Історик

Розділ 25

Раніше я вже бачила вокзал Амстердама. Я тисячі разів була тут. Але раніше я ніколи не була тут сама. Я ніколи не подорожувала сама. Сидячи на лавці, я чекала на ранковий експрес у Париж. Пульс прискорився, причиною чого було не хвилювання за батька, а просто кров вирувала через те, що це була моя перша мить цілковитої свободи. Місіс Клей була вдома, вона мила посуд після сніданку й думала, що я йду до школи. Барлі благополучно пішов на пором — він теж гадав, що я зараз іду до школи. Шкода, що довелося обдурити добру й докучливу місіс Клей, але ще більше я шкодувала, що розсталася з Барлі, який на ґанку раптом галантно поцілував мою руку й подарував одну із плиток шоколаду, хоча я нагадала йому, що можу купувати голландські солодощі, коли захочу. Я подумала про те, що можу написати йому листа, коли всі ці жахи закінчаться, але так далеко я не могла загадувати.

Ну, а зараз ранок Амстердама блищав, променів, кружляв навколо мене. Навіть сьогодні вранці, коли я йшла уздовж каналу від нашого будинку до вокзалу, я знайшла дещо приємне — запах свіжого хліба й вологий запах води і звичайну чистоту всього навколо. Сидячи на лаві біля вокзалу, я подумки перевіряла свої речі: білизна, батькові листи, хліб, сир, пакет соку з кухні. Я також забрала з кухні всю готівку (якщо я зважилась зробити один злочин, тож була готова зробити й двадцять), поповнила грошима свій гаманець. Місіс Клей, звісно, дуже швидко про все здогадається, але я нічого не могла вдіяти, бо не могла чекати, поки відчиняться банки, щоб зняти гроші зі свого дитячого маленького рахунку. Я взяла теплий светр, дощовик, паспорт, книгу в дорогу й кишеньковий словник французької мови.

Я ще дещо украла. З нашої вітальні я взяла срібний ніж, що лежав у шафці на полиці серед антикварних речей та сувенірів, які привіз батько з перших далеких дипломатичних поїздок: під час тих подорожей він намагався організувати свій фонд. Тоді я була занадто малою, щоб супроводжувати його, і він залишав мене в Сполучених Штатах із різними родичами. Ніж був дуже гострий, із гарним орнаментом на руків’ї. Він знаходився у піхвах, теж дуже вправно оздоблених. Це була єдина зброя, яку я будь-коли бачила в нашому будинку. Батькові не подобалися пістолети, а його колекціонерський смак був далекий від мечів і войовничих сокир. Я й уявлення не мала, як захищатись цим маленьким клинком, але почувалася значно впевненіше, знаючи, що він лежить у сумці.

На той час, як під’їхав експрес, на пероні зібралося багато народу. І тоді я відчула — як відчуваю й зараз, — що який би не був гарний настрій, немає нічого радіснішого за прибуття потяга, особливо європейського — потяга, що відвезе на південь. У той період свого життя, в останню чверть двадцятого століття, я почула свист останнього парового локомотива, які зазвичай перетинали Альпи. Я сіла на потяг, притиснула до себе шкільну сумку й посміхнулась. У моєму розпорядженні було кілька годин, і вони потрібні мені не для того, щоб почитати книгу, а щоб уважно вивчити дорогі мені листи від батька. Я знала, що вибрала місце прибуття правильно, але мені треба було поміркувати про те, чому воно було правильним.

Я знайшла тихе купе й зсунула штори уздовж проходу поруч із мої сидінням, сподіваючись, що мене ніхто тут не потурбує. Але за хвилину все ж таки зайшла жінка середнього віку у блакитному пальті й капелюшку, вона посміхнулась мені, улаштувалася й почала читати голландські журнали, яких у неї була ціла купа. Зі свого зручного куточка я спостерігала, як пролітали спочатку старе місто, а потім невеликі зелені передмістя. Потім я розгорнула перший лист батька. Я вже напам’ять знала початкові рядки листа, окремі фрази, вражаюче позначення місця й дати, швидкий і рівний почерк.

Припущення батька виявилися неточними, він вибрав історію, що йшла на крок уперед від тієї, котру я вже чула. Можливо, я ніколи не почую його відповідь на сміливе рішення Хелен Россі поїхати разом із ним на пошуки, подумала я із сумом, як і не почую цікавих деталей їхньої подорожі з Нової Англії в Стамбул. Зараз я думала про те, чи пощастило їм надати всі необхідні документи, щоб упоратися з політичними труднощами, візою, митницею? Чи придумав мій батько щось для своїх батьків, добрих і порядних жителів Бостона, щоб пояснити свою раптову поїздку? Чи вирушили вони з Хелен у Нью-Йорк, як батько й планував спочатку? Чи спали вони в одній кімнаті в готелі? Мій підлітковий розум більше не міг розгадувати цю загадку, і я перестала міркувати про це. Мені довелося заспокоїти себе й уявити картину, де вони двоє, немов герої з фільму їхньої юності: Хелен, дотримуючись усіх правил, лежить під ковдрою подвійного ліжка, а батько спить у розкладному кріслі, знявши черевики, але більше нічого, — а вогні Таймз-сквер за вікном надсилають своїм сяйвом жалюгідне запрошення.

Шість днів минуло після зникнення Россі, ми полетіли в Стамбул з аеропорту Айделвайлд мрячного вечора, у Франкфурті ми зробили пересадку. Наш другий літак приземлився вранці, і нас висадили разом з іншими туристами. На той час я вже двічі був у Західній Європі, але ті розважальні прогулянки здавалися мені тепер екскурсією в зовсім іншу частину світу, що повністю відрізнялася від цієї — від Туреччини, яка 1954 року була ще більш незвичайною країною, ніж зараз. Ось я сиджу у своєму незручному кріслі в літаку, витираю собі обличчя гарячою серветкою, а наступної хвилини я вже стою на такому ж гарячому шосе, покритому гудроном, на нас летять незнайомі запахи, пил і шарф араба, який стоїть у черзі перед нами, і цей шарф раз у раз залітає мені в рот. Хелен стояла поруч зі мною і сміялася з того, який я був уражений усім цим. У літаку вона розчесала волосся й нафарбувала губи — вона виглядала свіжо, незважаючи на безсонну ніч. На своїй шиї вона носила ніжний шарф, я все ще не бачив того, що було під ним, але в мене не вистачало сміливості попросити її зняти його.

— Ласкаво просимо у великий світ, янкі, — сказала вона, посміхаючись, цього разу це була справжня посмішка, а не чергова її гримаса.

Я був уражений ще більше, коли ми їхали в таксі містом. Навіть не знаю, що я очікував від Стамбула, напевно, нічого, оскільки в мене було дуже мало часу, щоб поміркувати над поїздкою, але краса цього міста приголомшила мене. Усе було так схоже на «Тисячу й одну ніч», що ніяка кількість машин, які безперервно сигналили, і бізнесмени у західних костюмах не могли затьмарити цього колориту. Першим містом тут був Константинополь, столиця Візантії й перша столиця християнського Риму. Неможливо описати те, яке чудове це місто, подумав я, — немов шлюб римського багатства й християнського містицизму. На той час як ми знайшли кімнати у кварталі Султанахмед, я встиг мигцем побачити десятки мечетей і мінаретів, базарів, повних тонкого трикотажу, навіть безліч бань собору Айя-Софія, що височів над півостровом.

Хелен, так само як і я, ніколи не була тут, вона вивчала все з мовчазною уважністю. Обернувшись лише один раз до мене в таксі, вона відзначила те, як дивно для неї бачити це джерело (мабуть, так вона назвала Оттоманську імперію, що залишила так багато слідів у її рідній країні). Це стане темою наших розмов у ці кілька днів, Хелен буде показувати на все, уже знайоме для неї: турецькі назви вулиць, салат з огірків, що подають у відкритому ресторані, віконну раму у вигляді загостреної арки. Це дивовижно впливало й на мене: здавалося, я одночасно бачу Стамбул і Румунію, а коли між нами виникло запитання, чи варто нам їхати власне в Румунію, я відчув, що мене вабило до неї минуле, яке я побачив в очах Хелен. Але я трохи відволікся — це вже пізніший епізод мого життя.

Після спекотної й курної вулиці хол будинку, у якому ми наймали кімнати, видався нам прохолодним. Я з полегшенням впав у крісло, що стояло біля входу, а Хелен домовилася про дві кімнати гарною, але трохи дивною французькою мовою. Хазяйка, вірменка, що любила мандрівників і, як було видно, вивчала їхні мови, теж не знала назви готелю, про який згадував Россі. Мабуть, його вже багато років не було.

Хелен подобалося ладнати справи, міркував я, тоді чому ж не зробити їй приємність? Ми не домовлялися, але між нами була мовчазна угода, що пізніше я оплачу рахунок. Я зняв усі свої заощадження з банківського рахунку — Россі заслуговував того, аби зробити все можливе, навіть якщо я зазнаю краху. Якщо так буде, то додому я повернуся банкрутом. Я знав, що заощадження Хелен як іноземної студентки, мабуть, складалися з нульових цифр. Я вже помітив, що в неї було всього лише два костюми, які вона урізноманітнювала строгими блузами.

— Так, ми візьмемо дві окремі кімнати поруч, — сказала вона вірменці, гарній жінці похилого віку. — Мій брат, — говорила вона французькою, — mon frere ronfle affreusement[6].

— Ronfle? — запитав я з холу.

— Хропиш, — сказала вона грайливо. — Ти хропиш, знаєш про це? У Нью-Йорку я навіть очей не затулила.

— Не стулила, — виправив я.

— Нехай так, — сказала вона, тільки тримай свої двері зачиненими, s'il te plait.

Із хропінням чи без, але нам треба гарненько виспатися й відпочити після подорожі, перед тим як ми розпочнемо діяти далі. Хелен хотіла одразу ж вирушити на пошуки архіву, але я наполіг на тому, щоб ми відпочили й пообідали. Тому тільки пізно ввечері ми подалися по лабіринтах вулиць розглядати квітучі сади й двори.

Россі не згадував назви архіву в листах, а в нашій розмові він називав його «маловідоме сховище матеріалів, засноване султаном Мехмедом II». У своєму листі про дослідження в Стамбулі він додав, що будинок архіву прибудували до мечеті в сімнадцятому сторіччі. Крім цього, ми знали, що він міг бачити Айя-Софію з вікон, знаходячись усередині, а це означало, що в архіві було кілька поверхів, а двері його виходили на вулицю з першого поверху. Я завбачливо спробував знайти інформацію про цей будинок в університетській бібліотеці перед нашим від’їздом, але марно. Я подумав: чому Россі не вказав назву архіву у своїх листах, — це не було схоже на нього, він ніколи не пропускав таких деталей. Напевно, просто не хотів згадувати про це. У моєму портфелі були всі його документи, включаючи список тих джерел, які він знайшов, з тим дивним рядком наприкінці: «Бібліографія, Орден Дракона». Шукати по всьому місту серед величезної кількості мінаретів і куполів джерело напису, зроблене рукою Россі, було пропащою справою, якщо не сказати гірше.

Нам залишалося тільки попрямувати до єдиного відомого об’єкта — собору Айя-Софія, що раніше назвався Великим візантійським собором святої Софії. А коли ми наблизились до нього, не могли втриматися й увійшли всередину. Великі ворота були відчинені, і величезний храм впустив нас разом з іншими туристами, як хвилю в печеру. Тисячу чотириста років, подумав я, пілігримів вабило до неї так само, як і нас. Увійшовши всередину, я повільно просунувся до центру й підвів голову, щоб розглянути це величезне, божественне місце з його знаменитими вигинами куполів і арок. Небесне світло лилося всередину, у верхніх кутах круглі щити рясніли арабською в’яззю, мечеть покривала церкву, а церква покривала руїни давнього світу. Собор тягся своїми арками високо вгору, уособлюючи та заміщаючи собою візантійський космос. Я ледь міг повірити, що був там, — так мене вразило це місце.

Озираючись тієї миті назад, я розумів, що так довго жив у книгах, у вузькому університетському світі, що вони внутрішньо задавили мене. Несподівано у цій візантійській будівлі, в одному з чудес усіх часів, мій дух вирвався з ув’язнення. Тієї миті я зрозумів: що б не відбулося, я більше ніколи не повернуся в колишні рамки. Я хотів іти по життю вперед, тягтися вгору, так само як і цей інтер’єр пнувся вгору й назовні. Моє серце злітало, чого не було раніше, коли я блукав серед голландських купців.

Я подивився на Хелен і побачив, що вона була не менш схвильована: голова піднята, як і моя, через що її темні кучері спадали на комірець блузки, її звичне обличчя, завжди таке замкнуте й цинічне, тепер сяяло ніжним світлом. Я піддався імпульсу і взяв її за руку. Вона схопила мою руку сильно, тією ж впевненою, майже кістлявою хваткою, яку я знав за її потиском. В іншій жінці це могло б видатися жестом слухняності, кокетства, романтичної поступки, але у Хелен це був жест, так само простий і жорстокий, як її погляд або байдужість у спілкуванні. За хвилину вона, здавалось, отямилася, відпустила мою руку, але без ніяковості, і ми пішли вдвох по церкві, захоплюючись кафедрою й блискучим візантійським мармуром. Мені важко було думати про те, що під час нашого перебування в Стамбулі ми могли повернутися в Айя-Софію будь-якої миті, але спочатку треба було знайти архів. Хелен, мабуть, подумала про те саме, як тільки я рушив у бік виходу, вона пішла за мною, і ми продерлися крізь юрбу на вулицю.

— Архів може бути досить далеко звідси, — зауважила Хелен. — Собор святої Софії дуже великий, його можна побачити з будь-якого будинку в цій частині міста, гадаю, навіть з іншого берега Босфору.

— Знаю, нам треба пошукати іншу зачіпку. У листах написано, що будинок архіву був приєднаний до мечеті в сімнадцятому сторіччі.

— У цьому місті повно мечетей.

— Це правда. — Я погортав нашвидкуруч придбаний путівник. — Давайте почнемо із цій — Велика мечеть султанів. Мехмед II і його почет, напевно, іноді молилися тут. Ця мечеть була побудована наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, біля неї цілком логічно було б побудувати бібліотеку, як ви гадаєте?

Хелен погодилася, що варто спробувати, і ми вирушили до неї пішки. По дорозі я знову зазирнув у путівник.

— Послухайте ще оце. Тут пишуть, що «Стамбул» — це візантійське слово, у перекладі означає «місто». Бачите, навіть Оттоманська імперія не могла зруйнувати Константинополь, перейменувала його, але все-таки візантійським ім’ям. Тут пишуть, що Візантійська імперія проіснувала з 333 до 1453 року. Уявіть собі, який довгий і тривалий занепад влади.

Хелен кивнула.

— Неможливо думати про цю частину світу й не згадувати Візантію, — сказала вона похмуро. — Знаєте, у Румунії вона теж повсюди, у кожній церкві, на кожній фресці, у монастирях, навіть на обличчях людей. Я думаю, що там Візантія помітна навіть більше, ніж тут, без цього оттоманського нальоту. — Її обличчя спохмурніло. — Завоювання Константинополя Мехмедом II було однією з найбільших трагедій в історії. Він зруйнував ці стіни своїми гарматними снарядами, а потім направив своїх воїнів грабувати й убивати три дні. Солдати ґвалтували молодих дівчат і хлопців просто на вівтарях, навіть у соборі святої Софії. Вони крали ікони й інші священні скарби, плавили золото й кидали мощі святих на вулиці собакам. До цих подій це було найкрасивіше місто в історії, — сказавши це, вона стиснула руку в кулак.

Я мовчав. Місто справді було дуже гарним: ніжні, багаті кольори, пишні куполи й мінарети — усе було чудове, які б звірства не відбувалися багато років тому. Я починав розуміти, чому та жахлива мить історії так яскраво поставала перед Хелен, але як це стосувалося нашого життя у сьогоденні? Раптом мене вразила одна думка, що, мабуть, я даремно пройшов весь цей шлях у чарівне місце з цією складною жінкою, у пошуках англійця, який, можливо, ще зараз автобусом у Нью-Йорк. Я прогнав цю думку й вирішив трохи пожартувати.

— Як це вийшло, що ви так добре знаєте історію? Я гадав, ви етнограф.

— Так і є, сказала вона серйозно. — Але культуру вивчати неможливо, якщо нічого не знаєш про історію.

— Тоді чому ви не стали істориком? Ви однаково могли б вивчати культуру, як на мене.

— Можливо, — у неї був неприступний вигляд, вона не дивилася мені в очі. — Я хотіла обрати таку галузь науки, якою не займався мій батько.

Велика мечеть, що стояла в золотому вечірньому світлі, була відкрита як для туристів, так і для вірян. Своєю середньою німецькою я поговорив із вартовим біля входу — хлопчаком зі шкірою оливкового кольору і кучерявою головою (як же виглядали насправді ці візантійці?), і він сказав, що всередині немає ніякої бібліотеки, ні архіву, взагалі нічого схожого на це, і до того ж він жодного разу не чув про подібне і не знав, чи є таке в сусідніх мечетях. Ми запитали, чи може він нам щось порадити.

Він задумливо сказав нам, що ми могли б сходити в університет. А щодо маленьких мечетей, то тут їх сотні.

— Уже надто пізно, щоб іти в університет, — сказала Хелен. Вона вивчала путівник. — Завтра ми можемо сходити туди й запитати щодо архіву з часів Мехмеда. Гадаю, це буде найрезультативніший хід. Ходімо подивимось на старі стіни Константинополя. Ми можемо дійти до них звідси.

Я йшов вулицями за Хелен — вона вибирала дорогу, на руках у неї були рукавички, в одній руці путівник, а через другу перекинута маленька чорна сумочка. Повз нас проїжджали велосипеди, миготіли турецькі халати й західний одяг, іноземні машини спритно обминали візки з кіньми. Куди б я не подивився, я бачив чоловіків у темних жилетках і маленьких в’язаних капелюшках, жінок у яскравих довгих сукнях і шароварах, голови яких були замотані шарфами. У руках вони несли сумки з покупками й кошики, мішки з одягом, курок у клітках, хліб і квіти. На вулицях вирувало життя, як і, мабуть, шістнадцять століть тому. Цими вулицями почет ніс римських імператорів-християн, обабіч ішли священики, процесія рухалася з палацу в церкву, щоб прийняти святе причастя. Вони були сильними правителями, великими заступниками мистецтва, будівництва, теології. Але деякі з них були жахливими: різали придворних і виколювали очі членам родини — все це було римською традицією. Саме цим політики Візантії згубили себе. Можливо, не дивно, що в такому місці з’явився один чи навіть двоє вампірів.

Хелен зупинилася навпроти високої, дещо поруйнованої кам’яної споруди, біля підніжжя якої тулилися магазини, а з боків впивалися корінням у землю фігові дерева. Безхмарне небо здавалося мідним над зубчастою стіною.

— Подивіться, що залишилося від стін Константинополя, — сказала вона тихо. — Тепер видно, якими могутніми вони були до нападу. Книга говорить, що в ті дні море підступило до самого порога, тож імператор міг сідати в човен просто з палацу. А ген там ота стіна була частиною іподрому.

Коли ми стояли й розглядали все це, я раптом зрозумів, що знову забув про Россі на цілих десять хвилин.

— Давайте повечеряємо, — запропонував я. — Уже пішло на восьму, нам треба повернутися сьогодні раніше. Я рішуче налаштований на те, щоб завтра знайти архів.

Хелен кивнула, і ми спокійно пішли назад через саме серце старого міста.

Біля нашого пансіону ми знайшли ресторан, декорований усередині мідними вазами й гарним кахлем. Сівши за стіл, що стояв навпроти аркового вікна без шибок, ми спостерігали за людьми, які проходили повз нас. Очікуючи вечерю, я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром у Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона злісно розсміялася.

— Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, — сказала вона.

Офіціант приніс нам скибки хліба, тарілку з нарізаними й заправленими кефіром огірками і міцний чай у склянках. Ми їли з апетитом, бо дуже втомилися за день, і саме тоді, коли ми зібралися перейти до смаженої курки на дерев’яному рожні, чоловік із сивими вусами й кучмою сивого волосся в акуратному сірому костюмі зайшов у ресторан і роззирнувся довкола. Він сів за сусідній столик і поклав книгу поруч із тарілкою. Замовив їжу турецькою, а потім, схоже, ми йому сподобалися, бо він нахилився до нас і посміхнувся.

— Вам подобається наша національна кухня? — спитав він з акцентом, але чудовою англійською.

— Авжеж, — відповів я, здивований. — Дуже подобається.

— Дозвольте відгадати, — продовжив він розмову, повертаючи до мене своє гарне, ніжне обличчя. — Ви не з Англії. Америка?

— Так, — сказав я. Хелен мовчала, вона розрізала курку і з підозрою дивилася на нашого сусіда.

— Так, правда, як добре. Ви оглядаєте визначні пам’ятки нашого міста?

— Саме так, — відповів я, бажаючи, щоб Хелен хоча б набрала дружнього вигляду: ворожість може виявитися підозрілою.

— Ласкаво просимо в Стамбул! — сказав він і дуже приємно посміхнувся, підняв свій келих і випив за нас. Я відповів йому тим самим, і він засяяв. — Вибачте незнайомцеві за питання, але що вам найбільше подобається тут?

— Важко відповісти… — Мені подобалася його обличчя, було неможливо відповісти йому нещиро. — Найбільше мене вражає те, як Схід і Захід змішалися в одному місті.

— Мудре спостереження, юначе, — сказав він спокійно, витираючи вуса великою білою серветкою. — Ця суміш — наше багатство й наше прокляття. У мене є колеги, які все своє життя вивчають Стамбул, тож вони кажуть, що в них завжди бракуватиме часу на те, щоб дослідити все місто, хоча вони тут живуть. Це неймовірне місце.

— Яка ваша професія? — запитав я із цікавості, незважаючи на те що Хелен будь-якої миті могла наступити мені на ногу під столом.

— Я професор Стамбульського університету, — сказав він тим самим гордим голосом.

— О, як мені пощастило! — вигукнув я. — Ми…

Раптом Хелен наступила мені на ногу. Вона носила туфлі-човники, як і всі жінки в ті часи, з досить гострим підбором.

— Ми дуже раді з вами познайомитися! — закінчив я. — Що ви викладаєте?

— Моя спеціальність — шекспірознавство, — сказав наш новий друг, акуратно накладаючи салат із миски навпроти. — Я викладаю англійську літературу в аспірантурі. Наші аспіранти дуже старанні, мушу зауважити.

— Як чудово, — сказав я. — Я й сам аспірант, але історик, навчаюся в Сполучених Штатах.

— Дуже гарна спеціальність, — промовив він серйозно. — Вас багато що зацікавить у Стамбулі. Як називається ваш університет?

Я назвав, а Хелен у цей час повністю заглибилася у вечерю.

— Чудовий університет. Я чув про нього, — відзначив професор. Він відпив зі склянки й поплескав по книзі поруч із тарілкою. — О! — вигукнув він нарешті. — Чому б вам не зайти до нас в університет, поки ви в Стамбулі? Це теж дуже давній навчальний заклад, я був би радий показати його вам і вашій дружині.

З боку Хелен почулося пирхання, і я поспішив відповісти замість неї.

— Моя сестра… вона моя сестра.

— О, вибачте. — Учений-шекспірознавець схилився перед Хелен над столом. — Я доктор Тургут Бора, до ваших послуг.

Ми відрекомендувалися… тобто я відрекомендував нас, тому що Хелен уперто зберігала мовчання. Я відразу зрозумів: їй не сподобалося, що я назвався своїм справжнім ім’ям, тому я швидко назвав її Сміт, і від такої моєї дурної мудрості вона ще більше насупилася. Ми потисли один одному руки, і нам більше нічого не залишалося робити, як запросити його за наш столик.

Він чемно відмовився, але за хвилину сів поруч із нами, переніс салат і склянку, яку він одразу ж підняв.

— Пропоную тост за вас, і ласкаво просимо до нашого міста, — проголосив він. — Черіо!

Навіть Хелен злегка посміхнулася, хоча вона все ще не вимовила ані слова.

— Вибачте мені мою необачність, — сказав Тургут, ніби відчувши її ворожість. — Мені дуже рідко випадає нагода потренуватися в англійській із носіями мови.

Він ще не помітив, що вона не була носієм мови, хоча він може цього й не помітити, подумав я, тому що вона не вимовить жодного слова.

— Чому ви вирішили спеціалізуватися на Шекспірі? — запитав я, коли ми знову взялися за вечерю.

— Ой! — стиха зітхнув Тургут. — Це дивна історія. Моя мати була дуже незвичайною жінкою, прекрасною жінкою, вона дуже любила мови, так само як і механіку. Вона вчилася в університеті у Римі, де й познайомилася з моїм батьком. Він, чарівний мужчина, вивчав італійський Ренесанс, але мав особливу пристрасть до…

На найцікавішому місці нас перервала молода жінка, яка вдивлялася в наше візерунчасте вікно з вулиці. Хоча я жодного разу не бачив таких жінок у житті, тільки на картинах, я прийняв її за циганку: у неї була темна шкіра, гострі риси обличчя, яскравий одяг та чорне, нерівно обрізане навколо проникливих чорних очей волосся. На вигляд їй було п’ятнадцять, а може, сорок років, з її худого обличчя було неможливо вгадати вік. У руках вона тримала букет із жовтих та червоних квітів і, очевидно, хотіла, щоб ми його купили. Вона простягнула через стіл квіти й стала щось кричати, я не міг зрозуміти жодного слова. На обличчі в Хелен я про — читав відразу, Тургут почав дратуватися, але жінка все одно продовжувала. Я вже зібрався дістати гаманець і подарувати турецький букет Хелен (заради сміху, звичайно ж), як раптом циганка накинулася на неї, тичучи пальцями, і щось зашипіла. Тургут оторопів, а Хелен, завжди така безстрашна, відхилилася назад.

Це, схоже, змусило Тургута отямитися, він підвівся і з обуренням почав сварити циганку. Було не важко зрозуміти його тон і жести, якими він «просив» її забиратися геть. Вона подивилася на всіх нас і зникла серед інших перехожих так само раптово, як і з’явилася. Тургут знову сів і широко розкритими очима подивився на Хелен. За хвилину він, порившись у кишені піджака, дістав звідти маленький предмет і поклав його поруч із її тарілкою. Це був плаский блакитний камінчик приблизно два з половиною сантиметри завдовжки з світло-блакитною плямою та білою цяточкою в її центрі, камінь був схожий на око. Хелен сполотніла, коли побачила цей камінь, а потім, ніби піддавшись інстинкту, торкнулася його вказівним пальцем.

— Що тут відбувається? — я ніяк не міг второпати. Я почувався не на своєму місці, немов чужоземець серед тубільців.

— Що вона сказала? — уперше за весь час звернулася Хелен до Тургута. — Вона говорила турецькою чи циганською мовою? Я не зрозуміла її.

Наш новий друг зам’явся: він, схоже, не хотів повторювати слова цієї жінки.

— Турецькою, — промурмотів він. — Може, я вчиню не дуже шляхетно, якщо повторю вам. Вона говорила дуже брутальні слова, — він зацікавлено дивився на Хелен, але в погляді його був якийсь страх. — Вона вжила слово, яке я не перекладатиму, — почав він повільно пояснювати. — А потім вона сказала: «Геть звідси, румунська дочко вовків. Ти й твій друг принесли прокляття вампірів у наше місто».

У Хелен стали блідими навіть губи, а я ледь здолав бажання взяти її за руку.

— Це збіг, — заспокійливо сказав я їй.

Вона кинула на мене погляд, ніби підказуючи, що я надто багато говорю в присутності професора.

Тургут дивився то на мене, то на Хелен.

— Усе це справді дивно, любі друзі, — сказав він. — Гадаю, нам треба буде ще раз зустрітися й поговорити без цієї метушні.

Я майже заснула в кріслі потяга, незважаючи на надзвичайний інтерес до історії батька, вперше я читала до пізньої ночі й тому дуже стомилася. Почуття нереальності опустилося на мене в сонячному купе, я відвернулася й почала дивитись у вікно на сільські пейзажі Голландії, які пролітали мимо. Ми проїжджали міста й села, за вікнами потяга залишалося багато городів, які дихали зеленню під хмарним небом, невеличких садів, у яких тисячі людей займалися своїми справами, будинків, обернених тильним боком до залізниці Поля були чудового зеленого кольору — такого зеленого, котрий починається в Голландії ранньої весни й триває майже до першого снігу, таку зелень живить вологість повітря й землі, а також вода, що блищить, куди не глянь. Ми давно проїхали широкий район каналів та мостів і вже перебували серед корів та пасовиськ. Незабаром ми будемо в Бельгії, і, як я вже знала з власного досвіду, її можна буде повністю пропустити, заснувши на короткий час.

Я міцно тримала листи, але очі починали стулятися. Приємна жінка навпроти мене вже дрімала з журналом у руках. Мої очі заплющилися буквально на секунду, як раптом двері нашого купе широко відчинилися. Пролунав голос людини, що задихалася, і довготелеса постать протиснулася між мною й моїм денним сном.

— Ну, заради всього святого! Я так і думав. Я всі вагони обійшов!

Це був Барлі. Витираючи чоло, він кричав на мене.

Розділ 26

Барлі гнівався, я не могла звинувачувати його за це, та оскільки такий поворот подій був дуже неприємним для мене, я теж розгнівалася. Але ще більше я розлютилася, коли досада змінилася таємним почуттям полегшення. До того як побачила Барлі, я не розуміла, якою самотньою була в цьому потязі, їдучи назустріч невідомості, можливо, я була б ще більш самотньою через неможливість знайти свого батька або коли я втрачу його назавжди. Усього лише кілька днів тому Барлі був для мене незнайомцем, а зараз його обличчя було для мене близьким і знайомим.

Хоча тієї миті він усе ще кричав:

— Куди це в біса ти зібралася? Ти змусила мене добряче побігати. Що ти вигадала цього разу?

Я пропустила останнє питання повз вуха.

— Я не хотіла змушувати тебе хвилюватися, Барлі. Я думала, що ти поїхав на пором і ніколи про це не довідаєшся.

— Так, повернуся до майстра Джеймса, скажу йому, що ти в безпеці в Амстердамі, а мені там скажуть, що ти зникла. О, тоді я матиму добру репутацію.

Він опустився на сидіння поруч зі мною, склав руки на грудях і схрестив ноги. Він мав при собі маленьку валізу, а волосся на голові було скуйовджене.

— Що на тебе найшло?

— Навіщо ти стежив за мною? — припустила я.

— Пором затримався через поломку. — Зараз, здавалося, він не міг стримати посмішки. — Я був голодний, як пес, тому повернувся на кілька кварталів назад, купив собі тістечок і чаю. Раптом я побачив, як ти йдеш вулицею в іншому напрямку, але не був у цьому впевнений, тож вирішив, що все це вигадав, ну знаєш, як воно буває, тому залишився й купив сніданок. Але потім совість почала мене гризти: адже якщо це ти, тоді в мене будуть великі проблеми. Я поспішив у той самий бік, побачив вокзал, а потім — як ти сідаєш на потяг. Я думав, у мене буде серцевий напад, — він знову сердито поглянув на мене. — Ти завдала мені досить багато турбот цим ранком. Я побіг, купив квиток, у мене ледь вистачило гульденів на нього, а потім по всьому потягу шукав тебе. — Він подивився у вікно, а потім на пачку конвертів у моїй руці. — Ти не хочеш пояснити мені, чому опинилася тут, у паризькому експресі, замість того щоб бути в школі?

Що мені залишалося робити?

— Вибач, Барлі, — сказала я, затинаючись. — У мене й гадки не було втягувати тебе у це, я справді думала, що ти вже давно в дорозі назад і можеш повернутися до майстера Джеймса із чистою совістю. Я не хотіла завдати тобі неприємностей.

— Так? — він явно чекав продовження. — Тому ти просто вирішила трохи погуляти в Парижі замість того, щоб бути на уроці історії?

— Ну… — почала я, зволікаючи час. — Батько надіслав мені телеграму, у якій говорив, що в нього все гаразд і що я можу приїхати до нього на кілька днів.

Барлі помовчав.

— Вибач, але так щось нічого не виходить. Якби ти одержала телеграму, вона б надійшла вчора ввечері, і я б про це довідався. І чому ти думала, що в батька може бути щось негаразд? Я думав, він просто виїхав у справах. Що це ти читаєш?

— Це довга історія, — повільно промовила я. — Я знаю, що ти й так вважаєш мене дивною…

— Ти до неподобства дивна, — сердито вставив Барлі. — Але буде краще, якщо ти мені розповіси про те, що замислила. У тебе є час до того, як ми висадимося в Брюсселі. Там ми пересядемо на потяг назад до Амстердама.

— Ні! — я не хотіла так крикнути. Дама напроти нас спокійно собі спала, і я притишила голос. — Мені треба їхати до Парижа. Зі мною буде все гаразд. Ти можеш зійти з потяга, якщо хочеш, і бути в Лондоні вже ввечері.

— Зійти з потяга? Ага! Це означає, що ти не збираєшся виходити на наступній станції? Як далеко йде цей потяг?

— Він насправді іде до Парижа…

Він склав руки на грудях і знову чекав продовження. Він був гірший за мого батька, можливо, він навіть гірший від професора Россі. На мить я уявила, як Барлі стоїть у класній кімнаті, руки схрещені на грудях, очі нещадно сканують безпорадних студентів, голос підвищений: «І що зрештою веде Мілтона до жахливих висновків про падіння Сатани? Хтось прочитав про це?»

До горла підкотився клубок.

— Це довга історія, — промимрила я знову, ще більше затинаючись.

— У нас є час, — сказав Барлі.

За маленьким столиком у ресторані Хелен, Тургут і я перезирнулись. Я відчув, що ми були чимось схожі. Можливо, щоб приховати ніяковість, Хелен підняла круглий блакитний камінчик, який Тургут поклав поруч із її тарілкою, і простягнула його мені.

— Це давній символ, — сказала вона. — Талісман проти злого ока.

Я взяв його, відчув вагу, гладку поверхню й тепло від її рук, а потім поклав його на стіл.

Тургута було важко заплутати.

— Мадам, ви з Румунії? — спитав він, але Хелен мовчала. — Якщо це правда, ви маєте бути обережні, — він трохи понизив голос. — Поліція може зацікавитись вами. Наша країна не в дружніх стосунках із Румунією.

— Я знаю, — озвалась вона холодно.

— Але як про це довідалася циганка? — Тургут насупився. — Ви ж не розмовляли з нею.

— Не знаю. — Хелен безпорадно знизала плечима.

Тургут похитав головою.

— Люди кажуть, що в циганок є дар прозирання в майбутнє. Я ніколи в це не вірив, але… — він замовк і витер вуса серветкою. — Як дивно, що вона заговорила про вампірів.

— Хіба? — відповіла Хелен. — Вона, мабуть, несповна розуму, циганки всі божевільні.

— Можливо, можливо, — Тургут мовчав. — Хоча мені її слова здалися дуже дивними, тому що це моя друга спеціальність.

— Циганки? — перепитав я.

— Ні, боронь Боже, — вампіри. — Ми з Хелен уп’ялися на нього, намагаючись не зустрічатися очима. — Шекспіром я заробляю на прожиток, а вампіри — це моє захоплення. У нас тут багато давніх легенд про вампірів.

— Насправді… о!., турецькі легенди? — запитав я здивовано.

— О, ці легенди беруть початок у Єгипті, любі колеги. Але тут, у Стамбулі, наприклад, існує легенда, що найкровожерливіші імператори Візантії були вампірами, деякі з них вважали, що християнські обряди сприяли тому, щоб вони випивали кров зі смертних. Я не вірю в це і гадаю, що подібне могло початися пізніше.

— А… — я не хотів виявляти надто великої цікавості, скоріше я побоювався, що Хелен може наступити мені на ногу під столом, а не через те, що Тургут міг мати зв’язок із силами зла. Але й Хелен теж пильно дивилась на нього. — Як щодо легенди про Дракулу? Ви чули про нього?

— Чув про нього? — пирхнув Тургут. Його темні очі блиснули, і він зім’яв серветку. — Ви знаєте про те, що Дракула був реальною людиною, знаменною постаттю в історії? До речі, ваш земляк, мадам, — він нахилився до Хелен. — Він був князем, правителем у західній частині Карпат у п’ятнадцятому сторіччі. Його, ви знаєте, не дуже любили.

Ми з Хелен кивнули — не могли втриматися. Принаймні, я не міг, а її, здавалося, так зацікавили слова Тургута, що вона не могла нічого із собою вдіяти. Вона трохи нахилилася вперед і слухала, при цьому її очі сяяли так само в темряві, як і його. Рум’янець проступив під її звичайною блідістю. Це був один із тих багатьох моментів, коли я помічав, навіть будучи зануреним у розмову, що краса раптово осявала її досить суворий вираз обличчя, вона ніби світилася зсередини.

— Ну, — Тургут, здавалося, насолоджувався розповіддю на свою тему. — Я не хочу набридати вам, але в мене є теорія, що Дракула відіграв дуже важливу роль в історії Стамбула. Мало хто знає про те, що коли він був маленьким хлопчиком, його тримали заручником у султана Мехмеда II в Галліполі, а потім далі на схід, в Анатолії. Його власний батько віддав його батькові Мехмеда, султанові Мураду II як викуп за переговори. Дракула пробув у нього з 1442 до 1448 року. Батько Дракули явно не був джентльменом, — посміхнувся Тургут. — Солдати, які охороняли хлопчика Дракулу, були майстрами в катуваннях, і він, напевно, чимало дізнався, спостерігаючи за ними. Але, шановні добродії, — він, здавалося, на мить забув, що Хелен — дівчина, — у мене є своя теорія про те, що він теж залишив на них свій слід.

— Що ви маєте на увазі? — у мене перехопило подих.

— Відтоді існують записи про вампірів у Стамбулі. Це моя точка зору, вона все ще не опублікована, на жаль, і я не можу довести її, але існує припущення, що першими жертвами Дракули стали оттомани, можливо, навіть вартові, які були його друзями. Гадаю, він залишив після себе заразу в нашій імперії, а потім її перенесли в Константинополь разом із Завойовником.

Ми дивилися на нього й не могли вимовити жодного слова. До мене раптом дійшло, що за легендою лише мертві могли стати вампірами. Чи означало це те, що Влад Дракула був убитий у Малій Азії й став живим мерцем ще тоді, юнаком, а може, дуже рано в ньому з’явилася пристрасть до порочності і він розвив схильність до неї в інших людях? Я нагадав собі, що треба потім запитати Тургута про це, якщо ми ближче з ним познайомимось.

— Це дивне хобі, знаєте, — Тургут знову посміхнувся своєю щирою посмішкою. — Пробачте, що набридаю вам. Моя дружина запевняє, що я нестерпний. — Перш ніж відпити зі своєї склянки, він знову злегка підніс її. — Але небо буде мені свідком, у мене є один доказ! У мене є доказ того, що султани боялися його як вампіра! — він показав на стелю.

— Доказ? — промурмотів я.

— Так! Кілька років тому я знайшов його. Один султан так зацікавився Владом Дракулою, що почав збирати його документи й особисті речі після смерті Дракули у Валахії. У своїй країні Дракула вбив багатьох турецьких солдатів, і наш султан ненавидів його за це, але не тільки тому він заснував цей архів. Ні! Султан навіть написав листа паші Валахії 1478 року із проханням надіслати йому всі писемні джерела про Влада Дракулу. Навіщо? Він сказав, що збирається створити бібліотеку, що буде боротися зі злом, яке Дракула поширив по місту після своєї смерті. Бачите, навіщо султанові було боятися Дракулу після того, як той уже помер, коли б він не вірив у те, що той міг повернутися? Я знайшов копію листа, що написав йому паша. — Він ударив кулаком по столі й посміхнувся нам: — Я навіть знайшов бібліотеку, яку він заснував, аби боротися зі злом.

Ми з Хелен сиділи не рухаючись. Збіг був неймовірно дивним. Нарешті я запитав:

— Професоре, чи була це колекція, зібрана султаном Мехмедом II?

Цього разу вже він уп’явся в нас очима.

— Ви й справді гарний історик. Вас цікавить цей період історії?

— Навіть дуже, — сказав я. — Ми хотіли б… я хотів би подивитись на той архів, що ви знайшли.

— Звичайно, — сказав він, — із превеликим задоволенням. Я покажу вам. Моя дружина буде здивована, коли довідається, що цей архів захотів побачити ще хтось. — Тургут посміхнувся. — Але, на жаль, гарним будинок, у якому колись усе це зберігалося, було знесено, щоб побудувати офіс для міністерства транспорту, це сталося вісім років тому. Це був чудовий невеликий будинок поруч із Блакитною мечеттю в старому центрі міста. Яка ганьба!

Я відчув, як кров відлила від обличчя. Так ось чому ми ніяк не могли знайти архів Россі!

— Але як же документи?

— Не турбуйтесь, добродію. Я сам запевнив їх у тому, що документи слід передати Національній бібліотеці, навіть якщо ніхто більше не цікавиться ними так, як я. — Щось похмуре промайнуло в його обличчі, уперше після того, як він прогнав циганку. — У нашому місті усе ще є те зло, з яким треба боротися, як і всюди. Він подивився на нас. — Якщо вам подобаються старі загадки, я з радістю відведу вас туди завтра. Зараз там, звісно, зачинено, уже вечір. Я добре знаю бібліотекаря, який дозволить вам розглянути колекцію.

— Дуже вам вдячний, — я не насмілювався подивитися на Хелен. — Але чому ви вирішили зайнятися цією незвичайною темою?

— Це довга історія, — серйозним тоном відповів Тургут. — Я не можу дуже набридати вам.

— Ви нам зовсім не набридли, — наполягав я.

— Ви дуже добрі.

Він сидів мовчки кілька хвилин, потираючи виделку великим і вказівним пальцями. За стінами нашого цегельного алькова сигналили машини, на багатолюдних вулицях крутились велосипеди, пішоходи, які проходили повз нас, були схожі на героїв із п’єси, жінки у вільних візерунчастих спідницях, шалях і з брязкотливими золотими сережками або ж у чорному вбранні з рудим волоссям, чоловіки в західних костюмах, краватках і білих сорочках. Запах свіжого, солоного повітря дійшов до нашого стола. Я уявив, як кораблі з усієї Євразії привозять дарунки в саме серце імперії, спочатку християнської, а потім мусульманської, вони пристають до міста, стіни якого спускаються до самого моря. Обросла лісом цитадель Влада Дракули, з варварськими ритуалами й жорстокістю, і справді здавалася далекою від цього давнього, космополітичного світу. Не дивно, що він ненавидів турків, а вони його, подумав я. Все-таки в турків Стамбула, з їхніми виробами із золота, міді й шовку, базарами, книгарнями й міріадами молитовень, було значно більше спільного із християнською Візантією, яку вони завоювали, ніж у Влада, який чинив їм відкриту непокору. Якщо розглядати його із цього осередку культури, Влад здавався неотесаним розбійником, провінційним чудовиськом, середньовічним наймитом. Я згадай його зображення з енциклопедії, що бачив удома — елегантне, улесливе обличчя й вуса. Парадокс!

Я замислився, згадавши це зображення, коли Тургут знову заговорив.

— Скажіть мені, друзі, чому ви зацікавилися Дракулою? — він повернувся й уважно подивився на нас, ввічливо (чи підозріло?) посміхаючись.

Я подивився на Хелен.

— Річ у тім, що я вивчаю історію Європи п’ятнадцятого сторіччя, я цікавлюся цим для розширення теми дисертації. — Сказав я й одразу ж відчув докори сумління за свою нещирість і за те, що ця неправда може цілком виявитися правдою. Хтозна, коли я знову працюватиму над своєю дисертацією, подумав я, і навряд мені треба буде розширювати тему. — А ви? — не відпускав його я. — Як ви перескочили від Шекспіра до вампірів?

Тургут посміхнувся сумно, як мені здалося, а його безпосередня відвертість турбувала мене ще більше.

— Це дуже дивна історія, вона сталася багато років тому Бачте, я працював над своєю другою книгою про Шекспіра, над трагедіями. Я щодня працював у невеликій, як ви називаєте, кабінці в англійському відділі нашої бібліотеки. Одного разу я знайшов книгу, якої ніколи не бачив там раніше. — Він знову подивився на мене й сумно посміхнувся. Кров у моїх жилах уже похолола. — Ця книга не була схожа на жодну з тих, які я читав, — порожня книга, дуже стара, із драконом посередині й словом «DRAKULYA». До цього я ніколи не чув про Дракулу. Але зображення було дуже дивне й сильне. Тоді я подумав, що мушу довідатися, що це таке. Тому я намагався вивчити все.

Хелен сиділа напроти мене нерухомо, немов застигла, але після цих слів стрепенулася й тихо спитала:

— Все?

Ми з Барлі під’їжджали до Брюсселя. Я дуже довго (хоча, може, це тривало лише кілька хвилин) розповідала Барлі якомога простіше й зрозуміліше про те, що дізналася від батька про його досвід у студентські роки. Барлі дивився повз мене у вікно на бельгійські будинки й сади, які виглядали сумними на тлі вкритого хмарами неба. Ми бачили, як самотній сонячний промінь блищить на шпилі церкви або на заводській трубі, коли ми наближалися до Брюсселя. Жінка з Голландії тихенько хропіла, журнал валявся на підлозі біля її ніг.

Я вже збиралася почати описувати недавнє нездужання батька, його хворобливу блідість і дивну поведінку, як Барлі раптом обернувся до мене.

— Це дивно, навіть жахливо, — сказав він. — Не знаю, чому я мушу вірити в цю дику історію, але я вірю. Хочу, принаймні. — Мене вразило те, що раніше я ніколи не бачила його серйозним, а тільки веселим, стриманим, роздратованим. Його очі, блакитні як небо, звузилися ще дужче. — Але ще дивніше те, що вся ця історія нагадує мені про щось.

— Про що? — у мене голова пішла обертом від того, що він явно повірив у мою історію.

— Це дуже дивна річ. Я навіть не можу визначити. Це якось стосується майстера Джеймса. Але що це?

Розділ 27

Барлі сидів замислений у купе, обпершись підборіддям об руку та марно намагаючись згадати щось про майстера Джеймса. Нарешті він поглянув на мене, і я була вражена красою його вузького рум’яного обличчя, коли він був серйозним. Без цієї веселості його обличчя було схоже на лице ангела або ченця в нортумберлендському монастирі. Я думала над цими порівняннями, але зрозуміла їх трохи пізніше.

— Ну, — сказав він нарешті, — наскільки я розумію, у нас є два варіанти: або ти божевільна (тоді мені треба залишатися з тобою й повернути тебе додому в безпеці), або ти не божевільна (у такому разі ти наражаєшся на великі неприємності, і я все одно буду з тобою). Мені треба бути завтра на лекції, але я щось придумаю, аби владнати це, — він зітхнув, поглянувши на мене, й знову відхилився на сидінні. — Наскільки я зрозумів, Париж — це не кінцевий твій пункт. Чи не могла б ти розповісти мені, куди ти вирушиш після того, як ми приїдемо?

Якби професор Бора дав кожному з нас ляпаса, поки ми сиділи за столом у затишному ресторані в Стамбулі, це шокувало б нас менше, ніж розповідь про своє «оригінальне хобі». Але все одно це було те саме, що й сильний ляпас, — ми прокинулися повністю. Акліматизація минула і разом із нею почуття безнадії з приводу того, що мені не пощастить знайти могилу Дракули. Ми опинилися в потрібному місці. Можливо (раптом моє серце підскочило не тільки від одного сподівання), могила Дракули була в Туреччині.

Це ніколи не спадало мені на думку, але зараз я думав про те, що це можливо. Зрештою, прибічник Дракули застерігав Роса. Може, живий мрець охороняє не тільки архів, але й могилу? Чи може присутність вампірів, про яку щойно сказав Тургут, бути доказом того, що Дракула все ще перебуває в цьому місті? Я перебирав у пам’яті історії та легенди, що ми вже знали про кар’єру і легенду Влада Проколюючого.

Якщо він молодим перебував тут у в’язниці, чи міг він повернутися сюди після смерті, у місце, де його навчили катувань? У нього могла бути ностальгія до цього місця, як у людей, які, коли виходять на пенсію, повертаються в ті місця, де вони виросли. І якщо можна довіряти роману Стокера, де йдеться про звички вампіра, то цей демон міг змінювати місце перебування, улаштовуючи собі могилу там, де йому подобалося (за книгою, він переїхав у труні в Англію). Чому ж тоді він не міг переїхати до Стамбула, з’являючись після смерті вночі у вигляді смертної людини в самому серці імперії, через війська якої настала його смерть? Зрештою, це було б гідною помстою оттоманам.

Але поки я не міг поставити Тургуту жодного з цих питань. Ми тільки-но познайомилися з цим чоловіком, і я не знав, чи можемо ми довіряти йому. Здавалося, він був щирим, але його раптова поява за нашим столом із його «хобі» була надто дивною, щоб спокійно прийняти його. Він розмовляв із Хелен, а вона, нарешті, відповідала йому.

— Ні, мадам, я не знаю «всього», що стосується історії Дракули. Правду кажучи, мої знання далеко не вичерпні. Але я підозрюю, що він мав і має величезний вплив на наше місто, жахливий вплив, через це я і продовжую пошуки. А ви, друзі мої? — він подивився на нас проникливим поглядом. — Ви самі, здається, не менш зацікавлені в цій темі. Про що саме ваша дисертація, юначе?

— Про голландських купців сімнадцятого сторіччя, — відповів я непереконливо. Принаймні, мені мій тон здався непереконливим, і я починав думати про те, що, може, ця тема була якимось безглуздим старанням. Голландські купці, раз на те пішло, не перебираються зі сторіччя в сторіччя, атакуючи людей і крадучи їхні безсмертні душі.

— Он воно як! — Тургут, здавалося, був здивований. — Тоді, — сказав він нарешті, — якщо ви також зацікавлені в історії Стамбула, ви можете піти завтра вранці зі мною, щоб подивитися колекцію султана Мехмеда. Він був чудовим старим тираном, зібрав багато цікавих речей на додаток до моїх улюблених документів. Ну, а тепер мені час іти додому, до дружини, інакше вона буде на межі розірвання шлюбу через те, що я спізнююся, — він посміхнувся, ніби він був у захваті від такої поведінки дружини, а не навпаки. — Вона, звичайно ж, захоче запросити вас завтра на обід, я теж хотів би вас бачити у нас на гостині.

Я замислився: турецькі дружини, напевно, усі такі ж покірливі, як одаліски у гаремах із легенд. Або ж він хоче сказати про те, що його дружина так само гостинна, як і він? Я очікував, що Хелен щось заперечить, але вона мовчки спостерігала за нами.

— Отже, друзі мої, — Тургут почав збиратися, витяг гроші хтозна-звідки, як мені здалося, і поклав їх поруч зі своєю тарілкою. Потім підніс келих востаннє й допив свій чай. — Адью, до завтра!

— Де ми зустрінемося з вами? — зупинив я його.

— О, я прийду сюди по вас. Давайте домовимось на десяту ранку? Добре. Бажаю вам приємного вечора.

Він уклонився й пішов. За хвилину я зрозумів, що він майже нічого не їв, заплатив за всіх нас і залишив нам талісман проти злого ока, що сяяв на білій скатертині посеред стола.

Тієї ночі я спав як убитий після втоми від подорожі і численних вражень. Коли гомін вулиці розбудив мене, вже було пів на сьому. У моїй маленькій кімнаті було похмуро. У перші хвилини після сну, коли свідомість повернулась до мене, я поглянув на білосніжні стіни, прості іноземні меблі, на блискуче дзеркало над умивальником, і незрозуміле почуття хвилювання охопило мене. Я подумав про те, де жив Россі, коли він був у Стамбулі, про його переїзд в інший пансіон. Де це було? Де з його сумок зникли перемальовки дорогоцінних карт? Я пам’ятав усе це так, ніби сам був присутній там або переживав усе це зараз. Але потім я усвідомив, що в кімнаті все було спокійно, на бюро лежала моя валіза, а найважливіше те, що мій портфель; у якому були всі цінні документи, стояв поруч із ліжком, я міг простягнути руку й відчути його. Навіть уві сні я чув, що давня мовчазна книга знаходиться усередині.

Я почув рух у ванній за стіною — Хелен пустила воду. Потім у якусь мить я усвідомив, що це можна вважати підслуховуванням, і мені стало соромно. Щоб сховати свої почуття, я швидко підвівся, налив воду в умивальник у себе в кімнаті, умився й помив руки. У дзеркалі моє обличчя (наскільки молодим я здавався у ті дні навіть самому собі, я просто не можу передати тобі, моя люба доню) було таким, як і завжди. Очі трохи тьмяні після всіх цих утомливих подорожей, але живі. Я намастив волосся, як робили в ті часи, зачесав його назад, і воно стало гладким та блискучим, надягнув м’яті штани й піджак, чисту, але зім’яту сорочку й краватку. Коли я поправляв краватку перед дзеркалом, я почув, як у ванній затихла вода, за хвилину я дістав приладдя для гоління й змусив себе постукати у двері. Не почувши відповіді, я ввійшов. У маленькій кімнаті було добре чути запах Хелен, різкий і дешевий одеколон, який вона, напевно, привезла з дому. Мені починав подобатися цей запах.

На сніданок у ресторані ми пили каву, дуже міцну (її готували в мідному кухлику з довгою ручкою), подавали хліб, солоний сир, оливки та ще турецьку газету, якої ми не могли прочитати. Хелен їла й пила, а я сидів, замислившись і вдихаючи сигаретний дим, що йшов через наш стіл від прилавка офіціанта. Вранці тут було порожньо, лише сонячні промені пробивалися крізь візерунчасті вікна. Гомін ранкового життя наповнював ресторан приємними звуками, за вікнами проходили люди: хто на роботу, а хто вже з ринку з кошиками в руках. Ми, не замислюючись, сіли за столик, який був щонайдалі від вікна.

— Професор тут не з’явиться ще години зо дві, — відзначила Хелен, енергійно розмішуючи цукор у чашці кави. — Що робитимемо?

— Я думав про те, що ми могли б піти в Айя-Софію, — сказав я. — Я знову хочу подивитися на це місце.

— Чому б ні? — погодилась вона. — Я не заперечую побути туристом, поки ми тут. — У неї був свіжий вигляд — вигляд людини, яка відпочила. Я помітив, що вона одягла світло-блакитну блузу із чорним костюмом, це було вперше — досі я її бачив тільки у чорно-білому вбранні. Як завжди, на ній був легкий шарф, що прикривав те місце на шиї, куди її вкусив бібліотекар. У неї залишався іронічний і підозрілий вираз обличчя, але в мене з’явилося таке відчуття (звісно ж, довести я цього не міг), що вона починала звикати до моєї присутності поруч.

На той час, як ми вийшли, на вулицях було повно машин і людей, ми пройшли повз них у саме серце старого міста, а потім до одного з базарів. У кожному ряді була сила покупців: старі жінки в чорному перебирали веселку тонкого текстилю, молоді жінки в яскравому одязі і з покритими головами торгувалися за фрукти, яких я ніколи не бачив, або вивчали таці із золотими прикрасами, старі люди у плетених шапочках на сивуватих чи лисих головах читали газети або розглядали на прилавках вигнуті дерев’яні курильні люльки. У декого з них у руках були молитовні чотки. Куди не кинь оком — скрізь були гарні, мудрі, живі обличчя оливкових кольорів, жести рук, пальці, які на щось показували, сліпучі посмішки, за якими часом відкривалися золоті зуби. Навколо нас лунали крики, наполегливі, самовпевнені, докучливі голоси, іноді сміх.

На обличчі в Хелен була сумна, замислена посмішка, вона озиралася й розглядала всіх цих людей так, ніби вони подобалися їй і водночас ніби вона багато що про них знала. Мені подобалося це місто, але я теж побоювався: у мене було якесь відчуття занепокоєння в людних місцях, яке виникло десь тиждень тому. Я шукав когось у юрбі, озирався через плече, вишукував в обличчях погані чи добрі наміри, навіть часом мені ввижалося, що за мною спостерігають. Це було неприємне почуття, як низька нота посеред гармонії всіх тих жвавих бесід навколо нас, і я запитав себе: чи не те саме відчувала Хелен за своєю цинічною посмішкою? Я також подумав, це почуття було в ній вроджене чи з’явилося внаслідок життя в поліцейській країні.

Який би не був корінь цього почуття, я відчував, що моя настирлива ідея кидає виклик моєму колишньому життю. Тиждень тому я був нормальним американським аспірантом, мене влаштовувала незадоволеність своєю роботою, у глибині душі я насолоджувався добробутом і високими моральними цінностями моєї країни, хоч і вдавав, ніби багато що викликає в мене сумнів. «Холодна війна» втілювалася для мене зараз у розчаруванні Хелен, а в своїх жилах я відчував ще давнішу ворожнечу. Я подумав про те, як Россі ходив по цих вулицях улітку 1930 року до того, як після пригоди в архіві він виїхав зі Стамбула, мій куратор теж був для мене реальним, він був не тільки Россі, якого я знав, він був ще й той, молодий Россі, з його ж листів.

Хелен торкнулася моєї руки й кивнула у бік двох дідусів, які сиділи за маленьким дерев’яним столом.

— Погляньте — ось ваша теорія байдикування на пенсії, — сказала вона. — Тільки дев’ята година ранку, а вони вже грають у шахи. Дивно, що вони не грають у «табла» — це улюблена гра в цій частині світу. Але я гадаю, що для них такою грою є шахи.

У цей час старі тільки почали розставляти фігурки на потертій дерев’яній дошці. Чорні готувалися до битви з білими, коні й тури охороняли королів, вони шикувалися в ряди. «По всьому світі війни організуються таким чином», — подумав я й підійшов, аби зблизька подивитися на гру.

— Ви розумієтесь на шахах? — запитала Хелен.

— Звичайно, — трохи образився я, — я грав у шахи з батьком.

— А… — звук був неприємний, і я надто пізно згадав про те, що в неї не було такого досвіду в дитинстві і що вона зі своїм батьком, принаймні, з його образом, грала зовсім у інші ігри. Але вона заглибилися в історичні думки. — Це не західна гра, ви знаєте? Це давня середньосхідна гра, арабською — скесктаіе, якщо я не помиляюсь, ви так говорите в Англії. «Шах» у перекладі означає «король». Битва королів.

Я спостерігав за тим, як чоловіки почали свою гру, їхні скручені пальці вибирали перших воїнів. Вони обмінювалися жартами, можливо, вони були старими друзями. Я міг би так цілий день простояти, спостерігаючи за ними, але Хелен пішла далі, а я — за нею. Коли ми проходили повз них, чоловіки, здавалося, помітили нас уперше, вони мигцем зиркнули на нас. Ми, мабуть, були схожі на іноземців, хоча обличчя Хелен чудово зливалося з довколишніми обличчями. Я думав про те, як довго вони гратимуть, можливо, весь ранок, і хто ж із них, цікаво, виграє.

Крамниця біля них тільки відчинялася. Насправді це був навіс під фіговим деревом на краю базару. Юнак у білій сорочці й чорних штанах відчиняв двері крамниці й відкривав штори, витягав столи назовні й викладав товар — книги. Вони були розкладені на дерев’яних прилавках, у кошиках на підлозі й акуратно виставлені на полицях усередині.

Я рішуче попрямував до прибавка, молодий власник книгарні привітно кивнув і посміхнувся, здавалося, він міг впізнати бібліофіла, якої б національності той не був. Хелен пішла за мною повільнішим кроком. Ми почали розглядати книги, які були тут як мінімум на десятьох мовах. Багато було написано арабською або сучасною турецькою мовою, деякі грецькою або кирилицею, інші англійською, французькою, німецькою, італійською. Я знайшов книгу на івриті й цілу полицю з латинською класикою. Більшість книг були дешевого друку у простих палітурках, обкладинки порвалися від переходу з одних рук в інші. Там були книги й у нових обкладинках із характерним запахом, було також трохи дуже старих томів, особливо з написаних арабською мовою.

— Візантійці теж любили книги, — прошепотіла Хелен, перегортаючи сторінки книги, схоже, німецької поезії. — Може, вони купували книги саме на цьому місці.

Юнак закінчив усі приготування й підійшов привітати нас.

— Говорите німецькою? Англійською?

— Англійською, — швидко сказав я, оскільки Хелен не відповідала.

— У мене є книги англійською, — сказав він мені із приємною посмішкою. — Немає проблем. — У нього було тонке виразне обличчя, великі зелені очі й довгий ніс. — І газети навіть із Лондона або Нью-Йорка.

Я подякував йому й запитав, чи є в нього старі книги.

— Так, є дуже старі.

Він простягнув мені «Багато шуму через ніщо» видання дев’ятнадцятого сторіччя, що виглядала дешево, у потертій обкладинці. Мені було цікаво, яка бібліотека віддала це видання, а також те, як ця книга пройшла весь шлях, наприклад із Манчестера, і потрапила на це перехрестя давніх світів. Я перегорнув сторінки із ввічливості й повернув книгу.

— Не досить стара? — посміхнувся він.

Хелен дивилась через моє плече, а потім поглянула на годинник. Ми ще не дійшли до Айя-Софії.

— Так, нам час іти, — сказав я.

Молодий продавець чемно уклонився нам, тримаючи книгу в руках. Я на мить затримав на ньому погляд, упізнавши в ньому щось знайоме, але він відвернувся й підійшов до нового покупця, старого, схожого на двох шахістів.

Хелен схопила мене за лікоть, ми пішли геть, попрямувавши повз базар у бік нашого пансіону.

Коли ми ввійшли, в маленькому ресторані було порожньо, але за кілька хвилин на порозі з’явився Тургут, кивнув, посміхнувся й запитав, як ми спали. На ньому, незважаючи на спеку, був вовняний костюм оливкового кольору. Здавалося, він ледве стримував радісне передчуття. Чорне кучеряве волосся він зачесав назад, туфлі сяяли, він поспішив вивести нас із ресторану. Я знову помітив, що він був дуже енергійною людиною, мені подобалося, що в нас такий гід. Збудження дедалі наростало в мені. Папери Россі були у безпеці, у моєму портфелі, і, напевно, за кілька годин я наближусь до суті справи. Незабаром, принаймні, у мене з’явиться можливість порівняти копії документів з оригіналами, які він досліджував так багато років тому.

Ми йшли за Тургутом вулицями, і він пояснював нам, що архів султана Мехмеда знаходився не в головному будинку бібліотеки, але все одно під захистом держави. Зараз він перебував у філії бібліотеки, котра колись була медресе — традиційною ісламською школою. Ататюрк закрив ці школи під час секуляризації країни (відокремлення школи від церкви), тепер у цій конкретній школі зберігалися рідкісні й античні книги Національної бібліотеки, у яких розповідалася історія імперії. Без сумніву, ми знайдемо колекцію султана Мехмеда серед інших книг про століття оттоманської експансії.

Філія бібліотеки виявилась акуратним маленьким будинком. Ми ввійшли в нього з вулиці через оббиті міддю дерев’яні двері. Вікна були прикрашені мармуровими візерунками, крізь них проходило сонячне світло, утворюючи на темній підлозі килим із зірочок та восьмикутників. Тургут показав нам, де ми можемо розписатися — реєстраційна книга лежала біля входу (я помітив, що Хелен залишила нерозбірливий напис), а Тургут поставив свій величний підпис.

Ми пройшли в єдиний зал архіву — велике, тихе приміщення під куполом, прикрашеним зеленою й білою мозаїкою. По всій довжині кімнати стояли поліровані столи, там уже працювали троє чи четверо вчених. Стіни були заставлені не тільки книгами, але й дерев’яними шухлядами і коробками, на стелі висіли вишукані мідні люстри. Бібліотекар, стрункий чоловік п’ятдесяти років із молитовними чотками на зап’ясті, залишив свою роботу, підійшов до нас і потис обидві руки Тургута. Вони поговорили хвилину, я вловив назву нашого університету зі слів Тургута, а потім бібліотекар звернувся до нас турецькою, посміхаючись і вклоняючись.

— Це містер Ерозан. Він запрошує вас у свою бібліотеку, — сказав нам Тургут із задоволеним виглядом. — Він буде до смерті радий допомогти вам, — я мимоволі здригнувся, а Хелен розгублено посміхнулась. — Він зараз же дасть вам документи султана Мехмеда про Орден Дракона. Поки ми будемо його чекати, давайте влаштуємося зручніше.

Ми сіли за один зі столів на безпечній відстані від інших дослідників. Вони поглянули на нас із цікавістю і знову повернулися до своїх робіт. За хвилину містер Ерозан повернувся, несучи в руках велику дерев’яну коробку із замком збоку й арабським написом на кришці.

— Що тут написано? — запитав я в професора.

— О! — він доторкнувся до кришки коробки кінчиками пальців. — Тут написано: «Тут зло»… хм… «тут утримується зло… зберігається. Замкни його ключами святого Корану».

Моє серце підскочило, фрази були дуже схожі на ті, які бачив Россі на загадковій карті і які він прочитав уголос у старому будинку архіву. У листах він не згадував про коробку, але, можливо, він не бачив її, якщо бібліотекар приніс йому тільки документи. Можливо, їх поклали в коробку після того, як Россі побував тут.

— Скільки років цій коробці? — запитав я Тургута.

Він похитав головою.

— Я не знаю, як не знає й мій друг. Оскільки вона зроблена з дерева, я не думаю, що вона така давня, аж із часів Мехмеда. Мій друг сказав мені одного разу, — Тургут посміхнувся містерові Ерозану, а той посміхнувся у відповідь, нічого не розуміючи, — що ці документи поклали в коробку 1930 року для збереження. Він знає це від колишнього бібліотекаря. Мій друг дуже педантична людина.

1930 року! Ми з Хелен перезирнулись. Можливо, на той час Россі вже написав свої листи — грудень 1930 — для того, хто б не був наступним, документи, які він досліджував, сховали в коробку для збереження. Звичайні дерев’яні коробки, мабуть, берегли вміст від мишей і вогкості, але що змусило того бібліотекаря закрити документи про Орден Дракона на замок у коробці й написати священне попередження?

Друг Тургута приніс зв’язки ключів і вставив один у замок. Я ледве не розсміявся, згадуючи наші сучасні каталоги вдома, доступність до тисяч рідкісних книг в університетській бібліотеці. Я ніколи не думав, що під час дослідження доведеться скористатися старим ключем. Він покрутився в замку.

— Ось і все, — мовив стиха бібліотекар і відійшов убік.

Тургут посміхнувся нам — як мені здалося, досить сумно, і підняв кришку.

У потязі Барлі щойно закінчив читати перші два листи мого батька. Мені було боляче бачити їх відкритими в його руках, але я знала, що Барлі радше повірить авторитетному голосу мого батька, ніж моїм розповідям.

— Ти раніше був у Парижі? — запитала я його почасти для того, щоб приховати емоції.

— Можна вважати, що так, — відповів Барлі трохи роздратовано. — Я рік учився там, перш ніж вступив до університету. Моя мати бажала, щоб я краще вивчив французьку. — Я хотіла запитати про його матір, чому вона чекала від сина таких досягнень, а також про те, як це — мати матір, але Барлі знову поринув у лист: — Твій батько, мабуть, дуже гарний лектор, — задумливо сказав він. — Це набагато цікавіше, ніж те, що нам викладають в Оксфорді.

Це була нова царина для мене. Хіба могли лекції в Оксфорді бути нудними? Хіба це можливо? Барлі знав багато такого, про що я хотіла дізнатись, він був немов посланцем із такого великого світу, що я не могла собі навіть уявити. Цього разу мене перервав провідник, що проходив повз наше купе.

— Брюссель! — крикнув він.

Потяг уже сповільнював хід, і за кілька хвилин ми визирали з вікон на вокзал Брюсселя, а в потяг заходили митники. Люди поспішали на потяги, голуби дзьобали крихти на платформі.

Напевно, через те що в мене була таємна любов до голубів, я досить пильно вдивлялася в юрбу і раптово помітила непорушну постать. Це була висока жінка в довгому чорному пальті, вона спокійно стояла на платформі. На голові в неї був чорний шарф, що обрамляв її біле обличчя. Вона стояла надто далеко від мене, я не могла добре розглянути риси її обличчя, але я помітила блиск її чорних очей і неприродно червоні губи (яскрава помада, можливо?). Щось дивне було в її одязі, навколо всі були в міні-спідницях і в черевиках на високій платформі, а на її ногах були вузькі туфлі-човники.

Спочатку саме її тривожність привернула мою увагу до неї й утримувала її ще кілька хвилин після того, як рушив потяг. Вона уважно розглядала вагони. Я мимоволі відсунулась від вікна, і Барлі запитливо подивився на мене. Жінка явно не бачила нас, хоча й зробила крок у наш бік. Потім вона, схоже, передумала й стала розглядати інший потяг, який щойно під’їхав з іншого боку платформи. Щось у її рівній, напруженій спині змусило мене дивитися на неї, поки ми не виїхали зі станції, а потім вона зникла серед юрби людей, ніби й не було її зовсім.

Розділ 28

Я дрімала весь цей час замість Барлі. Прокинувшись, я побачила, що схилилась на нього, голова скотилась на його плече в м’якому темно-синьому светрі. Він дивився у вікно, листи батька акуратно були складені в конверти й лежали на його колінах. Ноги в нього були схрещені, обличчя (не так далеко від мого) повернене до вікна — він спостерігав за пейзажами, які, я вже знала, були краєвидами французьких сіл. Я розплющила очі й побачила його кістляве підборіддя. Опустивши очі, я помітила, як Барлі вільно тримає листи у своїх руках. Я вперше помітила, що він гриз нігті, так само як і я. Я знову заплющила очі, прикидаючись, ніби ще сплю, а його плече діяло так заспокійливо. Потім я подумала: йому, мабуть, не подобається, що я обперлась на нього і обслинила його светр уві сні. Я швидко випросталася. Барлі обернувся й подивився на мене, його очі були повні далеких думок, а може, він задивився на пейзажі за вікном — уже не рівнинні, а пагорбисті скромні картинки французьких селищ. За хвилину він посміхнувся.

Коли піднялася кришка коробки із секретами султана Мехмеда, з неї вирвався запах, який я дуже добре знав. Це був запах дуже старих документів, пергаментного паперу, вікового пилу, сторінок часу, яких давно вже торкнулося тління. Це був ще й запах маленької порожньої книги із драконом у центрі, запах моєї книги. Я ніколи не насмілювався доторкнутися до неї носом і принюхатися, як я таємно робив з іншими старими томами, бо я боявся, мабуть, що там міг бути якийсь огидний запах або ще гірше, якась сила в цьому запаху — наркотик зла, якого я не хотів вдихати.

Тургут акуратно витягав документи з коробки. Кожен був обгорнений пожовклим обгортковим папером, усі розрізнялися формою й розміром. Він обережно розклав їх на столі перед нами.

— Я сам покажу вам ці документи й розповім, що знаю про них, — сказав він. — А потім вам, можливо, захочеться посидіти й подумати над ними?

Так, напевне захочеться, кивнув я, а Тургут розпакував згорток і став акуратно розгортати його перед нашими очима. Це був пергамент, прикріплений до тонких дерев’яних паличок. Це зовсім не було схоже на великі тонкі сторінки й переплетені книги, до яких я звик, вивчаючи світ Рембрандта. Краї пергаменту були оздоблені візерунчастими геометричними фігурами різних кольорів: золотого, синього й темно-червоного. Текст, написаний від руки, на жаль, був написаний арабськими буквами. Я навіть не знаю, на що я очікував: цей документ прийшов із самого серця імперії, у якій говорили оттоманською мовою, а записували його арабськими буквами, до грецької мови там вдавалися лише для того, аби знущатися з візантійців, а до латини — коли штурмували браму Відня.

Тургут прочитав мої думки за моїм обличчям і поспішив пояснити.

— Це, друзі мої, список витрат у війні з Орденом Дракона. Цей документ було написано у місті південніше річки Дунай чиновником, який витрачав там гроші султана, інакше кажучи, це звіт про справи. Бачите, батько Дракули, Влад Дракула, коштував Оттоманській імперії величезної кількості грошей у середині п’ятнадцятого сторіччя. Цей чиновник придбав озброєння й турецькі шаблі для сотні вояків, що охороняли західні кордони Карпат, аби місцеві люди не бунтували, він також купив їм коней, ось, — він показав своїм довгим пальцем у кінець списку, — тут написано, що Влад Дракула дуже дорого їм обійшовся, що він докучлива, огидна людина і на нього довелося витратити більше грошей, ніж розраховував паша. Паша дуже шкодує про це і вболіває, бажає довгого життя Незрівнянному в ім’я Аллаха.

Ми з Хелен перезирнулися, і я подумав, що бачу в її очах такий самий побожний страх, який відчував сам. Цей шматочок історії був так само реальним, як плиткова підлога під нашими ногами або дерев’яний стіл під нашими руками. Люди, з якими все це відбулося, насправді жили, дихали, відчували, думали, а потім померли, як і ми… помремо. Я відвернувся, будучи не в змозі витримати спалах емоцій на її сильному обличчі.

Тургут скрутив згорток і почав розкривати другий пакет, у якому знаходилося ще два згортки.

— Отут лист від паші у Валахії, у якому він обіцяє надсилати султанові Мехмеду будь-які документи про Орден Дракона, які вдасться знайти. А це звіт про торгівлю на Дунаї 1461 року, недалеко від володінь Ордену Дракона. Кордони цього району не були чітко визначені, як ви розумієте, вони постійно змінювалися. Тут список спецій, шовку, коней, які паша повинен був віддати за овечу вовну.

Наступні два згортки виявилися такими ж звітами. Потім Тургут розпакував менший пакет, у якому був плаский шматок пергаменту.

— Карта, — сказав він.

Я мимоволі потягнувся до портфеля, у якому знаходилися начерки Россі й записи, але Хелен непомітно похитала головою. Я розумів її: ми не досить добре знали Тургута, щоб відкривати перед ним усі наші таємниці. Не зараз, вирішив я про себе; зрештою, схоже, він відкрив перед нами всі свої секрети.

— Я ніколи не розумів, що показує ця карта, друзі мої, — сказав нам Тургут. У його голосі чувся жаль, він задумливо погладжував вуса. Я уважно подивився на пергамент і з тремтінням помітив акуратну, хіба що злегка вицвілу версію першої карти, яку змалював Россі — довгі вершини гір, на північ від них звивається річка. — Це не нагадує мені жоден із регіонів, які я вивчав, до того ж неможливо довідатись, як ви кажете, масштаб цієї карти. — Він відклав її убік. — А ось інша карта, що, здається, збільшує частину першої карти, — я знав, я вже бачив усе це, і збудження зросло в мені. — Гадаю, ці гори показують західну частину першої карти, чи ні? — Він зітхнув. — Але більше немає ніякої інформації, до того ж ви бачите, що тут не так уже й багато написів, крім висловів із Корану і якогось дивного напису, одного разу я переклав її, вона звучить так: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його».

Я простягнув руку, щоб зупинити його, але Тургут говорив дуже швидко, він застав мене зненацька.

— Ні! — крикнув я, але було запізно, Тургут здивовано поглянув на мене. Хелен дивилася то на мене, то на Тургута, містер Ерозан в іншому кінці холу відірвався від роботи й теж поглянув на мене. — Пробачте, — прошепотів я. — Просто я дуже захоплений тим, що бачу ці документи. Вони такі… цікаві.

— О, я дуже радий, що ви знаходите їх цікавими. — Серйозне обличчя Тургута просто засяяло. — А ці слова насправді звучать дивно. Від них, ну, знаєте, аж здригаєшся.

Тієї миті у залі почулися кроки. Я нервово обернувся, очікуючи побачити самого Дракулу, як би він не виглядав, але це був усього лише невисокий чоловік у білій кепці і з довгою сивою бородою. Містер Ерозан пішов до дверей, щоб привітати його, а ми повернулися до наших документів. Тургут витяг із шухляди ще один пергамент.

— Це останній документ у цій шухляді, — сказав він. — Я ніколи не міг його зрозуміти. Він позначений у бібліотечному каталозі як бібліографія Ордену Дракона.

Моє серце тенькнуло, і я помітив, як почервоніла Хелен.

— Бібліографія?

— Так, друже мій, — Тургут обережно розклав документ перед нами на столі. Це був старий і досить подертий документ, написаний грецькою дуже акуратним почерком. Верхня частина обтріпалася, ніби колись він був частиною довшого документа, унизу теж було відірвано шматок. На манускрипті не було ніяких орнаментів, тільки акуратно виведені рядки слів. Я зітхнув: ніколи не вивчав грецької, а цей документ міг розшифрувати лише фахівець.

Ніби відчуваючи мою проблему, Тургут дістав записну книжку зі свого портфеля.

— Я попросив перекласти це одного вченого з Візантії, що працює в нашому університеті. Він має чудові знання про їхню мову й документи. Це список літературних творів, хоча багато з них я ніколи не зустрічав раніше. — Він розкрив свій блокнот і вирвав звідти сторінку. Вона була всіяна акуратними записами турецькою. Цього разу зітхнула Хелен. Тургут ударив себе в чоло: — О, перепрошую, — сказав він, — дозвольте мені перекласти, і ми продовжимо: Геродот «Поводження з військовополоненими», Фесей «Про причину катувань», Ориген «Трактат про перші принципи», Ефімій Старший «Доля проклятих», Губент із Гента «Трактат про природу», святий Фома Аквінський «Сізіф». Бачите, досить дивна колекція, деякі книги в ній дуже старі. Мій друг — візантійський учений — сказав мені, наприклад, що станеться диво, якщо знайдеться раніше не відома версія цього трактату, написана одним із перших християнських філософів Оригеном. Більшість його праць було знищено після того, як його звинуватили в єресі.

— Якій єресі? — Хелен зацікавилася. — Я впевнена, що десь читала про нього.

— Його звинуватили, бо у своєму трактаті він говорив про те, що, згідно з християнською логікою, навіть Сатана може врятуватися й воскреснути, — пояснив Тургут. — Мені продовжити зі списком?

— Якщо не заперечуєте, — попросив я, — чи можете ви записувати для нас назви англійською, поки ви читаєте їх?

— Із задоволенням! — Тургут відкрив свою записну книжку й дістав ручку.

— Що ти скажеш на це? — запитав я в Хелен. Її обличчя говорило більше, ніж будь-які слова: «Ми пройшли весь цей шлях заради списку старих книг?» — Я знаю, що поки це здається нісенітницею, — сказав я їй, понизивши голос, — але давай поглянемо, до чого це все.

— А тепер, друзі мої, дозвольте зачитати вам інші назви. — Тургут швидко записував їх. — Майже всі вони пов’язані з катуваннями, убивством або ще із чимось неприємним, ось послухайте: Еразмус «Щастя вбивці», Йохан фон Вебер «Канібали», Джорджіо Падуанський «Проклятий».

— А ці праці не мають дат? — запитав я, нахиляючись над документами.

Тургут зітхнув.

— Ні. На деяких із цих назв мені не пощастило знайти посилання, але з тих, які я визначив, жодна не написана пізніше 1600 року.

— Проте все це після смерті Дракули, — прокоментувала Хелен.

Я здивовано подивився на неї. Мені це не спадало на думку. Це була проста думка, але дуже слушна.

— Так, мадам, — сказав Тургут, підводячи на неї очі. — Найдавніша із цих праць була написана через сто років після смерті Дракули й султана Мехмеда. На жаль, я не зміг дізнатися, як і коли ця бібліографія потрапила в колекцію султана Мехмеда. Мабуть, хтось пізніше додав її, можливо, уже після того, як колекція з’явилася в Стамбулі.

— Але до 1930 року, — міркував я.

Тургут уважно подивився на мене.

— Саме цього року ця колекція виявилася під замком, — сказав він. — Чому ви це сказали, професоре?

Я відчував, що червонію, для цього було дві причини: перша — я сказав занадто багато, так багато, що Хелен у розпачі відвернулася від мене, вражена моєю дурістю, а друга — я ще не був професором. Я замовк. Мені ніколи не подобалося брехати, я завжди намагаюся не робити цього, якщо можна хоч якось уникнути відповіді.

Тургут уважно розглядав мене, і я відчув, соромлячись, що до цього не помічав неймовірної проникливості його темних очей, навколо яких були тонкі зморшки. Я глибоко зітхнув, вирішивши, що пізніше з’ясую стосунки з Хелен. Я весь цей час довіряв Тургуту, а він міг би допомогти нам, якщо знав більше. Але все одно, щоб зволікти рішучий момент, я ще раз поглянув на список документів, який він складав для нас, а потім подивився на турецький текст, із якого він перекладав. Я не міг поглянути йому в очі. Скільки з того, що я знав, я міг йому розповісти? Якщо я розповім йому повністю все, що довелося пережити тут Россі, чи повірить він мені, чи не буде сумніватися в нашій серйозності й розсудливості? Саме тому, що я опустив свої очі в нерішучості, я помітив дещо дивне. Рука потягнулася до оригіналу грецького документа, бібліографії Ордену Драконів. Не все там було написано грецькою мовою, і я міг спокійно прочитати ім’я, що було наприкінці списку: Бартоломео Россі. За цим ім’ям ішла фраза латиною.

— Господи! — я занадто пізно зрозумів, що мій вигук стривожив усіх учених, що тихо працювали в архіві. Містер Ерозан, який усе ще розмовляв із бородатим чоловіком у кепці, здивовано подивився на нас.

Тургут відреагував одразу ж, а Хелен підсунулася ближче.

— Що сталося? — Тургут простягнув руку до документа.

Я все ще пильно дивився туди, і йому було легко простежити за моїм поглядом. Потім він схопився на ноги, і видихнув те, що могло бути луною мого власного крику, такою дивною луною, що раптом вона принесла мені дивне заспокоєння посеред усіх цих дивовижних речей.

— О Господи! Професор Россі!

Ми всі втрьох перезирнулися, кілька хвилин ніхто не міг вимовити жодного слова. Нарешті я спробував.

— Ви, — запитав я Тургута, понизивши голос, — знаєте це ім’я?

Тургут подивився на мене, а потім на Хелен:

— А ви? — вимовив він нарешті.

У Барлі була добра посмішка.

— Ти, можливо, втомилася, не дуже добре спала. Я й сам стомився, усе думаючи, в яку халепу ти вскочила. Що про тебе може сказати хтось, якщо ти розповіси про це? Хтось інший, я маю на увазі. Наприклад, оця леді, — він кивнув на нашу сонну супутницю, яка не прокинулася в Брюсселі й, схоже, збиралася спати до самого Парижа. — Або поліцейський. Усі тобі скажуть, що ти божевільна, — зітхнув він. — І ти справді збиралася сама їхати на південь Франції? Як би мені хотілося, щоб ти розповіла мені, куди ти їдеш, щоб мені не довелося вгадувати, тоді я зателефонував би місіс Клей, і в тебе були б великі неприємності.

Тепер настала моя черга посміхнутися. Ми вже разів зо два обговорювали це.

— Ти дуже вперта, — бурчав Барлі. — Я ніколи не думав, що одна маленька дівчинка може стати такою великою проблемою, і саме тією проблемою, у яку я потраплю, коли майстер Джеймс дізнається, що я кинув тебе саму посеред Франції, ти знаєш про це. — Від цих слів я ледве не розплакалася, але його наступні слова вмить висушили сльози: — Принаймні, в нас буде час на ленч, перш ніж ми пересядемо на інший потяг. У Гар-дю-Норд найсмачніші сендвічі, ми купимо їх, якщо, звісно, у нас вистачить франків.

Серце мені зігріли займенники, які він вимовив.

Розділ 29

Зійти навіть із сучасного потяга на велику арену мандрівників — Гар-дю-Норд, з його ажурними дахами з чавуна й скла, які височіють угору, з криноліновими спідницями й легкою красою — це все одно, що зійти просто в Париж. Ми вийшли з потяга з валізами в руках, постояли трохи мовчки, вбираючи це все в себе. Принаймні, я так робила, хоча була тут уже кілька разів разом зі своїм батьком. По всьому вокзалу відлунювали сигнальні звуки гальм потяга, розмови людей, кроки, свистки, шелест голубиних крил, брязкіт монет. Повз нас пройшов старий чоловік під руку з молодою дівчиною. Її руде волосся було гарно зачесане, на губах рожева помада, і я на мить уявила себе на її місці. О, як би я хотіла мати такий самий вигляд, бути дорослою парижанкою, ходити на високих підборах, щоб у мене були справжні груди й елегантний художник ішов би зі мною поруч! Потім я подумала про те, що він, можливо, був її батьком, і мені стало дуже самотньо.

Я повернулася до Барлі, який, здавалося, радше вбирав запахи, а не краєвиди.

— Боже, який я голодний, — застогнав він. — Якщо вже ми тут, давай хоча б з’їмо що-небудь смачне. — Він пішов в інший бік вокзалу, ніби впізнавав дорогу з пам’яті. Виявилося, він не тільки дорогу знав, а ще й купив гірчицю і гарний бекон, тому невдовзі ми вже їли сендвічі, загорнені в білу серветку. Барлі навіть забув сісти на лавку.

Я теж була голодна, але найбільше мене непокоїло те, що ж мені робити далі. Тепер, коли ми зійшли з потяга, Барлі міг у будь-яку мить піти до першого телефону, зателефонувати місіс Клей, майстрові Джеймсу або навіть цілій армії жандармів, щоб ті повернули мене в Амстердам. Я нишком глянула на нього, але його обличчя затуляв сендвіч. Коли він відірвався від нього, щоб випити апельсиновий напій, я сказала:

— Барлі, прошу тебе, зроби мені ласку.

— Що цього разу?

— Будь ласка, не телефонуй нікому. Справді, Барлі, не виказуй мене, будь ласка. Я все одно поїду звідси на південь, чого б мені це не коштувало. Ти ж бачиш, я не можу поїхати додому, не дізнавшись, де мій батько і що з ним відбувається.

Він проковтнув напій із серйозним виразом обличчя:

— Я це бачу.

— Будь ласка, Барлі.

— За кого ти мене маєш?

— Я не знаю, — сказала я здивовано. — Я думала, ти злий на мене через те, що я втекла, і все ще почуваєшся зобов’язаним повернути мене додому.

— Подумай тільки, — сказав Барлі. — Якби я справді стояв на своєму, я б зараз уже їхав додому на свої лекції (де одержав би гарний прочухан від майстра Джеймса), а ти б їхала куди треба. Натомість я тут, змушений з галантності чи з цікавості супроводжувати леді на південь Франції. Гадаєш, я промину таку нагоду?

— Не знаю, — відповіла я, але цього разу більш вдячно.

— Нам краще дізнатися про потяг у Перпіньян, — сказав Барлі, рішуче стискуючи серветку з-під сендвіча.

— Як ти дізнався? — здивувалася я.

— О, думаєш, що ти така загадкова? — голос Барлі знову звучав роздратовано. — Хіба не я перекладав тобі всі ті рядки про вампірів? Куди ще ти можеш їхати, якщо не в той монастир у Піренеєс-Орієнтале? Чи ти думаєш, я не знаю карту Франції? Ну, не супся, тобі не личить.

Ми, нарешті, пішли в обмінний пункт пліч-о-пліч.

Коли Тургут уперше вимовив ім’я Россі тим упевненим тоном, яким говорив, що вони були знайомі, мені раптом здалося, що світ зрушився навколо мене, кольори й форми вискочили зі своїх обрисів і змішалися в абсурдному порядку. У мене було таке відчуття, ніби я дивлюся знайомий фільм, і раптом герой, якого ніколи в ньому не було, з’являється на екрані й бере участь у сцені без жодних пояснень.

— Ви знаєте професора Россі? — повторив своє питання Тургут тим самим тоном.

Я все ще не міг вимовити ні слова, але Хелен, схоже, уже прийняла рішення.

— Професор Россі — науковий керівник Пола на факультеті історії в нашому університеті.

— Це неймовірно, — повільно сказав Тургут.

— Ви чули про нього? — запитав я. — Ви хочете сказати, що ви чули про його роботи й ніколи не зустрічалися з ним?

— Ні, я ніколи не зустрічав його, — сказав Тургут. — Я чув про нього дуже незвичайні речі. Будь ласка, ось історія — гадаю, мушу вам її розповісти. Сідайте, друзі мої, — він гостинно запросив нас сісти, незважаючи на те що був надзвичайно уражений. Ми з Хелен скочили на ноги, але одразу знову сіли поруч нього. — У цьому є щось надзвичайне… — він замовк, а потім насилу змусив себе пояснити нам, у чому річ.

— Кілька років тому я був зачарований цим архівом, тож попросив бібліотекаря, щоб він розповів мені все, що знав про нього. Він сказав, що на його пам’яті ніхто не цікавився цими документами, але він припустив, що його попередник (я маю на увазі бібліотекаря, який працював до нього) знав дещо про архів. Я пішов до цього бібліотекаря.

— Він ще живий? — зітхнув я.

— О, ні, мій друже, на жаль. Уже тоді він був дуже старий, він помер через рік після нашої розмови, по-моєму. Але пам’ять у нього була чудова. Він розповів мені, що замкнув колекцію, оскільки в нього було погане передчуття щодо неї, і що іноземний професор одного разу вивчав ці документи й став дуже, як ви говорите, сам не свій, майже божевільний, та несподівано вибіг з архіву. За словами старого бібліотекаря, через кілька днів після цього випадку одного разу він сидів сам у бібліотеці, підвів голову й раптом помітив, як високий чоловік переглядає ті самі документи. Ніхто не входив, двері з вулиці були зачинені, бо був уже вечір, час роботи бібліотеки закінчився. Він ніяк не міг зрозуміти, як цей чоловік увійшов. Зрештою він подумав, що не зачинив двері й не чув, як цей чоловік піднімався сходами, хоча це здавалося йому неможливим. Потім він сказав мені, — Тургут нахилився вперед і понизив голос, — він сказав мені, що коли він підійшов до цього чоловіка, аби запитати, що він тут робить, той підвів голову й… розумієте… з куточка його рота капала кров.

Мене накрила хвиля відрази, а Хелен підвела плечі, ніби для того, щоб стримати тремтіння.

— Старий бібліотекар спочатку не хотів розповідати мені про це. Мабуть, він боявся, що я визнаю його за божевільного. Він сказав, що, побачивши це, він знепритомнів, а коли отямився, чоловік уже пішов. Але документи все ще були розкладені на столі, і тоді наступного дня він купив цю священну коробку на ринку антикваріату і склав туди документи. Він тримав їх під замком, але після того випадку більше ніхто не приходив по них, поки він працював бібліотекарем. І він більше ніколи не бачив того дивного чоловіка.

— Але до чого тут Россі? — наполягав я.

— Розумієте, я вирішив відстежити все, що було пов’язане із цією історією, я запитав у старого ім’я того іноземного дослідника, але він не міг нічого згадати, за винятком того, що, на його думку, це був італієць. Він сказав мені, щоб я подивився в реєстрації за 1930 рік, якщо так хотів про це довідатися, і мій друг дозволив мені зробити це. Я побачив ім’я професора Россі і після деяких пошуків виявив, що він з Англії, з Оксфорда. І тоді я написав йому листа в Оксфорд.

— Він відповів? — Хелен свердлила Тургута очима.

— Так, але тоді він уже був не в Оксфорді. Він перейшов в американський університет, ваш університет, хоча я не згадав про це, коли ви сказали назву вашого закладу. Лист довго йшов до нього, а потім він відповів мені. Він вибачився й сказав, що нічого не знає про архів, на який я посилався, й нічим не може мені зарадити. Коли ми прийдемо до мене додому, я покажу вам лист. Він прийшов до мене перед самим початком війни.

— Це все дуже дивно, — промурмотів я. — Я не можу цього зрозуміти.

— Ну, це ще не так і дивно, — стривожено зауважив Тургут.

Він повернувся до пергаменту на столі, до бібліографії, провів пальцем по імені Россі наприкінці списку. Стежачи за його рухом, я знову помітив слова після імені. Вони були написані латиною — я був упевнений. Але, незважаючи на те що латину я вивчав тільки перші два роки в коледжі, вона й тоді не була в мене досконалою, а зараз і ті знання зовсім заіржавіли.

— Що тут написано? Ви можете читати латиною?

На моє щастя, Тургут кивнув.

— Тут написано: «Бартоломео Россі, дух… примара… в амфорі».

Думки закрутилися в моїй голові.

— Я знаю цю фразу. Я впевнений, що це назва його статті, над якою він працює… працював цієї весни. — Я замовк. — Працював навесні. Він показував мені її приблизно місяць тому. Вона про грецьку трагедію й об’єкти, які грецькі театри іноді використовували як реквізит. — Хелен уважно дивилася на мене. — Я впевнений, що це його остання робота.

— Це дуже, дуже дивно, — сказав Тургут, і я почув страх у його голосі, — я багато разів переглядав цей список і раніше ніколи не бачив цієї графи. Хтось додав сюди ім’я Россі.

Я здивовано дивився на нього.

— З’ясуйте, хто це зробив, — зітхнув я. — Ми мусимо дізнатися, хто рився в цих документах. Коли ви були тут востаннє?

— Приблизно три тижні тому, — похмуро відповів Тургут. — Почекайте, я піду запитаю в містера Ерозана. Нікуди не йдіть. — Але тільки-но він підвівся, як уважний бібліотекар побачив його й пішов назустріч. Вони швидко обмінялися кількома словами.

— Що він каже? — запитав я.

— Чому він раніше не розповів мені про це? — зітхнув Тургут. — Учора приходив якийсь чоловік і дивився документи в цій коробці — Він ще щось запитав у друга, і містер Ерозан жестом показав на двері. — Це був той чоловік, — сказав Тургут, показуючи теж у той бік, — той бородань, що приходив сюди нещодавно і з яким він розмовляв.

Ми всі різко повернулися, і бібліотекар знову показав на двері, але вже було надто пізно. Невисокий чоловік у білій кепці з сивою бородою вже пішов.

Барлі судорожно рився в гаманці.

— Нам доведеться поміняти все, що в мене є, — сказав він похмуро. — У мене є гроші майстера Джеймса й ще трохи власних.

— У мене теж є небагато, — сказала я. — З Амстердама, я маю на увазі. Я куплю квитки на південь, гадаю, зможу оплатити наші обіди й житло на кілька днів. — Про себе я подумала, чи зможу я насправді оплатити апетит Барлі. Це було дуже дивно, що така худа людина може так багато їсти. Я й сама була худою, але не могла уявити, як можна вм’яти два сендвічі, як це тільки-но зробив Барлі. Питання про гроші заполонили всі мої думки, поки ми не підійшли до обмінного пункту, де молода жінка в темно-синьому жакеті уважно оглянула нас. Барлі запитав її про курс валют, і за хвилину вона підняла слухавку й стала говорити по телефону.

— Навіщо вона це робить? — нервово прошепотіла я, звертаючись до Барлі.

Він здивовано подивився на мене.

— Вона перевіряє курс, наприклад, — висловив він припущення. — Я не знаю, а що ти подумала?

Я не могла пояснити. Можливо, на мене впливали листи батька, але все здавалося мені підозрілим. Було таке відчуття, ніби за нами спостерігають невидимі очі.

У Тургута, схоже, було більше самовладання, ніж у мене, — він кинувся до дверей і вибіг у фойє. За мить він повернувся, киваючи головою.

— Він зник, — сказав він понуро. — На вулиці його не було. Він розчинився в юрбі.

Містер Ерозан, здавалося, вибачався, і Тургут поговорив з ним іще кілька секунд. Потім він знову повернувся до нас.

— Чи є якісь підстави думати, що вас можуть переслідувати на шляху вашого дослідження?

— Переслідувати? — у мене були всі підстави, щоб вважати так, але хто саме переслідує, я не знав.

Тургут пильно подивився на мене, і я згадав появу циганки вчора в ресторані.

— Мій друг говорить, що той чоловік хотів подивитися документи, які ми вивчали, він дуже розлютився, коли побачив, що їх уже видали. Він каже, що цей чоловік говорив турецькою, але з акцентом, мій друг уважає, що цей бородань-іноземець. Ось чому я запитую, чи не переслідує вас хтось. Друзі мої, давайте підемо звідси, але будьмо уважні. Я попрошу мого друга охороняти ці документи й записати ім’я цього чоловіка й будь-кого, хто прийде по них. Він спробує з’ясувати, хто він, коли той повернеться. Можливо, якщо ми підемо, він незабаром повернеться.

— Але карти! — я не хотів залишати ці безцінні документи в коробці.

До того ж про що ми дізналися? Ми навіть не наблизилися до розв’язання загадки цих трьох карт, розглядаючи їх над бібліотечним столом.

Тургут обернувся до містера Ерозана, посміхнувся, і сигнал взаємного розуміння промайнув між ними.

— Не турбуйтеся, професоре, — сказав мені Тургут. — Я власноруч зробив копії всіх цих документів і вони лежать у цілості в моїй квартирі. До того ж, я не дозволю, аби щось сталося з оригіналами, можете мені повірити.

Мені хотілося вірити. Хелен щось очікувала від обох наших знайомих, і мені було цікаво, що саме.

— Гаразд, — погодився я.

— Ходімо, друзі мої, — Тургут почав збирати документи: він поводився з ними з такою ніжністю, якій я не міг знайти порівняння. — Мені здається, нам багато чого треба обговорити наодинці. Ми поїдемо зараз до мене додому, де зможемо поговорити. Я також зможу показати вам інші матеріали з цієї темі, які мені пощастило зібрати. Давайте не будемо говорити про це на вулиці. Ми підемо якомога помітніше і, — він кивнув бібліотекареві, — залишимо нашого хороброго генерала на посту.

Містер Ерозан потис руки всім нам, дбайливо закрив коробку й відніс її, зникнувши серед безлічі книжкових полиць наприкінці залу. Я дивився йому вслід, поки він не зник зовсім, а потім мимоволі зітхнув. Я не міг позбутися того почуття, що доля Россі все ще була захована в тій коробці і що ніби, прости Боже, він і сам був похований там, а ми не мали змоги врятувати його.

Ми вийшли з будинку, зупинились на сходах, удаючи, що розмовляємо. У мене були розладнані нерви, Хелен була блідою, а Тургут спокійним.

— Якщо він блукає десь поблизу, — сказав він, притишуючи голос, — цей боягуз знатиме, що ми йдемо.

Він запропонував руку Хелен, яка обперлася на неї охочіше, ніж я сподівався, і ми пішли багатолюдними вулицями. Був час обіду, запах смаженого м’яса й свіжого хліба навколо нас змішувався із сирим запахом вугілля чи палива. Цей запах я все ще пам’ятаю, бо він нагадує мені про весь східний світ. Що б не було попереду, думав я, це буде ще однією загадкою, як і все це місто. Я роззирнувся навсібіч і побачив турецькі обличчя в юрбі, безліч шпилів мінаретів на кожній вулиці, давні каплиці серед фігових дерев, магазини, повні загадкових речей — та й усе навколо було загадкою. Але знову моє серце простромила найбільша загадка з усіх: де ж Россі? Чи був він тут, у цьому місті, чи десь далеко? Був він живий, мертвий чи ні те, ні інше?

Розділ 30

О 4:02 ми з Барлі сіли на південний експрес у Перпіньян. Барлі закинув свою сумку на верхні полиці й подав руку, щоб допомогти мені зайти. У цьому потязі було менше пасажирів, до нашого купе ніхто не ввійшов навіть тоді, коли потяг рушив. Я вже стомилася, у цей час я зазвичай приходила зі школи, місіс Клей саджала мене за кухонний стіл і подавала склянку молока зі скибою здобного пирога. На мить я навіть засумувала за її докучливою послужливістю. Барлі сів поруч зі мною, хоча міг би вибрати будь-яке інше сидіння із чотирьох, а я взяла його під руку.

— Мені треба вчитися, — сказав він, але не розкрив книги: було на що подивитися, поки ми проїжджали містом, набираючи швидкість. Я подумала про всі ті часи, коли я була тут зі своїм батьком, ми ходили на Монмартр, спостерігали за понурим верблюдом у ботанічному саду. Зараз у мене було таке відчуття, що я ніколи не бачила цього міста.

Спостерігаючи за тим, як Барлі ворушить губами над Мілтоном, я почала засинати, а коли він сказав, що хотів би піти у вагон-ресторан випити чаю, я крізь сон кивнула головою.

— Тобі непереливки, — сказав він мені, посміхаючись. — Залишайся тут і спи, а я візьму свою книгу. Ми завжди зможемо піти пообідати ще раз, якщо ти зголоднієш.

Як тільки Барлі вийшов, я заплющила очі, а розплющивши їх знову, зрозуміла, що я сиджу, згорнувшись калачиком, у порожньому кріслі, мов дитина, моя довга бавовняна спідниця була натягнута до щиколоток. Хтось сидів на протилежному сидінні й читав газету, і це був не Барлі. Я швидко випросталася. Чоловік читав «Le Monde», газета затуляла всю верхню половину його тіла, і я не бачила його обличчя — зовсім нічого. Чорний шкіряний портфель стояв поруч із ним на сусідньому сидінні.

На мить я уявила, що це мій батько, і хвиля вдячності й зніяковілості пройшла по моєму тілу. Але потім я побачила його черевики, які були теж із чорної шкіри, до того ж вони дуже блищали, носки туфель були оброблені елегантними візерунками.

Чоловік сидів, схрестивши ноги. На ньому були чорні штани і тонкі шовкові чорні носки. Це були не черевики мого батька, і з цими туфлями було щось не те (чи з ногами, на які вони були натягнуті), але я не могла зрозуміти, у чому річ. Я подумала про те, що незнайомий чоловік не повинен був заходити в купе, поки я спала, у цьому теж було щось неприємне, і я сподівалася, що він не спостерігав за мною, коли я спала. Мені спало на думку, чи я зможу встати й відчинити двері купе так, щоб він мене не помітив. Раптом я помітила, що він зсунув штори, тому ніхто, проходячи повз купе, не міг нас побачити. А може, це Барлі перед тим, як піти, закрив їх, поки я спала?

Я нишком поглянула на годинник. Була майже п’ята година вечора. За вікном пролітали чудові пейзажі, ми наближалися до півдня. Чоловік за газетою не зробив жодного руху. Я почала тремтіти, бо нічого не могла із собою вдіяти. Але потім я зрозуміла, що найбільше лякало мене. Уже минуло кілька хвилин, як я прокинулася, і за весь цей час, поки я сиділа, прислухаючись і придивляючись, він жодного разу не перегорнув жодної сторінки своєї газети!

Квартира Тургута знаходилася в іншій частині Стамбула, на березі Мармурового моря, ми поїхали туди на поромі. Хелен стояла біля поруччя й спостерігала за чайками, які супроводжували човен, й озиралась на чудовий силует старого міста. Я став поруч із нею, а Тургут показував нам шпилі й бані, його гучний голос розносив вітер. Його район, як ми зрозуміли, коли зійшли на берег, був сучаснішим, ніж той, у якому ми були перед цим, але сучасний у цьому разі означає побудований у дев’ятнадцятому сторіччі. Коли ми йшли від причалу неймовірно тихими вулицями, я побачив другий Стамбул, зовсім новий для мене: величні, із могутнім гіллям дерева, гарні кам’яні й дерев’яні будинки, які можна було побачити в передмісті Парижа, акуратні тротуари, клумби із квітами, прикрашені орнаментом карнизи. Де-не-де стара ісламська імперія нагадувала про себе зруйнованою аркою або занедбаною мечеттю, турецьким будинком із навислим другим поверхом. Але на вулицю Тургута захід вплинув тонко й багатогранно. Згодом я бачив схожі райони в Празі й Софії, у Будапешті й Москві, Белграді й Бейруті. Ця запозичена елегантність була потім поширена по всьому Сході.

— Будь ласка, заходьте, — Тургут зупинився перед старим будинком, провів нас подвійними сходами, перевірив усередині поштову скриньку (як виявилося, вона була порожньою), на ній був напис: ПРОФЕСОР БОРА. Він відчинив двері й відійшов убік. — Ласкаво просимо, почувайтеся як удома.

Ми зайшли в хол із полірованою підлогою та стінами з дерев’яною оббивкою, у якому ми, беручи приклад із Тургута, зняли взуття та наділи візерунчасті пантофлі. Потім він повів нас у вітальню, Хелен ледь помітно зойкнула від захоплення, і я мимоволі зробив те саме. Кімната була сповнена приємного зеленого світла, змішаного з ніжно-рожевим і жовтим відтінком. Потім я зрозумів, що це сонячне світло пробивалося крізь дерева, які знаходились одразу за двома великими вікнами, завішаними димчастими шторами зі старовинного білого мережива. Кімната була обставлена неймовірно гарними меблями, дещо низькими, вирізаними з темного дерева й оббитими багатою тканиною. Уздовж трьох стін стояли дивани з горою мереживних подушок. А над ними білосніжні стіни були прикрашені малюнками й знімками з краєвидами Стамбула, там ще висів портрет старого чоловіка у фесці й ще один портрет чоловіка дещо молодшого, в чорному костюмі, а також пергамент із написом арабською мовою в рамочці. Там було кілька вицвілих зображень міста, намальованих сепією, а також шафка, у якій було виставлено мідний сервіз для кави. По кутах стояли різнобарвні вази, повні троянд. Під ногами лежали товсті темно-червоні, рожеві, ясно-зелені килими. У самому центрі кімнати стояв круглий столик на ніжках, він був порожній і дуже добре відполірований, ніби чекав наступного частування.

— Дуже красиво, — сказала Хелен, обертаючись до хазяїна, і я згадав, якою гарною вона може бути, коли відвертість розгладжує тверді лінії біля її рота й очей. — Ніби «Тисяча й одна ніч».

Тургут засміявся, немов відсторонюючи комплімент своєю великою рукою, але був явно задоволений.

— Це все моя дружина, — сказав він, — їй подобаються давні витвори мистецтва й речі, її родина передала їх багато у спадок. Можливо, тут можна знайти щось із часів імперії султана Мехмеда, — він посміхнувся мені. — Я не вмію варити каву так смачно, як це робить вона. Принаймні, це вона так каже, але я буду старатися. — Він посадив нас на низькі стільці, близько одне до одного, і я із задоволенням подумав про всі ці старі речі, що створювали затишок: подушки, дивани і, нарешті, тахта-отоманка.

Завдяки старанням Тургута в нас був ленч, який він приніс із маленької кухні через хол, відмовившись від наших щирих пропозицій про допомогу. Як він приготував обід за такий короткий час — було вище мого розуміння, напевно, це було зроблено заздалегідь. На тацях він приніс соуси й салати, миску з динею, рагу з м’яса й овочів, невеликі шашлики з курки, суміш із огірків та кефіру, каву й безліч ласощів у мигдалі та меді. Ми їли з апетитом, і Тургут пригощав нас доти, доки ми не застогнали.

— Ну, — сказав він, — не можна, щоб дружина думала, що я змусив вас голодувати. — Після цього він подав нам склянки води, поклавши на тарілку поруч щось біле й солодке.

— Трояндова олія. — сказала Хелен, покуштувавши. — Дуже смачно. У Румунії теж таке є.

Вона поклала трохи білої пасти в склянку з водою й випила це, а я наслідував її приклад. Я не Думав про те, як це може вплинути на моє травлення — тоді було не того.

Коли ми вже, ледь не луснувши від їжі, відхилилися назад на низьких диванах, я зрозумів, для чого вони: щоб відійти від багатого обіду. Тургут дивився на нас задоволено.

— Ви впевнені, що більше нічого не хочете?

Хелен засміялася, а я застогнав, але Тургут все одно налив нам кави.

— Дуже добре, а тепер давайте поговоримо про речі, яких ми ще не обговорили. Насамперед мушу вам сказати, що був уражений, коли почув, що ви теж знаєте професора Россі, але поки я не розумію вашого зв’язку з ним. Він ваш науковий керівник, юначе? — Тургут сів на отоманку й повернувся до нас.

Я подивився на Хелен, і вона ледь помітно кивнула. Мабуть, пом’якшилася після трояндової олії.

— Бачте, професоре Бора, на жаль, ми не були з вами відверті аж до цього моменту, — зізнався я. — Але ви повинні зрозуміти, що в нас особлива місія і ми не знаємо, кому довіряти.

— Розумію, — посміхнувся він. — Можливо, ви навіть мудріші, ніж самі думаєте.

Я замовк, але Хелен знову кивнула мені, і я продовжив.

— Нас дуже цікавить професор Россі, не тільки тому, що він мій науковий керівник, а також тому, що він дав нам деяку інформацію, довірив мені, і ще тому, що він… зник.

Погляд у Тургута був пронизливим.

— Зник, друже мій?

— Так, — затинаючись, я розповів йому про свій зв’язок із Россі, про нашу спільну роботу над моєю дисертацією, про дивну книгу, що я знайшов у своїй кабінці в бібліотеці. Коли я почав описувати книгу, Тургут підскочив на місці, склав руки разом, але нічого не сказав, а тільки став слухати ще уважніше. Я почав розповідати про те, як приніс цю книгу до Россі і він розповів мені історію про те, що сам знайшов таку книгу. «Три книги», — подумав я, зупинившись, щоб перевести подих. Ми знали про ці три дивні книги — магічне число. Але яким чином вони були пов’язані одна з одною, що, без сумніву, є правдою? Я розповів йому те, що відбулося з Россі під час його дослідження в Стамбулі. Раптом Тургут, вражений, похитав головою, коли я розповів про те, що дракон у книзі своєю формою нагадує контури старої карти.

Я розповів Тургуту про зникнення Россі, про величезну тінь, яку я помітив, коли та пролітала повз вікно його кабінету того вечора, про те, як я сам почав пошуки свого куратора, спочатку вірячи його розповідям тільки наполовину. Сказавши це, я зупинився — цього разу мені хотілося послухати, що скаже Хелен, щоб не розповідати її історію без її на те дозволу. Вона напружилась і, завмерши, дивилася на мене із глибини дивана, а потім, на мій подив, вона заговорила сама й розповіла Тургуту все, що я вже знав від неї — історію свого народження, мстиві плани щодо Россі, вивчення історії про Дракулу, свої наміри вивчити цю легенду саме тут. Брови Тургута звелися майже до його напомадженого волосся. Слова Хелен, її глибока чиста вимова, сила її розуму й, можливо, червоні щоки над світло-блакитним комірцем викликали в ньому почуття захоплення, і уперше після того, як ми познайомилися з Тургутом, я раптом відчув до нього ворожість.

Коли Хелен закінчила розповідь, ми якийсь час сиділи мовчки. Зелене сонячне світло, яке проходило крізь штори в гарну кімнату, здавалося темним навколо нас, і почуття нереальності охопило мене. Нарешті Тургут заговорив:

— Ваша розповідь дуже незвичайна, і я радий, що ви довірились мені. На жаль, у вашої родини така сумна історія, міс Россі. Мені хочеться вірити в те, що містерові Россі довелося під тиском написати мені про що він нічого не знає про архів, адже це дуже схоже на неправду, чи не так? Насправді жахливо те, що такий чудовий учений зник. Професора Россі покарали за щось або його карають зараз, поки ми сидимо тут.

Важке почуття вмить зникло з моєї голови, ніби холодний вітерець вигнав його.

— Але чому ви так упевнені в цьому? Як ми можемо знайти його, якщо це правда?

— Я раціоналіст, як і ви, — тихо сказав Тургут. — Але я вірю в те, що професор Россі сказав вам того вечора. У нас є доказ його слів — слова старого бібліотекаря з архіву, який сказав, що іноземного дослідника хтось злякав, до того ж я знайшов його ім’я в реєстраційній книзі, не кажучи вже про ту примару із кров’ю на губах. — Він зупинився. — Потім ще цей дивний факт — його ім’я й назву його статті додали в бібліографію в архіві. Мене бентежить це доповнення! Ви зробили правильно, колеги, що приїхали в Стамбул. Якщо професор Россі тут, ми знайдемо його. Я й сам багато разів думав про те, що могила Дракули може бути тут, у Стамбулі Мені здається, що коли хтось дописав ім’я Россі в бібліографію, то є шанс, що Россі й сам тут. А ви вірите в те, що Россі можна знайти в місці поховання Дракули? Ви можете в цій справі цілком на мене розраховувати. Я почуваюся відповідальним перед вами.

— А тепер у мене є до вас питання, — Хелен звузила очі й подивилася на нас обох. — Професоре Бора, чому ви вчора опинилися в нашому ресторані? Мені здається занадто незвичайним збігом те, що ви з’явилися, щойно ми приїхали в Стамбул у пошуках архіву, у якому ви були зацікавлені стільки років!

Тургут підвівся, взяв маленьку мідну коробочку зі стола й відкрив її, запропонувавши нам сигарети. Я відмовився, але Хелен взяла одну й дозволила Тургуту запалити її. Потім він запалив свою сигарету, і вони з Хелен так довго дивились одне на одного, що на якусь мить я відчув себе зайвим. Тютюн мав приємний запах, він, без сумніву, був дуже гарним. Я подумав, чи не було це турецькою розкішшю, добре відомою в Сполучених Штатах. Тургут ніжно зітхнув, а Хелен скинула пантофлі й підігнула ноги під себе, ніби вона звикла сидіти на східних подушках. Це була така її сторона, якої я не помічав раніше — легка граціозність у рамках ворожості.

Нарешті Тургут заговорив.

— Як так вийшло, що я познайомився з вами в тому ресторані? Я ставив собі це питання кілька разів, бо в мене немає відповіді на нього, як і у вас. Але я можу сказати вам з усією щирістю, друзі мої, що я нічого не знав про те, хто ви або що ви робите в Стамбулі, коли я підсів до вас. До речі, я часто ходжу туди, тому що це моє найулюбленіше місце в старому місті, де можна пообідати, іноді між лекціями я ходжу туди пішки. Того разу я зайшов туди, навіть ні про що не думавши, і коли побачив там двох незнайомців, мені стало самотньо і я не захотів сидіти сам у куті. Моя дружина говорить, що я безнадійно компанійська людина.

Він посміхнувся й струсив сигаретний попіл на мідну попільничку, яку підсунув до Хелен.

— Але це не така вже й вада, хіба не так? У кожному разі, коли я побачив, що ви цікавитеся моїм архівом, я був здивований і зворушений, а зараз я ще й почув вашу більш ніж незвичайну історію. А чому ви прийшли в мій улюблений ресторан? Я бачу, що ви підозрюєте щось, мадам, але в мене немає відповіді для вас, крім тієї, що це все збіг. На небесах і на землі багато всього… — він задумливо подивився на нас обох, його обличчя було відкритим і щирим, навіть дещо сумним.

Хелен видихнула клуби турецького диму на сонячне світло.

— Тоді добре, — сказала вона, — будемо сподіватися. А зараз що будемо робити з нашою справою? Ми бачили оригінали карт, бачили бібліографію Ордену Дракона, на яку Пол так хотів подивитись. Але до чого ж ми прийшли?

— Ходімо зі мною, — раптом промовив Тургут. Він підвівся, і остання млявість зникла. Хелен загасила сигарету й теж підвелася, зачепивши рукавом мою руку. Я зробив так само. — Будь ласка, ходімо в кабінет. — Тургут відчинив двері, заховані між складками старовинної шовкової тканини й чемно відійшов убік.

Розділ 31

Я сиділа дуже тихо на своєму місці в потязі й пильно дивилася на чоловіка, який закривався від мене газетою. Я розуміла, що мушу рухатися, бути природною або привернути його увагу, але він був таким нерухомим, що я почала уявляти, що навіть не чую, як він дихає, і мені теж стало важко дихати. За якусь мить мої найгірші страхи розсіялися: він заговорив, не опускаючи газети. Голосу нього був точнісінько таким, як його туфлі й ідеально зшиті штани. Він заговорив зі мною англійською з акцентом, який я не могла визначити, хоча він дещо нагадував французьку, а може, я сплутала його із заголовками газети «Le Monde», які танцювали під моїм стривоженим поглядом. Жахливі речі відбувалися в Камбоджі, Алжирі, у місцях, про які я ніколи не чула, і цього року моя французька могла вдосконалюватися. Але людина говорила з-під газети, не зрушивши її ні на міліметр. По шкірі бігали мурашки, поки я слухала, я не могла повірити своїм вухам. У нього був тихий та люб’язний голос. Він поставив мені лише одне питання:

— Де твій батько, люба?

Я підскочила з сидіння й кинулася до дверей. Я почула, як він опустив газету за мною, але тієї миті всі мої думки були про замок. Двері були не замкнені. Я відчинила їх, не тямлячи себе від страху, вискочила, не обернувшись, і побігла в той бік, куди пішов Барлі. В інших купе мирно сиділи люди, штори на дверях були відкриті, у руках у них були книги, газети, кошики з їжею стояли поруч із ними. Люди здивовано оберталися на мене, коли я пробігала повз них. Я навіть не могла зупинитися, щоб прислухатися до кроків за мною. Раптом я згадала, що залишила наші валізи на верхній полиці в купе. Чи візьме він їх? Може, обшукає? Сумочка була в моїй руці, я заснула разом із нею, пов’язавши її на зап’ястя (я завжди так робила в громадських місцях).

Барлі був у вагоні-ресторані, у самому кінці, розкрита книга лежала на його столі Він замовив чай і багато чого іншого і не одразу відірвався від своїх скарбів, побачивши мене. Напевно, у мене був жахливий вигляд, тому що він умить затяг мене в кабінку.

— Що сталося?

Я припала обличчям до його шиї, стримуючи себе, щоб не заплакати:

— Я прокинулась, а в нашому купе сидів чоловік, читав газету, я не бачила його обличчя.

Барлі погладив мене по голові.

— Чоловік із газетою? Чому ти так засмутилася?

— Він не показав мені свого обличчя, — прошепотіла я, обертаючись до проходу вагона-ресторану. Там нікого не було, жодної постаті в темному костюмі. — Але він розмовляв зі мною з-під газети.

— Так? — схоже, Барлі зрозумів, що йому подобаються мої кучері.

— Він запитав, де мій батько!

— Що? — Барлі випростався. — Ти впевнена?

— Так, англійською. — Я теж випросталася. — Я вибігла, не думаю, що він переслідував мене, але він у потязі. Мені довелося залишити там наші валізи.

Барлі прикусив губу, я майже очікувала, що кров потече по його білій шкірі. Потім він покликав офіціанта, підвівся, поговорив з ним, пошукав у кишені гроші на чайові, які він залишив біля своєї чашки.

— Наступна наша зупинка в Боло, — сказав він. — Через шістнадцять хвилин.

— Як же наші сумки?

— У тебе твоя сумка, а в мене мій гаманець. — Барлі раптом зупинився й пильно подивився на мене: — Листи…

— Вони у моїй сумці, — сказала я швидко.

— Слава Богу. Нам доведеться залишити наш багаж, але це не має значення. — Барлі взяв мене за руку, ми пішли до виходу з вагона-ресторану і, на мій подив, потрапили до кухні. Офіціант поквапив нас і посадив у невеликій ніші за холодильниками. Барлі показав, що поруч були двері. Так ми стояли шістнадцять хвилин. Я міцно тримала сумку. Було так природно, що ми стояли в цьому маленькому просторі, міцно тримаючись одне за одного, наче двоє біженців. Раптом я згадала подарунок батька й підняла руку до нього — хрестик висів на моїй шиї (ось чому газета так і не опустилася!).

Нарешті потяг почав сповільнювати хід, гальма заскрипіли, і вагон, здригнувшись, зупинився. Офіціант штовхнув ручку, і двері біля нас відчинилися. Він загадково посміхнувся Барлі, напевно він думав, що це була любовна трагедія: мій розгніваний батько женеться за нами по всьому потязі — щось на кшталт цього.

— Зійди з потяга, але стань відразу за вагоном, — порадив мені Барлі, понизивши голос, і ми протиснулись на перон.

Це була широка відштукатурена станція, що стояла під сріблистими деревами. Повітря було теплим і солодким.

— Ти бачиш його?

Я стала уважно вдивлятися уздовж потяга, поки нарешті не побачила когось удалечині серед пасажирів. Це була висока, широкоплеча постать у чорному, щось неправильне було в ньому, якась невловима риса, від якої в мене шлунок вивертало. На ньому був низький чорний капелюх, тому я не могла бачити його обличчя. У руці він тримав портфель і білий згорток, здається, газету.

— Це він, — я намагалася не показувати пальцем, Барлі швидко затяг мене назад на сходи вагона.

— Не висувайся. Я простежу, куди він піде. Він озирається навкруги. — Барлі визирав, а я ховалась позаду, серце вискакувало в мене із грудей. Він міцно тримав мене за руку. — Добре, він пішов в інший бік. Ні, повертається. Він дивиться у вікна. Гадаю, він знову сяде у потяг. Боже, а він ще й зухвалий, дивиться на годинник. Він піднімається. Ні. Знову сходить і прямує сюди. Приготуйся до того, що нам доведеться заскочити назад і бігти по всіх вагонах. Ти готова?

Цієї миті пролунав свисток, потяг хитнувся, а Барлі крикнув:

— Боже, він сів у потяг. Гадаю, впевнився, що ми не вийшли. Раптом Барлі зняв мене зі сходів і поставив на платформу. Потяг знову хитнувся й рушив. Дехто з пасажирів відчинив вікна й палив або дихав свіжим повітрям. Серед них, через кілька купе від нас, я побачила темну голову, обернену в наш бік. Це був чоловік із квадратними плечима, він був сповнений, як мені здалося, крижаної люті. Потім потяг набрав швидкість і зник за поворотом. Я повернулася до Барлі й ми подивилися одне на одного. Попри кількох селян, які сиділи на сільській станції, ми з Барлі стояли самі посеред французької невідомості.

Розділ 32

Якщо я очікував, що кабінет Тургута виявиться ще однією східною мрією, божественним місцем оттоманського вчення, то я помилявся. Кімната, у яку він провів нас, була значно менша від тієї, з якої ми щойно вийшли, але в ній була така ж висока стеля, а денне світло, яке проникало крізь два вікна, добре освітлювало меблі. Дві стіни від підлоги до стелі були заставлені книгами. Біля кожного вікна висіли чорні вельветові штори, гобелен із зображенням коней і гончих псів надавали кімнаті середньовічної розкоші. Купка англійських довідників лежала на столі в центрі кабінету. Біля стола у вигадливій шафці стояла величезна колекція книг Шекспіра.

Але перше враження від кабінету Тургута було пов’язане не з англійською літературою, натомість я одразу відчув похмурість, одержимість, що врешті-решт перевершила атмосферу англійських праць. Ця похмура присутність раптом проявилася обличчям — обличчям, яке було всюди, воно дивилось на мене зі шпалер за столом, з підставки на столі, зі старої вишивки на стіні, з обкладинки папки, з начерку біля вікна. У кожному разі це було те саме обличчя, з різним виразом, під різним кутом, але це було одне обличчя із широкими вилицями, вусами, обличчя середньовічного володаря.

Тургут спостерігав за мною.

— А, ви знаєте, хто це, — сказав він похмуро. — Я зібрав його в різних ракурсах, як ви бачите.

Ми стояли пліч-о-пліч і дивилися на надрукований портрет у рамочці на стіні за столом. Це була репродукція того малюнка, який я бачив удома, тільки цього разу обличчя дивилося прямо — так, що чорні як сажа очі, здавалося, простромлювали нас своїм поглядом.

— Де ви знайшли всі ці різні зображення? — запитав я.

— Де тільки міг. — Тургут показав на папку на столі. — Іноді я змальовував їх зі старих книг, іноді знаходив у магазинах антикваріату або на аукціонах. Просто неймовірно, як багато таких картинок гуляє нашим містом, це помітно, коли шукаєш їх. Я думав, що коли зберу їх усі, тоді, напевне, зможу розгадати таємницю моєї дивної книги в його очах. — Він зітхнув. — Але ці малюнки такі грубі, чорно-білі. Мені було цього не досить, і я попросив свого друга-художника зібрати їх усі воєдино.

Він підвів нас до ніші біля одного вікна, де чорні штори, теж із чорного вельвету, щось закривали. Страх охопив мене ще до того, як Тургут простягнув руку до завіси, а коли хитро повішені штори розсунулись після його дотику, моє серце завмерло. Ми побачили живий портрет чоловіка, написаний олією, це було зображення голови й плечей кремезного молодого чоловіка. У нього було довге волосся, важкі чорні завитки спадали із плечей. Обличчя було неймовірно гарне й жорстоке, шкіра бліда, неприродно зелені очі, довгий ніс, широкі ніздрі. Чутливі червоні губи були вигнуті під темними вусами і міцно стиснуті, ніби для того, щоб змусити підборіддя не тремтіти. У нього були гострі вилиці, важкі чорні брови під темно-зеленим конусоподібним вельветовим капелюхом з коричнево-білим пером. Обличчя було повне життя, але цілком позбавлене жалю, воно сяяло силою й жвавістю, але не приховувало нестійкості характеру. Очі найбільше нервували мене в цій картині: вони простромлювали нас своїм поглядом, немов живі, і через кілька секунд я з полегшенням відвернувся. Хелен, яка стояла поруч зі мною, підсунулася ближче до мого плеча більше для того, щоб заспокоїти мене, а не себе.

— Мій друг — дуже гарний художник, — тихо промовив Тургут. — Тепер ви розумієте, чому я тримаю цю картину за шторою. Я не люблю дивитися на неї, коли я працюю. — Я подумав про те, що було б точніше, якби він сказав, що не любить, коли портрет дивиться на нього. — Приблизно такий вигляд мав Влад Дракула 1456 року, коли почав правити Валахією. Тоді йому було двадцять п’ять років, він був добре освічений, судячи зі стандартів того часу, до того ж він чудово їздив верхи. У наступні двадцять років він убив приблизно п’ятнадцять тисяч своїх співвітчизників, іноді з політичних міркувань, але найчастіше заради задоволення дивитися, як вони помирають.

Тургут закрив штори, і я зрадів, що ті яскраві, жахливі очі зникли.

— У мене ще є дещо цікаве для вас тут, — сказав він, показуючи на дерев’яну засклену шафу. — Це печатка Ордену Драконів, яку я знайшов на ринку старовинних речей біля старого порту. Це срібний кинджал часів ранньої епохи оттоманів у Стамбулі. Я вірю в те, що його використовували для полювання на вампірів, бо про щось схоже свідчать слова на руків’ї. Ланцюги й вістря, — він показав нам іншу шафу, — були предметами катувань, може, навіть із самої Валахії. А отут, друзі мої, — приз.

Зі стола він дістав маленьку дерев’яну коробочку і відкинув кришку. Усередині, серед складок чорного атласу, лежало кілька гострих предметів, схожих на хірургічні інструменти, а також маленький срібний пістолет і срібний ніж.

— Що це? — Хелен обережно потягнулася до коробки, а потім забрала руку.

— Це справжній набір зброї для полювання на вампірів, йому сто років, — з гордістю відповів Тургут. — Гадаю, це з Бухареста. Кілька років тому один мій друг колекціонер привіз його мені. Було багато таких, їх продавали мандрівникам, які вирушали у Східну Європу у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому сторіччях. Зазвичай тут ще лежав часник, ось у цьому місці, але я свій підвісив.

Він показав жестом на двері, в мене по спині пішов холодок, коли я побачив довгі зв’язки сушеного часнику по обидва боки від входу просто перед його столом. Я раптом зрозумів, як це було у випадку з Россі тиждень тому: професор Бора був не просто сумлінним ученим, він був божевільним.

Через кілька років я краще зрозумів свою першу реакцію, те занепокоєння, яке я відчув, побачивши кабінет Тургута: ця кімната, повна інструментів для катувань, могла цілком відтворити кімнату в замку Дракули. Існує відомий факт про те, що ми, історики, цікавимось тим, що частково є нашим відбиттям, можливо, тією нашою частиною, яку ми б раді приховати, хіба що давши їй волю у науковому дослідженні. Справді, як тільки ми захоплюємося нашим предметом, він дедалі більше заповнює нашу свідомість. Через кілька років, під час візиту в американський університет (не мій), мене познайомили з одним із перших істориків нацистської Німеччини. Він жив у затишному будинку на краю університетського містечка, де він збирав не тільки книги на цю тему, а також порцеляну третього Рейху. Собаки, дві величезні німецькі вівчарки, охороняли його двір удень і вночі. Коли ми сиділи в його вітальні з іншими викладачами, він розповідав мені у грубих висловах, як він ненавидів злочини Гітлера і як хотів викрити його в дрібних деталях перед усім цивілізованим світом. Я рано тоді пішов із вечірки, обережно проходячи повз великих собак, і довго не міг відігнати почуття відрази.

— Можливо, ви подумаєте, що це занадто, — сказав Тургут, вибачаючись, ніби він зрозумів мої думки. Він усе ще показував на часник. — Просто я не люблю сидіти тут, оточений цими злими думками про минуле без захисту, розумієте? А тепер давайте я покажу вам те, заради чого ми сюди прийшли.

Він запропонував нам сісти у крісла-гойдалки, оббиті дамаською парчею. Спинка мого крісла була викладена якимись шматочками, що це було… кістка? Я не став на неї обпиратися. Тургут зняв важку папку із книжкової шафи. Звідти він дістав перемальовані від руки документи, які ми бачили в архіві, начерки були схожі на перемальовки Россі, тільки ці були зроблені з більшою акуратністю, а потім він дістав лист і простягнув його мені. Лист був надрукований на університетському папері й підписаний Россі. Не було ніякого сумніву в тому, що це був саме його підпис, подумав я, адже вигнуті букви «Б» і «Р» були мені добре знайомі. У той час, як був написаний лист, Россі вже викладав у Сполучених Штатах. Кілька рядків підтверджували розповідь: він, Россі, нічого не знав про архів султана Мехмеда. Йому було шкода розчаровувати професора Бора, але він сподівався, що робота професора процвітатиме. Це був дуже загадковий лист.

Потім Тургут дістав маленьку книгу в старовинній шкіряній палітурці. Мені було важко відразу не кинутися до неї, але я судорожно стримував себе й чекав, поки Тургут ніжно відкрив її, спочатку показав нам порожні сторінки спереду й до кінця, а потім зображення в центрі: знайомі контури, дракон з короною на голові, моторошно розгорнуті крила, у пазурах напис із тим самим єдиним застрашливим словом. Я відкрив свій портфель, який приніс із собою, і дістав звідти власну книгу. Тургут поклав обидві книги поруч на столі. Кожен із нас став порівнювати свій скарб зі злим подарунком іншого, і ми обидва помітили, що дракони були однакові, його дракон також займав увесь розворот повністю, його малюнок був темніший, мій більш вицвілий, але вони були однакові! Навіть була однакова пляма біля кінчика хвоста дракона, ніби в гравюрі було таке місце, куди під час кожного друкування затікало чорнило. Хелен мовчки розглядала обидві книги.

— Неймовірно! — нарешті видихнув Тургут. — Я ніколи не мріяв про такий день, коли побачу другу таку саму книгу.

— І почуєте про третю, — нагадав я йому, — пам’ятаєте, що я бачив на власні очі таку саму третю книгу. Малюнок у книзі Россі був таким самим.

Тургут кивнув.

— І що, друзі мої, це може означати? — він уже розкладав копії карт поруч із книгами й порівнював обриси дракона з річками й горами. — Разюче… — промурмотів він. — Подумати тільки, сам я ніколи не помічав цього раніше. Вони справді схожі. Дракон — це карта. Але карта чого? — його очі заблищали.

— Саме це намагався з’ясувати Россі тут, в архіві, — сказав я, зітхнувши. — Ех, якби тільки він зробив більше кроків пізніше, щоб розгадати значення.

— Можливо, він робив, — задумливо сказала Хелен, і я обернувся до неї, щоб запитати, що вона мала на увазі. Тієї миті двері між дивними гірляндами з часнику розчинилися, і ми обоє підскочили від несподіванки. Але замість якогось монстра у дверях з’явилася маленька всміхнена жінка в зеленій сукні. Це була дружина Тургута. Ми всі підвелися, щоб привітатися з нею.

— Добрий день, люба. — Тургут швидко завів її в кімнату. — Ось мої друзі, професори зі Сполучених Штатів, як я й казав тобі.

Він по черзі відрекомендував нас, а місіс Бора потисла нам руки, чемно посміхаючись. На зріст вона була вдвічі менша за Тургута, у неї були зелені очі, обрамлені довгими віями, трохи гачкуватий ніс і копиця рудого волосся.

— Вибачте, що не зустріла вас раніше, — вона повільно говорила англійською, обережно вимовляючи всі слова. — Напевно, мій чоловік нічим не нагодував вас, так?

Ми запевнили її, що нас нагодували чудовим обідом, але вона із сумнівом похитала головою.

— Містер Бора ніколи не годує гостей смачним обідом. Я… доведеться посварити його! — вона погрозила своїм маленьким кулачком чоловікові, а той, задоволений, дивився на неї.

— Я дуже боюся свою дружину, — сказав він нам самовдоволено. — Вона дика, як амазонка.

Хелен, що дивилася на місіс Бора зверху, посміхнулася їм обом, вони насправді були неповторні.

— А зараз, — сказала місіс Бора, — він набридає вам своєю жахливою колекцією, вибачте.

За кілька хвилин ми знову сиділи на розкішних диванах, а місіс Бора наливала нам каву. Я бачив її витончену, мініатюрну красу, у неї були спокійні манери, на вигляд їй було років сорок. Англійська в неї була на середньому рівні, але вона прикрашала це гарним гумором, ніби її чоловік часто приводив додому англійських гостей. У неї була проста, елегантна сукня, вишукані жести. Я уявляв маленьких дітей, з якими вона працювала в дитячому садку, вони, мабуть, доходили їй до підборіддя. Я задумався про те, чи є в них із Тургутом власні діти, бо в кімнатах не було фотографій дітей і жодних інших доказів їх існування, але запитати я не наважувався.

— Мій чоловік показав вам місто? — запитала місіс Бора Хелен.

— Так, дещо, — відповіла Хелен. — Боюся, сьогодні ми забрали в нього багато часу.

— Ні, це я зайняв багато вашого, — Тургут із задоволенням попивав каву. — Але в нас попереду все ще багато роботи. Люба, — звернувся він до дружини, — ми шукаємо зниклого професора, тому я буду зайнятий кілька днів.

— Зниклого професора? — спокійно посміхнувшись, запитала його місіс Бора. — Добре, але спочатку ми маємо пообідати. Сподіваюсь, ви будете їсти? — вона звернулась до нас.

Думка про їжу була нестерпною, я намагався не дивитися на Хелен. Хоча для Хелен це, здавалося, було цілком нормальним:

— Спасибі, місіс Бора, ви дуже люб’язні, але нам треба повертатися в наш готель, у нас там зустріч о п’ятій годині.

— Правда? — я був уражений, але мені нічого не залишалося, як підіграти: — Так, так. Один американець прийде до нас увечері. Але ми сподіваємося побачити вас обох знову.

Тургут кивнув.

— Я зараз перегляну в моїй бібліотеці все, що може хоч якось допомогти нам. Ми маємо подумати, чи не знаходиться могила Дракули в Стамбулі. Може, ці карти показують якусь частину міста. Тут у мене є кілька старих книг про місто, а також декілька друзів, у яких можна знайти гарні колекції. Сьогодні ввечері я пошукаю для вас усе це.

— Дракула, — місіс Бора похитала головою. — Мені Шекспір подобається більше, ніж Дракула. Це, принаймні, здоровий інтерес. До того ж, — вона грайливо поглянула на чоловіка, — Шекспір оплачує наші рахунки.

Вони провели нас до самих дверей, де ми попрощалися, і Тургут змусив нас пообіцяти, що ми зустрінемося з ним завтра о дев’ятій годині біля нашого готелю. Він принесе нову інформацію, якщо знайде її, і ми ще раз сходимо в архів, щоб подивитися, чи є там якісь зміни. А тим часом, попередив він нас, ми повинні бути обережнішими, скрізь помічати ознаки стеження або небезпеки. Тургут хотів провести нас до самого готелю, але ми запевнили його, що самі доїдемо на поромі, який вирушав за двадцять хвилин, як він сказав. Подружжя Бора провело нас до самого під’їзду. Вони, стоячи поруч на сходах, трималися за руки і гукали нам «до побачення». Я раз чи два обертався, поки ми йшли вулицею під покривом листя фігових дерев і лип.

— Це щасливий шлюб, гадаю, — сказав я Хелен і відразу ж пошкодував, тому що вона характерно пирхнула.

— Ходімо, янкі, — сказала вона. — У нас іще є справи.

Зазвичай я б посміхнувся на такі слова, але тоді щось змусило мене обернутися. Я подивився на неї й здригнувся. У моїй голові крутилася ще одна думка під час цього дивного вечірнього візиту, я відганяв цю думку від себе до останньої миті. Дивлячись на Хелен, коли вона спрямувала на мене свій оцінюючий погляд, я був уражений подібністю між її сильними гарними рисами обличчя й тим відразливим портретом, що висів за завісою у Тургута.

Розділ 33

Коли експрес у Перпіньян остаточно зник за сріблистими деревами й дахами сільських будинків, Барлі стрепенувся:

— Отже, він на потязі, а ми ні.

— Так, — відповіла я. — І він знає, де ми.

— Не надовго, — Барлі попрямував до каси, у якій старий чоловік, здавалося, куняв, але потім набрав поважного вигляду. Потім він повернувся і сказав: — Наступний потягу Перпіньян буде не раніше завтрашнього ранку, немає й жодного автобуса до найближчого міста до завтрашнього вечора. Залишається найняти кімнату на якійсь фермі, приблизно за півкілометра від села. Ми можемо переночувати там і повернутися завтра вранці на наш потяг.

Я не знала, гніватися чи плакати.

— Барлі, я не можу чекати до завтрашнього ранку! Ми гаємо багато часу.

— Але більше нічого немає, — роздратовано заперечив Барлі. — Я питав про таксі, машини, вантажівки, візки, автостоп, що ще ти хочеш, щоб я зробив?

Ми йшли селом мовчки. Був пізній вечір, що приходив на зміну сонному теплому дню. Усі, кого ми бачили біля дверей або в садах, здавалися нам заціпенілими, ніби хтось наклав на них прокляття. Коли ми наблизилися до фермерського будинку, то побачили вивіску, намальовану від руки, й прилавок, на якому продавалися яйця, сир і вино. Вийшла жінка, витираючи руки об простий фартух; вона начебто й не здивувалася, побачивши нас. Коли Барлі відрекомендував мене як свою сестру, вона приємно посміхнулася і не ставила жодних питань, навіть не поцікавившись, чому в нас немає багажу. Барлі запитав, чи є в неї кімната для нас, і жінка відповіла стиха: «Так, так» — ніби вона розмовляла сама з собою. Фермерський двір був геть укритий суцільним брудом, де-не-де росли квіти, бігали кури, під карнизом стояли пластикові кошики, кам’яні хліви й будинок безладно тулилися посеред двору. Дружина фермера сказала нам, що ми можемо повечеряти в саду, а наша кімната буде поруч із садом, у старій частині будинку.

Ми мовчки пішли за нашою господаркою через ледь освітлену кухню й увійшли в маленьке крило, де колись, напевно, спали кухарі. У спальні мене приємно здивували два ліжка, що стояли біля протилежних стін, розділених великою дерев’яною шафою. Кімната для вмивання була поруч, там був фарбований туалет і раковина. Усе було бездоганно чистим, штори накрохмалені, старовинна вишивка на стіні сяяла в променях сонця. Я пішла у ванну і вмилася холодною водою, поки Барлі розплачувався з жінкою.

Коли я вийшла, Барлі запропонував прогулятися, господарка обіцяла приготувати вечерю лише за годину. Спочатку я не хотіла залишати надійні стіни ферми, але зовні, під гіллям тінистих дерев було прохолодно, і ми гуляли по руїнах колись, напевно, багатого будинку. Барлі протиснувся через огорожу, і я пішла за ним. Від кам’яних стін залишився тільки фундамент, тепер це були лише обриси колишніх кімнат і стін, одна вціліла вежа надавала цій місцині величі. У наполовину відчиненому хліву лежало сіно, було таке враження, що старий будинок використовували як сховище. Яскравий промінь світла падав на стайні.

Барлі сів на руїни й подивився на мене.

— Бачу, ти розлючена, — сказав він з досадою. — Звісно, ти не проти, щоб я рятував тебе від неминучої небезпеки, але я ж маю ще й надалі подбати, щоб в тебе не було жодних негараздів.

Від його нахабства в мене на якусь мить перехопило подих.

— Як ти смієш? — нарешті сказала я й пішла від нього, спотикаючись об каміння.

Я почула, як Барлі наздоганяє мене.

— Ти б хотіла залишитись на тому потязі? — запитав він спокійнішим голосом.

— Звичайно ж, ні, — я не оберталася до нього. — Але ти також добре знаєш, як і я, що мій батько вже може бути в Сен-Матьє.

— Але Дракула, або хто б це не був, ще не там.

— Він тепер на день попереду нас, — відповіла я, дивлячись через поля.

Удалечині, за вершинами тополь, бовваніла сільська церква. Усе було таким же яскравим, як на картинці, бракувало лише кіз і корів.

— По-перше, — сказав Барлі (я ненавиділа його за повчальний тон), — ми не знаємо, хто був на тому потязі. Може, це був не сам лиходій. У нього були свої приспішники, судячи з листів твого батька, правильно?

— Тоді ще гірше, — відповіла я, — якщо це був один із його приспішників, тоді він сам міг бути вже Сен-Матьє.

— Або… — почав Барлі й зупинився. Я знала, що він збирався сказати. — Або він тут, поруч із нами.

— Ми точно дали зрозуміти, де ми зараз перебуваємо, — сказала я, щоб іще дужче його помучити.

— А хто це вередує? — Барлі підійшов до мене і трохи незграбно обійняв мене за плечі, і я зрозуміла, що він говорив так, ніби справді вірив історії мого батька. Сльози, які марно намагалися залишитися під віями, не втрималися й покотилися по щоках. — Ну ж бо… припини! — сказав Барлі. Поклавши голову йому на плече, я відчула, що його сорочка була мокрою від поту. За хвилину я відхилилась, і ми мовчки пішли вечеряти у фермерському саду.

Дорогою в готель Хелен майже нічого не говорила, тому я спостерігав за перехожими, вишукував у них будь-який знак ворожості, час від часу озирався, щоб перевірити, чи за нами не стежать. Доки ми дійшли до своїх кімнат, мою голову заповнювали думки про нашу безтурботність, про те, що в нас катастрофічно не вистачає інформації, щоб шукати Россі. Чи якийсь список книг, більшість із яких навіть не існує, міг допомогти нам?

— Ходімо до мене в кімнату, — сказала Хелен без церемоній, тільки-но ми підійшли до пансіону. — Нам треба поговорити наодинці.

Відсутність у неї дівочої сором’язливості, мабуть, побавила б мене за інших обставин, але зараз її обличчя було таким рішучим і серйозним, що мені залишалося тільки гадати про те, що вона мала на думці. Хоча тієї миті ніщо не могло б бути менш звабним, ніж вираз її обличчя. Ліжко в її кімнаті було акуратно застелене, а деякі її особисті речі були прибрані. Вона присіла на підвіконня й показала мені жестом на стілець.

— Послухай, — сказала вона, знімаючи рукавички й капелюшок. — Мені дещо спало на думку. Я думаю, що ми в пошуках Россі зайшли у глухий кут.

Я похмуро погодився.

— Саме про це я й думав останні півгодини. Хоча, може, Тургут знайде якусь нову інформацію серед своїх друзів.

Вона недовірливо похитала головою.

— Не будемо віддаватися незбутнім мріям.

— Нездійсненним мріям, — виправив я її без ентузіазму.

— Нездійсненним мріям, — повторила вона. — Я подумала про те, що ми ігноруємо дуже важливе джерело інформації.

Я вп’яв очі в неї.

— Яке це?

— Мою матір, — сказала вона просто. — Ти мав рацію, коли запитував мене про неї ще в Сполучених Штатах. Я цілий день про неї думала. Вона знала професора Россі задовго до того, як ти з ним познайомився, а я ніколи не розпитувала її про нього відтоді, коли вона сказала, що він мій батько. Не знаю, чому не запитувала, напевно, тому, що це було для неї болючою темою. До того ж, — вона зітхнула, — моя мати дуже проста. Я не думала, що вона може щось доповнити до моїх знань про роботу професора Россі. Навіть коли вона торік сказала мені, що професор Россі вірив у те, що Дракула все ще живий, я не здивувалася, адже я знаю, як багато в ній забобонів. Але зараз я думаю, чи не знає вона чогось, що може допомогти нам знайти його.

Надія ввірвалася в моє серце з її словами.

— Але як же нам поговорити з нею? Ти ж казала, що в неї немає телефону.

— Так, немає.

— Тоді… що?

Хелен склала рукавички й кокетливо ляснула ними об коліно.

— Нам треба буде зустрітися з нею особисто. Вона живе в селі під Будапештом.

— Що? — тепер прийшла моя черга дратуватися. — О, як легко. Ми просто сядемо на потяг із твоїм угорським паспортом і з моїм… американським і заїдемо поговорити з твоєю матінкою про Дракулу.

Несподівано Хелен посміхнулася.

— Немає причини гніватися, Поле, — сказала вона. — Є така угорська приказка: «Якщо щось можливо, це можна зробити».

Я розсміявся:

— Гаразд. Який у тебе план? Я помітив, що в тебе завжди один знайдеться.

— Так, у мене є один, — вона розправила рукавички. — Насправді я сподіваюся, що в моєї тітки виникне план.

— Твоєї тітки?

Хелен дивилась у вікно на блідо-жовті тиньковані старі будинки через вулицю. Вечоріло, і середземноморське сонце, яке я вже полюбив, забарвило у золотаві кольори все місто.

— Моя тітка працює в угорському міністерстві внутрішніх справ з 1948 року, вона досить поважна особа. Я здобула свою стипендію завдяки їй. У моїй країні неможливо досягти чогось без допомоги дядька або тітки. Вона старша сестра і зі своїм чоловіком допомогла моїй матері втекти з Румунії в Угорщину, де вони жили, це було саме перед моїм народженням. Ми дуже близькі з нею, вона зробить усе, що б я не попросила. На відміну від моєї матері, у неї є телефон, я думаю, нам треба зателефонувати їй.

— Ти вважаєш, що вона покличе твою матір і ми зможемо з нею поговорити?

Хелен застогнала.

— О Боже, ти думаєш, що ми зможемо говорити з ними по телефону про щось особисте й суперечливе?

— Вибач, — сказав я.

— Ні, ми самі туди поїдемо. Моя тітка це влаштує. Таким чином, ми зможемо особисто поговорити з матір’ю. До того ж, — якась ніжність з’явилася в її голосі, — вона буде така рада мене бачити. Це не так далеко звідси, а я не бачила її уже два роки.

— У такому разі, — сказав я, — заради Россі я готовий на все, хоча мені важко уявити, як можна просто так у темпі вальсу потрапити в комуністичну Угорщину.

— Ха! — чмихнула Хелен: — Тоді тобі буде ще важче уявити, як ти, за твоїми ж словами, в темпі вальсу потрапиш у комуністичну Румунію.

Цього разу я помовчав.

— Я знаю, — сказав я нарешті. — Я теж про це думав. Якщо могила Дракули не в Стамбулі, тоді де вона ще може бути?

Ми сиділи хвилину мовчки, кожен замислився про своє, у думках ми були неймовірно далекі одне від одного. Потім Хелен випросталася.

— Треба буде запитати в господарки, чи можна нам зателефонувати з холу, — сказала вона. — Тітка незабаром повернеться з роботи, мені хотілося б поговорити з нею просто зараз.

— Можна піти з тобою? — запитав я. — Зрештою, це мене теж стосується.

— Звичайно.

Хелен надягла рукавички, і ми пішли вниз, у вітальню. Десять хвилин у нас пішло на те, щоб пояснити наші наміри, але справа прискорилася, коли ми дали кілька турецьких лір і пообіцяли повністю заплатити за телефонний дзвінок. Хелен сиділа на стільці у вітальні й набирала величезну кількість цифр. Нарешті я побачив, як її обличчя посвітлішало.

— З’єднали, — вона посміхнулась мені щиро й відкрито. — Моїй тітці це не сподобається, — промовила вона, але раптом її обличчя засяяло: — Єва? — запитала вона. — Це Хелен!

Слухаючи уважно, я зрозумів, що вони, мабуть, розмовляють угорською. Я знав, що румунська мова належала до романської групи мов, тому думав, що зрозумію хоч кілька слів. Але мова Хелен була схожа на кінський галоп, до цієї фінно-угорської стихії я не міг пристосувати свої вуха ні на мить. Я подумав про те, розмовляє вона зі своїми родичами румунською чи ця частина їхнього життя померла давно під тиском держави. Голос її то підвищувався, то спадав, іноді його переривала посмішка, а іноді насуплені брови. Тітка Єва на іншому кінці дроту, мабуть, хотіла багато про що їй розповісти, іноді Хелен уважно слухала, а іноді вставляла якісь короткі вигуки.

Хелен, здавалося, забула про те, що я стою поруч, але потім раптом підвела погляд, хитро й переможно посміхнулася, ніби результат перемовин виявився позитивним. Вона посміхнулася в слухавку й повісила її. Тієї самої миті поруч із нами з’явилася наша консьєржка (її, очевидно, непокоїв телефонний рахунок), я швидко відрахував їй домовлену суму, додав ще трохи й поклав у її простягнену руку. Хелен уже піднімалася в кімнату, подаючи мені знак, щоб я йшов за нею. Я вважав, що така її таємничість дещо надмірна, але що я врешті-решт міг знати?

— Швидше, Хелен, — застогнав я, знову сідаючи у крісло. — Очікування мене вбиває.

— Гарні новини, — сказала вона спокійно. — Тітка, принаймні, постарається допомогти.

— Що ж ти їй сказала?

Вона посміхнулася.

— Мені треба було так багато сказати їй по телефону, але я мусила говорити офіційним тоном. Я сказала їй, що приїхала з колегою в Стамбул з метою наукового дослідження і що нам треба провести п’ять днів у Будапешті, аби закінчити наше дослідження. Я пояснила їй, що ти американський професор і що ми пишемо спільну статтю.

— На яку тему? — запитав я, починаючи щось розуміти.

— Робітничі рухи в Європі під час оттоманської окупації.

— Непогано, але я нічогісінько не знаю про це.

— Усе гаразд, — Хелен змахнула щось із коліна на своїй чорній спідниці. — Я розповім тобі трохи про це.

— Ти справді пішла в батька, — її ерудиція нагадала мені Россі, а цей коментар вилетів у мене раніше, ніж я міг про нього подумати.

Я глянув на неї, боячись, що якось скривдив її. Мені спало на думку, що тоді вперше зрозумів, що думаю про неї як про справжню дочку Россі, ніби навіть непомітно для себе я пройнявся цим.

Хелен здивувала мене тим, що посумнішала.

— Це гарне питання для генетики, — все, що вона сказала. — У кожному разі, Єва була незадоволена, коли я сказала, що ти американець. Я знала, що так і буде, адже вона завжди вважала мене імпульсивною й занадто схильною до ризиків. Напевно, це так, і звичайно ж, їй треба було зобразити невдоволення для тих, хто прослухує телефони.

— Навіщо?

— Їй треба думати про свою роботу й статус. Але вона сказала, що придумає що-небудь для нас, завтра ввечері я зателефоную до неї. Ось такі справи. Моя тітка дуже розумна, я не сумніваюся, що вона знайде вихід. Ми візьмемо квитки зі Стамбула в Будапешт і назад. Може, літаком, коли знатимемо більше?

Я тихенько зітхнув, думаючи про майбутні витрати, про те, чи витримають мої ресурси, але сказав лише:

— Мені здається, вона має бути чарівницею, щоб втягти мене в Угорщину й захистити нас від неприємностей на цьому шляху.

Хелен розсміялася.

— Вона справді чарівниця. Саме тому я не вдома й не працюю в культурному центрі в селі моєї матері.

Ми знову пішли вниз, ніби за спільною згодою, і вийшли на вулицю.

— Зараз ми мало що можемо зробити, — розсудив я. — Нам треба почекати до завтра, поки Тургут не надасть нам інформацію і поки не почуємо новини від твоєї тітки. Мушу сказати, що мені важко дається все це очікування. Що будемо робити весь цей час?

Хелен замислилася на хвилину, стоячи в золотавому світлі вулиці. Вона знову надягла рукавички й шапочку, але промені призахідного сонця все-таки надали її волоссю червонуватого відтінку.

— Я 6 хотіла оглянути місто, — сказав вона нарешті. — Чи повернуся я коли-небудь сюди? Може, ходімо до Айя-Софії? Чому б не прогулятися туди перед вечерею?

— Так, я теж не проти.

По дорозі до цієї прекрасної споруди ми не розмовляли, але коли наблизилися до неї й побачили, як бані й мінарети знову бовваніють на обрії, я відчув, як наше мовчання глибшало, ми ніби йшли ближче одне до одного. Я замислився про те, чи відчувала це Хелен, чи було це дією чаклунства цієї неймовірно величезної церкви, що нависала над нами, підкреслюючи нашу мізерність. Я все ще роздумував над словами Тургута день тому — про те, що Дракула прокляв це чудове місто.

— Хелен, — сказав я, хоча мені не хотілося переривати тишу між нами. — Як ти гадаєш, його могли поховати тут… тут, у Стамбулі? Це пояснило б занепокоєння султана Мехмеда після його смерті…

— Га? А, так, так, — вона кивнула, ніби схвалюючи моє рішення не вимовляти його ім’я на вулиці. — Це цікава ідея, але хіба тоді султан Мехмед не знав би про це? Тоді Тургут, напевно, вже знайшов би який-небудь доказ цього. Я не вірю, що таке могло зберігатися тут століттями.

— Також дуже важко повірити в те, що Мехмед дозволив би поховати одного зі своїх ворогів у Стамбулі, звичайно, якщо він про це знав.

Вона, здавалося, була занадто занурена у свої думки. Ми були майже біля великого входу в Айя-Софію.

— Хелен… — тихо сказав я.

— Що?

Ми зупинилися серед людей, туристи й прочани входили й виходили крізь широкі ворота. Я став поруч із Хелен так, щоб тільки вона могла мене чути, і говорив майже їй у вухо.

— Якщо є хоч якийсь шанс, що могила тут, тоді, ймовірно, Россі теж тут.

Вона обернулася й подивилася мені в обличчя. Очі її блищали, тонкі зморшки й занепокоєння виднілися між її чорними бровами.

— Звичайно ж, Поле.

— Я читав у путівнику, що в Стамбулі теж є підземні руїни, катакомби, резервуари для води, такого роду речі, як у Римі. У нас є щонайменше день до від’їзду: може, ми поговоримо про це з Тургутом?

— Це не така вже й погана ідея, — ніжно погодилася Хелен. — Місто візантійських імператорів повинно мати підземні ходи. — Вона майже посміхнулася, рука підвелася до шарфа на шиї, ніби щось турбувало її. — У кожному разі, що б не залишилося від того місця, там має бути повно злих духів — імператорів, які виколювали очі своїм братам, і щось подібне. Гідна компанія.

Через те, що ми так чітко читали думки одне одного на наших обличчях і думали про ті дивні пошуки, спочатку я не помітив людину, котра, як мені здалося, пильно дивилася на мене. До того ж це був невисокий чоловік, який не міг вселити жах — це був маленький худорлявий чоловічок, непомітний серед юрби, що тупцював за двадцять кроків від стіни церкви.

І раптом я впізнав у ньому того сивобородого вченого у білій кепочці, що приходив до архіву того ранку. Але наступної миті я був шокований ще дужче. Помилкою цього чоловіка було те, що він дивився на мене так пильно, що я зміг розглянути його крізь натовп. Але потім він пішов, зник, як примара, серед веселих туристів. Я кинувся вперед, ледве не збив Хелен з ніг, але було марно. Чоловік зник, помітивши, що я його побачив. Його обличчя між незграбною бородою й новою кепкою, без сумніву, було тим обличчям, що я бачив удома в університеті Останній раз я бачив його прикритим простирадлом. Це було обличчя мертвого бібліотекаря.

Розділ 34

У мене є кілька фотографій батька того часу, коли він виїхав зі Сполучених Штатів на пошуки Россі, хоча коли я вперше бачила ці фотографії в дитинстві, я не знала, чому вони передували. Одну із цих фотографій я кілька років тому поставила в рамочку. Тепер вона висить над моїм письмовим столом — це чорно-біла світлина того часу, коли кольорові фото ще були дивиною. На ній батько такий, яким я ніколи його не знала. Він дивиться прямо в камеру, підборіддя трохи підведене вгору, ніби він зібрався відповісти на запитання фотографа. Хто був цей фотограф, я ніколи не дізнаюся (я забула запитати батька, чи пам’ятає він). Це не могла бути Хелен, але, напевно, це був якийсь приятель, теж аспірант. 1952 — тільки ця дата була записана рукою мого батька на звороті фотокартки, тоді він навчався на останньому курсі й уже почав своє дослідження про голландських купців.

На світлині батько, здавалося, стоїть поруч із будинком університету, судячи з готичного каменю на його тлі. Одну ногу він невимушено поставив на лавку, обхопивши руками коліно. На ньому була біла або світла сорочка й краватка з діагональними смужками, чорні штани зі стрілками і начищені до блиску туфлі. У нього така сама фігура, яку я пам’ятаю з його пізнішого життя: середній на зріст, плечі середньої ширини, елегантність, приємна, але не помітна, яку він не втратив і в літньому віці. На фотографії його глибоко посаджені очі здаються темно-сірими, але в житті вони були синіми. Впалі очі, густі брови, великі вилиці та ніс, широкі, повні всміхнені губи — все це трохи надавало йому вигляду мавпи, але інтелігентної мавпи. Якби світлина була кольоровою, гладко зачесане волосся батька відливало б бронзою на сонці — я знаю про це тільки тому, що він одного разу описав мені його. За весь той час, коли я знала батька, його волосся було сивим.

Тієї ночі у Стамбулі я не міг заснути з двох причин. По-перше, мені не давав заснути жах, який я відчув тієї миті, коли вперше побачив мертве обличчя живим і намагався зрозуміти, що ж я бачив. Тільки однієї цієї миті вистачило б, щоб не заснути. По-друге, знаючи, що мертвий бібліотекар бачив мене, а потім зник, я не міг не хвилюватися про безпеку документів у моєму портфелі. Він знав, що в нас із Хелен була копія карти. Чому він з’явився в Стамбулі? Тому що переслідував нас чи все-таки якимось чином з’ясував, що оригінал знаходиться тут? А якщо він не розгадав це сам, тоді, можливо, у нього було якесь джерело інформації, про яке я нічого не знаю? Він розглядав документи з колекції султана Мехмеда, принаймні, один раз. Чи бачив він оригінали карти, чи скопіював він їх? Я не міг відповісти на ці питання і, звичайно ж, не міг дати собі задрімати, думаючи про пристрасть цієї істоти до копії карти, судячи з того, як він накинувся на Хелен у книгосховищі бібліотеки. Вкусивши тоді Хелен, тепер він, напевно, полює на неї, і від цього я нервувався ще дужче.

Якщо всього цього було недостатньо для того, щоб не заплющити очей, поки години спливали дедалі повільніше, то вистачило б і обличчя на моїй подушці — зовсім близького, але недосяжного. Я наполіг на тому, щоб Хелен спала в моєму ліжку, поки я сидітиму в старому кріслі. Якщо мої повіки опускалися раз чи два, варто було мені поглянути на її сильне серйозне обличчя, і хвиля занепокоєння пробігала по моєму тілі — вона була як глечик холодної води. Хелен хотіла залишитися у своїй кімнаті (що, мовляв, може подумати консьєржка, довідавшись про це), але я умовляв доти, доки вона не погодилася, нехай навіть роздратовано, спати під моїм наглядом. Я бачив занадто багато фільмів і читав занадто багато романів, включаючи Стокера, аби сумніватися в тому, що одна дівчина в кімнаті уночі може стати наступною жертвою лиходія. Хелен дуже втомилася й спала, я бачив це по темних колах під її очима і відчував, що вона теж налякана. Цей запах страху, який ішов від неї, лякав мене більше, ніж злякали б крики жаху будь-якої іншої жінки, і від цього адреналін наповнював мою кров. Можливо, утома й ніжність точних форм її широких плечей не дозволяли мені заплющити очі. Вона лежала на боці, одна рука під подушкою, на білому тлі якої її волосся здавалося ще чорнішим.

Я не міг змусити себе ні читати, ні писати. У мене, звичайно ж, не було бажання відкривати свій портфель, котрий я поклав під ліжко, на якому спала Хелен. Але години спливали, у коридорі не було загадкового звуку, ніби хтось шкребеться, ніхто не дихав у замкову щілину, з-під дверей не йшов ніякий дим, а за вікном не лунало тріпотіння крил. Нарешті ледь уловима сірість порушила темряву кімнати, Хелен зітхнула, ніби відчула настання дня. Потім перші промені сонця просочилися крізь віконниці, і вона поворухнулась. Я взяв свій піджак, дістав з-під ліжка портфель і якомога тихіше пішов, щоб почекати її внизу, у холі.

Ще не було й шостої, але в будинку звідкись уже долинав аромат кави, і я, на свій подив, побачив Тургута, який сидів на одному з візерунчастих крісел із чорною папкою на колінах. Вигляд у нього був неймовірно свіжий і бадьорий, і коли я ввійшов, він підскочив і потис мені руку.

— Доброго ранку, друже мій, дякую Аллахові за те, що я відразу вас знайшов.

— Так, я теж йому вдячний за те, що ви тут, — відповів я, сідаючи в крісло поруч із ним. — Але що ж змусило вас прийти так рано?

— О, я не міг бути спокійним, коли в мене для вас такі новини.

— У мене для вас теж є новини, — сказав я серйозно, — але спочатку ви, професоре Бора.

— Тургут, — виправив він мене розсіяно. — Подивіться сюди. — Він почав розв’язувати папку. — Як я вам і обіцяв, учора ввечері я переглядав свої документи. Я зробив копії матеріалів в архіві, як ви й бачили, я також зібрав багато даних про те, що відбувалося в Стамбулі в період життя Влада, а також безпосередньо після його смерті.

Він зітхнув.

— У деяких із цих документів ідеться про загадкові явища, які відбувалися в місті, смерті, чутки про вампірів. Я також зібрав інформацію із книг, у яких написано про Орден Дракона у Валахії. Але вчора ввечері я нічого нового знайти не міг. Тоді я зателефонував своєму другові, Селіму Аксою. Він не працівник університету — він власник магазину, але дуже розумна людина. Він знає про книги стільки, скільки не знає ніхто в Стамбулі, а особливо про книги, присвячені історії й легендам нашого міста. Він був дуже люб’язний, більшу частину вечора ми оглядали книги в його бібліотеці. Я просив його пошукати інформацію про будь-які похорони когось із Валахії тут, у Стамбулі, наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, або пошукати якусь зачіпку, яка може говорити про те, що тут може знаходитися могила когось із Валахії, Трансільванії або Ордену Дракона. Я також показав йому, і не вперше, копії моїх карт та книгу із драконом і виклав йому вашу теорію про те, що ці зображення позначають місцезнаходження могили Проколюючого. Разом ми перегорнули чимало сторінок про історію Стамбула, переглянули старі картинки, записні книжки, у які він записує безліч інформації, яку знаходить у бібліотеках і музеях. Селім Аксой дуже працьовитий. У нього немає дружини, дітей, немає інших інтересів. Історія Стамбула забирає всю його енергію. Ми працювали допізна, до самої ночі, бо його особиста бібліотека настільки велика, що навіть він не міг уявити, що ми там можемо знайти. Нарешті ми знайшли дещо дивне — листи, зібрані в томик кореспонденції міністрів султана з іншими країнами імперії в п’ятнадцятому й шістнадцятому століттях. Селім Аксой сказав мені, що він купив цю книгу в книжковій крамниці в Анкарі. Вона була видана в дев’ятнадцятому сторіччі одним із стамбульських істориків, якого цікавили записи того періоду. Селім сказав мені, що більше жодного разу не зустрічав примірників цієї книги.

Я терпляче чекав, почуваючи важливість усього цього вступу, звернувши увагу на старанність Тургута. Він, виявляється, був дуже гарним істориком.

— Ні, Селім жодного разу не бачив іншого видання цієї книги, але він вважає, що документи, наведені там, не підробка, тому що він уже бачив один із цих листів в оригіналі, в архіві, який ми відвідували вчора. Йому теж дуже подобається той архів, знаєте, я часто зустрічав його там, — він посміхнувся. — Отож у цій книзі, коли наші очі майже склеплювалися від утоми і світанок уже от-от був на підході, ми знайшли лист, що може вплинути на хід вашого дослідження. Укладач вважає, що цей лист був написаний наприкінці п’ятнадцятого століття. Я переклав його для вас.

Тургут витяг сторінку з папки.

— На жаль, перший лист, на який відповідає цей, відсутній. Бог знає, де він може бути, можливо, його вже й немає зовсім, інакше мій друг Селім знайшов би його вже давно.

Він відкашлявся й почав читати уголос.

— «Найпочеснішому міністрові громадських порушень», — він зупинився. — Це був хтось на кшталт шефа сучасної поліції, ну ви самі знаєте. — Я не знав, але кивнув, і він продовжив: — «Вельмишановний міністре, я провів розслідування, як ви й просили. Багато ченців були згодні співпрацювати з нами за певну договірну суму, і я сам досліджував могилу Те, що вони повідомляли мені, — правда. Вони більше ніяк не можуть це пояснити, лише говорять про свій жах. Я рекомендую провести нове слідство в Стамбулі. Я залишив двох охоронців у Снагові, щоб стежити за будь-якою підозрілою діяльністю. Завжди ваш, в ім’я Аллаха».

— А підпис? — запитав я.

Моє серце шалено калатало. Навіть після безсонної ночі мій розум був ясним.

— Немає ніякого підпису. Селім вважає, що він був одірваний від оригіналу, це могло статися випадково, а може, для того, щоб утаємничити ім’я автора листа.

— Або, можливо, його не підписали заради таємності, — припустив я. — У тій книзі більше не було ніяких листів, які стосувалися б цього питання?

— Жодного. Ні попередніх, ні наступних. Це фрагмент. Ми дуже довго й ретельно шукали після цього в книгах мого друга й паперах, але нічого не знайшли з цієї теми. Він сказав мені, що ніколи не бачив слова «Снагов» у жодному документі про історію Стамбула, наскільки він пам’ятав. Він читав ці листи кілька років тому, цього разу він помітив це слово тільки тому, що я сказав йому, що Дракулу могли поховати його послідовники. Можливо, він насправді бачив десь це слово, але не пам’ятає.

— Боже мій, — сказав я, думаючи не про ту можливість, що містер Аксой бачив це слово десь в іншому місці, а про неймовірний зв’язок між Стамбулом і далекою Румунією.

— Так, — Тургут посміхався так безтурботно, ніби ми обговорювали меню на сніданок. — Суд громадських порушень був дуже занепокоєний чимось тут, у Стамбулі, так занепокоєний, що послав когось на могилу Дракули в Снагові.

— Але що ж вони знайшли врешті-решт!? — вигукнув я, ударивши кулаком об підлокітник крісла. — Про що говорили там ченці? Чому вони були налякані?

— Те саме турбує й мене, — запевнив мене Тургут. — Якщо Влад Дракула спочивав там із миром, чому тоді вони турбувалися про нього за сотні кілометрів від нього, у Стамбулі? Якщо могила Влада Дракули насправді в Снагові, як і була, тоді чому на картах не позначено регіон?

Мені залишалося тільки з повагою відзначити точність його питань.

— Є ще дещо, — сказав я. — Ви вірите в те, що могила Дракули може насправді виявитися в Стамбулі? Це б пояснило хвилювання Мехмеда, а також присутність вампірів.

Тургут сплеснув у долоні й підняв угору великий палець.

— Це важливе питання. Нам потрібна буде допомога. Можливо, Селім допоможе нам.

Ми мовчки сиділи й дивилися один на одного в погано освітленому холі пансіону, нас огортав запах кави — нові друзі, об’єднані старою історією. Тургут підвівся.

— Очевидно, нам треба шукати далі. Селім пообіцяв відвести нас в архів, тільки-но ми будемо готові. Він знає джерела з історії Стамбула п’ятнадцятого сторіччя, які я не дуже ретельно переглядав, тому що вони виходили за межі мого інтересу до Дракули. Ми разом оглянемо їх. Без сумніву, містер Ерозан буде щасливий показати нам усі ці матеріали до того, як відчиниться бібліотека, якщо я зателефоную йому. Він живе поруч із архівом і може відкрити його для нас до того, як Селім піде на роботу. Але де ж міс Россі? Вона вже встала?

Від цих слів у мене в голові закрутилися думки, я не знав, з якої проблеми почати. Розмови про бібліотекаря, друга Тургута, нагадали мені про нашого бібліотекаря-ворога, якого я майже забув, зрадівши з нового листа. Тепер я мав випробувати довірливість Тургута, розповідаючи йому про візити мерця, хоча він і так міг вірити в те, що історичні вампіри можуть існувати й зараз. Його питання про Хелен нагадало мені, що я залишив її саму на непробачно тривалий час. Я хотів, щоб вона спокійно прокинулась, і очікував, що вона спуститься за мною сходами якомога швидше. Чому вона досі не з’явилася? Тургут продовжував говорити.

— Селім ніколи довго не спить, знаєте, він пішов випити кави, бо не хотів ось так відразу шокувати вас. А ось і він!

Задзвенів дзвіночок на дверях пансіону, і зайшов стрункий чоловік, зачинивши за собою двері. Напевно, я очікував величного, літнього чоловіка в діловому костюмі, але Селім Аксой був молодим і струнким, на ньому був вільний одяг — темні штани й біла сорочка. Він поспішив до нас із натхненним, напруженим виразом обличчя, це не було схоже на посмішку. Тільки коли я потискував його кістляву руку, я впізнав його зелені очі й довгий ніс. Я вже раніше бачив це обличчя так само близько. Минула ще мить, поки я зрозумів, де ж я його бачив: саме оця рука передавала мені томик Шекспіра. Це був продавець книг із маленького лотка на розі базару.

— Ми вже зустрічалися! — вигукнув я, а він вимовив щось незрозуміле, говорячи змішаною турецько-англійською мовою, як мені здалося. Тургут здивовано дивився на нас обох, коли я пояснив йому, він засміявся і похитав головою:

— Збіг!

— Ви готові йти? — містер Аксой відмовився від пропозиції Тургута сісти у вітальні.

— Не зовсім, — сказав я. — Якщо ви не заперечуєте, я піду подивлюся, де міс Россі, і ми приєднаємось до вас.

Тургут кивнув. Я буквально побіг сходами до Хелен, пролітаючи через три сходинки за один крок, і майже налетів на неї. Вона схопилася за поруччя, щоб не впасти зі сходів.

— Ой! — вигукнула вона. — Заради всього святого, що ти робиш? — вона потирала лікоть, а я намагався крізь тканину її чорного костюма відчути тверде плече у своїй руці.

— Шукаю тебе, — сказав я. — Пробач, тобі боляче? Я трохи хвилювався, тому що залишив тебе саму так надовго.

— Зі мною все гаразд, — заспокоїла вона мене. — Я маю кілька ідей. Скільки в нас ще є часу до того, як прийде професор Бора?

— Він уже тут, — доповів я, — до того ж він прийшов із другом.

Хелен відразу впізнала молодого торговця книгами. Вони досить стримано розмовляли, поки містер Тургут набирав номер містера Ерозана й кричав у трубку.

— На лінії були якісь перешкоди, — пояснив він, коли повернувся до нас. — Коли йде дощ, таке часто буває в цій частині міста. Мій друг зустріне нас в архіві. Його голос звучав так, ніби він нездоровий, може, застудився, але він сказав, що відразу ж прийде. Хочете кави, мадам? По дорозі я можу купити вам бублики із сезамом.

Він поцілував руку Хелен, що мені не сподобалося, і ми вийшли.

Я сподівався, що мені вдасться дорогою відстати з Тургутом, аби я розповів йому про появу злісного бібліотекаря. Я не думав, що зможу пояснити це в присутності незнайомця, особливо в присутності того, хто, за словами Тургута, не поділяє захоплення вампірами. По дорозі Тургут розмовляв із Хелен, а я був удвічі нещасний через те, що вона обдаровувала його своєю рідкісною посмішкою, а мені доводилося приховувати інформацію, яку я хотів відразу ж викласти. Містер Аксой ішов поруч зі мною, раз у раз зиркаючи на мене, але він переважно був зайнятий своїми думками, і я подумав, що варто переривати його своїми спостереженнями щодо того, які гарні вулиці вранці.

Вхідні двері в бібліотеку були відчинені. Тургут сказав, посміхнувшись, що він знав, який пунктуальний його друг. Ми тихо ввійшли усередину, Тургут галантно пропустив Хелен уперед. У маленькому вхідному холі нікого не було, реєстраційна книга лежала, готова до нових відвідувачів. Тургут відчинив перед Хелен внутрішні двері, вона спокійно ввійшла в тьмяний хол бібліотеки, але потім я почув різкий подих і побачив, як вона несподівано зупинилася так, що наш друг ледь не уткнувся в її спину. Волосся на моїй голові поповзло вгору, перш ніж я зрозумів, що там відбувалося, а потім якесь зовсім інше почуття змусило мене відштовхнути професора й кинутися до Хелен.

Бібліотекар, який очікував нас, нерухомо стояв у центрі кімнати, обличчя було обернене до нас, ніби він жадібно чекав нашого приходу. Але це був не той доброзичливий чоловік, якого ми очікували побачити, і він не приніс ні коробки, яку ми хотіли знову вивчити, ні манускриптів про історію Стамбула. У нього було бліде обличчя, наче з нього висушили життя, саме висушили життя. Це був не бібліотекар, друг Тургута, а наш університетський знайомий, живий мрець із блискучими очима, губи його були неприродно червоного кольору, а жадібний погляд спрямований у наш бік. Тієї миті, коли його очі зустрілися з моїми, моя рука затремтіла в тому місці, де він загнув її за спину тоді, у книгосховищі бібліотеки. Він жадав чогось. Якби мій розум був спокійний, я б поміркував, чого він хоче, — знань чи чогось іншого, — але в мене не було часу навіть на те, щоб сформувати думку. Перш ніж я зробив крок, аби стати між міс Россі й цією жахливою фігурою, Хелен витягла пістолет із кишені й вистрілила в цього монстра.

Розділ 35

Згодом я пізнав Хелен у багатьох ситуаціях, включаючи ті, які ми називаємо «життєвими», — і вона змушувала мене дивуватися безперестанку. Часто мене вражало те, як швидко її розум встановлює зв’язок між різними фактами, так швидко, що іноді це можна було назвати інтуїцією, у той час як у мене на це пішло б багато часу. Вона також вражала мене широтою своїх пізнань. Хелен була непередбачувана — її сюрпризи навіть стали для мене своєрідним підживленням, я розвив приємну залежність від її здатності захоплювати мене зненацька. Але ніколи вона не вражала мене сильніше, ніж тієї миті у Стамбулі, коли несподівано вистрілила в того бібліотекаря.

Хоча тоді в мене не було часу дивуватися, тому що він спіткнувся, повернувся вбік, пожбурив у нас книгу, що пролетіла за міліметр від моєї голови. Вона вдарилася об стіл, десь ліворуч від мене, а потім я почув звук падіння на підлогу. Хелен знову вистрілила, роблячи крок уперед і так упевнено прицілюючись, що в мене перехопило подих. Потім дивна поведінка цієї істоти вразила мене. Раніше я ніколи не бачив, щоб у кого-небудь стріляли, хіба що в кіно, але там (на той час, як мені виповнилося одинадцять) я бачив, як тисячі індіанців умирали від пострілів, пізніше це були бандити й грабіжники банків, лиходії, а також примари з примар, яких захоплений Голлівуд створював спеціально для того, щоб у них стріляти. Але зараз, коли постріл пролунав у реальному житті, незважаючи на те що темна пляма крові з’явилася на одязі бібліотекаря десь під грудьми, він в агонії не схопився рукою за рану. Другий постріл зачепив його плече, але він побіг і зник серед книг.

— Двері! — крикнув за мною Тургут. — Ось там двері!

І ми побігли за ним, спотикаючись об стільці й петляючи між столами. Селім Аксой, легкий і швидкий, як антилопа, першим добіг до полиць і зник між ними. Ми почули стукіт і звуки бійки, а потім справді грюкіт дверей, а згодом містер Аксой вийшов, кульгаючи, до нас із купою оттоманських манускриптів у руках; на щоці в Селіма був великий синець. Тургут побіг до дверей, а я за ним, але вони були замкнені. Коли ми все-таки впоралися з замком, за дверима побачили провулок, захаращений дерев’яними ящиками. Ми обшукали лабіринт сусідніх вулиць, швидко пробігаючи по них, але не знайшли ні слідів утечі, ні самого чудовиська. Тургут запитав декількох перехожих, але ніхто не бачив описуваної нами людини.

Неохоче ми повернулися в архів через задні двері, Хелен прикладала свою хустку до щоки містера Аксоя. Пістолета не було видно, а манускрипти знову були акуратно розставлені на полиці. Хелен підвела голову, коли ми ввійшли.

— Він зомлів на мить, — тихо сказала вона. — Але зараз уже все гаразд.

Тургут схилився над другом.

— Мій дорогий Селіме, який же в тебе синець!

Селім Аксой в’яло посміхнувся.

— Я в надійних руках, — сказав він.

— Я це бачу, — погодився Тургут. — Мадам, вітаю вас із тим, що ви зробили, але мушу вам сказати, що вбити мертвого — це марнування часу.

— Звідки ви знали? — запитав я на вдиху.

— О, я знаю, — відповів він серйозно. — Я знаю вираз цього обличчя, це вираз живого мерця. Таке обличчя ні з чим не сплутаєш, мені й раніше доводилося його бачити.

— Це була срібна куля, звичайно ж, — Хелен щільніше притиснула хустку до щоки містера Аксоя й притулила його голову до свого плеча. — Але, як ви й самі бачили, він рухався, бо я не влучила йому в серце. Знаю, це було ризиковано, — вона пильно подивилася на мене, але я не міг прочитати її думок, — але ж ви самі бачили, що я була точна у своїх розрахунках. Смертна людина була б серйозно поранена після таких пострілів. — Вона зітхнула й пересунула хустку.

Я здивовано дивився то на одного, то на другого.

— Ти весь цей час ходила із цим пістолетом? — запитав я Хелен.

— Так, — вона закинула руку Аксоя через своє плече, — допоможіть мені його підвести. — Ми з Тургутом підвели його — він був легкий, як дитина, — і допомогли йому твердо стати на ноги. Він посміхнувся й кивнув, відмовляючись від нашої допомоги. — Так, я завжди ношу з собою пістолет, коли почуваюся в небезпеці. А срібну кулю придбати не так уже й складно.

— Це правда, — кивнув Тургут.

— Але де ж ти навчилася так стріляти? — я усе ще був шокований тим, як Хелен витягла пістолет і так швидко прицілилася.

Хелен розсміялася.

— У моїй країні освіта не тільки глибока, але й вузька, — сказала вона. — Я здобула нагороду за стрільбу, коли мені було шістнадцять. Я рада, що не забула, як це робити.

Раптом Тургут скрикнув і вдарив себе в чоло.

— Мій друг! — Ми всі вп’ялися очима в нього. — Мій друг Ерозан, я забув про нього!

Не минуло й секунди, як ми зрозуміли, що він хотів сказати. Селім Аксой, який, здавалося, уже почувався краще, побіг у сховище, де дістав поранення, а всі ми стали швидко шукати по кімнаті, зазираючи під столи й за стільці. Кілька хвилин наші пошуки були марні. Потім ми почули, як Селім кличе нас, — ми всі кинулися до нього. Він стояв у сховищі, опустившись на коліна біля полиць, заповнених усілякими коробками, пакунками і згортками. Коробка з документами Ордену Дракона лежала відкрита, на підлозі валялися деякі папери.

Посеред цих пергаментів на спині лежав містер Ерозан, білий і нерухомий. Голова його схилилася на один бік. Тургут нахилився й притулив вухо до грудей свого друга.

— Слава Богу, — сказав він за мить. — Він дихає.

Потім, оглянувши друга, він показав на його шию. Трохи вище комірця була рвана рана. Хелен стала навколішки поруч із Тургутом. Ми мовчали. Навіть після того, як Россі описав свою зустріч із тим чиновником, навіть після того, як Хелен поранили вдома в бібліотеці, мені було важко повірити своїм очам. Обличчя людини було неймовірно бліде, майже сіре, подих виходив короткими видихами, які неможливо було розрізнити, якщо тільки не прислухатися.

— Його отруїли, — тихо сказала Хелен. — Я думаю, він втратив багато крові.

— Проклятий день! — Тургут лютував, стискуючи руку друга.

Хелен заговорила першою.

— Давайте поміркуємо. Це перший напад…

Вона обернулася до Тургута.

— Коли ми були тут учора, ви не помітили в ньому ніяких ознак?

Він похитав головою.

— Він був зовсім нормальним.

— Тоді, — вона потягнулася в кишеню жакета, я здригнувся, думаючи, що вона знову витягне пістолет. Замість цього він витягла голівку часнику й поклала її на груди бібліотекаря. Тургут посміхнувся, незважаючи на всю серйозність ситуації, він теж витяг зі своєї кишені голівку часнику й поклав її поруч. Я не міг уявити, де вона взяла часник (можливо, по дорозі через базар, коли я задивився на щось). — Тепер я бачу, що великі уми мислять однаково, — сказала йому Хелен.

Потім вона дістала паперовий пакет, розгорнула його й витягла звідти срібний хрестик. Я впізнав його — це був той хрестик, що вона купила в церкві біля нашого університету, саме цей хрестик вона використала в боротьбі проти злодія-бібліотекаря, коли він атакував її у книгосховищі історичного відділу.

Цього разу Тургут зупинив її.

— Ні, ні, — сказав він. — У нас тут свої методи.

Звідкись із-під піджака він дістав дерев’яні чотки, такі, які я бачив у руках чоловіків на вулицях Стамбула. На цих чотках був медальйон з арабським написом. Він ніжно доторкнувся медальйоном до губ містера Ерозана, і обличчя бібліотекаря спотворилося в гримасі раптової відрази: воно скривилося й зморщилось. Ця була жахлива сцена, але коротка, потім він розплющив очі й насупився.

Тургут нахилився над ним, ніжно промовив щось турецькою, доторкнувся до його чола, потім дав пораненому ковтнути щось із фляги, яку він дістав із кишені.

За хвилину містер Ерозан підвівся й озирнувся, обережно торкаючись шиї. Коли він пальцями намацав маленьку рану й слід засохлої крові, він затулив обличчя руками й схлипнув так, що від цього звуку стискалося серце.

Тургут обійняв його за плечі, а Хелен узяла за руку. Я мимоволі подумав, що бачу, як вдруге за годину вона виявляє ніжність до пораненого. Тургут почав розпитувати друга турецькою, а за кілька хвилин глянув на нас.

— Містер Ерозан говорить, що незнайомець прийшов до нього у квартиру рано-вранці, коли ще було темно, і загрожував, що вб’є, коли той не відкриє йому бібліотеку. Коли я зателефонував, вампір був поруч із ним, але він не наважився попередити мене. Коли незнайомець почув, хто телефонує, він поквапився, сказавши, що в архів треба йти негайно. Містер Ерозан боявся не підкоритися, а коли вони приїхали сюди, незнайомець почекав, поки мій друг відкриє коробку. Щойно вона відкрилася, як цей диявол накинувся на нього, притиснув його до землі — мій друг каже, що це чудовисько було неймовірно сильним, — й уп’явся зубами в шию містера Ерозана. Це все, що він пам’ятає, — Тургут засмучено похитав головою.

Містер Ерозан раптом схопив Тургута за руку й почав щось палко говорити йому турецькою.

Тургут мовчав хвилину, а потім узяв руки друга у свої, вклав у них чотки й тихенько йому відповів:

— Він сказав мені, що розуміє: варто цьому дияволові вкусити його ще два рази, і він стане таким самим. Він благає, щоб у такому разі я вбив його власними руками.

Тургут відвернувся, але я побачив сльози в його очах.

— До цього не дійде. — обличчя Хелен набуло суворого виразу. — Ми знайдемо джерело цієї чуми.

Я не знав, кого вона мала на увазі: злого бібліотекаря чи самого Дракулу, але коли я побачив, як вона стисла зуби, то відразу повірив, що будуть знищені обидва. Одного разу я вже бачив її обличчя таким: тоді ми сиділи в кафе за столом і розмовляли про її батьків. Саме тієї миті вона присяглася знайти свого брехливого батька й викрити його перед усім науковим світом. Може, я помилявся, а може, її місія в якийсь момент перейшла до іншої мети, і Хелен сама цього не помітила?

Селім Аксой ходив за нами, і зараз він щось заговорив турецькою. Тургут кивнув.

— Містер Аксой нагадав мені, що ми прийшли сюди у справі, нам треба братися до роботи, і він має рацію. Незабаром прибудуть інші вчені, і нам доведеться або зачинити архів, або відкрити його публіці Він сказав, що сьогодні попрацює тут бібліотекарем. Але спочатку треба сховати документи й подивитися, що зникло. Передусім треба віднести мого друга в безпечне місце. Містер Аксой також хоче показати нам якісь архіви до приходу відвідувачів.

Я відразу почав збирати розкидані документи, і мої гірші побоювання підтвердилися.

— Оригінали карт зникли, — похмуро повідомив я.

Ми обшукали сховище, але карти того дивного регіону, контури якого нагадували дракона, зникли. Нам залишалося припустити, що вампір сховав ці карти ще до того, як ми прийшли. Це була страшна думка. Звичайно ж, у нас були копії, накреслені рукою Россі й Тургута, але саме оригінали, як мені здавалося, могли розповісти про те, де перебуває Россі, це була найближча до нього ланка з тих, які я будь-коли мав.

На додаток до втрати такого скарбу, мені спало на думку, що злий бібліотекар може розкрити таємницю до того, як це зробимо ми. Якщо Россі знаходився в могилі Дракули, де б вона не була, у лихого бібліотекаря зараз з’явився гарний шанс потрапити туди раніше від нас. Сильніше, ніж будь-коли, я відчув необхідність і неможливість пошуків мого улюбленого куратора. Нарешті (ця думка знову повернулася до мене) Хелен була тепер цілком на моєму боці.

Тургут і Селім про щось говорили поруч із пораненим бібліотекарем, потім, мабуть, звернулися до нього, бо він спробував підвестися, показуючи кудись у далекий кут сховища. Селім зник, але повернувся за п’ять хвилин із маленькою книгою. Вона була обтягнута червоною шкірою, досить потертою, але із золотавим написом арабською мовою. Він поклав її на найближчий стіл, пошукав щось у ній, а потім кивнув Тургуту, який складав свій піджак, щоб зробити подушку під голову для свого друга. Тепер містерові Ерозану було значно зручніше. Я увесь час поривався запропонувати, щоб ми викликали «швидку допомогу», але відчував, що Тургут, мабуть, знає, що робить. Він підвівся й підійшов до Селіма, вони кілька хвилин говорили про щось, у той час як ми з Хелен не зважувалися подивитися одне одному в очі — ми обоє на щось сподівалися й боялися подальшого розчарування. Нарешті Тургут підкликав нас.

— От що хотів показати нам Селім Аксой цього ранку, — серйозно сказав він. — Правду кажучи, я не знаю, чи це якось стосується нашого дослідження, хоча я все-таки прочитаю це вам. Цей том було складено на початку дев’ятнадцятого сторіччя видавцями, імен яких я ніколи раніше не зустрічав — це історики Стамбула. Вони зібрали тут усілякі відомості, які могли знайти про життя в Стамбулі в перші роки життя міста, починаючи з 1453, коли султан Мехмед захопив місто й оголосив його столицею своєї імперії.

Він показав на сторінку з красивою арабською в’яззю, і тоді вже вкотре я подумав про те, як жахливо, що мови людства, а також алфавіти були розділені Вавилоном. Коли я подивився на сторінку з оттоманською печаткою, мою увагу відразу привернули якісь символи, такі незрозумілі, як і магічні зарості.

— Цей абзац мій друг пам’ятає, тому що працював над ним тут. Автор невідомий, це повідомлення про деякі події 1477 року. Так, друзі мої, це той рік, коли Влада Дракулу вбили у Валахії. Тут ідеться про те, що того року на Стамбул напала дивна чума, через яку імамам доводилося ховати трупи, устромляючи осиковий кілок у їхні серця. Тут ще говориться, що в місто з Карпат спустилася група ченців (саме завдяки цьому рядку містер Аксой згадав цю книгу), вони заїхали на возі, який тягли мули. Ченці просили притулку в монастирі Стамбула й залишалися там дев’ять днів і дев’ять ночей. Це й усі повідомлення, зв’язки між ними неточні, більше нічого не написано про ченців або про те, що з ними сталося. Через слово «Карпати» мій друг Селім хотів, щоб ви знали про це.

Селім Аксой багатозначно кивнув, але я не втримався й зітхнув. Цей абзац був дуже дивний, мені стало ніяково, до того ж він не проливав світла на наші проблеми. Рік 1477 — це справді було дивно, але це могло бути збігом. Я запитав Тургута:

— Якщо місто було вже під владою турків, як у місті могли прийняти ченців?

— Гарне питання, друже мій, — спокійно зауважив Тургут. — Мушу сказати вам, що за часів турецького правління тут було багато церков і монастирів. Султан був дуже поблажливий до них.

Хелен похитала головою.

— Після того як він наказав своїй армії зруйнувати більшість церков у місті або відібрав їх під мечеті?

— Це правда, що, захопивши місто, султан Мехмед віддав його своїм воїнам на три дні, — визнав Тургут. — Але він би не зробив цього, якби місто здалося йому. До речі, він пропонував їм мирне рішення. У літописах також ідеться про те, що, коли він увійшов у Константинополь і побачив, якої шкоди завдали його солдати місту: зруйновані будинки, опоганені церкви, убиті жителі, — султан заплакав через долю цього прекрасного міста. Відтоді він дозволяв церквам працювати, а також надавав багато привілеїв візантійському населенню.

— А також перетворив понад п’ятдесят тисяч мешканців на рабів, — сухо вставила Хелен. — Не забувайте про це.

Тургут захоплено посміхнувся їй.

— Мадам, ви для мене — це занадто. Я хотів лише показати вам, що наші султани не були чудовиськами. Як тільки вони захоплювали територію, вони правили досить мирно для тих часів. Хоча сама війна була жорстокістю.

Він показав на далеку стіну архіву:

— Ось і його величність Мехмед власною персоною, якщо ви хочете подивитися на нього.

Я пішов подивитися, а Хелен уперто залишилася на своєму місці. Це була репродукція в рамочці, очевидно, дешева копія, намальована аквареллю. На ній був зображений міцний чоловік у сидячій позі в біло-червоному тюрбані. На картині в нього була світла шкіра, акуратна борода, тонкі брови й карі очі. До великого вигнутого носа він підніс троянду, вдихав її запах і вдивлявся кудись удалину. Мені він здався більше схожим на загадкового суфія, ніж на безжалісного завойовника.

— Дивна картина, — зауважив я.

— Так, він завжди захоплювався мистецтвом, музикою, він спорудив тут дуже багато гарних будинків. — Тургут торкнувся підборіддя великим пальцем. — Але, друзі мої, що ви думаєте про цей документ, який знайшов Селім Аксой?

— Це дуже цікаво, — сказав я чемно, — але я не бачу, як це може нам допомогти знайти могилу.

— Я теж не можу цього зрозуміти, — зізнався Тургут. — Хоча я помітив схожість цього документа з листом, який читав вам сьогодні вранці. Події навколо могили у Снагові, якими б вони не були, відбулися того ж року — 1477. Ми вже знаємо, що саме в цей час помер Влад Дракула і що за рік після цього якась група ченців на острові Снагові була чимось стурбована. Може, це були ті самі ченці або інші, пов’язані зі Снаговом?

— Можливо, — погодився я, — але це припущення. Цей документ говорить тільки про те, що ченці були з Карпат. У той час у Карпатах було, мабуть, багато монастирів. Як ми можемо переконатися в тому, що вони саме з монастиря на острові Снагов? Хелен, як ти гадаєш?

Мабуть, моє питання звалилося на неї зненацька, тому що вона дивилася на мене так лагідно, як ніколи ще раніше. Але потім вираз її обличчя швидко змінився, і я подумав, що мені все це здалося. Вона могла просто згадати свою матір або мріяти про нашу поїздку в Угорщину. Якими б не були її думки, вона одразу ж зосередилася.

— Так, у Карпатах було багато монастирів. Пол має рацію, ми не можемо зв’язувати ці два документи без додаткової інформації.

Мені здалося, що Тургут розчарований і щось почав говорити, але тієї миті почувся глибокий подих. Це був містер Ерозан, який усе ще лежав на підлозі.

— Він зомлів! — вигукнув Тургут. — А ми тут базікаємо, як… — він підніс часник до носа свого друга, той став плюватися й трохи отямився. — Швидше, нам треба відвезти його додому. Професоре, мадам, допоможіть мені. Ми викличемо таксі й відвеземо його до мене. Ми із дружиною подбаємо про нього. Селім залишиться в архіві, він от-от має відчинитися. — Він дав Аксою кілька вказівок турецькою.

Потім ми із Тургутом підвели блідого, слабкого чоловіка з підлоги, поставили його між нами й обережно повели до задніх дверей. Хелен пішла за нами, несучи піджак Тургута, ми пройшли алеєю, і вже за хвилину вийшли на сонце. Коли воно освітило обличчя містера Ерозана; він скривився, схилився до мого плеча й затулив однією рукою очі, ніби захищаючи їх від спалаху.

Розділ 36

Ніч, проведена на фермі в Боло разом із Барлі, який спав в іншому кінці кімнати, була найбезсоннішою з тих, що будь-коли були у моєму житті. Ми лягли спати приблизно о дев’ятій годині, бо не було чим зайнятися, хіба що слухати, як кричать кури, або дивитися, як струменить світло з похилих хлівів. Я була здивована, коли дізналася, що на фермі немає електрики.

— Хіба ти не помітила, що немає проводів? — запитав Барлі.

Фермерша дала нам ліхтар і дві свічки перед тим, як сказати нам «на добраніч». Через свічки тіні від полірованих меблів подовжувалися й нависали над нами, а вишивка на стіні злегка мерехтіла.

Кілька разів позіхнувши, Барлі в одязі ліг на одне з ліжок і відразу заснув. Я не наслідувала його приклад, але й не хотіла залишати свічки на всю ніч. Нарешті я згасила їх і залишила ліхтар, що жахливо згущував тіні навколо мене, а темрява за вікном, здавалося, лізла в кімнату знадвору. Шаруділи гілки дерева, ніби хилилися ближче, тихий, моторошний звук — це могли бути сови або голуби — долітав до мене, коли я лежала, згорнувшись калачиком у своєму ліжку. Барлі, здавалося, був дуже далеко, раніше я зраділа з того, що ми спатимемо на різних ліжках, щоб не було ніяких незручностей, але зараз я мріяла про те, щоб спати пліч-о-пліч.

Я пролежала так непорушно в одному положенні й відчувала, що мої суглоби починають затікати, аж раптом жовте світло пробилося крізь вікно й освітило дошки на підлозі. Виходив місяць, мені стало трохи легше, ніби старий друг вийшов, щоб скласти мені компанію. Я намагалася не думати про батька. Якби це була поїздка з ним, зараз він спав би у своїй красивій піжамі на сусідньому ліжку, а поруч лежала б його книга. Він перший би помітив цей старий фермерський будинок, він би знав, що центральна частина будинку була побудована ще в часи Аквітанії, він купив би вино в приємної господарки й поговорив би з нею про її виноградник.

Лежачи там, я мимоволі думала про те, що буду робити, коли батько не виживе після поїздки в Сен-Матьє. Я не могла просто повернутися в Амстердам, щоб гаяти дні в нашому будинку наодинці з місіс Клей — це тільки ще дуже краяло б мені серце. За європейською системою в мене було ще два роки до вступу в якийсь університет. Але в кого ж я житиму весь цей час? Барлі повернеться до свого колишнього життя: я не думала про те, що він продовжуватиме піклуватися про мене. Я згадала майстра Джеймса, його глибоку сумну посмішку й добрі зморшки біля його очей. Я подумала про Джулію й Массімо, про їхню віллу Умбрія. Я уявила Массімо, коли він наливав мені вино: «Що ти вивчаєш, люба доню?» — а Джулія сказала, що я займу найкращу кімнату. У них немає дітей, вони любили мого батька. Якщо мій світ зруйнується, я поїду до них.

Я загасила ліхтар, тепер уже сміливіше, стала на сходи й визирнула назовні. Я бачила тільки місяць, він світив на небі, наполовину схований хмарами. Раптом повз нього пролетіла постать, яку я дуже добре знала… Ні, це була всього лише мить, і це ж була хмара, хіба не так? Розгорнуті крила й загнутий хвіст? Видіння відразу зникло, але я пішла до ліжка Барлі й тремтячи лежала там довгі години до ранку, пригорнувшись до його спини.

Того ранку ми перевели містера Ерозана у квартиру Тургута, де поклали бібліотекаря, блідого, але спокійного, на один із довгих диванів. Ми все ще були там, коли місіс Бора повернулася після роботи з дитсадка. Вона ввійшла з сумками, тримаючи їх своїми маленькими ручками в рукавичках. Сьогодні на ній була жовта сукня й прикрашений квітами капелюх, тому вона була схожа на мініатюрний нарцис. Її посмішка була милою й свіжою навіть тоді, коли вона побачила, що ми стоїмо навколо нерухомої людини в її вітальні. Здавалося, нічого з того, що робив чоловік, не могло здивувати її, подумав я, можливо, це й було запорукою щасливого шлюбу.

Тургут пояснив їй ситуацію турецькою. Її радісний вираз обличчя змінився спочатку сумнівом, а потім скептицизм поступився жаху, коли вона побачила ранку на шиї нового гостя. Вона подивилася на нас із Хелен, у її очах був розпач. Потім вона взяла бібліотекаря за руку (я із власного досвіду знав, що вона не тільки бліда, але й холодна). Вона потримала її якийсь час, потім витерла очі й пішла на кухню, звідки ми почули стукіт каструль і сковорідок. Що б не відбулося, у пораненого буде смачний обід. Тургут наполіг на тому, щоб ми залишилися, і, на мій подив, Хелен пішла на кухню, щоб допомогти місіс Бора.

Коли ми зручно влаштували містера Ерозана, Тургут відвів мене у свій дивний кабінет на кілька хвилин. На моє щастя, штори, за якими висів портрет, були щільно закриті. Ми сиділи так якийсь час і обговорювали ситуацію.

— Ви гадаєте, це безпечно, якщо ваш друг житиме у вас? — я не міг утриматися, щоб не запитати.

— Я вживу всіх запобіжних заходів, якщо йому стане краще за день або два, я знайду для нього надійне місце, щоб хтось доглядав за ним. — Тургут підсунув мені стілець, а сам сів за стіл. Я подумав про схожість із тим вечором, коли ми з Россі сиділи в його кабінеті в університеті, за винятком того, що в кабінеті Россі панувала світла й радісна атмосфера, настрій створювали рослини та запашна кава, а цей кабінет був похмурим. Тургут мовив: — Я не думаю, що хтось нападе на нас тут, але якщо, попри все, таке відбудеться, нашого американського друга зустріне неабияка відсіч.

Дивлячись на його міцну статуру, я легко міг у цьому переконатися.

— Вибачте, — сказав я. — Ми завдали вам багато неприємностей, професоре, привели зло просто до ваших дверей.

Я стисло розповів йому про наші зустрічі з мерзенним бібліотекарем, включаючи те, як я побачив його біля Айя-Софії напередодні увечері.

— Неймовірно, — сказав Тургут.

Його очі світилися цікавістю, він постукав кінчиками пальців по столі.

— У мене теж є до вас одне запитання, — зізнався я. — Сьогодні в архіві ви сказали, що вже бачили такі обличчя. Що ви хотіли цим сказати?

— А, — мій ерудований друг склав руки й обперся об стіл. — Так, я розповім вам про це. Це сталося кілька років тому, але я пам’ятаю все, ніби це було вчора. До речі, це трапилося за кілька днів після того, як я одержав листа від професора Россі, у якому він повідомляв, що нічого не знає про архів. Тоді пізно ввечері після своїх занять я працював з колекцією в старому будинку бібліотеки; це було до того, як архів переїхав на нове місце. Я пам’ятаю, що проводив дослідження для статті про загублений твір Шекспіра «Король Ташкані». Багато хто вважає, що під ім’ям Ташкані зображено Стамбул. Може, ви чули про це?

Я похитав головою.

— Про цю п’єсу згадується у працях багатьох англійських істориків. Від них нам стало відомо, що в оригінальній п’єсі злий дух на ім’я Драколе з’являється перед монархом гарного старого міста, яке він, монарх, узяв силою. Примара говорить, що він був одним із ворогів монарха, але зараз прийшов, щоб привітати короля з його кровожерливістю. Потім він підбурює монарха напитися крові жителів міста, своїх нових підданих. Це моторошний уривок. Є думка, що це навіть писав не Шекспір, але я… — він ударив рукою по столі, — я впевнений, що слова, коли точно їх процитувати, можуть належати тільки Шекспіру, і що це місто Стамбул, якому надали турецький псевдонім Ташкані, — він нахилився вперед. — Я також вірю в те, що тиран, перед яким з’явився дух, — це султан Мехмед II, завойовник Константинополя.

Холод пішов по моїй спині.

— Як ви гадаєте, що все це може означати? Я маю на увазі, який тут зв’язок із Дракулою?

— Ну, друже мій, мені було дуже цікаво довідатися про те, що легенда про Дракулу дійшла до протестантської Англії, скажімо, 1590 року, ось наскільки могутньою була ця легенда. Більше того, якщо Ташкані — це Стамбул, тоді це говорить про те, наскільки реальною була тут присутність Дракули за часів Мехмеда. Султан увійшов у місто 1453 року. Минуло тільки п’ять років після того, як молодий Дракула повернувся додому з Малої Азії. Більше немає жодних записів про те, що він повертався в наш край протягом свого життя, хоча деякі вчені вважають, що він особисто платив данину султанові. Я не думаю, що це можна довести. У мене є теорія, що він залишив у спадщину нашому місту вампіризм якщо не під час життя, то після смерті. Але, — він зітхнув, — неможливо чітко визначити межу між історією й літературою, а я не історик.

— Насправді ви чудовий історик, — сказав я, затинаючись. — Я вражений тим, скільки історичних подій ви дослідили, і до того ж із таким успіхом!

— Ви дуже добрі, мій молодий друже. Отож одного разу ввечері я працював над статтею щодо цієї теорії, — я так і не опублікував її, на жаль, тому що редактори журналу, у який я надіслав це, сказали, що в статті повно забобонів, — тоді я працював дуже довго, минуло приблизно три години, і я вирішив піти в ресторан через вулицю, щоб купити собі «борек». Ви куштували «борек»?

— Ще ні, — зізнався я.

— Ви маєте покуштувати його якомога швидше, це одна з наших найсмачніших національних страв. Отже, я пішов у ресторан. На вулиці вже було темно, бо це сталося взимку. Я сів за стіл і, поки чекав, дістав лист професора Россі, що лежав серед моїх паперів, і перечитав його. Як уже казав, я отримав його кілька днів тому, але все ще був уражений його змістом. Офіціант приніс мені їжу, і коли він розставляв тарілки, я побачив його обличчя. Його очі були опущені, але я помітив, що він побачив лист, який я читав, і підпис Россі на ньому. Він мигцем подивився на нього раз чи два, потім я помітив, як він став у мене за спиною ніби для того, щоб поставити ще щось на стіл, і знову зазирнув у лист через моє плече.

Я не міг зрозуміти такої поведінки. Мені стало якось моторошно, тому я швидко склав лист і приготувався їсти. Він пішов, не сказавши жодного слова, а я став стежити за ним, коли він ходив по ресторану. Це був високий широкоплечий чоловік із чорним волоссям, зачесаним назад, і великими чорними очима. Він міг би бути гарним, якби його зовнішність не була, як ви кажете, зловісною. Він, здавалося, увесь час ігнорував мене, навіть після того, як я поїв. Я дістав книгу, щоб кілька хвилин почитати, і тут він раптом підійшов до мене й поставив переді мною чашку гарячого чаю. Я не замовляв чаю, тому і здивувався. Я подумав, що це може бути або пригощання, або помилка. «Ваш чай, — сказав він, коли ставив чашку на стіл. — Я подбав, щоб він був гарячий».

Потім він подивився мені просто в очі, і не можу пояснити, яким жахливим був для мене його погляд. Він був блідим, майже жовтим, наче він, як би мовити, постарів усередині. Очі його були яскраві, чорні, під великими бровами, схожі на очі тварини. Його рот був як червоний віск, а зуби білі й довгі — вони виглядали дивно здоровими на хворобливому обличчі. Коли він нахилився із чаєм і посміхнувся, я відчув від нього дивний запах, від якого мені запаморочилося в голові. Ви будете сміятися, друже мій, але це був запах, що за інших обставин був мені приємним — це був запах старих книг. Ви ж знаєте цей запах? Пергамент, шкіра й щось іще.

Я знав, і сміятися мені зовсім не хотілося.

— За мить він повільно, не кваплячись, пішов назад, у кухню ресторану. А я залишився там сидіти, і в мене було таке відчуття, ніби він хотів показати мені щось, напевно, своє обличчя. Він хотів, щоб я уважно розглянув його, я не міг вигадати собі нічого такого, що виправдало б мій жах. — Тургут і зараз виглядав блідим, сидячи у середньовічному кріслі. — Щоб заспокоїти свої нерви, я поклав цукор у чай і розмішав його ложкою. Я думав заспокоїти себе гарячим напоєм, але потім сталося щось незвичайне.

Тургут понизив голос — його майже не було чутно, він ніби жалкував, що почав цю розповідь. Мені було дуже добре знайоме це почуття, і я кивнув, бажаючи підбадьорити його.

— Будь ласка, продовжуйте.

— Мені дивно все це говорити вам зараз, але я говорю щиро. Пара піднялася із чашки, ви ж знаєте, як піднімається пара, коли ви мішаєте щось гаряче? Отож, коли я помішав свій чай, пара піднялася над чашкою у формі маленького дракона. Він завис над чашкою на кілька секунд, а потім зник. Я на власні очі бачив це! Я швидко зібрав свої паперті, заплатив і вийшов.

У мене пересохло в роті.

— Ви бачили цього офіціанта ще коли-небудь?

— Ніколи. Кілька тижнів я не ходив у той ресторан, але потім цікавість узяла гору, і я знову пішов туди ввечері, але офіціанта ніде не було. Я навіть запитав одного з офіціантів про нього, і мені відповіли, що той чоловік працював усього лише кілька днів і його прізвища не знають. Ім’я того чоловіка Акмар. Я більше ніколи його не бачив.

— Ви тоді подумали, що з його обличчя було зрозуміло, що він… — я не договорив.

— Я був наляканий. У той час я не міг би сказати більше. Побачивши обличчя бібліотекаря, якого, як ви сказали, ви привели, я відчув, що вже бачив десь щось схоже. Це не просто обличчя мерця. Є ще щось у самому виразі… — Тургут озирнувся й подивився у бік ніші, де висів портрет.

— У вашій історії, у тій інформації, яку ви мені щойно дали, мене вражає те, що сили американського бібліотекаря зросли з того моменту, як ви вперше його бачили.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли він напав на міс Россі у вашій бібліотеці, ви змогли збити його з ніг. Але мій друг з архіву, на якого це чудовисько напало сьогодні вранці, сказав, що вампір був дуже сильний, а мій друг не набагато слабкіший від вас. І цьому лиходієві, на жаль, удалося випити досить крові з мого друга. Тим часом цей вампір вийшов на сонячне світло, коли ми бачили його, тому він, може, і сам не повністю заражений. Я думаю, що з цієї істоти висмоктали життя удруге або у вашій бібліотеці, або в Стамбулі, і якщо в нього є зв’язки тут, він одержить і третє зле хрещення незабаром, і тоді навіки стане живим мерцем.

— Так, — погодився я. — Ми нічого не можемо зробити із цим американським бібліотекарем, якщо тільки не спробуємо знайти його, тому вам доведеться охороняти свого друга дуже пильно.

— Я буду охороняти, — пообіцяв Тургут рішуче. Він замовк на мить, а потім знову потягнувся до книжкової шафи. Не кажучи жодного слова, він дістав великий альбом із написом латинськими буквами на першій сторінці. — Румунська, — сказав він мені. — Це колекція картин із церков Трансільванії й Валахії, її зібрав історик, який нещодавно помер. Він змалював багато картин із церков, зруйнованих під час війни. Мені дуже важко про це говорити. Тому ця книга має неабияку цінність. — Він передав книгу мені. — Чому б вам не відкрити двадцять п’яту сторінку?

Я відкрив. Там була картина на весь розворот — кольорове зображення фрески. Церква, у якій знаходилася ця фреска, була зображена на чорно-білій фотографи. Це був гарний будинок з візерунчастими дзвонами. Але мою увагу привернула велика картина. Ліворуч красувався лиховісний дракон у польоті, хвіст його закручувався не один раз, а двічі, золоте око закотилось, як у маньяка, з рота вивергалося полум’я. Здавалося, він спускався вниз, щоб атакувати постать праворуч — чоловіка, який тремтить від страху, в кольчузі й смугастому тюрбані. Чоловік зігнувся від страху, в одній руці в нього була крива турецька шабля, а у другій круглий щит. Спочатку я подумав, що він стоїть у полі посеред дивних рослин, але коли придивився, то зрозумів, що предмети в нього під ногами — це люди, цілий ліс людей, посаджених на палю. У деяких на головах були тюрбани, вони, наче гіганти, були розташовані посередині, а навколо були люди в селянському одязі. Але були ще вдягнуті у вбрання з парчі й високі хутряні шапки. Були темні голови й світлі, знать із довгими вусами, декілька священиків і ченців у чорному одязі та довгих клобуках. Там були жінки з довгим волоссям, голі хлопчики й немовлята. Там були також одна чи дві тварини. Усі вони корчилися в агонії.

Тургут спостерігав за мною.

— Цю церкву захищав Влад Дракула під час другого царювання, — сказав він тихо.

Я ще ненадовго затримав свій погляд на картині, але коли вже не в змозі був витримати, закрив книгу. Тургут забрав її в мене з рук і відклав убік. Коли він повернувся до мене, його погляд був жорстким. — Як ви, друже мій, збираєтеся шукати професора Россі?

Це пряме запитання полоснуло мене, немов лезо.

— Я все ще намагаюся скласти докупи всю інформацію, — повільно проговорив я, — навіть після того, як ви з містером Аксоєм провели колосальну роботу, я відчуваю, що знаю надто мало. Можливо, Влад Дракула з’являвся в Стамбулі після своєї смерті, але як ми можемо дізнатися, чи був він похований тут, чи перебуває його могила все ще в місті? Це все залишається для мене загадкою. Щодо наших наступних кроків, я можу тільки сказати, що ми збираємося на кілька днів у Будапешт.

— Будапешт?

Я ніби побачив, як здогад заграв на широкому обличчі Тургута.

— Так, ви пам’ятаєте, як Хелец розповідала історію про свою матір і професора — її батька. Хелед упевнена, що в матері може бути інформація, яку дівчині ніколи не вдавалося витягти з неї, тому ми ідемо туди, аби особисто поговорити з її матір’ю. Тітка Хелен — якась поважна особа в уряді, і ми сподіваємося, що вона влаштує нам усе.

— Ось як? — він майже посміхнувся. — Добре, що є високопоставлені друзі та родичі. Коли ви ідете?

— Можливо, завтра або післязавтра. Ми пробудемо там п’ять-шість днів, а потім повернемося сюди.

— Дуже добре. Ви повинні взяти це із собою.

Тургут раптом підвівся й дістав із шафи коробочку з інструментами для полювання на вампірів, яку показував нам день тому. Він обережно поставив її переді мною.

— Але це ж ваші скарби, — заперечив я. — До того ж це можуть не дозволити провезти через митницю.

— О, вам не можна показувати це на митниці. Ви повинні сховати це дуже ретельно. Перевірте ваші валізи, чи зможете ви покласти це куди-небудь за обшивку або дозволити міс Россі пронести це. Вони не дуже ретельно оглядають жіночий багаж. — Він кивнув підбадьорливо. — Але я не буду почуватися спокійно, якщо ви не візьмете це. Поки ви будете в Будапешті, я переглядатиму старі книги, щоб допомогти вам, але вам доведеться переслідувати монстра. Віднині зберігайте це у своєму портфелі, ця коробочка дуже тонка й легка.

Я взяв дерев’яну коробочку, не промовивши жодного слова, й поклав її поруч із книгою Дракона.

— Поки ви будете розмовляти з матір’ю Хелен, я буду вишукувати тут будь-який натяк на могилу. Я все ще не відкинув цієї ідеї. — Він звузив очі. — Я багато що зможу пояснити про чуму, що напала на наше місто відтоді. Якби ж ми не тільки пояснили, а ще й покінчили з нею…

Цієї миті двері в його кабінет відчинилися, і місіс Бора, просунувши голову в щілину, покликала нас обідати. Усе було так само смачно, як і день тому, тільки настрій був набагато похмуріший. Хелен мовчала, вигляд у неї був утомлений, місіс Бора подавала страви з мовчазною граціозністю, а містер Ерозан, хоча й сів ненадовго, щоб приєднатися до нас, але не зміг добре поїсти. Місіс Бора налила йому вина й приготувала для нього м’ясо, що відновило йому сили. Навіть Тургут поринув у себе і був якимось задумливим. Ми з Хелен чемно пішли якомога швидше.

Тургут провів нас до виходу з під’їзду, тепло, як завжди, потис нам руки, просив зателефонувати йому, тільки-но ми знатимемо про свої подальші плани, і пропонував свою гостинність після нашого повернення. Потім він кивнув мені й поплескав по моєму портфелі. Я зрозумів, що він мав на увазі коробку. Я кивнув у відповідь і непомітно поглянув на Хелен, ніби даючи зрозуміти, що розповім їй про це пізніше. Тургут махав нам рукою услід доти, доки не зник за липами й тополями, а коли його вже не було видно, Хелен обережно взяла мене за руку. У повітрі духмяніли лілеї, і на хвилину, коли ми йшли крізь сонячні плями по тих величних сірих вулицях, можна було повірити, що це наша відпустка в Парижі.

Розділ 37

Хелен справді втомилася, і я неохоче залишив її в пансіоні, щоб вона поспала. Мені не хотілося залишати її там саму, але вона сказала, що денне світло має бути достатнім захистом. Навіть якщо лиходій-бібліотекар знав, де ми знаходимося, він навряд чи ввійде в замкнену кімнату посеред дня, до того ж у неї був із собою маленький хрестик. Ми мали ще кілька годин до того, як Хелен треба буде знову телефонувати тітці, а починати організовувати свою поїздку ми не могли — спочатку слід вислухати її інструкції. Я залишив свій портфель на збереження Хелен і змусив себе піти з вітальні, почуваючи, що збожеволію, якщо залишуся і вдаватиму, ніби читаю або думаю.

Це було чудовою можливістю подивитися в Стамбулі що-небудь іще, тому я пішов у бік вигадливої будівлі палацу Топкапи, схожої на лабіринт, спорудженої султаном Мехмедом як новий будинок уряду в окупованій країні. Він відразу привабив мене як здалеку, так і описом у путівнику, коли ми вперше приїхали в місто. Топкапи займає більшу частину материкової частини Стамбула, із трьох боків охороняється морем: протока Босфор, бухта Золотий Ріг і Мармурове море. У мене було таке відчуття, що, не побачивши цього палацу, я не дізнаюсь цієї суті оттоманської історії Стамбула. Можливо, я знов ухилявся від пошуків Россі, але я переконував себе, що Россі й сам зробив би те саме, якби в нього випало кілька вільних годин.

Я був розчарований, коли дізнався, йдучи через парки, сади, павільйони, туди, де сотні років пульсувало серце імперії, що в палаці залишилося мало експонатів із часів Мехмеда: тільки деякі прикраси з його скарбниці, кілька мечів із зазублинами й фляками від постійного використання. Я найбільше сподівався ще раз подивитися на султана, чия армія розгромила Влада Дракулу і чиї придворні піклувалися про таємність удаваної гробниці в Снагові. Це було схоже на те, подумав я, згадуючи шахістів на базарі, що ти начебто намагаєшся визначити позицію короля твого суперника, знаючи лише свою позицію.

Проте в палаці виявилося багато чого, чим я міг зайняти свої думки. Судячи з того, що сказала мені Хелен день тому, це був світ, у якому понад п’ять тисяч слуг із титулами типу «великий тюрбаномотальник» колись підкорялися волі султана. Євнухи охороняли цнотливість у величезних гаремах, схожих на багато прикрашені в’язниці. Султан Сулейман Великий, який правив у середині шістнадцятого сторіччя, зміцнив імперію, ухвалив закони й перетворив Стамбул на чудовий центр цивілізації, яким було місто за часів правління візантійських імператорів. Як і вони, султан виїжджав раз на тиждень у місто на молитву в Айя-Софію, але не в неділю, а п’ятницю — священний день мусульман. Це був світ суворого етикету й пишних обідів, чудових тканин і прекрасної різьби, візирів у зеленому й камергерів у червоному, у високих тюрбанах і фантастично розмальованих чоботях.

Я був уражений тим, як Хелен описала яничарів — знаменитих воїнів, яких відбирали серед крадених хлопчиків з усієї імперії Я читав уже про них раніше: ці хлопчики народжувалися в християнських країнах, таких як Сербія або Валахія, а виховувалися у традиціях ісламу, навчалися ненависті до тих самих людей, від яких вони народилися, а коли хлопчики дорослішали, їх спускали на людей, наче соколів для вбивства. Десь я вже бачив зображення яничарів, може, в альбомі репродукцій. Згадуючи їхні молоді обличчя, що нічого не виражали, те, що ці люди були створені тільки для того, аби захищати султана, я відчув, як холод лине від будинків палацу і згущається навколо мене.

Раптом мені спало на думку, що молодий Влад Дракула був би чудовим яничаром. Імперія упустила нагоду, шанс додати більше жорстокості до своєї неймовірної сили. Їм треба було взяти його зовсім юним, тримати в Малій Азії замість того, щоб віддавати батькові. Зрештою він став занадто незалежним, зрадником, чесним тільки з собою, він катував своїх земляків так само, як і вбивав турецьких ворогів. «Як Сталін!» — я й сам здивувався від такої несподіваної думки, глянувши на Босфор. Сталін помер рік тому, і нові розповіді про його жорстокість просочилися в західну пресу. Я згадав статтю про одного відданого йому генерала, якого Сталін обвинуватив перед самою війною в тому, що той хотів скинути його. Генерала забрали із квартири посеред ночі й повісили вниз головою на багатолюдній залізничній станції за Москвою, де він провисів кілька днів, поки не вмер. Пасажири, які сідали й висаджувалися з потягів, бачили його, але ніхто навіть не насмілювався двічі подивитися на нього. Пізніше люди ближніх районів сперечалися між собою, чи це відбувалося насправді.

Такі неприємні думки переслідували мене, поки я переходив із кімнати в кімнату палацу. Скрізь мені марилося щось лиховісне або небезпечне, що могло просто бути доказом неймовірної влади султана — влади, що не ховалася, а швидше підкреслювалася вузькими коридорами, сходами, ґратчастими вікнами й закритими садами. Нарешті, бажаючи втекти із цих стін і від похмурого враження, у пошуках відпочинку від суміші елегантності й гноблення, я вийшов на залите сонцем зовнішнє подвір’я.

Проте тут я мав зустріти ще страшніших примар, тому що, судячи з мого путівника, саме там знаходився центр екзекуцій. На сторінках дуже докладно описувалися звички султана стинати голови дворянам й усім, хто був із ним не згоден. Зрадник із Валахії й султан були варті один одного, подумав я, відвертаючись із відразою. Прогулянка парком заспокоїла мої нерви, а низькі червоні промені сонця, що відбивалися у воді, де чорніли темні силуети кораблів, нагадали мені про те, що день добігав кінця і мені треба повертатися до Хелен та до можливих новин від її тітки.

Коли я приїхав, Хелен чекала на мене у вітальні з англійською газетою в руках.

— Як прогулянка? — запитала вона, підводячи очі.

— Огидно, — відповів я. — Я пішов у палац Топкапи.

— А… — вона закрила газету. — Шкода, що я це пропустила.

— Не жалкуй. Як справи у великому світі?

Вона провела пальцем по заголовках.

— Невеселі, але для тебе в мене є й гарні новини.

— Ти розмовляла з тіткою? — я сів на одне з потертих крісел поруч із нею.

— Так, і вона була просто чудова, як завжди. Я впевнена, що вона сваритиме мене, коли ми приїдемо, але це не має значення. Важливо те, що вона знайшла конференцію, яку ми відвідаємо.

— Конференцію?

— Так, хіба це не чудово! На цьому тижні в Будапешті проводиться міжнародна конференція з історії. Ми будемо там як запрошені, вона влаштувала все так, що ми можемо одержати візу тут. — Хелен посміхнулася: — Очевидно, у моєї тітки є друг, що працює на історичному факультеті в Будапешті.

— Яка тема конференції? — запитав я зацікавлено.

— Проблеми праці в Європі до 1600 року.

— Велика тема. Гадаю, ми запрошені на цю конференцію як фахівці з Оттоманської імперії?

— Правильно, Ватсоне.

Я зітхнув.

— Тоді добре, що я зайшов у Топкапи.

Хелен посміхнулася мені чи то єхидно, чи просто через упевненість у моїй спритності подолати будь-які труднощі.

— Конференція починається в п’ятницю, тому в нас є лише два дні, щоб дістатися туди. У п’ятницю й суботу ми послухаємо доповіді, тобі теж доведеться зробити одну. Частина неділі вільна: учені вирушать оглядати визначні пам’ятки давнього Будапешта, а ми зможемо втекти, щоб побачитися з моєю матір’ю.

— Що мені доведеться? — я вп’явся очима в неї, нічого не розуміючи, але вона заправила кучеряве волосся за вухо й подивилася на мене ще більш безневинно.

— О, доповідь. Ти виступиш із доповіддю. Тільки так ми можемо туди потрапити.

— Доповідь? На яку тему?!

— На тему оттоманської присутності у Валахії й Трансільванії, по-моєму, так. Моя тітка вже додала цю тему в програму. Це не обов’язково має бути довга доповідь, тому що оттоманам не поталанило до кінця підкорити собі Трансільванію. Я подумала, що це буде гарною темою, тому що ми обоє вже так багато знаємо про Дракулу, а він вдало тримав турків подалі від своїх кордонів.

— Дуже мило із твого боку, — озвався я. — Ти хочеш сказати, що це ти багато знаєш про нього. Ти пропонуєш виступити на міжнародних зборах учених із легендою про Дракулу? Будь ласка, згадай хоч на мить, що моя дисертація про купецькі гільдії Голландії, до того ж я ще не закінчив її. Чому ти не можеш виступити?

— Це було б смішно, — сказала Хелен, поклавши руки на газету. — Я, як ви це говорите англійською, застаріла. В університеті мене всі вже знають, моя робота їм уже кілька разів встигла набриднути. Американець же додасть пікантності, і вони всі будуть мені вдячні за те, що я привезла тебе із собою, нехай навіть і в останню хвилину. Якщо там буде американець, вони не так будуть соромитися напівзруйнованих гуртожитків університету й консервованого гороху, яким годуватимуть у прощальний вечір. Я допоможу тобі написати доповідь або напишу її за тебе, ти можеш прочитати її в суботу. Здається, тітка говорила, приблизно о першій годині дня.

Я застогнав. Вона була найнеймовірнішою людиною, яку мені доводилося зустрічати. Я подумав про те, що моя присутність поруч із нею може мати більш виражений політичний характер, ніж вона думала.

— Ну, то яке відношення оттомани у Валахії й Трансільванії мали до робітничого класу Європи?

— О, ми знайдемо спосіб, як вставити туди робітничий клас. Це позитивна частина марксистської освіти, здобути яку в тебе не було щасливої можливості. Повір мені, проблеми робітничої праці можна знайти в будь-якій темі, якщо добре пошукати. До того ж Оттоманська імперія мала чудову економіку, а Влад знищував їхні торговельні шляхи й доступ до природних ресурсів у басейні Дунаю. Не хвилюйся, це буде чудова доповідь.

— Боже!.. — вимовив я нарешті.

— Ні, — похитала вона головою. — Ніякого Бога, будь ласка, тільки проблеми праці.

І тоді я не зміг стримати сміх, як не зміг не захопитися сяйвом її темних очей.

— Я сподіваюся, що вдома про це ніхто не довідається. Уявляю, що на це скаже моя дисертаційна рада. Але, з іншого боку, думаю, що Россі сподобалося б усе це, — я знову розсміявся, уявивши сяйво блакитних ясних очей Россі, але раптом зупинився.

Думки про Россі розривали мені серце. Я знаходився тут, на іншому краю світу, далеко від його кабінету, де ми востаннє бачилися. До того ж у мене були всі підстави вважати, що я більше ніколи не побачу його живим або навіть не дізнаюся, що сталося з ним. Це слово «ніколи» розпливалося переді мною, засмоктувало мене, але я відкинув цю думку. Ми вирушаємо в Угорщину, щоб поговорити з жінкою, яка добре знала його — дуже близько — ще до того, як я познайомився з ним, тоді, коли він шукав Дракулу. Цей шлях ми не могли дозволити собі проігнорувати. І якщо мені доведеться прочитати липову доповідь, я зроблю навіть це.

Хелен мовчки спостерігала за мною, і я відчув (не вперше) її безпомилкову здатність читати мої думки. Мої здогади тільки підтвердилися, коли вона сказала:

— Це варто того, правда?

— Так, — я відвів очі.

— Дуже добре, — сказала вона ніжно. — А я дуже рада, що ти познайомишся з моєю тіткою, вона прекрасна людина, і з моєю матір’ю, яка теж гарна, але по-іншому, а ще я дуже рада, що вони познайомляться з тобою.

Я подивився на Хелен, від ніжності її голосу моє серце раптом підскочило, але на її обличчі був так само іронічний вираз.

— Коли ми їдемо? — запитав я.

— Завтра вранці ми купуємо візи й вилітаємо наступного дня, якщо із квитками буде все гаразд. Тітка сказала, що ми повинні піти в угорську амбасаду завтра вранці до відкриття й подзвонити у вхідні двері приблизно о сьомій тридцять. А потім відразу відтіля ми підемо замовляти квитки на літак. Якщо місць не буде, тоді доведеться поїхати потягом, а це буде дуже довгий шлях, — вона похитала головою.

Але я уявив гучний балканський потяг, який петляє від однієї столиці до іншої, і, незважаючи на час, що ми можемо згаяти, я палко забажав, щоб авіалінії були переповнені.

— Чи маю я рацію, коли думаю, що ти успадкувала більше від тітки, ніж від своєї матері? — я посміхнувся Хелен, але, може, цю посмішку викликала уявна картина подорожі потягом.

Вона подумала всього лише секунду:

— Знову правильно, Ватсоне. Я багато в чому схожа на тітку, дякувати Богові. Але тобі більше сподобається моя мати — багатьом людям вона більше подобається. А тепер чи можу я запросити тебе повечеряти зі мною в нашому улюбленому закладі, де ми і попрацюємо над твоєю доповіддю?

— Звичайно, — погодився я, — особливо якщо там не буде циганок.

Я обережно, з іронією запропонував їй руку, і вона відклала газету, щоб обпертися на неї. Дивно, подумав я, коли ми виходили на залиті вечірнім сонцем візантійські вулиці, що навіть за найважчих обставин, у найнебезпечніші моменти життя, коли ти далеко від дому та близьких знайомих, трапляються моменти неймовірної радості.

Сонячним ранком ми з Барлі сіли у Боло на потяг, що йшов у Перпіньян.

Розділ 38

У літаку, що відлітав у п’ятницю зі Стамбула в Будапешт, було повно вільних місць, і коли ми сіли серед турецьких бізнесменів у чорних костюмах, мадярських чиновників у сірих піджаках, бабусь у синіх плащах і в хустках на голові (напевно, вони їхали або на роботу в Будапешт, або їхні дочки виходили заміж за угорських дипломатів), за короткий переліт мені залишалося тільки мріяти про подорож потягом.

Та подорож під стінами гір, повз суміш лісів, річок і міст чекала на мене пізніше, як ти знаєш, після того перельоту я двічі їздив туди. Є щось загадкове у тій зміні, що переживає мандрівник, переїжджаючи по маршруту з ісламістського світу до християнського, з оттоманського до австро-угорського, з мусульманського до католицького чи протестантського. Проїжджаючи повз різні міста, пам’ятки архітектури, мінарети, що поступово рідіють, повз бані церков, ліси і береги річок, ти починаєш потроху вірити в те, що можеш у самій природі побачити багатство історії. Невже турецький схил насправді відрізняється від схилу мадярських луків? Звичайно ж, ні, і все-таки розбіжностей не можна не помітити, як й історію, яка говорить нам, що все знаходиться в нас. Пізніше, подорожуючи тим самим маршрутом, я побачу це все по-іншому. Добре й кровожерливе — це ще один трюк історичного бачення, коли ти розриваєшся між добром і злом, міфом і війною. Не має значення, чи уявляв я напад оттоманів через Дунай або ранні набіги варварів зі Сходу, у голові моїй завжди крутились суперечливі видіння: відрубану голову кидали в табір із криками тріумфу й ненависті, бабуся (може, давній предок тих зморшкуватих старих, яких я бачив у літаку) одягає онука в теплий одяг, цілує його в гладку турецьку щоку й спритною рукою перевіряє, чи не підсмажилося рагу.

Ці образи чекали мене попереду, а поки я летів у літаку й шкодував про панораму внизу, навіть не знаючи, що там таке або які думки вона потім навіє мені. Хелен, більш досвідчений і менш натхненний мандрівник, скористалася нагодою й заснула, згорнувшись у кріслі. Дві ночі тому в Стамбулі ми допізна сиділи в ресторані, працюючи над доповіддю для конференції в Будапешті. Мені довелося поглибити знання щодо битв між Владом і турками, якими я раніше насолоджувався (чи не насолоджувався), хоча це не дуже допомагало. Я сподівався, що ніхто не запитає мене про джерело інформації цього наполовину завченого матеріалу. Я був приголомшений: чого тільки не було в голові Хелен, і знову захоплювався тим, що її самоосвіта на тему Дракули була наслідком її слабкої надії показати себе перед батьком, якого вона майже не могла в чомусь звинувачувати. Коли її голова схилилася на моє плече, я дозволив їй залишитися там, щосили намагаючись не вдихати запаху її кучерявого волосся (угорський шампунь?). Вона втомилася, і я сидів не рухаючись, поки вона спала.

Першим моїм враженням про Будапешт, коли ми їхали в таксі з аеропорту, була благородна велич. Хелен пояснила мені, що ми зупинимося в готелі біля університету на східному березі Дунаю, у Пешті, але вона, очевидно, попросила нашого таксиста провезти нас по узбережжю Дунаю перед тим, як висадити. Спочатку ми їхали вулицями між величних будинків вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть, подекуди прикрашених новомодними архітектурними вигадками або із старезними деревами біля них. Потім ми виїхали до Дунаю — він був величезний. Я не був підготовлений до такої грандіозності — широкі мости були перекинуті через нього. На нашому березі височіли неймовірні нові готичні шпилі середньовічних церков. Широка річка, здавалося, була скрізь, сіро-зелені легкі хвилі з’являлися на поверхні від вітру, вода сяяла від сонячного світла. Величезне блакитне небо височіло над маківками, пам’ятниками й церквами, воно торкалося води, змінюючи її кольори.

Я очікував, що буду заінтригований Будапештом, буду захоплюватися ним, але не думав, що буду благоговіти перед ним. Він втілив у собі риси завойовників і союзників, починаючи з римлян і закінчуючи австрійцями або Радянським Союзом, подумав я, згадавши гіркі коментарі Хелен, але все-таки місто відрізняється від усіх інших. Це місто не можна було назвати ні західним, ні східним, як Стамбул. Ні, завдяки готичній архітектурі це місто можна було назвати північноєвропейським. Я уважно розглядав через вузьке вікно таксі абсолютно своєрідну пишноту. Хелен теж захоплено розглядала, а потім обернулась і подивилася на мене. Напевно, мої почуття якось відбилися на моєму обличчі, тож Хелен розсміялася.

— Бачу, тобі сподобалося наше маленьке місто, — сказала вона. Під іронією в її голосі я почув непідроблену гордість. — У нас теж був Дракула, ти знав про це? 1462 року король Матьяш Корвінус тримав його в ув’язненні приблизно за двадцять миль від Буди, оскільки Дракула загрожував інтересам Угорщини в Трансільванії. Проте Корвінус поводився з ним швидше як із гостем, а не бранцем, навіть дав йому дружину з угорської знатної родини, хоча ніхто точно не знає, ким була друга дружина Дракули. Дракула висловив свою подяку, прийнявши католицьку віру, і йому дозволили якийсь час пожити в Пешті. І незабаром, як тільки його випустили з Угорщини…

— Можу собі уявити… — підхопив я. — Він прийшов у Валахію, якомога швидше повернув собі трон і узявся за старе.

— Взагалі так, — посміхнулася Хелен. — Ти починаєш розуміти нашого друга. Найбільше він хотів зберегти трон Валахії.

Занадто швидко таксі в’їхало у старий район Пешта, що знаходився далеко від річки, але там було ще більше чудес, якими можна помилуватися, що я й робив із задоволенням. Балкони кав’ярень, у яких відбивалася пишнота Єгипту або Ассирії, на вулицях багато енергійних покупців, на кожному кроці зустрінеш чавунний ліхтар, мозаїку й скульптури — ангелів і сатану, королів й імператорів із мармуру й бронзи, скрипалів у білих сорочках, які грали на розі вулиць.

— От ми й приїхали, — раптом сказала Хелен. — Це район університету — ось там університетська бібліотека. — Я повернув голову й побачив класичний будинок із жовтого каменю. — Ми підемо туди, як тільки випаде нагода, до речі, я хочу подивитися там дещо. А ось наш готель просто на Мадярів Шса, для тебе — Мадярів-стрит. Треба буде дістати тобі де-небудь карту, щоб ти не загубився.

Водій залишив наш багаж напроти елегантного, патриціанського фасаду із сірого каменю, я подав руку Хелен, щоб допомогти їй вийти з машини.

— Я так і думала, — сказала вона зневажливо, — вони завжди наймають цей готель для конференцій.

— Як на мене, то він гарний, — відповів я.

— Так, він не поганий. Тобі особливо сподобається вибір між холодною і дуже холодною водою та страви з напівфабрикатів.

Хелен заплатила водієві великими срібними й мідними монетами.

— Я вважав, що угорська їжа дуже смачна, — сказав я примирливо. — Я точно пам’ятаю, що десь чув про це: гуляш, паприка і так далі.

Хелен закотила очі вгору.

— Як тільки скажеш «Угорщина», усі відразу згадують гуляш. Так само, як усі згадують Дракулу, коли говориш про Трансільванію, — вона розсміялася. — Але їжу в готелі ти можеш поки не їсти. Почекай, поки ми поїмо в моєї тітки або в мами, тоді й обговоримо угорську кухню.

— Я думав, що твої мама й тітка румунки, — зауважив я і відразу пошкодував про це — обличчя Хелен завмерло.

— Можеш думати що хочеш, янкі, — сказала вона владним тоном і сама взяла свою валізу, не встиг я до неї доторкнутися.

У холі готелю, прикрашеному мармуром і золотом з більш процвітаючої епохи, було тихо й прохолодно. Мені він видався приємним, і я не знайшов нічого, через що Хелен могло б бути соромно. За мить я згадав, що вперше знаходжусь у комуністичній країні: на стіні за приймальною стійкою висіли фотографії офіційних осіб уряду, а темно-синя уніформа обслуговуючого персоналу нагадувала щось пролетарське. Хелен зареєструвала нас і передала мені ключ від моєї кімнати.

— Тітка все дуже добре влаштувала, — сказала вона задоволено. — Вона залишила повідомлення на телефоні, у якому говорить, що зустріне нас тут о сьомій годині й відведе на вечерю. Спочатку нам треба буде зареєструватися на конференції — прийти туди для запису о п’ятій годині.

Я був розчарований тим, що тітка не запросить нас додому на угорську вечерю, щоб я міг хоч мигцем подивитися, як живе угорська еліта чиновників, але потім сказав собі, що я, зрештою, американець, і не повинен очікувати, що кожні двері широко відчиняться переді мною. Я можу наражати когось на ризик, політичну відповідальність, або, принаймні, мене можуть соромитись. До речі, я вирішив, що буду поводитися дуже тихо й не завдаватиму прикрощів господарям. Зрештою, мені пощастило, що я потрапив сюди, і найменше мені хотілося створювати проблеми Хелен та її родині.

Моя кімната нагорі була простою і чистою з безглуздими товстими позолоченими янголятками у кутах, які нагадували про колишню пишноту, і мармуровим умивальником у формі великої мушлі молюска. Я помив руки й поправив волосся перед дзеркалом над умивальником. Обернувшись, я подивився на вузьке, тверде ліжко, що могло б бути ліжком в армії, і посміхнувся. Моя кімната знаходилася на іншому поверсі, ніж кімната Хелен (тітка подбала?), але мені складали компанію ці застарілі янголятка та австро-угорські герби.

Хелен чекала на мене у вестибюлі і мовчки вивела мене через широкі двері готелю на велику вулицю. На ній знову була світло-блакитна блуза; за час нашої подорожі я неабияк пом’явся, а Хелен завжди вдавалося залишатися чистою й випрасуваною, що я вважав талантом, властивим тільки жителям Східної Європи. Зараз вона заколола волосся нагору, у маленьку ніжну ґульку. Коли ми йшли до університету, вона про щось думала. Я не зважувався запитати про що, але за кілька хвилин вона розповіла мені за власним бажанням.

— Так дивно повернутися сюди, ще й так раптово, — сказала вона, дивлячись на мене.

— Та ще й із дивним американцем?

— Так, і з дивним американцем, — повторила вона, і це зовсім не було схоже на комплімент.

Університет складався з декількох вражаючих будинків, що нагадували бібліотеку, яку ми бачили раніше, і мене охопила якась тривога, коли Хелен показала, куди ми прямуємо — у великий класичний будинок, прикрашений статуями на другому поверсі. Я зупинився й підвів голову, щоб розглянути їх, мені навіть пощастило прочитати імена декількох, написані мадярською: Платон, Декарт, Данте — усі в класичному одязі і в лаврових вінках. Інші фігури були менш знайомі: святий Іштван, Матьяш Корвінус, Янош Хуняді. Вони тримали скіпетри, на головах у декого були важкі корони.

— Хто це? — запитав я Хелен.

— Я скажу тобі завтра, — сказала вона. — Ходімо, уже пішло на шосту.

Ми ввійшли в хол, де знаходилося кілька молодих людей, яких я прийняв за студентів, і пройшли у велику кімнату на другому поверсі. Мені стало ніяково, коли я побачив, скільки там було професорів у чорних або сірих костюмах із недбало пов’язаними краватками (вони мали бути професорами). Усі ці люди їли з маленьких тарілочок червоні перці й білий сир, а запивали чимось за запахом схожим на сильні ліки. Вони, напевно, всі були істориками, і я теж повинен бути одним із них — моє серце шалено калатало. Хелен одразу ж оточили колеги, і я побачив, як вона по-товариському потискує руку одному чоловікові, який своєю високою білою зачіскою нагадав мені пуделя. Я вже майже вирішив удати, що розглядаю крізь вікно чудовий фасад церкви навпроти, як Хелен схопила мене за лікоть (чи було це мудро з її боку?) і штовхнула в юрбу.

— Це професор Шандор, завідувач кафедри історії Будапештського університету й наш великий фахівець із Середньовіччя, — відрекомендувала вона білого пуделя, і я поспішив відрекомендуватися.

Моя рука опинилася в сталевих лещатах, професор Шандор зауважив: для нього це велика честь, що я беру участь у конференції. Я подумав про те, чи не він був тим загадковим другом тітки Хелен. На мій подив, він говорив англійською повільно, але чисто і правильно.

— Ми всі дуже раді, — сказав він мені привітно. — Ми дуже чекаємо на вашу доповідь завтра.

Я висловив свою подяку за те, що мене запросили на конференцію, намагаючись не зустрічатися поглядом із Хелен.

— Чудово, — прогудів професор Шандор. — Ми дуже поважаємо університети вашої країни. Хай живуть мир і дружба між нашими державами! — він підніс свій келих із пахучою рідиною, яку я вже вдихав, і я поспішив відповісти йому, бо якимось чином у мене в руці теж з’явився келих.

— Як зробити ваше перебування в Будапешті більш цікавим і пам’ятним, скажіть нам.

Його темні очі яскраво сяяли на літньому обличчі й контрастували з сивою гривою, нагадавши мені про Хелен, через що я несподівано перейнявся до нього симпатією.

— Спасибі, професоре, — щиро подякував я, і він поплескав мене по плечу своєю великою рукою.

— Будь ласка, їжте, пийте, а потім ми поговоримо…

Проте відразу після цих слів він вдався до інших справ, а мене стали засипати питаннями інші працівники факультету — учені, багато хто з них виглядав молодшим за мене. Вони юрбилися навколо мене й Хелен, і я нарешті почув фрази французькою й німецькою, і ще якоюсь — мабуть, російською. Це було дуже жваве товариство, насправді чарівне, і я поступово позбувся своєї нервовості. Хелен так люб’язно називала мене, що я був уражений тим, як відповідав її тон ситуації, вона чітко розповідала про предмет нашої спільної роботи й про статтю, котру ми планували надрукувати в американському журналі. Зацікавлені оточили її, ставили питання угорською. Вона трохи червоніла, коли потискувала руки й навіть цілувала в щоки своїх старих знайомих. Було видно, що вони не забули її (але чи могли вони інакше?) Я помітив у кімнаті інших жінок: деякі були набагато старші від неї, деякі — молодші, але вона затьмарювала всіх. Вона була вищою, жвавішою, більш ставною, зі своїми широкими плечима, гарною формою голови з важкими кучерями; жвавий іронічний погляд. Я повернувся до одного з угорських працівників факультету, щоб не дивитися на неї — дикий напій уже почав бродити в моїх жилах.

— Ви тут зазвичай збираєтеся перед конференцією? — я не був упевнений у тому, для чого це запитання, але це перше злетіло з моїх вуст, коли я відвернувся від Хелен.

— Так, — гордо відповів мій співрозмовник, чоловік, невисокий на зріст, років шістдесяти, у сірому костюмі й із сірою краваткою. У нас в університеті проводиться багато міжнародних форумів, особливо зараз.

Я хотів запитати, що він мав на увазі, але знову з’явився професор Шандор і підвів до мене симпатичного чоловіка, який дуже хотів зі мною познайомитися.

— Це професор Гежа Йожеф, — сказав він мені. — Він хотів з вами познайомитись. — Тієї миті поруч з’явилася Хелен, і я був уражений виразом, що застиг на її обличчі: невдоволення чи навіть відраза? Вона швидко підійшла до нас, ніби спеціально, щоб втрутитись.

— Як справи, Гежо? — вона потисла йому руку, формально й трохи холодно, не встиг я навіть привітати його.

— Я дуже радий бачити тебе, Хелен, — сказав професор Йожеф, ледь нахиляючись до неї.

Я вловив щось дивне в його голосі, це могло бути глузування, але могли бути й якісь інші емоції. Я подумав, що вони говорили англійською тільки заради мене.

— І я тебе, — сказала вона спокійно. — Дозволь відрекомендувати мого американського колегу…

— Дуже приємно познайомитися з вами, — сказав він, при цьому посмішка осяяла його прекрасні риси.

Він був вищий за мене, з густим каштановим волоссям, і мав упевненість чоловіка, якому подобається власна зрілість, — він би чудово виглядав на коні, що скаче по полях, на яких пасеться череда овець, подумав я. У нього була тепла долоня, другою рукою він поплескав мене по плечу. Я не міг зрозуміти, чому він викликає в Хелен таку відразу, хоча й не міг помилитися в її почуттях.

— Ви завтра зробите нам честь і виступите з доповіддю? Це чудово, — сказав він. А потім замовк на мить і продовжив: — Моя англійська не настільки гарна. Вам не важко говорити французькою або німецькою?

— Ви говорите англійською набагато краще, ніж я французькою або німецькою, — щиро заперечив я.

— Ви дуже люб’язні… — Його посмішка була просто квітучою. — Як я розумію, ваша сфера — це панування Оттоманської імперії у Карпатах?

Новини швидко поширювалися тут, подумав я, зовсім як удома.

— Так, — відповів я. — Хоча я впевнений, що значно більше нового здобуду на вашому факультеті.

— Звичайно ж, ні, — промовив він по-доброму, — адже я сам проводив невелике дослідження на цю тему і буду дуже радий обговорити її з вами.

— У професора Йожефа широке коло інтересів, — вставила Хелен таким тоном, що заморозив би не тільки воду.

Все це було дуже дивно, але я нагадав собі, що на будь-якому факультеті трапляється усяке, якщо не явна війна, і, схоже, цей факультет не був винятком. Перш ніж я сказав щось примирливе, Хелен різко обернулася до мене:

— Професоре, нам треба йти на наступні збори.

Спочатку я не зрозумів, до кого вона зверталася, але вона рішуче взяла мене під руку.

— О, я розумію, що ви дуже зайняті, — професор Йожеф усім своїм виглядом демонстрував жаль. — Може, ми обговоримо проблеми Оттоманської імперії наступного разу? Я був би радий показати вам наше місто або запросити вас на обід…

— Професор буде дуже зайнятий до кінця конференції, — сказала йому Хелен.

Я потис руку цьому чоловікові настільки привітно, наскільки дозволяв крижаний погляд Хелен, а потім вона потисла його руку своєю вільною рукою.

— Дуже радий знову бачити тебе на батьківщині, — повторив він, нахиляючись до її руки й цілуючи її. Хелен висмикнула руку, але щось дивне пробігло по її обличчю. Її зворушив цей жест, вирішив я, і тоді вперше мені не сподобався цей угорський історик. Хелен знову відвела мене до професора Шандора, ми вибачилися й висловили бажання послухати доповіді завтра.

— А ми, у свою чергу, з нетерпінням чекатимемо вашої доповіді, — він стис мою руку в обох своїх.

Угорці — неймовірно привітні люди, подумав я, розчулившись, що почасти пояснювалося впливом напою. Поки не думав про ту доповідь, я був спокійний і задоволений. Хелен знову взяла мене під руку, здавалося, вона хоче знайти кімнату, у якій ми могли б побути наодинці, перш ніж вийдемо з будинку.

— Що все це означає? — вечірній вітер був свіжим і прохолодним, я почувався збудженим, як ніколи. — Твої співвітчизники найпривітніші люди з тих, кого я будь-коли зустрічав, але в мене було таке враження, що ти готова стяти голову професорові Йожефу.

— Справді, — сказала Хелен зарозуміло. — Він нестерпний.

— Нестерпний, можливо, — зауважив я. — Чому ти поводишся так із ним? Він зустрів тебе, як старого друга.

— О, з ним усе гаразд, щоправда, якщо не вважати того, що він м’ясоїдний хижак. Справжній вампір… — вона замовкла й пильно подивилася на мене своїми великими очима. — Я не хотіла…

— Звичайно ж, ти не хотіла, — заспокоїв її я, — я перевірив його різці.

— Ти теж нестерпний! — сказала вона, забираючи руку.

Я з жалем подивився на неї.

— Я не заперечую проти того, щоб ти ходила зі мною під руку, — сказав я ніжно, — якщо доречно так робити перед твоїм університетом.

Вона стояла й дивилася на мене, і я не міг зрозуміти тьмяного світла її очей.

— Не турбуйся, тут немає нікого з етнографів.

— Але ти ж знаєш багатьох істориків — ти з багатьма розмовляла, — наполягав я.

— О, тільки не тут, — вона засміялася. — Ми тут усі колеги. Ніяких пліток або конфліктів, тільки товариська критика. Завтра сам побачиш: це справді невелика утопія.

— Хелен, — заблагав я, — ти можеш хоч іноді говорити серйозно? Я просто хвилююся про твою репутацію тут, про політичну репутацію. Зрештою, тобі доведеться повернутися колись сюди, до цих людей.

— Доведеться? — вона знову взяла мене за руку, і ми пішли. Я не зробив руху, щоб забрати руку, і тоді найважливіше для мене було те, що я можу відчувати тканину її темного жакета на своїй руці. — У кожному разі, так треба було. Я зробила це тільки для того, щоб Гежа поскрипів зубами, своїми іклами — от і все.

— Ну, дякую, — промурмотів я, більше не дозволивши собі щось сказати.

Якщо вона й хотіла викликати в комусь ревнощі, це цілком спрацювало зі мною. Раптом я уявив її у сильних руках Гежі. Може, між ними був зв’язок до того, як Хелен виїхала з Будапешта? Вони були б приголомшливою парою — обоє були такими гарними, високими й граціозними, з темним волоссям і широкими плечима. Я раптом відчув себе смішним англосаксом, що й поруч не міг стати зі степовими наїзниками. З обличчя Хелен було зрозуміло, що вона не стерпить ніяких питань, і мені довелося задовольнятися дотиком її руки.

Незабаром ми опинилися біля позолочених дверей готелю й увійшли в тихий вестибюль. Відразу ж із чорного стільця серед пальм у горщиках підвелася жінка. Вона спокійно стояла й чекала, поки ми наблизимось. Хелен тихо скрикнула й кинулася вперед із розкритими обіймами:

— Єво!

Розділ 39

Поки я не зустрівся з нею (я бачив її лише три рази), я часто думав про тітку Хелен, Єву. Є такі люди, які запам’ятовуються набагато краще після короткого знайомства, ніж ті, з якими бачишся щодня в плині довгого часу. Тітка Єва, без сумніву, була такою яскравою людиною, що на двадцять років заполонила мою пам’ять і уяву. Іноді про тітку Єву мені нагадували герої із книг і знаменні фігури в історії, наприклад, вона автоматично з’явилася в моїй уяві, коли я прочитав про інтриганку Мадам Мерль у книзі Генрі Джеймса «Портрет леді».

Насправді тітка Єва замінила в моїй уяві стількох гарних відомих жінок, що зараз мені дещо важко обернутися назад і згадати, якою вона мені здалася, коли я познайомився з нею того літнього вечора 1954 року в Будапешті. Я пам’ятаю, як Хелен кинулася в обійми тітки, виявляючи при цьому не властиву для неї ніжність, і що тітка Єва сама не зрушила з місця, стояла спокійно і гідно, обіймаючи свою племінницю й цілуючи її дзвінко в обидві щоки. Коли розчервоніла Хелен повернулася, щоб познайомити нас, я побачив сльози в очах обох жінок.

— Єво, це мій американський колега, про якого я тобі розповідала. Поле, це моя тітка, Єва Орбан.

Я потис їй руку, щосили намагаючись не дивитися на неї так пильно. Місіс Орбан була високою, гарною жінкою, приблизно п’ятдесяти п’яти років. Що мене вразило в ній, так це її неймовірна схожість із Хелен. Вони були схожі, як сестри-близнята, одна з яких постаріла в результаті набутого досвіду, а друга чарівним чином залишалася молодою і свіжою. До речі, тітка Єва була лише трохи нижча за Хелен, у неї була сильна й граціозна постать, як і в племінниці. Її обличчя колись, напевно, було гарнішим за обличчя Хелен, і воно все ще залишалося красивим: такий самий прямий і дещо довгий ніс, високі вилиці, блискучі темні очі. Її волосся вразило мене, поки я не зрозумів, що воно могло бути ненатуральним: воно було яскраво-рудого кольору, а біля коренів виднілася сивина. Згодом у Будапешті я побачив багатьох жінок із таким самим волоссям, але коли вперше побачив це, був приголомшений. У вухах у неї були маленькі золоті сережки, на ній був темний костюм, як і в Хелен, а під ним — червона блузка.

Коли ми потисли руки, тітка Хелен дуже серйозно подивилася на мене. Може, вона вишукувала в мені вади характеру, про які вона могла б попередити свою племінницю, але потім дорікнув собі: чому це їй розглядати мене як потенційну пару? Навколо її очей я помітив тоненькі зморшки, а складки біля рота утворилися завдяки її широкій посмішці. Ця посмішка незабаром з’явилася, ніби вона не могла її довго стримувати. Не дивно, подумав я, що ця жінка може організувати участь у конференції й візи одним рухом пальця: вона випромінювала такий інтелект, таку посмішку… Як і в Хелен, її зуби були білими й прямими — це, як я встиг уже помітити, було рідкістю серед угорців.

— Я дуже радий познайомитися з вами, — сказав я їй. — Спасибі вам за те, що організували для мене запрошення на конференцію.

Тітка Єва розсміялася й потисла мою руку. Якщо хвилину тому я думав, що вона спокійна й стримана, то помилився: тепер полилася її весела угорська мова. Я подумав про те, чи очікувала вона, що я зрозумію її слова. Хелен відразу прийшла мені на допомогу!

— Моя тітка не говорить англійською, — пояснила вона, — хоча розуміє більше, ніж зізнається. Люди похилого віку тут вивчали німецьку, російську, іноді французьку, але англійську дуже рідко. Я перекладатиму тобі. Вона… — Хелен доторкнулася до руки тітки й вставила кілька слів угорською. — Вона говорить, що тобі тут дуже раді, та сподівається, що в тебе тут не буде неприємностей, тому що їй довелося весь відділ із видачі віз поставити з ніг на голову, щоб тобі дозволили в’їхати сюди. Вона очікує від тебе запрошення на доповідь, яку вона не дуже добре зрозуміє, але річ у принципі Тітка також хоче, щоб ти задовольнив її цікавість щодо твого університету, хоче довідатися, як ми познайомилися, чи поводилась я пристойно в Америці та які страви готує твоя мама. У неї ще будуть питання, але пізніше.

Я здивовано дивився на них обох. Вони обидві посміхалися мені — дві прекрасні жінки. Я помітив іронію Хелен в обличчі її тітки, а Хелен перейняла посмішку своєї тітки Єви. Таку розумну жінку, як її тітка, було неможливо обдурити, зрештою, нагадав я собі, вона з простої румунської селянки спромоглася піднятися до високопосадової особи в угорському уряді.

— Звичайно ж, я постараюся задовольнити цікавість твоєї тітки, — сказав я Хелен. — Будь ласка, переклади їй, що коронна страва моєї матері — це м’ясна відбивна й макарони із сиром.

— О, м’ясна відбивна, — сказала Хелен. Після її пояснень на обличчі тітки з’явилася посмішка, якою вона схвалювала мою відповідь. — Вона просить передати твоїй матері вітання з тим, що в неї такий гарний син. — Я відчув, що червонію, через що я дуже засмутився, але пообіцяв передати її слова. — Зараз вона хотіла б запросити нас у ресторан, там тобі дуже сподобається. Це смак старого Будапешта.

За кілька хвилин ми втрьох сиділи на задньому сидінні особистої машини тітки Єви, як я зрозумів, до речі, це був не пролетарський автомобіль. Хелен показувала визначні пам’ятки, про які згадувала тітка. Мушу сказати, що тітка Єва за увесь час не вимовила жодного слова англійською, але в мене склалося враження, що це було більше з принципу, можливо, антизахідного протоколу, ніж з якихось інших міркувань. Коли ми говорили з Хелен, тітка Єва, здавалося, розуміла, нехай навіть частково, ще до того, як Хелен перекладала мої слова. Було таке враження, ніби тітка Єва через лінгвістику давала зрозуміти, що із Заходом треба спілкуватися на певній дистанції, навіть із відразою, але окрема людина із Заходу може виявитися приємною, тож її треба зустріти з угорською гостинністю. Поступово я пристосувався розмовляти з нею через Хелен, що іноді мені здавалося, я розумію ті незнайомі угорські слова.

Але були такі ситуації, коли перекладач не був потрібний. Після чудової подорожі набережною ми проїхали через річку, як я пізніше зрозумів, по мосту «Сечені Ланцхід», Сеченський ланцюговий міст — диво інженерії дев’ятнадцятого сторіччя, названий на честь одного з великих борців за красу Будапешта, графа Іштвана Сечені. Коли ми заїхали на міст, вечірнє світло повністю відбивалося від поверхні річки Дунай і заливало всю панораму, так що унікальний замок і церкви Буди, куди ми тепер прямували, був немов накритий золотаво-коричневою шаллю. Міст і сам являв собою моноліт, який по обидва боки охороняли статуї левів і підтримували дві величні арки. Мій раптовий зойк від здивування викликав на обличчі тітки Єви посмішку, а Хелен, що сиділа між нами, теж з гордістю посміхнулася.

— Це чудове місто, — сказав я, і тітка Єва стисла мою руку, ніби я був одним із її власних дітей.

Хелен переклала мені, що її тітка хотіла б розповісти мені про реконструкцію мосту.

— Будапешт був дуже зруйнований під час війни, — сказала вона. — Один із наших мостів дотепер ще до кінця не відновлений, постраждало багато будинків. Ти вже, напевно, помітив, що майже в кожній частині міста йдуть відбудовні роботи. Але цей міст було відремонтовано до сторіччя його відкриття, 1949 року. Ми дуже пишаємося ним. А я пишаюся також тим, що моя тітка допомагала організувати ці роботи.

Тітка Єва посміхнулася й кивнула, але потім, схоже, згадала, що вона не повинна була розуміти все це англійською.

Трохи пізніше ми спустилися в тунель, котрий, як виявилося, проходив просто під замком, тітка Єва сказала, що вона вибрала для нас один із своїх улюблених ресторанів — «справжній угорський ресторан на вулиці Йожефа Атілли». Мене все ще вражали назви будапештських вулиць, деякі з них здавалися мені дивними або екзотичними, але деякі, як ця, нагадували про минуле, яке, на мою думку, живе лише в книгах. Вулиця Йожефа Атілли була так само широка, як й інша частина міста, і зовсім не була схожа на брудну вулицю, уздовж якої розташувалися табори варварів, що їли сидячи в сідлах. Усередині ресторану було тихо й спокійно, метрдотель поспішив до нас і привітав тітку Єву на ім’я. Вона, здавалося, звикла до такої уваги. За кілька хвилин нас посадили за найкращий столик, звідки ми могли милуватися видом прекрасних старих дерев і будинків та перехожими, які йшли у променях літнього сонця, гучними машинами, що шугали містом. Я відхилився назад і зітхнув від задоволення.

Тітка Єва замовила на всіх нас, як так і треба, і коли подали перші страви, разом з ними принесли міцний лікер — палінку, за словами Хелен, — виготовлений з абрикос.

— Із цим треба їсти щось дуже смачне, — пояснила мені тітка Єва через Хелен. — Ми називаємо це «гортобагі паласинта». Це схоже на пиріг із телятиною — традиційна страва чабанів угорських полонин. Вам сподобається.

Мені справді сподобалося, як сподобалися й усі наступні страви: тушковане м’ясо з овочами, запіканка з картоплі, салямі та крутих яєць, ситні салати, зелені боби й баранина, прекрасний золотаво-коричневий хліб. Я тільки тоді зрозумів, який я був голодний після тривалого дня подорожей. Я також помітив, що Хелен та її тітка їли не соромлячись, із задоволенням, чого в товаристві інших людей не дозволила б собі жодна американка.

Було б помилкою сказати, що ми просто їли. Тому що все, що стосується цієї традиції, мало значення. Тітка Єва говорила, Хелен перекладала. Я ставив кілька питань, але переважно, наскільки я пам’ятаю, я був зайнятий поглинанням як їжі, так і інформації. Тітка Єва, здавалося, добре запам’ятала те, що я був істориком, можливо, вона навіть підозрювала про моє неуцтво в історії Угорщини й хотіла впевнитися, що я не знеславлю її на конференції, або її просто сповнював патріотизм старої іммігрантки. Яким би не був її мотив, говорила вона: просто блискуче, я практично читав наступне речення по її жвавому обличчю до того, як Хелен встигала мені перекладати.

Наприклад, після того як ми вимовили тост із палінкою за дружбу між нашими країнами, тітка Єва додала пікантності до пирога чабанів розповіддю про походження Будапешта. Колись це був римський гарнізон, що називався Аквінум, і дотепер можна знайти римські руїни. Єва стала жваво розповідати про Атіллу та його варварів, які вигнали звідси римлян у п’ятому столітті. У порівнянні з ними оттомани були лише погано вихованими завойовниками, подумав я. Коли ми почали їсти тушковане м’ясо з овочами — страву, яку Хелен назвала яоляш, але поглядом переконала мене, що це був не гуляш, який угорці називали якось інакше — я вислухав довгий опис вторгнення в регіон мадярів у дев’ятому столітті. Під час поглинання страви з картоплі й салямі, яка була, без сумніву, смачніша від м’яса з макаронами та сиром, тітка Єва розповідала про коронацію короля Стефана І, святого Іштвана, що проводилася папою римським 1000 року нашої ери. «Він був язичником, ходив у звірячій шкурі, — розповіла вона мені через Хелен, — але став першим королем Угорщини й навернув свою країну в християнство. У Будапешті всюди можна зустріти його ім’я».

Саме тоді, коли я подумав, що більше не зможу з’їсти ні шматочка, підійшли два офіціанти, несучи таці з солодощами й тортами, які згодилися б для королівського бенкету в Австро-Угорському королівстві — це був вир шоколаду й збитих вершків із чашками кави. «Еспресо», — пояснила тітка Єва. Якимось чином у нас знайшлося місце для всього.

— У кави в Будапешті трагічна історія, — переклала Хелен слова тітки Єви. — Багато років тому, 1541 року, завойовник Сулейман І запросив одного з наших генералів на ім’я Балінт Тюрюк, щоб той пообідав з ним у наметі, і наприкінці обіду, коли генерал допивав свою каву, — він був першим угорцем, який спробував каву, — Сулейман сказав йому, що поки вони їли, кращі турецькі воїни атакували замок Буда. Можеш уявити, якою гіркою здалася йому ця кава.

Цього разу її посмішка була смутною. «Знову оттомани, — подумав я, — якими розумними вони були й жорстокими, дивна суміш естетичної вишуканості й варварської тактики. 1541 року вони вже майже сто років володіли Стамбулом». Згадавши це, я відчув їхню неймовірну силу, завдяки якій вони простягнули свої щупальця по всій Європі, зупинившись тільки біля воріт Відня. Набіги Влада Дракули на них, як і інших християнських воїнів, були схожі на битву Давида проти Голіафа, але при цьому вони були далеко не такими успішними, як Давидова. З іншого боку, спроби дрібного дворянства Східної Європи та Балканського півострова, не тільки Валахії, а також Угорщини, Греції, Болгарії та багатьох інших країн, відтіснити оттоманів нарешті допомогли подолати завойовників. Усе це Хелен передала мені, і в мене виникло спотворене почуття замилування Дракулою. Напевно, він знав, що недовго зможе чинити опір турецьким силам, але все-таки більшу частину свого життя боровся за те, щоб звільнити свою територію від загарбників.

— Тоді турки вже вдруге захопили цю територію. — Хелен ковтнула кави й відхилилася на стільці, трохи зітхнувши — тут для неї була найкраща кава в усьому світі. — Янош Хуняді розгромив їх у Белграді 1456 року. Він один із наших великих героїв, поряд із королем Іштваном і королем Матьяшем Корвінусом, побудував новий замок і бібліотеку, про яку я тобі розповідала. Якщо завтра почуєш по всьому місті передзвін, запам’ятай — це на честь перемоги Хуняді, що відбулася кілька століть тому. Адже по них донині щодня дзвонять дзвони.

— Хуняді… — повторив я задумливо. — По-моєму, ти згадувала його вчора, здається, він переміг 1456 року?

Ми перезирнулися: будь-яка дата, що збігалася з роками життя Дракули, була для нас немов сигналом.

— У той час він був у Валахії, — сказала Хелен, понизивши голос. Я знав, що вона говорила не про Хуняді, бо ми уклали мовчазну угоду не згадувати ім’я Дракули в громадських місцях.

Тітка Єва була занадто кмітливою, щоб не помітити нашого мовчання або нічого не зрозуміти через мовний бар’єр.

— Хуняді? — запитала вона й додала щось угорською.

— Моя тітка питає, чи є в тебе особливий інтерес до періоду життя Хуняді, — переклала Хелен.

Я не знав, що відповісти, тому сказав, що взагалі мене цікавить історія Європи в цілому. Ця незграбна відповідь спричинила вкрадливий погляд, майже невдоволення від тітки Єви, і я поспішив відвернути її.

— Будь ласка, запитай місіс Орбан, чи можу я поставити їй кілька питань.

— Звичайно, — посмішка Хелен, здавалося, перейняла як моє прохання, так і мотив. Коли вона переклала, місіс Орбан подивилася на мене з обережністю.

— Мені цікаво, — почав я, — чи правда те, що ми чуємо на Заході про лібералізм в Угорщині.

Цього разу Хелен подивилася на мене з побоюванням, і я подумав, що одержу один із тих знайомих поштовхів під столом, але тітка кивнула й попросила її перекласти. Коли тітка Єва зрозуміла питання, вона поблажливо посміхнулася мені й привітно відповіла:

— Тут, в Угорщині, ми завжди цінували наш спосіб життя, нашу незалежність. Ось чому періоди захоплення оттоманами й австрійцями були такими складними для нас. Справжній уряд Угорщини завжди служив на благо народу. Коли наша революція звільнила робітників від гніту й вивела з бідності, ми встановили власні правила правління. — Вона посміхнулася ще ширше, мені так хотілося зрозуміти її краще. — Угорська комуністична партія завжди йде воднокрок із часом.

— Ви вважаєте, що Угорщина процвітає при уряді Імре Надя? З тієї миті, як я заїхав у місто, я побачив зміни, які відбулися після того, як рік тому новий прем’єр-міністр, член партії лібералів, замістив жорсткого прем’єр-міністра від комуністичної партії Ракоші. Чи справді його так підтримує населення, про що ми читали в газетах вдома?

Хелен перекладала трохи нервово, але посмішка тітки Єви була незмінною.

— Відчуваю, ви добре знаєтеся на новинах, юначе.

— Мене завжди цікавили міжнародні відносини. Я дотримуюся тієї думки, що, вивчаючи минуле, ми можемо краще розуміти сьогодення, а не тікати від нього в минуле.

— Дуже мудро. Тоді, щоб задовольнити вашу цікавість, я відповім: Надь надзвичайно популярний у свого народу, він проводить реформи в дусі нашої великої історії.

Тільки за хвилину я зрозумів, що обережна тітка Єва нічого не відповіла, а ще через хвилину я дійшов висновку, що це її дипломатична стратегія, завдяки якій вона залишалася на своєму місці в уряді в часи злетів і падінь радянської політики й угорських реформ. Яке б не було її особисте ставлення до Надя, він тепер очолював уряд, на який вона працювала. Можливо, саме та відкритість, яку він відзначив, перебуваючи у Будапешті, дозволила їй, офіційній особі високого рангу, запросити американця на вечерю. Сяйво її великих темних очей, мабуть, означало схвалення, хоча я не був упевнений, але пізніше виявилося, що я мав рацію.

— А тепер, мій друже, ми мусимо дати вам добре виспатися перед важливою доповіддю. Я з нетерпінням чекаю її і пізніше скажу, яка в мене буде думка щодо неї, — переклала Хелен.

Тітка Єва гостинно кивнула, а я не міг стримати посмішки. Офіціант з’явився поруч із нею, ніби чув її слова. Я зробив слабку спробу попросити рахунок, хоча поняття не мав про місцевий етикет і чи досить поміняв я грошей в аеропорті, щоб заплатити за всі ці чудові страви. Якщо й був якийсь рахунок, то він зник до того, як я встиг його помітити, і був непомітно оплачений. У гардеробі я допоміг тітці Єві надягти жакет, змагаючись за цю честь з метрдотелем, а потім ми сіли в машину, що чекала на нас.

На під’їзді до того чудового мосту Єва сказала кілька слів, після чого шофер зупинив машину. Ми вийшли, щоб помилуватися блиском Пешта й подивитися на дзюркотливу темну воду. В обличчя віяв холодний різкий вітер, він був особливо відчутний після ароматного тепла Стамбула, і я відчував, що от-от побачу безкраї рівнини Центральної Європи прямо за обрієм. Перед очима постав краєвид, який я все своє життя мріяв побачити, мені не вірилося, що я стою й дивлюся на вогні Будапешта.

Тітка Єва щось тихо сказала, і Хелен переклала:

— Наше місто завжди буде великим.

Я надовго запам’ятаю ці слова. Вони повернуться до мене приблизно за два роки після цього дня: тоді я дізнаюся, як сильно Єва Орбан віддана новому реформаторському уряду. Її двоє синів загинуть на площі під гусеницями радянських танків під час повстання угорських студентів 1056 року, а Єва втече в північну Югославію, де зникне в селах з п’ятнадцятьма тисячами угорських біженців із країни, що стала маріонеткою росіян. Хелен багато разів їй писала, наполягаючи на тому, щоб вона дозволила нам викликати її в Сполучені Штати, але Єва відмовлялася навіть подавати документи на еміграцію. Кілька років тому я намагався знайти її, але безуспішно. Коли я втратив Хелен, я втратив зв’язок і з тіткою Євою.

Розділ 40

Наступного ранку я прокинувся й зрозумів, що дивлюся на позолочених янголяток над моїм твердим маленьким ліжком, і спочатку не міг зрозуміти, де знаходжуся. Це було неприємне почуття: знаю, що далеко від дому, але не можу згадати, у якому я місті, Нью-Йорку, Стамбулі, Будапешті чи ще десь. Я згадав, що перед тим, як прокинутися, мені наснився кошмар. Біль у моєму серці нагадував про зникнення Россі. Уранці в мене завжди було це почуття — мені здавалося, що уві сні я був у якомусь похмурому місці і якби залишився надовше, я б знайшов його.

Хелен снідала в їдальні готелю. На столі перед нею лежала газета — я відчув безнадійність, коли побачив надруковані слова на папері, але не міг зрозуміти жодного слова. Хелен весело привітала мене, махнувши рукою. Напевно, комбінація сну, цих заголовків, доповіді, яка дедалі наближалася, відбилися на моєму обличчі, тому що Хелен запитливо дивилася на мене.

— Чому такий сумний? Знову думав про жорстокість оттоманів?

— Ні, тільки про міжнародні конференції.

Я сів поруч і взяв з її кошика булочку й білу серветку. Готель, незважаючи на всю його застарілість, здавалося, спеціалізувався на бездоганних серветках. Булочки з маслом і джемом були чудовими, як і кава, що з’явилася за кілька хвилин. Не було ніякої гіркоти.

— Не хвилюйся, — заспокоювала мене Хелен. — Усі…

— Розірвуть на шматочки? — припустив я.

Хелен розсміялася.

— Ти збагачуєш мою англійську, — сказала вона, — або псуєш її.

— Учора ввечері я був уражений твоєю тіткою, — сказав я, намащуючи маслом чергову булку.

— Я так і зрозуміла.

— Розкажи мені, як їй удалося приїхати сюди з Румунії й досягти такого високого становища? Якщо ти не заперечуєш проти моїх запитань.

Хелен випила трохи кави.

— Це був випадок долі, я думаю. Її родина була дуже бідною, вони жили в Трансільванії, обробляли маленьку ділянку землі в селі, якого, кажуть, уже не існує. У моїх дідуся й бабусі було дев’ятеро дітей, Єва була третьою. Вони відправили її на роботу, коли їй було шість років, тому що потрібні були гроші, а прогодувати її вони не могли. Вона працювала на віллі якогось багатія — угорця, якому належала вся земля за межами села. Між війнами там було багато угорських землевласників — вони опинилися там після зміни кордонів за Тріанонською угодою.

Я кивнув:

— Перерозподіл кордонів після Першої світової війни?

— Саме так. Отож Єва працювала на цю родину із самого дитинства. Вона розповідала, що вони були дуже добрими до неї. Щонеділі вони відпускали її додому, де вона могла провести час зі своєю родиною. Коли їй виповнилося сімнадцять років, люди, на яких вона працювала, вирішили повернутися в Будапешт і взяли її з собою. Там вона познайомилася з юнаком, революціонером Яношем Орбаном. Вони закохалися одне в одного й одружилися, і він живим повернувся з війни. — Хелен зітхнула. — Так багато молодих людей по всій Європі воювали в Першій світовій війні, ти ж знаєш, вони були поховані в братських могилах у Польщі, Росії… Після війни Орбан став правити коаліційним урядом, під час великої революції його нагородили, призначивши на посаду в міністерстві. Але потім він загинув в автомобільній катастрофі, а Єва виховувала синів і продовжувала його політичну кар’єру. Вона приголомшлива жінка. Я ніколи не знала точно про її особисті переконання, іноді мені здається, що вона тримає свої почуття подалі від політики — це тільки її професія. Гадаю, мій дядько був палкою людиною, затятим шанувальником ленінської доктрини й щиро захоплювався Сталіним до того, як тут стало відомо про його звірства. Не можу сказати, що моя тітка така сама, але вона зробила гарну кар’єру. У результаті в її синів є всі привілеї, до того ж вона змогла завдяки своїй владі допомогти мені, як я тобі й розповідала.

Я уважно слухав.

— А як ви з матір’ю переїхали сюди?

Хелен знову зітхнула.

— Моя мати на дванадцять років молодша від Єви, — сказала Хелен. — Вона завжди була улюбленицею Єви серед молодших братів і сестер, їй було лише п’ять років, коли Єва поїхала до Будапешта. Потім моя мати у дев’ятнадцять років завагітніла (до того ж незаміжня!). Вона боялася, що про це довідаються батьки або будь-який житель села. Ти розумієш, що за тих умов і традицій вона могла стати жертвою вигнання й, можливо, померла б від голоду. Вона написала Єві й попросила про допомогу, тітка й дядько організували її переїзд у Будапешт. Мій дядько зустрів її на кордоні, який дуже пильно охороняли, й забрав її у місто. Одного разу я почула від тітки, що мій дядько дав величезного хабаря митникам. В Угорщині ненавиділи жителів Трансільванії, особливо після тієї угоди. Мати казала мені, що захоплювалася дядьком, не тільки тому, що він допоміг їй вийти зі складної ситуації, але також тому, що він ніколи не давав їй відчути різницю між їх національним походженням. Вона дуже страждала, коли він загинув. Адже він перевіз її в Угорщину і допоміг почати нове життя.

— А потім народилася ти? — запитав я тихо.

— Потім народилася я в найкращій будапештській лікарні. Мої тітка й дядько допомагали виховувати мене, дали освіту. Ми жили з ними доти, доки я не пішла в університет. Під час війни Єва знайшла нам місце в селі, де якимось чином зуміла нас прогодувати. Моя мати теж тут училася, вивчила угорську мову. Вона завжди відмовлялася вчити мене румунської, хоча я іноді чула, як вона уві сні розмовляла румунською. — Вона сумно подивилася на мене: — От бачиш, що твій улюблений Россі зробив з нашим життям, — сказала вона, при цьому її губи затремтіли. — Якби не мої тітка з дядьком, моя мати вмерла б сама десь у лісі, де її зжерли б вовки. Обох нас, до речі.

— Я теж вдячний твоїм тітці й дядькові, — сказав я, а потім, боячись її погляду, став наливати собі каву з металевої посудини, що стояла біля мого ліктя.

Хелен не відповіла. За хвилину вона дістала якісь папери й сказала:

— Може, повторимо ще раз доповідь?

Ранкове сонце й прохолодне повітря були сповнені небезпеки для мене, поки ми йшли до університету, я міг думати тільки про ту мить, що наближалася з неймовірною швидкістю, коли мені доведеться читати доповідь. До цього я лише один раз виступав із доповіддю на презентації, спільній із Россі, — відбулося це торік, коли він організував конференцію з голландського колоніалізму. Кожен із нас написав по половині доповіді, моєю половиною виявилася жалюгідна спроба втиснути у двадцять хвилин зміст ще не написаної дисертації. Россі був чудовим — його частина була схожа на розгорнутий трактат про культурну спадщину Нідерландів, стратегічну силу голландського військового флоту й про витоки колоніалізму. Незважаючи на власне почуття неадекватності до всього, що відбувалося, мені підлестило те, що він залучив мене до своєї доповіді. До того він підтримував мене своєю присутністю на кафедрі, своєю впевненістю й спокоєм. Він по-дружньому поплескав мене по плечі, коли я звернув увагу публіки на нього. Сьогодні я буду сам на сам з аудиторією. Перспектива була жахливою, мене тішила тільки думка про те, як з усім цим упорався б Россі.

Елегантний Пешт лежав навколо нас, і зараз при яскравому денному світлі я бачив, що вся його пишнота відбудовується, точніше відновлюється, після зруйнування під час війни. У багатьох будинків усе ще не було стін і вікон, а іноді й цілих поверхів, і якщо уважно придивитися, можна побачити, що майже кожна поверхня, із чого б вона не була зроблена, пробита кулями. Як мені хотілося пройти далі, щоб побачити більшу частину Пешта. Але ми домовилися, що відвідаємо всі ранкові доповіді, щоб не викликати підозри щодо законності нашої присутності.

— Пізніше, увечері, я хочу дещо зробити, — сказала Хелен задумливо. — Ми підемо в університетську бібліотеку перед закриттям.

Коли ми підійшли до великого будинку, у якому вчора проводили прийом, вона зупинилася:

— Зроби мені ласку.

— Звичайно. Яку?

— Не говори з Гежею Йожефом про наші подорожі й про те, що ми шукаємо когось.

— Я й не збирався цього робити, — сказав я роздратовано.

— Я просто попереджаю тебе. Він може бути дуже чарівним, — вона підвела свою руку в рукавичці на знак примирення.

— Гаразд, — я притримав для неї великі двері в стилі бароко, і ми ввійшли.

У лекційному залі на другому поверсі багато які з людей, що я бачив учора, вже сиділи на стільцях, виставлених у ряд, професори жваво розмовляли або перегортали папери.

— Боже мій, — промурмотіла Хелен. — Відділ етнографії теж увесь тут.

За мить вона вже вітала колег і розмовляла. Я побачив, як вона посміхалася старим друзям, мабуть, колегам, з якими вона пропрацювала кілька років, і хвиля самотності нахлинула на мене. Здавалося, вона показувала в мій бік, намагалася відрекомендувати мене здалеку, але шум голосів і незрозуміла угорська мова утворювали між нами явний бар’єр.

Саме тоді я відчув, як торкнулися мого плеча, і переді мною з’явився Гежа. Його посмішка й потиск руки були теплими.

— Як вам наше місто? — запитав він. — Усе вам до вподоби?

— Усе, — відгукнувся я з такою самою теплотою. Я добре запам’ятав попередження Хелен, але ця людина не могла не сподобатися.

— Дуже радий, — сказав він. — Ваша доповідь буде сьогодні?

Я закашлявся.

— Так, — підтвердив я. — Так, саме так. А ви? А ваша доповідь сьогодні буде?

— О ні, ні, — сказав він. — Насправді я проводжу одне дуже цікаве дослідження. Але доповідати я не готовий.

— Яка тема вашого дослідження? — я не міг втриматися й запитав, але тієї миті професор Шандор з білою зачіскою підвівся й закликав аудиторію до порядку.

Юрба розсілася по місцях, як птахи на проводах, і запанувала тиша. Я сидів позаду поруч із Хелен і весь час позирав на годинника. Була тільки дев’ята тридцять, тому я міг ненадовго розслабитися. Гежа Йожеф сів спереду, я бачив у першому ряді потилицю його гарної голови. Озирнувшись, я також побачив обличчя знайомих мені людей з учорашнього прийому. Це були серйозні, трохи напружені обличчя, усі дивилися на професора Шандора.

— Guten Morgen, — випалив він, і мікрофон запищав, поки студент у блакитній сорочці й чорній краватці не підійшов і не полагодив його. — Good morning, вельмишановна аудиторіє. Guten Morgen, bonjour, ласкаво просимо в університет Будапешта. Ми раді привітати вас на першій Європейській конференції істориків… — раптом мікрофон знову засвистів, і ми упустили кілька фраз. У професора Шандора, як видно, закінчився до того ж запас англійських слів, тому кілька хвилин він говорив на суміші угорської, німецької й французької мов. Із французьких і німецьких слів я зрозумів, що обід будуть подавати о дванадцятій, потім, на мій жах, що я був окрасою програми, зіркою конференції, що я визнаний американський учений, фахівець не тільки з історії Нідерландів, а й у галузі економіки Оттоманської імперії й руху трудящих у Сполучених Штатах Америки (тітка Єва сама все це придумала?), що моя книга про купецькі гільдії у Голландії епохи Рембрандта вийде наступного року і що організаторам конференції дуже пощастило, оскільки вони дістали мою згоду на участь у конференції буквально на цьому тижні.

Це було гірше, ніж у моєму найжахливішому сні, я присягнувся, що Хелен пошкодує, якщо вона приклала до цього руку. Багато вчених в аудиторії оберталися й дивилися на мене, вдячно посміхалися, кивали, навіть показували мене один одному. Хелен сиділа поруч зі мною з королівською серйозністю, але іноді у вигині її плеча під темним жакетом я помічав (тільки я, сподіваюся) чудово приховане бажання розсміятися. Я намагався мати гідний вигляд, раз у раз повторюючи собі, що все це я робив заради Россі.

Професора Шандора змінив невисокий лисий чоловік із доповіддю, здавалося, про Ганзейську спілку. За ним виступала сива жінка в синій сукні: вона говорила про історію Будапешта, але я не міг зрозуміти жодного слова. Перед обідом виступив ще один молодий учений з Лондонського університету — він був приблизно мого віку, я був дуже радий, коли довідався, що він доповідатиме англійською, а угорський студент-філолог читав переклад його доповіді німецькою. (Дивно, подумав я, що тут лунає німецька мова після того, як буквально десять років тому німці зруйнували Будапешт, але потім нагадав собі, що ця мова була дуже поширена в часи Австро-Угорської імперії.)

Професор Шандор відрекомендував англійця Г’ю Джеймсом, професором з історії Східної Європи.

Професор Джеймс був у коричневому твідовому костюмі й краватці оливкового кольору. Він був неймовірно схожий на типового англійця, і я ледь стримав сміх. Він блиснув очима, оглянувши аудиторію, і приємно посміхнувся.

— Ніколи не думав, що опинюся в Будапешті, — сказав він, оглядаючи нас. — Але я дуже вдячний, що знаходжусь тут, у цьому великому місті Центральної Європи — воротах між Сходом і Заходом. А тепер я заберу кілька хвилин вашого часу, щоб поміркувати над тим, яку спадщина залишили після себе оттоманські турки в Центральній Європі, коли зазнали поразки під час облоги Відня 1685 року.

Він зробив паузу і посміхнувся студентові-філологу, який старанно прочитав нам перше речення німецькою. Вони продовжували таким чином, міняючи мови, але професор Джеймс, мабуть, відхилявся від написаного тексту, бо в міру того як він намагався розкрити тему, студент дедалі частіше кидав на нього здивовані погляди.

— Ми всі, звичайно ж, чули історію винаходу круасанів. Це дарунок паризького шеф-кухаря — кондитера Відня — за перемогу над оттоманами. Круасан — це, звичайно ж, півмісяць з оттоманських прапорів, символ, яким насолоджуються на Заході разом із кавою. — Він озирнувся навколо, посміхаючись, але потім, схоже, зрозумів, як і я, що більшість цих допитливих угорських учених ніколи не були в Парижі або Відні. — Отож, таким чином, спадщину оттоманів можна висловити одним словом: естетика.

Він продовжив, описуючи півдесятка міст Центральної й Східної Європи, ігри й моду, спеції та дизайн інтер’єра. Я слухав із задоволенням, і не тільки тому, що розумів кожне його слово: усе щойно бачене в Стамбулі повернулося до мене, коли Джеймс розповідав про турецькі лазні в Будапешті, оттоманські, австро-угорські будинки у Сараєво. Коли він описував палац Топкапи, я помітив, що жваво киваю, але потім зрозумів, що мушу поводитися більш стримано.

Після доповіді пішли бурхливі оплески. Професор Шандор запросив нас на ленч в обідню залу. У юрбі вчених мені пощастило знайти професора Джеймса саме тоді, коли він сідав за стіл.

— Можна приєднатися до вас?

Він підвівся, посміхнувшись.

— Звичайно, звичайно! Г’ю Джеймс. Як ваші справи?

Я відрекомендувався, і ми потисли один одному руки.

Коли я сів напроти нього, ми подивилися один на одного із дружньою цікавістю.

— А, — сказав він, — то це ви окраса програми? Я дуже чекаю на вашу доповідь.

Зблизька він здавався старшим від мене років на десять, у нього були неймовірно світло-карі очі, трохи опуклі, як у собаки породи бассет. Я вже визначив за його мовою, що він був з півночі Англії.

— Дякую, — сказав я, намагаючись не показувати свого страху. — Я у свою чергу насолоджувався кожною хвилиною вашої доповіді. Вона справді охоплює величезний сегмент науки. Цікаво, чи не знаєте ви мого… е… наукового керівника — Бартоломео Россі. Він теж англієць.

— Так, звичайно ж! — Г’ю Джеймс жваво розгорнув серветку. — Професор Россі — один із моїх улюблених авторів, я прочитав більшість його книг. Ви працюєте з ним? Як вам поталанило!

Я загубив Хелен, але тієї миті побачив її біля буфету поруч із Гежею Йожефом. Він щось жваво говорив їй на вухо, а потім вона дозволила йому піти разом із нею до маленького столика в іншому кінці залу. Я бачив її досить добре, мені видно було її незадоволене обличчя, але від цього мені не стало легше. Він нахилявся до неї, розглядав її, коли вона дивилася в тарілку, і я ледве не з’їхав з глузду від бажання знати, що він говорить їй.

— У будь-якому разі, — Г’ю Джеймс усе ще говорив про роботу Россі, — я вважаю, що його праці про грецький театр просто чудові. Ця людина може все.

— Так, — сказав я розсіяно. — Він працював над статтею «Примара в амфорі», про сценічний реквізит у грецьких трагедіях. — Я зупинився, раптом усвідомивши, що видаю професійні секрети Россі. Якби я не зупинив себе, тоді мене б зупинив вираз обличчя професора Джеймса.

— Що? — запитав він здивовано. Він відклав виделку й ніж, забувши про їжу. — Ви сказали «Примара в амфорі»?

— Так. — Тієї миті я забув навіть про Хелен з Гежею. — А що вас дивує?

— Це неймовірно! Я думаю, мені нарешті треба буде написати професорові Россі. Бачите, недавно я вивчав один дуже цікавий документ про історію Угорщини в п’ятнадцятому столітті. Передовсім це й привело мене в Будапешт. Я цікавлюся саме цим періодом історії Угорщини, розумієте, і тому з великодушного дозволу професора Шандора мене запросили на конференцію. Отож цей документ був написаний одним із учених короля Матьяша Корвінуса, і там згадується про примару в амфорі.

Я згадав, як Хелен напередодні ввечері згадувала короля Матьяша Корвінуса: хіба це не він заснував велику бібліотеку в замку Буди? Тітка Єва теж розповідала мені про нього.

— Будь ласка, — наполягав я, — поясніть.

— Розумієте, це звучить досить нерозумно, але упродовж декількох років мене дуже цікавлять фольклорні легенди Центральної Європи. Спочатку це було ніби жартома, але мене поглинули легенди про вампірів.

Я вп’явся очима в нього. Вигляд у нього був такий самий, як і раніше, — рум’яне веселе обличчя, твідовий піджак, — але в мене було таке відчуття, наче я сплю.

— Я знаю, що все це здається вам дурною, підлітковою витівкою, граф Дракула й усе таке, але, знаєте, це насправді прекрасна тема, якщо трохи глибше копнути. Розумієте, Дракула існував насправді, хоча, звичайно ж, він був не вампіром, і мені цікаво, чи пов’язана його історія хоч якось із легендою про вампірів. Кілька років тому я почав шукати матеріал на цю тему, щоб дізнатися, чи є взагалі хоч що-небудь про нього, оскільки переважно інформація про вампірів існувала тільки в усних легендах у селах Центральної і Східної Європи.

Він відхилився й постукав пальцями по столі.

— Отож слухайте: попрацювавши тут, у бібліотеці університету, я знайшов документ, завірений Корвінусом — він хотів, щоб хтось збирав усю існуючу інформацію про вампірів від ранніх часів. Ким би не був той учений, він, без сумніву, знав класику, і замість того щоб ходити по селах, як зробив би гарний етнограф, він почав вишукувати інформацію в латинських і грецьких джерелах. У Корвінуса було багато таких матеріалів, отож той учений почав шукати інформацію про вампірів. Він опрацював усі давньогрецькі легенди, про які я ніде раніше не чув, принаймні, до того, як ви мені сказали. Це були легенди про примару амфори. У давньогрецьких трагедіях говорилося, що амфора іноді містила в собі людський прах, і неосвічені греки вірили в те, що коли амфору закопати не дуже вдало, то з неї міг з’явитися вампір, але поки я ще не точно знаю, яким чином. Можливо, професор Россі знає дещо про це, якщо пише про примару в амфорі. Це неймовірний збіг, чи не так? До речі, у сучасній Греції усе ще є легенди про вампірів.

— Я знаю, — сказав я, — «vrykolakas».

Цього разу вже Г’ю Джеймс уп’явся очима в мене. Його опуклі очі неймовірно збільшилися.

— Звідки ви це знаєте? — видихнув він. — Я хочу сказати, перепрошую, я просто здивований, що зустрів когось, хто теж…

— Цікавиться вампірами? — доказав я сухо. — Так, це теж мене дивувало, але я вже починаю звикати. Чому вас зацікавили вампіри, професоре Джеймс?

— Г’ю, — сказав він повільно. — Будь ласка, звіть мене Г’ю. Розумієте, я… — він пильно подивився на мене всього лише на мить, і тоді вперше я помітив за його веселим, сяючим виглядом силу, схожу на полум’я. — Це надзвичайно дивно, і я взагалі не розповідаю про це людям, але…

Я більше не міг витримувати паузу.

— Ви часом не знайшли десь стару книгу із драконом у центрі? — запитав я.

Його очі стали майже дикими, він сполотнів.

— Так, — сказав він. — Я знайшов книгу.

Він схопився за край стола.

— Хто ви такий?

— Я теж знайшов таку.

Ми сиділи й дивилися один на одного кілька довгих секунд і, напевно, довго просиділи б так, викладаючи все, про що нам треба було поговорити, якби нас не перервали. Голос Гежі Йожефа пролунав поруч із моїм вухом раніше, ніж я помітив його присутність, він підійшов ззаду мене й нахилився над нашим столом із м’якою посмішкою. Хелен швидко наближалася до нас — у неї був дивний вираз обличчя, ніби винуватий.

— Добрий день, товариші, — привітно сказав він. — То й що там, які книги ви знайшли?

Розділ 41

Коли професор Йожеф нахилився над нашим столом із дружнім питанням, якусь мить я не знав, що відповісти. Мені треба було поговорити з Г’ю Джеймсом, і якнайшвидше, наодинці, а не в такій юрбі і, звичайно ж, не в присутності цієї людині, про яку Хелен попереджала мене (цікаво, чому?) і яка зараз дихала мені в щоку. Нарешті я невпевнено промовив:

— Ми говорили про любов до давніх книг, — сказав я, — будь-якому вченому це цікаво, чи не так?

На той час Хелен уже була біля нас і дивилася на мене з тривогою та схваленням. Я підвівся й відсунув стілець для неї. Напевно, мені вдалося не тільки збрехати Гежі Йожефу, але й передати Хелен своє хвилювання, тому що вона пильно дивилася то на мене, то на Г’ю. Гежа доброзичливо дивився на всіх нас, але мені здалося, що я побачив, як він трохи примружив свої гарні очі Я подумав, що варвари так само нишком мружились на західне сонце крізь щілини своїх шкіряних каптурів. Я намагався більше не дивитися на нього.

Ми б так цілий день могли лукавити, уникаючи поглядів один одного, якби раптово не з’явився професор Шандор.

— Дуже добре, — просурмив він. — Бачу, вам подобається наш ленч. Ви закінчили? А зараз, будь ласка, ходімо зі мною, і ми підготуємось до початку вашої доповіді.

Я здригнувся — на кілька хвилин я навіть забув про ті тортури, що очікували на мене, але слухняно підвівся. Гежа шанобливо схилився перед професором Шандором (може, занадто шанобливо?). Я скористався нагодою і подивився на Хелен. Багатозначно розширивши очі, я показав на Г’ю Джеймса, який також підвівся назустріч Хелен і зараз мовчки стояв біля стола. Вона насупилася, нічого не розуміючи, але професор Шандор, на мою велику радість, поплескав Гежу по плечі й відвів його. По широкій спині молодого угорця я зрозумів, що він роздратований, а може, мені передалася підозрілість Хелен щодо нього. У будь-якому разі це дало нам вільну хвилину.

— У Г’ю є книга, — прошепотів я, безсоромно видаючи таємницю англійця.

Хелен уп’ялася поглядом в мене, нічого не розуміючи.

— У Г’ю?

Я кивнув у бік нашого співрозмовника, і він пильно подивився на нас. Потім у Хелен відпала щелепа. Г’ю у відповідь здивовано подивився на неї.

— Вона теж?..

— Ні, — прошепотів я, — вона допомагає мені. Це міс Хелен Россі, етнограф.

Г’ю привітно потис їй руку, усе ще дивлячись на неї. Проте професор Шандор повернувся і стояв, очікуючи нас, і нам більше нічого не залишалося, як піти за ним. Хелен і Г’ю так близько ішли біля мене, що ми стали схожі на отару овець.

Лекційний зал уже почав заповнюватися, я сів у першому ряду, витяг із портфеля свої папери рукою, яка не дуже й тремтіла. Професор Шандор і його помічник знову боролися з мікрофоном, і я раптом подумав про те, що аудиторія може не почути мене, у такому разі мені немає про що й хвилюватися. Однак невдовзі обладнання запрацювало, і добрий професор уже називав мене, жваво нахиляючи голову над якимись паперами. Він знову перелічив мої заслуги, описав престижність мого університету в Сполучених Штатах, привітав конференцію з тим, що їм випала унікальна нагода послухати мене, цього разу він усе говорив англійською (можливо, для мене). Раптом я зрозумів, що в мене немає перекладача, який перекладав би мою липову доповідь німецькою, і ця думка додала мені впевненості, коли я зійшов на кафедру.

— Добрий вечір, колеги, друзі, історики, — почав я, а потім, усвідомивши, що це звучало занадто помпезно, опустив свої записи. — Дякую вам за надану мені честь виступати сьогодні перед вами. Я хотів би поговорити з вами про період вторгнення оттоманських військ у Трансільванію й Валахію — дві держави, котрі, як вам добре відомо, перебувають на території сучасної Румунії. — Замислені обличчя дивились на мене, і мені стало цікаво, чи створив я в аудиторії якесь напруження. Трансільванія для угорських істориків, як і для інших угорців, була болісною темою. — Як вам відомо, Оттоманська імперія володарювала на території Східної Європи понад п’ятсот років, управляючи нею з безпечної бази, теж завойованої 1453 року, — з Константинополя. Турецька армія вчинила вдалі набіги на десятки країн, але деякі області більш чи менш успішно опиралися, зокрема й райони Східної Європи, де природа допомагала народові боротися проти загарбників. Однією з таких областей була Трансільванія.

Я продовжував у такому дусі, почасти говорив із пам’яті, іноді читав записи, раз у раз відчуваючи паніку. Я не дуже добре знав матеріал, хоча лекції Хелен чітко відкарбувалися в моїй пам’яті. Після вступу я коротко описав торговельні маршрути оттоманів у цих областях, а потім згадав різних володарів і знатних осіб, які робили спроби скинути владу оттоманів. Серед них я назвав Влада Дракулу, якомога поверхово, оскільки ми з Хелен домовилися, що не можна нічого не сказати про нього під час виступу, адже це може видатися підозрілим будь-якому історикові, який знав про важливу роль Влада як винищувача оттоманських армій. Але, схоже, я не очікував, чим обернеться його ім’я, вимовлене вголос перед юрбою незнайомців. Почавши описувати, як він посадив на палю двадцять тисяч турецьких солдатів, я занадто різко махнув рукою й перекинув склянку з водою.

— О, вибачте! — вигукнув я, з нещасним виглядом озираючи співчутливі обличчя — всі, окрім двох. Хелен була блідою й напруженою, Гежа Йожеф нахилився вперед, на його обличчі не було посмішки, наче моя балаканина була дуже цікава йому. Студент у блакитній сорочці й професор Шандор водночас кинулися мене рятувати своїми серветками, і за мить я міг продовжити, що й зробив з усією мужністю, яка в мене залишилася. Я відзначив, що хоча турки й скорили Влада Дракулу та інших його товаришів (я подумав, що мені треба було вставити кудись це слово) — опір тривав з покоління в покоління, поки ланцюг національно-визвольних повстань не скинув імперію. Саме за допомогою такого роду повстань, у результаті яких із кожною атакою відвойовувалася земля, велику оттоманську машину було зупинено.

Я збирався закінчити більш красномовно, але така кінцівка теж, схоже, задовольнила аудиторію, і пролунали бурхливі оплески. Я сам здивувався, коли закінчив. Нічого жахливого не сталося. Хелен відхилилася назад, вона явно була задоволена, а професор Шандор підійшов, посміхаючись, і потис мені руку. Оглядаючи аудиторію, я побачив у задніх рядах Єву, вона аплодувала, широко посміхаючись своєю чарівною посмішкою. Проте чогось не вистачало в аудиторії, і я за мить зрозумів, що зник Гежа. Я не помітив, як він пішов, але, напевно, кінцівка моєї доповіді була занадто нудною для нього.

Як тільки я закінчив, усі підвелися й загомоніли змішаними мовами. Три або чотири угорські історики підійшли до мене, потисли руку й привітали. Професор Шандор весь сяяв.

— Чудово! — вигукнув він. — Мені дуже приємно, що в Америці так добре розуміють історію нашої Трансільванії.

Я подумав про те, що б він сказав, довідавшись, що інформацію для моєї доповіді я дістав від однієї з його колег за столиком ресторану в Стамбулі.

Єва теж підійшла й простягнула мені руку. Я не був упевнений у тому, що мені зробити, поцілувати її чи потиснути. Але все-таки зупинився на останньому. Сьогодні вона була вищою й виглядала більш урочисто серед чоловіків у потертих костюмах. На ній була темно-зелена сукня й важкі золоті сережки, її кучеряве волосся під зеленим капелюшком за ніч змінило яскраво-червоний колір на чорний.

Хелен теж підійшла поговорити з тіткою, і я помітив, як офіційно вони спілкувалися на цих зборах: було важко повірити в те, що вчора ввечері Хелен бігла в її обійми. Хелен переклала для мене вітання тітки.

— Дуже гарна праця, юначе. По обличчях присутніх я зрозуміла, що ви спромоглися нікого не скривдити, тому, напевно, ви не так багато й говорили. Але ви стояли на кафедрі й дивилися в обличчя аудиторії. Ви Далеко підете, — тітка Єва зм’якшила ці зауваження своєю сліпучою посмішкою. — Зараз мені треба їхати додому, є справи, але завтра ми побачимося за вечерею. Можемо зустрітись у вашому готелі.

Я не сподівався, що ми будемо знову обідати разом із нею, але був радий чути це.

— Вибачте, я не можу приготувати вам удома таку вечерю, яку мені хотілося б, — сказала вона мені. — Адже я перебуваю в стані реконструкції, як і весь Будапешт, — впевнена, ви зрозумієте мене. Я не можу собі дозволити, щоб гість побачив мою їдальню в такому безладі.

Її посмішка була сліпучою, але все-таки я розрізнив два прихованих натяки в її словах до мене, один той, що в цьому місті маленьких квартир у Неї була окрема їдальня, і другий полягав у тому, що порядок там чи ні, проте вона не хотіла ризикувати й запрошувати до себе незнайомого американця.

— Мені треба поговорити з племінницею. Нехай Хелен прийде до мене сьогодні. Ви відпустите її? — Хелен переклала це із дещо винуватим виглядом.

— Звичайно ж, — сказав я, посміхаючись тітці її ж посмішкою. — Я впевнений, що після такої довгої розлуки вам є про що поговорити. Гадаю, я придумаю собі плани на вечір.

Мої очі вже шукали в юрбі твідовий піджак Г’ю Джеймса.

— Дуже добре, — вона знову простягнула мені руку, і цього разу я поцілував її, як справжній угорець. Я вперше поцілував жінці руку, і тітка Єва пішла.

Після перерви слухали доповіді про французьких селян у Франції сучасного періоду, а потім ще два виступи німецькою й угорською. Я сидів на задньому ряду поруч із Хелен, слухав і насолоджувався своєю непомітністю. Коли російський дослідник балтійських держав покинув кафедру, Хелен запевнила мене, понизивши голос, що ми просиділи досить довго й можемо піти.

— Бібліотека буде відчинена ще годину, ходімо зараз.

— Одну хвилину, — відгукнувся я. — Я хочу домовитися про зустріч на вечір.

Мені неважко було знайти Г’ю Джеймса — він теж шукав мене. Ми домовилися зустрітися о сьомій годині у вестибюлі університетського готелю. Хелен збиралася на автобусі поїхати до своєї тітки, і з її обличчя я бачив, що вона весь час буде думати, що ж таке сказав мені Г’ю Джеймс. Стіни університетської бібліотеки сяяли бездоганним світлом, коли ми наблизилися до них, і я вкотре був уражений тією швидкістю, з якою угорці відбудовували місто, зруйноване під час війни. Будь-який уряд тиранів не міг бути абсолютно поганим, якщо він зумів відновити стільки краси для своїх городян за такий короткий час. Але, напевно, головним був патріотизм угорців, подумав я, згадуючи слова тітки Єви, а не комуністична відданість.

— Про що ти думаєш? — запитала мене Хелен.

Вона надягла рукавички і перекинула сумочку через плече.

— Я думаю про твою тітку.

— Якщо тобі настільки сподобалася моя тітка, мама здасться не у твоєму стилі, — сказала вона, розсміявшись. — Завтра побачимо. А зараз давай пошукаємо дещо.

— Що саме? Припини бути такою загадковою.

Хелен проігнорувала мене, і ми зайшли через важкі візерунчасті двері.

— Ренесанс? — прошепотів я Хелен, але вона похитала головою.

— Це імітація дев’ятнадцятого сторіччя. Оригінальна колекція з’явилася в Пешті у вісімнадцятому сторіччі, до цього вона була в Буді, я думаю, як і сам університет. Я пам’ятаю, як один бібліотекар якось розповів мені, що найстаріші книги в цій колекції були подаровані бібліотеці родинами, які тікали від оттоманських загарбників у шістнадцятому сторіччі. Бачиш, ми дечим зобов’язані туркам. Хто знає, де були б ці книги, якби не вони?

Було приємно знову зайти в бібліотеку — там пахло, як удома. Це була неокласична будівля: темне різьблене дерево, балкони, галереї, фрески. Але мою увагу привернули книги, сотні тисяч книг, цілі ряди в залах, вони заповнювали простір від підлоги до стелі. Червоні, коричневі, золотаві обкладинки книг стояли в акуратних рядах, мармурові палітурки й сторінки, гладкі на дотик, смужки на коричневих корінцях були схожі на старі кістки. Я подумав: де їх зберігали під час війни, скільки часу знадобилося, щоб розставити все це на відновлені полиці. За довгими столами усе ще сиділи кілька студентів, які перегортали сторінки томів, а за великим столом молодий бібліотекар розбирав стоси книг. Хелен заговорила з ним, він кивнув і показав у бік великого читального залу, у який я вже встиг зазирнути крізь відчинені двері Туди він приніс велику книгу, поклав її перед нами на стіл і пішов. Хелен сіла й зняла рукавички.

— Так, — сказала вона тихо. — . Схоже, це саме те, якщо я не помиляюсь. Торік я переглядала це перед тим, як виїхати з Будапешта, але тоді воно не здалося мені таким цікавим.

Хелен відкрила титульний аркуш, і я побачив, що назву написано мовою, якої я не знав. Слова здавалися мені дуже знайомими, але я все одно не міг нічого зрозуміти.

— Що це? — я показав пальцем на те, що мало бути заголовком.

Аркуш був твердим, красивий коричневий друк.

— Це румунська, — пояснила мені Хелен.

— Ти її розумієш?

— Звичайно. — Вона поклала руку на сторінку поруч із моєю, і я побачив, що наші долоні були приблизно одного розміру, хоча її пальці були тоншими, а їхні кінчики — квадратними. — Ось, — сказала вона. — Ти вивчав латину?

— Трохи, — зізнався я. Потім я зрозумів, що вона хотіла сказати, і почав розрізняти назву: «Балади Карпат, 1690».

— Добре, — схвалила Хелен, — дуже добре.

— Я думав, ти не говориш румунською, — сказав я.

— Говорю, але погано, проте читати більш-менш можу. Десять років я вчила латину в школі, а тітка навчала мене читати й писати румунською. Всупереч бажанню моєї матері, звичайно ж, але тітка дуже вперта. Вона ніколи не говорить про Трансільванію, але ніколи й не забуває про неї.

— Про що йдеться в цій книзі?

Хелен обережно перегорнула першу сторінку. Я побачив довгі колонки тексту, з якого я нічого не міг зрозуміти на перший погляд: крім незнайомих слів, там були ще орнаменти із хвостами, хрестами, наголосами, апострофами та іншими символами. Це нагадувало мені чаклунські заклинання, а не румунську мову.

— Я знайшла цю книгу, коли проводила своє останнє дослідження перед тим, як виїхати в Англію. У цій бібліотеці справді не так багато матеріалів. Я знайшла кілька документів про вампірів, тому що Матьяш Корвінус, наш король-бібліофіл, цікавився ними.

— Г’ю сказав те саме, — промурмотів я.

— Що?

— Поясню пізніше, продовжуй.

— Я не хотіла залишати жодного камінця не перевернутим, тому прочитала величезну кількість матеріалу з історії Валахії й Трансільванії. На це пішло в мене кілька місяців. Я навіть змусила себе прочитати те, що було румунською мовою. Переважна більшість історичних документів про Трансільванію — угорські, адже століттями тут панувала Угорщина, але є також кілька румунських джерел. Це збірки фольклорних пісень Трансільванії й Валахії, складені анонімним автором. Деякі з них є чимось більшим, ніж фольклорні пісні, — це епічні поеми.

Я був трохи розчарований. Я очікував побачити рідкісний історичний документ, щось про Дракулу.

— У якомусь тексті згадується наш друг?

— Ні, боюся, що ні. Але тут була одна пісня, яка застрягла в мене в голові, і я знову про неї згадала, коли ти сказав, що Селім Аксой хотів показати нам в архіві Стамбула. Це той уривок про карпатських ченців, які заїхали у Стамбул возом, запряженим мулами, пам’ятаєш? Шкода, що ми не попросили Тургута записати для нас переклад.

Хелен стала дуже обережно гортати книгу. Деякі довгі тексти були проілюстровані: спочатку гравюри, що копіювали орнаменти народної вишивки, але були також грубо намальовані дерева, будинки, тварини. Надруковано було акуратно, але сама книга була міцною, грубо зробленою. Хелен провела пальцем по перших рядках якоїсь пісні, повільно рухаючи губами, і похитала головою.

— Деякі пісні такі сумні, — сказала вона. — Ми, румунці, у глибині душі дуже відрізняємося від угорців.

— Чим саме?

— Є угорське прислів’я: «Мадяр насолоджується зі смутком». І це правда, в Угорщині дуже багато сумних пісень, у селах багато насильства, пияцтва й самогубств. Але румуни ще сумніші, набагато сумніші. Ми сумуємо не від життя — сум у нас самих.

Хелен нахилилася над старою книгою, при цьому тінь її густих він упала на щоки.

— Послухай ось цю — типова пісня. — Вона перекладала затинаючись, і в результаті вийшло щось на зразок ось такої пісні — я узяв її із власної збірки дев’ятнадцятого сторіччя:

— Боже мій, — сказав я, здригнувшись. — Тепер зрозуміло: народ, який складав такі пісні, міг легко повірити у вампірів і навіть створити їх.

— Так, — сказала Хелен, киваючи головою й перегортаючи далі. — Почекай, — раптом сказала вона: — Ось це може бути саме воно. — Хелен показувала на невеликий вірш із орнаментом під ним, що зображував будинки й тварин у густому лісі.

Я сидів кілька довгих хвилин, чекаючи, поки Хелен мовчки читала, нарешті вона підвела голову. Її обличчя сяяло від хвилювання.

— А зараз я покажу тобі додатковий переклад.

Я вже двадцять років зберігаю цей запис у своїх документах:

Тремтіння пройшло по моєму тілу після цього дивного вірша, але я мусив заперечити:

— Надто вже все загально. Згадуються Карпати, але про них може йти мова в десятках і сотнях старих текстів. А «великим містом» може бути будь-яке місто. Може, це означає Місто Боже, Царство небесне?

Хелен заперечила:

— Я не думаю, що це так, — сказала вона. — Для людей Балканського півострова, Центральної Європи, для християн та мусульман великим містом завжди був Константинополь, окрім тих людей, які здійснювали паломництва в Єрусалим або Мекку протягом сторіч. Чума й ченці, здається, якось стосуються уривку Селіма Аксоя. Чи не сам Влад Тепес їхній господар?

— Може бути, — визнав я із сумнівом, — але як би мені хотілося, щоб у нас було більше інформації. Як давно було складено ці пісні?

— Щодо народної творчості це завжди важко визначити. — Хелен замислилась. — Цей том надруковано 1690 року, як ти бачиш, але тут немає ні імені видавця, ні місця, де його було надруковано. Народні пісні можуть легко прожити двісті, триста або чотириста років, вони можуть бути на кілька століть старшими за саму книгу. Вони могли бути складені у п’ятнадцятому сторіччі, а може, й раніше — у такому разі наші припущення безпідставні.

— Дуже цікавий малюнок, — сказав я, придивляючись.

— У цій книзі багато таких, — відгукнулася Хелен. — Я пам’ятаю, як була вражена ними, коли вперше їх побачила. Цей, здається, ніяк не стосується пісні: швидше очікуєш побачити ченця або високі міські стіни.

— Так, — погодився я, — але придивись краще. — Ми нахилилися над маленькою ілюстрацією, наші голови майже торкались. — Шкода, що в нас немає збільшувального скла, — сказав я. — Тобі не здається, ніби в лісі або в хащах, що б це не було, щось заховане? Ніби це невелике місто, але якщо придивитися, то можна побачити будинок, схожий на церкву із хрестом над банею, а поруч…

— Якась маленька тварина… — Хелен напружила зір і вигукнула: — Боже мій! Це дракон!

Я кивнув, і ми нависли над сторінкою, важко дихаючи. Ця маленька груба фігура була до болю знайома: розправлені крила, хвіст, що закручується в маленьку петлю. Мені навіть не довелося діставати свою книгу з портфеля, щоб порівняти.

— Що це означає?

Від побаченого, нехай навіть у мініатюрному розмірі, моє серце почало прискорено битися.

— Почекай. — Хелен вдивлялася в малюнок, її обличчя було за сантиметр від сторінки. — Прокляття, — сказала вона. — Не можу розібрати, але там написано слово, по одній букві розкидане серед дерев. Вони дуже маленькі, але я впевнена, що це букви.

— Дракула? — сказав якомога спокійніше.

Вона похитала головою.

— Ні, це може бути ім’я, хоча почекай, Іві… Івіреану. Я не знаю, що це. Я не бачила раніше такого слова, але «у» — це буква, на яку закінчуються більшість румунських імен. Що ж це означає?

Я зітхнув.

— Не знаю, але гадаю, ти мала рацію, коли припустила, що ця сторінка якось пов’язана з Дракулою, інакше дракона там не було б. Принаймні, цього дракона.

Ми безнадійно подивилися одне на одного. Зал, що півгодини тому здавався таким привабливим і приємним, зараз став похмурим для мене, мавзолеєм заборонених знань.

— Бібліотекар нічого не знає про цю книгу, — сказала Хелен. — Я пам’ятаю, що запитувала про неї, тому що це раритет.

— Ми так нічого не зможемо вирішити, — сказав я. — Давай, принаймні, візьмемо із собою переклад, щоб не забути, що ми бачили.

Я записав вірш на сторінці записної книжки під диктування Хелен, а потім скопіював малюнок. Хелен подивилася на годинник.

— Мені треба повертатися в готель.

— Мені теж, інакше я розминусь із Г’ю Джеймсом.

Ми зібрали свої речі й поставили книгу на полицю з усією повагою, на яку заслуговують реліквії.

Може, в усьому винен був вірш і малюнок, які мене приголомшили, а може, я стомився від поїздки більше, ніж думав (учора допізна сиділи в ресторані, а сьогодні довелося говорити відповідальну доповідь), але коли я повернувся до свого номера, багато часу минуло, поки я усвідомив побачене, а ще більше часу знадобилося, щоб зрозуміти, що перед Хелен, можливо, відкрилося те саме двома поверхами вище. Тоді я злякався за її безпеку й побіг сходами, не встигнувши навіть розглянути все. Я побачив, що мою кімнату обшукали, всі кути, переривши шухляди, шафи, постіль, усі мої речі були розкидані, знищені, пошматовані на клапті У всьому цьому простежувався не поспіх, а ненависть.

Розділ 42

— Але чому ви не можете попросити поліцію про допомогу? Тут їх повно, наскільки я зрозумів. — Г’ю Джеймс розламав хліб навпіл і жадібно вкусив його. — Які жахливі речі відбуваються в іноземному готелі!

— Ми зателефонували в поліцію, — запевнив я його. — Принаймні, я думаю, що ми так зробили, — клерк готелю зателефонував замість нас. Він сказав, що поліція може прийти або пізно вночі, або завтра рано-вранці, а поки що нас поселили в інші кімнати.

— Що? Ви хочете сказати, що й кімнату міс Россі теж обшукали? — великі очі Г’ю округлилися. — У готелі постраждав іще хто-небудь?

— Сумніваюся, — сказав я похмуро.

Ми сиділи у відкритому ресторані в Буді, недалеко від Замкової гори, і дивилися через Дунай на будинок парламенту на боці Пешта. Усе ще було світло, небо відкидало блакитнувато-рожеві відблиски на воду. Г’ю вибрав це місце — воно було одне з його улюблених місць. Перед нами по вулицях ішли жителі Будапешта різного віку, багато хто з них зупинявся біля балюстради над річкою й милувався прекрасним краєвидом, наче й вони ніколи не могли надивитися на своє місто. Г’ю замовив кілька національних страв, щоб я покуштував їх. Вечерю ми почали із золотаво-коричневого хліба й пляшки токайського — знаменитого вина з північного сходу Угорщини, як він мені пояснив. Ми поговорили про наші університети, про-мою дисертацію (він посміхнувся, коли я розповів йому про помилку професора Шандора щодо моєї роботи), говорили про дослідження Г’ю з історії Балкан і його книгу про оттоманські міста в Європі.

— Щось украли? — Г’ю наповнив мій келих.

— Нічого, — похмуро сказав я. — Звичайно, я не залишив там ні грошей, ні цінних речей, а паспорт у чергового або в поліції, наскільки я знаю.

— Тоді що вони шукали? — Г’ю мовчки запропонував тост і зробив ковток.

— Це дуже, дуже довга історія, — зітхнув я. — Але вона пов’язана саме з тим, про що нам треба поговорити.

Г’ю кивнув.

— Добре, тоді почнімо.

— Якщо ви теж візьмете участь.

— Авжеж.

Я випив півсклянки вина для хоробрості й почав усе із самого початку. Мені не потрібне було вино, аби набратися сміливості й розповісти Г’ю Джеймсу всю історію Россі. Якби я не розповів йому все, тоді не дізнався б усю його історію. Він слухав, не видавши ні звуку, і було видно, що історія його поглинула, але коли я розповів про рішення Россі поїхати в Стамбул, він підскочив.

— Боже, оце так! — вигукнув він. — Я й сам думав туди їхати. Я був там двічі, але ніколи не шукав Дракулу.

— Дозвольте мені полегшити ваше завдання.

Цього разу я наповнив його келих і розповів йому про пригоди Россі в Стамбулі, а потім про його зникнення, після чого в Г’ю округлилися очі, хоча він нічого не сказав. І нарешті я описав нашу з Хелен зустріч, не упустив нічого, крім її претензій до Россі. Я розповів про всі наші подорожі й дослідження і про зустріч із Тургутом.

— Розумієте, — закінчив я, — після всього цього я не дивуюся, що в моєму номері все перевернули догори ногами.

— Отакої… — він замислився на хвилину. На той час ми вже встигли з’їсти велику кількість тушкованого м’яса й соління, і Г’ю з сумом відклав виделку, яка більше не знадобилася. — Це неймовірно, що ми тут зустрілися. Але я дуже вражений зникненням Россі, дуже вражений. Це досить жахливо. Я б і не подумав, перш ніж почув вашу історію, що під час вивчення Дракули можуть відбуватися незвичайні речі. За винятком, звичайно ж, того, що протягом усього часу в мене було якесь дивне почуття стосовно цієї книги. Ученому не варто керуватися тільки дивними почуттями, але так воно і є.

— Я бачу, що не зловжив вашою довірливістю, хоча боявся, що буде саме так.

— Ці книги, — задумливо сказав він. — Я нарахував чотири: моя, ваша, професора Россі й та, що належить професорові зі Стамбула. Дуже дивно, що існує чотири такі схожі книги.

— Ви коли-небудь зустрічалися з Тургутом Бора? — запитав я. — Ви казали, що були в Стамбулі кілька разів.

Він похитав головою.

— Ні, я ніколи не чув цього імені. Але ж він займається літературою, тож на історичному факультеті ми не могли зустрітися, як і на будь-якій конференції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви познайомили нас колись, якщо, звичайно, можете. Я ніколи не був у тому архіві, що ви описали, але читав про нього в Англії й мав на думці туди дістатися. Ви позбавили мене проблеми, саме так ви й сказали. Знаєте, я ніколи не думав про дракона у своїй книзі як про карту. Це неймовірна ідея.

— Так, до того ж, можливо, саме вона стала для Россі питанням життя й смерті, — сказав я, — але тепер ваша черга. Як ви знайшли свою книгу?

Г’ю спохмурнів.

— Як у вашому й у двох інших випадках, я не знайшов, а одержав книгу, хоча звідки й від кого, я не можу сказати. Можливо, мені треба розповісти вам трохи про себе, — він замовк, і я відчув, що ця тема була важкою для нього. — Бачте, я закінчив Оксфорд дев’ять років тому і потім почав викладати в Лондонському університеті. Моя сім’я живе в Камбрі — небагата родина. Вони боролися, як і я, за те, щоб у мене була краща освіта. Я завжди почувався чужим, особливо у школі, куди мене влаштував мій дядько. Напевно, я вчився краще, ніж інші, намагаючись бути відмінником. Історія із самого початку захопила мене.

Г’ю витер губи серветкою й похитав головою, ніби згадуючи забави юності.

— Наприкінці другого курсу в університеті я зрозумів, що справи в мене йдуть непогано, і це підбадьорило мене. Потім почалася війна, й усе обірвалося. Я провчився приблизно три роки в Оксфорді. Там, до речі, я вперше почув про Россі, хоча жодного разу не зустрічався з ним: він, мабуть, виїхав в Америку невдовзі після того, як я вступив до університету.

Він погладив підборіддя великою обвітреною долонею.

— Я дуже любив учитися, але країна мені була набагато дорожчою, і я відразу ж записався в армію, у військово-морський флот. Мене відправили на кораблі в Італію, а через рік я повернувся додому, поранений у руки й ноги.

Він обережно доторкнувся до білого рукава сорочки, трохи вище манжети, ніби знову відчув там кров.

— Я видужав досить швидко й хотів повернутися на фронт, але мене не взяли, під час вибуху на кораблі у мене було ушкоджене око. Тому я повернувся в Оксфорд і намагався ігнорувати звуки сирени, і відразу після закінчення війни одержав диплом. Три останні тижні були найщасливішими в моєму житті, незважаючи на всі негаразди: ворогів прогнали, я практично закінчив своє навчання, дівчина, яку я кохав більше за своє життя, нарешті погодилася вийти за мене. У мене не було грошей, але ж все одно ніде не було їжі, я їв сардини у своїй кімнаті й писав любовні листи додому, — вибачте, ви не заперечуєте, що я розповідаю все це? Я старанно готувався до іспитів, з мене аж сьомий піт сходив. І, звичайно ж, за цей час я дуже заслаб. — Г’ю взяв пляшку токайського, що була вже порожня, і, зітхнувши, поставив її назад. — Я майже закінчив усі справи, і ми призначили дату весілля на кінець липня. Увечері перед останнім іспитом я працював допізна, переглядаючи свої записи. Я знав, що вже вивчив усе, але просто не міг зупинитися. Я працював у якомусь кутку бібліотеки мого коледжу, схований з усіх боків книжковими полицями, так, щоб не дивитися на ще кількох таких самих божевільних, які переглядали свої конспекти. У таких маленьких бібліотеках завжди знайдеться трохи милих книжок, і я дозволив собі відвернутися на мить й дістав томик сонетів Драйдена, що знаходився на відстані простягнутої руки. Але я змусив себе поставити його на місце, гадаючи, що буде краще, якщо я викурю сигарету й спробую сконцентруватися. Я поставив книгу назад на полицю й вийшов у двір. Була чудова весняна ніч, я думав про Елспет і про будиночок, який вона обставляє для нас, про свого найкращого друга, який мав бути моїм свідком і який загинув на нафтових полях у Плоєшті разом з американцями, а потім я знову повернувся в бібліотеку. Я був здивований, коли побачив, що книга Драйдена лежала в мене на столі, ніби я ніколи не ставив її на місце, і я почав думати, що вже божеволію після цієї роботи. Я вирішив поставити її назад, але місця на полиці не виявилося. Я був упевнений, що книга стояла поруч із Данте, але зараз там була інша книга, палітурка якої було дуже старою, на корінці було витиснено невеликий малюнок. Я витяг її, і вона розкрилася в мої руках на… ну, ви знаєте де.

Доброзичливе обличчя Г’ю зблідло, він став ритися в кишенях сорочки, а потім штанів, поки не знайшов пачку сигарет.

— Ви палите? — він закурив й затягнувся. — Мене зацікавив вигляд цієї книги, дуже старої, і зловісний дракон. Я був уражений тим самим, що вразило вас у вашій книзі. О третій годині ранку бібліотекаря поблизу не було, тому я пішов у каталог і пошукав там, але дізнався лише про ім’я Влада Тепеса та його походження. Оскільки в книзі не було бібліотечного штампа, я взяв її додому.

Я погано спав і не міг сконцентруватися навіть на іспиті, який мав бути вранці. Я думав тільки про те, щоб потрапити в інші бібліотеки, можливо в лондонські, щоб довідатися, що можу знайти. Але в мене не було часу, а коли я поїхав додому, то взяв із собою цю книгу й постійно розглядав її. Елспет одного разу побачила це, а коли я розповів їй, вона дуже стривожилася. Це відбулося за п’ять днів до нашого весілля, і все-таки я не міг не думати про книгу або не говорити про неї з Елспет, поки вона попросила мене припинити це.

Якось ранком — за два дні до нашого весілля — на мене напало раптове натхнення. Недалеко від села моїх батьків був великий особняк, що входив до маршруту автобусних екскурсій, споруджений в епоху короля Якова І. Під час шкільних екскурсій цей будинок здавався мені нудним, але я згадав, що знатний чоловік, який побудував його, колекціонував книги і що в нього було багато всього з різних куточків світу. Оскільки в Лондон я міг поїхати тільки після весілля, я вирішив, що піду в бібліотеку того популярного серед туристів будинку, пошукаю там, можливо, навіть знайду щось про Трансільванію. Я сказав батькам, що піду погуляти, а вони подумали, що я пішов до Елсі.

Дощило, до того ж ранок був мрячним і холодним. Господарка старовинного будинку сказала, що цього дня вони зачинені для туристів, але дозволила пройти в бібліотеку. Вона чула про майбутнє весілля в селі, добре знала мою бабусю й налила мені чашку чаю. Коли я зняв свій макінтош, то побачив двадцять полиць, повних книг, зібраних старим якобінцем, який далі від інших збирачів дійшов до Сходу, і я забув про все на світі.

Я переглядав усі ці рідкісні книги, й ті, що зібрані в Англії, напевно, після закінчення мандрів, доки не натрапив на книги з історії Угорщини й Трансільванії, і в них я знайшов згадування про Влада Тепеса, потім ще одну, і нарешті, на мої подив і радість, я натрапив на опис похорону Влада на озері Снагові, перед вівтарем облагодіяної ним церкви. Цей опис являв собою легенду, записану англійським мандрівником, він так і назвав себе — просто «Мандрівник» — на заголовній сторінці. Автор був сучасником якобінця. Це було приблизно через сто тридцять років після смерті Влада.

Мандрівник відвідав монастир 1605 року. Він дуже багато спілкувався із ченцями, які розповіли йому легенду про велику книгу, скарб монастиря, що лежала на вівтарі під час похорону Влада. Ченці, присутні на церемонії, написали в ній свої імена, а ті, хто не вмів писати, намалювали дракона на честь Ордену Дракона. На жаль, нічого не говорилося про те, що сталося з книгою після цього. Але мені ця інформація здалася дуже важливою. Потім Мандрівник сказав, що він схотів подивитися могилу, і ченці показали велику плиту на підлозі перед вівтарем. На ній був портрет Влада Дракули й напис латиною, напевно, теж намальований, тому що Мандрівник не згадував гравюру. Він був уражений тим, що на намогильній плиті не було хреста. Надгробний напис я переписав, сам не знаю чому. Він був латиною. — Г’ю понизив голос, обернувся й загасив сигарету в попільниці на столі.

— Після того як я записав цю фразуй трохи обміркував її, я вголос прочитав переклад: «Читачу, словом витягни…». Ви самі знаєте, що там далі. Надворі все ще лив дощ, вікно бібліотеки, що трохи розхиталося, відчинилося й грюкнуло, і я відчув запах вологого повітря. Напевно, я сіпнувся, бо перекинув чашку із чаєм на книгу. Поки я витирав усе це, я почувався жахливо через свою незграбність, потім подивився на годинник — була вже перша година дня, і я знав, що мені треба повертатися додому на обід. Здавалося, у бібліотеці більше нічого цікавого для мене не залишилося, тому я склав назад свої книги, подякував господарці й пішов назад стежкою серед червневих трояндових кущів.

Коли я підійшов до будинку своїх батьків, я очікував побачити, як вони, можливо, разом з Елсі зібралися за столом. Але замість цього вдома була юрба друзів та сусідів. Батько був чимось дуже засмучений. — Г’ю закурив ще одну сигарету, сірник загас у темряві. — Він поклав руку мені на плече і розповів, що коли Елсі їхала на машині із сусіднього містечка, де вона робила покупки, то потрапила в аварію: йшов сильний дощ, вона, мабуть, побачила щось і повернула вбік. Вона була не мертва, дякувати Богові, але дуже поранена. Її батьки відразу поїхали в лікарню, а мої чекали на мене вдома.

Я знайшов машину й помчав до неї так швидко, що ледве сам не зазнав аварії. Ви хочете чути подробиці? Отож вона лежала на ліжку з перев’язаною головою і широко розкритими очима. Отак вона виглядала. Зараз вона живе в спеціальному будинку, де за нею дуже добре доглядають, але вона не розмовляє, майже нічого не розуміє, не може сама їсти. А найжахливіше те… — голос Г’ю затремтів. — А найжахливіше те, що я завжди думав, ніби це була випадковість, просто аварія, а тепер, коли я почув ваші історії — Хеджес, друг Россі і ваш… ваш кіт — я не знаю, що й думати. — Він затягнувся.

Я голосно зітхнув.

— Мені дуже жаль. Не знаю, що й сказати. Як це жахливо!

— Дякую. — Здавалося, він намагався отямитися. — Уже минуло багато років, час лікує. Просто…

Тоді я не знав, як не знаю і зараз, чим закінчується речення, яке він не закінчив, — марні слова, невимовна літанія про втрату. Ми так і сиділи, розділені й пов’язані минулим, коли підійшов офіціант і поставив на стіл запалену свічку в скляному ліхтарі. Ресторан наповнювався людьми, я чув голоси, що лунали зсередини, і сміх.

— Я вражений тим, що ви тільки-но розповіли мені про Снагов, — сказав я за кілька хвилин. — Ви знаєте, я ніколи не чув нічого подібного про могилу, напис, а також про намальоване обличчя й відсутність хреста. Збіг напису на могилі зі словами, які знайшов Россі на карті в стамбульському архіві, дуже важливий. Гадаю, це доводить те, що Снагов був першим місцем поховання Дракули. — Я стиснув пальцями скроні. — Тоді чому, чому карта, дракон у книгах і в архіві не збігаються, чому на них немає прикмет Снагова: озера, острова?

— Хотілося б мені знати.

— Після цього ви продовжили дослідження про Дракулу?

— Ні, кілька років я нічого не робив. — Г’ю загасив сигарету. — Мені бракувало сміливості. Але два роки тому я помітив, що знову про нього думаю, і коли я почав працювати над своєю теперішньою книгою, не припиняю розшукувати його.

Уже помітно сутеніло, Дунай світився вогнями мосту й будинків Пешта, які відбивалися у воді. Офіціант підійшов і запропонував «еспресо», і ми з вдячністю погодилися. Г’ю надпив і поставив чашку на стіл.

— Хочете подивитися на мою книгу? — запитав він.

— Ту, над якою ви працюєте? — я завагався на якусь мить.

— Ні, на книгу із драконом.

Я ошелешено глянув на нього.

— У вас вона тут, із собою?

— Вона завжди зі мною, — сказав він суворо. — Ну, май — же завжди. Насправді я залишив її в номері на час доповіді, бо вирішив, що там вона буде в безпеці, поки я робитиму доповідь. Коли я думаю про те, що її можуть украсти… — він замовк. — Вашої книги не було в номері?

— Ні, — я мимоволі посміхнувся. — Я завжди ношу її з собою.

Г’ю обережно відсунув чашку з кавою й відкрив свій портфель. Звідти він дістав поліровану дерев’яну коробку, а з неї — згорток у тканині і поклав його на стіл. Усередині була книга, менша за мою, але у такій самій палітурці. Сторінки були темніші, більш обшарпані, ніж в моїй книзі, але дракон у центрі, надрукований яскравими червоним і чорним кольорами, був такий самий: він заповнював сторінку до самих країв і дивився на нас. Не вимовивши ні слова, я відкрив свій портфель, дістав свою книгу і, розкривши її на зображенні посередині, поклав біля дракона Г’ю. Вони були ідентичні, подумав я, нахиляючись ближче.

— Погляньте на ці плями, навіть вони однакові. Вони друкувалися з одного кліше, — сказав Г’ю, понизивши голос.

Він мав рацію, я це бачив.

— Знаєте, це нагадує мені про дещо. Я забув розповісти. Ми з міс Россі сьогодні ввечері перед тим, як піти в готель, зайшли в університетську бібліотеку — вона хотіла згадати щось, прочитане кілька років тому, — я описав йому книгу румунських народних пісень і страхітливий вірш про ченців та велике місто. — Вона подумала, що це може якось стосуватись історії зі стамбульського манускрипта, про який я вам розповідав. Вірш був дуже загальним, але у верхній частині сторінки була гравюра: у лісовій хащі виднілися церква, дракон, а також слово.

— Дракула? — припустив Г’ю, як і я в бібліотеці.

— Ні, Івіреану, — я відкрив запис у своїй записній книжці й показав йому написання слова.

Г’ю широко розкрив очі.

— Але це неймовірно! — вигукнув він.

— Що? Кажіть швидше!

— Просто це слово я теж бачив учора в бібліотеці.

— У тій самій бібліотеці? Де? У тій самій книзі? — мені бракувало терпіння, щоб дочекатися відповіді.

— Так, у тій самій університетській бібліотеці, але в іншій книзі. Я цілий тиждень шукав матеріал для своєї теми, оскільки наш друг не виходить у мене з голови, то я весь час наштовхуюсь на його ім’я. Ви ж знаєте, що Дракула й Хуняді були лютими ворогами, а потім Дракула з Матьяшем Корвінусом, тому це ім’я раз у раз впадає у вічі. За обідом я казав вам, що знайшов манускрипт, замовлений Корвінусом — той, де згадується про примару в амфорі.

— О так, — я жваво відгукнувся. — Саме там ви бачили слово «Івіреану»?

— Насправді ні. Манускрипт Корвінуса дуже цікавий, але з інших причин. У ньому говориться, так… я переписав дещо, оригінал латиною.

Він дістав записну книжку й прочитав мені кілька рядків.

— «Року Божого 1463 покірний слуга короля пропонує йому ці слова з великих писань, для того, щоб дати Його Величності інформацію про прокляття вампіра, нехай згорить він у пеклі. Складено для колекції Його Величності.

Нехай вона допоможе йому вилікувати наше місто від зла й покінчити з присутністю вампірів, щоб чума трималася якнайдалі від наших будинків». І так далі. А потім старанний книжник, ким би він не був, наводить посилання на різні класичні праці, включаючи казки про примару в амфорі. Манускрипт датований першим роком після арешту Дракули, роком його ув’язнення у замку Буди. Знаєте, коли ви розповіли про хвилювання турецького султана, про які ви прочитали в тих документах у Стамбулі, я подумав, що Дракула завдавав клопоту скрізь, де тільки з’являвся. Обидва документи згадують чуму, обидва називають вампіра. Дуже схоже, чи не правда?

Він замовк і замислився.

— Насправді цей зв’язок із чумою не такий уже й примітний, якось у бібліотеці Британського музею я прочитав в одному італійському документі, що Дракула використовував бактеріологічну зброю проти турків. До речі, він, напевно, був одним із перших європейців, які використовували таку зброю. Він любив посилати своїх людей, заражених інфекційними хворобами й переодягнених оттоманами, у табори турків.

При світі ліхтаря очі Г’ю здавалися вузькими, обличчя змінилося. Мені спало на думку, що в особі Г’ю Джеймса ми знайшли відданого і розумного союзника.

— Це вражає, — визнав я, — але як же щодо слова «Івіреану»?

— О, вибачте, — Г’ю посміхнувся мені, — я ухилився від теми. Так, я справді бачив це слово в бібліотеці три чи чотири дні тому, здається, в румунському Новому Завіті, видання сімнадцятого століття. Я переглядав його, бо дизайн обкладинки дуже нагадував оттоманський дизайн. На титульній сторінці, унизу, було слово «Івіреану» — я впевнений, що це було те саме слово. Чесно кажучи, я не дуже замислився над цим, бо часто натрапляю на румунські слова, які спантеличують мене, — я дуже погано знаю цю мову.

Воно привернуло мою увагу через красивий шрифт. Я подумав, що це була назва місцевості або міста.

Я застогнав.

— І це все? Ви бачили його ще де-небудь?

— Боюсь, що ні, — Г’ю згадав про свою забуту чашку кави. — Якщо я знову натраплю на нього, можете бути певні, я дам вам про це знати.

— Зрештою, це може бути і не пов’язано із Дракулою, — сказав я, щоб заспокоїти себе. — Як би мені хотілося, щоб у нас було більше часу, аби ми змогли більше пошукати в бібліотеці. У понеділок нам треба повертатися в Стамбул, на жаль, у мене немає дозволу залишатися довше після конференції. Якщо ви знайдете щось цікаве…

— Звичайно, — сказав Г’ю. — Я буду тут ще шість днів. Якщо я знайду що-небудь, мені написати вам на факультет?

Від цих слів я здригнувся: уже кілька днів я не згадував про дім і поняття не мав, коли наступного разу перевірятиму поштову скриньку на факультеті.

— Ні, ні, — відповів я поспішно. — Принаймні, не зараз. Якщо ви знайдете щось, що, на вашу думку, зможе нам допомогти, зателефонуйте, будь ласка, професорові Бора. Просто поясніть йому, про що ми говорили. Якщо я зустрінуся з Бора, то попереджу його, що ви можете зв’язатися з ним.

Я витяг візитну картку Тургута й записав його номер для Г’ю.

— Дуже добре, — сказав він і поклав її в кишеню на грудях. — А ось вам моя картка. Сподіваюся, ми ще зустрінемось.

Кілька секунд ми сиділи мовчки. Г’ю дивився на стіл, на якому стояли порожні чашки, тарілки і догоряла свічка.

— Послухайте, — сказав він нарешті. — Якщо все, що ви розповіли, правда, або те, що говорив Россі, і справді існує Дракула, або Влад Проколюючий, у наш час, тоді я буду радий вам допомогти…

— Знищити його? — закінчив я тихо. — Я запам’ятаю це.

Здавалося, теми для розмов у нас вичерпалися, хоча ми сподівалися, що колись вдасться ще поговорити. Ми сіли в таксі, що повезло нас у Пешт, і Г’ю наполіг на тому, щоб провести мене до готелю. Ми вже прощалися біля стола в приймальні, як раптом клерк, з яким я розмовляв напередодні, вийшов із кабінки і схопив мене за руку.

— Герр Паул! — вигукнув він.

— Що сталося?

Ми з Г’ю обернулися й пильно подивилися на нього. Це був високий сутулий чоловік у синьому робочому халаті, з такими вусами, що він був схожий на гуна. Він підвів мене ближче й почав говорити тихим голосом, а я встиг кивнути Г’ю, щоб той не йшов. Поблизу нікого не було, і мені не хотілося знову залишатися на самоті в якійсь кризовій ситуації.

— Герр Паул, я знаю, хто був сьогодні вдень у вашому номері.

— Що? Хто? — запитав я.

— Хм, хм… — клерк почав белькотіти собі під ніс й озиратися навколо, шукати щось по кишенях, ніби хотів натякнути мені на щось. Я подумав про те, чи все в нього гаразд із головою.

— Він хоче хабаря, — переклав Г’ю, понизивши голос.

— О, заради Бога, — сказав я, і очі клерка засяяли, коли я дістав із кишені дві великі угорські купюри.

Він вихопив їх із таємничим виглядом і сховав у своїй кишені, але вдячності не висловив.

— Герр американець, — прошепотів він, — я знаю, що це був не «айн» чоловік — їх було двоє. Спочатку зайшов один, дуже поважний. Потім другий. Я бачив його, коли він піднімався з валізою до іншого номера. Потім я бачив їх, коли вони розмовляли, вийшовши разом.

— Їх хто-небудь зупинив? — зацікавлено спитав я. — Хто це був? Угорці?

Клерк знову почав озиратися навколо, і я ледве стримував бажання придушити його. Ця цензура починала тиснути мені на нерви. Вигляд у мене, мабуть, був злий, тому що клерк поклав руку мені на плече.

— Поважний чоловік — угорець. Другий — ні.

— Звідки ви знаєте?

Він понизив голос.

— Один був угорець, але говорили вони англійською.

Це було все, що він міг мені сказати, незважаючи на мої погрозливі питання.

Він, видно, вирішив, що розповів досить інформації за ту кількість форинтів, які я йому дав, більше я міг від нього жодного слова не почути, якби щось не привернуло його увагу. Він дивився кудись повз мене, і я теж обернувся, простеживши за його поглядом у бік вікна біля вхідних дверей. Крізь вікно на частку секунди я побачив голодне обличчя із запалими очима, що було мені вже надто добре знайоме. Його місце було в могилі, а не на вулиці. Клерк сичав, ухопившись за мою руку.

— Ось він, з диявольським обличчям — англієць!

Із криком, схожим на ревіння, я струсив із себе клерка й побіг до дверей. Г’ю вчинив дуже розумно (як я пізніше зрозумів), вихопивши парасольку на стійці біля стола, й побіг за мною. Навіть у мить тривоги я міцно тримав у руці свій портфель, що сповільнювало мій біг. Ми повертали то ліворуч, то праворуч, бігли нагору й униз по вулиці, але все це було марно. Я навіть не чув кроків того чоловіка, тому не міг визначити, у якій бік він побіг.

Нарешті я зупинився, притулившись до стіни якогось будинку, намагаючись перевести подих. Г’ю теж важко дихав.

— Що це було? — запитав Г’ю.

— Бібліотекар! — випалив я, коли мені вдалося зв’язати слова. — Той, котрий переслідував нас до самого Стамбула, я впевнений, що це він.

— Боже мій! — Г’ю витер лоба рукавом. — Що він тут робить?

— Намагається здобути мої записи, — важко вимовив я. — Він вампір, хоч вірте, хоч ні, а тепер ми привели його в це прекрасне місто.

Насправді я сказав більше, і Г’ю почув усі американські варіанти висловів, які люди говорять у розлюченому стані. Від думки про прокляття, яке тягнулося за мною, майже сльози виступили в мене на очах.

— Та годі вам! — почав заспокоювати мене Г’ю. — Тут і до вас були вампіри, ми це знаємо.

Його обличчя пополотніло, він обережно озирався навколо, міцно стискуючи парасольку.

— Хай йому чорт! — я вдарив кулаком по стіні будинку.

— Вам доведеться бути дуже обережним, — сказав Г’ю розважливо. — Міс Россі вже повернулася?

— Хелен! — я не відразу згадав про неї, і Г’ю, здавалося, от-от посміхнеться після мого вигуку. — Я піду перевірю. Професорові Бора я теж зателефоную. Послухайте, Г’ю, ви теж бережіть себе. Будьте обережним, добре? Він бачив вас зі мною, а це, як виявилося, нікому ще не дало втіхи.

— Не хвилюйтеся за мене, — Г’ю замислено подивився на парасольку в руці. — Скільки ви заплатили клеркові?

Я засміявся крізь сльози.

— Та облиште!

Ми тепло потисли руки один одному, і Г’ю зник у напрямку свого готелю, що був неподалік. Мені не подобалося, що він ітиме сам, але на вулиці було повно людей, які гуляли й розмовляли. У будь-якому разі я знав, що він все одно не дозволив би себе проводжати — він був такою людиною.

У вестибюлі готелю не було видно переляканого клерка. Можливо, його зміна закінчилася, бо його місце зайняв чисто виголений юнак. Він показав мені, що ключ від кімнати Хелен на місці, і я подумав, що вона все ще в тітки. Юнак дозволив мені зателефонувати після того, як ми домовилися про суму. Через кілька спроб на іншому кінці проводу задзвенів телефон Тургута. З мого боку, було не дуже зручно дзвонити з готелю, тому що телефон могли прослуховувати, але тієї миті це була єдина можливість. Мені залишалося сподіватися, що наша розмова буде занадто особливою, щоб її зрозуміли. Нарешті я почув потріскування на лінії, а потім голос Тургута — далекий, але веселий. Він відповів турецькою.

— Професоре Бора! — крикнув я. — Тургуте, це Пол, я телефоную з Будапешта.

— Поле, мій дорогий друже! — я подумав, що нічого немає милішого від цього гучного, далекого голосу. — На лінії якісь перешкоди, дайте мені свій номер телефону на той випадок, якщо нас роз’єднають.

Я взяв номер у клерка і прокричав Тургуту, а він кричав мені:

— Як справи? Ви знайшли його?

— Ні! — крикнув я. — З нами все гаразд, у мене є дещо нове, але сталася жахлива річ.

— Що таке? — я чув переляк у його голосі: — Вас поранили? А міс Россі?

— Ні, з нами все гаразд, але бібліотекар тут! — я почув потік слів, які цілком могли виявитися шекспірівським прокльоном, але було неможливо зрозуміти значення через перешкоди на лінії. — Як ви гадаєте, що нам робити?

— Я поки що не знаю, — Тепер Тургута було краще чути. — Ви завжди маєте при собі те, що я вам дав?

— Так, — сказав я. — Але я не можу наблизитися на достатню відстань до цього вампіра, аби щось заподіяти йому. Здається, він обшукав сьогодні мою кімнату, поки я був на конференції, і йому хтось допомагав.

Можливо, поліція слухала саме цієї миті. Хто знав, як вони зреагують?

— Будьте обережним, професоре, — голос Тургута звучав схвильовано. — Я не можу дати вам мудру пораду, але незабаром у мене будуть новини, може, навіть до того, як ви повернетеся в Стамбул. Я радий, що ви зателефонували сьогодні. Ми з містером Аксоєм знайшли новий документ, якого ніхто з нас раніше не бачив. Він був в архіві Мехмеда. Цей документ був написаний ченцем східної ортодоксальної церкви 1477 року. Його ще треба перекласти.

На лінії знову почулися перешкоди, і мені довелося прокричати:

— Ви сказали 1477? Якою мовою?

— Я не чую, друже! — кричав Тургут удалечині. — Тут у нас була гроза, я зателефоную вам завтра ввечері.

Гучні голоси — я не міг зрозуміти, угорські вони були чи турецькі — урізалися в нашу лінію й поглинули його останні слова. Почувся тріск, і потім лінія обірвалася. Я повільно повісив слухавку, думаючи про те, чи треба мені передзвонити, але клерк зі схвильованим обличчям вже забирав від мене телефон і записував рахунок на аркуші паперу. Я заплатив із похмурим виглядом і постояв ще кілька хвилин. Мені не хотілося йти у свій новий порожній номер, куди мені дозволили взяти тільки приладдя для гоління й чисту сорочку. Мій настрій погіршувався з великою швидкістю — був такий довгий день, а годинники у вестибюлі показували одинадцяту.

Мій настрій ще погіршився б, якби тієї миті не під’їхало таксі. Вийшла Хелен, заплатила водієві й увійшла через величезні двері. Вона не помітила мене — у неї був серйозний і стриманий вигляд. Вона була якась замислена, що я іноді помічав у ній, закутана в чорно-червону шаль із вовни, якої раніше я ніколи не бачив на ній, — напевно, це був подарунок від тітки. Ця шаль пом’якшувала тверді лінії її костюму й плечей, а шкіра була білою і навіть сяяла у тьмяному освітленні вестибюля. Вона була схожа на принцесу, і я безсоромно розглядав її, поки вона не побачила мене. Проте не тільки її краса, яку підкреслювала ніжна вовна й королівський вигин підборіддя, привернула мою увагу. Я знову згадав, — при цьому неприємне тремтіння пройшло по моєму тілу, — той портрет у кімнаті Тургута. Гордо піднесена голова, довгий прямий ніс, великі темні очі з важкими прикритими повіками. Можливо, я просто дуже стомився, сказав я собі, а коли Хелен побачила мене й посміхнулася, та картинка зникла з моєї уяви.

Розділ 43

Якби я не розбудила Барлі або якби він їхав сам, він, напевно, проспав би до самого іспанського кордону, де його грубо розбудили б іспанські митники. Врешті-решт він напівсонний ступив на перон у Перпіньяні, тому мені самій довелося питати про дорогу до автобусної станції. Провідник у синій куртці насупився, мабуть, уважаючи, що в такий час ми мусимо бути вдома в дитячій кімнаті. Куди ми їдемо? Я сказала, що ми хотіли б сісти на автобус у Ле Бен, і він похитав головою. Щоб сісти на цей автобус, нам доведеться чекати до ранку — хіба я не знала, що вже майже північ? Поруч є готель, де я й мій «брат», вставила я поспішно, можемо зняти кімнату. Провідник оглянув нас, звернувши увагу на моє темне волосся і юність, а потім на біляве волосся Барлі, після чого він цмокнув язиком і пішов геть.

Світанок наступного ранку був світліший і кращий, ніж учора. Коли я зустрівся з Хелен у їдальні за сніданком, мої вечірні передчуття здалися мені далеким сном. Сонце визирало крізь запилені вікна й освітлювало білі скатертини й важкі чашки для кави. Хелен, сидячи за столом, робила якісь записи в маленькому блокноті.

— Доброго ранку, — привіталася вона, коли я сів і налив собі кави. — Ти готовий познайомитися з моєю матір’ю?

— Ні про що інше і не думав з тієї миті, як ми приїхали в Будапешт, — зізнався я. — Як ми дістанемось туди?

— До її села можна доїхати на автобусі, воно знаходиться на північ від міста. У неділю вранці туди йде лише один автобус, тому треба не спізнитися на нього. Їхати доведеться десь годину дуже нудними околицями.

Я сумнівався в тому, що мені може щось набриднути під час цієї поїздки, але промовчав. Одне питання усе ще бентежило мене:

— Хелен, ти впевнена, що хочеш, аби я поїхав разом із тобою? Ти можеш поговорити з нею сама. Може, вона ніяковітиме, коли ти приїдеш із незнайомцем, до того ж американцем. А якщо в неї будуть неприємності через мене?

— Саме у твоїй присутності їй буде легше говорити, — різко відповіла Хелен. — Зі мною вона дуже стримана. Ти зачаруєш її.

— Ну, раніше мене ніхто не вважав чарівним.

Я взяв собі три шматки хліба й масло.

— Не переймайся — ти не такий, — Хелен обдарувала мене своєю найсаркастичнішою посмішкою, але мені здалося, що в її очах промайнув якийсь вогник. — Річ у тім, що мою маму дуже легко зачарувати.

Хелен, видно, хотіла додати: «Россі зачарував її, то чому ж у тебе не вийде?» — але я вирішив закрити цю тему.

— Сподіваюсь, ти попередила її про наш приїзд.

Мені було цікаво, чи розповість вона матері про те, що на неї напав бібліотекар. Маленький шарф був щільно зав’язаний на її шиї, я намагався не дивитися на нього.

— Тітка Єва повідомила їй учора ввечері, — спокійно сказала Хелен, передаючи мені джем.

Автобус, у який ми сіли в північній частині міста, повільно петляв околицями, як і казала Хелен. Ближні райони були дуже зруйновані війною, далі тяглися кістяки нових будинків, вони пнулися вгору — білі, немов могильні плити для гігантів. Це був комуністичний прогрес, до якого вороже ставилися в західній пресі. Він полягав у тому, що мільйони людей по всій Східній Європі заганялися в одноманітні квартири висотних будинків. Автобус зупинявся біля кількох таких комплексів, мені було цікаво, наскільки вони були охайними: поруч із кожним будинком були розбиті сади з яскравими квітами, над якими пурхали метелики. На лаві поруч із будинком біля автобусної зупинки сиділи двоє старих чоловіків у білих сорочках і темних жилетах і грали в якусь настільну гру — з такої відстані я не міг розібрати, в яку саме. Кілька жінок у яскравих блузах (недільний одяг?) сіли в автобус, одна з них несла клітку з живою куркою. Водій впустив її з усіма іншими, жінка сіла позаду й почала плести.

Коли околиці залишилися позаду і автобус виїхав на сільську дорогу, навкруги я побачив родючі поля й широкі курні дороги. Іноді повз нас проїжджав кінь, запряжений у віз, схожий на звичайний кошик із дерев’яних дощок, коня поганяв селянин у чорному фетровому м’якому капелюсі й такій самій жилетці. Часто на шляху траплялися автомобілі, які в Сполучених Штатах давно б уже опинилися в музеї. Земля була гарною, зеленою й свіжою, верби нависали своїми гілками над маленькими струмочками, що петляли довкола. Час від часу ми в’їжджали в село, іноді я бачив бані православних церков серед інших церковних веж. Хелен нахилилася до мене, щоб теж подивитись.

— Якщо ми будемо їхати по цій дорозі, то доїдемо до Естергома, першої столиці угорських королів. Його справді варто подивитися, якби тільки в нас був час.

— Наступного разу, — збрехав я. — А чому твоя мати захотіла жити тут?

— О, вона переїхала сюди, коли я ще вчилася в школі, аби бути ближче до гір. Я не захотіла їхати з нею й залишилася в Будапешті з Євою. Матері ніколи не подобалося місто, вона говорила, що гори Борщоні, на північ звідси, нагадують їй про Трансільванію. Щонеділі вона ходить туди із групою туристів, коли немає снігу.

Це додало кілька фрагментів у мозаїку, за допомогою якої я складав у своїй уяві портрет матері Хелен.

— Чому вона не переїхала в гори?

— Там немає роботи, це переважно національний парк. До того ж моя тітка заборонила 6 це, а вона може бути дуже наполегливою. Вона вважає, що моя мати й так уже ізолювала себе.

— А де працює твоя мати?

Я подивився у вікно на автобусну зупинку. Там стояла лише одна людина — бабуся, одягнена в усе чорне, із чорною хусткою на голові та з букетом червоних і рожевих квітів у руці. Вона не сіла в автобус, коли ми під’їхали, не привіталася з тими, хто вийшов. Коли ми від’їжджали, я бачив, як вона дивиться нам услід, схилившись до свого букета.

— Вона працює в сільському клубі, заповнює папери, друкує щось, готує каву для міських начальників, коли ті заїжджають. Я намагалася її переконати, що така робота не для неї, але вона завжди знизує плечима й продовжує там працювати. Моя мати досягла надзвичайних успіхів у простоті та скромності.

У голосі Хелен почулася гірка нотка, і мені стало цікаво, чи думала вона, що ця простота згубила не тільки кар’єру матері, але й дочки. Але останнє надолужила тітка Єва, подумав я. Хелен посміхнулася так сумно, що від цього стало холодно.

— Сам усе побачиш.

Село матері Хелен було позначене на узбіччі, і за кілька хвилин наш автобус зупинився на площі, оточеній запиленими платанами. З другого боку виднілася церква. Самотня бабуся чекала на зупинці, вона була ніби близнючка тієї одягненої в чорне бабусі, яку я бачив на минулій зупинці. Я здивовано подивився на Хелен, але вона похитала головою, а бабуся вже обнімала солдата, який вийшов перед нами.

Нас ніхто не зустрів, та Хелен, схоже, поставилась до цього спокійно, ніби так і треба. Вона повела мене бічною вулицею повз тихі будинки, на підвіконнях яких росли квіти в горщиках, а вікна були закриті шторами від яскравого сонця. Якийсь чоловік, що сидів на дерев’яному стільці біля одного з будинків, кивнув нам і торкнувся капелюха. Наприкінці вулиці до стовпа був прив’язаний сірий кінь, він жадібно пив воду із цебра. Дві жінки в домашніх халатах і пантофлях розмовляли біля кав’ярні, здається, зачиненої. З поля чувся передзвін, а в листі лип співали птахи. Усюди стояло сонне гудіння, природа була за два кроки, звісно, якщо знаєш, у якому напрямку крокувати.

Потім вулиця різко закінчилась і почалося поле. Хелен постукала у двері останнього будинку. Це був дуже маленький свіжопофарбований будинок із червоним черепицевим дахом, який сяяв жовтою штукатуркою. Дах нависав над ним, створюючи критий ґанок, вхідні двері були зроблені з важкого дерева, на них червоніла іржава велика ручка. Будинок стояв трохи далі від сусідніх, тут не було ніякого різнобарвного саду чи свіжої доріжки, як у багатьох інших будинках на вулиці. Крізь густу тінь карниза я спочатку не міг роздивитися обличчя жінки, яка визирнула на стукіт Хелен. Коли я її побачив, вона обійняла Хелен і поцілувала її в щоку. Вона робила це спокійно, після чого повернулася до мене й потисла мою руку.

Не можу з певністю сказати, кого я очікував побачити: можливо, історія про Россі й народження Хелен змусила мене уявляти сумні очі старіючої красуні, мрійливої, безпорадної. Жінка переді мною трималась так само прямо, як і Хелен, хоча була менша на зріст від своєї дочки, у неї було спокійне, доброзичливе обличчя, круглі щоки й чорні очі. Темне волосся вона зав’язала у хвіст. На ній було плаття в смужку й квітчастий фартух. На відміну від тітки Єви, вона не надівала прикрас, не робила макіяжу, її одяг був схожий на одяг домогосподарок, яких я бачив на вулиці. Вона була зайнята хатніми справами, оскільки рукава були закочені до ліктів. Жінка по-дружньому потисла мені руку, нічого не сказала, але подивилася мені просто в очі. Потім на мить я побачив ту сором’язливу дівчину, якою вона була двадцять років тому: вона ховалася в глибині цих темних, оточених маленькими зморшками очей.

Жінка запросила нас увійти й посадила за стіл, на який вона поставила три тріснуті чашки й тарілку із бубликами. Я відчув запах кави. Вона різала овочі, різкий запах свіжої цибулі й картоплі завис у повітрі.

Це була її єдина кімната, тепер я це зрозумів і намагався не озиратися навколо. У кімнаті було ідеально чисто: вузьке ліжко в куті накрите білою стьобаною ковдрою й прикрашене маленькими подушками, вишитими по краях яскравими нитками. На столі поруч із ліжком лежали книга й окуляри, стояла гасова лампа. Поруч — стілець, у ногах ліжка — дерев’яна скриня, оздоблена квітами. У кутку, де ми сиділи, були тільки піч та стільці. Не було ні електрики, ні ванної (пізніше я довідався про прибудову за будинком на задньому дворі). На одній стіні висів календар із зображенням фабричних робітників, на іншій — вишитий червоними й білими нитками рушник. У вазоні росли квіти, білі штори висіли на вікнах. Біля маленької грубки акуратно складені дрова — усе дихало теплом і затишком.

Мати Хелен посміхнулася мені, трохи соромливо, і тоді я вперше помітив її схожість із тіткою Євою і, здається, зрозумів, що в ній зацікавило Россі. У неї була неймовірно м’яка посмішка, що починалася повільно, а потім розцвітала, дозволяючи побачити відкритість душі, — вона майже сяяла. Але зникла вона так само повільно, коли жінка знову сіла різати овочі. Вона подивилася на мене й сказала Хелен щось угорською.

— Вона хоче запропонувати тобі каву.

Хелен підвелася, підійшла до печі, налила мені кави, поклала цукру із бляшаної банки. Її мати поклала ніж і підсунула тарілку з бубликами. Я чемно взяв один і подякував її невміло угорською. Сліпуча посмішка знову повільно заіскрилася, мати подивилась на мене, потім на Хелен і знову сказала щось, мені не зрозуміле. Хелен почервоніла й почала готувати каву.

— Що таке?

— Нічого, просто сільські ідеї моєї матері, от і все.

Вона підійшла, сіла за стіл, налила і поставила чашку кави для матері, а потім налила й собі.

— Зараз, Поле, якщо ти дозволиш, я запитаю, як у неї справи, які новини в селі.

Поки вони розмовляли, — Хелен швидко говорила, а її мати бурмотіла відповіді, — я дозволив собі знову оглянути кімнату. Ця жінка жила не тільки надзвичайно просто (можливо, її сусіди теж так жили), але вона жила у цілковитій самітності. Я бачив тільки дві або три книги, ні тварин, ні рослин. Це було схоже на келію черниці.

Знову подивившись на неї, я помітив, яка вона молода, набагато молодша від моєї матері. У неї було чимало сивого волосся, зморшки, але відчувалося в ній і щось здорове й міцне, привабливість, що не залежала ні від віку, ні від моди. Вона могла б уже кілька разів вийти заміж, подумав я, але вирішила жити в монастирській тиші. Вона знову посміхнулася мені, і я посміхнувся у відповідь: її обличчя було таким милим, що мені доводилося стримувати себе, щоб не простягнути руку й не торкнутися її пальців, які ніжно чистили картоплю.

— Моя мати хоче знати про тебе все, — звернулася до мене Хелен, і за її допомогою я відповів якомога повніше на кожне запитання, які вона ставила мені угорською мовою.

Вона дивилася зацікавлено, як повноправний співрозмовник, і здавалося, ніби ми могли розуміти одне одного без перекладача. З якої частини Америки я родом? Чому я приїхав сюди? Хто мої батьки? Вони не проти, що я виїхав так далеко? Як я познайомився з Хелен? Серед цих запитань були такі, які Хелен відмовилася перекладати, під час одного з них вона ніжно погладила дочку по щоці. У Хелен був обурений вигляд, і я не наполягав на перекладі. Натомість ми продовжували говорити про моє навчання, плани, улюблені страви.

Коли мати Хелен задовольнилась, вона підвелася й почала складати овочі й шматочки м’яса у велику миску, приправила все це чимось червоним із глечика й поставила в піч. Вона витерла руки об фартух і знову сіла, оглядаючи нас по черзі, не кажучи ні слова, ніби в нас попереду була вічність. Нарешті Хелен випросталася, і по тому, як вона відкашлялась, я зрозумів, що вона збирається оголосити мету нашого візиту. Мати Хелен мовчки слухала й дивилася з незмінним виразом обличчя на дочку, поки та не показала в мій бік і не сказала слово «Россі». Мені довелося зібрати всю свою мужність, щоб, сидячи за сільським столом далеко від усього, що було мені знайоме, не здригнутися, дивлячись на це спокійне обличчя. Мати Хелен моргнула один раз, немов від удару, і на мить її очі затрималися на мені. Потім вона задумливо кивнула і про щось запитала Хелен.

— Вона запитує, як давно ти знаєш професора Россі?

— Три роки, — відповів я.

— А тепер, — продовжила Хелен, — я розповім про його зникнення.

Ніжно й наполегливо вона заговорила, так, ніби розмовляла з дитиною або, радше, ніби змушувала себе, проти власної волі. Іноді вона показувала на мене, а іноді руками малювала картинку в повітрі. Нарешті я почув слово «Дракула», і як тільки воно пролунало, мати Хелен пополотніла й схопилася за край стола. Ми обоє підскочили на ноги, Хелен швидко налила склянку води з карафи на столі. Мати сказала щось швидко й різко. Хелен обернулася до мене:

— Вона говорить, що завжди знала, що це станеться.

Я безпорадно стояв поруч, але як тільки мати випила води, вона, здавалося, частково відновила свої сили. Жінка підвела голову, а потім, на мій подив, узяла мене за руку, так само, як я хотів цього кілька хвилин тому, і посадила мене назад на стілець. Вона міцно тримала мої руки, просто, ніби я був її дитинок). Я не міг уявити собі жодну жінку-співвітчизницю, яка ось так поводилася б із чоловіком, якого вперше побачила, але, незважаючи на це, мені здалося, що не могло бути нічого природнішого. Тоді я зрозумів слова Хелен, коли вона сказала мені, що із двох старших жінок у родині її мати мені сподобається більше.

— Моя мати хоче знати, чи ти віриш, що Дракула забрав професора Россі.

Я глибоко зітхнув:

— Вірю.

— Вона хоче знати, чи любиш ти професора Россі.

Голос Хелен звучав трохи презирливо, але обличчя було серйозним. Мені хотілося взяти її руку у свою, але я не насмілився.

— Я вмру за нього, — відповів я.

Хелен повторила це матері, і та стисла мої пальці до болю, тоді я зрозумів, що її рука натренувалася від безперервної роботи. Я відчув грубу шкіру на її пальцях, мозолі на долонях, набряклі суглоби. Дивлячись на її сильні маленькі руки, я зрозумів, що вони набагато старіші, ніж жінка, якій вони належали.

За мить мати Хелен відпустила мою руку й пішла до скрині, що стояла біля підніжжя її ліжка. Вона повільно відкрила її, відсунула деякі речі й дістала згорток, який я відразу впізнав: це були листи. Хелен широко розкрила очі й різким тоном поставила запитання матері. Та нічого не сказала, просто повернулася до стола і вклала пакет у мою руку.

Пожовклі від часу листи були в конвертах без марок, перев’язані жовтою стрічечкою. Віддавши їх мені, вона двома своїми руками накрила мої пальці і стрічку, ніби благала мене зберігати ці листи. Мені варто було лише мигцем подивитися на почерк на конверті, і я відразу зрозумів, що ці листи від Россі, я відразу прочитав, до кого вони були адресовані. Це ім’я вже давно було мені знайоме, воно запам’яталось мені, і адреса була такою: Трініті-коледж, Оксфордський університет, Англія.

Розділ 44

Я був розчулений до глибини душі, коли тримав листи Россі у своїх руках, але перш ніж думати про них, мені треба було віддати один борг.

— Хелен, — сказав я, обертаючись до неї. — Я знаю, що ти іноді відчувала, ніби я не вірив в історію твого народження. Я й справді інколи сумнівався. Будь ласка, вибач мені.

— Я здивована так само, як і ти, — відповіла Хелен, понизивши голос. — Моя мати ніколи не говорила мені, що в неї залишилися листи Россі. Але вони написані не їй, адже правда? Принаймні, не цей верхній лист.

— Ні, — сказав я. — Але я впізнав це ім’я. Це був великий історик англійської літератури, він писав про вісімнадцяте сторіччя. У коледжі я читав одну з його книг, Россі описував його в листах, які він дав мені.

Хелен була здивована.

— Як це стосується Россі й моєї матері?

— Можливо, стосується. Хіба ти не розумієш? Він, мабуть, був другом Россі, Хеджесом, саме так назвав його Россі, пам’ятаєш? Россі, можливо, писав йому з Румунії, хоча це не пояснює того, як ці листи опинилися у твоєї матері.

Мати Хелен сиділа, склавши руки, вона терпляче дивилася на нас, хоча я помітив якесь хвилювання в її обличчі. Коли вона заговорила, Хелен переклала мені:

— Вона каже, що розповість тобі всю свою історію.

Голос Хелен затремтів, у мене перехопило подих.

Це тривало довго, бо жінка похилого віку говорила повільно, а Хелен, яка була перекладачем, іноді зупинялася, щоб висловити мені свій подив. Очевидно, Хелен раніше чула цю історію лише в загальних рисах, і тепер розповідь матері вразила її. Коли я повернувся того вечора у готель, я записав цю історію з пам’яті, намагаючись зробити це якнайкраще, це зайняло в мене більшу частину ночі. Тоді зі мною багато всякого сталося, я мав бути надто втомленим, але дотепер пам’ятаю, що записував усе з якоюсь натхненою старанністю.

Коли я була маленькою, то жила в маленькому селі П*** у Валахії, біля річки Арджес. У мене було багато братів і сестер, багато які з них досі живуть у тих місцях. Мій батько завжди казав, що ми походили зі старовинної й знатної родини, але в наших предків настали важкі часи, і я виросла, не знаючи, що таке туфлі й тепла ковдра. Це був дуже бідний район, добре жили там лише кілька угорських родин у великих садибах нижче за течією. Мій батько був дуже суворим, і ми всі боялися його батога. Мати часто хворіла. Змалку я працювала на полі за селом. Іноді священик приносив нам їжу або необхідні речі, але переважно нам доводилося самим зводити кінці з кінцями.

Коли мені виповнилося вісімнадцять років, до нас прийшла стара жінка із села, що знаходилося в горах. Вона була цілителька і вміла передбачати майбутнє. Вона сказала батькові, що в неї є подарунок для нього та його дітей; вона чула про нашу родину й хотіла дати батькові щось магічне, що по праву належало йому. Мій батько був нетерплячою людиною і не хотів гаяти час на марновірства старої, хоча сам завжди вивішував часник у всіх отворах нашого будинку (у димарі, дверях, замковій щілині й вікнах), щоб відлякувати вампірів. Він грубо прогнав стару, сказавши, що в нього немає грошей на те, що вона йому пропонувала. Пізніше, коли я пішла в село по воду, я побачила бабусю і дала їй води й хліба.

Вона благословила мене й сказала, що я добріша від батька і вона віддячить мені за мою щедрість. Вона дістала зі своєї торби на поясі маленьку монетку, яку поклала в мою руку, сказавши при цьому, щоб я сховала її й тримала в безпечному місці, тому що це належить нашій родині. Вона також сказала, що монета — із замку над Арджесом.

Я знала, що мені треба було показати монету батькові, але не зробила цього, бо подумала, як він розгнівається за те, що я розмовляла зі старою відьмою. Замість цього я сховала монетку в кутку ліжка, на якому я спала разом зі своїми сестрами, і нікому не сказала про це. Іноді я виймала її, коли мене ніхто не бачив. Я тримала монету на руці й думала про те, що хотіла сказати мені бабуся, коли віддавала цей скарб. На одному боці монети була зображена дивна тварина із загнутим хвостом, а на другому — птах і маленький хрестик.

Минуло два роки, я продовжувала працювати на батьковому полі й допомагала матері по господарству. Мій батько був у розпачі від того, що в нього було стільки дочок. Він говорив, що ми ніколи не вийдемо заміж, тому що він був занадто бідний, аби зібрати нам посаг, і що ми завжди будемо тягарем для нього. Але мати говорила нам, що в селі ходять чутки про нашу красу, тож із нами обов’язково хтось одружиться. Я ходила в чистому одязі, акуратно зачісувала волосся й заплітала його у коси, щоб мене коли-небудь вибрали. Мені не подобався жоден хлопець із тих, які запрошували мене на танці у свята, але я знала, що незабаром мені доведеться вийти заміж за одного з них, аби не бути тягарем для свого батька. Моя сестра Єва вже давно виїхала в Будапешт разом з угорською родиною, на яку працювала. Іноді вона надсилала нам трохи грошей. Одного разу вона навіть надіслала мені нові туфлі, справжні шкіряні міські туфлі, якими я дуже пишалася.

Таким було моє життя, коли я зустріла професора Россі. Незнайомець у нашому селі був великою рідкістю, особливо якщо він приїхав здалеку. Але одного разу пройшла новина, що чоловік із Бухареста сидить у таверні, а з ним приїхав іноземець. Вони розпитували про села, які розташувалися уздовж річки й про руїни замку на горі — від нашого села туди можна було дійти за день. Сусід, що зайшов до нас і розповів про це, прошепотів також щось на вухо батькові, коли той сидів на ослоні біля будинку. Батько перехрестився й сплюнув у пилюку.

— Нісенітниця й маячня, — сказав він. — Ніхто не повинен ставити такі питання: це все одно, що викликати диявола.

Але мені було цікаво. Я пішла ніби по воду, щоб побільше довідатися про це. Коли я вийшла на сільську площу, то побачила, що незнайомці сиділи за одним із двох столів таверни, розмовляючи зі старим дідом, який завжди був там. Один із незнайомців був високий і чорнявий, схожий на цигана, тільки в міському одязі. На другому чоловікові з пишним каштановим волоссям був коричневий піджак такого фасону, якого я ніколи не бачила, його широкі штани були засунуті в чоботи. Я стояла на іншому краю площі, біля колодязя, тому не бачила обличчя незнайомця. Дві мої подружки хотіли подивитися ближче, вони прошепотіли мені, щоб і я йшла з ними. Я неохоче пішла, знаючи, що батько не схвалить цього.

Коли ми проходили повз таверну, іноземець підвів голову, і я замилувалася, побачивши, що він молодий і гарний, у нього золотава борода і яскраві блакитні очі, як у жителів німецьких сіл у нашому краї. Він палив люльку й тихо розмовляв зі своїм супутником. Потерта сумка з лямками лежала поруч із ним, а він записував щось у книжечку. Мені дуже сподобався його погляд: розважливий, ніжний і водночас дуже уважний. Він торкнувся капелюха, побачивши нас, і швидко відвернувся, страшний чоловік теж доторкнувся до свого капелюха й уп’явся поглядом у нас, а потім вони знову повернулися до розмови зі старим Іваном, щось записуючи. Той, великий, говорив з Іваном румунською, а потім повертався до молодого й казав йому щось незрозумілою мовою. Я наздогнала своїх подруг — не хотіла, щоб молодий незнайомець подумав, ніби мені було цікавіше за всіх.

Наступного ранку по селі пішла чутка, що незнайомці заплатили гроші молодому хлопцю з таверни, аби той показав їм дорогу до зруйнованого замку Поєнарі, що знаходився високо над Арджесом. Вони пішли напередодні ввечері. Я чула, як батько говорив одному зі своїх друзів, що незнайомці шукали замок князя Влада — він згадав, що дурень, схожий на цигана, був тут уже раніше, тоді він шукав те саме. «Дурень ніколи не навчиться», — сердито сказав батько. Раніше я не чула цього імені — князь Влад. Люди в селі зазвичай називали замок Поєнарі або Арефу. Батько сказав, що хлопець, який повів туди незнайомців, збожеволів від невеликої кількості грошей і заприсягся, що ніякі гроші не змусили б його провести ніч у руїнах, повних злих духів. Він сказав, що, можливо, незнайомці шукають скарби, але це було нерозумно, тому що всі скарби князя, що там жив, глибоко закопані й на них лежить прокляття. А якщо хтось знайде їх і зможе зняти прокляття, то йому теж належить частина скарбу. Потім він помітив, що ми з сестрою слухаємо, і різко замовк.

Слова батька нагадали мені про маленьку монетку, яку дала мені бабуся, і я відчула себе винною, адже мала віддати її батькові. Але раптом мені спало на думку віддати монету гарному незнайомцеві, якщо він шукав скарб із замку. Коли випала нагода, я дістала монету зі схованки, зав'язала її у хустку, яку підвісила на фартух.

Незнайомця не було три дні, а потім я побачила, як він сидить за тим самим столом, дуже стомлений, у брудному й порваному одязі. Мої подруги сказали, що циган поїхав, а іноземець залишився сам. Ніхто не знав, чому він вирішив залишитися. Він зняв капелюх із голови, і я побачила його зім’яте світло-каштанове волосся. Кілька чоловіків сиділи й пили поруч. Я не насмілювалася наблизитися й заговорити з ним через тих, інших чоловіків, тому я вирішила поки що поговорити з подругою. Поки ми розмовляли, незнайомець встав і зайшов у таверну.

Я дуже засмутилася й подумала, що мені не пощастить передати йому монетку. Але щастя було на моєму боці того вечора. Саме тоді, коли я йшла з поля, де працювала, поки мої брати й сестри займалися іншими справами, я побачила, як незнайомець іде узліссям. Він прямував стежкою до річки, опустивши голову й закинувши за спину руки. Він був сам, і саме тут, коли можна було наодинці поговорити з ним, я злякалася. Щоб додати собі хоробрості, я схопила вузол, у якому лежала монета, і пішла назустріч йому, а потім зупинилася й стала чекати, поки він підійде ближче.

Мені здавалося, що минуло багато часу, поки я стояла там. Він, мабуть, помітив мене тільки тоді, коли підійшов упритул. Раптом він підвів очі дуже здивований. Він зняв капелюх і відступив убік, пропускаючи мене, але я стояла нерухомо, зібравши всю свою мужність, і привіталася з ним. Він уклонився й посміхнувся, на якусь мить наші очі зустрілися, і ми стояли, не відриваючи погляду одне від одного. Мене ніщо не лякало в ньому, але я ледве не провалилася від зніяковілості.

Поки я не втратила всієї своєї сміливості, я зняла хустку з ременя й дістала монетку. Я мовчки простягнула її йому, він узяв монету з моєї руки, перевернув і уважно оглянув. Раптом його обличчя посвітлішало, і він знову поглянув на мене дуже пильно, ніби хотів побачити, що відбувається в моєму серці. У нього були найяскравіші блакитні очі, які тільки можна собі уявити. Я відчула, як уся тремчу.

— Де унде? — Звідки? — він жестами намагався пояснити мені своє питання. Я була здивована тим, що він знав кілька слів нашою мовою. Він постукав по землі, і я зрозуміла: «Знайшла це в землі?» Я похитала головою. — Де унде?

Я намагалася зобразити йому бабусю, хустку на її голові, як вона спиралася на ціпок, і показала, як вона дає мені монету. Він кивнув і насупився. Він показав стару й показав у бік нашого села; «Відтіля?» Ні, я знову похитала головою й показала вгору за річку і в небо, туди, де, як я уявляла, був замок і село старої жінки. Я показала жестом і зробила кілька кроків у той бік — нагору! Його обличчя знову засяяло, і він стис монетку в руці. Потім віддав її мені, але я відмовилася, показуючи пальцем на нього й відчуваючи, як червонію. Він уперше посміхнувся, уклонився, і мені здалося, ніби небо на мить розкрилося перед моїми очима.

— Мультумеш, — сказав він, — дякую.

Потім я хотіла втекти, поки батько не кинувся мене за вечерею, але незнайомець зупинив мене швидким рухом. Він показав на себе.

— Ма намеш Бартоломео Россі, — сказав він.

Потім повторив і написав на землі біля наших ніг. Мені було смішно, коли я намагалася повторити його слова. Потім він показав на мене.

— Вой? — Як тебе звуть?

Я сказала йому, він повторив моє ім’я й знову посміхнувся.

— Фаміліа? — він ніби добирав слова.

— Моє прізвище — Гетсі, — сказала я йому.

Він здивувався, навіть завмер на місці. Він показав у бік річки, а потім на мене й увесь час говорив щось, вставляючи слово «Дракула», що, як я знала, означає «дракон». Я не могла його зрозуміти. Нарешті, кивнувши головою й зітхнувши, він сказав:

— Завтра.

Він показав на себе, на мене, на місце, на якому ми стояли, й на сонце у небі. Я зрозуміла, що він просив мене зустрітися з ним тут у той самий час завтра ввечері. Я знала, що батько дуже розгнівається, якщо дізнається про це. Я показала на землю під ногами і приклала палець до губ.

Я не знала, яким чином ще можна було сказати йому, щоб він нічого не розповідав про мене в селі. Він здивувався, але потім теж приклав палець до губ і посміхнувся. До того моменту я все ще боялася його, але посмішка в нього була доброю, а блакитні очі сяяли. Він знову спробував повернути мені монету, а коли я знову відмовилася взяти її, нахилився, трохи підняв капелюх і попрямував назад — туди, звідки прийшов. Я зрозуміла, що він дав мені можливість повернутися в село самій, тому я побігла, не дозволяючи собі обернутися й подивитися в його бік.

Того вечора, сидячи за столом з батьком, допомагаючи матері прибирати посуд, я думала про того незнайомця. Я згадувала його закордонний одяг, увічливий уклін, вираз його обличчя, розсіяний і водночас уважний погляд, його гарні блакитні очі. Весь наступний день я думала про нього, коли пряла й ткала разом із сестрами, готувала вечерю, носила воду й працювала на полі Кілька разів мати лаяла мене за те, що я неуважна. Увечері я залишилася на полі довше, аби побути на самоті, і зраділа, коли батько й брати зникли в напрямку села.

Як тільки вони пішли, я побігла в ліс. Незнайомець сидів там під деревом і, побачивши мене, підскочив і запропонував мені сісти на колоду біля стежки. Але я боялася, що хтось із села може проходити тут, і повела його глибше в ліс. Серце в мене ладне було вискочити з грудей. Там ми сіли на камені. Ліс був сповнений пташиного співу — був початок літа, теплого й зеленого.

Незнайомець дістав із кишені монетку, яку я дала йому, і поклав її на землю. Потім він дістав зі своєї сумки книги і почав гортати їх. Пізніше я зрозуміла, що це були словники румунської і ще якоїсь незнайомої мені мови. Дуже повільно, часто зазираючи в книги, він запитав, чи не бачила я ще монет, схожих на ту, котру віддала йому. Я сказала, що не бачила. Він сказав, що звір на монеті — це дракон, і запитав мене, чи не бачила я ще десь такий малюнок — на будинку або в книзі. Я сказала йому, що в мене на плечі такий самий.

Спочатку він нічого не міг зрозуміти. Я пишалася тим, що знаю алфавіт і вмію трохи читати: коли я була маленькою, у нашому селі була школа, і священик приходив учити нас. Словники незнайомця були дуже незрозумілі мені, але разом ми знайшли слово «плече». Він не зрозумів і перепитав знову: «Дракул?» Він підняв монету. Я торкнулася свого плеча крізь блузку й кивнула. Він дивився на землю, почервонів, і раптом я відчула, що сміливіша за нього. Я розстебнула свою вовняну жилетку й зняла її, потім відкрила горло в моїй блузці Серце вискакувало в мене із грудей, але щось найшло на мене і я не могла зупинитись. Він відвернувся, але я спустила блузу із плеча й показала йому.

Я не могла пригадати той час, коли на моєму плечі не було маленького темно-зеленого дракона. Мати казала, що в родині батька так відзначали одну дитину в кожному поколінні, от він вибрав мене, бо вирішив, що коли я виросту, то буду найнекрасивішою. Батько сказав, що дід наказував йому так робити, аби зло подалі трималося від родини. Я чула про це тільки раз чи два, тому що батько не любив про це говорити, і навіть не знала, у якого родича його покоління є такий знак, — на його тілі чи на тілі когось із його братів або сестер. Мій дракон не був схожий на маленького дракона з монетки і я ніколи не думала, що вони якось пов’язані, поки незнайомець не запитав, чи бачила я ще щось із зображенням дракона.

Незнайомець уважно розглянув дракона на моїй шкірі, підніс монетку ближче, але не торкнувся мене і не нахилився. Його обличчя все ще було червоним, але, здавалося, йому полегшало, коли я застебнула блузку й наділа жилет. Він зазирнув у словник і запитав, хто намалював мені дракона. Коли я сказала, що це зробив мій батько за допомогою однієї старої цілительки із села, незнайомець запитав, чи може він поговорити з моїм батьком. Я так сильно затрусила головою, що він знову почервонів. Потім йому вдалося мені сказати, що мій рід походить від злого князя, який побудував замок на горі над річкою. Цього князя називали «син дракона», і він убив чимало людей. Він сказав, що цей князь перетворився на «приколича», тобто вампіра. Я хрестилася й просила святу Марію захистити мене. Він запитав, чи знаю я цю історію, і я відповіла, що ні. Він запитав, скільки мені років, чи є в мене брати й сестри, чи є в селі ще люди з нашим прізвищем.

Нарешті я показала на сонце, яке майже сіло, аби дати зрозуміти, що мені настав час іти додому, він швидко підвівся — вигляд у нього був серйозний. Потім він подав мені руку й допоміг звестися на ноги. Коли я взяла його за руку, серце перескочило в мої пальці. Я зніяковіла й швидко відвернулася. Раптом мені спало на думку, що він занадто цікавиться злими духами і може наразитись на небезпеку. Треба було дати йому щось для захисту. Я показала на сонце й на землю: «Приходь завтра». Він стояв у нерішучості кілька секунд, а потім посміхнувся, надяг капелюх, торкнувся його країв і зник у лісі.

Наступного ранку, прийшовши до колодязя, я побачила його у таверні поруч зі старими. Він знову щось записував. Мені здалося, що він подивився на мене, але взнаки не дав, що впізнав. Я була дуже щаслива, тому що зрозуміла: він зберіг нашу таємницю. Удень, коли батьків, братів і сестер не було вдома, я скоїла поганий учинок — відкрила дерев’яну скриню своїх батьків і дістала звідти маленький срібний кинджал, який бачила раніше. Моя мати якось сказала, що ними вбивали вампірів, коли ті нападали на людей або на отару. Я також узяла часник з материного городу й пішла на поле, сховавши все в хустці.

Цього разу брати довго працювали разом зі мною, і я ніяк не могла відірватися від них, але нарешті вони сказали, що йдуть у село і я маю піти разом із ними. Але я відмовилась, пославшись на те, що зберу трави в лісі й прийду за кілька хвилин. Я дуже хвилювалася, коли прийшла до незнайомця, який сидів у глибині лісу на нашому місці. Він курив люльку, але коли я підійшла, він відклав її і підвівся. Я сіла поруч із ним і показала, що принесла. Він був уражений, коли побачив кинджал, і дуже зацікавився, коли я сказала, що цим кинджалом можна вбивати приколинів. Він хотів відмовитися, але я так щиро благала його, що він перестав посміхатися, загорнув кинджал у мою хустку й замислено поклав у рюкзак. Потім я дала йому часник і показала, що він мусить завжди тримати його в кишенях.

Я запитала його, як довго від пробуде в нашому селі, і він показав мені п’ять пальців — ще п’ять днів. Він пояснив мені, що ходитиме по найближчих селах, повертаючись щоразу до нашого села, аби поговорити з людьми про замок. Я запитала, куди він піде через п’ять днів. Він сказав, що поїде в країну, яка називається Греція (я про неї раніше чула), а потім повернеться у своє рідне село. Малюючи на землі в лісі, він пояснив, що його країна називається Англія — це острів, що знаходиться далеко від нас. Він показав мені, де був його університет, — я не знала, що він мав на увазі під цим словом, — і написав назву на землі. Я все ще пам’ятаю ті букви: ОКСФОРД. Пізніше я їх іноді писала, щоб ще раз побачити. Це було найдивніше слово з усіх, які я бачила.

Раптом я зрозуміла, що він незабаром поїде, і я ніколи більше не побачу його, і нікого схожого на нього, і мої очі наповнилися слізьми. Я не хотіла плакати — я ніколи не плакала через докучливих хлопців у селі, але сльози не підкорялися мені, вони просто котилися по щоках. Незнайомець був дуже засмучений, дістав із кишені чисту білу хустку й простягнув мені: «Щось трапилось?» Я похитала головою. Він повільно підвівся й дав мені руку, як і вчора, щоб допомогти встати. Підводячись, я спіткнулася й несподівано налетіла на нього, — я не хотіла цього, — а коли він спіймав мене, ми поцілувалися. Потім я повернулася й побігла. На стежці я зупинилася й обернулася. Він усе ще стояв, нерухомий як стовп, і дивився мені услід. Усю дорогу до села я бігла і цілу ніч пролежала без сну, стискаючи в руці його хустку.

Наступного вечора він опинився на тому самому місці, ніби й не рухався після того, як я пішла від нього. Я побігла до нього, він розкрив свої обійми й піймав мене. Коли ми вже не могли цілувати одне одного, він розстелив свій піджак на землі й ми лягли поруч. Тоді я пізнала любов — усе за одну мить. Поряд його очі були блакитними немов небо. Він устромляв квіти в мої коси й цілував мої пальці. Я була здивована багато чим з того, що робив він, я знала, що це неправильно, це гріх, але відчувала, як радість наче з небес сходить на нас.

Після цього до його від’їзду в нас залишалося три ночі. Ми зустрічалися щовечора. Я говорила батькам усе, що тільки могла, майже завжди поверталася додому із травами з лісу, ніби ходила туди збирати їх. Щоночі Бартоломео повторював, що любить мене, він благав мене їхати разом із ним. Я хотіла, але боялася великого світу, з якого він приїхав, до того ж я не могла уявити, як утечу від батька. Щовечора я запитувала його, чому він не може залишитися зі мною в селі, але він хитав головою й говорив, що йому треба повертатися додому, до своєї роботи.

У наш останній вечір перед тим, як йому час було їхати із села, я почала плакати, як тільки ми торкнулися одне одного. Він обійняв мене й поцілував моє волосся. Раніше я ніколи не зустрічала такого ніжного й доброго чоловіка. Коли я перестала плакати, він зняв зі свого пальця маленький срібний перстень із печаткою. Я точно не знаю, але зараз думаю, що це був перстень працівника університету. Він носив його на мізинці лівої руки. Він зняв його і надів на мій підмізинний палець, а потім попросив мене вийти за нього заміж. Мабуть, він заздалегідь подивився в словнику потрібні слова, тому що я відразу зрозуміла його.

Спочатку ця ідея здалася мені такою ж неможливою, що я знову заплакала, — я була дуже молода, — але потім погодилася. Він пояснив мені, що повернеться по мене через місяць. Йому треба було їхати в Грецію, щоб подбати там про щось, а про що саме, я не могла зрозуміти. Потім він повернеться й привезе моєму батькові гроші, щоб заспокоїти його. Я намагалася пояснити, що в мене немає посагу, але він не слухав. Посміхнувшись, він показав на кинджал і монету, які я подарувала йому, а потім обхопив моє обличчя обома руками й поцілував.

Я мала бути щасливою, але відчувала, що злий дух поруч, і боялася, що щось може перешкодити йому повернутися до мене. Кожна мить того вечора була чудовою, тому що, здавалося, вона могла бути останньою. Він був такий упевнений і спокійний, що незабаром ми побачимося. Я не могла з ним розстатися, поки в лісі не стемніло, але раптом я злякалася батькової люті, востаннє поцілувала Бартоломео, переконалася, що часник лежить у нього в кишені, й пішла. Я знову й знову оберталася. І щораз, коли я дивилася назад, я бачила, як він стояв у лісі, стискаючи капелюх у руках. Він здавався мені дуже самотнім.

Я плакала дорогою, зняла маленький перстень із пальця, поцілувала його й зав’язала в хустку. Коли повернулася додому, батько був злий і питав, де я ходила в темряві без дозволу. Я сказала, що моя подруга Марія загубила козеня, а я допомагала їй шукати його. З важким серцем я лягла спати, відчуваючи то надію, то сум.

Наступного ранку я почула, що Бартоломео виїхав із села — з селянином на візку в Тирговісте. День був дуже довгим і сумним, а ввечері я пішла на наше місце зустрічі в ліс, аби побути там на самоті. Щойно я прийшла туди, як відразу заплакала, сіла на наш камінь, а потім лягла там, де ми лежали щовечора. Я повернулася обличчям до землі й заплакала. Раптом я відчула, як моя рука натрапила на щось серед папороті, і дуже здивувалася, побачивши пачку листів у конвертах. Я не могла прочитати, що було написано на них, кому вони адресувалися, але на кожному конверті було надруковано його гарне ім’я, надруковано, як у книжці. Я відкрила один із них і поцілувала ті рядки, хоч бачила, що вони адресовані не мені. На мить я подумала, чи не призначені вони іншій жінці, але відігнала цю думку. Мабуть, листи випали з його рюкзака, коли він показував мені кинджал і монету.

Я подумала про те, щоб надіслати їх в Оксфорд на острів Англія, але не знала, як можна зробити це непомітно. До того ж грошей на це в мене не було. Я не знала, скільки коштуватиме відіслати посилку на далекий острів — у мене ніколи не було грошей, за винятком тієї монети, яку я віддала Бартоломео. Я вирішила зберегти їх і віддати йому, коли він повернеться.

Місяць тягнувся дуже повільно. Я робила надрізи на дереві біля нашого таємного місця, щоб підраховувати дні. Я працювала на полі, допомагала матері, ткала й плела нам одяг на наступну зиму, ходила в церкву й прислухалася всюди до новин, сподіваючись почути про Бартоломео. Спочатку старі говорили про нього й хитали головами, не схвалюючи його цікавості до вампірів. «Це не доведе до добра», — казав один із них, а інші погоджувалися. Мені було радісно й боляче чути про це. Мені було приємно чути, що про нього хтось говорив, бо я не могла нікому сказати про це, але холола від думки, що він може привернути увагу приколичів.

Я постійно запитувала себе, що станеться, коли він повернеться. Чи підійде він до дверей батька, постукає в них і попросить у нього моєї руки й серця? Я уявляла, як здивується моя родина. Вони всі стоятимуть у дверях і дивитимуться на Бартоломео, поки той буде роздавати їм подарунки, а я — цілуватиму на прощання. Потім він поведе мене до візка, який чекатиме на нас, а може, навіть до автомобіля. Ми виїдемо із села в землі, які я не могла собі уявити, ми поїдемо за гори, далі від великого міста, у якому жила Єва. Я сподівалася, що ми зупинимося, аби побачитися з Євою, я завжди любила її більше за всіх. Бартоломео вона теж сподобається, тому що вона була сильна, смілива і мандрівниця, як і він.

Так минуло чотири тижні, наприкінці четвертого я стомилася так, що не могла ні їсти, ні спати. Коли я відзначила майже чотири тижні на своєму дереві, я почала чекати, виглядати, відшукуючи знаки його повернення. Коли візок приїжджав у село, від звуку його коліс моє серце підскакувало. Тричі на день я ходила по воду, визирала й прислухалася до новин. Я запевняла себе, що він може не приїхати точно після чотирьох тижнів і що я мушу почекати ще тиждень. Коли минув п’ятий тиждень, я занедужала і була впевнена, що князь «приколичів» убив його. Одного разу мені спало на думку, що мій коханий повернеться до мене вампіром. Серед дня я бігла в церкву й молилася перед іконою Діви Марії, щоб вона прогнала з моєї голови цю жахливу думку.

Після шести-семи тижнів я почала втрачати надію. На восьмому тижні за багатьма ознаками, про які чула від заміжніх жінок, зрозуміла, що в мене буде дитина. Ночами я тихо плакала в постелі своєї сестри і думала, що весь світ, Бог і Діва Марія забули про мене. Я не знала, що сталося з Россі, але була впевнена в тому, що якесь лихо, бо знала, як щиро він кохав мене. Таємно я збирала трави й корінці, які могли перешкодити появі дитини на світ, але це було марно. Усередині мене була дуже сильна дитина, сильніша за мене, і я почала любити її всупереч собі. Коли я крадькома прикладала руку до живота, я відчувала любов Бартоломео й вірила, що він не міг забути про мене.

Минуло три місяці після його від’їзду. Я знала, що мені треба йти із села, поки я не зганьбила свою родину й не накликала гніву батька. Зміркувала про те, щоб знайти бабусю, яка дала мені монетку. Можливо, вона погодиться взяти мене до себе, я буду поратися у хаті й куховарити для неї. Вона прийшла із села, яке знаходилося над Арджесом, біля замку приколичів, але я не знала, з якого саме села і чи жива вона взагалі. У горах були ведмеді й вовки, а також багато злих духів, тож я не насмілювалася сама йти через ліс.

Нарешті я вирішила написати своїй сестрі Єві — я вже робила так раз чи два раніше. Я взяла папір і конверт у будинку священика, де іноді працювала. У листі я пояснила їй свою ситуацію й благала приїхати по мене. Минуло ще п'ять тижнів, поки прийшла її відповідь. Слава Богові, селянин, що привіз листа разом з іншими товарами, віддав його мені, а не моєму батькові. Я таємно прочитала лист у лісі. Живіт у мене вже став круглим — я відчула це, коли сіла на пеньок, хоч поки ще могла приховувати його.

У листі були гроші — румунські гроші, більше, ніж я будь-коли бачила у своєму житті, записка Єви була короткою й діловою. Вона писала, що мені треба пішки дійти до сусіднього села приблизно п'ять кілометрів, а там сісти у візок або вантажівку й доїхати до Тирговісте. Відтіля я мала поїхати в Бухарест, а з Бухареста потягом — до угорського кордону. Її чоловік зустрічатиме мене на митниці в Т*** 20 вересня — я все ще пам’ятаю цю дату. Вона радила мені спланувати свій час так, щоб я дісталася туди точно в цей день. До листа додавалося запрошення від уряду Угорщини, що допоможе мені в’їхати в країну. Вона написала, що цілує мене, застерігала бути дуже обережною і бажала мені безпечної подорожі. Коли я дочитала до кінця, я поцілувала її підпис і благословила сестру від щирого серця.

Я зібрала свої речі в невелику сумку, взяла гарні туфлі, які вирішила надягти, коли буду їхати потягом, листи, які загубив Бартоломео, і срібний перстень. Одного ранку я пішла з нашого будинку, а перед цим обійняла й поцілувала матір, яка вже постаріла та дедалі частіше хворіла. Я хотіла дати їй знати, що прощаюся з нею. Вона здивувалася, але нічого не спитала. Замість того, щоб піти вранці на поле, я вирушила в бік лісу. Зупинилась, щоб попрощатися з нашим таємним місцем, де ми були з Бартоломео. Зарубки на дереві вже стиралися. На тому місці я наділа перстень на палець і пов’язала голову хусткою, як заміжня жінка. Вітер шумів у жовтому листі, повітря ставало холодним. Я постояла там кілька хвилин, а потім пішла стежкою у бік сусіднього села.

Я не пам’ятаю подробиць подорожі — тільки те, що дуже втомилася й хотіла їсти. Одного разу я переночувала в будинку бабусі, яка нагодувала мене супом і сказала, що мій чоловік не повинен був дозволяти мені подорожувати самій. Іншим разом я спала в сараї. Нарешті я змогла доїхати до Тирговісте, а звідти — до Бухареста. Іноді я купувала хліб, але не знала, скільки грошей мені знадобиться на потяг, тому була дуже ощадливою. Бухарест був дуже великий і гарний, але він лякав мене, бо там було так багато людей: усі в гарному одязі, а чоловіки розглядали мене на вулиці. Мені довелося спати на вокзалі. Потяг мене теж налякав — велике чорне чудовисько. Але, щойно присівши біля вікна, я відчула полегшення. Ми проїжджали повз чудові місця, гори, річки, відкриті поля — усе це так відрізнялося від лісів Трансільванії.

На кордоні мені сказали, що тільки дев’ятнадцяте вересня, тож я спала на лаві, поки один охоронець не запросив мене в будку й не напоїв гарячою кавою. Він запитав мене, де мій чоловік, а я сказала, що їду в Угорщину до нього. Наступного ранку по мене приїхав чоловік у чорному костюмі й чорному капелюсі. У нього було дуже добре обличчя, він поцілував мене в обидві щоки й назвав сестрою. З тієї миті я полюбила свого зятя, любила до самої його смерті й люблю зараз. Він подбав про все, купив мені у потязі гарячий обід, який ми їли за столом, застеленим скатертиною. Ми їли й дивилися на пейзаж за вікном.

На вокзалі в Будапешті нас зустрічала Єва в костюмі й гарному капелюшку — вона здавалася мені королевою. Вона обійняла й поцілувала мене кілька разів. Моя дитина народилася в найкращій лікарні Будапешта. Я хотіла назвати її Євою, але сестра сказала, що вона сама назве дитину, і дала дівчинці ім’я Олена. Це була чудова дитина, з великими темними очима, вона посміхалася, коли їй було тільки п'ять днів від народження. Люди казали, що ніколи не бачили раніше, щоб дитина посміхалася в такому ранньому віці. Я сподівалася, що в неї будуть блакитні очі, як у Бартоломео, але вона у всьому була схожа на мою родину.

Я чекала, поки народиться дитина, щоб написати Бартоломео про це, хотіла розповісти йому про справжню дитину, а не просто про вагітність. Коли Олені був місяць, я попросила зятя знайти адресу університету Россі в Оксфорді і сама написала це дивне слово на конверті. Мій зять написав листа німецькою, і я підписала його власноруч. У листі я пояснила, що чекала три місяці, а потім пішла із села, оскільки знала, що в мене буде дитина. Я розповіла йому про свою подорож, сестру в Будапешті, про нашу Олену, про те, яка вона мила й весела. Я запевняла, що кохаю його, боялася, що з ним сталося щось жахливе, тому він і не зміг повернутися. Я запитувала, коли зможу побачити його, чи зможе він приїхати в Будапешт, аби забрати мене й Олену. Я обіцяла йому, що б не сталося, любити його до кінця свого життя.

Потім я знову чекала, цього разу довго, дуже довго, а коли Олена стала робити перші кроки, прийшов лист від Бартоломео, відповідь надіслали з Америки, а не з Англії, і теж німецькою. Мій зять читав його мені м’яким голосом, але я розуміла, що він був занадто чесним, щоб змінити текст листа. Бартоломео повідомляв, що він одержав мій лист, який спочатку прийшов на його стару адресу, в Оксфорд. Він чемно говорив, що ніколи не чув про мене й ніколи не зустрічав мого імені раніше, до того ж він ніколи не був у Румунії, тому дитина, про яку я йому писала, не може бути його. Він писав, що співчуває мені, дізнавшись про мою сумну історію, і бажає мені щастя в житті. Це був короткий і дуже добрий лист, але в ньому не було жодного слова, з якого стало б зрозуміло, що він знав мене.

Я дуже довго плакала. Я була молодою і не розуміла, ще люди можуть змінюватися. Проживши в Угорщині кілька років, я зрозуміла, що вдома можна бути однією людиною, а в іншій країні — зовсім іншою. Мабуть, щось таке відбулося з Бартоломео. Зрештою моїм єдиним бажанням було те, щоб він не брехав, не стверджував, що не знає мене. Адже коли ми були вдвох, я відчувала, що він був чесною, щирою людиною, і не хотіла погано думати про нього.

Я виховала Олену за допомогою родичів, вона виросла гарною, розумною дівчинкою. Я певна, що це кров Бартоломео. Я розповіла їй про батька — і ніколи не брехала. Можливо, я не все розповіла, але вона була занадто молода, щоб зрозуміти, як кохання робить людей сліпими й дурними. Вона пішла в університет, і я дуже пишалася нею. Якось вона сказала мені, що її батько — великий американський учений. Я сподівалася, що вони коли-небудь зустрінуться.

Але я не знала, що ти поїхала в той університет, у якому він працював, — додала мати Хелен і з докором подивилася на свою дочку, таким чином закінчивши свою розповідь.

Хелен пробурмотіла щось, чи то вибачаючись, чи то виправдовуючись, і похитала головою. Було видно, що вона вражена так само, як і я. Під час розповіді вона сиділа дуже тихо, перекладала ледь чутним голосом, пробурмотівши щось тільки тоді, коли мати розповідала про дракона у себе на плечі. Хелен пізніше сказала мені, що її мати ніколи не роздягалася перед нею, ніколи не водила її в лазню — це робила Єва.

Спочатку ми всі троє сиділи мовчки за столом, але потім Хелен обернулася до мене й жестом показала на листи, які лежали перед нами на столі. Я зрозумів — я думав про те саме.

— Чому вона не відіслала кілька листів Россі, аби довести йому, що він був у Румунії?

Хелен подивилася на матір, в очах її був сумнів, а потім, мабуть, вона спитала про це матір. Вона відповіла, але коли Хелен переклала, моє серце підскочило до горла і наповнилося болем почасти за неї, а почасти за свого невірного викладача.

— Я думала зробити так, але з його листа я зрозуміла, що він усе вирішив остаточно. Тоді я подумала, що ці листи нічого не змінять, вони тільки завдадуть мені ще більшого болю, до того ж я втрачу дрібнички, які нагадували мені про нього, — вона простягнула руку, ніби хотіла доторкнутися до його руки, але потім забрала її. — Я тільки шкодувала про те, що не повернула його речі. Але, з іншого боку, у нього було так багато від мене, що нема нічого страшного і в тому, що я залишу листи собі.

Вона подивилась на мене, потім на Хелен, її очі були спокійними: в них не було виклику, а тільки глибока відданість. Я відвів погляд.

Але Хелен була налаштована зовсім інакше.

— То чому ж ти не віддала мені ці листи кілька років тому? — палко вигукнула вона.

Жінка похитала головою.

— Вона говорить, — заявила Хелен із твердим виразом обличчя, — що знала, як я ненавиділа свого батька, і чекала того, хто б любив його. «Як і вона любить дотепер», — міг додати я, тому що моє серце майже відчувало те кохання, яке поховали в цьому порожньому маленькому домі.

Я сумував не тільки за Россі. Сидячи за столом, я однією рукою взяв Хелен за руку, а другою — мозолисту руку її матері й міцно стис їх. Тієї миті світ, у якому я виріс, його спокій і тиша, мораль і манери — світ, у якому я вчився, сидів в архівах, кохав когось, здавався далеким, як Чумацький Шлях. Я не міг говорити, — клубок підступив до горла, — але якби зміг, то знайшов би спосіб сказати цим двом жінкам із несхожою, але однаково сильною любов’ю до Россі, що я відчуваю його присутність.

За секунду Хелен вивільнила свою руку, але її мати тримала мене, як і раніше, запитуючи щось своїм м’яким голосом.

— Вона хоче знати, як може допомогти тобі знайти Россі.

— Скажи їй, що вона й так уже мені допомогла і що я прочитаю ці листи, тільки-но ми підемо, і, може, вони допоможуть нам знайти Россі.

Після цих слів Хелен зніяковіло нахилила голову й підвелася, щоб подивитися на рагу в духовці. Звідти линули чудові запахи, навіть Хелен посміхнулась, ніби визнаючи, що є й свої плюси в тому, що вона повернулася в цей будинок. Спокій того моменту додав мені хоробрості:

— Запитай, будь ласка, свою матір, чи знає вона про вампірів таке, що могло б допомогти нам у наших пошуках.

Коли Хелен переклала, я побачив, що потривожив слабкий спокій. Її мати озирнулася й перехрестилась, але за мить вона, здавалося, змусила себе зібратися на силі й заговорила. Хелен уважно слухала й кивала.

— Вона говорить, що ти мусиш запам’ятати: вампір може змінюватися. Він може з’являтися перед тобою у різному вигляді.

Я хотів дізнатися докладніше, що це означає, але мати Хелен стала тремтячою рукою накладати нам їжу. Тепло печі, запах м’яса та хліба заполонили маленький будинок, і ми мовчки із задоволенням почали їсти. Мати Хелен раз у раз підкладала мені хліб, поплескувала мене по руці або підливала свіжий чай. Їжа була простою, але смачною й ситною, сонячне світло прикрашало скатертину золотим візерунком.

Коли ми закінчили, Хелен вийшла на вулицю покурити, а мати жестом покликала мене за собою. На задньому дворі був сарай, біля якого вовтузилося кілька курчат, а також маленька клітка з двома довговухими кроликами.

Мати Хелен витягла одного з них, ми стояли разом і гладили його ніжну голову, а він моргав і трохи пручався. Крізь вікна я почув, як Хелен почала мити посуд. Сонце своїм теплом зігрівало мене, а за будинком зелені поля гуділи й розтікалися у невичерпній радості життя.

Настав час іти, щоб не запізнитися на автобус, і я поклав листи Россі у портфель. Коли ми вийшли, мати Хелен зупинилася біля дверей. Здавалося, їй і на думку не спало проводити нас селом до автобуса. Вона взяла обидві мої руки у свої й ніжно стисла їх, зазираючи мені в очі.

— Вона говорить, що бажає тобі тільки щасливих подорожей, щоб ти знайшов те, що шукаєш, — пояснила Хелен.

Я подивився в глибину темних очей цієї жінки й щиро подякував їй. Вона обійняла Хелен, сумно подивилася на обличчя дочки, обхопивши його двома руками, а потім відпустила нас.

Трохи відійшовши, я обернувся, щоб іще раз подивитися на неї. Вона стояла, спершись на одвірок, наче наш візит виснажив її. Я поставив свій портфель просто на курну дорогу і пішов назад до неї так швидко, що на якусь мить мені здалося, що я не рухаюсь. Згадавши Россі, я обійняв і поцілував жінку в ніжну м’яку щоку. Мати пригорнулася — вона була набагато нижча від мене — і сховала обличчя в мене на грудях. Потім раптом вирвалася й зникла в будинку. Я подумав, що вона, сповнена емоціями, хотіла побути сама, тому теж хотів іти, але за мить вона повернулася і, на мій подив, схопила мене за руку й вклала в неї щось маленьке та тверде.

Розтиснувши пальці, я побачив срібний перстень із гербом. Я відразу зрозумів, що це був перстень Россі, який вона повертала йому через мене. Її обличчя сяяло, темні очі блищали. Я нахилився й знову поцілував її, але цього разу в губи. Вони були м’які й ніжні. Коли я відпустив її й повернувся до свого портфеля й Хелен, я побачив самотню блискучу сльозу на обличчі старої жінки. Десь я прочитав, що не буває самотньої сльози, що це застарілий поетичний штамп. Напевно, не буває, тому що інші котилися по моїх щоках.

Тільки-но ми сіли в автобус, я дістав листи Россі й обережно відкрив перший. Переписуючи їх тут, я з повагою поставлюся до бажання Россі захистити особисте життя друга й скористаюся псевдонімом (nom-de-querre, як сказав він). Було дуже дивно знову бачити почерк Россі — той самий молодий, майже учнівський — на пожовклих сторінках.

— Ти збираєшся читати їх тут? — здивувалася Хелен, зазираючи через моє плече.

— А ти хіба можеш чекати?

— Ні, — сказала вона.

Розділ 45

Розділ 46

Розділ 47

Розділ 48

Це був останній лист Россі, можливо, останній, котрий він писав своєму другові. Сидячи поруч із Хелен в автобусі по дорозі в Будапешт, я акуратно склав листи й обережно взяв Хелен за руку всього лише на секунду.

— Хелен, — сказав я, затинаючись, бо знав, що комусь із нас треба про це сказати. — Ти — нащадок Влада Дракули.

Вона поглянула на мене, а потім відвернулась до вікна, і я зрозумів, що вона й сама не збагне, що саме відчуває, але від цього кров у її жилах раптом застигла.

Коли ми з Хелен вийшли з автобуса в Будапешті, уже вечоріло, і мені не вірилося, що ми виїхали з цієї зупинки сьогодні вранці. У мене було таке враження, що відтоді я прожив два роки. Листи Россі лежали в мене в портфелі, їх зміст наповнював мою уяву болісними образами, і я бачив відбиття їх в очах Хелен. Вона тримала мене під руку, ніби одкровення того дня знищили її впевненість. Я хотів обійняти й поцілувати її просто на вулиці, сказати, що ніколи її не покину, і про те, що Россі аж ніяк не можна було кидати її матір. Але я задовольнився тим, що міцно пригорнув її руку до себе і дозволив їй обирати шлях до готелю.

Коли ми зайшли у вестибюль, знову виникло те відчуття, ніби минуло багато часу, — як дивно було те, що ці незнайомі місця почали здаватися рідними всього лише через кілька днів. Хелен очікувала записка від її тітки, і вона прочитала текст уголос.

— Я так і думала, вона пропонує повечеряти разом тут, у готелі. Гадаю, вона хоче попрощатися з нами.

— Ти розповіси їй?

— Про листи? Можливо. Я завжди розповідаю Єві все рано чи пізно.

Мені стало цікаво, чи розповіла вона їй про мене таке, чого я сам не знав, але стримав бажання запитати про це.

У нас залишалася година на те, аби помитися й перевдягтися перед вечерею; я надів чистішу сорочку із двох і поголився над раковиною. Я спустився вниз і побачив Єву, але Хелен ще не було. Тітка стояла біля вікна, повернувшись спиною до мене, й розглядала вулицю та густі сутінки. Дивлячись на неї зараз, я не бачив звичної твердості, не відчував упевненості: плечі під темно-зеленим жакетом здавалися розслабленими, навіть сутулими. Вона обернулася, позбавивши мене вагань — покликати її чи не варто, і я побачив на її обличчі занепокоєння до того, як чудова посмішка осяяла мене. Вона рушила назустріч і потисла мені руку, а я поцілував її. Ми не перекинулися жодним словом, але зустрілися, наче старі друзі, що не бачились кілька місяців або років.

За мить спустилася Хелен, і ми перейшли до ресторану, що аж блищав завдяки білим скатертинам і жахливій порцеляні. Тітка Єва зробила замовлення для всіх нас, як і раніше, я стомлено відхилився на стільці, поки вони розмовляли кілька хвилин. Спочатку, здавалося, вони обмінювалися жартами, але невдовзі обличчя Єви спохмурніло, я помітив, як вона підняла виделку й стала крутити її між пальцями. Потім вона щось прошепотіла Хелен, і в тієї брови теж насупились.

— Що сталося? — нетерпляче запитав я.

У мене таємниць та загадок і так уже було забагато.

— Моя тітка провела розслідування. — Хелен понизила голос, хоча навряд чи хтось навколо розумів англійську. — Це може виявитися дуже неприємним для нас.

— Що саме?

Єва заговорила дуже тихо, брови Хелен звелися ще більше.

— Чорт!.. — сказала вона пошепки. — Мою тітку запитували про тебе, про нас Вона каже, що сьогодні вдень до неї прийшов детектив із поліції, якого вона знала дуже давно. Він вибачився, зауваживши, що це тільки звична процедура, але все-таки розпитував її про твою присутність в Угорщині, про твої інтереси і наші… наші стосунки. Моя тітка добре розуміється в таких справах, тож коли вона ставила йому свої запитання, він обмовився й зізнався, що його проінформував (яку вас кажуть) Гежа Йожеф, — її голос перетворився на майже нерозрізнюване бурмотіння.

— Гежа! — я витріщив очі.

— Я говорила тобі, що він негідник. На конференції він теж намагався розпитувати мене, але я ігнорувала його питання. Мабуть, він озлився більше, ніж я припускала. — Вона замовкла. — Моя тітка говорить, що він працює в таємній поліції і може бути дуже небезпечним для нас. Їм не подобаються ліберальні реформи уряду, вони намагаються зберегти традиції старого режиму.

Щось у її тоні змусило мене запитати.

— Ти про це знала? Який у нього чин?

Хелен винувато кивнула.

— Я розповім тобі про це пізніше.

Я не був упевнений, чи мені дуже хотілося це знати, але огидною здавалася сама думка про те, що мене переслідуватиме цей красень.

— Чого він хоче?

— Мабуть, він відчуває, що тебе цікавить не лише історія. Він запідозрив, що ти приїхав з іншою метою.

— Він має рацію, — погодився я, понизивши голос.

— І він вирішив хоч би що довідатися про це. Я впевнена, він знає, куди ми їздили сьогодні — сподіваюся, що він не допитуватиме мою матір. Моя тітка постаралася відвести детектива зі сліду наскільки могла, але зараз вона теж турбується.

— Твоя тітка знає, що… кого я шукаю?

Хелен замовкла, а коли підвела очі, у них було щось схоже на прохання:

— Так, я думала, вона зможе якось допомогти нам.

— Може, вона щось порадить?

— Вона говорить: добре, що ми їдемо з Угорщини завтра. Вона попереджає, щоб ми не розмовляли ні з якими незнайомцями.

— Ще б пак! — невдоволено буркнув я. — Може, Йожеф хоче в аеропорту вивчити наші документи про Дракулу?

— Будь ласка, — сказала вона пошепки. — Не жартуй про це, Поле. Це може бути дуже серйозно. Якщо я коли-небудь захочу повернутися сюди…

Присоромлений, я замовк. Я й не думав жартувати, просто в такий спосіб показував своє роздратування. Офіціант приніс десерт: тістечка й каву; тітка Єва підсунула її нам із материнською турботою, ніби, нагодувавши нас, вона могла хоч трохи захистити нас від світового зла. Поки ми їли, Хелен розповіла тітці про листи Россі. Єва повільно кивнула, але нічого не сказала. Коли наші чашки спорожніли, вона обернулася до мене, і Хелен, опустивши очі, почала перекладати.

— Милий юначе, — сказала Єва, стискаючи мою руку так само, як це робила її сестра вдень. — Я не знаю, чи побачимося ми колись знову (сподіваюся, що так). А поки подбайте про мою улюблену племінницю або, принаймні, дозвольте їй подбати про вас.

Вона з посмішкою подивилася на Хелен, а та вдала, що нічого не помітила.

— І простежте за тим, щоб ви обоє благополучно повернулися до навчання. Хелен розповіла мені про вашу справу — вона дуже важлива, але якщо вам не пощастить невдовзі виконати її, повертайтесь додому і будьте певні, що зробили все, що могли. Врешті-решт ви повинні подбати про своє життя, друже мій. Ви ще молодий, і у вас усе попереду.

Вона витерла губи серветкою й підвелася. Біля дверей готелю вона мовчки обійняла Хелен, потім підійшла й поцілувала мене в щоки. Вона була серйозною, жодної сльози не блищало в очах, але обличчя відбивало глибокий сум. Гарна машина очікувала її. Востаннє я бачив її крізь вікно, коли вона махнула нам рукою.

Хелен, здавалося, не могла вимовити ані слова. Вона обернулася до мене, а потім відвернулась. Нарешті спромоглася поглянути на мене.

— Ходімо, Поле. Це наша остання година волі в Будапешті. Завтра нам треба буде поспішати в аеропорт. Я хочу прогулятись.

— Прогулятися? — запитав я. — А як же таємна поліція, яка мною цікавиться?

— Вони хочуть знати, що тобі відомо, а не напасти на тебе в темній алеї. Не будь зарозумілим, вони цікавляться як тобою, так і мною. Ми ходитимемо добре освітленими місцями, головними вулицями, я хочу, щоб ти ще раз побачив місто.

Я з радістю погодився, знаючи, що це міг бути мій останній візит, і ми вийшли на вулицю в духмяну ніч. Як і обіцяла Хелен, тримаючись освітлених місць, ми гуляли понад річкою. Біля великого мосту ми зупинились, а потім вона зійшла на нього, задумливо проводячи рукою по поручнях. Ми зупинилися посередині мосту, над водою, щоб роздивитися обидві частини Будапешта, і я знову відчув велич міста і сліди війни, що практично зруйнувала його. Усюди горіли вогні, відбиваючись у темній річковій воді. Хелен постояла біля поручня, потім повільно, ніби неохоче, повернулася й пішла у бік Пешта. Вона зняла жакет, і я помітив щось темне на її спині. Нахилившись ближче, я побачив, що це величезний павук плете павутину на її спині, — я добре бачив блискучі нитки. Тоді я згадав, що бачив павутиння на поручнях мосту, де вона проводила рукою.

— Хелен, — обережно вимовив я. — Не лякайся, щось сидить у тебе на спині.

— Що? — вона завмерла.

— Я зараз струшу, — сказав я, — це всього лише павук.

Тремтіння пройшло по її тілу, але вона слухняно стояла й не рухалася, поки я прибрав цю істоту з її спини. Зізнаюся, я теж здригнувся, тому що такого великого павука я ще ніколи не бачив: він був майже з мою долоню. Він упав на найближчі до нас поручні з добре чутним стукотом, і Хелен скрикнула. Раніше я ніколи не чув, щоб вона виявляла страх, і від цього тихого крику мені схотілося схопити й струснути її, навіть ударити.

— Усе гаразд, — швидко промовив я, беручи її за руку й намагаючись залишатися спокійним.

На мій подив, вона схлипнула раз чи двічі, перш ніж заспокоїлася. Мене вразило те, що жінка, яка стріляла у вампіра, злякалася павука. Щоправда, в нас був важкий, дуже напружений день. Вона знову здивувала мене, коли, подивившись на річку, сказала стиха:

— Я обіцяла розповісти тобі про Гежу.

— Ти не зобов’язана нічого розповідати, — я сподівався, що мій голос лунав не надто роздратовано.

— Я не хочу брехати, уникаючи цієї теми.

Вона пройшла кілька метрів уперед, начебто для того, щоб залишити павука подалі, хоча він уже зник, можливо, навіть у воді Дунаю.

— Студенткою я була закохана в нього (чи думала, що закохана), а він натомість допоміг моїй тітці «вибити» для мене стипендію, паспорт та дозвіл на виїзд з Угорщини.

Це викликало в мене відразу, і я подивився на неї.

— О, не так грубо, — пояснила вона. — Він не казав: переспиш зі мною — і я зможу відправити тебе в Англію. Він був дуже хитрим. Він і не одержав від мене все, чого бажав, а коли я вже розчарувалась, паспорт був у мене в руках. От як усе сталося, і коли в мене вже був квиток на волю, на Захід, я не збиралася відмовлятися від цього. Я подумала, що це коштувало того, аби знайти свого батька. Тому я продовжувала гру з Гежею доти, доки не втекла в Лондон, написавши йому листа про розірвання наших стосунків. Я хотіла нарешті бути чесною з ним. Можливо, він дуже розгнівався, але так і не написав мені.

— Звідки ти дізналася, що він пов’язаний із таємною поліцією?

Вона розсміялася.

— Він був занадто пихатий, щоб зберігати це в таємниці. Він сподівався ошелешити мене. Я не хотіла говорити йому, що скоріше перелякана, ніж вражена. Він розповідав мені про людей, яких відправив у в’язницю або на катування, натякаючи, що бувало й гірше. Я почала відчувати ненависть до нього.

— Я не дуже радію з його цікавості до наших персон, — сказав я, — але радий, що знаю твою думку про нього.

— А що ти подумав? — обурилася вона. — Я намагалась триматися від нього якомога далі з першої хвилини, як тільки ми ввійшли туди.

— Але я ще на конференції помітив якісь складні почуття між вами, — зізнався я. — Я не міг нічого вдіяти, тож вирішив, що ти була закохана в нього і, може, дотепер кохаєш його.

— Ні, — вона похитала головою й подивилася вниз на темну воду. — Я б не змогла кохати шпигуна, ката або навіть убивцю. Якби я не відмовила йому тоді, в минулому, або зараз, я б знайшла для цього інші причини.

Вона трохи повернулася в мій бік, але не зустрілася зі мною очима.

— Є ще дрібниці, але дуже важливі. Він не добрий. Він не знає, коли треба сказати щось втішне, а коли змовчати. Його зовсім не цікавить історія. У нього немає ніжних очей і густих брів, він не закочує рукава до ліктів.

Я вп’явся очима в неї, а вона дивилася мені просто в очі, її погляд був добрим, рішучим і сміливим.

— Коротше кажучи, найбільша його вада полягає в тому, що він — не ти.

З її погляду не можна було нічого зрозуміти, але раптом вона посміхнулася, ніби всупереч собі, ніби борючись із собою — це була чудова посмішка жінок її родини. Я дивився на неї, усе ще не вірячи в те, що відбувається, а потім обійняв її й жагуче поцілував.

— Про що ти подумав? — прошепотіла вона, коли я відпустив її на мить. — Про що ти подумав?

Ми стояли там кілька довгих хвилин, можливо, навіть цілу годину, але потім вона відхилилася зі стогоном і схопилася рукою за шию.

— Що таке? — злякався я.

Вона відповіла не відразу.

— Моя рана, — повільно сказала вона. — Вона загоїлася, але іноді болить. І от зараз я подумала: чи можна мені торкатися тебе?

Ми дивились одне на одного.

— Дай мені глянути, Хелен, — попросив я, — дозволь мені подивитися.

Вона мовчки розв’язала шарф і підвела підборіддя до світла вуличного ліхтаря. На шкірі її сильної шиї я побачив дві червоні цятки, які майже загоїлися. Мої страхи розсіялися: на неї не нападали після першої атаки. Я нахилився й доторкнувся губами до рани.

— Ні, Поле, не треба! — скрикнула вона, відступаючи назад.

— Мені все одно, — запевнив я. — Я сам тебе вилікую. — Я уважно подивився на неї. — Чи тобі боляче?

— Ні, це приємно, — зізналася вона, але приклала руку до горла, ніби захищаючись, а потім знову зав'язала шарф.

Я знав, що хоч яке невелике в неї зараження, мені треба оберігати її як ніколи. Я опустив руку в кишеню.

— Нам треба було зробити це давно. Я хочу, щоб ти носила це.

Я дістав один із маленьких хрестиків, куплених удома в церкві святої Марії, надів його їй на шию, щоб він висів просто над шарфом. Вона, здавалося, полегшено зітхнула й доторкнулася до нього.

— Я не віруюча, ти ж знаєш, я вважала себе вченим і…

— Я знаю. Але тоді що відбулося в церкві Святої Марії?

— Церква Святої Марії? — Хелен насупилася.

— Удома, біля університету. Коли ти прийшла, щоб прочитати листи Россі, ти намочила своє чоло святою водою.

Вона ніби пригадувала щось.

— Так, так і було. Але це була не віра. Я просто скучила за батьківщиною.

Ми пішли назад по мосту, а потім темними вулицями, не торкаючись одне одного. Але я все ще відчував на собі обійми її рук.

— Дозволь мені піти з тобою у твою кімнату, — прошепотів я, коли ми вийшли до готелю.

— Не тут, — мені здалося, що її губи тремтять, — за нами спостерігають.

Я не повторив свого питання і навіть зрадів, коли у вестибюлі готелю інше привернуло мою увагу. Коли я попросив ключ, клерк передав його зі шматочком паперу, на якому було щось написано німецькою: телефонував Тургут і просив мене передзвонити. Хелен чекала на мене, поки я проходив ритуал: випрошував телефон, давав клеркові презент, щоб він допоміг мені, — за останні дні мені довелося багато разів принижуватися. Потім я якийсь час безнадійно набирав номер, поки вдалечині не почулися гудки. Тургут відповів щось нерозбірливе, а потім швидко перейшов на англійську.

— Поле, любий! Слава Богові, ви зателефонували. У мене є для вас новини, дуже важливі новини!

Серце підскочило до горла.

— Ви знайшли… карту? Могилу? Россі?

— Ні, друже мій, ніяких таких див. Але ми переклали листа, який знайшов Селім, це неймовірний документ! Його написав православний чернець у Стамбулі 1477 року. Ви чуєте мене?

— Так, так! — прокричав я так, що клерк докірливо зиркнув на мене, а Хелен захвилювалася. — Продовжуйте.

— 1477 року він дав притулок кільком ченцям із Карпат, які привезли із собою тіло вбивці турків, дворянина. Тут ще багато важливого для вас. Ви самі подивитесь на лист. Я покажу його вам, коли ви повернетеся завтра. Так?

— Так! — крикнув я. — Вони поховали його в Стамбулі? — Хелен похитала головою, і я прочитав її думки: лінію можуть прослуховувати.

— Я не можу зрозуміти з листа, — гримів Тургут. — Я все ще не знаю, де він був похований, але не схоже, що могила тут. Я думаю, вам слід приготуватися до нової подорожі. Можливо, знову знадобиться підтримка доброї тітоньки. — Незважаючи на перешкоди, я чув у його голосі похмурі нотки.

— Нова подорож? Але куди?

— У Болгарію! — прокричав Тургут удалечині.

Я подивився на Хелен, слухавка сповзала в мене по руці.

— Болгарія?