел, Бах, Ліст… розкидані навсібіч[35]. Чорні круги, розбиті на пощерблені клинця. Сніп світла з іншого приміщення, з ванної кімнати, таке різке біле світло, і якесь слово блимає у дзеркалі аптечної шафки, мов червоне око: АРАК, АРАК, АРАК…

— Ні, — шепнув він. — Ні, Тоні, будь ласка…

І чиясь рука, повисла через білий порцеляновий борт ванни. Безживна. Цівка крові (АРАК) повільно стікає з одного пальця, середнього, скрапуючи на кахлі з акуратного нігтя…

Ой, ні, ні, ох…

(будь ласочка, Тоні, ти мене лякаєш)

АРАК, АРАК, АРАК

(припини це, Тоні, припини)

Згасає.

У новій темряві гахкання стає ще гучнішим і дедалі гучнішає, воно відбивається луною зусібіч, звідусіль.

А він, зіщулений, тепер у темному коридорі, він зіщулився на синьому килимі, що буяє зміїстими чорними узорами, втканими в основу цього хідника, він слухає, як наближається те гахкання, аж ось з-за рогу вихопилась чиясь Постать і рушила в його бік, вона хитається, тхне кров’ю й погибеллю. В одній руці її дерев’яний молоток, вона розмахує ним (АРАК) навсібіч, креслячи в повітрі жахливі дуги, гатячи в стіни, прориваючи шовковисті шпалери, вибиваючи схожі на привидів клуби вапняного пилу.

Ану, отримай же свою кару! Прийми її, як справжній чоловік!

Постать наближається до нього, гігантська, вона смердить отим солодкаво-кислим духом, ось шваркнула головка молотка, зі злим сичанням майнувши в повітрі, а слідом удар у стіну й величезне лунке «бум» вибиває клуб пилу, сухого й пекучого на смак. Крихітні червоні очі зажевріли в темряві. Ця потвора вже поряд, вона виявила його, зіщуленого тут, з глухою стіною за спиною. А ляда на стелі замкнена.

Темрява. Він лине.

— Тоні, будь ласочка, поверни мене назад, прохаю, прохаю…

Й він повернувся, сидить на узбіччі Арапаго-стрит, волога сорочка прилипає до спини, все тіло його в холодному поту. У вухах ще лунає контрапунктом те колосальне бумкання; він чує запах власної сечі, оскільки на крайній межі свого жаху він упісявся. Він ніби й зараз бачить ту безживну руку, повислу через борт ванни, і кров, що стікає долі з одного пальця, середнього, і те непоясниме, набагато жахливіше за будь-які інші слово: АРАК.

А зараз світить сонце. Тут усе справжнє. Окрім Тоні, який тільки цяткою видніється на розі за шість будинків звідси, лунає його голос — слабенький, високий, ніжний: «Будь обережним, доку…»

А наступної ж миті Тоні зник, зате з-за рогу вигулькнув пошарпаний татів червоний «жучок» і заторохтів по вулиці, пердячи ззаду синім димом. Денні враз підхопився з бровки, почав махати, стрибати з ноги на ногу, кричати: «Тато! Агов, татусю! Привіт! Привіт!»

Тато завернув «фольксваген» до бровки, вимкнув двигун і відчинив дверцята. Денні притьмом кинувся до нього та раптом застиг з вибалушеними очима. Серце скинулося йому в горло і там немов вмерзло. Поряд із татом, на сусідньому передньому сидінні був молоток з коротким держаком, головка його була в крові, з прилиплим волоссям.

Блим, і там лише пакет з купленими татом харчами.

— Денні… доку, з тобою все гаразд?

— Йо. Я в порядку.

Він підійшов і зарився обличчям в татову джинсову куртку зі смушковим підбоєм, і обняв тата міцно-міцно-міцно. Джек обійняв сина навзаєм, дещо збитий з пантелику.

— Агось, не варто отак сидіти на сонці, доку. Ти весь упрів.

— Здається, я трішечки був задрімав. Я люблю тебе, тату. Я так тебе чекав.

— Я теж люблю тебе, Дене. Я дещо нам привіз. Гадаю, ти вже достатньо великий, щоб занести це нагору?

— Звісно, авжеж!

— Док Торренс, найдужчий чоловік у світі, — промовив Джек, куйовдячи сину волосся. — Який має хобі засинати на вуличних перехрестях.

Потім вони рушили до дверей, а мама спустилася на ґанок їх зустріти і Денні зупинився на другій сходинці, дивлячись, як вони цілуються. Їм було радісно бачити одне одного. Коханням променіло від них так само, як від тих хлопця з дівчиною, що були ішли вулицею, тримаючись за руки. Денні радів.

Пакет з покупками — всього лиш пакет з харчами — потріскував у нього в руках. Усе було добре. Тато вдома. Мама його кохає. Нічого поганого нема. І не все з того, що йому показував Тоні, завжди траплялося.

Але страх засів у нього біля серця, глибокий, огидний, він угніздився довкола його серця й того непіддатного розумінню слова, яке він побачив у дзеркалі своєї душі.

Розділ п’ятий Телефонна будка

Джек зупинив «фольксваген» перед аптекою «Рексолл» у Тейбл Месі й дозволив двигуну самому заглухнути[36]. Йому вкотре подумалося, чи не варто було б зважитись на заміну бензонасоса, і вкотре він запевнив себе, що той їм зараз не по грошах. Якщо цей маленький автомобільчик спроможеться добігати до листопада, він усе одно потім піде на цілком заслужений відпочинок. У листопаді снігу там, у горах, навалить вище за дах цього «жука»… можливо, вище навіть за три «жуки», поставлені один на одного.

— Хочу, щоб ти посидів у машині, доку. Я тобі принесу шоколадний батончик.

— А чому мені не можна піти?

— Мені треба зателефонувати. Це приватна справа.

— Це тому ти не подзвонив з дому?

— Рахунок.

Венді, попри їхні непевні фінанси, наполягла на домашньому телефоні. Аргументуючи це тим, що з малою дитиною — особливо такою, як Денні, у котрого іноді трапляються напади непритомності, — вони не можуть собі дозволити залишитися без зв’язку. Тому Джек розпрощався з тридцятьма доларами за установку, вже погано, а ще дев’яносто заплатив як гарантійний внесок, що було дійсно вразливим. І відтоді той телефон мовчав, окрім двох помилкових дзвінків до них.

— Тату, а можна мені «Бейбі Рут»[37]?

— Так. А ти сидітимеш тут спокійно, не гратимешся з важелем перемикання передач, гаразд?

— Гаразд. Я буду дивитися мапи.

— От і добре.

Джек виліз, а Денні відкрив бардачок «жука» і витяг п’ять потертих мап, що їх безплатно дарували на автозаправках: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінг, Нью-Мексико[38]. Він любив дорожні мапи, любив простежити пальцем, куди ведуть дороги. На його переконання, дорожні мапи були найкращим, що дав переїзд на Захід.

В аптеці Джек попрямував до прилавка, де купив батончик для Денні, а також газету і жовтневе число «Письменницького дайджесту»[39]. Подавши дівчині-продавчині п’ятірку, він попрохав її дати решту четвертаками. Зі сріблом у кулаці, він підійшов до телефонної будки, що стояла поряд з машинкою для копіювання ключів, і прослизнув усередину. Звідси крізь три скла він міг бачити Денні в «жуку». Хлопчик сидів, уважно схиливши голову над мапами. Джека накрило хвилею мало не розпачливої любові до сина. Це почуття відбилося на його обличчі виразом якоїсь безжальної жорстокості.

Він гадав, що міг би зробити цей обов’язковий дзвінок з висловленням подяки Елу і в себе з дому; звісно, він не збирався казати нічого такого, що могло би подратувати Венді. Та його гордість сказала на це «ні». Останнім часом він майже завжди дослухався до порад власної гордості, бо разом з дружиною і сином, шістьма сотнями доларів на поточному рахунку та пошарпаним «фольксвагеном» випуску тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року в нього залишалася ще тільки гордість, та й край. Єдине, що належало йому. Навіть той банківський рахунок був спільним. Усього лиш рік тому він викладав мову й літературу в одній з найкращих приватних шкіл Нової Англії. Там були друзі — хоча й не зовсім такі, яких він мав до того, як зав’язав з випивкою, — бувало весело, колеги по факультету захоплювалися його віртуозністю під час уроків і його особистою відданістю літературній творчості. Усе було просто чудово шість місяців тому. Раптом наприкінці кожного двотижневого платіжного періоду почало залишатися достатньо грошей, щоб відкрити маленький ощадний рахунок. У його п’яницькі часи не залишалося й зайвого пенні, хоча виставлявся переважним чином Ел Шоклі. Вони з Венді почали потихеньку балакати про те, щоби їм пошукати якийсь будиночок і десь приблизно за рік внести перший кредитний платіж. Повне переустаткування якогось фермерського дому за містом забере років шість чи вісім, та що за чорт, вони були молодими, вони мали час.

А тоді він дав волю норову.

Джорж Гетфілд.

Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, мізансцена цілком ніби з його власної п’єси: на стінах старі естампи з зображеннями попередніх директорів Стовінгтону, гравюри школи, якою вона була тисяча вісімсот сімдесят дев’ятого року, коли її збудували, і тисяча вісімсот дев’яносто п’ятого, коли гроші Вандербільта уможливили побудову критого спортивного манежу, який і зараз стояв на західному кінці футбольного поля, присадкувате, обвите плющем громаддя. Квітневий плющ похрускував за стрілчастим вікном Кроммерта, дрімоту навівали звуки, які видавав радіатор парового опалення. Він пам’ятав, що тоді подумав — це не постановка. Це все насправді. Це моє життя. Як же він примудрився так його гидко просрати?

— Ситуація наразі серйозна, Джеку. Вельми серйозна. Рада попрохала мене довести до вашого відома її рішення.

Рада бажала, щоби Джек подав заяву на звільнення, і Джек її подав. За інших обставин, з ним би уже в червні підписали безстроковий контракт.

Те, що було після тієї бесіди в кабінеті Кроммерта, залишилося найтемнішим, найжахливішим вечором у його житті. Бажання, прагнення напитися ніколи не було таким нестерпним. У нього тремтіли руки. Він перекидав речі. І нестримно бажав зігнати свою злість на Венді й Денні. Його роздратування було мов лютий звір на ветхій прив’язі. Він пішов з дому, жахаючись, що може їх вдарити. Опинився біля якогось бару, і єдине, що утримувало його від того, щоб зайти всередину, було розуміння, що, якщо він це зробить, Венді його нарешті покине і забере Денні з собою. З того ж дня, як вони підуть, настане його погибель.

Замість того, щоб зайти в бар, де, куштуючи воду забуття, сиділи тьмяні тіні, він тоді вирушив до дому Ела Шоклі. Голоси членів Ради розподілилися шість проти одного. Той один належав Елу.

Зараз він набрав операторку і та сказала йому, що за долар вісімдесят п’ять його можуть на три хвилини з’єднати з Елом, який перебував за дві тисячі миль звідси. «Час — штука відносна, бейбі», — подумав він і вкинув вісім четвертаків. Йому невиразно чулося, як, тикаючись носом й електрично попискуючи, його виклик винюхує собі шлях на схід.

Батьком Ела був Артур Лонглі Шоклі, сталевий магнат. Своєму єдиному сину Елберту він залишив статки, неосяжний комплект інвестицій та директорських і членських посад у різноманітних наглядових радах. Однією з таких була Рада директорів Стовінгтонської підготовчої академії[40], найулюбленішого об’єкта благодіянь старого. І Артур, і Елберт Шоклі були її випускниками, а Ел до того ж і жив у Беррі[41], достатньо близько, щоби виявляти особисту цікавість до шкільних справ. Кілька років Ел був у Стовінгтоні тренером з тенісу.

Джек з Елом потоваришували цілком природним і невипадковим чином: під час багатьох шкільних і факультетських гулянок для одинаків, куди вони разом вчащали, ці двоє завжди найбільше напивалися. Шоклі жив окремо від своєї дружини, а Джеків шлюб уже потроху сунувся під укіс, хоча він так само кохав Венді, щиро їй обіцяючи (і то часто) виправитися заради неї і маленького Денні.

Після багатьох викладацьких вечірок ці двоє продовжували тим, що вештались по барах, допоки ті не закривалися, а потім робили зупинку в певній сімейній крамничці, аби купити там ящик пива і випити його, припаркувавшись наприкінці якоїсь побічної дороги. Траплялося, що Джек ввалювався до їхнього винайнятого дому, коли небо тільки ледь починало жевріти світанком, і бачив, що Венді з Денні там сплять на диванчику, і син завжди під стіночкою, уткнувши свій крихітний кулачок під поличку маминого підборіддя. Він дивився на них, і огида до себе вкотре підкочувалася йому до горла хвилею гіркоти, що була міцнішою за смак пива, сигарет і багатьох порцій мартіні — «марсіян», як називав їх Ел. У такі хвилини його розум, цілком свідомий цього наміру, звертався до пістолета, мотузки або леза бритви.

Якщо така гулянка траплялася посеред тижня, він спав три години, вставав, одягався, розжовував три пігулки екседрину[42] і все ще п’яний вирушав на дев’яту годину викладати тему «Американські поети». Доброго ранку, дітки, сьогодні це Червонооке Чудо збирається розповісти вам про те, як Лонгфелло втратив свою дружину у великій пожежі[43].

«Мені не вірилося, що я алкоголік», — подумав Джек, якраз коли в нього у вусі зазвучали дзвінки телефону Ела. Ті уроки, що він прогуляв або проводив неголеним, усе ще тхнучи вчорашніми «марсіянами». Тільки не я, я можу зупинитися будь-якої миті. Ті ночі, коли вони з Венді спали в різних ліжках. Слухай, зі мною все гаразд. Пом’яті крила машини. Звісно, я цілком годящий сісти за кермо. Ті її сльози, що вона проливала, завжди зачинившись у ванній. Обачливі погляди його колег на будь-якій вечірці, де пригощалися алкоголем, навіть вином. Поступове усвідомлення того, що про нього вже пішли поговори. Розуміння, що він нічого не створює на своєму «Андервуді», окрім зіжмаканих кульок здебільшого чистого паперу, що опиняються в кошику для сміття. Він був чимось на кшталт вигідного придбання для Стовінгтону, тим, хто, можливо, ось-ось розквітне в американського письменника, і безумовно людиною цілком кваліфікованою, щоби викладати таку містичну дисципліну, як літературна творчість. Він мав уже пару дюжин опублікованих оповідань. Працював над п’єсою і гадав, що десь там у нього в ментальному закомірку, можливо, визріває роман. Та тепер він уже нічого не створював, а його викладання стало безладним.

Край цьому врешті настав одної ночі, ще й місяця не минуло після того, як Джек зламав руку своєму синові. І тоді ж, як йому здавалося, прийшов кінець його шлюбу. Венді тільки й залишалося набратися духу… він розумів, аби її мати не була такою першорядною мегерою, Венді сіла б на автобус до Нью-Гемпширу, тільки-но Денні оклигав достатньо для такої подорожі. І по всьому.

Було трохи за північ. Джек з Елом під’їжджали до Беррі по тридцять першому шосе, Ел кермував своїм «ягуаром», примхливо зрізаючи закрути дороги, подеколи перетинаючи подвійну жовту смугу. Обидва були геть п’янючими; «марсіян» того вечора приземлилася ціла армада. Останній поворот перед мостом вони промчали на швидкості сімдесят, і раптом дитячий велосипед на дорозі, а тоді різке, болісне скимління гуми, що здирається з коліс «яга», Джек запам’ятав лице Ела — наче круглий білий місяць навис над кермом. Потім гримотливий брязкіт, коли вони на сорока милях[44] вдарили велосипед і той спурхнув угору якимсь перехнябленим, покрученим птахом, ручки його керма вдарили їм у лобове скло, і він знову злетів у повітря, залишивши перед виряченими очима Джека зірчані промені потрісканого скла. А за мить Джек почув останній жахливий грюкіт, це велосипед приземлився на дорогу позаду них. Щось гухнуло під ними, коли через те перекотилися колеса. «Яг» повело боком, Ел чортом викручував кермо, і, ніби десь зовсім здалеку, Джек почув власний голос: «Господи, Еле, ми його переїхали. Я це відчув».

У вусі йому не переставав дзвонити телефон. «Нумо, Еле. Будь же вдома. Дай мені швидше з цим покінчити».

Ел з виском зупинив машину не далі як за три фути від пілона мосту. У «Яга» спустило два колеса. Вони залишили за собою кривулястий, стотридцятифутової довжини слід горілої гуми. Якусь мить вони дивилися один на одного, а потім кинулися бігти в холодну темряву.

Велосипед лежав ущерть понівечений. Одне колесо було відсутнє, озирнувшись через плече, Ел побачив його посеред дороги, пара дюжин шпиць стирчали вгору рояльними струнами. Ел нерішуче промовив:

— Гадаю, оце-то ми й переїхали, Джекі-друже-мій.

— Де ж тоді дитина?

— А ти бачив якусь дитину?

Джек зам’явся. Усе відбулося з такою скаженою швидкістю. Вискочили з-за повороту. У світлі фар «яга» неясно майнув велик. Ел щось крикнув. А тоді зіткнення і довгий занос.

Вони відтягнули велик на узбіччя. Ел пішов до «яга» й увімкнув чотиристоронні аварійки. Наступні дві години вони з потужним чотирибатарейним ліхтарем обшукували дорогу по обох її боках. Нічого. Хоча вже було пізно, кілька машин проїхали повз присілий на мілині «яг» і двох чоловіків з метушливим ліхтариком. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек думав, що то якесь чудне провидіння вирішило подарувати їм останній шанс, утримуючи звідти подалі копів і всіх проїжджих від питань.

О чверть на третю вони повернулися до «яга» — тверезі, але кволі.

— Якщо ним ніхто не їхав, то що він робив посеред дороги? — домагався Ел. — Він не стояв на узбіччі, він, курва, стирчав просто посередині!

Джек спромігся лиш на те, щоб мотнути головою.

— Ваш абонент не відповідає, — повідомила операторка. — Чи ви бажаєте, щоби я продовжувала викликати?

— Ще пару дзвінків, операторко. Ви не проти?

— Ні, сер, — відповів з готовністю голос.

«Нумо, Еле!»

Ел пішки рушив через міст до найближчого телефону, подзвонив якомусь своєму приятелю-холостяку, назвавши йому ціну п’ятдесят доларів, якщо він візьме в його гаражі зимові шини «ягуара» й привезе їх на тридцять перше шосе до мосту перед Беррі. Одягнений у джинси й піжамну куртку той з’явився за якихось двадцять хвилин. Роздивився на місці.

— Задавили когось? — спитав він.

Ел вже підважував домкратом зад машини, а Джек послаблював зажимні гайки.

— Бог милував, нікого, — відповів Ел.

— Хай там як, а я, либонь, уже рушатиму додому. Заплатиш мені вранці.

— Чудово, — кинув Ел, не підводячи голови.

Удвох вони без проблем поміняли шини і разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел заїхав у гараж і вимкнув двигун «яга».

У занишклій темряві він сказав:

— Я кидаю пити, Джекі-бой. Годі вже. Свого останнього «марсіянина» я вже вбив.

І тепер, спітнілому в цій телефонній будці, Джеку раптом дійшло, що він ніколи не сумнівався в здатності Ела це здійснити. Він тоді поїхав собі додому у «фольксвагені» з ввімкнутим радіо, звідки якийсь диско-гурт провідним талісманом у передсвітанковий дім[45] знову й знову виспівував: «Роби це будь-яким способом… яким схочеш… роби це будь-яким способом, якщо хо’…»[46] Не мало значення, як голосно він чув тоді верещання коліс, той удар. Бодай на мить замружуючись, він бачив те єдине колесо з виламаними шпицями, що стирчать у небо.

Увійшовши, він побачив, що Венді спить на дивані. Він зазирнув до кімнати Денні, Денні міцно спав у своєму ліжечку, лежачи на спині, його рука все ще ховалася в гіпсі. У делікатно процідженому жеврінні ліхтаря знадвору йому було видно темні обриси на алебастровій білизні, де розписалися лікарі й медсестри з педіатрії.

«То був нещасний випадок. Він упав зі сходів».

(ох ти ж брудний брехун)

«То був нещасний випадок. Я не стримав свого норову».

(довбаний ти п’яндилига, покидь, шмаркля богом висякана з носа і більш ніхто)

«Слухай, агов, нумо, прошу, просто нещасний випадок…»

Але останнє виправдовування відігнав геть образ того стрибаючого ліхтаря, з яким вони нишпорили в посохлих листопадових бур’янах, шукаючи розпластане тіло, що за всіма правилами пристойності мусило там лежати, очікуючи на поліцію. Не мало значення, що за кермом сидів Ел. Бували інші вечори, коли кермував Джек.

Він підтягнув на Денні ковдру, пішов до їхньої спальні й дістав з верхньої полиці шафи іспанський пістолет «Ляма» тридцять восьмого калбіру[47]. Той лежав у взуттєвій коробці. Майже годину він просидів на ліжку з пістолетом, дивлячись на нього, причарований його смертельним блиском.

Уже займався світанок, коли він знову поклав його до коробки, а коробку поклав назад у шафу.

Того ранку він зателефонував Бракнеру, завучу, і попрохав зробити йому ласку, пересунути його уроки. У нього грип. Бракнер погодився, але з меншою люб’язністю, ніж зазвичай. Останній рік Джек Торренс був надзвичайно вразливим до грипу.

Венді зробила йому яєчню й каву. Їли вони мовчки. Єдині звуки долітали з заднього подвір’я, де Денні здоровою рукою весело ганяв свої іграшкові вантажівки по купі піску.

Вона почала мити посуд. Стоячи спиною до нього, промовила:

— Джеку. Я собі все думала.

— Що саме?

Він підкурив сигарету тремтячими руками. Жодного похмілля цього ранку, аж дивно. Лише трясучка. Він кліпнув. У миттєвій темряві злетів велик, ударився об лобове скло, по ньому зірчасті тріщинки. Завищали шини. Застрибав ліхтар.

— Я хочу з тобою побалакати про… про те, що нам із Денні було б найкраще. Для тебе також, мабуть. Не знаю. Гадаю, нам варто було давно про це поговорити.

— Можеш зробити для мене дещо? — спитав він, дивлячись на хисткий кінчик сигарети. — Зробиш мені ласку?

— Яку? — голос її прозвучав глухо, відчужено.

Він дивився їй в спину.

— Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки в мереживі піни, її гарненьке обличчя бліде й зневірене.

— Джеку, твої обіцянки несерйозні. Ти просто відтягуєш…

Вона обірвала себе, дивлячись йому в очі, заворожена, раптом непевна.

— За тиждень, — повторив він. Його голос утратив всю силу, впавши до шепоту. — Прошу. Я нічого не обіцяю. Якщо захочеш і тоді побалакати, побалакаємо. Будь про що, про що сама захочеш.

Вони довгенько дивилися одне на одного через осяяну сонцем кухню, а коли вона, не промовивши більше нічого, знову відвернулася до посуду, Джека почало теліпати. Боже, як йому треба було випити. Бодай лиш чарчинку, щоби світ набрав реальної перспективи…

— Денні казав, що йому наснилося, ніби ти потрапив в аварію, — раптом промовила вона. — Курйозні сни в нього бувають. Він це сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. Щось було таке, Джеку? В тебе була аварія?

— Ні.

До полудня нестерпна жага випити перетворилася на безтемпературну лихоманку. Він поїхав до Ела.

— Ти сухий? — запитав Ел, перш ніж його впустити. Сам він мав жахливий вигляд.

— Сухий як порох. Ти схожий на Лона Чейні у «Привиді опери»[48].

— Давай, заходь.

До вечора вони грали у віст. Не пили.

Минув тиждень. З Венді вони майже не балакали. Але він знав, що вона весь час спостерігає, не вірячи. Він пив чорну каву без цукру і безкінечну, бляшанка за бляшанкою, кока-колу. Одного вечора він випив цілий шестизарядний пакунок коли, а потім бігав до вбиральні і блював нею. Рівень вмісту пляшок у домашньому барі не зменшувався. Після уроків він заїжджав до Ела Шоклі — Венді ненавиділа Ела Шоклі дужче, аніж будь-кого в своєму житті, — а коли повертався додому, вона присягтися могла, що дочула шотландський віскі або джин у його диханні, проте Джек розмовляв з нею перед вечерею ясно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним колою, читав йому перед сном якусь казку, а потім сідав перевіряти учнівські роботи, наливаючи сам собі чашку за чашкою чорну каву, тож вона змушена була припустити, що помилялася.

Минали тижні, і те непромовлене слово ховалося дедалі глибше від кінчика її язика. Джек відчував його відступ, але розумів, що повністю воно ніколи не відступить. Усе почало потроху налагоджуватися. А тоді Джордж Гетфілд. Він знову не стримав норову, цього разу цілком тверезий.

— Сер, ваш абонент так само не…

— Алло? — голос Ела, захеканий.

— Продовжуйте, — суворо промовила операторка.

— Еле, це Джек Торренс.

— Джекі-бой! — непідробна радість. — Як ти там?

— Добре. Дзвоню просто, щоби подякувати. Я отримав ту роботу. Це чудово. Якщо я й заблокований снігом на всю зиму не зможу закінчити ту кляту п’єсу, я її вже ніколи не закінчу.

— Закінчиш.

— Як справи? — спитав Джек нерішуче.

— Сухий, — відгукнувся Ел. — А ти?

— Як порох.

— Часто кортить?

— Щодня.

Ел розсміявся:

— Мені відомий цей розклад. Але не розумію, Джеку, як ти утримався, не запив після тої халепи з Гетфілдом. То було понад будь-які очікування.

— Насправді я сам собі тоді напаскудив, — уникливо промовив він.

— От, чорт. Десь під весну я накручу Раду. Ефінґер уже каже, що, мабуть, вони діяли надто поспішливо. А якщо ще з твоєю п’єсою вийде щось путнє…

— Так. Слухай, Еле, я залишив малого в машині. Бачу, його там, схоже, вже нетерплячка бере…

— Авжеж. Розумію. Гарної зими тобі там у горах, Джеку. Радий був допомогти.

— Дякую ще раз, Еле.

Він повісив слухавку, заплющив очі в кабінці і знову побачив той розчавлений велик, той стрибаючий ліхтар. Наступного дня в газеті з’явилася замітка, либонь, просто аби чимсь місце заповнити, але власника не було названо. Чому велосипед опинився там серед ночі, назавжди залишиться для них таємницею, і мабуть, так воно на краще.

Повернувшись до машини, він вручив Денні його трохи вже розм’яклий «Бейбі Рут».

— Татку?

— Що, доку?

Дивлячись на неуважливе обличчя батька, Денні завагався.

— Коли я чекав тебе, коли ти повернешся з того готелю, мені наснився сон. Пам’ятаєш? Коли я був задрімав?

— Угу.

Але це було даремно. Тато перебував думками деінде, не тут, поряд з ним. Знову думає про Оте Погане.

(мені наснилося, що ти робив мені боляче, тату)

— То що там був за сон, доку?

— Забув, — сказав Денні, коли вони вже розверталися, щоби виїхати з парковки. Мапи він поклав назад до бардачка.

— Ти певен?

— Так.

Джек подарував синові побіжний, стурбований погляд, а потім його думки знову повернулися до п’єси.

Розділ шостий Нічні думки

Кохання закінчилося, і її чоловік вже спав поруч з нею.

Її чоловік.

Вона посміхнулася стиха в темряві, його сім’я ще сочилося повільним теплом з-поміж її ледь розведених ніг, і посмішка її була одночасно й сумною, і радісною, бо у виразі «її чоловік» містилося не менше сотні почуттів. Кожне з них, взяте окремо, викликало подив. Разом, у цій темряві, що спливала у сон, вони були як почутий звіддаля, з майже порожнього нічного клубу, блюзовий мотив — меланхолійний, але вабливий.

Тебе кохати, бейбі, це як вернути ріку навспак.

Але якщо я не можу стати твоєю єдиною жінкою,

Звісно, не стану одною з твоїх собак[49].

Співала Біллі Голідей? Чи хтось прозаїчніший, на кшталт Пеґґі Лі[50]? Яка різниця. То звучало брутально й тужливо, і в тиші її голови так соковито, немов з якогось із отих старомодних музичних автоматів, либонь з «Вурліцера», коли лишилося півгодини до закриття закладу[51].

Відпливаючи вдалечінь від притомності, вона загадувалася, у скількох ліжках їй довелося спати з цим чоловіком, що зараз лежить поряд. Вони познайомилися в коледжі і вперше кохалися в його помешканні… це трапилося менш ніж за три місяці після того, як матір вигнала її з дому, наказавши ніколи не повертатися, а якщо їй кудись хочеться, нехай їде до свого батька, оскільки це через неї вони з ним і розлучилися. Це було тисяча дев’ятсот сімдесятого. Так давно? Уже через семестр вони почали жити разом, знайшли собі роботи на літо і винайняли окрему квартиру, коли розпочався останній курс. Тамтешнє ліжко вона пам’ятала найкраще, велике, двоспальне, продавлене посередині. Коли вони кохалися, іржаві пружини рипіли в ритм. Тієї осені вона нарешті спромоглася порвати зі своєю матір’ю. Їй допоміг Джек. «Вона бажає й надалі тебе гризти, — сказав він. — Щоразу, як ти їй телефонуєш, щоразу, як ти приповзаєш до неї, благаючи пробачення, вона має можливість угризати тебе твоїм батьком. Їй це вигідно, Венді, бо таким чином вона може продовжувати прикидатися, ніби у всьому винна ти. Але тобі це не на користь». Того року вони обговорювали це знову і знову, лежачи в ліжку.

(Джек сидить, обв’язавшись навкруг талії простирадлом, сигарета жевріє в нього між пальців, він дивиться їй у вічі — на такий напівгумористичний, напівсердитий манер — і напоумлює її: «Вона наказала тобі ніколи не повертатися додому, так? Ніколи не з’являтися їй на поріг, так? Чому ж тоді вона не кладе слухавку, коли чує тебе? Чому вона тобі тільки й каже, що ти не можеш завітати до неї, якщо з тобою буду я? Бо боїться, що я можу дещо її пригальмувати. Дівчинко, вона бажає продовжувати гнобити тебе безпосередньо. Дурненька ти, якщо все ще дозволяєш їй це робити. Вона тобі наказала ніколи не повертатися, то чому б не зловити її на слові? Вгамуйся». І врешті-решт вона з ним погодилася.)

То була Джекова ідея — розійтися на якийсь час, «осмислити перспективу стосунків», як він це пояснив. Вона злякалася, що він захопився кимось іншим. Пізніше з’ясувалося, що це не так. Навесні вони знову були разом, і він спитав, чи відвідувала вона свого батька. Вона аж скинулася, немов батогом уперіщена.

Звідки ти знаєш?

Тінь знає.

Ти шпигував за мною?

І його неможливий сміх, від якого їй завжди ставало ніяково — ніби їй вісім рочків і він здатен бачити її мотивації краще за неї саму.

Тобі потрібен був час, Венді.

Для чого?

Гадаю… розібратися, за кого з нас тобі хочеться вийти заміж.

Джеку, що це ти таке кажеш.

Вважай, що я роблю тобі пропозицію.

Весілля. Її батько там був, матері не було. Їй відкрилося, що вона може з цим жити, якщо поряд є Джек. Потім з’явився Денні, її чудовий син.

А потім був той найкращий рік і найкраще ліжко. Після народження Денні Джек знайшов для неї роботу: друкувати на машинці для півдюжини професорів мовного факультету — питання для контрольних та іспитів, розклади і плани занять, списки обов’язкової для читання літератури. Врешті-решт один з них довірив їй надрукувати його роман, якого так ніколи й не було опубліковано… на вельми безсоромну й вельми потайну Джекову втіху. Робота була цілком гідною за сорок доларів на тиждень, а в ті два місяці, що вона витратила на друкування того безуспішного роману, заробіток сягнув шістдесяти доларів. Вони придбали свою першу машину, п’ятирічного віку «б’юїк» з дитячим сидінням посередині. Благополучні, сповнені оптимізму молодята. Денні спонукав до встановлення перемир’я між нею та її матір’ю, перемир’я, що завжди залишалось напруженим й ніколи радісним, проте було перемир’ям. Якщо вона їхала з Денні в той дім, то без Джека. І ніколи не розповідала Джеку, що матір завжди переповиває Денні, насуплена, незгодна з її методом, і завжди викривально вміє помітити перші ознаки висипки в дитини на дупці чи в промежині. Її матір ніколи нічого не казала прямо, але сенс поза тим доходив: ціною, яку Венді почала (і, певно, завжди буде) сплачувати за перемир’я, було відчуття того, що вона неадекватна матір. То був спосіб її матері тримати знаряддя тортур під рукою.

Дні Венді проводила вдома, господарювала, годувала Денні з пляшечки у залитій сонцем кухні їхньої чотирикімнатної квартири на другому поверсі, крутила платівки на старому портативному стереопрогравачі, якого мала ще відтоді, як була старшокласницею. Джек повертався додому о третій (або й о другій, якщо вважав, що може відмінити останній урок) і, поки Денні собі спав, вів її до їхньої спальні, де всі її страхи щодо власної неадекватності забувалися.

Вечорами, поки вона друкувала, він писав своє і займався шкільними завданнями. У ті часи вона іноді, вийшовши зі спальні, де стояла машинка, бачила, що вони обоє поснули на дивані — Джек у самих лиш трусах, а Денні, з великим пальцем у роті, зручно розпластавшись на грудях її чоловіка. Вона перекладала Денні до його ліжечка, потім читала те, що Джек устиг написати того вечора, а вже тоді спонукувала його, сонного, перейти до ліжка.

Найкраще ліжко, найкращий рік.

«Сонце осяє й моє подвір’я колись-то…»

У ті часи Джек був іще доволі поміркованим у випивці. Суботніми вечорами навідувалася купка його приятелів-студентів і за ящиком пива велися дискусії, в яких вона рідко брала участь, бо її тереном була соціологія, а його — мова й література: полеміка навколо щоденників Пепіса, чи є вони красним письменством, а чи історичною літературою; дебати про поезію Чарлза Олсона; іноді читання незавершених власних творів[52]. Та ще інших сотня тем. Ні, тисяча. Вона не відчувала великої потреби брати в цьому участь, їй вистачало просто сидіти у своєму кріслі-гойдалці поряд з Джеком, котрий, схрестивши ноги, сидів на підлозі, тримаючи пиво в одній руці, а іншою потискуючи їй литку або обкільцьовуючи щиколотку.

Суперництво у Нью-Гемпширському університеті було лютим, а Джек мав іще й додатковий тягар зі своїм літераторством. Щовечора він покладав на це щонайменше годину. Таким був його нормальний робочий режим. А ті суботні посиденьки були необхідною терапією. Вони давали вихід з нього чомусь такому, що в іншому випадку напухало й напухало б, аж поки він не вибухнув.

Уже закінчуючи роботу над дипломом, він отримав те місце у Стовінгтоні, головним чином завдяки своїм оповіданням — на той час їх було опубліковано чотири, одне з них у «Ескваєрі»[53]. Вона достатньо ясно пам’ятала той день; мусило б проминути більше трьох років, щоби його забути. Вона ледь не викинула той конверт геть, гадаючи, що там пропозиція передплати на щось. Відкривши його, вона натомість знайшла там листа, де повідомлялося, що «Ескваєр» має бажання на початку наступного року надрукувати Джекове оповідання «Стосовно Чорних Дір». Вони заплатять дев’ятсот доларів, і то не після публікації, а по угоді. Це становило майже половину її річного заробітку за передрук паперів, і вона пурхнула до телефону, полишивши зачудовано витріщеного їй услід Денні у його високому стільчику, з обличчям густо вимазаним крем-пюре з горошку та яловичини.

Джек повернувся з університету, запізнившись на три чверті години, у «б’юїку», обважнілому від семи приятелів і барила пива. Після церемоніального тосту (Венді теж підняла склянку, хоча зазвичай їй не смакувало пиво) Джек підписав ту угоду, вклав її до заразом присланого йому конверта з адресою і пішов вкинути його в скриньку на розі будинку. Повернувшись, він з поважним виглядом зупинився на порозі й промовив: «Veni, vidi, vici»[54]. Йому відповіли вітальними вигуками й оплесками. Коли об одинадцятій вечора барило спорожніло, Джек і ще пара приятелів, які ще лишалися ходячими пацієнтами, намислили відвідати кілька барів.

Вона перехопила його наодинці у фойє першого поверху. Двоє інших уже сиділи в машині, п’яно горлаючи бойовий гімн Нью-Гемпширського університету. Джек, уклякши на одному коліні, підсліпувато вовтузився зі шнурками своїх мокасинів.

— Джеку, — звернулася вона, — тобі вже досить. Ти навіть шнурки собі не в змозі зав’язати, де там уже сідати за кермо.

Він випростався і заспокійливо поклав долоні їй на плечі.

— Цим вечором я зміг би й на місяць злітати, якби схотів.

— Ні, — заперечила вона. — Ні за які «ескваєрні» оповідання в цілому світі.

— Я скоро повернуся додому.

Але з’явився він удома лише о четвертій ранку, спотикливо, щось бурмочучи, піднявся сходами і, увійшовши, розбудив Денні. Він намагався заспокоїти малюка і впустив його на підлогу. Венді вилетіла притьмом, думаючи найперше з усього про те, що може подумати її матір, якщо побачить синець, а далі вже решту думок — допоможи їй Господи; Господи, допоможи їм обом, — а тоді підхопила Денні, сіла з ним у крісло-гойдалку, почала заспокоювати його. Вона думала про свою матір майже всі ті п’ять годин, поки Джека не було вдома, про її пророкування, що Джек ніколи нічого не досягне. «Великі творчі плани, — проказувала тоді її матір. — Авжеж. У чергах по соцдопомогу повно освічених дурників з великими творчими планами». Це оповідання в «Ескваєрі» доводить, що матір була права чи навпаки? «Вінніфредо, ти тримаєш своє дитя неправильно. Дай-но його мені». А чи правильно вона тримає свого чоловіка? Інакше навіщо йому було нести свою радість геть з їхнього дому? В ній зринуло відчуття якогось безпорадного жаху, і їй навіть на думку не спало, що він пішов з дому через причину, що не має жодного стосунку до неї.

— Мої вітання, — промовила вона, колисаючи Денні; той уже знову майже занурився в сон. — Можливо, ти заподіяв йому струс.

— Та просто синець, — сказав він надуто, неохочий до розкаяння: мале хлопчисько. На якусь мить вона відчула до нього ненависть.

— Можливо, — відповіла вона суворо, — а може, й ні.

Вона так часто чула, як саме отаким голосом говорить її матір до її втеклого батька, що відчула огиду й переляк.

— Яке коріння, таке й насіння, — промурмотів Джек.

— Лягай спати! — крикнула вона; вирвавшись з неї, її страх пролунав гнівом. — Лягай спати, ти п’яний!

— Не наказуй мені, що робити.

— Джеку… будь ласка, нам не варто… цього… — Їй забракло слів.

— Не наказуй мені, що робити, — повторив він зарозуміло, а вже тоді вирушив до спальні. Залишивши її сидіти саму в кріслі-гойдалці зі знову заснулим Денні. За п’ять хвилин у вітальню допливло Джекове булькотливе хропіння. Тієї ночі вона вперше спала на дивані.

Зараз, уже засинаючи, вона неспокійно ворочалася в ліжку. Її пам’ять, звільнена зануренням у сон від будь-якої упорядкованості, майнула повз перший рік у Стовінгтоні, обпливла дедалі гірші обставини, що сягнули дна, коли її чоловік зламав Денні руку, і сягнула того сніданку на кухні.

Денні надворі грається в пісочниці машинками, рука в нього все ще в гіпсі. Блідий, аж сірий, Джек сидить біля столу, сигарета тремтить у нього між пальців. Вона тоді вирішила попрохати в нього розлучення. Вона вже розглянула це питання зі ста різних боків, фактично вона над цим роздумувала впродовж шести місяців, ще до зламаної руки. Вона себе переконувала, що прийняла б це рішення вже давно, якби не йшлося про Денні, але навіть не це було безумовною правдою. Довгими ночами, коли Джек десь вештався, їй снилися сни, і в тих снах завжди було обличчя її матері та її власне весілля.

(Хто віддає цю жінку? Її батько стояв у своєму найкращому, доволі поганенькому костюмі — він працював роз’їзним торговцем від консервної компанії, яка вже тоді перебувала на межі банкрутства, — зі змореним обличчям, яким же він видавався постарілим, яким збляклим: Я віддаю.)

Навіть після того лихого випадку — якщо його можна було назвати випадком — вона не була в змозі цілком визначитися, визнати, що її шлюб став односторонньою поразкою. Вона все чогось чекала, мовчки сподіваючись, що трапиться чудо і Джек зрозуміє, що відбувається не лише з ним самим, а й з нею. Але все тривало в тому ж темпі. Чарка перед тим, як вирушати до Академії. Два-три пива за обідом у «Стовінгтон-хаусі». Три-чотири мартіні перед вечерею. Ще п’ять чи шість під час перевірки учнівських робіт. По вікендах іще гірше. Найгіршими залишалися ті вечори, коли він десь вештався з Елом Шоклі. Вона ніколи не могла собі уявити, що, попри відсутність будь-якої фізичної вади, життя може бути таким болісним. Боліло їй безперервно. Скільки в цьому було її власної вини? Її переслідувало це питання. Вона почувалася своєю матір’ю. Своїм батьком. Іноді, коли вона почувалася собою, вона загадувалася, яким усе це видаватиметься Денні, і з жахом думала про той день, коли він стане достатньо дорослим для того, щоби покласти на когось провину. А ще вона загадувалася, куди їм можна було б переїхати. Вона не сумнівалася, що матір прийме її, а також не мала сумнівів, що вже за півроку, надивившись, як та після неї по-своєму перекладає підгузки, по-своєму перероблює та/або подає вже приготовану для Денні їжу; повернувшись звідкись додому, знаходячи сина в іншому одязі або з обстриженим волоссям, або книжки, що їх її матір оцінила як непідхожі, зниклими безвісти в якомусь дальнім кутку на горищі… за півроку всього такого вона отримає повноцінний нервовий зрив. А матір, поплескуючи її по руці, заспокійливо проказуватиме: «Хоча це й не твоя вина, винити більше нікого. Ти ніколи не була уважливою. Ти виказала свою справжню натуру, коли стала між мною і твоїм батьком».

«Мій батько. Батько Денні. Мій, його».

«Хто віддає цю жінку? Я віддаю»,

І помер від інфаркту за півроку.

Ніч перед тим ранком вона пролежала без сну, майже до того моменту, коли з’явився він, наважуючись прийняти рішення.

Розлучення необхідне, запевняла вона себе. Її матір і батько до цього рішення не мають стосунку. Так само, як її почуття провини щодо їхнього шлюбу чи почуття своєї нездатності у власному. Розлучення необхідне заради Денні й заради неї самої, якщо вона має на думці урятувати бодай щось із катастрофи свого раннього подорослішання. Слова, написані на стіні, жорстокі, але ясні[55]. Її чоловік — справжній пияк. У нього важкий характер, який він більше нездатен цілком контролювати, особливо зараз, коли він так важко п’є і з писанням у нього справи дедалі гірші. Випадково, або й невипадково, він зламав Денні руку. Він мусить втратити свою роботу, якщо не цього року, то наступного. Вона вже зауважила співчутливі погляди з боку дружин інших викладачів. Вона запевняла себе, що намагалася прати брудну білизну в ночвах свого шлюбу так довго, як тільки могла. Тепер їй варто кинути це робити. Джек може отримати повні права на відвідини, а вона потребуватиме його матеріальної підтримки, тільки допоки знайде собі щось і встане на ноги — і це слід зробити якомога швидше, бо хтозна протягом якого часу Джек буде в змозі сплачувати гроші на утримання. Їй слід усе зробити з найменшим із можливих роздратуванням. Але край цьому має бути покладено.

З такими думками вона нарешті й сама запала у тоненький, неспокійний сон, де їй марилися обличчя її матері і батька. «Розлучниця ти, та й годі», — казала їй матір. «Хто віддає цю жінку», — питався священик. «Я віддаю», — відповідав її батько. Але й яскравим сонячним ранком вона почувалася так само. Спиною до нього, з долонями по зап’ястя зануреними у теплу мильну воду, вона приступила до неприємної розмови.

— Я хочу побалакати з тобою про те, що могло б бути найкращим для Денні й мене. Для тебе також, мабуть. Гадаю, нам про це варто було давно поговорити.

А тоді він раптом сказав дивну річ. Вона очікувала стикнутися з його гнівом, викликати злість, зустрічні звинувачення. Очікувала шаленого ривка до шафки з домашнім баром. Але не тієї м’якої, такої несхожої на нього, майже безвиразної відповіді. Це було так, ніби той Джек, разом з яким вона прожила шість років, минулої ночі так і не повернувся додому — ніби замість нього з’явився містичний двійник, якого їй ніколи не пізнати, щодо якого ніколи не мати цілковитої певності.

— Ти можеш зробити для мене дещо? Зробиш мені ласку?

— Яку? — їй довелося ледь не приборкувати власний голос, щоби той не тремтів.

— Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

І вона погодилася. Так це й лишилося невимовленим між ними. Упродовж того тижня він бачився з Елом Шоклі ще частіше, ніж завжди, але додому приїздив рано і в диханні його не вчувалося алкоголю. Їй уявлялося, ніби вона його чує, але вона розуміла, що це не так. Наступний тиждень. І ще один.

Питання про розлучення повернулося на доопрацювання в комітетах не проголосованим.

Що ж тоді трапилося? Усе ще дивувалася вона, усе ще не маючи ані найменшого про це уявлення. Ця тема залишалася для них табу. Він був неначе той, хто ступив за ріг і раптом побачив там несподіваного монстра, що, готовий напасти, зачаївся серед висохлих кісток своїх попередніх жертв. У домашньому барі залишалося спиртне, але він його не торкався. Вона десятки разів зважувала, чи не викинути ті пляшки геть, але завжди врешті-решт відкидала геть цю ідею — так, немов такою дією можна було порушити якісь чари.

А ще серед усього цього вона мусила зважати на Денні.

Якщо їй здавалося, що вона не знає свого чоловіка, то перед власним сином її проймав трепет — трепет у прямому значенні цього слова: щось на кшталт безглуздого, забобонного жаху.

Вона трішки задрімала, і перед нею виникла картина його народження. Вона знову лежала на пологовому столі, вся просякла потом, зі сплутаним волоссям, з розчепіреними ногами в стременах.

(а ще той легкий кайф від газу, яким вони давали їй дихати раз у раз; у певний момент вона промурмотіла, що почувається рекламою гуртового зґвалтування, і стара пройда, яка асистувала при народженні стількох дітей, що ними можна було б заповнити велику школу, знайшла в цьому щось надзвичайно смішне)

Той лікар в неї між ногами, та акушерка десь збоку, готує інструменти і щось жебонить. Той гострий, скляний біль, що надходив через дедалі коротші інтервали, і кілька разів, попри весь свій сором, вона була скрикувала.

Потім лікар доволі суворо їй наказав, що вона мусить ТУЖИТИСЯ, і вона так і робила, а потім відчула, як щось з неї виймають. То було ясне, чітке відчуття, якого їй ніколи не забути, — ту річ вийнято. А потім лікар підняв її сина за ніжки — вона побачила його крихітного пісюна і відразу ж зрозуміла: це хлопчик, — а поки лікар намацував дихальну маску, вона помітила дещо інше, дещо таке жахливе, що в неї знайшлися сили закричати знову, уже після того, як вона гадала, що вже геть витратила весь запас своїх криків.

«У нього немає обличчя!»

Але, звісно ж, обличчя в нього було, дороге, рідне обличчя її Денні, а плодовий міхур, який його приховував при народженні, тепер містився в маленькій посудині, яку вона зберігала в себе, трохи цього соромлячись. Вона не трималася древніх забобонів, проте зберігала ту «сорочку». Вона не довіряла бабським байкам, але її хлопчик був від самого початку незвичайним, вона не вірила у ясновидіння, але…

«У тата була аварія? Мені наснилося, що з татом трапилася аварія».

Щось його змінило. Їй не вірилося, що це зробила лише її готовність попрохати розлучення. Щось трапилося раніше, аніж настав той ранок. Щось трапилося, поки вона тривожно спала. Ел Шоклі казав, що нічого не трапилося, абсолютно нічого, але при цьому ховав очі, а якщо вірити шкільним пліткам, то Ел теж пішов у зав’язку.

«У тата була аварія?»

Можливо, вдале зіткнення з долею і, певне, ні з чим іншим, більш твердішим. Вона уважніше, ніж зазвичай, читала газети і того дня, і наступного, але не знайшла там нічого такого, що могла би пов’язати з Джеком. Хай Господь милує, вона вишукувала якусь аварію з утечею автомобіля з місця події, або бійку в барі з серйозними травмами, або… хтозна? Кого розшукують? Але жодного полісмена не з’являлося, ані з питаннями, ані з ордером на взяття зшкрібків фарби з бамперів їхнього «фольксвагена». Нічого. Хіба що її чоловік змінив курс, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, та син, ледь прокинувшись, сонно спитав:

«У тата була аварія? Мені наснилося…»

Вона залишилася й далі жити з Джеком головно заради Денні, хоча й не признавала цього за собою при світлі білого дня, але зараз, у легкій дрімоті, могла визнати це: Денні завжди був безумовно татовим синочком, і то майже від самого початку. Точно так, як також майже від самого початку і сама вона була татовою донею. Вона не могла пригадати випадку, щоби годований Джеком з пляшечки Денні бодай колись виплюнув татові на сорочку. Навіть коли в Денні різалися зубки і йому вочевидь було боляче жувати, Джек міг змусити його поїсти після того, як вона, втомлена, здавалася. Коли в Денні болів животик, їй зазвичай доводилося цілу годину його колисати, перш ніж він починав заспокоюватися; Джеку достатньо було лише взяти його на руки, пару разів обійти кімнату, і Денні вже спав на його плечі, спокійно смокчучи собі великого пальця.

Джек без огиди міняв підгузки, навіть ті, які він називав спецпакетами. Він цілісінькими годинами просиджував з Денні, підкидаючи його на колінах, граючись з ним у пальчики, роблячи кумедні гримаси, тоді як Денні тикав його в ніс, заходячись сміхом. Джек сам робив молочні суміші і бездоганно їх згодовував, аж до останньої відрижки. Він брав з собою Денні в машину, їдучи по газету чи пляшку молока, або по цвяхи до залізної крамниці, навіть коли їх синочок був іще немовлям. Він узяв його на футбольний матч Стовінгтон — Кін[56], коли Денні було тільки шість місяців, і Денні впродовж усієї гри спокійно сидів у батька на колінах, закутаний у ковдру, з затиснутим у пухленькому кулачку прапорцем Стовінгтону.

Він любив свою маму, але залишався татовим синочком.

А хіба вона не відчувала повсякчас невимовленого опору її сина самій ідеї розлучення? Бувало, думала про це на кухні, обертала думки в голові, наче під лезом овочечистки оті картоплини, що збиралася їх зготувати на вечерю. А озирнувшись, могла побачити, що він сидить, схрестивши ноги, на кухонному стільці, з очима наляканими і водночас докірливими. Під час прогулянки з ним у парку він міг раптом вхопити її за руки й питати — майже вимагати: «Ти мене любиш? Ти любиш тата?» І вона, зніяковіла, кивала або казала: «Звичайно, любий». І тоді він, залишивши її дивитися йому вслід і дивуватися, нісся до ставка з качками аж так, що ті, налякані цим поривом його крихітної нестямності, з ґелґотінням, панічно хляпаючи крильми, перелітали на протилежний бік.

Траплялися моменти, коли рішення щонайменше обговорити цю тему з Джеком розвіювалося не через її слабкість, але через рішучу волю їхнього сина.

Я не вірю в такі речі.

Але уві сні вона вірила, й уві сні, з сім’ям її чоловіка, яке все ще підсихало на її стегнах, вона відчувала, що їх трьох постійно міцно згуртовує разом… і якщо їхню триєдність щось зруйнує, то руйнацію заподіє не хтось із них, а щось ззовні.

Більшість з того, у що вона вірила, концентрувалася навколо її любові до Джека. Вона ніколи не переставала його кохати, окрім, хіба що, якогось короткого періоду зразу після «нещасної пригоди» з Денні. І сина свого вона любила. Найдужче вона любила їх разом: на прогулянці або в поїздці, або коли вони просто сидять, граючи у «відьму» — велика голова Джека і маленька Денні зосереджено завислі над віялами своїх карт, — чи коли п’ють зі спільної пляшки колу, роздивляючись комікси. Вона любила, коли вони були з нею поряд, і покладала надії на Бога усемилостивого, що ця робота готельного доглядача, яку знайшов для Джека Ел, стане початком повернення добрих старих часів.

І здійметься вітер, бейбі,

І прожене мої печалі геть…

Ніжна, солодка і соковита знов повернулася пісня й поринала услід за нею в глибокий сон, де припинялися думки і явлені в сновидіннях обличчя минали, не запам’ятовуючись.

Розділ сьомий В іншій спальні

Денні прокинувся, але гучне бухкання все ще лунало в його вухах, і п’яний, дико роздратований голос хрипко гукав:

«Виходь-но сюди й отримаєш кару! Я тебе знайду!

Я тебе знайду!»

Але зараз бухкало лише його загнане серце, і єдиним звуком у цій ночі був віддалений голос поліцейської сирени.

Він нерухомо лежав у ліжку, дивлячись угору на тіні листя, що їх ворушив вітер на стелі його спальні. Тіні хвилясто звивалися, набираючи форми повзучих ліан десь у джунглях або узорів, утканих в основу якогось товстого килима. На Денні була піжама «Доктор Дентон»[57], але між піжамою і його шкірою тепер нашарувалася іще щільніше облягаюча сорочка поту.

— Тоні? — прошепотів він. — Ти тут?

Нема відповіді.

Вислизнувши з ліжка й беззвучно перетнувши кімнату, він подивися крізь вікно на Арапаго-стрит, завмерлу зараз, тиху. Йшла друга година ночі. Надворі не було нічого, окрім безлюдних, усипаних опалим листям хідників, припаркованих машин та довгошийого вуличного ліхтаря на розі, навпроти автозаправочної станції «Кліфа Брайса»[58]. Нездвижний, з наголовком на вершечку, той ліхтар нагадував монстра з якогось серіалу про пригоди в космосі.

Напружуючи очі, він роззирнувся в обидва боки вздовж вулиці, шукаючи неясний, манливий силует Тоні, але нікого там не було.

Віючи крізь дерева, зітхав вітер, і опале листя шелестіло по порожніх хідниках і навкруг покришок припаркованих машин. Звуки ці були слабенькими й безрадісними, і хлопчику подумалося, що він, можливо, єдиний у Боулдері, хто зовсім не спить і їх чує. Єдиний з людей, принаймні. Нема способу взнати, що ще може перебувати вночі там, надворі, зголодніло скрадаючись крізь тіні, пантруючи, принюхуючись до цього вітерцю.

«Я тебе знайду! Я тебе знайду!!»

— Тоні? — прошепотів він знову, але без великої надії.

Лише вітер відповів йому, війнувши цього разу дужче, він розбурхав листя на похилому піддашку під вікном Денні. Трохи листочків зісковзнуло до ринви і заспокоїлось там, немов утомлені танцюристи.

— Денні… Деннііі…

Він здригнувся від цього знайомого голосу і, спершись рученятами на підвіконня, тягнучи шию, видивлявся з вікна. Здавалося, почувши голос Тоні, сама ніч стиха, потай оживилася і шепотіла, навіть коли вітер знову вщух і листя лежало незворушно, і тіні перестали рухатись. Денні здалося, ніби він помітив чиюсь темнішу тінь на автобусній зупинці біля наступного за їхнім будинку, але йому було важко вирішити, чи там насправді хтось є, чи то омана.

— Не їдь, Денні…

А тоді знову війнув вітер, змусивши його зіщулитися, і тінь на автобусній зупинці зникла… якщо вона взагалі там була. Він постояв біля вікна

(хвилину? годину?)

ще якийсь час, але нічого більше не відбувалося. Нарешті він знову тихенько забрався назад до свого ліжка, натягнув на себе ковдри і задивився, як тіні, що їх відкидав чужопланетянин-ліхтар, перетворюються на вихилясті джунглі, повні м’ясожерних рослин, які єдино чого бажали — це обвити його, видушити з нього життя, затягнути його вниз, у ту чорноту, де спалахувало червоним єдине зловісне слово:

АРАК.