Стрілець. Темна вежа І

Розділ V. СТРІЛЕЦЬ І ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ

Чоловік у чорному привів його на стародавнє місце страти. Стрілець упізнав його одразу — голгофа, лобне місце з черепами. На них сліпо витріщалися вибілені сонцем черепи: худоба, койоти, олені, кролики, пухнастики-шалапути. Ось гіпсовий ксилофон: самка фазана, вбита під час годування. Трохи далі крихкі, делікатні кісточки крота, мабуть, убитого заради забави диким собакою.

Лобне місце нагадувало посудину, вставлену в заглиблення гори, яке утворював її положистий схил. Нижче на схилі стрілець розгледів дерева Ісуса — коротколисті юки та карликові ялинки. Небо над головою мало ніжний відтінок блакиті, такого він не бачив цілий рік, а в повітрі витало щось невловне, промовисто свідчачи про те, що десь неподалік є море.

«Я на Заході, Катберте, — сам не ймучи цьому віри, подумав стрілець. — І навіть якщо це не Серединний Світ, то все одно він десь близько».

Чоловік у чорному сів на колоду із залізного дерева, якій уже, мабуть, була не одна сотня років. Поверхня його чобіт була білою від пороху й моторошної кісткової муки, що встилала землю в цьому місці. Він знову накинув каптура, але стрілець бачив масивне квадратне підборіддя й тінь, що лягла на щоки.

Затемнені губи скривилися в усмішці.

— Назбирай хмизу, стрільцю. На цьому боці гір м’який клімат, але на такій висоті холод ріже без ножа. А це ж місце для смертників, еге?

— Я вб’ю тебе, — сказав стрілець.

— Ні, ти цього не зробиш. Не зможеш. Що ти можеш, то це назбирати хмизу на згадку про свого Ісаака.

Ці слова були для стрільця порожнім звуком: він не зрозумів їхнього значення. Без зайвих заперечень він, наче якийсь кухарчук, пішов збирати хмиз. Але розжитися було майже нічим. На цьому боці не росло чортове зілля, а з залізного дерева не розкласти багаття. Воно перетворилося на камінь. Урешті-решт він набрав великий оберемок палиць майже однакової довжини, припорошених білим кістковим пилом, від чого вони здавалися обсипаними мукою. Сонце сховалося за найвищими деревами Ісуса й почало наливатися багрянцем. До двох людей зловісному сонцю було байдуже.

— Чудова робота, — відгукнувся чоловік у чорному. — Ти просто винятковий працівник! Такий ретельний! Такий винахідливий! Вітаю тебе! — Він гидко захихотів, і стрілець із силою швиргонув йому під ноги хмиз, здійнявши хмару білого кісткового пилу.

Чоловік у чорному зберігав спокій. Він не підскочив від здивування, а просто заходився розкладати багаття. Стрільцеві залишалося тільки зачудовано спостерігати, якої форми набуде ідеограма (поки що вона була первинною, неторканою). Готовий знак нагадував маленький подвійний димар складної конструкції, висотою футів зо два. Чоловік у чорному різко здійняв руку до неба (опавши, складчастий рукав оголив тонку гарну кисть) і швидким рухом опустив її додолу, виставивши вказівний палець і мізинець традиційним знаком від лихого ока. Спалахнула синя блискавка полум’я, і багаття зайнялося.

— У мене є сірники, — весело сказав чоловік у чорному. — Та я подумав, що ти захочеш побачити, як діють чари. Все заради твоєї розваги, стрільцю. Тепер зготуймо собі вечерю.

Складки сутани затріпотіли, і на землю випала велика тушка кролика, вже оббілована й випотрошена.

Стрілець мовчки насадив кролика на рожен і обсмажив його. Сонце сідало, а смаковитий аромат поволі піднімався вгору й розтікався в повітрі. Над улоговиною, яку чоловік у чорному обрав для розмови зі стрільцем, клубочилися голодні багряні тіні. Спостерігаючи, як зарум’янюється кролик, Роланд відчув, що в животі бурчить від голоду. Та коли соковите м’ясо було готове, він, як і раніше, не говорячи ні слова, простягнув вертел чоловікові в чорному, потім покопирсався у своєму майже порожньому наплічнику і дістав жалюгідні залишки в’яленого м’яса. Воно було таким солоним, що стрільцеві аж у роті запекло. На смак солонина нагадувала сльози.

— А такий благородний жест не вартий ані шеляга, — відзначив чоловік у чорному. В його голосі чулися водночас нотки гніву й веселощів.

— І все ж, — відповів стрілець. У роті були крихітні ранки — наслідок тривалої відсутності вітамінів. Коли на них потрапила сіль, він болісно скривився.

— Ти боїшся чаклунського м’яса?

— Авжеж, боюсь.

Чоловік у чорному відкинув каптур.

Стрілець мовчки дивився на нього. Обличчя, що так довго ховалося під каптуром, не викликало нічого, крім тривожного розчарування. Воно було вродливим, з правильними рисами, без жодного натяку на шрами й мітки, що виказують людину, котра пройшла страшні випробування і знала великі таємниці. Довге чорне волосся звисало нерівними тьмяними пасмами. Високе чоло, темні блискучі очі. Ніс непевної форми. Повні чуттєві губи. Блідий колір обличчя, як і у самого стрільця.

— Я думав, ти старший, — нарешті вимовив Роланд.

— Чому? Я ж на порозі безсмертя, як і ти, Роланде. Принаймні поки що. Я міг би постати перед тобою з обличчям, котре відоме тобі краще, але вирішив, що ти гідний побачити моє справжнє лице, яке я… гм… маю від народження. Поглянь, стрільцю, сонце сідає.

Сонце вже зайшло за обрій, і небо на заході палахкотіло неяскравим світлом.

— Тобі не скоро вдасться побачити схід сонця, — сказав чоловік у чорному.

Стрілець згадав провалля в підгірному краї, а потім звів очі до неба, де мерехтіли й складалися в сузір’я міріади зірок.

— Це не має значення, — сказав він тихо. — Тепер.

Чоловік у чорному вміло перетасував карти. Колода була величезною. Задній бік карт прикрашали якісь завитушки.

— Це карти таро, стрільцю. У певному розумінні. Суміш звичайної колоди і карт, які зробив я сам. А зараз дивись. Уважно дивись.

— На що дивитись?

— Я розповім твоє майбутнє. Сім карт чекають, щоб їх перевернули, по одній за раз, і поєднали з іншими картами. Я не робив цього відтоді, як стіни Ґілеада ще міцно стояли на землі, а дами грали в очки на західному дворі. І підозрюю, що такої історії, як у тебе, карти ще не розповідали мені ніколи. — У голос знову почали закрадатися знущальні нотки. — Ти останній шукач пригод у цьому світі. Останній хрестоносець. Мабуть, це дуже тішить тебе, Роланде! І все ж ти й гадки не маєш, як близько підійшов до Вежі зараз, знову вирушаючи в мандрівку. Довкола твоєї голови обертаються світи.

— Що значить «знову вирушаючи»? Я ніколи й не припиняв її.

У відповідь чоловік у чорному щиро розсміявся, але не сказав, що такого смішного знайшов у цих словах.

— Годі вже, віщуй моє майбутнє, — грубо нагадав Роланд.

І ось розкрита перша карта.

— Повішений, — оголосив чоловік у чорному. Темрява каптуром оповивала його голову. — Втім, тут, без зв’язку з іншими картами, він означає силу, а не смерть. Це ти, стрільцю, Повішений, що затято бреде до своєї мети, долаючи провалля На’ару. Одного супутника ти вже вкинув у те урвище, правда?

Стрілець промовчав, і чоловік у чорному відкрив другу карту.

— Моряк! Зауваж, яке в нього чисте чоло. Щоки без натяку на щетину, ображений погляд. Він тоне, стрільцю, і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк.

Стрілець поморщився, але нічого не сказав.

Розкрита третя карта. На плечах у юнака, огидно кривляючись, сидить павіан. Обличчя юнака підняте вгору, на ньому застигла гримаса карикатурного жаху. Придивившись пильніше, стрілець побачив, що павіан тримає в лапах батіг.

— В’язень, — сказав чоловік у чорному.

Полум’я багаття відкидало на обличчя осідланого тривожні тіні, що метушилися й зникали. Від цього складалося враження, що воно рухається, спотворюючись від невимовного і безмовного переляку. Стрілець відвів погляд.

— Трохи нервує, правда ж? — спитав чоловік у чорному таким тоном, наче от-от захихоче.

І розкрив четверту карту. Жінка з шаллю на голові сидить біля прялки. У непевному світлі стрільцеві здалося, що вона хитро посміхається і плаче водночас.

— Дама тіней, — відзначив чоловік у чорному. — Тобі не здається, що в неї два обличчя, стрільцю? Так і є. Як мінімум два обличчя. Вона розбила синю тарілку!

— Що це означає?

— Не знаю.

І стрілець подумав, що цього разу — принаймні раз — його супротивник сказав правду.

— Навіщо ти показуєш мені ці карти?

— Жодних питань! — різко заперечив чоловік у чорному. І все ж посміхався. — Не питай. Просто дивись. Якщо тобі від цього стане легше, вважай це просто безглуздим ритуалом. Як у церкві.

Він порснув зі сміху і розкрив п’яту карту.

Жнець із моторошнуватою усмішкою стискає в кістлявих пальцях косу.

— Смерть, — буденним тоном сказав чоловік у чорному. — Та не твоя.

Шоста карта.

Тільки глянувши на неї, стрілець одразу відчув, що в животі заворушилося якесь дивне передчуття. Жах у ньому змішався з радістю, і назви цьому почуттю не було. Йому здавалося, що його зараз знудить, і водночас хотілося танцювати.

— Вежа, — тихо мовив чоловік у чорному. — Ось вона — Вежа.

Стрільцева карта лежала в центрі розкладу, а інші чотири — по кутках, як планети-супутники довкола зірки.

— А цю куди? — спитав стрілець.

Чоловік у чорному поклав Вежу на Повішеного, повністю закривши його.

— І що це означає? — спитав стрілець.

Чоловік у чорному не відповів.

— Що це означає? — повторив Роланд, згораючи від нетерпіння.

Чоловік у чорному знову промовчав.

— Будь ти проклятий!

Відповіді не було.

— А бодай тобі світу не бачити. Що на сьомій карті?

Чоловік у чорному розкрив сьому. По осяйному блакитному небі піднімається сонце. Довкола нього пустують купідони та маленькі феї. Під сонцем — неозоре червоне поле. Троянди чи кров? Стрілець не міг сказати. «Мабуть, і те, і те», — подумав він.

— Сьома карта — це Життя, — тихо сказав чоловік у чорному. — Але не для тебе.

— А куди вона ляже?

— Поки що тобі про це знати не дано, — ухильно відповів чоловік у чорному. — Втім, як і мені самому. Я не той Великий, котрого ти шукаєш, Роланде. Я всього лише його речник. — І він недбало скинув карту щигликом у багаття, що вже дотлівало. Вона зайнялася, почала скручуватися і спалахнула яскравим полум’ям. Серце стрільця забилося в грудях, мов шалене, й огорнулося льодом.

— А тепер спи, — безжурно мовив чоловік у чорному. — «І спати. Може, й снити» і тому подібне.

— Якщо мої кулі тебе не беруть, то, може, рукам це вдасться, — погрозливо сказав стрілець. Відштовхнувшись від землі ногами, що раптом стали прудкими й легкими, він буквально перелетів через вогнище, простягаючи руки вперед. А чоловік у чорному все посміхався й ніби збільшувався в розмірах, а потім почав віддалятися довгим лунким коридором. Світ наповнився звуками сардонічного реготу, а стрілець усе падав, і помирав, і засинав.

Йому наснився сон.

Всесвіт був порожнім. Ніщо ніде не рухалося. Нічого взагалі не було.

Приголомшений побаченим, стрілець ширяв у невагомості.

— Ну що ж, хай станеться світло, — сказав байдужий голос чоловіка в чорному. І сталося світло. Стрілець відсторонено подумав, що світло — це добре.

— Тепер — темрява вгорі, а в ній — зорі. Внизу — вода.

І сталося так. Він ширяв над безкраїми морями. Над головою мерехтіли незліченні зірки, та він не бачив жодного сузір’я, що вказували йому шлях протягом усього довгого життя.

— Земля, — наказав чоловік у чорному. І сталося так. Суша піднялася з води, здригаючись від конвульсій, яким, здавалося, не буде кінця. Земля була червона, безплідна, вся в тріщинах і лискуча від виснаженості. Вулкани, не знаючи спокою, вивергали потоки магми, виступаючи на поверхні землі, наче велетенські прищі на потворному обличчі підлітка.

— Добре, — промовляв чоловік у чорному. — Для початку непогано. Нехай на землі з’являться рослини. Дерева. Трава й поля.

І сталося так. По землі розбрелися динозаври. Вони рикали, гавкали, пожирали один одного, і падали в киплячі смоляні ями, і застрягали там. Розросталися величезні тропічні ліси. Гігантські папороті привітно махали до неба зубчастим листям. По листю повзали двоголові жуки. Усе це стрілець бачив. І все одно почувався несказанно великим.

— А тепер хай буде людина, — тихо сказав чоловік у чорному, але стрілець падав… падав угору. Обрій цієї неозорої землі, що невпинно родила, почав вигинатися. Так, усі казали, що він вигнувся, його вчитель Ванней стверджував, що це довели ще до того, як світ зрушив з місця. Але це…

Усе далі й далі, вище й вище. Неймовірно, але просто в нього на очах народжувалися й губилися в кучерявих хмарах континенти. Світ живився від плаценти атмосфери. І сонце, що сходило з-за краю землі…

Він закричав і прикрив очі рукою.

— Хай станеться світло!

Громовий голос належав зовсім не чоловіку в чорному. Відлуння від нього прокотилося в найдальші куточки Всесвіту, заповнило собою світи й простір між світами.

— Світло!

Він усе падав і падав.

Сонце згасло. Повз стрільця пронеслася червона планета, всіяна каналами. Довкола неї несамовито кружляли два місяці. Далі був запаморочливий вир поясу каміння, а за ним — гігантська планета. Над поверхнею клубочився газ, а розміри були занадто великими, щоб вона могла підтримувати саму себе, тож біля полюсів поверхня була сплющена. А ще далі — оповитий кільцем гострих крижаних уламків світ, що сяяв, неначе коштовність.

— Світло! Хай станеться…

Ще світи, один, другий, третій. І далеко за межами останнього зі світів — самотня кулька з криги й каменю, що оберталася в мертвій темряві довкола сонця, котре блищало не яскравіше за тьмяну монету.

Далі — чорнота.

— Ні, — сказав стрілець. Голос у мороці зазвучав приглушено й безбарвно. Глибину цієї пітьми годі було з чимось порівняти: то була чорнота з чорнот. Поряд із нею глупа ніч людської душі виглядала б як ясний день, тьма підземного краю — брудною плямою на обличчі Світла. — Більше не треба. Будь ласка, не треба більше. Не треба.

— СВІТЛО!

— Годі вже. Не треба, благаю…

Зорі почали тьмяніти. Цілі туманності зливалися в одне й ставали всього лише розпливчастими плямами світла. Весь Всесвіт, здавалося, згортався довкола нього.

— Прошу, не треба, не треба, не треба…

— Тоді відступися. Облиш думки про Вежу. Простуй своїм шляхом, стрільцю, і почни рятувати свою душу, а це не швидко й не просто робиться, — почув він над вухом вкрадливий шепіт чоловіка в чорному.

Роланд зібрався на силі. До дрожі вражений і самотній, занурений у темряву, боячись того таємного знання, що несподівано відкрилося йому, він зібрався з силами і дав остаточну відповідь:

— НІКОЛИ!

— ТОДІ ХАЙ СТАНЕТЬСЯ СВІТЛО!

І світло сталося. Воно звалилося на нього відбійним молотом, це неосяжне первісне світло. Свідомість не мала жодного шансу вижити у цьому сліпучому спалаху… і загинула. Але перед цим стрілець чітко побачив те, що мало для нього вселенське значення. З останніх сил він ухопився за це видиво, а потім занурився, шукаючи порятунку в самому собі, доки світло не засліпило його очей і не підірвало розум.

Він тікав від світла і того знання, котрим це світло було сповнене, тому прийшов до тями. Так робимо всі ми, так роблять кращі з нас.

Коли він прокинувся, досі була ніч. Утім, годі було зрозуміти, чи це та сама ніч, чи вже наступна. Із зусиллям струсивши з себе ману, у яку його занурив демонічний стрибок на чоловіка в чорному, він подивився на колоду, де раніше сидів Волтер О’Дим (так називали його деякі люди, яких Роланд зустрів на своєму шляху). Там нікого не було.

Його охопив страшенний розпач — Господи, знову доведеться починати спочатку, — і тут за його спиною пролунав голос:

— Я тут, стрільцю. Не подобається мені, коли ти так близько. Ти розмовляєш уві сні. — І він порснув зо сміху.

Стрілець нетвердо зіп’явся на ноги й повернувся. Багаття вже майже догоріло і ледь жевріло в сірому попелі, залишивши знайомий нечіткий візерунок спаленого хмизу. Поряд із ним, смачно й потворно плямкаючи губами, сидів чоловік у чорному — доїдав жирні залишки кролика.

— А ти молодець, — відзначив він. — Твоєму батькові я б таке ні за що не показав. Він би повернувся несповна розуму.

— Що то було? — спитав стрілець. Слова давалися йому важко: вони виходили нечіткими й тремтливими. Йому здалося, що, спробуй він підвестися, коліна неодмінно підігнуться.

— Всесвіт, — безжурно відповів чоловік у чорному. Відригнувши, він викинув кістки в багаття. Вони зблиснули, а потім почорніли. Над улоговиною голгофи голосив і стогнав вітер.

— Всесвіт? — розгублено перепитав стрілець. Цього слова він не знав. Першою думкою було те, що супротивник заговорив віршами.

— Тобі потрібна Вежа, — сказав чоловік у чорному. Прозвучало це як запитання.

— Так.

— Ну то ти до неї не дістанешся, — жорстоко посміхнувшись, заявив чоловік у чорному. — Раді Великих байдуже до того, закладеш ти свою душу чи продаси її раз і назавжди, Роланде. Я знаю, як близько до краю прірви вона тебе підштовхнула. Вежа вб’є тебе, коли до неї залишатиметься ще півсвіту.

— Ти нічого про мене не знаєш, — тихо сказав стрілець, і посмішка на губах його ворога зів’яла.

— Це я зробив твого батька тим, ким він був, і я ж знищив його, — безжально заявив чоловік у чорному. — Я прийшов до твоєї матері в подобі Мартена — ти завжди підозрював це, правда ж? — і взяв її. Вона зігнулася піді мною, як верба… хоча (може, хоч це тебе втішить) не зламалася. Хай що, так було написано і так сталося. Я останній слуга того, хто зараз править Темною вежею, і Земля cкорилася багряній руці цього владики.

— Багряній? Чому багряній?

— Забудь. Не про нього зараз мова. Хоча… якщо ти наполягатимеш, то дізнаєшся більше, ніж хочеш. Те, що завдало тобі болю один раз, уразить і вдруге. Це не остаточний кінець, а тільки кінець початку. Ти мусив би засвоїти цей урок… але не засвоїв.

— Не розумію, про що ти.

— Так. Не розумієш. І ніколи не розумів. І зрозуміти тобі не дано. Ти геть позбавлений уяви. В цьому ти сліпий.

— Що я бачив? — спитав стрілець. — У самому кінці — що то було?

— А на що це було схоже?

Стрілець замовк і поринув у роздуми. Рука сама потягнулася по табак, але його не лишилося. І чоловік у чорному не запропонував наповнити йому кисет, не вдався ні до чорної, ні до білої магії. Пізніше, можливо, він знайде дещицю в сумці, але до цього «пізніше» було ще так далеко.

— Там було світло, — нарешті вимовив стрілець. — Багато світла, сліпучо-білого. А потім… — Він затнувся і з подивом глянув на чоловіка в чорному.

Той нахилився вперед, жадібно всотуючи в себе слова, а на обличчі закарбувався чужий йому вираз, занадто вже явний, щоб його можна було замаскувати чи заперечити. Благоговіння чи подив. Можливо, ці почуття були тотожні.

— Ти не знаєш, — сказав стрілець і розплився в посмішці. — О великий чародію, що воскрешає мертвих. Не знаєш. Та ти просто шарлатан!

— Я знаю, — відповів чоловік у чорному. — От тільки не знаю… що я знаю.

— Біле світло, — повторив стрілець. — А потім — травинка. Одна травинка, що заповнила собою все. А я був крихітний. Як піщина.

— Трава. — Чоловік у чорному заплющив очі. Обличчя посіріло і виглядало якимось змученим. — Звичайна собі травинка. Ти впевнений?

— Так. — Стрілець насупився. — Але вона була пурпуровою.

— А тепер слухай, Роланде, син Стівена. Ти хочеш почути те, що я скажу?

— Так.

І чоловік у чорному почав свою розповідь.

Всесвіт (сказав він) — це Велике Все. Його парадокс занадто великий, щоб його можна було збагнути скінченним розумом. І як живий розум не може зрозуміти неживий (хоча і вважає, що це йому під силу), так само й скінченний розум не збагне нескінченного.

Той прозаїчний факт, що Всесвіт існує, вже сам по собі розбиває усілякі докази прагматиків і романтиків. Утім, був час, за сотню поколінь до того, як світ зрушив з місця, коли людство досягло достатньої майстерності в технологічному й науковому сенсах, аби відколоти кілька шматків від колосальної камінної колони дійсності. Та навіть у ті часи штучне світло науки (знання, якщо тобі так більше подобається) сяяло тільки в кількох розвинених країнах. Провідні позиції займала одна компанія (чи то пак кліка). «Північний центр позитроніки» — так вона називалася. Та попри те, що накопичення доступних фактів набуло справді грандіозних масштабів, спалахи прозріння у науковців відбувалися дуже рідко.

Стрільцю, наші предки зуміли побороти хворобу-що-з’їдає-живцем (рак — от як вони її називали), майже здолали старіння, ходили поверхнею Місяця…

— Я в це не вірю, — категорично заявив стрілець.

На це чоловік у чорному тільки посміхнувся й відповів:

— І не треба. Віриш ти чи ні, але так і було. Вони зробили й винайшли ще купу дивовижних дрібниць. Проте це багатство знань майже не давало прозріння. Ніхто не складав оди на честь дива штучного запліднення (у той час діти могли народжуватися від замороженої сперми чоловіків) і не співав дифірамби машинам, що працювали на сонячній енергії. І лише небагатьом (якщо такі взагалі були) відкрився найістинніший принцип дійсності: нове знання, нове світло завжди призводить до появи ще незбагненніших таємниць. Що більше покровів знімали фізіологи із загадки мозку, то менше місця залишалося для існування душі. Але її пошуки ставали дедалі інтенсивнішими. Розумієш? Авжеж, ні. Ти вже підійшов до межі своїх можливостей розуміти. Та не переймайся — це не істотно.

— У чому ж тоді суть?

— Найбільша загадка Всесвіту — не життя, а розмір. Розмір містить у собі життя, а Вежа обіймає в собі розмір. Дитина, що завжди на «ти» з усім дивовижним, питає: «Тату, а що там, над небом?» І батько відповідає: «Чорний космос». Дитина: «А що за космосом?» Батько: «Галактика». Дитина: «А за галактикою?» Батько: «Інша галактика». Дитина: «А за іншими галактиками?» Батько: «Цього не знає ніхто».

Розумієш? Розмір сильніший за нас. Для риби озеро, у якому вона живе, — це її Всесвіт. І про що вона думає, коли її, підчеплену на гачок, ривком витягають крізь сріблясту товщу існування в інший Всесвіт, де повітря — смерть, а світло — блакитний безум? Де велетенські двоногі тварини без зябер пхають її в задушливу чорноту ящика і накривають мокрою травою, залишаючи помирати?

Або візьмімо для прикладу кінчик олівця і збільшмо його. Рано чи пізно, як грім серед ясного неба, на нашу голову впаде розуміння: а кінчик, виявляється, не суцільний! Він складається з атомів, що вирують і крутяться, наче трильйон скажених планет. Те, що здається нам щільним і нерозривним, — насправді лише не туго сплетена сітка, сплетена силою тяжіння. І відстані між цими атомами з перспективи їхнього власного розміру можуть становити цілі ліги, провалля, вічності. Сам атом складається з ядра і протонів та електронів, що обертаються довкола нього. Можна подивитися й глибше — на ще менші частинки. А що ж там? Тахіони? Чи ніщо? Авжеж, ні. Усе у Всесвіті заперечує Ніщо. Говорити про якийсь там кінець абсурдно.

Уявімо собі, що ти летів-летів і вилетів до краю Всесвіту. Думаєш, там стоїть паркан і висить знак «ТУПИК»? Ні. Можливо, там буде щось тверде й кругле, наче яйце, яким його бачить курча зсередини. І якщо тобі вдасться продовбати отвір у тій шкаралупі (чи знайти двері), уяви собі, яке потужне світло проллється крізь отвір на краю Всесвіту! А раптом, визирнувши, ти побачиш, що весь наш Усесвіт — лише частинка одного атома, який гойдається на травинці? Чи змусить це тебе замислитися над тим, що, спалюючи просту гілочку, ти пускаєш із димом вічність вічностей? Що існування — це не одна нескінченність, а незліченна кількість нескінченностей?

Можливо, ти бачив, яке місце наш Усесвіт посідає в порядку речей. Це місце атома на травинці, не більше. А раптом усе, що ми осягаємо розумом, від мікроскопічного віруса до далекої туманності Кінська Голова, міститься в одній травинці, котра проіснувала усього лише один сезон у якомусь іншому потоці часу? А якщо таку травинку зріжуть косою? Коли вона почне гинути, то чи не просотається гниль у наш Усесвіт і наші життя? Чи не почне все навколо жовкнути й засихати? Певно, це вже відбувається. Ми кажемо, що світ зрушив з місця. А насправді він просто почав засихати.

Подумай, стрільцю, які ми малі й жалюгідні перед лицем такого стану речей! Якщо Бог справді все бачить, невже Він стане перейматися тим, аби встановити справедливість серед якогось одного рою мошок, якщо цих роїв безліч? Невже Його око бачить, як падає горобець, якщо цей горобець менший за атом водню, що плаває сам по собі в глибинах простору? І коли Він справді все це бачить… то яка природа такого Бога? Де Він живе? Як можна жити за межами нескінченності?

Уяви весь пісок пустелі Мохейн, яку ти перетнув, ганяючись за мною, і уяви мільярди всесвітів — не світів, а всесвітів, — уміщених у кожній піщинці. А в кожному всесвіті — незліченна кількість інших. Ми вивищуємось над цими всесвітами зі своєї травинки, з цього жалюгідного привілейованого становища. Одним ударом чобота ти можеш відправити мільярд мільярдів світів у темряву, і їхньому ланцюгові ніколи не буде кінця.

Розмір, стрільцю… розмір…

Але давай підемо ще далі. Припустімо, що всі світи, всі всесвіти сходяться до певного вузла, єдиного стрижня. До Вежі. А в ній — сходи, що, можливо, ведуть до самого Бога. Чи насмілишся ти, стрільцю, піднятися цими сходами? А раптом над усією нескінченною реальністю є Кімната?..

Ти не наважишся.

І відлуння цих слів прокотилося в голові стрільця: Ти не наважишся.

— Але є той, хто наважився, — сказав стрілець.

— Та хіба? І хто ж це?

— Бог, — тихо мовив стрілець. Його очі зблиснули в пітьмі. — Бог наважився… чи той цар, про якого ти говорив… або… може, кімната порожня. Що ти бачиш, провидцю?

— Я не знаю. — Тінь страху промайнула удавано ласкавим обличчям чоловіка в чорному, м’яка й темна, немов крило канюка. — Крім того, я не шукаю відповідей. Це було б нерозумно.

— Боїшся впасти мертвим від удару блискавиці?

— Швидше боюся… розплати.

І чоловік у чорному замовк. Ніч була дуже довга. Над їхніми головами в усій своїй величній красі розкинувся Чумацький Шлях. Але в пустці між його яскравими небесними ліхтарями було щось жахливе. Стрілець спробував уявити відчуття, що виникло б, якби чорнильні небеса розверзлися і звідти линув потік світла.

— Багаття, — сказав він. — Мені холодно.

— Сам розклади собі, — сказав чоловік у чорному. — У дворецького нині вихідний.

Стрілець задрімав, а коли прокинувся, то побачив, що чоловік у чорному роздивляється його з якоюсь нездоровою жадібністю.

— Чого витріщився? — згадався старий, як світ, вислів Корта. — Сідниці своєї сеструхи побачив?

— Звісно, ні, я витріщаюся на тебе.

— Ну то припини. — Він поворушив попіл багаття, зруйнувавши точний візерунок ідеограми. — Мені це не подобається. — Він подивився на схід, чи, бува, не зійшла зоря, але ніч усе не кінчалася.

— Шукаєш світла зорі? Так швидко?

— Я створений для світла.

— А, ну звісно! Як неввічливо з мого боку забувати про таке! Але ми ще не закінчили розмову. Нам з тобою ще багато про що треба поговорити. Так наказав мені мій цар і владика.

— Хто твій цар?

Чоловік у чорному посміхнувся.

— Тоді казатимемо один одному правду? Більше ніякої брехні?

— А я думав, ми й так говоримо правду.

Проте чоловік у чорному наче й не чув слів Роланда.

— Поговорімо начистоту, як чоловік із чоловіком. Не як друзі, а як рівні? Такі пропозиції роблять не часто, Роланде. Тільки рівні кажуть один одному правду, от що я думаю. Друзі й коханці постійно брешуть і заплутуються у власноруч сплетеній павутині турботи й уваги. Як це стомлює!

— Я аж ніяк не хочу тебе втомлювати, тому будемо говорити правду. — Цієї ночі він взагалі не брехав. — Для початку поясни мені, що ти мав на увазі, коли говорив про чаклунство.

— Чари, стрільцю! Чари мого царя зробили цю ніч довшою. Вона триватиме, доки не закінчиться наша розмова.

— І скільки нам ще треба часу?

— Багато. Більше нічого сказати не можу. Я й сам достеменно не знаю. — Чоловік у чорному підійшов до багаття, і його відблиски візерунками лягли на обличчя чаклуна. — Питай. Я розповім тобі все, що мені відомо. Так буде чесно, бо ти все-таки наздогнав мене. Я й не думав, що тобі пощастить. І все ж твоя мандрівка тільки почалася. Питай. Так ми швидше дійдемо до суті справи.

— Хто твій владика?

— Я ніколи його не бачив, але ти з ним зустрінешся. Але перед цим тобі потрібно зустрітися з Вічним Чужаком. — Чоловік у чорному сумно усміхнувся. — Ти муситимеш убити його, стрільцю. Але, здається мені, ти хотів спитати про інше.

— Якщо ти ніколи не бачив свого царя і владику, то звідки його знаєш?

— Він приходить до мене у снах. Уперше він явився мені в подобі юнака, коли я жив у бідності й невідомості в далекому краї. Багато століть тому він узяв мене на службу й пообіцяв винагороду. В юності й пору зрілості мені довелося виконати безліч його доручень, аж поки я не отримав головного завдання. Це завдання — ти, стрільцю. Ти для мене — кульмінація всього. — Він порснув зі сміху. — Бачиш, хоч хтось приймає тебе всерйоз.

— А в цього Чужака є ім’я?

— O, ім’я в нього є.

— То як його ім’я?

— Леґіон йому ймення, — тихо мовив чоловік у чорному, і, наче на знак підтвердження його слів десь на сході, в темряві, там, де снили гори, загуркотів обвал і якось по-жіночому скрикнула пума. Стрілець здригнувся, та й чоловіку в чорному стало помітно не по собі. — І все ж, думаю, ти не про це хотів спитати. Заглядати так далеко вперед — не в твоєму стилі.

Стрілець знав, про що хоче спитати. Це питання не давало йому спокою всю ніч, і не тільки ніч, а вже багато років. Воно тремтіло на вустах, готове будь-якої миті зірватися… але він втримався і не спитав.

— Цей Чужак — улюблений слуга Вежі? Як і ти?

— Атож. Він тьмяніє. Він проступає. Він був і буде в усі часи. І все-таки є той, чия велич затьмарює його.

— І хто ж це?

— Не питай мене більше! — закричав чоловік у чорному. Його голос раптом став суворим, а потім змалів до благання. — Я не знаю! І не хочу знати. Говорити про те, що відбувається у Світі-Кінця, — все одно що обговорювати загибель власної душі.

— А за цим Вічним Чужаком стоїть Вежа і те, що в Ній?

— Так, — прошепотів чоловік у чорному. — Але ти зовсім не про це хотів спитати.

Правда.

— Гаразд, — сказав стрілець, а потім вимовив уголос старе, як світ, питання: — Мені все вдасться? Я дійду до кінця?

— Якщо я відповім на це питання, ти вб’єш мене, стрільцю.

— Я мушу тебе вбити. Тебе треба вбити. — Руки потяглися до витертих руків’їв револьверів.

— Револьвери не відчиняють двері, стрільцю. Якраз навпаки — вони їх зачиняють назавжди.

— Куди мені йти?

— Вирушай на захід. До моря. Там, де кінчається світ, лежить початок для тебе. Один чоловік дав тобі пораду… чоловік, якого ти переміг у поєдинку. Давно це було…

— Так, Корт, — нетерпляче перебив стрілець.

— Він радив тобі почекати. Погана була порада. Бо вже тоді мої плани проти твого батька почали втілюватися. Він відіслав тебе, а коли ти повернувся…

— Я не слухатиму цього, — сказав стрілець. А в голові зазвучала пісня матері: Пташеня-вівсянко, пташеняточку, принеси свій кошик, білий в чорну цяточку.

— Тоді слухай інше: коли ти повернувся, Мартен поїхав на захід, щоби приєднатися до повстанців. Принаймні так казали всі навколо. І ти повірив. А тим часом він разом з однією відьмою влаштував тобі пастку, і ти в неї потрапив. Хороший хлопчик! І хоча на той час Мартена вже давно не було, був чоловік, дивлячись на якого ти іноді згадував радника? Чоловік у чернечому вбранні і з поголеною головою, як у грішника, що спокутує провину…

— Волтер, — прошепотів стрілець. І хоча він і сам у своїх роздумах уже дійшов такого висновку, розкрита правда вразила його. — Ти. Мартен нікуди не від’їжджав.

Чоловік у чорному захихотів.

— До ваших послуг.

— Після цього я просто зобов’язаний тебе вбити.

— Це буде нечесно. Крім того, все це було за сивої давнини. Настав час розкривати таємниці.

— Ти ніколи не виїжджав, — ошелешено повторив стрілець. — Тільки змінював подобу.

— Сідай, — гостинно запропонував чоловік у чорному. — Я розповідатиму тобі історії, стільки історій, скільки ти зможеш почути. Гадаю, що твої історії будуть значно довшими.

— Я про себе не розповідаю, — пробурмотів стрілець.

— Але сьогодні доведеться. Щоб ми могли зрозуміти.

— Зрозуміти що? Мою мету? Ти її знаєш. Моя мета — знайти Вежу. Я заприсягнувся.

— Не про твою мету йдеться, стрільцю. Про твій розум. Твій нетямущий, але впертий і чіпкий розум. За всю свою історію світ не знав такого розуму, як у тебе. Можливо, навіть за всю історію життя на землі.

Зараз час розмови. Час історій.

— Тоді говори.

Чоловік у чорному стріпнув широким рукавом своєї сутани. Звідти випав пакунок, загорнутий у фольгу. У його складках заломлювалося світло жевріючого багаття.

— Тютюн, стрільцю. Не хочеш закурити?

Від кролика він ще міг відмовитися, але відмовлятися від такої пропозиції було понад його силу. Він нетерпляче розкрив фольгу. Всередині був найкращий тютюн у крихтах і зелене листя для загортання, на диво свіже й вологе. Такого тютюну він не бачив десять років.

Скрутивши дві цигарки, стрілець відкусив їхні кінчики, щоб вивільнити аромат. Потім запропонував одну чоловікові в чорному. Той узяв. Кожен дістав із багаття по гілочці, що ледь-ледь жевріла.

Стрілець розкурив цигарку, з насолодою затягнувся ароматним димом, відчуваючи його глибоко в легенях, заплющив очі, щоб зосередитися на цьому чутті. Видихав повільно, вдоволено.

— Ну як, добре? — поцікавився чоловік у чорному.

— Так. Навіть дуже.

— То насолоджуйся. Може, це твоя остання нагода покурити. Наступна трапиться ой як не скоро.

Стрілець і оком не змигнув.

— Що ж, добре, — сказав чоловік у чорному. — Почнемо. Ти мусиш зрозуміти, що Вежа існувала вічно, і завжди були хлопці, котрі про неї знали й жадали її понад усе, більше ніж багатства й жінок… хлопці, які завжди шукали до неї вхід…

Їхня розмова затяглася на всю довгу ніч і навіть більше — тільки Богу було відомо, скільки часу вона тривала (чи скільки з усього сказаного було правдою). Але пізніше стрілець зміг пригадати тільки малу її частку… і його навдивовижу практичний розум дійшов висновку, що переважно розмова була неістотною. Чоловік у чорному знову сказав йому, що він має йти на захід, до моря. Шлях туди простий — якихось двадцять миль. А там йому буде подарована сила видобування.

— Але це не зовсім правильно, — сказав чоловік у чорному і викинув недопалок у залишки багаття. — Ніхто тобі не даруватиме ніякої сили, стрільцю. Вона в тобі. Я мушу тобі сказати (частково тому, що ти пожертвував хлопчиком, а частково тому, що такий закон, закон світопорядку). Вода має текти зверху вниз, а ти мусиш знати. Ти видобудеш трьох, наскільки я розумію… але мені це байдуже, і знати я не хочу.

— Трьох, — пробурмотів стрілець, згадавши слова провидиці.

— А вже по тому почнеться найцікавіше! Але це станеться не скоро, і мене вже не буде. Прощавай, стрільцю. Я свою роботу виконав. Ланцюг і досі в тебе в руках. Пильнуй, щоб він не обмотався тобі довкола шиї.

Наче підкорюючись якійсь зовнішній силі, Роланд спитав:

— Ти маєш іще дещо сказати, правда ж?

— Так. — Чоловік у чорному посміхнувся стрільцеві своїми бездонними очима і простягнув руку. — Хай станеться світло!

І сталося світло, і цього разу воно було добре.

Прокинувшись біля холодного багаття, Роланд зрозумів, що постарів на десять років. Чорне волосся на скронях порідішало і посивіло, набувши сумного кольору павутини наприкінці осені. Зморшки на лиці стали глибшими, шкіра — грубішою.

Залишки хмизу, який він назбирав, наче закам’яніли, чоловік у чорному перетворився на вишкірений скелет у зотлілій чорній сутані — ще трохи кісток у цьому місці кісток, ще один череп на цій голгофі.

«Невже це справді ти? — подумав він. — Чомусь я в цьому сумніваюся, Волтере О’Дим… сумніваюся, лже-Мартене».

Він підвівся й озирнувся навкруги. А потім різким рухом руки потягнувся до останків свого співрозмовника, з котрим проговорив усю минулу ніч (якщо це була не омана й останки дійсно належали Волтерові). Ніч, що якимось дивом протривала десять років. Стрілець відламав щелепу од черепа, що шкірився до нього, і недбало засунув її в ліву кишеню джинсів — майже рівноцінна заміна тієї, яку він загубив у підгірному краї.

— Скільки ж разів ти мені збрехав? — спитав він у скелета. Багато — він не сумнівався. Але брехня була тим кращою, що переплелася з правдою.

Вежа. Десь далеко попереду вона чекає на нього — осердя самого Часу, осердя Розміру.

І знову він вирушив на захід, повернувшись спиною до сонця, що сходило, а обличчям — до океану. Він усвідомив, що величезний етап його життя минув безповоротно.

— Я любив тебе, Джейку, — сказав він уголос.

Заціпеніння поволі покинуло його тіло, тож тепер він крокував швидше. І надвечір прийшов на край землі. Він сів на безлюдному березі, що простягався праворуч і ліворуч, куди сягало око. Прибережні хвилі невтомно накочували на пісок, розбиваючись об берег. Захід сонця широким мазком зафарбував воду в колір підробленого золота.

Стрілець сидів, повернувши лице до присмеркового світла. Він мріяв про своє і дивився, як на небі запалюються зорі. Його прагнення до кінцевої мети не ослабло, і серце билося так само гаряче. Волосся, хоч і поріділе та сиве на скронях, розвівалося на вітрі, а батькові револьвери, оздоблені сандаловим деревом, щільно прилягали до стегон. Він був самотній, але не вважав цю самотність чимось гнітючим чи ганебним. На світ опустилася темрява, і світ зрушив з місця. Стрілець чекав, коли настане час видобування, і все мріяв та мріяв про Темну Вежу, до якої він, сурмлячи в ріг, дістанеться одного дня під вечір. І там відбудеться остання, вирішальна битва, розмах якої годі й уявити.