Історик

Розділ 1

1972 року мені було шістнадцять років — я була замала, як казав батько, для того, щоб супроводжувати його в дипломатичних поїздках. Йому приємніше було знати, що я регулярно відвідую заняття в міжнародній школі в Амстердамі: тими днями там знаходилась його організація, це місто було моєю домівкою так довго, що я майже забула наше колишнє життя в Сполучених Штатах. Зараз мені дивно, що була такою слухняною в підлітковому віці, у той час, коли молодь усього світу експериментувала з наркотиками й протестувала проти імперіалістичної війни у В’єтнамі, але тоді мене дуже опікували. У мене було настільки безтурботне життя, що подальше буття кабінетного вченого здавалося мені сповненим пригод. Почнемо з того, що в мене не було матері, тому батьківська турбота ґрунтувалася на подвійному почутті відповідальності, за інших обставин він оберігав би мене менше. Моя мати померла, коли я була ще маленькою, до того, як батько організував Центр миру й демократії. Батько ніколи не говорив про неї і завжди відвертався, коли я щось запитувала. Ще в дитинстві я зрозуміла, що ця тема була для нього надто болючою. Але він самовіддано дбав про мене, виховував сам й оточував різними гувернантками та економками. Коли йшлося про моє виховання, гроші нічого не важили для нього, хоча загалом жили ми просто.

Останньою з таких економок була місіс Клей, яка доглядала наш будинок, споруджений у сімнадцятому сторіччі: він стояв на Раамграхті — каналі в самому серці міста. Місіс Клей щодня зустрічала мене після школи, а коли батька не було вдома, що траплялося нерідко, майже замінювала мені матір. Місіс Клей була англійкою, набагато старшою за мою матір. Як економка вона чудово поралася з мітелкою для витирання пилу, але не вміла поводитися з підлітками. Інколи, дивлячись за обіднім столом на її жалісливе обличчя й великі зуби, я уявляла, як вона, можливо, думає про мою матір, — і ненавиділа її за це. Коли батько виїжджав, по будинку гуляла порожнеча. Ніхто не міг допомогти мені з алгеброю, ніхто не хвалив моє нове пальто, не кликав до себе й не обіймав, ніхто не дивувався щодо того, як я виросла. Коли мій батько повертався додому з якогось місця, позначеного на карті Європи, що висіла на стіні в їдальні, від нього віяло іншим часом і місцевістю, це був запах цікавості і втоми. На канікулах ми відпочивали в Парижі, у Римі, батько охоче показував мені ті визначні пам’ятки й місця, які, на його думку, мені треба побачити, але я завжди мріяла побувати там, де був він, у тих загадкових країнах, де я ще не була.

Коли його не було вдома, я тільки те й робила, що ходила до школи, а повертаючись звідти, з гуркотом кидала свої книжки на полірований столик у холі. Ні місіс Клей, ні батько нікуди не відпускали мене ввечері, за винятком тих випадків, коли я ходила на фільм, котрий вони схвалювали, разом із друзями, які їм подобалися. І тепер, озираючись назад, дивуюся, чому я не протестувала проти цих правил. У будь-якому разі мені більше подобалася самітність, можливо, завдяки обстановці, у якій мене виховували, де я плавно пересувалася й пливла за течією. Я мала успіхи в навчанні, але не в суспільному житті. Дівчата мого віку лякали мене, особливо досвідчені курящі брутальні дівиці з родин знайомих дипломатів, у їхній компанії завжди відчувала, що моя сукня задовга чи надто коротка або що мені взагалі треба вдягатися інакше. Хлопчики були для мене загадкою, хоча я мало цікавилася чоловіками. До речі, найщасливішою я почувалася в бібліотеці мого батька, у гарній великій кімнаті на першому поверсі нашого будинку.

Колись ця бібліотека, напевно, була вітальнею, але зараз батько там тільки читав, він завжди казав, що велика бібліотека набагато важливіша від великої вітальні. Батько давно вже познайомив мене зі своєю колекцією книг. За його відсутності я годинами сиділа в бібліотеці, робила уроки за червоним письмовим столом або вивчала книги, які стояли на полицях уздовж стін. Пізніше я зрозуміла, що мій батько або забув про те, що лежало на верхніх полицях, або, імовірніше, вирішив, що я ніколи не дістануся туди. Але настав день, коли я знайшла не тільки переклад «Камасутри», але й старий томик та конверт із пожовтілими паперами.

Навіть зараз я не можу сказати, що змусило мене взяти їх. Проте картинка всередині книги, запах часу, що линув від цих речей, і те відкриття, що папери є особистими листами, — усе це захопило мене. Я знала, що не можна читати особисті папери батька або чужі листи, до того ж боялася, що місіс Клей прийде витирати стіл, на якому немає пилу, — напевно, саме це змушувало мене обертатися через плече й час від часу дивитися на двері. Я не втрималася й прочитала перший абзац листа, який кілька хвилин тримала в руках, стоячи біля полиць.

На цьому місці почуття провини чи щось інше змусило мене покласти листа назад у конверт, але я думала про нього цілі два дні. Коли мій батько повернувся з останньої подорожі, я шукала нагоди розпитати його про листи й дивну книгу. Я чекала, поки він звільниться, щоб ми могли залишитися наодинці, але тими днями він був дуже зайнятий і до того ж щось у моїй знахідці заважало мені наблизитися до нього. Нарешті я попросила його взяти мене у наступну подорож. Тоді в мене вперше з’явилася таємниця від нього і я вперше наполягала на чомусь.

Батько неохоче погодився взяти мене. Він поговорив з учителями й з місіс Клей і нагадав мені, що там у мене буде досить часу для навчання, поки він перебуватиме на зборах. Мене це не здивувало, адже дитині дипломата завжди доводиться чекати. Я зібрала валізу, взявши свої підручники й багато пар чистих довгих шкарпеток.

Уранці, замість того щоб іти до школи, я, сповнена щастя, мовчки йшла поруч із батьком до станції. Потяг віз нас у Відень. Батько ненавидів літаки: він говорив, що через них подорож втрачає свою привабливість. Одну ніч ми провели в готелі. Потім пересіли на інший потяг, що повіз нас через Альпи, через усі ці біло-блакитні плями на карті, що висіла в нашому будинку. Залишивши жовті стіни брудної станції, ми пересіли в найняту машину. Коли батько завів мотор, я затамувала подих і не могла заспокоїтись, поки ми не під’їхали до брами міста, про яке він так багато розповідав, що я вже чітко малювала його у своїй уяві.

До підніжжя Словенських Альп осінь приходить рано. Не встигає ще й вересень початися, як після збирання багатого врожаю раптово починається злива, що не вщухає цілими днями й зриває листя з дерев біля сільських доріг. Зараз, у свої п’ятдесят, озираючись назад, я бачу, що через кожні кілька років, коли поверталася в це місце, то згадувала той перший раз, коли побачила сільську місцевість Словенії. Це давня країна. Щоосені вона стає ніжніша, «in aerturnum», її початок завжди однаковий і має ті самі три кольори: зелений пейзаж, два або три жовті листочки, що опадають на тлі сірого неба. Напевно, римляни, які залишили тут стіни фортець і гігантські арени на заході, теж відчували таку осінь. Коли наша машина проїжджала крізь ворота давніх юліанських міст, я аж притиснула руки до грудей. Уперше я була вражена тим збудженням, що охоплює мандрівника, коли він дивиться в таємниче обличчя історії.

З цього міста починається моя історія, і я назву його Емона, це римська назва, я роблю це, щоб захистити його від туристів, які подорожують навмання, керуючись інформацією у книзі. Місто Емона збудовано у період бронзового віку. Це видно з того, що будинки безладно нависають один над одним уздовж річки, але зараз тут з’явилося багато архітектурних споруд у стилі модерн. Наступний день чи два ми гуляли, розглядаючи особняк мера, міські будинки сімнадцятого століття з вигравіруваними на фасадах геральдичними лілеями, проходили повз золотаво-чорну споруду ринку, сходи якого від старих замкнених дверей вели до самої води. Кілька століть поспіль через ці двері річкові торговці возили товар, постачаючи все місто. Понад берегами, де колись тулилися прості хатини, росли європейські платани, вони розрослися над стінами уздовж річки й скидали закручені локонами уламки своєї кори у воду.

Поруч із ринком на тлі похмурого неба розташовувалася головна площа міста. В Емони, як і у її сестер на півдні, було розмаїте минуле. Вони були немов хамелеони: віденська архітектура, величні церкви з червоної цегли, побудовані в епоху Відродження, похилені коричневі середньовічні каплиці були побудовані в дусі Британських островів. (Святий Патрик посилав у цей регіон місіонерів, які розповідали про нову віру, починаючи з її середземноморського походження, і тому вважається, що це місто має одну з найперших християнських історій у Європі.) Подекуди у дверних отворах або загострених шибках пізнавалися турецькі мотиви. Поруч із ринком маленька австрійська церква скликала дзвоном на вечірню месу. Чоловіки й жінки в чорному робочому одязі поверталися додому наприкінці соціалістичного робочого дня, несучи в руках парасольки й пакети. Ми з батьком в’їхали в саме серце Емони, переїхали через річку по гарному стародавньому мосту із зеленими, бронзовими драконами з обох боків.

— Дивись, отам замок, — сказав батько, сповільнюючи хід наприкінці площі й показуючи кудись крізь завісу дощу. — Я знаю, тобі цікаво побачити його.

Мені цього й справді хотілося. Я пильно почала вдивлятися в імлу, поки не побачила обриси замку крізь мокрі гілки дерев: у центрі старого міста, на крутому пагорбі здіймалися вкриті мохами вежі.

— Чотирнадцяте сторіччя, — задумливо промовив батько. — Чи тринадцяте? Я не дуже добре знаюся на таких середньовічних руїнах, особливо щодо точного сторіччя. Треба буде подивитися в путівнику.

— Нам можна піднятися туди й розглянути все?

— Дізнаємося про це завтра, після моїх зустрічей. У цих веж такий вигляд, ніби вони й птаха не витримають.

Він зупинив машину на паркуванні біля ратуші й допоміг мені вийти. Це було дуже галантно, коли він подав свою трохи кістляву руку у шкіряній рукавичці.

— Ще зарано для реєстрації в готелі Хочеш гарячого чаю? Або ж ми можемо перекусити в їдальні. Дощ посилюється, — додав він, із сумнівом поглядаючи на мій вовняний жакеті спідницю.

Я швидко дістала непромокальний плащ, який батько привіз мені торік з Англії. Потягом із Відня ми їхали майже цілий день, я знов зголодніла, незважаючи на те що дорогою ми зупинялися на ленч.

Проте їдальня не привабила нас своїми червоно-синіми вогнями, що світили крізь закопчені шибки, та офіціантками в темно-синіх сандаліях на платформі й похмурим портретом товариша Тіто. Батько прискорив ходу.

— Сюди!

Я побігла за батьком, каптур падав мені на очі, і я майже нічого не бачила. Він побачив вхід у чайну в стилі модерн: велике ажурне вікно, із зображенням лелек, бронзові двері були схожі на переплетені стеблини латаття. Двері за нами грюкнули, і дощ перетворився на туман, на пару на вікнах, так що здавалося, ніби срібні птахи ходять по сірій воді.

— Дивовижно, як усе це живе в останні тридцять років, — сказав мій батько, знімаючи свій лондонський плащ. — Соціалізм далеко не завжди прихильний до таких скарбів.

Ми сіли за столик біля вікна. Пили чай з лимоном, обпікаючись через товсті стінки чашок, їли сардини, покладені на білий хліб з маслом, подужали навіть кілька шматочків торта.

— Гадаю, на цьому ми зупинимось, — сказав батько.

Останнім часом мене дратувала його звичка дмухати на чай, щоб остудити його, і я стала боятися тієї неминучої миті, коли він припинить їсти або робити щось приємне, залишаючи місце для вечері. Дивлячись на батька, на його піджак із твіду й светр із високим коміром, я подумала про те, що він позбавляв себе пригод у житті, за винятком дипломатії, яка цілком поглинула його. На мою думку, він був би набагато щасливіший, якби радів життю і не був таким серйозним.

Але я промовчала, бо знала, як він не любить мою критику, до того ж мені треба було дещо запитати. Спочатку слід було почекати, поки він доп’є чай, тому я відкинулася на стільці так, аби батькові не довелося говорити мені, щоб я не сутулилась. Крізь срібну поволоку на шибці я дивилась на мокре, похмуре у сутінках місто: під зливою пробігали люди. Чайна була порожня, хоча в ній мало бути багато жінок у довгих прямих сукнях з тонкої тканини кольору слонової кістки або джентльменів з гострими борідками над широкими оксамитовими комірами.

— Я й не помітив, як мене стомила наша поїздка на машині. — Батько поставив чашку й показав у бік замку, який було важко розгледіти крізь дощ. — Ми приїхали відтіля, з-за того пагорба. З його вершини ми можемо побачити Альпи.

Я згадала білі гори, мені зараз здавалося, що вони дихають на це місто. Зараз ми були далеко від них, але верхівки гір ще було видно. Я не наважувалася почати й глибоко зітхнула.

— Розповіси мені щось цікаве?

Батько завжди бавив історіями свою напівосиротілу дитину, деякі розповіді він черпав зі свого дитинства в Бостоні, деякі — зі своїх екзотичних подорожей. Якісь перекази він вигадував мимохідь, але такі вже набридли, вони більше не здавалися мені такими захопливими, як колись.

— Про Альпи?

— Ні. — Я раптом відчула страх, який було важко пояснити. — Я знайшла дещо і хочу тебе розпитати про це.

Він обернувся й ніжно поглянув на мене, підвівши сивуваті брови над сірими очима.

— Я знайшла це у твоїй бібліотеці, — сказала я. — Вибач, я розглядала книги й знайшла якісь документи й одну книгу… Я не читала документи, я подумала…

— Книгу? — батько все ще ніжно дивився на мене, зазирнув у чашку, ніби відшукуючи останню краплину чаю, і здавалося, ніби він не слухав.

— Усе було таким… книга дуже стара, усередині там зображення дракона.

Батько випростався, якусь мить сидів нерухомо, а потім помітно затремтів. Це стривожило мене. Якщо почнеться розповідь, то вона буде не схожа на жодну з тих, які він уже переказував. Він поглянув на мене спідлоба — мене вразив його нещасний і сумний вигляд.

— Ти гніваєшся на мене? — тепер я дивилась у свою чашку.

— Ні, люба, — батько глибоко зітхнув, у його голосі почулися нотки горя. Білява, невисока на зріст офіціантка налила ще чаю й залишила нас наодинці, але батькові все одно було важко розпочати.

Розділ 2

— Як ти вже знаєш, — сказав батько, — перед тим як ти народилась, я працював професором в одному американському університеті. Щоб стати професором, я багато років учився. Спочатку я хотів вивчати літературу. Але згодом зрозумів, що правдиві історії подобаються мені значно більше, ніж вигадані. Усі літературні оповідання, які я читав, спонукали мене досліджувати історію. Зрештою я покинув літературну справу. І дуже радий, що тебе теж більше цікавить історія.

Одного весняного вечора, ще аспірантом, я працював у своїй кімнаті в університетській бібліотеці, сидів сам серед безлічі книг. Підвівши голову від роботи, я помітив, що хтось забув книгу, обкладинки якої я ніколи не бачив серед своїх підручників на полиці над моїм столом. На корінці цієї нової книги був зображений красивий маленький дракон, що здавався зеленим на побляклій шкіряній палітурці.

Я не пригадував, щоб бачив цю книгу тут чи ще десь, тому взяв її й став розглядати, ні про що не думаючи. М’яка палітурка, поблякла шкіра, сторінки усередині були досить старі. Книга сама розкрилася посередині. На розвороті я побачив малюнок дракона з розгорнутими крилами й довгим закрученим хвостом; чудовисько було розлютоване, кігті стирчали. У пазуристих лапах дракона був прапор із написаним на ньому готичними літерами одним словом: «DRAKULYA».

Я відразу впізнав це слово й подумав про роман Брема Стокера, якого тоді ще не читав, згадав походи в кіно в дитинстві, де Бел Лугоші нависав над білою шиєю якоїсь акторки. Але слово було написано по-стародавньому, та й книга була дуже давньою. До того ж я був студентом, якого надзвичайно цікавила історія Європи. Подивившись ще кілька хвилин на книгу, я згадав дещо. Слово походило з латинського «dragon», або «devil», — це було почесне звання Влада Тепеса («Проколюючого»), правителя князівства Валахія в Карпатах, який з неймовірною жорстокістю катував своїх підлеглих і військовополонених. Тоді я вивчав Амстердам, торгівлю сімнадцятого сторіччя, і не розумів, яким чином ця книга могла опинитися серед моїх підручників. Мабуть, вирішив я, хтось випадково залишив її там: наприклад, той, хто вивчав історію Центральної Європи або феодальну символіку.

Я перегорнув останні сторінки: коли цілий день сидиш за книгами, то кожна нова здається тобі другом і спокусою. На мій превеликий подив, усі ці старовинні, гарні аркуші кольору слонової кістки були зовсім чисті Не було навіть сторінки з назвою, і, звичайно ж, не подавалося жодної інформації про те, де й коли було надруковано книгу, жодних карт, форзаців або ілюстрацій. Не було там ані печатки університетської бібліотеки, ні картки, ні ярлика.

Я розглядав книгу ще кілька хвилин, потім поклав її на свій стіл і зійшов на перший поверх до каталогу. Я справді знайшов тематичну карту «Влад III (Тепес), Валахія, 1431–1476, див. Валахія, Трансільванія, Дракула». Я вирішив спочатку перевірити карту: виявилося, що Валахія й Трансільванія — це два давніх регіони сучасної Румунії. Трансільванія була схожа на більш гірський район, на південному заході вона межувала з Валахією. У книгосховищі я знайшов єдине у бібліотеці першоджерело на цю тему, невеликий дивний переклад англійською мовою якихось памфлетів про «Дракулу», датований 1890 роком. Оригінал памфлетів був надрукований у Нюрнберзі в 1470 й 1480 роках. Згадавши про Нюрнберг, я аж похолов: лише кілька років тому я ретельно вивчав суд над нацистськими лідерами. Я був занадто молодий, мені не вистачило одного року до призовного віку, щоб потрапити на війну, як вона закінчилася, і я стежив за наслідками з усією люттю людини, що запізнилась. На томику з памфлетами був фронтиспіс, грубе зображення людської голови й плечей, це був чоловік з товстою шиєю, напівзаплющеними темними очима, довгими вусами, на голові в нього був капелюх із пером. Зображення здавалось напрочуд живим, незважаючи на примітивну техніку виконання.

Я знав, що мені треба продовжувати працювати, але не зміг втриматися й прочитав початок одного з памфлетів. Це був список деяких жорстоких злочинів Дракули проти власного народу й також проти інших груп. Я можу переказати з пам’яті, про що там ішлося, але, напевно, не буду — занадто вже це жахливо. Я закрив маленький томик і повернувся до свого столика. Сімнадцяте сторіччя цілком поглинуло мою увагу майже до півночі. Дивну книгу я закрив і залишив на своєму столі, сподіваючись, що господар знайде її наступного дня, після чого пішов додому спати.

Уранці мені треба було йти на лекцію. Я був утомлений після недоспаної ночі, але коли закінчилися заняття, випив дві чашки кави й повернувся до дослідження. Старовинна книга все ще лежала на моєму столі, розкрита на тій сторінці, де був зображений цей великий страшний дракон. Після безсонної ночі й міцної кави я інакше подивився на цю справу. Як писали в старих романах, у мені щось здригнулось. Я знову поглянув на книгу, цього разу уважніше. Малюнок у центрі явно був гравюрою, можливо, середньовічний дизайн — чудовий зразок виробництва книг. Я подумав про те, що книга може бути коштовною в грошовому еквіваленті і, можливо, дорогою для якогось студента, бо стало очевидно, що книга не є власністю бібліотеки.

У тому настрої, у якому я перебував, мені не сподобалася ця книга. Я нетерпляче закрив її, беручись до роботи, і до пізнього вечора я писав про купецькі гільдії. Виходячи з бібліотеки, я зупинився біля приймального стола й передав книгу одному з бібліотекарів, який пообіцяв, що покладе її у відділ знахідок.

Наступного ранку о восьмій, коли я підійшов до свого місця, щоб ще попрацювати над розділом, на моєму столі знов лежала та сама книга, відкрита на тій самій єдиній і моторошній ілюстрації. Я був роздратований: можливо, бібліотекар не зрозумів мене. Я швидко поставив книгу на свою полицю, цілий день працював, не дозволяючи собі навіть подивитися на цю книгу. Пізно ввечері я мав зустрітися зі своїм науковим керівником. Збираючи свої записи, я забрав і цю дивну книгу. Це було більше схоже на імпульс, адже я не збирався брати її, але професорові Россі дуже подобалися історичні таємниці, і я подумав, що ця книга потішить його. Можливо, зі своїми широкими знаннями історії Європи він зможе визначити, звідки вона.

Зазвичай ми з Россі зустрічалися після його вечірніх лекцій, але я полюбляв заходити в аудиторію до закінчення лекції, щоб подивитися на нього в дії. У цьому семестрі він читав курс з історії Стародавнього Середземномор’я. Я потрапив на кінець декількох лекцій — кожна чудова й драматична, прикрашена його ораторським талантом. Я сів на задніх рядах саме тоді, коли Россі закінчував дискусію про те, як сер Артур Еванс відновлював мінойський палац на Криті. У залі було темно: побудована в готичному стилі аудиторія вміщувала п’ятсот студентів. Тиша була схожа на церковну. Ніхто не рухався, погляд кожного був прикутий до суворої постаті попереду.

Россі стояв один на освітленій кафедрі. Іноді він ходив туди-сюди, уголос обмірковуючи ідеї так, ніби перебував у власному кабінеті. Іноді він раптом зупинявся, уважно дивився на студентів, різко жестикулював і робив вражаючу заяву. Він ігнорував кафедру, нехтував мікрофонами, ніколи не використовував записи, зрідка показував слайди, стукаючи по величезному екрану указкою, щоб звернути на щось особливу увагу. Іноді він так збуджувався, що підносив обидві руки й майже бігав по кафедрі. Існувала легенда про те, як одного разу він упав з кафедри, перебуваючи в захваті від розквіту демократії в Греції, але одразу ж звівся на ноги, не упустивши при цьому ані частини лекції. Але я не зважувався запитати його про те, чи було так насправді.

Того дня він був у меланхолійному настрої, ходив туди-сюди, закинувши руки за спину.

— Сер Артур Еванс, прошу запам’ятати, відновив Кноський палац царя Міноса, частково ґрунтуючись на тому, що він там знайшов, а також за допомогою своєї уяви, власного бачення мінойської цивілізації. — Він глянув на арку над нами. — Записи були неточними, він мав справу переважно з таємницями. Замість того щоб дотримуватися точності, він використовував свою уяву, аби створити надзвичайний замок, зробивши чимало помилок. Чи мав він рацію?

Він замовк і задумливо подивився на море скуйовджених голів і чубів, на потерті куртки й чесні відкриті обличчя молодих людей (слід зазначити, що в той час студентами такого університету могли бути тільки юнаки, хоч ти, донечко, зараз зможеш вступити туди, куди захочеш). П’ять сотень пар очей запитливо дивилися просто на нього.

— На цьому ми закінчимо, щоб ви могли поміркувати над цим питанням. — Россі посміхнувся, різко повернувся і рушив з освітленого місця.

По аудиторії пройшов шерех, студенти, збираючи свої речі, загомоніли, почувся сміх. Після лекції Россі зазвичай сідав на край кафедри, дехто із студентів, які більше прагнули знань, підходили до нього і ставили питання. Так було й сьогодні. Він відповідав серйозно, з почуттям гумору, поки не пішов останній студент, після чого я наблизився до нього.

— Поле, друже мій! Ходімо й поговоримо нідерландською, — сказав Россі, по-дружньому поплескавши мене по плечу, і ми вийшли з аудиторії.

Мені завжди подобався кабінет Россі, він кидав виклик умовним уявленням про кабінет божевільного професора. На полицях акуратно стояли книги, маленька сучасна кавоварка біля вікна свідчила про звичку Россі, квіти завжди були вчасно политі й прикрашали його стіл, та й сам Россі завжди мав елегантний вигляд. Того дня на ньому були твідові штани й бездоганні сорочка з краваткою. У нього було рішуче, типово англійське обличчя, чіткі риси і яскраві блакитні очі. Одного разу він сказав мені, що від свого батька, тосканця, який емігрував у Сассекс, він успадкував лише любов до гарної їжі. Поглянувши в обличчя Россі, можна було побачити впорядкований і правильний світ, що нагадував зміну варти біля Букінгемського палацу.

Але розум його був зовсім іншим. Навіть після сорока років суворого самонавчання його захоплювали знахідки з минулого, а думки кипіли з приводу будь-якого нерозв’язного питання. Його енциклопедичні видання здобули значно більше визнання у видавничому світі, ніж в академічній пресі. Щойно закінчивши одну працю, він одразу починав наступну, різко змінюючи напрям. Тож студенти найрізноманітніших спеціалізацій прагнули працювати з ним, і мені пощастило, що він був моїм науковим керівником. До того ж він був надзвичайно щирим, вірним другом з усіх, що будь-коли я мав.

— Нумо, — промовив він, умикаючи кавоварку і показуючи мені на крісло. — Як просувається опус?

Я передав йому свої напрацювання, над якими просидів кілька тижнів, і ми трохи посперечалися з приводу торгівлі між Утрехтом й Амстердамом на початку сімнадцятого сторіччя. Россі налив каву в порцелянові чашки, і ми обидва вмостилися зручніше; він сидів за великим столом. У кімнату проникло приємне світло, у цей час все ще був день, щодоби дедалі довший, бо весна тільки-но розквітала. Раптом я згадав про свою старовинну знахідку.

— Я приніс вам дещо цікаве, Россі. Хтось залишив досить дивний предмет на моєму столі в бібліотеці, минуло вже два дні, і я вирішив «позичити» його, щоб показати вам.

— Показуй. — Россі поставив маленьку чашечку й простягнув руку, щоб узяти книгу. — Гарна палітурка. Ця шкіра схожа на якийсь важкий пергамент. Ще й рельєфний корінець. — Він щось побачив на корінці книги, через що його завжди спокійне обличчя стало похмурим.

— Розкрийте її, — запропонував я.

Я не міг зрозуміти, звідки взялося це скажене биття серця, коли я чекав, поки він повторить те саме, що зробив я з майже чистою книгою. Під його досвідченими руками книга відкрилася на самій середині. Я не бачив того, що він, бо Россі тримав книгу за столом, але мені видно було його самого, коли він дивився на сторінки. Раптом його обличчя спохмурніло, він завмер — раніше я ніколи не бачив його таким. Він перегорнув інші сторінки — від першої до останньої, як це зробив і я, — але серйозний вираз його обличчя не змінився на подив.

— Так, чиста. — Россі залишив книгу розкритою на столі. — Абсолютно чисті сторінки.

— Хіба це не дивно?

Кава холонула в моїх руках.

— До того ж досить стара. Книга чиста не тому, що вона не закінчена, сторінки залишили чистими спеціально для того, щоб підкреслити й виділити зображення в середині.

— Так. Таке відчуття, ніби чудовисько на розвороті поглинуло все навколо. — Почав було я швидко, але одразу замовк.

Здавалося, Россі не міг відірвати погляду від малюнка в книзі, що лежала розкритою перед ним. Нарешті він швидко її закрив, помішав каву, але не випив.

— Звідки вона в тебе?

— Як я й говорив, хтось випадково залишив її на моєму столі в бібліотеці два дні тому. Мабуть, мені треба було одразу віднести її у відділ рідкісної книги, але, правду кажучи, я вирішив, що це чиясь власна книга, тому й не зробив цього.

— Тож так і є, — сказав Россі, пильно дивлячись на мене. — Це чиясь особиста річ.

— Ви знаєте чия?

— Так, це твоя книга.

— Та ні, розумієте, я просто знайшов її на своєму… — побачивши вираз його обличчя, я затнувся. Він виглядав на десять років старшим через гру світла, що пробивалося крізь темні вікна. — Що ви хочете цим сказати?

Россі повільно підвівся й пішов у кут кабінету за столом, піднявся на дві сходинки бібліотечної драбинки і взяв маленький томик. Якусь мить він стояв і дивився на книгу, наче не бажаючи передавати її в мої руки. Але потім дав.

— Що ви думаєте про це?

Книга була маленькою, у старій оксамитовій обкладинці, як у старовинного молитовника або щоденника, ні на корінці, ні на звороті обкладинки нічого не було, що могло б щось сказати про книгу. Бронзова застібка відкрилася після невеликого зусилля. Книга сама розкрилася посередині. Там, на цілий розворот, розкинувся мій, я кажу «мій», дракон. Цього разу він майже не виходив за межі сторінок, лапи погрозливо простягнуті, люта паща розкрита так, що було видно ікла, і той самий прапор з готичним написом.

— Звісно, — почав Россі, — у мене був час, і я визначив, звідки ця книга. Це дизайн Центральної Європи, друк приблизно 1512 року, тому там спокійно міг би існувати переносний текст, якщо там взагалі, був якийсь текст.

Я поволі перегортав тонкі сторінки. На першій не було жодного напису, але я вже знав, що так і має бути.

— Який дивний збіг!

— На задній кришці книга ушкоджена солоною водою, мабуть, після подорожі Чорним морем. Навіть у Смітсонівському університеті мені не могли сказати, що сталося під час цієї подорожі. Знаєте, я навіть віддавав книгу на хімічний аналіз. Мені коштувало триста доларів дізнатися, що ця річ була рясно вкрита кам’яним пилом, імовірно, до 1700 року. Я також поїхав до Стамбула, щоб більше довідатися про її походження. Але найдивовижнішим у цій історії є те, яким чином ця книга опинилася в мене.

Россі простягнув руку, і я з радістю передав йому томик, старий і порваний.

— Ви купили його десь?

— Я знайшов цю книгу на своєму столі, коли був аспірантом університету.

Я здригнувся.

— На столі?

— У моїй бібліотечній кабіні — у нас вони теж були. Цей звичай походить аж з монастирів сімнадцятого сторіччя, ти знаєш про це?

— Звідки ж… звідки це з’явилося? Цей подарунок?

— Можливо, — сказав Россі, якось дивно посміхнувшись. Здавалося, йому було важко стримувати якісь емоції. — Хочеш ще кави?

— Так, звичайно, — сказав я, бо горло в мене пересихало.

— Я не зміг знайти власника, а в бібліотеці не могли визначити цю книгу. Навіть у бібліотеці Британського музею її ніколи не бачили. Вони запропонували мені за неї велику суму.

— Але ж ви не стали продавати?

— Ні. Мені ж подобаються таємниці, як ти знаєш. Утім, вони подобаються будь-якому сумлінному студентові. Нагородою за це є та мить, коли ти дивишся в очі історії й кажеш: «Я знаю, хто ти. Тобі мене не обдурити».

— Що ж це було? Як на вашу думку, ця більша копія була надрукована у той самий час і в тому самому місці?

Россі постукав по підвіконню.

— Насправді я не згадував про це вже кілька років або намагався не згадувати, напевно, я завжди відчував її там, за своїм плечем, — він показав у бік темної щілини серед інших книг. — Ця верхня полиця — низка моїх невдач. Там знаходиться те, про що мені краще й не думати.

— Може, зараз, коли я приніс ще одну загадку, ви зможете краще розібратися й поставити все на свої місця. Навряд чи між ними немає жодного зв’язку.

— Навряд чи між ними немає жодного зв’язку… — це було більше схоже на луну, ніби слова пролунали крізь свист кавоварки.

Нетерпіння й якась лихоманка, які часто охоплювали мене у той час через недосипання і перевтому, змусили мене поквапити його.

— Про що ви довідалися? Після хімічного аналізу, ви сказали, що намагалися довідатися більше?..

— Намагався, — Россі знову сів й обхопив обома руками чашку з кавою. — Боюся, я мушу зробити значно більше, ніж просто розповісти історію, — сказав він тихо. — Мені, напевно, треба вибачитися перед вами: я ніколи не хотів, щоб така спадщина перейшла в руки одного з моїх студентів. Принаймні, більшості з моїх студентів. — Він посміхнувся, посмішка була ніжною, але сумною, як мені здалося. — Ви чули про Влада Тепеса «Проколюючого»?

— Так, це Дракула. Один князь із Карпат, його ще грав Бел Лугоші.

— Це він або один із них. Це був давній рід ще до того, як найнеприємніший член їхньої родини став до влади. Ви довідалися про нього в бібліотеці? Так? Поганий знак. Коли я знайшов свою книгу, я того ж вечора подивився саме слово «Дракула», а також «Трансільванія», «Валахія» та «Карпати». Це одержимість.

Це було схоже на комплімент, Россі любив, коли його студенти виявляли старанність. Я не звернув уваги на ці слова, побоюючись, що новий коментар може відвести розмову від теми.

— Карпати… Вони завжди були сповнені таємниць для істориків. Один зі студентів Оккама подорожував там, по-моєму, на ослі й описав свій досвід у дуже смішному нарисі, назвавши його «Філософія жахливого». Звісно, початкова історія про Дракулу вже багато разів обговорювалася й була перекручена, і вже мало залишилося для дослідження. Колись, у п’ятнадцятому сторіччі, жив правитель Валахії, якого ненавиділи як Оттоманська імперія, так і його власна країна. Він був найжорсгокішим з усіх середньовічних європейських тиранів. Установлено, що він знищив щонайменше двадцять тисяч своїх одноземців із Валахії і Трансільванії за кілька років. Слово «Дракула» означає «син дракона» або щось таке. Римський імператор Сигізмунд посвятив його батька в Орден Дракона: це була організація, що захищала імперію від оттоманських турків. Є відомості про те, що батько Дракули віддав його туркам на якийсь час, оскільки це було однією з умов політичної угоди. Вважається, що там, спостерігаючи за оттоманськими методами катувань, Дракула й набув смаку до жорстокості.

Россі похитав головою.

— Врешті-решт, Влад загинув у битві проти турків або, можливо, його випадково вбили власні ж воїни. Його поховали в монастирі на острові біля озера Снагов, тепер це володіння нашого друга — соціалістичної Румунії. Спогади про нього перетворилися на легенду, яку марновірні селяни передають із покоління в покоління. Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя душевно неврівноважений і мелодраматичний автор Абрахам Стокер бере ім’я Дракула й закріплює його за вигаданою ним істотою — вампіром. Влад Тепес був страшенно жорстокий, але він, звичайно ж, не був вампіром. У книзі Стокера ви не знайдете жодної згадки про Влада, хоча у своєму варіанті історії про Дракулу він говорить про родину, яка воювала з турками. — Россі зітхнув і продовжив: — Стокер ґрунтується на легендах про вампірів і Трансільванію, та сам він ніколи там не був. Насправді Влад Тепес був правителем Валахії, що межувала з Трансільванією. У двадцятому сторіччі Голлівуд підхоплює міф, і він воскресає. Тут моя легковажність закінчується.

Россі відсунув чашку і склав руки. Він сидів якийсь час — здавалося, йому було важко продовжувати.

— Я можу жартувати з приводу легенди, з якої по-варварськи стали отримувати комерційний прибуток, але я не можу жартувати про те, що мені пощастило довідатися після моїх пошуків. До речі, у мене не було нагоди оприлюднити мої знахідки — почасти через цю легенду. Я гадав, цю тему не сприймуть серйозно. Але була ще одна причина.

Почувши ці слова, я не знав, що сказати. Россі завжди писав статті про свої знахідки, нехай навіть ішлося про один камінець — це було частиною його успіху, надзвичайної геніальності. Він завжди переконував студентів у тому, що їм треба робити те саме: не марнувати нічого.

— Інформація, яку я знайшов у Стамбулі, була занадто серйозною, щоб не сприйняти її всерйоз. Можливо, я не мав рації, коли вирішив зберегти цю інформацію для себе, але у кожного з нас свої забобони. Мої виявилися звичайними забобонами історика. Боюся, що це так і є.

Я уважно подивився на нього, Россі зітхнув, ніби не бажаючи продовжувати.

— Розумієте, про Влада Дракулу здобували інформацію тільки з давніх архівів Центральної й Східної Європи або, у кращому разі, з архівів його рідної землі. Він почав свою кар’єру як убивця турків, і я виявив, що ніхто не шукав матеріального підтвердження легенди про Дракулу в оттоманському світі. Тому я поїхав у Стамбул, і це було моїм таємним відхиленням від дослідження розквіту грецької економіки. О, я писав роботу про Грецію з подвоєною силою!

Россі замовк на якусь мить і обернувся до вікна.

— Гадаю, мені треба просто сказати вам, що я знайшов у Стамбулі і про що згодом намагався не думати. Врешті-решт ви успадкували одну з цих милих книг. — Він поклав руку на обидві книги. — Якщо я не розповім вам про все сам, ви, можливо, підете моїм слідом, що може бути небезпечно, — він трохи зловісно посміхнувся, сидячи на столі. — У будь-якому разі так ви заощадите час для написання.

У горлі не проходила сухість, я ледь посміхнувся. На що він натякав? Я подумав про те, що, мабуть, недооцінював особливе почуття гумору мого куратора. Можливо, все це було якимось віртуозним жартом: напевно, в нього були обидві книги, одну він поклав на мій стіл, знаючи, що я принесу її назад, що я й зробив, як дурень. Але при світлі настільної лампи Россі раптом став якимось похмурим, неголеним, як зазвичай наприкінці дня, під очима були темні кола, які висушили кольори й гумор з його очей. Я нахилився вперед.

— Що ви хочете мені сказати?

— Дракула… — Россі замовк. — Дракула — Влад Тепес — усе ще живий.

— Господи! — раптом сказав батько, поглянувши на годинника. — Чому ти не сказала мені? Уже майже сьома година.

Я засунула холодні руки в кишені жакета.

— Я не знала, — сказала я. — Але не зупиняйся. Будь ласка, не зупиняйся на цьому.

Обличчя мого батька на якусь мить здалося мені нереальним, раніше я не підозрювала, що він може бути таким — навіть не знаю, як це назвати. Психічно неврівноваженим? Чи він на кілька хвилин втратив спокій через цю історію?

— Уже запізно для такої довгої розповіді, — батько узяв чашку й знову поставив її.

Я помітила, що в нього тремтіли руки.

— Будь ласка, продовжуй, — попросила я.

Він ніби не чув мене.

— До того ж я не знаю, налякав тебе чи просто набрид своєю розповіддю. Може, ти хотіла почути звичайну історію про драконів?

— Там був дракон, — сказала я, мені теж хотілося вірити в те, що він вигадав історію. — Два дракони. Ти хоча б завтра розповіси мені далі?

Батько потер руки, немов намагаючись зігрітися, і я зрозуміла, що зараз він більше не хотів про це говорити. Його обличчя спохмурніло, він став серйозніший.

— Ходімо повечеряємо. Але спочатку треба залишити наш багаж у готелі «Турист».

— Гаразд, — погодилася я.

— До речі, скоро вони нас виженуть звідси геть, якщо ми не підемо самі.

Я поглянула на біляву офіціантку, і їй, здавалося, було байдуже, залишимося ми чи підемо. Батько дістав гаманець, витяг звідти пару потертих купюр, на звороті яких героїчно посміхався шахтар чи фермер, і поклав їх на олов’яну тацю. Ми почали пробиратися між кованими чавунними столами й стільцями і вийшли через запітнілі двері.

На місто опустилася ніч, холодна, мрячна й дощова, східноєвропейська ніч. На вулицях майже нікого не було.

— Надягни капелюха, — дбайливо сказав батько, як завжди.

Перш ніж ми стали під мокрі платани, як він раптом зупинився й простягнув руку, захищаючи мене, ніби повз нас із великою швидкістю проїхала машина. Але ніякої машини не було, вулиця була тихою й блищала при жовтому світлі ліхтарів. Мій батько різко озирнувся спочатку праворуч, потім ліворуч. Я нікого не побачила, бо великий каптур мого плаща майже затуляв мені все. Батько стояв, прислухаючись: він був стривожений, його тіло напружилося.

Потім він тяжко зітхнув і ми рушили далі, обговорюючи, що ми замовимо на вечерю в готелі «Турист», коли дістанемося туди.

Під час цієї поїздки ми більше не згадували Дракулу. Пізніше я дізналася про причину страху батька: він міг розповідати мені цю історію тільки маленькими частинами, не для того, щоб досягти драматичного ефекту, а щоб зберегти щось. Цікаво, що саме — свою силу? Здоровий глузд?

Розділ 3

Удома, в Амстердамі, батько був надзвичайно спокійний і заклопотаний, а я ледве стримувалась, чекаючи нагоди, аби розпитати його про професора Россі. Щовечора місіс Клей вечеряла з нами в темній їдальні, накривала на стіл, обслуговувала нас, потім приєднувалася як член родини, і я інстинктивно відчувала, що батько не захоче продовжувати розповідь у її присутності. Коли я розшукувала його в бібліотеці, він швидко запитував, як у мене минув день, і просив показати виконане домашнє завдання. Щойно ми приїхали з Емони, я потайки перевірила полиці в бібліотеці, але книги й документів на тому місці вже не було. Я й гадки не мала, куди він їх поклав. Коли в місіс Клей був вихідний день, батько пропонував удвох піти в кіно або запрошував на каву й тістечка в шумному кафе біля каналу. Здавалося, він ігнорував мене, за винятком тих випадків, коли я сиділа поруч із ним, читала й чекала можливості заговорити. Тоді він простягав руку й гладив моє волосся, при цьому на його обличчі був не зрозумілий мені смуток. У такі хвилини я не могла дозволити собі заговорити про ту історію.

Коли батько знову їхав на південь, він взяв мене із собою. У нього мала відбутись лише одна зустріч, до того ж неформальна, вона навіть не була варта подорожі, але тато сказав, що хотів показати мені місцевість. Цього разу потягом ми заїхали набагато далі від Емони, а потім пересіли на автобус, щоб дістатися до пункту призначення. Батько від давав перевагу місцевим транспортним засобам, де б він не був. Зараз, коли я подорожую, я часто думаю про нього й залюбки залишаю найману машину та шукаю метро.

— От побачиш, Рагуса — це місто не для машин, — сказав він, коли ми трималися за металеві поручні, що відділяли кабіну водія. — Завжди намагайся сідати спереду, так менша імовірність того, що тебе знудить. — Я стисла поручні з такою силою, що мої руки аж побіліли, ми немов пролітали повз купи блідо-сірих каменів, які в цьому новому регіоні вважалися горами.

— О Боже! — скрикнув батько під час ще одного стрибка на крутому повороті.

Усі інші пасажири були зовсім спокійні. Через прохід, на сусідньому сидінні, жінка в чорному одязі плела, бахрома шалі, що покривала її голову, танцювала щоразу, коли автобус здригнувся.

— Дивись уважно, — привернув мою увагу батько. — Ти зараз побачиш один із кращих краєвидів цього узбережжя.

Я пильно вдивлялась у вікно, думаючи про те, що йому не обов’язково давати мені так багато інструкцій, я намагалася увібрати в себе все від скелястих гір і навколишніх сіл. Перед заходом сонця мені пощастило: на краю дороги стояла жінка, мабуть, чекаючи автобуса, що їхав в інший бік. Це була висока жінка, у довгих, важких спідницях, тугому жилеті; на голові в неї був серпанковий капелюшок, схожий на метелика. Вона була сама серед каменів, сонце ледь торкалося її, а поруч на землі стояв кошик. Я могла б прийняти її за статую, якби вона не повернулася й не подивилась нам услід. У неї було бліде обличчя овальної форми, але вона була дуже далеко і я не могла розгледіти його виразу. Коли я описала її батькові, він припустив, що, можливо, вона була в національному вбранні цієї частини Далмації.

— Великий капелюх із крилами по боках? Я бачив такі на картинках. Можна сказати, що вона схожа на примару. Мабуть, вона живе в дуже маленькому селі. Зараз там більшість молодих людей носять джинси.

Я ніби приклеїлась до вікна. Більше не зустрічалося жодних примар, але я нічогісінько не пропускала Переді мною відкрився чудовий краєвид. Далеко внизу, під нами, лежала Рагуса, місто мов із слонової кістки, залите сонцем, оточене наче вилитим із міді морем, з дахами в обрамленні гігантських середньовічних стін, червоніших за вечірнє небо. Місто розташувалося на великому круглому півострові, крізь високі стіни, здавалося, не міг проникнути ні морський шторм, ні чужі війська, він був таким собі гігантським виступом на Адріатичному узбережжі. Тоді, згори, з дороги, місто здавалося мініатюрним, немов його обхопили рукою й опустили вниз, до підніжжя гори.

Коли за дві години ми дісталися до головної вулиці Рагуси, вона виявилася мармуровою: протягом століть її добре відшліфували підошвами черевиків, тепер вона відбивала світло навколишніх магазинів та палаців і була схожа не на вулицю, а на великий канал. Наприкінці вулиці, біля порту, під охороною стін старого міста ми зайшли до якогось кафе. Я сіла обличчям до вітру, що ніс пахощі шумного прибою і дивний для такого пізнього сезону запах помаранчів. Море й небо були майже чорними. Удалині, у порту, на поверхні темної води танцювали рибальські човни, вітер доносив до мене звуки моря, запахи й нову ніжність.

— Оце так південь, — задоволено сказав батько, наливаючи склянку віскі й викладаючи сардини на тост. — Уяви собі, якщо ти тут на човні й подорожуватимеш у безхмарну ніч, звідси по зірках можна дістатися просто до Венеції, до албанського узбережжя або в Егейське море.

— Скільки часу триватиме подорож у Венецію?

Я помішала свій чай, і вітер відніс пару в море.

— Десь тиждень або більше на середньовічному кораблі, — відповів батько з посмішкою, розслабившись на якусь мить. — На цьому узбережжі народився Марко Поло, тоді венеціанці часто вторгалися в ці місця. Можна сказати, що ми сидимо на такому собі виході, воротах у світ.

— Коли ти був тут раніше? — я тільки починала вірити в те, що в мого батька було минуле життя, ще до мого народження.

— Я бував тут кілька разів. Чотири або п’ять. Уперше я приїхав сюди дуже давно, коли ще був студентом. Мій викладач порадив мені відвідати Рагусу з Італії, просто щоб подивитися на дива. Я ж казав тобі, що якось улітку у Флоренції вивчав італійську.

— Ти говориш про професора Россі?

— Так, — батько суворо поглянув на мене, а потім у склянку з віскі.

Запанувала тиша, тільки навіс кафе тріпотів на вітрі, що був не за сезоном теплим. З бару й ресторану долинали голоси туристів, дзенькіт сервізів, звуки саксофона й піаніно. Знизу долітав плескіт човнів у темному порту. Нарешті батько заговорив.

— Мені варто розповісти тобі про нього трохи більше, — сказав він, усе ще не дивлячись на мене, але в його голосі почулися доброзичливі нотки.

— Мені б дуже цього хотілося, — відгукнулась я обережно.

Він ковтнув віскі.

— Ти дуже вперта щодо історій, ти це знаєш? «А ти ще більше впертий», — хотілося мені відповісти, але я притримала язика, бо мені потрібна була історія, а не сварка.

Батько зітхнув.

— Гаразд. Завтра я розповім тобі про нього більше, при світлі дня, коли буду не таким стомленим і ми матимемо трохи часу, щоб прогулятися по стінах, — він показав склянкою на сіро-білі вершини над готелем. — Тоді це буде чудовий час для історій, особливо для таких.

Уранці ми сиділи на висоті триста метрів над поверхнею моря, що билося й пінилося біля міста. Листопадове небо було чистим, як улітку. Батько надів окуляри від сонця, подивився на годинника, сховав брошуру про місто, архітектурні споруди якого із червоними дахами виднілися внизу, почекав, поки група німецьких туристів пройде повз нас і відійде на досить велику відстань. Я подивилась на море навколо обсадженого лісом острова, на блідо-голубий обрій. Звідти приходили венеціанські кораблі, приносячи із собою війну або торговців, їхні золотаво-червоні прапори майоріли під сяючим небом. Чекаючи, поки заговорить батько, я відчула хвилювання від того усвідомлення, яке було зовсім не схоже на розуміння школяра. Можливо, ті кораблі, які я уявляла на обрії, були не тільки частиною якоїсь живої картини. Чому ж батькові було так важко почати?

Розділ 4

— Як я й казав тобі, — почав батько, раз чи двічі відкашлявшись. — Професор Россі був чудовим ученим і щирим другом. Я не хотів би, щоб у тебе про нього склалося інше враження. Я знаю, що напевно припустився помилки, розповідаючи тобі про нього так, ніби він божевільний. Ти ж пам’ятаєш, він говорив мені про щось таке, у що дуже важко повірити. Я був шокований до глибини душі і сумнівався в ньому, хоча бачив у його обличчі щирість, якій можна було вірити. Закінчивши, він подивився на мене своїм пронизливим поглядом.

— Що ви таке кажете!? — непевно промурмотів я.

— Я повторю, — промовив Россі збуджено. — У Стамбулі я виявив, що Дракула живе серед нас і донині. Принаймні, жив у той час.

Я здивовано поглянув на професора.

— Я знаю, що здаюсь вам божевільним, — він помітно пом’якшив тон. — Я можу гарантувати, що в кожного, хто занадто довго риється в цій історії, зрештою буде кепський кінець. — Він зітхнув. — У Стамбулі я знайшов маловідоме сховище документів, засноване султаном Мехмедом II, який відвоював місто у візантійців 1453 року. Цей архів переважно складається з уривків, зібраних турками після того, як ті, нарешті, потіснили кордони Візантійської імперії. Але в ньому також є документи кінця п’ятнадцятого сторіччя. Серед них я й знайшов деякі карти, у яких було описано, де знаходилася Проклята могила турецького вбивці, і подумав, що це міг бути Влад Дракула. Там було три карти, котрі у різних масштабах, щоразу точніше й точніше, показували те саме місце. На цих картах не було зображено жодного знайомого мені об’єкта або такого, котрий я міг би ототожнити з відомою мені місцевістю. Написи було зроблено здебільшого арабською мовою, карти датовані кінцем п’ятнадцятого сторіччя, відповідно до бібліотечних архівів. — Він постукав по тому дивному маленькому томику, що, як я й казав тобі, дуже нагадував мій. — У середині третьої карти були написи на старослов’янському діалекті. Із цими написами зміг би розібратися тільки вчений-поліглот. Я намагався зробити все, що міг, але результат вийшов неточний.

Россі похитав головою, ніби все ще шкодував про свою обмеженість.

— Та старанність, з якою я взявся досліджувати цю таємницю, відкинула мене далеко від мого офіційного літнього завдання — дослідження торгівлі острова Крит. Але тими днями я забув про розважливість, коли сидів у тій спекотній, задушливій бібліотеці в Стамбулі. Я пам’ятаю, як крізь брудні шибки дивився на мінарети собору Айя-Софія. Я працював за своїм столом із паперами, у яких турки описували князівство Влада, я мудрував над словниками, записував і переписував величезну кількість інформації, перемальовував від руки, карту. Щоб не набридати вам із розповіддю про довге дослідження, я зупинюсь на тому, як колись увечері я застряг на одному добре позначеному місці на карті Проклятої могили, це була третя й найзаплутаніша карта. Ви пам’ятаєте, що Влад Тепес має бути похований на острові в монастирі біля озера Снагов, у Румунії. На цій карті, як і на інших, не було ніякого озера, хоча там була зображена річка, яка розширювалась на середині. Я переклав практично всі підписи на полях карти за допомогою професора арабської й турецької мови в Стамбульському університеті. Я переклав загадкові вислови про природу зла, більшість із яких було взято з Корану. Подекуди на карті, серед грубого зображення гір, вимальовувалися написи, які, на перший погляд, здавалися слов’янськими назвами місць, але під час перекладу виявилося, що це просто загадки — імовірно, ключ до справжнього місцерозташування: долина Вісьмох Дубів, село Свинокрадів і так далі, якісь ще дивні селянські назви, які ні про що мені не говорили.

У середині карти, над знаком, що позначав Прокляті могили, де, вочевидь, вони мали знаходитися, було грубе зображення дракона, у якого на голові замість корони був замок. Дракон був зовсім не схожим на дракона в моїй — у нашій — старовинній книзі, але я припустив, що дракон з’явився в турків разом із легендою про Дракулу. Під зображенням дракона хтось зробив ледь помітний підпис: спочатку я подумав, що це арабські слова, як ті, що були написані на полях карти. Але, глянувши на напис крізь збільшувальне скло, я раптом зрозумів, що слова написано грецькою. Я переклав їх уголос, не встигнувши навіть подумати про етикет. Щоправда, в бібліотеці нікого не було, крім мене й бібліотекаря, який заходив час від часу, аби перевірити, чи не поцупив я що-небудь. Але тоді я був сам. Мініатюрні букви танцювали в мене перед очима, коли я вимовляв їх уголос: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його з могили».

Тієї миті я почув, як унизу, у фойє, гримнули двері. На сходах пролунали важкі кроки. Одна думка все крутилася в моїй голові: за допомогою збільшувального скла я зрозумів, що ця карта, на відміну від перших двох, була підписана трьома різними людьми, трьома різними мовами. Почерки різнилися, як і мови. Та сама історія була з кольорами дуже старого чорнила. Потім у мене було видіння, відчуття, якому вчений може довіряти, особливо коли він провів кілька тижнів за кропіткою роботою.

Мені здалося, що з самого початку ця карта складалася тільки з цього центрального креслення й гір довкола нього із грецьким написом у центрі. Згодом, напевно, було зроблено написи слов’янською, щоб описати місцевість, нехай навіть у закодованому вигляді. Згодом якимось чином ця карта потрапила в руки оттоманів і на полях з’явилися написи з Корану, які охороняли й утримували зловісний напис у центрі або правили за талісмани темних сил. Якщо це було правдою, тоді той, хто знав грецьку мову, зробив перший напис, а може, навіть намалював карту? Я знав, що за часів Дракули грецькою користувалися візантійські вчені, а не вчені оттоманського світу.

Перш ніж я встиг зробити записи стосовно цієї теорії, перевірити яку, можливо, буде мені не під силу, саме цієї миті двері з іншого боку зали широко відчинилися, і високий, добре складений чоловік швидко пройшов повз полиці з книгами й зупинився з іншого боку стола, за яким я працював. Він мав вигляд умисного порушника — я відчув, що це не працівник бібліотеки. Я також відчув, що мені треба підвестись, але через якусь гордість я не зміг цього зробити: можливо, це була б зайва шана, зважаючи на те, що мені досить грубо перешкодили.

Ми подивились один одному в очі, і я був уражений ще більше. Чоловік явно не підходив до цієї таємничої місцевості: він був гарним, акуратним, смаглявим — турецький або південнослов’янський тип — з довгими густими вусами; на ньому був шитий костюм, як у європейського бізнесмена. Він войовничо поглянув на мене, його довгі вії не пасували до його суворого обличчя. Шкіра його була хоч і жовтувата, але бездоганно чиста, губи дуже червоні.

— Сер, — сказав він низьким, ворожим тоном, він говорив англійською з турецьким акцентом. — Я не думаю, що у вас є дозвіл для цього.

— Для чого? — запитав я, підвищивши голос.

— Для такого дослідження. Ви працюєте з матеріалом, який турецький уряд уважає своїм недоторканним архівом. Можу я подивитися ваші документи?

— Хто ви такий? — перепитав я так само спокійно. — Чи можу я подивитися ваші документи?

Із внутрішньої кишені піджака він дістав гаманець, розкрив його й поклав на стіл переді мною, а потім знову закрив. Я встиг тільки розглянути картку з безладними турецькими написами. Рука чоловіка була неприємно бліда з довгими нігтями, зовнішню сторону руки вкривало довге темне волосся.

— Міністерство культури, — сказав він сухо. — Як я розумію, у вас немає належної угоди з турецьким урядом, на підставі якої ви могли б займатися цими документами. Так?

— Ні, не так, — я подав йому лист від Національної бібліотеки, зазначивши, що в мене є дозвіл проводити дослідження в будь-якому її відділенні в Стамбулі.

— Це не підходить! — вигукнув він, відкидаючи мої документи на стіл. — Вам треба піти зі мною.

— Куди?

Я підвівся, почуваючись на ногах певніше, бо сподівався, що він не подумає, ніби я вирішив здатися йому.

— У поліцію, якщо буде необхідність.

— Це обурливо! — я давно затямив, що, коли борешся з бюрократизмом, підвищуй голос. — Я аспірант Оксфордського університету, громадянин Об’єднаного Королівства. У день свого приїзду я зареєструвався тут через університет й одержав цей лист, що підтверджує мій статус. Я не дозволю допитувати мене ні поліції, ні вам.

— Розумію, — він посміхнувся так, що мій шлунок скрутився у вузол.

Я дещо читав про турецькі в’язниці та про їх випадкових західних ув’язнених. Я потрапив у сумнівну ситуацію, хоча не розумів, як виникла ця проблема. Я сподівався, що один із бібліотекарів, які сновигали там, почує мене й прийде, аби заспокоїти нас. Потім мені спало на думку: можливо, саме вони були відповідальні за те, що ця особа з’явилася переді мною зі своєю погрозливою візиткою. Можливо, він був поважною людиною. Він нахилився вперед.

— Дозвольте подивитися, що ви робите. Відійдіть, будь ласка.

Я неохоче відійшов убік, а він нахилився над моєю роботою, затуливши словники, щоб прочитати напис на обкладинках, при цьому на його обличчі залишалася та сама неприємна посмішка. Своєю масивною фігурою він нахилився над столом, і я відчув, що від нього йде дивний запах — ніби одеколон, який використовують, аби приховати якийсь гидкий запах. Нарешті він узяв карту, над якою я працював, його руки раптом стали дуже ніжними — він обережно тримав документ. Він подивився на карту так, ніби давно вже знав, що на ній, але я водночас подумав, що це може бути блеф.

— Ви працювали над цим архівним документом?

— Так, — сказав я гнівно.

— Це дуже цінний документ, що є власністю турецької держави. Я не повірю, що цей документ потрібен іноземному дослідникові. Цей клаптик паперу, ця маленька карта змусила вас пройти весь шлях з англійського університету до Стамбула?

Спочатку я хотів відповісти, що в мене була й інша справа, щоб збити його з мого сліду, але потім передумав, бо вирішив, що тоді можуть з’явитися інші питання.

— Так, саме так.

— Саме так? — перепитав він м’якше. — Боюся, що доведеться конфіскувати її у вас на певний час. Який сором для іноземного науковця.

Обурюючись про себе (адже розв’язка була так близько!), я радів, що того ранку не взяв із собою копій старих карт Карпатських гір, які збирався звіряти із цими картами наступного дня. Вони знаходилися в моїй, валізі в номері готелю.

— Ви не маєте ніякого права відбирати документи, на роботу з якими мені дали дозвіл, — сказав я крізь зуби. — Я негайно попрошу університетську бібліотеку розібратися із цим і звернусь до Британського посольства. У будь-якому разі, які звинувачення ви можете висунути проти мене за те, що я вивчав ці документи? Це всього лише неясні уривки середньовічної історії. Вони ніяк не пов’язані з інтересами турецького уряду, я впевнений у цьому.

Чиновник стояв поруч і дивився убік, немов він по-іншому побачив шпилі собору Айя-Софії, як ніколи раніше йому не доводилось бачити.

— Це тільки для вашого добра, — сказав він байдужим тоном. — Буде значно краще, якщо над цими документами попрацює хтось інший. Іншим часом.

Він стояв майже непорушно, повернувши голову до вікна, ніби хотів, щоб я простежив за його поглядом і побачив щось. У мене було якесь дитяче передчуття, що мені не треба цього робити, що це може бути пастка, натомість я дивився на нього й чекав. І раптом я побачив це, ніби він спеціально повернувся, щоб денне світло впало на його шию, трохи вище від коміра його дорогої сорочки. З того боку, на його широкому, масивному горлі виднілися дві коричневі цятки, не свіжі, але ще не зовсім зарубцьовані, немов його вкололи виделкою із двома зубцями або покалічили кінчиком ножа.

Я відхитнувся від стола, вирішивши, що вже зовсім з’їхав з глузду через свої нездорові читання і що розум мій почав схиблювати. Але кімната була освітлена звичайним денним світлом, чоловік у темному вовняному костюмі був цілком реальним, як і запах його тіла, поту, несвіжості й чогось іще, що приховував одеколон. Нічого не зникло й не змінилося. Я не міг відвести очей від тих двох ранок, що не до кінця загоїлися. За кілька секунд він відвів погляд від вікна і знову посміхнувся, здавалося, задоволений тим, що побачив, або тим, що побачив я.

— Це тільки заради вашого ж добра, професоре.

У мене не було слів, я стояв нерухомо, а чоловік згорнув карту й вийшов із кімнати. Мені залишалося тільки слухати, як його кроки стихають на сходах. За кілька хвилин увійшов один зі старших працівників бібліотеки — це був чоловік з кучмою сивого волосся на голові, він тримав дві старі папки, які почав розставляти на нижній полиці.

— Вибачте, — звернувся я до нього, але слова застрягли у мене в горлі. — Вибачте, але це обурливо! — Він здивовано подивився на мене. — Хто це був тут щойно? Чиновник?

— Чиновник? — повторив за мною бібліотекар.

— Ви повинні мені дати офіційний лист, щоб я міг працювати з цим архівом.

— Але ви маєте право тут працювати, — сказав він заспокійливим голосом. — Я ж сам зареєстрував вас тут.

— Знаю, знаю. Але тоді ви маєте затримати його і примусити повернути карту.

— Затримати? Кого?

— Чоловіка з міністерства… Чоловіка, який щойно був тут. Хіба не ви його сюди пустили?

Бібліотекар здивовано подивився на мене з-під копиці свого сивого волосся.

— Хтось був тут зараз? Сюди ніхто не заходив за останні три години. Я сидів біля входу. На жаль, у нас мало відвідувачів.

— Чоловік… — почав я, але одразу ж замовк. Раптом я подивився на себе збоку і побачив роздратованого іноземця, що люто жестикулює руками. — Він забрав мою карту, тобто карту з архіву.

— Карту, сеньйоре професоре?

— Я працював із картою, яку взяв сьогодні вранці.

— Ви про цю карту говорите? — він показав на мій стіл: посередині лежала звичайна карта Балканських гір, яку я бачив уперше в житті. П’ять хвилин тому її не було там.

Бібліотекар взявся за другу папку.

— Не звертайте уваги, — я зібрав свої книги якнайшвидше і вискочив з бібліотеки. На гучній, велелюдній вулиці не було видно того чиновника, хоча повз мене проходили чоловіки в таких самих, як у нього, костюмах зі схожою статурою, в руках у них були портфелі. Коли я зайшов у кімнату, в якій зупинився, то виявилося, що мої речі пересували ніби через якісь технічні негаразди в номері. Мої перші замальовки старих карт, як і записи, що мені не були потрібні того дня, зникли. Валіза була ідеально перепакована. Службовці готелю нічого не могли відповісти на це, вони нічого не знали. Цілу ніч я не стулив очей, усе лежав і прислухався до звуків зовні. Наступного ранку я зібрав свій невипраний одяг, словники й поплив на кораблі назад у Грецію.

Професор Россі склав руки й подивився на мене, немов терпляче очікуючи моїх сумнівів у правдивості його розповіді. Але я був шокований тим, що повірив у цю історію без будь-яких сумнівів.

— Ви поїхали назад у Грецію?

— Так, і останні дні літа я просто ігнорував спогади про подорож у Стамбул, але мені не вдавалося ігнорувати те, що сталося.

— Ви виїхали тому, що… злякалися?

— Я був до смерті наляканий.

— Але ж пізніше ви продовжили вивчення вашої дивної книги?

— Так, переважно хімічні аналізи у Смітсонівському університеті. Але коли ні про що не вдалося дізнатися і через деякі інші обставини, я покинув усі ці справи й поставив книгу на полицю. Ген туди, — і він показав на найвищу полицю.

— Дивно, але я часто думаю про ті події, деколи я пам’ятаю все до дрібниць, а іноді тільки фрагменти. Хоча, гадаю, близьке знайомство зі справою іноді стирає найжахливіші спогади. Але є й такі періоди, навіть роки, коли я взагалі не хотів про це думати.

— Але чи вірите ви, що цей чоловік із ранами на шиї…

— Що б ви подумали, якби він стояв у вас перед очима, — що ви божевільний? — він стояв, обпершись об полиці, і на якусь мить його голос залунав гнівно.

Я зробив останній ковток кави, вона була дуже гірка, бо залишилася сама гуща.

— І ви більше не намагалися довідатися, що показувала ця карта або звідки вона взялася?

— Ніколи. — Професор замовк на якусь часинку. — Ні. Це одне з небагатьох наукових досліджень, яке я ніколи не завершу. Хоча в мене є теорія, що ця моторошна тема дослідження, як і деякі менш жахливі відкриття, не може бути завершена одним ученим, кожен робить свій внесок у якийсь період свого життя. Можливо, троє таких людей кілька сторіч тому саме це й зробили: намалювали карти й додали щось, я також припускаю, що всі ті загадкові написи з Корану не дають додаткової інформації про те, де знаходиться могила Влада Тепеса. Але, звичайно, усе це може бути цілковитою вигадкою. Можливо, він похований у тому монастирі на острові, як написано в румунських легендах, а може, він залишався там спочивати, як добра душа, якої у нього не було.

— Але ви так не вважаєте?

Россі знову завагався.

— У цьому напрямі треба продовжувати працювати. До добра це доведе чи до зла — це неминуче в будь-якій галузі науки.

— Ви не поїхали на Снагов, щоб самому подивитись на все?

Професор похитав головою.

— Ні, я припинив пошуки.

Я поставив свою чашку, що була вже геть холодна, і подивився Россі просто в очі.

— І все-таки ви приховуєте якусь інформацію, — повільно висловив я свій здогад.

Він знову потягнувся до книг на верхній полиці й дістав звідти запечатаний коричневий конверт.

— Звісно. Нікому не спаде на думку знищувати всі знайдені матеріали. Я з пам'яті намалював ті три карти і зберіг кілька інших своїх записів — ті, які робив того дня в архіві.

Россі поклав нерозкритий конверт на стіл між нами, доторкнувшись до нього з такою ніжністю, що здалася мені недоречною до вміщеної там моторошної інформації. Може, ця розбіжність, а може, весняна ніч, що насувалася, була причиною того, що я раптом занервував ще дужче.

— Ви вважаєте, що така спадщина може бути небезпечною?

— Як би я хотів сказати «ні»! Це небезпечно, але, напевно, тільки в психологічному сенсі. Життя прекрасніше, яскравіше, коли ми не розмірковуємо над жахами. Ви й так знаєте, що за всю історію людства було скоєно багато злочинів, нам треба згадувати про них зі сльозами на очах, а не із захопленням. Минуло вже так багато років, що я вже не певен, чи правдиві мої спогади про те, що відбувалося у Стамбулі, але мені більше ніколи не хотілося повернутися туди. До того ж у мене було відчуття, що я довідався про все, що мені треба було знати.

— Ви хочете сказати, довідались, щоб продовжувати дослідження?

— Так.

— Але ви все ще не знаєте, хто склав ту карту, на якій зазначено, де знаходиться могила? Чи знаходилася?

— Ні.

Я простягнув руку до коричневого конверта.

— Мені треба придбати якісь чотки або амулет, щоб узятися за це?

— Я впевнений, у вас і так багато добра, моралі, як би ви не назвали це, мені хочеться вірити, що багато хто з нас має такі чесноти. Але я б не став носити в кишені часник, ні.

— Але ви взяли б із собою моральну протиотруту.

— Так, я намагався, — сказав Россі, при цьому його обличчя спохмурніло, воно стало майже скорбним. — Напевно, не мав рації у тому, що не послухався всіх цих забобонів. Утім, я ж раціоналіст, і, мабуть, від цього мені вже нікуди не дітися.

Я зімкнув свої пальці на конверті.

— Ось ваша книга. Це цікавий примірник, я бажаю вам успіхів у визначенні її походження. — Він передав мій томик у шкіряній палітурці, а я подивився на нього й подумав про те, що його сумне обличчя говорить набагато більше, ніж його легкість, з якою він промовив ці слова. — За два тижні ми знову повернемося до проблем торгівлі в Утрехті.

Я змигнув — моя дисертація здавалася мені зараз нереальною.

Россі прибрав кавові чашки, а я заціпенілими пальцями став збирати свій портфель.

— І ще одне, — сказав він серйозно, коли я повернувся до нього спиною.

— Так?

— Ми більше не будемо про це говорити.

— Ви не хочете знати про мої результати? — своїми словами він ввів мене в жах — він покинув мене.

— Можна сказати й так, я не хочу знати. Якщо, звичайно, вас не спіткає лихо. — Він узяв мене за руку й потис її, як завжди, по-дружньому. У його обличчі відбивалося горе, якого я ніколи раніше не бачив, але потім Россі пересилив себе й посміхнувся.

— Гаразд, — мовив я.

— За два тижні, починаючи із цього моменту, — вигукнув він мені майже весело, коли я вийшов, — принесіть мені закінчений розділ або якусь частину.

Батько замовк. На мій подив і сором, я побачила сльози в його очах. Через такий вияв емоцій я б не стала звертатися до нього зі своїми питаннями, навіть якби він нічого не говорив.

— Розумієш, написання дисертації — це насправді брудна робота, — сказав він м’яко. — У будь-якому разі нам не треба було втручатися в усе це. Ця історія дуже заплутана, до того ж зі мною все гаразд. Це ж очевидно, тому що я тут, я вже не божевільний професор, до того ж і ти тут. — Він зітхнув. Здавалося, він приходив до тями. — Щасливий кінець, як і завжди.

— Але все ж таки щось відбувалося до того, як настав кінець, — спромоглася вимовити я.

Сонце зігрівало тільки мою шкіру, але не кістки — вони похололи через вітерець, що віяв з моря. Ми підвелися й стали дивитися навсібіч, щоб розглянути місто, яке розкинулося внизу. Ми побачили останню групу туристів, які пройшли повз нас під стіною, зупинилися біля далекої ніші й стали показувати у бік островів і позувати перед камерами. Я подивилась на батька, а він дивився на море. За туристами, далеко поперед нас, я побачила чоловіка, якого не помічала раніше, він повільно віддалявся. Це був високий широкоплечий чоловік у темному вовняному костюмі. У цьому місті ми бачили й інших високих чоловіків у темних костюмах, але чомусь я не могла відірвати погляду саме він цієї людини.

Розділ 5

Щоб не тиснути на батька, я сама вирішила провести невелике розслідування. Одного разу після школи я пішла в університетську бібліотеку. Моя голландська мова була досить доброю, уже кілька років я вивчала німецьку й французьку, до того ж у бібліотеці було багато літератури англійською мовою. Бібліотекарі були дуже люб’язними, я лише, соромлячись, поговорила з працівниками, і незабаром мені пощастило знайти матеріал, який я шукала: нюрнберзькі памфлети про Дракулу, про які говорив мій батько. У бібліотеці не виявилося оригіналу памфлетів, підстаркуватий бібліотекар у відділі середньовічної літератури пояснив мені, що є лише текст у довіднику німецьких документів, перекладених англійською.

— Це підійде вам, люба дівчинко? — запитав він, посміхнувшись. У нього було світле, відкрите обличчя, які іноді можна зустріти в голландців: чесні блакитні очі, а волосся замість того, щоб посивіти, здавалося, просто посвітлішало. Батьки мого батька, що жили в Бостоні, померли, коли я була ще маленькою, тож я подумала про те, що хотіла б, аби мій дідусь був схожий на цього чоловіка. — Мене звати Джон Біннертс, — додав він. — Можеш звертатися до мене завжди, коли тобі знадобиться допомога.

Я відзначила, що це було саме те, що мені треба, подякувала йому, сказавши «dank u», він поплескав мене по плечу й тихенько пішов. Я залишилася в порожній кімнаті й перечитала перший розділ у моїй записній книжці: «1456 року нашої ери Дракула скоїв багато жахливих і загадкових учинків. Ставши правителем Валахії, він спалював усіх молодих хлопців, які приходили на його землю, щоб учити мову, — їх було чотириста. У нього була велика родина, багатьох родичів він проколов, багатьох своїх підданих наказав закопати по пуп у землю, а потім застрелював. Деяких він присмажував, а потім здирав шкіру».

Унизу на першій сторінці була виноска. Вона була надрукована таким тонким шрифтом, що я ледь не пропустила її. Придивившись, я побачила, що тут розшифровувалося слово «проколов». Там було написано, що Влад Тепес навчився цього виду катувань в оттоманів. Проколювання, яким він катував людей, означає, що тіло садили на загострену дерев’яну палю, зазвичай це робили через анальний отвір або геніталії, так, що ця паля іноді виходила крізь рот, а іноді й крізь маківку.

Я на мить відволіклася від цих слів, намагалася на них не дивитися, потім кілька хвилин я намагалася забути їх, закривши книгу.

Я взяла записну книжку, надягла пальто й зібралася йти додому. Того дня мене переслідував не лиховісний образ Дракули або опис проколювання, мені не давав спокою той факт, що всі ці жахливі речі, вочевидь, насправді відбувались. Мені здавалося, що варто прислухатися, як я почую крики всіх тих юнаків або «великої родини», коли вони вмирали разом. Батько, приділяючи величезну увагу моїй освіті в історії, забув сказати мені про те, що всі моторошні моменти відбувалися насправді Зараз, через кілька десятків років, я розумію, чому він не говорив мені. Тільки сама історія може переконати тебе в такій правді. І коли ти побачиш цю істину, насправді побачиш, то вже не зможеш дивитися в інший бік.

Коли ввечері того дня я прийшла додому, я відчула в собі неймовірну силу й вирішила відверто поговорити з батьком. Він читав у бібліотеці, а місіс Клей гриміла посудом на кухні. Я пішла в бібліотеку, зачинила за собою двері й стала напроти його стільця. Батько тримав у руках один зі своїх улюблених томів Генрі Джеймса — це свідчило про його сумний стан. Я стояла мовчки доти, доки він не підвів голову й не поглянув на мене.

— Привіт, — він посміхнувся і став шукати закладку в книгу. — Домашня з алгебри? — погляд його вже став стривоженим.

— Я хочу, щоб ти закінчив історію, — сказала я.

Батько сидів мовчки й тільки постукував пальцями по кріслу.

— Чому ти не хочеш нічого більше мені розповідати? — тоді я вперше відчула, що являю собою загрозу для батька.

Він подивився на книгу, яку щойно закрив. Я знала, що була жорстокою до нього, хоч і не могла зрозуміти, у чому саме полягає ця жорстокість, але, почавши цю кляту справу, я мусила її закінчити.

— Ти нічого мені не розповідаєш! — повторила я.

Нарешті він подивився на мене, в його обличчі був незрозумілий для мене смуток, батько примружився від світла лампи.

— Ні, це не так.

— Я знаю більше, ніж ти думаєш, — вигукнула я, хоча відчула, що така заява більше личить дитині. Мені не хотілося говорити йому те, що я знала, навіть якщо він запитуватиме.

Він склав руки під підборіддям.

— Я знаю, — сказав він. — Саме тому, що ти це знаєш, мені доведеться розповісти тобі все.

Я здивувалася й уважно подивилась на нього.

— Тоді просто розкажи мені, — відповіла я грубо.

Він знову опустив очі.

— Я розповім тобі, але не все одразу, — випалив він раптово. — Я не можу пережити все це за один раз! Май терпіння.

Коли він подивився на мене, у його погляді було благання, а не звинувачення. Я підійшла до нього й поклала руку на його схилену голову.

Березень у Тоскані, імовірно, буде холодним і вітряним, але батько сказав, що ми вирушимо туди в подорож після бесіди, що триватиме чотири дні. Я вже знала, що «бесідою» він називає свої справи в Мілані. Цього разу мені не довелося просити його, щоб він взяв мене із собою.

— Флоренція чудова, особливо після закінчення сезону, — сказав він одного ранку, коли ми їхали на південь від Мілана. — Мені б хотілося, щоб ти побачила її в такий час. Але спочатку тобі треба буде трохи дізнатися про історію цього міста й твори мистецтва, щоб насправді оцінити це місце. Але найцікавіші — сільські пейзажі Тоскани. Там очі як відпочивають, так і захоплюються. От побачиш.

Я хитнула головою, сідаючи на пасажирське місце взятого напрокат «фіата». У мого батька була заразлива любов до волі: мені подобалося, як він розстібав верхній ґудзик сорочки й знімав краватку, коли ми вирушали в нове місце. У руках батька машина стугоніла, проїжджаючи гладкою північною автострадою.

— Я вже кілька років обіцяв Массімо й Джулії, що ми приїдемо. Вони б ніколи не простили мені, якби довідалися, що я був так близько й не заїхав до них. — Він відхилився назад і витягнув ноги. — Вони трохи дивні люди, ексцентричні, це слово більше підходить, але вони дуже добрі. Ти зі мною?

— Звичайно, я ж сказала, що так, — підтвердила я й визирнула у вікно.

Мені більше хотілося побути з батьком наодинці, а не відвідувати незнайомців, у присутності яких поверталася моя наївна скромність, але, здавалося, батькові дуже хотілось побачитися зі старими друзями. Як би там не було, все одно буде цікаво, проте тремтіння «фіата» заколисувало, поїздка на потязі дуже виснажила мене. Немов прокляття спустилося на мене того ранку — запізнілі виділення крові, через які непокоївся мій лікар, а місіс Клей поклала в рюкзак спеціальні прокладки. Коли я вперше побачила це в туалеті потяга, від подиву в очах з’явилися сльози, ніби хтось поранив мене, пляма на моїх ніжних бавовняних трусиках була схожа на тріумф убивці. Я нічого не сказала батькові Річкові долини та села на пагорбах то з’являлися, то зникали за вікном машини. Я була сонною і за ленчем у містечку, де було повнісінько кав’ярень і темних барів, а вуличні коти ніжились на осонні біля дверей.

Але я нарешті прокинулась, коли ми в сутінках наближалися до одного із двадцяти міст, що приліпилися до пагорбів, які височіли над нами, немов фрески. На обрії крізь похмуре захмарене вечірнє небо пробивалися промені призахідного сонця, що ховалося осторонь Середземного моря. Батько сказав, що в тому боці Гібралтар і багато інших місць, де нам треба колись побувати. Над нами лежало місто, побудоване на кам’яних стояках, вулиці були майже вертикальними, а на алеях були викладені вузькі кам’яні сходи. Батько їздив на маленькій машині то вперед, то назад. Якось ми проїхали повз невеличкий ресторанчик, світло з вікон якої осявало вологу бруківку. Потім батько почав вдивлятися в інший бік пагорба.

— Це тут, якщо я все правильно запам’ятав. — Він проїхав між кипарисами до вузького провулка. — Вілла Монтефолліноко, біля Монтепердуто. Монтепердуто — це місто. Запам’ятала?

Я запам’ятала. За сніданком ми вивчали карту, і батько проводив пальцем між чашками з кавою.

— Тут Сієна. Це головний пункт, а ось Тоскана. Потім ми в’їдемо в Умбрію. Отут Монтепулсіано — відоме давнє місто, а наступний пагорб — це наше місто Монтепердуто.

Ці два слова разом промайнули в моїй голові, «монте» — означає «гора» (з англійської), але насправді гори були схожі на лялькові, маленькі, гострі, наче діти Альп, через які мені вже двічі довелося проїхати.

У сутінках вілла здавалася маленькою, це був невеликий, низько посаджений будинок, зроблений із простого каменю, навколо червоних дахів росли кипариси й оливкові дерева, два похилих кам’яних стовпи вказували на пішохідну стежку. У вікнах на першому поверсі горіло світло, я раптом відчула себе голодною, стомленою, у мене всередині вирували капризи молодості, які мені доведеться приховувати від хазяїв. Батько дістав з машини валізи, а я пішла слідом за ним стежкою.

— Навіть дзвоник той самий, — сказав він задоволено, смикаючи за мотузку біля вхідних дверей і зачісуючи рукою назад волосся.

Вийшов чоловік, він накинувся на мого батька, як торнадо, обійняв його й став щосили плескати по спині, гучно поцілував його в обидві щоки, а потім занадто низько нахилився, щоб потиснути мою руку. Його рука була величезною й теплою, він поклав її мені на плече, коли ми йшли до будинку. У погано освітленому холі, де було багато старовинних меблів, цей чоловік закричав, як тварина.

— Джуліє! Джуліє! Швидше! У нас гості! Іди-но сюди! — у нього був жахлива англійська, але він говорив упевнено й голосно.

Висока всміхнена жінка, що вийшла, одразу ж сподобалася мені. У неї було сиве волосся, схоже на срібло, вона заколювала його ззаду, відкриваючи видовжене обличчя. Спочатку вона посміхнулася мені й не стала нахилятися, щоб привітатись зі мною. Її рука була теплою, як у чоловіка, жінка теж поцілувала батька в обидві щоки, похитала головою, говорячи щось італійською.

— А в тебе, — сказала вона, звертаючись до мене англійською, — буде своя кімната, згодна?

— Гаразд, — погодилась я.

Мені це сподобалося, я сподівалася, що моя кімната буде поруч із кімнатою батька і з неї буде відкриватися вид на долину, з якої ми піднімалися таким крутим схилом.

Після вечері в оббитій каменем їдальні всі дорослі відкинулися назад і зітхнули.

— Джуліє, — сказав мій батько, — з кожним роком ти стаєш дедалі кращою куховаркою. Ти стала однією з найкращих куховарок Італії!

— Не кажи дурниць, Паоло, — у неї була англійська з акцентом Оксфорда й Кембриджа. — Ти завжди такий.

— Може, це через «Чіанті», дай-но мені поглянути на цю пляшку.

— Давай я тобі ще наллю, — втрутився Массімо. — А що вивчає твоя прекрасна дочка?

— У школі ми вчимо всі предмети, — сказала я просто.

— Гадаю, що їй подобається історія, — додав батько. — Також любить розглядати визначні пам’ятки.

— Історія? — Массімо наповнив склянку Джулії, а потім свою вином гранатового кольору або кольору темної крові. — Як ти і я, Паоло. Ми назвали так твого батька, — пояснив він мені, — тому що я терпіти не можу ці ваші нудні англійські імена. Пробач, я просто не можу, Паоло, друже мій, ти знаєш, я ледве не впав як мертвий, коли мені сказали, що ти покинув роботу в академії, щоб perley-vous по усьому світу. Я сказав собі: значить, йому більше подобається говорити, ніж читати. Чудовий учений, загублений для світу — ось хто твій батько.

Він налив мені півсклянки вина, не спитавши батька, а потім додав туди води. Тоді він мені сподобався.

— А тепер ти говориш нісенітницю, — спокійним тоном сказав батько. — Мені подобається подорожувати.

— А, — Массімо похитав головою. — А твій куратор, професор, колись говорив, що ти будеш кращим, ніж усі вони. Ні, я нічого не хочу сказати, у тебе чудова, успішна організація, я знаю це.

— Нам потрібні мир і дипломатичні відносини, а не купа досліджень на теми, які більше нікому не цікаві, — відповів батько, посміхаючись.

Джулія запалила світильник на серванті й вимкнула верхнє світло. Поставивши світильник на стіл, вона почала розрізати торт, на який я весь цей час намагалася не дивитись. Під ножем він виблискував, як обсидіан.

— В історії не може бути непотрібних тем, — сказав Массімо, підморгнувши мені. — До того ж навіть великий Россі завжди казав, що ти його найкращий студент. Усім нам насилу вдавалося задовольнити того хлопця.

— Россі!

Це ім’я злетіло з моїх губ ще до того, як я встигла усвідомити. Батько важко подивився на мене з-за таці з тортом.

— Так ти знаєш легенди про академічні успіхи свого батька, юна леді? — Массімо поклав у рот великий шматок шоколадного торта.

Батько ще раз поглянув на мене.

— Я розповідав їй кілька історій з того часу, — сказав він.

Я почула в його голосі застереження бути обережною. Але за хвилину я подумала, що, можливо, цей натяк був зроблений Массімо, а не мені, тому що від його наступних слів я вся похолола, але батько, швидко втрутившись, змінив тему розмови на політику.

— Бідний Россі, — сказав Массімо. — Чудова людина, таких не зустрінеш. Подумати тільки: так дивно, як може хтось просто так розчинитися в повітрі, зникнути.

Наступного ранку ми сиділи на залитій сонцем базарній площі в центрі міста — піджаки застебнуті на всі ґудзики, у руках брошури — та спостерігали за двома хлопчиками, які, мабуть, як і я, були школярами. Вони, галасуючи, грали футбольним м’ячем перед церквою, а я терпляче чекала, як чекала весь ранок, поки ми ходили по маленьких каплицях «з елементами Брунелескі», якщо вірити словам втомленого нудного гіда, потім ми ходили в Палаццо Публіко, подивилися на велику камеру, що століттями правила за міське зерносховище. Батько зітхнув і подав мені «Оранжинас» — напій у красивій скляній пляшечці, а другу відкрив сам.

— Ти хочеш запитати в мене щось? — сказав він трохи сумно.

— Ні, я просто хочу довідатися про професора Россі. — Я вставила соломинку в горлечко пляшки.

— Я так і думав. З боку Массімо це було не тактовно.

Я боялася відповіді, але цікавість перемогла, і я зважилась запитати:

— Професор Россі помер? Массімо це мав на увазі, коли сказав, що він зник?

Батько подивився через залиту сонцем площу в бік кав’ярні й м’ясного магазину.

— Так… Ні. Розумієш, усе це дуже заплутано. Ти насправді хочеш про це почути?

Я кивнула. Батько швидко озирнувся навколо. Ми сіли на кам’яній лаві, з якої відкривався вид на гарну старовинну площу. Ми були самі, якщо не брати до уваги хлопчаків, які ганяли м’яча.

— Гаразд, — нарешті видихнув батько.

Розділ 6

— Розумієш, того вечора, коли професор Россі дав мені конверт із документами, перш ніж піти, я посміхнувся йому у дверях кабінету, але коли відвернувся, то відчув, що мені треба затриматися або повернутися й поговорити з ним ще трохи. Я знав, що це почуття виникло внаслідок нашої дивної розмови, найдивнішої в моєму житті, тому відразу ж поборов це почуття. Підійшли ще два студенти з нашого відділення. Вони жваво розмовляли, привіталися з Россі, перед тим як він зачинив двері, а потім пішли за мною сходами. Їхня жвава бесіда дала мені зрозуміти, що життя навколо нас все ж таки триває, але мені було ніяково. Моя книга із зображенням дракона лежала в портфелі, крім того Россі додав до неї ще й запечатаний конверт із документами. Я розмірковував над тим, чи варто мені переглянути їх сьогодні вночі, коли я буду сам за столом у своїй квартирі. Я дуже втомився й знав, що не витримаю ознайомлення з тим, що знаходиться у конверті.

Я подумав, що денне світло й ранок додадуть мені впевненості і здорового глузду. Можливо, я навіть не повірю в історію Россі, коли прокинуся, але на той час я був упевнений, що мене переслідуватиме думка про те, вірю я його розповіді чи ні. Але як, — запитував я себе вже на вулиці, проходячи під вікнами кабінету Россі й мимоволі позираючи туди, де світила його лампа, — як я можу не вірити своєму кураторові хоч із будь-якої теми, що стосувалася його наукового дослідження? Хіба це не ставить під сумнів усю роботу, яку ми виконували разом? Я подумав про перші розділи моєї дисертації, про ретельно відредагований друкований текст, що лежав на моєму столі, і здригнувся. Якщо я не вірю історії Россі, чи можемо ми продовжувати роботу? Чи, може, я буду змушений визнати, що він божевільний?

Я думав про Россі, коли проходив повз вікна його кабінету, певне, саме тому я звернув увагу на те, що його лампа усе ще горіла. Я ввійшов у світло від його лампи й попрямував до свого будинку, як раптом світло згасло буквально під моїми ногами. Це сталося миттєво, і страх накрив мне з голови до ніг. Коли я вийшов на світлу пляму на тротуарі, в моїй голові було повно думок, але наступної миті я наче прикипів до місця. Майже одночасно я зрозумів дві дивні речі. Одна полягала в тому, що я ніколи раніше не бачив цього світла на тротуарі між двома готичними будинками університету, хоча ходив цією дорогою вже тисячу разів. Я ніколи раніше не бачив світла, тому що його було важко помітити. Зараз його було добре видно, тому що всі вуличні ліхтарі раптово згасли. Я стояв сам на вулиці, і єдиним звуком був мій останній крок. За винятком променів світла з кабінету, де ми щойно розмовляли, на вулиці було темно.

Мій другий здогад, якщо, звичайно, він був другим, налетів на мене й немов паралізував, коли я зупинився. Я кажу «налетів», тому що саме так я все це побачив — не подумав і не відчув. Тієї миті, коли я завмер на стежці, м’яке світло з вікна кабінету мого куратора згасло. Можливо, ти подумаєш, що в цьому нема нічого дивного, робочий день закінчився, і професор, який останнім залишав будинок, вимкнув світло, після чого на вулиці стало темно, бо згасли вуличні ліхтарі. Але ефект був не схожий на щось подібне. У мене не було такого відчуття, що вимкнули звичайну лампу на столі. Ні, я відчув, наче щось пролетіло перед вікном за мною, перекривши таким чином джерело світла. Після чого на вулиці стало зовсім темно.

Якийсь час я стояв, важко дихаючи. Наляканий, незграбний, я повернувся й побачив темні вікна — їх не було видно з темної вулиці. Піддавшись інстинкту, я побіг до них. Двері, через які я вийшов, були замкнені. Ніщо не освітлювало фасад будинку. У таку пізню годину двері, можливо, замикалися за кожним, хто виходив, це було звичайно і нормально. Я стояв там у нерішучості й уже думав побігти до інших дверей, як раптом знову засвітилися вуличні ліхтарі, і мені одразу стало соромно. Тих двох студентів, які вийшли за мною, не було видно. Можливо, вони пішли іншою дорогою, подумав я.

І вже інша група студентів, сміючись, проходила повз мене, вулиця вже не була порожньою. А що, коли Россі вийде за хвилину, як він і має зробити, після того як погасить світло й замкне двері свого кабінету? Якщо він побачить, що я чекаю його тут? Він же сказав, що не хоче більше обговорювати зі мною цю тему! Як же я поясню йому мої страхи тут, на сходах, коли він закрив цю тему і, можливо, всі подібні теми? Мені стало соромно, я повернувся й поспішив додому, перш ніж професор міг мене наздогнати. Удома я залишив конверт нерозкритим у портфелі і проспав цілу ніч, хоча й неспокійно.

Наступні два дні я був заклопотаний і не дозволяв собі подивитись на документи Россі (до речі, я рішуче викинув з голови всі езотеричні докази). Проте я був здивований, коли наступного дня пізно ввечері один з моїх однокурсників зупинив мене в бібліотеці.

— Ти чув про Россі? — запитав він, схопивши мене за руку, коли я проходив повз нього. — Паоло, зачекай! — так, ти правильно здогадалася, це був Массімо. Він був великий і галасливий навіть у студентські роки, галасливіший, напевно, ніж зараз. Я схопив його за руку.

— Россі!? Що? Що з ним!?

— Він щез. Зник. Поліція обшукує його кабінет.

Я побіг до будинку, що зараз здавався звичайним. Усередині було темно, тому що сонце вже сідало, студенти виходили з аудиторій. На другому поверсі, напроти кабінету Россі, поліцейський розмовляв із деканом факультету й ще з кількома людьми, яких я жодного разу не бачив. Коли я підійшов, двоє чоловіків у темних костюмах виходили з кабінету професора, щільно зачинили за собою двері й почали спускатися сходами до аудиторій. Я проштовхався й запитав у поліцейського:

— Де професор Россі? Що з ним трапилось?

— Ви знаєте його? — запитав поліцейський, підводячи очі від записної книжки.

— Я його аспірант, я був тут два дні тому. Хто сказав, що він зник?

Декан факультету підійшов до мене й потис руку.

— Що ви можете сказати? Сьогодні вдень зателефонувала його економка й повідомила, що він уже дві ночі не був удома, не прийшов ні на обід, ні на сніданок. Вона запевнила, що раніше він так не робив. Сьогодні вдень він пропустив збори на факультеті і навіть не перетелефонував. Раніше він так теж ніколи не робив. Зайшов студент і сказав, що вони з Россі домовлялися про зустріч, але в призначену годину кабінет був замкнений, а професор так і не з’явився. Сьогодні він не був присутній на лекції, тож нарешті сьогодні я відчинив його кабінет.

— Він був там? — я намагався не хвилюватись.

— Ні.

Я пішов до дверей його кабінету, але поліцейський зупинив мене, схопивши за руку.

— Не так швидко, — сказав він. — Ви сказали, що були тут два дні тому?

— Так.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Приблизно о восьмій тридцять.

— Ви бачили тут ще кого-небудь у той час?

Я замислився.

— Так, двох студентів з нашого факультету, Бертранда й Еліаса, по-моєму, вони проходили повз кабінет. Я вийшов разом із ними.

— Гаразд, перевір це, — сказав поліцейський одному з колег. — Ви помітили щось незвичайне в поведінці професора?

Що я міг на це відповісти? Так, він розповів мені про те, що вампіри насправді існують, що граф Дракула ходить серед нас, що я, мабуть, успадкував прокляття у вигляді його дослідження і що я бачив, як світло його лампи затулило щось гігантське…

— Ні, — сказав я. — Ми до восьмої тридцять говорили про мою дисертацію.

— Ви пішли разом?

— Ні, я пішов перший, він провів мене до дверей, а потім повернувся у свій кабінет.

— Ви бачили щось або когось підозрілого біля будинку, коли вийшли? Може, ви чули щось?

Я знову вагався.

— Ні, нічого. Хіба що на вулиці було дуже темно, бо згасли вуличні ліхтарі.

— Так, нас про це повідомили. Але ви не чули нічого незвичайного чи, може, бачили щось?

— Ні.

— Ви останній, хто бачив професора Россі, — наполягав поліцейський. — Подумайте краще. Коли ви були з ним, він говорив або робив щось дивне? Він казав про депресію, самогубство або щось подібне? Може, говорив про те, що хоче поїхати кудись, вирушити в подорож?

— Ні, нічого подібного, — чесно відповів я.

Поліцейський уважно подивився на мене.

— Назвіть своє ім’я та адресу. — Він усе записав і обернувся до декана: — Ви можете поручитися за цього юнака?

— Так, він саме той, ким себе назвав.

— Добре, — сказав поліцейський, повернувшись до мене. — Я хочу, щоб ви зайшли зі мною туди й сказали, чи бачите щось незвичайне. Особливо те, чого не було два дні тому. Нічого не торкайтесь. Насправді відомо багато таких випадків: виникли термінові сімейні справи, невеликий зрив. Можливо, він повернеться за день чи два. Я вже сто разів це бачив. Але із кров’ю на столі в нас мало шансів на такий результат.

Кров на столі? Ноги підломилися, але я стримався й повільно пішов слідом за поліцейським. Кімната здавалася такою самою, як і раніше, я бачив її такою уже сотні разів при денному світлі: акуратні, затишні, зручні меблі, книги й папери розкладені по полицях й акуратно складені на столі. Я підійшов ближче. На столі лежав промокальний папір Россі, на якому була темна пляма крові, що вже давно висохла. Поліцейський поклав руку мені на плече.

— Втрата крові недостатня, щоб стати причиною смерті, — сказав він. — Можливо, це кровотеча з носа або невелике поранення. Коли ви були з ним, у професора Россі була кровотеча з носа? Він не здався вам хворим тієї ночі?

— Ні, — сказав я. — Я ніколи не бачив, щоб у нього йшла кров, він ніколи не розмовляв зі мною про своє здоров’я.

Раптом я усвідомив і чітко зрозумів, що я тільки-но говорив про наші з ним бесіди у минулому часі, ніби їх більше ніколи не буде. Емоції переповнили мене, і я замовк, пригадавши, як Россі привітно посміхався у дверях свого кабінету, коли проводжав мене. Він якось порізав себе, можливо, навіть спеціально? У момент душевного розладу, а потім вийшов із кабінету, замкнувши за собою двері? Я уявив, як він блукає парком. Можливо, він змерз і голодний. Може, він сів у якийсь автобус і поїхав навмання у якесь місто. Жодне з цих припущень не підходило. У Россі був сильний характер, він був найспокійнішою та найрозсудливішою людиною з тих, кого я будь-коли зустрічав.

— Подивіться навколо дуже уважно, — сказав поліцейський, відпустивши моє плече; він пильно спостерігав за мною, а я відчував, як декан й інші люди юрмляться у дверях. Раптом до мене дійшло, що поки я не доведу свою непричетність до злочину, буду серед підозрюваних в убивстві Россі. Але Бертранд й Еліас заступляться за мене, як і я за них. Я уважно оглядав кімнату, намагаючись щось побачити. Та марно. Усе здавалося нормальним, реальним і спокійним, лише Россі не було.

— Ні, я не помічаю нічого дивного.

— Гаразд, — сказав поліцейський і повернув мене до вікна. — Тоді подивіться сюди.

На білій стелі над столом розтяглася темна пляма завдовжки приблизно п’ятнадцять сантиметрів, вона ніби показувала на щось зовні.

— Це теж кров. Не переймайтеся: можливо, це не кров професора Россі. Стеля занадто висока, людині важко дотягтися до неї, навіть ставши на стілець. Ми все перевіримо. А тепер добре поміркуйте. Россі згадував, що того вечора у кабінет залітав птах? Можливо, ви чули якісь звуки, коли виходили, ніби щось влітає? Ви пригадуєте, чи було відчинене вікно?

— Ні, — мовив я. — Він нічого не згадував такого. Вікна були зачинені, я впевнений.

Я не міг відірвати очей від плями. У мене було таке відчуття, що коли я довго вдивлятимусь, то зможу зрозуміти щось за його жахливою, закрученою формою.

— У наш будинок уже кілька разів залітали птахи, — додав декан. — Голуби. Іноді вони потрапляють у вентиляційний люк.

— Можливо, — сказав поліцейський. — Проте ми не знайшли екскрементів, отже, це мала ймовірність.

— А як щодо кажанів, — сказав декан. — Як щодо них? Що тільки не живе в цих старих будинках!

— Це теж можливо, особливо якщо Россі намагався вдарити по чомусь палицею або парасолькою, поранивши при цьому істоту в польоті, — припустив професор, який стояв у дверях.

— Ви бачили тут щось схоже на кажана або птаха? — знову запитав мене поліцейський.

Кілька секунд я розтуляв свої пересохлі губи, щоб сказати просте слово.

— Ні, — відповів я, але сам ледь зрозумів зміст його питання.

Поглядом я нарешті зрозумів зміст плями, яка ніби відволікала від чогось. На верхній полиці книжкової шафи Россі, у ряду його «невдач», була відсутня одна книга. Куди він переставив свою загадкову книгу два дні тому? Замість неї тепер на полиці серед інших книг чорніла діра.

Мої колеги вивели мене з кімнати, поплескуючи по спині, вони говорили, щоб я не хвилювався, бо я зблід, як аркуш паперу. Я повернувся до поліцейського, що замикав двері за нами.

— Чи є шанс, що професор Россі зараз перебуває в лікарні, якщо він порізався або хтось поранив його?

Офіцер похитав головою.

— У нас усі лікарні на зв’язку, я відразу ж усе це перевірив. Його ніде немає. А що? Ви гадаєте, він міг себе поранити? Ви ж самі сказали, що він не був схильний до самогубства й не перебував у депресії.

— Ні, усе було гаразд.

Я глибоко зітхнув, і знову відчув ґрунт під ногами. Стеля була занадто висока для нього, щоб він міг намалювати на ній цей знак — у кожному разі це малоймовірно.

— Ну, тоді нам час іти, — поліцейський обернувся до декана, і вони пішли, продовжуючи розмову притишеними голосами. Натовп біля дверей кабінету почав танути, і я теж пішов. Мені треба було знайти тихе місце, щоб сісти й заспокоїтись.

Моя улюблена лавка у невеличкому дворі університетської бібліотеки все ще була теплою від останніх променів осіннього сонця. Біля мене троє чи четверо студентів тихо розмовляли, і я відчув, як по тілу пробігає хвиля студентського спокою. Просторий хол бібліотеки було видно через великі різнокольорові вікна; сюди також виходили вікна читальних залів, темних коридорів і внутрішніх двориків, тому я бачив людей, які заходили, виходили, працювали за великими дубовими столами. Звичайний день завершувався: сонце незабаром покине кам’яні плити під моїми ногами, світ порине у сутінки і буде рівно сорок вісім годин, як я востаннє бачив свого куратора. А поки тут панувало навчання й рух, відсуваючи далі межу темряви.

Я маю сказати тобі, що в ті дні, коли я вчився, я любив залишатись на самоті, щоб мене не турбували, сидіти, немов у полоні монастирської тиші Я вже описував тобі мій стіл у бібліотеці, за яким я постійно працював, — моє робоче місце було на одному з верхніх поверхів, у сховищі бібліотеки. Там у мене була власна кімнатка, у якій я й знайшов цю дивну книгу, що за одну ніч змінила мене й моє життя. Ще за два дні я вчився, був зайнятий і нічого не боявся, готовий у будь-яку мить залишити підручники про Нідерланди й поспішити на зустріч із науковим керівником, щоб приємно поспілкуватися. Я ні про що не думав, окрім того, що Герберт і Хеллер написали рік тому про економічну теорію Утрехта і як я можу спростувати їхні слова в статті — напевно, її слід було написати, ґрунтуючись на окремих розділах моєї дисертації.

До речі, якби я уявляв собі минуле, у моїй уяві з’явилися б безневинні нідерландці, які, важко дихаючи, сперечалися через невеликі проблеми гільдії, або уявив би, як вони стоять, узявшись у боки, уздовж каналу та спостерігають, як піднімають коробки з новим товаром на верхній поверх їхніх будинків, котрі одночасно були й складами. Уявляючи минуле, я бачив би лише обгорілі на сонці, обвітрені морем обличчя, густі брови, сильні руки, чув би скрип їхніх потужних кораблів, вдихав би запах спецій, смоли й стічних вод причалу, дивувався б з їхньої винахідливості в торгівлі й обміні.

Але історія, як виявилося, могла обернутися чимось зовсім іншим — кривавим сплеском, агонія якого не зникає за ніч, а може, й за кілька сторіч. Я вирішив: від сьогодні моє дослідження стане зовсім іншим: для мене воно буде романом, як колись стало для Россі й для багатьох інших, котрі вибрали собі шлях через ті самі нетрі. Я хотів почати це нове дослідження в гучній веселій обстановці головного холу, а не в тиші кабінок, де можна завжди почути дивні кроки на сходах. Я хотів відкрити нову фазу свого життя як історик і працювати під поглядами молодих етнографів, які нічого не підозрювали, сивих бібліотекарів, вісімнадцятирічних першокурсників, котрі думають тільки про футбол і нові білі кросівки, я хотів працювати серед усміхнених аспірантів і необразливих божевільних професорів у відставці — серед звичайного університетського життя. Я ще раз поглянув на переповнений хол, швидко танучі сонячні промені, на вхідні двері, котрі то відчинялися, то зачинялися, ляскаючи на бронзових петлях. Потім я підняв свій потертий портфель, відкрив його й витяг звідти товстий темний конверт, на якому Россі зробив напис своєю рукою. Там було написано: «ЗБЕРЕЖИ ДЛЯ НАСТУПНОГО».

Наступного? Я не звернув на це увагу два дні тому. Що він мав на увазі: зберегти цю інформацію в запечатаному вигляді до наступного разу, коли він спробує знову взяти штурмом цю темну фортецю? Можливо, це я був «наступним»? А може, це доказ божевілля Россі?

Усередині конверта я побачив документи різного розміру й ваги, багато з них постаріли й порвалися від часу, деякі густо заповнені друкованим шрифтом і покриті цигарковим папером. Там було багато матеріалу. Треба буде розкласти його, вирішив я і підійшов до найближчого стола мідного кольору біля карткового каталогу. Там усе ще було повно народу — всі дружні незнайомці, але я все ж таки обережно обернувся через плече, перш ніж витягти всі документи й розкласти їх на столі.

Два роки тому я розклав у хронологічній послідовності манускрипти сера Томаса Мора, а також деякі листи Ганса Альбрехта з Амстердама, а зовсім недавно допомагав скласти каталог за фламандськими бухгалтерськими книгами 1680 року. Як історик я знав, що, виклавши архівні документи в хронологічній послідовності, можна швидше дійти до розгадки. Я витягнув папір й олівець, записав перелік документів і витяг їх. Першими були документи Россі, надруковані на тонкому папері. Вони рясніли густими рядками найтонших друкованих літер, що більш-менш нагадували листи. Я обережно відклав їх убік, не дозволяючи собі розглянути їх краще.

Другим документом була карта, намальована від руки з великою старанністю й обережністю. Карта вже почала вицвітати, позначки місцями ледь проглядалися на товстому аркуші з іноземного блокнота (мабуть, аркуш було вирвано з якоїсь старої записної книжки). Далі йшли дві схожі карти, потім три сторінки з різноманітними написами, зробленими від руки — на перший погляд, вони здалися розбірливими. Їх я теж відклав убік. Наступною була друкована брошура, що запрошувала туристів у «Романтичну Румунію», напис було зроблено англійською мовою, за оформленням обкладинки й малюнками цей документ можна було віднести до 1920-х або 1930-х років. Потім ішли дві розписки про перебування в готелі й про обіди. До речі, це було у Стамбулі. Далі — двоколірна, неакуратно надрукована дорожня карта Балканських гір. І останнім я витяг маленький білий конверт, запечатаний і не підписаний. Я героїчно відклав його вбік, не доторкнувшись до печатки.

Це було все. Я перевернув коричневий конверт і навіть потрусив його, тож я помітив би навіть мертву муху, якби вона випала. Коли я зробив усе це, у мене раптом (тоді вперше) з’явилося відчуття, що далі переслідуватиме мене завжди, коли я робитиму те, що від мене вимагалося, — я відчув присутність Россі, його гордість за мою старанність, ніби його все ще живий дух говорив зі мною так, наче він сам. Я знав, що він старанно все досліджував, як і те, що він нічого не пропускав, нічим не нехтував, жодним документом, жодним архівом, як би далеко вони не знаходилися, і, звичайно ж, він не нехтував ідеями, якими б застарілими вони не здавалися його колегам. Його зникнення й те, що я був йому потрібен (як я сміливо подумав), несподівано зблизили нас із ним, ми стали майже одним цілим. У мене було таке відчуття, ніби він обіцяв мені, що саме так і буде, він передбачав цю схожість і весь цей час чекав, поки я зрозумію це.

Зараз переді мною на столі лежали аркуші з конверта. Я почав з листів, густо надрукованих на тонкому папері, в них було кілька помилок і кілька виправлень. З кожного листа була зроблено копію, і вони вже були розкладені в хронологічному порядку. Кожен лист був ретельно датований: грудень 1930 року. Це були листи більш ніж двадцятилітньої давнини. Кожен був підписаний: Трініті-коледж, Оксфорд і більше нічого. Я переглянув перший лист. У ньому розповідалося про історію знаходження загадкової книги і початок дослідження в Оксфордському університеті. Лист було підписано: «Ваш у біді, Бартоломео Россі». Лист починався… (я тримав тонкий папір дуже обережно, навіть тоді, коли мої руки почали тремтіти), лист починався в дуже дружній манері: «Мій любий і нещасний спадкоємцю…».

Раптом батько замовк. Почувши тремтіння в його голосі, я тактовно відвернулась, чекаючи, поки він оговтається. Ми мовчки підвелися, взяли наші піджаки й пішли через гарну маленьку площу, удаючи, що фасад церкви усе ще цікавить нас.

Розділ 7

Батько кілька тижнів не залишав Амстердам, і в цей час я відчула, що він якось став по-особливому за мною спостерігати. Одного разу я повернулася зі школи трохи пізніше, ніж звичайно: коли я ввійшла у дім, то побачила, що місіс Клей розмовляє з батьком по телефону. Вона відразу ж передала мені слухавку.

— Де ти була? — запитав батько. Він телефонував зі свого кабінету в Центрі миру й демократії. — Я вже двічі телефонував, а місіс Клей казала, що тебе не бачила. Ти змусила її хвилюватися.

Але насправді це він хвилювався, я точно знала, хоча він намагався говорити спокійно.

— Я читала в кафе-магазині, що поруч зі школою, — відповіла я.

— Гаразд, — сказав батько. — Чому ти не зателефонувала мені або місіс Клей, якщо знала, що спізнишся?

Мені не хотілося виправдовуватися, але я пообіцяла, що наступного разу зателефоную. Того вечора батько повернувся рано, ми повечеряли, і він уголос читав мені розділи з книги «Великі надії». Потім він дістав кілька альбомів із фотографіями, і ми переглянули їх разом: Париж, Лондон, Бостон, мої перший роликові ковзани, мій випуск після третього класу, Париж, Лондон, Рим. На всіх знімках була тільки я біля Пантеона або Пер Лашез. Батько завжди фотографував, а подорожували ми лише удвох. О дев’ятій годині він перевірив двері, вікна й відправив мене спати.

Наступного разу, запізнюючись, я зателефонувала місіс Клей. Я сказала їй, що ми з однокласницею вирішили виконати разом домашню роботу за чашкою чаю. Вона відпустила мене. Я поклала слухавку і пішла до університетської бібліотеки. Йохан Біннертс, бібліотекар відділу колекції середньовічних книг, уже звик до мене, принаймні, він завжди посміхався, коли я підходила до нього з новим питанням, і цікавився, як просувається моя робота з історії. Містер Біннертс знайшов для мене уривок із тексту сімнадцятого сторіччя, я дуже зраділа і якийсь час вивчала його, роблячи нотатки. Зараз у моєму кабінеті в Оксфорді є копія цього тексту: кілька років тому я знайшла ту саму книгу в одній із книгарень: книга лорда Гелінґа «Історія Центральної Європи». У мене ще збереглася сентиментальна прихильність до цієї книги, навіть після стількох років, хоча я ніколи не розкривала її без якогось неприємного почуття. Я чудово пам’ятаю, як дитячою рукою переписувала абзаци з цієї книги у свою записну книжку: «Влад Дракула був не тільки дуже жорстоким, але й дуже сміливим. Він був настільки безстрашним, що 1462 року перетнув річку Дунай і верхи на коні вночі атакував табір султана Мехмеда II, який планував напасти на Валахію. Під час цього походу Дракула вбив кілька тисяч турецьких солдатів, але перш ніж оттоманська варта змусила валахійців відступити, султан встиг утекти.

Схожу інформацію можна знайти про будь-якого великого правителя тогочасної Європи. У багатьох випадках відомостей навіть більше, а про деяких феодалів — значно більше. Проте інформація про Дракулу незвичайна тим, що вона довговічна, інакше кажучи, він не вмер як історична особистість, і легенда про нього усе ще живе. Кілька джерел, які можна знайти в Англії, побічно або прямо ведуть до інших джерел, розмаїтість яких може спантеличити багатьох істориків. Здавалося, він був добре відомий своєю жорстокістю по всій Європі навіть за свого життя — це можна вважати значним досягненням для тих часів, коли Європа була великою і, на наш погляд, роз’єднаною, коли держави спілкувалися за допомогою гінців і річкових суден і коли жахлива жорстокість була не такою вже рідкістю серед знаті. Сумнівна слава Дракули не закінчилася після його загадкової смерті й дивного похорону 1476 року — здавалося, вона продовжувала жити, не слабнучи, доки не перейшла в яскраву інтерпретацію на Заході».

Тут закінчувався вступ до розділу про Дракулу. У мене було вже й так забагато інформації для одного дня, щоб обміркувати все це, але я таки пішла у відділ англійської літератури й зраділа, коли виявилося, що в бібліотеці була копія видання Брема Стокера «Дракула». Я зрозуміла, що мені доведеться кілька разів прийти в бібліотеку, щоб прочитати її. Я не знала, чи можна мені виписати цю книгу, але навіть якби й можна було, я б не хотіла приносити її додому. Адже там я не знатиму, ховати книгу чи обережно читати її відкрито. Я вирішила читати «Дракулу» у кріслі біля вікна бібліотеки. З нього відкривався вид на мій улюблений канал Сингел, поруч із яким знаходився квітковий ринок, а люди купували оселедці на закуску в невеликому кіоску. Це було чудове, ізольоване місце, книжкові полиці відгороджували мене від інших читачів у бібліотеці.

Там, у цьому кріслі, я дозволила готичному жаху й чудовим вікторіанським любовним історіям Стокера поглинути мене. Чого я хотіла від книги, я не знала. Судячи зі слів мого батька, професор Россі вважав, що ця книга практично безкорисна як джерело інформації про Дракулу. Увічливий і огидний граф Дракула з роману був неймовірною особистістю, думала я, навіть якщо в нього було мало спільного із Владом Тепесом. Але Россі й сам був переконаний у тому, що Дракула став одним із безсмертних ужитті та в історії. Мені було цікаво, чи була в цього роману така сила, щоб сталося щось дивне. Зрештою Россі зробив своє відкриття вже після публікації роману «Дракула». З іншого боку, Влад Дракула був джерелом зла приблизно чотириста років до того, як народився Стокер. Усе це здавалося дуже заплутаним.

Хіба професор Россі не говорив, що Стокер перегорнув величезну кількість правдивої інформації про вампірів? Я навіть ніколи не бачила фільму про вампірів, бо моєму батькові не подобалися жахи ні в якому вигляді. Ці надзвичайні історії були для мене новими. За Стокером, вампір міг атакувати своїх жертв тільки в період між заходом і сходом сонця. Вампір був безсмертним, живився кров’ю смертних і в такий спосіб робив їх такими самими, як і він. Він міг перетворитись на кажана, вовка або туман, його можна злякати часником або розп’яттям, убити його можна, якщо застромити кілок у його серце й засунути в рот часник, поки він спить у своїй труні вдень. Його також можна вбити срібною кулею, якщо влучити в серце.

Я не злякалася: все це здавалося мені занадто далеким, повним забобонів і дивним. Але в цій історії був один аспект, який щоразу не давав мені спокою. Я поставила книгу на полицю і запам’ятала сторінку, на якій зупинилась. Одна думка непокоїла мене, коли я спускалася сходами бібліотеки і йшла мостом через канал, вона не відпускала мене, аж поки я не дійшла до наших дверей. У Дракули, вигаданого Стокером, були улюблені жертви — молоді дівчата.

Батько говорив, що понад усе бажав поїхати навесні на південь — він хотів, щоб я побачила тамтешню красу. Наближались мої канікули, а батько проведе лише кілька днів у Парижі на зборах.

Я навчилась не тиснути на нього як щодо подорожей, так і стосовно історій. Коли батько був готовий, він продовжував, але ніколи не розповідав, коли ми були вдома. Гадаю, він не хотів, щоб морок спускався на наш будинок.

У Париж ми поїхали потягом, а потім машиною до Кевеннеса. Вранці я працювала над двома або трьома есе, які писала французькою мовою, котра щодень ставала дедалі кращою, а потім надсилала роботи поштою. У мене збереглося одне таке есе. Навіть зараз, через кілька десятків років, я розкриваю його, і до мене повертається почуття невимовної краси серця Франції в травні. Запах трави, що була не травою, а l’herb — їстівна, свіжа. Таке враження, ніби у Франції всю зелень можна було їсти (її додають у салат і в сир).

Уздовж дороги на фермах, де ми зупинялися, щоб купити продукти для пікніка, нам готували все краще, ніж у будь-якому ресторані: кошик зі свіжою полуницею, що червоними кольорами сяяла на сонці (здавалося, її можна було не мити), головки козячого сиру, важкі, як гирі, вкриті шаром сірої цвілі, ніби їх качали по підлозі у підвалі. Батько пив червоне вино без етикетки — воно коштувало лише кілька сантимів, щоразу після їжі він закорковував пляшку й завжди носив скляночку, яку загортав у серветку. На десерт ми їли великі скиби свіжого хліба й покривали його товстим шаром шоколаду. Від задоволення в мене болів шлунок, а батько казав, що коли ми повернемось до нашого колишнього життя, він знову сяде на дієту.

Спочатку ми їхали на південний схід, а потім, за день або два, вирушили в прохолодні гори.

— Les Pyrenees-Orientales, — сказав батько, розгортаючи дорожню карту на одному з наших пікніків. — Уже кілька років я мріяв повернутися сюди.

Я провела пальцем по нашому маршруту й здивувалася, як близько ми від Іспанії. Ця думка й чудове слово «Orientales» збентежили мене. Ми наближались до межі відомого мені світу, і вперше я усвідомила, що одного разу поїду ще далі, набагато далі. Батько хотів подивитись на якийсь монастир.

— Гадаю, сьогодні ввечері ми під’їдемо до міста, а завтра піднімемось туди пішки.

— А це високо? — запитала я.

— Це приблизно половина дороги в гори, які захищають монастир від різних вторгнень. Його побудовано 1000 року. Це неймовірне місце, воно оточене з усіх боків скелями, через які важко пройти навіть найсміливішим і найдосвідченішим пілігримам. Місто, що лежить унизу, тобі теж сподобається. Це старе місто із джерелом мінеральних вод. Воно справді чарівне.

Батько посміхався, коли говорив це, але все одно він був неспокійний і занадто швидко склав карту. Я відчула, що незабаром він розповість мені продовження історії, і, можливо, цього разу умовляти його не доведеться.

Мені дійсно сподобався Ле Бен, коли того вечора ми заїхали до нього. Це було ніби велике село, що розкинулося навколо самотньої маленької вершини скелі піщаного кольору. Великі Піренеї піднімалися над містом, затінюючи все, крім найширших нижніх вулиць, що тяглися вниз до річкових долин і великих ферм. Укриті курявою платани росли по краях запилених площ, дерева не кидали тіні для перехожих та для бабусь, які торгували плетивом і пляшками з екстрактом лаванди. Відтіля було чітко видно кам’яну церкву, над якою кружляли ластівки, вона стояла на найвищій точці міста. Ми бачили дзвіницю церкви, що ніби пливла в тіні височезних гір, довга тінь від дзвіниці тяглася по цій частині села й накривала вулицю за вулицею під час заходу сонця.

Ми добре повечеряли, поївши суп, що називався «гаспачо», та відбивні телячі котлети в ресторані, розташованому в підвалі одного з готелів, побудованих у дев’ятнадцятому сторіччі. Метрдотель, поставивши ногу на мідну підставку бару біля нашого стола, розпитував ліниво, але чемно про нашу подорож. Він був непомітним чоловіком, одягненим в усе чорне, з вузьким обличчям оливкового кольору, говорив уривчастою французькою, дещо з гострим акцентом, якого я ще не зустрічала, тому розуміла його мову набагато гірше від батька, який мені перекладав.

— Так, звичайно, наш монастир, — відповів метрдотель на запитання батька. — Ви знаєте, що наш Сен-Матьє приймає вісім тисяч туристів щоліта? Це справді так. Проте вони всі такі милі, спокійні, багато християн-іноземців піднімаються туди пішки. Це місце — усе ще центр паломництва. Вранці вони самі застеляють свої ліжка, їх практично не чутно, коди вони виходять або приходять. Але інші люди приходять сюди заради «le bains». Ви теж бажаєте відвідати наші ванни чи ні?

Батько сказав, що ми пробудемо тут усього лише дві ночі, після чого поїдемо на північ, а весь завтрашній день ми проведемо в монастирі.

— Ви знаєте, що про це місце ходять легенди: деякі з них особливо яскраві, але всі вони правдиві, — сказав метрдотель, посміхнувшись, від чого його вузьке обличчя відразу стало гарним. — Молода леді розуміє? Можливо, їй буде цікаво послухати їх.

— Я розумію, дякую, — чемно відповіла я французькою.

— Гаразд, тоді я розповім вам одну. Ви не заперечуєте? Будь ласка, їжте ваші котлети, гарячі вони смачніші. — Цієї миті двері ресторану розчинися, й зайшла всміхнена молода пара — мабуть, із постояльців готелю, вони ввійшли й вибрали собі столик. — Bon soir, buenas tardes, — сказав наш менеджер на одному подиху.

Я уважно поглянула на батька, і він посміхнувся.

— Так, ми тут усі перемішані, — сказав метрдотель, теж розсміявшись. — Ми такий собі «lа salad» із різних культур. Мій дід дуже добре говорив іспанською мовою, майже досконало, уже бувши старим, він брав участь у громадянській війні. Ми любимо всі наші мови. У нас немає ніяких бомб, ніяких терористів на кшталт басків. Ми не злочинці. — Він задирливо подивився навколо, ніби хтось йому заперечував.

— Я пізніше поясню тобі, — сказав батько пошепки.

— Слухайте, я розповім вам одну історію. З гордістю заявляю вам, що мене називають істориком нашого міста. Ви їжте. Наш монастир засновано 1000 року, ви це вже знаєте. Але насправді — 999 року, оскільки ченці, які обрали це місце, готувалися до Апокаліпсису, який мав настати в новому тисячолітті. Вони блукали по горах у пошуках місця для своєї церкви. Потім одному ченцеві наснилося, як із небес спустився святий Матьє[2] й поклав білу троянду на вершину над ними. Наступного дня вони забралися туди й освятили цю гору молитвами.

Там дуже гарно, вам сподобається. Але це не найголовніша легенда. Це тільки легенда про заснування абатства.

Коли монастирю і його маленькій церкві виповнилося всього лише століття, один дуже набожний чернець на ім’я Мігель де Кукса, що вчив молодих, загадково вмер. Його довго оплакували, після чого поховали в підземному склепі. Ви ж знаєте, що саме завдяки цьому склепові ми й прославилися, тому що він є найдавнішою пам’яткою архітектури романського стилю в Європі. Так! — він постукав по стійці бару своїми довгими пальцями. — Так! Деякі люди кажуть, що ця честь випала монастирю Сен-П’єр, за Перпіньяном, але вони просто брешуть, щоб привернути увагу туристів.

— Як би там не було, цей великий учений чернець був похований у склепі, і незабаром після цього на монастир звалилося прокляття. Кілька ченців померли від незрозумілої чуми. Один за одним вони були знайдені мертвими у своїх келіях (келії чудові, вони вам сподобаються). Вони — найкрасивіші у Європі. Отож ченців знаходили мертвими, вони були білі, як примари, ніби в їхніх венах не було крові. Усі підозрювали, що це отрута.

Нарешті, молодий чернець — улюблений учень того ченця, що помер, пішов у склеп і викопав свого вчителя, всупереч усім протестам дуже наляканого настоятеля. Виявилося, що їхній учитель живий — розумієш, про що я? Жива смерть! Ночами він піднімався, щоб забрати життя інших ченців. Щоб відправити душу нещасного куди слід, вони набрали святої води зі святого місця в горах, узяли дуже гострий кілок… — метрдотель зробив у повітрі знак, щоб я зрозуміла, наскільки гострим був предмет.

Я з великою увагою сконцентрувалася на оповідачі та його дивній французькій мові, намагаючись зібрати історію в одне ціле. Батько припинив перекладати, і його виделка впала на тарілку. Коли я глянула на батька, то побачила, що він зблід, як скатертина, і пильно дивиться на нашого нового друга.

— Можна нам… — він відкашлявся й кілька разів витер рот серветкою. — Можна нам кави?

— Але ви ще не скуштували салату, — господар мав засмучений вигляд. — Так не можна. Потім на вечерю в нас ще є poires belles-Helene — смачний сир, а також gateau для молодої леді.

— Звісно, звісно, — поспішив сказати батько. — Принесіть нам все це, так.

На нижній запиленій площі лунала музика з гучномовця, там розігрувалась якась місцева вистава, у якій брали участь приблизно десять або дванадцять дітей, — усе це нагадувало мені «Кармен». Маленькі дівчатка кружляли на місці, розмахуючи оборками своїх платтячок від стегон до щиколоток, їхні голови граціозно погойдувалися під мереживними мантильями. Маленькі хлопчики тупотіли, ставали на коліно й кружляли навколо дівчаток. На хлопчиках були короткі чорні жакети, вузькі штанці, а на голові — вельветові берети. Музика гучно грала, її звуки часом нагадували удари батога, звук ставав дедалі голоснішим, коли ми підійшли ближче. Кілька інших туристів стояли й спостерігали за танцюристами, батьки, бабусі й дідусі сиділи в ряд на складаних стільчиках біля порожнього фонтана й аплодували щораз, коли тупіт хлопчиків сягав крещендо.

Ми подивилися виставу кілька хвилин, а потім повернулися й пішли нагору, по дорозі, що тяглася від площі прямо до церкви. Батько нічого не сказав про сонце, яке швидко заходило, але я відчувала, що наші швидкі кроки були пов’язані зі швидким погасанням дня, і я не здивувалася, коли раптово, за одну мить, все світло зникло з цієї дикої місцевості Коли ми сходили, на обрії виднілися самотні вершини синьо-чорних Піренейських гір. Незабаром вони злилися з синьо-чорним небом. Зі стіни церкви відкривався величний краєвид, не запаморочливий, як види біля деяких міст Італії, які мені все ще снилися. Тут відкривався широкий краєвид: рівнини й пагорби ставали передгір’ям, що у свою чергу піднімалося й переходило в темні вершини, які закривали собою весь світ. Під нами спалахнули вогні міста, довгими алеями й вулицями йшли люди, розмовляли й сміялися, а з огороджених садів линув запах, схожий на аромат гвоздики. Ластівки то залітали, то вилітали із церковної дзвіниці, кружляли над нею, немов окреслюючи невидимою ниткою повітря. Я помітила одного птаха, що непевно літав серед інших, він пересувався легко й незграбно, а не швидко, і я зрозуміла, що це кажан, якого можна було помітити лише на тлі тьмяного світла.

Батько зітхнув і поставив ногу на великий камінь, схожий на стовпчик. Може, за допомогою цього каменя забиралися на віслюка? Заради мене батько висловлювався вголос. Чим би не був цей камінь, він століттями спостерігав за цим краєвидом, бачив безліч заходів сонця, відносно недавню заміну свічок на електричні лампи, які освітлювали обнесені високою стіною вулиці й кафе. Батько знову був спокійний, після того як ми добре повечеряли й прогулялися на свіжому повітрі, але все одно мені здавалося, що у нього цей спокій не просто так. Я не наважувалася запитати його, чому в нього була така дивна реакція на історію, розказану нам метрдотелем, у мене було таке відчуття, що батько знав історії набагато страшніші, ніж та, котру він почав мені розповідати. Цього разу мені не довелося просити його продовжувати, мені здавалося, що зараз він сам цього хотів, щоб не згадувати про щось жахливіше.

Розділ 8

— Я прочитав першого листа:

Час, здавалося, зупинився у великому холі бібліотеці, незважаючи на жвавий рух. Я повністю прочитав один лист, але під ним було ще щонайменше чотири. Підвівши очі, я помітив, що за верхнім вікном видніється темно-синє небо — сутінки. Мені час уже йти, подумав я, як перелякана дитина. І знову в мене виникло бажання побігти до кабінету Россі й постукати до нього. Звичайно ж, він буде там, сидітиме за своїм столом й у жовтому світлі лампи перегортатиме сторінки манускрипта. Я знову був спантеличений, як буває після смерті друга, у нереальності ситуації, коли мозок натрапляє на неймовірність і неможливість. До речі, я був стільки ж заплутаний, як і наляканий, моє здивування тільки збільшило мій страх, тому що я не міг впізнати себе в тому стані, у якому перебував.

Міркуючи над цим, я подивився на акуратно розкладені папери на моєму столі. Вони зайняли практично всю поверхню. Через це, імовірно, ніхто не сідав напроти мене й не займав жоден стілець. Я вже почав думати про те, Чи не зібрати мені все й чи не піти додому, щоб продовжити роботу там, як раптом підійшла дівчина й сіла з іншого краю стола. Я озирнувся навколо й побачив, що всі найближчі столи були зайняті, на них лежали книги інших людей, друковані документи, шухляди каталогів і блокноти, їй більше нікуди було сісти, я зрозумів це, але раптом у мене виникло бажання захистити документи Россі, я з жахом думав про те, що їх може побачити стороння людина. Невже вони були справді такими абсурдними? Чи, може, божевільним був я?

Я вже почав збирати документи, акуратно, намагаючись зберегти їх у певному порядку, спакував їх і вже зібрався зробити той повільний, увічливий рух, яким ви запевняєте людину, котра тільки-но підсіла до вас за стіл у кав’ярні, що ви вже збираєтеся йти, як раптом помітив книгу, яку читала дівчина, піднявши її до рівня очей. Вона вже дійшла до середини, поруч із нею напоготові лежали блокнот і ручка. Я здивовано подивився на назву книги, а потім на дівчину, після чого подивився на другу книгу, яку дівчина поклала поруч. І знову глянув на дівчину.

У неї було молоде обличчя, але вже дорослої людини, навколо її очей були маленькі милі зморщечки, такі самі були й навколо моїх очей — я щоранку бачив їх у дзеркалі. У її обличчі була ледь прихована утома, і я здогадався, що вона, імовірно, була аспіранткою. У неї було витончене худе обличчя, що було б доречним на середньовічному зображенні біля вівтаря, якби не злегка розширені вилиці. Обличчя було блідим, але варто їй було з тиждень позасмагати на сонці, як шкіра набрала б оливкового кольору. Вії опущені, тверді губи й гарні брови трагічно реагували на все, що очі прочитували на сторінці. Темне, майже чорне волосся було зачесане назад від чола з більшою недбалістю, ніж було модно в ті суворі дні. Назва її книги, з огляду на величезний вибір бібліотеки, збентежила мене, я подивився на неї, а потім ще раз і знову був збентежений — у руках дівчина тримала книгу «Карпати», а біля рукава її темного светра лежала книга Брема Стокера «Дракула».

Тієї миті дівчина підвела очі й ми зустрілися з нею поглядами, тоді я зрозумів, що пильно дивився на неї і це, напевно, їй було неприємно. До речі, вона вороже подивилась на мене своїми темними, глибокими очима, але в їх глибині був ще якийсь бурштиновий відтінок, схожий на мед. Я не був, як заведено ще називати чоловіків, бабієм, радше я був самітником. Але я все розумів, мені стало соромно, тому я поквапився пояснити все. Пізніше я зрозумів, що її ворожість була захистом разюче гарної жінки, на яку постійно дивляться.

— Вибачте, — сказав я. — Я не міг пройти повз книги, які ви читаєте.

Вона знову подивилася на мене, цього разу в неї був якийсь безпорадний погляд, вона звела темну брову. Книги лежали перед нею розкриті.

— Розумієте, я працюю над цією самою темою, — продовжив я. Її брова звелася трохи вище, але я показав на папери, що лежали переді мною. — Ні, справді. Я щойно читав про… — я подивився на купку документів Россі, які лежали переді мною, і різко зупинився. Я почервонів від її зневажливого погляду.

— Про Дракулу? — сказала вона із сарказмом. — Схоже, у вас там оригінальні джерела. — Вона говорила з акцентом, але я не міг визначити з яким, голос у неї був ніжний, але сильний, стримуваний бібліотечною тишею, і здавалося, він ще міг розійтися на повну силу.

Я спробував іншу тактику.

— Ви читаєте ці книги заради задоволення? Тобто щоб розважитись? Чи ви проводите дослідження?

— Розважитись? — дівчина не закривала книги, мабуть, щоб якнайшвидше я відчепився від неї.

— Ну, це незвичайна тема, а якщо ви пишете роботу про Карпати, ви, мабуть, дуже зацікавлені в цій темі? — так швидко я не говорив від часів складання усних іспитів на здобуття звання магістра. — Я саме збирався переглянути цю книгу, точніше, обидві ці книги.

— Правда? — запитала вона. — І чому ж?

— Ну, — ризикнув я, — до мене в руки потрапили ці листи від… з незвичайного історичного джерела, у них згадується Дракула. Точніше, у них ідеться про Дракулу.

У її погляді з’явився слабкий інтерес, немов бурштинові вогники в очах перемогли й пробились назовні Вона злегка відхилилася на стільці і прийняла вільну позу, набравши дещо чоловікоподібного вигляду, але не забирала рук від книги. Мене вразило те, що цей жест я вже бачив сотні разів, це задумливе розслаблення, спад напруження, своєрідне запрошення до розмови. Де ж я бачив це?

— Про що ж ці листи? — запитала вона своїм тихим голосом іноземки.

Я раптом подумав про те, що мені треба відрекомендуватися, повідомити про свій статус, перш ніж пускатися в такі розмови. Але я відчував, що не можу почати із цього, не можу потиснути її руку, сказати, на якому відділенні я вчуся тощо. До мене також дійшло, що я ніколи не бачив її раніше, а отже, вона була не істориком (хіба що була новенькою або ж перевелася з іншого університету). Чи варто мені брехати, щоб захистити Россі? Я інтуїтивно вирішив, що не варто. Я просто викреслив його ім’я з рівняння.

— Я працюю з одним чоловіком, у якого невеликі проблеми, ці листи він написав понад двадцять років тому. Він дав мені їх, вважаючи, що я зможу допомогти йому вийти із ситуації, яка пов’язана з його науковим дослідженням. Я хочу сказати, з тим, що він вивчав…

— Розумію, — сказала вона з увічливою холодністю. Вона почала збирати свої книги спокійно, не кваплячись. Потім вона взяла сумочку й підвелась: дівчина була саме такою високою, як я й уявляв, трохи мускулиста, з широкими плечима.

— Чому ви вивчаєте Дракулу? — запитав я в розпачі.

— Ну, вимушена буду вам сказати, що це не ваша справа, — промовила вона різким тоном, повертаючись в інший бік, — я планую одну поїздку, хоча не знаю, коли сама туди поїду.

— У Карпати? — раптом я відчув утому від цієї розмови.

— Ні, — кинула вона зневажливо це останнє слово. А потім, ніби вона не могла стримати себе, додала зарозуміло, після чого я не зважився продовжувати: — У Стамбул.

— Боже мій, — раптом звернувся батько до сутінкового неба. Останні ластівки над нами поверталися до гнізд, приглушені вогні міста повільно поринали в долину. — Нам не слід сидіти тут, зважаючи на те, що завтра нас очікує підйом. Пілігрими мусять повертатися рано, я впевнений — з настанням темряви, щось у такому дусі.

Я поворухнула ногами: одна нога затерпла. Раптом бруківка церковного двору здалася мені гострою й дуже незручною, особливо коли я знала, що попереду на мене чекає м’яке ліжко. Дорогою в готель затерпла нога колола, немов у неї встромляли голки. Але обурення усередині турбувало мене набагато більше, ніж нога. Батько знову надто рано закінчив розповідь.

— Поглянь, — батько показав убік. — Гадаю, це Сен-Матьє.

Я простежила поглядом за його жестом і серед темних масивних гір побачила слабкий вогник. Поруч із ним більше не було ніякого світла, і здавалося, поряд не було жодного жилого місця. Це світло нагадувало єдину блискітку серед безлічі складок темної тканини, воно сяяло високо, але не біля найвищих вершин. Цей вогник висів між містом і нічним небом.

— Так, гадаю, монастир саме там, — знову сказав батько. — Завтра на нас чекає великий підйом, навіть якщо ми підемо по дорозі.

Коли ми пішли вулицями під безмісячним небом, я відчула той смуток, що виникає, коли спускаєшся з висоти і все стає приземленим. Перш ніж ми повернули за ріг старої дзвіниці, я обернулася ще раз, щоб запам’ятати ту цяточку світла. Вогник усе ще був там, він світив над стіною будинку, уздовж якого росли бугенвілії. Я зупинилася й уважно подивилась на цей вогник. І раптом на якусь мить світло згасло й знову з’явилося.

Розділ 9

— Я слухняно, — сказав батько, — прочитав усе до останнього слова. Цей лист знову розповів мені про страшний досвід Россі, коли він вивчав документи султана Мехмеда II, про те, як він знайшов карту, на якій були написи трьома мовами і яка нібито вказувала на місце поховання Влада «Проколюючого». Я почитав про того лиховісного чиновника, що вкрав карту й про дві ранки на його шиї.

Читаючи цю історію, я помітив, що стиль листа Россі трохи змінився: він став менш компактним і акуратним, на відміну від двох попередніх листів: цю розповідь він писав розтягнутим, тонким, квапливим почерком, подекуди траплялися незначні помилки, ніби він писав його у стані сильної схвильованості. Незважаючи на те що мені теж стало моторошно (бо була вже ніч, я повернувся у свою квартиру й читав там на самоті, замкнувши двері і щільно зачинивши вікна), я звернув увагу на слова, якими Россі описував події: речення й фрази точно збігалися з тим, що він сказав мені лише пару днів тому. Здавалося, історія чвертьвікової давнини чітко закарбувалася йому в пам’яті, тож треба було тільки переказати її наступному слухачеві.

Залишалося ще три листи, і я охоче взявся за них.

Розділ 10

Коли я подорослішала, то зрозуміла, який подарунок дає мандрівникові час: з’являється гостре бажання вдруге побувати в якомусь місці, відшукати щось, на що колись випадково натрапив, знову пережити відкриття. Іноді ми знову шукаємо місце, що саме по собі не було привабливим, але ми шукаємо його просто тому, що пам’ятаємо його. І коли знаходимо, звичайно ж, нам усе там здається іншим. Грубо тесані двері все ще на місці, але зараз вони здаються набагато меншими, день похмурий, а не ясний, як колись, на вулиці весна, а не осінь, ми самі, а не з трьома друзями, або гірше — ми з друзями, а не на самоті.

Юний мандрівник мало знає про те, що так буває, але до того, як сама пережила такі відчуття, я бачила їх у моєму батькові в монастирі Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале. Я радше відчувала, а не бачила цю магію повторення, знаючи, що він був уже в тій місцевості три роки тому. Дивно, але тут він був більш замисленим, ніж будь-де. Одного разу він уже був в Емоні, ще до нашого візиту, і не один раз у Рагусі. Кілька разів він уже вечеряв у приємній обстановці на кам’яній віллі Массімо й Джулії в минулі роки. Але щодо Сен-Матьє я відчувала: батька тягло в це місце, він постійно думав про нього, але чому, я не могла втямити; він переживав заново якісь моменти й нікому нічого не говорив. Тоді теж він нічого не казав мені, тільки мовив уголос, що впізнає вигин дороги, яка врешті-решт упиралася в стіну абатства. Пізніше я дізналася, що він добре пам’ятав, які двері ведуть у святилище, келію або, нарешті, у склеп. Його чудова пам’ять на дрібниці не була новинкою для мене, я вже бачила, як раніше він підходив до потрібних дверей у старих церквах, як він вибирав правильний поворот до давньої трапезної, як він зупинявся біля потрібного поста на посипаній гравієм дорозі, щоб купити квиток. Батько пам’ятав навіть, де він раніше пив чудову каву.

У Сен-Матьє все було інакше: відмінність полягала в тривожному стані батька, у тому, як він швидко перевіряв стіни й безлюдні проходи. Замість того, щоб говорити собі: «Онде той гарний тимпан над дверима, а я думав, він був на іншому боці» — батько, здавалося, перевіряв усе те, що він давно вже міг описати із заплющеними очима. Нарешті я здогадалася ще до того, як ми встигли піднятися сходами і пройти затіненою кипарисами алеєю до головного входу, що батько пам’ятав не архітектурні деталі, а події.

Чернець у довгому коричневому вбранні стояв біля дерев’яних дверей і тихо роздавав брошури туристам.

— Як я й говорив тобі, це все ще діючий монастир, — зауважив батько звичайним голосом. Він надів сонячні окуляри, хоча стіни монастиря накрили нас своєю тінню. — Вони намагаються запобігти скупченню народу, впускаючи туристів лише на кілька годин за день. — Коли ми підійшли, батько посміхнувся ченцеві й простягнув руку, щоб узяти брошуру: — Mersi beaucoup, ми візьмемо цей, — сказав він чемно французькою.

І цього разу з інтуїтивною точністю, як буває, коли діти спостерігають за батьками, я знала, що він не просто відвідував це місце раніше з фотоапаратом. Тоді він не запам’ятав би все настільки точно, навіть якби вивчив усі архітектурно-історичні координати за путівником. Я була впевнена, тут, у цьому місці, з батьком щось відбулося.

Мій другий здогад був так само швидкий, як і перший, тільки гостріший. Коли батько розкрив брошуру і став однією ногою на кам’яний поріг, а потім байдуже нахилив голову й прочитав слова замість того, щоб подивитися на вирізьблених чудовиськ (які мали передусім привернути його увагу), я помітила, що він не забув колишніх почуттів до святилища, у яке ми збиралися ввійти. Цим почуттям, як я зрозуміла, навіть не передихнувши між попереднім здогадом і наступною думкою, цим почуттям був або страх, або горе, а може, якась жахлива суміш того й другого.

Монастир Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале стоїть на висоті чотирьохсот футів над рівнем моря, а море не так уже далеко, як ви могли б подумати, від цього замкнутого пейзажу з орлами в небі. Монастир під червоним дахом, розташований на небезпечній висоті, здавалося, виріс саме на вершині гірської скелі, що в певному сенсі було правдою, тому що з самого початку 1000 року церква була майже висічена зі скелі. Головний вхід в абатство пізніше збудували у романському стилі, також позначився вплив мусульман, які століттями боролися за цю вершину. Вхід являв собою квадратні кам’яні ворота, прикрашені геометричними візерунками й ісламськими малюнками, двоє застрашливих християнських монстрів були зображені на барельєфі. Ці істоти могли бути левами, ведмедями, кажанами або грифонами — нереальні тварини невідомого походження.

Усередині знаходились невелика монастирська церква Святого Матвія і гарні келії, уздовж яких росли трояндові кущі навіть на такій величезній висоті, поруч стояли поодинокі закручені колони із червоного мармуру. Вони здавалися такими масивними, ніби їх міг зробити тільки силач Самсон. Сонячні промені струменіли на плитах на відкритому майданчику, а над головою сяяло яскраве блакитне небо.

Коли ми ввійшли, мою увагу одразу привернуло дзюрчання води, яке було несподівано й приємно почути в такому високому сухому місці. Воно було так само природне, як і звук гірського струмка. Звук лунав із фонтана монастиря, де ченці колись проводили час у молитвах. Фонтан являв собою шестикутну чашу із червоного мармуру, прикрашену різьбленням, на якому був зображений мініатюрний монастир — копія сучасного, що стояв поруч із нами. Чаша фонтана стояла на шести колонах, а ще крізь одну — сьому — у центрі піднімався струмінь води. По краях резервуара було шість краників, через які вода виливалася вниз, у басейн. Цей звук був схожий на чарівну музику.

Коли я підійшла до краю монастиря й сіла там на невисоку плиту, мені відкрився крутий спуск на кілька тисяч футів, і я побачила гірські водоспади, які здавалися білими на тлі синього лісу на схилах. Піднявшись на вершину, довкола ми побачили обриси неприступних скель Піренеєс-Оріентале. На такій відстані водоспади линули безшумно або здавалися просто туманом, а позаду нас, не вгаваючи, плескався й дзюрчав фонтан.

— Монастирське життя, — прошепотів батько, сідаючи поруч зі мною на стіні. У нього був дивний вираз обличчя, він поклав мені руку на плече, що робив дуже рідко. — На перший погляд, воно може здатися мирним, але насправді воно дуже суворе.

Ми сиділи й дивилися через цю безодню, таку глибоку, що вранішні промені сонця навіть ще не досягли ущелини внизу. Щось зависло й блискало в небі під нами, і я зрозуміла ще до того, як батько сказав мені, що це був хижий птах, який полював серед високих скель — він висів, як підвішений лист міді.

— Побудований вище рівня, на якому літають орли, — задумливо продовжував батько. — Ти знаєш, що орел — це дуже давній християнський символ, символ святого Івана. Матвій, святий Матвій, — це ангел, а Лука — це був віл, а святий Марко — це, звичайно ж, крилатий лев. Зображення цього лева можна помітити по всьому узбережжю Адріатичного моря, тому що він був ангелом-хоронителем Венеції. У своїх лапах він тримає книгу. Якщо книга розкрита, це означає, що статуя побудована в той час, коли у Венеції панував мир. Якщо книга закрита, значить, Венеція воювала. Ми бачили такого в Рагусі, пам’ятаєш? Біля одних воріт був зображений лев із закритою книгою. А зараз ми бачили орла, що охороняє це місце. А його треба охороняти, це так. — Він насупився, підвівся і відійшов убік. Мене вразило те, що він шкодував мало не до сліз, що ми прийшли сюди. — Може, підемо на екскурсію?

Тільки коли ми стали спускатися сходами до склепу, я знову помітила в батькові невимовне почуття страху. Ми уважно оглянули келії, каплиці, неф, старі приміщення кухні. Склеп був останнім пунктом у нами ж придуманому турі — найжахливіше на десерт, як сказав батько в одній із церков. Скрипучими сходами батько спускався надто обережно, тримаючи мене позаду, навіть не подавши руки, коли ми спустилися в саму глиб скелі. У темряві підземелля нас накрило неймовірно холодним подихом. Інші туристи рушили далі, розглянувши все, і ми залишилися там самі.

— Це був неф першої церкви, — знову взявся пояснювати мені батько, ніби між іншим, зовсім звичайним голосом. — Коли абатство розрослося і з’явилася можливість будувати далі, ченці просто піднялися вгору й побудували нову церкву над старою.

Свічки, що горіли на важких кам’яних колонах, проганяли темряву із цієї кам’яної обителі. На стіні було висічено хрест, що нависав тінню над кам’яним вівтарем і саркофагом у далекому куті нефа. Уздовж стін склепу видно було ще два чи три саркофаги, маленькі й примітивні, без усяких написів. Батько глибоко зітхнув, озираючись навколо у цій холодній кам’яній дірі в скелі.

— Тут спочивають із миром настоятелі-засновники й кілька інших ченців, які жили пізніше. Це місце завершить наш тур. Гаразд? Давай пообідаємо.

Коли ми стали виходити, я зупинилася. Нестерпне бажання запитати батька, що він знав про Сен-Матьє і що він згадав, накрило мене хвилею, і я була майже в паніці. Але його спина, широка, у чорному лляному піджаку ніби говорила мені: «Почекай, на все свій час». Я обернулася й поглянула на той саркофаг, що стояв у далекому кутку давньої базиліки. Цей саркофаг здавався грубим і байдужим при спокійному світлі. Що б не було в ньому — це вже минуле, і здогади не оживлять його.

Але я вже дещо знала, тож мені не довелося навіть замислюватись. Історія, яку я почую за обідом на терасі монастиря, що знаходиться на певній відстані нижче від чернечих обителей, ця історія буде про дуже далеке місце. Але, як і наш візит сюди, ця розповідь ще на одну сходинку наблизить нас до страху, що обтяжує батька. Чому він не хотів розповісти про зникнення Россі, поки Массімо не обмовився? Чому батько став білим як стіна, коли метрдотель у ресторані розповів нам легенду про живого мерця? Що б не переслідувало мого батька, все це він яскраво згадав у цьому місці, яке начебто має бути священним, а не жахливим, проте для нього воно було жахливим — настільки, що він розпрямив плечі, борючись із тягарем. Мені доведеться працювати, як говорив Россі, щоб самій підібрати ключі 3 кожним кроком я дедалі більше розуміла логіку заплутаної історії.

Розділ 11

Коли наступного разу в Амстердамі я прийшла в бібліотеку, виявилося, що за моєї відсутності містер Біннертс підшукав для мене дещо. Коли я з’явилася в читальному залі одразу після занять у школі, з сумкою за плечима, бібліотекар поглянув на мене і всміхнувся.

— Це ви, — сказав він приємною англійською. — Мій юний історику, у мене для вас дещо є, це для вашого проекту.

Я пройшла за ним до його стола, звідки він витяг книгу.

— Це не дуже стара книга, — сказав він мені. — Але в ній дуже старі історії. Це неприємне читання, моя люба, але, можливо, вони допоможуть вам написати вашу роботу. — Містер Біннертс відвів мене до стола, я із вдячністю подивилася на постать у светрі, що віддалялась. Мене зворушило те, що він довірив мені щось жахливе.

Книга називалася «Перекази Карпат», це був пошарпаний том, виданий у дев’ятнадцятому столітті на власний кошт англійським дослідником Робертом Дігбі. У передмові Дігбі підкреслив те, що він ходив по диких горах і натрапляв на ще більш дикі мови, а також відвідав Німеччину і Росію в пошуках джерел для своєї роботи. Його розповіді звучали також дико, проте проза була досить романтичною. Дослідивши їх трохи пізніше, я виявила, що його версії були набагато кращі від наступних праць інших дослідників і перекладачів. У книзі були два перекази з назвою «Князь Дракула», і я жадібно прочитала їх. В одному розповідалося, як Дракула любив бенкетувати на свіжому повітрі серед трупів проколотих ним підданих. Одного разу я прочитала історію про те, як слуга відкрито при Дракулі поскаржився на жахливий запах, через що князь наказав своїм людям посадити на палю слугу, але над всіма іншими, щоб запах не дошкуляв умираючому бідоласі. Дігбі навів іншу версію цієї історії, у якій Дракула наказав принести палю утричі більшу за ті, на яких були посаджені інші жертви.

Друга історія була такою ж огидною. У ній описувалося, як султан Мехмед II відправив двох гінців до Дракули. Коли гінці прибули й постали перед ним, вони не зняли тюрбани. Дракула став вимагати від них пояснень, чому вони поводилися з ним так нешанобливо, на що гінці відповіли, що вони лише дотримувалися своїх традицій.

— Тоді я допоможу зміцнити ваші традиції, — відповів князь і наказав прибити цвяхами тюрбани до їхніх голів.

Я переписала у записну книжку ці невеликі перекази Дігбі. Коли повернувся містер Біннертс, щоб поцікавитися моїми успіхами, я запитала в нього, чи можемо ми пошукати книги про Дракулу, написані його сучасниками, якщо такі джерела існують.

— Звичайно, — сказав він, серйозно хитаючи головою. Тоді він уже йшов зі своєї зміни, але обіцяв знайти щось, як тільки в нього з’явиться час. — Можливо, після цього, — сказав він, посміхаючись, — я знайду приємнішу тему. Щось про середньовічну архітектуру.

Я пообіцяла, теж посміхнувшись, що подумаю про це.

На землі немає місця більш квітучого, ніж Венеція у вітряну, спекотну, безхмарну днину. Човни хитаються, надимаючи вітрила в лагуні — вони ніби самі, без команди корабля, зібралися в подорож; у сонячному світлі сяють орнаменти фасадів, вода дихає свіжістю. Усе місто здіймається, немов вітрило, як човен танцює й знімається з якоря, готуючись до відплиття. Хвилі край площі Сан-Марко, пробуджені моторними човнами, створюють веселу, трохи грубу музику, схожу на брязкіт тарілок. В Амстердамі — «Венеції Півночі» — така врочиста погода відкрила б цікаві зміни й відновлення міста. А тут яскраве світло показувало вади у зразках досконалості: у зарослому бур’янами фонтані на площі, наприклад, вода, замість того щоб бити повним струменем, іржавими краплями виливалася на край басейну. Коні біля Сан-Марко не здавалися жвавими у променях яскравого сонця, а колони палацу доджів були страшенно брудні.

Я назвала це вицвілою картиною, і батько розсміявся.

— У тебе є чуття атмосфери, — сказав він. — Зараз Венеція відома карнавалами, її не переймає, що вона неприбрана, оскільки цілий світ збирається сюди, щоб уклонитися їй. — Він показав у бік вуличного кафе (нашого улюбленого місця після «Флоріанс»), на упрілих туристів, капелюхи й світлі сорочки яких тріпотіли на морському вітрі. — Почекай до вечора й ти не розчаруєшся. Карнавалу потрібне світло набагато м’якше, ніж це, і тебе вразить перетворення.

Але зараз, попиваючи оранжад, я почувалась надто затишно, щоб іти кудись і чекала на приємний сюрприз. Це був останній жаркий подих літа перед тим, як увірветься осінь. Разом з осінню настануть шкільні дні, і якщо мені пощастить, я побуваю в декількох мандрівках з батьком, бо йому треба буде виїжджати для проведення переговорів, улагоджування конфліктів і укладання угод. Цієї осені він знову вирушить у Східну Європу, і я вже зробила дещо для того, щоб він дозволив мені супроводжувати його.

Батько осушив кухоль із пивом і почав перегортати путівник.

— Так, — раптом вимовив він. — Отут Сан-Марко. Ти ж знаєш, що Венеція протягом століть була! ворогом усього візантійського світу, до того ж вона мала потужний військовий флот. До речі, Венеція перейняла дещо у Візантії, включаючи тих тварин на каруселі. — Я подивилася з-під нашого навісу на собор Сан-Марко, де мідні коні ніби тягли на собі свинцеву баню, що звисала над ними. Здавалося, вся ця споруда плавилась на сонці, такому сліпуче яскравому й гарячому, немов нещадний вогонь пекла.

— Зрештою, — сказав батько, — Сан-Марко був спроектований практично за точнісінько таким планом, як і собор святої Софії в Стамбулі.

— У Стамбулі? — несміливо перепитала я, кладучи лід у склянку. — Ти хочеш сказати, що він виглядає так само, як і Айя-Софія?

— Розумієш, Айя-Софія була захоплена Оттоманською імперією, тому в цій будівлі є мінарети, які служать для охорони, а всередині можна знайти щити, на яких записано святі мусульманські тексти. Але над будинком височіють великі бані, які прийшли із християнської Візантії, як і бані собору Сан-Марко.

— Вони також зроблені зі свинцю, як і ці? — запитала я, показавши через площу.

— Так, вони дуже схожі на ці, але значно величніші. Розміри того місця приголомшливі, від них аж дух захоплює.

— О! — сказала захоплено я. — Можна мені ще напою, будь ласка?

Раптом батько пильно подивився на мене, але було пізно. Тепер я вже знала, що він був у Стамбулі.

Розділ 12

Батько помішав лід у склянці ніби для того, щоб заспокоїти свою руку і зайняти її чимось. Денна спека повільно переходила у венеціанський вечір, через що тіні туристів і будинків дедалі більше видовжувалися через площу. Зграя голубів, злякана чимось, здійнялася із тротуару й полетіла вгору, на недосяжну вишину. Холод від усіх цих прохолодних напоїв увірвався в мене і, здавалося, проник до самих кісток. Удалечині хтось розсміявся, десь над голубами почулися крики чайок. Коли ми сиділи там, юнак у білій сорочці й блакитних джинсах підійшов, щоб поговорити з нами. Через плече в нього висіла парусинова сумка, а сорочка була забруднена фарбою.

— Купуєте картини, синьйоре? — запитав він, посміхаючись батькові. — Ви й сеньйорита були сьогодні зірками на моїй картині.

— Ні, ні, grazie, — автоматично відповів батько італійською. На площах і алеях було повнісінько таких студентів-художників. Це вже був третій вид Венеції, що нам запропонували за сьогодні, але батько навіть не глянув на картину. Утім, юнак не хотів іти від нас, не діставши хоча б комплімент. Він, посміхаючись, повернув картину до мене, я співчутливо кивнула йому й подивилась на його роботу. За мить він пішов далі у пошуках інших туристів, а я, завмерши, сиділа й дивилася йому вслід.

Картина переважно була написана яскравими відтінками акварелі. Там було зображене наше кафе й частина «Флоріанс». Це було яскраве, не зухвале зображення вечора. Художник, мабуть, стояв десь за мною, подумала я, але досить близько до кафе: у яскравих мазках я впізнала свій червоний капелюшок, вид ззаду, і батька, а над нами були жовто-блакитні мазки. Це був милий, звичайний твір мистецтва, зображення літнього байдикування.

Таку картину турист захотів би зберегти як сувенір, на згадку про бездоганний день на Адріатичному узбережжі. Я дивилася на картину, і в очі мені впала самотня постать людини, що сиділа за батьком, — широкоплеча, з темним волоссям — похмурий силует посеред радісних кольорів прикрас і скатертин. Але я чудово пам’ятала, що весь вечір той столик був вільний.

Розділ 13

Наступного разу ми теж поїхали на схід, далі від Юліанських Альп, у маленьке містечко Костаньєвиці, «місце каштанових дерев». У ту пору року в містечку справді було багато каштанів, деякі вже валялися під ногами, і якщо неакуратно ступити на вимощену дорогу, нога наткнеться на колючу шкірку. Навпроти будинку мера, що споконвічно був притулком для австро-угорських чиновників, усюди валялися каштани, схожі на купки маленьких дикобразів. Ми з батьком повільно прогулювалися, насолоджуючись теплим осіннім днем. На місцевому діалекті цей час називався «циганським літом», як сказала нам одна жінка в магазині, і я міркувала над розбіжностями між західним світом, що лежав усього лише за декілька сотень кілометрів, і східним, що знаходився трохи південніше Емони. Тут у магазинах усе було однакове, і продавці теж здавалися мені схожими одне на одного: на них були однакові блакитні халати, квітчасті краватки, з-під напівпорожніх прилавків вони блискали на нас своїми золотими або залізними бездоганними зубами. Ми купили величезну плитку шоколаду, щоб прикрасити наш пікнік, який складався з нарізаної скибочками салямі, чорного хліба й сиру. У батька також були пляшки мого улюбленого напою «наранка» — оранжаду, що нагадував мені про Рагусу, Емону й Венецію.

День тому відбулася остання нарада в Загребі, а я закінчила роботу з історії. Тепер батько хотів, щоб я вивчала німецьку, і я погодилася — не через те, що він наполягав, а всупереч йому. Завтра я почну вивчати цю мову за книжкою з магазину іноземної книги в Амстердамі. На мені була коротенька зелена сукня й жовті панчохи. Батько розповідав про одну смішну подію, що сталася сьогодні між дипломатами; пляшки з «наранкою» постукували в нашій сумці. Попереду був низький кам’яний міст, що перекинувся через річку Костан. Я поспішила туди за насолодою від першого враження і не хотіла, щоб батько був поруч.

Недалеко від мосту річка повертала, і на цьому повороті тулився невеликий замок, така собі слов’янська фортеця, схожа на віллу, під його стінами плавали й ніжилися на березі лебеді. Я подивилася вгору, жінка в блакитному платті відчинила вікно, з силою штовхнувши його назовні (при цьому шибки заблищали на сонці) і стала протирати їх шваброю. Під мостом тулилися молоді верби, і ластівки то залітали, то вилітали із грязьових нір біля коренів дерев. У замковому парку я побачила кам’яну лавку (вона знаходилась не дуже близько до лебедів, яких я боялася навіть у підлітковому віці), над лавкою нависало каштанове дерево, а стіни замку огортали її своєю тінню. Чистий костюм батька буде там у безпеці, і він, можливо, просидить там довше, а отже, й розповість мені більше, ніж збирався.

— Весь цей час, коли я переглядав листи у своїй квартирі, — почав розповідати батько, витираючи з рук бавовняною хусткою залишки салямі, — щось, не пов’язане із трагічним зникненням Россі, не давало мені спокою. Коли я дочитав листа, у якому розповідалося про той жахливий випадок із Хеджесом, мені було так погано, що я не міг навіть мислити спокійно. Я зіштовхнувся з огидним світом, із пеклом, який ішов пліч-о-пліч з академічним світом, де я жив кілька років. Він був своєрідним підтекстом історії, яку я завжди сприймав як належне. Відповідно до моєї історичної освіти, мертві завжди залишалися мертвими, у часи середньовіччя відбувалися всілякі жахи, але не надприродні. Дракула був яскравою східно-європейською легендою, яку воскресили у фільмах мого дитинства, до того ж 1930 рік — це за три роки до того, як Гітлер установив диктатуру в Німеччині, терор, що виключав усе інше.

На якусь мить мені стало погано, я відчув себе обдуреним, я гнівався на куратора, який покинув мене, заповівши мені всі ці бридкі фантазії. Але потім ніжний тон його листів привів мене до тями, і я відчув докори сумління за своє зречення. Россі покладався на мене, лише на мене, якщо через якісь педантичні принципи я перестану йому вірити, то можу більше ніколи його не побачити.

Але щось іще не давало мені спокою. Трохи проаналізувавши, я зрозумів, що це була зустріч із дівчиною в бібліотеці: я бачив її усього лише кілька годин тому, хоч мені здавалося, що минуло вже кілька днів. Я згадав надзвичайний вогник у її очах, коли вона слухала мою розповідь про листи Россі, мені не давало спокою те, як вона мужньо зсувала брови, концентруючись на моїх словах. Чому вона читала про Дракулу саме за моїм столом, саме того вечора і поруч із мною? Чому вона згадала Стамбул? Я був схвильований листами Россі, вирішив довіритися своїм почуттям і відкинув версію збігу, думаючи про щось серйозніше. А чому ні? Якщо я повірив в одну неприродну подію, тоді я можу повірити і в інші, — це була проста логіка.

Я зітхнув і взяв останній лист Россі. Після цього листа мені залишиться тільки переглянути матеріали, заховані в тому невинному конверті, а потім уже почну діяти від себе. Яка б не була зовнішність тієї дівчини і що б вона не означала (а вона була неординарною, хіба не так?), у мене поки не було часу на те, щоб дізнатися, хто вона така й чому ми обоє цікавилися цим окультним питанням. Мені було дивно думати про те, що мене можна віднести до таких людей, які цікавляться окультизмом — мене зовсім не цікавила ця тема, якщо вже на те пішло. Я лише хотів знайти Россі.

Останній лист, на відміну від інших, був написаний від руки чорним чорнилом на аркушах зошита в лінію. Я розгорнув його.

Тіні дерев видовжилися й набули кривих форм, батько копнув ногою каштановий плід, що лежав під його дорогими туфлями. У мене раптом з’явилося таке відчуття, що коли б він був жорстокішою людиною, то, напевно, плюнув би на землю тієї миті, аби позбутися огидного присмаку. Натомість він, здавалося, ковтнув і змусив себе посміхнутися.

— Боже! Про що це ми говоримо! Які ми похмурі сьогодні ввечері!

Він намагався посміхнутися й водночас дивився на мене стурбовано, ніби якась тінь має зійти на мене, саме на мене, і забрати, навіть не спитавши.

Я відірвала свої холодні пальці від краю лави й теж спробувала знову пом’якшити своє серце. Коли це потрібно було для цього докладати зусиль? Я подумала про це, але вже було занадто пізно. Тепер я виконувала роботу батька, намагалася відвернути його, як колись він робив зі мною те саме. Мені вдалося врятувати ситуацію легким вередуванням — не надто явно, інакше він запідозрив би.

— Мушу сказати, що я б зараз поїла, хочеться чогось смачненького.

Він посміхнувся природніше, з тупотом став на землю, галантно подав руку, допомагаючи мені підвестися з лави, і почав збирати порожні пляшки з-під «наранки» та інші залишки нашого пікніка. Я охоче допомагала йому все це збирати, полегшено думаючи про те, що ми підемо до міста і більше не будемо розглядати фасад замку. Десь наприкінці розповіді один раз я поглянула у бік верхнього вікна, у якому замість прибиральниці виднілася чиясь темна ставна постать. Я заговорила швидко про все, що тільки спадало мені на думку, аби батько не побачив цього. Можливо, ми обоє будемо в безпеці.

Розділ 14

Якийсь час я трималася якомога далі від університетської бібліотеки, почасти тому, що дуже нервувалась там через своє дослідження, а почасти через те, що в мене з’явилося таке відчуття, ніби місіс Клей запідозрила щось у тому, що я часто затримувалась після школи. Я завжди телефонувала їй, як і обіцяла, але її неймовірно покірливий голос по телефону завжди змушував мене уявляти, як їй доводиться терпіти неприємні розмови з батьком. Не думаю, що вона була настільки знайома зі злом, щоб здогадатися про щось конкретне, але в батька могли виникнути власні недобрі висновки: хлопці?.. Іноді він з таким занепокоєнням дивився на мене, що я не хотіла хвилювати його ще дужче.

Проте спокуса була великою і я пішла до бібліотеки, незважаючи на всі незручності. Цього разу я вигадала історію про те, що йду в кіно з однокласницею. Я знала, що Джон Біннертс працює у відділі середньовічної літератури щосереди ввечері, а в батька була зустріч у Центрі, тому я одягла нове пальто й вийшла з дому, перш ніж місіс Клей могла щось сказати.

Було незвично йти в бібліотеку пізно ввечері, але ще більш дивним було те, що в головному холі було як ніколи багато стомлених після занять університетських студентів. Але у відділі середньовічної літератури нікого не було. Я поволі підійшла до стола містера Біннертса. Бібліотекар перебирав купку нових книг. З лагідною посмішкою він сказав, що серед них мене нічого не зацікавить, тому що мені потрібні лише жахливі теми. Але в нього була книга, яку він відклав для мене. Він спитав, чому я раніше не прийшла по неї. Я стиха вибачилась, а він посміхнувся.

— Я боявся, що з тобою щось трапилося або що ти скористалася моєю порадою і знайшла приємнішу тему, яка більше підходить для молодої дівчини. Але ти мене теж зацікавила, тому я притримав це для тебе.

Я із вдячністю взяла книгу, містер Біннертс сказав, що йде в робочий кабінет, але через якийсь час повернеться, щоб подивитися, чи не потрібно мені щось. Він уже колись показував мені свій робочий кабінет: це була маленька кімнатка з вікнами, що знаходилася за читальним залом, тут бібліотекарі реставрували рідкісні старовинні книги й наклеювали картки в нові. Коли він пішов, у читальному залі стало тихо, як ніколи, і я нетерпляче відкрила томик, що він мені дав.

Це була унікальна знахідка, подумала я тоді, але зараз я знаю, що ця книга була основним джерелом з історії Візантії у п’ятнадцятому сторіччі — «Турецько-візантійська історія» у перекладі Майкла Дукаса. Дукас дещо написав про конфлікт Влада Дракули і Мехмеда II. Я сиділа за тим столом, де вперше прочитала про те, що побачив Мехмед II, коли він напав на Валахію 1462 року й дійшов до Тирговісте, зруйнованої столиці Дракули. Перед містом, як запевняв Дукас, Мехмеда зустріли «тисячі й тисячі паль, на яких, немов фрукти, були насаджені люди». У центрі цього саду смерті знаходився витвір мистецтва Дракули — улюблений генерал Мехмеда, Хамца, у «тонкому пурпуровому одязі», посаджений на палю серед інших жертв.

Я згадала про архіви султана Мехмеда, які Россі поїхав досліджувати в Стамбул. Було зрозуміло, що князь Валахії був наче більмо в оці у султана. Я подумала, що було б непогано почитати щось про Мехмеда: можливо, існували такі джерела, у яких ішлося про його відносини з Дракулою. Я не знала, з чого почати, але містер Біннертс обіцяв незабаром повернутися й перевірити, як у мене справи.

З нетерплячки я обернулась, думаючи про те, щоб піти подивитися, де він був, як раптом почула дивний звук із дальнього кінця залу. Це було схоже на глухий стукіт, швидше за все, по підлозі пішла вібрація, а не звук, і здавалося, десь птах щосили б’ється у вікно. Щось змусило мене підвестися й піти в той бік, де чувся стукіт, що б це не було, і я побігла в робочий кабінет за читальним залом. Крізь вікна я не бачила містера Біннертса і спочатку зраділа з цього, але, відчинивши дерев’яні двері, побачила на підлозі ногу в сірій штанині, яка була ніби прикріплена до скорченого тіла, блакитний светр, що косо висів на перекрученому торсі, сиве волосся, забруднене кров’ю, розчавлене обличчя (на щастя, наполовину прикрите). Частково він усе ще лежав на столі. Книга випала з рук містера Біннертса й лежала розкритою. На стіні над столом була пляма крові з великим чітким відбитком руки — схоже на те, як дитина малювала це фарбами. Я щосили намагалася не видати жодного звуку, але коли з мене вирвався крик, здавалося, він належав комусь іншому.

Два дні я провела в лікарні. Батько наполягав на цьому, оскільки лікар був його старим другом. Тато був дбайливим і серйозним, коли сидів біля мого ліжка або коли стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, у той час як поліцейський допитував мене втретє. Я не бачила, щоб хтось заходив у читальний зал. Я читала в тиші, а потім почула глухий стукіт. Я особисто не була знайома з бібліотекарем, але він мені подобався. Офіцер запевнив батька, що я була поза підозрами: я просто була єдиним свідком і знаходилася ближче від усіх до місця трагедії. Але я нічого не бачила, ніхто не заходив у читальний зал — я була впевнена в цьому — і містер Біннертс не кричав. Не було ніяких інших ран на його тілі, хтось просто вибив мозок із бідолахи, жбурнувши його об кут стола. На це знадобилася б неймовірна сила.

Офіцер здивовано похитав головою. Відбиток руки на стіні був зроблений не бібліотекарем, бо на його руках не було крові. До того ж він за формою не збігався з рукою бідолахи. Це був дивний відбиток — на ньому відбитки пальців були неприродно витерті.

— Було б легко знайти руку, — поліцейський був дуже говіркий із батьком, — але ми таких відбитків ще ніколи не зустрічали. Рідкісний випадок. Амстердам уже не схожий на місто, у якому я виріс, зараз люди кидають велосипеди в канали, а згадайте ще той жахливий випадок, який стався торік із повією, яку… — батько поглядом зупинив його.

Коли офіцер пішов, батько знову сів на край ліжка й уперше за весь час запитав мене, що я робила в бібліотеці. Я сказала, що вчилася там, бо мені подобалось ходити туди після школи, щоб робити там домашнє завдання, адже в читальному залі тихо й зручно. Я боялася, що він запитає мене про те, чому я вибрала саме відділ середньовічної літератури, але, на щастя, він замовк.

Я не сказала йому, що, після того як вся бібліотека була стривожена моїм криком, я автоматично поклала у свою сумку книгу, яку тримав містер Біннертс, коли помер. Поліцейські, звичайно ж, обшукали мою сумку, як тільки приїхали, але вони нічого не сказали про книгу, та й навіщо взагалі їм треба було звертати на неї увагу? На ній не було крові. Це була французька книга дев’ятнадцятого сторіччя про румунські церкви. Коли вона впала, то розкрилася на сторінці із зображенням церкви на озері Снагов, якій віддавав перевагу Влад III з Валахії. Традиційно вважалося, що його могила знаходилася там, напроти вівтаря, про що свідчив невеликий підпис, вигравіруваний на апсиді. Хоча автор зазначав, що жителі найближчих сіл могли розповісти і власні історії. Які історії? Мені було цікаво, але про цю церкву більше нічого не говорилося. Малюнок апсиди не показував нічого незвичайного.

Сидячи на краю мого ліжка в лікарні, батько похитав головою.

— Я хочу, щоб тепер ти робила уроки вдома, — сказав він тихо. Як би мені хотілося, щоб він не говорив цього, бо все одно я вже ніколи не змогла б зайти до тієї бібліотеки. — Місіс Клей може поспати з тобою в кімнаті, якщо тобі буде страшно. Як тільки ти захочеш, ми знову підемо до лікаря. Тільки дай мені знати.

Я кивнула, але подумала про те, що краще залишусь наодинці з описом церкви на острові озера Снагов, ніж із місіс Клей. Мені спало на думку, чи не кинути книгу в канал, щоб у неї була така сама доля, як у велосипедів, про які розповідав поліцейський, але я знала, що одного разу мені захочеться розкрити її знову при денному світлі й перечитати. Можливо, я захочу зробити це не для себе, а заради містера Біннертса — дідуся, який лежав зараз, напевно, десь у міському морзі.

За кілька тижнів батько сказав, що подорож піде мені на користь, але я знала: він просто боявся залишати мене вдома саму.

Французи, як пояснював батько, хотіли провести перемовини з представниками його організації до початку зимових переговорів із проблем Східної Європи, і зараз ми збиралися зустрітися з ними востаннє. До того ж ми, мабуть, чудово проведемо час на середземноморському узбережжі, тому що це буде пора, коли юрби туристів роз’їдуться, а пейзажі ще не будуть голими. Ми ретельно вивчили карту і були приємно здивовані, коли довідалися, що французи перенесли зустріч із Парижа до відокремленого курорту біля іспанського кордону, поруч із маленькою перлиною Кульор. Батько радів із цього.

— Неподалік, у глибині материка, знаходяться Ле Бен і Сен— Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, — сказала я, але щойно я згадала про це, як батько насупився й став шукати уздовж узбережжя інші цікаві назви.

Ми так добре поснідали на свіжому повітрі на терасі в Ле Кобо, де зупинились, що після того як батько приєднався до чоловіків у темних костюмах, я знову пішла туди, прихопивши з собою книжки. Я сиділа там і часто поглядала на аквамаринове море за сотні кроків від нас. Я пила вже другу чашку гіркого континентального шоколаду, що став цілком стерпним з кубиком цукру й пачкою свіжого печива. Сонячне світло відбивалося від фасадів старих будинків і розсіювалося в сухому середземноморському кліматі, світло було надзвичайно чистим, ніби шторм ніколи не насмілювався заходити в цю затоку. З мого місця було видно два ранніх човни на тлі надзвичайно гарного моря і сім’ю — маленьких дітей та їхню матір, що йшли з відерцями (як мені здалося) у незвичайних французьких пляжних костюмах до піскового пляжу нижче готелю. Затока, оточена загостреними пагорбами, повертала праворуч. На одному з таких пагорбів височіла фортеця. Вона була такого ж кольору, що й скелі, а суха трава й оливкові дерева піднімалися нагору до неї, і за всім цим простягалося ніжне ранкове блакитне небо.

Раптом у мене виникло почуття самотності, заздрість до тих нестерпно самовдоволених дітей, які йшли зі своєю матір’ю. У мене ж не було матері, як не було й нормального життя. Я не знаю, що мала на увазі під словами «нормальне життя», але, перегортаючи книгу з біології в пошуках третього розділу, подумала, що, напевно, це означає життя на одному місці, з матір’ю й батьком, які завжди приходять додому вечеряти. Це життя в такій родині, у якій подорож означає поїздку на пляж, а не невпинне кочове існування. Я була впевнена, дивлячись на дітей, які сіли на пісок і почали гратися з совочками, що цим створінням ніколи не загрожуватимуть жахи історії.

Потім, поглянувши на їхні блискучі голови, я зрозуміла, що насправді їм загрожувала небезпека, але вони про це ще просто не знали. Ми всі вразливі. Я здригнулась і подивилася на годинника. За чотири години ми з батьком будемо обідати на цій терасі Потім я знову буду вчитись, а після п’ятої ми пройдемось у бік зруйнованої фортеці, що прикрашає обрій. Звідти, як сказав батько, з того боку пагорба можна побачити церкву, що стоїть у самому морі, на Кульорі. За цей день я вивчу алгебру, кілька німецьких дієслів, прочитаю розділ про Війну Троянд, а потім що? Піднімуся кам’янистим пагорбом і слухатиму чергову батькову історію. Він буде неохоче розповідати, дивлячись униз на пісок або постукуючи пальцями по каменю, знайденому кілька століть тому. Він, як завжди, буде охоплений своїм страхом. І я знову на самоті продовжу дослідження, зводячи все це докупи. Унизу, піді мною, закричала дитина, я здригнулася й розлила свій шоколад.

Розділ 15

— Коли я прочитав останній лист Россі, — розповідав батько, — у мене виникло таке відчуття, що мене знову покинули, ніби він зник удруге. Але на той час я вже був переконаний у тому, що його зникнення ніяк не пов’язане з поїздкою в Хортфорд, або до хворого родича у Флориду чи Лондон, як намагалася пояснити поліція. Я відкинув ці думки якнайдалі й став розглядати інші документи. Спочатку все прочитав і ввібрав усе. Потім виклав їх у хронологічній послідовності й почав, хоч і повільно, робити висновки. Мені було цікаво, чи мав Россі передчуття, що, навчивши мене, він зможе забезпечити свій порятунок. Усе це було схоже на найстрашніший останній іспит, хоча я щиро сподівався, що він не буде фатальним для нас обох. Я пообіцяв собі, що не складатиму плану доти, доки не прочитаю все, але вже тієї миті відчув, що мені слід зробити. І знову розкрив вицвілий конверт.

Наступними були карти: як і говорив Россі, кожна накреслена від руки, і жодна не була старша від листів. Без сумніву, це були ті карти, які він вивчав в архіві у Стамбулі й малював із пам’яті після всіх подій. На першій карті був гірський масив, зображений у вигляді гострих трикутників. У формі півмісяця вони тяглися із заходу на схід по всьому аркуші, а також рясно вкривали західну частину. На північному краю карти звивалась широка річка. Не було позначено жодного міста, хоча, можливо, три чи чотири знаки «X» у західній частині вказували на міста. На цій карті не було жодної назви, але по краях таким самим почерком, яким було написано останній лист Россі, зроблено напис: «Ті, хто не вірить і хто помре невіруючим, на них упаде прокляття Аллаха, ангелів і людей (Коран)», а також кілька схожих висловів. Я замислився, чи була ця річка тією, котра, як здалося Россі, символізувала хвіст дракона з його книги. Але ні, тоді він говорив про карту з найбільшим масштабом. Та карта може опинитися серед решти. Я прокляв обставини — усе, що заважало мені подивитися й потримати в руках оригінали, незважаючи на чудову пам’ять Россі і його акуратність, бо відчував, що, мабуть, були якісь недогляди або розбіжності між оригіналом і копією.

На наступній карті ретельніше було розглянуто регіон гірського масиву на заході з першої карти. Знову подекуди я бачив позначки у вигляді літери «X», проставлені в тих самих місцях, що й на першій карті. Маленька річка звивалась через гори. Рукою Россі було написано ті самі вислови з Корану. Тими днями Россі був так само обережним, яким я його знав. Але ці карти поки що здавалися мені надто простими, занадто грубими, тому я не міг пригадати жодного регіону, який я будь-коли знав або вивчав. Розчарування наростало в мені, як лихоманка, я насилу придушив його, змушуючи себе сконцентруватись.

На третій карті містилося більше інформації, хоча на ту мить я не міг зрозуміти, що вона мені хотіла сказати. Загальні контури були справді схожі на силует знайомого мені дракона з моєї книги та із книги Россі, хоча, якби Россі не здогадався про це, я б не відразу помітив цю схожість. На цій карті були ті самі трикутні гори, одна вершина особливо піднімалася на схід, утворюючи таким чином складені крила дракона. Гори зараз були дуже високими й обрамляли північ і південь, між ними вилася річка, що в одному місці перетворювалася на якийсь резервуар. Чому це не може бути озером Снагов у Румунії, як говориться в легенді про похорон Дракули? Але Россі вже відзначав, що в широкій частині річки не було острова, і все одно це було не схоже на озеро. Знову з’явилися знаки «X», цього разу під ними були написи кирилицею. Я припустив, що це були назви селищ, про які згадував Россі.

Серед цих врозбрід розкиданих написів я побачив квадрат, під яким Россі зробив позначку арабською: «Проклята могила того, хто вбивав турків». Над цим квадратом був намальований маленький дракон, над його головою красувався замок замість корони, а під ним я прочитав напис грецькою мовою і коментар Россі англійською: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його». Ці рядки діяли з неймовірною силою, вони були немов закляття, і я вже було відкрив рота, щоб вимовити їх уголос, але різко зупинився й міцно стис губи. Проте вони закарбувались мені в голову, немов вірш, і танцювали в моїх думках кілька секунд.

Я відклав усі три карти. Було моторошно бачити їх саме такими, якими мені описав їх Россі, але ще дивніше було тримати в руках не оригінали, а копії. Хто може мені довести, що він нічого не вигадав і не малював ці карти в нападі божевілля? Щодо цих документів у мене не було початкового джерела, лише листи Россі. Я постукав пальцями по кришці стола. Годинник у моїй кімнаті, здавалося, цокав сьогодні занадто голосно, а міська темрява за вікном здавалася надто спокійною. Я не їв уже кілька годин, у мене боліли ноги, але я не міг зупинитись. Я швидко оглянув карту Балканських гір, але в ній не було нічого незвичайного. Принаймні, на перший погляд, там не було ніяких написів. Брошура про Румунію теж не являла нічого цікавого, хіба що слова були надруковані дуже дивною англійською, наприклад: «… користуватися нашою пишною й болючою країною». Мені залишалося дослідити тільки записи Россі і той маленький запечатаний конверт, що я помітив, коли вперше переглядав уміст пакета. Я хотів залишити конверт наостанок, тому що він був запечатаний, але не міг більше чекати. Серед паперів на столі я знайшов ножик для листів, обережно розкрив печатку й вийняв аркуш із зошита.

Це знову була третя карта у формі дракона: річка, яка звивалась, і гірські вершини, що здіймалися до неба. Вона була скопійована чорним чорнилом, як і говорив Россі, але це робила вже зовсім інша рука. Почерк був гарний, але трохи нерозбірливий, архаїчний, трохи закручений, якщо придивитися ближче. Після листа Россі я мав бути готовим до того, що вона відрізнятиметься від першої карти, але все одно я був уражений — над квадратним зображенням могили і драконом, що охороняв її, дугою вишикувались літери: БАРТОЛОМЕО РОССІ.

Поборовши припущення, страхи, висновки, я змусив себе відкласти цей документ убік і прочитати записи Россі. Перші два він, очевидно, зробив в Оксфорді в бібліотеці Британського музею. У них ішлося про те, що я вже знав зі слів і листів Россі. Там був невеликий опис життя Влада Дракули і його подвигів, також подавався список історичних документів, у яких згадувався Дракула за всі сторіччя. Наступний аркуш вирвали з іншого зошита, цього разу він був позначений і датований часом поїздки в Стамбул. «Відновлено з пам’яті», — повідомляв швидкий, але акуратний почерк мого друга, і я зрозумів, що це були ті записи, які він зробив після дослідження, проведеного в архіві, у той самий час, коли він відновлював карти перед від’їздом до Греції.

Тут було перелічено бібліотеки Стамбула, у яких зберігаються документи з часів Мехмеда II, і все, що, за припущенням Россі, могло хоч якось стосуватись його дослідження: три карти, згортки зі звітами з Карпат під час війни з Оттоманською імперією, списки товарів, якими торгували оттоманські купці на кордоні з тим регіоном. Ніщо із цього не здалося мені важливим, і я замислився про те, на якій стадії роботу Россі перервала поява того жахливого чиновника. Чи могли згортки й рахунки, переліки товарів, згадані тут, стати ключем до розгадки смерті або поховання Влада Тепеса? Чи переглядав Россі їх сам, чи в нього вистачило часу тільки на те, щоб перелічити можливі ключі й документи, перш ніж його злякали?

Наприкінці списку був один пункт, що мене спантеличив, і я розмірковував над ним якийсь час «Бібліографія. Орден Дракона (часткова форма)». Мене здивувало й спантеличило в цьому написі те, що він був зроблений неформально. Зазвичай Россі робив повні записи, докладно все пояснював, а інакше, як він любив говорити, немає сенсу в нотатках. Чи була ця бібліографія, що він згадав так поспішно, списком, який склала бібліотека і в якому перелічувався весь матеріал, що стосується Ордену Дракона? Якщо так, тоді чому він у «частковій формі»? Можливо, це щось давнє, подумав я, можливо, один із документів із часів Ордену Дракона. Але чому ж Россі не пояснив докладніше цей німий папірець? Може, бібліографія під час дослідження виявилася непридатною для його пошуку?

Ці міркування про далекий архів, який Россі відвідував так давно, не здавалися мені шляхом, яким можна знайти причину зникнення Россі, і я одразу відклав сторінку. Раптом я відчув, що дуже втомився від марних пошуків. Я жагуче бажав відповідей. Россі дуже ретельно розповів мені про свої знахідки, якщо не вважати того, що знаходилося в згортках, списках і у тій старій бібліографії. Це було схоже на нього, точність йому властива, до того ж у нього була нагода, якщо це так можна назвати, спілкуватися зі мною на сторінках своїх листів. Але все одно я мало знав, окрім того, що мені слід робити далі. З пакетом було покінчено. Його порожнеча спричиняла в мене депресію, до того ж з останніх документів я дізнався мало нового у порівнянні з листами. Я також розумів те, що мушу діяти якнайшвидше. Раніше мені вже доводилося не спати ночами, і зараз мені треба було обміркувати слова Россі, коли він розповідав про загрози його життю, як він називав це.

Я підвівся, суглоби заскрипіли, я пішов у свою похмуру маленьку кухню, щоб зробити бульйон для супу. Коли я потягнувся до чистої каструлі, то зрозумів, що мій кіт не прийшов на вечерю, а ми завжди їли разом. Це був приблудний кіт, і я відчував його прихильність до мене. Але під час вечері він завжди був біля вузького вікна моєї кухні, вдивлявся крізь нього з пожежної драбини, щоб дати мені зрозуміти, що він хоче свою банку консервів із тунцем або, якщо я розщедрюсь, тарілку з сардинами. Мені подобалося, коли він заскакував у мою порожню квартиру, потягуючись і нявкаючи, і коли лащився до мене. Він часто залишався після вечері, спав на софі або спостерігав, як я прасую сорочки. Іноді мені здавалося, що я бачу ніжність у його ідеально круглих жовтих очицях, хоча, можливо, це була жалість. Він був великим і тілистим, з ніжною чорно-білою шубкою. Я назвав його Рембрандтом. Думаючи про нього, я відкрив жалюзі й відчинив вікно, покликав його, сподіваючись почути знайомі м’які кроки по підвіконню. Але я чув тільки далекий шум машин із центру міста. Я нахилив голову й визирнув у вікно.

Він лежав на підвіконні, велично, ніби качався по даху, граючись, а потім упав. Обережно, тремтячими руками я втяг його в кухню, водночас усвідомивши, що в нього зламаний хребет і неприродно відкинута голова. Очі Рембрандта були широко розкриті, — такого я ще не бачив, — губи відсунулися назад, ніби він скалився від страху, а з передніх лап стирчали пазурі. Тоді я відразу зрозумів, що він не міг так просто впасти на вузьке підвіконня: щоб убити таку тварину, треба мати велику й міцну хватку. Я доторкнувся до його м’якої шубки, гнів вирував у мені одночасно з жахом. Злочинець, можливо, добре подряпаний, а може, й покусаний. Але мій друг був безповоротно мертвий. Я ніжно поклав його на підлогу кухні, груди наповнилися ненавистю, як раптом я відчув під своїми руками, що тіло його все ще тепле.

Я обернувся, зачинив вікно й опустив жалюзі і потім став обмірковувати свої наступні кроки. Як я можу захистити себе? Усі вікна були зачинені, двері були замкнені на подвійний замок. Або що я можу знати про жахи минулого? Чи проникають вони в кімнату, як туман, під дверима? Чи б’ють шибки й вдираються у будинок? Я обернувся, шукаючи зброю. Я не думав про пістолет. Зброя ніколи не діяла на Бела Лугоші у фільмах про вампірів, поки герой не заряджав її особливою срібною кулею. Що б порадив Россі? «Ні, я не ходив би з часником у кишені». І було щось іще: «Я впевнений, що в тобі досить добра й моралі, як би ти не назвав це, мені приємно думати, що багато хто з нас здатний на такі почуття».

В одній із кухонних шухляд я знайшов чистий рушник, акуратно загорнув свого друга й поклав його в тамбурі. Завтра треба буде поховати його, якщо наступний день настане, як зазвичай. Я закопаю його в саду цього будинку, глибоко, де його не зможуть дістати собаки. Було неможливо думати про те, щоб їсти, але я зварив собі суп і нарізав хліба.

Я знову сів за стіл і розчистив його від паперів Россі, акуратно склавши їх у конверт і міцно перев’язавши його. Зверху я поклав свою загадкову книгу, уважно простеживши за тим, щоб вона не впала й не розкрилася. Я притиснув її копією книги Германа «Золоте століття в Амстердамі» — ця книга завжди була однією з моїх найулюбленіших. Я розкрив перед собою записи з моєї дисертації, а трохи далі — памфлет про купецькі гільдії в Утрехті, копію з бібліотеки (цю книгу я вже давно хотів прочитати). Я поклав перед собою годинник і, піддавшись забобонам, тривожно подумав про те, що вже за чверть дванадцята. Завтра, подумав я, мені треба піти в бібліотеку і прочитати все, що я зможу знайти там, щоб добре підготуватися до наступних днів. Мені не зашкодить, якщо я більше довідаюся про срібні кулі, квіти часнику та розп’яття, якщо ці предмети були для селян порятунком від живих мерців протягом стількох століть. Принаймні, це буде свідчити про те, що я вірю традиціям. Проте зараз зі мною була тільки порада Россі, а він ніколи не підводив мене, коли міг хоч чимось допомогти. Я опустив голову й схилився над памфлетом.

Ще ніколи раніше мені не було так важко сконцентруватися. Здавалося, кожен нерв мого тіла реагує на примар зовні, якщо там, звісно, була якась примара. Мені вважалося, що радше розумом, а не слухом я усвідомлював, як вона шкрябається у вікно. Змусивши себе, я повністю поринув в Амстердам 1690 року. Спочатку я написав речення, потім ще одне. Чотири хвилини залишалося до півночі. «Пошукати анекдоти про життя голландських моряків», — записав я на папері. Я подумав про купців, які об’єднувалися у давні гільдії, щоб поліпшити своє життя й дістати більшу вигоду від товарів, міркував про те, як вони виконували свої щоденні обов’язки й віддавали частину прибутку на будівництво госпіталів для бідних. Дві хвилини до півночі. Я записав ім’я автора памфлета, щоб пізніше знову повернутися до нього. «Дослідити, яке значення мав для купців міський друкарський верстат», — дописав я.

Хвилинна стрілка на моєму годиннику здригнулася, і я здригнувся разом із нею. Рівно дванадцята. Друкарський верстат, мабуть, мав велике значення, — міркував я, водночас щосили змушуючи себе не обертатися, — особливо якщо гільдія контролювала деякі з них. А чи могли вони мати контроль над деякими верстатами, купити право на володіння? Чи була в друкарів власна гільдія? Як ідеї голландських інтелектуалів про вільну роботу преси співвідносяться з володінням пресою? На якусь мить це питання зацікавило мене, всупереч моєму стану, я намагався згадати, що вже читав про ранній друк в Амстердамі й Утрехті. Раптом я відчув якийсь спокій у повітрі, ніби знялося напруження. Я подивився на годинник. Три хвилини на першу. Я нормально дихав, а ручка спокійно рухалася по сторінці.

Що б не підкралося до мене, воно було не таким вже й розумним, думав я, дотримуючись обережності й намагаючись не полишати думки про роботу. Мабуть, живий мрець був уведений в оману моїм прикиданням, ніби я прислухався до попередження Рембрандта й зайнявся своєю звичайною роботою. Але довго я не зможу приховувати свою справжню роботу, хоча сьогодні моє прикидання було єдиним захистом. Я підсунув лампу ближче й поринув у сімнадцяте сторіччя, щоб іще більше створити видимість роботи. Прикидаючись, що пишу, я міркував. Останнім попередженням для Россі 1931 року було його власне ім’я на могилі Влада Проколюючого. Россі не знайшли мертвим за своїм столом, що може незабаром відбутися зі мною, якщо я не буду обережним. Його не знайшли пораненим, як Хеджеса. Його викрали. Звичайно ж, він може лежати десь мертвим, але поки я не буду в цьому впевнений, слід сподіватися на краще. Починаючи із завтрашнього дня, мені доведеться самому почати пошуки могили.

Сидячи на каменях тієї старої фортеці, батько вдивлявся в море, майже так само, як він удивлявся в ту ущелину в горах у монастирі Сен-Матье, коли спостерігав, як ширяє орел.

— Повернімося до готелю, — нарешті запропонував батько. — Дні стають коротшими, ти помітила? Я не хочу, щоб мене спіймали тут після заходу сонця.

Від нетерпіння я випалила пряме запитання:

— Спіймали?

Батько серйозно подивився на мене, ніби обмірковуючи, наскільки ризиковану відповідь мені можна дати.

— Стежка дуже стрімка, — сказав він нарешті. — Я б не хотів продиратися крізь ті дерева в темряві. А ти? — він міг би наважитись, я це бачила.

Я подивилася вниз на оливкові зарості, тепер вони здавалися сіро-білого кольору, а не сріблясто-персиковими. Кожне дерево стриміло вгору, до руїн фортеці, яка колись охороняла їх (або їхніх предків) від смолоскипів сарацинів.

— Ні, — відповіла я, — не хотіла б.

Розділ 16

На початку грудня ми знову були в дорозі. Утома від наших подорожей середземноморським узбережжям, здавалося, залишилася далеко в минулому. Рвучкий вітер Адріатичного узбережжя знову скуйовджував моє волосся. Мені подобалася його незграбна сила. Було таке відчуття, начебто чудовисько своїми величезними лапами зачіпало все в порту, через що прапори майоріли напроти сучасного готелю, а верхні гілки платанів гнулися уздовж алей.

— Що? — крикнула я.

Батько знову сказав щось нерозбірливо, показуючи на верхній поверх споруди. Ми обоє подивилися вгору.

Струнка фортеця з часів Діоклетіана здіймалася над нами в променях ранкового сонця, і я ледве не впала назад, намагаючись розглянути її верхівку. Більшість просвітів між її гарними колонами були зайняті: часто люди розділяли будівлю на квартири, як мені пояснював батько, тому кам’яна мозаїка (більшість її було зроблено з мармуру давньоримських споруд) пробивалася на тлі інших будівель і сяяла на всьому цьому дивному фасаді. Інколи виднілися тріщини, наче наслідок землетрусу й води. Міцні маленькі рослини, іноді навіть дерева, пробивалися із тріщин. Вітер тріпав широкі коміри моряків, що по двоє й по троє проходили повз затоку. На тлі білої уніформи їх обличчя, здавалося, були кольору міді, а їхнє темне, однаково стрижене волосся сяяло на сонці, як дротяні щітки. Я пішла за батьком. Ми стали обходити будинок по чорних каштанах й опалому листі платана, а потім вирушили до оточеної пам’ятниками площі, яка знаходилась за фортецею й на якій тхнуло сечею. Просто перед нами виросла фантастична вежа, відкрита вітрам і прикрашена, як високий тонкий весільний торт. Тут було набагато тихіше, і ми могли вже не кричати.

— Я завжди бажав побачити це, — сказав батько нормальним тоном. — Ти б хотіла піднятися на вершину?

Я йшла спереду, з задоволенням ступаючи на чавунні сходи. Я час від часу поглядала крізь мармурову огорожу — на відкритий ринок біля затоки. Дерева стали вже темно-жовтими, тому платани, що росли уздовж берега, здавалися на їхньому тлі радше чорними, ніж не зеленими. Коли ми піднялися, внизу я побачила блакитну воду порту, маленькі постаті моряків, які юрбилися біля відкритих кав’ярень. У далині вигин берега за нашим великим готелем показував, немов стріла, на закритий регіон слов’янського світу, у який мій батько незабаром буде втягнений через спад напруження, що триває в тому світі.

Ми стояли просто під дахом вежі — нам перехоплювало подих. Тільки чавунна платформа страхувала нас від падіння на землю. Звідти, через ґрати чавунних сходів, якими ми щойно піднімались, нам відкривався краєвид. Світ навколо нас простирався далі через обрамлені каменем відкриті майданчики, усе було зроблено для того, щоб необережний турист не впав на асфальтований дворик унизу. Ми сіли на лаву у центрі й подивились на воду. Ми сиділи так тихо, що до нас залетів стриж; він помахав крильми, опираючись морському вітрові, а потім зник під дахом. Він ніс у дзьобі щось блискуче, що сяйнуло на сонці, коли він влетів до нас із моря.

— Наступного дня, після того як я закінчив читати папери Россі, я прокинувся рано, — сказав батько. — Ще ніколи я не радів так сонячному світлу, як того ранку. Передусім мені треба було виконати сумний обов’язок і поховати Рембрандта. Після цього я без зусиль дістався до бібліотеки саме до відкриття. Я хотів за весь цей день підготувати себе до наступної ночі, до настання темряви. Багато років ніч була другом для мене, разом із нею я читав і писав. А тепер вона була загрозою, бо стала для мене небезпечною всього лише кілька годин тому. Мабуть, мені незабаром доведеться вирушати в подорож, тож треба буде зробити всі приготування. Було б набагато легше, сумно думав я, якби я знав, що робити.

У головному холі бібліотеки було дуже тихо, якщо не зважати на кроки бібліотекарів, які займалися своїми справами; так рано мало хто зі студентів приходить сюди, тому в мене в розпорядженні було півгодини тиші й спокою. Я попрямував до заплутаного лабіринту карткового каталогу, розкрив записну книжку й почав діставати потрібні мені шухляди. Було кілька списків про Карпати, один про фольклор Трансільванії. Одна книга про вампірів — легенди єгипетських традицій. Я подумав про те, чи багато спільного у вампірів по всьому світові. Чи були схожі вампіри Єгипту з вампірами Східної Європи? Це був предмет вивчення для археолога, а не для мене, проте я записав порядкові номери книги про єгипетські традиції.

Потім я звернувся до теми «Дракула». Теми й назви були перемішані в каталозі між «Драб-Алі Великий» і «Дракон. Азія». Саме тут я маю зустріти хоча б одну згадку про книгу Брема Стокера «Дракула» — я бачив її у руках чорнявої дівчини, з якою познайомився день тому. Можливо, в бібліотеці є навіть два примірники такої класики. Мені вона була дуже потрібна, бо Россі говорив, що Стокер написав її після того, як вивчив усе про вампірів. І в ній, мабуть, я знайду поради щодо того, як захистити себе. Я шукав у каталозі, але не було жодної книги із назвою «Дракула» — нічого, нічого взагалі. Я не очікував, що ця легенда буде головною темою вивчення, але все одно ця книга згадувалася б хоч де-небудь.

Потім я побачив те, що знаходилось безпосередньо між «Драб-Алі» і «Драконами». Маленький шматочок паперу на дні шухляди свідчив про те, що хтось просто вирвав картку. Я підбіг до шухляди «Ст». Там не було жодної картки з назвою «Стокер», лише ще один доказ крадіжки. Я важко опустився на найближчий дерев’яний стілець. Це було надто дивно. Навіщо комусь треба було виривати саме ці картки?

Чорнява дівчина останньою виписувала книгу, я знав це. Можливо, вона хотіла забрати докази того, що вона виписувала? Але якби вона хотіла вкрасти або сховати примірник, навіщо б тоді вона читала її прилюдно посеред бібліотеки? Хтось інший вирвав картку, можливо, хтось… але навіщо? Хто не хотів, щоб цю книгу побачили тут? Хто б це не був, він зробив це поспіхом, забувши навіть знищити сліди злочину. Я знову все добре обміркував. Карткові каталоги були священні: варто було студентові просто залишити шухляду на столі, як його відразу вичитували бібліотекарі. Такий злочин треба було робити швидко, це точно — у якусь мить, коли навколо нікого немає й ніхто не дивиться. Якщо це зробила не та дівчина, тоді вона, напевно, не знає, що хтось не хотів, аби виписували цю книгу. Напевно, вона все ще в неї. Я майже побіг до стола в приймальні.

Бібліотека, побудована в найвищому з найвищих готичних стилів приблизно тоді, коли Россі закінчував навчання в Оксфорді (звичайно, це те місце, де його оточувала справжня готика), завжди здавалася мені одночасно і гарною, і смішною. Щоб дістатися до стола, мені треба було пробігти по довгому кафедральному нефі. Стіл стояв там, де у звичайному соборі мав би стояти вівтар, під фрескою, на якій зображено Богоматір — Знання, в чисто-блакитних одіяннях із книгами в руках. Замовити книгу в такому місці було те саме, що причаститися. Сьогодні мені цей жарт здавався особливо цинічним, я проігнорував безпристрасне, спокійне обличчя нашої святої і звернувся до бібліотекаря, намагаючись зберігати спокій.

— Я шукаю книгу, якої наразі немає на полицях, — почав пояснювати я, — і мені цікаво, виписали її чи вже повернули.

Бібліотекар — невисока, похмура жінка років шістдесяти — поглянула на мене, відірвавшись від роботи.

— Назва, будь ласка, — сказала вона.

— «Дракула», Брем Стокер.

— Хвилинку, будь ласка, я подивлюсь, чи тут вона. — Жінка стала порпатися в шухляді, її обличчя нічого не виражало. — Вибачте, але її виписали на якийсь час.

— Шкода, — сказав я, засмутившись. — А коли її повернуть?

— За три тижні. Її виписали тільки вчора.

— Шкода, але я не можу чекати так довго. Розумієте, я читаю курс… — зазвичай ці слова діяли, як чарівні.

— Ви можете почекати її, якщо хочете, — холодно відповіла бібліотекарка. Вона відвернула свою сиву голову від мене, ніби натякаючи, що хоче повернутись до роботи.

— Може, один із моїх студентів виписав її, щоб прочитати наперед. Якби ви дали мені його ім’я, я сам зв’язався б з ним.

Бібліотекарка підозріло подивилась на мене.

— Ми зазвичай так не робимо, — сказала вона.

— Але це незвичайна ситуація, — зізнався я, — буду з вами відвертий: мені треба переглянути один розділ цієї книги, щоб підготувати іспит для них, і, розумієте, я позичив свій примірник одному студентові, а він не може її ніяк знайти. Це була моя помилка, але ви ж знаєте, як воно буває з цими студентами. Мені дуже потрібна ця книга.

Вираз її обличчя пом'якшився, вона майже співчувала мені.

— Це жахливо, так? — сказала вона, киваючи. — Ми так багато книг втрачаємо кожного семестру, якби ви знали! Почекайте, я перевірю, чи можу дізнатися ім’я, але не кажіть, що я вам його дала, добре?

Вона відвернулася й почала шукати в шухлядках шафи, а я стояв і міркував над подвійністю своєї натури, яку щойно виявив. Коли це я навчився так брехати? Ця думка давала мені якесь незатишне задоволення. Коли я стояв там, то раптом помітив, як іще один бібліотекар біля вівтаря підійшов ближче й став спостерігати за мною. Це був худий чоловік середніх літ, я часто бачив його тут, він був трохи вищий від своїх колег, на ньому був зношений твідовий піджак і блякла краватка. Може, тому що я бачив його раніше, я був уражений його зовнішнім виглядом. Його обличчя було висушеним, хворобливо-жовтого кольору, ніби він був серйозно хворий.

— Можу вам допомогти? — запропонував він раптом, немов підозрював, що я можу вкрасти щось зі стола, якщо за мною не стежити.

— Ні, дякую, — я кивнув у бік бібліотекарки. — Мені вже допомагають.

— Розумію.

Він відійшов убік, коли вона повернулася й поклала переді мною аркуш паперу. Тієї миті я не знав, куди дивитися. Сторінка попливла в мене перед очима, тому що другий бібліотекар повернувся боком і нахилився до книг, які вже повернули, щоб розібратися з ними. Коли він нахилився до них, на якусь мить його шия оголилася й трохи вище комірця я побачив дві жахливі ранки, що вже загоїлись, а під ними на шкірі огидно зміїлася засохла кров. Потім він випростався й відвернувся, тримаючи у руках книги.

— Вам це було потрібно? — запитала мене жінка-бібліотекар. Я подивився на сторінку, яку вона підсунула до мене. — Бачите, це картка Брем Стокер, «Дракула». У нас є тільки один примірник.

Неохайний бібліотекар раптом упустив книгу додолу. Від цього звуку пішла луна по всьому високому нефі. Він випростався й подивився просто на мене: я ніколи не бачив, щоб у людському погляді було так багато ненависті й погрози.

— Так вам це було потрібно? — наполягала жінка.

— О ні, — сказав я, намагаючись тримати себе в руках. — Ви, мабуть, не зрозуміли мене. Я шукаю книгу Гіббона «Розквіт і занепад Римської імперії». Я сказав вам, що викладаю курс із цієї теми, нам потрібні зайві примірники.

Вона дуже насупилася.

— Алея думала…

Мені було огидно кривдити її, навіть тоді, коли вона була зі мною такою толерантною.

— Та нічого, — сказав я. — Може, я не дуже уважно дивився. Я піду знову перевірю каталог.

Тільки-но я сказав слово «каталог», хоча розумів, що вже перебрав міру, користуючись своєю новою якістю брехати, як високий бібліотекар звузив очиці й відвернув голову, як тварина, що стежить за рухами жертви.

— Щиро вам дякую, — промурмотів я чемно й відійшов убік, почуваючи, як ті пильні очі дивилися мені в спину, поки я йшов довгим проходом. Я удав, що йду до каталогу, потім закрив свій портфель і рішуче попрямував до виходу, через який уже заходили студенти, щоб здобути знання зранку. На вулиці я знайшов лавку, що найбільше освітлювалася сонцем, підпер спиною одну з нових готичних стін — звідти я міг бачити всіх, хто ходив навколо мене. Мені треба було п’ять хвилин посидіти й подумати.

Міркування, як учив мене Россі, мали заощаджувати час, а не марнувати його.

Хоча того, що відбувалося, було для мене занадто багато, щоб усе швидко обміркувати. У ту приголомшливу мить я був уражений не тільки ранами на шиї в бібліотекаря, а також ім’ям читача, що перехопив у мене «Дракулу». Його звали Хелен Россі.

Вітер був холодним і надзвичайно сильним. Батько зупинився тут і дістав із сумки для фотоапарата, де крім того були також капелюхи і маленька аптечка першої допомоги, дві непромокальні куртки. Ми мовчки надягли їх на наші светри, і батько продовжував:

— Сидячи там у променях пізнього весняного сонця і спостерігаючи, як університет повертається до звичайних справ, я раптом відчув заздрість до всіх студентів і викладачів, які ходили то туди, то сюди. Вони думали, що завтрашній іспит був для них найважливішим, а факультетські інтриги занадто драматичними. Жоден із них не міг зрозуміти мого скрутного стану, ніхто не міг допомогти мені вибратися з нього. Раптом я відчув самотність, ніби мене вигнали з університету, з мого всесвіту — я був схожий на бджолу, яку вигнали з вулика. І такі зміни сталися лише за сорок вісім годин, із подивом відзначив я.

Тепер мені треба було міркувати і точно, і швидко. Спочатку я переконався в тому, що мені повідомив Россі: йому хтось погрожував (у моєму випадку цей хтось був немитий бібліотекар із дивною зовнішністю), і в цієї істоти були рани на шиї. Припустимо, сказав я собі, майже глузуючи з безглуздості речей, у які починав вірити, припустимо, що цього бібліотекаря вкусив вампір зовсім недавно. Россі викрали з його кабінету, залишивши кривавий слід, нагадав я собі, лише дві ночі тому. Дракула, якщо він існував, здавалося, бажав отримати не тільки кращі академічні уми цього світу (я згадав бідолашного Хеджеса), але також і бібліотекарів та архівних працівників. Ні (я випростався, раптом щось зрозумівши), він віддає перевагу тим, хто займається архівами, хоч якимось чином пов’язаними з легендою.

Спочатку це був чиновник, який відібрав карту в Россі в Стамбулі. Потім учений зі Смітсонівського університету, подумав я, згадавши зміст останнього листа Россі. І, звичайно ж, сам Россі, якого небезпека підстерігала на кожному кроці, тому що в нього був примірник однієї з цих «милих книг», до того ж він переглядав інші документи, які хоч якось стосувалися цієї справи. І сьогоднішній бібліотекар, хоча в мене не було доказів того, щоб він мав справу з документами про Дракулу. І, нарешті… я!?

Я узяв свій портфель і швидкими кроками попрямував до телефонної кабінки, що знаходилась біля студентського гуртожитку.

— Відділ інформації університету, будь ласка, — там за мною ніхто не стежив, наскільки я міг бачити, але я зачинив двері і крізь них розглядав перехожих. — Чи є у вас у списку міс Хелен Россі? Так, аспірантка, — ризикнув я.

Оператор університетського телефону була лаконічною, я чув, як вона повільно перегортає сторінки.

— У нас є X. Россі, вона значиться в жіночому гуртожитку для аспірантів, — сказала вона.

— Так, це вона, дуже дякую, — я записав номер і набрав його.

Жіночий голос відповів різко й непривітно:

— Міс Россі? Так? Хто телефонує, скажіть, будь ласка?

О Боже, я не подумав про це.

— Її брат, — швидко відповів я. — Вона сказала мені, що її можна знайти за цим номером.

Я почув звук кроків, які віддалялися, потім більш упевнені кроки, які поверталися до телефону, і чиясь рука підняла слухавку.

— Спасибі, місіс Левіс, — сказав голос удалині, ніби натякаючи на те, що її треба залишити саму.

А потім вона заговорила просто в моє вухо, і я згадав той низький, упевнений голос, що чув у бібліотеці.

— У мене немає брата, — сказала вона. Це пролунало як попередження, а не констатація факту. — Хто ви?

Батько потирав руки на холодному вітрі, через що рукава на його курточці м’ялися, як цигарковий папір. «Хелен», — подумала я, не наважуючись вимовити ім’я вголос. Це ім’я мені завжди подобалося, воно нагадувало мені про героїзм і красу, про зображення Єлени Троянської на дорафаелівських фресках, які я пам’ятала з книги «Іліада для дітей», що була в мене в Сполучених Штатах. Але насамперед це було ім’я моєї матері, а про неї батько ніколи не розповідав.

Я пильно подивилась на нього, але він уже заговорив про інше.

— Давай покуштуємо гарячий чай в одній із тих кав’ярень унизу, — сказав він. — От що мені зараз треба. А ти хочеш?

Тоді я вперше помітила, що його обличчя, його гарне, увічливе обличчя дипломата було затьмарене тінню, через яку під очима з’явилися темні кола, а ніс дуже вирізнявся на тлі цього. Таке враження, що він ніколи не спить стільки, скільки потрібно. Він підвівся і потягнувся. Тоді ми востаннє подивилися на запаморочливі краєвиди. Батько притримував мене, ніби боявся, що я впаду.

Розділ 17

В Афінах батько став стомленим і нервовим — я помітила це першого дня. Що ж до мене, то мені було там весело: мені подобалося змішане відчуття духу руйнування й життєвості, задушливий потік вихлопних газів, машини, що снували навколо площ і парків, поміж пам’яток старовини. Мені подобався ботанічний сад, у центрі якого стояв лев у клітці, приголомшливий Акрополь із відкритим рестораном, по боках якого тріпотів на вітрі навіс. Батько пообіцяв, що, як тільки в нього буде час, ми піднімемося нагору, щоб помилуватися панорамою. Був лютий 1974 року, ми вперше за три місяці взагалі поїхали кудись, і він неохоче взяв мене з собою, оскільки йому не подобалось, що вулицями Греції ходило багато військових. Я збиралася насолодитися по максимуму кожною миттю.

Тим часом я старанно вчилася в готельному номері, розглядала з вікна високі храми так, ніби після двадцяти п’яти сотень років вони могли змахнути крильми й полетіти, не дочекавшись мене. Я бачила дороги, стежки, алеї, які прямували вгору, до підніжжя Парфенона. Наш підйом туди буде довгим і повільним (ми знову були в спекотній країні, а літо починалося тут рано). Повз білосніжні будинки й побілені магазини, у яких продається лимонад, стежка раптово повертала до місця давніх ринків, а іноді до майданчиків храму, а потім ішла повз укриті черепицею будинки. Крізь темні вікна я бачила деякі з таких лабіринтів. Ми будемо підніматися від одного краєвиду до іншого, розглядаючи те, що зі своїх вікон щодня бачать люди, які живуть по сусідству з Акрополем. Сидячи в готелі, я могла уявити руїни, обриси міських будинків, субтропічні парки, звивисті вулиці, церкви то із золотавими, то з червоними банями, які у вечірньому світлі були схожі на різнобарвні камені, розкидані по сірому пляжі.

Удалечині ми побачимо обриси багатоквартирних будинків, готелів, ще новіших, ніж цей, та передмістя, через які ми їхали потягом день тому. А за всім цим я не знала, що буде, це було занадто далеко, щоб уявляти. Батько витре обличчя носовичком. І я знатиму, поглядаючи на нього, що, коли ми дійдемо до вершини, він не тільки покаже мені давні руїни, але й відкриє таємниці свого минулого.

— Кав’ярня, яку я вибрав, — почав розповідати батько, — знаходилася досить далеко від університету, тож я відчував, що той моторошний бібліотекар не зможе мене дістати (він, звичайно ж, повинен був залишатися на роботі, хоча міг і вийти куди-небудь на обід). Але кав’ярня була на розумній відстані, щоб незнайома дівчина не подумала, що її хоче вбити маніяк. Я не пам’ятаю, чи очікував, що вона спізниться через те, що сумніватиметься в моїх намірах, але вона прийшла раніше від мене: коли я відчинив двері кав’ярні, Хелен уже сиділа в далекому куті, розмотувала блакитний шарф і знімала білі рукавички. Пам’ятаєш, я говорив, що це була епоха милих непрактичних речей для найвідчайдушніших студенток. Волосся в неї було гладко зачесане назад, а щоб воно не падало на обличчя, дівчина заколола його невидимками, тому коли вона повернулась і поглянула на мене, я відчув, що вона мене розглядає ще уважніше, ніж день тому за бібліотечним столом.

— Доброго ранку, — сказала вона холодно. — Я замовила вам каву, тому що по телефону ваш голос був таким утомленим.

Я був уражений такою зухвалістю. Як вона могла відрізнити мій утомлений голос від спокійного? А якби моя кава охолонула? Але цього разу я назвав своє ім’я і потис її руку, щосили намагаючись приховати своє хвилювання. Передусім я хотів розпитати її про прізвище, але потім вирішив, що краще почекати, поки з’явиться слушна нагода. Її рука була гладкою, сухою і холодною, ніби вона все ще була в рукавичках. Я підсунув стілець і сів напроти неї, шкодуючи про те, що не одяг чистої сорочки, навіть якщо збирався полювати на вампірів. Її біла блуза під чорним жакетом була бездоганною.

— Чому в мене було таке відчуття, що я ще почую про вас? — її тон був близький до образливого.

— Я знаю, що для вас це буде дивним, — я випростався й намагався дивитися їй просто в очі, думаючи про те, чи можу я запитати її про все, що хотів, перш ніж вона знову підведеться й піде. — Перепрошую, це ніякий не жарт, я не збираюся турбувати вас або переривати вашу роботу.

Вона хитнула головою, трохи заспокоївши мене цим. Спостерігаючи за її обличчям, я був уражений тим, що загальні риси (особливо голос) були водночас негарними й елегантними, я осмілів трохи, ніби це відкриття зробило її більш людяною.

— Сьогодні вранці я виявив дещо дивне, — почав я з новою впевненістю. — Саме тому я так зненацька зателефонував. Книга «Дракула» з бібліотеки все ще знаходиться у вас?

Вона була швидкою, але я ще швидшим — я очікував, що вона здригнеться й сполотніє.

— Так, — відповіла вона тихим голосом. — Кому яке діло до того, що інша людина виписує в бібліотеці?

Я проігнорував цей напад.

— Це ви вирвали картку на книжку про Дракулу з каталогу?

Цього разу її реакція була щирою й відкритою.

— Що я зробила?

— Сьогодні вранці я пішов до каталогу, щоб пошукати інформацію про… про тему, котру ми обоє вивчаємо. Виявилося, що всі картки на теми «Дракула» й «Стокер» були вирвані з шухляди.

Обличчя моєї співрозмовниці напружилося, воно стало ще більш некрасивим, вона вп’ялася в мене, а її очі надто яскраво блищали. І тієї миті, уперше після того, як Массімо прокричав мені, що Россі зник, я відчув необхідність полегшити свою нестерпну ношу і позбутися тягаря самотності. Дівчина не засміялася після моєї мелодрами, як вона могла назвати мої слова, Хелен не була ні здивована, ні якось вороже налаштована. Але найважливіше було те, що в її погляді не було хитрощів, на її обличчі відбилося тільки одне почуття, наскільки вона дозволила йому проявитися — це був тонкий, тривожний страх.

— Учора вранці картки були на місці, — сказала вона повільно, ніби погоджуючись скласти зброю й почати переговори. — Спочатку я подивилася тему «Дракула», там був тільки один запис. Потім мені стало цікаво, чи є в них ще книги Стокера, і я вирішила перевірити це. Під його ім’ям було кілька карток, включаючи одну з написом «Дракула».

Байдужий офіціант поставив каву на стіл, Хелен підсунула собі свою, навіть не подивившись на нього. Я раптом дуже скучив за Россі і подумав про те, як він розливав каву, що була набагато краща, ніж ця, — це був болісний спогад про його неймовірну гостинність. Так, у мене ж були ще питання до цієї дівчини.

— Мабуть, хтось не хоче, щоб ви, або я, або хтось інший виписував цю книгу, — висловив я свої припущення. Я говорив тихо, спостерігаючи за моєю співрозмовницею.

— Це просто нісенітниця, — відповіла вона різким тоном, кладучи в чашку цукор і розмішуючи його.

Але вигляд у неї був такий, ніби своїми словами вона й саму себе не переконала, і я продовжив:

— У вас ще є ця книга?

— Так, — ложка з дзенькотом упала. — Вона в моїй сумці. — Дівчина подивилася вниз, і я помітив ту сумку, з якою вона була день тому.

— Міс Россі, — сказав я, — перепрошую, можливо, мої слова здадуться вам божевільними, але я вважаю, що ви наражаєтесь на небезпеку, тримаючи цю книгу в себе, коли хтось явно не хоче, щоб вона була у вас.

— Чому ви так вважаєте? — запитала вона, не зустрівшись цього разу зі мною поглядом. — Хто, на вашу думку, не хоче, щоб ця книга була в мене?

Легкий рум’янець знову з’явився на її вилицях, і вона винувато подивилася в чашку. Так, тільки такими словами її можна було описати, і вона справді виглядала дуже винуватою. Я з жахом подумав про те, чи не була вона у змові з вампіром, чи не була нареченою Дракули. Я був приголомшений, кадри з недільних фільмів пролетіли в моїй голові. Темно-чорне волосся підходило для такої ролі, дивний і незрозумілий акцент, губи кольору червоної порічки, бліда шкіра, елегантне чорно-біле вбрання. Я викинув цю ідею з голови: так, це все були мої вигадки, і вони відповідали моєму напруженому настрою.

— Ви підозрюєте когось, хто не хотів би, щоб у вас була ця книга?

— Так, справді, але вас це не обходить. — Вона глянула на мене і знову подивилась на каву. — А чому ви так полювали на цю книгу? Якщо вам потрібен був мій телефон, то чому ви одразу не запитали, а пройшли через усю цю тяганину?

Цього разу я відчув, що сам зашарівся. Розмовляти із цією дівчиною було все одно, що нерухомо сидіти перед фотографом, який безупинно фотографує вас, не дотримуючись якоїсь послідовності, так що ви не знаєте, коли буде наступний знімок.

— Я не збирався дізнаватися ваш номер телефону, поки не зрозумів, що картки вирвані з каталогу. Тоді я подумав, що ви, можливо, знаєте про це, — сказав я коротко, — бо мені самому дуже потрібна була ця книга. Тож я пішов у бібліотеку, щоб перевірити, чи є там ще один примірник.

— І в них його не виявилося, — сказала вона роздратовано, — тому у вас з’явився чудовий привід, щоб зателефонувати мені. Якщо ви хотіли мою книгу, чому ви не стали у чергу?

— Мені вона потрібна зараз, — відповів я.

Її тон починав стомлювати мене. У нас обох можуть бути великі неприємності, а вона говорить про цю зустріч як спробу влаштувати побачення, чого я не збирався робити. Я нагадав собі про те, що вона, мабуть, не знає, через які жахи мені довелось пройти. А потім я подумав, що коли розповім їй усе, вона, може, й не подумає, що я божевільний. Але тоді вона може опинитись у ще більшій небезпеці. Не втримавшись, я голосно зітхнув.

— Ви хочете, щоб я віддала вам бібліотечну книгу? — тон її голосу трохи пом’якшився, я вловив якесь глузування у її словах, через що її жорсткі губи здригнулися. — Гадаю, що так.

— Ні, це не так. Але мені б хотілося знати: як ви гадаєте, хто не хоче, щоб ви виписували цю книгу? — я поставив чашку й подивився на свою співрозмовницю.

Вона поворухнула плечима під своїм легким вовняним жакетом. Я подивився на довгий локон її волосся, що струменів по коміру, у неї було своє чорне волосся, але на тлі чорної тканини воно відливало міддю. Здавалося, вона зважується щось сказати.

— Хто ви? — раптом запитала вона.

Я розглянув це питання з академічної точки зору.

— Я аспірант історичного факультету.

— Історик? — швидко і, здається, роздратовано перепитала вона.

Я пишу дисертацію на тему торгівлі в Голландії в сімнадцятому сторіччі.

— А! — вона замовкла на мить. — Я етнограф, — сказала вона нарешті. — Але мене також дуже цікавить історія. Я вивчаю традиції й звичаї Балканських гір і Центральної Європи, особливо моєї батьківщини, — вона трохи понизила голос, але через смуток, а не таємничість, — моєї рідної Румунії.

Тепер уже я здригнувся. І справді, все це було дивно.

— Тому ви й читали про Дракулу? — запитав я.

Її посмішка здивувала мене — білосніжна, мила, її зуби, здавалося, були занадто малі для її великого обличчя, очі засяяли. Але потім вона знову стала серйозною.

— Гадаю, можна так сказати.

— Ви не відповідаєте на мої питання, — зауважив я.

— А чому я мушу це робити? — вона знизала плечима. — Для мене ви незнайомець, до того ж хочете забрати в мене бібліотечну книгу.

— Вам може загрожувати небезпека, міс Россі. Я не намагаюся залякувати вас, я говорю дуже серйозно.

Вона примружила очі й подивилася на мене.

— Ви теж щось приховуєте від мене, — сказала вона. — Я скажу вам, якщо ви теж розповісте мені.

Раніше я ще ніколи не зустрічав, не бачив і не розмовляв з такою жінкою. Вона збивала мене з ніг і при цьому жодного разу не скористалася фліртом. У мене було таке відчуття, що її слова були як криниця з холодною водою, у яку я занурився з головою, не подумавши про наслідки.

— Добре, але спочатку дайте відповідь на моє запитання, — сказав я, перейнявши її тон. — Як ви гадаєте, хто не хоче, щоб ця книга була у вас?

— Професор Бартоломео Россі, — сказала вона саркастичним, різким тоном. — Ви вчитесь на історичному факультеті, тож ви напевно чули про нього.

Я сидів приголомшений і глибоко шокований.

— Професор Россі? Що… що ви маєте на увазі?

— Я відповіла на ваше питання, — сказала вона, випробовуючись, поправляючи жакет і складаючи рукавички, ніби вона закрила питання. Мені здалося, що їй сподобалась моя реакція на її відповідь і те, як я спіткнувся об її слова. — А тепер скажіть мені, що ви мали на увазі, коли говорили про всю цю драму навколо книги.

— Міс Россі, — почав я, — будь ласка, я розповім вам усе, що можу. Тільки, прошу, поясніть мені, яке відношення ви маєте до професора Бартоломео Россі.

Вона нахилилася, відкрила свою сумку і дістала шкіряну коробочку.

— Не заперечуєте, якщо я закурю? — удруге я помітив у її рухах якусь чоловічу невимушеність, що ніби виявлялась у ній, коли вона відкидала жіночі манери. — Ви не хочете?

Я похитав головою. Я ненавидів сигарети, хоча погодився б узяти одну із цієї легкої, гладкої руки. Вона затяглася і швидко запалила.

— Не знаю, чому я говорю все це незнайомцеві, — сказала вона замислено. — Думаю, що самотність цього місця вплинула на мене. За два місяці я майже ні з ким не розмовляла, лише по роботі. Я не вважаю, що ви схожі на пліткаря, хоча на моєму факультеті їх повно. — Я чув її акцент немов між словами, які вона вимовляла ніжним тоном. — Але якщо ви дотримаєте обіцянки… — Її обличчя знову стало серйозним. Вона випросталася, зухвало тримаючи сигарету в одній руці. — Мої стосунки з відомим професором Россі дуже легко пояснити. Тобто має бути легко. Він мій батько. Він зустрічався з моєю матір’ю, коли був у Румунії і шукав Дракулу.

Моя чашка перекинулася на стіл, кава полилась мені на коліна, на сорочку, яка й без того не була ідеально чистою, бризнула і їй на щоку. Вона витерла краплю рукою й уп’ялася на мене.

— Господи, вибачте, вибачте, — я намагався очистити все, використовуючи відразу обидві наші серветки.

— Це справді шокувало вас, — сказала вона непорушно. — Тоді ви, мабуть, з ним знайомі.

— Знайомі, — підтвердив я, — він мій науковий керівник. Але він ніколи не говорив, що був у Румунії, а тим паче, що в нього є родина.

— У нього немає родини, — холодність її голосу аж пройняла мене. — Я ніколи не зустрічалася з ним, розумієте, хоча гадаю, що зараз це справа часу. — Вона відхилилась назад на маленькому стільці, зіщулилась, ніби не хотіла, щоб я підходив ближче. — Я бачила його лише раз, здалеку, на лекції. Уявляєте, як це — уперше побачити батька на такій відстані.

Із серветок уже утворилась якась брудна купа, я відсунув усе вбік: чашку, серветки, ложку.

— Чому?

— Це дуже дивна історія, — сказала дівчина й поглянула на мене. Ні, вона не замислилась, а натомість, здавалося, перевіряла мою реакцію. — Ну гаразд, розповім, це сумна любовна історія. — Це речення дивно пролунало з її акцентом, але я не посміхнувся. — Може, не така вона й дивна. Він познайомився з моєю матір’ю в селі, був з нею якийсь час, а потім виїхав, залишивши свою адресу в Англії. Коли виїхав, мати дізналася, що вагітна, і тоді її сестра, що жила в Угорщині, дала притулок матері до пологів.

— Він ніколи не говорив мені, що був у Румунії, — радше прохрипів, а не сказав я.

— Не дивно. — Хелен знову закурила. — Саме це він і написав моїй матері. Вона написала йому з Угорщини на ту адресу, що він залишив їй, і сповістила, що в неї народилася дитина. Він же відповів їй, що не знає її й не розуміє, звідки вона дізналася про його ім’я, до того ж він ніколи не був у Румунії. Ви можете собі уявити таку жорстокість?

Вона впивалася в мене своїми очима, тієї миті вони були великими й чорними.

— Якого року ви народились? — я не подумав про те, що спочатку треба вибачитись перед жінкою, а вже потім ставити їй такі запитання, але Хелен була настільки не схожа на всіх, кого я знав, що здавалося, вона не підходила під звичайні правила.

— 1931 року, — сказала вона спокійно. — Одного разу моя мати возила мене в Румунію на кілька днів, це було ще до того, як я довідалася про Дракулу, але навіть тоді вона не хотіла повертатися в Трансільванію.

— Боже мій… — прошепотів я, дивлячись на поліетиленову скатертину. — Господи!.. Я думав, він розповів мені все, але цього він мені не говорив.

— Він розповів вам… усе? — запитала вона різко.

— Чому ви не зустрілися з ним? Він не знав, що ви тут?

Вона якось дивно поглянула на мене, але відповіла, не замислюючись.

— Це гра, якщо так можна сказати. Просто моя примха, — дівчина замовкла. — У Будапештському університеті я непогано вчилася. До речі, викладачі вважали мене геніальною, — вона скромно заявила про це. У неї була чудова англійська, я відразу це помітив — неймовірно гарна. Можливо, вона й була геніальною.

— Моя мати не закінчила й звичайної школи, уявіть собі. Але пізніше вона здобула якусь освіту, а коли мені виповнилося шістнадцять, я вже вступила до університету. Звичайно, моя мати говорила мені, що я пішла в батька. Адже навіть у глибинках Східного блоку книги професора Россі дуже популярні: мінойська цивілізація, середземноморські релігійні культи, доба Рембрандта. Він співчутливо писав про британський соціалізм, і тому наш уряд дозволяв розповсюджувати його праці. В університеті я вивчала англійську — знаєте, для чого? Щоб читати праці Россі в оригіналі. Мені було не важко довідатись, де він знаходиться, розумієте, адже я розглядала назви університетів на обкладинках його книг і мріяла одного разу поїхати туди. Я все добре обміркувала і правильно все продумала з політичної точки зору: я почала прикидатися, що хотіла б вивчати оригінальні праці про революції в Англії. А коли настав час, мені вдалося здобути стипендію. У ті дні ми насолоджувалися волею в Угорщині, хоча всі люди думали, як довго Радянський Союз буде це терпіти. До речі, про тиранів. Як там не було, спочатку я поїхала в Лондон на півроку, а потім за чотири місяці я здобула стипендію, щоб приїхати сюди.

Вона видихнула клуби сизого диму, замислилась, але не відводила погляду від моїх очей. Я раптом подумав про те, що, можливо, Хелен Россі переслідував не Дракула, а комуністи, про яких вона говорила з таким цинізмом. Можливо, вона навіть тікала на Захід.

Я запам’ятав це питання і вирішив поставити його пізніше. Пізніше? А що сталося з її матір’ю? Може, вона все це вигадала в Угорщині, щоб звернути на себе увагу відомого західного вченого?

Хелен продовжувала розмову.

— Хіба не мила картинка? Давно загублена дочка має добру репутацію, вона знаходить свого батька, щасливе возз’єднання… — від її гіркої посмішки у мене всередині все перевернулося. — Але не це в мене на думці. Я приїхала сюди, щоб він почув про мене ніби випадково, через мої публікації, мої лекції. Ми подивимось, чи зуміє він тоді сховатися від свого минулого, ігнорувати мене як він ігнорував мою матір. А щодо Дракули, — вона показала сигаретою в мій бік. — Моя мати, благослови, Господи, її просту душу, розповіла мені дещо про це.

— Розповіла що? — запитав я слабким голосом.

— Розповіла про особливе дослідження Россі на цю тему. Я нічого про це не знала до минулого літа, якраз перед тим, як виїхала в Лондон. Саме так вони познайомилися: він по всьому селу розпитував, чи знає хто-небудь щось про лігвище вампіра. Моя мати чула щось про вампірів від свого батька та його друзяк. У тих місцях чоловікові не дозволено розмовляти з молодою дівчиною наодинці, ну ви розумієте. Але я гадаю, він не знав про це. Історик, бач, не етнограф. Він приїхав у Румунію в пошуках інформації про Влада Проколюючого, нашого милого графа Дракулу. Вам не здається дивним… — раптом вона різко нахилилася вперед, щоб привернути мою увагу, і наблизила до мене своє обличчя ближче, ніж будь-коли. — Вам не здається дуже дивним те, що він жодної статті не опублікував на цю тему? Жодної, як ви, звісно, знаєте. Чому? — запитувала я себе. Чому відомий дослідник історичних місць (і жінок, як бачимо, бо хто знає, скільки ще геніальних дочок у нього є), чому він нічого не опублікував із цього незвичайного дослідження?

— Чому ж? — непорушно запитав я.

— Я скажу вам. Тому що він зберіг усе це для великого фіналу. Це його таємниця, його пристрасть. Через що ще вчений буде мовчати? Але на нього чекає сюрприз. — Цього разу її мила посмішка перетворилася на гримасу, і мені вона не сподобалась. — Ви навіть не повірите, як багато мені пощастило розкопати за рік відтоді, як я довідалася про його маленьку таємницю. Я не зустрічалась із професором Россі, але постаралася, щоб про мою роботу довідалися на моєму факультеті. Якою ганьбою для нього буде, коли хтось інший напише працю на цю ж тему, та ще й коли цей «хтось» буде мати його ім’я. Це чудово. Бачите, я навіть узяла його ім’я, коли приїхала сюди, літературний псевдонім, якщо хочете. До речі, у Східному блоці ми не любимо, коли інші люди крадуть нашу історичну спадщину й коментують її: у нас такого не розуміють.

Я, певно, застогнав уголос, бо вона замовкла й насупилась.

— До кінця цього літа я буду знати більше про легенду Дракули, ніж будь-хто у світі. До речі, можете взяти свою стару книгу. — Вона відкрила сумку і відкрито жбурнула книгу на стіл між нами. — Учора я просто перевіряла в ній дещо. У мене не було часу, щоб піти додому, де в мене є власна. Розумієте, вона мені не потрібна. У будь-якому разі це тільки література, а я знаю усе це напам’ять.

Батько озирнувся навсібіч, ніби прокинувшись. Ми мовчки стояли на Акрополі в тиші приблизно п’ятнадцять хвилин, споглядаючи здобутки давньої цивілізації. Я була вражена потужними колонами над нами, а також здивована, що найдальшою точкою на обрії були гори — високі й видовжені, вкриті сухою рослинністю гіганти, які нависали над містом у час заходу. Але коли ми стали спускатися вниз, батько вийшов зі свого мрійливого стану й запитав, чи сподобався мені краєвид. Певний час я збирала докупи думки й аж потім відповіла. Я думала про минулу ніч.

Учора я зайшла в його кімнату трохи пізніше звичайного, щоб він перевірив мою домашнє завдання з алгебри. Батько писав, переглядав документи, з якими працював цілий день. Того вечора він сидів нерухомо, голова була нахилена над столом, він ніби роздумував над якимись документами. Він не перегортав сторінок, як звичайно, і не тримав голову прямо. Стоячи у дверях, я не могла зрозуміти: вивчав він щось тільки-но написане, чи просто намагався не заснути. Тінь його тіла добре відбивалася на білій стіні готельного номера — це була тінь людини, що схилилася над іншою, темнішою тінню стола. Якби я не знала його постать, знайому форму згорблених плечей, коли він сидів, схилившись над сторінкою, то могла б на якусь мить подумати, не пізнавши його, що він мертвий.

Розділ 18

Чудові ясні дні, сповнені світла, як гірське небо, супроводжували нас із весною в Словенію. Коли я запитала, чи можемо ми поїхати знову в Емону (тоді я вже пов’язувала її з минулою епохою мого життя, що мала зовсім інший присмак, вона асоціювалася з початком, і, як я вже говорила, зазвичай люди хочуть іще раз відвідати такі місця), батько сказав, що ми будемо надто зайняті, тому зупинимося біля великого озера на північ від Емони, де в нього буде конференція, а потім треба буде швидко повертатися в Амстердам, щоб я не відстала в школі. Такого зі мною ніколи не траплялося, але імовірність цього турбувала батька.

Озеро Блед, коли ми приїхали, не розчарувало нас. Воно влилося в альпійську долину наприкінці одного з льодовикових періодів і стало пристановищем для стародавніх кочівників, які селилися в будиночках із солом’яним дахом. Зараз воно лежало, як сапфір у руках Альп, а на поверхні, відбиваючись, блищали білосніжні вершини. На одному крутому березі височіла скеля, що була вища за інші, і на ній гніздилися великі замки Словенії, надзвичайно гарно відреставровані туристичним бюро. Бійниці замку дивилися вниз, на острів, на якому ніби пливли непомітні церкви з червоними банями, побудовані в австрійському стилі. Через кожні кілька годин до острова, немов качки, ходили човни. Готель, як звичайно, був зі скла й сталі —¦ соціалістична модель п’ятизіркового готелю. Наступного дня ми втекли з нього й пішли гуляти по низинах навколо озера. Я сказала батькові, що й доби не проживу, якщо не побачу замок, який спостерігала вдалечині за кожним прийомом їжі. Батько посміхнувся.

— Якщо так, тоді ми сходимо, — сказав він.

Нові переговори були більш вдалими, ніж сподівалася його команда, і останнім часом деякі зморшки на батьковому чолі розгладились.

Тому ранком третього дня, забувши про дипломатичні формулювання, підготовлені день тому, ми сіли в автобус. Ми об’їхали озеро, наблизилися до замку, потім вийшли й стали сходити на вершину. Замок був збудований із коричневого каменю, схожого на безбарвні кості, акуратно з’єднані разом після ушкодження. Коли ми пройшли через перший прохід, що вів до палат (як я подумала), у мене подих перехопило: крізь свинцеве вікно я побачила озеро — за тисячу футів під нами воно сяяло, відблискуючи білим світлом на сонці. Замок, здавалося, чіплявся за край обриву, тримаючись «на волосинці». Жовто-червона церква внизу на острові, човен, що плив до острівців ніжних жовто-червоних квітів, велике блакитне небо — усе це, мабуть, захоплює багатьох туристів.

Стіни замку стерлися за вісім століть, а алебарди, багнети й сокири у кожному куті увесь час загрожували звалитися, варто було їх лише торкнутися, але цей замок був суттю озера. Перші поселенці спрямовувалися в небо, подалі від своїх солом’яних хатин біля води, і врешті-решт вони оселилися тут, поруч з орлами, під владою єдиного феодала. Навіть так грубо відреставроване, це місце дихало старовиною. Я відвернулася від вікна, пішла в сусідню кімнату й побачила там труну з дерева й скла, у якій лежав кістяк маленької жінки, що вмерла задовго до Різдва Христового. Бронзова візерункова мантилья прикривала її тріснуту грудну клітку, бронзово-зелений перстень спадав з її кістлявих пальців. Коли я нахилилася до віконця, щоб подивитись на неї, вона раптом посміхнулася до мене своїми темними западинами замість очей.

На терасі замку чай подавали в білих порцелянових чайниках: елегантний додаток до туристичного бізнесу. Чай був гарним, міцним, а кубики цукру в паперових пакетиках, як не дивно, були свіжими. Батько зчепив руки над чавунним столом так міцно, що в нього аж кісточки на пальцях побіліли. Я подивилася на озеро й налила йому ще чашку чаю.

— Дякую, — сказав батько. У його очах був якийсь біль. Я знову помітила, яким утомленим і худим він виглядав у ті дні. Може, йому варто піти до лікаря? — Поглянь, люба, — сказав він, повернувшись так, що я могла бачити тільки його профіль на тлі скелі й блискучої води. Батько замовк, а потім раптом спитав: — Ти подумаєш про те, щоб написати їх?

— Історії? — уточнила я. Серце підскочило й скажено закалатало в грудях.

— Так.

— Навіщо? — нарешті запитала я.

Це було питання дорослої людини, а не дитячий белькіт. Батько подивився на мене, а я подумала, що за всією цією утомою ховаються доброта й сум.

— Тому що, якщо ти не напишеш, доведеться писати мені, — сказав він. А потім подивився на свій чай, і я зрозуміла, що більше він про це не говоритиме.

Тієї ночі у маленькій кімнаті готелю, яка знаходилася поруч із кімнатою батька, я почала записувати все, що він розповів мені. Він завжди повторював, що в мене чудова пам’ять, занадто гарна пам’ять, як він іноді говорив.

Наступного ранку за сніданком батько сказав мені, що хотів би посидіти спокійно два-три дні. Мені було важко уявити, щоб він сидів спокійно, але я бачила темні кола під його очима, і мені сподобалося те, що він вирішив відпочити. Я не могла позбутися відчуття, що з ним щось коїться, ніби він знову тихенько мучився через щось. Але він пояснив мені це тим, що просто скучив за Адріатичним узбережжям. Ми поїхали швидким потягом повз станції, назви яких були написані латиною і кирилицею, а потім повз станції з назвами лише кирилицею. Батько навчив мене цього нового алфавіту, і я бавилася, намагаючись вимовити назви станцій, бо кожна була для мене немов кодом, що відмикає секретні двері.

Я розповіла про це батькові, й він ледь посміхнувся, відхилившись назад та поклавши книгу на портфель. Він часто відривав очі від роботи й дивився у вікно, за яким молоді люди їздили на маленьких тракторах із плугом, іноді кінь тяг візок із чимось, бабусі на городах стояли нахилившись — просапували, копали. Ми знову їхали на південь. Земля миготіла жовтими й зеленими полями, коли ми проїжджали повз них, потім до неба потяглися сірі гори, а ліворуч від нас вони переходили у блискуче море. Батько глибоко зітхнув, але це був подих задоволення, а не втомлений маленький видих, який можна було чути від нього в ці дні дедалі частіше.

Ми зійшли з потяга біля велелюдного міського ринку, і батько найняв машину, щоб поїхати крутим берегом. Ми вдвох навсібіч крутили головами, щоб бачити море з одного боку дороги: воно тяглося до обрію, обрамлене мрячним серпанком, а з іншого боку дороги до неба здіймалися голі руїни оттоманських фортець.

— Турки володіли цією землею дуже довго, — задумливо сказав батько, — вони чинили набіги з найрізноманітнішою жорстокістю, але правили досить спокійно й уміло — саме так і відбувається з імперіями, коли вони завойовують країну на кілька сотень років. Ця земля неродюча, але тут є вихід до моря. Їм потрібні були ці затоки й порти.

Місто, у якому ми зупинилися, стояло на самому березі моря. У маленькому порту рибальські човни постукували один об один на напівпрозорій поверхні води. Батько хотів зупинитися на сусідньому острові, тож він найняв човен із хазяїном — це був старий у чорному береті на потилиці. Повітря було теплим, навіть так пізно ввечері, бризки води, що долітали до моїх пальців, були свіжими, але не холодними. На носі човна я нахилилася вперед й уявила себе носовою фігурою корабля.

— Обережніше, — застеріг батько, хапаючи мене ззаду за светр.

Човняр уже підвозив нас до пірса острова, на якому розташувалося невелике село з красивою кам’яною церквою. Він перекинув мотузку через мурований стовп пірса й простягнув мені свою шишкувату руку, щоб допомогти зійти з човна. Батько заплатив йому кількома кольоровими соціалістичними купюрами, і старий торкнувся берета. Забравшись назад у човен, він обернувся:

— Це дочка? — прокричав він англійською. — Ваша дочка?

— Так, — сказав батько, здивувавшись.

— Нехай благословить її Бог, — сказав чоловік просто й перехрестив мене в повітрі.

Батько знайшов кімнати з вікнами на материк, потім ми повечеряли в одному з відкритих ресторанів біля пірса. Повільно насувалися сутінки, і я помітила над морем перші зірки. Вітер, що став трохи холоднішим, ніж удень, приніс мені запахи, у які я вже закохалася: платан, лаванда, розмарин і тим’ян.

— Чому запахи стають сильніші, коли стемніє? — запитала я батька.

Мені було справді цікаво, до того ж це допомагало нам не обговорювати щось інше. Мені потрібен був час, щоб отямитися у такому місці, де багато світла й людей, і треба було, принаймні, не дивитися на руки батька, які тремтіли.

— Хіба? — запитав він мляво, але мені полегшало.

Я схопила його за руку, щоб вона не тремтіла, а батько накрив її своєю, так само мляво. Він був надто молодий, щоб старіти. На материку силуети гір, здавалося, у танці просувалися в саме море, нависали над берегом і бовваніли над нашим островом. Коли двадцять років по тому в цих прибережних скелях спалахнула громадянська війна, я заплющувала очі і згадувала їх, дивуючись. Я не могла уявити, що на їхніх схилах було досить людей, щоб воювати. Ті гори здавалися мені такими недоторканими і первісними, що не знали людської ноги, вони ніби були притулком занедбаних руїн, які охороняли монастирі на березі моря.

Розділ 19

— Коли Хелен Россі жбурнула книгу «Дракула» на стіл, вона думала, що ця книга була єдиною причиною наших суперечок. Я майже очікував, що всі присутні підведуться і вибіжать або хтось вигукне: «Ага!» — а потім накинеться й уб’є нас. Але, звичайно ж, нічого такого не сталося. Вона сиділа й дивилася на мене з тим самим виразом гіркої насолоди. Чи могла ця жінка, запитував я себе, маючи такий зв’язок із Россі й бажаючи помститися йому за свої наукові образи, сама поранити його й бути причиною його зникнення?

— Міс Россі, — сказав я спокійно, наскільки це в мене виходило, забираючи книгу зі стола й кладучи її назвою вниз біля свого портфеля, — ваша історія дуже незвичайна, мушу сказати, мені знадобиться якийсь час, щоб усе це усвідомити. Але я мушу сказати вам дещо дуже важливе, — я глибоко зітхнув, потім ще раз. — Я досить добре знаю професора Россі. Він був моїм науковим керівником два роки, ми годинами працювали разом і розмовляли. Упевнений, що ви, зустрівшись із ним, зрозумієте, що він набагато кращий і добріший, ніж ви собі уявляли. — Вона зробила рух, ніби хотіла заговорити, але я поспішив продовжити: — Річ у тому… Річ у тому, що ви, вочевидь, ще не знаєте, що професор Россі, ваш батько, зник.

Вона здивовано подивилась на мене. У її обличчі я не побачив хитрощів, саме сум’яття. Отже, ця новина була для неї несподіваною. Біль у моєму серці трохи ослаб.

— Що ви маєте на увазі? — різко запитала вона.

— Я хочу сказати, що три дні тому я розмовляв із ним, а наступного дня він зник. Зараз його шукає поліція. Він, як з’ясувалося, зник зі свого кабінету, можливо, його навіть поранили там, оскільки на його столі знайшли кров. — Я коротко розповів про те, що відбулося того вечора, починаючи з того, як приніс йому дивну маленьку книгу, але нічого не говорив про історії, розказані мені Россі.

Хелен поглянула на мене, насупившись від здивування:

— Це якийсь жарт, який ви вирішили випробувати на мені?

— Ні, у жодному разі, у мене й на думці такого не було. Я зовсім не спав і майже не їв з тієї миті, як це скоїлося.

— Поліція не знає, де він може бути?

— Ні, наскільки я можу стверджувати.

Раптом вона стала схожа на сварливу жінку.

— А ви?

Я затнувся:

— Можливо. Це довга історія, і вона, здається, з кожною годиною стає дедалі довшою.

— Стривайте, — вона пильно подивилася на мене, — коли ви вчора читали ті листи в бібліотеці, ви сказали, що вони якось пов’язані з людиною, яка зараз у біді. Ви мали на увазі Россі?

— Так.

— Яка в нього була проблема?

— Я не хочу наражати вас на небезпеку, сказавши навіть ту дещицю, що знаю.

— Ви пообіцяли мені відповісти на мої питання після того, як я відповім на ваші. — Якби в неї були блакитні очі, а не чорні, її обличчя тієї миті було б копією обличчя Россі. Я подумав про те, що вже помічав схожість: точне відображення англійської рішучості Россі в її румунській зовнішності, хоча міг так подумати через те, що вона назвала його своїм батьком. Але як вона могла бути його дочкою, якщо він уперто заперечував, що колись бував у Румунії? Принаймні, він сказав, що ніколи не був на острові Снагов. З іншого боку, він же залишив румунську брошуру серед своїх паперів. А зараз дівчина люто дивилась на мене, чого Россі ніколи не робив. — Занадто пізно говорити мені, щоб я не ставила питань. Як ці листи стосуються його зникнення?

— Я поки не впевнений. Але мені, можливо, знадобитися допомога експерта. Я не знаю, які відкриття ви зробили в процесі свого дослідження… — І знову вона суворо подивилась на мене, прикривши повіки. — Я переконаний: перш ніж Россі зник, він був упевнений, що йому загрожує небезпека.

Вона, здавалося, намагалася увібрати в себе всі мої слова, новини про батька, який весь цей час був для неї символом виклику.

— Яка небезпека?

І я раптом зважився. Россі просив мене не ділитися цією нездоровою історією з моїми колегами. Я цього і не робив, але зараз зненацька я міг здобути необхідну інформацію від експерта. Ця дівчина, напевно, знає стільки, на що в мене пішли б місяці. Можливо, вона мала рацію, стверджуючи, що знає значно більше, ніж Россі. Россі завжди підкреслював, що необхідно шукати допомоги експертів, і я зроблю це зараз. «Вибачте мені, — звернувся я подумки до сил добра, — якщо це зашкодить їй». До того ж це було логічно. Якщо вона справді його дочка, вона мала всі права знати його історію.

— Як ви ставитесь до Дракули?

— Як ставлюся? — перепитала вона. — Взагалі? Це моя помста, напевно. Вічна гіркота.

— Так, я розумію. Але більше він нічого для вас не значить?

— Що ви маєте на увазі?

Я не міг зрозуміти: вона уникає відповіді чи говорить чесно.

— Россі, — сказав я, все ще сумніваючись, — ваш батько був переконаний у тому, що Дракула все ще ходить по цій землі. — Вона втупилася в мене. — Що ви скажете на це? — запитав я. — Вам це не здається божевіллям? — я очікував, що вона розсміється, підведеться й піде, як вона це зробила в бібліотеці.

— Це смішно, — повільно відповіла Хелен Россі. — Я скажу вам, що це все легенда, забобони, навіяні спогадами про кривавого тирана. Але дивно те, що моя мати переконана в тому самому.

— Ваша мати?

— Так. Я ж сказала вам, що вона за походженням селянка. Мати могла вірити цим забобонам, хоча, напевно, менше, ніж її батьки. Але чому в це вірить відомий західний учений?

Вона була гарним етнографом, це точно, незважаючи на гіркий присмак її мети. Мене вражало її вміння відволікати свій швидкий розум від особистих питань.

— Міс Россі, — сказав я, раптово прийнявши рішення. — Чомусь я не маю сумнівів у тому, що вам самій подобається досліджувати щось. Чому б вам не прочитати листи Россі? Але чесно застерігаю вас, що кожен, хто мав справу із цими листами, був у небезпеці, наскільки я можу стверджувати. Тож якщо ви не боїтеся, прочитайте їх самі. Я заощаджу наш час, якщо не переконуватиму вас, що його історія правдива, і я у це щиро вірю.

— Заощаджу наш час? — задумливо повторила вона мої слова. — Що ви хочете зробити з моїм часом?

Я був занадто у великому розпачі, щоб сперечатися.

— Ви прочитаєте листи і схарактеризуєте їх із погляду більш досвідченої людини в цьому питанні, ніж я.

Здавалося, вона обмірковувала цю пропозицію, підперши кулаком підборіддя.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Ви поцілили в уразливе місце. Звичайно ж, я не можу встояти перед спокусою більше довідатися про батька, особливо якщо це буде пов’язане з його дослідженням. Але якщо я знайду в листах ознаки божевілля, попереджаю, я вам цього не подарую. Я вважатиму це за удачу, якщо він сидітиме в божевільні, а в мене буде шанс помучити його.

Її посмішка була зовсім не схожа на посмішку.

— Добре, — я проігнорував останнє зауваження і скривлене обличчя, змушуючи себе не дивитися на її різці, які, як я вже помітив, були не довшими за нормальні зуби. Але перш ніж передати їй документи, мені довелося збрехати. — Вибачте, але в мене зараз немає з собою цих листів. Я не хотів носити їх сьогодні цілий день. — Насправді я боявся залишати їх у квартирі, тож вони були заховані в моєму портфелі. Але я був би проклятий (може, в буквальному сенсі), якби витяг їх посеред кафе. Я не знав, чи спостерігав за нами хтось, наприклад один із друзяк того страшного бібліотекаря. У мене була ще одна підозра, яку мені треба було перевірити, навіть якщо моє серце обірветься після того, як підтвердиться найгірше. Я мав упевнитися в тому, що Хелен Россі, ким би вона не була, не перебувала у зв’язку з… ну, чи могло бути так, що ворог її ворога був її другом? — Мені треба піти додому по них. Я попрошу вас прочитати їх у моїй присутності: вони крихкі й дуже дорогі мені.

— Гаразд, — сказала вона спокійно. — Ми можемо зустрітися завтра ввечері?

— Це занадто пізно. Я хочу, щоб ви побачили їх зараз же. Знаю, що це звучить дивно, але ви зрозумієте, чому я кваплюся, як тільки прочитаєте їх.

Вона знизала плечима:

— Якщо це не забере багато часу.

— Не забере. Ви можете зі мною зустрітися біля церкви святої Марії? — Це буде, принаймні, перевіркою — я діяв з обережністю Россі. Вираз обличчя Хелен Россі не змінився, воно було так само іронічним і суворим. — Це на Брод-стрит, за два квартали від…

— Я знаю, де це, — обірвала вона, збираючи рукавички й дуже обережно надягаючи їх. Вона зав’язала шарф; він огорнув її шию, як лазур. — О котрій?

— Дайте мені півгодини, щоб узяти документи із квартири й зустрітися з вами.

— Отже, біля церкви. Добре, я зайду в бібліотеку по статтю, яка мені потрібна. Будь ласка, не спізнюйтесь, у мене ще багато справ.

Я подивився на її гнучку й сильну спину в чорному жакеті, коли вона відійшла від стола. Надто пізно я зрозумів, що вона заплатила за нашу каву.

Розділ 20

— Церква святої Марії, — вів далі батько, — була гарним зразком вікторіанського стилю, вона стояла в старій частині університетського містечка. Я сотні разів проходив повз неї, але жодного разу не бував усередині. Зараз мені здавалося, що ця католицька церква була добрим помічником у справі з такими жахами. Хіба католицизм щодня не боровся проти крові й повсталої плоті? Хіба він не був експертом у марновірствах? Я чомусь сумнівався, що прості гостинні протестантські каплиці, яких було багато в університетському містечку, могли допомогти в такій справі: вони не виглядали досить переконливо, щоб мати справу з живим мерцем. Я був упевнений, що великі квадратні пуританські церкви, які розташовувалися серед дерев, не допоможуть у сутичці з європейським вампіром. Їхньою справою було палити відьом — звичайна річ серед сусідів. Звісно, я прийшов до церкви святої Марії ще раніше, ніж припускала моя співрозмовниця. Чи прийде вона? Це була перша частина іспиту.

На щастя, церква святої Марії була відчинена, усередині було темно й пахло воском і старою оббивкою. Дві бабусі в капелюшках зі штучними квітами прикрашали живими квітами вівтар. Я зайшов досить тихо й сів на останній лаві, звідки міг бачити двері, а мене не міг бачити ніхто, хто 6 не зайшов. Мені довелося довго чекати, але тиша й шепіт бабусь заспокоїли мене. Уперше я відчув утому після безсонної ночі. Нарешті вхідні двері, яким було дев’яносто років, широко відчинилися, і Хелен Россі, постоявши в нерішучості якийсь час, озирнулася й увійшла.

Сонячне світло з бокового вікна відбивало бірюзове й рожево-лілове світло на її одяг, коли вона стояла там. Я спостерігав, як вона оглянула прикрашений килимами вхід. Нікого не побачивши, вона пішла вперед. Я відшукував будь-яку ознаку страху, тремтіння або блідість обличчя — але не було нічого. Я не знав, як має проявитися алергія Дракули на його давнього ворога — церкву. Може, вікторіанські реліквії не захищали від сил зла? Я засумнівався. Але на Хелен Россі ця споруда теж впливала: пройшовши крізь різнобарвне сяйво світла, вона підійшла до вівтаря. Мені було соромно за свою хворобливу цікавість, я побачив, як вона зняла рукавички й опустила руку в купіль із водою, а потім торкнулася чола. Цей жест був дуже ніжним. З того місця, де я сидів, мені було видно, що обличчя в неї сумне. Але я робив це заради Россі. І зараз я точно знав, що Хелен Россі була не «vrykolakas», яким би жорстоким і лиховісним не здавалося іноді мені її обличчя.

Вона ввійшла в неф і трохи розгубилася, побачивши, як я підводжуся зі свого місця.

— Ви принесли листи? — прошепотіла вона, запитливо дивлячись на мене. — О першій мені треба повертатися на факультет. — Вона знову обернулась.

— Щось трапилося? — запитав я швидко, і по моїх руках побігли мурашки через інстинктивну нервозність. За останні два дні в мене, схоже, розвинулося шосте почуття. — Ви чогось боїтеся?

— Ні, — сказала вона, усе ще пошепки. Вона взяла рукавички в одну руку, на тлі чорного костюма вони були схожі на квітку. — Мені просто цікаво, чи ввійшов хтось зараз за мною?

— Ні.

Я теж обернувся. У церкві нікого не було, окрім двох жінок біля вівтаря.

— За мною хтось ішов, — сказала вона тим самим низьким голосом. На її обличчі, обрамленому важким пишним волоссям, був дивний вираз — суміш підозри й хвастощів. Уперше я подумав про те, через що їй довелося пройти, щоб стати такою хороброю. — Гадаю, він ішов за мною. Маленький худий чоловік у неохайному одязі, твідовому піджаку та зеленій краватці.

— Ви впевнені? Де ви його бачили?

— У каталозі, — сказала вона тихо. — Я пішла туди, щоб перевірити вашу історію про зниклу картку. Я не дуже вірила вам. — Вона говорила ніби між іншим, ані крихти вибачення в тоні. — Я бачила його там, а потім він ішов за мною по Брод-стрит, щоправда, на відстані. Ви його знаєте?

— Так, — сказав я сумно. — Він бібліотекар.

— Бібліотекар? — вона, здавалося, чекала більшого, але я не міг набратися сил, щоб розповісти їй про рану, яку бачив у нього на шиї. Це було занадто неймовірно й дивно. Почувши це, вона остаточно вирішить, що я божевільний.

— Здавалося, він стежив за мною й підозрював щось. Вам треба триматися від нього подалі, — сказав я. — Пізніше я розповім про нього. Сідайте сюди, улаштовуйтесь зручніше. Ось листи.

Ми сіли на одній з оббитих вельветом лав, і я відкрив свій портфель. Одразу ж її обличчя набуло уважного виразу, вона акуратно розкрила конверт і дістала листи майже з такою ж шанобливістю, як і я день тому. Я тільки міг гадати, як приголомшливо це буде для неї: побачити листи, написані рукою її, як вона сказала, батька, що був для неї всього лише джерелом гніву.

Я поглянув на почерк через її плече. Так, у Россі був упевнений, акуратний, прямий почерк. Може, завдяки йому дочка побачить у ньому щось людяне. Потім я подумав, що мені не слід підглядати, і підвівся.

— Я просто ходитиму тут, а ви можете читати стільки часу, скільки знадобиться. Якщо буде щось, із чим я можу допомогти або пояснити…

Вона розсіяно кивнула, прикипівши поглядом до першого листа, а я відійшов убік. Я бачив, що вона обережно поводилася з моїми дорогоцінними листами і вже швидко читала рядки Россі. За ці півгодини я обстежив вівтар, картини в каплиці, китиці, що звисали з кафедри, мармурову статую утомленої матері над немовлям. Одна картина особливо привернула мою увагу — страшний на вигляд Лазар (епоха до Рафаеля), що виходив з могили в обіймах своїх сестер у подертому савані, з-під якого було видно його щиколотки сіро-зеленого кольору. Обличчя, що потьмяніло від диму й ладану, виглядало втомленим, ніби він зовсім не був вдячним за те, що його підняли з могили. Христос, який нетерпляче стояв біля входу в склеп, простягнувши вперед руку, мав зловісний вираз обличчя, пожадливий і пекучий. Я відвернувся. Недосипання отруювало мою уяву.

— Я закінчила, — сказала Хелен Россі низьким тоном. Вона була блідою й утомленою. — Ви мали рацію, він не згадував про роман з моєю матір’ю і навіть про те, що був у Румунії. Ви сказали правду. Я не розумію. Це відбулося, напевно, в той самий період, під час тієї самої подорожі в Європу, бо рівно через дев’ять місяців народилася я.

— Вибачте… — з її похмурого обличчя не було зрозуміло, чи потрібне їй моє вибачення, але я відчував це. — Я хотів би знайти пояснення цьому, але теж не міг.

— Принаймні, ми ж віримо одне одному, чи не так? — вона уважно подивилась на мене.

Я здивувався, коли зрозумів, що можу відчути полегшення посеред цього зла й побоювань.

— Правда?

— Я не знаю, чи існує хтось або щось на ім’я Дракула, але я вірю в те, що Россі, мій батько, почувався в небезпеці. Він відчував це багато років, тому міг повернутися до своїх страхів, як тільки побачив вашу книгу. Нещасливий збіг і нагадування про минуле?

— А що ви думаєте про його зникнення?

Вона похитала головою.

— Це міг бути емоційний зрив, звичайно ж. Але я розумію, про що ви думаєте зараз. Його листи говорять про… — вона затнулася, — про логічний і безстрашний розум, як і його інші роботи. До того ж за книгами можна багато чого довідатися про істориків. Його книги я дуже добре знаю. Вони є результатом стабільної і впевненої думки.

Я повів її до лави, де стояв мій портфель, бо починав нервуватися, коли залишав листи навіть на п’ять хвилин. Вона акуратно склала їх один за одним у конверт. Ми обоє сіли на лаву, майже співчуваючи одне одному.

— Припустимо, що в його зникненні замішана якась надприродна сила, — міркував я. — Не можу повірити, що я говорю це, але припустимо це як можливість. Яким, на вашу думку, має бути наступний крок?

— Ну… — відгукнулась вона повільно. Її обличчя у профіль здавалося суворим і замисленим у тьмяному світлі. — Навряд чи це можна застосувати в сучасному дослідженні, але якщо є необхідність вірити легендам, можна припустити, що Россі викрав вампір, який або вбив його, або, що досить імовірно, отруїв його прокляттям безсмертя. За три напади кров людини змішується із кров’ю Дракули або із кров’ю його послідовників, і тоді ця людина стає вампіром назавжди, ви ж це знаєте. Якщо його вкусили лише один раз, тоді його треба якнайшвидше знайти.

— Але чому Дракула з’явився саме тут, а не в якомусь іншому місці? Навіщо викрадати Россі? Чому не напасти на нього й не зробити вампіром, щоб ніхто не помітив?

— Я не знаю, — сказала вона, хитаючи головою. — Це дуже незвичайна поведінка, про це у фольклорі не йдеться. Можливо, б до Россі у Влада Дракули був особливий інтерес, якщо припускати наявність надприродного втручання. Можливо, він навіть є загрозою для нього.

— Як ви гадаєте, те, що я знайшов цю книгу й приніс її Россі, якось пов’язано з його зникненням?

— Логіка підказує мені, що це абсурдна ідея. Але… — вона акуратно склала рукавички на своїй чорній спідниці. — Мені цікаво, чи є ще якесь джерело інформації, яке ми пропустили?

Хелен замислилась. Я мовчки подякував їй за слово «ми».

— Що це може бути?

Вона зітхнула й розправила рукавички.

— Моя мати.

— Ваша мати? Але що вона може знати про… — я тільки почав ставити запитання, як раптом промінь світла й легкий вітерець змусили мене обернутися. З того місця, де ми сиділи, добре видно двері церкви, а нас самих не можна було помітити із входу — це те саме місце, на якому я сидів, очікуючи Хелен. Рука потягнулася між дверима, а за нею — кістляве загострене обличчя. Дивний бібліотекар удивлявся всередину церкви.

Я не можу описати почуття, що охопило мене, коли я побачив, як обличчя бібліотекаря вистромилось із дверей. Я раптом одразу уявив собі довгоносу тварину, що крадеться й винюхує, як тхір або пацюк. Поруч зі мною нерухомо сиділа Хелен, погляд її був прикутий до дверей. У будь-який момент він от-от відчує наш запах. У нас залишалася секунда чи дві, і я швидко зміркував: однією рукою схопив портфель і папери, а другою — Хелен. У мене не було часу її вмовляти, тож я відтягнув її із задньої лави у прохід біля стіни. Там були відчинені двері, які вели в невелику кімнатку, і ми прослизнули туди. Я тихо зачинив двері. Зсередини вони не замикалися, помітив я з гіркотою, хоча в них була велика чавунна замкова щілина.

У цій маленькій кімнаті було темніше, ніж у нефі. У центрі знаходилась купіль для хрещення, біля стін одна чи дві лави з подушками. Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Я не міг розібрати виразу її обличчя, хіба що в ній було стільки ж готовності до бою, скільки й страху. Без жодного жесту, не кажучи й слова, ми з Хелен з побоюванням відійшли назад і стали за купіль. Вона навіть доторкнулася до неї, щоб заспокоїтися. За хвилину я вже не міг стояти на місці, тому передав Хелен папери й наблизився до замкової щілини. Обережно вдивляючись у неї, я побачив бібліотекаря, що ходив між колонами. Він повернувся в мій бік, і я відсунувся трохи назад. Здавалося, він розглядає двері, за якими були ми, і навіть зробив крок чи два в напрямку до них, але потім знову відступив. Раптом блідо-ліловий светр загородив мені огляд — це була одна з жінок біля вівтаря. Я почув, як вона привітно запитала:

— Чи можу вам чимось допомогти?

— Я шукаю декого, — у бібліотекаря був різкий свистячий голос, надто голосний для церкви. — Я… ви не бачили молоду дівчину в чорному костюмі, що ввійшла сюди, з темним волоссям?

— Чому ж, бачила, — добра жінка теж озирнулася навколо. — Кілька хвилин тому тут була схожа дівчина. Вони з юнаком сиділи на задніх лавах. Але зараз її немає. «Тхір» озирався навсібіч.

— Вона може ховатися в одній із тих кімнат? — він не збирався хитрити, це було ясно.

— Ховатися? — жінка в ліловому теж повернулася в наш бік. — Я впевнена, що в нашій церкві ніхто не ховається. Може, мені покликати священика? Вам потрібна допомога?

Бібліотекар пішов назад.

— О ні, ні, — сказав він. — Я, мабуть, помилився.

— Ви не хочете взяти дещо з нашої літератури?

— О ні! — він відійшов назад по ряду. — Ні, дякую.

Я знову побачив, як він роззирається довкола. Потім він зник з моїх очей. Пролунав стукіт — важкі двері Зачинилися за ним. Я кивнув Хелен, і вона безшумно зітхнула з полегшенням, але ми постояли там ще кілька хвилин і дивились одне на одного через купіль. Хелен перша опустила очі й насупила брови. Я знав, що вона думає про те, як це їй пощастило потрапити в таку ситуацію і що все це означало. Її волосся блищало й було чорним як смола: сьогодні вона теж була без капелюха.

— Він шукає вас, — сказав я тихо.

— Може, він шукає вас? — вона показала на конверт у моїх руках.

— Мені спала на думку дивна ідея, — сказав я повільно. — Можливо, він навіть знає, де Россі.

Вона знову насупилася.

— Усе це й так не надто розумно, тому чом би й ні? — промурмотіла вона.

— Я не можу дозволити вам просто піти в бібліотеку або у свій гуртожиток. Він шукатиме вас в обох місцях.

— Дозволити мені? — викликнула вона погрозливо.

— Міс Россі, будь ласка, ви теж хочете зникнути?

Вона замовкла.

— І як же ви збираєтеся захистити мене?

У її голосі почулися глузливі нотки, і я подумав про її дивне дитинство, про те, як вона переїхала в Угорщину в утробі матері, про політичну кмітливість, завдяки якій вона дістала можливість поїхати світ за очі заради наукової помсти. Якщо її історія була правдивою, звичайно ж.

— У мене є ідея, — сказав я повільно. — Я знаю, що це може бути нешанобливо, але буде краще, якщо ви посмієтеся з мене. Ми можемо взяти якісь амулети з цієї церкви. — Хелен звела брови. — Ми знайдемо що-небудь — свічки або хрести — купимо часник по дорозі додому, тобто в мою квартиру. — Її брови злетіли ще вище. — Я хочу сказати, якщо ви погодитеся піти зі мною, ви могли 6… завтра мені треба на потяг, але ви могли б…

— Спати на софі? — вона знову надягла рукавички й склала руки на грудях.

Я відчув, як червонію.

— Я не можу дозволити вам повернутися в гуртожиток, знаючи, що він переслідуватиме вас… або в бібліотеку, звичайно ж. До того ж, гадаю, нам треба багато про що поговорити. Я б хотів довідатися, що ваша мати…

— Ми можемо обговорити це просто тут і зараз, — сказала вона холодним тоном, як мені здалося. — Що ж до бібліотекаря, сумніваюся, що він буде стежити за мною до гуртожитку, якщо тільки… — на її рішучому підборідді з’явилася ямочка (може, це все від саркастичної посмішки?), — якщо тільки він уже не перетворився на кажана. Розумієте, наша матрона не впускає вампірів у гуртожиток. Та й чоловіків, між іншим, теж. До речі, я сподіваюся, що він простежить за мною до бібліотеки.

— Сподіваєтесь? — я був шокований.

— Я знаю, що тут він би з нами не розмовляв — тільки не в церкві. Можливо, він чекає на нас зовні. Мені треба перекинутися з ним кількома словами, — знову ця неординарна англійська, — тому що він намагається перешкодити мені користуватися бібліотекою. До того ж ви сказали, що він може знати, де мій… де зараз знаходиться професор Россі. Чому ж не дати йому стежити за мною? Дорогою ми можемо поговорити про мою матір. — Напевно, на моєму обличчі відбився не тільки сумнів, тому що вона раптом розсміялася, блиснувши своїми білими зубами. — Адже він не накинеться на вас серед білого дня, Поле!

Розділ 21

Коли ми вийшли, біля церкви бібліотекаря не було. Ми попрямували до бібліотеки. Моє серце шалено калатало, але Хелен була спокійна. У наших кишенях лежали однакові хрестики із церкви («Візьми один, залиш двадцять п’ять пенсів»). Я був розчарований, тому що Хелен не згадувала про свою матір. У мене було таке відчуття, наче вона просто терпіла моє божевілля, а тільки-но ми дійдемо до бібліотеки, вона просто зникне, але дівчина знову мене здивувала.

— Він іде за нами, — сказала вона тихо, щойно ми відійшли на два квартали від церкви. — Я побачила його, коли ми повертали за ріг. Не обертайтесь. — Я приборкав вигук подиву, і ми продовжили наш шлях. — Я піду в книгосховища на верхніх поверхах бібліотеки, — сказала вона. — Як щодо сьомого поверху? Це одна з найбільш тихих частин бібліотеки. Не йдіть туди. Він, швидше за все, піде за мною, якщо я буду сама, він не переслідуватиме вас, тому що ви сильніший.

— Ви не зробите цього, — прошепотів я. — Здобути інформацію про Россі — це моя проблема.

— Здобути інформацію про Россі — це саме моя проблема, — вимовила вона у відповідь. — Тільки не думайте, що я збираюся зробити вам ласку, містере Голландський купець.

Я скоса подивився на неї. Я починав звикати до її незвичних жартів, а іноді щось у вигині її губ виглядало грайливо й потішно.

— Добре, але я піду відразу за ним. Якщо ви вскочите в халепу, я буду поруч і допоможу будь-якої миті.

Біля дверей бібліотеки ми щиро попрощались.

— Щасти вам із вашим проектом, містере Голландець, — сказала Хелен, потискуючи мені руку своєю у рукавичці.

— І вам із вашим, міс…

— Тс-с, — сказала вона й пішла.

Я повернувся до каталогу і витяг навмання шухляду, щоб напустити на себе зайнятий вигляд: від «Бен-Гура» до «Бенедиктинця». Я нахилив голову так, щоб бачити приймальний стіл: Хелен діставала дозвіл увійти в книгосховище. Вона стояла, навмисно повернувшись спиною до довгого нефа бібліотеки, і у своєму чорному костюмі виглядала високою й стрункою. Потім я побачив бібліотекаря, що йшов з іншого краю нефа і проходив повз іншу половину каталогу. Він наблизився до літери «Н» у той час, коли Хелен попрямувала до дверей у книгосховище. Я дуже добре знав ці двері, бо майже щодня ходив через них, але ніколи раніше вони не мали для мене такого значення, як зараз. Цілий день двері залишалися відчиненими, але охоронець біля входу перевіряв перепустки. За мить темна фігура Хелен зникла на чавунних сходах. Бібліотекар трохи затримався біля букви «Є», потім почав шукати щось у кишені (у нього, можливо, було особливе посвідчення працівника бібліотеки, припустив я). У його руках блиснула картка, і він зник.

Я побіг до приймального стола.

— Я б хотів скористатися книгосховищем, будь ласка, — сказав я черговій.

Раніше я ніколи не бачив її, вона була дуже повільною, і мені здавалося, що її пухкі пальці цілу вічність боролися з жовтими картками, перш ніж вона дала мені одну. Нарешті я пройшов у двері й обережно ступив на сходи, дивлячись нагору. На кожному поверсі крізь металеві сходи можна побачити лише на один проліт вище. Бібліотекаря не було видно, як і не було чутно жодного звуку.

Я прокрався на другий поверх, повз відділ економічної й соціологічної книги. На третьому поверсі нікого не було, за винятком кількох студентів, які сиділи у своїх кабінках. На четвертому поверсі я почав хвилюватися. Було занадто тихо. Мені не треба було погоджуватись, щоб Хелен була мішенню в цій міси. Раптом я згадав розповідь Россі про його друга Хеджеса, і це змусило мене прискорити крок. На п'ятому поверсі — археологія й антропологія — було повно студентів й аспірантів, які щось записували, щось обговорювали, понизивши голос. Побачивши їх, я відчув себе трохи краще: нічого жахливого не може відбуватися на два поверхи вище. На шостому поверсі я почув кроки над головою, а на сьомому — історія — я зупинився, міркуючи про те, як мені ввійти, щоб не видати себе.

Я дуже добре знав цей поверх — це було моє королівство, я міг розповісти про розташування кожної кабінки й кожного стільця, знав кожен ряд товстих книг. Спочатку мені здалося, що на поверсі історії було так само тихо, як і на інших, але за хвилину почув тиху розмову в одному з кутів. Я став прокрадатися в цьому напрямку повз відділ «Вавилон і Азія», намагаючись іти якомога тихіше. Я впізнав голос Хелен. Я був упевнений, що це був її голос, а потім неприємний скрипучий голос — очевидно, це був бібліотекар. У мене серце тенькнуло. Вони знаходилися у відділі «Середньовіччя», я точно знав, тому підійшов ближче, щоб розчути їхню розмову, але не хотів ризикувати й не наважився стати за наступний стелаж. Вони стояли за полицями праворуч від мене.

— Правильно? — запитувала Хелен ворожим тоном.

Знову почувся тонкий скрипучий голос:

— Ви не маєте ніякого права ритися в цих книгах, юна леді.

— У цих книгах? Це власність університету. Хто ви такий, щоб забирати в мене бібліотечні книги?

Голос бібліотекаря був гнівним і водночас улесливим.

— Вам не слід бавитися такими книжками. Це не підхожі книги для молодої дівчини. Просто поверніть їх сьогодні, і більше я нічого вам не скажу.

— Вам вони насправді так потрібні? — голос Хелен був спокійним і рівним. — Може, вони якось пов’язані із професором Россі?

Ховаючись за книжками про англійський феодалізм, я не знав, боятися мені чи радіти. Що б не було на думці в Хелен, але вона вміла заінтригувати. Було очевидно, що вона не вважала мене божевільним. До того ж вона хотіла допомогти мені, а може, хотіла зібрати інформацію про Россі із власних міркувань.

— Який професор? Я не розумію, про що ви, — випалив бібліотекар.

— Ви знаєте, де він? — суворо запитала Хелен.

— Юна леді, я не розумію, про що ви говорите, але я хочу, щоб ви повернули мені ті книги, на які у бібліотеки є інші плани, інакше на вас очікують небажані наслідки у вашій кар’єрі вченого.

— Моїй кар’єрі? — глузливо перепитала Хелен. — Я не можу зараз повернути ці книги. Вони потрібні мені для дуже важливої роботи.

— Тоді мені доведеться змусити вас віддати їх мені. Де вони?

Я почув крок, ніби Хелен відступила назад. Я вже збирався було вибігти через полиці й оглушити цього противного маленького тхора томом з цистерціанського абатства, як раптом Хелен розіграла нову карту.

— Послухайте, — сказала вона, — якщо ви скажете мені хоч що-небудь про Россі, можливо, я поділюся з вами деякою інформацією… — вона на мить замовкла, — невеликою картою, яку я нещодавно бачила.

Мій шлунок ніби провалився на всі сім поверхів униз. Карта? Про що Хелен думала? Чому вона видавала таку важливу інформацію? Ця карта може стати нашим найнебезпечнішим знаряддям, якщо аналізи Россі щодо її значення були правильні, вона була нашим найважливішим документом. Моїм найважливішим документом, — виправив я себе. Може, Хелен хотіла переграти мене? Раптом мене осяяла здогадка: вона хотіла за допомогою карти першою дістатися до Россі, закінчити його дослідження, використати мене, щоб довідатися про все, що знав він і передав мені, опублікувати це і викрити його. Далі в мене не було часу міркувати, тому що наступної миті бібліотекар заревів.

— Карта! У тебе є карта Россі! Я вб’ю тебе за цю карту! — я почув зойк Хелен, потім крик і удар. — Опусти це! — заволав бібліотекар.

Я кинувся до них: мої ноги не торкнулися землі, поки я не опустився на нього зверху. Його маленька голова вдарилася об підлогу, видавши звук, від якого моя голова теж затрусилася. Хелен нахилилась наді мною. Вона сполотніла, але здавалася спокійною. Хелен тримала в руці хрест, куплений у церкві за двадцять п’ять центів, спрямувавши його на нашого переслідувача, а той корчився й плювався піді мною. Бібліотекар був слабким, тому я міг більш-менш присмирити його. Мені просто пощастило, тому що останній рік я провів, перевертаючи стоси документів про Голландію, а не займаючись спортом. Він смикався піді мною, і я притиснув його коліна своєю ногою.

— Россі! — вигукнув він. — Це нечесно! Замість нього мусив піти я, була моя черга! Дайте мені карту! Я так довго чекав! Я двадцять років проводив це дослідження!

Він почав плакати — це було жалісне огидне скиглення. Його голова крутилася на різні боки, і я побачив шрам у вигляді двох ранок на його шиї біля коміра. Я намагався тримати свої руки якнайдалі.

— Де Россі? — крикнув я. — Говори нам негайно, що ти йому зробив?

Хелен підсунула свій маленький хрест ближче, і бібліотекар відвернувся, викручуючись під моїми колінами. Я був приголомшений, побачивши, який ефект справляв такий символ на цю істоту. Що ж це — забобони, Голлівуд чи історія? Мені було цікаво, яким чином йому вдалося ввійти в церкву, але там він перебував далеко від головного та бокового вівтарів і навіть відходив від жінки, що доглядала за вівтарем.

— Я його не чіпав! Я нічого про це не знаю!

— Ні, знаєш. — Хелен нахилилася нижче. У неї був злісний вираз обличчя, але воно було дуже білим, і зараз я помітив, що вона обхопила вільною рукою свою шию.

— Хелен!

Мабуть, я сказав це голосно на видиху, але вона відмахнулась і подивилася на бібліотекаря.

— Де Россі!? Чого це ти чекав стільки років?

Він зіщулився.

— Я покладу зараз це на твоє обличчя, — сказала Хелен, опускаючи хрест.

— Ні, — скрикнув він. — Я скажу вам… Россі не хотів іти. Я хотів… Це було нечесно. Він узяв Россі замість мене! Він узяв його силою, а я пішов би з радістю, щоб служити йому, допомагати йому, складати каталог… — раптом він стис губи.

— Що? — я злегка вдарив його головою об підлогу. — Хто взяв Россі? Ти тримаєш його десь?

Хелен тримала хрест просто перед його носом, і він знову почав схлипувати.

— Мій хазяїн, — заверещав він.

Хелен, що стояла поруч із мною, глибоко зітхнула й опустилася на п’яти, ніби відсуваючись від його слів.

— Хто твій хазяїн? — я вп’явся коліном у його ноги. — Куди він забрав Россі?

Його очі блиснули. Це було жахливе видовище: його обличчя спотворилося, нормальні людські риси перетворились на ієрогліфи, огидні за змістом.

— Куди повинен був піти я! У склеп!

Може, мої руки ослабли, а може, його визнання додало йому сили, можливо, це був страх за себе самого, як я потім зрозумів. У будь-якому разі він раптом звільнив одну руку, викрутився, як скорпіон, і загнув мою руку за спину. Біль був нестерпно гострий, я різко висмикнув свою руку. Він утік раніше, ніж я зрозумів, що сталося. Я побіг за ним сходами, порушуючи гуркотом заняття аспірантів і тишу королівства знань нижче. Але мені заважав мій портфель, який я все ще тримав у руці. Навіть у першу мить гонитви я зрозумів, що не хочу його відпускати або передавати Хелен. Вона розповіла йому про карту. Зрадниця! А він її вкусив, може, навіть і на коротку мить. Чи заразиться вона тепер?

Уперше і востаннє я вибіг із нефа бібліотеки замість того, щоб виходити спокійним кроком. Я ледь звертав увагу на здивовані обличчя, повернені до мене, коли я пролітав мимо. Бібліотекаря ніде не було. Він, напевно, десь сховався, подумав я, — це міг бути підвал під каталогом, або якась комірчина, у яку входити дозволено лише бібліотекарям. Я широко відчинив важкі вхідні двері — через подвійні готичні двері в хол, яких ніколи не відчиняли навстіж, ввірвалося світло. Я різко зупинився на сходах. Денне світло засліпило мене, ніби я теж жив у підземному світі, в печері з кажанами й гризунами. На вулиці навпроти бібліотеки зупинилося кілька машин. На дорогах був затор, і, до речі, на тротуарі плакала дівчина у формі офіціантки, показуючи на щось. Хтось кричав, двоє чоловіків нахилилися біля передніх коліс однієї із зупинених машин. Ноги бібліотекаря, перекручені під незрозумілим кутом, стирчали з-під машини. Одна його рука була закинута за голову. Він лежав обличчям униз на тротуарі в невеликій калюжі крові, заснувши вічним сном.

Розділ 22

Батько не хотів брати мене в Оксфорд. Він збирався провести там шість днів, тож, як він сказав, занадто довго доведеться пропускати школу. Я була здивована, що він хотів залишити мене вдома, адже він не робив цього з того часу, як я знайшла Книгу Дракона. Може, він хотів залишити мене вдома через практичну передбачливість? Я заперечила, сказавши, що на узбережжі Югославії ми пробули майже два тижні, і тоді він не турбувався, що я пропущу школу. На це він зауважив, що освіта завжди повинна бути на першому місці. Я відповіла йому його ж словами: подорож — це найкраща освіта, а місяць травень був ідеальним для подорожей. Я показала йому свій останній табель, у якому були лише високі оцінки, і працю з історії, на якій мій учитель написав: «У вас неординарний погляд на природу історичних досліджень, особливо як для учениці вашого віку». Цей коментар я запам’ятала й часто повторювала собі як мантру перед сном.

Батько помітно сумнівався, відклав ніж і виделку, що означало, як я вже знала, паузу в нашій вечері в старовинній голландській їдальні, а не остаточне її завершення. Він сказав, що через роботу не зможе показати мені все як слід і не хоче псувати моє перше враження про Оксфорд, тримаючи мене десь під замком. Я відповіла, що волію бути замкненою в Оксфорді, ніж удома з місіс Клей. Тут ми притишили голоси, хоча в неї сьогодні був вихідний. До того ж я була досить дорослою, щоб гуляти на самоті. Він вів своє, ніби не знає, чи добре буде, якщо я поїду, і що всі ці розмови для нього будуть дуже… напруженими. Може, це було й не зовсім так, але він більше не міг продовжувати, і я знала чому. Як і я не могла скористатися справжнім аргументом, щоб умовити його взяти мене в Оксфорд, так само він не міг скористатися своїми, щоб умовити мене не їхати. Я не могла сказати йому, що не хочу відпускати його з поля зору через темні кола під очима, опущені плечі й похилену голову. А він, у свою чергу, не міг зізнатися, що йому може загрожувати небезпека в Оксфорді, а отже, під загрозою можу опинитись і я. Він сидів мовчки приблизно хвилину, а потім запитав, що в нас на десерт. Я принесла звичайний рисовий пудинг зі смородиною, який приготувала місіс Клей: вона завжди його залишала як компенсацію, коли ходила в кіно у Британський центр без нас.

Я думала, що Оксфорд — це тихе і зелене містечко, такий собі кафедральний собор під відкритим небом, де ходять поважні викладачі в середньовічному одязі, кожен поруч зі своїми студентами, й ведуть бесіди з історії, літератури й теології. Реальність виявилася занадто жвавою: мотоцикли сигналять, маленькі машини шугають туди й сюди, зрідка трапляються студенти, які переходять вулиці, юрба туристів фотографує хрест на тротуарі, де чотириста років тому, коли ще не було тротуарів, спалено ченців. Викладачі й студенти ходили у схожому сучасному одязі, що розчарувало мене. Переважно вони носили вовняні светри, причому викладачі — чорні фланелеві штани, а студенти — блакитні джинси. Я із сумом подумала про те, що в часи Россі, сорок років тому, до того, як ми ступили на Брод-стрит, Оксфорд, мабуть, одягався набагато пристойніше.

Потім я побачила перший коледж: у ранковому світлі він височів над обнесеною довкола нього стіною, чітко вимальовувалась будівля Редкліф Камери, яку спочатку я прийняла за обсерваторію. За коледжем тяглися вгору шпилі величезної церкви з коричневого каменю, а стіна вздовж вулиці виглядала такою старою, що навіть лишайник, який ріс на ній, здавався антикваріатом. Не знаю, що б про нас подумали ті, хто ходив по цих вулицях, коли стіна була ще зовсім молодою: я була в короткій червоній спідниці й білих в’язаних панчохах, за плечем висіла сумка із книгами, батько був у темно-синьому піджаку й сірих слаксах, на голові в нього був чорний твідовий капелюх, у наших руках були валізи.

— От ми й прийшли, — оголосив батько і, мені на радість, повернув до воріт у стіні, вкритій лишайником. Вони були замкнені, і нам довелося почекати, поки студент не відчинить нам ці важкі чавунні ворота.

До Оксфорда мій батько приїхав на конференцію з питань політичних відносин між Сполученими Штатами і Східною Європою під час «відлиги». Коледж улаштовував конференцію, тому нас запросили зупинитися в будинку одного з викладачів коледжу. Викладачі, як пояснив батько, були великодушними диктаторами, які стежили за студентами, що жили в коледжі. Коли ми пройшли через темний низький прохід, а потім потрапили на залите сонцем подвір’я, мені спало на думку, що незабаром мені теж доведеться піти в коледж, тож я схрестила пальці на ручці сумки для книг і загадала бажання, щоб опинитися в такому ж чудовому місці, як оце.

Навколо нас був трохи побитий тротуар, вимощений плитами, подекуди росли великі дерева — серйозні, замислені старі дерева, під якими де-не-де стояли лави. Біля головної будівлі коледжу знаходилась галявина з зеленою травою й довгастим ставком. Це був один із найстаріших будинків Оксфорда, який у тринадцятому сторіччі побудував Едвард III, а пізніше архітектори королеви Єлизавети доповнили його новими спорудами. Навіть акуратно підстрижена трава на газоні виглядала стародавньою, і, звичайно ж, я не бачила, щоб хтось ступав на неї.

Ми пройшли повз ставок і газон до конторки портьє і там одержали кімнати, які примикали до будинку ректора. Кімнати, мабуть, були частиною споконвічного дизайну коледжу, хоча було важко сказати, для чого вони призначалися спочатку. Це були кімнати з низькою стелею, темними панелями і візерунчастими свинцевими вікнами. У спальні батька були блакитні портьєри. А в моїй кімнаті, на моє нескінченне щастя, було ліжко з високим ситцевим балдахіном.

Ми розпакували речі, вмилися у світло-жовтому умивальнику в нашій спільній ванні і пішли на зустріч із майстром Джеймсом, який очікував нас у своєму кабінеті в іншому кінці будинку. Це був відкритий, говіркий чоловік із сивуватим волоссям і вузлуватим шрамом на щоці Мені сподобався його теплий потиск руки й вираз його великих, трохи опуклих карих очей. Схоже, він не знаходив нічого дивного в тому, що я супроводжувала батька на конференцію, і навіть запропонував, щоб я оглянула коледж у супроводі одного зі студентів. Він сказав, що це дуже люб’язний і розумний молодий джентльмен. Батько дозволив мені на це погодитися, оскільки сам він буде на нараді — тож чому б мені не подивитися всі визначні пам’ятки цього місця, поки я тут?

О третій годині я була вже готова: в одній руці в мене був новий берет, а в другій — записна книжка, тому що батько сказав, що я можу робити нотатки для шкільної письмової роботи про наш тур. Мій гід був білявим ставним студентом останнього курсу, якого майстер Джеймс відрекомендував як Стівена Барлі. Мені сподобався Стівен: руки поцятковані венами й важкий рибальський светр — «джемпер», сказав він, коли я вголос похвалила його. З ним у мене було таке почуття, ніби мене прийняли до цього елітного товариства, бо я ходжу по чотирикутному двору поруч із ним. Тоді вперше я відчула слабкість, тремтіння від усвідомлення своєї статевої належності, ненадійне відчуття того, що коли я покладу свою руку в його, поки ми будемо йти, десь у довгій стіні реальності відчиняться двері, які, може, ніколи більше не зачиняться. Я пояснила йому, що я вела дуже усамітнене життя, настільки усамітнене, як я розумію зараз, що навіть майже у вісімнадцять років не могла зрозуміти, де його межі. Зрадницьке тремтіння пройняло моє тіло, коли я йшла поруч із гарним студентом університету, воно ніби зійшло на мене, як напружені звуки невідомої мені музики. Але я міцніше вхопилася у свою записну книжку й у своє дитинство і запитала його, чому в саду більше кам’яних плит, а не трави. Він посміхнувся й подивився на мене:

— Не знаю. Ніхто ще раніше не запитував мене про це.

Стівен відвів мене в їдальню з високою стелею у великому тюдорівському залі з дерев’яними столами та показав мені місце, де молодий граф Рочестер вирізав щось непристойне. По стіні залу були візерунчасті свинцеві вікна, і кожен візерунок у центрі являв собою зразок гарної старовинної роботи: Томас Беккет стоїть навколішках перед смертним ложем, священик у довгій мантії роздає суп біднякам, які юрбляться довкола нього, середньовічний лікар перев’язує чиюсь ногу. Над місцем Рочестера була картина, якої я не могла зрозуміти: людина із хрестом навколо шиї й кілком в одній руці нахилилася над чимось, схожим на згорток із чорних ганчірок.

— Це справді цікаво, — сказав мені Стівен Барлі. — Ми дуже пишаємося цією картиною. Цей чоловік багато років тому викладав у коледжі. Він устромляє срібний кілок у серце вампіра.

Я пильно подивилася на нього, якийсь час не в змозі вимовити Жодного слова.

— У ті часи в Оксфорді були вампіри? — запитала я нарешті.

— Я не знаю нічого про це, — зізнався він, посміхаючись. — Але ходить така легенда, що перші викладачі університету допомагали захищати ці місця від вампірів. Вони зібрали багато інформації про вампірів, досить дивної, її все ще можна знайти в Редкліф Камері, через дорогу. За легендою, перші викладачі навіть не зберігали в себе книги з цієї окультної науки, тому вони залишали їх в інших місцях, поки не побудували Редкліф Камеру.

Раптом я згадала про Россі й подумала, чи бачив він щось із таких колекцій.

— Чи можна якось довідатися імена студентів, які вчилися, може, п’ятдесят років тому в цьому коледжі. Або аспірантів?

— Звичайно, — мій співрозмовник запитливо подивився на мене з іншого боку дерев’яної лави. — Я можу запитати майстра коледжу, якщо хочете.

— О ні, — я відчула, як червонію — прокляття моєї юності. — Це пусте. Але я б хотіла… Чи можна мені подивитися записи про вампірів?

— Подобаються страшні історії, так? — йому, видно, це сподобалося. — Але там немає на що дивитися, там тільки старі папки й багато книг у шкіряних палітурках. Але я згоден. Ми можемо просто зараз піти в бібліотеку коледжу. Таке не можна пропустити, а потім я відведу вас і в Камеру.

Бібліотека була, звичайно ж, однією з перлин університету. Від того безневинного дня я побачила вже багато коледжів і знаю деякі з них дуже добре, я побувала в їхніх бібліотеках, каплицях і обідніх залах, викладала в аудиторіях і пила чай у вітальнях. І я сміливо можу сказати, що ще ніколи не бачила споруду, схожу на споруду університетської бібліотеки того мого першого коледжу, не рахуючи каплиці Магдален-коледж з її божественним орнаментом. Спочатку ми пішли в читальний зал, різнобарвні вікна якого були такі високі, яку тераріумі, де студенти — рідкісні зразки фауни, сиділи навколо столів, так само давніх, як і сам коледж. Зі стелі звисали дивні лампи, а по кутах на п’єдесталах стояли глобуси епохи Генріха VIII. Стівен Барлі показав на безліч оригінальних видань «Оксфордського словника англійської мови», які лежали на полицях біля однієї зі стін, а на інших лежали атласи з різних століть, давні книги з родоводами і праці з історії Англії, на інших полицях були латинські й грецькі підручники з кожної епохи існування коледжу. У центрі кімнати стояла гігантська «Енциклопедія» на різьбленому постаменті у стилі бароко. Біля входу в наступний зал стояла засклена шафа, у якій лежала дуже стара книга. Стівен сказав мені, що це «Біблія» Гутенберга. Над нами здіймався купол, схожий на баню візантійської церкви — крізь нього проходили довгі сонячні промені Пронизане пилом сонячне світло торкалося рук студентів, які читали й перегортали сторінки за столами, їхніх товстих светрів і серйозних облич. Це був рай для навчання, і я просила Бога, щоб колись вступити сюди.

Наступна кімната являла собою великий хол, по краях якого висіли балкони, петляли сходи, угорі виднілися старовинні вікна. Кожна вільна стіна була заставлена книгами, від низу до верху, від кам’яної підлоги до зводів стелі. Я бачила акри акуратних шкіряних палітурок, ряди папок, цілі шеренги маленьких темно-червоних томиків дев’ятнадцятого сторіччя. Що було в цих книгах? Чи зрозумію я хоч що-небудь у них? Так хотілося взяти кілька книг із полиць, але в мене не вистачало сміливості навіть доторкнутися до палітурки. Я була не певна — це бібліотека чи музей. Я, мабуть, озиралася навкруги з таким неприхованим здивуванням, що помітила, як мій гід дивиться на мене й задоволено посміхається.

— Непогано, так? Ви, мабуть, із книжкових червів. Тоді ходімо, оскільки ви вже побачили все найкраще, завітаємо в Камеру.

Був ясний і гомінкий день. Після тиші бібліотеки машини, здавалося, мчали ще швидше. Проте я маю подякувати їм за один подарунок: коли ми переходили дорогу, Стівен взяв мене за руку, обережно проводячи крізь потік машин. Напевно, у нього була молодша сестра, подумала я, але від дотику цієї сухої теплої руки у мою руку пішов сигнал, який залишався там, навіть коли він відпустив її. Я була впевнена, нишком поглядаючи на його доброзичливий, спокійний профіль, що сигнал пішов тільки в один бік. Але мені було досить просто одержати його.

Редкліф Камера, як відомо кожному знавцеві англійської літератури, є одним із чудес англійської архітектури: гарний і дивний будинок — така собі величезна бочка із книгами. Один край будинку виходить просто на вулицю, а інші стіни оточені з усіх боків галявиною. Ми тихенько ввійшли всередину, хоча в центрі чудового круглого залу стояла група людей, які вголос розмовляли. Стівен показував на різні аспекти будівельного дизайну, який вивчали на кожному курсі англійської архітектури — все це було записано в кожному путівнику. Це було красиве й зворушливе місце. Я увесь час озиралася, думаючи: це місце надто красиве, щоб зберігати інформацію про зло. Нарешті він повів мене до сходів, і ми піднялися на балкон.

— Ось там, — показав він у бік дверцят, прорізаних у стіні, наче у скелі із книг. — Там невеликий читальний зал. Я був там лише раз, але думаю, що саме в ньому зберігається валшірська колекція.

Темна кімната справді була маленькою і тихою, там уже не чулися голоси туристів. Старовинні томи заповнювали полиці, обкладинки були карамельного кольору й виглядали такими крихкими, як старі кістки. Людський череп у маленькій позолоченій коробці стояв серед них і свідчив про моторошну природу цих книг. Кімнатка була настільки маленькою, що в ній уміщався лише один стіл, на який ми ледве не наштовхнулися, коли зайшли. Ми опинилися там віч-на-віч із ученим, який сидів, перегортаючи сторінки старого документа й роблячи нотатки на аркуші паперу. Це був блідий, виснажений чоловік, під очима виднілися темні кола. У нього був переляканий, квапливий і зосереджений погляд, коли він відірвався від роботи й подивився на нас Це був мій батько.

Розділ 23

— Оточений машинами швидкої допомоги, поліцейськими машинами, вуличними роззявами, — розповідав далі батько про мертвого бібліотекаря, якого забирали з вулиці навпроти університетської бібліотеки, — я став як укопаний. Це було жахливо, страшно навіть подумати про те, що життя, нехай навіть такої неприємної людини, може закінчитися так несподівано. Потім я одразу подумав про Хелен. Юрба швидко збиралася, я протискувався крізь неї, шукаючи поглядом мою незнайомку. Мені стало набагато легше, коли вона знайшла мене перша, постукавши по плечі рукою в рукавичці. Вона була блідою, але спокійною. Шия її була туго обв’язана шарфом, і, побачивши його на її ніжній шиї, я затремтів.

— Я почекала кілька хвилин, а потім пішла за вами сходами, — сказала вона серед шуму юрби. — Я хочу подякувати вам за те, що ви прийшли мені на допомогу! Цей чоловік був справжнім чудовиськом. Ви дуже сміливий.

Я дивувався, яким добрим все-таки може бути її обличчя.

— Насправді це ви були хороброю. Він вас поранив, — мовив я, понизивши голос. Я намагався не показувати на її шию. — Він…

— Так, — прошепотіла вона. Інстинктивно ми підійшли ближче одне до одного, щоб ніхто не міг чути нашої розмови. — Коли він накинувся на мене, то прокусив мені шию. — На якусь мить мені здалося, що її губи затремтіли, ніби вона от-от заплаче. — Він не встиг випити багато крові, тому що в нього не було часу, та й болить не дуже.

— Але ви… — я невиразно говорив, не вірячи своїм вухам.

— Я не думаю, що можу заразитися, — сказала вона. — Рана кровоточила зовсім трохи, і я перев’язала її як могла.

— Може, треба піти до лікарні? — я пошкодував про свої слова, тільки-но їх вимовив, почасти через її втомлений погляд, яким вона подивилася на мене. — Чи можемо ми якось вилікувати це? — мабуть, тоді я сподівався, що ми зможемо витиснути отруту, як у випадку зі зміїним укусом. У мене серце раптово стислося, коли я побачив біль у її обличчі. Потім я згадав її зрадництво щодо секретної карти і спитав: — Але чому ви…

— Я знаю, про що ви думаєте, — поспішила вона перервати мене, при цьому її акцент став помітнішим. — Але я не могла придумати жодної іншої принади для цієї тварини, до того ж мені хотілося побачити його реакцію. Я б не віддала йому карту або іншу інформацію, даю слово.

Я підозріло подивився на неї. Її обличчя стало серйозним.

— Чесно?

— Даю вам слово, — повторила вона. — До того ж, — її гримаса змінилася саркастичною посмішкою, — я не люблю ділитися чимось, що й сама можу використати. А ви?

Мені довелося погодитися: щось у її обличчі заспокоїло мої страхи.

— Його реакція була дуже цікавою, правда?

Вона кивнула:

— Він сказав, що це він мав піти в склеп і що хтось забрав туди Россі. Це дуже дивно, але він, здавалося, справді знав, де знаходиться мій… ваш науковий керівник. Я не можу до кінця повірити в усі ці історії з Дракулою. Може, якась секта викрала професора Россі або скоїлося щось подібне.

Тепер я кивнув, хоча я в усе це більше вірив, ніж вона.

— Що ви тепер робитимете? — поцікавилась Хелен.

Я не планував своєї відповіді, вона просто злетіла з моїх губ.

— Поїду в Стамбул. Я впевнений, що там буде принаймні один документ, на дослідження якого в Россі не було часу, і що там можна знайти інформацію про могилу на озері Снагов.

Вона засміялася.

— А чому б вам не відпочити в моїй рідній Румунії? Ви можете поїхати в замок Дракули зі срібним кілком або відвідати острів Снагов. Я чула, це чудове місце для пікніка.

— Послухайте, — сказав я трохи роздратовано. — Я знаю, що все це дуже дивно, але я мушу перевірити будь-який слід, що приведе до професора Россі. А ви й самі чудово знаєте, що громадянин Америки не може перетнути кордон за «залізну завісу» у пошуках когось. — Моя відвертість присоромила її, напевно, тому вона не відповіла. — Я хочу запитати вас про щось. Коли ми виходили із церкви, ви сказали, що у вашої матері може бути якась інформація про те, як Россі шукав Дракулу. Що ви мали на увазі?

— Я просто хотіла сказати, що коли вони познайомилися, він сказав їй, що приїхав у Румунію, аби вивчати легенду про Дракулу, і що вона сама вірить у легенду. Може, вона знає про його дослідження значно більше, ніж я від неї чула, але я не впевнена в цьому. Вона не дуже охоче говорить про це, а я досліджувала цей маленький інтерес її старого дорогого друга за науковими каналами, а не через сімейні таємниці. Мені треба було більше розпитувати її про власний досвід.

— Дивний погляд на речі як для етнографа, — відповів я грайливим тоном.

Тепер я знову вірив у те, що вона була на моєму боці, і відчув велике полегшення. Її обличчя посвітлішало.

— Зворушливо, Шерлоку. Я розпитаю її про все, коли побачу наступного разу.

— Коли це буде?

— Через кілька років, гадаю. Моя віза не дозволяє мені їздити туди-сюди між Сходом і Заходом.

— Може, ви зателефонуєте їй або напишете?

Вона пильно подивилась на мене.

— О, Захід такий наївний, — сказала вона нарешті. — Ви думаєте, у неї є телефон? Ви гадаєте, що моїх листів не перевіряють?

Я замовк, стримуючи себе.

— Що це за документ, який ви так хочете знайти, Шерлоку? — запитала вона. — Це та бібліографія, щось про Орден Дракона? Я бачила це в останньому списку його документів. Це була єдина стаття без опису. Ви її хочете знайти?

Звичайно ж, вона правильно здогадалась. Я починав думати про те, яку інтелектуальну силу вона має, і пошкодував, що ми з нею не поговорили за інших, кращих обставин. А з іншого боку, мені не дуже сподобалося те, що вона відгадала.

— А навіщо вам це? — запитав я. — Для вашого дослідження?

— Звичайно ж, — сказала вона спокійним тоном. — Ви зв’яжетеся зі мною, коли повернетесь?

Я раптом відчув велику втому.

— Повернуся? Не знаю, у яку халепу я вскочу, не кажучи вже про те, коли повернуся. Може, на мене нападе вампір, коли я дістануся туди, куди хочу.

Я хотів сказати це іронічно, але неправдоподібність ситуації відкрилась переді мною, коли я заговорив: я стояв на тротуарі навпроти бібліотеки, як робив сотні разів раніше, за винятком того, що зараз говорив про вампірів (ніби я вірив у них) із румунським етнографом, і дивився, як під’їхала «швидка», як поліцейські метушаться навколо вбитого, у смерті якого був замішаний і я, нехай навіть побіжно. Я намагався не бачити їх брудної роботи. Раптом я зрозумів, що мені треба піти звідси якомога швидше, але без помітної квапливості і метушні. Я б не витримав, якби тоді мене забрала поліція, нехай навіть на кілька годин на допит. Мені треба було дуже багато зробити, і зробити терміново: мені знадобиться віза в Туреччину, яку мені, можливо, видадуть у Нью-Йорку, квиток на літак, ще мені треба буде акуратно сховати вдома інформацію, яка у мене вже була. У цьому семестрі я не викладав, хвалити Бога, але мені треба було вигадати алібі для деканату і сказати щось батькам, щоб вони не хвилювалися.

Я повернувся до Хелен.

— Міс Россі, — сказав я. — Якщо ви будете тримати цю справу в секреті, тоді я обіцяю, що зв’яжуся з вами, як тільки повернуся. Чи можете ви вигадати якийсь спосіб, щоб я міг зв’язатися з вашою матір’ю до мого від’їзду?

— Я можу зв’язатися з нею тільки листуванням, — сказала вона спокійним тоном. — До того ж вона не розмовляє англійською. За два роки я поїду додому і сама розпитаю її про цю справу.

Я зітхнув. Два роки були занадто довгим терміном, неймовірно довгим. Я вже трохи хвилювався з приводу того, що доведеться розлучитися з цим дивним компаньйоном через кілька годин, адже вона була єдиною людиною, яка знала про причину зникнення Россі. Незабаром я буду сам у країні, про яку майже нічого не знаю. Але це треба буде зробити. Я простягнув руку.

— Міс Россі, дякую вам за те, що терпіли такого божевільного, як я, ці два дні. Якщо я повернуся, звичайно ж, повідомлю вас про це. Тобто, можливо, якщо я повернуся з вашим батьком…

Вона зробила якийсь незрозумілий жест рукою, ніби вона не зацікавлена у щасливому поверненні Россі, але потім потисла мою руку, і я відчув зовсім інше. У мене було таке відчуття, що її міцний потиск був останньою ниточкою, яка зв’язує мене з моїм колишнім світом.

— До побачення, — сказала вона. — Хай вам якнайбільше щастить у вашому дослідженні.

Вона повернулася й зникла в юрбі. «Швидка» грюкала дверима. Я теж повернувся й пішов сходами, а потім через двір. За сто метрів від бібліотеки я зупинився й обернувся, сподіваючись побачити жіночу постать у чорному костюмі серед людей біля «швидкої допомоги». На мій подив, вона бігла мені назустріч і вже майже наздогнала мене. Дівчина швидко зрівнялася зі мною, і я помітив, що її обличчя трохи почервоніло. Хелен була схвильована.

— Я подумала, — промовила вона й зупинилася, потім глибоко зітхнула: — Це стосується мого життя більше, ніж будь-що інше. — Хелен зухвало поглянула на мене: — Я не знаю, чи в мене це вийде, але я поїду з вами.

Розділ 24

Батько придумав якісь пояснення із приводу того, чому він був в Оксфорді у відділі про вампірів замість того, щоб бути на зборах. Переговори скасували, як він сказав, потискуючи руку Стівену Барлі у своїй звичній манері. Він зайшов сюди в одній старій справі, потім зупинився, прикусивши губу, і почав уточнювати, ніби шукав спокійне й тихе місце (у це я могла повірити). Його подяка Стівену була очевидною, він був радий бачити цього високого статурного хлопця у зручному вовняному светрі. У кожному разі, що б міг батько сказати мені, якби я сама застала його там? Як би він міг пояснити або навіть приховати документ, що лежав у нього під руками? Він зробив це зараз, але надто пізно — я вже встигла побачити назву розділу на папері кольору слонової кістки: «Вампіри Прованса і Піренеїв».

Я погано спала тієї ночі на ліжку із ситцевим балдахіном у будинку глави коледжу: кожні кілька годин я прокидалася від дивних снів. Одного разу я побачила світло під дверима у ванну, яка знаходилася між моєю кімнатою й кімнатою батька, і це заспокоїло мене.

Іноді я відчувала, що він не спить, чула якийсь тихий шерех у сусідній кімнаті, і це будило мене. Перед світанком, коли сіро-зелене світло стало проходити крізь штори, я прокинулася востаннє.

Цього разу мене розбудила тиша. Було занадто спокійно: ледь помітні обриси дерев у саду (я визирнула крізь штори), велика шафа поруч із моїм ліжком і тиша в кімнаті батька. Не те щоб я очікувала, що він буде вже на ногах у такий час, — просто зазвичай він би все ще спав, можливо, трохи хропів би, якби лежав на спині, намагався б стерти турботи минулого дня, відкладаючи втомливий графік лекцій, семінарів і суперечок, які очікували його попереду. Під час наших подорожей він зазвичай стукав до мене у двері після того, як я вже встану, запрошуючи мене на прогулянку перед сніданком.

Цього ранку тиша тиснула на мене, я вибралася зі своєї великої постелі, вдяглася й перекинула рушник через плече. Як правило, я вмивалася у ванній та прислухалася до найтихшого подиху мого батька. Я обережно постукала у двері ванної кімнати, щоб упевнитися, чи його там точно не було. Тиша була ще глибшою, коли я стояла перед дзеркалом і витирала обличчя. Я приставила вухо до його дверей. Я точно знала: він спав так, що його було чути. Знала, що з мого боку буде жорстоко, якщо я перерву його заслужений відпочинок, але паніка скувала мої руки й ноги. Я ледь чутно постукала. Усередині не було жодного руху. Ми всі ці роки не втручалися в особисте життя одне одного, але при сірому світлі, яке проникало через вікно ванної кімнати, я розгледіла ручку і повернула її.

Важкі портьєри у кімнаті мого батька все ще були закриті, тому мені знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити нечіткі обриси меблів і картин. Від тиші в мене побігли мурашки по потилиці. Я ступила до ліжка й покликала батька. Але, наблизившись, я зрозуміла, що постіль порожня — ліжко, акуратно прибране, сіріло в темряві. У кімнаті нікого не було. Я полегшено видихнула. Він вийшов надвір, пішов гуляти на самоті — напевно, йому потрібні самотність і час, щоб подумати. Але щось змусило мене увімкнути світильник біля ліжка, щоб уважно оглянути все навколо. Під світильником лежала записка, адресована мені, на записці було два предмети, які привернули мою увагу: маленький срібний хрестик на ланцюжку й головка свіжого часнику. Побачивши ці предмети, я відчула, як усередині в мене все перевернулося ще до того, як прочитала лист батька.

Я зітхнула з полегшенням і помітила, що лист написано поспіхом. Серце скажено калатало. Я швидко застебнула ланцюжок на шиї, розділила часник і поклала його в кишені мого плаття. Це схоже на батька, подумала я, оглядаючи порожню кімнату: він акуратно застелив ліжко, незважаючи на те, що йому доводилося поспіхом залишати коледж. Але навіщо такий поспіх? Якою б не була ця справа, це ж усього лише звичайна дипломатична місія — принаймні, він мені так пояснив. Йому часто доводилося вирішувати термінові справи, і я пригадую, як він їхав, поспіхом попередивши мене, щоб бути присутнім на якомусь з’їзді в іншому кінці Європи, але він завжди говорив мені, куди їде. Цього разу моє стривожене серце підказувало мені, що він поїхав не у справі До того ж цього тижня він мав перебувати в Оксфорді — читати лекції, відвідувати збори. Він не був із тих людей, які легко порушують дане слово.

Ні, його зникнення, мабуть, якось пов’язане з тим напруженим станом, у якому він перебував останнім часом. Тоді я зрозуміла — я завжди боялась, що трапиться щось подібне. Потім ще й ця сцена вчора в Редкліф Камері: батько читав щось, а що саме він читав? І куди, куди ж він виїхав? Куди без мене? Уперше за всі ці роки, коли батько оберігав мене від самотності, тому що в мене не було ні матері, ні рідні, ні брата й сестри, за всі ті роки, коли він був для мене водночас і батьком, і матір’ю, я вперше відчула себе сиротою.

Керівник коледжу був дуже добрий до мене, коли я з’явилася перед ним із зібраною валізою й плащем через руку. Я пояснила, що можу легко поїхати сама, подякувала йому за те, що він погодився відпустити одного зі своїх студентів, який провів би мене додому через весь канал, і сказала, що ніколи не забуду його доброти. І раптом я відчула легке розчарування, подумавши, як було б приємно провести цілий день зі Стівеном Барлі, коли він посміхатиметься мені в потязі із сидіння навпроти! Але я мусила сказати це. За кілька годин я буду вдома у безпеці, повторила я, відганяючи картину, що раптом постала в уяві — чашу з червоного мармуру, що мелодійно наповнюється водою. Я злякалася, що цей добрий, усміхнений чоловік може вгадати в мені цю думку, здогадуючись про неї за моїм обличчям. Незабаром я буду вдома, у безпеці й зателефоную йому звідти, якщо йому буде потрібне підтвердження. І потім, звичайно ж, іще з більшою нещирістю додала я, що через кілька днів батько вже буде вдома.

Майстер Джеймс був упевнений, що я можу подорожувати сама, бо мала вигляд впевненої і самостійної дівчини. Річ була в тому, що він просто не міг (тут він посміхнувся мені ще ніжніше), просто не міг не дотримати слова, яке він дав батькові, його давньому другові. Я була найбільшим скарбом свого батька, і він не міг відправити мене без гідної охорони. Це не заради мене (мені, мовляв, треба було зрозуміти це), а заради мого батька, бо ми повинні зважати на його думку. Стівен Барлі з’явився поруч із нами — не встигла я продовжити суперечку або відзначити, що не знала про давню дружбу керівника коледжу з моїм батьком, адже я вважала, що вони познайомилися всього лише два дні тому. Але в мене не було часу на такі формальності — Стівен уже стояв поруч із таким виглядом, ніби він був моїм старим другом. Він теж був одягнений і з сумкою в руках, і я дуже рада була його бачити. Я з жалем сказала про те, який гак йому треба буде зробити, але засмутилася не настільки, як могла б. Я просто раділа, дивлячись на нього.

— Трохи розвіюсь від навчання! — посміхнувся він.

Майстер Джеймс більш тверезо дивився на речі.

— Не дуже розвіюйтесь, любий мій, — сказав він йому. — Ви мусите зателефонувати з Амстердама, як тільки туди приїдете, я хочу поговорити з економкою. Ось гроші на квитки й на їжу, привезете назад чеки. — У його карих очах блиснув вогник. — Але це не означає, що ви не можете купити собі голландський шоколад на станції. Привезіть і мені плиточку. Він не такий смачний, як бельгійський, але теж згодиться. А тепер ідіть і будьте розсудливими. — Потім він потис мені руку й дав візитну картку. — Прощавайте, люба. Згадайте про нас, коли вибиратимете університет.

За дверима кабінету Стівен узяв мою сумку.

— Ну, ходімо. У нас квитки на десяту тридцять, але нам все одно треба поквапитись.

Майстер і мій батько подбали про кожну деталь, як помітила я, і мені вже було цікаво, на який ланцюг мене посадять вдома. Але поки в мене були інші справи.

— Стівене… — почала я розмову.

— Називайте мене Барлі, — розсміявся він. — Мене всі так називають, і я настільки звик до цього, що аж здригаюсь, коли чую своє ім’я.

— Гаразд. — Його посмішка була сьогодні так само заразливою, ще й якою заразливою. — Барлі, чи можу я попросити про одну послугу, перш ніж ми виїдемо? — Він кивнув. — Я б хотіла ще раз сходити в Камеру. Там було так красиво, я… я б хотіла подивитися ще раз на колекцію книг про вампірів. Я не встигла розглянути її.

Він посміхнувся:

— Мушу сказати, що ви любите страшні теми. Але це, схоже, у вас сімейне.

— Я знаю, — раптом я відчула, що червонію.

— Добре, давайте подивимось, тільки швидко, бо тоді нам доведеться бігти. Майстер Джеймс кілком простромить моє серце, якщо ми спізнимось на потяг.

Цього ранку в Камері було тихо і майже порожньо, тож ми поспішили полірованими сходами до похмурої ніші, у якій учора знайшли батька. На очі навернулись сльози, коли ми ввійшли в маленьку кімнату: кілька годин тому батько сидів тут, дивлячись у небуття, а зараз я навіть не знаю, де він.

Я згадала, куди він поставив книгу, зробивши це ніби між іншим, коли ми розмовляли. Вона мала стояти на полиці під черепом ліворуч. Я пробігла пальцями по краю полиці. Барлі стояв поруч (у такій маленькій кімнаті було неможливо стояти далеко одне від одного, але як би я хотіла, щоб він пішов на балкон) і дивився з цікавістю. Там, де мала стояти книга, була діра, ніби зуб вирвали з рота. Я завмерла: було очевидно, що батько ніколи, ніколи не украв би книгу! Тоді хто міг її взяти? Але за кілька секунд я знайшла її: вона стояла далі, на відстані простягнутої руки. Хтось явно пересував її після останнього разу, коли я була тут. Може, батько повертався, щоб іще раз подивитися? Або хтось інший брав її з полиці? Я підозріло поглянула на череп у скляній посудині, але він дивився на мене порожнім анатомічним поглядом. Я дуже обережно взяла книгу: вона була велика, у палітурці кольору старої кістки, а зверху стирчала чорна шовкова стрічечка. Я поклала її на стіл і знайшла назву, написану французькою: «Vampires du Moyen Age»[3] Барон де Хей дук, Бухарест, 1886.

— Що вам треба від цього моторошного сміття? — запитав Барлі, дивлячись через моє плече.

— Для шкільної роботи, — промурмотіла я.

Книга була поділена на розділи, наскільки я пам’ятала: «Вампіри Тосканії», «Вампіри Нормандії» та інші. І нарешті я знайшла потрібну: «Вампіри Прованса і Піренеїв». О Боже, невже моя французька настільки гарна? Барлі позирав на годинник. Я провела пальцем над сторінкою, намагаючись не торкатися чудового паперу кольору слонової кістки. «Vampires dans les villages de Provence…»[4] Що батько шукав тут? Він дивився на першу сторінку цього розділу. «Il у а aussi une legende…»[5] Я нахилилася нижче.

З тієї миті я вже багато разів переживала те, що відчула тоді вперше. До того мої набіги на письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають. З того часу я пізнала цей момент істини з вивченням інших мов: німецької, російської, латини, грецької і на якусь мить — санскриту.

Але того першого разу відбулося одкровення, варте всіх наступних разів.

— Il у а aussi une legende, — прочитала я на вдиху. Барлі нахилився й став читати далі. Він перекладав слова, хоча я вже одразу зрозуміла їх: «Одна легенда розповідає, що Дракула, найтитулованіший та найнебезпечніший серед усіх вампірів, поширив свою силу не тільки на регіон Валахії, але також через єресь у монастирі Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, чернечому будинку, заснованому 1000 року нашої ери».

— Для чого ви таке читаєте? — спитав Барлі.

— Для шкільної письмової роботи, — повторила я, але ми якось дивно перезирнулися над книгою, він подивився на мене так, ніби бачив уперше. — Ви дуже добре знаєте французьку? — запитала я сором’язливо.

— Звичайно, — він посміхнувся і знову нахилився до сторінки. — «Кажуть, Дракула відвідує монастирі кожні шістнадцять років, щоб віддати належне своїм витокам і поновити те, що дозволяло йому жити після смерті».

— Продовжуйте, будь ласка, — я вчепилася в край стола.

— Звичайно, — повторив він. — «На початку сімнадцятого сторіччя брат П’єр з Прованса порахував, що Дракула відвідує Сен-Матьє в період половини місяця у травні».

— А який місяць зараз? — перервала я, але Барлі теж не знав. Більше не було згадування про Сен-Матьє, ішлося про документ із церкви в Перпіньяні, про якусь моровицю, що вразила овець і кіз у тому регіоні 1428 року. І точно не можна було сказати, кого засуджував церковний писар: вампірів чи викрадачів худоби.

— Дивно, — прокоментував Барлі. — Отакі речі ваша сімейка читає заради задоволення? Хочете послухати про вампірів на Кіпрі?

Але в цій книзі не було більше нічого корисного для моїх цілей, і коли Барлі знову подивився на годинник, я понуро відвернулась від привабливих полиць із книгами.

— Ви мене потішили, — сказав Барлі, коли ми спускалися сходами. — Ви незвичайна дівчина, так?

Я не могла зрозуміти, що він мав на увазі, але сподівалася, що це був комплімент.

У потязі Барлі розважав мене розповідями про своїх друзів-студентів, історіями про дивацтва викладачів, потім поніс мою сумку на пором, який стояв у каналі на сірій воді з оливними плямами. Була ясна, прохолодна днина, ми влаштувалися на пластикових сидіннях усередині, де було тихо і затишно.

— За весь семестр я жодного разу не виспався, — сказав мені Барлі й відразу заснув, підклавши під голову пальто.

Мені було на руку те, що він заснув на кілька годин, бо я мала багато що обдумати. Проблема полягала не в знаходженні зв’язків в історичних подіях — моєю проблемою була місіс Клей. Вона, мабуть, зустріне нас у холі нашого будинку в Амстердамі, повна невсипущої турботи про мене й мого батька. Через її присутність я буду замкнена вдома на ніч, а якщо не повернуся додому зі школи, вона пуститься по моєму сліду, як зграя вовків, і можливо, половина штату поліцейських Амстердама складе їй компанію. Але ще ж був Барлі. Я поглянула на обличчя сплячого поруч зі мною — він стримано сопів на своєму пальті. Завтра вранці Барлі вирушить на пором, а я піду до школи, і мені слід бути обережною й не перешкодити йому в цьому.

Місіс Клей і справді була вдома, коли ми приїхали. Барлі стояв поруч зі мною на порозі, поки я шукала ключі, і з замилуванням оглядав старовинний торговий дім і сяючий канал.

— Чудово! І всі ці обличчя Рембрандта на вулиці!

Місіс Клей відчинила двері і майже силоміць затягла мене всередину. Барлі ледь встиг зайти. Я з полегшенням помітила, що його гарні манери переважили. Коли вони обоє пішли на кухню, щоб зателефонувати майстру Джеймсу, я поспішила нагору, сказавши, що хочу вмитися. Але насправді (від цієї думки моє серце винувато забилося з шаленою швидкістю) я хотіла відразу подолати батьківську цитадель. Пізніше я придумаю, що мені робити з місіс Клей і Барлі. Зараз же мені треба було знайти те, що, я відчувала, знаходилося там.

У нашому будинку, побудованому 1620 року, було три спальні на другому поверсі; це були вузькі темні кімнати, які дуже подобалися батькові, бо, за його словами, йому здавалося, ніби тут присутні всі ті люди, які жили в них із самого початку. Його кімната, обставлена чудовими голландськими меблями, була найбільшою. До спартанського меблювання він додав оттоманські килими, мініатюрний малюнок Ван Гога й дванадцять мідних тарілок із французької ферми — усе це висіло на одній стіні й відбивало сяйво каналу внизу. Тепер я розумію, якою особливою була та кімната — не тільки через світлові переваги, а й через монастирську простоту. У ній не було жодної книги, всі вони знаходилися в бібліотеці внизу. Ніякий одяг ніколи не висів на спинці великого крісла сімнадцятого сторіччя, ніколи газета не опоганювала блискучу поверхню стола. У кімнаті не було ні телефону, ні навіть годинника (батько завжди прокидався сам дуже рано). Це був тільки житловий простір — кімната, в якій треба спати, прокидатися, молитися (хоча я не знала, лунали тут молитви чи ні), як було колись. Мені подобалась ця кімната, але я рідко заходила туди.

Зараз я ввійшла тихо, як злодій, зачинила двері й висунула шухлядку його стола. У мене було жахливе відчуття, ніби це все одно, що зривати печатку з труни, але я була наполегливою й висувала всі шухляди для паперів, переглядала їх і акуратно складала все на місце. Листи від його друзів, гарні ручки, папір для нотаток. Нарешті в мої руки потрапив заклеєний пакет. Я безсоромно відкрила його й побачила рядки, адресовані мені із вказівкою прочитати листи, що додаються, тільки в разі несподіваної смерті батька або тривалого зникнення. Адже я бачила, як він безперервно писав ночами, хіба не так? І прикривав рукою щораз, коли я з’являлася поруч. Я жадібно схопила пакет і засунула шухлядку, віднесла знахідку у свою кімнату, уважно прислухаючись до кроків місіс Клей на сходах.

Пакет був повний листів, кожен із яких був акуратно складений у конверт й адресований мені на нашу домашню адресу, ніби він думав, що йому доведеться надсилати їх мені по одному з якогось іншого місця. Я дотрималась порядку листів (навіть і не знала, що навчилася цього) і обережно відкрила перший. Він був датований шістьма місяцями раніше. Здавалося, він починався не звертанням, а криком серця. «Моя люба доню, — букви тремтіли у мене перед очима. — Якщо ти читаєш це, то вибач мені. Я виїхав на пошуки твоєї матері».