Стрілець. Темна вежа І

РОЗДІЛ II. ПРИДОРОЖНЯ СТАНЦІЯ

Цілий день у нього в голові крутився до болю знайомий дитячий віршик. Така собі зараза, що доводить до сказу, бо глумливо ігнорує будь-які накази здорового глузду покласти цьому край. Віршик був такий:

У останньому рядку було слово «літаки», значення якого стрілець не знав, — зате добре розумів, чому цей віршик сплив у його пам’яті. Йому весь час снилася його кімната в замку і мама, яка наспівувала йому цю пісеньку, коли він із поважним виглядом лежав у ліжечку біля вікна з різнобарвними скляними вітражами. То була не колискова на добраніч (бо ж хлопчики, народжені для Високої Мови, мусили стрічати темряву на самоті), а пісня, яку мати співала йому перед денним сном. Він пригадував гнітюче світло дощового дня, що мерехтіло веселками на простьобаній клаптевій ковдрі, відчував холодне повітря кімнати й сильне тепло від ковдр, любов до матері та її кармінні вуста, нав’язливу мелодію безглуздої пісеньки й материн голос.

А тепер, поки він чвалав дорогою, надокучливі рядки знову й знову спливали у пам’яті. Доводили до сказу, крутилися в голові, наче собака, який ловить себе за хвіст. Вода закінчилася, і він розумів, що, ймовірніше за все, приречений на смерть. Йому ніколи не спадало на думку, що до цього може дійти, і він був пригнічений. Відколи настав полудень, він більше дивився під ноги, ніж уперед. На цих просторах навіть чортове зілля не росло як слід, лише поодинокі чахлі, жовтаві кущики витикалися з-під землі. Подекуди сланцева поверхня розпалася, перетворившись на звичайні камінці. Гори не стали помітно ближчими, хоча й минуло вже шістнадцять днів відтоді, як він залишив позаду хатину останнього поселенця, напівбожевільного-напівнормального молодого чоловіка, на краю пустелі. У селянина був птах, пригадав стрілець, але ім’я птаха стерлося з пам’яті.

Він дивився, як ноги піднімаються й опускаються, наче галево ткацького верстата, слухав безглуздий віршик, від якого у голові був повний сумбур, і йому не виходило з думки, коли ж він уперше впаде. Йому зовсім не хотілося падати, навіть незважаючи на те що навколо не було жодної душі, яка могла б це побачити. Гідність не дозволяла. Кожен стрілець знає, що таке гордість — невидима кістка, що тримає шию, не дозволяючи їй згинатися. Те, що він не успадкував від батька, втовкмачив йому в голову Корт, вихователь хлопчика, так би мовити. Так, саме Корт, з носом, схожим на червону бульбу, і спотвореним шрамами обличчям.

Він спинився і різко підвів голову. Від цього в голові зашуміло, і на мить здалося, що тіло ширяє в повітрі. На далекому горизонті бовваніли гори. Але попереду — і значно ближче, миль за п’ять, не більше — бовваніло ще щось. Він примружився, намагаючись роздивитися краще, але не зміг — яскраве сонячне сяйво сліпило запалені від постійних суховіїв очі. Стрілець похитав головою і поплентався далі. Віршик бринів і повторювався. Десь за годину виснажений стрілець, зідравши шкіру на долонях, звалився на землю. Зачудовано подивився на крихітні намистинки крові на шкірі, що лущилася. Кров на вигляд не стала рідшою, була так само густою, як звичайна кров, і вже зсідалася під сонцем. Вона здавалася такою ж самовпевненою й пановитою, як і пустеля. Розлючений стрілець із відразою струсив краплини, сліпо їх ненавидячи. Самовпевнена? Чом би й ні? Кров не конала від спраги. Крові прислужували. Крові приносили жертви. Криваві жертви. Все, що від неї вимагалося, — циркулювати, циркулювати і ще раз циркулювати.

Він глянув на бризки, що потрапили на твердий сланець, і побачив, з якою моторошною швидкістю він убирає їх всередину. Ну що, подобається це тобі, крове? Тебе це влаштовує?

О Господи Ісусе, невже я божеволію?

Притискаючи долоні до грудей, він підвівся, і виявилося, що побачене ним раніше зараз стоїть просто перед очима, так близько, що у нього вирвався крик — схожий на придушене курявою каркання крука. Споруда. Ні, дві споруди, обнесені рідким похиленим жердинником. Жердини були такими древніми і трухлявими, що здавалися примарними. Одна зі споруд виявилася стайнею: про це свідчив чіткий каркас, який годі було сплутати з чимось іншим. Друга нагадувала будинок чи трактир. Проміжна станція на шляху прямування маршрутних диліжансів. Напівзруйнований піщаний дім (вітер вкрив дерево таким товстим шаром піску, що будівля стала схожою на піщаний замок на березі моря, який під час відпливу так нещадно палило сонце, що пісок затвердів, як цемент) відкидав скупу тінь, і в затінку, обпершись спиною об стіну споруди, хтось сидів. Під вагою тіла стіна будівлі ніби прогнулася.

Отже, це він. Нарешті. Чоловік у чорному.

Стрілець так і стояв, роззявивши рота і притискаючи руки до грудей. Він навіть не усвідомлював, що поза неприродно урочиста. Але замість неймовірного піднесення й тріумфу, якого він очікував (чи, можливо, страху або ж благоговіння), відчув тільки неясні атавістичні докори сумління за несподіваний напад ненависті до власної крові, що стався кількома секундами раніше, а ще — нескінченне звучання життєрадісної пісеньки з дитинства:

…накрапає дощик…

Він рушив уперед, на ходу витягаючи револьвер.

…на іспанські луки…

Останню чверть милі він рухався стрибками, біг сміливо, не маскуючись, тим паче місце було відкритим. Коротка тінь бігла з ним наввипередки. Стрілець навіть не усвідомлював, що його обличчя перетворилося на сіру, вкриту пилом посмертну маску виснаженої людини: йому було байдуже, тільки постать у затінку мала значення. І тільки пізніше йому спало на думку, що ця людина може бути мертвою.

Вибивши ногою одну з жердин перехнябленого тину (беззвучно, ніби відчуваючи провину, вона переломилася навпіл) і на ходу піднімаючи револьвер, майнув через пролом на безлюдний, залитий сонячним світлом двір стайні.

— Ти попався! Уклепався! Руки вгору, мерзотнику, ти…

Сполохана постать поворухнулася і встала. Стрілець подумав: «Господи, який же він хирлявий, шкіра й кістки, що це з ним?» Бо чоловік у чорному став нижчим на цілих два фути, а його волосся побіліло.

Він зупинився немов укопаний, у голові глухо шуміло. Серце шалено калатало в грудях, і він подумав: «Зараз я помру…»

Вдихнувши розпечене повітря, стрілець на мить опустив голову. А коли знову підвів очі, то побачив, що перед ним не чоловік у чорному, а хлопчик із вигорілим на сонці волоссям. Він дивився на нього поглядом, у якому не було ані крихти цікавості. Стрілець тупо глипав на хлопця, а потім, не ймучи віри власним очам, безпорадно хитнув головою. Але це не допомогло — мара не зникла. Хлопчик у синіх джинсах із латкою на одному коліні, у простій коричневій сорочці з грубого полотна. Певно, галюцинація була надто сильною.

Стрілець ізнову потрусив головою і, опустивши її, рушив у бік стайні — з револьвером наготові. Він ще й досі був не в змозі думати. Світ макітрився, а голова розривалася від сильного нестерпного болю.

Усередині стайні було тихо й темно. Повітря аж пашіло від спеки. Напружуючи зір, стрілець поводив більмами вибалушених очей, роззираючись навколо. Повертаючись навколо своєї осі на непевних ногах, він заточився, мов п’яний, і побачив на зруйнованому порозі хлопчика, що втупився у нього поглядом. Лезо нестерпного болю легко ввійшло в голову, розрізавши мозок, як апельсин. Стрілець сховав пістолет у кобуру, похитнувся, простягнув уперед руки, ніби захищаючись від привидів, і впав долілиць.

Отямившись, він побачив, що лежить на спині, а під головою йому намощено купку м’якого сіна — без запаху. Хлопчик не зміг перетягти важкого стрільця, зате зробив так, щоб йому було зручніше лежати. А ще стрілець відчув прохолоду. Подивившись на себе, він побачив, що сорочка мокра й темна. Облизнув губи і відчув смак води. Заплющив очі. Язик розпух до таких розмірів, що не вміщався у роті.

Хлопчик сидів біля нього навпочіпки. Побачивши, що стрільцеві очі розплющилися, він дістав з-за спини і простягнув йому консервну бляшанку з водою. Стрілець ухопив її тремтячими руками й трохи випив — зовсім трішечки. Коли вода потрапила до шлунка, він зробив іще кілька ковтків. Решту, попирхуючи від задоволення, вилив собі на обличчя. На гарненьких вустах хлопчика з’явилася ледь помітна посмішка тріумфу.

— Сер, чи не хочете трохи підживитися?

— Поки що ні, — відповів стрілець. Наслідок перенесеного сонячного удару — спазми головного мозку, що спричинили нудоту, — все ще давався взнаки, і вода хлюпотіла в шлунку, наче не знаючи, куди їй податися. — Хто ти?

— Мене звуть Джон Чемберз. Можете називати мене Джейком. Одна моя приятелька… ну, майже приятелька, вона у нас працює… так от, вона іноді називає мене Бамою, але ви можете кликати мене Джейком.

Стрілець сів, і нудота одразу ж переросла в сильний і нагальний позив до блювоти. Він нахилився вперед і майже одразу зазнав фіаско в битві зі своїм шлунком.

— Там є ще, — сказав Джейк, узяв бляшанку й пішов кудись углиб стайні. Зупинившись на мить, він обдарував стрільця збентеженою посмішкою. Той кивнув у відповідь, а потім опустив голову, підперши її руками. Хлопчик мав гарну статуру, та й на обличчя був нівроку. Мабуть, йому років десять-одинадцять. На його обличчі лежала тінь страху, але нічого — стрілець би довіряв йому значно менше, якби хлопчик не боявся.

З глибини стайні донісся якийсь глухий шум, і це здалося стрільцеві підозрілим, тож він підвів голову і став уважно прислухатися, а руки притьмом потяглися до рукояток револьверів. Шум було чутно секунд п’ятнадцять, потім він стих. Із бляшанкою в руках (тепер вона була повна) повернувся хлопчик.

Стрілець знову почав пити, обережно, намагаючись не переборщити. Цього разу шлунок не бунтував. Біль у голові помалу притуплявся.

— Коли ви впали, я геть розгубився, не знав, що з вами робити, — сказав Джейк. — Кілька секунд навіть думав, що ви збираєтесь мене застрелити.

— Може, й збирався. Я переплутав тебе з іншим.

— Зі священиком?

Стрілець одразу ж насторожився.

Хлопчик, насупившись, стежив за ним.

— Він ночував у дворі. А я — он у тому будинку. Чи то була комора, не знаю. Він мені не сподобався, тож я не виходив. Він прийшов уночі й рушив далі наступного дня. Якби я не спав, коли ви прийшли, то сховався б і від вас. — Він похмуро подивився кудись через стрільцеву голову. — Не люблю людей. Від них самі неприємності.

— Як він виглядав?

Хлопчик знизав плечима.

— Як священик. На ньому були чорні лахи.

— Сутана з каптуром?

— Що таке сутана?

— Таке довге вбрання. Як сукня.

Хлопчик кивнув.

— Щось типу того.

Стрілець нахилився вперед, і вираз його обличчя змусив хлопчика сахнутися.

— Коли це було? Скажи мені, заради свого батька…

— Я… я…

— Я не завдам тобі шкоди, — терпляче мовив стрілець.

— Я не знаю. Я не орієнтуюся в часі. Тут усі дні однакові.

І стрілець уперше всерйоз замислився над тим, яким чином хлопчик опинився в цьому місці, де скрізь на багато ліг простягається лише безводна, випалена сонцем, смертоносна для людини пустеля. Проте поки що не варто сушити собі над цим голову. Принаймні не зараз.

— Спробуй напружити пам’ять. Давно це було?

— Ні. Недавно. Я і сам тут не дуже давно.

Стрілець відчув сильну спрагу, ніби всередині горіло багаття. Вхопивши бляшанку, він жадібно припав до неї губами. Руки досі тремтіли, зовсім трішки. У пам’яті знову сплив уривок колискової, але цього разу замість материного лиця він побачив обличчя зі шрамом. Еллі, що була його коханкою в Таллі, тепер уже в місті мертвих.

— Тиждень? Два? Три?

Хлопчик розгублено поглянув на нього.

— Так.

— Що так?

— Тиждень. Чи два. — Він відвів погляд і ледь помітно зашарівся. — Відтоді я тричі ходив у туалет по-великому. Тільки так я тепер вимірюю час. Він навіть не пив воду. Я подумав, що він може бути примарою священика, ніби в тому кіно про Зорро, яке я колись бачив, тільки там Зорро розібрався, що ніякий він не священик, і не привид, от. Він був банкіром, якому заманулося привласнити землю, бо там було золото. Мене місіс Шоу водила на це кіно. У Таймс-сквер.

Для стрільця все це було незрозумілим, тож він просто промовчав.

— Мені було страшно, — вів далі хлопчик. — Я боявся майже весь час. — Його обличчя ледь помітно вібрувало, як кришталь, що от-от дасть тріщину від звуку критично високої ноти. — Він навіть багаття не розкладав. Просто сидів там. Не знаю, спав він чи ні…

Як близько! Ще ніколи він не підходив так близько, о боги! Незважаючи на майже повне зневоднення організму, його долоні ледь змокріли. Вкрилися липким потом.

— Тут є трохи в’яленого м’яса, — запропонував хлопчик.

— Гаразд, — ствердно кивнув стрілець. — Добре.

Хлопчик підвівся, щоб принести м’ясо. Колінні суглоби тихенько хруснули. Він мав струнку фігуру. Пустеля ще не виснажила його до кінця. Руки були тоненькими, але шкіра, хоча й засмагла, не заскорузла й не потріскалася. «У ньому надзвичайно багато енергії, — подумав стрілець. — А ще пісок у голові, бо інакше він би дістав одного з моїх револьверів і пристрелив мене на місці».

А можливо, таке просто не спало хлопчикові на думку.

Стрілець знову відпив із бляшанки. «Пісок у нього в голові чи щось інше, але він не з цих країв».

Джейк повернувся зі жменькою шматочків в’яленого м’яса, що лежали на вибіленій сонцем дошці для нарізання хліба. М’ясо було жорстким, жилавим і таким солоним, що роз’ятрені ранки довкола рота стрільця сильно защеміли. Він їв і запивав їжу водою, аж поки не наситився, а потім вдоволено прихилився спиною до стіни. Хлопчик з’їв зовсім трохи, з дивною вишуканістю перебираючи довгі темні смужки м’яса.

Стрілець зосереджено роздивлявся його, і малий відповів йому не менш відвертим поглядом.

— Звідки ти, Джейку? — врешті озвався він.

— І гадки не маю. — Хлопчик спохмурнів. — Хоча раніше знав. Одразу ж після своєї появи тут. Усі події розпливаються, як поганий сон, який важко пригадати, коли прокинешся. Мені часто сняться кошмари. Місіс Шоу завжди казала, що це я забагато дивлюся фільмів жахів на одинадцятому каналі.

— Що таке канал? — У стрільцевій голові майнула божевільна думка. — Це ніби промінь?

— Ні, це телебачення.

— Що таке телебачення?

— Я… — Хлопчик торкнувся рукою чола. — Живі картинки.

— Тебе хтось сюди привіз? Та місіс Шоу?

— Ні, — відповів малий. — Я просто був тут.

— І хто ж ця місіс Шоу?

— Не знаю.

— Чому вона називала тебе Бамою?

— Не пригадую.

— Ти верзеш казна-що, — категорично заявив стрілець.

І тут він побачив, що хлопчик от-от розплачеться.

— Це не моя провина. Я просто тут опинився. Якби ви спитали мене про телебачення й канали вчора, я б точно все згадав! А завтра, може, навіть забуду, що мене звуть Джейком, — якщо ви мені не скажете, а ви ж тут не залишитеся, правда? Ви підете, а я помру з голоду, бо ви з’їли майже всі мої харчі! Я не хотів тут опинятися. Мені не подобається це місце. Тут моторошно.

— Не треба так себе жаліти. Обходься тим, що є.

— Я не хотів тут опинятися, — спантеличено й водночас із викликом повторив хлопчик.

Стрілець з’їв іще шматочок м’яса, але, перш ніж проковтнути, довго жував його, поки не висмоктав усю сіль. Якимось чином хлопчика теж втягнули в цю гру, і стрілець був певний того, що малий каже правду — він не просив його сюди переносити. А це вже нікуди не годиться. Сам стрілець… він того хотів. Але аж ніяк не бажав, щоб гра стала настільки брудною. Він не хотів піднімати зброю на мешканців міста Талл і зовсім не хотів убивати Еллі, Еллі з її навдивовижу гарним обличчям, на якому закарбувався відбиток таємниці, що її вона пізнала наприкінці, скориставшись тим словом «дев’ятнадцять» як ключем до замка. Не хотів обирати між обов’язком і справжнім убивством. Нечесно втягувати у виставу ні в чому не винних глядачів і примушувати їх стояти на чужій сцені й виголошувати рядки, яких вони не розуміють. «Еллі, — подумав він. — Еллі принаймні належала до цього світу, по-своєму була його частиною, хоч і в полоні ілюзій. Але цей хлопчик… цей триклятий малий…»

— Розкажи все, що пам’ятаєш, — наказав він Джейкові.

— Майже нічого не пам’ятаю. Зараз це все здається позбавленим будь-якого сенсу.

— Розповідай. Може, мені вдасться знайти смисл.

Хлопчик замислився, не знаючи, з чого почати. Поринув у глибоку задуму.

— Я був у одному місці… перед тим як опинився тут. Високий будинок, безліч кімнат і внутрішній дворик, звідки можна було споглядати високі будівлі й воду. А ще у воді стояла статуя.

— Статуя? У воді?

— Саме так. Жінка зі смолоскипом та в короні… а ще, здається… з книжкою.

— Ти вигадуєш, чи що?

— Боюся, що так воно і є, — з відчаєм у голосі проказав хлопчик. — Ще там були такі штуки, що їздили вулицями. Великі й малі. Великі були синіми з білим. Маленькі — жовтими. Жовтих було багато. Я йшов до школи. Уздовж вулиць тяглися цементовані доріжки. Вікна, у які можна було зазирати, а за ними — одягнені статуї. Статуї продавали одяг. Я знаю, що це все дуже схоже на маячню, але це правда — статуї продавали одяг.

Стрілець похитав головою і пильно подивився хлопчикові в обличчя, щоб піймати того на брехні. Але марно.

— Я йшов до школи, — затято повторив малий. — Зі своїм… — Повіки опустилися, вуста ворушилися, наче добираючи слова, — коричневим… портфелем. У ньому був сніданок. А на шиї в мене… — знову пошук, болісне добирання, — …краватка.

— Що таке краватка?

— Не знаю. — Хлопчик інтуїтивно зімкнув пальці на горлі. Такий жест асоціювався у стрільця з повішенням. — Не знаю. Все кудись зникло, — сказав він і відвів погляд.

— Дозволь мені приспати тебе, — запропонував стрілець.

— Мені не хочеться спати.

— Я зроблю так, що захочеться, і вві сні ти все згадаєш.

— І як вам це вдасться? — У голосі Джейка вчувався сумнів.

— Ось це мені допоможе.

Стрілець витяг із патронташа патрон і почав вертіти його спритними пальцями. Патрон переміщувався плавно й без будь-яких зусиль, ніби олія, що біжить цівкою. Він мандрував від великого пальця до вказівного, від вказівного до середнього, потім безіменного й мізинця. Зник із поля зору і з’явився знову. На якусь мить наче завис у повітрі, а потім рушив у зворотний бік. Патрон гуляв між пальцями стрільця. Та й самі пальці справляли мандри, мов ноги, що долали останні милі до цього місця. Хлопчик дивився. На зміну сумніву, що виник був у нього на початку, прийшло щире захоплення, яке переросло в екстаз, а тоді, коли стрілець розтулив руку, очі почали темніти і врешті-решт непомітно заплющилися. Патрон рухався вперед і назад. Джейкові повіки знову розтулилися, цього разу на тривалішу мить. Він чітко побачив невпинне переміщення патрона між стрільцевими пальцями, а потім повіки стулилися черговий раз. Стрілець продовжував сеанс гіпнозу, але Джейкові очі більше не розплющувалися. Хлопець дихав повільно і рівно. Невже так мусило бути? Так. Авжеж. У цьому була якась приваблива чарівність, як у мереживних візерунках замерзлої води, що обрамляють голубі брили пакового льоду. Йому вкотре здалося, ніби він чує материн спів — не потішно безглузді віршики про дощ у Іспанії, а ще миліші серцю нісенітниці, що лунали здаля, коли його вже заколисував сон: пташеня-вівсянко, пташеняточку, принеси свій кошик, білий в чорну цяточку.

І знову стрілець відчув, як серце стискає страшенна нудьга. Патрон у пальцях, яким він маніпулював із такою неймовірною вправністю, зненацька здався йому жахливою тінню якоїсь потвори. Впустивши його на долоню, стрілець до болю стиснув руку в кулак. Вибухни він тієї миті, стрілець би тільки зрадів такому кінцеві своєї спритної руки, бо єдиним справжнім її хистом було вбивство. Світ був немислимий без убивства, та ці слова, сказані самому собі, звучали непереконливо й полегшення не давали. Вбивство, зґвалтування, невимовно жахливі діяння. І все це заради добра, проклятущого добра, кривавого міфу, заради ґрааля, заради Вежі. Десь там, посеред світу, стояла Вежа (принаймні, так подейкували), підпираючи небо своїм сірувато-чорним громаддям. В очищених пустелею вухах стрільця лунав ледь чутний лагідний голос мами, яка шепоче: Чусіт-чисіт-чосик, щось неси у кошик.

Зусиллям волі він одігнав від себе пісню, разом з її мелодійністю, і спитав Джейка:

— Де ти зараз?

Стрілець сидів навпочіпки в глибокій задумі, обличчя його було похмурим. Він втомився, все тіло нило, а думки приходили в голову настільки повільно, що дратували свого володаря. Навпроти, згорнувшись калачиком, спав дивовижний хлопчик. Він і досі дихав рівно, спокійно. Свою історію він розповів, не виявляючи надмірних емоцій, хоча в кінці, коли надійшла черга «священика» й «останнього причастя», голос помітно затремтів. Звісно, про сім’ю і власне відчуття роздвоєності й спантеличення від неї він не розповідав: стрілець почув це між рядків, дізнався досить, аби мати уявлення про те, що сталося насправді. В усій цій історії той факт, що місто, яке описував хлопчик (якщо це не міфічний Лад), ніколи не існувало, вражав не найприкріше, але непокоїв. Усе це непокоїло. Стрілець боявся неправильно витлумачити події.

— Джейку?

— Гм?

— Ти хочеш пам’ятати це все, коли прокинешся, чи прагнеш забути?

— Забути, — швидко відказав хлопчик. — Коли кров полилася мені з рота, я відчув, яке на смак моє лайно.

— Гаразд. Зараз ти заснеш. Зрозумів? По-справжньому заснеш. Можеш лягти, якщо тобі так більше подобається.

Джейк ліг: маленький, сумирний, не здатний образити чи заподіяти шкоди. Та стрілець не довіряв його невинності. Навколо малого витав невловний ореол смерті, сморід чергової пастки. Йому не подобалося це почуття, але сам хлопчик припав до душі. Дуже навіть припав.

— Джейку?

— Ш-ш-ш, я сплю. Я хочу спати.

— Так. А коли прокинешся, нічого з цього не пам’ятатимеш.

— О’кей. Добре.

Якусь хвилю стрілець споглядав його, згадуючи власне дитинство. Коли він поринав у ці спогади, завжди виникало відчуття, ніби все це відбувалося з іншою людиною — людиною, яка пройшла крізь якесь казкове оптичне скло часу в інший вимір, щоби стати кимось іншим, — і зараз здавалася невимовно близькою. У стайні придорожньої станції було дуже спекотно, і стрілець ощадливо випив іще трохи води. Потім підвівся й пішов углиб споруди, зупинившись лише на мить: щоб зазирнути до стійла для коней. Там у кутку лежали невеличкий оберемок сіна й охайно складена попона, але конем не пахло. У цій стайні взагалі нічим не пахло. Сонце знищило всі запахи, не залишивши натомість ніякого. Повітря було абсолютно чистим.

У глибині стайні, посеред тісної темної комірчини, стояла машина з іржостійкої сталі. Ні іржа, ні гнилизна не залишили на ній сліду. На вигляд вона нагадувала маслобійку. Ліворуч із неї стирчала хромована труба, що вела до водозабірника в підлозі. Стрілець уже бачив подібні насоси раніше, в інших засушливих місцинах, але настільки великого — ніколи. Він навіть уявити собі не міг, як глибоко довелося бурити свердловину (і дехто з бурильників уже давно покинув цей світ), щоб натрапити на підземне джерело, що, як завжди, сховалося в глибоких надрах землі під пустелею.

Чому вони не розібрали насос, коли покидали придорожню станцію?

Мабуть, через демонів.

Зненацька він здригнувся, спиною пробігла судома. Його ніби жаром обсипало. Потім усе минуло. Він підійшов до вимикача й натиснув кнопку «Пуск». Машина озвалася гулом. Секунд за тридцять із труби вирвався струмінь чистої прохолодної води й потік у водовідвідний жолоб, до системи рециркуляції. Після того як із труби вилилося приблизно три галони води, насос вимкнувся, наостанок клацнувши. Ця річ у нинішньому місці й часі виглядала такою ж неслушною, як справжнє кохання, і водночас невблаганною, немов Суд Божий, — безмовне нагадування про ті часи, коли світ іще не зрушив з місця. Мабуть, вона працювала на атомній енергії, бо електроенергії не було на тисячу миль навкруги та навіть сухі акумулятори давним-давно розрядилися б. Цей пристрій виготовила компанія під назвою «Північний центр позитроніки». Стрільцеві це не сподобалося.

Він повернувся назад і сів біля малого, що спав, поклавши руку під щоку. Гарний хлопчик. Стрілець випив іще трохи води й по-індійському схрестив ноги. Хлопчик, як і той поселенець на краю пустелі, що тримав птаха (Золтана, зненацька згадав стрілець, птаха звали Золтан), втратив відчуття часу, але в тому, що чоловік у чорному близько, жодних сумнівів бути не могло. Вже не вперше стрілець із подивом подумав: а чи не дає йому чоловік у чорному (з якихось власних міркувань) змоги наблизитися? Можливо, стрілець грає йому на руку. Він спробував уявити, яким буде їхнє фінальне зіткнення, і не зміг.

Йому було дуже спекотно, але слабкість минула. І знову в пам’яті зринув дитячий віршик, але цього разу замість матері йому згадався Корт — безвічна людина-двигун, з обличчям, посіченим шрамами від каміння, куль і тупих знарядь. Шрамами війни та навчання мистецтва її ведення. Стрілець волів знати, чи було в Корта кохання, гідне тих монументальних шрамів. Хоча йому це здавалося малоймовірним. Він згадав Сюзанну й свою матір, а ще — Мартена, чаклуна-недоука.

Не такою людиною був стрілець, щоб поринати у спогади. І якби за своєю природою він не був людиною емоційною й не володів даром невиразно передбачати майбутнє, то став би непрохідним тупаком. Саме тому теперішній хід думок викликав у нього подив. Кожне ім’я тягло за собою інші — Катберт, Алан, старий Джонас із тремтливим голосом. І знову Сюзанна, миловидна дівчина біля вікна. Такі думки завжди сходилися на Сюзанні, й на великій пагористій рівнині, відомій під назвою Крутояр, і на рибалках, що закидали неводи в Чисте море.

Піаніст із Талла (мертвий піаніст, у Таллі всі мертві, загинули від його руки) також знав ці місця, хоча стрілець чув про це від нього лише того, одного разу. Шеб любив старі пісні, якось заграв їх у салуні під вивіскою «Спочинок подорожнього», і стрілець тихенько замугикав одну собі під ніс:

Стрілець аж розсміявся, сам із себе дивуючись. «Я останній, хто пам’ятає той зелений світ теплих відтінків». Та, попри всю ностальгію, жалю до себе він не відчував. Світ безжально зрушив із місця, але ноги ще віддано служили стрільцеві, і чоловік у чорному був ближче. На цій думці його зморив сон.

Коли він прокинувся, на землю вже спустилися сутінки. Хлопець десь зник.

Стрілець підвівся, почувши, як потріскують суглоби, і попрямував до дверей стайні. У темряві на ґанку заїжджого двору танцював вогник. Він пішов на світло, а слідом за ним рушила його тінь, стелячись по землі довгим чорним шлейфом у червонувато-вохристому світлі присмерку.

Джейк сидів біля гасової лампи.

— У лампі був гас, та я побоявся запалювати її в домі. Все таке сухе… — сказав він.

— Правильно ти вчинив.

Стрілець сів, не звертаючи уваги на товстий шар пилу, що накопичувався протягом багатьох років і здійнявся в повітря під вагою його заду. Він подумав: «Взагалі дивно, що ґанок не розсипався під нами двома на порох. Це якесь чаклунство». Світло лампи відкидало на обличчя хлопчика тіні, та їхні відтінки були м’якими. Стрілець дістав кисет і скрутив цигарку.

— Мусимо побалакати, — сказав він.

Ледь посміхнувшись від цього слова, Джейк кивнув.

— Гадаю, ти знаєш, що я полюю на чоловіка, якого ти бачив.

— Ви збираєтесь його вбити?

— Не знаю. Треба, щоб він дещо мені розповів. Можливо, доведеться примусити його відвести мене до одного місця.

— Куди саме?

— Туди, де Вежа, — відповів стрілець. Потримавши цигарку над склом лампи, він припалив. Нічний вітерець одразу ж підхопив дим і поніс його десь далеко. Джейк провів його поглядом. На обличчі малого не було ані здивування, ані, тим паче, захвату.

— Тож я вирушаю завтра, — сказав стрілець. — Ти мусиш піти зі мною. Скільки м’яса ще лишилося?

— Зовсім трішки.

— А кукурудзи?

— Трохи більше.

Стрілець кивнув.

— Тут є льох?

— Так. — Джейк подивився на нього. Зіниці очей дуже розширилися, здавалося, що вони от-от лопнуть. — Треба потягнути за кільце в підлозі. Але я туди не спускався. Побоявся, що драбина зламається і я не зможу вибратися. А ще там смердить. Це єдине місце тут, яке взагалі чим-небудь пахне.

— Ми встанемо завтра рано і подивимося, чи є там щось варте того, аби взяти з собою. А потім вирушимо.

— Згода. — Трохи помовчавши, хлопчик сказав: — Як добре, що я не вбив вас, поки ви спали. У мене були вила, і я думав про це. Але не вбив… а тепер уже не боятимуся лягати спати.

— А чого ти боявся?

У Джейкових очах промайнув лиховісний вираз.

— Привидів. І що він повернеться.

— Чоловік у чорному, — констатував стрілець. Жодних сумнівів.

— Так. Він поганий?

— Гадаю, це залежить від того, з якого боку подивитися, — неуважно відповів стрілець. Потім підвівся й швиргонув недопалок на твердий сланець. — Піду спати.

Джейк боязко на нього поглянув.

— А можна й мені лягти у стайні, разом із вами?

— Авжеж.

Стоячи на східцях, стрілець поглянув угору, і хлопчик теж підняв голову. Там, високо у небі, мерехтіла Стара Зірка, та й Стара Мати зійшла. Стрільцеві здавалося, що варто лише заплющити очі — і він почує кумкання перших весняних жаб, вдихне свіжий запах зелені, майже літній аромат уперше підстрижених газонів (і, можливо, почує млявий стукіт дерев’яних кульок: то дами зі Східного Крила, в самих лише сорочках, грають на очки, поки присмерк повільно поступається місцем повній темряві). Побачить, як Катберт і Джеймі пролазять у діру в паркані й кличуть його покататися…

Стрільцю не властиво так зациклюватися на минулому.

Він повернувся й підняв лампу.

— Ходімо вже спати.

І вони разом пішли до стайні.

Вранці наступного дня він обстежив льох.

Джейк був правий — смерділо там сильно. Після пустелі та стайні — продезінфікованих, геть позбавлених запахів — цей вологий болотистий сморід викликав у стрільця нудоту. Аж у голові трохи запаморочилося. У ніздрі вдарив тяжкий дух капусти, ріпи й гнилої картоплі з довжелезними паростками. Проте драбина, схоже, була міцною, і він спустився вниз.

Підлога була земляною, голова майже торкалася балок перекриття. Тут, унизу, й досі жили страхітливі павуки, здоровенні, з крапчастими сірими тулубами. Серед них було багато мутантів, бо ж первинна порода давно виродилася. У багатьох на ніжках були очі, деякі мали по шістнадцять ніг.

Стрілець озирався навколо і чекав, поки очі призвичаяться до темряви.

— У вас там усе добре? — нервово гукнув Джейк.

— Так. — Він зосереджено глянув у куток. — Тут якісь бляшанки. Зажди.

Обережно, пригинаючи голову, він попрямував у куток. Там стояв старий ящик із відкинутим боком. У бляшанках виявилися консервовані овочі — зелені й жовті боби, а ще три банки солонини.

Набравши оберемок консервів, він пішов до драбини, піднявся до середини, там передав бляшанки Джейкові, який стояв на колінах біля отвору й приймав провіант, та повернувся, щоби взяти ще.

Під час третьої ходки стрілець почув стогін, що йшов зі стіни.

Він повернув голову, подивився й відчув, як його, немов уві сні, затоплює хвиля жаху, повільна й огидна.

Фундамент будівлі був складений із величезних блоків піщанику, які, мабуть, одразу після зведення придорожньої станції були рівні, але тепер перекосилися під різними кутами, утворюючи зиґзаґи. Через це стіна виглядала так, наче на ній виводили дивні меандричні ієрогліфи. Тепер із місця, де сходилися дві незрозумілі тріщини, сипалася тоненька цівка піску, наче з іншого боку щось проривалося сюди, наполегливо і з нелюдським зусиллям.

Стогін то наростав, то спадав, стаючи дедалі гучнішим, аж доки льох ущерть не переповнився цим звуком, абстрактним ревінням від нестерпного болю й неймовірного напруження.

— Піднімайтеся! — не своїм голосом закричав Джейк. — О Господи, містере, швидше!

— Відійди подалі, — спокійно наказав стрілець. — Чекай надворі. Якщо я не повернуся, коли ти долічиш до двохсот… ні, до трьохсот, ноги в руки і тікай.

— Піднімайтеся! — волав Джейк.

Стрілець не відповів. Щоб утриматися на ногах, він ухопився правою рукою за стіну.

Тепер у стіні була дірка розміром із монету. Крізь завісу жаху він чув тупотіння Джейкових ніг — хлопчик тікав. А потім пісок перестав сипатися. Стогін стих, а натомість з’явився звук безперервного важкого дихання.

— Хто ти? — спитав стрілець.

У відповідь — мовчання.

Перейшовши на Високу Мову, гучним і владним голосом, як у давні часи, Роланд запитав:

— Хто ти, Демоне? Відповідай, коли маєш що сказати. У мене мало часу, а терпіння ще менше.

— Не поспішай, — донісся зі стіни невиразний глухий голос. І стрілець відчув, як жах зі сновидіння стає дедалі сильнішим і сильнішим, ще трохи — і скоро його можна буде відчути на дотик. То був голос Еліс, жінки, з якою він жив у місті Талл. Але ж вона мертва, він сам бачив, як вона впала, це він вбив її кулею, влучивши в самісіньке перенісся. Перед очима попливли кола. Він ніби занурювався в морську безодню. — Не поспішай, іди повільно повз Тих, кого видобувають, стрільцю. Стережися тахіна. Поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в своїх руках.

— Що ти хочеш цим сказати? Поясни!

Але дихання стихло.

Приголомшений, стрілець наче прикипів до місця, аж раптом один із велетенських павуків звалився йому на руку і стрімголов поповз на плече. Мимоволі зойкнувши, він змахнув із себе потвору й, переборовши страх, попрямував до стіни. Йому не хотілося робити те, що зробив далі, але звичай був суворий і непорушний. «Слухайся, коли говорять мертві» — так говорило старе прислів’я. Лише мертвий може виголосити істинне пророцтво. Він підійшов до діри і з розмаху зацідив у неї кулаком. Піщаник легко розкришився по краях, і стрільцеві довелося тільки злегка напружити м’язи, щоби просунути руку в стінку.

Пальці намацали щось тверде, з рельєфними шорсткими виступами. Стрілець витягнув предмет назовні. Ним виявилася щелепа з підгнилим скраю суглобом. Зуби стирчали в різні боки.

— Ну гаразд, — спокійно промовив він, шпарко засунув щелепу в задню кишеню й піднявся по драбині, незграбно тримаючи перед собою останні бляшанки. Ляду залишив відчиненою — нехай промені сонця проникнуть усередину і знищать павуків-мутантів.

Джейк сидів, зіщулившись, на розтрісканому щебенистому сланці серед двору стайні. Побачивши стрільця, він аж скрикнув, відступив на крок-другий назад, а потім, плачучи, побіг до нього.

— Я думав, воно вас схопило, схопило! Я думав…

— Ні. Ніхто мене не схопив. — Він притис хлопчика до себе, грудною кліткою відчуваючи, як пашить його обличчя, ребрами — міцні обійми його сухих рук. Відчував, як шалено калатає в хлопчика серце. Пізніше він зрозуміє, що саме цієї миті полюбив малого. Авжеж, чоловік у чорному саме так усе і спланував. Яка ж бо з пасток світу здатна дорівнятися до капкана любові?

— То був демон? — Голос звучав приглушено.

— Так. Демон, наділений даром говорити. Нам більше не треба туди повертатися. Ходімо. Давай поквапимось. У нас обмаль часу.

Вони пішли до стайні, де стрілець зробив грубий згорток із попони, під якою спав раніше (попона була жарка й кусалася, але вибору не було). По тому наповнив бурдюки з колонки.

— Ти понесеш один із бурдюків, — мовив стрілець. — Поклади його собі на плечі — ось так, бачиш?

— Бачу. — Хлопчик відповів йому поглядом, сповненим обожнювання, але швидко опустив очі. Один із бурдюків ліг йому на плечі.

— Не надто важкий?

— Ні, все гаразд.

— Кажи правду. Я не зможу тебе нести, якщо в тебе станеться сонячний удар.

— Ніякого удару не станеться. Зі мною все буде добре.

Стрілець кивнув.

— Ми ж у гори йдемо, правда?

— Так.

Вони вирушили в дорогу. Сонце пекло немилосердно, розпечене повітря пашіло жаром. Джейк, голова якого ледь сягала ліктя стрільця, ішов праворуч, трохи попереду. Кінці бурдюка з сиром’ятної шкіри звисали йому мало не до кісточок. Сам стрілець ніс іще два бурдюки, закинувши їх за плечі навхрест, а під пахвою тримав пакунок із харчами, притискаючи його до тіла лівою рукою. У правій руці були згорнуті попона, кисет і решта стрільцевих ґунна.

Проминувши дальню браму придорожньої станції, вони знову натрапили на ледь помітні сліди шляху для диліжансів. Хвилин п’ятнадцять просто йшли, а потім Джейк повернувся й на прощання помахав рукою до двох будівель. На велетенських обширах пустелі вони ніби притискалися одна до одної.

— Бувайте! — крикнув Джейк. — На все добре! — А потім зі стурбованим виглядом знову повернувся обличчям до стрільця. — Таке враження, наче за нами щось стежить.

— Щось чи хтось, — погодився стрілець.

— Невже там хтось ховався? Ховався весь цей час?

— Не знаю. Навряд.

— Може, нам слід повернутися? Піти назад і…

— Ні. Вороття немає.

— Це добре! — із запалом вигукнув Джейк.

Вони рушили далі. Їхній шлях перетнув дюну із затверділого піску, і, коли стрілець озирнувся, придорожня станція вже зникла з поля зору. Їх знову оточувала сама лише пустеля, і нічого, крім неї, не було.

Минуло три дні відтоді, як вони залишили придорожню станцію. Тепер обриси гір, що бовваніли перед очима, видавалися оманливо чіткими. Стрілець і Джейк бачили, як пустеля поступово переходить в уступчасте передгір’я. Перші оголені схили. Корінна порода з лиховісним тріумфом руйнівника випинається з-під верхнього шару землі. Трохи вище на короткому відрізку краєвид знову вирівнювався, і вперше за місяці, ба навіть роки, стрілець побачив справжню, живу зелень. Трава, карликові ялинки, а може, навіть верби — усе живилося талим снігом, що збігав із вершин. Понад зеленню знову починалося царство голих скель — хаотичне нагромадження колосів, що урочисто здіймалися до самих сліпучо-білих засніжених вершин. Лівіше скелі розділяла велетенська тріщина, спускаючись до невисоких вивітрених бескидів з піщанику, плоских гір та крутих схилів на дальньому краю гірського масиву. І вся ця далека перспектива майже весь час була оповита сизим серпанком дощової мжички. Вночі, перед сном, Джейк кілька хвилин зачаровано споглядав, як удалині грають шаблі блискавок — пурпурово-білі спалахи, що пронизували чистий нічний обрій.

Джейк добре переносив мандрівку. Він був витривалим. Більше того, для боротьби з виснаженням він, здавалося, спокійно використовував внутрішні резерви енергії — силу волі й рішучість, перед чим стрілець схилявся, не приховуючи захоплення. Хлопчик не надто багато розмовляв і не ставив питань — навіть про щелепу, яку стрілець задумливо крутив у руках, викурюючи вечірню цигарку. У нього склалося враження, що Джейкові дуже лестить, ба навіть додає натхнення стрільцеве товариство. І це непокоїло. Хлопчика поставили на його шляху (поки ти йдеш із хлопчиком, чоловік у чорному тримає твою душу в руках), і те, що він не обтяжував стрільця, відкривало похмурі перспективи.

На шляху регулярно траплялися симетричні залишки багать, які розкладав чоловік у чорному, і стрільцеві здалося, що тепер вони вже не такі давні, як раніше. Коли настала третя ніч їхньої подорожі, стрілець, поза всіляким сумнівом, побачив удалині, десь на першому узвишші передгір’я, спалах вогника від чергового багаття. Але тих великих радощів, того тріумфу, якого міг би сподіватися, не відчув. Бо згадалося одне з улюблених Кортових прислів’їв: «Стережися того, хто вдає із себе кульгавого».

Настав четвертий день відтоді, як залишилася позаду придорожня станція. Годині о другій Джейк похитнувся й мало не впав.

— Сядь, будь ласка, — сказав стрілець.

— Ні, все добре.

— Сідай.

Хлопчик покірно сів. Стрілець опустився навпочіпки, щоб на Джейка впала його тінь.

— Пий.

— Я не повинен, поки…

— Пий.

Хлопчик зробив три ковтки. Змочивши край попони, яка зараз стала набагато легшою, стрілець приклав вологу тканину до зап’ястків і чола малого, сухих і гарячих, наче його терзала лихоманка.

— Віднині ми завжди відпочиватимемо вдень о цій порі. П’ятнадцять хвилин. Може, поспиш?

— Ні, — знітившись, відповів хлопчик, і стрілець лагідно подивився на нього. Потім, ніби відсторонено, витяг із патронташа патрон і почав крутити його в пальцях. А Джейк зачаровано спостерігав.

— Як спритно! — із захватом сказав він.

Стрілець кивнув.

— Еге ж. Коли мені було стільки ж років, скільки тобі зараз, я жив у місті-фортеці, казав я тобі?

Хлопчик сонно похитав головою.

— Саме так. І був там один поганий чоловік…

— Той священик?

— Правду кажучи, я іноді сам про це думаю, — відповів стрілець. — Якби їх було двоє, то, гадаю, вони мали б бути братами. Може, навіть близнюками. Але чи бачив я їх коли-небудь разом? Ні, ніколи. Цей поганий чоловік… Мартен… був чаклуном. Як Мерлін. Там, звідки ти родом, що-небудь знають про Мерліна?

— Мерлін, король Артур і рицарі Круглого столу, — наче уві сні, пробурмотів Джейк.

Стрільця пройняв неприємний дрож.

— Так, — сказав він. — Ельд Артур, правду кажеш, і я дякую. Я був зовсім маленьким…

Але хлопчик не слухав: він спав сидячи, акуратно згорнувши руки на колінах.

— Джейку!

— Атож.

Це слово, почуте від Джейка, вразило стрільця в самісіньке серце, але він постарався, щоб голос його не виказав.

— Коли я зроблю щиглика пальцями, ти прокинешся. І почуватимешся здоровим і бадьорим. Ясно?

— Так.

— Тоді лягай.

Стрілець узяв кисет і скрутив цигарку. В ланцюжку подій явно чогось бракувало. Щоб знайти відсутню ланку, він старанно напружував пам’ять, аналізуючи все до найменшої подробиці, і нарешті збагнув, у чому річ. Бракувало того відчуття нестямного поспіху, відчуття, що будь-якої миті його випередять, що сліди шляху згубляться і йому залишиться тільки останній нечіткий відбиток ноги на землі. Усе це минулося, і в стрільцеві поволі росла впевненість у тому, що чоловік у чорному хоче, аби його наздогнали. Стережися того, хто вдає із себе кульгавого.

Що буде далі?

Питання якесь розпливчасте, тож стрілець не звернув на нього уваги. От Катберта воно б неодмінно зацікавило, по-справжньому зацікавило (може, навіть стало б приводом для жарту), але Катберта вже не було, як не було й рогу Дескейна, і стрілець міг просуватися далі, керуючись лише власним розумом.

Викурюючи цигарку, він дивився на хлопчика, а думки все снували довкола Катберта, який завжди сміявся (навіть смерть зустрів зі сміхом), і Корта, котрий не сміявся ніколи, і Мартена, що іноді всміхався — беззвучно, одними губами, слабкий проблиск посмішки, яка бентежила й тривожила… наче око, яке непомітно розплющується в темряві і з нього юшить кров. А ще той сокіл. Сокола звали Давид, за легендою про хлопця з пращею. Стрілець не мав жодних сумнівів, що Давид не потребував нічого, крім як убивати, рвати на шматки й уселяти жах. Утім, як і сам стрілець. Давид не був дилетантом — він грав у центрі поля.

І тільки в самому кінці все змінилося.

Стрілець відчув, як шлунок болісно відреагував на душевні муки, але вираз його обличчя не змінився. Він дивився, як димок від цигарки піднімається в розпечене повітря пустелі, і знову поринув у спогади.

Небо було біле-біле, у повітрі висів запах дощу й ширилися приємні аромати живоплоту й зеленої парості. Стояла пізня весна, яку деякі називали Новою Землею.

Давид — маленька машина для знищення з яскравими золотистими очима, що тупо витріщалися на світ, — сидів на руці у Катберта. Ремінь із сиром’ятної шкіри, пристосований до його пут, недбало обвивався довкола Бертової руки.

Корт стояв неподалік двох хлопців: мовчазна постать у шкіряних штанях із латками та зеленій бавовняній сорочці, високо підперезаними старим солдатським ременем. Зелений колір сорочки зливався з живоплотом і дерном, яким був вистелений задній майданчик, де дами ще не починали грати в кульки.

— Приготуйся, — прошепотів Роланд до Катберта.

— А ми й так готові, — безапеляційним тоном заявив Катберт. — Правда ж, Даві?

Вони розмовляли низькою мовою, говіркою кухарчуків і поміщиків. Той день, коли їм буде дозволено в присутності інших користуватися власною мовою, був іще далеко.

— Чудовий день для цього. Чуєш запах дощу? Буде…

Корт різко підняв клітку, яку тримав у руках, її дверцята розчахнулися. Звідти вилетів голуб і, швидко тріпочучи крильми, стрімко полинув у небо. Катберт вхопився за прив’язь, але було вже запізно: сокіл знявся в повітря, і це тільки стало на перешкоді його злету. Різко змахнувши крилами, Давид умить виправив становище — стрімголов помчав угору, набираючи висоту, щоб здобути над голубом перевагу.

Корт неквапом підійшов до хлопців і з розмаху зацідив величезним, міцно стисненим кулаком у вухо Катбертові. Навіть не зойкнувши, хлопчик беззвучно впав, хоча губи й скривилися від болю. З вуха на яскраво-зелену траву повільно потекла цівка крові.

— Ти ловив ґав, шмаркач, — сказав він.

Катберт силкувався зіп’ятися на ноги.

— Благаю вас вибачити мене, Корте. Я просто…

Корт ударив іще раз, і Катберт знову повалився на землю. Тепер кров линула сильніше.

— Говори Високою Мовою, — тихо сказав Корт. У його монотонному голосі відчувалася властива п’яницям легка хрипота. — Спокутуй свою вину мовою цивілізації, заради якої люди не рівня тобі йшли на смерть, шмаркач!

Катберт знову спробував підвестися. Очі йому застилали сльози, але губи стислися у вузеньку смужку ненависті й не тремтіли.

— Мені дуже шкода, — напруженим голосом мовив Катберт, намагаючись не втратити самовладання. — Я забув обличчя свого батька, але сподіваюсь, що прийде час, коли я володітиму його револьверами.

— Це правильно, неслуху, — сказав Корт. — Ти поміркуєш над своїми помилками, а голод допоможе тобі досягти в цьому успіху. Ніякої вечері. І сніданку теж ніякого.

— Дивіться! — крикнув Роланд, показуючи вгору.

Сокіл піднявся вище за голуба. На якусь мить він нерухомо завис у прозорому весняному повітрі, розкинувши дужі крила, а потім склав їх і каменем упав на свою жертву. Два тільця злилися в одне, і Роландові здалося, що він бачить у небі кров. Сокіл коротко скрикнув на знак тріумфу. Стріпуючи крильми і перевертаючись у повітрі, здобич падала на землю, і Роланд стрімко рвонув до місця падіння, залишивши позаду і Корта, і покараного Катберта.

Сокіл спустився вниз до своєї жертви і шматував, роздирав їй пухнасту білу грудку. Кілька пір’їн, повільно опускаючись на землю, тріпотіли на вітрі.

— Давиде! — крикнув до сокола хлопчик і кинув йому шматок кролячого м’яса з сумки. Гордо задравши голову й вихиливши спину, сокіл ухопив його на льоту і проковтнув, а Роланд зробив спробу знову посадити його на прив’язь.

Та все було марно: птах майже байдуже вивернувся і клювом видрав Роландові довгий клапоть шкіри, від чого на руці утворилася глибока рвана рана. А потім повернувся до своєї здобичі.

Застогнавши, Роланд ізнову, попереду затиснувши верткого гострого клюва рукою, на якій була шкіряна рукавиця, спробував затягнути петлю на прив’язі, і цього разу йому пощастило. Він дав соколові ще один шматок м’яса й накинув йому на голову ковпак. Давид слухняно вмостився в нього на зап’ясті.

З соколом на руці Роланд гордо випростався.

— Скажи мені, що це таке? — спитав Корт, показуючи на Роландове передпліччя й рану, з якої сочилася кров. Хлопець уже налаштувався на те, що зараз отримає прочухана, і зібрав усю волю в кулак, аби не розплакатися, але ніякого удару не було.

— Він напав на мене, — відповів Роланд.

— Ти його розлютив. Сокіл не боїться тебе, хлопче, і ніколи не боятиметься. Сокіл — стрілець Господа, — сказав Корт.

Роланд просто мовчки дивився на Корта. Особливою уявою він не вирізнявся ніколи, і якщо Корт мав намір дати йому урок моралі, то дарма старався — хлопець сприйняв це як одне з тих дурнуватих висловлювань, якими Корт постійно сипав.

Катберт підійшов іззаду і за спиною показав Кортові язика. Роланд не посміхнувся, але кивнув йому.

— Гайда всередину! — наказав Корт, забираючи сокола. Потім повернувся і жестом показав на Катберта. — І не забудь, що на тебе чекають роздуми, шмаркач. І піст. Сьогодні ввечері та завтра вранці.

— Так, — відповів Катберт. Тепер його тон став пишномовним і офіційним. — Дякую вам за цей день, що був таким повчальним для мене.

— А у тебе намітився прогрес, — сказав Корт, — та, на жаль, твій язик має погану звичку висолоплюватися з твого ідіотського рота, коли вчитель стоїть до тебе спиною. Може, колись і настане день, коли ти та він знатимете, де насправді ваші місця. — І він знову вдарив Катберта, цього разу просто в перенісся й так сильно, що Роланд почув, як глухо гепнув кулак: із таким звуком дерев’яний молоток кухарчука вдаряє об бочку пива, вибиваючи чопа. Катберт упав спиною на траву. Спочатку його очі потьмяніли, а погляд застиг. Потім погляд прояснився, і хлопчик, палаючи люттю, подивився знизу вгору на Корта. Легка посмішка, що завжди грала на його вустах, зникла, поступившись місцем неприкритій ненависті. Очі перетворилися на два блискучі буравчики, яскраві, як кров голуба. Він кивнув, і губи його розійшлися в моторошній, сповненій образи усмішці — такої Роланд не бачив у нього ніколи.

— Тоді ти не настільки безнадійний, — мовив Корт. — Коли вирішиш, що можна, прийдеш до мене, бовдуре.

— Як ви дізналися? — крізь зуби процідив Катберт.

Корт так рвучко повернувся до Роланда, що той мало не заточився назад, — якби це сталося, то вже двоє хлопців лежали б на свіжій зеленій траві, обагреній їхньою кров’ю.

— Я побачив твоє відображення в очах цього нікчеми. Затям це, Катберте Олґуд. Останній урок на сьогодні.

Катберт знову кивнув, на губах застигла та сама моторошна усмішка.

— Я дуже шкодую. Я забув обличчя…

— До біса це лайно, — обірвав його Корт, втрачаючи інтерес. Він повернувся обличчям до Роланда. — Забирайтеся, обидва. Якщо я ще бодай хвилину бачитиму перед собою ваші тупі нікчемні писки, мене знудить, і прощавай добрий обід.

— Ходімо, — покликав друга Роланд.

Катберт труснув головою, щоб прояснилося, і зіп’явся на ноги. Корт уже спускався схилом, тяжко ступаючи кривими ногами, — могутній і якийсь доісторичний. Поголена сірувата маківка виблискувала на сонці.

— Уб’ю сучого сина, — із застиглою усмішкою сказав Катберт. На лобі в нього вже росла багряна ґуля, розміром із нічогенне гусяче яйце.

— Це не для нас із тобою справа, — мовив Роланд і несподівано розплився в усмішці. — Давай повечеряємо в західному крилі. Кухар нас нагодує.

— Він закладе нас Кортові.

— Та він не Кортів друзяка, — відказав Роланд і знизав плечима. — А навіть як закладе, то що?

Катберт у відповідь теж посміхнувся.

— Звісно. Аякже. Все життя мріяв дізнатися, як виглядає світ, коли тобі скрутять в’язи задом наперед потилицею догори.

Разом вони пішли зеленими лужками, а слідом за ними у світлі погожого весняного дня потяглись і їхні тіні.

Кухаря західного крила звали Гексом. Цей чолов’яга в білому кухарському одязі, з обличчям кольору нафти-сирцю, був велетенським на зріст. У його жилах текла кров різних народів: на чверть темношкірих, на чверть жовтих, ще на чверть — мешканців Південних островів, тепер майже забутих (світ зрушив з місця). Остання чверть належала бозна-кому. Взутий у велетенські капці з носками, по-східному закрученими догори, мов у каліфа, він човгав підлогою трьох кухонних приміщень із високими стелями (тут завжди клубочилася пара), рухаючись повільно, наче трактор на першій передачі. Він був одним із тих рідкісних дорослих, хто радо спілкується з малими дітьми й усіх їх без винятку обдаровує своєю любов’ю. Без телячих ніжностей, а радше по-діловому, що допускає міцні обійми, — так само як і рукостискання на знак укладення важливої угоди. Він любив навіть хлопчиків, що почали бавитися зброєю, хоча вони й відрізнялися від решти дітей, хлопчаків непривітних і завжди трохи небезпечних (не таких небезпечних, як дорослі, а більше схожих на звичайних дітей з ледь помітними нападами безрозсудливості), — і Берт був не першим із Кортових учнів, кого він потай підгодовував. Зараз він стояв перед гігантською електричною плитою, на якій щось булькотіло і шкварчало. В усьому маєтку залишилося тільки шість електроприладів, що досі працювали. Одним із них і була ця плита — перед нею він почувався королем у своєму замку, і тут він стояв і дивився на двох хлопчаків, які уминали за обидві щоки приготовані ним шматочки м’яса з підливою. Скрізь: спереду, ззаду й навкруги у вологому чаді кухні, — шастали туди-сюди кухарчуки, посудомийки та інша дрібна кухонна обслуга, брязкаючи каструлями, помішуючи рагу, знемагаючи від чищення картоплі й овочів унизу. У тьмяно освітленій ніші, де розташовувалася комора, прачка з одутлим сумним лицем і волоссям, недбало перехопленим на маківці якоюсь ганчіркою, шваброю розляпувала воду по підлозі.

До кухаря підбіг кухарчук, тримаючи за руку одного з вартових.

— Гексе, ось цей чоловік, він хотів вас бачити.

— Гаразд. — Гекс і вартовий обмінялися кивками. — Хлопці, йдіть до Меґґі, вона пригостить вас пирогом. А тоді вшивайтеся. Я не хочу через вас клопотів на свою голову.

Пізніше вони пригадають, що саме так він і сказав: не хочу через вас клопотів на свою голову.

Дружно кивнувши, вони пішли до Меґґі, яка з острахом, наче вони були дикими собаками, що могли її вкусити, дала їм по величезному шматку пирога у мілких тарілках.

— Давай з’їмо його під сходами, — запропонував Катберт.

— Добре.

Вони всілися там, звідки не було видно кухні, — за гігантською камінною колонадою, поверхня якої запітніла від пари, — і швидко розправилися з пирогом, вкидаючи великі шматки пальцями до рота. І тільки через деякий час побачили, що на дальньому вигині стіни широкої сходової клітки з’явилися тіні. Роланд стиснув Катбертову руку.

— Тікаймо, — сказав він. — Сюди хтось іде. — Катберт підвів голову. На його обличчі, замурзаному ягодами, було написане здивування.

Але тіні зупинилися там, де їхніх власників усе ще не було видно. Судячи з голосів, тіні належали Гексові й вартовому. Хлопці принишкли. Якби вони зараз поворухнулися, їх неодмінно почули б.

— …добрий чоловік, — говорив вартовий.

— Фарсон?

— За два тижні, — відповів вартовий. — Може, за три. Ти мусиш піти з нами. Партія товару зі складу…. — Подальші слова потонули в оглушливому брязкоті горщиків і каструль, за яким градом посипалася гнівна лайка на адресу безталанного кухареняти, що впустило посуд. Хлопці розібрали тільки кінець фрази вартового: — …отруєне м’ясо.

— Ризиковано.

— Ніколи не питай, що добрий чоловік може зробити для тебе… — почав вартовий.

— …питай, чим ти можеш йому прислужитися, — зітхнув Гекс. — Солдати питань не ставлять.

— Ти знаєш, що це означає, — тихо сказав вартовий.

— Так. І знаю, чим я йому зобов’язаний. Не треба мене вчити. Я люблю його так само, як і ти. Якби він наказав, я б, не вагаючись, кинувся в море. Отже, я все зроблю.

— Чудово. На м’ясі стоятиме штамп, що воно не підлягає тривалому зберіганню. Але мусиш діяти швидко, зрозумій це.

— У Тонтоні ж діти? — спитав кухар. Насправді це було не питання.

— Діти є скрізь, — м’яко відповів вартовий. — Саме про них ми… та він… і дбаємо.

— Отруєне м’ясо. Дивний спосіб подбати про дітей. — Гекс тяжко, з присвистом зітхнув. — Вони корчитимуться, триматимуться за животики, плакатимуть, кличучи маму? Мабуть, так.

— Вони просто заснуть і не прокинуться, — заперечив вартовий, але голос його був аж занадто впевненим і розсудливим.

— Аякже, — відповів Гекс і розсміявся.

— Ти сам це сказав. «Солдати питань не ставлять». Хіба тобі подобається бачити, що дітьми керують під прицілом револьвера, в той час як вони могли б бути під його опікою, готові будувати новий світ?

Гекс промовчав.

— За двадцять хвилин я заступаю на варту, — мовив вартовий. Його голос знову звучав м’яко. — Дай мені баранячу лопатку. А я тимчасом вщипну котрусь із твоїх дівок, і вона захихоче. А коли я піду…

— Від моєї баранини тебе не вхоплять корчі, Робсоне.

— Ти ж не… — Але тіні зникли, а разом з ними й голоси.

«Я ж міг їх убити, — у якомусь заціпенінні подумав Роланд. — Обох убити, ножем, перерізати їм горлянки, як свиням». Він подивився на свої руки, брудні від підливи, ягід і денних уроків.

— Роланде.

Він подивився на Катберта. Довго тривала та мить, поки вони глипали один на одного в чадному напівмороці, й Роланд відчував, як підступає до горла млость безпорадного розпачу. У цьому почутті було щось від смерті — щось так само брутальне і невідворотне, як смерть голуба в прозорому небі над гральними майданчиками. «Гекс? — не ймучи віри, подумав він. — Той самий Гекс, який минулого разу приклав мені до ноги припарку? Гекс?» І на цьому його розум роздратовано обірвав думки.

На обличчі Катберта, завжди усміхненому й інтелігентному, зараз не було нічого — тільки спустошеність. В очах Катберта віддзеркалювалася невблаганна доля Гекса — фатальна неминучість його кончини, і винесений вирок був уже виконаний. В очах Катберта все вже сталося. Він нагодував їх, вони пішли доїдати під сходами, а потім Гекс привів вартового на ім’я Робсон, далебі, в непідходящий для таких розмов закуток кухні, щоб наодинці перекинутися з ним кількома словами зрадників. І тут втрутилася ка, як і у випадку, коли велетенський камінь раптом скочувався вниз схилом гори. От і все.

У Катберта були очі стрільця.

Роландів батько щойно повернувся з нагір’я і серед драпіровок та претензійних шифонових прикрас бенкетної зали, куди його синові з нагоди початку навчання тільки недавно дозволили заходити, виглядав недоречно.

На Стівені Дескейні були чорні джинсові штани й синя робоча сорочка. Його плащ, запорошений, у брудних патьоках, порваний в одному місці (крізь дірку проглядала підкладка), був недбало перекинутий через плече, наче демонструючи повну зневагу до того, що ні він, ні його господар не вписуються у витончений інтер’єр зали. Через надмірну худорлявість здавалося, що розкішні вуса, схожі на вигнуте руків’я, перехняблюють йому голову вниз, коли він згори дивиться на сина. Припасовані навхрест револьвери висіли на стегнах під ідеальним для рук кутом, витерті руків’я з сандалового дерева у тьмяному світлі кімнати здавалися бляклими й пасивними.

— Головний кухар, — тихо сказав батько. — Подумати тільки! Підірване залізничне полотно на кінцевій станції високо в горах. Падіж худоби в Гендріксоні. Може, навіть… неймовірно! У голові не вкладається!

Він пильно подивився на сина.

— Тебе це пригнічує? Терзає?

— Як сокіл — здобич. Розриває на шматки. Та й тебе теж, — сказав Роланд і засміявся — радше над вдалим порівнянням, аніж від полегшення, що ситуація прояснилася.

Батько й собі посміхнувся.

— Так, — відповів Роланд. — Гадаю… мене гризе сумління.

— З тобою був Катберт, — вів далі батько. — Певне, що він уже розповів про все своєму батькові.

— Так.

— Але ж він годував вас обох, коли Корт…

— Так.

— Як гадаєш, Катберта це мучить?

— Не знаю. — Та його це й не цікавило. Він не переймався тим, якими були почуття інших у порівнянні з його власними.

— Тобі це крає душу, бо ти думаєш, що спричинив смерть людини?

Роланд мимоволі знизав плечима, відчувши раптом невдоволення з того приводу, що мотиви його поведінки так ретельно досліджують.

— Проте ти розповів. Чому?

Хлопчикові очі розширилися.

— Як я міг промовчати? То ж була зрада…

Батько поривчасто змахнув рукою.

— Якщо ти зробив це заради якоїсь дешевої ідейки з підручника, то твої зусилля були марними. Якщо це так, то краще б усіх у Тонтоні отруїли.

— І зовсім не тому! — Cлова несамовито рвалися на волю. — Я хотів його вбити… обох їх убити! Брехуни! Паскудні брехуни! Гади! Вони…

— Продовжуй.

— …вони скривдили мене, — зухвало договорив він. — Внесли якийсь розлад, наплювали мені в душу. За це я ладен був їх убити. Прямо там, на місці.

Батько кивнув.

— Усе ясно. Це відчай душі, Роланде, а не ганебний вчинок. Хоча це й не етично, та тут не до моралі, високі моральні засади — не твоя парафія. Взагалі-то… — Він пильно вдивлявся в обличчя сина. — Ти, можливо, завжди будеш поза мораллю. Ти не такий винахідливий, як Катберт чи хлопець Ваннея. Втім, це навіть добре. Тебе завжди боятимуться.

Ці слова водночас потішили і стривожили хлопця.

— Його…

— Повісять.

Роланд кивнув.

— Я хочу це побачити.

Старший Дескейн закинув голову й гучно розреготався.

— Не такий вже ти й надзвичайний, як я гадав… а може, ти просто дурник. — Зненацька він закрив рота, стрімко простягнув руку й боляче стиснув синове плече.

Роланд скривився, але не здригнувся. Батько невідривно дивився на нього, і хлопець не відвів погляду, хоча витримати його було значно важче, ніж надіти на сокола ковпак.

— Гаразд, — мовив Стівен. — Дозволяю. — І різко повернувся, збираючись іти.

— Тату.

— Що?

— Ви знаєте, про кого вони говорили? Хто такий той добрий чоловік?

Батько знову повернувся до сина обличчям і уважно подивився на нього.

— Так. Думаю, що знаю.

— Якби ви його впіймали, — сказав Роланд задумливо, майже через силу, — то нікому б не довелося більше сунути голову в зашморг. Як кухареві.

Батько ледь помітно осміхнувся.

— Деякий час, можливо, й не довелося б. Але потім неодмінно, як ти влучно зауважив, з’явиться хтось, за ким плаче шибениця. Людям це потрібно. Рано чи пізно вони самі посприяють появі відступника, якщо реальних кандидатур не виявиться.

— Так, — відповів Роланд, одразу ж збагнувши, про що йдеться, й ця думка потім переслідувала його все життя. — Але якщо ви схопите доброго чоловіка…

— Ні, — категорично заперечив батько.

— Але чому ні? Чому б не покласти цьому край?

Якусь мить здавалося, що батько от-от назве причину, але за мить він просто похитав головою.

— Годі вже базікати. Дай мені спокій.

Роланд хотів нагадати батькові, щоб той не забув свою обіцянку, коли настане час і Гекс підніметься на шибеницю, але, тонко відчуваючи зміни батькового настрою, передумав, приклав кулак до чола, зробив реверанс і вклонився. Потім вийшов, швидко причинивши за собою двері. Він здогадався, чого цієї миті хочеться батькові, — потрахатися. Роланд знав, що батько й мати цим займаються. Щодо техніки виконання цього акту його вже давно просвітили, але уявний образ мальовничої пози породжував якесь душевне сум’яття і дивний комплекс вини. Через кілька років Сюзанна розповість йому історію Едіпа, яку він переварить із тихою задумою, міркуючи над незрозумілим і кривавим трикутником, що його становили батько, мати й Мартен, відомий у деяких місцевостях під іменем Фарсона, доброго чоловіка. А якби він захотів додати й самого себе, то вийшов би чотирикутник.

Схил Вішальників розташовувався на Тонтонському шляху, і в цьому була певна іронія долі, яку міг би гідно оцінити хіба що Катберт — Роланд цього не розумів. Але навдивовижу велична і зловісна шибениця, незграбний силует якої вимальовувався на тлі яскравого синього неба, нависаючи над трактом для диліжансів, справила на нього незабутнє враження.

Цього дня обох хлопців звільнили від ранкових занять. Корт не без зусиль упорався з читанням записок від батьків: ворушив губами, час від часу киваючи головою. Закінчивши читати, він дбайливо сховав папірці в кишеню. Навіть тут, у Ґілеаді, папір був на вагу золота. Коли два аркуші опинилися в безпечному місці, Корт звів погляд у світанкове небо, забарвлене в синьо-фіолетові відтінки, і знову кивнув.

— Чекайте тут, — звелів він і пішов до перехнябленої камінної хижки, що слугувала йому житлом.

Повернувся він з окрайцем висівкового прісного хліба, розломив його навпіл і вручив кожному по шматку.

— Коли все скінчиться, покладіть це йому під черевики. І глядіть же зробіть, як я кажу, а то духопелитиму вас увесь наступний тиждень.

Зрозуміти, навіщо це потрібно, вони змогли тільки тоді, коли приїхали на місце верхи на Катбертовому мерині. Вони були перші, до прибуття інших залишалося ще добрих дві години, а до страти — чотири, тож Схил Вішальників був безлюдним, тільки граки й круки були скрізь, куди не кинь оком. Галасливі птахи обсіли масивну поперечну балку, що височіла над лядою люка — механізмом спорядження в потойбічний світ, — рядком сиділи уздовж краю помосту, змагалися за місце на сходах.

— Трупи залишають птахам, — пробурмотів Катберт.

— Давай піднімемося нагору, — запропонував Роланд.

Катберт глянув на нього якось сполохано.

— Туди? Гадаєш…

Роланд нетерплячим жестом перебив:

— До страти ще сила-силенна часу. Ніхто нас не застане.

— Ну гаразд.

Вони повільно рушили до місця страти, і птахи знялися в повітря, каркаючи й кружляючи, наче юрба сердитих селян, у яких відняли землю й майно. Їхні однобарвно чорні тільця чітко виділялися на тлі чистого неба Внутрішнього Світу, освітленого першими променями сонця.

І тут Роланд уперше відчув, якою насправді величезною була його причетність до цієї страти. Ця деревина не належала до благородних порід і не була частиною машини Цивілізації, що вселяла благоговійний страх, — просто така собі покороблена сосна з Баронського лісу, закаляна ляпками білого пташиного посліду. Ці білі цятки були скрізь — на сходах, поручнях, помості, — сморід стояв страшенний.

Повернувшись до Катберта, вражений, наляканий Роланд побачив в очах друга такий самий вираз.

— Я не можу, — прошепотів Катберт. — Ро, я не можу на це дивитися.

Роланд хитнув головою. У цьому всьому був для них певний урок, але темою його стане не радісне і приємне, а щось стародавнє, відстале, з потворними формами. Ось чому батьки дозволили їм приїхати. І в Роланді заговорила звична німа осляча впертість, тож, щоб з усім цим упоратись, він виявив неабияку стійкість і моральну силу та взяв себе в руки.

— Зможеш, Берте.

— Я не засну ввечері.

— Значить, так тому й бути, — відказав Роланд, не розуміючи, до чого тут сон.

Зненацька Катберт вхопив Роланда за руку й подивився на нього з такою невимовною мукою, що Роланда знову охопили сумнів і розпач від того, що вони прийшли на кухню західного крила того вечора. Батько був правий. Бодай йому не знати. Краще б усі чоловіки, жінки й діти у Тонтоні померли й перетворилися на прах, ніж те, що має статися.

А втім. Все ж. Це був для нього урок, хай навіть варварський, ніби напівукопана в землю річ з гострими краями, і він не дозволить страху взяти над собою гору.

— Давай не підемо туди, — попросив Катберт. — Ми вже все побачили.

І Роланд знехотя кивнув, відчуваючи, що ситуація (хоч би якою вона була) виходить з-під його контролю. Корт (він знав це напевно) сильними ударами збив би їх із ніг, а потім змусив піднятися на поміст, крок за кроком долаючи відстань і кленучи долю… дорогою сьорбаючи носом і втягуючи у горло свіжу кров, на смак як солоне варення. Мабуть, Корт накинув би на перекладину нову мотузку і змусив би їх по черзі просунути голову в петлю, а ще примусив би їх постояти так на ляді люка, аби пережити це відчуття. І якби котрийсь із них схлипнув чи з переляку обмочився, Корт одразу ж вліпив би йому потиличника. І, звісно, мав би рацію. Уперше в житті Роланд зрозумів, що ненавидить свій статус дитини і прагне якомога швидше подорослішати.

Перед тим як відвернутися, він неквапом підчепив нігтем і відламав від поручнів тріску, поклавши її до нагрудної кишені.

— Навіщо ти це зробив? — спитав Катберт.

Він хотів сказонути у відповідь щось хвацьке, на зразок: «Та так, на щастя!..» — але лише подивився на Катберта і похитав головою.

— Просто хочу мати її при собі. Завжди.

Відійшовши від шибениці, вони сиділи на землі в очікуванні страти. Десь за годину почав підтягуватися місцевий люд. Переважно це були сім’ї, що приїхали на роздовбаних таратайках і возах, прихопивши з собою сніданок у критих кошиках, де лежали холодні налисники з варенням із ягід дикої фітолаки. У Роланда забурчало в животі від голоду, і він знову з розпачем подумав, куди ж поділися шляхетні манери, його ж цього навчали, а тепер ось доводиться гадати, чи це, бува, не брехня. А може, це скарби, які надійно переховують глибоко всередині мудреці… Йому хотілося в це вірити, але водночас здавалося, що Гекс у брудному білому одязі, який бродив своєю чадною кухнею в підвалі й покрикував на кухарчуків, мав більшу гідність. Розгніваний і збентежений, Роланд вертів у руках тріску з шибениці. Катберт із незворушним виразом обличчя лежав поряд.

Врешті-решт виявилося, що в страті нема нічого такого особливого. І це втішило Роланда. Гекса привезли у відкритому возі, але впізнати його можна було тільки з величезного обхвату тіла, бо очі йому зав’язали широким шматом чорної тканини, що закривав обличчя. Дехто з натовпу почав кидати каміння, але основна маса не відривалася від сніданку й просто споглядала.

Не надто добре знайомий Роландові стрілець (він тішився з того, що не його батько витягнув чорний камінь) обережно повів Гекса вгору сходами. Двоє Вартових пройшли вперед, зайняли свої позиції обабіч люка. Коли Гекс і стрілець-кат зійшли нагору, екзекутор накинув мотузку із зашморгом на перекладину, а потім — на шию кухареві й затягував вузол доти, доки він не опинився біля лівого вуха. Птахів не було видно, але Роланд знав, що вони десь причаїлися й очікують на здобич.

— Ти хочеш покаятися? — спитав вішатель.

— Мені нема в чому каятися, — відповів Гекс. Слова він вимовляв легко, та й голос, навдивовижу, був сповнений гідності, попри те що рота йому прикривала ганчірка, яка звисала на обличчя. Тканина злегка тріпотіла на приємному вітерці, що вже посилювався. — Я не забув обличчя свого батька: його образ завжди був зі мною.

Роланд швидко оглянув натовп, і побачене його стурбувало: невже юрба співчуває? Навіть захоплюється? Обов’язково треба спитати в батька. Певне, темні часи настали, якщо зрадників називають героями (чи навпаки, невесело подумав він). Авжеж, темні часи. Шкода, що він не надто добре все розуміє. Зненацька стрельнула в голові думка про Корта й хліб, який він їм дав. Він відчув презирство — не за горами той день, коли Корт йому прислужуватиме. Але, мабуть, не Катбертові. Мабуть, Берт не витримає Кортового прицільного вогню й залишиться пажем чи грумом (або, що стократ гірше, стане напахченим дипломатом, який гає час у приймальнях чи зазирає у шарлатанські магічні кристали разом із маразматичними королями й принцами). Але Роланда така доля не спіткає. Він це знав напевне. Його призначення — відкриті простори й довгі поїздки верхи. Пізніше, на самоті, він дивуватиметься з того, що така доля могла здаватися йому бажаною.

— Роланде?

— Я тут. — Він узяв Катберта за руку, і їхні пальці міцно сплелися.

— Тебе звинувачують у масовому вбивстві й підбурюванні до заколоту, — виголосив кат. — Ти перейшов межу дозволеного в цьому світі, і я, Чарльз, син Чарльза, відправляю тебе у вічну пітьму.

Натовп загомонів, подекуди прозвучали нарікання.

— Я ніколи…

— Розповіси свою байку в пеклі, недолюдку, — сказав Чарльз, син Чарльза, й обома руками в жовтих екзекуторських рукавицях натиснув на важіль.

Ляда люка впала в отвір. Втративши опору, ноги Гекса, який досі намагався щось сказати, блискавично провалилися вниз. Ця мить назавжди закарбувалася в пам’яті Роланда. Провалюючись, кухар намагався говорити. І де ж закінчить він останнє речення, почате на землі? Слова обірвалися, коли пролунав хрускіт, звук, що нагадував гучне потріскування оберемка смолистих соснових гілок у коминці.

Але загалом Роланд думав, що буде страшніше. Кухареві ноги один раз смикнулися й розійшлися у вигляді широкої літери V. Юрба вдоволено засвистіла. Вартові, що досі стояли виструнчившись, розслабилися й почали неуважно збирати речі. Чарльз, син Чарльза, повільно спустився сходами, осідлав коня і поїхав геть, грубо торуючи собі шлях крізь натовп галасливих любителів поснідати на природі. На ходу огрів арапником кількох роззяв, що забарилися, і вони стрімко порснули навсібіч.

Після цього натовп швидко розбрівся в різні боки, і за сорок хвилин не залишилося нікого, крім двох хлопчаків, які сиділи на невеличкому узвишші. Чуючи нову здобич, на поле вже зліталися птахи. Один крук по-свійськи опустився на плече покійника і почав тицяти клювом у блискучу сережку в формі кільця, яку Гекс завжди носив у правому вусі.

— Це ніби не він, він зовсім на себе не схожий, — сказав Катберт.

— Та ні, схожий, — впевнено заперечив Роланд, коли вони наближалися до шибениці з хлібом у руках.

Катберт розгубився.

Під перекладиною вони стали й подивилися на скоцюрблений труп, що погойдувався. А Катберт зухвало простягнув руку і торкнувся волохатої щиколотки. Тіло перекрутилося навколо своєї осі й знову повторило рух маятника.

Потім вони швидко розламали хліб і розкидали великі крихти під ногами повішеного. А коли вже від’їжджали верхи, Роланд озирнувся — лише один раз. Поле рясніло птахами, їх були тисячі. І нарешті він збагнув, що хліб має лише символічне значення.

— Оце так видовище, — зненацька озвався Катберт. — Це… я… мені сподобалося. Правда, сподобалося.

Роланда це зізнання не шокувало, хоча сам він від цього видовища був далеко не в захваті. Але, схоже, зрозумів, що мав на увазі Берт. І, можливо, кар’єра дипломата його омине, попри всі його дотепи й невимушеність у розмові.

— Не знаю чому, — відповів він, — але це було щось. Тут жодних сумнівів бути не може.

Минуло п’ять років, і країна підкорилася доброму чоловікові, але на той час Роланд уже був стрільцем, його батько лежав у могилі, мати загинула від руки власного сина… а світ зрушив із місця.

І потяглися довгі роки безкінечних мандрів.

— Глянь-но! — сказав Джейк, показуючи на щось угорі.

Стрілець підвів голову, і тут же озвалося праве стегно — відчувши гострий біль, він скривився. Вже два дні минуло відтоді, як вони ступили на землю передгір’я, і хоча бурдюки вже майже спорожніли, тепер це не мало жодного значення. Невдовзі в їхньому розпорядженні буде море води — пий донесхочу.

Він подивився в напрямі, куди показував Джейків палець, — повз зелену гірську рівнину й голі осяйні скелі та вузькі міжгір’я над нею… вгору, на саму засніжену вершину.

Далеко-далеко вгорі виднілася ледь помітна крихітна цятка. Це могла бути одна з тих порошинок, які в сонячному промінні завжди бігають перед очима (тільки ця була нерухомою), і стрілець зрозумів, що це чоловік у чорному, який надзвичайно спритно піднімається схилом, малесенька мошка на широченній гранітній стіні.

— Це він? — спитав Джейк.

Стрілець дивився на позбавлену індивідуальності цятку, що десь там, далеко, виконувала свої акробатичні трюки, і його гнітило передчуття якогось лиха.

— Так, Джейку, то він.

— Як думаєш, ми наздоженемо його?

— З цього боку — ні. Лише з того боку. І тільки якщо не гаятимемо тут часу на базікання.

— Гори такі високі! — сказав Джейк. — А що там, з того боку?

— Не знаю. Навряд чи хто-небудь взагалі знає. Колись, може, й знали. Ходімо, хлопчику.

Вони знову почали сходження. Під ногами осипалися дрібні камінці, пісок струменів униз, до пустелі, що розляглася в них за спинами, наче пласке гаряче деко без кінця й краю. Над головами в них, високо вгорі, чоловік у чорному невпинно піднімався вище й вище. Озирався він чи ні — зрозуміти було годі. Здавалося, він перестрибує через неймовірні провалля, видирається на прямовисні схили. Раз чи двічі він зникав із поля зору, але потім знову виринав, аж поки фіолетова завіса сутінок не сховала його від їхніх поглядів. Тоді вони розбили на ніч табір. Хлопчик майже не говорив, і стрілець подумав, чи не знає Джейк про те, що сам він уже інтуїтивно відчув. Йому згадалося обличчя Катберта: розпашіле, розгублене, схвильоване. Згадався хліб. Птахи. «Кінець завжди такий, — подумав він. — Знову й знову все закінчується саме так». Пошуки пригод і шляхи ведуть тебе далі й далі, але закінчуються вони в тому самому місці — на землі, де скоюється вбивство.

Та, мабуть, є на світі один-єдиний виняток — дорога до Вежі. Там ка покаже своє істинне обличчя.

Хлопчик, якому судилося стати жертвою, невинне юне дитя, обличчя котрого освітлювалося полум’ям крихітного вогнища, від утоми не витримав і задрімав над своєю вечерею з бобів. Стрілець дбайливо вкрив його попоною, а сам згорнувся калачиком і заснув.