РОЗДІЛ III. ОРАКУЛ І ГОРИ

І

Хлопчик знайшов провидицю, і це мало не коштувало йому життя.

Уві сні стрілець відчув слабкий поштовх якогось глибинного інстинкту і прокинувся. Все навколо огортала непроглядна пітьма, що прийшла на зміну сутінкам. Саме в сутінки вони з Джейком досягли порослої травою та майже рівної ділянки — справжньої оази, яка розташовувалася над першим узвишшям розкиданого передгір’я. Навіть під час виснажливих сходжень, коли вони щосили видиралися на гору, змагаючись за кожен фут із безжалісним нищівним сонцем, було чутно, як там, зверху, в зелених вербових дібровах знадливо потирають ніжка об ніжку цвіркуни. Стрілець тримався спокійно, та й хлопчик принаймні зберігав видимість спокою на обличчі (і стрілець цим пишався). Але Джейкові не вдавалося приховати дикий вираз безбарвних очей, нерухомий, наче в коня, що чує воду і не поніс тільки тому, що його стримує туго натягнутий повід, гіпнотичне повеління вершника. Коня у такому стані, коли тільки взаєморозуміння (а не шпори) може стримати на місці. Стрілець і сам відчував, що від цвірчання йому паморочиться в голові, тож міг збагнути міру Джейкової спраги. Руки наче самі намацували тверді виступи, за які можна чіплятися, лізучи нагору, а коліна благали, щоби їх подряпали об гострі камінці, випрошували крихітних, прикрих, щемких порізів.

Всю дорогу нещадне сонце палило їх своїм промінням. Навіть коли воно — непомірно велике і криваво-червоне — вже почало хилитися до заходу, то все одно не здавалося, вперто просвічувало крізь розколину в горах праворуч від них, засліплюючи їм очі й перетворюючи кожну краплину поту на призму страждання.

Потім почалася меч-трава. Спочатку це були тільки миршаві пожовклі кущики, що з дивовижною живучістю чіплялися за неродючий розмитий ґрунт. Трохи вище вони поступилися місцем чортовому зіллю, спочатку куцому, потім зеленому й буйному… а тоді ніздрі залоскотав приємний запах справжньої трави, що росла впереміш із тимофіївкою в тіні перших карликових ялин. Стрілець помітив, як там, у тінистій гущавині трави, рухається щось дугоподібне й коричневе. Видобувши револьвера, він вистрелив і вбив кролика раніше, ніж Джейк устиг вигукнути від здивування. А наступної миті вже ховав револьвер у кобуру.

— Станемо тут, — сказав стрілець. Попереду зарості трави вели у хащі зелених верб — неймовірне, дивовижне видовище після випаленого стерильного безмежжя сланцевої пустелі. Там, мабуть, є джерело, а можливо, й декілька, та жадана прохолода, але на відкритій місцині все-таки краще. Кожен крок давався хлопчикові дуже тяжко. Крім того, в тінистій гущавині пущі можуть водитися кажани-кровососи, котрі заважатимуть малому спати, яким би глибоким не був сон. І якщо це вампіри, то жоден із них не прокинеться вранці… принаймні, не в цьому світі.

— Піду наберу хмизу, — сказав хлопчик.

Стрілець посміхнувся.

— Ні, Джейку, не підеш. Сідай-но.

Чиї це слова? Якоїсь жінки. Сюзанни? Він не пригадував. «Час — злодій, що краде пам’ять» — оці слова належали Ваннеєві, це він пам’ятав.

Хлопчик сів. А коли стрілець повернувся, уже мирно посопував у траві. На неслухняному чубі малого вмостився величенький богомол і здійснював обряд омовіння. Стрілець порснув від сміху (вперше за бозна-скільки часу), розклав багаття й пішов по воду.

Вербові хащі виявилися густішими, ніж він думав, і в непевному світлі сутінок тут легко було заблукати. Але він усе-таки знайшов криничку. З усіх боків її обсіли охоронці — жаби та квакші. Стрілець наповнив один із бурдюків… і принишк. Звуки, яких була сповнена ніч, породжували в ньому тривожну млість, чуттєвість, котру не здатна була збурити в ньому навіть Еллі, жінка, з якою він ділив ліжко в Таллі, — надто вже діловим було його ставлення до неї. Йому хотілося думати, що у цій зміні винне раптове звільнення від пустелі, через яке він утратив орієнтацію. Після всіх тих миль гнітючого сланцю м’якість сутінок навіювала мало не депресію.

Він повернувся в табір. Поки в казанку над багаттям скипала вода, оббілував кролика і приготував чудове рагу із залишками консервованих овочів. Потім розбудив Джейка й дивився, як той їсть — напівсонно, але жадібно.

— Завтра ми залишимося тут, — сказав стрілець.

— Але ж чоловік, якого ти наздоганяєш… священик…

— Ніякий він не священик. Не хвилюйся. Нікуди він не дінеться.

— Звідки ти це знаєш?

Стрілець не міг відповісти, тільки головою похитав. Він відчував це підсвідомо — нутром… але це було погане передчуття.

Після вечері він обмив бляшанки, що слугували їм тарілками (не перестаючи дивуватися з себе самого — як він може так марнувати воду?), а коли повернувся, Джейк знову спав. Стрілець відчув ті знайомі поштовхи в грудях, ніби щось там б’ється, то піднімаючись, то опадаючи, — пориви душі, що раніше асоціювалися лише з Катбертом. Вони з Роландом були одного віку, але здавалося, що Катберт набагато молодший.

Цигарка почала хилитися у траву. Він пожбурив її у багаття і дивився на те, як ясно горить жовтий вогонь, як різниться він од вогню чортового зілля. Повітря було дивовижно прохолодним, і стрілець ліг, повернувшись спиною до багаття.

Здалеку, крізь пролом, що вів у гори, до нього долинав нескінченний гуркіт грому. Стрілець заснув. І побачив сон.

ІІ

Сюзанна Дельґадо, його кохана, помирала в нього на очах.

Він дивився й не міг нічим зарадити, бо ж руки йому з обох боків тримали по двоє селян, а шию обхоплював товстезний іржавий нашийник із заліза. Насправді все сталося зовсім не так (його навіть не було там), але у сновидінь своя логіка, правда ж?

Вона помирала. Він відчував запах її присмаленого волосся й чув ритуальні крики: то виконували обряд закликання жнив. І бачив колір власного божевілля. Сюзанна, вродлива дівчина біля вікна, дочка конюха. Як тінь її зливалася воєдино з тінню коня, коли вона мчала Крутояром — казкове створіння з древньої легенди, істота дика й вільна! Як вони скакали разом через кукурудзяні поля! Тепер у неї жбурляли обгортками кукурузних кияхів, і обгортки займалися, не долітаючи до її волосся. «Згори й жнива нам принеси!» — скандували люди, ці вороги світла й кохання. Десь гидко хихотіла відьма. Рея — так її звали. А Сюзанна чорніла у полум’ї, її шкіра тріскалася і…

І що вона кричала?

«Хлопчик! — кричала вона. — Роланде, хлопчик!»

Він різко крутонувся, тягнучи за собою своїх поневолювачів. Нашийник врізався йому в шию, і він почув, що з горла йому рвуться назовні хрипкі, придушені крики. У повітрі ширився огидний солодкавий запах смаженого м’яса.

Хлопчик дивився на нього згори, з вікна, розташованого високо над жертовним вогнищем, того самого вікна, біля якого колись сиділа Сюзанна і співала старих пісень: «Гей, Джуд», і «Їдемо ми довгим шляхом», і «Безжурнеє кохання». Сюзанна, яка навчила його бути чоловіком. Хлопчик визирав із вікна, немов гіпсова статуя святого у соборі. З лоба стирчав гострий шпичак.

Стрілець відчув, як десь у найпотаємніших закутках його душі народжується притлумлений, хрипкий крик. Він піднімається вище й вище, і невдовзі стрільця поглине вир безуму.

«Нннннннннн…»

ІІІ

Вогонь багаття обпалив його, і стрілець, невдоволено скрикнувши, прокинувся. У темряві він блискавично сів, досі не в змозі виборсатися зі сну про Меджис, що душив його, неначе той нашийник. Неспокійно перевертаючись уві сні з боку на бік, він зачепив рукою вуглинки багаття, які ще жевріли, і зараз, приклавши її до обличчя, відчував, як сон мало-помалу покидає його. Залишилася тільки нерухома копія Джейка, білого, як гіпсова статуя. Святий, на якого готуються напасти демони.

«Нннннннннн…»

Він витяг обидва револьвери з кобури й, тримаючи їх напоготові, люто вдивлявся у загадкову темряву вербового гаю. Останні відблиски багаття танцювали в зіницях, від чого очі здавалися бійницями, охопленими червоним полум’ям.

«Нннннннннн…»

Джейк.

Стрілець підвівся й кинувся бігти. У яскравому сяйві місяця, що вже зійшов, він бачив, куди ведуть хлопчикові сліди на вкритій росою траві. Пірнувши під гілля перших верб і здіймаючи бризки води, він перейшов струмок і ступив ногою на протилежний берег, але послизнувся на мокрому ґрунті. Навіть зараз його тіло насолоджувалося цією вологою, смакувало її. Вербове віття шмагало його по обличчю. Тут дерева росли густіше, і з-за них не було видно місяця. Могутні стовбури виростали на його шляху, як похилі тіні. Трава вже доходила стрільцеві до колін і пестила йому ноги, наче благаючи стишити крок, бо ж така прохолода стоїть навкруги, що нею гріх не насолодитися. «Зазнай втіхи від життя», — шепотіла вона. Напівзогниле сухе гілля тягнулося йому до гомілок і cojones[7]. Призупинившись, він підняв голову і принюхався. І тут стався у пригоді примарний вітерець. Обидва вони — і Джейк, і стрілець — пахли не надто добре. Стрільцеві ніздрі роздулися, як у мавпи. У повітрі стояв свіжий і не такий різкий запах Джейкового поту — ледь відчутний, єлейний, — і його годі було з чимось сплутати. З тріском наступаючи на сушняк трави, хмиз ожини і ломаччя гілок, Роланд стрілою промчав тунелем, який утворювали крони верб і сумахові дерева. Лишайник чіплявся за його плечі, наче безвільні руки покійника, іноді прилипав шелесткими вусиками.

Продравшись крізь останню вербову перепону, він потрапив на галявину. З цієї місцини відкривався гарний краєвид. Гірський кряж вирізьблювався на тлі зірчастого неба своїм найвищим гребнем, що, ніби білий череп, виблискував на неймовірній висоті.

На галявині було кружало з поставленого сторч чорного кругляка, яке у місячному сяйві нагадувало якусь ефемерну пастку для тварин. У центрі кружала була плита — давній кам’яний вівтар, що підносився з землі на широкій базальтовій стопі.

Перед ним стояв хлопчик. Його тіло проймав дрож, змушуючи малого розхитуватися вперед і назад. Руки по боках тряслися, наче крізь них пропустили електричний розряд. Стрілець рішуче вигукнув його ім’я, і Джейк відповів йому нерозбірливим звуком, що мусив означати заперечення. Обличчя — схоже на розпливчасту пляму, майже затулене лівим плечем хлопчика, — виражало водночас переляк і надмірне збудження. І ще дещо.

Стрілець ступив у коло, і Джейк, закричавши, відсахнувся і підняв угору обидві руки. Тепер стрільцеві було добре видно його обличчя: страх і жахіття на ньому змагалися з неймовірною насолодою.

Стрілець відчув, як його торкається дух провидиці. Дух суккуба. Його крижі зненацька огорнуло якесь п’янке тепло — млосний дух, пестливий і грубий водночас. Голова пішла обертом, язик у роті розпух і тепер реагував на будь-який подразник — навіть на слину, що вкривала його.

Він машинально сягнув рукою в кишеню і видобув звідти напівзогнилу щелепу, що лежала там відтоді, як він знайшов її, після контакту на придорожній станції з демоном у його лігвищі. Він не задумувався, бо ніколи не боявся чинити так, як велять йому інстинкти. Тому що чуття ніколи його не підводило. Тримаючи щелепу, що шкірилася до нього своєю доісторичною усмішкою, на рівні очей, стрілець виставив вказівний палець і мізинець другої руки древнім виделкоподібним знаком для захисту від зурочення.

Приплив млості мов рукою зняло.

Джейк знову скрикнув.

Стрілець підійшов до хлопчика і виставив щелепу йому перед очі, сповнені муки боротьби.

— Дивися, Джейку… уважно дивися.

У відповідь — страдницьке схлипування. Хлопчик спробував відвести погляд, та не зміг. Якусь хвилю здавалося, що його розірве на шматки… якщо не тіло, то душу. Зненацька хлопчикові очі закотилися, на видноті залишилися тільки білки. І Джейк зомлів. Його знеможене тіло повалилося на землю, одна рука опинилася мало не на масивному базальтовому підніжжі вівтаря. Стрілець став на коліно й підняв хлопчика. Він був навдивовижу легким. Довгий шлях пустелею спустошив його тіло, висушив, як листок у листопаді.

Роланд відчував, як довкола нього метушиться розсерджений дух, що живе в колі з каменів. Ще б пак — у нього вкрали здобич. Та щойно стрілець покинув межі кола, як відчуття безпідставної паніки розтануло без сліду. Він відніс Джейка назад у табір. І коли вони дісталися до свого безпечного прихистку, хлопчик уже не був непритомний — на зміну нервовому посіпуванню прийшов міцний сон.

Стрілець зупинився і трохи постояв над сірим попелом вогнища, що тепер більше нагадувало руїну. Освітлене місячним сяйвом, обличчя Джейка знову викликало в пам’яті церковного святого, неймовірну чистоту гіпсової статуї. Він обійняв дитину і стримано поцілував у щоку. Зрозумівши, що любить його. Можливо, це був не зовсім правильний висновок. Справжня правда полягала в тому, що він полюбив малого тієї самої миті, як його побачив. (Те саме спіткало його і з Сюзанною Дельґадо.) А тепер просто дозволив собі визнати цей факт. Бо це не підлягало сумніву.

І тут йому здалося, що він чує сміх — регіт чоловіка у чорному, що лунає в темряві десь високо над ними.

IV

Його розбудив голос Джейка — хлопчик кликав стрільця. Перед тим як заснути, він міцно прив’язав Джейка до одного з кущів, що росли поблизу, і хлопчик був голодний та засмучений. Подивившись на сонце, стрілець зрозумів, що вже майже пів на десяту.

— Чому ти мене прив’язав? — обурено спитав Джейк, коли стрілець розв’язував міцні вузли на попоні. — Я не збирався тікати!

— Проте втік, — сказав стрілець і посміхнувся, побачивши вираз Джейкового обличчя. — Мені довелося тебе шукати. Ти ходив уві сні.

— Правда? — не ймучи віри, спитав Джейк. — Я ніколи не був лунатиком, тому що…

Стрілець рвучко дістав щелепу й підніс її до очей Джейка. Хлопчик сахнувся, скривившись від жаху, й підняв руку, наче намагаючись захиститись.

— Бачиш?

Джейк спантеличено кивнув.

— Що сталося?

— Зараз нема часу теревені правити. Мені треба на деякий час відлучитися. Можливо, мене не буде весь день. Отже, послухай мене, хлопчику. Це важливо. Якщо я не повернуся до заходу сонця…

На обличчі Джейка промайнув страх.

— Ти кидаєш мене?!

Стрілець мовчки глянув на хлопця.

— Ні, — сказав Джейк, трохи подумавши. — Якби ти хотів мене покинути, то вже давно б це зробив.

— От що буває, коли думаєш головою. Тепер слухай мене уважно. Я хочу, щоб ти залишався тут, поки мене не буде. Просто тут, у таборі. Хай там що станеться, нікуди не йди. І якщо раптом відчуєш щось дивне… незрозуміле… підніми цю кістку і тримай її в руках.

Неприязнь і відраза, поєднані зі збентеженням, відбилися на Джейковому обличчі.

— Я не зможу. Я… я просто не зможу.

— Зможеш. Якщо доведеться. Особливо після полудня. Це важливо. Коли ти вперше візьмешся за неї, то можеш відчути нудоту чи головний біль, але це минеться. Розумієш?

— Так.

— Зробиш так, як я сказав?

— Так. Але чому ти йдеш? — вигукнув Джейк.

— Тому що так треба.

І знову стрілець помітив, що хлопчик — міцний горішок. Його незламна воля віддзеркалилася у погляді, а душа його так само загадкова й потаємна, як і та його історія про життя в місті, де будинки такі високі, що їхні верхівки чешуть хмари. Він йому нагадував не так Катберта, як іншого близького друга, Алана. Алан був тихим, аж ніяк не таким витівником, як Берт. На Алана можна було покластися, і він нічого не боявся.

— Добре, — погодився Джейк.

Стрілець обережно поклав щелепу на землю біля вигорілого багаття, і там вона шкірилася в траві, наче якась зотліла викопна істота, що вперше побачила денне світло після ночі тривалістю п’ять тисяч років. Джейк відвів погляд. Його обличчя було блідим і нещасним. Стрілець поміркував, чи не ліпше було б загіпнотизувати хлопчика й випитати в нього все, але вирішив, що користі з цього буде мало. Він і так знав, що в камінному кружалі мешкає демон. І цілком імовірно, що це оракул. Демон без плоті, аморфна сексуальна мана з пророчим оком. «Чи це, бува, не душа Сильвії Пітстон?» — подумалося йому. Велетенської жінки, чиї спекуляції з релігією призвели до кривавої розв’язки в Таллі… але ні. Не їй належить ця примара. Камені, з яких було складене кружало, старовинні. Порівняно з істотою, яка в них оселилася, Сильвія Пітстон — юна діва. Кругом володіє щось древнє… і підступне. Але стрілець добре знав, як з такими розмовляти, і сумнівався, що хлопчику доведеться застосувати амулет із щелепної кістки. Голос і дух оракула опікуватимуться лише ним, і тільки ним. Попри весь ризик… а ризик був великим… стрільцеві необхідно було отримати відомості. Він обов’язково мусив знати. Заради Джейка і самого себе.

Стрілець відкрив капшук із тютюном, запустив у нього руку і довго копирсався в сухому подрібненому листі, аж поки пальці не намацали щось зовсім крихітне, загорнуте у шматок білого паперу. Трохи поперекочувавши предмет між пальців, яких уже скоро не буде, він із відсутнім виглядом подивився в небо. Потім розгорнув папірець і дістав його вміст — крихітну білу пігулку, що від довгих мандрів розкришилася по краях.

Джейк зацікавлено поглянув на пілюлю.

— Що це таке?

Стрілець коротко розсміявся.

— Колись давно Корт розповідав нам, що боги древності помочилися на пустелю і так виник мескалін.

Ця відповідь іще більше спантеличила Джейка.

— Це дурман, — пояснив стрілець. — Але не з тих, від яких засинають. Навпаки: від нього деякий час не хотітиметься спати.

— Наче ЛСД, — вставив хлопчик, і на його обличчі знову промайнув спантеличений вираз.

— А що це?

— Не знаю, — сказав Джейк. — Це слово просто вигулькнуло в пам’яті. Думаю, це ще з… ну ти знаєш, із того, попереднього життя.

Стрілець кивнув, але сумніви його не розвіялися. Він ніколи не чув, щоби мескалін називали таким дивним словом — ЛСД. Навіть у старих Мартенових книгах цього не було.

— А воно тобі не зашкодить? — спитав Джейк.

— Раніше ніколи не шкодило, — відповів стрілець, розуміючи, що відповідь звучить якось непереконливо.

— Мені це не подобається.

— Не зважай.

Присівши навпочіпки біля бурдюка, стрілець запив пігулку водою. Реакція була миттєвою: рот наповнився слиною, що, здавалося, готова перелитися через край. Стрілець сів перед згаслим вогнищем.

— І коли вона почне діяти? Коли це з тобою станеться? — допитувався Джейк.

— Трохи згодом. Помовч.

Джейк замовк і з відвертою недовірою спостерігав, як стрілець спокійно виконує ритуал чищення револьверів.

Сховавши револьвери в кобуру, Роланд звелів:

— Джейку, зніми сорочку й віддай її мені.

Хлопець неохоче стягнув із себе полинялу сорочку, оголивши ряд ребер, що випиналися з-під шкіри, і простягнув її стрільцеві.

З бічного шва джинсів той дістав маленьку голку, а з порожнього гнізда в патронташі — нитку, і почав зашивати діромаху в рукаві Джейкової сорочки. Закінчивши шити й повернувши сорочку, він відчув, що мескалін починає діяти, — шлунок зсудомило, і з’явилося відчуття, що всі м’язи в тілі напружуються.

— Мені треба йти, — підводячись, промовив він. — Час.

Хлопчик трохи піднявся, його стурбоване обличчя затьмарила тінь тривоги, але потім опустився назад.

— Будь обережний, — благально промовив він. — Будь ласка.

— Пам’ятай про щелепу, — тільки й відповів стрілець.

Проходячи повз, він погладив Джейкову маківку і лагідно розкуйовдив його волоссячко кольору кукурудзи. І сам розсміявся зі свого жесту. Джейк провів його поглядом, стривожено всміхаючись, аж доки стрільця не поглинули вербові хащі.

V

Повільно, розміреною ходою крокував стрілець до кружала з каменів. Біля джерела затримався, аби напитися холодної води. Нахилившись до крихітної кринички, обрамленої мохом і лататтям, він деякий час зачаровано, як Нарцис, вдивлявся у своє віддзеркалення у воді. Розум уже почав реагувати, і процес мислення вповільнився, загострюючи увагу на кожній думці і кожному, навіть найменшому, подразникові чуттів. Речі почали набувати ваги та щільності, яких стрілець доти не помічав. Знову підводячись, він загаявся і глянув у плутанину вербового віття. Навскісне проміння сонця пробивалося крізь неї золотистим потоком, у якому танцювали порошинки. Стрілець деякий час дивився на їхню гру, а потім рушив далі.

Досить часто дурман завдавав йому клопоту. Його «я» було надто сильним (а може, й простуватим) і терпіти не могло, коли його відтирали на задній план, робили мішенню для значно тонших емоцій — вони лоскотали його, часом доводячи до шаленства, наче доторк котячих вусів. Але цього разу він почувався досить спокійно. І це було добре.

Ступивши на галявину, він зайшов просто в кружало й постояв там, відпускаючи розум на волю. Думки в голові мчали галопом. Насичений зелений колір трави різав очі: здавалося, варто лише нахилитися й занурити в неї руки, як пальці й долоні вкриються зеленою фарбою. Але стрілець притлумив у собі пустотливу спокусу й не спробував це зробити.

Та провидиця мовчала. Жодного поруху — ні сексуального, ні якогось іншого.

Він підійшов до вівтаря і на хвилю завагався. Спробувати мислити логічно в цю мить — марна річ. Зуби в роті були наче чужі: маленькі надгробки, посаджені в рожеву сиру землю. Світ переповнювало світло, надмірне світло. Стрілець виліз на вівтар і ліг обличчям до неба. Його розум перетворився на хащі, де росли екзотичні рослини-думки, яких він раніше ніколи не бачив, ба навіть не підозрював про їхнє існування, — вербові джунглі, що з усіх боків обступали мескалінове джерело. Небо стало водою, і він завис над нею. Від цієї думки накотило відчуття карколомного запаморочення, але й воно здавалося якимось далеким і неважливим.

Згадався рядок зі старовинного вірша, та цього разу не дитячого. Його мати з острахом ставилася до дурману й необхідності його вживати (так само як боялася Корта і його звички лупцювати хлопців). Цю поезію склав народ манні з північних пустельних країв. Ще й досі там, серед машин, що вже не працювали (а коли працювали, то час від часу пожирали людей), мешкав один клан. Рядки напливали знову й знову, нагадуючи йому (без жодного зв’язку з попередніми думками — так було завжди, коли діяв мескалін) про снігопад у кулі, яку він мав у дитинстві. Містичні й напівказкові рядки:

Межа людей там проляга,

То крапля пекла, дотик зла…

Крізь гілля дерев, що нависали над вівтарем, виднілися обличчя. Відчуваючи якийсь відсторонений захват, стрілець дивився на них: ось дракон, зелений, звивистий. Ось дріада, німфа дерева, манить його руками-гіллям, ось живий череп, вкритий слизом. Обличчя. Обличчя.

Раптом трава на галявині зашелестіла й пригнулася до землі.

Я йду.

Я йду.

Його плоть відчула слабке збурення. «Як далеко я зайшов, — подумав стрілець. — Колись лежав із Сюзанною в м’якій траві на схилах Крутояру, а тепер докотився до цього».

Вона притисла його своєю вагою. Тіло, створене з вітру, груди — з пахучого жасмину, рожі й жимолості.

— Виголошуй своє пророцтво, — сказав він. — Повідай мені все, що я маю знати. — У роті відчувався металевий присмак.

Зітхання. Тихий плач. Геніталії стрільця набрякли й затверділи. Угорі, за обличчями, що прозирали крізь листя, він бачив гори — жорсткі, брутальні, гострі, неначе зуби.

Її тіло почало рухатися на ньому, боротися з ним. Він відчув, що руки самі складаються в кулаки. Вона послала йому видиво Сюзанни. Це Сюзанна лежала на ньому, прекрасна Сюзанна Дельґадо, що чекає на нього в покинутій хижці каменяра на схилах Крутояру, розпустивши волосся, аби воно вільно падало на спину й плечі. Він труснув головою, намагаючись прогнати марево, але її обличчя не зникло.

Жасмин, рожа, жимолость, пахуче старе сіно… аромат кохання. Кохай мене.

— Виголошуй своє пророцтво, — повторив він. — Я хочу почути істину.

«Будь ласка, — благала провидиця. — Не будь таким холодним. Тут завжди так холодно…»

Руки торкаються його плоті, гладять її, запалюючи всередині вогонь. Тягнуть його. Підігрівають. Пахуча чорна щілина. Волога й тепла…

Ні. Сухо. Холодно. Стерильно.

Зглянься, стрільцю. О, благаю, мені потрібна твоя ласка! Будь же милостивий!

Чи ж ти зглянулася б над хлопчиком?

Над яким хлопчиком? Я не знаю ніякого хлопчика. Мені потрібні зовсім не хлопчики. О, благаю тебе!

Жасмин, рожа, жимолость. Пахуче старе сіно, ледь відчутний аромат літньої конюшини. Масло, злите зі старовинних урн. Бунтівна плоть.

— Тільки після того, як почую від тебе пророцтво. Якщо воно буде корисним, — сказав він.

Ні, зараз! Прошу тебе, зараз!

Він розкрив свій розум, розум, що заперечував будь-які емоції, протиставляючи себе їм. Нависле над ним тіло заклякло, і з нього вирвався крик. У голові, між скронями, на короткий час зав’язалася запекла боротьба за перетягування каната — його розум був линвою, сірою мотузкою, з якої стирчали нитки. На довгу мить запала тиша, лише ледь чутне дихання стрільця й легкий вітерець, від якого зелені обличчя на деревах ворушилися, підморгували й кривилися. Жодна пташка не співала.

Її хватка ослабла. І знову до його вух долинув плач. Треба діяти швидко, інакше вона піде. Залишитися зараз означало для неї охлянути, можливо, навіть загинути. Він уже відчував, що вона охолола й прагне покинути кружало з каменів. Вітер ворушив траву, утворюючи на її поверхні спотворені візерунки.

— Пророцтво, — сказав він, а потім ще суворіше: — Істину.

Схлипування, втомлене зітхання. Він мало не поступився її благанням і не дав їй те, чого вона прагнула… якби не згадка про Джейка. Прийди стрілець минулої ночі на хвилину пізніше — і він знайшов би Джейка мертвим чи божевільним.

Якщо так, то спи.

— Ні.

Тоді занурся в напівсон.

Її вимога таїла в собі загрозу, але, мабуть, без цього годі було обійтися. Стрілець підвів очі до крон дерев, де ховалися обличчя. Задля його втіхи там влаштували спектакль. Світи виникали і руйнувалися перед його очима. На блискучих пісках зводилися цілі імперії, де віковічні машини-титани ні на мить не припиняли свою маніакальну електронну працю. Імперії занепадали, вмирали, знову відроджувалися. Колеса крутилися тихо, наче рідина перетікала, та потім вповільнювали свій рух, починали скрипіти, скреготати і зрештою зупинялися навіки. Під темними небесами, на яких мерехтіли холодні діаманти зірок, пісок засипав сталеві водостічні жолоби на вулицях, що концентричними колами розходилися від центру міста. І всі ці картини розвіював слабнучий вітер змін, що приносив із собою запах кориці — аромат кінця жовтня. Стрілець став свідком того, як світ зрушив з місця.

І снів наяву.

Три. Ось число твого життя.

Три?

Так. Три — це містика. Троє — у самому серці твоєї мандрівки. Ще одне число з’явиться пізніше. Поки що три.

Хто такі ці троє?

«Нам не дано побачити всю картину, тож дзеркало пророчиці затемнене».

Скажи все, що можеш.

Перший — молодий, із темним волоссям. Він стоїть на межі грабунку і вбивства. У нього вселився демон. Ім’я демона — ГЕРОЇН.

Що це за демон? Я про такого не чув. Навіть від учителя.

«Нам не дано побачити всю картину, тож дзеркало пророчиці затемнене». Є й інші світи, стрільцю, інші демони. Ці води глибокі. Шукай двері. Шукай троянди й незнайдені двері.

А другий?

Вона приїде на колесах. Більше нічого не бачу.

Третій?

Смерть… та не твоя.

А чоловік у чорному? Де він?

Близько. Невдовзі ти з ним поговориш.

Про що ми говоритимемо?

Про Вежу.

Що буде з хлопчиком? Із Джейком?

Розкажи про хлопчика!

Хлопець — твій вхід до чоловіка в чорному. Чоловік у чорному — твоя брама до трьох. Три — твій шлях до Темної вежі.

Як? Як таке може бути? Чому це має трапитися?

«Нам не дано побачити всю картину…»

Бодай тебе Бог прокляне.

Нема такого бога, який міг би мене проклясти.

Не раджу ставитися до мене зверхньо, Істото.

А як же тебе називати? Зоряна шльондра? Повія Вітрів?

Для декого джерело життя — це кохання, що приходить у прадавні місця… навіть у ці часи смутку і зла. Дехто, стрільцю, живиться кров’ю. І як я це розумію, кров’ю маленьких хлопчиків.

Я можу його врятувати?

Так.

Скажи, яким чином.

Припини свою гонитву, стрільцю. Згорни табір і повертай назад, на північний захід. Там досі є потреба в людях, що здобувають хліб насущний завдяки кулям.

Я поклявся револьверами свого батька і зрадою Мартена.

Мартена більше немає. Чоловік у чорному поглинув його душу. І ти це знаєш.

Я дав клятву.

Тоді ти проклятий.

Ти свого добилася, сучко. Можеш мене мати.

VI

Жагуче заповзяття.

Тінь піднялася над ним й огорнула з усіх боків. Раптовий екстаз змінився галактикою болю, такого ж безбарвного і яскравого, як прадавні зорі, що стали червоними після загибелі. Перебуваючи на вершині їхнього злиття, він побачив непрохані обличчя, що схилялися до нього: Сильвію Пітстон, Еліс — жінку з Талла, Сюзанну, ще десяток інших.

І нарешті, коли, здавалося, минула ціла вічність, він відштовхнув її од себе. Свідомість повернулася до нього, а разом із нею прийшли смертельна втома та огида.

Ні! Цього мало! Ще не…

— Дай мені спокій, — сказав стрілець. Він сів та мало не скотився з вівтаря, але втримав рівновагу і став на ноги. Вона зробила ще одну спробу: торкнулася його

(жимолость, жасмин, трояндова олія),

та він грубо відштовхнув її, впавши на коліна.

Хитаючись, мов п’яний, стрілець побрів до краю кружала. Ледве подолавши цей бар’єр, він відчув, що з плечей звалюється важезний тягар, і судорожно втягнув у себе повітря. Він почувався опаскудженим. Чи варте було це відчуття здобутих знань? Важко було сказати. Можливо, з часом він зможе відповісти собі на це питання. Але не зараз. Віддаляючись, він спиною відчував, що вона стоїть біля ґрат своєї в’язниці й дивиться, як він тікає. І подумав, скільки ще часу мине, перш ніж хтось іще перетне пустелю і знайде її тут, зголоднілу й самотню. Безмежжя часу здалося стрільцеві таким нездоланним, що на якусь хвилю він відчув себе карликом біля ніг гіганта.

VII

— Ти захворів?!

Коли стрілець, продравшись крізь віття дерев, ступив на землю табору, Джейк різко скочив на ноги. Досі хлопчик сидів, зіщулившись, біля решток крихітного вогнища, поклавши щелепу собі на коліна і з нещасним виглядом обсмоктуючи кісточки кролика. Тепер він з усіх ніг мчав до стрільця, і вираз занепокоєння на його обличчі змусив Роланда ще сильніше відчути потворний тягар майбутньої зради.

— Ні, — сказав стрілець. — Не захворів. Просто втомився. Я виснажений. — Він неуважно махнув рукою, показуючи на щелепу. — Вона більше не знадобиться тобі, Джейку.

Хлопчик із силою пожбурив річ на землю, а потім і руки об сорочку витер. Від огиди його верхня губа інстинктивно піднялася, оголюючи зуби, й опустилася, але Джейк цього не усвідомлював (стрілець був певен).

Роланд сів — мало не впав — на землю, відчуваючи біль у суглобах і запаморочення в голові, не надто приємний відгомін мескаліну. В паху теж пульсував тупий біль. Повільно, ні про що не думаючи, він скрутив цигарку. Джейк спостерігав. Раптово стрілець відчув бажання поговорити з Джейком дан-дін після того, як розповість йому все, про що дізнався. Але тут же з жахом облишив цю думку. І подумав, чи не втратив, бува, котрусь із частин свого єства… розум чи душу. Бо сама думка про те, щоб розкрити розум і душу, скоривши їх наказові дитині, була безумством.

— Сьогодні переночуємо тут, а завтра почнемо підніматися на гору. Трохи пізніше я піду на полювання, раптом пощастить щось підстрелити на вечерю? Ми мусимо запастися силами. А зараз мені треба поспати. Згода?

— Звичайно. Вирубайся.

— Я тебе не розумію.

— Спи собі скільки завгодно.

— А, он ти про що. — Стрілець кивнув і ліг на спину. «Вирубаюся, — подумав він. — Вирубаю. Себе».

Коли він прокинувся, на маленькій, порослій травою галявині вже лежали довгі тіні.

— Розклади багаття, — попросив він Джейка, кинувши йому свої кремінь і кресало. — Вмієш ними користуватися?

— Так. Зараз спробую.

Стрілець попрямував до вербових хащ і раптом, зачувши голос хлопчика, зупинився. Мов укопаний.

— Іскро в пітьмі, а мій владика де? — бурмотів хлопчик, і Роланд чув різке чиркання (чик! чик! чик!) кресала об кремінь. Наче якась маленька механічна пташка скрикувала. — Cебе я зраджу? Чи залишусь собою? Вогонь нехай на землю табору прийде.

«Він підслухав це у мене, — подумав стрілець. Його ні на крихту не здивувало, що шкіра вкрилася сиротами, ще мить — і він затремтить, як мокрий собака. — Почув і повторює. Я навіть не пам’ятаю, коли казав ці слова. І я це зраджу. Ох, Роланде, ти зрадиш єдине, що лишилося в цьому понурому світі шляхетного? Зробиш це? Чи є цьому виправдання?»

Це всього лише слова.

Так, але прадавні слова. Сповнені добра.

— Роланде? — покликав хлопчик. — Ти в порядку?

— Атож, — хрипло відповів стрілець, і ніздрі йому легенько залоскотав запах диму. — Ти розклав багаття.

— Так, — просто мовив малий, і Роландові не потрібно було обертатися, аби зрозуміти, що той посміхається.

Стрілець пішов ліворуч, цього разу не заглиблюючись у вербові хащі, а обходячи їх. У місці, де земля здіймалася вгору густо зарослим травою пагорбом, він відступив назад у тінь і зачаївся. До його вух долинало тихе потріскування вогню, що знову запалахкотів у таборі зусиллями Джейка. Стрілець посміхнувся.

Так він нерухомо простояв десять, п’ятнадцять, двадцять хвилин. Чекання не минуло марно: з’явилися три кролики, яких стрілець пристрелив, оббілував, вительбушив і приніс у табір. Над невисоким вогнем багаття вже закипала вода, дбайливо поставлена Джейком.

Стрілець задоволено кивнув.

— Ти добре попрацював.

Почервонівши від задоволення, Джейк мовчки простягнув йому кремінь і кресало.

Поки тушкувалося м’ясо, стрілець, користуючись з останніх променів денного світла, повернувся у вербові хащі. Біля першої ж заводі спинився й нарізав лози, що росла вздовж болотистого берега. Пізніше, коли догорять останні жаринки багаття і Джейк засне, він сплете з неї мотузки, і вони, можливо, стануть їм у пригоді. Проте інтуїція підказувала йому, що це сходження буде не надто важким. В усьому він відчував роботу ка, і його це вже навіть не дивувало.

Він пішов туди, де чекав на нього Джейк. Лоза стікала соком йому на руки.

Прокинувшись разом із сонцем, за півгодини вони вже були готові рушати в путь. Стрілець сподівався, що йому вдасться підстрелити ще одного кролика на заплаві, пасовиську цих тварин, але дорогоцінний час спливав, а кролики не показувалися. Залишки провіанту тепер були такими легкими, що їх, не напружуючись, міг нести Джейк. Хлопчик вочевидь змужнів.

Стрілець ніс бурдюки з водою, наповнені в одному з джерел. Три лозові мотузки він обв’язав навколо пояса. Кружало з каменів вони обійшли десятою дорогою (Роланд побоювався, що хлопчик знову відчує страх, але дарма: коли вони піднялися на кам’янистий схил і проходили над кругом, Джейк тільки окинув його побіжним поглядом і тут же зацікавився пташкою, що ширяла високо в небі, підхоплена вітром). Невдовзі дерева стали не такими високими, їхні крони втратили пишність. Стовбури були покрученими, а коріння наче змагалося із землею у виснажливій боротьбі за вологу.

— Тут усе таке древнє, — зажурено зітхнув Джейк, коли вони спинилися на привал. — Невже в цьому світі нема нічого молодого?

Стрілець посміхнувся і жартома підштовхнув хлопчину ліктем.

— Ти є, — сказав він.

На це Джейк відповів тільки ледь помітною посмішкою.

— Цікаво, вилазити на гору буде важко?

Стрілець глянув на нього з цікавістю.

— Гори високі. Гадаєш, сходження буде важким?

Джейк теж подивився на нього. Очі хлопчика були затуманені — питання спантеличувало.

— Ні.

І вони рушили далі.

VIII

Сонце підібралося до зеніту, трохи постояло в ньому (коли вони перетинали пустелю, полуденний апогей тривав значно довше), а потім покотилося далі, повернувши їм їхні тіні. Скелясті виступи стирчали з землі, нагадуючи бильця закопаних крісел. Куца трава стала в’ялою і пожовкла. Коли врешті-решт на їхньому шляху постала глибока ущелина, схожа на димохід, їм довелося видряпуватися на короткий облізлий виступ скелі, щоби перейти розколину вгорі. У прадавньому граніті траплялися розломи, подібні до сходинок, тож, як вони обидва й передбачали, сходження — принаймні на початку — було легким. На верхівці крутого укосу завширшки чотири фути вони зупинилися й оглянулися на землю. Довкола нагір’їв обвивалася велетенська жовта лапа пустелі. Трохи далі, відступаючи тьмяними хвилями спекотного повітря, вона здавалася білим сліпучим щитом. Від думки, що ця пустеля мало не вбила його, стрілець відчув легке здивування. З того місця, де вони стояли, свіжого й прохолодного, пустеля виглядала справді приголомшливо, але зовсім не смертоносно.

Вони знову заходилися підніматися, видираючись на кам’яні насипи і проповзаючи під похиленими камінними плитами, тут і там поцяткованими блискучими плямками кварцу і слюди. Скеля була приємно теплою на дотик, але повітря тут уже стало помітно холоднішим. Коли день хилився до вечора, стрілець почув тихий гуркіт грому. Проте дощу видно не було, бо його заступало пасмо гір.

Коли присмеркові тіні вже почали набрякати багрянцем, стрілець із Джейком розбили табір на виступі скелі. Стрілець закріпив попону вгорі й унизу на кшталт намету, і вони сіли біля входу, спостерігаючи, як небо потроху натягає на землю ковпак. Джейк бовтав ногами над урвищем. Стрілець скрутив вечірню цигарку і, комічно мружачись, дивився на малого.

— Гляди не крутися уві сні, а то раптом прокинешся у пеклі, — сказав він.

— Не буду, — серйозно відповів Джейк. — Мама каже… — і замовк.

— Що вона каже?

— Що я сплю мов убитий, — закінчив хлопчик. Він поглянув на стрільця, і той побачив, що губи малого тремтять, бо він силкується втримати сльози. «Він лише маленький хлопчик, — подумав стрілець, і його пронизав біль — у голову наче встромили ніж, яким колють лід. Так буває, коли вип’єш забагато холодної води. — Лише хлопчик. Чому?» Дурне питання. Коли малий Роланд, уражений тілом чи душею, звертався з цим питанням до Корта, тієї вкритої шрамами бойової машини, чиїм завданням було навчити стрілецьких синів початків стрілецької грамоти, Корт тільки й відповідав: «Чому — покручене слово, його не випрямиш… Не раджу думати про чому, просто вставай, ти, фурункуле! Вставай! День ще тільки почався!»

— Чому я тут опинився? — спитав Джейк. — Чому забув усе, що було зі мною раніше?

— Бо чоловік у чорному видобув тебе сюди, — відказав стрілець. — А ще через Вежу. Тому що Вежа стоїть на чомусь на кшталт вузла енергії. У часі.

— Не розумію!

— Та я й сам не розумію, — зізнався стрілець. — Але щось відбувалося й відбувається досі. У моєму власному часі. «Світ зрушив з місця», — так ми завжди казали. Та тепер він рухається ще швидше. Щось сталося з часом. Він втрачає непорушність.

Деякий час обоє мовчали. Слабкий, проте гострий вітерець обдував їм ноги й глухо завивав, гуляючи в ущелинах.

— Звідки ти родом? — спитав Джейк.

— З місця, якого вже нема. Знаєш, що таке Біблія?

— Аякже. Ісус і Мойсей.

Стрілець посміхнувся.

— Правильно. Мій край носив біблійну назву. Новий Ханаан — так він називався. Край молока й меду. У біблійному Ханаані ріс такий великий виноград, що чоловікам доводилося перевозити його на тачках. Ми аж такий великий не вирощували, але край був справді чудовий.

— Я ще про Одіссея знаю, — непевно мовив хлопчик. — Він теж із Біблії?

— Можливо, — відповів стрілець. — Хоча я ніколи її не вивчав, тож сказати напевно не можу.

— Але ж інші… твої друзі…

— Інших нема. Я останній.

У небі, косо зиркаючи на гірський насип, де вони сиділи, з’явився і почав своє сходження крихітний убутний місяць.

— А там було гарно? У вашій країні… краю?

— Він був прекрасний, — відповів стрілець. — Там були поля й ліси, річки й ранкові тумани. Але це тільки поверхова краса. Моя мати казала, що справжня краса — це порядок, любов і світло.

Джейк пробурмотів щось нерозбірливе.

Стрілець курив і згадував. Вечори у величезній головній залі. Сотні вишукано вбраних постатей рухаються у повільному плавному ритмі вальсу чи прискореному легкому мигтінні пол-каму. Його партнерка — Айлін Риттер (він думає, що її обрали для нього батьки), її очі яскравіші за найдорогоцінніші самоцвіти, світло кришталевої люстри іскриться у волоссі куртизанок і їхніх коханців-циніків, вкладеному в гарні зачіски. Зала була величезною — острів світла, вік котрого годі було передати словами. Як і сам головний маєток, що складався більше ніж із сотні кам’яних замків. Протягом багатьох років, відколи Роланд залишив його, звідти не доходило жодних вістей. Востаннє покидаючи межі маєтку, повернувшись до нього спиною, аби ступити на шлях першої гонитви за чоловіком у чорному, він відчував тупий біль. Уже тоді стіни впали, двори заросли бур’яном, на масивних балках головної зали гніздилися кажани, а в галереях ширяли ластівки, і від їхнього стрімкого шугання вниз і шереху крил розходилася луна. Поля, де Корт навчав їх стрільби з лука, з револьверів і соколиного полювання, тепер стояли занедбані, зарослі сухою травою, тимофіївкою й диким виноградом. На гігантській кухні, де колись, серед випарів і ароматів, царював Гекс, гніздилася недолуга колонія пришелепкуватих мутантів, котрі пильно стежили за ним із милосердної пітьми комор і тіней, що громадилися навколо колон. Тепла пара, сповнена пікантних запахів смаженої яловичини і свинини, змінилася драглистою вологістю моху. У кутках, куди не насмілювалися потикати носа навіть пришелепкуваті мутанти, росли гігантські білі поганки. Здоровенні дубові двері льоху були прочинені, і звідти долинав страшенно ядучий запах, сморід, що, здавалося, з усією невблаганною остаточністю виражав невтішні факти краху й занепаду: міцний гострий запах вина, що перетворилося на оцет. Повернутися обличчям на південь і залишити маєток позаду було не важко — але серце йому краялося.

— Що, була війна? — спитав Джейк.

— Більше, ніж війна, — відказав стрілець і викинув недопалок цигарки, що тьмяно жеврів у темряві. — Революція. Ми виграли всі битви і програли війну. Переможця в ній не було, крім, хіба що, тих, хто харчується падаллю. Мабуть, ще довгі роки їм було чим поживитися.

— Хотів би я там жити, — замріяно проговорив Джейк.

— Справді?

— Так!

— Час лягати, Джейку.

Хлопчик — неясна тінь у темряві — повернувся на бік і згорнувся клубочком, накинувши на себе попону. Стрілець іще годину сидів біля нього на чатах, поринувши у свої довгі розважні роздуми. Така медитація була для нього чимось новим. Вона давала йому якусь меланхолійну насолоду, але практичних результатів не приносила: шлях до розв’язання проблеми Джейка був лише один — той, що його назвала Провидиця. Та вороття не було. Стрілець просто не міг відступити. Можливо, ситуація й була трагічною, проте Роланд цього не розумів — він вбачав у ній тільки призначення, невблаганне й віковічне. Врешті-решт природа взяла своє, він міцно заснув, і сновидіння його не навідували.

ІХ

Наступного дня сходження стало важчим. Вони й далі рухалися під кутом, намагаючись дістатися до вузького клиноподібного проходу крізь гори. Досі не відчуваючи потреби поспішати, стрілець просувався повільно. На мертвих скелях під їхніми ногами не було жодних слідів чоловіка в чорному, проте стрілець знав, що він пройшов цим шляхом до них, — і знав це не тільки тому, що вони з Джейком, стоячи на передгір’ї, бачили, як той, мов крихітна комаха, видряпується на гору. Його дух закарбувався в кожному потоці холодного повітря. То був єлейний ворожий запах, що так само нестерпно вдаряв у ніздрі, як і сморід чортового зілля.

Джейкове волосся вже відросло й трохи кучерявилося на засмаглій потилиці. Він впевнено долав підйоми і, схоже, зовсім не відчував страху перед висотою, коли вони переходили через провалля чи видряпувалися на стрімкі кручі. Двічі він вибирався в такі місця, куди стрільцеві не вдалося б дістатися, і закріпляв одну з мотузок, щоб Роланд міг повільно нею вилізти.

Наступного ранку вони піднімалися крізь холодну й вологу хмару, через яку більше не видно було розкиданих схилів унизу. У глибоких розломах скель тепер траплялися латки твердого зернистого снігу, блискучого, мов кварц, і сухого, як пісок. Пополудні на одній із таких латок вони натрапили на єдиний слід ноги. Джейк якусь мить дивився на нього із благоговійним трепетом, не в змозі відвести погляд, а потім поглянув угору, наче боявся, що сам чоловік у чорному матеріалізується над своїм відбитком. Стрілець злегка стукнув його по плечу й показав уперед:

— Іди. День хилиться до вечора.

Коли світло дня вже догорало, вони розташувалися табором на широкому пласкому виступі, що видавався на північному сході від стежки, котра заглиблювалася в саме серце гір. Повітря було дуже холодне. З рота виривалися хмарки пари, і вологий відгомін грому в червонувато-багряному світлі вечірньої зорі здавався нереальним і трохи божевільним.

Стрілець думав, що хлопчик почне його розпитувати, але цього не сталося: Джейк заснув майже одразу, і стрільцеві не лишалося нічого, крім як наслідувати його приклад. Уві сні він знову бачив Джейка в образі гіпсового святого, зі шпичаком, що стирчить у лобі. Прокинувся він від задухи, хапаючи ротом повітря, відчуваючи легенями смак холодної розрідженості високогірного повітря. Поряд спав Джейк, та його сон не був спокійним: він крутився і щось бурмотів у погоні за власними видіннями. Стрілець тривожно відсунувся вбік і знову заснув.

Х

Відколи Джейк побачив відбиток ноги на снігу, минув тиждень. І ось настала коротка мить, коли вони зіткнулися з чоловіком у чорному обличчям до обличчя. Тієї самої миті стрілець відчув, що майже розуміє сутність Вежі, бо ця мить розтяглася на цілу вічність.

Вони й далі пробиралися на південний схід і вже, мабуть, подолали половину шляху через циклопічне пасмо гір. Щойно путь сходження вперше стала справді тяжкою (над їхніми головами нависали вкриті кригою схили і приголомшливі круті пагорби, від яких у стрільця голова йшла обертом — це було не надто приємне відчуття), вони знову почали спускатися вузьким проходом. Зміїста стежка привела їх на дно каньйону, де ніс свої води синювато-сірий бурхливий потік із крижаними берегами, що брав свій початок у високогірних краях.

Того дня пополудні хлопчик зупинився й оглянувся на стрільця, котрий присів, аби вмитися річковою водою.

— Він десь тут, я це відчуваю, — сказав Джейк.

— Я теж.

Попереду гора виставила проти них свій останній щит — величезний нездоланний шмат граніту, що здіймався у хмарну нескінченність. Стрілець побоювався, що черговий поворот гірської річки виведе їх до водоспаду та неприступних скель із гладенькою поверхнею — а отже, до безвиході. Однак тутешнє повітря було насичене дивовижною величчю, характерною для високогірних місцевостей. До того як на їхньому шляху постав колосальний гранітний лик, залишався ще один день.

Стрілець знову відчув, що ним заволодіває передчуття — відчуття того, що нарешті ситуація опинилася під його контролем. Він уже переживав це раніше, до того ж багато разів, та все одно важко було втриматися, аби не затанцювати з радощів.

— Зажди! — Хлопчик різко зупинився. В цьому місці ріка круто повертала, її води кипіли й пінилися навколо колосальної розмитої глиби піщаника. Весь ранок стрілець і Джейк ішли в тіні гір, бо каньйон звужувався.

Джейк сильно тремтів, його обличчя пополотніло.

— Що з тобою?

— Вертаймося, — прошепотів хлопчик. — Хутчіш вертаймося.

Лице стрільця скам’яніло.

— Будь ласка! — Риси хлопчикового обличчя спотворилися, щелепа тремтіла від стримуваної муки. Крізь товстий шар каменю до них долинали далекі перекоти грому, монотонні, наче гуркіт підземних машин. Клаптик неба над головами набув грозового, готичного сірого відтінку: там стикалися й воювали теплі та холодні течії.

— Будь ласка, прошу! — Хлопчик підняв стиснутий кулачок, наче збирався вдарити стрільця у груди.

— Ні.

На обличчі хлопчика з’явився вираз подиву.

— Ти хочеш убити мене. Він убив мене першим, а ти будеш другим. І, я думаю, ти це знаєш.

Стрілець відчув присмак брехні на вустах, а потім вимовив її уголос:

— Нічого з тобою не станеться. — А потім була ще більша брехня: — Я про тебе подбаю.

Джейкове обличчя посіріло, і він більше нічого не говорив. Тільки знехотя простягнув руку, і так вони зі стрільцем пліч-о-пліч обігнули поворот ріки. Там вони й наштовхнулися на останню стіну та чоловіка в чорному.

Він стояв на висоті не більше ніж двадцять футів над ними, праворуч від водоспаду, що вивергався з велетенського нерівного пролому в скелі. Невидимий вітер тріпав поли його сутани з каптуром. Одна рука стискала посох, а друга була простягнута в знущальному жесті привітання. Здавалося, що це пророк стоїть під цим неспокійним небом на виступі скелі — пророк кінця світу, а голос його — це глас Єремії.

— Стрільцю! Пророцтва древніх збуваються — і про це чудово дбаєш ти. Доброго дня, і доброго дня, і ще раз доброго дня! — Він вклонився. Звук його сміху розійшовся луною й перекрив ревіння водоспаду.

Недовго думаючи, стрілець дістав револьвери. Ззаду, справа від нього, маленькою тінню зіщулився хлопчик.

Руки не слухалися, і перш ніж здобути над ними контроль, Роланд вистрелив тричі. Бронзова мелодія луни відскакувала від схилів гірської долини, що обступали їх з усіх боків, і заглушувала звуки вітру та води.

Над головою чоловіка в чорному хмаркою розлетівся на друзки граніт, друга хмарка виникла ліворуч від його каптура. Роланд стріляв тричі й три рази не влучив.

А чоловік у чорному все сміявся — щиро, від душі. Здавалося, цей сміх кидає виклик слабнучій луні пострілів.

— Невже ти готовий ось так просто взяти й убити всі свої відповіді, стрільцю?

— Спускайся, — сказав стрілець. — Зроби це, і ми матимемо відповіді.

І знову лункий, сповнений іронії сміх.

— Твої кулі не здатні мене налякати, Роланде. Я боюся лише твоєї рішучості знайти відповіді.

— Спускайся.

— Поговоримо на тому боці, — відказав чоловік у чорному. — Там будемо радитися й довго вестимемо перемовини. — Зблиснувши очима на Джейка, він додав: — Удвох.

Тихо скрикнувши, Джейк налякано відсахнувся, і чоловік у чорному, майнувши сутаною в сірому повітрі, як кажан крилом, повернувся і зник у розломі, з котрого нестримно вивергалася вода. Стрільцеві довелося покликати на допомогу всю свою непохитну силу волі, аби не вистрілити йому вслід. Невже ти готовий ось так просто взяти й убити всі свої відповіді, стрільцю?

Тільки звуки вітру й води лишилися в горах, звуки, що наповнювали це місце запустіння тисячу років. І все ж чоловік у чорному там стояв — цей факт годі було заперечувати. Минуло дванадцять років, відколи Роланд востаннє бачив його, та й то мигцем, а тепер ось лицезрів зблизька, розмовляв із ним. І чоловік у чорному сміявся.

На тому боці ми будемо радитися й довго вести перемовини.

Хлопчик дивився на нього знизу вгору, тремтячи всім тілом. І раптом стрілець на якусь мить побачив, що на лиці Джейка проступають риси обличчя Еллі, жінки з Талла, — шрам виділяється на чолі, наче німе звинувачення. Почуття брутальної ненависті піднялося з глибин Роландової душі. Тільки пізніше він зрозуміє, що шрам на чолі Еллі й шпичак, котрий стирчав із Джейкового лоба в його видіннях, були в тому самому місці. Мабуть, Джейк вловив відгомін його думок, бо тихо застогнав. Але хлопчик міцно стиснув губи й не випустив стогін назовні. У нього були всі задатки для того, щоби стати справжнім чоловіком, можливо, навіть стрільцем. Якби ж то тільки був час.

Удвох.

Стрілець відчув, як десь у незвіданих надрах його тіла зароджується величезна нечестива спрага, яку не в змозі вдовольнити ні вода, ні вино. Світи тремтіли, до них майже можна було дотягнутися пальцями, і він на якомусь інстинктивному рівні боровся з тим, аби не піддатися псуванню, усвідомлюючи, проте, холодним розумом, що ця боротьба марна. Так буде довіку. У кінці завжди залишається тільки ка.

Був полудень. Він підвів очі, дозволяючи хмарному мінливому світлу дня востаннє осяяти надто вразливе сонце його доброчесності. «Насправді за зраду ніхто не розплачується сріблом, — подумав він. — Ціна зради — тільки кров».

— Іди зі мною або лишайся, — сказав стрілець.

У відповідь на ці слова хлопчик гірко й невтішно усміхнувся — усмішкою свого батька. Та цього Джейк не міг знати.

— А якщо залишуся, то буду в повному порядку, — сказав він. — Сам-однісінький у горах. Хтось обов’язково прийде і врятує мене. Будуть тістечка й бутерброди. І кава в термосі. Це ти хочеш сказати?

— Іди зі мною або лишайся, — повторив стрілець і тут же відчув: у його свідомості щось сталося. Відбувся розрив зв’язків. У якусь мить маленька фігурка, що стояла перед ним, перестала бути Джейком і перетворилася на якогось хлопчика, безликість, яку треба використати й усунути.

Раптом серед вітряної тиші пролунав крик — стрілець і хлопчик обидва чули його.

Стрілець почав підніматися на гору, і Джейк, після нетривалого роздумування, рушив слідом. Разом вони вибралися на обвалену скелю поряд зі сталево-холодним водоспадом і стали на те місце, на якому бачили чоловіка в чорному. Так само разом зайшли туди, де він зник. І їх поглинув морок.

Загрузка...