Стіна

Розділ 16. Захована база

— Яне! Яне! — почув я чийсь шепіт.

Я розплющив очі й побачив обличчя Сірого.

— Не можеш заснути, ага?

— Не твоє діло, — пробурчав я й одвернувся до стіни. Та Сірий не вгамовувався.

— Не спиш, я ж знаю. Уставай, друже, поговоримо.

— Тут люди сплять, Сірий, — прошепотів я.

— Так вийдемо нагору.

— А дрони?

— Полетіли ті дрони. У лісі зараз тихо.

Повертатися в сон не хотілося. Дражнити себе солодкими сурогатами реальності не мало сенсу. Швидко взувшись і навіть не зашнурувавши черевиків, я поплентався слідом за Сірим.

— Як ти не боїшся наступити на шнурівки?

— Не хвилюйся, — відшив його я. — Мені не вперше. Шнурівки в мене ніколи не плутаються під ногами. На відміну від цікавих земляків.

— Я не хочу в тебе нічого вивідувати. Я навпаки… розповісти…

— Ну добре, добре, — заспокоїв я його. — Ходімо швидше на свіже повітря.

Ми сіли біля кореня, частина якого служила дверним замком до потаємного входу в бліндаж колишнього фермера.

— Добре тут, Сірий. Тихо. Коли дронів немає.

— Нічого доброго, Яне. Не подобається мені тут більше.

— А де тобі подобається? У хохлів? — з неприхованою іронією запитав я.

Сірий якось відразу знітився від цього запитання. Не вловив моєї іронії, чи що?

— Та якось у них трохи краще, думаю, — міркував він. — Газони гарні… Будиночки акуратні… Чистота… І, головне, ці потяги швидкісні. Усю країну за кілька годин пролетіти можна. А в нас… Із Самарського, де ферма моя була, до Ростова цілий день їхати треба. І невідомо, чи доїдеш. На моїй отій тарантайці.

Він важко зітхнув. Питання швидкісного пересування його хвилювало більше, ніж мене. Інакше й бути не могло. Попри тривале навчання премудростям таємної війни, він лишився тим, ким був до візиту в Україну, — звичайним фермером, що турбувався за те, як дешевше виростити свій товар на землі та як дорожче його продати. Для таких людей час завжди означав гроші.

— Так, — підіграв я йому, — туди, де немає доріг, одного разу по бездоріжжю прийде війна…

— Я не про це, Яне, — різко перебив він мене. — Ти ж знаєш, що Дике Поле — це суцільне лайно. Але своє лайно. Рідне. А в цих хохлів — солодке життя. Але воно чуже. Я не хочу, щоб тут було так як є. Але й не можу, як у них.

«Він меле дурниці», — подумав я.

— Не розумієш… — здогадався Сірий. — Ну добре.

Калічний стовбур потріскує. Може, це дятел довбе його зсередини?

Ні, не дятел. Це я, мабуть, дятел. Бо слухаю напівбожевільного Сірого. Який через кілька годин має вести нас через ліси — у бік Москви. І цій людині ми довіряємо свою безпеку. О, як мені захотілося, не думаючи ні про що, розкрутитися й, наспівуючи забуте «амель», знову стати дервішем. Так, здається, назвав мене професор Андрій. Зверху на мене падали чорні пластівці сажі. Я намагався зрозуміти слова співрозмовника.

— Тут я перестав бути своїм. Там — ніколи не перестану бути чужим. Глухий кут. Я завис між батьківщин, розумієш? Єдине, що мене тримає на плаву, це бажання прибрати звідси цю Стіну. Відсунути її на захід. Щоб у моєму селі теж коли-небудь з’явилися швидкісні потяги.

— Ні, Сірий, не треба її прибирати. Якщо ми її звідси приберем, у тебе швидкісний потяг не з’явиться. А там — зникне.

Я махнув у бік Стіни.

— Ми — як пухлина. Ми розповзаємося в різні боки, захоплюючи простір і руйнуючи його. Нас треба блокувати. Не пускати до нормальних людей. Бо ми знищимо їх — як хворі клітини знищують здорові. Їх блокують, щоб вони не змішувалися. Ось і нас треба зупинити.

— А ми з тобою хіба не одужали?

— Боюся, що ні. Не цього разу. Ти ж сам сказав, що не став у них своїм. А був би ти здоровою клітиною, таке питання в тебе навіть не виникло б. Єдина корисна справа, яку ти можеш зробити, — це виконати завдання, поставлене перед тобою українцями. Чи хохлами. Ти ж так їх називаєш? Утім, називай, як хочеш. Завдання просте й зрозуміле: довести нас до кінця. Доведи нас, Сірий, га?

Він хмикнув. Зірвав травинку і сунув її собі в зуби. Замислено пожував, потім різко сплюнув. Немов гіркий смак трави допоміг йому прийняти важливе рішення.

— Я про Стіну недарма сказав тобі, Яне, — серйозно й навіть трохи зловісно сказав Сірий. — Не я один хотів би її посунути.

Я не зрозумів фермера з першого разу. Він повільно говорив про щось мутне, час від часу переходячи на дивний приазовський жаргон, зрозумілий тільки посвяченим, тим, хто вміло збуває харчі на ростовському ринку.

— Я варнякаю, що ці дристуни складно розкладають масть, — белькотів він. — Вони вжарять по заслінці.

— Сил нема слухати твою тарабарську мову, переходь на людську.

— Кажу, що в цієї сволоти є продуманий план. Вони хочуть завдати удару по Стіні.

Я присвиснув від подиву.

— У якої сволоти?

— Ну… ті, хто керує дронами.

— А хто керує дронами, Сірий?

— Ти ж знаєш. Вони. Дристуни. Нехороші люди тобто.

— А чим вони хочуть завдати удару?

— Дронами.

Замкнуте коло якесь. Казочка про білого бичка.

— Ну добре, — сказав я Сірому. — Припустимо, вони, ці недосяжні мерзотники, хочуть завдати удару. Але ж дрони — це не ударне озброєння. Це спостерігачі. Або транспортувальники. Ударне озброєння — це кулемети, гармати, токсичний напалм. Так?

— Так…

— Але все, що я зараз перерахував, не проб’є Стіни. І нехай тільки ці твої мерзотники спробують ударити по Стіні. Відразу ж прилетить «отвєтка». Причому, не тільки від України — від усього світу.

Він хитро посміхнувся, вишкіривши жовті зуби. Він був упевнений у собі й своїх словах. Отже, знав щось таке, про що не знали ні чорні піджаки-міжнародники, ні начальство Іскри.

— Ходімо, щось покажу, — сказав Сірий і, не дочекавшись моєї згоди, звівся на ноги.

— Іскру будити? — запитав я.

— Не варто. Потім їй розкажеш.

Ми йшли з півгодини диким лісом. Спочатку важко, але потім земля стала якась наче рівніша. Я помітив, що з-під дерну то тут, то там проступають бетонні плити. «Тут була стара дорога», — здогадався я. Незабаром ми підійшли до вкритих зеленим мохом руїн потужної споруди. Коли вона ще працювала, то, без сумніву, мала вражати тих, кого до неї підпускали. А про те, що підпускали не всіх, свідчили невисокі залізні будки — як хатинки на курячих ніжках навколо бетонного центрального блоку.

— Туди? — запитав я, вказавши на цей блок.

— Ні, ти що, в жодному разі. Іди за мною, — повів мене Сірий.

Він стояв біля величезної кришки люка, схожої на капелюшок гриба, — якби, звісно, в цьому лісі росли гриби завбільшки з висотний будинок. Вона відкривалася дивним чином: не відкидалася вгору, а «відповзала» вбік. Який могутній механізм її відсував, можна було тільки здогадуватися. Але зараз вона була відчинена.

— Зазирни туди, друже, — запропонував мені Сірий. — Цікаво, що ти там побачиш.

Я не побачив нічого. З колодязя на мене дивилася зловісна темрява.

— Гей, — крикнув я вниз.

«Е-ей», — відповіла темрява приглушено й ніби підозріло. Вона, здавалося, не хотіла показувати мені щось важливе, сокровенне.

— Там щось є, — сказав я.

— Звичайно, — погодився фермер. — Полізли, я покажу. Там є драбина.

Він швидко посвітив ліхтариком. Я мельком побачив велику чорну тінь.

— Не бійся, — сказав Сірий. — Вона не ворушиться. Поки що, — останнє слово він вимовив якимось лихим тоном.

— Не спускайся дуже глибоко. Якщо впадеш, я тебе не дістану. Давай на п’ять-шість щаблів — і досить.

Легко сказати «на п’ять-шість щаблів», коли навколо непроглядна темрява, та ще й драбина зрадницьки скрипить під тобою. Я вирішив спершу обережно намацувати їх ногою. Дорахував до п’ятого, зупинився. Сірий увімкнув ліхтарик на повну потужність.

Простір шахти майже повністю займав величезний циліндр. Він був товщий за будь-яке дерево в лісі. І набагато довший. Сигара йшла глибоко вниз. У цій шахті цілком міг уміститися десятиповерховий будинок. Принаймні одна з його секцій. У сигарі таїлося щось зловісне. Смертоносне. Але все ж нерухоме. Наче сама смерть запала в сплячку, а я заліз до неї в барліг і дивлюся. Страшно.

— Це ракета, Яне, — долинув до мене голос Сірого. — Ракета з ядерним зарядом. Їй років сто, не менше.

Так ось яка, виявляється, наша найстрашніша зброя часів Імперії… А тепер вона стоїть тут, нікому не потрібна.

— Сто, кажеш? — перепитав я. — Отже, вона вже навряд чи комусь загрожує? Ніколи не злетить.

— Я теж так думав, Яне, — він зітхнув. — Давай-но помовчимо, друже.

Я замовк і вслухався в ліс. Та через хвилину перестав зважати на тріск гілок і пташиний спів. Довколишні звуки перестали привертати мою увагу. Ось тільки дзижчання комах, монотонне й низькочастотне, дзвеніло у вухах. Ні, це ж не комахи… Звук якийсь незвичайний. Знайомий. Дуже технологічний. Щось підказує мені, що він…

— Правильно, Яне, ти вже здогадався. Це гуде трансформатор. Електрика. Вони підключили цю ракету до мережі. А навіщо?

— Не знаю, Сірий. Навіть подумати боюся.

— Головне — не думати, — сміючись, заявив Сірий. — Про те, що вони оживили її, щоб запустити… Сховати голову в пісок. Як страус. І не думати.

З ним не можна було не погодитися. Хтось хоче воскресити цю стару ракету.

— Ця ляда, Яне, відсувається щоразу, коли сюди прилітають дрони.

— А люди? Людей ти тут не бачив? — мій голос звучав дуже тривожно.

— Ні, не бачив. Але це й не потрібно. Поки що. Я простежив, як у них усе тут працює. Щойно дрони прилітають, ляда відкривається. Схоже, вони просто стежать за тим, щоб не було несанкціонованого проникнення під час якихось робіт. А потім, коли дрони відлітають, ляда ще два або три дні залишається відкритою.

Але щойно він це сказав, величезні невидимі шестерні скрипнули десь зовсім поруч — і багатотонна кришка зрушила з місця.

— Швидше вискакуй! — крикнув Сірий.

Я й сам зрозумів, що звідси треба драпати — і хутко подерся нагору. Але під ногою виламався один щабель. І я мало не полетів разом із ним униз. Туди, де працював невидимий трансформатор. «Руку давай!» — крикнув Сірий. Блакитний клаптик неба над моєю головою швидко зменшувався. Сірий устиг мене висмикнути з ями за кілька секунд до того, як шахта закрилася.

— Пощастило, — видихнув я, лежачи на траві поруч із люком.

— Не вилежуйся, — сказав Сірий, — тут щось не так, раз вона закрилася завчасно. Гайда звідси!

Ми не йшли — бігли. Зі страшною швидкістю. Не помічаючи перешкод.

— А може, ракету ніхто й не відключав від мережі? — перебирав я варіанти, важко хекаючи. — І вона так простояла всі сто років.

— Ну, так, — міркував Сірий. — А ляда сама собою їздить туди-сюди. І дрони навколо літають просто так…

Я на бігу згадував усе, що читав раніше про ракети. Іноді скоморохам траплялася й наукова література. Ракети запускають із різноманітних пускових установок. Шахта, в яку я заліз, була однією з них. Мінімальна дальність польоту ракети — п’ятсот кілометрів. Максимальна — більше п’яти тисяч. Ракета несе заряд, здатний знищити ціле місто. І їй необов’язково пробивати Стіну. Адже вона летить по балістичній траєкторії. Звісно, в шахті — старий металобрухт. І він перебуває в зоні ураження українською надточною зброєю.

Ну а якщо вимкнути засоби контролю? Тоді той металобрухт перетвориться на грізну й непередбачувану зброю. Адже недарма безпілотники кружляють навколо. І до Стіни часто підлітають.

— Послухай, друже мій Сірий, — прохрипів я крізь задишку. — Давай перепочинемо.

— Давай, — погодився він і притулився до дерева.

Над нами звучав ритмічний стукіт, а лісове стоголосе відлуння розкидало його серед верховіть. То дятел тарабанив по стовбуру.

— Знаєш, Яне… Але ж не ти мій брат, а він, — фермер глянув вгору, туди, де дятел майже бився головою об дерево в пошуках їжі.

— Чому це? — здивувався я.

— Та тому що дрони не нас шукають, а слабке місце у Стіні. Я відразу мав здогадатися. Отже, ми з тобою обидва — дятли!

Це він крикнув не мені, а вгору, різко закинувши голову назад. Невидимий птах на знак згоди вибив бадьорий дріб і примовк.

До бліндажа ми вже не бігли, а йшли. Хоча, звісно, поспішали. Просто від слів Сірого страх кудись зник.

— Сірий, але ж ти дуже змінився, — зауважив я.

— У чому ж? — хмикнув фермер.

— Як тобі сказати? Порозумнішав, чи що, — я добирав потрібні слова.

— Я щось тебе не розумію.

— Ну, як там казали древні: «Почуття гумору — це ознака інтелекту». Ти навчився жартувати…

— Зате мої хохляцькі вчителі зі мною не жартували. Вони мене всього переробили. Був колись Сірий, простий ростовський фермер. Тепер Сірого немає. Того Сірого, який тебе на трасі зустрів. Я побачив, що можна жити інакше. Можна, чорт забирай, можна! Але по-новому я жити не здатен. А по-старому — не хочу. І, отже, я дійшов до стіни. І ось стою перед нею. А перелізти через неї мені сил бракує. Я не про цю Стіну. Я про іншу — всередині себе.

Мені не треба було пояснювати.

— Зі мною та ж історія, брате, — зітхнув я. — Тільки моя складніша.

— Чого це раптом?

— Я люблю дівчину. Звідти. І я старший за неї.

— Набагато? — запитав Сірий.

— На ціле покоління.

Сірий навіть присвиснув від подиву. Але для нього моя історія була чимось на зразок цікавої книжки. Хвацько закручений сюжет, красиві образи. І нічого такого, що залишається надовго в пам’яті після того, як дочитав.

— Отже, скомороше, твоя стіна вища за цю. Вища, — задумливо зронив він.

Ця репліка мене спантеличила. Не те щоб я не довіряв його співчуттю. Просто все, що говорив сьогодні Сірий, ішло врозріз із тим, що я знав про нього. Ну й гаразд. Адже ми напевно знаємо тільки те, що нічого не знаємо.

Іскру геть не схвилювала інформація про те, що десь поруч у лісі стоїть готова до бою столітня ракета.

— Хлопці, ця ракета нас тільки відволіче. Сірий, тебе ж у навчальному центрі багато чому навчили, так?

— Так, — погодився Сірий.

— Але, мабуть, забули сказати, що більш глобальне завдання завжди пріоритетне. Я взагалі мала б тебе покарати.

— Але, Іскро, — почав благати Сірий, — я ж хотів, як краще.

— Гаразд, гаразд, — змилостивилася Іскра. — Дивися, щоб не вийшло як завжди. Ми йдемо далі. Зв’язок у нас є?

— Є, — з готовністю доповіла Ольга. За зв’язок відповідала вона.

— Ну тоді повідом додому про ракету — і вперед.

Ольга дістала із зеленого наплічника маленький, з долоньку завбільшки, блискучий пристрій і натиснула на ньому потаємну кнопку. З пристрою, як джин із чарівної лампи, з’явилося блакитне світло й відразу ж стало напівпрозорим екраном. На ньому виникла карта. Крізь неї, як крізь місячне світло, можна було простягнути Олі руку — і вона могла б її потиснути. Але дівчинці було не до цього. Вона, одягнувши на кінчики пальців щось на зразок наперстків для шиття, почала робити дивні рухи. Наче друкувала на невидимій клавіатурі. На карті з’явилася червона точка. Здається, у тому самому місці, де причаїлася знайдена Сірим ракета. А потім карта перетворилася на блакитний димок. І джин, пискнувши, заліз назад у пристрій.

— Чудова річ, — не стримав я свого захоплення приладом.

— У нас є й дещо цікавіше, — зауважила замість Олі наша начальниця. — Професор Лелека своїми іграшками поділився. Потім покажемо. Так, Олю?

Дівча усміхнулося й кивнуло. Перед тим як вийти з бліндажа, я подумав про те, що дітям не треба нічого всередині себе ламати, щоб навчитися жити в іншому суспільстві. Вони відкриті до нових знань, легко вбирають нові слівця й переймають необхідні в тому світі звички. Для Олі ця Стіна була лише умовною межею, яку їй пощастило подолати. Тепер вона нічим не відрізняється від українців. Хтозна, може, й у всього Дикого Поля, як і в неї, з’явиться шанс змінитися.

Розділ 17. На північ від Стіни

У цьому лісі ми бродили не один день і не один тиждень. Спочатку ми вважали, що до Москви найкраще рухатися вздовж старих занедбаних доріг. Але нас зупинила страшна знахідка, зроблена першого ж дня.

Ірина з Іваном ішли попереду. За ними я, Іскра та Сірий. Позаду Коля з Олею. Ховаючись у заростях, Іра часто зникала з поля мого зору. Вона іноді пришвидшувала крок, забуваючи, що не сама. Ми якраз підходили до смужки асфальту, що перетинала ліс, як почули крик дівчинки. Іра верещала не своїм голосом. Забувши про обережність, ми кинулись на той голос і за мить побачили її — вона сиділа на уламку асфальту з нерівними краями. Затулила обличчя руками й несамовито кричала. Ми спробували її заспокоїти. Але, побачивши те, що стало причиною її переляку, ледь не втратили дар мови.

Неподалік стояла величезна літера «Г», збита з грубо виструганих дощок. З неї звисала мотузка з петлею. Шибениця. А в петлі теліпалося чорне напіврозкладене тіло в залишках лахміття. Тіло, як страшний маятник, хиталося з боку в бік од вітру, метляючи кістлявими руками. Стояв такий неймовірний сморід, що Іскра відійшла вбік і почала судомно хапатися за гілки. Вона блювала.

— Не така вже вона й залізна, — шепнула Оля на вухо Колі.

— Так, — зауважив Сірий, — той, хто чув запах смерті, ні з чим його не сплутає.

— Що це? — запитав я колишнього фермера.

— Страта. Так тут карають лиходіїв. Тіло заборонено знімати до повного розкладання. А щоб воно довше висіло, його, схоже, вимазують дьогтем.

— Дике правосуддя, — сказала Іскра, повернувшись. Їй стало ліпше.

— Що є, то є, — погодився Сірий. — Отак злочинців і залишають висіти. Щоб вони своїм виглядом лякали місцеве населення. Заповідь «Не кради», мабуть, тут працює з перебоями.

— Ким він був? — задумливо мовила Іскра. — Як його звали? Був страчений за реальні злочини чи за намовою? Де його рідні?

Усі ці запитання лишилися без відповіді. Ясно було одне: йти вздовж доріг не можна. Якщо тут висять страчені, то рано чи пізно можна наштовхнутися й на катів. Але перед тим як знову заглибитися в ліс, Іскра дістала освітлювальну ракетницю й вистрілила запальничкою в страшну знахідку. Мертве тіло миттю спалахнуло. Дьоготь добре горить. Шибениця перетворилася на стовп вогню. Ми, не озираючись, рушили далі. Кілька годин поспіль мовчали.

Сірий добре вивчив тільки найближчі райони, прилеглі до Стіни. А далі нас чекала невідомість. Ми йшли ночами, а вдень відсипалися там, де густіші зарості. Робили виняток лише під час токсичних дощів. У такі дні ми одягали костюми хімічного захисту й продовжували шлях. Але у перших же сонячних променях розгортали свої штурмові намети, а зверху накидали купи лапатих гілок. Перед відпочинком Сірий обов’язково поливав їх водою — щоб дрон не відчув тепла людських тіл під покровом штучного тенту. Тому наш маленький табір ми зазвичай розбивали неподалік од води. У цій місцевості, на щастя, було чимало річок і річечок, які рясніли дрібною рибою, а береги — величезними комарами. Рибу ми ловили ночами, від комарів відбивалися вдень. Кусючі й невідчепні комахи обліплювали нас з усіх боків. Іноді здавалося, що саме повітря гуде і в’їдається в оголені ділянки шкіри. Ніякі мудровані українські фумігатори не рятували від цієї ядучої погані.

— Але ж осінь, — скаржився Сірий. — Комарів, начебто, не має бути.

Ескадрилья кровососів настирливо атакувала його чомусь більше за інших.

— Є така теорія, друже, — просторікувала Іскра, — що комарі відчувають стрес. Коли людина, як і будь-яка інша тварина, боїться або сердиться, комарі її кусають удвічі частіше. У стресових ситуаціях організм виробляє кортикостерон. Його ще називають гормоном страху. Кров із такою смаковою добавкою, схоже, подобається цим вампірам.

На обличчі Сірого з’явився дурнуватий вираз людини, яка думає, що з неї глузують.

— Ти серйозно, Іскро?

— Абсолютно.

Сірий виглядав розгублено. Мені навіть хотілося його пожаліти. Адже чоловік реально страждає: все обличчя в червоних плямах після комариних атак.

— То що ж мені робити?

— Усе просто, — дівчина сказала, як відрізала. — Не боятися. Чи не сердитися.

Хтось із давніх філософів так само, як вона, повчав своїх сліпих послідовників: «Усе в житті, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». Залишилося тільки пояснити це комарам.

З рибою все було значно простіше. Ловилася вона добре і, незалежно від розміру, поліпшувала наш хімічний раціон. Бо була легким, але калорійним енергетиком. Та я згадував старовинні банки тушонки з написом «Не для продажу». От би мені зараз трапилася хоча б одна така — зжер би до дна. Разом із хрящами й комбіжиром. І, запевняю, зумів би її відкрити без ножа, голими руками. Але замість старої доброї трофейної тушонки в нашому розпорядженні була вудка. І риба. Через цю рибу одного разу і сталася вельми тривожна історія.

Зазвичай ми намагалися обходити села. На карті нашого навігатора, який час від часу виймала Ольга, було нанесено багато населених пунктів. Але за час нескінченної війни люди повтікали з великих міст у важкодоступні місцини. І в лісах — то тут, то там — виникли невеликі хуторці, на дві-три родини. Цих поселень на нашій карті, звісно, бути не могло. Лісові люди будували собі житла, які скидалися швидше на добротні, але примітивні курені, ніж на будинки. Такі собі кола з глинобитних круглих стін, які вкривав — дещо криво, як шапка потилицю пияка — дах зі шматків жерсті, а частіше — із пресованої соломи. Біля куреня кури й гуси, іноді корови. Усю цю живність при появі дронів швидко заганяли в хлів. Тутешні селяни ховалися і від податків, і від примусової військової повинності. Від місцевих намісників проклятої Москви вони добра не ждали. Але й нашими союзниками їх вважати було нерозумно. Вони, напевно, повідомили б про появу чужинців куди належить. Просто так, сподіваючись отримати якийсь невеликий бонус: ми вам скажемо щось важливе, а ви до нас разок-другий не прилетите по данину. Знаючи це, ми намагалися не потрапляти нікому на очі.

Але якось таки розслабилися й на світанку, після вдалої риболовлі, наткнулися на чужака. Точніше, це ми для нього були чужинцями. А він — місцевий. Звичайний хлопчисько. Такий же за віком, як і наш Ванько. Однак Іван, у своїй напіввійськовій формі, обвішаний усіляким спорядженням, був схожий на бійця — маленького, але небезпечного. А цей пацан мав вигляд халамидника. Довгий кожух — увесь у дірках. Не менше їх було й на широких, як парашути, старих штанях. Крізь них виднілося брудне розчухане тіло. Штани хлопчина заправив у стоптані чоботи з високими халявами. Колись вони виглядали не гіршими за ті, які носив і Ванько — наш головний рибалка, але той час минув без сліду. Тепер було неможливо визначити, яке покоління власників цього взуття представляв юний незнайомець.

— Ого, — заявив Ванько й навіть присвиснув із презирством. — Де ти так вирядився?

— Дома, де ж іще, — злякано, але сердито відповів незнайомець.

— З опудала зняв? — пожартував Іван.

— Я б на твоєму місці так із ним не говорила, — тихо сказала Ольга, ущипнувши товариша. — Забув, у яких лахах сам ходив раніше?

Іванко зніяковів, нотки презирства зникли з його голосу.

— Ти звідки, хлопче? — запитав він.

— Із села, — відповів той. — Он звідти. А ви що тут робите? Ми мовчали, а Ванько не розгубився — і показав співрозмовникові вудку та сітку з рибою.

— Ось, бачиш, рибу ловимо.

— Пощастило, — із заздрістю оцінив нашу здобич хлопчина. — А в мене сьогодні порожньо.

Ми помовчали. Не знали, що робити. По очах нашої провідниці я бачив, що вона перетворилася на калькулятор — прораховує варіанти розвитку подій після цієї несподіваної зустрічі.

— А ходімо до нас, — раптом запропонував абориген. — Ваша риба, наша картопля. Дивись — і юшка буде навариста.

Ми перезирнулися. Нерозумно було відмовлятися від можливості поїсти гарячої рибної юшки тоді, коли шлунок знудьгувався за нормальною, не хімічною, їжею. І ми рушили за хлопчиськом до хутора.

Поселення було схоже на ті селища, які ми ретельно обминали. Дерева, на яких, здавалося, трималося похмуре осіннє небо, розступилися. Під ними стояли круглі старі хатини, схожі на пташині гнізда. Птахи теж були поруч — здоровенні гуси, які при нашій появі кинулися хапати нас за штани.

— Прогнати? — запитав хлопчик.

— Не варто, — відповів Іван. — Не прокусять.

Місцевий житель із заздрістю глянув на добре скроєні штани зайди. Таких тут знайти годі.

З хатини вийшла розпатлана немолода жінка в такому ж обірваному одязі, як і її син. Хіба що чобітки її були трохи новішими. Але це ми помітили не відразу, бо ті були густо закаляні коров’ячим гноєм. Жінка, ні слова не кажучи, взяла в Івана сітку з рибою й пішла в халупу. Ми рушили за нею. А за кілька хвилин та халупа наповнилася ароматним димом. І не так уже й важливо, що він роз’їдав очі. Сльози котилися по щоках, та на душі тепліло від самого лише вигляду казанка, який кипів посеред кімнати. Туди вже пірнули кілька великих картоплин, дрібно нарізана морквина, цибулина й нашвидкуруч почищена риба.

Вони навіть не назвалися, ці гостинні люди. Багато про себе не розповідали.

Але ні про що й не питали, поки, відставивши вбік нашу дивовижну зброю, ми обпікали руки глиняними тарілками, завбільшки майже з казанок.

— Смачно?

— Дуже.

— Налити ще?

— Ага, можна.

— Може, солі?

— Ні, спасибі, нормально.

От і вся нехитра розмова.

Наші господарі теж із задоволенням ковтали сніданок. Як вдало все вийшло: риба сама припливла в хату. І не минула казанка.

— Тут чужі не ходять, — заговорила ні з того ні з сього господиня, наситившись. — Кажуть, що багато років тому тут дрони знайшли одного.

— І що з ним сталося? — запитала Іскра.

— А що ж могло статися? Від дронів не втекти. Прийшли солдати й давай його бити. Потім роздягли. «Де твоя подорожня грамота? — кажуть. — Де пропуск?» А він їм відповідає, мовляв, немає в мене ні пропуску, ні грамоти, хоч голову рубайте, — я місцевий.

— І що ж, відпустили? Голова на місці лишилася?

Жінка зітхнула:

— Та хіба ж солдати відпускають? Смішні ви. Знаєте й самі, мабуть. Немає людини — немає проблеми. Полетіла голова. Одним ударом її й одрубали.

Ми всі, не змовляючись, замовкли. Щойно ми втретє спустошили миски, жінка спробувала розрядити напруження.

— Може, залишитесь? Відпочинете з нами, — обережно запропонувала господиня.

У казанку було порожньо. Причин залишатися не було.

— Ні, не можемо. Треба йти, — рішуче, щоб ні в кого з нас не виникло спокуси, відповіла Іскра. — Дякуємо вам.

— Вам спасибі, — луною відгукнувся хлопчина, балансуючи з глиняною вежею немитих мисок у руках.

Ми недалеко відійшли від хутора, коли Іскра обернулася назад. Жінка з розпатланою гривою волосся мовчки дивилася нам услід. Хлопчисько вийшов із халупи і став поруч з нею. Такий же мовчазний, як і мати. Такий же розпатланий та брудний. Іскра відвела погляд.

— Вони здадуть нас, — сказав фермер. — Точно здадуть.

— Знаю, Сірий.

Сталь була в її голосі. Гостра небезпечна сталь.

— А ти знаєш, що в таких ситуаціях треба робити?

— Знаю, Сірий. Не залишати свідків.

Ми тільки слухали ці жорсткі слова. Кожен роздумував над ними.

До нашого походу, я впевнений, кожен уявляв собі ситуацію, в якій треба буде діяти саме так. Але ми сподівалися уникнути такої ситуації. І тепер наче опинилися між нашими інстинктами та нашою совістю. Утім, зараз нашою занімілою совістю керувала одна людина. Наш командир.

— От Капсюль не роздумував би, — сказав Сірий.

Даремно він це сказав.

Іскра непомітним ударом збила його з ніг і сіла зверху. Сірий був явно спантеличений, побачивши раптом гостре лезо ножа біля свого горла. На таке він аж ніяк не сподівався.

— Заткнись і не нагадуй мені. Ніяких Капсюлів більше. Як зрозумів?

Вона шипіла, як гримуча змія. Готова вжалити в будь-який момент. Фермер зрозумів, що зараз краще не жартувати.

— Зрозумів, так точно, — хрипко сказав він.

Іскра сховала ножа в піхви.

— Та годі вам, — посміхнувся Ванько. І, не встигли ми й перезирнутися, як він розвернувся й побіг назад, у те злиденне сільце.

— Ось бачиш, Іскро, хлопець вирішив зробити те, що мала зробити ти, — скептично й майже примирливо зауважив Сірий.

Проводирка нічого не відповіла. Вона, як ватажок вовчої зграї на полюванні, крокувала попереду, дозволяючи нам іти з тією швидкістю, на яку вистачало наших сил. А незабаром нас наздогнав захеканий Іван.

— Ну все, порядок, справу зроблено! — сказав він дзвінко, обома руками ляснувши себе по стегнах.

Тихий жах охопив мене. Я уявив, як цей хлопчак усуває тих двох свідків, — і просто втратив дар мови. Моє серце, здавалося, хотіло вирватися з грудей. І невидимі молотки тваринного страху застукали в моїх скронях. Я знав, що цей хлопчина здатний на багато що. Але ось так відібрати життя двох людей, одна з яких — жінка, а інший — просто ровесник… Це ж просто щось нелюдське. Ми мовчки зупинилися. І тільки Сірий тихо вимовив:

— Ну, що, Йване, порішив їх?

— Тебе б, Сірий, порішити.

Він розсміявся, наш Ванько. Прямо в обличчя Сірому розсміявся.

— Так, а нащо ти тоді в село бігав? — здивувалася Іскра.

— Штани віднести. У мене в моєму сидорі була запасна пара. Хороші штани, зовсім новий «мультикам». Так я їх хлопцеві й віддав. Бачили, як він на мої дивився?

Ми знову рушили вперед. Мовчки. Але тепер уже з полегшенням. Через деякий час Сірий не витримав і зауважив:

— Але ж вони здадуть нас.

— Не здадуть, — упевнено заявив хлопчисько. — Не здадуть, я точно знаю. Його Іваном звуть, як і мене.

Напевно, в цій ситуації для нього важливіше було не виконати завдання, а залишитися людиною. Це непростий вибір. Особливо якщо врахувати те, чого навчили хлопця у спецтаборі. Але великий красивий світ за Стіною навчив його й іншим речам. Більш фундаментальним. Важливішим. Що ми — не звірі. І що треба прагнути позбутися тваринних звичок, навіть якщо бути людьми стає занадто ризиковано.

Як не дивно, але саме діти легше зносили всі труднощі нашого походу. Утім, за час, що минув після підвалу Козія, хлопці підросли і, як з’ясувалося, подорослішали. Коля поширшав у плечах. У кожному його швидкому русі — у тому, як він закидає наплічник на спину, зрубує широким ножем уперту гілку посеред стежки — відчувалася сила. І, незважаючи на щоденні двадцятикілометрові марш-кидки, він з кожним днем ставав сильнішим. Іноді Коля навіть звалював на себе частину вантажу Іринки або Олі, хоча дівчата його про це не просили. Іра, як і раніше, була мовчазною, уникала суперечок та конфліктів. Вона вважала їх марнуванням часу — і в цьому я з нею цілком погоджувався. А от Оля з бридкого каченяти перетворилася на справжнього лебедя. Точніше, на дику кішку. Її рухи були напрочуд зграбними. Вона оминала всі перешкоди на шляху, як тихе вкрадливе звіря. Ольга підросла, її форми округлилися, але в ній не було ані грама жиру. «Ну просто наречена», — сказали б про Ольгу балакучі ростовські тітки, якби побачили її зараз. У ній з’явилося щось таке, чому я не міг підібрати назви, але що часто помічав в Іскрі. І тому я думав спочатку, що Ольга наслідує нашу очільницю. У рухах, у ході, у погляді. Втім, придивившись до дівчиська, я зрозумів, що помиляюся. Оля не прагнула бути схожою на Іскру, вона була сама собою. Але, мабуть, у кожній жінці, готовій воювати, як справжня амазонка, живе зачаєний і граційний нічний хижак. І Ольга, дорослішаючи, все більше й більше підтверджувала це правило.

А от Іван мене лякав. Ще в Ростові, під час прориву до знахабнілого Козія, я зрозумів, що з нього може вийти ідеальний солдат, без страху та докору. Ті, що в давні часи прийняли рішення забирати до армії вісімнадцятирічних юнаків, були геніальними маніпуляторами. Бо у вісімнадцять чоловік діє, як уже дорослий, але при цьому, все ще по-дитячому, не відчуває страху смерті, до того ж його легко переконати в будь-чому. На жаль, я не дуже добре пам’ятаю свої вісімнадцять. Але знаю, що страх — постійний супутник жителя Дикого Поля. Хоч у вісім, хоч у вісімнадцять, хоч у вісімдесят. Тих, хто діє, як дорослий, і не боїться, як дитина, у наших краях завжди були одиниці. Щоб бути сильнішими, вони збивалися в зграї. Зграї перетворювалися на дикі армії. «Кроти», «козаки», «федерали». Це в центрі. А ще ж є Зауралля. І Сибір. І Далекий Схід. Що там діється, я не знаю. І ті, хто керують дронами, теж не знають. Не кожен дрон перелетить Уральський хребет — їх збивають на тій дорозі… Це я пояснюю, чому Іван — досконалий боєць. Він — виняток. Він абсолютно безстрашний. Намагається діяти сам. Без зграї. А після випадку зі штаньми я зрозумів, що він ще й у змозі приймати рішення всупереч думці старших. І брати на себе відповідальність. Цей хлопець далеко піде — і я не заздрю тим, хто раптом спробує стати в нього на шляху.

Чим ближче ми підходили до Москви, тим інтенсивнішим ставав рух. Бетонними залишками шосейних доріг, на які ми часто натрапляли, невеликими колонами рухалася військова техніка. Старі вантажівки, всі в металевих латках із грубими рубцями зварних швів. Бронетранспортери, обліплені сумними бородатими солдатами. Якось перед нами, подзвонюючи гусеницями, пронісся старий танк «Армата». У нас, на півдні, я таких не бачив. А тут, схоже, на них ще їздили. Побите часом нагадування про славне минуле грізно гарчало, обдаючи кущі їдким сірим димом. Ясна річ, ми лежали в заростях край дороги й чекали, поки цей пафосний металобрухт забереться геть.

І чим ближче ми були до Москви, тим частіше я думав про наше завдання. І тим більше воно мені здавалося нездійсненним. Хто він, новий збирач земель Дикого Поля? Як його звуть? Як виглядає? На ці запитання в мене відповіді не було.

Того, що я знав, не вистачало для розуміння загальної картини. Так, справді, одного разу я бачив чоловіка в сірій напіввійськовій формі по той бік екрана. Я навіть чув, як він віддавав розпорядження іншим. Бачив, як швидко й чітко вони намагалися виконувати накази свого командира. Та чи мав намір саме той чоловік стати новим імператором? Я не впевнений.

Іскра теж цього не знала. Вона вважала, що найкращий спосіб знайти головного лиходія — це потрапити в колишній центр управління космічними силами. А там діяти за обставинами. І замість того, щоб говорити з нею про кохання, я був змушений на перепочинках обговорювати деталі нашої авантюри.

— Послухай, Іскро, я впевнений, що ця людина… назвемо його «самодержець»… цей самодержець не в змозі сам провести такі масштабні зміни. Навіть за допомогою своїх солдатів. Чи хто в нього там під рукою.

— Ти до чого ведеш, Яне?

— Він мав би шукати допомоги в зовнішньому світі.

— За Стіною? — здивувалася Іскра. — Це неможливо.

— Дивний ти ватажок, Іскро, — посміхнувся я. — Ведеш нас у невідомість, не знаючи елементарних речей.

— Ну-ну, — трохи розсердилася вона. — Побазікай мені ще.

— Так я й кажу, — легко перехопив я ініціативу. — Ти знаєш, що доповідав Альберт Мекленбурзький[14] про підготовку Івана Грозного до Лівонської війни?

— Ти мене своєю бандою не лякай, — жартівливо погрозила вона пальчиком. Звідки їй знати про Альберта Мекленбурзького?

— Так ось, цей Альберт доповідав німцям: «Московський тиран узявся будувати флот на Балтійському морі. У Нарві він перетворює торгові судна, що належали місту Любеку, на військові кораблі й передає управління ними іспанським, англійським та німецьким командирам». А що ти чула про ленд-ліз[15] під час Другої світової війни?

— Ну, дещо… — невпевнено сказала Іскра.

— Під час ленд-лізу радянська імперія отримала безкоштовно чотирнадцять тисяч літаків. Їх, звісно, не можна порівняти з сучасними дронами. Але в давні часи вони відіграли важливу роль у розширенні імперії. Я це до чого… Щоразу, коли в Москві готуються до збирання земель, там шукають заморської допомоги. Людьми, грошима або технікою. Так було тисячу років тому. Так буде й зараз. Ти розумієш?

Іскра замислилася. Після нашої важкої розмови в Києві вона не дозволяла мені перетинати межу, за якою взаємини командира й підлеглого мимоволі теплішають. Але, я впевнений, до моїх слів вона прислухалася. Зрештою, у цьому лісі я був єдиною людиною, якій вона могла довіряти. Ну, справді, не з дітьми ж і не з фермером їй вести такі розмови.

— Так ти думаєш, що він… цей… ну, імператор… намагається якось вийти на контакт з Україною?

— З Україною. А може, і з ким-небудь ще. Не знаю, — похитав я головою. — Знаю одне: нам треба спробувати знайти іноземців у Москві. Їх там мало. Їх не може бути багато. І вони приведуть нас куди треба.

— Так, — вирішила Іскра, подумавши. — Будемо шукати іноземців. Зі старої Європи. З Америки. Із зовнішнього світу.

Вона вміла бачити мету й іти до неї найкоротшим шляхом. А я був готовий іти за нею. У строго визначеному фарватері.

У Москву потрапити було дуже складно. З півдня, заходу та сходу всі основні дороги були перекриті блокпостами. Рух на головних напрямках ретельно контролювався. А північна околиця могла здатися більш доступною лише божевільному авантюристові. Між Москвою й Пітером, двома головними підвалинами «русского мира», вклинилася самопроголошена Новгородська Республіка, і зупинити її зростання вдалося лише тоді, коли вона вже підповзала до Білокам’яної. Успіх невідомого нам збирача російських земель Дикого Поля залежав від результату війни з Новгородом. А оскільки йшла вона бозна відколи, московити до неї давно вже звикли. І не дивувалися, що простір за колишньою кільцевою дорогою був суціль укритий мінами та розбитою технікою. Їм здавалося, що так завжди було й завжди буде.

Людина до всього звикає. Особливо, якщо їй правильно розповісти, як жити і що робити. Усе, що оточує людину посеред Дикого Поля, викликає лише роздратування… і підсилює страх. Крадіжки, жорстокість, війна, безпробудне пияцтво — усе це змушує шукати виходу. Та заганяє — в тунель. Бо ж, як відомо, «вода камінь точить». Завжди знаходяться пророки, які знають вихід із твого особистого замкнутого кола. Війна? Так у ній же винні вороги. Злодійство? Так це ж вороги все покрали. Щойно вб’єш усіх ворогів, життя відразу й налагодиться. Не віриш нам? А чому не віриш? Може, тому, що й сам ти — ворог?

Я уникав згадувати про те, що ще недавно й сам був одним із тих, хто допомагав вести людей по замкнутому колу, тоді як вони вважали, що рухаються тільки вперед.

Розділ 18. Чужинець у країні боліт

Ми, самі того не знаючи, поцілили в точку. Щоправда, поки що тільки на словах. У той час, як наша група повзала в лісах під Москвою, у самому місті з’явився чужинець — у блакитному береті й польовій формі миротворчої місії. А можливо, й не один, і таких блакитних беретів було кілька. Звичайно, миротворці були вже не ті, що колись, на початку смутного часу. Вони рідко супроводжували колони біженців і ще рідше вступали в конфлікт із розбійниками на кшталт «кротів». Щойно війна на Дикому Полі набула ознак хронічної хвороби, коло миротворчих завдань звузилося. Тепер вони здебільшого сиділи в наглядових бункерах біля Стіни. Дивилися на всі боки, записували свої спостереження і ні в що не втручалися. Ні «кроти» їх не чіпали, ні козаки. А навіщо? Та й взяти з них було нічого, крім гарних білих електромобілів із синіми літерами на бортах.

«Москва походить від слова моква або ж мокша. На давньому діалекті це означає болото. Отже, треба стежити за дорогою», — казав собі чоловік у білій машині, викручуючи кермо на багнистому путівці.

Якщо миротворці заглиблювалися хоча б на триста метрів у бік Дикого Поля, це вважалося надзвичайною подією. Якщо на кілометр — це могло закінчитися конфліктом із дикунами. Далі ніж на кілометр вони не просувалися ніколи. А тут — не край Дикого Поля, а самісінький центр. Москва. Якщо «блакитний берет» опинився тут, то тільки з надзвичайного розпорядження когось дуже могутнього. І під особисті гарантії.

Але гарантії не захищали його від неприємних несподіванок. Плечі польового мундира чоловіка в блакитному береті прикрашали дві великі зірки. Вони привертали загальну увагу. На одному з блокпостів його зупинили й, перевіривши документи, вирішили, що він — український шпигун. Саме так, із зірками на плечах та кокардою на блакитному повстяному береті, і проникають українські шпигуни у країну заповідних боліт. Його почали обшукувати з ніг до голови в надії знайти зброю. Зброї із собою у важливого «блакитного берета» не було. Тоді його поклали обличчям на асфальт і почали стріляти біля вуха з пістолета. Він краєм ока бачив, як в асфальті, зовсім поруч, з’являлися дірки, — і прокляв той день, коли зважився їхати в дрімучі місця за Стіною.

«У вас зв’язок, — сказав він ламаною російською. — Дзвони начальникам».

Зв’язок на блокпосту був. Але працював тільки за гарної погоди. А зараз ішов дощ, під яким берет і зірки набували брудного відтінку. Укропського шпигуна міцненько зв’язали, замотали очі білою ганчіркою і, надававши беззлобно стусанів, почали чекати, поки закінчиться дощ. Чекати довелося недовго.

Заступника командира миротворчого контингенту — саме його погони були добряче підмочені дощем — чекали на іншому контрольному пункті. Просто він, як це часто трапляється на війні або в глушині, переплутав дороги. Поки генерал медитував із пов’язкою на очах, на потрібному блокпосту нижчого начальника розпікав вищий.

— Ти знаєш, що я з тобою зроблю, якщо він не доїде до пункту призначення! — з перекошеним від натуги лицем кричав вищий.

Нижчий, звісно, здогадувався. Тому й послав на пошуки генерала цілий бронетранспортер. Гінці знайшли людину в блакитному береті на сусідньому блокпосту й пообіцяли місцевим вартовим таку ж веселу перспективу, яку їм незадовго до цього обіцяв їхній власний командир. Пов’язку з очей чужинця зняли, білу генеральську машину віддали. Запропонували самогону. Генерал від нього, ясна річ, відмовився — із тієї фляги сильно смерділо спершу карбідом, а вже аж потім спиртом. Він сів у свій електромобіль і поїхав за бронетранспортером, молячись, щоб заряду в акумуляторі вистачило на дорогу туди й назад. Бронетранспортер попереду генерала підкидало на вибоїнах — у такт із БТРом гойдалися й солдати. Генерал про себе дякував цим вибоїнам, бо весь час дивитися у вовчі очі вояків йому було б нестерпно. І страшно. Але його місія була настільки важливою, що думки про небезпеку відступали на другий план. Головне, щоб на цивілізованому боці Стіни, у світі, де панують ідеали гуманізму, про його переговори не дізнався ніхто.

Так, переговори. Вони мають величезне значення для всього світу.

«Як там сказав Дарвін? “Протягом усієї історії людства агресія допомагала сильним видам виживати за рахунок слабких”. І ми вкотре хотіли показати, що ми — сильніші. Але в руках цих варварів опинилося щось настільки серйозне, що ми тепер не можемо ігнорувати їх. Не те щоб вони переграли вільний світ. Просто їм неабияк пощастило в лотереї. І якщо раніше їм не було чого запропонувати нам, то зараз ситуація змінюється», — ось про що думав генерал, намагаючись не дивитися в очі солдатів-голодранців, що хилиталися на бронетранспортері перед ним.

«Це вам не Достоєвського читати», — посміхнувся сам собі чоловік із великими зірками.

Генерал був родом зі старої Європи й недолюблював українців. Але цю нелюбов він вдало прикривав стримано-коректною поведінкою зразкового служаки. Він і сам не міг знайти причину цієї нелюбові. Можливо, то була заздрість до країни, яка зуміла за дуже короткий час піднятися, як то кажуть, «крізь терни — до зірок». А може, він просто був ксенофобом. Реліктовим організмом, які ще водяться навіть у тому світі, де давно вже не судять про людину за кольором її шкіри, національністю та іншими умовними ознаками.

Утім, погляди диких солдатів, які він устиг перехопити крізь вітрове скло, викликали в ньому бажання повернутися назад, до нелюбих вискочок. До цивілізованих військовиків — струнких, гладко виголених, у новенькій формі. І розповісти їм усе до дрібниць. Навіщо він тут? І що збирається обговорювати?

Звісно, він цього не зробив. Перетерпівши всі злигодні й неприємності довгої мандрівки за кермом, генерал дістався спочатку до начальника дикунів. Потім — до командира вищого рангу. Чоловіка з великими зірками, як коштовний вантаж, передавали з рук у руки, поки він врешті не добрався до Москви. Тут він почував себе вже більш упевнено й спокійно. Все ж таки Москва схожа на місто, це не ті села-напівруїни, в яких йому доводилося ночувати. Якби не карти, то ті хутори треба було б називати не населеними пунктами, а відселеними.

У Москві були висотні будівлі. Більшість стояла із забитими вікнами. Про наявність чи відсутність життя в них свідчили іржаві відростки пічних труб, що стирчали з вибитих або, навпаки, забитих дошками вікон. Є труба, з якої валить чорний дим, — отже, у квартирі живуть люди. Через ці грубки майже всі фасади міських будівель були вкриті товстим шаром сажі. Іноді прямо посеред вулиці траплялися металеві бочки з вогнищами всередині. Усе правильно, все для людей. Бо ж погода тут примхлива: холод поступається теплу, та потім знову повертається. Тож підійде змерзлий перехожий, погріє руки над полум’ям та й побіжить собі далі.

Але простих перехожих на вулицях негусто. Генералу зустрічалися все більше люди у військовій формі з автоматами. При справі. На службі. Та вони, як і звичайні московити, гріли руки над бочками. А може, ці бочки з вогнищами саме для них, для військових, і стояли.

— Ти ба, на білій машині їде, — сплюнув генералові вслід один військовий. Але заморський гість не звернув на це жодної уваги.

Ось він в’їхав у район покинутих хмарочосів. Ці давні споруди будувалися з розмахом. Але нагріти їх було неможливо, тому височезні конструкції зі скла та бетону стояли порожніми. Москвичі шукали для житла тепліших приміщень. Маленькі комірчини в цьому сенсі вигідно відрізняються від колись розкішних хоромів. Вулицями бродили якісь тіні. Одні штовхали перед собою зварені з дроту візки, доверху наповнені старим одягом. Інші бовталися без діла біля темних провалів, які раніше були під’їздами висоток. Треті курили цигарки-самокрутки, набиті не тютюном, а якоюсь гидотою. Весь квартал просяк димом. Навколо стояв запаморочливий запах горілої трави. «Ці найнебезпечніші», — думав генерал, дивлячись на хлопців із цигарками.

Європеєць чітко діяв відповідно до вказівок бородатого командира на останньому блокпосту, на в’їзді в столицю колишньої імперії: «Проїдеш повз висотки — не зупиняйся, а рули до річки. Зупинишся — тобі хана. Ми тебе не знайдемо. Їдь уздовж річки. За півгодини побачиш величезний храм. Стара покинута церква, найбільша в місті. Біля неї обов’язково стоятиме бронетранспортер із грецькою «омегою» на борту. Він обов’язково там стоятиме! Людина в бойовій машині проведе тебе до Верховного Правителя».

Генерал уперше почув цей титул. Верховний Правитель. Нарешті він подивиться в очі тому, в кому світ за Стіною ще не встиг розгледіти серйозної загрози. Не дай Боже, цивілізація, стримуючи Дике Поле, забуде про те, що точку неповернення пройдено… У нас і в генерала були різні погляди на те, як не допустити такого розвитку подій. До того ж нас тут не чекали. А перед цим чоловіком зі старої Європи розкривалися всі таємні двері, що вели у лігво звіра. Він був там жаданим гостем.

Усе сталося так, як йому й казали на блокпосту. Він звернув до річки. Темна маса води неспішно котилася повз кам’яні береги. У цьому місті вона заміняла каналізацію. Річка несла в невідомі, ще більш дикі краї тонни сміття та бруду, часто приховуючи у своїх глибинах сліди жахливих злочинів. Генерал зауважив, що серед дерев’яних трісок і обривків картону пливе сірий предмет, на якому сиділи хижі птахи. Придивився. То був труп, його клювали птиці. Неможливо було розгледіти — людини чи тварини. Європеєць хотів було дістати бінокль, але вчасно згадав суворий наказ командира блокпоста: не зупинятися в жодному разі. Перспектива стати частиною потоку сміття посеред жорстокого міста не сподобалася генералові — і він вирішив якомога швидше дістатися місця зустрічі.

— Доброго здоров’я, ваше благородіє! — простягнув йому руку чоловік біля велетенської мурованої церкви. — Ну як? Ви з нами по-російськи? Чи ми з вами по-англійськи? It’s optional, my general[16].

Давній храм із потрісканою позолотою бань. Поруч БТР зі знаком «ω». У бронетранспортері чоловік у сірій формі. Усе так, як йому казали. Дослівно.

— Пересядьте, будь ласка, у мій транспорт, — наполегливо попросив непоганою англійською власник сірої форми.

— А мій? — поцікавився генерал, намагаючись тримати тверду інтонацію.

— Не хвилюйтеся, про нього подбають, — відповів дикун. Ясно було, що заперечення тут недоречні.

Генерал збирався сказати провідникові, що в машині дуже складна енергогенеруюча установка, і якщо туди не лізти, то, може, її й вистачить на зворотний шлях. Але, глянувши в очі співрозмовникові, він утримався від запитань і коментарів. Генерала запросили в нутро бронетранспортера. Гість помітив, що на його штанях з’явилися масні плями, щойно він торкнувся дверного важеля.

Бронемашина зробила кілька кіл навколо храму. Генерал здивувався, що прекрасна споруда така занедбана. Під шаром сажі, яка покривала стіни, вгадувався білий мармур. Позолочені бані, схожі на шоломи казкових велетнів, потьмяніли і, здавалося, могли звалитися на голову непроханим гостям, якщо ті наважаться зайти всередину. Схоже, саме це й збирався зробити водій бронетранспортера з білою «омегою» на броні. Але коли машина в’їхала на обгороджене колючим дротом подвір’я, генерал зауважив, що храм — це лише частина значно потужнішої конструкції, що стояла на широкому фундаменті. Звідси храм справляв ще сильніше враження.

— Русько-візантійський стиль! — із гордістю зауважив водій машини, перекрикуючи двигун. — Ну, або, по-вашому, псевдоруський!

Генерал зауважив, що бронетранспортер прямує до відчиненої брами. Дивно, але спочатку він її не помітив, хоча машина описала не одне коло вздовж периметра. Броньований ніс пірнув у темряву. Загорілися фари. Жовте світло намагалося пробити морок тунелю. Все, що бачив перед собою генерал, це залізобетонні плити та стіни, з яких звисали товсті обірвані дроти. Бронетранспортер підкидало на стиках. Кінця й краю тунелю не було видно. Але водій усе одно вперто тиснув на газ — вочевидь, добре знав дорогу. Він раптом дістав невідомо звідки респіратор і натягнув на обличчя. Пасажирові зробити те ж саме не запропонував — і це було підозріло. Генерал уперше за всю подорож від Стіни до Москви відчув підступ. І передчуття його не обманули. Водій у сірому натиснув якийсь важіль. Простір усередині бронетранспортера вмить наповнився солодкуватим туманом. Занурюючись у нього, як у сон, генерал почув голос:

— Вибачте, ваше благородіє, так треба.

Він прийшов до тями у м’якому кріслі, посеред великої кімнати з потертими, але цілком ще пристойними на вигляд меблями. Генерал досі був, як у тумані, але помітив, що перед ним, на круглому журнальному столику, парує чашка ароматної кави.

— Пийте, поки не охолола! — почув він. Слова долинали з-за спини. — Натуральна, зараз це велика рідкість!

Генерал прийняв запрошення і зробив великий ковток. Кава справді почала остигати, але все одно зберегла тонізуючий ефект: сонливість і головний біль вмить зникли.

З-за його спини з’явився міцно збитий чоловік у сірому френчі з двома рядами блискучих ґудзиків. Напіввійськова форма підкреслювала спортивну статуру господаря помешкання. Він був немолодим, але якби пофарбувати його сиву чуприну та трохи розгладити зморшки, цілком міг зійти за тридцятирічного. І, найголовніше, у його зовнішності не було жодної риси дикуна. Ні брудних плямистих штанів, ні почорнілого в походах автомата, ні скуйовдженої нечесаної бороди. Він був схожим на військовика. «Так, на військовика моєї армії моєї країни», — подумки відзначив генерал. Схожості додавала досить пристойна англійська.

— Ви думаєте, де цей дикун так добре навчився говорити? — прочитав думки гостя привітний господар. — Так от, у нас тут багато електронних посібників із різних мов. Усі мої помічники чудово розмовляють англійською. Ми хочемо, щоб нас розуміли.

— Скажіть мені, у якому статусі я тут перебуваю? — поцікавився генерал. — Полонений, заручник, парламентер, гість?

На думку про обмеження свободи генерала наштовхнув той факт, що в кабінеті не було жодного вікна.

— Ну який же ви заручник, генерале? — обурився господар. — Ви гість. А ось ваш подальший статус залежить від результатів наших з вами переговорів.

Особливого вибору генерал не мав. Бо, власне, заради переговорів він сюди і приїхав. І ті люди, які стояли за ним, несли відповідальність за результат цих перемовин. Несли відповідальність перед своїми країнами. А отже, і перед усім цивілізованим світом. Тих, хто знав про його місію в країну мокшанських боліт, було небагато. Буквально кілька людей, і серед них — жодного українця. Жодного. Але з цього приводу генерал геть не відчував докорів сумління. Він же був вояком sans peur et sans reproche[17], як говорили в нього на батьківщині.

— Що ж, я вам зараз покажу наш центр. Думаю, ви не очікували побачити тут таке…

Та що там? Навіть кімната з меблями та чашкою кави на журнальному столику перевершила очікування генерала. А те, що чужоземний вояка побачив після кави, геть збило його з пантелику. Господар кабінету відчинив перед ним двері — і вони опустилися у величезну довгу залу, стеля якої вгадувалася десь на висоті триповерхового будинку. Вздовж стін, на різних рівнях, як гальорка в театрі, були прокладені доріжки з листової сталі з балконними огорожами. Ці яруси поєднувалися сходами, якими вгору-вниз снували чоловіки та жінки. Всі в однаковій сірій формі.

У цьому величезному приміщенні, центральна частина якого, вся обтикана стрілками з напрямком руху, нагадувала злітно-посадкову смугу, всюди горіли потужні світильники. І — жодного вікна. Зате всі металеві яруси заповнені всілякою електронікою. Звісно, то були всуціль застарілі прилади, які в музеї виглядали б доречнішими, ніж тут. Але в цьому й полягала парадоксальність ситуації: все, що бачив генерал, працювало. Зі стін звисали гірлянди дротів, які вели до пультів та екранів. Біля екранів чергували люди в сірому. Генерал із цікавістю відзначив, що в такому здоровезному приміщенні без вікон він почувається мурахою, яка потрапила всередину комп’ютера. Але мураху, мабуть, не цікавить: що це? А ось генерал весь час запитував себе: «Qu’est-ce que c’est?»[18] І відсутність виразної відповіді спричиняла в ньому певний дискомфорт.

Господар підвалу взяв генерала під лікоть і повів до залізних сходів.

— Обережно, мій генерале. Тут сходинка… І ще одна… Нам на третій ярус, — керував рухами гостя привітний господар. — Щойно побачите цифру три, відразу ж повертайте ліворуч.

Генерал слухався вказівок. Власне, саме це він і робив весь час після того, як перетнув географічну лінію, позначену на карті великою Стіною. Він, звісно ж, спіткнувся на сходах, але вчасно схопився за поруччя і втримався на ногах. Підійшовши до пульта, біля якого метушилися двоє молодих людей, генерал не зміг приховати подиву. На екрані було добре видно, як б’ються між собою дві групи бійців. Одна з люттю штурмувала укріплений колодами окоп. Інша поливала їх свинцевим дощем із кулеметів. З висоти пташиного польоту фігурки здавалися іграшковими, але коли вони нерухомо розпластувалися на бруствері і так застигали, генерал починав розуміти, що тут не так, як у миротворчих гарнізонах. Тут бійці жили в лайні, а вмирали — по-справжньому. Зображення було настільки якісним, що навіть плями крові потрапляли в об’єктив передавального пристрою.

— Це наші солдати наступають на окопи новгородців. Ми б могли завдати ракетного удару, але навіщо? Солдати все одно просунуться вперед і закріпляться на їхніх позиціях. Досить мати в зоні бойових дій один дрон, щоб командувати. Що й роблять мої помічники. Так, хлопці?

— Так, Ваша Високоповажносте! — з готовністю відповіли двоє біля пульта.

Генерал зважився поставити незручне запитання:

— Звідки у вас це все?

— Ви маєте на увазі: звідки в дикунів комп’ютери, дрони, космічна зброя, — так, генерале? — розсміявся господар. — Я вам скажу. Ті, хто довів імперію до ручки, були не зовсім ідіотами. Вони зберегли об’єднаний командний центр імперської армії. А я його відновив. І ось ці хлопці мені допомогли. Справжні патріоти, готові боротися. До кінця. Нещодавно ми закінчили операцію умиротворення Ростова з його козаками, «кротами» та іншими відщепенцями. Далі на черзі Новгородська Народна Республіка. І тоді, я впевнений, темні дикі часи закінчаться. Настане мир. Погодьтеся, що це — благородна мета.

Генерал не знав, що казати. Його місія — не допустити, щоб війна в Дикому Полі перелилася через край Стіни, — неймовірно ускладнювалася самим фактом ось таких одкровень людини в сірому. Але в місії було подвійне дно. Саме тому про неї знали одиниці. Зрештою, генерал — не ініціатор, а лише виконавець.

— Ходімо далі, mon général, на рівень номер чотири. Тут круті сходи. Знову ж таки, обережно, не розбийте собі лоба. Втім, ви з цією особливістю наших комунікацій уже знайомі.

Господар підвів гостя до ще одного дисплея. На ньому виднілася ділянка землі зі зруйнованими будівлями.

— Це те, що бачить наш дрон. А тепер дивіться уважно.

На екрані з’явилося перехрестя електронного прицілу. Хрестик у колі. Він довго переміщався полем екрана, поки не захопив розбиту халупу — і, щойно приціл зупинився, поруч із халупою засвітилася блакитна куля. І влетіла в ту хатинку. Блакитний спалах освітив весь екран. І, тільки-но зображення повернулося, генерал побачив, що на місці халупи — глибока вирва з акуратними краями.

— І так ми можемо вразити будь-яку позицію, генерале, — прокоментував зображення господар центру.

— А де знаходиться знаряддя? — запитав посланець європейської цивілізації.

— Плазмова гармата? — перепитав чоловік у сірому.

— Так-так, плазмова гармата.

— Вона на висоті близько п’ятдесяти кілометрів. Стратосфера, так би мовити. Ширяє над землею, заряджається від сонця… Відповім на запитання, яке ви хочете поставити. Стіна їй не по зубах. Захист, який ви застосовуєте, розсіює потік плазми. Бракує їй потужності, хе-хе, аби дістатися до укропів. Але будь-яка точка звідси й до Ростова — під нашим вогневим контролем. І буде під ним, поки гармата не вийде з ладу. Тобто років двісті або близько того.

Генерал не зміг стримати подив. Він закректав і присів на стілець, дбайливо присунутий чиєюсь непомітною рукою до самого пульта. Він їхав сюди, обмірковуючи правильні запитання, щоб отримати потрібні відповіді. Але тепер уся схема його бесіди, та й сама місія, руйнувалася на очах.

— Як? Як вам усе це дісталося? — вигукнув чужоземний військовий чин.

— Відповідей дві. Одна довга, друга коротка. Яку вибираєте? — посміхнувся сірий мундир.

— Давайте коротку. Я маю зрозуміти…

— Ну що ж. Коротка версія така. До моменту розвалу найбільшої імперії у світі всі новітні засоби оборони та нападу трималися в таємниці. Група військових, залишаючи цей центр, поставила їх у режим готовності. Коди доступу були відомі одиницям. Коли імперія розділилася на країни, країни — на території, а території — на окремі райони, було введено миротворчі сили. Ви, тобто. Їм і здали під контроль усі стратегічні об’єкти. Усі, та не всі. Настав час — і ми знову зайшли сюди. Ми — це діти і внуки тих людей, які створили цей центр. Нащадки військовиків, які тримали всю величезну імперію в своїх руках. Як там кажуть? Яблуко від яблуні недалеко падає?

І господар розсміявся — так голосно, що, здавалося, штекери зараз вилетять зі своїх гнізд. Ну, а оскільки штекери не вилетіли, генерал заспокоївся.

— А навіщо ви мені все це показуєте? Видаєте військові таємниці?

— Зовсім ні, — сказав чоловік у сірому. — У військовій науці головне не «що», головне — «коли». Від того, що ви тут побачите, ситуація не зміниться. А ось наша розмова стане більш осмисленою. Втім, давайте повернемося в кабінет.

Генерал знову сидів коло журнального столика і пив каву. Співрозмовник примостився на канапі перед ним. Канапа була стара, м’яка, вона провалювалася. А сірий френч, схоже, не любив розслаблених поз і тому намагався тримати спину прямо. Це йому вдавалося через силу, на відміну від генерала, що спирався на високу спинку крісла.

— Скажіть, а які ваші цілі? — запитав генерал з інтонацією шкільного вчителя.

— Якнайблагородніші, генерале.

Френч зробив паузу, щоб набрати трохи повітря в легені. Перевів подих. Те, про що він говорив, було для нього дуже важливим.

— Ви бачите, що ми перетворилися на Дике Поле. Імперію добив конфлікт із Україною. Ми не розуміли, у що вплутуємося, коли захоплювали територію іншої країни. Але, погодьтеся, у нас були підстави для нападу, оскільки ми усвідомлювали, що Україна для нас — це все одно, що… ну, скажімо, Шотландія — для Англії, Ельзас — для Франції. Отже, у нас були підстави для нападу. Знаєте, Україна ж сотні років була м’якою підчеревиною імперії. Якби Україна опинилася під вашим контролем, то південні рубежі імперії, дуга довжиною в тисячу кілометрів уздовж споконвічно імперських володінь, перетворилася б на лінію фронту, яку нам не було чим прикрити. Такою була основна концепція імперії.

— Але тепер там — наш контроль, як ви це називаєте. І там Стіна. Це ми від вас прикриваємося, а не ви, — не стримався генерал. Він недолюблював українців, але захист цивілізації був його роботою. Нічого особистого, справа понад усе.

— Oui, mon général; c’est comme ça[19], — погодився господар кабінету, переходячи з англійської на більш звичну для генерала мову. — Але тепер в Україні мир, прогрес і благодать. А в нас — громадянська війна. Столітня війна, яка давно вже втратила сенс. Ніхто не знає, хто ворог, а хто союзник. І що означає слово «перемога». А хочете, я вам скажу, що означає перемога?

Генерал обережно кивнув. Він узагалі вирішив усе в цьому приміщенні робити обережно. Навіть погоджуватися з приємним співрозмовником.

— Перемога це, перш за все, мир, — говорив той. — А мир настане тільки після того, як буде єдність. Ми знову повинні стати однією країною. Я не кажу про Зауралля. Там китайці, буддисти, Тенгрі[20] і тайга. І ще багато всього, чого нам не зрозуміти. Але Пітер, мій генерале! Але Ростов! А Новгород? Невже в нас немає прав на все це? Запитайте ростовців — хоч козаків, хоч «кротів», хоч товстих бабів на базарі, — чи хочуть вони в Москву перебратися? І вони вам, безсумнівно, дадуть ствердну відповідь.

— Ну, знаєте, — обережно заперечив генерал, — так само можна було б запитати їх, чи хочуть вони перебратися до Києва. Або до Парижа.

— Київ і Париж — це для них інший вимір, — не забарився з відповіддю чоловік у сірому мундирі, — а Москва — лише продовження реальності. Московський хаос їм ближчий і зрозуміліший.

Він говорив настільки переконливо, що європеєць подумки погоджувався. Його свідомість ішла за логікою господаря, як загіпнотизовані щури за чарівною дудкою в казці. Дудка продовжувала свою мелодію. Генерал ще не підспівував їй, але вже готовий був спробувати голос.

— Зрозумійте ж, генерале, ми майже без бою взяли під контроль Ростов. Ми повернемо законну владу і в Новгород. І тоді запанує мир на нашій землі. Не буде міжусобиці. Казав же один чужий пророк: «В сім’ї вольній, новій…». І щось там про те, що розквітне рідний край. Ну а поки ми ведемо війну заради миру. Для цього нам потрібна перевага в силі. Та щойно люди скажуть «Новгород — наш!», війна одразу ж припиниться. А далі — стрибок із феодалізму в суспільство рівних можливостей. Народна влада плюс дигіталізація[21] всієї країни. Ви не впізнаєте нас через десять років. І, можливо, самі захочете прибрати захисне поле разом зі Стіною.

Генерал був у захваті від такої перспективи. Якщо ця людина говорить те, що думає, до неї варто прислухатися. Не було підстав не вірити сірому френчу. Війна — це ненормальний стан для людства, люди зазвичай хочуть її припинити. А отже, треба дати їм змогу поставити крапку. Приєднати Пітер і взяти Новгород. Що тут незрозумілого?

— У випадку, якщо на цьому просторі встановиться мир, як би ви хотіли, щоб називали вас? — запитав літній миротворець, зробивши потрібні акценти.

— У разі миру я буду називатися просто Верховний Правитель, — скромно схиливши голову, відповів чоловік у сірому френчі. — Мене й зараз так називають.

Сказане — не завжди почуте. А почуте — не завжди зрозуміле. Розумовий процес у голові генерала явно зайшов у глухий кут.

— А ви знаєте, дорогий мій гостю, навіщо я вас сюди покликав? — посміхнувся до генерала натхненний оратор.

Генерал не поспішав відповідати, але співрозмовник і не мав наміру чекати.

— Так от, я запросив вас сюди, щоб ви прийняли від мене жест доброї волі. Ви повинні — ні, ви просто зобов’язані — показати європейцям, що ми не вороги вам, а брати. Що ми готові почати все з чистого аркуша. А для цього ми хочемо вам повернути дещо важливе. Те, що належить європейцям по праву, і те, що ви шукаєте сотні років поспіль.

— Я геть не розумію вас, — розгублено пробурмотів гість. Він розмірковував над словами сірого чоловіка. Чи то його зайва обережність призвела до скутості, а та — своєю чергою — сповільнила мислення, чи то співрозмовник ніс повну нісенітницю. Які ще столітні пошуки? Що вони можуть запропонувати Європі? Сірий френч підсунув йому пожовклий, скручений у рурку, аркуш старовинного паперу. Генерал обережно — знову обережно! — розгорнув сувій. Це був текст грецькою.

— Ви знаєте грецьку? — запитав господар.

— Ні, — відповів генерал.

— Тоді я вам перекладу. А ви зверніть увагу на гравюру під текстом.

Малюнок був стилізованою картою Москви. Щоправда, судячи з того, що кривуваті будинки місцевих жителів тулилися до загострених башт князівської фортеці, містечко у дні своєї молодості було маленьким і непривітним. Зараз же воно просто непривітне. Але з самого краю гравюри генерал побачив двох вершників, що під’їжджають до міських воріт. Шоломи на них були схожі на давні горщики — заокруглені, але не гострі. Поверх збруї накинуті білі плащі, а в руках щити. І на плащах, і на щитах — червоні хрести. Ці двоє були тут явно чужинцями, яких гнала в дику глушину, вочевидь, дуже важлива місія. «Як і мене, — подумав генерал. — У них — білі плащі, у мене — біла автівка. У мене — синій напис, у них — червоний хрест».

Стоп! Це ж хрестоносці. Що вони роблять у мокшанських болотах?

— Так, це хрестоносці, генерале. Якщо точніше — лицарі-«храмовники». А ось витяг із листа. Увага, генерале, — дещо театрально заявив той, хто назвав себе Верховним Правителем.

І генерал остовпів від почутого.

— «Цінний вантаж, який усі королі нашого світу шукали двісті років, тепер знаходиться тут, у затишному місці. Так і передай це владиці нашому і благодійнику, з легкої руки якого мені довелося опинитися тут».

— Безцінне майно тамплієрів! — ахнув генерал. — Невже воно — у ваших болотах?

— Аякже, дорогий мій генерал, саме так.

— Я боюся навіть подумати, скільки це в сучасних цінах. Мільярди! Ні, трильйони!

Володар скарбів посміхнувся. Наживка спрацювала.

— Воно не має ціни! — сказав Верховний. — Саме тому ми хочемо віддати його вам. Європейські цінності повинні повернутися в рідну гавань.

Ви запитаєте, звідки я дізнався про цю розмову. З перших рук — після того як закінчилася наша місія. І значно пізніше завершення місії старого європейського генерала. Він, досвідчений емісар і бувалий чоловік, не міг не знати, що люди дуже тяжко розлучаються зі скарбами. Для цього мають бути надзвичайно вагомі причини й особливі обставини. Саме такими він і вважав перемовини з метою досягти миру в Дикому Полі.

Генерал розумів, що прямо зараз — у підземеллі під жахливим містом, де жорстокість та безумство панують уже не одне століття, — він почав сепаратні переговори з самим утіленням зла. Проте — заради благородної мети. Заради справедливості та миру. Невже не можна дати злу шанс на каяття, особливо якщо зміни на краще після переговорів ознаменує історична справедливість?

У страшному сні, який йому примарився першої ж ночі в Москві, Верховний Правитель та його помічники в сірих френчах стали схожими на щурів у темних підвалах. Вони снували серед дротів, пищали й кусали один одного за хвости.

Сіра звірота бігла вперед — тунелем, у кінці якого була стіна. Вони гострими зубами почали прогризати цю стіну. Цілі полчища голодних і нещадних щурів несамовито гризли камені.

І ось, коли сили гризунів, здавалося, були вичерпані, один камень випав — і в підземелля разом із променем ранкового світла увірвалося свіже повітря. Кінець сну.

Генерал, звісно, не міг знати, що тему скарбів у кабінеті сірого френча обговорювали ще раз. Верховний Правитель — ким би він не був насправді — викликав одного зі своїх помічників.

— Нам потрібна друга частина листування. За будь-яку ціну.

— Ваша Високоповажносте, — поцікавився помічник, — ви точно хочете віддати ці цінності?

— Так, цього вимагає ситуація, — відрізав Правитель. — Але спершу їх треба знайти. Шкода, що ми проґавили Скомороха.

— Так точно, шкода, — погодився помічник. — Тоді ми змогли б скласти повну картину, а не… хе-хе… шукати по малюнку.

— Сподіваюся, що він — не за Стіною.

— Був за Стіною. Зараз ні. Ну ви й самі знаєте.

— Мені треба віддавати якісь спеціальні накази?

— Ні, Ваша Високоповажносте, все й так зрозуміло.

У незнайомому підземеллі, двома-трьома фразами чужих людей, вирішувалась моя доля, до того ж зовсім без моєї участі.

Розділ 19. Чужі скарби

Що французький король не захоче повертати борги кредиторам, стало зрозуміло задовго до того, як цей монарх прийняв дуже важливе для себе рішення. Філіп IV, на прізвисько Вродливий, був найскандальнішим королем Європи. Постійно позивався зі своїми сусідами, перетворюючи друзів на ворогів, а ворогів — на підступне знаряддя проти друзів. Він судився в борг і воював у борг. Його двір був винен усьому світові. Святому престолу, Англії, німцям. Але найбільше Філіп заборгував тамплієрам. Відмахувався від них заставними розписками, коли наставав час платити відсотки. І знову брав у борг. І хоча Орден тамплієрів давав дешевий кредит, усього за десять відсотків річних, до того ж Філіпові як царственій особі робилася знижка, — терпіння банкірів у чернечих клобуках вичерпувалося. Філіп не був дурнем, але, як і всі азартні люди, він був залежним од виграшу. І не любив розлучатися з грошима. Тим більше, якщо цих грошей було багато.

Але тамплієри дуже добре знали людську натуру. Бо ж той, хто дає в борг, — завжди глибокий психолог. Недарма слово «кредитор» походить від латинського credo, що означає «вірю». Вони позичали гроші лише тим, кому довіряли. Так уже склалося, що навзаєм цим майстерним у фінансових справах ченцям-лицарям свої цінності довіряли самі королі. А Філіп II Кривий, славний предок і тезка Філіпа IV, довірив скарбникові ордену Жаку де Міллі навіть управляти державною скарбницею Франції. Після цього дві скарбниці, орденська й державна, злилися в одне ціле. Тамплієри краще за королів розумілися на її управлінні, і вже напевно краще за монархів бачили реальний стан справ в економіці.

І от тамплієри зрозуміли, що з боргами король не зможе розрахуватися ще довго, хоча він і запевняв, що незабаром поверне їм усе, до останньої монети. Довіра — ця вельми цінна властивість фінансових відносин, яку римляни називали credo, — зникла. І її місце зайняв розрахунок. А тамплієри рахували добре. Ще не настав той страшний для ордену 1307-й рік, та Великий магістр уже знав, що Філіп Вродливий, не маючи змоги розрахуватися з боргом, спробує знищити сам орден. Король вів таємні переговори про це з Папою Клементом V, і, з огляду на залежність Святого Престолу від Франції, ці перемовини мали завершитися на користь того рішення, яке в монарха було готове заздалегідь.

Великий магістр зібрав найвірніших своїх лицарів у восьмикутному донжоні замку Жизор — там, де зберігалася частина скарбниці Ордену тамплієрів. Усі вони розуміли, що їх чекає. Тому говорили коротко і по суті. Треба було прийняти єдино правильне рішення.

— З дня на день, брати, нас усіх чекає страшне випробування. Наш боржник Філіп спробує знищити весь орден, а наше майно привласнити. План уже діє, ми не зможемо його зупинити, як не можна спинити вітер, — так сказав Жак де Моле, Великий магістр тамплієрів. — Але ми можемо врятувати наше з вами спільне надбання, зібране за два століття.

Скарби Ордену храмовників були воістину незліченними. На них можна було купити все французьке королівство. Але Орден мав значно далекосяжніші цілі.

Спочатку вони вигадали систему чеків. Паломник, вирушаючи в дорогу, залишав гроші тамплієрам у Франції, натомість отримував паперову грамоту. А потрапивши на Святу Землю, він у тамтешніх лицарів-тамплієрів міг обміняти папір на дзвінку монету. Їхати порожнем значно безпечніше, ніж із набитою калиткою. Розбійникам не було чого взяти з паломника, крім грамоти з відбитком великого пальця. Гроші ніби переміщалися через кордони за одним лише словом Великого магістра.

І тут у храмовників виникла ідея. Якщо гроші перетинають кордони так легко, то що заважає це робити людям? А, з іншого боку, навіщо взагалі кордони, якщо вони тільки заважають? Загалом, усе йшло до того, що кордони зникнуть, а отже, не буде й королівської влади питомих володарів Європи. Але для цього гроші мають працювати. Їх треба вкладати в справу, щоб потім мати прибуток.

По всій Європі розгорнулося будівництво доріг, які були під охороною тамплієрів. Вони зв’язали між собою столиці середньовічних держав. Межі ставали все умовнішими. Прозорими. І все ілюзорнішою ставала королівська влада.

Великий магістр передбачив далеке майбутнє єдиної Європи. І не помилився з власним.

— Наші скарби мають бути збережені для великої справи, — сказав він братам-лицарям у башті провінційного замку. — їх необхідно зібрати з усіх наших замків. І вивезти.

— Але куди? — запитав його головний скарбник ордену.

— Я не повинен знати цього, брате, — важко зітхнув Жак де Моле, — бо мене катуватимуть. Мене чекає багаття. І я не певен, що зможу зберегти нашу таємницю. Більш того, я навіть не повинен знати тієї людини, яка візьме на себе тягар відповідальності й урятує наше з вами спільне добро.

Тринадцятого жовтня 1307 року почалася хвиля арештів тамплієрів. Але васали короля не знайшли жодного золотого з незліченних скарбів, які належали тамплієрам, — якщо вірити чуткам. Жака де Моле і його найближчих сподвижників піддали страшним тортурам. Однак дізнатися вдалося лише те, що восени, незадовго до арештів, більша частина лицарів покинула Францію, сівши на галери в порту Ла-Рошель. Куди вони попрямували й чи було на борту лицарське золото, Великий магістр не знав.

Його стратили п’ять років по тому, навесні 1312-го, спорудивши багаття на маленькому острівці посеред Сени. Він не просив помилування і лише кликав своїх користолюбних суддів на більш справедливий суд. Суд Божий. Прийнявши мученицьку смерть у вогні, Жак де Моле так і не дізнався, що кораблі з Ла-Рошелі вийшли не завантажені, а караван із цінним вантажем пішов в іншому напрямку. У гори. Лицаря, який мав очолити таємну місію вивезення скарбів, призначив, на прохання магістра, пріор тамплієрів Нормандії Жоффруа де Шарне. Але той був представлений пріорові під вигаданим ім’ям Парсифаль де Нолл, і до того ж під час аудієнції він стояв у шоломі й не піднімав заборола. Так і обірвався ланцюжок, яким можна було вийти на скарби. Філіп знищив орден, але ця сумнівна перемога не зробила його багатшим.

А незліченні багатства, між тим, були поруч.

Той, хто назвав себе Парсифалем, зібрав три величезних каравани, загальним числом у триста возів, і завантажив їх скарбами ще задовго до того, як васали короля заарештували і магістра де Моле, і пріора де Шарне. Для захисту каравану лицар Парсифаль підготував три загони, у кожному — по тридцять тамплієрів. Здавалося б, небагато для такого масштабного заходу. Але разом зі слугами та зброєносцями ці загони були досить боєздатною силою. Головна таємниця місії полягала в тому, що скарби віз лише один караван, а два інші йшли за своїми маршрутами лише про людське око.

Караван прямував на схід, в Альпи. Кінцевою точкою маршруту було місто в країні гельветів, з римських часів відоме як Турікум. Тут усіма справами керував жіночий монастир августинок, а голос ігумені був вирішальним навіть у призначенні бургомістрів. Монастир мав давні зв’язки з Орденом бідних лицарів храму, про що, втім, його ігуменя намагалася не згадувати всує. Вона погодилася заховати ці скарби так, щоб ті не втрапили на очі французам.

Місто Турікум здавна лежало на перехресті шляхів із Римської імперії в бік германців і з Галлії — на схід. Імперія закінчилася, Турікум почав називатися Цюрихом. Але його значення тільки зросло. Зберегти таємницю тамплієрів було непросто. Про те, що в обителі сховано безцінний скарб, довкола вже множилися чутки. Розмови про багатство жіночого монастиря підігрівали жадібність місцевих жителів. Але ігуменя міцно тримала слово. Розуміючи, що її земні дні добігають кінця, вона призначила помічницю, якій невдовзі належало зайняти її місце.

Лежачи на смертному одрі, стара ігуменя взяла з нової клятву, що та не розкриє таємницю скарбниці монастиря до того часу, поки не з’являться справжні власники скарбів.

— Повторюй за мною. Що́ б не трапилося, і хто́ б не запитав, я присягаюся Іменем Господнім, що мовчатиму, поки не зустріну того, кому належить наша священна таємниця. І той, хто йде за мною, хай виконає волю того, за ким ішла і я.

— Що́ б не трапилося, і хто́ б не запитав… — почала повторювати черниця.

Стара ігуменя зналася на людях. Майбутня ігуменя виявилася твердішою за камінь.

«Roma locuta, causa finite!»[22] — часто повторювала вона і подумки, і вголос.

Але справжні господарі незліченних багатств усе не приходили. Час уже посріблив волосся ігумені, перш ніж вона дізналася, що забирати скарб із надійного підземелля нема кому. Попіл Жака де Моле давно розвіяний над Парижем. Кістки Парсифаля й інших невідомих лицарів лежали в різних кінцях Європи. Образ воїна, банкіра та ченця — того, хто мав забрати скарб, — став із плином часу легендарним. А потім і зовсім казковим. Абатиси змінювали одна одну, і, хоча вони справно повторювали слова про те, що виконають волю господаря скарбів, таємний зміст клятви з плином часу якось стерся. Загалом, як би там не було, у Ватикані все ж дізналися, що каземати монастиря в Цюриху стали чимось на зразок банківських сейфів. Ось тільки забрати скарби виявилося непросто. Зробити так, щоб караван із цінним вантажем не помітили французькі монархи, було неможливо. Адже саме вони, нащадки Філіпа Вродливого, вважали скарби тамплієрів своєю власністю, яку в них спритно вихопили з-під носа.

Та настав час, коли Святий престол усе ж виявив наполегливість. У 1440-му Цюрих посварився із сусідами. Вибухнула війна, яка отримала назву Старої Цюрихської. Майбутній король Франції Людовик XI послав величезну армію на допомогу бунтівному Цюриху. Їх було тридцять тисяч, цих відчайдушних найманців. І в старому монастирі запанікували. Найманці, безсумнівно, переможуть усіх суперників багатого Цюриха. Але їм доведеться платити за допомогу. А ще — вони французи. І це в той час, як саме французькі королі не приховують своїх зазіхань на втрачені скарби. Чий нащадок цей молодий Людовик? Чи не Філіпа Вродливого? І, прийшовши сюди, він знайде те, що заховане в монастирі. І не буде сил у настоятельки відмовити переможцю.

Тодішня ігуменя вирішила, що звільниться від клятви, якщо повідомить про скарб Папі Римському. Здавалося, це було правильне рішення. На Святий престол тоді зійшов папа Євгеній IV, людина суворих правил і твердого характеру. Його боялися кардинали, а простий народ поважав. До обрання конклавом майбутній понтифік вів досить скромний спосіб життя. Мало що змінилося й після того, як він увійшов у папські палати. Він був августинцем, як і сама ігуменя. Усе це й підказало ігумені, що час настав. Вона відправила до Його Святості Папи гінця з таємним посланням:

«Ті багатства, які вважалися втраченими, смиренно зберігаю в нашій обителі. Але я не хотіла б, щоб вони потрапили до рук тих, хто думає лише про наживу. Вам, Ваша Святосте, я хотіла б передати право зберігати таємницю. І залишаюся назавжди Вашою смиренною дочкою».

Євгеній спочатку обурився. Він був суворою людиною. І досить справедливою. А більшість суворих і справедливих мають вибухову, запальну вдачу. Як могли ці монашки приховувати скарб тамплієрів стільки років? Відлучити їх від церкви! Розпустити монастир!.. Та коли запал справедливого гніву минув, Євгеній подумав і вирішив, що справа ця — вельми делікатна і її слід зберегти в таємниці. До абатиси в Гельвецію вирушив його спеціальний посланець, і коли Папі доповіли про те, які ж обсяги скарбу тамплієрів, його опанувало сум’яття. І де ж ховати таку кількість золота? Адже і про запобіжні заходи треба подбати. Якщо вже на французьких найманців практично не впливає напис «Proprietas in Consiliis Sanctae Sedis»[23], то розбійники й поготів не звернуть на неї увагу.

А тимчасом французькі найманці наближалися до Цюриха. Трошки рятувати його, трошки грабувати. І Святому престолові довелося поквапитися. Євгеній IV був родом із Венеції. У цьому місті моряків, торговців і авантюристів він мав потужні важелі впливу. Зібравши на раду найближчих, Його Святість запропонував вивезти золото тамплієрів із Цюриха до Венеції. І залишити там на тимчасове зберігання. До особливого розпорядження.

І ось із Цюриха до Венеції потягнувся таємний караван. Для того, щоб відбити охоту цікавитися його вмістом, до нього приставили незвичайний ескорт. Люди, які супроводжували вантаж, були з ніг до голови закутані в чорне. Їхні обличчя затуляли маски з довгими носами. Вони нагадували страшних чорних птахів, їхній вигляд сіяв жах. І не дивно, адже так у Венеції одягалися «посланці чуми» — люди, які збирали тіла загиблих від страшної хвороби. Тож від «чумного» каравану всі, хто зустрічався на шляху, воліли триматися подалі. Люди-птахи їхали верхи на чорних конях, голови яких теж були закриті масками. Видовище возів, наповнених тілами загиблих від чуми, лякало. Чутка про караван смерті летіла попереду першої пари чорних коней. Але разом зі страхом у серцях людей клекотав гнів, до того ж цілком справедливий. Чому б зачумлені вози не спалити? Адже так чинять усюди. На кордоні Венеціанської республіки караван чекали серйозно налаштовані селяни з вилами та кийками в руках.

Але вивільнити свій праведний гнів їм не вдалося. Таємничий караван як з’явився раптово, так само раптово й зник — на самих підступах до Венеції. Люди-птахи розлетілися, разом із кіньми й чорними возами. А біженці з охопленої війною Гельвеції, що поспішали до моря, нічого не могли відповісти розгніваним селянам. Про караван смерті вони чули, але його самого не бачили. Селяни плюнули та й розбіглися по домівках, — а то, не дай Боже, розсердиться венеціанський дож, прийнявши їх за повстанців. Тоді не уникнути моторошного покарання, до того ж абсолютно незаслуженого.

— Більшого гріха не знати,

ніж оббріхувати брата.

Боже, вирви в брехунів

Їхні язики дурні[24],

— співали вони так голосно, що вже й самі забули, хто вигадав страшну розповідь про чумний обоз.

Цієї пісні не чули на пристані Сан-Базіліо, де вміст таємничих возів вивантажували прямо на набережній, аби потім надійно сховати.

Як удалося зберегти недоторканними скарби тамплієрів у такому людному місці, не знаю. Мабуть, занадто міцними для злодійських відмичок були «печатки» на скринях із золотом далекоглядних лицарів Храму. Та вірогідніше те, що мудрий ескорт і в самій Венеції вдався до трюку з чумою. Адже саме там, у Сан-Базіліо, був так званий чумний підвал, який заборонялося відчиняти впродовж трьохсот років. Але замість тіл загиблих від «чорної смерті» в тому підземеллі зберігалися скрині, привезені авантюристами в чорному одязі з бунтівної Півночі на спокійний Південь. Скрині — в підвал, на підвал — печатку. І чверть століття ніхто не зважувався навіть глянути на скарб.

Це була ідея могутнього Франческо делла Ровере, більш відомого як Його Святість Папа Сикст IV. О, як йому хотілося, щоб Рим знову став тим, чим він був за цезарів! Рим — центр світу, втілення краси, витонченості й абсолютної влади. Три в одному. І якщо перші дві складові папської імперії мали відкрито, не криючись, вражати людину в саме серце, то третю — владу — треба було приховувати всіма можливими силами та засобами. Маскувати за красивими фасадами те, що заведено називати Відродженням. Це він розпорядився побудувати над Тибром міст. Перший із часів падіння Pax Romana[25]. Тисячу років у Римі не будували мостів. І ось він, символ справжнього відродження імперії. Адже там, де немає доріг, немає і єдності між людьми. Це так само легко зрозуміти, як і принцип золотого перетину. І венеціанці, які вважають, що настав їхній час правити, дуже помиляються. Конфлікт інтересів робить людей слабкими, а не сильними. Звісно, ці венети[26] зараз на підйомі. Такі величезні гроші стікаються на колишні болота, забудовані кам’яними будинками, що важко навіть уявити масштаби могутності Міста тисячі каналів. Але воно могло б стати ще сильнішим, якби дружило зі Святим престолом. Так вважав Сикст Четвертий. І, треба сказати, не так він уже й помилявся. У нього були серйозні аргументи. Але головний аргумент він, як спритний картяр, ховав у своєму довгому рукаві.

З Венецією він посварився. Авжеж, не слід було цього робити, але так сталося. Він мусив вибрати: Генуя чи Венеція. Насправді жодного вибору в нього не було. Папа був родом із Генуї. І оточив себе генуезцями. Венеція не змогла йому пробачити розширення папського впливу на північ, як і начебто непомітних, але насправді відчутних спроб відрізати частину їхньої території, яку венеціанці називали Терраферма[27].

Але той, хто раніше називав себе делла Ровере, натрапив в архіві Ватикану на зашифровані записи свого великого венеціанського попередника. І пошкодував про те, що не дружить із містом дожів. Адже його улюбленим заняттям було розгадування шифрів. А закарлючки, написані власноруч Євгенієм IV, легко складалися в латинські фрази. Вони й розповіли про те, де знаходиться головний скарб цивілізованої Європи. Зовсім поруч. Але спробуй візьми.

І тоді до Венеції вирушив спеціальний посланець. Із місцевих, із венетів. Цій людині Папа обіцяв не лише високий сан, а набагато більше.

«Roma locuta, causa finite!» — сказав посланець, повторивши слова швейцарської черниці.

План був складним і вимагав залучення безлічі дійових осіб; план був багатоярусним, як Колізей, — але якщо він спрацює, то кордони Pax Romana зрушаться так далеко на схід, як ніколи раніше.

Із генуезьких кораблів добре було видно Палац дожів. Вхід на площу Святого Марка затуляли щогли інших суден і суденець. Екіпажам оголосили карантин. Карантин, як відомо, походить від латинського слова quadraginta, що означає «сорок». Саме стільки днів морякам забороняли сходити на берег. У місті час від часу лютувала чума. Венеціанці вважали, що смерть приносять на своїх вітрильниках іноземні торговці. Так воно, власне, й було. Кораблі, посланці цивілізації, лише здалеку нагадували прекрасних чайок. А насправді були брудними плавучими клоаками, розплідниками хвороб, осередками божевілля та розпусти. На нижніх ярусах кораблів мешкали хитрі й жорстокі істоти — сірі пацюки. Саме вони розносили чуму, здатну швидко, за кілька днів, перетворити Місто закоханих на місто-привид.

«У всі дні, допоки виразка на ньому, він має бути нечистим, нечистий він; він повинен жити окремо, поза табором оселя його», — щодня капітан порту цитував рядки з «Третьої книги Мойсея», слушно вважаючи, що підлеглим треба постійно нагадувати про смертельну небезпеку. А то, не дай Боже, пристане якийсь дрібний іспетторе на слізне прохання купця, в якого пропадає товар. А якщо це прохання ще й підкріплене подарунком… Усе може бути в Венеції. Та й самому собі варто повторювати цю фразу якомога частіше. Щоб руки не згадали тих часів, коли й сам він був дрібним портовим чиновником.

Але цим кораблям якраз і не треба було приставати до портового причалу. І моряки на суднах мужньо витримували всі злигодні й обмеження карантину. Але ж і справді тяжким є життя на борту корабля під час рейсу. Та ще тяжче, коли бачиш берег і не маєш змоги ступити на тверду землю. А там — смачна й поживна їжа, і повногруді красуні в тавернах можуть почастувати тебе вином. Он там, в отій вуличці. Її не видно. Треба перетнути Сан Марко й пірнути в провулок, що веде до мосту Ріальто. Помилитися легко, але якщо знаєш, скільки містків над вулицями-струмками перейти, то нічого страшного. Головне — пам’ятати, що перед самим Гранд-каналом треба повернути праворуч. Там на тебе чекає тратторія. І Франческа. Або Лукреція. Або Адріана. З милою лукавою посмішкою й округлими формами під мереживом, які нагадують глобус у каюті капітана.

Капітанерію порту давно турбував чумний підвал у Сан-Базіліо. І хто вигадав ховати щось біля самісінького краю моря, де вода ось уже півтисячі років бореться із землею? Венеція поки що виграє в цій битві двох стихій, але хто знає, що може статися, якщо з підвалів знову вирветься третя — чума.

А тут ще з’явився посланець із Папської області. Його прийняли в Палаці дожів. Говорили про те, щоб зібрати флот і завдати удару османам, які геть знахабніли у споконвічно венеціанських володіннях.

— Зараз Його Святість узяв на себе турботу про втікачів із Константинополя — родину імператора ромеїв.

Ніби це могло зробити Венецію поступливішою.

— Що пропонує Папа? — запитав посланця дож.

— Зібрати хрестовий похід проти турків. Морський похід. Завдати удару по Малій Азії — там, де християни сильніші за магометан. Де християнське населення домінує. І загнати османів знову вглиб півострова. Що ви скажете про місто Смірну?

— Хто очолить похід? — поставив дож головне запитання.

Він пам’ятав, що Папа з його любов’ю до Генуї не терпить успіхів їхніх конкурентів, венеціанців. Але посланець несподівано відповів правителю Ясновельможної Республіки Святого Марка, що саме його флот і його адмірал мають стати першими серед рівних. Дож дивився на чотирьох коней на Сан-Марко й думав, що, крім них, Венеції не завадило б отримати ще кілька трофеїв із Константинополя. Або Константинії, як його називають османи. Дож прийняв рішення й почав збиратися в новий хрестовий похід.

Але оскільки похід морський, флоту потрібна база. Не вистачало ні причалів, ні складів. Настав час очистити складські приміщення для провізії та зброї. Тепер капітан порту постійно думав про те, де в маленькій Венеції знайти місце для цього всього.

— Я допоможу вам, — сказав посланець Святого престолу. У нього був особливий документ, виданий у канцелярії дожа. Він дозволяв його пред’явнику жити, торгувати та вести іншу діяльність — аби тільки на користь, а не на шкоду Венеції. А те, що пропонував посланець капітанові порту, хіба було на шкоду? Тільки на користь.

— Один мій знайомий лікар просто геній. Він не тільки лікує хворих на чуму, а й очищає будь-які заражені хворобою приміщення.

— Навіть чумні підвали? — з недовірою запитав капітан.

— Навіть чумні підвали, — підтвердив співрозмовник.

І посланець розповів про медичного генія, грека з Константинополя, який перетворює Рим на місце, найбезпечніше в Європі, — тоді як папа Сикст невпинно робить його найкрасивішим у світі.

Посланець узявся прибрати в клятих підвалах, запечатаних ще тридцять років тому. А потім привіз лікаря, який пообіцяв, що очистить від скверни склад. Цей лікар, щоправда, нічим не відрізнявся від місцевих шарлатанів: такий же костюм «чорний дрізд» — довжелезний плащ і носата маска, яка смердить часником. Маска була з темної бронзи, а в прорізах для очей стояли скельця. Капітан порту зламав печатку на дверях складу, простягнув ключ посланцеві і відійшов — про всяк випадок — якомога далі.

Усередину зайшов тільки лікар. Він пробув за дверима кілька хвилин. Для тих, хто лишався зовні, час зупинився.

— Ну що там? — запитали лікаря іспетторі, коли «чорний дрізд» знову з’явився в дверях чумного підвалу.

Лікар говорив із сильним еллінським акцентом, перетворюючи звук «с» на неприємне зміїне «ш».

— Шкладно. Дуже шкладно. Вше, що знаходиться вшередині, потрібно жвідши вивожити. Але я даю гарантію, що ніхто в Венеції не поштраждає, — таким був вердикт медичного генія.

— Але як ми зможемо все це вивезти? — з жахом вигукнув капітан порту. — І хто візьметься за це?

— Так у вас стоять кораблі на карантині! — підкинув гарну ідею посланець.

Звичайно, стоять. Але спробуй умов капітанів узяти вантаж із чумного підвалу! Божевільних у Венеції немає.

— І потім, це ж генуезці, — тихо сказав посланець.

Дошкулити Генуї венеціанців двічі просити не треба. Утім, тут не було жодного підступу. Якщо, звісно, чорний лікар не обдурив, що зможе захистити від чуми кого завгодно. А якщо й ні, то вони ж будуть у морі і найближчі сорок днів на берег не зійдуть, це точно. Можна спробувати. Навіть треба. А на переговори з генуезцями пошлемо ось його, цього посланця. Раз він зумів дожа переконати, то капітана вмовить і поготів.

Власне, так усе й вийшло. Цілий тиждень вміст підвалу перевантажували на шлюпки. Кільком морякам-генуезцям дозволили пришвартувати шлюпки до причалу Сан-Базіліо, але заборонили відходити на відстань, більшу за тридцять три фути, від дверей складу. Ящики вантажили вночі, при смолоскипах. За роботою стежили солдати під загальним керівництвом іспетторе, який щоранку доповідав капітанові порту. Через тиждень чумний склад був порожній, і «чорний дрізд» у незмінній масці взявся до знезараження приміщення. Він розпалив багаття посеред спорожнілого складу і постійно підкидав туди оберемки ароматної трави. Запах забивав памороки. Він то веселив, то хилив до сну, але солдатам, які охороняли склад, чомусь подобалося це багаття. І дим, і цей дивний чоловік піднімали їм настрій. Особливо дим. Вдихнеш — світ яскравіший, а люди — добріші. Який смішний, одначе, цей грецький лікар із травою. Коли він оголосив, що чуми тут більше немає, втекла, солдати навіть засмутилися.

Мануїл Палеолог, кмітливий грек, зняв нарешті пропахлий потом і часником костюм «чумного лікаря» й повернувся з чужої Венеції в улюблений Рим. А генуезькі кораблі взяли курс на південь і заякорилися поблизу острова Керкіра. Тут вони простояли ще місяць, поки повз них не пропливла ескадра нових хрестоносців, яких найкращі адмірали Ясновельможної Республіки вели відвойовувати в супостата споконвічно грецькі міста.

І поки турки, зібравши свої наймогутніші кораблі, люто відбивали атаки венеціанців біля Смірни, торгова ескадра генуезців із таємним вантажем без особливих пригод пропливла через Боспор. Нікому було зупинити їх у вузькій протоці. Капітан знав, що султан Мехмед наказав топити всі судна, які відмовляються платити данину. Але не було зараз у турків на Боспорі швидкохідних кораблів: усі головні сили османів зосереджувалися біля міста, штурмувати яке венеціанців переконав делла Ровере. І поки в морській битві під Смірною ламалися ребра і щогли кращих турецьких суден, Боспорська протока була спокійною й гостинною. Моряки розглядали руїни другого Риму. Величні стіни Константинополя було добре видно з кораблів. Подекуди ще виднілися сліди шаленого штурму, що стався тут майже двадцять років тому. Помітною була й присутність нових господарів міста. Стрункі мінарети то тут, то там стриміли велетенськими піками в небо, а тужливий голос муедзина нагадував мандрівникам про те, що в цих краях народжується нова сила. Відлуння відносило чужинську пісню далеко в бік Чорного моря.

Це море теж виявилося цілком гостинним. Кораблі дійшли до генуезької колонії Джінестра неподалік гирла Дністра. А звідти потужний загін місцевих нащадків перших лігурійських колоністів зобов’язався супроводжувати вантаж сушею. Спочатку в древній Київ. А потім далеко на північ — у тайгу, в болота, до річки Мокші. У нове невідоме Європі місто, де збиралася правити сестра Мануїла Зоя. Більш відома як Софія Палеолог.

І тільки від неї залежало тепер, чи допоможе скарб тамплієрів перетворити край боліт на справжню європейську країну, частину римського світу. Чи вистачить їй, потворі з невтоленними бажаннями й неясними амбіціями, сил піднятися над собою і стати посланцем просвіти в царстві невігластва?

Тепер вона має для цього все: гроші, владу, благословення. І свободу вибору. Яким буде її вибір, покаже майбутнє.

Я розплющив очі й довго лежав, дивлячись перед собою. Я щойно бачив іншу реальність, якій півтисячі років або близько того, — і ось наді мною знову тканина тенту, підсвічена денним сонцем. На чолі я відчував великі краплі поту — чи то від задухи, чи то від хвилювання. Але ж професор Лелека мав рацію: щоб побачити чуже минуле, мені вже не потрібні його дроти. Достатньо отримати трохи початкових даних, у вигляді тексту чи малюнка, і зануритися в роздуми про цікавий тобі предмет. Або про людину. Зосередитися. Повторювати ім’я чи назву. Уявляти. Відволіктися від зовнішніх та внутрішніх факторів, які тебе турбують чи дратують. Це працює майже так само, як і вигук «Амель!», посилений обертанням навколо своєї осі. Тільки тут нічого крутити не треба. Скоріше навпаки.

Краще не рухатися. Перед тим, як зануритися в сон, я уважно, літера за літерою, слово за словом, вчитувався в листи Софії. Я намагався полюбити ці чужорідні гачечки. Я уявляв, як набрякла рука владної жінки виводила їх на жовтому папері. І ось, коли я провалився в паралельну реальність, на ці гачки-літери почали чіплятися розрізнені факти, цифри та події, які зберігалися десь у глибинах свідомості. Раз — ти закидаєш незнайоме слово в річку пам’яті. Два — витягаєш здобич. Але до останньої миті не знаєш, що витягнеш. Бо насправді не ти — рибалка. Ти — вудка в руках рибалки.

«Roma locuta, causa finite!»

Чому ж до нас не дійшов цей римський світ? Чому ми плавно перетікаємо з однієї форми дикості в іншу, і нами правлять то вовки, то щури, то свині, і ніколи — люди? Де ці скарби тамплієрів? Везли їх, везли. Та не довезли.

Видіння перервалося на найцікавішому місці. Хоча сам факт, що старовинні листи опинилися в мене — і я їх щодня читаю — обнадіював. Отже, тітка, яка привласнила історію наших сусідів, усе-таки отримала ті скарби.

Ось, виявляється, в чому річ! Делла Ровере із Зоєю хотіли розширити римський світ. Але замість нього тут запанував «русский» — дикий і нещадний. Щось, однозначно, пішло не так. І, крім мого бачення, більше жодного натяку на зниклі скарби тамплієрів.

Стривай, Яне. Згадай, що писав цей напівбожевільний Філофей.

«Усі християнські царства… зійшлися в єдиному царстві нашого государя, згідно з книгами пророцтв. Це і є Римське царство».

Мене осяяло. Не було ніяких пророчих книг! Філофей це сказав для красного слівця. Швидше за все, він просто знав про план делла Ровере. А єдиним джерелом його знання могла бути тільки вона, потворна жінка на троні. Зоя Хомівна.

Зовні чергувала Іскра. Зазвичай вона вибирала для себе перші дві світанкові години. Після нічних марш-кидків дівчина довго не могла заснути і прагнула цю властивість свого організму використати для справи.

— Можна сісти біля тебе? — запитав я обережно.

Вона невизначено повела плечима, і я цей рух розшифрував, як «так».

— Я ось думаю, Іскро, що Софія Палеолог хотіла дотягнути римський світ до Москви. А ти як думаєш?

— Дивне запитання зранку, — відповіла дівчина. — Я ось думаю, як зробити так, щоб «русский мир» знову не дотягнувся до нас.

— Взагалі-то, я мав на увазі щось інше, — спробував я запитати точніше. — Думаю, вона робила те, чого від неї вимагали в Римі. Але чому Москва? Чому б не принести цей Pax Romana до Києва та й заспокоїтися на цьому?

— Бо Київ давно був Європою. До вас, — різко відповіла Іскра. — Немає сенсу тягнути римський світ туди, де він уже є. Але вам це не сподобалося. Назвали себе третім Римом, а самі як були дикунами, так і лишилися.

— Але я ж не дикун! — моєму обуренню не було меж. — Ти спочатку в Андрія спитай! У Лелеки! Він знає, що в мене в голові.

— А чи знає він, що в тебе в душі? — вона кинула на мене такий погляд, що я здригнувся. — Ви всі окремо — начебто люди як люди. Широкі, хлібосольні, сентиментальні. Готові життя віддати за друга, якщо треба. Останню сорочку жебракові. Але, щойно зіб’єтеся у зграї, починаєте трощити все підряд. Рвати своїми жадібними іклами. І заражати все сказом. Ні жалю, ні честі. Такими ви були тисячу років тому. Такі ви й зараз.

Я хотів обуритися. Уже кому-кому, а Іскрі, яка звикла діяти за законами Дикого Поля, не варто мені читати моралі. Але я подумав, що вона має рацію. Ми — люди зграї. Поза племенем нам доводиться прикидатися хорошими. Маскувати звички. Аби залишатися собою, нам потрібні свої. Тому ми ненавидимо чужих.

— Що ж робити, Іскро? — розгублено вимовив я.

— Що робити? Брати ваших дітей. Ось їх, — вона кивнула на намет, де дрімала четвірка наших відчайдушних шибеників, — і тягнути до нас. Говорити їм, що вони найкращі, що вони дивовижні. Але нагадувати, що їхня свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини.

Я уявив, як тисячі дітей Дикого Поля опиняються в Україні, й осміхнувся. Це вона казкарка, а не я. Але в Іскри були ще варіанти.

— Є й інший спосіб, — сказала вона, наблизившись до мене майже впритул. — Ось він.

І раптово поцілувала мене в губи. Я отетерів і вкляк. Став схожим на дерево. «Делла Ровере по-італійськи означає дубовий», — чомусь подумалося мені.

— Результат гарантований. Спосіб ефективний, але дуже індивідуальний.

Вона зняла бандану, і по її плечах розсипалося волосся. Вона усміхалася і злизувала вологу з моїх губ, а я зарився в її гриву. Крізь пасма пробивалося несміливе ранкове сонце. І коли вона нахилилася наді мною, її волосся розкинулося шатром, затуляючи мене від світила. І я наче знову опинився в наметі посеред дикого лісу, де так добре блукалося в снах за мить до пробудження.

Розділ 20. Діти холодних сутінків

У Москві все було так, як ми й очікували. І водночас не так. Місто відрізнялося від ростовських нетрів, але, скоріше, розмахом, ніж комфортом. Більше будівель, більше військового транспорту, більше людей. Інколи вуличне освітлення не вимикали навіть ночами, а подекуди горіли барвисті лампочки реклами. Військові в місті тверезі, мародерства майже немає. З довоєнної пори збереглося навіть метро. Щоправда, працювала тільки кільцева лінія. Базари — на кожній станції. На прилавках усього вдосталь — від картоплі до м’яса і навіть риби. Тут можна було знайти й старі книжки (вони добре йшли на розпал), ношений, але досі придатний одяг, і зовсім уже екзотичні мідні свічники з візерунками на високих підставках. Будь-який «кріт» проміняв би свій степ на московський комфорт. І я, напевно, зробив би так само. Якби до цього не побував за Стіною.

У Москву ми прокралися поодинці, домовившись зустрітися в умовному місці. На орендованій квартирі, яку винайняв Сірий. Він першим пробрався в місто, прикинувшись селянином, що втік після контрнаступу новгородців. Сірий перетягнув із собою чимало спорядження. Воно лежало в його наплічнику. Частину йому вдалося сховати в торбах своїх супутників, справжніх фермерів, які йшли на південь з боку містечка під назвою Клин. Натовп непідробних селян послужив добрим прикриттям і, головне, Сірий зміг знайти з ними спільну мову.

«Усе гаразд», — отримала від нього сигнал Іскра. Особливим кодом була зашифрована адреса. Кожен із нас пробирався своїм шляхом. Ніхто не знав, як проникнуть у Москву інші члени групи. Це було цілком виправдано: якби когось із нас захопили, то навіть на дибі він не зміг би сказати, де зараз його товариші. І тільки в мене була компанія.

— Ти підеш зі мною, — скомандувала начальниця.

Я був не проти, але про всяк випадок поцікавився:

— Чому раптом?

— Ти надто цінний для справи, — такою була відповідь. «Ти занадто потрібен мені», — таким був підтекст.

Ми пішли з нею до бетонної будівлі на в’їзді в місто. Над бляшаним піддашком, на іржавих підпорах виднілися три букви: «Г», «А», «И». З першого погляду було ясно, що вивісці не менше ста років. Очевидно, що споруда на три букви мала вселяти повагу і страх усім без винятку подорожнім.

— Сиди тут, — залишила вона мене в кущах на узбіччі, — а я зараз повернуся.

Я помітив у її руках невеликий, на півдолоні, пристрій. Він нагадував плитку шоколаду, але Іскра поводилася з ним так обережно, що я зрозумів — то міна. Іскра відповзла в кущі і я занервував. Нервувати довелося недовго, бо вона повернулася вже за кілька хвилин. А ще через хвилину за сто метрів від тієї споруди пролунав потужний вибух. Такий, що дві перші літери знесло вибуховою хвилею і вони грюкнули об землю, розсипавшись на шматки. «А упало, Г пропало», — розважав я себе. З-під літери «И» висипали люди в формі. Безладно стріляючи в різні боки, вони побігли туди, де пролунав вибух.

— А тепер мерщій за мною, — засичала мені у вухо Іскра.

Вона підвелась і на напівзігнутих подріботіла через дорогу в напрямку бетонної будівлі. Забігла за неї, подала мені знак. Я долав вищерблене дорожнє полотно так само, майже навпочіпки. Ну от і все, Іскра мене обіймає. Ми в місті. Лишалося дістатися перших висоток, які щетинилися трубами буржуйок. Навіть звідси видно, як із них валує дим.

— Сті-ій! — я здригнувся від несміливого вигуку в мене за спиною.

Ми з Іскрою одночасно обернулися. Перед нами стояв боєць у сірій формі. Мішкуваті штани заправлені в чоботи. На френч накинута жилетка з патронами. На голові такий же сірий, як і мундир, кашкет із кокардою. А в руках — старовинний автомат, дуло якого спрямоване мені в живіт.

— Стій! — повторив боєць трохи сміливіше.

Він був молодий, геть хлопчисько, років сімнадцять, не більше. Трохи старший за нашого Колю. Та й то, Миколка виглядав значно войовничішим та мужнішим, ніж цей худорлявий солдат у великих окулярах на веснянкуватому лиці. Мені здалося, що ось тут і зараз закінчиться наше відрядження в стан ворога. Але Іскра швидко оцінила ситуацію і зрозуміла, що цей хлопець тут сам. Не встиг вибігти з усіма. І поки його товариші займаються міною, нам загрожує тільки оцей автомат у юначих руках.

— Не стріляй, — попросив я.

— Здаєтеся? — невпевнено запитав вартовий.

— Ні, — заявила Іскра.

— Тоді я вистрелю, — заявив юнак.

У його очах, за скельцями окулярів, промайнув страх. Він ще не навчився стріляти в людину.

— Не вистрелиш, — зі спокійною посмішкою сказала Іскра. — У тебе автомат на запобіжнику.

— А-а-а, — погодився хлопець і метушливо пересунув важіль униз. Але спусковий гачок автомата чомусь не натискався.

— Що, немає патрона в патроннику? — уїдливо запитала Іскра.

Він не встиг звести свою зброю. Плавним, але швидким рухом дівчина перехопила автомат, і вояка несподівано для себе опинився на землі. Окуляри злетіли. Іскра демонстративно наступила на них — скло хруснуло. Я почув, як хижо дзвякнула сталь — у руці Іскри був ніж. Вона нечутно, як кішка, стрибнула на хлопця й сіла йому на груди. Він, мов загіпнотизований, дивився на руки, що тримали тонке лезо біля самісінького його кадика. Солдат кашляв і просив: «Не треба», затуляючись рукою.

— Треба, — твердо відповіла амазонка і з силою встромила ніж у солдата.

Він не закричав, а застогнав. Жалібно й безсило. У різні боки від Іскри бризнули два червоних фонтани. Стогін перейшов у приречене булькання, від якого в мене спиною побігли мурахи. Незабаром хлопець затих. М’язи обличчя, спотвореного передсмертною гримасою, розслабилися. Він лежав горілиць, у його незрячих, широко відкритих зіницях, здавалося, відбивається похмуре небо.

Іскра витерла ніж об його сіру форму.

— Поможи мені. Мерщій!

Вона схопила мертве тіло за ноги й потягла в найближчі зарості. Я не дуже зграбно допомагав їй. Ще мить тому він був кимось. З ім’ям, прізвищем. Сміявся, любив, гнівався. Боявся. А тепер він просто щось пусте, важке й неживе. Виходить, весь сенс його життя був у тому, щоб зупинити нас. Але він не впорався. Я раптом відчув утрату чогось дуже важливого — ніби в мене з серця витягли найнеобхідніший компонент. Головну цеглинку мого особистого фундаменту.

— Він би здав нас, Яне.

Вона сказала це через кілька годин мовчання, в якому я рухався за нею. Дивна мовчазна пара йшла вулицями чужого міста, переступаючи через обірвані дроти, що звисали до землі зі стовпів, обходячи прилавки крикливих торговців біля коричневих станцій метро, тулячись до стін будинків, коли повз проїжджав бронетранспортер з білою грецькою «омегою».

— Ти ж казала, що це ми — жорстокі й дикі. А сама ти чим краща за дикуна? Його не треба було вбивати. Він нас злякався.

— Він би обов’язково нас видав, — повторювала Іскра.

— Навіть Ванько пощадив того хлопця, — наполягав я, згадавши лісовий інцидент.

— Це інше, — відрізала вона. — Зрозумій.

Я відмовлявся розуміти. Жорстокість не мала сенсу. Я хотів миру й добра. Я не був солдатом, попри те, що завдання переді мною стояло військове. Мені здалося, що моя любов до Іскри перетворюється на щось інше. Темне, протилежне за змістом. Я дивився на свою любов. Вона спікалася в краплі, схожі на ртуть, і важко розтікалась по закутках мого хворобливого внутрішнього світу. І, так, я перестав тримати в собі її любов до мене. На мить чи назавжди? Не знаю. Від любові до ненависті дистанція буває коротшою за крок. А ось у зворотному напрямку можна йти роками.

Однак ми залишалися групою. І в цієї групи було завдання. Мікроскопічний приймач, вправно вшитий у рукав Іскриної куртки, прийняв сигнал від Сірого.

— Ми знаємо адресу, — зраділа вона.

Ми були першими, хто дістався кімнатки, що її Сірий винайняв у підвалі висотки, неподалік від річки. Господарям, вічно п’яній подружній парі, гроші були не надто потрібні і вони зголосилися віддати нам житло на місяць за харч і бражку.

— Бабки це просто папір, — заявили орендодавці, і Сірий одразу ж побіг на ринок за картоплею і тушонкою. Не забув і про бражку — притягнув цілий жбан. Місцевими московськими грошима нас щедро забезпечили перед відправкою.

Отримавши те, про що мріяли з самого ранку, чоловік і жінка пішли, а хазяйновитий Сірий розтопив буржуйку й поставив на неї чавунець із картоплею. Коричневі бульби штовхалися в воді, а ми з нетерпінням чекали, коли ж цей картопляний танець перестане нас дражнити, — бо були такі голодні, що, здавалося, готові були з’їсти всю картоплю разом із казанком.

— Не поспішайте, — вмовляв нас Сірий, коли ми, обпікаючи пальці, почали вихоплювати її прямо з окропу. — Тут має лишитися хлопцям.

— Так довго ж чекати, — сказала Іскра, вибачаючись.

Я був із нею згоден.

— Недовго. Вони ось-ось прийдуть, — заспокоїв нас Сірий.

Першою в двері підвалу постукала Іра. Мовчки пройшла всередину й, не привітавшись, рушила за шторку, до тазу з водою. Вона поводилася так, немов бувала тут і раніше. Потім у двері постукав Микола. Він потиснув мені й Сірому руку, а Іскрі лише кивнув на знак вітання.

— Ой, а у вас картопля в кожушках! — радо вигукнула Оля, опинившись у нашому лігві. Ванька довелося чекати найдовше. Але раніше, ніж він увійшов, у підвал проник огидний запах сірководню.

— Фу, гидота яка! — скривилася Оля. — Що це так смердить? Замість відповіді на порозі з’явився Ванько. Він був весь із ніг до голови коричневий, але це його, здається, ніскілечки не бентежило.

— Де ти був? — вигукнула Іскра.

— Де-де, — перекривив її хлопець. — Через каналізацію проліз.

— Ну, звісно, — зауважила Іра. — Це ж твій улюблений маршрут.

— Головне, не підходь до картоплі, — строго попередила новоприбулого Іскра. — Ти в річці пробував відмитися?

— Так у річці те саме, — парирував Ванько.

— Гаразд, — зітхнула начальниця. — Іди мийся за шторку. А одяг — за двері. Весь.

Зброю та боєприпаси кожен із нас заховав у схронах на околиці Москви. А напіввійськовим одягом нікого в цьому місті не здивуєш. У безформне сіре, чорне й зелене тут одягаються всі — і чоловіки, й жінки. Однак наша високотехнологічна уніформа могла викликати підозру. А в Івана тепер лишився саме такий, зрадливо досконалий, комплект — із незвичного для цих країв матеріалу.

— Його треба зістарити, — вирішила Іскра.

— Як це «зістарити»? — стривожився хлопець.

— Як-як! Штучно, — дівчина засміялася і стала терти нові плямисті штани об шорстку, як наждак, стіну комірчини.

— М-м-м, — застогнав Ванько. — Вони ж зовсім нові.

— Нічого, нічого, — з ентузіазмом відповіла наша спільниця, — ми їх швидко зістаримо.

Вона, сама того не бажаючи, повторила класика. Дуже близько до тексту. Кого саме, щоправда, не згадаю. А може, і двох відразу. План дій склали за допомогою картоплі. Іскра з жалем дістала з казанка ще не остиглі бульби, зауваживши, що пожирати все відразу не дозволить. Потім розклала їх на столі навколо казана. Картоплин було дванадцять. Вони лежали з однаковими проміжками — як цифри на циферблаті.

— Це станції метрополітену. Їх дванадцять. Насправді їх значно більше, але більшість занедбані та забиті. А ці, на Кільцевій лінії, працюють.

— А навіщо нам метро? — поцікавився Сірий. — Будемо шукати іноземців у підземеллі?

— Треба буде — і там пошукаємо, — пожартувала Іскра. — Але поки що нам потрібна поверхня. Дванадцять станцій — це дванадцять базарів. А базари стали центром усього життя в цьому пекельному місці. Отже, треба встановити цілодобове чергування на базарах. Говорити з людьми, заводити друзів — і отримувати інформацію про те, що нового в місті. Якщо хтось бачив чужинців, це стане темою для розмов і пліток на цілі дні та тижні.

— Послухай, командиршо, — перебив я її. — Чергувати доведеться теж не день і не два. І не тиждень. А тобі не здається, що трьох дорослих, які тижнями розпитують про одне й те ж, швидко помітять? І одного чудового дня — схоплять.

Іскра замислилася. Вибудовувати стратегію за допомогою картоплі — схоже, не найкраща ідея.

— Стривайте, — озвалася Іринка. — Кажете, дорослі нероби викликають підозри. А діти?

Іскра примовкла. Сірий хмикнув. Мені хотілося з’їсти всі дванадцять картоплин.

— Діти на базарі будуть на своєму місці, — сказала Іра. — Кожен візьме по три станції. По три базари. На сніданок один, на обід інший, на вечерю третій.

І вона по черзі, одну за одною, взяла картоплини зі столу.

— Це моя порція, ага?

— Ні, Ірко, — заперечив Коля. — Сніданок, обід і вечеря — це нереально. Давай краще по одній у день. Але на цілий день. А наступного — міняти свою позицію.

Він уже кусав гарячий бік стратегічної бульби, маючи намір зжерти її разом із тонкою шкіркою.

— Як захочемо, так і будемо міняти, — заявив Іван. І він мав рацію. Відсутність системи — це гарантія безпеки.

Наступного дня шибеники покинули нашу комірчину. Вони вчотирьох тимчасово стали безпритульними. Вирішили жити в порожніх трубах і під мостами — тими, які найближче до базарів. Трохи крали, трохи підробляли. Підносили товар, мили прилавки, охороняли (причому, той же товар, який до цього вправно потягли з прилавків). І весь час намагалися заводити корисні знайомства серед пістрявої мокшанської публіки.

Найнадійнішим джерелом інформації виявилися такі ж, як вони, міські безпритульні. Голодні діти, що з різних причин лишилися в місті самі, збивались у зграї. А в зграї можна вижити тільки разом. Цей закон життя нашій чудовій четвірці не треба було навіть вивчати — вони пройшли через нього ще раніше і, попри комфортні умови української школи, не забули ростовських «університетів» тітки Галі, жінки з нізвідки. Серед місцевих безпритульних наші діти легко могли б вибитися в число ватажків, але їх цікавило не лідерство, а інформація. І вони її наполегливо здобували, пропускаючи через себе, — так мийник золота пересіює крізь сито тонни рідини заради крупинки блискучого металу.

Четверо шибеників пообіцяли: щойно дізнаються щось про іноземців, відразу ж з’являться у нашому лігві. Але не приходили тижнями. Отже, про чужинців ніхто на базарах не чув.

Четвірка домовилася зустрічатися в метро. Єдине місце, куди людей пускали тільки за гроші. І тому вкрадені продукти їм час від часу доводилося міняти на місцеву валюту. Підземка була місцем неспокійним і небезпечним. Тут часто грабували й навіть убивали. У тунелях жило безліч щурів, які час від часу атакували людей на платформах. Вентиляція працювала з перебоями, люди часто непритомніли. У столітніх вагонах не вистачало шибок, і в годину пік натовп просто міг видавити роззяву-пасажира на рейки — на повній швидкості. Але наших юних шибайголів це не відлякувало. Саме в години пік вони призначали зустрічі одне одному, щоб обмінятися новинами.

Найбільший базар розкинув свої брудні прилавки на місці колишнього парку. Він був на деякій відстані від станції метро — на іншому березі річки, яка в цьому місці була несподівано широкою. Зате тут був міст, під яким і жили безпритульні. Тут оселилася Оля. Їй доводилося найтяжче: вона дорослішала — і її юна жіночність приваблювала, як магніт, протилежну стать. З однолітками дівчина швидко знайшла спільну мову, роз’юшивши кілька цікавих носів. Бездомні діти все схоплюють на льоту, й, отримавши по морді, більше не зазіхають на свободу чужого вибору. А ось із дорослими важче. Серед них багато озлоблених, а отже, підлих та безжальних. На базарах бовтається величезна кількість маніяків, які й полюють на таких дівчат, як Оля.

На цей випадок вона завжди мала в кишені заточку, зроблену з довгого цвяха. Якось, йдучи з лантухом харчів через міст, вона раптом почула важке дихання за спиною. Прискорила ходу. Дихання припинилося. Та незабаром зовсім поруч почулися важкі кроки. «Невже воно?» — подумала дівчинка і намацала в кишені свою зброю.

Чоловік наближався. Кричати марно — на мосту нікого. Оля вирішила добігти до кам’яних сходів і збігти ними на дорогу. Вона різко рвонула з місця і через кілька кроків раптово пірнула у сходовий проліт. Сходинки замиготіли під ногами. Варто бодай трохи перечепитися, спіткнутися — і вона полетить униз. У кращому випадку розіб’є голову, а в гіршому… Про це не хотілося думати. Але їй пощастило. Вона таки добігла вниз. Врятована?

— Іди сюди, маленька, — сказав огидний масний голос, і за мить Оля опинилася в руках товстого, величезного, як ведмідь, чолов’яги. Від нього тхнуло горілкою й потом, з рота смерділо гнилизною. Але як він її тут упіймав? Видно, є інший спуск із цього проклятого моста. Треба знайти заточку. «Зараз, Олю, зараз…»

Вона сподівалася, що він потягне її під міст. А там свої. Допоможуть. Але смердючий ведмідь стискав її все дужче й тягнув у зворотному напрямку — до річки. І вона зрозуміла: він зробить з нею все, що захоче, а потім скине в брудну воду. Інстинкт виживання потроїв сили. Дівчинка відштовхнула товстелезну руку й намацала рятівне жало. Різким рухом вона встромила гострий цвях у брудного велетня. Той зойкнув і відпустив її. Оля помітила з розчаруванням, що потрапила йому в плече, а отже, він не зупиниться і спробує довести до кінця свій страшний задум. Тоді вона сама вирішила добити гіганта. Чіпкою мавпою дівчинка повисла на ньому, вирвала з плеча цвях і притулила сталеве вістря до ненависної шиї.

— Капець тобі, кнурятино, доварнякався, — заявила вона неповторною приазовською говіркою.

— І тут жиди та чухонці, — жалібно простогнав насильник перед тим, як геть обм’якнути й осісти на холодний камінь набережної.

— Що ти верзеш, дядьку?

Фраза її зацікавила. Слух був налаштований на будь-яку дивну інформацію — як локатор на пошуки сигналів. І ось сигнал почуто. Лишилося тільки розшифрувати.

— Ви, чужаки, за все відповісте. А ще укри. Вони в першу чергу. Моя країна, бля, укропів ще захопить.

— Це ясно, мужик, — діловито допитувала Оля, не прибираючи стилета від його підборіддя. — Це зрозуміло. Але ти сказав «і тут». А де ти їх ще бачив?

— Кого, сучко, я бачив?

— Не лайся, — беззлобно зажадала Оля, копнувши товстуна ногою. — Де ще ці? Жиди, чухонці, укри?

— Та їздять тут…

— Що-що?

— Їздять…

Це була удача. Якщо напівбожевільний маніяк нічого не вигадав, то Оля близька до мети.

— Послухай, тварюко, — сказала вона спокійно. — Якщо ти мені все докладно розкажеш, я тебе не вб’ю. Присягаюся.

— Гаразд, погань. Тут, по набережній, час від часу катається.

— Авто?

— Точно, машина. Біла така.

— Одна?

— Ні, не одна. З нею бронетранспортер туди-сюди шастає.

— А як ти дізнався, що на ній ці… чухонці?

— Та які там «чухонці»… Бери більше. На борту літери не наші. Зовсім не наші. Сині, великі…

Не може бути, щоб ворожою Москвою катався чужоземний автомобіль, та ще й у супроводі бронетранспортера.

— Звідки ти все це знаєш?

— Звідки? Так я на посту стояв ще тиждень тому.

— На якому посту, чмо болотне?

— Та на такому! Я солдатом був ще минулого тижня. Тут ось чергував, біля моста. Всі шпарини тут знаю. Тому й зловив тебе, гадино…. А зараз ось розжалували мене.

Словам цього кнура варто було вірити. Але більше з нього витягти нічого. Та й розмову далі вести ризиковано. Оля на якусь мить замислилася, а потім з усього розмаху вдарила маніяка ногою в вухо. Він відразу знепритомнів і глухо гепнувся потилицею об камінь. Отямився з мокрими штаньми — чи то від дощу, чи, можливо, з іншої невідомої причини. Дивної дівчини вже й сліду не було…

Наступного дня вся четвірка зустрілася на смердючій задушливій платформі. Станція мала назву «Київська». Чекаючи інших, Оля ходила туди-сюди й розглядала мозаїку на стінах. Гігантські картини непогано збереглися і, хоча подекуди з них випали барвисті шматочки, розібрати зображення все ж було можна. Настінний живопис, за задумом авторів, мав довести мокшанцям, що Україна завжди хотіла одного: жити в їхній імперії. Та тільки злі сили їм заважали це зробити, хотіли поневолити їх у Європі, — а вони, українці, навпаки, тягнулися до царів, диктаторів, революціонерів Дикого Поля. Ось, наприклад, скаче якийсь цар на коні, розмахуючи гострим і довгим шилом. І підпис — «Полтавська битва». Цей цар, напевно, своїм кошмарним шилом десятки українців проткнув. А вони все одно його любили. Тужили без царя. А ось ще один лисий дядько, схожий на бурята. Проголошує свою владу. Ні, не свою, — радянську. І в мозаїчній Україні, на святі в Києві, у людей очі червоніють від сліз. Сльози щастя. Якщо не царя, то хоча б такого лисого дядька собі в правителі… Оля почала шукати на цих величезних картинах поєднання синього й жовтого. Такого, яке вона бачила, коли мчала на потязі повз соняшникові поля з небом над ними. Такого, як на хмарочосах зі скла та бетону. І на маленьких дачних котеджах. Жовто-сині стрічки там вішали на електромобілі. Малювали їх на літаках і кораблях. Прикрашали ними одяг. У жовто-синіх тонах робили жіночі прикраси. Ці кольори за Стіною всюди. А тут, на станції «Київська», їх не було зовсім.

«Брехня, — вирішила кмітлива Оля. — Усе тут брехня».

Хоча не все. Вона зупинилася перед мозаїкою з безглуздим написом: «Цвіте орденоносна Україна, республіка робітників та селян». Люди, схожі на карнавальних українців, ідуть, у своїй мозаїчній реальності, незрозуміло звідки й невідомо куди. Але ось із-за спини серйозної тітки в хустці визирає усміхнена дівчинка в барвистому вінку. Її майже непомітно. Вона скраю композиції. І тим більше важко помітити, що в неї у волоссі ховається стрічка. Не проста стрічка, а синьо-жовта. От молодець художник! Той, хто не знає, в чому справа, не завважить цього сигналу. А той, хто шукає, обов’язково знайде. Як Оля. Синьо-жовтий маячок наче давав сигнал посвяченим: «Ще не вмерла…». Отже, все буде добре.

Тимчасом під’їхали й наші хлопці.

— Слухайте, братці, — заговорила дівчина. — Ми майже знайшли.

— Та що ти! — зрадів Миколка. Ночувати з безпритульними йому набридло.

— Тут час від часу їздить білий автомобіль з написами іноземною мовою. Його нам і треба знайти. Я думаю, це саме те, що шукає Іскра.

— Можеш докладніше? — замислилася Іра.

— Гаразд. Він їздить у супроводі бронетранспортера. Бачили нечасто. Але не раз. Востаннє тиждень тому.

— Схоже на машину миротворців, — резонно зауважив Коля. — Такі я бачив в Україні. Якщо це їхній, то він на електриці їздить.

— А звідки ти дізналася про нього? — запитав Іван. — Сама бачила?

— Не сама, — відрізала Оля. — Але точно знаю, що їздить.

Їй не хотілося розповідати друзям про жирного смердючого маніяка, який спіймав її під мостом.

— Ну що ж, шукаємо білий електромобіль з іноземним написом, — підсумував Миколка. — А поки розбігаємося. Наступна зустріч тут через тиждень.

Але тиждень чекати не довелося.

Кілька ночей поспіль Оля провела в покинутому складі за базаром, біля ставків. Це місце давно вподобала безпритульна шпана, розставивши по кутках іржаві бочки, в яких день і ніч горіли дрова. Всі, кого тут вважали своїми, могли грітися. Чужих не пускали. Оля була своя. Вона перезнайомилися з усіма мешканцями складу. Тут кочували діти різного віку, від п’ятирічних недотеп до підлітків, майже юнаків, що виросли в цій дитячій школі життя й готувалися перейти в дорослі кримінальні університети. Серед них був непримітний мовчазний хлопчина, якого всі звали Скиглій. Він ніколи ні на що не скаржився, тож було незрозуміло, звідки взялося це прізвисько. Видно, той, хто першим назвав його так, подумав: «Якщо ти слабак, отже, Скиглій». Сильним подобається слухати скарги слабких. Цей Скиглій завжди примудрявся зайняти найменш зручне місце коло бочки, часто отримував стусани за те, що опинявся на шляху в сильніших і спритніших товаришів. До нього звикли так, як звикають до бездомних тварин, або, скоріше, до тепла, холоду, світла, пітьми. Якщо вечір, то має бути темно. Якщо ночівля, то десь тут має бути Скиглій. Тому, коли він одного разу не з’явився біля залізної бочки, це помітили всі. А коли минула друга ніч без нього, безпритульний народ не на жарт розлютився. Скиглій, звісно, слабак, але це наш слабак. Зграя нервувала. У зграї, на відміну від стада, всі — за одного. І дітвора кинулася на пошуки Скиглія. На третю ніч після його зникнення стало відомо, що він, перебігаючи дорогу, опинився під колесами бронетранспортера, і що смерть його була жахливою, бо той монстр мчав на повній швидкості й навіть не думав зупинятися. І, на додачу до всього, поруч із БТРом їхав білий автомобіль, водій якого не побажав надати першу допомогу малому волоцюзі.

— Що будемо робити, пацани? — запитав свою ватагу Калич, який вважався заводієм серед безпритульних, що жили біля базару.

— Знайдемо білого водія й посадимо його на перо, — крикнув хтось зі зграї.

Зграя одностайно підтримала пропозицію. Калич розумів, що легше помститися водієві білого авто, ніж порішити екіпаж броньованої машини. Оля була в тій юрмі й кричала разом з усіма. А сама думала, як зробити так, щоб білий джип спершу потрапив до рук її друзів із-за Стіни. Ватага безпритульних — це страшна сила. Вона схожа на воду, яку довго не помічаєш, а вона тимчасом проникає в усі місця й шпаринки. І рано чи пізно ти розумієш, що почався потоп, повінь, цунамі, — але тільки тоді, коли вона, ця підступна сила, вже давно тут.

На четвертий день після зустрічі босяки вже знали все, що треба. Вони відстежили маршрут білого джипа: від будинку з високим парканом, де ночував водій, до підсобки біля старого храму, де він залишав машину, щоб там пересісти на бронетранспортер. Той самий, який збив Скиглія. Далі його таємничий маршрут губився в тунелі під храмом, вхід до якого охороняли ледачі, але злобні солдати.

Усе це Оля повідомила своїм друзям на станції метро.

— Треба проникнути в цей тунель. На генеральській машині. Давайте, га? — розвеселився Ванько.

— Заспокойся, психу, — спробувала осадити його Ольга. — Генерал лишає машину десь поруч. Що не ясно? Хоч сідай у неї, хоч не сідай, потрапити в тунель у нас нуль шансів.

— Тоді давайте ввірвемося до нього в будинок, повбиваємо всіх, а його заберемо, — не вгамовувався Ванько.

Решта тільки сміялися.

— Він не мета, Ваню, він засіб, — якось туманно пояснив Микола, чому не можна чіпати «білого водія».

— А як же тоді бути? — зажурився Ваня. — Що робити?

— Йти до Іскри, — запропонувала Іра.

— І чимшвидше, — додала Оля. — А то в моїх нових друзів аж руки сверблять помацати його імпортне горло.

Ми всі зраділи нашим шибайголовам. Мешкати втрьох в одній комірчині та ще й обмежувати себе в русі непросто. Ти всім заважаєш, усі заважають тобі. До того ж бездіяльність руйнує особистість швидше, ніж пияцтво, хіть або ненависть. Ми стали схожими на павуків у банці. Через тиждень спільного життя в тій келії нас почали дратувати взаємні скарги. Через два будь-яке вимовлене вголос слово викликало агресію. Через місяць, дивлячись на Сірого, який мовчав, я з ненавистю думав, що він із мене глузує. Так само вважав Сірий. Але коли в підвалі з’явилася малолітня банда чотирьох, усе в одну мить змінилося. Діти принесли бажання й можливість діяти. І ми знову стали одним цілим. Групою спеціального призначення.

— Іскро, він їздить на білій машині з буквами «U» і «N», — доповідала Оля. — Ночує в будинку з височенним бетонним парканом на околиці. Дім охороняють, туди не пробратися. Маршрут іде вздовж річки. І він ніколи не зупиняється. Білий джип залишає біля мосту. Сідає на бронетранспортер. Зникає в тунелі. Через день-другий з’являється в будинку на околиці. Ночує там. Виїжджає з міста. За місяць був тут двічі або тричі.

— Ну, що, командире, будемо брати? — задоволено потирав руки Сірий. — Я б за такої нагоди навіть бражки хильнув. Хто на базар піде, га?

— Нащо брати, Сірий? — вставив я свою думку. — Треба простежити, до кого він їздить. Брати треба господаря, а не гостя. Отже, сам біжи в лавку за бражкою.

— Ніякого алкоголю, хлопці, — спробувала бути суворою Іскра. — Мені й самій хильнути кортить. Але нам справді потрібен господар цього болота. Розслабимося, коли справу зробимо. Розслабимося на повну, обіцяю.

«Зробити справу» виявилося значно важче, ніж ми собі уявляли.

Розділ 21. Карака[28] з грифонами

«Тут у всьому відчувається підступ. Я їжджу в країну боліт як на роботу. Розсікаю по Дикому Полю вже щонайменше місяць. На дикунських блокпостах мене зустрічають як свого. Та результату все немає. Де те, що обіцяв Верховний Правитель? Поки в нашій справі ми з ним далі розмов не просунулися. Він тягне час. А мені просто нікуди дітися. Повернутися й доповісти, що місію не виконано, я не можу. Отже, треба ще раз спробувати…»

Тяжкі думки мучили генерала. Йому обіцяли віддати щось дуже цінне. Найбільшу втрату Європи за останні тисячу років. Але господар країни боліт так просто не розлучиться з чужими скарбами.

«Чому ж він зволікає? — мізкував генерал. — І чому він досі не показав мені це? Не дав навіть глянути на те, що ж належало французьким лицарям?» У генерала були тисячі підстав не довіряти людині в сірому. Але всі аргументи недовіри розбивалися об один-єдиний факт: генерал живий, здоровий і вільний.

Верховний Правитель був неординарною людиною. Можливо, йому бракувало стратегічної далекоглядності, але її нестачу він із надлишком компенсував тактичною спритністю. Він запускав у дію кілька планів, імпровізуючи на ходу. І чекав, поки спрацює принаймні один. «Вплутаємося в війну, а там побачимо», — любив він повторювати. Правитель вірив у свою щасливу зірку. І та справно йому світила.

Генерал, одначе, не марнував часу. Він не міг зрозуміти, що відбувалося в лігві Правителя, але знав, що має виконати свою частину роботи. І встиг після перших відвідин командного центру кілька разів з’їздити в бік цивілізації. Там усе мало бути підготовлене до негайної евакуації скарбів. Але його присутність потрібна була й тут. Розумів, що він — не тільки посланець. Бо, як би часто Верховний не називав француза гостем, той був ще й заручником. Почесним та шанованим.

Він ночував у цьому великому порожньому будинку втретє чи вчетверте. Усередині все було готове до прийому гостей: меблі, посуд, навіть зубна щітка у ванній. Під стелею на кухні чомусь висів сірий неживий екран архаїчного зразка. Цей дім скидався на перегорілий комп’ютер: начебто всі деталі на місці, а не працює. Він був мертвий уже багато років поспіль. Розгортаєш акуратно застелені ліжка — і бачиш чорні смужки пилу на згинах простирадл. Береш порцелянову чашку із серванта — не забудь витрусити з неї жовту травинку або висохлу комаху. Води в іржавих кранах не було. Дикуни привезли двохсотлітрову бочку і, крекчучи, занесли її в кухню. Використовуй, як хочеш. Пий, умивайся, готуй на ній, решта — за схемою… Їм, здоровенним охоронцям, генерал заявив, що хотів би ночувати в іншому місці, ближче до центру. Однак отримав відмову. Він гість, але гість із обмеженими можливостями.

Після третьої ночівлі в генерала виникло відчуття, що в цьому домі він не сам. Начебто всі речі на місці. І пил незібраний лежить там, де він помітив його першого дня. Та позбутися відчуття, що на тебе дивляться чужі очі, генерал не міг. У нього вистачало здорового цинізму, щоб не бути забобонним, і все ж він цілу ніч не міг відігнати думку, що за ним хтось стежить.

«Напевно, люди Верховного», — вирішив він, і ця правдоподібна версія його заспокоїла. Вранці, виїжджаючи на набережну, він залишив пакет із недоїдками біля бездомного малолітнього жебрака, який тремтів від холоду біля майже згаслого багаття.

Хлопчисько, точно! Це сталося саме тоді!

Хлопець стояв на узбіччі дороги й дивився перед собою. Його хитало, наче вітром. Певно, від голоду. Бронетранспортер їхав швидко, але генерал легко тримав за ним дистанцію. Коли броньована машина майже порівнялася з хлопцем, той, немов перемкнувши невидимий тумблер, щосили рвонув їй напереріз. Що його змусило кинутися під колеса, незрозуміло. Генерал хотів було запитати про це водія БТРа, але той зробив вигляд, що не зрозумів іноземного гостя. «Прокляте божевільне місто!» — вилаявся генерал так голосно, щоб убивця його почув. На цьому розмова скінчилася.

І ось генерал подумав, що незрозуміле відчуття жертви, за якою спостерігає мисливець, у нього з’явилося якраз після того, як БТР збив довготелесого незграбного підлітка. Вісім коліс перемололи хлопця, мов жорна безжального млина. Генерал хотів зупинитися, допомогти, але йому скомандували: «Вперед!» І він навіть не глянув у дзеркало заднього огляду, щоб оцінити масштаби події. І щоб не ввімкнулася емпатія. З точки зору генерала, абсолютно недоречна в цих краях.

«А, може, тепер цей хлопець дивиться на мене зі свого потойбіччя й думає про помсту?» — з переляком бурмотів французький гість.

«Ні, не може бути», — відповідав він сам собі, але про всяк випадок запалював свічку й молився. Згадував усі католицькі молитви вголос.

З кожним новим днем у Дикому Полі в ньому росло почуття провини за брехню перед союзниками. «У мене наказ», — заспокоював він сам себе. Хоча, звісно, знав, що лукавить: наказ він віддав собі сам. Напросився, так би мовити. А отже — геть рефлексії й жалі. Емоції — це баласт, який заважає досягненню мети.

Після того як у генерала з’явилося дивне відчуття чужої присутності, він став уважнішим до деталей. Тепер, виїжджаючи з дому, француз ретельно розвішував непомітні ниточки. Давній, але дієвий спосіб: мочиш нитку і, поки вона волога, один кінчик ліпиш на двері, інший — на одвірок. Той, хто не знає, рвоне на себе ручку — й зірве ту мітку. А господареві сигнал: у будинку хтось був.

Добираючись до храму в супроводі охорони, посланець європейської цивілізації рухався тим же маршрутом, що й зазвичай. Дорога пролягала повз міст. Він вважав за краще змінити маршрут, але його ескорт уперто вибирав той же шлях. Генерал став уважнішим до узбіч. Це було зрозуміло. І він ледь не вдарив по гальмах, коли побачив групу підлітків, що стояли на тому самому місці, де під колеса бронетранспортера кинувся худорлявий голодранець. Ці теж були в лахмітті.

Три, ні, чотири невисокі постаті нерухомо витріщалися на білий електромобіль. Так-так, генерал був готовий побитися об заклад: усі четверо дивилися на його машину.

«Ну, дивилися, і що тепер? — умовляв він сам себе. — У бідних селах незнайома автівка — це завжди подія. Місцеві завжди проводжають її поглядом і жваво обговорюють: хто та куди».

Москва була, звичайно, страшним і злидарським місцем. Але машини тут трапляються частіше, ніж на сільських путівцях.

Переговори з Верховним не клеїлися. Обговорювали технічні деталі транспортування скарбів, але так і не зуміли знайти спільної мови щодо того, чи зможуть гелікоптери сісти поближче до них. Щойно посланець заговорив про місце, настрій Верховного помітно зіпсувався. І він, сказавши, що, у зв’язку із загостренням на новгородському фронті справи вимагають його присутності біля пульта управління дронами, закінчив розмову. Генерал був змушений забиратися назад у свою комфортну в’язницю на околиці.

Дивна поведінка Верховного ще більш загострила побоювання француза щодо чужих очей. Але повернувшись, генерал знайшов свою «сигналізацію» неторканою: всі нитки були на місцях. Забобонний страх поступився місцем раптовим веселощам. Генерал не стримався й розреготався. Який же він йолоп! Начебто великий і сильний чоловік, а тремтить перед примарами. Добре ще, що ніхто не бачив, як він слинив і розвішував ті нитки.

Він підійшов до бочки з водою — хотілося вмитися. Розстебнув комір куртки і занурив долоні у воду. Відображення на поверхні розсипалося на дрібні срібні цятки. Генерал зачерпнув пригоршню і швидким рухом провів по обличчю.

Холодна вода підбадьорила його, кровообіг активізувався, настрій поліпшився. Генерал умивався з насолодою, пирхаючи, як морська тварина. «Усе налагодиться», — казав собі француз.

Він бачив на поверхні води своє відображення. Воно хиталося на хвильках і двоїлося, підтверджуючи закони оптики. Але ось вода заспокоїлася. І генерал жахнувся.

У воді відбивалося два обличчя. Різних. Одне — генеральське, майже старе, що однак ще зберігало сліди бурхливої молодості й нестриманої зрілості. Інше — молоде, навіть юне. Чи дитяче? Саме так. То було дитяче обличчя. Без емоцій, без злоби, але й без жалю. Відображення чужого лиця хиталося на поверхні води, визираючи з-за плеча генерала, — і в цьому погойдуванні було щось неймовірно огидне, але водночас і загрозливе. Генерал різко обернувся. Нікого за спиною не було. Однак генералові здалося, що краєм ока він помітив якийсь рух.

Коли ти живеш у світі швидкісних потягів на магнітній подушці, електромобілів з автопілотом та чудесного аромату смаженої кави в охайних кав’ярнях, тобі нема чого боятися привидів. Але у світі півтіней забобонність стає способом мислення. Коли генерал виявив, що поводиться так, як на його місці міг би поводитися будь-який дикун, то анітрохи не здивувався. Хочеш вижити — думай, як усі довкола тебе.

Француз хотів сісти в свою автівку і покататися нічною Москвою. Провітритися. Це була не надто розумна ідея. Поїздка без охорони могла стати подорожжю в один кінець. І тоді посланець вирішив битися. Він узяв кочергу біля грубки, кілька разів підкинув її в руці, оцінивши вагу та зручність. І став тихо, котячим скрадливим кроком, обходити кімнати будинку. Одну за одною. Повільно. «Якщо це привид, то ховатися марно», — сказав він собі, та все одно скрадався. У спальні нікого. Ліжко прим’яте. Але це він його прим’яв, коли знічев’я лежав до обіду. Вітальня теж порожня. З полиць, відразу видно, ніхто, крім нього, нічого не брав. Генерал повернувся до їдальні, до бочки з водою. «Нікого», — заспокоївся й відкинув «зброю» геть. Кочерга глухо брязнула об кахлі.

І тут із бочки піднялася чорна тінь. Хлопчисько. Той самий, чиє відображення він бачив. Істота дивилася на генерала уважно, але без ненависті. В очах у прибульця світилася цікавість. Істота різко викинула вперед праву руку, чітко клацнула якась непомітна пружина. Француз відчув короткий спалах болю — як при здаванні проби крові в госпіталі, і, так само миттєво, той біль ущух. Він не помітив, коли впав навзнак, ударившись головою об підлогу, — цього разу болю не було. Генерал зібрав усі свої сили й хотів піднятися. Не вдалося. Сил не вистачило навіть на те, щоб відірвати голову від кахлів. Усе довкола почало занурюватись у м’який туман. Французові здалося, що його голову обмотують рулоном медичної вати, але пов’язка була прозора, і він міг бачити крізь неї. Над ним схилилося обличчя загадкового хлопця. «Так це ж не той, хто кидався під колеса, — осяяло генерала, коли він вдивився примарі в очі. — Хто це?» Але думка вислизала. Посланець Європи так і не встиг її додумати.

Він побачив себе на борту старовинного корабля з круглими, немов дутими, боками. «Здається, такий корабель називається карака», — він згадував університетський курс історії Середньовіччя.

«Точно, карака», — почув він у собі голос. Але це був чужий голос.

Генерал озирнувся. Корабель був у відкритому морі, але на горизонті виднівся край берега. Сильний південний вітер мало не рвав вітрило, на якому два золотих грифони тримали червоний хрест.

«Це генуезький корабель», — оцінив про себе генерал.

«А чому ви вирішили, що вітер — південний?» — запитав незнайомий голос.

«За положенням Сонця», — ухильно відповів генерал.

Може, почулося? Він оглянув палубу в пошуках співрозмовника й помітив деякі дивні речі. Здавалося, що корабель пливе, але при цьому він стояв на місці. Вітрило завмерло й не ворушилося. Хвилі застигли. Білі водяні баранці були схожі на кришталеві прикраси. Поруч із генералом люди в шкіряних камзолах дивилися в бік берега. У їхніх руках були арбалети. Люди не рухалися, вони стояли як пам’ятники, як воскові фігури в музеї мадам Тюссо. А ще він побачив спостерігача, що сидів у бочці на найвищій щоглі: він показував пальцем у далечінь і його рот був відкритий у крику, але самого крику не було чутно. Вітер розвівав кучеряву бороду юнака, однак завитки волосся на його обличчі застигли так само, як і бурхливі хвилі на поверхні моря. Навколо панувала тиша. Слова звучали лише в уяві генерала. А, між тим, він міг вільно ходити палубою. Схоже на те, що генерал потрапив у стоп-кадр тривимірного історичного фільму про генуезців. Він чував, що в людей бувають передсмертні галюцинації, і вирішив, що саме їх і бачить зараз.

«Ну що ж, спасибі за те, що вмирати не боляче», — сказав собі генерал.

«Ви не вмираєте, генерале», — перебив його голос.

«Хто ви? — наважився запитати француз. — Вища сила?» Він із трепетом очікував відповіді.

«Я — не те, що ви про мене подумали, — засміявся голос. — Мої можливості набагато скромніші».

«Тоді чого ви від мене хочете?» — генерал спробував зберегти твердість.

«Поговорити, — спокійно сказав голос. — Просто поставити вам кілька запитань».

Вибору в генерала не було. Можна, звісно, спустити дерев’яну шлюпку. Та хіба далеко втечеш по скляному морю? Доведеться говорити. Тим більше, голос звучав десь усередині.

«Я божевільний», — тихо сказав собі генерал.

«Звичайно, — погодився голос. — Інакше б ви не поперлися в Дике Поле».

Грубувато. Сміється з мене чи що?

«То хто ви? Можу я вас побачити?» — спробував наполягти на своєму генерал.

«Боюся, що ні. Але, поговоривши зі мною, ви зрозумієте, хто я. І, я впевнений, заспокоїтеся. Отже, я повторю. Можу я вам поставити кілька запитань?»

Вибору таки немає.

«Звісно», — погодився француз.

«Отже, почнемо, — рішуче сказав голос. — Що ви бачите навколо себе? Дайте докладний опис».

Генерал ще раз озирнувся.

«Я почуваюся героєм якогось фільму про піратів. Або відвідувачем морського музею. Віртуального, ясна річ».

«Чому ж віртуального? — здивувався внутрішній голос. — Ви ж вдихаєте морське повітря? Відчуваєте йод?»

Посланець цивілізації змушений був погодитися.

«Час на кораблі рухається. Але так повільно, що вам реальність здається застиглою. А тепер, генерале, зайдіть у трюм. Коли повернетеся, розкажете, що там».

Генерал послухався і почав шукати трюм. «Десь на кормі має бути вхід», — вирішив він і рушив у бік високої корми, повз матросів-привидів, намагаючись не зачепити їх ні рукою, ні плечем, ні навіть краєм одягу. Вхід у житлові приміщення команди він знайшов досить швидко, палубою нижче. Замолоду генерал, сухопутний військовик, побував на авіаносці, і його вразило, що, перебуваючи на безкраїх просторах океану, моряки живуть у вельми обмеженому просторі. А тут, на середньовічному кораблі, для людини було відведено взагалі так мало місця, що генерал просто жахнувся. Він поштовхався між гамаків, у яких нерухомо лежали моряки. Картина була моторошною. Гамаки з грубої парусини висіли в три яруси. Зади моряків, що висіли зверху, ледь не торкалися облич тих, хто висів під ними. Весь корабель нагадував коптильню для хамону. Запах був відповідний.

Генерал метнувся в протилежному напрямку — і знайшов дерев’яні двері. Вони з першого разу не відчинилися, і француз щосили штовхнув їх плечем. Двері піддалися. За ними виявилася невелика каюта з двома дерев’яними кріслами і грубо збитим столом посередині. Меблі були міцно прикручені до палуби. Генерал зауважив на столі довгі, схожі на скатертини, сувої паперу. Над одним схилився чоловік у шкіряному камзолі. «Капітан, мабуть», — подумав француз і, змучений цікавістю, вирішив глянути на капітанські карти. Але, на його подив, папери, які розглядав фантом, не були картами. Вони взагалі не мали жодного стосунку до моря. На них були поцятковані стрілочками й позначками малюнки якихось вишуканих будівель явно не морського призначення.

Генерал вирішив, що перед ним — якийсь архітектор, пасажир генуезького судна.

Але пасажири не цікавили генерала. Тільки трюм.

Спуск у надра корабля довелося пошукати. Квадратний проріз у палубі, закритий важенним люком. Під ним довгий дерев’яний трап. Знизу війнуло аміаком. Це точно був трюм караки. Перемагаючи огиду, лаючись і заганяючи в долоні скабки, генерал спустився в темне черево судна.

Він думав, що доведеться шукати щось на зразок смолоскипа. Але очі на диво швидко звикли до темряви. Зір працював, немов із підсвічуванням. Куди б він не дивився, очі вихоплювали предмети на відстані кількох метрів.

«Ого, — подумав генерал, — як прилади нічного бачення». Він побачив, що весь простір трюму заставлений величезними скринями. Чорні, міцно збиті, вони стояли одна на одній у два, а подекуди і в три яруси. Він спробував зрушити одну з них. Скриня навіть не ворухнулася.

«Треба дізнатися, що всередині».

Йому залишалося тільки знайти в трюмі сокиру або лом.

Він не знав, скільки часу провів у трюмі. Але коли, хитаючись, піднявся на відкриту палубу корабля-примари, люди з арбалетами дещо змінили свої пози. Генерал сів на дерев’яні сходи біля кормової надбудови. «Ніякий нормальний мозок не в змозі витримати це безумство». Так він говорив собі, думаючи про те, що бачив у трюмі. А «внутрішній голос», здавалося, чекав, наче даючи йому змогу зібратися з думками.

«Ну, що там, генерале?» — врешті пролунало в голові запитання.

«Золото. Багато золота», — уривчасто повідомив генерал. Це було схоже на доповідь старшому за званням.

«Золото в різному вигляді. Вироби. Святині. Прикраси. Посуд. Усе акуратно складене в скрині й надійно запечатане».

«Як ви думаєте, що це?»

«Що?! — вигукнув генерал уголос. — Та це те, що я шукаю! Le Trésor du temple![29] Скарби Ордену храмовників!»

Крик був такої сили, що, здавалося, міг долетіти до скель на горизонті й повернутися назад — настільки потужною (єрихонською!) луною, що небо мало би впасти в море. Але воно не впало. Продовжувало висіти на своєму місці, байдуже зливаючись із морем десь далеко від бортів корабля.

«Скарби тамплієрів, генерале… Саме по них ви приїхали в Дике Поле?»

«Так. По них. Мені обіцяли їх віддати».

Генерала охопило досить неприємне відчуття. Наче він зараз видає державну таємницю. Так воно, власне, й було. Але, з іншого боку, невідомо, скільки часу він ще стирчатиме на цьому «летючому голландці» (або «генуезці», побий його грім). Сам-один. Нерухомі арбалетники не рахуються. Якщо вже ти здурів, мій генерале, то постарайся втримати співрозмовника. Навіть якщо він сидить усередині тебе.

«То ви будете говорити, сер?» — голос, здається, починав втрачати терпець.

«Гаразд. Будь що буде. Я приїхав сюди за цінностями тамплієрів. Ми знаємо точно, що вони опинилися в Москві. Їх завезли туди через Київ. І мені обіцяли, що їх віддадуть. Усе до унції… Усе, що я бачив у трюмі караки», — француз грюкнув кулаком по дерев’яній сходинці трапа.

«А на яких умовах вам усе віддадуть?»

«Ні на яких. Без умов. Він сказав: Просто приїжджайте й забирайте. Ми не дикуни. Це вам подарунок. І, я скажу, це шанс. Для всіх. Відновити історичну справедливість. Повернути в Європу те, що було вкрадене вісімсот років тому й лежало без діла. По-ідіотськи лежало, нікого не рятуючи, нікому не допомагаючи. Мертве, нікчемне золото, якого зараз так потребує вільний світ. Але, головне, — це шанс зупинити війну в Дикому Полі. Усім від цього буде тільки краще».

І де тільки взялося в генерала натхнення для такої яскравої промови? Він говорив, намагаючись переконати незримого співрозмовника, — і сам починав вірити собі. Це не просто балаканина, це благородна мета. Порятунок Європи, відновлення історичної справедливості.

Голос не перебивав його. Але в його мовчанні було щось саркастичне. І якщо це було друге генеральське «я», то воно сміялося над першим.

Він перевів подих і почув:

«То чому ви так довго не вивозите ваш гівняний скарб?»

«Чому? — генерал немов здивувався. — Не знаю. Вони чогось тягнуть. Пообіцяли й не віддають. У нас усе було готове. Режим секретності. Інформаційне забезпечення. Транспорт. Повітряний, наземний. Політики чекають лише команди. Може…»

«Що може, генерале?» — голос став дзвінким, як сталь.

«Може, він… не знає, де скарби? Знає, що вони в Москві, у нього під боком. Інакше б не викликав мене. Але не знає, де саме. Це наче стоїш перед сейфом із золотом, а ключ утрачено. Наразі сейф — це вся клята Москва».

Восковим арбалетникам не було жодного діла ні до генерала, ні до його пристрасних промов. Натягнуте вітрило, тверде, як пап’є-маше, показувало сонцю своїх золотих грифонів, що осміхалися один одному, наче дворові пси.

«Скажіть, вони померли?» — простягнув генерал руку в бік арбалетників.

«Вони? — немов замислився невидимий співрозмовник. — Чому це? Ні, не думаю. Їх просто немає, ось і все».

«А я?» — з тривогою запитав француз.

«А ви живі, — пролунав голос. — Ви є».

Від цих слів генерал аж підскочив на своєму сідалі. Голоси не обманюють. Інакше кому тоді вірити?

«І останнє запитання, — перервав його радість голос. — А він — це хто? Той, хто знає про цінності й утратив ключ від сейфа?»

Он як! Голоси теж багато чого не знають. Ну що ж, треба їх просвітити.

«Він — це Верховний. Верховний Правитель».

І над палубою повисла тиша. Цього разу вона не була ні злісна, ні саркастична. У нерухомості корабля і хвиль було щось байдуже, нескінченне і байдуже. Не відчувалося навіть внутрішнього неспокою. Генералові відразу стало зрозуміло, що голос не просто замовк. Він зник. Не треба гніватися. Не треба шкодувати про сказане. Треба просто повільно заплющитись і наповнити серце очікуванням.

Кахляна підлога була дуже тверда.

Розділ 22. Пригоди італійців у Московії

Повернення в реальність — це завжди головний біль. Як і примусове занурення в сон. Перехід, як не крути, не буває комфортним.

— Чудовий прилад, — сказав я, стягуючи з голови щось схоже на шапочку, напхану дротами.

— Обережно! — попередила Іскра. — Не зламай. Мені за неї звітувати.

Прилад був зроблений з жорсткого, але, разом з тим, еластичного матеріалу. На голові він відразу ж набував майже ідеально круглої форми.

Така ж «шапочка» була на голові в генерала. Її складно одягти, особливо якщо «клієнт» лежить без тями, вражений дротиком зі снодійним. Вистреливши в генерала з бочки, Коля відразу ж кинувся до нього, щоб натягти йому на голову снейроартрограф. Коля не знав, скільки часу діятиме снодійне, тому все треба було робити швидко. Одягти прилад. Відчинити двері. Ну і ввести в транс мене. Не в такий глибокий, як генерала, а щоб я вийшов зі свого сну раніше, ніж він.

Для занурення в підсвідомість француза вибрали мене. По-перше, я вже був піддослідним кроликом у професора Лелеки. По-друге, я найбільш підготовлений до розмови з освіченою людиною, маю широкий кругозір. Недарма ж я все-таки найкращий у своїй справі. Снейроартрограф, або «оглядач снів», виявився чудовим інструментом для проникнення туди. Треба тільки контролювати, щоб контакти на внутрішньому боці жорсткої шапочки торкалися шкіри голови. Поки я блукав у чужих снах, цим займалася Іскра.

— Ну, що ти дізнався? Що вони шукають?

— Ти не повіриш, Іскро.

Я це сказав трохи грайливо, ніби відчував, що здобуте знання робить мене головним у нашій групі. Та одразу ж мені самому від цієї вульгарної інтонації стало бридко. Після того всього, що Іскра бачила за роки буремного життя в Дикому Полі, здивувати її чимось було неможливо.

— Вибач мене, Іскро, — сказав я про всяк випадок, — зірвало.

— Нічого, проїхали, — зауважила вона. — Розповідай.

І я розповів. Про найбільшу європейську загадку тисячоліття. Про скарб тамплієрів, який двісті років блукав Європою і ще шістсот лежить тут, у цьому місті, зовсім недалеко від нас. І про те, що Верховний Правитель пообіцяв віддати його генералові, щоб той повернув його на місце. Вивіз із країни боліт. Золото й реліквії збиралися переправити через Стіну — і далі, через Україну, в Стару Європу.

Дівчина остовпіла. Такого повороту вона не очікувала. Та що там казати! У мене теж тремтіли пальці, а по спині бігала зграя голодних мурах.

— Ця знахідка крутіша за ту ракету, — присвиснув Сірий.

— Лишилося тільки знайти її, — усміхнулася Іскра. — Гаразд, хлопці, ходімо. Про решту поговоримо в нашій норі.

До свого підвалу ми рухалися двома групами. В одній був я та Сірий. В іншій — Іскра. Дітей розділили по двоє: дівчат узяла Іскра, хлопчаків — ми. Йти пішки, навіть із пристойною швидкістю треба було не менше двох годин. Панянки мали шанс дістатися швидше: їх міг підхопити якийсь добросердий водій вантажівки, що розвозив у цей час воду в бочках. Чоловіків московські шофери побоювалися підбирати. Нічні мандрівці можуть, чого доброго, позбавити барбухайки — це в кращому разі. А в гіршому — і життя. Звідки знати цим ловцям удачі на лисій гумі, що наші три тендітні ніжні створіння — значно небезпечніші за мужиків. Але передсвітанкова Москва — не найкращий час і місце комусь щось доводити.

Я йшов попереду. За мною — Сірий із хлопцями. Пустельні вулиці атакували мене тишею. Вона затягувала, як вакуум. А слідом за мною вивертала навиворіт усе це хворе місто. Байдужі старі фасади з трубами буржуйок — це ж тіла вимерлих тварин, на яких ростуть грибки-паразити. Обривки дротів на помпезних вежах — це ліани, що висмоктали з них усі соки. Купи сміття на широких проспектах Прєсні — це барикади боротьби між хаосом та самообманом. Я дивився на смердючий потік річки, багато разів знищеної людьми, що обсіли її береги, і думав, що в струмку, в тунелі під Києвом, більше життя, ніж у цій в’язкій сірій масі посеред міста зруйнованої мрії. «Так, — із жахом і гіркотою згадав я. — Це була моя мрія. Дістатися цього міста. З’єднатися з ним». Мільйони розкиданих по розбитій країні соціальних тварин мріють потрапити сюди. Пробитися крізь кордони опричників. Назватися частиною населення Москви. Я згадував сірі обличчя людей, які добралися, як і я, до Москви — і загнали себе в підземелля та підвали. Вони запевняють себе, що вирвали в хижака з пащі шматок особистого щастя. Вони переміщаються по цьому пекельному місцю, вважаючи, що вирвалися з жаху. На їхніх виснажених лицях — криві гримаси, які вони називають посмішками. Дурні. Насправді, це місто-вампір убиває їх, повільно висмоктуючи останні живі емоції. Воно вбиває все, до чого торкається, до чого встигає дотягнутися…

І мені захотілося втекти. Світ за очі. Але тікати було нікуди. У мене, як і в Сірого, тепер не було вітчизни. Не було нічого, у що можна впертися ногами. І я був ще нещасніший за останнього безталанного напівмертвого московита. Бо в мене не залишилося навіть ілюзій.

— Що ти дізнався, Яне? Давай ще раз, — строго попросила Іскра. Стратегічної картоплі зараз не було. Говорили на порожній шлунок.

— Загалом, так. Шістсот років тому сюди привезли скарби тамплієрів…

— Скарби?! — збуджено ахнув Ванько. — А хто вони такі, ці тамплієри?

— Заткнись, Ванько, — ляснула його по потилиці Оля. — Не перебивай. Потім дізнаєшся.

— Тамплієри володіли всім світом, Іване, — спробував пояснити я. — А потім у світу змінилися господарі. Але свої скарби вони встигли розіпхати по затишних місцях. І, схоже, одне з них — тут. Коштовності привезли сюди для якихось цілей, але, замість того, щоб використати, сховали. Ніби залишили про запас, на чорний день.

— Вони так багато собі залишили на чорний день, наче світлих днів у їхньому житті взагалі не передбачалося, — похмуро кинула Іскра.

— Так, напевно, — погодився я. — Верховний Правитель — а це саме та людина, яку ми шукаємо — пообіцяв віддати золото генералові. Безкоштовно і без жодних умов. Точніше, єдина умова — це вивезти їх самотужки в Стару Європу. Але генерал тут уже місяць, із невеликими перервами, а скарбу йому так і не віддали. І він робить висновок, що Верховний не знає, де саме вони сховані. Тобто він упевнений, що багатства — поруч. Але ось заповітна точка… Де це місце, нікому невідомо. Ось така в нас була розмова. Якщо це можна назвати розмовою.

— Так, Яне. Ти був там. Ти все бачив. Давай тоді думай, що ми можемо в цій ситуації зробити.

— Що ти маєш на увазі, Іскро?

— Що нам робити, — вона зробила наголос на слові «нам». — Думати, як підібратися до Верховного. Або шукати скарб.

— Одне іншому не завадить, — вставив своє слово фермер. — Він шукатиме, ми шукатимемо. Дивись — і натрапимо один на одного.

— Шукати — це добре. Але де? — запитала його Іскра. Прозвучало майже риторично.

— Без ідей, — дав задню фермер.

Ми деякий час сперечалися. Варіантів було так багато, що стало ясно: ми в глухому куті. Шукати щось заховане шістсот років тому в чужому ворожому місті було непосильним завданням. Легше було влаштувати політ на Місяць. Так нам здавалося, поки ми сперечалися. Діти в суперечку не втручалися. Ванько лише кілька разів поспіль пробував заявити, що голодний і що треба б поснідати. Але від нього відмахувалися, як від настирливої мухи, що заважала займатися серйозною справою.

— А Верховний Правитель — це той дядько в підвалі? — раптом запитала Іра.

— Що?! — стрепенулися дорослі, хором підвищивши голос.

— Я просто хотіла запитати. Верховний Правитель — це той чоловік у сірій формі, якого показували на екрані? У підвалі Козія?

У кімнаті повисла пауза. Стало чути, як нервово дзижчить комар. А може, це літав у повітрі здогад, намагаючись прокусити товсту шкіру.

— Екран, підвал, сіра форма… — бурмотіла Іскра. — Щось у цьому є, га? Я відчуваю… Так, це він. Без сумніву.

— Він тоді чогось хотів від нас, — нагадав Коля.

— Не від нас, а від нього, — Ванько ткнув пальцем у мій бік.

— Еврика! — вигукнула Іскра. — От уже справді… устами немовлят…

— Та які вони немовлята? — розсміявся фермер. — Здорові вже дядьки й тітки.

Чоловік у сірому френчі. Той, який дуже багато знав. Він знав про листи в моїй торбі.

— Пам’ятаєш, Яне, коли ти показав йому листи, він вирішив, що настав час висилати штурмову групу. Або щось на зразок ударного безпілотника. Як усе-таки ми тоді помилилися…

— Що значить «помилилися», Іскро! — обурився я. — Нас не треба було забирати звідти чи що? Треба було кинути в підвалі?

— Ні, — у голосі Іскри звучала досада. — Ніхто б вас не покинув. Я б не покинула. Ви — моя команда. Ви — моя родина. Повірте мені, якщо можете.

Вона зверталася не тільки до мене, а й до всіх, хто сидів у цьому лицарському колі з табуреткою посередині. Зараз ми всі були рівні перед нашим минулим і майбутнім.

— Пам’ятаєш, Яне, ти дістав ці стародавні листи… Софія Палеолог, її брат Мануїл… І я вирішила, що Верховного цікавить сам факт володіння цією реліквією. Той, хто нею володіє, диктує правила всім іншим. Я помилялася. І мої командири за Стіною теж помилялися. Ясно?

Мені вже була зрозуміла її проста думка. Єдино правильна. Загадки завжди вирішуються просто, складно тільки помітити правильне рішення.

— Пріоритети. Володіння манускриптом. Історична пам’ять. Двоголові орли, Третій Рим та інші вигадки недоумкуватих ченців. Для цього сірого чоловіка все це — просто нісенітниця і словесне сміття. Дві з’єднані половинки тексту визначать суть майбутнього Європи та Дикого Поля. Ага, так ми й повірили. Софія запитує… Мануїл відповідає… Яка ж це дурість. Який підлий обман! — бурмотіла Іскра, дивлячись перед собою.

— Так поясни ж, Іскро! — благав Сірий. Він, звичайно, багато чого навчився за Стіною, покинувши Дике Поле. Але Дике Поле так і не покинуло його, гальмуючи всі розумові процеси.

— Що ж ти, брате, тупиш, — сказав я тихо. Так, щоб він не почув.

— Я зрозуміла, — заявила дівчина. — Головна, точніше, єдина цінність цих листів — у тому, що в них зашифроване місце, де заховані скарби. Аби виявити його, потрібна твоя половинка тексту. Ховала скарб Софія. І вона про це написала. Їй було наплювати на Московію. Вона думала тільки про себе. І написала про скарб єдиній людині, якій довіряла, — братові Мануїлу. Саме він мав зберігати таємницю цього найбільшого в історії людства багатства. Ось чому Верховний хотів тебе забрати. Разом із листами. А, доставивши сюди з ростовського підвалу, він би знищив тебе й зайнявся пошуками скарбу. Він дуже розумний чоловік. Думаю, він би його знайшов.

— Листи хоч у тебе? — запитав мене фермер.

Голос його звучав глухо і, як мені здалося, дещо нервово. Але я не надав цьому значення.

— Звісно, зі мною. В Україні лише зняли копії. Ніхто їх забирати в мене не збирався.

— Добре, — підсумувала Іскра. — Тоді давайте розгорнемо всі наші хитрі гаджети, дістанемо ці довбані листи і спробуємо вирішити одне важливе заавдання. А за ним, дивись, й інше. Знайти золото — означає знайти людину. Так, Сірий? — весело підморгнула фермерові наша прониклива начальниця.

Сірий чомусь знітився. На його обличчі з’явилися червоні плями збентеження.

— І все-таки… Все-таки, навіщо він хоче віддати ці скарби генералові? — почув я тихе бурмотіння Іскри.

Генерал отямився незабаром після того, як ми пішли. Спочатку він насилу піднявся на коліна й у такому положенні обстежив бочку. Зробивши коло і не виявивши нікого, хто б за нею міг сховатися, він підвівся. Вмивався, не забуваючи озиратися через плече: а раптом хтось ховається в кутках старого будинку? Але привиди зникли. «Я божеволію в цьому місті, — вирішив про себе генерал. — І якщо я тут залишуся надовго, воно остаточно мене доб’є». Він знову пошкодував, що вплутався в цю глобальну авантюру з давньою таємницею. Адже вирішили ж цивілізовані країни, що політика має бути відкритою. Щойно виникають таємниці — руйнується вільний світ. Це історична неминучість. Непорушна, як закон Ньютона, істина. Але ні, нам усе мало. Знову ми наступаємо на ті ж граблі. Тепер уже все, назад дороги немає. Треба поквапити Верховного з цими клятими скарбами.

Два вкрай неприємних почуття не полишали генерала. Після повернення в реальність його охопило фізичне відчуття нудоти і слабкості. У роті було кисло, на душі — гидко. Гидко тому, що він розповів усе вві сні невидимому співрозмовнику. Він почувався так, ніби зрадив тих, кому пообіцяв зберегти в таємниці цінну інформацію. Генерал не був ідеальним взірцем порядності. Траплялося, брехав начальству та підлеглим. Ну не те, щоб брехав, а скоріше, не казав усієї правди. І що тут такого незвичайного? Коли співаєш «Марсельєзу», то розумієш, що це — не догма. Особливо якщо це стосується виконання складних завдань. Траплялося, зраджував дружині. Робив це нечасто й дуже обережно. Але щоразу його совість мовчала. Ніколи після таких випадків він не відчував каяття або ненависті до себе. Та зараз він себе просто ненавидів.

«Ти чого це? — намагався заспокоїтися. — Проклинати себе через розмови з привидами? Об’ївся грибів-галюциногенів у Верховного і тепер мучишся докорами сумління?»

Тільки ось нога чухалася так, наче його вкусила велетенська комаха. Він стягнув камуфльовані штани й обстежив стегно. Невеликий червоний горбик неприємно свербів і викликав постійне бажання роздерти його до крові. На вершечку було видно маленьку цятку запеченої крові. Точно, ґедзь.

«Стій, — озвався голос розуму. — Який ще ґедзь у цей час? Та ще й у Москві. Тут тільки щури та таргани виживають. Ґедзі не живуть в отруєних містах».

І генерал прислухався до того голосу. Якщо розмова з фантомом могла здатися галюцинацією, то нудота й, особливо, цей укол у стегно були абсолютно реальними, фізичними відчуттями.

Генерал був добрим аналітиком. Він ніколи не ігнорував незручних і неприємних фактів і намагався знайти їм логічне пояснення. І якщо він його не бачив, це не означало, що пояснення не було взагалі. Галюцинація в його голові була наслідком чогось цілком реального — якоїсь події, що відбулася в дійсності.

Він ще не міг зрозуміти, що ж сталося. Але допускав, що, сам того не бажаючи, видав невідомому співрозмовникові дуже цінну інформацію. Настільки цінну, що вона може змінити хід історії. Залежно від того, у чиєму розпорядженні опиниться. А раптом його просто перевіряв Верховний? Спершу накачав наркотиками, а потім улаштував допит під кайфом? Тому й болить голова. Тому й вивертає нутро. Якщо це так, то незабаром це з’ясується. Якщо він розкрив чужі таємниці в стані наркотичного сп’яніння, Верховний йому про це скаже в очі. Або просто віддасть наказ — і француз безслідно зникне в цьому місті. У каламутній річці його ніхто не шукатиме. А політичне начальство нагородить посмертно — й почне пошуки іншого виконавця. Вихід один: робити, що треба, і будь що буде.

Верховний нічого не сказав французові. Нічого нового не було і в його обіцянках поквапитися з рішенням про відвантаження реліквій. Правитель Москви так само пояснював зволікання подіями на новгородському фронті, барвисто описуючи прагнення простих людей об’єднатися навколо первопрестольного міста — прагнення, якому заважали підступні зовнішні сили. Уперше ці слова не дратували француза, а надихали. Господар нічого не знає про зраду — отже, гість залишиться живим. Ніхто не гепне його відрізком іржавої труби по потилиці. Ніхто не запропонує на обід салат із мухоморів. І птахи, що полюбляють стерво, не сядуть відпочити на його тіло, перелітаючи з одного берега Москви-ріки на інший. Отже, все складається якнайкраще. Удача на його боці. А все таємне стає явним лише в повчальних казках та прислів’ях.

Іскра змусила нас влаштувати справжній мозковий штурм. Вона зажадала розкласти всі грецькі тексти, які я носив із собою.

— Але вони ж безцінні, — благав я. — Папір старий, тендітний, може розсипатися й потріскатися.

— Це не папір, Яне, а пергамент. Шкіра тобто. Не треба мене водити за ніс.

Розумниця, яких світ не бачив. Таку не обдуриш.

— Ну, знаєш, — я намагався пручатися за інерцією, — шкіра теж від часу міцнішою не стає.

Ми домовилися, що документи я дістаю по одному, у хронологічному порядку. Перекладаю їх із грецької, а Оля за мною записує. Решту дітей наша затія теж надихнула, та невдовзі копітке й нудне цитування текстів їм набридло. Вони хотіли дії, а марудне копирсання в однакових паперах їм здавалося марнуванням часу. Оля ж поставилася до завдання трепетно й уважно. Вона часто уточнювала те, що чула, і повільно виводила літери на папері, роздобутому спритником Ваньком на найближчому базарі.

Ми довго длубалися в тих листах, намагаючись знайти відповідь на запитання, де ж може бути захований скарб тамплієрів. Але нічого в нас не виходило. Букви зливались у слова, слова — в речення, але жодне не давало ключа до розуміння, де ж те, що ми шукаємо.

— Послухай, Іскро, — втрачав терпіння фермер. — А може, і немає вже ніякого скарбу? Може, все вони вивезли давним-давно звідси? Пропили-прогуляли в комфортній Європі.

Іскра цілком спокійно вислуховувала нервові зауваження Сірого. Вона передбачала, що знайти схованку тамплієрів у дикому місті буде значно складніше, ніж голку в копиці сіна. Треба визначитися з тим, що шукаєш, і тоді все стане на свої місця.

— Може, уся справа в кодових словах? — припустив я. — А давайте подумаємо, які букви найчастіше використовуються в тексті.

— З буквами складно. Давайте подумаємо про фрази, — розійшовся Сірий. — Ось, наприклад, якщо я хочу зрозуміти, свояк чи чужак, я переходжу на наш приазовський жаргон. Я починаю варнякать. І якщо фраєр зі мною не мурчить, а варнякає, то я бачу, що це — братан. Ми січемо один одного з півслова.

— Ти, Сірий, одного разу доварнякаєшся, — посміхнулася Іскра. — Мурчить, не мурчить…

І тут вона примовкла.

— Стійте, хлопці! У цьому щось є. Фраза, яка найчастіше повторюється… А яка фраза в тексті найчастіше повторюється, Яне?

— Та все та ж. Сакральна, — промимрив я. — 3 Нового Завіту. «Я є Альфа і Омега, початок і кінець, перший і останній». Книга Одкровення.

Дівчина уважно подивилася на мене, а потім… полізла рукою мені за комір. Я інстинктивно відсахнувся, бо ніяк не очікував від неї такого нервового й дурного руху. Але вона одразу ж витягла руку, затиснувши в долоні мій медальйон. А коли розтулила її, там лежала «ω». Моя «омега».

— Ось що найчастіше згадує Зоя, — голосно сказала наша головна амазонка. — Саме ця буква найчастіше з’являється в тексті. Саме з цієї фрази починається майже кожен лист. Отже, ми повинні шукати в цій Москві щось таке, що пов’язане з «омегою». Або містить обриси цієї літери чи сенс цієї фрази.

Я зрозумів: на те, щоб знайти це місце у клятій ворожій Москві, яку день за днем з’їдають метастази божевілля, можуть піти роки. Зайвий же день у цьому місті наближає нас до втрати ідентичності. Та й просто підвищує шанс стати людським сміттям, шлях якого може закінчитися в каламутній річці.

— Це не той варіант, Іскро. У твоїх словах, безсумнівно, є частка здорового глузду, але є й частка божевілля. Так ми й себе тут втратимо, і скарбу не знайдем.

— Тоді пропонуй, — роздратувалася Іскра. — Заперечувати найлегше! А запропонувати що-небудь тільки Іскра може, ага?

— Є спосіб, — задумливо мовив я.

— Який? — перепитав Сірий.

— Кажи! — наполягала Іскра.

Не факт, що в мене вийде. Але, мені здається, це цілком раціональний шлях. Ви скажете, що моя пропозиція нагадує ворожіння на кавовій гущі. А що, скажіть, будь ласка, на ваш погляд, ефективніше — шукати голку в сіні чи ворожити на кавовій гущі? Адже бездіяльність — найкращий спосіб здатися. А ми не мали наміру здаватися.

— Послухайте, друзі мої, — я трохи знизив тон і градус розмови. — Софія ж мала це добро в Москву привезти. А потім десь заховати. І, як ви думаєте, кому б вона більше довірилася — немитим дикунам чи своїм людям? Ось ти, Іскро? Ти ж насправді — теж Софія. І як би Софія з Києва вчинила на місці Софії з Риму?

— Жартуєш, скомороше, — скривилася киянка.

— Отже, хлопці, треба подумати, хто зі своїх людей був у Зої Хомівни під рукою… Треба шукати італійців.

Наша Софія, яка звикла до того, що її називали іншим ім’ям, недовго думала над моїми словами. Іскра все ж була людиною дії. Як і зграя небезпечних малоліток, які підпорядковувалися тільки їй.

— Ольго! Миколо! — наказала Іскра. — Беріть обох молодших. Ідіть до закладок. Треба принести зі сховів усі наші прилади. Без електронних мізків ми не впораємося.

Я тимчасом вийняв листи, які то діставав, то ховав у торбинку. Шкіряний футляр з оксамитовою підкладкою дбайливо оберігав пергамент від згубного впливу часу. Але в будь-якого предмета є свій ресурс. І я переймався тим, як максимально довше зберегти ці листи.

— Давай ще раз згадаємо, — запропонувала Іскра, — хто входив до посольства Софії Палеолог? Хто разом із нею приїхав до Москви?

Я розгорнув текст.

«Хочу тобі нагадати, брате мій, що разом зі мною в країну боліт і лісів попрямували різні люди. І кожен знаходив власний сенс у тому, що залишив свій дім, сім'ю й наділ заради того, щоб провести залишок днів серед дикого народу…»

— Яне, знаєш, уся ця порожня лірика й поетика годяться для епістолярного жанру… — перебила Іскра. — Це все зайве. Переходь до суті справи.

— Добре, — погодився я й перескочив на абзац нижче.

«Як і домовлено було з московським князем, нашу дорогу через королівства на схід від Венецїі забезпечував Джан Батиста делла Вольпе[30] з Віченци. Кажуть, замолоду він був у полоні в татар, а потім навчав московських майстрів карбуванню монет. Чи то тут, чи то в татар він прийняв східний обряд. За те й відправив його князь Московський просити моєї руки. Разом з делла Вольпе напросився і його племінник, Антоніо Джіларді[31], відомий тим, що викуповував свого дядька з полону. Він досить розумний співрозмовник, до того ж обізнаний у деяких точних науках, що мене трохи дивує. Доїхали до Москви й обидва Траханіоти[32] разом із твоїм довіреним Димитрієм. Найбільше нервував кардинал Бонумбре[33], бо ж, сам розумієш, легше бути єпископом в Аччії, ніж посланцем Святого Престолу серед кабанів та ведмедів. Був би він сповнений любові до самотності та тварин, як Святий Франческо, то, напевно, зміг би знаходити задоволення в кожному новому дні, що приносив нові небезпеки. Але, на жаль, таких, як Франческо з Ассізі, я поруч не бачила. І, мабуть, найкращий із моїх супутників — це киріє Гаврас Константин[34]. Він той, хто до кінця захищав наше з тобою рідне місто й ледь не загинув на його стінах. Та ти й сам добре знаєш його. Ми з тобою маємо бути вдячні долі, що киріє Гаврас супроводжував нас, таких беззахисних і нетямущих, під крило нашого батька Фоми. Однак тепер він прийняв сан».

Іскра уважно вислухала цей абзац.

— Хто ще?

— Усе. Тут тільки ці імена.

— Знаєш, Яне, на місці Софії я б довірилася цьому киріє Гаврасу. Мені здається, він єдиний з усієї ватаги іноземців готовий був за неї покласти життя. Ти не згоден?

Звісно, я був згоден. Але, строго кажучи, методичний підхід вимагає оцінки всіх варіантів. А їх у нас тепер було сім. Без хитрих машин, які ми притягли з-за Стіни, не обійтися.

В очікуванні час тягнеться довго. Хоча, треба визнати, наші бешкетники впоралися швидко. Незабаром ми вже розгортали по кутках комірчини небачені технічні чудеса.

— Батарейок надовго не стане, Іскро, — повідомив Коля. — На десять годин, не більше.

— Нам вистачить, — із сумнівом сказала дівчина. — Має вистачити.

Так, я не втомлювався захоплюватися здатністю дітей освоювати складну техніку, про яку вони ще недавно й не чули. Вони розгортали тоненькі, схожі на книжечки, прилади. Перетворювали пласкі екрани на чотириногі столики, що світилися ніжно-синім. Розставляли в кутках нашого вбогого житла валізки з латинським маркуванням. І все це від їхніх дотиків починало пищати, теленькати, дзвеніти і дзижчати. Над приладами розпускалися тюльпанами, розсипалися фонтанами кольорові об’ємні зображення, крізь які ми могли бачити одне одного. Я губився серед цього параду технічних можливостей. Вони — ні. Вони впевнено натискали на кнопки. І чекали розпоряджень нашого командира.

— Олю, є сигнал супутника? — запитала Іскра.

— Не бачу поки, — Оля стежила за прозорою кулею, що висіла перед нею. Куля байдуже переливалася синіми й червоними вогниками.

— Ти скоро там? — квапила дівчинку начальниця.

— А що я можу зробити? — обурювалася та. — Нема зв’язку. Нема тут покриття взагалі.

— А спробуй антену винести на вулицю, — порадив Коля.

— Та ти що! — занервувала Оля. — Щоб нас пов’язали?

І тут усіх виручив Ванько.

— Не пов’яжуть, — сказав він. — Куди повинна дивитися ваша антена?

— Угору, — розгублено пояснила Оля.

— Ану давайте її сюди, — зажадав хлопчина. — На що вона схожа, га?

Іван крутив у руках круглу опуклу антену з сірого металу. Перше, що спадало на думку, — велика тарілка, про що, власне, ми й сказали.

— Точно, — сказав Ванько задоволено. — Олько, а якщо в антені буде пару монет, це завадить роботі?

— Ні, не повинно б, — невпевнено відповіла Ольга.

— На якій відстані «побачить» антену твоя машина?

— Метрів сімдесят максимум.

— Я зроблю ось що…

Він пропонував вийти на вулицю, сісти на набережній і поставити перед собою «тарілку». Чому б і ні? Жебрак із мискою — це прекрасний образ. Голодний голодранець із тарілкою не має викликати підозр у солдатів.

— Давай, Ваню, виручай нас, — посміхнулася Іскра і скуйовдила йому волосся. Немов благословила хлопця.

— І рибку з’їсти, і гроші заробити, — пожартував шибеник на межі, за якою грубий жарт перестає бути невинним.

Через дві-три хвилини після того, як Іван вибіг із нашого підвалу з «тарілкою» під пахвою, прозора сфера над екраном перестала тріщати і блимати. А незабаром куля змінила червоний колір на зелений.

— Є контакт, — зраділа Оля. — Ура, ми бачимо супутник!

— Тоді швидше шукай дані про цих людей, — квапила Іринка. — Час не чекає. Батареї сідають.

— Олю, вводь! — гукнув я. — Константин Гаврас. П’ятнадцяте століття.

Олині пальці в наперстках зробили кілька рухів. Усередині зеленої кулі виник профіль суворого чоловіка із запалими щоками й орлиним носом. Профіль одразу ж став об’ємним і почав повільно обертатися разом із кулею. У просторі перед Олею нізвідки виник текст. Наче невидима рука писала в повітрі вогняними літерами.

— Читай, скомороше, швидше, — попросила Іскра.

— Константин Гаврас брав участь в обороні Константинополя від турків. Увійшов до числа наближених Фоми Палеолога. Восени 1465 року супроводжував його дітей до Рима. В листопаді 1472-го прибув до Московії в свиті Софії Палеолог. Прожив при ній десять років. 1482 року його видалили з Москви — на заслання в монастир, де Константин був пострижений у ченці. Помер 4 жовтня 1504-го у віці близько вісімдесяти років. До влади ніколи не прагнув.

— Збережи це, Ольго. Давай далі, скомороше.

— А обговорити? — запитав я здивовано.

— Потім, потім, — квапила Іскра. — Спочатку збережемо дані на весь цей італійський десант. Обговоримо потім.

— Ну гаразд, — погодився я і продовжив: — Антоніо Бонумбре.

Усередині чарівного екрану виникла інша голова. Риси обличчя цієї людини теж не можна було назвати симпатичними, але якщо перший знайдений нами персонаж здавався виснаженим аскезою, то цей немолодий пан справляв враження чоловіка, схильного до хворобливого потурання своїм буйним фантазіям. І це позначилося на його лиці.

— Бонумбре, — прочитав я написане в повітрі. — Легат Святого Престолу. Посланець Папи Римського…

— Далі, Яне, — зажадала Іскра.

Розумна машина швидко шукала дані про ескорт Зої Хомівни.

— Двоє греків. Траханіотів. Димитрій і Георгій, він же Юрій. І двоє італійців. Джан Батиста делла Вольпе з Віченци. Антоніо Джіларді, його племінник. Усе.

— Молодці, — похвалила начальниця. — А тепер давайте подивимося, що це за люди.

— І хутчіш, — хвилювалася Оля, — батарея з хвилини на хвилину сяде.

— Як ти швидко всьому навчилася, Олю, — не стримав я свого захвату, коли пальці дівчини знову спритно забігали незримою клавіатурою.

— Нічого особливого, — зашарілася вона, не перестаючи керувати текстами на об’ємному екрані. — Багато років тому вчені провели експеримент. Приїхали в дике неграмотне плем’я, де ніхто не вмів ні читати, ні писати, і роздали комп’ютери дорослим та дітям. Такі пласкі, невеликі. Планшетами називалися. Знаєш, який був результат?

— Ні, — щиро здивувався я.

— Дорослі зламали комп’ютери. А діти впоралися. Розібралися. Ось так і ми.

— А-а, — протягнув я задумливо. Вона, напевно, насміхалася з мого тугодумства. Але Іскра вловила в її фразі інший підтекст.

— Припини, Олю, вихвалятися. Знаєш, яка в людини головна вада? Марнославство.

— Не знаю, Іскро, — відповіла Ольга, непомітно підморгнувши мені, — ми такого слова не проходили.

Вони говорили між собою не так, як раніше. Дистанція між ними скорочувалася. Дві подружки, я б сказав, а не начальник та підлегла.

— Ну добре, добре, — стримуючи усмішку, сказала Ірина голосом учительки. — Марнославство — це тема наступного уроку. А зараз повернемося до наших італійців.

Загалом, поки не сів акумулятор, ми зайнялися архівами. Почали з Траханіотів.

Вони здавалися дуже перспективними кандидатами на володіння потрібними нам знаннями. Георгія московський двір часто використовував замість посланця. Наприклад, йому доручили вести переговори з торговим Ганзейським союзом. Повернувшись із Європи, куди його відправили з місією, Георгій Траханіот привіз із собою не кого-небудь, а двох дуже цікавих персонажів: особистого лікаря Папи Римського й одного знаменитого першодрукаря з міста Любека. Так він збирався привчити московитів до сучасного знання. До того ж, будучи православним греком, він усіляко схиляв своїх вінценосних патронів до союзу з католицьким Римом. Але згодом виявилося, що Георгія в Москві сприймали не так серйозно, як йому самому, напевно, хотілося. Медичні знання італійського лікаря не знадобилися, а його самого змусили сісти за переклад правильного й потрібного твору — про шкоду іудаїзму. Лікар не сперечався, пам’ятаючи досвід свого товариша з Любека. Першодрукар, якого привіз грек, намагався довести московитам, що треба читати не тільки релігійні догмати, а й світську літературу. Московити вислухали просвітителя — й утопили в річці. Медик же не хотів у річку й погодився перекладати очевидні дурниці. Опала торкнулася й Георгія. Слід того, хто привіз до Москви надто розумних європейців, губиться в заплутаній та похмурій московській історії.

— Цей нам не підходить, — засміялася Іскра. — Моя вінценосна тезка ніколи б не дозволила так учинити з потрібною їй людиною.

Димитрій Траханіот, попри те, що був довіреною особою брата Софії, нічим особливим на державних теренах не відзначився. Він написав трактат про «третій Рим», плутано пояснюючи читачам, що керівна роль Москви була визначена задовго до її заснування. Цей твір, замовлений згори, не мав успіху. А авторові хотілося більшого визнання. Він шукав популярних тем. Таких було небагато — через обмежений попит на літературу в дикій країні. Але ось він знайшов те, що шукав. Наступна його праця написана у формі епістолярного диспуту. Предметом дискусії було питання неймовірної державної ваги. Воно мало воістину ключове значення для московської самоідентифікації: скільки разів під час богослужіння треба співати «алілуя» — двічі чи тричі? Мабуть, точка зору його роботодавців на цю проблему постійно змінювалася, бо відповіді своєму читачеві Димитрій так і не дав. Можна і двічі, і тричі. Як вам буде зручно. Питається тоді, навіщо писати книги? Але Димитрій не вгамовувався. Здавалося б, письменник намацав яскраву тему, що хвилювала читача. Назва цієї теми — кінець світу. За робочу гіпотезу автор узяв версію про те, що дата цієї планетарної події має бути кратна числу сім. І в своїй книзі Димитрій переконливо довів, що літа семитисячного відбудеться кінець світу. Ця дата в тогочасному календарі припадала на 1492-й рік. Отже, після того, як небо не впало на землю, інтерес до мислителя повністю зник. Добре ще, що Димитрія, за доброю московською традицією, розчаровані читачі не втопили в річці слідом за любекським першодрукарем. Але, втративши довіру своїх царствених покровителів, Димитрій, напевно, відчув й інші втрати, серйозніші за втрату прихильності читачів. Зокрема, матеріальні. Така людина навряд чи могла стати хранителем великої царської таємниці.

— Не так уже він і помилявся, — сміялася Іскра з перипетій долі літератора. — У 1492-му справді настав, у певному сенсі, кінець світу. Христофор Колумб відкрив Америку — і Старий Світ назавжди змінився.

— Ти занадто багато знаєш, Іскро, — сказав я їй. — Занадто багато з точки зору середньовічного московита. Я думаю, що про Америку ще довго в цих лісах не чули. Ні Димитрій, ні, тим більше, його читачі.

— Згодна, — усміхнулася амазонка. — І це ще більше зміцнює мене в думці, що обидва греки — це не ті персонажі, які зберігали б таємницю Софії. Божевільному письменникові з манією величі я б не довірила навіть носити за собою протитанкову рушницю. Правда, Яне?

Вона завзято підморгнула мені, не перестаючи усміхатися. Не знаю, чи вона хотіла підняти мені настрій цим нагадуванням про нашу першу зустріч біля Стіни, чи вкладала якийсь підтекст у свою фразу, — але в кожному разі той сенс залишився мені незрозумілим. І я просто кивнув. Мовляв, розумій це, Іскро, як хочеш. Адже я не мав жодного бажання виносити на загальне обговорення подробиці нашого знайомства.

— Я б звернув твою увагу на третього грека з цього списку. Константина Гавраса. Адже він був із Фомою Палеологом до кінця. Візантієць довірив йому вивезти з Константинополя найцінніше, що мав. Дітей. Я б, наприклад, такій людині довірив би і скарб лицарів.

— От тому ти не цар, не князь і не Верховний Правитель.

Мені важко з нею говорити. Щойно я починаю, як лісовий павучок, чіпляючись за тонюсінькі травинки, пов’язувати нас майже прозорою павутинкою спільної мети, як вона одразу ж різким рухом розриває ту ниточку. Зводить нанівець усі мої зусилля бути з нею, бути частиною її світу. Можливо, я помиляюся. Напевно. Але вона ж могла про це сказати інакше. Не робити мені так боляче. Не скидати мене з вершини гори моєї впевненості в собі. На яку я й так, з огляду на свій життєвий досвід та професійне призначення, не так часто підіймався.

— Читай, Яне, уважно. Не тупи. Не час бути тупим, розумієш. І не ображайся на мене.

Усе вона чудово розуміє. Усі мої внутрішні зв’язки, якими бігають постійні та змінні струми моїх думок, їй відомі. Добре хоч, що вона не прикидається делікатною.

Утім, я прочитав те, що змогла знайти Ольга у всесвітній павутині.

— Його відправили в монастир. До влади ніколи не прагнув, — це я повторив те, що нам видав наш комп’ютер.

Іскра кивала мені в такт, як маятник. Начебто це могло спрямувати мене на правильний шлях зі стежки хибних роздумів.

— Тепер ти розумієш, так? — майже ствердно сказала вона.

Константин Гаврас був занадто незручною людиною для такої місії. Владна пані встигла побувати його підопічною, поки була молодою й нетямущою. Але коли в її руках опинилося кермо влади над диким народом, вона перестала потребувати Гавраса. І запроторила його до монастиря. Там він, до речі, змінив ім’я: з Константина перетворився на Кассіана. Мабуть, є й інше пояснення. Гаврас сам попросився в монастир, не витримавши брехні та дикунства, що панували при дворі московського князя. І його милостиво відпустили. Володаря таємних знань про те, де заховано головне надбання Софії, велика московська княгиня ні за що б не відпустила. Ось так просто. Що могла зробити гречанка, якби старий Константин володів таким знанням? Хіба незрозуміло? Вона б його затримала при дворі. Або зробила б так, щоб Гаврас зник безслідно. Але чернець залишився живий-здоровий. Думаю, що Гаврас був найбільш чесним і прямодушним з усієї свити Зої Хомівни. Але саме тому він для нас не цікавий.

Ми зосередилися на інших персонажах. Антоніо Бонумбре, посланець Папи, який називав себе кардиналом. Прочитавши про нього докладніше, Іскра сказала, що він — перспективний кандидат. Я в цьому засумнівався, дізнавшись цікаву деталь: цей Бонумбре відмовлявся входити в православну церкву, оскільки вважав це для себе чимось на зразок святотатства.

— Ну й дурень! — сказав Сірий. — У чужій країні таке виробляти. Той, хто думає, що московити дурні, сам дурень. Говорили ж їм. У чужий монастир…

Я був із ним згоден. Бонумбре занадто честолюбний, якщо взяти до уваги, що титул кардинала він привласнив собі сам. І не дуже розумний, раз здійснював такі демарші проти православ’я, попри намір своєї підопічної очолити країну православних.

Наш вибір звужувався з кожним прізвищем. Далі в списку Софії йшли Джан Батиста делла Вольпе з Віченци та його племінник Антоніо Джіларді. Джан Батиста, якого в країні північних боліт називали Іваном Фрязіним, був хитрим, спритним і надзвичайно щасливим шукачем пригод. Цілковита протилежність тупуватому самозванцю-кардиналу з Риму. На відміну від Бонумбре, делла Вольпе з легкістю входив у будь-які храми й міняв свою конфесійну приналежність залежно від обставин. При дворі московського князя він став православним. А до цього, блукаючи татарськими степами, прийняв іслам. Щоправда, у країні боліт подейкували, що стати послідовником Магомета його змусили обставини: Джана Батисту взяли в полон васали татарського хана, тож він і вирішив перейти в іслам — щоб уникнути поневірянь та злигоднів. Адже, як відомо, доля бранців мусульман була значно кращою, ніж доля рабів-християн. Однак щойно делла Вольпе визволився з полону, він одразу ж став християнином східного обряду, поширеного в Московії, болотистій країні, яка прийняла блудного італійця. Він знемагав від нудьги. Поки не з’явився на горизонті проект весілля Софії Палеолог з Іваном Третім.

Говорили, втім, що своїм звільненням делла Вольпе зобов’язаний рідному племінникові, Антоніо Джіларді. Те, що Джан Батиста був викуплений із полону — як бик на аукціоні — знали в Римі, у Генуї, і, звісно, в Москві. Князь Іван III любив говорити, що на цю добру справу пішло його особисте золото. Але, за іншими джерелами, саме для того, щоб забрати свого дядька додому, і вирушив у дикий татарський край його племінник Антоніо на прізвище Джіларді.

Ось ці люди й супроводжували Софію в дерев’яне місто на болотах…

— Це все не те, не те! — нервувала Іскра.

Я подивився на неї й побачив те, чого не помічав раніше. Відчай. Її очі почервоніли від безсоння. На щоках з’явилися плями. Вона не могла знайти правильне рішення. А час спливав, його лишалося все менше. Але якщо ця жінка здасться, нам кінець. Вона була центром нашого всесвіту, який тепер уміщався в сирому підвалі біля річки. І якщо її охопить зневіра, ми ніколи не виберемося звідси. «Зроби що-небудь», — зажадав мій одвічний внутрішній співрозмовник, моє друге «его», і я його послухався.

Її рука опинилася в моїй. Тонка жилка на зап’ясті злякано тремтіла під шкірою.

— Люба, — сказав я, — у тебе все вийде.

Я обійняв її й поцілував у скроню. Непомітно, наче випадково. Є такі моменти, коли навіть найсильніша жінка буває слабкою. І дуже важливо, щоб у цей момент поруч опинився чоловік. Нехай не найсильніший, не найсміливіший. Досить, щоб він просто був. Готовий прийняти на себе удар. І відвести удар від неї. Вона поклала голову мені на груди. Лише на секунду, на півсекунди. Але й цього короткого контакту їй було досить, щоб набратися енергії, під’єднати свій «стартер» до моєї «батарейки» — і запустити його.

— Ні, ні, все нормально, — відігнала вона якусь настирливу думку і прибрала свою руку з моєї. — Обмарило чи що?

Вона наморщила лоба і труснула головою.

— Давайте, давайте, треба думати. Мізкуй, Яне. Якщо ти хочеш мені помогти, розберися з цими проклятими італійцями.

Я почав перечитувати все, що витягла Оля зі своєї чарівної кулі. Мені стало зрозуміло, що Софія Палеолог не дуже довіряла цьому Джанові Батисті делла Вольпе. Він занадто залежав від московитів. Легко змінював релігію. І в полон до татар потрапив за дивних обставин. За ще дивніших — опинився на волі. Не сумніваюся, що Софія його використовувала. Але в цьому симбіозі двох хижаків була звичайна біологія виживання — і жодної довіри. Ні, тільки не цей пройдоха… Ще один італієць. Антоніо Джіларді, він же — Антон Фрязін, як його називали дикі московити. Досить сміливий і, без сумніву, талановитий. Архітектор і авантюрист. Дуже амбітний спритник. Чи міг бути в нього таємний роман з майбутньою княгинею? Цілком. Він яскравий молодий чоловік і, певно, дуже темпераментний. Ну, з поправкою на шість століть, звичайно. А Софія, попри потворну зовнішність, мала одну, але дуже привабливу для таких чоловіків якість — неабиякий інтелект. Ця жінка вирізнялася неабияким розумом. І була здатна підкорити серце будь-якого представника протилежної статі, якби склалися сприятливі обставини. Чи могла доручити Софія цьому авантюристові таємницю золота тамплієрів? Відповідь: ні. Чому? Та тому, що єдиною людиною на світі, кому Антоніо зберігав вірність, був його дядько. Той самий Джан Батиста делла Вольпе, про якого я вже згадував. Адже заради нього Антоніо ризикував життям, коли рятував із татарського полону. А оскільки Зоя Хомівна не довіряла делла Вольпе взагалі, то як би вона довірила найбільшу таємницю його племінникові? Навіть якщо він і був її коханцем.

«Цікаво, це на мене так ефект причетності діє?» — я спіймав себе на тому, що думаю про давно померлих людей, як про добре знайомих. Тонкощі стосунків між італійськими та грецькими небіжчиками починали набувати реальних обрисів. І це допомагало шукати вихід. Минуле ніколи не стане сучасним, але від нього залежить майбутнє. І небесний візок із навантаженою на нього долею котиться в бік майбутнього без зупинок.

Цей Антоніо… А чому ж Софія вважала його хорошим співрозмовником? Та тому, що він знався на точних науках. Вона ж сама про це написала в манускрипті. Звісно, він мав знати точні науки. Геометрію, як мінімум. І чимало — про властивості матеріалів. Він же архітектор. Побудував дикунам їхній Кремль.

Їхнє капище, якому вони поклонялися сотні років. Вони занадто багато часу були разом, Антоніо і Зоя. Ба більше, в тому тераріумі однодумців, яким було посольство Софії Палеолог, він був найприємнішою людиною. Достатньо тільки глянути на його… Стійте! Я згадав про особливі знання. Авжеж, Антоніо був архітектором. Він збудував Кремль. Отже, він знав, що́ в його підвалах і підземеллях. Він мав знати, куди поділа скарби Софія. Бо якщо він зводив Кремль, то він же спорудив і сховище.

І я сказав про це вголос, чим підняв настрій Іскрі. Але Ольга вирішила розбити всі ілюзії.

— Антоніо не будував Кремль! — крикнула вона з-за кулі. Фосфорне полум’я підсвічувало її обличчя. Вона нагадувала чаклунку зі страшної казки, що готувала приворотне зілля в казані на зеленому вогні. Або на провісницю долі — разом зі своїм оракулом.

— Як не він? — вигукнула Іскра.

— Не те щоб зовсім не він, — уточнила Ольга. — Точніше, не зовсім він. Антоніо збудував дві башти. Решту — інший архітектор.

— Італійський? — запитав я майже механічно.

— Зараз глянемо, — зосередилася Ольга. — Заряду мало лишилося.

— Хутчіш, дівчинко, хутчіш! — благала Іскра. Незрозуміло тільки, кого більше — Олю чи її машину.

— Він італієць, точно, — підтвердила дівчинка.

Барвиста куля знову засвітилася зеленим. Усередині почав вимальовуватися силует. Щось знайоме було в тому силуеті.

— Ану-ану, — наблизився я до дівчати, — давай його ім’я.

— Ало-ізіо Лам-берті да Монті-ньяна, — по складах прочитала Оля. — Ну й імена в них — язик зламаєш, поки прочитаєш.

— Їх тому й називали на московський лад, щоб легше вимовляти. Антон Фрязін, Алоїз Новий, — пояснив я. — Або Алевіз.

Я не міг не відзначити, що стародавні московити були дивовижно нездатні до іноземних мов.

— Так оцей Ламберті і є Алоїз Новий, — сказала Ольга. — Дивися в текст.

Барвиста куля була щедра на корисну інформацію. Вона повідомила, що Алоїзіо Ламберті да Монтіньяна, він же Алоїз Новий, побудував більшість споруд на території московського Кремля. Але про долю самого архітектора достеменно відомо вкрай мало. Майже нічого.

— Ну добре, — наполегливо допитувалася Іскра. — А коли будував цей Алоїз?

«Алоїзіо Ламберті да Монтіньяна, робота в Московїі», — вписала Оля у свою чарівну кулю. Машина подумала й відповіла, що будував він протягом двох десятків років у кінці XV століття.

— Ага! — сказала Іскра. — Отже, цей Алоїз був сучасником Софії. І жив із нею в одному місті. Та ще й земляк. Вони ж не могли не знали одне одного?

Ми дружно, як змовившись, заперечно похитали головами.

— Він знав її, Іскро, безсумнівно, — впевнено заявив я. — Італійців у Москві тоді було не більше десятка, і всі мали стосунок до посольства Софії.

— Стривай, Яне, — замислилася Іскра. — Не пам’ятаю, щоб цей Алоїз згадувався в листі, який ти читав.

І тоді згадав я. Профіль усередині кулі набув чітких обрисів. Зосереджений розумний погляд. Безсумнівно, вольовий. Чоловік XV століття був готовий і до авантюр, і до труднощів. Тяжка праця його не лякала. А несподіванки довгої подорожі тільки підігрівали інтерес до нових земель. Чоловік, якому можна довіряти цілком. Відразу було зрозуміло, що він не зупиниться на півдорозі, доведе будь-яку справу до досконалості. І… я одного разу його бачив.

— Дайте мені трохи більше інформації про цього хлопця, — попросив я.

Оля з явним задоволенням почала щось друкувати на розумному приладі. Я милувався її швидкими пальцями. Вміння набирати тексти на комп’ютері для мене надовго залишиться недоступним. Вік людини — це страшний запобіжник. Він заважає засвоювати нові знання. Вчитися треба замолоду, коли жодні запобіжники не обмежують твою свідомість.

— Готово, Яне, — повідомила Оля.

— Читай.

— Ось, — дівчисько примружило очі, щоб краще розгледіти вогняні літери в кулі. — Слухай. «Алоїзіо Ламберті прибув до Москви в кінці XV століття. До цього встиг попрацювати в Криму, в кримськотатарських ханів Ґіреїв. Керував будівництвом палацу в ханській столиці Бахчисараї, а також кількох військових об'єктів у кримських володіннях генуезців. Є розрізнені відомості про його життя. На рубежі XV та XVI століть прибув до Москви. Заклав кілька мурованих будівель у Московії…»

— Чекай, чекай, — зупинив я її. — Що там сказано про генуезців?

— «…кілька військових об'єктів у кримських володіннях генуезців», — повторила Оля.

Авжеж, саме генуезькі кораблі й привезли його на береги Чорного моря! Я згадав те, що бачив очима французького генерала-миротворця крізь шість довгих століть. Два крилатих леви над дерев’яною палубою караки. Чоловік напружено вивчає креслення в окремій каюті. Це були креслення тих споруд, які він мав побудувати в диких місцях. Він віз із собою цивілізацію. Закодовану в знаннях, стиснуту до розмірів ідеї. Йому належало поділитися тим, що він знав і вмів. Здогад змусив мене посміхнутися.

— Це він, хлопці-дівчата. Алоїзіо! — вигукнув я. — Точно. Я бачив його.

— Де ти міг його бачити? — схвилювалася Іскра.

— На кораблі. Він там був. Мій «оглядач снів» його помітив. Коли генерал шукав у трюмі скарби. Я цьому не надав значення. Але зараз розумію, що Алоїзіо має до цього стосунок. Тобто мав. Він не випадково був на борту корабля із секретним вантажем. Він і сам був частиною того секретного вантажу. Учасником таємної місії.

— Не факт, — скептично зауважив Сірий. — Цей хлопець не в Москву їхав. А до хана… Як там його звали? Ґіре…

— Можливо, і скарби не відразу в Москву потрапили. А давайте подивимося, що цей Алоїз зумів побудувати в країні боліт. Є в нас список його споруд?

— Зараз буде, — пообіцяла Оля.

Через хвилину список із декількох пунктів повис у наелектризованому повітрі, прямо в мене перед носом.

— Та-ак, — Іскра розтягувала голосні. — Що в нас тут? Широкий рів навколо Кремля, облицьований білим мармуром… Про облицювання нам не треба. Далі. Собор Іоанна Предтечі, кілька соборів у слободі, Вознесенський монастир, де похована дружина Івана Третього, княгиня Софія Палеолог… Що?!!

Звісно, ми всі стрепенулися, почувши ці слова.

— Що ти сказала, Іскро? — занервував я. — Вона була похована де?

— Вознесенський собор, — стримано відповіла дівчина, читаючи текст. — Написано, що там знаходиться її саркофаг. Вознесенський монастир побудував італійський архітектор. Алевіз або Алоїз, на прізвисько Новий.

— Друзі, ви розумієте, що ми — зовсім поруч?! — скрикнув я.

— Тихіше, тихіше, — засичала на мене Оля. — А раптом нас почують. І викличуть солдатів.

— Не викличуть. Не встигнуть.

— Це ви давайте встигайте! — підганяла Оля. — Думайте швидше. У мене батарея сідає.

— Гаразд, гаразд, не бурчи, — заспокоїв я її. — Краще скажи, де цей монастир був зведений?

— Як де? — здивувалася Оля. — У цьому… як його… Кремлі.

— Кремлі! Іскро, ти це чула? — зрадів я. — Архітектор. Генуезький корабель. Собор на території Кремля. У мене немає сумнівів. А у вас?

Усі витріщилися на мене. Одна справа — здогадатися, хто вивіз скарби в Дике Поле. І зовсім інша — знайти ці величезні скрині. Ще й раніше за Верховного Правителя. А це, як ви розумієте, найтяжча частина нашого завдання.

— Як ти їх збираєшся шукати? У величезному монастирі? — похмуро сказала Іскра, подивившись на мене з-під лоба.

— Як? — розмірковував я вголос. — А дуже просто. Як ви гадаєте, куди б їх помістили — з тим, що їх не чіпатимуть кілька століть поспіль? Правильно, в усипальницю цариці. Так чинили древні, вважаючи, що дух охороняє таємні багатства від жадібних очей і довгих рук. Отже, нам треба знайти її склеп, і тоді…

— Не вийде, Яне, — спокійно заявила Іскра, нахилившись до Олі. Дівча квапливо нашіптувало їй щось, тицяючи пальцем прямо в середину кулі. Там миготіли букви, цифри та схожі на павутину креслення — судячи з нерівних ліній, намальовані від руки — тобто намальовані до того, як вони потрапили в електронний мозок.

— Чому не вийде?

— Та тому, що в крипті Вознесенського монастиря п’ятдесят сім поховань. Ти можеш собі це уявити? П’ятдесят сім саркофагів, Яне! Кам’яних. Тонни каменю. Як ти їх пересуватимеш?

Схема крипти з’явилася на опуклому екрані. П’ятдесят сім чотирикутників різної конфігурації та розмірів. Розміщені в хаотичному порядку, вони утворювали кілька груп саркофагів. Було ясно, що крипта — це величезне приміщення, і якщо саме з крипти таємний хід вів до скарбниці, то шукати його там можна роками. І це за умови, що в нас буде туди доступ.

— Це єдина схема крипти? — запитала наша спільниця.

— Схоже, що так. Більше я не знайшла.

На кожному чотирикутнику була цифра. Той, хто складав схему, пронумерував їх від одного до п’ятдесяти семи.

— Жіноча усипальниця, — задумливо сказала Іскра, не відводячи погляду від екрану. — Сотні років вони спочивають там. Дружини, доньки, матері владик. Було в них усе, про що тільки можна мріяти в той час. Влада й багатство. Якщо наш скоморох має рацію, то там захований головний скарб планети. А ось любові в них було мало. І всіх скарбів світу буде мало, щоб купити за них любов…

— Це чиї вірші? — запитав я дівчину.

— Не знаю, — сказала Іскра відчужено. — Напевно, мої.

І поки я обмізковував її слова, Оля з досади ляснула себе по нозі.

— Батарея зараз накриється!

— На приймачі чи на комп’ютері? — Іскра знову стала жорсткою.

— На приймачі. Комп’ютера ще вистачить. На певний час, — відповіла дівчинка.

— Гаразд, — скомандувала Іскра. — Зберігай поки що інформацію на диску. І забирайте Ванька з вулиці.

У нашому підвалі відразу стало шумно. Повернувся Іван. Антена, якій довелося на кілька годин стати мискою, весело побрязкувала. На дні лежали місцеві алюмінієві монети з двоголовим орлом, схожим на мутанта в зоні радіоактивного зараження. Хлопець тримав перед собою здобич у витягнутих руках.

— Ось, дивіться! — сказав він. — Зі мною з голоду не помрете.

— Два в одному, — посміхнулася Іскра. — Приємне з корисним.

— І сигнал був стійким, — додала Оля.

— А тепер дайте мені щось пожерти за це, — заявив Іван вимогливим баском.

Ми не їли кілька годин, поки витягали з електронної кулі необхідні нам знання. Інтелектуальна праця добряче виснажила нас. Щойно скромна вечеря була з’їдена, очі в усіх одразу ж почали злипатися. Голови обважніли. До рук мов хто прив’язав сталеві гирі. Ми були на межі витривалості. Іскра це зрозуміла першою і змусила всіх лягти. «Ранок вечора мудріший», — незвично м’яко побажала вона нам. «Щось новеньке», — подумав я і провалився в сон.

З якогось моменту я помітив, що запам’ятовую всі свої сни. Але найдивніше, що я міг витягати їх зі своєї підсвідомості. І, за бажання, відмотувати назад або вперед. Гортати сни, як сторінки книжки. Можливо, я це вмів дуже давно, та зрозумів це лише після сеансів у кабінеті професора Лелеки, в дослідному центрі. І ось зараз, поринувши у глибокі води сну, я спробував узяти під контроль його в’язку течію.

Спершу я опинився на лісовій галявині — перед огрядною жінкою з пістолетом. Володарка моїх думок, мертва московська княгиня Зоя Хомівна змушувала мене трепетати. Це мені вже снилося колись. І я почав відмотувати свій сон назад. Усе змінювалося, кадр за кадром. Ось вона чекає мене на бруствері. Ось я біжу старими окопами, задом наперед. А потім сідаю в бронетранспортер, і він заднім ходом везе мене в місто — повз велетенські протитанкові «їжаки». Ось я лежу в ліжку на заїжджому дворі… Господар підсуває мені телефон.

Я кручу диск, набираю добре знайомі цифри. Мені їх треба обов’язково згадати. Але диск крутиться проти годинникової стрілки. Три… п’ять… Що ще? Чотири… Ні, треба не так. Стрічка відмоталася назад, після чого я відпустив її — і диск закрутився за годинниковою стрілкою. Вісім, потім дев’ять, дев’ятнадцять, потім п’ятдесят сім, чотири і п’ятдесят три… Саме так.

Ці цифри мені були необхідні. Я шукав їх шість століть.

І коли ми прокинулися в старому московському підвалі, я був спокійним. Знання не прийшло раптово. Воно відкрилося так, наче давно було записане десь, у генетичній пам’яті скомороха з Дикого Поля. У мене його наче запхнули — як запхнули книги та рукописи в мою торбу. Але при цьому, випадково чи навмисне, забули розповісти, навіщо це мені треба і коли саме знадобиться. А може, навіть і не мені. А ось їй — Іскрі. Отже, та зустріч під Стіною не була випадковою. І все — цілком можливо — давно вже закарбоване на скрижалях часу. І зважене на вагах вищої справедливості. А ми лише перегортаємо сторінки такої собі «повісті минулих літ». Уперед і назад. І знову вперед. Як я — свій сон.

— Друзі, в мене є ідея, — сказав я, прокинувшись.

Сонце ще не зійшло. Вулиця за стінами нашого підвалу була понурою й чорною — як та річка, закута в шорсткий граніт набережної.

— З такими друзями й ворогів не треба, — пробурчав Сірий, не вилазячи зі спального мішка. Я його розумів. Буржуйка здохла серед ночі, кімнату заповнив сирий холод разом із їдким запахом, який зазвичай з’являється там, де довго живе багато людей. А лежачи в мішку, можна було бодай зачепитися за залишки теплого ранкового сну.

— Яне, ще п’ять хвилин, добре? — ніжачись, попросила Іскра. — Хоча б три хвилинки.

Але мене ще з ночі лихоманило бажання перевірити свою здогадку, і я не хотів чекати навіть півхвилинки.

— Добре, Іскро, — погодився я. — Ти можеш спати, скільки захочеш. Але тоді мені потрібна Оля. І її машина.

Оля вистромила ніс із-під ковдри. Його кінчик, як морський маяк, сигналив про готовність негайно включитися в роботу. Та й наша амазонка розуміла, що заряд акумулятора ось-ось закінчиться.

— Давай, дитинко, до праці, — розпорядилася Іскра, але сама не поспішала вибиратися із затишного спальника.

Всезнаюча машина знехотя замиготіла вогниками. Над нею, мов квітка, почав розпускатися кулястий екран.

— У нас хвилин десять, не більше, — попередила Оля. — Потім акумуляторові гаки, і комп’ютер можна буде викидати.

— Устигну за десять хвилин, — твердо запевнив я дівчинку.

Вона витягла з електронної пам’яті те, що я просив. Переді мною повис план крипти Вознесенського монастиря. Всі кам’яні саркофаги були помічені номерами від одного до п’ятдесяти семи. Внизу, під планом, загорялися розшифровки значень номерів: спершу цифра, потім прізвище. Імена були всуціль жіночі. Навпроти деяких двозначних номерів були пробіли.

— Напевно, цифри без прізвищ — це невстановлені поховання, — припустив я і попросив свою асистентку глянути, хто позначений під восьмим номером.

— Ти все знаєш, — хмикнула помічниця. — Номер вісім — це Софія Палеолог.

Це було ще одним підтвердженням. Тепер усе стане на свої місця. Щойно я накреслю план.

— Ти можеш, — звернувся я до дівчини, — залишити тільки кілька саркофагів усередині периметра?

— Звісно, — відповіла та. — Це просто. Які?

— Номер вісім. Номер дев’ять. Потім дев’ятнадцять. П’ятдесят сім. Чотири. І п’ятдесят три.

На екрані, всередині позначеного лінією контуру підземелля, лишилися горіти шість чотирикутників. Вони мерехтіли, збуджуючи нашу цікавість. Лінива ранкова публіка виповзла врешті зі своїх спальників. Спритніші першими стали біля екрану. Очікування розгадки таємниці, здавалося, розігріло навіть повітря довкола.

— Зараз дізнаємося, — потер я руки.

Оля завмерла, дивлячись на мене так, як дивиться мисливський пес на господаря. Вираз її обличчя можна було б назвати «Зроблю все, тільки скомандуй». Мене це тільки потішило.

— Уперед, — підморгнув я їй. — З’єднай їх однією лінією.

— У якому порядку? — перепитала Оля.

— В якому? Та так, як вони написані. Веди лінію від вісімки до дев’ятки. Від дев’ятки — до дев’ятнадцяти. Від дев’ятнадцяти — до п’ятдесяти семи. Потім до четвірки. І від неї — на номер п’ятдесят три.

Лінія бігла поверхнею, обмеженою контуром. Саркофаги були розставлені, здавалося, дещо хаотично, і люмінесцентна смуга, що тяглася за маркером, кілька разів перетинала саму себе.

— Не може бути! — вигукнула Іскра, вдивляючись в екран.

— Може, — спокійно зауважив я.

Прямі лінії, які поєднали чотирикутники, перетиналися ліворуч, утворюючи майже правильний шестикутник у центральній частині крипти. Я був упевнений, що саме там слід шукати вхід до скарбниці тамплієрів. Іскра із захватом дивилася на екран. А потім перевела погляд на мене.

— Звідки ти знаєш усе це?

— Наснилося, — хмикнув я, анітрохи не збрехавши.

— Ану повтори ці цифри! — подав голос фермер із-під ковдри.

Я хотів було їх вимовити знову, але щось мене зупинило.

— З якою метою цікавитеся, шановний? — запитав я його з підозрою. Сам не знаю, чому.

— А з такою, — нервово зауважив Сірий. — Ти кажеш, що собор цей спорудив італієць. Так потім у цій крипті княгинь ховали років двісті після нього. Хіба він міг знати, під якими номерами?

Запитання Сірого збило мене з пантелику. Але замість моєї відповіді колишній фермер почув пояснення моєї начальниці. Логічне, як керівництво до дії.

— Отже, саркофаги розставляли за якимось планом. Його, можливо, і склав Алоїз на двісті років уперед. І взагалі — оскільки в нас немає кращого плану, будемо керуватися цим. А ще в нас є креслення.

Раптом машина зашипіла. Куля моргнула, замерехтіла — і зникла. Як полум’я над куцим недогарком свічки. Акумулятор був повністю спустошений. Тепер комп’ютер перетворився на німий шматок високотехнологічного металу.

— Немає в нас креслення, здається, — зітхнув Іван.

Але тут мене за рукав потягнула Ірочка.

— Зневіра — це великий гріх, — зауважила вона.

Класична мудрість у її виконанні прозвучала оптимістично. Хоч і дивно.

— Ти знаєш, де це знаходиться?

— Я запам’ятала координати. Дайте аркуш паперу.

Ще хвилина — і ми мали намальований від руки план входу в сховище. Хоча малюнок був і недосконалим — з точки зору художньої майстерності, — але він міг послужити якісним путівником. Іра не марнувала часу і змальовувала все, що бачила на екрані. У нас були обриси крипти, вписаної в монастир. А також креслення кремлівських стін. Усе це вивела старанна рука підлітка на зворотному боці шматка квітчастої шпалери, віддертої від стіни. Ми були близькі до мети. Мої видіння мене не обманювали, а це означало, що я ще не втратив навичок скомороха. Усе в наших руках. Тобто — на цьому клаптику жахливих шпалер. Ми дотягнемося до скарбів. А потім і до самого Правителя. І принесемо довгоочікуваний мир диким народам Дикого Поля.

— Це все знаходиться в Кремлі, так? — спитала Іскра, задумливо провівши пальцем по лініях накресленої Ірою карти.

У Кремлі була розміщена колонія прокажених. З певного часу правителі Московії вважали фортецю з червоної цегли небезпечним і нещасливим місцем, де життя правителя може бути перерване несподівано. Іноді — розстрільною командою, іноді — зашморгом. Тому правителі перестали селитися в Кремлі. А щоб місце не пустувало, за Кремлівську стіну загнали тих, на кому так чи інакше вже лежала печать приреченості. Адже проказа — це повільна безжальна смерть. Вона пожирає людину повільно, наче спостерігаючи за її стражданнями.

Ми рідко користувалися нашими кишеньковими навігаторами. Берегли їх від чужих очей. Намагалися берегти й батареї. Звичайно ж, усе, що намалювала Ірина, ми ретельно занесли в наші електронні путівники. На відміну від великого обчислювального пристрою, вони потребували не так багато енергії. Однак їх краще було не виймати на очах московитів. Здивовані «заморськими» приладами, вони могли щось запідозрити і здати нас солдатам. А це не входило в наші плани.

Плани, якщо коротко, були такі. Дізнатися, як можна зайти на територію Кремля. Знайти Вознесенський монастир. І на місці з’ясувати, чи є шанс потрапити в скарбницю. На розвідку вирушила Іринка.

— Ну, що ти, дівчисько, зможеш там зрозуміти? — почав був дорікати Іван. Він сам хотів у центр Москви, а ця жахлива Ірка забрала в нього можливість розважити себе пригодою.

— Може, Ванько, все вона може, — сказала Іскра. — Заспокойся.

Дівча мало твердий намір пробратися в Кремль, але я, чесно кажучи, не був упевнений, що їй це вдасться.

— Ми знаємо, що там? — міркував я. — Ми не знаємо, що там. Ми можемо посилати Іринку в невідомість? Ні, не можемо. І навіть те, що вона сама намалювала цей план, не дає гарантії, що вона повернеться звідти живою й здоровою.

— Твоя пропозиція, скомороше? — обірвала мою полум’яну промову Іскра.

— Відправ мене разом з нею.

— Великий, чудний, незграбний… — зміряла мене начальниця зграї оцінюючим поглядом. — Це все про тебе, скомороше. Чому ти вирішив, що дві людини буде краще, ніж одна?

— Завжди слід прораховувати альтернативні варіанти. Твоя ж наука.

— Хм, — сказала Іскра. Мабуть, це означало заохочення: мовляв, молодець, скомороше, недарма я тебе вчила всім тонкощам війни в тилу ворога.

— Я так розумію, це означає згоду? — наважився я припустити.

— Давай, брате, — ляснув мене по плечу Сірий. — Іди і знайди їх.

Раніше, в давнину, в Кремлі сиділи правителі величезної країни. Спочатку князі, потім царі. Вони, як й інші самодержці, любили веселу гру під назвою «Убий свого попередника». Останнього царя вбили разом з усією родиною. Щоб уже не було більше царів. Та щойно головним у цій країні став царевбивця, він одразу ж почав поводитись як одноосібний деспот. А коли й він розпрощався з життям, його сховали в спеціальний мавзолей, схожий на вавилонський зикурат. Ті, кому дісталася влада після нього, з’являлися перед здивованим народом лише на свята, піднімаючись на цей зикурат, де для них був обладнаний спеціальний майданчик. Цей мавзолей збудували перед фортечною стіною. А відразу за тією стіною височіла кам’яниця Вознесенського монастиря. Так нам підказувала карта, намальована Іриною. Саме це ми й розраховували побачити, підійшовши до Кремля, збудованого італійськими архітекторами ще ген коли.

Реальна картина зовсім не відповідала нашому «ідеальному» плану.

До темно-червоного громаддя Кремля ми вийшли рано-вранці. Туди можна було дістатися звивистою набережною річки. Часу це забирало небагато. Якщо не зважати на мости, де ховалися безпритульні та грабіжники всіх мастей. Але найстрашнішими на нашому шляху були грубі укріплення з бетонних плит і лантухів, наповнених будівельним сміттям. Вони, злобно визвіряючись дулами автоматів та кулеметів, дивилися своїми бійницями на річку, якою в місто могли запливти тихохідні човни ворогів Верховного Правителя. Одурілі від нудьги солдати всередині цих укріплень були іноді гіршими за грабіжників. Ті хоч обчистять тебе до нитки й голим по світу пустять, а ці — приб’ють і кинуть у воду, прив’язавши до ніг важкого лантуха. Щоб із гарантією. Отож ми вибудовували маршрут так, щоб обійти ці жахливі блокпости, а тому він виявився значно довшим.

Ми сподівалися, що в центрі буде небагато народу. Але місто здивувало нас натовпом торговців: базарний день. Вулиці — ці кам’яні коридори, що ведуть до Кремля — були схожі на ріки, і людський потік повільно ніс нас уперед повз переповнені вози торгашів. На них лежав усілякий крам, який господарі намагалися продати.

— Сорочки, сорочки, квітчасті спідні сорочки! — гукав хтось ліворуч.

— Свіжий збитень із гарним градусом! — лунало праворуч.

— Помідо-о-ори, огірки-и-и! — кричав торговець попереду.

— Свинина, конина, собачатина! — наздоганяло нас ззаду. Старезна московська імперія на очах перетворювалась на республіку Купи-Продай. Іра збуджено крутила головою навсібіч.

— Навіть у Ростові такого немає. Га, Яне?

Я змушений був погодитися.

— Ану не лізь! Геть звідси!

Це огрядна тітка-продавщиця, цариця свого окремо взятого воза з чесно нажитим скарбом, відганяла від себе якогось голодранця. Дрібного шкодливого хижака. Готового вдовольнитися лише тим, що з воза впало, — але здатного потягнути на очах у народу і щось серйозніше, ніж яблуко чи картоплина.

«Га-га-га», — ґелґотали гуси в дерев’яних клітках. Пекар перевертав млинці на величезній пательні. Запах кінського гною змішувався з ароматом петрушки та кропу. Не амброзія, звісно, але від цього букета чомусь поліпшувався настрій. Хотілося хильнути кухоль збитню й, зірвавши шапку з голови, кинути нею об землю. А потім піти в танок навприсядки. Гей, народе, у кого там є гармошка під рукою? Московський ярмарок, про існування якого ми й не знали, був значно веселіший, ніж базарний день у Ростові.

Але де веселощі, там і туга.

— Ох, Іринко, — задумливо сказав я, погладивши дівчинку по густому каштановому волоссю. Вона з подивом зиркнула на мене. Ніби й не зрозуміла. Та я й сам навряд чи зрозумів би, навіщо це сказав, чому з моєї душі вирвалася ота одвічна дикунська туга. Ота, що живе в кожному, хто народився посеред Дикого Поля. Ота, що підказує людям дурні думки і штовхає на страшні вчинки.

Людська ріка винесла нас на велику площу, скраю якої височів храм, схожий на солодкий льодяник. Неподалік стояв дерев’яний поміст, а на ньому стовп. Я вирішив було, що зараз тут почнеться вистава моїх побратимів-скоморохів. Але, роздивившись краще, зрозумів, що ліпше не підходити. До стовпа був прив’язаний чоловік у закривавленій сорочці, розірваній ударами батога. Знаряддя тортур лежало поруч, біля ніг нещасного. Над головою страдника висіла дерев’яна табличка, але я був надто далеко, щоб прочитати напис. Поряд стояв бадьорий глашатай.

— Хто хоче помститися ворогам, хай підніметься й ударить! — кричав він. — Один удар. Безплатно.

Дерев’яними сходами зійшов товстенький чоловік у квітчастому жупані й барвистих штанях, схожий на торговця зерном. Він, посміхаючись, немов передчуваючи насолоду, схопив батіг.

— Тільки один удар, шановний, — нагадав глашатай.

Натовп схвально заулюлюкав. Батіг зі свистом розітнув повітря. Різкий помах, тріск. На сорочці приреченого виступив ще один кривавий слід.

— Проходь, — глашатай відібрав у торговця батіг. — Наступний.

— А що тут відбувається? — запитав я в найближчого сусіда, типового немолодого московита з кислим обличчям.

— Шпигуна хлопці зловили, — прицмокуючи від задоволення, повідомив той. — З Новгорода. Ось зараз узнає, як за нами стежити.

На сходах вишикувалася ціла черга. Батіг раз по раз бив людину в білій сорочці. У два такти: замах, удар. «Новгород наш!» — скандував натовп, підтримуючи ритм, здавалося, нескінченного покарання. «Новгород наш!» — і червоний від крові скорпіонів хвіст батога злітає над збудженим людом. «Істинно наш!» — і він б’є засудженого.

Іринка, схоже, на весь цей жах геть не зважала. Вона крутила на всі боки головою, намагаючись побачити щось важливіше.

— Дивися сюди, Яне, швидше, — сказала вона, смикнувши мене за рукав.

Не послухатися її було неможливо. Я повернув голову туди, куди вказало дівчисько, — і побачив мармурову ступінчасту піраміду. Це був мавзолей давнього деспота. На лицьовому боці зикурату — п’ять величезних літер його прізвища. За мавзолеєм шкірилася зубчастими бійницями червона стіна. Що мені хотіла показати Іринка, я так і не зрозумів.

— Бачиш? — вимогливо запитала вона.

— Ні, я нічого там не бачу, — відповів я. І знову повернув голову в бік дерев’яного ешафота.

— А за стіною бачиш? — не вгамовувалася вона, сіпаючи мій рукав.

— Ні, і там не бачу нічого, — відмахнувся я від неї. Кривавий поміст діяв на мене, як магніт на метал.

— Правильно, Яне! — майже кричала Іра, намагаючись перекрити виття натовпу. — Там нічого нема. А повинен бути Вознесенський монастир. Зрозумів?

— Що ти сказала? — я почав вловлювати зміст її слів. — Що там має бути?

— Той самий монастир. А його нема!

Я уважніше подивився на стіну за ступінчастою вежею. Згідно з нашими кресленнями, саме там і спорудив італієць Алоїзіо величезний білий монастир із царською усипальницею та золотими банями.

Але не було там сусального золота. Я протер очі. Невже ми дали маху в розрахунках? Нам треба терміново пробратися в Кремль. Хоча б для того, аби пересвідчитися в своїй «геніальній» помилці.

— Ви не знаєте, як пройти в Кремль? — запитав я чоловіка ліворуч від мене.

Ох, дарма я це зробив…

— Знаю. Як не знати? А ви хіба не знаєте?

Певно, запідозрив, що я — новгородський лазутчик. Коли ж нарешті в цій країні перестануть шукати шпигунів?

— Люди добрі! Він у Кремль захотів. Він псих або шпигун. Ловіть його!

Треба було щось робити. «Давай у натовп!» — підштовхнув я Іринку в спину й сам пірнув за нею в людське море. «Шпигун, шпигун! — почув я за собою. — Новгородський шпигун!». Пильний московит намагався звернути увагу земляків на мене, але його збуджені одноплемінники в цей момент були більше зосереджені на жорстокому видовищі посеред площі. Нам удалося сховатися. Судячи з нервової та підозрілої реакції того чоловіка, потрапити в Кремль досить легко. Як усе-таки мало ми знали про Москву! Надто мало як для людей, на яких покладалася така непроста місія.

— Іро, дитинко, — прошепотів я, нахилившись до її вуха, — удвох нам туди не пробратися. Треба, щоб зайшов хтось один.

— Я боюся, — пропищала вона. — А раптом мене там схоплять?

— Не бійся, маленька. Удвох нас швидше схоплять. Бачиш, той дядько в натовпі вже доповів, що шпигунів було двоє. Дорослий і дитина. А окремо нас не спіймають. Довірся мені.

— Якщо я підніму дві руки вгору — значить, не спрацювало, — вирішила вона вголос.

Вона не переставала дивувати. У цьому маленькому створінні була і завзятість, і, водночас, якась покірність, разом із мудрістю дорослої жінки.

Після розвалу імперії, або, як тут його називали, «найбільшої геополітичної катастрофи», Кремль зачах. Коли на вулицях Москви точилися бої, кожна банда обов’язково хотіла захопити Кремль. Їхні ватажки вважали, що володіння цими фортечними стінами має якийсь сакральний сенс. Стіни, до речі, досі зберігали сліди тих особливо смутних часів. Кольорові написи донесли до нас пам’ять про відчайдухів московського минулого. Літер у два, навіть у три людських зрости ніхто не стирав. «Хазяйство Костиля» — попереджали напівстерті закарлючки праворуч від Спаської башти. Хто цей Костиль, уже ніхто й не згадає. Як не згадає Сергія Михася, з чиєї волі було нашкрябано грізне попередження поверх імені попереднього «хазяїна»: «Хто ввійде, матиме справу з Михасем». І в дужках уточнення: «(Сергієм)». Певно, в Москві тоді водилося занадто багато Михасів, і треба було конкретизувати, який саме з них нині сидить у фортеці. Кастети, Шпинделі, Сан Саничі й Ашоти — всі ці люди прагнули залишити по собі довгу пам’ять. Це їм, власне, частково вдалося.

Мене звуть Озімандіс, цар царів,

Побачте справ моїх величчя — і заклякніть![35]

Ці графіті, по суті, нічим не відрізнялися від написів на давніх п’єдесталах. Або від інстинктивного рефлексу хижаків, що мітять свою територію.

А Кремль кинули напризволяще. Спершу народ потихеньку розтягував уламки розкоші, що збереглася в його палацах. Потім, коли цупити вже було нічого, міську фортецю зайняли прокажені. Спочатку їх сюди привозили з усієї імперії. Але потім, коли зв’язки між частинами великої землі обірвалися, прибулі лишилися тут назавжди. Вони не хотіли повертатися у свої спустошені міста й загублені села. Якою б гнилою не була Москва, за її межами ще гірше. Звичайні люди ходити у Кремль боялися, — та й що там робити? Красти вже давно нічого. А ось «проки» — інша справа. «Проками» називали цих нещасних. Вони нічого не боялися і бродили в пошуках їжі вулицями Москви. Бувало, що й дзвіночків своїх не вдягали. Щоб хвороба не викосила все місто, і наказав Верховний Правитель загнати «проків» у кремлівське гетто. Одного ранку прокажені, прокинувшись у Кремлі, з’ясували, що всі виходи з фортеці закладені каменем і запечатані бетоном. Крім одного, перед яким стояла варта похмурих бороданів, що говорили з горловим кавказьким акцентом. «Кожного, хто спробує перелізти через стіну, чекає ось це», — сказали кавказці, випустивши поверх голів прокажених довгу автоматну чергу. Колонія перетворилася на справжнє гетто. А де перебуває нинішній Верховний Правитель міста, ніхто не знав. Ні з цього боку стіни, ні за нею.

Дивний, одначе, народ, ці московити. Незважаючи на сусідство з «проками», під стінами Кремля часто влаштовували базари і страти. Громадське життя вирувало поруч із повільною смертю. Це було так по-московськи. По-ідіотськи. Перетинати лінію розмежування біля Спаських воріт дозволялося тільки дітям прокажених. Це робилося для того, щоб малеча могла офіційно жебракувати й годувати своїх батьків, які гнили там живцем.

Тоді ми з Іриною нічого цього не знали. Але все ж прийняли правильне рішення. Мене б на вході в гетто спочатку зупинили, а потім запідозрили в шпигунстві.

— Куди йдеш, дівчинко? — запитали бородані з автоматами.

Іринка боязко тицьнула пальцем у бік воріт.

— Туди.

— Смачненьке несеш? — допитувалися бородані.

— Ну, так собі, — ухильно кивнула вона.

Я спостерігав за нею з натовпу. Так, щоб лишатися непримітним, але будь-якої миті підбігти, схопити дівчину під лікті й затягнути назад у юрму. Проте це не знадобилося.

Ірина сміливо рушила вперед, щойно охоронці зі зброєю розступилися. Добре, що вони її не обшукували. Карта-схема, намальована на шматку шпалери, могла викликати в бороданів підозру. Але обійшлося — і я не побачив умовного сигналу.

Ірина ввійшла на територію фортеці. На перший погляд, гетто нічим не відрізнялося від решти Москви. Ті ж величезні будівлі, з вікон яких стирчать залізні труби. Ті ж обдерті до дірок бані старовинних церков. Ті ж багаття з варивом у казанах, якого вистачило б нагодувати цілу ораву безпритульних. Ті ж бочки з полум’ям усередині.

Тільки народ тут був геть інший. Зігнуті в три погибелі страшні каліки. Одні стрибали на милицях, тягнучи з’їдені хворобою ноги. Інші сиділи на землі й, жваво сперечаючись, махали руками з кривими обрубками замість пальців. Треті, умостившись на низьких чотириколісних візках, відштовхувалися від землі двома дерев’яними колодками й таким чином пересувалися.

Ірина не знала, що робити. Вона пам’ятала, що, за планом, Вознесенський монастир мав бути праворуч від вежі. «Головне, йти швидко й упевнено, — сказала вона собі. — Наче я тут не вперше». Але не встигла вона ступити й десяти кроків, як її покликали.

— Щось смачненьке принесла? — почула вона за спиною те ж запитання, що й на вході.

Голос був інший. Молодий і дзвінкий. Дівчинка повернулася й побачила високого юнака. Років двадцять, не більше. Але їй усі, старші за неї саму, здавалися дуже дорослими. Майже такими, як я.

— Несеш щось своїм? — запитав юнак. Він стояв на двох ногах, пальців на руках теж не бракувало.

— Гей, чого мовчиш? — посміхнувся він. Його зуби явно не були білосніжними, але вони були: посмішка нагадувала щільний частокіл, а не дірявий напівзгнилий паркан. Загалом, цей хлопець не виглядав прокаженим.

— Ти теж звідти? — обережно кивнула Іра в бік стіни.

— Ні, я місцевий. Не схожий?

— Та не дуже, — погодилася дівчинка.

— Для мене все тільки починається, — пояснив юнак. — Через місяць доведеться різати ногу, а поки що ходжу на своїх. Хочеш покажу?

Він нахилився було, щоб розв’язати високий черевик, але Ірина замахала обома руками.

— Ні, не хочу! — скрикнула вона.

— Гаразд, — не наполягав молодий «прок».

Вони ще якусь мить мовчки дивилися одне на одного. Потім хлопець знову заговорив.

— А що ти тут робиш?

— Шукаю Вознесенський собор, — зізналася Іринка.

— Чекай, чекай. Так ти нічого не принесла?

— Н-ні, — здригнувся Іринчин голос. — Мені треба…

Вона думала, що ж сказати цьому настирливому «проку», та так, щоб він відчепився. Вознесенський собор, самотність, мета візиту… Ірина несподівано для себе вигадала пояснення.

— Помолитися хочу. За тітку Галю. Вона просила.

— Розумію, — розслабився хлопець. — Тут у нас бувають такі. Приходять, моляться. А потім самі потрапляють сюди. Назавжди. Але ти це близько до серця не бери — усе ж може статись не так, як у мене. Раптом у тебе все буде добре.

Слова прокаженого не дуже втішали. Але в них стало менше цікавості — чого, власне, й хотіла Іринка. От би ще знайти місце, вказане на карті.

— То який, ти кажеш, собор шукаєш? — перепитав хворий юнак.

— Вознесенський.

Молодик замислився.

— Тут багато соборів. Який з них Вознесенський, не знаю. А де він має бути?

— Отам, — махнула дівчинка рукою.

— Там? — хлопець не зміг приховати подив. — Там не може бути ніякого собору.

Він пішов уздовж стіни. Ірина покірно рушила слідом. Цей юнак був єдиною людиною, із якою в неї вийшло поговорити. Своїм ще дитячим розумом Іринка не могла осягнути, настільки небезпечне це збіговисько покалічених хворобою відлюдьків, але, як тонкий інструмент, вона відчувала, що довкола дуже багато зла і болю. Настільки багато, що заразитися ними можна було ще швидше, ніж підхопити проказу. Тим більше, ніхто не знав, звідки з’являється ця хвороба і за які такі гріхи починає їсти людей.

Проходячи повз брезентові намети під високими ялинами, вона пропустила поводиря вперед. Обережно ступаючи за ним, думала про шляхи до відступу. Їх не було. Кремль мав один-єдиний вхід, він же — вихід. Якщо вона чимось образить прокаженого або розсердить його, все населення гетто стане за свого, а не за чужу самотню дівчинку, яку варто було зненавидіти вже лише за те, що вона здорова.

Вона здорова. Здорова… Тут, серед людей із покрученими руками й обрубками ніг, бути здоровим означало носити на собі тавро. Проминаючи цих нещасних, Іринка відчувала на собі їхні погляди. О, ці погляди, повні заздрощів! А за заздрістю зазвичай приходить ненависть. А ненависть, породжена неміччю, може тільки руйнувати. Ірина через свій вік не могла ще зрозуміти причину ненависті, що наливала очі людей, але відчувала її. І цього було досить, щоб стримувати себе в емоціях і рухах. Загалом, вона намагалася йти за хлопцем якомога швидше й непомітніше.

Іти довелося недовго. За ялинами відкрився майданчик із щільно утрамбованою землею. Скраю, прямо під стіною, Іра помітила акуратно складені дрова. Поруч горіло багаття. Поруч метушилися кілька людей. Вони підкидали дрова у вогонь, час від часу перевертаючи їх у полум’ї довгими залізними баграми. Запах від нього видався Ірині дуже дивним. Неприємним. Лісові багаття так не пахнуть. Після марш-кидка через підмосковні нетрі вона добре пам’ятала аромат, який розноситься від багаття в лісі, особливо біля річки. А тут пахло пожарищем і бідою. І калічні люди робили це видовище ще більш гнітючим.

Але ось із багаття щось відкотилося. Воно диміло й пахло смертю. Один із нещасних хутко підхопив предмет гачкуватою кочергою й укинув назад у вогонь. Але дівчинка встигла розгледіти. То була людська нога. Нижня частина, до коліна приблизно. Іринка скрикнула. Люди обернулися й запитально глянули на юнака. Той підняв руку: мовляв, не варто хвилюватися. Люди біля багаття відразу втратили до незнайомки будь-який інтерес і продовжили ворушити вогонь.

— Ось і цвинтар, — сказав хлопець.

— Цвинтар?

— Так, дівчинко. Той, хто потрапляє сюди, більше ніколи не виходить за межі кремлівських стін. До смерті. Але що трапляється з людиною після смерті?

— Її ховають? — несміливо припустила дівчинка.

Юнак криво посміхнувся.

— Прокажених не ховають, — він так зиркнув очима, що Іринка аж здригнулася.

— А що з ними роблять?

— «Проків» спалюють. Дотла. До попелу. А потім змішують його із землею. Про всяк випадок. Щоб зараза не розповзлася. Так вирішили ті, отам, — і юнак кивнув у бік зубчастого гребеня стіни.

— А хіба ця хвороба… проказа… заразна? — несміливо запитала Іра.

— Хтозна, — сумно відповів прокажений. — Але так вирішили багато років тому. Не ми вирішили, не нам сперечатися. До того ж, якби мертвих прокажених ховали, як інших, то тут давно б уже місця не було для живих.

— Ясно, — поспішила погодитися Іринка. Хоча їй нічого не було ясно.

Для початку треба було розібратися, куди подівся Вознесенський монастир. Місце для спалювання померлих, або «цвинтар», як його назвав юнак, був приблизно там, де мали б стояти білокам’яні стіни усипальниці Софії Палеолог та інших царствених дам Дикого Поля.

Дивний молодик, який зголосився бути її поводирем, здавалося, читав думки.

— Почекай! — вигукнув він. — Я зараз приведу старшого, він знає.

І відбіг кудись, де за обідраними наметами виднілося щось сіре, грізне, як дуло велетенської гармати. Цей юнак був дивний, ходити з ним було тривожно. А без нього взагалі стало страшно.

Втім, довго тремтіти не довелося. Молодий «прок» незабаром повернувся. Він ішов не сам — поруч, в інвалідному візку з великими колесами, їхав зморщений дідусь. Його зім’яте сіре обличчя нагадувало кинуту в кутку ганчірку. Очі старого просто загубилися в зморшках.

— Здрастуй, — сказав він скрипучим голосом, і дівчинка помітила, що в його роті, як не викорчуваний пень на ріллі, стирчить один-єдиний зуб. Ніг він не мав: судячи з порожніх холош, проказа з’їла обидві. З того, як він поводився, було зрозуміло, що цей старий тут — велике цабе. Він був якщо не головним серед прокажених, то принаймні одним із головних.

— Це начальник цвинтаря, — видихнув хлопець. — Він тут усім керує.

Старий цикнув на молодого прокаженого. Слово «керує» йому, видно, не сподобалося.

— Ти шукаєш храм? — запитав він Іринку, схопивши за руку.

Вона спробувала висмикнути долоню з коротких, але дуже цупких пальців старого «прока», однак той не відпускав.

— Боїшся? — посміхнувся він, знову показавши свого єдиного зуба. — Правильно, бійся. Але пам’ятай, що проказа так не передається. Ти, крихітко, не захворієш.

— Точно? — з побоюванням запитала Іра. Їй не сподобалося це мерзенне «крихітко».

— Точно. Зуб даю, — і старий дрібно захихотів. Його сміх був схожий на клекіт лісового птаха.

— Я шукаю монастир, дідусю. Вознесенський.

— Ага, — старий глянув на неї хитро, навіть лукаво. — Монастир? Вознесенський?

— Так, його, — Ірина трохи осміліла й почала пояснювати: — Хочу помолитися за тітку Галю. Кажуть, якщо тут помолишся, то все відразу й налагодиться.

— Можливо-можливо, — сміявся дід, показуючи самотнє ікло. — Та тільки ти запізнилася, крихітко.

— Як це запізнилася? — підняла брови Іринка.

— Та так. Років на двісті, — усміхнувся старий і затрусився в беззвучному реготі.

Іра остовпіла від жаху та безсилля. Не може бути! Щось тут не так…

— Не розумію вас, дідусю. Мені сказали…

— Хто тобі сказав, га? Хоча неважливо, рідна моя. Вознесенський монастир розібрали по цеглинці в одна тисяча сімсот двадцять дев’ятому. Якщо мені не зраджує моя стареча пам’ять.

— Точно розібрали?

— Точно.

Це був крах усієї нашої справи. Моя помічниця чудово це розуміла. Усе, заради чого ми страждали й боролися, все, що ми хотіли знайти, відразу розвіялось, як туман. Як дим над багаттям. Був монастир — і немає його білих стін. Дівчинці раптом здалося, що ніхто її звідси не випустить. І що тепер її місце тут, серед прокажених. Сльози підступили до горла — піднімалися хвилею знизу й обпалювали зсередини. Їй стало дуже шкода і тітку Галю, і Софію-Іскру, і мене, що лишився за зубчастою стіною. Але найбільше їй було шкода себе саму — дівчинку, яка ненадовго вибралася з-за однієї стіни й уже потрапила за іншу. Цей калічний дідуган відтепер — назавжди. І цей хлопчина, що починає гнити, — назавжди.

— Ти плачеш? — майже співчутливо мовив дід. — Це добре, рідна моя. Це дуже добре.

— Скажіть, а ви все знаєте? — запитала раптом Ірина, осмілівши.

— Та все. Практично, — хвалькувато відповів їй старий «прок».

Він був марнославним, попри свій вік. І це трохи розбавляло його чіпкий розум бовтанкою глупства. Навіть недоумкуватості. Мудрості властиве вміння сміятися над собою. Марнославство ж, як мутне дзеркало, приховує недоліки. А надто серйозне ставлення до самого себе широко відчиняє двері, за якими починається пряма дорога до дурості. Загалом, дід купився на лестощі.

— Ну, якщо ви все знаєте, то скажіть, а куди поділися саркофаги?

Старий на мить замислився.

— Саркофаги, дівчинко, нікуди не поділися. Їх перетягнули в собор. В один із цих, — і старий показав рукою на високі дзвіниці за густими деревами. — Якщо хочеш на них подивитися, я тебе відведу туди.

— А тут… на цьому вашому… — Ірина не хотіла називати пустир, на якому вони стояли, «цвинтарем». Запитай її чому, і вона не відповіла б. Але старий здогадався. Не таким уже й дурним був цей беззубий каліка.

— На цвинтарі? Не було тут ніякого цвинтаря. Відразу ж після того, як знесли монастир, на його місці збудували палац. Величезний. Красивий. Один із московських правителів його собі якось облюбував. І влаштував у ньому кабінет.

Так, місця для палацу тут було більше, ніж досить. Проблема лише в тому, що не було самого палацу. Як не було й монастиря. Що ж це за місце, де все будують, а воно потім загадково зникає? Про це дівчинка подумала, але вголос промовила одне лише слово: «Дивно».

— А що тут дивного? — продовжував старий. — Новий господар хоче знищити пам’ять про старого. Щоб і каменя на камені… Абсолютно нормальний історичний процес.

Хвиля гірких сліз відкотилася кудись униз. Але її місце одразу ж зайняв блювотний рефлекс.

— Так де ж палац? — відволікаючись від спазмів, запитала «прока» Іринка.

— Де-де, крихітко… — лестило, лестило старому, що його нікчемні знання про Кремль хоч комусь знадобилися. — А ось де. Був тут один вождь. Ремонтував цей палац, ремонтував. А потім узяв та й розвалив. Це сталося якраз тоді, коли війна з украми почалася. Так злі язики говорили, — що він наказав його знести, бо цей палац обрисами нагадував тризуб. Так воно й було, рідна моя. Якщо злетіти, як птах, над тим палацом, то можна було побачити, що схожий він на величезний тризуб. А всі знають, що тризуб — це герб наших ворогів укрів… Та чи знаєш це ти?

Він вигукнув ці слова, помітивши, як блукає її погляд.

— Звісно, знаю, — відповіла Іринка неуважно. І дід продовжив свою сагу.

— Отож, одні казали, що зніс він його, бо не хотів, щоб укропський герб стояв у самому серці Москви. Інші шепотілися, що вождь шукав щось цінне на місці великого палацу. А я думаю, що й ті, й інші помилялися. Цей вождь прийшов після того вождя, який влаштував собі в палаці-тризубі кабінет. А кожен наступний владика хотів знищити пам’ять про попереднього. Так було, так є. І так буде. Ось і зніс він тризуб — разом із кабінетом, із речами і з пам’яттю про свого колишнього начальника.

— А що могли шукати, дідусю? — запитала його дівчинка, ніби знічев’я.

— Шукати? В якому сенсі «шукати»?

— Ну, ви говорите, щось шукали на місці тризубого палацу… Скарби…

— А-а-а, забудь. Тут весь час щось шукали. Скарби, кажеш? А, так, скарби. Кажуть, тут були заховані великі багатства.

Тільки нічого цей правитель не знайшов. Якщо й були тут якісь скарби, то їх знайшли до нього. Ось так, крихітко… Та ти не слухаєш мене.

І раптом від цих слів у Іринки все минулося — і відчай, і жалощі, і навіть спазми.

— Ти хочеш…?

Хлопець простягнув їй руку. Вона взяла її, але відразу ж відпустила.

— Хочеш подивитися на саркофаги?

— На саркофаги? Ні, — сказала Іра якомога твердіше.

У цьому тепер не було сенсу. Вона потайки зім’яла своє креслення.

— Ти залишишся тут до ранку, крихітко, — розпорядився старий. — А завтра Паша виведе тебе за ворота. Зрозумів мене? У намети відведи її, знайди, де поспати і що поїсти.

— Зрозумів, — кивнув юнак.

«Он як, — відзначила про себе дівчинка, — його Пашею звуть. Ім’я нібито гарне».

Паша насупився. Це розпорядження йому явно не подобалося.

Він вів її назад, до наметів.

Трохи нахилившись до її вуха, але тримаючи свої губи на відстані, щоб не торкатися її шкіри, — він, вочевидь, пам’ятав, як вона висмикнула долоню з його руки, — юнак прошепотів:

— Ти не вийдеш звідси.

— Чому це? — злякалася дівчина.

— Завтра на воротах стоятимуть інші охоронці. Ці тебе запам’ятали, а нова зміна — не знає. Отже, не випустить. Поки ті, хто тебе сьогодні впустив, знову заступлять на чергування, мине цілих сім днів. Але через сім днів і вони тебе не випустять, — бо ти за цей час можеш заразитися проказою. Так вони вважають. Такі в них інструкції.

— А старий про це знає?

— Звісно, знає. Дурня клеїть. Він хитрий. Має на тебе плани, раз вирішив залишити. Уже, напевно, щось надумав.

Іринці стало страшно. Так страшно, що вона, забувши про обережність, схопила руку прокаженого і щосили притиснула до себе.

— Я не хочу тут… Пашо, Павлику, я хочу додому…

— Знаю, дурненька, — заспокоїв її Паша. — Виведу тебе, не бійся.

Він, мабуть, хотів, щоб Іринка тримала його руку в своїй якомога довше. Але якась зазвичай не властива йому делікатність і тямущість змусила хлопця обережно вивільнити свою руку.

За наметами, там, де беззубий страшний дід їх більше не бачив, Паша звернув до воріт, через які Іринка проникла до фортеці. Ось і склепіння, і дерев’яні перегородки під ними — щоб ні кінь не проїхав із возом, ні барбухайка з п’яним від збитню водієм за кермом. На вході бородаті молодики з автоматами. Начебто ті ж самі, що стояли раніше. Іринці закортіло якнайшвидше прошмигнути повз них.

— Дівчинко, сюди не можна, — сказав один, не приховуючи своєї вимови горянина. — Стій там, де стоїш.

— Та ти що! — гримнув на нього інший. — Вона ж щойно заходила.

— Тобі влетить за мене, Пашо? — запитала тихо Іринка.

— Звісно, — посміхнувся прокажений.

— Тоді навіщо ти мене відпускаєш?

Їй би скоріше опинитися за стіною, а вона все питала…

— Шкодуєш?

— Шкодую? Ні. Ну, розсмішила, — посміхнувся молодий «прок». — Я тебе відпускаю, щоб ти чогось смачненького мені принесла. Звідти.

І Паша з тугою кивнув у бік воріт. Туди, де, загнаний на найбільшу площу найнещаснішої і наймерзеннішої частини світу, бився, торгуючись, сварячись і радіючи, жадібний організм під назвою «базар». Ось він, поруч. У ньому дуже мало свободи. Та все ж по той бік фортечної стіни її значно більше, ніж усередині. І той зовнішній світ прокажений на ім’я Паша міг бачити тільки через дула бородатих автоматників.

— Ей, ти, хворий, ану давай на десять метрів назад, — скомандував один із них. — А ти, дівчинко, давай сюди. Чи хочеш лишитись там, га?

Ірина хотіла кинутися геть. Але перед тим як вибігти, вона ще раз взяла хлопця за руку. Він нахилився до неї, і дівчинка зробила те, чого сама від себе не очікувала, — чмокнула його в щоку.

— Звісно, я принесу тобі що-небудь смачненьке! — дзвінко крикнула вона, вибігаючи з воріт.

— Запитай Пашу, як прийдеш, мене тут усі охоронці знають! — пролунало їй услід.

А старий беззубий дід, сидячи в інвалідному візку, спостерігав за цією сценою з дуже зручної точки — з-за величезної гармати із чавунними вензелями. Він прокручував у голові розмову з дівчиною. І було в цій розмові одне слово, яке пульсувало, мов тривожна кнопка на пульті управління. І це слово розбудило цікавість старого. І слово це було — «скарб».

Він пам’ятав, що йому наказали могутні люди, які й призначили його на хлібне місце начальника кремлівського цвинтаря. Головне непорушне правило було таким: «Вчасно доповісти про щось підозріле». Віддалений дзвін золота, про який нагадала дівчинка із зовнішнього світу, звучав загадково. І тепер старцеві належало вирішити, за яких обставин загадкове може вважатися підозрілим.

Розділ 23. Презлим за предобре

Ірину шукали всередині Кремля. А мене шукали зовні. Шпигуноманія була властива моїм одноплемінникам. Утім, слід визнати, що, маючи нас за шпигунів ворожої республіки, вони не дуже й помилялися.

Наша місія була таємною, це так. Але ми шпигували не в інтересах іншої держави, а в інтересах іншої цивілізації. Це підвищувало наш статус. Щоправда, тільки у власних очах. Ким би ми не були, дикі московити відчували стосовно нас дуже просте, навіть примітивне бажання — зловити й розтерзати.

Чоловік у натовпі, який вирішив, що я — спостерігач із Новгорода, виявився дуже впертим і наполегливим. Безсумнівно, він зауважив, що нас було двоє. А якщо й не помітив спочатку, то йому про це розповіли крикливі торговки, які бачили нас удвох. Вони не полінувалися і знайшли солдатів, що вешталися без діла. Служаки були не з Кавказу, а звідкись із Підмосков’я. Кавказці б тільки посміялися з тіток. А цим було не все одно. І почалася народна московська гра «Козаки-розбійники». Усе в цій грі було дотепне й захоплююче. Ось тільки того, хто програв, потягли б на реальний поміст. І навряд чи кат, як справжній майстер своєї справи, обмежився би батогом…

Натовп, збуджений видовищем чужого покарання, хотів продовження жорстокої вистави. Люди з криками «Лови їх, лови!» кинулися в різні боки від центру площі.

Вони, наші переслідувачі, були нащадками рабів, які втратили свого пана. А паном для них була держава. Та оскільки держава розвалилася без їхньої участі, нащадки рабів, отримавши свободу, так і лишилися рабами. А раб або хоче сам стати паном, або шукає собі нового господаря. Верховний Правитель був для них новим господарем. А його солдати — втіленням образу пана. І те, що вони кинулися ловити нас у провулках своєї столиці, не залишало сумніву: вільним у Москві бути дуже небезпечно. Смертельно.

Я достеменно не знав, що вони шукають саме нас. Я всього-на-всього потрапив до рук п’яних жебраків із площі. Вони притиснули мене до стіни, від якої тхнуло людськими екскрементами.

— Це він? — кричали смердючі беззубі роти прямо мені в обличчя.

— Це не він, — відповідали першим беззубим другі, які стояли в перших за спиною.

— Тобто, як? — обурювалися одні.

— Та не витрачайте на нього часу! — горлали інші. — Той був із дівчиною. А цей — сам.

— Так що з ним робити? Давайте дочекаємося солдат, — пропонували розсудливі.

— Ні, їх чекати довго, — сперечалися найбільш буйні. — Давайте його приб’ємо. Про всяк випадок.

І поки вони сперечалися, їхні руки, наче самі собою, ганчірку за ганчіркою, зривали з мене одяг. Під моїм брудним бушлатом виявився одяг скомороха. І чиясь пожадлива рука витягла в мене з-за пазухи кулон з буквою «ω».

— Знак господаря, — зашепотіли люди. — Він, видно, служивий.

Перед ними замаячила примара покарання, страшного й неминучого, за умисне позбавлення життя обшарпанця з «омегою» на мотузці.

— Ти хто? — зважилися вони нарешті запитати мене.

— Скоморох я. Солдатський скоморох.

Скоморохи, які лікували й розважали солдат, прирівнювалися в правах до бійців. А отже, мої кати вмить могли перетворитися на злочинців, яким місце не тут, а на помості.

— Що ж ти зразу не сказав, брате? — примирливо замуркотіли голоси навколо мене.

А руки тим часом — наче самі собою — повертали на місце зірване з мене лахміття. Серед гулу юрби я розрізнив голос, який заявив, що, мовляв, той, кого вони шукають, теж був схожий на скомороха. Але його вже не слухали — у центрі уваги був не він, а я. На моє раптове щастя.

— Вибач, брате, помилилися, — продовжували вибачатися беззубі смердючі роти. — Ми ж не знали… Ми ж за праве діло… За матінку нашу Москву златоглаву…

— Нічого, нічого, братки, — відповідав їм я заспокійливою скоромовкою. — Ви ж не знали. Буває. І так воно буває, і сяк буває. Всі ми живі люди, всі іноді помиляємося.

— Точно не в претензії? — запобігливо запитав той, чия рука до того тягнулася за моєю «омегою» на промасленій нитці.

— Точно не в претензії, хлопці.

Якщо доля подарувала мені шанс уціліти, то від розлюченого натовпу треба все одно якомога швидше тікати. Другого такого шансу в мене не буде, коли тут з’являться солдати. Вони мене просто порвуть і сповна навтішаються моїми стражданнями.

— Все, все, мужик, бувай…

Вони поспішали піти. Не хотіли зустрітися з солдатами. Я теж не хотів.

Смолоскипи над натовпом помандрували в кінець вулиці, а потім і зовсім зникли за рогом, майнувши наостанок у вцілілих шибках довгої будівлі з високими вікнами. Звідти пахло вогкістю й віяло холодом. Я був упевнений, що ця будівля нежитлова. У центрі Москви, недалеко від головної площі, таких монументальних споруд лишалося чимало. Їх було дуже складно протопити. Влітку тут іноді мешкали волоцюги. А в холодну пору будівлі перетворювалися на вбивць. Узимку п’янички, які любили хильнути на Красній площі два-три міхури міцного збитню, залазили у величезні вибиті вікна, щоб поспати кілька годин перед довгою дорогою додому. А на ранок їх знаходили там замерзлими. Про ці будинки ходила недобра слава: їх вважали прихистком нічних духів. Тому я був упевнений, що там мене ніхто не шукатиме. Принаймні до ранку.

Я заліз у вікно.

Усередині було лунко й понуро. Під ногами скрипіло бите скло. У вуха бив вітер. Приміщення виявилося досить просторим. Коли я придивився до темряви, то побачив, що стою біля старих прилавків. Поки я роззирався довкола, мої ноги, немов самі, понесли мене кудись уперед по битому склу. І раптом — о жах! — вони спіткнулись об якесь тіло. Я скрикнув і відскочив назад. У потемках я розгледів лише силует, але зрозуміти, хто це, чоловік чи жінка, не міг. «Напевно, один із замерзлих п’яничок», — вирішив я і доторкнувся до нього черевиком. Тіло ворухнулося. Це було дуже дивно: не може ж бути людина настільки легкою, щоб її зрушив такий легкий рух. Я нахилився й перевернув те, що лежало переді мною, на спину. До мене обернулося рожеве обличчя без зморшок. Широко розкриті очі байдуже дивилися в морок. На битому склі лежав манекен. А приміщення, в якому я опинився, колись було величезним магазином із безліччю торгових рядів та відділів, з галереями і пасажем. Манекен був голий. Усе, що можна винести з цього магазину, давно вже винесли. Можливо, десятки років тому. Тут не лишилося нічого живого. Колишній універмаг стояв, як обгризений кістяк давнього комфортного життя. Тисячі людей метушилися тут: торгували, купували, обманювали одне одного, жартували одне з одним. І ось від усього цього — ні сліду. Магазин був мертвіший за манекена. Тут не пахло навіть котячою сечею і щури не пискотіли в пітьмі. Тому й умирали тут бездомні: їхнім життєвим струмам не було до чого під’єднатися в цій порожнечі. І такою скоро буде вся Москва. Напівмертве місто закінчує своє існування. Його не врятує ні Верховний Правитель, ні скарби тамплієрів. Мені це стало ясно — як і те, що шукати за Кремлівською стіною коштовності було марно. Головне — не скарби. Важливішою за всі скарби була Іринка. Треба, щоб вона цілою й неушкодженою повернулася в наш підвал.

О, яким же затишним і комфортним здавався він мені тепер! Як вирувало в ньому життя! Як багато тепла дарували ми одне одному, самі того не розуміючи. Ми всі за цей час стали одне для одного справжнім скарбом. Його не виміряти у грамах, гранах чи унціях. А, крім того, мені стало соромно й нестерпно боляче — через те що я послав Іринку за кляті зуби отієї стіни. Чим я кращий за тих жадібних негідників, які, обманюючи й торгуючись у спорожнілих рядах, виривають із рук одне в одного право їсти смачну їжу та спати з гарними жінками? Нічим. Так, мої рефлексії трохи складніші. Та по суті — жодної різниці.

Тож головне те, що на площі перед Кремлем я не пожалів життя маленької дівчинки заради великої мети. Це все, що мені треба знати про самого себе.

І я вирішив.

Я вирішив, що ляжу на скло поруч із манекеном. Заплющуся. І нехай мене вранці знайдуть. Замерзлого. Закляклого, як поліно. Роздягнуть догола, обідравши до нитки, і віднесуть туди, де зазвичай закопують тіла невідомих волоцюг. Я заслуговую на це.

Вирішено — отже, зроблено. Я ліг на скалки колишніх вітрин. Вони ледь заскрипіли під бушлатом. Я перестав рухатися, і мені на мить здалося, що я чую гул. Ніби глибоко внизу, під численними ярусами величезного занедбаного універмагу, працюють незримі двигуни потужних машин. Вони роблять підкоп під Москвою, щоб одного разу це місто звалилося в Пекло, не залишивши й сліду. А може, це й не машини зовсім, а звір о семи головах і десяти рогах гарчить від страшного голоду — перед тим як розкрити пащу й набити черево стадом канібалів, яким стали московити. Так я думав, втрачаючи зв’язок із реальністю.

Та щойно я перевернувся на інший бік, подряпавшись склом, гул у вухах зник. Я заплющився і раптом зрозумів, що смерть на морозі — не найстрашніша з усіх можливих. Мені спершу зовсім не хотілося спати, руки й ноги тремтіли від холоду. В очах чомусь з’явилися сльози, які починали замерзати і скріплювати вії. Захочеш розплющитись — і не зможеш. Але потім холод почав відступати. Його витісняла дрімота. Спочатку вона була легкою. Потім посилилась. І організм вирішив, що сон — це порятунок. Тіло вибрало сон — і я в нього впав, як у хмару.

Мені снився Коля Бурят. Він підійшов до мене й сів навпочіпки поруч із байдужим манекеном. Я не міг розгледіти його обличчя. Я його вже почав забувати. Воно було кругле, наче місяць, із вузькими щілинками іронічних очей. Ось і все, що я пам’ятав про лице Колі. Але його голосу — грудного, оксамитового, низького — я не міг не впізнати. Отже, те, що я почув, було сказано ним.

«Послухай, Яне, мене, — сказав він. — Не лай себе. Це все пусте. Не буває на світі героїв і негідників. Кожен герой здатний на підлість. Кожен негідник має право на подвиг. Не ти такий — природа людська така. Ти ж бачив досвідчених мародерів, які ні з того ні з сього затуляли незнайомця своїми грудьми від кулі? Ти ж знаєш великих поетів, які заносили кинджал над сонним побратимом?»

«Я не хочу бути таким, як вони, Буряте, — відповів я. — Але я став таким. І ось знайшов рішення. Закінчити свій шлях на цьому місці».

«Закінчити свій шлях, — передражнив мене Коля. — Там, де ти виявився лайном? З точки зору підручника історії — не найправильніше рішення».

«А що ж робити?» — щиро запитав я.

«Що робити? Вести синусоїду своєї біографії вгору, якомога вище точки абсолютного дна, — голос Бурята звучав, як відлуння, посеред величезного порожнього магазину. — Наприклад, можна піти й затулити грудьми іншу людину».

Він сміється. А мені хочеться спати. Сон долає мене.

«Добре, Колю, я встану й затулю. Тільки назви мені ім’я того, кого треба затулити», — сказав я повільно.

«Іскру. Її треба врятувати. Її завжди треба рятувати».

Я дуже здивувався. Адже Коля Бурят не знав Іскру. Він ніколи її не бачив. Чи я щось пропустив? Цікаво, коли вони встигли познайомитися?

«Добре, Колю, я піду. Тільки дай мені трохи поспати».

«Ні, ти не заснеш! — закричав мій нічний гість. — Ти встанеш і підеш! Ану, вставай, ледача сволото!»

Що сталося з його обличчям? Це вже не Бурят. Борода… віспини… І його звуть Рябий. Старий, що приручив Капсюля. Зробив із мавпія чоловіка, який відібрав у мене Іскру. Яка вбила Капсюля. І яка зовсім не Іскра. Здається, так.

«Вставай, скотино. Іди. Рятуй світ».

«Від кого?» — мляво запитав я.

«Від мене. Від таких, як я», — Рябий ревів, як ієрихонська труба.

Він не давав мені заснути. І до того ж ударив мене ногою.

Мені довелося прокинутися. Поруч не було ні Бурята, ні Рябого. Темрява, тиша й холод. Крім мене, тут був тільки манекен. Він лежав на спині, втупившись незрячими очима в стелю. Я почав відчувати якусь спорідненість із цією штучною людською фігурою із пап’є-маше. Можливо, тому, що й сам ставав схожим на боввана, і вже не чув ні рук, ні ніг. Кров у моїх жилах стала в’язкою, як смола. Отже, треба зробити над собою зусилля й підвестися. Щоб не закінчити свій шлях у цій вельми гівняній точці, яка не годилася для яскравого фіналу…

Ох і тяжко ж було. Та я піднявся. Хитаючись, побрів до віконних отворів, через які в старий магазин зазирав місяць. Він немов підказував мені: на вулиці чисто.

Шукати Іринку в цю пору на Красній площі було марно. Якщо вона не лишилася за стіною, то повернутися могла тільки в наше лігво. Отже, і мені треба повертатися туди.

Шлях мій був нелегким. Спробуйте змусити себе йти, коли тіло не слухається, а страх вимикає всі зв’язки між командним центром у голові й механізмами в ногах-руках. Але помалу я змушував їх рухатися. І врешті-решт переміг себе. Найскладнішим було те, що наближатися до заповітного підвалу я мав непомітно, не викликаючи підозр у поодиноких перехожих та обходячи юрми озлоблених людей.

В обдерті двері нашого кубельця я постукав лише під ранок. Спершу мені довго не відчиняли. Потім із того боку дверей хтось тихо підкрався і з загрозою в голосі запитав:

— Хто там?

— Це я, — прошепотів я.

— Хто я? — голос розсердився ще дужче. — Ану назви себе.

— Ян це. Ян я, — мені починав уриватися терпець.

— Яне! — вигукнув голос і двері розчахнулися.

Переді мною стояв Сірий. Одяг розхристаний. Волосся скуйовджене. Він явно був настраханий.

— Заходь швидше, Яне.

Перед тим як зачинити двері, Сірий глянув ліворуч і праворуч. Наче визирав, чи немає за мною хвоста. Але на вулиці було чисто. Настільки, наскільки дозволяло роздивитися місячне світло.

— Де Іринка? — насамперед запитав я.

— Я тут, Яне, — тихо сказала дівчинка.

— Ну слава Богу, — вирвалося в мене.

Я пригорнув її до себе й міцно обняв. Вона була в безпеці. Моя уражена совість, немов розбуджена гріхом, підкотила гарячою хвилею до горла, а на очі навернулися сльози каяття.

— Прости мене, Іринко, прости, що кинув тебе там, — я цілував її маківку, гладив їй волосся.

— Нічого, Яне, нічого. Усе гаразд… Я все дізналася.

— Та начхати мені на це. Саму я тебе більше не залишу.

Мені хотілося вірити у свої слова. Дівчинка, яку я обіймав, її життя та доля були для мене тієї миті дорожчими за долю всієї цивілізації, для порятунку якої нас сюди послали. Я щиро вірив у це, коли обіймав її. Ми ж думали, що рятуємо світ, — тоді як не могли гарантувати безпеку навіть своїм близьким. Нічого нового. Той, хто не може змінити на краще власне життя, вважає себе чудовим фахівцем зі зміни всього світу.

— Ти знаєш, Яне, хто її сюди привіз? — грізно і глухо запитала Іскра з темного кутка кімнати.

Звісно, я не міг цього знати. І чекав відповіді від неї самої.

— Її привезли солдати.

— Взагалі-то солдат був один, — виправив Іскру фермер.

— Це нічого не змінює, — відбила вона його репліку й розповіла те, чого я не знав.

Приблизно в той час, коли я, майже замерзлий, лежав на битому склі покинутого магазину, розлючений натовп продовжував шукати підозрілого чоловіка з дівчинкою-підлітком. Пошуки результатів не давали. І тоді підбурювачі вирішили змінити тактику. Збуджені виглядом тортур люди почали зупиняти кожного одинокого чоловіка. І кожну дівчинку, яка волею випадку опинилася на вулиці сама, обступали напівп’яні мужики з перекошеними від злості лицями. Ті ж самі люди, які загнали мене в холодний і порожній магазин. Принижені й нещасні, вони хотіли бачити приниження й нещастя слабших за себе. Зав’язнувши в гріхах, вони прагнули обізвати грішником будь-кого, хто від них відрізнявся. Позбавлені — не важливо, з якої причини — уміння отримувати витончені насолоди, вони хотіли розважитися видовищем болісної смерті іншої людської істоти. І для них не важило, що цією істотою була, по суті, дитина.

Дівчинка з жахом дивилися в роззявлені гнилі пащі міських хижаків. Вони обступили її з усіх боків, наздогнавши біля сірої імперської будівлі, де свого часу засідав парламент. Іра дуже злякалася. Вона відчула, що її зараз рватимуть на шматки. Особливо якщо знайдуть у неї в потаємній кишеньці навігатор із картою міста. Але в іншій потаємній кишеньці в неї була заточка. І дівчинка твердо вирішила, що не віддасть свого життя задешево, а спробує когось із цих монстрів прихопити з собою в небуття. Кишенька була непомітно вшита в рукав; їй достатньо зробити один легкий рух — і зброя зразу лягла б у долоню.

У неї нічого не питали. Просто обзивали твариною, шпигункою, новгородською підстилкою. Сперечатися з натовпом було марно. Іра сказала собі, що дочекається, поки хтось не схопить її руками, — й отоді вона задіє свій стилет. Але до цього не дійшло. Провидіння не допустило, щоб нещасне дівча розтерзали посеред московської вулиці.

У ролі провидіння опинився бородатий солдат, який сидів за кермом старого іржавого автомобіля. Він, напевно, перебував на службі, бо на борту його машини була все та ж «омега», яка й мені врятувала життя. Солдати рідко втручаються в «народне правосуддя». У цьому божевільному місті панує натовп. Люди зі зброєю й самі були плоть від плоті, кров від крові народу, перетвореного на орду дегенератів і кровожерливих звірів. Ситніший пайок і можливість безкарно натискати на спусковий гачок — от і все, що відрізняло бороданя в машині від крикунів під казенною будівлею. Але в тому солдатові ще залишалося щось людське. І це був один із тих рідкісних випадків, які й називають провидінням.

Солдат завів свою ржаву машину і під’їхав до натовпу.

— Що ви тут, мужики? — почав він сувору розмову, яка, судячи із автомата напоготові, обіцяла бути короткою.

— Що-що, служивий… — загули під’юджувачі. — Шпигуна знайшли. Шпигунку новгородську.

— Та чи ви здуріли, земляки? — вигукнув він. — Вона ж зовсім дівчисько.

Іринка дивилася на солдата такими ж переляканими очима, як і на інших людей навколо себе. Не бачила вона різниці між бородатим дядьком у формі та бороданями в лахмітті. Але, крім страху, її пронизливі очі випромінювали дещо незвичне, чого не було ні в одній безневинній жертві, яких солдат перебачив чимало. Її погляд був ясний і повний ненависті. Очі блищали, як лезо, заховане в її кишені. Солдат бачив, що ця дівчинка не проситиме пощади і боротиметься за своє життя до кінця. Поки вистачить сил.

— Ану, мужики, розступися! — гримнув він. — Я її забираю.

Натовп спробував мляво заперечити. Хижаків роздражнили здобиччю, а тепер цю здобич забирають інші, сильніші, хижаки? Але якщо хижак — гієна, то вона може хіба що обурено гавкати. Збуджений запахом страху, набрід глухо клекотав. Солдат вистрелив угору — і натовп угамувався. Гієни покрутилися біля іржавої машини та й розбіглися в різні боки. Розчинилися в зловісній темряві московських вулиць — у пошуках нової жертви. Чоловік з автоматом, напевно, не мав наміру стріляти, але патрон уже був у патроннику, а пересмикувати затвор удруге у цьому конкретному випадку було нерозумно й непрактично.

Випадок. Саме він урятував Іринку. Але її чудесний порятунок міг обернутися ще більшою проблемою — якби цей дядько зі зброєю вирішив везти її до своїх начальників, або ж до побратимів-вояків. Вона з жахом сіла поряд із водієм. Шкіра на сидінні давно порвалася і, щоб гостра пружина не колола пасажира, чиясь уміла рука стягнула оббивку кольоровими латками. Іра чекала розпитувань солдата й готувалася відповідати, гарячково вираховуючи в голові всі можливі сюжетні лінії військового допиту. Втім, запитань було небагато. Всього одне.

— Тобі куди? — запитав солдат.

— На набережну, — відповіла Іринка.

Автомобіль їхав вулицями міста, де все найцікавіше зазвичай відбувалося вночі. «Цікаве» — це ще й синонім слова «небезпечне». Їхали мовчки. Лише іноді солдат переривав мовчанку: «Тут ліворуч? Тут праворуч? Прямо?» Вона не подавала голосу, а відповідала кивками.

Іти манівцями було довго. А машиною вони доїхали за лічені хвилини. Можливо, тому що перед машиною зі знаком імперії всі шляхи були відкриті. Коли вони дісталися місця, солдат лишив автомобіль біля річки. Там, де в денний час зазвичай ще можна було зустріти перехожих, а зараз, серед ночі, — хіба що самотнього божевільного самогубця, що наважився б на прогулянку Москвою. Але з солдатом був його автомат. З автоматом боятися нема чого. Тим більше, якоїсь неговіркої дівчинки.

— Ти з ким живеш? — запитав її бородань, поки вони йшли до підвалу.

— З братами і сестрами, — швидко відповіло дівча.

— А батьки? — допитувався вояк.

— Нема батьків. Убили, — відрізала Іринка.

— Ясно, — сказав солдат.

Тимчасом вони вже дійшли до дверей. Іра постукала. Тук-тук — і після паузи — тук-тук-тук. Умовний сигнал, про який ми домовлялися заздалегідь. Звичайна людина нічого дивного в цьому не помітила б. Але ті, хто був усередині, зрозуміли: зовні, біля дверей, є чужий. І цей чужий може стати джерелом небезпеки. Іринка прислухалася до тиші за дверима. Вона не сумнівалася, що її почули і правильно зрозуміли.

— Там немає нікого, — втомився чекати солдат. Напевно, він пошкодував, що вплутався в цю історію з дивною дівчиною. Але двері відчинилися. З помешкання обережно визирнула Іскра, і першим у поле її зору потрапив солдат.

— Це ваша сестра? — запитав він суворо.

— Моя! — вигукнула Іскра, побачивши Іринку. Дівчинка кинулася до неї й почала скоромовкою розповідати про все, що з нею сталося.

— Вони мене обступили. Хотіли вбити. Я не знаю, за що. Казали, що я шпигунка. Вони б мене, напевно, розірвали на шматки, якби не цей дядько з автоматом. Він їх розігнав, а мене привіз сюди. Ось.

— Він не ображав тебе? — запитала Іринку «сестра».

— Та ти що! — відповів за неї бородань. — Солдат дитину не образить.

Його не запросили зайти в підвал. Та він і сам нізащо б не погодився. Вони, звісно, не шпигунки, але хтозна, яку гидоту можна підхопити в підвалах цих висоток біля річки. Тут живуть жебраки, а навіть злидні можуть стати заразною хворобою. Він вірив у це. Та й не хотів скочуватися на кілька сходинок нижче в міській ієрархії. По суті, він виявився непоганою людиною, цей бородатий молодик з автоматом.

Але того вечора однією непоганою людиною в місті на болотах стало менше.

Завівши Іру всередину, наша начальниця підморгнула Сірому. У цьому не було ані веселощів, ані пустощів. То був умовний знак. Такий же, як стукіт у двері. Іринка не помітила нічого. Сірий вислизнув за двері, тримаючи напоготові такий же стилет, як і той, що був захований у неї в кишеньці.

Солдат уже було відчинив двері автомобіля й заніс ногу, аж раптом відчув гострий біль у спині. Невидима бджілка прокусила його форму й загнала жало в міцні солдатські м’язи. І чим глибше те жало проникало в тіло, тим гострішим ставав біль. Але тривало це недовго. Щойно біль став нестерпним, розум солдата вимкнув його відчуття. І більше ніколи не вмикав. Коли довгий сталевий стилет витягли зі спини, солдат був уже неживим бездушним тілом. Він не бачив, як те тіло затягли в іржавий автомобіль, як під’їхали на ньому до краю річки. Він так і не дізнався, що незнайомий йому чоловік вискочив з-за керма за мить до того, як рудий ніс армійської машини пробив маслянисту плівку на поверхні води. Коли плівка зімкнулася над дахом автомобіля, рука його останнього водія одним коротким рухом викинула вперед закривавлений стилет.

Іринці про це, звісно, не сказали. Мені б поговорити із Сірим. Розповісти про те, що вбивство дикуна, який урятував дівчинку, — за межею мого розуміння. Але я змовчав. З людиною, яка збиралася порішити сім’ю в лісовій гущавині, безглуздо обговорювати різницю між добром і злом. Але коли я спробував дізнатися у нашої провідниці, що думає вона, Іскра на подив легко погодилася обговорити це.

— Уяви собі, Яне, що цей солдат повернувся до своїх. Розповість він їм про нічну пригоду? Відповідь: так. І що вони йому скажуть? Що він молодець? Що він врятував дівчину, і за це йому належиться орден? Ні, друже, вони скажуть, що він — дурень, бо відпустив шпигунку з Новгорода. Або від укропів. Або з планети Марс. І тоді він знову сів би в свій автомобіль. Але цього разу не сам, а з товаришами. Разом із ними повернувся б сюди. І ці товариші, виявивши тут усі наші гаджети, почали б нас убивати зі своїх автоматів. Зупинив би він їх цього разу? Відповідь: ні. Швидше, навпаки, узяв би активну участь в остаточному вирішенні шпигунського питання. Спочатку б вони вбили Сірого і Колю. Потім узялися б за молодших — Ванька, Іринку. А мене з Олею спершу б роздягли. З хтивим слинявим реготом. І познущалися б досхочу, розірвавши нам своїми брудними членами всі нутрощі. Що, втім, не врятувало б нас від смерті. І вона, ця смерть, була б удвічі боліснішою та довшою, — бо ж я до самого кінця не переставала б шкодувати про те, що дозволила собі розкіш бути гуманною з одним-єдиним дикуном і відплатила йому предобрим за предобре. Вважай, що дикунові не пощастило. А Іринці, навпаки, поталанило… І ще скажу тобі, Яне. За старих часів, коли люди вели війни, вони називали супротивника всякими прізвиськами. Ми їх — «сепарами» й «орками». А вони нас — «укропами» і «кастрюлеголовими». Знаєш, чому так було?

Я не знав.

— Та тому що, — продовжувала Іскра. — Тому що стріляти в людину — це злочин. А стріляти в хижака — необхідна оборона. Тому для ворога завжди вигадували слова, які перетворювали його з людини на тварину. Або на щось незрозуміле, неживе, вороже. Вони нелюди, Яне. І для нас війна не закінчилася. Бо ми воюємо, щоб відвернути загрозу війни від тих сотень мільйонів, які за Стіною. Я тут захищаю їх. Ми беремо на себе тягар нелюдської ненависті для того, щоб у тих, хто за нами, була щаслива можливість залишатися людьми.

Вона говорила спокійно, однак переконливо. Війна, в яку її втягнули, почалася задовго до її народження, і навіть я не пам’ятав, коли і чому вона почалася. Але дівчина, народжена за Стіною, засвоїла правила цієї війни краще, ніж старий блазень.

— Вважай, що це було… як випадкова куля. Якщо тобі так легше, Яне. Або випий горілки, щоб полегшало.

Мені багато чого хотілося їй сказати. Не те щоб посперечатися. Просто поговорити. Для того, щоб зрозуміти, де ж слабке місце в її міркуваннях — місце, яке дозволить мені колись знову любити її так сильно, як і до сьогоднішнього, ще одного, випробування чужою кров’ю. Мені було неймовірно боляче від розуміння її правоти. Але я хотів залишатися людиною. Тут і зараз. А не там, за Стіною, коли-небудь. Тому я й запитав:

— А я? Хто я тобі? «Сепар» чи «орк»?

Вона нічого не відповіла. Вдала, що не почула. І я не став наполягати. Я радів, що Іринка повернулася. І що вона про долю нещасного бороданя не знає і не дізнається.

— Я думаю, вони його шукатимуть. Знайдуть його — отже, знайдуть і нас, — тихо зауважив Сірий.

— Подумаємо про відхід, — сказала Іскра. — Усі зайві гаджети сховаємо. Залишимо найнеобхідніше.

— Краще втопити в річці, — кинув репліку Сірий зі свого кута.

— Краще, — глухим відлунням озвалася Іскра.

Не думаю, що їй подобалася та роль, яку вона себе змусила грати.

«Швидше б це все скінчилося, — твердив я про себе. — Повернемося в Україну, і я забуду про це, як забувають нічний кошмар». Але моє друге «я» не давало мені розслабитися. «Ти думаєш, тебе чекають там, в Україні? — знущався мій внутрішній голос. — Фермер став убивцею, ти перетворився на дурня. Ви обоє вигнанці. І там, і тут. Пам’ятай про це».

З полону тяжких дум мене вирвала Іринка. Вона чекала вечері. Хоча, судячи зі світлого неба за вікном, її можна було назвати сніданком. Поки на «буржуйці» варилася картопля, дівчинка підсіла до мене й запитала:

— Там немає цього собору. Що ж ми шукатимемо далі?

— Га? — немов прокинувся я. — Що шукати?

— Нема в Кремлі собору. Значить, нема і схову. Його давним-давно знайшли і спустошили. Що нам робити?

Мені дуже не хотілося ні з ким говорити. Але саме зараз виникла потреба у розмові. І, оскільки злощасна пропозиція шукати скарби в Кремлі належала мені, то, отже, й альтернативу невдалим пошукам мав пропонувати я. А для того, щоб щось пропонувати, слід було розібратися з тим, що ж побачила за Кремлівською стіною наша маленька розвідниця.

Вона говорила повільно й детально. Отже, Вознесенського монастиря більше немає, а на його місці було зведено палац у вигляді тризуба. Навіть якщо я й мав рацію щодо усипальниці Софії Палеолог, її розкопали й розібрали задовго до того, як мене осяяв здогад. До того ж шанс знайти скарб з’являвся двічі. Перший раз — у далекому безчассі XX століття. Другий — майже сто років по тому.

— Який це був рік? — запитав я Іринку, перебираючи в голові варіанти.

— Не знаю, — відповіла дівчинка. — Там був старий. Прокажений. Він говорив, що це було на початку війни з «украми». Щось таке.

— Значить, чотирнадцятий або п’ятнадцятий, — оцінив я. — Олю, ти можеш сказати точно?

— Ні, Яне, — з досадою в голосі сказала Оля. — Батареї сіли. Зарядити їх ніде.

— Треба було залишити акумулятор, — озвався Сірий.

Іскра швидко кинула в мій бік застережливий погляд. Ми обоє зрозуміли, про що йдеться, і я постарався змінити напрямок розмови.

— Мабуть, обійдемося своїм розумом, — розсудив я. — Хто його розібрав, цей палац, Ірино?

— Якийсь правитель. Гнівався, що він обрисами нагадує український герб.

— Ось що я думаю. Якби він знайшов там скарби, то що б він зробив?

— Напевно, Яне, він витратив би їх на новітнє озброєння та підкуп ренегатів серед самих українців. Як максимум. Або спробував би домовитися з європейцями і, як мінімум, купив би їхній дорогий нейтралітет. Та й узагалі, за ці гроші можна було всю Україну купити.

— Ти просто зриваєш головну думку з мого язика, о премудра Софіє. І що тоді?

— Тоді б він переміг у головній для себе війні.

— А як сталося насправді? — я підводив її до відповіді, яка дасть нам змогу рухатися далі.

— Він її програв, — констатувала дівчина і без того відомий історичний факт. — Грошей не вистачило.

— Отже, не було там нічого. Коли він стирав з лиця землі цей палац, не було там скарбів, хлопці та дівчата. І я не думаю, що він зніс цей тризуб тільки тому, що той був схожий на герб заклятих ворогів. Не став би він на це витрачатися. Розумний правитель. Хитрий. І він, звісно, знав про скарб тамплієрів. Він просто спробував його знайти. А для цього потрібен був привід. Чудовий, на мою думку, привід: чужа символіка в центрі Москви. Обурені патріоти і всенародна підтримка. Геть тризуб із Кремля… Тільки от невдача: під цією символікою не було нічого. Правитель запізнився років на сто. Все, що там заховала Зоя Хомівна, вивезли задовго до нього. Він зробив ставку і програв. Найголовніший скарб в історії людства дістався не йому, а зовсім іншим людям. Не в двадцять першому, а на початку двадцятого століття. Під час першої перебудови Кремля. Ось так.

Послухавши мою промову, наші кмітливі підлітки зраділи, Сірий зацікавився, а Іскра лише скептично посміхнулася.

— Якби їх знайшли у двадцятому столітті, Яне, то в двадцять першому вся ця країна не скотилася б у середньовіччя.

— Що? Що ти маєш на увазі, Іскро? — перепитав Сірий. Він морщив лоба, намагаючись не втратити нитку нашої розмови. І це, вочевидь, вдавалось йому нелегко.

— Я хочу сказати ось що, — чітко карбуючи кожен склад, вимовила дівчина. — Ця країна завжди була в повній сраці, Сірий. У цілковитій. Ну погодьтеся зі мною, друзі. На мою думку, це свідчить про те, що скарб не використали, а переховали. Якби ці багатства влилися в економіку, то приховати це від усього світу було б неможливо. У ті часи принаймні. А так вузьке коло посвячених переховало скарб на випадок, якщо їх остаточно припре до стіни. Берегли про чорний день, так би мовити.

— Там так багато «про чорний день» збережено, — хмикнув я, — що, здається, «білих днів» у житті цих посвячених узагалі не передбачалося.

— Ну в кожному жарті є лише частка жарту, — усміхнулася Іскра. — Глянь, що сталося з цією нещасною землею.

— Стійте, стійте, — втрутилася в розмову Оля. — Це і про нас теж. Адже ми не скарби з вами шукаємо. А Верховного Правителя.

— Правильно, — відбила Іскра словесну атаку дівчинки. — І там, де скарб, ми знайдемо й Верховного.

— Або він нас, — додав Сірий.

Голос його прозвучав трохи дивно.

— Або він нас, — погодилася з ним Іскра. — Саме цього зараз ми й добиваємося.

Словом, ми прийшли до висновку, що невдача в колонії «проків» не повинна нас бентежити. Ми продовжуємо пошуки скарбів. Якщо їх вивезли звідти й переховали в іншому місці, зробити це більш-менш непомітно можна було тільки поблизу Кремля. Отже, територія пошуків розширювалася, хоча й не надто. Але для того, щоб шукати, нам знову потрібні ідеї.

— Вони мали якось позначити місце. Інакше як би вони знайшли його в особливому випадку? — замислився я.

— Послухай, Яне, — сказав раптом Коля. — Я ж не найрозумніший хлопець у цій компанії. Найсильніший, можливо. Можу навіть Сірого покласти на обидві лопатки… Хоча він завжди жере, як бугай. І важить стільки ж.

— Ну-ну, — буркнув фермер із кутка. — Ти, пацан, не грайся зі мною.

— Та я, власне, не про це, — зніяковів Миколка. — Просто навіть якщо я здогадався…

— Про що? — хором вигукнули ми з Іскрою, а Сірий тільки ахнув.

— Все про те ж. Про листи. Якщо цей Верховний шукає листи, значить, розгадка там. Усе просто.

І він замовк. Ми, дорослі, здивовано дивилися на хлопця. Він мав рацію. Ми кружляли по орбіті навколо правильного рішення. І знову повернулися на початок.

— Уся істина — в листі, — задумливо сказала Іскра. «In epistolam veritas», якщо латиною.

— Ви пам’ятаєте, про що ми говорили? У цьому ж таки підвалі, будь він проклятий разом з мокшанськими болотами! — вигукнув Сірий. — Я теж не найрозумніший серед вас. Але я добре все пам’ятаю. Ця фраза, яку вона повторює. Як її?

— Софія? — нагадала Іскра.

— Та не Софія, а фраза.

Він намагався пригадати з усіх своїх селянських сил. І я вирішив йому допомогти. Я цю фразу добре знав. І мені не треба було діставати листа, щоб її вимовити.

— Вона постійно сипле цитатами з «Книги Одкровень», — сказав я супутникам. — «Я є Альфа і Омега». Софія весь час говорить про «омегу». Ця двадцять четверта грецька буква весь час із нами. На бортах бронетранспортерів. На шевронах. На дронах. На шиї в мене, зрештою.

І я витягнув свій медальйон.

— Ти пропонуєш шукати всюди, де зображена «омега»? Ти навіть уявити собі не можеш, скільки років піде в нас на це. Півжиття, а може, й більше, — сказала Іскра.

— Ні, не так, — заявив я. — Навпаки, моя пропозиція звужує пошуки. Увага, друзі! Послухайте. «Альфа і Омега». Шукати будемо там, де є ці дві букви. Обидві. Разом. Як поєднання однотипних символів.

— Звучить переконливо, — зауважив Сірий. — Так само переконливо, як і ті цифри, що декому примарились.

Це був камінь у мій город. Нагадування про невдачу з монастирем. Мені раптом закортіло замашисто зацідити йому в писок. Але, глянувши в очі Іскрі, я стримався. Вона зупинила конфлікт:

— Інших версій немає? Якщо немає, то працюємо з цією. Вперед.

Розділ 24. Перед сталевими дверима

«Верховний Правитель не знає, де заховані реліквії. Інакше пояснити його бездіяльність просто неможливо», — ця загадкова думка, блукаючи в підсвідомості французького генерала, нарешті вирвалася на поверхню — у вигляді гучної лайки всіма відомими йому мовами. Генералові дуже не подобалося, що він дозволив себе втягнути у гру з дикунами.

Йому набридло чекати. Перебування в країні боліт давалося європейцеві вкрай тяжко. Після інциденту зі втратою свідомості в нього почало розвиватися щось схоже на манію переслідування. Йому здавалося, що шпигуни стежать за кожним його кроком і чекають, коли він спіткнеться, щоб добити його. Він не почувався в безпеці. І не тому, що боявся дикого народу. Француз не знав, хто стояв за вторгненням у його підсвідомість — люди Верховного Правителя чи інша сила. А може, це були фахівці з цивілізованого боку Стіни? Його власні товариші по службі, яких послали стежити за начальником. Чому б і ні?

Він розумів, що, в певному сенсі, його можна було назвати колаборантом, який співпрацює з ворогом. Він, людина, яка присягала захищати цінності цивілізації, домовляється з її руйнівником. Але, з іншого боку, немає стану війни. Отже, нічого й нікого зраджувати. А колабораціонізм наразі — це лише обмін. Зобов’язаннями або інтересами. Як у шахах. Ти мені віддаєш ферзя, я в тебе забираю коня.

Верховний Правитель, до речі, непогано грав у шахи. Він сам запропонував зіграти три партії, коли француза знову завели в бункер під собором. Це було несподівано. Їхні зустрічі зазвичай тривали не більше десяти хвилин, адже господар міста завжди був чимось зайнятий. А тут, у своєму кабінеті з м’якими меблями, він раптово запропонував генералові зіграти в шахи. Не дочекавшись згоди, дістав із верхньої шухляди письмового столу дошку і його спритні пальці почали розставляти на чорно-білому полі дерев’яні фігурки.

— На що граємо? — підморгнув Верховний.

— А обов’язково грати на що-небудь? — обережно зауважив генерал.

— Звісно! — вигукнув Правитель. — Найбільше задоволення гравця не в тому, що виграєш, а в тому, що забираєш виграш у супротивника.

— У такому разі мені нема чого ставити.

— А давайте зіграємо… — підморгнув генералові суперник, — …на бажання.

— Ну, знаєте, бажання бувають різні.

— Повірте мені, Ваша Високоповажносте, мої бажання будуть досить помірними й реалістичними. Сподіваюся, ваші теж. Ну ви ж мені довіряєте?

Генерал, поза сумнівом, не довіряв Верховному, але грати погодився.

Домовилися на три партії. Після кожної вирішили мінятися фігурами, незалежно від результату бою. У разі, якщо хтось із суперників програє двічі поспіль, починати третю не буде потреби. Патова ситуація вважається нічиєю.

Перша партія закінчилася досить швидко перемогою генерала. Він, за правом гостя, грав білими. Генерал підставив свого коня під удар ворожого слона. Верховний Правитель, спокусившись можливістю взяти коня, а потім і ферзя, пропустив непомітні рухи в себе в тилу й уже на восьмому ходу отримав мат від одного слона і другого вцілілого коня.

Верховний був роздратований. Але свою досаду показував дуже картинно. І це наштовхнуло генерала на думку, що ватажок дикунів грав на публіку. А отже, з якихось невідомих причин навмисне здав партію.

Друга партія обом гравцям давалася складніше. Боротьба йшла на виснаження. Правитель агресивно рухав фігури вперед, не прощаючи генералові дрібних помилок і не даючи шансу на виправлення. Фігури зникали з поля одна за одною, поки їх не лишилося всього три. Білі король і тура, якими рухав Правитель. І чорний самотній король у розпорядженні генерала. Затиснути його в кут поля було лише справою часу. А його господареві бункера не бракувало.

Третя партія йшла зі змінним успіхом. Генерал дозволив Правителю зробити ключову помилку, а саме — зосередити основні сили на лівому фланзі. Складалося враження, що там вождь був позбавлений простору для маневру, і генерал хотів у тій партії зробити з Правителем те ж, що той зробив йому — в попередній. Але поки він міркував над тим, як зняти чергового ворожого пішака, що прикривав короля, підступний чорний ферзь здійснив прорив, щоб прикрити свого пішака. Той так недоречно опинився поруч із генеральським королем. Француз на нього не звертав уваги. А дарма. Той пішак — дрібний, беззахисний, який досі не грав жодної ролі, — раптом став ключовою фігурою партії. Він рушив на одну клітинку вперед — і білий король завмер на місці, не маючи змоги ні відступити, ні знищити супротивника… Відтак, третя партія була за Правителем. І по його очах було помітно, що він очікував цього.

— Борг шахіста — справа честі, чи не так, генерале? — єхидно посміхнувся Верховний.

— Саме так, — стримано погодився гість.

— Ну, раз так, то виконуйте умову, — продовжував посміхатися господар підземелля.

Генерал був сам. Він не мав у своєму розпорядженні військових юристів, здатних довести, що згода грати в шахи ще не означає, що сторона, яка програла, має виконати всі умови сторони, яка перемогла. За ним зараз не стояла військова сила, присутність якої здатна без слів переконати супротивника відмовитися від своїх вимог або відкласти виконання угоди. Тим більше, що вона не була скріплена навіть міцним «купецьким» рукостисканням. Усього цього не було в генерала. А отже, треба віддавати борг.

— Я готовий, — смиренно сказав француз.

— Моє бажання дуже просте, Ваша Високоповажносте.

Верховний Правитель перестав посміхатися. Його обличчя стало серйозним. Навіть трохи злим.

— Ви підете до Стіни й почнете готувати прохід.

— Що? — не зовсім розібрав генерал.

— Ви почнете готувати прохід для конвою зі скарбами тамплієрів.

— Але, дозвольте, — сторопів європеєць, — ми ж говорили про те, що золото перекинемо повітрям. Забезпечимо приземлення вантажних орбітальних літаків. Або коптерів, якщо з літаками не вийде.

— Ні, — сказав Верховний. — Ви не зможете все вивезти коптерами. Усе змінюється, і я не можу дати гарантії безпеки вашим аеропланам. Тому потрібна диверсифікація ризиків. Відправимо конвой сушею. З частиною вантажу.

— Це ризик, — занервував генерал. — У Стіні є тільки один прохід. І він вважається секретним.

— Я не вимагаю від вас координат проходу, — заспокоїв його Правитель. — Принаймні зараз. І, мені здається, у ваших інтересах вивезти весь вантаж якнайшвидше.

— Але до чого такий поспіх? — поцікавився генерал. — Щось трапилося?

— Так, план дещо змінився. Але все це на краще, мій генерале. Усе, що не робиться, на краще.

Правитель був у чудовому настрої. І генерал, незважаючи на постійне очікування підступу, теж вирішив, що це добре. Добре, що Верховний попросив його організувати коридор. Отже, скарби повернуться туди, звідки їх вивезли. А таємна місія генерала серед дикунів нарешті закінчиться. І, може, світ зміниться на краще. Дикуни потягнуться до цивілізації. І впадуть стіни, які розділили світ. Адже саме заради цієї високої мети генерал погодився ризикнути життям. «І навіть чимось ціннішим за життя», — говорив собі француз.

Утім, усе ж іде, як треба, хіба ні? Він стомився сидіти й чекати. І ось нарешті добрий знак — очікування скінчилося. Звісно, скарб ще не під контролем миротворців, але вже почалося обговорення деталей. Генерал відчув полегшення. Отже, Верховний Правитель був чесний із ним.

Але навіщо він улаштував цей турнір? Певно, тому, що господар міста любить широкі жести й театральні вистави. Його найближчі сподвижники в ролі глядачів нікуди не годяться. Не оцінять красу гри. А ось генерал-чужинець — прекрасний об’єкт для окозамилювання. «Ну що ж, — поблажливо подумав француз. — Треба прощати партнерам маленькі слабкості, коли ведеш із ними business as usual[36]».

І він поїхав назад — до єдиного переходу між цивілізацією та Диким Полем. Крутячи кермо електромобіля, він із подивом відзначав, що машина поводиться так само добре, як і того дня, коли він уперше долав неймовірне бездоріжжя. Акумулятор заряджений. На індикаторі — 96 %, а це означало, що позашляховик міг проїхати майже тисячу кілометрів. Він міг тільки здогадуватись, як дикі халдеї Верховного змогли розібратися з таким високотехнологічним автомобілем. Розумні датчики контролювали дорожнє покриття, і там, де було можливо, переводили джип у режим автопілота, дозволяючи водієві зняти напруження і трохи відпочити. Хоча генерала ніщо не напружувало й не дратувало. Навіть дикунські блокпости, яких із наближенням до Стіни ставало все менше й менше.

Перед самою Стіною повітря світилося блакитним сяйвом. Діяло захисне поле. Для людини воно було нешкідливим. Будь-хто міг підійти до Стіни й торкнутися її монолітної основи. Але варто було в зоні впливу поля з’явитися з металом у руках, як тіло починали викручувати спазми. Доводилося кидати залізяки й відповзати геть. А з дронами ще цікавіше: у штучній блакиті повітря безпілотник миттєво відключався й падав на землю простою купою кольорових металів.

Але білі позашляховики з написом «Об’єднані Нації» блакить захисного поля пропускала. Треба було тільки знати місце, де для них відкритий спеціальний вхід. І генерал, звісно, його знав.

Він перевів машину в режим ручного управління й, не знижуючи швидкості, поїхав до Стіни. Дорога тут давно вже втратила свою благородну назву, і комп’ютерний інтелект автівки ледь не втратив глузд, намагаючись вирахувати всі ями та вибоїни. Збоку могло здатися, що за кермом джипа сидить божевільний, який хоче врізатися в сірий бетон. Ця ділянка Стіни нічим не відрізнялася від інших, на багато сотень кілометрів, що праворуч, що ліворуч. Але чоловік за кермом чомусь вибрав саме це місце для того, щоб випробувати міцність свого бампера.

Генерал набирав швидкість. Індикатор показував сто десять кілометрів на годину. Для асфальту небагато, але на бездоріжжі ризиковано. Навіть для такої розумної машини. Генерал глянув на датчик зближення з ціллю. Прилад відмовлявся бачити перешкоду. Чи то він не працював, чи то його скрутили кострубаті руки орків. Але водія відсутність сигналу анітрохи не здивувала. Машина стрімко в’їхала у блакить захисного поля. До Стіни лишалися лічені метри. Повітря над автівкою заіскрило синім.

Ще секунда — і білий джип вріжеться в камінь. Зіткнення неминуче. Ось бампер торкнувся поверхні Стіни. На десятки метрів навколо мав би розлетітися понівечений метал. Але повітря не затремтіло від страшного виску і скреготу механізму: машина ввійшла в Стіну, як у щільний туман. Спершу — до половини, а потім і повністю зникла в бетоні. Наче це й не бетон зовсім. Поверхнею Стіни пробігли концентричні кола, а потім вона завмерла, мов нічого й не було.

У цьому місці був замаскований перехід. Сторонній спостерігач не міг його помітити: генератори зображення, які створювали ілюзію суцільної бетонної поверхні висотою з багатоповерховий будинок, працювали двадцять чотири години на добу. Але той, хто сидів у білому автомобілі, бачив реальність такою, яка вона була насправді. У Стіні ввімкнувся спеціальний запитувач «свій-чужий», розумна машина отримала сигнал і відповіла на нього. Зображення Стіни вимкнулося для водія. Генерал бачив, як перед ним у Стіні розсуваються стулки воріт циклопічних розмірів. Вони були напівпрозорими — і спостерігачі в блакитних касках могли заздалегідь привітати гостя. «Сині шоломи» підняли руки в привітанні, щойно генерал перетнув лінію Стіни.

Йому запропонували відпочити з дороги, а потім пообідати в гарнізонній їдальні, де страви були більш смачні й різноманітні, ніж там, звідки він прибув. Та замість цього француз зібрав своїх найближчих помічників на нараду.

— Послухайте, панове офіцери, — сказав він їм. — Через кілька днів ми маємо прийняти конвой із секретним вантажем. Із того боку. Вантаж піде через наш перехід. Тому на той час, поки вантажівки перетинатимуть лінію Стіни, ми мусимо вимкнути захисне поле.

— Захисне поле вимикається тоді, коли вимикається запитувач «свій-чужий», — нагадав один із офіцерів. — Він синхронізований із генератором зображень. Ми не тільки вимкнемо захисне поле, а й розсекретимо місцезнаходження переходу.

— Я думаю, з точки зору безпеки вимкнення голограми не матиме великого значення, — зауважив генерал. — Адже захисне поле доведеться вимкнути вздовж значної ділянки. Як ліворуч, так і праворуч від переходу.

— Чому раптом? — запитав головний технік, який відповідав за роботу запитувача.

— Тому що доставка вантажу буде здійснюватися також і повітрям. З нашого боку в Дике Поле вирушить авіатранспортна група. Що ж до наземного транспорту, то, можливо, вантаж перекинуть на наші машини ще на непідконтрольній території.

— Ми не маємо права вимикати запитувач ні на секунду. Ви розумієте, генерале, що це злочин?

Генерал уважно подивився помічникові прямо в очі.

— Тут, на цьому переході, вирішується доля Європи. Без перебільшення. Ми ризикуємо. Але я отримав право на ризик.

— Ну що ж, тоді беріть відповідальність до кінця, — погодився помічник. — Але тільки дайте мені наказ. Бажано письмовий. Накази не обговорюються.

Генерал зрозумів, що ніхто з помічників не хоче відповідати за можливі наслідки цього, безумовно, небезпечного рішення. Але він не мав шляхів для відступу. Він був фігурою не тільки військовою, а й політичною. А політики вже прийняли своє рішення. Як би хто не вважав, та саме політичні рішення впливають на військові, а не навпаки.

— У нас є три дні. Максимум тиждень. До цього ми повинні налагодити контакт із протилежною стороною. Я зроблю додаткові розпорядження щодо цього.

— Пане генерале, — зауважив ад’ютант, який займався збором розвідданих. — Є ще одне відкрите питання. Як бути з Україною? Чи будемо ми повідомляти Київ?

Генерал замислився. Київ мав повне право знати про те, що готується на кордоні з Диким Полем. Але він пам’ятав про головну умову, яку йому поставила група високопоставлених мисливців за скарбами тамплієрів. Цілковита таємність. Ця умова суперечила кодексу честі миротворця. Опинившись у грі випадково, генерал порушив стільки правил та принципів, що й цього разу роздумував не надто.

— Повідомимо потім. Коли все зробимо.

Ну а наша зграя намацувала свій шлях до скарбів. Ми визначилися, що шукаємо «альфу» й «омегу». Нам потрібні були будівлі, громадські споруди або залишки культових московських місць, де зображені разом перша й остання літери грецького алфавіту. Знайти їх було майже неможливо. Але Іскра, розуміючи, що шанси досягти мети — мізерні, все ж була неготова визнати поразку і змушувала нас шукати. Або принаймні мізкувати над варіантами пошуків. Сказати, що це було складно — нічого не сказати. Ми більше не мали електронного мозку, який отримував із космосу необхідні відомості, — ми не думали, що наша місія аж так затягнеться, і не подбали про зарядження батарей. Ставши непотрібним, комп’ютер опустився на дно річки. Іскра була непохитною: вона не хотіла тягнути назад даремний вантаж. Але, найголовніше, ми покинули наш підвал. Потрібне було інше місце. Після випадку з бородатим солдатом тут ставало небезпечно. Грати в лотерею — прийдуть по нас чи не прийдуть — ми не збиралися. До того ж запас місцевих грошових знаків невблаганно танув, а його поповнення було пов’язане з ризиком. Ризик був усюди. І тоді Сірий, як колишній фермер — а отже, єдиний із нас, хто мав селянську кмітливість — вирушив на пошуки нового житла. Знайшов швидко. Домовласників із хоромами, в яких відмовилися б жити навіть бродячі пси, в Москві більше, ніж бажаючих там оселитися. Але в нас була особлива вимога: тільки підвал, і обов’язково з окремим входом. Новий орендодавець мало чим відрізнявся від попередньої подружньої пари. Ну хіба що тим, що він був один. Підвал же був іще гіршим. А може, після всіх наших московських пригод ми просто звикли до попереднього. Як звикають люди до одягу й купують собі новий тільки тоді, коли старе перетворюється в лахміття.

Вирішивши проблему нового житла, ми почали думати, як шукати сліди давньогрецьких літер. І Оля сказала:

— А чи не послати нам знову Івана?

Річ у тім, що наш наймолодший, Ванько, мав великий вплив серед безпритульних. Варто було тільки наказати — і діти перетворилися б на наші очі та вуха. Чим молодший шпигун, тим менше він викликає підозри в дорослих. І Оля як знавець простих законів вулиці це чудово розуміла. Компанійський Ванько міг умовити десятки своїх однолітків допомагати нам. Однак для цього йому треба було повернутися в лігво бездомних. Він, звісно, не хотів. Але Оля застосувала весь свій дипломатичний хист і таки переконала його перебратися на певний час у московські холодні кубла й знову завести корисні контакти в світі підземних тунелів та похмурих прольотів під мостами. «Це потрібно, щоб швидше повернутися звідси», — так казала йому дівчинка.

— Гаразд, Олю, я все розумію, — милостиво погодився Ванько. І пішов до своїх безпритульних друзів. Тих, хто так спритно допоміг нам знайти житло заморського генерала.

— Там зовсім уже зима, — зіщулилася Оля, прагнучи зберегти під ковдрою залишки тепла.

У новій норі було холодно. Значно холодніше, ніж у старому підвалі. Місця не вистачало. Тут ми спали покотом, штовхаючись і зігріваючи одне одного. Саме тут я помітив, що Іскра трохи хропе. А вранці лається й бурчить, нарікаючи, що це я не давав їй спати. Я лише посміхався і не сперечався. За довгі роки мандрів у різних компаніях я вивів для себе аксіому: той, хто найдужче скаржиться на хропіння, сам хропе голосніше за всіх. Кажуть, якщо в жінці з самого початку дратує бодай одна маленька дрібничка, після довгих років спільного життя це виросте у велику проблему. Але в Іскрі мене ніщо не дратувало. Ні це безневинне похропування, ні більш серйозні речі, які могли відштовхнути від неї кого завгодно, особливо тих, хто звик до гуманних правил цивілізованого світу за Стіною.

Без Івана в підвалі стало так тихо, що, здавалося, можна було чути щурячий писк під підлогою, збитою з нерівних дубових балок. Іскра міцно стискала губи, перетворюючи їх на вузьку смужку гніву. Але сердитись їй варто було тільки на себе. Вона всю себе підпорядкувала виконанню завдання. А ми, позбавлені права вибору, просто йшли за нею. І я не певен, чи правильно зробив, дозволивши їй вирішувати не тільки за дорослих, а й за дітей. Адже те, що Іван пішов зі своєю заточкою шукати пригод і боротися з невідомістю, на її совісті. Їй було дуже складно тримати себе в руках.

Проте переборювати себе Іскрі довго не довелося. Щойно Ванько пішов, Оля встала з ліжка і заявила, що теж шукатиме таємничі символи десь серед покинутих будинків.

— А чого тільки ти? — обізвався Коля, акуратно піднявши з підлоги ковдру, що впала з Олиних плечей.

Іскра не на жарт здивувалася:

— Це ви до чого, малята? — запитала вона. І відповідь не забарилася. Троє наших молодих шпигунів зробили заяву.

— Ми, Іскро, всі підемо.

— Кожен із нас має друзів у цьому місті.

— Вони нас уже одного разу виручили.

Діти говорили, що хочуть допомогти загальній справі. Що можуть знайти в чотири рази більше бажаючих прийти нам на допомогу, ніж це зробить один Іван. Насправді їм було просто соромно. Кидати товариша — цього вулиця не прощає. А закони вулиці в них були у генах. На відміну від правил гарної поведінки, завчених у комфортній школі під наглядом доброзичливих учителів.

— Ви впевнені? — запитала Іскра. Більше для пристойності. Відповідь вона й так знала.

Коля кивнув. Один за всіх трьох. Ніхто з ним не сперечався.

— Ну тоді йдіть, — дозволила амазонка.

Вони вже шумно штовхалися в дверях, коли дівчина раптом зупинила їх:

— Стійте.

Малолітня розвідувальна група завмерла. Іскра підійшла до них і, швидко глянувши в очі кожному, обняла всіх. Схопила в оберемок. Нервово, ніжно.

— Спасибі вам, хороші мої. Будьте обережними…

— Та ну тебе, Іскро, — зніяковіло забасив Коля. — Ми обережні.

Він не очікував від нашої залізної командирші стільки тепла.

Коли вони пішли, я знову замислився. Але не про те, наскільки це правильно — посилати дітей на пошуки скарбів. І навіть не про те, що ці діти, по суті, прикривають дорослих, які ховаються в підвалі, сподіваючись перехитрити страшного й підступного ворога. Мені не давала спокою думка про те, що я знову помиляюся. Коли Іринка йшла в просочений хворобами і злом Кремль, я був упевнений, що так треба. Мені здавалося, що скарби — там, під фундаментом білого монастиря. Але з’ясувалося, що немає там скарбів. І самого монастиря немає. І навіть будівлі, яку на місці монастиря поставили, нема. А діти цієї божевільної країни продовжують безумство дорослих, думаючи, що шукають шанс вибратися в цивілізований світ. То, може, я знову помиляюся? Перегони тривають. Ми знову летимо по орбіті — замість того, щоб шукати центр. І я забув про справжню мету наших пошуків.

Дні тяглися один за одним, тяжкі, холодні. Зима — це найкращий час зігрівати одне одного любов’ю. Або отруювати ненавистю. Вона народжується з мовчання й холоду, коли ці двоє залишаються наодинці. Ми не говорили між собою. Не хотілося. Кожен грівся у своєму кутку підвалу, відгородившись ковдрою. Затулившись думками. Ми багато спали, а не спали лише коли їли. А їли тільки раз на день. Для економії продуктів. І щоб менше виходити. Здавалося, ще трохи, і ми цілком зануримося в зимову сплячку — аби позбутися похмурих думок, разом із якими в кожного з нас заповзала підступна зима. Хотілося впасти в сон надовго, щоб прокинутися лише тоді, коли Іскра скомандує: «Все в нормі, друзі, повертаємося». А взагалі-то начхати на Іскру, чи хто там вона насправді. Холодно стає думати про неї. Холодно.

Від безумства зимового заціпеніння нас урятували, знову ж таки, вони. Наші бойові розвідники. Тієї миті, коли все вже було байдуже, коли мозок відмовлявся сприймати реальність такою, яка вона є насправді, у підвал увірвався Ванько.

— Ви що тут, спите? — розбудив він нас криком.

Я все зрозумів. Хлопець говорив тоном переможця. У нього все вийшло.

— Знайшов?

Я запитав його досить тихо, але від мого шепоту прокинулися всі, хто був у підвалі, — і потягнулися до нього зі своїх кутків, немов нічні тварини на приманку. А він сміявся — щиро, щасливо.

— Так, Яне, я їх знайшов.

— Альфа? Омега?

— Саме так. Обидві.

— Молодець! — закричала Іскра, відкинувши свій плед.

У величезному місті було багато грецьких символів. Серед них і «альфа», і «омега», й інші знаки, що перекочували з мови древніх еллінів в інтер’єри і на фасади Москви. Але лише в єдиному місці наші обидві грецькі літери переплелися в один символ. І це місце було неподалік від нас. Із плутаної розповіді хлопця стало ясно, що це якась церква. Покинута, однак не дуже стара.

— Спочатку монастир, потім церква, — роздратовано бурчав собі під ніс фермер. Іноді Сірий ставав просто нестерпним.

Незабаром повернулися й інші розвідники. Кожен шукав будинок із подвійним символом. Як з’ясувалося, удача усміхнулася не тільки Івану, — те, що в місті лише одна така будівля, підтвердила й Оля. Точніше, її бездомні приятелі, які розшукали на її прохання той загадковий собор. Саме собор. Це був католицький храм, відбудований приблизно тоді ж, коли було зруйновано Вознесенський монастир.

— Букви всередині? — недовірливо запитав Олю Ванько. Він перевіряв її, намагаючись зберегти за собою першість.

— Всередині, — гордо відповіла дівчина. І підморгнула мені.

Ми вирішили не втрачати часу.

Ми стояли перед масивними дверима, закритими на замок вельми переконливих розмірів. На дверях висіла табличка з напівстертим написом «Римська католицька церква. Собор Непорочного Зачаття Святої Діви Марії». Виявляється, в цьому місті войовничого православ’я були колись і католики.

— І як же ти туди забрався? — розчаровано запитав Банька Коля.

— Ось, — хлопчисько спокійно і впевнено вказав на невелике віконце в дверях, на рівні поверхні землі.

— Що це? — здивувалася Іскра. — Схоже на невеликий лаз для тварин. Але які можуть бути тварини в храмі? А, зрозуміло. Мабуть, через цей отвір заштовхували посилки всередину приміщення. Утім, навіть для посилок такий отвір — замалий. Як і для того, щоб через нього пролізла доросла людина.

— А я запросто, — сказав Ванько. — Тим більше, він відчинений. Лише папірцем затулено, щоб дверцята не хряпали.

Але цей варіант нам не підходив. Усередину мали потрапити всі, а не тільки Іван. Доведеться ламати.

— У мене лишилася термовибухівка, — повідомила Іскра.

Повністю двері в храм вибивати не знадобилося. Досить було тільки зірвати замок. Іскра встановила зовсім невеликий заряд.

— Півкроку назад, — попросила вона.

Заряд не вибухнув, а неголосно зашипів. Дужка замка розжарилася і зблиснула в темряві червоним вогником. Метал приречено дзвякнув, замок вилетів із петлі й бухнув об землю.

— Можна заходити, — сказала Іскра, і ми із Сірим штовхнули вперед важенні двері храму. Вони не зрушили з місця. Коля з Ваньком кинулися нам на допомогу, і одна зі стулок, зрадницьки проскрипівши на весь безлюдний квартал, подалася всередину.

У храмі було темно і тривожно.

— За мною! — гукнув Іван.

— Не забудьте причинити двері, — скомандувала Іскра. — Нам не треба зайвих очей.

— Не хвилюйся, — сказав Сірий. — У цьому кварталі люди не живуть.

— Людей немає, а солдати можуть бути! — парирувала амазонка.

Ми говорили досить тихо, але відлуння відносило наші слова вгору, до невидимих склепінь монументальної споруди. Вони відштовхувалися від плафона й поверталися до нас, підсилені порожнім простором. Здавалося, що ми в цьому мороці не самі. Іскра ввімкнула ліхтар і почала обстежувати приміщення.

Ліхтарики були в кожного з нас. Промені світла схрещувалися в химерному візерунку, схожому то на ґрати, то на розсипані, окремі жовті лінії, що пронизували морок наскрізь.

Собор і всередині нагадував європейські католицькі храми. Ліхтарик вихоплював з темряви потужні основи колон, що підпирали склепіння. Вони утворювали центральну галерею, де були лави для парафіян. Тобто, те, що від них лишилося за сто років суцільного мародерства. Спритні руки місцевих жителів розтягнули міцне дерево на дрова. А те, що ще стояло під склепіннями, було розламане, побите, розшматоване. Уламки ніжок і підлокітників постійно чіплялися до наших черевиків, коли ми йшли в напрямку до вівтаря. Фрески на стінах, потрапляючи у промінь ліхтарика, нервово блимали тьмяними фарбами.

Але ж ті, хто сюди приходив, вірили, що Бог урятує їхній світ. Про це вони молили небеса до останньої миті, яка, без сумніву, настала раптово й нагло. Коли минувся перший, інстинктивний страх перед невідомістю, яку чаїла в собі незнайома споруда, я раптом фізично відчув увесь той біль, з яким люди молили тут прощення і сподівалися на любов. Віра, надія і любов — ось що допомагає розумному звірові під назвою людина позбуватися звірячого і знаходити людське. Не вийшло. Ні в кого не вийшло. Тому храм і порожній, а той, хто покидав його останнім, навісив великий важкий замок на двері. А що шукали тут ми? Ось я, наприклад. Я вірив, що скарб принесе нам довгоочікуваний мир. Сірий, вічно чужий і неприкаяний фермер, хотів стати своїм по той бік Стіни. Іскра просто виконувала поставлене завдання. Діти очманіли від припливу адреналіну. Покинутий собор покірно терпів нас усіх у собі, разом із нашими відвертими та прихованими мотивами, з нашою манією величі та комплексами меншовартості, з нашим егоїзмом і готовністю до самопожертви, з бажанням побудувати прекрасний новий світ, не залишивши каменя на камені від старого. Храм покірно відкривав занедбані галереї метушливим людям, що пробивалися крізь щільну темряву з малопотужними «світлячками» у руках.

— Ось він, — сказав Іван і посвітив ліхтариком на вівтар. — Це те, що ми шукали.

Перед нами була тумба з білого мармуру, з чорною квадратною плитою у верхній частині. На плиті стояв потужний свічник із недогарками. Воскові сталактити, потемнілі від часу, сповзали на чорну мармурову стільницю. Але основа вівтаря була білою й чистою — як і тоді, коли тут відправляли найпершу службу.

— Господи! — вигукнула Іскра. — Це те, що ми шукали!

Це могли бачити парафіяни, які щодня відвідували храм. Це бачили й ми. І ми б ніколи не звернули на це уваги, якби не розуміли значення побаченого. На боці вівтаря, зверненому до пастви, виднілася значних розмірів анаграма. Бронзова літера «А» була захована в коло, розімкнуте в нижній частині. Це коло символізувало грецьку «омегу», але не рядковий її варіант, що висів у мене на грубій мотузці під сорочкою, а великий, заголовний — Ω. Із такої «омеги» зазвичай починається абзац у грецьких книгах або листах.

— Саме так, як там написано, — прошепотіла Іскра. — «Я є Альфа і Омега…». Перша буква розчиняється в останній, замикаючи коло знань. Нічого випадкового. Мінімальна кількість символів. Максимальний результат.

Вона говорила це, а я думав, що зараз небо впаде на землю. Я вслухався в себе, чекаючи, що моє серце вискочить від хвилювання з грудей. Але нічого не відбувалося. Небо було на місці. Склепіння собору не падало нам на голови. Серце відбивало звичайний ритм. Усе стало якимось буденним і діловим. Я здогадався чому. Знайти вівтар — це було все одно, що вирішити хитромудру шараду. А тепер треба по-справжньому тяжко попрацювати. Знайти скарб.

— І що далі, Іскро? — запитав я, дивлячись на анаграму.

— Ти про що, скомороше? — не зрозуміла вона.

— Я ось про що. Ну знайдемо ми тут скарби тамплієрів. Якщо знайдемо, звісно. Величезна кількість золота. Кілька скринь. Можливо, десятки. І що далі? Як ми їх звідси зможемо витягнути?

— Не знаю, Яне… Може, викличемо наших… Якщо вони зможуть дістатися… Знаєш, як сказав великий полководець Наполеон? «Спершу вплутаємося в серйозний бій, а потім подумаємо, як його виграти».

Ми не мали часу на роздуми. Тільки те, що тут — Омега, ще нічого не означало. Під вівтарем мав би бути якийсь вхід у підземелля. Адже ті скрині не стоять просто так посеред підвалу. Там має бути схрон.

— Розбирайте вівтар, — наказала Іскра.

— Та ти що? Він мармуровий, важкий. За місяць не впораємося, — обурився Сірий.

— За місяць не розберем. А за годину — зможемо, — жорстко відрізала Іскра. — За справу, хлопці, у нас вийде.

— Звісно, вийде, — задерикувато підтримав її Коля.

Вівтар не піддавався. Католики вміли будувати.

— Може, висадимо його? — запропонував Ванько.

— Якщо це вхід, — міркувала Іскра, поглядаючи на мене, — то він має легко відкриватися. Та й узагалі, зарядів у нас мало. Треба економити.

— Чого там економити? — підтримав Ванька фермер. — Підірвемо та й годі.

Ми ще раз спробували зняти з вівтаря важенні плити. Але не змогли. Мені здавалося, що хтось невидимий дивиться на нас із темряви бічних галерей покинутого храму і тихо підсміюється. Нарешті, знесилившись, ми повернулися до ідеї, яку озвучив Іван. Наша спільниця дістала невеликий вибуховий заряд.

— Тільки один лишився, — з жалем вимовила вона. — Ну що, пробуємо?

— Звісно, пробуємо, чого його економити? — квапив її Ванько.

— Гаразд, — погодилася наша амазонка.

Вона ретельно виклала вибухівку навколо тумби з грецькими літерами і вставила детонатори. Ми сховалися за колони. Іскра, виставивши таймер на тридцять секунд, зробила так само. Час в очікуванні вибуху тягнувся повільно. Діти, як учили їх інструктори, роззявили роти. Щоб удар по барабанних перетинках не був надто сильним. Чекали довго, лічачи нудні секунди. Але ударної хвилі ми майже не відчули. Приміщення храму раптом осяяло полум’я — і висвітило вмить усі архітектурні подробиці. Вогонь наче пропалив стіни, зробивши їх прозорими, і мені здалося, що я бачу вулиці цього міста — крізь муровані стіни триметрової товщини. Навіть помітив якийсь рух у темряві біля собору. Але, звісно, то була ілюзія.

Пролунав страшний гуркіт. Небачена сила відрізала кам’яний вівтар, наче то був шматок масла, підняла його над підлогою і кинула об землю. Бризки осколків застукали по колонах, за якими ми ховалися. Дим від вибуху ще не розвіявся, як Іскра скомандувала:

— Бігом до вівтаря! — і кинулася першою.

Не було нічого приємного в тому, щоб вдихати разом із повітрям сажу й кам’яний пил, який заповнив увесь простір усередині храму. Я намагався не звертати увагу на те, що він скрипить на зубах і покриває шкіру обличчя.

— Ми на правильному шляху, — заявила Іскра. — Це тут.

На місці вівтаря зяяв квадратний отвір. І це, вочевидь, був вхід у підземелля. Зовсім неширокий чорний провал. Сторона квадрата — близько метра. Мені він нагадав генеральський сон, у який я вліз непроханим гостем. Там теж був темний вузький спуск — тільки не в підвал, а в трюм корабля. І тут була драбина, що вела в темряву, до скарбів тамплієрів. Я інстинктивно зробив крок уперед і поставив ногу на верхній щабель.

— Чекай, — спинила мене Іскра. — Треба знати, що́ там.

Вона кинула вниз освітлювальний заряд. Поки він падав, ми встигли розгледіти зварену з арматури драбину, нижня частина якої була замурована в цементну підлогу. Спускатися ми мали метрів шість, драбина були крута й досить слизька. Я переставляв ноги зі щабля на щабель і бачив, що в підвалі, який відкривався очам, немає нічого старовинного й таємничого. Звичайнісінька пилюка і бруд. Як у ростовській каналізації. Діставшись низу, я обтрусив іржу, прилиплу до долонь.

Слідом за мною спустилися й інші. Усі, крім Сірого. Він залишився нагорі, біля входу.

— Я постою тут! — гукнув він в отвір над нашими головами. — Хтось має прикривати шляхи відходу.

Іскрі, вочевидь, це не дуже сподобалося, вона насупилася. Можливо, фермер просто злякався. Але логіка в його словах, без сумніву, була, тож войовниця йому не сказала нічого. А даремно. Глянь вона в очі Сірому — побачила б таке, що веліла б усім миттю забиратися звідси. Й усі загадкові події, що сталися з нами, склалися б мозаїкою в ясну картину, де нічого зайвого не було б. Ми б устигли.

Але він лишився нагорі. А ми стояли на нерівній цементній підлозі підвалу й роззиралися навколо, намагаючись відігнати темряву невеликими ліхтариками.

— Сюди! — почув я голос Іскри.

Носки черевиків зачепилися за бетонні «хвилі» на підлозі, але я втримався на ногах. «Світлячок» Іскри вирвав із темряви щось схоже на сталеву заслінку, схожу на ту, за якою в бункері ховався колишній господар Ростова, отаман Козій. Замість ручки на дверях був важіль. Дівчина потягнула його на себе. Двері не піддавалися. Під ручкою були якісь кнопки — чотири ряди по три. Іскра змахнула з них пил і ми побачили цифри — від нуля до дев’яти, і ще два знаки — «решітка» і «зірочка».

— Це щось не схоже на старовинний скарб, — Іскра із сумнівом похитала головою.

— Але давні листи нас привели саме в цей собор. Що скажеш? — я спробував із нею посперечатися.

Двері були старі, але явно молодші шестиста років. Циферблат із кнопками свідчив про те, що за весь час техногенної епохи ми були не першими відвідувачами таємничого підвалу.

— Ану перевір мене, — попросила Іскра, торкнувшись щілини між одвірком і стіною. — Чи мені здається?

Я притулив долоню до щілини. Волога й податлива — наче її замазали цементом зовсім недавно і він не встиг висохнути. Тут щось не так — говорив мені розум. Але пошуки скарбів, які рано чи пізно мали нас привести до Верховного Правителя, уже геть виснажили мене. Я втомився сумніватися, тож сказав Іскрі:

— Тобі здалося. Усе гаразд.

Можливо, якби я сказав їй те, що думав, усе склалося б інакше. Але я сказав те, що хотів сказати, обманюючи самого себе: не варто звертати уваги на дрібниці, коли мета так близько.

— Тоді треба тиснути на кнопки, — квапив Іван. — Інакше як нам туди потрапити?

Нам не вистачало продуманих рішень. Але ми не мали наміру повертати назад.

— Тиснути треба, — твердив Ванько.

— Ти знаєш, що тиснути? — роздратовано кинула йому Іскра.

Іван скорчив мавпячу гримасу і знизав плечима.

— Тоді замовкни!

Потрібен був код. У мене виникла ідея. Але впевненості не було.

— Як ти гадаєш, — запитав я Іскру, — скільки в нас спроб?

— Нащо питаєш, Яне? — сумно усміхнулася вона. — Ти ж сам усе чудово розумієш.

Так, я розумів. Завжди, що б ти не робив у житті, спроба тільки одна. Неможливо входити в одну й ту ж річку двічі, неможливо жити, ніби писати чернетку, з надією, що потім перепишеш начисто. І вдруге відчинити найважливіші двері в житті теж неможливо. Є тільки одна спроба.

— Я знаю цифри, Іскро. Я спробую.

— Я знала, що ти знаєш, — вона несподівано обняла мене й поцілувала в неголену колючу щоку.

Від вологого дотику її губ струм побіг моїми жилами, і десь усередині, коло серця, замкнулися контакти моєї рішучості. Телефон, який завів мене в ліс до Софії Палеолог. Розташування гробниць у стародавньому монастирі. Все це міфи і сни. Але телефон, телефон… Я пам’ятаю всі цифри номера. І це — єдиний код, який у нас є.

— Набирати? — запитав я Іскру, підійшовши до броньованих дверей.

— Набирати! — загули всі хором.

Мій вказівний палець, здавалося б, сам, без участі моєї волі, тиснув на циферблат. Кнопки по-різному провалювалися під пальцем: одні легко, інші чинили опір. Не знаю, як і чому, але я здогадався після кожної осмисленої цифри тиснути й на «зірочку». Що значить «осмислена цифра»? Дуже просто. У голові я тримав план крипти Вознесенського монастиря, який накреслила Ірина. Пронумеровані саркофаги та лінії між ними. Павутина, пов’язана в код, який я вводив у хитрий замок, мала бути єдиним розв’язком цієї нової шаради.

Вісім. Зірочка. Дев’ять. Зірочка. Дев’ятнадцять. Знову зірочка…

Від напруги мені перехопило дух. Я глянув на Іскру. Важка крапля поту виповзла в неї з-за вуха і скотилася за комір. Ну що ж, набираємо далі.

П’ятдесят сім. Зірочка. Чотири. Зірочка. І, нарешті, п’ятдесят три.

Ми в очікуванні дивилися на двері. Нічого не відбувалося. Найзагадковіші з усіх дверей стояли нерухомо. Замок не скреготав. Скарби нашим здивованим поглядам не відкривалися.

— Щось не так? — запитав Миколка.

Ні, все так. Я ввів ті цифри, які знав. Набрав їх у потрібному порядку. Та ми стояли перед зачиненими дверима. Можливо, за півкроку до скарбів.

Іскра першою спробувала знайти рішення.

— Натисни «решітку», — порадила вона.

Я щосили вдавив великим пальцем кнопку з «решіткою».

— Ну, Сім-Сім, відчиняйся…

Усередині замка дзвякнув якийсь важливий механізм. Я відсмикнув руку. Двері відійшли від одвірка — повільно, важко, ніби знехотя. Від чавунного скрипу, який запрошував зазирнути в темну щілину, серце стислося в грудку страху.

— Тобі теж ніяково? — запитав я Іскру. — Чи це тільки мені?

— Треба радіти. А ти боїшся. Отже, щось не так, — ухильно відповіла вона, не зводячи очей з чорної вузької щілини, куди не міг пробитися промінь ліхтарика.

— Не товчіть воду в ступі, — грубо й фамільярно втрутився Коля. — Ну що, йдемо?

Я потягнув на себе металеві двері. Нерозумно було сподіватися, що за ними відкриється перехід у світ багатства та ситості, вистелений червоними доріжками і пелюстками троянд. Ми стояли перед прямокутним отвором і безглуздо махали ліхтариками, розсікаючи темряву за ним тонкими променями світла. Там була маленька комірчина з обдертими стінами. Таким спустошеним я не почувався вже давно. І думаю, не тільки я, а й усі, хто стояв зі мною поруч. У комірчині не було геть нічого. Крім купи старих газет і муміфікованого щура із зубастою пащекою. Ліхтарики нишпорили по далеких кутках комірчини, ніби від наполегливої метушні жовтих променів щось путнє могло там, у тих кутках, з’явитися.

Нічого.

І раптом ми почули команди. Спершу вони долинали зверху. «Швидше! Швидше! Швидше!» — слова змішувалися з шумом важких моторів. Біля собору стояла військова техніка. Десятки пар міцних черевиків топталися всередині храму — і цей звук ні з чим не можна було сплутати.

Нас оточували. І це могли бути тільки вони. Люди Господаря. Верховного Правителя Московії. Це була пастка.

— Будемо відбиватися, — дістав свою заточку Коля.

— Сірий! — крикнув я. — Сірий! Чому не попередив?!

— Не треба кричати, Яне, — спокійно сказала Іскра. — І відбиватися не треба.

Вона все зрозуміла. Сирий одвірок, порожнеча за дверима, прудкі й конкретні хлопці зовні. Це була пастка, поза всякими сумнівами. І хтось зі своїх був до цього причетний. Той, хто не спустився в підвал.

Ванько заплакав. Так дивно, несподівано і зворушливо. Ніколи не думав, що саме в цього, авантюрного й жорсткого хлопчика, не витримають нерви.

— Нас уб’ють? — хникав він, притулившись до Іринки. — Вони не вб’ють нас?

— Ні, звісно, ні… — гладила його по голові дівчинка, сама готова розревтися від страху та відчаю.

Коля й Оля були готові боротися. У промені ліхтарика я побачив, що в їхніх очах танцювали злі вогники. Іскра теж їх побачила і повторила з притиском:

— Відбиватися не треба. Це наказ. Будемо здаватися.

— Виходьте!!! — почувся голос зверху. Потім клацнув затвор автомата і щось ударилося об підлогу зі сталевим дзвоном. За лічені секунди підземне укриття заповнив їдкий дим із запахом цибулі.

— А це для чого? — закашлявшись, крикнула Іскра. — Все одно ж виходимо.

— А це щоб хутчіш виходили! — неприємно захихотів голос над нами.

Ми швидко піднялися нагору іржавою драбиною. Значно швидше, ніж спускалися. Я не бачив, що роблять із тими, хто вибрався раніше мене. Очі горіли, у носі й роті пекло, по щоках текли сльози. Я ледве виліз, добряче гепнувшись при цьому головою об бетонне перекриття. Щойно я з’явився з квадратного отвору, як отримав удар — спершу жорстким черевиком по щиколотці, а потім по потилиці — прикладом. Коліна підігнулися. Чиїсь руки підхопили мене й потягли до виходу із собору. Перед очима все попливло, але я встиг помітити, що в храмі світло. Навколо діри в підлозі на місці вівтаря стоять бородаті солдати дикуватого виду. На кожному, як на новорічній ялинці, величезна кількість зброї. У кожного в руках — смолоскип. Єдиний зі зграї, хто не тримав факела, був схожий на Сірого. Та це він і був, власною персоною. Він зробив крок у мій бік і сказав одне лише слово: «Вибач». Сірий хотів зробити це непомітно, але бородані були гострозорими хлопцями. Вони відтягнули зрадника від мене, а мені ще раз ткнули в потилицю чимось важким і тупим. Мабуть, для профілактики, бо ж я не робив жодної спроби втекти. Розмите зображення погасло. Я провалився в безпам’ятство.

Розділ 25. Час одкровень

— Ну що, дурнику, очуняв?

Він сказав це спокійно, без ненависті, майже ласкаво. Але цей його тон був вищою формою знущання. Тріумф над поваленим ворогом не варто було підсилювати за допомогою інтонацій. Тріумф і так був очевидним, повним та безповоротним.

Я повертався в реальність повільно. Виходив із хворобливого забуття, не помічаючи кордону між мріями та матеріальним світом. Та й хіба можна було назвати сном той стан, у якому я перебував? Чорнота, суцільний морок, головний біль. Це зовсім не те, що бродити в чужих снах, надівши на голову снейроартрограф. Утім, біль нікуди не подівся навіть тоді, коли я побачив, що навколо мене — не морок чорної кімнати з вимкненим світлом, а досить комфортний кабінет із м’якими диванами й полірованими столиками. Господар цього кабінету, незважаючи на вбогість міста, яким правив, любив комфорт і ненавидів вимушену аскезу імператора без імперії. Переді мною був Він — той самий Верховний Правитель, до якого ми так довго й наполегливо підбиралися. Верховний Правитель сидів у кріслі й, закинувши ногу на ногу, погойдувався.

— Зніміть із нього кайданки, — сказав він охоронцям. — Він нікуди звідси не втече. Ти ж не будеш смикатись?

Правитель спокійно посміхався, і від кутиків його очей розходилися дрібні промінці зморщок. Він викликав довіру до себе. Я не подав жодного сигналу на знак згоди — він же й так знав, що мені дітися ніде. Охоронці за моєю спиною розстебнули кайданки на моїх зап’ястях, і біль у вивернутих суглобах майже відразу затих. «Амель, — сказав я собі, намагаючись заспокоїти своє серце. — Амель». Але почуття вселенської краси до мене не поверталося. Може, мені вдалося б відчути всесвіт, якби я зміг одягти свій барвистий одяг і почати древній танець з обертанням навколо своєї осі. Але те, що варвари зняли з мене кайданки, не означало, що вони дозволять мені кружляти посеред кабінету повелителя дикунів. Тим більше, що я пообіцяв не сіпатися.

— Ви ж розумієте, що я нікуди від вас не дінуся.

Мої слова можна було розуміти двояко. Чи то я звертався на «ви» до господаря кабінету. Чи то мав на увазі всю ораву озброєних людей, що юрмилися навколо мене. Але Правитель зрозумів ці слова по-своєму. Він клацнув пальцями й нервово сказав:

— Усі геть, хлопці. Вийдіть звідси.

За моєю спиною засопіло, закректало грізне воїнство.

— Він нічого вам не зробить, точно? — несміливо спитав один.

— Мені треба повторювати? — підняв брову начальник.

Це було зайве. Загримотіли важкі черевики, брязнули автомати. Кілька секунд суєти та сум’яття — і ось похмурий натовп дикунів залишив нас наодинці з Верховним Правителем країни переможного варварства.

Він довго, уважно, з цікавістю розглядав мене. А я — його. Бляклий, непоказний чоловічок із залисинами на великому лобастому черепі. Водянисті оченята з дрібними зморшками в кутиках свердлили мене прискіпливіше за найсучасніші аналізатори, які я бачив за Стіною. Я не міг би точно визначити колір цих холодних очей. Чи то світло-сірий, чи прозоро-блакитний.

Якоїсь миті мені здалося, що білки темніють і очі стають навіть чорними — як у демона, що живиться чужим страхом. Але ні, це був просто невдалий ракурс. Щось на кшталт тіні на обличчі. Сірому, викривленому в недобрій усмішці. Одяг на ньому теж був сірий. І тільки блискучі ґудзики мундира натякали на те, що переді мною людина, а не король щурів та мишей. Той самий чоловік, який дивився на мене з екрана в ростовському підвалі.

— Ну от і побачилися, друже скомороше, — з неприємним смішком мовив Верховний Правитель. — Кажуть, ти шукав скарби, щоб зустрітися зі мною? Це в тебе вийшло.

— Привіт, — відповів я. Щоб вимовити це коротке слово, мені знадобилося зібрати воєдино всю свою волю. Я не хотів його називати на «ви», а звертатися на «ти» — навіщо ж брехати? — я боявся. Бо ж усі ми, люди Дикого Поля, глибоко в душі — раби, які не здатні переступити через взагалі-то невисоку перегородку, що відокремлює раба від пана. Хоча вона, складена з наших страхів та забобонів, стоїть лише в нашій уяві. Ми так багато створюємо пісень про свободу, про те, що треба втекти від господаря за море, на чужину або просто в чисте поле, але при цьому вважаємо за краще не співати про те, що там, на чужині, ми тільки те й робимо, що шукаємо нового господаря. Який майже нічим не відрізняється від мишачого пана переді мною.

Він скривився на мою відповідь. Повів носом, як дикий звір у передчутті прихованої небезпеки. Але не заперечив. «Фамільярність допускається», — зазначив із полегшенням мій переляканий розум.

— Ми могли б тебе просто позбутися, — сказав господар підземного кабінету, немов кинув мені кістку. — Каву будеш? Натуральна, не сурогат.

Я похитав головою. Вирішив відмовлятися від усього, що він мені запропонує. І цієї ж миті, як на зло, смертельно захотілося ковтнути тієї кави. Я відразу зрозумів його манеру: тримати співрозмовника в напрузі та страху, несподівано розслабляючи його спалахами людинолюбства і знову повертаючи в стан загіпнотизованої здобичі.

— Ну як хочеш. А я вип’ю.

Він взяв зі столу емальований кухоль, дмухнув на хмарку гарячої пари і з насолодою ковтнув. На заздрість мені.

— Ми могли б тебе позбутися, — повторив він. — Усе, що можна було отримати від тебе, ми вже отримали.

— А що саме? — запитав я.

— Ха-ха-ха! — розсміявся господар підземелля. — Я ж кажу — дурник. Ти так і не зрозумів. Ну скажи, скажи мені, що ти побачив у підвалі під собором? Га?

— Нічого, — стримано вимовив я. — Там було порожньо.

— Правильно, дурнику, нічого, — по-дитячому зрадів Правитель. — А чому там було порожньо, друже? Знаєш?

— Знаю.

— Ану скажи.

— Усе, що там було, твої орки забрали до нашого приходу.

Він зареготав. Істерично, голосно, з переливами. Захлинаючись, мішаючи в слиняву кашу хворих емоцій і високі обертони, і низькі басисті рулади. Якби звір над розтерзаним тілом здобичі міг реготати, то він робив би це саме так. Регіт закінчився так само раптово, як і почався — наче невидима рука вимкнула рубильник за спиною підземного короля.

— Я розповім тобі одну історію, — сказав Правитель спокійно.

Я кивнув. Він кивнув у відповідь. «Грає в свободу вибору», — подумав я.

— Одного разу, — почав він здалеку, — хороші хлопці з казкової країни попросили одного скомороха знайти і знешкодити нового ватажка поганих хлопців. Вони сказали, що цей ватажок хоче стати імператором темного світу. І це була правда. Скоморох був старий, дурний і закоханий. Напевно, тому й погодився. Але імператор, на відміну від скомороха, не був дурним. І тому поруч із блазнем постійно був імператорський шпигун. Тобто: господар світу темряви знав усе, що замишляють проти нього хороші хлопці з доброї казки.

— Сірий, — зітхнув я. — Фермер. Я це відчув ще тоді, коли він відмовився спуститися в підвал. Як ви його змусили служити тобі?

— Ні, друже, ти нічого не зрозумів, — ляснув мене по плечу імператор. — Якби зрозумів, то не спустився б у бетонне підземелля. І не опинився б тут.

Ще один великий ковток кави. І продовження розповіді. Правою рукою я заліз під комір своєї сорочки. Збоку це виглядало, як нервовий рух зневіреного. Але той рух був цілком усвідомленим: я перевірив, чи на місці мій медальйон з темного старого металу у вигляді двадцять четвертої літери грецького алфавіту.

А господар насолоджувався своєю перевагою:

— Там, за Стіною, твого друга добре обробили. Навчили всім премудростям лазутчика. У ньому навіть прокинулося звірине задоволення від убивства супротивника. Чого раніше, напевно, не було. Тільки його забули навчити тому, що нову батьківщину теж потрібно любити. Як стару. Цього він не міг. От що́ ти знаєш про його минуле життя, до зустрічі з тобою? Правильно, нічого. А я знаю, що Сірий втратив усю свою родину під час набігу «кротів» на його село. Хтось у нього там, під Ростовом, ще залишився. Племінник, чи що… Але вам, борцям за світле майбутнє, це було геть нецікаво… Він сам прийшов до нас.

— Що?!

Сірий сам до них прийшов. Що за єресь? Краще б він огрів мене чимось важким.

— Так, скомороше. Він сам прийшов. Щойно його відправили на цей бік Стіни. Через старий підкоп. Так, як бачиш, я й про це знаю. Так от, із того моменту, як ви потрапили сюди, я знав про вас усе. Про цілі, плани й переміщення вашої групи. Іноді із запізненням, а іноді — з випередженням. Знайти надійні способи зв’язку — це ж нині не проблема. Навіть тут, у країні дикунів… А знаєш, чому Сірий прийшов до нас? Він зрозумів, що йому не прижитися у вашому світі. А-а, забув. Чому ж у «вашому»? Ти, скомороше, там теж чужий. Зелена трава і смачна їжа — це не для тебе. Твоє — це суміш гівна, пилу та крові. Як і моє. Як і Сірого. Ось воно, справжнє життя, не картонне. Б’є ключем. Воно — тут.

Моя рука намацала медальйон на шиї. Буква була на місці. Я завів великий палець правої руки під кулон, а вказівний поклав на потайний замочок. У будь-який момент я був готовий натиснути. Головне, щоб Правитель цього не помітив.

— Отже, ти знав і про підвал, де ми жили? І про те, кого ми шукали? — запитав я.

— Ти про французького генерала, чи що? — скривився Верховний. — Звісно, знав. Ви дуже старанно його шукали. Я уважно стежив, щоб із ним у вас усе якнайкраще вийшло. Таки постарався. Зробив усе можливе. І про те, що ви залізли в голову цьому тупому чухонцеві, я теж знаю.

Для нього не було секретом і те, що́ я там побачив на борту стародавньої караки. Можливо, він не знає всіх деталей, та це вже зайві подробиці. Для правителя важливе не тло, а суть. Суть же він вловив одразу.

— Ви невідомим мені способом накреслили карту, чи щось на зразок неї. І вирушили з нею в Кремль. Невже вас так погано підготували? Чому ви не знали, що Вознесенського монастиря немає вже років сто? Навіть більше — майже двісті.

— Не було зв’язку з Україною. Батарейки відключилися, — промимрив я.

— Батарейки… — скривився мій співрозмовник. — А ще книжки читає розумні… Історія від батарейок не заводиться — це я тобі точно кажу.

— Ви не маєте права дорікати мені, — патетично і якось по-дурному перейшов я на «ви».

— Не маю? — він упритул присунувся до мого обличчя, і мені здалося, що я знову побачив, як чорніють його зіниці. — Не маю права, кажеш? А в тебе було право малолітку відправляти до прокажених? Кидати її там напризволяще? А солдатика в річці пам’ятаєш? А іншого бійця, молодого, на блокпосту, не забув? У цьому теж я винен? Ні, не я, дорогий мій. А ти! Між іншим, твоя дівчинка могла там лишитися назавжди. І гнити заживо з іншими «проками». Що ти на це скажеш, гуманіст чортів?

Мені й справді було ні́чого сказати. Злісний, як казковий карлик, повелитель підземелля скочив на ноги. Я помітив цікаву деталь: підошви його черевиків були невміру товстими. Він ходив на них, як на маленьких підставках. «Це для того, щоб здаватися вищим», — здогадався я. Верховний Правитель і справді був майже карликом і прагнув це приховувати. Але щодо Іри він мав рацію: я ризикнув дівчинкою. Зробив її своєю ставкою в смертельній грі. І ось розумію, що виграш — не в нас.

— Гаразд, чого це я розхвилювався? — знову посміхнувся Верховний. — Яке мені діло до цього дівчиська? Далі буде цікавіше, я тобі обіцяю.

Карлик знав і про креслення на клаптиках шпалери, і про «альфу» з «омегою». Він знав, що ми шукали ці літери по всій смердючій клоаці на ім’я Москва. І те, як ми знайшли «А» і «Ω», він теж знав.

— Це ж я вам підсунув ідею з листами Зої. А ви й не помітили. Ти не помітив. Ти забув, як у підвалі в Козія бився в падучій, намагаючись з’ясувати зміст моєї половини листування двох Палеологів, Софії та Мануїла. А ця твоя кохана… Ідіотка Іскра, чи — як там її? — Софія, влаштувала в Ростові повний розгром, щоб тільки переправити тебе разом із цими папірцями через Стіну, у країну добрих укрів. Ну і що з того вийшло? Нічого ви не знайшли. Ціна цим папірцям не більша, ніж шпалерам у вашому підвалі… А ви шукали, длубалися, змусили кращих учених світу плавити свої мізки над тією макулатурою. А в результаті опинилися тут, у мене. Ви думаєте, що за вами стоїть весь цивілізований світ. Що він вас урятує. Але знадобився всього-на-всього один мій шпигун. Один тупий фермер, один сліпий інструмент моєї волі. І він зруйнував усі ваші розумні плани… Ваш нібито цивілізований світ так само скінчиться, як і наш, дикий. Бо все навколо прагне хаосу. Саме хаос — основа світобудови. Сильний пожирає слабшого. А найсильніший — сильного. Запам’ятай це, філософе. Наостанок запам’ятай.

Здається, він таки втратив пильність. Стрибаючи по кабінету на своїх товстих підошвах, він геть забув про свій кухоль на столі. Він не знав, що, відмовившись від кави, я тільки й думав про той кухоль. Він став центром мого світу. Все, що було навколо нього, втратило обриси. І самого Верховного Правителя я бачив не зовсім чітко. Але я відчув, що він більше не дивиться на мене. У цей момент я різко, але нечутно, висмикнув праву руку з-за коміра. Моя долоня описала дугу, на іншому кінці якої був металевий кухоль. І вже над ним я вказівним пальцем натиснув на замок.

Поки Верховний Правитель обернувся, темнуваті кристалики, схожі на тростинний цукор, устигли впасти в його напій і розчинитися. Ось і знадобилося мені те, що я тягав із собою довгі роки по Дикому Полю.

— Запам’ятаєш? — повторив Правитель.

— Запам’ятаю, — спокійно погодився я. — Чи має для тебе якусь цінність те листування по-грецьки?

— Жодної, — посміхнувся Правитель. — Мабуть, жодної. І ніколи не мало, якщо чесно. З того часу, як зруйновано палац у формі тризуба. Хочеш, віддам тобі свою половину того епістолярію?

Він не тільки вивчив весь наш шлях країною боліт. Він знав більше: в його руках була доля скарбів тамплієрів. І я маю зробити все, щоб він сказав мені правду. Зараз.

— А можна спитати тебе?

— Звісно, скомороше, питай. Тепер я не маю чого від тебе приховувати.

«Невже мені зараз відкриється істина?» Я відчував, що хвиля невимовного задоволення піднімається звідкись знизу вверх. Це почуття було схоже на збудження жениха в передчутті зустрічі з нареченою.

— Скажи мені, коли ти встиг вивезти з собору скарби тамплієрів?

Його очі широко розчахнулися. Щелепа повисла від подиву. На широкому лобі з’явилися зморшки, а залисини вкрилися плямами від припливу крові. Без сумніву, моє запитання його дуже здивувало. І розсмішило. Він знову вибухнув істеричним реготом. А заспокоївшись, заговорив механічним голосом учителя, який пояснює прописні істини. Заради яких не варто було збуджуватись.

— Там не було скарбів. Ніколи. Жодних. Коли я зрозумів, що ви прийдете в цей храм, я розпорядився встановити в підвалі двері з кодовим замком. Під вівтарем була звичайна комора. Ти ж не зовсім кінчений ідіот і мав би зрозуміти, що жодні скрині не вмістяться в маленькій бетонній комірчині. Ніде їх було там розставити. Ні тамплієрам, ні їхнім послідовникам. Ні, тим більше, правителям країни боліт.

— А де ж скарби?

— Тут, на командному пункті. Їх перевезли сюди задовго до мене. Той самий правитель, що зруйнував палац, схожий на тризуб. Вам про цього хлопця, здається, говорили. Дідусь, що гнив заживо, — пам’ятаєш? А-а, вибач, тебе ж не було в Кремлі. Ти злякався й послав туди дівчинку. Замість себе.

Слова можуть жалити отрутою кобри. Мені було нестерпно боляче згадувати, що я втягнув у цю історію чотирьох малоліток і, сам того не розуміючи, використовував їх як сліпий інструмент своєї волі. До того ж, як з’ясувалося, та воля була не моєю. А злобного карлика з кольоровими очима.

— Так, і ще. Якщо хочеш, я можу тобі показати скарби. Досить цікаві штучки. Деяким із них по дві тисячі років, я так розумію.

Це був повний крах ілюзій. Я зводив кам’яний неприступний замок у серці, але його фундамент виявився піщаним. Краще б я використовував бетон.

— І ось тут, дорогий мій скомороше, ми переходимо до найважливішого, що тільки може бути в нашій з тобою історії. Багато років тому вчені вигадали страшну зброю, яка могла знищити всю нашу планету. Ядерні ракети. Одну з них ти бачив у лісі. Звичайно, токсичний напалм — дуже ефективна штука. І всі інші забавні іграшки, які нам лишила минула імперія, теж вельми вражають. Але у дальності польоту з давніми ракетами не може зрівнятися ніщо. Шкода, що їх узяли під контроль миротворці, а потім знищили. Але не всі. Ти ж одну бачив, правда ж? У лісі, біля самої Стіни? І я бачив їх там, і не одну, скажу тобі прямо, а більше. І в нас тут, у підвалі, є цілий центр управління цими ракетами. Ми хоч зараз готові до них підключитися. Потрібен тільки код. Особливий набір цифр, за допомогою якого ядерні міжконтинентальні сигари нас послухаються. А з кодом сталася справжня плутанина. Він ніде не зберігся. Ні в таємних документах, ні на електронних носіях. Ніде. І ось, копирсаючись в архіві, ми знайшли цікавий факт.

Верховний Правитель раптом різко, як фокусник, зробив легкий рух, і в нього в руках з’явився аркуш пожовклого паперу. Він тицьнув його мені.

— На, читай. Це лист командувача ракетними військами. Старий, аж трухлявий. Лист, ясна річ, — бо командувача повсталий народ давно розірвав на шматки. А листа зберіг його водій. Він же першим і стукнув свого начальника по потилиці. Здається, ломом. Деталей не знаю, тато не розповідав. До слова, я син того самого водія.

Мені на долоню ліг жовтуватий аркуш. На ньому було написано:

«Цілком таємно. У відділ інформаційно-психологічних операцій ракетних військ. Розпорядження. У зв'язку з загостренням внутрішньополітичної ситуації в країні дані про код запуску ракет повністю знищити. З групи людей, з якою працюють ваші психологи, вибрати двох найбільш підготовлених і молодих. За допомогою сугестопедичного методу забезпечити повне стирання особистості, створення нових спогадів, імплантувати необхідний набір цифр у їхню нову пам'ять про себе». Число. Підпис.

— Ну, і до чого тут я? — з подивом запитав я.

Замість відповіді Верховний Правитель почав говорити цифри. Робив він це з паузами, чітко вимовляючи всі звуки. Як відеодовідник у країні за Стіною.

— Вісім. Дев’ять. Дев’ятнадцять. П’ятдесят сім. Чотири. П’ятдесят три.

Правитель стежив за моєю реакцією. Але навіть після цього я не міг до кінця зрозуміти, що саме відбувається зі мною і чому я опинився в цьому підвалі наодинці з демоном на товстій підошві. Кухоль на столі майже охолов. «Ну чому він не п’є каву?» — роздратовано подумав я.

— Я взнав про ці цифри вже після вашого походу в Кремль. Сірий вчасно мені доповів. Але Сірий, хай йому грець, не міг визначити їхній порядок. Яка з них перша, яка друга, а яка третя. Що з нього взяти? Він лише фермер. Тупуватий, пам’ять нікудишня. І ледачий. Як ви його там диверсійній роботі навчили, навіть не знаю. Мої оплески. Так от, якби він спитав тебе, що за чим іде в цьому ряді чисел, ти б щось запідозрив. Так же? Так. Він пробував, але злякався… Мені б заспокоїтися, — мої аналітики рано чи пізно дізналися б порядок тих цифр. Але часу було дуже мало, практично не було. І тоді я вирішив, що ти сам віддаси мені цей код. Напишеш своєю рукою. Набереш пальцем. На старому цифровому замку. Цифра, «зірочка», «решітка»… Двері відчинялися просто натисканням на «решітку», — але про це знав я, а не ти. Ти думав, що в тебе тільки одна спроба. І тому я майже не ризикував… Ти сам мені здав ядерний код. Тепер розумієш, чому ти — дурник?

— Ні, не розумію.

Я не брехав і не лукавив. Я справді не розумів того, що зі мною відбувається. Цифри, які цей негідник витягнув із моєї голови, могли накоїти страшних бід на нашій маленькій планеті. Але загадка для мене полягала в тому, як вони туди потрапили. Хоча… чи така вже й загадка?

— Ти не скоморох, Яне. І, швидше за все, ти не Ян узагалі. Ти просто сейф, у який поклали чужу таємницю. А я її із сейфа забрав. Тепер ти мені не потрібен. Ти нікому не потрібен. Ні ти, ні твоя зграя.

Вісім. Дев’ятсот дев’ятнадцять. П’ятдесят сім. Чотири. П’ятдесят три. Цей код був у мені весь час. Він не просто так примарився вві сні. Першим підняв його з неясних глибин моєї підсвідомості професор Андрій Лелека. Приєднав дроти, ввімкнув свою таємничу шарманку і, зануривши мене в сон, одночасно вивів зі сплячки іншу особистість. Розкидав стелажі з фальшивими спогадами — і під ними знайшов справжнього мене. Потім з’ясувалося, що той код був в основі схеми скарбу, захованого під царською гробницею в Кремлі. Мабуть, то була помилка. Але тепер Верховний Правитель розвіяв усі мої сумніви стосовно того, навіщо я пам’ятав цей набір із дев’яти цифр. Заради того, щоб у руках коротуна на товстій підошві опинилося все — і скарби тамплієрів, і ключ до запуску ядерних ракет. Дикун знову у виграші.

І тут він узяв остиглий кухоль із кавою.

— Може, будеш? — немов із ввічливості простягнув мені. Я заперечливо похитав головою.

— Ну дивись. Іншої нагоди в тебе, схоже, не буде, — сказав Правитель перед тим, як залити у своє горло залишки дорогого напою.

Йому лишалося недовго. Але й мені, мабуть, теж. Те, що я зробив, було тільки помстою. А помста вже не могла змінити нічого. Отже, не мала жодної мети. Крім однієї — вбивства. Іти на яке мені суворо заборонялося.

Вміст медальйона призначався мені. Скоморох не може заподіяти каліцтво іншій людині. Він не має права забрати чуже життя. Але вільний піти зі свого — тоді, коли захоче. Коли треба вибирати між «бути» й «не бути».

Не вбий. Моя головна заповідь.

«Я порушив це правило. Але я ж не Ян, не скоморох», — заспокоював я себе.

«Ти порушив це правило. Ти переступив закон. Ти зробив це до того, як дізнався, що ти — не скоморох», — говорив мені мій внутрішній голос.

«Усього за кілька хвилин до того», — не здавався я.

«Це нічого не змінює», — мій внутрішній співрозмовник був невблаганним.

Напевно, ви знаєте, як воно буває, коли твоє життя стає суцільним розчаруванням. Але, готовий посперечатися, вам невтямки, що робити, коли з’ясовується: все твоє життя було не твоїм. Проживаючи чужу, імплантовану в мене історію, я вже нічого не пам’ятав про свою, справжню. Скільки мені років було, коли мені стерли пам’ять, щоб заховати в ній ті прокляті цифри? Не знаю. Не згадаю. Ким я був до цього? Що я відчував, коли був собою? Як мене називала мама, коли лаяла чи хвалила? Хто вона, жінка, яка подарувала мені життя? Де я, врешті, народився, в якій родині, в якій країні? Ні, цього не може бути! Я ж пам’ятаю, як Коля Бурят учив мене грецької мови і змушував повторювати щоранку: «Стріпстпе арістера, стріпсте дексія, ефсія»[37]. А я, виявляється, нікуди не рухався. Стояв на місці, перебуваючи в полоні своїх мрій, поки навколо мене не почав рухатися весь світ. Світ збожеволів. Мені б перевірити, чи не бреше Верховний Правитель. Але цифрочки, цифрочки… Дев’ять знаків у моїй голові, заради яких цей карлик улаштував весь отой недешевий спектакль із бетонним підвалом під вівтарем. А замість скарбів там лежала тушка сірого щура. Колір імператорського мундира. Тепер це новий стиль вітчизняної влади. Моєї, рідної, дикої. І нема чого тут лити крокодилячі сльози за тим, що я так і не повернувся у світ летючих потягів, білих кімнат і професора Лелеки. Сильний їсть слабкого. Найсильніший їсть сильного. Закон Дикого Поля. І одного разу, коли Московія зжере Новгородську Республіку разом із Ростовом і територією «кротів», тут відновиться справедливість хаосу. Дике Поле навік возз’єднається з країною боліт. І я цьому допоміг. Або не я. А отой, другий. Який разом зі мною живе в мені. І той другий давно вже знищив першого. Я не просто канібал-імплантант — я самоїд, що дозволив одній моїй особистості зжерти іншу. І немає мені ні прощення, ні покути…

— Яне, чуєш, Яне?

Мені не хотілося відгукуватися на чуже ім’я. Лежати на дерев’яному ліжку й дивитися в стелю — ось вона, моя доля на сьогоднішній вечір. Але голос продовжував кликати. З нижнього ярусу двоповерхового ліжка.

— Яне, не мовчи. Яне…

Одну з кімнат у підземеллі перетворили на камеру для всіх нас. Бетонну кишеню. З трьох боків — сірі, як мундир полководця, стіни. З четвертого — двері з решіткою. І важка гиря сталевого замка, що бовтається на засуві. За ґратами, у кінці коридору, маячила тінь бородатого кавказця. Ясна річ, утекти звідси майже неможливо. Після розмови з Верховним мене привели сюди — і я провалився в сон.

— Нас відпустять, Яне, як гадаєш? — питала Ірочка.

— Ні, — знехотя відповів я. Мене не вистачало навіть на елементарну милосердну брехню.

— А що тоді? Нас уб’ють?

— Так.

Я розповів своїм супутникам про розмову в кабінеті Верховного. І правда не стала їм ліками. Дівчата забилися в куток і стулилися докупи, вкрившись холодним потом. Коля ліг на ліжко й повернувся спиною до нас, обличчям до стіни. Ванько зморщив лоба й почав тихо скиглити. І тільки Іскра, здавалося, тримала себе в руках.

— Як гадаєш, коли вони нас стратять? — її голос був спокійним.

А діти ж уже питалися в мене, чи близька смерть. Там, у підземеллі під храмом. І я вирішив, що цього разу немає сенсу брехати.

— У будь-який момент можуть, — відповів я Іскрі.

— І яким способом?

— Не сміши мене дурними запитаннями.

— Не дурними… Знаючи спосіб убивства, можна спробувати його уникнути.

— Не будь наївною, дівчинко. Краще поцілуй мене наостанок.

Вона підійшла до мого ліжка й поцілувала мене в губи. Міцно, волого, солодко. Так, як уміла тільки вона. А ще вона сказала дещо важливе. Набагато важливіше за те, що я почув від неї в підземеллі біля Суботньої річки.

— Ти знаєш, у чому різниця між чуттєвістю та розпустою? Я довго не могла зрозуміти. І сьогодні, коли ти говорив із Верховним, я міркувала над цим. І зрозуміла — у протиріччі між кількістю та якістю. Для чуттєвості досить одного партнера. Почуття стають складнішими, радість від близькості — тоншою і світлішою. Люди заряджаються одне від одного вишуканістю почуттів. Від цього взаємний інтерес тільки посилюється. А розігріта чуттєвість живить любов. Розбещеність же, на відміну від чуттєвості, це гонитва за кількістю. Більше партнерів — більше примітивних відчуттів, схожих на щоденне угамування голоду. А він постійно наростає, цей голод, і ти не розумієш, що тобі потрібна не кількість, а якість. Та тільки в цьому випадку одне ніколи не переросте в інше. Якщо жадібність — це дорога до бідності, то розбещеність — шлях до самотності. Згоден?

Її голос став схожим на дзюрчання річки, скутої кам’яними стінами тунелю. А я, виявляється, чекав саме цього моменту. Чекав, коли вона з Іскри знову перетвориться на Софію. Я цілував її, наче наостанок, і слухав. Вона мала рацію, ця жінка, яка любила іншого мене. І моя перша особистість, що ділила з другою хміль її доторків, ледь помітно ворушилася на дні отруєної чужим досвідом свідомості. Навряд чи ви зрозумієте, як це — бути зовсім не тим, ким ти до цього був. Думав, що був…

Але й вона, моя супутниця, часто з однієї людини перетворювалась на іншу істоту. Мудра й ніжна Софія жила в ній доти, доки не наставав час жорстокої войовниці Іскри. Софія ж поверталася тільки тоді, коли Іскра виявлялася безсилою. Вони обидві знали, як це — жити вдвох в одному тілі й не перетинати кордону свободи. Напевно, це легко, якщо знаєш, що ця межа пролягає там, де встановлена Стіна. У моєму ж випадку був потрібен час, щоб навчитися жити так. Час… Де його взяти? Часу якраз у мене й не було.

— Ти розумієш, що я хочу тобі сказати?

— Не знаю, люба. Мені хочеться, щоб усе зупинилося.

— Зупинилося?

— Усередині мене — порожнеча. Зовні — хаос. Майбутнє в мене забрали. Я думав, у мене є хоча б минуле. Та з’ясувалося, що його немає взагалі. Я ніхто. Сейф для зберігання інформації. До того ж дуже ненадійний сейф.

Я не хотів чинити опору. Я не хотів піддаватися інстинктам виживання. Птах, який одним кігтиком потрапив у тенета, борсається, поки врешті не заплутується весь. Опинившись у пастці, я не бачив сенсу витрачати час на марну боротьбу із капканом, який, вочевидь, мене не відпустить.

— Світ занадто великий для того, щоб помітити наше зникнення, — сказав я дівчині.

— Але світ, виявляється, надто малий для того, щоб устояти перед дикуном зі старою ядерною ракетою, — сумно посміхнулася ніжна амазонка.

Хто з них двох це сказав — Іскра чи Софія?

— Як ти думаєш, навіщо йому код, Яне?

— Щоб запустити ракети, — відповів я.

— А куди, куди запустити? У Новгород — нерозумно. Це самогубство. Радіація накриє всю прокляту Москву разом із цим лігвом.

— Тоді по Україні. Я б так і зробив на його місці.

— Але хіба це можливо? Там же захисне поле, — підморгнула мені амазонка.

Він хоче його вимкнути. Не знаю, як, але в нього є план. Чіткий і ясний.

Дівчина ненав’язливо підштовхувала мене до цієї логічної й простої, як двічі по два, думки. Верткий розум московського безумця, однозначно, має якесь рішення цієї диявольської задачі. І якби ми його знали раніше, то, можливо, змогли б спрацювати на випередження. Одне було безсумнівно: іноземний генерал був частиною того руйнівного плану, і важливою. Але як про це дізнатися?

— Ох, якби я знав заздалегідь, то ретельніше б поколупався в голові того француза, — із серцем сказав я, згадавши сеанс свого блукання багатоярусними генеральськими роздумами. — Там точно мала б знайтися відповідь. Або хоча б натяк на неї.

Цієї миті хтось наполегливо смикнув мене за рукав. Я озирнувся. Поруч стояла Іринка. В її руці була кругла жорстка шапочка. Я впізнав її.

— Іро, але ж це… Звідки він у тебе, дитино?

То був портативний снейроартрограф. Ловець чужих снів. Найкращий у світі пристрій для проникнення в потаємні думки інших людей.

— Я взяла його з собою. Про всяк випадок. Коли ми йшли по скарби.

— А ці? — запитала наша спільниця, кивнувши на бородатого кавказця за ґратами дверей.

— Вони не надто мене обшукували.

— Це все не має сенсу, — сказав я. — Потрібен другий порт. І потрібен цей генерал.

— Ось тобі і другий, — простягнула мені ще одну шапочку Оля. Другий аналізатор снів був у неї.

— Та ви змовилися, дівчата! — радісно вигукнула амазонка. Але я не радів. На моїх очах вона із Софії знову перетворювалася в Іскру. Купуючи надію, я втрачав любов: вона вкотре вислизала від мене.

Снейроартрограф — досить цікава штука. Один порт одягаєш на голову собі, інший — на партнера. І ви вдвох занурюєтесь у віртуальну реальність, яка стає спільною. Його, власне, й вигадали для складних ігор із використанням уяви. Але потім відкрилася дивовижна властивість приладу: якщо один порт одягнути на сплячого, то партнер, який не спить, бачить його сни. Тобто може несанкціоновано блукати лабіринтами чужої підсвідомості. Таким чином снейроартрограф перетворюється на незамінний пристрій для отримання інформації.

Треба тільки вміти ним користуватися. А ще схожий на шапочку ловець снів деякий час зберігає у скопійованому вигляді сигнали головного мозку. А отже, ми мали шанс дізнатися, що планував генерал зробити зі скарбами… Втім, шанс суто теоретичний — акумулятор давно сів. Ці шапочки уже цілком могли бути там, де й уся наша використана диво-техніка, — на дні річки, якби дівчатка чомусь не лишили їх собі.

— Ми не ввімкнемо снейроартрограф, — тихо сказала Іскра. — Немає батарей.

— Стривайте! — пожвавився Коля. — У школі пацани говорили: якщо старі батарейки потерти, то вони можуть запрацювати.

Він вихопив у Іскри один прилад і почав несамовито терти. Другий порт намагалася оживити Ірина. Це дивовижно, але в них вийшло! Спочатку індикатори замиготіли нестійким зеленим вогником, а незабаром він, переставши блимати, засвітився синім.

— Усе, можна надягати, — простягнув мені снейроартрограф Миколка.

Як ти там сказав, самозванцю? «Історія від батарейок не заводиться»? Ще й як заводиться! І я доведу тобі це ще до того, як ти здохнеш у своєму бункері.

— А ти впевнений, що саме цей порт був на голові у француза? — обережно поцікавився я в Колі.

— Нє, — підморгнув юнак. — Але спершу вплутаємося в бій, а потім подивимося.

От же ж шибеник! Запам’ятав! Мені нічого не лишалося, як одягнути порт — і заплющити очі. Ми могли помилитися. На моїй голові міг опинитися прилад, який на генеральській дачі вдягав я. Тоді я б занурився у власні думки та сни, а не в генеральські. Марення француза я теж міг би розглядати, але тільки поверхово. Перегляд розріджений, редагування заборонене — немає допуску. Здавалося б, зняв одну шапочку, надів іншу — і вперед. Але в нас був обмежений заряд. Усе могло закінчитися будь-якої миті. І всі, хто грав у лотерею під назвою «Впіймай французьку мрію», розуміли це.

Маю сказати, що нам відразу ж пощастило. Порт справді зберігав у пам’яті якісь завихрення струмів чужого мозку, що складалися в сни і думки. Таємні та явні. І я, ледве встигнувши дорахувати до п’ятдесяти, провалився в чужу реальність.

Переді мною з’являлися й танули образи будинків, доріг і людей. Цифри складалися в нескінченну низку математичних формул, а світло пронизувало час і простір. Часу було небагато. Я перестав захоплюватися феєрверком сновидінь і почав шукати скрині зі скарбами тамплієрів. І — о, фортуна! — я побачив, як їх зносять з борту давнього корабля. Але поряд із каракою на кам’яному причалі стояли не мули з возами й не напівголі носії, а огрядні бородаті дядьки в брудному камуфляжі. Вони перевантажували безцінні скрині в бронетранспортери. Машини, гусеничні й колісні, ревли двигунами. Екіпажі чекали команди, щоб вирушити кудись у центр дикої імперії.

Батарея вимкнулася раптово. Реальність болісно вторглася в сон. Чужий. Але поки акумулятор помер остаточно, я вже знав усе необхідне. Усе, що трапиться найближчим часом із найголовнішою здобиччю високопоставлених шукачів скарбів. І чому Верховний Правитель вирішив її віддати миротворцям.

Люди в сірому слухали свого пана. Нового імператора країни, що відроджувалася. Вона пульсувала ненаситним бажанням розширення. І тільки збіг обставин змушував її не виходити з берегів, позначених бетоном Стіни й окопами з токсичною рідиною.

— Послухайте, друзі, — говорив він неголосно, але переконливо, — у нас буде дуже мало часу. Але ми повинні діяти як одне ціле. Вікно можливостей відчиниться, але ненадовго.

— У вас є все, що потрібно? — запитав один із сірих помічників.

— Так, — гордо відповів його повелитель. — У мене є код запуску ракет. Ви контролюєте всі доступні нам шахти?

Запитання було зайвим. Він і так знав, що до всіх ракетних шахт, куди не дісталися миротворці, таємно підведено живлення та інші необхідні комунікації. Лишалося тільки ввести код.

— Ми завдамо удару по базі миротворців, а також по п’яти європейських містах. Київ не буде винятком. Ми спровокуємо велику війну на континенті, а коли ці цивілізовані мерзотники переб’ють один одного, ми переможцями ввійдемо на наші споконвічні території. Багатовікова боротьба нашого народу за життєвий простір увінчається нарешті успіхом. Перша хвиля переможців, звичайно, загине. Токсичні речовини нікого не щадять. І друга хвиля, до речі, теж. Але нічого. Іншого шляху немає. На той час, коли ми будемо господарями Європи, московські баби ще народять.

Люди в сірих френчах жваво підтакнули своєму Верховному і закивали головами. Один із них спробував знаками привернути увагу до себе. Повелитель милостиво дозволив васалові говорити.

— Можу я запитати вас, о повелителю?

— Давай, але хутчіш.

— А як миротворці вимкнуть захисне поле? Адже якщо його не вимкнути, ракети просто не злетять.

Імператор захихотів. Васали стримано посміхалися, не знаючи, що робити — чи то реготати разом із паном, чи зберігати кам’яний вираз облич. Володареві подобалося, що в його підлеглих лиця дурнуваті, але хвацькі. Шкода тільки, що вони не грали в шахи. Тоді б йому не довелося пояснювати елементарні речі.

— Ви мусите це знати, хлопці, — сказав він, угамувавши напад сміху. — Зазвичай так буває в шахах. Для того, щоб перемогти супротивника, ти віддаєш йому якусь фігуру. Іноді дуже важливу. І супротивник, зосереджений на раптовому виграші, не бачить, що програє партію. Через кілька ходів. Усю, цілком. Такий прийом називається гамбітом.

Помічники уважно слухали. Один робив помітки в маленькому записнику.

— Миротворці вимкнуть поле, — продовжив Верховний після паузи. — Мої попередники зберігали тут дещо таке, за що Європа готова віддати не тільки Київ, а й усі околиці на додачу. Аж до західних кордонів України. Вони, ці розумецькі господарі Стіни, проковтнули наживку. Тепер вони мріють отримати від мене скарб вартістю в півсвіту. І вони його отримають. На декілька годин. Ну, максимум, днів. Саме ці дні й будуть вікном наших можливостей.

Колона броньованих монстрів із залатаними бортами під’їжджала до Стіни. Вона розтягнулася на кілька кілометрів. Давні розхитані тягачі так гуркотіли, що охоронці на Стіні не могли не чути. Але система охорони периметра чомусь мовчала. Зазвичай при наближенні озброєних людей колір захисного поля змінювався: у ньому з’являвся червонуватий відтінок, і це означало, що людина зі зброєю могла бути відкинута на кілька метрів, а то й знищена. Але зараз Стіна мовчала.

Про все було домовлено. Коли головна машина виринула з лісової гущавини й опинилася на відкритому путівці, до Стіни лишалося більше кілометра. І ось вона відкрилася очам дикунів: неприступна, величезна споруда, без початку й кінця, вкрита прозорим шаром синюватої захисної глазурі.

— Ого! — видихнув водій і хотів було скинути швидкість. Дикун знав, що може трапитися і з ним, і з його залізним монстром у межах захисного поля. Потужна зброя не врятує і не відлякає ворога заповітна емблема у вигляді «омеги». Зімне його бронетранспортер невідома сила, і броня затріщить, як тонка шкаралупа на спині жука під солдатським чоботом. Варвар злякався Стіни. Але його командир сказав йому: «Не бійся, хлопче, вперед». А накази, як відомо, не обговорюють. Командирові ж наказали саме тут під’їхати до Стіни.

Те, що сталося далі, перевершило всі їхні очікування. Захисна блакить раптом блимнула всіма кольорами веселки і зникла. За нею відкрилася рівна бетонна поверхня висотою в кілька десятків метрів. Але незабаром той сектор Стіни, до якого прямували машини, почав змінювати забарвлення — із сірого знову став блакитним. Але це вже були ворота — неймовірних розмірів. Вони безшумно розсувалися в різні боки. І крізь цю браму бронемашини в’їхали в новий, загадковий, легендарний світ.

— Дві перші машини до мене, решта — на місці! — грізно наказав голос із невидимих динаміків, розливаючись луною на кілометри довкола.

Наказ пролунав із запізненням. Перший БТР уже був у межах велетенського порталу, а другий стрімко під’їжджав до нього. Але слова з нізвідки вразили всю колону: водії нервово вдарили по гальмах. Старі бронетранспортери важко заводилися й рушали з місця, але ще важче їх було зупинити. Стара техніка підкорилася волі своїх переляканих погоничів зі скреготом і вищанням. Деякі залізні мули сповзли з путівця перед Стіною в непролазне багно на узбіччі.

— А двигуни вимикати? — несміливо гукнув один із механіків і, не дочекавшись відповіді, про всяк випадок вимкнув.

Дві бронемашини, які першими заїхали в портал, теж зупинилися. Бійці, що сиділи на брудній броні, миттєво зайняли кругову оборону, направивши на всі боки дула автоматів.

Вони не бачили можливого супротивника. Зате він бачив їх добре. Ліворуч і праворуч від них, кудись угору, в небеса, піднімалися дзеркальні стіни опорного пункту міжнародних миротворчих сил. Дикунам якось відразу стало зрозуміло, що стріляти по дзеркалах марно: кулями їх не проб’єш. Над стінами майорів неймовірних розмірів білий прапор із блакитним плямистим м’ячем в обрамленні листя.

А потім, після недовгої німої паузи, заскреготали невидимі механізми — і в нижній частині дзеркальних стін відчинилися потаємні двері. Звідти вибігали дивні синьо-білі фігурки. Дві руки, дві ноги, голова — все, як у людей. Проте було в них щось нелюдське. Не надто зграбні руки-ноги, тулуби-прямокутники, а голови сховані під синіми ковпаками із дзеркальним склом. На лівому плечі в кожного монстра — така ж емблема, як і на прапорі. На грудях — блакитні та зелені вогники. А в руках у дивних створінь — не менш дивовижна зброя. Куди там антикварним «калашам» із нею змагатися.

— Панове! — пролунав голос із невидимого динаміка. — Вам нема чого боятися, якщо не будете поводитись агресивно. Вас оточують миротворці. Передайте їм ваші автомати й чекайте наступних розпоряджень. Після розвантаження машин автомати будуть вам повернені.

— A-а, отже, це все-таки люди, — розчаровано заявив один із бійців, опускаючи автомат.

— Вони люди, а ти хрін на блюді, — зауважив його товариш. І отримав прикладом по пиці.

— Та я тебе зараз пристрелю! — дико закричав травмований жартівник, погрожуючи кривдникові своїм «калашниковим». Але далі не пішло. Миротворці у скафандрах спрямували свою зброю на БТР — і командир, висунувши кошлату голову з люка, наказав своїм заспокоїтися.

— Ідіоти кляті! — гаркнув він на них. — Закінчимо справу, розберуся з кожним.

Цього було досить, щоб угамувати нервових вояків.

За людьми в дивних костюмах з’явилися роботи. Кубічні створіння моторно снували на маленьких коліщатах навколо бронетранспортерів.

Якоїсь миті, немов по команді невидимого диспетчера, саморушні кубики перетворилися на багаторуких павучків. Розумні машини, вправно орудуючи безліччю механічних рук, почали обережно розвантажувати з утроби старих машин ще старіші скрині. Власне, їх було всього дві — по одній на кожен бронетранспортер. Охоронці з країни боліт мовчки спостерігали за рухами роботів і намагалися не дивитися в дзеркальні заборола на лицях миротворців. Щойно скрині опинилися на землі, розумні механізми зупинилися і сховали «руки» в кубічні корпуси.

— Прохання до гостей: не рухатися, — заговорили невидимі динаміки.

Гості й не збиралися. Вони завмерли.

— Зараз прибудуть експерти, — повідомив генералові його найближчий помічник. — Оцінять, чи справжній вантаж. Це займе години дві, напевно. Може, більше.

— А дикуни? — запитав генерал.

— Почекають, — коротко повідомив заступник, який під час ризикованої операції не відходив від нього.

Головний миротворець дивився на кудлатих бійців через куленепробивне скло. «Якось негостинно ми з ними», — подумав він. Йому стало незручно.

— Ведіть їх до їдальні, — сказав він заступникові.

— Але, мій генерале, — спробував заперечити офіцер, — вони можуть бути хворі, заражені. Агресивні, врешті-решт.

— Виконуйте наказ, — кинув генерал. — Нагодуйте людей. Потім у їдальні все дезінфікуєте.

Коли миротворці в бойових екзокостюмах провели бородатих гостей у їдальню, ті, побачивши сяючі прозорі стіни зсередини, ахнули від подиву й інстинктивно збилися в гурт.

— У вас тут що з людьми роблять? — запитав їхній командир.

— У нас тут їдять, — відповів миротворець у дзеркальному шоломі. Його голос, пропущений через електронний перекладач, звучав з перешкодами, як зіпсута рація.

— Кого їдять?

— Не «кого», а «що». Обід, — пояснив інший. — Сідайте.

Група дикунів сіла за довгий білий стіл. Старший, кудлатий, про всяк випадок мацнув рукою крісло під собою. Нічого небезпечного. М’яке, вельми приємне на дотик. «Як Нінчині щічки», — подумалося йому.

У залі, великій і чистій, крім них, нікого не було. Грала спокійна музика. Чоловік в екзокостюмі виголосив металевим голосом:

— Руки.

Усі гості одночасно підстрибнули від страху: у столах перед ними відкрилися невидимі досі ящики з фіолетовим світлом усередині.

— Вставте туди руки, — скомандував миротворець.

— Це ще навіщо? — запитав командир бойовиків.

— Для дезінфекції, — пояснив металевий голос. — Руки за столом мають бути чисті.

— А нічого, взагалі-то. Приємно, — зізнався командир після того, як витягнув руки з дезінфектора і дивний апарат зник у стільниці.

— Що будете на обід? — поцікавився в бойовиків миротворець.

— Обід, — відповів за всіх командир.

— Вони не розуміють, що таке можливість вибору, — шепнув у внутрішній переговорний пристрій інший миротворець. Його почули тільки «блакитні берети». А гості тимчасом знову нервово сіпнулися — із білих столів перед ними, як змії, вилізли чорні мікрофони на довгих ніжках.

— Панове, будь ласка, скажіть у ці мікрофони набір страв, які бажаєте отримати, — терпляче пояснював командир групи миротворців, знову ввімкнувши портативний перекладач.

— А навіщо говорити, — розгублено м’явся командир бойовиків. — У гостях ми… У гостях харчами не перебирають.

— Гаразд, — утомлено здався командир миротворців. — Скажіть голосно й чітко: «Меню номер десять».

Дикуваті гості схопили свої чорні мікрофони. Треба — значить треба.

— Меню номер десять! — на одному диханні закричав потужний хор варварів.

— …номер десять! — відгукнулося відлуння звідкись з-під високої стелі.

Змієподібні мікрофони зникли в стільницях, кришки закрилися — і знову відкрилися, щоби підняти з надр чарівних столів лотки з їжею. У меню номер десять були запечений судак під тайським соусом без кісток, картопля по-селянськи та салат із грецьким сиром і оливками. Сталеві ножі й виделки сяяли так, що хотілося їх брати в руки обережно, аби не лишати відбитків. Апельсиновий сік, побрязкуючи шматочками льоду в пластикових стаканчиках, пробуджував непереборне відчуття спраги.

— Так навіть Верховний не обідає, — сказав ватажок бойовиків. — Давай, хлопці, починай. Хоч нажремося від пуза.

І затріщали ніжні кришки на пластикових судках. І ароматні страви запросто, без вилок-ножів, голими руками відправлялися в голодні роти гостей із країни боліт. Голод часто виникає, коли треба компенсувати стрес. Ніхто з цих вояків не сподівався, що коли-небудь своїми очима побачить території за Стіною. І ось Стіна розсунулася, щоб пропустити їх уперед. На півкроку. А тут їх атакували гостинністю. Бойовики остовпіли й не змогли дати відсіч наполегливим спробам нагодувати їх синтетичною їжею. В яку, напевно, підклали якісь заспокійливі пігулки, — щоб солдати Дикого Поля перестали боятися миротворців. Дехто з тих вояків невдовзі навіть плескав по плечу людей в екзокостюмах. Кому довелося переломити хліб із ворогом, той починає більше думати про мир, ніж про війну. І ніхто з них — ні дикун, ні миротворець в обладунках — не знав, скільки часу відвела їм підступна доля в сірому френчі, що стояла за пультом управління в московському підземеллі.

Експерти в білих халатах, схожі на професора Лелеку, не поспішали. Перед тим як викласти зі скрині стародавні реліквії, вони ретельно перевіряли кожен предмет. Озброєні потужними приладами, учені розглядали коштовні символи.

— Схоже, все справжнє, — сказали вони, закінчивши з однією скринею.

А за межами периметра стояв в очікуванні цілий караван скринь із награбованим в історії добром.

— Нам треба більше часу, генерале, — сказали експерти головному миротворцю.

— Добре, — кивнув «блакитний берет», із сумнівом глянувши в бік Дикого Поля. Шосте чуття підказувало йому, що час більше не його союзник.

— Де він? Ян? Давай його сюди!

Дикуни бігли підземним коридором нашої в’язниці в напрямку до ґрат, за якими ми очікували страти. Їх було багато, десь двадцятеро. Від стукоту підошов та багатоповерхової лайки вібрували бетонні стіни. Невже це так швидко сталося? Адже токсин у медальйоні мав діяти повільно.

— Ян! Нам потрібен Ян! — найгучніше кричав здоровань у сірому френчі. Незважаючи на нову форму й виголене обличчя, я його впізнав. Це був Сірий. Колишній фермер. Колишній розвідник укрів. Зрадник.

— Давайте ключ! Швидше! — наказував Сірий.

Напевно, його призначили якимось начальником над дикунами. Маленьким. Чим більше шуму від начальника, тим менше в нього повноважень.

— Будемо відбиватися, — запропонувала Іскра, поки ключ гуркотів у замковій щілині.

Але вона не змогла. Десятки важких спітнілих тіл рушили на нас, роз’єднали і поодинці розтягли в різні кутки каземату, де зв’язали.

— Скомороха нагору! Решту кидайте тут, — розпоряджався Сірий.

Обмотаний мотузками, я нагадував гігантську личинку в коконі. Дикуни несли мене нагору, так і не зав’язавши очей. Виринувши з мороку, я побачив перед собою стелю довгого тунелю, позначену пунктиром ламп денного освітлення. Солдати Верховного несли мене на плечах обережно і, я б сказав, навіть шанобливо. Навіть не вірилося, що ці негідники можуть отак доставляти ворога на страту. Вони занесли мене у величезне приміщення поверхів у п’ять заввишки. Уздовж його стін, кількома ярусами, тяглися галереї з арматури. На одну з них, гуркочучи черевиками по залізних сходах, і затягли мене васали злобного карлика. Це був третій ярус балконів. За поруччям з іржавої арматури стояли комп’ютери. Але це були не надсучасні досконалі апарати, які я бачив у країні укрів. І навіть не пристрої з голографічними екранами, які притягла в Москву команда Іскри. Комп’ютери в підземеллі карлика були давніми, як сама його імперія. І такими ж немічними. Звісно, якби я побачив цю техніку кілька років тому, то вважав би її найсучаснішою, але тепер, після того як я побував за Стіною, мене смішили спроби цих похмурих хлопців оживити свій нікчемний мотлох у бетонному бункері. З комп’ютерів, як гілки з кубла, стирчали шматки дротів різного розміру. Лампочки блимали. Трансформатори гули. Люди гарячково метушилися. Тут відбувалося щось важливе. І я зрозумів, що мене не стратять. Принаймні не зараз.

На одній зі стійок, поруч із брудною клавіатурою, лежав чоловік у сірому френчі. Він бився в конвульсіях. У ньому легко було впізнати Верховного Правителя. Мене це не здивувало, хоча я розраховував, що токсин подіє пізніше.

— Розв’яжіть його! — крикнув Сірий моїм носіям.

Ті почали розмотувати мене. Для поліпшення кровообігу я розім’яв звільнені руки. Розвів їх у боки, як метелик крила. Мій жест не сподобався Сірому.

— Не здумай, Яне, брикатися, — сказав він мені.

Я й не думав, якщо чесно.

— Що вам треба від мене? — запитав я натовп, що обступив мене.

Хоча я й так здогадувався. Їм потрібен був код.

Токсин подіяв значно швидше, ніж я думав. Спочатку Верховний відчув біль у шлунку. Легкий, як печія. Перші десять хвилин після отруєння він не вельми турбував диктатора. Тож правитель рушив на командний пункт. Там біль став трохи сильнішим. Але ватажок дикунів був зосереджений не на своєму шлункові, а на часі. Треба було не пропустити момент, коли миротворці вимкнуть захисне поле і на переході в Стіні почнеться розвантаження скринь. Тоді ядерні ракети вилетять зі своїх шахт і перетнуть кордон з Європою. А токсичні гармати підтримають атаку зі стратосфери. Головне, дати цим «блакитним беретам» звикнути до того, що поле вимкнене. Протягом першої години після початку розвантаження вони будуть особливо пильні. Але потім розслабляться. І в цей момент можна вводити код запуску.

Верховний Правитель був мудрий, але підозріливий. Як будь-який деспот, усі важелі управління він тримав у своїх руках. Таємний код, отриманий обманом, він не сказав нікому. Електронний замок, який обдурив мене у підвалі під собором, за його наказом знищили.

Він не хотів учити історію. І не довіряв книжкам. Інакше б він знав, що будь-яка система, створена на авторитеті та владі однієї людини, рано чи пізно розвалиться. Ще не було винятків з цього правила. Карлик довго й уперто створював свою шахову комбінацію. Він вважав її виграшною. І ось він лежить переді мною із зеленою піною на губах. А його помічники лютують і кричать мені:

— Код! Давай швидше код!

Його схопило в той момент, коли ясновельможна рука вже готова була набрати дев’ять цифр на клавіатурі. Кривий палець висів над цифрою дев’ять, як раптом в очах Правителя потемніло, і він утратив дар мови. Органи відмовляли поступово, один за одним. Коли мене внесли в центр управління, карлик уже не говорив. Тільки трусився і блював. Очі його були розплющені. Але, швидше за все, вони вже не бачили навіть мене.

— Його можна врятувати? — нервово питав Сірий. Він тремтів, як тремтів би на його місці будь-який зрадник, що втратив свого бенефактора.

На штанях Верховного з’явилася мокра пляма. М’язи живота мимоволі розслабилися. Врятувати підземного карлика було неможливо.

— Тоді, Яне, вводь код ти! — наказав мені Сірий. — Швидше!

Я не поспішав. Я розмірковував.

— А ти? — обережно запитав я ренегата.

— А що я?

— Ти теж знаєш цифри, Сірий.

Фермер розгубився й обм’як просто на очах.

— Не пам’ятаю порядок, — зітхнув він. — Що за чим іде, не пам’ятаю.

Я розсміявся. Нахабно й самовпевнено. Від набору з дев’яти цифр залежала доля всіх людей з «омегою» на шевронах. І тих, хто розмахував автоматами там, на поверхні, і тих, хто ховався від світу в цьому величезному бункері. Вони могли мене вбити. Але не вбили. Отже, я був їм потрібен. Більше, ніж плазун на ім’я Сірий. Вони чекають, що я віддам їм код. Але якщо я це зроблю, мені кінець… І раптом мені захотілося жити. Аж до болю в шийних хребцях. Я уявив собі, як сильна рука ката пробує на міцність прядивний канат — і мені стало неймовірно сумно від думки, що все це може скінчитися. І, водночас, так світло — від надії переламати ситуацію на свою користь. Треба спробувати.

— Тепер я володію ракетами. Уб’єте мене — і вам не буде чим захиститися. Укри ввірвуться сюди. Ось побачите. Вони не залишать каменя на камені від Московії, а вас замурують у цьому підвалі. Потоплять, як щурів.

Я блефував. Інстинкт виживання давав силу моїм словам. На схилі літ у мені прокинувся дар переконливості. Дуже вчасно.

— Через вас у них урвався терпець. У всього світу урвався. Вам залишили на відкуп Дике Поле. Живіть, як хочете. Але ви не заспокоїлися. Вирішили підірвати світ. І він вам цього тепер не пробачить. Світ за Стіною тепер ніколи не залишить вас у спокої. Вороги довго чекали — і нарешті діждалися.

Я пересипав свою промову забобонними страшилками, якими людей тут напихають змалечку. Але я не думав, що, звертаючись до дитячих страхів, буду мати такий приголомшливий успіх. Натовп за застарілими комп’ютерами притих. Мій голос піднімався до склепіння техногенної печери й, відбиваючись від стелі, лився вниз водоспадом слів. Простих, як вуличні гасла. Вони працювали, побий мене грім!

— Вороги за Стіною терпіли, поки ми вставали з колін. Але тепер, коли ми майже встали, терпіти не будуть. Поки ворота в Стіні відчинені, вони зроблять усе, щоб стерти з лиця землі сам спогад про Московію. Тепер я питаю вас — у чому ваша надія?

— У ядерних ракетах, — прошелестіло в галереях.

«Рухаємося в правильному напрямку», — зазначив я про себе, продовжуючи старим методом Сократа підштовхувати дикунів до потрібних мені висновків:

— А в кого залишився код запуску цих ракет?

— У тебе, — відгукнулося підземелля.

— Отже, ваша надія — я!

Гул прокотився бункером. Немов осінній вітер, зашелестіли слова: «Нам потрібен Верховний. Ми без нього не зможемо. Без Правителя нам кінець».

— Верховний помер! — гукнув хтось за моєю спиною мерзенним фальцетом. — Хай живе Верховний!

Не здивуюся, якщо це кричав Сірий. Я штовхнув черевиком тіло карлика. Він уже давно перестав звиватися в конвульсіях. Мені захотілося сказати «Амель», але я не був більше скоморохом. Якщо вірити словам коротуна, я не був ним ніколи. На мене дивилися сотні очей. З надією, з обожнюванням. Люди, ще годину тому готові розтерзати мене на дрібні клаптики, тепер кричали мені осанну і просили заступитися за них. І, скажу відверто, мені це подобалося.

— Ось бачиш, як усе обернулося, — зловтішно прошепотів я Сірому, притягнувши його до себе за вухо. — Пам’ятав би ти, сволото, цифри, був би на моєму місці.

Сказавши це, я з силою відштовхнув його ногою. Він упав на спину й замахав руками-ногами, як тарган, що шелеснув із печі. Мені б добити його. Але я пожалів зрадника. І дарма. Ой, дарма. Сірий підбіг до одного з пультів, за яким сидів оператор. Фермер відкинув його вбік і з силою вдарив по великій квадратній кнопці з правого боку клавіатури.

— Токсичний вогонь! — закричав оператор. — По Стіні! Раніше, ніж треба! Ідіот!

Натовп накинувся на дурня. Фермер на ім’я Сірий зник під масою людей у сірому. Міцні руки дикунів молотили його. З середини людської купи спочатку щось стогнало, потім жалібно чвакало, а коли з-під сірої форми бризнула цівка червоної крові, ніяких уже звуків, крім глухих стусанів, звідти не долинало. Натовп хотів крові — і він її отримав. А коли, наситившись смертю, розступився, на іржавій підлозі з листового заліза лежали поруч два скорчених тіла. Сірий — у червоній калюжі. І карлик — у сірому мундирі.

— Ти тепер Верховний, — звернувся до мене чоловік у френчі. Я впізнав у ньому одного з помічників карлика, якого бачив на екрані в Ростові.

— Ти Верховний, — повторив помічник. — Кажи, що нам робити.

Виявилося, що я дуже честолюбний. А кураж підсилював це честолюбство. Мені подобалося управляти натовпом. Я згадав, як кричав «Амель!» у колі «кротів» під Ростовом, як вони із завмиранням серця дивилися на мене. Але тут усе було по-іншому — яскравіше, ризикованіше, азартніше. Простіше кажучи, тут я повелівав.

— Що накоїв цей ідіот? — запитав я помічника.

— Завдав удару зі стратосфери по миротворцях. Безглуздо. Для Стіни це укус комара. Але ракетний удар тепер для них не буде сюрпризом.

Паніка охопила підземну команду. Кожен із моїх нових шанувальників розумів, що у відповідь із-за Стіни може прилетіти щось більш серйозне.

Я думав швидко. Говорив ще швидше. Залишки чужих спогадів у снейроартрографі допомагали мені скласти повну картину того, що відбувалося на кордоні Дикого Поля.

— Так, увага всім! Прибираємо з переходу те, що можемо прибрати. Повертаємо бронетранспортери назад. Приносимо вибачення за неполадки з технікою у стратосфері. Від’єднуємо частину гармат від управління. Каємося на колінах, плачемо й говоримо, що більше не будемо ніколи. Усю повноту відповідальності покладаємо на Верховного Правителя, що з’їхав з глузду. Старого Верховного. Говоримо, що новий, тобто я, будуватиме країну рівних можливостей. Де людина людині — друг, товариш і брат. Де шанують права й закони. Де свобода одного закінчується там, де починається свобода іншого. Усім зрозуміло?

Помічник — тепер він був моїм — здивовано закліпав. Потім у його очах майнув здогад. «Чимось схожий на бурята», — зазначив я про себе.

— Я вас зрозумів, Верховний! — радісно посміхнувся помічник.

Мені його збудження не сподобалося.

— Я вас зрозумів, Верховний. Це для того, щоб урятувати наші ракети від укропів, правильно? А самі ми візьмемо паузу і сховаємо їх. І доб’ємо Новгород!

— Ура! — закричав люд у підземному бункері.

— Ви геній, Верховний. Ви ще хитріший за попередника. Гуманізм — це дуже правильно. Головне — зберегти ракети. І добити Новгород! А там подивимося. Правильно? Але спочатку — добити Новгород!

Він підморгнув мені й розплився у вірнопідданській усмішці, голосно заплескавши в долоні. Мої нові піддані, наївні, але небезпечні люди, всі, як один, почали повторювати все за помічником. Шум, який раптово піднявся, нагадував безперервні черги тисячі кулеметів. І я зрозумів, що означає словосполучення «грім оплесків», колись прочитане в одній із непотрібних книг. А оскільки я дуже хотів жити, мені не можна було розчарувати натовп. І я голосно, чітко промовив:

— Так, саме так. Спочатку Новгород доб’ємо, хлопці!

Розділ 26. Прикордоння хаосу

Усе, що було потім, остаточно добило ту частину мене, в якій жив скоморох на ім’я Ян. Він намагався сховатися в найвіддаленішому куточку моєї свідомості, але від себе не втечеш. Я виявився непоганим правителем. Діяв швидко, жорстко, хитро, — і Ян просто розчинився в мені новому. Не відразу, звісно. Спочатку ми, разом із миротворцями, закрили єдиний портал у Стіні. Це довелося зробити після інциденту з плазмою.

Коли Сірий дав команду відкрити вогонь, гармата у стратосфері легко знайшла ціль. Розумна зброя сама зметикувала, що бити треба туди, де відсутнє захисне поле. Це й був опорний пункт миротворців із воротами, за якими відкривалася відвикла від болю й підлості земля. Сині, розпечені до зоряної температури кулі спалили дотла два бронетранспортери, знищили їдальню й пошкодили командно-спостережний пункт, звідки здійснювалося управління всією механічною юрбою роботів. Розбирати завали спершу довелося вручну. Про втрати серед миротворців французи довго не повідомляли. Але з’ясувалося, що двоє «блакитних беретів» в екзокостюмах безслідно зникли. Тоді миротворчі сили заявили про двох зниклих безвісти в результаті незрозумілого інциденту. Ця гра слів почасти була правдою. Адже українцям причини інциденту на Стіні ніхто не міг чітко пояснити. Вони ставили багато різних запитань. Але головне — хто й чому вимкнув захисне поле? — довгий час лишалося взагалі без відповіді. І, я впевнений, уся світова громадськість висловила глибоку стурбованість у зв’язку зі зникненням двох «беретів», але не робила нічого, щоб докопатися до істини. Не заявили ж вони про те, що в зруйнованій їдальні обідало піввзводу бойовиків…

Звісно, українці обурювалися. Хотіли навіть передати контроль над Стіною своїм збройним силам. Але здоровий глузд, міжнародне право і світова громадськість узяли гору. Українці теж заспокоїлися — але тільки після того як демонстративно збили в стратосфері літальний апарат із плазмовою гарматою в робочому стані.

Просуватися вглиб Дикого Поля військові не стали. Ніхто не хотів втручатися у внутрішні справи дикунів.

Французький генерал лаяв себе з останніх сил за те, що виявився цілковитим бевзем. Але лаяв тільки наодинці з собою. Він розумів, що в разі оприлюднення факту переговорів з дикунами відповідати буде тільки він. Бо саме він був крайнім на кордоні з Диким Полем. Головний миротворець постарався, щоб на переході та поблизу нього не лишилося й сліду скарбів. Ні цілих, ні розплавлених. Те, що вдалося зібрати, він дипломатичною поштою відправив до Парижа. Навряд чи його люди багато назбирали. Температура в синіх кулях була такою високою, що метал випаровувався, як вода. Трималася неймовірна спека, щоправда, недовго. А ось рани, отримані людьми біля Стіни, гоїлися важко. Плоть, отруєна токсинами, відмовлялася зростатися, і для порятунку бійців викликали найкращих лікарів з усього світу. Їх звозили на околицю Європи і змушували, не відходячи від Стіни, демонструвати чудеса медичних технологій.

Ну це їхніх бійців так рятували. А наших вояків, зарослих та брудних, довелося перевірити на виживання ускладненим марш-кидком. Той, хто доставив назад, у Московію, бронемашини із золотом, — молодець і герой. А той, хто не зміг подолати біль, залишився гнити заживо під Стіною. Така в нас, дикунів, доля і планида. Виживає найсильніший. І всі наші це розуміли.

Портал у Стіні заклали. Не відразу, звісно. Певний час за захисним полем кипіло будівництво, — як-не-як треба було залатати пролом завбільшки з багатоповерховий будинок. Швидко і непомітно для потенційних порушників. Адже чим довше тривали роботи, тим менше лишалося віри у наші споконвічні легенди про злісних укрів, які розпинають дітей і мріють поневолити країну боліт і туманів. Але ж я знаю, як працює свідомість. Дещо вмію робити сам, дечому навчився у професора Лелеки. І в мене є свої плани щодо того, як упоратися зі шкідливими чутками про світ за Стіною. Я чекав того моменту, поки закриють нарешті перехід. І тут мої інтереси збігалися з інтересами українців. Та й усього світу, мабуть.

Проте в Стіні залишався незакритим ще один прохід. Отой, таємний, з підірваними дверима, яким я прийшов сюди разом із Іскрою. Саме через нього вона мала повернутися назад, в Україну. І забрати з собою дітей. Але не всіх.

Із каземату я їх випустив не відразу — було дуже багато термінової роботи в бункері. Я роздавав вказівки, як нам улаштувати життя на новий лад. Це забирало прірву часу.

І потім, я не хотів, щоб мої нові помічники подумали, що для мене особисті симпатії важливіші за спільну справу. За таке в нашому непростому середовищі можна й іржавою арматурою по голові схопити.

Минув тиждень, перш ніж я їх випустив.

Усі ці дні вони нічого про мене не чули.

Коли їх провели до мене в кабінет, вони були вражені, побачивши, що мене не розшматували і не стратили, а навпаки — возвеличили і вручили необмежену владу над долею народу, який тримався за це напівмертве місто. Я читав у їхніх очах захват і жах. Зараз два ці протилежні почуття не заважали одне одному.

— Як у тебе тут мило, — сказала Іскра. — Меблі м’які. Стіл із поліруванням.

— Хочеш кави? — запропонував я їй.

Вона заперечливо хитнула головою. Між нами виростала стіна відчуження.

— Дай пожерти, Яне, — заявив Ванько. — Є в тебе тут щось нормальне, крім кави?

— Саме так, — підтримав Івана Колько. — Ти ж пам’ятаєш, як у казематі годують. Хліб та вода.

Їх відвели у трапезну — моє нововведення в бункері. Відтепер усі, хто не задіяний у зовнішніх операціях, жеруть разом. Ніщо так не мотивує людей довіряти один одному, як спільне поглинання їжі. До того ж під час обіду вони діляться між собою таємницями. Про які потім доповідають мені. Але це не стосується справи.

Ми залишилися з Іскрою наодинці. І я їй розповів усе, що сталося зі мною після зникнення з каземату.

— Так ти, Яне, тепер заручник натовпу, — розсміялася вона.

— Чому раптом?

— Якщо відмовишся бути Верховним Правителем, вони ж тебе і стратять.

Це я й сам знав. Тому дуже сподівався на неї. На те, що, як завжди, вона врятує мене. Витягне з бункера, раптом що. Туди, де світить сонце.

Але цього разу вона не поспішала мене рятувати.

— Послухай, Яне. Перед нами стояло завдання — покінчити з Верховним Правителем. Відвести удар від моєї країни. Від усього світу. Будь-якою ціною. Ціна виявилася незбагненно високою. Ти сам став правителем дикунів. Але поки ти тут, у цьому проклятому кабінеті, жодна ракета не прорве периметр. Адже так?

— Це ж тепер назавжди, — спробував заперечити я. — Я завжди буду твоїм агентом на престолі. Але це змусить мене страждати.

— Ніяких «але». Не бреши собі. Якщо ти не страждав цей тиждень, то й весь час свого правління не страждатимеш. Головне, щоб ця ракова пухлина не вилізла за периметр. От і все.

— А ти? Що робитимеш ти?

Вона загадково усміхнулася. Підійшла, провела рукою по моїй сивій голові.

— Ти гарний мужик. Красиво старієш. Але знаєш, у чому проблема? Я не хочу старіти разом з людиною без імені. Насправді ти ж ніякий не Ян. Сам знаєш.

Іскра, схоже, дражнила мене. Це в неї чудово виходило. Як завжди — гостро, дошкульно, влучно.

— А хочеш, щоб я з тобою лишилася? — грайливо поцікавилася дівчина. — Залишуся. Якщо згадаєш своє справжнє ім’я.

Але згадувати було марно. Поступово перестаючи бути Яном, я не розумів, у що трансформується моя особистість. У нового мене не було імені.

— Ну, ось бачиш, — сумно сказала вона. — А в мене є ім’я. Справжнє. Батьки назвали мене Софією. І мені набридло бути Іскрою. Остаточно набридло. Нехай усе зло, яке накоїла Іскра, залишиться назавжди тут. По цей бік Стіни. І, до речі, не забудь повернути снейроартрограф. Казенний прилад, підзвітний.

— Залишу собі, на пам’ять. Якщо дозволиш, звісно.

— Що з тобою вдієш? Лишай, — милостиво дозволила вона. — Усе одно без батарейок це просто шапка. Як шапка Мономаха.

І вона засміялася чистим сміхом. Він розсипа́вся дрібним бісером. Стукав по моєму серцю дощем намистинок. Мені закортіло схопити її за руку — і я не відмовив собі в цьому бажанні. Мої пальці міцно, до побіління шкіри, зімкнулися на її зап’ясті.

— А там, із ким я був там? Біля річки Суботнього дня? І потім, у готелі, хто мені співав українські пісні?

— Там була Софія, — відповіла вона, уважно подивившись мені в очі. — Вона й лишилася там, у тому готелі над містом, зустрічати свій світанок. Вона чекає на Яна. І чекатиме завжди. Тому що Яна ніколи не було.

— Сумна історія, — пробурмотів я.

— Сумна, — погодилася дівчина. — Але дуже правдива. Постарайся не зіпсувати її брехнею.

І вона потягнулася до мене. Я підставив було їй губи. Але вона ухилилася й поцілувала мене в ніс. Як домашнього улюбленця. Як велику тварину, яка тільки й уміє, що зберігати вірність господині. Ні до, ні після мене так ніхто не цілував.

У бік підкопу вони виїхали таємно. Я наказав підготувати бронетранспортер із нашими розпізнавальними знаками й повідомив Іскрі всі можливі паролі. Хоча був цілковито впевнений, що Іскра й сама впорається з проблемою, навіть якщо не спрацюють «чарівні слова». У бронемашині було повно зброї та харчу.

Вони вирішили їхати вчотирьох. Іскра з трьома дітьми — Колею, Олею й Іванком. Прощання було недовгим і сухим. Наші дорослі малюки хотіли стати «украми». І я — Верховний Правитель народу Московії — не міг допустити, щоб чужі очі бачили, наскільки важливі для мене ці «укри» разом зі своєю командиршею. Ванько стрибнув на мене і, як чіпка мавпочка, повис на шиї.

— Ти найулюбленіший мій блазень, — трохи дурнувато промовив він — і в мене на очі навернулися сльози. Може, тому, що я вперше почув від нього ніжні слова. Або від його не по-дитячому міцних обіймів.

Вони повинні були виїхати звідси. Ніщо їх тут не тримало.

Зі мною лишилася тільки Іринка. Та й то тільки на деякий час — вона вирішила повернутися в Ростов, до тітки Галі.

— Серце, — сказала вона, — у мене за неї болить серце. Допомогти їй треба.

Яка чудова дівчинка. Острівець добра посеред моря зла. Я не хотів її відпускати. Зрештою, у Правителя широкі можливості забезпечити стерпне існування кому завгодно, а вже дитині й поготів. Щоправда, тут сталося так, що «кроти», нинішні господарі Ростова, офіційно оголосили про бажання приєднатися до Московії. Тепер сполучення між нашими містами дещо спрощувалося. Всього тиждень пішов на дорогу й на пошуки тітки Галі, яка за цей час геть здичавіла і спершу навіть не хотіла признати Іринку. Утім, у дівчинки було достатньо завзяття і терпіння. Тож тепер у них усе добре. Не знаю, чи шкодує Іра за тим, що не повернулася разом із Іскрою в Україну. Але скажу про інше. Про свої плани на Ірину. Спостерігаючи на відстані за її спробами вижити в Ростові, я схиляюся до думки, що з неї вийде хороша зміна. Як вам титул «Верховна Правителька», га? Як на мене, звучить непогано. Головне, щоб вона, моя майбутня спадкоємиця, не вчинила зі мною так, як я свого часу — з карликом на товстих підошвах.

Скарби — точніше, те, що лишилося від них, — довелося переховати. Охоронці, які повернули їх у Московію, незабаром померли один за одним. Хто — від дивних хвороб, хто — в бою. Злі язики звинувачували в тому мою мстивість. Їх би приструнити. Але людям у роті не загородиш. Я не сперечався. Негоже Верховному Правителю виправдовуватися за зроблене його руками. І тим більше — за те, до чого стосунку він не має.

Усі ядерні ракети лишилися у своїх шахтах. Мої помічники часто запитують, коли я збираюся їх знову використовувати. Я тягну. Ось уже багато років поспіль. Моє життя в безпеці до того часу, доки я пам’ятаю ядерний код. Єдина людина, якій я готовий передати дев’ять цифр, ще не знає про це. А я за нею ще поспостерігаю. Не приведи Господи, характер у неї зіпсується. Або закохається в якогось бравого «крота». З ростовськими бабами таке трапляється.

Бути Великим Правителем — це бути рабом. Піддані хочуть, щоб Правитель усе вирішував за них. Вони кричать про війну до переможного кінця, але самі не хочуть воювати. Ми просуваємося в рік на кілометр — і кожен наш крок уперед видаємо за чергову перемогу московської зброї. Якщо так буде й далі, Новгород стане нашим аж тоді, коли Ірина вже постаріє. Й мене це змушує нервувати. Бо я, як ніхто інший, розумію: ми можемо існувати тільки розширюючись. Інакше зникнемо з карти землі. Тому царі-миротворці і закінчували погано. Тому і я тримаю порох сухим. І ракети теж.

А листи Зої Хомівни я спалив. Ті, які носив у своїй торбинці. Й інші, які знайшов у паперах клятого карлика на товстих підошвах. Нічого не змінила на краще ця древня макулатура. Я назавжди запам’ятав, що не до скарбів вели нас листи Софії, а до смерті. Дике Поле в усі часи жило обманом. А що, хіба з іншими було інакше? Правда виявилася не дуже зручною і для інших народів. Світ не помітив обману в давнину, не захоче слухати правду й тепер. Третій Рим знову ледь не довів до світової бійні — і нікому до цього не було діла. Вони там, в Україні, звикли, напевно, що Бог її на руках носить, як дитину, і захищає. Її славу і її волю. А нас породив хаос. І одного разу ми знову зіткнемося з ними на кордоні цього хаосу. Тому я й спалив усі листи брата й сестри Палеологів. Залишив собі лише один клаптик пергаменту. З фразою премудрої Софії, що вразила мене своєю цинічною витонченістю:

«Жадібність не терпить прямоти. Жадібність — це жага, яку може вгамувати тільки брехня. Але яке ж це задоволення — бачити, як брехня, повторена багато разів, змінює реальність і без жодних зусиль змушує вірити в себе кращих із кращих. Поки вони думають, що змінюють наш світ на краще, ми просто споживаємо плоди з гілок його радості».

Мене так і під’юджує ввести в комп’ютер оті дев’ять цифр: 8 * 9 * 19 * 57 * 4 * 53 #. Але я цього не роблю. І не зроблю ніколи. Не тому, що жалію когось. Зовсім ні. Мене турбує ще одна фраза. Її авторство належить Софії. Не древній товстусі, що любила писати листи, а іншій. Справжній живій дівчині з-за Стіни. «Постарайся не зіпсувати історію брехнею», — так вона мені сказала. А якщо інакше? А інакше — мені кінець. У нашому прощанні була зашифрована погроза. Вона погрожує мені. Вона весь час тримає мене на прицілі. Вона нагадує, що навіть після її відходу мені в потилицю завжди дивиться той, кого я спочатку не помітив. Тепер я знаю точно: з нею був другий номер. Уважний і небезпечний контролер. Тут і розуміти нічого. Я пам’ятаю, як допомагав їй ховати важенну рушницю в токсичному бруді. Тоді, давно, у день нашої з нею першої зустрічі біля Стіни. Добре пам’ятаю. Ту кляту рушницю можна було підняти тільки вдвох. Сама б Іскра не впоралася, нізащо. Хтось тягав разом із нею зброю ще до того, як вона лягла на моє плече. Не сумніваюся, що той її другий номер дихає мені в спину. Він зуміє зупинити мене — якщо буде треба. Отже, це він, а не я, справжній страж Стіни.