Історик

Розділ 49

Кілька років тому серед паперів батька я знайшла записку, про яку не згадувала б тут, якби вона не була єдиним свідченням про його любов до Хелен з тих, що будь-коли потрапляли в мої руки, окрім його листів до мене. Він не вів щоденника, а записи, які він робив для себе, переважно стосувались роботи: міркування над дипломатичними проблемами, над історією, особливо, якщо це було пов’язано з міжнародними конфліктами. Міркування, лекції й статті зараз знаходяться у бібліотеці його фонду, а в мене залишився один запис, який він робив для себе — і для Хелен. Я знала, що мій батько був людиною, відданою фактам, ідеям, але не поезії, через що цей документ ще дорожчий для мене. Це не дитяча книжка, і я хочу викласти факти якнайдокладніше, тому я включила сюди цей особистий лист, незважаючи на свої сумніви. Цілком можливо, що він написав й інші подібні листи, але в його дусі було знищити їх (можливо, він спалив їх у маленькому садку за нашим будинком в Амстердамі). Пригадую, в дитинстві я іноді знаходила якісь папери в маленькій кам’яній грубці. Цей лист, мабуть, уцілів випадково. У листі не проставлено дату, тому я не впевнена, до якого відрізку часу варто віднести його оповідь. Я залишила його таким, тому що в ньому розповідається про перші дні їхньої любові, хоча біль і страждання в цьому листі наштовхують мене на думку, що він писав його, коли вже не міг відіслати адресатові.

На цьому лист батька обривається, і мені залишається тільки повернутися до його більш стриманих листів до мене.

Розділ 50

Тургут Бора й Селім Аксой чекали на нас у стамбульському аеропорту.

— Поле! — Тургут обійняв, поцілував мене й стис мої плечі. — Мадам професор! — він стис руку Хелен у двох своїх. — Слава Богові, ви цілі й здорові. Із тріумфальним поверненням!

— Я б не назвав його тріумфальним, — сказав я, мимоволі розсміявшись.

— Подивимось, подивимось! — вигукував Тургут, плескаючи мене по спині. Селім Аксой привітав нас більш стримано. За годину ми вже були у квартирі Тургута, місіс Бора явно була рада нашому поверненню. Ми з Хелен були у захваті, побачивши її: сьогодні вона була в блідо-голубій сукні, схожа на весняну квіточку. Вона здивовано подивилася на нас.

— Нам подобається ваша сукня! — пояснила Хелен, беручи маленьку руку місіс Бора у свою.

Місіс Бора розсміялася.

— Дякую, — сказала вона. — Я сама шию собі одяг.

Потім вони із Селімом Аксоєм подали каву і страву, яку вона назвала «бюрек» — печений рулет із солоним сиром усередині, а до того ще п’ять чи шість страв.

— А тепер, друзі мої, розповідайте, про що ви дізналися.

Це була довга історія, але разом ми розповіли про конференцію в Будапешті, про мою зустріч із Г’ю Джеймсом, про історію матері Хелен і про листи Россі. Тургут слухав, широко розкривши очі, коли ми говорили про знайдену Г’ю Джеймсом книгу із драконом. Переказуючи все це, я усвідомив, що ми насправді багато чого дізналися. На жаль, нічого не підказувало нам, де перебуває Россі.

Тургут, у свою чергу, повідомив, що за час нашої відсутності в них були серйозні проблеми: дві ночі тому на його друга архіваріуса вдруге напали в нього на квартирі. Чоловік, який мусив стежити за ним, заснув і нічого не бачив. Тепер у нього новий сторож, котрий, як вони сподівалися, буде уважнішим. Вони вжили всіх запобіжних заходів, але бідолашний містер Ерозан почувався ще гірше.

Але були ще новини. Тургут допив каву одним ковтком і пішов у свій похмурий кабінет, звідти він щось приніс. (Я був радий, що сьогодні він не запрошував до свого кабінету.) Він вийшов із зошитом у руках і знову сів поруч із Селімом Аксоем. Обидва серйозно подивились на нас.

— Я вже казав по телефону, що ми знайшли лист, поки вас не було, — почав Тургут. — Оригінал листа написано слов’янською, давньою метою християнської церкви. Як я вже говорив, його написав чернець із Карпат, там ідеться про його подорож у Стамбул. Мій друг Селім здивований, що він написаний не латиною, але, напевно, цей чернець був слов’янином. Прочитати зараз же?

— Звісно, — сказав я, але Хелен підвела руку.

— Одну хвилину, будь ласка. Як і де ви знайшли його?

Тургут схвально кивнув.

— Містер Аксой знайшов його в архіві, у тому, який ви відвідували разом із нами. Він днями сидів там і переглядав манускрипти п’ятнадцятого сторіччя. Цей він знайшов разом із документами з таких самих церков, з чого видно, що християнським церквам було дозволено працювати в Стамбулі під час правління Завойовника та його послідовників. В архіві мало таких документів, тому що вони переважно зберігалися в монастирях і особливо охоронялися патріархом Константинопольським. Але кілька документів усе-таки потрапило в руки султана, зокрема ті, у яких ішлося про нові угоди щодо церков у імперії, такі угоди називалися «фірмани». Іноді султан одержував такі листи… (як по-вашому?) петиції із приводу якогось церковного питання. Такі документи теж є в архіві.

Він стисло переклав усе Аксою, який хотів дещо пояснити.

— Так, мій друг хоче повідомити корисну інформацію. Він нагадав мені, що коли Завойовник захопив місто, він призначив християнам нового патріарха — Геннадія. — Аксой, почувши ім’я, жваво кивнув. — У султана з Геннадієм були дружні стосунки, — я ж говорив вам, що Завойовник був толерантним до християн, як тільки завоював їх. Султан Мехмед попросив Геннадія написати трактат про православну віру, потім цей рукопис переклали, і він зберігався в його особистій бібліотеці. Є копія цього перекладу в архіві. Існують також копії кількох церковних хартій, за якими вони мусили підкорятися Завойовникові, ці копії теж зберігаються в архіві. Містер Аксой переглядав одну із цих хартій і між двома сторінками знайшов цей лист.

— Дякую вам, — Хелен відкинулася на подушки.

— На жаль, я не можу показати вам оригінал, нам не дозволено забирати його з архіву. Ви можете самі піти й подивитися, поки ви тут, якщо, звичайно, бажаєте. Він написаний прекрасним почерком на маленькому аркуші пергаменту з одним обірваним краєм. А тепер я прочитаю вам наш переклад англійською. Запам’ятайте, що це переклад із перекладу, отож деякі нюанси могли зникнути.

Він прочитав нам:

Коли Тургут закінчив, запала глибока тиша, і він розсіяно погладжував свою сиву гриву. Ми з Хелен перезирнулись.

— Рік Бога нашого 6985-й? — нарешті перепитав я. — Що це означає?

— На середньовічних документах дати позначаються, починаючи від створення світу, — пояснила Хелен.

— Так, — кивнув Тургут, — рік 6985-й за сучасним відліком — 1477-й.

Я не втримався й зітхнув:

— Дуже цікавий лист, у ньому йдеться про щось важливе. Але я гублю тут слід, — відзначив я із сумом. — За датою можна сказати, що цей документ пов’язаний із тим, що містер Аксой знайшов раніше. Але де доказ того, що чернець, який написав цього нового листа, — з Карпат? І чому ви думаєте, що це пов’язано із Владом Дракулою?

Тургут посміхнувся.

— Чудові питання, як завжди, мій любий скептику. Дозвольте мені відповісти на них. Як я й говорив вам, що Селім дуже добре знає місто. Тож коли він знайшов цей лист і зрозумів, що той може бути корисним, то відніс його своєму другові, хоронителеві давньої бібліотеки монастиря святої Ірини (він усе ще існує). Цей друг переклав лист турецькою і дуже зацікавився тим, що в листі згадувався його монастир. Але ніяких записів про такий візит 1477 року він не знайшов — або їх зовсім не було, або вони давно загублені.

— Якщо місія, про яку вони говорили, була секретною і небезпечною, — зазначила Хелен, — вони не стали б про неї писати.

— Цілком правильно, мадам. — Тургут кивнув їй. — У будь-якому разі друг Селіма допоміг нам в одному важливому питанні: він перерив історію найдавнішої церкви й виявив, що настоятель Максим Євпраксій, якому адресовано цього листа, наприкінці життя був головним настоятелем на Святій горі Афон. Але 1477 року, коли писався цей лист, він був настоятелем монастиря на озері Снагов. — Тургут вимовив ці слова підкреслено урочисто.

Якийсь час ми сиділи в тиші. Нарешті Хелен заговорила:

— Ми люди Бога, ми з Карпат!

— Перепрошую? — Тургут уважно подивився на неї.

— Так! — миттю підхопив я думку Хелен. — «Люди з Карпат». Це з пісні, народної пісні, яку Хелен знайшла в Будапешті.

Я розповів їм про те, як ми перегортали стару книгу пісень у бібліотеці Будапештського університету, про гарну гравюру у верхній частині сторінки: зображення дракона і церкви серед дерев. Брови Тургута звелися майже до його густого волосся, коли я розповідав про це, водночас риючись у своїх паперах.

— Де ж це? — за мить я знайшов у своєму портфелі переписаний від руки переклад. «Боже, а що, як я коли-небудь загублю цей портфель?!» — подумав я, і вголос прочитав вірш, роблячи паузи, щоб Тургут переклав Селіму й місіс Бора:

— О, як цікаво й страшно, — зітхнув Тургут. — Чи всі ваші народні пісні такі, мадам?

— Так, більшість із них, — засміялась Хелен.

І я раптом зрозумів, що забув про те, що вона сидить поруч зі мною. Я ледь стримувався, щоб не простягнути руку й не обійняти її, не милуватися її посмішкою або пасмом чорного волосся на її щоці.

— А наш дракон захований угорі серед дерев… Має бути якийсь зв’язок.

— Як би мені хотілося відшукати його, — зітхнув Тургут.

Він раптом ударив по столі з такою силою, що наші чашки підскочили.

Його дружина ніжно торкнулася руки чоловіка, і він заспокійливо взяв її за руку.

— Ні, послухайте, чума!

Він подивився на Селіма, і вони швидко обговорили щось турецькою.

— Що? — Хелен напружено звузила очі. — Чума в пісні?

— Так, моя люба. — Тургут поправив волосся. — Крім листа, ми знайшли ще один факт про Стамбул того періоду — про це мій друг Аксой уже знав. Наприкінці літа 1477 року, коли в Стамбулі стояла небувала спека, почалося те, що наші історики називають «малою чумою». Вона забрала чимало життів у старому кварталі міста — Пера, зараз ми називаємо цей район Галата. Перш ніж спалити померлого, у серце трупа встромляли кілок. Це дуже незвичайно, говорить Селім, тому що тіла нещасних зазвичай спалювали за воротами міста, аби запобігти зараженню. Але це була коротка чума, і тоді померло не так багато людей.

— Ви гадаєте, що ці ченці, якщо це ті самі, принесли в місто чуму?

— Точно ми не можемо стверджувати, — визнав Тургут. — Але якщо ваша пісня говорить про тих самих ченців…

— Мені спало на думку, — Хелен поставила чашку на стіл. — Я не можу згадати, Поле, чи розповідала я тобі про те, що Влад Дракула одним із перших у військовій стратегії використав (як ви кажете) заразу?

— Бактеріологічну зброю, — додав я. — Г’ю Джеймс розповідав мені.

— Так, — Хелен підігнула ноги. — Коли султан нападав на Валахію, Дракула посилав людей, хворих на чуму або віспу, в оттоманський табір, переодягненими турками. Вони, перш ніж померти, мали заразити якнайбільше людей.

Якби це не було так жахливо, я б посміхнувся. Володар Валахії так само винахідливий, як і жахливий — розумний і небезпечний ворог. Раптом я помітив, що думаю про нього в теперішньому часі.

— Розумію, — кивнув Тургут. — Ви хочете сказати, що ченці, якщо це справді були ті самі ченці, принесли із собою чуму з Валахії.

— Але дещо залишається незрозумілим, — насупилася Хелен. — Якщо хтось із них хворів на чуму, то чому настоятель із монастиря святої Ірини дозволив їм залишитися?

— Мадам, ви маєте рацію, — визнав Тургут. — Хоча, якщо йдеться не про чуму, а про якесь невідоме захворювання… Але ми не можемо цього перевірити.

Ми сиділи мовчки, відчуваючи, що зайшли у безвихідь.

— Навіть після завоювання багато православних ченців ходили на прощу до Константинополя, — нарешті зауважила Хелен. — Може, це була просто група богомольців.

— Але вони шукали щось, чого не знайшли за час паломництва, принаймні, у Константинополі, — заперечив я. — А брат Кирил говорить, що вони збиралися в Болгарію під виглядом прочан, — отже, насправді вони не були прочанами.

Тургут почухав потилицю.

— Містер Аксой думав про це, — сказав він. — Він розповів мені, що під час захоплення міста в церквах Константинополя було викрадено або знищено багато християнських реліквій: ікон, хрестів, святих мощей. Звісно, 1453 року там було не так уже й багато скарбів, не те що під час розквіту Візантії, адже ви, без сумніву, знаєте про це: найкращі речі були викрадені під час хрестового походу 1204 року, їх відвезли назад у Рим і Венецію та в інші західні міста. — Тургут підняв руки на знак протесту. — Мій батько розповідав мені про чудову кінну базиліку в Сан-Марко у Венеції, яку вкрали з Візантії під час хрестових походів. Християнські загарбники були такими самими грабіжниками, як і оттоманські, розумієте? У кожному разі, друзі мої, під час нападів 1453 року деякі скарби церкви було заховано, а деякі відвезено ще до облоги міста султаном Мехмедом і сховано за межами монастирських стін або таємно вивезено до інших країн. Якщо наші ченці були прочанами, можливо, вони повернулися, сподіваючись побачити святиню, але не знайшли її. Можливо, настоятель іншого монастиря розповів їм, що чудотворну ікону вивезли в Болгарію. Але у листі ми не можемо знайти підтвердження.

— Тепер я розумію, чому ви хочете, щоб ми поїхали в Болгарію. — Я знову придушив бажання взяти Хелен за руку. — Хоча не уявляю, як ми можемо там дізнатися більше про цю історію, не кажучи вже про те, чи зможемо ми туди виїхати. Ви впевнені, що в Стамбулі більше нема чого шукати?

Тургут похитав головою і взяв забуту чашку кави.

— Я використав кожен канал, про який тільки можна подумати, включаючи ті, про які, на жаль, я не можу вам повідомляти. Містер Аксой переглянув усе у своїх особистих книгах, у бібліотеках своїх друзів, в університетському архіві. Я розмовляв з усіма істориками, яких тільки міг розшукати, включаючи тих, хто вивчає цвинтарі Стамбула. Ви бачили наші прекрасні цвинтарі? Ми не знайшли жодного згадування про те, що в той період був похований іноземець. Може, ми пропустили щось, але не знаю, де ще можна шукати, принаймні, зараз. — Він суворо подивився на нас: — Я знаю, вам дуже важко потрапити в Болгарію. Я б сам поїхав, якби не той факт, що мені це буде зробити набагато складніше, друзі мої. Оскільки я турок, то не можу відвідувати навіть академічні конференції. Ніхто ненавидить нащадків Оттоманської імперії так, як болгари.

— О, румуни теж стараються, — запевнила його Хелен із посмішкою, на яку посмішкою відповів Тургут.

— Але, Боже мій! — я обперся на подушки дивана, відчуваючи ті хвилі нереальності, які напливали на мене із високою частотою. — Я не уявляю, як ми це зробимо.

Тургут нахилився до мене й поклав переді мною англійський переклад листа ченців.

— Він теж не уявляв.

— Хто? — застогнав я.

— Брат Кирил. Послухайте, друзі мої, коли зник Россі?

— Понад два тижні тому, — зізнався я.

— Вам не можна гаяти часу. Ми знаємо, що Дракула не в могилі у Снагові. Ми думаємо, що він не був похований у Стамбулі Але… — він постукав по документу, — у нас є один доказ. Чого саме — ми не знаємо, але 1477 року хтось із монастиря на Снагові вирушив у Болгарію або намагався це зробити. Це треба простежити. Якщо ви нічого не знайдете, знайте, що ви зробили все можливе. Потім ви можете повернутися додому й оплакувати вашого викладача з чистою совістю, а ми, ваші друзі, завжди будемо шанувати вашу звитягу. Але якщо ви не спробуєте, то завжди будете відчувати сумніви й докори сумління.

Він знов узяв переклад, провів по ньому пальцем і прочитав уголос:

— «Нам дуже небезпечно залишатися тут навіть на день, ми будемо в більшій безпеці в язичницьких землях, ніж тут». Оце, друзі мої, покладіть у ваші валізи. Це копія тексту англійською. Разом із нею даю вам копію слов’янською, котру переписав чернець — друг містера Аксоя.

Тургут нахилився вперед.

— Більш того, я довідався, що в Болгарії є вчений, у якого ви можете попросити про допомогу. Його звати Антон Стойчев. Моєму другові Аксою дуже подобаються його праці, вони опубліковані багатьма мовами.

Селім Аксой кивнув, почувши це ім’я.

— Стойчев знає про середньовічні Балкани більше, ніж будь-хто інший, особливо про Болгарію. Він живе поблизу Софії. Вам треба знайти його.

Раптом Хелен узяла мене за руку, відкрито, при всіх, не соромлячись. Я думав, ми будемо приховувати наші стосунки навіть серед друзів. Я побачив, як після цього руху Тургут опустив очі. Теплі зморшки навколо його очей і рота стали ще глибшими, а місіс Бора щиро подивилася на нас, обхопивши своїми дитячими рученятами коліна. Було очевидно, що вона схвалювала наш союз, і я раптом відчув тепло благословення цих добрих людей.

— Тоді я зателефоную тітці, — рішучим тоном сказала Хелен, стискаючи мої пальці.

— Єві? Але що вона може зробити?

— Як ти вже знаєш, вона може зробити все. — Хелен посміхнулася мені: — Ні, насправді я не знаю, чи зможе вона допомогти. Але в неї є як друзі, так і вороги в таємній поліції нашої країни, вона понизила голос, ніби всупереч собі, — а в них є друзі по всій Східній Європі. І вороги, звичайно ж, — вони всі стежать один за одним. Але вона може наразитися на небезпеку — оце мене і хвилює. І нам треба буде дати великого-великого хабаря.

— «Бакшиш», — Тургут кивнув. — Звичайно. Ми із Селімом думали про це. Ми зібрали двадцять тисяч лір, які ви можете використати. Хоча я не можу поїхати з вами, я допоможу вам чим тільки зможу, як і містер Аксой.

Я уважно подивився на них, вони сиділи просто перед нами із серйозними обличчями, забувши про каву. Щось у їхніх обличчях: у Тургута — велике й рум’яне, в Аксоя — ніжне й тонке, обоє уважні, спокійні, але й однаково рухливі — раптом здалося мені знайомим. Мене поглинуло почуття, яке я не міг назвати, і за мить питання застигло на моїх губах. Я ще дужче стис руку Хелен у своїй, цю сильну, тверду, уже улюблену руку, і подивився в темні очі Тургута.

— Хто ви? — запитав я.

Тургут і Селім перезирнулися, щось пройшло між ними. Потім Тургут сказав низьким, чітким голосом:

— Ми працюємо на султана.

Розділ 51

Ми з Хелен разом відсахнулися. На мить я подумав, що Тургут і Селім можуть бути пов’язані з темними силами, але поборов бажання однією рукою схопити портфель, другою — Хелен і вибігти з цього дому. Хіба що через окультні науки могли працювати на давно мертвого султана ці люди, яких я вважав своїми друзями? Насправді всі султани були мертві, тому, кого б не мав на увазі Тургут, вони вже знаходилися поза межами цього світу. Мабуть, вони набрехали нам і в іншому?!

Моє сум’яття обірвав голос Хелен. Вона нахилилася вперед, бліда, з широко розкритими очима, але питання поставила спокійно і дуже просто, як і було потрібно в тій ситуації. Спочатку це питання здалося мені настільки звичайним, що я не відразу його зрозумів.

— Професоре Бора, — сказала вона повільно. — Скільки вам років?

Він посміхнувся їй:

— О, моя люба мадам, якщо ви хочете знати, чи не п’ятсот років мені, відповім: на жаль, ні. Я працюю на Величного й Чудового Спасителя світу, султана Мехмеда II, але мені не була надана незрівнянна честь зустрітися з ним.

— Тоді що, зрештою, ви хочете нам сказати? — не витримав я.

Тургут знову посміхнувся, а Селім по-доброму кивнув.

— Я взагалі не збирався говорити вам цього, — сказав Тургут. — Але оскільки ви багато в чому нам довіряєте, а також тому, що ви ставили такі проникливі питання, ми пояснимо. Я народився як нормальна людина 1911 року і сподіваюся померти у своїй власній постелі звичайним чином приблизно у 1985-му, — він посміхнувся. — Проте мої предки — довгожителі, тому мені судилося сидіти на цьому дивані й тоді, коли вже буду занадто старий, щоб мене поважати. — Однією рукою він обійняв місіс Бора за плечі. — Містер Аксой теж того самого віку, на який виглядає. У нас немає нічого незвичайного. Але ми розповімо вам про те, що є найбільшою таємницею, яку ви мусите зберегти, що б там не було. Ми перебуваємо у Варті Півмісяця султана.

— Ніколи не чула про них, — сказала Хелен, насупившись.

— Ні, мадам професор, ви не чули. — Тургут подивився на Селіма, що сидів і терпляче слухав, намагаючись стежити за нашою розмовою, його зелені очі були тихими, як ставок.

— Ми вважаємо, що ніхто про нас не чув, за винятком членів Варти. Нас відбирають як секретну охорону із найелітніших полків яничарів.

Раптом я згадав ті кам’яні обличчя з яскравими очима, які бачив на картинах у палаці Топкапи: щільні лави воїнів навколо трону султана, готові кинутись на потенційного вбивцю або просто на опального царедворця.

Тургут, здавалося, читав мої думки, він кивнув:

— Я бачу, ви чули про яничарів. Розумієте, друзі, 1477 року Мехмед Великий і Прекрасний закликав до себе двадцятьох високоосвічених офіцерів, яким можна було довіряти, і таємно вручив їм новий символ Варти Півмісяця. Вони повинні були досягти однієї мети, навіть якщо треба буде — ціною власного життя. Ця мета полягала в тому, щоб вони не дозволяли Орденові Дракона нападати на нашу велику імперію, переслідувати й убивати членів цього Ордену, де б ми їх не зустріли.

Ми з Хелен вдихнули, але цього разу я був першим.

— Варта Півмісяця була заснована 1477 року, того року, коли ченці прийшли в Стамбул! — я намагався розгадати таємницю, вимовляючи це речення. — Але Орден Дракона був заснований задовго до того імператором Сигізмундом — 1400 року, правильно?

— Точніше це було 1408 року, друже мій. Звичайно, до 1477 року в султанів уже були проблеми з Орденом Дракона через його війни із імперією. Але 1477 року Великий Спаситель світу вирішив, що в майбутньому напади Ордену Дракона можуть становити ще більшу загрозу.

— Що ви маєте на увазі? — рука Хелен була холодною і нерухомо лежала на моїй.

— Навіть наші літописи не говорять про це точно, — зізнався Тургут. — Але я впевнений: це не збіг, що султан заснував Варту всього лише за місяць після смерті Влада Тепеса.

Він склав руки разом, ніби в молитві, хоча, я згадав, що його предки, мабуть, молилися розпростертими, обличчям униз.

— У хартії сказано, що Великий заснував Варту Півмісяця, аби переслідувати Орден Дракона, наймерзеннішого ворога великої імперії за всіх часів і в усіх світах: на землі і на морі й навіть після смерті.

Тургут нахилився вперед, очі його сяяли, а сиве волосся розкуйовдилось.

— Моя теорія така, що Великий відчував або навіть знав про те, якої небезпеки зазнає імперія після смерті Дракули. — Він заправив волосся назад. — Як ми вже знаємо, султан у той час зібрав документи про Орден Дракона — архів не є таємницею, але таємно використовується нашими членами й дотепер. А ще Селім знайшов цей незвичайний лист, а ви, мадам, — народну пісню: це ще один доказ того, що Великий мав підстави для хвилювання.

У мене в голові все ще крутилися питання:

— Але як ви й містер Аксой стали членами цієї Варти?

— Членство передається від батька до старшого сина — як у вас кажуть… посвячення? Синів посвячують, коли їм виповнюється дев’ятнадцять років. Якщо в батька сини не гідні чи немає синів, таємниця помирає разом із ним. — Тургут нарешті взяв у руки забуту кавову чашку, а місіс Бора наповнила її. — Відомості про Варту Півмісяця зберігалися так ретельно, що навіть інші яничари не знали, що серед них є таке товариство. Наш улюблений «фатих» — Завойовник — помер 1481 року, але Варта продовжує існувати. Яничари були великою силою й за часів панування слабких султанів, але ми зберігали нашу таємницю. Коли імперія припинила своє існування, ніхто не знав про нас, тому ми все ще існуємо. Батько Селіма Аксоя зберіг наші хартії під час першої великої війни, а Селім — під час останньої. Він і тепер зберігає їх у таємному місці — це наша традиція.

Тургут видихнув і зробив великий ковток кави.

— Здається, — сказала Хелен із деякою підозрою, — ви говорили, що ваш батько був італійцем. Як же він опинився у Варті Півмісяця?

— Так, мадам, — кивнув Тургут над своєю чашкою. — Мій дід із лінії матері був дуже активним членом Варти, він не міг пережити того, що його рід закінчиться після нього. У нього була тільки одна дочка. Коли він зрозумів, що Імперія закінчиться за його життя…

— Ваша мати! — вигукнула Хелен.

— Так, моя люба… — задумливо посміхнувся Тургут. — Так, не тільки у вас незвичайна мати. Я, здається, говорив вам, свого часу вона була однією з найосвіченіших жінок у своїй країні, і моєму дідові нічого не залишалося, як передати їй усі свої знання й амбіції, щоб підготувати її до служби у Варті. Вона зацікавилася технікою, тоді ця галузь знань ледве починала розвиватися. Після того, як її ввели до Варти, вона поїхала вчитися до Рима — там у діда були друзі. Вона досконало вивчила математику, читала чотирма мовами, включаючи грецьку й арабську.

Він сказав щось турецькою дружині й Селіму, і вони обоє схвально посміхнулися.

— Вона їздила верхи не гірше від вершників султана, та — хоча дуже мало хто знав про це — чудово стріляла.

Тургут підморгнув Хелен, і я згадав її маленький пістолет — де ж вона його зберігала?

— Від мого діда вона багато дізналася про лігвище вампіра і про те, як захистити живих від його злісних задумів. Ось її портрет, якщо ви хочете побачити.

Він підвівся й приніс нам її фото зі стола, дуже обережно передавши його в руки Хелен. Це був неймовірний знімок, дуже чіткий, — такі робили на початку сторіччя. Дама, що сиділа у стамбульській студії, була спокійною, але фотограф під своїм чорним покривалом уловив у її очах щось схоже на веселощі. На тлі чорної сукні її шкіра, здавалося, була без жодної вади. Її обличчя нагадувало риси Тургута, тільки ніс і підборіддя були тонші й ніжніші. Її обличчя було подібне до ранньої квітки на стеблині тонкої шиї — обличчя оттоманської принцеси. Волосся під капелюхом із пером зібране вгору, а очі посміхалися мені з гумором, і я пошкодував, що роки розділяють нас.

Тургут знову взяв рамочку в руки.

— Мій дід керувався розумом, коли вирішив перервати традицію й зробити її членом Варти. Саме вона знайшла окремі частини нашого архіву в інших бібліотеках і повернула їх у колекцію. Коли мені було п’ять років, вона вбила вовка біля нашого літнього котеджу. А коли мені виповнилося одинадцять, вона навчила мене їздити верхи й стріляти. Мій батько був дуже відданий їй, хоча вона лякала його своєї сміливістю: він завжди говорив, що поїхав за нею з Рима в Туреччину, щоб умовити її не зловживати хоробрістю. Як і більшість відданих дружин членів Варти, мій батько знав усе про неї й постійно хвилювався про її безпеку. Ось він… — Тургут показав на написаний олійними фарбами портрет біля вікна, який я ще раніше помітив.

Чоловік на ньому був солідною, приємною людиною в темному костюмі, із чорними очима й чорним волоссям, з ніжним виразом обличчя. Тургут розповів нам, що його батько вивчав історію італійського Ренесансу, але я міг легко уявити, як цей чоловік грав у камінці зі своїм сином, у той час як дружина дбала про більш серйозну освіту хлопчика.

Хелен ворухнулася поруч зі мною, тихенько витягнувши ноги.

— Ви сказали, що ваш батько був активним членом Варти Півмісяця. Що це означає? Чим ви займаєтесь?

Тургут кивнув із жалем:

— Цього, мадам, я не можу розповісти навіть вам. Деякі речі мають залишатися таємницею. Ми розповіли вам усе це тому, що ви запитали, — чи практично вгадали, — і тому, що ми хочемо, аби ви вірили в те, що ми допоможемо в кожному разі. Для Варти дуже важливо, щоб ви поїхали в Болгарію якомога швидше. Сьогодні Варта нечисленна, нас залишилося лише кілька людей, — він зітхнув. — У мене, наприклад, на жаль, немає сина чи дочки, кому я міг би передати свої знання, хоча містер Аксой виховує свого племінника в наших традиціях. Але ви повинні вірити, що вся сила оттоманів піде з вами так чи інакше.

Я придушив бажання, знову застогнати. Можливо, я міг сперечатися з Хелен, але сперечатися із таємною силою Оттоманської імперії було над мої сили. Тургут підніс палець:

— Мушу попередити вас: це дуже серйозно, друзі мої. Ми передали вам таємницю, що зберігалася — успішно, на нашу думку — п’ятсот років. У нас немає підстав вважати, що наш давній ворог знає про це, хоча він, без сумніву, боїться й ненавидить наше місто, як і за життя. У хартії Варти Його Величність записав: будь-кого, хто видасть таємницю Варти нашим ворогам, буде одразу суворо покарано. Такого ще не траплялося, наскільки я знаю. Але я прошу вас бути дуже обережними як заради себе, так і заради нас.

У його голосі не було ані злості, ані погрози, тільки глибоке занепокоєння. Я також почув невблаганну відданість, яка дозволила його султанові завоювати велике місто — раніше неприступне, гордовите місто візантійців. Говорячи: «Ми працюємо на султана», він мав на увазі саме це, хоча сам народився через півтисячоліття після смерті Мехмеда.

Сонце за вікнами вітальні сідало низько, рожевий промінь освітив велике обличчя Тургута, облагородивши його. Я подумав про те, як сподобався б Тургут Россі, як він побачив би в ньому живу історію, і мені стало цікаво, які питання поставив би йому Россі — мені вони навіть не спадали на думку!

Але правильні слова знайшла Хелен. Підвівшись так, що й ми всі підвелися за нею, вона простягнула руку Тургутові.

— Велика честь для нас те, що ви нам розповіли, — сказала вона, гордо дивлячись йому в обличчя. — Ми будемо зберігати вашу таємницю і волю султана навіть ціною наших життів.

Тургут поцілував їй руку, він був явно розчулений, Селім Аксой уклонився їй. Мені нічого не залишалося додати: забувши на якусь мить ненависть свого народу до оттоманських загарбників, вона говорила за нас обох.

Ми простояли б так цілий день мовчки, дивлячись одне на одного у світлі сутінків, якби телефон Тургута раптом не задзвонив. Він вибачився й пішов через кімнату, щоб відповісти, а місіс Бора почала складати посуд на мідну тацю. Тургут слухав кілька хвилин, люто говорив щось у слухавку, а потім різко повісив її. Він обернувся до Селіма й щось схвильовано сказав йому турецькою, Селім швидко надягнув свій потертий піджак.

— Щось трапилося? — запитав я.

— Так, на жаль. — Тургут ударив рукою в груди. — Бібліотекар, містер Ерозан. Чоловік, що залишився охороняти його, відійшов на мить, а зараз телефонує, щоб сказати, що на мого друга знову вчинено напад. Ерозан непритомний, а охоронець іде по лікаря. Це дуже серйозно. Третя атака ще й на заході сонця.

Уражений, я теж потягнувся за піджаком, а Хелен наділа туфлі, хоча місіс Бора ніжно намагалась утримати її. Тургут поцілував дружину, коли ми виходили, але я ще раз обернувся й побачив, яка бліда і перелякана жінка стоїть біля дверей.

Розділ 52

— Тут ми будемо спати? — невпевнено запитав Барлі.

Ми стояли в готельному номері в Перпіньяні. Це була кімната на двох, котру нам дав клерк після того, як ми назвали себе братом і сестрою. Він дав нам її, не заперечуючи, хоча з підозрою подивився на нас. Ми не могли дозволити собі окремих кімнат, і обоє знали про це.

— Ну? — нетерпляче сказав Барлі.

Ми подивилися на ліжко. Не було іншого місця: навіть килима на голій полірованій підлозі. Нарешті Барлі прийняв рішення, — для себе, принаймні. Поки я стояла, прикипівши до місця, він пішов у ванну з одягом і зубною пастою і з’явився за кілька хвилин у бавовняній піжамі, так само світлій, як і його волосся. Щось у цій картині, а також у безтурботності Барлі змусило мене розсміятися, навіть незважаючи на те, що в мене палали щоки. Тоді він теж розсміявся, і ми реготали, аж поки сльози не покотилися з очей. Барлі зігнувся навпіл, схопившись руками за живіт, а я вхопилася за край старої одежної шафи. У цьому істеричному реготі розчинилися напруження подорожі, мої страхи, невдоволення Барлі, хвилюючі листи батька, наші суперечки. Через кілька років я дізналася про вираз «fou rire» (нестримний, божевільний сміх), але тоді я вперше зазнала це у тому французькому готелі. Після мого першого «fou rire» пішли інші «перші» почуття. Барлі схопив мене за плечі так само незграбно, як я хвилину тому трималася за край шафи, але його поцілунок був ангельський і ніжний: його юнацький досвід ніжно проник у мою недосвідченість. Тепер я задихалася вже не від сміху.

Усі мої знання про кохання були почерпнуті з делікатних фільмів і книг, які бентежили уяву, але я не знала, що робити далі. Проте Барлі все зробив за мене, і я вдячно, хоч і незграбно, йому підкорялась. На той час, коли ми опинилися на твердому акуратному ліжку, я вже трохи дізналася про стосунки між коханцями та їхнім одягом. Розставання з кожним предметом одягу здавалося мені вирішальним кроком: піжамна сорочка Барлі була першою, вона оголила алебастровий торс і на диво мускулисті плечі. У боротьбі з моєю блузкою й жахливим білим ліфчиком я була на боці Барлі. Він сказав, що йому подобається моя смаглява шкіра, зовсім не така, як у нього — це була правда: моя рука ніколи не була такого оливкового кольору, як тоді, коли лежала поруч із білосніжною рукою Барлі. Він торкнувся мене рукою й провів по одягу, що залишився на мені, і я вперше зробила те саме з ним, відкриваючи для себе незнайомі контури чоловічого тіла. Я засоромилася при світлі півмісяця.

До речі, нам треба було так багато ще зробити, що ми більше не зняли жодного предмета одягу, і здавалося, минуло багато часу, перш ніж Барлі обійняв мене, зітхнув і пробурмотів: «Ти зовсім ще дитина», — а потім обійняв мене за плечі.

Коли він сказав це, я раптом зрозуміла, що він теж був дитиною, чудовою дитиною. Я думаю, що тієї миті я кохала його більше, ніж будь-коли.

Розділ 53

Квартира, у якій Тургут залишив містера Ерозана, знаходилася приблизно за десять хвилин ходи від його власної, точніше — за десять хвилин бігу, тому що нам усім довелося бігти, навіть Хелен на своїх підборах. Тургут бурмотів щось (клявся, лаявся) собі під ніс. Він узяв із собою маленьку чорну сумку, у якій, мабуть, були ліки на той випадок, якщо лікар не прийде або запізниться. І ось ми вже збігали сходами старого будинку. Ми злетіли за Тургутом, і він розчинив двері на останньому поверсі.

Будинок було поділено на кілька маленьких квартир: у головній кімнаті стояло одне ліжко, стільці й стіл, кімнату освітлювала одна лампа. Друг Тургута лежав на підлозі, укритий ковдрою, поруч із ним сидів чоловік: він підвівся, щоб привітати нас. Він майже збожеволів від страху й розкаяння, увесь час розмахував руками, повторюючи щось Тургутові. Тургут відсторонив його, і вони із Селімом присіли навпочіпки поруч із містером Ерозаном. Обличчя бідолашної жертви було попелясто-сірим, очі заплющені, подих схожий на переривчасті схлипування. На його шиї була жахлива рвана рана, значно більша, ніж ми бачили минулого разу, і набагато страшніша, бо вона була на диво чистою, і лише по краях була засохла кров. Я знав, що така глибока рана мала б сильно кровоточити, і від цієї думки нудота підступила до горла. Я обійняв Хелен, і ми стояли, не в змозі відвести погляд.

Тургут обстежив рану, не торкаючись її, а потім подивився на нас.

— Кілька хвилин тому цей негідник пішов по якогось лікаря, не порадившись зі мною, але лікаря не було на місці. Це добре, бо зараз нам лікар ні до чого. Але він залишив Ерозана самого надвечір, коли сідає сонце.

Він поговорив з Аксоєм, той підскочив і з силою, якої я від нього не очікував, ударив нещасного охоронця й вигнав із кімнати. Той позадкував, і ми почули гуркіт його кроків на сходах. Селім зачинив за ним двері й визирнув у вікно на вулицю, аби переконатися, що бідолаха не повернеться. Потім він став навколішки поруч із Тургутом і вони стали тихо радитися.

За хвилину Тургут потягнувся до сумки, яку приніс із собою. Я побачив, як він дістав звідти предмет, давно мені знайомий: це був набір мисливця на вампірів, такий самий, як той, що він дав мені у своєму кабінеті тиждень тому, тільки цей був у красивішій інкрустованій перламутром коробочці з арабським написом. Відкривши її, він витяг інструменти і знову подивився на нас.

— Професори, — сказав він тихо, — на мого друга втретє напав вампір, тепер містер Ерозан помирає. Якщо у такому стані він помре природно, то невдовзі стане живим мерцем. — Він витер чоло своєю великою рукою. — Зараз настає жахлива мить, я мушу попросити вас піти з кімнати. Мадам, вам не можна цього бачити.

— Будь ласка, дозвольте нам допомогти вам, — почав було я, але Хелен зробила крок уперед.

— Дозвольте мені залишитися, — сказала вона Тургуту, понизивши голос. — Я хочу знати, як це робиться.

На якусь мить я подумав, навіщо їй такі знання, але потім мені спало на думку, що вона все-таки етнограф. Тургут подивився на неї, а потім поступився без слів і знову схилився над тілом. Я сподівався, що помилився, що все це неправда, але Тургут щось шепотів на вухо своєму другові. Він узяв містера Ерозана за руку й погладив її.

Потім (це, напевно, було найжахливіше з наступних дій) Тургут пригорнув руку друга до свого серця й пронизливо зойкнув. Слова, здавалося, йшли із глибини історії, не тільки дуже давньої, але й занадто далекої для мене, щоб розібрати окремі склади. Цей крик горя був схожий на скликання до молитви муедзинів, яке ми чули в мінаретах міста, тільки крик Тургута більше був схожий на виклик пеклу — це була низка нот, що сповнювали жахом, ніби це волали мільйони турецьких солдатів у тисячах таборів оттоманського війська. Я раптом побачив майоріння прапорів, кров біля ніг коней, спис і півмісяць, криві турецькі шаблі й блиск залізних кольчуг на сонці, покалічені гарні молоді голови, обличчя, тіла. Я почув крики людей, які віддають себе в руки Аллаха, і далекий плач їхніх батьків та матерів. Я відчув запах горілих будинків і свіжої запеченої крові, порох пострілу гармати, запах мостів, наметів і кінських тіл, які палали.

Але найдивнішим було те, що у цьому крику я зрозумів знайомі слова: «Kaziklu Bey! — Проколюючий!» Посеред цього хаосу, я, здавалося, побачив постать, що відрізнялася від усього іншого. Це був чоловік на коні в чорній мантії, він вирізнявся на тлі багатобарвної юрби, зі спотвореним вищиреним обличчям, із мечем, який рубає оттоманські голови, що важко котяться в загострених шоломах.

Голос Тургута стих, і я знову побачив його навколішках перед умираючим. Хелен, слава Богові, стояла поруч із мною, я було хотів запитати її про щось, але побачив, що вона відчула той самий жах від крику Тургута. Я неохоче згадав, що кров Проколюючого текла в її жилах. Вона на мить обернулася до мене. Її обличчя було блідим, але спокійним. Я відразу згадав, що кров Россі, ніжна, аристократична, тосканська й англійська, також текла в ній, і я побачив у її очах незрівнянну доброту погляду Россі. Тієї миті — а не пізніше, не вдома, в церкві моїх батьків, перед священиком — саме тоді вона стала моєю дружиною. Тоді я віддав їй своє серце й заприсягся бути відданим їй усе життя.

Тургут, тепер уже мовчки, поклав молитовні чотки на шию другові, через що його тіло трохи здригнулося, і витяг із коробки інструмент, довший за мою долоню, виготовлений із блискучого срібла.

— Раніше мені ніколи не доводилося робити це. Боже, збережи мене й моє життя, — сказав він тихо.

Він розстебнув сорочку містера Ерозана, і я побачив стару шкіру, завитки сірого, немов попіл, волосся на грудях. Груди важко здіймалися й опускалися. Селім мовчки обшукав кімнату й приніс Тургуту цеглину, яку, напевно, господар використовував, щоб підпирати двері. Тургут узяв цеглину в руку, зважив на руці. Потім присунув вістря кілка до лівого боку грудей нещасного й почав повільно наспівувати. Цього разу я вловив слова, які пам’ятав звідкись — із книги, фільму, розмови? — «Аллах акбар, Аллах акбар» — Великий Аллах. Я знав, що неможливо змусити Хелен піти з кімнати, і сам теж не міг піти звідти. Але я відступив на крок назад і, коли опустилася цеглина, потягнув за собою Хелен. Велика рука Тургута рухалася впевнено. Селім рівно тримав кілок, який із глухим стукотом увійшов у тіло. Кров повільно потекла, заливаючи бліду шкіру. Обличчя містера Ерозана спотворилося в жахливих конвульсіях, і на мить його губи розсунулися в собачому оскалі, оголюючи жовті зуби. Хелен пильно дивилася, і я не наважувався відвести погляду: я не хотів, щоб вона дивилася на щось, чого я не міг бачити разом із нею. Тіло бібліотекаря сіпнулося, кілок раптово ввійшов по саме руків’я, і Тургут відхилився назад, ніби очікуючи. Його губи тремтіли, а піт лився градом по його обличчю.

За мить тіло розслабилося, а потім й обличчя: губи мирно стулилися, видих вийшов з його грудей, ноги у потертих шкарпетках сіпнулися й завмерли. Я міцно тримав Хелен і відчував тремтіння її тіла, але вона все-таки нерухомо стояла поруч. Тургут узяв руку свого друга й поцілував її. Я побачив, як сльози течуть по його почервонілому обличчю, по щоках, гублячись у вусах. Він затулив очі рукою. Селім розправив чотки на грудях бібліотекаря, підвівся й обійняв Тургута за плечі.

За хвилину Тургут отямився, теж підвівся і висякався.

— Він був дуже гарною людиною, — сказав він тремтячим голосом. — Щедрою, доброю людиною. Тепер він мирно спочиває із Мухаммедом і не поповнить легіони пекла. — Він відвернувся й витер очі. — Друзі мої, нам треба забрати це тіло звідси. У лікарні є лікар, який… допоможе нам. Селім залишиться тут, замкне двері й чекатиме мого дзвінка, лікар приїде машиною швидкої допомоги і підпише всі необхідні документи.

Тургут дістав із кишені кілька зубців часнику й обережно поклав їх у рот мертвому. Селім витяг кілок і вимив його у раковині в куті, після чого поклав назад у інкрустовану коробку. Тургут витер усі сліди крові, перев'язав груди друга тканиною й застебнув на ньому сорочку, потім узяв із ліжка простирадла, і ми обгорнули тіло, накривши уже спокійне обличчя.

— Тепер, друзі мої, я попрошу вас про одну послугу. Ви вже бачили, що можуть зробити живі мерці. Ви повинні захищати себе щохвилини. Ви мусите поїхати в Болгарію якомога швидше, найближчими днями, якщо вам це вдасться. Зателефонуйте мені додому, коли будете готові. — Він уважно подивився на мене: — Якщо ми не побачимося до вашого від’їзду, я бажаю вам, щоб удача супроводжувала вас. Я буду думати про вас щохвилини. Будь ласка, зателефонуйте мені, як тільки повернетеся до Стамбула, якщо, звичайно, ви повернетеся сюди.

Я сподівався, що він мав на увазі: «Якщо ви так розплануєте подальшу подорож», а не «Якщо ви залишитесь живими в Болгарії». Він потис нам руки, потім це зробив Селім, який ще й, дуже хвилюючись, поцілував руку Хелен.

— Тепер ми підемо, — сказала Хелен, беручи мене за руку, і ми вийшли із цієї сумної кімнати, спустилися сходами й опинились на вулиці.

Розділ 54

Моїм першим враженням про Болгарію (а пізніше й моїм спогадом) були гори, які видно з повітря: високі гори у темній зелені лише зрідка перерізали подекуди коричневі стрічки доріг, що зв’язували села або тягнулися уздовж голих скель. Хелен тихо сиділа поруч зі мною й дивилася у вузький ілюмінатор, її рука під моїм складеним між нами піджаком була в моїй руці. Я відчував її теплу долоню, злегка прохолодні ніжні пальці, на яких не було жодного персня. Іноді ми бачили блискання стрічки річок між горами. Я безнадійно вишукував обриси загнутого хвоста дракона, що був би відповіддю на загадку. Звісно, нічого не підходило до контурів, які я впізнав би із заплющеними очима. «Нічого не буде», — сказав я собі, відганяючи надію, що зростала в мені всупереч моєму бажанню, коли я побачив ці гори. Їхня дикість, якої не торкнулася цивілізація, загадкова відсутність міст і сіл сповнювали мене надією. У мене виникло враження, що чим краще сховали минуле в цій країні, тим імовірніше, що воно могло зберегтися тут. Серед цих гір відшукували шлях ченці, чиї сліди ми загубили у Стамбулі, — може, вони йшли по таких самих горах, навіть можливо, вони бачили ці вершини. Хоч би знати, які саме. Я сказав про це Хелен, бажаючи самому почути власні надії. Вона похитала головою.

— Ми не знаємо, дійшли вони до Болгарії чи тільки вирушили в дорогу, — нагадала вона мені повчальним тоном, але зм’якшивши його ласкавим дотиком до моєї руки під піджаком.

— Я нічого не знаю про історію Болгарії, — зізнався я, — тут я мов у темряві.

Хелен посміхнулася.

— Я сама не фахівець, але можу тобі сказати, що слов’яни емігрували в цей район із півночі в шостому-сьомому століттях, а тюркське плем’я булгарів прийшло сюди в сьомому столітті. Вони мудро об’єдналися проти Візантійської імперії, їхнім першим правителем був булгарин на ім’я Аспарух. Цар Борис І зробив християнство офіційною державною релігією в дев’ятому столітті. Попри це, тут його вважають великим героєм. Візантійці правили в цих землях з одинадцятого до початку тринадцятого століття, і Болгарія стала могутньою державою до того, поки на них напали оттомани 1393 року.

— А коли вигнали оттоманів? — зацікавився я.

Здавалося, оттомани були повсюди.

— Не раніше 1878 року, — зітхнула Хелен. — Росія допомогла Болгарії прогнати їх.

— І потім Болгарія виступала на боці фашистів в обох війнах.

— Так, а радянська армія провела тут революцію одразу після війни. Що б ми робили без радянської армії? — Хелен посміхнулася мені своєю найбільш сяючою й водночас гіркою посмішкою, а я стис її руку.

— Говори тихше, — сказав я. — Якщо ти не будеш обережною, я буду стежити за нами обома.

Аеропорт у Софії виявився маленьким — я очікував побачити сучасний комуністичний палац, але ми опустилися на скромний майданчик і пішли по ньому з іншими пасажирами. Майже всі вони були болгарами, вирішив я, прислухаючись до їхніх розмов. Це були гарні люди, деякі з них навіть дуже гарні: обличчя — від світлих слов’янських до темної бронзи Середземномор’я; калейдоскоп багатих відтінків і густих чорних брів, довгих, широких, орлиних або дуже загнутих носів; молодих жінок із темним хвилястим волоссям і шляхетним чолом та енергійних беззубих старих. Вони сміялися й жваво розмовляли. Один високий чоловік жестикулював, розмахуючи перед своїм товаришем складеною газетою. Їхній одяг точно був не західний, хоча мені було важко визначити, що саме у крої їхніх костюмів та спідниць, у важких черевиках і чорних капелюхах здавалося мені незвичним.

Я також відчув неприховане щастя цих людей, щойно їхні ноги ступили на болгарську землю. Це зруйнувало картину, що склалася в моїй уяві про цю націю, пригноблену Радянським Союзом, про народ, який навіть зараз, після смерті Сталіна, віддано підтримує свого «старшого брата». Я уявляв собі безрадісну країну, що перебуває в кошмарному сні, від якого вона може ніколи не прокинутися. Труднощі з отриманням болгарської візи в Стамбулі (за допомогою султанської казни Тургута та дзвінків із Софії від знайомих тітки Єви) тільки збільшили мою тривогу щодо цієї країни, а безрадісний чиновник, що нарешті поставив печатку в наші паспорти, здавався мені втіленням тоталітарного режиму. Хелен зізналася мені, що її проймав страх від самого тільки факту видачі нам віз.

Але справжні болгари були зовсім іншими. Підійшовши до будинку аеропорту, ми опинилися в черзі. Тут сміх і розмови були ще голоснішими; ми бачили, як родичі за бар’єрами махали руками й викрикували вітання. Поруч із нами люди декларували дрібні суми грошей та сувеніри зі Стамбула й інших країн, і коли надійшла наша черга, ми зробили те саме.

Брови молодого офіцера митниці зникли під його кашкетом, коли він побачив наші паспорти, потім він відніс їх до іншого офіцера, щоб порадитися.

— Чорт, — тихо сказала Хелен.

Кілька людей в уніформі зібралися навколо нас, і найстарший та найповажніший почав розпитувати нас німецькою, потім французькою і нарешті ламаною англійською. Як проінструктувала тітка Єва, я спокійно дістав підроблений лист із Будапештського університету, у якому говорилося, що болгарський уряд повинен впустити нас до країни у важливій академічній справі, та другий лист, який нам дав на прохання тітки Єви її друг із болгарського посольства.

Я не знаю, чи корисний був для офіцера академічний лист і що він зрозумів із суміші англійської, німецької та французької, але лист із посольства був написаний болгарською мовою і з печаткою посольства. Офіцер прочитав його мовчки, звівши великі чорні брови, потім його обличчя набуло здивованого вигляду, і він із цікавістю подивився на нас. Через це я занервував більше, ніж від його колишньої ворожості, і мені раптом спало на думку, що тітка Єва майже нічого не говорила нам про зміст листа з посольства. Звичайно ж, я не міг зараз дізнатися, про що там ішлося, і відчув себе жахливо, коли побачив, що офіцер митниці посміхнувся й поплескав мене по плечу. Він пройшов до телефону в службовому приміщенні і після кількох спроб зв’язався з кимось. Мені не подобалося те, як він посміхався в слухавку й озирався на нас щосекунди. Хелен стояла поруч зі мною, і я зрозумів, що їй ще страшніше, ніж мені.

Офіцер нарешті повісив слухавку, допоміг нам пройти з нашими запорошеними валізами і повів нас у бар, де пригостив бренді, яке вони називають «ракія», та й сам не відмовився. Він запитував нас своїми кількома ламаними мовами про те, як давно ми присвятили себе революції, коли ми вступили в партію і так далі, і від кожного питання я відчував дедалі більшу незручність. Це змушувало мене замислюватися про можливі неточності нашого рекомендаційного листа, але я наслідував приклад Хелен, посміхався й робив незначні зауваження. Він запропонував тост за дружбу між робітниками всіх країн і наповнив ще раз наші склянки й свою. Якщо хтось із нас говорив щось, наприклад про те, яка гарна його країна, він хитав головою, ніби заперечуючи, й широко посміхався. Я нервувався через це, поки Хелен не прошепотіла мені, що вона читала про таку культурну особливість: болгари хитають головами на знак згоди й кивають на знак заперечення.

Коли ми випили стільки ракії, скільки я міг випити без наслідків, нас урятувала поява чоловіка із суворим обличчям, у чорному костюмі та в чорному капелюсі. Він виглядав не набагато старшим від мене, але був би набагато гарнішим, якби задоволення хоч іноді з’являлося на його обличчі. Його темні вуса ледь приховували невдоволено стиснуті губи, а пасмо чорного волосся на його чолі не ховало похмурого погляду. Офіцер шанобливо привітав його й відрекомендував нам як нашого гіда в Болгарії, пояснивши, що нам пощастило, оскільки Кразимира Ранова дуже поважають у болгарському уряді, а також у Софійському університеті, він знає багато цікавих визначних пам’яток цієї давньої й чудової країни.

Під дією бренді я потис холодну руку цієї людини й пошкодував, що нам не дають подивитися Болгарію без гіда. Хелен, здавалося, була менше здивована всім цим, вона привіталася з ним, на мій погляд, саме з належним почуттям байдужості. Містер Ранов не сказав нам ще жодного слова, але, здавалося, відразу зненавидів Хелен, навіть до того, як офіцер зауважив занадто голосно, що вона угорка й навчається в Сполучених Штатах. Від цього пояснення його вуса сіпнулися.

— Професоре, мадам, — сказав він, це були його перші слова, потім він обернувся до нас спиною.

Офіцер митниці посміхнувся й потис нам руки, поплескав мене по плечу, ніби ми давно були друзями, а потім показав у бік Ранова, даючи нам зрозуміти, щоб ми йшли за ним. За будинком аеропорту Ранов найняв таксі, у якому був такий старомодний інтер’єр, якого я ніколи не бачив у машинах: чорна тканина була набита чимось, що могло зійти за кінське волосся. Ранов сказав нам, що для нас приготували кімнати в готелі з найкращою репутацією.

— Гадаю, ви будете задоволені ними, а також чудовим рестораном. Завтра зустрінемося там за сніданком, тоді ви мені й поясните суть вашого дослідження, що вам потрібно і як я зможу допомогти вам. Без сумніву, ви захочете зустрітися з вашими колегами із Софійського університету, а також із керівництвом. А потім ми організуємо для вас коротку екскурсію історичними місцями Болгарії.

Він неохоче посміхнувся, а я подивився на нього з наростаючим жахом. У нього була дуже гарна англійська, незважаючи на акцент, але інтонація в нього була така сама, як і на тих касетах, за якими вивчають мову за тридцять днів.

У його обличчі теж було щось знайоме. Я, напевно, не бачив його раніше, але воно нагадувало мені когось, кого я знав. Від того, що я не міг згадати, хто ж це зрештою був, мені ставало дедалі гірше. Це почуття переслідувало мене в той перший день у Софії, не давало спокою під час цієї занадто розпланованої екскурсії містом. Софія була гарним містом — суміш елегантності дев’ятнадцятого сторіччя, середньовічної розкоші й сяючих нових будинків соціалістичної доби. У центрі міста ми відвідали похмурий мавзолей, у якому знаходилося забальзамоване тіло диктатора Георгія Димитрова, що помер п’ять років тому. Ранов зняв капелюх, перш ніж увійти в будинок, і повів за собою мене й Хелен. Ми приєдналися до болгарів, які мовчки проходили повз відкриту труну Димитрова. Обличчя диктатора було восковим, у нього були густі чорні вуса, як у Ранова. Я подумав про Сталіна, чиє тіло торік поклали поруч із Леніним у такому самому мавзолеї на Красній площі. Цим атеїстичним культурам подобалося зберігати мощі своїх святих.

Передчуття щодо нашого гіда ще погіршилися, коли я побачив, як він скривився з відразою, коли я запитав його, чи не може він улаштувати нам зустріч з Антоном Стойчевим.

— Містер Стойчев — ворог нашого народу, — сказав він роздратованим голосом. — Чому ви хочете побачити його? — а потім здивував нас, додавши: — Так, звичайно, якщо ви хочете, я можу це влаштувати. Він більше не викладає в університеті — з такими релігійними поглядами його не можна підпускати до нашої молоді. Але він знаменитий, можливо, тому ви хочете зустрітися з ним?

— Ранову наказали робити все, чого ми забажаємо, — зауважила Хелен, коли в нас випала хвилинка побути наодинці за межами готелю. — З чого б це? Чому хтось уважає це необхідним?

Ми злякано подивилися одне на одного.

— Як би я хотів знати, — сказав я.

— Нам треба бути дуже обережними, — обличчя Хелен набуло серйозного виразу, вона понизила голос, і я не зважувався поцілувати її прилюдно. — Давай домовимося із цього моменту, що будемо говорити лише про наш науковий інтерес, та й то якнайменше, якщо нам доведеться обговорювати роботу в його присутності.

— Згоден.

Розділ 55

Останніми роками я часто згадував, як уперше побачив будинок Антона Стойчева. Можливо, він справив на мене таке враження через контраст між урбанізованою Софією й цим раєм просто за містом, а може, я пам’ятав це через самого Стойчева, через його особливу, тонку присутність. Пригадую, що, побачивши вхідні ворота до будинку Стойчева, я зазнав гострого передчуття, майже затамувавши подих, ніби наша зустріч із ним була переломним моментом у пошуках Россі.

Набагато пізніше, коли я вголос читав про монастирі, які перебували за воротами візантійського Константинополя (це були святі притулки, куди тікали жителі, не згодні з тим чи іншим ритуалом церкви, де їх не захищали великі міські стіни, але там їх уже не могла дістати рука тиранів), я згадував Стойчева, його сад — із незграбними яблунями й вишневими білими деревами, будинок у глибині саду, свіже листя й блакитні вулики, старі подвійні ворота на нашому шляху, повітря цього тихого місця — повітря відданості й добровільної самотності.

Ми стояли перед воротами, поки курява осіла навколо машини Ранова. Хелен перша торкнулася ручки одного зі старих засувів, Ранов мовчки відійшов убік, ніби йому було огидно, що його можуть побачити тут, нехай навіть це будемо ми, а в мене виникло таке відчуття, наче я вріс ногами в землю. Я був немов загіпнотизований ранковим тремтінням листя, бджолами, а також несподіваним, огидним почуттям страху. Якщо від Стойчева, подумав я, ми не дістанемо допомоги, — то зайдемо в глухий кут, і в такому разі ми повернемося додому, пройшовши довгий шлях у нікуди. Я сотий раз уявив, як полечу назад у Нью-Йорк із Софії або Стамбула, — мені ще раз хотілося б побачитися з Тургутом, — своє життя вдома, але без Россі; розпитування із приводу того, де я був, проблеми з деканатом через мою тривалу відсутність, свою роботу про голландських купців (спокійних простих людей), над якою тепер працюватиму з якимось занадто правильним новим науковим керівником, а також зачинені двері кабінету Россі. Найбільше я боявся тих зачинених дверей і розслідування, неадекватних питань поліції: «Так, містере… е… Пол, здається? Ви виїхали через два дні після зникнення вашого наукового керівника?», — а також малолюдних зборів здивованих колег на церковній церемонії, і нарешті розпитувань про роботу Россі, його авторські права і будинок.

Повернутися разом із Хелен буде, без сумніву, великою розрадою. Я мав намір, коли цей жах якось закінчиться, освідчитись їй. Але спочатку мені треба буде заощадити деяку суму, якщо вийде, і повезти її до Бостона познайомитися з батьками. Так, я повернуся, тримаючи її руку в моїй, але поруч не буде її батька, у якого я зможу просити руки своєї нареченої. Я дивився, здригаючись від жаху, як Хелен відчиняє ворота.

Будинок Стойчева потопав у надзвичайній зелені, у наполовину фруктовому саду. Фундамент будинку зведено з сіро-коричневого каменю, скріпленого білим розчином. Пізніше я довідався, що цей камінь називається гранітом — з нього робили основу всіх старовинних болгарських будинків. Над фундаментом ішла цегляна стіна: цегла була ніжних, блідих червоно-золотих кольорів, ніби вона кілька поколінь усотувала в себе сонячне світло. Дах був покритий червоною керамічною черепицею. Стіни й дах потроху руйнувалися. Було таке відчуття, що весь будинок спочатку повільно виріс із землі, а тепер повільно повертався назад, а дерева, що росли над ним, тільки приховували цей процес. До першого поверху з одного боку ліворуч було прибудовано крило, а з правого боку тяглися ґрати, по яких угорі плівся дикий виноград, а внизу рясніли кущі білих троянд. Під ґратами стояли дерев’яний стіл і чотири грубих стільці, я уявив, як тінь від листя винограду, мабуть, густішає з наближенням літа. Під найрозкішнішою яблунею стояли два самотніх вулики, а поруч із ними на сонці розкинувся маленький город, де хтось уже посадив рядочками напівпрозору зелень. Я чув запах трав, лаванди, свіжої трави й смаженої цибулі. Хтось дуже дбав про це старе місце, я майже очікував побачити Стойчева в чернечому одіянні, навколішках, із лопатою в руках.

Раптом усередині почувся голос, хтось співав за відчиненим вікном на першому поверсі. Це був не баритон пустельника, а милий і приємний жіночий голос, енергійна мелодія зацікавила навіть Ранова, він рушив повз мене зі своєю сигаретою.

— Вибачете! — крикнув він. — Добр дне!

Спів різко зупинився, після чого почулися квапливі кроки. Вхідні двері будинку Стойчева розчинилися, на порозі з’явилася молода жінка і здивовано подивилась на нас, ніби вона найменше очікувала побачити у своєму саду людей.

Я вже готовий був зробити крок уперед, але Ранов зупинив мене: він зняв свого капелюха, кивнув, уклонився й привітав її болгарською. Молода жінка, притуливши руку до щоки, розглядала Ранова із цікавістю і, здається, побоюванням. Із другого погляду вона виявилась не такою вже молодою, але в ній була така енергія й жвавість, що я подумав: саме вона може поратися на цьому прекрасному маленькому городі й господарювати на кухні з її смачними запахами. Волосся жінки було зачесане назад від круглого обличчя, на чолі в неї була чорна родимка. Очі, рот і підборіддя здавалися дитячими. Поверх білої блузки й синьої спідниці був надягнутий фартух. Вона уважно оглянула нас таким поглядом, що суперечив безвинності її очей, і я побачив, як після її швидких розпитів Ранов відкрив гаманець і показав свою картку. Була вона чи то дочкою, чи то економкою (у комуністичних країнах у професорів на пенсії хіба можуть бути економки?), але вона була досить гарна. Ранов вдався до нехарактерних для нього спроб зачарувати дівчину — він обернувся і, посміхаючись, відрекомендував нас.

— Це Ірина Христова, — пояснив він, коли ми потискували одне одному руки. — Вона «племянка» професора Стойчева.

— «Племінниця»? — перепитав я, гадаючи, що це якась складна метафора.

— Дочка його сестри, — сказав Ранов.

Він запалив ще одну сигарету й запропонував її Ірині, але та рішуче відмовилась. Коли він пояснив, що ми з Америки, вона здивувалася, звівши брови вгору, розкрила очі й оглянула нас дуже уважно. Потім засміялася, хоча я не зрозумів чому. Ранов знову насупився — не думаю, що він міг залишатися люб’язним більш ніж кілька хвилин поспіль. Дівчина повела нас усередину.

І знову будинок здивував мене. Може, зовні це й була мила стара ферма, але всередині, у темряві, що контрастувала із залитою сонцем стежкою до будинку, — знаходився музей. Двері з ґанку відчинялися у велику кімнату з каміном, у якому замість вогню грало сонячне світло. Меблі (темні, різьблені бюро із дзеркалами, вишукані стільці й лави) самі по собі були чарівними. Але мій погляд прикували й викликали в Хелен схвальне шепотіння вироби народного текстилю й примітивного живопису — переважно ікони, які перевершували якістю ті, що ми бачили в церквах Софії. Тут була Мадонна із сяючими очима, сумні немічні святі, великі, маленькі, підмальовані золотою фарбою або вставлені в срібні рамки апостоли, що стояли у човнах, мученики, які терпляче зносили свої муки. Багаті димчасті старовинні кольори відбивалися з усіх боків на килимах і фартухах, розшитих геометричним орнаментом. Тут були навіть вишита жилетка й кілька шарфів, прикрашених маленькими монетками. Хелен показала на жилетку, на якій з обох боків зверху вниз були нашиті маленькі кишеньки.

— Для куль, — пояснила вона тихо.

Поруч із жилеткою висіли два кинджали. Я хотів запитати, хто її носив, хто вставляв кулі й носив при собі ці кинджали. Під цими експонатами хтось поставив керамічну вазу, повну троянд і зеленого листя, які виглядали неприродно живими серед цих сумних скарбів. Підлога була добре відполірована. За відчиненими дверима я бачив ще одну кімнату.

Ранов теж озирався на всі боки, а потім пирхнув:

— По-моєму, професорові Стойчеву дозволили зберігати занадто багато національних скарбів. Це мало бути продане на користь народу.

Ірина або не розуміла англійської, або вирішила не відповідати на це: вона відвернулася, вивела нас із кімнати й повела нагору вузькими східцями. Я не знав, що очікував побачити нагорі Можливо, маленьке лігвище, печеру, у якій ледарював старий професор або, подумав я з тоді вже знайомим почуттям розпачу, ми можемо побачити акуратний, чистий кабінет, такий самий, як і той, котрий приховував гострий і блискучий розум професора Россі. Усі ці роздуми забулися, коли раптом двері нагорі відчинилися й назустріч нам вийшов сивий чоловік, невисокий, але ставний. Ірина поспішила до нього, взяла його за руку й почала щось швидко говорити йому болгарською упереміш зі збудженим сміхом.

Старий обернувся до нас, спокійно, тихо, із замисленим обличчям. На мить у мене виникло таке почуття, що він дивиться в підлогу, хоча він дивився просто на нас. Тоді я вийшов уперед і подав йому руку. Він потис її міцно, а потім повернувся до Хелен і потис її руку. Він був увічливим, офіційним, утім, дещо стриманим, але це була радше не стриманість, а гідність. Його великі чорні очі розглядали кожного з нас по черзі, а потім зупинилися на Ранові, який залишався позаду і спостерігав за тим, що відбувається. Ранов підійшов і теж потис йому руку — так поблажливо, що мені з кожною хвилиною дедалі менше подобався наш гід. Я всім своїм серцем бажав, щоб він пішов і ми змогли поговорити із професором Стойчевим наодинці. Як узагалі можна вести відверту розмову, думав я, та щось дізнатися від професора, коли Ранов кружляє навколо нас, як муха.

Професор Стойчев повільно повернувся й запросив нас у кімнату. Ця кімната, як виявилося, була не єдиною на другому поверсі. Я так і не зміг за два візити в цей будинок зрозуміти, де сплять господарі. Наскільки я міг бачити, на верхньому поверсі була лише одна вузька вітальня, у яку ми ввійшли, і кілька менших кімнат, у які можна було зайти з неї. Двері в інші кімнати були відчинені, сонячне світло проходило в них крізь зелень дерев за вікнами, сонячні промені зігрівали шеренги нескінченної безлічі книг, які стояли на полицях уздовж стін і лежали на підлозі в дерев’яних коробках або складені купками на столах. Були тут також полиці лише з документами різного виду й форми, здебільшого старовинними. Ні, ця кімната не була схожа на кабінет Россі, скоріше вона нагадувала лабораторію, верхній поверх розуму колекціонера. Усюди, куди не глянь, сонячне світло торкалося давнього пергаменту, старої шкіри, мистецького плетива, золотого нальоту, загнутих країв сторінок, шишкуватих обкладинок, червоних, коричневих, бежевих чудових книг, згортків і манускриптів у робочому безладді. Пилу не було, нічого не було розкидано, але книги, манускрипти були всюди в кімнатах Стойчева. У мене склалося таке враження, ніби я оточений ними навіть не як у музеї — там ці дорогоцінні предмети були б акуратно розкладені.

На стіні у вітальні висіла старовинна карта, надрукована, на мій подив, на шкірі. Я не втримався й підійшов до неї. Стойчев посміхнувся:

— Вам подобається? — запитав він. — Це Візантійська імперія приблизно 1150 року.

Тоді професор уперше заговорив — він говорив тихо й правильно будував фрази англійською.

— Коли Болгарія була все ще її частиною, — задумливо сказала Хелен.

Стойчев подивився на неї, він був явно задоволений.

— Саме так. Гадаю, цю карту виготовлено у Венеції або Генуї, а потім привезено в Константинополь, можливо, як подарунок імператорові або комусь із його наближених. Цю копію зробив для мене один мій друг.

Хелен посміхнулася, задумливо потираючи підборіддя. Потім вона ледве не підморгнула йому:

— Напевно, імператорові Мануелю І Комніну?

Я був уражений, Стойчев теж здивований. Хелен розсміялася.

— Візантія була моїм хобі, — пояснила вона.

Старий історик посміхнувся, а потім схилився перед нею з несподіваною шляхетністю і запросив нас сідати до столу в центрі вітальні. Ми всі сіли. Зі свого місця мені було видно сад на задньому дворі, що схилом ішов до лісу, фруктові дерева — на деяких уже стигли маленькі зелені плоди. Вікна були відчинені, й до нас долітало гудіння бджіл і шелест листя. Я уявив, як, мабуть, приємно було Стойчеву, нехай навіть у вигнанні, сидіти серед цих манускриптів, читати або писати й водночас слухати ці звуки, які не могла заглушити жодна жорстока держава, від яких жоден чиновник не міг його ізолювати. Не могло бути вдалішого ув’язнення, а можливо, його заслання було більш добровільним, ніж нас запевнили.

Стойчев якийсь час нічого не говорив, уважно розглядаючи нас. Мені було цікаво, що він думає про нашу появу тут, чи збирався він довідатися, хто ми такі. За кілька хвилин, не дочекавшись, поки він заговорить, я почав перший.

— Професоре Стойчев, — сказав я, — прошу вибачення за вторгнення у вашу самітність. Ми дуже вдячні вам і вашій племінниці, що дозволили зустрітися з вами.

Він подивився на свої руки на столі, вони були тонкі й укриті пігментними плямами від старості, а потім підвів очі й подивився на мене. Його очі, як я вже говорив, були дуже темними, це були юнацькі очі на смаглявому, чисто виголеному обличчі. Вуха були надзвичайно великими й стирчали по обидва боки над підстриженим коротким волоссям. Вони відбивали світло з вікна, і тому здавалися прозорими, рожевими, як вушка у кролика. У цих очах разом із ніжністю й занепокоєнням було також щось тваринне. Зуби в нього були жовті й криві, один передній був покритий золотом. Але всі зуби були на місці, і коли він посміхався, обличчя його робилося надзвичайним, ніби дика тварина раптом набувала людського вигляду. Це було чудове обличчя, яке в молодості, мабуть, випромінювало надзвичайне сяйво, палкий ентузіазм, — напевне, перед таким обличчям було неможливо встояти.

Стойчев посміхнувся так, що ми з Хелен посміхнулися у відповідь. В Ірини теж з’явилися ямочки на щоках. Вона дивилась на якусь ікону на стільці, я подумав, що це був святий Георгій, який простромлює своїм списом дракона.

— Я дуже радий, що ви прийшли навідати мене, — сказав Стойчев. — У нас не так багато відвідувачів, а особливо тих, хто говорить англійською. Я дуже радий, що мені випала нагода попрактикувати з вами в англійській — вона в мене вже не така гарна, як раніше, на жаль.

— Ваша англійська дуже гарна, — сказав я. — Вибачте за питання, а де ви вчили її?

— О, звичайно, я вам відповім, — відповів професор Стойчев. — Коли я був молодий, у мене була щаслива нагода вчитися за кордоном деякий час, у Лондоні. Чим я можу вам допомогти, чи ви тільки хочете подивитися мою бібліотеку? — він сказав так просто, що це заскочило мене зненацька.

— І те, й інше, — сказав я. — Нам би дуже хотілося подивитися на неї, а також поставити вам кілька питань з вашої спеціальності, — я зупинився, добираючи слова. — Ми з міс Россі дуже цікавимось історією вашої країни у добу середньовіччя, хоча я знаю дуже мало про неї, ніж мав би, ми працюємо над… м-м… — я почав запинатися, оскільки, незважаючи на лекцію Хелен у літаку, я практично нічого не знав про Болгарію або знав так мало, що міг би здатися смішним перед цією ерудованою людиною — хоронителем історії їхньої країни. До того ж те, що ми хотіли обговорювати, було дуже особистим і до жаху неймовірним, і це була не та тема, яку я хотів обговорювати в присутності Ранова, що презирливо посміхався.

— Отже, вас цікавить середньовічна Болгарія? — повторив Стойчев, подивившись на Ранова.

— Так, — сказала Хелен (вона мене рятувала!), — нас цікавлять монастирі середньовічної Болгарії. Ми вивчали цю тему, але хотілося б дізнатися більше — для статті, яку хочемо написати. А особливо нам цікаве життя монастирів Болгарії в пізньому середньовіччі, зокрема, деякі шляхи, якими прочани подорожували Болгарією, а також ті, якими вирушали з Болгарії в інші країни.

Стойчев пожвавився, киваючи головою з явним схваленням, його тонкі вуха спалахнули в сонячному світлі.

— Це дуже гарна тема! — вигукнув він і подивився кудись повз нас, мені здалося, що він вдивляється в минуле, ніби воно відокремлене стіною часу, мовби він бачив краще, ніж будь-хто у світі, той період, про який ми щойно сказали. — Ви пишете про щось конкретне? У мене є дуже багато рукописів, які можуть бути вам корисні, я був би щасливий дозволити вам глянути на них, якщо бажаєте.

Ранов ворухнувся у кріслі, і я ще раз відчув, що мені не подобається його присутність. Але нарешті майже всю свою увагу він зосередив на симпатичному профілі Ірини, яка сиділа в іншому кінці кімнати.

— Бачте, — сказав я. — Нам би хотілося побільше довідатися про п’ятнадцяте сторіччя, про кінець п’ятнадцятого сторіччя. Міс Россі провела досить велику роботу про цей період історії своєї рідної країни — це…

— Румунія, — вставила Хелен, — хоч я виросла й здобула освіту в Угорщині.

— О, то ви наші сусіди, — містер Стойчев обернувся до Хелен й обдарував її однією із найніжніших своїх посмішок. — Ви з Будапештського університету?

— Так, — сказала Хелен.

— Мабуть, ви знаєте мого друга, професора Шандора?

— О, так. Він декан історичного факультету. Ми з ним майже друзі.

— Дуже добре, дуже добре, — повторював професор Стойчев. — Будь ласка, передайте йому мої найкращі побажання, як тільки вам випаде нагода.

— Обов’язково, — Хелен посміхнулася йому.

— Хто ж іще? Не думаю, що ті, кого я знаю, усе ще працюють там. А от у вас дуже цікаве ім’я, професоре. Я знаю це ім’я. У Сполучених Штатах, — він знову обернувся до мене, а потім подивився на Хелен, і я з тривогою помітив, що Ранов, прищулившись, дивиться на неї, — є відомий історик Россі. Може, він вам родич?

Я здивувався, коли помітив, що Хелен почервоніла. Я вважав, що вона була не готова обговорювати публічно це питання або сумнівалася в тому, чи варто їй визнавати це, а може, вона помітила, що Ранов уважно прислухується до розмови.

— Так, — сказала вона коротко. — Він мій батько. Бартоломео Россі.

Я думав, що в Стойчева виникне природне запитання, чому дочка американського історика називає себе румункою і виросла в Угорщині. Але якщо в нього й були такі питання, він тримав їх при собі.

— Так, так, відоме ім’я. Він написав дуже багато чудових книг — і на такі теми! — Стойчев ударив себе в чоло. — Коли я прочитав деякі з його ранніх статей, я подумав, що з нього вийде гарний спеціаліст з історії Балкан, але, як я розумію, він залишив цю тему і перейшов до інших.

Мені приємно було переконатися, що Стойчев знав праці Россі й добре відгукувався про них: можливо, знайомство з ним було своєрідною рекомендацією і навіть дозволило завоювати певну симпатію.

— Так, так воно і є, — сказав я. — До речі, професор Россі не тільки батько Хелен, він також мій куратор, я працюю під його керівництвом над своєю дисертацією.

— Як вам пощастило! — Стойчев склав перекручені венами руки перед собою. — Про що ж ваша дисертація?

— Ну, — почав я, і цього разу настав мій час червоніти (я сподівався, що Ранов не дуже придивляється до кольорів обличчя). — Вона про голландських купців сімнадцятого сторіччя.

— Дуже цікаво, — сказав Стойчев. — Це дуже захоплива тема. Що ж тоді привело вас у Болгарію?

— Це довга історія, — сказав я. — Ми з міс Россі зацікавилися зв’язком між Болгарією й православною громадою в Стамбулі за тих часів, як оттомани завоювали місто. Хоч це і відхилення від теми моєї дисертації, ми написали кілька статей з цього питання. До речі, я нещодавно виступав із доповіддю в Будапештському університеті про історію Румунії під гнобленням турків. — Я відразу схаменувся: це була помилка, можливо, Ранов не знав, що ми були і в Будапешті, і у Стамбулі. Але Хелен залишалася спокійною, і я закінчив фразою: — Ми б дуже хотіли закінчити дослідження про Болгарію і сподіваємось, що ви можете нам допомогти.

— Звичайно, — терпляче сказав Стойчев. — Якщо ви можете сказати мені точніше, що саме цікавить вас у середньовічних монастирях і маршрутах прочан, а також в історії п’ятнадцятого сторіччя взагалі Це приголомшливе століття в історії Болгарії. Ви знаєте, що після 1393 року більша частина країни опинилася під оттоманським ярмом, хоча деякі області Болгарії залишалися вільними до середини п’ятнадцятого сторіччя. Відтоді наша культура зберігалася здебільшого в монастирях. Я радий, що ви цікавитеся монастирями, тому що вони є одним із найбагатших джерел спадщини Болгарії.

Він замовк і розчепив руки, наче хотів довідатись, наскільки ми знайомі із цим предметом.

— Так, — сказав я.

Я нічого не міг вдіяти, доведеться говорити про частину нашого дослідження в присутності Ранова. Зрештою, якщо я попрошу його піти, в нього відразу виникнуть сумніви щодо мети нашого перебування тут. Залишалося тільки формулювати питання по-науковому, щоб вони звучали якомога більш безособово.

— Ми гадаємо, що існував цікавий зв’язок між православною громадою у Стамбулі та монастирями Болгарії в п’ятнадцятому сторіччі.

— Так, звичайно, це правда, — погодився Стойчев, — особливо відтоді, коли Мехмед Завойовник віддав болгарську церкву під юрисдикцію патріарха Константинопольського. До цього наша церква була незалежною — у нас був свій патріарх у Велике Тирново.

Я відчув хвилю подяки до цієї людини з його ерудицією й дивними вухами. Мої коментарі були беззмістовними, а він намагався відповідати на них обачно, не кажучи вже про інформативність та ввічливість.

— Саме так, — сказав я. — Нас особливо цікавить… ми знайшли лист… коли недавно перебували в Стамбулі, — я намагався не дивитись на Ранова, — ми знайшли лист, що стосується Болгарії: група ченців вирушила з Константинополя до одного з болгарських монастирів. Нам потрібна ця інформація для однієї з наших статей. Може, вони були прочанами… ми не впевнені.

— Розумію, — сказав Стойчев. Його очі сяяли, як ніколи. — Чи є дата на листі? Ви можете мені розповісти про зміст листа або про те, хто написав його? Якщо ви знаєте, звісно. Де ви знайшли цей лист? Кому він адресований?

— Звичайно, — сказав я, — у нас навіть є копія цього листа. Оригінал написано слов’янською, чернець зі Стамбула переклав його для нас. Оригінал зберігається в архіві Мехмеда II. Може, ви самі хочете прочитати лист?

Я відкрив свій портфель і дістав копію, передав її професорові, сподіваючись, що Ранов не попросить передати листа йому.

Стойчев узяв лист, і я помітив вогник у його очах, коли він читав.

— Цікаво, — сказав він і, на моє розчарування, поклав його назад на стіл.

Можливо, він узагалі не збирався допомагати нам, навіть не читав листа.

— Люба, — він повернуся до племінниці, — я не думаю, що ми можемо розглядати старі листи, не запропонувавши гостям щось поїсти або випити. Принеси нам ракії і що-небудь перекусити, — він кивнув з особливою ввічливістю Ранову.

Ірина підвелася, посміхаючись.

— Звичайно, дядьку, — сказала вона чудовою англійською (у цьому будинку сюрпризи ніколи не закінчаться, подумав я), — але мені знадобиться допомога, щоб принести все це нагору сходами.

Вона мигцем глянула на Ранова своїми ясними очима, і він підвівся, поправляючи волосся.

— Я буду радий допомогти вам, міс, — сказав він, і вони разом спустилися сходами.

Ранов гучно стукав черевиками, а Ірина весело розмовляла з ним болгарською. Щойно за ними зачинилися двері, Стойчев нахилився вперед і зосереджено прочитав листа. Потім він подивився на нас. Здавалось, його обличчя помолоділо на десять років, але воно все-таки було напруженим.

— Це унікальний лист, — сказав він, понизивши голос. Ми інстинктивно підвелися й сіли поруч із ним за довгий край стола. — Цей лист уразив мене.

— То… що? — запитував я. — Ви знаєте, що це може означати?

— Небагато, — очі Стойчева стали величезними, і він уважно подивився на мене: — Бачте, — додав він, — у мене теж є один із листів брата Кирила.

Розділ 56

Я дуже добре запам’ятала автобусну станцію Перпіньяна, де рік тому я стояла зі своїм батьком, очікуючи автобус у село. І зараз знову під’їхав такий самий автобус, і ми з Барлі сіли в нього. Наша подорож у Ле Бен брудними сільськими дорогами теж була відома мені Міста, які ми проїжджали, були оперезані квадратними стриженими платанами. Дерева, будинки, поля, старі машини — все, здавалося мені, було зроблено з пилу, така собі хмара «cafe-au-lait»[7] накрила все.

Готель у Ле Бен був теж таким самим, яким я його запам’ятала: чотири поверхи, чавунні ґрати на вікнах та ящики із трояндами. Я відчувала сум за батьком, подих перехоплювало від думки, що, можливо, незабаром я побачу його, може, за кілька хвилин. Я завела Барлі всередину, штовхнувши важкі двері, поставила сумку навпроти стійки з мармуровим верхом. Стійка здавалася мені настільки високою й витонченою, що мені знову стало соромно, але я змусила себе звернутися до випещеного літнього чоловіка за стійкою з питанням, чи не тут зупинився мій батько. Я не пам’ятала цього чоловіка з нашого першого візиту, але він був терплячим і за хвилину сказав мені, що справді пан іноземець із таким ім’ям зупинився тут, але «le сіe» (його ключа) не було на місці, отже, він вийшов. Він показав нам порожній гачок. Моє серце підскочило, а потім ще раз, коли я побачила, як двері за стійкою відчинив знайомий чоловік. Це був метрдотель з того маленького ресторану — спокійний, елегантний — він кудись поспішав. Старий зупинив його питанням, і він повернувся до мене: він сказав, що молода леді вже була тут, і як я виросла, як подорослішала й покращала. А її друг?

— Двоюрідний брат, — сказав Барлі.

Але пан не згадував, що чекає на дочку й племінника — який сюрприз! Ми всі маємо повечеряти в них сьогодні. Я запитала, чи хто-небудь знає, куди пішов мій батько, але ніхто не знав. Він пішов рано, додав старий, можливо, на ранкову прогулянку. Метрдотель сказав, що готель був заповнений, але він спробує щось знайти для нас. Мій батько взяв номер із прекрасним видом із маленької вітальні. Він, метрдотель, дасть нам другий ключ і приготує каву. Батько, мабуть, невдовзі повернеться. Ми з радістю погодились на всі його пропозиції. Скрипучий ліфт піднімав нас нагору так повільно, що, здавалося, сам метрдотель тягне його за ланцюг у шахті.

Коли ми відімкнули двері, то опинилися у просторій і затишній кімнаті мого батька. Я б насолодилася кожним її куточком, якби не відчувала, що вже втретє за тиждень вламуюся в його святилище. Це почуття посилилось, коли я побачила знайомий портфель батька, одяг, розкиданий по кімнаті, шкіряну сумку з приладдям для гоління й гарні черевики. Я бачила ці предмети лише кілька днів тому, в його кімнаті в будинку майстра Джеймса в Оксфорді, і була вкрай здивована.

Але цей подив став іншим. Річ у тім, що мій батько був людиною дуже організованою й акуратною, кімната або кабінет, які він займав навіть на найкоротший час, були прикладом акуратності й пристойності. Він був не схожий на всіх холостяків, удівців, розлучених, котрих я зустрічала. Батько ніколи не доходив до такого стану, у якому самотні чоловіки купами громадять на столах і на полицях уміст кишень або тримають одяг на спинках стільців. Ніколи раніше я не бачила речі батька в такому безладді. Його наполовину впакована валіза лежала на ліжку. Він явно рився у ній, витяг одну або дві речі, залишивши шкарпетки й майки на підлозі. Його легкий парусиновий піджак лежав поруч. Напевне, він міняв одяг, страшенно поспішаючи, й тому залишив свій костюм біля валізи. Раптом я зрозуміла, що це міг зробити не мій батько, що кімнату обшукали, поки його не було. Але неохайно скинутий костюм, що сповзав, мов змія, на підлогу, змусив мене думати інакше. Його черевиків не було, як звичайно, у валізі, а кедрові колодки для взуття, які вставлялися в них, розкидані бозна-як. Батько напевно поспішав, як ніколи в своєму житті.

Розділ 57

Коли Стойчев сказав нам, що в нього є один із листів брата Кирила, ми з Хелен здивовано перезирнулись.

— Що ви маєте на увазі? — запитала вона нарешті.

Стойчев постукав пальцями по копії Тургута.

— 1924 року мій друг, Атанас Ангелов, дав мені один манускрипт. У ньому описується, я певен, друга частина тієї самої подорожі. Я не знав, що існували інші листи. Річ у тому, що мій друг раптово помер, відразу після того як віддав мені ці документи, бідолаха. Почекайте.

Він підвівся, похитнувшись, і ми з Хелен підскочили, щоб підтримати його. Але він випростався без допомоги і пішов у маленьку кімнатку, показуючи жестом, щоб ми йшли за ним і не спіткнулися об книги, що лежали на підлозі. Він оглянув полиці й потягнувся до коробки, яку я допоміг йому спустити вниз. Із неї він витяг папку, перев’язану потертою стрічкою, переніс її на стіл і відкрив, а ми стали жадібно вдивлятися всередину. Він витяг звідти документ, такий старезний, що я здригнувся, коли побачив, як він тримає його. Хвилину він стояв і дивився на нього, наче паралізований, а потім зітхнув.

— Оце оригінал, як ви бачите. Підпис…

Ми нахилились над рукописом, мурашки поповзли по моїх руках і шиї. Я зміг прочитати акуратно виписане кирилицею ім’я «Кирил» і рік — 6985. Я подивився на Хелен, яка прикусила губу. Написане вицвілим чорнилом ім’я цього ченця було до жаху реальним. Колись він насправді жив, як ми зараз, і теплою, живою рукою написав це пером на пергаменті.

Стойчев, видно, відчув те саме, що й ми, хоча такі манускрипти він міг бачити щодня.

— Я переклав це болгарською, — сказав він і витяг ще один аркуш, надрукований на тонкому гладкому папері Ми сіли.

— Я спробую прочитати його вам, — він відкашлявся й прочитав нам уголос повний варіант цього листа, який пізніше багато разів буде оприлюднено.

Ми з Хелен ледь дихали, поки Стойчев читав нам лист. Він перекладав повільно, методично, досвідчено. Я ледь не скрикнув, що не маю сумніву в незаперечному зв’язку між двома листами, коли стукіт кроків на дерев’яних сходах змусив усіх нас стрепенутися.

— Вони повертаються, — тихо мовив Стойчев.

Він сховав свій лист, а разом із ним і наш для збереження.

— Містера Ранова до вас приставили як гіда?

— Так, — швидко відповів я. — І він, здається, дуже цікавиться нашими справами. Нам ще так багато треба розповісти вам про наше дослідження, але це дуже особисте й також… — я замовк.

— Небезпечне? — запитав Стойчев, повертаючи до нас своє прекрасне старе обличчя.

— Як ви здогадалися? — я не міг приховати свого подиву.

Нічого з того, що ми поки сказали, не могло навести на думку про небезпеку.

— Ех, — він похитав головою, і в його зітханні я почув глибину досвіду і жаль, який навіть не міг собі уявити. — Я теж мушу вам сказати дещо. Я не очікував, що побачу ще один лист. Якнайменше розмовляйте з містером Рановим.

— Не турбуйтеся, — заспокоїла його Хелен, і вони, посміхнувшись, перезирнулися один з одним.

— Тихіше, — попередив Стойчев. — Я влаштую нам ще одну зустріч.

Ірина й Ранов увійшли у вітальню з горою тарілок. Ірина почала накривати на стіл, поставила склянки й пляшку з бурштиновою рідиною. Ранов ішов за нею, несучи хліб і тарілку з білими бобами. Він посміхався й вигляд мав цілком домашній, наче він уже освоївся. Як би я хотів подякувати племінниці Стойчева! Вона посадила дядька у крісло й запросила сідати нас, і я раптом зрозумів, як зголоднів після ранкової екскурсії.

— Будь ласка, любі гості, будьте як удома, — Стойчев рукою поважно запросив до столу, ніби це був бенкет імператора Константинополя. Ірина розлила в склянки бренді — лише сам його запах міг би вбити маленьку тваринку; професор підняв тост, широко й щиро посміхнувся, оголивши свої жовті зуби: — 3 ученими я завжди п’ю за дружбу.

Ми одностайно підтримали тост, крім Ранова, який іронічно підняв склянку й подивився на нас:

— Нехай ваша наука дає користь партії й народові, — сказав він, трохи вклонившись мені.

Це майже відібрало в мене апетит: це сказано взагалі чи він хотів обернути на користь партії щось конкретне, відоме нам? Проте я відповів на уклін і випив ракію. Я зрозумів, що не інакше як швидко це пити не можна, і незабаром на зміну пожежі в моєму горлі прийшло приємне тепло. Трохи цього напою, подумав я, і мені вже сподобається Ранов.

— Я радий можливості поговорити з кожним, хто цікавиться нашою середньовічною історією, — звернувся до мене Стойчев. — Можливо, вам і міс Россі буде цікаво відвідати свято на честь двох наших середньовічних героїв. Завтра день Кирила й Мефодія, творців слов’янської абетки. Ви називаєте по-англійському наші букви «сайрилік» — кирилична мова, чи не так? Ми називаємо «кирилиця», на честь ченця, що винайшов її.

На якусь мить я заплутався, згадавши брата Кирила, але коли Стойчев продовжив, я зрозумів, що він хотів сказати, й оцінив його винахідливість.

— Я буду дуже зайнятий сьогодні ввечері, — сказав він, — але якщо ви погодитесь приїхати завтра, деякі з моїх колишніх студентів зберуться тут, щоб відзначити цей день, і тоді я більше зможу розповісти вам про Кирила.

— Ви дуже добрі, — сказала Хелен. — Ми не хочемо зловживати вашим часом — це буде честь для нас. Ми можемо це влаштувати, товаришу Ранов? «Товариш», здавалося, спрацював: Ранов за другою склянкою ракії видав щось схоже на посмішку.

— Звичайно, — відгукнувся він, — якщо це допоможе вашому дослідженню, я буду радий сприяти цьому.

— Дуже добре, — промовив Стойчев. — Ми зберемося тут приблизно о пів на другу, Ірина приготує що-небудь смачне на обід. Це буде дуже приємна зустріч, буде багато вчених, чиї праці зацікавлять вас.

Ми подякували йому й погодилися на умовляння Ірини поїсти, хоча я помітив, що Хелен теж, як і я, уникала повторної ракії. Коли ми поїли, Хелен підвелась, і я наслідував її приклад.

— Ми більше не будемо стомлювати вас, професоре, — сказала вона, подаючи йому руку.

— Завжди радий вам, люба, — Стойчев ніжно потис її руку, але мені здалося, що він справді стомився. — Я чекатиму нашої зустрічі завтра.

Ірина провела нас до воріт через зелений сад і город.

— До завтра, — вона посміхнулася нам і щось додала болгарською Ранову, через що він поправив волосся, перш ніж надіти капелюх.

— Дуже мила дівчина, — додав він самовдоволено, коли ми йшли до його машини, а Хелен закотила очі за його спиною.

Тільки ввечері нам випало кілька хвилин побути наодинці. Ранов пішов після нескінченного обіду в готелі. Ми з Хелен піднялись нагору — ліфт знову не працював — і постояли трохи біля моєї кімнати, смакуючи солодку мить серед наших незвичайних справ. Щойно ми вирішили, що Ранов пішов, ми спустилися вниз, пройшли на сусідню вулицю до кафе й сіли там за столик під деревом.

— Хтось стежить за нами тут, — тихо сказала Хелен, коли ми сіли.

Я обережно поклав свій портфель на коліна: тепер я навіть перестав ставити його під столик. Хелен посміхнулася:

— Принаймні, тут нас не прослуховують, як у моїй чи твоїй кімнаті, — вона подивилася на зелені гілки над нами. — Липа… — задумливо сказала вона. — За кілька місяців вона зацвіте. Удома люди заварюють липовий чай, тут, може, теж. Коли сідаєш за такий стіл, спочатку треба очистити його від квітів і пилку. Вони пахнуть медом, дуже солодким і свіжим. — Вона зробила швидкий рух, наче змахуючи тисячі дрібних світло-зелених квітів.

Тоді я взяв її за руку і повернув її, щоб побачити тонкі лінії долоні. Я сподівався, вони говорять, що в неї буде довге щасливе життя, яке вона розділить зі мною.

— Що ти думаєш про лист Стойчева?

— Це може бути для нас удачею, — задумливо відповіла вона. — Спочатку я вирішила, що це чергова історична загадка, таємниця, і не знала, як вона може допомогти нам. Але коли Стойчев здогадався, що наш лист небезпечний, я відчула надію, ніби він знає щось важливе.

— Я теж сподіваюся, — зізнався я. — Але, може, він мав на увазі, що цей матеріал є політично небезпечним, як і більшість питань його роботи, тому що він стосується історії церкви?

— Я знаю, — зітхнула Хелен. — Можливо, він лише це й хотів сказати.

— І саме тому він не схотів обговорювати лист у присутності Ранова.

— Так. Нам треба почекати до завтра, аби довідатися, що він мав на увазі. — Вона переплела свої пальці з моїми. — Кожен день очікування для тебе нестерпний, так?

Я повільно кивнув.

— Якби ти знала Россі… — тут я замовк.

Хелен пильно подивилася на мене й повільно поправила локон волосся, що вибився з-під шпильки. Цей жест був таким сумним, що її слова здалися особливо вагомими:

— Я потроху пізнаю його через тебе.

Тієї миті офіціантка у білій блузці підійшла до нас і запитала щось. Хелен обернулася до мене.

— Що будемо пити? — спитала вона, а офіціантка запитливо дивилася на нас — істот, які говорили іноземною мовою.

— Ти знаєш, як замовити? — пожартував я.

— Чаї, — сказала вона, показуючи на нас обох, — будь ласка, чай. Молія.

— Ти швидко вчишся, — зауважив я, коли офіціантка зникла всередині.

Вона знизала плечима.

— Я вивчала російську, а болгарська дуже схожа на неї.

Коли офіціантка принесла нам чай, Хелен зосереджено помішала його.

— Таке полегшення — позбутися Ранова, не хочу й думати, що доведеться його побачити завтра знову. Я не уявляю, як ми можемо серйозно продовжувати наші пошуки, коли він завжди в нас за спиною.

— Якби я знав, у чому він нас підозрює, мені було б легше, — зізнався я. — Дивно те, що він нагадує мені когось, кого я зустрічав раніше, але в мене, здається, амнезія щодо цього. — Я подивився на серйозне, миле обличчя Хелен, і тієї миті зрозумів, що мій мозок схопився за щось і вирішує загадку, котра ніяк не стосувалася можливого близнюка Ранова. Це було пов’язано з обличчям Хелен у сутінках, із чашкою, яку я підніс до рота, з якимось словом, що раптом запало в голову. Ця думка і раніше виринала, але тепер ніби увірвалася в мою свідомість.

— Амнезія… — повторив я. — Хелен… Хелен, амнезія.

— Що? — вона насупилася, нічого не розуміючи.

— Листи Россі! — майже прокричав я. Я відкрив мій портфель так швидко, що розлив чай на столі. — Його лист, його поїздка в Грецію!

Кілька хвилин пішло на те, щоб знайти цей лист серед паперів і щоб відшукати потрібний абзац, а потім прочитати його вголос Хелен, яка від шоку широко розкрила свої чорні очі.

— Ти пам’ятаєш лист про його повернення в Грецію, на острів Крит, після того як у Стамбулі в нього забрали карту, коли удача зрадила його й усе пішло шкереберть? — я розкрив перед нею аркуш. — Послухай це: «Старі в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі і пірнали на глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене покуштувати місцевого напою під вигадливою назвою „амнезія“, після чого я наступного дня почувався хворим».

— О Боже… — прошепотіла Хелен.

— «Я дозволив незнайомцеві почастувати мене місцевим напоєм під назвою „амнезія“», — перефразував я, понизивши голос. — Як ти гадаєш, хто був цей незнайомець? Ось чому Россі забув про…

— Він забув… — Хелен, здавалося, загіпнотизувало це слово. — Він забув Румунію…

— … Що він узагалі там був. У своїх листах до Хеджеса він писав, що збирається повернутися в Грецію з Румунії, щоб дістати гроші й узяти участь в археологічних розкопках…

— І він забув мою матір, — майже беззвучно закінчила Хелен.

— Забув, — повторив я, раптом згадавши матір Хелен, яка стоїть біля дверей, проводжаючи нас. — Він і не думав кидати її. Він раптом забув усе. Ось чому він говорив мені, що не завжди добре пам’ятав свої пошуки.

Обличчя Хелен пополотніло, щелепи стиснулись, погляд став суворим, а в очах з’явилися сльози.

— Я ненавиджу його, — тихо сказала Хелен, і я знав, що говорила вона не про свого батька.

Розділ 58

Наступного ранку ми під’їхали до воріт оселі Стойчева рівно о першій тридцять. Хелен стисла мою руку, не звертаючи уваги на Ранова, але навіть він був у гарному настрої: супився менше ніж зазвичай і вбрався у коричневий, а не чорний костюм. Крізь ворота до нас долітали розмови, сміх, запах диму й смаженого м’яса. Якби я міг повністю викинути з голови думки про Россі, то теж був би щасливий. Я відчував, що саме сьогодні щось трапиться, і це допоможе мені знайти його. Я вирішив відзначити свято Кирила й Мефодія від щирого серця.

У саду кілька чоловіків і жінок зібралися в альтанці. У центрі гостей була Ірина: вона накладала їжу в тарілки й наповнювала по вінця склянки тією міцною бурштиновою рідиною. Побачивши нас, вона поспішила назустріч із розкритими обіймами, наче ми були старими друзями. Ірина потисла мені й Ранову руки, а Хелен поцілувала в щоку.

— Я дуже рада, що ви прийшли, дякую! — вигукнула вона. — Мій дядько не спав і не їв після того, як ви пішли вчора. Сподіваюся, ви умовите його сьогодні поїсти. — Її миле обличчя випромінювало радість.

— Будь ласка, не турбуйтеся, — сказала Хелен. — Ми спробуємо переконати його.

Стойчев сидів, оточений гостями, під яблунею. Хтось поставив туди колом дерев’яні крісла, і він сидів на найбільшому, а поруч із ним — ті, хто був молодший.

— О, вітаю вас! — вигукнув він, насилу підводячись на ноги. — Ласкаво просимо, друзі мої. Будь ласка, познайомтеся з іншими моїми друзями. — Слабким рухом він став показувати на тих, хто сидів навколо нього. — Тут дехто з моїх студентів, яким я викладав ще до війни, з їх боку дуже люб’язно, що вони прийшли побачитися зі мною.

Багато хто із цих людей у білих сорочках і темних костюмах були молодими тільки з висоти його років — навряд чи кому з них було менше п’ятдесяти. Вони, посміхаючись, радісно потискували нам руки, один із них нахилився й поцілував руку Хелен. Мені подобалися їхні живі чорні очі, тихі посмішки з блиском золотих зубів.

Ірина підійшла до нас. Вона, здається, знов усіх запрошувала пригощатися, і за мить хвиля гостей уже несла нас до столу в альтанці. Стіл аж угинався від страв, приємний аромат від нього розлився навколо — він ішов від ягняти, засмаженого цілим на відкритому повітрі біля будинку. У глиняних мисках стояли нарізана картопля, салат із помідорів й огірків, білий сир, скиби золотавого хліба, тарілі з такими самими сирними пиріжками, які ми їли в Стамбулі На столі були м’ясне рагу, охолоджений йогурт, смажені баклажани з цибулею. Ірина не дала нам спокою доти, доки не наповнила наші тарілки так, що їх неможливо було тримати. Потім вона провела нас у маленький сад, тримаючи склянки з ракією для нас.

Тим часом студенти Стойчева явно змагалися, хто принесе йому більше їжі. Нарешті вони до країв наповнили його склянку, і він повільно підвівся. По всьому саду залунали заклики до тиші, після чого професор виголосив коротку промову, у якій я вловив імена Кирила й Мефодія, а також моє з Хелен. Коли він закінчив, уся компанія відповіла радісними вигуками:

— Стойчев! За здравето на професор Стойчев! Наздраве!

Навколо лунало «ура!». Усі обличчя були звернені до Стойчева, кожен посміхався до нього, піднімаючи склянку, у декого сльози стояли в очах. Я згадав Россі, який скромно вислуховував промови й вітання, які лунали на честь його двадцятої річниці роботи в університеті. Я відвернувся, придушивши клубок у горлі, і помітив, що Ранов зі склянкою в руках наближався до нас.

Коли товариство повернулася до їжі й розмов, ми з Хелен опинилися на почесних місцях поруч зі Стойчевим. Він посміхнувся й кивнув нам:

— Мені дуже приємно, що ви змогли прийти сьогодні до нас. Знаєте, це моє улюблене свято. У церковному календарі в нас багато днів святих, але цей дуже дорогий для тих, хто викладає та вчиться, оскільки сьогодні ми шануємо слов’янську абетку і літературу — спадок багатьох сторіч, що починається з винаходу Кирила й Мефодія. До того ж цього дня всі мої улюблені учні й колеги приходять і заважають працювати своєму старому професорові. І я дуже вдячний їм за це.

Він обернувся навколо, радісно посміхаючись, і поплескав по плечах колегу, який сидів поруч. Я з жалем подумав про те, якою немічною була його рука, тонкою, майже прозорою. Через якийсь час студенти Стойчева почали розходитися хто куди: одні до столу, де щойно розрізали ягня, інші — хто вдвох, хто втрьох — гуляли по саду. Як тільки вони пішли, Стойчев повернувся до нас:

— Ходімте, — промовив він. — Давайте поговоримо, поки ми можемо собі це дозволити. Племінниця пообіцяла затримати містера Ранова, наскільки зможе. Мені треба вам дещо сказати, а вам, як я розумію, є що сказати мені.

— Звичайно, — я посунувся ближче до нього, і Хелен зробила те саме.

— Насамперед, друзі мої, — сказав Стойчев, — я ще раз уважно прочитав лист, який ви залишили мені вчора. Ось ваша копія, — він дістав лист із кишені на грудях. — Я віддам його вам зараз, щоб він був у безпеці. Я кілька разів прочитав його і переконався: його написала та сама людина, що написала і мого листа — брат Кирило. Звичайно ж, у мене немає вашого оригіналу, але якщо це точна копія, стиль і композиція збігаються, імена й дати теж, то, я вважаю, можна не сумніватися в тому, що обидва ці листи — частини однієї кореспонденції і що вони були надіслані окремо або їх відокремили одне від одного за якихось обставин, про які ми ніколи не дізнаємося. З цього приводу в мене є власна думка, але спочатку ви маєте розповісти мені про ваше дослідження. У мене таке враження, що в Болгарію ви приїхали не тільки для того, щоб вивчати наші монастирі. Як ви знайшли лист?

Я відповів, що ми почали наше дослідження після подій, які мені важко описати, тому що вони можуть здатися дещо містичними.

— Ви говорили, що читали праці Бартоломео Россі, батька Хелен. Нещодавно він зник за дуже дивних обставин.

Швидко і стисло, наскільки це було можливо, я розповів Стойчеву про те, як я знайшов Книгу Дракона, про зникнення Россі, зміст його листів, про карти, що були в нас, про наші пошуки й знахідки в Стамбулі та Будапешті, включаючи народну пісню з гравюрою і дивним словом «Івіреану», яку ми бачили в Будапештській університетській бібліотеці. Я не розповів тільки про таємну Варту Півмісяця. Я не насмілився дістати жоден документ, коли навколо було так багато людей, але описав три карти і розповів про схожість третьої з обрисами дракона в книгах. Професор терпляче і з цікавістю слухав мене, насупивши брови під своїми гарним сивим волоссям і широко розкривши очі. Тільки раз він перервав мене, коли просив докладніше описати кожну із книг — мою, Россі, Ґ’ю Джеймса й Тургута. Я бачив, що завдяки знанню манускриптів і перших друкованих видань ці книги становили для нього особливий інтерес.

— Моя книга в мене з собою, — додав я, торкаючись портфеля в себе на колінах.

Він ледве не підскочив, уп’явшись у мене очима.

— Я б хотів побачити цю книгу, звичайно, якщо це можливо!

Проте один факт зацікавив його ще більше, ніж знахідка Тургута й Селіма: настоятель, до якого писав брат Кирил, жив у той час у монастирі на Снагові, у Валахи.

— Снагов… — сказав він пошепки. Його старе обличчя стало малинового кольору, і я злякався, що він може знепритомніти.

— Я мусив це знати. Цей лист лежав у мене в бібліотеці тридцять років!

Я сподівався, що мені випаде нагода довідатися, де він знайшов свій лист.

— Розумієте, у нас є досить переконливий доказ того, що ченці разом із братом Кирилом приїхали в Константинополь із Валахії, перш ніж вирушили в Болгарію, — сказав я.

— Так, — він похитав головою, — я завжди вважав, що йдеться про подорож ченців із Константинополя в Болгарію. Мені й на думку не спадало, що Максим Євпраксій був настоятелем у Снагові. — Здавалося, він був приголомшений цими міркуваннями, які відбивалися на його старому рухливому обличчі і змушували його часто моргати. — А це слово «Івіреану», на яке натрапили ви і містер Г’ю Джеймс у Будапешті…

— Ви знаєте, що воно означає? — запитав я з нетерпінням.

— Так, так, сину. — Стойчев, здавалося, дивився крізь мене. — Це ім’я Антим Івіреану — учений і друкар, який працював у Снагові в сімнадцятому сторіччі — значно пізніше від Влада Тепеса. Я читав про праці Івіреану. Він був дуже відомим серед учених свого часу, і його ім’я залучало до Снагова чимало відомих відвідувачів. Він видав Святе Письмо румунською й арабською, його друкарня, цілком імовірно, першою з’явилася в Румунії. Але, Боже мій, напевно, це була не перша друкарня, якщо Книги Дракона значно старші. Я повинен вам багато чого показати! — він похитав головою, широко розкривши темні очі. — Давайте швидко піднімемось до моєї кімнати.

Ми з Хелен озирнулися.

— Ранов зайнятий з Іриною, — тихо сказав я.

— Так, — Стойчев підвівся. — Ми ввійдемо через задні двері, покваптесь, будь ласка.

Нас не треба було підганяти. Варто було один раз глянути на його обличчя, і я поліз би за ним хоч на скелю. Він насилу піднімався сходами, і ми повільно йшли за ним. За великим столом він сів, щоб відпочити. Я помітив, що на столі врозкид лежали книги й рукописи, яких не було там учора.

— У мене ніколи не було досить інформації про цей лист або інші, — сказав Стойчев, переводячи подих.

— Інші? — Хелен сіла поруч із ним.

— Так. Є ще два листи брата Кирила плюс ще мій і ваш, разом — чотири. Нам треба терміново їхати в монастир у Рілі, щоб побачити решту. Це неймовірне відкриття, ми об’єднаємо їх. Але я не це мушу показати вам. Я ніколи не пов’язував це… — І знову хвилювання заважало йому говорити.

За хвилину він кинувся до сусідньої кімнати й вийшов звідти з книжкою у паперовій обкладинці: як виявилося, це старий науковий журнал, виданий у Німеччині.

— У мене був друг… — він замовк. — Якби він дожив до цих днів! Я говорив вам, його ім’я Атанас Ангелов, він був болгарським істориком й одним із моїх перших учителів. 1923 року він проводив якесь дослідження в бібліотеці у Рілі, що є однією зі скарбниць середньовічних документів. Він знайшов там рукопис п’ятнадцятого сторіччя, захований під картонною палітуркою фоліанта дев’ятнадцятого сторіччя. Він хотів видати цей рукопис — хроніку подорожі з Валахії в Болгарію. Але він помер, коли працював над статтею, тому я закінчив її й опублікував. Рукопис усе ще знаходиться в Рілі, і я ніколи не думав… — він пригладив волосся своєю кволою рукою. — Ось надруковано болгарською, але ми переглянемо її, і я перекладу вам найсуттєвіше.

Він розкрив вицвілий журнал тремтячою рукою, голос його теж тремтів, коли він переказував нам статтю Ангелова. І стаття, яку він опублікував, ґрунтуючись на записах Ангелова, й сам документ з того часу багато разів перевидавалися англійською, з багатьма коментарями й незліченними виносками. Але навіть зараз, коли я дивлюся на чергову публікацію, я бачу схвильоване обличчя Стойчева, тонке сиве волосся, яке спадає на його великі вуха, темні очі, що вдивляються в сторінку з жадібною увагою, і найяскравіше — його уривчастий голос.

Розділ 59

Попри, на жаль, відому незавершеність, «Хроніка Захарія» разом із «Повістю про Стефана Мандрівника» є важливим джерелом інформації, що підтверджує існування християнських маршрутів прочан на Балканах у п’ятнадцятому сторіччі, а також розповідає про долю тіла Влада Тепеса з Валахії, якого, як вважалося багато років, було поховано в монастирі на острові Снагові (сучасна Румунія). Цей документ також дає нам рідкісний звіт про долю великомучеників Валахії (хоча ми не можемо з певністю визначити національність ченців зі Снагова, за винятком Стефана, героя «Хроніки»). Згадуються ще тільки сім мучеників з регіону Валахії, і ніхто із них, як відомо, не був замучений у Болгарії. «Хроніка», як стали називати рукопис, написана слов’янською мовою 1479 або 1480 року ченцем на ім’я Захарій у болгарському монастирі Зографу на Святій горі Афон. Зографу — «монастир художника» — було засновано у десятому сторіччі, і належав він до болгарської церкви з 1220-х років. Він знаходиться майже в центрі Афонського півострова. Як й у випадку із сербським монастирем Хіландар та російським — Пантелеймонівським, братія Зографу не обмежувалась місцевим населенням, тож відсутність додаткової інформації про національність Захарія унеможливлює визначення його походження: він може бути болгарином, сербом, росіянином або навіть греком. Хоча той факт, що він писав слов’янською, свідчить про його слов’янське походження. У «Хроніці» йдеться тільки про те, що він народився у п’ятнадцятому сторіччі і його вміння високо оцінював настоятель монастиря Зографу, судячи з того, що доручив йому особисто прослухати сповідь Стефана Мандрівника й записати її як важливе історичне або навіть, можливо, теологічне свідчення.

Маршрути подорожей, про які згадує Стефан у своїй розповіді, відповідають кільком добре відомим маршрутам прочан. Константинополь був кінцевою точкою мандрів для пілігримів Валахії, як і для всіх ченців східно-християнського світу. Валахія й особливо монастир на Снагові теж приваблювали прочан, тому деякі маршрути включали і Снагов, і Афон. Те, що ченці пройшли через Хасково, вирушивши у Бачково, свідчить про те, що вони, імовірно, обрали маршрут суходолом із Константинополя через Едирне (сучасна Туреччина) у південно-східну Болгарію. Якби вони йшли звичайним шляхом — узбережжям Чорного моря, вони пішли б далеко на північ і не змогли б зупинитися в Хасково.

Згадувані в «Хроніці» Захарія традиційні місця подорожі прочан порушують питання про те, чи можна вважати розповідь Стефана документом про подорожі пілігримів. Наявність двох важливих цілей мандрів Стефана (втеча із занепалого міста Константинополя 1453 року і транспортування та пошук «скарбу» в Болгарії 1476 року) робить цей документ щонайменше варіацією на тему класичних хронік пілігримів. Більше того, рішення молодого ченця Стефана піти з Константинополя мотивоване бажанням уклонитися святим місцям християн.

Друга тема, на яку «Хроніка» проливає світло, присвячується останнім дням Влада III з Валахії (1428? —1476), відомого під ім’ям Влад Тепес — Проколюючий, або Дракула. Хоча кілька істориків, його сучасників, описують війни з оттоманами і битви Влада за трон Валахії, жоден із них детально не розповідає про його смерть і похорон. Влад III зробив щедрій внесок у монастир на Снагові (за свідченням Стефана) і відновив церкву. Схоже на те, що він зажадав поховати себе саме там, за традицією засновників і меценатів таких закладів по всьому православному світі.

У «Хроніці» Стефан стверджує, що Влад відвідав монастир 1476 року, в останній рік свого життя, можливо, навіть за кілька місяців до смерті. 1476 року тронові Влада III загрожував оттоманський султан Мехмед II, з яким Влад безперервно воював, починаючи приблизно з 1460 року. Водночас на його трон у Валахії замірялися бояри, які вирішили стати на бік Мехмеда, якщо той знову нападе на Валахію.

Якщо «Хроніка Захарія» точна, то Влад III відвідував Снагов, про що не згадують інші джерела, оскільки це, мабуть, було дуже небезпечним для Влада особисто. У «Хроніці» йдеться про те, що він привіз скарб у монастир: він робив це, наражаючись на великий ризик, а це доводить, що Снагов був дуже важливим для Влада. Він достеменно знав, що його життю загрожують як оттомани, так і його головний конкурент у Валахії того періоду Басараб Лаота, який невдовзі після смерті Влада посів трон Валахії. Оскільки відвідування Снагова не мало для нього великого політичного значення, доцільно припустити, що Снагов був важливий для Влада III з особистих і релігійних причин — можливо, тому, що він обрав його для своєї могили. У будь-якому разі «Хроніка Захарія» підтверджує, що Влад наприкінці свого життя приділяв Снагову особливу увагу.

Обставини смерті Влада III дуже темні, а згодом були ще більше заплутані суперечливими народними легендами та некомпетентними істориками. Наприкінці грудня 1476 року або на початку січня 1477-го він був оточений, можливо, частиною турецької армії у Валахії і вбитий у сутичці. Існує й інша версія, згідно з якою його вбили свої люди, які прийняли його за турка, коли він зійшов на пагорб, аби стежити за перебігом бою. За однією з версій легенди, деякі з його людей шукали нагоди вбити його, щоб покарати за жахливу жорстокість. Більшість джерел свідчать, що його військо було розбите, а голову самого Влада відвезли до султана Мехмеда в Константинополь як доказ загибелі його запеклого ворога.

У кожному разі, за оповіддю Стефана, дехто з людей Влада III усе ще був відданий йому, оскільки ризикнули привезти його тіло на Снагов. Тіло з відтятою головою, як довго вважалося, поховано в церкві на Снагові перед вівтарем.

Якщо розповіді Стефана Мандрівника можна довіряти, тіло Влада було таємно перевезене зі Снагова в Константинополь, а звідти — у болгарський монастир Светі Георгі. Мета таких транспортувань і той факт, що «скарб» ченці спочатку шукали в Константинополі, а потім у Болгарії, залишається незрозумілою. Стефан стверджує, що у скарбі «був порятунок душі князя», тобто настоятель уважав його теологічно необхідним. Можливо, вони шукали святу реліквію Константинополя, збережену як латинськими, так й оттоманськими завойовниками. Можливо, настоятель не хотів брати на себе відповідальність за знищення тіла у Снагові або нівечити його, згідно з повір’ями, щоб запобігти перетворенню померлого на вампіра, чи боявся, що це зроблять місцеві жителі. З огляду на статус Влада Дракули і заборону православною церквою на участь у каліченні трупів, сумніви настоятеля є цілком природними.

На жаль, у Болгарії не знайшли жодного передбачуваного місця поховання Влада III, навіть місцезнаходження церкви Светі Георгі, як і болгарського монастиря «Парорія». Можливо, їх покинули або зруйнували в оттоманську добу. «Хроніка» — єдиний документ, який підказує, де їх можна шукати. У «Хроніці» написано, що пройдено коротку відстань (трохи далі) від монастиря до Бачково, а монастир цей знаходиться приблизно за тридцять п’ять кілометрів на південь від Азеновграда на річці Чепеларська. Мабуть, Светі Георгі знаходилась десь у південно-центральній частині Болгарії. Ця місцевість, до якої належать гори Родопі, останньою була завойована оттоманами: деякі особливо важкодоступні землі так ніколи й не контролювалися оттоманами повністю. Якщо церква Светі Георгі перебувала у цих горах, це місце могли вважати надійним притулком Влада III.

Незважаючи на ствердження «Хроніки» про те, що після оселення там ченців зі Снагова це місце стало центром паломництва, Светі Георгі не згадується в ранніх джерелах того періоду, як і в пізніх. Це може свідчити про те, що монастир було покинуто або зруйновано незабаром після того, як Стефан пішов із нього. Ми дещо знаємо про заснування Светі Георгі, але з одного лише примірника документа («типікон»), збереженого в бібліотеці Бачковського монастиря. Згідно із цим документом монастир Светі Георгі був заснований Георгієм Камненом 1101 року. У «Хроніці» Захарія йдеться про те, що ченці в ньому «були старі і їх було мало», коли там з’явилися чужинці зі Снагова. Імовірно, що деякі ченці залишалися там від часів, описаних у «типіконі», і прийняли ченців із Валахії.

Слід зазначити, що «Хроніка» описує два різні шляхи валахів через Болгарію: знущання з двох ченців оттоманськими солдатами, а також ту увагу, яку приділяло населення Болгарії ченцям у їх пересуванні по країні. Немає способу довідатися, що спровокувало оттоманів у Болгарії ставитися до ченців Валахії як до загрози, коли турки були доволі лояльними до християнської церкви. Стефан через Захарія повідомляє, що його друзів у місті Хасково «допитували», перш ніж замордувати й убити, тобто оттоманська влада думала, що в ченців є політично важлива інформація. Хасково знаходиться на південному сході Болгарії — ця територія у п’ятнадцятому сторіччі знаходилася під владою оттоманів. Дивно, але ченців-мучеників карали за традиційним звичаєм оттоманів як за злодійство (ампутували руки) і за втечу (ампутували ноги). Більшість мучеників у період оттоманського правління були страчені або замордовані іншими способами. Така форма покарання, як і обшукування візка ченців, за оповіддю Стефана, свідчить про те, що офіційна влада Хасково звинуватила їх у злодійстві, хоча, очевидно, не зуміла цього довести.

Стефан докладно розповідає про увагу, яку звертав болгарський народ на подорож ченців, що й викликало інтерес влади. Проте за вісім років до того, 1469 року, мощі святого Івана Рільського, пустельника й засновника монастиря у Рілі, перевозилися з Велико Тирново в каплицю у Рілі. Цю процесію бачив, а пізніше описав Владислав Грамматик у своїй праці «Повість про перевезення останків святого Івана». До цього перевезення оттоманська влада спокійно поставилася, як і до уваги до цієї події місцевих жителів. Це перевезення стало важливою символічною подією у справі об’єднання болгарських християн. І Захарій, і Стефан, можливо, знали про це перевезення, до того ж деякі відповідні писемні документи мали опинитись у Захарія із Зографу 1479 року.

Цей зовсім недавній прояв толерантності до релігійної процесії через Болгарію свідчить про те, що занепокоєння оттоманами через подорож ченців із Валахії має особливе значення. Обшук візка, проведений, здається, офіцерами варти місцевого паші, вказує на те, що офіційні чи оттоманські чиновники у Болгарії отримали деякі дані про мету цієї подорожі. Звичайно, оттоманська влада не бажала залишати в Болгарії останки свого найлютішого політичного ворога, як і не збиралася схвалювати шанування його останків. Але більш незрозумілим залишається той факт, що, обшукавши візок, вони нічого не знайшли, хоча Стефан пізніше згадує про поховання тіла у Светі Георгі. Можна лише гадати, як заховали цілий (нехай навіть без голови) труп, якщо його насправді везли.

І, нарешті, увагу як істориків, так і етнографів можуть привернути посилання в «Хроніці» на суперечливі спогади ченців зі Снагова щодо видіння, баченого ними у церкві. Вони не могли визначити, що трапилося з тілом Влада III під час вартування, але назвали кілька моментів, традиційно визнаних як основні ознаки трансформації мерця в живого мерця — вампіра. Вони дійшли висновку, що була реальна загроза того, що Влад може стати таким. Дехто бачив, як звір стрибав через труп, інші відчули неприродну силу у формі туману або вітру, що ввірвався в церкву і змусив тіло сісти. Випадок із тваринами широко описано у балканському фольклорі про походження вампірів, як і повір’я, що вампір може перетворитися на туман або дим. Кровожерливість Влада III та його навернення до католицької віри в Угорщині при дворі короля Матьяша Корвінуса, мабуть, були відомі ченцям. Перше було відоме всій Валахії, а друге найбільше турбувало православну церкву (особливо улюблений монастир Влада, настоятель якого, можливо, приймав його сповіді).

«Хроніка Захарія» відома у двох рукописах: «Афон 1480» та «Р. VII. 132» — останній ще називають «Патріаршою версією». «Афон 1480» — манускрипт in quarto, написаний напівуніальним шрифтом, зберігається в бібліотеці Рільського монастиря в Болгарії, де й був знайдений 1923 року. Перша із двох версій «Хроніки» була записана, вочевидь, самим Захарієм із Зографу, можливо, за записами, які він зробив біля смертної постелі Стефана. Незважаючи на його заяву, що він «записував кожне слово», мабуть, рукопис зазнав значної переробки, бо відзначається досконалістю, якої неможливо досягти у чернетці, і має лише одне виправлення. Оригінал цього рукопису, можливо, зберігався в бібліотеці Зографу принаймні до 1814 року, оскільки бібліографія Зографу, датована цим роком, у якій перелічуються манускрипти п’ятнадцятого й шістнадцятого сторіччя, містить назву цього рукопису. Про нього знову стало відомо в Болгарії, коли болгарський історик Атанас Ангелов знайшов його захованим у палітурці книги вісімнадцятого сторіччя із трактатом про життя святого Георгія (Георгій 1364.21) у бібліотеці Рільського монастиря. Ангелов 1924 року перевірив, що в Зографу не було цього примірника. Невідомо й незрозуміло, як оригінал потрапив з Афона в Ріль, хоча, можливо, це піратські рейди на Афон у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому сторіччях відіграли головну роль у переміщенні цього рукопису (та інших численних важливих документів й артефактів) зі Святої гори Афон.

Друга і єдина відома копія чи версія «Хронік» Захарія — «Р. VII. 132», або «Патріарша версія», — зберігається в бібліотеці Вселенського патріархату в Константинополі і палеографічно датована серединою або кінцем шістнадцятого сторіччя. Мабуть, це пізніша версія копії, надісланої патріархові настоятелем Зографу ще за життя Захарія. Оригінал цієї версії, ймовірно, супроводжувався листом від настоятеля до патріарха. У листі настоятель попереджає патріарха про можливу єресь у Болгарії в монастирі Светі Георгі. Листа більше немає, хоча, можливо, заради обережності та збереження таємниці настоятель Зографу попросив Захарія скопіювати рукопис, аби відправити його до Константинополя, а оригінал залишив у бібліотеці Зографу. Через п’ятдесят і навіть через сто років після створення документ усе ще вважали настільки важливим, що його копіювали в бібліотеці Вселенського патріархату. «Патріарша версія», що являє собою пізнішу копію листа із Зографу, відрізняється від «Афона 1480» однією деталлю: до неї виключено ту частину розповіді, де йдеться про те, що бачили ченці під час чергування біля трупа в церкві на Снагові (дослівно від рядка «Один чернець бачив, як звір…»і до рядка «безглаве тіло князя сіпнулося й намагалося встати»). Можливо, цей уривок виключили з пізньої копії, щоб користувачі Патріаршої бібліотеки не виявили небажаної інформації про єресь, описану Стефаном, або для того, щоб не афішувати забобони щодо мерців — такі хибні вірування керівництво церкви забороняло. «Патріаршу версію» важко датувати, хоча ця копія є в каталозі Патріаршої бібліотеки з 1605 року.

Остання риса схожості, разюча й загадкова, існує між двома відомими версіями «Хроніки». Обидва рукописи обірвані рукою практично в тому самому місці. «Афон 1480» закінчується словами «Я зрозумів…», у той час як у «Патріаршій версії» є продовження: «що це була не чума, а…». Після цього обидва документи були повністю обірвані уздовж рядка, можливо, щоб викинути частину розповіді Стефана, де оповідалося про ще більшу єресь або інше зло в монастирі Светі Георгі.

Ключем до дати ушкодження рукопису може бути виноска в бібліотечному каталозі, у якому «Патріарша версія» позначена як «незавершена». Ми цілком можемо припустити, що кінцівка цієї версії була відірвана до 1605 року. Проте не можна з’ясувати: ці обидва акти вандалізму було скоєно одночасно чи відірвана кінцівка одного рукопису змусила зробити те саме із другим, тільки пізніше. Ми також не можемо дізнатися, наскільки збігалися кінцівки обох цих рукописів. Але, ґрунтуючись на точній подібності «Патріаршої версії» до рукопису із Зографу, за винятком відсутності згадуваного уривку, можна стверджувати, що розповідь, вочевидь, закінчувалась однаково, принаймні, кінцівки двох документів були дуже схожі. Більше того, той факт, що частина «Патріаршої версії» була відірвана, незважаючи на виключений уривок про надприродні події в церкві на Снагові, свідчить на користь того, що відірвана частина все-таки була пов’язана з єрессю або злом у монастирі Светі Георгі. Більше серед балканських манускриптів не було знайдено жодного випадку, коли виправлялися б копії однакових документів, що знаходяться на відстані сотень миль одна від одної.

«Хроніка Захарія із Зографу» публікувалась до цього часу двічі. Перше видання було перекладом грецькою з ґрунтовним коментарем. Воно входило до книги Ксантоса Константиноса «Історія візантійських церков, 1849». 1931 року Вселенський патріархат надрукував брошуру зі слов’янським оригіналом. Атанас Ангелов, який знайшов версію Зографу 1923 року, планував видати її з великим коментарем, але його смерть 1924 року перешкодила йому здійснити задумане. Деякі з його нотаток були оприлюднені посмертно в журналі «Балканскі історично преглед» 1927 року.

Цю історію я, Захарій смиренний, почув від мого брата у Христі, Стефана Мандрівника із Царграда. Він прийшов у наш монастир Зографу 6987 (1479) року. Тут він розповів нам про дивні й незвичайні події свого життя. Стефану Мандрівникові, коли він прийшов до нас, було п’ятдесят три роки. Він був мудрою, набожною людиною, побачив багато країн. Ми вдячні Богоматері за те, що вона привела його до нас у Болгарію, куди він прийшов із багатьма ченцями з Валахії, зазнавши мук від безбожних турків і побачивши смерть своїх друзів, закатованих у місті Хасково. Він і його брати везли через безбожні землі реліквії чудотворної сили. Із цими реліквіями вони пройшли у глиб Болгарії, і слава про них прокотилася по всій землі. Коли проїжджала процесія, християни, жінки й чоловіки, ставали уздовж доріг, кланялися їм або цілували край візка. Отак ці святі мощі були перевезені в монастир Светі Георгі, де вони й були поміщені в раку. Тому, попри те, що монастир був малий і знаходився у відлюдному місці, багато прочан приходили туди з монастирів Рілі й Банково або зі Святої гори Афон. Але Стефан Мандрівник був першим, кого ми знали з тих, хто був у Светі Георгі.

Звертало на себе увагу те, що, коли він жив із нами кілька місяців, він майже не говорив про монастир Светі Георгі, хоча розповідав багато історій про інші місця, у яких він побував, він ділився з нами знаннями з усією своєю щирістю і доброчесністю, аби ми, проживши все життя в одній країні, дізналися про чудеса християнських церков у інших землях. Так, одного разу він розповів нам про каплицю на острові Котор у Венеціанському морі, такому маленькому острові, що хвилі вдаряються об колоту з її чотирьох стін. Він розповів нам також про монастир святого Стефана, що знаходиться на острові за два дні шляху на південь узбережжям, де він узяв ім’я покровителя церкви, відмовившись від власного. Він розповів нам ще багато чого, навіть те, що бачив страшних монстрів у Мармуровому морі.

Найчастіше він розповідав нам про церкви й монастирі міста Константинополя, якими вони були до зруйнування безбожними полчищами султана. Він із пошаною описував нам безцінні чудотворні ікони, такі, як образ Богоматері у соборі святої Софії та її ікона у святилищі Блачерне. Він бачив могили святого Іоана Златоуста й імператорів, а також голову благословенного святого Василія в церкві Святого Спасителя та інші численні мощі. Нам і йому пощастило, адже коли він був молодий, то вирушив із міста в мандри і тому був далеко, коли диявол Мехмед побудував поблизу могутню фортецю, щоб атакувати місто, а незабаром і зруйнував стіни Константинополя, убив і поневолив його шляхетних жителів. Коли Стефан був уже далеко і почув про це, він оплакував разом з усім християнським світом спаплюжене місто.

У наш монастир від приніс у своїй торбі чудові рідкісні книги, які він збирав і з яких він черпав божественну наснагу, бо сам знав грецьку, латинську, слов’янську мови й, можливо, багато інших. Він розповів нам безліч історій і залишив свої книги в нашій бібліотеці, і вони прославили її, хоча багато хто з нас читав лише однією мовою (та й то не всі). Він віддав нам ці дарунки й сказав, що сам теж закінчив свої подорожі й тепер навічно залишиться в Зографу разом зі своїми книгами.

Лише я та ще дехто з братів помітили, що Стефан нічого не говорив про своє перебування у Валахії, крім того, що він був там послушником, а також не розповідав про болгарський монастир Светі Георгі до останньої хвилини свого життя. Він прийшов до нас уже хворий (страждав на болі у суглобах) і менш ніж через рік сказав нам, що сподівається незабаром схилитися перед престолом Спасителя, якщо його гріхи відпустить Той, хто прощає всіх, хто щиро розкаюється. Перед самою смертю він попросив сповідатися перед настоятелем, тому що зустрічався з таким злом, із яким він не може померти. А настоятель, уражений його сповіддю, попросив мене ще раз сповідати його й записати все, що він говорив, оскільки він, настоятель, хотів би потім надіслати цей лист у Константинополь. Усе це я зробив швидко, без помилок, сидячи поруч зі Стефаном біля його смертної постелі, слухаючи із серцем, сповненим жаху, історію, яку він терпляче викладав, після чого йому дали святе причастя і він помер у сні й був похований у нашому монастирі.

Я, Стефан, після кількох років мандрівок й особливо після зруйнування улюбленого святого міста Константинополя, пішов шукати спокою на північ від великої ріки, що розділяє землі булгарів і даків. Я йшов по рівнинах, потім по горах і нарешті вийшов до монастиря, що знаходиться на острові озера Снагова. Це одне з найзручніших для захисту місць. Там мене привітав добрий настоятель, і я сів поруч із ченцями, так само покірними й відданими молитві, як і багато з тих, кого я зустрічав під час своїх подорожей. Вони назвали мене братом і щедро поділилися їжею й питвом, я відчув спокій у їхній побожній тиші, якого не відчував уже багато місяців. Оскільки я важко працював і покірно виконував усі вказівки настоятеля, він незабаром дарував мені дозвіл залишитися серед них. Їхня церква була невелика, але напрочуд гарна, зі знаменитими дзвонами, чий дзенькіт лунав над водою.

Ця церква й монастир одержали величезну допомогу від володаря тих місць — Влада, сина Влада Дракули, якого двічі скидали з трону султан та інші вороги. Він також був у полоні в Матьяша Корвінуса, короля мадярів. Цей князь Дракула був дуже сміливим, у відчайдушних битвах відвойовував у безбожників багато захоплених ними земель, прибуток від битв він віддавав монастирю, наказуючи молитися за нього, його родину та їх безпеку, що ми й робили. Багато ченців пошепки говорили про те, що він грішив з неймовірною жорстокістю, а також дозволив навернути себе в латинську віру, коли був у полоні в мадярського короля. Але настоятель не хотів чути про нього жодного поганого слова й не раз ховав самого Влада та його людей у вівтарі церкви, коли його хотіли вбити.

В останній рік свого життя Дракула прийшов у монастир, як робив це дуже часто й раніше. Я не бачив його тоді, тому що настоятель відіслав мене й ще кількох ченців у справах в іншу церкву. Повернувшись, я почув, що Дракула був у монастирі й залишив нові скарби. Один брат, який збирав провізію у селян і чув багато різних історій, прошепотів, що Дракула міг подарувати як мішок із відрізаними вухами й носами, так і мішок зі скарбами. Але коли настоятель почув про це, він дуже покарав базіку. Вийшло так, що я ніколи не бачив живим Влада Дракулу, але я бачив його мертвим, про що я зараз розповім.

Приблизно за чотири місяці поширилась чутка, що князь був оточений у битві й убитий невірними, знищивши перед цим своїм величезним мечем понад сорок ворогів. Коли він загинув, солдати султана відтяли його голову й забрали її, аби показати своєму володареві.

Усе це було відомо людям у таборі князя Дракули, і хоча багато хто й утік, почувши ці новини, знайшлися такі, що принесли жахливі вісті, а також і саме тіло в монастир у Снагові, після чого вони теж утекли. Настоятель заплакав, побачивши, як тіло піднімають із човна, й уголос молився Богові як за душу Влада Дракули, так і про захист, тому що невірні підійшли вже дуже близько. Він наказав залишити тіло в церкві.

Це було одне з найжахливіших видовищ, які я будь-коли бачив: безглаве тіло в червоному і пурпурному вбранні лежало серед палаючих свічок. Ми вартували тіло ще три дні й три ночі. Я сидів у першій варті, у церкві все було спокійно, якщо не зважати на покалічене тіло. У другій варті теж усе було спокійно — так сказали брати, які охороняли тіло цілу ніч. Але третьої ночі деякі стомлені брати задрімали, і сталося таке, що вселило жах у серця інших. Що це було, вони не могли потім точно сказати, бо кожен бачив щось окреме. Один чернець бачив, як звір стрибав від тіні біля вівтаря й над труною, але він не міг сказати, який це був звір, не міг і описати його. Інші бачили, як порив вітру або густий туман увірвався в церкву, загасив багато свічок, а брати заприсяглися святими, ангелами й особливо архангелами Михаїлом і Гавриїлом, що в темряві безглаве тіло князя сіпнулося й намагалося встати. Брати зчинили великий галас, наповнюючи церкву жахом, уся громада прокинулася. Ці ченці, вибігаючи, описували свої видіння, завзято сперечаючись між собою.

Коли вийшов настоятель, я побачив при світлі смолоскипа, що він, слухаючи розповіді, сполотнів і багато разів хрестився. Він нагадав усім присутнім, що душа цього володаря в наших руках і ми повинні подбати про неї. Він завів нас у церкву, знову запалив свічки, і ми побачили, що тіло спокійно лежить, як і раніше, у труні. Настоятель наказав обшукати церкву, але в жодному куті не знайшли ні демона, ні тварини. Потім він наказав нам заспокоїтися і йти у свої келії, і коли настав час першої служби, ми проводили її, як звичайно, й усе було спокійно.

Але наступного вечора він скликав вісьмох ченців (мені випала честь бути серед них), і нам сказали, що ми зробимо вигляд, ніби поховаємо тіло в церкві, а насправді його слід негайно вивезти із цього місця. Він сказав, що лише одному з нас відкриє таємницю щодо того, куди й чому ми маємо відвезти тіло, а інших незнання захистить якомога довше. Настоятель так і вчинив: він обрав одного ченця, якого знав багато років, відкрив йому таємницю, а іншим (нам) наказав тільки слухатися його й не ставити жодних питань.

Таким чином я, хоч колись і думав більше не мандрувати, знову став мандрівником і, перетнувши велику відстань, увійшов із моїми товаришами в місто, де народився, яке стало місцем царства невірних. У цьому місті я побачив багато змін. Великий собор святої Софії перетворили на мечеть, і ми не могли туди увійти. Багато церков було зруйновано або перетворено на руїни, а інші — на будинки поклоніння для турків, навіть Панахрантос. І там я зрозумів, що ми шукаємо скарб, який може прискорити порятунок душі нашого князя, і що цей скарб уже врятували з великим ризиком двоє святих та сміливих ченців із монастиря Святого Спасителя, і саме вони таємно вивезли його з міста. Але деякі яничари султана запідозрили щось, тож небезпека загрожувала нам, і довелося знову вирушати в дорогу на пошуки скарбу, цього разу в давньому царстві булгарів.

Коли ми проходили тими землями, то бачили, що дехто вже знає про нашу місію, тому що дедалі більше людей виходило до дороги, мовчки вклоняючись нашій процесії, а деякі йшли за нами багато миль, торкалися візка руками або цілували його. Під час цієї подорожі відбулося найжахливіше. Коли ми проходили через місто Хасково, до нас під’їхали вартові міста і силою та брутальними словами примусили нас зупинитись. Вони обшукали візок, заявивши, що все одно знайдуть те, що ми везли, схопили два пакунки й розкрили їх. Коли це виявилася їжа, вони у гніві кинули її на землю й схопили двох наших братів. Ці добрі ченці говорили, що вони нічого не знають, але це тільки розлютило лиходіїв, і вони відрубали їм руки та ступні ніг і посипали рани сіллю до того, як бідолахи померли. Вони відпустили решту, але відправили нас із прокльонами й лементом. Пізніше нам удалося забрати тіла й кінцівки наших друзів і поховати їх по-християнському в монастирі Бачково, ченці якого багато днів і ночей молилися за їхні віддані душі.

Після цієї події ми, налякані й сумні, вирушили далі, але їхати було не так далеко, і ми без пригод дісталися до монастиря Светі Георгі. Там ченці, хоч вони були старі і їх було мало, привітали нас і сказали, що справді скарб, який ми шукали, до них принесли двоє прочан кілька місяців тому, і все було гаразд. Ми не хотіли поки повертатися в Дакію через усі ті небезпеки й вирішили влаштуватися в монастирі. Мощі, які ми привезли туди, були таємно поховані в раку у Светі Георгі, а слава монастиря серед християн привела до його воріт багатьох прочан, які молилися там і зберігали мовчання. Якийсь час ми жили мирно, і завдяки нашій праці монастир розрісся. Але незабаром у селах поблизу почалася чума, хоча поки що вона не вразила монастир. Пізніше я дізнався, що це була не чума, а… (У цьому місці рукопис обривався.)

Розділ 60

Коли Стойчев закінчив, ми з Хелен кілька хвилин не могли вимовити ані слова. Стойчев і сам раз у раз кивав головою, прикладаючи руку до обличчя, наче бажаючи прокинутись. Нарешті Хелен заговорила:

— Це та сама подорож — напевно та сама!

Стойчев повернувся до неї:

— Я вірю, що так воно і є. Без сумніву, ченці брата Кирила перевозили тіло Влада Тепеса.

— Це означає, що, не враховуючи тих двох, кого вбили оттомани, вони благополучно дійшли до болгарського монастиря Светі Георгі — де це?

То було питання, яке найбільше хотів поставити я — серед усіх цих загадок ця здавалася найважливішою. Стойчев торкнувся лоба.

— Якби я тільки знав, — пробурмотів він. — Ніхто не знає. Немає поблизу Бачково такого монастиря, що називався б Светі Георгі, і немає жодного доказу того, що там такий існував. Светі Георгі — один із декількох середньовічних монастирів у Болгарії, про які нам відомо, що вони існували, але зникли за часів оттоманського гніту. Можливо, його спалили, а камені розкидали або використали для спорудження інших будівель, — він сумно подивився на нас. — В оттоманів були причини ненавидіти цей монастир або боятися його, можливо, саме вони його повністю зруйнували. Звичайно ж, вони не дозволили відбудувати його, як у випадку з Рільським монастирем. Якось я дуже цікавився пошуками його місцезнаходження… — він замовк на мить. — Після смерті мого друга Ангелова я намагався продовжити його дослідження. Я поїхав у Бачковський монастир, говорив із ченцями й з багатьма місцевими жителями, але ніхто не чув про монастир Светі Георгі. Я не знайшов його і на жодній зі старих карт, які вивчав. Мені спадало на думку, що, можливо, Стефан дав Захарію неправильну назву. Я думав, що серед людей збереглася хоча б легенда, зрештою, якщо там поховані мощі такої важливої історичної особи, як Влад Дракула. Перед війною я хотів поїхати на Снагов, щоб спромогтися про щось дізнатися там…

— І тоді б ви могли зустрітися з Россі або, принаймні, з археологом Георгеску! — вигукнув я.

— Можливо, — він якось дивно посміхнувся. — Якби ми з Россі зустрілися там, ми змогли б поділитися знаннями до того, поки не стало занадто пізно.

Я не зовсім зрозумів, що він мав на увазі: перш ніж у Болгарії почалася революція? перш ніж він став вигнанцем? Я не хотів запитувати. Але за мить він сам пояснив:

— Розумієте, я досить різко зупинив своє дослідження. Того дня, коли я повернувся з Бачково, переповнений планами поїхати в Румунію, я застав у свій софійській квартирі жахливу сцену.

Він замовк і заплющив очі.

— Я намагаюся не згадувати про той день. Мені треба пояснити вам спочатку, що в мене була маленька квартира біля Римської стіни в Софії — це дуже давній район, мені він подобався через дух історії навколо. Я вийшов, щоб купити продукти, і залишив свої документи й книги про Бачково та інші монастирі розкритими на моєму столі.

Коли я повернувся, то побачив, що хтось перерив усі мої речі: скинув книги з полиць, обшукав мою шафу. На столі, на моїх паперах був тонкий слід крові. Ви знаєте, як від чорнила, плями на сторінці… — він замовк і уважно подивився на нас. — Посеред стола лежала книга, якої я ніколи не бачив…

Він раптово підвівся, пройшов в одну з кімнат, і ми почули, як він ходить там, пересуваючи книги. Мені треба було б підвестися й допомогти йому, але я сидів і безпорадно дивився на Хелен, яка, здавалося, теж завмерла.

За кілька хвилин Стойчев повернувся з великою книгою в руках. Вона була в потертій шкіряній обкладинці. Він поклав її перед нами, і ми мовчки спостерігали, як він неохоче розкрив її своїми старими руками й показав, не сказавши ні слова, багато порожніх сторінок і малюнок у центрі. Дракон здавався меншим, оскільки на великих сторінках книги було багато вільного місця навколо малюнка, але це, без сумніву, була та сама гравюра, із плямою внизу, яку я помітив у книзі Г’ю Джеймса. Але тут була ще одна пляма на пожовклому папері біля лапи дракона. Стойчев показав її, проте, здавалося, його сповнили емоції — відраза, страх, бо він раптом забув, що розмовляє з нами англійською.

— Крее, — сказав він. — Кров.

Я нахилився нижче. Коричнева пляма була відбитком пальця, це було чудово видно.

— Господи, — я згадав свого бідолашного кота й друга Россі, Хеджеса. — Чи було в цій кімнаті щось або хтось іще? Що ви зробили, коли побачили це?

— У кімнаті нікого не було, — тихо сказав він. — Двері були замкнені. Коли я повернувся і побачив цю жахливу сцену, то зателефонував у поліцію, вони оглянули все, нарешті (як ви кажете) зробили аналіз крові і легко виявили, чия це кров.

— Чия? — Хелен нахилилася до нього.

Стойчев ще більше понизив голос, так, що мені теж довелося нахилитися, аби почути його слова. Піт застиг на його зморщеному обличчі.

— Моя, — сказав він.

— Але…

— Ні, звісно, ні, я не був там. Але поліція вирішила, що я сам підготував цю сцену. Єдине, що в них не збігалося, — це відбиток пальця. Вони сказали, що ніколи не бачили такого відбитка людського пальця: на ньому було занадто мало ліній. Вони віддали мені книги й папери і змусили заплатити гроші за такі жарти із законом. Я ледве не втратив своє місце викладача.

— І ви припинили свої дослідження? — здогадався я.

Стойчев збентежено знизав плечима.

— Це єдиний проект, який я не закінчив. Але навіть тоді я продовжив би, якби не це, — він повільно перегорнув другу сторінку книги. — Це, — повторив він, і там, на сторінці, ми побачили єдине слово, написане гарним, архаїчним почерком, стародавнім, густим чорнилом.

На той час я знав уже досить букв кирилиці, щоб розгадати цю загадку, хоча перша буква збила мене на мить з пантелику. Хелен прочитала пошепки:

— «СТОЙЧЕВ». О, ви знайшли власне ім’я в ній. Який жах!

— Так, моє ім’я, явно видно, що почерк і чорнило середньовічні. Я завжди шкодував, що злякався цього дослідження, але я був дуже настрашений. Я подумав, що зі мною може щось трапитися, як те, що сталося з вашим батьком, мадам.

— У вас були підстави боятися, — сказав я старому вченому. — Але ми сподіваємось, що для професора Россі ще не все втрачено.

Стойчев випростався на стільці.

— Так, якщо ми знайдемо Светі Георгі. Спочатку нам треба поїхати в Ріль і подивитися на інші листи брата Кирила. Як я вже й говорив, я ніколи раніше не пов’язував їх із «Хронікою Захарія». У мене тут немає копій, а керівництво Рільського монастиря не дозволило опублікувати їх, хоча кілька істориків, включаючи мене, мають дозвіл. У Рілі є ще одна людина, з якою я хотів би вас познайомити. Але, можливо, і він не зможе допомогти.

У Стойчева був такий вигляд, ніби він хотів нам щось ще сказати, але тієї миті ми почули квапливі впевнені кроки по сходах. Професор спробував підвестися, а потім благально подивився на мене. Я схопив Книгу Дракона, зник з нею в сусідній кімнаті й сховав її якнайдалі, за коробки. Приєднався до Хелен і Стойчева я саме тоді, коли Ранов відчинив двері бібліотеки.

— Ага, — сказав він, — конференція істориків! Ви пропускаєте власне свято, професоре.

Він почав безцеремонно ритися в книгах і паперах на столі і нарешті вихопив старий журнал, з якого Стойчев читав нам частину «Хроніки Захарія».

— Це предмет вашого інтересу? — він ледве не посміхнувся нам. — Можливо, мені теж це треба прочитати для розширення світогляду. Я небагато знаю про середньовічну Болгарію. А ваша чарівна племінниця не настільки зацікавлена в мені, як я думав. Я запросив її в один із найкрасивіших куточків вашого саду, а вона досить рішуче відмовилася.

Стойчев почервонів від гніву, здавалося, він був готовий от-от спалахнути, але, на мій подив, Хелен урятувала його:

— Тримайте ваші брудні чиновницькі лапи якнайдалі від цієї дівчини, — сказала вона, дивлячись Ранову просто в очі. — Ви тут для того, щоб докучати нам, а не їй.

Я торкнувся її руки, застерігаючи від люті цього чоловіка. Нам зовсім ні до чого політичний скандал. Але вони з Рановим просто обмінялися довгими оцінюючими поглядами і відвернулися одне від одного.

Стойчев отямився.

— Дослідженню наших гостей дуже допомогло б, якби ви змогли організувати їм поїздку в Ріль, — спокійно сказав він Ранову. — Я б теж хотів поїхати разом із ними, для мене було б честю показати їм Рільську бібліотеку особисто.

— Ріль? — Ранов зважив на руці журнал. — Дуже добре. Це буде наша наступна екскурсія. Це можна буде влаштувати післязавтра. Я надішлю вам повідомлення, професоре, і скажу, коли ви зможете зустрітися там з нами.

— А ми б не могли поїхати завтра? — я намагався говорити якомога спокійніше.

— Ви так поспішаєте? — Ранов звів брови. — Потрібен час, аби виконати таке бажання.

Стойчев кивнув.

— Ми будемо терпляче чекати, а професори до поїздки можуть насолоджуватися краєвидами Софії. А тепер, друзі мої, ось що: це був дуже приємний обмін думками, але Кирило й Мефодій не заперечували б, якби ми ще й поїли, випили і веселилися. Ходімо, міс Россі, — він простягнув свою слабку руку Хелен, яка допомогла йому підвестися. — Дайте мені вашу руку, і ми підемо святкувати день тих, хто вчить і хто навчається.

Решта гостей почала збиратися в альтанці, і ми невдовзі зрозуміли чому: троє молодих людей витягли із сумок свої інструменти й улаштувалися біля столів. Худорлявий хлопчик із кучмою темного волосся на голові тиснув на чорно-білі клавіші акордеона, другий грав на кларнеті. Вони зіграли кілька нот, поки третій діставав великий шкіряний барабан і довгі палички з м’якими подушечками на кінці. Вони розсілися на трьох стільцях, що стояли поруч, і, посміхнувшись одне одному, зіграли акорд чи два, сідаючи зручніше. Кларнетист зняв піджак.

Потім, обмінявшись поглядами, почали. Невідомо звідки виникла жива, найчудовіша музика, яку я будь-коли чув. Стойчев посміхався зі свого «трону» перед залишками смаженого ягняти, а Хелен, що сиділа поруч зі мною, стисла мою руку. Це була така мелодія, що здіймалася в повітря, наче циклон, потім стрибала в незнайомому для мене ритмі, але такому, перед яким неможливо встояти. Акордеон то розгортався, то згортався, і ноти вилітали з-під пальців музиканта. Я був уражений швидкістю й енергією, з якою вони всі грали. Звук викликав радісні крики й схвалення.

За кілька хвилин дехто із слухачів підхопився, беручи одне одного за пояс, і почався танець, такий жвавий, якою була й сама мелодія. Їхні добре начищені черевики підстрибували на траві. Незабаром до них приєдналися жінки у строгих сукнях, які танцювали, тримаючи спину рівно, а ногами виписуючи кренделі Обличчя танцюристів сяяли, вони посміхалися, ніби нічого не могли із цим вдіяти, і обличчя музикантів сяяли у відповідь. Чоловік у першому ряду дістав білий носовичок, підняв його високо, і люди закружляли довкола нього. У Хелен загорілися очі, і вона постукувала долонею по столу, наче не могла всидіти на місці. Музиканти грали, а всі інші раділи, піднімали келихи й пили, а танцюристи й не думали зупинятись. Нарешті музика закінчилася і танок розпався. Танцюристи витирали піт і голосно сміялися. Чоловіки повернулися до своїх склянок, а жінки почали діставати носовички та поправляли зачіски.

Потім акордеоніст знову заграв, але цього разу повільну смутну мелодію, затягуючи ноти. Він закинув свою кошлату голову й заспівав. Насправді це була наполовину пісня, наполовину плач — мелодія баритона було такою сумною, що наверталися сльози від журби. Я відчував, як стискується моє серце, згадуючи всі життєві втрати.

— Про що він співає? — запитав я Стойчева, щоб приховати свої емоції.

— Це стара пісня, дуже стара — думаю, їй приблизно триста чи чотириста років. У ній розповідається про гарну болгарську дівчину, за якою женуться турецькі загарбники. Вони хочуть віддати її в гарем місцевого паші, і вона тікає. Вона забігає на високу скелю біля свого села, а переслідувачі галопом мчать за нею на конях. Біля вершини гори є урвище. Там вона кричить, що радше помре, ніж стане коханкою невірного, і кидається у прірву. Пізніше біля підніжжя гори народжується джерело із пречистою й найсолодшою водою в тій долині.

Хелен кивнула:

— У Румунії теж є схожі пісні.

— Гадаю, вони є скрізь, де балканський народ зазнав турецького гніту, — сумно сказав Стойчев. — У нас, у болгарському фольклорі, дуже багато таких пісень на різні теми, і всі вони — крик протесту проти поневолення нашого народу.

Акордеоніст, схоже, вирішив, що він досить порвав наші серця, бо наприкінці пісні він хитро посміхнувся й знову заграв танцювальну музику. Цього разу більшість гостей підвелися й почали танцювати — лінія танцюристів звивалась уздовж тераси. Один із чоловіків потягнув нас за собою, і Хелен пішла танцювати, а я залишився сидіти на стільці поруч зі Стойчевим. Мені подобалося спостерігати за нею. Після короткого ознайомлення вона підхопила танець. Можливо, такі танці були в неї в крові: вона трималась із природною гідністю, ноги рухалися точно в такт. Дивлячись на витончені лінії її фігури під білою блузкою й чорною спідницею, її сяюче обличчя з темними локонами, я благав долю, щоб з нею нічого не сталося, і міркував, чи дозволить вона мені захистити її.

Розділ 61

Якщо перший погляд на будинок Стойчева навіяв на мене раптові надії, то Рільський монастир сповнив мене страхом. Він знаходився у мальовничій глибокій долині, майже заповнюючи її, а над його стінами й банями височіла гора Ріла: круті, вкриті лісом, високими ялинами схили. Ранов поставив машину в тіні біля головних воріт, і ми пішли до монастиря з невеликою групою туристів. Була спекотна, суха днина, наближалося балканське літо, курява під нашим ногами здіймалась до литок. Величезні дерев’яні ворота були розчинені, ми ввійшли у них, і мені відкрився краєвид, якого я ніколи не забуду. Навколо нас височіли стіни монастирської фортеці чорного та білого каменю, з довгими дерев’яними балконами. Третю частину величезного двору становила церква неймовірних пропорцій, ґанок густо прикрашений фресками, ясно-зелені маківки сяяли на полуденному сонці. Поруч із нею стояла потужна квадратна вежа з сірого каменю, на вигляд — найстаріша з усього, що її оточувало. Стойчев сказав нам, що це вежа Хреліо, побудована середньовічним дворянином як притулок від політичних ворогів. Це була єдина частина колишнього монастиря, що залишилася тут після того, як монастир був спалений турками й відновлений через кілька століть у такій строкатій пишноті. Коли ми стояли там, залунали церковні дзвони, злякавши зграю птахів. Вони, перелякані, злетіли вгору, і, стежачи за ними, я знову побачив неймовірно високі вершини над нами, до яких іти щонайменше день. Я затамував подих: може, Россі тут, у цьому давньому місці?

Хелен, що стояла поруч зі мною з тонкою шаллю на голові, взяла мене під руку, і я згадав той момент у Айя-Софії, той вечір у Стамбулі, що вже здавався історією, але відбувся лише кілька днів тому, коли вона так міцно стискувала мою руку. Оттомани завоювали ці землі задовго до того, як узяли Константинополь. Нам треба було б почати подорож звідси, а не з Айя-Софії. З іншого боку, навіть до турецького завоювання сюди прийшла візантійська віра, її вишукане мистецтво й архітектура, збагативши болгарську культуру. І тепер собор святої Софії став музеєм серед мечетей, а ця вражаюча відокремлена долина сповнена візантійської культури.

Стойчеву, який стояв поруч із нами, явно подобалося наше замилування. Ірина у крислатому капелюсі міцно тримала його під руку. Тільки Ранов стояв сам-один, посміхаючись із цієї краси, з підозрою повертаючи голову, коли до церкви повз нас проходили ченці в чорних одіяннях. Нам було дуже важко умовити його заїхати по Стойчева й Ірину, щоб ми приїхали всі разом: він, мовляв, і сам хотів, щоб Стойчеву випала честь показати нам Ріль, але, на його думку, не було необхідності везти його, коли він міг проїхатися автобусом, як і весь болгарський народ. Я стримував себе від зауваження, що він, Ранов, схоже, теж не дуже часто їздив автобусами. Але наша взяла гору, хоча це не заважало Ранову бурчати на професора протягом усього шляху від Софії до будинку Стойчева: професор користується своєю славою, щоб поширювати забобони й антипатріотичні ідеї; усі знають, що він відмовився зректися своєї ненаукової відданості православній церкві, і син його, який навчається у Східній Німеччині, так само жахливий, як і його батько. Але ми перемогли в цій битві, і Стойчев поїхав з нами, а Ірина пошепки подякувала нам, коли ми зупинилися на ленч у гірській таверні. Вона сказала, що намагалася б відмовити професора від поїздки, якби йому довелося їхати автобусом: він не міг пережив би довгої подорожі у таку спеку.

— У цьому крилі досі живуть ченці, — пояснив Стойчев. — А ген там, уздовж тієї дороги, знаходяться кімнати, де ми зупинимося. Ви побачите, як спокійно там уночі, незважаючи на таку кількість відвідувачів удень. Це один із наших найбільших скарбів, і сюди приїжджають звідусюди, щоб подивитись на все це, особливо влітку. Але вночі тут знову стає тихо. Ходімо, — додав він, — треба привітатися з настоятелем. Я телефонував йому вчора, він чекає на нас.

Він повів нас із дивною жвавістю, оглядаючи все навколо, наче це місце надавало йому сил для нового життя.

Ми підійшли до приймальних кімнат настоятеля — вони знаходилися на першому поверсі монастирського крила. Чернець у чорній мантії з довгою каштановою бородою притримав для нас двері, коли ми входили. Стойчев зняв капелюха й увійшов першим. Настоятель підвівся з ослона біля стіни й вийшов нам назустріч, аби привітати нас. Вони зі Стойчевим досить щиро привіталися: Стойчев поцілував його руку, а настоятель благословив старого. Настоятель був високим, струнким чоловіком приблизно шістдесяти років, його борода була проріджена сивим волоссям, а блакитні очі виражали спокій. Я був здивований, що існують блакитноокі болгари. Він потис нам руки по-світському, і Ранову теж (той привітався з помітним презирством). Потім він запросив нас усіх сісти, чернець приніс тацю зі склянками, цього разу в них була не ракія, а холодна вода і до неї — маленькі блюдця з тією самою рожевою пастою, яку ми вже куштували у Стамбулі. Я помітив, що Ранов не доторкнувся до склянки, наче він очікував отруту.

Настоятель явно був радий бачити Стойчева, і я зрозумів, що цей візит, схоже, приємний їм обом. Він запитав через Стойчева, з якої ми частини Америки, чи відвідували інші монастирі Болгарії, чим він може допомогти нам, як надовго ми зможемо залишитися. Стойчев повільно перекладав, щоб ми могли відповісти на питання. Ми можемо користуватися бібліотекою стільки, скільки нам потрібно, сказав настоятель, і можемо зупинитися в готелі; можемо відвідувати церковні служби; можемо ходити де завгодно, крім чернечих келій, — при цьому він кивнув Хелен й Ірині, — а також він не хотів нічого й чути про те, щоб друзі Стойчева платили за проживання.

Ми подякували йому, і Стойчев підвівся.

— Зараз, — сказав він, — оскільки ми вже маємо дозвіл, підемо в бібліотеку.

Він поцілував руку настоятелеві й, уклонившись, пішов до дверей.

— Дядько дуже схвильований, — прошепотіла Ірина. — Він каже, що ваш лист — це величезне відкриття для болгарської історії.

Я подумав про те, чи знає вона, що насправді криється за нашим дослідженням, які тіні лежать на нашому шляху, але з виразу її обличчя нічого більше не можна було зрозуміти. Вона допомогла дядькові пройти у двері, і ми пішли за ним величезними дерев’яними галереями, які тяглися уздовж двору, Ранов ішов за нами із сигаретою в руці.

Бібліотека являла собою довгу кімнату на першому поверсі, майже навпроти кімнат настоятеля. Біля входу нас зустрів сивобородий чернець: високий чоловік із виснаженим обличчям. Мені здалося, що він суворо подивився на Стойчева, а потім кивнув нам.

— Це брат Румен, — сказав нам Стойчев. — Зараз він бібліотекар і покаже нам те, що ми шукаємо.

Кілька книг і рукописів лежали під склом, підписані й виставлені біля входу для туристів. Мені б хотілося поглянути на них, але нас уже вели до глибокої ніші, що знаходилася наприкінці кімнати. У монастирі було напрочуд прохолодно, і навіть кілька електричних лампочок не могли повністю розігнати темряву по кутах У внутрішньому приміщенні дерев’яні шафи й полиці були забиті коробками й книгами. У куті в маленькій ніші висіла ікона Діви Марії та її дорогого Немовляти, яких охороняли два ангели із червоними крильми. Перед іконою висіла прикрашена коштовним камінням золота лампадка. Старі-престарі стіни були чисто побілені, і нас огорнув уже знайомий запах старіючого пергаменту, папери й шкіри. Мені було приємно бачити, що в Ранова вистачило пристойності загасити сигарету, перш ніж він пройшов за нами у цю скарбницю.

Стойчев постукав ногою по кам’яній підлозі, ніби збираючись викликати духів.

— Ось, — сказав він, — ви дивитеся в серце болгарського народу. Тут багато років ченці зберігали нашу спадщину, часто таємно. Покоління ченців віддано копіювали ці манускрипти або ховали їх, коли монастир атакували безбожники. Це маленька частина спадщини нашого народу — значно більша була знищена. Але ми раді й цим решткам.

Він поговорив із бібліотекарем, який став обережно переглядати написи на коробках. За кілька хвилин він приніс дерев’яну коробку й дістав із неї кілька книг. На верхній книзі було чудове зображення Христа — принаймні, я вирішив, що це Христос: держава в одній руці, скіпетр у другій, вираз візантійської меланхолії на обличчі. Я був розчарований, побачивши, що листи брата Кирила знаходяться не в цій чудовій палітурці, а у простішій, іншій книзі, схожій кольором на стару кістку. Бібліотекар приніс це до стола, і Стойчев з радістю та насолодою розкрив книгу. Ми з Хелен дістали записні книжки, а Ранов ходив серед бібліотечних полиць, наче йому було надто нудно залишатися на одному місці.

— Наскільки я пам’ятаю, — сказав Стойчев, — тут два листи, і невідомо, чи були там інші, написані братом Кирилом — ті, що не збереглися.

Він показав на першу сторінку. Вона була списана дрібним округлим каліграфічним почерком, пергамент був дуже старим, майже коричневим. Він повернувся до бібліотекаря з питанням і, почувши відповідь, задоволений, звернувся до нас:

— Так, у них є ці листи в перекладі болгарською, а також інші рідкісні документи цього періоду.

Бібліотекар поклав перед ним папку, і Стойчев почав мовчки переглядати друковані аркуші, звіряючи їх із давнім рукописом.

— Вони добре попрацювали, — визнав він нарешті. — Я продиктую вам якомога точніший переклад, щоб ви записали.

І він, трохи запинаючись, прочитав нам свій переклад цих двох листів.

Стойчев закінчив, але ми сиділи мовчки. Хелен усе ще записувала щось, обличчя в неї було дуже напружене від роботи, Ірина сиділа, склавши руки, а Ранов стояв зневажливо, притулившись до шафи і почухуючи шию під коміром. Щодо мене — я облишив спроби записувати події — все одно Хелен нічого не упустить. У листах не було доказів певного місцезнаходження, жодного згадування про могилу, ані сцени похорону… Розчарування, що охопило мене, було схоже на шок.

Але Стойчев був далекий від зневіри.

— Цікаво, — сказав він після довгого мовчання. — Цікаво. Бачите, ваш лист зі Стамбула хронологічно має бути десь між цими двома. У першому й другому листах вони подорожують через Валахію у бік Дунаю — це видно з назви місцевостей. Потім іде ваш лист, який брат Кирил написав у Константинополі, можливо, розраховуючи відіслати звідти цей та й попередні листи. Але він не зміг або боявся це зробити, якщо, звичайно, у нас не просто копії. На жаль, ми не можемо про це дізнатися. І останній лист датовано червнем. Вони обрали маршрут, описуваний Захарієм у «Хроніці». До речі, мабуть, це був той самий маршрут: із Константинополя, через Едирне й Хасково, бо це була головна дорога із Царграда в Болгарію.

Хелен підвела голову.

— Але як ми можемо бути впевнені, що в останньому листі описується Болгарія?

— Абсолютної впевненості немає, — визнав Стойчев. — Хоча я вірю, що це цілком можливо. Якщо вони подорожували із Царграда (Константинополя) у країну, де монастирі й церкви були спалені наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, схоже на те, що описується Болгарія.

Я не міг стриматися і вголос висловив своє розчарування:

— Але тут немає нічого про те, який монастир вони шукали. Навіть якщо припустити, що це був Светі Георгій.

Ранов сів за стіл поруч із нами і розглядав свої пальці. Я подумав про те, чи не варто приховувати свою зацікавленість щодо Светі Георгі, але як інакше запитати про це Стойчева?

— Так, — кивнув Стойчев, — брат Кирил, звичайно ж, не писав про пункт їхнього призначення в листах, як він і не писав назву монастиря на Снагові поруч із титулом Євпраксія. Якби їх схопили, ці монастирі були б піддані подвійному переслідуванню або, принаймні, їх би обшукали.

— Отут цікавий рядок, — сказала Хелен, закінчивши записувати. — Ви могли б знову його прочитати: про те, що знак монастиря, який вони шукали, був монстром, схожим на святого. Як ви гадаєте, що це означає?

Я швидко подивився на Стойчева: цей рядок і мене вразив. Він зітхнув:

— Це має стосуватися фрески або ікони в цьому монастирі — у Светі Георгі, якщо вони справді прямували туди. Важко уявити, якою могла бути ця картина. Але навіть якби ми могли знайти Светі Георгі, малоймовірно, що ікона, яка була там у п’ятнадцятому сторіччі, усе ще збереглася, особливо якщо монастир спалювали хоча б один раз. Я не знаю, що це означає. Можливо, це навіть теологічний натяк, зрозумілий настоятелеві, а не нам, або це може якось стосуватися таємної угоди між ними. Але нам треба запам’ятати це висловлювання, оскільки брат Кирил називає це знаком, який засвідчить, що вони досягли мети.

Я ще боровся зі своїм розчаруванням, бо усвідомив, що очікував побачити в цих листах остаточний ключ до нашого дослідження або хоча б натяк, котрий проллє світло на карти, якими я все ще сподівався скористатися.

— Є одне дуже дивне питання, — Стойчев провів рукою по підборіддю. — У листі зі Стамбула написано, що скарб, який вони шукають, — можливо, святі мощі із Царграда, — знаходяться у конкретному монастирі в Болгарії, і ось чому вони повинні вирушити туди. Будь ласка, прочитайте мені цей уривок ще раз, професоре.

Я дістав копію стамбульського листа й поклав його поруч, поки ми вивчали інші листи брата Кирила.

— Тут написано: «… те, що ми шукаємо, вже перевезено з міста у схованку на окупованих землях болгар».

— Так, це те саме місце, — сказав Стойчев. — Питання в тому, — він постукав довгим вказівним пальцем по столу перед собою, — навіщо 1477 року святі мощі контрабандою вивозити з Константинополя? Місто було вже оттоманським з 1453 року, і більшість реліквій вже знищено під час захоплення. Чому монастир Панахрантос відсилає мощі в Болгарію через двадцять чотири роки і чому саме ту реліквію, за якою ченці вирушили в Константинополь?

— Ну, — нагадав я йому, — ми знаємо з листа, що ту саму реліквію шукали яничари; отже, вона становила якусь цінність і для султана.

Стойчев міркував далі.

— Правильно, але яничари почали її шукати після того, як реліквію благополучно вивезли з монастиря.

— Мабуть, це був священний об’єкт, що має як політичне значення для оттоманів, так і духовне для ченців зі Снагова, — Хелен насупилася, постукуючи по підборіддю олівцем. — Можливо, книга?

— Так, — схвильовано вигукнув я. — А що, як ця книга містила деяку інформацію, необхідну і для оттоманів, і для ченців?

Ранов, що сидів навпроти, через стіл уважно подивився на мене.

Стойчев повільно кивнув, але за мить я згадав, що це означає незгоду.

— Книги того періоду (якщо це були оттоманські книги) зазвичай не містили політичної інформації — це були релігійні тексти, які багато разів копіювалися, щоб потім їх використовувати в монастирях або в ісламських релігійних школах чи мечетях. Не схоже, що ченці вирушили б у таку небезпечну подорож, навіть якби це була копія Святого Письма. У Снагові були б ці книги.

— Хвилинку… — Хелен широко розкрила очі, уражена новою думкою. — Почекайте. Це було якось пов’язане з потребами Снагова чи Ордену Дракона або із заповітом Влада Дракули… пам’ятаєте «Хроніку»? Настоятель хотів поховати Дракулу в іншому місці.

— Правильно, — міркував Стойчев. — Він хотів відправити його тіло в Царград, навіть ризикуючи життями своїх ченців.

— Так… — почав я.

Здається, я був готовий щось додати, аби піти далі стежкою розмірковувань, але раптом Хелен обернулася до мене й схопила за руку.

— Що? — запитав я, але вона вже опанувала себе.

— Нічого, — тихо сказала вона, не дивлячись ні не мене, ні на Ранова. Я подумки благав, щоб він підвівся й вийшов кудись покурити або просто пішов, стомившись від розмов, і Хелен могла вільно говорити. Стойчев уважно подивився на неї і за мить він почав нудним голосом пояснювати, як робилися й копіювалися середньовічні манускрипти — іноді неписьменними ченцями, через що в них накопичувалися помилки, і як різні почерки розшифровувалися сучасними вченими. Мене спантеличувало те, чому він говорив так докладно, хоча зміст його слів був мені цікавий. На щастя, я зберігав мовчання під час цієї довгої лекції, тому що через якийсь час Ранов почав позіхати. Нарешті він підвівся і вийшов з бібліотеки, витягаючи по дорозі сигарети з кишені піджака. Як тільки він пішов, Хелен знову схопила мене за руку. Стойчев уважно дивився на неї.

— Поле, — сказала вона, і обличчя її так змінилося, що я схопив її за плечі, гадаючи, що вона може зомліти. — Його голова! Хіба ти не розумієш? Дракула пішов у Константинополь по свою голову!

Стойчев тихо зойкнув, але занадто пізно. Тієї миті, озирнувшись навколо, я побачив кутасте обличчя брата Румена, що визирав з-за книжкової полиці. Він мовчки зайшов до нас у кімнату, і хоча стояв спиною до нас, складаючи щось на полиці, сама спина видавала жадібну увагу. Потім він так само тихо вийшов, а ми залишилися сидіти у мовчанні. Ми з Хелен безпорадно перезирнулися, і я підвівся, щоб подивитись у сусідню кімнату. Чернець зник, але вигук Хелен міг почути і хтось інший — Ранов, наприклад. Які висновки зробить Ранов із такої інформації?

Розділ 62

Мало моментів за всі роки мого дослідження, пошуків, роботи з книгами, розмірковувань могли викликати в мені таку раптову ясність, як той, коли Хелен сказала про свій здогад у бібліотеці Рільського монастиря. Влад Дракула повернувся в Константинополь по свою голову або, точніше, настоятель Снагова відправив туди тіло, аби з’єднати його з головою. Чи просив про це Дракула колись, здогадуючись про винагороду за його славетну голову, знаючи про схильність султана вивішувати голови своїх ворогів на всезагальний огляд? Може, настоятель сам вирішив це, не бажаючи, щоб безглаве тіло його щедрого, але небезпечного мецената-єретика залишалося в Снагові? Звичайно, вампір без голови не міг бути великою загрозою, — але занепокоєння ченців було досить, аби змусити настоятеля поховати Дракулу за християнськими звичаями в іншому місці. Імовірно, настоятель сам не міг узяти на себе відповідальності за знищення тіла князя. Хто знає, які обіцянки настоятель заздалегідь міг дати йому?

Я уявив дивну картину: палац Топкапи у Стамбулі, у якому я гуляв тим сонячним ранком, і ворота, на які оттоманські кати вивішували голови ворогів султана. Голова Дракули займала б найбільшу палю, подумав я, Проколюючий нарешті проколотий. Як багато людей, мабуть, приходило, аби подивитись на нього, на доказ тріумфу султана? Хелен колись сказала мені, що навіть жителі Стамбула боялися, що Дракула може захопити їхнє місто. Більше жодному турецькому табору не доведеться знову тремтіти від його наближення, султан нарешті взяв під контроль ці непокірливі землі й посадив оттоманського васала на престол у Валахії, як він хотів зробити вже багато років тому. Усе, що залишилося від Проколюючого, — це лише огидний трофей із висохлими очима й запатланим та залиплим кров’ю волоссям і вусами.

Наш друг, схоже, бачив ту саму картину. Як тільки ми впевнилися, що брат Румен пішов, Стойчев сказав, понизивши голос:

— Так, це цілком можливо. Але як ченцям Панахрантоса вдалося забрати голову Дракули з палацу султана? Це справді був скарб, як Стефан і назвав його у своїй розповіді.

— Може, завдяки тому самому, що й ми одержали болгарську візу? — припустила Хелен, ворухнувши бровами. — «Бакшиш» — і дуже великий. Монастирі були досить бідні після завоювання, але в деяких, напевно, були запаси: золоті монети, коштовності — щось таке, що могло спокусити варту султана.

Я замислився над цим.

— У нашому путівнику по Стамбулу написано, що голови ворогів султана скидали в Босфор, після того як вони якийсь час висіли. Можливо, хтось із Панахрантоса довідався про це й перехопив її дорогою, що набагато безпечніше, ніж зняти голову з брами палацу.

— Ми не можемо цього знати, — зауважив Стойчев. — Але я думаю, що здогад міс Россі має сенс. Його голова, найімовірніше, може бути тим предметом, який вони шукали у Царграді. Для такої місії в них, з релігійного погляду, можуть бути вагомі підстави. Православна віра вимагає, щоб тіло ховали по можливості цілим — ми, наприклад, не практикуємо кремацію, тому що в Судний день будемо відроджені в наших тілах.

— А як щодо святих, мощі яких розкидано усюди? — непевно запитав я. — Як вони будуть відроджені? Не кажучи вже про те, що я кілька років тому бачив в Італії п’ять рук святого Франциска.

Стойчев розсміявся:

— У святих свої привілеї, — відповів він. — Але Влад Дракула, хоч він і винищував турків, був далеко не святим. До речі, Євпраксій дуже переймався щодо його безсмертної душі, принаймні, згідно з розповіддю Стефана.

— Чи його безсмертним тілом? — уточнила Хелен.

— Виходить, — сказав я, — можливо, ченці Панахрантоса, ризикуючи власним життям, забрали його голову, щоб гідно поховати, а яничари помітили пропажу й почали пошук, тому настоятель вирішив відправити її зі Стамбула замість того, щоб поховати. Можливо, були такі прочани, які ходили в Болгарію час від часу… — я подивився на Стойчева для підтвердження. — І вони відправили її поховати у… Светі Георгі або в іншому болгарському монастирі, з яким у них був зв’язок. А потім приїхали ченці зі Снагова, але занадто пізно, щоб з’єднати тіло з головою. Настоятель Панахрантоса знав про це й поговорив із ними, і тоді ченці зі Снагова вирішили виконати свою місію й вирушили по голову разом із тілом. До того ж їм треба було скоріше забиратися, поки яничари не викрили їх.

— Цікаве припущення, — Стойчев посміхнувся своєю прекрасною посмішкою. — Як я й говорив, ми не можемо нічого стверджувати, бо наші документи лише натякають на події. Але ви намалювали переконливу картину. Зрештою ми заберемо вас у голландських купців.

Я відчув, як червонію, почасти від задоволення й почасти від ніяковості, але посмішка професора була доброю.

— Оттоманська варта була стривожена присутністю, а потім зникненням ченців зі Снагова, — Хелен продовжувала будувати можливу версію. — Вони обшукали монастирі й виявили, що ченці зупинялися у монастирі святої Ірини, після чого попередили владу щодо маршруту прочан — спочатку в Едирне, а потім у Хасково. Хасково було першим великим містом, у який увійшли болгарські ченці, і вже там вони й були, як то кажуть, затримані.

— Так, — закінчив Стойчев. — Оттоманські солдати катували двох із них, випитуючи інформацію, але мужні ченці нічого не сказали. А солдати, обшукавши візок, знайшли лише їжу. Проте залишається питання — чому оттоманські воїни не знайшли тіло?

Я замислився.

— Можливо, вони не шукали тіло? Вони шукали голову. Якщо яничари в Стамбулі мало знали що до чого, вони могли подумати, що ченці зі Снагова перевозили голову. У «Хроніці» Захарія написано, що оттомани дуже розгнівалися, коли, відкривши пакунки, виявили, що там тільки їжа. Якщо ченців попередили про можливий обшук, вони могли встигнути заховати тіло поблизу в лісі.

— Або візок був сконструйований у такий спосіб, що в ньому було спеціальне місце, де можна було сховати тіло, — вставила Хелен.

— Але труп видавав би запах, — нагадав я їй.

— Це залежить від того, у що ти віриш, — вона мило, чарівно посміхнулася мені.

— У що я вірю?

— Бачиш, тіло, що може перетворитися на живого мерця або вже перетворилося, не розкладається або ж розкладається дуже повільно. За традицією, якщо в сільських жителях Східної Європи підозрюють вампіризм, їхні тіла відкопують і перевіряють ступінь розкладання, — і мешканці ритуально знищують такі трупи, що не досить добре розкладаються. Іноді таке все ще трапляється, навіть зараз.

Стойчев здригнувся.

— Приємне заняття. Я чув про це навіть у Болгарії, хоча, звичайно ж, тепер це незаконно. Церква ніколи не схвалювала руйнування могил, а зараз наша держава не схвалює будь-які марновірства.

Хелен майже здригнулася.

— Хіба це більш дивно, ніж сподіватися на відродження тіла? — запитала вона, але потім посміхнулася Стойчеву, і він був зачарований.

— Мадам, — сказав він, — у нас є різні інтерпретації нашої національної спадщини, але я схиляю голову перед швидкістю вашого розуму. А зараз, друзі мої, я хотів би подивитися на ваші карти, — гадаю, у монастирі можуть бути матеріали, які допоможуть розшифрувати їх. Дайте мені годину — те, що я робитиму зараз, здаватиметься нудним для вас, а пояснення заберуть надто багато часу.

Ранов саме тільки-но підійшов, чимось стурбований, і став оглядати бібліотеку. Я сподівався, що він не почув нічого про карти. Стойчев відкашлявся.

— Можливо, ви захочете піти в церкву? Там дуже гарно.

Стойчев мигцем поглянув на Ранова. Хелен одразу ж підвелася й підійшла до Ранова, щоб відволікти його якимсь питанням, а я тим часом рився в портфелі, після чого дістав копії карт. Коли я побачив, з якою жвавістю Стойчев узяв їх, моє серце аж підскочило від надії.

На жаль, Ранов здавався більше зацікавленим у роботі Стойчева й у бесіді з бібліотекарем, ніж у спілкуванні з нами, хоча я дуже хотів витягти його звідти.

— Ви допоможете нам з обідом? — запитав я його.

Бібліотекар мовчки стояв і уважно вивчав мене.

Ранов посміхнувся:

— Ви голодні? Тут ще не настав час обіду — він буде о шостій. На жаль, доведеться почекати.

Він повернувся до нас спиною й почав вивчати полицю із книгами в шкіряних палітурках. Тим усе й скінчилося.

Хелен пройшла за мною до дверей і стиснула мою руку.

— Ходімо прогуляємось? — запропонувала вона, щойно ми опинились надворі.

— Я не впевнений, бо що ж ми робитимемо без Ранова, — відгукнувся я серйозно. — Про що говорити без нього?

Хелен розсміялася, але я бачив, що вона теж хвилювалася.

— Може, мені повернутися й спробувати спокусити його?

— Ні, — сказав я, — краще не треба. Що більше ми його відволікатимемо, то більше він цікавитеметься діями Стойчева. Спекатися його не легше, ніж мухи.

— Він би був гарною мухою.

Хелен узяла мене під руку.

Сонце все ще було яскравим і пекло, коли ми вийшли з тіні величезних монастирських стін і галерей. Подивившись угору, я побачив укриті лісом схили навколо монастиря й скелясті вершини над ними. Далеко у височині кружляв орел. Ченці у важких підперезаних чорних мантіях й у високих чорних капелюхах, з довгими чорними бородами ходили між церквою й монастирем, підмітали дерев’яну підлогу галерей або сиділи в тіні біля ґанку церкви. Мені було цікаво, як вони зносять літню спеку в такому одязі. Усередині церква була дуже гарною, там було по-весняному прохолодно, вона освітлювалася лише вогниками свічок і сяйвом золота, міді й коштовностей. Внутрішні стіни були прикрашені чудовими фресками.

— Дев’ятнадцяте сторіччя, — упевнено визначила Хелен, а я зупинився перед особливо похмурою картиною: святий із довгою сивою бородою й акуратно розділеним проділом довгим волоссям, дивився просто на нас. — Іван Рільський. — Хелен прочитала вголос букви над зображенням.

— Той, чиї мощі перенесено сюди за вісім років до того, як нашого друга з Валахії привезли у Болгарію, так? У «Хроніці» він згадується.

— Так, — Хелен зупинилася, роздивляючись портрет, наче святий міг заговорити до нас, коли простояти поруч трохи довше.

Нескінченне очікування почало нервувати мене.

— Хелен, — сказав я, — ходімо гуляти. Ми можемо забратися на ту гору й подивитися звідти. У мене таке відчуття, що коли я не переключуся, то збожеволію, думаючи про Россі.

— Добре, — погодилася Хелен і уважно подивилась на мене, начебто оцінюючи моє нетерпіння. — Тільки не дуже далеко. Ранов не дозволить нам відійти на велику відстань.

Дорога вгору проходила крізь густий ліс, що захищав нас від полуденної спеки так само добре, як і церква. Так було приємно звільнитися від Ранова, що якийсь час ми просто трималися за руки, широко розмахуючи ними.

— Як ти гадаєш, йому важко було вибрати між нами й Стойчевим?

— О ні, — спокійно заперечила Хелен. — Він, без сумніву, доручив комусь стежити за нами. Незабаром ми дізнаємося, хто це, особливо якщо зникнемо більш ніж на півгодини. Він просто не може йти тільки за нами, йому треба уважно стежити за Стойчевим, щоб дізнатися, до чого призведе наше дослідження.

— Твої слова лунають так, наче ти вважаєш це чимось звичайнісіньким, — сказав я їй, милуючись її профілем.

Коли вона йшла стежкою, то відсунула капелюшок трохи назад, і її обличчя трохи розчервонілося.

— Не уявляю, як це — вирости серед такого цинізму, під постійним наглядом.

Хелен знизала плечима.

— Мені це не здається таким жахливим, бо я нічого іншого я не знала.

— І все ж таки ти захотіла покинути батьківщину й поїхати на Захід?

— Так, — погодилася вона, скоса поглядаючи на мене. — Я хотіла покинути батьківщину.

Ми зупинилися біля зваленого дерева, щоб відпочити.

— Я думаю про те, чому вони дозволили нам в’їхати в Болгарію, — зізнався я Хелен, навіть тут, у лісі, понизивши голос.

— І чому вони взагалі дозволяють нам ходити самим, — кивнула вона. — Ти думав про це?

— Мені здається, — повільно сказав я їй, — якщо вони не зупиняють нас у наших пошуках, — а це вони можуть легко зробити, — то це тому, що хочуть, аби ми знайшли це.

— Відмінно, Шерлоку! — Хелен плеснула в долоні перед моїм обличчям. — Ти багато що починаєш розуміти.

— Припустимо, що вони знають або здогадуються про те, що ми шукаємо. Невже вони вірять, що Влад Дракула живий мрець? — мені дуже важко було вимовити це вголос, хоча я майже шепотів. — Ти багато разів сама мені говорила, що комуністичний уряд зневажає селянські забобони. Навіщо їм заохочувати нас, замість того щоб заборонити? Може, вони думають, що дістануть надприродну владу над болгарським народом, знайшовши його могилу?

Хелен похитала головою.

— Цього не може бути. Безперечно, влада цікавить їх, але завжди з наукового погляду. До того ж, коли має бути відкрито щось цікаве, вони не хотіли 6 віддавати цю честь американцям. — Хелен замислилась. — Подумай, що може бути могутнішим для науки, як не знання того, що мертвого можна оживити або позбавити смерті, що майже те саме? Особливо для Східного блоку з їхніми забальзамованими лідерами в мавзолеях.

Я згадав обличчя Георгія Димитрова у софійському мавзолеї.

— Тоді в нас є ще більше причин знищити Дракулу, — сказав я, відчуваючи, як піт виступає в мене на чолі.

— А мені цікаво, — додала спокійно Хелен, — якщо ми його знищимо, чи відіграватиме це якусь роль у майбутньому. Згадай, що зробили зі своїми народами Сталін і Гітлер! їм не обов’язково було жити п’ятсот років, щоб скоїти свої злочини.

— Розумію, — сказав я, — я теж про це думав.

Хелен кивнула.

— Дивно те, що Сталін відкрито захоплювався Іваном Грозним. Два лідери, які хотіли пригноблювати й убивати власний народ, робили все необхідне, аби побільшувати свою владу. А ким, назвою думку, захоплювався Іван Грозний?

Я відчув, як кров відринула від серця.

— Ти говорила мені, що в Росії існує багато казок про Дракулу.

— Саме так.

Я уважно подивився на неї.

— Ти можеш уявити світ, у якому Сталін міг би жити п’ятсот років? — Хелен говорила, віддираючи нігтями м’яку кору з дерева. — Або навіть вічно?

Я стиснув кулаки.

— Як ти гадаєш, чи можна знайти середньовічну могилу так, щоб про це ніхто не знав?

— Це дуже важко, майже неймовірно. Я впевнена, що їхні люди за нами всюди стежать.

Тієї миті якась людина вийшла з-за повороту стежки. Я був так уражений цим, що ледве не вилаявся вголос. Але це був звичайний чоловік, просто одягнений, із в’язкою хмизу на плечах, він помахав нам, вітаючись. Я подивився на Хелен.

— Бачиш? — тихо сказала вона.

Трохи вище, під горою, ми побачили крутий кам’яний виступ.

— Подивись, — сказала Хелен. — Давай посидимо тут кілька хвилин.

Під нами лежала долина, вкрита густим лісом, вона була майже заповнена стінами й дахами монастиря. Зараз я дуже добре бачив неймовірні розміри цього комплексу. Він був схожий на кутасту оболонку навколо церкви, чиї бані сяяли у полуденному сяйві. Посередині височіла вежа Хреліо.

— Звідси, згори, видно, яким неприступним було це місце. Уявляєш, скільки разів, мабуть, вороги також звідси розглядали його.

— Або прочани, — нагадала мені Хелен. — Для них це був пункт духовного призначення, а не військовий об’єкт. — Вона обперлась об стовбур дерева і поправила спідницю. Поклавши сумочку, Хелен зняла капелюх, закотила рукава своєї світлої блузки, щоб урятуватися від спеки. Маленькі краплинки поту виступили в неї на чолі й щоках. Обличчя її набуло мого найулюбленішого виразу: вона задумалась, дивлячись водночас як назовні, так і в себе, очі широко розкриті, погляд уважний, губи міцно стиснуті. Чомусь цей погляд мені подобався більше, ніж навіть той, коли вона дивилася просто на мене. Навколо її шиї був зав’язаний шарф, хоча слід від укусу бібліотекаря перетворився на цятку, маленький хрест блищав під шарфом. Її різка краса відгукнулася болем у мені — не тільки фізичного бажання, але й благоговіння перед її досконалістю. До неї не можна було доторкнутися: моя, вона була загублена для мене.

— Хелен, — сказав я, не торкаючись її руки. — Я не хотів говорити, але не міг зупинитися. — Я хочу тебе запитати про щось.

Вона кивнула, очима й думками все ще занурена у храм під нами.

— Хелен, ти вийдеш за мене?

Вона повільно повернулася до мене, і я не міг зрозуміти, що бачу на її обличчі: подив, глузування чи радість.

— Поле, — суворо сказала вона. — Як давно ми знайомі?

— Двадцять три дні, — затнувся я, зрозумівши раптом, що не подумав про те, що мені робити, коли вона відмовить. Але вже було занадто пізно забирати свої слова, відкладаючи розмову на інший час. А якщо вона скаже «ні», я не буду кидатися з гори, не завершивши своїх пошуків Россі, хоча, можливо, у мене з’явиться така думка.

— Ти думаєш, що знаєш мене?

— Зовсім ні, — щиро відповів я.

— Гадаєш, я тебе знаю?

— Не певен.

— Ми так мало знаємо одне одного. Ми зовсім із різних світів. — Цього разу вона посміхнулася, немов бажаючи пом’якшити жорстокість своїх слів. — До того ж я завжди вважала, що ніколи не вийду заміж. Я не з тих жінок, які виходять заміж. А як щодо цього? — вона доторкнулася до шарфа на шиї. — Ти одружишся з жінкою, позначеною пеклом?

— Я буду захищати тебе від будь-якого зла, що насмілиться наблизитися до тебе хоч на крок.

— Хіба це не буде тягар? І як ми зможемо мати дітей, — вона прямо й твердо дивилася на мене, — знаючи, що вони можуть бути опоганені?

Мені було важко говорити, горло пекло.

— Виходить, твоя відповідь — «ні», чи мені варто запитати тебе іншим разом?

Її рука (я не міг собі уявити, як я житиму без цієї руки, без цих нігтів квадратної форми й м’якої шкіри) потягнулася до мене, і я подумав про те, що в мене немає обручки, щоб надіти їй на палець.

Хелен серйозно подивилася на мене.

— Моя відповідь: звісно, я вийду за тебе.

Після тижнів марних пошуків іншої людини, яку я дуже любив, я був настільки вражений легкістю такого результату, що мені було важко говорити й навіть поцілувати її. Ми мовчки сиділи поруч, дивлячись униз на червону, золоту і сіру масу величезного монастиря.

Розділ 63

Барлі стояв поруч зі мною в готельному номері мого батька, оглядаючи безладдя, і він раніше за мене помітив те, що я пропустила — папери й книги на ліжку. Ми знайшли потерту книгу Брема Стокера «Дракула», нову історію середньовічних єресей на півдні Франції й дуже старий том європейських легенд про вампірів.

Серед цих книг лежали папери, зокрема й записи, зроблені рукою батька, і посеред усього цього лежали поштівки, написані зовсім не відомою мені рукою, гарним темним чорнилом, акуратним дрібним почерком. Ми з Барлі одночасно (я знову була дуже рада, що була не сама) почали з перегляду паперів, і насамперед мене зацікавили ці поштівки. На них були марки з різних країн: Португалії, Франції, Італії, Монако, Фінляндії, Австрії Марки були без поштового штампа. Іноді лист, розпочатий на одній листівці, переходив на наступну, чотири-п’ять поспіль; усі акуратно пронумеровані. Більшість — разючого змісту, усі підписані «Хелен Россі». І всі вони були адресовані мені.

Барлі, дивлячись через моє плече, перейнявся моїм подивом, і ми разом сіли на ліжко. Перша листівка була з Рима — чорно-біла фотографія схожих на скелети залишків Форуму.

Друга листівка була кольорова, але вже почала вицвітати: на ній були квіти у вазах: «Jardins de Boboli», Сади Боболі… Боболі.

Ми з Барлі перезирнулися, і він ніжно обійняв мене.

Розділ 64

Ми знайшли Стойчева в збудженому стані за столом у бібліотеці. Ранов сидів навпроти нього, тарабанячи пальцями по столу й раз у раз зиркаючи на документ, який старий учений відкладав убік. Він був надзвичайно роздратованим: мабуть, Стойчев не відповідав на його питання. Коли ми ввійшли, професор нетерпляче підвів голову:

— Гадаю, що знайшов, — сказав він пошепки.

Хелен сіла поруч із ним, а я нахилився над манускриптами, які він вивчав. Вони були схожі на листи брата Кирила формою й манерою — написані дрібним акуратним почерком на старому пергаменті, що обтріпався по краях.

Я впізнав слов’янські літери. Поруч із ними він розклав наші карти. Мені стало важко дихати: я сподівався, що він скаже нам щось важливе. Раптом мені спало на думку: можливо, могила була навіть тут, у Рілі. Може, Стойчев наполягав, щоб ми приїхали сюди, тому що підозрював усе це? Проте я був здивований, і мені стало ніяково через те, що він збирався оголосити про своє відкриття в присутності Ранова.

Стойчев озирнувся навколо, подивився на Ранова, потер зморщене чоло й тихо сказав:

— Я впевнений у тому, що могила не в Болгарії.

Я відчув, як кров відливає з моєї голови.

— Що?

Хелен пильно дивилася на Стойчева, а Ранов відвернувся від нас, постукуючи пальцями по столі, ніби він майже не слухав нас.

— Мені дуже жаль розчаровувати вас, друзі мої, але мені стало зрозуміло з рукопису, який я не перечитував уже багато років, що група прочан вирушила назад у Валахію з монастиря Светі Георгі 1478 року. Цей манускрипт — це документ митниці, згідно з яким їм дозволяється повернути християнські мощі у Валахію. Вибачте. Можливо, вам колись пощастить поїхати туди, щоб далі вивчити це питання. Якщо ви хочете продовжувати дослідження з маршрутів прочан у Болгарії, я буду радий допомогти вам.

Я втупився в нього й не міг вимовити жодного слова. Після всього ми просто не могли потрапити в Румунію. Було просто дивом, що нам удалося заїхати сюди!

— Я б порадив вам отримати дозвіл, щоб подивитися інші монастирі й маршрути, на яких вони знаходяться, особливо монастир у Бачково. Це чудовий витвір нашої болгарсько-візантійської культури, будинки там набагато давніші, ніж тут, у Рілі. До того ж там також є дуже давні манускрипти, які ченці приносили в монастир як подарунки. Для вас це було б цікаво, і ви могли б зібрати матеріал для своїх статей.

На мій подив, Хелен, здавалося, цілком погодилася з цим планом.

— Це можна організувати, містере Ранов? — запитала вона. — І щоб професор Стойчев теж зміг з нами поїхати?

— О, боюся, мені треба повертатися додому, — сказав Стойчев із жалем, — у мене багато роботи. Мені б хотілося допомогти вам у Бачково, але я можу дати вам рекомендаційний лист настоятелеві. Містер Ранов може бути вашим перекладачем, а настоятель зможе допомогти розібрати потрібні вам манускрипти. Він чудово знає історію монастиря.

— Дуже добре, — Ранов зрадів, почувши, що Стойчева не буде з нами.

Ми більше нічого не могли вдіяти у цій жахливій ситуації, нам просто треба вирушити на удаване дослідження в інший монастир і вирішити, що робити далі. Румунія? Переді мною знову з’явилися двері кабінету Россі, вони були зачинені, замкнені. Россі більше ніколи не відчинить їх. У заціпенінні я спостерігав, як Стойчев складає манускрипт назад у коробку й закриває кришку. Хелен замість нього донесла її на полицю й допомогла йому вийти. Ранов мовчки пішов за нами, у цьому мовчанні я вловив зловтіху. Що б ми не шукали, воно було для нас недоступним, і тепер ми знову залишимося наодинці з гідом. Він зробить так, щоб ми закінчили своє дослідження і виїхали з Болгарії якнайшвидше.

Ірина, як видно, була в церкві: виходячи з бібліотеки, ми побачили, як вона йшла до нас через розпечений асфальтований двір. Помітивши її, Ранов відійшов убік, щоб покурити в одній із галерей, а потім пішов до головних воріт і зник. Я побачив, що коли наш гід дістався до воріт, він пішов трохи швидше — можливо, йому теж треба було від нас відпочити. Стойчев опустився на дерев’яну лаву біля воріт, а Ірина притримала його під руку.

— Послухайте, — сказав він тихо, посміхаючись нам, ніби ми просто розмовляли. — Ми повинні швидко поговорити, поки наш друг не чує нас. Я не хотів лякати вас. Немає такого документа, у якому говорилося б про те, що прочани повернулися у Валахію з мощами. Шкода, але я брехав. Влад Дракула точно був похований у Светі Георгі, де б він не був, і я знайшов дещо важливе. Стефан говорив, що Светі Георгі знаходиться поруч із Бачково. Я не побачив ніякої подібності між регіоном Банково й вашими картами, але існує лист від настоятеля Бачковського до настоятеля Рільського, датований початком шістнадцятого сторіччя. Я не наважився показати вам його в присутності нашого товариша. У листі написано, що настоятель Бачково більше не потребує допомоги настоятеля Рільського або інших духовних осіб у придушенні єресі у Светі Георгі, бо монастир спалили і його ченці розійшлися. Він попереджає настоятеля Рільського про те, щоб він остерігався ченців відтіля або будь-яких інших ченців, які поширюють ідею про те, ніби дракон убив Светі Георгі (Святого Георгія), оскільки це ознака їхньої єресі.

— Дракон убив… почекайте, — сказав я. — Ви маєте на увазі рядок про монстра й святого? Кирил пише, що вони шукали монастир зі знаком того, що святий і монстр були рівними.

— Святий Георгій — один із головних персонажів болгарського іконопису, — тихо сказав Стойчев. — Ідея, що дракон переміг його, вважається страшним перекрученням. Але ви ж пам’ятаєте, що ченці Валахії шукали монастир, у якому вже був цей знак, оскільки це було б прийнятне місце, де тіло Дракули можна було об’єднати з головою. Мені цікаво, чи не існувала велика єретична течія, про яку ми не знаємо, відома і в Константинополі, і у Валахії, а може, й самому Дракулі. Чи не створив Орден Дракона власну гілку релігії, відокремлену від єдиної церкви? Чи не створив він власну єресь? До сьогоднішнього дня я ніколи не думав про таку можливість, — він похитав головою. — Ви мусите поїхати в Бачково й запитати там настоятеля, чи не знає він, де могли зрівняти або переставити місцями монстра й святого. Ви повинні запитати його таємно. У моєму листі до нього, який ваш гід візьме й, без сумніву, прочитає, писатиметься тільки про те, що ви хотіли б вивчити маршрути прочан, але там вам треба буде знайти нагоду поговорити з ним віч-на-віч. Там є ще чернець, який колись був ученим, історик — дослідник монастиря Светі Георгі. Він працював з Атанасом Ангеловим і був другою людиною, яка побачила «Хроніку Захарія». Його прізвище було Пондєв, а тепер хто знає, яке ім’я він узяв, ставиш ченцем. Настоятель допоможе вам знайти його. І ще одне. У мене немає карти місцевості Бачково, але я впевнений, що поблизу монастиря є довга, вигнута долина, якою колись протікала річка. Пригадую, що бачив її колись і розмовляв про неї з ченцями, хоча назви зараз я вже не пам’ятаю. Чи не може це бути хвостом вашого дракона? Але де тоді його крила? Це вам теж слід перевірити.

Я готовий був стати перед Стойчевим на коліна і поцілувати його ноги — настільки я був йому вдячний.

— Але чому ви не поїдете з нами?

— Я б не послухався навіть племінницю, щоб зробити це, — відповів він, посміхаючись Ірині, — та боюся, що це викличе ще більшу підозру. Якщо ваш гід буде думати, що я досі зацікавлений у вашому дослідженні, він стане ще уважнішим. Приходьте до мене, як тільки ви повернетесь у Софію, якщо зможете. Я весь час буду думати про вас. Тож бажаю вам безпечної подорожі, хай пощастить вам знайти те, що шукаєте. Нате, візьміть оце. — Він вклав у руку Хелен маленький предмет, але вона так швидко стисла його в руці, що я не побачив, що це було й куди вона його поклала.

— Містер Ранов пішов надовго, що не властиво для нього, — тихо зауважила вона.

Я подивився на Хелен.

— Може, мені піти перевірити, де він? — я навчився довіряти інстинктам Хелен і пішов до головних воріт, не дочекавшись відповіді.

Прямо за межами комплексу я побачив Ранова, що стояв з якимось чоловіком біля довгої блакитної машини. Той чоловік був високим, елегантним, у літньому костюмі й капелюсі, але щось у ньому змусило мене відступити у тінь воріт. Вони щось жваво обговорювали, а потім різко зупинились. Гарний чоловік ляснув Ранова по плечу й сів у машину. Я немов сам відчув удар цього дружнього жесту. Я знав цей жест, ця рука вже колись опускалась і на моє плече. Звичайно, як би неймовірно це не було, але чоловік, що повільно від’їжджав від паркування, був Гежа Йожеф. Я чимдуж кинувся назад у двір і приєднався до Хелен і Стойчева. Хелен уважно дивилася на мене, можливо, вона теж навчилася довіряти моїм інстинктам. Я відвів її на мить убік, а Стойчев, хоч і здивувався, але був занадто ввічливий, щоб поставити мені питання.

— Здається, Йожеф тут, — швидко прошепотів я. — Я не бачив його обличчя, але хтось, дуже схожий на нього, тільки-но розмовляв із Рановим.

— Лайно!.. — тихо вилаялася Хелен.

Мабуть, це був перший і останній раз, коли я чув, як вона лається.

За хвилину Ранов уже поспішав до нас.

— Час вечеряти, — сказав від сухо, і я подумав, чи шкодував він про те, що залишив нас зі Стойчевим на кілька хвилин. Із його тону я зрозумів, що він не бачив мене біля воріт. — Ходімо зі мною, ми поїмо.

Мовчазна вечеря в монастирі була смачною, домашню їжу подавали двоє ченців. Деякі туристи залишалися з нами в готелі, і я помітив, що дехто з них розмовляв не болгарською мовою. Люди, що говорили німецькою, мабуть, приїхали на відпочинок зі Східної Німеччини, і, можливо, та інша мова була чеською. Ми їли з апетитом, сидячи за довгим дерев’яним столом, ченці сиділи за сусіднім столом, і я із задоволенням думав про вузькі ліжка, що очікували нас. Ми з Хелен не могли побути наодинці, але я знав, що вона думала про Йожефа. Що йому треба було від Ранова? Або, точніше, що він хотів від нас? Я згадав попередження Хелен про те, що за нами стежили. Хто сказав йому, де ми були?

Це був важкий день, але я був настільки збуджений майбутньою поїздкою в Банково, що з радістю вирушив би туди пішки, якби це було швидше. Замість цього ми полягали спати, щоб підготуватися до завтрашньої подорожі. Серед хропіння жителів Східного Берліна й Праги я чув голос Россі, він щось говорив про нез’ясовані питання нашої роботи, й голос Хелен, що ніби посміювався з моєї проникливості: «Звичайно ж, я вийду за тебе».

Розділ 65

Розділ 66

Я рано прокинувся на ліжку чоловічої спальні Рільського монастиря: сонячне світло от-от починало пробиватися крізь маленькі вікна, які виходили у двір, інші туристи все ще міцно спали на своїх ліжках. Я чув ранній дзенькіт дзвона у темряві, і зараз цей подзвін лунав знову. Моєю першою думкою цього разу було те, що Хелен погодилась вийти за мене. Я хотів знову побачити її якомога швидше, знайти момент, щоб запитати її, чи не був учорашній день сном. Сонячне світло, що заповнювало двір за вікном, було відлунням мого щастя, ранкове повітря здавалося неймовірно свіжим, сповненим вікової свіжості.

Але Хелен не було за сніданком. Ранов був там, похмурий, як завжди, курив, поки чернець чемно не попросив його вийти із сигаретою на вулицю. Щойно закінчився сніданок, я пішов довгим коридором до жіночої спальні, біля дверей якої ми з Хелен розсталися вчора ввечері. Двері були навстіж розчинені. Інші жінки, німкені, чешки, пішли, акуратно застеливши ліжка. Можливо, Хелен усе ще спала: я бачив обриси її тіла на ліжку біля вікна. Вона повернулася до стіни, і я тихо зайшов, вирішивши, що вона вже моя наречена і в мене було право поцілувати її й побажати доброго ранку навіть у монастирі. Я зачинив за собою двері, сподіваючись, що мене не помітить жоден чернець.

Хелен лежала, обернувшись спиною до кімнати. Коли я підійшов ближче, вона тихенько повернулась до мене, ніби відчула мою присутність. Голова була відкинула назад, очі заплющені, темні кучері розкидані по подушці. Вона міцно спала, і з її губ зривався важкий подих. Я подумав, що вона, мабуть, утомилася після наших подорожей і вчорашньої прогулянки, але щось у її вигляді змусило мене підійти ближче. Я нахилився над нею, думаючи, що поцілую її перед тим, як вона прокинеться, і раптом в одну жахливу мить я помітив зеленуватий відтінок її обличчя й свіжу кров на горлі: там, де майже загоїлася рана, у глибині шиї зяяли дві маленькі дірки, червоні й відкриті. На краю простирадла теж була крапля крові і ще більше на рукаві її простої білої нічної сорочки, у тім місці, де рукав торкався шиї, коли вона закидала руку в сні. Спереду сорочка була перекошена й злегка порвана, одна з її грудей була оголена майже до темного соска. Я помітив усе це в одну мить, завмерши від жаху: серце в мене, здавалося, зупинилось. Я нахилився й прикрив її простирадлом, немов укриваючи сплячу дитину. Ніщо інше тієї миті не спало мені на думку. Величезний клубок став у моєму горлі — лють, якої я досі не відчував.

— Хелен! — я обережно доторкнувся до її плеча, але вираз її обличчя не змінився. Тепер я помітив, якою змученою вона була, ніби їй боліло навіть уві сні. Але де ж був хрестик? Я раптом згадав про нього й став оглядати все навколо. Я знайшов його біля ніг — тонкий ланцюжок порвався. Хтось порвав його чи вона сама розірвала його уві сні? Я знову доторкнувся до неї.

— Хелен, прокинься!

Цього разу вона ледь помітно поворухнулася, і я подумав, що завдам їй шкоди, розбудивши зненацька. Але за мить вона все-таки розплющила очі й насупилася. Рухи її були слабкі. Скільки крові вона втратила за цю ніч, коли я спокійно спав у сусідній спальні? Чому я залишив її саму навіть на одну ніч?

— Поле, — сказала вона здивовано, — що ти тут робиш?

Потім вона спробувала сісти й раптом побачила, що сорочка розірвана. Вона торкнулася горла й повільно відвела руку, поки я мовчки, зболено дивився на неї. Липка, густа кров залишилась на її пальцях. Вона поглянула на них, а потім на мене:

— О Боже!

Хелен сіла прямо, і я вперше відчув полегшення, незважаючи на жах на її обличчі: якби вона втратила багато крові, вона була б занадто слабка для такого руху.

— О Поле… — прошепотіла вона.

Я сів на край ліжка, взяв її руки і міцно стис.

— Ти прокинулася? — запитав я.

Хелен кивнула.

— І ти знаєш, де ти?

— Так, — відповіла вона, а потім закрила обличчя закривавленою рукою й голосно розридалася: це був жахливий звук.

Раніше я ніколи не чув, як вона плаче. Крізь моє тіло наче пройшла хвиля крижаного холоду.

Я поцілував її чисту руку.

— Я з тобою.

Вона стисла мої пальці, ридаючи, а потім опанувала себе:

— Треба подумати, що… це мій хрестик?

— Так, — я підняв його, пильно спостерігаючи за нею, і неймовірно зрадів, коли на її обличчі не з’явилася відраза. — Це ти його зняла?

— Ні, звичайно ж, ні, — вона похитала головою, і остання сльоза скотилася по її щоці. — Я не пам’ятаю, щоб рвала ланцюжок. Я не думаю, що вони… він посмів, якщо легенди правдиві… — зараз вона вже витирала обличчя, намагаючись не торкатися рани на горлі. — Мабуть, я порвала ланцюжок уві сні.

— Напевно, судячи з того, де я його знайшов, — я показав їй те місце на підлозі. — І ти нормально почуваєшся… якщо він поруч із тобою?

— Так, — задумливо сказала вона, — принаймні, поки.

Від цього холодного маленького слова в мене перехопило подих.

Вона простягнула руку й торкнулася хреста, спочатку нерішуче, а потім узяла його в руку. Я полегшено зітхнув. Хелен теж зітхнула.

— Я заснула, думаючи про матір і статтю, яку я хочу написати про трансільванські орнаменти — вони дуже відомі, а прокинулася лише зараз. — Хелен насупилась. — Мені наснився поганий сон, у ньому скрізь була моя мати, вона відганяла великого чорного птаха. Потім вона його відігнала, нахилилася й поцілувала мене в чоло, як робила це, коли я була маленькою дівчинкою, і я побачила знак… — вона замовкла, немов думка про це завдавала їй болю. — Я побачила дракона на її оголеному плечі, але він здався мені всього лише частиною її, а не чимось жахливим. А коли вона поцілувала мене, мені стало вже не так страшно.

По мені побігли мурашки від дивного страху: я згадав ту ніч, коли врятувався від убивці мого кота, читаючи цілу ніч про життя улюблених голландських купців. Щось таке захистило Хелен, принаймні, певною мірою: її дуже поранили, але не випили багато крові Ми мовчки перезирнулися.

— Все могло бути значно гірше, — сказала вона.

Я обійняв її й відчув, як тремтять її міцні плечі. Я й сам тремтів.

— Так, — прошепотів я. — Але нам треба захистити тебе від гіршого.

Вона похитала головою, ніби здивована.

— Це ж монастир! Я не розумію. Живі мерці входять у такі місця? — вона показала на хрест над дверима, ікону й святу лампаду, що висіли у куті. — Тут, у присутності Діви Марії?

— Я теж не розумію, — сказав я, перевертаючи її долоню. — Але ми знаємо, що ченці подорожували з останками Дракули і що він, можливо, похований у монастирі. У цьому вже є щось дивне. Хелен, — я стис її руку. — Я ще ось про що подумав. Той бібліотекар знайшов нас у Стамбулі, а потім у Будапешті. Чи не міг він опинитися й тут? Може, це він напав на тебе минулої ночі?

Вона моргнула.

— Я розумію. Він укусив мене одного разу в бібліотеці, і тому може знову захотіти моєї крові, так? Але уві сні в мене було відчуття, що це було щось інше, хтось значно могутніший. Але як міг хтось із них проникнути сюди, навіть якщо вони не бояться монастиря?

— Це питання ясне, — я показав на найближче вікно за кілька кроків від ліжка Хелен, що було трохи розчинене. — О Боже, чому я залишив тебе тут саму?

— Я була не сама, — нагадала вона. — Тут було десять людей, які спали зі мною в одній кімнаті. Але ти маєш рацію: він здатний змінювати вигляд, як говорила моя мати… Кажан, туман…

— Або великий чорний птах, — я знову згадав її сон.

— Мене вкусили двічі, можна вважати, — сказала вона задумливо.

— Хелен! — я струснув її. — Я більше ніколи не залишу тебе саму, навіть на годину.

— У мене ніколи не буде навіть години на особисте життя? — її колишня посмішка, саркастична й мила, на мить повернулася.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла мені, якщо відчуєш щось, чого не можу відчути я, якщо ти відчуєш, що хтось шукає тебе…

— Я скажу тобі, Поле, якщо я взагалі таке відчую, — тепер вона говорила палко, і її обіцянка, здавалося, підштовхнула її до дії. — Ходімо, будь ласка. Мені треба поїсти й випити червоного вина або бренді, якщо нам пощастить його знайти. Принеси мені рушник, тут в умивальнику я помию шию і перев’яжу її. — Її практичність була заразливою, і я відразу підкорився їй. — Потім ми підемо в церкву й обмиємо цю рану святою водою, коли ніхто не бачитиме. Якщо я зможу це витримати, ми можемо сподіватися на краще. Як дивно, — я був радий знову бачити її цинічну посмішку, — я завжди вважала, що всі церковні ритуали — це нісенітниця.

— Але, схоже, він не вважає це нісенітницею, — серйозно зауважив я.

Я допоміг їй змити кров із шиї, намагаючись не торкатися відкритих ран, і постежив за дверима, поки вона переодягалася. Вигляд рани був таким жахливим, що на мить я подумав був вийти з кімнати й поплакати за дверима. Хоч Хелен і рухалася слабко, я бачив рішучість у її обличчі. Вона зав’язала свій вже звичний шарф і знайшла мотузочок у сумці, на який повісила хрестик. Цього разу він триматиметься міцніше, сподівався я. Простирадла були забруднені маленькими плямами крові.

— Нехай ченці знають, що в їхній спальні була жінка, — сказала Хелен прямолінійно, як завжди. — Їм явно не вперше доведеться змивати кров.

Коли ми вийшли із церкви, Ранов уже ходив у саду. Він примружив очі й подивився на Хелен.

— Ви дуже довго спали, — сказав він обвинувальним тоном.

Я уважно розглядав його зуби, коли він говорив, але вони були не гостріші, ніж звичайно, більше того, вони були стерті й здавалися сірими в його неприємній посмішці.

Розділ 67

Мене дратувало те, що Ранов не хотів нас відвезти в Ріль, але ще більше мені не подобалося те, з яким ентузіазмом він узявся за поїздку в Банково. Коли ми їхали в машині, він звертав нашу увагу на всі краєвиди за вікном, багато з яких були дуже цікавими, попри його монотонні коментарі. Ми з Хелен намагалися не дивитись одне на одного, але я був упевнений, що їй також було огидно. Тепер нам треба було побоюватися ще і Йожефа. Дорога від Пловдива була вузькою, вона петляла між бурхливим потічком з одного боку й похилими вершинами — з другого. Ми знову піднімалися в гори — у Болгарії ніколи не можна від’їхати далеко від гір. Я сказав про це Хелен, яка дивилася в протилежне вікно на заднім сидінні машини Ранова, і вона кивнула:

— «Балкани» — це турецькою означає «гора».

У монастир не було величного в’їзду — ми просто повернули з дороги на брудний майданчик, а відтіля пішки пройшли до воріт. Банковский монастир розташувався серед голих скелястих пагорбів, де-не-де вкритих лісом біля вузької річки. Навіть на початку літа рослинність уже посохла, і я міг легко уявити, як, мабуть, ченці дорожили близьким джерелом. Зовнішні стіни монастиря були такого самого сірувато-коричневого кольору, як і гори навколо. Дах монастиря був покритий червоною черепицею, як та, котру я бачив на будинку Стойчева й на сотнях будинків і церков по дорозі. Вхід у монастир являв собою величезну арку, що нагадувала вхід у печеру.

— Можна просто ввійти? — запитав я Ранова.

Він похитав головою, що означало «так», і ми зайшли в прохолодну темряву арки. За кілька секунд повільної ходи ми вийшли на сонячний двір, але за цей час я не чув нічого, крім наших кроків.

Можливо, я очікував побачити ще одне людне місце, як у Рілі, тому самітність і краса головного двору в Бачково змусили мене поривчасто зітхнути, і Хелен теж пробурмотіла щось під ніс. Більшу частину двору займала монастирська церква з червоними кутастими візантійськими вежами. Тут не було золотих бань, але вражала старовинна пишнота — прості матеріали вибудувані в гармонійні форми. Виноград ріс по церковних вежах, дерева вишикувалися навколо, один величезний кипарис височів, як дзвіниця. Біля стіни стояли троє ченців у чорних одіяннях і розмовляли про щось. Дерева відкидали тінь на залитий сонцем двір, шелестіло листя на легенькому вітрі. Я здивовано дивився на курей, які бігали у дворі, забруднюючи давні камені, а смугасте кошеня щось видивлялося у дірці стіни.

Як і в Рілі, уздовж довгих стін монастиря тяглися галереї, дерев’яні й кам’яні. Кам’яна нижня стіна деяких галерей та портик церкви були покриті вицвілими фресками. Крім трьох ченців, курей і кошеняти ніде нікого не було видно. Ми були там самі, самі посеред Візантії. Ранов підійшов до ченців і почав з ними розмову, а ми з Хелен трохи відстали. За мить він повернувся.

— Настоятеля немає, але бібліотекар тут і може нам допомогти. — Мені не сподобалося це «нам», але я нічого не сказав. — Ви можете піти до церкви, поки я знайду його.

— Ми підемо з вами, — упевнено заявила Хелен, і ми всі попрямували за одним із ченців у галерею.

Бібліотекар працював у кімнаті на першому поверсі, він підвівся, щоб привітати нас, коли ми ввійшли. Окрім чавунної грубки і яскравого килимка на підлозі, навколо більше нічого не було. Де ж книги, манускрипти? Крім кількох книг на дерев’яному столі я більше нічого не бачив, жодних ознак бібліотеки.

— Це брат Іван, — пояснив Ранов.

Чернець уклонився нам і не запропонував руки: до речі, він сховав руки в довгих рукавах, склавши їх на животі. Я подумав, що він не хотів торкатися Хелен. Те саме, мабуть, відчувала й Хелен, бо відійшла назад, сховавшись за мою спину. Ранов обмінявся з ним кількома словами.

— Брат Іван просить вас сідати.

Ми слухняно сіли. Над бородою брата Івана було довге серйозне обличчя. Він уважно вивчав нас кілька хвилин.

— Ви можете ставити йому питання, — підбадьорив нас Ранов.

Я відкашлявся. Нічого не можна вдіяти, нам доведеться ставити питання при Ранові. Мені треба буде постаратися, щоб вони звучали по-науковому.

— Можете ви запитати брата Івана, чи знає він що-небудь про пілігримів із Валахії?

Ранов переклав питання ченцеві, і від слова «Валахія» обличчя ченця посвітлішало.

— Він говорить, що в монастиря добрі зв’язки з Валахією, починаючи з кінця п’ятнадцятого століття.

Серце почалося шалено калатати в моїх грудях, але я намагався поводитися сумирно.

— Так? Які саме?

Вони поговорили ще, брат Іван показав довгою долонею у бік дверей. Ранов кивнув:

— Він говорить, що приблизно в той час князі Валахії й Молдови почали підтримувати цей монастир. У бібліотеці є манускрипти, що свідчать про це.

— Він знає, чому вони це робили? — тихо запитала Хелен.

Ранов запитав у ченця.

— Ні, — відповів він. — Він тільки знає, що в манускриптах ідеться про їхню підтримку.

— Запитайте його, — попросив я, — чи знає він про групу богомольців, які приблизно тоді приходили сюди з Валахії?

Брат Іван посміхнувся.

— Так, — відповів Ранов. — Їх було багато. Це було важливе місце зупинки на шляху прочан із Валахії. Багато богомольців ходили звідси в Афон або Константинополь.

Я ледве не заскреготів зубами.

— А особлива група прочан із Валахії, що несла якусь реліквію або шукала реліквію, чи знає він щось про це?

Ранов ледве стримував тріумфальну посмішку.

— Ні, — сказав він. — Він не зустрічав записів про таких пілігримів. У тому столітті було багато прочан. Тоді Бачковский монастир вважався дуже важливим. Коли оттомани захопили країну, патріарха Болгарії заслали сюди з його служби у Велико Тирново, давню столицю. Він помер тут і був похований 1404 року. Склеп — це найстаріша частина монастиря і єдина, що залишилася без перебудови.

Хелен знову заговорила.

— Могли б ви запитати, чи є серед братів чернець, ім’я якого колись було Пондєв?

Ранов переклав питання, і брат Іван спочатку спантеличився, а потім насторожився.

— Він говорить, що це, мабуть, старий брат Ангел. Його називали Василь Пондєв, він був істориком. Але він більше… у нього не все гаразд із головою. Ви ні про що не дізнаєтеся з розмови з ним. Настоятель тепер наш найкращий учений, і дуже прикро, що його немає зараз.

— Нам усе-таки хотілося 6 поговорити із братом Ангелом, — сказав я Ранову.

І бібліотекар, невдоволено насупившись, повів нас назад на залитий яскравим сонцем двір, через другу арку. Через неї ми вийшли в інший двір, у центрі якого стояв великий старий будинок. Цей другий двір був не таким доглянутим, як перший: тут стіни й плити кришилися під ногами, росли бур’яни, а в куті даху пнулося деревце, яке невдовзі стане досить великим, щоб зруйнувати цю частину споруди. Було очевидно, що відновлення цієї Божої обителі не було першочерговою справою болгарського уряду. Ріль був людним містом, там демонструвалася «справжня Болгарія» та її боротьба з турецькими окупантами. А це давнє місце пустило корені за часів візантійців, таких же завойовників і окупантів, якими пізніше були оттомани. Цей монастир міг бути вірменським, георгіанським, грецьким, хіба ми не чули, що він залишався незалежним і за часів оттоманів, як ніякий інший болгарський монастир? Не дивно, що уряд не хвилює, що дерева ростуть на його даху.

Бібліотекар повів нас у кутову кімнату.

— Лазарет, — пояснив Ранов.

Ця настирливість Ранова з кожною годиною дратувала мене дедалі більше. Бібліотекар відчинив хиткі дерев’яні двері, і всередині ми побачили таку сумну сцену, що я навіть зараз не хочу згадувати про неї. Тут жили двоє старих ченців. Із меблів у кімнаті були тільки два ліжка, один дерев’яний стілець і чавунна піч; навіть із нею це жалюгідне приміщення, напевно, було дуже холодним узимку. Підлога була кам’яна, побілені стіни були голі, і тільки в одному куті ікона Діви Марії з лампадою, що стояла на вирізьбленій полиці, якось додавала різноманітності.

Один зі старих лежав на своєму ліжку й навіть не подивився на нас. Потім я побачив, що очі його були заплющені, вони були червоними й набряклими, він час від часу повертав своє підборіддя, наче намагався побачити ним без очей. Він був наполовину накритий простирадлом, а вільна рука невпинно обмацувала край ліжка, мовби він боявся скотитися з нього. Другою рукою він обмацував звислу шкіру на своїй шиї.

Більш рухливий мешканець кімнати сидів на єдиному стільці, а поруч до стіни був притулений ціпок, ніби подорож від ліжка до стільця була для нього дуже довгою і важкою. Він був у чорній рясі, не підперезаній і звислій з випнутого живота. Очі його, великі, яскраво-блакитні, були розплющені; коли ми ввійшли, він обернувся до нас і уважно подивився. Тонке волосся й борода, мов пух, облямовували його обличчя. Вражала його непокрита голова, адже ченці зазвичай узагалі не знімали своїх клобуків. Цей чернець ніби зійшов з ілюстрації якоїсь Біблії дев’ятнадцятого сторіччя, де зображувався пророк. Але, на відміну від пророка, він морщив великий ніс, наче від нас чимось тхнуло, кусав губи й кожні п’ять хвилин примружував широко розкриті очі. Я не міг сказати, чи боявся він, чи посміхався, чи по-диявольському знущався — його вигляд постійно змінювався. Тіло й руки звисали зі стільця, немов усі рухи забрало занадто рухливе обличчя. Я відвернувся. Ранов розмовляв із бібліотекарем, який показував кімнату.

— Ця людина на стільці — Пондєв, — спокійно сказав Ранов. — Бібліотекар попереджає нас, що ми навряд чи почуємо нормальну людську мову.

Ранов обережно підійшов до людини на стільці, ніби вважав, що брат Ангел може вкусити його, і зазирнув йому в обличчя. Брат Ангел — Пондєв — повернув голову, щоб дивитися на нього: цей рух був схожий на рух тварини в зоопарку. Ранов, схоже, відрекомендував нас, і за мить неприродно блакитні очі брата Ангела повільно пересунулися на нас. Його обличчя було у зморшках і сіпалося. Потім він заговорив: слова виходили швидко, зливаючись у рик, майже ревіння. Одна рука здійнялася вгору, накресливши знак — це могла бути спроба намалювати хрест або бажання відсторонити нас.

— Що він каже? — запитав я Ранова, понизивши голос.

— Нісенітницю, — відповів Ранов. — Я ніколи ще не чув такого. Це, здається, частково молитви, щось марновірне з літургії і щось про тролейбусну систему Софії.

— Можете запитати його? Скажіть, що ми історики, як і він, і хочемо знати, чи приходила сюди наприкінці п’ятнадцятого сторіччя група ченців із Валахії на шляху з Константинополя, які несли святі мощі.

Ранов знизав плечима, але переклав, і брат Ангел відповів якимись звуками й складами, відчайдушно хитаючи головою. Що він мав на увазі: «так» чи «ні»? Я замислився.

— Знов маячня, — прокоментував Ранов. — Цього разу щось про напад турків на Константинополь — принаймні, він зрозумів запитання.

Раптом очі старого прояснилися, наче ми щойно вперше потрапили в їхній фокус. Посеред дивного потоку звуків (хіба це могла бути мова?) я чітко почув ім’я Атанас Ангелов.

— Ангелов! — скрикнув я, звертаючись прямо до старого ченця. — Ви знаєте Атанаса Ангелова? Ви пам’ятаєте, як працювали з ним?

Ранов уважно слухав.

— Це здебільшого нісенітниця, але я спробую перекласти, що він говорить. Слухайте уважно. — Він почав перекладати, швидко й неупереджено. Як би я його не ненавидів, його вміння було варте поваги. — Я працював з Атанасом Ангеловим. Кілька років тому чи, може, століть. Він був божевільним. Вимкніть світло ген там — у мене болять ноги. Він хотів знати все про минуле, але минуле не хоче, щоб про нього знали. Воно каже: ні, ні, ні. Він кидається й ранить вас. Я хотів сісти на номер одинадцять, але він більше не ходить у наш район. Все одно товариш Димитров скасував плату, яку ми повинні були одержати, щоб дати добро людям. Добрі люди. — Ранов передихнув, і, можливо, щось пропустив, оскільки брат Ангел говорив без упину. Старий чернець усе ще залишався нерухомим від шиї й нижче, але голова трусилася, а обличчя судомило. — Ангелов знайшов небезпечне місце, він знайшов місце, що називається Светі Теорії. Він слухав пісні. Ось де вони закопали святого й танцювали на його могилі. Я можу запропонувати вам каву, але всього лише ячмінну, ячмінь та грязюка. У нас немає навіть хліба.

Я став навколішки перед старим ченцем і взяв його за руки, хоча Хелен хотіла зупинити мене. Ці руки були мляві, як мертва риба, білі, м’які, із жовтими й жахливо довгими нігтями.

— Де Светі Георгі? — із благанням у голосі запитав я. Я відчував, що от-от заплачу перед Рановим, Хелен і цими двома висушеними істотами у в’язниці.

Ранов присів поруч із мною, намагаючись упіймати блукаючий погляд ченця.

— Кде Светі Георгії — але брат Ангел насупився й знову дивився в далекий світ.

— Ангелов поїхав в Афон і побачив «типікон», він пішов у гори й знайшов жахливе місце. До нього додому можна дістатися одинадцятим номером. Він сказав: «Давай швидше, я щось знайшов. Я збираюся туди, назад, щоб розкопати минуле. Я пригостив би тебе кавою, але це лише грязюка». О, о! Він був мертвий у своїй кімнаті, а потім його тіла не було в морзі.

Брат Ангел посміхнувся так, що я відсахнувся від цієї посмішки. У нього були тільки два зуби і порвані ясна. З рота виривався такий подих, що міг би вбити самого диявола. Він раптом заспівав високим, тремтячим голосом.

Щойно Ранов закінчив переклад, як жваво заговорив брат Іван, бібліотекар. Його руки все ще були сховані в рукавах, але обличчя світилося цікавістю.

— Що він говорить? — заблагав я.

Ранов похитав головою.

— Він говорить, що чув цю пісню раніше. Він записав її від бабусі в селі Димово, баби Янки. Вона вважається чудовою співачкою у своєму селі Димово, що лежить там, де річка вже давно висохла. У них там влаштовуються фестивалі, коли співають старих пісень, а вона — найкраща серед співаків. Один із таких фестивалів відбудеться вже за два дні, на свято святого Петко, і ви можете поїхати послухати її.

— Знову народні пісні, — застогнав я. — Будь ласка, запитайте містера Пондєва, тобто брата Ангела, чи розуміє він значення цих пісень.

Ранов терпляче переклав запитання, але брат Ангел сіпався, кривився й нічого не казав. За хвилину я не витримав такої тиші.

— Запитайте його, чи знає він що-небудь про Влада Дракулу! — вигукнув я. — Влада Тепеса! Чи поховали його тут? Чи чув він коли-небудь це ім’я? Дракула?

Хелен схопила мене за руку, але я був сам не свій. Бібліотекар вирячився на мене, хоча в його погляді не було тривоги, а Ранов подивився на мене, я б сказав, жалісливо, якби я міг тоді про це думати.

Мої слова справили на Пондєва жахливий ефект. Він сполотнів, очі закотилися, відкривши великі блакитні білки. Брат Іван кинувся вперед і схопив ченця, коли той падав зі стільця, їм із Рановим удалося покласти його на ліжко.

Це була обм’якла туша, набряклі білі ноги стирчали з-під ковдри, руки безсило звисали. Поклавши хворого, бібліотекар набрав із глечика води й виплеснув її на обличчя бідолахи. Я, спантеличений, не рухався. Я не хотів завдати хворому такого болю й боявся, що зараз убив єдину людину, яка хоч щось знала. Здавалося, минула вічність, поки брат Ангел сіпнувся й розплющив очі, але тепер це був дикий погляд, погляд загнаної тварини, очі його з жахом бігали по кімнаті, наче він зовсім не бачив нас Бібліотекар поплескав по його грудях і намагався зручніше влаштувати його в ліжку, але старий чернець, тремтячи, відкинув його руку.

— Давайте залишимо його, — серйозно сказав Ранов. — Принаймні, від цього він не помре.

Ми рушили за бібліотекарем, який вивів нас із кімнати, і мовчки, приголомшені, пішли геть.

— Пробачте, — сказав я, отямившись уже на сонячному дворі.

Хелен повернулася до Ранова:

— Ви можете запитати бібліотекаря, чи знає від ще щось про цю пісню або про долину, у якій вона з’явилася?

Ранов і бібліотекар перезирнулися, а брат Іван подивився на нас:

— Він говорить, що вона прийшла із Красної Поляни, з долини, що знаходиться по той бік від цих гір, на північному сході. Ви можете поїхати з ним на свято, якщо згодні затриматися тут. Та стара співачка може щось і знає про це, принаймні, вона зможе вам сказати, де вона її вивчила.

— Ти думаєш, це варто зробити? — стиха мовив я Хелен.

Вона замислено поглянула на мене:

— Я не знаю, але це все, що нам залишається. Оскільки там згадується дракон, ми повинні йти по сліду. А тим часом ми ретельно оглянемо Бачково, можливо, скористаємося бібліотекою, якщо бібліотекар допоможе нам.

Я втомлено сів на кам’яну лаву під галереєю.

— Гаразд, — сказав я.

Розділ 68

Розділ 69

Ці два дні в Бачково були найдовшими днями в моєму житті. Я хотів одразу ж потрапити на свято, бажав, щоб воно відразу попалося, щоб ми простежили одне-однісіньке слово із цієї пісні — «дракон» — і дійшли до його лігвища. Але я також боявся тієї миті, яка, мені здавалося, настане неодмінно, — коли цей можливий ключ теж обернеться димом або нічого не означатиме. Хелен уже попереджала мене, що народні пісні відомі своєю ненадійністю: їхні джерела губляться в століттях, тексти можуть змінюватися й доповнюватися, а самі співаки рідко знають, звідки ці пісні й скільки їм років.

— Саме це робить їх народними піснями, — сказала вона задумливо, поправляючи комір моєї сорочки, коли ми сиділи у дворі монастиря наступного дня. Їй не властива була така ніжність, тому я знав, що вона хвилювалася. У мене пекли очі й боліла голова, коли я дивився на залиту сонцем бруківку, по якій гуляли курчата. Це було гарне місце, рідкісне й екзотичне, — тут здавалося, ніби плин життя не переривався з одинадцятого сторіччя: кури вишукували комах, кошеня качалося біля наших ніг, яскраве світло вигравало на червоно-білих каменях. Але я більше не здатен був оцінити цю красу.

Наступного ранку я прокинувся рано. Мені здалося, що я чув, як дзвонять церковні дзвони, але не міг зрозуміти, чи було це тільки уві сні 3 вікна своєї келії я, здається, розгледів чотирьох або п’ятьох ченців, які прямували до церкви. Я одягнувся (Боже, одяг увесь був брудним, але я не міг відволікатися на прання) і почав тихо спускатися сходами галереї у двір. Насправді було занадто рано, ще не світало, і місяць висів над горами. Я раптом подумав про те, щоб увійти в церкву і постояти біля відчинених дверей. Усередині горіли свічки, віск, і пахощі наче вабили до себе. Удень усередині було, яку темній печері, а цієї миті — тепло і привабливо. Я чув, як співають ченці Протяжлива сумна мелодія входила в моє серце, немов кинджал. Можливо, вони робили те саме одного похмурого ранку 1477 року, коли брати Кирил, Стефан та інші ченці покинули могили своїх закатованих на смерть друзів (у склепі?) і пішли через гори, охороняючи скарб у своєму візку. Але в якому напрямку вони пішли? Я подивився на схід, потім на захід, де дуже швидко зникав місяць, а потім на південь.

Легкий вітерець почав ворушити листя лип, і за кілька хвилин я побачив перший промінь сонця, що тягнувся здалеку до схилів і стін монастиря. Потім десь у завулках монастиря прокукурікав запізнілий півень. Це міг би бути момент надзвичайного задоволення, такого собі занурення в історію, про яке я завжди мріяв, якби в мене був інший настрій. Я повільно повернувся, бажаючи інтуїтивно визначити, у якому напрямку пішов брат Кирил. Десь там, напевно, була могила, її місцезнаходження було загублено так давно, що навіть спомин про неї зник. Вона може бути на відстані трьох днів пішки, або трьох годин, або тижня. «Трохи далі й прибули благополучно», — сказав Захарій. «Трохи» — не дуже далеко? І в який бік? Земля вже прокидалася — вкриті лісом гори із запиленими скелями, вимощений бруком двір під моїми ногами, луки й поля монастиря — але вона зберігала свою таємницю.

Десь о дев’ятій годині ранку ми виїхали на машині Ранова із братом Іваном на передньому сидінні. Ми їхали уздовж річки десять кілометрів, а потім вона ніби кудись зникла, і дорога повела через довгу висушену долину, що круто повертала навколо пагорбів. Цей пейзаж про щось нагадав мені. Я штовхнув Хелен, і вона похмуро подивилася на мене.

— Хелен, річкова долина.

Тоді її обличчя посвітлішало, і вона торкнулася плеча Ранова.

— Запитайте брата Івана, куди повернула річка. Ми перетнули її десь?

Ранов запитав у брата Івана, не обертаючись, а потім відповів нам:

— Він говорить, що річка тут висохла, зараз вона за нами, там, де ми проїхали останній міст. Це була річкова долина; але дуже давно, і зараз тут більше немає води.

Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Поперед нас, наприкінці долини, я побачив єдину вершину, що різко піднімалася над пагорбами. Зубчаста, самотня гора, як два кутастих крила, складених разом. І біля її підніжжя, усе ще вдалечині, ми бачили бані маленької церкви. Хелен раптом міцно стиснула мою руку.

За кілька хвилин ми, орієнтуючись на знак села Димова, повернули на ґрунтову дорогу, що вела до широких пагорбів. Потім дорога звузилась, і Ранов зупинив машину навпроти церкви, хоча Димова ніде не було видно.

Церква святого мученика Петко була дуже маленькою, старою, обробленою тиньком каплицею, вона стояла на лузі, котрий, напевно, використовувався для косовиці сіна пізньої осені. Два старезних дуба давали їй тінь, а поруч був цвинтар, подібного до якого я ніколи не бачив, — селянські могили. Тут ховали з вісімнадцятого сторіччя. Ранов гордо пояснив:

— Це традиція. У нас є багато таких місць, де звичайних робітників ховають на таких цвинтарях.

Надгробні плити були з каменю або з дерева із трикутною верхівкою, біля основи багатьох стояли маленькі лампадки.

— Брат Іван каже, що церемонія почнеться не раніш як о пів на дванадцяту, — переклав нам Ранов, поки ми оглядали могили. — Зараз вони прикрашають церкву. Спочатку він відвезе нас до баби Янки, а потім ми повернемось сюди і все оглянемо. — Він уважно вдивлявся в наші обличчя, наче намагався зрозуміти, що нас більше зацікавить.

— А що там відбувається? — я показав на групу людей, які працювали на полі за церквою. Одні тягали колоди, хмиз, гілки й складали це в купу, а інші викладали навколо камені й цеглу. Вони вже спорудили високу піраміду.

— Брат Іван говорить, що це для багаття. Я не знав цього, але, мабуть, вони танцюватимуть на багатті.

— Танцюватимуть на багатті! — вигукнула Хелен.

— Так, — байдужим тоном сказав Ранов. — Ви знаєте цей звичай? У сучасній Болгарії він став рідкісним, особливо в цій частині країни. Я чув про танці на багатті тільки в районі Чорного моря. Партія працює над цими марновірствами. І я впевнений, що незабаром це все зникне.

— Я чула про це. — Хелен обернулася до мене. — Це звичай язичників, він став християнським, як тільки людей Балкан навернули в цю віру. Звичайно, це не стільки танці, як ходіння. Я дуже рада, що ми подивимося на таке.

Ранов знизав плечима й повів нас у бік церкви, але я встиг помітити, як один із чоловіків на полі нахилився й запалив багаття. Вогонь схопився швидко й розгорівся, потім поширився й почав стугоніти. Дерево було сухим, і вогонь незабаром досяг вершини, кожна гілочка сяяла. Навіть Ранов зупинився. Селяни, які спорудили все це, відійшли на кілька кроків, а потім ще далі, стали й витирали руки об штани. Вогонь стрімко піднімався. Язики полум’я забралися так високо, що були майже на одному рівні з дахом церкви, яка стояла поруч, але на безпечній відстані. Ми спостерігали, як вогонь поїдав свою величезну порцію, поки Ранов не повернувся до нас.

— За кілька годин згасне, — сказав він, — навіть наймарновірніші не стануть танцювати на такому вогні.

Коли ми зайшли в церкву, молодий священик підійшов, щоб привітати нас. Приємно посміхаючись, він потис нам руки, а з братом Іваном вони уклонилися один одному.

— Він каже, що вважає за честь вашу присутність на їхньому святі, — переклав досить сухо Ранов.

— Скажіть йому, що для нас теж честь бути присутніми на їхньому святі. Запитайте його, хто такий святий Петко.

Священик пояснив, що це святий мученик, якого вбили турки під час окупації за те, що він відмовився зректися віри. Петко був священиком першої церкви, яка стояла на цьому місці. Турки спалили її, але навіть після того, як його церква була знищена, він відмовився прийняти мусульманську віру. Цю церкву пізніше було відновлено, а його мощі поховано в склепі. Сьогодні багато з людей приїжджають сюди, аби уклонитися йому. Його святу ікону й ще інші дві, які мають велику силу, проноситимуть сьогодні в процесії навколо церкви та через вогонь. Ось святий Петко намальований на передній стіні церкви. Він показав на вицвілу фреску, на якій було зображено бородате обличчя, трохи схоже на нього самого. Нам варто повернутися сюди ще раз і подивитися на церкву, коли все буде готово.

Нас запросили подивитися всю церемонію й дістати благословення святого Петко. Ми будемо не першими прочанами, які приходили до нього, і він позбавив їх хвороб і болю. Священик привітно посміхнувся нам.

Я запитав його через Ранова, чи не чув він про монастир Светі Георгі. Він похитав головою.

— Найближчий монастир — Бачковський, — сказав він. — Колись ченці приходили сюди як прочани, але це було дуже давно.

Я зрозумів це так, що прочани перестали приходити після того, як до влади прийшов комуністичний уряд — я вирішив запам’ятати це, а потім розпитати Стойчева, коли повернемося в Софію.

— Я попрошу його знайти нам бабу Янку, — сказав Ранов.

Священик добре знав, де її будинок, і з радістю пішов би з нами, але церква була зачинена кілька місяців, а він прийшов сюди тільки на свято, отже, йому багато чого треба зробити зі своїми помічниками.

Село лежало в ущелині одразу за лугом, на якому стояла церква. Це було найменше з поселень, яке я бачив відтоді, як в’їхав у Східний блок: там було не більше п’ятнадцяти старезних хатин, які боязко тулилися одна біля одної. Усюди росли яблуні, розкинулися великі городи. Дорогою, що перетинала село, ледве міг проїхати візок, посередині виднівся старовинний дерев’яний колодязь із цебром. Я був уражений відсутністю ознак сучасності. Я мимоволі шукав прикмети двадцятого сторіччя. Схоже, це століття сюди ще не прийшло. Я відчув себе ошуканим, коли побачив біле пластикове цебро в саду біля одного з кам’яних будинків. Ці будинки, здавалося, виросли із самих сірих скель, і штукатурка на верхніх поверхах здавалася недоладним доповненням пізніших часів, дахи були зроблені з м’якого місцевого сланцю. Деякі будинки могли похвалитися дерев’яними орнаментами, доречними за часів Тюдора.

Коли ми потрапили на єдину вулицю Димова, зі своїх будинків і сараїв почали виходити люди, щоб привітатися: здебільшого це були старі, покалічені важкою працею, зігнуті, кривоногі жінки і згорблені, наче вони постійно носять на собі щось важке, чоловіки. Темні червонощокі обличчя випромінювали привітні посмішки, я бачив беззубі роти або блискучий метал у них. Принаймні їм тут хоча б лагодять зуби, подумав я, одначе мені було важко уявити, як це роблять, хто і де. Кілька людей вийшли уперед, щоб уклонитися братові Івану — він благословив їх і, здається, щось запитав. Ми пішли до будинку баби Янки в супроводі невеликої юрби, у якій наймолодшим було років сімдесят, хоча Хелен потім сказала мені, що ці селяни були молодші років на двадцять, ніж здавалися з вигляду.

Будинок баби Янки був дуже маленьким, його скоріше можна було назвати хатинкою. Він дуже похилився, обпершись об сарай. Баба сама вийшла до вхідних дверей подивитися, що відбувається: першим моїм враженням стала яскрава пляма червоної квітчастої хустки, потім її смугасте плаття й фартух. Вона визирнула й подивилась на нас, хтось із юрби покликав її. Вона у відповідь часто закивала головою. Її обличчя з гострим носом і підборіддям було ніби вирізьблене з цінної деревини. Очі спочатку здавалися чорними, але коли ми підійшли ближче, я вирішив, що вони темно-карі.

Ранов щось крикнув їй — залишалося сподіватися, що це було не щось на кшталт наказу або виявлення неповаги — і, подивившись на нас кілька хвилин, вона зачинила дерев’яні двері. Ми терпляче чекали зовні, а коли двері відчинилися знову, я побачив, що вона була не такою вже й маленькою, як мені здалося спочатку: бабця доходила Хелен до плеча, а її очі весело блищали на старому обличчі. Вона поцілувала руку братові Івану й дещо збентежено потисла руки нам. Потім вона загнала нас у будинок, наче курчат, що розбіглися.

Усередині будинку було дуже бідно, але чисто, я приємно здивувався, помітивши, що вона прикрасила кімнату глечиком із польових квітів, який стояв на чисто вискобленому столі. Будинок матері Хелен здавався палацом у порівнянні з цією маленькою хатиною, до однієї стіни якої було прибито драбину. Мені було цікаво, як довго баба Янка зможе підніматися цими щаблями, але вона рухалася по кімнаті так енергійно, що до мене раптом дійшло: насправді вона була не такою старою. Я прошепотів це Хелен, і вона, погодившись, кивнула.

— П’ятдесят, напевно, — прошепотіла вона мені у відповідь.

Це з новою силою вразило мене. Моїй матері, яка жила у Бостоні, було п’ятдесят два, і вона могла здатися онукою цієї жінки. Руки баби Янки були настільки покручені, наскільки легкими були її ноги. Я спостерігав, як спритно принесла вона накриті тканиною таці й поставила склянки перед нами. Мені було цікаво, що вона робила цими руками все своє життя, через що вони так виглядають. Рубала дрова, носила хмиз, збирала врожай, працювала у холод і спеку? Вона кілька разів поглянула на нас посміхаючись і нарешті налила нам напій — щось біле й густе, що Ранов заковтнув відразу ж і обтер рот хусткою. Я зробив так само, але мало не вдавився: напій був теплуватий і відгонив корівником. Я намагався приховати відразу, коли баба Янка дивилася на мене. Хелен випила напій гідно, і баба Янка поплескала її по руці.

— Овече молоко змішане з водою, — промовила мені Хелен. — Уяви, що п’єш молочний коктейль.

— Я запитаю її, чи погодиться вона співати для нас, — сказав нам Ранов. — Ви ж цього хочете, хіба ні?

Він поговорив із братом Іваном і звернувся до баби Янки. Жінка відступила назад, запекло киваючи. Ні, вона не співатиме, було видно, що вона не хоче. Вона жестами показала на нас і склала руки на фартуху. Але брат Іван наполягав.

— Ми спочатку попросимо її заспівати, що б вона сама хотіла, — пояснив Ранов, — а потім ви зможете попросити пісню, яка вас цікавить.

Баба Янка, схоже, почала погоджуватися, і мені спало на думку: чи не був цей протест ритуалом скромності, адже вона знову посміхалася. Вона зітхнула, підвела плечі під потертою блузкою з червоними квітами, щиро подивилась на нас і розтулила рота. Звук, що вийшов з її горла, був нечуваним: це було неймовірно голосно, так, що затремтіли склянки на столі і люди, які стояли за відчиненими дверима (а зібралося півсела), почали зазирати всередину. Звук вібрував, відбивався від стін і підлоги під нашими ногами, від чого цибулини й перці на грубці розгойдувалися в такт. Я взяв Хелен за руку. Перша нота вразила нас, а потім кожна наступна — повільна й довга — кожна була криком розпачу й безнадії. Я згадав дівчину, що зіскочила з високого стрімчака, щоб не потрапити в гарем паші, і замислився над тим, чи була ця пісня схожа на ту. Але було досить дивно те, що баба Янка посміхалася майже з кожною нотою, вдихала величезну кількість повітря, радісно дивилася на нас. Ми слухали в тиші, уражені, поки вона раптом не припинила — остання нота, здавалося, все ще лунала в маленькій хатині.

— Будь ласка, попросіть її повторити нам слова, — сказала Хелен.

З помітним небажанням, що зменшило її посмішку, баба Янка процитувала слова з пісні, а Ранов переклав:

Закінчивши, баба Янка сказала щось Ранову, все ще посміхаючись і погрожуючи йому пальцем. Мені здалося, що вона відшмагає його й відправить спати без вечері, якщо він якось нашкодить у її будинку.

— Запитайте її, скільки років цій пісні, — звернулася до нього Хелен, — і звідки вона її знає.

Ранов поставив запитання, і баба Янка вибухнула сміхом, знизуючи плечима і махаючи на нас рукою. Ранов майже посміхнувся:

— Вона каже, що ця пісня стара, як гори, навіть її прабаба не знала, скільки їй років. Вона вивчила її від своєї прабаби, яка прожила дев’яносто три роки.

Потім сама баба Янка почала розпитувати. Коли вона подивилась на нас, я помітив, що її очі були гарної мигдалеподібної форми, палюче сонце й вітер залишили їй зморшки, та золотаво-коричневі, майже бурштинові очі здавалися ще яскравішими на тлі червоної хустки. Почувши, що ми з Америки, вона кивнула, явно не вірячи.

— Америка? — повторила вона, замислившись. — Це, напевно, за горами.

— Вона дуже неосвічена стара, — вибачився за неї Ранов. — Наш уряд намагається дати всім освіту. Це найважливіша справа.

Хелен дістала аркуш паперу й узяла бабусю за руку.

— Запитайте її, чи знає вона таку пісню — вам доведеться перекласти: «Дракон спустився в нашу долину. Він спалив поля й забрав дівчат».

Ранов повторив це бабі Янці. Вона уважно слухала, а потім її обличчя перекосилося від страху й відрази: вона відхилилася на дерев’яному стільці й швидко перехрестилася.

— Не! — гнівно вигукнула вона, витягаючи руку з руки Хелен. — Не, не!

Ранов знизав плечима.

— Ви зрозуміли — вона не знає її.

— Звичайно ж, знає, — сказав я тихо. — Запитайте в неї, чому вона боїться про це говорити.

Цього разу бабуся набрала впертого вигляду.

— Вона не хоче про це говорити, — повторив Ранов.

— Скажіть, що ми винагородимо її.

Ранов знову підвів брови, але передав нашу пропозицію бабі Янці.

— Вона говорить, що треба зачинити двері.

Він повільно підвівся, зачинив двері й дерев’яні віконниці, щоб роззяви з вулиці не бачили.

— Тепер вона заспіває.

Не можна було собі уявити більшого контрасту між двома піснями баби Янки. Здавалося, вона втиснулася в стілець, згорбившись і дивлячись у підлогу. Її радісна посмішка зникла, а її бурштинові очі сховалися під повіками. Мелодія була сумною, хоча останній рядок, здавалося, закінчувався переможною нотою. Ранов обережно переклав. (Чому, подумав я знову, він такий люб’язний?)

— Ну, — сказав Ранов. — Ви це хотіли почути?

— Так, — Хелен поплескала бабу Янку по руці, і вона невдоволено забурчала. — Запитайте, звідки ця пісня і чому вона боїться, — запитала Хелен.

Ранову знадобилося кілька хвилин, щоб розібратися з докорами баби Янки.

— Вона говорить, що цієї пісні її таємно навчила прабаба, яка сказала ніколи не співати її після заходу сонця. Ця пісня не схожа на пісню. У ній співається про добро, але приносить вона нещастя. Її співають тут тільки раз на рік — на день святого Георгія. Тільки цього дня її можна спокійно співати: вона не завдасть нещастя. Вона сподівається, що через це в неї не помре її корова або не станеться щось гірше.

Хелен посміхнулася.

— Скажіть їй, що в мене є нагорода для неї — подарунок, який відводить невдачі і натомість принесе удачу. — Вона відкрила мозолисту долоню баби Янки й поклала на неї срібний медальйон. — Це належить одній дуже мудрій і набожній людині, і вона дає це вам для захисту. На ньому зображений святий Іван Рільський — великий болгарський святий.

Я зрозумів, що це, мабуть, той маленький предмет, який Стойчев поклав у руку Хелен. Баба Янка подивилась на нього, повернула на своїй грубій долоні, піднесла до губ, поцілувала і сховала його десь у своєму фартуху.

— Благодарія, — сказала вона і поцілувала руку Хелен і обійняла її так, наче знайшла давно загублену дочку.

Хелен знову обернулась до Ранова.

— Будь ласка, запитайте, чи знає вона, що означає ця пісня й звідки вона прийшла. І чому вони співають її на день святого Георгія.

Баба Янка знизала плечима.

— Пісня не означає нічого, це дуже стара пісня. Моя прабаба говорила, що деякі люди вірили в те, ніби пісня прийшла з монастиря. Але це неможливо, тому що ченці не співають такі пісні — вони вихваляють Бога. Ми співаємо її цього дня, тому що просимо святого Георгія вбити дракона й покінчити з його знущаннями з людей.

— Який це монастир? — вигукнув я. — Запитайте її, чи знає вона монастир, що називається Светі Георгі, той, котрий зник багато років тому?

Але баба Янка тільки кивнула й чмокнула язиком.

— Тут немає монастиря. Монастир у Бачково. У нас є тільки церква, де сьогодні ввечері ми будемо співати із сестрою.

Я застогнав і попросив Ранова спробувати ще раз. Цього разу й він чмокнув язиком.

— Вона каже, що не знає ніякого монастиря. Тут ніколи не було монастиря.

— Коли день святого Георгія? — запитав я.

— П’ятого травня, — Ранов уп’явся в мене поглядом. — Ви спізнилися на кілька тижнів.

Я замовк, а баба Янка тим часом знову розвеселилася. Вона потисла нам руки й поцілувала Хелен, а потім змусила нас пообіцяти, що ми послухаємо її спів сьогодні ввечері.

— У нас із сестрою виходить значно краще. Ми співаємо у два голоси.

Ми обіцяли прийти. Вона наполягла на тому, щоб погодувати нас обідом, який готувала саме перед нашим приходом. На обід була картопля, якась каша й овече молоко, до якого я, мабуть, зміг би звикнути за кілька місяців. Ми їли з апетитом, розхвалюючи їжу, поки Ранов не сказав нам, що треба йти в церкву, якщо ми не хочемо пропустити початок служби. Баба Янка неохоче розсталася з нами, потиснула нам руки і навіть погладила Хелен по щоках.

Багаття поруч із церквою майже догоріло, хоча кілька колод усе ще жевріли на вуглинах, які здавалися білими на полуденному сонці. Жителі села вже почали збиратися біля церкви, навіть до того як задзвонили дзвони. Потім почулися дзвони з маленької церкви і молодий священик вийшов до дверей. Він був одягнений у червоне й золоте одіяння, на його рясі була довга вишита накидка, а на митрі лежала чорна шаль. На золотому ланцюжку він ніс кадило, розгойдуючи його навсібіч.

Тут уже зібралися люди: жінки вдягнені, як баба Янка, у смугасте й квітчасте або в чорне від голови до п’ят; чоловіки у грубих коричневих вовняних жилетках і штанах, у білих сорочках, запхнутих у штани або застебнутих під саме горло. Як тільки вийшов священик, усі відступили назад. Він проходив між ними, благословляючи їх хресним знаменням, і багато людей схиляли голови й низько кланялися йому. За ним ішов старий дід, одягнений, як чернець, у простий чорний одяг. Я вирішив, що це його помічник. Чоловік ніс у руках ікону, завішану яскраво-червоним шовком. Я мигцем глянув на неї — бліде, темнооке обличчя. Це, мабуть, був святий Петко. Жителі села мовчки пішли за іконою, обходячи церкву. Хтось спирався на ціпок або на руку молодшого родича. Баба Янка знайшла нас і гордо взяла мене за руку, наче хотіла показати сусідам, які гарні в неї зв’язки. Усі дивилися на нас: я подумав, що ми привертаємо увагу не менше, ніж ікона.

Обидва священики мовчки повели присутніх за церкву, а потім з іншого боку, звідки ми могли бачити багаття й вдихати дим, що здіймався від нього. Полум’я вже згасало, останні, найбільші колоди вже перетворювалися на вогонь, ставали яскраво-жовтогарячими, і все це врешті-решт розпалося на вуглини. Ми обійшли навколо церкви тричі, а потім священик знову зупинився біля ґанку й заспівав. Іноді його літній помічник підспівував йому, і тоді всі парафіяни бурмотіли щось у відповідь, хрестилися й вклонялися. Баба Янка відпустила мою руку, але далеко не відходила. Хелен спостерігала за всім з великим інтересом, так само зацікавлено спостерігав і Ранов.

Наприкінці церемонії ми пішли за людьми в церкву, де після залитих сонцем полів і пагорбів було темно, як у могилі. Це була маленька церква, але мала гарний інтер’єр, яким не могли б похвалитися великі церкви, котрі ми бачили. Молодий священик залишив ікону святого Петко на місці пошани біля входу, поставивши її перед вівтарем. Я помітив, як брат Іван став на коліна. Як звичайно, усередині не було лав: люди стояли або падали навколішки на холодну підлогу, а кілька жінок лягли долілиць у центрі церкви. У бічних стінах були ніші із фресками та іконами. За одною з них зяяв темний отвір, який, за моїм припущенням, міг бути входом у склеп. Було легко уявити, як селяни століттями моляться так само, як колись у старій церкві, що стояла тут до цієї.

Здавалося, минула вічність, поки спів припинився. Люди ще раз уклонилися й почали виходити із церкви. Дехто зупинявся, цілував ікони або запалював свічки та ставив їх у чавунний канделябр біля входу. Почали бити церковні дзвони, і ми знову вийшли з селянами надвір, де сонце, вітер і блискуча зелень зустріли нас із новою радістю. Довгий стіл був накритий під деревами, жінки вже розставляли страви й розливали щось із керамічних глечиків. Потім я помітив із цього боку церкви ще одне маленьке багаття, на якому смажилося ягня. Двоє чоловіків крутили його в різні боки над вугіллям, від запаху в мене аж подих перехопило, і мені захотілося їсти. Баба Янка сама поклала нам їжу на тарілки й відвела нас на килим подалі від людей. Там ми познайомилися з її сестрою, котра була така сама, як і вона, тільки вища й стрункіша, і ми жадібно почали поглинати смачну їжу. Навіть Ранов, акуратно схрестивши ноги на розстеленому вовняному килимі, здавалося, був задоволений. Інші селяни підходили до нас, віталися й запитували бабу Янку та її сестру, коли вони співатимуть. Таку увагу вони приймали з гідністю оперних співачок.

Коли від ягняти залишилися самі кістки, жінки почали мити посуд над дерев’яним коритом, і я помітив, як чоловіки принесли музичні інструменти і готувалися грати. В ОДНОГО з них був дуже дивний інструмент, якого я не бачив так близько: торба, зроблена з білої очищеної шкури тварини, і з неї стирчали дерев’яні трубки. Це було схоже на волинку, Ранов пояснив нам, що це старовинний болгарський інструмент, який називається «гайда», його роблять зі шкури козла. Старий, що тримав інструмент на колінах, упродовж десяти хвилин повільно надував його, як повітряну кулю, і згодом обличчя його стало яскраво-червоним. Він влаштував інструмент у себе під рукою й дунув в одну із трубок, усі закричали й зааплодували. Звук був схожий на рев тварини — голосне бекання чи мукання. Хелен розсміялася.

— Знаєш, — сказала вона мені, — у будь-якій вівчарській культурі світу є волинка.

Потім старий почав грати, за кілька хвилин до нього приєдналися друзі. Один грав на довгій флейті, звуки якої пливли навколо нас довгою стрічкою, ще один музикант паличкою з наконечником грав на барабані з м’якої шкіри. Деякі жінки скочили й стали ланцюгом, а чоловік із білою хусточкою так само, як ми бачили в будинку Стойчева, повів їх по лузі. Люди, занадто старі або нездорові, щоб танцювати, сиділи й посміхалися своїми беззубими посмішками й голими яснами, тупали біля себе ногами по землі або постукували ціпками.

Баба Янка із сестрою тихо сиділи на місці, ніби їхній момент ще не настав. Вони почекали, поки флейтист не стане кликати їх, махаючи рукою й посміхаючись, а потім і всі присутні почали їх гукати. І тоді вони з удаваним небажанням все-таки підвелися й вийшли уперед, ставши поруч із музикантами. Усі замовкли, і «гайда» програла невеликий вступ. І обидві старі жінки почали співати, обхопивши одна одну за талії. Звук, що вони видавали, гармонійний, різкий і гарний, здавалося, йшов з одного тіла. Звук «гайди» зростав й огортав усе навколо, і незабаром три голоси, двох жінок і «козла», злетіли разом і поширилися навколо нас, наче крик самої землі. Раптом очі Хелен сповнилися слізьми, що було зовсім не схоже на неї, і я обійняв її при всіх.

Коли жінки проспівали п’ять чи шість пісень, із криками схвалення й оплесками після кожної, усі підвелися, наче за якимось сигналом. Я одразу не зрозумів, поки не побачив священика, що наближався. Він ніс ікону святого Петко, тепер прикрашену червоним оксамитом, а за ним два хлопчики, одягнені в темні ряси, в руках несли ікони, повністю вкриті білим шовком. Ця процесія рушила навколо церкви, музиканти йшли позаду й грали урочисту мелодію. Потім усі зупинилися між церквою і вогненним колом. Вогонь тепер уже повністю догорів, залишилося тільки коло із червоного, розпеченого вугілля. Дим піднімався від нього в різних місцях, наче всередині щось жило й дихало. Священик і його помічники стояли біля церкви й тримали перед собою ікони.

Нарешті музиканти заграли нову мелодію, швидку, але водночас сумну. Селяни, які могли танцювати або принаймні ходити, вишикувалися в лінію і змією, повільно рушили навколо багаття. Коли лінія наблизилася до церкви, баба Янка й інша жінка (цього разу не її сестра, але така ж змучена, її очі були настільки затуманені, що здавалися сліпими) підійшли й уклонилися священикові й іконам. Вони обережно зняли черевики й залишили їх на сходах церкви, потім поцілували суворий образ святого Петко й дістали благословення священика. Двоє помічників священика дали жінкам по іконі, знявши перед цим шовкові покривала. Музика заграла гучніше, музикант із «гайдою» аж упрів, обличчя його набрало яскраво-пурпурових кольорів, щоки роздулися до величезних розмірів.

Потім баба Янка й жінка із затуманеними очима стали танцювати, просуваючись уперед. Вони жодного разу не збилися з ритму, а я, завмерши, дивився, як вони, танцюючи, ввійшли у вогонь. Жінки, зайшовши в коло, тримали ікони перед собою: голови гордо піднесені, погляд спрямований в інший світ. Хелен тиснула мою руку, поки в мене не заслабіли пальці. Ноги жінок піднімалися й опускалися на вугілля, здіймаючи живі іскри, раптом я побачив, як край спідниці баби Янки почав диміти. Жінки витанцьовували на жевріючих вогниках під загадковий ритм барабанів і волинки, і кожна кружляла у свій бік.

Я не бачив ікону, коли вони ввійшли в коло, але зараз помітив, що в руках сліпої жінки був образ Діви Марії з немовлям на колінах, із важкою короною на голові. Я також не бачив ікони баби Янки, поки вона не обійшла коло вдруге. Обличчя баби вражало, очі широко розкриті й зосереджені, губи стиснуті, стара шкіра сяяла від нестерпної спеки. Ікона, яку вона несла, мабуть, була такою ж старою, як й ікона Пресвятої Діви, але через кіптяву й жар я не міг точно розібрати образ — там було дві постаті, що стояли обличчям одна до одної в якомусь дивному танці, дві істоти однаково трагічні й урочисті. Одна — це лицар в обладунках і червоній мантії, а друга — дракон із довгим, закрученим хвостом.

Розділ 70

Розділ 71

Коли ми побачили ікону, яку несла баба Янка, не знаю, хто зітхнув перший — я чи Хелен, але кожен із нас придушив свою реакцію одразу ж. Ранов сидів, притулившись до дерева, приблизно за десять кроків, і я з полегшенням відзначив, що він, нудьгуючи, дивився у бік долини із зневажливим виглядом і був зайнятий своєю сигаретою, тож він явно не помітив ікони. За кілька секунд баба Янка відвернулась від нас, і вони разом із другою жінкою протанцювали з тією самою жвавістю з багаття й попрямували до священика. Жінки повернули ікони двом хлопчакам, які одразу ж накрили їх. Я стежив за Рановим. Священик поблагословив жінок, а потім вони пішли за братом Іваном, який дав їм води. Проходячи мимо, баба Янка гордо подивилась на нас: вона сяяла, посміхалася й майже підморгувала, ми з Хелен одночасно вклонилися їй від самого лише страху. Я непомітно подивився на її ноги. Її старі голі ступні були зовсім не ушкоджені, як і ноги другої жінки. Лише їхні обличчя розчервонілися, немов обпалені на сонці.

— Дракон, — прошепотіла Хелен мені, коли ми дивилися на цих жінок.

— Так, — стиха відгукнувся я. — Треба дізнатися, де вони зберігають цю ікону й скільки їй років. Ходімо. Священик обіцяв показати церкву.

— Як щодо Ранова? — Хелен не оберталася.

— Залишається тільки молитися, щоб він не пішов за нами, — сказав я. — Здається, він не бачив ікони.

Люди почали розходитися, і священик повернувся до церкви. Ми повільно пішли за ним і побачили, як він ставить на місце ікону святого Петко. Двох інших ікон не було видно. Я уклонився йому й подякував, а потім сказав англійською, якою гарною була церемонія, махаючи руками й показуючи назовні Здавалося, він був задоволений. Потім я показав на стіни церкви й запитливо підвів брови:

— Ви проведете екскурсію?

— Екскурсію? — він запнувся на мить, а потім посміхнувся, показавши: почекайте — треба перевдягнутися.

Він повернувся у своєму повсякденному чорному одязі й почав підводити нас до кожної ніші, пояснюючи зображення на іконах, а також показуючи інші речі, менш зрозумілі нам. Він, здавалося, багато знав про це місце і його історію, якби ми тільки його розуміли. Нарешті я запитав його, де інші ікони, і він показав на зяючу діру, яку я помітив раніше біля бокового вівтаря. Їх уже, очевидно, повернули в склеп, де й зберігали. Він був дуже люб’язний, узяв ліхтар і повів нас униз.

Кам’яні сходи були крутими, а холодне повітря, що вирвалося відтіля, нагадало, як тепло в церкві. Я міцно стискував руку Хелен, коли ми спускалися вниз за ліхтарем священика, що освітлював стіни навколо нас. Але в маленькій кімнаті внизу було не зовсім темно: біля вівтаря горіли два свічники зі свічками, і за хвилину ми побачили, нехай навіть і нечітко, що це був не вівтар, а мистецьки зроблена мідна рака, частково прикрита багато вишитою червоною парчею. На ній стояли дві ікони в срібних рамках: Мадонна і — я ступив уперед — дракон із лицарем.

— Свєті Петко, — урочисто сказав священик, торкаючись труни.

Я показав на Пресвяту Діву, і він сказав нам щось про Бачковский монастир, але решти слів ми не зрозуміли. Потім я показав на другу ікону, і священик посміхнувся.

— Свєті Георгі, — пояснив він, показуючи на лицаря. Потім показав на дракона: — Дракула.

— Це може просто означати «дракон», — попередила мене Хелен.

Я кивнув.

— Як ми можемо дізнатися в нього, скільки років цій іконі?

— Старий? Старо? — спробувала Хелен.

Священик похитав головою на знак згоди.

— Много стар, — відповів він задумливо.

Ми вп’ялися в нього очима. Я підніс руку вгору й став загинати пальці. Три? Чотири? П’ять? Він посміхнувся. П’ять. П’ять пальців — приблизно п’ятсот років.

— Він вважає, що це п’ятнадцяте сторіччя, — сказала Хелен. — Добре, як же ми запитаємо, звідки вона?

Я показав на ікону, показав навколо склепу, на церкву над нами. Проте коли він зрозумів, то зробив всесвітньо відомий жест незнання: підвів брови й знизав плечима. Він не знав. Але намагався сказати нам, що ікона тут, у церкві святого Петко, чотириста років, а більше він не знає.

Нарешті він повернувся, посміхаючись, і ми приготувалися йти за його ліхтарем нагору крутими сходами. І ми назавжди пішли б із цього місця в повній безнадії, якби вузький підбор Хелен не потрапив у щілину між каменями підлоги. Вона роздратовано зітхнула, я знав, що в неї не було іншої пари туфель, і відразу нахилився, щоб допомогти їй. Священика майже не було видно, але світла було досить, щоб я міг побачити вигравіруваний малюнок на вертикальній стороні першої сходинки, поруч із ногою Хелен. Це був маленький дракон — грубий, але чіткий малюнок, такий самий, як у книзі. Я впав навколішки і провів рукою по малюнку. Хелен присіла поруч зі мною, забувши про туфлю.

— Святий Боже, — стиха мовила вона. — Що це за місце?

— Свєті Георгі… — повільно відповів я. — Це, мабуть, Свєті Георгі.

Вона вдивлялася в моє обличчя при тьмяному світлі з-під волосся, що впало їй на обличчя.

— Але ця церква стоїть із вісімнадцятого сторіччя, — заперечила вона. Та потім її обличчя прояснилося: — Ти думаєш, що?..

— Більшість церков засновані значно раніше, правильно? Ми знаємо, що ця була побудована, коли турки спалили попередню. Чи могла це бути церква монастиря, про який усі давно забули? — я пошепки висловлював своє хвилювання. — Її могли відновити десятиліття, сторіччя тому і перейменувати на честь мученика, якого пам’ятали.

Хелен із жахом обернулася й поглянула на мідну раку за нами.

— Ти думаєш…

— Я не знаю, — прошепотів я. — Просто мені здається, що вони могли переплутати одні мощі з іншими, але як давно, на твою думку, востаннє відкривали цей ящик?

— Він не виглядає досить великим, — відповіла Хелен. Сказати більше вона, здавалось, не могла.

— Не виглядає, — погодився я, — але нам треба спробувати перевірити. Принаймні, мені треба. Я хочу, щоб ти трималася подалі, Хелен.

Вона здивовано поглянула на мене, ніби сама думка здалася їй неймовірною.

— Це дуже серйозна річ — увірватися в церкву й опоганити труну святого.

— Я знаю, — сказав я. — Але якщо це могила не святого?

У світі було два імені, які ніхто з нас двох не насмілився б вимовити в тому темному холодному місці, з мерехтливим світлом і запахом бджолиного воску й землі. Одним із цих імен було Россі.

Коли ми вийшли з церкви, тіні від дерев почали подовжуватися, Ранов уже хвилювався й шукав нас. Брат Іван стояв поруч із ним, хоча я помітив, що вони майже не розмовляли один з одним.

— Ви добре відпочили? — чемно запитала Хелен.

— Час повертатися в Бачково, — тон Ранова знову став грубим, мабуть, він був розчарований тим, що ми нічого не знайшли. — Ранком їдемо в Софію. У мене там справи. Сподіваюся, ви задоволені?

— Майже, — сказав я. — Я 6 хотів іще раз зайти до баби Янки та подякувати її за допомогу.

— Дуже добре.

У Ранова був роздратований вигляд, але він пішов назад у село, і брат Іван мовчки йшов за нами. Вулиця була тиха, осяяна золотавим вечірнім світлом, звідусюди чувся запах їжі. Я побачив, що якийсь старий пройшов до центрального колодязя й набрав цебро води. Наприкінці маленької вулиці баби Янки в село заганяли отару кіз і овець, ми чули їх бекання, вони юрбилися біля будинків, поки хлопчик підганяв їх лозиною.

Баба Янка зраділа, побачивши нас. Ми подякували їй через Ранова за її чудовий спів і танок на багатті. Брат Іван мовчки благословив її.

— Як вам щастить не обгоріти? — запитала її Хелен.

— О, це сила Бога, — тихо відповіла вона. — Пізніше я не пам’ятаю, що сталося. Іноді після танцю моїм ногам гаряче, але я ніколи не обпікаю їх. Для мене це найкращий день року, хоча я багато чого не пам’ятаю. А потім місяцями я спокійна, наче озеро.

Вона дістала з шафи пляшку без етикетки й налила нам у склянки світло-коричневий лікер. На дні пляшки плавала трава. Ранов пояснив, що це спеціальні трави для смаку. Брат Іван відмовився, а Ранов узяв чарочку. Після кількох ковтків він почав роздратовано розпитувати про щось брата Івана. Незабаром між ними вже зчинилася суперечка, за якою ми не могли встежити, хоча я часто вловлював слово «політично».

Ми сиділи й слухали якийсь час, а потім я відволік Ранова на мить, щоб він запитав у баби Янки, чи можу я скористатися її туалетом. Той неприємно розсміявся (він явно повертався до колишніх звичок).

— Боюсь, що вам тут не сподобається, — сказав він.

Баба Янка теж розсміялася і показала на задні двері Хелен сказала, що піде зі мною й почекає своєї черга.

Сарайчик баби Янки ще більше розвалювався, ніж її будинок, але він був досить широким, щоб заховати нашу втечу серед дерев і вуликів, а потім через задні ворота. На своєму шляху ми нікого не бачили, але, дійшовши до дороги, перейшли на звичайну ходу, тихо пірнули в кущі, а звідти зійшли на пагорб. На щастя, навколо церкви нікого не було, і вона вже ховалася в тіні. Багаття догоряло червоною плямою під деревами.

Ми не пішли через вхідні двері, звідки нас могли побачити з дороги, а натомість обійшли церкву ззаду. Там було маленьке віконце, прикрите зсередини пурпурними шторами.

— Так ми потрапимо у вівтар, — сказала Хелен.

Дерев’яна рама була замкнена тільки на засувку, а не прикручена, і, трохи попоравшись, ми відчинили вікно й пробралися між шторами, акуратно закриваючи все за собою. Усередині я зрозумів, що Хелен мала рацію: ми були за іконостасом.

— Жінкам сюди не можна входити, — тихо сказала вона, одночасно оглядаючи все навколо з науковим інтересом.

У кімнаті за іконостасом стояв високий вівтар, прикрашений гарною тканиною й свічками. Поруч, на мідних підставках, лежали дві старовинні книги, а на гачках уздовж стіни висіло чудове вбрання, яке ми бачили сьогодні на священику. Було до жаху тихо та спокійно. Я знайшов святі ворота, крізь які священик виходить до своїх парафіян, і ми з Хелен винувато ввійшли в темну церкву. Вона була погано освітлена через маленьке вікно, всі свічки були погашені, можливо, щоб запобігти пожежі Якийсь час знадобився на те, щоб знайти сірники на полиці. Я вибрав для кожного з нас по свічці й запалив їх. Потім ми почали з великою обережністю спускатися сходами.

— Мені це не подобається, — почув я, як Хелен шепоче за моєю спиною, але я знав, що вона не зупиниться ні за яких умов. — Скільки, як ти гадаєш, мине часу, поки Ранов почне шукати нас?

Склеп був найтемнішим місцем, у якому я будь-коли бував, усі свічки були погашені, і я зрадів тим двом плямам світла, які ми несли. Я запалив своєю свічкою погашені свічки. Вони запалали, освітлюючи мідно-золотавий блиск на раці. Руки почали дуже тремтіти, але я зміг витягти з кишені піджака маленький кинджал у футлярі, подарований Тургутом — я зберігав його відтоді, як виїхав із Софії. Я поклав його на підлогу поруч із ракою, і ми з Хелен обережно відсунули обидві ікони — я відвів очі від дракона й святого Георгія. Ми поставили їх біля стіни, прибрали важку парчу, і Хелен склала її збоку. Весь цей час я кожною клітиною свого тіла прислухався до будь-якого звуку нагорі, у церкві, через що тиша почала свистіти в мене у вухах. Раптом Хелен схопила мене за рукав, ми прислухалися разом, але нічого не ворухнулося.

Тремтячи, ми дивилися на раку. Верх був прикрашений красивим барельєфом: довговолосий святий, який підвів руку, благословляючи нас. Це, мабуть, був той мученик, чиї кістки ми могли знайти усередині. Я спіймав себе на думці, що насправді сподіваюся знайти там кілька святих кісток, і потім усе скінчиться. І далі буде порожнеча — ні Россі, ніякої помсти. Кришка труни, здавалося, була прибита цвяхами або прикручена болтами, і я ніяк не міг її відкрити. Коли ми трохи розхитали її, усередині щось зрушилося, здавалось, сухо вдарилось об стінки. Насправді усередині було щось дуже маленьке, хіба що дитяче тіло або частини тіла, але воно було дуже важким. На якусь мить я з жахом подумав, що там тільки голова Влада Дракули, хоча в такому разі все одно залишиться багато чого незрозумілим. Чоло в мене взялося потом, і я подумав, чи не піти нагору по якийсь інструмент, хоча й не сподівався знайти там що-небудь.

— Давай спробуємо поставити це на підлогу, — сказав я крізь зуби. Разом ми якось переставили раку вниз, — тут я краще розгляну гаки й засуви: може, мені вдасться добре смикнути й відкрити.

Я вже збирався зробити це, як раптом Хелен тихенько зойкнула:

— Поле, поглянь!

Квапливо обернувшись, я побачив, що запилений мармур, на якому стояла рака, був не суцільним блоком, верхня плита з’їхала трохи, коли ми намагалися зрушити труну. Мабуть, я не дихав тієї миті, коли разом, без слів, нам вдалося зсунути ту мармурову плиту. Вона була не товстою, але важила десь тонну, ми важко дихали, коли притулили її до стіни. Унизу лежала друга, довга кам’яна плита, з такого ж каменю, як підлога й стіни, плита завдовжки з людський зріст. На поверхні був дуже грубий портрет, вирізаний на твердій поверхні — це було не обличчя святого, а обличчя звичайної людини, суворої людини, з мигдалеподібними очима, довгим носом і вусами, жорстоке обличчя під трикутним капелюхом, що мало самовдоволений вигляд навіть із такими грубими обрисами.

Хелен відсахнулася, і при світлі свічок я побачив, що навіть губи в неї побіліли, а я поборов бажання взяти її за руку й вибігти з нею нагору.

— Хелен, — тихо почав я, але більше не міг нічого сказати.

Я підняв кинджал, а Хелен дістала щось із-під свого жакета — я не побачив звідки саме — маленький пістолет і поклала його на відстані витягнутої руки біля стіни. Потім ми потягнулися до краю могильної плити й підняли її. Камінь легко ковзнув убік, наполовину відкривши могилу: дивна будова. Ми обоє помітно тремтіли, і камінь ледве не вислизнув у нас із рук. Зсунувши його, ми подивилися всередину і побачили тіло, щільно заплющені очі, жовту шкіру, неприродно червоні губи і… почули беззвучний подих. Це був професор Россі.

Розділ 72

Як би мені хотілося сказати, що я повівся хоробро або зробив щось потрібне, коли схопив Хелен у свої обійми, боячись, що вона зомліє. Але я нічого такого не зробив. Немає нічого гіршого, як побачити улюблене обличчя, позначене смертю, або фізичним розкладанням, або жахливою хворобою. Ніякого монстра не можна порівняти з таким обличчям — нестерпно близьким.

— О Россі… — сказав я, і сльози потекли по щоках так несподівано, що я навіть не відчув, як вони підступили.

Хелен зробила крок уперед і подивилась на нього. Тепер я помітив, що він був у тому одязі, який я бачив на ньому тієї ночі, коли розмовляв із ним, приблизно місяць тому, одяг був брудний і порваний, наче він потрапив в аварію. Краватки не було. Патьоки крові виднілися з одного боку на його шиї, вони забарвили комір у пурпуровий колір. Рот був вологим через слабкий подих, і якщо не вважати те, як здіймалися й опускалися його груди, він здавався нерухомим. Хелен простягла руку.

— Не займай! — сказав я різко, і це тільки збільшило мій страх.

Але Хелен, здавалося, була в такому самому трансі, що за мить вона із тремтячими губами вже гладила своїми пальцями його щоку. Я не знаю, чи гірше було те, що він розплющив очі, але він зробив це. Вони все ще були яскраво-блакитними, навіть у тьмяному світлі свічок, але білки були червоними, а повіки набрякли. Ці очі були до жаху живими й здивованими, він дивився навсібіч, намагаючись зрозуміти наші обличчя, але тіло все ще залишалося нерухомим. Потім його погляд зупинився на Хелен, що схилилася над ним, блакить його очей прояснилася з неймовірною силою, наче вони хотіли увібрати всю її в себе.

— О любове моя, — сказав він ніжно.

Його губи потріскалися й розпухли, але голос був тим голосом, що я любив, — цей хрипкий акцент.

— Ні, не я… моя мати… — сказала Хелен ледь чутно. Вона поклала руку на щоку Россі. — Тату, я Хелен… Олена. Я твоя дочка.

Тоді він підвів одну руку, слабко, ніби не міг нею керувати, і взяв її за руку. Його руки були в синцях, нігті виросли й пожовкли. Я хотів сказати йому, що ми врятуємо його, витягнемо звідси за мить, що ми повертаємося додому, але я вже знав, як сильно він поранений.

— Россі, — сказав я, нахиляючись нижче. — Це Пол. Я тут.

Він здивовано дивився то на мене, то на Хелен, потім заплющив очі й зітхнув, і цей подих пройшов через усе його набрякле тіло.

— О Поле, — сказав він. — Ти прийшов по мене. Тобі не треба було цього робити.

Він знову подивився на Хелен, його очі знову затуманилися, здавалось, він хотів сказати щось ще.

— Я пам’ятаю тебе, — прошепотів він.

Я порився у внутрішній кишені піджака й дістав звідти перстень, який дала мені мати Хелен. Я підніс його близько до очей Россі, але не настільки близько, щоб він розгледів його. Тоді він відпустив руку Хелен і незграбно доторкнувся до поверхні персня.

— Для тебе… — сказав він Хелен.

Вона взяла його й наділа на палець.

— Моя мати, — сказала Хелен, тепер вона не могла втримати тремтіння губ. — Ти пам’ятаєш? Ти зустрів її в Румунії.

Він поглянув на неї, наче згадав щось, і посміхнувся, а потім сказав хрипким голосом:

— Так, — прошепотів він нарешті. — Я кохав її. Куди вона поїхала?

— Вона в безпеці, в Угорщині, — відповіла Хелен.

— А ти її дочка? — тепер у його голосі було чутно подив.

— Я твоя дочка.

На його очі повільно, ніби через силу, навернулися сльози і заповнили зморшки у кутиках очей. Вологі озерця блищали у світлі свічок.

— Будь ласка, подбай про неї, Поле… — слабким голосом попросив він.

— Ми одружимось, — сказав я йому. Я поклав руку йому на груди. Я відчував нелюдський подих, але затримав руку.

— Це… добре, — мовив він нарешті. — Її мама жива, здорова?

— Так, тату, — голос Хелен тремтів. — Вона в Угорщині, з нею все гаразд.

— Так, ти говорила це… — він знову заплющив очі.

— Вона все ще любить вас, Россі. — Я тремтячою рукою погладив його плече. — Вона посилає вам свій перстень… І поцілунок.

— Я багато разів намагався згадати… але щось…

— Вона знає, що ви намагалися. Відпочиньте трохи.

Його подих став тривожно хрипким.

Раптом його очі розплющились, і він спробував підвестися. Неможливо було дивитися, як він марно намагається хоч трохи піднятися.

— Діти, ви мусите зараз же піти, — задихаючись, наказав він. — Ви тут у небезпеці. Він повернеться і вб’є вас. — Його очі тривожно бігали.

— Дракула? — тихо запитав я.

Його обличчя дико спотворилося тієї миті, коли він почув це ім’я.

— Так, він у бібліотеці.

— Бібліотеці? — я запитливо озирнувся, відірвавши погляд від жахливого обличчя Россі. — У якій бібліотеці?

— Його бібліотека тут, — він намагався показати очима на стіну.

— Россі, — промовив я. — Скажіть нам, що трапилося і що ми повинні зробити.

Здавалося, йому важко було дивитися, він не міг на мені сфокусувати погляд і тому часто моргав. Засохла кров на його шиї злущувалась, коли він намагався дихати.

— Він несподівано прийшов по мене у мій кабінет і забрав далеко. Я на якийсь час знепритомнів, тому не знаю, що це за місце.

— Болгарія, — сказала Хелен, ніжно тримаючи його опухлу руку.

У його очах знову блиснув інтерес, спалах цікавості.

— Болгарія? Ось чому… — він спробував облизати губи.

— Що він зробив із вами?

— Він забрав мене сюди, щоб я стежив за його диявольською бібліотекою. Я опирався у будь-який спосіб, який я тільки міг придумати. Це моя провина, Поле. Я знову почав робити дослідження для статті… — Йому було важко дихати. — Я хотів показати частину… широкого класу легенд, починаючи із греків. Я… я чув, що в університеті з’явився новий учений, який писав про нього, але не знав імені цієї людини.

Я почув, як Хелен різко вдихнула. Россі перевів очі на неї.

— Мені здавалося, що варто зрештою надрукувати… — він захрипів і на мить заплющив очі.

Хелен тримала його за руку і тремтіла, притулившись до мене. Я міцно обіймав її.

— Все гаразд, — сказав я, — просто відпочиньте.

Але Россі твердо вирішив закінчити.

— Ні, не гаразд, — сказав він усе ще із заплющеними очима. — Він дав тобі книгу. Тоді я знав, що він прийде по мене, і він це зробив. Я боровся з ним, але він майже зробив мене таким, як і він сам…

Здавалося, він був не в змозі підвести другу руку, незграбно крутив головою й шиєю, і ми раптом побачили глибоку рану збоку біля горла. Вона все ще була відкритою, а коли він рухався, вона відкривалася й кровоточила. Наш погляд, здавалося, схвилював його ще більше, і він благально подивився на мене.

— Поле, надворі сутеніє?

Хвиля жаху й розпач пройшла крізь мене, прострілюючи руки.

— Ви відчуваєте це, Россі?

— Так, я знаю, коли сутеніє, я стаю голодним. Будь ласка, він почує вас незабаром. Швидше… Йдіть.

— Скажіть нам, як його знайти, — у відчаї благав я. — Ми вб’ємо його.

— Так, убийте його, якщо ви зможете зробити це, не завдавши собі шкоди. Убийте його за мене, — прошепотів він, і я вперше помітив, що він усе ще може відчувати лють. — Послухай, Поле. Там є книга. Життєпис святого Георгія… — йому знову стало важко дихати. — Дуже стара, у візантійській обкладинці — ніхто ніколи не бачив таку книгу. У нього багато великих книг, але ця… — на мить, здається, він знепритомнів, і Хелен стисла його руку у своїх, мимоволі заплакавши. Отямившись, він прошепотів: — Я сховав її в першій шафі ліворуч. Візьміть її з собою, якщо зможете. Я написав дещо… я поклав це всередину. Швидше, Поле. Він прокидається. Я прокидаюся разом із ним.

— О Боже! — Я озирнувся навсібіч, шукаючи допомоги, але що могло нам допомогти, я не знав. — Россі, будь ласка, я не дозволю йому забрати вас. Ми вб’ємо його, і ви одужаєте. Де він?

Але цього разу Хелен поводилася спокійніше, вона взяла кинджал і показала йому.

Він тяжко зітхнув, і на його обличчі блиснула посмішка. Тоді я побачив, що його зуби подовжилися, як у собаки, і куточки рота були надірвані. Сльози вільно текли з його очей, залишаючи струмочки на впалих жовтих щоках.

— Поле, друже мій…

— Де він? Де ця бібліотека? — ще наполегливіше запитав я, але Россі більше не міг говорити.

Хелен зробила швидкий жест, я зрозумів і схопив камінь біля краю стіни на підлозі. У мене багато часу пішло на те, аби звільнити його, тієї миті мені здалося, що я чую звуки в церкві над нами. Хелен розстебнула йому сорочку, ніжно розвела її краї, а потім приставила кинджал Тургута до грудей Россі.

Він ще мить довірливо дивився на нас блакитними, як у дитини, очима, але потім знову заплющив їх. Щойно вони заплющилися, я зібрав усі свої сили й опустив на руків’я кинджала давній камінь, той камінь, який поклав сюди якийсь невідомий чернець або найнятий селянин у дванадцятому чи тринадцятому сторіччі. Можливо, цей камінь лежав століттями, а ченці ходили по ньому, коли приносили ховати померлого або брали вино. Камінь не зрушився з місця, коли труп іноземного вбивці турків таємно занесли в склеп і поховали поруч у свіжій могилі або коли ченці з Валахії відправляли нову єретичну месу над ним, коли оттоманська варта прийшла сюди й марно намагалася знайти труп або коли оттоманські вершники в’їхали в церкву зі своїми ліхтарями, коли нова церква була споруджена нагорі, й коли мощі святого Петко поклали в раку й поставили поруч, і коли прочани ставали навколішки, щоб дістати благословення мученика. Він лежав там протягом усіх цих довгих століть, поки я грубо не вирвав його і не знайшов йому нове призначення. І це все, що я можу написати.

Розділ 73

Травень 1954 року

Мені нема кому писати цей лист, і я не маю ні крихти надії, що це хтось коли-небудь знайде, але мені здається злочином не спробувати записати те, про що я дізнався, поки я все ще на це здатен, і тільки Бог знає, як довго це триватиме.

Кілька днів тому мене забрали з мого кабінету в університеті, я не впевнений, скільки саме минуло днів, але припускаю, що це все ще травень. Того вечора я попрощався зі своїм улюбленим учнем і другом, який показав мені свою копію демонічної книги, про яку я роками намагався забути. Я бачив, як він пішов і забрав із собою все, чим я міг йому допомогти. Потім я зачинив двері свого кабінету й просидів якийсь час, відчуваючи страх і жаль. Я знав, що сам був винен. Я таємно відновив своє дослідження історії вампірів та збирався оприлюднити свої знання щодо легенди про Дракулу й, можливо, навіть розкрити загадку про місцезнаходження його могили. Я дозволив часу, раціональності й гордості ввести мене в оману щодо відсутності будь-яких наслідків таких досліджень. Я сам собі зізнався у своїй провині навіть у ту першу мить самотності.

Мені було дуже боляче віддавати Полу записи мого дослідження й листи, у яких я описав свій досвід: не тому, що хотів залишити їх у себе — бажання працювати далі над цією темою повністю зникло тієї миті, коли він показав мені свою книгу. Я просто дуже шкодував про те, що доводиться вкладати ці гіркі знання в його руки, хоча був упевнений у тому, що чим більше він зрозуміє, тим краще зможе захистити себе. Мені залишалося тільки сподіватися, що коли й чекає на нас якесь покарання, то жертвою буду я, а не Пол із його юнацьким оптимізмом, легким кроком і ще не випробуваним чудовим розумом. Полові не більше двадцяти семи, а в мене за плечима — десятиріччя життя й багато в чому незаслужене щастя. Такою була моя перша думка. Друга була практичною. Навіть якщо я й хотів захистити себе, я тоді не знав, як це зробити. У мене була тільки моя віра й раціональність. Зберігаючи свої нотатки, я не придбав традиційних засобів захисту від зла: ні хрестів, ні срібних куль, ні хоча б часнику. Я ніколи не вдавався до таких засобів, навіть у самий пік свого дослідження, але зараз починаю шкодувати про те, що порадив Полові застосовувати лише ресурси свого розуму.

Ці думки зайняли в мене хвилину або дві, і, як виявилося, більше часу в мене в розпорядженні не було. Потім увірвався раптовий холодний вітер, і переді мною з’явилося щось величезне, але я майже нічого не бачив. Після цього, здавалося, все моє тіло від страху піднялося зі стільця. В одну мить мене обхопили, засліпили, і я відчув, що помираю, хоча не знав, від чого. Посередині всього цього в мене з’явилося дивне видіння молодості й прекрасного, це було швидше відчуття, а не видіння, я почувався набагато молодшим, сповненим любові до чогось чи до когось. Напевно, саме так помирають люди. Якщо так, коли настане мій час — а він настане незабаром, якою б жахливою не була та мить — я сподіваюся, що це видіння буде зі мною знову.

Що було після цього — не пам’ятаю, це був такий проміжок часу, який я не міг і зараз не можу виміряти. Коли я почав повільно приходити до тями, то був приголомшений тим, що живий. У перші секунди я нічого не бачив і не чув. Мій стан був схожий на той, коли прокидаєшся після жахливої операції, і разом зі свідомістю приходить біль. Усе моє тіло було слабким і боліло скрізь, у мене пекло в правій нозі, у горлі й голові. Повітря було холодним і вологим, і чого б я не торкався, все було холодним. Я змерз до кісток.

За цими почуттями з’явилося світло — тьмяне світло, але його було досить, аби зрозуміти, що я не осліп і лежу з розплющеними очима. Це світло й біль цілком переконали мене в тому, що я живий. Я почав згадувати те, що спочатку вважав подіями минулого вечора: Пол прийшов у мій кабінет із жахливою знахідкою. Потім із раптовим болем у серці я усвідомив, що, напевно, перебуваю в ув’язненні в диявола. Ось чому моє тіло було покалічене і здавалося, що мене оточував запах самого зла.

Я поворухнувся, обережно, наскільки це було можливо, і, долаючи слабкість, повернув голову, а потім підвів її. Погляд мій утупився в стіну, що була менш ніж за десять сантиметрів від мене, а тьмяне світло, яке я вже бачив, ішло зверху. Я зітхнув і почув власний подих, тоді я повірив, що все ще можу чути: просто опинився в такому тихому місці, що через цю тишу подумав, ніби я глухий.

Я прислухався дужче — і нічого не чув, і тоді я обережно підвівся, щоб сісти. Від цього руху я відчув біль по всьому тілу й слабкість у суглобах, а у скронях запульсувала кров. Сидячи, я повернув собі всі свої почуття й зрозумів, що лежу на камені, а плечі спираються на стіни по обидва боки від мене. У голові лунало жахливе дзижчання, так що, здавалося, заповнювало простір навколо мене. Це був похмурий простір, і по кутках ховалася темрява. Я провів навколо себе руками. Я сидів у відкритому саркофазі.

Це відкриття викликало в мені нудоту, але тієї миті я помітив, що на мені був той самий одяг, що й у кабінеті, хоча піджак і сорочка були розірвані, а краватка зникла. Той факт, що на мені був мій одяг, трохи переконав мене в тому, що це була не смерть, не божевілля, я не прокинувся в іншій епосі, якщо тільки не перемістився разом зі своїм одягом. Я торкнувся одягу і знайшов гаманець у кишені штанів. Я був шокований, побачивши цей знайомий предмет у руках. Годинник, на превеликий жаль, зник із зап’ястя, а із внутрішньої кишені піджака — моя гарна ручка.

Потім я підніс руку до горла й обличчя. На обличчі нічого не змінилося, не враховуючи дуже маленької ґулі на чолі, але на шиї я знайшов неприємний прокол, і шкіра під моїми пальцями виявилася липкою. Коли я занадто різко повертав голову або ковтав слину, рана ніби чмокала — цей звук був найогиднішим для мене. Місце укусу також набрякло й пульсувало від болю, коли я торкався його. Я відчув, що можу знову зомліти від горя й безнадії, але потім згадав, що в мене вистачило сили сісти. Напевне, я втратив не так багато крові, як боявся спочатку, і, можливо, мене вкусили лише раз. Я відчував, що був собою, а не демоном, мені не хотілося крові, і серце не прагло жорстокості. Але невдовзі відчай заполонив мене. Хіба це мало якесь значення, що я поки не жадав крові? Де б я не був, це, без сумніву, було всього лише справою часу, поки мене не заразять повністю. Якщо, звичайно, мені не пощастить утекти.

Я повільно повернув голову, озираючись навколо і намагаючись протерти очі, щоб визначити джерело світла. Це було червонувате сяйво далеко в темряві, але наскільки далеко, я не міг сказати. А між мною й цим світлом мерехтіли темні важкі форми. Я провів рукою по зовнішній стіні мого кам’яного ложа. Саркофаг, здавалося, знаходився близько до землі чи кам’яної підлоги, я обмацував її рукою доти, доки не впевнився, що не впаду з великої висоти. Я насилу дотягнувся ногою до підлоги. Мої ноги дуже трусилися, я впав навколішки, як тільки вибрався із саркофага. Тоді я міг бачити трохи краще. Я пішов до джерела ніжного червонуватого світла, простягнувши руки перед собою. Майже відразу я натрапив на щось — це, здавалося, був ще один саркофаг, який виявився порожнім, а потім спіткнувся об якісь дерев’яні меблі. Коли я натрапив на дерев’яну стінку, я почув, ніби впало щось м’яке, але не бачив, що це було.

Іти навпомацки у темряві було жахливо: я щосекунди очікував, що на мене кинеться те чудовисько, котре принесло мене сюди. Мені спало на думку, що я насправді мертвий: може, це була якась жахлива версія смерті, яку я помилково прийняв за продовження життя. Але нічого не накидалося на мене, біль у нозі був досить переконливим, і я дедалі ближче підходив до світла, яке танцювало і тремтіло наприкінці довгої кімнати. Світло затуляла (зараз я міг бачити) велика темна нерухома маса. Коли я був за кілька кроків від неї, я побачив слабкий червоний вогонь. Він горів у візерунчастому кам’яному каміні. Вогонь давав досить світла, щоб можна було розрізнити кілька масивних старовинних предметів-меблів: великий стіл із розкиданими паперами на ньому, різьблена скриня, один чи два високих кутастих стільці. На одному зі стільців, оберненому до мене спинкою й передом до вогню, хтось нерухомо сидів: я побачив маківку темної голови над високою спинкою стільця. Я пошкодував, що не пішов у протилежний бік, далі від світла, до можливого виходу. Але я був приголомшений побаченою головою й королівським стільцем, а також ніжним світлом вогню. З одного боку, мені знадобилася вся моя сила волі, щоб піти в його бік, а з іншого — я не міг відвернутися, навіть якби спробував.

На своїх тремтячих ногах я повільно ввійшов у світло, і коли обійшов величезне крісло, чоловік повільно повернувся й поглянув на мене. Оскільки його спина була обернена до вогню, а навколо нас було так мало світла, я не бачив його обличчя, хоча у першу мить, здається, побачив бліді вилиці й око, що блиснуло. У нього було довге темне кучеряве волосся, що спадало по його плечах на коротку мантію. Було щось у його русі таке, що невимовно відрізняло його від живої людини, але я не міг сказати, був цей рух швидший чи повільніший. Він був трохи вищий за мене, але здавався кремезним і високим, я бачив розмах його широких плечей на тлі вогню. Потім він потягнувся за чимось, нахилившись до вогню. Я подумав, що він хотів убити мене, тож стояв дуже тихо, сподіваючись померти гідно, як би це не сталося. Але він усього лише запалив від вогню тонку свічку і підніс її до інших у канделябрі біля свого крісла, а потім повернувся до мене.

Тепер я бачив його краще, хоча обличчя його все ще залишалося в тіні. На голові в нього був гостроверхий зелений із золотом капелюх з приколотою над бровами великою коштовною брошкою, його масивні плечі огортав шитий золотом оксамит і зелений комір щільно прилягав до його великого підборіддя. Брошка над бровами й золоте гаптування на комірі поблискували при світлі вогню. На плечі в нього була накинута мантія з білого хутра й сколена срібним символом дракона. Його дуже оригінальний одяг налякав мене не менше, ніж сама його не жива й не мертва присутність. Це був справжній одяг, живий, свіжий, а не вицвілий зразок музейного експоната. Він, утілення неймовірної розкоші й граціозності, став мовчки переді мною, вкритий, наче снігом, білою мантією. Свічки освітлювали долоню з тупими пальцями, страшну руку, що лежала на руків’ї кинджала, а нижче — міцні ноги в зелених штанях і черевики. Він трохи ворухнувся, повертаючись до світла, але все ще мовчав. Тепер я краще міг бачити його обличчя, і жорстока сила в ньому змусила мене відступити на крок: великі чорні очі під насупленими бровами, довгий прямий ніс, широкі вилиці. Тепер я бачив його міцно стулений рот, розтягнутий у страшній посмішці, яскраво-червоні губи під довгими темними вусами скривились. У куточку його рота я помітив пляму крові — о Боже, я весь зіщулився, побачивши це. Самого лише жахливого вигляду крові було вже досить, але щойно я усвідомив, що це може бути моя власна кров, як голова в мене пішла обертом.

Він із гордістю випростався й подивився мені просто в очі через весь той морок, що роз’єднував нас.

— Я — Дракула, — сказав він.

Слова пролунали чітко й холодно. У мене було таке відчуття, що він говорив невідомою мені мовою, хоч я чудово розумів його. Я не мав змоги говорити і лише стояв, дивлячись на нього, паралізований жахом. Він був усього лише за десять футів від мене і, живий чи мертвий, мав реальний та могутній вигляд.

— Ходімо, — сказав він тим самим холодним і спокійним тоном. — Ви втомилися й голодні після нашої прогулянки. Я накрив для вас вечерю.

Його жест був граціозним, навіть люб’язним, і на коротких білих пальцях блиснули коштовні камені.

Біля каміна я побачив стіл, на якому стояли численні страви. Тепер я відчув запах їжі, гарної, справжньої, людської їжі, і від цього аромату в мене запаморочилося в голові Дракула повільно підійшов до столу й налив у склянку щось червоне із глечика. Мені здалося, що це могла бути кров.

— Ходімо, — повторив він дещо м’якше й сів на стілець, припустивши, що я підійду, якщо він буде на відстані.

Я невпевнено пішов до вільного стільця. Ноги піді мною тремтіли як від страху, так і від слабкості. Я сів серед темних подушок, вірніше впав, і подивився на страви. Навіщо, подумав я, мені їсти, коли я можу померти будь-якої миті? Цю таємницю знало лише моє тіло. Дракула дивився на вогонь: я бачив злісний профіль, довгий ніс і сильне підборіддя, темні завитки волосся на його плечах. Він задумливо склав руки, його вишиті рукави й мантія зсунулись, оголюючи зап’ястя в зеленому оксамиті й великий шрам на зовнішньому боці руки. Він був мовчазний і замислений. Я більше не відчував загрози, і мов уві сні я підняв кришку з якоїсь страви.

Раптом я відчув такий голод, що більше не міг стримуватися: я готовий був їсти, хапаючи їжу обома руками. Але я опанував себе й узяв металеву виделку й ніж і відрізав спочатку шматок смаженої курки, а потім м’яса якоїсь незнайомої дичини. На столі були керамічні тарілки з картоплею й кашею, житнім хлібом, гарячим супом, що духмянів зеленню. Я жадібно їв, змушуючи себе зменшити швидкість, щоб не скорчило шлунок. Срібний келих біля мого ліктя був по вінця наповнений міцним червоним вином, а не кров’ю, і я випив його до дна. Дракула не поворухнувся за весь час моєї вечері, хоч я не міг стриматися й дивився на нього щосекунди. Закінчивши, я майже готовий був померти, відчувши на мить справжнє блаженство. Ось чому, подумав я, годують людину, яку ведуть на страту. Це була моя перша здорова думка після того, як я отямився в саркофазі. Я повільно прикрив порожні тарілки, намагаючись якнайменше шуміти, а потім відхилився, очікуючи.

Минуло досить багато часу, і він повернувся на стільці.

— Ви закінчили свою вечерю, — тихо сказав він. — Тепер, мабуть, ми можемо поговорити, і я розповім, чому приніс вас сюди.

Його голос знову був чистим і холодним, але цього разу я вловив слабке тремтіння у нього всередині, ніби механізм, що видавав цей звук, був неймовірно старим і зношеним. Він задумливо дивився на мене, і я відчув, як зменшуюсь під його поглядом.

— Ви маєте хоч якесь уявлення щодо того, де ви?

Я сподівався, що мені не доведеться говорити з ним, але й у мовчанні не було сенсу, воно могло лише розлютити його, хоча тієї миті він здавався досить спокійним. Мені раптом спало на думку, що, відповідаючи йому і якось зволікаючи, я, може, встигну оглянути все навколо чи продумати можливий план утечі, або, може, мені пощастить знищити його. Мабуть, зараз ніч, інакше він не прокинувся б, звичайно, якщо легенда правдива. Колись настане ранок, і, коли я буду ще живий, він засне, а я не спатиму.

— Ви маєте хоч якесь уявлення про те, де ви? — терпляче повторив він.

— Так, — сказав я. Я не міг змусити себе звертатися до нього за титулом. — Принаймні, я думаю, що так. Це ваша могила.

— Одна з них, — він посміхнувся, — моя найулюбленіша.

— То ми у Валахії? — я не міг утриматись, щоб не запитати.

Він похитав головою так, що світло від багаття перемістилося з його волосся на яскраві очі. Щось нелюдське було в цьому русі, від якого в мені все стислося всередині. Він не рухався, як жива людина, і все-таки я не міг сказати точно, у чому саме різниця.

— Валахія стала занадто небезпечною. Мені треба було б спочивати там вічно, але це, як виявилося, неможливо. Уявіть: після стількох боїв за трон, за нашу волю я не міг навіть залишити там свої кості.

— Тоді де ми?

Я намагався, але знову безуспішно, уявити, що це звичайна бесіда. Потім я раптом зрозумів, що не хочу, аби ніч минала спокійно й швидко, хоч би у мене й був шанс. Я хотів довідатися щось про Дракулу. Ким би не була ця істота, вона прожила п’ятсот років. Його відповідь, звичайно ж, помре разом зі мною, але цей факт не втримав мене від цікавості.

— Так, де ми… — повторив Дракула. — Це не має значення, я думаю. Ми не у Валахії, якою тепер керують дурні.

Я вирячив на нього очі.

— Ви знаєте… ви знаєте, що відбувається в сучасному світі?

Він подивився на мене з подивом, від якого його жахливе обличчя скривилося. Уперше я побачив маленькі ясна і довгі зуби, через які він, коли посміхався, був схожий на собаку. Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося: ні, його рот був нормальним, якщо не зважати на маленьку пляму моєї або чиєїсь крові під темними вусами.

— Так, — посміхнувся він, і на мить я злякався, що мені доведеться почути його сміх. — Я знаю сучасний світ. Пізнання світу — це моя улюблена робота.

Я відчув, що настав момент відповідної атаки, яка може захопити його:

— Тоді чого ви хочете від мене? Я багато років ігнорував сучасність, я жив минулим, на відміну від вас.

— О, минуле… — у світлі вогню він знову зчепив пальці. — Минуле дуже корисне, але лише тим, що допомагає збагнути сьогодення. Сьогодення — ось багатство. Але мені дуже подобається минуле. Ходімо, коли ви вже поїли і відпочили, я можу щось показати вам.

Він підвівся і знову зробив такий рух, наче ним керувала якась сила, а не м’язи власного тіла. Я теж поквапився підвестись разом із ним, побоюючись, що це може бути пастка, і він просто зараз може накинутись на мене. Але він повільно повернувся і, взявши зі свічника свічку, високо підніс її над головою.

— Візьміть із собою світло, — порадив він, відходячи далі від вогню у темряву великої кімнати. Я узяв другу свічку й пішов за ним, тримаючись якнайдалі від його дивного одягу й рухів, які холодили душу. Я сподівався, що він не відведе мене назад у саркофаг.

У слабкому світлі наших свічок я почав розрізняти предмети, яких не помічав раніше, — чудові речі Тепер я бачив перед собою довгі столи, міцні старовинні столи. І на них лежали стоси книг: давні шкіряні палітурки й позолочені корінці, які віддзеркалювали світло моєї свічки. Тут були ще й інші предмети — ніколи раніше я не бачив стільки чорнильниць, ручок і пер. Поруч лежала купа пергаменту, який мерехтів від світла свічки, стара друкарська машинка із вставленим аркушем. Я побачив сяйво прикрашених коштовностями обкладинок і коробок, згортки рукописів на мідних тацях, величезні фоліанти й томи іп quatтo, ряди більш сучасних видань на довгих полицях. До речі, ми були оточені — кожна стіна, здавалося, була заповнена книгами. Піднісши свічку, я прочитав кілька назв європейськими мовами, а поруч побачив витончений арабський напис. Більшість книг були занадто старі, щоб на них збереглася назва. Це було книгосховище, яке не можна було порівняти ні з чим, і всупереч собі в мене виникло бажання відкрити деякі книги, доторкнутися до загадкових манускриптів.

Дракула повернувся, тримаючи свічку над головою, і світло заграло в коштовному камінні на його шапці: у топазах, смарагдах, перлинах. Так само яскраво блищали його очі.

— Що ви думаєте про мою бібліотеку?

— Чудова колекція. Скарбниця! — відповів я.

Щось схоже на задоволення відбилося на його страшному обличчі.

— Ви маєте рацію, — тихо сказав він. — Це найкраща бібліотека у світі. Це результат ретельного вікового відбору. Але у вас буде багато часу, щоб вивчити диковини, які я зібрав тут. А тепер дозвольте показати вам інше.

Він повів мене у бік стіни, до якої ми ще не підходили, і я побачив дуже старий друкарський прес, який зображують на середньовічних ілюстраціях: важкий пристрій із чорного металу й темного дерева з великою гвинтовою ручкою вгорі. Кругла пластина була з обсидіану, і в ній, як у демонічному дзеркалі, відбивалися вогники наших свічок. Аркуш цупкого паперу лежав на площині преса. Нахилившись, я побачив, що на ньому недбало випробували друк. Літери були англійськими. «Примара в амфорі, — говорила назва. — Вампіри від грецької до сучасної трагедії». І дрібнішим шрифтом: «Бартоломео Россі».

Дракула, напевно, очікував від мене здивування, і я не розчарував його.

— Бачите, я стежу за сучасними науковими дослідженнями, аж до найсвіжіших. Коли я не можу одержати видану роботу або не хочу її чекати, я іноді починаю друкувати її сам. Але тут є дещо, що зацікавить вас не менше.

Він показав на стіл за друкованим верстатом. Там лежали дерев’яні кліше. Найбільше з них було гарно видно — це був дракон із наших книг, моєї й Пола, тільки, звичайно ж, дзеркальне зображення. Я ледве втримався, щоб не скрикнути.

— Ви здивовані, — сказав Дракула, підносячи свічку до дракона. Лінії його були такі знайомі мені, наче я сам зробив їх власними руками. — Гадаю, ви дуже добре знаєте цей малюнок.

— Так… — я міцно тримав свічку. — То ви самі друкуєте ці книги? І скільки їх тут?

— Частину з них надрукували мої ченці, а я продовжив їхню роботу, — сказав він тихо, дивлячись на гравюру. — Я практично задовольнив свою амбіцію надрукувати тисячу чотириста п’ятдесят три примірники, але я роблю це повільно, так, щоб у мене залишався час розповсюдити їх. Це число вам про щось говорить?

— Так, — відповів я за хвилину. — Це рік падіння Константинополя.

— Я знав, що ви зрозумієте, — сказав він із гіркою посмішкою. — Це найжахливіша дата в історії.

— Мені здається, що багато хто претендує на цю честь, — зауважив я, але він похитав своєю великою головою на міцних плечах.

— Ні, — мовив він.

Він високо підніс свічку, і при її світлі я побачив, як почервоніли його очі, мов очі вовка, — у них було повно ненависті. Це було все одно, що побачити, як мертві очі раптом наповнюються життям. Раніше я думав, що його очі були яскраві, але зараз вони були дикі від світла. Я не міг нічого сказати. Я не міг відвести погляду. Потім він відвернувся й знову подивився на дракона.

— Гарний посланець, — сказав він.

— Це ви залишили для мене книгу? Мою книгу?

— Скажімо, так, я організував це. — Він доторкнувся своїми покаліченими в битвах пальцями до дерев’яної дошки. — Я дуже уважно стежу за тим, як вони поширюються. Їх передають тільки багатообіцяючим ученим і тим, хто, на мою думку, буде досить упертий, щоб іти за драконом до його лігвища. І ви перший, кому в цьому пощастило. Вітаю! Своїх інших помічників я залишаю у світі, щоб вони працювали на мене.

— Але я не стежив за вами, — ледве вимовив я. — Це ви перенесли мене сюди.

— Ах… — Його червоні губи знову скривилися, а довгі вуса сіпнулися. — Вас би не було тут, якби ви не прагнули цього. Ще ніхто й ніколи не знехтував моїм попередженням двічі за своє, життя. Ви самі визначили свою долю.

Я подивився на старий прес, а потім на гравюру дракона.

— Навіщо я вам тут?

Я не хотів гнівати його своїм питанням: завтра вночі він може вбити мене, якщо вдень я не знайду способу втекти. Але втриматися від питання я не міг.

— Я довго чекав, поки знайдеться той, хто складе каталог моєї бібліотеки, — просто сказав він. — Завтра ви переглянете все це, а сьогодні ми поговоримо.

Важко й повільно крокуючи, він повернувся до каміна. Його слова трохи втішили мене: схоже, він не збирався вбивати мене сьогодні. До того ж у мені зростала цікавість. Я не спав, я розмовляв із тим, хто прожив велику частину історії, яку жоден історик не зміг би дослідити навіть в узагальненому вигляді. Я пішов за ним обережно, зберігаючи відстань, і ми знову сіли біля вогню. Коли я сів, то помітив, що стіл із порожніми тарілками зник, на його місці стояла зручна отоманка, на яку я обережно закинув ноги.

Дракула велично сидів у великому кріслі. Його крісло було середньовічним — високе дерев’яне крісло, а моє, як отоманка, — з м’якою оббивкою, наче Дракула хотів влаштувати гостя якомога зручніше, за сучасними побутовими вимогами.

Ми довго сиділи мовчки, і я вже вирішив, що він хотів так просидіти цілу ніч, як раптом він знову заговорив.

— За життя я любив книги, — сказав він, трохи обернувшись до мене, так що я міг бачити сяйво його очей і блиск розсипаного волосся. — Напевно, ви не знаєте, що я був певною мірою ученим. Це, здається, маловідомо, — тон його був байдужим. — Ви знаєте, що в мою епоху книг було мало. Підчас свого смертного життя я читав переважно тексти, освячені православною церквою, Євангелія та коментарі до них. Ці праці так і не знадобилися мені. А на той час, коли я посів своє законне місце на троні, великі бібліотеки Константинополя були зруйновані. Те, що залишилося від них у монастирях, я не міг прочитати своїми очима. — Він уважно дивився на вогонь. — Але в мене були інші джерела. Купці привозили мені багато чудових книг із різних місць: із Єгипту, Святої землі, з великих монастирів Заходу. З них я довідався про давній окультизм. Знаючи, що не зможу потрапити в рай, — і знову цей байдужний тон, — я став істориком для того, щоб зберегти свою історію навіки.

Він замовк, а я боявся запитати більше. Нарешті він, здавалося, зібрав думки докупи й постукав долонею по підлокітнику крісла.

— Це був початок моєї бібліотеки.

Я був занадто зацікавлений, щоб мовчати, але сформулювати питання мені було важко:

— Але після вашої смерті ви продовжували збирати книги?

— О так! — він повернувся й подивився на мене, напевно, тому, що я запитав це з власної волі, а потім похмуро посміхнувся.

Мені страшно було дивитися в його очі, прикриті важкими повіками.

— Я вже казав, що я в серці вчений, не менше, ніж воїн, а ці книги складали мені компанію упродовж довгих років. Тут багато книг практичного характеру, за якими можна вчитися мистецтва керувати державою, наприклад, або ознайомитися з військовою тактикою великих генералів. У мене багато різних книг. Ви самі побачите це завтра.

— А що ви хочете, щоб я зробив для вашої бібліотеки?

— Я ж сказав: скласти каталог. Я ніколи не складав повного списку моїх книг, не записував їх походження й стан. Це буде вашим першим завданням, і ви із вашим знанням мов і широтою світогляду виконаєте його швидше й краще, ніж будь-хто. До того ж ви будете мати справу з найкращими й наймогутнішими книгами, які будь-коли були написані. Чимало з них більше ніде не можна побачити. Напевно, ви знаєте, професоре, що збереглася лише одна сота всіх опублікованих у світі книг. Я поставив собі за мету збільшити цю мізерну частину і присвяти цьому сторіччя.

Коли він говорив, я знову помітив особливу чіткість і холодність його голосу, і те тремтіння всередині, мов брязкальце змії або дзюрчання води, що біжить серед каміння.

— Ваше друге завдання забере значно більше часу. По суті, воно триватиме вічно. Коли ви познайомитесь з моєю бібліотекою й зрозумієте принцип її складання так само добре, як і я, ви під моїм керівництвом вирушите у світ по нові здобутки — і старі теж, бо я ніколи не закінчу збирати скарби минулого. Я віддам у ваше розпорядження безліч найкращих архівів, і ви будете поповнювати мою бібліотеку новими знахідками.

Коли я повною мірою зрозумів цю пропозицію, — якщо я правильно зрозумів її суть, — холодний піт залив мене. Я ледве зміг вимовити щось тремтячим голосом:

— Чому ви не будете продовжувати робити це самі, як раніше?

Він посміхнувся, дивлячись на вогонь, і знову я побачив те, інше обличчя: собаки, вовка…

— Тепер у мене є інші справи. Світ змінюється, і я хочу змінюватися разом із ним. Можливо, незабаром мені не знадобиться така одіж, — він повільним рухом показав на свій середньовічний одяг, на своє могутнє тіло під ним, — і я досягну своєї мети, задовольню свої амбіції. Проте бібліотека дорога для мене, і я хочу, щоб вона збільшувалася. До того ж я іноді почуваю, що це місце стає дедалі небезпечнішим. Кілька істориків дуже близько підійшли до того, щоб його виявити, як і ви виявили б, якби я не перервав ваших досліджень. Але ви потрібні мені тут. Я відчуваю наближення небезпеки, а каталог бібліотеки треба скласти негайно, перш ніж перемістити її.

На якусь мить я уявив, що сплю, і це трохи допомогло.

— Куди ж ви її перемістите? (І мене разом із нею, міг би додати я.)

— У давнє місце, давніше, ніж це, пов'язане в мене з безліччю спогадів. Це далеке місце, але воно знаходиться ближче до великих сучасних міст, і я можу спокійно залишати його і повертатися знову. Ми перенесемо туди бібліотеку, і ви будете її розширювати.

Він поглянув на мене з упевненістю, що межувала з ніжністю, якби це нелюдське обличчя здатне було виражати таке почуття. Потім він підвівся, так само різко й незвичайно рухаючись.

— Для однієї ночі ми досить наговорилися, я бачу, що ви стомлені. Давайте використаємо ці години для читання, як я зазвичай роблю, а потім я піду. Коли настане ранок, ви мусите взяти папір і перо, які знайдете біля друкарського преса, і почнете складати каталог. Мої книги вже розкладено за тематикою, а не за століттями і десятиліттями. Побачите самі. Тут також є друкарська машинка, яку я придбав для вас. Якщо хочете, можете скласти каталог латиною, це я залишаю на ваш розсуд. І звичайно ж, ви вільні читати будь-які книги, котрі захочете.

Сказавши це, він підвівся, вибрав одну з книг на столі, знову сів і почав читати. Я побоявся відмовитися і зробив те саме, узявши перший, що впав у вічі, том. Це виявилася рання версія Макіавеллі «Государ» разом із серією дискурсів на тему моральності, про які я раніше нічого не чув. Я не здатен був зараз у тому стані, у якому я перебував, розуміти прочитане — я просто дивився, бездумно перегортаючи сторінки. Дракула, здавалося, був дуже зайнятий своєю книгою. Я замислився, дивлячись на нього, як після активного життя — життя, проведеного у битвах, — йому вдалося пристосуватися до цього підземного нічного існування, до усамітненого життя вченого.

Нарешті він підвівся й відклав книгу. Не промовивши жодного слова, він пішов у темряву великого залу, і я вже не міг розрізнити його постать. Потім я почув сухий скрегіт, наче тварина рила землю або хтось запалював сірника, але не було ніякого світла, і я відчув себе самотнім. Я прислухався, але все одно не міг зрозуміти, у якому напрямку він пішов. Принаймні, сьогодні він не збирався нападати на мене. Я зі страхом подумав про те, для чого він береже мене. Адже він легко міг перетворити мене на свого раба й водночас вгамувати спрагу. Я кілька годин просидів у кріслі, але перед самим світанком, мабуть, задрімав, тому що раптом прокинувся, відчувши якусь зміну в повітрі. Хоча світло не проникало в цю темну кімнату, я побачив, як Дракула наближається до каміна.

— Добрий день, — тихо сказав він і повернувся до темної стіни, туди, де стояв мій саркофаг.

Я підвівся на ноги, ніби змушений це зробити у його присутності. Але потім він знову зник у темряві, і тиша налягла на мене.

Через кілька довгих хвилин я підніс свою свічку й запалив від неї всі свічки в канделябрах, а також ще кілька свічок, які знайшов у свічниках уздовж стін. На столах я побачив керамічні лампи та маленькі чавунні ліхтарики і запалив їх також. Світло було для мене полегшенням, але я подумав: побачу я ще коли-небудь денне світло чи я вже приречений на вічний морок і мерехтливе світло свічок — саме це вже було для мене пеклом. Але, принаймні, я міг краще розглянути кімнату: вона була дуже широка, стіни заставлені полицями й великими шафами. Усюди я бачив книги, коробки, згортки, рукописи — величезну колекцію Дракули. Уздовж однієї стіни вишикувалися три саркофаги. Я підійшов ближче. Два менших були порожніми — в одному з них я, напевно, прокинувся вночі.

Потім я побачив найбільший саркофаг: величну труну вишуканих пропорцій. Уздовж одного боку було написане єдине слово латинськими буквами: ДРАКУЛА. Я підніс свічку і ледь не проти волі зазирнув усередину. Там нерухомо лежало величезне тіло. Уперше я добре розгледів його жорстоке обличчя і, незважаючи на відразу, продовжував стояти й дивитися на нього. Його брови були суворо зведені на переніссі, наче йому снився поганий сон, завмерлі очі розплющені, й тому він скидався радше на мертвого, ніж на сплячого. Шкіра була кольору жовтого воску, довгі чорні вії не рухалися, сильні, майже гарні риси обличчя здавалися напівпрозорими. На плечі, заповнюючи саркофаг, спадали довгі чорні локони. Найжахливішою для мене була яскравість його губ, рум’янцю й повнота обличчя, яке у бесіді біля каміна здалося мені худорлявим. Він облишив мене на час, це правда, але вночі він випив десь свою частку. Маленька пляма моєї крові зникла з губ, тепер вони були яскраво-червоного кольору під чорними вусами. Тіло його було таким живим і здоровим, що кров застигла в моїх жилах, коли я побачив, що він не дихає. Його груди не здіймалися й не опускалися навіть на міліметр. Дивно, але одяг на ньому був так само багатий і вишуканий, як і той, що я бачив раніше, але інший: черевики й сорочка яскраво-червоних кольорів, мантія й капелюх із пурпурового оксамиту. Мантія була трохи потерта, а капелюх прикрашало коричневе перо. На комірі сяяли перлини.

Я стояв і дивився, поки не відчув, що від цього дивного видовища можу знепритомніти. Я відійшов від нього на крок і спробував зібрати докупи думки. Усе ще був ранок, до заходу сонця в мене було кілька годин. Спочатку я пошукаю вихід, а потім те, чим можна вбити цього монстра, поки він спить. Тоді, навіть незалежно від результату, я зможу утекти. Я міцно тримав свічку. Досить сказати, що протягом двох годин я обшукував величезну кам’яну кімнату, але так і не знайшов виходу. В одному кінці кімнати, проти каміна, були великі дерев’яні двері з чавунним замком. Я штовхав їх, смикав, поки зовсім не ослабнув. Я не зрушив їх ні на міліметр і вирішив, що вони не відчинялися кілька років, а може, й століть. Більше не було жодних ознак виходу: ні дверей, ні тунелю чи каменю, що хоч якось би зрушувався. Звичайно ж, не було й вікон, та я був упевнений, що ми знаходимось глибоко під землею. Єдиною нішею у стіні була та, у якій стояли три саркофаги, і там теж камені не вдалося зрушити. Для мене було мукою ходити уздовж тієї стіни в присутності Дракули, його нерухомого обличчя й широко розкритих очей. Навіть якщо його очі не рухалися, я відчував, що в них була якась сила спостерігати й проклинати.

Я знову сів біля каміна, щоб відновити свої сили. Тримаючи руки над вогнем, я помітив, що він не згасав, незважаючи на те що в ньому горіли справжні колоди й він видавав приємне тепло. Раптом я вперше зрозумів, що не відчуваю диму. Він горів так цілу ніч? Я затулив обличчя рукою, стримуючи себе. Мені потрібна була кожна крапля моєї розсудливості. До речі, тієї миті я прийняв рішення зберігати свій розум і мораль до останнього. Це буде моїм засобом існування, останнім, що в мене залишився.

Коли я спромігся продовжити пошуки, став систематично перебирати все, чим можна було б знищити це чудовисько. Якщо мені пощастить зробити це, я, мабуть, все одно помру тут сам, так і не знайшовши виходу, але тоді він ніколи не спроможеться із цієї кімнати полювати на весь світ. Мені спало на думку (і не вперше) рятівне самогубство, але я не міг собі цього дозволити. Наді мною вже тяжіла загроза стати таким, як Дракула, а легенда стверджувала, що внаслідок самогубства можна стати живим мерцем навіть без додаткових укусів, таких, якого я зазнав. Жорстока легенда, але не можна нехтувати нею — отже, цей шлях був для мене закритий. Я перевірив кожен куточок, кожен гачок у кімнаті, відкривав шухляди й коробки, перевіряв полиці, тримаючи свічку над головою. Напевно, розумний князь не залишив для мене зброї, яку я зможу використати проти нього, але мені треба було шукати. Я не знайшов нічого, навіть старого уламка дерева, який я міг би якось загострити і зробити кілок. Коли я спробував витягти колоду з вогню, полум’я раптом різко розгорілося, обпалюючи мені руки. Я зробив кілька спроб, але все з тим самим демонічним результатом.

Нарешті я повернувся до великого центрального саркофага, зважившись на останній шанс. Це був кинджал, що Дракула носив на ремені. Його скалічена рука лежала на руків’ї. Кинджал міг бути зроблений зі срібла, у такому разі, якщо наберуся сміливості, щоб узяти його, я зумію його встромити йому в серце. Я сів, щоб зібрати всю мужність і перебороти відразу, потім підвівся й обережно поклав руку на кинджал, піднісши свічку другою рукою. Моє обережне торкання не викликало жодних ознак життя на цьому жорстокому обличчі, але я помітив, що вираз його змінився, ставши ще жорстокішим. Я з жахом виявив, що величезна рука всією своєю вагою лежала на руків’ї і стискувала його. Мені доведеться відсунути її, щоб дотягтися до кинджала, і розтиснути пальці. Я торкнувся руки Дракули і від цього дотику відчув такий жах, що навіть не хочу його описувати тут ні для кого, крім мене самого. Його рука, немов камінь, була стиснута на кинджалі. Я не міг ні зняти її, ні навіть відсунути. Це було все одно, що витягти мармуровий кинджал з руки статуї. У мертвих очах, здавалося, блиснула ненависть. Чи згадає він це, коли прокинеться? Із почуттям відрази я відійшов назад, тому що втомився, і знову сів на підлогу разом зі свічкою.

Нарешті, не досягти успіху в жодному з моїх задумів, я надумав новий план дії. По-перше, я засну на короткий час, поки все ще день, щоб прокинутися задовго до Дракули, аби він не застав мене сплячим. Мені вдалося проспати годину чи дві — мабуть, мені треба буде знайти кращий спосіб вимірювати час у такому вакуумі. Я спав біля каміна, поклавши під голову складений піджак. Ніщо не могло змусити мене забратися назад у саркофаг. А на теплих каменях мені все-таки вдалося заспокоїтися.

Коли я прокинувся, то насамперед прислухався до хоч якихось звуків, але в кімнаті було тихо, як у домовині. На столі біля мого стільця стояла смачна їжа, хоча Дракула все ще нерухомий лежав у своїй труні. Я пішов шукати друкарську машинку, яку бачив раніше. І відтоді я став писати швидко, наскільки міг, щоб записати все, що зі мною відбувається. Таким чином, я знайшов спосіб вимірювати час, тому що знав свою швидкість друку — скільки сторінок можу надрукувати за годину. Я пишу ці останні рядки при світлі однієї свічки. Я загасив інші, щоб зберегти їх. Я вмираю з голоду й дуже змерз у темряві, далеко від вогню. Зараз я сховаю ці сторінки, поїм що-небудь і візьмуся за роботу, яку Дракула приготував мені, щоб, коли він прокинеться, побачив мою старанність. Завтра я спробую писати далі, якщо буду досі ще живий і залишуся самим собою.

Другий день

Написавши попередні сторінки, я склав їх і засунув за найближчу шафку, звідки легко зможу дістати їх і де їх не видно ні під яким кутом. Потім запалив нову свічку й повільно пішов між столами. У величезній кімнаті були десятки тисяч книг, можливо, сотні тисяч, з огляду на згортки й інші манускрипти. Вони лежали не тільки на столах: купи книг були складені в шафах, а також розкладені уздовж стін на важких полицях. Середньовічні книги, здавалося, перемішалися з фоліантами доби Відродження й сучасними виданнями. Поруч із томиком Фоми Аквінського я знайшов історичні хроніки Шекспіра — книгу in quatro.

Тут були величезні праці з алхімії шістнадцятого сторіччя і шафа, повна оздоблених арабських згортків (мабуть, оттоманського походження). Там були пуританські проповіді про чаклунство, маленькі томики поезій дев’ятнадцятого сторіччя, величезна кількість праць із філософії й кримінології нашого сторіччя. Ні, у них не було нічого, що вказувало б на час, але я побачив інший принцип систематизації.

На те, щоб розкласти ці книги в історичному порядку, як у звичайній бібліотеці, підуть тижні або місяці, але оскільки Дракула складав їх відповідно до власних інтересів, я залишу їх, як є, і просто намагатимуся визначити систему їх розташування. Я подумав, що перший розділ починався від стіни біля нерухомих дверей, містився у трьох шафах, займав два великих столи, я б назвав його «Керування державою та військові стратегії».

Там я знайшов Макіавеллі, рідкісні зразки Падуа й Флоренса. Я знайшов біографію Ганнібала, написану англійцем у вісімнадцятому сторіччі, і грецький манускрипт, що міг бути сучасником Александрійської бібліотеки, — «Геродот про афінські війни». І знову мене почав проймати дрож, коли я перегортав книгу за книгою, рукопис за рукописом, і кожна здавалася ще більш разючою, ніж попередня. Я знайшов перше видання «Mein Kampf» із загнутими сторінками і французький щоденник, написаний від руки, забруднений коричневими плямами, що належав, судячи з дат записів, до часів «царського терору» — з погляду уряду. Пізніше мені треба буде переглянути його уважніше — автор ніде не написав свого імені. Я знайшов великий том наполеонівських тактик у перших військових кампаніях, надрукований, за моїми розрахунками, у час, коли імператора заслали на острів Ельба. У коробці на одному зі столів я знайшов жовтий аркуш із машинописним кириличним текстом; я майже не знаю російської, але зрозумів із заголовку, що це була особиста вказівка Сталіна одному з його генералів. Я не міг прочитати його, але в ньому було багато російських і польських імен.

Там були такі предмети, призначення яких я взагалі не міг збагнути, було багато книг і манускриптів, мені зовсім не знайомих. Я був уражений тим, що серед такої величезної кількості праць не було жодної, присвяченої отаманській стратегії керування державою, що так турбувало Даркулу за життя. Я тільки-но почав складати список усього, що міг визначити, більш-менш розділяючи їх по сторіччях, як раптом відчув холод, що посилювався, мов принесений вітром, але без вітру, і, обернувшись, побачив його дивну постать за десять футів від мене, по той бік стола.

На ньому був той самий червоно-фіолетовий одяг, який я бачив у саркофазі, і він здавався мені вищим і кремезнішим, ніж минулої ночі. Я мовчки чекав, чи кинеться він на мене одразу — цікаво, чи пам’ятає він, що я хотів забрати в нього кинджал? Але він злегка нахилив голову, наче вітаючись.

— Як я бачу, ви вже почали свою роботу. У вас, без сумніву, є до мене питання. Спочатку поснідаємо, а потім поговоримо про мою колекцію.

Я побачив, як щось блиснуло на його обличчі в темряві (напевно, око). Він пішов не людською, але поважною ходою назад до вогню — там знову була гаряча їжа й питво, включаючи гарячий чай, що зігрів мої промерзлі кості.

Дракула сидів і дивився на бездимний вогонь, прямо тримаючи голову над широкими плечима. Сам не бажаючи того, я пригадав свідчення про його смерть, що збігалися в одному: голову відокремили від трупа. Як він повернув собі голову, якщо це не ілюзія? Комір його гарної туніки був піднятий до підборіддя, темні кучері спадали прямо на плечі.

— А тепер, — сказав він, — давайте проведемо невелику екскурсію.

Він знову запалив свічки, і я ходив за ним від стола до стола, поки він запалював там свічники.

— Нам треба взяти щось почитати.

Мені не сподобалося те, як світло від свічки грало на його обличчі, коли він нахилявся над кожним новим вогником, і я намагався замість цього дивитися на назви книг. Він став майже поруч зі мною, коли я зупинився перед згортками й арабськими книгами, які помітив раніше. Я зрадів з того, що він був усе ще за кілька кроків від мене, але все одно від нього йшов неприємний запах, і я поборов невелике запаморочення. Мені треба бути обережним, подумав я: хто знає, що очікує на мене цієї ночі?

— Я бачу, ви знайшли мої трофеї, — мовив він. У його холодному голосі почулося задоволення. — Це мої оттоманські документи. Деякі з них дуже старі, від перших днів їхньої диявольської імперії, а на цій полиці матеріали останнього десятиліття. — Він посміхнувся в мерехтливому світлі. — Ви не можете собі уявити, яким задоволенням була для мене загибель їхньої цивілізації. Звичайно, їхня віра не мертва, але султани зникли назавжди, а я пережив їх.

Я подумав, що він розсміється, але наступну фразу він сказав серйозним тоном:

— Тут знаходяться великі книги, написані для султана про його великі землі. Ось, — він доторкнувся до згортка, — історія Мехмеда, нехай він згниє в пеклі, написана християнським істориком, що виявився підлабузником.

Нехай він теж згниє в пеклі. Я намагався сам знайти цього історика, але він помер, перш ніж я зміг його знайти. Отут відомості про кампанії Мехмеда, написані його власними підлесниками, тут також написано про падіння Великого міста. Ви не читаєте арабською?

— Дуже погано, — зізнався я.

— А! — здавалося, його це побавило. — У мене була можливість вивчити їхню мову й писемність, поки я був бранцем. Ви знаєте, що мене віддали їм у заставу?

Я кивнув, намагаючись не дивитися на нього.

— Так, мій власний батько віддав мене батькові Мехмеда як заставу того, що ми не будемо розпалювати війну проти імперії. Уявіть: Дракула — застава в руках безбожників! Я не гаяв там часу — вивчив про них усе, що тільки міг, аби перевершити їх в усьому. Саме тоді я заприсягнувся робити історію, а не бути її жертвою.

Його голос був таким гнівним, що я мимоволі подивився на нього й побачив, яким жахливим було його обличчя: ненависть переповняла його, куточки його рота піднялися під довгими вусами. І тоді він розсміявся, і звук цей був застрашливим.

— Я переміг, а вони зникли. — Він поклав руку на красиво оздоблену шкіряну палітурку. — Султан боявся мене: заснував орден лицарів, аби переслідувати мене. Вони досі все ще існують десь у Царграді й намагаються докучати мені. Але їх стає дедалі менше й менше, їх чисельність зменшується на очах, у теж час як кількість моїх слуг збільшується по всій земній кулі.

Він випростався.

— Ходімо, я покажу вам інші скарби, а ви висловите мені свої пропозиції щодо того, як класифікувати їх.

Він водив мене від розділу до розділу, виокремлюючи деякі раритети, і я зрозумів, що мої припущення про його систему класифікації були правильні. Особливо велика шафа містила відомості про катування від давніх часів до наших днів. Там були відомості про в’язниці середньовічної Англії, про камери катувань інквізиторів, про експерименти третього Рейху. У деяких книгах доби Ренесансу наводилися зображення знарядь катувань та різних частин людського тіла. Другу частину кімнати було відведено історії церковної єресі, до якої застосовувалося катування всіма тими інструментами. Інший кут був присвячений алхімії, наступний — чаклунству, далі — філософія найнеприємнішого напряму.

Дракула зупинився перед великою книжковою полицею й ніжно поклав на неї руку.

— Це мене особливо цікавить, як і вас, гадаю, зацікавить. Мої біографії.

Кожна книга на цих полицях була якось пов’язана з його життям. Там були праці візантійських й оттоманських істориків — рідкісні оригінали, а також їх перевидання протягом століть. Там були памфлети середньовічної Німеччини, Росії, Угорщини, Константинополя — в усіх розповідалося про його злочини. Багато які з цих книг я ніколи не бачив або ніколи не чув про них, і в мене виникла неусвідомлена цікавість, але потім я стримав себе, згадавши, що в мене більше не буде можливості продовжувати дослідження. Там була величезна кількість книг із фольклору сімнадцятого сторіччя, у яких містилися легенди про вампірів — мене вразило те, що він відверто додав це до своїх біографій. Дракула поклав руку на одне з перших видань Брема Стокера, посміхнувся й нічого не сказав. Потім повільно перейшов до іншого розділу.

— Це теж вам буде дуже цікаво, — зауважив він. — Це праці з історії вашого століття — двадцятого. Дуже гарне століття, я з нетерпінням чекаю продовження. У мій час князь за один раз міг знищити лише одного докучливого ворога. А ви робите це з неймовірним розмахом. Подумайте, наприклад, про таке вдосконалення — від проклятої гармати, що знищила стіни Константинополя, до божественного вогню, який ваша винахідлива країна скинула на японські міста кілька років тому. — Він величаво уклонився, ніби вітаючи мене. — Ви вже читали ці праці, професоре, але, можливо, тепер подивитесь на них під іншим кутом.

Нарешті він запросив мене сісти до вогню, і я знайшов поруч зі своїм ліктем гарячий чай. Коли ми обидва сиділи в наших кріслах, він звернувся до мене:

— Незабаром мені треба буде освіжитися, — тихо сказав він. — Але спочатку я хочу запитати вас.

Мої руки почали тремтіти, і я нічого не міг вдіяти. До цього часу я намагався говорити з ним якнайменше, щоб не викликати його гніву.

— Ви насолоджувалися моєю гостинністю, такою, яку я можу надати тут, і моєю вірою в вас. Ви будете насолоджуватися вічним життям, яким може мало хто похвалитися. Ви можете вільно користуватися найкращим на землі архівом. Вам відкрито такі рідкісні праці, які більше не можна побачити ніде. Усе це — ваше.

Він ворухнувся у кріслі, наче йому було важко довго тримати прямо своє мертве тіло.

— Більше того, ви людина з оригінальною уявою, винятковою акуратністю і тверезим мисленням. Я багато чого навчився із ваших методів дослідження, ваших неабияких знань й уяви вченого. За всі ці якості, а також за колосальний розум я й переніс вас сюди, у свою скарбницю.

І знову він замовк. Я втупився в нього, не в змозі відвести погляд. А він дивився на вогонь.

— Із вашою незаперечною чесністю ви не можете не визнавати уроків історії, — сказав він. — Історія вчить нас, що природа людини — це зло. Досконалість у добрі недосяжна, але досконалість у злі реальна. Чому б вам не використати ваш чудовий розум для того, щоб служити досконалості? Я прошу, друже мій, з власної волі приєднатися до моїх досліджень. Якщо ви зробите так, то позбавите себе від великих страждань, а мене — від великих проблем. Разом ми приведемо історичну науку до таких вершин, яких ще не бачив світ. Що можна порівняти з яскравістю живої історії? Для вас здійсниться мрія будь-якого історика — історія стане для вас реальністю. Ми обмиємо наші розуми найчистішою кров’ю.

І тоді він спрямував на мене всю могутність свого погляду, і очі його палали мудрістю, а червоні губи розсунулися. Це обличчя могло вразити найвитонченішим інтелектом, якби його не спотворювала така ненависть. Я стримував себе, щоб не зомліти, щоб не кинутися до нього й не впасти перед ним навколішки, не під датися йому. Він був лідером, вождем. Він не терпів заперечень.

Я зібрав усю свою любов, яку відчував до всіх у своєму житті, і вимовив чітко, наскільки міг, лише одне слово:

— Ніколи.

Його обличчя спалахнуло від гніву, сполотніло, ніздрі й губи затремтіли.

— Ви, без сумніву, помрете тут, професоре Россі, — сказав він, насилу стримуючи лють. — Ви ніколи не вийдете із цієї кімнати живим, хоча в новому житті зможете виходити з неї. Чому б не залишити собі певний вибір?

— Ні, — тихо відповів я.

Він підвівся, і в його посмішці була погроза.

— Тоді ви будете працювати на мене всупереч своєму бажанню, — сказав він.

Темрява стала насуватися на очі, але внутрішньо я тримався — за що? Шкіра в мене почала тремтіти, зірки спалахнули на тлі темних стін кімнати. Коли він підступив ближче, я побачив його обличчя без маски: видовище таке жахливе, що я не можу згадати його зараз, хоч і намагаюсь. А потім я нічого не пам’ятав тривалий час.

Я прийшов до пам’яті в саркофазі, у темряві, і подумав, що це знову перший день і я вперше прокинувся тут, — але потім згадав, що точно знаю, де знаходжусь. Я був дуже слабкий, значно слабший цього разу, бо рана на моїй шиї кровоточила й пульсувала. Я втратив кров, але не так багато, щоб позбутися сил. За якийсь час мені вдалося посунутись, а потім і вибратися зі свого ув’язнення. Я згадав ту мить, коли знепритомнів. У тьмяному сяйві свічок я бачив, що Дракула знову спить у своїй величезній труні. Його розплющені очі блищать, як скло, губи червоні, рука міцно тримає кинджал. Я відвернувся, жахаючись тілом і душею, сів біля вогню й спробував поїсти — страви на столі чекали на мене.

Як видно, він хоче знищувати мене поступово, протримати мене до останньої хвилини, пропонуючи той вибір, що він надав мені вчора: щоб я все-таки перейшов на його бік вільно, за власним твердим бажанням. Тепер у мене одна мета… ні, дві: померти, зберігши в собі якнайбільше власних якостей, сподіваючись, що вони потім будуть тим маленьким опором проти злих учинків, які я буду скоювати, коли стану живим мерцем; мені треба залишатися живим якомога довше, щоб більше записати, хоча, можливо, цей запис теж перетвориться на мертвий пил. Тільки ці дві мети підтримують мене. Доля моя занадто жахлива, щоб я міг плакати.

Третій день

Я вже не впевнений, який це день: починаю відчувати, що минуло кілька днів, або я спав кілька тижнів, або моє викрадення трапилося місяць тому. У кожному разі, пишу я втретє. Я цілий день обстежував бібліотеку: не для того, щоб за бажанням Дракули скласти каталог, а для того, щоб знайти якнайбільше інформації, яка б стала у пригоді кому-небудь, хоч це марно. Тож просто запишу, що знайшов сьогодні. Наполеон наказав убити двох своїх генералів під час першого року свого імператорства — про ці смерті я ніде не читав. Я також встиг переглянути короткий твір Анни Комніної, візантійського історика, названий «Застосування імператором катування на благо народу», якщо моя грецька не зраджує мене. У розділі алхімії я знайшов красиво ілюстровану книгу Кабали, можливо, з Персії. На полицях єресі я натрапив на працю візантійського святого Іоана, але там щось не так із початком тексту — там ідеться про темряву, а не про світло. Треба буде уважно перечитати її. Я також знайшов англійське видання, датоване 1521 роком, під назвою «Філософія жахливого» — це твір про Карпати, а я було вважав, що його загублено.

Я занадто стомився і дуже хворий, щоб вивчити ці тексти так, як треба, як повинен, але щойно побачу щось нове, я забуваю про своє безсилля і вибираю це з почуттям цілковитої безнадії. Тепер мені треба знову трохи поспати, поки спить Дракула, щоб я зустрівся зі своїм наступним випробуванням дещо сильнішим після відпочинку.

Четвертий день

Розум у мене вже теж починає обсипатися по краях, як старий папір. Я це відчуваю, борюся, але не можу нормально стежити за своїм часом, забуваю про свої знахідки в бібліотеці. Я почуваюсь не просто слабким, а хворим: сьогодні в мене було таке відчуття, від якого стислося моє нещасне серце. Я переглядав працю незрівнянного архіву Дракули з катувань і побачив у книзі іп quatro гарною французькою мовою опис дизайну нової машини, що вмить відділяє голову від тіла. Там була ілюстрація: частини машини, елегантно одягнена людина, чию голову теоретично передбачалося відокремити від тіла. Коли я подивився на цей дизайн, я відчув не тільки відразу через мету призначення предмета, не тільки подив від дивного стану книги — я також раптом зазнав гострого бажання побачити реальну картину, почути крики юрби, побачити струмінь крові над вишитим комірцем і оксамитовим піджаком. Кожен історик знає спрагу побачити минуле в реальності, але це було щось інше, новий голод. Я відклав книгу вбік, поклав свою пульсуючу від болю голову на стіл і заплакав уперше з моменту ув’язнення. Я не плакав уже кілька років, від дня похорону моєї матері. Сіль моїх власних сліз трохи заспокоїла мене — такий звичний смак.

День

Монстр спить, учора він не говорив зі мною, хіба що запитав, як просувається каталог, а потім кілька хвилин перевіряв мою роботу. Я надто стомився, щоб продовжувати роботу просто зараз і щоб друкувати теж. Я сяду біля вогню й спробую зібрати залишки самого себе.

День

Учора він знову посадив мене перед вогнем, наче в нас усе ще тривала цивілізована розмова, і сказав, що незабаром перенесе бібліотеку — раніше, ніж збирався, оскільки насувається якась небезпека.

— Це буде ваша остання ніч, а потім я залишу вас тут ненадовго, — сказав він, — але ви прийдете до мене, коли я вас покличу. Потім ви зможете почати роботу в новому й більш безпечному місці. Пізніше ми подумаємо про те, щоб відпустити вас у світ. Подумайте, кого 6 ви могли привести мені, щоб допомогти в нашій справі. Зараз я залишу вас там, де вас нізащо не знайдуть.

Він посміхнувся, від чого в мене все попливло перед очима, і я намагався зосередитися на вогні.

— Ви були дуже упертим. Мабуть, вас варто замаскувати під виглядом святих мощей.

Я не наважувався запитати, що він мав на увазі.

Отже, це всього лише справа часу, коли він закінчить моє смертне життя. Зараз уся моя енергія знадобиться мені, щоб дати сили в останню мить. Я обережний і не думаю про людей, яких я любив, сподіваючись, що не згадуватиму їх у моєму наступному, проклятому стані. Я сховаю цей запис у найкрасивішій книзі, що знайшов тут — в одній із небагатьох книг його бібліотеки, які не дають мені й найменшого задоволення — а потім сховаю й саму книгу так, щоб вона більше не належала його архіву. Якби тільки мені вдалося перетворитися на порох разом із нею! Я відчуваю, як наближається захід сонця у тому світі, де світло й темрява все ще існують, і використаю всю свою енергію, щоб залишитися собою до останньої миті Якщо є хоч якесь добро в житті, в історії, у минулому, я кличу його на допомогу, кличу з усією пристрастю, з якою жив.

Розділ 74

Хелен двома пальцями торкнулася чола свого батька, немов посилаючи благословення. Вона душила в собі ридання.

— Як ми зможемо забрати його звідси? Я хочу поховати його.

— Ми не маємо часу, — з болем відповів я. — Повір, він би хотів, щоб ми самі вийшли звідси живими. Я певен.

Я зняв піджак і дбайливо накрив ним його мертве обличчя. Кам’яна кришка була занадто важка, щоб покласти її назад. Хелен підібрала свій маленький пістолет, обережно перевірила його, навіть у такому збудженому стані.

— Бібліотека, — прошепотіла вона. — Ми повинні знайти її зараз же. Ти чув щось кілька секунд тому?

Я кивнув.

— Гадаю, так, але не зрозумів, звідки йшов звук.

Ми стояли й прислухалися. Тиша висіла над нами. Хелен пробувала стіни, промацувала їх, тримаючи в одній руці пістолет. Світло від свічок було дуже тьмяним. Ми ходили навколо, натискали й стукали. Але там не було ніш, нічого, що здавалося б підозрілим.

— Зовні напевно вже темно, — прошепотіла Хелен.

— Я знаю, — відповів я. — У нас, можливо, є десять хвилин, а потім краще забиратися звідси, я впевнений у цьому. — Ми знову пішли по колу маленької кімнати, перевіряючи кожен міліметр. Повітря стало холодним, особливо зараз, коли на мені не було піджака, але по спині котився піт. — Може, бібліотека в іншій частині церкви або під фундаментом?

— Вона добре захована, мабуть, під землею, — прошепотіла Хелен. — Інакше про неї вже знали б давно. І потім, якщо мій батько в цій могилі… — вона не закінчила, але це питання мучило мене навіть у перші секунди шоку, коли я побачив Россі. «Де ж Дракула?»

— Чи немає тут чогось незвичного? — Хелен дивилася на низьку стелю, намагаючись доторкнутися до неї кінчиками пальців.

— Я нічого не бачу…

Потім раптова думка змусила мене схопити свічку й присісти. Хелен швидко присіла поруч.

— Так, — видихнула вона.

Я доторкнувся до гравюри дракона на вертикалі нижньої сходинки. Тоді я проводив по ньому пальцями під час нашого минулого візиту в склеп, а тепер я щосили натиснув на нього. Він міцно сидів у стіні. Але чутливі пальці Хелен уже обмацували найближчі камені, і раптом вона знайшла один камінь, який просто вивалився їй у руку, як зуб, — він знаходився поруч із гравюрою дракона. Маленька темна діра зяяла на його місці, я засунув туди руку, але намацав тільки порожнечу. Хелен просунула свою й завела її за дракона.

— Поле!.. — тихенько вигукнула вона.

Я зробив те саме, що й вона, і схопився за щось у темряві. Там була ручка, велика холодна залізна ручка, і коли я натиснув на неї, дракон легко зрушив з місця, не зачепивши ні камені поруч, ні сходинки нагорі. Це був чудовий витвір мистецтва: ручка мала форму рогатої тварини і була зроблена так, що, потягнувши її після того, як спустишся вузькими кам’яними сходами, можна поставити камінь на місце. Хелен узяла другу свічку, а я — сірники. Ми пролізли рачки, я згадав синці й подряпане, забите обличчя Россі, його обірваний одяг — скільки разів його тягали через цей отвір? — але незабаром ми змогли випростатися на повний зріст.

Назустріч нам піднімалося неймовірно холодне й вологе повітря, і, спускаючись сходами, я ледве гамував внутрішнє тремтіння, міцно підтримував Хелен, яка теж тремтіла. Унизу, через п’ятнадцять сходів, починався прохід, темний, як пекло, хоча при мерехтінні свічок ми побачили чавунні конуси під стелею, які, мабуть, призначалися для освітлювання. Наприкінці проходу знову були сходи — знов п’ятнадцять, як здалося мені, бо я уважно полічив їх, а внизу — дуже старі дерев’яні двері, розщеплені внизу. Замість ручки — те саме залізне рогате створіння. Я швидше відчув, ніж побачив, як Хелен підводить пістолет. Двері були щільно зачинені, але, уважно придивившись, я помітив, що вони замкнені з нашого боку, і щосили наліг на важкий засув. Двері повільно відчинилися. Мене охопив страх, від якого ледве не сплавилися кістки.

Усередині, при світлі наших свічок, яким би слабким воно не було, ми побачили велику кімнату. Біля дверей стояли столи, довгі старовинні столи й порожні полиці. Після холодного проходу повітря в кімнаті було напрочуд сухим, наче в кімнаті була якась вентиляція чи, може, вона була викопана на такій глибині, куди не проникає вода. Ми стояли, тримаючись одне за одного, і прислухалися, але не було чутно жодного звуку. Дуже шкода, подумав я, що ми не можемо бачити в темряві. Але потім ми побачили канделябр, у якому було багато свічок, які не догоріли, і я запалив їх усі. Тепер ми побачили високі шафи. Обережно зазирнувши в одну з них, я виявив порожні стіни.

— Чи це бібліотека? — скрикнув я. — Тут нічого немає.

Ми знову стояли нерухомо, прислухаючись. Пістолет Хелен блищав у світлі. Мабуть, варто було запропонувати взяти в неї зброю, але я ніколи не тримав у руках пістолета, а вона, як я вже знав, чудово стріляє.

— Поглянь, Поле, — вона показала на щось вільною рукою, і я побачив те, що бачила вона.

— Хелен… — сказав я, але вона вже рушила далі. За мить світло відкрило стіл, що раніше не був освітлений, — великий кам’яний стіл. Але це був не стіл, а вівтар, ні, не вівтар — саркофаг! Поруч був ще один — може, це було продовженням монастирського склепу, місцем, де настоятелі могли спочивати з миром, далеко від візантійських ліхтарів й оттоманських катапульт? Далі за ними ми побачили найбільший саркофаг. На одному його боці просто в камені було вирізано одне слово: ДРАКУЛА. Хелен підвела пістолет, а я схопився за кинджал. Вона зробила крок уперед, я тримався поруч.

І цієї миті ми почули якийсь галас, шум, кроки на сходах, човгання. Цей шум майже заглушив слабкий звук нагорі — ніби сипалася суха земля. Ми разом кинулися вперед і зазирнули у великий саркофаг — він був порожнім, як й інші два. І раптом цей звук: ніби десь у темряві якась маленька тваринка риє землю й коріння трави.

Хелен вистрілила в темряву, почувся звук від падання сухої землі й каменів, а я побіг уперед, прикриваючи свічку. Бібліотека закінчувалася глухим кутом, кілька коренів звисало зі склепистої стелі. У ніші, де колись, мабуть, стояла ікона, я побачив струмочок чогось чорного на голих каменях… кров? Чи волога земля?

Двері за нами широко відчинились, і ми різко обернулися. Я тримав Хелен за вільну руку. До світла наших свічок приєдналося яскраве світло ліхтарів. Ми побачили якісь тіні, почули збуджені голоси. Це був Ранов, а з ним високий чоловік, тінь якого впала на нас, — Гежа Йожеф, за ними — переляканий брат Іван. І ще з ними був маленький чиновник у темному костюмі й капелюсі, з густими чорними вусами. І ще хтось був, хто рухався повільно і невпевнено, гальмуючи на кожному кроці — Стойчев. На його обличчі відбилася суміш страху, жалю й цікавості, на щоці був синець. Його старі очі зустрілися з нашими й затрималися на мить, а потім він поворушив губами, немов дякуючи Богові за те, що ми живі.

Гежа й Ранов одразу ж вибігли до нас. Ранов наставив пістолет на мене, а Гежа — на Хелен. Чернець стояв, розкривши рота, а Стойчев чекав тихо й насторожено позаду. Чиновник у темному костюмі залишався у темряві.

— Кидайте пістолет, — звернувся Ранов до Хелен, і вона слухняно опустила його на підлогу.

Я повільно обійняв її. У світлі свічок їхні обличчя виглядали більш ніж зловісними, крім обличчя Стойчева. Я бачив, що він посміхнувся б нам, якби не був такий наляканий.

— Якого біса ти тут робиш? — накинулася Хелен на Гежу, перш ніж я зміг зупинити її.

— А ти що тут робиш, моя люба? — була його відповідь.

Він здавався вищим, ніж звичайно, у білій сорочці, штанах і в кедах. Я не зрозумів тоді на конференції, як справді ненавидів його.

— Де він? — проревів Ранов.

Він дивився то на мене, то на Хелен.

— Він помер, — сказав я. — Ви пройшли через склеп, тож, мабуть, його бачили.

Ранов насупився:

— Про кого ви говорите?

Щось, якийсь інстинкт, яким я зобов’язаний Хелен, зупинив мене від того, щоб сказати більше.

— А кого ви маєте на увазі? — холодно відгукнулася Хелен.

Гежа ледве не ткнув її пістолетом.

— Ти знаєш, про кого я говорю, Олено Россі. Де Дракула?

На це було легше відповісти, і я дав слово Хелен.

— Його тут немає, це ж очевидно, — неприязно відповіла вона. — Ви можете перевірити труну. — Після цих слів маленький чиновник зробив крок уперед і, здавалося, хотів щось сказати.

— Залишайтеся з ними, — сказав Ранов до Гежі. Ранов обережно, усе розглядаючи, пішов між столами. Було очевидно, що він ніколи не був тут раніше. Чиновник у темному костюмі мовчки подибав за ним. Коли вони підійшли до саркофага, Ранов високо підняв ліхтар, націлив пістолет і зазирнув усередину.

— Тут порожньо, — сказав він Гежі. Потім він повернувся до менших саркофагів. — Що це таке? Ходіть сюди, допоможіть мені.

Чиновник і чернець слухняно зробили крок уперед. Стойчев повільно пішов туди ж, і мені здалося, що його обличчя посвітлішало, коли він оглядав порожні столи й шафи. Мені залишалося тільки гадати, що він про це думав.

Ранов вдивлявся в саркофаги.

— Порожньо, — видихнув він. — Його тут немає, обшукайте приміщення.

Гежа ходив між столами, піднісши ліхтар і зазираючи в шафи.

— Ви чули його чи бачили?

— Ні, — відповів я майже правдиво.

Я сказав собі: якщо вони відпустять Хелен, якщо вони не заподіють їй зла, я буду вважати цю експедицію успішною. Я більше нічого ніколи в житті не попрошу. Я також із вдячністю подумав про те, що Россі назавжди позбувся усіх цих проблем.

Гежа пробурмотів щось — мабуть, була якась лайка угорською, бо Хелен посміхнулася, незважаючи на те що на неї був націлений пістолет.

— Даремно, — сказав він за хвилину. — Могила в склепі порожня, і ці теж. Він більше ніколи не повернеться в це місце, тому що ми знайшли його.

Мені знадобився час, щоб переварити це. Могила у склепі порожня? Де ж тоді тіло Россі, яке ми щойно залишили там?

Ранов обернувся до Стойчева:

— Розкажіть нам, що тут? — вони опустили пістолети, і я пригорнув до себе Хелен, незважаючи на невдоволений погляд Гежі.

Стойчев, ніби чекаючи на це питання, підніс угору свій ліхтар, підійшов до найближчого стола й постукав по ньому.

— Це дуб, я думаю, — сказав він повільно, — і стиль середньовічний. — Він зазирнув під стіл, подивився на ніжки й постукав по шафі. — Але я мало знаю про меблі.

Ми мовчки чекали.

Гежа копнув ніжку одного із старовинну столів.

— Що я скажу міністрові культури? Що Валахія належала нам. Він був угорським бранцем, і його землі були нашою територією.

— Чому б нам не посперечатися про це, коли ми знайдемо його? — зауважив Ранов.

Я раптом зрозумів, що їм доводиться спілкуватися між собою англійською і вони ненавидять одне одного. І тоді я згадав, кого нагадував мені Ранов. Своїм похмурим обличчям і густими чорними вусами він був схожий на молодого Сталіна з фотографії, яку одного разу я бачив. Такі люди, як Ранов і Гежа, не завдають один одному серйозної шкоди тільки тому, що в їхніх руках мало влади.

— Скажи своїй тітці, щоб вона була обережнішою зі своїми дзвінками, — він похмуро подивився на Хелен, і я відчув, як вона напружилася. — А тепер залишіть цього чортового ченця охороняти це місце, — додав він Ранову, і той передав наказ, від якого брат Іван увесь затремтів.

Тієї миті світло від ліхтаря Ранова впало на щось нове. Він підносив угору й опускав його, оглядаючи столи, і промінь світла пройшовся по обличчю чиновника в темному костюмі, який мовчки стояв біля порожнього саркофага Дракули. Можливо, я б узагалі не звернув на нього уваги, якби не дивний вираз, що застиг на ньому: особисте горе, раптом висвітлене ліхтарем. Я добре розглянув кістляве обличчя під незграбними вусами і знайомий блиск очей.

— Хелен! — крикнув я. — Поглянь!

— Що? — Гежа миттєво обернувся до неї.

— Цей чоловік… — Хелен була в шоці. — Цей чоловік… він…

— Він вампір, — спокійно закінчив я. — Він переслідує нас від нашого університету в Сполучених Штатах.

Я ледь встиг щось сказати, як ця істота кинулася бігти в наш бік. Він повернув просто на нас, відштовхнув Гежу, що намагався його зупинити, відіпхнув Ранова. Але Ранов був спритнішим, він схопив бібліотекаря й вони зчепилися. Але Ранов одразу ж відскочив від нього, скрикнувши, а бібліотекар побіг далі. Ранов повернувся і, перш ніж вампір встиг утекти далеко, вистрілив у нього. Але той навіть не спіткнувся, наче Ранов стріляв у повітря. Потім бібліотекар зник — так раптово, що я не був упевнений: дійшов він до проходу чи просто розчинився на наших очах у повітрі. Ранов побіг за ним у двері, але майже одразу повернувся. Ми мовчки дивилися на нього. Обличчя його було біле, а там, де він тримався за порваний піджак, крізь пальці просочувалася кров. Через кілька довгих хвилин Ранов заговорив:

— Якого біса? — його голос тремтів.

Гежа похитав головою.

— Боже, він вас укусив, — Гежа відійшов на крок від Ранова. — А я кілька разів залишався з цією людиною наодинці. Він обіцяв допомогти знайти американців, але він ніколи не говорив мені, що він…

— Ще 6 пак, він сказав би тобі… — презирливо кинула Хелен, але я намагався втихомирити її. — Він хотів знайти свого хазяїна, простежити за нами, а не вбивати тебе. Ти йому був корисніший живим. Це він дав тобі наші папери?

— Заткнися! — Гежа, здається, був готовий ударити її, але я чув жах у його голосі і спокійно відвів Хелен убік.

— Ходімо! — Ранов виводив нас, погрожуючи пістолетом і притримуючи другою рукою поранене плече. — Ви нам нічим не допомогли, я хочу, щоб ми повернулися в Софію і щоб ви якомога швидше потрапили на літак. Вам пощастило, що нам не дозволили організувати ваше зникнення — це було б занадто складно.

По-моєму, він би штурхонув нас так само, як Гежа стіл, але він повернувся і рішуче випровадив нас із бібліотеки. Стойчев пішов попереду: я з жалем подумав про те, через що довелось пройти старому під час цієї гонитви. Без сумніву, Стойчев не хотів, щоб нас переслідували — я повірив у це, як тільки побачив його нещасне обличчя. Чи встиг він повернутися в Софію, перш ніж вони схопили його, щоб переслідувати нас? Я сподівався, що міжнародна репутація Стойчева захистить його надалі, як це було в минулому. Але Ранов — ось що найгірше. Заражений, він повернеться працювати до таємної поліції. Мені спало на думку порадити Гежі простежити за цим, але обличчя угорця було таким неприступним, що я не насмілювався заговорити.

Біля дверей я обернувся і подивився на величний саркофаг, що простояв тут приблизно п’ятсот років. Його хазяїн може бути тепер де завгодно. На верхній сходинці ми проповзли по одному — я сподівався, що жоден пістолет не вистрілить, — і тут я побачив щось дивне. Рака з мощами святого Петко стояла відкритою на п’єдесталі. Напевно, в них були якісь інструменти й вони зуміли відкрити її, чого не вдалося нам. Мармурова плита під низом була на місці, накрита вишитою тканиною, наче до неї й не доторкувалися. Хелен здивовано подивилась на мене. Проходячи повз раки, я зазирнув в одну з них і побачив кілька кісток та череп — усе, що залишилося від місцевого мученика.

Біля церкви, у темряві, юрбилося багато машин і людей. Гежа явно приїхав із супроводом, і двоє людей охороняли вхід до церкви. Без сумніву, Дракула пішов не через ці двері. Гори нечітко вимальовувалися навколо нас, вони були темніші від чорного неба. Деякі селяни довідалися про те, що відбувається, й із запаленими смолоскипами прийшли сюди. Побачивши Ранова, вони позадкували, уп’явшись очима в його порваний, забруднений кров’ю піджак. У нерівному світлі було видно напружені їхні обличчя. Стойчев схопив мене за руку й сказав мені на вухо:

— Ми закрили його.

— Що? — я нахилився, щоб краще розчути.

— Ми із ченцем перші спустилися вниз, у склеп, поки ті… ті вбивці шукали вас у церкві й у лісі. Ми побачили людину в могилі — не Дракулу — і я зрозумів, що ви були тут. Ми закрили могилу, а коли вони спустилися, то відкрили тільки раку. Тоді вони так розлютилися, що здавалося, зараз викинуть кістки бідолашного святого.

Брат Іван був досить міцний на вигляд, але яка ж сила жила в професорові Стойчеві? Стойчев уважно подивився на мене:

— Але хто там був усередині, якщо не…

— Це був професор Россі, — прошепотів я.

Ранов відчинив двері машини, наказуючи нам сідати.

Стойчев мигцем співчутливо поглянув на мене:

— Мені дуже прикро.

Отак ми залишили мого найдорожчого друга спочивати в Болгарії, нехай від спить там з миром до кінця світу.

Розділ 75

Після наших пригод у склепі вітальня сімейства Бора уявлялася небесним раєм на землі. Я відчув надзвичайне полегшення, коли ми знову опинилися там із чашками гарячого чаю в руках (за тиждень помітно похолодало, незважаючи на те що був початок червня) і в компанії Тургута; а він посміхався до нас із подушок дивана. Хелен зняла туфлі біля дверей і взула капці, які місіс Бора принесла їй. Селім Аксой теж був там, а Тургут дбав про те, щоб він і місіс Бора дістали повну інформацію в перекладі.

— Ви впевнені, що могила була порожньою? — черговий раз запитав Тургут: здавалося, він не міг утриматися, щоб ще раз не запитати.

— Цілком упевнені, — я подивився на Хелен. — Чого ми не знаємо, то чи стосувався почутий нами звук Дракули, який, можливо, саме тікав. Тоді на вулиці було вже темно, і йому легко було пересуватися.

— І він, звичайно ж, міг змінити вигляд, якщо легенди говорять правду, — зітхнув Тургут. — Хай будуть прокляті його очі! Ви були ближче до нього, ніж Варта Півмісяця за всі п’ятсот років. Я дуже радий, що ви вижили, але страшенно шкодую, що ви не знищили його.

— Як ви гадаєте, куди він вирушив? — запитала Хелен, нахиляючись уперед, і чорні очі її блиснули.

Тургут торкнувся свого великого підборіддя.

— Навіть не маю припущень, моя люба. Він здатен переміщатися на великі відстані й швидко, але я не маю уявлення, куди він піде. В інше давнє затишне місце, яке не тривожили століттями. Для нього було тяжким ударом піти зі Светі Георгі, але він розуміє, що це місце будуть ще довго пильно охороняти. Я б дав відтяти праву руку, щоб довідатися, покинув він Болгарію чи ще десь залишився. Кордон і політика, я певен, не мають для нього великого значення.

Тургут насупився.

— Ви не думаєте, що він переслідуватиме нас? — запитала Хелен, але щось у її плечах змусило мене зрозуміти, що поставити таке просте питання коштувало їй зусиль.

Тургут похитав головою.

— Сподіваюся, ні, мадам професоре. Гадаю, що тепер він боятиметься вас обох, адже ви знайшли його, коли нікому досі це не вдавалося.

Хелен мовчала, і мені не подобався сумнів у її очах. Селім Аксой і місіс Бора з особливою ніжністю подивилися на неї. Мені здалося, що вони думали, як я дозволив їй потрапити в таку небезпечну ситуацію, навіть якщо нам обом пощастило вижити.

Тургут обернувся до мене.

— Мені дуже жаль вашого друга Россі. Я так хотів познайомитися з ним.

— Я певен, ви сподобалися б один одному, — щиро сказав я, беручи Хелен за руку. Її очі завжди наповнювалися слізьми, коли мова заходила про Россі. І зараз вона відвернулася, щоб приховати зрадливий блиск.

— І ще б мені хотілося познайомитися із професором Стойчевим, — Тургут знову зітхнув і поставив чашку з кавою на мідний столик.

— Це було б чудово, — я посміхнувся, уявляючи, як двоє вчених обмінюються думками. — Ви зі Стойчевим могли б чимало повідомити один одному з історії Оттоманської імперії й Балкан. Можливо, колись ви ще зустрінетесь із ним.

Тургут похитав головою.

— Я так не думаю. Між нами високий і колючий бар’єр, як раніше між царем і пашою. Але якщо ви будете якось говорити з ним або писати йому, у будь-якому разі передавайте йому від мене вітання.

Це було легко пообіцяти.

Селім Аксой попросив Тургута щось запитати в нас, і Тургут уважно вислухав його.

— Нам цікаво, — сказав він, — серед усієї тієї небезпеки й хаосу чи не побачили ви книгу, що описав Россі, — здається, «Житіє святого Георгія»? Болгари забрали її в Софійський університет?

Сміх Хелен міг бути дитячим, якщо він ішов від душі, і я ледве стримався, щоб не поцілувати її при всіх. Вона майже не посміхалася з того часу, коли ми пішли від могили Россі.

— Вона в моєму портфелі, — відповів я. — Зараз.

Тургут був настільки вражений, що лише за хвилину згадав про свої обов’язки перекладача.

— І як вона туди потрапила?

Хелен мовчки посміхалася, тому пояснював я:

— Я не думав про неї, поки ми не повернулися в софійський готель.

Ні, я не міг сказати їм всю правду, тому розповів їм пристойну версію.

Уся правда полягала в тому, що коли ми нарешті залишилися наодинці в кімнаті Хелен, я обійняв її, поцілував її хвилясте темне волосся, пригорнув до себе, незважаючи на наш брудний одяг, як свою другу половину (відсутня Платонова половина, подумав я) — і тоді відчув не тільки полегшення, що ми обоє вижили і можемо обійнятися, не тільки красу її форм і ніжний подих на моїй шиї, — крім цього, було щось нез’ясовно неправильне в її тілі, щось недоречно тверде. Я відхилився, пильно подивився на неї й побачив її хитру посмішку. Вона приклала палець до губ. Це було всього лише нагадуванням: адже ми обоє знали, що нашу кімнату прослуховують.

Наступної миті вона поклала мої руки на ґудзики своєї блузки, що була брудною й зім’ятою після наших пригод. Я розстебнув блузку й зняв її, боячись навіть і подумати про те, що там було. Я вже казав, що нижня білизна жінок у ті роки було набагато складніша, із секретними стрічечками й гачечками, дивними відділеннями — така собі внутрішня збруя. Під нею загорнена в хустку й зігріта тілом Хелен лежала книга: не величезний том, як я уявив собі, коли слухав Россі, а досить маленька книга, що могла 6 поміститися в мене на долоні. Це була дерев’яна, у шкірі, прикрашена золотом, смарагдами, рубінами, сапфірами, лазуритом, перлами книжка — наче невеличке небесне склепіння з коштовностей на честь особи святого у центрі. Його тонкі візантійські риси здавалися начебто намальованими кілька днів тому, а великі сумні очі мисливця на дракона ніби стежили за мною. Над ними гарною аркою здіймалися брови, ніс був прямий і довгий, а рот склався у суворій і сумній посмішці. Портрет відзначався повнотою, округлістю, реалізмом, якого я ніколи раніше не бачив у Візантії. Він мав вигляд давнього римлянина. Якби тоді я не був уже закоханий, то міг би сказати, що це було найкрасивіше з облич, які я будь-коли бачив: людське й водночас божественне — або божественне й одночасно людське. Навколо коміра його ряси були написані слова.

— Грецька, — сказала Хелен, майже у саме вухо, — святий Георгій.

Усередині були маленькі пергаментні сторінки в неймовірно гарному стані, вони були рясно всіяні середньовічним шрифтом, і теж грецькою. На деяких сторінках були багаті ілюстрації: святий Георгій встромлює спис у пащу дракона на очах безлічі вельмож; святий Георгій отримує маленьку позолочену корону з рук Христа, який схилився до нього зі свого небесного трону; святий Георгій на смертному ложі, оплакуваний червонокрилими ангелами. Кожна з ілюстрацій була прикрашена якимись неймовірними мініатюрними деталями. Хелен кивнула і, підсунувши губи ще ближче до мого вуха, сказала ледь дихаючи:

— Я не експерт у цьому, але гадаю, що це робили на замовлення імператора Константинополя, а от якого — треба з’ясувати. Це печатка пізніх імператорів.

Так, на звороті обкладинки був намальований двоглавий орел: птах, що дивився назад, у царське минуле Візантії, і вперед — у її нескінченне майбутнє. Але орел був не досить далекозорим, щоб побачити, як зруйнують імперію докучливі безбожники.

— Отже, вона з першої половини п’ятнадцятого сторіччя, — прошепотів я. — Перед завоюванням.

— О, я гадаю, вона значно старіша, — промовила Хелен, ніжно торкаючись печатки. — Мій батько сказав, він сказав… що вона дуже стара. І ти бачиш, що тут емблема Костянтина Порфирорідного. Він був коронований… — вона пошукала усередині, — у першій половині десятого сторіччя. Ще до заснування Бачковського монастиря. Орла, мабуть, додали пізніше.

Я ледве видихнув слова:

— Ти хочеш сказати, що їй понад тисячу років?

Обережно тримаючи книгу в обох руках, я сів поруч із Хелен на ліжко. Жоден із нас не вимовив ані звуку: ми перемовлялися лише очима.

— Стан практично ідеальний. І ти хочеш вивезти такий скарб із Болгарії? Хелен, — поглядом сказав я, подивившись на неї, — ти збожеволіла. А як щодо того, що це належить болгарському народові?

Вона поцілувала мене, забрала в мене книгу з рук і відкрила на першій сторінці.

— Це подарунок мого батька, — прошепотіла вона.

На внутрішньому боці обкладинки була шкіряна кишеня, і Хелен обережно залізла рукою всередину.

— Я хотіла прочитати це, коли ми будемо удвох.

Вона дістала звідти пачку тонкого паперу, густо вкритого рядками машинопису. Потім ми разом мовчки читали болісні записи Россі. Закінчивши, ми не могли вимовити ні слова. Ми плакали. Нарешті Хелен знову загорнула книгу в хустку й сховала на собі.

Коли я закінчив скорочену версію цієї історії, Тургут посміхнувся.

— Але я вам повинен сказати ще щось, дуже важливе, — сказав я і описав жахливе ув’язнення Россі в бібліотеці.

Вони слухали, сидячи нерухомо з серйозними обличчями, а коли я повідомив, що Дракула знав про існування Варти Півмісяця, Тургут зітхнув.

— Мені дуже прикро, — сказав я.

Він швидко перекладав усе це Селіму, який слухав, схиливши голову, і в цьому місці щось тихо сказав. Тургут кивнув:

— Він висловив і мої почуття. Ці жахливі новини лише означають, що нам треба ще наполегливіше переслідувати Проколюючого і ще пильніше охороняти від його впливу наше місто. Великий Спаситель Світу допоможе нам у цьому, якщо ми будемо живі Це правда. А що ви робитимете з цією книгою, коли повернетеся додому?

— У мене є знайомі в будинку аукціону, — сказав я. — Ми, звичайно ж, будемо обережні і чекатимемо, перш ніж щось робити. Гадаю, цю книгу рано чи пізно придбає який-небудь музей.

— А гроші? — Тургут похитав головою. — Що ви будете робити з такою величезною сумою?

— Ми думаємо про це. Витратимо на те, щоб служити добру. Поки ще не знаємо.

Наш літак у Нью-Йорк вилітав о п’ятій, Тургут почав позирати на годинника, щойно ми закінчили обідати. На жаль, йому треба було йти на вечірні лекції, але містер Аксой захотів відвезти нас на таксі в аеропорт. Коли ми підвелися, щоб іти, місіс Бора принесла шаль із чудового кремового шовку, вишиту сріблом, і наділа його на шию Хелен. Вона сховала потертість її чорного жакета й затертий комір, і ми всі захоплено зітхнули, принаймні я, але не я один. Її обличчя над шаллю було схоже на обличчя імператриці.

— Це на весілля, — сказала місіс Бора, ставши навшпиньки, щоб поцілувати Хелен.

Тургут поцілував руку Хелен.

— Він належав моїй матері, — просто сказав він, а Хелен не могла знайти слів.

Я говорив за нас обох, потискуючи їм руки. Ми будемо писати, ми будемо думати про них. Життя довге, ми ще зустрінемося.

Розділ 76

Останню частину моєї історії мені найважче розповісти, тому що все починається з такого великого щастя, незважаючи ні на що. Ми повернулися в університет і продовжили свою роботу. Мене ще раз допитувала поліція, але їм, схоже, було досить того, що моя подорож за кордон була пов’язана з темою дослідження, а не зі зникненням Россі. Газети схопилися за його зникнення і зробили з нього місцеву загадку, але університет ігнорував ці виступи. Декан розпитував мене теж, і я, звичайно ж, нічого йому не сказав, крім того, що дуже сумую за Россі. Тієї осені ми з Хелен одружилися в церкві моїх батьків у Бостоні. Навіть урочистість церемонії не заважала мені помітити, якою порожньою і простою була церква, позбавлена фіміаму й ладану.

Мої батьки, звичайно ж, спочатку трохи були ошелешені всім цим, але зрештою їм сподобалася Хелен. Ніхто з жорстоких предків Хелен не з’явився, і коли ми приїжджали гостювати в Бостон, я часто чув, як вони з моєю матір’ю сміялися на кухні, коли Хелен учила її готувати угорські народні страви, або бачив мою кохану з батьком у кабінеті, де вони обговорювали етнографічні проблеми. Що ж до мене, незважаючи на те що я все ще сумував через утрату Россі і також відчував смуток Хелен, загалом перший рік у мене був повний неймовірної радості. Я закінчив дисертацію під керівництвом нового куратора, чиє обличчя залишалося для мене упродовж усього спілкування розпливчастою плямою. Мене більше не цікавили голландські купці, але хотілося швидше здобути освіту, щоб улаштувати де-небудь комфортне життя. Хелен опублікувала довгу статтю про марновірства в селах Валахії. Статтю добре сприйняли, а потім вона почала писати дисертацію про пережитки трансільванських звичаїв в Угорщині.

Ми ще дещо написали, як тільки повернулися в Штати: лист матері Хелен через тітку Єву. Хелен не насмілювалася повідомляти багато інформації, але в коротких рядках вона передала своїй матері, що Россі помер, пам’ятаючи й кохаючи її. На обличчі Хелен, коли вона запечатувала лист, читався розпач.

— Колись я розповім їй усе, — сказала вона, — коли зможу прошепотіти це їй на вухо.

Ми так і не дізналися, дійшов цей лист чи ні, бо ні мати Хелен, ні тітка Єва не відповіли, а через рік радянські війська ввійшли в Угорщину.

Я щиро вірив у те, що житиму щасливо вічно, і невдовзі після нашого весілля сказав Хелен, що сподіваюсь мати дітей. Спочатку вона похитала головою, торкнувшись шраму на шиї. Я знав, про що вона думає. Але я нагадав їй, що в неї було мінімальне зараження, вона добре почувалась, була сильною й здоровою. Минув час, і вона повірила у своє повне видужання. Я помітив, як вона мрійливо дивилася на дитячі візочки з немовлятами.

Наступної весни після нашого весілля Хелен здобула звання доктора. Швидкість, із якою вона писала дисертацію, присоромила мене. Того року я часто помічав, як о п’ятій годині ранку її вже не було в ліжку — вона працювала. Вона була блідою й утомленою, а вночі після захисту дисертації я, прокинувшись, побачив кров на простирадлах і Хелен, яка лежала поруч, скорчившись від болю: викидень. Вона мовчала, щоб зробити мені сюрприз. Після цього вона кілька тижнів хворіла й була дуже мовчазною. Її дисертація дістала найвищу оцінку, але Хелен ніколи про неї не говорила.

Коли мені запропонували роботу викладача у Нью-Йорку, вона умовила мене погодитися, і ми переїхали. Ми оселилися у Бруклін-хілл, у приємному старовинному кам’яному будинку. Час від часу ми прогулювалися, спостерігаючи за чи не останніми океанськими лайнерами, що вирушали до Європи. Хелен так само, як і я, викладала в університеті, студенти обожнювали її. Наше життя було збалансованим, і кожен із нас займався своєю улюбленою справою.

Час від часу ми брали книгу «Життя святого Георга» і повільно переглядали її. Настав день, коли ми пішли з нею на аукціон, і англієць, який розкрив її, ледве не зомлів. Її продали анонімно, і книга опинилася у сховищі Верхнього Манхеттена, а ми поклали величезну суму грошей на рахунок, що відкрили на цей випадок. Хелен не подобалося розкішне життя, так само як і мені, і якщо не зважати на те, що ми спробували переказати невеличкі суми її родичам в Угорщину, гроші залишалися на місці.

Другий викидень Хелен був ще драматичніший і небезпечніший, ніж перший. Одного разу, повернувшись додому, я побачив криваві сліди на сходах. Вона сама спромоглася викликати «швидку» і на той час, коли я приїхав у лікарню, була вже в безпеці. Після цього криваві сліди ще не раз будили мене серед ночі. Я почав непокоїтися з приводу того, що в нас ніколи не буде здорової дитини, і особливо хвилювався, як це позначиться на житті Хелен. Але потім вона знову завагітніла, місяць за місяцем минали спокійно. Погляд у Хелен став ніжним, як у мадонни, тіло її округлилося під синьою вовняною сукнею, хода стала трохи нестійкою. Вона завжди посміхалася і повторювала, що цю дитину залишить.

Ти народилася в лікарні, вікна якої виходили на Гудзон. Коли я побачив, що в тебе таке ж темне волосся й гарні брови, як у матері, що ти досконала, як новенька монетка, і що очі Хелен повні сліз задоволення й болю, я підняв тебе — твій кокон, щоб показати тобі кораблі внизу. До того ж я хотів сховати власні сльози. Ми назвали тебе на честь матері Хелен.

Хелен була зачарована тобою: я хочу, щоб ти передусім знала це. Під час вагітності вона залишила роботу і, здавалося, була цілком задоволена, проводячи час удома, граючись із твоїми рученятками й ніжками, котрі, як вона говорила з хитрою посмішкою, були суто трансільванськими. Або вона гойдала тебе у великому кріслі, яке я купив для неї. Ти рано почала посміхатися, а твої очі всюди стежили за нами. Іноді, піддавшись якомусь імпульсу, я кидав роботу і йшов додому, де ви, мої улюблені темноволосі жінки, усе ще лежали сонні на софі.

Одного разу я повернувся додому рано, о четвертій: приніс кошик із китайськими стравами і квіти для тебе, щоб ти ними милувалася. У вітальні нікого не було. Хелен стояла, схилившись над твоїм ліжечком. Уві сні твоє обличчя було неймовірно спокійним, а Хелен була вся в сльозах, і спочатку вона не помітила мене.

Я обійняв її і з тривогою відчув, що вона якось неохоче відповідала на мої обійми. Вона не сказала мені, що її турбувало, і після кількох безрезультатних спроб я не насмілювався запитати. Того вечора вона раділа з принесеної їжі й гвоздик, але наступного дня я знову побачив її мовчазною, у сльозах. Вона переглядала одну з книг Россі, яку він підписав мені, коли ми тільки-но починали працювати разом. У її руках був великий том про мінойську цивілізацію, він лежав на її колінах, розкритий на одній з улюблених фотографій Россі — жертовний вівтар на острові Крит.

— Де дитина? — запитав я.

Вона повільно підвела голову й подивилася на мене, ніби я нагадав їй, який зараз рік.

— Вона спить.

Я придушив у собі бажання піднятись нагору, у спальню, і перевірити, як ти там.

— Люба, що трапилось?

Я відклав книгу й обійняв її, але вона хитала головою й нічого не відповіла.

Коли я нарешті пішов до тебе, ти саме прокидалася в колисці, посміхалася і переверталась на живіт, щоб подивитися на мене.

Тепер щоранку Хелен мовчала й щовечора плакала з якоїсь причини. Але нічого не казала мені. Я наполягав на тому, щоб вона звернулася до лікаря, а потім і до психолога. Лікар сказав, що він нічого поганого не помічає, що перші місяці материнства інколи для жінок бувають сумними і з нею все буде гаразд, коли вона звикне. Я занадто пізно дізнався, коли наш спільний друг побачив Хелен у нью-йоркській публічній бібліотеці, що до психолога вона не ходила. Коли я запитав у неї про це, вона відказала, що спробує підвищити собі настрій дослідженням і найняла няню. Але вечорами вона бувала такою сумною, що я вирішив: їй обов’язково треба змінити обстановку. Я зняв невелику суму з нашого рахунку й купив на весну квитки на літак у Францію.

Хелен ніколи не була у Франції, хоча все своє життя читала про неї й розмовляла чудовою шкільною французькою. Вона весело дивилася на Монмартр, коментуючи зі своїм старим гумором, що «Le Sacre Coeur»[8] був ще потворнішим, ніж вона собі уявляла. Їй подобалося котити твій візочок по квіткових ринках або уздовж Сени, де ми зупинялися, переглядаючи книжки букіністів, а ти у своєму м’якому червоному капелюшку дивилася на річку. У дев’ять місяців ти була прекрасним мандрівником, а Хелен говорила, що це тільки початок.

Консьєржка нашого пансіону виявилася бабусею багатьох онуків, і ми залишали тебе під її доглядом, коли ходили випити що-небудь у бар або йшли випити кави. Але найбільше Хелен, — і тобі, судячи з блиску твоїх великих яскравих оченят, — сподобався величезний Нотр-Дам. Потім ми вирушили далі, на південь, щоб подивитися інші печерні дива — Шартрез із його сяючим склом, Альбі з дивовижним червоним собором-фортецею, притулком єретиків; палаци Каркассона.

Хелен хотіла відвідати стародавній монастир Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, і ми вирішили поїхати туди на день чи два, перед поверненням до Парижа і відльотом додому. Мені здалося, що вона помітно пожвавішала за час нашої подорожі. Мені подобалося, як вона лежала на готельному ліжку в Перпіньяні, перегортаючи книгу з історії французької архітектури, яку я купив у Парижі. Монастир було закладено 1000 року, сказала вона мені, хоча знала, що я читав цей розділ. Це був найстаріший зразок романської архітектури в Європі.

— Майже такий само старий, як і «Життя святого Георгія», — задумливо сказав я, але раптом вона закрила книгу й замовкла, жадібно дивлячись на тебе, коли ти гралася поруч із нею.

Хелен наполягла на тому, щоб ми пішли в монастир пішки, як прочани. Ми сходили дорогою від Ле Бен прохолодним весняним ранком, а коли втомилися від спеки, зняли й зав’язали светри на талії. Хелен несла тебе у вельветовому рюкзаку на грудях, і коли вона стомлювалася, я ніс тебе на руках. У ту пору року дорогою ми нікого не зустріли; лише один похмурий темноволосий селянин проїхав на коні повз нас. Я сказав Хелен, що нам треба було попросити його підвезти нас, але вона не відповіла — цього ранку до неї повернувся поганий настрій, і я із хвилюванням помітив, що її очі час від часу сповнювали сльози. Я вже знав, що на мої питання вона лише вперто відмахнеться, тому намагався заспокоїтися, ніжно тримаючи тебе, показуючи тобі краєвиди за поворотом — довгі затуманені долини й села внизу. На вершині гори дорога перетворилася на широке озеро куряви, у якому було припарковано кілька старих машин, поряд стояв і кінь того селянина, прив’язаний до дерева, але самого хазяїна ніде не було видно. Перед нами височів монастир: важкі кам’яні стіни пнулися до самої вершини. Ми пройшли у ворота до царини ченців.

У ті дні Сен-Матьє жив повнішим монастирським життям, ніж зараз: там була громада із дванадцяти чи тринадцяти людей, які жили за звичаями предків, за винятком того, що іноді вони проводили екскурси для відвідувачів і паркували монастирські машини за воротами.

Двоє ченців показали нам неймовірні келії — я пам’ятаю, як я був здивований, коли, підійшовши на край двору, побачив величезну прірву, вертикальний стрімчак і долину внизу. Гори навколо монастиря були набагато вищі від вершини, на якій він стояв, і вдалечині на скелях виднілися білі смужки, котрі, як я зрозумів, були водоспадами.

Ми посиділи на лаві біля прірви. Ти сиділа між нами, дивилась на величезне полуденне сонце й слухала дзюрчання води в монастирському фонтані, обрамленому в червоний мармур — тільки небо знає, як вони затягли це нагору тисячоліття тому. Хелен знову повеселішала, і я із задоволенням помітив спокій на її обличчі. Навіть якщо вона все ще інколи сумувала, ця подорож була не марною.

Хелен сказала, що хотіла б іще раз усе оглянути. Ми посадили тебе у твій рюкзак і пішли до кухонь і довгої обідні, де досі ще їли ченці, потім до готелю, де ставали на ніч прочани, і до приміщення для переписування рукописів. У старих частинах комплексу ми знайшли багато великих манускриптів, скопійованих і виставлених на огляд. Під склом був один зразок: зображення святого Матвія й демонів довкола нього, які тягли один одного вниз. Хелен посміхнулася, розглядаючи це. Потім ми пішли в каплицю: вона була маленькою, як і все в монастирі, але її пропорції були немов мелодія в камені. Я ніколи не бачив романський стиль таким — настільки ніжним і приємним. Наш путівник запевняв, що верхні округлення апсида були першим виявом романського стилю, — промінь світла, що осяяв вівтар. У вузьких віконцях збереглося скло чотирнадцятого сторіччя, а сам вівтар для меси був прикрашений червоними й білими покривалами та золотими свічками. Ми тихо пішли звідти.

Нарешті молодий чернець — наш гід, сказав, що ми подивилися все, крім склепу, і ми вирушили за ним туди. Це була маленька волога діра нижче келій. Склеп був цікавий з архітектурної точки зору: склепіння романського стилю підтримували кілька невеликих колон, а грубо оброблені похмурі кам’яні саркофаги стояли з першого століття існування монастиря — тут, за словами гіда, спочиває з миром перший настоятель. Поруч із саркофагом сидів старий чернець, занурений у молитву. Коли ми ввійшли, він подивився на нас, добрий і збентежений, а потім уклонився, не підводячись зі стільця.

— У нас склалася вікова традиція, за якою один із нас мусить сидіти над настоятелем, — пояснив наш гід. — Зазвичай це літні ченці, яким виявлено таку честь до кінця життя.

— Дуже дивно, — сказав я, але щось у цьому місці, можливо холод, не сподобалося тобі, й ти заплакала на грудях у Хелен. Побачивши це, я попросив винести тебе нагору на свіже повітря.

Я й сам вийшов з тієї сирої діри з почуттям полегшення й пішов показати тобі фонтан біля келій.

Я думав, що Хелен відразу піде за мною, але вона залишилася під землею, а коли вийшла, її обличчя так змінилося, що мене огорнула тривога. Воно було жвавим — таким я не бачив її за всі ці місяці — але блідим і з широко розкритими очима, зосередженими на чомусь, чого я не бачив. Я повернувся до неї, ніби між іншим, і запитав, чи було там унизу щось цікаве.

— Можливо, — промовила вона, але в мене було таке відчуття, що вона не чула мене за власними думками. Потім вона раптом обернулася до тебе й забрала в мене, обіймала, цілувала твою голівку й щоки. — 3 нею все в гаразд, вона не злякалася?

— Усе добре, — запевнив я. — Може, зголодніла. — Хелен сіла на лаву, дістала пляшечку з дитячою їжею й почала годувати тебе, наспівуючи, поки ти їла, ті пісеньки, які я не міг зрозуміти — румунські чи угорські.

— Це чудове місце, — сказала вона за хвилину. — Давай залишимося тут на кілька днів.

— Нам треба бути в Парижі в середу ввечері, — заперечив я.

— Немає різниці, де ночувати, тут чи в Ле Бен, — сказала вежа холодно. — Ми можемо зійти вниз завтра і сісти на автобус, якщо ти вже так поспішаєш.

Я погодився, бо вона здалася мені якоюсь дивною, але відчував якесь власне небажання, коли домовлявся про це з нашим ченцем-гідом. Він звернувся до настоятеля, який сказав, що є вільні місця і ми можемо залишитися. Крім простого обіду й ще простішої вечері, вони нам надали кімнату за кухнею. Ми гуляли по розарію, у фруктовому саду за стінами, зайшли у каплицю, щоб послухати, як співають ченці. Ти спала в Хелен на руках. Ченці застелили наші ліжка чистими грубими простирадлами. Ти заснула на одному з них, серед підтиканого з усіх боків нашого одягу, щоб ти не скотилася. Потім я ліг і почав читати, удаючи, що не спостерігаю за Хелен. А вона сиділа у своїй чорній вовняній сукні на краю ліжка й дивилася у темне вікно. Я був радий, що штори запнуті, але раптом вона встала, відкрила їх і стала дивитись у вікно.

— Там темно, — озвався я, — і міста не видно.

Вона кивнула.

— Так, дуже темно, адже саме так тут завжди й було, як ти гадаєш?

— Чому ти не йдеш спати? — я потягнувся через тебе й провів рукою по її ліжку.

— Іду, — сказала вона, анітрохи не сперечаючись.

До речі, вона навіть посміхнулася мені й нахилилася, щоб поцілувати, перш ніж лягла. Я схопив й обійняв її на якусь мить, відчув силу в її плечах і гладку шкіру на шиї. Потім вона потягнулася, накрилася простирадлом і, здавалося, заснула задовго до того, як я дочитав розділ і вимкнув лампу. Я прокинувся на світанку, відчуваючи якийсь вітер по кімнаті. Було дуже тихо, ти дихала поруч зі мною під вовняною дитячою ковдрочкою, а ліжко Хелен було порожнє. Я тихо підвівся, взув черевики й накинув піджак. Монастирські будівлі були похмурими, двір здавався сірим, а фонтан — якоюсь темною масою. До мене раптом дійшло, що мине якийсь час, перш ніж сонце досягне цих вершин. Я шукав Хелен мовчки, не кликаючи її, бо знав, що вона любить вставати рано і, можливо, сидить десь на лаві, замислившись, очікуючи світанку. Але її ніде не було видно, і коли трохи розвиднілося, я почав шукати з більшою старанністю, щоразу підходячи до лави, на якій ми сиділи, і зазирнув у каплицю, де пахло димом.

Нарешті я почав кликати її — тихо, потім голосніше, а потім злякано. За кілька хвилин вийшов чернець, мабуть, після першої тихої трапези і запитав мене, чи не може він мені допомогти. Я пояснив, що моя дружина зникла, і він почав шукати разом зі мною.

— Можливо, мадам пішла прогулятися?

Але її не було ніде: ні у фруктовому саду, ні біля паркування, ні в темному склепі. Ми шукали скрізь, а коли зійшло сонце, чернець пішов по своїх братів, і один із них сказав, що візьме машину й поїде в Ле Бен, аби розпитати про неї там. Я попросив його викликати поліцію. А потім я почув, як ти плачеш у кімнаті, і поспішив до тебе, боячись, що ти впала з ліжка, але ти просто щойно прокинулась. Я швидко погодував тебе й носив на руках, поки ми вже вкотре обшукували ті самі місця.

Нарешті я попросив, щоб зібрали й розпитали всіх ченців. Настоятель охоче погодився й зібрав усіх. Але ніхто не бачив Хелен після того, як вона пішла вчора ввечері у готель. Усі розхвилювалися.

— Бідолашна, — сказав один старий чернець, що викликало в мені роздратування.

Я запитав, чи розмовляв з нею хто-небудь: може, помітили щось незвичайне.

— Як правило, ми не розмовляємо з жінками, — чемно сказав настоятель.

Але один чернець зробив крок уперед, і я впізнав у ньому того, хто сидів учора в склепі. У нього було спокійне й добре обличчя, яке воно було й при світлі ліхтаря в склепі день тому, і з такою ж зніяковілістю, яку я помітив учора.

— Мадам говорила зі мною, — сказав він. — Мені не хотілося порушувати наше правило, але вона була такою тихою та ввічливою, що я відповів на її запитання.

— І про що вона запитала у вас?

Серце в мене вже й так вискакувало із грудей, але зараз воно почало скажено калатати.

— Вона запитала, хто похований тут, а я відповів, що це був один із наших перших настоятелів, пам’ять якого ми шануємо. Коли вона запитала, що великого він учинив, я пояснив їй, що в нас є легенда… — при цьому він подивився на настоятеля, який кивнув, щоб той продовжив. — У нас є легенда, що він вів святе життя, але при смерті, на нещастя, зазнав прокляття і піднімався з труни, аби шкодити ченцям, і його тіло треба було очистити.

Коли воно було очищене, з його серця виросла біла троянда на знак прощення Святої Матері.

— Тому ви його охороняєте? — запитав я.

Настоятель знизав плечима.

— Це просто наша традиція, ми шануємо його пам’ять.

Я повернувся до старого ченця, тамуючи в собі бажання задушити його, щоб подивитися, як його ніжне обличчя посиніє.

— І цю історію ви розповіли моїй дружині?

— Вона запитувала про нашу історію, монсеньйор. Я не бачив нічого поганого в тому, щоб відповісти їй.

— І що ж вона сказала вам?

Він посміхнувся:

— Вона подякувала мені своїм ніжним голосом і запитала, як мене звати, і я сказав їй — брат Кирил. — Він склав руки на поясі.

Мені знадобився час, щоб усвідомити ці звуки, ім’я здалося мені незнайомим через французький наголос на останньому складі і через те безневинне слово frere — брат. Потім я сильно обійняв тебе, щоб не впустити.

— Ваше ім’я Кирил? Ви так сказали? Напишіть його.

Здивований чернець послухався.

— Звідки це ім’я? — запитав я, не в змозі утримати тремтіння в голосі. — Це ваше справжнє ім’я? Хто ви?

Настоятель зробив крок уперед, бо старий, здавалося, був абсолютно спантеличений.

— Це не справжнє його ім’я, — пояснив він. — Ми всі беремо нові імена, коли даємо клятву. У нас завжди є Кирил — комусь дають це ім’я, — і Михаїл, а це…

— Ви хочете сказати, — промовив я, міцно тримаючи тебе, — що до цього брата був ще брат Кирил, і до того теж?

— О так, — відповів настоятель, явно здивований моїми запальними питаннями. — Упродовж усієї нашої історії, наскільки ми тільки пам’ятаємо. Ми пишаємося нашими традиціями і не приймаємо нововведень.

— Звідки пішла ця традиція? — я майже кричав.

— Ми не знаємо цього, монсеньйор, — терпляче промовив настоятель. — У нас завжди так було.

Я підійшов ближче до нього, ледве не торкнувшись його носом.

— Я вимагаю, щоб ви відкрили саркофаг у склепі.

Він, уражений, відійшов назад.

— Що ви кажете? Ми не можемо цього зробити.

— Ходімте зі мною, тримайте… — я передав тебе молодому ченцеві, що показував нам учора монастир. — Будь ласка, потримайте мою дочку.

Він узяв тебе досить незграбно, як можна було очікувати, і ти почала плакати.

— Ходімо, — повторив я настоятелеві.

Я потяг його до склепу, а він жестом наказав іншим ченцям не йти за нами. Ми швидко пішли сходами вниз. У сирій кімнаті, де брат Кирил залишив дві свічки, я обернувся до настоятеля.

— Вам нема чого комусь говорити про це, але мені треба зазирнути всередину саркофага. — Я замовк, збираючи думки докупи. — Якщо ви не погодитесь, я спрямую всю силу закону на ваш монастир.

Він подивився на мене. Страх? Обурення? Жалість? А потім пішов, не сказавши ні слова, до краю саркофага. Разом ми відсунули важку плиту. Я підніс угору свічку. Саркофаг був порожній. Настоятель розкрив від подиву очі й одним сильним рухом засунув кришку. Ми дивились один на одного. У нього було типове галльське обличчя, що сподобалося б мені за інших обставин.

— Будь ласка, не кажіть про це братам, — понизивши голос, сказав він, обернувся й пішов нагору зі склепу.

Я піднімався за ним, думаючи про те, що мені робити далі. Я візьму тебе й одразу повернуся в Ле Бен, вирішив я, і перевірю, чи справді сповістили поліцію. Може, Хелен вирішила повернутися в Париж без нас, але чому — я не міг собі уявити. А може, вона полетіла додому? У вухах у мене пульсувала кров, серце підскакувало до горла.

На той час, як я знову ввійшов у двір монастиря, де сонце вже зігрівало фонтан, а птахи співали й сідали на тротуар, я вже знав, що сталося. Я цілу годину намагавася не думати про це, але зараз мені вже не потрібні були новини. Двоє ченців бігли до настоятеля, я згадав, що їх послали за стіни монастиря обшукати фруктовий сад, городи, зарості сухих дерев, урвище. Вони щойно повернулися з боку урвища, один із них показував у той бік, де ми з Хелен сиділи вчора, а ти між нами на лаві, і дивилися в бездонну прірву.

— Отче-настоятелю! — крикнув один із них, не наважуючись звернутися одразу до мене. — Отче-настоятелю, там кров на каменях! Там, унизу!

У мене не було слів. Я побіг на край прірви, тримаючи тебе міцно, відчуваючи твою ніжну щічку на моїй шиї. Сльози наповнили мої очі, вони були гарячими й гіркими, якими ще не були ніколи. Я зазирнув через низьку стіну. За п’ять метрів від мене, на виступі скелі, була яскрава червона пляма, не велика, але її добре було видно при вранішньому сонці. А нижче розверзалась прірва, піднімався туман, літали орли, і гора обривалася до самих коренів. Я помчав до головних воріт, спотикаючись, пробіг під стінами. Прірва була такою крутою, що навіть якби в мене не було тебе на руках, я 6 не зміг спуститися й до першого виступу. Я стояв і дивився, відчуваючи, як через це священне повітря з того прекрасного ранку насувається на мене хвиля втрати. Потім горе опустилося на мене. Вогонь, який не можна описати.

Розділ 77

Я провів там ще три тижні, у Ле Бен і в монастирі, обшукуючи стрімчаки й ліси з місцевою поліцією та командою, спеціально викликаною з Парижа. Батько з матір’ю прилетіли у Францію й годинами гралися з тобою, годували тебе, катали тебе на візочку по місту — гадаю, вони саме цим займалися. Я заповнював різні бланки в маленьких млявих кабінетах. Я робив марні дзвінки, шукав французькі слова, аби висловити важливість моєї втрати. День у день я обшукував ліси й гори, іноді в компанії байдужого детектива і його команди, а іноді наодинці зі своїми слізьми.

Спочатку я лише хотів побачити Хелен живою: як вона йде до мене зі своєю іронічною посмішкою, але потім мої бажання стали більш гіркими, я почав сподіватися, що натраплю на її останки в горах або в кущах. Якби тільки я міг забрати її тіло додому або в Угорщину (хоча як я міг забрати її в радянську Угорщину, було для мене загадкою). Тоді в мене було б щось, щоб пам’ятати, поховати, якось закінчити все це й залишитися наодинці зі своїм горем. Я нізащо не міг зізнатися самому собі, що її тіло потрібне було мені для інших цілей, щоб визначити, чи була її смерть природною, чи не доведеться мені виконати для Хелен той гіркий обов’язок, що ми виконали для Россі. Чому я не можу знайти її тіла? Іноді, особливо вранці, я відчував, що вона просто впала, вона ніколи 6 не залишила нас із власної волі. Я міг повірити в те, що вона лежить у якійсь природній могилі десь у лісах, нехай навіть я ніколи не знайду її. Але вечорами я згадував тільки її депресії, її дивну тугу.

Я знав, що буду журитися до кінця своїх днів, але відсутність її тіла була для мене мукою. Місцевий лікар дав мені заспокійливе, котре я приймав щоночі, аби виспатися й зібратися на силі для нових пошуків наступного дня. Коли поліція була зайнята іншими справами, я шукав сам. Іноді в заростях я знаходив інші останки: камені, труби, а іноді частинку ринви готичної архітектури — горгулію (вони впали так само низько, як і Хелен?). На стінах монастиря було кілька горгулій.

Нарешті батько з матір’ю переконали мене в тому, що так не може тривати вічно, тож я мушу забрати тебе додому в Нью-Йорк, а повернутися, щоб продовжити пошуки, я можу завжди. Французи сповістили поліцію по всій Європі; якщо Хелен усе ще жива, умовляли вони, заспокоюючи, хто-небудь її знайде. Зрештою, я погодився — не тому, що піддався на ці умовляння, а завдяки самому лісу, неймовірним стрімчакам, густим заростям, які розривали мені штани й піджак, коли я продирався крізь них, величезних розмірів і висоти деревам, тиші, що огортала мене, як тільки я зупинявся й не рухався кілька хвилин.

Перед тим як поїхати, я попросив настоятеля помолитися за Хелен на краю прірви, звідки вона стрибнула. Він відправив службу, зібравши всіх ченців і піднімаючи вгору один ритуальний предмет за іншим, — мене не цікавило, що це були за предмети, — і голос настоятеля був таким урочистим, що вже не нагадував голос. Мої батько й мати стояли поруч зі мною, мати витирала очі, а ти крутилася в мо’іх руках. Я міцно тримав тебе. Я майже забув, яким ніжним було твоє темне волосся, якими сильними були твої ніжки. Але найважливішим було те, що ти жива, ти дихала мені в підборіддя, співчутливо обійнявши мене своєю ручкою за шию. Коли ридання підступали мені до горла, ти хапала мене за волосся, тягла за вухо. Тримаючи тебе на руках, я присягнувся, що намагатимусь повернутися до життя, хоч якогось життя.

Розділ 78

Ми з Барлі сиділи, дивлячись одне на одного крізь листівки моєї матері. Як і листи батька, вони обривалися й не давали пояснень. Єдине, що лунало в моїй голові, — це дати. Вона писала їх після своєї смерті.

— Він пішов у монастир, — сказала я.

— Так, — озвався Барлі.

Я зібрала листівки й поклала їх на мармуровій поверхні туалетного столика.

— Ходімо, — сказала я.

Зазирнувши в сумку, я витягла звідти срібний кинджал у чохлі й обережно поклала його в кишеню.

Барлі нахилився й поцілував мене в щоку, здивувавши мене цим.

— Ходімо, — погодився він.

Дорога в Сен-Матье була довшою, ніж я пам’ятала, до того ж брудною й спекотною навіть пізно ввечері. У Ле Бен не було машин — принаймні, ми їх не бачили, — тому ми вирушили пішки, швидко пройшли повз зорані селянські городи, поки не дійшли до лісу. Відтіля дорога йшла вгору. Увійшовши в ліс, де росли оливи, сосни, величезні дуби, — ми відчули себе, ніби знаходимося в соборі: тут було темно й прохолодно, і ми стали говорити тихіше, хоча й так говорили мало. Моє збудження посилювалося голодом — ми навіть не дочекалися кави від метрдотеля. Барлі зняв кепку й витер чоло.

— Вона не могла вижити після такого падіння, — крізь клубок у горлі вимовила я.

— Не могла.

— Батько ніколи не думав (принаймні, в листах) про те, що її хтось зіштовхнув.

— Так, — сказав Барлі, знову надягаючи кепку.

Я замовкла. Ми йшли по нерівній бруківці — тут дорога все ще була вимощена, і наші ноги видавали монотонний звук.

— Професор Россі писав, що у разі самогубства виникає ризик стати… перетворитися…

— Я пам’ятаю, — відгукнувся Барлі.

Я пошкодувала, що сказала це. Дорога пішла круто вгору.

— Може, хто-небудь проїде на машині, — додав він.

Але машин не було, і ми дедалі більше прискорювали крок, тому за якийсь час уже не могли вимовити ані слова. Я була здивована, коли раптово, вийшовши з-за останнього повороту, ми побачили стіни монастиря. Я не пам’ятала ні цього повороту, ні галявини на вершині гори. Уже був пізній вечір. Я ледь пам’ятала відкритий майданчик перед воротами монастиря, сьогодні на ньому не було жодної машини. Де ж туристи? Цікаво б дізнатися. За хвилину ми прочитали напис, де говорилося, що в монастирі ремонт і цього місяця відвідувачі не приймаються. Але це не змусило нас сповільнити кроки.

— Ходімо, — сказав Барлі і взяв мене за руку — я дуже зраділа, бо моя рука почала тремтіти.

Уздовж монастирських стін височіли ліси. Бетономішалка (цемент? тут?) загороджувала шлях. Дерев’яні ворота були щільно зачинені, але не замкнені, як ми зрозуміли, нерішуче потягнувши за чавунне кільце. Мені не подобалося вдиратися без дозволу, не подобалося, що я не бачила там сліду батька. Може, він досі знаходився у Ле Бен або десь в іншому місці? Можливо, він обшукував підніжжя гори, на сотню метрів униз, продовжуючи перервані багато років тому пошуки? Я спочатку пошкодувала про наше рішення відразу піти в монастир. До того ж, хоча до повного заходу сонця залишалася приблизно година, сонце ось-ось мало сховатися за високим хребтом Піренеїв. Ліс, із якого ми щойно вийшли, уже поринув у морок, і незабаром останні світлі барви дня згаснуть на монастирських стінах.

Ми обережно ввійшли всередину й пішли через подвір’я. Було чутно, як у центрі шумів фонтан із червоного мармуру. Там були тонкі кручені колони, які я пам’ятала, довгі келії і розарій. Золотаве світло змінилося темно-коричневою тінню. Навколо нікого не було видно.

— Як, на твою думку, може, нам повернутися у Ле Бен? — прошепотіла я Барлі.

Перш ніж він відповів, ми почули звук — спів із церкви на іншому боці монастиря. Двері її були зачин? ні, але ми добре чули, як усередині проходила служба, що інколи переривалася паузами тиші.

— Вони всі там, — сказав Барлі. — Можливо, і твій батько теж. Але я була не впевнена в цьому.

— Якщо він і був тут, то він пішов униз… — я замовкла й оглянула подвір’я.

Минуло майже два роки після нашого з батьком візиту сюди, мого другого візиту, — тепер я вже знала. І я не могла згадати, де був вхід у склеп. Раптом я побачила дверний отвір, ніби він з’явився в одній зі стін монастиря, коли я цього не бачила. Тоді я згадала кам’яних тварин, вигравіруваних у стіні: грифонів і левів, драконів і птахів, дивних істот, яких я не могла визначити — суміші добра і зла.

Ми з Барлі дивилися на церкву, але її двері залишалися зачиненими, і ми стали обережно пробиратися через подвір’я туди, де мав бути вхід у склеп. Зупинившись там, під поглядом цих застиглих тварин, я бачила лише тінь, у яку нам доведеться спуститися, і серце в мене стиснулося. Але потім я згадала, що там може бути мій батько — може, у якійсь жахливій ситуації. Барлі, впертий і зухвалий, усе ще тримав мене за руку. Я цілком готова була почути, що він скаже щось про якісь дивні справи, у які вскочила моя родина, але він був напружений, спокійний, як і я.

— У нас немає світла, — прошепотів він.

— Ми ж не можемо по нього піти в церкву, — уїдливо й недоречно відгукнулася я.

— У мене є запальничка, — Барлі потягнувся в кишеню.

Я не знала, що він палить. Він запалив її на мить, освітивши сходи, і ми почали спускатися в темряву.

Спочатку було справді темно, ми спускалися крутими давніми сходами, а потім я побачила світло, що замерехтіло у глибині, але не через спалахи запальнички Барлі, яку він запалював кожні кілька секунд. Я була дуже налякана. Це похмуре світло чомусь здалося жахливішим за темряву. Барлі так сильно стис мені руку, що мені здалося, ніби в ній не залишилося життя. Унизу сходи повертали, і, зробивши останній поворот, я згадала слова мого батька: колись це був неф першої церкви. Там знаходився величезний кам’яний саркофаг першого настоятеля. На давньому трансепті був вигравіруваний хрест — один із ранніх штрихів романської культури в Європі.

Але я не звернула на це увагу, тому що тінь з іншого боку саркофага відокремилася від темнішої тіні й випросталася — чоловік тримав ліхтар. Це був мій батько. У мерехтливому світлі я побачила, що він розлючений. Він побачив нас тієї самої миті, що й ми його, і вигукнув:

— Господи!

Ми дивилися одне на одного.

— Що ви тут робите? — закричав він, дивлячись то на мене, то на Барлі й освітлюючи ліхтарем наші обличчя.

Голос його був лютий, повний гніву, страху, любові. Я відпустила руку Барлі й побігла до батька повз саркофаг. Він обійняв мене.

— Боже, — повторив він, пестячи моє волосся. — Це останнє місце, у якому ти повинна бути.

— Ми прочитали уривок в оксфордському архіві, — прошепотіла я. — Я боялася, що ти…

Я не могла закінчити. Тепер, коли ми знайшли його і він був живий і здоровий, я почала вся труситися.

— Забирайтеся звідси, — наказав він, але при цьому пригорнув мене до себе. — Ні, вже занадто пізно, я не хочу, щоб ти виходила сама. У нас є ще кілька хвилин перед заходом. Ось… — він простягнув мені ліхтар, — тримай, а ти, — звернувся він до Барлі, — допоможи мені підняти кришку.

Барлі відразу пішов уперед, хоча що ноги його теж тремтіли, і допоміг батькові зсунути кришку із саркофага. Тепер я побачила, що у батька під рукою приставлений до стіни довгий кілок. Можливо, він приготувався побачити в труні жахливу істоту, на яку так довго полював, а не те, що там насправді було. Я піднесла ліхтар, бажаючи і водночас не бажаючи дивитися, і ми всі зазирнули всередину — у порожнечу, порох.

— О Боже… — сказав батько.

У його голосі був такий відчай, якого я раніше ніколи не помічала, це був звук абсолютного розпачу, і тоді я згадала, що він одного разу вже дивився в цю порожнечу. Він нахилився, і я почула, як кілок вдарився об кам’яну підлогу. Я думала, він заплаче або почне рвати не собі волосся, схилившись над саркофагом, але він мовчав у своєму горі.

— Боже… — знову сказав він ледь чутно. — Я думав, що визначив правильне місце, правильний час, нарешті… я думав…

Він не договорив, тому що тієї миті із давнього трансепту, звідти, куди не проникало світло, вийшла істота, не схожа на жодну, котру будь-коли хтось із нас бачив. Це була така дивна істота, що я не змогла б скрикнути, навіть якби в той момент у мене не перехопило подих. Мій ліхтар висвітлював ступні, ноги, руку й плече, але обличчя залишалося темним, а я була занадто налякана, щоб вище піднести ліхтар. Я притиснулася ближче до батька, що зробив і Барлі, тому ми всі якось перегородили дорогу до порожнього саркофага.

Істота підійшла трохи ближче й зупинилася. Обличчя все ще було в тіні. Тоді я зрозуміла, що це людська постать, але рухалася вона не як людина. На ногах у того чоловіка були вузькі чорні чоботи — таких я ще ніколи не бачила, — і коли він зробив крок уперед, вони видали дивний глухий звук. Донизу спускалася мантія, а може, це просто була густа тінь, його сильні стегна огортав чорний оксамит. Він був не такий високий, як мій батько, але через широкі плечі під важкою широкою мантією здавався якимось неймовірно величезним. Напевно, мантія була з каптуром, оскільки його обличчя залишалося повністю в тіні. Після першої секунди шоку я побачила його руки, що біліли на тлі чорного одягу, і на одному пальці — перстень із каменем.

Він був таким реальним, стояв так близько до нас, що я не могла дихати, але в мене було таке відчуття, що, пересиливши себе й підійшовши до нього ближче, я знову зможу дихати, і мене вже щось штовхало до нього. Я пам’ятала про срібний кинджал у моїй кишені, але ніщо б не могло примусити мене потягнутися по нього. Щось блиснуло в його обличчі: червоні очі? зуби? посмішка? А потім із тіні потоком полилися слова — він заговорив. Я сказала потоком, бо ніколи не чула такої мови. У цій гортанній вимові змішалися безліч усіляких мов — чи це була одна мова, якої я раніше не чула? За мить звуки перетворилися на слова, які я почала розуміти, але не слухом, а кров’ю.

— Добрий вечір. Вітаю.

Ці слова, здається, повернули батька до життя. Не знаю, як він знайшов у собі сили говорити.

— Де вона? — крикнув він, і голос його тремтів від гніву й страху.

— Ви чудовий учений.

Не знаю чому, але тієї миті моє тіло повільно стало рухатися до нього, наче за власним бажанням. Майже відразу батько схопив мене за руку й міцно стис її так, що аж ліхтар сіпнувся й навколо нас затанцювали страшні тіні та світло. Тієї миті я побачила обличчя Дракули: вигин звислих довгих вусів і частину вилиці, що, безперечно, не була голою кісткою.

— Ви виявилися найрішучишим з них усіх. Ходімо зі мною, і я дам вам знання десяти тисяч життів.

Не знаю, як я розуміла його, але вирішила, що він звертається до батька.

— Ні! — скрикнула я.

Налякана тим, що сказала щось цій істоті, я ледве не знепритомніла.

У мене було таке відчуття, що істота, яка стоїть перед нами, посміхається, хоча його обличчя знову опинилося в темряві.

— Ідіть зі мною або нехай піде ваша дочка.

— Що? — ледве чутно запитав у мене батько, і тоді я зрозуміла, що він не розуміє Дракулу, можливо, навіть не чує його.

Батько відгукнувся лише на мій крик.

Монстр, здавалося, замислився. Він зробив кілька кроків по кам’яній підлозі. Щось було таке в його тілі під давнім одягом, що було не тільки жахливим, але й граціозним, зі старою звичкою владарювати.

— Я довго чекав ученого ваших талантів.

Голос його був м’яким і водночас якимось загрозливим. Ми стояли в темряві, що, здавалося, поступово заповнювала все навколо нас.

— Ідіть до мене за власним бажанням.

Тепер батько трохи наблизився до нього, усе ще тримаючи мене за руку. Якщо він і не розумів, то щось відчував. Плечі Дракули сіпнулися, він переніс свою жахливу вагу з однієї ноги на другу. Близькість його тіла була подібна до близькості смерті, але він усе-таки був живий і рухався.

— Не змушуйте мене чекати. Якщо ви не прийдете, я сам прийду по вас.

Батько, здавалося, зібрав останні сили.

— Де вона? — крикнув він. — Де Хелен?

Постать випросталася, і я побачила гнівний блиск очей та зубів у тіні насунутого каптура, нелюдську руку, стиснуту в кулак на краю світлої плями. У мене було жахливе відчуття, наче причаївся звір, готовий стрибнути, кинутися на нас, і раптом на невидимих сходах за його спиною почулися кроки і ворухнулося повітря. Я з криком, який, здавалося, ішов зсередини мене самої, піднесла ліхтар, побачила на мить обличчя Дракули, якого ніколи не забуду, а потім, на свій подив, побачила ще одну постать, яка стояла просто за ним. Ця друга людина, очевидно, щойно зійшла зі сходів — це була така сама темна незрозуміла постать, тільки незграбніша; з обрисами живої людини. Вочевидь, ця людина рухалася дуже швидко, у піднесеній руці в неї було щось блискуче. Проте Дракула вже відчув її присутність, і, раптом обернувшись, він ударом відкинув ту людину. Сила Дракули, мабуть, була неймовірною, тому що кремезний чоловік відлетів назад, ударившись об стіну склепу. Ми почули стукіт, а потім стогін. Дракула, страшенно розгублений, повертався на різні боки, наче збожеволівши або втративши над собою контроль, — то до нас, то до тієї людини.

Але раптом знову почулися кроки на сходах — цього разу легші кроки — і висвітився яскравий промінь ліхтаря. Дракулу заскочили зненацька, він повернувся надто пізно, і коли ворухнувся, хтось швидко освітив кімнату й вистрілив.

Замість кинутися до нас через саркофаг, як, здавалося, він мав зробити, Дракула почав падати, спочатку назад, знову відкривши бліде гостре обличчя, а потім уперед, дедалі нижче, поки ми не почули стукіт об камінь — звук, схожий на тріск кісток. Він бився в конвульсіях хвилину, а потім затих, і його тіло стало перетворюватися на порох, на ніщо — і перед нами залишився тільки його одяг, що став одразу розкладатися у тьмяному світлі.

Батько відпустив мою руку й побіг до променя світла, перестрибуючи через темну масу на підлозі.

— Хелен!.. — кричав він, а може, плакав або шепотів її ім’я.

І Барлі уже кинувся кудись уперед, схопивши ліхтар батька.

Кремезний чоловік лежав на кам’яній підлозі, а поруч із ним лежав кинджал.

— О Елсі, — сказав нерівний англійський голос.

З його голови юшила темна кров, жах паралізував нас, коли ми дивилися на це, але в цієї людини погляд був спокійний.

Барлі кинувся в пилюку до покаліченого тіла. Він задихався від подиву й горя:

— Майстер Джеймс?

Розділ 79

Прикрасою готелю в Ле Бен була вітальня з високою стелею й каміном. Метрдотель розпалив вогонь і зачинив двері, щоб не зайшли інші відвідувачі.

— Ви стомилися від прогулянки в монастир, — це було все, що він сказав, ставлячи перед батьком пляшку коньяку і келихи, п’ять келихів — наче ми всі повернулися і могли випити разом. З того погляду, яким обмінялися батько й метрдотель, я зрозуміла, що їх пов’язувало щось більше.

Цілий вечір метрдотель не відходив від телефону, йому якимось чином пощастило владнати справи з поліцією, яка допитувала нас просто в готелі й відпустила під його доброзичливий нагляд. Я підозрювала, що це він зателефонував у морг або в похоронне бюро: він знав, що було там насправді у маленькому французькому місті. Зараз, коли всі офіційні особи пішли, я сіла на затишний диван із дамасту поруч із Хелен, яка кожні кілька хвилин простягала руку, щоб погладити моє волосся, я намагалася не згадувати доброго обличчя майстера Джеймса і його тіла, нерухомого під простирадлом. Мій батько сидів у глибокому кріслі біля каміна й дивився на неї, на нас. Барлі витягнув свої довгі ноги на отоманку й намагався, як мені здалося, не дивитися на коньяк, поки мій батько не отямився й не наповнив наші келихи. Очі Барлі були червоними від мовчазного плачу — може, він хотів залишитися наодинці. Коли я поглянула на нього, мої очі мимоволі теж наповнилися слізьми.

Батько подивився на Барлі, і я подумала, що він теж заплаче.

— Він був дуже сміливим, — тихо сказав батько. — Ти ж знаєш, що ця атака дала можливість Хелен вистрілити, як вона й зробила. Вона не змогла б влучити в серце, якби монстр не відвернувся. Гадаю, Джеймс в останню хвилину свого життя зрозумів, який подвиг він учинив. Він помстився за людину, яку любив найбільше у світі, і за багатьох інших.

Барлі, все ще не в змозі говорити, кивнув, і між нами запанувала тиша.

— Я обіцяла тобі, що розповім усе, коли ми зможемо спокійно посидіти, — сказала нарешті Хелен, опускаючи келих.

— Ви впевнені, що мені варто залишитися? — неохоче запитав Барлі.

Хелен засміялася, і я була здивована, як мелодійно звучить її сміх, зовсім не схожий на її звичайний голос. Навіть у тій кімнаті, наполовину заповненій горем, її сміх не здавався недоречним.

— Ні, ні, любий, — сказала вона Барлі. — Ми не зможемо без вас. — Мені подобалася її груба, приємна англійська вимова, котру, здається, вона знала вже дуже-дуже давно.

Хелен була високою стрункою жінкою у чорній сукні із німбом сивуватого волосся на голові. У неї було дивовижне обличчя: у зморшках, виснажене, але з молодими очима. Вона вражала мене своїм виглядом щораз, коли я дивилась на неї, — не тільки тому, що вона була тут, справжня, жива, а й тому, що я завжди уявляла лише молоду Хелен. Я ніколи не думала про роки, що розділяли нас.

— Щоб розповісти, знадобиться багато-багато часу, — тихо сказала вона, — але зараз я можу сказати найголовніше. По-перше, мені дуже жаль. Я завдала тобі такого болю, Поле, я знаю, — вона подивилась на батька крізь вогонь у каміні. — Але собі я завдала болю ще більшого. По-друге, я повинна тобі сказати: тепер наша дочка, — на губах у неї засяяла мила посмішка й сльози з’явилися в очах, — наша дочка та наші друзі можуть бути свідками. Я жива, а не живий мрець. Він не дістався до мене втретє.

Я хотіла подивитися на батька, але не могла зібратися на силі навіть для того, щоб повернути голову. Це була його мить. Хоча я чула, що він не схлипував.

Вона замовкла й перевела подих.

— Поле, коли ми були в Сен-Матьє, я почула їхню легенду — про настоятеля, що встав із мертвих, а потім про брата Кирила, який охороняв його — я була у розпачі і водночас мене охопила страшенна цікавість. Я відчувала, що це не міг бути збіг, і я захотіла подивитися на це місце, мене тягло до нього. Перш ніж ми поїхали у Францію, я займалася дослідженням у Нью-Йорку, не сказавши тобі ні слова, Поле. Я сподівалася знайти друге лігвище Дракули, щоб помститися за свого батька. Але мені ніколи нічого не траплялося про Сен-Матьє. Я захотіла туди тільки тоді, коли прочитала про нього у твоєму путівнику. Це було просто бажання, без наукового підґрунтя.

Вона подивилася на нас і опустила голову.

— Я знову почала дослідження в Нью-Йорку, бо відчувала, що була причиною смерті мого батька, — через своє бажання перевершити його, викрити його зрадництво стосовно моєї матері, я не могла цього пережити. Потім я почала думати, що головна моя провина — це моя кров, диявольська кров Дракули, і я зрозуміла, що передала цю кров своїй дитині, навіть якщо сама вилікувалася від дотику живого мерця.

Вона замовкла і взяла мене за руку. Я здригнулася від цього дотику, від близькості цієї дивної знайомої й чужої жінки на дивані поруч зі мною.

— Я почувалась дедалі більш негідною, і коли брат Кирил розповів мені легенду Сен-Матьє, я зрозуміла, що ніколи не зможу спати спокійно, поки не дізнаюся більше. Я вірила в те, що коли знайду Дракулу й знищу його, то зможу повністю видужати, стати гарною матір’ю, розпочати нове життя.

— Як тільки ти заснув, Поле, я вийшла з монастиря. Я вирішила піти в склеп із пістолетом, спробувати відкрити саркофаг, але подумала, що сама не впораюся. Поки я вирішувала, будити тебе чи ні, щоб попросити допомогти мені, я сіла на лаву над прірвою. Я знала, що мені не треба бути там самій, але мене тягло до того місця. Місяць був чудовий, уздовж гір линув туман.

Очі Хелен дивно збільшилися.

— Я сиділа там і раптом відчула, як мурашки повзуть по моїй спині, ніби щось стояло просто за мною. Я різко обернулася і на іншому боці подвір’я, куди не доходило світло місяця, побачила темну постать. Обличчя її залишалося в тіні, але я скоріше відчувала, ніж бачила на собі пильний погляд. Якась мить була потрібна їй, щоб розкрити крила й кинутися на мене, адже я була сама на лаві. Раптом я почула голоси — дикі голоси в моїй голові, які говорили мені, що я ніколи не здобуду перемогу над Дракулою, що це був його світ, а не мій. Вони наказували мені стрибати, поки ще я була собою, я підвелася, наче уві сні, й стрибнула.

Хелен сиділа прямо, дивлячись на вогонь, а батько затулив очі руками.

— Я хотіла загинути вільною, як Люцифер або як ангел, та не побачила цих каменів. Я впала на них, розбила голову, порізала руки, але там була ніби подушка із трави, тому це падіння не вбило мене і я нічого не поламала. Мабуть, за кілька годин я отямилася. Була глибока ніч, я відчула, як кров тече по обличчю й шиї, і побачила, як заходить місяць. Боже мій, якби я скотилася, якби не знепритомніла… — вона помовчала. — Я знала, що не зможу пояснити тобі, що намагалася зробити, ганьба й сором охопили мене, немов божевілля. Я відчувала, що після цього не буду гідна тебе або нашої дочки. Коли я змогла підвестися, то зрозуміла, що втратила дуже багато крові. І хоча в мене все боліло, я нічого собі не зламала і відчувала, що він не напав на мене, — мабуть, він теж вирішив, що це мій кінець, коли я стрибнула. Я була дуже слабкою, мені було важко йти, але я обійшла стіни монастиря й вийшла на дорогу в темряві.

Я подумала, що батько знову заплаче, але він мовчав, не відводячи від неї очей.

— Я пішла у світ. Це було не так важко зробити. Я за звичкою взяла із собою сумочку, мабуть, тому, що в ній був мій пістолет і срібні кулі. Я ледь не розсміялася, коли побачила, що сумка досі в мене на плечі. У ній були гроші, багато грошей, і я мудро використала їх. Моя мати теж завжди носила всі свої гроші з собою. Саме так робили всі селяни в її селі. Вона ніколи не довіряла банкам. Пізніше, коли мені знадобилося більше, я зняла певну суму з нашого рахунку в Нью-Йорку й поклала її у швейцарський банк. Потім я покинула Швейцарію так швидко, як тільки було можливо, боячись, що ти кинешся шукати мене по сліду, Поле. О, пробач мені! — вона раптом заплакала, міцніше схопивши мене за руку, і я знала, що вона вибачалася за відсутність, а не за гроші.

Батько стиснув руки.

— Цей інцидент дав мені надію на кілька місяців або, принаймні, спантеличив мене, але мій банк не зміг відстежити ці гроші. Незабаром мені повернули суму. «Але не тебе», — міг би він додати, проте не зміг. Його обличчя, втомлене й радісне, сяяло.

Хелен опустила очі.

— У будь-якому разі я знайшла місце, де можна було зупинитися на кілька днів, недалеко від Ле Бен, доки мої подряпини не загоїлись. Я ховалася, поки не змогла вийти на люди.

Рука її потягнулася до горла, і я вкотре помітила тонкий білий шрам.

— Я знала, що Дракула не забув про мене і знову мене шукатиме. Я наповнила свої кишені часником і стала набиратися духу. Я завжди тримала при собі пістолет, кинджал, мій хрестик. Куди б не йшла, я заходила в сільські церкви й просила благословення, хоча іноді, навіть просто проходячи крізь двері церкви, відчувала, як моя рана починає пульсувати. Я завжди закривала шию. Зрештою я підстригла й пофарбувала волосся, радикально змінила стиль одягу, почала носити темні окуляри. Дуже довго я трималася подалі від великих міст, а згодом навідувала архіви, необхідні для продовження пошуків. Я дуже наполегливо працювала і знаходила його скрізь, куди б не вирушала: у Римі в 1620-х, у Флоренції за часів Медичі, у Мадриді, у Парижі під час революції. Іноді говорилося про дивну чуму, іноді про вампірів на великих цвинтарях — наприклад, Пер-Лашез. Здавалося, йому завжди подобалися книгарі, архіваріуси, бібліотекарі, історики — усі, хто спілкувався з минулим через книги. З його дій я намагалася визначити, де була його нова могила, де він сховався після того, як ми знайшли її у Свєті Георгі, але не могла визначити системи. Я мріяла, як тільки я знайду і вб’ю його, повернуся до вас і скажу, яким безпечним став світ. Я жила, боячись, що він знайде мене раніше, ніж я його. Куди б не йшла, я думала про вас. О, я була така самотня!

Вона взяла мою руку й погладила її, як ворожка, і я мимоволі відчула гнів: усі ці роки бути без неї!

— Нарешті я вирішила: навіть якщо я не гідна вас, усе-таки мушу хоча б здалека глянути на вас. На вас обох. Я читала в газетах про твій фонд, Поле, я знала, що ви в Амстердамі. Мені було неважко знайти вас, посидіти в кафе біля твого офісу або обережно супровожувати вас у ваших подорожах. Я ніколи не дозволяла собі зустрітися з вами віч-на-віч — боялася, що ти побачиш мене. Я приїжджала і від’їжджала. Якщо дослідження просувалося нормально, я дозволяла собі поїхати в Амстердам і стежити за тобою звідти. Потім одного разу, в Італії, у Монтепердуто, я побачила його на площі. Він теж ішов за вами, стежив за вами. Тоді я зрозуміла, що він став достатньо сильним, аби виходити іноді при денному світлі. Я знала, що ви в небезпеці, але боялася підійти до вас і попередити, щоб не наблизити загрозу. Зрештою, він міг шукати мене, а не вас: може, він хотів прийти до вас через мене. Це була агонія. Я знала, що ти, напевно, знову зайнявся дослідженням, що ти знову ним зацікавився, Поле, щоб привернути його увагу. Я не могла вирішити, що робити.

— Це була я, це моя провина, — пробурмотіла я, стискаючи її зморщену долоню. — Я знайшла ту книгу.

Вона подивилася на мене, схиливши голову.

— Ти історик, — сказала Хелен за мить.

Це не було питанням. Потім вона зітхнула.

— Кілька років я писала тобі листівки, моя донечко, але, звичайно ж, не надсилала їх. Одного разу я подумала, що можу поговорити з вами на відстані, дати вам знати, що я жива, не показуючись на очі. Тоді я надіслала листівки в Амстердам, у ваш будинок, у пакеті, адресованому Полові.

Після цих слів я повернулася до батька з обуренням і подивом у погляді.

— Так, — сумно відповів він на мій погляд. — Я відчував, що не зможу показати їх тобі, не зможу засмутити тебе, не знайшовши твою матір. Ти можеш уявити, який для мене це був період.

Так, я могла уявити, раптом пригадавши його жахливу слабкість в Афінах, той вечір, коли я побачила його напівживим у номері. Але він посміхнувся нам, і я зрозуміла, що тепер він буде посміхатися нам щодня.

— О, — Хелен теж посміхнулася. Навколо її рота, біля куточків очей у неї були глибокі зморшки.

— І я почав шукати тебе і його.

Його посмішка стала сумною. Хелен невідривно дивилася на нього.

— А потім я припинила своє дослідження й просто стежила за ним, поки він стежив за вами. Я іноді бачила тебе — як ти знову повернувся до дослідження, до бібліотек, Поле, як ти виходив із них. Як мені тоді хотілося передати тобі все, про що я дізналася сама. Потім ти поїхав в Оксфорд. Я не була в Оксфорді під час свого дослідження, хоча багато читала про вампірів, які спостерігалися там у часи середньовіччя. А в Оксфорді ти залишив книгу розкритою…

— Він закрив її, коли побачив мене, — вставила я.

— І мене, — посміхнувся Барлі. Тоді він уперше заговорив, і мені було приємно, що він усе ще міг бути веселим.

— Ну, коли він уперше переглядав її, то забув закрити, — Хелен підморгнула нам.

— Це правда, — погодився батько, — подумати тільки — забув.

Хелен обернулася до нього зі своєю милою посмішкою.

— Ти знаєш, раніше я ніколи не бачила цю книгу — «Vampires du Moyen Age».

— Класика, — відгукнувся батько, — але дуже рідкісна.

— Гадаю, майстер Джеймс теж її бачив, — повільно вставив Барлі. — Знаєте, я бачив його там після того, як ми застали вас, сер.

Батько здивувався.

— Так, — продовжував Барлі. — Я забув свій макінтош у бібліотеці й повернувся приблизно за годину. І побачив, як майстер Джеймс виходить із ніші на балкон, а він мене не помітив. Мені здалося, що він дуже схвильований або розгніваний. Я подумав про це, коли вирішив зателефонувати йому.

— Ти телефонував майстеру Джемсу? — здивувалася я, більше не обурюючись. — Коли? Коли ти зробив це?

— Я зателефонував йому з Парижа, бо дещо згадав, — сказав Барлі, витягуючи довгі ноги.

Я хотіла підійти до нього й обійняти його за шию (але ж не перед моїми батьками!). Він подивився на мене:

— Я говорив тобі, що намагався щось згадати у потязі, щось про майстера Джеймса, а коли ми приїхали в Париж, я згадав це. Одного разу, коли він забирав якісь папери, я побачив лист на його столі — конверт, якщо говорити точніше. Мені сподобалася марка, тому я придивився уважніше. Лист був із Туреччини, дуже старий, ось чому я придивився до марки. На ньому стояв штамп двадцятирічної давнини, лист був від професора Бора. Тоді я подумав, що колись у мене буде такий самий великий стіл, а на ньому — листи з усього світу. Мені запам’яталося ім’я Бора, навіть тоді воно здавалося мені екзотичним. Я не розкрив його й не прочитав, звичайно ж, — швидко додав Барлі. — Мені б і на думку не спало.

— Звичайно, ні, — пирхнув батько, але в його очах я побачила симпатію.

— Коли ми сходили з потяга в Парижі, я побачив на платформі старого, мабуть, мусульманина, у темно-червоній шапці з китичкою, у довгому халаті, як в оттоманського паші, і раптом я згадав про лист. Потім історія твого батька, ну, ім’я турецького професора, — він серйозно глянув на мене. — Тоді я й зателефонував. Я зрозумів, що майстер Джеймс був якось пов’язаний з усіма цими пошуками.

— А я де була? — ревниво запитала я.

— У ванній, напевно. Дівчата більшу частину часу проводять у ванній.

Він теж хотів би мене поцілувати, але не на очах в інших.

— Майстер Джеймс дуже суворо говорив зі мною по телефону, але коли я пояснив йому, що відбувається, він сказав, що тепер усе життя молитиметься за мене. — Червоні губи Барлі ледь здригнулися. — Я не насмілювався запитати його, що він збирається робити, але тепер ми вже знаємо.

— Так, ми знаємо, — зі смутком у голосі сказав батько. — Мабуть, він підрахував по тій давній книзі, що минуло рівно шістнадцять років після попереднього візиту Дракули в Сен-Матьє. Тоді він, звичайно ж, зрозумів, куди я поїхав. До речі, він напевно стежив за мною, коли я пішов у відділ рідкісної книги. В Оксфорді він кілька разів запитував, що зі мною не так, турбувався про моє здоров’я й самопочуття. Я не хотів втягувати його в це, знаючи, який це для нього може бути ризик.

Хелен кивнула.

— Так. Я думаю, що я була там саме перед ним. Я знайшла розкриту книгу й сама все підрахувала, потім почула кроки на сходах і відійшла вбік. Як і наш друг, я зрозуміла, що ти поїдеш у Сен-Матьє, Поле, щоб знайти мене й того монстра. Я їхала швидко, як могла. Але не знала, яким потягом ти поїхав і, звичайно ж, не знала, що наша дочка поїде за тобою.

— Я бачила тебе! — згадала я.

Вона подивилася на мене, але нічого не розпитувала. У нас тепер буде багато часу для розмов. Я бачила, що вона втомилася, що ми всі були вичавлені, як лимон, і не могли навіть почати говорити про те, яка це перемога для нас. Чи став світ безпечнішим, коли ми всі разом, а його більше немає в ньому? Я подивилася на меблі, яких раніше не помічала. Хелен житиме з нами й задуватиме свічки у вітальні. Вона прийде на мій випускний у школі, на мій перший день в університеті, допоможе мені надягти весільну сукню, якщо я коли-небудь вийду заміж. Вона читатиме нам щось уголос після вечері. Вона повернеться у світ і знову викладатиме, ми будемо купувати туфлі й блузки, будемо ходити обійнявшись.

Тоді я ще не знала, що іноді вона буде віддалятися від нас, годинами не розмовляти, мацаючи шию пальцями. Я не знала тоді й те, що за дев’ять років її забере від нас хвороба — це станеться задовго до того, як ми звикнемо до її повернення, хоча ми ніколи б, мабуть, не звикли до цього, ніколи б не втомилися від її присутності. Тоді я не могла передбачити, що нашою останньою втіхою стане думка про те, що вона спочиває з миром, хоча могло бути інакше, і що ця впевненість, розбиваючи нам серця, водночас вилікує їх. Якби я змогла передбачити все це, то знала б, що після її похорону мій батько зникне на цілий день, і що маленький кинджал з вітальні зникне разом із ним, і що я ніколи, ніколи не запитаю його про те, де він був.

Але тоді біля каміна в Ле Бен, роки, які ми проживемо разом із нею, здавалися нескінченним благословенням. Вони почалися майже одразу, коли батько підвівся й поцілував мене, палко потис руку Барлі і допоміг підвестися Хелен.

— Ходімо, — сказав він, і вона пригорнулася до нього, втомлена й щаслива. Він узяв її руки у свої. — Ходімо спати.

Епілог

Кілька років тому, коли я була у Філадельфії на міжнародній конференції істориків з середньовіччя, мені випала дивна нагода. Раніше я ніколи не була у Філадельфії, і мене захопив контраст між нашими зборами, присвяченими минулому феодалів та монастирів, і справжнім життям, яке зберігало аромат недавньої історії республіканства й революційної доби. З вікна мого готельного номера на чотирнадцятому поверсі було видно дивну суміш хмарочосів і районів із будинками сімнадцятого-вісімнадцятого сторіч, які здавалися поруч із ними іграшковими.

Скориставшись кількома годинами вільного часу, я тікала з нескінченних розмов про залишки візантійської культури, щоб подивитися на них у чудовому музеї художніх мистецтв. Там я натрапила на буклет маленького музею літератури і міської бібліотеки в центрі міста, назву якої я чула кілька років тому від свого батька. До того ж у мене були причини пам’ятати цю колекцію: її знали всі, хто вивчав історію Дракули, а їх кількість помітно зросла після перших статей мого батька. Це місце було важливим, як і багато архівів у Європі. Там дослідник може побачити записи Брема Стокера для книги «Дракула» з різних джерел у Британській бібліотеці, а також важливі середньовічні памфлети. Я не могла встояти перед такою нагодою. Батько завжди хотів побачити цю колекцію, заради нього я готова була провести там годину. Понад десять років тому він загинув на міні в Сараєво, працюючи там на врегулюванні одного з найскладніших європейських конфліктів десятиліття. Я не знала про це тиждень. Коли новини дійшли до мене, я замкнулася в собі й мовчала цілий рік. Я все ще сумую за ним — щодня, щогодини.

Ось як я опинилася в маленькій кімнаті з кондиціонером, в одному із цегляних будинків дев’ятнадцятого сторіччя, розглядаючи документи, які дихали не тільки сивою давниною, а й незабутньою історією досліджень мого батька. З вікон будинку було видно слабкі вуличні деревця, навпроти — такі ж цегляні будинки, їхні елегантні фасади були доповнені модними штрихами. Того ранку у маленькій бібліотеці сиділа лише одна читачка: італійка, яка щось прошепотіла в мобільний телефон, а потім взялася за якийсь рукописний щоденник (я ледве приборкала бажання не зазирнути в нього) і почала читати. Коли я сіла у легкому светрі ближче до кондиціонера і розкрила зошит, бібліотекарка принесла мені записи Стокера й маленьку коробку, перев’язану стрічечкою.

Записи Стокера мене приємно потішили. Я ніколи не бачила таких хаотично зроблених записів. Деякі були написані нерозбірливим почерком, інші — надруковані на тонкому давньому папері Серед них лежали вирізки з газет про загадкові події й вирвані сторінки з календаря. Як би це сподобалося моєму батькові, як би він посміхнувся безневинному поверховому вивченню окультних даних Стокером. За півгодини я акуратно відклала зошит убік й узялася за коробку. У ній лежала одна тонка книга, в акуратній палітурці дев’ятнадцятого сторіччя. Сорок сторінок являли собою бездоганний пергамент п’ятнадцятого сторіччя — це був середньовічний скарб, чудо. На фронтиспісі малюнок — обличчя, яке я після своїх довгих мук запам’ятала назавжди: великі очі, широко розкриті й хитрі, що пильно дивилися на мене, важкі вуса спадали на квадратну щелепу, довгий ніс, тонкий, але водночас злісний, ледь помітні чутливі губи.

Це був памфлет із Нюрнберга, надрукований 1491 року, у якому розповідалося про злочини Драколе Вайди, його жорстокість і криваві бенкети. Я могла розібрати перші рядки німецькою, тому що вони були знайомі мені: «У рік Бога нашого 1456 Дракула вчинив багато страшного й цікавого». Бібліотека подавала переклад, і я вдруге із тремтінням прочитала про злочини Дракули проти людства. Він засмажував людей живцем, здирав шкіру, закопував їх по шию, проколював дітей на грудях їхніх матерів. Мій батько, звичайно ж, бачив подібні памфлети, але цей він оцінив би за свіжість, твердість пергаменту, за його практично ідеальний стан. Він виглядав так, наче щойно був надрукований. Ця чистота змушувала мене нервуватися, і за якийсь час я поквапилася відкласти його й зав’язати стрічечку, дивуючись сама з себе: навіщо мені знадобилося згадувати про нього? Той нахабний погляд переслідував мене, поки я не закрила книгу.

Я зібрала свої речі з почуттям звершеного паломництва і подякувала добрій бібліотекарці. Здавалося, вона була задоволена моїм візитом: цей памфлет був одним з її улюблених, і вона сама написала про нього статтю. Ми тепло попрощалися й потисли одна одній руки, я пішла вниз, у магазин подарунків, а звідти — на теплу вулицю з її запахами вихлопних газів, щоб десь поїсти. Саме через контраст між очищеним повітрям музею і метушнею гучного міста мені здалося, що дерев’яні двері за мною зачинені й неприступні. Тому я дещо оторопіла, коли побачила, як з них вибігає бібліотекарка.

— Ви забули оце! — вигукнула вона. — Добре, що наздогнала вас.

Вона посміхнулася мені сором’язливою посмішкою, яка з’являється на обличчі в усіх, хто повертає тобі скарб (який ти не хотіла б втратити) — твій гаманець, ключі або гарний браслет.

Я подякувала їй і, все ще вражена, забрала зошит і книгу, які вона простягала мені, вдячно кивнула їй. Вона зникла в старому будинку так само швидко, як і з’явилася. Зошит був мій, звичайно ж, хоча мені здалося, що я поклала його в сумку перед тим, як піти. А книга була… я навіть не можу сказати, що подумала про неї тієї миті, коли побачила палітурку з потертого старого оксамиту, дуже-дуже старого, водночас знайому мені і не знайому. Пергамент усередині не був свіжим, як памфлет, щойно розглянутий у бібліотеці: порожні сторінки пахнули сторіччями. Єдина картинка в центрі книги сама розкрилася в моїх руках, перш ніж я встигла отямитися, і, ледь глянувши, я одразу ж закрила книгу.

Я непорушно стояла посеред вулиці, відчуваючи, як руйнується світ навколо мене. Машини, що проїжджали повз мене, були такі самі, як і раніше, десь пролунав гудок. Людина із собакою на повідку намагалася пройти повз мене, між мною й деревом. Я підвела голову й подивилася на вікна бібліотеки, очікуючи побачити бібліотекарку, але в них відбивалися тільки сусідні будинки. На вікнах не сіпнулася жодна мереживна штора, жодні двері не зачинилися тихенько. На вулиці не було нічого незвичайного.

Прийшовши у свій номер, я поклала книгу на скляний столик і вмилася. Потім я вийшла на балкон. Чому? Я раптом подумала, що це небезпечно для жителів готелю — балкони на такій висоті. Я стояла й дивилася на місто. Нижче на один квартал я бачила патриціанське каліцтво міського палацу Філадельфії зі статуєю миролюбного Вільяма Пенна вгорі. Далі зеленіли квадрати скверів і парків, сонце грало на вежах банку. Далеко ліворуч я бачила урядовий будинок, підірваний місяць тому. Жовто-червоні крани схилили шиї до руїн, і я чула шум відбудовних робіт.

Але мій погляд захопила не ця картина. Я мимоволі думала про інший краєвид, що я вже спостерігала раніше. Я нахилилася через поручні балкона, відчуваючи літнє сонце й дивну безпеку, незважаючи на те що знаходилася на такій висоті від землі, наче небезпека могла загрожувати мені зовсім з іншого світу.

Я уявила ясний осінній ранок 1476 року, досить прохолодний, туман здійнявся з поверхні озера. Човен огинає острів навколо стін монастиря й бань із залізними хрестами. Дерев’яний ніс злегка торкається каменів, а двоє ченців вибігають з-за дерев, щоб затягти човен на берег. Із човна виходить один чоловік. Ноги, які він ставить на кам’яну набережну, взуті в черевики з червоної шкіри, на кожному — гостра шпора. Він нижчий на зріст за молодих ченців, але здавалося, що він височить над ними. На ньому фіолетово-червоний костюм під довгою чорною оксамитовою мантією, застебнутою на широких грудях гарною брошкою. На голові в нього конусоподібний капелюх, чорний, із червоною пір’їною спереду. Його вкрита шрамами рука, закинута за спину, грає з коротким мечем на поясі. У нього зелені очі, неприродно великі й широко посаджені, вигнутий рот і ніс, у чорному волоссі й вусах можна побачити сивину.

Настоятеля вже сповістили: він поспішає і зустрічає гостя під деревами.

— Яка честь для нас, мілорде! — вигукує він, простягаючи руку. Дракула цілує його перстень, а настоятель хрестить його в повітрі. — Нехай благословить тебе Господь, сину мій, — додає він, наче дякуючи спонтанно.

Він знає, що появу князя можна вважати удачею, Дракулі напевно довелося пройти через турецьку територію. Це вже не вперше патрон настоятеля з’являвся, ніби перенесений божественною силою. Настоятель чув, що митрополит у Курте де Арджес незабаром проголосить Дракулу правителем Валахії, і тоді, без сумніву, Дракула нарешті звільнить усю Валахію від турків. Настоятель торкається пальцями чола князя на знак благословення.

— Ми думали про гірше, коли ви не прийшли навесні. Хвала Господу!

Дракула посміхається й нічого не говорить, даючи настоятелеві велику книгу. Вони раніше вже сперечалися про смерть, згадує настоятель. Дракула кілька разів запитував настоятеля, чи вірить він, свята людина, що кожен грішник, щиро покаявшись, потрапить у рай. Настоятель занепокоєний тим, що коли настане цей момент, чи встигне його патрон пережити останній ритуал, але не наважується про це сказати. Звичайно, все це відбудеться, якщо настоятель наполягатиме. Дракула вдруге перехрестився в істинну віру, аби висловити своє покаяння за тимчасовий відступ від неї у західну єретичну віру. Настоятель простив йому все, від себе простив усе. Хіба Дракула не присвятив своє життя боротьбі з безбожниками, з жахливим султаном, що руйнує стіни християнського світу? Але настоятель також думає про себе, що ж Всемогутній призначить цій дивній людині Він сподівається, що Дракула не порушуватиме цієї теми. Настоятель полегшено зітхає, коли князь просить показати, що нового зроблено за його відсутності. Вони разом обходять двір монастиря, і кури розбігаються перед ними. Дракула оглядає нові будинки, густі сади, городи, і на його обличчі з’являється задоволення, а настоятель поспішає показати йому нові підземні ходи, які вони побудували після його останнього візиту.

У келії вони п’ють чай, Дракула ставить перед настоятелем оксамитовий міх.

— Відкрийте, — пропонує він, розгладжуючи вуса. Він сидить у кріслі, розкинувши свої міцні ноги, завжди присутній поруч із ним меч усе ще висить на поясі. Настоятелеві хотілося б, щоб Дракула давав подарунки з більшою лагідністю, але він мовчки відкриває мішок.

— Турецький скарб, — говорить Дракула, широко посміхаючись.

У нижньому ряді в нього не вистачає одного зуба, але решта сильні й білі. Усередині настоятель бачить дорогоцінні камені невимовної краси, Грона смарагдів і рубінів, оттоманські важкі золоті персні й брошки та декілька речей, включаючи золотий гарний хрест із темними сапфірами. Настоятель не хоче знати, звідки це взялося.

— Ми прикрасимо вівтар і нову купіль для хрещення, — говорить Дракула. — Замовляйте кращих майстрів, звідки хочете. Це оплатить будь-яку роботу, і ще досить залишиться на мою могилу.

— Вашу могилу, мілорде? — настоятель шанобливо дивиться на підлогу.

— Так, ваше преосвященство. — Його рука знову тягнеться до руків’я кинджала. — Я думав про це. Я хотів би, щоб мене поховали перед вівтарем, а зверху накрили мармуровим каменем. Ви, звичайно ж, відправите найкращу службу. Можете запросити ще й другий хор заради такого випадку.

Настоятель уклоняється, але обличчя цієї людини, розважливий блиск у його очах змушує його нервуватися.

— На додаток до всього в мене є кілька прохань, які ви добре запам’ятаєте. Я хочу, щоб на могильному камені намалювали мій портрет, а не хрест.

Настоятель, уражений, підводить голову.

— Не буде хреста, мілорде?

— Ніякого хреста, — вперто повторює князь.

Він дивиться просто на настоятеля, а той не зважується заперечувати. Але він — духовний наставник цієї людини, і за хвилину він говорить знову:

— На кожній могилі ставиться знак страждань нашого Спасителя, і ваша могила повинна мати таку саму честь.

Дракула засмучується.

— Я не збираюся надовго віддавати себе смерті, — говорить він, понизивши голос.

— Є тільки один спосіб уникнути смерті, — сміливо каже настоятель, тільки через Христа, якщо Він дарує нам вічне життя.

Дракула пильно дивиться на нього кілька хвилин, і той намагається не відводити погляду.

— Можливо, — нарешті говорить він. — Але нещодавно я познайомився з людиною, купцем, який побував в одному західному монастирі. Він розповів, що в Галлії є таке місце — найстаріша церква в нашій частині світу, — де кілька латинських ченців знайшли спосіб пережити смерть. Він запропонував мені купити їхню таємницю, записану ним у книгу.

Настоятель здригається.

— Нехай зберігає нас Бог від такої єресі, — квапливо вимовляє він. — Я певен, сину мій, що ви відмовилися від цієї спокуси.

Дракула посміхається.

— Ви ж знаєте, я дуже люблю книги.

— Є тільки одна істинна Книга, яку ми повинні любити всім своїм серцем і душею, — говорить настоятель, але водночас не може відвести погляду від порізаної шрамами руки князя, якою він бавиться коштовним руків’ям кинджала. На мізинці Дракула носить перстень, і настоятель добре знає символ на ньому — не треба навіть придивлятися — лютий звір.

— Досить про це. Ходімо. — Настоятель радіє. Дракула, очевидно, стомився від суперечок і легко підводиться. — Я хочу подивитися на ваших переписувачів, у мене для них незабаром знайдеться робота.

Вони разом проходять у невелике приміщення для переписування рукописів, у якому троє ченців, за старими правилами, вручну копіюють манускрипти, а один чернець вирізає букви, щоб надрукувати сторінку «Житія святого Антонія». Друкарський прес стоїть у кутку. Це перший друкарський прес у Валахії, і Дракула гордо проводить по ньому своєю важкою широкою рукою. Найстаріший із ченців, стоячи біля преса, вирізує щось із дерева. Дракула нахиляється над ним.

— Що це буде, отче?

— Святий Михаїл убиває дракона, мілорде, — бурмоче старий чернець, зводячи на князя старечі очі, обрамлені густими сивими бровами.

— Нехай краще дракон убиває безбожника, — посміхаючись, говорить Дракула.

Чернець киває, але настоятель знову здригається.

— У мене для вас є нова робота, — говорить йому Дракула. — Я залишу начерк у настоятеля.

На залитому сонцем дворі він зупиняється.

— Я залишуся, щоб послухати службу й прийняти у вас причастя. — Він повертається й посміхається настоятелеві: — У вас знайдеться для мене ліжко в одній із келій на сьогодні?

— Як завжди, мілорде. Цей будинок Бога — ваш будинок.

— А тепер ходімо на мою вежу.

Настоятель добре знає цю примху покровителя. Дракула любить дивитися на озеро й навколишні береги з найвищої точки церкви, наче перевіряючи, чи не йде ворог. У нього на це є поважні причини, думає настоятель. Оттомани шукають його голову рік у рік, король Угорщини ненавидить його, власні бояри теж ненавидять і бояться. Чи є у світі хто-небудь, хто не є йому ворогом, окрім жителів цього острова? Настоятель повільно піднімається за ним крутими сходами, підбадьорюючи себе перед дзенькотом дзвонів. Невдовзі пролунає подзвін, і нагорі звук дуже гучний.

Під куполом вежі є довгі отвори з кожного боку. Коли настоятель піднімається на верхній майданчик, Дракула вже стоїть на своєму улюбленому місці й дивиться на озеро, закинувши за спину руки: звичайна поза, коли він щось планує, обмірковує. Настоятель бачив, як князь стояв отак перед своїми воїнами, даючи вказівки на наступний день. Він не схожий на людину, якій постійно загрожує небезпека, — це володар, чия смерть може статися будь-якої миті і який повинен щохвилини думати про спасіння своєї душі. Але ні, думає настоятель, він схожий на людину, перед якою лежить увесь світ.