Стіна

Розділ 1. Рушниця не стріляє двічі

«Якщо покохаєш жінку під час місячного затемнення, то не жди добра від цієї любові». Навіщо так написали древні? Вони просто не знали, що можна все життя пробути в пітьмі, так і не дочекавшись повернення срібного світла. А я от завжди сперечався з древніми. Якщо любов — це альфа й омега всього сущого, то яка різниця, світло довкола чи пітьма. У темряві не варто довіряти розуму. Тільки серце знайде вихід із мороку.

У цих краях осінь не любить життя. Тому тепер тут завжди осінь. Вітер, вітер гуляє над пустелею, завиває над похмурими ярами. Невидимим змієм він проповзає між чорними стовбурами спалених дерев і шугає вниз, на дно каньйонів, що розрізали своїми глибокими провалами землю. Яри в цій місцевості були довгі, лежали один опріч одного. Немовби велетенський пекар добряче попрацював ножем, зробивши на поверхні короваю незліченні надрізи. Цей коровай, однак, забули вчасно вийняти з печі — і він трохи пригорів. Підійдеш до яру — і відразу відчуваєш запах чогось хімічного, паленого. Гуми чи проводки. Цим запахом просякає весь одяг, і навіть коли виймаєш із торбинки справжній коровай, він теж тхне отруйним згаром. Тому ховатися від дронів у ярах — справа дуже прикра. Звісно, що іноді немає іншої ради, і ти мусиш миттю пірнути в яр, накинути на голову сіро-зелений каптур від бушлата й зануритися в обпалену смердючу субстанцію на дні. Та якщо поруч є вирва від звичайного снаряда, то ти вже маєш вибір, і треба прожогом стрибнути в конусоподібне укриття, тим більше, що вирва зазвичай не глибша, ніж півтора метра. Ти геть нічим не ризикуєш, ну хіба що трохи порвеш бушлат об гострі осколки. Але це ж краще, ніж, наковтавшись токсичного пилу на дні яру, видихати й відхаркувати його цілий тиждень, чи й довше. Утім, головне — утекти від дрона. Од його всевидячого ока й надчутливого ехолота. Це в будь-якій ситуації головне.

Мій медальйон у формі двадцять четвертої літери грецького алфавіту виковзнув із розстебнутого коміра сорочки назовні й тепер теліпався на міцній просмоленій мотузці поверх бушлата. Я звичним рухом, тисячі разів відпрацьованим, як рефлекс, запхнув його назад, під білизну, не забувши перевірити, чи на місці замочок, який міг, за потреби, розламати мій кулон на дві половинки. Коштовний символ, ознака моєї приналежності до славетного клану скоморохів, ні за яких обставин не повинен загубитися в цьому сірому багні.

Дрон зазвичай підлітає непомітно, на великій висоті. Дзижчання його двигунів чуєш уже тільки тоді, коли робот спускається до сотні метрів над землею. Його творці непогано попрацювали над беззвучними двигунами, і, хоча повністю й не досягли мети, але все ж таки в них вийшло. Дрон визначає ціль раніше, ніж ціль визначає його. Звичайно, на висоті ста метрів його дуже легко збити, та в цьому вже немає анінайменшого сенсу. Ціль виявлена, координати передані. Тепер треба думати не про те, щоб збити безпілотник, а щоб чимскоріше знайти укриття. І молитися, аби козаки не витратили весь боєкомплект на втікачів.

Краще нехай сиплють мінами. Чи снарядами. Більше шансів утекти. Більше, набагато більше, ніж від химерної іграшки, що лишає по собі токсичні чорні рови. Ці рови повсюди переорали Дике Поле між Ростовом і Таганрогом. Козаки засіли в Ростові й б’ють зі своєї шайтан-труби. Не підпускають до себе ні злих, як вовки, біженців, ні ситих здорованів у синіх касках, які зазвичай їх супроводжують. Нікого не пускають до себе козаки. Вони контролюють у Ростові все. Потрапити туди можна, тільки підібравшись до міста, а як підберешся? Треба якось перейти те, що лишилося від федеральної траси. За нею огорожа з колючого дроту. Вона подекуди встановлена не у два ряди, як належить, а в один. Розледачіли таки робітнички! Ну й добре. У таких місцях її якраз і можна штурмувати. Але штурмувати треба з розумом, не лізти на високовольтну колючу павутину, а спершу відімкнути потрібну секцію від живлення. Це зробити не штука, були б добрі плоскогубці. Та ризик завжди ризик. Напруга дуже висока. Так кажуть. Сам я тієї огорожі на власні очі жодного разу не бачив. Та й навіщо мені було? Я людина мирна, спокійна. І хоч ношу військову форму, жодної зброї в мене немає. Це знають і горці на півдні, і «кроти» в Таганрозі. А козаки, вони ж ніколи нікого не визнають. І оазис свій ділити ні з ким не хочуть. Тому й випалюють усе живе довкола. Вони, якщо по правді, після того як армія відійшла на північ — найбільші свавільники на всьому Дикому Полі. Армії не до козаків. Жаль лише, що федерали покинули тут багато зброї. Тепер п’яна козачня час од часу лупить довкіл Ростова навмання, шукає ворогів і, ясна річ, знаходить. Я їм, якщо подумати, не ворог. Нікому не хочу бути ворогом. Та вони ж цього не знають. От і доводиться мені шукати глибокі вирви, аби чимдуж туди стрибнути.

Мабуть, варто було мені почати не з ярів та дронів, а з себе. Звуть мене просто — Ян. Прізвище не має значення. Не тому, що таємниця. А тому що кому воно треба, те прізвище? Немає в мене ні минулого, ні майбутнього. Нікому про мене згадувати, окрім моїх товаришів. Але товариші тепер далеко. Вони пішли слідом за армією, на північ, — сподівалися розрадити тих нещасних, через чиї землі рухається військо. Пісні, танці, легенди, медитації. От і все, що вони можуть тим людям дати. Цього найчастіше вистачає, аби пробудити життєву силу. А я ось лишився один такий, на всеньке Дике Поле. Ви, сподіваюся, здогадалися, хто я. Я скоморох. Під брезентовою плямистою курткою на мені інша — барвиста, пошита з клаптиків. Вона дещо нагадує тест на кольори. Я стараюся берегти її. Колись розкажу, де я її взяв. «Richard of York gave battle in vain»[1] — ну, далі відомо. Так я говорю подумки, коли починаю обертатися. Повільно, а потім усе швидше, швидше. Допомагаю собі правою ногою, розганяю себе. Ліва — в самісінькому центрі уявного кола. Швидкість зростає. Я ніби перетворююся на величезну дзиґу. А ті, що спостерігають за мною, впадають у стан, подібний до трансу. Їхні очі напівзаплющені. Їм здається, що вони чують давню мелодію, і ця мелодія, ніби розчин марганцю, прочищає всі засмічені страхами, захаращені тяжкими споминами шляхопроводи їхньої свідомості. Вони бачать, як моя кольорова одіж стає сліпучо-білою, їм це здається чаклунством. Хоча це просто фізика. Білий колір складається з коливань різної частоти. А отже, із різних кольорів. Біле — це завжди мішанина кольорів. От я їх і змішую — своїм обертанням.

Та вони, мої глядачі, не розуміють цього, вони вважають, що тільки скоморохи знають, як змішувати барви. Хоча яка різниця, що вони собі думають? Головне: після моїх вистав люди вже менше думають про війну, про шматок здобичі, вирваний із пащі ближнього. Хоч на деякий час забувають свою прокляту природу, яка заважає їм стати людьми. Як казав один давній мудрець, — сійте прекрасне, добре, вічне… «А що є вічність?» — іноді думаю я.

Чого мене сюди потягло, на це дике обпалене поле, я не казав нікому, та й не було в цьому особливої потреби. У Таганрозі, у «кротів», за мій виступ мені подарували багато різних старих карт. «Краще б подарували хорошу запальничку», — подумав я, розкладаючи багаття за містом. Треба було зігрітися і приготувати вечерю. Я кидав у вогонь поліровані брусочки — там, де я ночував, їх було багато. Сюди після Катастрофи звозили всі токсичні меблі з державних будівель. Такі будівлі дезінфікували передусім. Меблі скидали у величезний склад. Потім місце в боксі скінчилося, і звалище завойовувало все більше простору. Потім усе зупинилося. На меблі та їхню токсичність уже ніхто не зважав. І зараз тих небагатьох, хто має перепустку на вихід із міста, дрова із залишками номенклатурної поліровки не просто виручають, а таки рятують. Від голоду й холоду. Меблі горять швидко. На такому веселому багатті завжди зручно готувати який-небудь суп із їстівної рослинності, якої тут доволі. Хоча «кроти», переконані, що меблі отруєні радіацією та хімією, не дуже-то раділи наляканому містянинові з в’язанкою дерев’яних ніжок за спиною. Охоронці міста часто віднімали в мене дрівця. Казали: утилізуємо. Ага! Знаємо ми вас! Забрали здобич і спалили. Грілися біля радіоактивного багаття марнославства. Як же вам хочеться вихопити й собі шматок од цієї страшної безконечної війни за виживання. Хоч в’язанку дров. Хоч калорію тепла…

Я маю можливість вільно заходити в місто й виходити. У будь-який час. Таке право мають усі скоморохи — після того як вилікували начальника «кротів», Рябого, від страшної депресії та посттравматичного синдрому. Той навіть пропонував пристати до його армії лазутчиків, на офіційне забезпечення. Продуктова пайка і таке інше. Звучало привабливо, але кодекс мандрівного скомороха вимагає, щоб ми залишалися вільними від обов’язків. Інакше можемо поступово втратити деякі з наших лікувальних властивостей. А ми їх цінуємо, виховуємо в собі довгими роками завзятих тренувань. Свобода — такі ж ліки від депресії, як і барвистий одяг. Отже, я волів залишатися за межами міста й зігріватися вогнем токсичного багаття — страх перед страшними речовинами, які люди застосовували одне проти одного, давно вивітрився. Випарувався. Як туман.

Мені пощастило. Мабуть, я побачив над собою дрон раніше, аніж він мене. Інакше невдовзі після його зникнення простір два на два кілометри накрили б струмені термобаричної зброї. Де стоять установки та як вони дістають на таку значну від Ростова відстань, можна хіба здогадуватися. Я не хочу обтяжувати себе зайвим, тому, якщо не можу відповісти на складне запитання, скажімо, за хвилину, то перестаю ставити його собі взагалі. А от реагувати на виклики моменту треба швидко. І я, подумавши про те, куди краще стрибнути — у вирву чи в траншею, обрав другий варіант. Дрон покружляв над полем. Його опукле риб’яче око шукало на поверхні ландшафту живі цілі, що, можливо, зачепилися за нерівний обпалений ґрунт. Я молив Усевишнього, аби тут, окрім мене, не знайшлося більше жодної живої душі, чи то гомо сапієнс, чи дурна тварина. Бо якби знайшлася, термобаричний напалм відразу вдарив би в невідомих живих істот. Тактика козаків за ці роки аж ніяк не стала ні добрішою, ані розумнішою. Живе нищити значно легше, ніж розбиратися — дружнє воно тобі чи вороже.

Пірнаючи в глибоку вирву, я встиг відкинути геть зелений речовий мішок із книжками. Він важко гепнувся в рідке багно й одразу ж став схожим на чималий кавалок темної глини, майже непомітний серед польового груддя. Та хай, потім розберуся, що там і де, зараз є важливіша проблема — вижити, — і саме її я вирішував, занурившись обличчям у листя, що не знати як опинилося на дні вирви. Дрон тихо співав своїми двигунами пісню механічної валькірії, і, здавалося, вона йому самому неабияк подобалася. Хоча що цій залізяці крилатій може подобатися? От його оператори, десь за півсотні кілометрів, а то й далі, радіють, коли ловлять свою здобич, спершу в об’єктив, а потім і в приціл, мабуть. Маніяки вони, ці козаки. Тішать своє хворобливе садистське нутро виглядом страждань людей і тварин.

Я лежав мордою вниз у мокрому сірому листі і чекав. Потім мені набридло чекати — і я підвів голову. Нічого не помітивши, поповз до краю вирви. Як звір, понюхав повітря, ніби оцінюючи небезпеку, але так нічого й не відчув. Тоді я почав повільно вибиратися нагору. І ось, коли я підняв голову над краєм овальної ями, у якій ховався, мій погляд відразу ж наткнувся на дрон. Він, упевнений як господар, був за кілька метрів од мене і не вище п’яти — од землі. Один поверх будинку. Я подумав було, що він зламався. Бо нащо летюча бойова одиниця, якій достатньо бачити поверхню з висоти свого безпечного польоту, опускатиметься так низько? Надто вже низько.

І він не побачив мене. Чи то якась несправність, чи то його електронне око було зосереджене на іншій цілі, яку він уважно шукав.

Я передбачливо сповз униз і знову заліг у мокрому листі. Я чекав. Для того, аби визначити, куди саме він полетів, мого слуху не вистачило. Та невдовзі я збагнув, що дрон відлетів — так само непомітно, як і наблизився впритул до мене. Тепер залишалося чекати. Питання тільки, де. Я вирішив перелізти з вирви в траншею. Якщо накриє, то там глибше та безпечніше. Але ж токсичний сморід… «Забудь про сморід», — сказав я собі й, відштовхнувшись від купи листя, вискочив із вирви. Мені здалося, ніби під сіро-зеленою масою було щось тверде. Твердіше за листя. Швидко вгору! Роззирнутися і знайти траншею. І не забути ж, у якій калюжі лежить речовий мішок із книжками. В ідеалі, звичайно, побачити його. А як ні, то хоч би зметикувати, з якого він боку, аби потім довго не шукати в темряві. Я знову рухом досвідченого нирця шугнув у багнисту глиб. Господи, як же там смерділо токсинами! Затамувавши подих, я беркицьнувся обличчям у м’яке дно. Тут було ще огидніше, ніж у вирві, зате безпечніше. Я пролежав так до смерку. Поки відчув, що все буде добре. Дихнув на повні груди. Було начхати, що кожна часточка токсинів, потрапляючи в легені, скорочує мій час. Дрон страшніший за хімію. Якщо він бачить ціль. Дрон — провісник стіни вогню, що пропалює в землі глибокі траншеї. Власне, чого це я говорю про нього, як про живу істоту? Залізяка ж, залізяка як є. Цілком невинна, коли батарейки сідають. Але небезпечна під час бойового патрулювання. І непередбачувана в руках безумців.

Мої думки обірвав страшний гуркіт. Він був зовсім не до речі, бо ж мені знову довелося падати вниз. Я не відразу збагнув, що було джерелом звуку, та мого досвіду вистачило, аби зрозуміти: стріляють. Хто, що, як, із чого — неважливо. З’ясуємо потім. Невдовзі вдарив ще один постріл. Цього разу звук нагадував вибух і падіння металевої конструкції водночас. Так воно й було. Ледь визирнувши зі схову, я швидко второпав, що то так гучно гриміло. Дрон. Він лежав голічерева, розкинувши свої металеві «ноги», наче гігантська комаха, яку вдарила мокрою ганчіркою розлючена господиня. Його чотири гвинти уже встигли ув’язнути в ґрунт — певно, навіть після того як машину збили, двигуни ще деякий час працювали.

Побачене оптимізму мені не додало. Хто стріляв? Міркуючи про це, я знову притиснувся до землі, але потім вирішив якнайшвидше накивати звідси п’ятами. Оператор невдовзі зрозуміє, що його комаху атакували, і дасть команду накрити цей сектор із невидимих дул. До слова, той, хто щойно стріляв, запросто може виявитися не дружнім рятівником, а таким же кровожерним монстром, як і ті, кому належав збитий дрон. Найімовірніше, що так і є. На землі, отруєній бойовою хімією, кожен воює за себе, усі — проти кожного. Мені не хочеться саме зараз бути отим кожним. У скоморохів не стріляють, та звідки ж тому, хто стріляв у дрон, знати, що я скоморох? Звідки?

Я стрімголов вискочив із траншеї. Треба лише забрати торбинку з книжками. Я пам’ятав, де вона гепнулася в грязюку, і побіг у той бік. Бігав я добре. Ще в молоді роки, втікаючи від поліцейських на різних демонстраціях, я уявляв себе гордим оленем. Частота моїх кроків не збільшувалася, зате вони ставали довшими — і несподівано для своїх переслідувачів я прискорювався. І, звісно ж, вислизав із рук тих, хто незграбно й поспіхом дріботів за мною з гумовими кийками. Так само й тут. Я не бачив небезпеки, та відчував, що вона поряд, тому застосовував свою давню тактику прудкого оленя. Я бачив свою торбинку й, підбігаючи до неї, уже було простягнув руку, щоб ухопити.

І в мить, коли я зімкнув пальці на брезентовій лямці, мої ноги наткнулися на уламок дрона. Я ніколи не бачив зблизька збитих безпілотників. І на цей мені не дуже хотілося дивитись. Але масивна деталь, об яку я спіткнувся, миттю привернула мою увагу. Я розгледів те, що найменше очікував побачити: на металевій поверхні уламка виднілася добре знайома мені прописна «ω» — «омега», двадцять четверта й остання літера грецького алфавіту. Така сама, як і на моєму медальйоні. Що це? Чому? Знак скоморохів, вигравіюваний на дроні. Але навіщо? Найімовірніше, це якийсь збіг. Однак шосте, а може, сьоме відчуття підказувало, що ні, не збіг. Що «ω» на борту дрона і «ω» на моїй просмоленій мотузці опинилися не випадково. Збігів у токсичному багні не буває. І тут мої думки обірвалися під вагою хижої істоти, яка звалилася мені на плечі.

Істота притиснула мене до землі й перевернула на бік. Я, як гордий і дурний олень, повалився на розмоклу землю. Мені швидко зв’язали руки за спиною. Вона, хижа істота, мовчала й сопіла мені в потилицю.

— Здаюся! Я без зброї! — прохрипів я, намагаючись надати своєму голосу максимально примирливого звучання.

Мій супротивник мовчав і продовжував сопіти. Я затремтів від жаху невідомості, проте продовжував спроби встановити контакт. Адже найперше, що треба зробити, потрапивши в складну ситуацію, — постаратися налагодити контакт із опонентом. Він може виявитися не таким уже й жорстоким та кровожерним, у ньому може прокинутися людське начало, глибоко сховане в темних закутках душі. Однак у чужій душі — мов серед ночі, а людська натура якраз часто виявляється цілковитою протилежністю будь-якому гуманізму, геть ні для чого не придатному в епоху виживання.

Усі ці думки кружляли в мене в голові, поки я чекав відповіді. Та її не було.

— Я скоморох! — вигукнув я на всяк випадок: а раптом подіє?

Проте істота, яка мала мене за здобич, голосу не подавала. Я майже не сумнівався, що саме вона пов’язана з тим оглушливим пострілом, після якого впав дрон. Але я не знав, чи той, хто стріляв, був сам, чи зі спільниками. А давати мені якісь пояснення ніхто, вочевидь, наміру не мав.

Гумова петля боляче стискала зап’ястя. Плечові суглоби страшенно боліли. Істота потягла петлю на себе, і я збагнув, що мені треба встати. Я ледве підвівся на ноги і в очікуванні наступної команди понуро дивився в землю. Замість команди був удар, не дуже сильний, зате цілком зневажливий. Я без зайвих слів здогадався, чого від мене хочуть, і рушив уперед зораним вибухами полем. Мені б подумати про те, як урятуватися, як виплутатися з ситуації, — раз той, хто несподівано полонив тебе, не йде на контакт. А я чогось думав про книжки, залишені в грязюці. Перлини знань у багні війни. Там був невеличкий томик Пушкіна, гарне видання «Одіссеї» з коментарями, «Кобзар» російською з ілюстраціями самого автора та кілька корисних книжок із психології, філософії та соціології. Усі незліченні скарби, якими «кроти» розрахувалися зі мною за те, що я вилікував їхнього вожака. Носити «Кобзар» із собою — то краще тримати гранату без чеки. Але неписемні «кроти» так і не збагнули, чим вони мені відплатили. А мені чомусь шкода було позбутися небезпечної книги. Та й картинки в ній, чесно кажучи, діяли магічно, — заспокоювали нерви, налаштовували на філософський настрій. Так, і ще дещо. Дещо дуже важливе, загорнуте в шматок просоченої шкіри. Те, чого просив не загубити Коля Бурят — за жодних обставин.

Мене підвели до тієї ями, в яку я стрибнув на початку. Я помітив, що листя на її дні тепер майже не було. Смик-смик! Зап’ястям стало боляче. Це сигнал зупинитися. Ну то що ж, досить жалкувати за книжками. Треба встигнути пожаліти себе, поки є час. Брязнув ніж — і серце моє обважніло, стиснувшись од страху в грудку. Яма зяяла страшно й байдуже. Холодне лезо торкнулося моїх зап’ясть, і гума, вдаривши наостанок по розідраній шкірі, злетіла з рук. Що це має означати?

Я сторопів.

— Чого стоїш? Помагай!

Голос за спиною. Моя свідомість від подиву зависла, як дрон над полем. Голос був жіночим. Низький, глибокий і, разом з тим… ніжний. У давнину такі голоси називали мудрим чужоземним слівцем «контральто».

— Ти геть глухий? — спитав голос роздратовано.

Я обернувся й побачив його власницю. Втім, якби не голос, зрозуміти, що переді мною жінка, було б неможливо. На ній була снайперська накидка типу «кікімора», обвішана листям. Воно здавалося мокрим. А разом із жінкою дуже вже нагадувало ту саму купу, де я намагався сховатись. Так і є, це ж те саме листя! Ось чому мені здалося, що під ним — щось тверде. Оце так!

— Нам слід поспішати! — сказала «кікімора».

— А що треба робити? — запитав я. То були перші слова, які я зміг вимовити за весь час нашого «знайомства».

— Ось ця штука. Мені треба донести її до наступної позиції, — відповіла вона, махнувши рукою на довгу трубу, що лежала на дні канави. Я стрибнув униз і потягнув її на себе.

— Що, важка? — засміялася «кікімора», підставивши плече з іншого боку труби. І ми пішли в бік обгорілих дерев.

Звісно, «пішли» — це не те слово, яким можна описати біг підтюпцем глинистим ґрунтом, коли в плече впирається двадцятикілограмова труба, а в спину дихає якийсь гібрид плакучої верби й снігової людини. Обгоріла лісосмуга була далеченько від поля. Пробіжка виявилась довгою і втомливою. Сорочка під бушлатом швидко просякла потом. Коли ми опинилися під деревами, мені закортіло чимдуж скинути бушлат, та я цього не зробив, слушно вважаючи, що ситуація кожної миті може змінитися. А за будь-якої зміни обставин усе, що маєш, краще мати на собі. Я тільки розстебнув комір і відкинув поли бушлата, аби сорочка швидше висохла. Моя повелителька-«кікімора», зауваживши яскраві кольори мого вбрання, без жодного сумніву, здогадалася, хто я насправді. Жива купа листя зареготала.

— Я мало не застрелила скомороха! Я ж думала, ти — лазутчик укрів.

— Чого ти так подумала? — обережно поцікавився я.

— А що ж мені, по-твоєму, було думати, коли я бачу в токсичній канаві, як самотній придурок спостерігає за дроном?

Я ніколи не бачив лазутчиків із того боку Стіни. Чував, що вони є. Але ніколи не бачив. Певно, десь так і виглядає шпигун: самотній придурок серед отруєних окопів.

— Сідай, — скомандувала «кікімора». — У мене мало часу. Те, що мало часу «в неї», а не «в нас», якось засмучувало. Схоже, що вона не бере мене до уваги, а тому моя доля, незважаючи на досить мирний тон розмови, залишається неясною. На землі, під ногами, лежав важезний предмет, який я тягнув на собі. Я зміг нарешті його роздивитися. То була рушниця неймовірних розмірів, хоча, якщо судити з конструкції затвора, доволі примітивна.

— Це протитанкова рушниця, ПТРД. Дуже стара, — сказала «кікімора». — Ану відвернись, не дивися на мене. Можеш роздивитися рушницю, якщо хочеш. Вона все одно без патронів.

Я слухняно почав оглядати довге дуло і затвор. На казенній частині проступало клеймо. У сутінках мені не вистачало гостроти зору, аби прочитати напис. Але п’ятому чуттю допомогло четверте: я провів пальцями по тоненьких жолобках, і вони склалися в цифри «1944». Подумати лишень, цій рушниці вже більше ста років! А вона при цьому справно працювала. Збитий дрон тому найкращий доказ.

За моєю спиною шурхотіло штучне листя. Я все-таки не послухався моєї повелительки і краєм ока глянув у її бік. Вона стягнула з себе волохатий снайперський комбінезон аж до стегон — і я відзначив, що в неї непогана статура. Міцне, з вузькими стегнами, тіло амазонки облягала тонка термобілизна. Щоправда, пояс і сідниці закривали шорти досить дивного розміру. Вони були якісь дуті. Але ось амазонка розстебнулася, різким рухом вивільнилась і відкинула їх убік. Шорти гепнулися поруч, наче пакет із водою. І я знову відвернувся, зрозумівши, що то не спідня білизна, а використаний підгузок. Я зніяковів. І злякався. «Ця амазонка, — здогадався я, — професійний снайпер. Вона пролежала не одну годину, а можливо, й не один день, в очікуванні своєї цілі. Наразі — дрона». Мене аж розпирала цікавість, чому ж її ціллю був дрон. Але здоровий глузд підказував мені, що зараз навіть факт мого існування може опинитися під сумнівом — до того ж у будь-який момент. Я ж не знав мети і завдань снайперки, з якою доля звела мене в чистому полі.

Вона переодяглася й підійшла до мене.

— Тепер можеш обернутися.

Моє серце калатало дужче й дужче. Лице аж горіло від напливу адреналіну. Я обернувся до неї — і щелепа відвисла з подиву. Переді мною стояло прекрасне створіння, наче з полотен Боттічеллі. Афродіта, достоту Афродіта! Таких жінок просто не буває в цих краях. Біла, як у Снігуроньки, майже прозора шкіра обличчя. Дещо повні губи. І очі. Два теплих карих озерця, а над ними, тонким коромислом, здивовано-глузливо вигинаються брови. І все це в обрамленні кучерявого рудуватого волосся. Моє серце продовжувало битися в напруженому ритмі, але вже не через страх, а через хвилювання іншого штибу.

— Ну то що, роздивився мою рушницю? — запитала амазонка, яка стала Афродітою.

— Т-так, — відказав я невпевнено. Сьогодні мій особистий план щодо вивчення язичницької міфології був уже перевиконаний.

— Я зняла його з першого пострілу, — сказала дівчина. — Втім, ти мені допоміг. Цей дрон же за тобою полював?

— Не знаю, — я відповів цілком чесно, знизавши плечима з подиву. Саме зараз у козаків не було анінайменшого приводу шукати мене в полі. — А можна тебе спитати?

— Питай, — милостиво дозволила амазонка-Афродіта.

Я набрався мужності:

— Звідки рушниця?

— На стіні собі висіла, — не замислюючись, відповіла дівчина.

Так я й знав! Вона не може бути простим одиноким снайпером. Вона щойно вимовила фразу, жонглюючи словами класичної російської літератури. А її існування скінчилося десятки років тому. Книжки, в яких можна щось таке прочитати, нині знайдеш хіба на смітнику, в грубці або в наплічнику бродячого скомороха. Колись, за давніх часів, такі фрази грали роль кумедних каламбурів. А зараз перетворилися на справжні міфологеми. Втім, що я мелю? Дурними літературними термінами живота не напхаєш і рук не зігрієш. Як би приємно не дивувала ця дівчина з рушницею, вона все одно залишалася небезпечною. Хоча б тому, що я допоміг їй донести протитанкову рушницю до лісосмуги. Тож, якщо я ніс рушницю з тієї канави, то, вочевидь, хтось же мав принести її туди? І де ж він тепер, той помічник?

— У музеях повно було такого добра, — вона тицьнула тупим носком черевика по старому металу, що лежав на землі. — Вони думали, що з їхніми дронами снайпер не впорається. Аякже! Ця штука чудово працює. Головне — впоратися з першого пострілу. Дуже багато часу йде на перезарядку. Можна й не вкластися в норматив…

— А якщо не вкладешся, то що? — поцікавився я. — Дрон же не може відповісти. Це тільки летюче око, не більше.

Дівчина невдоволено скривилася і знизала плечима. Вона вважала інакше.

— Оператори іноді реагують дуже швидко. І потім, хіба ти знаєш, де встановлено їхні дула? Я, наприклад, не знаю. Може, десь у полі. А може, і в космосі.

Вона підвела очі догори, ніби показуючи, де козаки могли розмістити свою надпотужну зброю. Я вже якось думав про це. Зрештою, що їм могло завадити захопити командний центр управління військовими супутниками? Вони давним-давно бовталися на орбіті без нагляду. З того часу, як величезна країна розлізлася на десятки клаптиків, що ворогують між собою. І один із цих клаптиків цілком міг, вказавши на супутники, заявити: «Це моє!» Шкода, якщо щасливими володарями надпотужної зброї стали жорстокі дикуни. Але в цьому немає нічого й дивного: дикуни часто краще і швидше за інших метикують, де роздобути нову довбню. Прекрасна амазонка явно не належала до племені дикунів. Ба більше, якщо судити з того, що вона робить, ця амазонка ворогувала з козаками. Мені хотілося вірити, що вона радше друг, аніж супротивник. Хоча які у скомороха можуть бути супротивники? Ми дружимо з усіма — і ні з ким. Для нас немає ні своїх, ані чужих. Ми допомагаємо опам’ятатися після довгих років післявоєнного болю і вашим, і нашим. Неписаний кодекс мандрівного скомороха велить завжди бути над сутичкою. Розповідаючи нашим пацієнтам історії, ми завжди добираємо слова, за якими не можна визначити нашого особистого ставлення до сил, що намагаються знищити одна одну. «От сволота!» або «От молодці!» — ми так ніколи не скажемо. Або майже ніколи. Хоча є винятки з цього правила. Якось Коля Бурят спробував розповісти «кротам» історію про місто на Неві й не стримався — похвалив хранителя музейної печатки, який урятував кілька десятків картин. Зопалу похвалив, щиро, не те щоб дав зірватися з язика необережним епітетам. Він дуже любив давнє мистецтво. А «кроти» не зрозуміли його пориву — і після того, як він розказав свою художню історію, вирішили з ним учинити «художньо». Оголосили, що Бурят — небезпечний порушник спокою, що він своїми брехливими байками збурює народ, а це може призвести до непокори й бунту. Потім зібрали найкращих представників народу. До їх числа входили Кривий Зуб, відомий у минулому бандит, а тепер сільський староста, Макаронка, дивна особа, яка збирала лободу й варила з неї напій для короткочасного забуття, та Капсюль, непередбачуваний, як ручна мавпочка, польовий командир, що любив котів і собак набагато більше, ніж людей. Ось ці троє й вирішили долю Бурята. Вони засудили його до страти, але запропонували вибір. Або його розстріляють із луків, як це було зі Святим Себастьяном, або ж годуватимуть м’ясом цілий місяць. Жодної іншої їжі, тільки м’ясо. Ну й вода. Коля Бурят, хоч і був людиною освіченою, хоч і мав досвід, і напевно читав знаменитий фоліант «Тисяча способів китайських тортур», однак чи то забув про те, що написано на сторінці двісті шістнадцятій, чи то пропускав якісь сторінки, але погодився на місяць білкової дієти. Помер у страшних муках. Ось ціна, яку йому довелося заплатити за знання та похвали на адресу великих майстрів живопису. «Кроти» хотіли видовищ. Уже налагодили було лук і стріли на скомороха, але все ж дотримати слова й лишили Бурятові право вибору. Він виявився дурнем. Вибрав би долю Святого Себастьяна — помер би легко й навіки залишився б у легендах. А так його тіло почало розвалюватися на шматки і він, підточений болем, корчився від неймовірних страждань. Жодної величі й витонченості. Та й «кроти», подивившись на його смерть, вирішили, що високе мистецтво — це брехня, за допомогою якої хитрі шахраї хочуть заробити собі на хліб і уникнути військової повинності. Відкосити від служби у звитяжних лавах грізних таганрозьких «кротів».

Мені було жаль Бурята, та водночас я підсміювався з нього. З його невміння приймати сміливі рішення, бути рішучим і сильним. Але зараз я, як ніхто інший, розумів його. Жити хочеться хоч би що там! Дуже хочеться, особливо коли знаєш, що смерть у вигляді дівчини в підгузку і з величезною рушницею дивиться на тебе й роздумує… От і Бурят не витримав. Сподівався, що за ті тридцять днів, поки м’ясо отруюватиме його організм, він знайде якийсь вихід. Хоча жодного виходу не може бути, якщо на сторожі закону стоять Макаронка, Кривий Зуб і Капсюль. Надійно стоять — не зламаєш і не обдуриш. Самі обдурять кого завгодно. Ось і я зараз думаю, чим же скінчиться цей млявий діалог із дівчиною. Напевно, в неї є щось таке, чого я не побачив у сплутаних нитках костюма «кікімори». Ніж, сюрикен або якась інша залізна штукенція.

Я скинув бушлат. Підкладка була теплою, ледь вологою й пахла давно не митим людським тілом. Я помітив, що запах власного поту не дратує, на відміну від запаху тіла іншої людини. Собі ти здаєшся вільготним, розігрітим. А інші для тебе просто смердять мокрими ганчірками — мускусний такий запах, ні з чим його не сплутаєш… Але це стосується тільки мене, і якщо хтось поруч тхне потом, я просто терплю. Чогось дуже закортіло дізнатися, як пахне шовкова шкіра дівчини, і мене знову охопило хвилювання.

Вона, як фокусник, звідкись дістала наплічник і швидкими вправними рухами запхнула туди маскувальний одяг. Потім у її руках опинився великий целофановий пакет. Вона поклала туди наплічник і щільно зав’язала целофан. Рушницю вона обробила мастилом, вичавлюючи його з пластмасової маслянки з вузьким горлечком. І для зброї теж знайшлась упаковка — сірий прогумований чохол зі шкіряними лямками.

— Ану йди сюди. Чого стоїш без діла?

Ця фраза була адресована мені, і я вважав за краще, не зволікаючи, виконати наказ. Ми вдвох поклали наплічник і рушницю в схов. Він виявився поруч. Невелика яма, прикрита дошкою. А зверху земля, сміття, бруд. Якщо вона ховає тут спорядження, отже, часто приходить на цю позицію й веде вогонь. Та чи тільки по дронах? Тут немає інших значних цілей, крім повітряних апаратів козаків. Вона справжній мисливець, ця дівчина. Хоробрий. Яскравий. Безумовно, незвичайний, неординарний мисливець. Але куди вона поділа свого помічника, який ніс їй протитанкову рушницю? Це було головне питання для мене, — як і загадка, чи не чекає й мене доля того колишнього помічника.

Ота яма-схованка була обладнана заздалегідь, і настільки добре, що її не так легко й виявити. Знайдеш хіба тоді, якщо знаєш, де саме вона викопана. Бо в цих місцях поверхня землі всюди приблизно однакова. Брудно, похмуро. Мертво.

— Отже, ти скоморох. Не укроп, — сказала вона.

— А я думав, це ти звідти. З-за Стіни, — я наважився подати голос.

Вона криво посміхнулася і, як мені здалося, та посмішка зіпсувала прекрасні риси її обличчя епохи Відродження. Боттічеллі заплакав би.

— Стіна давно не пропускає нікого з того боку. Усі шлюзи, всі сталеві двері в ній наглухо зачинені. Я сама перевіряла щілини. У них набилася земля. А подекуди вже росте бур’ян. Колючий і жорсткий. І токсичний. Після подряпин сліди довго кровоточать… Та цим тварюкам байдуже.

Вона зі мною говорить! Це успіх. Є контакт! Схоже, мене таки не розстріляють. Хотілося б вірити.

— Ми з ними такі різні. Іноді мені здається, що вони з іншої планети. Вони живуть там і бояться нас. Не знаю, що там є, та свободи в них точно немає. Як можна бути вільним, живучи за стіною? Я не знаю.

Я давно не був біля Стіни. Але я добре запам’ятав, як яскраво світили прожектори на вежах, вихоплюючи променями порушників із баграми та драбинами. Це було багато років тому. Нещасні намагалися перелізти через Стіну, та їх змивали автоматичні водомети, і нещасливі втікачі, піймавши облизня, поверталися назад — животіти в землянках на околицях Таганрога.

— А ти думаєш, ми — вільні? — запитав я дівчину-мисливця. — Що ж у нас є?

Замість відповіді вона жбурнула мені щось металеве. Я за лічені секунди збагнув, що це не граната, і що в цьому її русі не було жодного підступу, тож одразу ж схопив предмет.

Циліндричний, гладенький, досить важкий. Пальці наче аж приклеїлися до поверхні, укритої густим золотистим мастилом.

— Ось що в нас є!

Вона мала рацію. Це велика цінність. Слава Богу, це ще в нас є. Не в усіх, щоправда, але іноді це можна й дістати, й обміняти, й відібрати. Тушонка! З гречаною кашею й широким написом «Не для продажу» на білій пошарпаній етикетці. Її можна зберігати роками. Пташині консерви, з курки, з нормальним терміном зберігання — зроблені не більше, ніж тридцять років тому. Неймовірно смачні та поживні. В армії, кажуть, десь є і яловича тушонка, але я її не бачив. А ось такі баночки ще трапляються. Не смак, а мрія.

— Їж. Поки що в мене вистачає цього добра.

Разом із банкою вона кинула мені ножа з дерев’яною ручкою і важким лезом. Ніяк не збагну, де вона його ховала, хитрунка. Я старався орудувати ножем якомога спритніше, аби швидко і вправно відкрити банку. Їсти справді дуже хотілося. Жодного зайвого руху. Жоден грам комбіжиру не має впасти на жадібну землю. Їв я прямо з ножа, загрібаючи вміст банки лезом і акуратно підбираючи з нього геть-чисто все. Курка, що потрапила в автоклав багато років тому разом зі штучним жиром і гречаною кашею, була саме тим делікатесом, про який я мріяв. Недарма я тут бродив. Недарма. Трохи у «кротів» підживився. Трохи попрацював зброєносцем у цієї дивної дівчини. І ось підсумок. Сам цілий, а живіт повний. Таки ж день минув не даремно. Щоправда, кілька неприємних миттєвостей усе ж довелося пережити, але вони з лишком компенсовані тією, яка мені їх і завдала. До речі, коли ця дівчина посміхається не криво, а по-доброму, вона просто красуня. Краса і свобода — це те, чого з кожним роком навколо нас стає все менше.

— Поїв? Поверни ніж.

«Помітила», — приємно здивувавшись, подумав я. Ніж я постарався непомітно — як мені здавалося — заховати позаду себе. Не тому, що намірявся його забрати — просто хотів перевірити її спостережливість.

Вона весело підморгнула мені. Мовляв, нема чого мене перевіряти. Підморгнула без злоби. Але я, про всяк випадок, заговорив про інше — про те, що тепер, на ситий шлунок, хвилювало мене більше, ніж Стіна укрів на західному боці дикої пустелі.

— А як тебе звуть, до речі? І звідки ти?

— Мене не звуть, я сама приходжу, — пожартувала дівчина. — А того місця, звідки я взялася, вже немає.

Я не певен, що це прозвучало без загрози.

— Гаразд, забирай свій речовий мішок і вали звідси, — примирливо сказала вона.

Я сторопів.

— Як це «вали»?

— Та так. Ногами. Через поле. І не озирайся.

Я нетвердою ходою рушив геть від неї. Хруснула стара гілка під ногою. Підкова на підборах черкнула об камінь. Дріт од відстріляної протитанкової ракети вчепився за черевик. Він довго волочився за мною. До самого краю випаленої лісосмуги. Щойно я ступив на задимлену ріллю, сталева нитка відчепилася й тихими кільцями скрутилася на понурій землі. Я йшов, рахуючи кроки, і чекав, що якийсь із них ось зараз виявиться останнім. Спочатку я думав, що вона розмахнеться й кине мені в спину свого ножа. Потім, коли відстань збільшилася і я зрозумів, що жодної холодної зброї вона вже не докине, то став, до тремтіння в колінах, уявляти, як вона зараз викопує зі своєї схованки протитанкову рушницю і, криво посміхаючись, цілиться мені вслід. Я чекав чогось. Пострілу. Звуку. Дива.

— Гей!

Я зупинився й хотів обернутися.

— Не обертайся! Не варто.

Я послухався й не обернувся.

— Я Іскра. Запам’ятав?

— А я Ян, — прозвучало смішно, як у давніх дитячих лічилках. Щось схоже на «інь-і-ян!» Склеївшись, три коротких слова, разом із моїм ім’ям, утратили будь-який сенс.

— Щасти тобі, Яне! — гукнула дівчина.

— Щасти тобі, Іскро! — відповів я неголосно, хоча, здається, моїх побажань до неї так і не доніс вітер, отой, що любить гуляти токсичними ярами, сіро-коричневими полями й обпаленими лісосмугами. Він раптом повернувся й почав дути в спину, хвацько накинувши каптур бушлата мені на очі. Ох цей вітер, ненадійний союзник, готовий обманути в будь-який момент! Ось і зараз він розвернувся так недоречно, що не дає мені бодай краєм ока зловити образ моєї прекрасної амазонки. Треба було поспішати. Я зважився. Потрібно було йти в бік Ростова. Мене чекала там одна важлива справа, для вирішення якої знадобилася б радше кмітливість і навики Іскри, аніж моє вміння переконувати й узагалі контактувати з людьми, навіть із тими, хто починав утрачати людське обличчя. «Де ж той, хто допомагав їй із рушницею? Хто він?» І ще мене не відпускала думка про літеру «омега» на борту дрона. І на моєму медальйоні скомороха. А може, краще й справді її позбутися? І, не знайшовши відповіді на це запитання, я заспівав.

Розділ 2. Вушанка з двигуном

«Щоранку починай спочатку. Від альфи до омеги, — він завжди торочив мені про це з самого світку. — Починай, не лінуйся».

І я починав: «Калі міра. Евхарісто полі. Стріпст-арістера. Стріпсте-дексія…»

Він навчив мене говорити й читати по-грецьки. А може, ніякий він не бурят, а грек, який лише прикидався Бурятом? Те, що він мені дав, я заприсягнувся нізащо не втратити. Але й цього мало. Тому я вивчив дослівно. Хитрі черв’ячки чужих літер сплелися в довгу історію, яка не могла не захопити з самого початку:

«Здрастуй, мій дорогий брате. Після того, як я опинилася в цьому клятому місці, не було жодного дня, щоб я не пошкодувала про вибір, який зробила. Але ж, якщо зізнатися одне одному, то вибір цей був зовсім не мій. А отже, я не владна скасувати його. Навколо мене часто-густо дикий народ, що зав'язнув у гріху та розпусті й не усвідомлює цього, бо недалеко ще відійшов од тварин. Живу я в місті за дерев'яним частоколом стін. Але якщо ти гадаєш, що місто це схоже на дорогу моєму і твоєму серцю Флоренцію, то ти фатально помиляєшся. Не схоже воно й на прекрасне Місто Сонця, з якого ми змушені були тікати. Тутешні мешканці називають вулицями стічні канави. Тонкі шати, які я так любила, мене тут хіба що дратують своєю непотрібністю. Ледве роблячи крок із ґанку, ти загрузаєш по коліно в бруд і нечистоти. Узимку ходити вулицями міста набагато легше, бо нечистоти замерзають. Але навесні вони знову розтають, аби перетворитися на суцільну помийну яму. У моєму палаці носити шовк і оксамит — пекельна мука. Тут немає ні камінів, ані системи опалення. Печі топлять по-чорному, і весь дим повзе домом, в'їдаючись не тільки в тонку тканину, а й у самісінькі пори моєї шкіри. Тут немає ні скульптури, ні живопису, ані музики. І тільки п'яні мужлаї співають вечорами паскудних своїх пісень за межами мого дерев'яного палацу. Мій дикий чоловік розважає мене дикими, як він сам, ведмедями, яких змушують танцювати люди з дудками, вбрані в кумедний барвистий одяг. Їх називають скоморохами. Здається, у місті лише ці дивні люди вміють читати й писати по-грецьки. А взагалі-то ніхто тут не пише й не читає. За стіною ліс, і болото, і дикі звірі. Кожна прогулянка лісом може стати останньою. Але й у межах стін будь-якого городянина можуть позбавити життя й розірвати на шмаття. Мова цих дикунів нагадує гавкіт собак. Вона не схожа на жодну відому тобі мову. Я все ясніше розумію, що вже ніколи не почую милих моєму серцю грецьких пісень. Не побачу дивовижних картин. Не торкнуся ногами бруківки флорентійських вулиць. Я знаю, що мою прекрасну душу заслали сюди страждати до того дня, поки вона не розлучиться з моїм потворним тілом. Але знай, мій дорогий брате, я не маю наміру страждати. Я не можу повернутися у зручний світ розкошів, комфорту та витонченості. Тому я вирішила зробити щось неймовірне. Наповнити дикий світ цього міста витонченістю і затишком. Хоча б у межах дерев'яного частоколу. У мене є чіткий план. У ньому чимало брехні. Але це брехня заради порятунку. Я брехатиму й замітатиму сліди, як опівнічна кішка. Задля мого власного порятунку. І ти мені маєш допомогти, брате…»

Усе розпалося раптово. Я не дуже добре пам’ятаю, як саме. Просто якоїсь чудової миті я побачив: усе, що здавалося вічним і стійким, зникло. І я стояв посеред поля. Як співав один давній співак: «…и вороны кружат, там, где раньше был цветущий сад»[3]. У нашій дійсності навіть воронам не знайшлося місця. Тільки дрони. Здавалося б, усе в наших руках. Знання, мистецтво, технології, а — ти ж диви! — навіть із усім цим добром ми опинилися в кам’яному віці. Наша епоха — це час, коли будь-який камінчик, що потрапив у черевик, може виявитися каменем спотикання. «Як же ми це проґавили?» — весь час запитую себе. Любили країну, вірили її вождям, захищали від ворогів, а виявилося — захищати нічого. І вороги не попереду, а десь за спиною. І людина, яка сьорбала з тобою баланду в одному окопі, з голоду може зжерти тебе геть-чисто. І оголошуючи війну палацам, ми так і не принесли миру бідним оселям. Наші розумники просторікували, що нас тримає разом сила слова, традиції минулого та ненависть до ворогів. Але вони нам брехали. Коли слово вимкнули, то і традиції, і вороги десь зникли. Випарувалися, наче й не було. Залишилася тільки ненависть. Може, це вона нас і скріплювала, тепер не знаю.

Ми довго воювали з украми. Ми знали, що вони століттями хотіли нас винищити й тільки чекали слушного моменту. Але ми не дали їм дочекатися. Це був геніальний план — підняти повстання на їхніх землях і потім допомогти повсталим. Але останніх виявилося не так і багато. Та й зовсім далекі вони були від образів класичних героїв, створених прекрасною російською літературою. Бородаті цапоморді п’яниці, обвішані гранатами, вони нагадували швидше лісовиків зі страшних казок. Напевно, десь тут і пролягла перша тріщина між ідеєю та реальністю. Хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Життя виявилося гротеском. Література була чудовою інструкцією, але ті, що нею користувалися, не вміли читати. Або руки до книг не дотягувалися, бо не з того місця росли. Героїчна війна за наш світ обернулася неймовірною бридотою. Тепер-то я розумію, що інакше й бути не могло. Тепер, коли йду зараженою хворою землею.

Укри не надто напружувалися. Вони виявилися не такими кровожерливими. Говорили схожою мовою, легко переходячи на нашу. Вони просто чекали. Не просуваючись уперед, не атакуючи, не провокуючи. Ми намагалися пробудити в них інстинкти хижаків, адже в нас була потужна агентура на тому боці. Величезні кошти змушували шестерні таємних механізмів їхньої країни ламатися. Але зрештою поламалися наші. Вони перемогли. І з’явилася Стіна на кордоні.

— Я не розумію, як вони могли перемогти? — казав незабутній Коля Бурят. — Вони ж весь час були в обороні. Я чомусь не пригадую, щоб хтось виграв війну в обороні. Не знає такого військова історія.

Він прочитав набагато більше книг, ніж я. Я не знав, що відповісти, оскільки не надто розумівся на військовій історії. А він, навпаки, добре. Він узагалі багато знав, цей низькорослий вилицюватий чоловік, схожий на скинутого з коня Чингізхана.

— А, може, ми просто проспали наступ укрів? Вони, знаєш, завжди були такими… м-м-м… хитрожопими. Уміли вивернутися в будь-якій ситуації. «Розумне теля двох маток ссе», «моя хата скраю» і таке інше. Аякже! Ми думали, що вони соплі жували, а вони просто збирали слину для плювка. І ось…

Коля любив пофілософствувати на дозвіллі. Це я добре пам’ятаю. Я тоді не сперечався з Бурятом.

З ним цікаво було, з Бурятом. Шкода, що його більше немає. Це ж він — кочівник, який упав із коня, — вмовив мене стати блазнем. Мовляв, час воювати минув, настав час думати про мир, лікувати людей.

Народ залишився без духовних орієнтирів, скріпи розсипалися, армія розбіглася, суспільство вкрили метастази. Вони почали їсти одна одну, ці частини колишньої країни, що перетворилися на ракові клітини. Він умів говорити, переконувати й діяти, той Бурят. І я повірив.

Два цикли східного зодіаку минуло з того дня, коли під камуфляжем я почав носити барвисте вбрання й почав поступово опановувати мистецтво знаменитого танцю скоморохів. «Мандрівники, що крутяться», — так нас тепер називають. Вибираєш рівне місце, окреслюєш коло. Ліва нога в центрі, а права рухається по намальованому колу. Відштовхується від тонкої сірої лінії, обертає тіло проти годинникової стрілки, наче намагаючись запустити час навспак. І ти крутишся, крутишся, то відхиляючись від своєї осі, то повертаючись до неї. Регулюєш швидкість. А вона все збільшується, збільшується, і з кожним обертом глядачам усе дужче здається, що твої кольорові клаптики і смуги стають білими.

Але головне — не те, що ти робиш, а те, що ти думаєш. Думати треба про хороше, бо, як говорили древні, думки матеріальні. Треба уявити те, чого тобі найбільше бракує. Дуже захотіти цього. Побачити об’єкт свого найсильнішого бажання. Відчути запах, подумки обмацати форму, аби фантазії перетворилися на легкий свербіж у самісіньких кінчиках пальців. І тоді тебе опановує дивний стан. Тобі здається, ніби ти завмер на кордоні реального й уявного світів — і ці світи раптом починають обертатися навколо тебе. А ти просто стоїш на місці. Зависаєш у центрі світобудови. Як сонце. І час утрачає своє значення. Але той предмет, що його ти хотів би матеріалізувати, теж виростає до розмірів галактик, і ось тоді… Тоді ти вимовляєш Слова. Ніхто їх не знає, крім скоморохів. Ці Слова роблять неможливе з логічної, наукової точки зору — і предмет, про який ти мрієш, із твоїх фантазій переміщається в реальність. І його бачить той, хто спостерігає за магічним обертанням твого довгополого барвистого одягу.

У кожного скомороха — свій код, свої Слова. Предмет пожадання так само швидко зникає, як і з’являється. Але в людини, яка хотіла його матеріалізувати, залишається відчуття радості. І дуже кортить пережити його знову й знову.

Ми можемо ще дещо. Лікуємо людей, прибираємо негативний вплив одних на інших. Реабілітація поранених під час війни — теж наша справа. Але головне, чого домагаються від нас усі друзі-партнери, — це розкрити таємний код. Тобто наші Слова. Ось так. А ми не розкриваємо. Та й навряд чи вони спрацюють, якщо людину не посвятили у скоморохи. Жадібні до чужого відмовляються цьому вірити й, трапляється, влаштовують на нас полювання, аби змусити розкрити таємницю. Ні в кого з гонителів поки що це не вийшло.

Коли ця дівчина, Іскра, вела мене до лісосмуги, я подумав, що вона — одна з них. Мисливиця на скоморохів та їхні замовляння. Але вийшло все геть інакше. Утім, краще й бути не могло.

Я постарався якомога швидше забратися з того поля, де лежав збитий Іскрою безпілотник. Я не мав анінайменшого бажання дивитися на те, як ракетно-артилерійська система оре токсичними снарядами хвору землю. Тим більше, я був зовсім поруч. Чи пішла звідти Іскра, не знаю. Думаю, що так, але не відразу. Навіщось же їй потрібен був безпілотний робот…

Відійти від збитого дрона у відносно безпечне місце і там поміркувати над тим, що робити далі. Варіантів усього два. Або назад у Таганрог, до «кротів». Або вперед, у Ростов. І там, і там я заробив би на шматок хліба. У жадібних до їжі «кротів» це було б непросто, але можливо. З козаками, щедрішими й гостиннішими, я б ще легше домовився. Хоча свою доброту й гостинність козаки дарують лише тим, хто з ними по один бік того колючого дроту, яким обмотане їхнє прокляте місто. Ще кілька років тому в цей Ростов потрапити було легко. Але після того як диверсійна група «кротів» пробралася в місто й підірвала штаб Першого головного батальйону летючої бригади, стару колючу огорожу прибрали, натомість звели нову й пустили по ній електричний струм. І це відразу ж поставило всіх, хто лишився зовні, поза законом. Козацьким, звісно ж. Але я знав дещо, чого не знали інші мешканці Дикого Поля. І якщо все спрацює, то мені поталанить. До «кротів» я йти не хотів. Жадібні вони й непередбачувані. Особливо цей похмурий командир із позивним Капсюль. З козаками шанси були п’ятдесят на п’ятдесят. Погодьтеся, це досить високе співвідношення, аби ризикнути.

Давньою дорогою, розрахованою на великовантажні машини, рідко хто користувався. Вона одним кінцем упиралась у Стіну, а отже, закінчувалася тупиком. Крім того, асфальтове покриття, колись гладке й рівне, було зірване. І лише в деяких місцях, як скелі в океані, стирчали острівці асфальту. Вони заважали рухові, а тому поодинокі власники автівок намагалися їздити путівцями, прокладеними через степ. А про бойову техніку й говорити не варто: колони козаків їздять, де хочуть.

У Ростові я мав нагальну справу. Хороший клієнт, високий козацький чин. Йому потрібна була допомога — більше, ніж будь-кому. Отаман Козій багато пив — і про це знали його люди. Найближче оточення страждало від його важкого кулака і скаржилося на буйний характер Господаря. Так називали його прості козаки, криваві роботяги дикунської війни. Ті, що стояли ближче до нього, звали його по-простому — Батя. Але саме їм першим і діставалося від отого важкого та безжального кулака, коли п’яний отаман намагався залити свої жахливі садистські спогади хріновухою, а вони, кляті, не хотіли забуватися і спливали, спливали в пам’яті, як понівечені трупи навесні. Він зі страшним криком відчиняв серед ночі двері й горлав: «Хто на мене?!» І махав навсібіч залізним кулачищем. Ох і багатьох же він покалічив! А вони, щоб не лишатися в дурнях, відігравались на тих, хто стояв нижче на козацькій ієрархічній драбині, і пішло-поїхало! Я прочитав в одному старому підручнику з психології, що така реакція називається «первинною компенсацією». Цей підручник навряд чи мені допоміг би впоратися з алкоголізмом Баті, але знань, викладених у ньому, мало б вистачити, аби знайти першопричину спалахів люті ростовського отамана.

Ну, взагалі-то, підручник я загубив. Сподівався на словесну терапію. Як і на те, що козаки — хлопці темні, готові повірити в магію скоморохів більше, ніж у знання. Танцюватиму для Баті, покажу, як барвисті шати стають білими, занурю його в транс і розберуся з підсвідомістю. А він дасть натомість багато їжі та свою охорону, аби провести мене ще далі. На північ. І там я покажу справжнім поціновувачам…

Покажу скарб, яким я оволодів. Може, це врятує наш світ. А якщо й ні, то зробить мене багатшим — і я більше не потопатиму в радіоактивному бруді, а одяг скомороха зміню на чисту спідню білизну та костюм. Там, на півночі, кажуть, є люди, які носять піджаки і штани зі стрілками. Багаті. Ситі. І якщо я не зможу зробити ситими всіх, то вже себе самого багатим точно зроблю. Це, я вважаю, цілком чесно.

«Про що ти мрієш, старий?» — говорив мені внутрішній голос.

А я йому запитанням на запитання:

«Який я тобі старий у свої п’ятдесят?»

«Як був ти наївним дурнем, так і лишився ним», — нарікав голос.

«Зате живий і при ділі», — заперечував я.

«Ну, подивися на себе, подивися! Який піджак? — наполягав голос. — Неголене старе чмо в брудному бушлаті поверх кольорового дрантя. Навіть обісцяна дівчисько-снайперка тебе відшила».

«А “обісцяна” — це ти про підгузок?» — саркастично відрізав я незримому співрозмовнику всередині себе.

І він замовк. Але я знав, що це лише на деякий час. Внутрішній голос довго добирає слова й зазвичай заводить зі мною розмову в найменш слушні моменти, — намагаючись перетворити їх на слушні.

Дорога на Ростов більше скидалася на напрямок. Я зупинився біля понівеченого іржавого танка зі знесеною баштою й подумав, що краще б мені почекати попутку. Іноді поодинокі фермери проривалися на своїх авто до Ростова — продавати зерно та овочі або обмінювати їх на інструменти. Одні везли городину, інші — мед, треті — молоко. Ринок у Ростові був важливим для регіону. Він дозволяв господарям маєтків мінятися. Обмін завжди був рушійною силою змін на краще, він сигналізував, що не все втрачено і що добро, можливо, переможе. Козаки завбачливо підім’яли під себе процес торгівлі. Обміняти шило на мило? Жодних проблем. Тільки плати данину. Торговці не сперечалися. Торговці розуміли. Їх завжди можна переконати автоматом у руках. Козакам відмовити неможливо — тому вся торгівля в околицях Ростова під їхнім контролем.

На дорозі нікого. Попутку треба шукати у степу, там, де пролягає справжня траса, а не цей старий тракт, навколо якого, мов риб’ячі кістки, розкидані запчастини спаленої техніки. Я стояв біля танка. Попереду бовванів бронетранспортер. Колись він був зеленим, а тепер ось порудів від часу та іржі. До техніки краще не підходити близько. Всередині рудого металобрухту знаходили собі житла змії та польові хижаки. Ні ті, ні інші за нагоди, певно, не пощадили б одинокого пілігрима. Згадавши про хижаків, я відштовхнувся від корпусу танка й пішов далі, у степ, до ґрунтової дороги, де було більше шансів зустріти попутників на колесах.

Чекати довелося довго. Машин не було. Сутеніло. Я вже почав шукати собі притулку для ночівлі. Перспектива залишитися самому серед поля не надто радувала мене. Майнула навіть думка повернутися назад до танка на старій трасі й ризикнути залізти в його випалене нутро, та мій вічний співрозмовник, голос розуму, гримнув на мене: «Ну й глупак же ти, ну і бевзь!» — і я відмовився від цього дурного наміру. Мої губи нечутно ворушилися, повторюючи лайливі слова. А потім у похмурому вечірньому повітрі почувся звук двигуна. Спочатку я подумав, що це знайоме огидне воркотання безпілотника. Але потім збагнув, що агрегат із двигуном рухається по землі, а не над нею. Машина то вила, то замовкала на кілька секунд, то невдоволено гарчала, долаючи байраки й величезні вибоїни. Дороги тут не бувають ні прямими, ні рівними.

Машина наближалася. Я сховався. Зачаївся. Ми, скоморохи, нейтральні люди. Ми завжди над сутичкою. Але ті, з ким нам доводиться мати справу, зазвичай не знають про це. Тому краще спочатку зрозуміти, хто ж то їде дорогою.

То був фермер. Я це зрозумів одразу, щойно машина через силу подолала пагорб. До неї було ще метрів зо триста, та мій гострий зір навіть із такої відстані дозволив визначити, що одинокий водій нічим мені не загрожує. Колись агрегат фермера міг би вразити уяву будь-якого мандрівника. Але тільки не зараз і не тут, посеред цього нещасного степу.

З пагорба спускалася залізна ребриста рама на чотирьох колесах. Вони, мабуть, були різного розміру, бо раму весь час гойдало то вліво, то вправо навіть на рівній ділянці дороги. Двигун, здавалося, був просто прив’язаний до самохідного візка. Його страшенно хитало з боку в бік, але водій, що сидів одразу за двигуном, на це не зважав. Він крутив чорне кермо, намагаючись утриматися на залізній табуретці без спинки. Її ніжки були щільно прив’язані до рами шкіряними ременями. Власник шаленої табуретки з двигуном був одягнений у стьобаний ватник, а бідова вушанка на його голові махала крилами-вухами в такт аритмічним похитуванням цього фантастичного агрегату. За ним, зачеплений за гак, котився двоколісний причіп, набитий сірими й білими лантухами. Судячи з білої хмаринки, яка надималася над причепом щоразу, коли він підскакував на купинах, у лантухах було борошно.

Сіре загрозливе небо підказувало, що це мій єдиний шанс. Щойно машина — хоча язик відмовляється називати цю самохідну каракатицю машиною — наблизилась на відстань кількох кроків, я виповз із-за пагорба й, піднявшись на рівні, замахав обома руками.

— Гей! — гукнув я.

Господар каракатиці відреагував миттєво. Але не так, як я очікував.

Він натиснув на педаль гальма, потягнувся кудись униз і одразу ж випростався. Я почув металеве клацання. Цей звук не сплутаєш ні з чим. На мене дивилися два дула старої мисливської рушниці. І я не сумнівався, що водієві залізного воза простіше зараз мене пристрелити, аніж вступати в діалог. Треба чимдуж починати перемовини самому — і виграти їх. Складне завдання.

— Я скоморох! — крикнув я на повен голос.

— Доведи! — сказав фермер, і дула рушниці хитнулися, впевнено позначаючи вимогу.

Я вважаю, що то був успіх. Людина з рушницею не вистрелила, а заговорила до мене. Щоправда, чим усе це закінчиться, поки незрозуміло.

— Зараз-зараз! — квапливо відповів я, знімаючи сіро-зелений бушлат.

Спецодяг під бушлатом теж був плямистий, але це були зовсім інші плями. Червоні, сині, яскраво-зелені. Мирні святкові барви.

— Тьху, клоун! — водій каракатиці сплюнув убік. — Ледве гріха на душу не взяв!

Рушниця миттєво зникла з його рук. Шапка невдоволено хитнула вухами-крилами. Перша частина переговорів закінчилася на мою користь: я залишився живий. А тепер попереду друга: треба було переконати фермера підвезти мене до міста.

— А гріх же можна спокутувати! — усміхнувся я подружньому.

— Ти про що? — дивувалася шапка-вушанка.

— Зроби добру справу — підвези мене до Ростова.

— До Ростова? — замислився фермер — А ти мені що за це?

— Ну, та… Можу допомогти з товаром. Вантажити, вивантажувати, охороняти.

— Не гріє, — хмикнула вушанка.

— Можу допомогти продати борошно. Швидко й вигідно.

Вдихаючи білий злаковий порошок, який піднімався над лантухами, я думав, що з мене вийшов непоганий парламентер. Після слів про вигоду фермер вказав мені на причіп — і я видерся на самісіньку вершину борошняної гори. Їхати було незручно, борошно на кожному вибої просочувалося крізь лантухи й набивалося в ніздрі. Мене трусило й підкидало. Та краще погано їхати, ніж добре йти. І я терпляче їхав, раз у раз відважуючи теплі слова подяки власникові рушниці й вушанки.

— А хто в тебе в Ростові? — питав він.

— Батя, — відповідав я.

— Хіба твій батько ще живий? — щиро дивувався фермер. — Такий старий?

— Ні, «Батя» — це позивний мого бенефактора…

— Та? — розгубився сільський комерсант.

— Ну, клієнта. Так зрозуміліше?

Незнайоме слово дещо насторожило фермера:

— А ти, бува, не укр? Чи не з-за Стіни?

— Ну, глянь на мене, — кажу, — схожий я на укра?

Як виглядає справжній укр, фермер не знав. Зате він знав, що не може укр скидатися на обшарпаного волоцюгу-скомороха. Йому залишалося тільки роздумувати над тим, хто ж то такий — мій бенефактор. Покровитель, себто.

— Батя-батя-батя… — перебирав варіанти фермер. — Це часом не отаман Козій?

— Він, — спокійно підтвердив я.

— Та ти що! — пожвавішав фермер, і його обличчя аж засяяло, ніби на нього впав промінь світла через напіввідчинені двері неабияких можливостей. — Дуже добре, це дуже добре!

Його нога так весело натиснула педаль газу, що я мало не злетів із лантухів.

— А давай-но, скомороше, пісню заспіваємо! Знаєш якусь?

— Вот, новый поворот!

И мотор ревет,

что он нам несет?[4] — заспівав я на всю горлянку.

Я знав багато давніх пісень. Вушанка попереду плескала крилами. Двигун весело підвивав мені, наче розумів, залізяка стара, що пісня про нього.

Але Дике Поле завдає удару в той момент, коли ти цього найменше ждеш. Степ не буває безпечним. Нестримні веселощі безтурботних подорожніх, як це зазвичай трапляється в наших краях, виявилися короткими й передчасними.

— Заткнись! — гаркнув фермер і різко викрутив кермо праворуч, у бік старої траси.

Розділ 3. Дике Поле

Я не відразу зрозумів, у чім річ. На щастя, його селянська кмітливість спрацювала швидше, ніж моє ослабле відчуття небезпеки. Попереду бовваніло занедбане село. Будинки похмурі, недоглянуті. Деякі з забитими вікнами. А в інших вікна та двері вибиті, виламані. Дірки в давно не латаних шиферних дахах не давали жодної надії на те, що в селі ще хтось живе.

Але люди тут усе-таки були. Так, вони були тут саме тоді, коли наш самохідний візок наближався до крайніх хат. На околиці села стояв довгий автобус. Обшарпаний, іржавий. Жодної цілої шибки. Але, поза сумнівами, автобус був на ходу. Двигун працював на холостих, із вихлопної труби клубочився їдкий дизельний дим. На привареній до даху автобуса саморобній довгій решітці, щільно прив’язані один до одного, лежали лантухи, сумки й пакунки. Я здивувався, як це численні пожитки пасажирів не розкидало на вибоїнах степової дороги.

Тут же були й пасажири. Вони сиділи колом, поруч із автобусом, прямо на землі, по-турецьки схрестивши ноги.

Здавалося, велика компанія гріється коло багаття. Але багаття не було. Посередині кола стояла людина. До автобуса було занадто далеко, аби почути голоси, але з того, як жестикулював чоловік у центрі кола, видавалося, що він один говорить, а інші — уважно слухають.

Водій помітив те, чого не побачив я: у руках того чоловіка був автомат. І в тих кількох, на даху автобуса, теж.

— Мерщій мотаємо звідси, — шепнув власник вушанки. Її вуха метлялися, мов крила переляканої птиці.

Але мотати треба було тихо. Водій скинув газ, і наша барбухайка майже нечутно відповзла за покинуті халупи.

Люди з автоматами жваво скидали вниз тюки й лантухи. Вони падали в кузов сіро-зеленого, як мій бушлат, пікапа. Його я помітив не одразу, а лише за мить до того, як між ними й нами опинився старий занедбаний будинок.

— Що це? — запитав я водія.

— Грабіж, — швидко відповів той. — Фермерів грабують.

Я кивнув. Нам невимовно пощастило побачити грабіжників раніше, ніж вони — нас. Інакше наш вантаж очікувало б те саме, що й поклажу на даху автобуса. А якою буде доля їхніх власників, можна хіба здогадуватися. Ні перевіряти здогади, ні, тим більше, розділяти долю людей, що сидять на землі, ми зовсім не хотіли. А це могло статися, якби розбійники почули наш двигун. І тому, навіть опинившись під прикриттям старої хати, ми прагнули якомога тихіше забратися звідси. Ми поспішали, але дуже повільно. Обережно, тихо, без суєти. На найнижчих обертах.

— Люба, не підкачай, — мало не плачучи, бурмотів бідний селянин, і я подумки просив того ж самого.

Будинки затуляли нас від розбійницьких очей. Але від вух — навряд чи. «Чому вони не чули нашого двигуна?» — майнула дурна думка. І одразу ж на це запитання знайшлася відповідь.

— Хвалити Бога, автобус на холостих! — сказав мені фермер. — Якби не їхній двигун, вони б почули, як працює наш. Почули б, я тобі кажу, це як два пальці об асфальт!

Власника барбухайки трусило від страху. Його зуби клацали, а розв’язані вуха на шапці дрібно тремтіли.

— Хочеш, я спробую вилікувати тебе від страху? — запитав я його прямо.

Ну, професіонал клятий! Ну, жадібний до клієнтів скоморох! Це я про себе. Знайшов момент, називається. Цей фермер усе одно від тебе нікуди не дінеться. Він і так буде твоїм клієнтом, тільки трохи згодом. У більш слушний час подорожі.

— Себе вилікуй, — грубо, але неголосно огризнувся фермер. — Заткнися, а то пішки підеш!

Іти пішки під носом у грабіжників мені не хотілося, тому я заткнувся. Та ще більше я не хотів, щоб водій механічного тарантаса запанікував. Паніка — це заразна хвороба: якщо вона вже опанувала одним, то незабаром охопить і всіх інших у групі.

Я спостерігав за ним. Ні, все-таки я помиляюся — вірусу паніки цей селянин не підхопив. Він цілком управляється з кермом і педалями. Його трясе від страху, але це контрольований страх. Усе гаразд. Усе має бути гаразд.

— Слухай, ти, скомороше. Там стара траса. Перевалимо, зупинимося і трішечки подумаємо, що робить далі, куди їхати.

— А що тут думати, друже? Нам треба в Ростов.

— Ти ба! Де Ростов, а де ми? До Ростова твого ще пиляти й пиляти. А ці… — він кивнув туди, де за пагорбами зникло спустошене село, — ці щомиті нас можуть наздогнати. Навіть за старою дорогою.

Федеральна траса, як її називали за цивілізованої давнини, була лінією швидше уявною. І — він має рацію, цей фермер. Хто сказав, що стара ростовська дорога — це лінія безпеки? Просто я сам так вирішив: до траси нам загрожує небезпека, за трасою — ми в безпеці. «Чик-трак, я в будиночку», — була така дитяча примовка у давні часи. Та людині все одно більше подобається обманювати себе, ніж інших. Перевірено на власному досвіді… Гаразд, доберемося до старої дороги, а там подивимось.

Хоч ми були й на колесах, однак до старої «федералки» дістались анітрохи не швидше, ніж я дійшов до нової дороги пішки.

— Ледве тягне, — зітхав фермер, коли його чортопхайка, перевалюючись із одного клаптика асфальту на інший, штурмувала забуту транспортну артерію.

Артерія давно була без крові. Висохла. Потріскалася. Порвалася. Іржавий дорожній знак, на якому вже неможливо прочитати, скільки ж звідси кілометрів до Ростова, був пробитий снарядами в декількох місцях, і крізь порожні очниці пробоїн на нас уже дивилася степова ніч. Дорога з нізвідки в нікуди була лише орієнтиром. Лінією розмежування, за якою ми залишимося цілими й неушкодженими. І ми до неї допленталися.

Нам пощастило двічі. Тепер треба було знайти нічліг — у темряві їздити степом небезпечно. А поруч із залишками асфальтового покриття стояли, борт до борту, гусеничний тягач без гусениць і вантажівка із зеленою будкою замість кузова. Неподалік від них я помітив майже цілий бронетранспортер із вісьмома гармошками спущених коліс. Кабіна вантажівки була понівечена так, ніби її зім’яв кулаком велетень. Але будка, на щастя, вціліла. Й обидві стулки дверей були відчинені.

Фермер, крім старої рушниці, мав ще й чудовий ліхтарик. Дуже цінна штука, до речі. Натискаєш — і він загоряється. Поки тиснеш, світить. Геніальний винахід майстрів минулого. Але користуватися електричним світлом в умовах небезпеки я б не зважився. І фермер теж. Я виламав шматок асфальту й кинув його всередину зеленої будки. Прислухався. Може, почую всередині якийсь рух. Але — ні, там тиша. Така суха й щільна, як у занедбаних будинках. Чи є страх? — Чужий страх скоморохи відчувають добре. Вони вловлюють його, як приймач — радіохвилі. Але зсередини нічого не було чути. Адреналіновий ефір чужого страху мовчав. Начебто тут безпечно. Можна й на нічліг.

— Полізли, — сказав я.

— Так, а що робити потім? — м’явся фермер. — Куди рулити?

— Давай там поговоримо, — втомлено відповів я попутникові. — Полізли.

— Стривай, — одказав фермер.

Він метнувся до своєї каракатиці й за п’ять секунд уже знову був поруч. З його лівої руки звисала тонка ковдра, а в правій він тримав потертий спальний мішок. Уночі, посеред степу, це ціле багатство, скажу я вам.

— Що вибираєш? — запитав, притягнувши спальний мішок ближче до себе.

«Ілюзія вибору, одначе», — подумав я і схопив ковдру. За годину ми вже бачили солодкі сни, кожен на своєму каналі сновидінь.

Мені снилося море, на яке перетворився нічний степ. Над лінією, що розділяла воду й небеса, з’явилася тонка смужка червоного світла. Вона ставала все ширшою й ширшою. Світло заливало білі хмари червоною фарбою. І ось, розсуваючи їх у різні боки, над водою встало сонце. Зелена будка перетворилася на корабель, і він повільно поплив водною гладдю в бік ранкового світила. Я слухав плюскіт хвиль, і мені ці звуки здавалися чимось дуже жаданим. Я хотів почути плюскіт хвиль — і ось я чую його. Слухаю його, наче розповідь друга, якого давно не бачив. Друг теревенить свою історію. Я слухаю. Корабель пливе вперед.

А потім на блакитній поверхні моря з’явилися легенькі брижі. І корабель затремтів.

Я прокинувся.

Сонце зазирало всередину будки. Її трясло. Стугоніла земля, на якій стояла наша вантажівка. А з боку розбитої дороги чувся дзвінкий брязкіт гусениць. Ревли потужні мотори, їх було кілька. Цей звук ні з чим не сплутаєш: повз нас їхала військова техніка. Багато техніки. Я скинув із себе ковдру. Треба було щось робити. Треба було дізнатися, що відбувається за тонкою жерстяною стінкою. Виходити назовні дуже не хотілося. Хотілося, навпаки, залізти під ковдру й пірнути назад, у солодку ранкову нірвану. Хотілося, щоб рев моторів виявився сном. Але втеча від реальності — річ марна. Куди б ти не ховався, похмуре сьогодні тебе все одно знайде. Утім, кидатися назустріч невідомості теж нерозумно. Треба спершу з’ясувати, що ж відбувається за бортом нашої ненадійної схованки. Мій супутник думав, мабуть, так само. Він прокинувся, мовчки виліз зі спального мішка й одразу ж припав вухом до стінки. Сміливцем він не був, але чіпкий селянський розум підказував йому правильні рішення для виживання. Це було добре. Розумний супутник — запорука успіху подорожі.

— Зброю викидай сюди! І без дурниць! — пролунав крик, не послухатися якого було неможливо.

Фермер і не збирався чинити опір. Він був дуже кмітливим. З гарною реакцією. На дорозі, наткнувшись на розбійників, він довго не вагався. І зараз тільки знизав плечима й, не надто роздумуючи, викинув свою рушницю за двері нашої «кибитки»:

— «Без дурниць» то й «без дурниць».

Мені хотілося забитися якнайдалі в куток, стати маленьким і непомітним, як польова миша. Сховатися під ковдру. Зовні гуркотіло багатоголосся моторів, і я молився, аби люди, які керували ними, не зупинялися й не помітили нашої вантажівки. «Усе одно помітять, усе одно зупиняться», — підказував мені здоровий глузд. Я поставив себе на їхнє місце. Ось я, наприклад, проїжджаючи повз, хіба не зазирнув би в покинуту машину? Звісно, зазирнув би. Точно зазирнув би, — тому що поруч стояла фермерська барбухайка, нехай і недолуга на позір, але цілком справна. І причіп із лантухами. Як такого не помітити? У цього добра має бути господар!

Мене це зовсім не тішило. Люди надворі, перед тим як зазирнути в будку, могли спершу пальнути з автомата або ж кинути гранату, наприклад. Саме так сильніші тут зазвичай чинять із тими, хто слабший. Ось тому я страшенно позаздрив усім довколишнім польовим мишам. От якби я вмів так спритно ховатися, як вони.

Двигуни знизили оберти й перейшли на холостий режим. Машини спинилися.

— Хто тут? — двері кабіни ще не відчинились, а чоловік із автоматом уже зажадав позначити свою присутність. А те, що автомат таки був, підтвердило клацання затвора. Потім у щілину між стулками влізло дуло. А за ним з’явилася й голова.

— Вилазь, — сказала вона. Кругла, неголена, у плямистій шапочці.

Уранці все було не так, як уночі. Десятки озброєних людей блукали навколо бронетранспортерів. Уночі неушкоджених БТРів тут не було. Спалені, іржаві — авжеж, ми такі бачили на дорозі. Але цілих, пофарбованих отруйно-зеленою фарбою, обвішаних протикумулятивними решітками, не було. І ось вони є. І нічого доброго в цьому немає.

— Хто ви? — запитали озброєні бородані.

— Фермери ми, — похмуро відповів господар барбухайки.

Один із дізнавачів, схожий на мавпу похмурий бурмило в шкіряних рукавичках без пальців, перебив його:

— Аякже, фермери! Фермери розтяжок не ставлять де попало.

І підкинув круглу гранату. Вона з неприємним звуком упала йому на долоню.

— Де це було? — почув я владний старечий голос, схожий на скрип немащеного колеса. То, напевно, був командир збройної наволочі, що оточила нас.

— Висіло на шарабані з причепом. Тільки з місця рушиш — і все, — відповіла горила з гранатою.

— А що в причепі? — поцікавився старий.

— Борошно. Якби рвонуло, то машина — в лайно, а ми всі — у білому, — сміялася горила.

До речі, ми з фермером лише крадькома могли зиркнути на обличчя наших дізнавачів, оскільки стояли на колінах і тримали руки на потилиці. Нам категорично заборонили зводити очі.

— Хто з вас господар воза? — запитав владний старий.

— Мій віз, — подав голос фермер.

Хтось легко ткнув його в груди. Жест можна було б назвати дружнім, якби не дуло, яким він був зроблений.

— Нащо машину замінував?

— А раптом хтось би спробував його поцупити, моє борошно? — озвався фермер обурено.

Мавпоподібний закивав. А за ним — його товариші. Старий іронічно заскрипів:

— Ні собі, ні людям, значить? А ти жадібний.

— А ти б не став жадібним? — обурився фермер. — Усе нас грабують. Ми по зернятку, по крихті з цієї розпроклятої землі вичавлюємо собі на прожиток. А потім, значить, приходять такі, як… ці… значить…

Він затнувся. Хотів сказати «такі, як ви», але вчасно похопився, що дискусія може погано для нього скінчитися.

— І? — знущальним тоном, але цілком миролюбно промовив старий.

— І забирають усе. Ніби чекають, доки в нас хоч щось з’явиться.

— Та годі тобі на людей пащекувати. Ти краще скажи, аграрію, де розтяжки навчився ставити?

Фермер тут же знизив градус свого виступу на захист аграрного сектору. Він спідлоба, швидко, глянув на старого. Той підійшов до невдахи-селянина й зупинився поруч, поклавши великі, схожі на костомахи, руки на дуло і приклад автомата. Я теж зміг його роздивитися. Ще й який старий, скажу вам! Йому було років сімдесят. Але, схоже, більшість із них він провів на свіжому повітрі. На ребристому залізі оцього БТРа, з якого він так легко зістрибнув, аби приєднатися до натовпу своїх орків. Високий, жилавий, з довгою сивою бородою. Вона, як Чумацький Шлях у темному небі, лежала на брудному, аж чорному камуфляжі — і здавалася напрочуд чистою. До того ж він її дуже акуратно, дбайливо відсував убік, коли вона чіплялася за планку прицілу його автомата. Дуже колоритний дідуган. Він міг би подобатися людям, якби не глибокі віспини, густо розсипані на обличчі. На тлі білої бороди вони здавалися чорними вирвами. І дивна іронічність теж не додавала йому приємності. Звісно, я його майже одразу впізнав. Адже я колись займався його психічним станом. Це був Рябий. Той самий отаман «кротів», якого я вилікував од депресії. Я сподівався, що він упізнає мене. І що це поліпшить нашу ситуацію.

Це були «кроти». Ті самі, від яких я пішов у Таганрозі. А бородатого ставного старого з віспинами на широкому, як російське поле, обличчі, я б ні з ким не сплутав. Рябий. Мій колишній пацієнт, що його я вилікував від депресії. Так можна назвати його дивну хворобу, від якої страждав і він сам, і його колоритне оточення. Причому, оточення дужче. «Я нікчема! — кричав він у своїй резиденції, і стіни здригалися від того реву. — Я нікчема!»

А наступного дня він вже збирався будувати — ні багато ні мало — Великий Халіфат від моря до моря. Загалом, діагноз типовий для нашого часу — манія величі, викликана комплексом неповноцінності. У хвилини спокою його можна було б назвати гуманістом. Він любив поговорити по щирості. Умів читати. Іноді навіть читав між рядків. Але коли впадав у стан немотивованої люті, ставало очевидно, що з усього людства він цінував лише одного представника — себе.

«Коли ми захопили Єйськ, — розповідав мені один із його охоронців, — Рябий був на першому БТРі. Від тамтешніх дикунів ми ніяк не могли звільнити одну позицію. І тоді Рябий послав до них парламентера».

«І що, домовилися?» — поцікавився тоді я.

«Не було потреби, — розсміявся громила. — Цей парламентер був просто весь обмотаний вибухівкою. Коли він опинився за їхніми укріпленнями, Рябий натиснув на кнопку, і все. Війна скінчилася».

Мені було не до сміху. «Кроти», вони ж такі. Беруть приклад зі свого отамана. Цінують тільки свої бажання. Не жаліють нікого — ні своїх, ні чужих. Кожна мить у їхньому лігві — це ризик для життя. І ось, коли я від них відійшов нібито далеченько, вони знову — поруч.

— Загнали їх, як зайців, — сказав хтось у натовпі.

— Ну, не бозна яка заслуга, якщо заєць скаче просто перед фарами бронетранспортера, — зауважив Рябий, — лише натисни на газ — і він твій.

Його люди дружно зареготали. Цікаво, впізнає чи ні?

— Так, кажете, цей обмотав свою каракатицю розтяжкою? — знову поцікавився Рябий, вказавши на фермера.

— Так, так, — підтвердило слухняне багатоголосся.

Могло статися що завгодно. Просто зараз. Фермер понуро опустив голову і приготувався прийняти свою долю, якою б вона не була. Моє нутро нервово стискалося від страху. Рябий не впізнавав мене. Або вдавав, що не впізнає. Я чекав, дивлячись у сіре небо.

Чому я не сказав Рябому, хто я? Не підвівся, не помахав рукою: «Це я. Це Ян! Скоморох. Пам’ятаєш мене»? Не знаю. Інстинкт спочатку підказував мені, що краще не висовуватися, не світитися, залишатись інкогніто. І я так довго прислухався до своїх почуттів, що проґавив момент, коли треба було діяти всупереч інстинкту. Нас підняли й повели до фермерської барбухайки, з якої хвацькі молодчики Рябого вже вивантажували борошно. Ними командувала нахабна дівиця в плямистій балаклаві, обмотана кулеметними стрічками, що повторювали, як гірські дороги, весь рельєф її молодого тіла. Поки одні грабували свою здобич, інші дбайливо всаджували фермера на його ведійське місце, зв’язавши перед цим йому руки й ноги.

— А цього? — вказали на мене бородаті орки.

— І цього туди ж! — гаркнув Рябий.

Треба сказати, що на той момент я вже не мав змоги щось пояснити — в моєму роті стирчав кляп. Брудна ганчірка, вся в борошні. Вона затуляла півобличчя — і Рябий тепер точно не зміг би мене не впізнати.

Мене посадили спиною до фермера й міцно зафіксували ноги. Дівиця зі стрічками, скінчивши перевантаження, одвела свою бригаду геть, давши можливість іншим бороданям зайнятися нами. Вони хутко та без зайвих коментарів міцно зв’язали нас і обмотали тонким дротом, кінець якого прикріпили до потужної гранати, схожої на кукурудзяний качан.

— Чудово натягнуто, — із задоволенням мовив мінер, ще раз перевіривши готовність боєзаряду.

Нас чекали страшні муки. Граната була захована так, що її не відразу помітиш. Той, хто спробує звільнити нас, швидше за все, запустить дію пекельного механізму. Якщо ж на великій дорозі взагалі не з’явиться ніхто, ми помремо з голоду та спраги. А якщо ми, збожеволівши від страждань, вирішимо раптом звільнятися самотужки, то розтяжка спрацює, — як і в першому випадку. Я бачив, як Рябий посміюється.

— Я б і сам подивився, як вас рознесе на шматки, хлопці. Але, шкода, часу нема. А за борошно — дякую. Провіант у поході завжди потрібен.

Десяток броньованих машин вишикувався в одну лінію. Курява над дорогою стояла стовпом. Рябий схопив рацію, що зачепилась антеною за його широке плече.

— По машинах, «кроти»! Моя колона чує мене?

— Плюс! — відгукнулася радіостанція в його руці.

— Решта колони, хто на зв’язку, доповісти обстановку.

— Обстановка «чотири-п’ять-нуль», — відказала командирська рація.

Потім вона змінила голос і ще кілька разів повторила «чотири-п’ять-нуль». Ця мантра, схоже, означала, що все гаразд. Та й із виразу веснянкуватого обличчя Рябого я зрозумів, що все йде якнайкраще.

— Готовність нуль! — гукнув головний «кріт», осідлавши броню транспортера, що стояв першим у колоні. — Уперед, хлопці! На Ростов!

Коли колона зникла в клубах куряви, мій сусід-фермер завив. Ця курява була єдиною ланкою, яка пов’язувала нас із життям і яка, водночас, обіцяла нам кілька годин страшних мук. Як вам початок дня? А я ж навіть не знав імені цього фермера, з яким доведеться прожити рештки мого буття. Він, власне, непогана людина. Урятував мене від холоду, голоду, розбійників і лише раз наставив мені в груди рушницю. Хороший чоловік, однозначно. І плаче він зараз за моєю спиною зовсім по-дитячому, схлипуючи й підвиваючи. Я не знаю, хто на нього чекав у Ростові і хто залишився в його далекому селищі, — але він турбувався про їхнє виживання, він хотів, щоб товар доїхав цілим до ринку. Тому й обмотав його розтяжкою. Будь-який дбайливий господар на його місці вчинив би так само. На випадок, якщо вночі грабуватимуть. Просто цього разу грабіжників виявилося трохи більше. Жертва стає жертвою, якщо хижак розумніший за неї. Якщо ж хижак дурніший, ніж об’єкт, на який він полює, то жертв узагалі може не бути. Така логіка дикої природи. А логіка Дикого Поля ще примітивніша: якщо жертва розумніша за хижака, то вони просто міняються місцями. Я не впевнений, чи пощадив би фермер будь-якого бійця з банди Рябого, якби опинився з ним наодинці. Рушницею він володіє досить пристойно. І на вибухівці, схоже, розуміється.

Я глянув на дріт — і лоб укрився холодним потом. По напнутій струні повзла якась комаха. Чи то муха, чи якась кузька. Не знаю, за що вона трималася, але відлітати вочевидь наміру не мала. Вона повзла в напрямку до запалу гранати, схожої на кукурудзяний качан. Я затремтів від страху. Мені, зв’язаному по руках і ногах, хотілося, щоб мої майбутні страждання обірвалися в один момент. Та коли цей момент настав, мені, як ніколи досі, захотілося жити. Так пристрасно й жадібно кортіло жити, нехай навіть і в муках, — як мандрівнику в пустелі кортить допити ковток води на дні спустошеної фляги. А муха безмозка, все повзла й повзла вперед… Та ось вона злетіла, хвала Небесам! Дріт ледь затремтів. А, може, мені здалося? Напевно, здалося. Не може ж майже невагома істота підірвати заряд, правда ж?.. Ой, вона знову сідає на дріт, ця муха. І повзе, повзе… повзе!

Я божеволів. Я вважав, що можу керувати своїми емоціями. З’ясувалося — ні. Напевно, я теж завив із відчаю, бо відчув легкий удар у потилицю. Це фермер сіпнувся головою. Дав мені знак: «Заткнися, скомороше, не нюняй». Я його зрозумів. Хтось із нас двох мусив володіти своїми почуттями. Двоє придурків, що виють посеред степу біля спаленої двадцять років тому бронетехніки, — це вже занадто.

«Спасибі тобі, мій любий селюче», — подякував я подумки своєму товаришу по нещастю.

Переставши вити, я мовчки стежив за рухами нахабної комахи, що неквапом блукала туди-сюди по моїй смерті. Ну, і по смерті мого напарника, але це, якщо чесно, мене цікавило менше. Однак він, мій напарник, продовжував битися своєю потилицею об мою. «Він що, ще й епілептик? — подумав я. — Треба було все-таки зайнятися його здоров’ям». Та незабаром я з радістю зрозумів, у чому причина його «нападу».

На дорозі з’явилася хмара куряви. Вона рухалася до нас. І це був не степовий вітер. З хмари долинав гул двигуна. «Не БТР і не вантажівка, — відразу оцінив я. — Схоже на щось більш легке». І справді, невдовзі з-під пилової завіси виринув мотоцикл. Це був штурмовий мотоцикл, що ледь поступався розмірами нашій барбухайці. Масивний бак свідчив про великі витрати пального і значну потужність двигуна. Праворуч від водійського сідла кріпилася коляска з кулеметом. Мотоцикл міг сміливо нести на собі трьох озброєних до зубів бойовиків. Але за броньованим переднім склом угадувався тільки один.

Штурмовий мотоцикл підлетів до нас. Виск гальм, шерех гравію та пилу. Дрібні камінці боляче вдарили мене в обличчя. А дріт, дріт на місці? Так, на місці, і навіть мухи вже немає. Може, ця муха мені взагалі примарилася? Цілком можливо.

Гуп-гуп-гуп, — б’ється серце! Штурмовик підходить до мене впритул. Він мені наче знайомий, десь я вже бачив його. Що означає «десь»? Саме тут, кілька годин тому, я його й бачив. Чи кілька днів? Не знаю, скільки вже часу я лічу крочки мухи-вбивці, мухи-мандрівниці… А цей штурмовик мені знайомий. Балаклава на обличчі. Перехрестя стрічок на грудях. Це дівчина. Та сама дівчина, яка розвантажувала борошно з бійцями. Навіщо вона повернулася? Додивитися наші з фермером страждання до кінця? Щось не схоже на те. Вона спритно зіскочила з мотоцикла й, ні слова не кажучи, кинулася до розтяжки. Два-три рухи — і дріт знятий, а граната вже в неї в руці. Пальці торкнулися наших пут — і ті миттю ослабли.

— Тепер самі! — гукнула вона, відбігаючи кудись за металевий каркас старого бронетранспортера. Щось у її голосі змусило мене затремтіти. А потім я здригнувся ще раз — коли між корпусом БТРа та його баштою з’явилася щілина, крізь яку вирвалося жовтогаряче полум’я. І тільки миттю пізніше до мого слуху долинув страшний гуркіт вибуху.

Щілина за лічені секунди розширилася. Башта піднялася над корпусом, підкинута вгору язиком полум’я. Ми з фермером, як заворожені, стежили за її польотом, аж поки сталева болванка не звалилася за сотню метрів від нас, упершись жерлом у сухий степ.

— Певно, боєкомплект у БТРі залишався, — пояснила дівчина. — І таке буває. Ну, що сидите, як зачаровані? Стрибайте хутчіш.

І вона гостинним широким жестом показала на мотоцикл. Двічі нас запрошувати було не треба. Фермер заскочив у коляску, відразу ж по-селянськи зайнявши найзручніше місце. Він так поспішав, що геть забув про своє добро в «кибитці». Я демонстративно дістав із неї ковдру і спальний мішок, кинув їх фермеру в руки й усівся на заднє сидіння мотоцикла. Мені не лишалося нічого іншого, як сміливо обійняти нашу рятівницю. Перед тим як крутнути ручку газу, вона стягнула балаклаву з голови. Густе рудувате волосся, схоже на дротинки, висипалося на її плечі. Двоє карих бездонних озерець глузливо дивилися на мене.

— Що ж ти, Яне, так швидко забув мене?

— Ну й знайомі ж у тебе, скомороше, — заявив фермер.

Це була Іскра.

Розділ 4. Привітність старого лиса

Ми дивимося на небо. Воно схоже на високу темно-синю стелю, під якою світяться маленькі ліхтарики. Коли горить вогонь у безвітряному степу, іскри піднімаються вгору, як до стелі, і відрізнити їх від тих ліхтариків спочатку можна тільки за швидким рухом. А потім навіть ця відмінність між величезними розпеченими кулями в міжзоряному просторі та маленькими дрібками вогню зникає. Усе залежить лише від точки зору. Якщо муху посадити в банку, то світ їй буде здаватися нескінченним. А насправді він обмежений скляними прозорими стінками. А муху легко впіймати в банку… Але та ж сама муха може позбавити життя величезну істоту — якщо зрушить із місця тонку струну на розтяжці. Баланс у світі тримається завдяки випадковостям. Могутнє й нікчемне, велике й смішне можуть легко помінятися місцями. Усе залежить від точки зору…

Ми втрьох сиділи біля вогнища й простягали змерзлі руки до вогню. У країні вічної осені завжди бракувало тепла, особливо ночами. Іскра куталася в ковдру. Фермер діловито підгортав під себе краї спальника. Я підкидав у вогонь дрова, дивився на снопи жовтогарячих іскор і слухав пісні, які співали бійці Рябого під гітарний перебір.

Черный ворон, друг залетный,

Где летал так далеко?

Ты принес нам, черный ворон,

Руку белую с кольцом.[5]

Ніколи раніше не чув! Та це ж справжня бандитська пісня Дикого Поля! І ритм такий, як їхнє бандитське життя, — то тужливий, то загрозливий. І чим далі, то більше та пісня ставала схожою на кривавий сюжет старовинного роману.

Вышла краля на крылечко,

Пошатнулася слегка,

По колечку опознала,

Чья у ворона рука,

— горлали степові флібустьєри, побрязкуючи автоматами. Я аж здригнувся, уявивши емоції, які вони відчувають, насолоджуючись такою історією. А чого від них самих можна очікувати? Зокрема, коли повертаєшся до них спиною? Пісня будила сильні видіння і жахливі фантазії.

— Іскро, звідки ця пісня? Я її ніколи не чув, — запитав я нашу супутницю.

— А-а-а, — відмахнулася дівчина. — Нізвідки. Просто старовинна пісня. Рябий — старий. Це з його молодості. Він таких пісень пам’ятає трохи більше, ніж до фіга.

Ми багато з нею встигли за цей день. Догнали колону Рябого. Поговорили про минуле. Помріяли про майбутнє. Але, головне, прикинули план дій. Він мені здався нереальним. Але я його уважно вислухав. І оскільки в мене не було іншого варіанту, окрім лишитися з людьми Рябого, я мовчки слухав усе, що казала Іскра.

— Ти думаєш, тебе пощадили з гуманних міркувань? — сказала вона по-інтелігентськи.

Відповідь була зайвою. Та Іскра її й не чекала. Продовжила:

— Просто Рябий вирішив, що ти йому потрібен. І цей селюк теж стане в пригоді.

Щойно машини «кротів» від’їхали від нашої барбухайки, Рябий забув про нас. Він, звісно, впізнав мене. Як було не впізнати? Але старий бородань вирішив мене позбутися, щойно в його горлорізів виникла підозра, що ми — ворожі диверсанти. У цьому був він увесь. Дбав про людей, які йому навіщось можуть знадобитися. А до тих, хто не потрібен, він не мав ні пощади, ні прощення, ні жалю. Відпрацьований матеріал. Я мусив згинути за компанію з фермером, і квит. І тут мені допомогло моє коротке знайомство з Іскрою. Ті кілька годин, поки мій час відміряли лапки комахи, а час Рябого крутився на ободах бронетранспортерів, Іскра переконувала свого командира, що мене рано ще списувати.

Вони сиділи в шоломофонах під захистом старої броні й перемовлялися по внутрішньому зв’язку.

— Він знає ситуацію. Він знає людей. Йому довіряють — він же скоморох. І в нього є купа легальних приводів проникнути всередину. Як зрозумів?

— Зрозумів. Але поки ніяк. А фермер?

— А фермер теж може стати в пригоді. Простак, що володіє зброєю. Чим тобі не шпигун? Треба тільки знайти спосіб тримати його на повідку.

— Дивись, щоб цей повідець не затягнувся навколо твоєї шиї.

— Не зрозуміла. Що ти маєш на увазі, начальнику?

— Як це — що? Може, він не такий простак, як тобі здається.

— Ні, не здається. Інакше б не зв’язався зі скоморохом.

— А чому ти вважаєш, що скоморох — це скоморох? Він може бути переодягненим укром. Перебрався через Стіну, і…

— І ти віриш у цю маячню про те, що украм тут щось треба? Я про укрів чула сотні разів. Але жодного разу не бачила. А ти їх бачив?

— Давно. Коли молодим був, — ухильно гаркнув Рябий, повертаючи дискусію в потрібне йому русло. — Так чому ти вирішила, що скоморох — це скоморох?

— Тому що він бачив мене на позиції. І нікому нічого не сказав.

Ватажок степового воїнства подумав. І вирішив:

— Добре. Бери мотоцикла. Їдь назад. Ти знаєш, де нас потім шукати.

І, вже стоячи на броні, крикнув їй услід:

— Тільки обережніше з розтяжкою! Хлопці від душі поставили.

Я став частиною їхніх страшних планів. І фермер теж. Вони зрозуміли, що ми можемо знадобитися. Як набір рідкісних інструментів. Рябий вирішив, що 2054-й рік — це найкращий час, щоб покласти край чварам «князів» Дикого Поля і прибрати владу до своїх рук. Тому він захопив Єйськ. Тому його колона йде на Ростов. І я впевнений, що це не одна така колона. Не знаю, як і чому він вирішив покінчити з Батею, в якого є термобаричні знаряддя, керовані супутниками, і всевидющі дрони… А-а, ось чому Іскра збила дрон! І, напевно, той дрон, який я бачив, був не єдиний, знищений нею. Вона била по «очах» козаків. О, як точно вона била! Старий патрон, чотирнадцять із половиною міліметрів, виявився ефективнішим за всі технологічні дива, які дісталися козакам після колапсу величезної країни. Вони осліпли — і, поки переорювали своїм напалмом степ, прогледіли наступ дикої орди лазутчиків, які не мали жодних принципів. Спершу Іскра не сказала Рябому, що зустріла мене біля своєї снайперської «лежанки». Розуміла: за свідка, залишеного живим, ватажок із нею не панькатиметься. Але, з іншого боку, все вийшло якнайкраще. Підозрілий свідок виявився чесним блазнем — він не зрадив їй. Не доповів козакам про снайпера, що збиває їхні дрони. Якщо скоморох не з козаками, то він, вочевидь, із «кротами». Не інакше. Про загальновизнаний нейтралітет скоморохів можна забути.

Ну, гаразд, я інструмент. Треба помолитися Небесам, попросити в Них пробачення. Я ні в чому не винен, я лише випадково забрів на поле, де мене чекала доля у вигляді Іскри зі старою рушницею. Добре, що в моєму мішку ніхто не порпався. Ну, може, й порпався. Але не здогадався розпороти грубе сукно. Моя схованка ціла й неушкоджена. Поки я тут, поки я господар цього маленького тайника, моя надія жива.

Я підвівся і скинув брудно-сірий бушлат. Потім почав знімати свої брезентові штани.

— Гей, наш заручник здурів! — крикнув той самий бородатий дикун, який розбирався із замінованою таратайкою фермера.

— Він не заручник, а гість! Утямив? — гримнула на нього Іскра. — Він скоморох! А скоморох може танцювати свій танець, коли захоче.

Та я майже не чув її. Під брезентом у мене була барвиста сорочка до п’ят. Я випростався на повен зріст, схрестив руки на грудях і рушив проти годинникової стрілки навколо багаття. Я робив три кроки, а на четвертому кланявся. Ті, що сиділи ближче, могли бачити, як ворушаться мої губи. Я шепотів особливі молитви — і вони словами-птицями злітали з моїх вуст, аби покружляти над вогнем і знову повернутися до мене. Раз-два-три — і уклін! Раз-два-три — і уклін! Мені нецікавий був сміх тих, хто не розумів сенсу того, що бачив. І взагалі — те, що вони бачать, втрачає сенс тут і зараз. «Тут і зараз», — ось що було важливе в русі. Час іде за годинниковою стрілкою, а я рухаюся проти. Ми з ним повинні перетнутися в точці «тут-і-тепер» — і простір-час, мабуть, стиснеться до однієї маленької точки. Пташине око. Чорне, воно не відпускає сяйва вогню. І ось, підносячи руки до центру небосхилу, я починаю кружляти. «Амель!» — кажу я собі особливе слово, і ротор мого серця підказує правильний ритм обертання.

— Що він виє? — це фермер обернувся до Іскри. — Що це за словечко? Омлет?

Я його чудово чую. Ще хвилина — і я зможу почути кожного.

Вони ледачо посміюються. Але ось хтось хапається за гриф гітари й починає добирати музику до моїх рухів.

Девка красна опознала,

Чья у ворона рука,

По кольцу она узнала —

Порубили козака,

— співають бородані. Підспівують мені, як можуть.

— Амель! — гукаю я хрипло, і барви мого халата зливаються в одну пляму.

Руки — до неба, нога — проти годинникової стрілки, легкий нахил голови. Треба зловити вісь. Ту важливу лінію, яка з’єднує центр землі з серцем людини. Багато хто роками шукає її й не може знайти. Душа таких болить від безсилля незрозумілого сенсу життя, який замінюють жадібність, жорстокість і хапальний рефлекс хижака. Люди, які втратили зв’язок землі та серця, дуже страждають, але ніколи не зізнаються в цьому…

Я то відпускав свою вісь, то знову знаходив. Бо це моя робота — обертатися. Я скоморох, який обертається, — ось хто я. Я відчув свою уявну лінію серця. Вона — моя основа. Мій сенс. Мій стрижень. Я можу зупинитися й обертатися навколо неї, як Земля обертається навколо Сонця, а Сонце — навколо центру Чумацького Шляху. Мені не треба докладати особливих зусиль. Моя вісь тонша за нитку, але твердіша за сяючий діамант.

— Амель!

— Ворон ей несет приве-е-т…

Черный птах летит на свет! — стрімко повертається до мене рима. І я ловлю світло. Воно не може мене зловити, а я його — можу. Я розчиняюся, з кольорової плями перетворююся на білу. То хто кого піймав? Я — світло чи світло — мене? Той, хто відгадає загадку скомороха, стане вдесятеро сильнішим і могутнішим. Але водночас і мудрішим. Буде готовим утратити інтерес і до могутності, і до сили.

— Дивіться, «кроти», дивіться на мене! Забудьте, звідки ви прийшли і куди ведете свої залізні колони. Можливо, вам відкриється сенс. Інший, не той, якого ви шукаєте, підкоряючи виснажені міста. Відкрийте серце. Знайдіть свою вісь.

— Досить танцювати, скомороше! Мене ти підлікував — а їх лікувати не треба. Вони у мене всі здорові! Правда чи неправда, хлопці?

— Правда, Рябий!

І я знизив темп обертання. А потім і зовсім спинився. Цей голос, що не терпить заперечень, належав Рябому.

— Ходімо зі мною, скомороше. Поговоримо.

Рябий не хотів, щоб я танцював перед його «кротами». Він знає, як це працює.

Обертання моєї полотняної сорочки повертає людину до її початків, дозволяє знайти першоджерело страхів та сумнівів.

Саме так ніж, зрізавши шкірку з дивовижного заморського фрукта, оголює його солодку суть. А навіщо ми їмо фрукти? Чи не для того, щоб нам стало солодко, смачно й ситно? Але десь там, у центрі солодкого або гіркого плоду, захована і внутрішня свобода. Цей секрет отаман вирішив залишити собі.

— Досить ляси точити, хлопці! — гаркнув він. — Усім спати. А скомороха до мене!

Його намет нічим не відрізнявся за інші. Такий же квадратний, як і тимчасові житла інших конкістадорів Дикого Поля. Тільки на вході стояла охорона.

Усередині все як зазвичай. Дерев’яна розкладачка зі смугастим матрацом обіцяла кілька годин доброго міцного сну. На чавунній грубці-буржуйці чорний, як антрацит, закопчений чайник утомлено випускав пару.

— Чай будеш? — спитав Рябий, і я не зрозумів, запитання це чи вимога.

Звісно, довелося погодитися, хоча до цього я вже напився чаю біля свого багаття. Сподіваюся, під словом «чай» ватажок зграї розуміє тільки чай. Він розлив його в два металеві кухлі з чорним обідком і плямами на місці відбитої емалі. Пара, як підступний джин, вилася над моїм кухлем, заманювала до розмови бажаннями, що можуть здійснитися.

— Ну, нащо ти трапився на моєму шляху, скомороше? — майже добродушно запитав Рябий. — Пам’ятаєш, я сказав, що всі твої божевільні танці годяться для старих, які вже багато встигли побачити?

— Пам’ятаю. Я тебе, Рябий, вилікував цими танцями, хіба ні?

— Мене вилікував. А їм, — Рябий кивнув на брезентовий полог намету, — морочиш мізки. Їхня справа — не цікавитись, що до чого, а йти вперед. Куди їм накажуть. Чиста дія.

Він дивився на мене з цікавістю, весело мружачи ліве око. Він підморгує мені, цей колоритний старий.

— Гадаєш, я тебе не впізнав на дорозі? Ну, зізнайся, ти ж так думаєш, га?

Я мовчав і не сперечався.

— Знаєш, яка в мене пам’ять, скомороше? Я можу зайти в кімнату один раз і запам’ятати розташування сімдесяти предметів. Сімдесяти, скомороше! Рівно стільки, скільки мені років. І якщо їх зрушити, то я, зайшовши вдруге, розставлю все на місця. А ти, бач, «не впізнав». Ти не говориш про це, але я по очах бачу, що ти так думаєш.

Я не сперечався. Нехай думає, що хоче.

Мені важливо зрозуміти, навіщо я їм, «кротам». Для цього треба пам’ятати, звідки пішли ці «кроти», господарі південних міст — Таганрога і Єйська. Ще тоді, коли йшла війна з украми, наш геніальний уряд вирішив зіграти в хитру гру. Відправив війська в чужу країну, але при цьому стверджував, що жодної війни немає. Немає там нас, і край. А то були особливі люди. Готові боротися й умирати, але при цьому залишатися невідомими, безіменними. Частина з них заздалегідь, непомітно, як кроти, прокралася в сусідню країну й тихо чекала свого часу. А коли прозвучала команда, ці кроти, усі як один, почали знищувати ворогів. Та оскільки ворогами були всі укри, то у шпигунів не було ні правил, ні моральних законів, які б їх стримували. Бий усіх, кого бачиш! Вони проходили особливу підготовку, вміли битися всіма підручними засобами, аж до алюмінієвої ложки й емальованого кухля (у такому зараз вичахав мій чай). Тренували пам’ять, аби не забути розташування ворожих позицій. Про сімдесят предметів у кімнаті Рябий не брехав. Зорова пам’ять — одна з головних чеснот бійця. Вона допомагає виживати й перемагати. «Кроти» були сильні своєю вірою у ватажка і вітчизну. Вірили, що після тяжкої війни країна та уряд їх не забудуть. Так ревно, що перетворили цю віру — на закон природи, а мету — на фетиш. А країна раптом візьми й розвалися. І якщо від неї бодай лишилися якісь клаптики контрольованих анклавів, то від уряду — ані сліду, навіть жодних адрес у Європі, за якими можна було б знайти колишніх його членів… І тоді «кроти» почали збиратися додому. А вдома всі й так знали, що це — особливі хлопці. Уб’ють кого завгодно і чим завгодно. Вирушаючи воювати, вони відмовлялися і від домівки, і від рідних. Тож першим «кротам», які повернулися, так і сказали: «Ми вас туди не посилали!» І це була правда. Розібратися, хто їх туди посилав, було вже майже неможливо. Після втечі уряду та розпаду країни на окремі території найближчий центр влади виявився в Ростові. Тоді ще там не бачили великої різниці між самоврядуванням і самоуправством. Нова ростовська влада вирішила не пускати «кротів» назад. Виставили козачків на кордоні. А «кроти» взяли — та й просочилися. З їхнім умінням прикидатися й обманювати інших це було нескладно. Розділилися, пройшли непомітними для п’яних козацьких очей і якось легко, майже завиграшки, захопили Таганрог. До Ростова було палицею докинути. Але туди «кроти» не пішли — сил ще бракувало. Що ти робитимеш, якщо з трьох сторін суші тебе оточують голодні степи? Ясна річ, ти вибереш море. А якщо нічому іншому, крім стрільби по живих мішенях, ти не навчений, то, хочеш не хочеш, а візьмешся до морських грабунків. Озброївшись десятьма кулеметами й одним мінометом, «кроти» захопили Єйськ. Перепливли на рибальських шаландах через затоку й обстріляли місто з міномета. Надто старатися й не довелося: Єйськ стояв майже порожній. Міномет, установлений на борту шлюпки, не міг стріляти точно. Та «кротам» і не потрібна була точність. Головне — нагнати страху, задавити морально тих, хто лишався в місті. А під Єйськом їхня дика орда надибала величезний склад, де просто неба стояли бронетранспортери, тягачі та інші цікаві речі. Отак «кроти» й розжилися. Тепер вони були спроможні й Ростов узяти. Але господарі Ростова зрозуміли, з ким мають справу. Вони домовилися з «кротами» про ненапад. І для контролю за «мирним процесом» запустили десятки дронів. Порушників режиму припинення вогню карали на місці. Небесним, як його величали, вогнем. У нас же як? Закони пишуть не для того, щоб їх дотримувалися, а для того, щоб їх порушували. Щедро «поорана» земля навколо Ростова засвідчувала, що порушниками були мало не всі, хто хотів вижити в Дикому Полі.

Що закони «кротів», що козацькі — жодної майже різниці. Про закони «кротів» я вже розповідав. Я добре пам’ятаю долю Колі Бурята. А Коля був не тільки найкращим із нас — він був розумнішим за всіх володарів жарту, як нас називали в давнину. Та ні професія, ні розум не допомогли йому уникнути жорстокого вироку. Я про це не забув. І чоловік, здатний запам’ятати сімдесят предметів, знав, про що я думаю.

— Ти пам’ятаєш Капсюля, скомороше? Так ось, героїчний Капсюль веде сюди ще одну колону — з боку Єйська. А скільки всього рухається колон на Ростов, тобі не треба знати. Багато. Дуже багато, скомороше. Ми просто хочемо покінчити з роздробленістю й зібрати воєдино те, що лишилося від нашої великої країни.

«Вони точно з глузду з’їхали!» — подумав я. Неможливо було зрозуміти, навіщо й, головне, як саме Рябий збирався взяти Ростов. Від місця нашої ночівлі до колючого дроту, яким було обплутане місто, не більше двадцяти кілометрів. На сторожових вежах уже, напевно, помітили рух колони. З можливостями козаків це не складно. Отже, будь-якої миті можна очікувати удару по «кротах» Рябого. Козаки легко заллють табір своєю вогняною гидотою — як зробили це неподалік од Стіни, там, де Іскра стріляла по дронах. Рябий це, безперечно, розумів. Він був хижаком, причому дуже розумним. Справжній син наших непевних часів. Чудовий екземпляр хижака, що вибирає один із двох способів поводження з потенційною жертвою. Перший спосіб — миттєво зжерти. Другий — спочатку використати, а вже потім зжерти. І я, розуміючи це, намагався сприймати його гостинні інтонації за щось не щиріше за муркотіння кота, який грається зі спійманою, ледь оглушеною мишею.

— Та ти пий свій чай, пий, не бійся, — милостиво дозволив головний «кріт». — Ми зараз маємо подумати, чим же ти можеш справді прислужитися.

Та він сам уже про все подумав. Мені довелося вислухати його. Без особливих заперечень.

— Хто ж вони — козаки, га, скомороше? Група людей, яка живе на ділянці землі між високогір’ям і річкою. І ця група вирішила, що вона — окремий народ. Народ козаків вирішив будувати свою державу, але нічого розумнішого, ніж захопити владу в Ростові, так і не вигадав. При цьому втратив усі інші землі. «Від Великого Дону зосталось води два піддони», — так ви, скоморохи, про них говорите?

Авторство цієї приказки належало Дзвіночкам, двом братам-скоморохам, що мали приголомшливу здатність до імпровізації. Вони відчували ритм один одного. І рими самі до них зліталися, як голуби на розсипане просо. Якось раз, посеред Ростова, брати затіяли балаган і запропонували глядачам знайти їм тему для імпровізації. У місті був голод. Їжі не вистачало. Глядачі, розлючені черговою продовольчою програмою, яку нав’язав місту отаман Козій, попросили Дзвіночків вигадати щось на тему продуктових нововведень. Обмеження на ввіз і вивіз і таке інше.

Скоморохи одразу ж улаштували шоу на тридцять хвилин. В особах, із танцями, піснями та віршами, серед яких були й такі рядки:

Вже олії ані грама —

Зате є у нас програма.

Отаман Козій дуже розлютився на братів Дзвіночків за критику. Аби вони переконалися, що принаймні з олією в місті все гаразд, повелів нагріти на центральній площі чан, по вінця наповнений олією холодного віджиму, і зварити в ньому двох пересмішників. Після цього претензії до продовольчих експериментів козаків припинилися. Втім, старий Козій вирішив не випробовувати долю й таки пустив у місто фермерів з борошном та іншим харчем. Отже, частівка братів зробила свою справу. Я їх називав героями. Але не вголос, а подумки, щоб хтось із козаків випадково не почув.

Тимчасом Рябий, схожий на старого лиса біля курника, продовжував вкрадливим голосом:

— Ми, «кроти», це не нація розміром зо два села й один хутір. Наші корені — з усієї матінки Росії, а в багатьох — узагалі з-за Стіни. Ми — великий продукт розвитку історичної спільноти, від якої нині так мало зосталося. По суті, тільки ми.

«Але ж він дуже розумний старий», — я, здається, почав піддаватися гіпнозу його слів. Схоже, він замолоду десь вивчав нейролінгвістичне програмування. Або просто був талановитим базікою.

— Саме через це ми маємо право на всю цю землю. Ми її хочемо об’єднати. А що для цього треба?

— А що для цього треба? — повторив за ним я.

— Справа за малим, — підсумував він. — Треба прибрати з великої дороги нашої історії камінь спотикання. Треба вигнати з Ростова козаків. І ти мені в цьому допоможеш.

Його план був простим. Я пробираюся в Ростов, занурюю Козія у стан трансу й одним рухом своєї руки обриваю його тлінне земне життя. Мені, мовляв, дадуть відповідні інструкції. Далі справа за «кротами» Рябого. Моє завдання — добитися аудієнції в Козія. Рябий вважав свій план бездоганним. А мені позірна простота плану здавалася найбільшою проблемою, розгрібати яку муситиму я, до того ж самотужки. Я заплющив очі — і щось жахливе, невідворотне мені привиділося. Доля, напевно.

— Мені страшно, Рябий, — сказав я. — У мене погане передчуття.

Старий посміхнувся й ляснув мене по плечу.

— То, може, ти, скомороше, і привидів бачиш? Га? Ночами?

Мені хотілося втягнути голову в плечі й не відповідати. Та, власне, він і не чекав відповіді. Сів на стільницю, немов припечатав її своїм камуфльованим задом. Грюкнув кулаком. І я почув розповідь, від якої волосся стало дибки.

— З украми ми воювали тяжко. Україна билася невміло, але відчайдушно, як дівчисько. Наше вміння — проти укропської відчайдушності. Очевидний паритет сил. В одних і тих самих окопах ми стояли місяцями. Обростали господарством. Живністю. У нас жила руденька кішечка. Симпатична така, але шкодлива. Весь час тягала їжу в бійців. А до рук не йшла. І ось настав березень. Почалися котячі весілля. Вона виє й виє ночами. Якось укри пішли в повзучий наступ. Повільно, але впевнено. Обрізають підходи до позицій. Ні води не підвезеш, ні харчів. Без провізії довго не повоюєш. Обстріли з усіх боків. Нерви на межі. А тут ще руда виє на всю околицю. Якось мене зачепило осколком, не дуже, лише подряпина на руці. Але я, розумієш, злий був, як собака. Біг по брустверу. Перечепився за руду. Впав в окоп. Я лаюся, вона виє. Я їй — «Геть!», вона — хоч би що. І тоді я дістав пістолет. «Стєчкін», автоматичний. Цілу чергу в неї випустив, тільки клоччя полетіло навсібіч.

Рябий знову грюкнув по столу. Звук удару чудово проілюстрував постріл. Я аж здригнувся. А старий продовжував:

— Минуло два-три дні. І хоча передок укри досі ще ледачо обстрілювали з мінометів, можна сказати, що на фронті встановилося затишшя. Може, вони передумали наступати через негоду. На позицію спустився туман. Густий, як кисіль. З трьох метрів нічого не видно. Сиджу я на бруствері, чищу свій «Стєчкін». Раптом десь далеко, за пеленою туману, чую нявкіт. «Няв, няв!» Голосно так, зловісно. Я спочатку не зважав. Та ось із туману виходить кішка. Я придивився. Так це ж та сама руда! Не може бути, думаю. Я ж її завалив, на шматки порвав. Але ні. Ось вона. Іде. Нявкає. Пройшла повз мене й попрямувала в бік укрів. А вони, як на зло, почали мінометний обстріл. Кладуть міни перед нами. Але далеко — не бачать нас крізь туман. «Гаразд, — кажу собі, — ви кладіть, а я кішку цю все одно спіймаю». І шепочу їй: «Киць-киць-киць». Руда тварюка спинилася на краю туману — мордою до мене, хвостом до укрів. Але не підходить. А наче кличе за собою. «Няв-няв». Вабить, гукає… Вона кликала мене за собою, розумієш. Манила туди, де падали міни. Тоді я збагнув, що це — привид. Руда вирішила помститися за свою смерть. Привид убитої кішки хотів чарами затягти мене під міни… Я не з боязких, але тут злякався. Передусім швидко склав розібраний пістолет. Хотів удруге її застрелити. А поворотна пружина візьми та й випади з рук!.. От же ж руда почвара! Наворожила, щоб і вистрілити в неї не зміг. Зі злості я пожбурив у неї той клятий «Стєчкін». Вона не йшла. Так само заклично нявкала. Я був безпорадний перед привидом кішки. Заціпенів. Кортіло підскочити до неї й піймати за шкірку. Але розум підказував, що цього в жодному разі робити не можна. «Не йди, не йди, не йди!» — казав я собі. І врешті-решт мій розум переміг нявчання рудої чаклунки. Я не пішов за нею. Тож вона, побачивши, що не зможе повести мене на смерть, пішла в туман. Сама. І — щоб ти не сумнівався — пішла, тварюка, в бік укрів. Я ще довго чув її нявчання… А потім, кілька тижнів поспіль, я чекав кінця. Підступу. Міни якоїсь випадкової, пострілу, ножа в спину від своїх. Було за що, скомороше, ой було. Та з часом якось забув про рудого привида і заспокоївся.

Рябий замислився. Замовк. Завмер.

— Ну, і в чому мораль цієї притчі? — запитав я отамана. Його треба було вивести із заціпеніння.

— Мораль? — скривився старий бандит. — Проста тут мораль. Через три тижні я дізнався, що в сусідів з іншого полку пропала руда кішка. Страшенно схожа на нашу, ту саму, яку я застрелив. Вона від них утекла якраз під час перемир’я. Хлопці бачили, як вона метнулася в бік нашої позиції. Потім мене запитували, чи не бачив я її. Звісно, я їм збрехав. Сказав, що не бачив… Отже, привидів немає. Головне, пружину від «Стєчкіна» не втрачати за жодних обставин. Ось тобі й уся мораль.

Рудий знову вдарив долонею об стільницю й гучно розреготався. Я не поспішав приєднатися до його веселощів. Спостерігав стримано й ледь посміхався. Поборовши напад сміху, отаман соковито схлипнув і відразу ж, раптово, став дуже серйозним.

— Ви, скоморохи, здається, називаєте себе володарями жарту?

Старий продовжував дивувати мене своїми знаннями. Він хотів збентежити, позбавити змоги критично мислити, а отже, і заперечувати.

— Володар жарту впорається з цим завданням жартома. Я знаю. Ти пий чай. «Чай не п’єш — і сили мало, чай попив — і геть ослаб», — згадав старий лис тюремний вислів колишніх славних днів.

Я пішов спати в намет Іскри. Там нам із фермером поставили ліжко. Фермер не просто хропів, а сопів і ревів уві сні, як старий генератор. Щоб відключитися від його високих обертів, я спробував повторити напам’ять рядки рукопису, переданого мені Колею Бурятом:

«Вони ніколи не зведуть кам'яних огорож і ніколи не вимостять вулиць. Навіть я не змушу їх цього зробити. Але є сила, яка здатна вести їх уперед, як приманка на довгій лозині перед мордою в'ючної тварини. Мета — ніщо, приманка — все. Ти повинен пояснити нашим кровним братам, що на спині дикого віслюка ми в'їдемо прямісінько у світле майбутнє».

Я замислився про сенс цього пасажу, але не зробив жодних висновків. Порожні, хоча і сильні слова.

Іскра лежала, повернувшись обличчям до брезентової стіни. Вона була непорушна, лише ковдра поволі рухалася вгору й униз у такт рівному диханню. І все ж мені здавалося, що Іскра не спить. Я ліг на своє місце не роздягаючись. Але щойно моя голова торкнулася подушки, я почув голосне й вольове:

— Всім, всім, всім! Табір, підйом!

Розділ 5. Людиноподібний учень

Сонні «кроти» корилися голосу із динаміка. Збуджені й натомлені довгою прогулянкою на броні, вони ось щойно заснули, і нічні мрії ледь устигли торкнути їх своїми повітряними пальцями, та різкий звук команди враз прогнав ті мрії геть. Бійці, струшуючи з уніформи залишки сну, швидко натягали на себе спорядження. Щось прикре було в їхніх рухах. Але краще забути досаду. Спільна справа зараз передусім.

Мене завжди дивувала ця здатність збройних людей швидко перетворюватися з дикої зграї на чіткий механізм. Це нагадує перетворення організму на інструмент. Сподіваюся, ви відчуваєте різницю. Заспані організми скидали з себе м’яке мереживне покривало сну. Мереживо не пасує «кротам». Хіба що сонним. «Кріт» — це воїн степу, лицар без страху, докору та сумління, він не знає пощади ні до ворогів, ні до друзів. Бродячим скоморохам, піснярам і психоаналітикам теж не варто покладатися на їхню ласку. Але після нічного діалогу я теж став частиною крутого «кротячого» механізму і був готовий виконати завдання, про яке говорив Рябий. «У принципі, — умовляв я себе, — у мене немає виходу». Я ще не порушив неписаного кодексу мандрівних скоморохів про невтручання у справи мирські та військові, але вже готувався це зробити. Я забув, чого мене вчили мої попередники, мудрі зачинателі професії. «Вихід є завжди», — говорили вони.

Рябий осідлав перший бронетранспортер колони. Сидячи верхи на восьмиколісному коні, він нагадував кінні монументи давно минулої епохи. «Уперед, мої воїни!» — гукав він у мегафон. Голос його став різким, неприємним, зате дуже гучним. Повітря смерділо дизельним пальним.

— Стрибайте в командирський БТР, швидко! — гукнула Іскра мені й фермеру. Вона визирала з бічних дверцят броньованої махини.

Фермер намагався застебнути бушлат, але, схоже, спросоння не міг проштовхати ґудзики в петлі. Він незграбно встромив ногу в один черевик, а за другим, як макарони з китайського супу, волочилися шнурівки. Фермер, лаючись, намагався не наступити на них. Але бійцям було начхати на його передранкові моральні та фізичні страждання. Вони, пробігаючи повз, посилали його подалі і, наступаючи на шнурівки-макаронини, не давали їх зав’язати. Врешті він упорався з ґудзиками. А шнурівки зав’язував уже в бронетранспортері. Він там опинився все одно раніше за мене. Машина вже почала рушати. «Швидше, Яне!» — гукнула Іскра, простягаючи мені свою міцну руку. Я ледве встиг її схопити, і вона, чіпко зімкнувши пальці на моєму зап’ясті, різко втягла мене всередину. «Ти ба», — тільки й зміг сказати я. Перевів подих і роззирнувся.

У череві сталевої машини, на мій подив, було багато місця, але я все одно примудрявся битися головою об всілякі залізні ручки та прилади, що стирчали зусібіч. Здавалося, вони самі знаходили мене й намагалися вдарити в найболючіші місця.

Я знайшов найбезпечнішу, як мені здавалося, місцину — біля люка, подалі від важелів, перемикачів і триплексів. Але ось люк відчинився і зверху опустилися чиїсь ноги. Вони наткнулися на мене, і зовні прозвучало обурене:

— Якого чорта!

Незабаром і сам рябий володар ніг був усередині БТРа.

— Через десять кілометрів забираємо Капсюля — і ліворуч, до периметру. Як зрозумів?! — гукнув він, перекрикуючи двигун.

Водій кивнув, при цьому вказавши на шоломофон. Рябий натягнув шапку. Під’єднаний до неї дріт внутрішньої радіостанції досить відчутно вдарив мене по лівій щоці. Я намагався не звертати уваги. Машину трусило. На днищі у такт із купинами дрижала й бовталася брудна масна калюжа.

Старезний «калашников» із дерев’яним прикладом постійно зривався з кріплення на борту й падав мені на коліна. Я незграбно повертав його на місце, він не тримався і падав знову.

— Стоп! — крикнув Рябий. — Не глушити двигуни!

Команда адресувалася всій колоні. Вона слухняно стала. Рябий виліз. Я — слідом за ним. Старий, широко розставивши довгі ноги, перемовлявся з кимось по рації.

— Капсюль — Рябому! Ти далеко? Скільки тобі ще? П’ять маленьких лишилося? То чого я тебе не чую?

— Рябий! Бачу рух! — із присвистом подав голос спостерігач.

— Доповіли вже, — сказав у рацію Рябий. — Сподіваюся, це ти. А ти, свистуне, тихіше. А то ж ти знаєш, як я на свист реагую. Білці шкірки не псую. Втямив?

— Зрозумів, Рябий. Без питань.

Такий він був, темпераментний начальник «кротів». Добрий і панібратський, але до певної міри. І ніхто не знав, з якої ноги сьогодні встав господар, ніхто не міг визначити межі його доброти.

Колона Капсюля з’явилася біля нас рівно через п’ять хвилин. Якщо відверто, кількістю колона не вражала. Лише п’ять машин. Чотири — звичайні бронетранспортери, з додатковим захистом у вигляді решіток. Не знаю, навіщо вони були потрібні, але якщо «кроти» згодні, щоб їхня техніка нагадувала пересувний курник із парканом, отже, якимось чином цей захист працював. А ось п’ята машина вражала. Взагалі-то страшний агрегат, який зупинився поряд з командирським БТРом, машиною можна було назвати лише умовно. Такий собі довгий автопоїзд, зусібіч обшитий товстезною бронею. Замість лобового скла на тягачі стояла лита броньована пластина з вузькими щілинами-бійницями. З деяких щілин стирчали дула. За тягач чіплялися — один за одним — два чи три вагончики. Над кожним височіло дві броньовані башти. Вони могли здивувати будь-якого воїна різноманітним набором гармат і кулеметів — від здвоєних зеніток до коротконосих мортир більшого калібру. На високих клепаних бортах було написано «Дракон степів». І поруч — зображення вогнедишного чудовиська. Воістину справжній Змій Горинич, степовий багатоголовий дракон.

— Капсюле, роздери мене ящірко! Капсюль! Брателло! — вигукнув Рябий, побачивши прудкого чоловічка, що стрибнув із підніжки «Дракона».

Цей жвавий коротун своїми гримасами та стрибками нагадував мавпу. Втім, як і все військо Рябого. Але якщо бородані, яких я бачив раніше, скидалися на горил і шимпанзе, то цей розбійник був схожий на мавпу з байки дідуся Крилова. Та ви навряд чи її читали. Так ось, якщо ця чудова байка вам невідома, то цей хлоп, колишній кишеньковий злодій, однозначно обчистив би ваші кишені. А коли красти всілякий дріб’язок стало невигідно, він почав брати чуже добро караванами. «Віджимати», — так алегорично називали цей промисел хвацькі завзяті степовики. Віддаючи всього себе цьому заняттю, Капсюль зробив блискавичну кар’єру в своїй банді, невдовзі посівши місце отамана. Був помічений Рябим, який учинив, на думку «кротів», дуже мудро. Рябий пригрів Капсюля й дав йому нових підлеглих. А старих пустив, як і годиться серед вовкодавів, за вітром. «Dog eat dog»(6), — як пише одна іноземна книжка.

Обличчя Капсюля прикрашала цапина борідка, що зухвало стирчала з-під застебнутого шоломофона. Ріденьку поросль прорізувала крива недобра посмішка. Вона, здавалося, ніколи не сходила з обличчя Капсюля. Незмінно криво посміхаючись, він роздавав накази, лаяв бійців і одразу ж нахвалював їх. І все це робив миттєво, без жодних переходів. Він був детонатором багатьох успішних походів, з яких «кроти» завжди поверталися зі здобиччю. За швидкість, низенький зріст та вибуховий характер колишній кишеньковий злодій і отримав відоме на всьому узбережжі від Таганрога й до Єйська прізвисько Капсюль. Я його, зізнатися, боявся. Саме його голос зіграв вирішальну роль у долі Колі Бурята. Таке забути неможливо.

— Як ти, брате мій? — обняв його Рябий.

— Непогано! — з усмішкою відповів коротун, опинившись в обіймах високого старого.

Двоє сатирів, молодий і старий, обіймали один одного. І мені здалося, що від дружніх поплескувань над бушлатами піднімається пара, смердюча, як цапиний піт.

— Без втрат?

— З мого боку — без! — хихотів цапобородий гамадрил. Я не позаздрив тим випадковим стрічним, які були не на його боці.

— Ну, гаразд, раз так, то будемо рушати на периметр.

— А ти знайшов відмичку? — загадково спитав молодий сатир.

— Здається, так, — одказав старий.

Для повного оточення ростовських володінь «кротам» бракувало сил. Мені було дуже цікаво, як вони пробиватимуть оборону козаків, особливо після того, як дрони виявлять рух ворожих колон. Вони зупинилися на пагорбі, з якого вдень було видно околицю міста. А в сутінках і особливо вночі козаки, для маскування, повністю вимикали всі джерела світла. Той, у кого знаходили ввімкнутий генератор, міг бути покараний, аж до розстрілу.

Ніхто не зважувався порушити розпорядження Козія — ретельно дотримуватися світломаскування. Після шостої години вечора всі перемикачі — вниз! А якщо хто свічку палить, то хай спершу затулить усі вікна і щілини ковдрою. Це, втім, не стосувалося тих, хто пильно стежив за дронами.

— Демографія в них хороша, — сказав Рябий, оглядаючи місто крізь зелене око приладу нічного бачення.

— Чому це? — поцікавився я.

— Після шостої години — темрява. Життя при свічці. Ні почитати, ні поспілкуватися. Що робити? Тільки спати зі своїми жінками.

— Або горілку дудлити, — вставив окрему думку Капсюль. — Ти помиляєшся, командире. Демографія в них так собі. А ось пияцтво — на висоті. Усі аж смердять горілкою.

Він, до речі, згадав мене — як і я його. Але виду не подав. Тут усі — знайомі й незнайомі — обіймаються при зустрічі, сильно стискаючи один одному долоні, як борці перед важливим поєдинком. Рука в нього, попри малий зріст, була міцною. Крива посмішка звично висіла на мавпячому лиці, і я не міг зрозуміти, гнівається він чи радіє. «Ось як доля зводить людей!» — майнула в мене думка.

— Отже, ти пам’ятаєш, який наш план, — сказав мені Рябий. — Ми штурмуємо периметр у декількох місцях. А ти непомітно пролазиш у місто, підбираєшся до Козія і знищуєш його. Ну, інші дрібні особливості операції ми з тобою не обговорюємо. Ти їх знаєш.

Я кивнув на знак згоди. Я пам’ятав усі деталі. Навіть ті, про які Рябий не говорив уголос.

— Послухай, командире, — вставив слово Капсюль. — Він не зможе розправитися з Козієм. Він же типовий скоморох. Надто вже книжки любить.

— Що ти пропонуєш? — запитав соратника Рябий.

— Давай-но я піду з ним. Він мене проведе. А вже найскладнішу частину я зроблю сам.

— А як ти зможеш ходити містом? У цьому одязі тебе враз видадуть козакам.

— А я перевдягнуся! — відповів Капсюль і підморгнув мені. — Скоморохом!

— Ти, звісно, мавпяча твоя мордо, дуже дотепний чортяка, — роздумував отаман, дивлячись на Капсюля. — Вбрання кольорове ми тобі знайдемо. А як же з підготовкою? Усі ці танці і, головне, слова. Сенси, як вони їх називають?

— Нічого, зумію. Немає нездійсненних завдань. Є тупі виконавці, — посміхався Капсюль.

«Зі мною піде мавпа, обвішана гранатами», — смиренно подумав я. Часу було вкрай мало. Кількох годин недостатньо навіть для того, щоб ознайомитися з особливостями поведінки скоморохів. Я не кажу вже про такі важливі тонкощі, як філософська доктрина… А Капсюль вимагав, щоб я навчив його всім премудростям негайно. Наївний, нетерплячий і жорстокий, як дитина. Що з таким було робити?

— Я не можу розповісти тобі все й відразу, зрозумій.

Ми сиділи в одному з вагончиків його «Дракона». Зовні здавалося, що місця в бронепоїзді більше. Я темпераментно розмахував руками й бився головою об руків’я кулеметів і перископів. Гострі кути постійно нагадували мені, що головне в бронепоїзді — не боятися і не метушитися. Загалом, усередині було незатишно. Не те щоб я боявся закритого простору, ні. Я не панікував, але тривога міцно тримала мою свідомість. Та на те я й скоморох, щоб, розібравшись у причинах душевного розладу в собі, вміло лікувати від нього інших. Моя фантазія швидко намалювала бій. Справжній бій, в який міг би вступити екіпаж бронепоїзда. Що відчуває звичайний боєць, замкнений у тісній бляшанці з боєприпасами? Звісно, він боїться ворожого снаряда. Ось у чому річ. Ось причина тривоги. Розкривши її для себе, я знову роззирнувся й побачив те, чого відразу не помітив. На залізних стінах тут і там висіли вирізки з давніх журналів. Пожовклі, з обірваними краями. Але крізь жовтизну часу проступали яскраві фарби, що зображували високих струнких жінок. Деякі гордовито походжали помостом уздовж натовпу роззяв. Деякі сиділи на блискучих капотах новеньких автівок, манірно закинувши ногу на ногу. Ще одна жінка лежала на піску під парасолькою, а за нею хлюпалося неприродно синє море. І, до речі, на ній нічого не було.

— Ге-ей, скомороше! Ти куди вирячився? Я ж запитав тебе! — повернув мене в реальність голос Капсюля.

— Повтори, не дочув, — пробурмотів я.

— Ваші слова. Ті, які ви вимовляєте, — це закляття чи що? — питав Капсюль.

— Ні, це просто звуки, які змушують вібрувати небо, тому голос звучить більш насичено. Таких звуків кілька. «А», «М», «Л», ну і ще деякі.

— А-а-а, ясно, — сказав мій мавпоподібний учень. — А як я зрозумію, що голос став насиченим?

Було дуже важко з ним розмовляти. Як йому пояснити значення слова «Амель»? Я дивився на Капсюля, і в пам’яті виникав образ замученого Колі Бурята, якого цей лиходій змусив так страшно закінчити свої земні дні. Капсюль був недурний. Він криво посміхався, причому так, що я розумів усю безглуздість того, що відбувається: учень його жертви став його ж учителем! Жорстокий і божевільний світ, який ловив мене, зумів таки, врешті, це зробити. Те, що відбувалося, було абсолютним торжеством усього звіриного над усім людським. Хоча, з іншого боку, чому б не спробувати звіра перетворити на людину?

— Послухай, Капсюле, все дуже просто. Почни мукати.

— Та ти що, потворо! Я тобі хіба корова, щоб мукати?

— Не лайся. Тобі ж Рябий велів робити все, що я скажу, так? Інакше не навчишся бути скоморохом. І козаки тебе легко викриють.

Капсюль задумливо почухав підборіддя під рудими заростями волосся.

— Гаразд. Як мукати?

— Голосно. Довго.

Він видобув зі своєї пащі щось схоже на рик.

— Та не так, — скривився я. — Спробуй мукати так, щоб біля зубів стало лоскотно.

Він спробував. «М-м-м». Схоже, у нього починало виходити.

— Мукай! — сказав я. — Не відповідай на мої запитання, а лише кивай. Відчуваєш, як тобі стає лоскотно? Відчуваєш вібрацію?

Капсюль закивав головою.

— А тепер спробуй відкрити рота. Відкривай і говори те, що хочеш сказати.

Він сказав «м-а-а».

— Бачиш, «м» перетворилася на «а». І тепер тебе далеко чути. Але найцікавіше, що промовляти «а» зараз ти можеш нескінченно довго.

Сподіваюся, я добре пояснив йому прикладне значення явища «резонанс».

— А-а-а! — загудів Капсюль і вібрував ще довго після того, як закрив рота, здивовано вирячивши очі.

— Тепер ти здатен будь-яку «а» змінити на «о», а також можеш розраховувати, що тебе почують у найвіддаленішому куточку на відкритій площі.

Капсюль швидко схоплював основи риторики й уже резонував так, що його голос скидався на голос професійного скомороха. І мені стало цікаво, чи зможу я чомусь навчитися в нього.

— А скажи мені, Капсюле, що найголовніше для воїна?

Він, хитро підморгнувши, скривився своєю незмінною посмішкою й відповів:

— Я тобі, мабуть, розкажу про те, що найстрашніше на війні. Готовий слухати?

Я кивнув.

Він сплюнув. Довгий і швидкий, як торпеда, плювок упевнено полетів уперед через жовті рідкі зуби. Точно як у єхидної мавпи.

— Знаєш, що найстрашніше на війні? Це не перестрілки й не ворог, якого бачиш раптово. І навіть не обстріли тією штукою, в якої замість очей — дрони, що дивляться на тебе. Найстрашніше — це ходити по нужді. Коли твої черевики стоять на двох установлених паралельно ящиках з-під снарядів, а гола срака безпорадно висить між ними в порожньому просторі. Коли навколо пахне гівном, твоїм і чужим, і ти думаєш тільки про те, щоб швидше висратися й злиняти звідти. Кожен віддалений вибух міни, кожен ніжний свист кулі змушує тебе скидати баласт. А його в тобі ду-уже багато. І ти викидаєш його з себе, тремтячи від страху. А ти знаєш, який я вивів закон бійця, що сере? Він звучить так: «Найчастіше гівно проситься на вихід саме в розпал бою». Тобі воювати треба, а тут, як на зло, живіт так і крутить, так і крутить. Ти біжиш під гуркіт і свист до того місця, де з фанери, шиферу та ящиків твої солдати звели жаданий нужник. Але щойно ти до нього підбігаєш, він на твоїх очах складається всередину — від прямого попадання чогось не дуже великого. І все гівно, що накопичилося під час довгого стояння твого взводу, розлітається рівномірно навколо, викликаючи ще більше бажання скинути штани прямо там, де ти зараз стоїш.

— І що тоді ти робиш? — не втримався я від запитання.

— Скидаю штани, — гаркнув Капсюль і заіржав, як хуторський кінь.

— Так, — задумливо промовив я, — людина не надто до війни пристосована.

— Зате потім, коли все гівно вийшло, стає легко й вільно… — він ніби не чув мого коментаря. — Але наших уроків це не стосується.

Його слова я зрозумів по-своєму. Не треба лякатися невідомого. Страх — вічний супутник воїна. Треба тільки навчитися контролювати його. Тоді він, як запобіжник, допоможе тобі правильно оцінити ситуацію. «Іноді й мавпа може чомусь навчити людину», — так хотілося мені пожартувати вголос. Але мій особистий запобіжник одразу ж спрацював: загорілася видима лише мені червона лампочка. Я змовчав. Тільки дозволив собі посміхнутися.

— То що там за вібрації? — перепитав Капсюль. — Можна спробувати?

— Можна, — дозволив я.

Бородатий оратор раптом розійшовся так, що йому міг би позаздрити сам Цицерон перед виступом на форумі. Звичайно, викреслити з його промови всі лайливі звороти було неможливо, — вони виражали думки Капсюля так само, як і всі інші слова. А загалом промова, яка містила заклики до миру та благополуччя, могла б переконати слухачів. Безумовно, могла. І слухачі, звісно, з’явилися.

Це була Іскра. Вона непомітно влізла в вагон бронепоїзда й сіла поруч із Капсюлем.

— А ти, руда бородо, виявляється, і говорити вмієш! — плеснула його по плечу.

— Відвали, Іскро, — пробурчав бородатий мавпій ліниво й незлобно. — Хіба ти не бачиш — я вчуся. «А-ММ-ЕЛЬ!» Я правильно тренуюся, Яне?

Він уперше назвав мене на ім’я. Не «ти», не «ану», не «коротше, скомороше». А «Ян». Починає поважати. Отже, контакт налагоджується. Є прогрес.

Настрій у мене поліпшився, я підморгнув голій красуні на золотисто-блакитному узбережжі.

— А ти все одно на дівок витріщаєшся, Яне? — засміявся Капсюль. — Ти тільки уяви, що вони давно мертві. Їм зараз було б років по двісті або щось таке. От лишень уяви собі, що це розкинулася на пляжі гола зморшкувата тітка, в якої груди лежать на животі. Не одвисають навіть, а так, валяються. Наче пом’ятий кухонний фартух. Уявив? І, б’юся об заклад, брате, тобі перехотілося б на неї витріщатися.

— Навіщо ж ти тоді їх розвісив? — зважився я запитати.

Капсюль на хвилину замислився.

— Не знаю навіть. У нас під Єйськом усі пляжі заміновані. І жодної гарної дівки. А море з бабами хлопцям подобається. То нехай висять.

— З цього й почалися скоморохи, — вирвалося в мене.

— Що ти сказав? — пожвавилася раптом Іскра. — Ану повтори!

Ну ось! Називається, лихо з розуму. Була така старовинна п’єса колись. Тепер доведеться пояснювати те, чого я й сам до кінця не розумію.

— Говори, говори! — якось аж люто сказала войовниця.

— Він не хотів образити тебе, — пояснив Капсюль.

— Він хотів образити жінок! Отже, образив і мене. Причому тут скоморохи до жінок? Нехай пояснить!

Я, чесно кажучи, не зрозумів причини такої злості. Але мені не можна нікому розповідати про наші витоки. Ет, схоже, не варто бути трохи відвертим. Або все, або нічого. Я вже почав навчати мавпу з гранатою. Тепер доведеться розповісти більше.

— Гаразд, я поясню, що мав на увазі.

— Давай. Тільки правду кажи, не бреши, — погрозила пальцем Іскра.

— Гаразд. Колись усі новини розліталися країною з одного центру за допомогою радіосигналу. Сиділа спеціальна людина в Москві й розповідала їх перед камерою.

— А, такою камерою, як у дрона? — запитала дівчина.

— Так, майже такою. І сигнал одночасно приймали в усіх куточках неосяжної країни. Ось ти, Капсюле, чуєш команди Рябого по радіостанції. Але його чуєш тільки ти і ще двадцять осіб. А так його могли би чути й бачити мільйони.

— Мільйони? — хором перепитали мої слухачі.

— Так. На телевізорах у себе вдома всі бачили й чули цю людину. Потім таких центрів новин стало багато. Але в кожного глядача телевізор був один. І він постійно перемикав свій екран з одних новин на інші. Де вже йому було зрозуміти, які новини правдиві, а які — ні? Це була проблема.

— Ну, так, — погодилася Іскра. — Проблема.

Вершина кмітливості, ти ба.

— Правильніше було б залишити один канал. А решту заборонити. Але влада вирішила вчинити інакше. Дуже розумні вчені спробували розібратися, як працює людський розум, і зробили геніальне відкриття. Виявляється, людина зважає тільки на ті новини, які хоче почути. Вона знає, де її ворог, і хоче чути, що ворогові обов’язково буде погано. А ті новини, де йдеться про успіхи ворога, вона не дивитиметься. І ось, після того, як учені зробили це відкриття, у країні залишився тільки один канал новин. Інші канали люди просто не дивилися. Телевізор став їхнім порадником. Він казав їм, що робити, як жити й кого любити. Справи йшли якнайкраще. Але якось група злісних терористів підірвала центр, з якого людина розповідала правильні новини. Здається, і сама вона загинула під час злочинної атаки. Люди лишилися без новин. А інших каналів уже не було. І з цього почалися всі біди нашої країни.

— Он воно що, — зітхнув Капсюль. — То до чого тут скоморохи й дівки на картинках?

— І ось ми підходимо до найцікавішого. Твої люди, кажеш, люблять на них витріщатися. Дівчата їх відволікають від війни та страждань. Змушують забути про те, що вони замкнуті у сталевому ящику з вибухівкою. Вони їх самі розвісили, бо хочуть бачити саме їх, а не твій бородатий портрет. Або Рябого. Або ще чийсь. Так і з новинами. Спроба будь-що врятувати країну була зроблена. Геніальна, я б сказав, спроба… Немає телебачення? Нічого. Ми підемо іншим шляхом!

Я вигукнув ці слова з усією силою свого переконання й талантом професійного маніпулятора. Вони, я помітив, трохи здригнулися. «Ритмічно, одночасно, в такт», — задоволено відзначив я. За часів мого навчання премудростям риторики це називалося «нейролінгвістичне програмування».

— Співробітники центру, які вижили після вибуху, зібралися й вирішили піти величезною країною. Вони хотіли говорити з людьми. Перших посланців центру було вісімсот осіб. Рівно. У давньогрецькій мові число 800 позначається літерою «(о». Тому кожному з пілігримів видали медальйон у вигляді малої «омеги».

— Так ось що означає твоя цяцька на мотузочці, — посміхнулася Іскра. — Якась дута вона в тебе. Не здивуюся, якщо ти в ній щось ховаєш.

Ось як! Вона помітила мій медальйон, але нічого раніше не питала. Вона навіть зрозуміла, що він має порожнину всередині. Іскра бачить більше, ніж здається на перший погляд. «Треба на це зважати», — сказав я собі, і, наче й не чув репліку Іскри, продовжив розповідь:

— Пілігрими розійшлися, аби розповідати людям новини. Ті, які народ хотів чути. А в торбинці в кожного такого ходячого рупора були ще й різні картинки. Вождів, учених, просто красивих дівчат. І, розказуючи новини, вони давали людям ці картинки. Але тільки ті, які люди самі бажали взяти. І ось за довгі роки мандрів вісники втратили зв’язок із центром, — але здобули інші, вельми корисні знання. Навчилися лікувати людей від різних недуг. Також і душевних. І цим урятували життя багатьом. Душевні недуги, вони ж які? Живе людина нормальним життям. Ну, ось, як фермер наш. Любить дружину. Оре в полі. Свіжий хліб на сніданок. Пляшечка гіркої на вечерю. Усе гаразд. Усе, як у всіх. І раптом — на тобі! Одного разу каже: «Та хрін на все це!» Голосно, чітко, однозначно. І хапає гранату, — а граната в такого тишка завжди знайдеться, повірте. Тільки про це ніхто не знає до пори до часу. І ось зриває він кільце, заходить до дружини, говорить їй, що вона — тварюка, зрадниця і сука відворотна. І підриває себе разом із нею. Адже правда, таке часто трапляється? А ми від цього лікуємо.

— Картинками з торби? — посміхнувся Капсюль. — 3 дівками і вождями?

Я уважно подивився йому в очі.

— Усе розвивається, командире. Технології йдуть уперед. Вашого Рябого я вилікував без картинок.

— Скажеш, як?

— Ні-і! — зважився я заперечити. — Тобі ще вчитися й учитися.

Мені здалося, Капсюль хотів відповісти щось різке, але стримався. Він вдав, що не помітив моєї зухвалості. Я був його підлеглим. Якщо офіцер відчуває, що не може вплинути на солдата, він має зробити вигляд, що не помітив його зухвалості. Не можеш побороти прихований протест — ігноруй його. Не можеш побороти відкритий бунт — очоль його. Такі закони управління людьми. І мавпій навпроти мене може розповісти про них більше, ніж я — про ефект резонансу. Але для проникнення в місто потрібні були зовсім інші знання.

Наша колона рухалася до Ростова. З-під коліс летів дрібний гравій і тривожно шарудів на броньових плитах. Водій передньої машини добре бачив дорогу, але всі, хто їхав слідом, потрапляли в хмару пилу, яку не могли пробити навіть потужні протитуманні фари. Наш водій, учепившись у кермо, ввімкнув двірники. Вони вищали й скрипіли, намагаючись упоратися з пилюгою. Безуспішно. Попереду висіла сіра пелена. Ми її бачили. Ми нею дихали, бо вона проникала в кабіну крізь щілини. Це тривало довго. Здавалося, час тягнувся нескінченно. Але ось БТР вискочив на кам’яну дорогу, і пил зник так само раптово, як і з’явився. Ми побачили велике місто.

Розділ 6. Ростов в облозі

Це був Ростов. На горизонті бовваніли багатоповерхівки. Над ними крутився сизий дим. Капсюль дивився в бінокль. Я знаю, що він бачив. Іржаві труби, що стирчали з розбитих вікон, затулених листами фанери. Мешканці ростовських околиць топили грубки-буржуйки. Дим піднімався вгору і збивався в сірі хмари. Вони висіли не тільки над околицею, а й над усім містом. Погода була на диво безвітряна як для цього краю. А я дивився на те, чого очі більшості ще не помічали: вздовж колючого дроту звивалися змії потужних окопів.

— Вони їх вирили за день, — сказав мені Капсюль.

Він теж умів не тільки дивитися, а й бачити.

— Глянь сюди! — раптом закричала Іскра. — Зліва!

Капсюль спершу на всяк випадок упав на землю. Захисний інстинкт у цього людиноподібного екземпляра був розвинений більше за цікавість. Ну, ми теж не роззявляли роти — і пірнули в пилюгу. А через секунду я побачив те, на що звернула увагу Іскра: поруч із автопоїздом висів дрон — і розглядав своїми електронними камерами нашого сталевого монстра.

— Треба відвести його подалі звідси! — гукнула дівчина.

Але Капсюль не поспішав.

— Не кипішуй, Іскро. Краще візьми своє дуло і збий його, — сказав він.

— Повір, це марно, — відповіла амазонка. — Вони побачили нас і накриють артилерією.

— Не накриють, — спокійно заперечив Капсюль. — Ми дуже близько від їхніх позицій. Вони побояться накрити своїх. Давай, Іскро, вали його. Покажи клас.

Дрон наче здогадався, що йому загрожує небезпека. Залізна бабка повернулася й полетіла в бік міста. Та пізно. Через хвилину гримнула важка рушниця.

Летючий робот закрутився в повітрі, а потім із гуркотом упав на суху землю.

— Є! — задоволено посміхнулася дівчина. Але тут із боку ростовських окопів затріщали автомати, і нам довелося, нахиляючи голови, бігти за бронепоїзд. Метал градом стукав по броні, однак Капсюля це не дуже злякало.

— Добре день починається! — вигукнув він і вискочив з укриття.

— Капсюле, ти куди? — крикнула Іскра. — Давай назад!

Але бородань її не слухав. Він підтюпцем побіг до збитого дрона. Петляв зигзагами, щоб не дати ворожому снайперу прицілитися. Мені було дуже цікаво, навіщо Капсюль так ризикує, але чергова порція свинцевих ос змусила мене сховатися за броню. Іскра хотіла було прикрити Капсюля зі своєї важкої рушниці, та швидко зрозуміла, що стріляти по невідомих цілях — марна річ. Лишалося тільки чекати.

— А ось і я! — переможно вигукнув Капсюль.

Він тримав у руках якийсь предмет, з якого в усі боки стирчали дроти.

— Що це? — запитав я сміливця.

— Блок дистанційного управління дроном, — відповів Капсюль. — Нервовий центр цієї бабки.

— І варто було заради нього так ризикувати? — обурилася Іскра.

— Варто, — посміхнувся Капсюль і обійняв дівчину за плечі. А вона його поцілувала в неголену щоку. Мене це неприємно здивувало. Я зрозумів, що між цими двома є якісь непрості стосунки.

«Ну й нехай, а тобі від цього що?» — запитало мене моє альтер-его.

«Нічого», — подумки огризнувся я. Але внутрішній опонент не вгамовувався. «Ага! — здогадався він. — Ти її ревнуєш до мавпія».

Мушу зізнатися: він мав рацію. Я ревнував Іскру до польового командира, з яким ледве встиг познайомитися і якого мені призначили в учні. Я був набагато старший за Іскру, і нерозумно було розраховувати на якісь особливі почуття до мандрівного скомороха з боку такої ефектної й упевненої в собі войовниці. Логічніший якраз роман між нею й кимось із командирів. У цій ситуації Капсюль був на своєму місці. Я розумів це. І все ж ревнував. Але на моєму лиці не здригнувся жоден мускул. Я зумів зберегти обличчя. Так, здається, говорили древні мудреці.

Обшитий бронещитами вагон був чудовим захистом. Чужі кулі вперто, але безрезультатно вибивали чечітку на його боках. А Капсюль тільки сміявся, показуючи великі жовті зуби.

— Не смійся, — сказала Іскра. — Ще рано.

Як у воду дивилася. Наш автопоїзд труснуло так, що два передні вагони підскочили на місці і з них, глухо гупнувши об землю, злетіли прямокутники броні.

— Гранатомет! — закричала Іскра. — Вони б’ють по нас із гранатомета!

— Бачу, — спокійно відповів Капсюль.

— Зараз почне бити артилерія! — продовжувала волати амазонка.

— Зараз я почну бити. Тебе. Ану заспокойся! — огризнувся Капсюль. — Ти чудово знаєш, що ми надто близько від їхніх позицій. Вони побояться поцілити у своїх.

Іскра начебто опанувала себе.

— Вибач, — вона готова була просити вибачення, — щось найшло на мене. Це все дрони. Щойно вони прилітають, за ними все випалює цей небесний вогонь.

— Не хвилюйся, — поплескав її по плечу Капсюль. — Прорвемося.

Він стрибнув у кабіну автопоїзда.

— Я буду їхати вперед. Повільно. А ви перебіжками, перебіжками, за мною. Прикрию вас бронею.

Автопоїзд ще раз сіпнувся. Я здригнувся, подумавши, що в нього знову потрапили з гранатомета, але, виявилося, це Капсюль різко зняв ногу зі зчеплення. Величезна машина рушила з місця, і ми побігли вперед, під прикриттям рухливої залізної стіни.

Поцілити в автопоїзд із гранатомета тепер було складно, але автоматні черги лягали дуже щільно. Я відчував себе дивно й ніяково. Іскра й бойовики з банди Капсюля, перебігаючи, відстрілювалися з автоматів. Я ж міг тільки бігти. Стріляти мені було не можна. Головне неписане правило етики скомороха: він не повинен брати до рук зброю. Я розумів, що маю тут, серед цих людей, надто вже дурний вигляд. Я заважав їм захищатися.

«Стоп, — сказав мені внутрішній голос. — Одне “але”, Яне. Не захищатися, а нападати. Це вони хочуть узяти Ростов! І це ти їм допомагаєш».

— Уперед! — закричав Капсюль, відчинивши дверцята кабіни.

— Куди «вперед»? — здивувалася Іскра. — Попереду ж козаки!

Та все ж вона покірно рушила слідом за машиною, яку Капсюль повернув у бік колючого дроту.

— Ех! — сказав один із бандитів. — Нам, «кротам», усе одно. Відступати — бігти, наступати — бігти. То краще вперед. Хто загине, хай для друзів заб’є місце на небесах. Ану давайте проб’ємо «колючку», відсунемо козаків і візьмемо місто.

Мені став зрозумілим задум Капсюля. Чим ближче ми до позицій супротивника, тим складніше козакам вести вогонь, не зачіпаючи своїх. Вони стріляли з усіх своїх дул — у надії зупинити нас раніше, ніж ми встигнемо наблизитися. Капсюль ризикував. Усі ми ризикували. Але якщо він зможе пробитися, у його людей з’явиться шанс вижити й перемогти. Автопоїзд, підстрибуючи на вибоїнах, мчав уперед. Його хитало й тіпало так, що він кожної миті міг завалитися набік. Здавалося, ще трошки, і він розчавить кого-небудь із бойовиків. Та водій продовжував тиснути на газ і не зважав на вибоїни. Ми ж воліли триматися поруч: ризик отримати що-небудь залізне від козаків був і більш імовірним, і страшнішим за перспективу бути розчавленим бронещитами. Не знаю, як для Іскри, а для мене жахлива незграбна машина тієї миті стала символом виживання. Його втіленням. І пожаданням. Усі мої думки були спрямовані на одне: лишитися під захистом її сяк-так пригвинченої броні. Здається, це в мене вийшло. Це в усіх нас вийшло. Визираючи з-за поїзда, я вже бачив, як за колючим дротом стрибають розлючені козаки, з тріском поливаючи нас із автоматів. Але ось бронеавтомобіль пробив заслін. Капсюль розігнався й, на мить забувши про тих, кого прикривав, на повній швидкості помчав на загородження. Машина встромилася в сплетіння колючого дроту, як хрущ — у мереживо павутини. І вона не витримала удару. Шматки загороди, дряпаючи землю, потяглися за бронеавтомобілем. Дріт заіскрився: він був під напругою. Краєм ока я побачив, як двоє чи троє «кротів» забилися в конвульсіях, торкнувшись смертельної павутини. Я не думав, чому люди в кабіні броньованої фури лишилися цілими й неушкодженими. Я просто мчав уперед, намагаючись не витикатися з-під прикриття сталевих бортів.

Козаки вискочили зі своїх окопів. Одні помчали було назустріч автопоїзду, інші вважали за краще відбігти на безпечну відстань від феєрверку високовольтних іскор. І ті, й інші, втім, стріляли в нас. Мені було дуже страшно, я зосередився на своїх рефлексах, проте не втомлювався захоплюватися здатністю Іскри так граційно рухатися у хвилини небезпеки. Вона перебігала від точки до точки, то прискорюючись, то сповільнюючись. За необхідності вона перекидалася через голову, робила перекат і ставала на коліно. І при цьому їй удавалося натискати на курок. Войовниця, справжня войовниця! Вона привернула мою чоловічу увагу в найменш доречний момент. Дивно все-таки влаштований чоловік: навіть якщо його доля балансує між життям і смертю, у його свідомості все одно знайдеться хоч трохи місця для думки про жінку. Але чим же тоді мужчина кращий за того барана, якого ріжуть, а він — в останню мить свого життя! — тягнеться губами до травинки й прагне її зжерти? Почуття чоловіка-самця нічим не відрізняється від інстинкту тварини. Хочеться, щоб усе «не-моє» стало «моїм». I homo sapiens нічим не відрізняється від звичайного homo. «Ти, звісно, їй не пара!» — сказав мені внутрішній голос. Я протверезів в одну мить, оскільки він уже говорив мені про це. Тож треба було прийняти цей факт — і продовжувати бігти вперед. До того ж навколо гриміло, а отже, погодьтеся, було не на часі закохуватися і ставати третім кутом у любовному трикутнику. Найімовірніше, тупим…

І тут мої думки перервала раптова пронизлива тиша.

Думки про Іскру на мить перенесли мене з реальності в царину мрії. І, як виявилося, геть невчасно. Коли тиша повернула мене в «тут-і-зараз», я побачив, що за цю секунду сталося дуже багато. У повітрі плавала суспензія пилу й попелу. Вона роз’їдала очі й обпікала щоки. Пиловий туман не давав добре роздивитися поле бою, але я бачив: автопоїзда більше немає. Є кілька спотворених вагончиків, розкиданих на кілька десятків метрів довкола. Поодинокі чорні постаті людей намагалися вибратися з них. Декому це вдавалося, і вони розбігалися в різні боки, як ошпарені таргани. Чиясь рука зі силою штовхнула мене лицем униз. Мене наче обпекло. Земля була суха, гаряча, хотілося відірватися від неї, але рука все дужче притискала мою голову до каменів і попелу. Довкола стояла тиша. Дзвінка. Немов хтось вимкнув звук і залишив тільки зображення. А потім звук повільно, як крізь м’яке нутро стьобаного ватника, став пробиватися до моєї свідомості. І це було дуже неприємно.

— Контужений! У нього контузія!

— Що це було? — запитав я і не почув власного голосу.

— Міна, — розшифрував мій розум сказане.

Поруч лежав Капсюль. Я його не відразу впізнав. Ось щойно він був за кермом бронеавтомобіля. Хвацький, обвішаний боєприпасами й радіостанціями. А ось лежить поруч зі мною. Брудний, закопчений, з обгорілою бородою і закривавленим обличчям. Так, ця секунда змінила багато… Напевно, вбитий. Але ні, я помилився. Живий. Розплющує очі й, криво посміхаючись, ворушить червоними від крові губами. Я прочитав на тих губах лайку, але не почув її. Ось до його грудей нахилилася жінка. Хто це? А, згадав, її звуть Іскра. Вона тривожно запитала Капсюля про щось. Він відповів. Вона коротко кивнула й підповзла до мене. Я її не відразу почув.

— Я кажу: тебе не нудить?

Мене нудило, але я заперечно хитав головою і пробував підвестися. Не вийшло. Я впав і знову опинився в тій же позі, в якій лежав до цього. Повітря поступово наповнювалося дзвоном і звуками пострілів. Утім, можна було здогадатися, що то дзвенить у моїх вухах.

— Скажи, крові в роті немає?

Я знову заперечно хитнув головою. Цього разу це була правда. Я спробував стати рачки — і в мене вийшло. Так само, на чотирьох точках опори, поруч зі мною стояв Капсюль.

— Хлопці, вас контузило. Але, сподіваюся, легко.

— Я зрозумів, Іскро, — сказав Капсюль.

Я його почув крізь рідку стрілянину автоматників. Треба було йти, відповзати звідси. Прорив захлинувся, — подумав я. Але Іскрі так не здавалося.

— Тягни його! — крикнула вона мені.

— Куди? — запитав я.

— Вперед! У їхній окоп!

— О Боже! — занервував я. — Там же козаки!

— Нема їх там! — гукнула дівчина. — Вони втекли.

Я не уточнював, куди вони могли втекти. Секунду тому вони там були, і ось їх там немає. Але мені давно вже стало зрозуміло, що з Іскрою краще не сперечатися, а робити те, що вона каже, бо в неординарних ситуаціях вона поводилася куди правильніше за своїх спільників. І тим більше — за мене.

Тому я перекинувся на спину, підтягнув собі на груди компактного, як шимпанзе, Капсюля й, відштовхуючись обома ногами від камінців, поліз туди, де, на мою думку, мав бути окоп козаків. Суха тверда земля злісно роздирала мені одяг на спині, гострі камінчики залишали глибокі подряпини на шкірі. Але я намагався не думати про це і наближався разом із Капсюлем до рятівних укріплень. Напевно, минула половина вічності, поки я відчув, що під моєю спиною нічого немає, — і сповз униз. А зверху на мене впав бородатий копчений «кріт». Ми врятувалися.

— Ох, та твою ж мать! — грубо вилаявся Капсюль крізь зуби. Певно, йому було дуже боляче. Цієї ж миті й у мене заболіло все одночасно. Подерта спина аж горіла. Нили ребра. Немов голки вп’ялися в ліву руку. Паморочилось у голові. Я вмів швидко долати біль у кожній частині свого тіла. Якщо окремо. Але все разом… Словом, було дуже кепсько, і я вирішив не займатися медитацією, а просто перестав думати про біль. Що, втім, теж було схоже на медитацію. Я озирнувся. Ми лежали в уміло виритому звивистому окопі. Тепер можна було не боятися.

Не боятися? Капсюль поруч зі мною трохи оклигав.

— Де козаки? — запитав він стривожено.

— їх тут немає, — швидко відповіла Іскра. Її голова, як датчик, оберталася то ліворуч, то праворуч, реагуючи на кожен шум.

— І нам треба драпати звідси, — крізь стогін уперто заявив Капсюль. — Так-так, це саме те, що нам треба зробити. Однести свої сраки подалі.

Ця ідея в Іскри запитань не викликала. І тому поцікавитись вирішив я:

— Чому це?

Моє запитання розлютило Капсюля.

— Та тому, що вони випалюватимуть це місце секретною зброєю. Що не ясно?! — він гаркнув так, що здригнулися всі, хто був в окопі.

— Що ж робити, Капсюле? — Іскра була готова виконати будь-яке розпорядження командира.

— Дай подумати. Дуже ноги болять.

— Та що там думати? Треба лізти в каналізацію!

Це сказав той, про кого ми забули. Він встряг у нашу розмову — страшний, весь у коричневій землі з ніг до голови, схожий на лісовика з казок. Від одного його вигляду в мене по спині пробігла дріж. Він провів своєю лапою по очах, і шматки глини почали відвалюватися від шкіри. Зрозумівши, що так швидко ту землю не обібрати, він став обтрушувати її по-собачому. І, коли земля обсипалася, з-під бруду, як цінна археологічна знахідка, з’явилося знайоме обличчя. Фермер, власною персоною. Я про нього наче забув, а він весь цей час був зовсім поруч. Біг, як усі, під прикриттям автопоїзда, слідом за Капсюлем. Лежав, присипаний землею після вибуху. І, ось, нате вам, він тут.

— Треба лізти в каналізацію, швидше! — повторив він і вказав на зруйнований одноповерховий будинок поряд із позиціями козаків. Порожні очниці вибитих вікон дивилися на бій з-під похилого даху, що з’їхав набакир, як шапка-кубанка на голові хвацького бідового козачка. Будинок мав загрозливий і водночас кумедний вигляд. А прямо перед входом із землі стирчала горловина бетонного колодязя, накритого важким люком. Чи то водогін, чи то каналізація. У словах фермера, без сумніву, був здоровий глузд.

Учотирьох, не змовляючись, ми помчали до колодязя. Я не знаю, чи побігли вслід за нами інші «кроти», що опинилися в окопі. «Допоможіть!» — крикнув Капсюль. Він відставав. Йому було важко. Ми з фермером підставили бороданю свої плечі. Шкутильгаючи і спотикаючись об сухі грудки коричневої, як лице фермера, землі, ми дісталися розбитої будівлі. Кришка люка була наполовину зрушена. Світло падало на дерев’яну драбину, що зникала в пітьмі колодязя.

— Ясно куди, — сказав бородатий командир, відпустивши нарешті моє плече. — Ану лягай!

Я помітив у його руці зелений металевий предмет. З характерним звуком бородань висмикнув шпильку за кільце, і граната полетіла в отвір. Нас не треба було двічі запрошувати прийняти горизонтальне положення. Майнув помаранчевий спалах, пролунав неголосний вибух, і знизу, з колодязя, піднялася хмара диму.

— Там нікого, — сказала Іскра, хоч це було очевидно й так.

— Ну, раз нікого, то вниз, — знову скомандував Капсюль і поліз першим, про всяк випадок виставивши перед собою автомат. Щойно його голова зникла в колодязі, за ним рушив фермер. Я хотів було пропустити Іскру вперед, але вона заперечно похитала головою: мовляв, ти спускайся, я прикрию.

Драбина скрипіла, хиталася при кожному русі, погрожуючи зламатися під ногами. Темрява й невідомість огортали мене. Я підняв голову й побачив, як Іскра загородила собою клаптик синього неба. На мить темрява стала непроникною.

Та ось дівчина спустилася на кілька щаблів, і наді мною знову з’явилося світло.

— Ні-і! — крикнув знизу Капсюль. — Двоє людей на драбині — небезпечно. Може зламатися!

На наше з Іскрою щастя, вона вистояла. Я ступив на бетонне дно колодязя і зробив крок у пітьму, звільнивши простір для дівчини. Вона благополучно спустилася слідом за мною. Очі почали звикати до темряви. До того ж вона не була абсолютною: чавунний люк над нами залишався напіввідкритим. Ми були в бетонному тунелі досить великого діаметра. Навіть високий чоловік міг ходити тут не нахиляючись. Колектором, схоже, давно не користувалися, хоча під ногами досі хлюпали залишки каналізаційного смердючого бруду. Ми топталися на місці, не зважуючись іти вперед. І тільки Капсюль, попри свої пом’яті боки, демонстрував упевненість.

— Гей, бики, чого ви стали?! — грубо крикнув він. — Гайда вперед, поки нагорі не почалося.

І тут почалося. Крізь відкритий отвір люка в наш тунель увірвалося світло. Яскраве, як тисяча сонць. Мені здалося, що я осліп. Це тривало якусь секунду. Потім знову запала темрява й тиша. У мене з’явилося відчуття, що нічого особливого не станеться. Але одразу ж за спалахом піднявся такий гуркіт, що навіть якби я затулив вуха, він усе одно змусив би вібрувати мої барабанні перетинки. Кришку люка над нами підкинуло вгору. Вона перевернулася в повітрі, як монетка, роздумуючи над дурним запитанням вибору, — орел чи решка? — а потім дзвінко впала назад, якраз на бетонну горловину колодязя. Зверху посипалася земля й уламки драбини. Запахло горілим. Стіни тунелю вібрували, погрожуючи тріснути й поховати нас у підземеллі. Згори, крізь гуркіт і шипіння, долітали верескливі людські крики. А може, то не люди, а метал бронемашин «кротів» вищав майже людським голосом. Я присів навпочіпки й заціпенів. Так тривало дуже довго. А потім знову стало тихо. Моя рука мимоволі потяглася до медальйона на шиї. Цілий. Не зламаний. Отже, те, що втамує мій біль, на місці.

— Ну, ось, — витримавши довгу паузу, мовив фермер.

Що він хотів сказати цими багатозначними словами, ніхто в колекторі так і не зрозумів. Але ніхто й не перепитував.

— Так працюють їхні гармати, — зітхнула Іскра.

— Ми знаємо, як вони працюють, але не знаємо, звідки, — луною відгукнувся Капсюль із темряви.

І тут щось задзвеніло. Зовсім не страшно, а якось мирно й навіть весело. Характерний звук скляного посуду змусив мене здригнутися. Та й не тільки мене.

— Що це в тебе? — запитав фермера Капсюль.

— Як що? — відповів здивований селянин. — Горілка.

— Горілка? — дружно перепитали ми.

Капсюль явно підбадьорився і знову став схожим на нахабного примата.

— Наче змовилися… — пробурчала Іскра.

— Звідки вона в тебе? — ввічливо поцікавився я у фермера.

— З дому, — не розгубившись, відповів він.

Хтозна, як він примудрився весь цей час ховати посудину з «вогняною водою», але зміг зберегти її до слушного моменту і вчасно дістати — усім на втіху.

— Ну що? — сказав фермер, запрошуючи до застілля.

— Хто перший сказав «ну що»? — з удаваною суворістю вимовив командир, і всі весело зареготали. Крім Іскри, звісно. Їй явно не подобалася перспектива пити горілку, сидячи під обстрілом у каналізації.

— Ніколи ще горілка не давала відповіді, як жити і що робити, — строго заявила дівчина.

— Зате допомагала забувати запитання, — відказав фермер.

«Вогняна вода» вже вирувала, вливаючись у його нутро. Фермер зробив великий ковток і передав пляшку Капсюлю. Мавпій гучно втягнув у себе трохи горілки і ткнув у бік мене: мовляв, давай пий. Я не відмовився. Напій був теплим і гидким на смак. Я спочатку скривився. Мій голодний шлунок зсудомило. Але щойно алкоголь подіяв, мені стало добре і спокійно. Краса! Ану, де ці козаки? Козаки на дронах — смішно звучить. Козаки разом із дронами — це взагалі якісь козадрони. От колись греки, вперше потрапивши в приазовські степи, побачили людей на конях, і вирішили, що це — одне ціле. Кентаври. Але «кентавр» звучить гордо і страшно. А кого можуть налякати козадрони? Та нікого взагалі! Ми їх усіх розженемо… Розслаблені м’язи налилися вдаваною впевненістю у власних силах. Слово «козадрони» бадьорило. А слово «налилися» спонукало до дії.

— Козадрони! — сказав я вголос і розсміявся.

— Це що, нове слово скоморохів? — перепитав Капсюль. — Хлопці, скомороху більше не наливати!

— Це козадрону більше не наливати! — сердито відрізав я і схопився за горло пляшки. Тим більше, що до мене знову дійшла черга.

— А хто в нас козадрон? — запитав уже ледь захмелілий фермер.

— Це коза, яка запустила дрон, — майже вгадала логіку моїх думок Іскра. — Або козел.

Амазонка теж була трохи п’яненька. Рівень адреналіну в її крові знизився, його місце заповнив спирт. Зігріта нашими руками пляшка ходила по колу, виганяючи сумнів із чотирьох просочених страхом тіл. А в душах страху вже не було. Хоча, якщо чесно, цей «натуральний запобіжник небезпеки» натягнувся всередині кожного з нас тонкою вольфрамовою ниткою й не давав поглянути вгору — туди, де над міцним люком хлюпалося вогняне море.

Ми так і не виконали плану Рябого. А план був такий. Іскра мала вдавати прихильницю «кротів», що захопила в заручники двох скоморохів. У самий розпал бою вона разом із нами повинна була «здатися» козакам. Нас би вони напевно відпустили.

Хоча, вірогідніше, змусили б працювати на себе. У людей отамана Козія теж були проблеми з психікою, а Капсюль, здавалося, уже цілком стерпно навчився танцювати й корчити з себе мандрівного психоаналітика. Доля Іскри залишалася невизначеною, але, ймовірно, козаки б її пощадили — жінка все-таки, до того ж дуже приваблива…

І тут чи то алкоголь остаточно взяв верх над моїм розумом, чи емоції розігріли моє нутро, але я раптом чомусь вирішив, що в усьому винен цей фермер. Так і є! Ми ж не хотіли його брати з собою. Спочатку. А Капсюль, здається, навіть запропонував позбутися фермера, з чим я, як справжній гуманіст, який саме научає людиноподібного мавпія, погодитися не міг. Утім, ключове питання — іде з нами фермер чи не йде — залишалося відкритим. Хто ж захотів, щоб фермер ішов із нами? А, неважливо. Головне, що він тут. І ми тут. А над нами випалена земля.

— Гей, ти, фермере! — досить безцеремонно гукнув йому я, затримавши пляшку з горілкою в руці. З його горілкою.

— Як там тебе, мужик? — я намагався говорити зрозумілою йому мовою.

— Ти чого це, скомороше? — здивувався фермер, що не очікував від мене такого напору.

— А ось чого! — я так і не віддав йому пляшки, а навпаки — зробив великий ковток, хоч зараз була його черга пити.

— Назви своє ім’я!

— З якого це дива? — грізно взявся в боки фермер.

— Назви ім’я, тобі сказано! — гарчав я на нього. Горілка зробила свою справу. Я став нахабним, зухвалим і не бачив берегів.

Але фермер теж був не з боязких. І не менш п’яний, ніж я.

— Ім’я тобі? Клоун… Та пішов ти…

Я шукав можливості повернути ситуацію на свою користь — і не знаходив. Мені ніяк не можна було пошитися в дурні перед Іскрою і Капсюлем. Особливо перед Іскрою. Хотілося домінувати над фермером за допомогою інтелекту, але на всі мої претензії він би відповідав: «Та пішов ти…». І тому мозок підказав мені єдино правильне рішення.

Фермер теж розійшовся не на жарт. Та й, правду кажучи, було од чого. Він бачив, що Іскра й Капсюль активно зацікавилися тим, що відбувається, і вигуками стали під’юджувати його. От ідіоти! Нагорі все палає, а вони бійкою хочуть потішитися. І фермер, бачачи їхню підтримку, продовжував діймати мене.

— Ану, скомороше, що ти можеш? Клоун він і є клоун.

Та він не бачив, як розплавлений свинець люті бродив моїми жилами. Стікав униз по руці, збираючись у кулаку. Мій кулак став важким, і коли в ньому назбиралося злості на цілу пудову гирю, я розкрутив руку, як лопать дрона. А потім відпустив. Гиря, на яку перетворився мій кулак, потрапила в підборіддя фермера. Навряд чи мене вистачило б на другий удар, але й першого було досить: селюк відхилився назад і, на мить відірвавшись від бетонної підлоги, звалився навзнак.

— Ти що твориш? — вигукнув Капсюль, коли з’ясувалося, що фермер лежить нерухомо.

— От дурень! — зойкнула Іскра й кинулася робити фермерові штучне дихання.

Але тут фермер підняв руку й зупинив її порив.

— Не треба. Я сам.

Він справді зумів самотужки сісти і сказав:

— Сірий!

Це адресувалося мені. Як і широка натруджена долоня, що простяглася в мій бік. «Сірий» звучало, як прізвисько, але хто його знає, як там у селі вони називають один одного. Я потиснув руку фермера і сказав: «Дуже приємно. Ян». А Іскра й Капсюль зітхнули з полегшенням. Навряд чи конфлікт у нашій зграї був комусь вигідний у цьому бетонному склепі. Треба було зібратися і рухатися вперед, як і наказував план.

Так, план Рябого залишався в силі: ввійти в Ростов і доставити Капсюля до цілі. Колись, коли над нашою великою країною літали ракети, вони несли на собі потужну вибухівку. Завдання цих ракет було дуже простим — доставити ту вибухівку до цілі. Я зараз і був такою ракетою-носієм. Доставити до Баті Козія оцього мавпія-вбивцю — і квит. Але мавпій був контужений. А незабаром з’ясувалося, що й травмований.

Коли перше сп’яніння минуло, ми зібралися з силами й рушили вперед по трубі — до центру міста. Капсюль зробив лише кілька кроків і впав на коліно.

— От чорт! — вигукнув він.

— Що з тобою? — Іскра миттю опинилася поруч із ним.

— Нога… Не можу на неї ступити.

Іскра допомогла йому зняти високий запорошений черевик. До затхлих ароматів усередині колектора додався гострий запах поту. Шкарпетка щільно облягала розпухлу стопу. З першого погляду було зрозуміло, що травма серйозна.

— Ти бачиш, щось із кісткою. Випирає з-під шкіри.

Я оглянув ногу Капсюля. Справи були кепські. Іти він не міг. Але й залишати його в бетонному тунелі було неправильно.

— Ти можеш щось зробити?

— Ти не годен іти. Суглоб розбитий, — поставив я Капсюлеві максимально зрозумілий діагноз.

Але Капсюль не погодився.

— Як це не годен іти?

— Як це не годен іти? — луною повторила Іскра.

— Я нічого не можу вдіяти. Якби бинт, я б йому щільно обмотав гомілку. Це б полегшило біль, — але нога має бути в горизонтальному положенні.

Він це зрозумів без зайвих пояснень.

— Ану дай сюди черевик! — скомандував поранений звір. Іскра подала йому черевик. Капсюль утиснув у нього свою нещасну гомілку, дико стогнучи, а потім, зціпивши зуби, затягнув шнурівки. Так міцно, як, напевно, не затягують навіть джгути на ранах. Шкіра взуття аж тріщала від розтягування.

— Гаразд, — зціпивши зуби, сказав Капсюль. — Пішли. Нехай черевик фіксує кістку. А там, дивись, зростеться.

Черевик замість шини — з таким я ще в своїй практиці не стикався. Капсюль продемонстрував, що безвихідних ситуацій не буває. Біль — це постійний супутник життя. І визнання факту, що життя в нас гівняне, як нутро каналізаційної труби, не робило біль — меншим, а життя — довшим. Його продовжити могли тільки швидкі рішення й подолання болю. Чинити так, як чинить цей страшний чоловік, який відправив мого друга до прабатьків. Ми з Іскрою дивилися на черевик пораненого мавпія. Іскра — з любов’ю і співчуттям. А я — із захватом.

Труба була довга й смердюча. Я намагався рідше вдихати — і ця тактика певний час рятувала мене від припливів нудоти. А потім я звик до постійного смороду навколо. Труба спочатку йшла прямо, та згодом я відчув, що в неї з’явився нахил. Під ногами почало хлюпати голосніше.

— Ми в лайні по коліно, — пожартував Сірий. Але ніхто не засміявся. Попереду щось зловісно пищало й розбігалося в темряві.

— А знаєте, — знову заговорив фермер, — у наших краях, у старих зрошувальних каналах, кажуть, водяться щури розміром із собаку й навіть вовка. Може, й тут вони, як у нас, такі… себто… ну, мутанти?

— Сам ти як собака! — несподівано люто відповів Капсюль. — На! Подивися!

І він буцнув пораненою ногою щось живе в бік Сірого. Воно голосно пискнуло від копняка.

— Ай! — заверещав фермер.

Істота вкусила його за холошу і зникла в темряві.

— Бачив? Нормальний щур, жодних мутацій. Ти краще не варнякай, а йди мовчки.

Фермер нічого не відповів. Лише невдоволено засопів і прискорив крок.

Не знаю, скільки ми йшли отак. У голові був туман, на душі — каламуть і камінь. Я щосили намагався відірватися від реальності й рухатися вперед у стані медитації, як учили мене мої старші товариші. Ось Коля Бурят, наприклад, говорив: «Згадай якусь стару пісеньку й весь час про себе повторюй один куплет. Багато разів. Сотні. Тисячі. Твоє тіло ввійде в ритм із твоїми думками, і в такому стані ти зможеш подолати будь-які дороги». Дорога всередині каналізаційного колектора не була винятком.

— Гей, скомороше, стій, — почув я голос нашого пораненого ватажка.

Я зупинився. Уся зграя зупинилася.

— Подивіться вгору, — сказав бандит.

Ми підняли голови й побачили, що в нашої горизонтальної труби є вертикальне відгалуження. Бетонний хід вів уверх. Із бетону, на невеликій відстані один від одного, стирчали іржаві скоби. Більше десятка. А над ними виднівся круглий отвір, через який потужним снопом лилося денне світло.

— Ну що, хлопці-дівчата? — весело запропонував Капсюль. — Як то кажуть, уперед і вгору?

І першим ступив на іржаве залізо — травмованою ногою. Я рушив слідом. Дивитися вгору зовсім не хотілося. Коли ми стрибали в тунель, на нас чигала невідомість темряви. Але невідомість світла була не менш небезпечною. Люди страшніші за нічних тварин. Що буде з нами, коли ми виберемося з пітьми? Ніхто не знав. І я не знав. Я просто виповзав на світло.

Зверху на мене сипалося й капало щось смердюче, як лайно. Власне, це й було лайно, хай йому сто чортів. Хоча… чого вже скиглити? Сам винен. Раз умудрився потрапити в таку гівняну ситуацію, то, будь ласкавий, сьорбай її тепер, з усім належним набором смакових добавок.

Лізли швидко. Капсюль кректав. Набрякла нога не давала йому спокою. Врешті він дістався краю бетонної шахти й озирнувся. Усе, що було в нього нижче пояса, залишалося в шахті. А все, що вище, — уже десь у невідомості.

— Хлопці, увага, — сказала верхня половина Капсюля з невідомості.

Ми й так були насторожі. Після бою, моря вогню та смердючої темряви ми були готові до будь-яких несподіванок. Та все одно — те, що сталося далі, застало нас зненацька.

— Ай-яй-яй! — заверещав Капсюль і одразу ж замовк, ніби величезна рука затулила йому рота. Його черевики зірвалися з іржавої скоби й повисли в повітрі, просто в мене перед носом. Хтось дуже сильний тримав нашого мавпія за торс. Капсуль стогнав і бився в спазмах, а потім злетів угору. Та перед тим, як він розчинився у пронизливо яскравій синяві, ще один шматок лайна впав мені на тім’я. На прощання. Я не зрозумів, що сталося. Але зрозумів, що дуже не хочу, аби щось таке сталося і зі мною.

— Усі вниз! — крикнув я своїм товаришам, що дерлися по стіні.

Ми, як стиглі яблука, посипалися додолу. А даремно.

— Ні, всі нагору! — скомандував хтось із того боку отвору. Чужий низький голос, нітрохи не схожий на хрипливе вищання Капсюля.

— Якщо ви не підніметеся до нас, то вниз полетить граната. І не одна!

Така альтернатива не припала до душі нікому. І ми підкорилися голосу зверху. Один за одним ми виповзли з темряви на світло. І воно різко вдарило нас по очах. А за мить я побачив, що наше становище дуже ускладнилося. «Ускладнилося», втім, недостатньо сильне слово, щоб описати весь жах ситуації, в яку нас затягнув Капсюль. Нам лишалося одне — сподіватися на ласку ворога.

Розділ 7. Між полоном і свободою

— Ну, хто тут головний?! — грізно запитав бородань.

— Я, — відповів я.

Не знаю, навіщо я викликав вогонь на себе.

— Неправильна відповідь, — посміхнувся бородатий вожак. — Головний тут я. Тому будьте ласкаві відповідати на мої запитання.

Я думав, що зараз будуть бити. І почнуть із мене. Але нас не били. Легкі потиличники не рахуються.

— Ім’я?!!!

— Іскра.

— Рід занять?!!!

— Мисливець.

— А дозвіл?!!! Дозвіл на полювання є?!!!

— Ні.

— Отже, браконьєр. Наступний!!! Ім’я?!!!

— Ян.

— Рід занять?!!!

— Скоморох.

— Скоморох — це добре. На замітку його. Наступний!!! Ім’я?!!!

— Сірий.

— Рід занять?!!!

— Чого рід?

— Чим на прожиток заробляєш, придурку?!!!

— Фермер я. Селянин.

— Селянин у колекторі — це справді цікаво. Добрива шукав, чи що? Наступний!!! Ім’я?!!!

— Артемій.

— Рід занять?!!!

— Скоморох.

— Брешеш, псяюхо!

І тут Капсюль, що назвався Артемієм, затягнув своїм цапиним голосом пісню.

— Любо, братцы, любо,

Любо, братцы, жить,

С веселым скоморохом

Не приходится тужить!

Це була пісня скоморохів. Нашвидку переробивши її невигадливий текст із козацької тягучої думи, Капсюль співав на всю міць своїх тонких зв’язок. А коли відчув, що втрачає переконливість, кинувся танцювати навприсядки навколо своїх конвоїрів.

Де тільки він брав сили, цей контужений розбійник? Напевно, потужний інстинкт виживання змушував його стрибати по двору, високо підкидаючи коліна. Він нагадував великого коника-стрибунця, що шукає бодай клаптик густої трави, аби сховатися в ній від злісних хлопчаків. Але трави не було. А його мучителі були не хлопчаки, а серйозно налаштовані мужики з карабінами.

— Два скоморохи в одному гівні. Збіг? Не думаю, — сказав їхній головний, якого називали осавулом. — І пісню нашу ти неправильно співаєш.

— Як умію, начальнику, як умію, — щенячим голосом проскавучав Капсюль.

— З цим Артемієм треба бути насторожі, — кинув начальник своїм козакам. — Надто прудкий. У клітку їх! Нехай там посидять.

Видно, Капсюль був достатньо переконливим, раз козаки відправили нас за ґрати, а не взялися до розправи негайно. Вони були в невисоких каракулевих шапках, схожих на сплутані мотки сталевих пружин. Різкі, нахабні й зухвалі озброєні молодики заштовхали нас у величезну клітку. Вона стояла посеред бетонного двору, сірого й похмурого, як мордяка старого алкоголіка. На обличчях цих хлопців теж лежала сіра й нездорова печать пристрастей, яким вони віддавались у вільний від війни час.

Вести нас далеко було не треба: шахта каналізації вивела нас якраз у двір цієї козацької бази.

— Гей, вартовий! Обшукай-но їх як слід!

Ну от. Тепер ще знайдуть зброю в Капсюля, який назвався Артемієм, і тоді нам точно буде непереливки.

Вартовий уважно обшукав кожного з нас. Коли руки неголеного пройдисвіта в кубанці жадібно нишпорили по тілу Іскри, він криво посміхався. Ростовські баби замолоду хирляві, плоскогруді та полохливі. А до зрілості гладшають, найбільше — в нижній частині тіла. З роками нарощують і нахабство. Воно чудово допомагає торгуватися на місцевому базарі, коли власниця неосяжного заду починає розштовхувати ним конкуренток. А груди й до старості залишаються невеликими. Я розумію шок і трепет вартового — доладна дівчина раптом буквально опинилася в його руках. Я побачив, як люто зиркнув на нього палючими очима Капсюль. Мало дірки не пропалив. Я злякався, що він зараз дістане гранату й кине її в козака. І тоді нам усім кінець. Але цього не сталося.

— Осавуле, цей чистий! Нічого нема!

Капсюля заштовхали у клітку, і мені відлягло від серця. Слідом за ним пхнули туди і мене з фермером.

— Годі вже по ній своїми обрубками нишпорити! А то батога дістанеш, — загарчав той, кого назвали осавулом, на вартового. Посмішка враз зійшла з його лиця, і він кинув Іскру в клітку слідом за нами. Куди ж Капсюль подів зброю? Він же був обвішаний гранатами, як новорічна ялинка черствими пряниками.

— Хай під замком трохи посидять. Може, розкажуть що цікаве, — весело заявив осавул, коли ключ заскрипів в іржавому замку. — А я поки відвалю на передок — ці «кроти» зовсім знахабніли сьогодні. Практично прорвалися в місто.

— Так, осавуле, — зітхнув вартовий. — Такого давно не було.

Він зрозумів, що покарання за природну хтивість йому сьогодні вдалося уникнути. А от чи вдасться нам не втрапити під страшного батога з металевими шипами, що висів на боці в осавула, або під якісь інші знаряддя тортур, якими так славилися козаки? Подивимося, що скаже осавул, коли повернеться.

У клітці було тісно, спекотно й нудно. Охоронцю за нею теж було тісно, спекотно й нудно. Але його життєвий простір, на відміну від нашого, не обмежувався товстими прутами. «Поводьтеся добре, — бурчав він. — А то накину брезент на клітку. Тоді взагалі зваритесь». Це він, певно, з нудьги. Ми й не збиралися бунтувати. А якщо хтось і збирався, то мовчав.

Наш час у клітці розтягувався: кожна хвилина в неволі додавала страждань — від бездіяльності. Мені це відчуття нагадувало сон, у якому ти біжиш від переслідувачів, але не можеш поворухнути ні рукою, ні ногою. А вони майже поруч. І чим ближче вони до тебе, тим щільнішим стає повітря, через яке ти продираєшся вперед, мов крізь важкі, ватяні штори. Я так відчував. А глянувши на охоронця, зрозумів, що йому не краще. Він сидів на зеленому ящику з-під снарядів і, затуливши долонями вуха, тягнув тужливу мелодію з трьох нот. Сумна була мелодія. Хвороблива. Козак чимось скидався на п’яного мандрівного співака. Але він не був ні мандрівником, ні пияком. Отже, людині було погано. Чому в людини сумне обличчя? Бо їй усе набридло. «Задовбало!» — зазвичай так, із люттю, підтверджують свій діагноз інфіковані нескінченною війною люди. А наш охоронець був лише людиною.

Я сказав йому, що можу його вилікувати. Себто, що означає «вилікувати»? Від війни я його не міг позбавити. А ось від депресії — напевно. На деякий час. Я побачив його очі з широкими зіницями — і запропонував: «Давай допоможу, тобі стане легше».

— Скомороше, мені ніхто не може допомогти, — прошепотів охоронець.

Здалеку долинали звуки грози. Але з неба не падало ні краплі. І я здогадався, що то бій на околиці Ростова. А ми були досить близько до центру міста. За бетонним парканом виднілися сірі силуети багатоповерхівок. Мікрорайони — так це називалося раніше. Гарне довоєнне слово. Від нього віяло спокійним і ситим прожитковим мінімумом. Справжнім, а не обманним, як продовольча програма Козія. З частково забитих дошками вікон, як вигнуті лапки засушених комах, стирчали іржаві труби грубок-буржуйок. Над багатьма піднімався димок. Певно, господині готували їжу. Ну вже ж не просто топили — спекота надворі.

— А може, поговоримо? — наполягав я.

— Що тут говорити? Наречена мене кинула. Сказала, що він кращий.

— Хто — він?

— Він. Той, хто мене тут тримає. Осавул мій.

— Твою панночку забрав твій командир? — перепитав я хлопця.

— Він не забирав. Сама до нього пішла. Каже, що я нікчема, а він — начальник. І все при ньому.

— А ти?

— А що я? Він начальник, я козак.

Логіка залізна, нічого не скажеш. Але допомогти юнакові було можна.

— Так, а твій командир нежонатий був, чи що?

— Яке там «нежонатий»! — махнув на мене рукою хлопець. — Одружений. Жінка йому, каже, обридла. Узяв її, накинув мотузку, одвів на базар та й продав.

Продавати обридлих дружин — звична річ у Ростові. Багато за стару бабу, звичайно, не дадуть, але вигода від продажу таки була, особливо якщо жінку пропонували «в хорошому стані», не дуже нервову й не надто балакучу. Та найбільше цінувалося вміння смачно готувати. Цілком можливо, що якраз про втрату гарного кухаря мій охоронець переживав найбільше.

— Ти скажи мені, друже, чого тобі хочеться дужче — повернути її чи забути? — почав я свою терапію.

— Повернути, звісно, хотілося б. Але як я потім з нею… після осавула… Ні, не зможу. Краще забути.

Ну, це найлегше. Тут допоможе звичайна народна методика, без секретів нейролінгвістичного програмування.

— Тоді, мабуть, почнемо. Опиши мені свою наречену.

— Вона прекрасна. Найкраща. Красивішої за неї немає в усій окрузі.

— Це дуже абстрактно.

— Не зрозумів…

— Це мова скоморохів. Означає «неточно». Давай пошукаємо в ній недоліків.

— Нема в неї недоліки.

— Так не буває. Досконалих нема. Давай шукати. Розглянемо її в деталях. Наприклад, ноги.

— О, ноги в неї дуже гарні. Правда, вони…

— Що — вони? — схопився я за нотку сумніву, що прозвучала в голосі козака.

— Ну, знаєш, на правій стопі в неї кісточка трохи випирає. І псує черевик. А зараз часи такі… Черевики, знаєш, дуже дорогі. Не напасешся.

— І ця кісточка тебе дратує?

— Ні, не дуже. Я на неї намагаюся не дивитися.

— Ясно. А тепер уяви, друже, що ті дрібні недоліки в жінці, на які ми замолоду не зважаємо, у зрілому віці виростуть у серйозну проблему. Знаєш, у яку — в твоєму випадку?

Він тупо дивився перед собою, але по зморшках, які зібралися на лобі, я зрозумів, що хлопець мене слухає, хоча й не надто уважно. «Це вже успіх», — подумав я, і продовжив:

— Чим далі, тим кісточка буде більшою. Чим більша кісточка, тим рідше твоя подруга роззуватиметься. Чим рідше вона роззуватиметься, тим дужче смердітимуть її ноги. Однак роззутися їй усе одно колись та доведеться.

У хлопця добре працювала фантазія. Він уявив собі наречену з кострубатими і смердючими ногами — і його аж пересмикнуло. Це успіх. Треба закріпити.

— Піднімаємося вище. Стегна, задок?

— Стрункі. Задок прекрасний. Апетитний.

— А що значить «апетитний»?

— Кругленький такий.

— Гаразд. Тоді ще вище. Груди?

— Маленькі. Гарні. Акуратні.

Ага, «апетитний» задок і «акуратні» груди. Є в цьому приховане протиріччя. На ньому й зіграємо.

— Це означає, що з віком у твоєї нареченої зад ростиме, а груди залишаться маленькими, — я хотів було додати «як у всіх ростовських баб», але розсудливо стримався і продовжив екскурсію в віртуальну реальність. — Маленькі груди з часом розмажуться по фасаду і стануть геть пласкими. Нижня частина весь час круглішатиме — і врешті твоя майбутня дружина стане схожа на перевернуту артилерійську міну. Ходяча бомба, а не жінка. Ну що, переходимо до обличчя?

— Не треба, — почав благати конвоїр.

Я замовк. А якщо він раптом передумає, у мене є кілька хороших тез і щодо обличчя. Для демотивації. Але козакові вистачило й того, про що ми вже встигли поговорити. Він зітхнув:

— Вона готує смачно.

— Готує вона смачно! — передражнив я хлопця. — То хіба ж такий орел і красень-чоловік, як ти, не знайде собі іншу кухарку з царською сракою і кострубатими ногами? Непочату, так би мовити, осавулом?

Про себе він, мабуть, позитивно відповів на моє запитання. Бо вголос заявив:

— Ех, дівчата, дівчата, яка із вас почата? Та пішла вона… Правильно, скомороше! Нехай осавул із нею… м-м-м… порається.

І, зірвавши з голови кубанку, він кинув нею об землю.

От і все. Так просто.

Мені не стало легше від того, що я знову підтвердив свою кваліфікацію. Знання загальних законів, за якими живе людина, не приносило мені втіхи. Проклята людська природа! Вона і є тим справжнім механізмом, що дозволяє маніпулювати ким завгодно.

З кожним успішним сеансом психотерапії я ставав усе спритнішим. Але професійна спритність скомороха не робила мене щасливим. Утім, що таке щастя?

— Чуєш, скомороше? Ти чого хочеш?

А хлопець, схоже, збадьорився. Він присунувся ближче до нашої клітки і сказав:

— Що хочеш — зроблю. Ну, в межах розумного, ясна річ. Покурити там, випити. Травички можу, якщо треба.

— А в нужник не одведеш? — пролунав голос за моєю спиною.

Це був Капсюль. Він присунувся ближче до ґрат, і в тому, як він заговорив з охоронцем, можна було розчути приховану ненависть і агресію. Але, слава Богу, наш конвоїр перебував у полоні своїх інтимних переживань. Інакше швидко б зрозумів, що Капсюль не той, за кого себе видає.

— У нужник? Це можна, — погодився він із одним застереженням. — Тільки по одному. Вибачайте, хлопці.

Ми з Капсюлем і не збиралися обурюватися. Погодились.

— Хто перший? — запитав охоронець.

Я підняв було руку, але Капсюль нишком ткнув мене кулаком під бік, і я замовк.

— Мене веди, друже, — заявив бандит в образі блазня.

Невдовзі в замку загримотів ключ. Двері відчинилися, і Капсюль вийшов на волю.

— Трохи постривай, — незлобиво гримнув на нього козак. — Щось ти надто жвавий. Руки давай спочатку.

Капсюль простягнув відкриті долоні. Охоронець одним спритним рухом накинув на них вузьку смужку з білого пластику і міцно затягнув її.

— Тепер іди.

— Куди йти? — перепитав розбійник.

— Уперед. Я скажу, де повернути.

Через товсті прути решітки ми спостерігали, як молодий козак вів Капсюля за бетонну секцію паркану. Звідти тхнуло важкими міазмами сірководню, змішаного з вапном. Кілька хвилин поспіль я невідривно стежив за парканом. Звідти — жодного звуку. Ні лайки, ні кректання, ні клацання затвора. Це мене насторожило. Очікування щось надто затягнулося.

Фермер похмуро дивився то на бетонний паркан, то на люк нашого колектора. Іскра, обнявши коліна тонкими руками, поклала на них підборіддя. Я ходив, як тигр, із одного кутка клітки в інший. Капсюль явно щось замислив.

Так і було. Із-за бетонної загороди він вийшов уже сам. І одразу зашкутильгав до нашої клітки. Відчинив і скомандував:

— Ану вилазьте. Хутчіш.

Нас не треба було просити двічі. В’язні опинилися на волі, а Капсюль продовжував давати розпорядження.

— Іскро і Яне, ви двоє, натягніть на клітку брезент. А ти, Сірий, бігом за мною.

Фермер слухняно побіг за командиром до нужника. Через кілька секунд вони вже тягнули козака — він звисав із їхніх рук, як лантух цукру. Коли його підтягли до клітки, на неї вже був накинутий широкий шмат зеленого брезенту.

— Посадіть його як-небудь. І ткніть у руки карабін.

Задум Капсюля був простий. Козаки, повернувшись на базу, не відразу здогадаються, що бранці втекли. А жалюгідний ревнивець із рушницею, якого залишили стерегти двох скоморохів, мисливицю та фермера і який тепер нерухомо сидить під кліткою, ще довго не викличе жодних підозр. Це давало нам кілька додаткових хвилин для втечі. Але куди бігти?

— Чого ви там чухаєтесь? Посадить не можете?

Легко сказати «Посадить!» — важко зробити. Тіло козака валилося то вліво, то вправо, воно навіть близько не нагадувало охоронця, що присів під кліткою. Ми метушилися. Капсюль лаявся. Нарешті за допомогою рушниці та пластикової стрічки нам удалося зафіксувати козака сидячим біля клітки.

— Ох, що я без вас робитиму, коли війна закінчиться? — весело звернувся Капсюль до нерухомого тіла. — Кого я тоді мочитиму?

Мені стало недобре. Півгодини тому я намагався звільнити цього симпатичного й, по суті, нещасного хлопця від складної ментальної проблеми. Але мій командир, той, хто веде мене до моєї волі, перетворив людину з усіма її почуттями та проблемами на предмет — вагою дев’яносто кілограмів. І подальша доля цієї маси його не цікавить. Як, утім, невдовзі не буде цікавити й мене.

А час, між тим, спливав. Швидко, як білий пісок крізь пальці. Зачерпни жменю — глядь, а його вже й нема. Від цих думок мене відволік легкий удар під ребро.

— Не спи! — гримнув на мене Капсюль. — Інакше всім кранти.

Він, кульгаючи, побіг до люка, з якого ми цілу вічність тому вибралися на білий світ. Гулькнув туди — і незабаром повернувся, обвішаний гранатами. Отже, так і є: він устиг їх заховати, поки його витягували з бетонної шахти.

— Там була заглибина під люком. Як поличка. Якийсь тайник або технічний отвір. Ну я й устиг туди все це скинути, — пояснив Капсюль, побачивши, як дивляться на нього три пари цікавих очей.

— Ходімо, люба, — сказав він Іскрі, але його послухалася вся група.

— Назад у колектор? — запитав Сірий.

— Ні, хлопці. Нас тепер шукатимуть саме там, — пояснив ватажок. — А ми підемо іншим шляхом.

Він рушив у бік нужника. Фе, як тут смерділо! Двері бовталися на одній петлі, а за ними виднілася коричнева волога підлога з круглою діркою. Питанням про чистоту й комфорт тут, схоже, ніхто не переймався. Переступаючи через смердючі плями, Капсюль підійшов до задньої стінки нужника і щосили штовхнув її ногою. Дерево заскрипіло, але витримало. Тоді наш мавпоподібний командир ударив ще дужче. Так, що аж сам застогнав. Не знаю, що хруснуло — нога чи дошки, — але від цього удару задня стінка покосилася. А від наступного потужного поштовху дошка вилетіла назовні, оголивши іржаві цвяхи. Свобода зазирнула в нужник із тилу, і ми миттю відгукнулися на її поклик — і вийшли на порожню вулицю. Навколо було місто. Воно дивилося на нас підсліпуватими розбитими вікнами, в яких де-не-де горіли свічки — кволо, як життя в очах старої людини.

— Наче сигнал комусь посилають, — здивувалася Іскра.

— Точно. Сигнал. Що тут живуть люди, — пояснив Капсюль.

— Ага, — здогадалася Іскра, — щоб хати не грабували.

— Точно, — підтвердив наш ватажок.

Ця версія мала право на існування. Нас оточували дев’ятиповерхівки, в яких, напевно, залишалося ще багато привабливих для мародерів речей. Нам би самим не завадило туди навідатися, щоб поповнити наші запаси продовольства перед довгим марш-кидком. Це я так думав — що доведеться втікати з міста, а мій теперішній начальник із позивним Капсюль мав геть інші плани щодо наступної нашої зупинки на цьому маршруті.

— Ми залишаємося в Ростові, хлопці. Тому слухай мою команду: перебіжками. До найближчого під’їзду. Вперед, орли, і ми переможемо!

І він, як справжній командир, побіг першим. Бігти йому було важко — через біль у нозі. Але його свідомість не була паралізована. Капсюль діяв чітко за планом, відомим тільки йому. Яким був той план порятунку, ми незабаром мали дізнатися. Іскра, бачачи, що Капсюля тримає на ногах тільки внутрішня сила, вирішила їй допомогти. Вона підбігла до бородатого отамана й підставила йому плече. Він, без зайвих роздумів, обперся на нього. І по камуфляжному одягові дівчини чорно-білим водоспадом розлився рукав убрання скомороха — Капсюль досі був у ньому. «Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани, — подумав я. — Нас, усіх разом, послав Рябий. Я мав довести їх до Козія. Але з самого початку нас веде Капсюль. І куди ми йдемо за ним, невідомо».

Ми забігли в під’їзд і перш за все роззирнулися. Там панувала напівтемрява. Угору вели вищерблені сходи, на яких то тут то там виднілися коричневі плями смердючого сміття й екскрементів.

— Не вступи! — попередив мене кмітливий фермер. Вчасно. Моя нога ледь не опинилася в центрі купи гівна. Ми продовжували підніматися вгору. А вниз, повз нас, невдоволено попискуючи і дряпаючи кігтиками бетон, бігли щури. Вони немов тікали від когось. І цей хтось не забув через півхвилини з’явитися.

— Зовсім знахабніли, тварюки! — сказав жіночий голос. Пролунав страхітливий гуркіт.

— Лягай! Стріляють! — крикнув Сірий і впав обличчям униз прямо на купу, від зіткнення з якою він мене якраз перед цим люб’язно застеріг.

Ніхто з нього не сміявся, адже всі вчинили так само. Тільки нам пощастило більше. Я ліг щокою в пилюку. Моя голова опинилася між черевиків Іскри. А зверху, розносячи неймовірний сморід горілого клоччя, розповзалася хмара диму. Із хмари спершу з’явилися голі ноги в гумових шльопанцях. Вони швидко спускалися сходами, і невдовзі в полі нашого зору з’явилося щось схоже на товсту спідницю, а над нею — простора сорочка, що приховувала досить таки великі груди. Кругле обличчя їхньої володарки спотворювала гримаса невдоволення — чи то пацюками, чи то людьми, яких вона побачила у себе під ногами. І взагалі, це обличчя було якесь дивне. «Саме так виглядає доля», — подумав я тієї миті, коли жінка наставила на нас рушницю.

— Матусю, та ми скоморохи! Скоморохи! — заверещав Капсюль, навіщось додавши: — Не бийте!

Це «не бийте» неабияк спантеличило жінку. Вона не вистрілила. І це було дуже добре. Але й рушниці не опустила. А це було не дуже…

— На мілині ми ліниво миня ловили

На мілині ми ловили лина…

Це заговорив я, лежачи біля ніг страшної тітки, схожих на давні колони з широким перекриттям. Щоб будівля не завалилася. Вона твердо стояла на своїх двох.

— Про любов ви мене так премило молили

І в тумани лиману манили мене.

Не знаю, чи зрозуміла вона хоч щось із цієї мішанини «ем», «ен» і «ел», але дуло гвинтівки пішло вниз. «Ідіть сюди», — поманила дама пальцем. У задимлене піднебесся — як у тумани лиману… Хоча, що це означає, я й сам як слід не розумів.

Розділ 8. Лігво месників

— Їжте, хлопці, їжте. Самим не вистачає, але гість — це від Бога. Невідомо, коли наступного разу поїсте.

Перед нами стояла бляшана миска з коричневими бульбами. Над маленькою гіркою, як над вулканом, вився димок. Від печених боків картоплі линув надзвичайно смачний аромат. Такий смачний, що не втриматися. Ми, обпікаючи руки, схопили по картоплині. Вулкан на столі одразу ж зменшився. Капсюль підморгнув мені, а я йому: мовляв, тітка виявилася не такою вже й страшною.

Вона провела нас у свою комірку через смердючий дим. Ми думали, що він — від залізних грубок, аж то мешканці багатоповерхівки труїли щурів, що, розплодившись у підвалі, захоплювали поверх за поверхом. Отруйний дим загнав їх назад у підвал, і, як я розумію, нам дуже пощастило, що в під’їзд ми забігли на останній стадії цієї операції — коли дим почав розсіюватися. А інакше на нас би чекало одне з двох: або задихнутися в міазмах, або ж бути зосліпу застреленими тіткою. Втім, вона виявилася премилою жіночкою, і, незважаючи на зовнішні параметри злої велетки, ще й вельми доброю.

— Ти ж завалити нас могла, матусю, — з набитим картоплею ротом пробурмотів Капсюль.

— Могла, — погодилася жінка. — Не я така — життя таке. Треба захищатися.

— А якби це не скоморохи були…

Від цих слів Капсюля мене пересмикнуло, і я закашлявся.

— Будь здоровий, не кашляй, — мов нічого й не сталося, продовжив Капсюль. — От якби ми були не скоморохами, а скажімо, козаками? Або взагалі — лазутчиками «кротів»?

Тітка ніяк не відреагувала на провокацію. Нічим не виявила свого страху. Ані тіні підозри.

— Козаки сюди не ходять, — сказала. — Знають, що ми чужих не запрошуємо. Я ось вас запросила й не знаю, що робити далі.

Вона чудово знала, що робити. Спочатку повела нас на горішній поверх. Відчинивши двері, запросила в сутінки захаращеної квартири. Ми пройшли дві чи три кімнати й опинилися біля старої шафи. Жінка відчинила стулки, і ми зрозуміли, що це не шафа, а вхід у суміжну квартиру. Один за одним ми ввійшли в потаємні двері. У квартирі було темно, і наша провідниця витягла кишенькову запальничку. Чиркнула — і в полум’ї тремтливого світла затанцювали білі смуги напівобідраних шпалер. У помешканні нічого й нікого не було. За допомогою запальнички тітка впевнено прокладала собі шлях по брудній підлозі й дійшла до маленької кімнатки, де раніше, судячи з вигнутого, як шия лебедя, крану в стіні, була кухня. Тут теж стояла шафа, і ми рушили до неї. Але, розкривши похилені стулки, побачили тільки порожні полиці.

— Не туди, дурники, — сказала тітка й узялася обома руками за вентиль крана. Покрутила його ліворуч-праворуч, натиснула — і блискуча лебедина шия перемістилася вперед разом із частиною стіни.

Стіна виявилася дверима. Та так вправно підігнаними, що навіть уважний погляд не зміг би розгледіти швів і щілин. Бутафорський кран з патьоками іржі біля вентиля і слід від раковини добре маскували справжнє призначення тієї комірки. Це був шлюз. Перехід із небезпеки в безпеку. Слідом за господинею ми поспішили здійснити цей перехід, щільно зачинивши за собою двері. Роззирнулися. Ми були в кімнаті.

Світло тонкої скіпки вихоплювало з напівтемряви обличчя людей, що сиділи навколо столу. Він був накритий клаптями паперу, в яких я розпізнав старі газети. Півсотні років тому, а може, й більше, на тонкому дешевому папері друкували різні новини. У молодості я бачив, як люди їх перечитували. Але з того часу, як читання стало заняттям божевільних, старі запаси газет майже відразу ж пішли на розпал. Зникли. А в цієї дами, ти диви, збереглись! Утім, тих, хто сидів за столом, дужче цікавила їжа мирська, ніж духовна — вони тягнули руки до великої миски з картоплею. І пара над нею мене дуже й дуже вабила. Зізнаюся, значно сильніше, ніж літери на пожовклім папері отих газет.

Погляди сидячих за столом на наших обличчях затрималися ненадовго. У милих, переляканих і бешкетних очах було більше бажання вгамувати голод, ніж цікавості. А ось мені стало цікаво. За столом сиділи четверо дітей різного віку. Двоє хлопчиків і дві дівчинки. Замурзані, у брудній одежі, вони, перед тим як схопити по картоплині, діловито витерли руки об газету.

— Гостям залиште трохи, — гримнула грізна жінка з рушницею. — А ви сідайте поруч. І їжте.

— Твої? — запитав її Капсюль, приймаючи запрошення.

— Мої, — суворо відповіла господиня.

І додала:

— Тепер мої.

Що може втішити серце і, звісно, шлунок зголоднілого втікача краще, ніж картопелька в кожушках? Спочатку, зриваючи коричневу шкірку, я давився гарячими жовтими шматками. Потім перестав витрачати час на дурниці й сипав сіль просто на нечищені бульби. Так вони здавалися мені ще смачнішими. Якийсь час діти з подивом дивилися, як дорослі змагаються в пожиранні їжі на столі. Але гарячий терикон картоплі майже не зменшувався. Миска була воістину бездонна. І невдовзі застілля стало більш розміреним.

— Тебе як звуть? — запитав мене хлопчина років семи на вигляд, діловито розламуючи величезну картоплину на частини.

— Ян, — відповів я. — А тебе?

— Іван. Правда, схоже?

— Правда, — погодився я. — А скажи, Іване, як твою маму звати.

Господиня відійшла від столу й немов розчинилася в темряві.

— Вона не моя мама, — твердо вимовив хлопчик. З його тону я здогадався, що хлопець старший, ніж виглядає. Просто щуплявий і в’юнкий, як нічне звіря.

Його відповідь спантеличила не тільки мене. Над столом свинцевою хмарою зависла гнітюча пауза.

— А де… твоя мама? — запитала хлопця Іскра, наголосивши на слові «твоя».

— Її вбили, — відповіло за Івана дівчисько, що сиділо навпроти снайперки. — І мою теж.

У цей час із далекої темної кімнати випливла наша потворна рятівниця з тарілкою обчищеної цибулі і швидким рухом поставила її на стіл.

— Ану посунься, — сказала вона дівчинці. Її величезний зад розплився по лавці. Дерево жалібно скрипнуло під пудовими сідницями, але витримало.

— Їхніх батьків знищили, — почала вона розповідати без особливих прелюдій. — Іванові мати й батько вчителювали. Відкрили недільну школу. Показували дітям глобус. Різні країни там і все інше. Діти розпитували їх. Учителі відповідали. Хтось із козаків зайшов у клас і почув відповіді. Вони не сподобалися — і батьків Івана розстріляли, там же, біля дверей школи.

— Ірина, — кивнула жінка на десятирічну дівчинку. — Її тато пішов і найнявся до Козієвого війська. В їхній армії іноді й жерти геть нічого. Зате горілки там завжди вдосталь. Хоч залийся. Ну, дружина не могла довго терпіти п’яного чоловіка. Візьми та скажи йому, що піде до командира, якщо він не кине пити. І, видно, їхню розмову почули сусіди…

Я одразу ж згадав похмурого станичника, який охороняв нас. Усі покинуті мужики однаково нещасливі.

— Так от. Одного разу козаки стоять, а командир базікає. Когось лає. Когось нагороджує. І весь час обходить цього п’яничку. А п’яничка візьми та й скажи: «Коли ж, осавуле, ти й мене нагородиш?» Осавул йому й відповідає: «Такого, як ти, ніколи». І ось зі строю почувся голос: «Рогатих не нагороджують». Усі реготали. А козак прийшов додому, зарубав дружину й сам зарізався… Та жеріть же цибулю! Кому я її начистила?

Ми давилися цибулею й картоплею, ковтаючи їжу разом зі сльозами.

— Ну, а Оля й Коля — брат і сестра, — господиня показала на двох білявих підлітків, у яких плямки бруду на обличчях здавалися особливо чорними на тлі блідої від природи шкіри та світлого волосся. — Жили їхні батьки — не тужили. Аж поки якось не вирішили купити собі козу в сусідньому селі. Пішли. І пропали. А через три дні їхні кістки знайшли в свіжій вирві біля тракту.

— Міна? — запитав Капсюль.

— Та хтозна ж, — знизала великими м’якими плечима тітка. — У тій вирві були кістки впереміш з обривками одягу. І знаєш, що найдивніше? Схоже, що ті кістки хтось гриз, перш ніж їх знайшли добрі люди.

Діти вечеряли, ніби нічого й не сталося. Ніби ці страшні історії — не про них. Ванько так завзято хрумтів цибулею, що в нього ворушилися кінчики вух. Решта їли не так жадібно і до того ж, потупивши очі, щоб не дивитися на господиню незвичайної квартири. Я глянув на Іскру. Її очі здалися мені вологими. Але це, напевно, від гіркого соку цибулі.

— Та-а-ак, авжеж… Страшне місце — цей ваш Ростов, — промовив Сірий. — Ніколи не хотів жити в місті.

— Не був він страшним, — різко зауважила жінка-гора. — До того часу, поки Козій не став начальником. Знаєте, що при ньому тут люди іноді з голоду жерли один одного? От як ви картоплю зараз жерете, так і людей жерли, бувало. Йшов, приміром, один тип вулицею, зваливсь ненароком без сил — вважай, потрапив до когось на стіл.

Я здригнувся. Мені різко захотілося вийти звідси надвір. Вдихнути свіже повітря. До того ж ім’я одного з підлітків, Миколи, нагадало мені про наставника. Загиблого в страшних муках, як і батьки цих сиріток. Але смертельна небезпека, реальна, а не уявна, швидко нагадала про інше. Унизу нишпорили козаки — шукали нас.

— А в цьому під’їзді є хто-небудь? — почувся голос знизу. Через товсті перекриття він доходив до нас глухою луною, однак окремі слова розібрати було можна.

— У сусідньому під’їзді дивилися? — запитав голос, що належав осавулові.

— Дивилися, — відповів інший, незнайомий. — По всіх квартирах пройшлися. Їх нема.

— А в цьому?

— Так тут взагалі ніхто не живе. Це крило, кажуть, може впасти в будь-яку секунду. Народ звідси втік в інші будинки.

— Я питаю, ви по квартирах дивилися?

— Так, дивилися, осавуле, не кричи.

— І що там?

— Пустота, сморід і пацюки. Отакенні. Як собаки завбільшки. Зжеруть і не помітять.

— Ти б краще людей боявся, а не пацюків. Он що вони з Петрухою зробили.

— Так йому й треба, Петрусі. Його навіть баба не любила.

І знизу почувся неприємний солоний сміх.

— Я вам дам варнякати зайве! Ану, всі вниз! Шукайте далі.

Гуркіт чобіт глухим горохом посипався вниз сходами. За характерними металевими звуками я зрозумів, що козаки, спускаючись на вулицю, чіпляли один одного магазинами й дулами автоматів. П’яні чи що?

— Небезпека минула, хлопці, — оголосила господиня. — А тепер давайте знайомитися. Я тьотя Галя.

Своє ім’я вона вимовила з притаманним ростовцям нечітким «г». Звучало, як «Гхаля». Ще доволі молода жінка. Її чоловік теж був козаком. Красенем у новенькій формі, яку він виміняв у миротворців. Коли ті ще стояли біля руїн заводу на околиці. Козак пішов із походом у бік Єйська і не повернувся. А потім вона побачила схожу форму на його товаришеві. «Та ти що, — сказав побратим чоловіка, — це ми купили. Схожу. У них же, у чорномазих». Галя не повірила. Бо пам’ятала, що на комірі фронтової куртки були ініціали, вишиті її рукою. І встигла помітити їх на тому ж місці. Чоловіка її, сильного і ставного бандита, вбили такі ж хижаки. Заради куртки та штанів. Зрозумівши це, вона почорніла лицем. Але не піднімала галасу. Смикатися було не можна. Тиша — її головний союзник. Козаки не страждали на людяність. Ні в поході, ні на відпочинку. Тож могли відправити і її слідом за бойовим «собратом». І для Галі всі вони відразу ж стали ворогами. Особистими, заклятими. Разом із отаманом Козієм. Він же, Батя цей, відмовився покарати мародерів. Я розумів його. Якщо вже справедливість — то око за око. Когось мали покарати — тобто стратити. Але Галиного чоловіка не повернеш. А хороший козак — живий козак. Кожен боєць — на вагу золота… Одним словом, послав батько міста тітку Галю куди подалі.

І даремно…

Вона обладнала собі нору на горищі напівзруйнованої багатоповерхівки. Потрапити в її лігво було вкрай непросто. Ми в цьому й самі тепер переконалися. Треба було піднятися аж під дах і пройти практично через весь будинок — через занедбані квартири, в яких навіть досвідчений слідопит не відразу знайшов би таємні двері.

Галя вела тепер нічний спосіб життя, рідко виходячи зі своєї нори. Її зовнішність стала швидко змінюватися. З привабливої сильної жінки вона перетворилася на безформну — і безжальну — гору плоті, грозу пацюків.

А потім вона почала збирати в місті безпритульних дітей. Своїх у неї не було. Зате чужих тепер аж четверо. Виховувала вона їх по-своєму. Вчила стріляти з рушниці. Метати ножі. Битися, застосовуючи підлі вуличні прийоми. Наприклад, один із дітей непомітно ставав навпочіпки за спиною обраної жертви. Інший штовхав її. А решта накидалися з палицями. Перемога маленької зграйки шакалів навіть над сильним і великим хижаком була гарантована.

Малюки спритно поводилися з ножами й заточками. Яким би непомітним і спритним не був щур, вони з першого разу могли пришпилити його до землі. Один короткий свист — і вже є м’ясо на вечерю. Так, це правда. Хочеш бути непомітним — доведеться їсти й пацюків. Галя вміла чекати. Переживати труднощі. І навчила цьому прийомних дітей. Їсти що трапиться. Спати, де ніч застане. Уміти зігрітися в найлютіший мороз.

І все це — для того, щоб помститися. До страшної помсти засудила тітка Галя отамана цього міста. Коли наш Капсюль зрозумів, що об’єктом помсти був Батя, відразу повеселішав. Він зрозумів, що потрапив туди, куди треба. Очі Іскри були вологими. А очі Капсюля блиснули завзятим вогником. Він підморгнув мені. Мовляв, «не все втрачено, скомороше!»

По спині в мене пробігли мурахи, коли тітка «Гхаля» сказала: «Я почекаю, поки вони виростуть. Головне, щоб він дождався», — і глянула на стіну. І я роздивився там те, чого не помітив одразу. На стіні дитячими карлючками був намальований товстий бородатий мужик, у якого з живота стирчало шило з дерев’яною ручкою. Вогник скіпки освітлював його не повністю. Від непевного тремтливого полум’я здавалося, що людина б’ється в конвульсіях. Коли розумієш, що милі дітки можуть увігнати таке ж шило кому завгодно, стає якось недобре.

Ця Галя була дуже схожа на жінку, яка написала заповітного листа, що його я носив у торбинці:

«Чуєш, брате… Мені дано так багато й так мало. Навколо мене дикуни. Але безформні складки на моїх стегнах і на моїх ногах викликають огиду навіть у мого нечесаного вошивого чоловіка. Про таке в нас не заведено писати. Але мені вже все одно. Тут не діють наші правила й закони. То чому я маю їх дотримуватися? Моє обличчя, як ти знаєш, схоже на чоловіче. І якби в мене росла борода, то я була б схожою на самців дикого народу, поруч із вождем якого я опинилася. Повір, це правда. І я пишу її тут тільки для того, щоб ти зрозумів, на яку неймовірну брехню я зважилася. І шлях моєї брехні я пройду до кінця. Від альфи до омеги. Що б не сталося…»

Треба було відпочити. Занадто виснажили мене пригоди цього божевільного дня. Тітка Галя розгорнула вздовж стін чотири вузькі матраци.

— Падайте сюди! І спати! — звеліла беззаперечним голосом. Та ніхто б і не відмовився від пропозиції витягнутися на чомусь м’якому й розслабитися хоча б на кілька годин у солодкому забутті.

— Олю, ти заступаєш чергувати, — продовжувала роздавати розпорядження господиня. — Миколко, наступна вахта — твоя.

Але я не зміг швидко заснути. У кімнаті продовжувала горіти чи то свічка, чи то скіпка. Розмірений глухий стукіт металу об стіну нагадував мені, що Оля поруч. Мовчазна дівчинка кидала в стіну ножа — мабуть, щоб не заснути. Він досить точно потрапляв у зображення, що нагадувало портрет господаря цього міста.

Проте ритм ударів заточки об стіну був настільки рівномірним, що врешті-решт я провалився у м’яку перину сну. Вона була точно м’якшою за мій матрац.

Мені снилася Іскра. У снайперському вбранні. Уся в сіро-зелених нитках. Схожа на порослий мохом химерний корінь дерева. Та ось вона почала знімати свій потворний комбінезон, і з волохатого спецодягу з’являється спершу одне біле плече, потім друге. Її шия відкрилася раптово й несподівано. Спочатку вона стояла спиною до мене. Потім повернулася, одночасно стягуючи до пояса комбінезон. Це нагадувало перетворення личинки на прекрасну комаху: так метелик залишає свій кокон, дивуючи світ здатністю ховати красу в безформній сірості.

Я бачив лінії її тіла у приглушеному жовтому світлі, відбитому круглим щитом повного місяця. Я слухав шелестіння рудуватого волосся, що розтікалося по спині. Я дивився на Іскру й на жовтий диск, і мені здавалося, що на світлій поверхні небесного тіла теж зображений метелик. А може, це тінь від знайомої незнайомки, що так химерно, всупереч усім законам світобудови, падає на джерело нічного світла. Іскра-метелик раптово повела оголеними плечима і — я вже й не знаю, як це сталося — за мить опинилася поруч. Я відчув теплу хвилю енергії, яку випромінювало її тіло. Я бачив, що на ній нічого не було. Геть нічого. Своїми стрункими стегнами вона торкнулася моїх колін. Мій погляд обережно подорожував униз по улоговинці на її спині, очікуючи побачити щось неймовірне в кінці цієї дороги насолоди. Але вона раптово розвернулася до мене грудьми, і її рожеві соски, як маленькі зірочки, дали мені підказку, що робити. І я, поклавши її в обійми, торкнувся губами її губ. Ноги Іскри міцно обвилися навколо моїх. Стегна взяли мене в полон і не відпускали. Від солодкої напруги я застогнав… І прокинувся. Та так швидко, що почув той власний стогін.

У кімнаті було тихо. Ніхто не метав ножа у стіну. Олю змінив брат. А він був, схоже, менш схильний відточувати підступну майстерність убивці. Або ж володів нею вже настільки досконало, що не потребував тренувань.

Тітка Галя хропіла в дальній кімнаті. В її хропінні чітко чулося гортанне «гхе», властиве ростовцям. «Про що я думаю!» — запитав я себе з докором. І тут я побачив дещо, від чого гарячий потік крові облив мене зсередини.

З Галиної кімнати стирчали голі п’яти. Звичайні, з жовтуватими мозолями й чорними цятками бруду та пилу. Нічого особливого. Крім того, що їх було чотири. Дві більші стопи — пальцями вниз. Вони інтенсивно рухалися, здригаючись. І дві менші — пальцями вгору. Широко розведені, вони час від часу шукали опори на брудній підлозі. З темряви долинав свист і придих звіра на ім’я «бажання». А коли звір наситився, чотири ступні витягнулися, завмерши. Знову запанувала тиша.

Раптом із темряви кімнати матеріалізувався торс — худий і миршавий. Коли він був обвішаний боєприпасами, то виглядав значно страшнішим і переконливішим. Зараз же постать нагадувала голодного бездомного собаку, а не грізного пса війни, повелителя степових вовкодавів. Капсюль посміхався. Він був задоволений. Розпроставши хиряві плечі, він зачекав, поки з темних надр з’явилося інше тіло. Жіноче. Капсюль обійняв жінку, накривши її плечима. Так кажан затуляє самого себе тонкими крилами.

Він запитав її: «Добре?»

Жінка ледь хрипко відповіла: «Добре».

Це був голос Іскри. А чий же ще?

Я відвернувся до стіни. Шкода, що Оля чи Коля не взялися знову за нічні вправи з метання заточки. Хотілося, щоб їхньою мішенню став не намальований отаман Козій, а хитрий і нахабний мавпій Капсюль. Мені цієї миті було геть начхати на те, що кодекс мандрівного скомороха передбачає відмову від жорсткості, жадібності та хапального рефлексу ображеного власника. Ця жінка — не моя. І ця ніч — не моя.

Я прокинувся пізно. Визначити час доби в цій квартирі неможливо. Вікна наглухо зачинені дерев’яними стулками. Навіть найменші щілини, через які могло пробитися сонячне проміння, господиня затулила рядном. У квартиру, проте, долинав шум вулиці та щебет птахів. І цей акустичний феномен не міг не тішити. Хоча б тому, що завдяки звукам зовнішнього світу можна було приблизно визначити, день за вікнами чи ніч.

Отже, світ зустрів ще один світанок. Тітка Галя, Іскра й Капсюль сиділи за столом і пили чай. Я ще вилежувався на матраці. Де в цей час був Сірий, неважко було здогадатися за звуком води, що водоспадом лилася з відра.

— І як у неї цей нужник ще працює, — дивувався він. — Там весь стояк, напевно, гівном забитий. А в квартирі не смердить.

— Сифон, — пояснив я. — Великий винахід давнини. Вигин труби і повітряна пробка.

— A-а, ясно, — здогадався він. — А в нас у селі просто дві дошки й дірка. Як у тюрмі. Напевно, тому й запах.

— Напевно, — погодився я механічно. Особливості конструкції санвузла на батьківщині фермера мене не дуже цікавили.

Зауваження фермера почув і Капсюль, але це йому не зіпсувало апетиту. Він пив чай і заїдав його залишками картоплі з бездонного залізного казана. Уривки розмови людей за столом змусили мене замислитися.

— Каналізація веде до міської управи. Але я не впевнена, що ви так от запросто пройдете від нашого будинку до ставки Козія. Застрягнете.

— Чого це ми застрянемо? — поцікавився Капсюль.

— «Чого-чого»! — передражнила його Галя. — Метрова труба йде тільки до площі. А від площі й до управи — сантиметрів п’ятдесят.

— Так нахилимося і проповземо, — невпевнено запропонувала Іскра.

— Куди ти там проповзеш, нещастя! — зареготала Галина. — Там багнюка до половини. Сміття. І пацюки. Поки повзтимеш, носа огризуть. Хочеш?

— Н-ні, — відповіла дівчина, сумно шморгнувши тим місцем, яким могли зацікавитися сірі гризуни.

— Але це ще не все. Там, де труба метр у діаметрі, теж не все гаразд. Козій дав команду підірвати колектор. І його бабаї із задоволенням виконали цей безглуздий наказ.

— Так, — грюкнув долонею по стільниці Капсюль. — Нам треба туди йти. Хоч-не-хоч, а доведеться. Нема Козія — нема проблеми. Поповземо.

Господиня анітрохи не здивувалася такій дивній реакції нашого мавпія. Я був майже впевнений, що Капсюль уже встиг розповісти Галі все про нашу групу. Хто ми такі. Навіщо пробралися в місто.

Галя довго й пильно дивилася в очі Капсюля. Мовчала. Хмикала чи то прикро, чи то схвально. Втягувала, немов велика тварина, носом повітря. Здавалося, рохкала й гарчала. Щось негаразд у неї було з носоглоткою, мабуть. Але що мені до цього? Мене цікавило лише, як ми виберемося з міста. А Капсюль не зробив жодних висновків із наших пригод і хотів ще глибше зазирнути в кролячу нору. У колектор зі щурами. Я в підземелля не хотів. Та від мене зараз мало що залежало. І тому я уважно слухав їхню розмову.

— Не пролізете, хлопці, — спокійно заперечила тітка Галя. — Тобто, пролізете. Але не ви.

— А хто ж? — нетерпляче спитав її Капсюль.

— Мої хлопці пролізуть. Мої орлята.

— Через трубу з пацюками?

— Там, де ви застрягнете, вони легко зможуть пройти. Та ще й усіх тварюк звідти виженуть.

— Як? — вирвалося в Іскри.

— Легко, — урочисто парирувала тітка. — Ану, розбишаки, йдіть сюди!

Вихованці таємної школи помсти виступили звідкись із тіні. Виявилося, вони весь час були тут, поруч зі столом.

— Усі чули? — запитала Галя.

Діти, вишикувавшись у солдатську рівну шеренгу, кивнули.

— Хочете помститися?

І знову помножений на чотири знак згоди.

— Стривайте, — не витримав я. — А як же вони до площі по трубі пройдуть?

Змовники за столом не очікували, що я встрягну в балачку. Їм це не сподобалося. Чути голос розуму не завжди приємно. Але завжди корисно.

— Не знаю, де там ця ваша площа і де управа, — поспішав я пояснити свою думку, — але ви ж кажете, що труби перед площею підірвані. Отже, не так уже й важливо, хто туди полізе, дитина чи дорослий. Усе одно він упреться в завал. У тупик.

— А якщо залізти в люки на самій площі? — запитав невиразно фермер.

— На площі? Порожній? Та ти з глузду з’їхав, село! Щойно відчиниш люк, тебе тут же заметуть козачки! — грубо відповів я йому.

Нахабна посмішка зійшла з непривабливого обличчя Галини. Ніхто не наважився сказати мені й слова всупереч. Бо я мав рацію.

— Я не можу зірвати всю операцію! — раптом закричав Капсюль. — Так близько до мети! І що? Усе до дідька? Козій, сучара живучий, усе передбачив!

Вони думали, що рішення нема. А я думав, що безвихідних ситуацій не буває. Так само думала Іскра. Адже це вона сказала:

— Я знаю що робити. Скажи мені, Яне, ти ж раніше знав Козія?

Спокійно так сказала. Неголосно, але рішуче.

І я знав, що вона запропонує. Відчув здалеку. Відчув «запах» її думки — і він мені не сподобався. А як може сподобатися роль убивці й брехуна? Навіть убити негідника — для нас табу, заборона. А якщо для цього треба ще й обдурити людину, то такої провини братство скоморохів не прощає.

Обдурити треба було сотні людей.

— Яне, ти повинен це зробити.

Так, я знаю. Вона зараз скаже, що від мене все залежить. І її життя — теж.

— Ти, Галю, кажеш, що на порожній площі не можна відчинити ці кляті люки? — Іскра ніби міркувала вголос. — А якщо не на порожній? Якщо буде натовп? Людей п’ятсот? Або, ще краще, тисяча п’ятсот?

— Тоді… не знаю, люба… Тоді, певно, є шанс…

— Якщо є шанс, то до роботи, Яне! І ти, Капсюле, теж. Як кращий учень скомороха.

— Що будемо робити, Іскро? — з нашого ватажка немов вітром здуло командирську пиху.

— Що робити? Влаштовувати сором. Тобто виставу вашу. Так, Яне? Я не помилилася в термінах? Як ти гадаєш, скоморохові, який лікував отамана, дозволять виступати на площі?

Я кивнув.

— Ми будемо розважати цей народ. Лікувати його від посттравматичного синдрому. А заодно заговорювати зуби.

— Нас знайдуть, Іскро. Відразу ж, — тихо зауважив Капсюль.

— Не відразу. Ми зворохобимо людей. А потім сховаємося в натовпі. До роботи, скоморохи.

Іноді жінка помиляється. Але в яких конкретних випадках, точно ніхто не знає. Тому краще не сперечатися з жінкою. Ніколи. План Іскри був чистісінькою авантюрою. Імпровізацією з високою ймовірністю повернутися зі стану Козія не зі щитом, а на щиті. Або не повернутися взагалі. Я не хотів коритися Іскрі. Після її ніжного «добре», приглушеного обіймами Капсюля, я просто лютував від безпричинних ревнощів. Мені було сумно й прикро, як дитині, що вчепилася в чужу іграшку, коли по неї прийшов справжній господар. Однак я розумів, що Іскра була нічиєю іграшкою. Тим більше, вона не була моєю. Вона сама обирала, з ким бути й кого любити. Вона не дала мені й найменшого приводу думати, що я її цікавлю. Як чоловік. Як партнер для сексу. І, більш того, я ж теж зовні нічим не виявляв свого чоловічого інтересу до неї. То якого ж дідька я лютую?! Хай там як, у кожному чоловікові іноді прокидається хлопчисько — і щоразу невчасно. Я зміг себе заспокоїти, тільки глянувши на ситуацію збоку. Ширше, як то кажуть. Щоправда, для цього довелося занадто вже зануритись у глибини власного «я». А коли я виринув звідти, то виявилося, що все вже вирішено. Ролі давно розписано. Виконавців призначено. Костюми роздано. Ризиковане шоу доведеться починати мені.

Перед тим, як остаточно погодитися з Іскрою, я крадькома розгорнув сувій давнього пергаменту і ще раз прочитав знайомі грецькі слова: «Чим більше відкидає світ такого виродка, як ти, тим більшими злочинами доводиться мостити дорогу брехні, якою ти йдеш до великої мети».

Розділ 9. Видовище має тривати

«Ось вам збитню мого! Медового!»

У натовпі роззяв бродили продавці хмільного напою. Обірвані й задерикуваті, вони чіплялися до глядачів рідкісної тепер вистави мандрівних артистів. І взимку, й улітку збитенники ходили в довгих сірих пальтах, наскрізь просочених спиртом і потом. У кожного за спиною був прикріплений жерстяний бак відер на двоє, з чайником збоку. А на поясі бовталося ціле гроно металевих кухлів. Тому, хто хотів звеселитися, досить було кинути збитенникові кілька мідяків, і він, знявши з пояса кухоль, повільно нахилявся всім корпусом. Бак нахилявся разом із ним, з крана текла схожа на бітум густа рідина. Над кухлем піднімалася гаряча пара. Повітря наповнював гострий аромат алкоголю й забуття.

— Тебе як звуть?

— Серьожа…

— Ну, Серьожо, в тебе й рожа!

Сміх, незлобива лайка, стусани кулаком у плече. Грубі балачки закипали то тут, то там, але не вихлюпувалися через небезпечний край і не обпікали дотепників, які змагалися словами. Людське море на головній площі вирувало в незрозумілому очікуванні. А коли чоловік, перетягнутий навхрест кулеметними стрічками, скочив на дерев’яний поміст, ураз змовкло.

— Ростовські! — гукнув він. — Слухай сюди!

Площа слухала. Глашатай розгорнув довгий заяложений сувій.

— Підступні та підлі сили «кротів» атакували південну околицю Ростова! Про це ви знаєте. Ворог застосував важку бронетехніку і стрілецьке озброєння. Атака була наглою та несподіваною. Її мета з’ясувалася після того, як снайпер супротивника збив спостережний «дрон» над першою лінією нашої оборони. Ви знаєте, якою була мета підлих, як сама їхня назва, «кротів», хай упаде на їхні голови токсичний дощ?

— Ні! — в єдиному пориві закричали збитенники та їхні клієнти.

— А мета їхня, — продовжував глашатай гучним, як ієрихонські труби, голосом, — ясніша за сонячний полудень. Проникнути в головний штаб Всевеликого війська Донського і, таким чином, захопити столицю нашої козачої батьківщини — місто Ростов!

— Ганьба… ганьба… ганьба… — засичали десятки голосів серед натовпу. На площі було повнісінько шпиків, які за сумісництвом спрямовували народний гнів у потрібне русло.

— Га-а-ди-и-и! — завив народ. — Уб-и-ивці-і-і!

Глашатай дочекався, поки лють народна закипить до певного градуса, а потім різко викинув угору руку з розкритою долонею. Натовп замовк.

— Не хвилюйся, козачий люде! — продовжував оратор. — Ворог до ноги розбитий. Перемога за нами!

— Радість… радість… радість… — підказали людям голоси в натовпі.

І натовп завив од захоплення, як збуджена німфоманка, що живе мріями про сильного та брутального самця. Рука глашатая підказала, що треба дещо стримати запал.

— А зараз, — оголосив оповісник, — за розпорядженням батька нашого, отамана Козія, почнеться вистава мандрівних скоморохів! Любо, народе?

— Любо… любо… любо… — нетерпляче загомоніли штатні під’юджувачі. Утім, підказка була зайвою — вся площа вибухнула гучним «Любо!». Продавці збитню заметушилися, заснували серед хмільних веселощів.

— І не забувайте, що спонсор свята — перша козацька ґуральня збитню! — вигукнув наостанок глашатай.

Його вже ніхто не слухав. «Другий кухоль безплатно!» — збитенники, як за командою, почали заманювати клієнтів пропозиціями, які краще за слова переконували народ у тому, що справа Всевеликого війська Донського єдино правильна. І збитень у них — міцний. Міцніше не буває. Озброєні довгими киями бородаті дядьки почали розчищати дорогу артистам. Трьом скоморохам.

Сподіваюся, не варто пояснювати, що цими блазнями були я і двоє моїх вимушених помічників. Пропащий бандюга Капсюль і розгублений фермер Сірий. На головах у нас дзвеніли класичні ковпаки з дзвіночками. Лиця розмальовані так, що навіть осавул, від якого ми втекли, ні за що б нас не впізнав.

— Слухай, чесний народе! — пролунав мій зачин. — Починаємо хоровод!

Мій голос звучав могутніше і приємніше, ніж глашатая. Я мусив сподобатися юрбі. Так сказала тітка Галя. Мені дозволили виступати. Але натовп зібрала вона. Її спроможність організувати наш виступ, сидячи у глибокому підпіллі (або, що ближче до реальності, на горищі), мене щиро захоплювала. Напевно, тітка діяла через дітей, які то втікали, то поверталися через таємні входи-виходи таємного лігва небезпечної мстивої жінки.

— Гроші повсюди в пошані,

Без грошей не знайдеш кохання.

Хай ти мерзенний поганець —

З грошима ти маєш пошану.

Не сумнівайтеся, люди:

Гроші панують повсюди![7]

— схопив я відразу бика за роги, вибравши з репертуару те, що знайде відгук у хворих та вразливих душах козаків. І відразу ж потрапив у точку — хоч вірте, хоч ні. Площа вибухнула оплесками, яких я давно вже не чув. Ні в Ростові, ні в Єйську. І дивуватися тут нічому, адже я вимовив ключові, завжди бажані слова. Любов, гроші та слава завжди були тим набором, про який мріяла більшість людей. «Не робити нічого, мати все», — ось вона, наша національна ідея.

Капсюль і фермер дивилися на те, що роблю я, і все повторювали. Вони нагадували маріонеток, яких могутня, але невидима рука смикала за ниточки. Їхні рвучкі ламані жести виглядали жалюгідною пародією на мої помахи й повороти. Я пустився в танок навприсядки. А ці двоє, висолопивши язики, як старі хорти, ледве дибали за мною. Я не на жарт перелякався, що нас швидко викриють. Козаки, як відомо, жалю не знають. Ні до жінок, ні до дітей, ні до мандрівних скоморохів. Тепер лишалося хіба що якнайголосніше кричати «Амель» і сподіватися, що я привертаю більше уваги, ніж мій сумбурний кордебалет. Але невдовзі мої супутники наловчилися досить непогано танцювати. «От молодці!» — подумав я і заспокоївся. Скинувши верхню робу, я відкрив глядачам своє барвисте вбрання з клаптиків. А потім закрутився навколо власної осі. Мій улюблений номер — вихор скомороха. Я кружляв, спрямовуючи свій погляд у центр, у самісінький зеніт білястого осіннього небосхилу, і моїм нещасним глядачам здавалося, що я перетворююся на білу пляму. Єдину світлу пляму в їхньому скотинячому житті, ледь підсолодженому дармовим збитнем.

— Та ти укроп! — чулися вигуки десь у юрмі. Когось били ногами. До крові.

— Ах так? Ну добре, мать вашу в бік! — відповідь на «укропа» не забарилася. А за нею — і розмашисті удари кулаком по морді. Теж у кров. Гуляв народ…

Цей натовп лякав мене. Але збуджував Капсюля. Він перестав крутитися за класичними канонами мистецтва скоморохів і застрибав на місці, ще дужче нагадуючи злісну мавпу. «Ану, вріжте йому. Так-так, легенько… вріжте йому… вріжте йому», — сичав він зі сцени, поки я застосовував свої терапевтичні методики. Але вони тут не працювали — на відміну від зміїного шипіння Капсюля.

— Вріжте йому, вріжте йому, — почала ритмічно скандувати одна частина натовпу.

— Так-так, легенько, — підтримувала її інша.

Мавпій стрибав по сцені. Фермер теж перестав крутитися й почав повторювати рухи за Капсюлем. Бійка, як вирва, затягувала в себе все більше глядачів. Спостерігачі намагалися заспокоїти натовп, але не могли. Лише одиниці продовжували витріщатися на сцену, на якій, човгаючи стоптаними черевиками, крутився лише один скоморох. Тобто я.

— Не хвилюйся, Яне! — підморгнув мені Капсюль, стрибаючи. — Усе під контролем. Дамо цьому збіговиську розслабитися! І Сірий так думає. Правильно, Сірий?

— Ага, — посміхнувся фермер. Його лице стало червоним від інтенсивного руху і адреналіну.

Тимчасом Іскра з Ваньком шукали вхід у колектор, по якому можна дістатися до резиденції Козія. Їх прикривали Коля й Оля — вони стежили за тими, хто з цікавістю роздивлявся в усі боки. А Іринка крутилася поблизу забіяк, готова будь-якої миті відвернути увагу юрми — якщо раптом хтось запідозрить, що троє дітей і доросла дівчина поводяться дещо дивно як для майданних роззяв.

Вони знайшли колодязь за покинутим складом. Бетонне кільце височіло над бруківкою на півколіна. Зверху лежала сіра потріскана плита з діркою посередині. У неї й пірнув Ванько. З-під землі тягнуло вогкістю й небезпекою. Івана не було кілька хвилин. А коли пшеничне волосся хлопчака знову з’явилося над отвором, Іскра зітхнула з полегшенням.

— Ну що там? — запитала вона.

— Нічого, — відповів той. — Усе, як Галя сказала.

— Тобто? — знову захвилювалася Іскра.

— Ну, як? Усе просто. Я проповзу. Ти — ні.

— Ні, так не можна, — вирішила Іскра. — Я полізу з тобою в колектор.

Але здійснити свій план Іскрі не вдалося. Поруч, як із-під землі, виріс козачий патруль.

— Гей, стійте! Ви куди? — суворо крикнув один із патрульних. А другий схопився за автомат.

Поки Іскра метикувала, що робити, вона втратила час. Це зрозумів Ванько. Він знову зник у колекторі, сховавшись від патруля. А Іскра лишилася стояти, де стояла.

— Та ти шпигунка! — вигукнув чоловік з автоматом. Ще мить — і він натисне на курок. Але цього не сталося. Обидва козаки, глухо скрикнувши, впали на коліна. А потім випустили із зашкарублих рук зброю і вткнулися лицями в пісок. У спинах в обох стирчали заточки. Оля й Коля, вигулькнувши з-за цегляної стіни, діловито висмикнули з тіл свої смертельні інструменти.

— Автомати брати? — спитали вони вражену Іскру, і та, з подиву забувши всі пристойні слова, лише заперечно похитала головою.

— Тоді драпаймо звідси, — запропонували Іскрі підлітки, і вона побігла слідом за ними в напрямку натовпу, що лютував і веселився.

— А як же Іван? — кинула вона на бігу.

— Впорається, — махнула рукою Оля. — Не вперше.

«Що значить “не вперше”?» — промайнула у снайперки думка. Досвідчена Іскра спершу розгубилася, але змогла опанувати себе. Вона продиралася крізь юрму до сцени, щоб повідомити нам, що сталося за складом. Їй потрібно було знати, як діяти далі. План доводилося міняти на ходу. Але від мене вимагалося небагато: продовжувати танцювати, відволікаючи увагу натовпу. Хоча натовпу явно більше подобався Капсюль. Коли Іскра дісталася врешті сцени, він зіскочив з помосту, продовжуючи свої кривляння і підстрибування.

— Капсюле, вони порішили козаків, — сказала вона неголосно.

П’яний натовп верещав, бився, співав пісні, плескав у долоні. І пив, пив, пив дедалі більше. Безплатний сир буває тільки в мишоловці. А дармовий збитень на центральній площі розливають із руки самого отамана Всевеликого війська Донського! І нічого не просять взамін. Тільки пити. Ревно. Безпробудно.

— Голосніше говори. Не бійся! Вони в екстазі! — гукнув Капсюль.

— Наша шпана порішила патруль! — закричала дівчина.

— А Іван?!

— Поповз колектором до резиденції Козія! Сам!

Командирові нашої банди знадобилися секунди, щоб оцінити ситуацію. Навіть якщо Ванько успішно добереться до адмінбудівлі самотужки, то як він зорієнтується в незнайомому місці? Як знайде, де кабінет Козія? Відправляти Олю й Колю слідом за ним було майже марно. Занадто багато часу минуло відтоді, як хлопчисько пірнув у ту трубу. Але йому треба допомогти. За будь-яку ціну. На цей випадок у нас алгоритму дій не було.

А Ванько в цей час, щосили працюючи ліктями й колінами, повз уперед бетонним тунелем, у якому будь-який чоловік — якщо він не карлик — одразу ж застряг би. На поясі у хлопчини висів набір інструментів вправного майстра заплічних справ. Спочатку ножі, заточки, гачки, стилети чіплялися за бетон, але він спритно закинув їх за спину і продовжив швидко рухатися вперед. Перед його замурзаним личком час від часу з писком пробігали нахабні щури. Але Іван і сам був нахабою. Не поступаючись мешканцям підземної труби в спритності, він вперто наближався до своєї мети, — а мета й гадки не мала, яка безжальна, але непомітна загроза підступає до її лігва. До лігва Всевеликої отаманської пихи.

Спершу в тунелі було просто сиро. Потім з’явилася брудна вода. Вона з кожним подоланим метром прибувала, поки нарешті наполовину не заповнила прохід. Іван спробував лягти на спину, щоб губи й ніс стирчали над її поверхнею. Вдалося. Та хлопчина невдовзі відчув: дихати можна, а рухатися вперед — ніяк. Тоді він зняв із пояса один із ножів, висмикнув його з піхов. У піхвах був отвір. З внутрішньої кишені Ванько дістав мундштук і приєднав його до цього отвору. Дихальна трубка була готова. Стиснувши мундштук зубами, він спробував повзти далі. Виходило, хоча дещо повільніше, ніж без трубки. Піхви вирішили частину важливої проблеми: тепер хлопець міг, рухаючись під водою, дихати й розуміти, де саме він перебуває і чи далеко йому ще до мети.

На одному з поворотів колектора лазутчик застряг. Його лікоть підвернувся так, що будь-який рух уперед завдавав неймовірного болю. Хлопець спробував дати задній хід. Теж не вийшло. Смертельні знаряддя на поясі волочилися за ним, тож коли він почав задкувати, вони вперлися в бетон. Ні туди ні сюди. Іван думав недовго. Він одним рухом вільної руки розстебнув пояс і відповз назад. Підвернута рука звільнилася. Можна було спокійно подолати складний поворот і повзти далі. Але — от невдача ж! — надіти знову пояс з інструментами не вдавалося. Без набору своїх залізяк Ванько не міг виконати завдання, заради якого його послали у штаб Козія. І все ж хлопчисько продовжив свій шлях уперед.

Капсюль, стрибаючи біля сцени, махнув мені тричі. Це означало форс-мажор. Я зняв ковпак із дзвіночками, голосно труснув ним над натовпом. Для всієї нашої групи, включно з дітьми, це був сигнал загального збору. Коля й Оля, схопивши за руку Іринку, пробивалися до нас. Шпики не могли не звернути увагу на трьох стурбованих підлітків серед юрми п’яних і розслаблених дорослих. Мені було добре видно, як кілька людей, орудуючи ліктями, рушили за нашими юними помічниками.

Вони ще не дісталися нас, коли Капсюль, вискочивши на сцену, гукнув:

— Козаки, безплатний збитень скінчився! Любо вам це?

Шпики остовпіли. Збитенники завмерли.

— Та ти що-о-о!!! — заревла юрба.

І слідом стало моторошно й тихо. Навіть бійка припинилася.

— Так любо вам чи не любо? — горлав Капсюль.

— Не-лю-бо!!! — потрійний крик розірвав повітря над площею.

Чомусь Капсюлеві повірили. Незважаючи на сичання під’юджувачів: «Він усе бреше». Збитенники запевняли, що збитень — продукт загальнодоступний і безплатний, але в котрогось із них уже помітили торбу з дрібними ростовськими грошима. Торговця тут же взялися нагороджувати стусанами, гарненько гепнули ним об землю, відібрали заплічну каністру, а заодно й гроші з торби.

— Ну, хлопці, або пан або пропав, — весело сказав наш бандит і знову загорлав: — Забирай, народ, у них збитень, поки вони не відняли останнє!

Його послухалися. Даремно збитенники щось белькотали. Ніхто їм не вірив.

Народ так хотів дармового збитню, ніби це була остання нагода напитися. Сперечатися з п’яною юрбою — все одно, що плисти проти хвиль, які несуть тебе на скелі. Куди б не вигріб, шансів мало. Майже немає. Капсюль це розумів. А шпики — не надто. Коли вони вихопили зброю й почали стріляти в повітря, щоб утихомирити юрму, це справило зворотний ефект. Простий козацький люд видирав зброю в поплічників Козія й розбивав їм обличчя в кров. Тепер їм згадали все. І комендантську годину. І недавній голод. І пограбовані квартири. І зниклих рідних. Люди, яких щодня доводили до тваринного стану, нарешті випустили пару. Тепер ними правив інстинкт хижака, а не покірної овечки. Тріщали чиїсь ребра. Запльованою бруківкою текли струмки крові впереміш із брудом. Пахло збитнем, сечею, страхом, азартом. «Здається, вийшло», — розчервонілий Капсюль, відчувши себе повелителем цього хаосу, весело стрибав на сцені. Він уже знав, що робитиме далі.

Весь мокрий, тремтячи від холоду, Іван дістався вузького колодязя, який вів кудись угору, і схопився за залізні скоби-сходинки. Деякі розсипалися в нього в руках. Криницею не користувалися вже давно. І це було добре. У Ванька з’явився шанс непомітно прокрастися в резиденцію Козія. І він не мав жодних сумнівів, що колодязь приведе його прямо туди.

Він не думав, що над колодязем цілком може виявитися приміщення, яке добре охороняється. Або навпаки — наглухо забетонована кімната, звідки не вибратися. Наш шпигун був упертим і довіряв своїй удачі. Вона його не обдурила й цього разу.

Вертикальний тунель вів у занедбану бойлерну. Іван у темряві знайшов оббиті іржавим залізом двері і кілька разів смикнув їх. Двері були забиті з того боку. Тоді хлопець спробував штовхнути їх плечем. Двері не піддалися. Але скрип цвяхів підказав, що варто докласти більше зусиль — і вони розчахнуться. Один, два, три!!! Кілька ударів плечем — і двері, з виском і скрипом, розчинилися. За ними цілком могли бути озброєні люди. Але хлопчикові знову пощастило. Отаман, дізнавшись про бунт, усіх охоронців розставив знадвору.

У резиденції було тепло. Навіть жарко. «Ти ба, — подумав Іван. — Жирують, гади. Гріються».

Народ, підбурюваний Капсюлем, з площі рушив до резиденції. Жива ріка повнилася десятками нетверезих потічків із прилеглих вулиць. У людей можна забрати все, але не збитень. Інакше може спалахнути бунт. А бунти закінчуються революціями, на чолі яких стоять останні негідники. Ось як зараз. У нас була одна мета — дістатися до Козія, аби покінчити з козаками. А в цих людей трохи інша — накачатися оковитою, щоб осміліти. А вже потім — теж дістатися до Козія.

Люди озброювалися, чим могли. Дехто розмахував обрізками залізних труб або арматури. Хтось тримав важкі меблеві ніжки, ще хтось — видовбував камені з бруківки. Під гарячу руку розбишак часом потрапляли козачі патрулі, і коли вони зникали в юрмі, арсенал бунтівників поповнювався стрілецькою зброєю. Ріка гніву наближалася до штабу отамана.

Не варто недооцінювати роль особистості в історії. Тим більше, такої сумнівної, як Капсюль. Але в історії ростовського бунту роль його особистості вже не мала особливого значення. Натовпу вже не був потрібен ні ватажок, ні підбурювач. І ми, прагнучи стати непомітними, знову накинули потерті бушлати на свій барвистий одяг. Коли потік людей дістався начальницької будівлі, де сидів і вершив долі людей Козій, у вікна його резиденції полетіло каміння й ніжки від зламаних меблів. Скло жалібно брязнуло. З розбитих вікон визирнули дула автоматів. Вивергнули свинець і вогонь. На бруківку впало кілька поранених. Їхній стогін ще дужче збурив криваві інстинкти натовпу, і він грізно посунув на двері резиденції.

Вислизнувши з бойлерної, Ванько акуратно поставив двері на місце — бути випадково виявленим не входило в його плани. З боку площі гарчав розлючений натовп і сухо тріщали постріли. Всі охоронці були біля вікон, що виходили на площу. Козаки стріляли в нападників, то лаючись, то перепитуючи одне в одного, де можна поповнити боєкомплект.

Хлопець зрозумів, що він сам, без підтримки. Але страху не було. Лише азарт і цікавість, властиві дітям. Він зовсім не відчував небезпеки. І навіть перспектива бути спійманим його не лякала. В Івана не було зброї. Крім, хіба що, порожніх піхов, через які він дихав під водою в тунелі. А порожніми піхвами в дитячій руці навряд чи налякаєш жорстоких козаків, обвішаних серйозною зброєю, як вереснева яблуня соковитими плодами.

Притискаючись до стін, Іван ковзав коридором у напрямку до центральних сходів. У давніх адміністративних будівлях такі обов’язково були. Вони зазвичай піднімалися від входу, ведучи відвідувача вище й вище. А приймальня головного міського начальника була якраз навпроти сходового прольоту. Її ні з чим не можна сплутати. Найширші кабінетні двері підказували прохачеві, що він іде правильним шляхом. Іван таких тонкощів забутої бюрократії не знав, але як для десятирічного хлопчика був надзвичайно тямущим і вмів міркувати логічно. Піднімаючись на другий поверх, він побачив саме такі двері. На жовтій дерев’яній поверхні ще збереглися сліди лаку. А масивна ручка одним своїм поважним виглядом наче казала прохачеві, що йому варто добре подумати, перш ніж штовхнути її вперед. Іван, хоч і не був прохачем, гарненько подумав. Він навіть прислухався до шуму за дверима. І трохи відскочив, коли вони розчинилися, ледь не злетівши з петель від богатирського удару зсередини. Два величезних козаки, вивергаючи потоки страшної лайки, вибігли з кабінету й потягли на горішні поверхи будівлі загрозливе знаряддя на важезній станині. Без сумніву, то була якась зброя, невідома Йванові. Хаос охопив штаб козаків. Озброєні люди бігали сходами вниз і вгору. У коридорах стояв їдкий запах пороху. Вхідні двері тріщали. Козаки були нажахані. Ванько — ні. Холоднокровність — у цьому була його перевага. Як не дивно, але на хлопця ніхто з досвідчених вояків Козія не звертав жодної уваги, хоча його присутність у будинку мала б дивувати.

Він, перетворившись на стиснуту пружину, присів біля дверей, готовий будь-якої миті відскочити вбік, якщо хто-небудь знову з’явиться з-за жовтого лаку. Скакати не довелося. Іван трохи прочинив двері — і прослизнув усередину. Він потрапив до приймальні отамана. Там було накурено. Він побачив розсипані на підлозі патрони, порвані топографічні карти на столі. Ліворуч — ще одні двері. Саме за ними була Іванова ціль. Головна.

У старих кабінетах вельмож двері були подвійними. Людина зачиняла за собою одну стулку й опинялася перед другою. Між двох полірованих шматків дерева. Немов замкнена в шафі. Безпорадний нікчемний прохач не одразу зважувався штовхнути другі двері в начальницькі палати. А може, не варто? А якщо й варто, то просити треба небагато. І обережно.

Іван не збирався нічого просити. Він хотів узяти силою. І хоча сили в нього було небагато, зате хитрості вистачало — щоб забрати в Козія його нікчемне життя. У руках Ванька були піхви, через які можна дихати під водою. Але можна застосувати їх й інакше. Під сорочкою хлопчак мав ще один пояс. Широкий, з численними кишеньками. Він зняв його, повернувся до приймальні й заліз під стіл. Сюди в будь-який момент можуть повернутися козаки — і тоді Йванові буде непереливки. Під столом хлопець швидкими рухами дістав із кишеньок три довгі загострені дротики, загорнуті в промаслений папір. З величезною обережністю Іван звільнив ці дротики від обгортки й акуратним рухом, не торкаючись вістря, вставив один у піхви. Потім виліз із-під столу й рішуче рушив до подвійних дверей. Перші рвонув на себе. Другі різко штовхнув.

Іван блискавично підніс піхви до губ. Зайве казати, що дротики, просочені отрутою, — страшна зброя в руках умілого лазутчика. А Іван, попри свій юний вік, таким і був. Він обвів поглядом кабінет. Тут панувала розкіш, змішана зі злиденністю. Диван із позолоченими ніжками і плямистою оксамитовою оббивкою. Стіл із мармуровою стільницею. На стінах — вигнуті шаблі з різьбленими ручками слонової кістки. Їх було так багато, що можна озброїти цілий ескадрон вершників. На стелі люстра з блискучими цяцьками, схожими на коштовні камені. Крісло з високою спинкою. За кріслом — портрет товстуна в зеленому камуфляжі з кулеметними стрічками хрест-навхрест. В одній руці в нього — червона троянда. В іншій — яскравий прапор Всевеликого війська Донського. Товстун стоїть на башті танка, поставивши ногу в начищеному чоботі на закритий люк бронемашини. Обличчя випромінює одухотвореність і гостинність. Товстун ніби запрошує сісти за стіл… А на столі — брудна рвана ганчірка, яка зображала, мабуть, скатертину. На ній — банка тушонки з написом «Не для продажу». З банки стримить руків’я ножа. Поруч із тушонкою розкидані сірники, недопалки, гільзи від патронів та обгризені риб’ячі кістки. Над хаосом отаманської «скатертини-самобранки» вавилонською вежею височіє пляшка мутного самогону. Але склянок ніде немає. Схоже, козаки без зайвих церемоній пили з горла.

Іван дивився на портрет Козія. Він втупився — очі в очі — у вусаня з червоною плямою троянди в пухкій руці. Він би хотів, щоб така ж червона пляма розповзлася на камуфляжі отамана — не намальованого, а справжнього. Одначе моделі, що надихнула невідомого автора живописного шедевру, у кабінеті не було. Іван тримав зброю, готову будь-якої миті виплюнути смертоносне жало. Але не бачив своєї цілі. Хлопець розвернувся, щоб вийти з кабінету. Зробив кілька кроків у бік дверей — і опинився в міцних обіймах якогось велета.

— Ану, гаденя, кинь свою трубку! Кинь, а то зверну твою курячу шию! — зашипів він самогонними випарами у вухо хлопчикові.

Це був Козій. Господар міста. Звідки він узявся в порожньому приміщенні?

Ванько намагався піднести трубку до губ, але марно. Коли ж зрозумів, що виходу нема, — відкинув трубку якнайдалі від себе.

— Говори, щеня, хто тебе послав? Хто там каламутить народ?

Козій нервував. Зараз він лише віддалено нагадував зображення на портреті. Так, на ньому був камуфляж. Але жахливо заяложений. Штани й куртка різних відтінків. Патьоки жиру на плямистій тканині зливалися в одну велику брудну пляму. На ногах гумові капці. Напіврозстебнута куртка відкривала волохате черево людини, не схильної до стриманості в їжі. Визначити, що пропита червона пика належить чоловікові, з якого малювали вождя, можна було тільки по пишних вусах. На поясі в отамана бовталася важка дерев’яна кобура й радіостанція. Вона вивергала матюччя, звуки перестрілки та дзвін скла.

«Отамане! Батя! — засичала вона раптом майже людським голосом. — Вони йдуть на прорив!»

— Та що за день сьогодні такий клятий! — вилаявся Козій, але нічого рації не відповів. Щоб натиснути на кнопку, йому треба було випустити хлопця, а цього він робити не хотів за жодних обставин.

— Зараз я тебе, сученя, прив’яжу до крісла, і тоді поговоримо.

Отаман штовхнув хлопця вперед. Ванькові було дуже боляче. Дитячі суглоби тріщали у ведмежих лапах здорового, відгодованого на відібраних у народу харчах, мужика. Було так боляче, що все пливло перед очима. Портрет вождя донського народу поволі перетворювався на барвисті плями — сині, червоні, зелені. У голові зашуміло. Ще секунда — і хлопчисько знепритомніє.

Та раптом обійми ослабли. Руки отамана повисли, як батоги, — і юний розвідник із них випав. Звалився на м’який товстий килим.

— Тварюки! — закричав Козій. — Ви вже тут, тварюки!

Жирному ведмедеві вже було не до юного розвідника. Він отримав міцний удар по голові ніжкою від старого крісла. Отямившись, хлопець побачив, як Козій захитався, але, устоявши на ногах, почав відбиватися. Іван не міг помилитися. Це були його друзі. Це були ми. Капсюль, розкручуючи в руці ніжку від крісла, намагався дістати нею отамана ще раз. Козій викручувався. Фермер Сірий виявився дуже азартним бійцем. Він молотив по товстому череву, але силач не звертав на те жодної уваги. Іскра тягнулася до пояса вождя — за пістолетом. Я теж не стояв без діла — тримав двері зачиненими і стежив, щоб у бійку не встряли Іринка, Оля та Коля. Бо ж діти теж були тут і азартно під’юджували учасників цієї битви, переважно Капсюля: «Давай, бий міцніше, по довбешці!»

Іскра дотягнулася до пістолета й висмикнула його з кобури. Даремно вона це зробила! Козій несподівано швидко, з усією своєю ведмежою силою, схопив дівчину за руку і рвонув до себе. При цьому Капсюль, сам того не бажаючи, ударив її по голові. Випадково. Так трапляється в бійці. На лобі дівчини виступила кров — і Капсюль утратив пильність. Іскра обм’якла. Козій цим скористався — відібрав у неї свій величезний пістолет і приставив до її голови:

— Виб’ю їй усі мізки, якщо хто-небудь зрушить з місця!

Ніхто не сумнівався, що він це зробить. Ми завмерли. Козій, стискаючи в обіймах Іскру так, як до цього стискав Ванька, рушив до дверей.

— Розступіться, тварюки! — рикнув він. — Усі до стіни!

Нам довелося виконати його команду.

— А ти, потворо, кинь свою копирсачку.

Це адресувалося Капсюлеві. Той без зволікання скорився.

Козій був уже біля дверей. Кивком голови він дав мені знак відчинити. Я потягнув на себе перші двері. Потім штовхнув другі. Вождь козаків пройшов у приймальню.

— Усі сюди! — долинула звідти його команда.

Ми вийшли один за одним у приймальню. Я дивився в очі Іскри. Вони були сповнені жаху та безсилля. Ми так близько підібралися до отамана — і ось, здобич вислизає. До того ж тепер, після вистави на площі, нас чекає щось жахливе. Козій, розуміючи, що вдало вивернувся з критичної ситуації, нахабно посміхався. Але удача — особа примхлива. І ось…

І ось вона вже посміхається нам.

Козій несподівано послабив могутні обійми. Іскра ковзнула вниз. Старий вепр рефлекторно натиснув на курок. Гримнув постріл. Приймальня наповнилася димом. Куля застрягла у стіні. Іскра встигла вислизнути з-під руки й підбігти до нас. Отаман випустив пістолет — і той із глухим стуком упав на килим. Козій упав слідом за ним. Усе це сталося за якусь секунду. Ми стояли, сторопівши, а коли дим від пістолетного пострілу розвіявся, я побачив, що отаман безуспішно намагається витягнути зі свого подвійного підборіддя предмет, дуже схожий на довгий сірник. Це був отруєний дротик.

— Ваню, це ти? — крикнула О ля.

— Звісно я, а хто ж іще? — буркнув з-під столу хлопчисько.

Він виліз, і я побачив у його руках ті самі піхви, що допомагали йому дихати під водою в брудному тунелі. Він зумів непомітно прослизнути під стіл у приймальні. Там лежав набір отруєних духових стріл…

Іскра сиділа поруч із отаманом, який уже тільки хрипів. І раптом наш проводир загорлав:

— Ти вбив його, придурку, розумієш!

Малий шпигун не розумів. Ніхто з нас не розумів.

— Як ми тепер дізнаємося, де пункт управління дронами?! — Капсюль схопив Івана й почав його шарпати, як мавпа газету. — Як ми дізнаємося, хто керує зброєю козаків?!

Ванько знічено мовчав. Уся революція, яку влаштував Капсюль, видавалася тепер марною справою, до того ж із непередбачуваним фіналом.

Але за хлопця заступилася Ольга. Дівча не побоялося підійти до Капсюля і твердо вхопити його за руку. Зупинивши екзекуцію, Оля заявила:

— Облиште Ваню. Жирний кнур ще живий. Отрута діє поступово.

Капсюль підскочив до розпластаного на килимі вождя козаків.

— Скільки часу в нас є?

— Хвилин десять, — відповіла дівчинка. — Приблизно.

Ми всі підбігли до Козія й навперебій почали ставити йому одне й те ж запитання: де? Де центр управління дронами? Де центр управління гарматами? Де «серце» вашої військової машини?

Він хрипів, указуючи пальцем на свій кабінет.

— Ні, ні… — вилітали з отаманського рота незрозумілі заперечення. Здавалося, Козій сперечається вже не з нами, а з кимось більш безжальним, кого бачить тільки він.

— Кажи! — трусив його Капсюль. — Усе одно здохнеш за п’ять хвилин.

Він нервував. Гарячково вигадував якийсь вихід із ситуації. І не вигадав нічого кращого, ніж, смикнувши за руку Олю, притягнути її до отамана Війська Донського.

— Дивись, тварюко, дивись! — майже сичав бандит на вухо Козію. — Це твій порятунок! У неї є протиотрута.

Оля спробувала вирватися, заперечно хитаючи головою. Вона не дуже вміла брехати. Але Капсюль цикнув на неї, і вона замовкла. Козій переводив погляд з неї на Капсюля й назад. Він не вірив бандитові, але свідомість, згасаючи, чіплялася за найменшу надію вижити. І він сказав:

— Нема ніякого центру. Тут — нема.

— Як нема? — здивувався Капсюль. — А як же все це літає? Стріляє?

— Я сказав: тут нема, — отаман зробив наголос на слові «тут».

— Тут нема? А де є?! — гримнув на нього Капсюль.

Отаман підвівся на ліктях. Капсюль легенько штовхнув дівчинку в бік:

— Неси протиотруту! Неси швидше!

Не в силах сказати, що ніякої протиотрути насправді не існує, вона поповзла кудись під стіл, звідки за хвилину до цього плювався дротиками Ванько. Безпорадний отаман з надією дивився їй услід.

— Говори ж урешті! — схопив його за комір масного бушлата Капсюль.

— Гаразд, — просичав товстун. — Він…

Говорити йому було вочевидь дуже важко.

— Отам… Пройдете… Побачите… Зрозумієте… Потім…

Він показав рукою на відчинені подвійні двері, які вели в його кабінет.

— Мені не треба потім, — бився в істериці мавпій. — Мені треба зараз.

— Потім… — прошепотів отаман, і рука, якою він указував на кабінет, упала на підлогу.

Оля кинулася до товстуна. Прислухалася до його дихання. Він не дихав.

— Приїхали, — приречено зауважив фермер. — Знов за рибу гроші.

Місто залишилося без Хазяїна. Скляні очі отамана втупилися в картину, яка виднілася крізь відчинені двері кабінету. Бездиханний Козій незмигно дивився в очі Козію, який стояв на танку. Мертва реальність — і її живописне відображення. Радіостанція на поясі в нерухомого отамана хрипіла відчайдушним криком — його люди не зуміли втримати оборону. Звуки стрільби й розгрому чулися вже в самій будівлі. Ламаючи все на своєму шляху, заповнюючи порожні кабінети, стихія народного бунту несамовито й нещадно просувалася вперед. Але в планах чоловіка, який підняв цю хвилю, зустрічі зі стихією не було.

Розділ 10. Вікно в іншу реальність

— Ти, шмаркачу, ти в цьому винен! — горлав Капсюль на малого розвідника. — Ти його вбив! Як ми тепер дізнаємося, де центр управління їхньою зброєю?

Він спробував схопити Ванька чіпкими пальцями, але той викрутився і спрямував на нього свою трубку.

— Він вистрелить, — спокійно зауважила Оля. — І не моргне навіть.

Капсюль примирливо всміхнувся і сховав руки в кишені.

— Гаразд, годі. Я пожартував. Ми всі зараз нервові, юначе. Ну ж, опусти свою плювачку. Або краще віддай її Ірині.

Ванько послухався і простягнув універсальні піхви дівчинці. Та взяла їх і обережно потрусила. З отвору випав дротик гострим кінцем униз і застряг у килимі.

— А тепер діємо швидко, — скомандував Капсюль. — Нам треба зрозуміти, де в Козія вхід до центру управління дронами. Не сумніваюся, що він десь у кабінеті. Думаймо, хлопці. Разом.

Наша чудова вісімка зайшла в кабінет отамана. Очі дорослих нишпорили по меблях, шукаючи потаємних дверей.

Руки дітей обмацували панелі, намагаючись знайти невидиму шпаринку, яка могла б указувати на схованку.

Вона має бути тут.

— Цей кнуряка десь ховався, коли я зайшов сюди, — задумливо сказав Іван.

— Ясна річ, — погодився Капсюль. — Тут же ніяких нормальних меблів немає. Ні шафи, ні сейфа. І ця картина…

Я глянув на тіло отамана у приймальні, а потім — на настінний образ Його Величності Козія.

— Він кудись показував, — роздумував я вголос. — Ось, рука його тягнеться. Вказує.

— Сюди вона вказує, це ми й так бачимо, — роздратовано прокоментував Капсюль. — Нам це нічого не дає.

Але я вже провів подумки пряму від указівного пальця отамана. І вона вела до картини. А на картині я побачив дещо незвичайне.

— Ну, чого ти став, Яне? — благала Іскра. — Шукай же, шукай!

Я не міг відповісти їй інакше.

— Уже…

— Що «уже»?

— Уже знайшов.

Усі завмерли. Застигли. Як собаки на полюванні, зачувши дичину. Я дивився на картину. Спочатку на відважного козака з прапором Війська Донського. Потім на його новеньку форму. Мій погляд спускався нижче й нижче. Башта танку. Козій зверху, поставив ногу на люк. Збоку, на зеленій броні, козаки зазвичай малювали свою барвисту емблему. Або тризначний номер бронемашини. Але те, що було зображено на картині, лише віддалено нагадувало цифри. Це були літери. Точніше, одна. Грецька. Така ж, як у мене на мотузці, — «ω».

Омега. Символ ордену мандрівних скоморохів. Мене немов окропом обдало. Я згадав грецьку «омегу» на збитому дроні серед понурої ріллі. Це було там, де я вперше зустрів Іскру. Чи, скоріше, Іскра натрапила на мене.

Усе це було дуже дивно. Усе це не вкладалося в голові. Спочатку дрон. Потім танк. Ми, скоморохи, мирні люди. Ми не маємо стосунку до танків. Скоморохи проти будь-якого насильства. І все ж наш символ привласнили брудні жорстокі вбивці Дикого Поля.

Цю таємницю я неодмінно маю розгадати. Але спершу я повинен зрозуміти, який зв’язок між дроном у полі й танком на картині. Можливо, це знак. Треба перевірити, що там, за картиною.

— Швидко огляньте її, — наказав Капсюль, щойно я поділився своїм раптовим відкриттям.

Першими до витвору невідомого підлесника підбігли дітлахи. Вони миттю з’ясували, що картина закріплена на стіні нерухомо. І що вона висить упритул до поверхні стіни: за нею немає ні сантиметра порожнього простору.

— Хлопці, там точно щось є, — підганяв нас командир. — Поспішайте, скоро тут буде натовп.

Стрілянина в будівлі припинилася. Зате чітко чувся тріск меблів. А може, то були й кістки — судячи з криків та стогонів, які супроводжували той тріск. «Битва» переросла в рукопашну сутичку. Ясно було, що натовп переможе. Раніше, ніж це станеться, ми маємо знайти схованку.

— На картині нічого немає, — сказала Іскра. — Ні замка, ні кнопки, нічого.

— Зривайте полотнину, — квапив Капсюль.

— Це не полотно! — відчайдушно закричала дівчина. — Це жерсть!

Картина була намальована на тонкому аркуші металу, намертво прикріпленому до стіни.

— Має бути замок, — сичав бандит. — Десь має бути замок.

Його знайшла Іра. Мовчазна дівчинка з брудною кіскою дуже уважно нишпорила руками по рамі. Але ключ від схованки виявився не на ній, а поруч. Під товстим шаром огидної зеленої фарби на стіні вона намацала щось незвичайне — приклеєний тоненький дріт. Відразу й не розгледиш. Дріт тягнувся від рами вниз, до підлоги. Дівчинка пройшлася по ньому своїми тонкими пальчиками. Відкинула край волохатого килима. Під ним виявилася залізна заслінка розміром з долоню. Іринка відкинула її — й побачила тумблер із червоного пластику.

— Стривай, — застеріг Капсюль, — це може бути механізм самознищення.

Але для дівчинка сказане Капсюлем було складним і незрозумілим. Вона не послухалася його й перевела важіль у положення «ВКЛ». За картиною запрацював невидимий і безшумний електродвигун — і вона відсунулася вбік. Це були двері, за якими була темрява і ще одна таємниця. Звідти, з чорного прямокутника, віяло небезпекою. «Занадто багато в цьому місті схованок за секретними дверима», — хотілося мені сказати вголос. Можливо, за цими нас чекав маршрут в один кінець. Але якщо ми не підемо туди, маршрут може закінчитися прямо тут, у кабінеті отамана. Це було зрозуміло навіть дітям. Капсюль легенько пхнув Іринку в плече, — мабуть, це означало похвалу. Дівчинка нічого не відповіла. Замість цього вона першою заповзла в двері.

Ми рушили слідом.

За дверима виднілися сходи вниз. Ми не мали ні смолоскипа, ні сірників. Але в перші секунди спуску світло й не було потрібне: двері залишалися відчиненими і від них на сходи падав вузький, як стріла, жовтий промінь.

— Зачиніть двері, негайно, — розпорядився Капсюль. Він цілком слушно непокоївся, що юрма кинеться за нами. Та, на наш подив, цього робити не довелося: щойно ми подолали п’ять сходинок, двері самі нечутно зачинилися. Повисла непроглядна темрява.

— Отакої, — сумно всміхнулася Іскра. — Ми в пастці.

— Не хвилюйся, — вирішив я заспокоїти її. — Після всього, що з нами сталося, це лише невеликі труднощі.

— І ми їх подолаємо, правда ж? — почув я її голос. У ньому не було звичної сили й жорсткості. Я вловив звичайний жіночий страх. І, крім того, мені здалося, що її долоня на мить торкнулася моєї руки. Десять тисяч мурах пробігли тілом — від низу до верху, назад і знову. Мені теж захотілося торкнутися її, але поруч була порожнеча. У темряві так легко помилитися, прийнявши бажане за дійсне.

Ми спускалися навпомацки. Спершу я намагався намацувати сходинки ногами. Але вони були різної ширини й висоти. Дуже легко оступитися й зірватися кудись униз. Тим більше, що невідомо, де остання сходинка. Капсюль наказав дітям намацувати сходи руками. Чи то наказ прозвучав занадто грубо, чи то дітей украй виснажили небезпеки, але Іринка раптом заплакала. «Мамочко, мамочко», — бурмотіла вона крізь сльози.

— Ану не плач! — невпевнено гримнув на неї Капсюль.

— Не кричи, — попросила Іскра. — Діти не розуміють, що таке «ні». Тільки «так». Ти їм «не плач», а вони чують «плач, плач, плач».

Немов на підтвердження слів Іскри, дівчинка почала плакати ще голосніше.

— Ну що ж ти, маленька! — ласкаво мовила Іскра. — Ну, йди до мене.

Усі зупинилися. Я почув шурхіт одягу. Видно, Ірина прислухалася до Іскри. Та обняла її. Дівча досі схлипувало, але маму кликати перестало. Ніби заспокоїлося. Я чув у темряві звуки поцілунків. Іскра цілувала обличчя Іринки. І мала, здається, навіть засміялася. Перевтілення снайперки «кротів» у ніжну турботливу жінку, якій не чужі материнські інстинкти, для мене було шоком. Найменше я очікував почути в темряві ніжні слова Іскри. Аби ж вона заговорила так до мене…

Капсюль тихо бурмотів своє матюччя, від якого за інших обставин, мабуть, підкошувалися б ноги і в’янули вуха. Але, мовлене пошепки, воно нікого не могло налякати. Діти без зайвих розмов узялися намацувати дорогу руками. Повзали біля ніг і вказували нам, куди йти.

— Тут можна вниз, — говорив Ванько.

— Де вниз? — бурчав фермер.

— Та ось же, Сірий, ось.

— Не бачу, сто чортів їм у печінку, цим козакам.

— Давай ногу, — Іван хапав Сірого за черевик. — От молодець. Сюди… І сюди…

Фермер крок за кроком рухався вниз. Як і всі ми. Нагорі натовп уже громив кабінет отамана й, напевно, намагався зірвати портрет зі стіни. Я молився, щоб розлючені городяни у п’яній ейфорії бунту не виявили таємного входу в підземелля й не натрапили тут на скоморохів, які збурили їх супроти вождя. Але дверей нагорі ніхто не ламав. А ми продовжували спускалися. Не знаю, скільки часу минуло: півгодини, півтори, дві… Просто Іван, у якого так добре виходило знаходити сходинки, раптом заявив із легким розчаруванням у голосі:

— Усе.

— Що значить «усе», Ваню? — запитали в один голос дорослі.

— «Все» і означає «все». Немає більше сходинок.

— А що ти там відчуваєш?

— Підлога тут. Рівна підлога.

Ми закінчували спуск униз, обережно ступаючи на щербатий бетон. Судячи з нерівних сходів, цей хід робився похапцем. Отже, прокладали його відносно недавно. Адже наші давні предки все будували методично, капітально. Я йшов відразу за Йваном і намагався тримати рівновагу, хапаючись за шорсткі стіни.

Нарешті і я зрозумів, що сходинок більше немає і що я стою на рівній бетонній підлозі посеред якогось приміщення.

— Гей! — гукнув я, сподіваючись, що хоча б відлуння дасть мені уявлення про масштаби цього приміщення. Стіни розмножили моє звукове послання: гей-гей-гей… Кімната, мабуть, дуже велика.

Поступово на горизонтальну поверхню зійшла вся наша зграя. Ми інстинктивно скупчилися біля того місця, де, як ми думали, закінчувалися сходи. Уперед іти — страшно. Назад — безглуздо. Але й стояти на місці теж ні до чого. Ми розмірковували, що робити. У Капсюля, зазвичай такого винахідливого, цього разу не було ні наказу, ні пропозиції. Довелося Іскрі брати ініціативу на себе. Хоча їй цього й дуже не хотілося.

— Ось що, хлопці, — запропонувала вона. — Зараз ми всі візьмемося за руки. Створимо ланцюг. Першою ланкою буде скоморох. Яне, ти за будь-яких обставин залишатимешся на місці. Зрозумів? Тут сходи, вони будуть точкою відліку, яку ми не повинні загубити.

— Зрозумів, Іскро, — поспішив сказати я.

— Далі стоятиме Іринка, — продовжувала збуджена амазонка. — Ти, Іро, візьмеш за руку Яна. Тебе візьме Сірий. Сірого — Коля. Сам він простягає руку Олі. За Олю хапається Капсюль. Ваню, ти береш нашого боса лівою, а праву даєш мені. Я рухаюся від крайньої лівої точки до правої. Ще раз, хлопці: нізащо не відпускаємо один одного. Міцно тримаємося за руки. Живий ланцюг. Як зрозуміли?

— Зрозуміли, — відповіла зграя.

Ланцюг розтягнувся метрів на п’ять, не менше. Іскра вела його вліво, спочатку обмацавши укіс стіни. Потім, витягнувши за собою ланцюг на максимальну відстань, почала рух уявним колом, у центрі якого, ясна річ, був я. Іринка щосили стискала мою долоню — старалася точно виконати наказ амазонки. Я стояв у центрі уявного циферблата і лише обертався ліворуч і праворуч у межах сектора. Повертався до сходів то обличчям, то спиною. Я не бачив сходів, просто знав, що вони — тут. Я не втрачав орієнтиру. А Іскра за цей час устигала пройти відстань метрів п’ятнадцять — якщо судити з довжини нашого ланцюжка. І нічого їй у межах півкола на шляху не трапилося.

— Ой! — раптом скрикнула вона.

— Що там? — стривожився я.

— Нічого. Просто вдарилася. Тут щось є. Наче стіл.

— Обстеж його, Іскро, — попросив Капсюль. — Ванько, відпусти її, хлопче.

— Раптом що, повертайся потім на голос, — запропонував фермер.

— Я колись на голос добре стріляла, — спробувала пожартувати Іскра. Зауважу, що жарт був не дуже вдалим.

Амазонка нишпорила по столу й тут же коментувала свої відчуття.

— Стіл під нахилом. Металевий. На ньому багато всяких кнопок і перемикачів. Це пульт управління. Я точно вам кажу, це пульт управління. Важелі, як і кнопки, є великі, а є маленькі. Я спробую ввімкнути.

— Не вмикай, — закричав фермер. — Ми не знаємо, що це. Раптом нам тут капець.

— Нам капець, якщо ми не виберемося звідси, — резонно зауважив Капсюль. — Але якщо виберемося, нам теж капець. Жодних гарантій. Отже… Тисни, Іскро, перемикай.

Деякий час із темряви чулося, як наша войовниця нишпорила по тому пульту, сердилася й лаялася, чіпляючись нігтями за невидимі важелі. Спочатку перед кожним клацанням вона зітхала, розуміючи, що воно може бути фатальним. А коли після вмикання-вимикання нічого не відбувалося, Іскра ставала сміливішою. Вона люто й хаотично перемикала всі важелі, які намацувала. Жодних результатів.

— А хай тобі!

Іскрі вже вривався терпець.

І раптом…

Немов нова зірка спалахнула! Її промені різко пробили темряву — і та приречено здалася. Яскраве світло обпекло нам очі. Ми міцно заплющилися. Ми хотіли знайти світло. А знайшовши, не могли на нього дивитися. Та невдовзі наші очі звикли, і ми врешті роздивилися підземне царство отамана, в яке самі себе загнали. Його масштаби вражали. Це був не підвал і не каналізація, якими ми звикли пробиратися відтоді, як «кроти» почали штурм Ростова. Під резиденцією отаманів Всевеликого війська Донського була вирубана величезна печера з п’ятиметровими колонами, витесаними з цілих соснових стовбурів. Довга і простора, вона не тиснула склепінням на розхитану психіку. Колони, що підпирали стелю, не вражали майстерністю обробки. Вони, звісно ж, не нагадували зразків доричного або іонічного стилю, які я зустрічав на малюнках у старовинних книгах. Це були примітивні колоди. Але як же надійно вони тримали склепіння цієї печери! Дивно, але тут була якісна електрика. Там, нагорі, навіть світло, видобуте за допомогою генераторів та бензину, давно стало небаченою розкішшю. Тьмяна лампочка в БТРі або ліхтар, що освітлював дорогу для саморобної барбухайки, — от і все, на що могла розраховувати звичайна людина в нашому світі. А тут ми відкрили неймовірно потужне джерело електричного світла — довгі білі трубки, підвішені під стелею між колонами.

— Тримайте мене троє, бо четверо не вдержать! — присвиснув Капсюль. — Гей, маленька! Як ти його ввімкнула?

Іскра не знала. Вона хиталася, як сомнамбула. Трималася обома руками за стіл. Здавалося, відпустить руки — і впаде на землю. Але стіл, який утримував її від падіння, зовсім не був столом.

— А може, й не звідси вони дронами керують? Дивіться, тут давно нікого не було, — я лише озвучив уголос те, що подумав кожен із нас.

На «столі» товстим шаром лежали пил і павутина. Мені здавалося, я чув тріск, коли та павутина натягувалась і рвалася від легких рухів дівочих пальців. Але під цією сірою вуаллю виблискували й переморгувались безліч червоних і зелених лампочок. Під кожною була або кнопка, або тумблер. Мідні таблички з буквами пояснювали їхнє призначення. Але от біда — я вчитувався в ці короткі слова й не розумів їхнього значення. «ON-OFF», «ATT HDG», «EIC DMC», «LOWER DISPLAY», «WHEEL». Я чекав, що от зараз мене змусять цю абракадабру перекладати… Ну хто б сумнівався!

— Гей, скомороше, ану скажи, що тут понаписувано!

Аби відволікти Капсюля від моєї скромної персони, я вже підготував зустрічне запитання:

— Друзі, а хто мені скаже, чому ці чорні стіни так блищать?

— Так це ж вугілля, Яне! — сказав кмітливий фермер. — Нормальне вугілля. Хороше. Тверде. Мені б такого в село. Пару сотень мішків хоча б.

— Тут мільйони мішків можна нашкребти, — оцінив нашу печеру мавпій.

— Можна, — парирував Сірий. — Та тільки як це все винести?

Капсюль замовк. Я знав, що кілька хвилин він буде зайнятий математичними підрахунками — скільки ж можна виручити за вугілля з цього підземелля. Іскра тимчасом отямилася й намагалася тепер, разом із дітлахами, розібратися в пульті управління невідомо чим. Щоправда, діти просто бавилися, клацаючи кнопками.

— Хоч пил позмітають, — усміхнувся я, ставши поруч із Іскрою.

Вона теж усміхнулась у відповідь. Що це? Невже наша жорстка амазонка змінюється? Чи це я бачу тільки те, що хочу бачити?

Вертикально над столом висів чималий прямокутник із металу і скла. Він дуже нагадував ту тверду бляшану основу, на якій був портрет отамана. Там, нагорі, в кабінеті. Тут же ніяких портретів не було.

Предмет скидався на броньовані двері, які навіщось причепили над столом. Правда, вони були з’єднані дротами з пультом, а отже, в них була якась функція. Схоже, дуже важлива.

— Дівчата, давайте гратися, — запропонував Ванько Ірі з Олею. — Хто більше вогників запалить. Я — червоні. А ви — зелені.

— А мені ти не пропонуєш, — похмуро зауважив Миколка.

— А що тобі пропонувати? Ти завжди мовчиш, Колян. Завжди.

— Ну добре. Грайтесь, — пробурчав невдоволено підліток.

Вогні спалахували, як зірки на небі. «Моє!» — верещали діти. «Ні, моє. Твоє — червоне. Моє — зелене». Спритні пальці нашої дітвори нишпорили пультом і клацали тумблерами. Коля меланхолійно дивився на метушню молодших хлопців і скептично посміхався. Потім демонстративно простягнув руку до великого важеля, над яким не було ні зеленої, ні червоної лампочки, — і повернув його в бік мідної таблички «MONITOR ON».

І нам довелося знову заплющитися. На чорному прямокутнику над столом з’явилася яскрава біла крапка. Вона з шипінням розповзалася на всю площу прямокутника. З чорного він перетворився на білий. З усіх боків долинав шум зіпсованої радіостанції. Потім шум стих. Біла квадратна пляма зникла — і замість неї на прямокутнику з’явилася кімната. Я побачив, що в тій кімнаті багато таких же столів, як наш. Біля них метушились якісь люди. Картинка була об’ємна й жива. Вона, як вікно в іншу реальність, давала нам можливість поговорити з людьми — близькими й одночасно далекими від нас. Коли з’явилося зображення, один із людей на прямокутнику раптом повернувся до нас обличчям. Звичайний бородатий мужик. Одягнений у щось із елементами військової форми.

— Ого, ростовський монітор ввімкнувся, — сказав він. Ми почули це з динаміків. І побачили, як двоє чи троє людей у схожому обмундируванні стали поруч із тим чоловіком.

На тому боці був майже такий же стіл, як і тут. Але значно більший. І чистіший.

— Це не Козій? — запитав один із тих, хто дивився на нас із іншої реальності.

— Ні, наче не він. Там діти, бач, — відповів йому другий.

— Хлопці, вони нас чують? — схвильовано поцікавився третій. — Скажіть, вони нас чують?

— Чуємо, чуємо, — відповів наш командир.

Капсюль не був схожий на отамана. У своїй військовій одежі він ще міг би зійти за ватажка банди. Але немитий, з нечесаною бородою й ледь прихованою під нею неприємною посмішкою, він був, як ніхто інший, схожий на перехідну ланку між мавпою й людиною. Цю схожість доповнював кумедний ковпак із дзвіночками на кудлатій голові.

— Давно не бачив мавп. Диви, ще й говорить, — зауважив старший із трійці.

— Ну-ну, тихо! — обурився Капсюль. — Я з вами поквитаюся!

Старший навіть не намагався стримати сміх.

— І що ти нам зробиш, мавпо? Розіб’єш екран?

Ніздрі в Капсюля роздулися, як у племінного жеребця перед кінною атакою. Плечі розправилися. Дзвіночки на ковпаку грізно дзенькнули.

— Ги-ги, прямо дракон вогнедишний, — продовжував сміятися чоловік з іншої реальності. — Гей, хлопці, хочете побачити перетворення мавпи на дракона?

Його товариші на екрані теж розсміялися. Капсюль утратив терпіння. Він зірвав з голови ковпак і пожбурив у зображення. Дзвіночки зіграли сумний акорд безсилля, і діти поспішили відскочити від столу. Ми з Іскрою теж. Ми розуміли, що Капсюль людей у формі дістати не може. Але в той же час, ми не знали, на що здатні наші опоненти по той бік екрана. А Капсюль не вгамовувався:

— Гей, ви, однакові виродки! У мене є контроль над дронами. Пульт у мене. І ще дещо!

Він поліз у внутрішню кишеню куртки. Пововтузився і витягнув звідти прямокутний шматок металу з дротами, що стирчали на всі боки.

— Це пластина з програмою управління. З дрона. Так?

Люди на екрані перезирнулися.

— Друже, заспокойся. Як тебе звати? — примирливо запитав старший із того боку екрана.

— Капсюль, — знизивши на тон свій голос, відповів Капсюль.

— Пошукай інформацію, — кинув старший одному з товаришів, і той слухняно відійшов до іншого пульта, частину якого теж було видно на екрані.

— Ти, мабуть, не розумієш, Капсюле, де знаходишся, — пояснював старший голосом шкільного вчителя. — Це не пульт управління, а лише станція стеження. Зе-Ка-Пе. Запасний командний пункт. Законсервований. Чоловік, який мав чергувати на твоєму місці, збирав інформацію про дрони. Але не керував ними. Відстежував, який працює, який зламався. А польотних завдань він не роздавав. У моменти особливо інтенсивних технічних навантажень здійснювався контроль за станом. Був можливий ремонт. Але управління — ні.

Капсюлеві не подобалося те, що він чув. Місія амбітного бандита втрачала свій сенс. «Як же так?» — його обличчя тямущого примата не могло приховати очевидного запитання. Яке, звісно ж, варто було вважати риторичним.

— Чекайте, чекайте! — мало не кричав він спересердя. — Так і напалмом ви не керуєте?

— Яким напалмом? — здивувався старший.

— Це вони так називають дистанційні системи токсичного вогню, — пояснив чоловік, якого посилали дізнатися інформацію. І він приніс її на жовтому зім’ятому аркуші паперу.

— Почитайте, шефе, — він тицьнув той аркуш своєму начальникові, що зумів набором із декількох слів остудити одного з найстрашніших бандитів, якого я знав. А можливо, й найстрашнішого.

Не знаю, як Капсюлеві, а мені якось відразу стало зрозуміло, чому наш бунт так легко вдався. Якби козаки керували дронами та напалмом, вони легко й швидко знищили б шалену юрбу, яка штурмувала резиденцію Козія. До ноги. А заодно й півміста. Їм не довелося б відбиватися кулеметами і шаблями від бунтарів. Одна команда, один удар надпотужної зброї — і результат бою був би справою вирішеною.

З екрана на нас дивилося троє людей. Їхні погляди були сповнені цікавості. Але це була цікавість хлопчака, який вирішив ближче роздивитися мураху. Перед тим, як відірвати їй лапки. Одну за одною. Жорстока цікавість вищих істот.

— Почитайте, шефе, — повторив помічник керівника цієї незрозумілої групи.

— Ага, дуже вражає, — прицмокнув губами начальник. — Можна вголос?

Помічник подивився поверх аркуша на нас, а, найімовірніше, на Капсюля, і прочитав вголос:

— Позивний Капсюль, лідер південного угруповання «кротів». Справжнє ім’я — Армен Погосов…

— Можливо, він і сам його не пам’ятає, — зауважив начальник. — Але це не так і важливо. Продовжуй.

Помічник читав далі:

— З дитинства виявляв жорстокість. Кількох людей убив у корчмі в Єйську, коли господар відмовився йому налити збитню. Йому тоді було п’ятнадцять. Свідки бачили, як, випивши свій збитень, п’яний Армен Погосов заснув на підлозі поруч із тілами вбитих ним фермерів. У двадцять став лідером банди, яка займалася набігами на селян. Награбоване міняли на зброю. Частину повертали лояльним фермерам, які допомогли створити навколо нього легенду про справедливого бандита.

— Яке це все знайоме, — не втримався від коментарів начальник.

— Далі все просто, — читав помічник. — У двадцять п’ять сколотив банду, що взяла під контроль кілька селищ навколо Єйська. Був попереджений, що заважає створенню територіального синдикату «кротів». Після переговорів із ватажком «кротів» Рябим вирішив стати частиною його руху. Альтернатива була простою: або зіткнутися з «кротами» й загинути в бою, або стати частиною їхньої системи. Вибір був очевидним. У середовищі «кротів» впливав на так зване судочинство. Схильний до отримання насолоди від страждань засуджених. Іноді сам брав участь у стратах і тілесних покараннях. Гетеросексуал. Ну ось, у принципі, головне.

— От тобі й герой, — посміхнувся начальник. — Щоправда, Козій нічим не кращий. Був. Адже Козія більше немає. Так, хлопці?

Ми мовчали. Це був шок. Ми не знали, що відповідати і про що запитувати далі, бо не знали, з ким говоримо.

— Ви укри? — насмілився запитати я.

— Шефе, що ви їм скажете? — пролунав голос із динаміка. Людина за куленепробивним екраном посміхнулася, показавши хороші білі зуби. У наш час такі — розкіш. І рідкість.

— Ну які ж ми укри? Я б сказав, навпаки. Ми з вами однієї крові. Це наші діди воювали. Поливали потом, кров’ю. Землю, тобто. Запускали в космос ракети. І робили все, щоб вона іншими землями повнилася. Скажіть, ви співали колись «Широка страна моя родная»[8]? Ні? А я співав. А тепер опинився в лайні. Разом із вами. І зі своїми помічниками. Тільки ви в ньому хочете залишатися, а ми хочемо виборсатися. Дуже хочемо. Ви з нами?

О, як давно я хотів почути ці слова! Вони так солодко обіцяли відродження величі. Я зрозумів, що от зараз настав момент показати свій головний скарб. Той, який я носив у торбинці з книгами. Ховав увесь цей час. О, я знав. Я був упевнений, що він коли-небудь стане потрібним. Хто мені скаже, що я помилявся? Ні, я мав рацію.

Я поліз у свою торбинку. Я її завжди носив за спиною. І скарб, захований там, ніколи не привертав уваги. Навіть під час обшуків. Бо ж народ Дикого Поля вважав книги чимось на зразок викопного палива. Добре в грубці горять. А це була не книга, а рукопис. Отже, згорів би ще швидше. Я розв’язав речовий мішок і, порившись у книжках, дістав. Його. Рукопис. Який читав на ніч коло багаття. Або цитував про себе напам’ять — коли залишався в непроглядній темряві. І ось я показав його могутнім людям, що дивилися на мене з екрана.

— Ось! — проголосив я. — Це допоможе нам вибратися з лайна!

Мої супутники відсахнулися від мене, як від чумного. Подумали, напевно, що старий блазень здурів. А я не здурів. Я дуже хотів урятувати наш світ. Наш прекрасний чудовий «русский мир».

— Що це? — захвилювався старший на екрані.

— Це рукопис. Зниклий і відроджений, — відповів я. Зізнаюся, трохи пафосно, але переконливо.

— Зниклий у дев’ятнадцятому столітті? — перепитав старший. Він був, схоже, дуже кмітливим начальником.

— Так. У Москві.

— Піднесіть його ближче до екрану.

Я послухався й майже притулив рукопис до мерехтливої поверхні. Чоловік по той бік підійшов до екрана так близько, що, здавалося, його ніс ось-ось розплющиться об скло. Здавалося, я зараз відчую тепло його дихання в себе на обличчі.

— Неймовірно, — шепотів він. — Хлопці, це неймовірно.

Його очі невідривно дивилися на печатку з двоголовим орлом і зблискували хижим вогнем. Печатка гойдалася на мотузці. Туди-назад — як маятник історії.

— По-грецьки? — пролунало запитання.

Я підтвердив.

— Прочитай мені що-небудь звідти, — звелів чоловік з екрана.

Я кивнув і прочитав:

«Давай же повіримо, що ці дикуни — наші родичі, а їхній світ — гідний спадкоємець нашого світу. І тоді все повернеться на круги своя. І жадібність моїх нових підданих до чужого багатства лише допоможе нам повернути своє. Ось мій план».

Тут я замовк.

— Далі, — наказав таємничий начальник з екрана.

— Далі не можу, — пояснив я. — Текст обірваний.

— Все ясно, — одказав він задумливо.

Хоча все було неясно. Мені точно.

— Що це? — запитали шефа його підлеглі.

— Це історія. Яка може все зруйнувати. Або навпаки — допомогти. Дивлячись як нею розпорядитися.

Я був здивований цим словам. А він дещо вкрадливим голосом оголосив своїм помічникам:

— Це ключовий документ нашої історії, друзі. Мабуть, оригінал. Якщо наш співрозмовник не бреше.

— Не бреше, — посміхнувся я. Мій настрій поліпшився.

Я сподівався, що в людей із того боку настрій теж мав поліпшитися. Але вони, навпаки, заговорили жорсткіше і швидше. Їхні запитання й відповіді стали схожими на військові команди. Хвиля незрозумілої тривоги прокотилася моїми нервовими закінченнями. Мене вкрив холодний піт.

— Скажи, «Другий», скільки в тебе наразі дронів управління вогнем у районі Ростова? — зажадав старший інформацію в помічника.

— Жодного, шефе.

— Скільки часу треба, щоб відігнати їх туди?

— Двадцять годин мінімум.

— Дуже добре. Відганяй. «Третій»?

— Тут, шефе, — відгукнувся ще один помічник.

— Артсистеми зможуть прикрити нашу людину?

— Ви маєте на увазі відбиття нападу від резиденції?

— Так точно.

— Не відразу, — прозвучала відповідь. — Та й немає сенсу. Козаки програли атаку.

— Є варіант, хлопці, — твердо вимовив шеф. — Нам треба тримати Ростов під контролем. Мінімальним. Осередок стабільності серед Дикого Поля. Потрібен лідер. Отаман. Замість Козія. І він перед вами.

— Хто? Цей скоморох з папірцями? — здивувалися помічники.

— Ні, — грізно придушив нотки сумніву старший. — Не скоморох. Інший. Ось цей.

І тицьнув указівним пальцем у наш бік. Він показував на Капсюля. Мавпій розправив плечі. Він зрозумів, що настав його зоряний час. Ще мить — і звивиста кар’єрна драбина бандита підніме його до небачених висот.

— Я візьму ситуацію під контроль. Можете не сумніватися.

Люди по той бік екрана не сумнівалися. Їм потрібен був план дій у нових обставинах. І вони думали швидше, ніж Капсюль.

— Армене, слухай сюди.

Капсюль мимоволі здригнувся, почувши своє справжнє ім’я.

— Отже, Армене, твоє завдання — переконати натовп у тому, що вони — не натовп, а великий народ. І що відтепер у Ростові наступають нові часи. Жити стане краще, жити стане веселіше. І ти, як новий отаман міста, станеш гарантом світлого майбутнього. Ясно?

— Як білий день, — відрапортував Капсюль.

— Запитання? — суворо мовив старший.

— Тільки одне, — Капсюль дивним чином повторив інтонацію свого екранного співрозмовника. І мені раптом став зрозумілий сенс давнього слова «мавпувати».

— Що робити з Рябим? З «кротами»?

— Хіба не зрозуміло? — розсердився екран. — Затримай їх. Не дай увійти в місто. Принаймні протягом двадцяти годин.

Це був перший наказ, який отримав новий господар Ростова.

Хитрий бандит усе зрозумів наперед. І, глянувши на його обличчя, я теж усе зрозумів. Без зайвих нервів, з кривою посмішкою, наш бородатий ватажок був готовий повернути зброю проти своїх. Скільки разів я казав собі: «Адже це Дике Поле!» Не можна забувати, що тут кожен — сам за себе.

— А рукопис давайте сюди. Разом із цим скоморохом.

Слова прозвучали як наказ. І було в них щось невблаганне. Наче вирок. Наче дзвін на самотній церковній дзвіниці. Там, куди мене збиралися доставити могутні люди, не варто чекати добра. Темрява невизначеності починала набувати рис нав’язливого кошмару, сфокусованого в чорних зіницях владної людини на екрані. Я пошкодував, що дістав рукопис із торби. Незважаючи на відстань, мій візаві це теж зрозумів. Інакше навіщо ж він віддав наказ Капсюлеві?

— Наглядай за скоморохом, Армене, до прибуття транспорту.

Таким був другий наказ могутніх людей.

— Буде зроблено, — відрапортував Капсюль.

І екран згас.

Чоловік на прізвисько Капсюль, відвиклий від свого родового прізвища Погосов і від імені Армен, окинув нас поглядом переможця. Плечі його розправилися, рухи стали якісь недбалі. Навіть нога, затягнута шнурівкою черевика — я впевнений — перестала боліти. Він готувався взяти на себе управління цілим містом. Десятки тисяч людей. Торгівля. Майстерні. Дороги. Та хіба мало чого в Ростові такого, на чому вмілий і вольовий господар може заробити? Головне — відразу ж показати силу. Щоб боялися. Вірили. І не бунтували.

Він набрав повні легені повітря, щоб виголосити свою першу промову перед першими своїми підданими. Уже й рота відкрив. Але тієї ж миті скривився від болю. В очах Капсюля застигли подив і обурення. Замість промови з горла вирвався хрип і клекіт. Як у пораненої тварини. Я дивився на його спотворене обличчя. Спочатку я не зрозумів, що сталося. А потім перевів погляд нижче — і побачив, що в його грудях стирчить дерев’яне руків’я заточки. Хто це зробив? Коля? Оля? Іван? Це ж їхній стиль — метати в людей кастети. Але з цим розберемося потім. Спершу треба допомогти бородатому отаманові. Хоч Капсюль і сволота рідкісна, але все ж він більше людина, ніж тварина.

Я миттю кинувся до нього і спробував витягти страшну зброю з рани. «Яне, не роби цього», — рука Іскри лягла на мою руку. Бандит упав на підлогу. Він спробував утриматися за пульт, але безуспішно. Капсюль лежав горілиць, і його руда борода смикалася, як осінній кущ під поривами вітру. Він бився в конвульсіях, не в змозі вимовити ані слова.

«Пробач, любий», — почув я слова Іскри. Вона легко поцілувала його в губи, а потім із силою натиснула на дерев’яне руків’я. На губах Капсюля, ще вологих від поцілунку, виступила кривава піна.

Іскра стала за моєю спиною, і я відчув, що й зі мною відбувається щось не те. Усе перед очима попливло. Як у тумані я бачив, що діти метушаться, а фермер розмахує руками. Іскра теж махала руками й сердито вигукувала якісь важливі слова. Але я їх уже не чув. Я провалювався у хмару несвідомої вати. І невдовзі відчув, що лежу на підлозі. Наді мною висіли обличчя жахливих монстрів. І це, напевно, були Іскра з Сірим, але в тумані, що застилав очі, я не міг їх упізнати. Свідомість гасла. Але перед тим як реальність розчинилася, я чітко побачив, що Іскра легким рухом витягла з-за пазухи в Капсюля прямокутну пластинку з дротами. Ту саму, яку він видер із нутра підбитого дрона. І схопила мою торбинку з рукописом. Не зазирнувши всередину, Іскра закинула її собі на плече.

Усе сталося миттєво й несподівано. Я навіть не встиг пошкодувати про те, що не розламав свого медальйона надвоє і не спустошив його сріблястих нутрощів. Несподіванка — найкраща подруга невизначеності.