Сяйво

1. Співбесіда

Джек Торренс подумав: «Але ж і настирний цей курду-пель».

Уллман був заввишки п’ять футів і п'ять дюймів¹, а рухаючись, він метушився так, як зазвичай метушаться товстуни невисокого зросту. Акуратний проділ у волоссі, строгий темний костюм, який вселяв довіру. «Ось той, до кого ви можете прийти зі своїми проблемами», — промовляв костюм грошовитому клієнтові. А штатному персоналу повідомляв більш уривчасто й грубо: «Гей, ти, краще без фокусів». До петлиці була приколота червона гвоздика — може, для того, щоб ніхто з перехожих помилково не сприйняв Стюарта Уллмана за місцевого трунаря.

Слухаючи, що каже Уллман, Джек для себе вирішив, що за таких обставин, імовірно, не симпатизував би нікому, хто опинився б на його місці.

Уллман про щось запитав, але Джек пропустив це повз вуха. Вийшло недобре. Уллман належав до того типу людей, які фіксують такі промахи в уявному «Ролодексі» для пізнішого розгляду.

— Даруйте?

— Я питаю, чи ваша дружина розуміє, які обов’язки ви тут маєте виконувати. І звичайно, ваш син.

Погляд Уллмана ковзнув по резюме, що лежало перед ним.

— Деніел. Ваша дружина цим анітрохи не переймається?

— Венді — незвичайна жінка.

— І син у вас теж незвичайьий?

Джек зобразив широку р жламну посмішку.

— Принаймні ми воліли 6 так думати. Як на п’ятирічного він цілком самостійний.

Уллман не посміхнувся у відповідь. Він тицьнув Джекове резюме назад у папку. А папку — в шухляду. Тепер на столі не було нічого, крім прес-пап’є, телефону, лампи «Тензор» і бювару із заглибинами для вхідних і вихідних паперів. Обидві вони теж були порожні.

Уллман підвівся й пройшов у куток, до стелажу

— Будь ласка, обійдіть стіл, містере Торренсе. Поглянемо на плани поверхів.

Він повернувся з п’ятьма великими аркушами й розклав їх на блискучій рівній стільниці з горіха. Джек став у нього за плечима, відчуваючи, як гостро пахне від Уллмана одеколоном. Усі мої люди пахнуть «Англійською шкірою» або не пахнуть зовсім, — раптом ні з того ні з сього спало йому на гадку, і щоб стримати різкий неприємний смішок, Джекові довелося прикусити язика. За стіною слабко шуміла кухня готелю «Оверлук» — вона вже стихала після ленчу.

— Останній поверх, — уривчасто мовив Уллман, — горище. Суцільний мотлох, нічого більше. Із часів Другої світової війни «Оверлук» кілька разів міняв господарів, і, схоже, кожен наступний управляючий увесь непотріб відправляв на горище. Я хочу, щоб там усюди розкидали отруту й розставили пастки на щурів. Покоївки з четвертого поверху казали, що чутно шерехи. У це я, звісно, не повірив, але не повинно бути навіть одного шансу з тисячі, що в «Оверлуку» заведеться бодай однісінький пацюк.

Джек, котрий підозрював, що в будь-якому готелі світу знайдеться бодай один пацюк, стримався.

— Зрозуміло, в жодному разі не слід дозволяти дитині підніматися на горище.

— Звичайно, — сказав Джек, знову блиснувши найшир-шою рекламною посмішкою. Невже цей недолугий бюрократ і справді гадає, начебто він дозволить синові товктися на горищі, де повно пасток на щурів, усякого непотребу і бозна чого ще?

Зсунувши вбік план горища, Уллман поклав його під низ стопки.

— В «Оверлуку» сто десять номерів, — сказав він тоном шкільного вчителя. — Тридцять номерів, усі люкс, тут, на четвертому поверсі. Десять у західному крилі (президентський у тому числі), десять у центральній частині, і ще десять у східному крилі. Краєвиди з усіх вікон відкриваються чудові.

Принаймні без реклами ти можеш обійтися?

Але він мовчав. Йому потрібна була робота.

Уллман засунув четвертий поверх під низ стопки, і вони заходилися вивчати третій.

— Сорок номерів, — сказав Уллман, — тридцять двомісних і десять одномісних. А на другому поверсі — по десятку одних та інших. Плюс на кожному поверсі по три білизняні й комори: на третьому — у кінці східного крила готелю, на другому — у кінці західного крила. Питання є?

Джек похитав головою. Уллман відправив під низ третій і другий поверхи.

— Тепер — перший поверх. Отут, у центрі, стійка адміністратора. За нею — службові приміщення. Від стійки адміністратора на вісімдесят футів в обидва боки тягнеться вестибюль. Ось тут, у західному крилі, їдальня «Оверлука» і бар «Колорадо». Банкетна і бальна зали — у східному крилі. Питання?

— Тільки щодо підвалу, — сказав Джек. — Для доглядача на зимовий сезон це — найважливіший поверх. Де, так би мовити, розгортається дія.

— Усе це вам покаже Ватсон. План підвалу — на стіні котельні. — Він поважно насупився, можливо, бажаючи показати, що такі непарадні аспекти життєдіяльності «Оверлука», як котел і водопровід, не є клопотом управляючого. — Може, варто було б і там настановити кілька пасток на щурів. Хвилиночку...

Він дістав із внутрішньої кишені піджака блокнот, написав записку (на кожному аркушику чітким почерком, чорним чорнилом було виведено: Зі стола Стюарта Уллмана) і, відірвавши листок, поклав у відділення для вихідних паперів. Блокнот знову зник у кишені піджака Уллмана, немов завершуючи чарівний фокус: ось він є, маленький Джекі, а ось його вже нема. А він, бач, і справді неабищо.

Вони сіли, як сиділи: Уллман — за столом, Джек — перед ним; той, хто задає питання, і той, хто на них відповідає; прохач і впертий господар. Уллман склав акуратні долоньки на прес-пап’є і впритул глянув на Джека — лисіючий низенький чоловічок у костюмі банкіра й однотонній сірій краватці. Гвоздика в петлиці врівноважувалася маленьким значком на іншому лацкякі. Там золотими літерками було виведене лише одне слово: Співробітник.

— Містере Торренсе, я буду з вами гранично відвертим. Елберт Шоклі — людина впливова, він багато вклав в «Овер-лук», який у цьому сезоні вперше за свою історію приніс прибуток. Крім того, містер Шоклі засідає в Раді директорів, але на готелях не вельми розуміється і першим це визнає. Однак щодо доглядача він цілком виразно дав зрозуміти, чого хоче. А хоче він, щоб ми найняли вас. Я так і зроблю. Але якби в цьому питанні мені дали свободу дій, я б волів вас не брати.

Джек стиснув пітні руки на колінах, ламаючи пальці. Настирний цей курдупель, настирний цей...

— Не думаю, що вас аж так цікавить моя думка, містере Торренсе. Мені...

...курдупель, настирний цей...

— ...це байдуже. Зрозуміло, ваші почуття стосовно мене ніяк не впливають на моє особисте переконання, що для такої роботи ви непридатні. Ви могли б помітити, що під час сезону, а він триває з п’ятнадцятого травня по тридцяте вересня, в «Оверлуку» постійно працює сто десять людей — по одному на кожен номер. Навряд чи багатьом я подобаюся, і підозрюю, що дехто вважає мене неабияким мерзотником. Якщо так, вони не помилилися. Щоб управляти готелем так, як він того заслуговує, доводиться бути неабияким мерзотником.

Тут він зиркнув на Джека — чи не буде коментарів, — і Джек знову блиснув рекламною посмішкою, настільки зубастою, що це могло видатися образливим.

Уллман сказав:

— «Оверлук» будувався з 1907 по 1909 рік. До найближчого містечка — Сайдвіндера — сорок миль² на схід дорогами, які наприкінці жовтня закриваються до квітня. Збудував його такий собі Роберт Таунлі Ватсон, дідусь нашого нинішнього техніка. Тут зупинялися Вандербильди, Рокфеллери, Естори, Дюпони. У президентському люксі побували чотири президенти: Вільсон, Гардінґ, Рузвельт і Ніксон.

— Ніксоном і Гардінґом я б не дуже пишався, — пробурмотів Джек.

Уллман насупився, але, незважаючи на це, продовжив:

— Містерові Ватсону це виявилося не під силу, й у 1915 році він продав готель. Потім готель продавали ще в 1922, 1929 і 1936 роках. До закінчення Другої світової війни він простояв без господаря, а потім був куплений і повністю оновлений Горасом Дервентом — мільйонером, пілотом, кінопродюсером і антрепренером.

— Мені знайоме це ім’я, — сказав Джек.

— Так. Нібито все, до чого б він не торкнувся, перетворюється на золото... крім «Оверлука». Перш ніж перший післявоєнний гість переступив цей поріг, перетворивши старезну реліквію на місце проведення шоу, готель зжер понад мільйон доларів. Це Дервент збудував майданчик для гри в роке, яким ви, як я помітив, захоплювалися, коли приїхали.

— Роке?

— Це — британський предок нашого крокету, містере Торренсе. Крокет, властиво, це дешевий, вульгарний варіант роке. За легендою, у цю гру Дервента навчив грати його секретар, і той просто закохався в неї. Мабуть, наш майданчик для роке — найкращий в Америці.

— Не сумніваюся, — серйозно сказав Джек. Майданчик для роке, сад, де повно дерев, підстрижених у формі звірів, а що ще? Гра «Дядечко Віґлі» у натуральну величину за сараєм з інвентарем? Містер Стюарт Уллман почав добряче втомлювати Джека, але було видно, що це ще не кінець. Уллман збирався висловитися сповна, до останнього слівця.

— Витративши три мільйони, Дервент продав готель групі каліфорнійських вкладників. їхня спроба виявилася настільки ж невдалою. Просто вони не розумілися на готелях. У 1970 році готель купив містер Шоклі з групою помічників, передавши управління мені. Кілька років пропрацювали вхолосту й ми, але я щасливий повідомити, що довіра до мене нинішніх власників повністю виправдалася. Торік ми окупили витрати. А цього року, вперше майже за сімдесят років, рахунки «Оверлука» заповнювалися чорним чорнилом.

Джек вирішив, що гордість цього метушливого чоловічка виправдана, але тут знову накотила хвиля відрази. Він сказав:

— Не бачу ніякого зв’язку між вочевидь багатою історією «Оверлука» і вашим відчуттям, що я не годжуся для цієї роботи, містере Уллмане.

— Одна з причин, через яку «Оверлук» приносив такі великі збитки, полягає в тому, що кожної зими готель старіє. Ви не повірите, наскільки це скорочує рівень прибутку, містере Торренсе. Зими справді суворі. Для того щоб вирішити цю проблему, я запровадив посаду доглядача на зимовий період, щоб він займався котлом, щодня прогріваючи будинок по частинах, по круговому циклу, одразу ж лагодив те, що ламається, й не дозволяв таким дріб’язкам спричиняти ся до подальшого руйнування. У першу нашу зиму замість однієї людини я найняв родину. Сталася трагедія. Жахлива трагедія.

Уллман холодно, оцінююче глянув на Джека.

— Я зробив помилку. Визнаю це. Той чоловік був п’яницею.

Джек відчув, як рот розтягує повільна, небезпечна посмішка, повна протилежність попереднім, рекламно виблискуючим.

— Он воно що? Дивно, що Ел вам не сказав. Я покинув.

— Так, містер Шоклі стверджував, що ви більше не п’єте. Ще він розповідав про ваше останнє місце роботи... про останню до вас довіру, скажімо так. У Вермонті ви викладали англійську мову в підготовчій школі. І не стрималися — не думаю, що варто вдаватися в зайві подробиці. Але я справді вважаю, що випадок із Ґрейді показовий, ось чому я торкнувся в розмові вашої... е-е... передісторії. Узимку 1970/71 року, після того як ми підновили «Оверлук», але ще до нашого першого сезону, я найняв цього... цього нещасного, якого звали Делберт Ґрейді. Він оселився в кімнатах, які ви маєте розділити з дружиною й сином. З ним була дружина й дві дочки. У мене були сумніви — по-перше, через суворість зими, а ще через те, що родина Ґрейді цілих п’ять або шість місяців буде відрізана ві^ зовнішнього світу.

— Але ж це не зовсім так. Тут є телефони й громадська радіостанція, напевно, теж. Крім того, у національному парку «Скелясті гори» є вертольоти, які цілком можуть сюди долетіти, а такий великий майданчик, як цей, умістить їх кілька.

— Не знаю, не знаю, — сказав Уллман. — Передавач у готелі є — його вам покаже містер Ватсон разом зі списком частот, на яких слід виходити в ефір, якщо знадобиться допомога. Телефонні лінії між готелем і Сайдвіндером усе ще проведені над землею і мало не щозими де-небудь обриваються, а це — мінімум три тижні, а максимум — півтора місяця. Ще в сараї є снігохід.

— Ну, тоді ви зовсім не відрізані від зовнішнього світу.

На обличчі містера Уллмана проступив страдницький

вираз.

— Припустимо, ваш син або дружина поковзнулись на сходах і розкроїли собі череп, містере Торренсе. Чи за таких обставин ви не вважатимете, що готель не відрізаний від світу?

Джек зрозумів, що той має рацію. Снігохід на граничній швидкості може доставити у Сайдвіндер за півтори години... імовірно. Вертоліт із Рятувальної служби парків може дістатися сюди за три години... за оптимальних умов. У сніжний буран він навіть не зуміє піднятися. Доїхати ж у таких умовах на снігоході нема чого й сподіватися — навіть якщо ризикнеш витягти людину, що серйозно постраждала, на двадцять п’ять ступнів³ нижче нуля або, з огляду на холодний вітер, на сорок п'ять.

— Щодо Ґрейді, — сказав Уллман, — я думав багато в чому так само, як містер Шоклі щодо вас. Самотність сама по собі може виявитися згубною. Краще, якщо з людиною будуть її близькі. Якщо й станеться неприємність, думав я, слід сподіватися, це буде не настільки серйозно, як проломлений череп, нещасний випадок з електроприладами або які-не-будь судоми. Серйозний випадок грипу, запалення легенів, зламана рука, навіть апендицит — усе це залишає достатньо часу. Підозрюю, що нічого б не сталося, якби Ґрейді — а я про це нічого не знав — не запасся надміром дешевого віскі і якби не той цікавий стан, який свого часу називався «ка-бінною лихоманкою». Вам знайомий цей термін? — Уллман злегка і трішечки поблажливо посміхнувся, висловлюючи таким чином свою готовність до роз'яснень, і Джек зрадів, що може швидко й чітко відповісти.

— Це жаргонний термін, що позначає клаустрофобічну реакцію, яка проявляється в людей, котрі багато часу проводять самі в замкненому приміщенні. Зовні клаустрофобія проявляється як ворожість до людей, з якими вас замкнули.

У крайніх випадках можуть виникнути галюцинації, насильство — така дрібниця, як підгорілий обід або суперечка, чия черга мити посуд, може закінчитися вбивством.

Уллман, схоже, був заскочений, і Джека це втішило. Він вирішив ще трішки натиснути, але про себе пообіцяв Венді зберігати спокій.

— У цьому, гадаю, ви й помилилися. Він заподіяв їм шкоду?

— Він убив їх, містере Торренсе, а потім і себе. Своїх дівчаток він убив сокиркою, дружину застрелив і сам застрелився. У нього була зламана нога. Безсумнівно, він так упився, що впав зі сходів.

Уллман витягнув руки й доброзичливо глянув на Джека.

— У нього була вища освіта?

— Власне кажучи, ні, не було, — трохи заскочено повідомив Уллман. — Я гадав, що... е-е... скажімо, індивідуум із не надто багатою фантазією буде менш сприйнятливий до заціпеніння, самотності...

— Ось у чому ваша помилка, — сказав Джек. — Неук дужче піддається «кабінній лихоманці» — так само як він швидше пристрелить кого-небудь за грою в карти або знічев’я пограбує. Йому стає нудно. Коли випадає сніг, робити нема чого, залишається тільки дивитися телевізор або грати в «солітер», шахруючи, коли не можеш викласти всі тузи. Залишається лише лаятися з дружиною, чіплятися до дітей і пити. Засинати все важче, бо нема чого слухати, тому він напивається, щоб заснути, й прокидається з похміллям. Він стає дратівливим. А тут іще й ламається телефон, а антену валить вітер, зайнятися нема чим, можна лише думати, грати в «солітер» і все дужче й дужче дратуватися... І нарешті — бум, бум, бум.

— У той час, як освічена людина, така, як ви?..

— Ми з дружиною обоє любимо читати. У мене є п’єса, над якою треба працювати; Ел Шоклі, імовірно, говорив вам про це. У Денні — головоломки, розмальовки, приймач на кристалах. Я планую навчити його читати і ще ходити на снігоступах. Венді теж хотіла б навчитися. Тож, по-моєму, ми знайдемо чим зайнятися й не мулятимемо очі одне одному, якщо телевізор вийде з ладу. — Він помовчав. — Коли Ел сказав, що я більше не п’ю, він не обманював. Колись я пив, і це було серйозно. Але за останні чотирнадцять місяців я не випив і склянки пива. Я не збираюся приносити сюди спиртне, й, по-моєму, після того як піде сніг, у мене не буде нагоди дістати випивку.

— Ось тут ви абсолютно праві, — сказав Уллман. — Але поки вас тут троє, проблем може бути більше. Я вже казав про це містерові Шоклі, тепер я довів до відома вас. Він відповів, що бере це під свою відповідальність, і ви, мабуть, теж готові взяти на себе відповідальність...

— Так.

— Дуже добре. Я згоден, оскільки вибір у мене невеликий. І все-таки я волів би найняти неодруженого студента, що взяв академічну відпустку. Та, може, ви і впораєтеся. Тепер я передам вас містерові Ватсону, який троведе вас по цокольному поверху і по нашій території. Але, може, у вас є ще питання?

— Немає. Ніяких.

Уллман підвівся.

— Сподіваюся, ви не ображаєтеся, містере Торренсе. У тому, що я вам казав, немає нічого особистого. Я тільки хочу, щоб справи «Оверлука» були якомога кращі. Це чудовий готель. І хочеться, щоб він таким і залишався.

— Ні. Я не ображаюся. — Джек знову блиснув широкою рекламною посмішкою, але порадів, що Уллман не подав йому руки. Образа була. Ще й яка.

2. Боулдер

Виглянувши з кухонного вікна, вона побачила, що він просто сидить на краю тротуару, не граючись ні вантажівками, ні фургоном, ні навіть планером із бальси, яким так тішився весь тиждень, відколи Джек приніс йому цю іграшку. Просто сидить, зіспершись на лікті, зануривши підборіддя в долоні й виглядає їхній старенький «фольксваґен», — п’ятирічне маля, що чекає на тата.

Венді раптом стало не по собі — аж до сліз.

Вона повісила рушник для посуду на поперечину біля раковини й пішла вниз, защібаючи два верхні ґудзики халата. Джек зі своєю гордістю! Ой, ні, Епе, протекції мені не треба. Останнім часом у мене все класно. Щербаті стіни в під’їзді були пописані кольоровою крейдою, восковими олівцями й аерозольною фарбою. Від крутих сходів мало не відлітали друзки. Будинок просочився кислим запахом мотлоху — то що це за місце для Денні після акуратного цегельного будиночку в Стовінґтоні? Сусіди згори, із четвертого поверху, офіційно не були одружені, але якщо це її не турбувало, то турбували їхні постійні затяті сварки. Сусіда згори звали

Том. Після того як бари зачинялися, сусіди поверталися додому й війна починалася всерйоз — у порівнянні із цим інші дні тижня були всього лише розминкою. Джек називав це «нічні бої по п’ятницях», але це було не смішно. Сусідка — її звали Ілейн — відтак довго плакала і весь час повторювала: «Не треба, Томе. Будь ласка, не треба». А він кричав на неї. Одного разу вони навіть розбудили Денні, а Денні спить, як убитий. Наступного ранку Джек перестрів Тома, коли той виходив, і, відвівши подалі по тротуару, щось сказав йому. Том пообурювався, почав було погрожувати, але Джек додав ще щось — занадто тихо, щоб Венді могла розчути, — і після цього, похмуро похитавши головою, Том пішов собі, і все. Кілька днів було спокійніше, але на вихідні життя знову повернулося в нормальне — даруйте, у ненормальне — русло. Для хлопчика це було погано.

Знову набігло почуття гіркоти, але зараз Венді йшла у двір і притамувала його. Підібравши поділ, вона сіла на край тротуару поруч із сином і запитала:

— Що таке, доко?

Він посміхнувся, але посмішка вийшла натягнутою.

— Привіт, ма.

Між взутих у кросівки ніг стояв планер. Венді помітила, що одне крило тріснуло.

— Хочеш, подивлюся, що тут можна зробити, любий?

Денні повернувся до споглядання вулиці.

— Ні. Тато зробить.

— Доко, тато може до вечері не повернутися. У гори шлях неблизький.

— Думаєш, машинка зламається?

— Ні, не думаю. — Але він дав Венді нову причину для тривоги. Дякую, Денні, ще цього мені бракувало.

— Тато сказав, вона може, — повідомив Денні недбалим, майже нудьгуючим тоном. — Він сказав, бензонасос забитий лайном.

— Денні, не ккжи таких слів.

— Бензонасос? — запитав він із щирим подивом.

Вона зітхнула.

— Ні, «забитий лайном». Не кажи так.

— Чому?

— Це вульгарно.

— Ма, а як це — вульгарно?

— Ну, однаково як колупати в носі за столом або піся-ти, не зачинивши двері туалету. Або казати що-небудь на кшталт «забитий лайном». Лайно — вульгарне слово. Хороші люди так не кажуть.

— А тато каже. Коли він дивився мотор у машинці, то сказав: «Господи, насос забитий лайном». Хіба тато поганий?

І як ти справляєшся з цим, Вінніфреде? Тренуєшся?

— Тато хороший, але ж він дорослий. І дуже стежить за тим, щоб нічого такого не сказати при тих, хто не зрозуміє.

— Як дядько Ел, так?

— Так, правильно.

— А коли я виросту, мені можна буде так говорити?

— Гадаю, ти будеш так говорити, сподобається мені це чи ні.

— А в скільки років?

— Двадцять звучить непогано, га, доко?

— Як довго чекати...

— Розумію, що довго, але, може, ти спробуєш?

— Добре...

Денні знову задивився на дорогу. Він трохи пригнувся, начебто зібрався встати, але підповзав яскраво-червоний жук, і це було значно цікавішою новиною. Він знову розслабився. Венді задумалася, наскільки переїзд у Колорадо відобразився на Денні. Він нічого не говорив, але вона тривожилася, завважуючи, скільки часу він проводить наодинці. У Вермонті діти — ровесники Денні були в трьох викладачів, колег Джека, і там був дитячий садок, але тут не було нікого, з ким Денні міг би грати. Більшу частину квартир займали студенти університету, одружені пари тут, на Арапаго-стріт, майже не селилися, і ще менше ті, у кого є діти. Вона налічила близько дюжини студентів або старших школярів, троє грудних дітей — і все.

— Мамо, чому тато втратив роботу?

Венді засмикалася в пошуках відповіді. Вони із Джеком уже обговорювали, як вийти із ситуації, якщо Денні запитає про це, і діапазон відповідей коливався від ухильних пояснень до відвертої, позбавленої будь-якого глянцю, правди. Але Денні не запитував. Запитав лише тепер, коли Венді почувала себе подавленою і найменше готовою відповідати. Однак Денні не зводив очей, можливо, читаючи на її обличчі зніяковілість і роблячи з цього свої висновки. Вона подумала, що спонукання й дії дорослих мають здаватися дітям такими ж поважними й страшними, якими здаються небезпечні звірі під покровом темного лісу. Дітей смикають туди-сюди, як маріонеток, а навіщо й чому — вони уявляють собі лише приблизно. Ця думка знову довела її до стану, небезпечно близького до сліз, і, намагаючись прогнати їх, вона нагнулася, підняла зламаний планер і заходилася вертіти його в руках.

— Денні, пам’ятаєш, тато тренував дискусійну команду?

— Аякже, — сказав він. — Суперечка для потіхи, так?

— Правильно. — Вона все вертіла в руках планер, розглядаючи назву «Швидколіт» і блакитні зірочки наклейок на крилах, і спохопилася, що розповідає синові правду.

— Там був хлопчик, якого звали Джордж Гетфілд, татові довелося вигнати його з команди. Тобто у Джорджа виходило гірше, ніж у деяких інших хлопців. Джордж сказав, що тато вигнав його тому, що незлюбив, а не тому, що він сам не впорався. Потім Джордж учинив підлість. Гадаю, ти знаєш про це.

— Це він зробив дірки в шинах нашої машинки?

— Так, він. Після уроків, а тато піймав його за цим. — Тут вона знову зам’ялася, але тепер подітися було нікуди, вибір звузився: або сказати правду, або збрехати.

— Тато... іноді він чинить так, що потім шкодує про це. Буває, він не думає, як слід було б учинити. Не надто часто, але іноді таке трапляється.

— Він зробив Джорджеві Гетфілду боляче, як мені, коли я розсипав усі його папери, так?

Іноді...

(Денні з рукою в гіпсі...)

...він чинить так, що потім шкодує про це.

Венді швидко закліпала, заганяючи сльози назад.

— Майже так, милий. Тато вдарив Джорджа, щоб той перестав різати шини, а Джордж стукнувся головою. Тоді ті, хто відповідає за школу, сказали, що Джордж більше не може ходити до неї, а тато — працювати в цій школі. — Вона замовкла, з побоюванням чекаючи на потік питань.

— А, — сказав Денні й знову задивився на дорогу. Тема була закрита. Якби й для Венді було так само просто закрити цю тему. Вона підвелася.

— Піду наверх, вип'ю чаю, доко. Хочеш печива і склянку молока?

— Я краще почекаю тата.

— Не думаю, що він дістанеться додому раніше п’ятої.

— Може, він рано приїде.

— Може, й так, — погодилася вона. — Раптом устигне.

Вона була вже на півшляху до будинку, коли він покликав: «Ма!»

— Що, Денні?

— Тобі хочеться їхати в цей готель і жити там узимку?

І скажіть будь ласка — яку з п’яти тисяч відповідей слід було вибрати? Пояснити, що вона думала вчора? Чи минулої ночі? Чи сьогодні зранку? Щоразу інакше, спектр мінявся від яскраво-рожевого до радикально чорного. Вона сказала:

— Якщо цього хоче твій батько, отже, і я хочу. — Вона помовчала. — А ти що скажеш?

— По-моєму, мені хочеться, — нарешті сказав він. — Тут гратися особливо не з ким.

— Сумуєш за друзями, так?

— Іноді сумую за Скоттом і Енді. Ото і все.

Вона повернулася до нього й поцілувала, скуйовдивши світле волосся, яке тільки-но почало втрачати дитячу тонкість. Маля було напрочуд серйозним, і вона іноді замислювалася над тим, як йому живеться з такими батьками, як вони із Джеком. Світлі надії, з яких усе починалося, звелися до цього малоприємного будинку в чужому для них місті. Перед очима знову постав Денні із загіпсованою рукою. Хтось на небесах, відповідальний за Службу Промислу Господнього, зробив помилку, котру, як побоювалася Венді, вже не виправити, а розплатитися за неї зможе безневинний сторонній спостерігач.

— Тримайся подалі від дороги, доко, — сказала вона, міцно обхопивши його.

— Звісно, ма.

Вона піднялася нагору, в кухню. Поставила чайник і виклала на тарілку для Денні кілька «Орео» — раптом, поки вона буде спати, він вирішить піти нагору. Сидячи біля столу перед своєю великою керамічною чашкою, Венді дивилася у вікно на Денні: він і далі сидів край тротуару, одягнений у джинси й великувату темно-зелену куртку з написом: «Стовінґтонська підготовча», планер тепер лежав поряд із ним. Увесь день вона боялася розплакатися, і ось сльози таки полилися. Венді схилилася над ароматною парою, що піднімалася від чаю, і розридалася, горюючи й тужачи за минулим і з побоюваннями думаючи про майбутнє.

3. Ватсон

«Ви не стрималися», — сказав Уллман.

— Ну, то ось ваша топка, — сказав Ватсон, умикаючи світло в темній, пропахлій цвіллю кімнаті. Це був повнува-тий чоловік із пухнастим солом’яним волоссям, одягнений у білу сорочку й темно-зелені китайські штани. Він відчинив маленьке заґратоване віконце на корпусі топки і разом із Джеком заглянув усередину.

— Ось тут головний пальник. — Рівний біло-блакитний струмінь монотонно сичав, з руйнівною силою піднімаючись угору по жолобу, але ключове слово, подумав Джек, — руйнівна, а не жолоб: сунь туди руку — і за три секунди буде печеня.

Не стрималися.

(Денні, з тобою все гаразд?)

Топка займала всю кімнату, вона була значно більшою і старішою, ніж волів би Джек.

— Пальник працює безперебійно, — повідомив Ватсон. — Там, усередині, датчик заміру температури. Якщо вона падає нижче певного рівня, система вмикає дзвінок у вас у квартирі. Котел за стіною, з того боку. Ходімо, покажу. — Він зачинив ґрати й, обійшовши масивну залізну топку, провів Джека до інших дверей. Залізо було розпечене, від цього не хотілося рухатись, і Джек чомусь подумав про велику сонну кішку. Ватсон дзенькав ключами й насвистував.

Не стрималися...

(Коли він повернувся до себе в кабінет і побачив, як Денні стоїть там лише в трусиках і посміхається, на Джека повільно наплила червона хмара люті. Зсередини, з його точки зору, все уявлялося тривалим, але не зайняло, мабуть, і хвилини. Так видаються довгими деякі сни — погані сни. Здавалося, поки Джека не було, Денні порозкривав усі дверцята, усе, що лише було в кабінеті. Понишпорив у стінній шафі, на полицях, на обертальному стелажі для книг. Геть усі шухляди столу були повністю висунуті. Його рукопис, трьохактна п’єса, яку він повільно переробляв з написаного сім років тому, ще в студентські роки, оповідання, була розкидана по всій підлозі. Коли Венді покликала його до телефону, він виправляв другий акт, попиваючи пиво, і Денні вилив на сторінку всю банку. Певно, щоб подивитись, як воно піниться. Піниться, піниться — це слово все звучало й звучало у Джека в голові, як єдина струна в розстроєному піаніно, замикаючи електричне коло його люті. Він повільно підійшов до свого трирічного сина, що дивився на нього знизу вгору із задоволеною посмішкою, тішачись із того, яку вдалу роботу він щойно закінчив у татовому кабінеті; Денні почав було щось говорити, але тут Джек схопив його за руку, зігнувши її, щоб той випустив із пальців ластик для друкарської машинки й автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув... ні... кажи правду... він пронизливо закричав. Як же важко згадувати цей єдиний глухий звук струни Спайка Джонса в тумані гніву. Десь Венді запитувала, що сталося. Її слабкий голос тонув ув імлі, що заволокла його зсередини. Це стосувалося лише них двох. Він ривком розвернув Денні, щоб надавати йому по попі, його пальці — великі пальці дорослої людини — упилися в тендітну плоть маленької ручки, замикаючись навколо неї в стиснутий кулак, а тріск кісточки, що зламалася, був неголосним, неголосним, та ні, він був дуже голосним, ОГЛУШЛИВИМ, але не голосним. Саме таким, щоб стрілою простромити червоний туман, — але замість того, щоб впустити сонячне світло, цей звук впустив темні хмари сорому й каяття, жах, болісні судоми духу. Чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший — усе майбутнє; такий звук буває, коли ламаєш об коліно тріску або лопається грифель олівця. По інший бік — мить цілковитої тиші, може, з поваги до майбутнього, що почалося, того життя, що зосталося йому. На очах Джека обличчя Денні втрачало барви, ставало схожим на сир, очі хлопчика, завжди великі, зробилися ще більше й потьмяніли. Він упевнився, що зараз хлопчик знепритомніє і впаде в розлите по паперах пиво: його власний голос, слабкий і п’яний, ковтав слова, намагаючись повернути все назад, як-небудь оминути не вельми голосний звук тріснутої кісточки, знайти дорогу в минуле — чи є в цьому домі статус-кво? — голос вимовляв: Денні, з тобою все гаразд? У відповідь пронизливий крик Денні, потім зойк Венді, коли вона івійшла до них і побачила, під яким дивним кутом зігнута в лікті ручка Денні: у тому світі, де живуть нормальні родини, руки під такими кутами звисати не повинні. Крик Венді, коли вона схопила сина в обійми, безглузде белькотання: О Господи, Денні, о Господи, Господи, Боже мій, твоя ручка; а Джек так і стояв там, приголомшений, очманілий, намагаючись зрозуміти, як же це могло статися. Так він і стояв, а зустрівшись очима з очима дружини, зрозумів, що Венді ненавидить його. Він не збагнув, що ця ненависть могла означати практично: тільки пізніше до нього дійшло, що

Венді могла піти від нього, піти в мотель, а вранці викликати юриста, який займається розлученнями, або зателефонувати в поліцію. Він почував себе жахливо. Як перед наближенням смерті. Потім вона кинулася до телефону й набрала номер лікарні; хлопчик, плачучи, висів на згині її руки, але Джек за нею не пішов — він просто стояв посеред розгромленого кабінету, чуючи запах пива і думаючи...)

Ви не стрималися.

Він із силою провів рукою по губах і пішов слідом за Ватсоном у котельню. Там було сиро, але лоб, ноги й живіт Джека вкрилися противним липким потом не від вогкості. Через спогади — від тої ночі, здавалося йому, минули не два роки, а дві години. Жодного розриву в часі не було. Повернулися сором і відраза, повернулося відчуття, що він нікчемна людина — а від цього йому завжди хотілося напитись, але бажання напитися схиляло до ще більш безпросвітного розпачу: чи зуміє він бодай годину — не тиждень, навіть не день, розумієте, лише годину — бути напоготові, щоб нестерпне бажання напитися не застало його зненацька, як зараз?

— Котел, — оголосив Ватсон. З бічної кишені він дістав червоно-синю хусточку, голосно висякався й знову сховав її, спершу швидко заглянувши всередину — раптом там виявиться що-небудь цікаве?

Котел — довга циліндрична ємність із металу з мідним покриттям, весь у заплатах — був установлений на чотирьох цементних блоках. Він осідав під вигинами труб теплотраси, що вели до високої, прикрашеної фестонами павутини стелі підвалу. Праворуч від Джека від топки, що була в сусідньому приміщенні, крізь стіну йшли дві труби обігріву.

— Ось він, манометр. — Ватсон поплескав по ньому. — Фунти⁴ на квадратний дюйм, «psi». Це, гадаю, ви знаєте. Зараз я нагнав до ста, але вночі в кімнатах холоднувато. Кілька клієнтів поскаржилися — що за фігня, мовляв. Психи вони — приїхали в гори у вересні. А до того ж наш котел — дідок. Заплат на ньому більше, ніж на штанях, які роздають благодійні комітети. — Знову з’явилася хусточка. Знову трубний звук. Швидкий погляд. Хусточка зникла.

— Протягло, чорт забирай, — пояснив говіркий Ватсон. — Щовересня застуджуюся. Як не пораюся тут коло цього мотлоху, то траву підкошую або граблями махаю на майданчику для року. Протягне — і все, застуда, як казала моя матуся. Хай земля їй буде пухом, вона вже шість років як померла. Рак зжер. Підчепиш рак — готуй заповіт.

Якщо утримуватимете тиск близько п’ятдесяти — ну, може, шістдесяти, — то й вистачить. Містер Уллман велить один день топити в західному крилі, наступний — у середині, а після того — у східному. Що не день, то все «гав-гав-гав», точнісінько як одна з тих мосьок, що дзявкне за ногу, а потім побіжить і обпісяє весь килимок. Якби мізки були чорним порошком, йому й носа було б не висякати. Іноді таке бачиш, що аж зло бере — неіма з чого стрельнути.

Погляньте сюди. Тягнеш за ці колечка — відкриваються й закриваються труби. Я все вам позначив. Із синіми бірка-ми — номери у східному крилі. Червоні бірки — серединка. Жовті — західне крило. Зберетеся протопити в західному крилі, не забудьте, що якраз воно погоду й ловить. Як задме, кімнати робляться холодними, точнісінько тобі фригідна баба, у якої все нутро льодом забите. У ті дні, коли топиш у західному крилі, можна нагнати тиск до вісімдесяти. Я б так і зробив.

— Термостати нагорі... — почав Джек.

Ватсон несамовито захитав головою, так, що волосся застрибало, мов пружини.

— Вони не приєднані. Так, показуха. Ці типи з Каліфорнії гадають, що коли в їхній траханій спальні пальму не виростиш, то це непорядок. Тепло піднімається звідси, знизу. Але за тиском дивитися все ж доводиться. Бачите, повзе?

Він постукав по основній шкалі. Поки Ватсон вів свій монолог, стрілка доповзла зі ста футів на квадратний дюйм до ста двох. Джек раптом відчув, що по спині швидко пробігли мурашки, й подумав: Гусак пройшовся по моїй могилі. Тут Ватсон крутонув колесо, скидаючи тиск. Почулося голосне шипіння, й стрілка повернулася на дев’яносто один. Ватсон закрутив вентиль до упору, й шипіння знехотя стихло.

— Повзе, — сказав Ватсон. — А сказати цьому жирному дятлові, Уллману, так він подістає конторські книги й цілих три години буде бідкатися, що аж до 1982 року новий котел йому не по кишені. Кажу вам, коли-небудь усе тут злетить у повітря, і одна в мене надія — що ракету поведе цей жирний вилупок. Господи, хотів би я бути таким же милосердним, як моя мати. Вона в кожному вміла знайти хороше. А я злющий, як змій, оперезаний лишаєм. Не може людина нічого вдіяти зі своєю натурою, хай йому грець.

Тепер запам’ятайте ось що: сюди треба спускатися двічі: удень і раз увечері, перш ніж лягати. Доводиться перевіряти тиск. Забудеш — а вонк поповзе, поповзе й цілком можливо, що прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці. А трішечки скинеш — і все, ніяких турбот.

— Верхня межа в нього?..

— Ну, вважається, що двісті п’ятдесят, але тепер котел рвоне значно раніше. Коли ця стрілка д!:\де до ста вісімдесяти, мене ніякими пряниками не заманиш спуститися й стати поруч.

— Автоматичного відключення немає?

— Hi-і. Коли його робили, це ще не було потрібно. Нині федеральний уряд скрізь пхає свого носа, га? ФБР розкриває пошту, ЦРУ жучки саджає в срані телефони... бачили, що сталося з цим... Ніксоном? Жалюгідне було видовище, чи не так?

Але коли просто ходити сюди регулярно й перевіряти тиск, усе буде якнайкраще. І не забудьте перемикати труби так, як він хоче. Більше сорока п’яти в жодному номері не буде... хіба що зима видасться дуже тепла. А у своїй квартирі паліть, скільки влізе.

— Як щодо водопроводу?

— О’кей, я саме до цього підходжу. Сюди, он, під арку.

Вони пройшли в довге прямокутне приміщення, що,

здавалося, тягнеться на милі. Ватсон потягнув за шнур, і єдина сімдесятип’ятиватна лампочка залила блідим кохким світлом простір, де вони стояли. Просто перед ними було дно шахти ліфта, до блоків двадцяти футів у діаметрі й масивного, обліпленого брудом мотора спускалися дроти в замасленій ізоляції. Скрізь були папери — стопками, зв’язані в пачки, складені в коробки. Деякі картонки були підписані: «Документи», «Рахунки» або «Квитанції — не викидати/». їдко пахло цвіллю. Частина коробок розвалилася, на підлогу висипалися пожовклі листки, яким, мабуть, було років

зо двадцять. Джек зачаровано оглянувся — тут, мабуть, перебувала вся історія «Оверлука», похована в гниючих коробках.

— Не ліфт, а сука, тільки й знає, що ламається, — сказав Ватсон, тицьнувши в нього пальцем. — Я знаю: щоб тримати ремонтника подалі від цієї сволоти, Уллман годує держінспектора з ліфтів розкішними обідами. Гаразд, тут у вас — центральний вузол водопроводу. — Гублячись із виду в мороку, перед ними були п’ять великих труб, кожна обгор-нена ізоляцією, перехопленою сталевими обручами.

Ватсон показав на затягнуту павутиною полицю поруч із шахтою. Там валялося кілька брудних ганчірок і блокнот із відривними листками.

— Он схема водопроводу, — сказав він. — Гадаю, з про-тічками проблем не буде — їх ніколи не було, але труби ні-ні та й промерзають. Єдине, як можна цьому запобігти, — уночі трохи послабити крани, але їх у цьому сраному місці сотні чотири. Якби рахунок за воду втрапив на очі цьому жирному гомику, що сидить нагорі, він би так розкричався, що аж^у Денвері почули б. Що, не так?

— Я б сказав, напрочуд тонкий аналіз.

Ватсон захоплено глянув на Джека.

— Гей, приятелю, ви, здається, і справді з освічених. Розмовляєте як по-писаному. Я таке діло поважаю, коли чоловік не цей... не голубий... А їх достобіса. Знаєте, хто кілька років тому збунтував студентів? Підараси, ось хто. Вони розча-

2 “Сяйво” 33 рувалися, й-довелося їм піти на розрив. Вони це називають «вилізти із прикомірка». До чого ми так докотимося, курва, я вже й не знаю. Так от, коли вода замерзне, швидше за все, замерзне вона в цій шахті. Немає обігріву, зрозуміло? На цей випадок тут є ось що, — він поліз у зламаний ящик і дістав маленький газовий пальник.

— Як знайдете лід, то просто відмотайте ізоляцію і грійте. Зрозуміло?

— Так. Але якщо труба змерзне вище від центрального вузла комунікацій?

— Коли працювати як слід і топити, такого не може статися. Однаково, до інших труб не дістанеться. Та гаразд, чого через це переживати. Усе буде нормально. Але ж і хріново тут унизу! Повно павутини. У мене від неї аж мороз по шкірі, зараза.

— Уллман казав, що перший зимовий доглядач убив усю родину, а тоді себе.

— А, той хлопець, Ґрейді. Я, як побачив, одразу зрозумів — ненадійна людина, посміхався увесь час, наче кіт, що сметану злизав. Вони тоді лише починали, а цей жирний мудак Уллман і Бостонського душителя найняв би, якби той погодився працювати за копійки. Лісничий з національного парку їх знайшов, телефон-бо не працював. У західному крилі нагорі вони були, на четвертому поверсі, геть закаменіли. Дівчаток дуже жаль. Шість і вісім. Кмітливі, наче хлопчаки-розсильні. Ото, чорт забирай, була біда! Коли сезон закінчується, Уллман управляє якимось паскудненьким дешевим курортом у Флориді, то він — літаком у Денвер і найняв сани, щоб дістатися сюди із Сайдвіндера, бо дороги були перекриті... сани, можете собі уявити? Він собі пупок надірвав, тільки б справа не потрапила в газети. Правду кажучи, він із цим чудово впорався. Була заміточка в «Денвер Пост», ну і, звичайно, та смердюча газетка, яку видають в Ес-тес-Парк, вкусила. Але й тільки. Чудово, якщо врахувати, що за репутація в цього місця. Я так і чекав, що який-небудь ре-портерик розкопає все заново і просто втисне Ґрейді туди ж, щоб виправдатися, навіщо він копався в старих скандалах.

— У яких скандалах?

Ватсон знизав плечима.

— У кожному великому готелі бувають скандали, — сказав він. — І привиди в кожному великому готелі є. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають, їдуть... Ні-ні, та й хто-не-будь дасть дуба в номері — серцевий приступ або удар, або ще щось таке. Готелі сповнені забобонів. Жодних тринадцятих поверхів і тринадцятих номерів, жодних дзеркал на вхідних дверях і тому подібне. Та навіть у минулому липні одна пані померла тут, у нас. Довелося Уллману цим зайнятися, і, будьте певні, він упорався. За це йому й платять двадцять дві штуки в сезон, і, хоч я терпіти не можу цього поганця, слід визнати, він своє відпрацьовує. Дехто приїжджає просто проблюва-тися і наймає хлопця на кшталт Уллмана прибирати за собою. Так і тут. Хоч би й та пані — шістдесят траханих років, моя ровесниця! — а патли фарбовані начервоно, як ліхтар над борделем, цицьки висять до пупа, бо ж ніякого ліфчика в неї немає, вени на ногах здоровенні, точнісінько тобі мапа з атласу доріг, брильянти і на шиї, і на руках, і у вухах бовта-ються. І притягла вона з собою парубійка років сімнадцяти, не більше, патли аж до сраки, а ширінка випирає, начебто він туди коміксів напхав. Ну, пробули вони тут тиждень, може, днів десять, і щодня одна й та ж розминка: вона з п’ятої до сьомої в барі «Колорадо» смокче солодкий джин із водою й мускатом, і то так, начебто його завтра заборонять законом, а він попиває пляшку «Олімпії». Вона і жартує, і коники всякі викидає, — і щоразу, коли вона щось таке відмочить, хлопець скалить зуби, мавпа хрінова, ніби ця баба йому до кутів рота мотузочки поприв’язувала. Та минуло кілька днів, і завважуємо ми, що посміхатися йому все важче й важче, і бозна про що йому доводилося думати, щоб перед сном у нього стояло. Ходили вони обідати — цін нормально, а її хитає, ясна річ, в дупу п’яна. А хлопець, коли його дамочка не дивиться, то вщипне офіціантку, то їй посміхнеться. Чорт, ми навіть сперечалися, скільки він ще витримає.

Ватсон знизав плечима.

— Потім сходить він якось увечері, годині так о десятій, униз і каже: «Дружина нездорова» — слід розуміти так, що знову нажерлася, як і щовечора, відколи вони тут були, — і він, мовляв, їде по таблетки від шлунка. І тікає в маленькому «порше», на якому вони разом приїхали. Більше ми його й не бачили. Наступного ранку вона сходить униз і намагається дути в ту ж дудку, ось лише що ближче до вечора, то блідніша вона. Містер Уллман — істинний дипломат — запитує: може, вона б хотіла, щоб він зателефонував фараонам, просто на той випадок, якщо хлопець потрапив у невелику аварію або ще щось. Вона накидається на нього, як кішка: «Hi-ні-ні, він класний водій, я не хвилююся, все нормально, до обіду він повернеться». І вдень, десь близько третьої, іде в «Колорадо». О десятій тридцять вона піднімається до себе в номер, і більше ми її живою не бачили.

— Що ж сталося?

— Коронер графства казав: після всього, що дамочка вицмулила, вона ковтнула ще мало не тридцять піґулок для сну. Наступного дня з’явився її чоловік — юрист, велика шишка з Нью-Йорка. Ну й задав же він перцю старому Уллману, чортам у пеклі гаряче стало! «Порушимо справу таку, та порушимо справу сяку, та коли все скінчиться, вам і пари чистої білизни не знайти», ну і все в тому ж дусі. Але Уллман, паскуда, теж не дурень. Уллман його вгамував. Запитав, напевно, цю шишку, чи припаде йому по смаку, якщо про його дружину надрукують усі нью-йоркські газети: «Дружина відомого нью-йоркського пя-пя знайдена мертвою з повним пузом снотворних таблеток»_У після того як погралася в кішки-мишки з пацаном, який їй в онуки годиться.

«Порш» лягаві знайшли за нічною закусочною в Лайонсі, а Уллман на декого нажав, щоб його віддали цьому юристові. Потім вони вдвох налягли на старого Арчі Готона, коронера графства, і змусили поміняти вердикт на «смерть від нещасного випадку». Серцевий напад. Тепер старий Арчі катається в «крайслері». Я його не виню. Дають — бери, б’ють — тікай, особливо якщо з роками починаєш облаштовуватися.

З’явилася хусточка. Трубний звук. Швидкий погляд. І — геть з очей.

— І що ж далі? Десь за тиждень ця тупа курва, покоївка, Делорес Вікері її звуть, прибирає в номері, де жила та парочка, починає репетувати, начебто її ріжуть, і непритомніє. Прочумилася вона й каже: бачила у ванній голу бабу. «А обличчя все багряне, роздуте — та ще й посміхалася». Уллман одразу ж вигнав її з роботи, тицьнув платню за два тижні й велів забиратися геть з очей. Я підрахував, що відтоді, як мій дід відкрив цей готель у 1910 році, отут людей сорок—п’ятдесят померло.

Він проникливо глянув на Джека.

— Знаєте, як вони здебільшого йдуть на той світ? Від серцевого нападу або удару, коли трахають свою бабу. Таких старих дурнів, що хочуть гульнути під завісу, на курортах достобіса. Забиваються сюди, у гори, щоб уявити, начебто їм знову двадцять. Буває, трапляється іноді неприємність, однак не всім хлопцям, які управляли нашим готелем, вдавалося приховати це від газетярів так само вправно, як Уллману. Так що славу собі «Оверлук» заробив неабияку. І щоб я здох, якщо в хрінового «Білтмора» у Нью-Йорку, коли розпитати правильних людей, не виявиться така ж слава.

— Але ж привидів тут немає?

— Містере Торренсе, я тут пропрацював усе своє життя. Я грався тут пацаном — не старшим від вашого синочка з тієї фотки, що ви мені показували. Але дотепер привидів ще не бачив. Хочете, ходімо зі мною нагору, покажу вам сарай.

— Чудово.

Коли Ватсон потягнувся, щоб вимкнути світло, Джек сказав:

— Ось чого тут повно, так це паперів.

— А, це так. Схоже, збиралися вони тут тисячу років. Газети, старі рахунки й фактури, ще бозна—що. Мій тато, коли тут була стара грубка, прекрасно давав цьому лад, але тепер ніхто цим не займається. Доведеться мені коли-небудь найняти хлопця, щоб він відволік усе це вниз, у Сайдвіндер, і спалив. Якщо Уллман візьме витрати на себе. Гадаю, якщо гаркнути як слід: «Пацюк!», він це зробить.

— То тут є пацюки?

— Ага, по-моєму, кілька штук є. Там у мене й пастки на пацюків, і отрута, то містер Уллман хоче, щоб ви це розіпхали по горищу й тут, унизу. Доглядайте за своїм малим пильно, містере Торренсе, навряд чи вам хочеться, щоби з ним що-небудь сталося.

— Ні, звісно ж, ні.

Від Ватсона порада сприймалась як належне. Вони пішли до сходів і там на хвильку затрималися, поки Ватсон укотре сякався.

— Там є всі потрібні інструменти й деякі непотрібні. І ще в сараї черепиця. Уллман казав вам про це?

— Так, він хоче, щоб я перекрив частину даху в західному крилі.

— Жирний виродок вичавить із вас на халяву все, що можна, а навесні буде нити й скиглити, що й половини роботи не зроблено так, як треба. Якось я йому просто в пику кажу, я кажу...

Поки вони піднімалися сходами, слова Ватсона поступово затихали, зливаючись у заколисуюче монотонне дзижчання. Оглянувшись через плече на непроникну пітьму, що пахла цвіллю, Джек Торренс подумав: якщо і є на світі місце, де повинні водитися привиди, то це воно. Він подумав про Ґрейді, якого відрізав тут від світу м’який, невблаганний сніг, про Ґрейді, який потихеньку божеволів, поки не вчинив своє звірство.

«Кричали вони чи ні? — задумався Джек. — Бідолаха Ґрейді, це ж непросто — щодня відчувати, як це підступає, і зрозуміти нарешті — для тебе весна ніколи не настане. Йому не слід було жити тут. І слід було стримуватися».

Коли Джек виходив слідом за Ватсоном за двері, останні слова луною повернулися до нього з різким тріском, немов зламався олівцевий грифель — поганий знак. Господи, Джек міг напитися. Тисячу разів напитися.

4. Країна тіней

О чверть на п’яту Денні здався й пішов нагору по молоко й печиво. Поїв, визираючи у вікно, тоді піщрв поцілувати маму, що прилягла. Вона запропонувала посидіти вдома, подивитися «Сезам-стріт» — так час мине швидше — але він рішуче похитав головою й повернувся на своє місце на крайці тротуару.

Була вже п’ята, і хоча годинника Денні не мав (до того ж він однаково не вмів ще як слід визначати, котра година), та бачив, що тіні видовжилися, а денне світло набуло золотавого відтінку.

Крутячи в руках планер, він наспівував собі під ніс: «Лу, біжи до мене швидше... Пан пішов ледь стало видко, і хоч я не переймаюсь... Лу, біжи до мене швидше...»

Цю пісеньку врни все разом співали в дитячому садку «Джек-і-Джилл» у Стовінґтоні. Тут він не ходив у дитячий садок, тому що татові це зараз було не по кишені. Денні знав, що батько з матір’ю стривожені цим, хвилюються, що він стає все самотнішим (а ще дужче тим — правда, про це не йшлося навіть між ними, — що в цьому Денні винуватить їх), але насправді йому не хотілося ^нову ходити в «Джек-і-Джилл». Це для малят. Денні ще не був великим хлопцем, але й малюком уже не був. Великі хлопці ходили в справжню школу, і їм давали гарячий ленч. Перший клас. Наступного року. А цього року він був кимось середнім між малюком і справжнім хлопцем. Нічого страшного. Він справді сумував за Скоттом та Енді (більше за Скоттом), але однаково нічого страшного. Чекати, що буде далі, краще самому.

Щодо батьків він розумів багато чого і знав, що частенько їм це не до вподоби, і не раз вони просто відмовлялися в це вірити. Але одного чудового дня повірити доведеться. Денні задовольнявся очікуванням.

Погано, звичайно, що вони не вміли вірити йому більше — особливо в таких випадках, як зараз. Мама лежала вдома на ліжку, мало не плачучи, — так вона тривожилася за тата. Деякі її тривоги були занадто дорослими, щоб Денні міг їх зрозуміти, — щось невиразне, що має стосунок до безпеки, татового уявлення про себе; почуття провини, гніву, страху перед тим, що з ними буде, — але зараз маму найперше переймали дві речі: чи не потрапив тато в горах в аварію (бо ного ж він не подзвонив?) і чи не вирішив він Погано Вчинити. Відтоді як Скотті Ааронсон, на півроку старший, усе пояснив Денні, той чудово розумів, що таке Погано Вчинити. Скотті був у курсі, тому що його тато теж Погано Вчиняв. Якось, розповідав Скотті, тато стукнув маму просто в око і збив з ніг. Зрештою через Погані Вчинки тато й мама Скотті РОЗЛУЧИЛИСЯ, і коли, Денні познайомився зі Скотті, той жив уже тільки з мамою, а з татом бачився по вихідних. РОЗЛУЧЕННЯ стало головним кошмаром у житті Денні, це слово завжди виникало в нього в голові як напис, виведений червоними буквами, які кишіли шиплячими отрутними зміями. РОЗЛУЧЕНІ батьки більше не живуть разом. Вони тягнуть гуму в суді (перетягають канат? розтягують еспандер? Денні не знав точно, чи йдеться про одне з цих занять, чи мова йде про щось інше; у Стовінґтоні мама з татом, бувало, не цуралися ні одного, ні іншого, і для себе він вирішив, що можливий будь-який варіант), і тобі доводиться піти з кимось одним, другого ти практично перестаєш бачити, а той, з яким ти залишився, може, якщо йому приспічить, вийти заміж чи оженитися з кимось, кого ти навіть не знаєш. Найжахливішим у РОЗЛУЧЕННІ було те, що це слово — чи поняття, чи щось інше у сприйнятті Денні — зринало в головах його власних батьків, він відчував це; іноді — неуважне й відносно далеке, іноді — виразне, все що застує й лякає, як грозова хмара. Так було після того, як тато покарав Денні за те, що той порозкидав папери в його кабінеті, і лікареві довелося помістити руку хлопчика в гіпс. Спогад про це вже майже стерся, але думки про РОЗЛУЧЕННЯ були виразні й наганяли жах. Водночас ці думки переймали й маму, і він жив у постійному страху, що вона, висмикнувши Те Слово зі своєї голови, вимовить його і зробить РОЗЛУЧЕННЯ реальністю. РОЗЛУЧЕННЯ. Думка про нього постійно сиділа в їхній підсвідомості — одна з небагатьох, які він завжди вмів уловити, мов акорди простенької мелодії. Але, як і акорд, центральна думка становила лише основу для більш складних думок — думок, які Денні поки що не міг навіть почати переосмислювати по-своєму. Вони приходили до нього просто барвами й настроями. Центром маминих думок про РОЗЛУЧЕННЯ було те, що тато зробив з його рукою, і ще те, що сталося в Стовінґтоні, коли тато втратив роботу. Той хлопець. Той Джордж Гетфілд, який страшенно розлютився на тата й продірявив шини їхнього «жука». Татові думки про РОЗЛУЧЕННЯ були складніші, темно-лілової барви і пронизані чорними-пречорними страшними жилками. Здається, тато думав, що їм буде краще, якщо він піде. Що зникне біль. Татові було боляче майже увесь час, найперше через Поганий Учинок. Постійне нестерпне бажання тата піти невідь куди, дивитися кольоровий телевізор, їсти з миски арахіс і Погано Чинити доти, поки розум не вгомониться й не дасть йому спокій, Денні вдавалося вловити теж майже завжди.

Але сьогодні вдень мамі не варто хвилюватися. Денні жалкував, що не можна піти до неї й розповісти про це. «Жук» не зламався, тато не Вчинив Погано, а їхав додому. Зараз він торохтів по шосе між Лайонсом і Боулдером, це майже поруч, і про Поганий Учинок навіть не думав. Він думав про... про...

Денні нишком оглянувся на кухонне вікно. Іноді від занадто напружених роздумів з ним щось траплялося. Навколишнє — реальність — кудись пропадало, і тоді він бачив таке, чого там не було. Якось, невдовзі після того, як йому загіпсували руку, це трапилося за столом, коли всі вечеряли. Батьки тоді не дуже багато розмовляли одне з одним. Але вони думали. О, так. Думки про РОЗЛУЧЕННЯ нависли над кухонним столом, як набрякла чорним дощем хмара, готова вибухнути зливою. Було так погано, що йому шматок не ліз у горло. Коли навколо клубилося чорне РОЗЛУЧЕННЯ, від думок про їжу нудило. Він повністю зосередився — адже це здавалося напрочуд важливим — і тоді щось сталося. У реальність він повернувся, лежачи на підлозі, картопля з бобами опинилася в нього на колінах, мама, обнявши його, плакала, а тато телефонував. Денні був наляканий, він спробував пояснити, що нічого такого в цьому нема, що іноді це буває з ним, якщо зосередитися, щоб зрозуміти більше, ніж йому вдається зазвичай. Він спробував пояснити щодо Тоні, якого вони прозвали «невидимим приятелем».

Тато тоді сказав: «У нього була Га Лю Ци Нація. З виду все гаразд, але однаково я хочу, щоб лікар його подивився».

Коли лікар пішов, мама змусила Денні пообіцяти, що він більше ніколи так не зробить, що він НІКОЛИ їх так не налякає, і Денні погодився. Він і сам перелякався. Бо коли він зосередився, його свідомість попливла до тата, і всього на мить — перед тим як з’явився Тоні, далеко, як завжди, і покликав звідти, а щось дивне стерло кухню й смажений ростбіф на синій тарілці, — усього на мить свідомість хлопчика прорвалася крізь татову похмурість до незрозумілого слова, яке лякало значно дужче, ніж РОЗЛУЧЕННЯ, і слово це було — САМОГУБСТВО. Воно жодного разу не траплялося Денні в татових думках раніше, і, звичайно, він і не вишукував його більше. Йому було однаково, довідається він коли-небудь точно, що означає це слово, чи ні.

Але йому дуже подобалося зосереджуватись, тому що час від часу з’являвся Тоні. Не щоразу. Іноді все навколо просто ненадовго ставало нечітким, плинним, а потім прояснялося — чесно кажучи, найчастіше так і бувало, але деколи побіля межі бачення з’являвся Тоні, який кликав до себе здалеку, гукав...

Уперше він гуляв на задньому дворі й нічого особливого не сталося. Просто Тоні покликав його, потім стало темно, а за кілька хвилин він повернувся в реальність із кількома уривками спогадів, як після плутаного сну. Удруге, два тижні тому, було цікавіше. Стоячи за чотири ярди⁵ від Денні, Тоні манив його, гукаючи: «Денні... Ходи, подивися...» Денні немовби підвівся, а потім почав падати в глибоку нору, як Аліса в Країну Чудес. Він опинився в підвалі будинку, а поруч був Тоні, що показував у тінь, на валізу, в якій тато тримав усі важливі папери, особливо «П’ЄСУ».

— Бачиш? — сказав Тоні далеким мелодійним голосом. — Вона під сходами. Просто під сходами. Вантажники сунули її просто... під... сходи...

Денні ступнув уперед, щоб розгледіти це диво ближче, а в наступну мить знову почалося падіння — цього разу з гойдалки на задньому дворі, де він просидів весь цей час. Гепнувся він, до речі, добряче.

За три чи чотири дні тато нишпорив по всьому будинку, сердито повідомляючи мамі, що облазив весь клятий підвал, валізи там нема, і він збирається подати в суд на клятих вантажників, що загубили її десь між Вермонтом і Колорадо. Як, цікаво, він може закінчити «П’ЄСУ», якщо раптом виявляються отакі речі?

Денні сказав: «Ні, тату. Вона під сходами. Вантажники поставили її просто під сходи».

Тато дивно глянув на нього й пішов подивитися. Саме на тому місці, яке показав Тоні хлопчикові, валіза й виявилася. Тато відвів Денні вбік, посадив на коліна й запитав, хто пускав його в підвал. Том із верхнього поверху? У підвалі небезпечно, сказав тато. Тому хазяїн і тримає його на замку. Може, хтось залишив двері незамкненими — ось що хотів знати тато. «Я радий, що документи й п’єса знайшлися, але вони не варті того, щоб тобі, Денні, — сказав тато, — падати

зі сходів і ламати... ноги». Денні чесно відповів, що в підвал не ходив. Ці двері завжди замкнені. Мама підтвердила. Денні жодного разу не спускався туди, тому що там темно, вогко і повно павуків. До того ж у нього нема звички брехати.

— Тоді як же ти довідався, доко?

— Тоні показав.

Батько з матір’ю переглянулися поверх голови Денні. Таке час від часу траплялося й раніше. Лякаючись, вони швидко викидали це з голови. Але Денні знав, що Тоні їх тривожить, особливо маму, і дуже старався, щоб його думки не змусили Тоні з’явитися там, де вона могла б його побачити. Але зараз він вирішив, що вона ще не встала й не почала метушитися в кухні, тому зосередився щосили — перевірити, чи може зрозуміти, про що думає тато.

Він насупився й стиснув бруднуваті долоньки, що лежали на джинсах, у кулаки. Очі заплющувати він не став — не було потреби — але зіщулився так, що вони перетворилися на щілинки, і уявив татів голос, голос Джека, голос Джона Деніела Торренса, сильний і спокійний, який то здивовано підвищується, то знижується від гніву, то залишається незмінно рівним, тому що тато думав... Думав про... Думав щодо... Думав...

(думав)

Денні тихо зітхнув, його тіло осіло на край тротуару, немов усі м’язи з нього зникли. Він був при свідомості, бачив і вулицю, і хлопця з дівчиною, які простували по іншому тротуару, тримаючись за руки, тому що були...

(?закохані?)

...щасливі сьогоднішнім днем і тим, що цього дня вони разом. Він бачив осіннє листя, жовті коліщата неправильної форми, які вітер гнав уздовж канави. Він бачив будинок, повз який проходили закохані, й помітив, що на даху

(черепиця. Якщо арматура в порядку, проблеми по-моєму, не буде. Так, звісно, все буде гаразд. Цей Ватсон. Боже, що за суб'єкт! От би знайти йому місце в «п'єсі». Чорт, якщо я не зупинюся, скінчиться тим, що я увіпхну в неї все людство. Ага. Черепиця. А цвяхи тут є? Ах, чорт, забув запитати його, гаразд, їх дістати неважко. У Сайдвіндері будівельний магазин. Оси. У цю пору року вони будують гнізда. Може, доведеться прихопити одну з цих бомбочок на випадок, якщо вони виявляться там, коли я буду віддирати стару черепицю. Нова черепиця. Стара)

черепиця. Ось, бач, про що він думає. Він отримав роботу й думає про черепицю. Денні не знав, хто такий Ватсон, але все інше здавалося цілком зрозумілим. Може, йому навіть вдасться побачити осине гніздо. Хай там як...

— Денні... Денні-і...

Він глянув на дорогу, і там, оддалік, виявився Тоні, він стояв біля знаку «стоп» і махав рукою. Як завжди, коли він бачив старого друга, на Денні накотилася тепла хвиля радості, але цього разу разом з нею він відчув немовби укол страху — наче за спиною Тоні ховалося щось похмуре, темне. Гніздо, повне ос, які, вирвавшись, боляче жалять.

Але чого б то було не йти.

Він ще дужче осів на крайку тротуару, руки в’яло зісковзнули з колін і звісилися між розставлених ніг. Підборіддя опустилося на груди. Потім частина істоти Денні, несильно й неболяче сіпнувшись, відділилася й побігла слідом за Тоні в лійку пітьми.

— Денні-і...

Ось пітьму простромили білі вихори. Надсадний кашляючий звук, переламані, зігнуті тіні перетворилися на нічні ялини, розгойдані різким виючим вітром. Танцював, кружляв сніг. Сніг був усюди.

— Занадто глибокий, — сказав із темряви Тоні, й у його голосі почувся сум, який нажахав Денні. — Занадто глибокий, щоб вибратися звідси.

Насунувся, навис новий силует. Величезний і прямокутний. Похилий дах, що розмитою плямою білів у пітьмі. Безліч вікон. Довгий будинок із черепичним дахом. Частина черепиці була новою й зеленою. Її клав тато. Цвяхи він купував у Сайдвіндері. У будівельному магазині. Зараз черепицю засипав сніг. Сніг засипав усе.

Зринувши з небуття, на фасаді будинку засвітився зелений відьмин вогник, він мигнув і перетворився на осміхне-ний над двома схрещеними кістками гігантський череп.

— Отрута, — повідомив із напливаючої темряви Тоні. — Трійло.

Перед очима Денці промайнули інші написи, деякі — зеленими літерами, деякі — на дощечках, під різними кутами уткнутиху замети. КУПАТИСЯ ЗАБОРОНЕНО. НЕБЕЗПЕЧНО! ДРОТИ ПІД СТРУМОМ. ВЛАСНІСТЬ КОНФІСКОВАНА. ВИСОКА НАПРУГА. ТРЕТІЙ ШЛЯХ. НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ. НЕ ПІДХОДИТИ. НЕ ЧІПАТИ. СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНИЙ. У ПОРУШНИКІВ СТРІЛЯЄМО БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ. Він не розумів до кінця жодного напису — він не вмів читати! — але вловив загальний зміст усіх, і в чорну пустку його тіла почав напливати неясний жах, мов легкі коричневі спори, що гинуть при світлі сонця.

Написи розтали. Тепер Денні був у кімнаті з незнайомими меблями, у кімнаті, де було темно. У вікна, немов пісок, билася сніжна крупа. У роті пересохло, очі скидалися на гарячі мармурові кульки, серце молотом стукало в грудях. Зовні щось глухо бухало, начебто навстіж розчиняли якісь моторошні двері. Кроки. На протилежній стіні кімнати було дзеркало, у його дутій срібній глибині зеленим полум’ям запалало одне-єдине слово, і слово це було — ТРЕМС. Кімната розтала. Інша кімната. Цю він (упізнає)

знав. Перевернений стілець. У розбите вікно, клубочу-чись, летів сніг, уже притрусивши край килима. Розсунуті штори криво й навскіс звисали зі зламаного карнизу. Низька шафка лежала шухлядами донизу.

Знову глухий стукіт, рівний, ритмічний, страшний. Б’ється скло. Насувається руйнування. Хрипкий голос, голос безумця, ще страшніший від того, знайомого:

— ВИХОДЬ! ВИХОДЬ, МАЛЕНЬКИЙ ШМАТОК ЛАЙ-НА! ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ!

Хрясь. Хрясь. Хрясь. Деревина розлітається на друзки. Голосний крик люті й задоволення. ТРЕМС. Усе ближче.

Він поплив через кімнату. Картини зірвані зі стін. Програвач

(?мамин програвач?)

перевернутий, лежить на підлозі. Її платівки — Ґріґ, Ген-дель, «Бітлз», Арт Ґарфункель, Бах, Ліст — розкидані всюди. Зазубрені чорні шкалки, схожі на шматки пирога. Із сусідньої кімнати, ванної, сніп світла — жорсткого, білого світла; і миготливим червоним вічком у глибині дзеркальця на дверцятах аптечки аюво: ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС...

— Ні, — прошептав він. — Ні, Тоні, будь ласка...

І звішена через білий край порцелянової ванни рука. М’яка, безвладна. Униз по пальцю — середньому пальцю — повільно стікає струмок крові, капає на підлогу; ніготь акуратний, доглянутий...

Ні, ні, ні, ні...

(ну будь ласка, Тоні, ти мене лякаєш)

ТРЕМС, ТРЕМС, ТРЕМС.

(перестань, Тоні, перестань)

Усе тане.

Стук у темряві голосніший, ще голосніший, віддається луною всюди, з усіх боків.

Тепер він у темному коридорі, зо страху втискається в синій килим, весь у буйних заростях чорних звивистих силуетів, — прислухається до все ближчого стукоту, і ось уже

Хтось — неясний силует — звертає за ріг і наближається до Денні хиткою ходою, від нього пахне кров’ю й загибеллю. В одній руці він погойдує дерев’яний молоток (ТРЕМС), описуючи нехороші дуги, вбиваючи його в стіни, розриваючи шовковисті шпалери й вибиваючи примарні хмарини вапняного пилу:

— ВИХОДЬ, ОТРИМАЙ, ЩО ЗАСЛУЖИВ! ЯК СПРАВЖНІЙ ЧОЛОВІК!

Силует наближається, від нього різко пахне чимось кисло-солодким, він величезний; молоток зі злісним свистом розсікає повітря, а потім урізається в стіну, так, що вилітає хмара пилу — при вдиху виявляється, яка вона суха й колюча, — і лунає глухе голосне «бумм!». Малюсінькі червоні вічка горять у темряві. Чудовисько йде за ним, воно виявило його, затиснуло тут спиною до голої стіни. А люк на стелі на замку.

Темрява. Відчуття, начебто він пливе.

— Тоні, будь ласка, забери мене назад, будь ласка...

І він повернувся, він, весь у поту, знову сидів на крайці тротуару Арапаго-стріт, і змокла сорочка прилипла до спини. У вухах ще стояв глухий стукіт, і пахло сечею, його влас-ною: нажаханий, він обмочив штани. Перед очима стояла безвладна рука, що звісилася з ванни; кров, що збігає долілиць по середньому пальцю, і те незрозуміле слово, значно страшніше від будь-якого іншого: ТРЕМС.

І ось — сонячне світло. Усе реальне. Крім Тоні, що стояв на розі за шість будинків, перетворившись на цятку, голос його був тихий, тонкий і приємний.

— Обережніше, доко...

Мить — і Тоні зник, а з-за рогу зринув татів старенький «жук», торохтячи проїхав по вулиці, викидаючи хмари синього диму. Денні повільно схопився на ноги з тротуару, розмахуючи руками, пританцьовуючи з ноги на ногу, волаючи: «Тату! Агов, тату! Агов! Привіт!»

Тато завів «фольксваґен» на тротуар, вимкнув мотор і відчинив дверцята. Денні побіг до нього — і застиг на місці, витріщивши очі. Душа хлопчика упала в п’яти, він закам’янів. Поряд із татом на передньому сидінні лежав молоток з короткою ручкою, до покритої запеченою кров’ю голівки прилипло волосся.

У наступну хвилину на цьому місці опинилася сумка з продуктами.

— Денні... доко, з тобою все гаразд?

— Угу. Усе о’кей. — Він підійшов до тата й зарився обличчям в оброблену овечою шкірою варену куртку, міцно обхопивши його. Джек обійняв малого у відповідь, трохи дивуючись.

— Агов, доко, не сиди стільки на сонце. Ти весь пітний, з тебе аж капає.

— Здається, я трохи поспав. Тату, я люблю тебе. Я чекав.

— Я теж люблю тебе, Дене. Ось, привіз вам дещо. Як гадаєш, ти вже досить великий, щоб віднести це нагору?

— Звісно!

— Торренс-менший, найдужча людина у світі, — сказав Джек, скуйовдивши йому волосся. — Хобі якого — засинати на розі вулиць.

Потім вони пішли до дверей, а мама вже зійшла на ґанок, щоб зустріти їх, і Денні став на другу сходинку й дивився, як вони цілуються. Вони були раді бачити одне одного. Вони випромінювали любов — як випромінювали її хлопець із дівчиною, що пройшли по вулиці, тримаючись за руки. Денні зрадів.

Сумка з продуктами, всього лише сумка з їжею, яку він тримав в оберемку, захрумтіла. Усе було гаразд. Тато вдома. Мама його любить. Нічого поганого. І крім того, не все, що Тоні показує, неодмінно збувається.

Але в серці Денні оселився страх, глибокий, льодовий, він гніздився навколо серця й того незрозумілого слова, яке хлопчик побачив у дзеркалі свого духу.

5. Телефонна будка

Припаркувавши «фольксваґен» перед універмагом «Тейбл-Меса», Джек заглушив мотор. Він знову задумався, чи не варто з’їздити й поміняти бензонасос, і знову сказав собі, що на це нема грошей. Якщо автомобільчик допрацює до листопада, можна буде з усіма почестями відправити його на спочинок. До листопада тут, уторах, буде стільки снігу, що «жук» потоне весь... а може, потонуть і три «жуки», поставлені один на одного.

— Я хочу, щоб ти залишився в машині, доко. А я принесу тобі цукерку..

— А чому мені не можна з тобою?

— Мені треба зателефонувати в особистій справі.

— Тому ти не зателефонував з дому?

— Ага.

Незважаючи на їхні куці фінанси, Венді наполягла на тому, щоб телефон був. Вона доводила, що з маленькою дитиною — особливо з таким малям, як Денні, який іноді непритомніє — не можна дозволити собі не мати телефону. Тому Джек розщедрився на тридцять доларів за установку апарата — уже кепсько — і на дев’яносто за страховку, що завдало по бюджету справді відчутного удару. Але дотепер телефон мовчав як риба, не рахуючи двох разів, коли помилялися номером.

— Тату, а можна мені «Бебі Рут»?

— Можна. Сиди спокійно і не балуйся з перемиканням передач. Добре?

— Добре. Я мапи подивлюся.

— Дивись.

Джек виліз із машини, а Денні відкрив бардачок «жука» і дістав п’ять порваних мап розташування бензоколонок: Колорадо, Небраска, Юта, Вайомінґ і Нью-Мексико. Він полюбляв дорожні мапи, полюбляв водити пальцем уздовж трас. На думку Денні, у переїзді на Захід найкращим були нові мапи.

Джек сходив до аптечного прилавка, купив Денні цукерку, а собі газету й екземпляр жовтневого «Письменницького дайджесту». Давши дівчині п’ятірку, він попросив здачу четвертаками. Затисши срібло в руці, пішов до телефонної будки, що стояла біля автомата з виготовлення ключів, і протиснувся всередину. Звідси крізь троє скелець було видно Денні, що сидів усередині «жука». Голова хлопчика чемно схилилася над мапами. Джек відчув приплив любові до хлопчика, що межувала з розпачем, і від цього на обличчі застиг похмурий вираз.

Він думав_гщо висловити Елу обов’язкову подяку можна і з дому — зрозуміло, він не збирався говорити те, що могло* викликати у Венді заперечення. Але гордість Джека сказала: ні. Тепер він майже завжди прислухався до того, що підказувала йому гордість, адже крім дружини із сином, шестиста доларів на поточному рахунку й старенького «фольксваґена» 68 року в нього залишилася тільки гордість. Та й рахунок був об’єднаним. Рік тому він викладав англійську в одній із найкращих приватних шкіл Нової Англії. І друзі там були — щоправда, не зовсім такі, з якими Джек знався до того, як покинув пити, але посміятися було з ким; були приятелі — колеги по факультету, які захоплювалися тим, як хвацько він працює з класом, і його пристрастю до письменницького ремесла. Шість місяців тому все було дуже добре. Раптом виявилося, що кожні два тижні від платні залишається достатньо грошей, щоб почати робити невеликі заощадження. У дні, коли Джек пив, жодного разу не вдавалося відкласти ні копійки, хоча випивку майже завжди ставив Ел Шоклі. Джек із Венді почали обережно прикидати, чи не пошукати будинок і чи не виплатити приблизно за рік перший внесок. Ферма в селі. Шість або вісім років на те, щоб повністю її обновити — чорт забирай, вони були молоді, у них був час.

Потім він не стримався.

Джордж Гетфілд.

Запах надії обернувся запахом старої шкіри в кабінеті Кроммерта, усе разом нагадувало одну зі сцен його власної п’єси: на стінах — старі портрети колишніх директорів Стовінґтона, гравюри із зображенням школи, якою вона була в 1879 році, коли її щойно побудували, і в 1895-му, коли гроші Вандербільда дозволили спорудити закритий манеж — він досі стояв на захід від футбольного поля, присадкуватий, неосяжний, вкритий плющем. Квітневий плющ шелестів за відкритим вікном у Кроммерта, з радіатора чувся шум парового опалення, що навівав дрімоту. Джек згадав, що думав тоді: «Це не на сцені. Це по-справжньому. Моє життя. Як можна було пустити його котові під хвіст?»

— Джеку, справа серйозна. Дуже серйозна. Рада попросила мене повідомити вас що вони вирішили.

Рада бажала, щоб Джек покинув посаду, і Джек пішов їм назустріч. За інших обставин термін його перебування на ній закінчився б у червні цього року.

Після бесіди в кабінеті Кроммерта почалася найтемніша, найстрашніша ніч у житті Джека. Бажання, потреба напитися ніколи ще не було настільки сильною. Руки тремтіли. Він снував, натикаючись на предмети, перевертаючи їх. А ще його не полишало бажання зірвати все на Венді й Денні. Його норов був подібний до лютого звіра на прогнилій прив’язі. Злякавшись, як би не вдарити їх, Джек утік з дому. Скінчилося все біля входу в бар. Від того, щоб зайти всередину, Джека утримало лише одне: він розумів, що зробить це — і Венді нарешті піде, і Денні забере з собою. Він же після цього перетвориться на мерця.

Замість того щоб зайти в бар, де темні силуети смакували чяпої забуття, він вирушив додому до Ела Шоклі.

Рада проголосувала: шість — проти, один — за. Цим одним і був Ел.

Зараз Джек набрав номер оператора, і та повідомила, що за один долар вісімдесят центів можна на три хвилини зв’язатися з Елом. «Час, дитинко, штука відносна», — подумав він і кинув в автомат вісім четвертаків. Поки його виклик прибирався на схід, чулися то високі, то низькі електронні гудки.

Батьком Ела Шоклі був Артур Лонґлі Шоклі, сталевий барон. Своєму єдиному синові, Елберту, він залишив статок і величезну кількість найрізноманітніших капіталовкладень

і директорських посад у різних радах. У тому числі — і в Раді директорів Стовінґтонської підготовчої академії, улюбленого об’єкту доброчинності старого. І Артур, і Елберт Шоклі були її колишніми вихованцями, до того ж Ел жив у Бар-рі, достатньо близько, щоб особисто виявляти цікавість до шкільних справ. Кілька років Ел працював у Стовінґтонській школі тренером з тенісу.

Джек подружився з Елом найбільш природним і неви-падковим чином: на всіх факультетських і шкільних вечірках, яких обидва не цуралися, вони незмінно виявлялися найбільш п’яними. Шоклі розлучився з дружиною, та й сі-мейнежиття Джека повільно зводилося на пси, хоча він усе ще любив Венді й не раз щиро обіцяв змінитися заради неї й малюка Денні.

Багато разів після викладацької вечірки вони «водили козу», перебираючись із бару в бар, поки ті не закривались, а потім зупинялися біля якої-небудь сімейної крамнички, щоб купити ящик пива, а тоді випити його, зупинивши авто наприкінці якої-небудь об’їзної дороги. Бувало, Джек спотикаючись ввалювався в будиночок, який винаймав, уже тоді, коли ранкова зоря вже розливалася по небу, — і виявляв, що Венді з малям сплять на кушетці, Денні — завжди біля спинки, сунувши Венді під підборіддя малюсінький кулачок. Він дивився на них, і відраза до себе підкочувала до горла гіркою хвилею, пересилюючи навіть смак пива, сигарет і мартіні — «марсіян», як називав їх Ел. У такі хвилини думки Джека цілком розумно й тверезо правили про пістолет, мотузку або бритву.

Якщо п’янка припадала на вечір вихідного, він години зо три спав, а тоді вставав, одягався, ковтав чотири таблетки ек-седрину й, не протверезівши, йшов на дев’яту давати уроки американської поезії. Привіт, хлопці, сьогодні Червонооке Диво розповість вам, як під час великої пожежі Лонґфелло втратив дружину.

«Я не вірив, що я алкоголік», — подумав Джек, чуючи, як задзвонив телефон Ела Шоклі. Пропущені уроки або уроки, на яких від неголеного Джека усе ще несло нічними «марсія-нами». Тільки не я — я ж можу кинути в будь-який момент. Ночі, які вони з Венді провели в різних ліжках. Ні, зі мною все гаразд. Пом’яте крило авта. Звичайно, можу вести машину. Сльози, які Венді щоразу проливала у ванній. Обережні погляди колег на будь-якій вечірці, де подавали спиртне, навіть якщо це було вино. Помалу приходило розуміння того, що про нього говорять. Розуміння, що з його «ундервуду» виходять лише майже порожні аркуші, які одразу ж відправляються, зім’яті, в корзину для сміття. Колись він був знахідкою для Стовінґтону — цілком імовірно, перспективний американський письменник, і безперечно — людина, достатньо кваліфікована для викладання такого таємничого предмету, як письменницька майстерність. Він уже опублікував дві дюжини оповідань. Він працював над п’єсою й сподівався, що в якомусь далекому закутку свідомості, можливо, визріє роман. Але зараз Джек нічого не писав, а викладацька діяльність стала дивною й безладною.

Закінчилося все це якось увечері — не минуло й місяця після того, як Джек зламав синові руку. Ось і кінець сімейного життя, здавалося йому. Венді залишалося лише зібратися з силами... він знав, що якби її мати не була такою стервоз-ною, автобус відвіз би Венді назад у Нью-Гемпшир, щойно Денні зміг би подорожувати. Зі шлюбом було б покінчено.

Тоді, на початку першої, Джек із Елом в’їжджали в Барр по дорозі № 31. За кермом «яґуара» був Ел, він заледве вписувався в повороти, іноді перетинаючи подвійну жовту лінію. Обидва були п’янезні, тієї ночі «марсіяни» приземлилися, повні сил. Останній вигин дороги перед мостом вони проїхали на швидкості сімдесят миль, і там виявився дитячий велосипед; потім — різкий, болісний, пронизливий писк гуми на шинах «ягуара». Джек пам'ятає, як невиразно побачив схоже на круглий білий місяць обличчя Ела над кермом. На швидкості сорок миль на годину вони із брязкотом і тріском врізались у велосипед, і той погнутим, покрученим птахом злетів у повітря, ударив кермом у вітрове скло й одразу знову опинився в повітрі, а перед виряченими очима Джека залишилося поцятковане зірочками тріщин скло. Трохи пізніше почувся останній страшний удар, це велосипед вдарився об дорогу позаду них. Шини по чомусь пройшлися, воно глухо стукнулось об днище. «Яґуар» розвернуло поперек дороги.. Ел усе ще кермував, і звідкись іздалеку до Джека долинув слабкий власний голос: «Господи, Еле. Ми його переїхали. Я відчув».

Телефон продовжувавьдзвонити просто у вухо. Нумо, Еле. Зупини. Я із цим розберуся.

Ел зупинив димуюче авто за якихось три фути від опори мосту. Дві шини «яґуара» були спущені. Підгоріла гума залишила стотридцятифутовий зиґзаґоподібний слід на асфальті. Переглянувшись, вони кинулися назад, у холодну пітьму.

Від велосипеда не лишилося нічого. Одне колесо відвалилося, і, оглянувшись через плече, Джек побачив, що воно лежить посеред дороги, наїжившись півдюжиною схожих на струни рояля спиць. Запинаючись, Ел мовив: «По-моєму, на нього ми й наїхали, Джекі».

— Де ж тоді дитина?

— Ти бачив дитину?

Джек насупився. Усе відбулося жахливо швидко. Вони вискочили з-за рогу. У світлі фар «яґуара» невиразно побачили велосипед. Ел щось закричав. Вони налетіли на нього й довго сковзали юзом.

Вони перенесли велосипед на узбіччя. Ел повернувся до «яґуара» і ввімкнув усі чотири фари. Відтак дві години вони обшукували дорогу, користуючись потужним чотирикамерним ліхтариком. Нічого. Незважаючи на пізній час, мимо «яґуара, що сів на мілину» і двох чоловіків з ліхтарем проїхало кілька машин. Жодна не зупинилася. Пізніше Джек вирішив, що з дивної примхи доля вирішила дати їм обом останній шанс, не підпустила туди поліцію і втримала всіх проїжджаючих від того, щоб зупинитися.

Очверть на третю вони повернулися до «яґуара»; тверезі, але ослаблі до нудоти.

— Що ж цей велик робив посеред дороги, якщо на ньому ніхто не їхав? — вимогливо запитав Ел. — Він же не на узбіччі лежав, а якраз посередині дороги, хай йому чорт!

Джек зумів лише похитати головою.

— Ваш абонент не відповідає, — сказала оператор. — Хочете, щоб я продовжувала викликати?

— Ще кілька дзвінків, операторе. Можна?

— Так, сер, — відгукнувся сповнений усвідомлення своїх обов’язків голос.

Нумо, Еле!

Ел перейшов через міст до найближчої телефонної будки, зателефонував приятелеві-холостякові й сказав, що якщо той візьме з гаража зимові шини для «яґуара» і привезе їх на 31-е шосе до мосту за Барром, то отримає п’ятдесят доларів. Приятель приїхав за двадцять хвилин, одягнений у джинси й піжамну куртку. Він оглянув місце події.

— Прикінчили кого-небудь? — запитав він.

Ел уже піднімав домкратом задню частину машини, а Джек відгвинчував гайки.

— На щастя, ні, — сказав Ел.

— Добре, та однаково мені краще вертатися. Заплатиш завтра.

— Чудово, — сказав Ел, не піднімаючи очей.

Удвох вони без п]*Ьблем змінили шини й разом поїхали додому до Ела Шоклі. Ел завів «яґуар» у гараж і вимкнув мотор.

У темряві й тиші він сказав:

— Я зав’язую, Джекі. Досить, приїхали. Сьогодні я вбив свого останнього «марсіянина».

І тепер, потіючи в телефонній кабіні, Джек раптом подумав, що ніколи не сумнівався — Ел здатен довести справу до кінця.

Додому вінтоді доїхав на своєму «фольксваґені», увімкнув радіо, де, немов охороняючи досвітній дім, якась група все повторювала:

Будь що буде, так і зроби... Тобі ж хочеться... Будь що буде, так і зроби. Тобі ж хочеться...

Неважливо, чи голосно пролунав пронизливий вереск шин і удар* Варто було заплющити очі — і Джек бачив те єдине зім’яте колесо, поламані спиці стирчали в небо.

Коли він увійшов у дім, Венді спала на дивані. Він заглянув у кімнату до Денні, малий лежав на спині у своєму ліжечку, поринувши у глибокий сон, рука усе ще була в гіпсі. У м’якому світлі ліхтарів, що просочувався з вулиці, Джек бачив рядки на білому вапні — там, де на гіпсі розписалися лікарі й медсестри.

Це нещасний випадок. Він упав зі сходів.

(ах ти ж підлий брехун)

Це нещасний випадок. Я не стримався.

(ти траханий п’яниця, кому ти потрібен, ти брудний шма-рок, якого бог колись висякав із носа)

Послухайте, гей, ну добре, будь ласка, мросто нещасний випадок.

Але перед очима зринув стрибучий у руках ліхтар — і останнє благання геть. Вони тоді нишпорили у висохлих до кінця листопада бур’янах, шукали розпростерте тіло, що, за всіма канонами, мусило там бути, і чекали поліцію. Несуттєво, що за кермом був Ел. Бували й інші вечори, коли машину вів Джек.

Він укрив Денні, пройшов у спальню й дістав із верхньої полиці шафи «Спеніш Ляму» тридцять восьмого калібру. Пістолет зберігався в коробці з-під черевиків. Він добру годину просидів на ліжку, не випускаючи револьвера з рук, зачарований смертоносним блиском.

Уже світало, коли Джек поклав його назад у коробку, а коробку — назад у шафу.

Того ранку він зателефонував начальникові відділу Брюк-неру й попросив перенести його уроки. У нього грип. Брюк-нер погодився — значно менш чемно, ніж це прийнято. За останній рік Джек Торренс часто потерпав від грипу.

Венді зробила йому яєчню й каву. Вони їли мовчки. Чулися лише радісні вигуки з двору, де Денні здоровою рукою весело ганяв вантажівки через купу піску. ‘

Венді заходилася мити посуд. Не обертаючись, вона сказала:

— Джеку. Я тут думала...

— Правда? — Тремтячими руками він запалив сигарету. Дивно, але цього ранку ніякого похмілля не було. Лише тремтіння. Він кліпнув. Наступної короткої миті в пітьмі на вітрове скло налетів велосипед, скло вкрилося тріщинками. Шини пискнули. Застрибав ліхтар.

— Я хотіла поговорити з тобою про те... про те, як нам з Денні буде краще. Може, і тобі теж. Не знаю. Напевно, треба було поговорити про це раніше.

— Зробиш для мене дещо? — запитав він, дивлячись на тремтячий кінчик сигарети. — Одну послугу?

— Яку? — Голос Венді був безрадісним, безбарвним. Він подивився їй у спину.

— Поговорімо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

Тепер вона обернулася до нього, руки були в мереживі мильної піни, гарненьке личко — блідим і позбавленим ілюзій.

— Джеку, твої обіцянки нічого не варті. Ти просто продовжуєш своє...

Вона замовкла, заворожено дивлячись йому в очі, раптом утративши впевненість.

— За тиждень, — сказав він. Його голос втратив усю силу, це був шепіт. — Будь ласка. Я нічого не обіцяю. Якщо в тебе тоді ще буде бажання поюворитк, ми поговоримо. Про все, про що захочеш.

Вони довго дивилися одне одному в очі через залиту сонцем кухню. Коли вона, не сказавши більше ні слова, повернулася до посуду, Джека затрясло. Господи, як йому хотілося випити. Лише один маленькїіуі ковточок, просто щоб усе стало на свої місця...

— Денні сказав, що йому приснилося, ніби ти потрапив в аварію, — уривчасто повідомила вона. — Іноді йому сняться кумедні сни. Це він сказав сьогодні вранці, коли я його одягала. То що, Джеку? Ти потрапив в аварію?

— Ні.

До обіду нестерпне бажання випити перейшло в легку лихоманку. Він поїхав до Ела додому.

— Тверезий? — запитав Ел перш, ніж впустити його. Вигляд у Ела був жахливий.

— Як скло. Ти схожий на Лона Чейні в «Привиді опери».

— Ну, то заходь.

Весь день вони удвох грали у віст. І не пили.

Минув тиждень. Розмовляли вони з Венді не те щоб багато. Але Джек знав, що вона недовірливо спостерігає за ним. Він ковтав каву без цукру й літрами кока-колу. Якось увечері випив усю упаковку — шість банок, — а тоді побіг у ванну і все виблював. Спиртного в пляшках, що стояли в домашньому барі, не меншало. Після уроків він ішов до Ела Шоклі — такої ненависті, як до Ела Шоклі, Венді в житті ні до кого не відчувала! — а коли повертався додому, вона готова була заприсягтися, що від Джека пахне віскі або джином, але він розмовляв з нею до вечері виразно, пив каву, після вечері грався з Денні, ділячись із ним кока-колою, читав йому казки на ніч, потім сідав перевіряти твори, поглинаючи при цьому чорну каву чашка за чашкою, і Венді мусила зізнатися сама собі, що вона не мала рації.

Минали тижні. Невимовлені слова перестали крутитися на кінчиках язиків. Джек відчував, як вони відступають, але знав, що назовсім вони не відступлять ніколи. Усе ніби налагодилося. Та потім — Джордж Гетфілд. Джек знову не стримався, але цього разу був тверезим, як скло.

З "Сяйво"

— Сер, ваш абонент і далі не...

— Алло? — захеканий голос Ела.

— Прошу, — суворо сказала оператор.

— Еле, це Джек Торренс.

— Джекі! — Непідробна радість. — Як справи?

— Непогано. Я дзвоню просто сказати спасибі. Мене взяли на цю роботу, краще й бути не може. Якщо, відрізаний снігом від світу на всю зиму, я не зумію закінчити п’єсу, отже, я не закінчу її ніколи.

— Закінчиш.

— Як ти?

— Тверезий, — відповів Ел. — А ти?

— Як скло.

— Дуже тягне?

— Кожнісінький день.

Ел розсміявся.

— Знайоме відчуття. Не розумію, як ти не взявся за старе після цього Гетфілда, Джеку. Це було понад моє розуміння.

— Що поробиш, сам собі нашкодив.

— А, чорт. До весни я зберу Раду. Еффінджер уже каже, що, може, вони занадто поквапилися. А якщо з п’єси що-небудь вийде...

— Так. Чуєш, Еле, у мене там у машині малий. Схоже, він захвилювався.

— Звичайно. Зрозумів. Гарної зими, Джеку. Радий був допомогти.

— Ще раз спасибі, Елу. — Він повісив трубку, заплющив очі, стоячи в задушливій кабіні, і знову побачив, як машина збиває велосипед, як підстрибує в руках ліхтарик. У газеті наступного дня з’явилася заміточка — дрібничка, що просто заповнила порожнє місце, — але власника велосипеда не назвали. Чому він стояв там уночі, назавжди залишиться для них таємницею — і, можливо, так і мусить бути.

Він повернувся до машини й подав Денні злегка підталу «Бебі Рут».

— Тату.

— Що, любий?

Денні повагався, дивлячись у застигле обличчя батька.

— Коли я чекав, що ти повернешся з готелю, мені приснився поганий сон. Пам’ятаєш? Коли я заснув?

— Угу.

Але толку не було. Тато думав про щось інше, не про Денні. Він знову думав про Поганий Учинок.

(мені приснилося, що ти зробив мені боляче, тату)

— Що ж тобі приснилося, доко?

— Нічого, — сказав Денні, коли вони виїжджали зі стоянки. Він поклав мапи назад у бардачок.

— Справді?

— Ага.

Джек злегка стурбовано глянув на сина й повернувся думками до п’єси.

6. Нічні думки

Після того як вони покохалися, її чоловік заснув поруч

неї.

Її чоловік.

Вона ледь посміхнулася в темряві. Його сім’я теплим повільним струмком ще стікало між її злегка розведених стегон. Посмішка вийшла і сповнена жалю, і задоволена водночас, бо поняття «її чоловік» вміщало сотню різних почуттів. Кожне з них окремо викликало здивування. Разом, у цій темряві, що плине до сну, вони нагадували далекий блюз, який звучить у майже порожньому нічному клубі — сумний, але приємний.

Я кохаю тебе, милий, ти знаєш, одначе собі затям —

Не береш мене за дружину, та я не буду тобі собачам.

Чиє це, Біллі Голлідея? Чи автор — хтось більш прозаїчний, на кшталт Пеґґі Лі? Яка різниця. Сумна сентиментальна мелодія м’яко лунала в голові у Венді, немов за півгодини до закриття грав старий музичний автомат — наприклад, «Вулітцер».

Зараз, поринаючи в сон, вона задумалася, у скількох ліжках їй доводилося спати із чоловіком, що лежить поруч. Вони познайомилися в коледжі й спершу кохалися в нього на квартирі... тоді не минуло ще й трьох місяців, відколи мати, вигнавши її з дому, веліла ніколи там не показуватися й додала, що якщо Венді збирається кудись виїхати, то може їхати до свого татуся, бо саме через неї вони й розлучилися. Було це в сімдесятому році. Уже так давно? Через семестр вони із Джеком з’їхалися, знайшли роботу на літо і, коли почався випускний курс, винайняли квартиру Найвиразніше вона пам’ятала велике двоспальне продавлене ліжко. Коли вони кохалися, іржава металева сітка вела лік рухів. Тієї осені їй нарешті вдалося вирватися від матері. Джек допоміг їй.

«Вона й далі хоче діставати тебе, — сказав Джек. — Що частіше ти будеш їй телефонувати, що частіше будеш приповзати назад, випрошуючи пробачення, то більше в неї можливості докоряти тобі батьком. їй це на користь, Венді, тому що так можна й далі вірити, що у всьому винна ти. Але тобі це не на користь». Того року вони говорили про це в ліжку без кінця.

(Джек сидить на ліжку, натягнувши до пояса простирадло, у пальцях жевріє сигарета, він дивиться їй просто в очі, напівглумливо, напівсердито, і каже: вона веліла тобі ніколи там не показуватися, чи не так? Носа туди не совати, так же? Тоді чому ж вона не кладе слухавку, якщо знає, що телефонуєш ти? Чому тільки й повторює, що зі мною не пустить тебе й на поріг? Тому, що вважає, що я можу зіпсувати їй усю музику. Вона хоче й далі капати тобі на мізки, дитинко. Ідіотство — дозволяти їй це. Вона веліла тобі більше ніколи туди не вертатися, то чого б не піймати її на слові? Забудь про це. Зрештою Венді й сама почала дивитися на ситуацію так само.)

Джекові належала ідея на якийсь час розстатися — «щоб зрозуміти, яка перспектива наших стосунків», — сказав він. Венді боялася, що він зацікавився кимось іще. Пізніше з’ясувалося, що це не так. Навесні вони знову були разом, і Джек запитав, чи не хоче вона побачитися з батьком. Вона сіпнулася, як від удару хлиста.

Як ти довідався?

Тінь знає все.

Ти що, шпигував за мною?

І його нетерплячий смішок, від якого Венді завжди робилося ніяково, начебто їй вісім років і причини її вчинків Джекові зрозумілі краще, ніж їй самій.

Тобі потрібен був час, Венді.

Для чого ?

По-моєму... Щоб зрозуміти, за кого із двох ти хочеш вийти.

Джеку, що ти верзеш?

Схоже, роблю тобі пропозицію.

Весілля. Батько там був, а мати — ні. Вона збагнула, що із Джеком може пережити й це. Потім з’явився Денні, її милий синок.

Той рік був найкращим, і в ліжку теж так добре ніколи не бувало. Після народження Денні Джек знайшов їй роботу — друкувати на машинці для півдюжини співробітників відділу англійської мови: перевірочні питання, екзаменаційні білети, розклад уроків, робочі записи, списки. Нарешті одному з них вона передрукувала роман — роман, який, на вкрай нешанобливу й дуже особисту радість Джека, так і не опублікували. За роботу платили сорок доларів на тиждень, а потім, за ті два місяці, що вона передруковувала невдалий роман, плата злетіла до шістдесяти. Вони купили свою першу машину, п’ятирічний «б’юїк» із дитячим сидінням посередині. Розторопне, тямуще, легке на підйом молоде подружжя. Через Денні між Венді й матір’ю настало вимушене перемир’я — напружене, не надто й веселе, але все ж перемир’я. Коли вона возила Денні до матері, Джека із собою не брала. І не розповідала йому, що матір, суплячись, щораз переповивала Денні заново й завжди вміла знайти в нього на попці або в промежині перше свідчення обвинувачення — цятку висипки. Мати ніколи нічого не говорила прямо, і все-таки до Венді дійшло: перемир’я вже обійшлося їй відчуттям, що вона, Венді, погана мати, і, можливо, цю ціну їй доведеться платити все життя. Мати завжди знаходила, чим її дістати.

Удень Венді сиділа вдома, господарювала, годувала Денні з пляшечки в сонячній кухні чотирикімнатної квартири на третьому поверсі, слухаючи платівки на портативному стереопрогравачі, що працював від батарейок, — його вона купила ще студенткою. Джек приходив додому о третій (або

0 другій, якщо вважав, що останній урок можна скоротити),

1 поки Денні спав, вів її в спальню — і страхи щодо того, що вона погана мати, стиралися.

Вечорами, поки Венді друкувала, Джек писав і займався своїми завданнями. У ті дні, бувало, з’явившись зі спальні, де стояла машинка, вона заставала обох сплячими на дивані в кабінеті — Денні, засунувши великий палець у рот, затишно лежав на грудях роздягненого до трусів Джека. Вона переносила Денні в ліжечко, прочитувала, що Джек написав за вечір, і лише потім будила його, щоб він перейшов у спальню.

Найкращий рік, найкраще ліжко.

Буде й на нашій вулиці свято...

У ті дні Джек ще міг упоратися зі своїм потягом до спиртного. У суботу ввечері забігала компанія друзів-студентів, з’являвся ящик пива, починалися суперечки, у яких Венді майже не брала участі — адже вона займалася соціологією, а Джек — літературою. Сперечалися щодо того, літературним чи історичним здобутком уважати щоденники Пепіса, обговорювали поезію Чарльза Олсона, іноді читали фрагменти ще не закінчених робіт. Сперечалися на сотні тем. Ні, на тисячі. Необхідності брати участь вона не відчувала — досить було примоститися в кріслі-гойдалці поряд із Джеком, що сидів на підлозі по-турецьки, тримаючи в одній руці пиво, а іншою ніжно обхопивши її ікру або щиколотку.

У Нью-Гемпширському університеті тривало затяте змагання, а Джек мав і додатковий тягар — він писав. Щовечора він витрачав на це не менше години. Це було його рутиною. А суботні посиденьки — необхідним лікуванням. Там Джек випускав із себе щось, що інакше могло б розбухати доти, поки він не вибухнув би.

Закінчуючи диплом, він знайшов роботу в Стовінґтоні, найперше завдяки своїм оповіданням — на той час було опубліковано вже чотири, одне — в «Есквайрі». Венді доволі виразно пам'ятала той день — на те, щоб забути, трьох років мало. Конверт вона мало не викинула, вирішивши, що це чергова пропозиція передплати. Замість того, розкривши конверт, вона виявила всередині листа про те, що «Есквайр» на початку наступного року хотів би опублікувати оповідання Джека «Причетність до чорних дір». Вони заплатять дев’ятсот доларів — не за публікацію, а за згоду. Майже половину того, що вона заробляла за рік, передруковуючи різні папірці. Венді полетіла до телефону, залишивши Денні сидіти у високому стільчику з комічно витріщеними їй услід оченятами, і пицею, перемазаною гороховим пюре з яловичиною.

За сорок п'ять хвилин з університету прибув Джек, «б’юїк» осідав під вагою семи приятелів і бочки пива. Після церемоніального тосту (Венді теж долучилася, хоча зазвичай була байдужа до пива) Джек підписав угоду, поклав у конверт зі зворотною адресою й пішов укинути його в скриньку наприкінці кварталу. Коли він повернувся, то, зупинившись у дверях, із серйозним виглядом сказав: «Вені, віді, віці». Пролунали вітальні крики й оплески. Коли до одинадцятої вечора бочка спорожніла, Джек і ті двоє, що все ще були транспортабельні, пішли по барах.

Унизу, в холі, Венді відійшла з ним убік. Ті двоє вже вийшли й сиділи в машині, п'яними голосами розспівуючи Нью-Гемпширський бойовий гімн. Джек, стоячи на одному коліні, натужно порався зі шнурками мокасинів.

— Джеку, — сказала вона. — Не треба. Ти навіть шнурки зав’язати не можеш, то що вже казати про машину.

Він піднявся й спокійно поклав їй руки на плечі.

— Сьогодні ввечері я місяць із неба можу дістати, якщо захочу!

— Ні, — сказала вона. — Ні, ні за які оповідання в «Есквайрі» на світі!

— Повернуся не пізно.

Але повернувся він аж о четвертій ранку; спотикаючись і бурмочучи, піднявся по сходах і, ввалившись у кімнату, розбудив Денні. Спробувавши заспокоїти маля, упустив його на підлогу. Венді вилетіла як божевільна, найперше подумавши про те, що скаже її матір, якщо побачить синець, а вже потім про все інше, — Господи, допоможи, Господи, допоможи нам обом, — і, підхопивши Денні, сіла з ним у крісло-гойдалку, заколисала. Майже всі п’ять годин, доки Джека не було, вона думала в основному про свою матір і її пророцтво, що із Дже-ка ніколи нічого не вийде. Високі ідей сказала мати. Аякже. У благодійних комітетах повно кретинів з високими ідеями. Чи доводило оповідання в «Есквайрі» правоту матері, чи навпаки? Вінніфред, ти неправильно тримаєш дитину. Дай її мені. А чоловіка вона тримає правильно? Інакше навіщо йому йти зі своєю радістю з дому? Венді обійняв безпомічний жах, і їй навіть не спало на гадку, що Джек пішов із причин, які не мають до неї жодного стосунку

— Поздоровляю, — сказала вона, заколисуючи Денні. Той знову майже заснув. — Може, через тебе в малого струс мозку.

— Просто шишка. — У похмурому тоні чулося бажання впевнити її, що він розкаюється: маленький хлопчик. На мить Венді відчула ненависть.

— Можливо, — непроникно сказала вона. — А може, й ні. — Вона стільки разів чула, як точнісінько таким же тоном мати розмовляла з її батьком, який утік, — і їй стало не по собі, вона злякалася.

— Яблучко від яблуні... — пробурмотів Джек.

— Іди спати! — крикнула вона, страх вирвався назовні, перетворившись на гнів. — Іди спати, ти п’яний!

— Ти мені не вказуй, що робити.

— Джеку... будь ласка, нам не варто... — Слів не було.

— Не вказуй мені, що мені робити, — зловісно повторив він і пішов у спальню. Венді залишилася в кріслі, Денні знову спав. За п’ять хвилин у вітальню поплив храп Джека. Це була перша ніч, яку вона провела на дивані.

Тепер вона, засинаючи, неспокійно ворочалася в постелі. Звільнені сном від стрункого плину думки попливли, минаючи перший рік життя в Стовінґтоні й справи, що йшли все гірше, аж доки геть розладналися, коли чоловік зламав Денні руку, — і пригадався той ранок, коли вони снідали на самоті.

Денні у дворі грався з вантажівками на купі піску, рука все ще була в гіпсі. Джек сидів за столом блідий, посірілий, у пальцях тремтіла сигарета. Венді зважилася попросити розлучення. Питання вона вже розглянула під сотнею різних кутів — чесно кажучи, міркувати на цю тему вона почала за півроку до зламаної руки. Вона переконувала себе, що якби не Денні, прийняла б рішення вже давно — але й це не обов’язково було правдою. Довгими ночами, коли Джека не було вдома, вона марила, і завжди їй бачилося обличчя матері, а ще власне весілля.

(«Хто віддає цю жінку?» Батько стояв у кращому костюмі — не бозна-якому, звичайно, він працював комівояжером, розвозив партії консервованих товарів, і вже тоді починав розорятися, — втомлене обличчя здавалося таким старим, таким блідим: «Я віддаю».)

Навіть після нещасного випадку — якщо це можна було назвати нещасним випадком — Венді була не в змозі подивитися правді в очі, визнати, що заміжжя виявилося з вадою. Вона чекала, мовчки сподіваючись, що станеться диво і Джек усвідомить те. Що відбувається не лише з ним, але й з нею. Але він і не думав пригальмувати. Чарочка перед тим, як піти в академію, дві чи три склянки пива за ленчем у «Стовінґ-тон-гаузі». Три чи чотири келихи мартіні за обідом. П’ять чи шість, коли Джек перевіряв роботи й виставляв оцінки. У вихідні дні бувало гірше. У ті вечори, що він проводив поза домом з Елом Шоклі — ще гірше. Вона й уявити собі не могла, що фізично здоровій людині/життя може заподіювати такий біль. Біль вона відчувала постійно. Наскільки в цьому була винна вона сама? Це питання мучило Венді. Вона почувала себе своєю матір'ю. Батьком. Іноді, коли Венді почувала себе самою собою, вона дивувалася, що з ними відбувається. Вона не сумнівалася, що мати візьме її в дім, а за рік, протягом якого Венді буде спостерігати, як Денні заново переповивають, готують йому нову їжу або заново годують, протягом якого вона буде приходити додому й виявляти, що в нього інша одежа або підстрижене волосся, а книжки, які мати вважала невідповідними, викинуті на забите мотлохом горище... за півроку такого життя в неї станеться нервовий зрив. А мати заспокійливо поплеще її по руці й скаже: Хоч ти й не винувата, винити більше нема кого. Коли ти стала між батьком і мною, ти показала свою натуру. Ти завжди була впертою.

Мій батько, батько Денні. Мій, його.

(Хто віддає цю жінку? Я віддаю. Він помер від серцевого нападу за півроку.)

Тієї ночі вона майже до приходу Джека, до ранку, пролежала без сну, думаючи, приймаючи рішення.

Розлучення необхідне, сказала вона собі. Мати й батько тут ні до чого. Так само як почуття провини Венді щодо їхнього шлюбу й відчуття власної неадекватності. Якщо вона воліла хоч щось урятувати після свого раннього подорослі-шання, то заради Денні, заради неї самої розлучення було необхідне. Напис на стіні був жорстокий, але виразний. Її чоловік — пияк. Тепер, коли він так п'є і йому так зле пишеться, він не в змозі контролювати свій кепський характер. Випадково чи не випадково, але він зламав Денні руку. Він ось-ось втратить роботу, якщо не цього року, то наступного. Венді вже помітила звернені до неї співчуваючі погляди дружин інших викладачів. Вона сказала собі, що, поки могла, трималася за це чортзна-що — своє сімейне життя. Тепер із цим доведеться закінчувати. У Джека залишиться повне право заходити в гості, а його підтримка потрібна буде Венді, лише поки вона що-небудь не підшукає й сама не стане на ноги. А це доведеться зробити дуже швидко, оскільки хто знає, як довго Джек могтиме виплачувати аліменти. Вона постарається зробити розлучення якомога менш болісним. Але покінчити з цим треба.

Міркуючи так, Венді провалилася в неглибокий сон, що не дає відпочинку, її переслідували видіння матері й батька. Та ти просто розвалюєш сім'ю, ото й усе, — сказала мати. Хто віддає цю жінку? — спитав священик. Я віддаю, — відповів батько. Але коли настав яскравий сонячний ранок, вона почувала те ж саме. Вона стояла спиною до Джека, зануривши долоні в теплу раковину з посудом, і почала з неприємного.

— Хочу поговорити з тобою про те, що може виявитися кращим для нас із Денні. Може, і для тебе теж. Напевно, нам треба було поговорити про це раніше.

І тут він сказав дивну річ. Вона очікувала гніву, очікувала, що збудить у ньому жорстокість, почує обвинувачення. Вона чекала божевільного ривка до бару. Тільки не цієї м’якої, майже невиразної відповіді — це було так на нього не схоже. Немов Джек, з яким вона прожила шість років, минулої ночі не повернувся, а його місце зайняв якийсь нетутешній двійник, якого вона й не знала і якому навряд чи змогла б коли-небудь довіряти повністю.

— Зробиш для мене дещо? Одну послугу?

— Яку? — Довелося докласти зусиль, щоб голос не тремтів.

— Поговорімо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

І вона погодилася. Вони тоді так і не поговорили. Весь той тиждень він більше, ніж зазвичай, бачився з Елом Шоклі, але повертався додому рано й спиртним від нього не пахло. Венді казала собі, що відчуває запах перегару, але знала, що це не так. Минув ще тиждень. І ще.

Питання про розлучення без голосування повернулося на перегляд.

Що відбулося? Вона не переставала дивуватися і, як і раніше, не мала про це ані найменшого уявлення. Ця тема була для них табу. Джек нагадував людину, що заглянула за ріг і зненацька побачила там монстра, який чекає на неї, припавши до землі серед висохлих скелетів колишніх жертв, готується стрибнути. У барі, як і раніше, було спиртне, але він до нього не торкався. Венді тисячу разів вирішувала викинути пляшки, але зрештою завжди відмовлялася від цієї думки, немов цей учинок порушив би якісь незрозумілі чари.

Та ще доводилося зважати на Денні.

Якщо вона відчувала, що чоловіка зовсім не знає, то перед сином мала побожний страх — побожний страх у буквальному розумінні, якийсь невизначений забобонний жах.

У легкій дрімоті Венді уявилася мить його появи на світ. Вона знову лежала на родильному столі, обливаючись потом, волосся злиплося пасмами, ноги при потугах виверталися назовні,

(міні-кайф від наркозу, який їй давали маленькими порціями. Якось вона пробурмотіла, що відчувала себе немов у рекламі групового зґвалтування, а акушерка — стріляний горобець, яка прийняла стільки пологів, що цими дітьми можна заселити університет, — вирішила, що це страшенно смішно)

лікар стояв між ногами, акушерка — збоку, вона готувала інструменти й наспівувала собі під ніс. Через усе менші інтервали повторювався гострий біль, наче у Венді встромляли осколки скла, кілька разів, як не соромно їй було, вона скрикнула.

Потім лікар доволі суворо повідомив її, що вона повинна ТУЖИТИСЯ, і вона натужилася, а потім відчула, як із неї щось витягають. Відчуття було виразним, певним, їй ніколи не забути його — щось витягни. А потім лікар підняв її сина за ніжки (побачивши малюсінький член, Венді відразу зрозуміла: хлопчик), але коли лікар узявся за наркозну маску, вона помітила дещо ще — таке страшне, що знайшла в собі сили закричати, хоча гадала, що вже викричалася до кінця.

У нього немає обличчя!

Але обличчя, звичайно ж, було, миле личко її Денні, а оболонка плоду, що огорнула його при народженні, тепер лежала в маленькій посудині — Венді зберігала її, трохи соромлячись цього. Вона не вірила давнім прикметам, але однаково зберегла «сорочку». Жіночі балачки Венді не схвалювала, але хлопчик із самого початку був незвичайним. Вона не вірила в шосте чуття, але...

Тато потрапив в аварію? Мені наснилося, що тато потрапив в аварію.

Щось змінило Джека. Венді не вірила, що справа лише в її готовності розлучитися. Тоді, під ранок, поки вона неспокійно спала, щось сталося. Ел Шоклі сказав, що не сталося нічого, зовсім нічого, але відвів очі, а якщо вірити шкільним пліткам, Ел теж кинув пити.

Тато потрапив в аварію.

Випадкове зіткнення з долею, можливо, звісно, нічого більш певного. Газети, які вийшли на ранок і наступного дня, вона прочитала уважніше, ніж зазвичай, але не знайшла нічого, що можна було б пов’язати із Джеком. Борони Боже, вона вишукувала аварію з наїздом, скандал у барі, що закінчився серйозними ушкодженнями чи... хтозна? І кому це треба знати? Але поліція так і не з’явилася — ні щоб задати питання, ні з ордером на взяття зіскрібків фарби з бампера «фольксваґена». Нічого. Ось лише чоловік повністю змінився, а син, прокинувшись, сонним голосом запитав:

Тато потрапив в аварію? Мені наснилося...

Вона не зізнавалася собі, наскільки Денні вплинув на те, що вона залишилася з Джеком, але зараз, у легкій дрімоті, можна було визнати: із самого початку Денні був хлопчиком Джека. Так само як теж майже із самого початку вона була татовою донею. Вона не могла пригадати жодного випадку, щоб Денні виплюнув молоко з пляшечки Джекові на сорочку. Джек міг нагодувати його після того, як вона з відразою здавалася — навіть коли в Денні різалися зубки і йому було боляче жувати. Коли в Денні болів живіт, їй доводилося цілу годину заколисувати його, щоб він почав заспокоюватись, а Джек просто брав Денні на руки, кілька разів проходив із ним по кімнаті — і той засинав у тата на плечі, надійно засунувши до рота великий палець.

Йому не було неприємно міняти пелюшки — навіть у тих випадках, які він називав «спецдоставкою». Він просиджував разом із Денні годинами, підкидаючи його на колінах, граючись пальчиками, корчачи йому пички, а Денні смикав його за носа й реготав. Джек виводив закономірності й безпомилково користувався ними, приймаючи на себе будь-які наслідки. Навіть коли їхній син був ще грудним, він брав Денні з собою в машину, їдучи по газету, пляшку молока або по цвяхи в будівельну крамницю. Коли Денні було всього півроку, Джек взяв його на футбольний матч Стовінґтон—Кін, і малий усю гру непорушно просидів у тата на колінах, загорнений у ковдрочку, затиснувши в пухкому кулачку маленький стовінґтонский прапорець.

Він любив маму, але він був татів синочок.

Так хіба вона сама не почувала раз за разом, як син без слів цротивиться навіть думці про розлучення? Вона думала про це в кухні, перевертаючи думку в голові так само, як перевертала картоплю для вечері, підставляючи під лезо овочерізки. А обернувшись, бачила, що Денні, який сидить по-турецьки на кухонному стільці, дивиться на неї водночас перелякано і звинувачуюче. Коли вони гуляли в парку, він раптом хапав її за обидві руки й говорив — майже вимагав: «Ти мене любиш? Ти тата любиш?» І зніяковівши, Венді кивала або казала: «Звичайно, любий». Він мчав до качиного ставка так, що перелякані качки в паніці перед маленьким зарядом його лютості, плескаючи крильми, із крекотом перелітали на інший берег. Венді, дивуючись, пильно дивилася йому вслід.

Бували навіть часи, коли здавалося, що рішучість Венді принаймні обговорити із Джеком стан справ розсіялася не через її слабкість, а з волі сина.

Я не вірю в такі речі.

Але уві сні вона вірила в них. У сні, поки сім'я її чоловіка висихало на стегнах, Венді почувала, що всі вони гуртуються усе міцніше, і якщо цю їхню триєдність буде зруйновано, то не зсередини, а ззовні.

Вірила вона здебільшого в те, що концентрувалося навколо її любові до Джека. Вона ніколи не переставала любити його, може за винятком того похмурого періоду, що настав одразу після «нещасного випадку» з Денні. І сина вона любила. Та найдужче любила їх обох разом — чи гуляли вони, чи їхали, чи просто застигали, сівши грати в «стару діву», насторожено схиливши голови — Джек велику й Денні маленьку — до віял карт, чи ділилися кока-колою, чи розглядали комікси. Венді дуже подобалося, що вони в неї є, і вона сподівалася, що Господь милостивий і та робота доглядача готелю, на яку Джека влаштував Ел Шоклі, стане початком повернення кращих часів.

Ось підніметься вітер, дитинко,

І сум розвіє увесь...

Повернулася мелодія — тиха, солодка, приємна, затрималася, проводжаючи Венді в глибокий сон, де припиняли існування всі думки, а обличчя, проявні в нічних видіннях, зникали, не запам’ятавшись.

7. В іншій спальні

Денні прокинувся. У вухах ще стояв голосний стукіт, а п’яний, лютий, роздратований голос вигукував: Вийди-но сюди, отримай, що заслужив! Я знайду тебе! Я знайду тебе!!!

Але тепер виявилося, що це стукає його розшаленіле серце, а єдиним голосом серед ночі було далеке виття поліцейської сирени.

Він непорушно лежав у ліжку, дивлячись у стелю спальні, де ворушилися під вітром тіні листя. Звиваючись, вони подвоювалися, утворюючи силуети, схожі на дикий виноград і ліани, на джунглі; силуети, що нагадують візерунки товстого килима. Денні був у піжамі «Доктор Дентон», але між піжамною курточкою й шкірою наросла щільна сорочка поту.

— Тоні? — прошептав він. — Ти тут?

Відповіді не було.

Він вислизнув з ліжка, тихенько подибав через кімнату до вікна й виглянув на Арапаго-стріт, у цю пору застиглу й тиху. Була друга ночі. Надворі нікого не було — лише пустельні тротуари, на яких горбками лежало опале листя, та ще припарковані авта і довгошиїй ліхтар на розі, навпроти бензоколонки Кліффа Брайса. Ковпачок на верхівці й своєю непорушністю ліхтар скидався на чудовисько з фантастичного шоу

Він оглянув усю вулицю, напружуючи очі, щоб помітити невиразний, манливий силует Тоні, але ніде нікого не виявилося.

У кронах дерев зітхав вітер, а по пустельних тротуарах і навколо коліс залишених на ніч автомобілів шелестіло опале листя. Звук був дуже тихий, сумовитий, і хлопчик подумав, що, можливо, він — єдиний у Боулдері настільки вирвався зі сну, щоб чути його. Принаймні, єдина людина. Неможливо було довідатися, що ще може виявитися там, серед ночі; що може скрадатися в тіні, голодне, роздивлятися й нюхати вітер.

Я знайду тебе! Я знайду тебе!

— Тоні? — знову прошептав він, але без особливої надії.

Відповіддю був лише вітер, цього разу він налетів значно

різкіше, обсипавши листям похилий дах під вікном Денні. Кілька листочків, що зісковзнули у водостічний жолоб, завмерли там, як утомлені танцюристи.

— Денні... Денні...

Зачувши знайомий голос, він здригнувся й, витягаючи шию, висунувся з вікна, чіпляючись маленькими руками за підвіконня. Голос Тоні пролунав серед ночі, і ніч тихо, таємно ожила, шерехи не припинилися навіть тоді, коли вітер знову влігся, листя завмерло, а тіні перестали ворушитися. Він подумав, що біля автобусної зупинки за декілька будинків від свого помітив шматочок темнішої тіні, але було важко сказати, правда це чи йому привиділося.

— Не їдь, Денні...

Потім знову налетів вітер, змусивши його прищулитися, і тінь зникла з автобусної зупинки — якщо вона взагалі була там. Він постояв біля вікна ще (хвилину? годину?) якийсь час, але більше нічого не дочекався. Нарешті знову ліг у ліжко, натягнув ковдру до підборіддя й почав спостерігати за тим, як тіні, що їх відкидало хиже світло вуличного ліхтаря, перетворюються на джунглі, звиваються, повні м'ясоїдних рослин, які мали тільки одне бажання: оповитися довкола нього, висмоктати з нього життя й потягти униз, у пітьму, де червоним палало одне-едине слово:

ТРЕМС.

ЧАСТИНА ДРУГА ДЕНЬ ЗАКРИТТЯ

8. «Оверлук»

Мама хвилювалася.

Вона боялася, що «жук» не здолає всі ці гірські підйоми й спуски і вони застрягнуть де-небудь на узбіччі, а тим часом ще хтось мчатиме по шосе й зіткнеться з ними. Але Денні був налаштований більш оптимістично: якщо тато вважає, що «жук» упорається з цією останньою поїздкою, отже, так напевно й буде.

— Ми вже майже приїхали, — сказав Джек.

Венді легенько пригладила волосся на скронях.

— Дякувати Богу.

Вона сиділа праворуч; а на колінах, титулкою вниз, лежала розкрита книжка Вікторії Голт у м'якій палітурці. Венді була в синій сукні — як вважав Денні, найкращій. У сукні був матроський комірець, і Венді в ньому мала зовсім юний вигляд — справжнісіньке тобі дівчисько, що закінчує коледж. Тато раз по раз клав руку їй на ногу, значно вище коліна, а вона, безупинно сміючись, скидала її зі словами: «Мухо, киш».

На Денні гори справили враження. Одного разу тато брав його з собою в гори неподалік від Боулдера, вони звалися Флетайронські, але ці були значно вищі, вершини красиво припорошив сніг, і тато сказав, що таке тут буває часто, практично весь рік.

А потім вони в’їхали власне в гори — не в яке-небудь передгір’я. Куди не глянь, навколо піднімалися стрімкі скелі, такі високі, що навіть витягаючи у віконце шию, побачити їхні вершини навряд чи можна було. Коли вони виїжджали з Боулдера, було близько вісімдесяти ступнів. Зараз, одразу після полудня, тутешнє повітря здавалося прохолодним, свіжим і підбадьорливим, як буває у Вермонті в листопаді, й тато увімкнув грубку... працювала вона, щоправда, не так і добре. Вони проїхали кілька табличок з написом: «ЗОНА КАМЕНЕПАДУ» (мама прочитувала йому кожну), і хоча Денні стривожено чекав, що який-небудь камінь упаде, нічого не впало. Принаймні досі.

Півгодини тому вони проїхали інший покажчик — про нього тато сказав, що це дуже важливо. Там було написано: «В’ЇЗД НА САЙДВІНДЕРСЬКУ ДОРОГУ», і тато розповів, що взимку снігоочисники добираються тільки сюди. Далі дорога стає занадто крутою. На зиму її закривають — від маленького містечка Сайдвіндер (саме перед тим, як дістатися до цього покажчика, вони проїхали через нього) аж до Бакленда, штат Юта.

Зараз вони проїжджали повз інший покажчик.

— Ма, а це що?

— Там написано: «МАШИНАМ, ЩО ЇДУТЬ ПОВІЛЬНО, ТРИМАТИСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». Це про нас.

— «Жук» упорається, — сказав Денні.

— Дай Боже! — сказала мама й схрестила пальці. Денні подивився вниз, на її сандалії з відкритими носаками, і побачив, що пальці ніг вона теж схрестила. Він гмикнув. Вона посміхнулася у відповідь, але зін знав, що мама й далі хвилюється.

Дорога вела вгору, виток за витком, один S-подібний поворот змінювався іншим, і Джек перемкнув швидкість із четвертої на третю, а потім на другу. «Жук» запротестував, важко пихкаючи, а Венді вп’ялася на стрілку спідометра, що впала із сорока до тридцяти миль на годину, а потім — до двадцяти й там неохоче зависла.

— Бензонасос... — несміло почала вона.

— Насос витримає ще три милі, — коротко повідомив Джек.

Кам’яна стіна праворуч від них зникла, відкрилася вузька пройма долини. Темно-зелена від звичайних для Скелястих гір сосон і ялин, вона немовби сходила в безкінечність. Сосни змінилися сірими скелями, вони обривалися внизу на сотні футів, і лише там згладжувалися. Венді побачила водоспад на одній зі скель; раннє пообіднє сонце блищало в ньому, як піймана в блакитну сіть золота рибка. Гори були прекрасні, але суворі. Венді подумала, що вони рідко прощають помилки. Погане передчуття — передчуття нещастя — скувало їй горло. Далі на захід, у Сьєрра-Неваді, якось сніжні замети відрізали від світу групу Доннера⁶. Щоб вижити, вони їли одне одного. Гори рідко прощають помилки.

Енергійним ривком видавивши зчеплення, Джек перемкнув швидкість на першу, й вони заледве полізли нагору, мотор «жука» надсадно вив.

— Знаєш, — сказала вона, — по-моєму, відтоді як ми проїхали Сайдвіндер, нам зустрілося хіба п’ятірко машин. У тому числі — лімузин із готелю.

Джек кивнув.

— їде в Степлтонський аеропорт, у Денвер. Ватсон каже, що навколо готелю подекуди вже з’явився іній, а назавтра обіцяли ще більше снігу. Кожен, хто їде зараз по горах, воліє про всяк випадок триматися однієї з головних доріг. Хоч би клятий Уллман ще був на місці. Гадаю, буде.

— Ти впевнений, що комори там повні м’яса? — запитала Венді, подумавши про Доннера.

— Він сказав — так. Він хотів, щоб Геллоран показав тобі, де там що. Геллоран — це кухар.

— Ох, — тихо мовила вона, дивлячись на спідометр. Стрілка впала з п’ятнадцяти миль на годину до десяти.

— Он вершина, — сказав Джек, показуючи на три сотні ярдів уперед. — Там мальовничий поворот, і «Оверлук» видно. Я хочу з’їхати з дороги, дати «жукові» перепочинок. — Він витягнув шию, оглядаючись через плече на Денні, що сидів на купі ковдр. — Як ти гадаєш, доко? Може, побачимо оленя. Або карибу.

— Звісно, тату.

«Фольксваґен» старанно вибирався все вище й вище. Стрілка спідометра впала мало не до п'яти миль на годину й зупинилася, коли Джек, з’їхавши з дороги,

(«Мамо, що там написано?» — «МАЛЬОВНИЧИЙ ПОВОРОТ», — покірно прочитала Венді.)

натиснув на ручне гальмо й дозволив «фольксваґену» прокотитися за інерцією.

— Ходімо, — сказав він і виліз із машини.

І вони всі разом пішли до шлагбаума.

— Ось, — сказав Джек і показав угору й ліворуч.

Венді раптом відкрила для себе, що є істина в кліше: у

неї справді перехопило дух. Якийсь час вона взагалі була не в змозі дихати, вражена краєвидом. Навпроти — хтозна, як далеко? — у небо здіймалась гора, ще вища від цієї, зазубрена верхівка здавалася силуетом, над яким сяяв німб сонця, що вже почало свій шлях до заходу. Унизу під ними лежала вся долина; схили, по яких вони видиралися в «жуку, що вибивається з сил», обривалися вниз із такою запаморочливою раптовістю, що Венді зрозуміла — якщо занадто довго дивитися туди, занудить, і її навіть може вирвати. У чистому, ясному повітрі уява, вирвавшись із шор розуму, повністю ожила, і дивитися означало безпомічно спостерігати, як поринаєш усе нижче, нижче, нижче; як, крутячись повільною каруселлю, міняються місцями схили й небо, як мов ледача повітряна кулька з твого рота пливе крик, а сукня тріпоче на вітрі...

Венді відірвала погляд від схилу, майже змусивши себе до цього, і простежила за пальцем Джека. їй вдалося розгледіти шосе, що притулилося до цього соборного шпилю з одного боку, настільки круте, що ніби повертало назад на себе, але незмінно спрямоване на північний захід, піднімаючись уже під менш стрімким кутом. Ще далі Венді побачила, як сосни, що похмуро притулилися до схилу, немов увіткнуті просто в нього, поступаються місцем просторому зеленому квадратові газону, посеред якого стояв готель «Оверлук». Побачивши його, вона знову набула голосу й подиху

— Джеку, це чудово!

— Так, — відповів він. — Уллман каже, що, на його думку, це — найкраще місце в Америці, іншого такого немає. На Уллмана мені, взагалі ж, начхати, але, можливо, так воно і є... Денні! Денні, тобі зле?

Венді оглянулася на малого, і раптовий страх за нього стер все інше, яким би дивовижним воно не було. Вона стрілою кинулася до дитини. Тримаючись за огорожу, Денні дивився вгору, на готель, і обличчя в нього було нездорового сірого кольору. Очі порожні, як у людини, що ось-ось зомліє.

Вона опустилася поруч на коліна, поклавши йому руки на плечі, щоб підбадьорити й заспокоїти.

— Денні, що...

Поруч став Джек.

— З тобою все о’кей, доко? — Він коротко струснув Денні, й погляд хлопчика прояснився.

— Так, тату. Усе чудово.

— Що це було, Денні? — запитала Венді. — У тебе закрутилася голова, любий?

— Ні, просто... просто задумався. Вибач. Я не хотів вас лякати. — Він глянув на батьків, що стояли поруч на колінах, і слабко, схвильовано посміхнувся. — Може, це від сонця. Мені сонце потрапило в очі.

— Зараз приїдемо в готель і дамо тобі ковточок води, — сказав тато.

— Добре.

Але й у «жуку», який по більш пологому схилу рухався вперед і вгору значно впевненіше, Денні, сидячи між ними, усе поглядав уперед на дорогу, іноді дозволяючи собі сковзнути оком по готелю «Оверлук», що виблискував на сонці безліччю вікон, які зорили на захід із масивної споруди. У сніжному бурані йому привидівся саме цей будинок, темний, сповнений глухого стукоту, і якась жахлива, огидна, але знайома фігура розшукувала його в довгих коридорах, вистелених килимоджунглями. Саме щодо цього місця його застерігав Тоні. Тут. Отут. Чим би це Тремс не було — воно жило тут.

9. Виписка

Одразу за високими, старомодними парадними дверима їх чекав Уллман. Потиснувши руку Джеку, він холодно кивнув Венді, можливо, завваживши, як повернулися голови, коли вона пройшла у вестибюль: розсипане по плечах золотаве волосся, проста сукня в матроському стилі. Поділ скромно завмер на два сантиметри вище колін, але й цього спостерігачеві було досить, щоб зрозуміти — ноги гарні.

Здається, лише Денні Уллман сприйняв по-справжньому тепло, але з таким Венді стикалася й раніше. Схоже, Денні відповідав уявленням про дітей тих людей, які зазвичай дотримувалися щодо них такої ж думки, як і В. С. Філд⁷. Злегка нахилившись, він простягнув Денні руку. Малий без посмішки офіційно потиснув її.

— Мій син Денні, — сказав Джек. — І моя дружина Він-ніфред.

— Дуже приємно познайомитися з вами обома, — сказав Уллман. — Скільки тобі років, Денні?

— П'ять, сер.

— Це ж треба, сер. — Уллман посміхнувся й глянув на Джека. — Він добре вихований.

— Аякже, — сказав Джек.

— Місіс Торренс, — він так само злегка їй поклонився, і на мить зніяковіла Венді подумала було, що Уллман поцілує їй руку. Він прийняв долоню, яку вона непевно простягнула йому, але лише для того, щоб ненадовго стиснути обома руками. Долоньки Уллмана виявилися маленькими, сухими й гладкими, і Венді здогадалася, що він їх припудрює.

У вестибюлі кипіла робота. Віднесли майже всі старомодні стільці з високими спинками. Туди-сюди снували розсильні з валізами, а біля стійки, на якій стояла масивна латунна каса, вишикувалася черга. Наліплені на касу перебивні картинки «Банк-Америкен» і «Майстер-Чедж» дратували своєю несучасністю.

Праворуч, біля високих двостулкових дверей, обидві половинки яких були щільно зачинені й зв’язані мотузкою, у старомодному каміні палали березові дрова. На дивані, присунутому мало не впритул до вогню, сиділи три черниці. Обклавшись із усіх боків поставленими одна на одну сумками, вони перемовлялися й посміхалися, чекаючи, коли черга на виписку зменшиться. Під поглядом Венді вони дружно вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що і її губ торкнулася посмішка: наймолодшій із черниць було не менше шістдесяти.

Приглушений гул голосів на задньому плані, неголосне «тінь!» срібного дзвіночка каси, коли один із чергових клерків дзвонив у нього, трохи нетерпляче «далі, будь ласка!» — все це навівало яскраві теплі спогади про їхній із Джеком медовий місяць у нью-йоркському «Бікман-Тавері». Уперше Венді дозволила собі повірити, що, можливо, саме цього й потребувала їхня трійця: провести разом, оддалік від світу, цілий сезон, щось на кшталт медового місяця для всієї родини. Вона любовно посміхнулася Денні, який чесно витріщався довкола на геть усе. Перед ґанком зупинився ще один лімузин, сірий, як жилет банкіра.

— Останній день сезону, — казав Уллман. —- День закриття. Неодмінна метушня. Я, властиво, сподівався, що ви приїдете години до третьої, пане Торренсе.

— Хотілося дати «фольксваґену» фору на той випадок, якщо він вирішить покапризувати, — сказав Джек. — Але обійшлося.

— Дуже вдало, — сказав Уллман. — Я маю намір пізніше влаштувати вам трьом екскурсію по нашій території, і, звичайно, Дік Геллоран хоче показати пані Торренс кухню «Оверлука». Однак...

Мало не налетівши на нього, підійшов клерк.

— Вибачте, містере Уллмане...

— Ну? Що таке?

— Місіс Брент, — ніяково сказав клерк. — Вона відмовляється сплатити рахунок — лише карткою «Америкен експрес». Я пояснюю, що ми наприкінці минулого сезону припинили приймати «Америкен експрес», але вона... — Він перевів погляд на сімейство Торренсів, тоді знову на Уллмана. Той знизав плечима.

— Я цим займуся.

— Спасибі, містере Уллмане. — Клерк рушив через вестибюль назад до стійки, де голосно протестувала схожа на дредноут пані в довгій шубі й у чомусь, що нагадувало боа з чорного пір'я.

— Я їжджу в «Оверлук» з п'ятдесят п'ятого року, — говорила вона усміхненому клеркові, — і не перестала їздити навіть після того, як мій другий чоловік помер після нападу на вашому гидотному майданчику для роке... казала ж йому того дня: сонце пече занадто сильно!., але ніколи... повторюю: ніколи я не розплачувалася нічим, окрім карток «Америкен експрес». Повторюю...

— Вибачте, — сказав містер Уллман.

Під поглядами Торренсів він перетнув вестибюль, шанобливо торкнувся ліктя місіс Брент, і коли вона обернулася, звернувши свою промову до нього, розвів руками й кивнув. Співчутливо вислухавши, він ще раз кивнув і щось сказав у відповідь. Місіс Брент із торжествуючою посмішкою повернулася до нещасного клерка за стійкою й голосно оголосила: «Дякувати Богу, в цьому готелі є хоч один службовець, який ще не став безнадійним філістером!»

Вона дозволила Уллманові, який ледь діставав до могутнього, одягненого в шубу плеча, взяти себе за руку й повести геть — імовірно, всередину готелю, в контору

— Круто! — з посмішкою сказала Венді. — Цей піжон грошики недарма отримує!

— Але леді йому не подобається, — одразу ж висловився Денні. — Він просто прикидається, що вона йому подобається.

— Звичайно, ти правий, доко. Але лестощі — така штука, на якій тримається увесь світ.

— А що таке лестощі?

— Лестощі, — сказала йому Венді, — це коли тато каже, що мої нові жовті штани йому подобаються, а насправді це не так... або коли він каже, що мені зовсім не потрібно схуднути на п’ять фунтів.

— A-а. Це коли брешуть заради сміху?

— Майже так.

Увесь цей час Денні дивився на неї уважно-уважно, а тепер сказав:

— Ма, ти гарненька. — І коли батьки, обмінявшись поглядом, розреготалися, зніяковіло насупився.

— Мені Уллман не надто й лестив, — сказав Джек. — Нумо, підійдімо до вікна. По-моєму, я занадто впадаю в око, стоячи тут посередині вестибюлю в цій куртці. Мені й на гадку не спало, що в день закриття тут буде так людно. Схоже, я помилився.

— Ти дуже гарний, — сказала Венді, і вони знову розсміялися. Венді затулила рота рукою. Денні все ще нічого не розумів, але не біда. Вони любили одне одного. Він подумав, що готель нагадує мамі якийсь інший будинок,

(будиночок Бік-Мена)

де вона була щаслива. Денні хотілося, щоб готель і йому сподобався не менше, ніж мамі, він знову й знову повторював собі: те, що показує Тоні, збувається не завжди. Він буде обережний. Тремс не застане його зненацька. Але розповідати про це він не буде, поки не стане вкрай зле. Адже вони щасливі, вони сміються й не думають ні про що погане.

— Поглянь, який чудовий вид, — сказав Джек.

— О, це чудово! Денні, поглянь-но!

Але Денні ніякої особливої пишноти не помітив. Він не любив висоту — від неї крутилася голова. Від широкого парадного ґанку, що вів уздовж усього фасаду, до довгого прямокутного басейну спускався чудовий підстрижений газон (із правого боку було невелике поле для гольфу). Потойбіч басейну на маленькому триніжку стояла табличка: «ЗАЧИНЕНО». Він умів сам читати «Зачинено», а ще — «Стій», «Вихід», «Піца» і дещо інше.

Від басейну серед молодих сосонок, ялин і осик звивалася посилана гравієм доріжка. Там був маленький покажчик, незнайомий Денні: «РОКЕ». Нижче була стрілочка.

— Тату, що таке: Р-О-К-Е?

— Гра, — відгукнувся тато. — Трошки схожа на крокет, лише грають на засипаному гравієм майданчику. Сторони в нього, як у великого більярдного стола, а трави немає. Це дуже давня гра, Денні. Тут у них іноді проводяться турніри.

4 “Сяйво”

— А грають крокетним молотком?

— Щось на кшталт цього, — погодився Джек. — Лише ручка коротша і голівка двобічна. Один бік із твердої гуми, а другий — дерев’яний.

(Виходить, маленький шматок лайна)

— Читається «роке», — казав тато. — Якщо хочеш, навчу тебе грати.

— Можливо, — мовив Денні дивним тоненьким безбарвним голоском, від якого батьки обмінялися поверх його голови здивованим поглядом. — Але мені може й не сподобатися.

— Ну якщо не сподобається, доко, силоміць тебе ніхто грати не змусить. Еге ж?

— Звісно.

— Тобі подобаються он ті звірі? — запитала Венді. — Це називається «художня стрижка дерев». — 3 іншого боку стежки, що вела до роке_у росла жива огорожа, підстрижена у формі різних звірів. Своїми гострими очима Денні одразу розгледів кролика, собаку, коня, корову і ще три більші фігури, схожі на левів, що граються.

— Через цих звірів дядько Ел і подумав, що робота саме для мене, — сказав йому Джек. — Він знає, що я, коли вчився в коледжі, працював у фірмі, яка займається парковим господарством. Це такий бізнес, коли допомагаєш людям утримувати газони, кущі, живоплоти. Я підстригав рослинність одній пані.

Венді хихикнула, затуливши рота рукою. Глянувши на неї, Джек сказав:

— Гак, я підстригав їй рослинність щонайменше раз на тиждень.

— Мухо, киш, — сказала Венді й знову хихикнула.

— Гарні в неї були живоплоти, тату? — запитав Денні, й батьки вибухнули реготом. Венді так сміялася, що по щоках потекли сльози й довелося діставати з сумки серветку.

— Це були не звірі, Денні, — сказав Джек, коли знову взяв себе в руки. — Це були карткові масті. Піки, чирви, трефи, бубни... Але огорожа, бач, розростається...

(Повзе, сказав Ватсон... ні, не огорожа, тиск у котлі. За ним потрібно пильно глядіти, інакше прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці!)

Вони, здивовані, дивилися на нього.

— Тату? — покликав Денні.

Глянувши на них, він закліпав, немов повертаючись звідкись іздалеку.

— Вона розростається, Денні, і втрачає форму. Тому раз або двічі на тиждень доводиться її підстригати, поки не стане так холодно, що огорожа перестає рости до наступної весни.

— А тут і дитячий майданчик є, — сказала Венді. — Щастить тобі, малий.

Дитячий майданчик був за живоплотними скульптурами. Дві гірки, велика гойдалка з дюжиною прикріплених на різній висоті сидінь, гімнастичні снаряди, тунель із цементних труб, пісочниця й будиночок — точна копія самого «Оверлука».

— Подобається, Денні? — запитала Венді.

— Ще б пак, — відповів він, сподіваючись, що в голосі пролунає більше наснаги, ніж він почуває. — Тут приємно.

Дитячий майданчик був обгороджений акуратною металевою сіткою, далі виднілася широка, посилана щебенем під'їзна дорога, що вела до готелю, а за нею — сама долина, вся в яскраво-синьому полуденному мареві. Слова «ізоляція» Денні не знав, але якби пояснив йому хто-небудь, що це таке, він так і вхопився б за нього. Дорога, що веде назад у Сайдвіндер і далі, у Боулдер, була далеко внизу, нагадуючи довгу чорну змію, що вирішила трохи подрімати на сонечку. Дорога, яка закриється на всю зиму. Від цієї думки Денні почав важко дихати й буквально підстрибнув, коли тато поклав йому руку на плече.

— Як тільки буде можна, дам тобі попити, доко. Зараз вони трохи зайняті.

— Звичайно, тату.

Із контори з видом людини, що відстояла свою позицію, вийшла місіс Брент. За кілька хвилин вона широким кроком переможно пройшла через парадні двері, а за нею, борючись із вісьма валізами, щодуху поспішали двоє розсильних. Денні спостерігав з вікна, як, підігнавши до ґанку довгу сріблисту машину місіс Брент, з неї виліз чоловік, який своєю сірою формою й кепі скидався на армійського капітана. Завваживши місіс Брент, він припідняв кепі й побіг відкривати багажник.

І в одному з осяянь, які трапляються з ним час від часу, Денні вловив закінчену думку Місіс Брент — думку, що пливла над тим невиразним сум'яттям почуттів і барв, яке він зазвичай відчував, коли навколо бувало багато люду.

(хотіла б я залізти в ці штани)

Морщачи чоло, Денні спостерігав, як розсильні ставлять у багажник валізи. Вона доволі пронизливо дивилася на чоловіка у формі, що наглядав за вантаженням. Навіщо їй штани цього дядька? Хіба їй холодно навіть у довгій шубі? А якщо їй так холодно, чому вона не надягне свої штани? Його мама ходила в штанах майже всю зиму.

Чоловік у сірій формі закрив багажник і повернувся, щоб допомогти місіс Брент сісти в авто. Денні не зводив з них очей: раптом вона скаже що-небудь про штани? Але вона тільки посміхнулася й тицьнула йому долар — на чай. За хвилину вона вже виводила довгий сріблистий автомобіль по під’їзній дорозі до воріт.

Денні подумав, чи не запитати в мами, навіщо місіс Брент могли знадобитися штани шофера, але вирішив, що краще не треба. Іноді від питань були тільки неприємності. Таке вже з ним бувало.

Тому Денні просто втиснувся на маленький диванчик між мамою й татом, що сиділи поруч і спостерігали, як пожильці виписуються біля стійки. Він радів з того, що вони щасливі й люблять одне одного, але не міг позбутися легкої тривоги. Він нічого не міг з нею вдіяти.

10. Геллоран

Кухар зовсім не відповідав уявленням Венді про типового персонажа з готельної кухні. Бодай тому, що до такого типа слід було звертатися «шеф» — про простацьке «кухар» і мови бути не могло: куховаркою Венді ставала тоді, коли, покидавши в себе на кухні у змазану жиром каструльку «Пірекс» всі залишки, додавала туди вермішель. Крім того, кулінарові-чарівникові з такого готелю, як «Оверлук», реклама якого розміщувалася в розділі «Курорти» нью-йоркської «Санді тайме», належало бути низеньким, кругленьким, з одутлим (як у Пончика Піллсбері) обличчям, неодмінно прикрашеним тоненькими, мов намальованими олівцем, вусиками в стилі зірок музичних кінокомедій сорокових років; йому належало бути темнооким, а також мати французький акцент і огидний характер.

Темнооким Геллоран був — але й тільки. Він виявився високим негром зі скромною стрижкою «афро», вже ледь припудреною сивиною. У нього була м’яка південна вимова, й він багато сміявся, показуючи зуби, занадто білі й рівні, щоб бути справжніми. Напевно це був протез від Сірса й Робака зразка 1950 року. Кілька таких протезів були в батькс Венді, він прозвав їх «робакерами». Бувало, за вечерею батько комічно виштовхував їх із рота... тепер Венді пригадала, що так бувало щоразу, коли мати виходила на кухню або до телефону.

Денні глянув угору на чорного гіганта в костюмі із синього сержу⁸, а потім посміхнувся, коли Геллоран легко підняв його на руки, посадив на згин ліктя й сказав: «Ти ж не збираєшся просидіти тут усю зиму?»

— А таки збираюся, — сказав Денні із соромливою посмішкою.

— Hi-і, ти поїдеш із мною в Сен-Піт, і навчишся готувати, і щовечора будеш ходити на пляж і спостерігати за крабами. Гаразд?

Денні захоплено гигикнув і похитав головою: ні. Геллоран зсадив хлопчика на землю.

— Якщо передумаєш, — серйозно сказав Геллоран, нахиляючись до нього, — краще поквапся. Півгодини — і я в машині. Ще дві з половиною години — і я вже сиджу в залі виходу № 32, термінал Б, у Степлтонському міжнародному аеропорту, за милю вище від Денвера, Колорадо. Ще три години — і я винаймаю машину в аеропорту Маямі, мчу в сонячний Сен-Піт, чекаю й не дочекаюся, коли одягну плавки, і сміюся в кулачок з усіх, хто застряг у снігу. Уявляєш, хлопчику?

— Так, сер, — посміхаючись сказав Денні.

Геллоран повернувся до Джека з Венді.

— Класний хлопчина!

— Звісно, — сказав Джек, простягаючи руку. Геллоран потис її. — Я — Джек Торренс. Моя дружина, Вінніфред. З Денні ви вже познайомилися.

— І це було дуже приємно. Мем, ви Вінні чи Фредді?

— Я Венді, — відгукнулася вона з посмішкою.

— О’кей. Мабуть, так краще. Ходіть сюди. Містер Уллман хоче, щоб ви зробили обхід — отож і маєте обхід. — Він похитав головою й пробурмотів собі під ніс: «Але ж і радий же я буду побачитися з ним востаннє!»

Почав Геллоран із того, що повів по найбільшій кухні, яку лише Венді доводилося бачити. Кухня сяяла чистотою. Усе було відполіроване до блиску. Вона була більше, ніж просто великою — що аж ставало лячно. Венді йшла поруч Гелло-рана, а тим часом Джек, опинившись не в своїй стихії, трохи відстав разом із Денні. Довга дошка біля мийки з чотирма раковинами була завішана різноманітними різальними інструментами — від овочерізок до великих дворучних різницьких ножів. Дошка для різання хліба була не меншою за кухонний стіл в їхній боулдерській квартирі. Одну зі стін — усю, від підлоги до стелі, — вкривав уражаючий набір сковорідок і каструль із нержавіючої сталі,

— По-моєму, щоразу, коли я зайду сюди, мені доведеться залишати доріжку із хлібних крихт, — сказала Венді.

— Не дозволяйте їй залякати себе, — відгукнувся Геллоран. — Вона, звичайно, не маленька, але все ж це лише кухня. Більшої частини цих дрібниць вам і торкатися не доведеться. Тримайте її в чистоті, а більшого я й не прошу. На вашому місці я б користувався он тією плитою. Взагалі, всього їх три, але ця найменша.

«Найменша!» — понуро подумала Венді, розглядаючи плиту. Там було дванадцять конфорок, дві звичайні духовки й одна голландська, угорі був котел з підігрівом, де на повільному вогні можна було кип’ятити соуси або запікати боби, жаровня й підігрівник — плюс мільйон циферблатів і термометрів.

— Тільки газ, — сказав Геллоран. — Венді, ви раніше готували на газі?

— Так.

— Люблю газ, — сказав він і увімкнув одну з конфорок. Вона одразу ж розцвіла синіми язичками полум’я, й Геллоран ніжно прикрутив його до слабкого вогнику. — Хотів би я подивитися, на якому вогні ви готуєте. Бачите, де всі крани від конфорок?

— Так.

— А циферблати духовок усі позначені. Мені до душі середня, вона, схоже, гріє найрівніше, але ви користуйтеся якою захочете — а то й усіма трьома, якщо треба.

— У кожній можна приготувати такий обід, як по телевізору показують, — сказала Венді й непевно засміялася.

Геллоран розкотисто зареготав.

— Тоді вперед, якщо вам подобається. Список усього їстівного я залишив над раковиною. Бачите?

— Он він, мамо! — Денні приніс два аркуші паперу, густо пописані з обидвох боків.

— Молодець, — сказав Геллоран, забираючи в нього листки й куйовдячи Денні волосся. — Точно не хочеш поїхати зі мною у Флориду, малий? Навчитися готувати найсмачніших у тому райському краю креветок по-креольськи?

Затуливши рота обома руками, Денні загиготів і втік до батька.

— Схоже, ви, друзі, можете тут утрьох харчуватися цілий рік, — сказав Геллоран. — У нас є холодильна камера, рефрижератор, будь-які овочі — цілі мішки, і два холодильники. Ходімо, покажу.

Наступні десять хвилин Геллоран відкривав ящики й дверцята, виявляючи їжу в такій кількості, якої Венді колись жодного разу не бачила. Запаси їстівного приголомшили її, однак заспокоїли зовсім не настільки, як вона розраховувала: на гадку однаково спадала група Доннера. Ні, про людожерство Венді не думала (з такою безліччю продуктів їм дуже нескоро довелося б урізати свій раціон до вбогої плоті одне одного), але її знову заполонила справді серйозна думка: піде сніг, і годинна поїздка звідси в Сайдвіндер перетвориться на велику операцію. Вони, мов які-небудь казкові істоти, будуть сидіти тут, у величезному покинутому готелі, поїдати залишені їм припаси й слухати дужий і неприємний вітер, що обдуває завалені снігом карнизи. У Вермонті, коли Денні зламав руку,

(коли Джек зламав Денні руку)

вона набрала номер, записаний на невеликій картці, прикріпленій до апарата, і викликала бригаду «швидкої допомоги». Усього за десять хвилин ті приїхали до них додому. На тій же маленькій картці були й інші номери. За п’ять хвилин можна було викликати поліцію, а пожежні приїжджали навіть швидше, бо пожежна станція була всього за три будинки вбік і один — назад. Було кому подзвонити, якщо згасне світло, пропаде вода, зламається телевізор. Але що буде тут, якщо з Денні станеться напад, він втратить свідомість і вдавиться язиком?

(О Боже_у що за думки!)

А якщо почнеться пожежа? Якщо Джек звалиться в шахту ліфта й проломить собі череп? Якщо...

(Якщо ми чудово проведемо час, зараз же ПРИПИНИ це, Вінніфред!)

Спершу Геллоран відвів їх у рефрижератор, де подих перетворювався на смішні, довгі, схожі на повітряні кульки, хмарини. Здавалося, зима там уже настала.

Гамбургери у великих пластикових пакетах — по десять фунтів у кожному, дюжина пакетів; сорок цілих курчат звисали з гаків, рядком убитих у дерев’яні планки обшивки стін. Банки консервованої шинки стояли штабелями, як фішки для покеру. Під курчатами — десять шарів яловичини, десять — свинини й величезна бараняча нога.

— Любиш баранчиків, доко? — посміхаючись, запитав Геллоран.

— Дуже, — одразу ж відповів Денні. Баранчика він ще ніколи не пробував.

— Так я й знав. У холодні вечори немає нічого кращого від кількох добрячих шматків баранинки, та ще з м’ятним желе. М’ятне желе тут теж є. Баранина полегшує шлунок. Із цим сортом м’яса впоратися нелегко.

Джек за їхньою спиною із цікавістю запитав:

— Звідки ви знаєте, що ми звемо його «дока»?

Геллоран обернувся.

— Пардон?

— Денні. Ми іноді звемо його «дока». Як у мультфільмі про Баґза Банні.

— Так він просто викапаний док, чи не так? — Подивившись на Денні, Геллоран наморщив ніс, облизав губи й сказав: — Е-е-е, у чому справа, доко?

Денні захихикав, а тоді Геллоран дуже виразно щось

(справді не хочеш у Флориду, доко?)

сказав йому. Він розчув кожне слово. Ошелешений і трохи переляканий, Денні глянув на кухаря. Той серйозно підморгнув і знову зайнявся продуктами.

Венді перевела погляд із широкої, обтягнутої вовняною матерією спини на сина. У неї було неймовірно дивне почуття, що між ними щось відбулося — щось, чого вона зрозуміти не могла.

— Тут у вас дюжина упаковок сосисок, дюжина упаковок бекону, — говорив Геллоран. — Те ж саме зі свининою. У цьому ящику — двадцять фунтів масла.

— Справжнього масла? — запитав Джек.

— Клас А, номер перший.

— Я, здається, не пробував справжнього масла відтоді, як дитиною жив у Берліні, Нью-Гемпшир.

— Ну, тут вам його вистачить, поки олія ласощами не здасться, — сміючись сказав Геллоран. — А он там зберігається хліб — тридцять булок білого і двадцять — чорного. Ми в «Оверлуку» намагаємося підтримувати расову рівновагу, он воно як. Знаю, знаю, цього мало, але тут повно форм для випічки, а свіженьке завжди краще від розмороженого, що в будень, що у свята. Отут, унизу, риба. їжа для мізків, так, доко?

— Так, мамо?

— Якщо містер Геллоран так каже, милий. — Вона посміхнулася.

Денні зморщив ніс.

— Не люблю рибу.

— Та невже, — сказав Геллоран. — Просто тобі не траплялася риба, яка тобі по душі. Ця риба тебе полюбить, ще й як. П’ять фунтів райдужної форелі, десять фунтів камбали, п’ятнадцять банок тунця...

— О-о, тунця я люблю.

— ...і п’ять фунтів палтуса, смачнішого від якого в морі не бувало. Мій хлопчику, коли прийде наступна весна, ти скажеш спасибі старому... — Він клацнув пальцями, немов забув щось. — Нумо, як мене звуть? Щось я призабув.

— Містер Геллоран, — сказав Денні, посміхаючись. — Для друзів — Дік.

— О, справді! А якщо ти мій друг, нехай буде Дік.

Поки Геллоран вів їх у дальній куток, Венді із Джеком

обмінялися здивованими поглядами — кожен намагався згадати, чи називав їм Геллоран своє ім’я.

— А ось сюди я поклав дещо особливе, — повідомив кухар, — сподіваюся, друзі, вам сподобається.

— Ну це ні до чого, слово честі, — розчулено сказала Венді. «Дещо особливе» виявилося дванадцятифунтовою індичкою, котра була обв’язана широкою яскраво-червоною стрічкою, увінчаною бантом.

— Венді, у День подяки ви матимете свою індичку, — серйозно мовив Геллоран. — Десь тут, здається, був різдвяний каплун, ви на нього наткнетеся, без сумніву. ї ходімо звідси, поки всі не підхопили запалення легенів. Гаразд, доко?

— Гаразд!

У холодильній камері виявилося ще багато дивного. Сотні картонок із сухим молоком (Геллоран серйозно порадив, поки буде така можливість, купувати хлопчикові в Сайдвін-дері свіже молоко); п’ять двадцятифунтових мішків цукру; галон патоки в банках; каші; скляні банки з рисом, макаронами, спаґеті; ряди консервних банок із фруктами й фруктовим салатом; бушель свіжих яблук, від яких уся комора пропахнула осінню; родзинки, сливи й абрикоси («Якщо хочеш буть щасливим — їж побільше чорносливу», — сказав Геллоран, і його сміх злетів до стелі, звідки на залізному ланцюжку звисала несучасна лампочка в кулястому ковпаку); велика кагата картоплі; менші з помідорами, цибулею, турнепсом, кабачками й капустою.

— Нічого собі, — мовила Венді, коли вони вийшли звідти. Сам вид такого достатку свіжих продуктів так пригнітив її — це з її тридцятьма доларами на їстівне на тиждень! — що вона так і не зуміла пояснити, що ж саме їм скаже.

— Мені вже час, — сказав Геллоран, глянувши на годинника, — та я, якщо вже ви отут оселилися, просто покажу, що в шафах і холодильниках. Так: сири, консервоване молоко, згущене молоко, дріжджі, питна сода, цілий мішок пиріжків — ну, тих, «Застільна розмова», кілька грон бананів — але їм ще дозрівати й дозрівати...

— Доволі, — сказала Венді, зі сміхом піднімаючи руки. — Мені ніколи всього цього не запам’ятати. Це понад мої сили. Обіцяю тримати все в чистоті.

— А мені більше нічого й не треба, — він повернувся до Джека. — А містер Уллман уже натякнув щодо пацюків на своєму горищі?

Джек посміхнувся.

— Він сказав, що там цілком може виявитися кілька... а містер Ватсон каже, що вони й унизу, у підвалі можуть бути. Там, мабуть, тонни паперу, але погризеного я не бачив — зазвичай вони гризуть папір, коли влаштовують гнізда.

— Ватсон, Ватсон, — із глузливим смутком сказав Геллоран, хитаючи головою. — Чи хтось іще так лихословить?

— Та-ак, характер ще той, — погодився Джек. Найдужче з усіх, кого він лише зустрічав у житті, лаявся його батько.

— Узагалі ж, його можна пожаліти, — сказав Геллоран, проводжаючи їх назад до широких дверей у їдальню «Овер-лука». — Колись у його родини були грошики. Готель-бо побудував Ватсонів дід чи прадід... не пам'ятаю, хто з них.

— Так, мені розповіли, — сказав Джек.

— А що сталося? — запитала Венді.

— Не зуміли повести справи, ось що, — сказав Геллоран. — Цю історію Ватсон вам ще розповість. Дай йому волю, то він її буде розповідати й двічі на день. Старий звихнувся на цьому готелі. По-моєму, він дозволив «Оверлуку» сісти собі на голову. У нього було два сини, і один загинув від нещасного випадку, коли катався верхи на тутешній території — сам готель тоді ще будувався. Було це, напевно, року дев’яносто восьмого... або дев'ятого. Дружина старого вмерла від грипу,

і залишилися вони самі з молодшим сином. Відтак їх узяли сторожами в той-таки готель, що його старий і збудував.

— Так, шкода, — сказала Венді.

— Що з ним сталося? Зі старим? — запитав Джек.

— Тицьнув помилково палець у розетку, і все, — відгукнувся Геллоран. — Це було на початку тридцятих, перед тим як депресія прикрила готель на десять років. До речі, Джеку, коли ви з дружиною доглянете заодно й за пацюками в кухні, я нічого проти не маю. Якщо помітите... не труїть — пастками їх.

Джек заморгав.

— Звичайно. Хто ж труїть пацюків у кухні?

Геллоран іронічно розсміявся.

— Містер Уллман, ось хто. Минулої осені йому стрельнула в голову ця блискуча ідея. Ну, я, звісно, пояснив, сказав: «А якщо всі ми приїдемо сюди наступного року в травні, містере Уллмане, я на вечір відкриття приготую традиційний обід — а це, до речі, лосось під дуже приємним соусом, — і всі до єдиного занедужають, а лікар прийде й скаже: «Уллмане, що це ви тут витворяєте? Вісім найбагатших чуваків в Америці спожили щурячої отрути! Чиїх, цікаво, рук ця справа?»

Джек закинув голову й голосно розреготався.

— Що відповів Уллман?

Геллоран зсередини обмацав щоку язиком, немов перевіряючи, чи не застряг там шматочок їжі.

— Він сказав: «У такому разі — ловіть, Геллоран!»

Цього разу засміялися всі, навіть Денні, хоча він не зовсім

розумів, у чому полягав жарт — зрозуміло було лише, що він стосувався містера Уллмана, який, зрештою, знає не все на світі.

Учотирьох вони пройшли через їдальню, зараз тиху й порожню. З вікон відкривався казковий вид на засніжені західні вершини. Усі білі лляні скатертини були прикриті шматками чистого твердого пластику. В одному кутку, немов вартовий на посту, стояв уже скатаний на зиму килим.

З іншого боку широкої кімнати були двері, стулки яких нагадували крила кажана, а над ними — виведений позолоченими літерами старомодний напис: «БАР КОЛОРАДО».

Побачивши, куди дивиться Джек, Геллоран сказав:

— Якщо ви полюбляєте випити, то, сподіваюся, прихопили запаси з собою. Тут нема анічогісінько — учора була вечірка для співробітників, он воно що. Сьогодні у всіх покоївок і розсильних розколюється голова, включаючи й мене.

— Я не п’ю, — коротко повідомив Джек. Вони повернулися у вестибюль.

За ті півгодини, що вони провели в кухні, у вестибюлі стало значно вільніше. Довгасте приміщення вже набувало завмерлого, покинутого вигляду, і Джек вирішив, що незабаром вони звикнуться з цим. Стільці з високими спинками спорожніли. Черниць, що сиділи біля вогню, вже не було, та й сам вогонь загас, перетворившись на шар затишно тліючих вуглин. Венді виглянула на стоянку й побачила, що залишилася всього дюжина машин, решта зникли.

Вона піймала себе на тому, що їй хочеться сісти у «фолькс-ваґен» і виїхати в Боулдер... або ще куди-небудь.

Джек озирався в пошуках Уллмана, але того у вестибюлі не було. Підійшла молоденька покоївка із заколотим на потилиці попелястим волоссям.

— Твій багаж на ґанку, Діку.

— Спасибі, Саллі. — Геллоран цмокнув її в чоло. — Бажаю добре провести зиму. Я чув, ти виходиш заміж?

Вона пішла собі, розв’язно виляючи задом, а він повернувся до Торренсів.

— Якщо я хочу встигнути на свій літак, треба поквапитися. Бажаю вам усього доброго. Так і буде, я знаю.

— Спасибі, — сказав Джек. — Ви були дуже добрі.

— Я гарненько подбаю про вашу кухню, — знову пообіцяла Венді. — Насолоджуйтеся Флоридою.

— Як завжди, — сказав Геллоран. Він обперся руками об коліна й нагнувся до Денні. — Останній шанс, хлопче. Хочеш у Флориду?

— Здається, ні, — з посмішкою відповів Денні.

— О’кей. Хочеш провести мене із сумками до машини?

— Якщо мама дозволить.

— Можна, — сказала Венді, — але доведеться застебнути курточку.

Вона нагнулася, щоб зробити це, але Геллоран випередив її, великі, темні пальці рухалися спритно й моторно.

— Я відішлю його просто до вас, — сказав він.

— Чудово, — відгукнулася Венді й провела їх до дверей. Джек усе ще оглядався — чи не з'явиться Уллман. Біля стійки виписувалися останні постояльці «Оверлука».

11. Сяйво

Просто за дверима були звалені в купу чотири сумки. Три здоровенні, бувалі старі валізи із чорної штучної крокодилячої шкіри. Остання неосяжних розмірів сумка на блискавці була з вицвілої шотландки.

— Схоже, ти її понесеш, га? — запитав Геллоран у Денні. Сам він в одну руку взяв дві великі валізи, а третю сунув під пахву.

— Аякже, — сказав Денні. Він вчепився в сумку обома руками й слідом за кухарем спустився по сходах ґанку, мужньо намагаючись не кректати, щоб не виказати, як йому важко.

За той час, що минув після приїзду Торренсів, звіявся різкий, пронизуючий вітер; він свистів над стоянкою, і Денні, що ніс наперед себе сумку, яка стукала його по колінах, мусив жмуритися так, що очі перетворювалися на щілинки. На асфальті, тепер майже пустельному, шаруділи й переверталися кілька мандрівних осикових листочків, і це на мить нагадало Денні ту ніч минулого тижня, коли, прокинувшись після кошмару, він почув — або, принаймні, подумав, що чує, — як Тоні не велить йому їхати.

Геллоран опустив сумки на землю біля багажника бежевого «Плімут-Ф’юрі».

— Машина, звичайно, не бозна-яка, — довірчо повідомив він малому, — я її найняв, ось як. Моя Бессі — на іншому кінці Штатів. Ото машина, так машина. «Кадиллак» п’ятдесятого року, а як їде — суцільне задоволення! Класна штуковина... Тримаю її у Флориді, вона вже занадто стара, щоб лазити по горах. Тобі допомогти?

— Ні, сер, — сказав Денні. Останні десять або дванадцять кроків йому вдалося пронести сумку, не крекчучи. Із глибоким подихом полегшення він опустив її на землю.

— Молодець, — похвалив Геллоран. Діставши з кишені синього вовняного піджака велику зв’язку ключів, він відімкнув багажник і, піднімаючи речі, запитав: — Сяєш, малий? І так сильно, я таких ще не зустрічав. А мені в січні шістдесят стукнуло.

-Га?

— Тобі дещо дане, — сказав Геллоран, обертаючись до нього. — Щодо мене, я завжди називав це сяйвом. І бабця моя теж так казала. У неї теж це було. Коли я був хлопчаком, як ото ти, ми частенько сиділи на кухні й подовгу розмовляли, навіть рота не розкриваючи.

— Чесно?

Побачивши роззявленого рота Денні, його спраглий вираз обличчя, Геллоран із посмішкою сказав:

— Залазь-но, посидиш зі мною кілька хвилин у машині. Хочу поговорити з тобою. — Він зачинив багажник.

Венді Торренс із вестибюля «Оверлука» побачила, як її син лізе на пасажирське сидіння в машину Геллорана, а чорний кухар-велетень сідає за кермо. Відчувши гострий укол страху, вона відкрила було рота, щоб сказати Джекові: Геллоран не жартував щодо того, щоб відвезти його сина у Флориду, затівається викрадення... Але вони сиділи в машині — і нічого більше. Обриси голівки сина, уважно поверненої до великої голови Геллорана, були ледь помітні Венді. Але й з такої відстані вона впізнала позу: так син дивився телевізор, коли показували що-небудь особливо захоплююче, так він грався з батьком у «стару діву» або в дурнуватий криббідж⁹. Джек, який і далі роззирався в пошуках Уллмана, цього не помітив. Венді мовчала, нервово спостерігаючи за машиною Геллорана, й намагалася зрозуміти: про що ж може йти мова, якщо Денні так нахилив голову?

Геллоран у машині говорив:

— Якщо гадаєш, що ти один такий на світі, робиться неначебто самотньо, так?

Денні, якому іноді бувало не лише самотньо, але й страшно, кивнув.

— А інших ви не зустрічали, тільки мене? — запитав

він.

Геллоран розсміявся, хитаючи головою.

— Ні, хлопче, зустрічав. Але ти сяєш найдужче.

— Виходить, таких багато?

— Ні, — сказав Геллоран, — але час від часу на них натикаєшся. Повно людей, які сяють трішечки. І навіть не знають про це. Ось лише завжди приходять із квітами, коли їхні дружини погано себе почувають під час місячних, добре здають контрольні в школі, хоча підручника й до рук не брали, і варто їм зайти в кімнату, вони відразу відчувають, що почувають люди в ній. Таких я зустрічав людей п'ятдесят або шістдесят. Але всього людей дванадцять, включаючи й мою бабусю, знали, що вони сяють.

— Bay, — сказав Денні й задумався. Потім: — Ви знаєте Місіс Брент?

— Її? — презирливо перепитав Геллоран. — Вона не сяє, ні. Просто два-три рази за вечір відсилає назад свою вечерю.

— Я знаю, що вона не сяє, — серйозно сказав Денні. — А дядечка в сірій формі, що підганяє машини, знаєте?

— Майка? Звичайно, я знаю Майка. І що ж?

— Містере Геллоране, навіщо їй його штани?

— Малий, ти про що?

— Ну, коли вона на нього дивилася, то думала: ось би залізти в його штани, і я подумав, навіщо...

Більше він не сказав нічого. Геллоран закинув голову, і з його грудей вирвався затаєний там басовитий регіт, він пролунав у машині мов артилерійська канонада; такий регіт, що затряслися сидіння. Денні заскочено посміхнувся. Нарешті, то відновляючись, те стихаючи, буря вляглася. З нагрудної кишені Геллоран дістав велику шовкову носову хустку — начебто, здаючись, викинув білий прапор — і витер сльози, що лилися з очей.

— Хлопче, — сказав він, усе ще похрюкуючи, — тобі ще й десяти не виповниться, а ти вже довідаєшся все про рід людський. Тільки не знаю, заздрити тобі чи ні.

— Але Місіс Брент...

— Викинь її з голови, — сказав кухар. — І не думай запитати маму. Вона лише засмутиться, розумієш?

— Так, сер, — відповів Денні. Він добре це втямив. У минулому йому вже траплялося засмучувати маму подібним чином.

— Місіс Брент — просто брудна баба, у якої дещо свербить, ото й усе, що тобі треба знати. — Він задумливо подивився на Денні. — І добряче ти можеш поцілити, доко?

-Що?

— Нумо, бабахни в мене. Подумай у мій бік. Хочу зрозуміти: чи можеш ти стільки, скільки я думаю, чи ні.

— А що подумати?

— Однаково. Лише подумай сильно.

— Гаразд, — сказав Денні. Хвилину він міркував, потім, зібравшись із думками, зосередився й різко жбурнув їх убік Геллорана. Раніше нічого подібного Денні не доводилося робити, і в останню мить якась частина його істоти інстинктивно повстала, притупивши грубу силу думки, — він не хотів зашкодити містерові Геллорану. І все-таки думка полетіла стрілою, і з такою силою, у яку Денні ніколи б не повірив. Вона пронеслася, як пущений рукою Нолана Райяна¹⁰ м’яч, і навіть дещо швидше.

(Ой, хоч би не зробити йому боляче!)

Подумав він ось що:

(ШПРИВІТ, ДІКУШ)

Геллоран зморщився й ривком відхилився до спинки сидіння. Голосно клацнули зуби, з нижньої губи тоненьким струмком потекла кров. Руки кухаря мимоволі піднялися з колін до грудей, а потім упали знову. Вії слабко тріпотіли, мабуть, не керовані свідомістю, і Денні злякався.

— Містере Геллоране? Діку? З вами все гаразд?

— Не знаю, — сказав Геллоран зі слабким смішком. — Слово честі, не знаю, Бог свідок. Господи, малий, але ж ти і стрілок.

— Вибачте, — сказав Денні, стривожившись ще дужче. — Сходити по тата? Я збігаю, приведу його.

— Ні, уже все нормально. Усе добре, Денні. Посидь тут. Просто мене трошки струснуло, ото й усе.

— Я можу ще дужче, — зізнався Денні. — Я злякався в останній момент.

— Може, воно й непогано... інакше звисали б мої мізки з вух. — Він помітив тривогу на обличчі Денні й посміхнувся. — Нічого страшного, а що ти відчував?

— Начебто я — Нолан Райян і кидаю м'яч, — швидко відповів Денні.

— Любиш бейсбол, так? — Геллоран обережно розтирав скроні.

— Нам із татом подобаються «Ангели», — сказав Денні. — У Східноамериканській лізі — «Ред Сокс», а в Західній — «Ангели». Ми дивилися на світовому чемпіонаті матч «Ред Сокс» із Цинциннаті, я тоді був значно менший. А тато... — обличчя Денні потемніло й стало засмученим.

— Що тато, Дене?

— Не пам’ятаю, — сказав Денні. Він заходився було запихати до рота великий палець, щоб посмоктати його, але це були дитячі штучки. Рука повернулася на коліна Денні.

— Ти вмієш зрозуміти, що думають тато з мамою, Денні? — Геллоран пильно дивився на нього.

— Якщо мені хочеться, майже завжди. Але зазвичай я не намагаюся.

— А чому?

— Ну... — Він на хвилину стурбовано замовчав. — Ну, це ж як підглядати в спальню, коли вони роблять те, від чого бувають діти. Ви знаєте, що це таке?

— Так, було діло, — серйозно сказав Геллоран.

— їм би це не сподобалося. І не сподобалося б, що я підглядаю, як вони думають. Це паскудно.

— Зрозуміло.

— Але я розумію, що вони відчувають, — сказав Денні. — Із цим я нічого не можу вдіяти. Ще я знаю, як ви себе почуваєте. Я зробив вам боляче. Вибачте.

— Просто голова заболіла. З похмілля бувало й гірше. Ти можеш читати чужі думки, Денні?

— Я поки що зовсім не можу читати, — відповів Денні, — лише кілька слів. Але за цю зиму тато збирається навчити мене. Тато вчив читати й писати у великій школі. В основному писати, але читати він теж уміє.

— Я хотів сказати: ти можеш зрозуміти, про що думає хтось інший?

Денні помізкував.

— Коли голосно, то можу, — нарешті сказав він. — Як Місіс Брент про штани. Або, як коли ми з мамою якось пішли у великий магазин купувати мені черевики, і там один великий хлопець дивився на приймачі й думав узяти один, а купувати не хотів. Потім він подумав: «А якщо піймають?» А потім: «Але мені так хочеться такий приймач». Потім він знову подумав, що раптом його піймають, йому від цього стало погано, і мені теж. Мама розмовляла з чоловіком, що продавав черевики, так що я пішов до того хлопця й сказав: «Хлопче, не бери це радіо. Іди». І він справді злякався, і швидко пішов.

Геллоран широко посміхнувся.

— Тримаю парі, так воно й було. А що ти ще можеш, Денні? Тільки думки й почуття чи ще щось?

Обережне:

— А ви можете ще щось?

— Іноді, — сказав Геллоран. — Не часто. Іноді... іноді мені бувають видіння. А в тебе бувають видіння, Денні?

— Іноді, — сказав Денні, — я бачу сни, коли не сплю. Після того як приходить Тоні. — Йому знову дуже схотілося сунути палець у рот. Про Тоні він ніколи нікому не розповідав — тільки татові з мамою. Він змусив руку з тим пальцем, який звичайно запихав у рот, лягти назад на коліна.

— Хто такий Тоні?

І раптом на Денні накотило одне з тих осяянь, які лякали його найбільше: немов перед очима швидко промайнула якась незрозуміла машина, що могла виявитися й нешкідливою, і смертельно небезпечною. Він був занадто малий, щоб розібратися. Він був занадто малий, щоб зрозуміти.

— У чому річ? — вигукнув він. — Ви розпитуєте мене, тому що хвилюєтеся, правда? Чому ви хвилюєтеся за мене? Чому ви хвилюєтеся за нас?

Геллоран поклав на плечі малому великі темні руки.

— Перестань, — сказав він. — Напевно, все нормально. А якщо і є щось... то у тебе в голові, Денні, ого-го яка штука. Така, що тобі до неї ще рости й рости, он як. Тому треба тримати хвіст морквиною.

— Але я не розуміюі — вибухнув Денні. — Я розумію, але не розуміюі Люди... люди відчувають усяке. А я відчуваю їх, але не розумію, що я відчуваю! — Він із нещасним виглядом уперся поглядом собі в коліна. — Я хотів би вміти читати. Іноді Тоні показує мені написи, а я їх ледве прочитую.

— Хто такий Тоні? — повторив Геллоран.

— Мама з татом називають його моїм «невидимим приятелем», — відповів Денні, ретельно відтворюючи слова. — Але він справжній. Принаймні я так думаю. Коли я насправді дуже стараюся що-небудь зрозуміти, він іноді приходить. І я начебто зомліваю, тільки... там бувають видіння, як ви кажете. — Він глянув на Геллорана й ковтнув слину. — Раніше завжди приємні. А тепер... не пам’ятаю, як називаються сни, коли лякаєшся й плачеш?

— Кошмари? — запитав Геллоран.

— Так. Правильно. Кошмари.

— Про цей готель? Про «Оверлук»?

Денні знову опустив очі до своєї руки зі «смоктальним» пальцем.

— Так, — прошептав він. Потім, дивлячись угору, в обличчя Геллорану, пронизливим голоском заговорив: — Але я не можу розповісти все це татові, і ви теж не можете! Йому довелося взятися за цю роботу, тому що дядько Ел не зміг знайти йому ніяку іншу, а татові треба закінчити п'єсу, а то він знову може почати Погано Чинити, а я знаю, що це таке, це значить — напиватися, ось що, він завжди напивався_у а це погано! — Денні замовк, готовий розплакатися.

— Тс-с-с, — сказав Геллоран і пригорнув личко Денні до шорсткої тканини піджака. Від нього слабко пахло нафталіном. — Нічого, синку. А якщо пальчику подобається в тебе в роті, нехай собі. — Але обличчя його було стривоженим.

Він сказав.

— Те, що ти вмієш, синку... я називаю це «сяяти», Біблія — «мати видіння», а вчені — «передбачати». Я багато читав про це, синку. Спеціально. І означає все це одне — бачити майбутнє.

Денні кивнув, не відриваючись від піджака Геллорана.

— Пам'ятаю, якось я так засяяв, що дужче ні раніше, ні пізніше не бувало... цього мені не забути. У п'ятдесят п'ятому. Я тоді служив в армії, за морями, на військовій базі в Західній Німеччині. До вечері залишалася година, а я стояв біля раковини і вставляв чортів одному салазі за те, що той картоплю чистить занадто товсто. «Гей, — кажу, — подивись, як це робиться». Він простягає мені картоплю й ножик, і тут кухня пропадає. Зовсім. Раз — і немає. Кажеш, до тебе перед... видіннями цей Тоні приходить?

Денні кивнув.

Геллоран обійняв його однією рукою.

— А мені пахне апельсинами. Весь той день пахло апельсинами, а мені це було ні до чого, тому що вони входили в меню вечері — ми одержали тридцять ящиків з Валенсії. У той вечір усе в клятій кухні смерділо апельсинами.

Я на секунду неначебто відключився. А потім почув вибух і побачив полум’я. Крики. Сирени. І ще засичало — так сичить лише пара. Потім я начебто ледь присунувся до всього цього й побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку, й написано було: «Залізниця Джорджії та Південної Кароліни», і мене осінило, я зрозумів — на цьому поїзді їхав мій брат Карл, а поїзд зіскочив з рейок, і брат загинув. Ось так. Потім усе зникло, а переді мною — цей переляканий тупий салага, все простягає мені картоплю з ножиком і каже: «Сержанте, все гаразд?» А я відповідаю: «Ні, щойно в Джорджії загинув мій брат». Додзвонився я нарешті до мами по міжміському телефону, і вона розповіла мені, як це було.

Але, як бачиш, хлопче, я це вже знав.

Геллоран повільно похитав головою, відганяючи спогад, і зверху вниз заглянув у широко розплющені очі хлопчика.

— Але запам’ятати тобі, малий, треба ось що: такі штуки не завжди збуваються. Пам’ятаю, усього чотири роки тому я працював кухарем у таборі для хлопчиків на Довгому озері, у Мені. Ото сиджу я в Логанському аеропорту, чекаю посадки на свій рейс, і тут запахло апельсинами. Уперше років, напевно, за п’ять. Ото я й кажу собі: «Господи, що ж буде в цьому ненормальному нічному шоу далі?» — і йду в туалет, і сідаю на унітаз, щоб побути самому. Свідомості не втрачаю, але з’являється в мене відчуття, що мій літак розіб’ється, і стає воно все дужче й дужче. А потім пропадає разом із запахом апельсинів, і стає зрозуміло, що все скінчилося. Я повернувся до кас авіаліній «Дельта» і поміняв свій рейс на інший, за три години. І знаєш, що було?

— Що? — прошептав Денні.

— Нічого! — сказав Геллоран і розсміявся. Він з полегшенням побачив, що й хлопчик слабко посміхнувся. — Анічогісінько! Літак сів щасливо і точно за розкладом. Ось бачиш... буває, що передчуття нічим не закінчуються.

— Ох, — сказав Денні.

— Або візьми перегони. Я часто ходжу на перегони й зазвичай граю дуже непогано. Коли вони відправляються на старт, я стою біля огорожі, й іноді сяйво мені підказує, так, трішки: той кінь або цей. Звичайно, таке чуття дає змогу пристойно заробити. Я завжди повторюю собі: одного чудового дня ти вгадаєш трьох коней у трьох великих заїздах і матимеш на цьому такі гроші, що можна буде рано піти на пенсію. Дотепер це ще не збулося. Зате багато разів я повертався додому з іподрому не на таксі, а на своїх двох зі злиплим гаманцем. Ніхто не сяє увесь час, крім хіба Господа на небі.

— Так, сер, — погодився Денні, думаючи, як майже рік тому Тоні показав йому немовля, що лежало в колисці в їхній Стовінґтонській квартирі. Тоді Денні дуже схвилювався й почав чекати, знаючи, що на це потрібен час, але ніяке нове дитинча не з’явилося.

— Тепер послухай-но, — сказав Геллоран і взяв обидві ручки Денні у свої. — Тут я бачив кілька поганих снів, і погані передчуття теж були. Я тут пропрацював тепер уже два сезони, і разів десять у мене були... ну... кошмари, а ще, здається мені, з півдюжини разів увижалося всяке. Ні, що — не скажу. Це не для такого малюка, як ти. Просто різна гидота. Раз це було із цими кущами, хай їм грець, з тими, що, мов звірі, підрізані. Іншого разу покоївка, Делорес Вікері, було в неї малюсіньке сяйво, та, здається, вона про це й не здогадувалася. Містер Уллман викинув її з роботи... знаєш, що це значить, доко?

— Так, сер, — простодушно відповів Денні, — тата викинули зі школи, ось чому, по-моєму, ми опинилися в Колорадо.

— Отож, Уллман викинув її через те, що вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася негарна річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні. Усю зиму. Оминай його.

— Добре, — сказав Денні. — Ця тітка... покоївка... вона попросила вас подивитися?

— Так, попросила. І дещо зле там було. Але... не думаю, що воно може нашкодити кому-небудь, Денні. Ось я до чого хилю. Ті, хто сяє, іноді вміють бачити те, що має статися й, думаю, іноді — те, що вже сталося. Але все це — як картинки в книжці. Ти хоч раз бачив у книжці страшну картинку, Денні?

— Так, — сказав він, згадуючи казку про Синю Бороду й картинку, на якій нова дружина Синьої Бороди відчиняє двері й бачить усі голови.

— Але ти знаєш, що вона не може тобі нічого зробити, так?

— Так... — з легким сумнівом відгукнувся Денні.

— Отак і з цим готелем. Не знаю чому, але мені здається, хоч що б погане тут у свій час сталося, його маленькі шматочки ще валяються по готелі, як обрізки нігтів або шмар-клі, які хтось поганий розмазав під стільцем. Не розумію, чому так повинно бути саме тут. Здається мені, кепські речі трапляються в усіх готелях на світі, я багато де працював, і иіяких неприємностей ніде не було. Тільки тут. Але, Денні, я не думаю, що таке може кому-небудь зашкодити. — На кожному слові він наголошував, м’яко струшуючи хлопчика за плече. — Тому, якщо побачиш щось у холі, або в кімнаті, або па вулиці, де ці кущі... просто подивися в інший бік, а коли знову обернешся, все пропаде. Збагнув?

— Так, — сказав Денні. Він заспокоївся й почував себе шачно краще. Він став на коліна, цмокнув Геллорана в щоку й міцно обхопив. Той обняв його у відповідь.

Випустивши хлопчика, він запитав:

— Твої батьки... вони не сяють, ні?

— Ні, не думаю.

— Я їх перевірив, так само як тебе, — сказав Геллоран. —

І нон мама лише сіпнулася ледь-ледь. Знаєш, по-моєму, всі ми ми трохи сяють — принаймні, поки їхні діти не підростуть настільки, щоб самим про себе подбати. Твій тато...

Геллоран ненадовго замовк. Він перевірив батька хлопчати й просто не розумів. Не схоже було, що Дік зустрів гою, хто сяє, але твердо сказати, що ця людина на таке не ідатна, було не можна. Прощупувати батька Денні було... дивно, начебто Джек Торренс щось — щось — приховував.

Або так далеко сховав у собі, що до цього неможливо було дістатися.

— Гадаю, він узагалі не сяє, — закінчив Геллоран. — Так що за них не хвилюйся. Просто сам будь обережним. Не думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі шкоду. Так що будь спокійний, о’кей?

— О’кей.

— Денні! Гей, доко!

Денні оглянувся.

— Це мама. Я їй потрібен, треба йти.

— Знаю, — сказав Геллоран. — Бажаю добре провести зиму, Денні. Так добре, як зумієш.

— Гаразд. Спасибі, містере Геллоране. Мені набагато краще.

У його свідомості зринули усміхнені слова:

(для друзів — Дік)

(так, Діку, добре)

їхні очі зустрілися, і Дік Геллоран підморгнув.

Денні проліз на сидіння машини й відчинив дверцята. Коли він вилазив, Геллоран покликав:

— Денні?

-Що?

— Якщо будуть неприємності... поклич. Закричи як слід, голосно, як кілька хвилин тому. Я зумію тебе почути навіть далеко на півдні, у Флориді. А почую й примчу якомога швидше.

— Добре, — сказав Денні й посміхнувся.

— Будь обережний, хлопчику.

— Ага.

Денні зачинив дверцята й побіг через стоянку до ґанку, де, обхопивши себе руками на гострому вітрі, стояла Венді. Геллоран дивився, широка посмішка повільно танула.

Не думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі шкоди.

«Не думаю...»

А якщо він помилився? Як тільки він побачив оте у ванні номера 217, то зрозумів, що відпрацював ув «Оверлуку» свій останній сезон. Оте було значно гірше від будь-якої картинки в будь-якій книжці, а хлопчик, що біг до мами, здавався звідси таким маленьким...

Його погляд проплив до декоративних звірів.

Він різко завів машину, перемкнув передачу й поїхав геть, намагаючись не оглядатися. Звичайно ж, він оглянувся й, звичайно ж, ґанок виявилося порожнім. Вони пішли всередину. Неначе «Оверлук» проковтнув їх.

12. Великий обхід

— Про що ви говорили, милий? — запитала Венді, коли вони повернулися всередину.

— Ні про що особливе.

— Довгенько ж ви говорили ні про що.

Він знизав плечима, і в цьому жесті Венді впізнала батька Денні. Навряд чи сам Джек проробив би це краще. Більше з Денні неможливо було нічого витягнути. Венді відчула неабияку досаду, змішану з іще більш сильною любов'ю: любов була безпомічною, а досада походила з відчуття, що її навмисно виключили з чогось. Із ними вона іноді почувала себе сторонньою, виконавицею малюсінької ролі, що випадково заблукала назад на сцену, де розгорталися головні події. Що ж, нинішньої зими цим двом, які доводять Венді до ошаління, не вдасться відлучити її від себе — у квартирі для цього занадто мало місця. Вона раптом зрозуміла, що ревнує до того, наскільки близькі її чоловік і син, і їй стало соромно. Це занадто нагадувало те, що, мабуть, почувала її мати... занадто, щоб не стривожитися.

Зараз вестибюль був порожній, якщо не зважати на Уллмана й головного клерка за стійкою (вони підбивали підсумки біля каси), покоївок, що переодяглися в теплі штани й светри і стояли біля парадних дверей, обклавшись багажем, і Ватсона, тутешнього техніка-доглядача. Він помітив, що Венді дивиться на нього, і підморгнув... з відвертою хіттю. Вона квапливо відвела очі. Джек був біля вікна одразу за рестораном, він із мрійливим видом розглядав пейзаж, виразно насолоджуючись.

Певно, знімати касу закінчили, тому що Уллман, голосно гупнувши, замкнув її. Він надписав на стрічці свої ініціали й заховав її в маленький футляр на блискавці. Венді про себе поаплодувала клеркові, обличчя якого виражало величезне полегшення. Уллман справляв враження людини, що будь-яку недостачу вирве в головного клерка з-під шкіри... не проливши ні краплі крові. Венді не дуже й турбував Уллман і його настирлива метушлива манера. Він був точнісінько таким, як і всі начальники, з якими їй доводилося мати справу — як чоловіки, так і жінки. Із клієнтами він умів бути цукрово-солодким, а за лаштунками, з персоналом, перетворювався на дрібного тирана. Але зараз дисципліні прийшов кінець, і на обличчі головного клерка читалася написана великими літерами радість. Із дисципліною, до речі, було покінчено для всіх, крім них із Джеком і Денні.

— Містере Торренсе, — владно покликав Уллман. — Будь ласка, підійдіть сюди.

Джек пішов до нього, кивнувши Венді й Денні на знак того, що і їм варто підійти.

Клерк, що пішов було всередину, тепер повернувся, уже в пальто.

— Бажаю добре провести зиму, містере Уллмане.

— Сумніваюся, — холодно сказав Уллмане. — Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні на день раніше. Ні на день пізніше.

— Так, сер.

Бреддок обійшов стійку. Обличчя його, відповідно до ситуації, виражало гідність і розважливість, але коли він повернувся до Уллмана спиною, то посміхнувся, як школяр. Він щось швидко сказав двом дівчатам, які все ще чекали біля дверей своє авто, і вслід йому полетів короткий вибух здавленого сміху.

Тепер Венді почала помічати, як тут тихо. Тиша налягла на готель, мов важка ковдра, що заглушує все, крім слабкої пульсації дня зовні. З того місця, де вона стояла, можна було заглянути у вилизаний зараз до стерильності внутрішній офіс. Там було два порожні столи й два сірі стелажі з папками. Далі виднілася кухня Геллорана, без єдиної цятки, великі двостулкові двері з круглими віконечками були розчинені й підперті гумовими валиками.

— Я подумав, що витрачу кілька зайвих хвилин і проведу вас по Готелю, — сказав Уллман, і Венді подумала, що в його тоні завжди чується велике «Г». Ви просто зобов’язані були почути його. — Упевнений, ваш чоловік добре вивчить тутешні входи й виходи, місіс Торренс, але ви із сином, безсумнівно, в основному будете триматися першого й другого поверхів, де ваша квартира.

— Безсумнівно, — соромливо пробурмотіла Венді, а Джек нишком глянув на неї.

— Це дуже гарний готель, — експансивно оголосив Уллман. — Мені просто подобається показувати його.

«Готова побитися об заклад, що так воно і є», — подумала Венді.

— Ходімо на четвертий поверх, а звідти спустимося вниз, — сказав Уллман. У його голосі виразно звучав ентузіазм.

— Якщо ми вас затримуємо... — почав Джек.

— Анітрошки, — сказав Уллман. — Магазин зачинений. «Ту фіні», принаймні на цей сезон. Крім того, я маю намір переночувати в Боулдері — звичайно, в «Боулдерадо». Єдиний пристойний готель по цей бік Денвера... крім, звичайно, самого «Оверлука». Ходіть сюди.

Вони всі разом увійшли в ліфт, щедро прикрашений мідними й латунними завитками, але той помітно осів ще до того, як Уллман розкрив дверцята. Денні з легким занепокоєнням поворухнувся, але Уллман згори вниз посміхнувся йому. Денні спробував посміхнутися у відповідь — без помітного успіху.

— Нема чого боятися, маленький чоловіче, — сказав Уллман. — Безпечно, як удома.

— Про «Титанік» теж так казали, — завважив Джек, піднімаючи очі на скляну кулю в центрі стелі кабіни. Венді прикусила зсередини щоку, щоб стриматися від посмішки.

Уллмана це зауваження не розвеселило. Він із шумом і тріском зачинив внутрішні дверцята.

— «Титанік» зробив лише один рейс, містере Торренсе. А цей ліфт, відколи його встановили тут у 1926 році, зробив їх тисячі.

— І це вселяє впевненість, — сказав Джек. Він потріпав волосся Денні. — Нумо, доко, літак не розіб'ється.

Уллман пересунув важіль, і якийсь час чулося лише жалібне виття замученого мотора й підлога тряслася в них під ногами. Венді уявилося: ось їхня четвірка застряє між поверхами, як мухи в пляшці, а навесні їх знаходять... із відсутніми шматочками... як у групі Доннера...

(припини!)

Ліфт, тремтячи, почав підйом. Спочатку знизу чулося клацання й стукіт, потім усе пішло більш гладко. На четвертому поверсі Уллман із глухим стукотом зупинив ліфт, розчинив стулки внутрішніх дверцят і відкрив зовнішні. До поверху залишалося ще дюймів шість. Денні широко розкритими очима дивився, наскільки нижче підлога ліфта від підлоги четвертого поверху, начебто щойно збагнув, що всесвіт улаштований не так розумно, як йому оповідали. Уллман відкашлявся, трохи підняв кабіну й зупинив її, при цьому вона здригнулася (два дюйми вони все-таки не доїхали), і всі вибралися назовні. Варто було кабіні звільнитися від їхньої ваги, як вона піднялася майже урівень із поверхом, але, на думку Венді, упевненості це не додавало. Безпечно в ліфті чи ні, але вона вирішила користуватися сходами, якщо потрібно буде спуститися або піднятися нагору. І за жодних умов вона не дозволить забратися в цю тендітну штуковину всім трьом разом.

— На що дивишся, доко? — весело запитав Джек. — Плями знайшов, так?

— Ні, звичайно, — сказав уражений Уллман. — Усі килими мили із шампунем лише два дні тому.

Венді й сама кинула оком на доріжку в холі. Симпатична, але, якщо настане день, коли в неї буде власний будинок, таку вона нізащо не вибере. На темно-блакитному тлі спліталося щось на кшталт сюрреалістичних джунглів, там були ліани, дикий виноград і екзотичні птахи на деревах. Важко було сказати, що це за птахи, тому що весь візерунок був геть чорним і виднілися лише силуети.

— Тобі подобається килим? — запитала вона в Денні.

— Так, мамо, — позбавленим виразу тоном відповів він.

Вони пройшли по приємно широкому холу. Шпалери

були шовковисті, блакитні, але трохи світліші, щоби поєднуватися з килимом. Через кожні десять футів на висоті приблизно семи футів були електричні світильники, стилізовані під лондонські газові ліхтарі, тому лампочки ховалися за склом туманно-кремового відтінку, перехопленим хрест-навхрест залізними смужками.

— Як вони мені подобаються, — сказала Венді.

Задоволений Уллман кивнув.

— Містер Дервент установив їх після війни — Другої світової, я маю на увазі, — по всьому готелю. Фактично, майже весь — хоча й не повністю — інтер’єр четвертого поверху — його ідея. Ось номер 300. Президентський люкс.

Він повернув ключ у замку двостулкових дверей цінної деревини й розчинив її навстіж. Від західної панорами, що постала перед їхнім зором, у вікні вітальні всі роззявили роти — напевно, цього Уллман і домагався. Він посміхнувся.

— Оце вид, чи не правда?

— Звісно, — сказав Джек.

Вікно займало майже всю довгу стіну вітальні, а за ним, просто між двох зазубрених вершин, стояло сонце й лило юлоте світло на скелі й цукрово-білий сніг високих піків. Хмари з боків і позаду від цього немов призначеного для поштової листівки пейзажу теж були підфарбовані золотом, а яскраві снопи сонячних променів повільно згасали в темних волохатих вирах нижче смужки лісу.

І Джек, і Венді були настільки поглинені цим видовищем, що не звернули уваги на Денні — той теж не зводив очей, але не з вікна, а з того місця, де відкривалися двері у ванну, u червоно-біло-смугастих шовковистих шпалер ліворуч від себе. І його ахання, що злилося з «ах!» батьків, не мало ніякого стосунку до краси.

На шпалерах запеклися великі плями крові, поцятковані малюсінькими шматочками якоїсь сірувато-білої речовини. Під цього Денні занудило. Це нагадувало написану кров’ю божевільну картину, сюрреалістичний офорт, що зображує закинуте від болю й жаху людське обличчя із зяючим ротом і знесеною половиною черепа.

(Якщо побачиш що-небудь... просто відвернися, а коли знову подивишся, все зникне. Збагнув?)

Денні навмисно перевів погляд на вікно, дотримуючись обережності, щоб із виразу його обличчя не можна було ні про що здогадатися, а коли його руку накрила мамина, він узявся за неї, стежачи, щоб не вчепитися або не подати який-небудь інший сигнал.

Управляючий говорив татові щось про те, що варто переконатися, чи закрите це велике вікно віконницями, інакше сильний вітер розіб’є його. Джек кивав. Денні обережно глянув на стіну ще раз. Велика пляма засохлої крові зникла. Маленьких сіро-білих цяток, розбризканих по ній, теж не було.

Потім Уллман вивів їх із номера. Мама запитала в нього, як він вважає, чи гори красиві? Денні сказав «так», хоча насправді гори його зовсім не хвилювали. Коли Уллман закривав за ними двері, Денні оглянувся через плече. Кривава пляма повернулася, тільки цього разу вона була свіжою. Вона розтікалася. Уллман, дивлячись просто на пляму, й далі швидко розказував про відомих людей, що зупинялися тут. Денні виявив, що до крові прикусив губу і навіть не відчув цього. Поки вони йшли по коридору, він трошки відстав від інших, утер тильною стороною руки кров і подумав про (кров)

(містер Геллоран бачив кров чи що-небудь гірше?)

(не думаю, що це може заподіяти тобі шкоду).

У роті Денні зачаївся крик, але хлопець притамував його. Тато з мамою не вміють бачити такі речі; вони ніколи цього не вміли. Він промовчить. Мама з татом люблять одне одного, оце реальність. Інше нагадувало картинки в книжці. Деякі були страшними, але заподіяти шкоди не могли. «Вони... не можуть... заподіяти шкоди...»

Містер Уллман провів їх по коридорах, які звивалися й завертали, як у лабіринті, й показав ще кілька номерів на четвертому поверсі. Тут, нагорі, самі вершки, сказав містер Уллман, хоча ніяких вершків Денні не бачив. Він показав їм кімнату, де якось зупинялася леді, яку звали Мерилін Мон-ро, — вона тоді вийшла заміж за чоловіка на ім’я Артур Міллер (Денні невиразно збагнув, що незабаром після того, як вони пожили в «Оверлуку», Мерилін із Артуром РОЗЛУЧИЛИСЯ).

— Мамо?

— Що, любий?

— Якщо вони були одружені, чому в них різні прізвища? У вас із татом прізвище одне.

— Так, Денні, але ми ж не знаменитості, — сказав Джек. — Знамениті жінки зберігають своє прізвище навіть після того, як вийдуть заміж, тому що прізвище — це їхній шматок хліба л маслом.

— Хліба з маслом, — повторив геть заінтригований Денні.

— Тато хоче сказати, що люди звикли ходити в кіно й дивитися на Мерилін Монро, — сказала Венді, — але їм може не сподобатися, якщо вони прийдуть і побачать Мерилін Міллер.

— Чому? Це однаково буде та ж сама леді. Хіба ніхто не здогадається?

— Так, але... — Вона безпомічно подивилася на Джека.

— Якось у цьому номері зупинявся Трумен Капоті, — нетерпляче перебив Уллман. Він відчинив двері. — Це було вже при мені. Жахливо мила людина. Європейські манери.

У жодному з цих номерів не було нічого примітного (тим паче вершків, про які не переставав згадувати містер Уллман, там не було) — нічого, що злякало б Денні. Фактично, на четвертому поверсі Денні стривожило ще тільки одне; але чому — він не міг сказати. А стривожив його вогнегасник на стіні в тому місці, де коридор завертав до ліфта. Той вогнегасник був розкритий, як рот, повний золотих зубів.

Він був несучасним; плаский шланг, що разів десять обвив його, одним кінцем кріпився до великого червоного вентиля, а інший кінець був із латунним наконечником. Витки шланга втримував червоний металевий обруч на шарнірі. У випадку пожежі можна одним сильним поштовхом відкинути такий обруч із дороги — і шланг ваш. Це Денні розумів, йому добре вдавалося змекитувати, як працюють речі. На той час, як Денні виповнилося два з половиною, він уже відмикав захисні дверцята, які батько зробив на верхній площадці сходів у їхньому Стовінґтонському будинку. Він зрозумів, як працює замок. Тато називав це вправністю. У декого вправність була, а в декого — ні.

Цей вогнегасник був старший від тих, які випадало бачити Денні, наприклад у дитячому садку, але нічого надзвичайного в цьому не було. Проте шланг, що згорнувся на тлі блакитних шпалер, як спляча змія, пробуджував у хлопчикові до невиразного почуття тривоги. Тож, звернувши за ріг, він зрадів, коли шланг зник з виду.

— Ясна річ, усі вікна варто закрити віконницями, — сказав містер Уллман, коли вони знову зайшли в ліфт. Кабіна в них під ногами ще раз ніяково осіла. — Але особливо мене турбує вікно в президентському люксі. Обійшлося воно нам у чотириста двадцять доларів, але ж минуло більше тридцяти років. Сьогодні заміна такого скла обійдеться у вісім разів дорожче.

— Я закрию, — сказав Джек.

Вони спустилися на третій поверх, там були інші номери, а коридор виявився ще звивистішим і повертав ще частіше. Тепер, коли сонце зайшло за гори, світла у вікнах стало значно менше. Містер Уллман показав їм один або два номери, і на цьому все скінчилося. Повз номер 217, щодо якого застерігав Дикий Геллоран, він пройшов, не сповільнюючи кроку. Денні подивився на непомітну табличку з номером, одночасно зачарований і стривожений.

Потім — ще нижче, на другий поверх. Там містер Уллман не показував кімнат, поки вони не опинилися аж біля покритих товстим килимом сходів, що вели назад у вестибюль.

— Ось ваша квартира, — сказав він. — Гадаю, вона вам сподобається.

Вони ввійшли. Денні напружився — мало, що там могло виявитися. Там не виявилося нічого.

Венді Торренс відчула, як на неї нахлинуло неабияке полегшення. Президентський люкс своєю холодною елегантністю викликав у неї почуття незручності, власної незграбності. Цікаво відвідати відреставрований історичний будинок, де у спальні висить меморіальна табличка «Тут спав Авраам Лінкольн» або «Тут спав Франклін Рузвельт», але зовсім інша річ — уявити, як лежиш із чоловіком серед цілих акрів постільної білизни й, може, кохаєшся там, де лежали найбільші (принаймні наймогутніші, поправилася вона) у світі люди. Але ця квартира була простішою, більш домашньою, вона просто-таки вабила до себе. Венді подумала, що без особливих складнощів зуміла б миритися з нею до наступного літа.

— Тут дуже приємно, — сказала вона Уллману й почула у своєму голосі вдячність.

Уллман кивнув.

— Простенько, але нормально. У сезон отут живуть кухар із дружиною або з помічником.

— Тут жив містер Геллоран? — втрутився Денні.

Містер Уллман поблажливо схилив голову.

— Саме так. Із містером Неверсом. — Він повернувся до Джека й Венді. — Ось вітальня.

Там стояло кілька стільців, з виду зручних, але недорогих; кавовий столик — колись він коштував чимало, але зараз із одного боку в нього був відколотий довгий шматок; дві книжкові полиці (Венді з деяким подивом виявила на них купу читацьких дайджестів і детективних романів сорокових років) і казенний телевізор невідомої марки, значно менш елегантний, ніж консолі з полірованого дерева в кімнатах.

— Кухні, звичайно, нема, — сказав Уллман, — але є підйомник для подачі страв. Квартира якраз над кухнею готелю. — Він зсунув убік квадратний шматок обшивки; відкрилася широка квадратна таця. Уллман підштовхнув її, і вона зникла, оголивши позаду трос.

— Таємний хід! — збуджено заявив Денні матері, вражаюча шахта за стіною миттю змусила забути про всі страхи. — Просто як в «Еббот і Костелло зустрічаються з монстрами!»

Містер Уллман насупився, але Венді винувато посміхнулася. Денні підбіг до підйомника й заглянув у шахту.

— Сюди, будь ласка.

Уллман відчинив двері в дальньому кінці вітальні. Вони вели в широку й простору спальню. Там стояли два однакових ліжка. Венді глянула на чоловіка, посміхнулася, знизала плечима.

— Немає проблем, — відповів Джек. — Ми їх зсунемо.

Містер Уллман, щиро здивований, оглянувся.

— Прошу?

— Ліжка, — люб’язно пояснив Джек. — їх можна зсунути.

— О, звичайно, — сказав Уллман, миттєво зніяковівши. І Іотім його обличчя прояснилася, а з-під комірця сорочки вгору поповз рум’янець. — Як вам зручно.

Він провів їх назад у вітальню, ще одні двері звідти відкривалися в іншу спальню, де стояло двоповерхове ліжко. У кутку бряжчав радіатор, а килимок на підлозі був прикрашений жахливим візерунком: кактусами й шавлією. Венді иомітила, що Денні вже накинув на нього оком. Стіни кімнати, не такої великої, як сусідня, вкривали панелі зі справжньої сосни.

— Доко, як ти гадаєш, витримаєш ти тут? — запитав ) (жек.

— Ще б пак. Я буду спати на верхньому ліжку, гаразд?

— Як хочеш.

— І килимок мені теж подобається. Містере Уллмане, чому у вас не всі килими такі?

На мить у містера Уллмана обличчя зробилося таким, начебто він запустив зуби в лимон. Потім він посміхнувся й поплескав Денні по щоці.

— Оце ваші кімнати, — сказав він, — тільки ванна за основною спальнею. Квартира не надто велика, але, звичайно, ви можете розташовуватися і в інших номерах готелю. Камін у вестибюлі — у доброму робочому стані, так, принаймні, мені сказав Ватсон, і якщо внутрішній голос підкаже вам обідати в їдальні — не соромтеся, обідайте.

Він говорив тоном людини, яка дарує великі привілеї.

— Добре, — сказав Джек.

— Спустимося вниз? — запитав містер Уллман.

Вони з’їхали на ліфті в тепер уже геть порожній вестибюль, лише Ватсон у шкіряній куртці підпирав вхідні двері, колупаючи в зубах зубочисткою.

— Я гадав, ви вже далеко звідси, — прохолодним тоном вимовив містер Уллман.

— Та ось, товчуся тут, щоб нагадати містерові Торренсу про котел, — сказав Ватсон, випрямлюючись. — Не спускайте з нього очей, друже, і все буде якнайкраще. Разів зо два на день скидайте тиск. Він повзе.

«Він повзе», — подумав Денні. Ці слова відлунювали в довгому тихому коридорі його свідомості, дзеркальному коридорі, у який люди рідко заглядають.

— Добре, — сказав батько.

— І все буде гаразд, — сказав Ватсон і простягнув Дже-кові руку Той потиснув її. Ватсон повернувся до Венді й схилив голову.

— Мем, — сказав він.

— Дуже приємно, — відгукнулася Венді й подумала, що це пролунало геть абсурдно. Вона була родом з Нової Англії, прожила там усе життя, і їй здавалося, що декількома короткими фразами цей кошлатий Ватсон утілив все те, що, як вважається, і є Заходом. Нехай навіть до цього він їй хтиво підморгував.

— Торренсе-молодший, — серйозно сказав Ватсон і простягнув руку. Денні, який уже з рік прекрасно розбирався в рукостисканнях, несміло подав свою руку й відчув, як вона потонула в долоні Ватсона. — Піклуйся про них гарненько, Дене.

— Так, сер.

Ватсон відпустив рученя Денні й розпрямився. Він глянув на Уллмана.

— Що ж, до наступного року, — сказав він, простягаючи руку.

Уллман в’яло торкнувся до неї. Рожевуватий камінь у його персні піймав світло люстри у вестибюлі й зловісно підморгнув.

— Дванадцятого травня, Ватсоне, — сказав він. — Ні на день раніше або пізніше.

— Так, сер, — сказав Ватсон, і Джек виразно уявив, як подумки той додав: «Траханий підар».

— Гарної вам зими, містере Уллмане.

— О, у цьому я сумніваюся, — зарозуміло відповів той.

Ватсон відчинив одну стулку великих парадних дверей, вітер завив голосніше й заходився тріпати комір його куртки.

— Ви обережніше, — сказав він.

Відповів Денні:

— Так, сер.

Ватсон, не такий і далекий предок якого володів готелем, соромливо прослизнув у двері. Ті зачинилася за ним, заглушивши вітер. Вони всі разом спостерігали, як Ватсон простукав поношеними чорними ковбойськими чоботями по широких щаблях парадного ґанку. Поки він перетинав стоянку й залізав усередину свого пікапа «Інтернешнл гар-вестер», біля його ніг кружляло тендітне жовте листя осики. Він завів авто, із заржавленої вихлопної труби вилетів синій димок. Поки машина заднім ходом виїжджала зі стоянки, усі мовчали, немов були під владою закляття. Вантажівка Ватсона зникла за виступом пагорба, а потім з’явилася знову, маленька, на головній дорозі. Він тримав курс на захід.

На мить Денні відчув, що йому самотньо, як ніколи в житті.

13. Парадний вхід

Сімейство Торренсів стояло на довгому парадному ґанку готелю «Оверлук», немов позуючи для сімейного портрета: у центрі — Денні в застебнутій курточці, яка від минулої осені стала малою й уже протиралася на ліктях; за ним — Венді, що опустила руку йому на плече; ліворуч від хлопчика — Джек, долоня якого невагомо лежала на голівці сина.

Містер Уллман у дорогому коричневому мохеровому пальті, застебнутому на всі ґудзики, на крок відстав. Сонце, що вже геть зникло за горами, обвело вершини золотою вогненною облямівкою, а тіні зробило довгими й ліловими. На стоянці залишилося лише три авта: тутешня вантажівка, «Лінкольн-Континенталь» Уллмана й старенький «фолькс-ваґен» Торренса.

— Ну, ось ключі, — сказав Уллман Джеку. — Ви все зрозуміли щодо котла й опалення?

Джек кивнув, почуваючи до Уллмана щось на кшталт щирого співчуття. У цьому сезоні справи закінчилися, клубок змотали до 12 травня майбутнього року — не до 11, не до 13-і відповідальний за все Уллман, який правив про готель тоном, у якому звучала безсумнівна пристрасть, не міг не пошукати недоліків.

— Гадаю, я впораюся як слід, — сказав Джек.

— Добре. Буду з вами в контакті. — Але він і далі не квапився, начебто чекав, що вітер прийде на допомогу й, можливо, віднесе його до авта. Уллман зітхнув. — Ну гаразд. Бажаю добре провести зиму, містере Торренсе, місіс Торренс. І тобі, Денні.

— Спасибі, сер, — сказав Денні. — І вам теж.

— Сумнівно, — ще раз сказав Уллман, і це пролунало сумно. — Цей готель у Флориді, якщо казати відверто, справжній смітник. Гайнуєш час на марноту. «Оверлук» — ось моя теперішня справа. Гарненько піклуйтеся про нього для мене, містере Торренсе.

— Гадаю, наступної весни, коли ви повернетеся сюди, він буде на місці, — сказав Джек, а в мозку Денні блискавкою промайнула думка

(а ми?)

і пропала.

— Звісно. Звісно, він буде на місці.

Уллман подивився на дитячий майданчик, де під вітром потріскували кущі-тварини. Потім ще раз діловито кивнув.

— Що ж, до побачення.

Він швидко й манірно пройшов до свого автомобіля — кумедно великого для такої низенької людини — і зник усередині. Загурчав, оживаючи, мотор «лінкольна», а коли він вибирався зі свого місця на паркінґу, спалахнули задні фари. Машина від’їхала, й Джек зумів прочитати маленьку табличку над місцем її стоянки: «ТІЛЬКИ ДЛЯ МАШИНИ МІСТЕРА УЛЛМАНА, УПР.».

— Аякже, — тихо мовив Джек.

Вони проводжали його поглядами, поки машина не зникла з виду, з’їхавши вниз по східному схилу. Коли вона зникла, всі троє переглянулися — мовчки, майже злякано. Вони залишилися самі. По акуратно підстриженій галявині, не призначеній для очей постояльців, зграйками безцільно кружляло листи осики, ледь торкаючись землі. Крім них трьох, не було кому побачити, як осіннє листя крадеться по траві. Від цього в Джека виникло дивне відчуття — начебто він зменшувався, і його життєва сила змаліла до жалюгідної іскорки, зате готель і його територія удвічі збільшувалися, ставали лиховісними, і їхня похмура нежива сила перетворювала його, Джекову, родину на карликів.

Потім Венді сказала:

— Поглянь-но на себе, доко. У тебе з носа тече, як із пожежного шланга. Ходімо досередини.

І вони пішли всередину, рішуче зачинивши двері перед безупинним виттям вітру.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ОСИНЕ ГНІЗДО

14. На даху

— Ах, ти ж, курва, хай тобі чорт!

Джек Торренс скрикнув від болю й подиву і з розмаху плеснув правою рукою по синій робочій ковбойці, проганяючи велику сонну осу, що вжалила його. Потім якомога швидше поліз угору по даху, поглядаючи через плече, чи не піднімаються з гнізда, яке він розворушив, брати й сестри цієї оси, щоб стати на бій. Якщо так, усе могло кепсько закінчитись — гніздо було на шляху до сходів, а люк, що вів на горище, був замкнений зсередини. Падати довелося б з висоти сімдесяти футів на зацементовану веранду між готелем і галявиною.

Прозоре повітря над гніздом було непорушним, непо-тривоженим.

З відразою присвиснувши крізь зуби, Джек сів, осідлавши гребінь даху, і оглянув указівний палець правої руки. Той уже почав опухати, і Джек вирішив, що варто спробувати проповзти повз гніздо до сходів, щоб спуститися й прикласти до пальця лід.

Було двадцяте жовтня. Венді й Денні поїхали в Сайдвін-дер на тутешній вантажівці (старенькому, торохтливому «доджі», якому все-таки довіряти можна було більше, ніж «фольксваґену» — той тепер похмуро хрипів, мов доживав останні дні), щоб купити три галони молока й дещо придбати до Різдва. Закуповувати подарунки було зарано, але неможливо було сказати, коли остаточно випаде сніг. Заморозки вже почалися, а дорога до «Оверлука» подекуди бралася ожеледдю.

Поки що була неймовірно гарна осінь. Усі три тижні, які Торренси провели тут, золоті дні змінювали одні одних. Прохолодне, підбадьорливе ранкове повітря вдень прогрівалося до шістдесяти з хвостиком — якраз зручно піднятися на похилий дах західного крила «Оверлука» й перестелити там черепицю. Джек чесно зізнався Венді, що роботу можна було закінчити ще чотири дні тому, однак він вирішив, що поспішати нікуди. Вид, що відкривався згори, був настільки ефектним, що перед ним блідла навіть панорама за вікном президентського люкса. Мало того: заспокоювала сама робота. На даху Джек почував, як зціляється від ниючих ран останніх трьох років. На даху він почував, як набуває душевної рівноваги. Ті три роки починали здаватися плутаним кошмаром.

Черепиця добряче прогнила, частину її геть здули урагани минулої зими. Усе це він віддер і скинув із краю даху, волаючи на все горло: «Бережись! Бомба!» — йому зовсім не хотілося вцілити в Денні, якщо той ненароком заблукає сюди. Коли оса вжалила Джека, він саме діставав зношений болт.

Іронія полягала в тому, що кожного разу, піднімаючись на дах, Джек сам себе попереджав: обережно, не наступи на гніздо; на такий випадок він навіть прихопив димову шашку Але того ранку стояла така тиша й спокій, що його пильність ослабла. Він знову опинився у світі повільно створюваної ним п’єси, накидаючи начорно сцену, над якою буде працювати ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і хоча Венді з цього приводу не просторікувала, він знав, що дружина задоволена. Не давалася вирішальна сцена з директором школи, садистом Денкером, і Ґері Бенсоном, юним героєм п’єси — на ній Джек застопорився в останні нещасні півроку в Стовінґтоні, у ті шість місяців, коли жагуча спрага напитися бувала настільки сильною, що йому ледве вдавалося зосередитися на уроках у школі, не кажучи вже про надпрограмні літературні проби.

Але ось уже дванадцять вечорів, варто було лише Дже-кові сісти за свій «ундервуд» тієї моделі, яку ставлять в конторах (його він позичив з головного офісу, з першого поверху), як усі завади зникали таким же чарівним чином, як розчиняється в роті цукрова вата. Майже без зусиль йому вдалося вилити душу Денкера (а цього увесь час бракувало), відповідно він переписав більшу частину другого акту так, щоб усе крутилося навколо нової сцени. Із часом усе виразніше поставав третій акт, який саме й крутився у Джека в голові, коли оса обірвала роздуми. Він подумав, що міг би за два тижні начорно накидати акт, а до Нового року закінчити весь чистовик клятої п’єси.

У Нью-Йорку в нього була літагент — уперта рудоволоса пробивна пані на ім’я Філліс Сендлер, вона курила «Гер-берт Терейтон», пила з паперового стаканчика «Джим Бім» і вважала, начебто літпроцес заклинило на Шоні О’Кейсі.

Вона продала три оповідання Джека, включаючи те, яке надрукував «Есквайр». Джек уже повідомив Філліс про п’єсу «Маленька школа», описавши основний конфлікт між талановитим ученим Денкером, який опустився до того, що перетворився на жорстокого й злостивого директора ново-англійської школи на зламі віку, і Ґері Бенсоном, учнем, якого Денкер бачить самим собою в молодості. Філліс відповіла, висловила зацікавлення і застерегла, що перш ніж сідати за п’єсу, Джекові варто перечитати О’Кейсі. Цього року вона написала йому ще раз, запитуючи, де, чорт забирай, п’єса. Джек понуро відповів, що «Маленька школа» безстроково, а може й назавжди, застрягла на півдорозі від руки до паперу в тій «цікавій інтелектуальній Гобі, яку зазвичай називають авторським тупиком». Тепер складалося враження, що Філліс і справді має шанс одержати п’єсу. Вдала вона буде чи ні, чи поставлять її коли-небудь — питання зовсім іншого порядку. До того ж Джека, здається, такі проблеми не дуже й хвилювали. У певному сенсі він почував, що каменем спотикання була сама п’єса — колосальний символ невдалих років у Стовінґтонській школі; символ сім’ї, яку Джек мало не зруйнував, як божевільний хлопчисько, що сів за кермо старої руїни; символ жахливого нападу на сина, інциденту із Джорджем Гетфілдом на автостоянці — інциденту, який не можна було, як і раніше, вважати черговим раптовим руйнівним спалахом свого темпераменту. Тепер Джек вважав, що проблема його алкоголізму частково поставала з неусві-домленого бажання звільнитися від Стовінґтона, а відчуття, що подітися нікуди, душило будь-який письменницький порив. Він покинув пити, але спрага свободи не зменшилася.

Звідси — Джордж Гетфілд. Тепер від тих днів зосталася лише п’єса на столі їхньої з Венді спальні, а коли він закінчить її й відішле в нью-йоркське агентство Філліс, можна буде повернутися до інших речей. Не до роману (Джек поки що не був готовий поринути в трясовину зобов’язань ще на три роки), але до кількох оповідань — безсумнівно. Може, навіть збірника оповідань.

Обережно пересуваючись рачки, Джек проповз униз по схилу даху, минувши чітку межу між новою зеленою черепицею й ділянкою, яку щойно закінчив розчищати. Діставшись до її краю, ліворуч від розкритого осиного гнізда, Джек непевно посунув до нього, готовий позадкувати і злетіти сходами вниз, на землю, як тільки запахло б смаленим.

Він схилився над місцем, де зняв черепицю, і заглянув туди.

Гніздо ліпилося в просторі між старим болтом і підстеленими під саму черепицю дошками три на п’ять. Але ж воно в біса й велике! Сірувата паперова куля, здалося Джекові, була близько двух футів у діаметрі. Неправильної форми, бо щілина між планками й болтом вузькувата, але Джек подумав, що все-таки маленькі кусюки попрацювали на славу. Поверхня гнізда кишіла незграбними, повільними комахами. Вони були великі й недоброзичливі — не ті, що в жовтих піджачках, менші й спокійніші, ні, це були шершні. Від осінньої прохолоді вони отупіли, стали повільними, але Джек, з дитинства добре знайомий з осами, вирішив, що йому пощастило — він відбувся тільки одним укусом. Так, подумав він, якби Уллман найняв працівника в розпалі літа, той, розібравши саме цю ділянку даху, був би до чортиків здивований. Іще 6 пак. Коли на вас сідає одразу дюжина шершнів і жалить обличчя, руки, плечі, ноги просто крізь штани, цілком можна забути, що до землі — сімдесят футів. Намагаючись утекти від них, запросто можна й полетіти з даху. І все це — через маленькі створіння, найбільші з яких завдовжки всього як пів-олівця.

Десь, чи в недільній газеті, чи в журнальній статті, він читав, що сім відсотків усіх смертей в автомобільних катастрофах не мають пояснення. Ніяких механічних несправностей, ніякого перевищення швидкості, всі тверезі, погода гарна. Просто на пустельному відрізку дороги розбивається самотня машина, і єдиний небіжчик — водій — вже не пояснить, що сталося. У статті подавалося інтерв’ю з поліцейським, згідно з теорією якого чимало так званих «аварій на рівному місці» відбуваються через те, що в машині опинилися комахи. Оси, які-небудь бджоли, може, навіть павуки або мошки. Охоплений панікою водій намагається їх прибити або випустити, відкривши віконце. Не виключено, що комаха кусає його. Може, водій просто втрачає керування. Так чи інакше, раз... і все закінчено. А комаха, звичайно, зовсім не постраждавши, з веселим дзижчанням летить собі геть від димуючих руїн... Джек згадав, що поліцейський наполягав, щоб патологоанатоми під час розкриття таких жертв дивилися, чи немає укусів комах.

Зараз, коли він дивився вниз, на гніздо, йому здавалося, що воно може слугувати символом усього, через що він пройшов, а ще — знаменням майбутніх кращих часів. Як інакше пояснити все, що сталося з ним? Адже він, як і раніше, відчував: весь набір стовінґтонських неприємностей доводилося розглядати з тієї точки зору, що Джек Торренс — сторона пасивна. Із-поміж викладачів Стовінґтона Джек знав багатьох (тільки у відділі англійської мови — двох), які полюбляли випити. Зек Танні мав звичку в суботу вранці купувати ціле барило пива й весь вечір цмулити це пиво на задньому дворі, а в неділю, чорт забирай, дивився футбольні матчі або старі фільми й допивав до дна. Однак весь тиждень Зек був тверезий як скло — хіба деколи випивав слабенький коктейль за ленчем.

Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони шукали одне одного, як два ізгої, усе ще спраглі спілкування, щоб утопитися на пару, а не поодинці. Тільки море було не солоним, а винним, ото й усе. Спостерігаючи, як оси внизу займаються справами, до яких їх підштовхує інстинкт, поки зима ще не напосіла й не знищила всіх, крім матки, що впала в сплячку, Джек пішов ще далі. Він — досі алкоголік, і буде ним завжди. Може, він став алкоголіком у той момент, коли на інститутській вечірці, на другому курсі, вперше спробував спиртне. Це не мало жодного стосунку до сили волі, до питання, чи морально пити, до слабкості або сили його власного характеру. Десь усередині було зламане реле чи вимикач, що не спрацьовував, так що волею-неволею Джек рухнув униз — спершу повільно, потім, коли на нього почав тиснути Стовінґтон, усе швидше. Довгий слизький спуск, а внизу виявився нічийний велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс — пасивний об’єкт. З його норовом було те ж саме. Усе життя Джек безуспішно намагався стримувати його. Він пам’ятає, як сусідка, коли йому було сім, надавала йому по попі за те, що він грався з сірниками. Утікши від неї, він запустив каменем у машину, що проїжджала мимо. Це побачив його батько й, ошалілий, налетів на маленького Джекі й натовк йому попу так, що вона аж почервоніла... а потім підбив око. Але, коли батько, бурмочучи щось собі під ніс, пішов у дім подивитися, що там по телевізору, Джек, який наткнувся на бездомного собаку, копнув його в канаву. Дві дюжини бійок у початковій школі, у середній — ще більше, так що двічі Джека відстороняли від занять і безліч разів залишали після уроків, незважаючи на гарні оцінки. Запобіжником, певною мірою, був футбол, хоча Джек чудово розумів, що мало не щохвилини кожної гри буквально звіріє, сприймаючи як особисту образу кожен блок і перехоплення м’яча суперником. Грав він добре; і в молодших, і в старших класах був «Найкращим у спортивній асоціації» — але чудово знав, що завдячувати в цьому (або винити в цьому) має своєму кепському характеру. Футбол не приносив йому радості. Кожна гра народжувала недобрі почуття.

І все ж, незважаючи на все це, Джек не відчував себе мерзотником. Він не почував себе поганим. Себе він завжди сприймав як Джека Торренса, справді класного хлопця, якому варто навчитися тримати в шорах свій норов до того, як одного чудового дня станеться лихо. І так само слід було навчитися приборкувати своє пияцтво. Але він, безперечно, був не лише фізіологічним, але й емоційним алкоголіком, і між першим і другим існував взаємозв’язок, але в таких глибинах його істоти, куди й заглядати не захочеш. Чи були глибинні причини взаємозалежні чи ні, мали вони соціологічне, психологічне чи фізіологічне походження, Джека не переймало. Справу доводилося мати з результатами: із прочуханами від батька; з відстороненням від занять і спробами пояснити, як порвав у бійці на дитячому майданчику шкільну форму; а пізніше — з похміллям, з повільним розчиненням клею, який скріплює його шлюб; з єдиним велосипедним колесом, погнуті спиці якого стриміли в небо; зі зламаною рукою Денні. І звичайно, із Джорджем Гетфілдом.

Джек почував, що даремно він сунув руку у Велике Осине Гніздо Життя. Образ був огидний. Але як метафора реальності здавався корисним. У розпалі літа рука Джека сунулася під якісь згнилі планки — і кисть цієї руки, та й усю її тепер, палив священний, праведний вогонь, що руйнує свідомі думки, робить застарілою концепцію цивілізованої поведінки. Чи можна очікувати від вас, що ви будете чинити як мисляча людська істота, якщо вашу руку простромлюють розжарені гострі голки? Чи можна очікувати, що ви будете жити в любові й злагоді зі своїми рідними й близькими, якщо ситуація (ситуація, яку Джек уважав настільки безневинною) така, що з діри піднімається коричнева розлютована хмара й стрілою летить просто на вас? Чи можна вважати вас відповідальним за свої вчинки, якщо ви стрімголов біжете по похилому даху за сімдесят футів над землею, не знаючи куди, забувши, що ноги, спотикаючись у паніці, можуть не втримати і ви незграбно впадете на водостічний жолоб і далі, вниз, де на бетоні чекає смерть? Джек думав, що не можна. Коли здуру сунеш руку в осине гніздо, то не укладаєш із дияволом угоду про те, щоб забути про своє цивілізоване «я» з його пастками — любов’ю, повагою, честю. Це просто трапляється з вами. Пасивно, не кажучи й слова, ви перестаєте бути розумною істотою і перетворюєтеся на істоту, керовану нервовими закінченнями; з людини із вищою освітою за п’ять секунд ви перетворюєтеся на виючу мавпу.

Він подумав про Джорджа Гетфілда.

Високий, з кошлатим світлим волоссям, Джордж був майже виклично красивим юнаком. У тісних джинсах і стовінґ-тонській куртці з недбало закасаними по лікоть рукавами, що оголювали засмаглі руки, той нагадував Джекові молодого Роберта Редфорда, і він сумнівався, що подобатися для Джорджа — проблема. Не більша, ніж десятьма роками раніше для того чортеняти-футболіста, Джека Торренса. Він міг, не покрививши душею, сказати, що не відчуває до Джорджа ревнощів і не заздрить його красі; фактично, Джек майже несвідомо почав розглядати Джорджа як фізичне втілення героя своєї п’єси, Ґері Бенсона — чудовий контраст із похмурим, згорбленим, старіючим Денкером, що поступово так зненавидів Ґері. Але сам Джек Торренс ніколи не мав таких почуттів до Джорджа. Якби все було так, він би зрозумів це. У цьс*му він був цілком упевнений.

На його уроках у Стовінґтоні Джордж пас задніх. До академічної успішності футбольної й бейсбольної зірки більших вимог не висували, і той задовольнявся «С» й час від часу «В» з історії чи ботаніки. Затятий суперник на полі, до навчання Джордж був байдужий — такі в класі розважаються. На цьому типові людей Джек знався більше з власного навчання в середній школі й коледжі, ніж зі свого куцого викладацького досвіду. Джордж Гетфілд прикидався. Він умів бути в класі спокійним і невимогливим, але, якщо застосувати правильний набір стимулів до змагання (однаково що прикласти електроди до скронь чудовиська Франкенштейна, кисло подумав Джек), Джордж міг перетворитися на нищівну силу.

У січні Джордж разом із двома дюжинами інших учнів проходив відбір у дискусійну команду. Із Джеком він був цілком відвертий. Його батько — юрист акціонерного товариства — хотів, щоб син пішов по його стопах. Джордж, не маючи палкого бажання зайнятися чимось іншим, не заперечував. Оцінки в нього були не найкращі, але це, зрештою, лише середня школа, часу залишалося ще чимало. Якби «може» раптом перетворилося на «повинен», батькові Джорджа було на кого натиснути. Власні атлетичні таланти Джорджа відкрили б й інші двері. Але Браян Гетфілд вважав, що його син повинен увійти в дискусійну команду. Непогана практика, до того ж на щось подібне завжди звертають увагу екзаменаційні комісії в юридичних коледжах. Тому Джордж зайнявся дебатами, а наприкінці березня Джек вигнав його з команди.

Накінець зими внутрішньокомандні диспути запалили спортивну душу Джорджа Гетфілда. Він став нещадним і рішучим сперечальником, люто готуючи свої «за» або «проти». Неважливо, яким був предмет суперечки — легалізація марихуани, відновлення страти чи дотації на дефіцит пального. Джордж набив руку, але був такий агресивний, що йому стало однаково, що саме обстоювати, — риса, як знав Джек, напрочуд рідкісна й цінна навіть для сперечальників високого рівня. Душа справжнього сперечальника не надто відрізняється від душі політичного авантюриста — обидві спраглі вирішального шансу. Поки що все йшло добре.

Але Джордж Гетфілд затинався.

Цей недолік був непомітний у класній кімнаті, де Джордж завжди бував спокійний і зібраний (незалежно від того, виконав він домашнє завдання чи ні), і тим паче не впадав в око на футбольному полі Стовінґтона, де балакучість не є доблестю й де іноді за це можна вилетіти із гри.

Джордж починав затинатися, коли добряче запалювався на диспуті. Що дужче він гарячкував, то гірше виходило. Варто йому було відчути, що аргументи опонента слабкі й одноманітні, як між його мовними центрами й ротом виникало щось на кшталт інтелектуального правця, так що він сильно пригальмовував, а час збігав. Боляче було дивитися на це.

— От-т-тож, я г-г-ад-даю, н-нам в-в-варто з-зам-мис-литися н-над т-тим, що ф-ф-факти, які п-подав м-містер Д-д-дорскі, втрач-чають свою ак-к-ктуальність ч-через те...

Дзвенів дзвінок, і Джордж збентежено обертався, люто зиркаючи на Джека, що сидів поруч із таймером. У такі моменти Джордж червонів, а його рука судорожно стискала папери.

Після того як Джек вигнав багатьох виразно бездарних учнів, він ще довго тримав Джорджа. Згадалося, як одного разу, надвечір, приблизно за тиждень до того, як Джек неохоче опустив сокиру, Джордж затримався після того, як інші розбіглися, і сердито обвинуватив Джека:

— В-ви перевели таймер уперед.

Джек підняв очі від паперів, які прибирав у портфель.

— Джордже, про що ти?

— Ви не д-дали мені мої п’ять хвилин цілком. Ви перевели його вперед. Я д-дивився на годинника.

— Таймер і годинники можуть іти трохи по-різному, Джордже. Цієї клятої штуковини я й пальцем не торкався. Слово скаута.

— Н-н-ні, торкалися!

Войовничість Джорджа, відображена в його погляді рішучість «обстоювати-свої-права» розпалили власний норов Джека. Він уже два місяці, два страшенно довгих місяці не прикладався до пляшки, і ним аж струсило. Він зробив останню спробу не зірватися.

— Запевняю тебе, Джордже, це не так. Справа у твоєму затинанні. Не знаєш, звідки воно? У класі ти не затинаєшся.

— Я не-не-не з-з-затинаюся!

— Не кричи на мене.

— Ви х-хочете п-підловити мене! В-вам не х-хочеться, щоб я 6-6ув у вашій ч-чортовій к-к-команді!

— Не кричи, кажу. Поговорімо розумно.

— Та йд-ди т-ти!

— Джордже, якщо ти впораєшся із затинанням, я з радістю залишу тебе в команді. Ти добре готуєшся до всіх практичних занять і класно вмієш розкрити суть питання — а отже, тебе рідко можна застати зненацька. Але користі від цього мало, якщо ти не в змозі впоратися із...

— Я н-н-ніколи н-не затинався! — вигукнув той. — Це в-все в-ви! Якби дис-скусійною к-к-командою керував х-хто-небудь і-і-інший, я б міг...

Норов Джека знайшов іншу лазівку.

— Джордже, якщо ти не навчишся давати собі з цим раду, з тебе ніколи не вийде класний юрист. Закон — не футбол. Дві години щовечірніх тренувань не позбавлять тебе від цього. Чи ти гадаєш, що підведешся на засіданні ради й скажеш: «А т-т-тепер, д-д-джентльмени, з-з приводу цього п-пору-шення...»

Джек раптом почервонів — не від гніву, а від сорому за власну жорстокість. Адже перед ним була не зріла людина, а сімнадцятилітній хлопчак, який зіткнувся з першою серйозною катастрофою життєвих надій, і хтозна — чи не просив той, єдиним можливим для себе чином, щоб Джек допоміг йому знайти вихід, упоратися з ситуацією.

Джордж кинув на нього останній лютий погляд; слова застрявали між скривлених, неслухняних губ, намагаючись вирватися назовні.

— В-в-ви пе-переставили т-таймер! В-ви не-ненавидите мене, б-бо з-з-знаєте... ви знаєте... з-з-з...

Тамуючи крик, він кулею вилетів із класу, так ляснувши дверима, що аж скло задеренчало. Джек так і стояв, скоріше відчуваючи, аніж чуючи гучний тупіт «адідасів» Джорджа по коридору. Першою думкою Джека, якого ще не відпустили ні його норов, ні сором за глузування над затинанням Джорджа, була якась нездорова радість: уперше в житті Джор-джеві Гетфілду знадобилося те, чого він не міг одержати. Перший раз трапилася неприємність, яку не можна було поправити за допомогою всіх татових грошей. Неможливо дати хабаря мовному центру. Неможливо запропонувати язикові п’ятдесятидоларову надбавку на тиждень і премію до Різдва, щоб він тільки погодився перестати поводитись так, як голка програвана на скособоченій платівці. Потім сором повністю поглинув радість, і Джек відчув себе так, як почувався, зламавши руку Денні.

«О Господи, я ж не мерзотник. Будь ласка».

Подібна хвороблива радість із приводу відступу Джорд-жа була радше в дусі персонажа п’єси, Денкера, ніж драматурга Джека Торренса.

«Ви ненавидите мене тому, що розумієте...»

Тому, що розумієте... що?

Що таке він міг розуміти про Джорджа Гетфілда, щоб зненавидіти його? Що перед Джорджем лежить усе майбутнє? Що він трохи схожий на Роберта Редфорда й усі дівчиська припиняють базікання, коли в басейні він робить подвійне сальто з трампліна? Що він грає у футбол і бейсбол із природною, незавченою грацією?

Смішно. Нісенітниця. Джек ні в чому не заздрив Джор-джеві Гетфілду. По правді кажучи, злощасне затинання значно дужче засмучувала Джека, ніж самого Джорджа — адже той справді міг би стати чудовим сперечальником. А якби Джек і перевів таймер уперед — чого він, зрозуміло, не робив, — те лише з однієї причини: і йому, й іншим членам команди робилося ніяково від зусиль Джорджа. Вони страждали від цього так само, як страждаєш, коли промовець на вечірніх заняттях забуває щось зі свого тексту. Якби він і перевів таймер уперед, то просто, щоб... щоб вирятувати Джорджа з такої незручної ситуації.

Але він не переводив таймер. У цьому він був цілком упевнений.

6 “Сяйво" ^

За тиждень він виключив Джорджа з команди й цього разу тримав себе в руках. Усі крики й погрози виходили від Джорджа. Ще за тиждень під час практичного заняття він вийшов на стоянку, щоб забрати з багажника «фольксваґе-на» залишену там стопку довідників, і виявив, що Джордж стоїть на одному коліні — довге світле волосся звисало на обличчя, а в руці у нього мисливський ніж. Джордж різав праву передню шину «фольксваґена». Задні шини були вже порізані, й «жук» осів на них, як маленький втомлений пес.

В очах Джека все стало червоним, і про сутичку він пам’ятає дуже мало. Пам’ятає хрипке гарчання, начебто своє:

— Гаразд, Джордже. Якщо тобі так хочеться, ходи-но сюди, отримай своє!

Він пам’ятає, як Джордж підняв здивовані, повні страху очі. Він сказав: «Містере Торренсе...», немов збирався пояснити, що це просто непорозуміння. Коли він прийшов сюди, шини були вже спущені, а сам він просто зчищав бруд із передніх протекторів кінчиком ножа, який зовсім випадково виявився у нього в руках...

І тут, стиснувши кулаки, у розмову вступив Джек; здається, він посміхався. Він не був упевнений у цьому.

Джордж стиснув ніж зі словами: «Краще не підходь!» Це було останнім, що запам’ятав Джек.

Наступний його спогад — міс Стронґ, учителька французької, тримає його за руки й зі слізьми кричить:

— Перестаньте, Джеку! Перестаньте! Ви його вб’єте!

Кліпаючи, він тупо оглянувся. Мисливський ніж поблискував на асфальті за чотири ярди від них. «Фольксваґен»

Джека, його бідолашний старенький «жук», ветеран безлічі диких п’яних опівнічних поїздок, сидів на трьох спущених шинах. На правому крилі Джек побачив вм’ятину, а в середині вм’ятини дещо ще, і була ця пляма чи то червоної фарби, чи крові. На мить він розгубився, думки повернулися

(Господи, Еле, ми все-таки його переїхали)

до тієї, іншої ночі. Потім він перевів погляд на Джорджа; на Джорджа, який, здивовано кліпаючи очима, лежав на асфальті. Дискусійна група Джека вибігла надвір, вони скуп-чилися біля дверей, вирячившись на Джорджа. З ранки на голові по обличчі текла кров, ранка здавалася невеликою, але кров текла ще й з вуха — імовірно, це означало струс мозку. Коли Джордж спробував підвестися, Джек, вирвавшись від міс Стронґ, рушив до нього. Той затрусився від страху.

Джек поклав руки Джорджеві на груди й уклав його назад.

— Лежи, не рухайся! — сказав він. — Не намагайся підвестися.

Він повернувся до міс Стронґ, яка не зводила з них нажаханих очей.

— Будь ласка, міс Стронґ, сходіть по шкільного лікаря, — сказав він їй.

Тоді вона помчала в будинок. Він подивився на свою дискусійну команду, подивився їм просто в очі, тому що знову відчув себе вчителем, знову — самим собою, а коли він бував самим собою, у всьому штаті Вермонт не було приємнішого хлопця. Звичайно, вони це розуміли.

— Зараз можете йти додому, — спокійно сказав Джек. — Завтра зустрінемося знову.

Але до кінця тижня команду покинуло шестеро учнів, двоє — досить демонстративно, однак це не мало великого значення: адже на той час Джекові вже повідомили, що він звільнений.

Проте йому якось вдавалося не торкатися пляшки, а це вже неабищо, вважав Джек.

І ненависті до Джорджа Іетфілда він не мав. Безсумнівно. Не сам Джек діяв — над ним вчинено дію.

«Ви ненавидите мене тому, що знаєте...»

Але він не знав нічого. Він готовий був заприсягтися в цьому, як і в тому, що перевів таймер уперед не більше ніж на хвилину.

По даху, поруч із дірою в черепиці, в’яло повзали дві оси.

Він спостерігав за ними, поки ті не розправили крила — неправильні з погляду аеродинаміки, але незбагненно дужі — й не полетіли із дзижчанням геть, у сяйво жовтневого сонця, можливо, щоб ужалити ще когось.

Скільки він уже сидить тут, з неприємним подивом дивлячись на цю діру, відчитуючи себе за давні гріхи? Він подивився на годинника. Майже півгодини.

Джек спустився до краю даху, перекинув ногу вниз і просто під навісом намацав верхній щабель драбини. Він піде в сарай, де високо на полиці, щоб не дістав Денні, зберігається димова шашка. Він візьме її, повернеться нагору, і тоді буде їхня черга дивуватися. Джек щиро вірив у це. Тебе можуть ужалити — і ти можеш вжалити у відповідь. За дві години гніздо стане жованим папером, і Денні, якщо захоче, зможе забрати його до себе в кімнату — коли Джек був маленьким, у нього було таке гніздо, від якого слабко пахло димком і бензином. Денні зможе повісити його просто над узголів’ям. Нічого страшного не станеться.

— Мене попускає.

У полуденній тиші слова Джека пролунали впевнено, і звук власного голосу заспокоїв його, хоч він і не збирався говорити це вголос. Його справді попускало. Можна було поступово перейти від пасивності до активних дій і заново оцінити те, що одного разу мало не позбавило Джека розуму, як щось нейтральне, що спричиняє лише академічний інтерес, та й то при нагоді. Якщо місце, де це можна було зробити, існувало — безсумнівно, воно було тут.

Він спустився вниз по димову шашку. Вони заплатять. Заплатять йому за укус.

15. Унизу перед готелем

Два тижні тому на задньому дворі Джек знайшов чималий пофарбований набіло плетений стілець і, попри заперечення Венді, що, слово честі, потворнішого вона нічого не стрічала, переніс на ґанок. Зараз, улаштувавшись на цьому стільці, він читав «Ласкаво просимо у важкі часи» Е. Л. До-ктороу, і тут по під’їзній дорозі в готельній вантажівці приїхали дружина з сином.

Розвернувши машину, Венді хвацько в’їхала на стоянку, спершу давши повний газ, а потім одразу вирубавши його. Єдина задня фара вантажівки згасла. Після того як вона вимкнула запалювання, мотор ще сварливо побурчав і врешті замовк. Джек підвівся зі стільця й легкою ходою рушив їм назустріч.

— Привіт, тату! — крикнув Денні й побіг угору по схи-лу. У руці в нього була коробка. — Поглянь, що мені мама купила!

Джек підхопив сина на руки, двічі покружляв і чмокнув у губи.

— Джеку Торренсе, Юджине О’Ніле свого покоління, американський Шекспіре! — сказала з посмішкою Венді. — Дивно зустріти вас тут, так високо в горах.

— Люба пані, я більше не міг терпіти черні, — відповів він і обняв її. Вони поцілувалися. — Як з’їздили?

— Чудово. Денні скаржився, що я увесь час смикала машину, але один раз я її не поставила на ручник і... ой, Джеку, ти закінчив?

Вона дивилася на дах, і Денні глянув туди ж. Коли він побачив на даху західного крила широку латку нової черепиці, що зеленіла яскравіше, ніж решта, обличчя хлопчика прорізала неглибока зморшка. Потім він опустив очі до коробки, яку тримав у руках, і обличчя знову прояснилося. Жахи, які йому показав тоді Тоні, по ночах верталися, переслідуючи його в усій своїй первісній виразності, але сонячного дня відмахнутися від них було легше.

— Поглянь, тату, поглянь!

Джек узяв у сина коробку. У ній виявилася іграшкова ма-лшна, зроблена за однією з карикатур Великого татуся Рота, якими раніше Денні не раз захоплювався, — Файний Фіолетовий «Фольксваґен». На коробці було намальоване велике фіолетове авто, його брудний слід висвічували фари довгого кадилака «купе-де-вілль» 59 року випуску. Крізь дах лімузина, ухопившись пазуристими лапами за кермо внизу, визирав монстр — величезний, весь у бородавках, налиті кров’ю очі вилазили з орбіт, посмішка була маніяцькою. Позаду з-за повороту виїжджало величезне англійське гоночне авто.

Венді усміхалася, і Джек підморгнув у відповідь.

— Ось чим ти мені подобаєшся, доко, — сказав Джек, віддаючи коробку. — Тобі до смаку все спокійне, тверезе, самозаглиблене. Ти — справжній татів синок.

— Мама сказала, ти допоможеш мені його зібрати, як тільки я зможу прочитати всього першого «Діка і Джейн».

— Тоді це буде наприкінці тижня, — сказав Джек. — Що ще маєте в цьому симпатичному фургончику, мем?

— Ні-і. — Вона схопила його за руку й потягнула назад. — Не заглядай. Дещо з цього — для тебе. Ми з Денні віднесемо все в дім, а ти можеш забрати молоко. Воно в кабіні на підлозі.

— Ось що я для тебе таке, — закричав Джек, плеснувши себе долонею по лобі. — Просто в’ючний кінь, звичайна сільська худобина. Неси туди, неси сюди, неси не знаю куди...

— Неси-но це молоко в кухню, містере.

— Це вже занадто! — вигукнувши так, Джек бухнувся на землю, а Денні стояв над ним і гиготів.

— Уставай, уставай, бугаю здоровий, — сказала Венді й тицьнула Джека носаком кросівки.

— Бачиш? — запитав він Денні. — Вона обізвала мене бугаєм. Ти свідок.

— Свідок, свідок! — радіючи, підхопив Денні й перестрибнув через розпростертого на землі батька.

Джек сів.

— До речі, ти мені нагадав, друже, — в мене для тебе теж дещо є. На ґанку, біля попільниці.

— Що?

— Забув. Піди подивися.

Джек піднявся. Удвох із Венді вони стояли, дивлячись, як Денні промчав по галявині й злетів на ґанок, стрибаючи через дві сходинки. Він обійняв дружину за талію.

— Ти щаслива, дитинко?

Вона серйозно подивилася на нього.

— Такою щасливою я не була відтоді, як ми одружилися.

— Правда?

— Слово честі.

Він міцно пригорнув її до себе.

— Я тебе люблю.

Розчулена Венді притулилася до нього у відповідь. Такі слова Джек Торренс вимовляв рідко; можна було полічити на пальцях, скільки разів вона їх чула — і до, і після весілля.

— Я теж люблю тебе.

— Мамо! Мамо! — Денні на ґанку вже верещав від захвату. — Ходи, подивися! Ого! Оце так!

— Що це? — запитала Венді, коли, тримаючись за руки, вони йшли від стоянки до ґанку.

— Забув, — сказав Джек.

— Ну, ти своє отримаєш, — пообіцяла вона й тицьнула його ліктем. — Ось побачиш.

— Я сподівався, що отримаю сьогодні вночі, — завважив він, а Венді розсміялася. Джек одразу запитав:

— Як ти гадаєш, Денні щасливий?

— Тобі краще знати. Ви ж із ним щовечора перед сном довго базікаєте.

— Ну, звичайно про те, ким він хоче стати, коли виросте або чи справжній Санта Клаус. Із ним стає дуже цікаво. Думаю, тут доклав зусиль його давній приятель, Скотт. Ні, про «Оверлук» він нічого не говорив.

— Мені теж, — сказала вона. Тепер вони піднімалися по сходах ґанку. — Але майже весь час він такий тихий... І, по-моєму, він худне, Джеку, слово честі, мені так здається.

— Просто хлопець росте.

Денні стояв до них спиною. Він розглядав щось на столику біля стільця Джека, але що — Венді не бачила.

— Та він і їсти став гірше. Він же був справжнім ненажерою. Пахм’ятаєш, торік?

— Вони витягаються й худнуть, — похмуро відповів Джек. — Це я вичитав, здається, у Спока. Ото стукне йому сім, і почне наминати за обидві щоки. — На верхній сходинці вони зупинилися.

— А ще він жахливо багато сил витрачає на читання, — сказала Венді. — Я знаю, він хоче навчитися, порадувати нас... тебе, — неохоче додала вона.

— Себе самого найперше, — сказав Джек, — я зовсім не підштовхую його. Загалом, мені не хотілося б, щоб він так напружувався.

— По-твоєму, даремно я домовилася щодо медогляду для нього? У Сайдвіндері є терапевт, судячи з того, що розповіла контролер у супермаркеті, молодий...

— Трошки нервуєш через те, що незабаром піде сніг, правда?

Вона знизала плечима.

— Напевно. Якщо ти вважаєш, що я зробила дурницю...

— Ні. Справді, можеш записати нас усіх. Переконаємося, що здоров’я в нас бичаче, і будемо спокійно спати по ночах.

— Сьогодні запишу, — сказала вона.

— Мамо, мамо, поглянь!

Денні біг до неї, тримаючи в руках щось велике й сіре; на мить — сміховинне й страшне, Венді здалося, що це мозок. Побачивши, що це таке насправді, вона інстинктивно відскочила. Джек обійняв її однією рукою.

— Усе гаразд. Ті мешканці, що не полетіли, витрушені. Я скористався димовою шашкою.

Вона дивилася на осине гніздо, яке тримав син, але не торкалася до нього.

— Ти впевнений, що це не страшно?

— Абсолютно. Коли я був маленьким, у мене в кімнаті було гніздо. Батько подарував. Денні, хочеш, повісимо його у твоїй кімнаті?

— Ага! Зараз-таки!

Він розвернувся й стрілою влетів у двостулкові двері. З головних сходів донісся приглушений швидкий тупіт.

— Отже, оси нагорі були, — сказала вона. — Тебе покусали?

— Де моє «Пурпурне серце»? — запитав Джек і продемонстрував палець. Пухлина вже почала спадати, але Венді, як і слід, поохала й легенько поцілувала його.

— Жало витяг?

— Оси його не залишають. Це бджоли. У них жало із зазублинами, а в оси — гладке. Ось чому оси такі небезпечні. Вони можуть жалити знову й знову.

— Джеку, ти впевнений, що для Денні воно безпечне?

— З димовою шашкою я все зробив за інструкцією. Дається Гарантія, що за дві години ця штука виморить усіх жучків-павучків до єдиного, а потім розсіється безслідно.

— Ненавиджу, — сказала вона.

— Кого... ос?

— Усе, що кусається, — відповіла Венді. Вона схрестила руки на грудях і взялася за лікті.

— Я теж, — сказав Джек і обійняв її.

16. Денні

Наприкінці холу, у спальні, Венді чула, як принесена Джеком знизу друкарська машинка на тридцять секунд оживала, на кілька хвилин запановувала тиша, а потім машинка знову давала коротку чергу. Немов Венді, сидячи в ізольованому доті, слухала автоматичну стрільбу. Тріск машинки звучав для неї музикою; так рівно Джек не працював із другого року їхнього шлюбу, коли він написав те оповідання, яке купив «Есквайр». Він сказав, що на добре чи на зле, але до кінця року хоче закінчити п’єсу й узятися за що-небудь новеньке. А ще він сказав, що йому начхати, чи викличе показана Філ-ліс «Маленька школа» галас; начхати, навіть якщо п’єса провалиться — і в це Венді теж вірила. Сам процес його писання вселяв у неї нескінченно багато надій — не тому, що вона багато чого очікувала від п’єси, а тому, що чоловік, здається, повільно зачиняв масивні двері в кімнату чудовиськ. На ці двері він налягав плечем уже давно, і ось нарешті вони гойднулися, щоб зачинитися.

Кожна натиснута ним клавіша зачиняла їх ще трохи більше.

— Поглянь, Діку, поглянь.

Денні нахилився над одним з п’яти стареньких букварів, які Джек знайшов у Боулдері, безжалісно перетрусивши незліченні букіністичні крамнички. З ними Денні вийде з читання на рівень учня другого класу. Вона казала Джекові, що такі плани занадто честолюбні. їхній син — розумака, вони знають це, але було б помилкою підштовхувати його до занадто високих результатів. Джек погодився. Ніяких підштовхувань не буде. Але якщо хлопчик схоплює швидко, варто бути готовим до цього. Зараз Венді задумалася — може, Джек був неправий і в цьому теж?

Підготовлений чотирма роками «Сезам-стріт» і трьома — «Електрик компані», Денні, схоже, посувався вперед із приголомшливою швидкістю. Він так запопався до книжок, немов від того, як навчиться читати, залежало його життя, а приймач і планер осіли на полиці над його головою. У затишному світлі довгошийої лампи, яку вони встановили в кімнаті Денні, його личко було більш напруженим і блідим, ніж їй хотілося 6. Він дуже серйозно ставився і до читання, і до листочків для самостійної роботи, які для нього щодня складав тато. Зображення яблука й груші. Під ними великим, акуратним почерком Джека написано: «яблуко».

Обведи правильну картинку — ту, до якої підходить слово. І їх синочок, не відриваючись, переводив погляд з напису на картинку й назад, ворушачи губами, вимовляючи слово, яке буквально потом виходило з нього. Тепер, затиснувши в пухкому кулачку двосторонній червоний олівець, Денні міг сам написати дюжини зо три слів.

Він повільно водив пальцем по рядках у букварі. Над ними була картинка, яку Венді пам’ятала ще відтоді, як дев’ятнадцять років тому сама ходила в початкову школу. Усміхнений хлопчик із темним хвилястим волоссям. Дівчинка в короткому платтячку, голова — у світлих кучериках, у руці скакалка. Пес, що ганяє за великим червоним м’ячем. Трійця з першого класу: Дік, Джейн і Джип.

— Поглянь, Джип біжить, — повільно читав Денні. — Біжи, Джипе, біжи. Біжи, біжи, біжи. — Він замовк і перевів палець на рядок нижче. — Поглянь... — він нижче нахилився над книгою, тепер майже торкаючись носом сторінки. — Поглянь...

— Не так близько, доко, — спокійно сказала Венді. — Очі зіпсуєш. Це...

— Не підказуй! — сказав він, ривком випрямившись. У голосі звучала тривога. — Мамо, не підказуй, я можу сам!

— Добре, любий, — сказала вона. — Але це не так і важливо. Слово честі.

Не звернувши на неї уваги, Денні знову нахилився вперед. На обличчі малого читався такий вираз, який найчастіше можна побачити на випускному іспиті в якому-небудь коледжі. Венді це подобалося все менше й менше.

— Поглянь, м... я... че... Поглянь, мяче? Поглянь... М^Уяч\

Раптове торжество. Гарячність. Гарячність у голосі Денні лякала.

— Поглянь, м’яч!

— Правильно, — сказала вона. — Любий, я думаю, на сьогодні вистачить.

— Мамо, ще кілька сторінок. Будь ласка.

— Ні, доко. — Вона рішуче закрила книжку в червоній обкладинці. — Час спати.

— Ну будь ласка.

— Денні, не приставай. Мама втомилася.

— Добре. — Але він кинув на буквар тужливий погляд.

— Іди поцілуй тата, а потім умийся. Не забудь почистити зуби.

— Ага.

Сутулячись, він вийшов — маленький хлопчик у піжамних штанях і великій фланелевій куртці з футбольним м’ячем на грудях і написом «ПАТРІОТИ НОВОЇ АНГЛІЇ» на спині.

Машинка Джека перестала стукати, і Венді почула, як Денні від душі чмокнув тата.

— На добраніч, тату.

— На добраніч, доко. Як справи?

— По-моєму, добре. Мене мама зупинила.

— Мама права. Уже скоро дев’ята. Ідеш умиватися?

— Ага.

— Чудово. У тебе у вухах вже картоплю можна саджати. І цибулю, і часник, і моркву, і...

Рішуче клацання дверей у ванну обірвав сміх Денні. Він волів митися на самоті, хоча вони із Джеком дотримувалися думки «дивляться, то й начхати!» Ще одна ознака того — а ознак цих ставало все більше, — що в домі живе не просто знята під копірку копія одного з них, не комбінація якостей їх обох, а інша людина. Це трохи засмучувало Венді. Настане день, і власне дитя перетвориться для неї на чужу людину... і вона стане йому чужою. Але не настільки, як її мати — для неї. Господи, будь ласка, нехай буде інакше. Нехай Денні й дорослий буде любити свою матір.

Машинка Джека знову застукотіла через нерівні проміжки часу.

Не встаючи зі стільця за столом, де читав Денні, Венді окинула поглядом кімнату сина. Планер з акуратно забитим крилом. На столі нагромаджуються книжки-картинки, роз-мальовки, старі комікси про Людину-Павука з відірваними наполовину обкладинками, неакуратна стопка «Лінкольн-Лоґз». Коло цих дрібничок акуратно прилаштована модель «фольксваґена», упаковка так і не розкрита. Якщо Денні не зменшить темп, вони з татом почнуть збирати авто завтра або післязавтра ввечері — де там кінець тижня. Малюнки Денні — Вінні-Пух, Іа, Крістофер Робін — акуратно приколоті до стіни, щоб, як гадала Венді, незабаром змінитися на плакати й світлини рок-співаків, накачаних наркотиками. Безневинність і недосвідченість. Природа людська, дитинко. Хапай і гарчи. Однаково, їй робилося від цього сумно. Наступного року він піде до школи, і їй доведеться віддати його приятелям принаймні половину Денні. Може, і більше. Коли здавалося, що справи в Стовінґтоні йдуть непогано, вони із Джеком якийсь час пробували завести другу дитину, але тепер Венді знову вживала піґулки. Усе було занадто нестабільним. Хтозна, де вони опиняться за дев’ять місяців.

Її погляд упав на осине гніздо.

Воно займало найпочесніше місце в кімнаті Денні, лежало на великій пластмасовій тарілці на столику біля ліжка. Незважаючи на те, що гніздо було порожнім, Венді це не подобалося. Сумніваючись, чи не заразне воно, Венді хотіла було запитати Джека, потім вирішила, що той посміється з неї. Але завтра, завтра вона запитає в лікаря — якщо зуміє вибрати момент, коли Джека не буде в кабінеті. Ця штука, зроблена з жуйки й слини безлічі недружелюбних створінь, що лежала за фут від голови її сплячого сина, була їй не до душі.

Вода у ванній ще лилася; Венді піднялася й пішла назад у велику спальню — переконатися, що все о’кей. Джек не підвів очей; він загубився в створеному ним самим світі, пильно дивлячись на машинку, затиснувши в зубах сигарету з фільтром.

Вона легенько постукала в замкнені двері ванної.

— Усе гаразд, доко? Ти не заснув?

Відповіді не було.

— Денні?

Відповіді не було. Венді штовхнула двері. Замкнено.

— Денні? — тепер вона затурбувалася. Крім рівного шуму води нічого не було чутно. їй стало не по собі.

— Денні? Любий, відчини двері.

Відповіді не було.

— Денні!

— Господи, Венді, чи ти збираєшся тарабанити у двері всю ніч?

— Денні замкнувся у ванній і не відповідає!

Джек виліз через стіл. Було помітно, що він вибитий з колії. Він різко стукнув у двері.

— Денні, відчини. Це не гра.

Відповіді не було.

Джек постукав дужче.

— Перестань, доко. Час спати — отже, час спати. Не відчиниш, надаю по попі.

«Зараз він зірветься», — подумала Венді й злякалася ще дужче. За два роки від того вечора Джек і пальцем не зачепив Денні, навіть коли гнівався, але, судячи з його тону, зараз він був достатньо сердитий, щоб зробити це.

— Денні, любий... — почала вона.

Відповіді не було. Тільки шуміла вода.

— Денні, якщо через тебе мені доведеться зламати замок, можу твердо обіцяти, що ніч ти проспиш на животі, — попередив Джек.

Нічого.

— Ламай, — сказала Венді, і раптом говорити стало важко. — Швидко.

Розмахнувшись, Джек садонув ногою у двері праворуч від ручки. Благенький замок одразу ж піддався, і, розчинившись навстіж, двері вдарили в кахельну стіну ванної, відскочили від неї й наполовину зачинилися.

— Деннії — пронизливо скрикнула Венді.

Вода текла у ванну з відкритого до упору крана. Поруч — тюбик пасти «Хрест» зі знятим ковпачком. У дальньому кутку на краю ванни сидів Денні, безвольно стискаючи в лівій руці зубну щітку, рот був прикрашений легкою піною зубної пасти. Денні, начебто в трансі, не зводив очей із дзеркальця на дверцятах аптечки, що висіла над раковиною. На обличчі читався жах, що притупив усі інші почуття, і Венді спершу подумалося, що в нього щось на кшталт епілептичного припадку й хлопчик, мабуть, подавився язиком.

— Денні!

Денні не відповідав. З горла виривалися утробні звуки.

Потім її відіпхнули убік так сильно, що вона вдарилася об вішалку для рушників, і Джек опустився перед хлопчиком на коліна.

— Денні, — сказав він. — Денні, Денні! — Він поклацав пальцями перед порожніми очима сина.

— Аякже... — сказав Денні. — Турнір, гра. Удар. Нррррр...

— Денні...

— Роке! — сказав Денні несподівано низьким, майже чоловічим голосом. — Роке. Удар! Молоток для роке... дві сторони. Гаааа...

— Джеку, Боже мій, що з ним таке?

Джек схопив хлопчика за лікті й сильно струснув. Голова Денні безвольно відкинулася назад, а потім сіпнулася вперед, як повітряна кулька на паличці.

— Роке. Удар! Тремс.

Джек знову струснув сина, і очі Денні раптом прояснилися. Зубна щітка, тихенько цокнувши, впала на кам’яну підлогу.

— Що? — запитав він, оглядаючись довкола. Побачив тата, що стояв перед ним на колінах, Венді біля стіни. — Що? — перепитав Денні зі зростаючим занепокоєнням. — Ш-ш-ш-чо ст-т-т...

— Не затинатисяі — зненацька гаркнув Джек прямо йому в обличчя. Переляканий на смерть Денні скрикнув, напружуючись усім тілом у спробі вирватися з батьківських рук, а потім вибухнув слізьми. Вражений Джек притиснув його до себе.

— Ну вибач, любий. Вибач, доко. Не плач. Вибач мені. Усе гаразд.

Вода все текла й текла в раковину, і Венді відчула, що раптом ступила в якийсь болісний кошмар, де час тік назад, туди, де її п’яний чоловік, зламавши синові руку, потім скиглив над ним майже тими ж словами.

(Вибач, любий. Вибач, доко. Будь ласка. Мені так жаль. Справді жаль).

Вона підбігла до них, якимось чином зуміла заледве витягти Денні з обіймів Джека (на обличчі чоловіка вона помітила вираз сердитого докору, але відмахнулася від нього, щоб обміркувати це пізніше) і підхопила хлопчика на руки. Вона пройшла з ним назад у маленьку спальню, Денні судорожно хапався руками за її шию. Джек ішов слідом.

Присівши до Денні на ліжко, Венді заходилася погойдувати його, заспокоюючи безглуздими словами, які повторювала раз за разом. Вона підняла очі на Джека, тепер у його погляді була лише тривога. Він питально підвів брови. Вона легенько труснула головою.

— Денні, — примовляла вона. — Денні, Денні. Денні. Усе чудово, доко. Усе гаразд.

Нарешті Денні затих і лише слабко тремтів в обіймах матері. Але все-таки спершу він звернувся до Джека — до

Джека, що тепер сидів поруч із ними на ліжку, — і вона відчула слабкий укол давніх

(Спершу до нього, і завжди на першому місці був він)

ревнощів. Джек накричав на хлопчика, вона його заспокоїла, але все-таки це татові Денні сказав:

— Вибач, тату. Я поводився погано?

— Вибачатися немає за що, доко. — Джек скуйовдив йому волосся. — Що, чорт забирай, там сталося?

Денні повільно, здивовано похитав головою.

— Я... Я не знаю. Чому ти мені сказав «не затинатися», тату? Я не затинаюся.

— Ні, звичайно, — щиро сказав Джек, але Венді відчула, начебто до серця торкнулися холодні пальці. Джек раптом здався таким переляканим, немов щойно побачив примару.

— Щось про таймер.,. — пробурмотів Денні.

— Що? — Джек подався вперед, а Денні здригнувся й пригорнувся до матері.

— Джеку, ти лякаєш його! — сказала Венді, голос був тонким, а тон — звинувачуючим. їй раптом спало на думку, що налякані вони всі. Але чим?

— Не знаю, не знаю, — казав Денні татові. — Що... що я говорив, тату?

— Нічого, — пробурмотів Джек. Він дістав з бічної кишені хусточку й обтер губи. У Венді знову ненадовго виникло нудотне відчуття, що час зрушив назад. Жест був їй добре знайомий тоді, коли Джек пив.

— Чому ти замкнув двері, Денні? — обережно запитала вона. — Навіщо ти це зробив?

— Тоні, — сказав він. — Тоні мені велів.

Вони обмінялися поглядами поверх голови сина.

— А навіщо, Тоні не сказав, синку? — спокійно запитав Джек.

— Я чистив зуби й думав про читання, — сказав Денні. — Дуже сильно думав, правда. І... і в дзеркалі побачив Тоні, далеко. Він сказав, що знову повинен показати мені.

— Ти хочеш сказати, що він був у тебе за спиною?

— Ні, він був усередині дзеркала, — на цьому Денні наголосив. — Далеко, у глибині. І я пройшов крізь дзеркало. А далі я пам'ятаю, як тато мене тряс, і я подумав, що знову вчинив негарно.

Джек здригнувся, як від удару.

— Ні, доко, — тихо сказав він.

— Тоні велів тобі замкнути двері? — запитала Венді, куйовдячи йому волосся.

— Так.

— І що ж він хотів тобі показати?

Денні в її обіймах напружився, начебто м'язи його тіла натягнулися, мов струни рояля.

— Не пам’ятаю, — сказав він, не тямлячи себе від горя. — Я не пам’ятаю. Не запитуй. Я... Я нічого не пам'ятаю.

— Тс-с, — стривожено сказала Венді. Вона знову загойдала його. — Не пам’ятаєш — і не треба, нічого страшного.

Нарешті Денні знову почав розслаблюватися.

— Хочеш, я ще трошки посиджу з тобою? Почитаю тобі?

— Ні. Лише нічник. — Він несміло глянув на батька. — Тату, посидиш зі мною? Одну хвилиночку?

— Звичайно, доко.

Венді зітхнула.

— Я буду у вітальні, Джеку.

— Добре.

Вона піднялася й подивилася, як Денні залізає під ковдру Він здавався дуже маленьким.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд, Денні?

— Ага. Подай мені Снупі, мамо.

Вона увімкнула нічник і побачила Снупі, що глибоким сном спав на даху своєї будки. Поки вони не переїхали в «Оверлук», Денні не був потрібен нічник, а тут він спеціально попросив про це. Вона вимкнула лампу й знову подивилася на них: личко Денні біліло маленькою плямою, над ним — обличчя Джека. Вона затрималась на мить,

Са потім я пройшов крізь дзеркало)

а тоді тихенько залишила їх самих.

— Засинаєш? — запитав Джек, відкидаючи Денні волосся із чола.

— Ага.

— Хочеш ковток води?

— Ні...

На п’ять хвилин запанувало мовчання. Денні усе ще був під рукою Джека. Думаючи, що хлопчик заснув, він уже хотів було встати й тихенько піти, але Денні у півсні сказав:

— Роке.

Джек повернувся назад, відчувши глибоко всередині сигнал тривоги.

— Денні?

— Ти не зробиш мамі боляче, так, тату?

— Ні.

— А мені?

— Ні.

Знову мовчання, воно затягалося.

— Тату?

-Що?

— Тоні приходив розповісти про роке.

— Правда, доко? Що він сказав?

— Я мало пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що він сказав, там подачі. Як у бейсболі. Правда, смішно?

— Так. — Серце Джека монотонно стукало в грудях. Звідки маля могло довідатися такі подробиці? У роке справді грали з подачами, але не як у бейсболі, а як у крокеті.

— Тату? — Він уже майже спав.

-Що?

— Що таке тремс?

— Тремс? Може, такий звук видавали тимпани індіанців на стежці війни...

Мовчання.

— Чуєш, доко?

Але Денні спав, глибоко, повільно дихаючи. Джек трохи посидів, дивлячись на нього, і, наче води припливу, на нього нахлинула хвиля любові. Чому він так накричав на хлопчика? Невелике затинання для нього було цілком нормальним. Хлопчик приходив до тями після якогось незрозумілого трансу, і за таких обставин у затинанні не було зовсім нічого дивного. Нічого. Та він зовсім і не сказав «таймер». Це було якесь інше слово, якась нісенітниця, абракадабра.

Звідки він знає, що в роке грають із подачами? Хто-не-будь розповів? Уллман? Голлоран?

Джек опустив очі й подивився собі на руки. Від напруги пальці міцно стиснулися в кулаки,

(Господи, випити, випити 6!)

а нігті встромилися в долоні, як малюсінькі клейма. Він повільно змусив себе розтиснути кисті.

— Я люблю тебе, Денні, — прошептав він. — Бог знає, як я тебе люблю.

Джек вийшов з кімнати. Він знову зірвався, зовсім трохи, але й цього виявилося досить, щоб відчути страх і нудоту. Випивка змила б це відчуття, будьте певні. І це,

(щось про таймер)

і все інше. Тут він не міг помилитися щодо жодного слова. Кожне лунало виразно, як удар дзвона. У коридорі він загаявся, оглянувся й машинально промокнув губи носовою хусточкою.

При світлі каганця їхні обриси були всього лише силуетами. Венді в самих трусиках підійшла до ліжечка й знову вкрила його — він скинув ковдру Джек стояв у дверях, спостерігаючи, як вона прикладає синові долоню до чола.

— Температура є?

— Немає.

Вона поцілувала Денні в щоку.

— Дякувати богові, ти домовилася з лікарем, — сказав він, коли вона повернулася до дверей. — Гадаєш, цей хлопець свою справу знає?

— Касирка сказала, лікар він дуже хороший. Ото й усе, що я з’ясувала.

— Якщо буде щось не так, я відішлю вас до твоєї матері, Венді.

-Ні.

— Я знаю, — сказав Джек, обнявши її, — що ти про це думаєш.

— Ти взагалі не уявляєш, що я почуваю до неї.

— Венді, більше мені нікуди вас відправити. Ти ж знаєш.

— Якщо ти приїхав...

— Без цієї роботи ми станемо жебраками, — просто сказав він. — Ти ж розумієш.

Силует Венді повільно кивнув: вона розуміла.

— Коли я того разу говорив з Уллманохм, я подумав, що він просто дурниці верзе. Тепер я в цьому не впевнений. Може, мені справді не слід було братися за таку роботу й брати сюди вас обох. За сорок миль, у нікуди...

— Я люблю тебе, — сказала вона. — А Денні любить тебе навіть дужче, якщо таке можливо. Ти розбив би йому серце, Джеку. І розіб’єш, якщо відправиш нас звідси.

— Не кажи так.

— Якщо лікар скаже, що є проблеми, я пошукаю роботу в Сайдвіндері, — мовила вона. — Якщо в Сайдвіндері я нічого не знайду, ми з Денні поїдемо в Боулдер. До матері я не можу їхати. За жодних обставин. І не проси. Я... я просто не можу.

— Що ж, я це розумію. Вище носа. Може, нічого й немає.

— Можливо.

— Вам на другу?

— Так.

— Венді, залишімо двері в спальню відчиненими.

— Я й сама хотіла. Але, думаю, зараз він спить.

Але він не спав.

Бум... бум... бумбумБУМБУМ...

Він утікав від важких, гучних, нищівних звуків звивистим, схожим на лабіринт коридором, босі ноги топтали виткані на килимі синьо-чорні джунглі. Щоразу, як десь позаду він чув удар молотка для роке по стіні, йому хотілося голосно закричати. Але не можна. Не можна. Крик видасть його, і тоді

(тоді ТРЕМС)

(Ходи сюди, отримай, що заслужив, плаксій поганий!)

О, він чув: голос наближається, йде за ним, крадеться по коридору, по ворожих синьо-чорних джунглях, як тигр. Людожер.

(Ходи-но сюди, маленький мерзотнику!)

Якби йому вдалося дістатися до сходів, якби вдалося забратися звідси, з четвертого поверху, все було б гаразд. Навіть із ліфтом. Якби тільки згадати те, про що забули. Але було темно, і від жаху він перестав орієнтуватися. Звернув в один коридор, потім в інший, серце грудкою стрибало в роті, обпалюючи крижаним холодом; він боявся, що за будь-яким поворотом може віч-на-віч зіткнутися із цим тигром у людській подобі.

Тепер стукіт лунав просто в нього за спиною, чувся страшний, хрипкий крик.

Свист — це голівка молотка розсікла повітря,

(Роке... бух!., роке... бух!.. ТРЕМС)

перш ніж із нищівною силою вдарити об стіну. Тихий шелест кроків по килиму-джунглях. Паніка гірким соком бризнула в рот.

(«Ти згадаєш, про що забули...» Але чи згадає він? Про що?)

Він забіг за черговий ріг, і його повільно обійняв жах — щонайсправжнісінький жах: тупик. Із трьох сторін супилися замкнені двері. Західне крило. Він був у західному крилі, а зовні чулося виття бурі, яка немов би давилася, забивши снігом власне темне горло.

Схлипуючи від жаху, він притулився спиною до стіни, серце скажено билось, як у кролика, загнаного в нору. Коли спина Денні притиснулася до звивистих хвилястих ліній опуклого малюнка світло-блакитних шовковистих шпалер, його ноги підкосилися й він, дихаючи зі свистом, упав на килим, розкинувши руки, що вивернулися назовні, на джунглі сплетеного з ліанами дикого винограду.

Голосніше. Голосніше.

У коридорі був тигр, і тепер цей тигр опинився просто за рогом — настирливі, роздратовані, повні божевільної люті крики не вщухали, молоток для гри в роке урізався в стіни, адже тигр цей був двоногим, це був...

Раптом захлинувшись на вдиху повітрям, він прокинувся й сів, різко випрямившись, уп’явшись у темряву широко розплющеними очима, загороджуючи обличчя схрещеними руками.

На одній щось було. Воно повзло.

Оси. Трійко.

Ось вони вжалили; Денні здалося, що всі жала встромилися одночасно, і тоді всі образи розпалися на шматки, ринувши на хлопчика темним потоком. Він заверещав у темряву; немов приклеївшись до його лівої руки, оси жалили ще й ще.

Спалахнуло світло, там стояв тато в шортах, очі блищали. Позаду нього, сонна й перелякана, стояла мама.

— Зніміть їх з мене! — верещав Денні.

— Боже, — сказав Джек. Він побачив.

— Джеку, що з ним? Що з ним?

Він не відповів. Підбігши до ліжечка, він згріб подушку й ударив нею по вкушеній руці Денні. Ще. Ще. Венді побачила, як у повітря із дзижчанням піднімаються незграбні силуети комах.

— Візьми журнал! — крикнув він їй через плече. — Убий їх!

— Оси? — сказала вона й на мить мов зомліла, замкнулася на собі, потонувши у власних відчуттях. Потім думки Венді змішалися, з’єдналися з емоціями. — Оси, Господи, Джеку, ти ж казав...

— Замовкни, курво, і бий їх! — прогарчав він. — Роби, що тобі велять!

Одна оса сіла на столик, за яким зазвичай читав Денні. Венді схопила з робочого стола розмальовку й хльоснула по осі. Залишилася огидна коричнева липка пляма.

— Он іще одна, на фіранці, — кинув їй Джек, пробігаючи мимо з Денні на руках.

Він відніс хлопчика в їхню спальню й уклав на гу половину імпровізованого двоспального ліжка, де спала Венді.

— Полежи отут, Денні. Не йди туди, поки не покличу. Зрозумів?

Денні кивнув. Опухле обличчя було в патьоках сліз.

— Хоробрий хлопчик.

Джек побіг по коридору до сходів. Позаду почулися два удари розмальовкою, а потім дружина зойкнула від болю. Не зменшуючи кроку, збіг у темний вестибюль, стрибаючи через дві сходинки. Крізь контору Уллмана промчав у кухню, стукнувшись стегном об ріг дубового стола управляючого, але навряд чи усвідомивши це. Навпомацки увімкнувши світло в кухні, він дістався до раковини біля протилежної стіни. У сушарці все ще лежала купа вимитих після вечері тарілок — Венді залишала їх там сохнути. Джек схопив згори велику тефлонову миску. На підлогу з гуркотом упала тарілка. Не звертаючи на неї уваги, Джек розвернувся й помчав назад через контору й угору по сходах. Венді стояла перед дверима Денні, важко дихаючи. Обличчя було білим, як лляна скатертина. Очі тьмяно блищали, волосся злиплося і звисало на шию.

— Я їх усіх убила, — сказала вона, — але одна мене вжалила. Джеку, ти казав, що вони всі здохли.

Вона розплакалася.

Не відповідаючи, Джек пройшов повз неї й приклав миску «Пірекс» до отвору гнізда біля ліжечка Денні. Гніздо було мертве. Там нічого не було — принаймні, зовні. Він з розмаху накрив його мискою.

— Усе, — сказав.

Вони повернулися до себе в спальню.

— Куди вона тебе вжалила? — запитав він Венді.

— У... у зап’ястя.

— Покажи.

Вона показала укус. Між зап’ястям і долонею, просто над кільцем складочок, була маленька кругла дірочка. Рука навколо неї розпухнула.

— У тебе немає алергії на укуси? — запитав він. — Пригадай! Якщо є, то може бути й у Денні. Чортові виродки вкусили його п’ять чи шість разів.

— Ні, — відповіла вона вже спокійніше, — я... просто я їх ненавиджу, ото й усе. Ненавиджу.

Денні сидів на краю ліжка, тримаючись за ліву руку, і дивився на них. Обведені від шоку білим очі докірливо зорили на Джека.

— Тату, ти сказав, що всіх убив. Рука... справді боляче.

— Покажи, доко... Ні, чіпати її я не збираюся. Тоді ще дужче болітиме. Просто покажи руку.

Він послухався, і у Венді вирвався стогін.

— О, Денні... бідолашна ручка!

Пізніше лікар нарахував одинадцять укусів. Зараз вони побачили тільки розсип крихітних дірочок, немов долоня й пальці були присипані зернятками червоного перцю. Рука дуже спухла. Як у мультфільмах, де Кролик Баґз або Каченя Деффі щойно гахнули себе молотком по лапі.

— Венді, сходи-но у ванну по той аерозоль, — велів він.

Вона пішла по ліки, а Джек присів поруч із Денні й обійняв його за плечі.

— Побризкаємо, а тоді я кілька разів зніму її поляроїдом, доко. І цю ніч ти поспиш із нами, о’кей?

— Добре, — сказав Денні. — А навіщо ти хочеш фото-графувати?

— Може, вдасться декого затягати по судах.

Повернулася Венді з балончиком аерозолю у формі вогнегасника.

— Боляче не буде, любий, — сказала вона, знімаючи ковпачок.

Денні простягнув руку, і Венді обприскувала її по обидва боки, поки та не заблищала. Він глибоко, тремко зітхнув.

— Пече? — запитала вона.

— Ні. Краще.

— А тепер оце. Нумо, з’їж. — Вона простягнула йому п’ять таблеток аспірину в жовтогарячій оболонці. Денні взяв їх і одну за іншою покидав у рот.

— Аспірину не забагато? — запитав Джек.

— Укусів забагато, — сердито фиркнула вона. — Джеку Торренсе, йди-но і позбудься цього гнізда. Зараз же.

— Хвилинку.

Він підійшов до гардеробу і з верхньої шухляди дістав поляроїд. Там же знайшов кілька кубиків для спалаху.

— Джеку, що ти робиш? — трохи роздратовано поцікавилася Венді.

— Він хоче сфотографувати мою руку, — серйозно пояснив Денні, — а потім ми затягаємо декого по судах. Правда, тату?

— Правда, — тужно сказав Джек. Він знайшов синхронізатор і підключив спалах до камери. — Простягни руку, синку. Я розраховую одержати по п’ять тисяч за укус.

— Що ти верзеш? — Венді майже кричала.

— Ось що я тобі скажу, — сказав він. — Я зробив усе, як було сказано в інструкції до цієї клятої димової шашки. Ми подамо на них до суду. Клята штука виявилася бракованою. Ясна річ, бракованою. Як же інакше пояснити це?

— А, — сказала вона тоненьким голоском.

Він зробив чотири знімки й кожну світлину віддавав Венді — засікти час на маленькому годиннику-медальйоні, який вона носила на шиї. Денні, захоплений думкою, що його покусана рука може коштувати тисячі й тисячі доларів, почав отямлюватися від переляку й проявляти активний інтерес. У руці пульсував тупий біль, і трохи боліла голова.

Коли Джек забрар апарат і розклав знімки на шафі, щоб вони просохнули, Bv нді сказала:

— Ми повеземо його сьогодні до лікаря?

— Тільки якщо справді буде дуже боліти, — відповів Джек. — Якщо в людини алергія на осину отруту, вона проявляється за тридцять секунд.

— Проявляється? Що ти...

— Кома. Або судоми.

— О Господи. — Вона вхопилася за лікті й стиснулася. Вигляд у неї був блідий і змучений.

— Як ти себе почуваєш, синку? Поспати зможеш?

Денні закліпав. Кошмар розвіявся, перетворившись у

підсвідомості хлопчика на щось невиразне, невизначене, але переляк ще не минув.

— А можна спати у вас?

— Звичайно, — сказала Венді. — Ох, любий, як жаль...

— Усе нормально, мамо.

Вона знову розплакалася, і Джек поклав їй руку на плече.

— Венді, клянуся, я все зробив за інструкцією.

— Ти знищиш його вранці? Будь ласка.

— Звичайно.

Усі троє лягли, і Джек уже хотів було вимкнути лампу над ліжком, як раптом завмер і замість цього відкинув ковдру.

— Гніздо теж треба сфотографувати.

— Тільки одразу повертайся.

— Добре.

Він пішов до шафи, вийняв камеру та останній кубик для спалаху й показав Денні кружечок з великого і вказівного пальців. Денні посміхнувся й здоровою рукою зробив у відповідь те ж саме.

«Ото хлопець, — думав він, ідучи до кімнати Денні. — Усе як слід, і ще трішки».

Люстра все ще горіла. Джек перетнув кімнату, і коли глянув на столик поруч із двоповерховим ліжком, по шкірі в нього забігали мурашки. Волоски на шиї стали сторчма, так, що аж закололо шкіру.

Крізь прозору миску гніздо було ледь помітне. Усе скло зсередини кишіло осами. Важко сказати, скільки їх там було. Принаймні, п’ятдесят. А може, сто.

Серце в грудях билося повільними поштовхами. Він відзняв гніздо, а тоді опустив апарат, щоб дочекатися, поки оси знову розповзуться. Він обтер губи долонею. У голові знову й знову прокручувалась одна і та ж думка, їй вторив

(ти не стримався, ти не стримався)

майже забобонний страх. Повернулися. Він убив ос, але вони повернулися. Подумки він почув, як волає перелякане, заплакане личко сина: не затинатися!

Він знову обтер губи.

Підійшовши до робочого столика Денні, Джек порився в шухлядах і повернувся з великою складеною картинкою-загадкою, у якої задня стінка була з фанери. Він підніс її до нічного столика й обережно пересунув на неї миску. Оси у своїй в'язниці сердито дзижчали. Потім, придавивши миску так, щоб та не зісковзнула, він вийшов у коридор.

— Ідеш спати, Джеку? — запитала Венді.

— Ідеш спати, тату?

— Мені треба вниз на хвилиночку, — сказав він, змусивши себе вимовити це спокійним тоном.

«Як це сталося? Як, заради Бога?»

Шашка безсумнівно була нормальною. Він бачив, що коли він смикнув за кільце, з неї повалив густий білий дим. А за дві години, коли він піднявся нагору, через отвір на верхівці гнізда витрусив купу маленьких трупиків.

«Тоді як? Спонтанна регенерація?»

Божевілля. Нісенітниця в дусі двадцятого століття. Комахи не воскресають, не регенерують. Навіть якби яйця могли повністю дозріти за дванадцять годин, матка відкладає їх не в цю пору року. А у квітні або травні. Осінь — час, коли оси вмирають.

Під мискою люто дзижчало живе спростування.

Зійшовши сходами вниз, він проніс їх через кухню. У її дальньому кінці були двері на вулицю. Майже нічим не прикрите тіло пронизав холодний нічний вітер, ноги миттю оклякнули на холодному бетонному майданчику, до якого в курортний сезон доставляли молоко. Джек обережно опустив загадкове явище на землю й, коли випрямився, глянув на прибитий до дверей термометр. Ртуть застигла на позначці двадцять п’ять. До ранку холод їх уб’є. Він повернувся всередину й рішуче зачинив двері. Трохи подумавши, ще й замкнув їх.

Проходячи назад через кухню, Джек вимкнув світло. У темряві він на хвилинку затримався, роздумуючи, — хотілося випити чогось міцного. Йому раптом здалося, що готель сповнений сотнями приглушених звуків: потріскуваннями, стогонами, потаєними подихами вітру під карнизами, де, мов смертоносні плоди, можуть висіти інші гнізда.

Повернулися.

І раптом Джек виявив, що «Оверлук» подобається йому вже не настільки — начебто сина покусали не оси, що дивом вижили після димової шашки, а сам готель.

Останньою думкою Джека перед тим, як він піднявся наверх, до дружини й сина, було:

(відтепер ти будеш тримати себе в руках, що б не відбувалося)

Думка була твердою, рішучою й упевненою.

Ідучи до них по коридору, він обтер губи тильною стороною долоні.

17. У лікаря

Роздягнений до трусиків, Денні Торренс лежав на канапі й здавався дуже маленьким. Він знизу вгору дивився на лікаря («зви мене просто Біллом»), який підкочував велику чорну машину. Щоб краще розгледіти її, Денні закотив очі.

— Не лякайся, малий, — сказав Біля Едмондс. — Це елек-троенцефалограф, він боляче не робить.

— Електро...

— Ми для стислості називаємо його ЕЕГ. Зараз я причеплю тобі пучок електродів до голови... ні, устромляти я їх не буду, просто приклею... і датчики ось у цій частині приладу запишуть випромінювання твого мозку

— Як у «Чоловікові, що коштував шість мільйонів»?

— Майже. Хочеш стати таким, як Стів Остін¹¹, коли виростеш?

— Нізащо, — заявив Денні, коли сестра взялася прикріплювати дроти до малюсіньких точок, виголених у нього на голові. — Тато каже, що одного чудового дня в нього буде коротке замикання й він... дасть дуба.

— Цього дуба я добре знаю, — добродушно сказав лікар Едмондс. — Я й сам кілька разів побував біля нього, без жартів. ЕЕГ, Денні, може дуже багато нам розповісти.

— Наприклад?

— Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це невеликі труднощі, коли...

— Ага, я знаю, що таке епілепсія.

— Правда?

— Угу. У моєму дитячому садку — там, у Вермонті — був один хлопець... коли я був маленьким, я ходив у садок... і вона в нього була. Йому не дозволяли користуватися блимавкою.

— А що це таке, Дене? — Він увімкнув машину. По розграфленому паперу побігли тонкі лінії.

— Там усякі вогники на ній... усі різного кольору. Коли увімкнути, вони мигають, тільки не всі, а ви повинні порахувати, скільки кольорів; якщо натиснете правильну кнопку, блимавка може вимкнутися. Брентові не можна було.

— Тому що яскраві спалахи іноді можуть викликати приступ епілепсії.

— Виходить, якби Брент грався з блимавкою, у нього був би напад?

Едмондс обмінявся з медсестрою коротким здивованим поглядом.

— Сказано прямо, але точно, Денні.

— Що?

— Я кажу, ти правий, тільки замість «напад» треба говорити «приступ». Бо якось воно недобре... гаразд, а зараз полежи тихо. Як мишка.

— Добре.

— Денні, а під час цих своїх... однаково, що вони таке... ти жодного разу не згадав, що раніше бачив, як яскраво спалахують лампочки?

— Ні.

— Дивні шуми? Дзвінки? Або трель, як у дверному дзвінку?

— Hi-і.

— А як щодо незвичних запахів? Апельсини, наприклад, або стружки? Чи немовби щось гниє?

— Ні, сер.

— А не буває, щоб до того, як відключитися, тобі хотілося поплакати? Хоча зовсім не сумно?

— Ніколи.

— Чудово.

— У мене епілепсія, докторе Білле?

— Не думаю, Денні. Лежи спокійно. Уже майже все. Машина гуділа й дряпала по паперу ще п'ять хвилин, а

потім лікар Едмондс її вимкнув.

— Усе, хлопче, — уривчасто вимовив він. — Саллі зніме з тебе електроди, і йди в сусідню кімнату. Хочу трохи поговорити з тобою. Добре?

— Звісно.

— Саллі, йди вперед. Даси йому експрес-тест до того, як він зайде.

— Добре.

Едмондс відірвав довгу паперову стрічку, що виповзла з машини, й, розглядаючи її, пройшов у сусідню кімнату.

— Зараз зробимо заштрик у руку, — сказала сестра, коли Денні натягнув штани. — Щоб переконатися, що в тебе немає туберкульозу.

— Мені вже робили в садку, торік, — сказав Денні без особливої надії.

— Але це було давно, а зараз ти вже великий хлопчик, правда?

— Напевно, — зітхнув Денні, віддаючи руку на заклання.

Натягнувши сорочку й черевики, він пройшов через розсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс сидів на краю стола, замислено гойдаючи ногами.

— Привіт, Денні.

— Привіт.

— Ну, як рука? — лікар показав на ліву руку Денні в легкій пов’язці.

— Дуже добре.

— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, схоже, все чудово. Але я збираюся відіслати її в Денвер, своєму приятелеві, він заробляє собі на життя тим, що читає такі штуки. Просто хочеться мати впевненість.

— Так, сер.

— Розкажи мені про Тоні, Дене.

Денні потупцяв на місці.

— Це просто невидимий друг, — сказав він. — Я його видумав. Щоб було з ким гратися. — Едмондс розсміявся й поклав Денні руки на плечі.

— Ну-ну, так кажуть твої тато з мамою. Але ж я нікому ні про що не розповім. Я — твій лікар. Скажи правду, а я обіцяю не розповідати їм без твого дозволу.

Денні обміркував це. Він глянув на Едмондса, а потім, зосередившись із невеликим зусиллям, спробував уловити думки лікаря або хоча б колір його настрою. Раптом у голові Денні виник дивно заспокійливий образ: шафи з документами, шухляди якої одна за одною прослизали на місце й зачинялися на замок. У центрі кожної на невеликій табличці було написано: «A-В, ТАЄМНО», «Г-Д, ТАЄМНО» і так далі. Денні стало трохи легше. Він обережно сказав:

— Я не знаю, хто такий Тоні.

— Він твого віку?

— Ні. Йому близько одинадцяти. А може, більше. Я жодного разу не бачив його близько. Він, напевно, вже такий великий, що може водити машину.

— Бачиш його оддалік, так?

— Так, сер.

— І він завжди приходить якраз перед тим, як ти відключаєшся?

— Я не відключаюся. Я начебто йду з ним. А він мені всіляке показує.

— Що саме?

— Ну... — Денні трохи повагався, а потім розповів Ед-мондсу про татову валізу з рукописом, як вантажники все-таки не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Весь цей час вона стояла під сходами.

— І твій тато знайшов її там, де сказав Тоні?

— Так, сер. Тільки Тоні не сказав. Він показав.

— Розумію. Денні, що тобі показував Тоні вчора ввечері? Коли ти замкнувся у ванній?

— Не пам’ятаю, — швидко сказав Денні.

— Справді?

— Так, сер.

— Ти щойно сказав, що замкнувся у ванній сам. Але ж це не так? Двері замкнув Тоні?

— Ні, сер. Тоні не може замкнути двері, він же не справжній. Він хотів, щоб я зробив це, я й зробив. Двері замкнув я.

— Тоні завжди показує тобі, де загублені речі?

— Ні, сер. Іноді він показує, що відбудеться.

— Справді?

— Ага. Одного разу Тоні показав мені атракціони й парк диких звірів у Ґрейт-Беррінґтоні. Тоні сказав, що тато хоче з'їздити туди зі мною на день народження. І справді, ми поїхали.

— Що ще він тобі показує?

Денні насупився.

— Написи. Він завжди показує мені дурнуваті старі написи. Але я не вмію читати й майже ніколи не можу їх зрозуміти.

— Як по-твоєму, навіщо Тоні це робить?

— Не знаю. — Денні підбадьорився. — Але тато з мамою вчать мене читати, і я дуже стараюся.

— Щоб прочитати написи Тоні?

— Ні, я справді хочу навчитися. Але й через це теж.

— Тобі подобається Тоні, Денні?

Денні задивився на кахельну підлогу й нічого не сказав.

— Денні?

— Важко сказати, — сказав Денні. — Раніше так. Я сподівався, що він буде приходити щодня, тому що він завжди показував гарне, особливо відтоді, як мама з татом перестали думати про РОЗЛУЧЕННЯ. — Погляд лікаря ЕдмЬндса став уважнішим, але Денні не помітив. Він уперто дивився в підлогу, зосередившись на тому, щоб висловити свої думки. — Але тепер Тоні коли не прийде, то покаже погане. Жахливе. Як учора ввечері у ванній. Те, що він показує... воно жалить мене, як жалили ці оси. Тільки воно кусає мене ось сюди. — Він серйозно націлився пальцем у скроню — малюк, що неусвідомлено пародіює самогубство.

— А «воно» — це що, Денні?

— Не пам’ятаю! — викрикнув Денні, мучачись. — Якщо б пам’ятав, я б сказав. Начебто воно таке погане, що я не пам’ятаю тому, що просто не хочу пам’ятати! Я, коли прокидаюся, можу згадати тільки ТРЕМС і все.

— Тремт?

— Тремс.

— І що ж це таке, Денні?

— Не знаю.

— Денні?

— Так, сер.

— Ти можеш змусити Тоні прийти зараз?

— Не знаю. Він приходить не завжди. Не знаю, чи хочеться мені, щоб він узагалі тепер приходив.

— Спробуй, Денні. Я буду поруч.

Денні подивився на Едмондса із сумнівом. Едмондс підбадьорливо кивнув.

Денні важко зітхнув і нахилив голову.

— Але я не знаю, вийде чи ні. Раніше я ніколи так не робив, якщо хтось дивився. І Тоні приходить не завжди.

— Не прийде, то не прийде, — сказав Едмондс. — Я просто хочу, щоб ти спробував.

— Добре.

Опустивши непорушний погляд на кросівки Едмондса, що повільно погойдувалися, Денні спрямував свою думку до мами й тата. Вони були десь тут... онде за тією стіною, де картина. У приймальні, куди вони зайшли спочатку. Сидять рядком, але не розмовляють. Перегортають журнали, хвилюються. За нього.

Суплячи брови, він зосередився, намагаючись відчути й зрозуміти мамині думки. Якщо її не було в кімнаті поруч із ним, це завжди давалося тяжче. Потім він почав уловлювати. Мама думала про сестру. Про свою сестру. Сестра померла. Мама думала, що насамперед через це її мама й перетворилася на таке (стерво?)

на таку стару приставучку. Тому, що померла мамина сестра. Вона була маленькою дівчинкою, коли її

(збила машина о Господи більше я нічого такого не переживу ейлін але що якщо він хворий справді хворий рак запалення оболонок спинного мозку лейкемія пухлина мозку як у сина джона ґантера або атрофія м’язів Господи в дітей його віку скільки завгодно випадків лейкемії радіотерапія хіміотерапія це все нам не по кишені але не можуть же вони просто послати нас подалі й викинути на вулицю не можуть тим паче що з ним усе гаразд усе гаразд усе гаразд справді не можна дозволяти собі думати)

(Денні...)

(про ейлін і)

(Денні...)

(ту машину)

(Денні...)

Але Тоні не з'явився. Тільки голос. Він затих, і Денні пішов за ним у пітьму: він падав шкереберть у якусь чарівну діру між кросівок лікаря Білла, вони погойдувалися; позаду щось голосно стукало; далі, у пітьму, де беззвучно плавала ванна, з неї витикалося щось страшне; повз приємного, що нагадує церковний подзвін, звуку; повз годинник під скляним ковпаком.

Потім у цю пітьму проникнула одна-єдина блякла лампочка, вся у фестонах павутини. При слабкому світлі зринула кам'яна підлога, вогка і неприємна на вид. Десь, не надто далеко, не припинявся металічний рев, але приглушений. Не страшний. Сонний. Летаргічний. Ось про цю штуку й забудуть, подумалося Денні в дрімотному подиві.

Коли очі звикли до півтемряви, просто перед собою він зумів розгледіти Тоні, сам лише силует. Тоні кудись дивився, і Денні напружив очі, щоб розгледіти, куди й на що.

(Твій тато. Бачиш тата?)

Звичайно, він бачив. Невже Денні міг би не помітити тата навіть при слабкому підвальному освітленні? Тато стояв на підлозі на колінах, ліхтарик відкидав промінь світла на старі картонки й дерев'яні коробки. Картонки були цвілі, деякі розвалилися, виваливши на підлогу гори папірців. Газети, книги, схожі на рахунки машинописні сторінки. Усе це тато вивчав з великим інтересом. А потім тато підняв очі й посвітив ліхтариком в інший бік. Промінь висвітив ще одну книгу, велику, перев'язану золотим шнуром. Схоже, обкладинка була з білої шкіри. Це виявився альбом для вирізок. Денні раптом дуже захотілося крикнути татові, щоб той не чіпав альбом, що деякі книги відкривати не можна. Але тато вже пробирався до нього.

Ревів якийсь механізм — тепер Денні зрозумів, що цей лиховісний, ритмічний гуркіт ішов від «оверлуківського» котла, якого тато перевіряв по три-чотири рази на день. Гуркіт ставав схожий на... важкі кроки. А запах цвілі й гнилого, відвологлого паперу змінився якимось іншим... різким, ялівцевим, із запахом Лайна. Запах хмарою огортав тата, який потягнувся за книгою й схопив її.

Десь у темряві Тоні

(Це нелюдське місце перетворює людей на чудовиськ це нелюдське місце)

знову й знову повторював щось незрозуміле. (перетворює людей на чудовиськ)

Ще одне падіння в темряву, тепер воно супроводжувалося важким, громоподібним стукотом — котел тут був ні до чого, це свистів молоток, врізаючись у шовковисті шпалери стін, вибиваючи хмари вапняного пилу. Денні безпомічно припав до синьо-чорних, витканих на килимі джунглів. (Виходь)

(Це нелюдське місце)

(отримай, що заслужив!)

(перетворює людей на чудовиськ)

Задихнувшись, — власне судорожне охання луною віддалося в голові, — Денні рвонувся з пітьми. У чиїсь руки. Спершу він виривався, думаючи, що породжена мороком істота з «Оверлука», яка існує у світі Тоні, якимось чином пішла за ним у світ реальних речей, — а потім лікар Едмондс сказав:

— Усе гаразд, Денні. Нічого. Все чудово.

Денні впізнав лікаря, тоді його кабінет. Хлопчика бив дріж, із яким він не міг упоратися. Едмондс тримав його.

Коли реакція пішла на спад, Едмондс запитав:

— Ти говорив щось про чудовиськ, Денні... що?

— Це нелюдське місце, — сказав він утробним голосом, — Тоні сказав... це нелюдське місце... перетворює... перетворює... — Він потряс головою. — Не можу згадати.

— Постарайся!

— Не можу.

— Тоні приходив?

— Так.

— Що він тобі показав?

— Темряву. Стукіт. Не пам’ятаю.

— Де ти був?

— Відчепіться! Не пам'ятаю! Відчепіться!

Денні безпомічно схлипував з люті й страху. Усе минуло, перетворившись на злиплу від води паперову груду, плутанину; читати в пам’яті стало неможливо.

Едмондс пішов до охолоджувача й приніс йому води в паперовому стаканчику. Денні випив її, і Едмондс приніс ще.

— Краще?

— Так.

— Денні, я не хочу діставати тебе... себто набридати тобі із цим. Але перед приходом Тоні тобі нічого не запам’яталося?

— Мама, — повільно вимовив Денні. — Вона за мене хвилюється.

— На те й мама, хлопче.

— Ні... у неї була сестра, вона вмерла, коли була маленькою. Ейлін. Мама думала про те, як Ейлін збила машина, і від цього вона хвилюється за мене. Більше я нічого не цам’ятаю.

Едмондс пильно дивився на нього.

— Вона думала про це зараз? Там, у приймальні?

— Так, сер.

— Денні, як ти це довідався?

— Не знаю, — тьмяним голосом сказав Денні. — Напевно, це сяйво.

-Що?

Денні дуже повільно похитав головою.

— Я жахливо втомився. Можна, я піду до тата й мами? Мені більше не хочеться відповідати на питання. Я втомився. І в мене болить живіт.

— Тебе зараз знудить?

— Ні, сер. Просто я хочу до тата й мами.

— Добре, Денні. — Едмондс підвівся. — Сходи до них на хвилинку, а потім пришлеш їх сюди, до мене, щоб я зміг поговорити з ними. Гаразд?

— Так, сер.

— Там є книжки, можеш подивитися. Тобі подобаються книжки, правда?

— Так, сер, — покірно відповів хлопчик.

— Ти молодчина, Денні.

Денні слабко посміхнувся.

— Не можу ні до чого причепитися, — сказав лікар Едмондс Торренсам. — 3 фізіологією все гаразд. Психічно...

хлопчик тямущий, а уява розвинена навіть занадто. Буває. Діти повинні виростати зі своєї уяви, як із пари старих черевиків. Уява Денні все ще йому великувата. Перевіряли хоч раз його на ай-к’ю?

— Не вірю я в ці коефіцієнти, — сказав Джек. — Тільки сплутують надії батьків і вчителів.

Лікар Едмондс кивнув.

— Можливо. Але якби ви перевірили, то, гадаю, виявилося б, що для своєї вікової групи він пішов дуже далеко. Як для п’яти-шестирічного хлопчика його словниковий запас разючий.

— Ми з ним не сюсюкаємо, — сказав Джек з ноткою гордості.

— Сумніваюся, що вам довелося хоч раз піти на це, щоб бути зрозумілим, — Едмондс помовчав, граючись ручкою. — Поки ви там сиділи, він упав у транс. На моє прохання. Усе точнісінько так, як ви описали щодо вчорашнього вечора у ванній. Усі м'язи розслабилися, тіло осіло, очі закотилися. Класичний самогіпноз. Я здивувався й усе ще продовжую дивуватися.

Торренси подалися вперед.

— Що трапилося? — напружено запитала Венді. Едмондс ретельно відзвітувався з приводу трансу Денні й фрази, яку той пробурмотів і з якої лікар зумів вивудити лише слова «чудовиська», «пітьма» і «стукіт». Реакція — сльози, стан, що межує з істерикою, і болі в животі на нервовому ґрунті.

— Знову Тоні, — сказав Джек.

— Що це означає? — запитала Венді. — Є ідеї?

— Кілька. Вам вони можуть не сподобатися.

— Однаково, кажіть, — мовив Джек.

— З того, що мені розповів Денні, випливає, що «невидимий приятель» справді був приятелем, поки ви не переїхали з Нової Англії сюди. З моменту переїзду Тоні перетворився на загрозливу фігуру. Приємні інтерлюдії змінилися кошмарами, і для вашого сина вони ще страшніші від того, що він не може згадати, про що був кошмар. Це доволі звичайне явище. Усі ми пам’ятаємо приємні сни значно виразніше, ніж страшні. Схоже, між свідомістю й підсвідомістю десь існує буферна зона абощо, і живе там чортзна-який цербер. Пропускає такий цензор хіба дещицю, і найчастіше ту, що проникла в нашу свідомість, це всього лише символ. Ось такий донезмоги спрощений Фройд — але доволі чітко описує, що відомо про взаємодію свідомості із самою собою.

— Гадаєте, Денні так засмутив переїзд? — запитала Венді.

— Можливо, якщо він відбувався за травмуючих обставин, — одізвався Едмондс. — Це так?

Венді із Джеком переглянулися.

— Я викладав у школі, — повільно вимовив Джек. — І втратив роботу

— Зрозуміло, — сказав Едмондс. Він рішуче застромив ручку, якою грався, у підставку. — Боюся, є ще дещо. Для вас це може виявитися болючим. Ваш син, схоже, переконаний, що ви обоє серйозно подумували про розлучення. Він сказав про це мимохіть, але тільки тому, що ви перестали думати на цю тему.

Джек роззявив рота, а Венді відхитнулась, як від удару. Кров відринула від її обличчя.

— Ми й мови не вели про розлучення! — сказала вона. — Не при Денні! Ми навіть між собою це не обговорювали! Ми...

— Гадаю, лікарю, буде краще, якщо ви зрозумієте все до кінця, — сказав Джек. — Незабаром після народження Денні я став алкоголіком. Усі роки навчання в коледжі у мене вже була проблема зі спиртним. Вона стала не такою гострою, коли я зустрів Венді, але після народження Денні назріла серйозніше, ніж будь-коли — до того ж творчість, яку я вважав своєю справжньою справою, тоді загальмувалася... Коли Денні було три з половиною, він розлив пиво на купу паперів, із якими я працював... паперів, які я сам розкидав по кімнаті... і я... ну... а, чорт.

Голос Джека зламався, але очі залишилися сухими.

— Як же мерзотно це звучить, коли вимовиш уголос. Я повертав Денні, щоб надавати по попі, і зламав йому руку... через три місяці я покинув пити. І відтоді й до рота не брав спиртного.

— Розумію, — нейтрально завважив доктор Едмондс. — Звичайно, я помітив, що рука була зламана. Її добре залікували. — Він трохи відсунувся від стола й поклав ногу на ногу. — Можу я бути чесним? Очевидно, що відтоді з ним поводилися в усіх сенсах добре. Крім укусів, на хлопчикові немає нічого, крім нормальних для будь-якої дитини синців і подряпин.

— Звичайно, — з гарячністю сказала Венді. — Джек не

те...

— Ні, Венді, — відгукнувся Джек. — Те. Напевно, десь усередині мені справді хотілося вчинити з ним саме так.

Або зробити що-небудь гірше. — Він знову глянув на Едмондса. — Знаєте що, лікарю? Слово «розлучення» ми зараз згадали вперше. Алкоголізм теж. І побиття дитини. За п’ять хвилин — три перших рази.

— Не виключено, що корінь проблеми в цьому, — сказав Едмондс. — Я не психіатр. Якщо ви хочете показати Денні дитячому психіатрові, можу рекомендувати вам гарного фахівця. Він працює в боулдерському медичному центрі «Мішн Рідж». Але у своєму діагнозі я анітрохи не сумніваюся. Денні — розумний, перспективний хлопчик з добре розвиненою уявою. Не віриться, щоб війна між вами засмучувала його настільки, як вам здається. Маленькі діти здатні багато чого прийняти. їм незрозуміло, що таке сором або потреба щось приховувати.

Джек вивчав свої долоні. Венді взяла його руку й стиснула.

— Але він відчув: щось не так. З його погляду, головним була не зламана рука, а розірваний — або такий, що рветься, — зв'язок між вами. Він згадав про розлучення, не про зламану руку. Коли сестра нагадала йому про гіпс, він просто відмахнувся. На нього тиснуло інше. По-моєму, він сказав, що воно трапилося «давним-давно».

— Що за дитя, — пробурмотів Джек. Він стиснув щелепи, на щоках випнулися бугри м’язів. — Ми його не заслужили.

— Так чи інакше, він ваш, — сухо завважив Едмондс. — Принаймні час від часу він віддаляється у світ фантазії. У цьохму немає нічого незвичайного, так роблять дуже багато дітей. Наскільки я пам’ятаю, коли я був у віці Денні, у мене самого був невидимий приятель — півень Чаґ-Чаґ. Звичайно, Чаґ-Чаґа ніхто, крім мене, не бачив. У мене було два старших брати, які частенько обставляли мене, і тоді Чаґ-Чаґ виявлявся дуже до речі. Ви, звичайно ж, повинні розуміти, чому невидимого приятеля Денні звуть Тоні, а не Майкл, не Гел і не Датч.

— Так, — сказала Венді.

— Ви коли-небудь говорили з ним про це?

— Ні, — відповів Джек. — А треба було?

— Навіщо? Нехай сам зрозуміє у свій час, дійде своїм розумом. Бачите, фантазія Денні куди глибша, ніж ті, що виникають при звичайному синдромі «невидимого приятеля», але це тому, що він мав настільки велику потребу в Тоні. Той приходив і показував приємне. Іноді — дивне. Завжди тільки гарне. Якось Тоні показав, де валіза, яку загубив тато... під сходами. Іншим разом Тоні показав, що мама з татом збираються на честь дня народження взяти його в парк атракціонів...

— У Ґрейт-Беррінґтон! — вигукнула Венді. — Але як він може знати такі речі? Іноді він таке скаже, що просто жах бере. Однаково, як якби...

— У нього було шосте чуття? — з посмішкою запитав Едмондс.

— Він народився в сорочці, — непевно сказала Венді.

Посмішка Едмондса переросла в добродушний регіт.

Джек із Венді переглянулися, а потім теж запосміхалися, обоє здивовані тим, наскільки легко це в них вийшло. Випадкові «вдалі здогади» Денні — ще одне, що вони не дуже й обговорювали.

— Тепер ви ще мені скажете, що він уміє літати, — сказав Едмондс, як і раніше посміхаючись. — Ні, ні, ні, боюся, що ні. Здібностей екстрасенса тут нема, просто стара добра сприйнятливість — тільки у випадку Денні вона надзвичайно розвинена. Містере Торренсе, хлопчик зміркував, що валіза під сходами, тому що скрізь у будинку ви вже шукали. Метод винятку, га? Так просто, що Еллері Квін із нас просто посміявся б. Рано чи пізно ви б і самі здогадалися. Що ж стосується парку атракціонів у Ґрейт-Беррінґтоні, чия це була ідея? Га? Ваша чи Денні?

— Його, звичайно, — сказала Венді. — Цей парк рекламували у всіх дитячих ранкових програмах. Йому страшенно хотілося туди поїхати. Але, бачите, лікарю, нам це було не по кишені. Так ми йому й сказали.

— Після цього журнал для чоловіків, куди я в сімдесят першому році продав оповідання, надіслав чек на п’ятдесят доларів, — втрутився Джек. — За передрук у щорічнику, чи що. І ми вирішили витратити ці гроші на Денні.

Едмондс знизав плечима.

— Виконання бажання плюс щасливий збіг.

— Чорт забирай, готовий сперечатися, так воно і є, — сказав Джек.

Едмондс ледь помітно посміхнувся.

— І ще Денні сам сказав мені, що показане Тоні частенько не збувається. Видіння, базовані на надмірній сприйнятливості, ось і все. Денні підсвідомо робить те, що так звані містики й телепати роблять цілком усвідомлено й цинічно. Я захоплююся хлопчиком через це. Гадаю, якщо життя не змусить його втягти антени, він стане неабиякою особистістю.

Венді кивнула. Звичайно, вона й сама вважала, що Денні стане неабиякою особистістю, але надто вже гладко лікар пояснював. На смак це більше нагадувало маргарин, ніж масло. Едмондс не був членом їхньої родини. Не при ньому Денні відшукував загублені ґудзики, без нього говорив, що телепрограма, можливо, лежить під ліжком, що краще йому надягти в садок гумові чоботи, хоча світило сонце... а за кілька годин вони, розкривши парасолі, верталися додому під проливним дощем. Едмондс не міг знати, як дивно Денні вмів пророчити поведінку їх обох. Вирішивши випити чаю, вона виходила на кухню й знаходила у своїй чашці пакетик заварки. Згадавши, що треба здати книги в бібліотеку, Венді виявляла їх на столику в холі, складеними в акуратну стопку, поверх якої лежав її читацький квиток. Або захоче Джек помити «фольксваґен» — а Денні вже на вулиці, приготувався спостерігати: сидить на крайці тротуару й слухає тиху музику у своєму приймачі. Уголос вона сказала:

— Звідки ж тепер ці кошмари? Чому Тоні велів йому замкнути двері у ванній?

— Гадаю, Тоні пережив свою корисність, — сказав Едмондс. — Він народився — Тоні, не Денні — у той час, коли ви з чоловіком щосили намагалися зберегти родину. Ваш чоловік занадто пив. Був інцидент зі зламаною рукою. Між вами став лиховісний спокій.

Лиховісний спокій... так, як не крути, фраза була адекватною. Спільні трапези в холодній, напруженій обстановці, коли говориш тільки: «будь ласка, передай масло», або «Денні, доїж морквину», або «вибач». Вечори, коли Джек був відсутній, а вона лежала з сухими очима на дивані, поки Денні дивився телевізор. Ранки, коли вони із Джеком обережно нипали одне навколо одного, як двійко розлютованих кішок, між якими — перелякана, тремтяча миша. Так, фраза звучала правдоподібно,

(Господи, чи перестануть коли-небудь боліти старі рани?)

жахливо, страшенно правдоподібно.

Едмондс резюмував:

— Але все змінилося. Ви знаєте, що в дітей шизоїдна поведінка — річ абсолютно звичайна. Вона прийнятна, тому що ми, дорослі, всі негласно зійшлися на одному: діти божевільні. У них є невидимі друзі. Засмутившись, дитина може сидіти в шафі, заховавшись від світу. Вона вважає талісманом свою ковдру, або плюшевого ведмедика, або опудало тигра. Смокче великий палець. Коли дорослий бачить те, чого немає насправді, ми вважаємо його клієнтом божевільні. Коли ж дитина заявляє, що бачить у себе в спальні троля або вампіра за вікном, ми лише посміхаємося, вибачаючи її. У нас є коротка фраза, що виправдовує весь діапазон феноменів у дітей...

— Він це переросте, — вставив Джек.

Едмондс кліпнув.

— Мої власні слова, — погодився він. — Так. Можна здогадатися, що Денні ріс у сприятливій ситуації для розвитку повнокровного психозу. Нещасливе життя вдома, дуже розвинена уява, невидимий друг, який для нього настільки реальний, що мало не став реальним і для вас. Замість того щоб перерости свою дитячу шизофренію, він з тим же успіхом міг «урости» в неї.

— Стати аутиком? — запитала Венді. Про аутизм¹² вона читала. Лякало вже саме слово, у ньому звучало загрозливе мовчання.

— Можливо, але не обов'язково. Він може одного чудового дня просто ввійти у світ Тоні й не повернутися до того, що називається «реальними речами».

— Господи, — сказав Джек.

— Але зараз основна ситуація змінилася. Містер Торренс не п'є. Ви переїхали на нове місце, де умови змусили всіх трьох згуртуватися в родинний осередок тісніше, ніж коли-небудь раніше. Звичайно, ви згуртовані дужче, ніж моя власна родина, адже дружина й діти мають можливість бачити мене всього дві-три години на день. З мого погляду, ситуація для видужання чудова. І по-моєму, про те, що мозок хлопчика у своїй основі здоровий, виразно промовляє той факт, що він здатний проводити таку різку грань між світом Тоні й своїм. Він сказав, що ви обоє більше не обмірковуєте розлучення. Чи настільки він правий, наскільки мені здається?

— Так, — сказала Венді, а Джек міцно стис її руку, майже до болю. Вона теж відповіла потиском.

Едмондс кивнув.

— Тоні йому справді більше не потрібний. Денні відриває, викидає його зі своєї системи. Тоні перестав приносити приємні видіння, він приносить кошмари — ворожі, неприємні, які так лякають Денні, що він запам’ятовує їх лише уривками. Він зрісся, з’єднався з Тоні, коли був у складній — розпачливій — життєвій ситуації, і Тоні так легко не піде. Але він уже йде. Ваш син почасти нагадує наркомана, що відмовився від своїх звичок.

Він підвівся, Торренси теж.

— Як я вже сказав, я не психіатр. Якщо до закінчення вашої роботи в «Оверлуку» — до наступної весни — кошмари не припиняться, я, містере Торренсе, наполегливо рекомендував би вам відвести його до фахівця відповідного профілю в Боулдері.

— Я так і зроблю.

— Ну, ходімо, скажемо йому, що можна їхати додому, — запропонував Едмондс.

— Хочу подякувати вам, — із мукою вимовив Джек. — Мені стало значно спокійніше, ніж було тривалий час.

— Мені теж, — сказала Венді.

У дверях Едмондс зупинився й глянув на Венді.

— У вас є — або була — сестра, місіс Торренс? Яку звали Ейлін?

Венді здивовано подивилася на нього.

— Так, була. Її вбило біля нашого будинку в Семерсуорті, у Нью-Гемпширі. їй тоді було шість, а мені — десять. Ейлін вибігла за м’ячиком на дорогу, і її збила вантажівка.

— Денні знає про це?

— Не знаю, по-моєму, ні.

— Він сказав, що ви думали про сестру в приймальні.

— Думала, — повільно сказала Венді. — Уперше за... о, не знаю, за скільки часів.

— Слово «тремс» вам про що-небудь говорить?

Венді похитала головою, але Джек мовив:

— Учора вночі, перед тим як заснути, він згадував це слово. Тремт.

— Ні, тремс, — поправив Едмондс.

— Ох, це ж із його приступу? — Джек дістав із задньої кишені хустинку і витер губи.

— А слово «сяйво» вам що-небудь промовляє?

Цього разу головою похитали обоє.

— Ну, мені здається, це не так і важливо, — сказав Едмондс. Він відчинив двері в приймальню. — Є тутхто-небудь на ім’я Денні Торренс, хто хотів би поїхати додому?

— Мамо! Тату! — Денні підвівся з-за маленького столика — там він неспішно гортав екземпляр «Де живуть дикі тварини», бурмочучи вголос знайомі слова.

Він підбіг до Джека, той підхопив його на руки. Венді скуйовдила синові волосся.

Едмондс глянув на нього.

— А може, ти не любиш татуся й мамусю? Тоді можеш залишитися зі старим Біллом.

— Ні, сер! — гаряче сказав Денні. Одну руку він закинув за шию Джека, другу — за шию Венді й весь світився щастям.

— Гаразд, — посміхаючись, сказав Едмондс. Він подивився на Венді. — Якщо будуть проблеми, телефонуйте.

— Так.

— Не думаю, щоб ви подзвонили, — посміхаючись, сказав Едмондс.

18. Альбом для вирізок

Джек виявив альбом для вирізок першого листопада, поки дружина із сином гуляли по порізаній коліями старій дорозі, яка, починаючись за майданчиком для гри в роке, вела до занедбаної лісопилки за дві милі від готелю. Погода стояла й далі гарна, і всі троє хизувалися неймовірною осінньою засмагою.

Він спустився в підвал, щоб скинути тиск у котлі, як раптом, корячись раптовому пориву, вирішив глянути на старі папери й зняв з полиці, де лежала схема водопроводу, ліхтарик. Заодно Джек вирішив пошукати придатні місця для мишоловок, хоча ставити їх не збирався ще цілий місяць. «Хочу, щоб усі пацюки повернулися з відпустки», — пояснив він Венді.

Освітлюючи собі дорогу ліхтариком, Джек пройшов повз шахту ліфта (яким, на настійну вимогу Венді, вони не користувалися відтоді, як переїхали сюди) під низьку кам’яну арку. Відчувши запах гниючого паперу, він поморщився. За спиною із громовим «ву-ушш!» нагадав про себе котел, і Джек підскочив.

Беззвучно насвистуючи крізь зуби, він посвітив довкола. Тут, унизу, були Анди в мініатюрі: десятки набитих паперами коробок і ящиків, майже всі вицвілі, що втратили від часу й вогкості форму. Декотрі лопнули, виваливши на кам’яну підлогу рулони пожовклого паперу, пачки газет, перев’язані мотузкою. Уміст одних коробок нагадував Гросбухи, в інших лежали стягнуті гумками накладні. Діставши одну, Джек посвітив на неї ліхтариком.

«РОКІ МАУНТЕН ЕКСПРЕС, ІНК.»

Одержувач: ГОТЕЛЬ «ОВЕРЛУК»

Відправник: УНІВЕРМАГ САЙДІ, 1210, 16-я вул.

Денвер, Колорадо

Через: КЕНЕДІЕН ПАСИФІК, PP.

Уміст: 400 КОРОБОК ТУАЛЕТНОГО ПАПЕРУ Делсі, 1 ґрос/коробка Підпис: ДЕФ.

Дата: 24 серпня 1954 року

Посміхаючись, Джек упустив папірець назад у коробку.

Він посвітив вище, і промінь ліхтарика вирвав з темряви лампочку, що звисала зі стелі, густо обліплена павутиною. Вимикача не було.

Джек підвівся навшпиньки й спробував угвинтити лампочку. Вона слабко засвітилася. Він знову взяв накладну на туалетний папір і скористався нею, щоб стерти трохи павутини. Не можна сказати, що стало набагато світліше.

Не вимикаючи ліхтарика, Джек нипав поміж коробок і стопок паперу в пошуках щурячих слідів. Пацюки тут жили, але не дуже довго... може, кілька років. Він завважив трохи лайна, що розсипалося від старості в порох, і кілька старих, нежилих гнізд, зроблених з недогризків паперу.

Джек витягнув з однієї пачки газету й глянув на заголовки.

ДЖОНСОН ОБІЦЯЄ НАЛЕЖНИМ ЧИНОМ ЗДІЙСНИТИ ПЕРЕХІД

«Кажуть, роботи, розпочаті Джей-Ф-К, наступного року триватимуть».

Це була «Рокі Маунтен Ньюз» від 19 грудня 1963 року. Він кинув її назад у пачку.

На думку Джека, його зачаровувало саме те банальне відчуття ходу історії, яке відчуває кожен, хто переглядає новини десяти- або двадцятилітньої давності. Серед складених у пачки газет він виявив пробіли: із тридцять сьомого по сорок п’ятий, з п’ятдесят сьомого по шістдесятий, із шістдесят другого по шістдесят третій, — жодної газети. Джек здогадався, що в ці періоди готель був зачинений, поки телепні билися за великий приз.

Йому все ще не дуже вірилося в те, як Уллман пояснив переривчасту кар’єру «Оверлука». Здавалася б, сама лише мальовнича місцевість, де розташувався готель, була запорукою безперервного успіху В американському суспільстві — навіть коли цього суспільства ще не було як такого — завжди були вершки, і Джекові здавалося, що у своїх мандрівках вони обов’язково повинні були зупинятися в «Оверлуку». Навіть назва звучала належним чином. «Волдорф» у травні, «Бар-Гарбор Гаус» у червні й липні, «Оверлук» у серпні й на початку вересня, а опісля — Бермуди, Гавана, Ріо, однаково. Стопка старих реєстраційних книг тільки підтвердила його припущення. Нельсон Рокфеллер у п’ятдесятому. Генрі Форд із родиною у 1927-му. Джин Гарлоу в тридцятому році. Кларк Ґейбл із Керол Ломбард. У п’ятдесят шостому всі верхні поверхи винаймає на тиждень «Дерріл Ф. Цанук і компанія». Гроші повинні були литися в касу, як із золотої жили. Імовірно, управляючий був геть кепський.

Безсумнівно, тут була сама історія — і не лише в газетних заголовках. Вона була похована в Гросбухах, рахунках і квитанціях за обслуговування, хоча це й не впадало в око. У 1922 році о десятій годині вечора Воррен Дж, Ґардінґ замовив цілого лосося і ящик пива. Але з ким він їв і пив? Чи була це партія в покер? Стратегічна нарада? Що?

Джек глянув на годинника і з подивом відзначив, що відтоді, як він спустився сюди, непомітно пробігло сорок п'ять хвилин. Руки він вимазав мало не до ліктів, і, напевно, пахло від нього кепсько. Він вирішив піти нагору і прийняти душ раніше, ніж повернуться Венді й Денні.

Джек повільно йшов поміж паперових гір, а в ожилому мозку швидко — так, що робилося весело, — прокручувалися деякі можливості. Такого з ним не бувало вже багато років. Йому раптом здалося, що книга, яку він пообіцяв самому собі напівжартома, і справді може написатися. Можливо, це буде роман... або історична річ, або історичний роман — чимала книга, що розходиться звідси — від епіцентру вибуху — по сотнях сюжетних ліній.

Він зупинився під лампочкою, машинально дістав із задньої кишені хусточку й обтер губи. І тут побачив альбом для вирізок.

Ліворуч від Джека, на кшталт пізанської, піднімалася готова ось-ось звалитися вежа з п'яти коробок. Поверх неї, казна-як роками зберігаючи похиле положення, балансував товстий альбом у білій шкіряній оправі, його сторінки хрест-навхрест обвивав золотий шнур, зав'язаний святковим бантом.

Джек, зацікавившись, підійшов і зняв його. На обкладинці лежав товстий шар пилу. Він підняв альбом до губ, здув пил, що злетів хмариною, і розкрив його. При цьому випала листівка, він піймав її на півдорозі до кам'яної підлоги. На красивому кремовому папері було опукле зображення «Оверлука», у всіх вікнах якого горіло світло. Галявину й дитячий майданчик прикрашали китайські ліхтарики, що м’яко світилися. Здавалося, можна ступнути просто туди, у готель «Оверлук», яким він був тридцять років тому

Горас М. Дервент просить вас зробити йому приємність і бути присутнім на балі-маскараді на честь урочистого відкриття ГОТЕЛЮ «ОВЕРЛУК».

Обід буде подано о восьмій годині вечора, маски знімаються опівночі, тоді ж — танці.

29 серпня 1945 р.

Обід о восьмій! Маски знімаються опівночі!

Він просто бачив усе це: в їдальні — найбагатші люди Америки зі своїми дружинами. Смокінґи й блискучі крохмальні сорочки; вечірні плаття; грає оркестр; іскряться фужери на високих ніжках. Дзенькіт келихів, веселий ляскіт пробок шампанського. Війна закінчена — або майже закінчена. Попереду майбутнє — світле й сяюче. Америка, світовий колос, нарешті зрозуміла це і прийняла.

А пізніше, опівночі, крик самого Дервента: «Маски геть! Маски геть!» Обличчя відкриваються і...

(І над усім запанувала Червона Смерть!)

Джек насупився. З якого далекого закутка пам’яті це ви-іілило? Едґар По, Великий Американський Писака. В останню чергу можна було уявити, що Е. А. По оплакує сяючий, ниблискуючий «Оверлук» із запрошення, яке Джек тримав у руках.

Він вклав запрошення назад і перегорнув сторінку. Вирізка з якоїсь денверської газети, дата внизу •підкреслена: 15 травня 1947 року.

ШИКАРНИЙ ГІРСЬКИЙ КУРОРТ ЗНОВУ ВІДКРИВАЄТЬСЯ БЛИСКУЧИМ СПИСКОМ ГОСТЕЙ «Дервент стверджує: “Оверлук” стане одним із чудес світу.

Дейвід Фелтон, художній редактор.

За свою тридцятивосьмилітню історію готель «Оверлук» відкривався не раз, але ніколи — так блискуче й стильно, як обіцяє Горас Дервент, таємничий каліфорнійський мільйонер, нинішній власник готелю. Дервент, який не приховує, що вбухав у своє нове підприємство більше мільйона доларів (кажуть, що цифра наближається радше до трьох мільйонів), стверджує, що новий “Оверлук” стане однією з найвідоміших пам’яток у світі, готелем, який згадують по ночах і тридцять років опісля. Коли Дервента, який володіє, за чутками, солідними закладами в Лас-Веґасі, запитали, чи вважати відновлення “Оверлука” за його рахунок знаком того, що Дервент вийшов на стежку війни за легалізацію ігорних домів типу казино в Колорадо, літаковий, кінематографічний, військовий і корабельний магнат заперечував це... з посмішкою. «Відкрити ігорний дім в “Оверлуку” означало б зганьбити його, — сказав він, — і не думайте, що я хочу переплюнути Веґас! Для цього там занадто багато моїх маркерів! Мені абсолютно нецікаво влазити за лаштунки політики через легалізацію ігорних домів у Колорадо. Це однаково, що плювати проти вітру». Після офіційного відкриття заново пофарбовані, обклеєні шпалерами й обставлені номери “Оверлука” (нещодавно, коли роботи фактично закінчилися, там відбулося грандіозне і винятково вдале свято) займуть поважні гості за списком, який відкриває дизайнер із Чикаго Корбет Стені й завершує...»

Ошелешено посміхаючись, Джек перевернув аркуш. Тепер він дивився на велику, на всю сторінку, вирізку з розділу «Подорожі» нью-йоркської «Санді Тайме». Стаття про самого Дервента, лисіючого чолов'ягу, який навіть зі старої газетної фотографії пронизує поглядом. Окуляри без оправи й начебто олівцем намальовані вусики в стилі сорокових років зовсім не робили його схожим на Еррола Флінна. Обличчя залишалося обличчям бухгалтера. Кимось — або чимось — іншим його робили очі.

Джек швидко переглянув статтю. Більшу частину відомостей він уже знав із торішньої розповіді про Дервента в «Ньюсвіку». Народився в бідній родині в Сен-Полі, так і не закінчив коледж. Замість цього пішов на флот. Швидко робив кар’єру, потім покинув службу через затяті дебати щодо пропелера нового типу, який він винайшов. У перетяганні канату Військово-морським флотом і невідомим хлопцем на ім'я Горас Дервент дядько Сем не виказав переможця, але вгадати його неважко. Зате другого патенту дядько Сем уже не одержав, а було цих патентів чимало.

Наприкінці двадцятих — на початку тридцятих Дервент зацікавився авіацією. Він купив збанкрутілу компанію, що займалася запиленням полів, перетворив її на авіапошту — і мав успіх. І далі патенти: нова конструкція крила моноплана; бомботримач, використаний потім у літаючих фортецях, які поливали вогненним дощем Гамбурґ, Дрезден і Берлін; кулемет зі спиртовим охолодженням; прототип сидіння катапульти, пізніше застосований на реактивних літаках Сполучених Штатів.

А бухгалтер, що жив в одній оболонці з винахідником, увесь час збільшував заощадження. Кілька військових заводів у Нью-Йорку й Нью-Джерсі. П'ять текстильних фабрик у Новій Англії. Хімічні заводи на збанкрутілому Півдні. До кінця Великої депресії весь його статок був лише жменькою керованих ним підприємств, куплених за разюче низь кими цінами, а продати їх можна було тільки ще дешевше. У якийсь момент Дервент обмовився, що, закривши справу, отримав би вартість трирічного «шевроле».

Джек згадав: ходили чутки, що для того, аби не піти під воду з головою, Дервент удався до, м'яко кажучи, не вельми законних способів. Він був замішаний у незаконній торгівлі спиртним. Пов'язаний із проституцією в Мідвесті, з контрабандою на південному узбережжі, де були його фабрики добрив. Нарешті він зайнявся ігорною справою, що зароджувалася на заході.

Імовірно, найвідоміше капіталовкладення Дервента — фінансування заснованої ним студії «Топ-Марк», якій не щастило відтоді, як у 1934 році Маленька Марджері Морріс, малолітня зірка, померла від передозування героїну. їй було чотирнадцять. Маленькій Марджері, чиїм амплуа були семирічні лялечки, що рятують родини, а також життя собачкам, несправедливо обвинуваченим в убивстві курей, улаштували в Голівуді найграндіозніші за всю історію «Топ-Марк» похорони. Офіційна версія було така: Маленька Марджері під час перебування в нью-йоркському сирітському притулку підчепила «виснажливу хворобу»; правда, знайшлися циніки, які припустили, що студія так довго просторікувала про це просто тому, що знала: скоро їй кінець.

Для керівництва «Топ-Марк» Дервент найняв здібного бізнесмена й затятого сексуального маніяка Генрі Фінкеля, і за два роки до Пірл-Гарбор студія видала шістдесят фільмів, п’ятдесят п’ять із яких стали плювками в пуританську фізіономію контори Гейєса. П’ять інших були замовленими державою навчальними стрічками. Художні фільми мали величезний успіх. В одному художник, чиє прізвище не фігурувало в титрах, для виходу в сцені великого Балу одяг героїню в ліфчик без бретельок — там вона скидала із себе все, крім, може, родимки під сідницями. Дервент і цей винахід зробив своєю заслугою, зміцнивши при цьому репутацію — або ж погану славу.

Війна зробила його багатим, і він ним і залишився. Жив Дервент у Чикаго, на людях з’являвся рідко. Винятком були тільки збори ради «Підприємств Дервента» (якими він правив залізною рукою); подейкували, начебто він — власник «Об’єднаних авіаліній», Лас-Веґаса (там, як відомо, він орудував справами в чотирьох готелях-казино, а причетний був принаймні ще до шести), Лос-Анджелеса й самих Сполучених Штатів. Дервент, що мав репутацію друга осіб королівської крові, президентів і чільників злочинного світу, на багатьох справляв враження найбагатшої у світі людини.

«Але, — подумав Джек, — домогтися успіху з “Оверлу-ком” йому виявилося не під силу». На хвилину відклавши альбом, він дістав маленький блокнот з автоматичним олівцем, які тримав у нагрудній кишені. Коротко черкнувши: «Див. Г. Дервент, Сайдв., бібл.?», він сунув блокнот назад і знову взяв альбом. Обличчя Джека було зосередженим, погляд далеким. Перегортаючи сторінки, він безпристрасно отирав губи рукою. Швидко проглянув наступний матеріал, відзначивши про себе, що пізніше варто прочитати його докладніше. Газетними вирізками були заклеєні багато сторінок. Наступного тижня в «Оверлуку» очікується те й те; у барі (до речі, в часи Дервента бар називався «Червоне Око») очікуються ті й ті. З-поміж постояльців було повно веґасців, а також шишок і зірок із «Топ-Марк».

Далі — вирізка від 1 лютого 1952 року.

МІЛЬЙОНЕР — КЕРІВНИК ФІРМИ — ЗБИРАЄТЬСЯ ПРОДАВАТИ ПІДПРИЄМСТВА В КОЛОРАДО

«Дервент зізнається: з каліфорнійськими вкладниками досягнута домовленість щодо “Оверлука” та інших підприємств.

Родні Конклін, фінансовий редактор.

Учора в короткому комюніке з чиказької контори відомого моноліту — “Підприємств Дервента” — повідомлялося, що в ході карколомної гри фінансових сил, яка завершиться до 1 жовтня 1954 року, мільйонер (можливо, мільярдер) Горас Дервент розпродав свою власність у штаті Колорадо. Капіталовкладення Дервента включають природні родовища газу й вугілля, джерела гідроелектроенергії, а також компанію з розвитку земель “Колорадо Саншайн, Інк” яка володіє 500 000 акрами¹³ колорадської землі або має права на неї.

Як поділився з нами у вчорашньому інтерв'ю Дервент, його найвідоміше підприємство в Колорадо — готель “Овер-лук” — уже проданий. Покупець — група каліфорнійських вкладників, очолювана Чарльзом Ґрондіном, що був директором каліфорнійської корпорації з розвитку земель. У той час, як сам Дервент відмовляється назвати ціну, інформовані джерела...»

Він розпродав усе, до копієчки. Не лише «Оверлук». Але якимось чином... якимось чином...

Джек обтер губи, жалкуючи, що не можна сьорбнути спиртного. Якщо б можна було випити, справа пішла б краще. Він гортав альбом далі.

Каліфорнійська компанія відкрила готель на два сезони, а потім продала його групі з Колорадо, яка називалася «Гірські курорти». «Гірські курорти» збанкрутували в 1957 році, обвинувачені в корупції, одержанні грошей особисто для себе й обмані акціонерів. Через два дні після того, як президентові компанії принесли повістку в суд, він застрелився.

Готель закрився до кінця десятиліття. Лише в недільній газеті з’явилося одне-єдине повідомлення під заголовком: «Колишній готель екстра-класу занепадає». Фотографії, якими була ілюстрована стаття, викликали в Джека щемливий біль у серці: облущена фарба на фасаді, замість галявини — позбавлений рослинності непристойний смітник, вікна побиті бурями й камінням. Якщо він і справді напише книгу, це ввійде туди: фенікс, який стає попелом, щоб відродитися. Він пообіцяв собі, що подбає про готель — дуже добре подбає. Начебто до цього дня насправді не розумів усієї глибини відповідальності перед «Оверлуком». Однаково якби Джек ніс відповідальність перед історією.

У 1961 році четвірка письменників (двоє — лауреати Пулітцерівської премії) орендувала «Оверлук» і знову відкрила його як школу письменницької майстерності. Це тривало всього рік. Один зі слухачів напився у себе в номері на четвертому поверсі, якимось чином вивалився у вікно й розбився на смерть на бетонному майданчику. Газета натякала, що не можна виключити самогубства.

«У кожному великому готелі бувають скандали, — сказав Ватсон, — і привиди є в кожному великому готелі. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають і їдуть...»

Йому раптом здалося, що ще трохи, і він відчує, як «Оверлук» тисне зверху своєю вагою — сто десять номерів для гостей, комори, кухня, морозильні камери, бар, бальний зал, їдальня...

(Жінки в кімнату приходять і йдуть...)

(...і над усім запанувала Червона Смерть)

Він обтер губи й знову перегорнув аркуш. Дістався вже до останньої третини альбому, коли вперше свідомо запитав себе, чий це альбом залишили поверх найвищої стопки паперів у підвалі.

Новий заголовок. Датовано 10 квітня 1963 року.

ГРУПА З ЛАС-ВЕҐАСА КУПУЄ ВІДОМИЙ ГОТЕЛЬ У КОЛОРАДО

«Мальовничий “Оверлук” має бути стати нічним “ключ-клубом”.

Сьогодні в Лас-Веґасі Роберт Т. Леффінґ, що виступив від імені групи вкладників, іменованої “Гай Кантрі Інвестментс” оголосив, що “Гай Кантрі” уклала угоду на придбання відомого готелю “Оверлук”, розташованого високо в Скелястих горах. Леффінґ ухилився від згадування конкретних імен вкладників, але сказав, що готель перетвориться на нічний клуб для обраних. За словами Леффінґа, група, яку він представляє, розраховує продати членство в клубі керівникам американських та іноземних компаній вищого ешелону. Крім того, “Гай Кантрі” володіє готелями в Монтані, Вайомінґу і Юті. “Оверлук” здобув світову популярність у період з 1946 по 1952 рік, коли ним володів невловимий мегамільйонер Горас Дервент, який...»

Газета не зуміла з’ясувати — або ж її не цікавило — кому будуть видані ключі від клубу, тому що згадувалася лише «Гай Кантрі Інвестментс». Окрім мережі магазинів, що торгують на заході Нової Англії велосипедами й запчастинами під вивіскою «Бізнес, Інк.», більш анонімної назви фірми Джекові чути не доводилося.

Перегорнувши сторінку, він закліпав над приклеєною там вирізкою:

МІЛЬЙОНЕР ДЕРВЕНТ ПОВЕРНУВСЯ В КОЛОРАДО З ЧОРНОГО ХОДУ?

«Главою “Гай Кантрі” виявився Чарльз Ґрондін!

Родні Конклін, фінансовий редактор.

У центрі фінансової плутанини, яка лише зараз починає випливати на світло, опинився готель “Оверлук”, мальовничий

палац задоволень у гірській частині Колорадо, колись — особиста іграшка мільйонера Гораса Дервента.

Десятого квітня минулого року лас-веґаська фірма “Гай Кантрі Інвестментс” купила готель, щоб перетворити його на нічний “ключ-клуб” для заможних директорів як іноземних, так і американських компаній. Зараз інформовані джерела повідомляють, що очолює “Гай Кантрі” п’ятдесятитрьохлітній Чарльз Ґрондін, котрий до 1959 року керував каліфорнійською “Корпорацією з розвитку земель”, після чого залишив цю посаду, щоб зайняти місце виконавчого віце-президента в чиказькій конторі, яка займається внутрішніми справами “Підприємств Дервента” Це спричинилося до розмов про те, що “Гай Кантрі Інвестментс” можливо, управляється Дервен-том, котрий міг придбати “Оверлук” удруге й за виразно дивних обставин. Дістатися до Ґрондіна, якому в 1960 році було пред’явлено зняте згодом обвинувачення в розтраті фондів, не вдалося, а Горас Дервент, що ревно оберігає свою непуб-лічність, у телефонній розмові це ніяк не прокоментував. Представник адміністрації штату Дік Боуз із Ґолдена закликав провести повне розслідування...»

Вирізка була датована 27 липня 1964 року. Наступною виявилася колонка з недільної газети за вересень того ж року. Автор — Джош Бренніґар, скандаліст, який вивчав біографію Джека Андерсона. Неясно згадалося, що Бренніґар помер чи то шістдесят восьмого, чи шістдесят дев’ятого року.

ВІЛЬНА ЗОНА ДЛЯ МАФІЇ В КОЛОРАДО?

«Джош Бренніґар.

Не виключено, що новітня точка відпочинку й розваг Організації підпільних королів США розмістилася в загубленому в серці Скелястих гір готелі “Оверлук”. “Білий слон”, яким

з моменту його першого відкриття в 1910 році безуспішно управляла мало не дюжина найрізноманітніших компаній і приватних осіб, зараз функціонує як надійно охоронюваний “ключ-клуб” виразно призначений для людей бізнесу. Питання в тому, яким бізнесом займаються члени оверлукського клубу насправді?

Деяке уявлення про це нам можуть дати члени клубу, що були присутні там протягом тижня з 16 по 23 серпня. Поданий нижче список отриманий від колишнього службовця “Гай Кантрі Інвестментс” — компанії, яка спершу вважалася під-ставною компнією, що належить “Підприємствам Дервента”. Тепер здається більш імовірним, що зацікавленість Дервента в “Гай Кантрі” (якщо зона взагалі є) не змогла переважити інтереси декількох ігорних баронів з Лас-Веґаса. Ці ж ігор-ні шишки в минулому були пов’язані з королями злочинного світу, як тими, що були під підозрою, так і засудженими. Протягом цього сонячного серпневого тижня в “Оверлуку” проживали:

Чарпьз Ґрондін, президент “Гай Кантрі Інвестментс” Коли в червні цього року з’ясувалося, що біля керма “Гай Кантрі” стоїть він, то — значно пізніше від виявлення цього факту — було оголошено, начебто Ґрондін пішов зі своєї посади в “Підприємствах Дервента”. Увінчаний срібною шевелюрою Ґрондін, який відмовився повідомити що-небудь для нашої колонки, один раз (у 1960 р.) поставав перед судом за обвинуваченням у розтраті фондів і був виправданий.

Чарпьз Малюк Чарлі Батталья: шістдесятирічний махінатор із Веґаса (керує справами в “Ґрінбенк” і “Лаккі Боунз он зе Стріп”). Батталья — близький особистий друг Ірондіна. Перелік його арештів відкривається ще 1932 роком, коли Батталью судили й виправдали в справі про групове вбивство Джека “Датчі” Морґана. Федеральна влада підозрює, що Батталья замішаний у торгівлі наркотиками, організації проституції й найманих убивствах, але за ґрати Малюк Чарлі потрапив лише раз — за несплату податків у 1955—1956 роках.

Рінард Скарн, головний власник акцій “Фан Тайм Отометік Мешнз”. “Фан Тайм” виготовляє ігрові автомати для компаній з Невади, автомати для гри в пінбол і музичні автомати (“ме-лоді-койн”) для всієї країни. Сидів за збройний напад (1940), незаконне носіння зброї (1948) і змову про податкові махінації (1961).

Пітер Цайсс: багатій, що облаштувався в Маямі, незабаром він відзначить своє сімдесятиріччя. Останні п’ять років Цайсс опирається висилці з країни як небажана персона. Обвинувачувався в приховуванні краденого (1958), змові про податкові махінації (1954). Чарівного, представницького й люб'язного Пітера Цайсса в колі наближених називають “Тато”, крім того, його судили за обвинуваченням в убивстві й співучасті в убивстві. Відомо, що Цайсс — великий акціонер скорновської “Фан Тайм”, а також має інтерес у чотирьох казино Лас-Веґаса.

Вітторіо Дженеллі, відомий також як Вітто-М'ясник, двічі засуджений за співучасть у групових убивствах, одне з них — убивство сокирою в Бостоні ватажка угруповання Френка Скоффі. Дженеллі двадцять три рази висувалися обвинувачення, чотирнадцять разів його судили й лише раз, в 1940 році, визнали винним у дрібних крадіжках із магазинів. Кажуть, що віднедавна Дженеллі почав відігравати не останню роль у західних операціях Організації, центр якої розташований у Лас-Веґасі.

Карл “Джиммі-Рікс” Прашкін: інвестор із Сан-Франциско, що має репутацію безперечного спадкоємця влади, якою зараз володіє Дженеллі. Прашкін володіє великими пакетами акцій в “Підприємствах Дервента”, “Гай Кантрі Інвестментс”, “Фан Тайм Отометік Мешнз” і трьох веґаських казино. В Аме-

риці за Прашкіним нічого не числиться, але в Мексиці йому висувалося обвинувачення в махінаціях з податками, які за три тижні після нарахування швидко скоротилися. Ймовірно, Прашкін може відповідати за відмивання грошей, отриманих від діяльності казино у Веґасі, й перекачування великих сум у легальні операції Організації на заході. У тому числі, можливо, у готель “Оверлук” у Колорадо.

Крім вищезгаданих осіб, за поточний сезон в готелі також зупинялися...»

Стаття на цьому не закінчувалася, але Джек інше просто переглянув. Він не переставав обтирати долонею губи. Банкір зі зв’язками в Лас-Веґасі. Люди з Нью-Йорка, які виразно не обмежувалися виробництвом одягу в Білизняному районі. Люди, з репутацією порочних, замішаних у пограбуваннях, убивствах, наркобізнесі...

Господи, ото історія! І всі вони бували тут, просто над ним, у цих порожніх номерах. Може, трахали на третьому поверсі дорогих повій. Пили шампанське. Укладали мільйонні угоди — може, у тому ж таки люксі, де зупинялися президенти. Нівроку в цього готелю історія. Чортзна-що за історія! Трохи нервуючи, Джек витяг блокнот і зробив ще одну позначку: коли робота закінчиться, перевірити в денверській бібліотеці всі ці імена. У кожному готелі є свій привид? В «Оверлуку» їх ціла зграя. Спершу самогубство, потім мафія, а що далі?

У наступній вирізці Чарльз Ґрондін сердито спростовував обвинувачення Бренніґара. Джек хмикнув.

Вирізка на наступній сторінці була такою великою, що її склали. Розгорнувши її, Джек хрипло зойкнув — фотографія, що відкрилася йому, так і впадала в око. Шпалери із червня 1966-го поміняли, але й вікно, і вид з нього він чудово знав. На фото була та кімната президентського люкса, що виходила на західну сторону. Наступним номером програми виявилося вбивство. Стіна вітальні біля дверей, що вели в спальню, була заляпана кров'ю й ще чимось, що могло бути тільки білуватими шматочками мозку. Над трупом, закритим простирадлом, стояв поліцейський із байдужим обличчям. Вражений Джек пильно вдивився у фотографію, а потім перевів погляд на заголовок.

ПЕРЕСТРІЛКА У ГОТЕЛІ В КОЛОРАДО «Відомого короля злочинного світу застрелено у гірському “ключ-клубі”. Ще двоє загиблих.

САЙДВІНДЕР, КОЛОРАДО (агенція ЮПІ¹⁴).

За сорок миль від цього сонного містечка штату Колорадо, у самому серці Скелястих гір, звела рахунки мафія. Готель “Оверлук”, куплений три роки тому однією лас-веґаською фірмою й перетворений нею на “ключ-клуб” для еліти, став ареною потрійного вбивства в перестрілці. Двоє загиблих були чи то компаньйонами, чи охоронцями Вітторіо Дженеллі, замішаного в бостонському вбивстві двадцятилітньої давнини, відомого також як М’ясник.

Поліцію викликав управляючий “Оверлука” Роберт Норман. За його словами, він чув постріли, а деякі постояльці заявляли, начебто бачили, як двоє озброєних чоловіків у натягнутих на обличчях панчохах пробігли пожежними сходами

і поїхали на жовто-коричневому автомобілі останньої моделі з відкидним верхом.

Перед дверима президентського люкса, у якому зупинялися два президенти США, поліцейський Трупер Беньямін Мурер виявив двох убитих, пізніше ідентифікованих як Віктор Т. Бурмен і Роджер Макассі, обидва з Лас-Веґаса. У номері Мурер виявив розпростерте на підлозі тіло Дженеллі. Його застрелили тоді, коли він намагався втекти від нападників. За словами Мурера, Дженеллі був убитий із близької відстані зі зброї великого калібру. Із Чарльзом Ґрондіном, представником компанії, що володіє “Оверлуком” зв’язатися неможливо через...»

Нижче хтось приписав, сильно натискаючи на кулькову ручку: «Вони забрали з собою його яйця». Вражений Джек довго не зводив очей із цього напису. Чий же це був альбом?

Проковтнувши грудку в горлі, він нарешті перевернув сторінку. Ще одна колонка Джоша Бренніґара, цього разу датована початком шістдесят сьомого року. Він прочитав лише заголовок:

ВІДОМИЙ ГОТЕЛЬ ПРОДАНИЙ ПІСЛЯ ВБИВСТВА ВАТАЖКА ЗЛОЧИНЦІВ

Наступні сторінки були порожні.

(Вони забрали з собою його яйця)

Джек повернувся до початку в пошуках імені або адреси. Хоча б номера кімнати. Адже він був абсолютно впевнений: хто б не вів реєстрацію цих пам’ятних подій, він зупинявся в готелі. Але на початку нічого не було.

Він уже готувався більш уважно прогледіти всі вирізки, коли зі сходів почувся голос:

— Джеку? Любий?

Венді.

Джек здригнувся, почуваючи себе мало не винуватим — начебто потихеньку напився, і дружина тепер могла зачути запах спиртного. Смішно. Він обтер губи рукою й відгукнувся.

— Так, дитинко. Ось шукаю пацюків.

Вона зійшла вниз. Він почув кроки на сходах, потім у котельні. Швидко, не замислюючись, чому так чинить, він сунув альбом під стопку рахунків і накладних. Коли Венді з’явилася з-під арки, Джек підвівся.

— Господи, що ж це ти тут робиш? Уже майже третя!

Він посміхнувся.

— Що, так пізно? Я тут копався у всій цій дурні. Намагався знайти трупи.

Слова віддалися в його мозку лиховісною луною.

Вона підійшла ближче, дивлячись на нього, і Джек мимоволі зробив крок назад, не в змозі впоратися із собою. Він знав, що вона робить. Намагається винюхати спиртне. Імовірно, сама Венді цього навіть не усвідомлювала, зате усвідомлював Джек, тому відчуття провини змішувалося із гнівом.

— У тебе кров на губі, — сказала вона надзвичайно невиразним голосом.

— Га? — Він підніс руку до рота й поторкав тоненьку тріщинку. Вказівний палець вимазав у крові. Почуття провини підсилилося.

— Знову тер губи, — сказала вона.

— Ну так, напевно.

— Для тебе це суще пекло, чи не так?

— Та ні, не настільки.

— А легше не стало?

Глянувши на неї, Джек змусив себе зрушити з місця. Варто почати рух, як йому легшало. Він підійшов до дружини й обійняв за талію. Відкинувши убік світлий локон, Джек поцілував її в шию.

— Так, — сказав він, — а де Денні?

— Він? Десь у будинку. На вулиці збираються хмари... їсти хочеш?

Джек з удаваною жагою погладив пружний, обтягнутий джинсами зад.

— Як вовк, мадам.

— Обережніше, п’яничко. Узявся за гуж...

— Трахнемося, мадам? — запитав він, не перестаючи погладжувати. — Паскудні картинки? Неприродні пози?

Коли вони проходили під аркою, Джек один-єдиний раз оглянувся на коробку, в якій сховав

(чий?)

альбом. Без світла вона перетворилася на силует, нічого більше. Джек відчував полегшення від того, що веде Венді звідси. У міру того як вони наближалися до сходів, пристрасть ставала все менше награною, все більше справжньої.

— Не виключено, — відповіла вона. — Ось зробимо тобі сандвіч... Ой-ой-ой! — Вона, хихикаючи, увернулася від нього. — Лоскотно!

— Хіба ж так Джек Торренс хотів би лоскотати вас, мадам...

— Відчепись, Джеку. Як щодо шинки із сиром... для початку?

Вони разом піднялися по сходах, і Джек більше не оглядався. Але йому згадалися слова Ватсона:

«Привиди є у кожному великому готелі. Чому? Ну, чорт забирай, люди приїжджають і їдуть...»

Зачинивши за ними двері підвалу, Венді замкнула цю думку в темряві.

19. Перед двісті сімнадцятим

Денні згадував слова іншої людини, яка відпрацювала сезон в «Оверлуку»:

«Вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася нехороша річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні!.. Оминай його...»

Двері виявилися звичайнісінькими і нічим не відрізнялися від будь-яких інших на перших двох поверхах готелю. Пофарбовані в темно-сірий колір, вони були всередині коридорчика, під гострим кутом третього поверху, що з'єднується з головним холом. Цифри на дверях з виду такі ж, як номери квартир у їхньому боулдерському будинку. Двійка, одиниця й сімка. Велика соснова дошка. Просто під цифрами — малюсінький скляний кружечок, вічко. Денні кілька разів намагався заглядати в такі. Зсередини бачиш великий шматок коридору. Зовні, хоч мозоль на оці набий, нічого не побачиш. Шахрайство.

(Навіщо ти тут?)

Прогулявшись за «Оверлуком», вони з мамою повернулися, і вона приготувала його улюблений ленч — сандвіч із сиром і «болоньєю» плюс бобовий суп Кемпбелла. Вони їли на кухні в Діка й розмовляли. Із увімкненого приймача лунала тиха музика й потріскування; музику передавала станція в Естес-Парку. Кухня була улюбленим місцем Денні в готелі. Він гадав, що й мама з татом, мабуть, почувають те ж — адже три дні вони намагалися обідати в їдальні, а потім, за спільною згодою, розставили стільці навколо обробної дошки Діка Геллорана, завбільшки з їхній стовінґтонський обідній стіл, і почали їсти на кухні. їдальня занадто тиснула. Навіть якщо горіло світло, а з магнітофона в конторі лилася музика. Ти однаково залишався одним із трьох за столом, які оточували дюжини інших столиків, порожніх, укритих від пилу прозорими пластиковими скатертинами. Мама сказала, що це однаково, що обідати посеред роману Гораса Велпола¹⁵, а тато розсміявся й погодився. Денні поняття не мав, хто такий Горас Велпол, зате прекрасно знав, що варто було їм почати їсти на кухні, як мамині страви стали смачніші. Він не переставав виявляти всюди дрібні сліди Діка Геллорана, і вони, як теплі дотики, додавали йому бадьорості.

Мама з'їла півсендвіча, а суп не захотіла. Вона сказала, що оскільки і «фольксваґен», і тутешня вантажівка на стоянці, Денні доведеться погуляти самому. Вона сказала, що втомилася. Якщо Денні вважає, що зуміє скоротати час і не потрапити в біду, вона, можливо, на годинку приляже. Денні з набитим ротом запевнив її, що зі своєї точки зору — зуміє.

— Чому ти не ходиш на дитячий майданчик? — запитала мама. — Я гадала, він тобі сподобається, тут і пісочниця для твоїх машинок, і все інше...

Він ковтнув, і їжа сухою, твердою грудкою прокотилася по горлу.

— Може, ще сподобається, — сказав він, повертаючись до радіо й крутячи ручку.

— А звірята з кущів як здорово зроблені, — сказала Венді, забираючи в нього порожню тарілку. — Дуже скоро татові доведеться підстригти їх.

— Ага, — відгукнувся Денні.

(Просто різна гидота... раз — із тими кущами, хай їм грець... які підстрижені подібно до звірів...)

— Якщо побачиш тата раніше, ніж я, скажи, що я лягаю.

— Звичайно, мамо.

Вона сунула брудні тарілки в раковину й знову підійшла до нього.

— Ти щасливий, Денні?

Він простодушно глянув на неї, над губою були молочні вуса.

— Угу.

— Поганих снів більше не бачив?

— Ні.

Раз уночі, коли він уже лежав у ліжку, Тоні приходив до нього, ледь чутно кликав на ім'я здалеку. Денні міцно замружився й не розплющував очей, поки Тоні не зник.

— Справді?

— Так, мамо.

Здається, вона була задоволена.

— Як твоя ручка?

Денні показав руку.

— Краще.

Вона кивнула. Накрите мискою гніздо, повне замерзлих ос, Джек відніс за сарай у сміттєспалювач і спалив. Відтоді ос вони більше не бачили. Він написав у Боулдер юристові, приклавши знімки руки Денні, і два дні тому юрист відповів, через що у Джека півдня був поганий настрій. Юрист висловив сумнів у тому, що процес проти фірми-виготовлювача димової шашки буде успішним, оскільки підтвердити, що всі надруковані на упаковці інструкції були виконані точно, може тільки сам Джек. Джек запитав, чи не можна купити інші шашки й перевірити їх на той же дефект. Так, відповів юрист, але результати будуть украй сумнівними, навіть якщо всі контрольні шашки спрацюють погано. Він розповів Дже-кові про випадок із компанією, яка виготовляла розсувні драбини, і чоловіком, який зламав спину. Венді журилася разом із Джеком, але в глибині душі раділа, що Денні так легко відбувся. Юридичні хитрощі краще було залишити тим, хто в них розбирався, а Торренси до таких не належали. До того ж відтоді оси в них більше не з'являлися.

— Піди, пограй, доко. Повеселися.

Але він не веселився. Він безцільно нипав по готелю, заглядаючи до покоївок у прикомірки й у комірки швейцарів, вишукуючи що-небудь цікаве й не знаходячи, — маленький хлопчик, що тупотить по витканому звивистими чорними лініями синьому килиму. Час від часу він пробував відкрити двері якого-небудь номера, але всі вони, звичайно, були замкнені. Універсальний ключ висів унизу, у конторі, але тато сказав, щоб Денні не смів його чіпати. Та йому й не хотілося. Чи хотілося?

(Навіщо ти тут⁷.)

Якщо глянути пильніше, нипав він зовсім не безцільно. Він згадав казку, яку йому одного разу прочитав п’яний батько. Це було давно, але й зараз ця казка пам’яталася не менш яскраво, ніж коли тато її щойно прочитав. Мама тата висварила і запитала: що це він робить, читаючи трирічному маляті такі жахи? Казка називалася «Синя Борода». Це Денні теж пам’ятав чітко — адже спершу він подумав, що тато сказав «Син і Борода», але ніяких синів у казці не виявилося — там, до речі, взагалі не було мови про дітей. Насправді казка була про дружину Синьої Бороди, красиву пані з житнім, як у мами, волоссям. Після того як Синя Борода оженився з нею, вони оселилися у величезному й дивному замку, дуже схожому на «Оверлук». Щодня Синя Борода йшов на роботу і щодня велів своїй гарненькій дружині не заглядати в одну певну кімнату, хоча ключ від неї висів на цвяшку — як унизу на стіні контори висів ключ-універсал. Цікавість щодо замкненої кімнати почала все дужче й дужче долати дружину Синьої Бороди. Вона спробувала заглянути в замкову щілину — так Денні намагався подивитися у вічко номера 217 — безрезультатно. Там навіть була картинка: дружина стає на коліна й намагається заглянути під двері, але щілинка виявилася малувата. Двері розчинилися навстіж і...

Стара книжка казок описувала те, що виявила леді, смакуючи огидні подробиці. Ця картинка відбилася в мозку Денні, як опік. У кімнаті виявилися відрубані голови семи колишніх дружин Синьої Бороди — кожна на своєму п'єдесталі, широко розплющені очі блискають білками, роти роззявлені в безмовному крику. Вони чудом утримувалися на шиях, перебитих змахом меча, вниз по п'єдесталах стікала кров...

Вона з жахом обернулася, щоб утекти з кімнати і з замку, і що ж? У дверях, блискаючи очима, стояв Синя Борода. «Я наказував тобі не заходити сюди, — сказав Синя Борода й дістав із піхов меч. — На жаль, ти виявилася настільки ж цікавою, як і інші сім. І хоча я любив тебе дужче за них, кінець твій буде таким самим. Готуйся вмерти, погана дружино!»

Денні здавалося, що кінець у казки був щасливим, однак суть його загубилася поряд із двома головними образами: дражливі замкнені двері, що приховують велику таємницю, і сама ця страшна таємниця. Замкнені двері, а за нею голови — відрубані голови.

Він потягнувся й, начебто нишком, нажав на ручку дверей. Скільки часу він провів тут, зачаровано стоячи під дверима м’якого сірого кольору, Денні не знав.

(І напевно, разів зо три мені ввижалося всяке... різна гидота...)

Але містер Геллоран — Дік — сказав також, що думає, ніби вони не можуть мені зашкодити. Як страшні картинки із книжки, ось і все. Може, я там нічого й не побачу. З іншого боку...

Ліва рука Денні пірнула в кишеню й дістала ключ, який, звичайно, був там весь цей час.

Хлопчик тримав ключ за прикріплену до нього квадратну металеву табличку, на якій було надруковано: КОНТОРА. Розгойдуючи ключ на ланцюжку, він дивився, як той описує коло за колом. За кілька хвилин Денні перервався й сунув ключ у замок. Той сковзнув вільно, без запинки, начебто увесь час хотів потрапити туди.

(Здається, мені ввижалося всяке... різна гидота... обіцяй мені не заходити туди...)

(Обіцяю)

А обіцянка — це, зрозуміло, зовсім не дрібниця. Проте сверблячка цікавості не вщухала, виводячи з себе, немов Денні пожалився кропивою там, де не почухаєшся. Однак це була бридка цікавість, того роду, що змушує підглядати крізь пальці в найстрашніших місцях фільму жахів. Але там, за дверима, не кіно.

(Не думаю, що вони можуть нашкодити тобі... як страшна картинка в книжці...)

Раптом ліва рука Денні потягнулася вперед. Однак, поки вона, вийнявши із замка ключ-універсал, не сунула його назад у кишеню, хлопчик не цілком розумів, що збирається робити. Широко розплющивши сіро-блакитні очі, він ще хвилину пильно дивився на двері, потім швидко повернувся й пішов по коридору назад до головного холу, у який цей коридорчик уливався під гострим кутом.

Там щось змусило його призупинитися, мить він не міг зрозуміти, що саме. Потім згадав: на шляху до сходів, просто за поворотом, на стіні згорнувся клубком один із тутешніх старомодних вогнегасників. Як спляча змія.

Вони зовсім не такі, як хімічні, казав тато, хоча в кухні було й кілька таких. Вони — попередники сучасних систем розприскування. Довгі полотняні рукави підключені просто до водопроводу «Оверлука», тож, повернувши один-єди-ний вентиль, можна перетворитися на пожежну команду з однієї людини. Тато сказав, що хімічні вогнегасники, які розпорошують піну або двоокис вуглецю, значно кращі. Хімікати гасять полум'я, віднімаючи необхідний для горіння кисень, а розпилення під великим тиском може лише

✓

рознести навколо язики вогню. Тато сказав, що містерові Уллману варто замінити старі вогнегасники разом зі старим котлом, але, напевно, містер Уллман не зробить ні одного, ні іншого, тому що він — ХРІН ДЕШЕВИЙ. Денні знав, що це один із найгірших епітетів, які здатен ужити його батько. Епітетом нагороджувалися деякі лікарі, дантисти й ремонтники, а ще — начальник татового Відділу англійської мови в Стовінґтоні, який заборонив татові замовляти якісь книги, тому що, сказав він, це понад їхній бюджет. «Понад бюджет, чорт його забирай, — кип'ятився батько перед Венді (Денні слухав зі своєї спальні, де повинен був бачити десятий сон). — Просто заощаджує останні п'ять сотень для себе, ХРІН ДЕШЕВИЙ!»

Денні заглянув за ріг.

Вогнегасник був на місці — згорнутий багато разів плаский рукав, прироблений до стіни червоний іцит. Над ним у скляному ящику, як музейний експонат, спочивала сокирка. На червоному тлі були білі слова: РОЗБИТИ В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ. «В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ» Денні прочитати зумів — так називався один з його улюблених телесеріалів, щодо іншого певності не було. Однак йому не подобалося, що ці слова мали стосунок до довгого плаского шланга. «ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК» — це пожежа, вибухи, автомобільні катастрофи, лікарні, іноді — смерть. До того ж Денні не подобалося, як м’яко шланг звисає зі стіни. Коли хлопчик бував сам, він завжди проскакував повз цей шланг так, що лише п’яти блищали. Без особливих причин. Просто він почував себе краще, коли йшов швидко. Так здавалося безпечніше.

Серце голосно калатало, та Денні все-таки обігнув ріг і подивився за вогнегасник, на сходи. Мама була внизу, вона спала. А тато, якщо повернувся з прогулянки, напевно, сидить на кухні, жує сандвіч і читає. Він просто пройде повз цей старий вогнегасник до сходів і зійде вниз.

Денні, не відриваючи очей від вогнегасника, покрокував уздовж дальньої стіни, присуваючись до неї все ближче, поки правою рукою не торкнувся шовковистих шпалер. Ще двадцять кроків. П’ятнадцять. Дюжина.

Коли залишалося пройти всього десять кроків, латунний наконечник раптом скотився із плаского мотка, на якому лежав,

(спав?)

і впав на килим з глухим стуком. Там і залишився лежати, націлившись на Денні чорним отвором. Хлопчик одразу ж зупинився, різко зсутулившись від раптового переляку. У вухах і скронях голосно застукала кров. У роті пересохло, з’явився кислий присмак. Руки стиснулися в кулаки. Але наконечник шланга просто лежав, м’яко світячись латунню, пласкі полотняні витки вели вгору, до пофарбованого в червоний колір щита, пригвинченого до стіни.

Отже, наконечник упав, ну й що? Це всього-на-всього вогнегасник, нічого більше. Нерозумно думати, що він схожий на якусь отруйну змію з «Величезного світу звірів», яка почула його й прокинулася, навіть якщо полотно справді нагадує луску. Він просто переступить через шланг і піде до сходів, може, ледь швидше, ніж треба, щоб точно знати: шланг не кинеться йому вслід і не оповиться навколо ноги...

Він обтер губи лівою рукою, неусвідомлено повторивши батьків жест, і зробив крок уперед. Шланг не поворухнувся. Ще крок, нічого. Ну бачиш, який ти дурний? Думав про ту кімнату й про дурну казку про Синю Бороду й запалився, а шланг, напевно, хотів упасти вже років зо п’ять. Ось і все.

Пильно дивлячись на підлогу, на шланг, Денні подумав про ос.

Наконечник мирно блищав на килимі за вісім кроків від Денні, начебто говорив: Не бійся. Я просто шланг, і все. А навіть якщо не все — те, що я з тобою зроблю, буде небагато страшніше від укусу бджоли або оси. Що я хотів би зробити з таким симпатичним хлопчам... Тільки вкусити... I *vусати... І кусати...

Денні зробив крок, і ще один. І ще. Вдихуване повітря раптом стало сухим і дряпало горло. Тепер хлопчик був на грані паніки. Йому раптом захотілося, щоб шланг справді заворушився — принаймні, Денні нарешті одержав би підтвердження, зрозумів би. Зробивши ще один крок, він опинився в зоні досяжності. «Не кинеться ж він на мене, — істерично подумав Денні. — Як він може кинутися... вкусити, якщо це всього лише шланг?»

А може, у ньому повно ос?

Ртуть внутрішнього термометра Денні впала до десяти ступнів нижче нуля. Він, як зачарований, не зводив очей із чорного отвору в центрі наконечника. Може, там справді повно ос... ос, що затаїлися, їхні коричневі тільця напоєні осінньою отрутою, такі повні, що з жал стікають чисті краплі.

Раптом Денні зрозумів, що просто-таки заціпенів від жаху; якщо зараз він не змусить себе піти, ноги приростуть до килима й він залишиться тут витріщати очі на діру в центрі латунного наконечника, як птах дивиться на змію; він залишиться тут доти, поки його не знайде тато, і що тоді?

Тоненько застогнавши, хлопчик змусив себе побігти. Коли він порівнявся зі шлангом, світло впало так, що йому здалося, начебто наконечник ворушиться, обертається, приготувавшись ударити, і Денні, високо підстрибнувши, приземлився по той бік шланга. У паніці йому здалося, що ноги віднесли його мало не під стелю, а чубчик мазнув штукатурку стелі коридору, хоча пізніше він зрозумів, що такого бути не могло.

Перестрибнувши через шланг, він побіг, і раптом почув — той гнався за ним, латунна зміїна голова швидко сковзала по килиму з тихим, сухим свистом, немов гримуча змія пробиралася зарослим сухою травою полем. Він гнався за Денні, і сходи раптом здалися такими далекими, начебто з кожним стрибком, який хлопчик до них робив, відсувалася назад.

Він спробував крикнути: «Тату!», але горло стиснулося й не пропустило ні слова. Він був сам. Звук за спиною робився голосніший — по сухому ворсі килима із шелестом, звиваючись, сковзала змія. Вона гналася за ним по п'ятах, а може, стала на хвіст, і по латунному наконечнику стікала чиста отрута.

Денні досяг сходів, і щоб зберегти рівновагу, йому довелося скажено замахати руками. На мить йому здалося, що він грьопнеться й стрімголов скотиться вниз.

Він швидко оглянувся через плече.

Шланг не рухався. Він лежав, як лежав, один виток відмотався з рами, на підлозі коридору — латунний наконечник, байдуже відвернений від нього. «Бачиш, дурнику? — докоряв він собі. — Усе це ти вигадав, боягузе. Це все твоя уява. Боягуз, боягуз».

Він притискався до поручнів — ноги від пережитого тремтіли.

(Зовсім він за тобою не гнався)

підказав розум, і, ухопившись за цю думку, хлопчик знову й знову повертався до неї.

(зовсім не гнався за тобою, зовсім не гнався за тобою, зовсім ні, зовсім ні)

Боятися не було чого. Якби Денні хотів, він міг повернутися й повісити шланг на місце. Міг — але не думав, що зважиться на таке. Бо ж якщо шланг гнався за ним, а на місце повернувся, коли зрозумів, що справді... не може... наздогнати його?

Шланг лежав на килимі й, здавалося, запитував: може, повернешся, спробуєш іще разок?

Денні, тупотячи, побіг униз.

20. Бесіда з містером Уллманом

Сайдвіндерська публічна бібліотека виявилася невеликою старенькою спорудою за квартал від ділових районів міста. До дверей скромного, сповитого виноградом будинку вела широка бетонна доріжка, обсаджена квітами, які з літа перетворилися на сухі кістяки. На газоні розташувався великий бронзовий пам'ятник генералові Громадянської війни, про якого Джек ніколи не чув, хоча підлітком і захоплювався Громадянською війною.

Підшивки газет зберігалися в підвалі. Це були сайдвіндерська «Ґазетт», що збанкрутувала в шістдесят третьому році, «Естес Парк Дейлі» та боулдерська «Камера». Ден-верських газет не було взагалі.

Зітхнувши, Джек зупинився на «Камері».

Коли підшивка дійшла до 65 року, справжні газети змінилися котушками мікрофільмів. («Пожертвування федеральної влади, — радісно повідомив бібліотекар. — Коли до нас дійде наступний чек, ми сподіваємося перезняти матеріали з 1958 по 64 рік, але це все робиться так повільно, правда? Ви ж будете обережні, чи не так? Знаю, знаю. Буде потрібно — покличте».) У єдиного апарата для читання лінзи чомусь виявилися пошкоджені, тож, коли Венді поклала йому руку на плече (хвилин за сорок п'ять після того, як Джек закінчив перегортати оригінали газет), у нього неабияк боліла голова.

— Денні в парку, — сказала вона, — але не хочеться, щоб він занадто довго був на вулиці. Як думаєш, скільки тобі ще?

— Десять хвилин, — сказав він. Чесно кажучи, він уже знайшов слід останнього етапу захоплюючої історії «Оверлука» — років, що між бандитською перестрілкою й переворотом, учиненим Стюартом Уллманом із компанією. Але йому й далі хотілося приховати це від Венді.

— До речі, навіщо тобі це? — запитала вона і скуйовдила Джеку волосся, але тон не дуже й збуджував.

— Вирішив покопатися в історії старого «Оверлука», — відповів Джек.

— Є особливі причини?

-Ні,

(чорт забирай, чого це ти так зацікавилася?)

просто цікаво.

— Знайшов що-небудь варте уваги?

— Не дуже багато, — сказав він, і цього разу йому довелося докласти зусиль, щоб зберегти приємний тон. Вона лізла не у свою справу — так само як завше пхала носа в його справи, ще коли вони жили в Стовінґтоні й Денні був немовлям.

«Куди ти зібрався, Джеку? Коли повернешся? Скільки береш із собою грошей? Поїдеш на машині? А Ел із тобою їде? Хоч один із вас не нап'ється?» І так далі, і так далі. Вона, вибачте на слові, й довела його. Він став п’яницею. Може, причина була не тільки в цьому, але, заради Бога, подивимося правді в очі й визнаємо: і в цьому теж. Вона пиляла, пиляла, пиляла його, поки не виникало бажання дати їй ляпаса — просто щоб вона замовкла й нескінченний потік питань

(Куди? Коли? Як? Будеш? Ти що?)

припинився. Ото вже, справді,

(Головний біль? Похмілля?)

головний біль. Апарат для читання. Клята машина спотворює текст. Тому в нього й головний біль.

— Джеку, все гаразд? Ти такий блідий...

Він різко відсмикнув голову від пальців Венді.

— Усе нормальної

Під його гострим поглядом вона відхилилася, приміряючи посмішку, але та виявилася на розмір меншою.

— Ну... якщо ти... піду, почекаю в парку разом з Денні.

Ось вона пішла, посмішка розтала, поступившись місцем

здивованому, болючому виразу. Він покликав:

— Венді?

Вона оглянулася від підніжжя сходів.

— Що, Джеку?

Він піднявся й підійшов до неї.

— Вибач, дитинко. По-моєму, зі мною справді щось не так. Ця машина... лінзи спотворюють. Жахливо болить голова. Аспірин який-небудь є?

— Звичайно. — Із сумочки Венді дістала бляшанку ана-цину¹⁶. — Нехай буде в тебе.

Джек узяв бляшанку.

— Екседрину¹⁷ немає? — Він помітив на обличчі дружини слабку відразу і все зрозумів. Колись, поки він ще не пив так сильно, що стало не до жартів, вони спочатку гірко підсміювалися щодо цього. Джек тоді оголосив: із всіх ліків, які лише винайшли для відпускання без рецепту, лише екседрин здатен намертво зупинити похмілля ще на підступах. Без сумніву, цей засіб — єдиний. Він почав подумки називати свої ранкові страждання екседриновими головними болями, партія № 69.

— Екседрину нема, — сказала вона. — Вибач.

— Та нічого, — відгукнувся Джек, — твої чудово підійдуть.

Звичайно, не підійдуть, Венді теж могла б здогадатися. Іноді вона може бути тупою сукою...

— Водички дати? — бадьоро запитала вона.

(Ні, я просто хочу, щоб ти забралася звідси ДО ДІДЬКА ЛИСОГО!)

— Поп’ю з фонтанчика, коли буду підніматися. Спасибі.

— Добре. — Вона пішла нагору по сходах; під короткою жовто-коричневою вовняною спідницею граційно рухалися гарні ноги. — Ми будемо в парку.

— Домовилися.

Він неуважно сунув бляшанку анацину в кишеню, повернувся до машини для читання й увімкнув її. Упевнившись, що дружина пішла, Джек і сам пішов наверх. Господи, який мерзотний головний біль. Якщо людині довелося мати справу з отаким околомством, вона мусить мати законне задоволення ковтнути кілька чарочок — щоб відновити рівновагу.

У жахливому настрої Джек спробував викинути цю ідею з голови, яка в житті ще так не боліла. Вертячи в пальцях сірникову коробку, на якій був записаний номер телефону, він підійшов до стола головного бібліотекаря.

— Мем, у вас є таксофон?

— Ні, сер, але ви можете скористатися моїм, місцевим.

— Вибачте, але це міжміський дзвінок.

— Ну, тоді, напевно, найкраще вам піти в аптеку. У них є таксофон.

— Спасибі.

Він вийшов надвір, пройшов по доріжці повз безіменного генерала Громадянської війни, й попрямував до ділового кварталу, сунувши руки в кишені. Голова гула як свинцевий дзвін. Свинцево-сірим було й небо, настало вже сьоме листопада, і з початком нового місяця погода почала псуватися. Уже кілька разів ішов сніг. У жовтні він теж випадав, але танув. Новий сніжок залишився, все покрила легка паморозь, що блищала на сонці, мов кришталь. Але сьогодні сонця не було, більше того, коли Джек підходив до аптеки, небо знову заплювало снігом.

Телефонна кабіна була в дальньому кінці приміщення, і Джек, побрязкуючи в кишені дріб'язком, дістався було до середини проходу серед патентованих засобів, коли йому на очі раптом втрапили білі коробочки із зеленими літерами. Він узяв одну, відніс касирові, заплатив і пішов назад до телефонної кабіни. Щільно зачинивши двері, Джек поклав на поличку дріб’язок і сірникову коробку й набрав «0».

— Прошу номер абонента.

— Операторе, Форт Лодердейл, Флорида. — Він назвав номер абонента й номер таксофона в кабіні. Коли оператор повідомила, що перші три хвилини коштуватимуть долар дев’яносто центів, він кинув у щілину вісім четвертаків, морщачись щоразу, як у вусі лунав гудок.

Потім Джек, під супровід оддаленого потріскування й белькотіння в слухавці, дістав із коробочки зелений флакон з «Екседрином», відгвинтив білий ковпачок і кинув на підлогу грудочку вати з-під кришки. Затиснувши слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білі таблетки й розклав на поличці поруч із монетами. Знову загвинтивши флакон, Джек поклав його до кишені. Слухавку на іншому кінці дроту зняли після першого ж гудка.

— Курорт «Серф-Сенд», слухаю вас, — одізвався веселий жіночий голос.

— Я хотів би поговорити з управляючим... будь ласка.

— Ви маєте на увазі містера Трента чи...

— Я кажу про містера Уллмана.

— По-моєму, містер Уллман зайнятий, але, якщо хочете, я подивлюся...

— Хочу. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс із Колорадо.

9 "Сяйво”

— Хвилинку, будь ласка.

Вона не поклала слухавку.

На Джека знову нахлинула хвиля відрази до цього дешевого хріна, задаваки Уллмана. Взявши з полички таблетку екседрину, він якийсь час розглядав її, потім сунув у рот і повільно, із задоволенням, почав жувати. Смак повернув спогади — від задоволення, змішаного з гіркотою, у рот бризнула слина. Смак гіркий, гострий, але непереборно манливий. Скривившись, Джек ковтнув. Звичка жувати аспірин з'явилася у нього в ті дні, коли він пив; кинувши пити, він геть забув про неї. Але коли голова просто розколюється — з похмілля або як ось зараз, — здається, якщо розжуєш таблетки, вони подіють швидше. Він десь чув, що розжовування аспірину може перетворитися на погану звичку, від якої важко позбутися. До речі, де він це прочитав? Суплячись, Джек спробував згадати. І тут пролунав голос Уллмана.

— Торренсе, що сталося?

— Нічого, — сказав він. — 3 котлом усе гаразд, і я ще й не думав про те, щоб убити дружину. Ось після свят, коли стане нудно...

— Дуже кумедно. Навіщо ви телефонуєте? Я зайнятий...

— Зайнята людина, звичайно. Я розумію. Я телефоную через те, що ви приховали, викладаючи мені велике славне минуле «Оверлука». Наприклад, через те, як Горас Дервент продав його купці лас-веґаських авантюристів, а ті провели готель через стільки підставних корпорацій, що навіть ІРС¹⁸ не знало, хто ж власник. Як вони дочекалися моменту й перетворили його на місце розваг шишок із мафії, і як у 66-му готель довелося закрити, коли один мафіозі трішечки помер. Разом зі своїми охоронцями, які стояли біля дверей президентського люкса. Так, президентський люкс «Оверлука» — визначне місце: Вільсон, Гардінґ, Ніксон і Вітто-М'ясник, чи не так?

На іншому кінці дроту запала здивована тиша, потім Уллман спокійно сказав:

— Не розумію, яке відношення це може мати до вашої роботи, містере Торренсе. Це...

— Хоча найцікавіше почалося після того, як застрелили Дженеллі, чи не так? Ще кілька поспішних перепродаж — ось він є, а ось його нема, — і «Оверлук» раптом стає власністю приватної особи, жінки на ім'я Сільвія Хантер... яка зовсім випадково із сорок другого по сорок восьмий рік звалася Сільвією Хантер Дервент.

— Ваші три хвилини закінчилися, — сказав оператор. — Пішов сигнал.

— Мій любий містере Торренсе, все це — відома... і дуже давня історія.

— Я про це не знав нічого, — сказав Джек. — Сумніваюся, щоб, крім мене, про це знали ще багато хто. Не виключено, що історія з убивством Дженеллі пам'ятна, але сумнівно, щоб хтось зіставив усі разючі й дивні зміни власників «Оверлука» із сорок п'ятого року. Складається враження, що на чолі завжди опиняється Дервент або люди, які мають до нього стосунок. Чим відала Сільвія Хантер у 67 і 68 роках, містере Уллмане? Борделем, адже так?

— Торренсе! — шокований тон Уллмана подолав дві тисячі миль крізь потріскування у всій повноті.

Посміхаючись, Джек закинув у рот ще одну таблетку ек-седрину й розжував її.

— Вона продала готель після того, як досить відомий американський сенатор помер там від серцевого нападу. За чутками, його знайшли голісінького, в самих лише чорних нейлонових панчохах, поясі з гумками й туфлях на високому підборі. До речі кажучи, лакованих.

— Гидотна брехня! — вигукнув Уллман.

— Та невже? — запитав Джек. Йому ставало краще. Головний біль відступав. Він узяв останню таблетку й зжував, насолоджуючись гіркуватим смаком роздробленого в роті екседрину.

— Це був украй нещасний випадок, — сказав Уллман. — Одне слово, Торренс, у чому справа? Якщо ви маєте намір написати яку-небудь мерзенну, брудну статейку... якщо це ідіотська спроба шантажувати...

— Нічого подібного, — сказав Джек. — Я зателефонував, оскільки мені здається, ви вели зі мною нечесну гру. І тому, що...

— Нечесну гру? — скрикнув Уллман. — Та невже ви гадали, що я вивалю здоровенну купу брудної білизни готельному сторожеві? Та за кого ви себе маєте? І до речі, яке відношення до вас мають усі ці старі вигадки? Чи ви гадаєте, що в нас по коридорах західного крила туди-сюди марширують примари, загорнені в простирадла, й волають: «О горе?!»

— Ні, що тут є примари, я не думаю. Але перш, ніж взяти мене на роботу, ви добряче покопалися в моїх особистих справах. Ви влаштували мені допит — чи можу я подбати про ваш готель, — ви вичитали мене, начебто я малюк, що напісяв у роздягальні, а ви — учитель. Ви поставили мене в незручну ситуацію.

— Просто не віриться, яка зухвалість, яке нахабство, дідько вас забирай, — сказав Уллман. Судячи з голосу, він задихався. — Як би я хотів викинути вас із роботи. Так, напевно, так я й зроблю.

— Гадаю, Ел Шоклі буде заперечувати. Ще й як заперечувати.

— А я гадаю, містере Торренсе, у висліді ви переоцінюєте зобов’язання містера Шоклі перед вами.

На мить головний біль повернувся до Джека у всій пульсуючій потузі, й він заплющив очі. Немов здалеку почувся його власний голос, який запитував:

— Хто зараз хазяїн «Оверлука»? Усе ще «Підприємства Дервента»? Чи ви занадто дрібна фігура, щоб знати такі речі?

— По-моєму, досить, містере Торренсе. Ви — службовець готелю, нічим не відрізняєтесь від посудомийки або молодшого офіціанта. Я зовсім не маю наміру...

— Добре, я напишу Елу, — сказав Джек. — Нехай знає, зрештою, він — член Ради директорів. І додам невеликий постскриптум, щоб...

— Готель не належить Дервенту.

— Що? Я не розчув.

— Я сказав, що готель не належить Дервенту. Усі акціонери — зі східних штатів. Найбільшим пакетом акцій — більше тридцяти п'яти відсотків — володіє ваш друг містер Шоклі. Пов'язаний він із Дервентом чи ні, вам краще знати.

— Хто ще?

— Я не маю наміру називати вам імена інших вкладників, містере Торренсе. Я маю намір привернути до всього цього увагу...

— Ще одне питання.

— Я вам нічим не зобов'язаний.

— Майже всю історію «Оверлука», приємну чи неприємну, однаково, я виявив в альбомі для вирізок, він був у підвалі — такий великий, у шкіряній оправі, перев'язаний золотим шнуром. Ви не знаєте, чий це може бути альбом?

— Поняття не маю.

— Чи можливо, щоб він належав Ґрейді? Тому сторожеві-самовбивці?

— Містере Торренсе, — сказав Уллман крижаним тоном, — я не можу ручатися, що містер Ґрейді вмів читати, не кажучи вже про здатність викопувати різну гидоту, з якою ви марно відняли в мене час.

— Я подумаю, чи не написати про готель «Оверлук» книгу, мені спало на гадку, що якби це справді вдалося, власникові альбому хотілося б, щоб на першій сторінці йому висловили вдячність.

— Думаю, писати книгу про «Оверлук» украй нерозумно, — заявив Уллман. — Особливо з вашої... е... точки зору.

— Ваша думка мене не дивує, — тепер головний біль минув остаточно, той короткий його спалах виявився єдиним. Голова прояснилася, думки вишикувалися чітко, до міліметра. Так Джек зазвичай почував себе, коли особливо добре посувалася п’єса або після трьох порцій спиртного. Ось іще що, він забув про екседрин; як справа з іншим, Джек не знав, але йому зжерти три таблетки було однаково, що спожити чарочку. Тепер він сказав:

— Що припало б вам до смаку — так це написаний на замовлення путівник, який можна було б безкоштовно роздавати в готелі постояльцям. Щоб там було повно глянсових знімків сходу сонця в горах і супровідний солоденький текст. А ще — розділ про колоритних особистостей, які зупинялися в готелі; зрозуміло, за винятком таких по-справжньому колоритних суб’єктів, як Дженеллі з друзями.

— Якби я був не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків упевнений, що не втрачу роботу, якщо викину вас, — здушено загарчав Уллман, — я зробив би це цю ж хвилину, по телефону. Але оскільки в мене на п’ять відсотків упевненості нема, як тільки ви повісите слухавку... щиро сподіваюся, чекати цього зовсім недовго... я маю намір зателефонувати містерові Шоклі.

Джек сказав:

— Ви ж знаєте, у книзі буде чистісінька правда й нічого більше. Нема чого робити вигляд, начебто це не так.

(Навіщо ти дратуєш його? Хочеш, щоб тебе викинули?)

— Мені начхати, якщо п’ята глава буде про якісь доісторичні жахіття, — сказав Уллман, підвищуючи голос. — Я хочу, щоб і духу вашого не було в нашому готелі!

— Це не ваш готельї — верескнув Джек і кинув слухавку на важіль.

Важко дихаючи, він опустився на табуретку. Тепер виник легкий страх.

(легкий? чорт забери, ще й який!)

і зовсім неможливо було зрозуміти, навіщо ж він найперше подзвонив Уллману.

(Ти знову це стримався, Джеку)

Так. Так, так. Який сенс заперечувати? Найгірше було те, що Джек поняття не мав, наскільки великий вплив цього дешевого хріна на Ела — так само як не уявляв собі, скільки лайна виб’є з нього Ел по старій дружбі. Якщо Уллман і справді такий гарний, яким хоче видатися, і якщо він поставить перед Елом ультиматум «або він, або я», чи не доведеться Елові прийняти таку умову? Джек зажмурився й спробував уявити собі, як скаже про це Венді. Знаєш що, дитинко? Я знову втратив роботу. Цього разу, щоб знайти, кого вирубати, довелося здолати дві тисячі миль телефонного кабелю Белла. Однак мені це вдалося.

Він розплющив очі й обтер губи хусточкою. Йому хотілося випити. Чорт забирай, йому треба було випити. Трохи далі на вулиці було кафе. Звичайно, Джек устигав по дорозі в парк швиденько сьорбнути пивка — лише ковток, щоб збити оскому...

Він безпомічно стиснув руки.

Повернулося питання: чому найперше він подзвонив Уллману? Лодердейлський номер «Серф-Сенда» був у маленькій телефонній книжці, що лежала в конторі біля телефону — з номерами водопровідників, склярів, електриків та решти. Джек переписав його на сірникову коробку після того, як прокинувся зранку — думка зателефонувати Уллма-ну була напрочуд гострою. Якось, коли він ще пив, Венді звинуватила його в тому, що, прагнучи до самознищення, Джек не володіє тим моральним стрижнем, який би зреалізував бажання вмерти. Тому й створює ситуації, у яких це могли б зробити інші, щоразу відриваючи шматок від себе й від родини. А раптом це правда? Чи не побоювався Джек у глибині душі, що «Оверлук» — саме те, що було потрібно, щоб закінчити п'єсу, зібрати все своє лайно й з'єднати? Може, він намагається зупинити сам себе? Господи, будь ласка, не треба, не допусти. Будь ласка.

Він зімкнув повіки, і на їхньому темному екрані одразу ж з'явилася картинка: рука, що просунулася крізь дірку в черепиці, щоб витягти гнилі болти, раптовий, схожий на укол голкою, укус; власний судорожний переляканий крик: ах ти ж, курва, хай тобі чорт!

Картинка змінилася іншою, дворічної давнини: він, п'яний, спотикаючись, о третій ранку входить у дім. Наткнувшись на стіл, падає, вивергаючи прокльони, і будить сплячу на дивані Венді... Венді вмикає світло, бачить його зім'ятий, забруднений одяг (бійка на стоянці, як невиразно пригадує Джек, сталася кілька годин тому просто на кордоні Нью-Гемпшира) і засохлу під носом кров. Кліпаючи, як кріт на сонечку, Джек теж дивиться на дружину, а Венді невиразним голосом говорить: Сучий сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі начхати на себе, чи неможна трохи подумати про нас? Ох, та що з тобою говорити...

Від телефонного дзвінка Джек здригнувся. Він схопив слухавку, нелогічно впевнений, що це або Уллман, або Ел Шоклі.

— Ну? — гаркнув він.

— Сер, ви говорили довше, ніж збиралися. Три долари п’ятдесят центів.

— Мені доведеться розміняти гроші, — сказав він. — Зачекайте хвилинку.

Він поклав слухавку на поличку, опустив шість четвертаків, що залишилися, й пішов до касира міняти гроші. Все це Джек робив машинально, думки, як білка в колесі, мчали по замкнутому колу.

Навіщо він подзвонив Уллману?

Тому що Уллман поставив його колись у незручне становище? Таке із Джеком траплялося й раніше, і робили це справжні майстри — звичайно, Великим Маестро залишався він сам. Щоби просто нагарчати на чоловіка, виявити його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Розум намагався вчепитися за альбом, як за важливу причину, але справа була не в альбомі. Шансів, що Уллман знає власника, було не більше двох на тисячу. Коли Джек влаштувався на роботу, Уллман поставився до підвалу як до чужої, до того ж вражаюче нерозвиненої, країни. Якщо Джекові справді хотілося з’ясувати, хто хазяїн альбому, треба було телефонувати Ватсону — його зимовий телефон теж був у конторській записній книжці. З Ватсоном так само не можна було знати напевне, але з Уллманом — ще менше.

Розповісти йому про задум написати книгу — ще одна дурниця. Страшенна дурниця. Мало того, що Джек може втратити роботу — він, можливо, перекрив і широкі інформаційні канали — варто тільки Уллману почати обдзвонювати людей, попереджаючи: остерігайтеся людини з Нової Англії, яка розпитує про готель «Оверлук». Можна було провести розслідування потихеньку, відправляючи ввічливі листи, може, навіть організувавши навесні кілька інтерв’ю... а потім, будучи безпечно далеко, коли книга вийде, посміятися нишком з люті Уллмана... Автор у масці б'є знову. Замість цього він улаштував зовсім безглуздий дзвінок, зірвався, зчепився з Уллманом і розбудив властиву управляючому готелем схильність бути маленьким Цезарем. Навіщо? Якщо це не спроба влаштувати так, щоб його викинули з непоганої роботи, то що ж це?

Опустивши в автомат решту грошей, Джек повісив слухавку. Зрозуміло, якби він був п’яний, подібна нісенітниця не дивувала б. Але він був тверезий — тверезий, як небіжчик.

Виходячи з аптеки, він, кривлячись, але насолоджуючись гірким смаком, зжував ще одну таблетку.

На тротуарі він зустрів Венді й Денні.

— Агов, а ми позад тебе, — сказала Венді. — Знаєш, сніг пішов.

Джек поморгав.

— Справді.

Падав густий сніг. Головну вулицю Сайдвіндера вже добряче замело, розділова смуга зникла. Денні підвів голову до білого неба, роззявивши рот і висунувши язика, щоб піймати білі жирні пластівці, що повільно падали в рот.

— Думаєш, почалося? — запитала Венді.

Джек знизав плечима.

— Не знаю. Я сподівався на кілька тижнів відстрочки. Може, так і станеться.

(Вибач_у Ел. Відстрочіть, ваша милість. Згляньтеся. Ще один шанс. Чесно, мені дуже жаль...)

Відстрочка, ось що.

Скільки разів, за скільки років він — дорослий чоловік — просив учинити милість, дати ще один шанс? Джекові раптом стало так нудно від себе самого, так паскудно, що аж хотілося голосно застогнати.

— Як голова? Не болить? — запитала Венді, уважно придивляючись до Джека.

Джек обійняв її однією рукою й міцно стиснув.

— Краще. Ходімо, спробуємо дістатися додому, поки ще можна.

Вони пройшли назад до того місця, де біля тротуару стояла вантажівка з готелю: Джек — у центрі, лівою рукою обіймаючи за плечі Венді, а правою — тримаючи за руку Денні. До добра чи ні, але він уперше сказав «додому».

Коли Джек сів за кермо вантажівки, йому спало на гадку, що хоч «Оверлук» і зачаровував, але не надто й подобався йому. Упевненості, що життя в готелі на користь дружині й синові — або йому самому — не було. Може, тому він і подзвонив Уллману.

Щоб його вигнали, поки ще не пізно.

Він заднім ходом вивів вантажівку зі стоянки й поїхав геть із містечка, у гори.

21. Нічні думки

Була десята. Кімнати заповнив удаваний сон.

Джек лежав на своїй половині обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільний, розмірений подих Венді. Смак аспірину ще тримався під язиком, через що той здавався шорстким і ледь онімілим. Ел Шоклі зателефонував

о чверть на шосту — о чверть на восьму по-східному. Венді з Денні сиділи внизу перед каміном у вестибюлі й читали.

— Особисто, — сказав оператор. — Містера Джека Тор-ренса.

— Я слухаю. — Він перехопив слухавку правою рукою, лівою дістав з кишені носову хусточку й обтер губи. Потім закурив сигарету. Наступної миті у вусі пролунав гучний голос Ела:

— Джекі, хлопче, заради всього святого, що ти задумав?

— Привіт, Еле. — Він загасив сигарету й схопив ексед-рин.

— Що відбувається, Джеку? Сьогодні вдень мені подзвонив Стюарт Уллман, це був такий дивний дзвінок... Коли Стью Уллман дзвонить по міжміському за свій рахунок, зрозуміло, що справи хрінові.

— Еле, Уллману нема чого тривожитися, і тобі теж.

— Про що саме нам нема чого тривожитися? За Стью, тут якийсь гібрид шантажу й художнього нарису про «Оверлук» в «Нешнл Енквайарер». Ну кажи, хлопче.

— Я хотів трішки подражнити його, — сказав Джек. — Коли я приходив до нього влаштовуватися на роботу, йому приспічило перетрусити всю мою брудну білизну. «Проблема пияцтва». «Останнє місце роботи ви втратили, тому що скалічили учня». «Сумніваюся, чи годитеся ви взагалі для такої роботи». І так далі. А завівся я, оскільки Уллман витяг на світло боже усю мою біографію через те, що так обожнює клятий готель. Красень «Оверлук». Ну, у підвалі я знайшов альбом із вирізками. Хтось зібрав разом усе найменш приємне про храм Уллмана... і мені здалося, що в ньому не одну годину тривала невелика чорна меса.

— Сподіваюся, Джеку, це метафора. — Тон Ела лякав своєю холодністю.

— Так. Але я й справді з’ясував...

— Історія готелю мені відома.

Джек почухав потилицю.

— От я й подзвонив, подражнив його цим. Визнаю, думка була не вельми мудрою, більше не буду. Кінець розповіді.

— Стью сказав, що ти й сам зібрався провітрити дещо з «брудної білизни».

— Стью — мудак! — гаркнув Джек у слухавку. — Так, я сказав йому, що в мене з’явилася ідея написати про «Оверлук». По-моєму, цей готель — символ американського характеру періоду після Другої світової. Ну... зрозуміло, це звучить дуже бундючно, я погано висловився... але так воно і є, Еле! Господи, може вийти грандіозна книга! Але — у далекому майбутньому, можу обіцяти. Зараз на моїй тарілці більше, ніж мені під силу з’їсти, і...

— Джеку, так діло не піде.

Він витріщив очі на чорну слухавку, не в змозі повірити в те, що, безсумнівно, почув.

— Що? Еле, ти сказав?..

— Я сказав те, що сказав. Наскільки далеке твоє далеке майбутнє, Джеку? Для тебе це може означати два роки, можливо, років п’ять. Для мене — тридцять або сорок, я ж розраховую ще довго мати стосунок до «Оверлука». Як подумаю, що ти назбираєш усяких капостей і видаси цей шедевр американської літератури... блювати хочеться.

Джек втратив дар мови.

— Я намагався допомогти тобі, Джекі. Ми разом пройшли війну, і я гадав, що зобов'язаний трохи допомагати тобі. Пам'ятаєш війну?

— Пам'ятаю, — пробурмотів Джек, але вуглики образи й обурення вже жевріли під серцем. Спершу Уллман, потім Венді, тепер Ел. Що ж це таке? Він міцно стиснув губи, потягнувся до сигарет і упустив їх на підлогу. Невже йому колись подобався цей хрін дешевий, котрий розмовляє з ним зі свого обробленого цінною деревиною кабінетику у Вермонті? Невже подобався?

— Перед тим як ти побив того хлопчину Гетфілда, — продовжив Ел, — я вмовив Раду не виганяти тебе й навіть зумів змусити їх обміркувати твоє перебування на посаді. Ти сам усе зіпсував. Я прилаштував тебе в цей готель — прекрасне тихе місце — щоб ти отямився, закінчив п'єсу й перечекав, поки ми з Геррі Еффінджером зуміємо переконати інших хлопців, що вони помилилися. Тепер, схоже, цілячись на більшу здобич, ти зібрався відкусити мені руку. Так ти дякуєш друзям, Джеку?

— Ні, — прошептав той.

Сказати більше він не посмів. У голові стукали гострі, їдкі слова, вони просилися назовні. Джек у розпачі спробував подумати про Денні й Венді, які залежать від нього, про Денні й Венді, які мирно сидять унизу біля вогню, схилившись над букварем для другого класу, думаючи, що все о’кей. Якщо він втратить роботу, що тоді? їхати в Каліфорнію на їхньому зношеному «фольксваґені» з погано працюючим бензонасосом, як сімейка яких-небудь утікачів від посухи з Оклагоми? Він сказав собі: скоріше я на колінах буду просити Ела, ніж допущуся до такого; але слова однаково вперто намагалися виплеснутись, аж рука, що тримала слухавку, стала липкою.

— Га? — швидко сказав Ел.

— Ні, — відповів він. — Із друзями я поводжуся не так. Ти ж знаєш.

— Звідки? Гірший варіант: ти зібрався опаскудити мій готель, викопавши трупи, гідно поховані багато років тому Кращий: ти дзвониш моєму нестриманому, зате винятково компетентному управляючому, доводиш його до нестями, і це частина... якоїсь дурної дитячої гри.

— Це більше ніж гра, Еле. Тобі простіше. Тобі не треба приймати милостиню від багатого приятеля. Тобі не потрібний друг у Раді, тому що ти сам у Раді. Той факт, що ще крок — і ти почав би всюди тягати з собою заховану в пакет пляшку, не дуже й згадується, чи не так?

— Напевно, — сказав Ел. Високі ноти пропали з його голосу, він, здавалося, стомився. — Але, Джеку, Джеку... із цим я нічого не можу зробити. Я не маю сил змінити це.

— Знаю, — спустошено сказав Джек. — Я звільнений? Якщо так, краще скажи.

— Ні, якщо зробиш для мене дві речі.

— Добре.

— Може, спершу вислухаєш умови, а потім уже будеш їх приймати?

— Ні. Кажи свої умови, я їх приймаю. Доводиться думати ще й про Венді з Денні. Якщо тобі потрібні мої яйця, я надішлю їх тобі поштою.

— Ти впевнений, що можеш дозволити собі таку розкіш, Джеку?

Він заплющив очі й усмоктав сухими губами екседрин.

— По-моєму, зараз це — єдине, що я можу собі дозволити. Кажи... я не хотів жартувати.

Ел трохи помовчав. Потім сказав:

— По-перше, більше ніяких дзвінків Уллману. Навіть якщо готель згорить дотла. У цьому випадку дзвони техні-кові-доглядачеві, тому хлопцеві, що увесь час лається... ну, знаєш, про кого я...

— Ватсону.

— Так.

— Гаразд.

— По-друге, пообіцяй мені, Джеку — дай слово честі — ніяких книг про «відомий гірський готель зі славним минулим».

На мить лють Джека спалахнула так, що він буквально не міг вимовити ні слова. У вухах голосно стукала кров. Начебто йому подзвонив який-небудь князь Медічі... «Будь ласка, ніяких бородавок на портретах моїх домочадців, бо буде непереливки. Я визнаю тільки гарні, приємні картини. Коли будеш малювати дочку мого друга й ділового партнера, родимку, будь ласка, не зображуй — бо тоді повернешся назад у жебрацтво. Звичайно, ми друзі... ми обоє — цивілізовані люди, чи не так? Ми ділили постіль, стіл і випивку. Ми завжди залишимося друзями, домовившись не зауважувати нашийника, що я надяг тобі — я ж, зі своєї великодушності, буду гарненько про тебе піклуватися. Усе, що я прошу натомість — твою душу. Дрібниця. Можна навіть начхати на те, що ти віддав її мені, як і на собачий нашийник. Пам’ятай, мій талановитий друже, на вулицях Рима повнісінько Мікелан-джело, які жебрають...»

— Джеку? Чуєш мене?

Він видав придушений звук, який мусив би означати зго-

ДУ-

Тон Ела був рішучим і надзвичайно самовпевненим.

— Слово честі, по-моєму, я не так уже й багато прошу, Джеку. Будуть інші книги. Не можна ж сподіватися, що я субсидіюватиму тебе, якщо...

— Гаразд, домовилися.

— Не хочеться, щоб ти вважав, начебто я намагаюся управляти твоєю творчістю, Джеку. Ти занадто добре мене знаєш, просто...

— Еле?

— Що?

— Дервент усе ще має стосунок до «Оверлука»?

— Не розумію, яке тобі до цього діло, Джеку.

— Та ні, — відсторонено мовив Джек. — Думаю, не має. Слухай, Еле, схоже, мене Венді зве. Навіщось я їй знадобився. Я тобі ще подзвоню.

— Звичайно, Джекі, чудово побалакаємо. Як справи? Сухенький?

(ТИ СВІЙ ФУНТ М’ЯСА З КРОВ’Ю ОТРИМАВ, МОЖЕ, ТЕПЕР ДАСИ МЕНІ СПОКІЙ?)

— Без сумніву.

— І я теж. Слово честі, тверезість мені починає подобатись. Якщо...

— Я ще подзвоню, Еле. Венді...

— Добре. О’кей.

Отже, Джек повісив слухавку — отут і почалися кольки, які змусили його просто біля телефону згорнутися, скорчитися, як в утробі матері, — руки на животі, голова пульсує, як дивовижний міхур.

«Оса летить, жалить і летить далі...»

Коли Венді прийшла нагору запитати, хто дзвонив, Джека вже трохи попустило.

— Ел, — відповів він. — Дзвонив, запитував, як справи. Я сказав — чудово.

— Джеку, на тебе страшно дивитися. Ти занедужав?

— Знову голова. Ляжу спати раніше. Нема сенсу намагатися щось написати.

— Може, я дам тобі теплого молока?

Він блідо посміхнувся.

— Це було б прекрасно.

Зараз він лежав поруч неї, відчуваючи стегном сонне тепло її стегна. Варто було подумати про розмову з Елом і про те, як довелося принижуватися перед ним, і Джека все ще кидало то в жар, то в холод. Прийде день розплати. Коли-небудь вийде книга — не м’яка, глибокодумна річ, яку він задумав спочатку, а жорстке дослідження з фотографіями й усім іншим; Джек рознесе дощенту всю історію «Оверлу-ка» — і огидні, кровозмісні угоди його власників, й інше. Він подасть читачеві матеріал, приготований як лангуст. І якщо Ел Шоклі пов’язаний з імперією Дервента, хай рятує його Господь.

Джек, натягнутий, як рояльна струна, лежав і пильно вдивлявся в темряву, знаючи, що, можливо, не засне ще багато годин.

Венді Торренс лежала, заплющивши очі, на спині, прислухаючись до хропіння чоловіка — довгий вдих, коротка пауза й трохи утробний видих. Куди він відправляється, коли засинає, подивувалася вона. У який-небудь парк відпочинку, Ґрейт-Беррінґтон сновидінь, де все безплатно й немає ні дружин, ні матерів, щоб говорити: «досить уже сосисок» або «якщо ми хочемо потрапити додому засвітла, краще підемо»? Чи він поринає у глибини сну на морський сажень, у бар, де ніколи не припиняється пиятика, двері розчинені навстіж і підперті, а навколо електронної гри «хокей» зібралися зі склянками в руках усі давні дружки, найперше Ел Шоклі в розв’язаній краватці, з розстебнутим коміром сорочки? Туди, де немає місця ні їй, ні Денні, а гулянка триває без кінця.

Венді тривожилася за нього — повернулося давнє безпомічне занепокоєння, котре, як вона сподівалася, назавжди залишилося у Вермонті, немов чомусь не могло перетнути кордон штату. їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже, творив із Джеком і Денні.

Найбільш страхаючим, фантастичним і не згадуваним уголос (може, й неможливим для згадування) було ось що: одна за одною поверталися всі ознаки того, що Джек п'є... всі, крім однієї: він не пив. Але Джек постійно обтирав губи рукою або хусткою, начебто хотів прибрати надлишок вологи. Машинка надовго завмирала, зіжмаканого паперу в кошику для сміття додавалося. Цього вечора, після дзвінка Ела, на столі біля телефону виявилася пляшечка екседрину, але склянки з водою не було. Джек знову жував таблетки. Він почав дратуватися по дрібницях. Коли вдома бувало аж занадто спокійно, Джек, не даючи собі в цьому звіту, заходився нервово тарабанити пальцями. Він усе дужче лаявся. Та й норов Джека починав турбувати Венді. Він завжди з полегшенням зривався, випускав пару — багато в чому аналогічно до того, як, спустившись у підвал, скидав тиск у котлі, починаючи й закінчуючи цим свій день. Було мало приємно бачити, як Джек з лайкою копає стільця і той летить через усю кімнату, або як він із тріском зачиняє двері. Усе це завжди було невід'ємною частиною темпераменту Джека, і ось майже повністю припинилося. А відчуття, що Джек усе частіше злиться на них із Денні, відмовляючись випустити свій гнів назовні, її не покидало. У котла був манометр — старий, потрісканий, залитим мастилом, але ще працюючий. У Джека не було. Венді ніколи не вміла як слід розібратися в чоловікові. Денні вмів, але Денні тримав язика за зубами.

І цей дзвінок Ела. Приблизно в той час, коли він пролунав, Денні втратив усякий інтерес до казки, яку вони читали. Залишивши Венді сидіти біля вогню, він пішов до стійки адміністратора, де для його машинок і вантажівок Джек спорудив із сірникових коробок дорогу. Там же був і Файний Фіолетовий «Фольксваґен», його Денні заходився швидко ганяти туди-сюди. Роблячи вигляд, що читає, а насправді поглядаючи поверх книги на Денні, Венді спостерігала дивний сплав їх із Джеком манер виражати занепокоєння. Він обтирав губи. Обома руками нервово куйовдив волосся, як робила й вона, очікуючи, поки Джек повернеться зі свого рейду по барах. Вона не могла повірити, що Ел подзвонив тільки для того, щоб запитати, «як справи». Коли хочеш побазікати, дзвониш Елу. Коли Ел дзвонить тобі, це бізнес.

Пізніше, повернувшись униз, вона виявила, що Денні знову клубочком згорнувся біля вогню і з повною, всепоглинаючою увагою читає книжку для другого класу: пригоди Джо й Речел з татом у цирку. Венді знову охопила дивна впевненість, що Денні знає й розуміє більше, ніж допускає філософія доктора (звіть мене просто Білл) Едмондса.

— Гей, доко, час у ліжечко, — сказала вона.

— Ага, добре.

Він зробив у книжці позначку й устав.

— Умийся й почисти зуби.

— О’кей.

— Не забудь скористатися зубною ниткою.

— Добре.

Вони трошки постояли поруч, дивлячись, як вугілля в печі то розгорається, то гасне. Майже по всьому вестибюлю гуляли холодні протяги, і піти із чарівно теплого кружка біля каміна було нелегко.

— Це дядько Ел дзвонив? — недбало запитала вона.

— Так. — Ні тіні подиву.

— Цікаво, чи гнівався дядько Ел на тата, — сказала Венді колишнім безтурботним тоном.

— Ага, справді, гнівався, — відгукнувся Денні, продовжуючи дивитися у вогонь. — Не хотів, щоб тато писав книгу.

— Яку книгу, Денні?

— Про готель.

З губ Венді готове було зірватися питання, яке вони з Джеком ставили Денні тисячу разів: звідки ти знаєш? Вона не запитала. їй не хотілося засмутити хлопчика перед сном або дати йому зрозуміти, що вони, бува, обговорюють, звідки він довідається те, про що взагалі ніяк не може знати. А він знав, у цьому Венді була переконана. Балачки доктора Едмондса про підсвідому логіку — всього лише балачки. Сестра... звідки Денні довідався, що в той день вона думала про Ейлін? І

(мені приснилося, що тато потрапив в аварію)

Вона потрясла головою, немов бажаючи прояснити думки.

— Іди вмийся, доко.

— Угу.

Він побіг угору по сходах до їхніх кімнат. Венді, суплячись, пішла на кухню підігріти Джекові молоко.

А зараз, лежачи в постелі без сну, прислухаючись до подиху чоловіка й вітру за вікном (диво, що вдень сніг зірвався лише раз, та й то не сильний), Венді дозволила думкам повністю перемкнутися на її чарівного, що приносить стільки занепокоєння, сина, який народився з личком, закритим плівкою — простою мембранною тканиною, яка трапляється лікарям, напевно, один раз на кожні сімсот пологів; плівкою, яка дає, якщо вірити балачкам пупорізок, другий зір.

Вона вирішила, що настав час поговорити з Денні про «Оверлук»... саме час спробувати розговорити його. Завтра. Звичайно. Вони разом поїдуть у Сайдвіндерську бібліотеку подивитися, чи немає там яких-небудь книжок для другого класу, щоб узяти їх Денні на зиму, і вона поговорить із ним. Відверто. Від цієї думки Венді полегшало, і вона, нарешті, повільно поплила в сон.

Денні без сну лежав у себе в спальні, розплющивши очі; лівою рукою він обіймав старенького Пуха (одне око-ґудзик Пух втратив, а з півдюжини швів, там, де вилазили назовні пружини, сипалася тирса). Денні прислухався до батьків, що були у своїй спальні. У нього було таке відчуття, начебто всупереч своїй волі був приставлений до них, щоб охороняти. Найгірше бувало по ночах. Денні ненавидів ніч і безупинне виття вітру навколо західного крила будинку.

Згори на ниточці звисав планер. На столику тьмяно світилася лілова модель лімузина, яку він приніс ізнизу, з іграшкової дороги. Книжки стояли на полиці, розмальовки лежали на столі. «Усьому своє місце, і усе на своїх місцях, — казала мама. — Тоді, якщо тобі щось знадобиться, ти будеш знати, де воно». Але зараз речі виявлялися не на своїх місцях. Вони пропадали. Гірше того, з'являлися нові, що не впадають в очі — як на картинці «ЗНАЙДИ ІНДІАНЦЯ». Якщо напружити очі й замружитися, деякі з них можна було розгледіти — те, що ви з першого погляду приймали за кактус, насправді виявлялося бандитом, що затис у зубах ніж, а в скелях ховалися інші, так що вдавалося навіть побачити одне зі злісних безжалісних облич, що маячить крізь спиці коліс фургона. Однак бачити всіх одразу було неможливо, і від цього ставало не по собі. Адже саме ті, кого не бачиш, і прослизнуть за спину з томагавком в одній руці й ножем для зняття скальпа — в іншій.

Він неспокійно заворочався в ліжку, відшукуючи очима заспокійливе світло нічника. Тут справи пішли гірше. У цьому Денні був упевнений. Спершу було не так і погано, але поступово... тато став куди більше думати про випивку Іноді він гнівався на маму, сам не знаючи, за що. Він нипав, обтираючи губи хусточкою, а погляд був далеким і похмурим. Мама турбувалася за нього й за Денні теж. Не треба було «сяяти», щоб зрозуміти це — воно сковзало в тривожних маминих розпитах у той день, коли йому здалося, що шланг перетворився на змію. Містер Геллоран сказав, що гадає, начебто всі мами трошки вміють «сяяти», і в той день вона зрозуміла — щось відбулося. Але не знала що.

Він зібрався було розповісти їй про це, але з кількох причин утримався. Денні зрозумів, що лікар із Сайдвіндера відмахнувся й від Тоні, і від усього, що той показує Денні, як від речей, абсолютно (ну, майже)

нормальних. Якби він розказав про шланг, мама могла б не повірити. Гірше: вона могла неправильно це витлумачити, подумати, що в Денні НЕ ВСІ ДОМА. Він трішки розумів щодо ВСІХ ДОМА — менше, звичайно, ніж щодо ЗАВЕСТИ ДИТИНУ, це йому мама докладно пояснила близько року тому, — але достатньо.

Якось у дитячому садку приятель Денні Скотт тикнув пальцем у хлопчика на ім’я Роберт Стенджер — той понуро тинявся біля гойдалки з таким витягнутим обличчям, що загаєшся — наступиш. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта був там учителем історії. Більшість малят у дитячому садку мали стосунок або до стовінґ-тонської школи, або до розташованого за містом маленького заводика Ай-Бі-Ем. Шкільні діти трималися однієї купи, айбіемівські — іншої. Були, звичайно, перехресні дружби, але для хлопців, чиї батьки знали одне одного, здавалося досить природним триматися разом. Коли в одній із групок у дорослих зчинявся скандал, він майже завжди в жахливо перекрученій формі просочувався до дітей, однак в іншу групу перекидався рідко.

Вони зі Скотті сиділи в іграшковій ракеті, й тут Скотті тикнув у Робіна великим пальцем і сказав: «Знаєш цього хлопця?»

— Ага, — сказав Денні.

Скотті нахилився вперед.

— Учора ввечері в його тата виявилися НЕ ВСІ ДОМА. Вони його забрали.

— Так? Через це?

Скотті, схоже, обурився.

— Він збожеволів! Ну, розумієш. — Скотті скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями описав навколо вух більші еліпси. — Вони забрали його в БОЖЕВІЛЬНЮ.

— Ого, — сказав Денні. — А коли йому дозволять повернутися?

— Ніколи-ніколи-ніколи, — похмуро оголосив Скотті.

За той і наступний день Денні почув, що:

а) містер Стенджер намагався повбивати всю родину, включаючи Робіна, з пістолета, залишеного на пам’ять із Другої світової;

б) містер Стенджер, поки БУЯНИВ, розніс весь будинок на друзки;

в) містера Стенджера застали, коли він поїдав жменю здохлих жуків із травою так, начебто це були ласощі з молоком, при цьому він плакав;

г) коли «Ред Сокс» програли важливий матч, містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою.

Коли тривога Денні стала занадто сильною, щоб тримати її в собі, він нарешті запитав про містера Стенджера в тата. Тато посадив хлопчика на коліно й пояснив, що містер Стенджер перебував у сильній напрузі, почасти — через родину, почасти — через роботу, а почасти — через такі речі, зрозуміти які під силу лише лікарям. У нього були приступи плачу, а три дні тому він розплакався й не зміг зупинитися, і переламав у Стенджерів купу речей. У нього були ВСІ ДОМА, сказав тато, це називається НЕРВОВИЙ РОЗЛАД, і містер Стенджер зовсім не в БОЖЕВІЛЬНІ, а в САНАТОРІЇ. Але, незважаючи на обережні татові пояснення, Денні був наляканий. Він не бачив особливої різниці між НЕ ВСІМА ДОМА й НЕРВОВИМ РОЗЛАДОМ, і як не називай — БОЖЕВІЛЬНЯ чи САНАТОРІЙ, — однаково там на вікнах сталеві ґрати й звідти не випустять, якщо здумаєш піти. До того ж батько, зовсім ненавмисно, підтвердив другий вислів

Скотті — той, що сповнював Денні неясним невизначеним жахом. Містер Стенджер тепер живе там, де ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Ті, що приїжджають за тобою у фургоні без вікон, у фургоні, сірому, як могильний камінь. Вони підкочують до тротуару перед твоїм будинком, ці ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, вилазять, і забирають тебе від рідних і змушують жити в кімнатах з м’якими стінами, а якщо захочеш написати додому, доводиться робити це «крейолсами».

— Коли йому дозволять повернутися? — запитав Денні батька.

— Як тільки йому стане краще, доко.

— Так, але коли це буде? — наполягав Денні.

— Дене, — сказав Джек, — НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Оце й було найгірше. Однаково що сказане іншими словами «ніколи-ніколи-ніколи». Через місяць мати Робіна забрала його з дитячого садка й вони виїхали зі Стовінґтона без містера Стенджера.

Це трапилося більше року тому, тато тоді вже перестав пити всіляку гидоту, але ще не втратив роботу. Денні дотепер частенько думав про це. Іноді, ударившись головою, упавши або відчуваючи біль у животі, Денні заходився плачем — і миттю згадував випадок з містером Стенджером, одночасно лякаючись, що й сам не зуміє зупинитися й буде ревіти, скиглити й схлипувати, поки тато не підійде до телефону, не набере номер і не скаже: «Алло? Джек Торренс, Мепл-Лайн Вей, 149. Тут мій син не може перестати плакати. Будь ласка, надішліть ЛЮДЕЙ У БІЛИХ ХАЛАТАХ, щоб вони забрали його в САНА-ТОРІЙ. Так, справді, НЕ ВСІ ДОМА. Спасибі».

І сірий фургон без вікон під’їде до його дверей, і Денні, що продовжуватиме істерично схлипувати, заберуть. Коли він знову побачить тата й маму? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Страх змушував його мовчати. Ставши на рік старшим, він цілком упевнився, що тато з мамою не дозволять забрати його за те, що він сприйняв пожежний шланг за змію. РОЗУМ Денні не сумнівався в цьому, але варто було хлопчикові подумати, чи не розповісти про все батькам, як давній спогад піднімався в ньому, каменем закриваючи рот і перепиняючи дорогу словам. Інша річ Тоні: той завжди сприймався зовсім природно (звичайно, поки не почалися погані сни) і, здається, батьки теж прийняли Тоні як більш-менш нормальне явище. Речі типу Тоні зринали через бурхливу уяву, яку обоє помічали в сина — так само, як уважали, що й самі з клепкою; але пожежний шланг, що перетворився на змію, або кров з мозком на стіні президентського люкса, які Денні бачив, а інші — не могли... такі речі природними не вважатимуть. Вони вже зводили його до звичайного лікаря. Чи не резонно було визнати, що далі з’являться ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ?

Незважаючи на це, Денні міг би поговорити з ними, якби не впевненість, що рано чи пізно вони захочуть забрати його з готелю. Виїхати з «Оверлука» дуже хотілося. Однак Денні знав, що готель — останній татів шанс, що тут, в «Оверлуку», він не тільки для того, щоб доглянути за будинком. Він тут, щоб попрацювати над своїми паперами. Пережити втрату роботи. Любити маму (Венді). І донедавна здавалося, що так усе й буде. Тато захвилювався лише в останні дні. Після того, як знайшов ті папери.

(Це нелюдське місце перетворює людей на чудовиськ)

Що це означало? Денні молився Богові — але Бог не пояснив. А що тато буде робити, якщо перестане працювати тут? Він намагався виловити це з татових думок і все більше й більше переконувався, що той не знає. Головний доказ Денні одержав напередодні увечері, коли дядько Ел міг викинути тата з роботи так само, як містер Кроммерт, директор школи в Стовінґтоні, й Рада директорів викинули його з посади вчителя. І тато до смерті боявся цього — не тільки через себе, але й через них з мамою.

Тому Денні не посмів ні про що розповісти. Він міг лише безпомічно спостерігати й сподіватися, що насправді ніяких індіанців тут нема, а якщо і є, то вони погодяться почекати більшої гри й дозволять безперешкодно проїхати малюсінькому потягу на три вагони.

Але, як Денні не намагався, повірити в це він не міг.

Тут, в «Оверлуку», справи тепер пішли гірше.

Підступають снігопади, з їхнім початком скасуються всі його куці права. А що потім, коли випаде сніг? Що буде, коли вони виявляться замкненими всередині готелю, віддані на милість чогось, що до того просто бавилося з ними?

(Виходь, отримай своє!)

Що тоді? ТРЕМС.

Він здригнувся й знову заворочався в ліжку Тепер він навчився читати краще. Мабуть, завтра він спробує викликати Тоні, спробує змусити Тоні показати, що таке ТРЕМС і чи немає можливості запобігти йому. Він ризикне побачити жах. Йому треба знати.

Удаваний сон батьків нарешті перейшов у справжній, але Денні не спав ще довго. Він крутився в ліжку, мнучи простирадла, борючись із проблемою, доростати до якої буде ще багато років, він лежав уночі без сну, як самотній вартовий на посту. Десь після опівночі він теж заснув, і тоді не спав лише вітер, що підглядає за готелем і гуде в яскравому світлі зірок під його карнизами.

22. У вантажівці

Сьогодні непевний місяць,

Чорні часи настають.

Зірки у небі — як місиво.

Напевне, біду снують.

Сьогодні не вийду з дому —

Кривавий захід який!

Місяць непевний. Втома.

Біду віщують зірки¹⁹.

Хтось прилаштував до приладового щитка готельної вантажівки старий-престарий приймач із «б'юїка», і тепер з динаміка чувся дуже слабкий, приглушений, але виразний спів групи Джона Фоґерті «Віра у відродження чистих вод». Венді й Денні вирушили в Сайдвіндер. День видався ясний і світлий. Денні крутив у руках жовтогарячий читацький квиток Джека й здавався доволі життєрадісним, але Венді подумала, що вид у нього напружений і втомлений, немовби він не виспався й тримався лише за рахунок нервової енергії.

Пісенька скінчилася, і підключився диск-жокей.

— Та-ак, це «Віра». До речі, про поганий місяць — схоже, незабаром він зійде над зоною розповсюдження нашого радіосигналу, хоча цьому й важко повірити в таку прекрасну, просто весняну погоду, якою ми насолоджуємося останні три дні. Безстрашний провісник із метеослужби каже, що сьогодні до першої дня високий тиск витисне велика область низького, який надовго затримається отут, угорі, над територією нашого мовлення, де зміни — рідкість. Швидко похолодає, до вечора піде сніг. На рівнях до семи тисяч футів, включаючи зону Денвера, чекайте снігу з дощем, на дорогах подекуди — ожеледиця, а тут, угорі, друзі, чекаємо лише снігу. Нижче рівня семи тисяч футів очікується від одного до трьох дюймів снігу, а в Центральному Колорадо й на Схилі, можливо, набереться шість—десять дюймів. Тим, хто сьогодні вдень або ввечері зібрався їхати в гори на машині, синоптики радять не забувати, що почнеться ланцюгова реакція. А без потреби краще взагалі залишайтеся вдома, — жартівливо додав диктор. — Не забудьте, Доннери потрапили в біду саме в такий спосіб. Вони просто опинилися далі, ніж гадали, від найближчої забігайлівки «Сім-Одинадцять».

Почалася комерційна програма «Клеройл», і Венді, опустивши руку, вимкнула приймач.

— Можна?

— Ну звичайно. — Денні глянув на яскраво-блакитне небо. — По-моєму, тато вибрав найкращий день для того, щоб підстригти цих звірів у садку... так?

— Мені теж так здається, — сказала Венді.

— Зовсім не схоже, що буде сильний сніг, — з надією додав Денні.

— Ноги не змерзли? — запитала вона. У неї не виходив з голови жарт диск-жокея щодо групи Доннера.

— Ні... по-моєму, ні.

«Ну добре, — подумала вона, — саме час. Зібралася поговорити, то говори зараз або раз і назавжди заспокойся».

— Денні, — сказала вона, намагаючись, щоб тон був якомога спокійнішим. — Тобі не буде краще, якщо ми поїдемо з «Оверлука»? Якщо не залишимося на зиму?

Денні опустив очі.

— Напевно, — проговорив він. — Так. Але тут татова робота.

— Іноді, — обережно вимовила Венді, — мені спадає на думку, що тато теж став би щасливішим, якби ми виїхали з «Оверлука».

Вони проїхали покажчик «САЙДВІНДЕР — 18 МИЛЬ», потім Венді вписала вантажівку в крутий поворот і повела її вгору, до наступного. На тутешніх спусках Венді не ризикувала — вони жахали її.

— Ти справді так думаєш? — запитав Денні. Він якийсь час з інтересом дивився на неї, потім похитав головою. — Ні, по-моєму.

— Чому?

— Тому, що він турбується за нас, — сказав Денні, підбираючи слова. Пояснювати було важко, він сам розумів так мало. Він виявив, що вертається до початку — до того випадку, про який розповідав містерові Геллорану. Як в універмазі великий хлопець дивився на приймачі й хотів один із

10 “Сяйво” них украсти. Те відчуття заподіювало страждання, але, принаймні, навіть малюк Денні розумів, що відбувається. Але з дорослими завше виходила плутанина — будь-яка можлива дія каламутною хмарою заволікала думки про наслідки, сумніви, уявлення про себе, любов і почуття відповідальності. Здавалося, будь-який можливий вибір має негативні моменти, й іноді Денні не міг зрозуміти, чому ці недоліки — недоліки. Це давалося дуже важко.

— Він думає... — знову почав Денні й швидко глянув на матір. Вона дивилася не на нього, а на дорогу, і хлопчик вирішив, що можна продовжити. — Він думає, може, нам буде самотньо. А потім думає, що йому тут подобається і що це непогане місце. Він нас любить і не хоче, щоб ми почували себе самотніми... або сумували... але вважає, що, навіть якщо зараз це так, у ПЕРСПЕКТИВІ все буде о’кей. Знаєш, що таке ПЕРСПЕКТИВА?

Вона кивнула.

— Так, любий. Знаю.

— Він турбується, що коли ми поїдемо, він не знайде іншої роботи. Що нам доведеться жебрати... або щось у цьому дусі.

— Це все?

— Ні, але інше все переплутане. Тому що тепер тато інший.

— Так, — сказала Венді, зітхаючи. Спуск став трішки пологішим, і вона обережно перемкнула на третю передачу.

— Я не вигадую, мамо. Слово честі.

— Знаю, — з усмішкою відгукнулася вона. — Це Тоні тобі розповів.

— Ні, — сказав він. — Просто я знаю. Лікар не повірив у Тоні, так?

— Забудь про лікаря, — сказала Венді. — Я вірю в Тоні. Не знаю, хто або що він таке — чи особлива часточка тебе самого, чи він приходить із... звідкись ззовні, — але я в нього вірю, Денні. І якщо ти... він... думає, що нам варто поїхати, ми поїдемо. Ми поїдемо вдвох, а до тата повернемося навесні.

Він подивився на неї з виразною надією.

— Куди поїдемо? У мотель?

— Любий, мотель нам не по кишені. Доведеться пожити в моєї мами.

Надія в обличчі Денні згасла.

— Я знаю... — сказав він і замовк.

-Що?

— Нічого, — пробурмотів хлопчик.

Вона знову перемкнула передачу на другу, підйом став крутіший.

— Ні, доко, будь ласка, не кажи так. Напевно, поговорити про це потрібно було давно. Тож будь ласка. Що ти знаєш? Я не розсерджуся. Не можна гніватися, справа занадто важлива. Говори із мною чесно.

— Я знаю, як ти до неї ставишся, — сказав Денні й зітхнув.

-Як?

— Погано, — мовив Денні, а потім затяг співучо, римуючи, лякаючи Венді: — Мерзенно — сумно — хай їй грець... Начебто вона зовсім не твоя мама. Начебто вона хоче тебе з’їсти. — Він злякано глянув на Венді. — Та й мені там не подобається. Вона завжди думає, що впоралася б зі мною краще, ніж ти, немов хоче відібрати мене в тебе. Мамо, я не хочу туди. Краще вже жити в «Оверлуку», ніж там.

Венді була вражена. Невже в них із матір’ю все так погано? О Господи, якщо так воно і є, а маля справді може читати, що вони думають одна про одну... яке ж це пекло для нього! Вона раптом відчула себе голісінькою, немов її застукали на чомусь непристойному.

— Добре, — сказала вона. — Добре, Денні.

— Ти на мене гніваєшся, — сказав він тоненьким голоском, готовий у будь-який момент розплакатися.

— Ні, слово честі. Я просто... ну... вражена.

Вони минули покажчик «САЙДВІНДЕР — 15 МИЛЬ» і Венді трохи розслабилася. Звідси дорога була краща.

— Хочу запитати тебе ще про одне, Денні. І хочу, щоб ти відповів мені так чесно, як тільки можеш. Гаразд?

— Так, мамо, — майже прошептав він.

— Тато знову п’є?

— Ні, — сказав він і придушив слова, що піднялися до губ слідом за цим простим запереченням: «ще ні».

Венді розслабилася ще трішечки. Вона поклала долоню на обтягнуте джинсами коліно Денні й стисла його.

— Тато дуже старався, — м’яко сказала вона. — Тому що любить нас. А ми любимо його, хіба не так?

Він серйозно кивнув.

Вона продовжувала, начебто для себе самої:

— Він не ідеальна людина, але він старався... Денні, він так старався! Коли він... перестав... то немов у пеклі опинився. І все ще йде по цьому пеклу. Думаю, якби не ми, він би просто здався. Я хочу вчинити правильно. Але не знаю як.

Треба поїхати? Залишитися? Однаково що вибирати з двох бід.

— Я знаю.

— Зробиш для мене дещо, доко?

-Що?

— Постарайся змусити Тоні прийти. Просто зараз. Запитай його, чи в «Оверлуку» ми в безпеці?

— Я вже пробував, — повільно вимовив Денні. — Сьогодні вранці.

— І що ж?

— Він не прийшов, — сказав Денні. — Тоні не прийшов.

І раптом вибухнув слізьми.

— Денні, — стривожено сказала вона. — Любий, не треба. Будь ласка.

Вантажівку винесло за подвійну жовту лінію, і, перелякавшись, Венді повернула її назад.

— Не відвозь мене до бабусі, — попросив Денні крізь сльози. — Будь ласка, ма. Я не хочу туди, я хочу з татом...

— Добре, — м’яко сказала вона. — Добре, так ми й зробимо. — Венді дістала з кишені сорочки в стилі «вестерн» гігієнічну серветку й простягнула Денні. — Залишимося. І все буде чудово.

23. На дитячому майданчику

Джек вийшов на ґанок і підтяг язичок блискавки аж до підборіддя, кліпаючи на яскравому світлі. У лівій руці він тримав працюючі від батарейок садові ножиці. Правою дістав з бічної кишені носову хусточку, промокнув губи й сунув її назад. Сніг, сказали по радіо. У це не вірилося, хоч видно було, як на далекому овиді збираються хмари.

Перехопивши ножиці іншою рукою, Джек пішов по доріжці до підстрижених кущів. «Роботи небагато, — подумав він, — ледь-ледь пройтися, і досить». Безсумнівно, нічні холоди зупинили ріст кущів. У кролика начебто трохи заросли вуха, та на двох лапах у собаки з'явилися пухнасті зелені шпори. Але леви й буйвіл були чудові. Легка стрижка — і нехай випадає сніг.

Бетонна доріжка обірвалася раптово, як трамплін. Джек оминув порожній басейн і вийшов на засипану гравієм стежку, що вилася між садовими скульптурами аж до дитячого майданчика. Ступнувши до кролика, він натиснув кнопку ножиців. Вони ожили з тихим гудінням.

— Привіт, Братику Кролику, — сказав Джек. — Як справи нині? Трішки знімемо з верхівки й видалимо зайве з вух? Чу дово. А скажи-но, чув ти анекдот про комівояжера й бабусю з пуделем?

Звук власного голосу здався неприродним, і Джек замовк. Йому спало на гадку, що звірі-кущі не надто його переймають. Різати й мучити живопліт, щоб зробити з нього щось зовсім інше, Джекові завжди здавалося збоченням. Огорожу вздовж одного з вермонтських шосе на крутому схилі перетворили на рекламний щит, що розхвалює якийсь сорт морозива. Змушувати природу торгувати морозивом геть неправильно. Безглуздо.

(Торренсе, вас найняли не філософствувати!)

А таки так. Чистісінька правда. Джек підстриг кроликові вуха, змахнувши на траву трохи сміття: паличок і прутиків. Садові ножиці гуділи на низькій, металевій, огидній ноті, яка, здається, властива всьому, що працює від батарейок. Сонце сяяло, але не гріло, і повірити в снігопад, що насувається, було не так і важко. Джек працював швидко, знаючи, що в такій справі перерватися й почати роздумувати означає напартачити. Він пройшовся по мордочці кролика (поблизу вона зовсім не була схожа на морду, але Джек знав, що, варто відійти кроків на двадцять, як світло й тіні створять якусь її подобу — світло й тіні вкупі з уявою спостерігача), а потім заклацав лезами по його череву.

Закінчивши, він вимкнув ножиці, відійшов до дитячого майданчика й різко обернувся, щоб побачити кролика всього. Так, вигляд у того був прийнятний. Ну, тепер він візьметься за собаку.

— Але якби готель був моїм, — сказав Джек, — я вирубав би всю вашу команду, хай їй грець.

Так, саме це він і зробив би. Просто зрубав би ці кущі, а газон, що вони колись прикрашали, засіяв би заново й розставив би на ньому півдюжини столиків під яскравими парасольками. Постояльці могли б пити коктейлі, ніжачись у променях літнього сонечка на галявині перед «Оверлукрм». Шипучку із джином, «маргариту», «рожеву леді» та інші солодкі напої для туристів. Може, ще ром і тонік. Витягши із задньої кишені хусточку, Джек повільно обтер губи.

— Добре, добре, — тихо сказав він. Тут думати нема чого.

' Він зібрався було піти назад, як раптом, корячись імпульсу, передумав і замість цього пішов на дитячий майданчик. «Кумедно, але щодо дітей ніколи не вгадаєш», — подумав Джек. Вони з Венді очікували, що Денні просто закохається в майданчик, де було все, чого лише можна забажати. Але, на думку Джека, хлопчик приходив туди хіба разів п’ять-шість. Якби тут був інший малюк, з яким можна було б гратися, вважав Джек, усе було б інакше.

Коли Джек зайшов, хвіртка слабко скрипнула, а потім під ногами захрумтів дроблений гравій. Спершу він підійшов до будиночка — чудової зменшеної копії «Оверлука». Будиночок доходив Джекові до стегон, тобто був заввишки з Денні. Джек пригнувся й заглянув у вікна четвертого поверху.

— Он іде велетень, він усіх вас з’їсть, поки ви спите, — дуркуючи, сказав він. — Нумо, делікатеси, поцілуйтеся на прощання!

Але смішно не було. Будиночок можна було просто розібрати на частини — він відкривався потайною пружиною. Інтер’єр розчаровував. «Але, звичайно, так і мусить бути, — сказав він собі, — інакше як діти забиралися б усередину?» Незважаючи на пофарбовані стіни, у будиночку було порожньо. Меблів, що улітку, можливо, заповнювали будиночок, не виявилося — імовірно, їх забрали в сарай. Джек закрив будиночок, і коли замок зачинявся, почув тихе клацання.

Джек відійшов до гірки, поклав ножиці на землю й оглянувся на дорогу, щоб упевнитися: Венді й Денні не верталися. Після цього він піднявся на гірку й сів там. Гірку робили, розраховуючи на великих хлопців, але його дорослим сід-ницям однаково було незручно й тісно. Скільки років тому він останній раз з’їжджав з гірки? Років двадцять? Здавалося неймовірним, щоб минуло так багато часу, Джек не відчував цього — але інакше бути не могло; не виключено, що він помилявся і це було ще давніше. Він не забув, як його тато ходив із ним у Берліні в парк (Джеку тоді було стільки, скільки зараз Денні), — отам він і спробував усе-все: і гірку,

і гойдалки, і перекидну дошку. На ленч вони з татом з’їли по сосисці, а потім купили в чоловіка з візком арахісу. Вони сиділи на лавочці, їли горіхи, а в них під ногами темною хмарою скупчилися голуби.

— Кляті помийні птахи, — сказав папаша, — не здумай годувати їх, Джеку.

Але зрештою вони обидва заходилися годувати птахів, гигочучи з того, як голуби ганяються за горішками. Джек сумнівався, що старий хоч раз водив у парк його братів. Правда, незважаючи на те, що Джек був його мазунчиком, коли татусь напивався (а це бувало частенько), йому однаково діставалося. Але за той день у парку Джек, поки міг, любив батька, хоча інші члени родини давно могли лише боятися його й ненавидіти.

Відштовхнувшись долонями, він з’їхав униз, але це не принесло задоволення. Гірка, якою не користувалися, стала занадто шорсткою, так що справді приємну швидкість розвинути не вдалося. Його ноги — ноги дорослого — вткнулися в ямку біля підніжжя спуску, куди до нього приземлялися тисячі дитячих рук і ніг. Він піднявся, обтрусив штани й глянув на ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них,

Джек попрямував до гойдалки. Вона теж розчарувала його. Після закриття сезону ланцюги проржавіли, так що гойдалка пронизливо скрипіла, немов їй було боляче. Джек пообіцяв собі навесні змазати їх.

Краще перестань, порадив він собі. Ти вже не дитина. Це можна довести собі й без майданчика.

Однак він рушив далі, до цементних кілець (вони виявилися малуваті Джеку, і він пройшов мимо), а потім — до кінця майданчика, позначеного натягнутою між стовпчиками металевою сіткою. Просунувши пальці в дірки, він подивився крізь неї: на сонячному світлі тіні розкреслили особу Джека клітинками, немов він сидів за ґратами. Усвідомивши це, він потряс сітку, надав обличчю зацькованого виразу й зашептав: «Випустіть мене звідси! Випустіть мене звідси!» І втретє смішно не вийшло. Час було вертатися до роботи.

Отут Джек і почув позаду якийсь звук.

Він швидко обернувся, зніяковіло суплячись — раптом хто-небудь бачив, як він дуркує тут, у дитячому царстві. Він окинув поглядом гірку, обидва кінці перекидної дошки, гойдалку — там був тільки вітер. Погляд сковзнув далі, до хвіртки з огорожею, що відокремлює дитячий майданчик від газону, і до садових скульптур біля стежки: левів, які ту стежку охороняють, кролика, що нагнувся поскубти травичку; буйвола, готового атакувати; собаки, що припала до землі, готуючись до стрибка. Далі до готелю простиралося невелике поле для гольфу. З того місця, де Джек стояв, видно було західний бік «Оверлука» і навіть піднятий край майданчика для роке.

Ніщо не змінилося. Чому ж по руках і обличчю Джека пробігли мурашки, а волосся на шиї стало сторчма, начебто раптом стягло шкіру на потилиці?

Він знову покосився на готель, але відповіді не було. Будинок стояв як стояв, світла у вікнах не було, із димаря тоненьким струмком вився димок — це горіло в каміні у вестибюлі.

(Нумо, друже, вони ж повернуться і запитають: чим ти займався весь цей час?)

За роботу, за роботу. Адже на носі — снігопад, а йому треба підстригти кляті кущі. Це входить у контракт. До того ж вони не посміють...

(Хто не посміє? Що не посміє? Не зважиться... що⁷.)

Джек покрокував назад, до садових ножиць, що лежали біля підніжжя гірки для старших дітей, і хрускіт підошов по дробленому гравію здався йому неприродно голосним. Тепер гусячою шкірою покрилася й мошонка, а сідниці стали важкими й твердими, як камінь.

(Господи, так що ж це?)

Він зупинився біля ножиців, але не спробував підняти їх. Так, дещо змінилося. Кущі. Помітити це було так просто, що Джек навіть не зміркував, у чому річ. Ну, вилаяв він себе, ти щойно підстриг цього траханого кролика, то чому ж...

(саме так)

Він перестав дихати.

Кролик, опустившись на всі чотири лапки, щипав траву, черевом притискаючись до землі. Але ж якихось десять хвилин тому він сидів на задніх лапах — а як же інакше, Джек підстригав йому вуха... і черево.

Джек швидко глянув на собаку. Коли він ішов по доріжці до майданчика, той підняв передні лапи вгору, немов випрошуючи цукерок. Тепер собака припав до землі, відкинувши голову, а з вистриженої пащі, здавалось, чується тихе ричання. А леви...

(о ні, дитинко, о ні, гм, тільки не це) відстань між левами й стежкою скоротилася. Ті два, що були праворуч від Джека, присунулися ближче. Хвіст лева, що по ліву руку від Джека, виліз на стежку, майже перегородивши її. Коли Джек минув їх і зайшов у хвіртку, цей лев сидів, оповившись хвостом, праворуч — Джек був у цьому абсолютно впевнений.

Леви перестали захищати доріжку. Вони перекрили її. Джек раптом прикрив очі рукою, потім прибрав руку. Картина не змінилася. У нього вирвалося тихе зітхання — занадто спокійне, щоб скидатися на стогін. У дні свого непомірного захоплення спиртним Джек завжди побоювався, що станеться щось подібне. Але якщо ти — запійний п’яниця, це називається білою гарячкою, як у старого Рея Мілланда в «Зниклих вихідних», де йому уявилося, що зі стін лізуть таргани.

А як це називається, якщо ти тверезий, як скельце? Питання було задумане, як риторичне, однак розум Джека

(божевіллям, от як) відповів на нього.

Пильно дивлячись на підстрижені у формі звірів кущі, він зрозумів, що поки долоня лежала на очах, щось справді змінилося. Собака підсунувся ближче. Він більше не притискав ся до землі, а немов застиг на бігу — задні лапи зігнуті, одна передня випереджає іншу Живоплотна паща розкрилася ще ширше, настовбурчені прутики справляли враження гострих зубів і не обіцяли нічого доброго. Тепер йому уявилося, що в зелені видніються глибоко посаджені вічка, які спостерігають за ним.

«Навіщо їх підстригати? — істерично подумав Джек. — Вони в чудовій формі».

Ще один тихий звук. Глянувши на левів, Джек мимоволі зробив крок назад. Праворуч від нього один лев, схоже, трішки обігнав інших. Він пригнув голову. Одна лапа майже торкалася низької огорожі. Боже милостивий, а далі що?

(Далі лев перестрибне через неї й проковтне тебе, як у злій дитячій казці)

Це нагадувало гру, у яку вони грали дітьми, «червоне світло». Кого-небудь вибирали «істотою», і поки він, повернувшись спиною, лічив до десяти, інші гравці повзли вперед. Коли «істота» казала «Десять!», вона оберталася й той, кого заставала в русі, вибував із гри. Інші завмирали, як статуї, поки «істота» знову не поверталася спиною, щоб лічити. Вони підкрадалися ближче, ближче й нарешті, десь між п’ятьма й десятьма, ти почував на спині руку...

На доріжці хруснув гравій.

Джек різко оглянувся на собаку. Його широко розкрита паща зяяла посеред стежки, просто за левами. Колись це був усього лише кущ, підстрижений так, щоб скидатися на собаку, — щось, що втрачає всі характерні риси, якщо підійти ближче. Але тепер Джек зрозумів, що кущ підстрижений під німецьку вівчарку, а вівчарки бувають злими. Вівчарку можна нацькувати вбивати людей.

Низький рикаючий звук.

Ліворуч від нього лев уже дістався огорожі; морда торкалася сітки. Він немов глумливо посміхався Джекові. Той відступив ще на кілька кроків. У голові скажено стукало, у горлі пересохло, подих став хрипким. Тепер перемістився й буйвол; подавшись праворуч, він по дузі обійшов кролика ззаду. Пригнувши голову, націлився рогами в Джека. Адже за всіма наглядати було неможливо. За всіма одночасно.

Джек так зосередився на цьому, що навіть не помітив, як заскиглив. Погляд метався від однієї живоплотної статуї до іншої, намагаючись засікти, як вони рухаються. Від поривів вітру, що налітали, в густих галузях виникав голодний шерех. Який звук пролунає, коли вони доберуться до нього? Звичайно, Джек знав це. Тріск. Хрускіт. Звук плоті, яка роздирається. Це буде...

(ні, ні, НІ, НІ, НЕ ПОВІРЮ НІКОЛИ!)

Він пригорнув долоні до очей, упиваючись пальцями в чоло, волосся, пульсуючі скроні. Так він простояв довго, а страх усе ріс, ріс, і от Джек, не в силах далі виносити це, з лементом відірвав руки від тімені.

Біля поля для гольфу собака сидів так, немов випрошував що-небудь із недоїдків. Буйвол знову байдуже дивився на майданчик для роке — так само, як коли Джек ішов сюди з ножицями. Кролик стояв на задніх лапах, нашорошивши вуха, щоб уловити найменший шум, показуючи щойно підстрижене черево. Леви приросли до місця біля стежки.

Заціпенівши, Джек довго не рухався з місця, поки нарешті не сповільнився хрипкий подих. Він дістав цигарки й четвірко їх упустив на гравій — руки тремтіли. Нагнувшись за ними, він ні на хвилину не відривав очей від фігурних кущів, побоюючись, що вони знову заворушаться. Джек підібрав цигарки, три абияк сунув у пачку, а четверту закурив. Після двох глибоких затяжок він кинув її й придавив. Повернувшись до садових ножиць, підняв їх.

— Я занадто втомився, — сказав він, і тепер те, що він говорив уголос, не здавалося ненормальним. Нічого божевільного в цьому не було. — Я перенапружився. Оси... п’єса... з Елом так поговорили... Але нічого.

Він посунув назад до будинку. Часточка розуму злякано підштовхувала Джека до того, щоб обійти фігури звірів, але він пройшов по посиланій гравієм доріжці просто повз них. У кущах шелестів слабкий вітерець — от і все. Він усе вигадав. Він добряче перелякався, але це вже минулося.

У кухні «Оверлука» Джек затримався, прийняв кілька таблеток екседрину, а потім зійшов униз і переглядав газети, поки здалеку не почувся шум готельної вантажівки, яка торохтіла по під’їзній дорозі. Джек пішов зустрічати. Почував він себе нормально. І не бачив потреби розповідати про свої галюцинації. Він добряче перелякався, але це вже минулося.

24. Сніг

Смеркло.

У призахідних променях вони стояли на ґанку — Джек посередині, лівою рукою він обіймав за плечі Денні, а правою — Венді за талію. Вони всі разом спостерігали, як альтернатива вислизає в них із рук.

0 пів на третю небо затягли хмари, а за годину пішов сніг, і тепер не був потрібний синоптик, щоб сказати — це не той легкий сніжок, який незабаром розтане або розвіється, щойно подує вечірній вітер. Спершу сніжні пластівці падали геть прямовисно, укриваючи все рівним шаром, але від початку снігопаду минула ціла година, і ось із північного заходу налетів вітер, що поніс сніг на ґанок і по узбіччях під’їзної дороги «Оверлука». Шосе за територією готелю зникло під рівним білим сніжним покривалом. Зникли й кущі живоплоту, але коли Венді з Денні дісталися додому, вона похвалила чоловіка за гарну роботу. «Он як?» — запитав він, а більше не сказав нічого. Зараз жива огорожа була закутана в безформний білий плащ.

Дивна річ: думаючи про різне, всі троє відчували одне — полегшення. Мости були спалені.

— Буде коли-небудь весна чи ні? — пробурмотіла Венді.

Джек міцніше обійняв її.

— Не встигнеш оглянутися. Може, підемо в дім, повечеряємо? Тут холодно.

Вона посміхнулася. Джек весь день здавався таким далеким і... дивним. Зараз, судячи з голосу, він більш-менш прийшов до тями.

— По-моєму, чудова думка. Що ти на це скажеш, Денні?

— Ага.

1 всі разом вони зайшли в будинок, а вітер залишився низько пронизливо завивати, й не замовкне всю ніч — звук цей ще стане звичним для них. Пластівці снігу танцювали й кружляли над ґанком. «Оверлук» підставив заметілі фасад, як робив майже три чверті століття, на сліпі вікна вже намело снігу. Він був зовсім байдужий до того, що виявився відрізаним від усього світу. А може, він був задоволений такою перспективою. Родина Торренсів усередині раковини «Овер-лука» зайнялася звичайною вечірньою рутиною — справжнісінькі тобі мікроби, піймані в кишечник чудовиська.

25. У двісті сімнадцятому

За півтора тижні білий сліпучий сніг лежав на території «Оверлука» рівним шаром заввишки два фути. Живоплот-ний звіринець засипало аж по маківки — застиглий на задніх лапах кролик начебто піднімався з білої водойми. Деякі замети сягали п’яти футів у глибину. Вітер постійно змінював їх, виліплював складні форми, що нагадували дюни. Джек двічі незграбно ходив на снігоступах до сараю по лопату, щоб розчистити ґанок; на третій раз він знизав плечима, просто прокопав у вирослому перед дверима заметі прохід і дозволив Денні розважатися катанням зі схилів праворуч і ліворуч від доріжки. Із заходу «Оверлук» підпирали воістину титанічні замети; деякі піднімалися на двадцять футів, а далі була земля, що аж до трави оголилася від безупинного вітру. Вікна другого поверху заліпив сніг, і вид з вікна їдальні, який так захопив Джека в день закриття, тепер хвилював не більше, ніж вид порожнього кіноекрану. Телефон останні вісім днів не працював, і єдиним зв’язком із зовнішнім світом залишався приймач у конторці Уллмана.

Тепер жоден день не обходився без снігопаду. Іноді падав тільки легкий сніжок, що швидко припинявся, припудривши блискучий наст. Іноді все було значно серйозніше: тихий свист вітру нагадував пронизливий жіночий крик, змушуючи старий будинок навіть у глибокій сніжній колисці погойдуватися й стогнати, тривожачи мешканців. Уночі не бувало тепліше десяти ступнів, і хоча в першій половині дня ртуть термометра біля чорного ходу в кухню іноді добиралася до двадцяти п'яти, через постійний пронизливий, мов ножем, вітер з'являтися на вулиці без лижної маски було вкрай неприємно. Але в сонячні дні всі вони вибиралися з будинку, звичайно натягнувши по два комплекти одежі й по дві пари рукавиць. Правда, украй неохоче. Готель двічі охоплював кільцем слід планера Денні. Тут забавкам не було кінця: Денні катався — батьки тягли; тато, сміючись, катався, а Венді з Денні тим часом намагалися тягти (вони запросто катали Джека по насту, але на пухкому снігу це ставало неможливо); Денні катався з мамою; Венді каталася сама, а її чоловіки, пихкаючи білими хмаринами пари, тягли, як воли, прикидаючись, начебто вона важча, ніж насправді. Під час таких вилазок, катаючись навколо будинку, вони багато сміялися, але через голосне, безлике, по-справжньому голодне виття вітру сміх здавався тоненьким і примушеним.

На снігу їм трапилися сліди кариб, а якось вони бачили і їх самих: п'ять кариб групкою нерухомо застигли за сітчастою огорожею. Щоб розглянути їх краще, всі по черзі скористалися цейсівським біноклем Джека. Коли Венді споглядала тварин, у неї було дивне, нереальне почуття: олені стояли по черево в снігу, що засипав шосе, і їй спало на думку, що до весняних відлиг дорога належить не стільки їхній трійці, скільки карибам. Зараз справи рук людських зійшли на пси. Венді вважала, що олені це розуміють. Опустивши бінокль, вона сказала щось на кшталт «чи не пообідати нам», а на кухні сплакнула, намагаючись позбутися жахливого відчуття в’язниці, що іноді стискало їй серце величезною долонею. Вона подумала про ос, яких Джек під вогнетривкою мискою виніс на чорний хід, щоб ті померзли.

У сараї з гаків звисали чимало снігоступів, так що Джек кожному підібрав пару. Щоправда, та, що дісталася Денні, виявилася завеликою. У Джека виходило добре. Хоча він не ходив на снігоступах відтоді, як хлопчиськом жив у нью-гемпширському Берліні; він швидко згадав, як це робиться. Венді снігоступи не дуже сподобалися — походивши хоча б п’ятнадцять хвилин на підв’язаних до ніг шнурками пластинах, які були їй завеликі, вона страждала від жахливих болів в ікрах і гомілках, але Денні захопився й старанно намагався навчитися. Він усе ще частенько падав, але батько був задоволений його успіхами. За словами Джека, до лютого Денні повинен був віражувати навколо обох батьків.

День був хмарним, до полудня з неба посипався сніг. По радіо пообіцяли ще вісім-дванадцять дюймів, виголошуючи хвалу Опадам, великому божеству місцевих лижників. Сидячи в спальні і в’яжучи шарф, Венді про себе подумала, що точно знає, як лижникам чинити з усім цим снігом. Куди його собі засунути.

Джек був у підвалі. Він спустився перевірити топку й котел (відтоді як сніг замкнув їх в готелі, такі перевірки перетворилися в нього на ритуал) і, переконавшись, що все гаразд, пройшов під аркою, підкрутив лампочку й улаштувався на старому, затягнутому павутиною складаному стільці, якого знайшов тут. Він гортав старі записи й документи, постійно обтираючи губи носовою хусточкою. Осіння засмага вже поблякла, а світле рудувате волосся, що непокірливо здіймалося над чолом, надавало згорбленому над пожовтілими хрусткими аркушами Джеку трохи божевільного вигляду Серед накладних, рахунків, квитанцій він виявив засунуті до них дивні предмети. Вони тривожили. Закривавлений обривок простирадла. Плюшевий ведмедик без лап, якого, схоже, порізали на шматки. Зім’ятий аркуш лілового поштового паперу, що належав якійсь леді; крізь мускусний запах часу дотепер пробивався примарний аромат парфумів. Записка була написана вицвілим синім чорнилом і обривалася, не-закінчена: «Тонні, любий, подунати так серйозно, як я сподівалася, нені тут не вдається — в сенсі, подумати про нас із тобою, про кого ж іще? Ха-ха. Щось увесь час заважає. Мені сняться дивні сни про якісь незрозунілі, страхаючі звуки, можем собі уявити, і...» І все. Записка була датована 27 червня 1934 року. Джек виявив якусь дивну ляльку, здається, чи то відьму, чи чаклуна... істоту з довгими зубами і в гострому ковпачку. Її неймовірним чином утиснули між пачкою квитанцій за газ і пачкою квитанцій за воду віші. А ще — меню, на звороті якого чорним олівцем було надряпано щось на кшталт віршика: «Мідоку, ти тут чи ні? Знову нипала я в сні. І рослини ворушилися під килимон». Ні дати, ні назви вірша (якщо це був вірш) на меню не виявилося. Однак у рядках було присутнє якесь, хоч і невловиме, зачарування. У Джека склалося враження, що ці предмети скидаються на шматочки головоломки, які утворять єдине ціле, якщо тільки правильно підібрати ланки, що з’єднують їх. Тому він усе шукав і шукав, здригаючись щораз, як за ним із ревом оживала топка, і обтираючи губи.

Денні знову стояв під дверима номера 217.

У кишені лежав ключ-універсал. Хлопчик пильно дивився на двері з якоюсь жадібністю, що притупила всі інші почуття. Плечі й груди під фланелевою сорочкою мовби посмикувалися й тремтіли. Денні тихо, немузично гудів собі під ніс.

Йому не хотілося вертатися сюди, особливо після пожежного шланга. Те, що він прийшов, лякало його. Лякало й те, що він знову взяв ключ, порушивши заборону батька.

Прийти сюди хотілося. Цікавість

(кіт від цікавості здох, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив)

рибальським гачком упилася в мозок, ні на мить не відпускаючи, на кшталт дражливого русалчиного співу, який не вгамувати. А хіба містер Геллоран не сказав: «Не думаю, що тут що-небудь може заподіяти тобі шкоду?»

(Ти обіцяв.)

(Слово дають для того, щоб порушувати.)

Денні аж підскочив. Думка, здавалося, прийшла ззовні, вона дзижчала, як комаха, потихеньку спантеличуючи.

(Обіцянки дають, щоб порушувати, любий мій тремс_} щоб порушувати, руйнувати, розбивати вщент, на дрібні шматочки, дробити. У ПЕРШУ ЧЕРГУ.)

Нервове похмикування перетворилося на неголосний, монотонний спів: «Лу, біжи до мене швидше, нумо, швидше, любий мій».

Хіба містер Геллоран помилявся? Зрештою, хіба не із цієї причини Денні мовчав і дозволив снігу замкнути їх тут?

«Просто замружся — і всезникнеї»

Те, що Денні побачив у президентському люксі, зникло. А змія виявилася просто пожежним шлангом, що впав на килим. Так, нешкідливою була навіть кров у президентському люксі — така стара, пролита задовго до того, як Денні народився, про неї раз і назавжди забули. Вона нагадувала фільм, який міг дивитися тільки Денні. В готелі немає нічого — справді нічого — здатного заподіяти йому шкоду, і щоб довести собі це, треба зайти в цей номер, хіба він не зробить цього?

Лу, біжи до мене швидше...

(кіт від цікавості здох> любий мій тремс, тремс, любий мій, а коли дізнався, в чому справа, то й ожив. Від хвоста й до вусів був котяра живий-здоровий. Він довідався, що це)

(однаково, що страмні картинки, вони не можуть заподіяти шкоди, але,, о Господи)

(бабусю, бабусю, які в тебе великі зубки, чи ж не вовк це в костюмі СИНЬОЇ БОРОДИ, а може, СИНЯ БОРОДА в костюмі вовка, а я такий)

(радий, що ти запитав, адже кіт від цікавості здох, і тільки НАДІЯ на те, що вдасться довідатися, у чому справа, повернула його)

у коридор, синій килим із звивистими джунглями глушив кроки. Біля вогнегасника Денні зупинився, сунув латунний наконечник назад у раму, а потім, хоч серце шалено билось, заходився тицяти в нього пальцем, шепотячи: «Нумо, вкуси. Нумо, вкуси, вкуси, хрін дешевий. Не можеш, так? А? Ти просто собі пожежний шланг. Тільки й можеш, що лежати тут. Нумо!» Він відчув, як втрачає розум від такої бравади. Але нічого не відбулося. Узагалі, це був усього лише шланг — полотно й латунь; можна роздирати його на шматочки, а він і не пискне, не почне звиватися й смикатися, пускаючи на синій килим зелений слиз — це ж просто вогнегасник, не жахливий Джек-Різник і, звичайно, не змій-душитель... і Денні заспішив далі, тому що був

(«Спізнююся, ах, як я спізнююся», — сказав білий кролик)

білим кроликом. Так. Тепер у дворі поряд із дитячим майданчиком сидів білий кролик — колись він був зеленим, але зараз побілів, немов у вітряні, сніжні ночі щось раз за разом до смерті лякало його, й він зостарився...

Денні дістав з кишені ключ і вставив його в замок.

«Лу, Лу...»

(білий кролик поспішав на крокет, на крокет до Чорного Короля, фламінго — молотки, їжаки — м’ячики)

Він торкнувся ключа, механічно обмацуючи його пальцями. Голова крутилася, у роті пересохло. Він повернув ключ, і замок із глухим клацанням відкрився, як по маслу.

(ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧ! ГОЛОВУ ЙОМУ З ПЛІЧІ)

(хоча ця гра — не крокет, у молотків занадто короткі ручки, ця гра)

(БА-БАХ! Просто у ворітця!)

(ГОЛОВУ ЙОМУ ІЗ ПЛІ-І-І-Ы-І-І-ІЧ...)

Денні штовхнув двері, і вони відчинилися. Відчинилися безшумно, не скрипнувши. Він стояв біля порога кімнати, що була одразу і спальнею, і вітальнею. Хоча сніг так високо поки що не дістався (найвищі замети ще на цілий фут не діставали до вікон третього поверху), у кімнаті було темно, тому що два тижні тому тато закрив усі вікна в західному крилі ставнями.

Він став у дверях і намацав на стіні праворуч вимикач. Під стелею загорілися дві лампочки у фігурних скляних ковпаках. Зробивши ще один крок углиб кімнати, Денні оглянувся. М’який ворсистий килим приємного рожевого кольору. Заспокійливого. Двоспальне ліжко під білим покривалом. Письмовий стіл

(А скажіть: чим ворон схожий на письмовий стіл?) біля великого, закритого ставнями вікна. Під час сезону якому-небудь Затятому Писаці

(жах, як чудово, жаль, що вас немає) відкривався прекрасний вид на гори, можна було написати про нього додому, рідним.

Хлопчик ступив ще крок від дверей. Там нічого не було — взагалі нічого. Просто порожня кімната, холодна тому, що сьогодні тато палив у східному крилі. Письмовий стіл. Шафа, за розчиненими дверцятами якої був ряд казенних вішалок того типу, який не вкрадеш. На столику — Біблія ґідеонів-ського видання. Ліворуч від Денні були двері у ванну, закриті великим, на весь зріст, дзеркалом. У дзеркалі відображався він сам із побілілим обличчям. Двері були відкриті й...

Денні побачив, як його двійник повільно киває.

Так. Що б це не було, воно було там. Усередині. У ванній. Двійник Денні рушив уперед, немов збираючись покинути дзеркало. Він підняв руки й притулив їх до долонь Денні. Потім, коли двері ванної відчинилися навстіж, він відхитнувся униз і вбік. І заглянув усередину.

Довгаста, несучасна, схожа на пульманівський вагон кімната. Підлога викладена малюсінькими кахельними шестикутниками. У далекому кінці — унітаз із піднятою кришкою. Праворуч — раковина, а над нею ще одне дзеркало, з тих, за якими зазвичай ховається аптечка. Ліворуч — величезна ванна на левиних лапах, фіранка душу запнута. Денні переступив поріг і, як у сні, пішов до ванни — ним немовби рухало щось іззовні, як в одному з тих снів, які приносив Тоні, а отже, розсунувши фіранку, він може побачити що-небудь приємне: що-небудь, загублене татом або забуте мамою, таке, що втішить їх обох...

І хлопчик розсунув фіранку.

Жінка у ванні була мертва вже не перший день. Вона вся покрилася плямами, посиніла, роздутий газами живіт випирав із холодної, облямованої крижинками, води, як острів плоті. Блискучі, великі, схожі на мармурові кульки очі вперлись у Денні. Лілові губи розтягла усмішка, що радше нагадувала гримасу. Груди погойдувалися на воді. Волосся на лобку плило. Руки непорушно вчепились у насічки на краях порцелянової ванни, як крабові клешні.

Денні заверещав. Однак із губ не зірвалося ні звуку, вереск рвонувся назад, геть і канув у пітьмі його нутра, як камінь у колодязі. Зробивши один-єдиний непевний крочок назад, Денні почув, як лунко заклацали по білих кахельних шестикутниках каблуки, і в ту ж мить обпісявся.

Жінка сідала.

Вона сідала, продовжуючи посміхатися, не зводячи з нього важкого кам’яного погляду. Мертві руки скребли порцеляну. Груди колихалися, як старі-престарі боксерські груші. Тихенько тріснув ламкий лід. Вона не дихала. Уже багато років це був труп.

Денні розвернувся й побіг. Він стрілою вилетів із дверей ванної, очі вискакували з орбіт, волосся стало сторчма, як у їжака, що приготувався згорнутися клубком

(для крокету? для роке?)

мячиком, роззявлений рот не видавав ні звуку Хлопчик щодуху підлетів до дверей номера 217, але ті виявилися зачинені. Він загупав по них, і не подумавши, що двері не замкнені й досить просто повернути ручку, щоб вибратися назовні. З рота Денні виривалися оглушливі крики, але вловити їх людським вухом було неможливо. Він міг лише гамселити у двері й прислухатися, як небіжчиця підбирається до нього — плямистий живіт, сухе волосся, протягнені руки — щось, чарівним чином забальзамоване, що пролежало тут, у ванні, замертво, мабуть, не один рік.

Двері не відчиняються, ні, ні, ні.

А тоді почувся голос Діка Геллорана, так раптово й зненацька і такий спокійний, що перехоплені голосові зв’язки малого попустило і він тихенько заплакав — не від страху, а від полегшення.

(Не думаю, що воно може заподіяти тобі шкоду... як картинки в книжці... заплющ очі_у воно й зникне.)

Вії Денні зімкнулися. Руки стиснулися в кулачки. Силкуючись зосередитися, він зсутулився.

(Тут нічого нема, тут нічого нема, взагалі нічого нема, ТУТ НІЧОГО НЕМА, НЕМАЄ ТУТ НІЧОГО'.)

Час збігав. І щойно хлопчик почав розслаблюватися, щойно почав розуміти, що двері, мабуть, не замкнені й можна вийти, як вічно мокрі, покриті плямами руки, що смерділи рибою, м’яко зімкнулися на його шиї, невблаганно розвертаючи, щоб Денні глянув у мертве лілове обличчя.