Стіна

Розділ 11. За Стіною

Це місто завжди було нашою головною метою. Центром світобудови. Єрусалимом усіх наших походів. А в місті була ріка. До слова, павутина вулиць давно вже переплетена з цілою мережею річок. Кажуть, колись їх було не менше півсотні. Своїми тонкими жилами-потоками вони допомагали набиратися сил найголовнішій ріці, що неквапливо й плавно відносила мрії прибережних жителів на південь, у теплі краї. Де завжди добре. Де нас ще не було. А біля західної дерев’яної стіни міста весело й бадьоро текла одна звивиста річечка. Не схожа на головний священний потік ні швидкістю, ні руслом, бо не було в ній ні величі, ні передбачуваності. Велика ріка — немов широка магістраль. А ця річка бігла від каменя до каменя, роблячи різкі повороти. І той, хто зважився б подолати на човні її круті пороги, напевно, здивувався б їхній кількості. Взагалі, проплисти на човні цією норовливою притокою священної Великої Води — це все одно, що кинути виклик природі. І човна можна розбити, і голову. Отже, якою б симпатичною та річка не здавалася, недооцінювати її було не можна. Вона в’юнилася, звивалася, тікала, як лисиця від мисливця. А потім, хитра, — раз! — і пірнала під міську стіну. Але одного разу її, підступну, взяли й упіймали. Про це трохи пізніше. Ім’я річці дали люди, яких не лякала ні дорога, ні самотність під склепінням нічного неба. Скоморохи. Вони приходили сюди раз на рік поділитися один із одним своїми знаннями про світ і людей. І станцювати свій танець-вихор. Ставши на березі, вони оберталися навколо своєї осі — швидко, стрімко. І річка, огинаючи важкий валун, починала текти вбік від Великої Води, — та на наступному повороті знову поверталася до неї. Цей маятник людей і речей міг гойдатися вічно. «Ми — частина цього світу», — казали люди. «Ми — частина цього світу», — підспівували їм камені, вода, ліс і навіть міські стіни. Але люди завжди хочуть більшого. Тому, коли настав час і міська стіна просунулася далеко вперед за накреслені на початковому плані рубежі, річку впіймали й загнали в тунель. А над його кам’яною кладкою пролягла вулиця. І скоморохи перестали заходити сюди. Адже рух возів уздовж цієї вулиці став таким же передбачуваним, як і рух Великої Води. Неквапним, поважним. Люди вирішили, що вони тут — головні. Що вони важливіші за воду й камені. Ліс скорився. Стіни відступили. Той, хто оселився на цій вулиці, не знав, що під ним тече річка. І навіть скоморохи забули, що мають із нею одне ім’я.

Біле світло прожектора сліпило очі. На периферії воно слабшало й відступало, але в самому зеніті палило потужно й нещадно. Мені було жарко. Я, напевно, міг би стати розтопленим шматком жиру на сковорідці — якби світло раптово не зникло. Якусь мить була темрява. А потім крізь чорне тло, витісняючи його, просочилися зовсім інші фарби. Яскраві. Незвичайні. Як на малюнках у старовинних книгах.

Спершу я побачив, що в полі мого зору домінує зелений колір. Але це був не гнильний відтінок цвілі, до якого ми давно звикли, а яскраво-зелений колір життя. Радісний, насичений. Поле. Луг. Трава. Уперше я піймав себе на тому, що в цих словах, які позначають деталі ландшафту, немає загрози. Потім на розкішній зелені безкрайньої галявини з’явилися дерева. У смарагдовому листі, мов коштовні прикраси у вбранні знатної дами з минулого, сховалися плоди всіх кольорів веселки. Як це зветься? Здається, сад. Правильно, сад. І я дивився на нього зверху. З просторої кімнати. З вікном до самої стелі.

З вікном до самої стелі! Хіба можна було в це повірити?! Може, це старовинна картина, про які я багато чув і читав?

Я встав і підійшов до вікна. Здавалося, зараз воно легко пропустить мою руку крізь себе. Уперед. І я випростав руку, щоб дотягнутися до цієї картини. Але, як з’ясувалося, це була не картина, а скло — неймовірної чистоти та прозорості. Воно не нагадувало брудні, місцями розбиті, шибки в ростовських вікнах. Тонке, майже повітряне. Чисте, до синяви. І все ж, здогадався я, надзвичайно міцне. Хоч кулаком гати — не розіб’ється. О, як далеко я міг крізь нього бачити неосяжну красу саду, що ріс біля моїх ніг! Чи ж біля ніг?

Я подивився вниз ще раз — і замість захвату мене обійняв липкий жах. До землі, на якій росли барвисті дерева, було добрих п’ятдесят метрів. Неймовірна висота. Навіщо мене на неї підняли? Щоб я мучився від страху впасти вниз? Пожди-пожди. А що означає «мене підняли»? Що це зробив хтось. Інакше те, що я зараз бачу, мені просто сниться.

Не буває на світі таких вікон. І таких барв. Може, це моя свідомість, по вінця набита книгами, рукописами, картинами та іншою нісенітницею, зараз фантазує й фонтанує образами, а насправді я лежу десь поруч із людиною на ім’я Капсюль, і в мене, як і в нього, губи забарвлені рожевим, і мені холодно, душно й боляче. Треба перевірити. Світ, який я бачу, можливо, й існував колись. Але тільки не зараз. Не тут. А може, навпаки, все якраз тут і зараз?

Я облишив вікно й оглянув кімнату. Нічого незвичайного. Стіл. Поруч — кушетка. На підлозі килим. Але, якщо розібратися, те, що я бачив, теж здавалося нереальним. Кушетка оббита м’яким ворсистим матеріалом. Стілець зроблений з білої й дуже пружної субстанції. Нога потонула в товстій і затишній вовні килима. І ще — малюнок. На килимі був малюнок, що нагадував грецький орнамент із прямих ліній. Як же він називався? А, точно. Меандр. Розкішної краси малюнок.

Мені довелося навіть ущипнути себе. Це був я. І я був у кімнаті з білою стелею, з меблями кольору надії та з гігантським вікном замість однієї зі стін. А за вікном був світ, про який я міг прочитати тільки в книгах.

Тільки де він?

Куди подівся мій медальйон?

Я обмацав шию. Масної мотузки зі сріблястою «омегою» не було.

Двері в кімнату відчинилися. На порозі стала миловидна дівчина в білій сукні. Майже білій. З легким відтінком жовтого. Як селянське борошно з дірявого лантуха. Вона усміхалася яскраво-червоними губами, оголюючи білі-білі зубки. Один до одного. Як на картинках у бронепоїзді в Рябого. Сукня облягала її округлі форми. Дівчина здавалася трохи повновидою, але то була повнота здорової людини, а не пухкість ростовських жінок, змушених жерти казна-що. Згадавши про їжу, я одразу ж відчув голод. Він став ще одним доказом реальності світу, в якому я опинився. Симпатична кралечка, поправивши ледь помітним порухом волосся, сказала:

— Ходімо, Яне, я погодую вас.

Голос її був упевненим і приємним. Слова вона вимовляла співуче, плавно, дотримуючись балансу між голосними і приголосними. А не так, як банда «кротів» з їхнім надзвичайно жорстким акцентом.

— Де я?

— Ходімо, Яне, — і дівчина зробила жест рукою у бік відчинених дверей. Я був готовий прийняти це запрошення. Але нехай вона спершу віддасть те, що їй не належить.

— Де «омега»?

— Що? — здивувалася красуня.

— «Омега», мій медальйон! — гаркнув я.

— А, той, що був у вас на шиї? — здогадалася дівчина. — Він у ванній.

І красуня показала на двері збоку. Поруч із вхідними.

Я стрімголов кинувся туди. Рвонув ручку на себе — й обімлів. Такої осяйної білизни в душовій мені ще не доводилося бачити. Там, де тварина під назвою людина випорожнюється і змиває з себе бруд, ніколи не буває чисто. Але блискуча чистота цього приміщення доводила, що все може бути інакше.

Мій кулон акуратно лежав на білосніжній стільниці з діркою для стоку води. Я схопив його й тут же перевірив замочок. Він був закритий. І його вміст начебто теж на місці.

— Що ви з ним зробили? — жорстко, з натиском, запитав я дівчину, коли вийшов із душового приміщення.

— Нічого, — відступивши на півкроку, відповіла вона. — Тільки зняли з вас і залишили у ванній.

— І все? — з підозрою присікався я.

— І все, — впевнено сказала кралечка.

Схоже, вона не тямила, як улаштований мій медальйон.

— Так ходімо ж, урешті, — усміхнулася дівчина.

Я зробив крок. Чому б і ні? Мені нема чого її боятися. І я усміхнувся у відповідь. Рушив до неї на нетвердих ногах. Вона має рацію: спершу треба поїсти. А потім уже з’ясовувати, де я і що зі мною. Дівчина пропустила мене вперед. Від неї напрочуд сильно пахло свіжістю весняних квітів. Я й не знав, що десь у світі ще існує такий запах.

Моя кімната — саме так я її вже назвав подумки — виходила дверима в коридор зі стінами вже знайомого мені кольору борошна. Хоча… Чому ж «стінами»? У коридорі була лише одна стіна, в якій були двері, на однаковій відстані одні від інших. А навпроти — суцільне скло. Коридор був довжелезною галереєю з прозорою стіною, за якою відкривався внутрішній дворик. Проте двориком це назвати було важко. Внутрішній простір будівлі зі скляними стінами був чималий. Такий собі кришталевий колодязь висотою в три десятки поверхів, на «дні» якого стояли різнокольорові столики. А навколо них, наскільки я зумів розгледіти, метушилося безліч людей.

— Нам туди, Яне, — сказала дівчина.

Я пішов за нею, як віслюк за морквиною. Ми увійшли у скляну кімнатку з розсувними дверима. Щойно двері за нами зачинилися, це приміщення з м’яким прискоренням помчало вниз. У мене перехопило дух, і я інстинктивно схопився за руку провідниці. Рефлекс — нічого особистого. Вона зрозуміла це. Трохи підвела кінчики губ в усмішці. Тихо вивільнила руку з моєї долоні. Запах весни діяв заспокійливо.

— Як тебе… Як вас звуть? — запитав я, добираючи правильні слова.

— Наталка. Наталочка.

Так вона назвалася. Ніжно, ласкаво. Було в цій ласкавій ніжності щось чуже. Недосяжне, але мирне. Те, що могло викликати в моїх співвітчизників злісну заздрість. Чужа мрія. Як крихка ваза. Будь-який мешканець Дикого Поля розбив би її одним рухом. Неодмінно розбив би. Розтоптав. А розтоптавши, забув. І пішов би далі своєї плутаною дорогою дикуна.

Незабаром Наталочка всадила мене за невеликий зелений стіл, на якому в скляних патронах стояли сіль і перець. У мене під рукою, на білих серветках, лежали ніж та виделка. Метал був так добре відшліфованим, що, дивлячись у полотно леза, можна голитися. Довкола мене були десятки молодих людей. Усі вони чимось невловимим нагадували Наталочку. Не знаю чим. Чи то пахли весною, як вона. Чи то щасливо усміхалися. Всі.

Дівчина залишила мене наодинці з моїми думками. Ненадовго. Через кілька хвилин повернулася з великою фарфоровою тарілкою. На ній лежали червонобокі яблука, рябі м’які груші і ще якісь соковиті фрукти, що їх назви я не знав. Наталочка поставила тарілку посеред столу.

— Беріть, Яне, поки фрукти, — сказала вона. — А я зараз принесу дещо ще.

Мені страшенно кортіло тої ж миті встромити зуби в соковитий бік яблука. Та я вирішив не квапитися.

Я досі не міг повірити в реальність того, що зі мною відбувається. Можливо, все, що я зараз бачу, лише виплід моєї хворої уяви, моєї зраненої свідомості. Ось поруч зі мною сидить дівчина Наталочка. Неземне створіння з устами, яскравішими, ніж зимова горобина. Мені б дуже хотілося, щоб вона була реальною. Та, насправді, я зараз лежу без тями в підвалі під захопленою божевільним натовпом резиденцією отамана Козія. Навколо мене бруд і кров, мертві й майже мертві тіла. А моя підсвідомість, щоб позбавити мене болю, вигадала цей фантастичний світ. І дівчина Наталочка, і біла тарілка з фруктами, і краєвид — це все знеболювальна біохімія й милостива природа. Бо ж так легше, хіба ні? Розтягнути мить до розмірів вічності — про це кожен мріє. Оці дивовижні картинки — такі відчутні й об’ємні…

— Ви, Яне, напевно думаєте, що це все — гра вашої уяви? — рука дівчини описала м’яке ефектне півколо в повітрі, окресливши простір навколо нас.

Їй не треба було читати мої думки. Вона сама була моєю думкою. Отже, я в підвалі. Захлинаюся кривавими згустками. Такого ж відтінку, як губи Наталочки. Уявні.

— Не знаю, кому дякувати за те, що я бачу все це, — промовив я. — Напевно, собі.

— Собі дякувати ви повинні обов’язково. Але зовсім не за те, що бачите навколо себе. Скуштуйте-но краще фрукти, — порадила дівчина.

Вона дуже приваблива. Може, запропонувати їй щось сумнівне, чуттєве? Для перевірки, не більше. Якщо вона — тільки розкута гра моїх поранених фантазій, то не має образитися на поцілунок.

— А у вас дуже симпатичне обличчя, Яне, — сказала Наталочка.

— Просто симпатичне, і все?

— Просто симпатичне. І все. Не думайте ні про що. Яблуко! — і вона простягла мені фрукт.

Не відмовився. Чого ж? Не хотілося мати дурний вигляд. Ні перед собою, ні перед міражем. Ну, і таки ж цікаво скуштувати фантасмагоричні яблука.

Врешті я зважився — і встромив зуби в червоний блискучий бік. Яблуко смачно хруснуло. Сік бризнув на стіл, і я від незручності хотів було витерти прозорі плями. Я тернув їх ліктем. Молоді люди за сусіднім столиком кинули на нас косий погляд. Але мені було байдуже. Я раптом відчув смак яблука. Зуби ледь звело, але піднебінням розтеклася надзвичайна насолода. Я ніколи не їв таких смачних, таких солодких яблук. Жовтувата плоть фрукта мені здалася застиглим сиропом. У ній не було ні найменшого присмаку гіркоти. Я ж звик до яблук гіркуватих — бо саме такі вирощують фермери на наших отруєних токсинами землях і продають задешево, разом з іншою їжею, на ростовських ярмарках. А смак цього яблука налякав мене. Я зрозумів, що він — реальний. Він не міг бути моєю вигадкою, рятівною фата-морганою. Бо в моєму житті раніше я не знав такого смаку. Яблука завжди гірчили. Завжди. Я не міг вигадати того, чого не знав. І я відклав яблуко в бік, на білу поверхню фарфорової тарілки.

Де я?

— Не хвилюйтеся, ви в безпеці.

Це сказала Наталочка. Вона теж була реальною. Як яблуко. Я, здається, таки промовив уголос запитання, від якого затремтіли коліна.

«Де я?»

Люди в цій стерильній «харчевні» з подивом озиралися на нас. Точніше, на мене.

— Не здіймайте шуму, Яне. Ви про все дізнаєтеся. Тільки не галасуйте.

Дівчина підняла тонку брову. Вона, схоже, не надто любила гучні звуки. Наталочка викликала в мене змішані почуття. Захват зі страхом. Так-так, саме страхом. Перед невідомістю. Вона була занадто добра до мене. Не було в ній жорсткості наших жінок.

Вродливі жінки в нас трапляються рідко. М’які й ніжні — ніколи. На її ніжність, на її вигнуту брову я відреагував так само, як і на смак солодкого яблука, — я протверезів.

— Ви готові почути правду? — нахилилася до мене Наталочка.

— Так.

— Точно?

— Точно.

— Ось вона. Ви в Україні.

Де?! «В Україні»?!

— На Україні? — перепитав я дівчину.

— В Україні, — повторила вона, наголосивши на прийменнику «в». Так наставник виправляє недбалого учня.

Щось вибухнуло всередині мене. Розсипалося неймовірно яскравими іскрами. Цього не може бути! Тому що не може бути ніколи! Усі ці милі красені й красуні навколо мене не можуть бути кровожерливими украми, що зруйнували нашу державність. Вони не виглядають як пожирачі немовлят. А укри за Стіною були кровожерами. Це знають навіть тупі ростовські баби. Не кажучи вже про більш просунутих представників Дикого Поля. До яких я відносив і себе. Без сумніву. Наталочка не може бути українкою. Аж надто добра і привітна. І пахне від неї чимось затишним, материнським.

«Не вірю!» — все моє єство протестувало проти почутого. Та я опанував себе, зробив над собою потужне зусилля, щоб цього протесту не помітили люди за сусідніми столиками.

— Я так і знала, — посмутніла дівчина.

Схоже, одного погляду на моє обличчя було досить, щоб зрозуміти ступінь мого обурення проти озвученого нею факту.

— Ви хочете сказати, що я — за Стіною? — обережно уточнив я.

— Ну, це з якого боку дивитися. Я б сказала, що ви перед Стіною. А за нею ви були до того, як опинилися тут.

Неймовірно. Від Ростова до Стіни було два дні шляху. Якщо по прямій. Через небезпеки, бруд і повсюдну ворожість. Два дні суцільного ризику. Як вони їх подолали, та ще й із непритомним чоловіком в якості додаткового вантажу? Якщо Наталка говорить зараз у мене в голові, то я маю знати відповідь. Якщо ж я її не знаю, це означає, що треба грати за правилами прекрасної Фата Моргани, яка сидить навпроти мене.

— Як я тут міг опинитися? — поставив я пряме запитання. Воно не було нетактовним. Але дівчина знизала плечима. Схоже, їй було нелегко добирати складні слова.

— Знаєте, Яне, про всі деталі мені не розповіли. Я вас уже приймала тут. З моменту посадки гелікоптера.

— Гелікоптера? — не зміг я стримати подиву.

— Ну так. Медичний гелікоптер приземлився в гелі-парку, недалеко від нашого наукового центру. А військові полетіли далі.

— Військові? Наші?

— Ні, Яне, наші. Ну, а далі все як завжди. Ноші. Реанімація. Реабілітація. Власне, те, що зараз із вами відбувається, це і є реабілітація. Відновлення сил. Можливо, і свідомість вашу зможемо відновити.

— У якому сенсі?

— Розумієте, там, звідки вас привезли, у більшості людей спостерігається щось схоже на параліч об’єктивного сприйняття реальності. Люди живуть у безпросвітній темряві, сприймаючи її як єдино можливу форму навколишнього середовища. І ми намагаємося зрозуміти, природний це процес чи штучний. Тобто викликаний техногенними факторами. Можливо, випромінювання. Можливо, навіювання за допомогою візуальних образів. Або текстових. Ми поки що цього не знаємо. Але ми працюємо над цим, тож дізнаємося. Тим більше ваша присутність тут дає нам унікальний шанс попрацювати з інтелектуалом. Адже ви дуже розумна й освічена людина, правда ж?

— Хто вам це сказав? — запитав я з твердим наміром з’ясувати справжній стан речей.

— Вона сказала…

— Вона? Жінка?

— Так. Софія.

— Хто така ця Софія? Не знаю ніякої Софії.

— Ви її знаєте. Вона скоро буде тут. А поки їжте, пийте, відпочивайте.

І Наталочка знову встала з-за столу, щоб незабаром повернутися назад із чашкою ароматного чорного напою. Він був ледь гіркуватий, але якщо насипати в чашку трошки цукру, то ставав цілком стерпним. Та головне — це неймовірний запах, що лоскотав ніздрі й уяву. Ніколи не думав, що напій, який пахне перепаленим на вогні хлібом, може так бадьорити. Щойно я пригубив його, мою розгубленість миттю змінила впевненість. Моїми жилами потекли насолода й бажання пізнати світ навколо себе. Я був готовий до нових відкриттів, якими б вражаючими вони не виявилися.

Кілька наступних днів тягнулися в одноманітному, хоч і насиченому ритмі. Я вставав рано, вдосвіта. Мився в пластиковому футлярі душу. За допомогою блискучої сталевої штуки вибирав для себе холодну або гарячу воду. Температуру можна було регулювати. Потім по мене приходила Наталочка. Ми спускалися у внутрішній дворик кампусу — так називався гігантський скляний колодязь, у якому я жив. Там мене чекав сніданок. Він вражав різноманітністю: рис, гречка, всілякі сири, риба різних сортів, сік із фруктів. І самі фрукти, свіжі. І цей чорний напій, що бадьорить, до якого я вже почав звикати. Вибір був широким. А після сніданку ми виїжджали в Науково-дослідний центр імені Джона Маккейна.

Туди ми їздили потягом. Що таке залізниця, я, звісно, знав. Металеві рейки, червоні від іржі, перетинали Дике Поле в багатьох найнесподіваніших місцях. Довгі ниточки, що тяглися з нізвідки в нікуди. Подекуди їх знімали й переплавляли: людям потрібен метал. Тоді на місці колій залишалися напівзігнилі дерев’яні шпали зі слідами грубо видраних болтів. Я пам’ятав, що колись по рейках рухалися смердючі закопчені локомотиви, які тягли за собою платформи з вантажами. Або низки пасажирських вагонів. У них не надто зручно подорожувалося, однак потяги довгий час залишалися одним із найпопулярніших способів переміщення. Втім, поїзд, яким ми їздили в Науково-дослідний центр, був абсолютно не схожим на легенди про давню залізницю. Це чудо називалося «Транснаціональний експрес».

Він не їздив. Він літав. Підвішений до однієї-єдиної рейки, поїзд нечутно мчав над землею на висоті п’ятнадцятого поверху. Пасажири зручно розташовувалися на м’яких сидіннях. У вагоні було просторо, навіть занадто. Сидіння стояли трьома рядами, одне навпроти одного. Між кожною парою сидінь — столик на блискучій металевій стійці. Наталочка зазвичай сідала навпроти і просила принести склянку води. Кожне крісло було обладнане мікрофоном для замовлень. Ця подорож неймовірно тішила.

Під нашим потягом широкими гладкими дорогами мчали машини. О, як би позаздрив їхнім власникам фермер Сірий! Між його барбухайкою й цими чудовими витворами конструкторського генія рівно стільки ж спільного, скільки між списом дикуна і снайперською рушницею Іскри. Хоча і її зброя тут здавалася б пережитком дикунського минулого.

Миготіли річки й мости. До горизонту сягали барвисті поля. Стрімкі потоки повітря розмазували по склу струмені дощу, і вони тяглися, крапля за краплею, косими паралельними доріжками. Мов яри Дикого Поля після обстрілу токсичним напалмом. Я згадав, як ховався там від дрона. Як Іскра захопила мене в полон. А потім дарувала свободу, відпустивши на всі чотири сторони. Тоді Стіна була зовсім поруч. Цікаво, сподобалось би їй тут? За Стіною?

Смуток важкою дощовою краплею наче проник мені під сорочку й обпік груди. Я торкнувся чолом до шибки, намагаючись остудити біль. Заморозити. Я думав про жінку, яка кілька разів перетнула лінію мого життя — чужа коханка, вдатна хитра войовниця, не схильна до сентиментів. Вона залишилася там, за Стіною, в тому світі, де поля не пахнуть навесні, де homo homini lupus est[9], і де її, досвідчену степову вовчицю, напевно розтерзали інші, сильніші хижаки. Я впевнений, що вона не сумувала б за мною, — якби це не вона, а я лишився в кривавому підвалі в центрі козацької столиці. Я готовий був розірвати її від ревнощів в отому лігві безформної виховательки метальників ножів, від ревнощів, що живляться з невичерпного джерела енергії — почуття помсти. Здавалося б, зараз, без неї, я мав би остаточно звільнитися. Але свобода — як щастя: ти вічно її прагнеш, а вона вічно від тебе вислизає. Не було мені щастя. Не було спокою. Я хотів повернутися в отруєну траншею й роздряпати обличчя об штучну шерсть маскувального одягу із запахом тієї жінки.

Мій смуток Наталочка розуміла по-своєму. І делікатно не заважала моїм внутрішнім монологам. Вона, мабуть, думала, що я досі не вірю в реальність цього незвичайного світу. У те, що земля під назвою Україна не приховує в собі жодних загроз для її одвічного одурманеного ворога. Для мене, старого дурня. Який щедро ділився дурманом з іще більшими дурнями, аніж сам. Я це бачив. І давав їй змогу повірити, що дикун може ввічливістю відповідати на делікатність.

Через півгодини, не більше, наш потяг прибував до станції «Піски». Від’їжджаючи за маршрутом до аеропорту, довга срібляста змія залишала на платформі десятки людей, які поспішали далі у своїх справах. А нас чекав автомобіль із прозорим верхом. Веселий водій із круглим, як місяць, і гладко виголеним усміхненим обличчям, говорив співуче: «Добрий день!» Кожен день у цій країні справді був добрим. Наталочка воліла добиратися до наукового центру на колесах. А мені б хотілося пройтися. Ба, навіть пробігтися стежиною через невеликий лісок між станцією та центром. Коли-небудь я так і зроблю, — казав я собі. Втечу від цієї вродливої наглядачки й подихаю чистим до запаморочення повітрям. Я хочу цього справжнього запаху, а не штучного аромату в машині. Я хочу сильних справжніх запахів. Вони допомагають мені вчитися бачити й чути цей світ. Допомагають конвертувати недовіру в любов.

Центр не був схожим на колодязь кампусу. Він нагадував невеличке містечко, з однаковими акуратними будівлями на п’ять поверхів, не більше. Навколо кожного будинку — акуратно підстрижена жива огорожа. Правильне плетиво доріжок з’єднувало будівлі наукового містечка. А посередині — кругла площа з довідковою. О, яким же дивом була ця незвичайна довідкова служба! Усе, що тобі треба було дізнатися, всі події в світі, всі точки й адреси, — з’являлося! Але не на екрані, а просто в повітрі. Об’ємне зображення було кольоровим. Його кортіло навіть торкнути пальцем. А якщо хотілося, то й моглося. Усе найцікавіше починалося з напівпрозорого глобуса, який обертався. Варто лише торкнутися цього образу планети й поставити завдання, як воно миттю виконувалося. Наприклад, питаєш це об’ємне диво-дзеркальце: «Як проїхати з населеного пункту Піски в населений пункт Авдіївка?» І планета змінюється. Збільшується необхідний сектор карти. Відображається маршрут — і різні способи його подолання. Хочеш — їдь машиною. Спочатку міжнародним шосе Донецьк — Дніпро, потім звертай на автостраду до Ульянівки. І прямо. Хочеш — монорейкою місцевого значення. Так навіть швидше, бо напрямки. А бажаєш на велосипеді — довідкова видасть тобі необхідний маршрут велосипедної доріжки, що в’ється через мальовничі поля. Довго, зате красиво. Загадкового барвистого оракула місцеві називали «Відос». Я вражений! Яке це щастя — витріщатися здивованими очима. Не приховувати дурнуватого захоплення звичайними речами. І не боятися, що довколишні люди-хижаки тебе порвуть на дрібні шматки, прочитавши у твоїх очах, що ти — новачок. У моєму світі, за Стіною, новачок — це завжди жертва. Слабкий, отже, з’їдений. Сила приходить із досвідом. Кожен крок угору сходами виживання — це чиясь смерть. Дряпаєшся вгору — отже, живеш. Шлях до вершини в харчовому ланцюжку ніколи не був легким випробуванням.

А тут усе не так.

Тут люди схожі на старі книги. Я пам’ятаю це неймовірне відчуття, коли береш у руки книгу і, перегортаючи аркуш за аркушем, наче проходиш крізь відчинені двері в зовсім інший світ. Я завжди порівнював розписну, цупку, прикрашену рельєфним тисненням обкладинку старовинної книги з масивними дверима. Їх важко відкрити. Але ввійшовши одного разу, уже не зупинишся, поки не пройдеш усю анфіладу кімнат. Прикриті тонкими стулками-фіранками аркушів, вони заманюють углиб нового світу. Вдалину. До горизонту. За горизонт. Не зупинятися. Іти вперед. Геть від сірої реальності країни вічної осені, брудних ровів та розбитого асфальту.

Кожна тутешня людина — це книга, готова ділитися з тобою сокровенним. Фіранки на вікнах чужих сердець потрібні тільки для того, щоб розвіватися барвистим ситчиком на свіжих вітрах любові й надій. Я зрозумів це тільки тут, коли мені стало ясно, що таємниць більше немає. Точніше, у кожної таємниці є свій термін придатності. Прострочені секрети треба викидати разом зі сміттям. Інакше вони отруять повітря смородом. А я якось непомітно для себе почав відвикати від смороду.

Людина, що біжить по доріжці навколо мого кампусу, — це звичайний бігун. Він не переслідує здобич. Не тікає від небезпеки. Він просто бігун. Гарна погода. Свіжий вітер. Барви світанку тішать зір. Чому би просто не пробігтися? І всі ці бігуни тут якісь радісні, усміхнені. Незнайомі люди, зустрічаючись на доріжках, вітаються, піднімаючи руку, і розбігаються. Можливо, ніколи більше не побачаться й не познайомляться. Але цей жест — немов знак приналежності до певної спільноти. До племені, в якому знають рецепт вічного щастя. Найпростіший, а отже, найбільш дієвий.

— Заходьте, Яне. Знімайте тут верхній одяг. Одягайте білий халат. Ну що я вам буду розповідати? Ви й так усе знаєте.

Професора звали Андрієм Лелекою. Премила людина. Мого, майже похилого віку. Жорстка сива шевелюра. Білий дріт його волосся не слухається гребінця й нагадує формою хутряну шапку. В Інституті всі вчені носять білі чепчики. За винятком професора Лелеки. Адже жоден ковпак і жодна шапочка не налізли б на його світлу академічну голову. Високий, ставний, худий і, разом з тим, широкоплечий, він, без сумніву, подобався всім молоденьким асистенткам. І Наталочка не була винятком. Я відчував, я читав по рум’янцях її щік, що вона мріє про нездійсненне. Про те, як професор Лелека загортає її в свої худі широкі плечі, примовляючи: «Ну, що я вам, Наталочко, буду розповідати? Ви й без мене все тут знаєте». Але професора Наталочка цікавила тільки в ролі наукового асистента. І сором’язливе палахкотіння її обличчя аж ніяк не заважало вивченню біоелектричних процесів у моїй голові.

Власне, моя голова й була тією самою спільною справою, яка об’єднувала цих дуже різних людей — шанованого всім цивілізованим світом професора, юну квітучу дівчину й дикуна з-за Стіни. Вони вдвох обсипали мене компліментами і співали дифірамби потужності й силі мого інтелекту, але від їхніх улесливих пісень я не переставав бути дикуном. Кілька днів у комфортному містечку, повному добра й гостинності, не могли стерти з пам’яті років постійної боротьби за місце під сонцем.

А ще мене дуже хвилювало ім’я, яке назвала Наталочка. Я можу побитися об заклад, що раніше я його не чув. Але, все ж, було в ньому щось дуже знайоме. Софія. Щось воно нагадувало. Якусь картинку. Відбиток. Ніжний відгомін знайомої ненав’язливої пісні. Я не знав, як пояснити собі це почуття. Упевнений, що кожен не раз відчував щось таке. А я ж не можу заспокоїтися, поки не заповню навіть незначної прогалини в пам’яті, яка, мов дрібна скалка в п’яті, ходити не заважає, але постійно свербить. Така вже вдача. Мені б поділитися своїми скалками з доктором Лелекою, але сивочолий учений здавався мені надто вже видатним, аби турбувати його незначними дрібницями.

— Ви чули що-небудь про маніпуляції зі свідомістю? — запитав він якось.

— Так, звісно, — відповів я. — Навіть більше, я сам у цих маніпуляціях брав участь.

І я розповів йому про різні кольори одягу, про танець скоморохів, про дивний вигук «Амель!», почувши який, люди можуть упасти в стан медитації.

— Цікаво, дуже цікаво, — потирав руки доктор Лелека. — Продовжуйте.

Я не мав вибору. Я говорив про технології лікування посттравматичного синдрому за допомогою певних заклинань та візуальних образів.

— Ого! — радів професор. — Це схоже на систему і до того ж досить струнку. Скажіть, Яне, а ви самі всього цього навчилися чи вас долучили до цих знань?

Я замислився.

— Думаю, професоре, я сам навчився цієї складної науки. Імовірно, сам. Звісно, у мене були свої вчителі. Наприклад, Коля Бурят. Ну, й інші скоморохи щедро ділилися зі мною тим, що знали. Але ось це знання — здатність використовувати теорію на практиці — я точно надбав сам.

— Так, так, «И опыт, сын ошибок нудных…»[10], — неуважно процитував професор Лелека давнього автора. Але процитував неправильно. Довелося виправляти.

— Не «нудных», а «трудных», в оригінальному тексті, — підказав я слова.

Він глянув на мене уважно. Навіть пронизливо.

— Лише погляньте, яка в нього пам’ять, — уголос подивувався він, наче в розмові з кимось третім, хто стояв десь поруч. — Ми всі свої знання тримаємо в комп’ютері, а вони — в голові.

Це був неправильний висновок. Точніше, тут не було чим захоплюватися. І я спробував сказати йому про це максимально зрозуміло.

— Пане професоре, ви всі маєте відкритий доступ до знань. У будь-який момент дня й ночі. А в нас ними володіють одиниці. Такі, як я. І ці люди вважаються ізгоями. Знання нас годують. Але врешті-решт доводять до плахи. Здебільшого вони приносять нещастя і проблеми. Людина так улаштована, що хоче знайти чарівний засіб від усіх проблем. Хоче, щоб той, хто володіє знаннями, нагодував і напоїв. Але знання самі по собі не роблять людину ні ситою, ні щасливою. Я не можу дати хліба, але я можу розповісти, де і як його краще вирощувати. І коли вони, мої брати, починають розуміти, що я не зможу їх нагодувати, повага змінюється ненавистю. Чим більше я знаю, тим більше в мене проблем. Ось і доводиться крутитися. Буквально. Навколо власної осі. Голосно вимовляючи всілякі чарівні слова.

Професор Лелека замислився. Сильний і наполегливий чоловік, він хотів зрозуміти, як величезна країна за Східною Стіною перетворилася на Дике Поле, до того ж так швидко. Він вважав, що цей відцентровий хаос був невипадковим. І що певну роль у створенні того керованого хаосу зіграв психологічний вплив на багатомільйонні групи населення. Він вважав мене своїм помічником. Мені хотілося бути його другом.

Та іноді я особливо ясно, до болю, розумів, що для цього розумахи з платиновими пружинками волосся я всього лиш оригінальний екземпляр. Піддослідний кролик. Так тут, здається, називають цікаві об’єкти для дослідження.

— Це успіх, Наталочко, — сказав він моїй помічниці. — Ви молодець.

Вона заслужила похвалу. Їй вдалося з’ясувати, що мій клич «Амель» походить від арабського слова «краса». І що танець скоморохів був колись дуже поширеним. Але не на Русі — серед східних народів.

— Ви говорите, що кричали «амель». Це, ймовірно, похідне від «аль-джамелі». Означає «краса». Але краса не в приземленому її розумінні, а скоріше, як вселенська властивість. Загальна. Концепцію божественної краси як світової гармонії свого часу запропонували суфії. В одному зі збірників хасидів, який шанували арабські філософи, мовиться про те, що хтось сказав посланцеві Всевишнього: «О посланнику Бога! Я дуже люблю хороше добротне взуття й гарний одяг». На що посланець відповів: «Сам Бог красивий і красу любить». А далі — сенс цієї притчі: «Бог ближче до того, хто й сам перед Ним прекрасний».

— Ви про це дізналися завдяки дротам із моєї голови? — запитав я з посмішкою.

— Не тільки, — Наталочка не помітила мого сарказму. — Частково.

Я свідомо намагався говорити так, щоб у моїх словах вона відчувала голки злої іронії. Сарказм тепер був моїм захистом. Ще один удар по світобудові. По тих «скріпах», які тримали моє «его» скомороха в тонусі.

Вони зі своєю наукою різали мене, знімаючи шар за шаром. Як гострим ножем. Раз — і давньоруський клич став арабським словом. Два — і чарівний танець теж виявився чужим винаходом.

— Це працює як очищення свідомості від зайвих нашарувань, — пояснив професор.

Якщо процес очищення такими темпами піде й далі, то в мене під шарами взагалі нічого не виявиться. Порожнеча.

— Гаразд, — кажу, — зі словом ясно. А з танцем?

— Ви освічена людина, отже, мали читати або принаймні чути про танці суфійських дервішів, — зауважив Андрій Лелека.

Я не читав і не чув.

— Те, що ви робите, обертаючись навколо себе, це «сама» — танець мандрівних мудреців із суфійського ордену дервішів. Дервіші, збираючись разом після тривалих мандрів, довго медитували. Однією з форм медитації був танець «сама». Медитують у білих довгастих ковпаках із повсті та в чорних накидках. Починають обертатися, ніби намотуючи на себе струну, натягнуту між землею й небом. Так настроювач накручує кілки гітари, прагнучи налаштувати її на потрібний лад. Цей процес і називається «сама», танець мандрівників. Потім дервіші скидають накидки — під час танцю — і постають у білих шатах. Зміна одягу означає смерть і воскресіння. При обертанні права рука звернена до неба, а ліва — до землі. Рухи спочатку повільні й величаві, але поступово прискорюються в такт музиці.

— Нічого давньоруського?

— Нічого, друже мій, зовсім нічого, — відверто заявив професор.

— Тоді як це стало частиною мене? — я ніяк не міг повірити в те, що мій багаж знань складався з украдених речей.

— Не знаю, друже мій, не знаю, — сказав професор співчутливо. — Ми працюємо над цим. Але, схоже, що тільки ви можете згадати, як і де цьому навчилися.

А я не згадував. Навпаки, почав забувати. Я пам’ятав, що якийсь Коля на прізвисько Бурят учив мене чомусь. Можливо, і цього танцю. А може, й не він, а хтось інший. І взагалі, я думав, що завжди обертався у важкі моменти отак: права рука до неба, ліва — до землі, навколо своєї осі. Завжди.

І професор, не знаходячи відповідей на свої наукові запитання, знову приєднував дроти до моєї голови, у надії все ж розкрити чужі таємниці. Знайти втрачений ключ від скрині з чужими секретами. І, схоже, навіть не думав, що, може, і не варто відкривати цю скриньку Пандори.

— Знаєте що? — сказав професор. — Ми спробуємо занурити вас у щось схоже на віртуальну реальність.

— Наркотики? — захвилювався я.

— У жодному разі, — похитав головою Лелека. — Мозок людини — це дуже хитрий пристрій. Він часто обманює свого господаря. Приміром, чи знаєте ви, що ваш мозок приймає рішення за півхвилини до того, як ви його приймаєте свідомо? Куди йти, що робити, з ким зустрічатися — всі ці рішення вже прийняті за вас. Навіть більше. Щоб не вводити людину в повну зневіру, мозок часто заміщає неприємні спогади приємними образами. Які часто не відповідають дійсності. Музика вам здається ніжнішою. Жінки вродливішими. Трава зеленішою. Це якщо говорити примітивно. Але під цими нашаруваннями вигаданої реальності криються зашифровані смисли, що визначають вашу поведінку. Ваші кореневі знання. І до них, ми вважаємо, цілком можна докопатися. Якщо зануритися в себе. Ви готові?

Мені стало цікаво. Але й боязно. Я б не хотів після цих експериментів збожеволіти.

— А на що це схоже, професоре? — запитав я Лелеку, і той відповів, навіть не замислюючись:

— На сон, мій друже. Не завжди приємний. Можливо, кошмарний.

Ну що ж, одного разу я вже збожеволів — потрапивши за Стіну. Двічі один і той же дах не з’їжджає, бо куди ж?

— Добре, професоре, заводьте свою шарманку.

Я заплющився й відчув, як Наталочка змащує холоднуватим гелем мої скроні, перш ніж приєднати до них контакти. Поки її долоні блукали по моїй шкірі, я спробував заснути. Вирішив лічити до ста. Та вже на рахунку десять провалився у м’який, як пухова перина, туман. А потім прокинувся.

Розділ 12. Неопалимий рукопис

Я стояв під холодним дощем на міській вулиці. Місто було наше. Не укропський веселий мегаполіс, а рідна маса каменю й бетону, що звично тисне на психіку маленької людини. Місто було похмурим, але не настільки занедбаним, як Ростов. Або Єйськ. Воно було мені знайомим і не знайомим одночасно. Десь я бачив оці широкі темні вулиці, затиснуті стінами висотних будинків. Вітер розгойдував обірвані дроти над перехрестями. Кудись крізь небезпечні лабіринти провулків поспішали сірі тіні перехожих. Вони нервували поруч із восьмиколісними БТРами, схожими на сталеві зелені футляри для озлобленого людського матеріалу. По стінах будинків бродили промені прожекторів, раз у раз вихоплюючи розбиті темні вікна і плутанину арматури на місці зірваних балконів. Одна з тіней заметушилася, випадково потрапивши в світлове коло. Пронизливо заверещала сирена. Біля тіні, скрипнувши гальмами, зупинився зелений саркофаг, з якого швидко й нечутно вистрибнули однакові, як близнята, бійці в чорних шоломах. Вони оточили сіру тінь. А за мить на тому місці вже не було ні бійців, ні тіні, ні бронетранспортера. Лише прожектори, як і раніше, шматували темне небо над містом.

Ворог не дрімав.

Я пам’ятав, що йде війна і що мені треба їхати на передову. Моє завдання, крім мене, ніхто б не зміг виконати. У кожному бойовому підрозділі має бути свій скоморох. Людина, яка відповідає за моральний стан бійців і здатна в будь-який складний момент змусити товаришів по зброї забути смертельну небезпеку, думка про яку отруювала їхні будні. А для того, щоб не з’їхали з глузду ми, скоморохи, нас на деякий час забирали з «передка», замінюючи кимось іншим. Моя коротка відпустка вже добігала кінця, і я пам’ятав, що треба дістатися на околицю міста, за якою був зруйнований аеропорт.

Дощ методично бив мене по щоках. Чому він на мене злився, незрозуміло. Що я йому зробив такого, що він до крапель води підмішує шматочки криги? Так сільський забіяка під час бійки ховає в рукавицю свинцеву кульку, щоб убити нею свого супротивника. Але я ж не був йому ворогом. Я людина. Він дощ. Ми різні з ним, і в нас різні інтереси.

Мій найголовніший інтерес зараз був у тому, щоб дочекатися автобуса й дістатися готелю на околиці. Перебути там до світанку, а потім, переодягнувшись у форму скомороха, пересісти на бронетранспортер. Не такий новенький, як ті, що вишукують ворожих лазутчиків на вулицях міста, а старий, потертий, зі слідами куль на брудних боках. «Отже, шановний дощ, у цьому місті за господаря залишаєшся ти. А я їду». Щойно я про це подумав, як поруч зі мною загальмував рейсовий автобус. Водій відчинив двері й гукнув:

— Стрибай сюди! Ніколи мені тут стояти.

Він рвонув з місця так, ніби за ним гнався один із БТРів секретної служби. Хоча цього не могло бути: водіїв рейсових автобусів ретельно відбирають, перевіряючи на благонадійність. Вони — найголовніші агенти й стукачі, завдяки яким верховні правителі знають усе, що відбувається в межах міста. І я вважаю, що це правильно. Безпека понад усе. Чесним людям нічого приховувати. А нечесні завжди були головною загрозою й нещастям нашої країни. Країни, від якої залишилися тільки міста. Острівці цивілізації, оточені ворогами й дикунами.

— Тобі куди? — запитав водій. Двірники ліниво розтирали воду на вітровому склі. Вони перемогли дощ, який змушував мене так довго страждати в очікуванні автобуса.

— До «їжаків», — сказав я похмуро.

— Зрозуміло, — хмикнув водій. — Відпустка скінчилася. І на фронт, так?

— Так, — у моїй відповіді не було ні емоцій, ані бажання продовжувати розмову.

Але водій не дослухався.

— А де, в якому полку служиш? Офіцером чи цим… скоморохом?

Це не він питає, а його професія. Мій розум прекрасно усвідомлював, чого саме хотів від мене водій. Він завжди й усіх запитує. Але зараз мені геть не хотілося відповідати. Я повторював про себе комбінацію з декількох цифр.

«Вісім, дев’ятсот дев’ятнадцять, п’ятдесят сім, чотири, п’ятдесят три».

Вони мали стати мені в пригоді.

— Їдемо без зупинок? — запропонував водій.

Я обернувся. Потерте шкіряне сидіння піді мною скрипнуло. За моєю спиною був порожній салон. Нікого. Тьмяна жовта лампочка самотньо мерехтіла під дерматиновою стелею.

— Без зупинок, — погодився я, тихою луною повторивши слова водія.

Але зовсім без зупинок не вийшло. Проспект, затиснутий у каньйон сірими брилами будинків, вивів нас на круглу площу, посеред якої стояв блокпост. «Нас неодмінно зупинять», — подумав я. По суті, це було неминуче.

— Хто в машині? — запитав сердитий боєць, зазирнувши у прочинені двері.

— Я і цей… пасажир, — догідливо відповів водій.

Боєць окинув підозрілим поглядом нутрощі автобуса.

— А ти куди їдеш? — поцікавився в мене.

— На фронт, — чесно відповів я. — На лінію зіткнення.

— На лінію зіткнення? — перепитав солдат. — Ану покажи документи.

Я витягнув із-за пазухи свій жетон у вигляді двадцять четвертої літери грецького алфавіту.

— А, підрозділ «Омега», — зрозумів вартовий. — Будеш бійцям мізки промивати, значить.

— Буду, — погодився я. — Робота така.

Солдат на мить замислився, ніби отримав від командира завдання, яке неможливо виконати. Потім, схоже, внутрішньо прийняв рішення.

— А скажи, скомороше, чи зможеш ти посилку на фронт передати?

Не варто відмовляти військовим при виконанні. Навіть якщо ти й сам військовий.

— Звісно, візьму, друже. А що там?

Там була невеликих розмірів сіра коробка, зав’язана грубою мотузкою. Вона виглядала досить підозріло. Я б сказав, навіть грізно.

— Я відкрию, гаразд? Нам заборонено брати незнайомі предмети.

— Давай, відкривай. Нічого секретного.

Усередині була квадратна зелена пластина з візерунком сріблястих ліній. Уздовж цих ліній, як будиночки вздовж вулиць, кріпилися різноманітні радіодеталі. Конструкція нагадувала спрощений макет якогось селища або міста.

— Це плата. Біля «їжаків» стоять дрони. Ну, ти знаєш… Щось у них вийшло з ладу. Чекають цю чортівню. Терміново. А в нас до ранку туди ніхто не поїде. От стоїмо й чекаємо рейсового. Ви ж останній сьогодні? — запитання адресувалося водієві.

— Ні, ні, не останній, — захвилювався той, сплюнувши через ліве плече. — Ми завжди говоримо «крайній». Так, крайні сьогодні ми.

— Ну, тоді забирайте.

Коробка лягла на обдертий шкірозамінник сидіння поруч.

Я не пам’ятаю, про що говорив водій. А він весь час говорив, не зважаючи на те, що я його не слухав. Я дивився у вікно. Дивно, як же швидко змінюються краєвиди. І як змінюється твоє ставлення до себе й до світу залежно від пейзажів. Навіть одного погляду на похмурі будівлі в центрі міста було досить, щоб зрозуміти, наскільки всередині них холодно й незатишно. Та ось минуло півгодини, і, дивлячись на руїни, повз які проїздив автобус, я спіймав себе на думці, що хотів би повернутися в ті холодні, але цілі будинки. Тепер вони здавалися осередком гостинності. Але дороги назад уже нема, і чорні руїни, немов гнилі зуби в яснах у безнадійно хворого велета, готові перемолоти мене. Утім, не на того натрапили.

— І ніби нормальний був чоловік, цей господар. Але зараз, знаєш, нормальна людина — це не професія. Як то кажуть, «хлоп той нібито і вдачу добру має, лиш під себе ходить та недочуває», — хихикнув водій, завершуючи довгу, як собача пісня, розповідь про свого начальника, яку мені ще треба було постаратися пропустити повз вуха.

Я пробував задрімати, але не виходило. Втім, дрімати було вже ніколи: наша чотириколісна бляшанка під’їжджала до «їжаків». Так тут називали дивний монумент, установлений у незапам’ятні часи. Це дійсно були протитанкові «їжаки», зварені з металевих балок. Тільки велетенські. Справжні танки легко могли проскочити між балками, навіть не зачепивши їх. Три «їжаки», що відокремлювали цивілізацію від варварів, і були кінцевою зупинкою автобуса.

— Ну що, брате, шукай тепер, де ті дрони стоять.

Шукати довелося недовго. За «їжаками» був майданчик, вимощений бруківкою. Відразу видно, камені укладали старі майстри: ні вибоїни, ні нерівності. Кругляки підігнані один до одного, як солдати на параді. На бруківці дюжина літальних апаратів, накритих брезентом. З-під укриття то тут, то там визирали чорні металеві конструкції, схожі на лапки грізних жуків. Комахи спали. Дощ шарудів по зеленій брезентовій шкурі, заколисуючи всевидющих роботів й охороняючи їхній короткий сон. «Наші захиснички», — з трепетом у голосі прошепотів водій автобуса.

— Чого стали? — гукнув нам охоронець. Як же без нього?

— Деталі привезли, ось і стали, — нахабно відповів водій. Я б, наприклад, на його місці не ризикнув грубити охоронцям, але тепер уже як буде, так і буде.

Охоронець не завважив зухвалості.

— Я кажу, хлопці, завтра. Отже, завтра, — продовжував він якийсь свій внутрішній монолог. Чи діалог.

Під брезентовим плащем-палаткою він і сам нагадував робота. Чорне дуло рушниці стирчало з-під зеленої мокрої тканини. Обличчя закривав каптур. Охоронець вважав за краще не рухатися, тому ще більше скидався на робота, що завмер у стані stand-by.

— А завтра кому її передати? — я простягнув йому коробку з платою.

— Завтра? — подумав вартовий. — А завтра тут будуть оператори, їм і віддасте.

— Друже! — благав я. — Мені не можна чекати до завтра. За півкілометра звідси мене жде бронетранспортер. Мені ж на «передок» їхати.

— Нічого не знаю, брателло, — заявив охоронець. — Наказ є наказ. Завтра означає завтра.

Я розумів, що сперечатися з ним марно. Не найкращий час для суперечок.

— То що ми робимо? — м’явся водій автобуса. Йому хотілося якнайшвидше чкурнути з цього похмурого місця.

— Стривай, — попросив я і запитав охоронця: — А де тут можна перекантуватися до ранку?

З’ясувалося, що поруч є заїжджий двір для солдатів, які повертаються на фронт.

— Спочатку їдеш ліворуч, потім другий праворуч, і чешеш прямо, хвилин п’ять. А далі сам побачиш, — боєць, відчуваючи важливість моменту, навіть рукою показав, куди нам їхати.

— Гаразд, одвезу, — милостиво погодився водій, — накинеш тільки пару монет.

До заїжджого двору й справді було дуже близько. Їхали хвилин п’ять, не більше. Я намагався не дивитися на розкидані тут і там коричневі від іржі залізні контейнери, на обгорілі дахи будинків і на чорних собак, що блукали вздовж дороги. Все це знайоме убозтво прифронтової смуги було добре видно у світлі прожекторів, закріплених на освітлювальних дронах. Вони висіли досить високо над нами, спрямовуючи промені світла в бік супротивника. Але й на нашому боці вони час від часу вихоплювали різні деталі ландшафту, цим самим допомагаючи нам дістатися ночівлі.

Дивно, але заїжджий двір виглядав досить пристойно. Квадратна триповерхова будівля з бляшаним дахом. Вікна майже всі цілі. З деяких стирчать іржаві труби буржуйок. Отже, вночі буде тепло.

— Ну все, брате, я поїхав! — гукнув мені водій, зачиняючи двері автобуса. — Може, ще побачимося.

— Може, — сказав я без особливого ентузіазму.

Та проїхавши метрів з двадцять, він раптом різко вдарив по гальмах.

— А посилочка? — крикнув він у вікно.

— Тьху ти, дідько, — пробурмотів я, хлюпаючи по антрацитовій багнюці своїми високими черевиками. Щойно коробка опинилася в моїх руках, колеса автобуса крутнулися так, що на мене полетіло брудне груддя з калюжі. «Нічого, буває», — сказав собі я, піднімаючись вузькими сходами до конторки, за якою сидів господар готелю. Літній товстун із цікавістю подивився на мене. Оцінив замащені черевики й бушлат. Усміхнувся.

— На «передок»? Назад, до своїх? — прохрипів єхидно.

— Так, саме так, — відрізав я. — У вас тут ліжко є?

— Знайдеться, — підморгнув він.

Я клацнув пластмасовим вимикачем. Лампочка світила яскраво й байдуже. До того як у кімнаті поставили буржуйку, стіни в ній були, мабуть, білими. Тепер світла штукатурка безуспішно намагалася нагадати про себе крізь шар вугільної кіптяви. Відро з великими шматками вугілля стояло поруч із грубкою. Господар видав мені навіть лопатку, щоб я міг серед ночі підкинути в топку кілька брикетів. У кімнаті було дуже жарко. Але я знав, що буржуйки погано тримають тепло. Щойно вона згасне, я задубну від холоду. Кілька годин у нічліжці — це й так не мед. На залізній сітці мого ліжка був тільки смугастий матрац. Весь у плямах — чи то від старості, чи то від розмаїття гостей, що ночували тут до мене. «Це не має значення, — подумав я. — Не найкращий час перебирати харчами».

Коробка з платою для дрона стояла поруч із буржуйкою. Я сам поставив її туди. Потім подумав, що вона може спалахнути, і відсунув ногою ближче до ліжка. І раптом помітив те, чого не побачив у напівтемряві автобуса. На торці коробки була відштампована «омега». Така ж точно, як і на моєму кулоні. Мені здалося, ніби щось схоже я вже переживав — у своєму минулому. Але минулого я не пам’ятав. Не міг. Усе, що було з нами до Катастрофи, стерли з нашої пам’яті. Для нашої ж безпеки.

Я, як і годину тому в автобусі, відкрив коробку й вийняв зелену пластину з радіодеталями. Он як. І на них теж — цей знак. Двадцять четверта буква грецького алфавіту. Який зв’язок між високотехнологічними дронами й звичайними польовими скоморохами? Я не знав, але був упевнений, що він є. Так чи інакше. Я це відчував. А ще мені здалося, що докопуватися до цього таємного зв’язку не варто. Занадто небезпечна справа.

Небезпечна, так? А як жити далі з хижим жадібним почуттям невтоленної цікавості? Ні, я знайду правду. Обов’язково. Щойно дістануся фронту. Щойно дістануся…

Стій! А як же я туди доберуся? Мій бронетранспортер не чекатиме до світанку. Механік-водій постоїть собі та й поїде. І доповість командиру, що Ян, скоморох передового полку, не повернувся зі звільнення. Дезертирував. Цього допустити не можна. Треба терміново зв’язатися з командиром. І заспокоїти її. Так-так, її. Мій командир — найвідчайдушніша дівчина, яку я будь-коли бачив на передовій. Завзята. Смілива. Нещадна до ворогів держави. Уважна до солдатів. Вона була для всіх нас і матір’ю, і батьком. Завжди з нами — і в дні болю, і в дні радості. І я не повинен її розчарувати. Вона була єдиною, чий психофізичний апарат не потребував моєї допомоги. Але її потребували інші. І тому я був їй потрібен. Вона горіла бажанням перемоги. Таким же яскравим, як це бажання, було її ім’я. Іскра.

Треба з нею зв’язатися. У мене не було під рукою радіостанції. Я спустився з третього поверху на другий. Господар досі сидів за конторкою. Дрімав.

— Шановний, — я легенько стукнув долонею по конторці. Тихо, але наполегливо. У когось я підглянув цей вимогливий жест.

Господар прокинувся.

— Чого вам?

— Мені треба зв’язатися з моїм командиром. Або з механіком-водієм.

Товстун закивав і підсунув мені радіостанцію. Стривай! Це ж не радіостанція, це зовсім інший прилад. Давно я не бачив таких. Зверху наче коромисло з мікрофоном і динаміком. Тангенти[11] не видно. Зате під «коромислом» — лицьова панель. І кнопки з цифрами, від нуля до дев’яти. Як же називається цей прилад? Щось майже античне, з сивої давнини, спливає в моїй пам’яті. A-а, згадав. Телефон!

— Тут у нас тепер у всіх телефони. А ви не знали? — у голосі господаря нічліжки зазвучали підозрілі нотки.

— Давно тут не був, — відмахнувся я. — Відпустку мав довгу.

Головне, щоб голос не зрадив. Інакше він занервує й настукає контррозвідці. Ті, звісно, мене відпустять. Але спершу протримають у в’язниці і добряче намнуть боки. Зустріч із «контриками» не входила в мої плани. Тому треба якомога швидше зв’язатися з командиром.

— Ви повинні знати номер. Обов’язково, — наполягав господар. Його пухка долоня лежала на «коромислі».

Я мав знати якийсь номер. Мав. Але я його не знав.

— Номер давай! — гаркнув товстун. — Або підеш куди слід.

Атмосфера нагніталася. Ситуація не передбачала жодної іншої альтернативи.

— А скільки в номері цифр? — запитав я господаря, постаравшись, щоб у моєму запитанні теж прозвучала підозрілість. Кажуть, клин клином вибивають.

Він перестав кипіти. Спрацювало. Сам, видно, злякався контррозвідки, жирний кнур.

— Дев’ять цифр, — пробелькотів товстими, як два вареники, губами.

І я згадав. Ось навіщо мені потрібні були ці цифри!

— Набирайте. Вісім, потім дев’ятсот дев’ятнадцять, далі п’ятдесят сім, чотири і п’ятдесят три.

Набравши цифровий код, господар підніс до вуха «коромисло» з динаміком. Потім простягнув його мені.

— Візьміть.

Товстун знову був зі мною на «ви».

Я приклав пристрій до вуха. Спочатку динамік мовчав. Потім у слухавці почулися довгі тривожні гудки.

«Тут, — говорила слухавка. — Ту-ут, ту-ут, ту-ут…» Наче просила не класти її. Залишатися тут. До нових розпоряджень.

Не знаю, скільки часу я прочекав, обпершись на лікоть. Господар уважно дивився мені в очі. Я відчув у його погляді і сумнів, і бажання знову перейти на «ти» — перед тим як викликати майстрів заплічних справ.

Але раптом слухавка відповіла:

— На зв’язку.

Це був той самий голос. Він проривався до мене крізь перешкоди на лінії, крізь негоду й короткі кулеметні черги, що були змішані з милими, але владними обертонами того самого контральто, яке я так хотів почути.

— На зв’язку. Говоріть.

Це була Іскра. Мій командир. Мій поводир. Центр мого Всесвіту, навколо якого прокладена орбіта мого життя. Я не бачив її половину вічності. Десь так. І тепер я повертаюся до неї, — щоб Іскра розпалила в мені полум’я і відігріла задубілу від страху та безсилля мою свідомість. Краще бути на фронті, але з нею. Ніж у тилу, але без неї. Тепер я це зрозумів. Але в жодному разі не зізнався б у цьому їй.

— Іскро, я на заїжджому дворі.

— Уточни, де саме, — сказав голос Іскри в телефонній трубці.

— Біля «їжаків».

— Ясно, — почув я. — Ану дайте їм у той бік по короткій. Хай замовкнуть.

Я почув, як застрочили кулемети.

— Це не тобі, Яне.

— Та зрозумів я, Іскро, зрозумів.

— Ти біля «їжаків», отже. «Коробочка» до тебе буде їхати два «великих».

— І ще п’ять «маленьких». Там «олівець», він покаже, куди.

Як я люблю цю умовну мову бою. «Великі» та «маленькі» — це години і хвилини. «Олівець» — охоронець. «Коробочка» — бронетранспортер. Ми шифрували наші послання не тому, що остерігалися радіоперехоплення. Це було марно, адже наш супротивник говорив тією ж мовою, з тими ж умовними кодовими словами. Нам просто подобалося надавати нових значень звичайним речам і явищам. «Так створюють мову майбутнього», — немов говорила вона.

— Добре, Яне, тебе заберуть. Хоча не знаю, коли. Тому не розстилай свою постіль надовго. Щоб був готовий будь-якої миті.

— Завжди готовий, — посміхнувся я. Сподіваюся, вона не відчула зайвої теплоти в моєму голосі.

— Гаразд, Яне, добраніч тобі, — сказав динамік.

І ще дещо я почув.

— Кало таксіді!

Що вона мені сказала? «Кало таксіді»? З м’якою «л» і довгим «і»? Це ж грецька. Це означає: «Щасливої дороги». Καλό ταξίδι. Грецька занадто ніжна для бойових наказів. А може, мені здалося, що вона це сказала? Зрештою, зв’язок тут був нікудишнім. Я поклав «коромисло» на апарат і розвернувся, аби піднятися до себе в номер. Часу на відпочинок було мало: будь-якої момент по мене міг прийти бронетранспортер.

— Усе гаразд? — кинув мені вслід господар заїжджого двору.

— А-а, — махнув я йому рукою, не оглядаючись.

Щось було не так із цією розмовою.

Іскра не знала грецької мови.

Сон скомороха глибокий, але короткий.

Кумедно звучить, але це правда.

«Ми можемо стежити за його станом практично в реальному часі».

«Ми бачимо все, що бачить він?»

«Не зовсім. Але вся інформація фіксується в цифровому вигляді — і ми зможемо її обробити».

«І візуалізувати зможемо?»

«Я думаю, що так. Утім, із таким обсягом даних ми ще не працювали».

«А вдасться?»

«Я молюся, щоб усе було гаразд».

Не можу зрозуміти, це чужі слова чи мої.

— Підйом, Яне. Машина чекає тебе.

Під вікном готелю стояв чотириколісний бронетранспортер із навішаними на нього зусібіч металевими сітками. Ніби механіку було шкода викидати старі ліжка, і він вирішив прикрасити ними машину. Вона стала схожою на бойовий сміттєвоз. Щоправда, водій не думав про те, наскільки дивно виглядає його агрегат, — він радів, що ці сітки зменшують шанс отримати удар кумулятивного снаряда і, відповідно, збільшують живучість екіпажу. Я збіг сходами й закинув свій наплічник у люк. «Навіть матрац не згорнув», — почув я за спиною бурчання господаря. Але на нього я не зважав. Заліз у машину і сказав водієві: «Рушай».

Водій, хлопець у масній чорній робі, натиснув на газ так, що грудки бруду дробом застукали по стінах готелю. Люблю армію. За відчайдушність, за презирство до комфорту і складних людських стосунків. Набагато краще й чесніше жити з відчуттям небезпеки в крові. І чхати на умовності. Той, хто говорить «а де мої чайові?», одразу ж отримує брудом в обличчя. Так краще. Чесніше. Спати на чому доведеться. Жерти те, що їдять усі інші бойові товариші. І… не брати зброї до рук, — бо так велить польовий кодекс скомороха. Не стріляти — отже, не бруднитися кров’ю. Тільки брудом.

— Весела тут доріжка, ага?

З водієм важко було не погодитися. Але веселощі, які охоплювали всіх на цьому шляху, були якісь особливі, фатальні. Уздовж дороги, як солдати на параді, стояли манекени, одягнені у військову форму супротивника. Смугастий, а не плямистий камуфляж і каски з широкими полями. Багато манекенів. Напевно, десятки. Проїжджаючи на великій швидкості повз цю пластмасову шеренгу, кожен боєць вважав за обов’язок азартно випустити чергу в нерухомих бовванів. Тому всі манекени, як один, були в дірках від різних стрілецьких калібрів.

Але перш ніж доїхати до цієї шеренги покірних мішеней, треба було завезти операторам дронів дуже важливу деталь з «омегою» замість клейма. Ми зупинилися біля величезних «їжаків». Уранці тут усе виглядало інакше. Летючі роботи вишикувалися на кам’яному полі, поблискуючи гладкими боками в ріденьких променях холодного осіннього сонця. На них уже не було брезентових накидок. Гвинти, крила, хвости та інші авіаційні атрибути, за допомогою яких вони боролися із земним тяжінням, здавалося, радісно стирчали в різні боки. Навколо них метушилися стурбовані техніки — єдині, в кого тут не було зброї. Крім мене. Учорашнього охоронця я не побачив. Замість нього мене зупинили відразу кілька чорнооких дул. От і роби після цього добрі справи.

— Гей, хлопці, припиніть цей цирк. Я ж привіз вам запчастини.

— Стояти, не патякати зайвого! — скомандував один із вартових. Незрозуміло тільки, кому він адресував наказ — мені чи своїм товаришам.

— Стою, не патякаю, — погодився я.

Через кілька хвилин від групи техніків відокремився чоловік і рушив до краю майданчика. Він ішов, утупивши свої очі в мої, і знімав на ходу чорні рукавички.

— Ви Ян? — одночасно із запитанням він простягнув мені відкриту долоню.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — здивувався я.

— Літуни все знають, — загадково відповів він. — Привезли?

— Звичайно.

Солдати опустили зброю. Стало трохи спокійніше.

— Одну хвилину.

Я знову заліз у бронеавтомобіль і, хоча це зробити через вузький люк було дещо проблематично, дістав загадкову коробку, вивченню якої присвятив стільки часу вночі. Здається, вона виглядала недоторканою.

— Тут усе на місці? — посміхнувся технік, обережно взявши коробку.

— Все, — підтвердив я.

— Все від «альфи» до «омеги»? — підморгнув мені майстер.

Дрож пробіг моєю спиною. Технік знав, що я бачив клеймо на деталях? Мені б помовчати, але спрацював інстинкт скомороха, і я відповів йому в тому ж бешкетному дусі.

— Не знаю як «альфа», а «омега» була на місці, — ледь усміхаючись, сказав я.

Майстер нічого не відповів. Узяв сіру коробку й неспішно пішов до дронів. А ми поїхали своєю дорогою. Трясучись і підскакуючи на ямах, бронетранспортер плювався чорним димом. Я боляче бився головою об оглядові триплекси, намагаючись розгледіти, чи дивиться загадковий технік нам услід. Ми від’їхали вже занадто далеко. Але я не сумнівався — технік дивився на наш бронетранспортер. Про що він думав, мені було невтямки.

Ми швидко минули «їжаків» і виїхали на шосе манекенів.

— Хочете постріляти? — запропонував водій. — Можете спробувати з кулемета. Он, у башті стоїть.

Стріляти не хотілося. Та й не міг я стріляти. Кодекс не дозволяв.

— Мені заборонено, друже, — спокійно посміхнувся я водієві.

— Боїтеся чи що? — здивовано похитав головою мій візник.

— Ні, не боюся, — терпляче пояснював я. — Скоморохам заборонено.

— Точно боїтеся, — по-своєму інтерпретував мої слова володар сталевої машини.

Як же багато в нас на передовій неосвічених людей. І як мало освічених. Не буду нарікати. Краще промовчу і наївно всміхнуся. Посміхатися в будь-якій незрозумілій ситуації — кредо польового скомороха. Водій замовк. Говорити з людиною, яка не любить стріляти, було, напевно, нижче його гідності. Тільки дурень відмовиться від задоволення постріляти досхочу та без жодних наслідків. От і добре, що він має мене за дурня. Чим менше він базікатиме, тим більше я зможу поміркувати над тим, як мені бути далі… Та далі наша дорога йшла через випалені бойовими хімічними речовинами території.

— Одягніть протигаз, — водій кинув мені на коліна булькатий шматок зеленої гуми з хоботом.

Спочатку видих. Потім затамувати подих. Коли маска на обличчі, можна вдихнути. У селі, де ми зараз їхали, колись закріпилися повстанці, які підтримували ворога. Село атакували бойові дрони, які вилили тонни хімрозчину на голови супротивників законної влади. Щоправда, в тому селі, крім збройних людей, були ще й жінки та діти. Цим нещасним дісталося значно більше, ніж бойовикам. Адже в останніх були такі ж протигази, як і в нас. У мирного населення жодного захисту не було. Їхні тіла потім довго лежали на вулицях, аж поки військова дезінфекція таки не прибрала їх подалі з очей. Тепер же лише спокійні байдужі манекени стояли вздовж сільської вулиці. Їм протигази ні до чого.

— Ось вам, — водій, не відпускаючи керма, дістав пістолет і пальнув навмання через відкритий люк. Він нервово, майже несамовито тиснув на собачку. Навряд чи він влучив, але один із манекенів наче сіпнувся. Утім, може, здалося. Манекен хитнувся в бік одноповерхового будинку без даху, що темнів неподалік від траси. Не люблю пустого завзяття. Так само, як і марної люті. Але доля скоморохів — дивитися й оцінювати. Це, мабуть, головне правило скоморохів. Звісно, після знаменитого правила «розважаючи, відволікати».

Потім ми заїхали в ліс. Бронетранспортер гойдало на вибоїнах, і кожна колода, через яку перевалював зелений сталевий агрегат, озивалася мені болем у попереку. Сидіння було таким жорстким, що мій хребет мало не висипався в штани. «Бзинь-бзинь», — дзвеніли панцирні сітки, приварені до бортів. Один раз відкритий люк розфіксувався і боляче вдарив водія по голові. Звісно, його захистив ребристий шолом і протигаз. Останні ми вважали за краще не знімати взагалі. Навіть коли проїхали знак «Кінець зони підвищеної токсичності».

— А тепер злазимо з броні, — скомандував водій, зупинивши БТР. Я послухався і, глянувши вперед, зрозумів, що далі доведеться йти пішки. Лісова дорога звузилася настільки, що перетворилася на стежку між чорними стовбурами. Щось було не так із цим лісом, але я не відразу зрозумів, у чому річ. Механік побіг уперед, перекинувши автомат зі спини на плече. Я теж рушив за ним — підтюпцем, натикаючись то тут, то там на гілки. Мені здавалося, що поруч зі мною в ці хащі нечутно проникають величезні чорні тіні небачених тварюк. Я не чув, як вони трощать стовбури на своєму шляху, але бачив, що в дерев, повз які я біг, були геть зрізані верхівки й обламані гілки. Істоти були поруч — це відчув і мій провідник. Він пересмикнув затвор і випустив чергу в ліс.

— Нате вам! — гукнув він, ніби продовжуючи свою переконливу, але коротку промову, розпочату на алеї дірявих манекенів.

Але я знав, що жодні таємничі звірі тут не водяться. Найнебезпечніший звір на світі — людина. Напівмертвий ліс — справа її рук. Гілки з дерев були збиті мінами і снарядами давно. Щодня протягом багатьох років сюди летів смертоносний метал різних калібрів — і стовбури почорніли від кіптяви. Вони вже ніколи не будуть зеленими, і лише трава навесні нагадає про вічний закон життя, якому підпорядковується вся природа і який так уперто намагається забути людина. Один із представників цієї породи найстрашніших за всю історію еволюції тварин саме йшов попереду мене, безцільно розсилаючи в чорні стовбури шматки металу. І якщо запитати його, навіщо він це робить, він у кращому разі просто не відповість. А в гіршому — спрямує зброю на мене. Тому я вважав за ліпше мовчати. Я знав — вона все зрозуміє й розбереться. Іскра давно вже чекає на мене. Ген за тим поворотом я побачу дерев’яне перекриття на висоті кількох сантиметрів над землею, а над ним — залізний комин із їдким димом. Тут має бути бліндаж у три накати. Я начебто бував тут не раз. І на мене мала чекати вона. Моя Іскра. Моя дівчина-кікімора, готова перемогти цілі орди лютих ворогів. Вразити їх одним пострілом із важенної рушниці.

І справді, на першій галявині серед чорних дерев ми побачили землянку з вигнутим іржавим коліном димоходу. Механік першим спустився у бліндаж.

— Жди тут, — наказав він, і я знову послухався.

Незабаром він вискочив звідти й заявив:

— Її тут немає. Сказали, вона на «передку». Знаєш, де це?

— Проведеш? — запитав я замість відповіді.

Він заявив, що не зможе, бо йому треба бігти назад, до бронемашини. Я чудово розумів, що він не хоче лишатися в цьому лісі: десь зовсім поруч гупали вибухи снарядів і, схоже, вони лягали все ближче й ближче.

— Я поїхав, — заявив водій, — а тобі туди, — і показав рукою на прохід за бліндажем.

Дорога ледь проглядалася в напівтемних хащах, але це був єдиний шлях, який міг привести мене до жінки, яка заповнювала всі мої думки. І я рушив на передній край.

Від бліндажа до окопів було метрів двісті п’ятдесят. «Передок» виявився значно ближче, ніж я гадав. За бруствером висів щільний і густий, як вата, туман. Що було далі, я не бачив. Зате чув, як ніжно посвистували час від часу випадкові кулі. Я спустився в рятівну канаву саморобними сходинками, і мої ноги одразу ж по коліно ув’язнули в коричневій рідині. Земля тут — суцільний суглинок упереміш із дрібним щебенем. Дощова вода не хотіла всмоктуватись у землю і подовгу стояла в окопах, перетворюючи їх на невеликі водосховища. Бійці давно перестали на це зважати. Отож і я не виявляв невдоволення, коли холодна вода за лічені миті просочилася в мої зношені черевики.

Я брів у тумані, хлюпаючи, по окопу. Я втратив його початок і не бачив кінця. Туман ставав усе більш в’язким. Десь далеко посвистували снаряди. Неприємний свист, схожий на вереск. Або навіть нявкання. Щоразу, коли я його чув, моя голова інстинктивно втягувалася в плечі.

— Не бійся, — зазвучав у тумані дзвінкий голос. — Якщо ти чуєш свист, це означає, що снаряд летить мимо. Отже, він — не твій. Того, який призначений тобі, ти не почуєш. Це ж фізика, Яне.

Голос належав Іскрі. Безумовно, це був її голос. Тільки інтонація якась дивна. Пихата. Іскра могла говорити зі мною зі злістю, різко, вимогливо. Але з погордою — ніколи.

— Іскро? — запитав я крізь туман. — Мені йти вперед чи стояти на місці?

— Залазь на бруствер, — наказав жіночий голос.

Занадто багато команд як для одного туманного ранку. Сповзаючи з глиняних сходинок і знову піднімаючись, я нарешті забрався на насип. І побачив жінку, яка роздавала мені команди, починаючи з учорашньої телефонної розмови.

— Ну що, не очікував побачити?

Туман розступився на кілька метрів ліворуч і праворуч, немов даючи мені змогу роздивитися мою візаві. Вона сиділа на стовбурі, укладеному вздовж бруствера й чистила великий пістолет. Шомпол ходив туди-сюди, розганяючи мастило і бруд по спіралях тонких жолобків. Жінка грубо сміялася.

— Не впізнав?

Це була не Іскра. Голос обдурив мене. Навпроти мене сиділа величезна огрядна бабега в камуфляжі. Армійські штани обтягували її могутні литки. Бичачі стегна кріпилися до неосяжного заду, який, мов порція холодцю з тарілки, звисав з краю колоди. Великі, геть непривабливі груди здавалися розпластаними й безформними під плямистим камзолом. На груди каскадом спускалося кілька підборідь. Губи — як вареники. Над верхньою губою пробивалися чорні волосинки. Ніс був гарним, класичним, як у римських скульптур, але його колір — огидно синій, нездоровий — свідчив про те, що його власниця зовсім не стежить за станом своєї печінки. І тільки очі, дві великі коричневі пустотливі вишні, мені нагадали, що переді мною не лісове людиноподібне чудовисько, а таки людина. Вони пронизливо і глузливо дивилися на мене.

— Що, не чекав? Думав, Іскра тебе тут жде?

І як я міг її скрипучий голос переплутати з дзвінким і молодим тембром Іскри?

— «З іскри займеться полум’я», — кривлялася бабега, висмикуючи цитати з давніх маловідомих авторів. — «Однієї лише іскри достатньо»… «Якщо зірки загоряються, то, отже, комусь це потрібно»… Так, ти очікував тут побачити Іскру. До неї їхав.

Вона раптом відірвала зад від колоди й піднялася на весь свій величезний зріст.

— Любий… Любий… Іди до мене… — тембр її голосу став дуже схожим на той, із телефонної слухавки. Трясця! Ця потворна велетка заманила мене сюди, в ці хащі.

— Хто ви? — запитав я, намагаючись, тремтінням в голосі не видати мого страху. — Я не знаю вас.

— Он як? А я думала, знаєш, — щиро здивувалася бабега, знову всідаючись на колоду. — Тоді дозвольте представитися. Зоя Хомівна.

І вона з гідністю схилила свою велику голову в зеленій бандані. Щось до болю знайоме було в цьому поєднанні імені та по батькові.

— А прізвище ваше не…?

— Ага, так і є, — перебила вона моє запитання. — Палеолог.

Не може бути! Зоя Хомівна. Софія Палеолог. І це вона зі мною говорила по телефону? Донька візантійського імператора? Величезна, потворна й надзвичайно освічена авантюристка, яка отримала «щасливий квиток» в один кінець у Залісся, у чорні хащі навколо сірого міста?

— Так, а чому ви мене чекаєте в цьому казковому лісі? — не переставав дивуватись я.

— Ну, якщо цей ліс — казковий, то казка, мабуть, дуже-дуже страшна, мій скомороше, — розсміялася товстуха.

Немов на підтвердження цих слів, поруч, у тумані, розірвалася артилерійська міна. На підльоті вона неприємно завищала.

— Це якийсь сон, еге ж? — із надією подивився я на Софію.

— Ти, думаєш, сон? — сказала велетка.

Вона нарешті дочистила пістолет. Усі деталі з легким дзвоном стали на свої місця. Вона звела зброю і простягнула її мені.

— Якщо це сон, то повернися в реальність, Яне. Це легко.

Я механічно взяв пістолет у долоню. І тут десь поруч знов завищало. Захотілося впасти долілиць в окоп, але я лишився стояти на бруствері. Коло моїх ніг крутилася руда кішка.

— Киць-киць-киць, — покликав я її, але тварина поводилася нахабно й незалежно. Вона пробігла в мене між ногами й зупинилася на краю туману. Кішка ніби кликала мене за собою — туди, де важко падали міни. З кимось таке вже було. Чи не зі мною? Не знаю. Не згадаю.

— Хочеш повернутися в реальність, Яне? Тоді вбий цю кішку. Розірви її на шматки. Одним пострілом.

Кішка нявкала все голосніше й голосніше. Це вже було не нявкання, а виття й вищання. Кортіло затулити вуха. Але я розумів, що це марно. Цей звук усередині мене. І був тільки один спосіб заглушити його — отой, який підказувала Зоя Хомівна. Софія.

Але я не міг убити живу істоту. За жодних обставин.

Котячий вереск спалював моє нутро. Я жбурнув пістолет на землю. Руда кішка з презирством подивилася на знаряддя вбивства й пішла в туман. Гострий кінчик хвоста ще довго маячив у мареві, поки не розчинився там, де розмірено вибухав чужий метал.

Господиню казкового лісу мій учинок чомусь розвеселив.

— Ну гаразд, — сказала Софія, сміючись. — Не хочеш повертатися в реальність — тоді поверни мені мої казки.

Я не зрозумів, про що вона.

— Дивно, — посміхнулася велетка. — Ти ж постійно цитуєш усе те, що тобі не призначалося. І потрапило до тебе зовсім випадково.

«Не слухай її, тільки роби вигляд, — говорив я собі. — А сам тягни час, і все». Бабега то говорила суворим голосом, то, навпаки, вкрадливо й довірливо шепотіла.

— А знаєш, Яне, як настає та мить, коли ілюзія замінює реальність? Я скажу тобі, як. У цьому лісі не перевелися ще птиці. Тут є шпаки, здається. Так от, вони навчилися імітувати свист куль. Начебто тихо навколо. Ніхто не стріляє. Але ти раптом чуєш, як поруч із тобою свистять кулі. Снайпер, напевно. Ти саме так думаєш — і миттю стрибаєш в окоп. Мордою в багнюку. Начебто пронесло. Підводишся, роззираєшся. Усе спокійно. Аж раптом знову свистить. Пронизливо й часто. Ясна річ, ти знову — в окоп. Дехто стріляє у відповідь. А я одного разу побачила непримітних птахів на обрубаній гілці. Спостерігала за ними. Зрозуміла, що це вони, негідники, свистять. Тепер птахи так між собою перемовляються. Але навіть здогадавшись, що свистять не кулі, а птиці, я продовжую так само стрибати в окоп і рятуватися від небезпеки. Довіряй ілюзіям — і залишишся живим. Таке моє просте правило.

Вона хоче приспати мою пильність. Я здогадався. Ось вона повільно встає з колоди й, важко ступаючи, йде до мене.

— Адже вони не потрібні тобі, — вкрадливо заговорила вона. — Казки про створення імперії в цих диких лісах.

Я не розумів, про що йдеться, і відступив від неї на крок.

— Я вигадала казку, відібравши в інших народів їхню історію. А вони, дурні, цього й не помітили, — реготала вона.

«Говори ж, говори», — благав я її подумки. Все, що вона зараз скаже, може виявитися життєво важливим. І для мене, і для Іскри.

— Тут не було ніякої історії. Історія була південніше. Але, раз мене заслали в цей ліс, я мала зробити своє життя комфортним. Не було ніякого Третього Риму. Дикунів із лісу треба було поріднити з вихідцями з Риму Другого. А як мені було це зробити? Та дуже просто. Довести, що дикуни походять з півдня. З Києва. Знаєш таке місто?

Почувши назву столиці укрів, я здригнувся. Страшна країна агресивних людей, що завжди прагнула поневолити нас, не могла бути старшою за нашу. У жодному разі не могла! То про що ж говорить ця древня велетка?

— Поглянь на мене. Стара, потворна, одворотна. Ти б ліг зі мною в ліжко? Ні. Ну звісно, якби я взяла зараз цей пістолет і навела на тебе, ти б погодився зробити все, що я скажу. А сам? З любові зміг би?

Я промовчав. Звісно, ні.

— Звісно, ні, — повторила вона вголос, наче вкрала мою думку. Як чужу історію. І мені лишалося одне: слухати її монолог, не перебиваючи.

— Я сказала місцевим ченцям, що робити. Підказала текст. Переконала згадати древніх князів із Києва, який вони не раз палили. На попелі ворогів, як відомо, брехня стоятиме віками. Тож ченці так зухвало й заявили про те, що їхнє городище серед лісу засноване київськими володарями. Тими самими, які були нашими родичами. Моїми родичами. Усе це описано в моїх паперах. Які, я знаю, ти носиш у своїй торбині. І тому весь її вміст по праву належить мені. Так, до речі, і ось ця двадцять четверта буква нашого алфавіту… Та, що бовтається в тебе на шиї… Її теж віддай. Бо вона теж наша, а не ваша.

Я сторопів. Присягаюсь, я пошкодував, що не вистрелив у ту руду тварюку, що діставала мене своїм нявканням. Мені захотілось втекти з цієї страшної казки в реальність. Бо надто реальною була ця казка.

— А хто тоді ми? — запитав я товстуху. — Хто я?

— Хто? — відповіла Зоя Хомівна. — Ми монголи, ми монголи, золотого Чингісхана внуки босі-голі[12].

І розреготалася — так, що хитнулися зрізані вибухами верхівки дерев.

Що це вона віршами заговорила?

— Діставай-но швидше листи, — нетерпляче сказала вона. — Досить цих історичних лекцій. Не час для них і не місце.

Я витягнув згорток із речового мішка. Папери були замотані у шматок бичачої шкіри й перев’язані мотузкою. Я почав розмотувати. Навмисне довго. У мене в руках була правдива й незручна історія нашого «русского мира». Утім, будь-яка правда завжди незручна.

— Давай швидше, — квапила Софія. — Можеш не розмотувати. Не перевірятиму. Я тобі вірю.

І тут раптом я стрибнув назад в окоп. У калюжу брудної холодної води. Хлюпаючи підошвами, збиваючи ліктями глиняні стіни траншеї, я побіг навмання. Навіщо — не знаю. Чому не віддав їй сувою, я не міг зрозуміти. Але відчував, що рукопис не повинен повертатися до неї. Папери мусять залишитися зі мною.

— От погань! Малака! — вилаялася тітка по-грецьки й кинулася до свого пістолета — так швидко, наскільки їй дозволяло дорідне тіло. Але я був уже далеко. Мені допомогла втекти із зони ураження вигнута лінія траншеї. Та й туман цього разу був за мене.

Раз-раз-раз! Я вибрався з окопу і помчав доріжкою — туди, де лишився бронетранспортер. Навряд чи він там ще був. Але бігти більше було нікуди. «Віддихайся, спинися», — наче говорило мені коріння чорних дерев, кидаючись мені під ноги. «Ні-ні, тільки вперед», — підказували сірі тіні монстрів, що вискочили з моєї підсвідомості й бігли поруч.

Я майже вибрався з лісу. Так, я знаю, що робити. Треба одягнути протигаз. Він висів у мене на поясі й терпляче чекав свого часу. Але не встиг я натягнути гуму на голову, як почув знайоме дзижчання в повітрі.

Переді мною висів він. Один із тих летючих роботів, які я бачив на стоянці біля «їжаків». Він завис над відкритою прогалиною, за декілька десятків метрів від мене, і спостерігав за мною штучним оком. Це був кінець.

Зазвичай там, де з’являються роботи, працює токсичний напалм або інша високоточна зброя. Від неї не сховатися. Я на мушці. Мені не потрібні були зайві докази того, що в цю пастку мене заманила велетка Софія. Вона хотіла будь-що повернути свої папери. І знала, що з цього лісу мені не вийти.

«Але ж, можливо, це той самий дрон, для якого я привіз запчастини, — майнула думка. — Дивно все-таки складаються обставини».

Я заплющив очі. Щось таке вже було раніше. Як руда нахабна кішка. Як чорна нескінченна осінь.

Вибух теж прозвучав так, ніби я його одного разу вже чув.

Перший боєзаряд ліг поруч із дроном. Він, як завжди, прилетів, немов із нізвідки.

Я розплющився.

Синя розпечена газова куля прокотилася землею, залишаючи за собою довгий глибокий слід, і вдарилася об дерево. Дрібні отруйні бризки пробили наскрізь вікові стовбури. Свіжа траншея тягнулася в моєму напрямку. Вони майже вгадали: візьми оператор лівіше на десять градусів — і я б перетворився на пару. Але, мабуть, дрон лише пристрілювався. Наступний постріл буде, однозначно, точнішим.

Очі замружилися, серце перетворилося на грудку страху.

І тут до свідомості, крізь важку пелену, здається, нескінченного очікування, долинув наступний вибух. Він здався мені тихішим, ніж перший. Швидше за все, це був не вибух, а постріл.

Я знову розплющив очі.

Білий величезний жук сіпнувся в повітрі. З його лівого боку посипались іскри. Всевидюче око-об’єктив розлетілося на дрібні шматки. Дрон зробив один оберт навколо своєї осі, з гуркотом звалився на землю й покотився геть, дзижчачи з останніх сил усіма двигунами. Це була агонія механічного жука. Збитого великокаліберною рушницею. Швидше за все, протитанковою.

Я добре знав, що це означає.

Це була вона. Тепер мене не обдуриш ні телефонними голосами, ні грецькими текстами, загорнутими в бичачу шкіру чи брезентові чохли. Я знав, що так стріляє лише вона. Я не бачив її тільки тому, що на ній була «кікімора». Снайперський халат, у якому можна легко сховатися в будь-яких хащах. Навіть якщо ліс навколо чорний.

І я спокійно заплющив очі. Іскра була десь поруч.

Розділ 13. Дві Софії

— Ну що, він чує нас?

Чий це густий владний голос? Я б назвав його професорським. Точно, я його згадав. Це сказав професор. Як же звуть людину з начальницьким голосом? Здається, Андрієм.

— Так, уже чує. Є реакція зіниць.

А це жіночий голос. Навіть, мабуть, дівочий. Дайте-но згадати, як звати дівчину. Дуже вже в неї гарне ім’я. М’яке, як тепла морська хвиля.

— Його свідомість відновлюється відразу, професоре? На що це схоже?

Її звуть Наталочка. Напрочуд гарне ім’я. Хоч мені більше подобається ім’я Іскра.

— Це схоже на роботу художника-реставратора. Коли він, реставруючи старе мозаїчне панно, по одному повертає на місце ті елементи, що випали.

Так, усе ставало на свої місця. Мене звуть Ян. Був колись скоморохом Дикого Поля. Так називають південну частину країни, яка розпалася. Колись найбільшу в світі. Тепер я за Стіною. У віковічних наших ворогів. Укрів. Дивно, але тут я зробив головне відкриття: укри не були нашими ворогами. Це ми стали ворогами всього світу. І обдурили самих себе.

— Пане професоре, мені снився сон. Я побачив свого демона. І зрозумів, що він — це жінка, яка померла шість століть тому. Вона хотіла відібрати в мене те, що належало їй. Але я не зміг їй віддати. Не захотів.

— Чому, Яне? Чому ви не повернули їй папери?

— Бо це був би злочин. Перед вами. Перед тими, хто живе за Стіною. Перед усіма.

Професор замислився. У лабораторії стало так тихо, що було чутно, як за вікном співають птахи. Але щось у словах Лелеки змусило мене здригнутися.

— Пане професоре, — запитав я глухо, — звідки ви знаєте, що це були саме папери?

Андрій і Наталочка перезирнулися.

— Треба якось тактовніше. Він не знає… — прошепотіла дівчина.

Але професор не хотів бути тактовним.

— Ах-ха-ха, Яне, — розреготався він. — Ви не знаєте? Все, що бачили ви, ми теж бачили. Ну, майже все. Іноді якість зображення дуже падала.

Я не розумів, про що він говорить. Його слова були схожі на марення божевільного. Як можна бачити сон іншої людини? І що означає «якість зображення»?

Професор одним рухом повернув моє крісло. За моєю спиною був широкий сірий екран, чимось схожий на той, який я бачив у підземеллі в отамана Козія. Той був більший, цей — новіший. Професор натиснув якусь кнопочку — і на сірому полі екрана спалахнула яскрава крапка. Вона швидко розросталася, поки не заповнила весь прямокутник. А коли екран засяяв білим світлом, на ньому з’явилося зображення прифронтового лісу. Я знову побачив і брудну криву лінію окопів, і зрізані гілки понівечених дерев. Коли ж я знову угледів постать товстухи на бруствері, то відчув, як затремтіли кінчики моїх пальців. Без сумніву, був прямий зв’язок між дротами, які Наталочка закріпила на моїй голові, і розмитими обрисами страшної жінки на екрані.

— Вона тут схожа на себе. Подивіться.

Андрій зупинив відображення мого сну. Огрядна злісна потвора перестала рухатися. Потім її обличчя збільшилося. Екран раптом розділився на дві половини. У лівій частині замиготіли обличчя інших жінок. Сотні, тисячі за секунду. Від такої частої зміни картинок зарябіло в очах. Неначе спритний гравець тасує колоду карт. Але ось колода зупинилася — і там з’явився портрет жінки у старовинному вбранні. На ній був високий головний убір, шитий коштовними нитками. Широкі, майже чоловічі вилиці свідчили про вольову, жорстку, навіть жорстоку вдачу. Карі очі світилися розумом, але не добротою. Вона була не гарною, навіть не миловидною, але при цьому в ній був певний магнетизм. Жінка ліворуч виглядала краще, ніж та, що праворуч. І все ж я здригнувся, бо раптом зрозумів: і там, і там — одна й та сама людина.

— Знайомтеся, Наталочко, — сказав професор, картинно звертаючись тільки до своєї асистентки. — Софія Палеолог, царівна й цариця. Дочка спадкоємця візантійської корони Фоми Палеолога. Дружина московського правителя Івана Третього. Та сама жінка, через яку все й почалося.

Я був вражений. Наталочка, судячи з її широко розчахнутих очей, теж. Мені б у них запитати, як їм удалося залізти в найпотаємніший сховок, який тільки є в людини, — у її сни.

Але я відчував присутність тут ще більшої таємниці. Значно більшої, ніж усі ці екрани та дроти.

— Вона і є той самий демон, який зламав нам життя. І, напевно, вам.

Андрієві вочевидь було важко говорити. Він став схожим, скоріше, на старанного учня, ніж на професора. Він хотів пояснити мені те, що я й так, на рівні інтуїції, вже розумів і визнавав. Приголомшлива інформація, якою він зі мною ділився, тягнула на цілу наукову лекцію, хоча прозвучала як завчений на зубок урок. Але я жодного разу не перебив довгого і скрупульозного роз’яснення професора, чому злий фатум переслідує нас протягом сотень років:

— Софія Хомівна Палеолог мала б нести повну відповідальність за розвал вашої країни. І за біль нашої. Насправді її звали Зоєю. Софією вона стала вже в Москві. Саме вона вирішила вкрасти в нас нашу історію. Вона хотіла жити в теплі й комфорті. А її відправили в дику країну Моксель. «Моксель» у перекладі з давніх лісових мов означає «болото». Софію оточували болота й ліси. Можете собі уявити, як почувалася в багні та дикості жінка, народжена в Греції, де триста шістдесят сонячних днів у році. Де повітря прозоре і блакитне. Де море, зливаючись із небом, відчиняє двері в нескінченний простір. Батько Зої був братом останнього імператора Візантії Костянтина Одинадцятого. Царська родина втекла з Константинополя після того, як місто 1453 року захопили турки. Але шансів успадкувати імператорський титул, хоча б і в екзилі, у Зої не було. Адже на нього претендували її брати, Андрій і Мануїл Палеологи. Їхній батько, Фома Палеолог, вивіз родину на острів Корфу, а потім у Рим. Там він став католиком і незабаром помер. Зою з братами прилаштували до двору Папи Сикста Четвертого. Жили вони за рахунок Святого Престолу, — їх тримали на той випадок, якщо Рим захоче заявити свої права на візантійський престол. Але така нагода все не траплялася. Андрій Палеолог спекулював своїм титулом спадкоємця престолу, як деякі сучасні компанії продають свої торговельні марки. Заробляв небагато. Його амбіції були більшими за можливості. Зрештою, він повернувся до Константинополя і продав свою корону православного імператора турецькому султанові Баязиду. Кажуть, що після цього він сам прийняв іслам і вірно служив султанату на флоті. А Мануїл Палеолог лишився в Римі. Зою ж Хомівну її благодійник, Папа Римський, намагався прилаштувати дружиною до якогось європейського монарха. Намір цей був, чесно кажучи, безнадійним. І ось чому. Погляньте.

Андрій натиснув на маленький важіль біля мого крісла — і на екрані, під вочевидь прикрашеним зображенням Зої, з’явився фрагмент цікавого тексту.

— Яне, читайте уважніше.

Я швидко пробіг очима по рядках.

— «Підборіддя подвійне, щоки товсті, усе обличчя блищить від жиру, очі вибалушені, як блюдця, а навколо очей такі заслони жиру та м'яса, як високі дамби на річці По. Ноги теж далеко не худенькі, такі ж і всі інші частини тіла. Я ніколи не бачив настільки кумедної й огидної особи, як ця ярмаркова блазниха». Луїджі Пульчі, звіт від 1472 року.

Опис дуже точно підходив до тієї бабеги, яку я бачив у лісі й від якої втік.

— Ну то що? Як ви гадаєте, чи високими були в цієї пані шанси вийти заміж за монарха? Начебто, нульові, так? Однак за монарха вона все ж вийшла. Але не за європейського, а за іншого — з тайги, з лісу біля боліт. У країні Моксель. Звали цього щасливця Іваном, він був великим московським князем під номером три. Зоя не мала виходу. Видати заміж таку гору м’яса можна було тільки заочно. Ватикан так і вчинив. Папа, мабуть, хотів поширити свій вплив на дикі землі на схід від Києва, але, з огляду на специфічну зовнішність нареченої, не надто розраховував на успіх. А Зоя розуміла, що отримала єдиний шанс стати дружиною пристойного чоловіка у відповідному статусі. Щоправда, опинившись у комариних лісах на берегах річки Мокви, вона одразу ж пошкодувала про свій вибір. Та було пізно. Шлюб із неосвіченим вождем безжальної людської суміші монголів та угрів був квитком в один кінець. Її вже перейменували в Софію. Тепер вона обмірковувала, як наблизити Європу до Московії. І не знайшла нічого ліпшого, як вигадати легенду про Третій Рим. Нібито місто на березі річки Моква мало стати продовженням Візантійського царства, а отже, й Риму, де Зоя прожила найкращу частину своєї біографії. Вона втовкмачила чоловікові ідею про той «Третій Рим» — і цар нею загорівся. Але щоб гілки генеалогічного древа зв’язали Івана з цивілізацією, треба було підробити коріння. Бо ж родичами візантійців були київські князі, а не московські. І тоді Зоя зі своїми духівниками розробила хитрий план, як «відродити» спорідненість. Вона заявила (через них, звісно), що московити — це насправді нащадки давніх киян, які втекли зі спаленого монголами стародавнього стольного граду. Зоя торгувала історією, як власним титулом — легко, нахабно й самовпевнено. І, знаєте що, Яне? Здається, у неї вийшло.

Баба в камуфляжі з мого сну ледь посмикувалася на екрані. Її зображення було мінливим, обличчя періодично розпливалося у велику рожеву пляму. А дорідна дама в розшитому головному уборі дивилася на мене спокійно й зосереджено, наче уважно слухала, як професор Лелека видавав її сокровенні таємниці. Моє нутро скував холод. Я подумав: а раптом мій сон — це і є реальність, а професор, і ця розмова, і ця країна за Стіною мені просто сняться?

— Псковський чернець, старець на ім’я Філофей, вселив у великого князя Івана дуже просту думку про Москву — думку, що стала основою філософської доктрини вашої країни. Він її виклав в одному зі своїх послань.

На екрані з’явився напис:

«Так знай, христолюбче і боголюбче, що всі християнські царства добігли кінця й зійшлися в єдиному царстві нашого государя, згідно з пророчими книгами. Це і є Римське царство, бо два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути».

Андрій продовжував:

— Таким чином, однією дурною фразою утверджувалася легітимність домагань дикого народу на візантійську спадщину. Неосвічені князі відразу ж назвалися спадкоємцями не тільки імператора Костянтина, а й самого Октавіана Августа. Тобто, мешканці боліт і степів були не інакше, як нащадками римлян. Як таке можливо? А нічого немає неможливого для деспотів та самодержців. Надто вже великою була спокуса — піднятися «з грязі в князі». Та куди там «в князі»? Відразу — в імператори! Опинитися в статусі правителів цілого світу — хіба це мізерна справа? Залишалася «дрібничка» — переінакшити всю світову історію. І щойно московська влада прийняла цю доктрину, вони почали активно переписувати історію сусідніх народів. Не гребували й банальною підробкою документів. Без цього їм було не обійтися. Вони робили так постійно. Наприклад, дещо пізніше цар Іван Грозний підробляв документи про визнання його європейськими монархами власне царем і самодержцем. А Філофей був лише рупором. Динаміком. Він озвучував те, що вигадав зовсім інший мислитель. І цим мислителем була жінка. Вона, Палеолог Зоя Хомівна, і є головним автором унікальної у своїй простоті доктрини «Третього Риму». Доктрини, у парадигмі якої живемо не тільки ми з вами, а й уся наша цивілізація.

Чим довше затягувалася лекція, тим складніше було зупинити Андрія. Яка ж у нього спеціальність? Фізика, хімія, природничі науки? Чи в цьому світі вчений завжди розвинений різнобічно і глибоко проникає в суть усіх речей, які потрапляють у зону його зацікавленості?

— А знаєте, Яне, що вся символіка, якою користувалися московські князі й царі, була благополучно перейнята Московією як посаг Зої Хомівни? Двоголовий орел, зокрема, який згодом став гербом Російської імперії, спочатку прикрашав прапори над Константинополем. Відтоді цей орел нібито давав право московитам на захоплення і другого Риму, і першого. Щоб це було не захопленням, а возз'єднанням. Відновленням стародавніх прав успадкування. Спочатку повернути Київський престол. Потім Константинопольський. А згодом уже й світове панування не здасться чимось нереальним. І цю доктрину ваші царі дбайливо передавали з покоління в покоління. Разом із орлом. Воістину, весільний посаг вселенських масштабів. Адже справа не тільки в орлові. Титул «цар» походить від латинського «цезар». Обряди, традиції, взаємини при дворі — усе це ретельно копіювалося з грецьких та римських зразків. І ось тут ми підходимо до найцікавішого. А як можна документально довести, що все це вкрадено в інших народів — тих, які справді мали права на візантійський спадок? Ну, не права навіть, а хоч якийсь стосунок до Візантії. Як, наприклад, Стародавній Київ? Виявляється, можна. Зоя Хомівна була неординарною жінкою. Але вона зробила одну дуже велику помилку.

Андрій замовк на мить і, багатозначно подивившись на мене, сказав:

— Листи. Її одкровення. Її ідеї.

Стародавні папери, які передав мені Коля Бурят, і були тими самими листами Софії Палеолог. Вона писала їх своєму братові Мануїлу, обговорюючи з ним план найбільш зухвалої та масштабної фальсифікації, яку тільки знала історія. Бурят просив мене напам’ять вивчити текст. Він розумів вибухонебезпечну цінність рукописів константинопольської царівни і московської цариці. Як там у неї сказано? «…І я вирішила зробити щось неймовірне… Я буду брехати і заплутувати слід, як нічна кішка. Заради мого власного порятунку. І ти мені, брате, повинен допомогти…»

— Це все загальні слова, Андрію, — зауважив я. — Неможливо, ґрунтуючись на листах, довести, що існував якийсь грандіозний план, на виконання якого пішло шістсот років.

— Можливо, — відповів Лелека. — Давайте поміркуємо. У вас частина листування, адресована Мануїлові. Чи є у вас відповіді брата Софії?

Я знизав плечима. Де ж їх узяти?

— Але вони десь мають бути.

— Тоді де вони, Андрію? Можливо, у ваших словах є зерно істини. Але свідчень того, що всі ідеї товстухи були втілені в життя, немає. Я повністю пам’ятаю текст листів, які лежали в моїй торбинці, — і там жодного слова про те, що відповідь на ці геть божевільні тексти візантійської принцеси була.

— Була, Яне, відповідь. Була.

— Не було, — я починав нервувати і втрачати терпіння.

— Послухайте, Яне. Ви до кінця не розумієте, як працює людська думка. Зараз ми запустили у вашій голові дуже незвичайні процеси. Настільки незвичайні, що вам би позаздрив будь-який науковець. Я, наприклад. Ваш мозок почав працювати удвічі ефективніше, ніж до того, як ми підключили до вас апарат. Але, ці, як ви говорите, дроти, потрібні не вам, а нам, — щоб контролювати процес. Ми зробили вас більш досконалим.

Вони в мені колупалися — і щось змінили! Як мені було не розлютитися?

— А мене ви запитали, чи хочу я цього? Мені нема жодного діла до вашої досконалості. Я хочу бути звичайною людиною.

Наступний раунд наших суперечок мав пройти на підвищених тонах. Але професор цього собі не дозволив — і несподівано повернув нашу розмову геть у інший бік.

— А як ви гадаєте, Яне, де б ви опинилися, якби ми вас не притягли сюди?

— Де? — я не тягнув із відповіддю, а виголосив її швидко й чітко. — У Ростові, звичайно. У підвалі Козія. У кращому разі. А в гіршому…

— У вас не було варіантів, Яне. Вас звідти збиралися транспортувати в Москву. Звісно, мандрівний скоморох навряд чи цікавив когось у Москві. Але листи, які цей скоморох тягав за собою, цікавили дуже й дуже. Значно більше, ніж контроль над бунтівним містом. Авжеж, повернення Ростова — потужна мета. Але повернення під московський контроль усієї території імперії, що розпалася, — більш ласий шматок. Повторюю, йшлося саме про відновлення імперії. Ми цього допустити не могли.

— Тобто ви мене звідти витягли, професоре?

— Не я, звісно. Я всього-на-всього веду кілька напрямів у нашому інституті, серед яких, як не дивно, історія і психологія. Рішення забрати вас звідти прийняли інші люди.

Точніше, одна людина. І, до речі, ця людина заради вас мало не поламала всю систему нашого стеження за Диким Полем.

Листи, таємнича людина, яка прийняла ризиковане рішення… Суцільні загадки, хіба ні? Думки мої плуталися, і в логічному ланцюжку, який розмотував переді мною Андрій, я перестав бачити окремі ланки.

— Стривайте, професоре Лелека, а до чого тут друга частина листування?

— Я думаю, вона знаходиться там, куди вас збиралися відправити. Можливо, у тих людей, які чекали на вас у Москві, є листи брата Софії Хомівни. І там містяться чіткіші думки про, так би мовити, переформатування дикого царства.

Я згадав, як чоловік з екрана в підвалі Козія сказав Капсюлеві: «Наглядай за блазнем, Армене». Він мав робити це до прибуття транспорту. «Привезіть мені цього», — казав отой тип у сірій уніформі. Так, вони хотіли перевезти мене у своє лігво. Професор каже, що в Москву. А що могло статися зі мною в Москві, невідомо.

— Відомо, — сказав Лелека, коли я вголос повторив свої сумніви щодо доцільності мого переміщення в білокам’яну столицю цариці Софії, яка дивилася на мене з великої пласкої панелі: ліворуч — глузлива, праворуч — серйозна.

— А знаєте що? — раптом підморгнув мені Андрій. — Як говориться у старій приказці, «щось було, щось буде, той, хто любить, не забуде». Вихід є. У будь-якій незрозумілій ситуації шукайте жінку. Я так роблю ось уже шістдесят років.

Я повернувся було до Наталочки — цілком упевнений, що вчений має на увазі саме її. Але Наталочка лише здивовано повела гарною чорною бровою. І цієї миті нечутно від’їхала вбік панель вхідних дверей у лабораторію. На порозі стояла молода вродлива жінка в легенькій сукні. Тонка, як вишукана квітка, вона була одягнена дуже просто, але саме ця позірна простота і привертала увагу. Жінка всміхалася — наймилішою усмішкою, яку я тільки бачив.

— Це вона, Яне. Вона вирішила вас урятувати. І вона ризикувала не лише всією нашою системою спостереження за вами, жорстокими дикунами, а й собою. Вона була готова віддати своє життя заради порятунку вашого.

Неймовірно! Це просто дарунок долі. Неможливо, щоб таке сталося. А може, я сплю? І в мене, сонного, товста огидна тітка намагається забрати свої листи у прифронтовому гаю? А, здогадався. Усе, що відбувається зі мною, схоже на сон. Я заснув усередині власного нічного кошмару. Спочатку опинився в підвалі Козія. Потім знепритомнів і побачив себе в Україні. Заснув у кріслі професора й потрапив у ліс на підступах до столиці колишньої імперії. Один сон, вставлений в другий, а потім — у третій. Як розписна матрьошка. Це могло бути найпростішим поясненням мого стану. Я її знав. І водночас не знав про неї нічого.

— Це сон? — запитав я обережно знайому незнайомку.

— Ні, мій любий Яне, це все — реальність, — відповіла вона, простягнувши мені руку.

Її долоня здавалася теплою й ніжною, та ледь стиснувши її, я відчув невеличкі горбики мозолів. Саме вони змусили мене повірити, що це — не сон. Оця мила дівчина могла бути жорсткою й невблаганною. Про що найкрасномовніше свідчили її руки. Звісно, вона. Ніяка Софія Хомівна, витягнута з моєї підсвідомості в лабораторному сні, не змогла б заповнити пустоти в душі так упевнено, як ця незвичайна красуня.

— Іскра, — сказав я.

Вона хотіла щось відповісти, але її випередив професор.

— Не Іскра, мій дорогий, — сказав Лелека. — Іскри більше немає.

— Софія, — стримано усміхнулася дівчина. — Іскра лишилася там.

І вона невизначено махнула в бік дверей. Неначе напевно знала, в якому напрямку знаходиться Стіна.

Розділ 14. Річка Суботнього дня

— Тут, до речі, теж колись стояла стіна. Прямо за цією вулицею.

Ми йшли з нею вздовж старовинних фасадів, оздоблених ліпниною. Будинки лукаво підморгували вечірнім світлом високих вікон. У нічному небі горіли зірки. Здавалося, видатний декоратор надійно прибив небосхил золотими цвяхами, і їхні яскраві капелюшки поблискували, відображаючи вуличні ліхтарі.

— Тут князь Ярослав викопав цілий вал, і згодом, коли місто розрослося, уздовж старої лінії укріплень звели перші будинки. А тепер, бачиш, чудова тиха вулиця.

— Цікаво, тут завжди вечорами так багато людей? — повернувся я до супутниці.

— Сьогодні, кажуть, місячне затемнення. Люди вийшли подивитися, — її відповідь мені здалася невизначеною.

Народ на вулиці неспішно прогулювався. Уздовж будинків тяглися дерев’яні навіси, під якими стояли легкі білі столики. То тут, то там сиділи веселі молоді пари. Ось юнак, притримуючи руку дівчини, щось шепоче їй на вушко. А он інший хлопець смішно кривляється, розповідаючи якусь історію. У нього в руках дві виделки; він наколов на них дві невеликі булочки й соває їх по тарілці — і виделки, наче ніжки кумедної істоти, танцюють незвичайний танець, викидаючи такі колінця, яким міг би позаздрити будь-який скоморох. Навіть я. Ну а я… я заздрив сам собі. Я йшов із найкрасивішою дівчиною в світі вулицею найкрасивішого міста у світі. Мені хотілося жартувати і сміятися, як ці хвацькі хлопці, але почуття гумору зрадило мене. Відчувши мою ніяковість, дівчина говорила сама. Вона розповідала про місто моєї мрії. Про Золоті Ворота, про князів. Про попелище, на яке не раз його перетворювали загарбники. Про відродження, що наставало щоразу, коли надія випаровувалась, як перегороджене греблею русло річки.

— Скажи, Іскро, а де всі ті, хто був із нами в бункері Козія? — перебив я її оповідь. — Де фермер, де Ванько з Іринкою, де Коля з Олею? Вони залишилися там? Чи їх забрали?

Здається, моє запитання їй не сподобалося. Над чорними тонкими дугами її брів на мить з’явилися зморшки, але тільки на мить.

— Добре, що ти не хвилюєшся про Капсюля, — не надто привітно сказала вона. І я зрозумів, що на все свій час. Що колись вона розкриє мені всі таємниці.

— Усі, крім Капсюля, живі. Поки що це все, що я можу сказати.

Ми не були схожі на закоханих. Лінії мого життя, в якому могли вміститися аж два її життя, занадто глибоко прорізали зморшками моє обличчя. «Що це вона з батьком гуляти вийшла?» — так, напевно, думали прудкі ставні хлопці, кинувши один лише погляд у бік дивної парочки. «Ну й нехай дивна», — говорили мені очі з пустотливими іскорками. Вона була зі мною. Вир подій, у якому ми опинилися, міг би звести з розуму будь-яку іншу людину на моєму місці. Ні, не хочу про вир. Хай це називається словом «калейдоскоп». Маленькі барвисті скельця миготять у дзеркалах, тішачи око випадковими поєднаннями кольорів.

— А хочеш, я покажу тобі, де тече твоя річка?

— Скоморох, — здогадався я. — А хіба ця річка насправді існує? Я вже було зневірився в цьому.

— Не хвилюйся, річка на місці, — сказала дівчина. — Але, думаю, тебе здивує те, як вона зараз виглядає.

Софія завела мене в каньйон між висотними будинками поруч з досить жвавою вулицею. Магістраль була багатоярусною. Нижнім ярусом їздили порівняно повільні самохідні пристрої. Але чим вище піднімався мій погляд, тим складніше було встежити за рухом абсолютно неймовірних творінь тутешніх техніків. Схожі на сигари блискучі тіла проносилися повз нас майже нечутно, лише обдавали струменями теплого вітру. Я міг би нескінченно спостерігати за тими чудесними машинами, але Софія взяла мене за руку й потягла за ріг високої, як скеля, будівлі, що перетворювала невелику вулицю на каньйон.

Будинки ліворуч і праворуч навряд чи були більшими за ті, які я бачив у Ростові. Різниця полягала лише в тому, що тут із вікон не стирчали іржаві обрубки пічних смердючих труб, а по стінах не розповзалися врізнобіч чорні гнильні плями. Фасади будинків на цій вулиці були пофарбовані в різні кольори. Зелений, пурпуровий, синій — усі відтінки веселки, та ще й кумедно підсвічені вивісками магазинів та кав’ярень. Тут, як не дивно, нам зустрілося не так багато перехожих. Барвистий каскад вогнів відбивався в очах Софії. Але штучна палітра все ж не могла затьмарити собою пустотливе природне світло, яке вони випромінювали в будь-який час доби.

— Річка тут, — сказала загадково Софія. Вона вичікувально дивилася на мене.

— Де це «тут»? — перепитав я.

— Під твоїми ногами.

— Як це? — не зміг я приховати подиву. Я справді не розумів, де ж тут річка.

— Річка Скоморох зашита в камінь. Її русло було занадто химерним і заважало розкреслити місто на квартали. Скоморох спочатку стали називати струмком, потім хотіли повністю засипати й осушити. Але все-таки у правителів міста на це не піднялася рука. І Скомороху дозволили бігти своїм шляхом. Він і біжить. Прихований від чужих зайвих очей, тече своїм звивистим руслом, ніби порушуючи всі закони води.

— Він тече під нами? Усе-таки тече? — запитав я наполегливо. — А до нього можна спуститися?

Софія-Іскра ненадовго замислилась і ствердно кивнула. Вона повела мене до металевого люка серед тротуару. Його давня іржа на чисто вимитій вулиці центрального району одного з найкращих міст світу виглядала, м’яко кажучи, дивно. До кришки люка була приварена ручка. Дівчина не змогла підняти її самотужки.

— Дай допоможу, — схопився я за ручку, крекчучи.

Рідкісні перехожі з подивом зиркали на нас. Хтось посміхнувся, хтось покрутив пальцем біля скроні, але ніхто навіть не спробував зупинити. І через три хвилини наших спільних зусиль кришка зрушила з місця. Під нею виявилися вузькі сходи, що губилися в темряві.

— Як у Козія. Ну скажи, що ні? — підморгнула мені Софія.

Я не відповів. Схожість була занадто очевидною.

Вона пішла першою, освітлюючи дорогу портативним ліхтариком. Звідки він у неї взявся? Поки спускалися, дівчина розповіла, що відразу після того, як річку загнали в підпілля, склепіння не витримувало навантажень. В асфальті з’являлися такі діри, що в них іноді провалювалися навіть машини.

— Тихі, але примхливі, — звучав попереду голос Софії, — її води часто підмивали кам’яні конструкції, наче не погоджувались із цим незаслуженим ув’язненням. Маленька, однак пристрасна річечка.

«Річечка-чічечка», — заримував я подумки, майже рефлексивно, закінчення фрази. А тимчасом сходи закінчилися. За ними був вузький прохід. Іскра-Софія, не роздумуючи, зайшла в темну нішу.

Я чув річку. І ловив слова Софії з темряви:

— Ти не уявляєш, скільки разів я спускалася сюди. Перед тим, як вирушити за Стіну, ми тут часто тренувалися в орієнтуванні. Але щоразу ця річка мені здавалася нереальною. Як легенда. Схожа то на Стікс, то на Самбатіон, який виявляв свою течію тільки щосуботи. Знаєш про це?

Я знав. Легенду про Суботню річку Самбатіон, за якою ховаються десять загублених колін ізраїльського народу, я чув од свого вчителя. Коля Бурят іноді називав Київ напівжартома Самватасом. Я думав, це він по-грецьки говорить. А Коля, між тим, пояснював, що Самватасом столицю русинів називали давні євреї. На честь річки втраченого народу.

— Цілком можливо, що друге ім’я цієї річки — Самватас. Річка втраченого народу. Чому б і ні? — міркував я.

Але голос із ніші перервав мої міркування.

— Іди до мене, — покликала вона.

Я послухався.

Це була зовсім не ніша, а хід, який продовжувався тунелем. Цегляні склепіння нависали над швидким струмком, затиснутим між двома вузькими тротуарами. У плямі світла від ліхтарика раз у раз поблискували овальні спинки підземних комах.

— Ось така вона, набережна річки Скоморох, — посвітивши на воду, сказала Софія. — Чи ти думав, що колись прогулюватимешся з дівчиною вздовж підземної ріки?

Серце билося так, немов хотіло вистрибнути назовні. Пальці тремтіли. Здавалося, що всередині мене перекочується кульова блискавка. То вгору, до пересохлого горла. То вниз, туди, де ховаються давні бажання.

— А чи знаєш ти, що, згідно з давніми знаннями, під час місячних затемнень слід уникати близькості? — слова зривалися в мене з губ, бо треба було щось говорити.

— Чому це? — прошепотіла Іскра.

— Близькість — це збудження, а в такі дні треба бути стриманим.

— Я постараюся, скомороше.

Вона тихо засміялася. Я взяв її за руку і притягнув до себе. Потім різко притиснув до холодної, як лід, стіни.

— Не боїшся, що тарган на голову впаде? — глузливо шепнула вона мені на вухо, навіть не намагаючись чинити опір.

Я нічого не боявся. Річка тихо дзюрчала по гладких, відшліфованих часом, кругляках. Краплі конденсату зривалися з низького склепіння й бризкали мені за комір. Я вп’явся в її губи, як замучений спекою в пустелі подорожній припадає до краю відра біля випадкового колодязя. Та, як і міфічний Тантал, я не міг угамувати своєї спраги, хоч, на відміну від давньогрецького царя, цілком міг дотягнутися до об’єкта своєї пристрасті.

Мені стало чомусь байдуже, що я зараз там, де мріяв би опинитися будь-хто зі скоморохів Дикого Поля. На березі цієї річки в давнину відбувалися обряди, зрозумілі лише посвяченим. Кожен жест, кожне слово, вимовлене тут, мало особливе значення. Але все це — в минулому. Час і місце втратили сенс. Сенсом для мене стала дівчина з подвійним ім’ям, готова відкрити мені себе. І вибухнути зсередини кольоровим феєрверком тієї миті, коли і плоть наша, і кров, і енергія з’єднаються в одну безформну сяйливу хмару. У самісінькій середині тієї хмари пульсує вогнем і виблискує щось дуже важливе. Найважливіше на світі. Заради нього весь наш світ рухається по колу, підкоряючись небесним незбагненним законам. «Тепер я знаю, навіщо ти назвала себе Іскрою», — сказав я їй подумки. «Я не називала себе, я і є Іскра», — відповіла вона мені силою думки, впившись своїми губами в мої. «Хіба ти не бачиш, що я — одна суцільна Іскра, яка пропалює наскрізь?» Я бачив це. І, плавлячись у гарячій плазмі її феєрверка, відчував, як із мене, наче луската шкура старого змія, сповзає стара зморшкувата плоть. А під нею відкриваються сильні руки з напівпрозорою рожевою шкірою, натягнутою на кулястих м’язах. «Давай, давай, давай, давай», — квапила мене вона. І я, стоячи на вузькій кам’яній набережній древньої річки, слухняно рухався туди, куди вона мене кликала. Я проривався вперед і вгору, рахуючи її феєрверки. Вони розсипалися і дражнили мене. До тієї миті, поки з мене врешті не вилетіла вогненна куля. Вона досягла центру хмарності і, з’єднавшись із пульсуючою іскрою, щасливо вибухнула переможним салютом. Тіні минулого відступили. Потік річки кинувся в невизначеність майбутнього. Ми з Іскрою були тут і зараз. Чи це вже інша жінка? На ім’я Софія? Софія в перекладі з грецького «мудрість». Іскра — це спалах. Полум’я, яке спалахувало всередині мене, було мудрим. Воно саме, без підказок, знаходило дорогу до центру напівпрозорої хмари. І в цієї хмари був солоний присмак. Щастя, виявляється, буває трохи солоним.

— Мені здається, що все найголовніше у нас із тобою відбувається в підземеллях, — сказала Софія згодом.

Ми лежали в моїй кімнаті, виділеній турботами професора Лелеки на шістдесятому поверсі величезного ділового центру неподалік від закутої в камінь річки Скоморох. Під нами тихо, як генератор у пустелі, гуло велике місто. Звуки транспортних засобів, що пролітали і пропливали на вулиці — порівняно з ними барбухайка фермера виглядала музейним експонатом, — зливалися в розмірений гул.

Її шкіра, здавалося, мерехтіла таємничим вогнем, як мармур античних скульптур, коли на них падає місячне світло. Тільки цей білий матовий блиск був теплим. Голі високі груди підіймалися й опускалися в такт спокійному диханню. Мені хотілося торкнутися її сосків — невеликих, ідеально круглих. Але я не торкався. Я був у півсні, і мені здалося: якщо я це зроблю, то сон зникне, а з ним і ця чудова краса. Найсокровенніше бажання не має збуватися повністю, щоб відчуття присутності не втрачало гостроти. Ковдра лежала на її стегні, відкривши округлі потаємні лінії тіла. І я згадав нашу з нею першу зустріч. Біля Стіни. Коли вона мало не застрелила мене, а потім змусила нести важенну протитанкову рушницю. Тоді з неї сповзло потворне маскування — і відкрилися прекрасні форми. Тоді вона була так само оголена до пояса. Як зараз. І все ж… як їй удавалося тягати ту рушницю самотужки — до того, як вона зустріла мене?

Я відчував її подих у себе на грудях. І дихання міста — за величезним панорамним склом. Нічні вогні мегаполіса виблискували так, наче були продовженням солоного феєрверка в підземеллі, біля затаєної ріки. Ніщо більше не розділяло мене й цю дівчину. Ми були двома половинками одного цілого.

— Як мені тебе тепер називати? Софія? Іскра?

— Як хочеш. Якщо це для тебе має значення.

— Ти для мене іскорка на ім’я Софія.

Вона тихо засміялася й поцілувала мене у плече. Гра слів їй сподобалася.

— Дивно, — розмірковував я. — Ми говоримо з тобою однією мовою. Нам не треба пояснювати одне одному одні й ті ж поняття. Ми народилися по різні боки Стіни. Але ж ми такі близькі. І наші народи теж близькі. Навіщо нам бруд і війна? Сваритися, воювати, стріляти одне в одного — навіщо нам це? Ми ж брати.

Я думав, що сказав саме ті слова, які потрібно було сказати. Але помилився. Реакція дівчини була несподіваною. Вона схопилася й, відкинувши ковдру, зробила крок у бік вікна. Світло нічних вогнів окреслило її силует, прекрасний, як давньогрецька статуя. Сама досконалість. Жодної вади. Але це була досконалість холодного каменю. Софія кудись зникла. І замість неї я знову побачив безжальну незламну Іскру.

— Брати, кажеш? — тихо промовила вона, дивлячись у вікно.

Я мовчки кивнув, ніби вона спиною могла відчути мої рухи в нічній напівтемряві. Можливо, так воно й було.

— Ти чув коли-небудь ці слова?

Вона вдихнула повітря й на видиху прочитала чотиривірш:

— Ще не вмерла України ні слава, ні воля,

Ще нам, браття-украінці, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Вірші були простенькі, але задерикуваті. Схожі на вигуки солдатів на марші, коли вони відбивають ритм кроків, щоб дорога здавалася легшою й коротшою.

— Я раніше їх не чув, Іскро, — мій професійний коментар не змусив себе довго чекати.

— Ці вірші написав один дуже талановитий хлопець, прямо на студентській вечірці. Давно. Дуже давно. А потім студентський віршик став гімном України. Моєї країни. Ви себе називали старшими братами. Брати з вашої країни спочатку насміхалися — і з віршів, і з автора. І з країни, яка обрала ці наївні рядки своїм головним символом. Ну, звісно, тут є з чого посміятися. Мирна селянська країна, в якій хати, вкриті соломою, вважали за краще ставити скраю, а люди з простакуватою хитринкою на чуже не заглядалися, але й свого не віддавали. Селянський розум як форма національної самосвідомості — це ж смішно в масштабах імперії. Але й небезпечно. Коли моя хата скраю, мені ваша імперія й даром не потрібна. Це взагалі інший вимір.

— Так, а до чого тут брати чи не-брати? — поцікавився я у грецької статуї.

— До чого?

Вона повернулася до вікна спиною й сіла на підлогу, обнявши руками круглі дівчачі коліна. Поклавши на них підборіддя, вона почала говорити дуже тихо — так, наче це й не мені були адресовані її слова. Ну а я змушений був прислухатися до того, що вона говорить, і не пропустив жодного слова.

— Мене виховувала бабуся, дуже сильна і владна жінка. Бабуся була неформальним главою родини. Вона до глибокої старості лишалася в центрі уваги. Здавалося, світ обертався навколо неї. Вона забезпечувала світовий порядок. Була нашим законом всесвітнього тяжіння, який неможливо ні скасувати, ні проігнорувати. Справжній диктатор. Якщо керувала, то сподівалася побачити результат своїх розпоряджень. Якщо жартувала, то з її жартів мали сміятися всі. Але й у цієї Залізної Леді були слабкі місця. Точніше, одне. Щоразу, коли звучав гімн України, моя бабуся намагалася знайти таке місце, щоб ніхто не бачив її обличчя. Вона плакала. Вона нічого не могла вдіяти з собою. Не могла зупинити емоцій. І тому вважала за краще бути непомітною, коли її проривало на ридання. Можеш собі уявити? Ні, напевно, ти не зможеш. Це для тебе складно.

Замість того, щоб розшифрувати, чому це для мене має бути складним, Іскра продовжувала свою монотонну розповідь:

— Зовсім недавно я дізналася, чому вона так плаче. Вона допомагала українській армії. Якраз тоді, коли дорогі наші старші брати відірвали від нас східні землі. Не патронами, звісно, допомагала, а продуктами. Перші мобілізовані солдати нагадували безробітних будівельників: у дешевому камуфляжі, завжди втомлені й голодні. Вони стояли під Донецьком, якраз там, де зараз інститут професора Лелеки. Дуже близько від станції транснаціонального експреса. Бабусі до солдатів було недовго їхати, адже вона жила на околиці Донецька, поруч із аеропортом. Перед кожною поїздкою вона влаштовувала на кухні справдешній мартенівський цех. Усе палало, варилося, пеклось, і від мішанини різноманітних запахів ішла обертом голова. Коли все було готове, вона вантажила результати своєї кулінарної праці у старий автомобіль і везла до першого українського блокпоста. І там починалося справжнє свято. Але окупаційній владі це дуже не сподобалося. Бабусю піймали й посадили до в’язниці. «Кинули на підвал», — як називали цю процедуру брати. У підвалі її щодня били. Троє кремезних мужиків. І, знаєш, перед тим як почати бити, вони замотували її в синьо-жовтий прапор і вмикали ось цю мелодію. Гімн. «Ще не вмерла України і слава, і воля!» Вони хотіли зламати її волю, хотіли, щоб моя бабуся відчувала і фізичні, і душевні муки. А їй здавалося, що ці вірші написані про неї. І ті, що її катували, теж так думали, напевно. Вони були з місцевих, зрадники. Але ті, що ходили у них начальниками, були ваші. «Приїхали із залізом», — так про них говорили місцеві. «Ти ще не вмерла, тварюко? — реготали вони, як дикуни. — А ось ми зараз подивимося». І били по прапору руками, ногами, палицями. Доти, доки на синьому й жовтому тлі не проступало червоне. Бабуся намагалася не плакати, навіть коли вони арматурою цілили по свіжих ранах. Вона не хотіла дати їм насолодитися її болем та слабкістю.

Дівчина продовжувала розповідати про життя в Донецьку багато років тому. Я слухав її й уявляв деякі деталі. Судячи з них, тогочасний Донецьк мало чим відрізнявся від теперішнього Ростова. Софія розповідала, що інші страждали ще більше, ніж її бабуся. Люди з триколорними прапорами не терпіли людей із жовто-блакитними. Буває, що тварини одного виду не терплять інших. І намагаються їх знищити.

— Траплялися випадки, — стверджувала Софія, — коли деяким людям за жовто-синій стяг розпорювали животи, засипали туди землю і ще живими викидали з човна на середині річки.

На схід від Стіни мене такими розповідями ніхто б не здивував, але я був тут, і від цих слів мені стало ніяково. Хоча, правду кажучи, бабусина історія вразила мене значно сильніше.

— Били зазвичай години дві на день, і весь цей час звучав гімн. Десятки, а то й сотні разів поспіль. Потім її залишали в спокої. До ранку. До неї спускався лікар. Перевіряв, чи жива ще. А наступного дня трійця здорованів знову вмикала гімн. Тиждень бабусю мучили в підвалі. Потім вивели на центральну площу Донецька й, обмотавши прапором, прив’язали до стовпа. Запропонували перехожим робити з нею все, що вони забажають. І знаєш, що було далі? Стало ще гірше. Якщо в підвалі її били дві години, то на вулиці — з ранку до вечора. З невеликими випадковими перервами. У Донецьку тоді дуже багато різних садистів вешталося. Бабусю врятував один французький журналіст. Він почав Її знімати тієї миті, коли якась п’яна жінка штовхнула полонянку ногою. Та баба цілилася гострим підбором моїй бабусі в живіт. Француз дивом переконав охоронця відпустити бабусю. А потім вивіз її на територію вільної України. Туди, де прапорів ніхто вже не зривав. І де гімн України звучав тільки з нагоди урочистостей. Ось так. І все наступне життя моя бабуся плакала під гімн. Чому? Думаю, це були сльози, яким вона не дала пролитися в підвалі. Ті, що вона не виплакала тоді. Їх вистачило на все життя. Яке, втім, після цього було дуже щасливе.

Мені б змовчати. Але я занадто розслабився в цьому місті, де, як у древніх п’єсах часів пізньої імперії, добре боролося зі ще кращим.

— А до чого тут брати, я так і не зрозумів, — мої слова самі собою повисли в повітрі.

— Ні біса не зрозумів? — вилаялася дівчина.

— Ні біса, — посміхнувся я.

— Ну якщо так, то тобі марно щось пояснювати.

Я хотів було почати просторікувати, що в нашому неосвіченому світі рідко пояснюють складні речі, і що нова реальність за Стіною обернулася для мене непростим досвідом. Але поки я добирав слова й бекав вигуками, Іскра підняла з підлоги свою сукню. Тонка смужка трусиків уже була на ній. Я не встиг вимовити й півслова, як вона одяглася й вислизнула за двері.

Ну чому я такий бевзь! Старий самовпевнений бевзь. Щойно тримав у руках найвродливіше створіння, яке зустрілося мені на шляху геть випадково, і от воно, як пташа з клітки, вислизнуло в ніч.

Я впав на ліжко й раптом почув дзвінок. «Повернулася», — майнула в мене радісна думка, і я підскочив до дверей. Але то була не Іскра, а зовсім інша дівчина в білій сукні. Покоївка.

— Ваша гостя попросила передати, що чекає на вас завтра на вулиці Володимирській. Приблизно о дев’ятій. Каже, ви знаєте, де.

Двері зачинилися. Іскра чекатиме на мене в будівлі тутешньої спецслужби. В архіві. Це єдине місце, куди мене могли пропустити без неї. Отже, не все втрачено. Ми ще попрацюємо з нею. А там, де спільна робота, до кохання — півкроку. «А втім, чи випадковою була наша перша зустріч біля Стіни?» — слимак смутного сумніву підточував колони самовпевненості, на яких я зводив храм свого ставлення до дівчини з двома іменами.

Ледве дочекався ранку. А коли він нарешті змінив штучне нічне світло за вікном справжнісіньким сонячним, я швидко прийняв холодний душ і, навіть не просушивши до кінця залишків своєї сивої шевелюри, вийшов із затишного номера. Прозорий ліфт, який віз мене вниз, давав змогу помилуватися містом. Але мені було не до краєвидів.

Ішов пішки. До зустрічі була ще ціла година. Взагалі-то мені кортіло якомога швидше подолати відстань від ділового центру до Володимирської вулиці. Але пробіжка зайняла б не більше, ніж півгодини. А міський транспорт домчить навіть хвилин за п’ять. Треба було потягнути клятий час. Тоді як дуже хотілося, щоб він летів стрілою. Щоби промчав і не залишив сліду в пам’яті. Невблаганний час зазвичай підганяють юнаки і просять почекати старці. Ця дівчина, Іскра, перетворила мене на неправильного старця. «Гей, Яне, — осмикнув мене внутрішній голос. — Ану поглянь на себе, старий ти шкарбун. Пізно вже тобі лазити по підземеллях. Не намагайся осідлати мить». Але я не слухав самого себе, а намагався таки зупинити ту мить. Зробити неможливе можливим.

На зустрічі в головній конторі спеціальної служби Софія була привітна, але говорила досить сухо, без жодних емоцій. Тримала дистанцію, як санітарну зону. До того ж так уміло, що ніхто з її колег не зміг би запідозрити якихось таємних стосунків між нами. Та й які можуть бути стосунки між скоморохом з-за Стіни, людиною без минулого й майбутнього, і вродливою дівчиною, одним із найбільш здібних агентів секретної служби? Нічого особистого, тільки спільна справа.

Усе, що я дізнався про неї за кілька годин того вечора, не могло вміститися навіть у трьох грубезних книгах із моєї торбинки. «Але якщо не надто деталізувати, — сказав я собі, — то її історію можна втиснути в один абзац». Сказано — зроблено. Отже, її звали Софією. Вона говорила кількома мовами. Чудово володіла багатьма видами зброї — і старовинної, і найперспективнішої. Яскравий позивний «Іскра» вибрала собі сама. Була агентом секретної служби, що часто відправляла своїх людей на території на схід від Стіни. У наші краї таких агентів засилали з однією лише метою — спостерігати за нами і не допускати руйнування оборонних споруд, якими Україна відгородилася від дикунів. Після тривалої війни й розпаду Імперії виснажена Україна взяла на себе зобов’язання ніколи не перетинати лінію, вздовж якої звели Велику Стіну. І те ж саме пообіцяли світовій спільноті лідери різних угруповань, що утворилися з недогризків імперської армії. У військовій тактиці часто використовуються «секрети» — таємні спостережні позиції, які в разі чого мають першими виявити просування супротивника до основних укріплень. Відповідно до початкового задуму, Софія грала роль такого військового «секрету». Але незабаром стало очевидно, що розрізнені банди Дикого Поля починають перетворюватися на армію. Одного разу армія зі сходу мало не знищила Україну. Аби попередити загрозу нового нападу, Софію відправили до «кротів». Тут вона познайомилася з видатним — по-своєму — персонажем бандитської вольниці Арменом Погосовим. Мавпієм на прізвисько Капсюль. Капсюль «здетонував» від Іскри. Вона розкрила йому всі таємниці свого чудового тіла, а він відчинив перед нею двері небачених тамтешніх можливостей, за якими відкривався шлях до вершини ієрархічної структури «кротів». Іскра здійснювала свої снайперські рейди так, як вважала за потрібне. Ніхто не втручався в її справи. Навіть головний «кротівський» бандит Рябий. «Кроти» думали, що, збиваючи «дрони», вона працює виключно на них. А насправді вона намагалася залишити козаків без всевидящих очей тільки заради того, щоб ті не зазирали за високий гребінь Стіни. Козаки, на думку її керівництва у спеціальній службі, були більш грізною силою, ніж «кроти». Весь світ був переконаний, що козакам у спадок дісталися найостанніші розробки зброї масового ураження, якими гарячково займалася Імперія напередодні свого розпаду. І, ось, візит у підземелля отамана Козія зруйнував усі уявлення про Дике Поле. І дронами, і невидимою токсичною артилерією, що плюється вогняними кулями, володіє третя сила. Вона вдало посварила козаків і «кротів», розширюючи територію свого панування. І я, нікому не відомий беззбройний скоморох, був їй дуже потрібен. Точніше, цій третій силі потрібні були листи Софії Палеолог. Тому Іскра прийняла — як вона вважала — єдино правильне рішення: Капсюля — знищити, мене — доставити в Україну. Саме для цього кордон Дикого Поля вперше з моменту спорудження Стіни перетнув бойовий гелікоптер. А далі — суцільні загадки.

Чому всім потрібен саме я? Чому тим загадковим чоловікам в уніформі, що дивилися з екрана, потрібні були не тільки листи Софії Хомівни, але і я сам? Ніхто не зміг би відповісти. Знаю тільки, що нічого доброго там мене не чекало. Але й тут, у комфортному та безпечному місті, я залишався гостем. І хоча до мене ставилися як до гостя важливого, я постійно відчував, що мені щось недоговорюють, і це було неприємно. Бо там, де є мовчазна змова таємниць, дрібних та великих, ти завжди будеш чужаком. От чому мені ніхто досі не сказав, де поділися четверо дітей і фермер? Я питаю, де вони, а мені у відповідь одне й те саме: скоро дізнаєшся. Іскра нічого не сказала з цього приводу навіть після того, як ми стали з нею близькі на березі таємничої ріки. І згодом, у моєму номері.

— Мені незрозуміло, — жорстко сказав начальник Іскри, — навіщо їм ці папери.

— Давайте спочатку розберемося, навіщо вони нам, — уточнила його норовиста підлегла.

Кілька присутніх у кабінеті людей одночасно зітхнули. Так, наче вони репетирували це зітхання, щоб вийшло сумно, пафосно і синхронно. Я, Іскра-Софія та її начальник сиділи втрьох за низьким прозорим столом. Я дивився на ароматну пару над чашкою чаю і на свої коліна під самою чашкою. Мені було трохи ніяково. Інстинкт підказував, що ця чашка має впасти на коліна, і боровся з розумом. Троє серйозних чоловіків у чорних піджаках сиділи трохи поодаль, на шкіряному дивані. А над диваном висіло величезне полотно із зображенням якогось стародавнього, вже немолодого воїна, з булавою, верхи на коні. Чимось цей старий нагадував мальовничу версію отамана Козія в його лігві. Дуже схожий, майже немає сумнівів. Настільки схожий, що я готовий був повірити в потаємні двері і за цією картиною.

— Хто ці люди, босе? — кивнула Софія на людей у чорному.

— Дозвольте вас представити одне одному, — сказав начальник. — Знайомтеся. Це група аналітиків з міністерства закордонних справ. Це Софія, наш співробітник, довго працювала на території Дикого Поля. А це Ян, житель Дикого Поля. Він — власник тих листів, про які ми так довго говоримо. Ян за професією… м-м-м… він скоморох.

— Ага, — здивувалися люди в чорному, знову одночасно кивнувши головами. Один із них затримав погляд на мені:

— А я думав, що скоморохи існували тільки в давнину.

— Знаєте, — відповів я, — за Стіною час зупинився. І навіть повернув назад. Тому я — певною мірою — гість із дрімучої давнини.

Усі, крім мене, засміялися.

— На тому боці скоморохи виконують багатофункціональну роль. Розважають, лікують, навчають. Наскільки це можливо, — прокоментував начальник Софії.

— А-а-а, — кивнули чорнопіджачники з міністерства, — вони там працюють психоаналітиками.

Я не зрозумів, що вони сказали, але постарався не образитися на «психо-».

— Погляньте краще сюди, — перевів на інше начальник.

У стелі над столом відкрився потаємний люк. З нього донизу, сам собою, як за помахом чарівної палички, спустився екран. Але він не був схожим на екран у кабінеті професора Лелеки. Цей показував зображення об’ємними. На екрані з’явилася добре знайома мені масивна голова Софії Палеолог. Інстинкти дикуна змусили мене відсунути вбік чашку з чаєм, коли напівпрозора величезна голова присунулася мало не впритул.

— Я ж попросив налаштувати картинку! — крикнув начальник у простір, хоча, присягаюся, нікого й ні про що він не просив. Розміри голови відразу зменшилися до звичайних, а незабаром її змінила карта, схожа на ковдру з клаптиків.

— Перед тим, як пояснити суть явища, хотів би попросити пробачення за свою мову. Я так багато зараз пишу всіляких доповідей та звітів, що вже й сам починаю говорити, як робот. Знаєте, усі ці «безпосередньо», «зокрема», «також відомий як» стали моєю другою сутністю.

— А кажуть, шефе, що ви закінчили літературний інститут, — пустила шпильку шкодлива Софія. Вона, напевно, збиралася пустити ще одну, але господар кабінету так уважно подивився на неї, що дівчина проковтнула власний жарт.

— Ми вже звикли, — продовжив начальник, показуючи на зображення, — що Росія, яка становила загрозу всьому світу, розпалася на десятки територіальних утворень, квазідержав та племінних союзів. Миротворчі сили, що зуміли локалізувати найгарячіші вогнища протистояння між цими осколками імперії, добилися того, що планета уникла серйозної катастрофи. Вони взяли під контроль основні ракетно-ядерні об’єкти і продовжують їх надійно утримувати. Ми не знаємо, чи зможе спрацювати в разі чого стара ядерна зброя, але, я так розумію, ні в кого немає бажання перевіряти термін її придатності. Так?

— Так, так, — дружно кивнув «ансамбль дипломатів».

— Але в той же час, друзі, — продовжував начальник, — ми давно звернули увагу на несанкціоноване застосування унікального за своєю потужністю та можливостями озброєння — так званого «токсичного напалму». Ми вважали, що контроль над цим небезпечним засобом — у руках угруповання козаків такого собі Миколи Козія, більш відомого як отаман Козій. Наш агент — ось вона, перед вами — з’ясувала, що, хоча зброя іноді й працювала в інтересах козаків, повний контроль над нею здійснювали геть інші люди. Ми не знаємо, як вони встановили цей контроль. Але нам відомо, що в їхніх планах — відновлення імперії. Військова ситуація навколо Москви нагадує війну Червоної та Білої Троянд: усі воюють з усіма. Але тим, хто зараз контролює «токсичний напалм», удалося об’єднати кількох вождів у серйозний кулак. Якщо справа піде так і далі, то наступним етапом буде штурм ядерних об’єктів. Усі розуміють, чим це може обернутися?

— Звичайно, всі, — Софія озирнулася на присутніх. — Знову, як у чотирнадцятому. Або ми — їх, або вони — нас.

Трійця чоловіків на дивані так розхвилювалася, що шкіряні меблі під ними жалібно скрипнули.

— Ну, не так радикально, — постарався їх заспокоїти начальник. — Не відразу і не в усьому. Але ми, сподіваюся, навчені гірким історичним досвідом. Ми всі знаємо, що без нашої території їхня імперія не має жодного шансу на відновлення. А це означає тільки одне…

— …вони полізуть на Стіну, — закінчила замість свого шефа Софія.

У кабінеті враз стало тихо. Я був звідти, з-за Стіни. Мій народ жив там, потребуючи їжі, тепла, чистої води і навіть повітря. Бодай дещиці тих благ, які тут вважаються елементарними. Багато моїх співвітчизників були гідні кращої долі. Вдихати світанковий запах трави на березі Дніпра. Гуляти серед барвистих вечірніх вогників київських вулиць. Випадково торкатися руки якоїсь Софії або Наталочки… Я був би радий поділитися неймовірним краєвидом із мого вікна з кожним моїм співвітчизником. Але з кожним окремо. У жодному разі — не з усіма заразом. Подолавши гуртом гребінь Стіни, вони одразу ж переступлять і межі можливого. Усі разом, мої співвітчизники перетворять цю прекрасну країну на те, до чого вони звикли. На Дике Поле. А я втомився від дикості.

— Скажіть мені, колеги, — звернувся до чорних піджаків начальник Софії, — наші друзі на Заході розуміють ступінь загрози нашим цінностям?

Піджаки перезирнулися. Гмикнули. Заговорив найстарший і найтовщий.

— Наші друзі не думають про цю загрозу. Вони занадто впевнені у своїх миротворчих силах. До того ж слід бути чесними перед собою… Вони сподіваються, що ми самі впораємося.

Говорив він, без сумніву, дуже обережно. Не називаючи речей своїми іменами. У тому, як він підбирав слова, відчувалася його професія. Або вік.

— Говоріть, як є, Іване Олексійовичу! — обурився наймолодший із чорних піджаків. — Наші друзі взагалі не вірять у те, що хтось відроджує східну імперію. Вони впевнені: все, що на північний схід від Стіни, не становить серйозної небезпеки для Заходу.

— Усе, як завжди, — зауважив суворий господар кабінету. — А ви говорили з ними? Повідомляли наші аргументи?

— Багато разів, — підтвердив літній. — Мій колега має рацію. Але від нас, як і багато років тому, вимагають доказів. А що ми можемо довести? Те, що вони продовжують убивати один одного? І де ж у їхній перманентній бійні відшукати натяки на бажання повернути назад імперію?

Говорячи про «їхню бійню», він показав на мене. Від хвилі сорому та гніву кров ударила в моє обличчя — і, схоже, це помітили всі, хто був у приміщенні. Літній чоловік із міністерства зрозумів, що сказав щось недоречне.

— Вибачте, Яне. Я й сам іноді поводжуся, як дикун, — сказав він, жалібно вдихнувши повітря. Раптом мені стало смішно. Я усміхнувся. Нетактовний дипломат усміхнувся у відповідь. Образа і злість швидко змінилися симпатією до цього незграбного чоловіка: він добре володів мистецтвом вести переговори.

— Нашим партнерам на Заході потрібні докази того, що на території Дикого Поля відбувається концентрація сил і засобів у руках однієї групи людей. Вони хочуть знати, чим небезпечна для нас ця концентрація. Їм треба довести, що, зумівши зібрати землі навколо Москви, вони заговорять про свої законні права на територію нашої країни. Утім, ми вже проходили це.

— Цьому ніколи не бувати! — вигукнула Софія, несподівано нагадавши мені, що довгий час вона була Іскрою. Безжальною снайперкою з Дикого Поля.

— Знаєте, на що пішла Софія, щоб отримати плату управління дроном? — підтримав дівчину її начальник. — Дані з плати чітко свідчать про те, що центр управління дронами знаходиться десь у районі Москви. Одного цього факту цілком достатньо.

— Достатньо для чого? — застогнав головний чорно-піджачник. — Я вас благаю. Хоч десять фактів. Хоч сто. Вони завжди будуть казати, що доказів не досить. Вони просто хочуть уникнути масштабного конфлікту. Вони завжди так поводяться. Прийміть це як даність.

Я боявся несподіванок, коли був поруч із Софією. А тепер, після підземелля Суботньої річки, я боявся її втратити. Тому внутрішньо погоджувався з усім, що вона говорила. А, між тим, у її словах була дещо незручна правда. І Софія оголювала ту правду перед нами, не соромлячись емоцій:

— Одна знаменита киянка якось сказала: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не дуже багато простору для компромісу»[13]. Ваш обов’язок пам’ятати про це, панове.

Її начальник погодився:

— Тому ми й зібралися тут. Тільки, гадаю, гучних цитат і листів твоєї царственої тезки нашим союзникам буде замало. Коли на них діяли папірці? Та, колеги?

Літній дипломат дістав з кишені мініатюрну записну книжечку й ручку й почав гортати списані дрібним почерком аркушики.

— Межі — це лінії на картах. З космосу їх не видно — світ відкритий. Усі кордони давно стали анахронізмом. Крім нашої Стіни. Одна з небагатьох земних споруд, яку видно з космосу, навіть неозброєним оком. Друга після Великої Китайської. Там цивілізація хотіла відгородитися від варварів. Тут так само. Усе, як тисячі років тому. Поки варвари займалися один одним, вони не думали про нас. Але я дуже боюся, щоб ми не пропустили удару. Щоб не було пізно. Кордон між варварством і цивілізацією збігається з лінією Стіни.

— Аби довести, що плани знищення цивілізації існують, ми маємо знову потрапити за Стіну.

Здається, ця фраза вирвалася в Софії випадково.

— Що? — перепитав головний дипломат у піджаку.

— Нам треба потрапити за Стіну, — повторила дівчина. — Роздобути другу частину листування візантійської царівни Софії Палеолог з братом. Щоб увесь світ повірив: орда маскується під цивілізацію, та зжере її за першої ж нагоди.

— Мімікрія називається, — сказав літній дипломат, дивлячись на мене. — Ну, тепер ви розумієте, Яне, навіщо вас викликали сюди?

Тимчасом кілька пар уважних очей із обережним очікуванням дивилися на Іскру. Ясно, чого ці впливові люди хотіли від неї. Вона це й сама чудово розуміла.

— Знову на той бік? Через Стіну? Я?

Піджаки мовчали в очікуванні позитивної відповіді.

— Ну добре, — сказав я. — Уявімо, що я потрапив за Стіну. Я дістався Ростова, а потім і Москви. Хоч боюся навіть подумати, скільки в мене на це піде часу. Уявімо, що я роздобув ці листи і — що зовсім уже схоже на сміливу фантазію — цілим та неушкодженим повернувся звідти. Скажіть мені, заради Бога, як ці листи врятують вашу Україну? Кому вони потрібні? Що вони вирішують? Зрозумійте правильно. Я не обурююся, не дратуюся. Просто хочу зрозуміти.

Нерозумно було розраховувати на те, що мої співрозмовники ось так запросто все мені розкажуть. Або що бодай будуть до кінця відвертими з дресированим дикуном із-за Стіни. Та й чим, власне, я заслужив їхню відвертість? Тим, що, не доклавши жодних зусиль, піднявся з дна смітника світу — просто завдяки збігу обставин і деяким своїм фізичним властивостям? Можливість жити в чистоті й комфорті завоювали предки цих людей. Себто відвоювали цю можливість у моїх предків. Мені ж насправді рідніші та ближчі безжалісний інтриган Рябий і витончений садист Козій. Навіть мавпій Капсюль під час цієї непростої розмови мені став ріднішим за гладко виголених чоловіків у піджаках. Доля і виховання, що вдієш? А ці нічого мені не скажуть. Збрешуть піддослідному кролику, що залишать його у вольєрі з м’якою травою…

Але вони не збрехали.

Начальник Іскри-Софії ляснув долонею по столу. Чашки жалібно брязнули.

— Яне, ми повинні вам заявити відверто. Ви маєте пробратися в серце колишнього центру з управління ракетними та космічними силами вашої розваленої імперії й зупинити того, хто хоче стати новим імператором. Будь-якими способами. Шансів мало. Швидше за все, це квиток в один кінець.

— Чи є в мене який-небудь вибір?

«А він знає, хто такі камікадзе?» — шепнув один чорний піджак іншому. Я вдав, що не почув.

— Так, є, — зітхнув начальник. — Можна, звісно, відмовитися й лишитися тут. Але це — не ваша країна, Яне. І вам ніколи не вдасться стати частиною її народу. Право бути тут своїм треба заслужити. А не витягти, як щасливий квиток у лотереї. Ви витягли. Тепер спробуйте сплатити цей борг. Домовились?

Неважко здогадатися, що я сказав.

— Йому потрібні помічники, — резюмувала Софія. — Без них ніяк не можна.

Перед нами розкинулася величезна зелена галявина. Ідеально підстрижена трава пружинила під ногами, аж просила роззутися. Софія так і зробила. Скинула босоніжки й побігла вперед. Її прудкі ніжки наче летіли над землею, ледь торкаючись трави. Вітер час від часу задирав на ній спідницю, і, якщо чесно, я заздрив його нахабству. Сонце просвічувало тканину тієї спіднички, і мені примарилося, що в його променях і сама дівчина стала наче напівпрозорою. Як грецька німфа, про витонченість якої марно мріяла колись інша Софія. Потворна жінка з чужої історії.

Але ні про історію, ні про потворність думати не хотілося. Ми вийшли до школи. Тут вона вважалася найкращою. І це відразу було видно. Будівля з барвистих панелей мала форму чаші. Усередині — спортивний майданчик. Зовні — акуратний газон. І подекуди товстелезні стовбури дерев. Дуби, липи і щось дуже екзотичне, малознайоме. Думаю, Коля-Бурят згадав би, як воно називається. Але не я. І не зараз.

Під деревами стояли лавочки з чавунними завитками. На відполірованих поколіннями учнів дерев’яних сидіннях то тут, то там лежали підручники, зошити, письмове приладдя в пеналах із яскравими малюнками. Діти в акуратній чистій формі — білий верх, чорний низ — снували туди-сюди. Одні гралися м’ячем. Інші жваво розмовляли. Треті апетитно жували бутерброди. Гул стояв, як у пташнику. Але він одразу ж припинився, щойно пролунав дзвінок. Один раз. Потім другий. А після третього сигналу гомін стих, і діти стрімголов помчали до овальних стін школи. Дисципліна, ти ба.

На зеленій галявині лишилося четверо.

— Як там тітка Галя, не знаєш, Яне?

Іринка єдина з чотирьох наших дітлахів, хто запитав про тітку Галю. Її округле, трохи пласке обличчя, обрамлене жорстким густим волоссям, зберігає генетичні сліди монголо-татарського ярма. Вони ховаються в куточках її розкосих очей, у стриманій міміці та небагатослівних репліках, з уривків яких так непросто скласти її історію. Не те, що непросто, а мабуть, неможливо.

— Не знаю, дівчинко, — чесно відповів я. — Ми сюди потрапили разом. Я і про вас дізнався зовсім недавно.

Вона пронизувала мене своїми уважними монгольськими очима. Оцінювала. Зважувала кожне моє слово.

— А чому ти питаєш про неї?

— Сумую.

Її пласке обличчя лишалося незворушним. Просто нуль емоцій. Туга за тіткою Галею була десь глибоко в надрах її східної загадкової душі. Кого люблять і кого ненавидять ці четверо, завжди було складно зрозуміти. Але Іринка — подвійна загадка.

Не можу пригадати, щоб у її стосунках із товстою ростовською тіткою була хоч дещиця теплоти, якої було б достатньо для ностальгії за Диким Полем.

— А я ось геть не сумую, — заявив Ванько.

Він метляв ногами і пристрасно поглинав шоколадне морозиво. Солодкі краплі падали на чорні штани зі стрілками — і він витирав їх вільною рукою.

— Припини жерти морозиво! — гримнула на нього Оля. — Застудишся.

— Не застуджуся, не хвилюйся, — пробурчав Ванько, але про всяк випадок змінив техніку пожирання ласощів — із відкушування на облизування.

— Він відкрив для себе морозиво, Яне, — похитала головою Оля. — Це було його головне відкриття за Стіною. Тепер він не заспокоїться, поки не зжере все.

— Припини, Олю, — штовхнув її Миколка. — Нехай робить, що хоче. Тепер ми вільні люди у вільній країні.

— От я й кажу. Вільна людина зжере все морозиво у вільній країні.

Я не впізнавав хлопців. Щось у них радикально змінилося. Раніше вони говорили інакше — грубо, примітивно. Зараз їхня мова стала більш осмисленою, образною. З ними стало цікаво навіть просто базікати. Оля непогано парирувала жарти. І підтекст її дотепів був якийсь геть інший. Не наш. Усього кілька тижнів в іншому світі — і вони, вочевидь, почали забували свій дім. Усі, крім Іринки, мабуть.

— Скажіть мені чесно, хлопці-дівчата, — спитав я, ставши лицем до лавки, на якій сиділа четвірка наших бешкетників, — хто з вас хоче повернутися назад?

Діти з подивом глянули на мене. Моє запитання застало їх зненацька. «Отже, ніхто з них і не думав про повернення», — здогадався я. От хіба Іринка…

— Слухай, Яне, — спробувала відповісти за всіх Оля, — подивися на нас. Подивися на наш одяг, — який він чистий. На плями від морозива не зважай. Глянь на мою зачіску.

Правда ж, вона гарна? У мене в кімнаті — запах фіалок, а не сморід протухлого їдла. Ми потрапили в казку, розумієш? А ще над ліжком у мене висить телевізор. «Три-Де». Ти знаєш, що таке «Три-Де»? Це об’ємне зображення. Я дивлюся його і наче сама перетворююся на принцес, красунь та фей. Це так, ніби щовечора я з однієї казки потрапляю в іншу, ще цікавішу. І ти хочеш відправити мене назад?

Вона не потребувала відповіді. Так само, як і я кілька годин тому не потребував пояснень дипломатів.

— Ну хіба ні, скажіть?

Оля повернула голову до хлопців, немов шукала в них підтримки. Підтримка не забарилася.

— Я теж не хочу за Стіну, — знехотя і трохи зневажливо сказав Коля. — Сеструха діло каже. Нічого нам там робити.

Інші люди. Трохи навіть чужі. Солодке життя комфортної країни затягло їх у трясовину постійного щастя. Словниковий запас — абсолютно новий. Але жорсткість відповідей лишилася така ж — дикість і затятість нікуди не ділися. Однак тут, у новому для них світі, ці якості їм теж стануть у пригоді.

— Вони молодці, — шепнула мені Софія, — в них усе вийде.

Вона немов читала мої думки. Мудрість моєї амазонки була незмінною — як і впертість ростовських дітлахів.

— Ми не можемо вам наказувати. Ви ж вільні люди у вільній країні. Так, Колю? — сказала Іскра, подивившись в очі хлопця.

— Так, — кивнув він і відвів погляд.

— А я сумую за тіткою Галею, — повторила Іринка — тихо, самими губами. Але всі її почули. І черства кора, якою вкрилися їхні серця у млості та комфорті, тріснула від того шепоту.

— Ти що ж, знову хочеш у те лайно? — різко запитала Іру верховода цієї дивної компашки, Оля.

— Ні, я хочу її витягнути з лайна. Сюди, — пояснила свою позицію Іринка.

Дівчинка вміла бути вдячною. Вона завжди й усюди пам’ятала про тітку Галю. Попри те, що зазвичай діти швидко забувають тих, хто робив їм добро.

— Тітка Галя нас урятувала, — продовжувала Іра. Вона ніколи ще не була такою багатослівною.

Ванько доїв морозиво й пожбурив обгортку за спину, точно влучивши у сміттєвий контейнер, — хлопець не втратив своїх здібностей.

— Знову до щурів у каналізацію? — сказав він, облизуючи пухкі губи. — Нє, не згоден. Шукайте дурнішого. Галя доросла. Розбереться.

— Так, Яне, вона розбереться, — підтримав названого брата Коля. — Звідси ми нічим їй не поможемо. А якщо поїдемо туди, ніхто не допоможе нам.

— То що, братці, голосуємо? — раптом заявила Оля.

Три руки потягнулися вгору без оголошення порядку денного.

Лише Іра, стиснувши губи, не хотіла голосувати. Вона сиділа, сховавши долоні між колін. Немов боялася, що рука потягнеться вгору супроти її волі. Не відпускати руку. Не давати спільній думці перемогти власну. Я бачив сліди внутрішньої боротьби на її степовому пласкому обличчі — і мені стало шкода дівчинку. Захотілося забути про задум милих людей у чорних піджаках і сказати впертій дівчинці, що я передумав і що ми всі залишаємося в комфортному цивілізованому світі.

— Треба витягти звідти тітку Галю, — повторювала, як зачарована, Іринка.

Мені стало соромно. Знаєте, чому? Бо візит до Ростова не входив у плани чорних піджаків та мудрого шефа Софії. Знову перетворитися на Іскру вона мала по дорозі в Москву, а не на ростовській розбитій трасі, що впирається у високу Стіну на кордоні та в колючий дріт, яким обмоталося ледь живе козаче місто. Я не планував туди повертатися. Софія теж. Але раптом вона погладила Іринку по жорсткому монгольському волоссю і сказала їй майже ніжно: «Дівчинко моя хороша, ми знайдемо її».

Я пам’ятав, що Іскра прекрасно володіла мистецтвом маскування й могла чудово брехати. Найкращий спосіб змусити інших повірити у твою брехню — це спершу повірити в неї самому. І я не знав нікого, хто міг би це робити краще за Софію. За Іскру.

— Іскро, я метаю ножик не гірше, ніж Колька й Олька, — схлипнула Іра і, раптово обнявши Софію обома руками, притулилася обличчям до її живота. Софія розгубилася. Від стриманої Іринки ніхто цього не чекав.

— Так, моя хороша, я вірю, — шепотіла Софія, продовжуючи гладити дівчинку по голові.

— І в будь-яку трубу пролізу, як Ванько. Якщо треба. Тільки візьміть мене з собою.

— От дурепа, — пирснула Оля. — Ніхто не знає, що сталося з тіткою. Жодної гарантії, що ти її знайдеш.

— Олю, я спробую, я повинна, — Іринка опанувала себе й перестала схлипувати. Її голос знову став монотонним.

Коля ляснув долонею по лавці. Мова його була не по-дитячому жорсткою. Навіть мене вона здивувала якоюсь болючою правдою. Вона пульсувала в кожному слові хлопця:

— Нікому ти нічого не винна, Ірко. Тітка Галя хотіла лише одного — завалити отамана Козія. Завалила. Нашими руками. Ваньчиними, Ольчиними. Он навіть Іскра з Яном помогли. Всі ми були просто інструментами. Надійною зброєю. Вона спрацювала, тепер її можна викинути. Ми не потрібні їй. А вона не потрібна нам.

— Вона не потрібна вам, Колю. Вона не потрібна собі. А мені — потрібна…

Іринка тут навчилася любити іншу людину. По-справжньому, щиро. Я в цьому не сумнівався. Але, крім того, вона навчилася ще дечому. Не менш важливому в нашому новому житті за Стіною. Я побачив — навіть не побачив, а скоріше відчув, почув серцем, — що дівчинка тепер уміє нести відповідальність за інших. І я одразу зробив для себе відкриття. Ця нова для мене земля під назвою Україна відрізняється від Дикого Поля не монорейковими потягами та об’ємним телебаченням, а природною, наче вродженою, властивістю: тут одні відповідають за інших. Цим людям, на яких ми ставали схожими, боліло — якщо боліло іншим. Резонанс загостреного почуття чужого болю. Я зрозумів, що саме таким чином і виникають ті незримі горизонтальні зв’язки, які міцніше за канати тримають разом різних людей, що живуть за сотні тисяч кілометрів одне від одного. Але, водночас, я зробив ще одне особисте відкриття. І воно викликало менше захвату та оптимізму. Схожа на монголку Іра, яка от просто зараз просить її взяти з собою в малоприємну й ризиковану подорож, зуміла стати частинкою цього народу любові та совісті. А решта моєї ростовської зграї, при всьому своєму небажанні повертатися в Дике Поле, як і раніше, залишалася там. Незважаючи на об’ємні казки, гарні зачіски та смачне морозиво. «Та ну тебе, Яне, — дорікнув мені внутрішній голос, — ніби ти й сам увесь такий чесний і співчутливий. А насправді — дикун дикуном. Хочеш прикрити свій зад — і ризикуєш малолітками. І думаєш тільки про те, як дівчину знову в підземелля затягти!»

О, моє друге «я», мій підступний співрозмовнику, ти знаєш краще за мене таємний хід моїх думок і найзатаєніші мрії.

— Хлопці-дівчата, — раптом сказала Софія дзвінким, як залізо, голосом. — Ви просто боржники. Ви — не звідси. Вам подобається сидіти за партою, їсти солодощі та стрибати по м’якій галявині? Ніхто ж вам не казав, що ви маєте заплатити за це? Так, і ніхто ніколи вам тут цього не скаже. Крім мене. Тож я кажу: ви боржники.

Вона сказала їм те ж саме, що мені сказали на Володимирській. Але з нею, на відміну від її босів, відбувалися в цей момент дивні зміни: на моїх очах Софія знову перетворювалася на Іскру. Дивно й страшно було спостерігати за цими метаморфозами.

— Ну ти й сучка, Іскро, — неголосно заявила Оля. — Шкода, що в мене шила немає з собою.

— Ага, моя люба, — засміялася Іскра. — А ти кажеш, що стала іншою. Пізно, дитинко, коли за спиною — ростовська школа. А не цей пансіон шляхетних дівчат.

— Ну-ну! — підвищив на неї голос Коля. — Тут і пацани є. Реально.

Іскра з жалем махнула на нього рукою. Мовляв, що тобі казати — все одно не зрозумієш.

— Іскро, ну чого ти злишся на нас? — заскиглив Ванько. — Чому всі тут кайфують безплатно, а ми не можемо?

— Можеш, Ваню! — відрізала Іскра. — Тільки за їхній кайф давно заплачено. Покоління їхніх предків заплатили стражданнями за їхній кайф жити в комфортній країні. А за ваш — ні… Я за вас заплачу. Тільки мені треба допомогти. І йому. — Вона різко кивнула на мене. — Зовсім трошки допомогти.

Вони вчотирьох підвелися з лавки. Відійшли. Довго сперечалися. Я не чув жодного слова. Тільки бачив, як задумливо киває Іра, як витирає губи Іван, як нервово й люто розмахують руками Ольга й Микола.

Кілька хвилин. Іскрі, схоже, набридло чекати, і вона, відкинувшись на спинку з чавунними завитками, заплющилася, ніби задрімала.

— Гаразд.

Ну що ж, саме заради цього короткого слова Софія-Іскра і приїхала сюди.

— Гаразд, Іскро, ми згодні.

Це сказав Микола. У нього ламався голос. Іноді з низької мужньої хрипоти виривалися верескливі нотки. Він про це знав і тому намагався говорити короткими фразами, контролюючи себе.

Не тому, що прагнув здаватися старшим, — просто він уже розумів, що голос лідера має звучати впевнено, твердо й не викликати зайвих запитань. Він хотів бути лідером четвірки малюків, яких Іскра притягла сюди з-за Стіни.

— То коли стартуємо, Іскро? — запитав її Коля суворо. Дівчина розсміялася.

— Мені подобається такий порив. Ну, шибеники, якщо ви згодні, то найближчим часом вас почнуть готувати.

— Знову школа, — скривилася Оля.

— Знову, — підтвердила Софія-Іскра. — Тільки це буде геть не та школа, до якої ви тут уже звикли. Усе буде значно цікавіше, але й значно жорсткіше. У нас є приблизно чотири тижні. За цей час вас навчать усім сучасним формам отримання інформації. Покажуть, як треба поводитися з новітньою зброєю й засобами захисту. Навчать працювати поодинці й у команді.

— Скажи, будь ласка, Іскро, навіщо нам це все? — глузливо заявила Оля. — Ти вважаєш, що в тітки Галі ми марнували час?

Софія повернулася до неї, уважно подивилася в очі й спокійно відповіла:

— Не марнували. Але те, що ви дізнаєтеся в навчальному центрі, вам точно не завадить. Якщо, звісно, ви хочете повернутися до солодкого життя й необмеженої кількості морозива. І відтепер я ніяка не Софія, а Іскра. Все ясно?

— Ясно, — відповіли діти дружним хором.

І я подумав про те, що ми вдвох — я і ця миловидна дівчина — страшні люди, геть позбавлені навіть примітивної моралі. Можливо, ми навіть страшніші за тих, з ким нам незабаром знову доведеться зустрітися.

Розділ 15. Додому

— Увага, хлопці-дівчата!

Ми напружилися, почувши командний голос Іскри. Зараз почнеться. Ще кілька кроків уперед — і ми опинимося в себе на батьківщині. Я не відчував жодної радості від повернення додому. І не сумнівався, що моя вітчизна теж не дуже рада приймати мене назад. Буває, що мисливці, заганяючи хитру лисицю, знаходять її нору й ради забави витягають звідти кинуте лисеня. Годують його, пестять — думають, що рятують. А потім випускають назад у ліс. Та тільки мати не приймає його. Чи то запах їй не подобається, чи то якимось своїм диким чуттям звір усвідомлює, що те дитинча ніколи вже не буде рідним. Щось незворотно змінюється. Те саме сталося й зі мною. В Україні я ще не встиг стати своїм. А для Дикого Поля я вже чужий. І нічого тут не зміниш.

Але наші малюки зуміли змінитися. Нам здавалося, що час, який вони провели в навчальному центрі, збіг швидко. Та ось дивишся на них — і вражаєшся. Нові знання змінюють людину. Але я не думав, що настільки. Їхня мова стала інакшою. Слова, які вони вимовляли, не розліталися більше, як пушинки над кульбабою від одного лише подуву вітру, — вони набули ваги. І навіть у ході кожного з нашої четвірки з’явилося щось невловимо доросле. Впевнене.

— Послухайте мене, хлопці-дівчата, — сказала Іскра. — Ми зараз в одному з чотирьох тунелів, які бойовики Дикого Поля вирубали в скелях під Стіною. Тоді територія на тому боці називалася Росією. Вони ще були в полоні ілюзії, що нас можна зламати з допомогою зброї — і готувалися до таємного нападу. Тунелі прорубали в скелях, які здавалися непрохідними. На роботу пішло кілька довгих років — і я хочу вам сказати, що завзятість будівельників захоплює. Але, на щастя, задум удалося викрити. Атаку відбили. Тепер ці тунелі під нашим контролем. І ми їх, мабуть, здивуємо.

— Ми з тобою гори зрушимо, Іскро, — сказав Коля. І всі засміялися.

Ми справді були під горою. Точніше, під скелею, через яку проходила Стіна. Тунель був вузький, двоє людей не розминулися б. Одяг чіплявся за гостре каміння. Було очевидно, що інженери не надто дбали про комфорт тих, хто тут мав ходити. Я торкнувся стіни. Вона була холодна, як лід. На руці лишилися краплі води. Це добре. «Якщо тут із нами щось трапиться, принаймні від спраги ми не загинемо, будемо злизувати вологу зі стін», — сказав я собі. Попереду повільно рухалися силуети моїх помічників. Вони то виринали, то зникали, то знову з’являлися в мерехтливому світлі налобного ліхтаря, який одягла Іскра. Вона йшла першою, зупиняючись після кожного кроку і слухаючи подих темряви. Ми подолали не надто велику відстань, бо рухалися повільно. Однак загалом наша підземна прогулянка була довгою й виснажливою. Але ось Іскра гукнула: «Стоп!» Вона стояла перед масивними дверима.

— Знаєте, що це? — запитала вона, погладивши шорстку поверхню металевої плити.

— Схоже на вхід до пекла, — відповів я.

— У якомусь сенсі так і є, — погодилася Іскра. — Ці двері не передбачалося відчиняти взагалі.

— Навіщо ж тоді їх ставити? — здивувалася Ірина. — Двері — не стіна. Якщо вони є, то одного разу все одно відчиняться.

— Як відчинятимемо, Іскро? — перервав розмисли Іри Миколка. Він був практик і вважав за краще не говорити, а діяти.

— Спрямований вибух, — відгукнулася Іскра. — Давай сюди торбу з вибухівкою.

Я не дуже сильний у фізиці. Але навіть моїх скромних знань було досить, щоб зрозуміти небезпеку ситуації, в якій ми опинилися. Вибух виб’є двері. У такому вузькому й тісному підземеллі ударна хвиля, напевно, прокотиться далеко і на всі боки. І буквально розмаже нас по стінах тунелю. Тепер я думав тільки про це. Але дівчина спокійно витягла схожу на м’яку глину вибухівку й почала ліпити з неї довгі й вузькі «ковбаски». Вони добре приставали до металу дверей. Іскра діловито дістала з наплічника детонатори й відпрацьованим рухом устромила їх у м’яку вибухівку. Я очікував від нашої провідниці пояснення. Але його не було.

— Відійдіть на кілька метрів назад, — скомандувала дівчина. — Цього досить.

Вибухівка не здетонувала. Вона діяла дивним чином: розігрівала метал до високої температури — і на тому місці, де була прикріплена, виникав розріз. Метал сичав, як млинець на сковорідці. У повітрі стояв їдкий неприємний запах. Але вдихати аромат розплавленого заліза було значно приємніше, ніж ховатися від ударної хвилі. Раптом щось дзенькнуло — і металева плита з гуркотом звалилася на підлогу.

Ми завмерли. Іскра і хлопці звели зброю. Вони вслухалися в темряву, яка відкрилася за зірваними бронедверима. Темрява мовчала. Вона нічим не відрізнялася від мороку, крізь який ми йшли нашою частиною тунелю. Втім, хто це вирішив, що тунель за дверима — не наш? Ворожа територія, як нам сказала Іскра, починається за Стіною. А ми за всіма розрахунками були саме під нею.

Її більше не хотілося називати справжнім ім’ям. Після отієї розмови в школі вона із Софії знову цілком перетворилася на Іскру. Стала жорстокою мешканкою Дикого Поля, яка звикла змалку захищати себе і, якщо треба, гризти ворога зубами, як звір. У нас — людях із-за Стіни — з часом стало більше звірячого, ніж людського, і я, побувавши в світі, де правили інші цінності, зміг це відчути, як ніхто інший. Ну хіба що Іскра ще розуміла нас краще, ніж відшліфовані благополуччям цивілізовані українці. Але ж Іскра й була нашою. Я вже говорив про це. Вона спершу тиснула на курок, а потім думала, відкидаючи при цьому всі болючі рефлексії гуманізму. Гуманізм — це добре для Києва, Дніпра, Донецька. Що там у них ще далі? Берлін, Лондон, Амстердам… Так от, мені здавалося, що з кожним кроком уперед вона немов відмовлялася від комфорту і вигод цивілізації. Це той сакральний момент, коли людина забуває власне ім’я й починає вважати, що її завжди звали ось цим коротким позивним — Іскра. Без роду, без племені. Без історії, без зайвих знань. Клубок інстинктів і миттєвих реакцій.

Найцікавіше, що і я ставав схожим на неї. Не зовні, звісно, — по суті.

Але чому все найважливіше з цією жінкою в мене відбувається в тунелях, казематах, бункерах? Знову навколо нас липкий морок. І коли ми побачимо промінь світла в кінці, не знає ніхто.

Ми довго стояли біля зірваних дверей і вслухалися в темряву. Мені здалося, не менше години. Насправді минуло лише кілька хвилин. А потім Іскра скомандувала: «Вперед», — і ми, переступивши через шматки оплавленого металу, пішли в бік Дикої Країни. Такої жорстокої, такої рідної. І темрява перед нами, здавалося, привітним мовчанням закликала нас стати частиною загального мороку.

Світло в кінці тунелю незабаром з’явилося. Воно не було певним і нічого не обіцяло. Просто жовтуватий промінчик та гострі кути в світлових плямах. Щоправда, я помітив те, чого, схоже, ніхто в нашій групі не зауважив. Вогник рухався — ліворуч, а потім праворуч.

Я на мить спинився й заплющився: раптом мені це здалося? Але ні, не здалося. Промінь рухався. Ріс. Усе впевненіше. Ось він уже світить мені в обличчя — і я чую голос, який мені здається знайомим:

— Ласкаво просимо на землю обітовану!

Я чув цей голос багато разів. А от не можу згадати — і все. Треба побачити лице. А як його побачиш, коли промінь ліхтарика б’є прямо в очі? Та ось ліхтарик згас. Чоловік з того боку, очевидно, свій. Я впевнений, Іскра знала, що нас тут зустрічатимуть свої. Інакше б вона натиснула на курок. Або дала б знак вовчій зграї підлітків — і ті просто розірвали б чужака. Але ні, вона спокійно сховала зброю й пішла слідом за знайомим голосом.

— Я поки вас чекав, вивчив тут усе, — сказав він. — Ходімо, самі побачите.

З боку Дикого Поля тунель був непогано підготовлений для проходу диверсійної групи. Він був ширшим, ніж з боку України, і ми перестали зачіпати одне одного плечима. Коридор, здавалося, вів прямо, але, зробивши кілька кроків, ми відчули під ногами сходинки. Тунель, виявляється, був вирубаний у підземній скелі під нахилом — щоб не так важко підніматися нагору. Ті, що планували вторгнення, врахували те, що бійцям треба берегти сили й енергію перед небезпечною операцією. Але тепер усе, що планували інженери, ставало в пригоді планам Іскри.

Наш поводир раптово зупинився й посвітив ліхтариком угору. Ми стояли в бетонному колодязі. У стіни були вмонтовані залізні скоби. Над нами тьмяно світився овал червоного вечірнього неба. Усе це вже було з нами. І ця людина з нами вже була у схожій ситуації.

— За мною, — скомандував він, і ми подерлися скобами-сходинками до овального клаптика чужого неба.

Поки ми вибиралися, я встиг згадати нашого провідника. Але якщо це той, про кого я думаю, то, мушу зізнатися, дуже дивні метаморфози відбулися з ним за довгі місяці після нашої останньої зустрічі.

— Спершу я подивлюся, що́ там. Потім махну ліхтариком. Гранично просте й зрозуміле розпорядження. Ми спинились і дочекалися сигналу. Потім знову рушили вгору. Вибралися слідом за провідником. Вхід у бетонний колодязь заріс будяками. Мені стало цікаво, як сюди взагалі можна пролізти. Отвір — у бетонній квадратній плиті, до нього бозна як прироблена кришка. Але ще більш незрозумілим був спосіб, яким її відкрили: адже, навіть на перший погляд, чавунний диск важив, як мінімум, три сотні кілограмів.

— Тут є старий електромоторчик, тунель відкривався з його допомогою, — зауважив мій погляд провідник. — Треба було тільки притягти акумулятор і зрушити люк із місця.

Я впізнав його. Пристосовувати акумулятор до різних барбухайок йому і справді було звично. А ось де він набрався таких мовних зворотів, як «земля обітована» та інших премудростей, лишалося загадкою. Перед нами стояв Сірий. Фермер із ростовської дороги.

А за його спиною, за верхівками дерев, дістаючи нерівним краєм червоний щит вечірнього небосхилу, височіло сіре громаддя Стіни. Так близько я бачив її лише вдруге в житті, хоча й перетинав на гелікоптері. Та тоді я був у несвідомому стані й нічого не міг знати про те, наскільки монументально може виглядати ця споруда. Схоже, ми перебували якраз там, де Стіна найвища. У будь-кого, хто хотів узяти її штурмом, відпадало бажання наближатися до неї. Людина поруч із цим величезним монстром почувалася нікчемною мурахою. Певно, таке враження на вавилонян справляв знаменитий кам’яний зикурат. Але зикурат — це лише храм, вежа. А над нами була Стіна. Невідомо де починалася. Не знати де закінчувалася. Кордон між цивілізацією та варварством. Будівничі, які її звели, надто вже далеко пішли від нас. Настільки далеко, що захотіли взагалі забути про наш дикий світ… Та в них не вийшло. Злі мурахи прокопали таємний хід. Під Стіною. Щоб нагадати тим будівничим про себе.

— Ну, брате, обійми ж мене!

Він був радісний. Широко усміхався. У добротному, хоч і не військовому, похідному одязі. У крислатому плямистому капелюсі. Перев’язаний навхрест зеленими брезентовими пасками, на яких бовталися сумки, сумочки й підсумки, Сірий був схожим на солдата спеціального призначення. І зовсім не схожим на себе — на фермера, який торгує борошном. Так, схоже, для нього цей час теж не минув дарма. Іскра весело підморгнула нам обом.

— Зустріч, я так розумію, тебе не розчарувала? — сказала вона мені.

У наступні півгодини Сірий розповів, що відразу ж після страшної сцени в ростовському підвалі збагнув, що Іскра прибула до них із-за Стіни. Його чіпкий селянський розум і комерційне чуття базарного торговця підказали: треба будь-що лишитися поруч із цією небезпечною та загадковою панянкою. І, ще до прибуття гелікоптера, фермер почав просити Софію взяти його з собою. Спочатку вона не хотіла. У них, цивілізованих чужинців, бачте, був наказ: при евакуації в жодному разі не забирати з собою дикунів. Тобто нас. Але оскільки Софія встигла стати Іскрою й півжиття провести серед Дикого Поля, вбираючи наші звички та звичаї, вона оцінила ситуацію трохи ширше, ніж диктувала інструкція. Покійний Капсюль на місці Іскри взагалі позбавився б Сірого, як зайвого тягаря. А ось Іскра, поки була Софією, виховувалася в традиціях гуманізму та поваги до чужого життя. Саме це й завадило їй встромити в живіт фермера гостре лезо свого ножа. А потім, коли з-за Стіни прибув рятувальний гелікоптер, вона вирішила, що з фермера вийде чудова заміна їй самій. Якщо, звісно, у дикий світ за Стіною знову доведеться відправляти агентів.

Загалом, «одомашнений» представник дикого люду таки знадобився їй. І життєвий досвід фермера вкотре підтвердив нехитрий висновок про високі здібності селян адаптуватися до будь-якої ситуації. Порівняно з інтелігенцією, звичайно. Із Сірого змогли зробити справжнього розвідника. А я як був блазнем, так ним і лишився. Весь час — при комусь. Весь час — на других ролях. Носій інформації, а не користувач. Папір, на якому друкується книжка, а не букви, з яких вона складається. Ось і Сірий зайняв гідне місце в історії, яка розгортається по обидва боки Стіни, — а я, як жива підказка, перебуватиму постійно під рукою в нього та в Іскри, головної розпорядниці нашої ризикованої авантюри.

— Давайте хутчіш, — підганяла Іскра. — Часу зосталося обмаль.

Пояснювати цю поспішність потреби не було. Для того, щоб ми могли здійснити своє вторгнення в життя Дикого Поля непомітно, з того боку вимкнули засоби стеження. Але його обов’язково ввімкнуть. У будь-який момент можуть з’явитися дрони з грецькою «омегою» на борту. Якщо не відновити силове поле й засоби захисту, вони можуть перелетіти через гребінь Стіни — й опиняться в Україні. Цього допустити в жодному разі не можна.

— Хлопці, гайда в он той лісок, — запропонував Сірий, — у мене там обладнана нора. Місця, щоправда, мало, але перепочити годинку-другу цілком можна.

— Та й іншої нори все одно немає, — додала наша спільниця.

Ліс, здавалося, підходив до самої Стіни. Але це була зорова омана. Впритул до Стіни ріс чагарник упереміш із високим бур’яном. Продиратися через нього було важко. А за цими хащами відкривалося мальовниче поле з плямами жовтих і блакитних квітів.

Ніби талановитий художник розгорнув яскраво-зелене полотно й, поперемінно занурюючи пензлик у фарби, почав малювати на наших очах. Але чекати закінчення його творчості було ніколи. Цей відкритий барвистий простір треба пробігти максимально швидко й непоміченими сховатися під захист високих дерев.

Це в нас вийшло. До лісу дійшли легко й зупинилися біля почорнілого голого стовбура. Схоже, в дерево вдарила блискавка, і воно загорілося. Торкатися цього мерця, покритого сажею, не було жодного бажання.

— А тепер куди? — запитала фермера Іскра.

— Туди, — відповів Сірий і вказав на цей чорний стовбур.

— Куди «туди»? — перепитала дівчина.

— Знайди, — запропонував нахабний фермер.

Вона не знайшла.

Тоді Сірий схопився за кривий відросток кореня, схожий на щупальце восьминога. Здавалося, такого пенька і трактором не вигорнеш. Але руці Сірого він піддався напрочуд легко. Обпалений корінь відсунувся від стовбура разом зі шматком землі. Під замаскованим люком відкрилися вузенькі східці, збиті із соснових брусів.

— Ласкаво прошу в мій барліг! — Сірий широким жестом пропонував спуститися в потайний бліндаж.

— Ох і молодець, — похвалила його Іскра.

Бліндаж був обладнаний за всіма законами військової науки. Зруб, повністю захований під землю. Шорсткі стіни із соснових колод. Стеля — широкі дошки. Щоб вони, бува, не впали комусь на голову під вагою землі й лісової порості, в декількох місцях стояли підпірки. Потужні й товсті, як колони старовинних палаців, колоди впевнено тримали стелю. Вздовж стін, у два яруси, розташовувалися лежанки. Їх було чотири. Між ними — грубо збитий стіл, накритий топографічною картою. У кутку — залізна грубка-буржуйка. Що ще треба агентам спеціального призначення, щоб набратися сил?

— Чаю? — запитав Сірий, закидаючи вугілля в буржуйку залізним совком.

— Дивись там, щоб дрони диму не помітили, — пробурчала Іскра.

— Не помітять. Усе продумано, — посміхнувся Сірий.

Але його усмішка одразу ж зійшла з обличчя: зверху долинув знайомий до дрожу в колінах звук авіадвигунів. Їх було кілька. Над землянкою, як валькірії, кружляли дрони. Всі притихли й перейшли на шепіт.

— Таки знайшли нас? — злякано спитав Ванько.

— Не дрейф, не знайшли, — із сумнівом у голосі відповів фермер.

Звук двигунів ставав то тихішим, то знову наростав. Безпілотні розвідники, схоже, прочісували ліс.

— Здається, чаю сьогодні не буде, — спокійно констатувала Іринка.

— Не буде, отже, не буде, — заявила Іскра. — Навряд чи вони помітили рух. Швидше за все — отримали інформацію, що зі Стіни знято захист.

— А звідки вони про це дізналися? — запитав я.

— Невелика премудрість, — знизала плечима Іскра. Але в чому полягає ця премудрість, не пояснила.

Звук двигунів незабаром затих. Дрони покружляли над лісом кілька хвилин і полетіли. Але грубки ми не розтоплювали. Сьорбнули води з фляги та й лягли подрімати. Ліжок було менше, ніж бажаючих поспати. Я потай розраховував, що мені вдасться розділити лежанку з Іскрою. Але та поклала дітей по двоє на ліжко. Дорослим, на мою прикрість, не довелося тіснитися.

Напевно, тому я не міг заснути.

— Яне, тобі треба поспати. Є дві години на відпочинок. Коли буде наступна нагода, невідомо.

Я вдав, що послухався її. Але щойно заплющував очі, у пам’яті одразу спливав мій найголовніший співрозмовник — моє друге «я». Мій тезка на ім’я Скоморох. Адже це він, а не я, шукав чужих губ, слухаючи, як вибовкує стародавні таємниці підземний потік. Це він, а не я, вдихав запах жінки, притулившись до холодної стіни. І зараз ця жінка була зовсім поруч. Реальність, вислизаючи, додавала нестерпно красивих деталей до моїх неглибоких сновидінь.