Сяйво

26. Край сновидінь

В’язання схилило її на сон. Сьогодні її хилило б на сон навіть від Бартока, але з маленького програвана лунав не Барток, а Бах. Її пальці рухалися все повільніше, повільніше, і на той час, як син приступив до знайомства з давньою мешканкою номера 217, Венді заснула, впустивши в’язання на коліна. Пряжа й спиці повільно колихалися в такт подиху Сон Венді був глибоким, без видінь.

Джек Торренс теж заснув, але його сон був легким, неспокійним, із видіннями, які здавалися занадто яскравими для того, щоб бути просто снами. Безсумнівно, таких живих снів Джек ніколи не бачив.

Поки Джек гортав пачки рахунків на молоко — а їх, складених по сто, було, схоже, кілька десятків тисяч, — голова його обважніла. І все ж він швидко переглянув усі листки до єдиного, побоюючись, щоб через недбалість не пропустити саме ту частину «оверлукіани», без якої годі створити якийсь містичний зв’язок — адже Джек був упевнений, що та відсутня ланка десь тут. Він відчував себе людиною, яка в одній руці тримає дріт, а іншою нипає по чужій темній кімнаті в пошуках розетки. Якщо він зуміє відшукати її, то матиме видовище.

Джек оголосив війну дзвінку Ела Шоклі і його вимогам. У цьому йому допоміг дивний випадок на дитячому майданчику. Випадок цей надміру нагадував щось на кшталт нервового зриву, і Джек не сумнівався — так його розум повстав проти зарозумілої вимоги Ела Шоклі, хай йому чорт, забути про задум написати книгу. Не виключено, що це означало, до якої міри потрібно задавити в Джекові повагу до себе, щоб вона зникла остаточно. Книгу він напише. Якщо це має на увазі розрив з Елом Шоклі, нічого не вдієш. Він напише історію готелю — напише чесно, без недомовок, а прологом стане його галюцинація: кущі живоплоту, підстрижені у формі звірів, які рухаються. Назва буде не хвацькою, зате комерційною: «Невідомий курорт. Історія готелю “Оверлук”». Без недомовок, так, але й без мстивості, без спроб узяти реванш над Елом, Стюартом Уллманом, Джорджем Гетфілдом, батьком (жалюгідний хуліган і п’яниця, ось хто він був) чи, якщо вже мова зайшла про це, ще над ким-не-будь. Він напише цю книгу, оскільки «Оверлук» зачарував його — чи можливе простіше й правдивіше пояснення? Він напише її з тієї ж причини, з якої писалися всі великі книги — і художні, й публіцистика: істина завжди виходить на світло боже, у висліді вона завжди з’ясовується. Він напише цю книгу, оскільки почуває: це його борг.

«П'ятсот галл, незбираного молока. Сто галл, вершків. Сплач. Рахунок відісланий у банк. Триста пінт апельсинового соку. Сплач.».

Не випускаючи з рук пачки квитанцій, Джек трохи осів на стільці. Але він уже не бачив, що там надруковано. Зір втратив чіткість. Повіки обважніли. Від «Оверлука» думки сковзнули до батька, той працював санітаром у берлінській громадській лікарні. Великий чоловік. Товстун заввишки шість футів і два дюйми; Джек так з ним і не зрівнявся — коли, досягши шести футів, він перестав рости, старого вже не було на світі. «Курдуплик», — казав він, нагороджуючи Джека люблячим ляпанцем і вибухав сміхом. Було ще два брати, обидва вищі від батька, і Беккі — вона в неповних шість років була нижчою від Джека всього на два дюйми, і майже увесь час, поки вони були дітьми, навіть вища від нього.

Стосунки Джека з батьком нагадували квітку, що повільно розцвітає, але обіцяє стати прекрасною. Одначе коли бутон повністю розкрився, виявилося, що зсередини квітка згнила. Незважаючи на ляпанці, синці, іноді — ліхтарі під очима, Джек до нестями любив цього високого пузатого чоловіка. Поки не відсвяткував свій сьомий день народження.

Він не забув оксамитові літні ночі — притихлий будинок, старший брат, Бретт, гуляє зі своєю дівчиною, середній — Майкл, щось зубрить, Беккі з мамою у вітальні дивляться старенький примхливий телевізор, а сам він сидить у холі, прикидаючись, що грається з машинками, а насправді чекаючи на ту хвилину, коли тишу порушить скрип дверей і батько, завваживши, що Джекі чекає на нього, гучно привітає хлопчика. Власний щасливий крик у відповідь — і здоровань іде по коридору, при світлі лампи крізь стрижку-«їжачок» сяє рожева шкіра. Через лікарняну білу уніформу — вічно розстебнуту, іноді вимазану кров’ю куртку, холоші штанів спадають на чорні черевики — при такому освітленні батько завжди здавався м’яким колихким величезним привидом.

Він підхоплював Джекі на руки, і той злітав угору з такою неймовірною швидкістю, що аж відчував, як повітря свинцевим ковпаком тисне на голову. Вище, вище, обидва кричали: «Ліфт! Ліфт!» Бували вечори, коли п’яний батько не встигав залізними руками вчасно зупинити підйом, тоді Джекі живим снарядом перелітав через пласку батькову маківку й гуркотом приземлявся на підлогу позаду нього. Але бувало й по-іншому — Джекі, заливаючись сміхом, злітав туди, де повітря поруч із батьковим обличчям було насичене вологим туманом пивного перегару, і там хлопчика трясли, перевертали, гнули, як реготливий ганчір’яний клубок, щоб зрештою поставити на ноги.

Вислизнувши з розслаблених пальців, квитанції, повільно погойдуючись, поплили вниз, щоб ліниво приземлитися на підлогу. Зімкнуті повіки, на звороті яких вимальовувалося об’ємне зображення батькового обличчя, ледь привідкри-лися — і опустилися знову. Джек легенько здригнувся. Його свідомість плила додолу, як ті квитанції, як листя осики під час листопаду.

Така була перша фаза його взаємин із батьком. Вона закінчилася, коли Джек зрозумів, що й Беккі, і брати — усі старші — ненавидять Торренса-старшого, а мати, непримітна жінка, що рідко говорила на повен голос і все бурмотіла собі під ніс, терпить чоловіка лише тому, що її католицьке виховання підказує: це твій обов’язок. У ті дні Джекові не здавалося дивним, що всі свої суперечки з дітьми батько виграє кулаками — так само як не здавалося дивним, що любов до батька йде рука об руку зі страхом: Джек боявся гри в «ліфт», яка будь-якого вечора могла скінчитися тим, що він упаде й розіб’ється; він боявся, що грубуватий, але хороший настрій батька по вихідних раптом зміниться зичним кабанячим ревом і ударами «моєї старенької правиці»; а іноді, згадав Джек, він боявся навіть того, що під час гри на нього впаде батьківська тінь. До кінця цієї фази він почав помічати, що Бретт ніколи не приводить додому своїх подружок, а Майк із Беккі — приятелів.

До дев’яти років любов почала скисати, як молоко, — тоді від батькової палиці матір втрапила в лікарню. Із палицею він почав ходити за рік до того, ставши кульгавим після автомобільної аварії. Відтоді він ніколи з нею не розставався — з довгим чорним товстим ціпком із золотим набалдашником. Тіло дрімаючого Джека сіпнулося й скулилося від раболіпного страху — воно не забуло смертоносний свист, з яким тростина розсікала повітря, і тріск, коли вона важко врізалася в стіну... або живу плоть. Маму той побив нізащо, раптово й без попередження. Вони вечеряли. Палиця стояла біля батькового стільця. Був недільний вечір, кінець татового триденного вікенду. Усі вихідні він, у своїй типовій манері, пиячив. Смажене курча. Боби. Картопляне пюре. Мати передавала страви. Тато на чолі стола дрімав — або готовий був задрімати — над ущерть повною тарілкою. І раптом він струсив сон, у глибоко посаджених, заплилих жиром очах зблиснуло якесь тупе, люте роздратування. Погляд перескакував з одного домочадця на іншого, на чолі здулася жила — що завжди було поганою ознакою. Велика веснянкувата долоня опустилася на золочений набалдашник палиці, пестячи її. Батько сказав щось про каву — Джек досі не сумнівався, що батько сказав «кава». Мама відкрила рота, щоб відповісти, і тут ціпок зі свистом розсік повітря, врізавшись їй в обличчя. З носа бризнула кров. Беккі заверещала. Мамині окуляри звалилися в печеню. Ціпок звівся вгору й знову опустився, цього разу він розсік шкіру на голові. Мама впала на підлогу Покинувши своє місце, батько пішов навколо стола туди, де на килимі, приголомшена, лежала мати. Рухаючись із властивою товстунам гротескною прудкістю, він розмахував ціпком. Очі блищали. Коли він заговорив із дружиною тими ж словами, якими звертався до дітей під час подібних спалахів, щелепа в нього тремтіла: «Ну. Ну, клянуся Господом. Зараз ти отримаєш, що заслужила. Клята тварюко. Суча дочка. Нумо, отримай своє». Ціпок піднявся й опустився ще сім разів, і тільки потім Бретт із Майком схопили його, відтягнули, вирвали з р/к ціпок. Джек

(Джекі-малюк, він тепер став малям Джекі, ось зараз — задрімавши на обліпленому павутиною складаному стільці, бурмочучи, а топка за спиною ревіла)

точно знав, скільки разів батько вдарив, тому що кожне м’яке «бум!» по тілу матері врізалося в його пам’ять, як вибите на камені зубилом. Сім «бум». Не більше не менше. Мамині окуляри лежали в картопляному пюре. Одне скло тріснуло й забруднилося в печені. Дивлячись на це, не в змозі повірити, вони з Беккі розплакалися. Бретт із коридору репетував батькові, що хай той лише ворухнеться, і він уб’є його. А батько знову й знову повторював: «Клята тварюка.

Кляте поріддя. Віддай палицю, щеня. Дай мені її». Бретт в істериці розмахував ціпком і волав: «Так, так, зараз я тобі дам, тільки ворухнися, я тобі дам і ще кілька разів додам, ох, і надаю ж я тобі». Мама, хитаючись, повільно піднялася на ноги, обличчя вже розпухало, роздувалося, як перекачана стара шина, із чотирьох або п’яти саден бігла кров, і вона сказала жахливу річ — із усього, що мати коли-небудь говорила, Джек запам’ятав слово в слово тільки це: «У кого газети? Тато хоче подивитися комікси. Що, дощ іще йде?» Потім вона знову опустилася на коліна, на закривавлене, розпухле обличчя звисало волосся. Майк телефонував лікареві, щось бурмочучи в трубку. Чи не можна приїхати негайно? Мама. Ні, він не може сказати, у чому справа. Не по телефону. Це не телефонна розмова. Просто «приїдьте». Лікар приїхав і забрав маму в лікарню, у якій батько пропрацював усе своє доросле життя. Він, почасти протверезівши (а може, це була тупа хитрість, як у будь-якого загнаного в кут звіра), сказав лікареві, що мати впала зі сходів. Кров на скатертині... він же намагався обтерти її миле личко. «І що, окуляри пролетіли через усю вітальню в їдальню, щоби шльопнутися в печеню з пюре? — запитав лікар із жахаючим, знущальним сарказмом. — Так усе й було, Марку? Я чував про хлопців, які золотими зубами ловили радіостанції, й бачив мужика, який одержав кулю між очей, але зумів вижити й розповідав про це, — проте таке для мене новина». Тато просто потряс головою: чорт його знає, мабуть, окуляри звалилися, коли він ніс її через їдальню. Діти мовчали, приголомшені цією холоднокровною брехнею. За чотири дні Бретт покинув роботу на лісопилці й пішов в армію. Джек завжди відчував: справа

11 “Сяйво” була не лише в раптовому й непоясненному батьковому спалахові за вечерею, але й у тому, що в лікарні, тримаючи руку місцевого священика, мати підтвердила батькову казочку. Бретт із відразою покинув їх на милість того, що ще могло статися. Його вбили у провінції Донґ Го в шістдесят п’ятому, коли старшокурсник Джек Торренс примкнув до активної студентської агітації за закінчення війни. На мітингах, які відвідувало все більше люду, він розмахував закривавленою сорочкою брата, але, коли говорив, перед очима стояло не обличчя Бретта, а обличчя матері — здивоване, нерозуміюче обличчя, — і звучав її голос: «У кого газети?»

За три роки, коли Джекові виповнилося дванадцять, утік Майк — він вступив у Нью-Гемпширський університет і одержав чималу стипендію Меріта. Ще за рік батько помер від раптового приступу, який стався тоді, коли він готував пацієнта до операції. Він звалився на підлогу в незастебну-тому білому халаті й умер, напевно, ще до того, як ударився об чорно-червоний казенний лікарняний кахель. За три дні чоловік, що панував над життям Джекі, непояснений білий бог-привид, був під землею.

До напису на могилі «Марк Ентоні Торренс, люблячий батько» Джек додав би ще один рядок: «Він знав> як грати в “ліфт”».

Вони одержали дуже велику страховку. Є люди, які збирають страхові поліси не менш захоплено, ніж інші — монети або марки; до них і належав Марк Торренс. Гроші за страховку прийшли саме тоді, коли закінчилися щомісячні поліцейські штрафи й рахунки на спиртне. П’ять років вони були багаті. Майже багаті...

У неглибокому, неспокійному сні перед Джеком, як у дзеркалі, виникло власне обличчя — своє й не своє: широко розплющені очі й безневинно вигнутий рот хлопчика, який сидить зі своїми машинками й чекає на тата, чекає білого примарного бога, чекає, щоб злетіти на ліфті із запаморочливою, звеселяючою швидкістю крізь солонувато-прогірклий туман запаху таверен; чекає, що, можливо, ліфт обвалиться вниз і з вух посипляться старі коліщата й пружинки, а тато буде ревіти від сміху, і це обличчя

(перетворилося на обличчя Денні, таке схоже на нього, колишнього, тільки в нього були світло-блакитні очі, а в Денні вони туманно-сірі, але вигин губ такий же і волосся світле, Денні в його кабінеті, на ньому спортивні трусики, а папери всі промокли, від них піднімається приємний слабкий запах пива... збудження, що піднімається на крилах дріжджів, страшне бажання вдарити, заподіяти біль... подих бару... тріск кістки... власний голос, п’яно голосить: «Денні, з тобою все гаразд, доко?.. Ах ти, Боже мій, бідна ручка...» — і це обличчя перетворилося на)

(мамине здивоване обличчя, побите, закривавлене, воно з’явилося з-під стола, мама казала)

(«...від вашого батька. Повторюю, надзвичайно важливе повідомлення від вашого батька. Будь ласка, не міняйте налаштування або негайно налаштовуйтеся на частоту Щасливого Джека, повторюю, негайно налаштовуйтеся на частоту Щасливої Години. Повторюю...»)

Повільне розчинення. Безтілесні голоси доносилися до нього, як луна, що гуляє по безкінечному туманному коридору.

(Увесь час щось заважає, Томмі, любий...)

(Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в сні. Я боюся цих чудовиськ...)

(Вибачте, містере Уллмане, але хіба це не...)

...офіс — полиці для швидкозшивачів, великий письмовий стіл Уллмана, чиста книга для реєстрації заброньованих номерів на наступний рік уже на місці — нічого він не упустить, цей Уллман — усі ключі акуратно висять на цвяшках (крім одного, якого? якого? універсала, універсала, універсала, у кого ключ-універсал? якщо ми піднімемося нагору, можливо, стане зрозуміло)

і великий радіоприймач на полиці.

Джек із клацанням увімкнув його. Крізь потріскування короткими сплесками проривалося мовлення Американської радіокомпанії. Він перемкнув хвилю й покрутився серед фрагментів музики, новин, прогнозів погоди, просторікувань проповідника перед паствою, що тихенько постогнувала. Ось і інший голос. Джек повернувся до нього. Це був голос його батька.

«...убити його. Тобі доведеться вбити його, Джекі, і її теж. Адже справжній художник повинен страждати. Адже кожен убиває тих, кого любить. Вони ж завжди будуть щось замишляти проти тебе, будуть намагатися заважати тобі, тягти на дно. У цю хвилину твій хлопчисько там, де йому зовсім не місце. Куди стороннім вхід заборонений. Он воно як. Кляте щеня. Відлупцюй його ціпком, Джекі, хлопчику мій, всип йому так, щоб вибити з нього дух. Випий чарочку, Джекі, і ми пограємо в ліфт. А потім я піду з тобою, і він отримає по заслугах. Я знаю, ти зможеш. Звичайно, зможеш. Ти повинен убити його. Тобі доведеться вбити його, Джекі, і її теж. Тому що справжній художник повинен страждати. Тому що кожен...»

Голос батька звучав усе вище й вище, стаючи нелюдським; він зводив з розуму, перетворюючись на щось пронизливе, настирне, нестерпне — перетворюючись на голос божества-примари, божества-свині; він лунав із приймача просто в обличчя Джеку й

— Ні! — заволав він у відповідь. — Ти вмер, ти лежиш у своїй могилі, тебе в мені нема, немає! — Адже Джек витравив із себе батька до краплі, й те, що той повернувся, проповзши ті дві тисячі миль, які відокремлювали готель від містечка в Новій Англії, де батько жив і помер, було несправедливо, неправильно.

Він заніс радіо над головою й жбурнув додолу. Приймач розлетівся на друзки, зблиснувши старими коліщатами й лампами, немов якийсь безумець грав у ліфт, і раптом гра пішла шкереберть, від цього голос батька зник, залишився тільки його власний голос, голос Джека, голос Джекі, який повторював у холодній реальності офісу:

— ...умер, ти вмер, ти вмер!

Потім згори почувся переляканий тупіт Венді і її здивований, перестрашений голос:

— Джеку? Джеку!

Він стояв, моргаючи над розбитим приймачем. Тепер для зв’язку із зовнішнім світом залишився лише снігохід у сараї. Він закрив обличчя руками, стиснув скроні. Отак, заробив собі додатковий головний біль.

27. Кататонія

Промчавши по коридору в самих панчохах, Венді збігла у вестибюль, стрибаючи через дві сходинки. На покритий килимом прольот третього поверху вона не глянула. А якби глянула, то помітила б: на верхній сходинці, сунувши палець у рот, нерухомо й мовчки стоїть Денні. На шиї й під самим підборіддям спухли синці.

Крики Джека припинилися, але страх Венді від цього не ослаб. Вирвана зі сну голосом Джека, який звучав на давній високій, жахаючій ноті, що Венді так добре пам'ятала, вона все ще думала, що спить, а іншою частиною розуму збагнула, що прокинулася, і це лякало її значно дужче. Венді на п'ятдесят відсотків не сумнівалася, що, увірвавшись в офіс, виявить п'яного Джека, який зніяковіло стоїть над розпростертим тілом Денні.

Вона влетіла у двері. Джек стояв там, розтираючи скроні. Обличчя було білим, як у примари. Біля ніг розсипом битого скла лежав їхній приймач.

— Венді? — непевно запитав він. — Венді?

Схоже, здивування підсилилося, і на мить Венді побачила його справжнє обличчя — те, яке зазвичай Джек так добре приховував. Це було обличчя розпачливої, нещасної людини, пійманого в пастку звіра, якому не під силу впоратися з ситуацією і здатися без втрат. Потім запрацювали м'язи: вони ворушилися під шкірою, рот безвольно тремтів, адамове яблуко смикалося.

Зніяковілість і подив Венді відступили перед потрясінням: Джек готовий був розплакатися. їй доводилося бачити його плачучим, але відтоді, як він покинув пити, — жодного разу... та й у ті дні він плакав, тільки наклюкавшись до чортиків і перейнявшись патетичним жалем до себе. Він був міцним хлопцем, натягнутим, як шкіра на барабані, і така втрата контролю над собою знову перелякала її.

Він підійшов. На нижніх повіках уже набрякли сльози, голова мимоволі трусилася, немов марно намагалася прогнати цю бурю почуттів, груди зводили судорожні зітхання, що злилися в потужний, болісний схлип. Ноги, взуті в тапочки, спіткнулися об шкалки радіо, і Джек буквально впав дружині в обійми, вона навіть відхитнулася під вагою його тіла. Її обдав подих чоловіка, але спиртним не пахло. Звичайно, не пахло — тут немає ніякої випивки.

— Що сталося? — Вона втримувала його як могла. — Джеку, що це?

Спершу йому вдалося тільки схлипнути. Він тулився до дружини, хапаючись за неї так, що їй стало нічим дихати; притискаючись обличчям до плеча Венді, він трясся і мотав головою — безпомічно, начебто щось відганяючи. Важкі схлипи було нелегко вгамувати. Джека всього трясло, під джинсами й сорочкою посмикувалися м’язи.

— Джеку? Що? Скажи мені, що сталося?

Нарешті схлипи почали перетворюватися на слова — спершу в основному невиразні, однак варто було потекти сльозам, як мова стала виразнішою.

«...сон, по-моєму, це був сон, але він був таким справжнім, я... це моя мати сказала, що по радіо буде виступати тато, і я... не знаю... він... він велів мені... не знаю... він кричав на мене...

тому я розбив приймач... щоб він заткнувся. Щоб заткнувся. Він помер. Не хочу його бачити навіть у сні. Господи, Венді, він помер. У мене такий кошмар уперше в житті. Більше не хочу. Господи! Це було жахливо».

— Ти що, просто заснув в офісі?

— Ні... не тут. Унизу.

Тепер він трохи розпрямився, припинивши тиснути на Венді своєю вагою, а безперервний рух голови взад-уперед спершу сповільнився, а потім припинився.

— Я там переглядав старі папери. Стілець туди приніс, сів. Рахунки на молоко. Нудна штука. Я, напевно, просто задрімав. І тут мені приснився сон. Мабуть, я прийшов сюди уві сні. — Він тихо й тремко усміхнувся просто їй у шию. — Теж уперше в житті.

— Де Денні, Джеку?

— Не знаю. А хіба він не з тобою?

— Він не ходив... з тобою униз?

Оглянувшись, Джек прочитав в обличчі дружини таке, що його власне обличчя напружилося.

— Ти ніколи не дозволиш мені забути про це, так, Венді?

— Джеку...

— Коли я буду лежати на смертному одрі, ти схилишся наді мною й скажеш: «Так тобі й треба — пам’ятаєш, як ти зламав Денні руку?»

— Джеку!

— Що — Джеку? — гаряче запитав він і схопився на ноги. — Скажеш, ти так не думаєш? Що я підняв на нього руку? Що я один раз уже підняв руку на Денні й можу це зробити знову?

— Я хочу знати, де він, ото і все!

— Нумо, репетуй, щоб твоя довбешка тріснула, тоді все буде гаразд, чи не так?

Вона повернулася й вийшла з кімнати.

На мить Джек заціпенів із обліпленою шматочками битого скла промокашкою в руці й дивився, як Венді йде. Потім він кинув промокашку в кошик для сміття, пішов слідом і наздогнав дружину біля стійки адміністратора у вестибюлі. Поклавши руки їй на плечі, він розвернув Венді до себе. Застигле, насторожене обличчя.

— Венді, вибач. То все через цей сон... Вибачаєш?

— Звичайно, — сказала Венді, не змінивши виразу обличчя. Задерев’янілі плечі вислизнули в Джека з рук. Вона вийшла на середину вестибюля й гукнула:

— Агов, доко! Ти де?

Відповіддю було мовчання. Вона пройшла до двостулкових парадних дверей, відчинила одну стулку й вийшла на розчищену Джеком доріжку. Доріжка радше нагадувала окоп — утрамбовані замети, у яких Джек проклав її, разом з тим, що нападало згори, доходили Венді до плечей. Видихаючи білі хмарини пари, вона ще раз покликала сина. Коли повернулася в будинок, вигляд у неї зробився переляканий.

Тамуючи роздратування, Джек розважливо сказав:

— Ти впевнена, що він не спить у себе в кімнаті?

— Кажу тобі, він десь грався, поки я в’язала. Я чула його внизу.

— Ти що, заснула?

— А до чого тут це? Так. Денні?

— Коли ти зараз спускалася вниз, ти заглянула до нього в кімнату?

— Я... — Вона замовкла.

Він кивнув.

— Так я й думав.

Не чекаючи Венді, Джек почав підніматися сходами. Вона пішла за ним мало не бігцем, але він стрибав через дві сходинки. Коли він як укопаний загальмував на другому поверсі, Венді мало не врізалася йому в спину. Він приріс до місця, дивлячись угору широко розплющеними очима.

— Що?.. — почала вона й простежила його погляд.

Денні усе ще стояв угорі й смоктав палець. Очі були порожніми. Світло встановлених у холі електричних світильників безжалісно демонструвало мітки на горлі.

— Деннії — скрикнула вона.

Крик привів до тями Джека, й вони разом кинулися вгору — туди, де стояв син. Упавши перед хлопчиком на коліна, Венді обхопила його. Денні досить податливо підкорився, але не обняв її у відповідь. Начебто вона тримала в обіймах набиту повстю ляльку, через що в роті одразу ж з'явився солодкуватий присмак страху. Він смоктав палець, байдуже витріщаючи очі на сходи за їхніми спинами, і все.

— Денні, що сталося? — запитав Джек. Він потягнувся, щоб поторкати шию Денні там, де вона розпухнула. — Хто це з тобою зро...

— Не смій його чіпати! — прошипіла Венді. Вона стиснула Денні в обіймах, підхопила на руки й відступила вниз, так що спантеличений Джек встиг лише випрямитися.

— Що? Венді, якого біса ти...

— Не смій його чіпати! Я вб'ю тебе, якщо ти ще хоч раз простягнеш до нього лапи!

— Венді...

— Виродок!

Вона повернулася й утекла сходами на другий поверх. При цьому голова Денні м'яко погойдувалася вгору-вниз. Великий палець так і залишався в роті. Очі нагадували затягнуті мильною плівкою вікна. Унизу Венді звернула праворуч, і Джек почув, як вона вийшла в кінець коридору. Ляснули двері їхньої спальні. Засунувся засув. Клацнув замок. Коротка тиша. Потім тихі, невиразні схлипи.

Невідомо, як довго Джек стояв там, буквально паралізований усім, що сталося за настільки короткий відтинок часу. Сон ще не покинув його, надаючи всьому легкого відтінку нереальності, начебто Джек сьорбнув мескаліну. Може, Венді права, він зробив Денні боляче? Спробував задушити сина на вимогу покійного батька? Ні. Ніколи він не торкне Денні.

(Вона впала зі сходів, лікарю)

Тепер він ніколи в житті не торкне Денні.

(Звідки мені було знати, що димова шашка бракована?)

Ніколи в житті Джек не був жорстоким... тверезий.

(Крім випадку, коли ти мало не вбив Джорджа Гет-філда)

— Ні! — викрикнув у темряву. І з силою обрушив кулаки на стегна — ще, і ще, і ще.

Венді сиділа на занадто туго набитому стільці біля вікна. Вона тримала Денні на колінах, обіймаючи його, бурмочучи ті старі як світ безглузді слова, які потім ніяк не можеш згадати — хоч би як далі було. Він безвольно опустився до неї на коліна, не виразивши ні радості, ні протесту, начебто був паперовою лялькою. Коли десь у холі Джек вигукнув: «Ні!», Денні навіть не глянув на двері.

Плутанина в думках Венді трохи вляглася, але за нею прийшло дещо гірше. Паніка.

Безсумнівно, це справа рук Джека. Заперечення чоловіка нічого не значили для Венді. їй здавалося цілком імовірним, що Джек у сні намагався задушити Денні — так само як розбив у сні приймач. У нього якийсь нервовий зрив. Але що робити? Неможливо нескінченно сидіти замкненими тут. їм потрібна буде їжа.

Насправді питання було лише одне — його й ставив повен холоду й прагматизму внутрішній голос Венді, голос її материнства, який, виходячи із замкнутого кола мати-дитя зовні, до Джека, перетворився на холодний і безпристрасний. Він запитував:

(Наскільки він небезпечний?)

Джек заперечував, що це справа його рук. Синці й тиха невблаганна відстороненість Денні нажахали її. Якщо це зробив він, відповідальність лежала на якійсь відособленій частині його «я». Те, що Джек зробив це уві сні, жахливим, перекрученим чином підбадьорювало. Можливо, йому можна довірити вивезти їх звідси? Відвезти на рівнину, подалі від гір... А тоді...

Але далі благополучного прибуття їх із Денні до лікаря Едмондса в Сайдвіндер вона не вміла заглянути. Правда, особливої потреби в цьому не було. Поточної кризи було цілком достатньо, щоб Венді не могла відволіктися.

Вона голосила над Денні, заколисуючи його на грудях. Пальці, що торкалися сорочки хлопчика, відзначили, що вона вогка, однак у мозок Венді надійшло лише швидке повідомлення. Якби інформація надійшла в повному обсязі, Венді могла б пригадати, що коли Джек обхопив її в офісі, схлипуючи їй у шию, руки в нього були сухими. Це могло б дати їй перепочинок. Але її думки як і раніше заполонило зовсім інше. Слід було прийняти рішення — можна підходити до Джека чи ні?

Насправді це було не бозна-яке рішення. Сама Венді нічого не могла зробити — навіть перенести Денні вниз, в офіс, щоб викликати допомогу по радіо. Хлопчик пережив сильний шок. Його слід швидше відвезти звідси, поки не заподіяно непоправної шкоди. Вона відмовлялася повірити, що непоправне вже могло статися.

Усе-таки Венді мучилася над цим питанням, судорожно вишукуючи альтернативи. їй не хотілося, щоб Денні знову потрапив у межі досяжності Джека. Тепер Венді усвідомлювала, що вже прийняла одне неправильне рішення, не послухавшись ні своїх відчуттів, ні відчуттів Денні. Вона дозволила снігу замкнути їх тут... заради Джека. Наступне невдале рішення вона прийняла, коли відклала розлучення. Думка, що вона може знову помилитися, і то так, що решту життя буде щодня, щохвилини жалкувати про це, майже паралізувала її.

Нічого вогнепального тут не було. У кухні з магнітних планок звисали ножі, але між ними й Венді стояв Джек.

У спробах прийняти правильне рішення, знайти альтернативу їй не спало на гадку, які гірко іронічні ці думки: годину тому вона заснула з твердим переконанням, що все нормально й незабаром стане ще краще. Тепер же вона розглядала можливість використовувати масарський ніж проти власного чоловіка, якщо той спробує втрутитися в їхні з сином справи.

Нарешті, з Денні на руках, вона підвелася. Ноги тремтіли. Вихід був один. Доведеться змиритися з тим, що Джек не уві сні — це нормальний Джек, який допоможе відвезти Денні в Сайдвіндер, до лікаря Едмондса. А якщо Джек спробує не лише допомогти, хай його береже Господь.

Венді підійшла до дверей і відімкнула їх. Підсунувши Денні вище на плече, вона відчинила двері й вийшла в коридор.

— Джеку? — нервово покликала вона, але відповіді не було.

З наростаючим трепетом вона пройшла до сходової клітки, але Джека там не виявилося. Поки вона стояла там, міркуючи, що ж робити далі, знизу почувся голосний, сердитий, гіркий спів:

Нумо, в гречку завернімо,

Нумо, заново почнімо...

Звук його голосу налякав Венді ще дужче, ніж мовчання, та однаково інших варіантів не було. Вона почала сходити вниз.

28. Це була вона!

Джек стояв на сходах, прислухаючись до приглушених голосінь, які доносилися крізь замкнені двері, й замішання поступово змінилося гнівом. Так нічого й не змінилося. Для Венді принаймні. Можна двадцять років не брати в рот спиртного й однаково бачити (відчувати) легкий рух ніздрів дружини, коли та намагається розрізнити, що відправляється в далекі краї на потязі Джекового подиху — джин чи віскі. Венді завжди була схильна визнавати найгірше: якби раптом вони з Денні втрапили в аварію через п’яного сліпця, у якого перед самим зіткненням стався приступ, вона відвернулася б, негласно обвинувативши Джека в отриманих Денні каліцтвах.

Обличчя дружини, яка забирає від нього Денні, — ось що постало в Джека перед очима, і йому раптом захотілося стерти написаний на цьому обличчі гнів кулаками.

Вона, чорт забирай, не має ніякого права!

Так, можливо, раніше були підстави. Він пив, він поводився жахливо. Зламати руку Денні — страшна річ! Але якщо людина змінюється на краще, чи не заслуговує вона, щоб рано чи пізно їй дали кредит під ці зміни? А якщо кредиту нема, чи не слід цій людині виправдати недовіру? Якщо батько буде постійно обвинувачувати дочку-незайману в тому, що вона трахається з усіма хлопцями-старшокласни-ками без розбору, хіба вона у висліді не стомиться від цього настільки, що на те ж і пристане? А якщо дружина тайкома — та не так уже й тайкома — продовжує вірити, що її чоловік-непитущий п’є...

Джек підвівся, повільно зійшов униз, на майданчик другого поверху, і хвилинку постояв там. Із задньої кишені він дістав хусточку, обтер губи й задумався: може, варто постукати в спальню, вимагаючи, щоб його впустили подивитися на сина? Вона не має ніякого права бути такою зарозумілою, чорт її забирай.

Добре, рано чи пізно їй доведеться вийти звідти — якщо тільки вона не вигадала для обох яку-небудь дієту, що знімає всі проблеми. Від цієї думки губ Джека торкнулася досить неприємна усмішка. Ну, нехай прийде. Прийде — у свій час.

Він зійшов на перший поверх, у вестибюлі безцільно постояв біля адміністраторської стійки й звернув праворуч. Зайшов у їдальню й зупинився на порозі. Просто в очі Джеку заблищали порожні столи під білими лляними скатертинами, які були акуратно випрані, вигладжені й закриті чистою прозорою клейонкою. Зараз кімната була порожня, однак

(Обід подадуть о восьмій. Маски знімуть опівночі. Тоді ж танці)

Джек почав пробиратися між столиків, миттю забувши, що нагорі — дружина із сином, забувши свій сон, розбитий приймач, синці. Він вів пальцем по слизькому пластику, намагаючись уявити собі ту серпневу спекотну ніч сорок п’ятого — війна виграна, попереду відкривається сповнене новизни, розмаїте майбутнє, схоже на край сновидінь. Уся під’їзна дорога обвішана яскравими, строкатими китайськими ліхтариками, з високих вікон (зараз занесених снігом) ллється золотаво-жовте світло. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах: тут — високородна принцеса, там — кавалер у ботфортах. Блискучі дотепи й блискучі коштовності. Танці. Ріки спиртного — спершу вина й шампанського, потім, можливо, чогось міцнішого. Звук голосів усе вищий, вищий — і ось із естради, де сидять музиканти, лунає веселий крик: «Маски геть! Маски геть!»

(І над усім запанувала Червона Смерть!)

Джек виявив, що стоїть на протилежному кінці їдальні, під двостулковими дверима бару «Колорадо», де в ту ніч сорок п’ятого року йшла дармова пиятика.

(Пузом до стійки. Пардон! Випивка — за рахунок закладу.)

Він пройшов у двері й далі, у глибоку тінь, що огорнула бар. Тут трапилося щось дивне. Джек уже заходив сюди раніше, а один раз — щоб звірити залишений Уллманом інвентаризаційний список, тому знав, що в барі порожньо. Але зараз при тьмяному світлі з їдальні (яка й сама освітлювалася тьмяно, оскільки вікна загороджував сніг) йому примарилося, начебто він бачить нескінченні ряди, що змовницьки підморгують через стійку — пляшки, сифони й навіть пиво, що капає із усіх трьох надраєних до блиску кранів. Так, Джек зумів навіть відчути запах пива — вологий дріжджовий аромат закваски, котрий нічим не відрізняється від того найтоншого туману, який щовечора огортав обличчя його батька, коли той повертався з роботи додому.

Джек, очі якому розширилися, пошукав на стіні вимикач. Над стійкою загорілося неяскраве, інтимне світло від трьох кілець двадцятиватних лампочок, посаджених на люстри, що імітують колеса воза.

Усе полиці були порожні. Там ще навіть не скопився пил. Пивні крани, як і хромовані трубки, що виходили від них, були сухими. Праворуч і ліворуч його оточували оббиті оксамитом кабінки з високими спинками: кожну сконструювали так, щоб створити парочці всередині максимум самоти. Далі, по інший бік червоного килима, що закривав підлогу, стояли сорок високих табуреток. Усі вони були оббиті шкірою. На кожній уціліло опукле тавро, яке колись носила корова в череді: «Г-Кружок», «Д-Бар» (дуже пасує), «Трясун В», «Ледар Б».

Джек наблизився, легенько хитнувши в зніяковінні головою: йому згадався той день на дитячому майданчику... але який сенс думати про це? І все-таки він міг заприсягтися, що бачив ці пляшки, так, як бачиш темні силуети меблів у кімнаті із запнутими шторами. Єдине, що залишилося, — запах пива, але Джек знав: цей запах в'їдається в усе дерев'яне в будь-якому барі на світі, і жоден з винайдених очисників не в змозі його викорінити. Але тут запах здавався різким... мало не свіжим.

Сівши на табуретку, він обперся ліктями на оббитий м’якою шкірою край стійки. По ліву руку виявилася вазочка для арахісу — зараз, зрозуміло, порожня. Перший раз за дев'ятнадцять місяців Джек зайшов у бар, і — його звичайне везіння! — той виявився порожній, проклятий. Однаково на нього потужною болісною хвилею накотила туга за колишніми часами, а жагуче фізіологічне бажання випити поширилося від живота Джека до гортані, рота й носа. Йому здавалося, що по дорозі воно змушує живі тканини стискатися, зсихатися й вимагати чого-небудь вологого, холодного... і побільше.

Із дикою, божевільною надією Джек ще раз глянув на полиці, але ті були як й далі порожні. Він ображено й зніяковіло посміхнувся. Пальці, що повільно стиснулися в кулаки, залишили на оббитою шкірою стійці бару малюсінькі подряпини.

— Привіт, Ллойде, — сказав Джек. — Сьогодні ввечері справи кепські, еге ж?

Ллойд підтвердив. Ллойд поцікавився, що Джек буде пити.

— Слово честі, я радий, що ти запитав, — сказав Джек. — Правда, радий. Виявляється, у мене в гаманці — дві двадцятки й дві десятки, і я вже почав було боятися, що вони залишаться там до наступного квітня. Тут же поблизу жодного «Сім-Одинадцять», можеш собі уявити? А ж бо думав, ці генделики завелися вже й на місяці, хай їм грець.

Ллойд висловив співчуття.

— Ось що, — мовив Джек. — Налий-но мені двадцять мартіні. Саме двадцять. По одному за кожен місяць, який я був у зав'язці, і стаканчик для кайфу. Можеш це зробити, га? Ти не надто зайнятий?

Ллойд сказав, що зовсім не зайнятий.

— Молодчина. Вишикуєш цих марсіян уздовж стійки, а я всіх прикінчу по черзі. Так має бути, Ллойде, друже мій.

Ллойд повернувся до нього спиною, щоб зайнятися роботою. Джек поліз у кишеню по гаманець і замість грошей дістав флакон екседрину. Гаманець залишився на столі в спальні, а його дружина, що влізе й під шкіру, виперла Джека за двері. Непогано, Венді. Сука клята.

— Здається, я трохи злегковажив, — повідомив Джек. — До речі, як там мій кредит у вашій точці?

Ллойд відповів, що з кредитом усе гаразд.

— Чудово. Ти мені подобаєшся, Ллойде. Інші завжди тобі й у підметки не годилися. Щоб я скис, від Барра до Портлен-да, штат Мен, ти — найкращий власник генделика. Ба навіть до Портленда, штат Оре/он.

За такі слова Ллойд висловив подяку

Збивши кришечку із флакона з екседрином, Джек витрусив кілька таблеток і закинув у рот. Рот заповнився знайомим кислуватим смаком.

Раптом у Джека виникло відчуття, що за ним хтось спостерігає — із цікавістю й деяким презирством. У нього за спиною не залишилося жодної порожньої кабінки — у них сиділи сивуваті вишукані чоловіки з гарними молодими дівицями, всі — у маскарадних костюмах. Вони з холодними веселощами спостерігали за цим сумним вправлянням у мистецтві драми.

Джек крутнувся на табуретці.

Кабінки обабіч дверей бару були порожні. Ліворуч від Джека ряд кабінок, обгинаючи підкову стійки, під кутом повертав до ширшої стіни. М'які шкіряні спинки й сидіння. Виблискуючі темні столики «Форміка», на кожному — попільниця, у кожній попільниці — коробка сірників, на кожній коробці в золотому листочку видрукувано: «Бар “Колорадо”».

Він повернувся назад, із гримасою проковтнувши рештки розчиненого екседрину.

— Ллойде, ти просто диво, — сказав Джек. — Уже все готово! Твоя моторність поступається лише одухотвореній красі твоїх неаполітанських очей. Салют.

Джек задумливо розглядав двадцять уявних порцій. Келихи з мартіні, що поблискують вологими краплями. У кожному — соломинка, уткнута в пухку зелену оливку. У повітрі просто-таки висів запах джину.

— Зав’язка... — сказав Джек. — Чи був ти коли-небудь знайомий із джентльменом, що раптом раз — і зав’язав?

Ллойд дозволив собі завважити, що час від часу такі джентльмени зустрічаються.

— А випадало тобі відновлювати знайомство з такою людиною після того, як вона розв’яже?

Слово честі, Ллойд не зміг пригадати.

— Отже, з тобою такого не бувало, — мовив Джек. Обхопивши долонею перший келих, він підніс кулак до розкритого рота й підняв догори. Зробивши ковток, Джек викинув уявну склянку через плече. Знову з’явилися люди, щойно з маскараду; вони розглядали його, тайкома посміюючись. Він відчував їхню присутність. Якби за стійкою бару замість клятих порожніх полиць було дзеркало, Джек міг би їх побачити. Добре, витріщайтеся. Хай вам грець. Витріщайтеся всі, хто хоче.

— Ні, не бувало, — сказав він Ллойду. — Мало хто розв'язує цю легендарну Зав'язку, але розповіді тих, хто виявився здатний на це й повернувся, жахають. Коли зав'яжеш, здається, що чистіше й світліше бути не може — немов пливеш на візку за десять футів над землею, над стічними канавами, де валяються всі п'яниці зі своїми коричневими пакетами, у яких захований «Буревісник» або «Бурбон татуся Флеша “Трісни голова''». Ти покинув усіх, хто кидає на тебе мерзенні погляди й велить або виправлятися, або забиратися в інше місце. З канави здається, що краще від цього візка ти в житті не бачив, Ллойде, хлопчику мій. Усе обвішане прапорцями, а попереду — духовий оркестр і по три мажоретки з кожного боку — вони розмахують жезлами, аж трусики блищать. Чоловіче, справу зроблено — тобі приспічило потрапити туди, подалі від алкашні, яка шастає по смітниках за бичками — усього півдюйма від фільтра! — і смокче з бляшанок гидоту, щоб знову закайфувати.

Джек спорожнив ще два уявні келихи й перекинув їх через плече. Він просто-таки чув, як вони вщент розлетілися на підлозі. І чорт його забирай, якщо він не почав відчувати, що завівся. Це все екседрин.

— Ось ти й залізаєш до того візка, — сказав він Ллойду, — і який же ти радий! Господи, я клянуся в цьому. Візок — найбільший і найкрасивіший на параді, на вулицях повно народу, всі вишикувались уздовж бруківки, аплодують, підбадьорюють, махають, і все — на твою честь. Тільки алкашам, що лежать у канавах, начхати на це. Ти дружив з ними, але це залишилося позаду.

Піднісши до рота порожній кулак, Джек влив у себе ще порцію — чотири проскочило, шістнадцять залишилося. Добре пішло. Він ледь похитнувся на табуретці. Нехай витріщаються, якщо їм так подобається. Знімайте, хлопці, залишиться фотка на пам’ять.

— Потім, Ллойде, хлопчику мій, починаєш дещо розуміти. Чого не видно з канави. Наприклад, дно твого візка — просто прямі соснові дошки, такі свіжі, що ще тече смола, й варто зняти черевики, як наберешся скалок. А ще — сидіти нема де, крім довгих лавочок без подушок і з високими спинками, і лавочки ці насправді церковні, а через кожні п’ять футів або близько того розкладені збірники псалмів. І сидять у візку на цих лавах, виявляється, самі лише плоскогруді «ель бірдос» у довгих сукнях з маленькими мереживними комірцями, і волосся в них стягнуте на потилиці в пучок так туго, що просто чуєш, як вони пищать. Обличчя у всіх пласкі, бліді, осяянні, й усі вони співають: «Стрінемось біля ріки, біля прекрасноїрііііки», а перед ними грає на органі смердюча світловолоса сука й велить співати голосніше, голосніше. І тут хто-небудь тицьне тобі в руки молитовник і скаже: «Співай з нами, брате. Якщо хочеш залишитися на Візку, доведеться співати ранок, день і ніч безперервно. Особливо ніч». Тоді й розумієш, що таке цей візок насправді, Ллойде. Це храм із ґратами на вікнах — храм для жінок і в’язниця для тебе.

Він замовк. Ллойда не було. Гірше того, він тут із самого початку не з’являвся. Не з’являлася й випивка. Тільки люди в кабінках, люди з балу-маскараду — Джек чув, як вони придушено сміються, затискаючи роти долонями й показуючи на нього пальцем. В очах іскрилися крихітні жорстокі вогники.

Він знову крутнувся до них.

— Залиште мене...

(самого?)

Усі кабінки були порожні. Сміх завмер, як шерех осіннього листя. Джек досить довго не зводив широко розплющених потемнілих очей з порожнього бару. На чолі виразно пульсувала жила. Десь усередині його «я» росла холодна впевненість, упевненість у тому, що він втрачає розум. Він відчув нагальну потребу підняти сусідню табуретку, перевернути її й пройтися по кімнаті мстивим смерчем. Замість цього він знову повернувся до стійки й заходився голосно виспівувати:

Нумо, в гречку завернімо,

Нумо, заново почнімо!

Перед ним постало обличчя Денні — не звичне, жваве й насторожене, із сяючими широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя незнайомця, що нагадує зомбі: каламутні, байдужі очі, рот по-дитячому зімкнутий навколо великого пальця. Чого ж це він сидить тут, як похмурий підліток, і розмовляє сам із собою, якщо десь нагорі його син поводиться як деталь інтер’єру приміщення зі стінами, оббитими матрацами? Так, як за словами Воллі Голліса, поводився Вік Стенджер, поки людям у білих халатах не довелося приїхати й забрати його?

(Алея й пальцем його не торкнув! Чорт забирай, ні!)

— Джеку! — боязкий невпевнений голос.

Він так зачудувався й злякався, що, повертаючись, мало не впав зі стільця. У дверях стояла Венді. У неї на руках, нагадуючи блідого ідіота з фільмів жахів, лежав Денні. їхня трійця була вражаючим видовищем, Джек дуже гостро це відчув — ось-ось мусить піднятися завіса другого акту якоїсь старої п'єси, яка пропагує абстиненцію, — поставленої настільки погано, що робітник сцени забув заповнити полиці в Лігвищі Пороку.

— Я й пальцем його не торкав, — хрипло сказав Джек. — Відтоді, як зламав йому руку. Я навіть жодного разу його не шльопнув.

— Джеку, зараз це не має значення. Важливо ось що...

— Це має значення] — крикнув він. Кулак із тріском опустився на стійку, так сильно, що порожня вазочка для арахісу підскочила. — Має, чорт забирай, має\

— Джеку, треба відвезти його з гір. Він...

Денні в неї на руках заворушився. Млявий, байдужий вираз обличчя почав ламатися, як товста кірка льоду, що приховує якусь поверхню. Губи скривилися, начебто від якогось дивного смаку. Очі розширилися. Мовби бажаючи прикрити їх, Денні підняв руки — і знову опустив.

Він миттєво заціпнув в обіймах Венді. Спина вигнулася дугою, і Венді похитнулася. А Денні раптом заверещав. Із напруженого горла один за одним, як стріли, летіли божевільні звуки. Вони немов би заповнили пустельний перший поверх і, наче банші²⁰, верталися назад. Немов тут хором верещала сотня Денні.

— Джеку! — з жахом крикнула вона. — О Господи, Джеку, що з ним таке?

Джек, не почуваючи під собою ніг, зліз із табуретки — він у житті не був так наляканий. У який провал заглянув ненароком його син? У яке гніздо мороку? І що там виявилося, що вжалило його?

— Денні! — крикнув він. —Денні!

Денні побачив його. Він з несподіваною наполегливою силою вирвався в матері з рук, не дозволивши втримати себе. Вона позадкувала, налетіла на кабінку й мало не впала.

— Тату! — пронизливо кричав малий, підбігаючи до Джека, очі опухли й були перелякані. — Ой, тату, тату, це вона! Вона! Вона! Ох, тааааатуу...

Він стрілою влетів до Джека в обійми, так, що той похитнувся. Денні міцно обтопив батька, пригорнувся — спершу начебто зібравшись боротися з ним, а потім ухопився за ремінь і заридав Джекові в сорочку. Джек животом почував, як смикається розпаленіле личко сина.

— Тату, це вона.

Джек повільно перевів погляд на обличчя Венді. Його очі нагадували маленькі срібні монетки.

— Венді? — Голос тихий, майже мурчання. — Венді, що ти з ним зробила?

Приголомшена Венді, не вірячи власним вухам, витріщилася на чоловіка. Обличчя була блідим. Вона похитала головою.

— Джеку, ти ж повинен розуміти...

На вулиці знову пішов сніг.

29. Розмова на кухні

Джек відніс Денні в кухню. Хлопчик не переставав несамовито схлипувати, відмовляючись відірвати обличчя від грудей Джека. У кухні він повернув Денні дружині, що все ще здавалася приголомшеною й відмовлялася вірити.

— Джеку, я не знаю, про що він каже.

— Я вірю, — сказав він, хоча сам собі змушений був зізнатися, що настільки несподівана, запаморочливо швидка зміна ролей до певної міри тішить його. Але Джек гнівався на Венді всього мить: десь усередині все стиснулося — і минуло. У глибині душі він знав, що Венді радше обіллється бензином і чиркне сірником, ніж заподіє Денні шкоду.

На далекій конфорці пихкав на повільному вогні великий чайник. У свою велику керамічну чашку Джек кинув пакетик із заваркою й до половини налив окропу.

— Є шеррі для готування? — запитав він.

— Що?.. Так, звичайно. Дві чи три пляшки.

— У якій шафі?

Вона показала пальцем, і Джек дістав пляшку Від душі хлюпнувши з неї в чай, він поклав шеррі на місце й останню чверть чашки долив молоком. Потім додав три ложки цукру й розмішав. Цю суміш він відніс Денні, схлипи якого затихли, перетворившись на хлюпання носом і гикавку. Але він весь тремтів, а очі були широко розкриті й непорушні.

— Хочу, щоб ти це випив, доко, — сказав Джек. — На смак це хрінзна-яка гидота, але від неї тобі стане краще. Вип’єш за тата?

Денні ствердно кивнув і взяв чашку Він ледь надпив, скривився і питально глянув на Джека. Той нахилив голову, і Денні надпив ще. Десь глибоко всередині Венді відчула знайомий укол ревнощів — вона знала, за неї хлопчик не став би це пити.

Слідом за цією думкою прийшла інша, від якої зробилося незатишно, навіть страшно: чи ж не хочеться їй думати, начебто Джек винен? Може, вона так сильно ревнує? Так могла б думати її мати, і це було справді жахливо. Вона пам’ятала, як в одну з неділь батько повів її в парк, а вона впала на дитячому майданчику з другого кільця й обдерла обидва коліна. Батько привів її додому, і тут мати заверещала на нього: «А ти що робив? Чому ти не дивився за нею? Що ти за батько?»

(Вона загнала його в могилу; на той час, як вони розлучилися, було занадто пізно.)

Венді не виправдала Джека навіть за браком доказів. Ні на мить не засумнівалася. Вона почувала, як горить обличчя, але з якоюсь безпомічною приреченістю розуміла: якби довелося програти все це ще раз, вона б думала й чинила точнісінько так само. Добре це чи погано, але вона завжди несла в собі частку матері.

— Джеку... — почала вона, не впевнена, чого хоче — вибачитися чи виправдатися. І одне й інше, знала Венді, даремне.

— Не зараз.

Щоб випити половину вмісту великої чашки, Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, і за цей час він помітно заспокоївся. Тремтіння майже пройшло.

Джек поклав синові руки на плечі.

— Денні, як ти гадаєш, чи ти вже можеш точно розповісти нам, що з тобою сталося? Це дуже важливо.

Денні перевів погляд із Джека на Венді й назад. Ця безмовна пауза прояснила й ситуацію, і їхнє становище в ній: зовні, наносячи з північного заходу новий сніг, вив вітер; старий готель, потрапляючи в черговий бурхливий порив, потріскував і стогнав. Венді зненацька чітко усвідомила їхню роз’єднаність, немов її вдарили під ложечку, — таке з нею бувало й раніше.

_х — Я хочу... все вам розповісти, — мовив Денні. — Шкода, раніше не можна було. — Він тримався за чашку, начебто заспокоюючись її теплом.

— А чому, синку? — Джек обережно відкинув із чола Денні пітне, злипле волосся.

— Тому що цю роботу тобі знайшов дядько Ел. А я не міг зрозуміти, як це тобі тут одразу і добре, і погано. Цю... — Хлопчик глянув на них, просячи допомоги. Він не знаходив потрібного слова.

— Дилему? — обережно запитала Венді. — Коли будь-який вибір поганий?

— Так, її. — Він з полегшенням кивнув.

Венді сказала:

— У той день, коли ти підстригав кущі, ми з Денні по дорозі в місто поговорили. У той день, коли вперше випав справжній сніг. Пам’ятаєш?

Джек кивнув. День, коли він підстригав живопліт, він пам’ятав дуже чітко.

Венді зітхнула.

— По-моєму, ми не договорили, га, доко?

Денні — втілене горе — потряс головою.

— А про що ви, властиво, говорили? — запитав Джек. — Не впевнений, що до душі мені, коли мої дружина й син...

— Обговорюють, як люблять тебе?

— Яка різниця, однаково нічого не зрозуміло. Я себе почуваю так, начебто прийшов у кіно на середину фільму.

— Ми говорили про тебе, — спокійно сказала Венді. — І може, не все говорилося словами, але ми обоє розуміли. Я — тому, що я твоя дружина, а Денні — тому, що він... просто багато чого розуміє.

Джек мовчав.

— Денні висловився дуже точно: здавалося, цей переїзд тобі на користь. У Стовінґтоні залишилося все, що тиснуло на тебе, роблячи нещасним. Ти став сам собі хазяїн, ти працював руками й міг поберегти голову — повністю звільнити її для вечірніх занять літературою. Потім, не знаю точно коли... стало здаватися, що життя тут для тебе нехороше. Стільки часу проводити в підвалі, так пильно переглядати ці старі папірці, всю цю давню історію... Ти розмовляєш у сні...

— У сні? — перепитав Джек. Обличчя виразило обережне здивування. — Я розмовляю уві сні?

— Майже завжди нерозбірливо. Один раз я прокинулася, щоб сходити в туалет, а ти казав: «До біса, хоч гральні автомати внесіть, ніхто не довідається, не довідається ніколи». Іншого разу ти мене розбудив — кричав: «Маски геть, маски геть, маски геть!»

— Господи, — сказав Джек, потираючи обличчя рукою. Він здавався хворим.

— А всі старі звички, звички п’яниці! Жуєш екседрин, увесь час обтираєш губи. Щоранку всім незадоволений. І крім того, ти ще не зумів закінчити п’єсу, правда?

— Ні. Ні ще, але це тільки справа часу. Я обмірковував інший... новий проект.

— Готель. Це проект, щодо якого тобі телефонував Ел Шоклі? Щоб ти дав йому спокій.

— Як ти довідалася? — гаркнув Джек. — Ти що, підслухувала? Ти...

— Ні, — сказала вона. — Я б не зуміла підслухати, навіть якби хотіла. Ти зрозумів би це, якби не обманював себе. У той вечір ми з Денні сиділи внизу. Комутатор замкнений. Працював єдиний телефон на весь готель — наш, нагорі, бо він підключений до зовнішньої лінії напряму. Ти ж сам мені пояснював.

— Тоді звідки ти довідалася, чого зажадав Ел?

— Денні сказав. Він знав це. Так само як іноді знає, куди поділася яка-небудь річ або що люди подумують про розлучення.

— Лікар говорив...

Вона нетерпляче потрясла головою.

— Лікар — шматок лайна, ми обоє це знали. Пам’ятаєш, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? Яке ж це передчуття — він же був зовсім малюсінький. Він знає. І тепер я боюся...

Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Ти справді знав, що мені телефонував дядько Ел, Денні?

Денні кивнув.

— Тату, він по-справжньому сказився. Тому що ти дзвонив містерові Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоб ти що-небудь написав про готель.

— Господи, — знову повторив Джек. — Синку, Денні. Хто намагався тебе задушити?

Обличчя Денні стемніло.

— Вонау — відповів він. — Жінка з тієї кімнати. Із двісті сімнадцятої. Мертва леді.

У нього знову затремтіли губи, він схопив чашку й сьорбнув.

Джек із Венді злякано переглянулися над схиленою головою хлопчика.

— Ти що-небудь знаєш про це? — запитав він.

Вона похитала головою.

— Про це — ні.

— Денні. — Він підняв перелякане личко хлопчика. — Кажи сміло, синку. Ми ж тут.

— Я знав, що тут погано, — тихим голосом вимовив Денні. — Відтоді, як ми переїхали в Боулдер. Тому що Тоні мені показував сни про це.

— Які сни?

— Усіх я не пам’ятаю. Він показував «Оверлук» уночі, із черепом і схрещеними кістками. І там стукало. Щось... Не пам’ятаю що... воно гналося за мною. Чудовисько. Тоні показав мені про тремс.

— А що це, доко? — запитала Венді.

Він похитав головою.

— Не знаю. Потім ми приїхали сюди й містер Геллоран поговорив зі мною в машині. Тому що він теж уміє сяяти.

— Сяяти?

— Ну... — Денні зробив руками плавний всеосяжний жест. — Це коли вмієш розуміти різні речі. Коли знаєш. Іноді бачиш різне. Ну. z.k я довідався, що дзвонив дядько Ел. А містер Геллоран — що ви звете мене докою. Містер Геллоран, він чистив картоплю в армії й зрозумів, що його брат загинув у катастрофі на залізниці. А потім він подзвонив додому й виявилося, це правда.

-т^Боже милостивий, — прошептав Джек. — Дене, ти, часом, не вигадуєш?

Денні щосили затряс головою.

— Ні, клянуся Богом. — Потім з відтінком гордості додав: — Містер Геллоран сказав, що у мене найдужче сяйво, яке він зустрічав. Ми змогли поговорити... він зі мною, а я з ним... навіть не розкриваючи рота.

Щиро здивовані батьки ще раз переглянулися.

— Містер Геллоран покликав мене тому, що турбувався, — продовжував Денні. — Він каже, що тут негарне місце. Для тих, хто сяє. Каже, він бачив усяке. Я теж дещо бачив. Коли містер Уллман водив нас по готелю.

— Що? — запитав Джек.

— У президентському люксі. На стіні, біля дверей у спальню. Багато крові й ще якусь штуку. Розбризкану. Я думаю... ця розбризкана штука, напевно, мізки.

— О Господи, — сказав Джек.

Тепер Венді стала дуже блідою, губи посіріли.

12 “Сяйво"

— Колись давно, — сказав Джек, — цим готелем володіли дуже погані типи. Мафія з Лас-Веґаса.

— Негідники? — запитав Денні.

— Саме так, негідники. — Він глянув на Венді. — У шістдесят шостому там убили велику шишку, такого собі Вітто Дженеллі разом із двома охоронцями. У газеті була фотографія. Її Денні й описав.

— Містер Геллоран сказав, що він бачив ще іншу гидоту, — повідомив Денні. — Один раз — на дитячому майданчику. І один раз щось погане було в тій кімнаті, у 217-й. Покоївка побачила і втратила роботу, тому що почала про це розповідати. А містер Геллоран пішов нагору і теж побачив. Але він не розповідав про це, тому що не хотів втратити роботу. Тільки велів мені нізащо не входити туди. А я ввійшов. Він же сказав: те, що тут бачиш, не може скривдити. Я й повірив. — Останні слова Денні вимовив тихим, сиплим голосом, майже пошепки, і торкнувся опухлого кільця синців на шиї.

— А що щодо дитячого майданчика? — запитав Джек дивним зневажливим тоном.

— Не знаю. Він сказав, дитячий майданчик. І жива огорожа, звірі.

Джек злегка здригнувся. Венді з цікавістю глянула на нього.

— Ти там що-небудь бачив, Джеку?

— Ні, — сказав він. — Нічого.

Денні дивився на нього.

— Нічого, — повторив він більш спокійно. Він не обманював. Він став жертвою галюцинації. От і все.

— Денні, ми повинні почути про цю жінку, — м’яко сказала Венді.

І Денні розповів, але він так квапився вилити, звільнитися, що раз у раз вибухав словами, які іноді граничили з маренням. Розповідаючи, він усе тісніше притискався до грудей Венді.

— Я пішов туди, — сказав він. — Я вкрав ключ... який до всіх дверей... і ввійшов. Начебто не міг із собою нічого вдіяти. Мені треба було довідатися. А вона... та леді... виявилася у ванні. Мертва. Уся роздута. Вона була г-гх... на ній нічого не було. — Він жалібно глянув на матір. — І вона стала підніматися, їй потрібен був я. Я зрозумів це, тому що відчув. Вона навіть не думала... не так, як ви з татом думаєте. Лише була чорна... кусюча думка... як... як оси тої ночі в моїй кімнаті! Вона просто хотіла зробити боляче. Як оси.

Він ковтнув слину. На хвилину запанувало мовчання — усі завмерли, поки в них входив спогад про ос.

— І я побіг, — сказав Денні. — Побіг, але двері виявилися зачинені. Я залишав їх відчиненими, але вони зачинилися. Я просто не подумав знову відчинити їх і вибігти звідти. Мені було страшно. Тому я просто... я притулився до дверей, заплющив очі й згадав, як містер Геллоран сказав: тутешні штучки — однаково що картинки в книжці, і якщо увесь час повторювати про себе: «тебе тут нема, йди собі, тебе тут нема...», вона піде. Тільки в мене не вийшло.

Голос малого почав істерично здригатися.

— Вона схопила мене... повернула... я бачив її очі... які вони... і вона почала душити мене... від неї пахло... від неї пахло мерцем...

— Цссс, досить, — стривожено сказала Венді. — Досить, Денні. Усе добре. Це...

Вона знову готова була запричитати. Венді Торренс — Голосіння На Всі Випадки Життя. Вчасно. До кінця.

— Нехай докаже, — коротко розпорядився Джек.

— Уже все, — сказав Денні. — Я відключився. Тому що вона мене душила... або просто злякався. Коли я отямився, мені приснилося, що ви з мамою б'єтеся через мене, а ти знову хочеш Погано Вчинити, тату Потім я зрозумів, що ніякий це не сон... що не сплю... і... намочив штанці. Намочив штанці, як малюк. — Голова Денні знову впала Венді на светр, і він з жахаючою слабкістю розридався; руки в'яло й безвольно лежали на колінах.

Джек підвівся.

— Займися ним.

— Що ти зібрався робити? — обличчя Венді переповняв страх.

— Я хочу сходити в цей номер. А що, по-твоєму? Випити кави?

— Ні! Джеку, не треба, будь ласка, не треба!

— Венді, якщо в готелі є хтось ще, нам треба знати.

— Не смій залишати нас самих! — пискнула вона йому в обличчя. Від голосного крику з губ полетіла слина.

Джек сказав:

— Венді, ти чудово наслідуєш свою матусю.

Тут вона розридалася, не в змозі прикрити обличчя, тому що на колінах у неї сидів Денні.

— Вибач, — сказав Джек. — Але інакше не можна, ти ж розумієш. Я ж хрінів сторож. Мені за це гроші платять.

Венді тільки дужче розплакалася. Джек не став заспокоювати її, він вийшов з кухні й, коли двері за його спиною зачинилися, обтер губи носовою хусточкою.

— Мамо, не хвилюйся, — сказав Денні. — 3 ним усе буде нормально. Він не сяє. Йому тут нічого не може нашкодити.

Венді крізь сльози сказала:

— Ні, не думаю.

ЗО. Повторний візит у двісті сімнадцятий

Нагору він поїхав на ліфті, що було дивно, оскільки відтоді, як вони переїхали сюди, ліфтом ніхто не користувався. Джек пересунув латунну рукоятку, і ліфт, тремтячи й задихаючись, поліз нагору по шахті. Латунні ґрати скажено деренчали. Він знав, що у Венді цей ліфт викликає справжній страх перед замкнутим простором, просто жах. їй завше уявлялося: ось вони втрьох застряють між поверхами, а зовні бушують зимові бурани; у неї на очах усі худнуть, слабнуть і вмирають від голоду. А може, обідають одне одним — як та команда реґбістів. Джек згадав, що бачив у Боулдері величезну афішу: «КОМАНДА РЕҐБІСТІВ З’ЇЛА ВЛАСНИХ МЕРЦІВ». Можна було придумати й інші варіанти: «ТИ — ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ». Або меню: «Ласкаво просимо в їдальню “Оверлука”, гордості Скелястих гір. Обід на даху світу Фірмова страва — людський окіст, засмажений на сірниках». По обличчю Джека знову сковзнула презирлива посмішка. Коли на стіні шахти з'явилася цифра два, він повернув латунну рукоятку і ліфт зі скрипом зупинився. Джек вийняв з кишені екседрин, витрусив у долоню три таблетки й відчинив двері ліфта. Він нічого не боявся в «Оверлуку». Він почував, що між ними виникла симпатія.

Джек покрокував по коридору, одну за одною закинувши в рот і розжувавши таблетки. Звернувши за ріг, він опинився в короткому коридорчику, що відгалужувався від головного. Двері в номер 217 була відчинені. Ключ на білому шнурку стирчав із замка.

Він насупився, почуваючи, як хвилею піднімається роздратування, і не на жарт розсердився. Хлопчисько сунув носа не в свою справу, а що із цього вийшло — неважливо. Йому було сказано — і сказано недвозначно, — що певні зони «Оверлука» табу: сарай, підвал і всі номери. Як тільки Денні отямиться від переляку, Джек поговорить із ним. Поговорить розумно, але суворо. Багато батьків не обмежилися б простою бесідою. Вони б добряче надавали по попі... може це й потрібно Денні? Хлопчисько перелякався, але хіба прочухан — не найменше, чого він заслуговує?

Джек підійшов до дверей, дістав ключа, сунув його в кишеню й ступнув за поріг. Під стелею горіла люстра. Він глянув на ліжко, побачив, що воно не зім'яте, а потім пройшов просто до дверей у ванну. У ньому росла дивна переконаність. Хоч Ватсон не назвав ні номерів кімнат, ні прізвищ, Джек не сумнівався, що саме цю кімнату дружина юриста ділила зі своїм жеребцем, що саме в цій ванні її знайшли мертвою, повну барбітуратів і випитого в барі «Колорадо».

Він штовхнув дзеркальні двері ванної, і вони розчинилися навстіж. За ними було темно. Джек увімкнув світло й оглянув довгу, як пульманівський вагон, кімнату. Вона була обладнана в тому стилі, який ні з чим не сплутати, — інтер'єр початку дев'ятисотих років, оновлений у двадцяті, — він був єдиним для всіх ванних кімнат «Оверлука». Тільки на четвертому поверсі ванни були іншими, по-візантійськи пишними, що найкраще пасувало особам королівської крові, політикам, кінозіркам і капо²¹, які рік за роком зупинялися в цих номерах.

Велику ванну на левиних лапах прикривала запнута блідо-рожева пластикова фіранка.

(і все-таки вона справді рухалася!)

Тут Джек уперше відчув, що його покидає та незвична впевненість у собі (мало не самовпевненість), що охопила його, коли Денні понісся до нього з криком: «Це вона! Це вона!» На куприк делікатно надавив крижаний палець, через що температура тіла Джека понизилася на добрих десять ступнів. До цього пальця приєдналися й інші, і раптом уздовж спини, аж до спинного мозку побігли мурашки, вони грали на хребті Джека, як на якомусь первісному інструменті.

Гнів на Денні вивітрився. Джек зробив крок уперед і осмикнув фіранку У роті пересохнуло. Він почував тільки співчуття до сина й жах за себе.

Ванна виявилася порожньою і сухою.

Зі стиснених губ малюсіньким вибухом злетіло несподіване «Па!»_у що поєднало полегшення й роздратування. Наприкінці сезону ванну відчистили до блиску, лише під двома водопровідними кранами поблискувала цятка іржі. У повітрі стояв слабкий, але виразний запах засобу для чищення того сорту, який не один місяць після того, як ним користувалися, дратує ніздрі запахом власної доброчесності.

Джек нагнувся й пробіг кінчиками пальців по дну ванни. Геть суха. Ні натяку на вологу. Або в хлопчика була галюцинація, або ж він нагло брехав. Джек знову розсердився. І тут його увагу привернув килимок для ніг. Джек зрушив брови. Що тут робить цей килимок? Йому слід лежати внизу, на складі, на полиці разом з іншими простирадлами, рушниками й наволочками. Ось де має бути вся білизна. У цих номерах навіть постелі не застеляли по-справжньому: упакували матраци в чохли з прозорого пластику на блискавці, а потім укрили покривалами. Звичайно, Денні міг сходити й принести килимок — ключ відкривав і склади — але навіщо? Джек провів кінчиками пальців по килимку. Він був абсолютно сухий.

Повернувшись до дверей, він зупинився на порозі. Усе нормально. Хлопчикові привиділося. Речі, всі до єдиної, були на місцях. Слід визнати, килимок злегка спантеличував, але й цьому було логічне пояснення: якась покоївка в день закриття поспішала й просто забула забрати його звідси. Будь-яке інше пояснення...

Він ворухнув ніздрями. Дезінфікуючий засіб, сповнений власної правоти запах «я-чистіший-за-тебе». І...

Мило?

Ні, звичайно. Але якщо вже Джек розпізнав запах, той виявився занадто виразним, щоб поневажити ним. Мило. І не «Айворі», бруски якого завбільшки з поштову листівку дають у готелях і мотелях. Це був легкий і запашний аромат жіночого мила. Чудовий запах. «Камай» або «Ловайла» — сорт, яким у Стовінґтоні завжди користувалася Венді.

(Подумаєш. Усе це у твоїй уяві.)

{Так, як і кущі, і все-таки вони рухалися.)

{Ні, не рухалися!)

Він нервово пройшов до дверей, що вели в хол, відчуваючи тільки одне: у скронях пульсує біль. Сьогодні трапилося занадто багато — виразно забагато. Він не буде бити або тер-мосати хлопчика, просто поговорить із ним, але, Бог свідок, він не має наміру додавати до своїх проблем ще й номер 217. Для цього недостатньо сухого килимка для ніг і слабкого замаху мила «Ловайла». Він...

За спиною раптом почувся скреготливий металевий звук. Він пролунав саме в той момент, коли пальці Джека зімкнулися на ручці дверей, і спостерігач міг би подумати, що її витертий метал виявився під струмом. Джек судорожно сіпнувся, очі розширилися, обличчя спотворила гримаса.

Потім, упоравшись із собою (до речі кажучи, тільки почасти), він відпустив ручку й обережно обернувся. Суглоби хруснули. Налиті свинцем ноги крок за кроком повернули його до дверей ванної.

Фіранка душу, яку він відсував, щоб заглянути у ванну, тепер була запнута. Скрегіт металу, що пролунав для Джека скрипом мертвих костей у склепі, виявився скреготом колечок фіранки об ціпок під стелею. Джек витріщився на неї. Обличчя начебто залили товстим шаром воску — зовні мертва шкіра, а під нею живі гарячі струмки страху. Так він почував себе на дитячому майданчику.

За рожевою пластиковою фіранкою щось було. У ванні.

Воно виднілося крізь пластик — погано помітний, затемнений, майже безформний силует. Воно могло виявитися чим завгодно. Тінню від прикріпленого над ванною душу. Давно померлою жінкою, що лежить у ванні зі шматком мила «Ловайла» в руці, заклякла, і терпляче чекає — чи не прийде хоч який-небудь коханець.

Джек наказав собі хоробро ступнути вперед і відкинути фіранку. Щоб виявити те, що може там бути. Замість того він рваними, маріонетковими рухами розвернувся (у грудях гупало перелякане серце) і вийшов назад у спальню-віталь-ню.

Двері, що вели в хол, були зачинені.

Секунда, протягом якої Джек не зводив із дверей очей, розтяглася й застигла. Тепер він відчув смак свого жаху. Він стояв у горлі прокислими черешнями.

Колишніми засмиканими широкими кроками Джек наблизився до дверей і змусив пальці зімкнутися на ручці.

(Вони не відчиняться.)

Але вони відчинилися.

Мацнувши рукою по стіні, він погасив світло, ступнув у коридор і зачинив двері. Він не оглядався. Зсередини йому почулися дивні звуки — далеке мокре глухе ляпання. Начебто якась істота щойно вибралася з ванни, бажаючи привітати гостя, та запізнилася й, зміркувавши, що той пішов до завершення обміну люб'язностями, кинулася до дверей, лілова й усміхнена, запрошувати візитера назад у номер.

Кроки наближаються до дверей, чи це стукає серце?

Він схопився за ключ. Той немов покрився тванню й не бажав повертатися в замку. Джек атакував його. Раптом замок заклацнувся, і Джек із тихим стогоном полегшення відступив до протилежної стіни. Він заплющив очі, і в голові нескінченною низкою поплили старі терміни

(чокнувся, не всі вдома, шарики за ролики заїхали, хлопець просто йокнувся, дах поїхав, здурів, сам не свій, ненормальний, недоумок)

і всі вони означали одне: збожеволів.

— Ні, — проскиглив він, навряд чи усвідомлюючи, що опустився до такого, опустився до того, щоб скиглити, замружившись, як маленький. — О Господи, ні. Заради всього святого, тільки не це.

Але крізь хаос збентежених думок, крізь розпашіле бухання серця Джек зумів розчути тихий звук: це марно поверталася в усі боки дверна ручка. Це марно намагалося вибратися назовні щось, замкнене зсередини; щось, чому знайомство з його родиною не припало б до смаку, а навколо ревіла б буря й білий день ставав би чорною ніччю. Якби Джек розплющив очі й побачив, як ручка рухається, він збожеволів би. Тому очі не розплющувалися, і через невідь скільки часу настала тиша.

Джек змусив себе підняти повіки, наполовину переконаний, що вона одразу ж не опиниться просто перед ним. Але коридор був порожній.

Однаково йому здавалося, що за ним спостерігають.

Він подивився на вічко посеред дверей і задумався: що буде, якщо підійти й заглянути? Із чим він опиниться віч-на-віч?

Ноги Джека рушили з місця

{Теперу ніжки, не підведіть)

раніше, ніж він зрозумів це. Він пішов геть від дверей і, шарудячи по синьо-чорному килиму-джунглях, попрямував до головного коридору. На півдорозі до сходів Джек зупинився й глянув на вогнегасник. Йому подумалося, що складки полотна лежать трохи інакше. До того ж Джек був абсолютно впевнений, що коли йшов до двохсот сімнадцятого, латунний наконечник указував на ліфт. Зараз він дивився в інший бік.

— Цього я взагалі не бачив, — цілком чітко вимовив Джек. Обличчя його побіліло, а губам ніяк не вдавалося посміхнутися.

Але вниз він на ліфті не поїхав: той занадто нагадував роззявлену пащу. Занадто вже нагадував. Джек скористався сходами.

31. Вердикт

Він увійшов у кухню й подивився на них. Лівою рукою підкидав ключ-універсал, так що приторочений до язичка ланцюжок із білого металу бряжчав, — і ловив його знову. Денні був блідий і змучений. Венді плакала, почервонілі очі обвело темними колами. Побачивши це, Джек відчув раптовий спалах радості. Страждав не лише він. Це вже точно.

Вони мовчки дивилися на нього.

— Нічого, — сказав він, уражений щирістю свого тону. — Абсолютно нічого.

З підбадьорливою посмішкою спостерігаючи, як по їхніх обличчях розливається полегшення, Джек підкидав ключ (угору-вниз) і думав, що так, як зараз, йому не хотілося напитися ще жодного разу в житті.

32. Спальня

Ближче до вечора Джек забрав з комори на другому поверсі дитяче ліжечко й поставив у кутку їхньої спальні. Венді гадала, що хлопчик буде засинати півночі, але не встигли «Волтонси» дійти до середини, як Денні вже клював носом. За чверть години після того, як вони уклали хлопчика, той заснув глибоким сном, поклавши долоньку під щоку й не ворушачись. Венді сиділа й дивилася на сина, заклавши пальцем місце, до якого дочитала товсту «Кешельмар» у паперовій обкладинці. Джек за своїм столом продивлявся п’єсу.

— А, чорт, — сказав Джек.

Венді, відірвавшись від споглядання Денні, підняла голову.

-Що?

— Нічого.

Він уперся поглядом у п’єсу, й у ньому заграв кепський настрій. Чого це він вирішив, що п’єса гарна? Незріла, легковажна, порожня. Уже тисячу разів слід було її закінчити. Гірше того, Джек поняття не мав, як це зробити. Колись це здавалося досить нескладним. У приступі люті Денкер хапає коцюбу біля каміна й на смерть забиває безгрішного героя Гері. Після цього, не випускаючи з рук закривавленої коцюби, стає над тілом, широко розставивши ноги, і пронизливо кричить у зал: «Воно десь тут, і я знайду його!» Потім світло тьмяніє, завіса повільно закривається, а публіка бачить тіло Гері, що лежить на авансцені обличчям униз. Денкер тим часом широким кроком підходить до книжкової шафі в глибині сцени й заходиться гарячково витягати книги з полиць, розглядати й відкидати убік. На думку Джека, це настільки застаріло, що здасться новим; трагедія в п’яти актах! — самого лише новаторства п’єси вистачить, щоб вона успішно йшла на Бродвеї.

Однак мало того, що інтерес Джека перемкнувся на історію «Оверлука». Сталося ще дещо: він відчув ворожість до своїх героїв. Такого ще не бувало. Зазвичай Джеку, який лише радів із цього, подобалися всі герої — і погані, і хороші. Це давало можливість спробувати побачити їх з усіх боків і виразніше зрозуміти мотиви їхніх учинків. Улюблене оповідання Джека, яке він продав у маленький журнал під назвою «Контрабанда екземплярів», що видавався на півдні Мена, звалося «Ось і Мавпа, Поль Де Лонґ». Герой, поміша-ний на дітях, збирався вчинити самогубство у своєму номері мебльованих кімнат. Джекові дуже подобалася Мавпа. Він співчував ексцентричним потребам Мавпи, знаючи, що в трьох зґвалтуваннях з убивствами, які були на совісті Поля, слід було винити не лише його. Були ще кепські батьки: тато-забіяка, точнісінько як його власний, і мати — безвладна, безмовна ганчірка (викапана мати Джека). Гомосексуальний досвід у молодших класах. Публічне приниження. У середній школі й коледжі Мавпа довідався й про гірші речі. Коли він продемонстрував свої геніталії двом малим, що зійшли зі шкільного автобуса, його заарештували й відправили в лікарню. Найгірше було те, що з лікарні його виписали, випустили назад на вулицю, оскільки той, хто відповідав за це, вирішив, що з Полем усе гаразд. Прізвище тої людини було Ґріммер. Ґріммер знав, що Мавпа Де Лонґ виявляє ознаки відхилень, але однаково написав підбадьорюючий висновок і випустив його. Ґріммер теж подобався Джеку, він і йому співчував. Ґріммеру доводилося керувати лікарнею, у якій не вистачало ні персоналу, ні засобів. Він намагався втриматися на плаву за допомогою коцюби, чиєїсь матері й копійчаних пожертвувань від федеральної влади штату, яким не завадило б глянути в очі своїм виборцям. Ґріммер знав, що Мавпа може спілкуватися з іншими людьми, що він не бруднить штани ^ не пробує заколоти своїх товаришів по нещастю ножицями. Мавпа не вважав себе Наполеоном. Психіатр, який його обстежував, вважав, що на вулиці Мавпа набагато скоріше виявиться на це здатним, і обидва знали, що чим довше людина пробула в лікарні, тим дужчу має потребу в цьому маленькому світику — як наркоман у своїй гидоті. А тим часом у двері ломилися люди. Параноїки; шизофреніки; циклотиміки; семикататоніки; чоловіки, що заявляли, начебто злітали на небо в літаючому блюдці; жінки, що спалили своїм дітям статеві органи біковською запальничкою; алкоголіки; маніяки-палії; клептомани; хворі на маніякаль-но-депресивний психоз; суїцидні типи. Світ жорстокий, дитинко. Якщо тобі не підкрутити гайки, тобі ще й тридцяти не виповниться, а ти вже почнеш труситися, деренчати й ходити, як вайло. Джек умів поспівчувати проблемі Ґрім-мера. Він міг співчувати батькам жертв убивці. Зрозуміло, самим загиблим дітям. І Мавпі Де Лонґу. Нехай обвинувачем стане читач. У ті дні Джек не бажав судити. Каптур мораліста кепсько сидів на його плечах.

У тій же оптимістичній манері він узявся й за «Маленьку школу». Однак пізніше довелося вибирати, на чиєму він боці, й, що ще гірше, Джек дійшов до того, що герой, Гері Бенсон, став йому просто огидний. Спочатку Гері був задуманий незлецьким юнаком, для якого гроші радше прокльон, ніж благодать. Юнаком, що найдужче в світі хоче одержати пристойний атестат —- тоді можна буде вступити в гарний університет не тому, що батько на когось натиснув, а чесно здавши вступні іспити. Але для Джека він перетворився на якогось нерозумно осміхненого підлизу, радше на кандидата Ордена Знань, ніж на щирого його служителя. Зовні Гері звертався до Денкера «сер» і ні разу не забув про це — Джек і власного сина навчив так звертатися до тих, хто старший і має вагу. Він вважав, що Денні послуговується словом цілком щиро, як і Гері Бенсон, така була вихідна думка, але коли Джек узявся за пятий акт, він усе виразніше й чіткіше розумів: Гері послуговується словом із сатиричним відтінком, за серйозним виразом обличчя Гері Бенсон усередині глумився й насміхався з Денкера. Із Денкера, у якого зроду не було нічого з того, що мав Гері. З Денкера, якому все життя доводилося працювати тільки для того, щоб стати директором єдиної невеликої школи. З Денкера, який зараз опинився на грані краху через те, що цей гарний, з виду безневинний багатий хлопчисько нахімічив зі своїм підсумковим твором, а потім хитро замів сліди. В уявленні Джека Денкер-учитель не надто відрізнявся від самозакоханих південноамериканських

Цезарів, які у своїх бананових царствах ставлять інакомислячих до стінки на гандбольному майданчику або майданчику для сквошу. Він бачився Джекові фанатиком у занадто малій калюжі, людиною, кожна примха якої перетворюється на хрестовий похід. Спершу він збирався використовувати п’єсу як мікрокосм, щоб висловити свої погляди щодо зловживання владою. Тепер же Джек усе більше схилявся до того, щоб розглядати Денкера як містера Чіпса, та й трагедією вже здавалися зовсім не інтелектуальні муки Гері Бенсона, а скоріше знищення старого добряка-вчителя — директора школи, який не зумів розгадати цинічні виверти чудовиська, що прикинулась дитям.

Джек був не в змозі закінчити цю п’єсу.

Зараз він сидів і дивився на неї, сердито суплячись, прикидаючи, чи не можна як-небудь урятувати ситуацію. Правду кажучи, Джек вважав, що не можна. Починав він одну п’єсу, а та якимось чином — раз-два — перетворилася на іншу. Та що за чорт! Однаково слід закінчити її раніше. Однаково вона суцільне лайно. До речі, чому це він вирішив довести себе цією п’єсою до сказу саме нині ввечері? День видався такий, що нема чого дивуватись, якщо голова відмовляється працювати як слід.

— ...забрати його вниз?

Джек відірвав погляд від п’єси, намагаючись скліпнути павутинки.

— Що?

— Я кажу, як нам забрати його вниз? Нам треба відправити Денні звідси, Джеку

На мить у думках Джека запанувало таке сум’яття, що він ніяк не міг зрозуміти, про що мова. Потім зміркував і видав короткий, гавкаючий смішок.

— Тебе послухай, то це — раз плюнути.

— Я не це мала на увазі...

— Що за питання, Венді. Ось переодягнуся у вестибюлі в телефонній будці, посаджу його собі на спину й злітаю в Денвер. Супермен Джек Торренс — ось як мене звали в дні моєї юності.

Обличчя Венді повільно виразило образу.

— Я розумію, що це важко, Джеку. Передавач зламаний. Сніг... але зрозумій же й труднощі Денні. Господи, до тебе хіба не доходить? Він мало не запав у кататонію, Джеку! Що, якби він не вийшов з неї?

— Але ж вийшов, — сказав Джек трохи різкіше, ніж слід було. Його теж злякав стан Денні — порожні очі, розслаблене обличчя... звичайно, злякав. Спершу. Але що більше він міркував про це, то дужче дивувався — чи не було все це виставою, затіяною для того, щоб уникнути покарання. Зрештою, хлопчисько ж сунув носа, куди не слід.

— Яка різниця, — сказала Венді. Вона підійшла до чоловіка й сіла на край ліжка біля стола. На обличчі змішалися подив і тривога. — Джеку, а синці на шиї! Щось же дісталося до нього! І я хочу, щоб він опинився від цього подалі!

— Не кричи, — мовив він. — У мене болить голова, Венді. Я стурбований не менше, тож, будь ласка... не... кричи.

— Добре, — сказала вона, знижуючи голос. — Не буду кричати. Але я не розумію тебе, Джеку. Тут є хтось крім нас.

І цей хтось не надто приємний. Нам доведеться зійти в Сай-двіндер — не лише Денні, нам усім. Швидко. А ти... ти сидиш тут і читаєш свою песу\

— Чого ти заладила: доведеться зійти, доведеться зійти. Мабуть, по-твоєму, я й справді Супермен.

— По-моєму, ти мій чоловік, — тихо сказала вона й подивилася собі на руки.

Джек вибухнув. Він жбурнув п’єсу на стіл, знову розваливши рівну стопку, мнучи нижні аркуші.

— Саме час, щоб ти, Венді, відчула деякі гіркі істини. Схоже, як кажуть соціологи, «ти ними не перейнялася». Вони теліпаються у твоїй голові, як купка незакріплених більярдних куль. Треба загнати їх у лузи. Тобі варто зрозуміти, що сніг нас тут зачинив.

Денні раптом заворушився в ліжечку Не прокидаючись, він почав крутитися й ворочатися. «Як завжди, коли ми скандалимо, — сумно подумала Венді. — А ми знову за своє».

— Не буди його, Джеку. Будь ласка.

Той оглянувся на Денні. Барва одразу ж відринула від щік.

— О’кей. Вибач. Вибач, що я так нагрубив, Венді. Справа зовсім не в тобі. Але я ж розбив передавач. Якщо хто й винуватий, то це я. Приймач чудово зв’язував нас із великою землею. «Нуль-нуль-на-прийомі. Містере Рятувальнику, будь ласка, приїдьте за нами. Нам не можна так пізно валандатися на вулиці».

— Не треба, — сказала вона й поклала йому руку на плече. Джек притулився до неї щокою. Вільною рукою Венді торкнулася його волосся.

— По-моєму, я тебе в такому звинуватила, що ти маєш на це право. Іноді я — викапана мати. Умію бути стервом. Але зрозумій, існують речі, які... важко перебороти. Ти повинен це зрг°уміти.

— Це ти про руку? — Джек стиснув губи.

— Так, — відповіла Венді, а потім квапливо продовжила: — Але справа не тільки в тобі. Я тривожуся, коли він іде погратися на вулицю. Він хоче наступного року двоколісний велосипед, і мені не по собі — нехай навіть там будуть тренувальні коліщата, однаково. Мене турбують його зуби, й зір, і та штука, яку він називає сяйвом. Мені неспокійно. Він же маленький і здається дуже тендітним, а ще... ще, схоже, чомусь у цьому готелі він знадобився. І якщо буде така необхідність, воно дістанеться до Денні через нас. Ось чому ми повинні забрати його звідси, Джеку. Я це знаю! Почуваю! Ми повинні відвезти його звідси!

Вона була така збуджена, що боляче стиснула плече Джека, але той не відсторонився. Долоня Джека відшукала тверду вагу лівої груді Венді й заходилася пестити її крізь сорочку.

— Венді, — мовив він і зробив паузу. Вона чекала, щоб Джек ще раз упорядкував ті невідомі їй слова, які хотів сказати. Сильна рука на грудях давала приємне заспокоєння. — Може, я зумів би відвести його вниз на снігоступах. Частину шляху Денні зміг би пройти сам, але в основному довелося б його тягти. А значить — на одну-дві, а може, і три ночі розбивати табір під відкритим небом. Тобто потрібні сани, щоб тягти продукти й спальні мішки. У нас є маленький приймач, тому можна було б вибрати день, коли синоптики обіцяють триденний затишок з гарною погодою. Але якщо прогноз виявиться неправильним, — закінчив він розміряним тихим голосом, — я думаю, ми можемо загинути.

Венді сполотніла. Її обличчя здавалося світним, майже примарним. Джек продовжував пестити її груди, легенько потираючи сосок подушечкою великого пальця.

Венді тихенько застогнала, але чому, сказати було важко. Може, через почуте, а може, відгукуючись на те, як він ніжно стискав її груди. Він пересунув руку вище й розстебнув верхній ґудзичок її сорочки. Венді переступила з ноги на ногу. Джинси якось одразу здалися занадто тісними, це трохи дратувало, але було приємно.

— А виходить, довелося б залишити тебе саму — ти ж зовсім не вмієш ходити на снігоступах. Це могло б обернутися триденною невідомістю. Хочеться тобі цього?

Рука сковзнула до другого ґудзичка й розстебнула його, відкривши початок улоговинки між грудьми.

— Ні, — сказала Венді ледь захриплим голосом. Вона оглянулася на Денні. Той перестав крутитися. Великий палець заповз назад у рот. Отже, все було гарно. Але Джек щось недоговорював. Занадто вже сумовиту картину він намалював. Було щось іще... що?

— Якщо ми залишимося на місці, — проговорив Джек, з тією же навмисною повільністю розстібаючи третій і четвертий ґудзики, — сюди неодмінно суне носа рятувальник із парку або сторож із атракціонів — просто так, довідатися, як справи. Тоді ми просто заявимо, що хочемо вниз. І він про це подбає.

Джек тихенько визволив оголені груди дружини із широкого «V» розстебнутої сорочки, нагнувся й обхопив губами стовпчик соска. Той виявився твердим і стояв сторчма. Язик Джека повільно заковзав туди-сюди, зачіпаючи його — так, як подобалося Венді. Венді коротко застогнала і вигнула спину.

(?Я щось забула?)

— Любий? — покликала вона. Її руки самі собою знайшли потилицю чоловіка, і коли той відгукнувся, його голос заглушала плоть Венді. — Як рятувальник забере нас звідси?

Він підняв голову, щоб відповісти, а потім узявся до другого соска.

— Якщо вертоліт виявиться зайнятий, по-моєму, прийде снігоходом.

(!!!)

— Але в нас є снігохід! Уллман же говорив!

Рот Джека на мить завмер біля її грудей. Потім Джек випрямився. Венді трохи розчервонілася, очі блищали. Обличчя Джека, навпаки, було спокійним, начебто він щойно читав доволі нудну книгу, а не був поглинений любовною грою з дружиною.

— Якщо є снігохід, то немає проблеми, — збуджено проговорила вона. — Можна відправитися вниз утрьох.

— Венді, я в житті не водив снігохід...

— Навряд чи навчитися так уже важко... У Вермонті на них десятилітки ганяють по полях... хоча поняття не маю, про що думають їхні батьки. А крім того, коли ми познайомилися, у тебе був мотоцикл.

Був, «Хонда». 35 кубічних сантиметрів. Невдовзі після того, як вони з Венді стали жити разом, Джек продав його, щоб купити «сааб».

— Напевно, я зумів би, — повільно мовив він. — Тільки цікаво, чи добре за ним доглядали. Уллман із Ватсоном... вони господарюють в готелі із травня по жовтень. І думають про літні потреби. Упевнений, бензину в баках немає. Може не виявитися ні гальм, ні акумулятора. Або всього відразу. Венді, я не хочу, щоб ти будувала повітряні замки.

Тепер Венді була неабияк збуджена, вона нахилилася до нього, і груди вивалилися з-під сорочки. Джекові раптом схотілося схопити одну з них і вивертати, поки Венді не заверещить. Може, це навчило б її тримати язика за зубами.

— Бензин не проблема, — говорила вона. — І в «фолькс-ваґені», і тутешньому фургоні повні баки. А в сараї повинна бути каністра — ти міг би взяти бензину про запас.

— Так, — зізнався він. — Каністра є. — Насправді їх було три: дві по п’ять галонів і одна — на два галони.

— Б’юсь об заклад, свічі й акумулятор теж там. Ніхто не буде тримати снігохід в одному місці, а свічі й акумулятор — в іншому, правда?

— Малоймовірно, чи не так? — Він піднявся й пройшов туди, де спав Денні. На чоло малому впала прядка волосся, і Джек обережно відкинув його. Денні й не рухнувся.

— А якщо ти зможеш запустити його, то відвезеш нас? — запитала за спиною в Джека Венді. — У перший же день, як тільки по радіо оголосять гарну погоду?

Він відповів не одразу. Він стояв, дивлячись униз, на сина, і невиразні почуття розчинялися у хвилі любові. Хлопчик був точнісінько таким, як вона казала, — тендітним, ранимим. Мітки на шиї виднілися дуже виразно.

— Так, — підтвердив він. — Я запущу його, й ми виберемося звідси якнайшвидше..

— Дякувати Богу!

Він обернувся. Венді вже зняла сорочку й лягла на ліжко: плаский живіт, груди зухвало націлені в стелю. Вона ліниво грала ними, смикаючи соски.

— Покваптеся, джентльмени, — неголосно сказала вона, — час.

Потім вона лежала на згині його руки, відчуваючи чудовий спокій. У кімнаті горів лише нічник Денні, якого той приніс із собою зі своєї кімнати. Виявилося, повірити в те, що вони ділять «Оверлук» із кровожерливим незваним гостем, дуже нелегко.

— Джеку?

— Мммм?

— Що напало на Денні?

Він відповів ухильно.

— У хлопчика щось є. Талант, якого нам з тобою не вистачає. Даруй, не вистачає багатьом. Може, і в «Оверлуку» дещо є.

— Примари?

— Не знаю. Але що не в сенсі Елджернона Блеквуда — це точно. Радше, залишки настроїв і емоцій тих людей, які тут зупинялися. І добрих, і недобрих. У цьому сенсі свої примари є в кожному великому готелі. Особливо в старих.

— Але небіжчиця у ванні... Джеку, він же не божеволіє, ні?

Джек стиснув її й одразу випустив.

— Ми знаємо, що час від часу він упадає... ну... м’яко кажучи, у транси. Ми знаємо, що під час таких трансів він іноді... бачить?., речі, яких не розуміє. Якщо можливі преког-нітивні транси, вони, імовірно, продукт діяльності підсвідомості. За Фройдом, воно ніколи не розмовляє з нами мовою буквальних понять, тільки символами. Якщо бачиш у сні булочну, де ніхто не говорить англійською мовою, не виключено, що тебе тривожить спроможність утримувати свою родину. Або просто те, що тебе ніхто не розуміє. Я читав, що епілептичний сон — стандартний вихід відчуття небезпеки. Такі ось дріб’язкові ігри. По один бік сітки свідомість, по інший — підсвідомість, і вони ганяють туди-сюди який-небудь образ. Те ж і з психічними захворюваннями, передчуттями тощо. Чому ж із передбаченням все має бути інакше? Може, Денні справді побачив кров на стінах президентського люксу. У його віці діти часто підмінюють уявлення про смерть образом крові й навпаки. Образ для них завжди більш прийнятний, ніж концепція. Вільям Карлос Вільямс, педіатр, це розумів. Ми ростемо, й поступово сприймати ідеї стає легше, а образи залишаються поетам... Я вже хроплю.

— Мені подобається слухати, як ти хропеш.

— Друзі, ось вона й проговорилася. Ви всі свідки.

— А сліди на шиї, Джеку? Вони ж справжні.

— Так.

Мовчання затяглося. Венді вирішила, що чоловік, мабуть, заснув, і сама почала зсковзувати в дрімоту, як раптом він сказав:

— Тут можна придумати два пояснення. У жодному з них немає місця нашому четвертому мешканцеві.

— Які? — піднялася на лікті Венді.

— Стигмати.

— Стигмати? Це коли в кого-небудь тече кров у Страсну п’ятницю, так?

— Так. Буває, у тих, хто глибоко вірує в божественність Христа, весь Страсний тиждень із долонь і стоп не сходять виразки, що кровоточать. Таке частіше зустрічалося в середні віки. У ті дні вважалося, що на таких людях — благословення Господнє. Не думаю, що католицька церква вважала це повноцінним дивом — доволі спритно з їхнього боку Стигмати не надто відрізняються від мистецтва йогів. Просто зараз такі речі більше зрозумілі, от і все. Ті, хто розбирається у взаємодії тіла зі свідомістю — тобто вивчають його, розуміти ж бо ніхто не розуміє, — вважають, що міра нашої участі в керуванні тими функціями, які не залежать від волі людини, значно більша, ніж прийнято думати. Якщо гарненько зосередитися, можна сповільнити своє серцебиття. Прискорити метаболізм. Підсилити виділення поту Або викликати кровотечу.

— По-твоєму, Денні вигадав ці синці на шиї? Джеку, я просто не можу в це повірити.

— Повірити, що це можливо, я можу — хоча теж вважаю таке малоймовірним. Радше вже він їх сам собі зробив.

— Сам собі?

— Уже бувало, що хлопчик, упадаючи в ці свої транси, заподіював собі біль. Пам’ятаєш, тоді, за вечерею? По-моєму, позаторік. Ми були так злі одне на одного, що майже не розмовляли. І тут — раз! — Денні закотив очі й упав обличчям в тарілку А потім на підлогу. Пам’ятаєш?

— Так, — відгукнулася Венді. — Ще б пак. Я думала, у нього припадок.

— Іншим разом ми пішли в парк, — продовжував він. — Без тебе. Денні сів на гойдалку й погойдувався. Раптом він упав на землю, як підстрелений. Я підбіг, підняв його, і він так само раптово отямився. Побачив мене й сказав: «Я забив попу. Скажи мамі, щоб закрила вікна в спальні, якщо піде дощик». А лило того вечора, як із відра.

— Так, але...

— Із вулиці він завжди приходить роздряпаний, з розбитими ліктями. А запитаєш його, звідки та подряпина або ця, він просто заявляє: «Грався» — та й по всьому

— Джеку, всі діти падають і набивають шишки. А вже хлопчаки беруться за це одразу, як тільки навчаться ходити, і не зупиняються років до дванадцяти-тринадцяти.

— Що Денні своє отримує, я не сумніваюся, — відповів Джек. — Він дитина активна. Але я не забув ні той день у парку, ні той вечір, коли ми вечеряли. І не можу зрозуміти: чи всі синці й шишки нашого малого походять від того, що він ні-ні та й полетить догори дриґом. Цей лікар Едмондс сказав, що Денні вирубався просто у нього в кабінеті, Господи!

— Ну гаразд. Але ці синці — від пальців. Клянуся. їх, падаючи, не наб'єш.

— Він упадає в транси, — сказав Джек. — Може, бачить те, що колись сталося в цій кімнаті. Суперечка. А може, самогубство. Сильні емоції. Це не кіно дивитися — хлопчик у такому стані потрапляє в самісіньку гущавину цієї капості. Можливо, його підсвідомість матеріалізувала це символічним шляхом... у вигляді ожилої небіжчиці, зомбі, відьми, упиря — називай, як хочеш.

— У мене мурашки по шкірі, — сказала вона захриплим голосом.

— І в мене. Я не психіатр, але, здається, така ідея чудово підходить. Небіжчиця, що розгулює собі, символізує померлі почуття, пропащі життя, які просто не бажають здатися й зникнути... але оскільки вона — образ підсвідомий, вона одночасно й сам Денні. У стані трансу свідомість Денні притлумлена, за ниточки тягне фігура з підсвідомості. Денні обхоплює руками власну шию і...

— Перестань, — звеліла Венді. — Я зрозуміла. По-моєму, Джеку, це ще страшніше, ніж чужинець, що скрадається по коридорах. Від чужинця можна втекти. А від себе — ні. Ти ж говориш про шизофренію.

— Дуже обмеженого типу, — заявив він, але в тоні почулося легке занепокоєння. — І дуже специфічної природи. Тому що хлопчик, схоже, вміє читати думки й справді час від часу здатен на спалахи провидіння. Хай там як, а я не можу вважати це психічним захворюванням. Зрештою, всі ми маємо в собі шизоїдні задатки. Гадаю, коли Денні подорослішає, він упорається з цим.

— Якщо ти правий, то відвозити його звідси потрібно обов’язково. Яка різниця, що з ним, — у цьому готелі Денні стає гірше.

— Я б не сказав, — заперечив Джек. — Якби він робив, як йому велять, то, насамперед, не поліз би в той номер і нічого б не сталося.

— Господи, Джеку! По-твоєму, якщо людина не послухалася, то найкраще, що можна зробити, — це... це наполовину задушити її?

— Ні... ні. Звісно, ні. Але...

— Ніяких але, — оголосила Венді, люто мотаючи головою. — Істина полягає в тому, що ми тільки робимо припущення. І поняття не маємо, у який момент він може звернути за ріг і потрапити в одну із цих... повітряних ям, коротких фільмів жахів або що воно там таке. Ми повинні забрати його звідси. — Вона трішки посміялася в темряві. — Далі й у нас почнуться видіння.

— Не кажи дурниць, — мовив Джек і в пітьмі кімнати побачив, як насунулися на доріжку живоплотні леви — голодні листопадові леви, які вже не охороняли, а чикали на стежці. На чолі виступив холодний піт.

— Ти справді нічого не бачив, так? — запитала Венді. — Я хочу сказати, коли піднявся в той номер. Нічого не бачив?

Леви зникли. Тепер перед ним з’явилася пастельно-роже-ва фіранка й за нею темний силует. Зачинені двері. Він знову почув приглушене швидке «бух!» і звуки, що чулися позаду, звуки, які могли виявитися тупотом ніг. Як страшно, нерівно гупало серце, поки він боровся з ключем.

— Нічого, — відповів Джек і не погрішив проти істини. Він був напружений. Не впевнений у тому, що ж відбувається. У нього не було змоги проаналізувати свої думки й знайти розумне пояснення синцям на шиї сина. Чорт забирай, він і сам добряче піддається навіюванню. Іноді галюцинації виявляються заразними.

— А ти не передумав? У сенсі — щодо снігохода?

Руки Джека раптово стиснулися в тугі кулаки.

(Досить до мене приставати!)

— Я погодився, правда ж? Отже, так і буде. Тепер спи. День був довгий і важкий.

— Та ще й який, — погодилася вона. Коли вона повернулася поцілувати його в плече, простирадла зашелестіли. — Я кохаю тебе, Джеку.

— І я тебе, — відповів він, але слова були просто рухом губ. Кулаки так і не розтиснулися, начебто руки закінчувалися каменюками. На чолі помітно пульсувала жила. Венді ні слова не сказала про те, що ж їм робити після того, як вечірка закінчиться й вони опиняться внизу. Ні єдиного слова. Тільки «Денні те», та «Денні се», та «Джеку, як я боюся!» Так, так, вона боїться, що в шафі живе бабай, і не один, боїться хитких тіней — ще й як боїться. Але ж були і справжні причини для страху. Зійшовши вниз, вони з'являться в Сайдвіндері з шістдесятьма доларами й у тому одязі, що на собі. Навіть без машини. Якби й був у Сайдвіндері ломбард (а його там немає), їм не було б чого закласти, крім короткохвильового приймача «Соні» й персня Венді за дев’яносто доларів — обручки з діамантом. Приймальник у ломбарді дав би їм двадцять доларів. Хороший приймальник. Роботи він не знайде ні тимчасової, ні сезонної — хіба розчищати під’їзні дороги, по три долари за виклик. Джек Торренс, тридцять років, раз опублікувався в «Есквайрі», який мріяв (як йому здавалося, не так уже й необгрунтовано) стати за наступні десять років провідним американським письменником, із узятою в сайд-віндерському «Вестерн-Авто» лопатою на плечі дзвонить у двері... ця картина раптом постала у Джека перед очима значно виразніше, ніж леви живоплоту. Він ще міцніше стиснув кулаки, почуваючи, як нігті врізаються в долоні, залишаючи кровоточиві сліди-півмісяці. Джон Торренс стоїть у черзі, щоб обміняти свої шістдесят доларів на продуктові картки; а ось він стоїть в іншій черзі біля Сайдвіндерської методистської церкви, щоб одержати на благодійній роздачі що-небудь із речей під гидливими поглядами місцевих. Джек Торренс, який пояснює Елу, що їм просто довелося виїхати — довелося покинути «Оверлук» з усім умістом на розтерзання вандалам або злодіям на снігоходах і вимкнути котел, тому що «розумієш, Еле, attendez-vous, Еле, там живуть привиди й вони бажають зла моєму хлопчикові. Бувай, Еле». Роздуми про главу четверту — «Для Джека Торренса прийшла весна». Що тоді? Коли — тоді? Джек думав, що, може, їм вдалося б дістатися на «фольксваґені» до західного узбережжя. Досить поставити новий бензонасос. П’ятдесят миль на захід звідси дорога йде увесь час під гору — чорт забирай, можна пустити «жука» мало не нейтральним ходом і вздовж берега добратися до Юти. Уперед, у сонячну Каліфорнію, край апельсинів і випадків. Людина з репутацією справжнього алкоголіка, яка б’є учня й ганяється за примарами, безсумнівно, зуміє сама виписати собі путівку. Усе, що завгодно. Технік-догля-дач — обслуговування автобусів «Ґрейгаунд». Автомотобіз-нес — прогумована уніформа мийника машин. Не виключене кулінарне мистецтво — миття тарілок у їдальні. Або більш відповідальна посада — наприклад, заливати бензин. Така робота навіть стимулює інтелект: порахувати здачу, виписати кредитну квитанцію... «Можу дати вам двадцять п'ять годин на тиждень за мінімальну плату». У рік, коли хліб «Диво» коштує шістдесят центів за буханець, нелегко слухати такі пісні.

З долонь закапала кров. Точнісінько як стигмати. Так-так. Джек міцніше стиснув кулаки, озлобляючи себе болем. Дружина спала поруч — чому б їй не спати? Проблеми зникли. Він погодився відвезти їх із Денні від злого бабая, і проблем не стало. «Ось бачиш, Еле, я подумав, що найкраще буде...»

(убити її.)

Ця думка, відверта, нічим не прикрашена, взялася нізвідки. Жагуче бажання викинути її, голу, здивовану, що ще не прокинулася, з постелі й душити — великі пальці на дихальному горлі, інші давлять на хребці; вчепитися в шию, як у зелений пагін молодої осики; підняти голову Венді й із силою опустити на дощату підлогу, ще, ще раз, зі стуком і тріском, кришачи й трощачи. Танцюємо джаз, дитинко. Струснися-повернися. Джек змусить її отримати по заслугах, свої ліки Венді одержать. До крапельки. До останньої гіркої краплі.

Джек невиразно усвідомлював, що десь за межами його примарного внутрішнього світику чутно приглушений шум. Він кинув оком через кімнату — Денні знову воював у постелі, крутився, мнучи простирадла. Із глибини гортані чувся стогін — тихий, здавлений звук. Якийсь кошмар? Лілова, давно померла жінка шаркає навздогін по звивистих коридорах готелю? Джек чомусь думав, що це не так. За Денні уві сні гналося щось інше. Страшніше.

Гірку греблю емоцій прорвало. Він виліз із ліжка й підійшов до хлопчика, почуваючи нудоту й сором за себе. Треба було думати про Денні — не про Венді, не про себе. Тільки про Денні. Неважливо, у яку форму Джек загнав факти, — у глибині душі він знав, що Денні відвезти необхідно. Він розправив простирадла й закрив хлопчика пледом, що лежав у ногах. Денні знову заспокоївся. Джек торкнувся чола сплячого

(що за чудовиська біснуються просто під кістковою перегородкою?)

і виявив, що воно тепле, але в міру До того ж хлопчик знову мирно спав. Дивно.

Він знову заліз у ліжко і спробував заснути. Безуспішно.

Як несправедливо, що все склалося саме так, — схоже, до них підкралася невдача. Переїхавши сюди, вони в остаточному підсумку не зуміли від неї відскіпатися. На той час, як завтра вдень вони прибудуть у Сайдвіндер, золотий шанс уже зникне. Піде за синім замшевим черевиком, як мав звичку висловлюватися давній однокашник Джека, з яким він ділив кімнату. Подумати тільки, якщо вони не виїдуть, якщо як-небудь протримаються, все буде зовсім інакше. Він, як не одним, то іншим способом, закінчить п’єсу. Прилаштує яку-небудь кінцівку. Може, його непевність щодо героїв додасть первісному варіантові фіналу привабливий відтінок невизначеності. Цілком імовірно, що йому вдасться на цьому заробити. Але й без п’єси Ел чудово може переконати стовінґтонську раду знову взяти Джека на роботу. Зрозуміло, цілих три роки йому доведеться відпрацювати професіо-налом-викладачем, але якщо йому вдасться втримуватися від спиртного й не кидати творчості, то, ймовірно, весь цей термін залишатися в Стовінґтоні не доведеться. Звичайно, раніше він за Стовінґтон і гроша ламаного не дав би, він почував, що задихається, що похований заживо. Але то була незріла реакція. Більше того — як може людині подобатися викладати, якщо кожні два-три дні на перших трьох уроках череп розриває похмільний головний біль? Такого більше не буде. Джек був упевнений, що зуміє значно краще впоратися зі своїми обов’язками.

Десь на середині цієї думки все стало розсипатися на шматочки й Джек поплив у царство сну. Вслід йому дзвоном полетіла остання думка:

«Схоже, тут мені вдасться знайти спокій. Нарешті. Якщо тільки мені дозволять».

Коли Джек прокинувся, він стояв у ванній кімнаті номера 217.

(Знову бродив у сні? — чому? — тут немає радіопередавача, якого можна розбити.)

У ванній горіло світло, кімната за спиною тонула в мороку. Довга ванна на левиних лапах була затягнута фіранкою. Килимок для ніг біля її зім’явся й відволожився.

Йому стало страшно, але страх був примарним, як у сні, і Джек здогадався, що все це — не наяву. В «Оверлуку» примарним здавалося дуже багато.

Він підійшов до ванни, не бажаючи позбавити себе можливості ретируватися.

І відкинув фіранку.

У ванні лежав зовсім голий Джордж Гетфілд. Він погойдувався на воді, немов нічого не важив, і в грудях у нього стирчав ніж. Сама вода стала яскраво-рожевою. Очі Джор-джа були закриті. Зів’ялий плаваючий член нагадував водорость.

Джек почув власний голос:

— Джордже...

І тут Джордж повільно розплющив очі. Срібні. У них не було нічого людського. Білі, як риб'яче черевце, руки Джорджа намацали краї ванни, він підтягнувся й сів. Уткнутий точно між сосками ніж стирчав у грудях. Краї рани вже стяг-лися.

— Ти переставив таймер уперед, — сказав Джордж зі срібними очима.

— Ні, Джордже, ні. Я...

— Я не затинаюся.

Тепер Джордж піднявся на ноги, і далі не зводячи із Джека срібних нелюдських очей, а його рот розтягла мертва по-смішка-гримаса. Він перекинув через порцеляновий бортик ванни ногу. Біла, зморщена ступня опинилася на килимку.

— Спершу ти намагався переїхати мене, коли я катався на велосипеді, а потім перевів уперед таймер, а потім намагався на смерть заколоти мене, але я однаково не затинаюся. — Джордж ішов до нього, витягнувши руки зі злегка скорченими пальцями. Від нього пахло вогкістю й цвіллю, як від листя, що потрапило під дощ.

— Задля твого ж блага, — мовив Джек, задкуючи. — Я перевів його вперед задля твого ж блага. Більше того, я випадково знаю, що ти вдався до шахрайства з підсумковим твором.

— Я не шахрай... і не заїка.

Руки Джорджа торкнулися його шиї.

Джек обернувся й кинувся бігти, але замість цього, немов зробившись невагомим, повільно поплив, як частенько буває уві сні.

— Ні, ти шахрай! — у страху й люті вигукнув він, минаючи неосвітлену спальню-вітальню. — Я доведу!

Руки Джорджа знову опинилися на його шиї. Страх заповнював серце Джека, і він уже гадав, що зараз воно розірветься. А потім, нарешті, його рука схопила дверну ручку, повернула її і Джек розчинив двері навстіж. Він зринув з кімнати, але не в коридор третього поверху, а в підвал за аркою. Горіла затягнута павутиною лампочка. Під нею стояв його складаний стілець — застигла геометрична форма. Навколо, куди не глянь, нагромаджувалися мініатюрні гірські хребти з коробок і ящиків, перев’язаних пачок накладних і бозна-чого ще. Джека пронизало полегшення.

— Я знайду його! — почув він власний крик. Він схопив відвологлу, цвілу картонну коробку, та розвалилася у нього в руках, виплеснувши водоспад жовтих тоненьких листків. — Воно десь тут! Я знайду його\ — Зануривши руки вглиб паперів, він однією витяг висохле, немов паперове, осине гніздо, а іншою — таймер. Таймер цокав. Від його задньої стінки вів довгий дріт, до іншого кінця якого був прикріплений заряд динаміту — Ось\ — заволав Джек. — Ось, маєш!

Полегшення перетворилося на торжество. Він не просто втік від Джорджа — він переміг. Поки у нього в руках такі талісмани, Джордж ніколи не зачепить його знову! Джордж із жахом кинеться навтьоки.

Він почав обертатися, щоб можна було зустріти переслідувача віч-на-віч, — і тут на шиї Джека зімкнулися руки Джорджа. Пальці стиснули горло, перекрили кисень. Він востаннє судорожно втягнув повітря, широко роззявляючи рота, і перестав дихати.

— Я не заїка, — почувся з-за спини шепіт Джорджа.

Джек упустив осине гніздо, й звідти лютою жовто-коричневою хвилею заюшили оси. Легені горіли. Перед очима все колихалося, але погляд Джека впав на таймер і почуття торжества повернулося, а з ним — здиблений вал праведного гніву. Замість того щоб з’єднувати таймер з динамітом, дріт тягся до золотого набалдашника масивної чорної трості на кшталт тої, котру завів собі батько Джека, потрапивши в аварію з молоковозом.

Джек схопив її, й дріт відділився. Руки відчули вагу тростини — тут вона здавалася на своєму місці. Він широко розмахнувся. По дорозі назад тростина зачепила дріт, із якого звисала лампочка, і та захиталася, від чого тіні, що огортали кімнату, затанцювали на підлозі й стінах якийсь дивовижний танець. Опускаючись, ціпок ударив щось дуже тверде. Джордж заверещав. Пальці, що стискали горло Джека, ослабли.

Вирвавшись на волю з рук Джорджа, Джек швидко обернувся. Джордж стояв на колінах, пригнувши голову, обома руками закриваючи маківку. Під пальцями проступала кров.

— Будь ласка, — несміло прошептав Джордж, — відпустіть мене, містере Торренсе.

— Зараз ти своє отримаєш, — загарчав Джек. — Неодмінно. Щеня. Нікчемна шавка. Зараз, неодмінно. До краплі. До останньої поганої краплі!

Над головою погойдувалася лампочка, танцювали тіні. Джек замахувався знову й знову, завдаючи удару за ударом, піднімаючи й опускаючи руку, як робот. Закривавлені пальці Джорджа, що захищали голову, зісковзнули, але Джек усе опускав і опускав палицю — на шию, на плечі, на спину й руки. Ось лише палиця перестала бути палицею і перетворилася на молоток із яскравою смугастою ручкою. На молоток, у якого один бік м’якший, а інший — твердіший. Робочий кінець був забруднений кров’ю, на нього налипло волосся. Потім монотонні розміряні удари, з якими молоток урізався в тіло, змінилися гучним стукотом, який відлунював по підвалу. Та й голос самого Джека став таким же — гучним, безтілесним. Але одночасно, як це не парадоксально, він зазвучав слабше, невиразно, ображено... начебто Джек був п’яний.

Уклінна фігура повільно, благально підняла обличчя. Власне, обличчя вже не було — лише кривава маска, з якої визирали очі. Розмахнувшись для останнього свистячого удару, Джек повністю розігнав молоток і лише потім помітив, що сповнене благання обличчя біля його ніг належить не Джорджеві, а Денні. Це було обличчя його сина.

— Татусю...

І тут молоток урізався в мішень, він ударив Денні просто між очей, закриваючи їх назавжди. Джекові здалося, начебто десь хтось розреготався...

(Ні!)

Коли прийшов до тями, він голяка стояв над ліжечком Денні, обливаючись потом. Останній крик Джека пролунав лише в його уяві. Він знову повторив, цього разу пошепки:

— Ні. Ні, Денні. Ніколи.

Ноги підгиналися, мов гумові. Джек повернувся в ліжко. Венді спала глибоким сном. Годинник на нічному столику показував за чверть п’яту. Він лежав без сну до сьомої, а коли заворушився, прокидаючись, Денні, — перекинув ноги через край ліжка й почав одягатися. Час було йти вниз перевіряти котел.

33. Снігохід

Невдовзі після опівночі, поки всі спали неспокійним сном, сніг припинився, насипавши на старий наст ще вісім дюймів. Хмари розійшлися, свіжий вітер відніс їх геть, і тепер Джек стояв у запиленому кружку сонячного світла, що пробивалося крізь брудне віконце в східній стіні сараю.

Приміщення було завдовжки як товарний вагон і не поступалося йому висотою. Пахло мастилом, бензином і змазкою, а ще (слабкий запах, що викликав ностальгію) — прілою травою. Уздовж південної стіни, мов солдати на огляді, вишикувалися в ряд чотири потужні газонокосарки. Ті дві, на яких можна їздити, нагадували маленькі трактори. Ліворуч розташувалися: бур-машина; закруглені лопати, якими підрівнюють поле для гольфу; ланцюгова пилка; електрична машинка для стрижки живоплоту й довга тонка сталева жердка із червоним прапорцем на верхівці. «Хлопчику, щоб за десять секунд мій м’яч був тут. Одержиш четвертак». — «Так, сер».

Біля східної стіни, особливо яскраво освітленої ранковим сонцем, нагромаджувалися один на одного три столи для пінґ-понґу. У кутку — купою звалені грузила для шаффл-борду²² і комплект для гри в роке — скручені дротом ворітця, яскраві кулі в чомусь на кшталт картонки для яєць (але ж і дивні ж у вас тут кури, Ватсоне... еге ж, а бачили б ви тих звірят на газоні перед фасадом, хе-хе) і два набори молотків у стійках.

Джек підійшов до них, для чого довелося переступити через старий восьмигніздовий акумулятор (безсумнівно, колись він сидів під капотом тутешньої вантажівки), пристрій для підзарядки й кілька мотків кабелю з роз’ємами Дж. К. Пенні. Діставши з найближчої стійки молоток з короткою ручкою, Джек відсалютував ним, як лицар, що вітає перед битвою свого короля.

Пригадалися фрагменти сну (який уже поплутався й збляк) — щось про Джорджа Гетфілда й батькову палицю. Цього вистачило, щоб Джекові стало не по собі від того, що його рука стискає молоток — звичайний старий молоток для гри в роке на свіжому повітрі. Доволі абсурдно, але Джек відчув себе трохи винним. Не те щоб роке було такою вже розповсюдженою грою для вулиці, зараз значно популярніший крокет — його сучасний родич... і, якщо вже на те пішло, дитячий варіант цієї гри. Унизу, в підвалі, Джек виявив вицвілий збірник правил роке, надрукований на початку двадцятих років, коли в «Оверлуку» пройшов Північноамериканський турнір із цієї гри. Так, незлецька гра.

(до ошизіння)

Джек злегка насупився, потім посміхнувся. Так, чесно кажучи, гра божевільна. Про це виразно свідчив молоток. М'який бік і твердий бік. Тонка гра, що потребує пильності... але одночасно вимагає грубих, потужних ударів.

Джек змахнув молотком... хуууууууууп!.. і ледь посміхнувся, почувши, з яким потужним свистом той розсікає повітря. Потім повернув його в стійку й повернувся ліворуч. Те, що Джек там побачив, змусило його зрушити брови.

Майже посеред сараю стояв снігохід, досить новий, але Джекові було абсолютно начхати, яка ця штука з вигляду. Збоку на обтічнику було написано «Бомбардир Скіду», на Джека глянули чорні літери, нахилені назад — імовірно, щоб підкреслити швидкість. Чорними були й полози, що видавалися наперед. Праворуч і ліворуч від обтічника були чорні трубки — у спортивних машинах вони називаються напрямними. Але все інше було пофарбоване в яскравий глузливий жовтий колір — якраз він і не сподобався Джекові. У квадраті ранкового сонця снігохід із жовтим тілом і чорними напрямними, полозами й оббивкою відкритої кабіни нагадував дивовижну механічну осу Мабуть, при русі він і звук видавав такий же — зудів і дзижчав, готовий ужалити. Але тоді на що ж ще йому бути схожим? Принаймні, він не прикидався. Адже коли він зробить свою справу, їм стане дуже боляче. Усім. До весни сімейство Торренсів спізнає такого болю, що те, що оси зробили з рукою Денні, здасться материнськими поцілунками.

Він дістав із задньої кишені носову хусточку, обтер губи й підійшов до «Скіда». Зупинився, дивлячись на снігохід згори вниз і засовуючи хусточку назад у кишеню. Зморшка на чолі поглибилася. Зовні в стіну раптово вдарив порив вітру, і сарай захитався й заскрипів. Джек виглянув у віконце й побачив, як вітер несе завісу блискучих сніжних кристаликів у бік готелю, високо крутячи їх у пронизливо синьому небі.

Вітер так само раптово стих, і Джек повернувся до споглядання машини. Слово честі, вона вселяла відразу. Так і чекай, що ззаду висунеться довге моторне жало. Кляті сні-гоходи ніколи не подобалися Джекові. Вони розривали соборну тишу зими на мільйон деренчливих шкалок, лякали дику природу. Забруднюючи повітря, випускали густі колих-кі хмари блакитнуватого бензинового перегару — кха, кха, е-е, дайте подихати. Не виключено, що снігоходи — остання безглузда іграшка допотопного бензинового віку, яку одержують на Різдво десятилітки.

Він згадав, як у стовінґтонській газеті прочитав статтю. Це сталося десь у штаті Мен. Дитина, не звертаючи уваги ні на що довкола, мчала по зовсім незнайомій дорозі зі швидкістю більше тридцяти миль на годину. Уночі. Фари не горіли. Між двома стовпчиками був натягнутий важкий ланцюг, посередині висіла табличка: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ». Мабуть, місяць зайшов за хмару. Хлопчик за всього бажання не зміг би побачити огорожу. Ланцюгом йому знесло голову. Тоді, читаючи цю історію, Джек відчував мало не радість, і тепер, побачивши снігохід, це відчуття повернулося.

(Якби не Денні, я б із великим задоволенням схопив молоток, відкрив капот і лупив би доти, доки)

Джек повільно, довго видихнув застояне в легенях повітря. Венді права. Нехай потоп, благодійна черга, нехай усе хоч провалиться — Венді права. Забити машину до смерті було б верхом божевілля; неважливо, наскільки таке божевілля приємне. Це було б рівносильне тому, що забити до смерті власного сина.

— Луддит, мать твою, — сказав він уголос.

Він обійшов машину ззаду й відгвинтив кришку бензобака. Уздовж стін на рівні грудей були полиці, на одній Джек відшукав вимірник глибини й сунув у бак. Назад мокрою вилізла остання восьмушка дюйма. Не дуже багато, але досить, щоб перевірити, чи заведеться клята штуковина. Потім можна відкачати пальне з «фольксваґена» й тутешньої вантажівки.

Він знову загвинтив ковпачок і відкрив капот. Ні свіч, ні акумулятора. Повернувшись до полиці, Джек пошукав на ній, розштовхуючи вбік гайкові й розвідні ключі, однокамерний карбюратор, вийнятий зі старої газонокосарки, і пластикові коробочки із шурупами, цвяхами й болтами різних розмірів. Полиця потемніла від товстого шару застарілого бруду, до якої, немов хутро, прилип пил, що збирався довгі роки. Доторкатися до цього було огидно.

Він знайшов маленьку, всю в мастилі коробочку з лаконічною олівцевою позначкою «Скід». Джек струснув її, усередині щось загриміло. Свічі. Одну з них він підніс до світла, намагаючись без штангенциркуля визначити зазор. Хай їй грець, ображено подумав він, кидаючи свічу назад у коробочку. Якщо зазор невідповідний, гірше й бути не може, чорт забирай. Круто, дідько їм у пельку

За дверима стояла табуретка. Джек підніс її до снігоходу, сів, вставив чотири свічі запалювання, потім нагвинтив на кожну малюсінький гумовий ковпачок. Зробивши це, він дозволив пальцям швидко пробігти по магнето. Коли я сідав до піаніно, всі сміялися.

Назад до полиць. Цього разу він не міг знайти те, чого хотів — маленький акумулятор. Три- або чотиригніздний. Там були торцеві ключі, ящик із дрилями й свердлами, мішечки добрив для газону й «віґоро» для клумб, але ніякого акумулятора для снігохода. Однак Джека це анітрохи не тривожило. У нього гора з плечей звалилася. «Капітане, я зробив усе, що міг, але закінчити не вдалося». — «Чудово, синку. Я збираюся представити тебе до Срібної зірки й Пурпурного снігохода. Ти робиш честь своєму полку». — «Спасибі, сер. Бачить Бог, я старався».

Обстежуючи останні два або три фути полиці, Джек у прискореному темпі засвистів «Долину Червоної ріки». Ноти виривалися маленькими білими хмаринами пари. Він зробив уздовж полиці повне коло, але акумулятора не виявилося. Може, хто-небудь його вкрав. Може, Ватсон. Джек голосно розсміявся. Старий контрабандний трюк. Кілька паперових обрізків, кілька пачок паперу... хто кинеться скатертини або столового набору «Ґолден Ріґал»... а як щодо акумулятора до снігохода? Штука ж корисна. Сунути в мішок. Злочин білих комірців, дитинко. В усіх липне до пальців. Коли ми були дітлахами, то називали це «прилаштувати ноги».

Джек повернувся до снігохода й, проходячи мимо, від душі штовхнув його в бік. Ну, ось і все. Треба тільки сказати Венді: вибач, дитинко, але...

У кутку біля дверей причаїлася коробка. Просто під табуреткою. На кришці — напис олівцем: «Скід».

Зобачивши її, посмішка на губах Джека всохла. «Погляньте, сер, ось і кавалерія». — «Схоже, ваші димові сигнали зрештою спрацювали».

Так нечесно.

Чорт забирай, просто нечесно.

Щось — везіння, доля, провидіння — намагалося врятувати його. Якесь інше, біле везіння. Але в останній момент повернулося колишнє щастя Джека Торренса. Карта все ще йшла хрінова.

До горла похмурою сірою хвилею підкотила образа. Руки знову стиснулися в кулаки.

(Нечесно, будьте ви прокляті, нечесно!)

Чому б йому було не подивитися куди-небудь в інше місце? У будь-яке інше. Чому не кольнуло в шию, не засвербіло в носі й не приспічило моргнути? Будь-який такий учинок — і він ніколи не помітив би цієї коробки.

Ах, так? Ну, виходить, він її й не бачив. Ото і все. Це галюцинація, така ж, як те, що вчора трапилося біля того номера на третьому поверсі або із клятим живоплотом. Хвилинна напруга — ото і все. Уяви, мені здалося, що в кутку я бачу акумулятор від снігохода. А зараз там нічого немає. «Мабуть, бойова утомам сер. Вибачте». — «Тримай хвіст морквиною, синку. Рано чи пізно таке трапляється з усіма нами».

Він так смикнув двері, що мало не зірвав їх із петель, витяг свої снігоступи в сарай і так садонув ними об підлогу, що налиплий на них сніг здійнявся хмарою. Джек сунув ліву ногу в снігоступ... і зупинився.

Зовні, біля майданчика для підвозу молока, був Денні. Видно, він намагався зліпити сніговика. Не надто вдало — сніг був недостатньо липким, щоб триматися. І все-таки Денні давав йому можливість показати себе, хлопчик укутаний з голови до п’ят, цятка на блискучому снігу під блискучим небом. І шапочка козирком назад, як у Карлтона Фіске.

(Господи, про що ти думав?)

Відповідь прийшла негайно.

(Про себе. Я думав про себе.)

Він раптом згадав, як лежав минулої ночі в ліжку — лежав і раптом зрозумів, що обмірковує вбивство власної дружини.

У ту мить, що Джек стояв там на одному коліні, йому все стало зрозуміло. «Оверлук» попрацював не лише з Денні. Із ним теж. Слабка ланка не Денні — він сам. Це він уразливий, його можна зігнути й скручувати, поки не хрусне.

(Поки я не здамся й не засну... а коли я зроблю це... якщо зроблю...)

Він глянув угору на занесені снігом вікна. їхні багатогранні поверхні відбивали сліпучий блиск сонця, але він однаково дивився. І вперше помітив, як ці вікна схожі на очі. Відбиваючи сонце, усередині вони зберігали свій власний морок. І спостерігали вони не за Денні. А за ним.

У ці кілька секунд Джек зрозумів усе. Йому згадалася одна чорно-біла картинка, яку він ще хлопчиськом бачив на уроці закону Божого. Черниця поставила її на мольберт і назвала чудом Господнім. Клас тупо дивився на малюнок і бачив тільки безглузду, безладну плутанину чорного й білого. Потім хтось із дітей у третьому ряді зойкнув: «Там Ісус!» — і пішов додому з новеньким Новим Завітом і церковним календарем на додачу. Адже він був першим. Інші дивилися ще пильніше, Джекі Торренс серед них. Один за одним діти однаково ойкали, а одна дівчинка впала мало не в екстаз, верескливо викрикуючи: «Я бачу Його! Бачу\» Її теж нагородили Новим Завітом. Під кінець обличчя Ісуса в обрисах чорного й білого розгледіли всі — всі, крім Джекі. Перелякавшись, він дужче напружив очі, але якась частина його «я» цинічно думала, що інші просто викаблучуються, піддобрюючи сестру Беатрису, а частина була таємно переконана, що він нічого не бачить, тому що Господь має його за найбільшого грішника в класі. «Хіба ти не бачиш, Джекі?» — запитала своїм сумним приємним голосом сестра Беатриса. Він затряс головою, потім прикинувся схвильованим і сказав: «Так, бачу! Ого! Це справді Ісус!» І всі в класі засміялися й зааплодували йому, і Джекі відчув торжество, сором і переляк. Пізніше, коли всі інші, штовхаючись, піднімалися із церковного підвалу на вулицю, він відстав, розглядаючи нічого не значуще чорно-біле сум’ятя, яке сестра Беатриса залишила на мольберті. Джекі ненавидів малюнок. Інші прикинулися — так само як він сам і сестра. Усе це був великий обман. «Лайно, лайно чортове», — прошептав він собі під ніс, а коли повернувся, щоб піти, то краєчком ока помітив лик Ісуса, сумний і мудрий. Він обернувся, серце вистрибувало з грудей. Раптом клацнувши, все стало на місце, і Джек зі здивуванням і переляком уп'явся на картину, не в змозі повірити, що не завважував її. Очі. На пооране турботами чоло зиґзаґом лягла тінь. Тонкий ніс. Повні співчуття губи. Він дивився на Джека Торренса. Хаотично розкидані плями раптом перетворилися на безсумнівний чорно-білий начерк лику Нашого-Господа-Ісуса. Повне страху здивування переросло в жах. Він богохульствував перед образом Ісуса. Він буде проклятий. Він опиниться з грішниками в пеклі. Лик Ісуса був на картинці увесь час. Увесь час.

Зараз, ставши на одне коліно в сонячній плямі й спостерігаючи за тим, як грається в тіні готелю син, Джек зрозумів, що все це правда. Готелю знадобився Денні — може, вони всі, але Денні — точно. Кущі справді рухалися. У 217-му живе небіжчиця. У більшості випадків ця жінка, можливо, всього лише нешкідливий дух, але зараз вона активна й небезпечна. Її, як злу іграшку, запустила дивна свідомість самого Денні... і його, Джека. Це Ватсон казав, що на майданчику для роке із кимось стався приступ, і той помер? Чи це розповів Уллман? Однаково. Потім на третьому поверсі відбулося вбивство. Скільки ж давніх сварок, самогубств, бійок? Скільки вбивств? Може, по західному крилу нишпорить Ґрейді з сокирою, чекаючи лише одного: щоб Денні завів його й можна було б вийти за двері?

Опухле кільце синців на шиї Денні.

Ледь зримі блискучі пляшки в порожньому барі.

Рація.

Сни.

Альбом для вирізок, що опинився в підвалі.

(Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в сні...)

Джек раптом підвівся й жбурнув снігоступи за двері. Його бив дріж. Він зачинив двері й підняв коробку з акумулятором. Вона вислизнула з тремтячих пальців

(О Господи, що якщо я його розбив)

і боком ударилася об підлогу. Джек розкрив картонні клапани й дістав акумулятор, не страшачись того, що коли корпус тріснув, з нього може підтікати кислота. Але той був цілий. З губ Джека зірвалося тихе зітхання.

Обережно, як дитину, Джек відніс акумулятор до «Скіда» і встановив на місце перед мотором. На одній із полиць він відшукав невеликий розвідний ключ і швидко, без проблем, приєднав до акумулятора дроти. Той ожив, підзаряджати не було потреби. Коли Джек тицьнув плюсовим кабелем у клему акумулятора, пролунав тріск електричного розряду й запахло озоном. Закінчивши роботу, Джек став одалік, нервово витираючи долоні об вигорілу джинсову куртку. Ось. Запрацював. Чого б це йому не працювати? Ніяких причин, ось лише снігохід — це частина «Оверлука», а «Оверлук» справді не хоче випустити їх звідси. Аж ніяк. «Оверлук» до чортиків приємно проводить час. Тут тобі й маленький хлопчик, щоб стращати, і чоловік із дружиною, щоб цькувати їх одне на одного, і якщо правильно розіграти свою партію, всі вони можуть скінчити тим, що стануть витати в холах «Оверлука» на кшталт нематеріальних тіней з роману Ширлі Джексон²³. Що б не снувало в домі на пагорбі, воно снувало на самоті. Але в «Оверлуку» самотність нікому не загрожує, о ні, товариство тут знайдеться. Однак у снігохода справді не було причин не заводитися. Звичайно, якщо не зважати на те, що

{якщо не зважати на те, що насправді йому все ще не хочеться їхати)

так, якщо не зважати на це.

Джек стояв і дивився на «Скіда», подих морозяними струмками виривався назовні. Йому хотілося, щоб усе залишалося так, як є. Заходячи сюди, він не мав сумнівів. Тоді він знав, що спуститися на рівнину — неправильне рішення. Просто Венді налякалася бабая, придуманого істеричним хлопчиськом. Тепер раптом він зумів поставити себе на її місце. Як у п’єсі, у його клятій п’єсі. Джек перестав розуміти, на чиєму він боці і як варто чинити. Досить було розглянути серед чорних і білих плям лик Господа — і все, гаси ліхтарі — неможливо було й далі не помічати Його. Інші могли сміятися, заявляючи: «що це за безглузді плями, ви мені дайте старого доброго Маестро, картину, написану титаном», але ти завжди будеш бачити там лик Нашого-Господа-Ісуса. У тебе на очах він одним махом набув форми, і в цю приголомшливу мить прозріння свідомість і підсвідомість змішалися в одне. Ти завжди будеш бачити Його. Твоє прокляття — завжди бачити Його.

(Знову в сні блукала я...)

Усе було гаразд, поки Джек не побачив, як Денні грається в снігу Ось хто винен. У всьому винен Денні. У нього — «сяйво», чи як це там зветься. Ні, не сяйво. Прокляття. Якби вони з Венді були тут самі, зима пройшла б дуже приємно. Нічого було б ламати голову.

(Не хочеш поїхати? Не можеш?)

«Оверлук» хотів, щоб вони залишилися, і Джек теж хотів цього. Усі, навіть Денні. Може, «Оверлук», наче величезний Семюель Джонсон²⁴, вибрав Джека на роль свого Босвелла²⁵. Кажете, новий сторож пише? Чудово, найміть його. Настав час визначитися, однак спершу позбудьмося цієї жінки й синка, який пхає свого носа куди не слід. Ми не хочемо, щоб його відволікали. Ми не...

Джек стояв біля кабіни снігохода, і головний біль повертався. До чого все звелося? Поїхати чи залишитися. Дуже просто. І нема чого ускладнювати. Ми їдемо або залишаємося?

«Якщо їдемо, скільки мине часу, перш ніж ти знайдеш у Сайдвіндері яку-небудь тамтешню діру, — запитав його внутрішній голос, — темну комірку з паршивим кольоровим теликом, де неголені безробітні цілісінькі дні дивляться розважальні програми, вбиваючи час. Де в чоловічій вбиральні смердить сечею, якій не менше двох тисяч років, а в очку унітаза завжди плаває бичок «Кемела»? Де склянка пива — тридцять центів, закушуєш сіллю, а в музичний автомат завантажено сімдесят старих “кантрі”?»

Скільки часу? О Господи, як же він боїться, що часу знадобиться зовсім небагато.

— Я не можу виграти, — дуже тихо мовив він. Ось воно. Немов Джек намагається грати в «солітер», але з-під руки пропав туз.

Він різко нахилився до мотора «Скіда» і висмикнув магнето. Легкість, з якою воно відірвалося, викликала нудоту. Джек глянув на нього, потім пройшов до задніх дверей сараю й відчинив їх.

Звідти відкривався нічим не загороджений вид на гори — у мерехтливому блиску ранку вони були красиві, як на поштовій листівці. Угору по схилу, майже на милю, до перших сосон простиралася сніжна цілина. Джек кинув магнето в сніг так далеко, як тільки зумів. Воно полетіло значно далі, ніж мусило, і впавши, зметнуло легку сніжну хмарину. Вітерець відніс сніжну крупу до нових місць відпочинку. Розсіяти її, он воно як. Нема чого тут дивитися. Усе пройшло. Розсіялося.

Джека обійняло почуття спокою.

Він довго простояв у дверях, дихаючи чудовим гірським повітрям, потім рішуче зачинив їх і пішов через інші двері сказати Венді, що вони залишаються. По дорозі він затримався й погрався в сніжки з Денні.

34. Кущі

Настало 29 листопада. Три дні тому був День подяки. Останній тиждень видався на славу. Такого обіду, як на День подяки, вдома їм ще не доводилося їсти. Для розмаїтості Венді приготувала індичку Діка Геллорана, але всі наїлися від пуза, навіть не приступивши до розчленовування веселої пташки. Джек простогнав, що їстимуть вони тепер індичку до кінця зими — у сандвічах, з локшиною, у сметані, із сюрпризом...

Венді ледь посміхнулася.

— Ні, — сказала вона, — тільки до Різдва. А потім буде каплун.

Джек і Денні хором застогнали.

Синці із шиї Денні зникли, а з ними — майже вс!і страхи. У День подяки Венді катала сина на санках, а Джек працював над п’єсою, яка вже наближалася до завершення.

— Усе ще боїшся, доко? — поцікавилася Венді, не знаючи, як запитати не настільки прямо.

— Так, — просто відповів той, — але тепер я тримаюся в безпечних місцях.

— Тато каже, що рано або пізно лісники зацікавляться тим, чому ми не виходимо на зв’язок по рації. І приїдуть подивитися, чи все гаразд. Тоді можна буде поїхати. Нам з тобою. А тато залишиться до весни. У нього є на це вагомі причини. У певному сенсі, доко... знаю, тобі важко це зрозуміти... ми загнані в кут.

— Ага, — ухильно відповів хлопчик.

Цього сяючого полудня батьки залишилися вдвох нагорі, і Денні знав, що вони кохаються. Зараз вони задрімали. Денні знав, вони щасливі. Мама ще побоювалася, а ось татова позиція була дивною. Начебто він зробив щось дуже важке, і зробив правильно. Але, схоже, Денні не цілком розумів, що саме. Батько навіть у думках ретельно охороняв це. Денні міркував: чи можна радіти вчинку й одночасно соромитися його настільки, щоб намагатися про нього не думати? Питання не давало спокою. Денні вважав, що коли все гаразд, такого бути не може. Як не намагався хлопчик проникнути в батькові думки, проступала лише невиразна картинка: високо в пронизливо-синьому небі кружляло щось на кшталт восьминога. Два рази Денні зосереджувався доволі сильно, щоб уловити, що це, і обидва рази тато раптом упирався в нього таким пронизливим і страхаючим поглядом, начебто знав, чим Денні зайнятий.

Зараз Денні у вестибюлі готувався вийти на вулицю. Він гуляв часто, прихоплюючи то санки, то снігоступи. Йому подобалося бувати поза готелем. Коли він опинявся за'двери-ма, на сонячному світлі, у нього немов гора падала з пліч.

Хлопчик приніс стілець, став на нього, із шафки біля танцювального залу дістав куртку й стьобані штани, а потім сів, щоб їх надягти. Чоботи лежали в коробці для взуття. Він натягнув їх, а коли заходився шнурувати й зав’язувати акуратним «бабусиним» вузлом сирицеві шнурки, то язик від старанності виповз з куточка рота назовні. Рукавиці, лижна маска — і готово.

Пройшовши через кухню до чорного ходу, хлопчик спинився. Йому набридло гратися на задньому дворі, до того ж у ці години місце, де він грався, закривала тінь готелю. Денні не подобалося бути в тіні «Оверлука». Він вирішив, що замість цього надягне снігоступи й сходить на дитячий майданчик. Дік Геллоран велів триматися подалі від кущів живоплоту, але думка про звірів-дерев не надто переймала хлопчика. Зараз їх поховали під собою замети, виднілися лише підвищення невизначеної форми — колись вони були головою кролика й хвостами левів. Отак визираючи з-під снігу, вони здавалися радше безглуздими, ніж страхаючими.

Денні відчинив чорний хід і взяв із майданчика для підвозу молока свої снігоступи. П’ять хвилин по тому на парадному ґанку він прикріпив їх до ніг. Тато казав, що в нього (Денні) талант ходити на снігоступах — ледачий шаркаючий крок, поворот щиколотки, від якого пухнастий сніг злітає із кріплень саме перед тим, як нога знову опускається на землю, — йому залишається тільки наростити на стегна, гомілки й щиколотки необхідну мускулатуру. Денні виявив, що щиколотки втомлюються раніше. Ходіння на снігоступах точно так само стомлювало їх, як катання на ковзанах, — адже доводилося увесь час обтрушувати кріплення. Приблизно кожні п’ять хвилин Денні доводилося зупинятися, щоб відпочити, розставивши ноги й вирівнявши снігоступи.

Але по дорозі до дитячого майданчика відпочивати не треба було, він увесь час ішов під гору. Денні заледве перебрався через дивовижний замет, радше схожий на дюну, яку намело на парадний ґанок, і менше ніж за десять хвилин уже тримався рукою в рукавиці за гірку на дитячому майданчику. Він майже не задйхався.

Дитячий майданчик під глибоким снігом був значно симпатичніший, ніж восени. Він нагадував парк атракціонів. Ланцюги гойдалки примерзли, химерно перекручені, сидіння лежали просто на снігу. Смуга перешкод перетворилася на крижану печеру, яку стерегли крижані зуби бурульок. З-під снігу визирали тільки димарі іграшкового «Оверлука»,

(Добре було б, щоб і справжній так само завалило... тільки щоб нас не було всередині.)

так у двох місцях, як ескімоські голки, визирали верхівки цементних кілець. Денні підійшов до них, присів навпочіпки й почав копати. Дуже скоро темна паща одного з кілець відчинилася, і хлопчик протиснувся в холодний тунель. Він уявляв себе Патріком Макґугеном, секретним агентом (цю програму на беррінґтонському телеканалі показували двічі, і тато жодного разу її не пропустив — він готовий був не ходити в гості, щоб залишитися вдома й подивитися «Секретного агента» або «Месників», а Денні завжди дивився разом з ним), що тікає по швейцарських горах від агентів КДБ. Отут були лавини, а його подружку вбив отруєною стрілою сумнозвісний агент КДБ Слоббо, але десь неподалік була антигравітаційна машина росіян. Можливо, в кінці цього тунелю. Він дістав свій автомат і покрокував по цементному тунелю, широко розкривши насторожені очі, видихаючи повітря.

Дальній кінець кільця виявився щільно перекритий снігом. Денні спробував прокопатися наскрізь і здивувався (а трохи й стривожився), наскільки міцним — майже як лід — виявився сніг через холодний вантаж, що постійно тиснув згори.

Вигадана гра розпалася. Денні раптом зміркував, що замкнений у тісному цементному тунелі, а тому добряче нервує. Він почув власний подих, який здався вологим, гучним і швидким. Він був під снігом, а через отвір, який Денні викопав, щоб потрапити сюди, світло майже не проникало. Хлопчикові раптом найдужче в світі захотілося опинитись нагорі, він раптом згадав, що тато з мамою сплять і не знають, де він, і що якщо цю діру засипле, він опиниться в пастці — а «Оверлук» його недолюблює.

Денні із зусиллям розвернувся й поповз по цементній трубі назад, за спиною дерев’яно потріскували снігоступи, під долоньками хрумтіло мертве осикове листя останнього листопаду. Щойно він дістався до кінця, до холодного світла, що лилося згори, як сніг справді обвалився — зовсім трохи, але досить, щоб припудрити малого, перекрити викопаний ним у снігу отвір і залишити Денні в темряві.

На мить розум хлопчика заціпенів у цілковитій паніці, не здатний міркувати. Потім, немов зоддалік, почувся наказ батька: ніколи не гратися на стовінґтонському смітнику, адже дурні, бува, викидають старі холодильники, не знявши дверцят. Якщо заберешся всередину й вони випадково зачиняться, вибратися неможливо. Умреш у темряві.

(Ти ж не хочеш, щоб таке сталося з тобою, га, доко?)

(Ні, тату)

Але таке сталося, підказав, шаленіючи, розум, сталося, ти в темряві, ти замкнений, і отут холодно, як у холодильнику І...

(тут зі мною є щось іще)

Судорожно зойкнувши, Денні перестав дихати. По жилах розтікся жах, що наганяє сон. Так. Так. Тут разом із ним було щось іще, щось жахливе, що «Оверлук» приберіг саме для такого випадку. Може, величезний павук, що ховається в норі під опалим листами або пацюк... а може, труп якого-небудь малюка, що вмер тут, на дитячому майданчику. Чи траплялося тут таке? Так, подумав Денні, можливо. Пригадалася та жінка у ванні. Кров із мозком на стіні президентського люкса. І малюк із розбитою при падінні чи то з брусів, чи з гойдалки головою, що повзе за ним у темряві, посміхаючись, і шукає одного останнього товариша для ігор на нескінченному дитячому майданчику. Назавжди. Ось-ось стане чутно, як він наближається.

У дальньому кінці цементного тунелю почувся неголосний шерех опалого листя, начебто щось рачки повзло до Денні... У будь-який момент на щиколотку опуститься холодне рученя...

Ця думка вивела Денні із заціпеніння. Він кинувся розривати пухкий сніг, що обвалився, закупоривши цей кінець цементного кільця, викидаючи його назад між ногами, як собака, що викопує кістку. Зверху сочилося блакитнувате світло, й Денні рвався до нього, як пірнальник із глибини. Він дряпав спину об край кільця. Один снігоступ зачепився за інший. Під лижну маску й за комір куртки набилося снігу. Він копав його, вгризаючись у холодну пухку масу. Здавалося, сніг хоче втримати хлопчика, всмоктати назад, униз, у цементне кільце, де чекала невидима істота, що хрумтить листям, і залишити там. Назавжди.

Потім Денні опинився на волі, обличчя виявилося поверненим угору, до сонця, він повз по снігу, відповзав від напівпохованого цементного кільця, хрипло хапаючи ротом повітря; від пухнастого снігу обличчя стало комічно білим — жива маска жаху. Накульгуючи, хлопчик дістався до смуги перешкод і сів, щоб відсапатися й наново закріпити снігоступи. Поправляючи й перев’язуючи кріплення, він не зводив очей з отвору, яким закінчувалася цементна труба. Він вичікував — чи не зрине звідти що-небудь. Нічого не з’явилося, і Денні задихав рівніше. Що б не жило там, ця істота боялася сонячного світла. Її тримали там замкненою й виходити назовні вона, можливо, могла тільки в темряві... або коли обидва кінці її круглої в’язниці забивало снігом.

(Але зараз я в безпеці, у безпеці й просто повернуся додому, тому що тепер я)

Позаду щось м’яко ухнуло.

Денні обернувся й подивився на готель. Але навіть раніше, ніж він подивився,

(бачиш індіанця на цій картинці?)

він уже знав, що побачить, — адже хлопчик зрозумів, що це за глухий удар. Із таким звуком обвалюється великий сніжний шар — зісковзує з даху готелю й падає на землю. (бачиш⁷.)

Так. Він бачив. Сніг обвалився з куща, підстриженого у формі собаки. Коли Денні прийшов сюди, це був усього лише банальний замет за межами майданчика. Тепер з-під снігу з’явився собака — недоречний сплеск зелені посеред білизни, від якої на очі навертаються сльози. Собака стояв на задніх лапах, немов випрошував цукерку або шматочок чого-небудь їстівного.

Але цього разу він не збожеволіє, не втратить холоднокровності. Тому що, принаймні, не пійманий у темній дірі. Тут світить сонце. А це всього лише собака. Сьогодні доволі тепло, з надією подумав хлопчик. Може, сонце просто настільки підтопило сніг на собаці, що його рештки обвалилися, ото і все. Може, справа в цьому.

(не підходь до цього місця... тримайся осторонь) Зав’язки снігоступів тримали намертво. Денні підвівся, оглянувся й упився поглядом у цементне кільце, майже повністю засипане снігом. Від того, що він побачив біля отвору, з якого вибрався, серце Денні зупинилося. Тунель закінчувався круглою плямою мороку, складкою тіні, що позначила діру, яку хлопчик викопав, щоб потрапити усередину. Зараз, незважаючи на сліпучий сніг, йому здалося, начебто там щось видніється. Ворушиться. Рука. Долонька якоїсь страшенно нещасної дитини, благальна рука потопаючого.

(урятуй мене, будь паска, урятуй, якщо не можеш урятувати мене, принаймні, ходи пограйся зі мною... назавжди, назавжди, назавжди)

— Ні, — хрипло прошептав Денні. Слово у всій наготі вивалилося з пересохлого рота. Тепер свідомість відчутно вагалася, готова покинути його, як покинула, коли та жінка з ванни... ні, краще про це не думати.

Денні вхопився за нитки реальності й міцно вчепився в них. Тобі треба вибратися звідси. Зосередься на цьому. Спокійно. Будь як секретний агент. Хіба Патрік Макґуген плакав би й замочив штани, як дитина?

Або тато?

Це трохи заспокоїло Денні.

Позаду знову почулося тихе «фламп» упалого снігу. Він обернувся. Тепер зі снігу визирала й гарчала на нього голова одного з левів. Лев опинився ближче, ніж мав бути, — майже біля воріт дитячого майданчика.

Жах, що наростав у ньому, Денні придушив. Він — секретний агент, і зуміє втекти.

Він рушив до виходу із майданчика тим же кружним шляхом, що і його батько в день, коли пішов сніг. Усю увагу Денні поглинули снігоступи. Повільні, широкі ковзні кроки. Не піднімай ногу занадто високо, бо впадеш. Поверни щиколотку, струси сніг з перехрестя кріплень. Йому здавалося, що він іде так повільної Ось і ріг дитячого майданчика. Там високі замети, і Денні вдалося перебратися через паркан. Переступивши однією ногою через огорожу, він мало не зарив носом, коли другий снігоступ зачепився за стовпчик огорожі. Денні переніс вагу на зовнішню опору, розмахуючи руками, як млин, пам’ятаючи, як важко підніматися, якщо впадеш.

Праворуч знову повторився той же неголосний звук. Упав шар снігу. Денні оглянувся й побачив двох інших левів. Звільнившись від снігу до передніх лап, вони пліч-о-пліч сиділи приблизно за шістдесят кроків від хлопчика. Зелені заглибини — їхні очі — не відривалися від нього. Собака повернув голову.

(Це трапляється, тільки коли не дивишся)

— О! Гей...

Снігоступи схрестилися й він шубовснув у сніг, безладно розмахуючи руками. Холодні грудки набилися в каптур, за комір, у халяви чобіт. Заледве вибравшись зі снігу, Денні спробував підіпхнути снігоступи під себе (серце колотилося, як божевільне)

(секретний агент, пам’ятай, ти секретний агент) і впав на спину. Якусь мить він лежав, дивлячись у небо, думаючи, що простіше було б здатися.

Потім він згадав про істоту в цементному тунелі й зрозумів, що здатися не може. Підібравши ноги, Денні пильно дивився на кущі живоплоту. Три леви зібралися тепер разом, до них було близько сорока футів. Собака зайшов ліворуч від них, начебто відрізав Денні шлях до відступу. Якщо не завважувати пухнастих жабо навколо ший і морд, снігу на скульптурах не було. Всі вони не зводили з хлопчика очей.

Він загнано дихав, під черепом, немов пацюк, вертілася, гризла паніка. Та хлопець боровся з панікою і снігоступами.

(татів голос: ні, не воюй з ними, доко. Іди так, немов вони — твої ноги. Іди разом з ними)

(Так, тату.)

Він знову пішов, намагаючись відновити легкий ритм, якому вчився в тата. Помалу той почав вертатися, але з ним прийшло й усвідомлення того, що Денні втомився — так зморив його страх. Сухожилля на стегнах та ікрах горіли й тремтіли. Попереду виднівся знущально далекий «Оверлук» — він немов витріщав на хлопчика безліч вікон, начебто там проходили якісь змагання, що трішки його цікавили.

Денні оглянувся через плече, і його квапливе дихання на мить завмерло, а потім іще почастішало. Від нього до найближчого лева тепер залишилося не більше двадцяти футів. Звір грудьми розсікав сніг, немов собака, що купається в ставку. Два інших голова до голови йшли праворуч і ліворуч від нього, — справжнісінький тобі армійський патруль, — а собака, як розвідник, і далі рухався ліворуч. У того лева, що був ближче до Денні, голова пригнулася до землі, плечі могутньо здибилися над шиєю, хвіст задерся, начебто перед тим, як Денні оглянувся, той зі свистом розтинав повітря. Йому спало на гадку, що лев схожий на величезну домашню кішку, яка хвацько забавляється з мишею перед тим, як убити.

(...упасти)

Ні, якщо він упаде, йому кінець. Піднятися йому не дозволять. Вони кинуться на нього. Денні скажено замахав руками й, набравши повні легені повітря, рвонув уперед, його центр ваги танцював просто перед носом хлопчика. Піймавши рівновагу, він заспішив далі, кидаючи назад короткі погляди через плече. Повітря зі свистом входило й виходило з пересохлого горла, обпалюючи, як гаряче скло.

Світ звузився до сліпучого снігу, зелених фігур живоплоту й шереху снігоступів. І чогось іще. М’який, приглушений тупіт. Денні спробував додати ходу й не зумів. Зараз він ішов над похованою під снігом під’їзною дорогою — маленький хлопчик, обличчя якого майже повністю приховував каптур куртки. Тихий, ясний полудень. Застигле повітря.

Коли він оглянувся ще раз, лев, що йшов попереду, виявився всього за п’ять футів позаду. Він посміхався. Паща була розкрита, зуби стиснуті, мов зубці коліщат годинника. За левами Денні побачив кролика — з-під снігу висунулася яскраво-зелена голова, начебто кролик повернув свою жахливу морду, яка нічого не виражала, щоб побачити, як інші закінчать підкрадатися.

На газоні перед «Оверлуком», між кільцем під’їзної дороги й ґанком, Денні дозволив паніці вирватися на волю й незграбно побіг на снігоступах, тепер уже не сміючи оглянутися, нахиляючись уперед все дужче; руки випереджали хлопчика, роблячи схожим на сліпого, що відшукує перешкоду. Каптур звалився на спину, відкривши обличчя, крейдяна блідість якого змінилася пропасними плямами рум’янцю на щоках, очі від жаху вискакували з орбіт. Ґанок був уже зовсім близько. Позаду раптом голосно хруснув сніг — немов щось стрибнуло.

З беззвучним криком Денні повалився на сходи ґанку й рачки поліз угору. Позаду зі стукотом чіплялися один за одного снігоступи.

Повітря немов розірвалося, і ногу простромив біль. Почувся тріск тканини, що рвалася. І ще щось, що напевно — без сумніву — було плодом його уяви.

Сердите гарчання.

Запах хвої й крові.

Денні, хрипло схлипуючи, на весь зріст розтягнувся на ґанку. У роті був відчутний мідний присмак. Серце важко тіпалося в грудях. З носа тонким струмком текла кров.

Він поняття не мав, скільки пролежав там, перш ніж розчинилися парадні двері й до нього в самих джинсах і тапочках вибіг Джек. Слідом бігла Венді.

— Денні! — крикнула вона.

— Доко! Денні, заради Бога! Що сталося? У чому справа?

Тато допомагав йому піднятися. Стьобані штани виявилися прорвані наскрізь. Під дірою була розірвана лижна вовняна шкарпетка, ікру суцільно покривали подряпини... начебто Денні пробував протиснутися крізь тісно зарослу вічнозелену огорожу, а* гілки чіплялися за нього.

Він оглянувся. Удалині, за газоном, за полем для гольфу, виднілися ледь окреслені сніжні горбики. Звірі. Жива огорожа. Між ними й дитячим майданчиком. Між ними й дорогою. Ноги Денні підкосилися. Джек підхопив його. Хлопчик розплакався.

Денні розповів батькам усе, крім того, що трапилося, коли сніг закупорив отвір цементного кільця. Він не зміг змусити себе повторити це й не знаходив правильних слів, щоб виразити почуття апатії й жаху, яке повільно охопило його, коли там, у холодній пітьмі, він почув потріскування мертвого осикового листя. Але Денні розповів про м’яке ухання сніжних брил, що обвалювалися. Про лева, який, втягнувши голову в плечі, що вибирався з-під снігу, розсікаючи його, як воду, щоб погнатися за хлопчиком. Навіть розповів, як кролик, коли все добігало кінця, повернув голову,

щоб подивитися на це.

14 “Сяйво”

Усі троє влаштувалися у вестибюлі. Джек розпалив камін так, що той аж гудів. Денні загорнули в ковдри на тому маленькому диванчику, де колись — мільйон років тому — сиділи, пересміюючись, як дівчиська, три черниці, очікуючи, щоб черга біля стійки адміністратора розсмокталася. Хлопчик попивав із кухля гарячий суп з локшиною. Венді сиділа поруч і гладила його по голові. Джек влаштувався на підлозі, й, у міру того як Денні розповідав, його обличчя ставало усе більше застиглим і нерухомим. Він двічі діставав із задньої кишені хусточку, щоб обтерти спраглі губи.

— Тоді вони погналися за мною, — закінчив хлопчик. Джек піднявся й став біля вікна, спиною до них. Денні глянув на маму.

— І гналися аж до ґанку. — Він щосили намагався говорити спокійно — адже, якщо він збереже спокій, йому повірять. Містерові Стенджеру залишитися спокійним не вдалося. Він розплакався й не зумів зупинитися, і ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ приїхали забрати його — якщо ти плачеш і не можеш зупинитися, отже, у тебе НЕ ВСІ ДОМА, а коли ж ти повернешся? ХТОЗНА. Куртка, штани й обліплені снігом снігоступи Денні валялися біля дверей на килимку

(Не заплачу,, не дозволю собі плакати)

Він подумав, що це йому під силу, але дріж угамувати не міг. Дивлячись на вогонь, хлопчик чекав, що тато що-небудь скаже. У темній кам'яній печерці танцювали високі жовті язики полум’я. Із тріском вибухнула соснова шишка, у димохід стовпом полетіли іскри.

— Денні, ходи-но сюди.

Джек обернувся. Обличчя й далі було мертвотним, стисненим. Денні не хотілося дивитися в це обличчя.

— Джеку...

— Я просто хочу, щоб хлопчик на хвилинку підійшов до мене.

Денні сповз із дивана й підійшов до тата.

— Молодець. Ану, що ти бачиш?

Денні ще не дійшов до вікна, але вже знав, що побачить. Звичайна зона їхніх прогулянок, позначена плутапиною слідів чобіт, санок, снігоступів. А за нею вниз по схилу, до кущів живоплоту й дитячого майданчика, спускалося сніжне поле, що вкривало всю територію «Оверлука». Рівну білизну порушували всього два ланцюжки слідів: один вів просто від ґанку до дитячого майданчика, інший — назад, довгий і звивистий.

— Лише мої сліди, тату. Але...

— Як щодо живоплоту, Денні?

Губи хлопчика затремтіли. Він готовий був розплакатися. А, якщо він не зуміє перестати?

(Не заплачу, не заплачу, ні. НІ)

— Усе засипало снігом, — прошептав він. — Але, тату...

— Що? Не чую!

— Джеку, це ж допит із пристрастю! Хіба ти не бачиш, що він наляканий, він...

— Замовкни! Нумо, Денні?

— Вони подряпали мене, тату. Ногу...

— Мабуть, ти роздряпав ногу об наст.

Між ними опинилася бліда, розсерджена Венді.

— До чого ти намагаєшся його схилити? — запитала вона. — До зізнання в убивстві? Що з тобою таке?

І тут відчуженість в очах Джека зламалася.

— Я намагаюся допомогти йому усвідомити різницю між реальністю й звичайною галюцинацією, ото й усе.

Він присів навпочіпки поруч Денні так, що їхні очі опинилися на одному рівні, а потім міцно обхопив сина.

— Денні, насправді нічого не було. Гаразд? Було щось на кшталт одного з тих трансів, у які ти іноді впадаєш. Ото і все.

— Тату?

— Що, Дене?

— Ногу я подряпав не об наст. Там немає ніякого насту. Сніг пухнастий-пухнастий. Зовсім не злипається. Навіть сніжки не зробиш. Пам'ятаєш, ми хотіли пограти в сніжки й не змогли?

Він відчув, як батько весь напружився.

— Ну, тоді об сходинку ґанку

Денні відхитнувся. Він раптом зрозумів. Його осінило, хлопчик за мить здогадався про все одразу, як це іноді буває, як було з тією жінкою, якій хотілося залізти в штани до сірого чоловіка. Він великими очима дивився на батька.

— Ти знаєш, що я кажу правду, — вражений, прошептав

він.

— Денні, — обличчя Джека напружилося.

— Ти знаєш, тому що бачив...

Розкрита долоня Джека банально, зовсім не драматично плеснула по обличчю Денні, голова хлопчика гойднулася назад, на щоці клеймом виступив червоний відбиток.

Венді протяжно скрикнула.

Усі на мить заціпеніли, потім Джек схопив сина й сказав:

— Денні, вибач. Добре, доко?

— Ти вдарив його, виродку! — заволала Венді. — Брудний виродку!

Вона вчепилася в іншу руку Денні. На мить кожен із дорослих тягнув хлопчика до себе.

— Будь ласка, перестаньте мене тягти! — закричав він, і в голосі звучало таке страждання, що його відпустили. Потім прийшли сльози; схлипуючи, малий упав між вікном і диваном, а батьки безпомічно дивилися на нього — так діти дивляться на іграшку, яку розламали в бійці, з'ясовуючи, чия вона. У каміні, як ручна граната, вибухнула ще одна соснова шишка, і всі здригнулися.

Венді дала Денні дитячого аспірину, а Джек уклав його ь ліжечко, під ковдру. Хлопчик не протестував. Він миттю заснув, сунувши великий палець у рот.

— Не подобається мені це, — сказала вона. — Йому гірше.

Джек не відповів.

Венді лагідно, без гніву, без посмішки глянула на нього.

— Хочеш, щоб я вибачилася за те, що назвала тебе виродком? Добре, вибач. Та однаково, бити його не треба було.

— Знаю, — пробурмотів він. — Це я знаю. Що, чорт забирай, на мене найшло?

— Ти обіцяв, що ніколи більше його пальцем не торкнеш.

Він із люттю глянув на дружину, але лють одразу вляглася. Раптом, із жалем і жахом, Венді зрозуміла, яким Джек буде в старості. Раніше вона жодного разу не бачила його таким.

(?яким?)

«Переможеним, — відповіла вона сама собі. — Він як побитий».

Він сказав:

— Я завжди думав, що вмію тримати своє слово.

Венді підійшла й поклала долоню Джекові на руку.

— Добре, проїхали. А коли рятувальник приїде перевірити, як ми тут, скажемо йому, що всі хочемо спуститися вниз. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Джек і в цей момент (принаймні) мав на увазі саме це. Так само щиро він думав, дивлячись зранку після пиятики в дзеркало на своє бліде змучене обличчя: «Покину. Зав’яжу раз і назавжди». Але ранок змінювався нч день, а вдень Джек почував себе трохи краще. А тоді приходив вечір. Як сказав хтось із великих мислителів двадцятого століття, вечір — час гріхопадінь.

Він виявив, що хоче, щоб Венді запитала його щодо живоплоту, щоб запитала, що мав на увазі Денні, коли казав: «Ти знаєш, тому що бачив...» Якби вона спитала, Джек усе б їй розповів. Усе. Про кущі, про жінку в тому номері. Навіть про пожежний шланг, що начебто дивився не в той бік. Але де варто було зупинитися в зізнанні? Чи можна сказати їй, що викинув магнето? І що якби він не зробив цього, всі вони могли б уже зараз бути в Сайдвіндері?

А вона сказала ось що:

— Хочеш чаю?

— Так. Чашка чаю була б дуже доречною.

Венді рушила до дверей, трохи загаявшись на порозі, щоб розтерти під светром передпліччя.

— Я винна не менше, ніж ти, — сказала вона. — Бо що ж ми робили, поки хлопчик переживав цей... сон, чи що це було?

— Перестань, — відповів Джек. — Усе минулося.

— Ні, — відповіла Венді і якось дивно, неспокійно посміхнулася. — Не минулось.

І вийшла заварювати чай, залишивши Джека сторожити сина.