Сповідь відьом. Тінь ночі

Розділ IV Імперія: Прага

-Де мої червоні панчохи? — Метью поплентався униз і невдоволено скривився на коробки, розкидані по всьому першому поверсі. Його настрій істотно погіршився на півдорозі нашої чотиритижневої подорожі, коли ми розпрощалися в Гамбурзі з П’єром, дітьми та нашим багажем. Через те, що їхали з Англії до католицької країни, ми втратили десять додаткових днів через розбіжність у календарях. У Празі зараз було одинадцяте березня, а діти та П’єр іще тільки мали прибути.

— У цьому безладі я ніколи їх не знайду! — вигукнув Метью, зриваючи свою злість на одній з моїх нижніх спідниць.

Нам довелося кілька тижнів жити з того, що містилося у наших спарених торбах та одній спільній валізі, а наші пожитки наздогнали нас через три дні після того, як ми зупинилися у високому й вузькому будинку, що примостився на крутій вулиці, котра вела до Празького замку. Вулиця мала назву Шпоренгассе. Мабуть, наші сусіди-німці назвали вулицю Шпорною через те, що лише за допомогою шпор можна було змусити коня видряпуватися угору.

— А я й не знала, що ти носиш червоні панчохи, — сказала я, випрямляючись.

— Ношу, — відповів Метью і почав порпатися в коробці з моєю білизною.

— Там їх немає, — зауважила я, підкреслюючи очевидний факт.

Вампір скрипнув зубами.

— Я вже скрізь перешукав.

— Зараз їх знайду, — пообіцяла я, пильно поглянувши на його бездоганно респектабельні чорні панчохи. — А чому червоні?

— Тому, що мені хочеться привернути увагу імператора Священної Римської імперії! — відказав Метью і пірнув в іще одну купу моєї одежі.

Криваво-червоні панчохи зроблять більше, аніж просто приваблять ліниві погляди, особливо з огляду на той факт, що чоловік, котрий збирався їх вдягнути, був височенним вампіром шести футів трьох дюймів на зріст, і більшу частину цього зросту складали ноги. Однак Метью вперто дотримувався свого плану. Я зосередилася, попрохала панчохи показатися на виду і почала стежити за червоними пасмами. Здатність відстежувати й знаходити людей та предмети була неочікуваним і сприятливим побічним ефектом мого ткацького відьомського ремесла, і я вже кілька разів мала змогу скористатися цим талантом під час нашої подорожі.

— А чи прибув посланець від мого батька? — спитався Метью, додаючи іще одну з моїх спідниць до сніжно-білої гори, що виростала поміж нами, і знову почав свої розкопки.

— Так. І він щось залишив — отам, біля дверей. — Я швидко перебрала вміст комода: рукавички, зроблені з залізних кружалець, щит із двоголовим орлом та якась вишукано вирізьблена штучка, схожа на ступку з товкачиком. Із переможним вигуком я підняла над головою довгі червоні «шланги». — Знайшла!

Та Метью вже забув про панчішну кризу. Тепер його увагою заволоділа батькова посилка. Я підійшла подивитися, що ж там його так зацікавило.

— Це що… Босх? — Я була знайома з творчістю художника Єроніма Босха через його химерне відтворення алхімічного устаткування в своїх полотнах та не менш химерний символізм. Свої панно він населяв летючими рибами, комахами, величезними хатніми й господарськими причандаллями та еротичними зображеннями фруктів. Іще задовго до того як психоделізм став модним, Босх побачив світ в яскравих кольорах та бентежно-несподіваних комбінаціях.

Однак, як і полотно Гольбейна в Старій Хижці Метью, цей твір був мені не відомим. Він становив триптих, складений з трьох дерев’яних панелей. Призначені для розташування на вівтарі, триптихи тримали складеними за винятком особливих релігійних свят. У сучасних музеях триптихи рідко виставлялися в розкритому вигляді. «Скільки ж цікавих та приголомшливих образів я могла пропустити!» — подумалося мені.

Зовнішні панелі митець покрив шовковистим чорним барвником. Дві передні панелі охоплювало засохле дерево, що поблискувало в місячному сяйві. У його корінні скоцюрбився маленький вовк, а на горішніх гілках примостилася сова. І сова, і вовк знаюче вдивлялися у глядача. Із темного ґрунту довкола дерева світилося іще з десяток очей, відокремлених від тіл і перелякано вирячених. А за сухим дубом виднівся гай з оманливо нормальних дерев із блідими стовбурами та райдужно-зеленими гілками. Той гай кидав додаткове світло на всю зображену сцену. І лише придивившись уважніше, я побачила, що на тих гілках ростуть вуха, які начебто прислухалися до нічних звуків.

— Що це означає? — спитала я, зачудовано витріщившись на твір Босха.

Метью пояснив, перебираючи пальцями застібки на своєму камзолі.

— Цей твір є своєрідною демонстрацією старого фламандського прислів’я: «Ліс має очі, дерева мають вуха; тому я бачитиму, мовчатиму й слухатиму». Ці слова чудово відображали потаємне життя, яке вів Метью, і нагадали мені про новітній девіз Єлизавети.

Інтер’єр триптиха становив три взаємопов’язані сцени: на одній панелі було зображення скинутих янголів, намальованих на тому ж оксамитово-чорному тлі. На перший погляд вони більше нагадували бабок із мерехтливими подвійними крильцями, але тіла мали людські; вони летіли униз, падаючи з небес, а їхні голови та ноги корчилися в муках. На протилежній панелі в Судний День піднімалися з гробів померлі, і була ця сцена набагато моторошнішою, аніж фрески в замку Сеп-Тур. Зяючі пащеки риб та вовків були входами до пекла, які всмоктували в себе проклятих, прирікаючи їх на вічний біль та вічні муки.

Однак у центрі містилося абсолютно нетипове зображення смерті: воскреслий Лазар спокійно вставав собі з могили. Із довгими ногами, темним волоссям та серйозним лицем, він вельми нагадував Метью. А по краях центральної панелі засохлі лози давали химерні плоди та квіти. Із деяких стікали краплі крові. Інші народжували людей та тварин. Але Ісуса ніде не було видно.

— Цей Лазар схожий на тебе. Недивно, що ти не хочеш, щоб цей триптих потрапив до Рудольфа, — сказала я, подаючи Метью його червоні панчохи. — Напевне, Босх також знав, що ти — вампір.

— Єроен, зазвичай відомий під ім’ям Єронім, побачив те, що не мав бачити, — загадково мовив Метью. — Я не здогадувався, що Єроен бачив, як я харчуюся, допоки на мої очі не трапився його ескіз, де я був зображений разом із теплокровною істотою. І з того дня він вірив, що всі створіння мають дуалістичну природу: частково людську і частково — тваринну.

— А інколи — частково овочеву, — зауважила я, придивляючись до жінки з полуницею замість голови та вишнями замість рук. Вона панічно тікала від диявола, який вимахував виделкою, а на голові замість капелюха у нього сидів лелека. Метью здивовано гмикнув. — А Рудольф знає, що ти вампір? Як знає це Єлизавета і знав Босх? — Мене дедалі більше непокоїло, як багато людей уже встигли прилучитися до таємниці Метью.

— Так. Окрім того, імператор знає, що я є членом Конгрегації. — Метью скрутив яскраво-червоні панчохи у вузол. — Дякую, що знайшла.

— А тепер скажи мені, чи маєш ти схожу звичку губити ключі від авто? Щоб мені не доводилося кожного ранку вислуховувати твої істерики, коли ти збиратимешся на роботу. — Я оповила руками його стан і притулилася щокою до серця. Його повільне розмірене биття завжди заспокоювало мене.

— Інакше ти зі мною розлучишся, еге ж? — Метью теж обійняв мене і прихилив свою голову до моєї, зливаючись зі мною воєдино.

— Ти ж обіцяв мені, що вампіри не розлучаються зі своїми дружинами, — піддражнила я його й ущипнула. — Коли ти вдягнеш оці червоні панчохи, то станеш схожим на мультиплікаційного персонажа. На твоєму місці я б вдягнула чорні панчохи. Ти й так помітний.

— Відьма, — резюмував Метью, відпускаючи мене з поцілунком.

І він пішов нагору до замку в строгих чорних панчохах та з довгим, скрученим у сувій посланням у руці. Те послання частково мало віршовану форму і пропонувало Рудольфу прекрасну книгу для його колекції. Повернувся він через чотири години з порожніми руками, віддавши послання якомусь імперському чиновнику. На аудієнцію з імператором потрапити не вдалося. Натомість Метью, разом із рештою іноземних послів, змусили довго й даремно чекати в передпокої.

— То було все одно, що потрапити до скотовоза — всі ці розпашілі тіла, що затиснули мене з усіх боків! Я хотів було піти деінде ковтнути свіжого повітря, але в сусідніх кімнатах було повно відьом.

— Відьом? — Я злізла зі столу, який підставила для того, щоб надійно сховати меч Метью на вершечку шафи напередодні приїзду Джека.

— Десятки, — відповів Метью. — Вони скаржилися на те, що коїться в Німеччині. — А де Гелоуглас?

— Твій племінник пішов купити яєць і знайти нам економку та кухарку. — Франсуаза навідріз відмовилася супроводжувати нас, за її висловом, до краю безбожних лютеран. І зараз вона вже знову була в Старій Хижці зі своїм коханим Шарлем. Гелоуглас виконував функції мого пажа та охоронця, допоки не прибуде решта. Він чудово володів німецькою та іспанською, і це робило його незамінним у справах, що стосувалися забезпечення нашого помешкання всілякими припасами.

— Розкажи мені ще про відьом, яких ти там зустрів.

— Це місто — притулок для кожного створіння в Східній Європі, яке побоюється за власну безпеку, — для демона, вампіра та відьми. Але особливо гостинно зустрічають при дворі Рудольфа саме відьом, тому що імператор прагне долучитися до їхніх знань. І їхньої міці.

— Цікаво, — сказала я. Не встигла я зацікавитися конкретними особами відьом, як моє третє око вже побачило кілька облич. — А що то за чаклун із рудою бородою? І відьма, в якої одне око блакитне, а друге — зелене?

— Ми не пробудемо тут настільки довго, щоб їхні особи мали для нас якесь значення, — невдоволено відказав Метью, прямуючи до дверей. Завершивши справи для Єлизавети, він збирався на той бік ріки до празького Старого Граду від імені Конгрегації. — Я повернуся, коли сутенітиме. Залишайся тут, доки не повернеться Гелоуглас. Мені не треба, щоб ти десь загубилася. — А якщо висловлюватися конкретніше, йому не хотілося, щоб я здибалася з іншими відьмами.

Гелоуглас повернувся на Шпоренгассе з двома вампірами та одним кренделем. Останній він віддав мені і представив мене моїм новим служницям.

Кароліна (кухарка) та Тереза (економка) були членами обширного клану богемських вампірів, чиє основне заняття полягало в служінні аристократам та важливим закордонним гостям. Як і слуги де Клермонів, вони заслужили свою репутацію — і незвично високу платню — завдяки своєму надприродному довголіттю та собачій, а вірніше сказати, вовчій вірності й відданості. За належну плату нам також вдалося заручитися гарантіями конфіденційності від старійшини клану, який виділив нам слуг-жінок із домашнього господарства папського посланця. Із поваги до де Клермонів, посланець милостиво погодився. Бо, зрештою, де Клермони дуже допомогли у фальсифікації останніх виборів папи римського, і його посланець добре знав, чиїм маслом намазує свій хліб. Мені ж було важливо одне: чи знала Кароліна, як готувати омлети.

Започаткувавши наше домогосподарство, Метью почав кожного дня видряпуватися угору до замку, а я тим часом розпаковувала свої речі, зустрічалася з сусідами в районі, що розташовувався під замком і називався Мала Страна, і видивлялася, коли прибуде решта нашої челяді. Мені бракувало життєрадісності Енні з її відкритим і допитливим ставленням до навколишнього світу і Джекової схильності скрізь знаходити халепу і вскакувати в неї. Наша звивиста вулиця повнилася дітьми всякого віку і всякої національності, оскільки саме тут мешкала більшість амбасадорів. Виявилося, що Метью був не єдиним іноземним посланцем, якого імператор тримав на поштивій відстані. Кожен, кого я зустрічала, розповідав Гелоугласу безліч історій про те, як Рудольф зневажив якоюсь важливою персоною, щоб натомість провести кілька годин із торговцем антикварними книгами або зі скромним шахтарем із Саксонії.

Було надвечір’я першого дня весни, будинок наповнювався ароматами свинини та булочок, як раптом до мене причепився непосидючий восьмирічний шибеник.

— Пані Ройдон! — скрикнув Джек, зариваючись обличчям у мій корсаж і міцно обхоплюючи руками талію.

— А ви знаєте, що насправді Прага складається з чотирьох міст? Лондон — це одне місто. А тут також є й замок, і ріка. А завтра П’єр пообіцяв показати мені водяний млин.

— Привіт, Джеку, — сказала я, погладивши його по голові. Навіть під час важкої зимової подорожі до Праги він примудрився різко вирости. Напевне, П’єр натоптував його їжею. Я підняла очі й, посміхаючись, поглянула на П’єра та Енні. — Метью так зрадіє, що ви приїхали. Він за вами дуже сумував.

— І ми за ним теж сумували, — сказав Джек і, закинувши голову, поглянув на мене. Під очима він мав темні круги, і, незважаючи на вибухове зростання, він все одно виглядав хирлявим.

— Ти що, хворів? — спитала я, мацаючи його лоб.

У цьому жорсткому кліматі застуда могла стати смертельною, а в Старому Граді подейкували про якусь лиховісну епідемію, яка, на думку Метью, була не чим іншим, як спалахом грипу.

— Останнім часом він погано спить, — тихо сказав П’єр. Із його невеселого тону я здогадалася, що справа значно серйозніша, але вирішила розпитати про це згодом.

— Ну що ж, сьогодні ти добре виспишся. У твоїй кімнаті на тебе чекає велетенське ліжко з пуховою периною. Йди з Терезою, Джеку. Вона покаже тобі твої речі й викупає тебе перед вечерею. — Щоб не вторгатися в особисте життя вампірів, теплокровні мали спати біля Метью та мене на другому поверсі, оскільки через вузьку конструкцію будинку на першому поверсі розміщувалися лише вітальня та кухня. Решта ж вампірів-домочадців забили собі місце на горішньому третьому поверсі, звідки відкривалася чудова панорама навколишнього ландшафту, а вікна можна було розчиняти навстіж назустріч усім стихіям.

— Пане Ройдон! — верескнув Джек і, кинувшись до дверей, відчинив їх, перш ніж Тереза встигла його зупинити. Як він відчув наближення Метью, було незрозумілим, зважаючи на сутінки та тиху ходу Метью по килиму з коричневої шерсті.

— Та не верещи ти, — сказав Метью, спіймавши хлопчика, перш ніж він встиг ударитися об тверді вампірські ноги. Коли Джек проходив повз Гелоугласа, той швидко зняв з нього шапку та рукою скуйовдив йому волосся.

— Ми мало не замерзли. На річці. А одного разу сани перекинулися, але собака не постраждав. Я їв смаженого вепра. А в Енні спідниця потрапила в колесо, і вона ледь не гепнулася з воза. — Джеку кортіло розповісти про подорож все й відразу, і слова сипалися з нього, мов горох. — Я бачив комету. Вона була не дуже велика, але П’єр сказав, що мені слід розповісти про неї пану Гарріоту, коли ми повернемося додому. Я навіть малюнок зробив. — Джек засунув руку під свій засмальцьований камзол і витягнув так само засмальцьовану смужку паперу. А потім віддав її Метью так, наче то була якась священна реліквія.

— Непогано намальовано, — сказав Метью, нарочито ретельно роздивляючись рисунок. — Мені подобається, як добре ти передав вигин хвоста комети. І ти розмістив довкола неї інші зірки. Молодчага, Джек. Пан Гарріот буде задоволений твоєю неабиякою спостережливістю.

Джек аж засяяв.

— Це був мій останній шматочок паперу. А в Празі папір продається? — Коли ми жили в Лондоні, Метью взяв собі за правило кожного ранку постачати Джеку шматочки паперу. Що з ними робив Джек — можна було лише здогадуватися.

— Та в місті повно паперу, — відповів Метью. — Завтра вранці П’єр відведе тебе до крамниці в Малій Страні.

Після такої цікавої обіцянки дітей було важко відвести нагору, але Тереза продемонструвала, що для такого завдання вона має достатньо і лагідності, і рішучості. Нарешті у чотирьох дорослих з’явилася можливість вільно порозмовляти.

— Джек хворів? — спитав Метью у П’єра, нахмурившись.

— Ні, мілорде. Відтоді як ми поїхали від вас, він погано спав, — відповів П’єр. І, повагавшись, додав: — Гадаю, що колишні гріхи переслідують його.

Метью кинув хмуритися, але тривога на його обличчі залишилася.

— А в іншому подорож пройшла так, як ви й сподівалися? — То був хитрий спосіб дізнатися, чи не натрапили вони, бува, на бандитів і чи не переслідували їх неприродні та надприродні істоти.

— Подорож була тривалою й холодною, — сухо повідомив П’єр, — а діти постійно були голодні.

Гелоуглас розреготався.

— Гарна відповідь.

— А як у вас справи, мілорде? — поцікавився П’єр, зиркнувши на Метью. — Усе вийшло у Празі так, як ви й сподівалися?

— Із Рудольфом я не бачився. Подейкують, що Келлі заліз на горішні поверхи Порохової вежі й працює там із перегінними кубами, час від часу висаджуючи їх у повітря, — доповів Метью.

— А як у Старому Граді? — делікатно поцікавився П’єр.

— Майже так, як і завжди, — відповів Метью легким і невимушеним тоном, який безпомилково вказував на те, що насправді він був чимось занепокоєний.

— Так, як і завжди, якщо не зважати на чутку з Гебрейського кварталу. Одна з їхніх відьом витворила істоту з глини, яка вночі крадеться вулицями. — Гелоуглас кинув на свого дядька нарочито невинний погляд. — За цим винятком нічого практично не змінилося відтоді, як ми востаннє бували тут 1547 року, щоб допомогти імператору Фердинанду навести порядок у місті.

— Дякую, Гелоугласе, — сказав Метью тоном холодним, як зимовий вітер із ріки.

Ясна річ, для того, щоб зробити глиняну істоту і змусити її рухатися, потрібне було не якесь там звичайне заклинання. Ця чутка могла означати лише одне: десь у Празі мешкає така ж ткаля, як і я, котра має здатність пересуватися між світом живих та світом мертвих. Але мені не довелося прохати Метью поділитися своєю таємницею. Його племінник випередив мене.

— Невже ти гадаєш, що зможеш тримати тітоньку в невіданні стосовно отієї глиняної істоти? — здивовано похитав головою Гелоуглас. — Ти рідко буваєш на базарах. Жінки з Малої Страни знають усе, включно з тим, що імператору подавали на сніданок, і тим, що він відмовився прийняти тебе.

Метью провів пальцями по розмальованій дерев’яній поверхні триптиха і зітхнув.

— Тобі доведеться віднести оце до палацу, П’єре.

— Але ж це предмет вівтаря з Сеп-Тура, — запротестував П’єр. — Імператор відомий своєю обачливістю та обережністю. Із часом він тебе неодмінно прийме.

— Якраз часу нам і бракує, а де Клермони мають дуже багато вівтарних прикрас, — із сумом мовив Метью. — Стривайте. Я зараз напишу імператору записку, а тоді вже підемо до нього.

Невдовзі Метью відправив П’єра разом із триптихом. Та слуга через деякий час повернувся з так само порожніми руками, як раніше Метью, причому без запевнень про майбутню зустріч.

Скрізь довкола мене ниті, що поєднували світи, затягувалися й зміщувалися, утворюючи плетиво, яке було надто великим, щоб я його побачила й зрозуміла. Але в Празі щось затівалося, і я це відчувала.

Тої ночі я прокинулася від звуку тихих голосів у кімнаті, сусідній з нашою спальнею. Метью біля мене не було, хоча, зазвичай, коли я засинала, він сидів поруч і читав.

Я почалапала до дверей подивитися, хто з ним був.

— Скажи мені, що трапиться, коли я замалюю один бік обличчя цієї потвори, — сказав Метью, і його рука швидко забігала над великоформатним аркушем, що лежав перед ним.

— Таке враження, що він віддаляється! — прошепотів Джек, ошелешений такою трансформацією.

— А тепер ти спробуй, — сказав Метью, — подаючи Джекові ручку. Джек зосереджено затиснув її в руці й від старання навіть язика трохи висолопив. Метью потер хлопцеві спину, щоб розслабилися м’язи, які оперізували його худорляве тіло. Джек сидів у Метью на коліні, для зручності спираючись спиною на великий торс вампіра. — А ми тут потворами займаємося, — пробурмотів Метью, зустрічаючи мій погляд.

— Хочеш своїх намалювати? — спитав Джек, підсовуючи аркуш до Метью. — Тоді й ти зможеш спокійно спати.

— Твої потвори відклякнули моїх, — відповів Метью, знову з серйозним обличчям зосереджуючи свою увагу на малому. Моє серце занило від співчуття до хлопця, на чию долю випало чимало лиха впродовж його короткого й важкого життя.

Метью знову зустрівся зі мною поглядом і легеньким кивком голови дав мені зрозуміти, що все тримає під контролем. Я послала йому повітряний поцілунок і повернулася до теплого й пухнастого гніздечка нашого ліжка.

Наступного дня ми отримали короткого листа від імператора. Він був запечатаний сургучем зі стрічками.

— Картина спрацювала, мілорде, — сказав П’єр вибачливим тоном.

— Я так і знав. Шкода. Мені той триптих дуже подобався. А тепер мені доведеться чимало попотіти, щоб знову повернути його собі, — сказав Метью, відкинувшись на спинку свого крісла. Дерево на знак протесту заскрипіло. Метью потягнувся за листом. Почерк у ньому був такий ретельно-витончений, із такою великою кількістю хвостиків та завитків, що за ними майже неможливо було розібрати літери.

— А чому в нього такий квітчастий почерк? — здивувалася я.

— Хофнагелі прибули сюди з Відня і не мали чим зайняти свій вільний час. Чим вишуканіше почерк, тим краще — якщо йдеться про його величність, — загадково відповів П’єр.

— Я маю йти до Рудольфа сьогодні після обіду, — сказав Метью із задоволеною посмішкою, складаючи листа. — Мій батько буде втішений. Він також прислав трохи грошей та коштовностей, але, здається, де Клермони цього разу відбулися доволі легко.

П’єр видобув іще одного листа, меншого за розміром, написаного менш витіюватим почерком.

— Імператор додав постскриптум. Власноруч.

Я зазирнула Метью через плече, поки він читав його.

«Bringen das Buch. Und die Hexe». Унизу виднівся підпис імператора — закручений, з витонченим «Р», округлим «д» та «л» і подвійним «ф».

Німецьку я встигла добряче підзабути, але сенс написаного був чітким і однозначним: «Принесіть книгу. І прихопіть відьму».

— Рано я зрадів, — пробурмотів Метью.

— А я ж казав тобі, щоб ти ловив його на оте велике полотно Тиціана «Венера», яке твій батько забрав у короля Філіпа, коли його дружина була проти, — зауважив Гелоуглас. — Як і його батька, Рудольфа завжди незбагненно й незаслужено вабило до рудоволосих жінок. І відвертих малюнків з великою кількістю оголеної жіночої плоті.

— І до відьом його теж вабило, — стиха мовив мій чоловік і кинув листа на стіл. — Його привабила не картина, а Діана. Можливо, мені доведеться відмовитися від цього запрошення.

— Це не запрошення, дядечку. Це — наказ, — нахмурився Гелоуглас.

— А Рудольф має Ешмол-782, — нагадала я. — І цей манускрипт не заявиться сам по собі до «Трьох Круків» на Шпоренгассе. Нам треба буде знайти його.

— Це ви нас називаєте круками, тітонько? — спитав Гелоуглас, удаючи, що образився.

— Я кажу про вивіску на будинку, йолопе. — Як і всяке інше помешкання на вулиці Шпоренгассе, наш будинок мав знак, а не номер. Після пожежі, яка сталася в цьому районі в середині сторіччя, дід нинішнього імператора наполіг на тому, щоб будинки відрізнялися один від одного чимось помітнішим, аніж прикрасами сграфіто, видряпаними у штукатурці.

Гелоуглас весело вишкірився.

— Я чудово розумів, про що йдеться. Але мені подобається, як спалахує твоє гасло, коли ти сердишся.

Я хутко загорнулася у маскувальне заклинання, притлумлюючи своє світіння до прийнятного, людського рівня.

— До того ж, — продовжив Гелоуглас, — серед моїх одноплемінників бути прирівняним до крука — великий комплімент. Я буду Муніном, а Метью — Хугіном. А тебе, тітонько, зватимуть Гьондуль. Із тебе вийде непогана Валькірія.

— Про що це він? — спитала я Метью, нічого не розуміючи.

— То — круки Одіна. І його дочки.

— О, дякую тобі, Гелоугласе, — зніяковіло мовила я. Непогано, коли тебе прирівнюють до доньки божества.

— Навіть якщо ця Рудольфова книга й справді є отим манускриптом Ешмол-782, ми не можемо з упевненістю сказати, що він містить відповіді на наші запитання. — Прикрий випадок із манускриптом Войнича і досі непокоїв Метью.

— Історики ніколи достеменно не знають, чи дасть той або інший текст відповіді на запитання. Утім, якщо ні, то в результаті наші запитання від цього лише покращають і стануть якіснішими, — відповіла я.

— Узято на замітку, — зіронізував Метью. — Оскільки без тебе я не зможу потрапити на прийом до імператора або до його бібліотеки, і оскільки ти не зможеш полишити Прагу без книги, то нічого не вдієш. Доведеться нам іти до палацу удвох.

— Усе буде нормально, дядечку, — підбадьорливо мовив Гелоуглас і весело мені підморгнув.

У порівнянні з нашим візитом до Ричмонда, похід угору вулицею скидався на відвідини сусіда, до якого ми зайшли чашку цукру позичити. Тільки при цьому нам довелося начепити на себе офіційний одяг. Господиня папського посланця була приблизно моєї статури, і її гардероб принагідно забезпечив мене розкішним та підхожим одягом як для дружини англійського достойника. Господиня швидко запевнила мене, що і як для представниці родини де Клермонів ця одіж також є цілком доречною. Мені подобався стиль одягу, який носили заможні жінки Праги: прості сукні з високими комірами, спідниці у формі дзвонів, вишиті накидки з висячими рукавами, отороченими хутром. Невеличкі рюші, які вони носили, стали іще одним бажаним захисним бар’єром між стихією та мною.

Метью, хвала Господу, відмовився від своєї ідеї-фікс про червоні панчохи на користь своїх звичних сірих та чорних кольорів, підкреслених темно-зеленим, який узагалі був найпривабливішим з усіх кольорів, які він носив. Сьогодні темно-зелений зблискував у розрізах його опуклих бриджів і визирав підкладкою з-під відкритого комірця його куртки.

— Маєш чудовий вигляд, — сказала я, ретельно оглянувши Метью.

— А ти схожа на справжню богемську аристократку, — відповів він, цьомкаючи мене в щоку.

— Ну що — скоро йдемо? — поцікавився Джек, аж підстрибуючи від нетерплячки. Хтось знайшов йому сріблясто-чорний ліврейний костюмчик, а на рукаві причепив зображення місячного серпика та хреста.

— Значить, ми йдемо як де Клермони, а не як Ройдони, — повільно мовила я.

— Ні. Ми — Метью та Діана Ройдони, — пояснив Метью. — Просто ми зараз подорожуємо у супроводі слуг родини де Клермонів.

— Це всіх зіб’є з пантелику, — зауважила я, коли ми виходили з дому.

— Безперечно, — посміхнувся Метью.

Були б ми звичайними громадянами, то нам довелося б підніматися новими палацовими сходами, що приліпилися до фортечного муру і були зручними й безпечними для пішоходів. Натомість ми рушили по Шпоренгассе верхи на конях, як і належить посланцю королеви Англії, і це дало мені змогу добре роздивитися будинки з їхніми похилими фундаментами, барвистими сграфіто та намальованими вивісками. Ми проїхали повз будинок Червоного Лева, Золотої Зірки, Лебедя та Двох Сонць. На вершечку пагорба ми різко завернули до району, що повнився особняками аристократів та придворних чиновників і називався Градчани.

Я вже не вперше побачила замок, бо, під’їжджаючи до Праги, ми помітили його силует, що бовванів над сусідніми спорудами, а з наших вікон було видно його мури. Але так близько до нього мені ще ніколи не доводилося під’їжджати. Зблизька замок виявився іще більшим та розлогішим, аніж здавався на відстані. Таке собі окреме місто, де вирували комерція та виробництво. Перед нами виднілися готичні шпилі собору Святого Віта з округлими вежами в стінах. Хоча й споруджені для оборони, ці вежі містили тепер майстерні, де працювали численні ремісники, котрі оселилися біля двору імператора Рудольфа.

Стража палацу пропустила нас крізь західну браму до внутрішнього двору. Після того як П’єр та Джек взяли на себе коней, наш озброєний ескорт попрямував до низки будівель, що тулилися до мурів замку. Їх збудували відносно недавно, і їхні кам’яні стіни були шорсткими та блискучими. Ці споруди були схожі на конторські приміщення, але за ними я розгледіла високі дахи та середньовічні кам’яні стіни.

— А що трапилося цього разу? — спитала я. — Чому ми не йдемо до палацу?

— Тому що там немає жодної поважної персони, — пояснив Гелоуглас. У руках він тримав манускрипт Войнича, для безпеки загорнутий у шкіру і перев’язаний мотузками, щоб сторінки не покоробилися у вогку погоду.

— Рудольф вважає Королівський палац темним і повним протягів, — пояснив Метью, підтримуючи мене під руку, коли ми йшли слизькою бруківкою. — Його новий палац повернутий на південь вікнами до його приватного садка. Там він далі від собору і від священиків.

У залах резиденції було людно. Повсюди метушилися люди, вигукуючи щось німецькою, чеською, іспанською та латиною — в залежності від того, з якого краю Рудольфової імперії вони прибули. І чим ближче підходили ми до імператора, тим хаотичнішою та несамовитішою ставала та біганина. Ми пройшли повз кімнату, де якісь люди сперечалися з приводу архітектурних ескізів. Іще в одній кімнаті точилася жвава суперечка про переваги позолоченої кам’яної вази, виконаної у формі морської мушлі. Нарешті охоронці ввели нас до затишного салону з великими й важкими кріслами, кахляною піччю, що випромінювала значну кількість тепла, та двома чоловіками, зануреними в бесіду. Вони повернулися у наш бік.

— Здрастуй, старий друже, — сказав англійською приязний чоловік років шістдесяти, радісно посміхаючись Метью.

— Доброго дня, Тадеуше, — відповів Метью, міцно стиснувши йому передпліччя. — Маєш гарний вигляд.

— А ти маєш молодий вигляд, — знаюче блиснув очима Тадеуш. Його погляд не викликав жодної з характерних реакцій моєї шкіри. — І з тобою жінка, яка зараз у всіх на слуху. Мене звуть Тадеуш Гаєк.

До нас підійшов якийсь худорлявий пан з оливковим кольором обличчя та волоссям майже так само темним, як і в Метью.

— Доброго дня, пане Страда, — сказав Метью і поштиво вклонився. Цього чоловіка йому явно було бачити менш приємно, аніж першого.

— А вона й справді відьма? — спитав Страда, зацікавлено мене роздивляючись. — Якщо так, то моя сестра Катаріна радо з нею познайомиться. Вона зараз вагітна і вагітність протікає несприятливо.

— Напевне, Тадеуш, будучи королівським терапевтом, краще підготовлений для догляду за дитиною короля, — сказав Метью. — Чи ситуація з вашою сестрою змінилася?

— Імператор і досі душі не чує в моїй сестрі, — холодно відповів Страда. — І вже лише через це її примхи слід виконувати.

— Ти Йоріша бачив? — спитав Тадеуш, змінюючи тему. — Відтоді як його величність розкрив твій триптих, він тільки про нього й говорить.

— Іще ні, — відповів Метью, і його погляд ковзнув до дверей. — Імператор у себе?

— Так. Роздивляється нове полотно майстра Шпрангера. Воно дуже велике і… дуже відверте.

— Іще одне зображення Венери, — зневажливо пирхнув Страда.

— Ця Венера дуже схожа на вашу сестру, пане, — посміхнувся Гаєк.

— Ist das Mattäus höre ich? — почувся гугнявий голос із дальнього кутка кімнати. — (Кого я чую? Це — Маттеус?) — Усі повернулися і розмашисто вклонилися. Я теж автоматично зробила реверанс. Значить, слідкувати за розмовою мені буде важко. Я сподівалася, що Рудольф говоритиме латиною, а не німецькою. — Und Sie das Buch und die Hexe gebracht, ich verstehe. Und norwegische Wolf (Наскільки я розумію, він з’явився сюди з книгою та відьмою. І з норвезьким вовком).

Рудольф виявився маленьким чоловічком із непропорційно довгим підборіддям і помітною прогнатією — верхній ряд його зубів виступав над нижнім. Повні м’ясисті губи підкреслювали непропорційність нижньої частини його обличчя, але ця вада дещо врівноважувалася блідими випуклими очима та товстим плескатим носом. За роки гарного харчування й вживання витончених спиртних напоїв у нього виросло чимале барильце, але ноги так і залишилися тонкими й вузлуватими. Він підтюпцем придибав до нас у своїх червоних черевиках із золотим тисненням на високих підборах.

— Я привів свою дружину, ваша величносте, як ви й наказували, — сказав Метью, зробивши легкий наголос на слові «дружина». Гелоуглас переклав англійську Метью на бездоганну німецьку, оскільки мій чоловік цієї мови начебто не знав (хоча насправді знав, у чому я переконалася під час нашої подорожі на санах із Гамбурга через Віттенбург до Праги.

— Y su talento para los juegos también (І свій талант до хитрих витівок), — сказав Рудольф, невимушено перейшовши на іспанську, немов сподіваючись змусити Метью говорити з ним напрямки. Він повільно обдивився мене, підкреслено зупиняючи погляд на вигинах мого тіла, після чого мені захотілося помитися в душі. — Es una lástima que se casó en absolute, pero aún más lamentable que ella está casada con usted (Шкода, що це заміжжя — доконаний факт, а іще більше шкода, що вона вийшла заміж саме за вас).

— Дійсно, шкода, ваша величносте, — різко відказав Метью, принципово дотримуючись англійської. — Але запевняю вас, ми побралися з дотриманням усіх канонів. На цьому наполіг мій батько. І моя дружина. — Та ця різка репліка лише спонукнула Рудольфа поглянути на мене з іще більшою цікавістю.

Гелоуглас пожалів мене і гупнув на стіл книжку.

— Das Buch.

І книга враз заволоділа увагою всіх присутніх. Страда почав розв’язувати мотузки й розгортати шкіряну обгортку, а Гайек із Рудольфом стали гадати: наскільки цінним для імператорської бібліотеки виявиться це нове видання. Однак, коли книга постала перед очима присутніх, атмосфера в кімнаті згустилася через явне розчарування.

— Це що за жарт такий? — кинув Рудольф німецькою.

— Не впевнений, що розумію вас, ваша величносте, — відповів Метью і став чекати, поки Гелоуглас перекладе.

— Я хочу сказати, що ця книга мені вже відома, — невдоволено пирхнув Рудольф.

— Це не дивує мене, ваша величносте, бо ви подарували її Джону Ді, але, як мені сказали, помилково, — пояснив Метью і вклонився.

— Імператор ніколи не помиляється! — заявив Страда, з огидою відсунувши книгу.

— Усі ми інколи помиляємося, сеньйор Страда, — спокійно мовив Гаєк. — Хоча я впевнений, що існує якесь інше пояснення причини, через яку ця книга була повернута імператору. Можливо, доктор Ді розкрив її таємниці.

— Немає там ніяких таємниць, — відказав Страда. — То лише дитячі малюнки.

— Так он чому ця ілюстрована книга опинилася в поклажі доктора Ді! Ви сподівалися, що він зможе зрозуміти те, що не змогли ви? — Слова Метью справили на Страду зворотний ефект — він почервонів, мов буряк. — Може, ви, сеньйор Страда, запозичили книгу доктора Ді, оту, що з алхімічними ілюстраціями, з бібліотеки Роджера Бекона, сподіваючись, що вона допоможе вам розшифрувати оцю? Це набагато краще припущення, аніж те припущення, що ви навмисне видурили цінну книгу в бідолашного пана Ді. Звісно, його величність не міг бути в курсі такої безчесної й лихої оборудки. — Від посмішки Метью мене кинуло в дрож.

— А ота книга, яку, за вашими словами, я маю, вона є єдиним моїм скарбом, який ви забажали забрати до Англії, чи ваша пожадливість поширюється й на мої лабораторії? — різко запитав Рудольф.

— Якщо ви маєте на увазі Едварда Келлі, то королеві Єлизаветі потрібні запевнення в тому, що він перебуває тут зі своєї доброї волі. І більше нічого, — збрехав Метью. І швидко перевів розмову в безпечніше русло. — Вам сподобався новий триптих, ваша величносте?

Метью дав імператору якраз достатньо часу, щоб перегрупуватися і врятувати обличчя.

— Цей твір Босха просто неповторний. Мій дядько страшенно засмутиться, коли дізнається, що я його придбав. — Рудольф озирнувся довкола. — На жаль, ця кімната не годиться для того, щоб його тут виставити. Мені хотілося продемонструвати його іспанському амбасадору, але тут не можна відійти від триптиха достатньо далеко, аби належним чином його оцінити. Цей твір слід вивчати повільно, щоб кожна деталь виявлялася природно, сама по собі. Ходімо. Я покажу вам, де його виставив.

Коли ми протовпилися крізь двері до кімнати, схожої на запасник переповненого музею, де бракувало персоналу, Метью та Гелоуглас розташувалися таким чином, щоб Рудольф не зміг опинитися поруч зі мною. На полицях та в шафах було так багато всіляких мушель, книг та викопних артефактів, що, здавалося, вони ось-ось луснуть, і все розсиплеться. До бронзових статуй були прихилені величезні полотна, включно з новим зображенням Венери, яке було не просто детальним, а відверто еротичним. Напевне, оце й була ота відома кунсткамера Рудольфа, його кімната див та чудес.

— Ваша величність потребують більше простору або менше експонатів, — зауважив Метью, вчасно підхопивши порцелянову вазу і не давши їй розбитися на друзки об підлогу.

— У мене завжди знайдеться місце для нових скарбів, — сказав імператор і знову прикипів до мене поглядом. — Я споруджую чотири нові кімнати, щоб мати змогу вмістити туди усі скарби. Можете поглянути — роботи тривають. — І з цими словами він показав у вікно на дві вежі та довгасту споруду, що починала з’єднувати їх із покоями імператора та іще одною будівлею, що споруджувалася напроти. — А поки триватиме будівництво, Оттавіо й Тадеуш складатимуть каталог моєї колекції й даватимуть вказівки архітекторам стосовно моїх вимог. Я не збираюся переносити до нової кунсткамери все, бо й вона колись може переповнитися.

Рудольф провів нас крізь лабіринт комор, і ми вийшли у довгу галерею з вікнами по обидва боки. Галерея була повна світла, і після мороку та пилу попередніх приміщень увійти до неї було все одно, що вдихнути добрячий ковток свіжого повітря.

Те, що я побачила посередині кімнати, змусило мене зупинитися й завмерти від несподіванки й захвату. Триптих Метью стояв розкритий на довгому столі, вкритому товстою зеленою повстю. Імператор таки мав рацію: коли стоїш близько біля полотна, то не маєш змоги повністю оцінити його кольори.

— Прекрасний твір, донно Діано. — Скориставшись моїм захопленим здивуванням, Рудольф примудрився вхопити мене за руку. — Зверніть увагу, як із кожним кроком глядач помічає нове. Лише прості й вульгарні предмети впадають в око відразу, бо вони не містять в собі таємниць.

Страда глянув на мене з відвертою ворожістю, а Гаєк — зі співчуттям. А Метью зовсім не дивився на мене зовсім. Він дивився на імператора.

— Якщо ми вже заговорили про прекрасне й про таємниці, ваша величносте, то чи не можна мені поглянути на книгу доктора Ді? — невимушено спитав Метью з невинним виразом обличчя, але це нікого в кімнаті не ввело в оману: вовк вийшов на лови.

— А хтозна, де вона є. — Аби непевним жестом вказати на приміщення, з яких ми щойно вийшли, імператору довелося відпустити мою руку.

— Виходить, сеньйор Страда нехтує своїми обов’язками, якщо такий безцінний манускрипт не можна знайти на прохання імператора, — спокійно зауважив Метью.

— Наразі Оттавіо зайнятий значно важливішими справами! — визвірився Рудольф. — До того ж, я не довіряю доктору Ді. І вашій королеві також слід остерігатися його неправдивих обіцянок.

— Але ж Келлі ви довіряєте? Може, він знає місцезнаходження манускрипту?

Зачувши це, імператор явно занепокоївся.

— Я не хочу, щоб Едварда турбували. Він зараз здійснює важливий і непростий етап алхімічного експерименту.

— У Празі чимало цікавого, і Діані дали завдання придбати певний алхімічний посуд для графині Пемброкської. Ми займемося цим завданням, а тим часом сер Едвард завершить свою роботу і зможе приймати відвідувачів. А сеньйор Страда на той час встигне віднайти зниклу книгу.

— Ця графиня Пемброкська — вона сестра героя королеви, сера Філіпа Сіднея? — спитав Рудольф, явно зацікавившись. Коли Метью розкрив був рота, щоб відповісти, він зупинив його, піднявши руку. — Це ж справа донни Діани. Нехай вона й розкаже.

— Так, ваша величносте, — відповіла я іспанською з жахливим акцентом, сподіваючись, що це якось зменшить його інтерес до мене.

— Чарівливо, просто чарівливо, — замріяно промимрив Рудольф. — «От чорт!» — подумки вилаялася я. — Прекрасно. Тоді донна Діана неодмінно має побувати в наших майстернях. Мені завжди надзвичайно приємно виконувати побажання дами.

«Цікаво, про яку саме даму йдеться?» — подумала я.

— А стосовно Келлі та книги — то ще побачимо, ще побачимо. — Рудольф обернувся до триптиха. — «Я дивитимуся, мовчатиму і чутиму», — здається, так йдеться у прислів’ї?

-А ви бачили вовкулаку, фрау Ройдон? Він — єгер імператора, і моя сусідка, фрау Габермель, чула, як він виє ночами. Кажуть, він харчується імператорськими оленями, що гуляють біля Оленячого рову. — Рукою в рукавичці фрау Губер взяла капустину й підозріло принюхалася до неї. Гер Губер свого часу був комерсантом на ганзейській торгівельній базі в Лондоні, і хоча Лондон їй не подобався, англійською його дружина володіла цілком пристойно.

— Ха! Який ще там вовкулака! Ніякого вовкулаки немає, — заперечила сеньйорина Россі, повернувши свою голову на довгій шиї і скрушно хитаючи головою з приводу високої ціни на цибулю. — Однак мій Стефано каже, що в палаці повно демонів. Єпископи з собору хочуть їх вигнати, але імператор не дозволяє. — Як і фрау Губер, Россі певний час прожила в Лондоні. Тоді вона була коханкою одного італійського художника, який взявся навчити англійців манірності. А зараз вона — господиня іншого італійського мистця, який взявся навчити пражан мистецтву різати скло.

— Я не побачила там ані вовкулак, ані демонів, — зізналася я. Обличчя жінок відразу ж зів’яли. — Але я бачила нову картину імператора, — сказала я змовницьким тоном. — На ній зображена Венера. Повністю гола. Вона виходить із купальні. — І я багатозначно поглянула на обох жінок.

«За відсутності пліток про потойбічних істот вистачить розмови й про сексуальне збочення імператора», — подумала я.

Фрау Губер рвучко випросталася.

— Я гадаю, що імператорові потрібна дружина. Добра австрійка, яка йому куховаритиме. — Вона погодилася купити капусту у вдячного торговця зеленню, який цілих півгодини мовчки вислуховував її критику своєї продукції. — Розкажіть нам іще раз про ріг єдинорога. Кажуть, він має цілющі тонізуючі властивості.

Уже вчетверте за останні два дні мене просили розповісти про чудеса, які я бачила в кунсткамері імператора. Не встигли ми повернутися до «Трьох Круків», як новина про нашу аудієнцію в імператора вже поширилася серед наших сусідів, і пані з Малої Страни зачаїлися до наступного ранку, з нетерпінням чекаючи звіту про мої враження.

І відтоді поява в будинку імператорських посланців та ліврейних слуг десятків богемських аристократів та закордонних великих цабе дедалі більше розпалювала їхню цікавість. Тепер, коли Метью прийняли при дворі, і його зірка впевнено засіяла на імперському небосхилі, старі приятелі поспішали засвідчити йому свою прихильність і прохати допомоги. П’єр дістав гросбух, і невдовзі празька філія банку де Клермонів відкрилася для ведення бізнесу, хоча я бачила, що надходжень було мало, а витрат багато. Ці витрати призначалися для оплати прострочених рахунків, виставлених комерсантами празького Старого Граду.

— Ти отримала посилку від імператора, — сказав мені Метью, коли я повернулася з ринку. Він тицьнув письмовим пером на грубенький мішечок. — Якщо ти його розкриєш, то Рудольф чекатиме, що ти особисто прийдеш висловити свою вдячність.

— А що то може бути? — Я помацала посилку. То явно була не книжка.

— Щось таке, про отримання чого ми пожалкуємо, це я гарантую. — Метью з силою увігнав перо в чорнильницю, і густа чорна рідина виплеснулася з неї на поверхню столу. — Рудольф — колекціонер, Діано. І його не просто цікавлять роги нарвалів та безоарові камені. Він домагається й людей і так само не схильний розлучатися з ними, як і зі своїми неживими експонатами.

— Як і Келлі, — зазначила я, розв’язуючи мотузки на посилці. — Але я не продаюся.

— Та всі ми продаємося, — сказав Метью, широко розкриваючи очі. — О Господи…

Між нами з’явилася сріблясто-золотиста статуетка Діани два фути заввишки. За винятком сагайдака, вона була гола і сиділа верхи збоку на олені, скромно схрестивши ноги. Поруч сиділо двійко гончаків.

Гелоуглас аж присвиснув.

— Що ж, схоже, тут імператор доволі відверто виявив свої бажання.

Але я не звернула уваги на його слова, бо уважно оглядала статуетку. В її підставці виднівся ключ. Я крутнула його — і олень поскакав по підлозі.

— Поглянь, Метью! Ти таке бачив?

— Тобі не загрожує небезпека втратити увагу дядечка, — запевнив мене Гелоуглас.

І то була правда: Метью сердито витріщався на статую.

— А ось і малий Джек. — Гелоуглас вхопив Джека за комір, щойно хлопець ускочив до кімнати. Та Джек був професійним злодюжкою, і така тактика затримання була неефективною, коли він зачув щось варте уваги. Він вислизнув на підлогу компактною купкою так, наче не мав кісток, залишивши свою розстебнуту куртку Гелоугласу, і чимдуж чкурнув навздогін за оленем.

— Це що — іграшка? Для мене? А чому та пані нічого на себе не вдягла? Їй, бува, не холодно? — Запитання полилися з хлопця нестримним потоком. Тереза, цікава до видовищ, як і всяка інша жінка в Малій Страні, прийшла поглянути, що ж то за гармидер зчинився. Вона перелякано охнула, побачивши оголену жінку в кабінеті свого працедавця, і враз затулила рукою Джекові очі.

Гелоуглас уставився на груди статуетки.

— Маєш рацію, Джеку. Мабуть, цій пані холодно. — Цією фразою він заслужив запотиличник від Терези, яка продовжувала міцно тримати хлопця, що несамовито пручався.

— Це — автоматична іграшка, Джеку, — сказав Метью, піднімаючи оленя. Коли він це зробив, голова оленя відкинулася, виявивши під собою порожнину. — Оця штучка зазвичай бігає по обідньому столу імператора. Коли вона зупиняється, найближча до нього особа має випити з порожньої шиї оленя. Сходи погукай Енні, нехай подивиться на це диво. — Метью повернув голову оленя в початкове положення і віддав безцінний подарунок Гелоугласу. А потім серйозно поглянув на мене. — Нам треба поговорити.

Гелоуглас вивів Джека й Терезу з кімнати, пообіцявши кренделі та катання на ковзанах.

— Ти потрапила в небезпечну ситуацію, моя люба. — Метью провів рукою по волоссі — цей жест завжди робив його іще привабливішим. — Свого часу я повідомив Конгрегації, що твій статус як моєї дружини є лише зручною вигадкою з метою захистити тебе від звинувачень у чаклунстві й обмежити бервікське полювання на відьом кордонами Шотландії.

— Але ж твої приятелі та одноплемінники-вампіри знають, що наш шлюб — не просто фікція, — сказала я. — А відьми також знають, що в наших стосунках є дещо більше, ніж видно навіть третім оком.

— Можливо, але Рудольф не є ані відьмаком, ані вампіром. Власні інформатори з Конгрегації донесли йому, що між нами шлюбного зв’язку не існує. Тому ніщо не втримає його від наміру добиватися тебе. — Пальці Метью знайшли мою щоку. — Але мені байдуже, Діано. І якщо Рудольф зайде надто далеко, то…

— То ти триматимеш свої нерви в кулаці, — сказала я, накриваючи його руку своєю. — Ти ж знаєш, що я не дозволю ані імператору Священної Римської імперії, ані кому-небудь іншому зваблювати мене. Нам потрібен Ешмол-782. І кому цікаво, що Рудольф витріщається на мої груди?

— Витріщання я ще стерплю. — Метью поцілував мене. — Є іще одне, що ти маєш знати, перш ніж піти до імператора з подякою. Конгрегація вже деякий час задовольняє апетити Рудольфа щодо жінок та всіляких курйозних предметів, сподіваючись домогтися його прихильності. Якщо імператор забажає заволодіти тобою і поставить це питання на розгляд решти восьми членів Конгрегації, то її рішення буде не на нашу користь. Конгрегація здасть тебе йому, бо вона не може дозволити, щоб Прага потрапила до рук людей на кшталт архієпископа Трірського та його поплічників-єзуїтів. І її члени не захочуть мати в особі Рудольфа ще одного короля Якова, який прагнутиме крові всіх надприродних створінь. Може, потойбічні істоти й вважають Прагу своєю безпечною оазою. Але, як і всяка оаза, цей притулок може виявитися міражем.

— Я розумію, — відповіла я. — Чому все, що стосується Метью, неодмінно має бути таким заплутаним? Наші з ним долі нагадували мені зав’язані вузликами стрічки у моїй скриньці для заклинань. Скільки б я їх не розділяла, вони знову сплутувалися докупи.

Метью відпустив мене.

— Коли підеш до палацу, візьми з собою Гелоугласа.

— А хіба ти не підеш? — Зважаючи на його турботу про мене, я була ошелешена тим, що він збирався випустити мене зі свого поля зору.

— Ні. Чим більше Рудольф бачить нас разом, тим сильніше розпалюється його уява та бажання володіти тобою. А Гелоуглас може отримати шанс проникнути до лабораторії Келлі. Мій племінник значно привабливіший за мене. — Метью посміхнувся, але його посмішка не могла закрити від мене темний смуток у його очах.

Гелоуглас запевнив мене, що має план, який позбавить мене необхідності говорити з Рудольфом у приватній обстановці, однак дозволить публічно висловити свою подяку. Тільки тоді, коли я почула дзвони, що відбивали третю, до мене почало поволі доходити, що ж міг означати його план. І натовп народу, що намагався увійти до собору Святого Віта крізь гостроконечні арки бокового входу, підтвердив мою здогадку.

— Ось озвався Сигизмунд, — стиха мовив Гелоуглас, нахилившись до мого вуха. Шум дзвонів був оглушливим, і я його ледве чула. Коли ж я сконфужено поглянула на нього, нічого не розуміючи, він показав угору на золотисту решітку сусідньої дзвіниці. — Сигизмунд. Великий дзвін. Саме завдяки йому ти знаєш, що ти — у Празі.

Собор Святого Віта був класичною спорудою в готичному стилі — з летючими контрфорсами та голкоподібними вежами. Темним зимовим надвечір’ям це враження лише підсилювалося. Усередині палали свічки, але в розлогому обширі собору їхнє світло здавалося лише тоненькими жовтими цятками в навколишньому мороці. А надворі світло зблякло настільки, що барвистого мозаїчного скла та яскравих фресок було замало, щоб хоч трохи розвіяти важку й гнітючу атмосферу. Гелоуглас акуратно розташував нас під тримачами смолоскипів.

— Добряче попрацюй над своїм маскувальним заклинанням, — порадив він. — Тут так темно, що Рудольф може тебе й не помітити.

— Хочеш, щоб я засвітилася, і він мене помітив? — Я поглянула на нього так, як дивиться директриса на нетямущого учня. Але Гелоуглас лише весело вишкірився.

Ми чекали на початок служби в цікавій різношерстій компанії скромної обслуги палацу, придворних чиновників та аристократів. Дехто з ремісників так і прийшов із плямами та опіками, отриманими на роботі, і більшість із них мали виснажений вигляд. Огледівши натовп, я підняла очі й почала придивлятися до розмірів та стилю собору.

— Тут багацько склепінчастих конструкцій, — стиха мовила я. А ребра жорсткості значно витонченіші, аніж у більшості готичних церков Англії.

— Ось що трапляється, коли Метью вбиває собі в голову якусь ідею.

— Метью?! — Я аж рота отетеріло роззявила.

— Колись давно він був проїздом у Празі, а Петер Парлер, новий архітектор, був надто недосвідченим для виконання такого складного завдання. Перший сплеск чуми згубив більшість професійних каменярів, тому Парлера зробили старшим. Метью взяв його під своє крило, і вони удвох мов показилися. Не знаю, що там він задумав сотворити разом із молодим Петером, але від результату їхніх зусиль важко відвести погляд. Стривай, ти ще не бачила, що вони зробили з Великою залою!

Щойно я розкрила рота, щоб поставити наступне запитання, як над натовпом, що зібрався в соборі, раптом запала тиша.

— Онде він, — стиха мовив Гелоуглас, кивнувши головою праворуч угору. Рудольф увійшов до собору Святого Віта з другого поверху, через огороджений прохід, який я помітила раніше і який поєднував палац із собором. І став на балконі, прикрашеному барвистими геральдичними щитами, на яких пишалися його численні титули та почесні звання. Як і стеля, той балкон тримався на незвично розкішному склепінні, хоча в цьому випадку воно нагадувало зігнуті гілки дерева. Зважаючи на приголомшливу довершеність решти архітектурних підпірок, навряд чи то була робота Метью.

Рудольф сів у своє крісло, з якого було видно центральний неф, а натовп завмер у поклонах та реверансах, спрямованих у бік королівської ложі. Зі свого боку Рудольф начебто зніяковів від того, що його помітили. У своїх приватних покоях він почувався невимушено серед придворних, але тут здавався сором’язливим і стриманим. Він обернувся до помічника, який щось прошепотів йому на вухо, і помітив мене. Імператор граціозно схилив голову і посміхнувся. Натовп враз обернувся, щоб подивитися, кого ж обрав імператор для свого благословення.

— Реверанс! — зашипів Гелоуглас. І я знову присіла.

Ми примудрилися витримати основну частину служби без пригод. Я з полегшенням пересвідчилася, що ніхто, навіть імператор, і не збирався причащатися, і вся церемонія завершилася досить швидко. У якийсь момент Рудольф тихцем вислизнув до своїх апартаментів — вочевидь, щоб помилуватися скарбами.

Коли імператор та священики пішли, неф перетворився на пожвавлене місце зустрічі, де друзі обмінювалися плітками і новинами. Удалині я помітила Оттавіо Страду, який щось зацікавлено обговорював з якимось рум’яним паном у дорогому вовняному вбранні. Доктор Гаєк теж був тут; він сміявся й розмовляв з якоюсь молодою парою, які, судячи з їхньої поведінки, кохали один одного. Я посміхнулася йому, і він легенько вклонився у мій бік. До Стради мені було байдуже, а лікар імператора мені подобався.

— Гелоуглас? А чому ти не впав у сплячку, як і решта ведмедів? — До нас підійшов худорлявий чоловік із глибоко посадженими очима; його рот скривила посмішка. На ньому було просте й дороге вбрання, а золотий перстень на пальці свідчив про заможність.

— У таку погоду всі мали б впадати в сплячку. Приємно бачити тебе у доброму здоров’ї, Йоріше, — сказав Гелоуглас, енергійно поплескавши знайомого по спині. Йоріш мало не впав від такого вияву радості.

— Я міг би сказати те саме й про тебе, але оскільки ти завжди при доброму здоров’ї, то давай не будемо марнувати час на пустопорожні прояви чемності. — Чоловік обернувся до мене. — А це — La Diosa.

— Діана, — поправила я, привітавши його кивком голови.

— Тут вас так не звуть. Рудольф називає вас “La Diosa de la Caza”, що іспанською означає «богиня погоні». Імператор наказав бідолашному маестро Шпрангеру полишити свої останні ескізи Венери в купальні й переключитися на нову тему: «Діана, застукана зненацька під час вдягання». Ми всі з нетерпінням чекаємо, чи спроможеться Шпрангер здійснити такий гігантський поворот упродовж такого короткого часу. — Чоловік вклонився. — Мене звуть Йоріш Хофнагель.

— А, писар-каліграфіст, — сказала я, згадавши ремарку П’єра про вишуканий почерк офіційних запрошень Метью до двору Рудольфа. Але десь я це ім’я вже чула.

— Художник, — ввічливо поправив мене Йоріш.

— Здрастуйте, Ля Діосо, — сказав високий худорлявий чоловік, знімаючи капелюха руками, на яких я помітила шрами. — Мене звуть Еразм Габермель. Чи не могли б ви ласкаво відвідати мою майстерню, щойно у вас трапиться нагода? Його величність хоче, щоб ви мали астрономічний довідник, аби краще підмічати зміни на мінливому місяці, але цей довідник має бути точнісінько на ваш смак.

Десь я й прізвище Габермель чула…

— Завтра вона йде до мене. — Крізь зростаючий натовп проштовхався огрядний чоловік тридцяти з гаком років. Його акцент був виразно італійським. — Ля Діоса позуватиме мені для портрета. Його величність бажає, щоб її портрет вигравірували в камені як символ його незмінної симпатії до неї. — На його верхній губі виступили крапельки поту.

— Сеньйоре Мізероні! — озвався іще один італієць, картинно притиснувши руки до своїх захеканих грудей. — А я гадав, що ми порозумілися. Ля Діоса мусить вправлятися в танцях, якщо має взяти участь у розвагах, які імператор бажає влаштувати наступного тижня. — Він вклонився у мій бік. — Ля Діосо, мене звуть Альфонсо Пасетті. Я — танцмейстер його величності.

— Але моя дружина не любить танцювати, — почувся біля мене спокійний голос. Ззаду хтось взяв мене за руку, якою я нервово сіпала край мого корсажа. — Хіба ж ні, mon coeur? — За цим ніжним запитанням послідував поцілунок в пальці і попереджувальний легенький укус.

— Метью як завжди вчасно, — сказав Йоріш і щиро розсміявся. — Як ти ся маєш?

— Розчарований тим, що не застав Діану вдома, — відповів Метью удавано засмученим тоном. — Але навіть вірний чоловік мусить змиритися з уподобаннями своєї дружини, бо на все воля Божа.

Хофнагель пильно стежив за Метью, ловлячи кожну зміну виразу його обличчя.

Я раптом пригадала, ким був цей чоловік: він був великим художником із талантом надзвичайно прискіпливо вдивлятися в природу. Його ілюстрації флори та фауни були настільки правдоподібними, що вони, здавалося, ось-ось оживуть — як і створіння на черевиках Мері.

— Ну, сьогодні Бог уже взяв у неї належну йому частину часу. Гадаю, що тепер ви вільні забрати свою дружину додому, — тихо сказав Хофнагель. — Ваша поява, Ля Діосо, обіцяє пожвавити нинішню весну, яка без вас була б надзвичайно нудною. І за це ми всі вам дуже вдячні. Чоловіки порозходилися, отримавши від Гелоугласа запевнення в тому, що він упорядкує мої суперечливі призначення і забезпечить їх виконання. Останнім пішов Хофнагель.

— Я стоятиму на сторожі твоєї дружини, Schaduw. І тобі теж не слід розслаблятися.

— Я ніколи не зменшую уваги до своєї дружини — як і має бути. Інакше я б не дізнався, що вона тут.

— Ясна річ. Вибач, що втручаюся не в свої справи. «Ліс має вуха, а поля мають очі», як то кажуть. — Хофнагель вклонився. — Побачимося при дворі, Ля Діосо.

— Її звуть Діана, — невдоволено сказав Метью. — «Мадам де Клермон» також підійде.

— А тут мене запевнили, що вона — Ройдон. Що ж, помилився. Буває. — Хофнагель пішов, але через кілька кроків зупинився. — До побачення, Метью, — сказав він і рушив далі. Його кроки відлунили кам’яною підлогою і розтанули в тиші.

— Schaduw? — спитала я. — А що б це означало?

— Датською це означає «привид». Єлизавета — не єдина, хто називає мене цим іменем. — Метью поглянув на Гелоугласа. — А про яку це розвагу говорив сеньйор Пасетті?

— Та так, нічого незвичайного. Напевне, щось міфологічне за своєю тематикою з жахливою музикою та іще жахливішими танцями. А після завершення гулянки придворні, добряче хильнувши спиртного, переплутають свої спальні зі спальнями чужих дружин. І через дев’ять місяців матимемо виводок шляхетних немовлят із невизначеним батьківством. Як і зазвичай.

— Sic transit Gloria mundi, — пробурмотів Метью і вклонився мені. — Ну що, Ля Діосо, ходімо додому? — Це прізвисько викликало у мене дискомфорт, коли його вживали незнайомці, а у вустах Метью воно прозвучало просто нестерпно. — Ходімо. Джек запевняє, що сьогоднішнє вечірнє рагу вийшло напрочуд смачним.

Увесь вечір Метью був якийсь відлюдний. Час від часу він кидав на мене важкий погляд, коли я вислуховувала звіт про те, як Джек та Енні провели свій день, а П’єр вводив його в курс останніх празьких подій. Імена, які я чула, були мені незнайомі, а розповідь такою плутаною, що я залишила спроби простежити її нить і пішла спати.

Мене розбудили Джекові крики. Я кинулася до його спальні, але виявилося, що першим до хлопця дістався Метью. Джек несамовито пручався, сіпався й кликав на допомогу.

— Мої кістки розлітаються навсібіч! — повторював він. — Як боляче, як боляче!

Метью згріб його в оберемок і притиснув до грудей, щоб малий не мав змоги рухатися. — Ш-ш-ш-ш. Ти зі мною. Ти в безпеці. — І він тримав хлопця доти, поки сильний дрож у тоненьких кінцівках малого не змінився на ледь помітне тремтіння.

— Цієї ночі всі потвори були схожі на звичайних людей, пане Ройдон, — сказав Джек, іще міцніше тулячись до мого чоловіка. — Голос у нього був виснажений і слабкий, а під його очима виднілися темні кола, через які він виглядав старшим за свої роки.

— А вони досить часто бувають схожими на звичайних людей, — сказав Метью. — Досить часто.

Наступний тиждень перетворився на вихор побачень — з ювеліром імператора, з імператорським виробником приладдя та імператорським вчителем танців. І з кожною зустріччю я дедалі глибше занурювалася у скупчення споруд, з яких складався імператорський палац, у майстерні та помешкання, які Рудольф виділив для своїх найкращих мистців, ремісників та інтелектуалів.

А в інтервалах між побаченнями Гелоуглас водив мене до тих частин палацу, де я ще не бувала. До звіринцю, де Рудольф тримав своїх леопардів та левів приблизно так само, як і своїх художників та музик у вузьких вуличках на схід від собору. До Оленячого рову, який облаштували так, щоб Рудольфу було зручніше полювати. До вкритих сграфіто ігрових залів, де придворні мали змогу розім’ятися. До нових оранжерей, збудованих для того, щоб захищати дорогоцінні фігові дерева імператора від суворої богемської зими.

Та було одне місце в палаці, куди Гелоугласу не давали дозволу пройти: Порохова вежа, де Едвард Келлі чаклував над своїми перегінними кубами та колбами, сподіваючись витворити філософський камінь. Ми стали біля цієї вежі і спробували умовити стражників біля входу пропустити нас. Гелоуглас навіть вдався до хитрого прийому: заволав на всю горлянку, сердечно вітаючи Келлі. Колишній асистент доктора Ді ніяк на це не зреагував, зате звідусіль позбігалися сусіди — чи не трапилася, не доведи Господи, пожежа?

— Схоже на те, що Келлі — в’язень, — сказала я Метью, коли зі столу прибрали залишки вечері, а Джека та Енні відвели спати. Діти виморилися за іще один день, повністю присвячений катанню на ковзанах, санчатах та поїданню булочок та кренделів. Ми кинули вдавати, що вони — наші слуги. Я сподівалася, що можливість жити нормальним життям восьмирічного хлопця посприяє зникненню нічних кошмарів Джека. Але палац не був для них підходящим місцем. Я страшенно боялася, що одного дня вони заблукають і загубляться назавжди, бо не знають мови місцевих мешканців і тому не зможуть пояснити їм, чиї вони й де живуть.

— Келлі дійсно є в’язнем, — підтвердив Метью, крутячи в руці келих. Він був зроблений з товстого срібла і слабко мерехтів у світлі каміна.

— Кажуть, інколи він ходить додому вночі, щоб його ніхто не бачив. І там він хоч трохи відпочиває від настирливих вимог імператора.

— Ти й досі не зустрілася з господинею Келлі, — сухо зазначив Метью.

Це було правдою, і чим більше я над цим думала, тим сильніше дивувалася: а й справді, чому я й досі не побачилася з цією жінкою? Можливо, щоб зустрітися з алхіміком, я йшла хибним шляхом. Дозволила втягнути себе в придворне життя, сподіваючись, що це дасть мені змогу одного дня постукатися в двері лабораторії Едварда Келлі, а потім увійти і відверто домагатися манускрипту Ешмол-782. Але тепер, коли я трохи познайомилася з придворним життям, такий підхід почав здаватися мені нереальним.

Наступного ранку я навмисне пішла з Терезою на закупи. Надворі було морозно, дув лютий вітер, але ми все одно попленталися на ринок.

— А чи не знайомі ви з моєю землячкою, господинею Келлі? — спитала я фрау Губер, коли ми чекали, поки булочник загорне наші покупки. Домогосподарки Малої Страни колекціонували все химерне й незвичне так само пожадливо, як і Рудольф. — Її чоловік — один зі слуг імператора.

— А, ви про отого імператорського алхіміка, якого посадовили в клітку, — пирхнула фрау Губер. — У тому домі завжди коїться щось дивне. А коли тут мешкало подружжя Ді, то було іще гірше. Гер Келлі завжди хтиво позирав на фрау Ді.

— А що ж господиня Келлі? — підштовхнула я її.

— Вона нечасто з’являється на людях. Усі покупки робить, в основному, її кухарка. — Фрау Губер явно не подобалося таке делегування обов’язків домогосподарки. Бо це відкривало двері всіляким неподобствам, включно (як вона вважала) з анабаптизмом та процвітаючим чорним ринком поцуплених кухонних припасів. Своє ставлення до цієї проблеми вона висловила іще під час нашої першої зустрічі, і саме це й стало основною причиною, через яку я завжди ходила по капусту сама і в будь-яку погоду.

— Що — перемиваємо кістки дружині алхіміка? — поцікавилася синьйора Россі, перечепившись через вмерзлу каменюку і чудом не налетівши на возик із вугіллям. — Вона — англійка і тому дуже дивна. А на вино витрачає значно більше, ніж слід.

— А звідки ви все це знаєте? — спитала я, коли припинила сміятися.

— У нас спільна праля, — відповіла фрау Губер, здивована моїм запитанням.

— Жодна з нас не приховує таємниць від своєї пралі, — погодилася сеньйорина Россі. — Вона, до речі, прала й для родини Ді. Доки сеньйора Ді не вигнала її за те, що та загадала багато грошей за прання серветок.

— Та Джейн Ді — дійсно важка людина, але стосовно ощадливості вона має рацію, — сказала фрау Губер, зітхнувши.

— А чому ви хочете побачитися з господинею Келлі? — поцікавилася синьйорина Россі, кладучи до свого кошика велику плетену булку.

— Мені треба зустрітися з її чоловіком. Я цікавлюся алхімією і тому маю до нього кілька запитань.

— А ви заплатите? — спитала фрау Губер і задоволено потерла руки — жест універсальний та прадавній.

— За що? — здивувалася я.

— За його відповіді, ясна річ.

— Так, — погодилася я, подумавши: «Що ж за хитрий план вона замислила?»

— Тоді давайте гроші, — сказала фрау Губер. — Мені страшенно хочеться шніцеля, а той австрієць, чия корчма розташована побіля вашого будинку, фрау Ройдон, чудово знається на шніцелях.

Виявилося, що неповнолітня донька австрійського чаклуна шніцелів мала спільного наставника з Елізабет, десятирічною пасербицею Келлі. А його кухар був одружений з тіткою пралі, чия зведена сестра допомагала подружжю Келлі вести домашнє господарство.

Саме завдяки цьому майже містичному ланцюжкові кревних родичів та знайомих, викуваному моїми приятельками, ми з Метью опинилися опівночі у вітальні помешкання Келлі, де стали чекати на прихід цього видатного чоловіка.

— Він має бути з хвилини на хвилину, — запевнила нас Джоана Келлі. Її очі були червоні по краях та мутні, хоча було неясно, чи то стало результатом надмірного вживання вина, чи холоду, від якого потерпало їхнє житло.

— Стосовно цього не хвилюйтеся, господине Келлі. Ми з Діаною зазвичай лягаємо пізно, — заспокоїв її Метью і нагородив своєю сліпучою посмішкою. — До речі, як вам ваш новий будинок?

У результаті активних шпигунських зусиль та розслідування, проведеного в австрійській та італійській громадах, ми виявили, що недавно Келлі придбали будинок за рогом від «Трьох Круків» у комплексі, відомому своєю оригінальною вивіскою. Хтось узяв залишки дерев’яних фігурок із різдвяних сцен, розпиляв їх навпіл і розташував на дошці. При цьому немовля Ісуса з колиски викинули, а натомість примостили туди голову віслюка Марії.

— Наразі «Віслюк та Колиска» цілком нас влаштовують, пане Ройдон. — Господиня Келлі страхітливо чхнула і відсьорбнула вина. — Спершу ми сподівалися, що імператор виділить для нас будинок у самому палаці, зважаючи на характер роботи Едварда. Але нас влаштовує й це помешкання. — На гвинтових сходах почулося розмірене гупання. — Ось і Едвард прийшов.

Спочатку в кімнаті з’явилася палиця для ходьби, потім — заляпана хімікатами рука, а після неї — так само заляпаний рукав. Решта Келлі мала так само непрезентабельний вигляд. Прямо від країв темної шапочки, що закривала його вуха, росла довга кудлата борода. Може, колись він носив капелюха, але той кудись щез. А ще він полюбляв обідати, поглинаючи харчі гігантськими порціями. Насвистуючи, Келлі увійшов до кімнати, але враз закляк, наче вкопаний, коли помітив Метью.

— Здрастуй, Едварде, — привітав його Метью, винагородивши алхіміка своєю сліпучою посмішкою. Але, схоже, Келлі і близько не був такий радий бачити його, як пані Келлі. — Як же далеко від дому довелося нам зустрітися знов!

— Як же ти примудрився… — почав було Келлі хрипким голосом, але раптом замовк і окинув поглядом кімнату. Його очі втупилися в мене, і я відчула типовий поштовх — як і належить, коли на мене дивиться демон. Але було іще дещо: неспокій та збурення ниток, що оточували його, похибки у плетиві, що його оточувало. Усе це свідчило, що Келлі був не лише демоном. Він був нестійким. Ненадійним. Алхімік скривив губи. — А, відьма…

— Імператор підвищив її ранг — як і твій. Тепер вона Ля Діоса, тобто богиня, — зауважив Метью. — Сідай, зроби ласку, дай відпочити своїй нозі. Вона непокоїть тебе в холодну погоду, наскільки я пам’ятаю.

— Що тобі від мене треба, Ройдоне? — спитав Келлі, міцно стиснувши свою палицю.

— Він прийшов сюди за дорученням королеви, Едварде. Я вже встигла влягтися спати, — жалісно повідомила Джоана. — Я так мало відпочиваю. А через цю жахливу пропасницю мені не вдалося познайомитися з усіма нашими сусідами. Чому ж ти не сказав мені, що поруч із нами живуть англійці? Ти увесь час проводиш у своїй вежі. А я сиджу тут одна, не маючи змоги поговорити рідною мовою…

— Йди спати, люба, — сказав Келлі, відпускаючи Джоану. І візьми з собою вина.

Із нещасним виразом обличчя пані Келлі слухняно пошкандибала геть. Важко бути англійкою в Празі без друзів та родини, а ще важче, коли твій чоловік працює у такому місці, куди тебе не пускають. Коли вона пішла, Келлі поплентався до столу й усівся в крісло, в якому сиділа його дружина. Із болісною гримасою вмостивши свою хвору ногу в зручне положення, він прикипів до Метью лиховісним поглядом своїх темних очей.

— Скажи мені, що я маю зробити, щоб спекатися тебе, — відверто заявив він. Може, Келлі й не поступався своєю хитрістю Кіту, але він і близько не мав його шарму.

— Ти потрібен королеві, — так само відверто відповів Метью. — А нам потрібна книга, яка належить Ді.

— Яка іще книга? — швидко спитав Келлі. Надто швидко.

— Ти — видатний шарлатан, але брехун із тебе, як з собачого хвоста сито, Келлі. І як тобі вдається поєднувати два в одному? — Метью рвучко закинув свої довгі, взуті в чоботи ноги, на стіл. Коли п’яти вдарилися об поверхню, Келлі аж скривився.

— Якщо доктор Ді звинувачує мене в крадіжці, — пирхнув Келлі, — то я наполягатиму, щоб ця справа розглядалася в присутності імператора. Він не потерпить, щоб зі мною так поводилися у моєму ж домі.

— Де книга, Келлі? У твоїй лабораторії? Чи у спальні Рудольфа? Я знайду її і без твоєї допомоги. Але якщо ти повідаєш мені свою таємницю, то я, можливо, не стану порушувати інші питання. — Метью змахнув крихту зі своїх бриджів. — Конгрегація незадоволена твоєю нинішньою поведінкою. — Палиця Келлі зі стуком упала на підлогу. Метью чемно підняв її і приставив потертий кінець до шиї алхіміка. Саме в це місце ти вперся своєю палицею шинкареві з постоялого двору, коли погрожував убити його? Як необачно й нерозумно з твого боку, Едварде! Усі ці привілеї та пишнота вдарили тобі в голову. — Метью опустив палицю на чималеньке черево Келлі й уперся нею в нього.

— Я нічим не можу тобі допомогти, — сказав Келлі і скривився від болю — то Метью сильніше натиснув на палицю. — Це істинна правда! Імператор забрав у мене книгу, коли… — Келлі замовк і потер рукою очі, немов сподіваючись стерти з поля свого зору вампіра, що сидів напроти.

— Коли що? — спитала я, нахиляючись уперед. Коли я доторкнулася до Ешмол-782 в Бодлійській бібліотеці, то відразу ж зрозуміла, що щось змінилося.

— Ти, напевне, знаєш про цю книгу більше, ніж я, — визвірився на мене Келлі, блиснувши палаючими ненавистю очима. — Ви, відьми, не здивувалися, коли прочули про існування цієї книги, але розпізнав і знайшов її демон!

— Я втрачаю терпіння, Едварде. — Дерев’яна палиця тріснула в руках Метью. — Моя дружина поставила тобі запитання. Відповідай.

Келлі повільно окинув Метью переможним поглядом і зіштовхнув зі свого пуза гостряк палиці. — Ти ненавидиш відьом — принаймні всі так вважають. Але тепер я бачу, що у тебе, як і в Герберта, є слабкість до цих створінь. Ти закоханий в неї, як я й казав Рудольфу.

— Герберт? — спитав Метью тоном, позбавленим емоцій.

Келлі кивнув.

— Він приїздив, коли Ді був іще в Празі. Розпитував про цю книгу й пхав носа в мої справи. Рудольф дозволив йому розважитися з однією відьмою зі Старого Граду — сімнадцятирічною дівчиною, дуже гарною, з рудувато-рожевим волоссям та блакитними очима, як у твоєї дружини. Відтоді її ніхто не бачив. Але тієї Вальпургієвої ночі було гарне багаття. Герберту надали честь розпалити його. — Келлі перевів свій погляд на мене. — Цікаво, а чи буде цього року велике багаття?

Нагадування про давню традицію спалювати відьму на честь приходу весни стало для Метью останньою краплею. Не встигла я збагнути, що відбувається, як він ухопив Келлі й висунув його наполовину з вікна.

— Поглянь униз, Едварде. Тут падати невисоко. Боюся, ти залишишся живим, хоча пару кісток гарантовано зламаєш. Я підберу тебе і віднесу до твоєї спальні. Там, безперечно, також є вікно. Насамкінець я знайду місце достатньо високе, щоб переламати твій жалюгідний скелет навпіл. Доки це станеться, кожна кістка твого тіла буде розтрощена на друзки, а ти встигнеш розказати мені все, що мені потрібно знати. — Коли я підвелася, Метью глянув на мене почорнілими очима. — Сядь. — Він глибоко вдихнув. — Будь ласка. — Я сіла.

— Книга Ді мерехтіла сяйвом міці й влади. Я відчув її запах, щойно він зняв із полиці в Мортлейку. Сам він і гадки не мав про значущість цього манускрипту, зате це добре затямив я. — Тепер Келлі заторохтів так, що його було не зупинити. Коли він замовк, щоб перевести подих, Метью струснув його. — Власником книги був відьмак Роджер Бекон, і він цінував її понад усе. Його ім’я є на титульній сторінці, разом із написом «Verum Secretum Secretorum».

— Але то ніякий не «Secretum», — заперечила я, згадавши популярний свого часу середньовічний твір. — То енциклопедія. А цей твір має алхімічні ілюстрації.

— Ті ілюстрації є не чим іншим, як ширмою, за якою криється істина, — з присвистом видихнув Келлі.

— І про що ж в тій книзі йдеться? — спитала я, збуджено піднявшись із крісла. Цього разу Метью не став мене зупиняти. І втягнув Келлі назад до приміщення. — Ви змогли прочитати текст?

— Можливо, — відповів алхімік, випрямляючись і поправляючи свою одежу.

— Та він теж не зміг її прочитати, — пирхнув Метью, з огидою відпускаючи Келлі. — Його брехню я чую навіть крізь сильний запах страху, який від нього йде.

— Манускрипт написаний іноземною мовою. Навіть рабин Лев не зміг розшифрувати її.

— Махарал бачив цю книгу? — На обличчі Метью з’явився той застиглий насторожений вираз, який зазвичай бував у нього перед кидком на здобич.

— Можна подумати, що ти не розпитував про неї рабі Лева, коли ходив до Гебрейського кварталу, щоб розшукати відьму, яка зробила оту глиняну істоту, яку вони називають «голем». І ти не спромігся знайти ані зловмисницю, ані її витвір. — Обличчя Келлі перекривила гримаса презирства. — Тож не треба лякати мене своєю міфічною владою та впливовістю. Бо ти навіть жидів не здатен налякати.

— Здається, манускрипт написаний не івритом, — сказала я, пригадавши рухливі символи, які встигла побачити в палімпсесті.

— То не іврит. Імператор викликав рабі Лева до палацу, щоб у цьому переконатися. — Келлі розповів більше, ніж збирався. Його очі ковзнули до палиці, і ниті довкола нього перекрутилися й вигнулися. У моїй уяві виник образ Келлі, який піднімав свою палицю, на когось замахуючись. Що ж він задумав?

І тоді до мене дійшло: він збирався ударити мене. Із мого рота вирвався придушений вигук, і коли я виставила руку вперед, палиця Келлі влетіла прямісінько в неї. Моя рука на мить перетворилася на гілку, а потім знову повернулася до своїх нормальних обрисів.

Я дуже сподівалася, що це сталося надто швидко, і Келлі не встиг помітити цієї трансформації. Та вираз його обличчя засвідчив, що моє сподівання було марним.

— Не думай показувати це імператору, — пирхнув Келлі. — Бо він замкне тебе до кунсткамери, і ти станеш іще одним із його курйозів, які він смакує. Я сказав тобі все, що ти хотів знати, Ройдоне. Дай відбій своїм псам із Конгрегації.

— Боюся, що не зможу, — сказав Метью, забираючи в мене палицю. — Ти зовсім не такий безвинний та нешкідливий, як вважає Герберт. Але я полишу тебе — наразі. Не роби нічого, що могло б розізлити мене, і тоді ти зможеш дожити до літа, — сказав Метью і кинув палицю в куток.

— Доброї ночі, пане Келлі. — Із цими словами я вдягла свою накидку, бажаючи якомога швидше забратися від цього демона. І якомога далі.

— Радій своєму моменту слави, відьмо. У Празі вони минають дуже швидко. — Келлі так і залишився стояти, а ми з Метью почали опускатися сходами.

Коли ми вийшли на вулицю, я й досі відчувала поштовхи від поглядів демона. А коли обернулася й поглянула на «Віслюка та Колиску», то побачила, що перекручені й рвані стрічки, які поєднували Келлі зі світом, лиховісно мерехтіли скаженою злобою.

Після кількох днів обережних переговорів Метью зміг організувати візит до рабина Єгуди Лева. Для того щоб викроїти для нього час, Гелоугласу довелося скасувати мою заплановану появу при дворі, пославшись на хворобу.

На жаль, ця заява привернула увагу імператора, і невдовзі наше помешкання лускалося від медичних засобів: самоська глина, відома своїми прекрасними цілющими властивостями; безоари, добуті з жовчних міхурів цапів для нейтралізації отруйних речовин; чашка з рогу єдинорога, на якій був вигравіруваний рецепт лікарської кашки, яким здавна користувалася імператорська родина. Приготування цієї кашки полягало у тому, щоб засмажити яйце з шафраном, потім розтерти його в порошок із насінням гірчиці, дудника, ялівцевих ягід, камфори та кількома іншими загадковими речовинами. Потім усе це треба було перетворити на пасту за допомогою патоки й лимонного сиропу. Для контролю за виготовленням і вживанням цієї кашки Рудольф прислав до нас свого лікаря Гаєка. Але я сказала імператорському ескулапу, що не буду їсти цю неапетитну суміш.

— Я запевню імператора, що ви видужаєте, — сухо сказав Гаєк. — На щастя, його величність надто непокоїться власним здоров’ям і не ризикне вирушити в подорож по Шпоренгассе, щоб підтвердити мій прогноз.

Ми щедро подякували лікарю за його розуміння і відправили його додому з одним зі смажених курчат, які прислали мені з імператорської кухні, щоб викликати в мене апетит. А супровідну записку, яку принесли разом із курчатами, я кинула у вогонь — «Ich versprehe Sie werden nicht hungern. Ich halte euch zufrieden. Rudolf» — після того, як Метью пояснив мені, що форма вислову викликала сумніви: чи мав Рудольф на увазі курку, коли обіцяв задовольнити мій голод.

Коли ми йшли до Старого Граду Праги через ріку Мольдау (Влтаву) я вперше занурилася в бурхливий вир міського центру. Там багаті комерсанти вели свій бізнес в аркадах, що гніздилися під три-або чотириповерховими будинками, які тягнулися вздовж звивистих вулиць. Коли ми повернули на північ, характер міста змінився: будинки стали меншими, мешканці — бідніше вдягненими, а крамниці — не такими багатими. Потім ми перетнули широку вулицю і увійшли крізь браму до Гебрейського кварталу. Понад п’ять тисяч років жили гебреї в цьому маленькому анклаві, затиснутому між промисловою набережною, головним майданом Старого Граду та жіночим монастирем. Гебрейський квартал був переповнений — неймовірно переповнений, навіть за лондонськими мірками — будинками, що були не так спорудженими, як буквально вирощеними: одна споруда органічно випливала з іншої, як кільця равликової хатки.

Ми знайшли рабі Лева на звивистій вулиці, де я пожалкувала, що не маю торбинки з крихтами, щоб ми змогли сипати їх і таким чином знайти шлях назад. Мешканці скоса й обережно поглядали на нас, але мало хто з них наважувався привітатися. А ті, хто це робили, чомусь звали Метью Габріелем. Вочевидь, то було одне з його численних імен, і те, що воно тут прозвучало, стало для мене сигналом: я увійшла до іще одного з лабіринтів Метью і невдовзі зустрінуся з іще одним його колишнім «я». Коли я постала перед приязним паном відомим на ім’я Махарал, я зрозуміла, чому Метью говорив про нього приглушеним тоном. Рабі Лев випромінював ту саму спокійну і впевнену силу, що й Філіп. У порівнянні з його скромною гідністю грандіозні жести Рудольфа та вередливість Єлизавети здалися мені просто сміховинними. Це іще більше вражало в тій історичній добі, в якій ми з Метью опинилися, де брутальна сила була звичним методом накидання своєї волі іншим. А репутація Махарала ґрунтувалася на його вченості та знаннях, а не фізичній силі та вправності.

— Махарал — один із найкращих людей, що жили на світі, — просто відповів Метью, коли я попрохала його більше розповісти про Єгуду Лева. Зважаючи на те, скільки сторіч Метью мандрував по землі, це була висока оцінка.

— Мені все ж таки здається, Габріелю, що ми завершили наші справи, — строго сказав рабин Лев латиною. Своєю мовою та виглядом він дуже нагадував директора школи. — Я тоді не видав тобі ім’я відьми, яка зробила голема, не видам його й зараз. — Рабі Лев повернувся до мене. — Вибачте, фрау Ройдон. Моє роздратування поведінкою вашого чоловіка змусило мене забути про гарні манери. Дуже радий вас бачити.

— Я прийшов не через голема, — відповів Метью. — Сьогодні я прийшов у приватній справі. І вона стосується книги.

— Якої книги? — Хоча Махарал навіть оком не моргнув, збурення в повітрі довкола мене засвідчило якусь невиразну реакцію з його боку. Відтоді як ми зустрілися з Келлі, я відчувала, що моя магія дзвенить і пощипує мене, наче підключена до невидимого струму. Мій вогнедишний дракон стиха ворушився. А стрічки, що мене оточували, стали вибухати кольорами, висвітлюючи то предмет, то особу, то маршрут крізь вулиці, наче намагаючись щось мені сказати.

— Це — фоліант, який знайшла моя дружина в університеті, розташованому далеко звідси, — пояснив Метью. Я була вражена його щирістю. І рабі Лев також.

— Ага. Бачу, що цього вечора ми будемо один до одного щирими й відвертими. І цю щиру й відверту розмову краще провести там, де достатньо тихо, щоб я мав можливість нею насолодитися. Ходімо до мого кабінету.

І рабі повів нас до однієї з маленьких кімнат, затиснутих у вулик першого поверху. Кімната здалася мені затишно-знайомою, з подряпаним столом та купами книжок.

Я упізнала запах чорнила та чогось схожого на коробочку з каніфоллю в танцювальній студії мого дитинства. У залізному казані біля дверей було щось схоже на маленькі коричневі яблука, що спливали й опускалися в так само коричневій рідині. На вид та рідина скидалася на щось відьомське, і у мене виникла тривога: а що іще може критися у відразливих глибинах того казана?

— Ця партія чорнила краща? — спитав Метью, штрикнувши пальцем одну з плаваючих кульок.

— Так. Ти дуже допоміг мені, порадивши додати до казана слимаків. Тепер для надання чорноти не потрібно так багато сажі, та й консистенція стала кращою. — Рабі Лев махнув рукою, показуючи на крісло. — Будь ласка, сідайте. Дочекавшись, поки я вмостилася, він сів на єдине місце, що лишилося: триногий стілець. — Габріель постоїть. Він немолодий, але має дужі ноги.

— Я достатньо молодий, щоб сидіти біля ваших ніг, як це роблять ваші учні, Махарале. — Метью весело вишкірився і граціозно склався у сидячу позу зі схрещеними ногами.

— Мої учні достатньо обережні, щоб сідати на підлогу в таку погоду, — відказав рабі Лев, пильно мене оглядаючи. — А тепер — до справи. Чому дружина Габріеля бен Аріеля поїхала так далеко у пошуках книги? — У мене виникло бентежне відчуття, що він мав на увазі не мою географічну подорож через всю Європу, а подорож крізь час. Як же він зміг здогадатися, що я прибула з іншого часу?

Щойно у моїй свідомості сформувалося це запитання, як над плечем рабі Лева спливло обличчя якогось чоловіка. Це обличчя, хоча й молоде, уже мало зморшки від постійної тривоги навколо глибоко посаджений сірих очей, а темно-каштанова борода вже сивіла посередині підборіддя.

— Вам про мене розповів один відьмак, — тихо сказала я.

Рабі Лев кивнув головою.

— Прага — чудове місто для новин. На жаль, половина з того, що розповідається, не відповідає дійсності. — Він трохи почекав. А потім нагадав мені: — Ми говорили про книгу.

— На нашу думку, той манускрипт зможе пояснити, звідки взялися такі створіння, як ми з Метью, — пояснила я.

— Це не є загадкою. Вас створив Господь, так само, як і мене та імператора Рудольфа, — відповів Махарал, зручніше вмощуючись на своєму стільці. То була типова поза викладача, яка розвинулася природним шляхом після багатьох років, проведених за навчанням студентів, щоб обмірковувати нові ідеї. У мене з’явилося знайоме відчуття страху, немов у студентки, що готує свою відповідь. Мені не хотілося розчаровувати рабина Леві.

— Можливо, але Господь наділив декого з нас додатковими здібностями. Ви не можете мертве знову зробити живим, рабі Лев, — сказала я, відповідаючи так, наче він був наставником в Оксфорді. — І перед вами не виникають невідомі обличчя, коли ви ставите просте запитання.

— Це так. Але ви не правите Богемією, а німецька вашого чоловіка є кращою за мою навіть попри те, що я розмовляв цією мовою з дитинства. Кожен із нас є унікально обдарованим, фрау Ройдон. А в позірному хаосі довколишнього світу все одно існують свідчення Божого задуму.

— Ви говорите про Божий задум із такою впевненістю, бо знаєте про своє походження з Тори, — відказала я. — Bereishit — «На початках» — так зветься у вас книга, відома християнам як «Книга Буття». Хіба ж не так, рабі Лев?

— Здається, я дискутую про теологію не з тим членом родини Аріеля, — сухо зауважив рабі Лев, хоча в його очах блиснули пустотливі вогники.

— А хто такий Аріель? — спитала я.

— Серед одноплемінників рабі Лева мій батько відомий під ім’ям Аріель, — пояснив Метью.

— Янгол гніву? — нахмурилася я. Це не було схоже на того Філіпа, якого я знала.

— Володар, що панує над світом. Дехто називає його Єрусалимським Левом. Нещодавно мої одноплемінники мали підстави бути вдячними Леву, хоча гебреї не забули — і ніколи не забудуть — його колишні прогрішення. Але Аріель робить спроби спокути. А вирішувати Богу. — Рабі Лев поміркував над варіантами своєї відповіді і, нарешті, прийняв рішення. — Імператор дійсно показував мені таку книгу. Та, на жаль, його величність не дав мені достатньо часу дослідити її.

— Усе, що ви про неї скажете нам, може виявитися корисним, — сказав Метью з погано прихованим ентузіазмом. Він нахилився вперед і притулив коліна до грудей так само, як і Джек, коли слухав історії, які розповідав йому П’єр. На якусь мить я змогла побачити, як, можливо, виглядав мій чоловік, коли дитиною навчався теслярському ремеслу.

— Імператор Рудольф викликав мене до свого палацу, сподіваючись, що я зможу прочитати той текст. Алхімік, той, якого звуть Схибленим Едвардом, взяв ту книгу з бібліотеки свого господаря, англійця на ім’я Джон Ді. — Рабі Лев зітхнув і похитав головою. — Важко збагнути, чому Господь вирішив зробити Ді вченим, та дурним, а Едварда — темним, але хитрим.

— Схиблений Едвард сказав імператору, що ця давня книга містить секрет безсмертя, — продовжив Лев. — Жити вічно — це мрія кожного впливового й владного чоловіка. Але текст був написаний мовою, яку ніхто не розумів, окрім самого алхіміка.

— Рудольф викликав вас, гадаючи, що то якийсь стародавній різновид івриту, — сказала я, розуміюче кивнувши головою.

— Може й стародавній, але не іврит. Там були й малюнки. Я не збагнув їхнього значення, але Едвард сказав, що за своїм сенсом вони алхімічні. Можливо, текст книги пояснює значення цих малюнків.

— Коли ви дивилися на той текст, рабі Лев, ви не помітили, бува, що слова рухалися? — спитала я, згадавши про рядки, що ховалися під алхімічні ілюстрації.

— Як це — рухалися? — здивовано нахмурився Лев. — Тож були просто символи, написані чорнилами на папері.

— Значить, його іще не зламали — наразі не зламали, — з полегшенням сказала я. Коли той манускрипт трапився мені в Оксфорді, хтось уже встиг вирвати з нього кілька сторінок, тому неможливо було збагнути смисл тексту, бо слова гасали туди-сюди, шукаючи своїх втрачених братів та сестер.

— Ви кажете так, наче та книга жива, — зауважив рабі Лев.

— Мені здається, що так воно і є, — зізналася я. Метью з подивом поглянув на мене. — Звучить неймовірно, згодна. Та коли я пригадую той вечір і те, що сталося, коли я торкнулася книги, то в мені зростає впевненість, що це — єдиний спосіб охарактеризувати той манускрипт. Книга впізнала мене. Було… було трохи боляче, немовби я втратила щось дуже суттєве.

— Серед мого народу ходять оповідки про книги, написані живим вогнем, у яких слова рухаються й звиваються так, що лише богообрані спроможні їх прочитати. — Рабі Лев знову мене екзаменував. Я помітила в його очах вираз вчителя, що перевіряє знання своїх учнів.

— Я чула про ці історії, — повільно сказала я. — А також історії про інші втрачені тексти — про таблички, які знищив Мойсей, про книгу Адама, до якої він заніс справжні назви створінь і кожної частини світобудови.

— Якщо ваша книга дійсно є так само значущою, як і ті, котрі ви щойно згадали, то, можливо, воля Божа полягає в тому, щоб вона залишалася в схованці. — Рабі Лев знову відкинувся на спинку й очікувально замовк.

— Але вона не в схованці, — заперечила я. — Рудольф знає, де вона, хоча прочитати її не в змозі. А під чию опіку ви віддали б такий потужний предмет — Метью чи імператора?

— Я знаю багато мудрих людей, котрі скажуть, що вибір між Габріелем бен Аріелем та його величністю — це вибір між меншим та більшим злом, — відповів рабі Лев, переносячи свою увагу на Метью. — На щастя, я себе до тих людей не відношу. Однак все одно більше нічим не можу вам допомогти. Ту книгу я бачив, але про її нинішнє місцезнаходження не знаю нічого.

— Зараз цією книгою володіє Рудольф, або принаймні володів до останнього часу. Допоки ви цього не підтвердили, ми тільки й мали підозри доктора Ді та запевнення одного добродія, дуже доречно прозваного Схибленим Едвардом, — похмуро сказав Метью.

— Божевільні можуть бути вкрай небезпечними, — зауважив рабі Лев. — Тому будь обережнішим з тими, кого ти збираєшся викинути з вікна, Габріелю.

— Ви про це чули? — спитав Метью з винуватим виразом обличчя.

— Місто повниться оповідками про те, як Схиблений Едвард літав над Малою Страною разом із дияволом. Цілком природно, я припустив, що там без тебе не обійшлося. — Цього разу в голосі Лева прослизнула нотка докору. — Габріелю, Габріелю, що ж скаже твій батько?

— Що мені слід було кинути його вниз, це однозначно. Мій батько не церемониться зі створіннями типу Едварда Келлі.

— Ти маєш на увазі схиблених?

— Я мав на увазі те, що мав, Махарале, — спокійно відказав Метью.

— На жаль, особа, яку ти збирався позбавити життя, єдина, хто може допомогти тобі знайти книгу твоєї дружини. — Рабі Лев зробив невеличку паузу, обдумуючи слова. — А чи справді ви хочете дізнатися про її таємниці? Бо життя та смерть означають велику відповідальність.

— Зважаючи на те, ким я є, ви не здивуєтеся, коли я скажу, що мені надзвичайно добре знайомий цей тягар, — сумно посміхнувся Метью.

— Можливо. Але чи зможе твоя дружина нести той тягар? Можливо, ти не зможеш увесь час бути з нею, Габріелю. А ті, хто бажатиме поділитися своїми знаннями з відьмою, не захочуть ділитися ними з тобою.

— Значить, в Гебрейському кварталі таки є ткаля заклинань, — сказала я. — Про це мені подумалося, коли я вперше почула про голема.

— Не відьма, а відьмак. Він уже давно чекає, щоб ти його розшукала. На жаль, він воліє зустрітися лише з відьмою-одноплемінницею. Мій друг боїться Габріелевої Конгрегації — і недаремно, — пояснив рабі Лев.

— Мені хотілося б зустрітися з ним, рабі Лев. — У світі було вкрай мало ткаль і ткачів, і вони були на вагу золота. Тому я не могла змарнувати можливість познайомитися з цим чоловіком.

Метью завовтузився, явно збираючись заперечити.

— Це дуже важливо, Метью, — зупинила я його, поклавши йому на плече руку. — Я пообіцяла Гуді Альсоп, що не буду нехтувати цією частиною моїх обов’язків, коли перебуватиму в Празі.

— У шлюбі слід прагнути єдності й цілісності, Габріелю, але він не може перетворюватися на в’язницю для жодного з членів подружжя, — сказав рабі Лев.

— Ідеться не про наш шлюб і не про те, що ти — відьма, — сказав Метью, підводячись. Його велика фігура заповнила собою майже увесь вільний простір у кімнаті. — Коли християнку побачать із гебреєм, це може бути небезпечно. — Коли я розкрила було рота, щоб заперечити, Метью похитав головою. — Не для тебе. Для нього. Мусиш робити те, що каже тобі рабі Лев. Я не хочу, щоб ані він, ані хто-небудь інший в Гебрейському кварталі постраждав — тим більше через нас.

— Я не зроблю нічого, що могло б привабити увагу до мене чи до рабі Лева, — пообіцяла я.

— Тоді йди й зустрінься з тим ткачем. А я почекаю тебе в Унгельті. — І не встигла я навіть щось подумати, а тим паче сказати, як Метью легенько торкнувся губами моєї щоки і вийшов. Рабі Лев закліпав очима.

— Для такого великого чоловіка Габріель є напрочуд моторним, — зауважив рабі, підводячись із крісла. — Він нагадує мені імператорського тигра.

— Котячі дійсно вважають Метью своїм, — сказала я, пригадавши Сарину кішку Табіту.

— Бачу, те, що ви вийшли заміж за звіра, вас не турбує. Габріелю дуже пощастило з вибором дружини. — Рабі Лев вдягнув свою темну накидку і гукнув своєму слузі, що ми йдемо.

І ми пішли, наскільки я могла судити, в протилежному напрямку, хоча напевне сказати було важко, оскільки вся моя увага зосередилася на щойно вкритих бруківкою вулицях, чого я не бачила жодного разу відтоді, як прибула до минулого. Я запитала рабі Лева, хто ж забезпечив такий рідкісний на ті часи комфорт.

— За бруківку заплатив герр Майзель, а також — за лазню для жінок. Він допомагає імператорові в незначних фінансових справах, наприклад, у його священній війні з турками. — Рабі Лев обережно обійшов калюжу. Лише тоді я помітила золоте кільце, вишите на накидці з боку серця.

— А що це таке? — спитала я, кивнувши на знак.

— Він застерігає невинних доброчесних християн, що я — гебрей, — саркастично пояснив рабі Лев. Я завжди вважав, що навіть найбільш нетямущі й так здогадаються, хто я такий — зі знаком чи без знака. Але власті наполягають на тому, що в цій справі не може залишатися ані найменшого сумніву. — Рабі Лев продовжив, стишивши голос: — До речі, цей знак є набагато зручнішим, аніж той капелюх, який колись змушували носити гебреїв. Яскраво-жовтий, схожий на шахову фігуру. Такий на базарі важко не помітити.

— Саме це й зроблять зі мною та з Метью звичайні люди, коли дізнаються, що ми живемо серед них, — зауважила я, здригнувшись. — Інколи краще сховатися.

— Саме цим і займається Конгрегація Габріеля, еге ж? Допомагає ховатися таким, як ви?

— Якщо так, то це в них погано виходить, — розсміялася я. — Фрау Губер вважає, що біля Оленячого рову вештається вовкулака. Ваші сусіди у Празі вважають, що Едвард Келлі вміє літати. Люди полюють на відьом у Німеччині та Шотландії. А Єлизавета Англійська та Рудольф Австрійський знають про нас усе.

— Самої лише толерантності інколи буває замало. Гебреїв толерують у Празі — наразі, але ситуація може змінитися в одну мить. І тоді ми опинимося на селі, де потерпатимемо від холоду й голоду. — Рабі Лев звернув до вузького провулку й увійшов до будинку, дуже схожого на ті будинки у таких самих вузьких провулках, повз які ми проходили, коли йшли сюди. Усередині, за столом, укритим математичними інструментами, книгами, свічками та паперами, сиділо двоє чоловіків.

— Астрономія забезпечить нам спільний ґрунт із християнством! — вигукнув німецькою один із чоловіків, посунувши своєму компаньйону аркуш паперу. Йому було близько п’ятдесяти років, він мав густу сиву бороду та важкі надбрівні дуги, які нависали над очима. Як і в більшості науковців, у нього були сутулі плечі.

— Та годі тобі, Давиде! — вибухнув другий чоловік. — Може, отой спільний ґрунт — це зовсім не та земля обітована, яку ми шукаємо.

— Аврааме, ця пані бажає з тобою поговорити, — сказав рабі Лев, перериваючи їхню дискусію.

— Усі жінки Праги згоряють від бажання побачитися з Авраамом, — іронічно зауважив учений Давид і підвівся. — Чиїй доньці знадобилося любовне заклинання цього разу?

— Тебе має цікавити не її батько, а її чоловік. Це — фрау Ройдон, дружина отого англійця.

— Та, яку імператор називає «Ля Діоса»? — Давид усміхнувся і ляснув Авраама по плечу. — Ну й поталанило тобі, друже мій! Ти потрапив у пастку поміж королем, богинею та nachzehrer. — Мое обмежене знання німецької все ж дозволило мені здогадатися, що останнє невідоме слово означало «пожирач мертвих».

Судячи з осудливого виразу обличчя рабі Лева, Авраам відповів щось непристойне й грубе на івриті, а потім, нарешті, зосередив свою увагу на мені. Ми з ним поглянули один на одного, відьма на відьмака, але не змогли довго витримати наші погляди. Я охнула й швидко відвернулася, а він скривився і прикрив рукою очі. Свербіла вся моя шкіра, а не лише ті місця, на які впав його погляд. Атмосфера між нами перетворилися на масу різноманітних яскравих кольорів.

— Це — та, на яку ти чекав, Авраам бен Елія? — спитав рабі Лев.

— Так, — відповів Авраам. Відвернувшись від мене, він уперся кулаками в стіл. — Однак мої сни не підказали мені, що вона є дружиною alukah.

— Alukah? — я поглянула на рабі Лева, чекаючи на пояснення. Це слово було явно не німецького походження, тому я не змогла розшифрувати його.

— Це означає «п’явка». Так ми, гебреї, називаємо створіння на кшталт вашого чоловіка, — пояснив він. — Як би там не було, Аврааме, а Габріель погодився на цю зустріч.

— І ти гадаєш, що я повірю хоча б одному слову потворного чудовиська, яке судить моїх одноплемінників зі свого високого місця в Кагалі, тим часом заплющуючи очі на тих, хто їх убиває? — скрикнув Авраам.

Я хотіла було заперечити, що це вже не той самий Габріель, не той самий Метью, але зупинилася. Те, що я могла зараз сказати, могло призвести до того, що через півроку, коли сюди повернеться отой, середньовічний Метью, всіх присутніх у цій кімнаті повбивають.

— Я прийшла сюди не заради свого чоловіка і не заради Конгрегації, — заявила я, роблячи крок уперед. — Я прийшла сюди заради самої себе.

— Чому? — суворо спитав Авраам.

— Тому, що я — теж ткаля заклинань. І нас залишилося обмаль.

— Ткаль та ткачів було набагато більше до того, як Кагал, тобто Конгрегація, встановила свої правила, — виклично кинув Авраам. — Дай Боже, щоб ми стали свідками народження дітей з таким ж талантами, як наші.

— До речі, про дітей. А де ваш голем? — поцікавилася я.

Давид розреготався.

— Творець Авраам… Що ж скаже твоя родина в Хелмі?

— Скажуть, що я подружився з телепнем, у чиїй голові немає нічого, окрім зірок та дурнуватих фантазій. Ось що вони мені скажуть, Давиде Ганс! — відказав Авраам, почервонівши, як буряк.

Мій вогнедишний дракон, який вже багато днів дрімав, від таких жартів заревів і прокинувся. Не встигла я його — її — зупинити, як звірюка вирвалася на волю. Рабі Лев та його приятелі отетеріло витріщилися на дракониху.

— Інколи вона розважається. Нема про що турбуватися. — Звернувшись до свого фамільяра, я змінила тон із вибачливого на суворий. — Ану злазь звідти!

Та моя дракониха ще міцніше вчепилася пазурами в стіну й пронизливо заверещала. Стара штукатурка не була призначена для такого важкого завдання, як витримувати вагу істоти з розмахом крил у десять футів. Великий шматок її відвалився, і дракониха стривожено заскрекотала. Її хвіст різко вильнув убік і вперся в прилеглу стіну, забезпечуючи додаткову точку опори. Вогнедишна звірюка переможно заверещала.

— Якщо ти негайно не припиниш свої витівки, то я попрошу Гелоугласа, і він дасть тобі чортів, — пробурмотіла я. — Ніхто не бачив повідка? Він схожий на тонкий ланцюжок. — Я озирнулася довкола і помітила його за цеберкою з трісками для розпалювання печі. Він і досі був приєднаний до мене. — Чи не міг би хто-небудь натягнути його й потримати, поки я зажену її назад? — Тримаючи в руках прозорий ланцюжок, я обернулася.

Але чоловіки щезли.

— Отак завжди, — пробурмотіла я. — Троє дорослих чоловіків і жінка. Здогадайтеся з трьох разів, кому випало драконом займатися?

Дерев’яною долівкою загупали важкі кроки. Я вигнулася, щоб визирнути за двері. На мою вогнедишну звірюку втупилася поглядом невеличка рудувата істота в темному вбранні й чорній шапочці на лисій голові.

— Не треба, Йозефе. — Авраам став межи мною та істотою і підняв руки, немов намагаючись урезонити прибульця. Але голем — бо то, напевне, і була та сама легендарна істота, витворена з мулу Влтави й оживлена за допомогою спеціального заклинання, — все одно продовжувала рухатися у бік дракона.

— Йозеф заворожений відьминим драконом, — сказав Давид.

— Гадаю, голем успадкував цікавість свого батька до гарненьких дівчат, — зауважив рабі Лев. — Із текстів, які я студіюю, випливає, що фамільяр відьми часто успадковує деякі риси вдачі свого творця.

— Голем — це фамільяр Авраама? — приголомшено спитала я.

— Так. Коли я зробив перше заклинання, він не з’явився. І я вже було почав думати, що не маю фамільяра. — Авраам знову махнув руками на голема, але той продовжував немигаюче витріщатися на дракона, що розпростерся на стіні. Немовби збагнувши, що у неї з’явився залицяльник, звірюка кокетливо розправила крила так, що на їхні перетинки впало світло.

Я підняла ланцюг.

— А хіба він не з’явився з чимось на кшталт оцього ланцюга?

— Здається, вам із того ланцюга мало толку, — зауважив Авраам.

— Мені ще належить багато про що дізнатися, — обурено відказала я. — Цей вогнедишний дракон з’явився тоді, коли я робила своє перше заклинання. А як вам вдалося витворити Йозефа?

Авраам дістав із кишені жмут грубих мотузок.

— Із отаких вірьовок.

— Я також маю мотузки. — Я потягнулася до торбинки, схованої в кишені моєї спідниці.

— А чи допомагають вам кольори виокремлювати стрічки світу і використовувати їх більш ефективно? — спитав Авраам і підійшов до мене, явно зацікавившись цим різновидом ткання.

— Так. Кожен колір має своє значення, і коли я роблю заклинання, то використовую певні мотузки, щоб зосередитися на певному питанні. — Я сконфужено поглянула на голема. Він і досі стояв, витріщаючись на дракона. — Але ж як ви перейшли від мотузки до істоти?

— Якось до мене зайшла жінка по нове заклинання, яке допомогло б їй завагітніти. Я почав в’язати вузлики на вірьовці і тим часом обмірковував її прохання, а коли скінчив, то побачив, що витворив щось схоже на скелет людини. — Авраам підійшов до столу, взяв аркуш паперу і, не зважаючи на протести свого приятеля, схематично зобразив те, про що ві мені розповідав.

— Схоже на ляльку, — сказала я, поглянувши на ескіз. Дев’ятеро вузлів сполучалися прямими лініями мотузок: вузол для голови, один для серця, двоє для рук, іще один вузол для таза, два для колін і останні два — для ніг.

— Я змішав глину з певною кількістю власної крові й наклав суміш на вірьовки як плоть. А наступного ранку біля каміна вже сидів Йозеф.

— Ви оживили глину, — сказала я, поглянувши на завороженого голема.

Авраам кивнув.

— Я вдихнув у його рот заклинання з потаємним ім’ям Бога. Допоки воно там, Йозеф пересувається і підкоряється моїм наказам. В основному.

— Йозеф не спроможний приймати власні рішення, — пояснив рабі Лев. — Якщо вдихнути життя в суміш глини та крові, то це все одно не наділить істоту душею. Тому Авраам і не може випустити свого Йозефа з виду, щоб він не накоїв лиха.

— Одного разу в п’ятницю, коли настав час молитов, я забув забрати заклинання з рота у Йозефа, — сконфужено зізнався Авраам. Йозеф вибрів із Гебрайського кварталу й нагнав страху на наших сусідів-християн. І тепер гебреї вважають, що завдання Йозефа полягає в тому, щоб нас захищати.

— Батьківські турботи ніколи не закінчуються, — стиха мовила я й посміхнулася. — До речі, про турботи… — Мій дракон заснув і тихенько хропів, прихилившись головою до штукатурки. Повільно, щоб не переполохати його, я почала тягнути на себе ланцюг, аж поки звірюка не випустила свої пазурі зі стіни. Сонно змахнувши крилами, вона стала прозора, як дим, і повільно зійшла нанівець, знову поглинута моїм тілом.

— От якби і Йозеф так умів робити, — заздрісно зауважив Авраам.

— А мені б дуже хотілося вгамовувати свого дракона, витягуючи у нього з рота папірець із заклинанням, — додала я зі свого боку.

І через мить відчула на спині крижаний погляд.

— Хто це така? — спитав чийсь тихий голос.

Новий візитер не був ані великим, ані фізично лячним, але все одно він був вампіром — із темно-блакитними очима на видовженому блідому обличчі під темним волоссям. Щось було владне в погляді, який він на мене кинув, і я інстинктивно відступила від нього.

— Це вас жодним боком не стосується, герр Фукс, — різко кинув Авраам.

— Немає потреби забувати про гарні манери, Аврааме. — Увага рабі Лева перемістилася на вампіра. — Це — фрау Ройдон, герр Фукс. Вона прийшла до Гебрейського кварталу з Малої Страни.

Вампір прикипів до мене поглядом і роздув ніздрі — точнісінько, як Метью, коли він зачував новий запах. Його повіки заплющилися й легенько затріпотіли. Я відступила іще на один крок.

— Навіщо ви прийшли сюди, герр Фукс? Я ж сказав вам, що ми зустрінемося біля синагоги, — мовив Авраам з явним роздратуванням у голосі.

— Ви спізнилися. — Герр Фукс різко розплющив очі й посміхнувся мені. — Але тепер, коли я знаю, чому ви спізнилися, я більше не буду нарікати.

— Герр Фукс прибув сюди з Польщі, де він та Авраам довгий час приятелювали, — пояснив рабі Лев, завершуючи процес знайомства.

Хтось на вулиці вигукнув привітання.

— Це — герр Майзель, — сказав Авраам. У його голосі прозвучало полегшення, яке відчула і я.

Герр Майзель, постачальник брукованих вулиць та наповнювач напружених бюджетів імператора, випромінював заможність своїм бездоганно скроєним шерстяним костюмом, своєю шапочкою з хутровою оторочкою та яскравим жовтим кружальцем, яке позначало його як гебрея. Це кружальце було пришите до шапочки золотими нитками, від чого нагадувало скоріше символ шляхтича, аніж мітку несхожості.

— Ось вам, герр Фукс. — Із цими словами герр Майзель подав вампіру торбинку. — Це — ваша коштовність. — Він вклонився рабі Леву і мені. — Здрастуйте, пані Ройдон.

Вампір взяв торбинку й дістав звідти важкий ланцюжок із кулоном. Я не змогла роздивитися дизайн, хоча й помітила червону й зелену емаль. Вампір задоволено вишкірився.

— Дякую, герр Майзель. — Фукс підняв коштовну прикрасу догори, і кольори засяяли під променями світла. — Цей ланцюжок означає мою клятву вбивати драконів, де б вони не були. Я дуже сумував за ним. Останніми днями у місті стало повно небезпечних створінь.

Герр Майзель пирхнув.

— Не більше, ніж зазвичай. І облиште міську політику, герр Фукс. Від цього стане краще всім нам, запевняю вас. Ви готові зустрітися зі своїм чоловіком, фрау Ройдон? Він — не найтерплячіший з чоловіків, це однозначно.

— Із метою безпеки герр Майзель супроводить вас до Унгельта, — пообіцяв рабі Лев. А потім багатозначно поглянув на герра Фукса. — Проведіть Діану на вулицю, Аврааме. А ви, герр Фукс, залишайтеся зі мною. Розкажете мені про Польщу.

— Дякую вам, рабі Лев, — сказала я, роблячи прощальний реверанс.

— Було приємно познайомитися з вами, фрау Ройдон. — Рабі Лев на мить замовк. — На дозвіллі поміркуйте про те, що я вже сказав раніше. Жоден із нас не зможе переховуватися вічно.

— Безперечно. — Зважаючи на жахіття, які доведеться пережити празьким гебреям упродовж наступних кількох сотень років, мені хотілося, щоб я помилялася. Кивнувши на прощання герру Фуксу, я вийшла з хати разом із герром Майзелем та Авраамом.

— Одну хвилинку, герр Майзель, — сказав Авраам, пересвідчившись, що нас ніхто не чує.

— Тільки недовго, Аврааме, — відповів герр Майзель, відступаючи від нас на кілька футів.

— Наскільки я розумію, фрау Ройдон, ви дещо шукаєте в Празі. Книгу.

— А звідки ви це знаєте? — спитала я його переляканим шепотом.

— Про це знають майже всі відьми Праги, але я добре розумію, що між вами й тією книгою існує зв’язок. Її пильно стережуть, і тому силою ту книгу не взяти, — серйозно сказав Авраам. — Вона сама має прийти до вас, інакше ви втратите її назавжди.

— Це ж книга, Аврааме. І допоки в неї не відростуть ноги, нам доведеться проникнути до палацу Рудольфа і забрати її.

— Я кажу те, що бачу і знаю, — наполіг Авраам. — Книга сама прийде до вас, якщо ви її попросите. Не забувайте про це.

— Не забуду, — пообіцяла я. Герр Майзель багатозначно поглянув у наш бік. — Мені час іти. Дякую за те, що прийняли мене і познайомили з Йозефом.

— Бережи вас Господь, Діано Ройдон, — сказав Авраам поважним голосом і з таким самим серйозним виразом обличчя.

Герр Майзель трохи провів мене з Гебрейського кварталу до Старого Граду. Його просторий квадратний майдан був заповнений натовпами народу. Ліворуч піднімалися дві вежі Тинського храму, а праворуч виднілися розмиті приземкуваті обриси Празької ратуші.

— Якби нам не треба було зустрічатися з паном Ройдоном, ми б зупинилися послухати, як годинник відіб’є час, — сказав герр Майзель вибачливим тоном. — Скажіть йому, щоб він провів вас повз нього, коли йтимете до мосту. Кожен гість Праги має бачити це диво.

У купецькому дворі Унгельт, де торгували закордонні комерсанти під невсипущим оком митника, торговці поглянули на Майзеля з неприхованою ворожістю.

— Ось і ваша дружина, герр Ройдон. Я потурбувався, щоб вона побачила всі найкращі крамниці, коли ми йшли до вас сюди. Вона без проблем знайде найкращих ремісників Праги для задоволення своїх потреб і потреб вашого домашнього господарства, — сказав Майзель, радісно сяючи.

— Дякую вам, герр Майзель. Я вдячний вам за допомогу і неодмінно дам знати його величності про вашу доброту.

— Це моя робота, герр Ройдон — турбуватися про добробут підданих його величності. І вона приносить мені велике задоволення, — сказав він. — Я дозволив собі найняти коней для вашої зворотної поїздки. Вони чекають на вас біля міської дзвіниці. — Майзель торкнувся кінчика свого носа і змовницьки посміхнувся.

— Ви ні про що не забуваєте, герр Майзель, — пробурмотів Метью.

— Комусь же треба цим займатися, герр Ройдон, — відповів Майзель.

Коли я, повернувшись до «Трьох Круків», знімала накидку, мене мало не збив з ніг Джек та якась кудлата купа шерсті, схожа на швабру для підлоги. До кудлатої купи шерсті був прикріплений маленький рожевий язичок та холодний чорний ніс.

— Що це за швабра? — заволав Метью, хапаючи мене, щоб я не впала.

— Це не швабра, а Лоберо. Гелоуглас каже, що з нього виросте великий звір і на нього навіть сідло можна буде начіпляти. І вуздечку. Енні теж його любить. Каже, що спатиме з ним, хоча гадаю, ми спатимемо з ним по черзі. Ну, що скажете? — спитав Джек, збуджено пританцьовуючи.

— Ця мила швабра з’явилася тут із супровідною запискою, — повідомив Гелоуглас.

І, відштовхнувшись від одвірку, підійшов і передав ту записку Метью.

— Мені треба питати, хто прислав це створіння? — спитав Метью, висмикуючи записку з руки Гелоугласа.

— Гадаю, що не треба, — відповів Гелоуглас, і очі його звузилися. — Щось трапилося під час вашої подорожі, тітонько? Ви якась пригнічена.

— Просто втомилася, — сказала я, невимушено змахнувши рукою. Виявилося, що швабра має зуби, і коли я провела рукою повз її іще не побачений мною рот, вони вп’ялися в мої пальці. — Ой!

— Цьому треба покласти край. — Метью зіжмакав записку в руці і кинув її на підлогу. Швабра накинувся на неї, задоволено дзявкаючи.

— Про що йдеться в тій записці? — спитала я, майже не сумніваючись, хто прислав нам цуценя.

«Ich bin Lobero. Ich will euch aus den Schatten der Nacht zu schützen».

Я роздратовано пирхнула.

— Чому він вперто пише мені німецькою? Рудольф чудово знає, що я ледь її розумію.

— Його величність отримує додаткове задоволення, знаючи, що мені доводиться перекладати ці прояви закоханості.

— О! А що там в тій записці?

— «Я — Лоберо. Я хочу захистити вас від нічного мороку».

— А що означає «Лоберо»? Колись, багато місяців тому, Ізабо навчила мене, що імена мають велике значення.

— Іспанською це означає «мисливець за вовками», тітонько. — Гелоуглас підняв кудлате цуценя. Оцей клубок шерсті є угорським сторожовим псом. Лоберо виросте таким великим, що навіть ведмедя спроможеться завалити. Вони — несамовиті й хоробрі захисники і ведуть нічний спосіб життя.

— Ведмедя?! Коли ми привеземо його до Лондона, я пов’яжу йому на шию стрічечку і візьму його на собачо-ведмежі бої, щоб він вчився битися! — захоплено вигукнув Джек. — Лоберо — хоробре ім’я, як ви гадаєте? Маестро Шекспір, напевно, використає його у своїй наступній п’єсі. — Джек простягнув до цуценяти руки, очікувально поворушив пальцями, і Гелоуглас із готовністю передав клубок білої шерсті хлопцеві в руки. — Енні! Тепер моя черга годувати Лоберо! — скрикнув Джек і, міцно притиснувши цуценя до грудей, затупотів сходами угору.

— Може, мені піти погуляти з ними кілька годин? — спитав Гелоуглас, поглянувши на буремне обличчя Метью.

— Будинок Болдвіна порожній?

— Зараз його ніхто не орендує, якщо ти це мав на увазі.

— Забери всіх, — сказав Метью, знімаючи з моїх плечей накидку.

— І навіть Лоберо?

— Особливо Лоберо.

Джек цокотів як сорока впродовж усієї вечері, задираючись час від часу до Енні і примудряючись всілякими хитрими способами передавати цуценяті добрячі кусні харчів. У компанії дітлахів та цуценяти я майже забула про те, що Метью змінив свої плани на вечір. З одного боку, він був зграйним звіром, і йому було приємно мати під своєю опікою так багато життів. А з іншого боку, він був хижаком, і у мене з’явилося тривожне відчуття, що жертвою на сьогоднішній вечір призначена я. Навіть Кароліні та Терезі не було дозволено залишитися.

— А чому ти їх усіх повиганяв? — Ми сиділи біля каміна у головній залі на першому поверсі, і повітря іще повнилося приємними запахами вечері.

— Що сталося сьогодні вдень? — спитав Метью.

— Спочатку дай відповідь на моє запитання.

— Не треба на мене тиснути. Не зараз, — застеріг Метью.

— А ти гадаєш, що мій день пройшов легко? — Атмосфера між нами потріскувала блакитними й чорними нитями. І кожної секунди ставала дедалі більш лиховісною й загрозливою.

— Ні, не думаю, — сказав Метью, відсовуючи своє крісло. — Але ти від мене щось приховуєш, Діано. Що там було у тебе з отим відьмаком?

Я отетеріло витріщилася на нього.

— Я чекаю відповіді.

— Можеш чекати, поки у пеклі не настане зима, Метью, бо я не твоя служниця. Я поставила тобі запитання. — Ниті стали пурпуровими й почали скручуватися й вигинатися.

— Я вигнав усіх, щоб вони не чули цієї розмови. Відповідай — що там у вас було? — Запах конюшини став просто задушливим.

— Я бачила голема. І його творця — гебрейського відьмака-ткача на ім’я Авраам. Він також має здатність оживляти неживе.

— Я вже казав тобі, що мені не подобається, коли ти граєшся з життям та смертю. — Метью налив собі вина.

— Ти граєшся з ним увесь час, і я сприймаю це як частину твого «я». І тобі також доведеться прийняти це як частину мого «я».

— А отой Авраам — хто він такий? — суворо спитав Метью.

— Господи, Метью, не будь ревнивим лише через те, що я зустрілася з іще одним ткачем.

— Ревнивим? Я вже дано позбувся цієї вади теплокровних, — відказав він і зробив добрячий ковток вина.

— Чим сьогоднішній вечір відрізняється від тих, коли ми нарізно через твою роботу на Конгрегацію та твого батька?

— Він різниться тим, що я відчуваю нюхом усіх до єдиного, з ким ти сьогодні контактувала. Шкода, що ти завжди маєш на собі запах Енні та Джека. Гелоуглас та П’єр намагаються не торкатися тебе, але нічого не можуть поробити: вони надто багато часу проводять біля тебе. Додаємо запахи Махарала, герра Майзеля та іще принаймні двох чоловіків. Єдиний запах, змішаний з твоїм, який я в змозі переносити, це мій запах. Але я не маю права тримати тебе у клітці, тому намагаюся терпіти все це, як можу. — Метью поставив келих, рвучко підвівся і відійшов від мене.

— Як на мене, то це дуже схоже на ревнощі.

— Ні. Із ревнощами я здатен впоратися, — розлючено відказав він. — Те, що я відчуваю зараз, — оце жахливе гнітюче відчуття втрати і несамовитий гнів через те, що я втратив здатність чітко бачити тебе в хаосі нашого життя, — я вже не в змозі контролювати.

Його зіниці збільшилися і продовжували збільшуватися.

— Це тому, що ти — вампір. Ти маєш сильний власницький інстинкт. Іншим ти не можеш бути, — спокійно сказала я, наближаючись до нього попри його лють. — А я — відьма. Ти обіцяв сприймати мене такою, як я є — світлу й темну, жінку й відьму, як особистість і як свою дружину. — А що, коли він передумав? Захотів внести в своє життя певний елемент непередбачуваності?

— Я дійсно сприймаю тебе такою, як ти є. — Метью простягнув руку і ніжно торкнувся пальцем моєї щоки.

— Ні, Метью. Ти просто терпиш мене, тому що гадаєш, що одного дня я підкорю тобі й мою магію. Рабі Лев застеріг мене, що терпіння може урватися, і тоді мені буде непереливки. Моя магія — це не щось таке, чим можна керувати. Моя магія — це я. І я не збираюся від тебе ховатися. Бо це вже буде не кохання.

— Гаразд. Більше не будемо ховатися.

— От і добре, — зітхнула я з полегшенням. Але йому не судилося тривати довго.

Одним чітко вивіреним рухом Метью підняв мене з крісла, притиснув до стіни і вперся своїм стегном поміж моїх. Не відпускаючи мене, він нагнув голову і притиснувся губами до краю мого корсажа. Я здригнулася. Він вже давно мене там не цілував, а відтоді як у мене стався викидень, наше статеве життя практично припинилося. Піднімаючи голову, Метью злегка торкнувся губами мого підборіддя і провів ними по венах моєї шиї. Я схопила його за волосся і відіпхнула голову.

— Не треба. Якщо не збираєшся продовжувати те, що почав. Досить із мене вибачливих поцілунків та спання нарізно. Мені це вже осточортіло.

Кількома запаморочливо швидкими рухами Метью розв’язав мотузки на своїх бриджах, підняв мої спідниці до талії і вскочив у мене. Уже не вперше мене брали отак біля стіни, коли дехто намагався таким чином забути про свої турботи й негаразди хоча б на декілька дорогоцінних хвилин. І в деяких випадках я сама до цього спонукала.

— Це стосується тебе й мене — і більше нікого й нічого. Не тої клятої книги. Не імператора з його подарунками. Цієї ночі в цьому домі будуть лише два запахи — твій та мій.

Метью обхопив мене за сідниці, і його руки були єдиним, що захищало мене від майбутніх синців, коли його енергійні поштовхи пришпилювали моє тіло до стіни.

Я обхопила Метью руками за шию і притягнула до себе його обличчя, спрагло бажаючи скуштувати його смак. Але Метью не збирався дозволити мені цілувати себе так, як хочеться мені, бо він творив статевий акт так, як хотілося йому. Його губи були пружкі та вимогливі, а коли я спробувала було робити так, як хотілося мені, він застережливо куснув мене за губу.

— О Боже, — охнула я, відчувши, як від його швидкого ритму мої нерви доходять до краю і ось-ось вибухнуть. — О-о-о…

— Сьогодні я не розділю тебе навіть із Ним, — сказав Метью, перериваючи поцілунком мій пристрасний крик. Одну руку він залишив на моїй сідниці, а другу занурив у мене між ногами.

— Кому належить твоє серце, Діано? — спитав Метью, і я відчула, як ніжне погладжування його великого пальця штовхнуло мене до межі, за якою починається безумство. Він увійшов у мене, зробив кілька сильних поштовхів і завмер, чекаючи на відповідь. — Кажи, — прогарчав Метью.

— Ти ж знаєш відповідь, — сказала я. — Моє серце належить тобі.

— Тільки мені, — мовив він, і зробив іще кілька енергійних поштовхів. Напруження, пружиною стиснуте в наших тілах, нарешті вивільнилося.

— Тільки тобі… назавжди… тобі, — охала я, відчуваючи, як тремтять мої ноги на його стегнах.

Метью важко дихав, притиснувшись своїм чолом до мого. Коли він опускав мої спідниці, в його очах блиснуло щось схоже на жаль і розкаяння. Він ніжно, майже цнотливо поцілував мене.

Наш статевий акт, хоч яким бурхливим він не був би, не вгамувало й не наситило те, що постійно спонукало Метью переслідувати мене, попри той беззаперечний факт, що я належала йому і лише йому одному. Я почала непокоїтися, що цю жагу вже нічим не можна буде вгамувати.

Моє довго стримуване невдоволення скипіло, забулькало і вихлюпнулося назовні у вигляді ударної хвилі, яка відкинула Метью від мене і притиснула його до протилежної стіни. Від такої різкої й несподіваної зміни положення і статусу очі Метью враз потемніли.

— А тепер відчуй те, що відчувала я, серденько моє. Ну, як тобі? Подобається? — тихо й спокійно спитала я. На його обличчі відбився неймовірний подив. Я клацнула пальцями, і повітряна хвиля відпустила його. Поновлюючи рухливість, Метью поворушив руками й ногами. А потім розкрив рота щось сказати. — Не смій виправдовуватися, — сердито наказала я. Якби ти доторкнувся до мене так, як мені не подобається, я б відмовила тобі.

Метью міцно стиснув губи.

— У мене все не йде з голови твій приятель Джордано Бруно: «Бажання підштовхує мене, а страх стримує». Я не боюся твоєї сили, твоєї влади — нічого, чим би ти сподівався мене залякати, — сказала я. — А чого боїшся ти, Метью?

Його губи винувато доторкнулися до моїх. Цей легенький поцілунок, а ще вихор, що гойднув мої спідниці, засвідчили, що Метью визнав за краще втекти, аніж відповісти на моє запитання.

-Заходив пан Габермель. Твій посібник — на столі, — сказав Метью, не відриваючи погляду від схематичного плану Празького замку, котрий він якимось чином роздобув у імператорських архітекторів. Упродовж кількох останніх днів Метью тримався від мене на поштивій відстані й усю свою енергію скерував на розвідування таємниць системи охорони палацу, щоб її здолати. Попри пораду Авраама, яку я належним чином передала своєму чоловікові, Метью все одно віддавав перевагу агресивній стратегії. Він хотів, щоб ми поїхали геть із Праги. Якомога швидше.

Я підійшла до нього збоку, і він поглянув на мене неспокійними голодними очима.

— Це лише подарунок. — Я поклала рукавички і міцно поцілувала його. — Моє серце належить тобі, пам’ятаєш?

— Це не просто подарунок. Його принесли разом із запрошенням на полювання. Завтра. — Метью огорнув руками мої стегна. — Гелоуглас поінформував мене, що ми це запрошення приймаємо. Він знайшов шлях до імператорських покоїв: спокусив якусь бідолашну служницю і та показала йому еротичну колекцію Рудольфа. Палацова варта або полюватиме разом із нами, або дріматиме. Гелоуглас вважає, що кращого шансу дістатися до книги ми не матимемо.

Я глянула на робочий стіл Метью, де лежав іще один пакуночок. — А що то таке — ти знаєш?

Він кивнув, простягнув руку і підняв пакунок.

— Ти увесь час отримуєш подарунки від інших чоловіків. А цей — від мене. Простягни руку. — Заінтригована, я зробила так, як він сказав.

Метью втиснув у мою долоню щось гладеньке й кругле, завбільшки з невеличке яйце.

Малесенькі саламандри наповнили мою долоню, і довкола яйця закрутився холодний та важкий металевий потік. Саламандри були зроблені зі срібла й золота, а в їхні спини було вмонтовано невеличкі діаманти. Я підняла одну з істот — і вони враз утворили ланцюжок, з’єднавшись головами і переплівши хвости. А в моїй долоні лежав рубін. Дуже великий і дуже червоний рубін.

— Як гарно! — Я з вдячністю поглянула на Метью. — А коли ти встиг його купити? — спитала я, бо такі ланцюжки не тримали в запасі для перехожих покупців.

— Він уже деякий час у мене був, — зізнався Метью. — Мені прислав його батько разом із триптихом. Просто я був не впевнений, що він тобі сподобається.

— Звісно, він мені подобається. Між іншим, саламандри мають стосунок до алхімії, — сказала я, іще раз поцілувавши Метью. — До того ж, яка жінка заперечуватиме, коли їй подарують ланцюжок два фути завдовжки, складений із золото-срібно-діамантових саламандр, та ще й рубін такий великий, що ледь поміститься в філіжанку для кави?

— Саме ці саламандри подарував мені король, коли я повернувся до Франції наприкінці 1541 року. Король Франциск вибрав палаючих саламандр своєю емблемою, а девізом — вислів «Я живлю, плекаю — і убиваю». — Метью розсміявся. — Кіту ця пихата й зарозуміла фраза так сподобалася, що він навіть переробив її для власних потреб: «Те, що живить мене, мене ж і вбиває».

— Кіт, безсумнівно, є демоном-песимістом, який вважає, що склянка скоріше напівпорожня, аніж наполовину повна. — Я штрикнула одну з саламандр, і в ній замерехтіло світло свічок. Я хотіла було дещо сказати, але передумала й замовкла.

— Що? — спитався Метью.

— А ти нікому не дарував оце раніше? — спитала я, здивувавшись власній вразливості, особливо після позавчорашньої ночі й конфлікту, який завершився на мою користь.

— Ні, — відповів Метью, накриваючи рукою мою долоню і скарб, що в ній лежав.

— Вибач. Я знаю, це смішно, особливо, зважаючи на поведінку Рудольфа. Не треба було питати, от і все. Просто коли даруватимеш мені що-небудь, що ти дарував своїй колишній коханці, скажи мені.

— Я ніколи не подарую тобі того, що вже комусь дарував, серденько. Метью почекав, поки я зустрінуся з ним поглядом. — Твій вогнедишний дракон нагадав мені про подарунок Франциска, тому я попрохав батька вивудити його зі своїх схованок. Колись я носив його. Але відтоді він вже давно лежав собі в коробці.

— Це — прикраса не на кожен день, — сказала я і спробувала засміятися. Але у мене нічого не вийшло. — Не знаю, що на мене найшло.

Метью нахилив мене до себе й поцілував.

— Моє серце належить тобі, так само як і твоє належить мені. Ніколи в цьому не сумнівайся.

— Не буду.

— От і добре. Бо Рудольф робить все, щоб зморити нас і розсварити. Нам слід бути насторожі й не втрачати голови. А коли зробимо свою справу — відразу ж вшиємося к бісу з Праги.

Слова Метью не йшли з моєї голови увесь наступний день, коли ми разом із найближчими придворними Рудольфа вибралися вдень на полювання. Планувався виїзд до імператорської мисливської хижки біля Білої гори, щоб постріляти оленів, але важкі сірі хмари затримали нас у палаці. Йшов уже другий тиждень квітня, але весна не поспішала до Праги, і подеколи зривався сніг.

Рудольф підкликав Метью до себе, залишивши мене на поталу придворним жінкам. Вони відверто висловлювали свою цікавість і абсолютно не тямили, як зі мною бути.

Імператор із компаньйонами пили багато вина, яке їм подавали слуги. Зважаючи на високу швидкість майбутньої погоні за здобиччю, я пожалкувала про відсутність обмежень на питво та верхову їзду. Стосовно Метью я особливо не хвилювалася. По-перше, він помірно вживав алкоголь, а по-друге, навіть коли його кінь вдарить об дерево, можливість загибелі Метью була мінімальною.

Прибули двоє чоловіків з палями на плечах, що слугували сідалом для кількох чудових соколів, які сьогодні мали полювати на птахів. Підійшли іще двоє, несучи одного птаха з головою в каптурі та смертельно небезпечним загнутим дзьобом. Перисті лапи птаха створювали враження, немов він вдягнений у чоботи. Птах був гігантських розмірів.

— Ага! — вигукнув Рудольф, радісно потираючи руки. — Оце — мій орел, Августа. Мені хотілося, щоб його побачила Ля Діоса, хоча тут Августу випускати не можна. Для полювання вона потребує більше простору, аніж є в Оленячому рові.

Августа було підходящим ім’ям для такого гордого створіння. Орлиця була майже три фути заввишки і навіть у каптурі примудрялася тримати голову високо й гордо.

— Вона відчуває, що ми на неї дивимося, — стиха мовила я.

Хтось переклав мої слова імператору, і він схвально мені посміхнувся.

— Одна мисливиця розуміє іншу. Зніміть ковпак. Нехай Августа й Ля Діоса познайомляться.

До орлиці обережно підійшов зморщений дід на зігнутих ногах. Він смикнув шкіряні мотузочки, що стягували ковпак на голові Августи, і тихенько зняв його з птаха. Золотисті пера на шиї орлиці наїжачилися від вітру, демонструючи свою будову. Августа, відчувши водночас і свободу, і небезпеку, враз розправила крила. То був жест, який можна було тлумачити і як намір негайно втекти, і як застереження.

Але Августа явно не бажала зі мною знайомитися. Із безпомилковим інстинктом повернула вона голову до єдиного хижака в компанії, який був небезпечнішим за неї. Метью й собі втупився у неї серйозними сумними очима. Августа скрикнула, немовби дякуючи йому за співчуття.

— Я наказав принести сюди Августу для того, щоб вона познайомилася з Ля Діосою, а не для того, щоб порозважати герра Ройдона.

— Дякую за те, що представили мене, ваша величносте, — сказала я, бажаючи заволодіти увагою похмурого імператора.

— Між іншим, Августа завалила двох вовків, — сказав Рудольф, підкреслено глянувши на Метью. Імператор наїжачився значно серйозніше, аніж пера на шиї орлиці. — І в обох випадках це був кривавий двобій.

— Якби я був вовком, то просто ліг би і дав дамі можливість робити все, що їй забажається, — ліниво зауважив Метью. Цього дня він був з ніг до голови викапаний придворний: в сіро-зеленому вбранні, з чорним волоссям, схованим під хвацькою шапкою, яка мало захищала від негоди, але давала можливість виставити напоказ на своїй верхівці сріблясту емблему: уроборо родини де Клермонів, щоб Рудольф не забував, з ким має справу.

Решта придворних пирхнули і захихотіли з його сміливої ремарки. Рудольф, переконавшись, що сміх не адресований йому, і собі розсміявся, і сказав, поплескавши Метью по плечу.

— Ми маємо ще одну спільну рису, герр Ройдон. — Із цими словами імператор поглянув на мене. — Ні ви, ні я не боїмося сильних жінок.

Напруженість спала. Сокільничий з видимим полегшенням повернув Августу на сідало і спитав імператора, якого птаха той хотів би використати для охоти на рябчиків. Рудольф довго й картинно вибирав. А коли зупинив свій вибір на великому кречеті, австрійські ерцгерцоги та німецькі князі накинулися на решту птахів, і в результаті суперечки залишився тільки один птах. Він був маленький і тремтів від холоду. Метью простягнув було до нього руку.

— Це — жіночий птах, — зневажливо пирхнув Рудольф, сідаючи в сідло. — Я наказав його принести спеціально для Ля Діоси.

— Попри своє ім’я, Діана не любить полювання. Але байдуже. Із цим яструбом-голуб’ятником полюватиму я, — сказав Метью. Він пропустив пута крізь свої пальці, випростав руку, і птах став на його обтягнуту рукавичкою кисть. — Привіт, красуне, — стиха мовив він, поки птах якомога зручніше розставляв лапи у нього на руці. І з кожним рухом його дзвіночки дзеленчали.

— Її звуть Шарка, — прошепотів головний єгер і посміхнувся.

— А її розум відповідає прізвиську? — спитав Метью.

— Не лише відповідає, а й перевищує, — весело вишкірився старий.

Метью нахилився до пташини і взяв зубами один із мотузків, що тримали її ковпак. Його рот опинився так близько до Шарки, цей жест був таким інтимним, що його можна було сплутати з поцілунком. Метью потягнув мотузок. Розв’язавши його, він із легкістю зняв ковпак вільною рукою і поклав прикрашену шкіряну торбочку до кишені.

Шарка закліпала очима, коли перед ними з’явився навколишній світ. Вона знову закліпала, допитливо поглянувши спочатку на мене, а потім на чоловіка, який її тримав.

— А можна до неї доторкнутися? — У м’яких прошарках брунатно-білих пір’їн було щось магічне й вабляче.

— Я б не став цього робити. Вона голодна. Гадаю, Шарці не вдається вполювати стільки здобичі, скільки їй потрібно, — сказав Метью. На його обличчі знову з’явився сумний і навіть задумливий вигляд. Шарка стиха скрикнула, не зводячи очей з Метью.

— Ти їй подобаєшся. — І недивно. Вони обоє за своїми інстинктами були мисливцями, і обоє були обмежені так, що не могли повністю віддатися поклику й жазі вистежувати й убивати.

Ми поїхали звивистою стежиною до річкової ущелини, яка колись служила ровом для палацу. Ріка висохла, а ущелина відігравала роль огорожі, яка не давала імператорській дичині забрідати до міста. Тутешня місцевість кишіла оленями, козулями та дикими кабанами. Випускали сюди й левів та інших представників котячих зі звіринця — у ті дні, коли Рудольф бажав полювати з ними, а не з птахами.

Я очікувала хаосу, але полювання було відрежисоване не гірше за балет. Щойно Рудольф випустив свого кречета, як птахи, що сиділи на деревах, хмарою здійнялися угору і чкурнули навтьоки, щоб не дістатися на обід хижому птаху. Кречет шугонув униз і помчав над підліском, зі свистом розсікаючи крилами повітря і дзеленькаючи дзвониками, прив’язаними до його лап. Переполохані рябчики вискочили з-під укриття й кинулися навтьоки, тріпочучи крилами і розлітаючись навсібіч. Кречет обрав собі ціль, вибрав зручний кут атаки — і кинувся на неї, щоб ударити пазурами та дзьобом. Рябчик полетів униз, а кречет наполегливо й безжально переслідував його до самої землі, де рябчика, ошелешеного й пораненого, було вбито. Єгері спустили псів і кинулися разом із ними по засніженій землі. Із ними загуркотіли копитами коні, і переможні вигуки чоловіків потонули в гавкоті собак.

Коли коні донесли вершників до місця падіння здобичі, ми побачили сокола, який стояв над здобиччю, прикриваючи рябчика крилами від потенційних суперників. Колись схожу позу прийняв Метью в Бодлійській бібліотеці, і я відчула, як він поглянув на мене, щоб пересвідчитися, що я поруч із ним.

Тепер, коли імператор вполював свою здобич, решта мисливців були вільні приступити до полювання. Усі разом вони вполювали понад ста птахів — достатньо, щоб прогодувати пристойну кількість придворних. Була лише одна сварка. Як це не дивно, сталася вона між розкішним сріблястим кречетом Рудольфа та маленьким брунатно-білим голуб’ятником Метью.

Метью тримався осторонь, їдучи позаду всієї мисливської чоловічої компанії. Він випустив свого птаха значно пізніше за інших і не поспішав заявляти своє право на рябчика, якого збила Шарка. Хоча ніхто з решти чоловіків не спішився зі своїх коней, Метью це зробив і відманив соколиху від здобичі за допомогою стиха мовленого слова та шматочка м’яса, відірваного від попередньої здобичі.

Однак одного разу Шарці не вдалося наздогнати свою здобич, бо, втікаючи від неї, вона опинилася прямо на траєкторії польоту Рудольфового кречета. Але Шарка вирішила не здаватися. Хоча кречет і був більшим, вона була моторнішою й впертішою. Наздоганяючи рябчика, вона пролетіла так близько від моєї голови, що я аж відчула зміну тиску повітря. Шарка була така маленька — навіть менша за самого рябчика, а тим паче — за імператорського кречета. Рябчик спробував було різко набрати висоту, але було вже пізно. Пташка-голуб’ятник швидко змінила напрям руху, запустила свої пазурі у здобич і своєю вагою почала тиснути її униз, до землі. Обурений кречет досадливо заверещав, а за мить заверещав і Рудольф, гучно протестуючи проти такого повороту подій.

— Ваша птаха завадила моїй вполювати здобич, — люто скрикнув імператор, коли Метью пришпорив коня, щоб забрати голуб’ятника.

— То не моя птаха, ваша величносте, — відказав Метью. Коли він наблизився до Шарки, вона розпушила пера, розкинула крила, щоб мати якомога страшніший вигляд, та ще й пронизливо писнула. Та Метью промимрив щось ніжне, щось смутно мені знайоме, і пташка вгамувалася й опустила крила. — Шарка належить тобі. А сьогодні вона довела, що є гідною носити ім’я великого богемського воїна.

Метью узяв сокола та рябчика і підняв їх догори, щоб бачили придворні. Коли він ніс її по колу, пута Шарки вільно теліпалися, а дзвіночки на її лапах — дзвеніли. Невпевнені в тому, як слід на це реагувати, придворні чекали на реакцію Рудольфа. Натомість першою озвалася я.

— А чи не жіночої статі був той хоробрий богемський воїн, чоловіче любий?

Метью припинив свій рух по колу і весело вишкірився.

— Так, дружинонько, а що? У реальному житті Шарка була маленькою та рішучою, точнісінько, як оця імператорська пташка. Вона знала, що найгрізніша зброя воїна знаходиться між його вухами. І для більшої дохідливості думки Метью постукав себе по голові. Рудольф цю думку не лише зрозумів, він був просто у розпачі і явно не знав, що вдіяти.

— Таких, як вона, багато серед жінок із Малої Страни, — сухо зауважила я. — І як же та Шарка розпорядилася своїм непересічним розумом? — Та не встиг Метью відповісти, як його перервала якась незнайома молода жінка.

— Шарка здолала цілий загін вояків, — пояснила вона жвавою латиною з сильним чеським акцентом. Сивобородий чоловік, явно її батько, схвально на неї поглянув, і дівчина залилася рум’янцем.

— Справді? — спитала я, зацікавившись. — А як?

— Удала, що потрапила в біду і потребує порятунку, а коли вони врятували її, вона запросила вояків відсвяткувати її звільнення і накачала їх вином, — з огидою в голосі пояснила інша жінка, цього разу — набагато старша та ще й з гачкуватим носом, яким вона запросто могла помірятися з Августою. — Чоловіки охочі на такі приманки.

Я не витримала і розреготалася. Аристократка з гачкуватим носом теж розсміялася — на власний превеликий подив.

— Боюся, імператоре, дами не дозволять, щоб їхню героїню гудили за гріхи інших дівчат. — Метью витягнув з кишені каптур, обережно вдягнув його на вершечок гордої голови соколиці. А потім нахилився і зубами затягнув мотузку. І під вибух аплодисментів єгер забрав у нього Шарку.

Ми під’їхали до будинку в італійському стилі з біло-червоним дахом, що стояв на краю палацових угідь, щоб там випити вина і попоїсти, хоча я воліла б погуляти в саду, де якраз квітнули імператорські нарциси і тюльпани. До нас приєдналися інші члени двору, включно з кислопиким Страдою, маестро Хофнагелем та виробником приладдя та інструментів Еразмом Габермелем, якому я подякувала за довідник.

— Тепер, коли великий піст майже скінчився, для підняття нашого духу й позбавлення від нудьги нам потрібне весняне свято, — сказав гучним голосом якийсь молодий придворний. — Як ви гадаєте, ваша величносте?

— Маскарад? — Рудольф відсьорбнув вина й витріщився на мене. — Якщо так, то його темою буде Діана й Актеон.

— Ця тема є вельми розхожою, ваша величносте, до того ж, переважно англійською, — зауважив Метью з сумом у голосі. Рудольф почервонів, як буряк. — Може, краще обрати тему Деметри та Персефони, тим паче що вона більш пасує для цієї пори року.

— Або історію Одіссея, — запропонував Страда, кинувши на мене злобний погляд. — Фрау Ройдон гратиме Цирцею і всіх нас перетворить на поросят.

— А це цікаво, Оттавіо, — зауважив Рудольф, доторкнувшись вказівним пальцем до своєї повної верхньої губи, — мені б сподобалося грати Одіссея.

«Нізащо у світі, — подумала я. — Тільки не з цією неминучою сценою у спальні, де Одіссей змушує Цирцею поклястися, що вона не зваблюватиме його».

— А можна мені дещо запропонувати? — спитала я, бажаючи перепинити лихо, що забовваніло на моєму обрії.

— Аякже, аякже, — щиросердо погодився Рудольф, узявши мене за руку і підбадьорливо її поплескавши.

— Історія, яку мені хотілося б вам запропонувати, потребує, щоб хто-небудь взяв на себе роль Зевса, володаря всіх богів і божеств, — сказала я імператору, потихеньку витягуючи свою руку з-під його долоні.

— Я буду переконливим і правдоподібним Зевсом, — радо погодився він, і посмішка освітила його обличчя. — А ви гратимете Калісто? — «Ніколи в житті, — подумала я. — Я не дозволю Рудольфу вдавати, що він оволодів мною й запліднив».

— Та ні, ваша величносте. Якщо ви наполягатимете на моїй участі у цій розвазі, то я радше зіграю богиню місяця. — Я сховала руку, просунувши її у вигин ліктя Метью. — А щоб спокутувати свою недавню ремарку, Метью міг би зіграти Ендиміона.

— Ендиміона? — спитав Рудольф, і його посмішка швидко перетворилася на кислу міну.

— Бідолаха Рудольф. Знову його надурили, — сказав Метью так, що його почула одна я. — Ендиміон, ваша величносте, — сказав він голосом наставника, який розмовляє з нетямущим учнем, — це прекрасний юнак, зачаклований спати, щоб зберегти своє безсмертя і цнотливість Діани.

— Я знаю цю легенду, герр Ройдон! — застеріг його Рудольф.

— Вибачаюся, ваша величносте, — сказав Метью з граціозним, але нещирим поклоном. — Діана прекрасно виглядатиме на своїй колісниці, коли приїде кинути задумливий погляд на чоловіка, якого кохає.

На цю мить Рудольф уже був не червоний, як буряк, а пурпурово-чорний. Помахом руки нам дали зрозуміти, що його величність більше не бажають нашої присутності, і ми подалися додому, до «Трьох Круків».

— Я маю лише одне прохання, — сказав Метью, коли ми пройшли крізь парадні двері. — Може, я й вампір, але квітень — холодний місяць у Празі. Зважаючи на температуру, костюми, які ти придумаєш для Діани та Ендиміона, мають бути чимось суттєвішим за місячний серпик для твоєї голови і серветку, яка закриватиме мої стегна.

— Не встигла я призначити тебе на цю роль, а ти вже викидаєш мені театральні коники! — Я махнула рукою, немов страшенно розгнівалася. — Прямо якийсь зірковий талант!

— Так завжди буває, коли працюєш з акторами-аматорами, — посміхнувся Метью. — До речі, я знаю, як почнеться цей маскарад:

— Тільки не треба Кітса цитувати! — розсміялася я. — Він романтичний поет, і до його появи іще триста років.

— театрально вигукнув Метью, підхоплюючи мене на руки.

— Наскільки я можу судити, тент для вас доведеться шукати мені, — сказав Гелоуглас, громоподібно гупаючи сходами вниз.

— А ще — кілька овець. Чи, може, астролябію. Ендиміон може бути як пастухом, так і астрономом.

— Єгер Рудольфа ніколи не віддасть жодної зі своїх химерних овець, — похмуро мовив Гелоуглас.

— Метью може скористатися моїм посібником, — сказала я і озирнулася. Він мав лежати на камінній полиці, там, де його не міг дістати Джек. — Куди ж він подівся?

— Енні з Джеком показують його Швабрі. Вони гадають, що та книга — чарівна.

До того моменту я не помічала стрічок, що тягнулися прямо угору від каміна — сріблясті, золотисті та сірі. Кинувшись до дітей, щоб вони, бува, не пошкодили довідник, я наступила на край своєї спідниці. І поки я добігла до Джека та Енні, моя спідниця стала схожою на плаття з вирізами.

Енні з Джеком розкрили довідник як книгу, розгорнувши на всю ширину його внутрішні крильця-обкладинки. Бажання Рудольфа полягало в тому, щоб дати мені знаряддя, за допомогою якого я б мала змогу стежити за рухом небесних тіл, і Габермель перевищив самого себе. Посібник містив сонячний циферблат, компас, пристрій для вирахування довжини годин у різні пори року, витончений місячний годинник — чиї шестерінки можна було налаштувати показувати дату, час, чинний знак Зодіаку та фазу місяця — а також мапу широт, яка містила (на моє прохання) такі міста, як Роаноук, Лондон, Ліон, Прага та Єрусалим. Одне з крилець мало корінець, в який можна було вставляти одну з найостанніших тогочасних новацій: сторінку багаторазового використання, зроблену з особливим способом обробленого паперу, на якому можна було писати, а потім — ретельно витирати і робити нові нотатки.

— Поглянь, Джеку, знову почалося, — сказала Енні, втупившись в інструмент. Швабра (вже ніхто у домі не звав цуценя «Лоберо», окрім Джека) загавкав і замахав хвостиком, зачудовано спостерігаючи, як місячний годинник став обертатися сам по собі.

— Ставлю пенні на те, що коли обертання припиниться, то у вікні з’явиться повний місяць, — сказав Джек, плюнувши на руку і подаючи її Енні.

— Ніяких парі, — механічно промовила я, сідаючи навпочіпки біля Джека.

— А коли це почалося, Джеку? — спитав Метью, відсовуючи Швабру.

Джек знизав плечима.

— Таке траплялося повсякчас відтоді, як герр Габермель прислав його нам, — зізналася Енні.

— А він отак крутиться увесь день чи в певний час? — поцікавилася я.

— Тільки раз чи два. А компас обертається один раз, — винувато сказала Енні. — Я мала б вам сказати. Я відразу ж відчула, що ця книга магічна, щойно я її побачила.

— Та все нормально, — заспокоїла я її. — Нічого страшного не сталося. — Із цими словами я приклала свій палець до центру місячного годинника і наказала йому зупинитися. І він зупинився. Щойно обертання припинилося, як сріблясті й золотисті стрічки довкола посібника поволі щезли, і залишилася одна тільки сіра стрічка. І враз загубилася серед численних кольорових стрічок, що наповнювали наш будинок.

— Що це означає? — спитав згодом Метью, коли в домі стало тихо і коли у мене вперше з’явилася можливість надійно забрати посібник у дітей. Я вирішила сховати його на балдахіні нашого ліжка. — До речі, всі ховають речі на вершечку балдахіна. Це — найперше місце, куди полізе Джек, коли шукатиме книжку.

— Хтось явно шукає нас, — сказала я і, знявши посібник із балдахіна, заходилася шукати для нього нову схованку.

— У Празі? — Метью простягнув руку, а коли я подала йому прилад, він поклав його до свого камзола.

— Ні. У часі.

Метью різко всівся на ліжко і вилаявся.

— Це моя провина, — сказала я, боязко поглянувши на нього. — Я намагалася створити заклинання, щоб посібник попереджав мене щоразу, коли хто-небудь задумає поцупити його. Це заклинання мало на меті вберегти Джека від халепи. Боюся, що мені доведеться переробити те заклинання.

— А чому ти думаєш, що це хтось з іншого часу? — спитав Метью.

— Тому що місячний годинник — це постійний календар. А його шестерінки оберталися так, наче намагалися увібрати в себе інформацію, яка знаходилася поза межами їхніх технічних можливостей. Це нагадує мені слова, що гасали туди-сюди в манускрипті Ешмол-782.

— Може, дзижчання компаса вказує на те, що той, хто нас шукає, знаходиться також і в іншому місці. Як і місячний годинник, цей компас не може вказати на істинну північ через те, що його змушують рахувати відразу два напрямки: один для нас у Празі, а другий — для когось іще.

— А, може, це Ізабо чи Сара, і їм потрібна наша допомога? — Саме Ізабо послала Метью примірник «Доктора Фауста», щоб допомогти нам потрапити в 1590 рік. Вона знала, куди ми вирушаємо.

— Ні, — впевнено заперечив Метью. — Вони б нас не видали. Це хтось інший. — Він прикипів до мене поглядом своїх сіро-зелених очей. У них знову з’явився отой неспокійний вираз, сповнений жалю.

— Ти дивишся на мене так, наче я якимось чином тебе зрадила, — сказала я, сідаючи біля нього на ліжко. — Якщо ти не хочеш, щоб я брала участь у маскараді, я не братиму.

— Йдеться не про це. — Метью підвівся і відійшов від мене. — Ти все одно щось від мене приховуєш.

— Ми всі щось приховуємо від інших, Метью, — відказала я. — Неістотні дрібниці. Інколи — дуже важливі речі, наприклад, про членство в Конгрегації.

Його звинувачення гризли мою душу — і це незважаючи на те, що я ще багато чого не знала про нього.

Раптом руки Метью опинилися на моїх плечах, і він підняв мене.

— Ти що, так мені цього ніколи й не простиш? — Його очі були тепер чорні, а пальці боляче вп’ялися в мою плоть.

— Ти обіцяв, що толеруватимеш мої таємниці, — сказала я. — Рабі Лев має рацію. Однієї толерантності замало.

Метью чортихнувся і відпустив мене. У коридорі почулися кроки Гелоугласа й сонне бурмотіння Джека.

— Я забираю Джека та Енні до будинку Болдвіна, — сказав Гелоуглас із порога. — Тереза з Кароліною вже пішли. П’єр піде зі мною і цуценя також. — Він стишив голос. — Коли ви сперечаєтеся, хлопець лякається, а за своє коротке життя він уже пізнав достатньо страху. Розберіться між собою, бо я відвезу їх назад до Лондона, а ви тут самі собі даватимете раду, — сказав Гелоуглас, люто блиснувши очима.

Метью мовчки сидів біля каміна з келихом вина в руці, втупившись незмигним поглядом у вогонь. Щойно група відбула, як він піднявся і рушив до дверей.

Нічого не плануючи і нічого не подумавши наперед, я випустила свою дракониху. «Зупини його», — наказала я. Пролітаючи повз Метью, моя звірюка оповила його сірим туманом, а біля дверей приземлилася і, набувши реальних тілесних форм, заблокувала двері, впившись пазурами й крилами в одвірок. Коли Метью підійшов до неї надто близько, з її рота застережливо вирвався язик вогню.

— Нікуди ти не підеш, — сказала я. Мені коштувало великих зусиль не підвищити голосу. Може, Метью й був набагато дужчий за мене і легко міг здолати мене фізично, але навряд чи він зможе впоратися з вогнедишним драконом. — Мій фамільяр трохи схожий на Шарку: маленький, але кусючий та впертий. Я б на твоєму місці не стала б його злити.

Метью обернувся і поглянув на мене холодними очима.

— Якщо ти на мене злий, то скажи. Якщо я зробила щось таке, що тобі не до вподоби, скажи. Якщо ти хочеш покласти край нашому шлюбу, май мужність завершити його достойно й чисто, щоб я могла… могла від цього відійти й одужати. Бо якщо ти й далі дивитимешся на мене так, наче ти хочеш нашого розлучення, то ти мене знищиш.

— Я не маю бажання класти край нашому шлюбу, — різко відказав Метью.

— Тоді будь моїм чоловіком, — сказала я, наближаючись до нього. — Знаєш, що я подумала, коли бачила сьогодні отих прекрасних птахів? Я подумала: отак би мав виглядати Метью, якби він був вільний бути самим собою. А коли я побачила, як ти надів на Шарку ковпак, позбавляючи її можливості полювати згідно з її мисливським інстинктом, я помітила в твоїх очах той самий вираз жалю й провини, який я бачила в твоїх очах завжди відтоді, як я втратила дитину.

— Це не має стосунку до дитини. — В очах Метью блиснув застережливий вогник.

— Так. Це стосується мене. І тебе. І чогось настільки страхітного, що ти не можеш собі в цьому зізнатися: попри твою так звану владу над життям та смертю, ти не в змозі все контролювати і не можеш уберегти ані мене, ані будь-кого з тих, кого ти любиш, від лиха.

— І ти гадаєш, що саме втрата дитини підштовхнула мене до цієї думки?

— А що іще? Твоє почуття провини перед Лукасом та Бланкою ледь не знищило тебе.

— Ти помиляєшся. — Метью запустив руки мені у волосся і, розв’язавши вузлик кісок, вивільнив аромат ромашки та м’яти, якими пахло мило, котрим я користувалася. Зіниці його очей були величезні й чорнильно-чорні. Він глибоко вдихнув, вбираючи мій запах, і зіниці трохи повернули собі своє звичне зеленувате забарвлення.

— Тоді скажи, що це.

— Ось що. — Узявшись за край мого корсажа, Метью легко розідрав його навпіл.

А потім розв’язав мотузочку моєї сорочки, оголив мені груди і провів пальцем по голубій жилці вени, що на них виступила, і далі — по складках моєї білизни.

— Кожен день мого життя — це битва за самовладання. Я борюся з моїм гнівом та нудотою, яка приходить після нього. Я б’юся з моїм почуттям голоду та спраги, бо я вважаю, що не маю права брати кров інших створінь — навіть тварин, хоча це зносити легше, аніж брати кров у тих, кого ти потім одного дня можеш зустріти на вулиці. — Він підняв очі й зустрівся зі мною поглядом. І я перебуваю в стані перманентної війни з самим собою через оте невимовне бажання володіти твоїм тілом і душею у такий спосіб, який є недоступним й незбагненним для будь-якої теплокровної істоти.

— Так ти хочеш моєї крові? — прошепотіла я, раптом все збагнувши. — Значить, ти брехав мені.

— Я брехав самому собі.

— Я ж казала тобі — і не раз, що ти можеш мати її, — відказала я. Я вхопила сорочку і стягнула її іще нижче. Нагнувши голову, я оголила ключицю. — Візьми. Мені байдуже. Я просто хочу, щоб ти завжди був зі мною, — сказала я, стримуючи ридання.

— Ти — моя пара. Я ніколи з власної волі не візьму кров із твоєї шиї, — заперечив Метью, холодними пальцями натягаючи сорочку назад. — Коли я зробив це в Медісоні, то тільки через те, що був надто слабкий і не міг себе контролювати.

— А чим тобі не подобається моя шия? — збентежено спитала я.

— Вампіри кусають у шию лише чужинців та підлеглих. Але не коханців. І тим паче свою пару.

— Домінування, — сказала я, пригадуючи нашу попередню розмову про вампірів, кров та секс — і харчування. Значить, укуси в шию отримують здебільшого люди. Виходить, що в легендах про вампірів є зерно істини.

— Свою пару вампіри кусають отут, — сказав Метью, — біля серця. — І притиснувся губами до моєї голої полоті поверх краю сорочки. Саме там він поцілував мене в нашу шлюбну ніч, коли емоції переповнювали його.

— А мені здавалося, що ти хотів поцілувати мене там просто через звичайну пристрасть, — сказала я.

— Немає нічого простого й звичайного у бажанні вампіра брати кров саме з цієї вени. — Він опустив свій рот на сантиметр до блакитної жилки і знову притиснувся до мене губами.

— Але якщо справа не у харчуванні й не в домінуванні, тоді в чім?

— У чесності. — Коли очі Метью зустрілися з моїми, в них і досі було більше чорного кольору, аніж зеленого. — У вампірів надто багато таємниць, щоб завжди бути чесними. Ми ніколи не ділимося всіма ними словесно, і більшість цих таємниць є надто складними, щоб мати якийсь чіткий сенс, хоч як не намагайся його висловити. До того ж, у моєму світі існують заборони на розкриття таємниць.

— Можеш мені про це не нагадувати. Я вже багато разів про це чула.

— Пити кров свого коханця чи коханої означає, що ховати вже немає чого. — Метью уставився на мої груди і знову торкнувся вени кінчиком пальця. — Ми називаємо оцю вену серцевою. Кров у цьому місці — найсмачніша. Тут отримуєш відчуття повного володіння й повної приналежності, але це вимагає також повного самовладання, повного контролю над собою, інакше тебе поглине хвиля емоцій, які породжуються в результаті, — сказав він сумним голосом.

— А ти не впевнений у своїй здатності контролювати себе, бо боїшся отої жаги крові.

— Ти бачила мене, коли вона повністю заволодіває мною. Поштовх цій жазі дає інстинкт панувати й оберігати. А хто, як не я, становить для тебе найбільшу загрозу?

Я скинула сорочку з плечей, витягнула з рукавів руки й оголилася по пояс. А потім почала розв’язувати і смикати мотузки спідниці.

— Не треба, — заперечив Метью, і очі його стали іще чорнішими. — Тут немає нікого, і коли щось станеться…

— То ти висмокчеш мене досуха? — продовжила я, виступаючи із спідниці, що впала на долівку. — Якщо ти не довіряв собі, коли Філіп був неподалік і міг почути, то тим більше не довірятимеш, бо Гелоуглас та П’єр завжди будуть раді тобі допомогти.

— Це не тема для жартів.

— Так, не тема, — погодилася я, беручи його руки в свої. — Це — тема для чоловіків та їхніх дружин. Це справа чесності й довіри. Мені нема чого ховати від тебе. Якщо взяти кров з моєї вени означатиме покласти край твоїй невпинній потребі полювати за моїми здогадними й уявними таємницями, то можеш це зробити хоч зараз.

— Це — не те, що вампір робить лише один раз, — застеріг Метью, намагаючись відсунутися від мене.

— А я й не думала, що лише один раз. — Я запустила свої пальці у волосся на його потилиці. — Візьми мою кров. Візьми мої таємниці. Роби те, що підказують тобі твої інстинкти, що вони тобі криком кричать. Тут немає ані каптурів, ані пут. У моїх обіймах ти маєш бути вільним, навіть якщо це буде єдиним місцем, де ти зможеш бути вільним.

Я наблизила його рот до свого. Спершу Метью зреагував обережно, тримаючи мене за зап’ястя так, наче збираючись відірватися за першої ж нагоди. Але його інстинкти були сильні, а бажання — іще сильнішим. Воно було таким сильним, що його можна було відчути фізично, на дотик. Стрічки, що поєднували світ, зсунулися і перегрупувалися довкола мене, немов звільняючи місце для такого потужного почуття. Я потихеньку відсунулася від Метью, і мої груди з кожним подихом здіймалися дедалі вище.

Він мав такий переляканий вигляд, що у мене аж серце защеміло. Але було й пристрасне бажання. «Страх і бажання». Недивно, що ці почуття стали основною темою його університетського есе, коли він здобув стипендію. Кому ж, як не вампіру, краще знати про безперервну боротьбу, яка точиться між цими почуттями?

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я, опускаючи руки по боках. Він мав зробити це сам. Я не мала допомагати йому наблизити свій рот до моєї вени.

Момент чекання був болісним, але нарешті Метью нахилив голову. Моє серце пришвидшено забилося, і я почула, як він глибоко вдихнув.

— Мед. Ти завжди пахнеш медом, — зачудовано пробурмотів він і впився своїми гострими зубами мені в шкіру.

Коли Метью брав мою кров раніше, то ретельно знеболював місце укусу своєю кров’ю. Не так було цього разу, але шкіра й так оніміла від того, що Метью міцно припав до неї. Узявши мене руками за спину, він ніжно похилив мене до ліжка. І я застигла отак у повітрі, чекаючи, коли він насититься. І коли між нами не залишиться більше нічого, окрім кохання.

Приблизно через півхвилини після початку Метью зупинився. І з подивом поглянув на мене так, наче щойно відкрив щось несподіване. Його очі були геть чорні, і на якусь скороминущу мить мені здалося, що то ним почала оволодівати жага крові.

— Усе нормально, коханий, — прошепотіла я.

Метью знову нахилив свою голову і знову почав пити. І пив, доки не віднайшов те, що хотів. Це зайняло трохи більше хвилини. Він поцілував місце над моїм серцем із такою ж ніжною побожністю, яка була у нього на обличчі в нашу шлюбну ніч, і сором’язливо поглянув на мене.

— І що ж ти знайшов?

— Тебе. І тільки тебе, — стиха мовив Метью.

Його сором’язливість швидко обернулася на пристрасть. Він поцілував мене, і невдовзі наші тіла переплелися. За винятком отого несамовитого акту під стіною, ми не кохалися вже багато тижнів, і спершу наші рухи були незграбними й невмілими, бо ми розучилися рухатися в унісон. Моє тіло напружувалося все більше й більше, стискаючись, мов пружина. Іще один енергійний рух, іще один глибокий поцілунок — і я полетіла у безодню відчуттів.

Метью уповільнився. Наші погляди зустрілися й з’єдналися. Я іще ніколи не бачила його таким: вразливим, сповненим надії, прекрасним, вільним. Тепер між нами не було таємниць, не було стримуваних почуттів, і ми вже могли не боятися несподіваного лиха, яке занесе нас до таких темних закутків, де навіть надії на надію не залишиться.

— Ти відчуваєш мене? — спитав Метью. Він був центром тиші і спокою в моєму осерді. Я кивнула. Він посміхнувся і почав рухатися з навмисною повільністю та обережністю. — Я — в тобі, Діано. Я даю тобі життя.

Ці самі слова я колись сказала йому, рятуючи від смерті, коли він пив мою кров.

Я й не думала тоді, що він їх почує і запам’ятає.

Він знову почав рухатися в мені, повторюючи ці слова, мов заклинання. То була найпростіша, найпрекрасніша і найчистіша форма магії у світі. Метью вже був уплетений у мою душу. Уплетений в моє тіло так само, як і моє було вплетене в його. Моє серце, що впродовж останніх місяців розривалося з кожним сумним дотиком та винуватим поглядом, знову почало зшивати себе воєдино.

Коли над обрієм повільно піднялося сонце, я простягнула руку й торкнулася Метью поміж очей.

— Цікаво, чи можу і я читати твої думки.

— Уже прочитала, — сказав Метью, беручи мої пальці й цілуючи їхні кінчики. — Іще тоді, в Оксфорді, коли ти отримала фото своїх батьків. Ти не розуміла, що ти робиш. Але все одно відповідала й відповідала на запитання, які я не міг поставити тобі уголос.

— А можна, я знову спробую? — спитала я, майже впевнена, що він скаже ні.

— Звісно, що можеш. Якби ти була вампіром, я б уже запропонував тобі свою кров, — відповів Метью, відкинувшись на подушку.

Я трохи повагалася, упорядкувала свої думки і зосередилася насамкінець на одному простому запитанні: як я можу пізнати серце Метью?

Єдина срібляста стрічечка мерехтіла, протягнувшись від мого серця до тої точки на його лобі, де мало б бути третє око, якби він був відьмаком. Стрічечка вкоротилася, притягнула мене ближче, і мої вуста торкнулися його шкіри.

І в моїй голові вибухнула феєрверком безліч образів і звуків. Я побачила Джека та Енні, Філіпа й Ізабо. Я побачила Гелоугласа й інших чоловіків, яких я не знала і які займали вважливі місця у пам’яті Метью. Я побачила Елеонору й Лукаса. Я віднайшла почуття тріумфу, коли він розв’язав якусь важку наукову проблему, почула радісний викрик, коли Метью виїхав верхи із лісу, щоб полювати й убивати, як веліла йому його природа. Я побачила себе — я усміхалася йому.

А потім я побачила обличчя герра Фукса, вампіра, якого я зустріла у Гебрайському кварталі, і чітко почула слова «Мій син, Беньямін».

Я різко відсахнулася, сівши на п’яти і притуливши палець до тремтячих губ.

— Що сталося? — спитав Метью, випрямляючись і насуплюючи брови.

— Герр Фукс! — із жахом поглянула я на нього, боячись, що він подумав найгірше. — Я не здогадалася, що він твій син, що це він — Беньямін. — У тому вампірові й натяку не було на схильність до жаги крові.

— Це не твоя провина. Ти ж не вампір, а Беньямін розказує лише те, що вважає потрібним, — сказав Метью заспокійливим голосом. — Напевне, я відчув його присутність біля тебе: слабкий залишок запаху, якийсь натяк на те, що він був поруч. Саме тому я й подумав, що ти від мене щось приховуєш. Я помилився. Вибач за те, що поставив тебе під сумнів, серденько.

— Але Беньямін мав здогадатися, хто я. Бо твій запах на мені повсюди.

— Звісно, що він здогадався, — невимушено мовив Метью. — Я пошукаю його завтра, але якщо Беньямін не захоче зі мною зустрічатися, то мені нічого не залишиться, як застерегти Гелоугласа та Філіпа. Вони дадуть знати решті родини, що Беньямін знову проявився.

— Застерегти? — спитала я. Коли ж Метью ствердно кивнув, то у мене по спині побігли холодні мурашки.

— Страшнішим за Беньяміна, охопленого жагою крові, є Беньямін умиротворений і спокійний, яким ти його бачила у рабі Лева, — пояснив Метью. — Як казав малий Джек, найстрашніші потвори завжди мають вигляд звичайних людей.

Та ніч позначила справжній початок нашого шлюбу. Метью став спокійнішим та зосередженішим, і таким я його ще ніколи не бачила. Лишилися в минулому різкі репліки, раптові зміни напрямку думок та імпульсивні рішення, котрі донині характеризували наші взаємини. Натомість Метью став методичнішим, стриманішим, але все одно смертельно небезпечним. Він став регулярніше харчуватися, виходячи на полювання як у місті, так і в сусідніх селах. У міру того як його м’язи міцнішали й набирали вагу, я, нарешті, побачила те, що колись побачив Філіп: його син, попри свої великі розміри, марнів через відсутність належного харчування.

А в тому місці у мене на грудях, де він пив кров, залишився сріблястий півмісяць. Він був не схожий на інші шрами мого тіла — йому бракувало грубої захисної тканини, такої характерної для решти шрамів. Метью пояснив це властивостями своєї слини, яка закрила місце укусу, водночас не даючи йому повністю загоїтися. Ритуал надпивання крові своєї пари, який виконував Метью, та мій новий ритуал відьминого поцілунку, який забезпечував мені доступ до його думок, давали нам відчуття глибшої інтимності. Ми не завжди кохалися, коли він приходив до мене у ліжко, але коли ми кохалися, то цей акт починався і завершувався отими двома разючими моментами абсолютної чесності, які знімали не лише сумніви Метью, а й мою найбільшу тривогу: що наші таємниці якимось чином нас же і знищать. І навіть коли ми не кохалися, ми говорили відверто й невимушено, про що більшість закоханих можуть тільки мріяти.

Наступного ранку Метью розповів Гелоугласу та П’єру про Беньяміна. Лють Гелоугласа спалахнула й згасла, зате П’єрів страх став тепер проявлятися кожного разу, коли хтось стукав у двері або підходив до мене на базарі. Вампіри шукали його день і ніч, і Метью сам планував ці пошукові експедиції.

Але Беньяміна ніде не можна було знайти. Наче у воду впав.

Настав і закінчився Великдень, і наші плани стосовно Рудольфового весняного свята, яке мало відбутися наступної суботи, дійшли до своєї фінальної стадії. Ми з маестро Хофнагелем перетворили Велику залу на квітучий сад за допомогою горщиків з тюльпанами. Я була в захваті від цього приміщення, з його склепінчастими конструкціями, що тримали арочний дах, наче віти плакучої верби.

— Ми сюди й апельсини імператорські перенесемо, — сказав Хофнагель, сяючи від задоволення цікавою роботою. — І павичів.

У день вистави слуги понаносили з палацу та собору вільні канделябри, щоб створити в гулкому кам’яному приміщенні ілюзію зоряного неба, а підлогу притрусили свіжим очеретом. Як сцену ми використали майданчик сходів, що вели до імператорської каплиці. То була ідея маестро Хофнагеля, бо в такому випадку я б мала змогу з’являтися на вершечку сходів, мов місяць, а Метью вирахував моє мінливе положення за допомогою однієї з астролябій пана Габермеля.

— А чи не надто ми заглиблюємося у філософію? — спитала я, відразу прикривши долонею рота.

— Це двір Рудольфа Другого, — сухо зауважив Хофнагель. — Тут не може бути надміру філософії.

Коли придворні прийшли на бенкет, то аж охнули в захваті від сцени, яку ми облаштували.

— Їм подобається, — прошепотіла я Метью з-за ширми, яка закривала нас від натовпу. Наше величне антре було призначене на десерт, а допоки ми заховалися на Лицарських сходах біля зали. Метью розважав мене оповідками про старі часи, коли він і сам приїздив на лицарський турнір. Коли ж я висловила сумнів у придатності зали для таких специфічних змагань, то він здивовано вигнув брову.

— А навіщо, по-твоєму, ми зробили залу такою великою, а стелю такою високою? Празькі зими можуть тривати до біса довго, а озброєні знуджені молодики вельми небезпечні. Краще нехай чимдуж кидаються один на одного, аніж затівають війни з сусідніми королівствами.

Вино лилося рікою, столи вгиналися від страв, і невдовзі шум у залі став оглушливим. Коли почали подавати десерти, ми з Метью нишком зайняли свої місця. Маестро Хофнагель намалював для Метью жвавий пасторальний пейзаж і неохоче виділив йому одне з апельсинових дерев, щоб він міг сидіти під ним на валуні, роль якого виконував ослін, укритий сірою повстю. Я мала чекати свого виходу, а потім вигулькнути з каплиці і стати за старими дерев’яними дверима, покладеними набік і розмальованими під колісницю.

— Не спробуй розсмішити мене, — застерегла я Метью, коли він цьомкнув мене у щоку і побажав удачі.

— Мені дуже подобаються важкі ситуації, — прошепотів він у відповідь.

Коли музичні акорди заповнили кімнату, придворні потроху позамовкали. Коли в приміщенні стало абсолютно тихо, Метью показав своєю астролябією на небеса, і маскарад почався.

Іще в процесі підготовки я вирішила, що найкращий метод постановки має полягати в мінімумі тексту і в максимумі танців. По-перше, кому захочеться, добряче попоївши, сидіти й слухати промови? Я достатньо часто бувала на академічних заходах, щоб переконатися в тому, що це — погана ідея. Синьйор Пасетті радо навчив декотрих придворних дам «танцю мандрівних зірок», що мало забезпечити Метью небесним предметом споглядання, коли він чекатиме появи своєї коханої місячної жінки. З огляду на те, що у виставі на деякі ролі були призначені відомі придворні красуні у фантастично розцяцькованих коштовностями платтях, маскарад швидко набув схожості зі шкільною виставою з таким її обов’язковим атрибутом, як захоплені батьки. Метью корчив кислі міни, наче ще трохи — і він більше не витримає цього видовища.

Коли ж скінчився танець, музики позначили мою появу гуркотом барабанів та вереском сурм. Маестро Хофнагель причепив на двері каплиці штори, і я тільки й мала, що пройти крізь них із поважністю богині (і при цьому не зачепитися за них своїм схожим на місяць головним убором, як уже не раз примудрялася під час репетицій), а потім задумливо витріщитися на Метью. А він, якщо буде на те воля Божа, зачудовано витріщатиметься на мене, при цьому не відволікаючись на споглядання моїх грудей.

Я зробила паузу, входячи в роль, вдихнула повні груди повітря і впевнено проштовхнулася крізь штори, намагаючись пливти, наче місяць по небу.

Придворні захоплено охнули й завмерли.

Задоволена тим, що мені вдалося таке переконливе антре, я поглянула на Метью. Його очі були круглі, наче блюдця.

«Ой, ні, тільки не це!» Я помацала пальцем ноги підлогу, але, як я й підозрювала, вже встигла піднятися над нею на кілька дюймів — і продовжувала підніматися. Я випростала руку, сподіваючись зачепитися за край моєї імпровізованої колісниці, і побачила, що моя шкіра випромінює сріблясте сяйво. Метью різко кивнув головою у бік моєї тіари та маленького сріблястого серпика місяця. Не маючи дзеркала, я й гадки не мала, що роблю, але боялася найгіршого.

— Ля Діосо! Чудово! Прекрасний ефект! — вигукнув Рудольф і, підвівшись, енергійно зааплодував.

Розгублені придворні невпевнено приєдналися до нього. При цьому декотрі спершу перехрестилися.

Повністю заволодівши увагою залу, я притиснула руки до грудей і закліпала очима на Метью, який на мій захоплений погляд відповів похмурою гримасою. Я зосередилася на необхідності спуститися додолу, щоб пройти до Рудольфового трону. Виконуючи роль Зевса, він сидів на найрозкішнішому різьбленому кріслі, яке тільки можна було знайти в запасниках палацу. Воно було огидне й позбавлене смаку, але чудово годилося для такої оказії.

На щастя, коли я наближалася до імператора, моє тіло більше не світилося і публіка вже не дивилася на мою голову так, наче я — бенгальський вогонь. Я присіла у реверансі.

— Мої вітання, Ля Діосо, — забубонів Рудольф, імітуючи здогадний голос верховного божества, але насправді він явно перегравав.

— Я кохаю прекрасного Ендиміона, — сказала я, підводячись і показуючи жестом у бік сходів, де Метью, влігшись на пухові перини, зображав глибокий сон. Текст я написала сама. (Метью запропонував свій варіант: «Якщо ти не відчепишся від мене, то прекрасний Ендиміон порве тобі горлянку», але я цей варіант відхилила, разом із пропозицією скористатися поезією Кітса.) — Він такий мирний, такий спокійний у своєму сні. Я — богиня і я ніколи не зістарюсь, а красень Ендиміон невдовзі зістариться й помре. Благаю вас, зроби його безсмертним, щоб він завжди був зі мною.

— За однієї умови! — скрикнув Рудольф, відкинувши спроби імітувати божественний голос заради гучності. — Він має спати увесь час, не прокидаючись. Тільки тоді він стане безсмертним.

— Дякую тобі, могутній Зевсе, — сказала я, намагаючись не нагадувати акторку з британської комедійної трупи. — Тепер я зможу вічно споглядати свого коханого.

Рудольф скривився. Добре, що сценарій не передбачав його схвальної репліки.

Я повернулася до своєї колісниці, й звідти — за лаштунки, пройшовши крізь штори, а тим часом придворні дами виконували фінальний танець. Коли він скінчився, Рудольф провів по колу всіх придворних, які витанцьовували, гучно гупаючи ногами та ляскаючи в долоні так, що ледь дах не звалився. Але це не допомогло розбудити Ендиміона.

— Піднімайся! — просичала я, йдучи подякувати Рудольфу за те, що надав нам можливість порозважати його імператорську величність. А у відповідь почула від Метью лише нарочито театральне хропіння.

Тож я зробила перед Рудольфом реверанс і виголосила промову на честь астролябії маестро Габермеля, декорацій та спецефектів маестро Хофнагеля, а також якісного музичного супроводу.

— Я був вельми втішений, Ля Діосо, більше, ніж сподівався. Можете прохати у Зевса винагороду, — сказав Рудольф, ковзнувши поглядом по моїх плечах та грудях. — Що забажаєте. Тільки скажіть — і воно ваше.

Теревені припинилися, і в залі запала тиша. І в цій тиші я почула слова Авраама: «Книга сама до вас прийде. Ви лишень попрохайте». Невже це дійсно отак просто?

Ендиміон заворушився на своїй пуховій перині. Не бажаючи, щоб він втрутився у розмову, я клацнула за спиною пальцями, повертаючи його у сни. А придворні затамували подих, чекаючи, що я назву якийсь престижний титул, добрячий шмат землі чи купу золота.

— Мені б хотілося побачити алхімічну книгу Роджера Бекона, ваша величносте.

— У вас витримки — на десять дебелих мужиків, тітонько, — сказав Гелоуглас тоном, у якому чулося стримане захоплення, коли ми верталися додому. — А про підбір слів я взагалі мовчу.

— Та годі тобі, дякую, — задоволено сказала я. — А, до речі, що робила під час маскараду моя голова? Бо всі на неї так витріщалися!

— Із місяця на твоїй голові з’явились дивовижні зірки, а потім згасли. Я б на твоєму місці не переймався. Усе виглядало так реально, що всі вирішили, що це ілюзія. Зрештою, більшість аристократів при дворі Рудольфа — всього-на-всього люди.

Відповідь Метью була стриманішою.

— Не поспішай радіти, серденько. Може, Рудольф і не мав іншого вибору, окрім як погодитися, зважаючи на ситуацію, що склалася, але ж манускрипту він тобі іще не надав. Ти почала дуже складний і небезпечний танок. Можеш не сумніватися: за можливість зиркнути на книгу, імператор почне вимагати у тебе щось навзамін.

— Тоді нам слід ушитися задовго до того, як він почне наполягати на виконанні його вимоги, — сказала я.

Але виявилося, що Метью мав рацію, наполягаючи на необхідності виявляти обережність. Я гадала, що нас удвох запросять наступного дня, щоб дати нам можливість проглянути манускрипт у приватній обстановці. Але таке запрошення не надійшло. Минуло кілька днів, перш ніж ми отримали формальне запрошення пообідати в палаці з якимись перспективними католицькими теологами. А після обіду, обіцялося в записці, вибрану групу запросять до покоїв імператора на оглядини екземплярів з колекції Рудольфа, що становлять особливий інтерес із точки зору містики й релігії. Серед гостей мав бути такий собі Йоганн Пісторіус, який виховувався лютеранином, навернувся в кальвінізм, а невдовзі мав стати католицьким священиком.

— Нам влаштовують пастку, — сказав Метью, пригладжуючи рукою волосся. — Пісторіус — небезпечний чоловік, безжальний та жорстокий супротивник і, до того ж, відьмак. Він повернеться сюди через десять років і стане Рудольфовим духівником.

— А це правда, що його готують у члени Конгрегації? — тихо поцікавився Гелоуглас.

— Так. Він є чимось на кшталт бандита-інтелектуала, якого відьми бажають бачити своїм представником. Без образ, Діано. Просто зараз для відьом настали вкрай важкі часи, — визнав Метью.

— А я й не ображаюся, — спокійно сказала я. Але наразі не він є членом Конгрегації, а ти. Настільки імовірним є те, що він зчинить бучу, коли побачить тебе, зважаючи на його амбіції?

— На сто відсотків імовірним. Інакше Рудольф не став би запрошувати його пообідати разом із нами. Імператор обмірковує свої бойові порядки і збирає військо.

— І за що конкретно він збирається воювати?

— За манускрипт. І за тебе. Він не збирається випустити ні перше, ні друге.

— Я вже казала тобі, що не продаюся. І я — не військовий трофей.

— Це так, але для Рудольфа ти є не захопленою територією. Рудольф — австрійський ерцгерцог, король Угорщини, Хорватії та Богемії, марграф Моравії та імператор Священної Римської імперії. А ще він — племінник Філіпа Іспанського. Габсбурги — пожадлива до придбань та агресивна родина, і вони ні перед чим не зупиняться, щоб здобути те, що бажають.

— Метью не перебільшує і не наганяє на вас страху, тітонько, — серйозно мовив Гелоуглас, коли я почала було заперечувати. — Якби ви були моєю дружиною, то вас не було б у Празі того ж дня, коли з’явився перший подарунок від імператора.

Зважаючи на серйозність та делікатність ситуації, до палацу нас проводжали Гелоуглас із П’єром. Коли ми йшли до Великої зали, яку Метью колись допомагав проектувати, троє вампірів та одна відьма спричинили, як і можна було передбачити, певне збурення інтересу з боку перехожих.

Рудольф посадовив мене побіля себе, а Гелоуглас зайняв позицію за моїм кріслом як добре вихований слуга та охоронець. Метью разом із пильним П’єром посадовили з протилежного кінця бенкетного столу. Випадковому спостерігачеві могло здатися, що Метью прекрасно проводить час у гамірливий компанії дам і молодиків,що прагнуть знайти собі зразок для наслідування, який має більшу харизму, аніж імператор. Із цієї конкуруючої компанії, чиєю душею був Метью, до нас час від часу долітали хвилі сміху, і вони аж ніяк не додавали настрою і без того похмурому Рудольфу.

— Але чому неодмінно має бути велике кровопролиття, отче Йоганне? — допитувався імператор у дебелого лікаря років сорока, що сидів ліворуч від нього. Висвячення Пісторіуса мало відбутися лише через кілька місяців, але він із типовим для новонавернених запалом уже не заперечував, щоб його передчасно називали священицьким титулом, якого він іще не отримав.

— Тому, що єресь та відхилення від господнього вчення слід викорінювати повністю, ваша величносте. Інакше вони знайдуть собі новий родючий ґрунт. — На мене впав допитливий погляд очей Пісторіуса, обрамлених важкими повіками. Моє відьмине третє око розкрилося, обурене такою грубою й нахабною спробою заволодіти моєю увагою. Це нагадало мені спробу Шамп’є вивідати мої таємниці. Я відчула різку антипатію до чаклунів з університетською освітою. Відклавши ножик, я теж витріщилася на нього. Він кліпнув першим.

— Мій батько вважав, що толерантність — мудріша політика, — відказав Рудольф. Ви ж вивчали гебрейську мудрість Кабали. Є люди Божі, які назвуть ваші слова єрессю.

Гострий слух Метью дозволяв йому зосереджуватися на моїй розмові так пильно й сильно, як Шарка переслідувала свою здобич. Він насупився.

— Мій чоловік каже, що ви лікар, герр Пісторіус. — Мені погано вдавався такий прийом, як раптова зміна теми, але цього разу він вдався.

— Так, я лікар, фрау Ройдон. Радше, був ним, а потім перемістив свою увагу з порятунку тіл на порятунок душ.

— Отець Йоганн заробив свою репутацію на ліках від чуми, — сказав Рудольф.

— Я був лише виконавцем Господньої волі. Він є єдиним істинним цілителем, — скромно сказав Пісторіус. — Із любові до нас Він створив багато природних лікарських засобів, які справляють вражаючий ефект на наші недосконалі тіла.

— І дійсно. Я пам’ятаю, ви рекомендували безоари як панацею від хвороб. Коли Ля Діоса нещодавно хворіла, я послав їй один із моїх камінців, — сказав Рудольф, схвально посміхнувшись Пісторіусу.

Той пильно поглянув на мене.

— Ваші ліки, вочевидь, допомогли, ваша величносте.

— Так. Ля Діоса повністю одужала. І має дуже гарний вигляд, — сказав Рудольф і, висолопивши свою й без того виступаючу нижню губу, втупився в мене поглядом. На мені було просте чорне плаття з білою вишивкою та чорна оксамитова накидка. Червоний рубін на саламандровому намисті, що висів, опускаючись у впадинку під моїм горлом, був єдиним яскравим предметом мого скромного вбрання. Ця чудова прикраса прикувала до себе увагу Рудольфа. Він нахмурився і кивнув слузі.

— Важко сказати, наскільки ефективно посприяв камінь-безоар імператора Максиміліана моєму одужанню, — сказала я, шукаючи поглядом підтримку у лікаря Гаєка, поки Рудольф про щось перешіптувався. Гаєк, що вже взявся за дичину, мало не подавився з переляку шматочком оленини і підвівся, щоб сказати своє слово.

— Гадаю, докторе Пісторіус, що найбільше допомогла лікарська кашка, — визнав він. — Я приготував її у чашці, зробленій з рогу єдинорога. Імператор Рудольф вважав, що це підсилить її дієвість.

— Окрім того, Ля Діоса споживала цю кашку за допомогою ложки, яка також була вироблена з рогу єдинорога, — сказав Рудольф, тепер зосереджуючи свій погляд на моїх губах. — Для більшого лікувального ефекту.

— А чи побачимо ми сьогодні цю чашку та ложку у вашій кунсткамері чудес, ваша величносте? — поцікавився Пісторіус. Атмосфера межи мною та відьмаком раптом ожила і аж затріщала від напруження. Ниті, що оточували лікаря-священика, вибухнули ядучими відтінками червоного та помаранчевого, попереджаючи мене про небезпеку. А потім він посміхнувся. «Я не довіряю тобі, відьмо, — подумки прошепотів він мені. — І твій потенційний коханець імператор Рудольф — він теж тобі не довіряє».

М’ясо вепра, яке я в ту мить жувала — чудова страва, приправлена розмарином та чорним перцем (котрі, на переконання імператора, розігрівали кров) — миттю перетворилося в моєму роті на кавалок глини, а моя кров, замість розігрітися, враз похолола.

— Що сталося? — спитав Гелоуглас, схилившись над моїм плечем. Він подав мені шаль, яку я не просила, бо не знала, що він її з собою взяв.

— Пісторіуса запросили нагору подивитися книгу, — сказала я швидкою англійською, щоб звести до мінімуму ризик того, що хтось зрозуміє сказане. Гелоуглас пахнув морською сіллю та м’ятою. То була тонізуюче і водночас заспокійливе сполучення. Мої нерви вгамувалися.

— Я візьму це на себе, — відповів він, злегка стиснувши мені плече. — Між іншим, тітонько, ви трохи світитеся. Було б краще, якби сьогодні ніхто не побачив зірок.

Зробивши свій попереджувальний постріл, Пісторіус звернув розмову до іншої теми і вступив у жваву дискусію з лікарем Гаєком стосовно лікувальних властивостей протиотрут. Рудольф займався тим, що кидав меланхолійні погляди у мій бік та гнівні — у бік Метью. Чим ближче підходив час нашої зустрічі з Ешмолом-782, тим гіршим ставав мій апетит, тому я вирішила поговорити з дворянкою, яка сиділа поруч. Лише після того як було подано іще п’ять страв, включно з процесією смажених павичів та справжньою виставкою тушкованої свинини та молочних поросят у хрусткій скориночці, бенкет, нарешті, завершився.

— Ти якась бліда, — сказав Метью, швидко забираючи мене з-за столу.

— Пісторіус підозрює мене. — Цей неприємний тип нагадав мені Пітера Нокса та Шамп’є, і цілком зрозуміло чому. Вислів «бандит-інтелектуал» чудово характеризував їх обох. — Гелоуглас сказав, що він візьме його на себе.

— Тоді недивно, що П’єр пішов за ним назирці.

— А що робитиме П’єр?

— Потурбується про те, щоб Пісторіусу вдалося вибратися звідси живцем, — весело відповів Метью. — Якщо залишити Гелоугласа без догляду, то він швидко задушить його і кине в Оленячий рів левам, щоб ті підхарчилися. Мій племінник має так само сильний інстинкт захисту й панування, як і я.

Рудольфові гості пішла за ним до його святая святих — приватної галереї, де він показував нам із Метью триптих Босха. Там нас зустрів Оттавіо Страда, щоб показати нам колекцію і відповісти на запитання.

Коли ми увійшли до приміщення, то побачили, що триптих, який подарував йому Метью, і досі знаходився посередині столу, вкритого зеленою накидкою. Для задоволення глядачів і з метою справити на них іще сильніше враження, імператор розклав довкола твору Босха інші предмети. Поки гості охали та ахали, вражені триптихом відомого майстра, я уважно обдивлялася кімнату. У ній були приголомшливі чаші з напівдорогоцінних каменів, символ імператорської влади на емальованому ланцюжку, довгий ріг, начебто від єдинорога, декілька статуеток та різьблені сейшельські кокоси — цікава суміш коштовностей, лікувальних засобів та екзотики. Але середньовічного манускрипту ніде не було видно.

— А де він? — просичала я, звертаючись до Метью. Та не встиг він відповісти, як я відчула дотик чиєїсь теплої руки на моєму передпліччі. Метью закляк мов укопаний.

— Я маю для вас подарунок, querida (мила) Diosa, — сказав Рудольф, дихнувши на мене цибулею та червоним вином. Мій шлунок стиснувся і забурчав на знак протесту.

Я обернулася, сподіваючись побачити Ешмол-782, але натомість імператор тримав у руках емальований ланцюг. Не встигла я заперечити, як він надів його мені через голову на плечі. Я опустила погляд і побачила зеленого уроборо, що звисав з кола червоних хрестиків, густо всипаних смарагдами, рубінами, діамантами та перлинами. Гама кольорів нагадала мені коштовність, яку герр Майзель подарував Беньяміну.

— Дуже дивний подарунок, як для моєї дружини, ваша величносте, — тихо зауважив Метью.

Він стояв позаду імператора, з огидою роздивляючись намисто. Це була вже моя третя подібна прикраса, і я розуміла, що за цим символізмом щось криється. Я підняла уроборо, щоб роздивитися емаль. То був не зовсім уроборо, бо істота мала лапи. Вона була більше схожа на ящірку чи саламандру, ніж на змію. А найважливіша відмінність полягала в тому, що хвіст був не в роті у створіння, а закручувався на шиї і душив його.

— Це — знак пошани, герр Ройдон, — сказав Рудольф, зробивши легкий наголос на прізвищі. — Колись це намисто належало королю Владиславу, а потім перейшло моїй бабусі. А емблема належала загону хоробрих угорських лицарів, відомих як «Орден переможеного Дракона».

— Дракона? — стиха перепитала я, поглянувши на Метью.

Утім, істоту на моєму намисті можна було з натяжкою визнати драконом, зважаючи на її товсті лапи. Але в іншому вона була навдивовижу схожою на родинну емблему де Клермонів, за тим винятком, що цей уроборо помирав повільною болісною смертю.

Я пригадала клятву герра Фукса — тобто клятву Беньяміна — убивати драконів скрізь, де вони трапляться.

— Дракон символізує наших ворогів, особливо тих, хто наважується втручатися в прерогативи нашої правлячої родини, — сказав Рудольф тоном цивілізованої людини, але насправді це було оголошення війни всьому клану де Клермонів. — Мені буде приємно бачити на вас це намисто, коли ви з’явитеся при дворі наступного разу. Палець Рудольфа торкнувся дракона на моїх грудях і завмер. — Тоді ви зможете залишити своїх маленьких французьких саламандр удома.

Очі Метью, якими він прикипів до дракона та пальця імператора, аж почорніли, коли Рудольф зробив свою зневажливу репліку про французьких саламандр. Я спробувала взяти приклад із Мері Сідней і придумати якийсь крок у відповідь, котрий був би доречним у даній ситуації і водночас вгамував би вампіра. А зі своїми ображеними почуттями фемінізму я розберуся пізніше.

— Носитиму я це намисто чи не носитиму — залежить від мого чоловіка, ваша величносте, — прохолодно відказала я, роблячи над собою зусилля, щоб не відступити крок назад від Рудольфового пальця. Хтось охнув. Хтось приглушено зашепотів. Але єдиним, чия реакція була мені не байдужою, був Метью.

— Я не бачу причини не носити його до кінця сьогоднішнього вечора, mon coeur, — сказав Метью схвальним тоном. Його більше не турбував той факт, що представник королеви Англії говорить, як французький аристократ. — Зрештою, саламандри та дракони — родичі. І перші, і другі йдуть у вогонь, щоб захистити тих, кого кохають. До того ж, імператор ласкаво погодився показати тобі свою книгу. — Метью озирнувся. — Хоча, здається, пан Страда так і не подолав своєї некомпетентності, бо цієї книги я тут не бачу. — За нами згорів іще один місток.

— Ще не час, ще не час, — роздратовано кинув Рудольф. — Спершу я хотів би дещо подарувати Ля Діосі. Ходімо поглянемо на мій різьблений горіх з Мальдивів. Він унікальний у своєму роді. — Усі, окрім Метью, слухняно побрели натовпом у напрямку, який вказував палець Оттавіо Стради. — І ви також, герр Ройдон.

— Звісно, — пробурмотів Метью, один до одного імітуючи інтонацію своєї матері.

І повільно поплентався вслід за юрмою.

— Є одна річ, яку я замовив спеціально. А отець Йоганн допоміг роздобути той скарб. — Рудольф окинув поглядом кімнату, але Пісторіуса ніде не було видно. — А куди він подівся, сеньйоре Страда?

— Я не бачив його відтоді, як ми пішли з Великої зали, ваша величносте, — відповів Страда.

— Ти! — ткнув Рудольф пальцем на якогось слугу. — Піди й знайди його! — Слуга негайно кинувся виконувати наказ. Імператор узяв себе в руки і знову зосередив свою увагу на химерному предметі, що лежав перед нами. Він скидався на грубо вирізаного з дерева голого чоловіка. — Це, Ля Діосо, знаменитий корінь з Еппендорфа. Сторіччя тому одна жінка поцупила з церкви освячений хліб і посадила його у себе при світлі повного місяця, щоб підвищити родючість свого городу. А наступного ранку в неї на грядці виросла гігантська капустина.

— Капустина виросла з освяченого хліба? — Або щось явно було не так в перекладі, або я нічого не тямила в християнській євхаристії. Дерево Діани, arbor Dianæ, то одне, а arbour brassicæ — то є зовсім інше.

— Так. То було чудо. А коли ту капустину викопали, виявилося, що корінь її нагадує тіло Христове. — Рудольф подав експонат мені. Він мав маленьку золоту діадему з перлинами. Цю діадему, наскільки можна було зрозуміти, додали пізніше.

— Ти диви, як гарно, — сказала я, вдаючи, що мені дійсно цікаво.

— Частково мені хотілося показати його вам тому, що цей експонат дещо нагадує одну з ілюстрацій в тій книзі, яку ви попросили мене показати вам. Приведіть Едварда, Оттавіо.

Увійшов Едвард Келлі, притискаючи книгу до своїх грудей.

Я відразу ж її упізнала. Книга ще була на протилежному боці кімнати, а все тіло моє вже свербіло й поколювало. Міць манускрипту відчувалася майже фізично — і значно сильніше, аніж того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці, коли моє життя змінилося назавжди.

Переді мною був манукрипт Ешмол — іще до того, як він потрапив до самого Еліаса Ешмола і до того, як зник.

— Ви посидите тут зі мною, і ми разом проглянемо цю книгу, сказав Рудольф, жестом показавши на стіл і два стільці, інтимно розставлені тет-а-тет. — Дай мені книгу, Едварде. — Рудольф простягнув руку, і Келлі неохоче вклав у неї манускрипт.

Я стрельнула на Метью запитальним поглядом. А що, коли книга почне світитися, як це вже трапилося в Бодлійській бібліотеці, або почне поводитися якимось іншим химерним чином? І що, як я не зможу зупинити свій розум, і він почне блукати книгою та її таємницями? У цей момент викид магії матиме катастрофічні наслідки.

«Саме тому ми і прийшли сюди», — сказав мені його впевнений кивок головою.

Я сіла біля імператора, а Страда тим часом завів придворних до кімнати, щоб продемонструвати їм ріг єдинорога. А Метью стиха підійшов ближче. Я прикипіла поглядом до книги перед собою, не сміючи повірити, що настала мить, коли я побачу Ешмол-782 цілим і неушкодженим.

— Ну як? — строго запитав Рудольф. — Ви збираєтеся розкривати книгу?

— Аякже, — сказала я, підсовуючи манускрипт поближче. Його сторінки не випромінювали райдужного світіння. Для порівняння відчуттів, я поклала руку на обкладинку так само, як і тоді, коли вперше дістала Ешмол-782 зі сховища. Тоді він зітхнув, упізнавши мене, неначе довго чекав моєї появи. Але цього разу книга лежала нерухомо.

Я перегорнула обтягнуту шкірою дощечку обкладинки, за якою виявився чистий пергаментний аркуш. Моя пам’ять швидко зобразила перед очима те, що я побачила кілька місяців тому. То був аркуш, на якому Ешмол та мій батько напишуть одного дня назву цієї книги.

Я перегорнула сторінку, і мене охопило те саме відчуття моторошного тягаря. Коли ж сторінка повністю лягла на другий бік, я аж охнула.

Перша сторінка Ешмол-782 була розкішною ілюстрацією дерева. Його стовбур був покручений і вузлуватий, товстий і водночас звивистий. Із верхівки розгалужувалися гілки і, перекручуючись і вивертаючись по сторінці, завершувалися дивовижною комбінацією листків, яскраво-червоних фруктів та квітів. Це дерево було дуже схоже на те дерево Діани, що його виростила Мері, використавши кров, узяту в мене та Метью.

Коли ж я нахилилася ближче до ілюстрації, у мене аж дух перехопило. Стовбур дерева складався не з деревини, живиці та кори. Він складався із сотень тіл — одні звивалися й билися в судомах від болю, другі мирно перепліталися одне з одним, а треті були самотні й перелякані.

А внизу сторінки почерком, характерним для кінця тринадцятого сторіччя, було виведено напис, який дав цій книзі Роджер Бекон: «Істинна Таємниця Таємниць».

Ніздрі Метью враз розширилися, наче він намагався визначити запах книги. А вона й справді мала якийсь дивний запах — той самий пліснявий запах, який я відчула тоді в Оксфорді.

Я перегорнула і цю сторінку. І побачила малюнок, який прислали моїм батькам, той, який багато років зберігався в домі моїх батьків: птах фенікс, що обіймає своїми крилами хімічний шлюб, а поруч міфічні алхімічні звірі спостерігали за поєднанням сонця й жінки-місяця.

На обличчі Метью з’явився вираз потрясіння, і він став невідривно дивитися на книгу. Я занепокоїлася. Він стоїть досить далеко від книги. Що ж у ній так здивувало його?

Я швидко перегорнула картину алхімічного шлюбу. Третя сторінка виявилася ілюстрацією, на якій два дракони переплелися хвостами й тілами чи то в обіймах, чи то у двобої — визначити було неможливо. Із їхніх ран сипалися краплі кривавого дощу, які збиралися внизу в чашу, від якої відгалужувалися десятки голих блідих фігурок. Такого алхімічного зображення бачити мені ще не доводилося.

Метью стояв над плечем імператора, і я сподівалася, що його потрясіння зміниться збудженою радістю, коли він побачить цю нову ілюстрацію і надану нею можливість розв’язати таємниці книги. Але Метью мав такий вигляд, наче привида побачив. Блідою рукою він прикрив рота й носа. Коли ж я стурбовано нахмурилася, він кивнув мені — продовжуй, мовляв.

Я глибоко вдихнула і перейшла до першої алхімічної ілюстрації, яку побачила в цій книзі в Оксфорді. То було, як я й сподівалася, зображення маленької дівчинки з двома трояндами. Несподіваним же виявилося те, що кожен дюйм простору довкола дівчинки був зайнятий текстом. Він становив химерну суміш символів та кількох розкиданих сторінкою літер. У Бодлійській бібліотеці цей текст був прихований за допомогою заклинання, яке перетворило книгу на магічний палімпсест. А тепер, коли книга ще була неторкнутою, цей таємничий текст було повністю видно. Та хоча й було його видно, прочитати цей текст я все одно була не в змозі.

Я провела пальцями по рядках тексту. Мій дотик розкрив слова, перетворивши їх на обличчя, обрис та ім’я. Схоже, що текст бажав розповісти мені історію, що стосувалася тисяч створінь.

— Я дав би вам все, що ви забажали, — сказав Рудольф, знову дихнувши мені в щоку цибулею та червоним вином. Цей подих був такий не схожий на чистий, пряний подих Метью. А теплота подиху Рудольфа була відштовхуючою тепер, коли я вже звикла до прохолодного тіла вампіра. — Але чому ж ви обрали саме цю книгу? Її не можна зрозуміти, хоча Едвард стверджує, що вона містить велику таємницю.

Довга рука просунулася між нами і легенько доторкнулася до книги.

— А й справді, це такий самий безглуздий манускрипт, як і той, який ви вручили бідолашному доктору Ді, — сказав Метью, вміло маскуючи свої почуття. Утім, Рудольф не міг бачити, як сіпається м’яз на щоці у Метью. І як зосереджено поглибилися зморшки навколо його очей.

— Не факт, — похапцем заперечила я. — Алхімічні тексти потребують ретельного вивчення та обміркування, щоб збагнути їх повною мірою. От якби я мала можливість провести з цією книгою більше часу…

— Навіть у такому разі слід мати особливе Боже благословення, — відказав Рудольф, із кислою міною зиркнувши на Метью. — Едвард позначений Божим благословенням, а ви — ні, пане Ройдон.

— Та вже позначений, аж далі нікуди, — відказав Метью, змірявши Келлі поглядом. Тепер, коли у нього забрали книгу, англійський алхімік почав поводитися якось дивно. Я помітила стрічки, що зв’язували його з манускриптом. Але що саме пов’язує Келлі з Ешмолом-782?

Щойно це запитання промайнуло у мене в голові, як тоненькі жовто-білі ниті, що поєднували Келлі з манускриптом, набули нового вигляду. Замість звичного міцного переплетення двох кольорів чи плетива горизонтальних та вертикальних ниток, останні вільно і нещільно намоталися довкола якогось невидимого центру, немов кольорові стрічки на подарунку до дня народження. А короткі горизонтальні ниті не давали цим кільцям торкатися один до одного. Це було схоже на…

«Подвійну спіраль». Я машинально прикрила рукою рота і витріщилася на манускрипт. Тепер, коли я доторкнулася до книги, її пліснявий запах залишився на моїх пальцях. Він був сильний, з душком, схожий на запах…

«Плоті та крові». Я розгублено поглянула на Метью, відчуваючи, що тепер на моєму обличчі теж з’явився такий самий шокований вираз, який я недавно бачила у нього.

— Маєш хворобливий вигляд, mon сoeur, — турботливо сказав він, допомагаючи мені підвестися. — Дозволь відвести тебе додому. — Едвард Келлі скористався цим моментом і втратив самовладання.

— Я чую їхні голоси. Вони розмовляють мовами, які я не можу зрозуміти. Ви їх чуєте?

І він розпачливо простогнав, затуливши долонями вуха.

— Що ви там белькочете? — спитав Рудольф. — Докторе Гаєк, з Едвардом щось трапилося.

— Ви й своє ім’я там знайдете, — сказав мені Едвард, підвищуючи голос так, наче намагався заглушити якийсь інший звук. — Я збагнув це в ту ж мить, коли вас побачив.

Я поглянула униз. Скручені ниті й мене поєднували з книгою, тільки мої ниті були біло-лавандовими. А Метью був з’єднаний з книгою червоно-білими стрічками.

З’явився Гелоуглас — без запрошення й без попередження. За ним поспішав дебелий стражник, хапаючись за свою обвислу руку.

— Коні готові, — поінформував нас Гелоуглас, кивнувши на вихід.

— Ви не маєте дозволу заходити сюди! — скрикнув Рудольф, своєю люттю ламаючи свої ж ретельно вибудовані схеми. — А ви, Ля Діосо, не маєте дозволу іти звідси.

Та Метью не звернув на Рудольфа ані найменшої уваги. Він просто взяв мене за руку й потягнув до дверей. Я відчула, що манускрипт тягне мене назад, хапаючи нитями, які, подовжуючись, намагалися зупинити мене.

— Ми не можемо отак кинути книгу. Це…

— Я знаю, що це, — похмуро відказав Метью.

— Зупиніть їх! — заверещав Рудольф.

Та стражник із поламаною рукою, якому вже довелося сьогодні мати справу з одним розлюченим вампіром, більше не наважився спокушати долю, заважаючи Метью. І він, підкотивши під лоба очі, зомлів і гепнувся на підлогу.

Гелоуглас надів мені на плечі накидку, і ми хутко подалися сходами вниз. Іще двоє стражників — обидва непритомні — лежали біля підніжжя сходів.

— Повернися і візьми книгу! — наказала я Гелоугласу, ледь дихаючи через свій тісний корсет і через ту швидкість, з якою ми неслися внутрішнім двором. — Ми не можемо залишити її Рудольфу тепер, коли знаємо, що це таке.

Метью зупинився, вчепившись пальцями мені в руку.

— Ми не покинемо Прагу без манускрипту. Я повернуся й заберу його, це я обіцяю. Але спершу ти повернешся додому. Мусиш зібрати дітей, щоб вони були готові відбути тієї ж миті, коли я повернуся.

— Ми спалили наші мости, тітонько, — похмуро сказав Гелоуглас. — Пісторіус замкнений у Білій вежі. Я убив одного стражника і поранив іще трьох. Рудольф зачепив вас вкрай непристойно та недоречно, тому я також хотів би бачити його мертвим.

— Ти не розумієш, Гелоугласе. Та книга може містити відповіді на все, — тільки й встигла писнути я, коли Метью знову смикнув мене за руку й потягнув до виходу.

— О, я розумію більше, ніж вам здається. — Голос Гелоугласа наче плив у повітрі поруч зі мною. — Я зачув її запах іще внизу, коли впорався з охоронцями. У тій книзі є мертві вери. А також відьми та демони, це я гарантую. Хто б міг подумати, що втрачена Книга Життя так нестерпно тхнутиме смертю?

-Хто ж сотворив таку книгу? — Через двадцять хвилин я сиділа й тремтіла в залі на першому поверсі, стискаючи долонями глечик із трав’яним чаєм. — Вона така моторошна, така жахлива…

Як і більшість манускриптів, Ешмол-782 був зроблений з тонкого пергаменту — шкіри, обробленої особливим способом: її вимочували у вапні, щоб видалити ворс, шкребли, щоб усунути підшкірні нашарування плоті та сала, потім знову тримали у вапні, після чого розтягували на рамі — і знову шкребли.

Різниця полягала в тому, що у випадку з Ешмолом-782 істотами, чия шкіра була використана для виробництва пергаменту, були не вівці, телята чи кози, а демони, вампіри та відьми.

— Мабуть, його вели, як журнал, — сказав Метью, і досі не оговтавшись від побаченого.

— Але ж у ньому сотні сторінок, — приголомшено мовила я. Думка про те, що хтось навмисне зідрав шкіру з такої великої кількості демонів, вампірів та відьом, щоб виробити з неї пергамент, просто не вміщалася в голові. Я навіть засумнівалася, чи зможу після цього заснути.

— Це означає, що ця книга містить чіткі й виразні шматки ДНК, — сказав Метью, знову пригладивши волосся на голові. Він робив це за останні кілька хвилин так часто, що став схожим на дикобраза.

— Скручені ниті, що поєднували нас з Ешмолом-782, нагадували подвійні спіралі, — сказала я. Нам довелося розповісти про сучасну генетику Гелоугласу, який, за відсутності знань з біології та хімії, що накопичилися впродовж наступних чотирьохсот п’ятдесяти років, щосили намагався збагнути те, що ми йому розповідали.

— Значить, Д-Н-К — це як родинне дерево, але його гілки охоплюють більше, ніж одну родину. — Гелоуглас вимовляв ДНК нарізно, роблячи інтервали між літерами.

— Так, — сказав Метью. — Приблизно так.

— Ти бачив дерево на першій сторінці? — спитала я Метью. — Його стовбур складався з тіл, і те дерево квітнуло, давало плоди і випускало листки точнісінько так, як і те дерево Діани, яке ми витворили в лабораторії Мері.

— Ні, не бачив, зате я бачив істоту, яка кусала себе за хвіст, — відповів Метью.

Я похапцем спробувала пригадати, що побачила, але моя фотографічна пам’ять підвела мене саме тоді, коли я потребувала її найбільше. Просто вона не змогла вмістити в себе так багато нової інформації.

— Там був малюнок із двома істотами, які чи то билися, чи то обіймалися, я не змогла розібрати. І не встигла порахувати їхні лапи. Кров, яка капала з них униз, породжувала сотні нових створінь. Хоча, якщо одна з цих істот була не чотирилапим драконом, а змією…

— А друга — двоногим вогнедишним драконом, то ті алхімічні дракони могли символізувати тебе й мене, — сказав Метью і коротко, але дуже емоційно вилаявся.

Гелоуглас терпляче дочекався, поки ми завершимо цю розмову, а потім знову повернувся до своєї початкової теми.

— А оця Д-Н-К — вона живе в нашій шкірі?

— Не лише у шкірі, а й у нашій крові, кістках, волоссі та нігтях — у всьому нашому тілі, — пояснив Метью.

— Гм-м-м. — Гелоуглас потер підборіддя. — А про яке запитання ви говорили, коли казали, що ця книга може містити відповіді на всі запитання?

— Чим ми відрізняємося від звичайних людей, — просто пояснив Метью. — І чому така відьма, як Діана, може завагітніти від вампіра.

Гелоуглас сліпуче посміхнувся.

— Ти маєш на увазі від тебе, Метью. Я іще в Лондоні чудово знав, що тітонька може завагітніти. Її запах завжди не схожий ні на чий інший. Хіба що на твій. А Філіп про це знав?

— Про це мало хто знав, — швидко сказала я.

— Хенкок знав. Знали Франсуаза з П’єром. Здається, Філіпу все про це розповідали. — Гелоуглас підвівся. — Тоді піду заберу книгу для тітоньки. Якщо в ній йдеться про жінок родини де Клермон, ми мусимо заволодіти нею.

— Рудольф, напевне, вже десь замкнув її або забрав до себе в ліжко, — передрік Метью. — Буде нелегко забрати її з палацу, особливо, якщо вони вже знайшли Пісторіуса, і той почав накидати заклинання і творити всілякі капості.

— Якщо ми вже заговорили про Рудольфа… А чи не можна було б зняти оте намисто з плечей, тітонько? Терпіти не можу оту кляту емблему.

— Із превеликим задоволенням, — сказала я, знімаючи з себе огидний предмет і кидаючи його на стіл. — А який конкретно стосунок має Орден переможеного Дракона до родини де Клермонів? Припускаю, що вони навряд чи є друзями Лицарів Лазаря, зважаючи на те, що з бідолашного уроборо частково зідрали шкіру, і на те, що він сам себе душить.

— Вони нас ненавидять і бажають нам смерті, — відверто пояснив Метью. — Дракулешті несхвально ставляться до незаангажованих поглядів мого батька до ісламу та до Оттоманської імперії і тому присяглися всіх нас повбивати. І це дає їм широке поле для маневру і майже необмежену можливість утілювати свої політичні плани.

— А ще вони хочуть заволодіти грошима де Клермонів, — зауважив Гелоуглас.

— Дракулешті? — тихо спитала я. — Але ж Дракула — це міф, створений людьми і покликаний поширювати страх перед вампірами.

— Гм, Влад Дракон, патріарх клану Дракулешті, вельми здивувався б, зачувши таку думку, — прокоментував Гелоуглас, — хоча йому буде приємно знати, що ним і досі лякають людей.

— Дракула, якого знали звичайні люди, син Дракона, відомий на прізвисько Настромлювач, був лише одним із виводка Влада, — пояснив Метью.

— Той Настромлювач був лихим негідником. На щастя, він уже мертвий, і нам завдають клопоту лише його батько, його брати та їхні союзники з боку Баторія, — оптимістично заявив Гелоуглас.

— Згідно з людськими легендами, Дракула жив сторіччями — може, він і досі живий. А ти дійсно впевнений, що він помер? — спитала я.

— Я сам бачив, як Болдвін відірвав йому голову і закопав її за тридцять миль від решти його тіла. Він був по-справжньому мертвий вже тоді, він по-справжньому мертвий і зараз. — Гелоуглас докірливо поглянув на мене. — Не варто вірити отим людським оповідкам, тітонько. Бо в них правди — не більше макової зернини.

— Гадаю, Беньямін має одну з тих емблем із драконами. Її дав йому герр Майзель. Коли я вперше побачила її, то помітила схожість кольорів.

— А ти сказав мені, що Беньямін покинув Угорщину, — з докором сказав Метью Гелоугласу.

— Він і справді покинув її. Клянуся. Болдвін наказав йому це зробити, пригрозивши тією ж долею, що спіткала Настромлювача. Ти б бачив тоді обличчя Болдвіна. Його б тоді сам диявол злякався і не посмів би ослухатися твого брата.

— Я хочу, щоб до сходу сонця ми були від Праги якомога далі, — похмуро мовив Метью. — Коїться щось вельми небезпечне. Я це нюхом відчуваю.

— Не надто гарна думка, як на мене. Чи ти, бува, не знаєш, яка сьогодні ніч? — поцікавився Гелоуглас. Метью похитав головою. — Сьогодні — Вальпургієва ніч, коли по всьому місту запалюють багаття і спалюють на них опудала відьом, якщо, звісно, не вдасться знайти для такого випадку справжню.

— О Господи. — Метью сіпнув головою і провів пальцями по волоссю. — Утім, вогнища принаймні дещо відвернуть від нас увагу. Нам слід обміркувати, як перехитрити стражників Рудольфа, пробратися до його покоїв і знайти книгу. А потім, будуть палити вогнища чи ні, ми вшиваємося з міста.

— Ми з тобою вери, Метью. Тож кому, як не нам, цупити ту книгу, — твердо сказав Гелоуглас.

— Це буде не так легко, як тобі здається. Пробратися ми, напевне, зможемо, а от чи зможемо вибратися геть?

— Я можу вам допомогти, пане Ройдон. — На тлі басовитого голосу Гелоугласа та баритона Метью голос Джека прозвучав тоненькою сопілкою. Метью обернувся і скептично скривився на малого.

— Та ні, Джеку, — твердо мовив він. — Ти нічого не цупитимеш, тобі ясно? До того ж, ти побував лише в конюшнях палацу. Ти навіть гадки не матимеш, куди йти і звідки бігти.

— Е-е-е, це не зовсім так, — сконфужено заперечив Гелоуглас. — Я брав хлопця з собою до собору. І до Великої зали, показати малому карикатури, які ти колись намалював на Лицарських сходах. Він був також на кухні. Ага, — вигукнув Гелоуглас, немов пригадуючи, — а іще Джек ходив до звіринцю, ясна річ. Було б жорстоко з мого боку не показати хлопцеві звірів.

— Він і зі мною був у замку, — озвався з порогу П’єр. — Мені не хотілося, щоб він одного дня пішов кудись самовільно погуляти і заблукав.

— А куди водив його ти, П’єре? — крижаним тоном спитав його Метью. — До тронної кімнати, щоб він пострибав по королівському троні?

— Ні, мілорде. Я брав його до кузні й на зустріч із маестро Хофнагелем. — П’єр випростався на весь свій маленький зріст і безстрашно поглянув у вічі своєму роботодавцю. — Я гадав, що малому слід показати свої малюнки тому, хто на них добре знається. Маестро Хофнагель був надзвичайно вражений і навіть написав чорнильний портрет Джека як нагороду.

— П’єр водив мене також і до камери стражників, де я роздобув ось це, — сказав Джек тоненьким винуватим голосочком, піднімаючи угору кільце з ключами. — Мені просто захотілося побачити єдинорога, бо я не міг собі уявити, як це єдиноріг примудрився піднятися сходами — мабуть, крила мав. А потім пан Гелоуглас показав мені Лицарські сходи — мені дуже сподобався ваш малюнок оленя, що біжить, пане Ройдон. Стражники про щось розмовляли. Я всього не зрозумів, але слово “einhorn” розчув і подумав, може, вони знають, де він і…

Метью взяв хлопця за плечі і присів поруч так, що їхні очі зустрілися.

— Ти знаєш, що вони зробили б з тобою, якби спіймали?

Мій чоловік був наляканий не менше за хлопця.

Джек кивнув.

— А хіба можливість побачити єдинорога варта того, що тебе поб’ють?

— Та мене ж били раніше. А того магічного звіра я ніколи не бачив. Бачив лише лева в імператорському звіринці. І дракона пані Ройдон. — Джек перелякано прикрив рота рукою.

— Ти й дракона бачив? Тоді Прага стала місцем, де всі охочі багато чого дізналися, — сказав Метью, підводячись і простягаючи руку. — Дай мені ключі. — Джек неохоче послухався. А Метью вклонився хлопцеві. — Я перед тобою в боргу, Джеку.

— Але ж я погано поводився і вчинив негарно, — прошепотів Джек. І почухав сідницю, немов уже отримавши від Метью неминучого прочухана.

— Я майже завжди вчиняю негарно, — визнав Метью. — Але в результаті ці негарні вчинки інколи обертаються на добро.

— Так, але вас за це ніхто не лупцює, — сказав Джек, намагаючись збагнути цей дивний світ, де дорослі чоловіки опиняються в боргу перед малими хлопцями, а його герой виявився не таким уже й бездоганним.

— Одного разу батько Метью побив його мечем. Я це сама бачила. — Дракон у моїх грудях схвально затріпотів крилами. — А потім збив його з ніг і наступив на нього ногою.

— Тоді він має бути здоровенним, як імператорський ведмідь Сикстус, — зазначив Джек, приголомшений думкою про те, що хтось здатен впоратися з Метью.

— Він дійсно здоровенний, — рикнув Метью, як ведмідь, про якого йшла мова. — А тепер — спати. Негайно.

— Але ж я спритний і прудкий, — запротестував малий. — Я зможу дістати ту книгу для пані Ройдон так, що мене ніхто не помітить.

— І я теж так зможу, хлопче, — пообіцяв Метью.

Метью з Гелоугласом повернулися з палацу всі в крові, грязюці та сажі, але з Ешмолом-782 в руках.

— Ти дістав його! — скрикнула я. Ми з Енні чекали їх на першому поверсі. При собі ми вже мали невеличкі торбочки з усім необхідним для подорожі.

Метью підняв обкладинку.

— Перші три сторінки щезли.

Книга, яка лише кілька годин тому була цілісною, зазнала каліцтва, і слова знову гасали сторінками туди-сюди. Я замислила провести пальцями по літерах та символах, коли отримаю в розпорядження книжку, щоб визначити їх значення. Але тепер це було неможливо. Щойно мої пальці торкнулися сторінки, як слова кинулися врозсип.

— Із книгою ми застали Келлі. Він скоцюрбився над нею і скиглив, як божевільний. — Метью помовчав. — А книга щось йому відповідала вголос.

— Він каже правду, тітонько. Я чув слова, але не зміг їх розібрати.

— Тоді ця книга й справді є живою, — стиха мовила я.

— І насправді мертвою, — додав Гелоуглас, торкнувшись палітурки. — Це — дуже зла штуковина і дуже потужна.

— Коли Келлі помітив нас, він заверещав як різаний і почав виривати з книги сторінки. Не встиг я добігти до нього, як з’явилися стражники. І мені довелося вибирати між книгою та Келлі. — Метью на мить завагався, а потім спитав: — Я правильно зробив?

— Мабуть, що так, — сказала я. — Коли я виявила цей манускрипт в Англії, він уже був пошкоджений. І в майбутньому буде легше знайти ці сторінки-втікачі, аніж зараз. — Сучасні інформаційно-пошукові системи та бібліотечні каталоги стануть у великій пригоді, якщо знати, що шукаєш.

— Це коли сторінки до того часу не знищать, — зауважив Метью. — Якщо ж це станеться…

— Тоді ми ніколи не дізнаємося про всі таємниці цієї книги. Але навіть якщо сторінки дійсно зникнуть безповоротно, в твоїй сучасній лабораторії можна буде дізнатися про цю книгу набагато більше, аніж ми сподівалися, коли вирушали на її пошуки.

— Значить, ти готова повертатися? — спитав Метью. У його очах блиснула якась іскорка, але я не встигла зрозуміти, яка, бо він швидко її загасив. Що то було? Радісне збудження? Страх?

Я кивнула.

— Уже пора.

Ми тікали з Праги при світлі вогнищ. Усі наші родичі-створіння на Вальпургієву ніч поховалися, бо не хотіли давати підпилому натовпу задоволення бачити, як вони корчаться у вогні.

Холодні води Північного моря якраз стали придатними для навігації, а через весняну відлигу в гаванях скресла крига. Човни залишали порти, відпливаючи до Англії, і нам вдалося без затримки потрапити на один із них. Та коли ми відплили від європейського берега, розгулявся шторм.

У нашій каюті під палубою я застала Метью за дослідженням книги. Він виявив, що її зшили докупи за допомогою довгих пасом волосся.

— Боже милосердний, — промимрив він, — скільки ж нової генетичної інформації тут криється? — Не встигла я зупинити його, як Метью торкнувся язиком кінчика свого мізинця, а потім помацав ним краплини крові, які дощем сипалися з волосся дівчинки, зображеної на сторінці, яку не встиг вирвати Келлі.

— Метью! — перелякано скрикнула я.

— Так я й думав. Це чорнило містить кров. А якщо це так, то смію припустити, що золоте й сріблясте листя на цих ілюстраціях прикріплене з допомогою клею, зробленого з кісток. Із кісток відьом, демонів та вампірів.

Корабель різко нахилився у підвітряний бік, і мій шлунок захвилювався й запротестував. Коли напад нудоти скінчився, Метью міцно обійняв мене. Розкрита книга лежала перед нами, а її рядки бігали сторінками, намагаючись знайти своє місце в новому порядку речей.

— Що нам вдалося зробити? — прошепотіла я.

— Ми знайшли Дерево Життя і Книгу Життя в одній обгортці, — відповів Метью, притулившись щокою до мого волосся.

— Коли Пітер Нокс сказав мені, що ця книга містить усі початкові відьомські заклинання, я відказала йому, що він — божевільний. Я не могла уявити собі, що хтось виявиться настільки безвідповідальним і дурним, що всі ці знання збере в одному місці. — Я доторкнулася до книжки. — Але в цій книзі криється набагато більше, бо ми й досі не знаємо, що означають її слова. Якщо вона потрапить до лихих рук у наші часи…

— …її можна буде використати для того, щоб усіх нас знищити, — завершив Метью.

Я вигнула шию, щоб поглянути на нього.

— І що ж тоді нам із нею робити? Забрати з собою в майбутнє чи залишити тут?

— Не знаю, серденько, дійсно не знаю. — Він пригорнув мене до себе, приглушуючи своїми грудьми шум шторму, що лютував надворі, гепаючи хвилями в корпус корабля.

— Але ця книга може також приховувати в собі відповіді на всі наші запитання. — Мене здивувало, що тепер, коли ми знали, що містить в собі книга, Метью був готовий з нею розстатися.

— Не всі, — сказав він. — Є одне запитання, на яке лише ти можеш дати відповідь.

— Яке саме? — спитала я, нахмурившись.

— Тебе нудить від шторму чи від того, що ти вагітна? — Очі Метью були такі ж буремні й важкі, як і небо над морем, і в них спалахували блискавки.

— Тобі краще це знати, ніж мені. — Ми кохалися лише кілька днів тому, невдовзі після того як я збагнула, що у мене сталася затримка.

— Я не відчув дитинча у твоїй крові й не чув биття його серця — наразі. Але помітив зміну твого запаху. Я запам’ятав його з минулого разу. Ти вагітна, але лише кілька тижнів.

— А мені здалося, що моя вагітність спонукатиме тебе залишити книгу в нас.

— Мабуть, мої запитання не потребують негайних відповідей, як здавалося мені раніше. — Підкреслюючи сказане, він поклав книгу на підлогу, прибираючи її з виду. — Я гадав, що вона розкаже мені, хто я і що роблю в цьому світі. Але, можливо, я вже знаю відповідь на це запитання.

Я мовчала, чекаючи пояснень.

— Після всіх моїх пошуків я дізнався, що є тим, ким завжди був: Метью де Клермоном. Чоловіком. Батьком. Вампіром. А живу я заради одного: залишити після себе слід на землі.

Пітер Нокс ішов подвір’ям Страгівського монастиря в Празі, ретельно обходячи калюжі. Він здійснював свій звичний щорічний об’їзд бібліотек Центральної та Східної Європи. Коли приплив туристів та науковців спадав до мінімуму, Нокс переміщувався від одного давнього книгосховища до другого, щоб пересвідчитися, чи в них за останній рік не вигулькнуло нічого такого, що могло б спричинити неприємності для Конгрегації і для нього. У кожній бібліотеці він мав надійного інформатора, штатного працівника на посаді достатньо високій, щоб мати доступ до книг та манускриптів, але не достатньо високій, щоб цей інформатор міг принципово виступити проти того факту, що декотрі раритети просто… зникали з бібліотек.

Такі візити Нокс робив регулярно відтоді, як захистив свою докторську дисертацію і почав працювати на Конгрегацію. Із часів Другої світової війни відбулося багато змін, і адміністративна структура Конгрегації також змінилася, йдучи в ногу з часом.

У результаті транспортної революції дев’ятнадцятого сторіччя залізниці та автомобілі уможливили новий стиль управління, коли кожен вид сам слідкував за порядком серед своїх представників, а не здійснював контроль над якоюсь географічною одиницею, як раніше. Новий стиль означав більше поїздок і обміну кореспонденцією, які стали можливими в Добу Пари. Філіп де Клермон багато допоміг у плані модернізації роботи Конгрегації, хоча Пітер Нокс підозрював, що зробив він це не стільки для впровадження прогресу, скільки для ретельнішого оберігання вампірських таємниць.

А потім світові війни зруйнували комунікаційні й транспортні мережі, і Конгрегації довелося повернутися до своїх старих методів управління. Було вирішено, що найбільш оптимальний шлях — це розбити земну кулю на сегменти, аніж гасати нею туди-сюди в пошуках якогось конкретного індивіда, звинуваченого у порушенні правил. Якби Філіп був живий, то ніхто б не насмілився запропонувати таку радикальну новацію. На щастя, колишній голова родини де Клермонів відійшов у кращий світ і тому не міг протистояти змінам. Інтернет і електронна пошта загрожували зробити такі поїздки непотрібними, але Нокс шанував традиції і дотримувався їх.

Шпигуном Нокса в бібліотеці Страгівського монастиря був чоловік середнього віку на ім’я Павел Сковайся. Він був смаглявий, як житній хліб, і носив окуляри комуністичної доби, які відмовлявся міняти на інші, й ніхто не знав, чи це небажання було викликане історичними або просто сентиментальними причинами. Зазвичай, двоє чоловіків зустрічалися в броварні монастиря з блискучими мідними чанами, де подавали прекрасне бурштинове пиво, назване на честь Святого Норберта, чиї тлінні останки спочивали неподалік.

Але цього року Сковайся і справді дещо розшукав.

— Це — лист. На івриті, — прошепотів Павел у слухавку. Він підозріло ставився до новітніх технологій, стільникового телефону не мав, а до електронної пошти відчував огиду. Саме тому його й взяли на роботу до відділу зберігання, де його старорежимний підхід не міг уповільнити впевнений марш бібліотеки до модерності.

— А чому ви шепочете, Павеле? — роздратовано спитав Нокс. Єдиною проблемою зі Сковайся було те, що він мислив себе шпигуном, викресаним із криги Холодної війни. Результатом стало те, що він був полохливим і злегка поведеним на таємничості.

— Тому що мені довелося роз’єднати книгу, щоб його дістати. Хтось сховав його під форзацом примірника твору Йоганнеса Рохліна «De Arte Cabalistica», — пояснив Сковайся з наростаючим збудженням. Нокс поглянув на годинник. Було так рано, що він навіть кави не попив. — Мусите прийти негайно. У ньому йдеться про алхімію та отого англійця, який працював на Рудольфа Другого. Цей лист може виявитися важливим документом.

Нокс встиг на другий рейс із Берліна. А потім Сковайся тихцем провів його до тьмяної кімнатки у підвалі бібліотеки, освітленою єдиною круглою лампочкою.

— А чи не можна було б зайнятися нашою справою в більш зручному місці? — спитав Нокс, підозріло розглядаючи металевий стіл (також із комуністичної доби). — Це що — гуляш? — спитав він, показуючи на липку пляму на поверхні столу.

— Стіни мають вуха, а долівка — очі, — сказав Сковайся, витираючи пляму рукавом свого коричневого светра. — Тут безпечніше. Сідайте. І дозвольте принести вам листа.

— І книгу, — різко кинув Нокс. Сковайся обернувся, здивований його тоном.

— Так, звісно. І книгу теж.

— Це не книга «Про мистецтво Кабали», — сказав Нокс, коли Сковайся повернувся. Із кожною хвилиною він дедалі більше дратувався. Твір Йоганнеса Рохліна був тоненьким елегантним томиком. А ця потвора мала, мабуть, не менше восьмисот сторінок.

— Це — праця Галатіно «De Arcanis Catholicae Veritatis». А в ній — Рохлін. — Недбале ставлення до точних бібліографічних деталей було предметом особливої ненависті Нокса.

— Титульна сторінка має написи на івриті, латині та французькій. — Сковайся різко підняв обкладинку. Оскільки підставки для палітурки не було, Нокс не здивувався, почувши, як книга загрозливо тріснула. Він тривожно поглянув на чеха.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його той. — Вона не внесена до каталогу. Я знайшов її лише тому, що вона лежала поруч з іще одним примірником, який збиралися відіслати до палітурні. Цей екземпляр, вочевидь, потрапив сюди помилково, коли 1989 року монастирю повернули його книги.

Нокс ретельно роздивився титульну сторінку та написи на ній.

Genesis 49:27.

Beniamin lupus rapax mane comedet praedam et vespere dividet spolia.

Benjamin est un loup qui déchire: au matin il dévore la proie, et sur le soir il partage le butin.

— Старовинний почерк, еге ж? І власник книги був явно високоосвіченою людиною, — сказав Сковайся.

«Беньямін полюватиме, як вовк: уранці пожиратиме здобич, а вночі ділитиме награбоване добро», — задумливо прочитав Нокс. Йому важко було уявити, який стосунок мали ці рядки до заявлених у назві таємниць. Праця Галатіно була лише одним із пострілів у війні Католицької церкви з юдейським містицизмом — війні, яка призвела в шістнадцятому сторіччі до спалення книг, показових судилищ та полювання на відьом. Позиція самого Галатіно стосовно цієї проблеми проглядалася вже в самій назві: «Про таємниці універсальної істини». Виконуючи елегантний інтелектуальний трюк, Галатіно стверджував, що гебреї провістили християнські доктрини, і тому вивчення кабали може посприяти діяльності католиків у справі навернення гебреїв до істинної віри.

— Може, власника цієї книги звали Беньямін? — спитав Сковайся, зазираючи Ноксу через плече. Нокс зрадів, що на листі і на книзі не стояв гриф «Надзвичайно секретно» червоними літерами. — І стосовно листа. Я не знаю івриту, але тут є напис латиною: Edwardus Kellaeus, а також alchymia.

Нокс перегорнув сторінку. Мабуть, це йому наснилося. Точно наснилося. Лист був датований другим днем місяця Елюля 5369 року — тобто 1-м вересня 1609 року за християнським календарем. І підписаний «Єгуда бен Бецалель», чоловіком, здебільшого відомим як рабі Єгуда Лев.

— Ви знаєтеся на івриті, так? — поцікавився Сковайся.

— Так. — Цього разу прийшла черга Ноксу зашепотіти. — Так, — уже впевненіше повторив він.

— Ну, про що йдеться в листі? — спитав Сковайся після хвилинної тиші.

— Схоже, один гебрей із Праги зустрівся з Едвардом Келлі і розповідає про цю зустріч своєму приятелеві. — Це було правдою. Частково.

«Миру тобі й довголіття, Беньяміне, сину Габріеля, мій любий друже», — писав рабі Лев.

«Із великою радістю отримав я від тебе листа з міста, де я народився. Познань краще ніж Угорщина, де тебе не чекає нічого, окрім злиднів. Хоча я й стара людина, твій лист виразно нагадав мені ті дивні події, що сталися весною 5351 року, коли до мене прийшов Edwardus Kellaeus, алхімік та улюбленець імператора. Він безладно белькотів, що начебто убив чоловіка і що невдовзі імператорська стража заарештує його за вбивство та зраду. Він віщував власну смерть, вигукуючи при цьому: «Я впаду в пекло, як падають туди пропащі янголи!» Він говорив також про оту книгу, яку ти розшукуєш, яку, як тобі відомо, викрали в імператора Рудольфа. Цей Едвардус Келліус інколи називав цю книгу «Книгою Творіння», а інколи — «Книгою Життя». Він плакав і приказував, що кінець світу — не за горами. І все перелічував прикмети, такі, наприклад, як «Це починається з відсутності й бажання», «Це починається із крові та страху», «Це починається із відкриття, яке зробили відьми». І так далі, і таке інше.

Перед тим як цю книгу викрали в імператора, Келліус, охоплений шаленством, видер із неї три сторінки. Одну з них він дав мені. Келліус не став казати, кому він віддав інші дві сторінки, загадково пославшись при цьому на янгола смерті та янгола життя. На превеликий жаль, я не знаю нинішнього місцезнаходження цієї книги. І тієї сторінки у мене також немає, бо я віддав її Аврааму бен Елії на зберігання. Він помер під час епідемії чуми, і, можливо, та сторінка є безповоротно втраченою. Єдиний, хто може пролити світло на цю таємницю, є твій творець. Дай Боже, щоб твоя зацікавленість у відновленні цілісності цієї пошкодженої книги поширилась і на відновлення цілісності твого перерваного родоводу, щоб ти зміг примиритися з батьком, завдяки якому ти живеш і дихаєш. Оберігай, Господи, душу твою. Твій люблячий друг Єгуда зі священного міста Праги, син Бецалеля, друге число місяця Елюля, 5369 року».

— І це все? — спитав Сковайся після іще одної тривалої паузи. — Йдеться лише про якусь зустріч?

— Власне, так, — відповів Нокс, роблячи швидкі підрахунки на звороті теки. Лев помер 1609 року. Келлі зустрівся з ним за вісімнадцять років до цього. Тобто навесні 1591 року. Він видобув із кишені стільниковий телефон і обурено поглянув на його дисплей. — А у вас що — сигнал сюди не дістає?

— Ми ж у підземеллі, — відказав Сковайся, знизавши плечима і показавши на товсті стіни. — Значить, я правильно вчинив, що повідомив вам про цей документ? — Він аж облизнувся від приємного передчуття.

— Ви все зробили правильно, Павеле. Я забираю листа. І книгу. — Це були єдині предмети, які Нокс коли-небудь виносив зі Страгівського монастиря.

— Чудово. Я так і знав, що вам варто буде приїхати, тим паче, що тут йдеться про алхімію, — радісно вишкірився Павел.

А далі сталося те, про що можна лише пожалкувати. Річ у тому, що Павелу не пощастило: після багатьох років безрезультатного порпання йому таки вдалося знайти для Нокса дещо справді вартісне. Кількома словами та майже непомітним жестом Нокс позбавив Павла можливості розповісти комусь іншому про те, що він бачив. Нокс не став його убивати. Це було б чисто по-вампірськи — у цьому він іще раз переконався, коли минулої осені знайшов висмоктаний труп Джиліан Чемберлен, який поставили під дверима його номера в готелі Рендольф. Будучи відьмаком і чаклуном, він просто вивільнив тромб, що вже давно ховався в стегні Павела Сковайся, і скерував його до мозку. Потрапивши туди, цей тромб призвів до обширного інсульту. Пройде кілька годин, поки його знайдуть, а коли знайдуть, буде вже запізно вдаватися до якихось рятівних заходів.

Міцно затиснувши велетенський фоліант із листом під рукою, Нокс пройшов до свого орендованого авто. А від’їхавши достатньо далеко від Страгівського комплексу, він з’їхав на узбіччя і тремтячими руками витягнув із книги листа.

Усе, що Конгрегація знала про цю загадкову книгу походження створінь, Ешмол-782, ґрунтувалося на отаких фрагментарних відомостях, як цей лист. І кожна нова знахідка різко збільшувала обсяг їхніх знань. А в цьому листі містився не просто стислий опис книги та якісь там невиразні натяки на її значущість. У листі були імена та дати, а також приголомшливе підтвердження того, що книзі, яку Діана Бішоп бачила в Оксфордській бібліотеці, дійсно бракувало трьох сторінок.

Нокс знову переглянув лист. Він хотів знати більше: вичавити з листа кожну краплину корисної інформації. Цього разу він звернув увагу на певні слова та фрази: твій перерваний родовід; батько, завдяки якому ти живеш і дихаєш; твій творець. При першому прочитанні Нокс припустив, що Лев посилався таким чином на Бога. Але при другому перегляді він дійшов зовсім іншого висновку. Нокс дістав з кишені телефон і натиснув одну-єдину цифру.

— Oui.

— Хто такий Беньямін бен Габріель? — суворо запитав Нокс.

На якусь хвилю на тому боці запанувала абсолютна тиша.

— Привіт, Пітере, — озвався Герберт Орільякський. Від такого нахабного привітання вільна рука Нокса інстинктивно стиснулася в кулак. Як же це типово для вампірів-членів Конгрегації! Балакають про порядність та співробітництво, але ж вони надто довго живуть і надто багато знають. І, як і всі хижаки, вони не схильні ділитися своєю здобиччю.

— «Беньямін полюватиме, як вовк». Я знаю, що Беньямін бен Габріель — вампір. Хто він такий?

— Такий собі малозначущий тип.

— А ти знаєш, що сталося у Празі навесні 1591 року? — прискіпливо спитав Нокс.

— Багато чого. Не буду ж я тобі переповідати кожну подію, як вчитель початкової школи.

Та Нокс зачув легенький, ледь помітний дрож у голосі Герберта, який лише він, хто добре знав цього вампіра, здатен був розрізнити. Герберт, уславлений вампір, який нікого не боявся і ніколи не ліз за словом до кишені, явно занервував.

— 1591 року в Празі був асистент доктора Ді, Едвард Келлі.

— Ми ж про це вже говорили. Так, свого часу Конгрегація вважала, що Ешмол-782 колись міг бути у бібліотеці доктора Ді. Але я зустрічався з Едвардом Келлі в Празі 1586 року, коли ці підозри виникли вперше. Доктор Ді мав книгу, де було повно ілюстрацій. То була не та, яку ми шукаємо. Відтоді ми, про всяк випадок, простежили кожен екземпляр із бібліотеки доктора Ді. Цей манускрипт потрапив до Еліаса Ешмола не від Ді й не від Келлі.

— Ти помиляєшся. Келлі мав цю книгу в травні 1591 року, — заперечив Нокс і на мить замовк. — І він її розірвав. Тій книзі, яку Діана Бішоп бачила в Оксфорді, бракувало трьох сторінок.

— Ти щось приховуєш, Пітере? — різко запитав Герберт.

— А що приховуєш ти, Герберте? — парирував Нокс. Він не любив цього вампіра, але впродовж багатьох років вони були спільниками. Обидва чудово розуміли небезпеку того катаклізму, що насувався на їхній світ, світ створінь. А після того катаклізму будуть переможці та переможені. І ані Нокс, ані Герберт не бажали опинитися серед тих, хто потерпіли поразку.

— Беньямін бен Габріель — син Метью де Клермона, — неохоче зізнався Герберт.

— Його син? — отетеріло перепитав Нокс. Беньяміна де Клермона не було на жодному з ретельно виписаних генеалогічних дерев, які ретельно відстежувала і реєструвала Конгрегація.

— Так, його син. Але Беньямін відмовився від своїх родичів. Для вампіра такий вчинок — вельми важкий та небезпечний крок, бо родина, скоріш за все, спробує вбити його, щоб зберегти свої таємниці. Та Метью заборонив будь-якому з де Клермонів убивати його сина. І ніхто того Беньяміна не бачив з дев’ятнадцятого сторіччя, коли він зник здогадно в Єрусалимі.

Світ Пітера Нокса здригнувся й захитався. Не можна дозволити Метью де Клермону заволодіти Ешмолом-782! Бо в тому манускрипті містяться найцінніші відьомські знання й заклинання.

— Що ж, доведеться нам розшукати його, — похмуро мовив Нокс, — бо, як йдеться у цьому листі, Едвард Келлі розпорошив оті три сторінки. Одну він віддав рабі Леву, який передав її такому собі Аврааму бен Елії з Хелму.

— Авраам бен Елія був колись знаний як дуже потужний відьмак. Чому ви нічого не знаєте про своїх родичів?

— Ми навчені не довіряти вампірам. Я завжди відкидав цей забобон як театральний ефект, який не має підстав у реальності, але тепер це моє переконання захиталося. — Нокс зробив паузу. — Лев порадив Беньяміну пошукати підтримки у свого батька. Я знав, що де Клермон щось приховує. Нам доведеться розшукати Беньяміна де Клермона і змусити його — і його батька — розповісти нам, що вони знають про Ешмол-782.

— Беньямін де Клермон — ненадійний молодик з неврівноваженою психікою. Він страждає від тієї ж хвороби, від якої страждала сестра Метью Луїза. Вампіри називають її жагою крові, і Конгрегація починає утверджуватися в думці, що це захворювання якимось чином пов’язане з новою пошестю серед вампірів — тієї, що призводить до численних смертей теплокровних після невдалих спроб створити нових вампірів. Якщо тій книзі дійсно бракує трьох сторінок, то ми знайдемо їх і без допомоги Беньяміна. Так буде краще.

— Ні. Для вампірів настав час поділитися своїми таємницями. — Нокс розумів, що успіх чи провал їхніх планів цілком імовірно міг залежати від цього непевного пагона родинного дерева де Клермонів. Він іще раз поглянув на лист. Лев чітко дав Беньяміну зрозуміти, що він хоче, аби той відновив не лише книгу, а й свої стосунки з родиною. Метью де Клермон міг знати про цю справу набагато більше, аніж хто-небудь із членів Конгрегації підозрював.

— Здається мені, що ти зібрався подорожувати в часі до Праги доби Рудольфа Другого, щоб пошукати там Едварда Келлі, — пробурчав Герберт, намагаючись приховати своє роздратування. Які ж вони імпульсивні, ці відьми та відьмаки!

— Навпаки. Я вирушаю до Сеп-Тура.

Герберт пирхнув. Штурмувати родинне шато де Клермонів — то була ідея навіть абсурдніша за подорож у часі.

— Хоч яким би спокусливим це не виглядало, це — нерозумно. Болдвін закриває на все очі тільки через свій розкол із Метью. — Наскільки міг судити Герберт, єдиним стратегічним прорахунком Філіпа було те, що він передав керівництво Лицарями Лазаря Метью, а не своєму старшому сину, який завжди вважав, що ця посада по праву дістанеться йому. — До того ж, Беньямін більше не вважає себе де Клермоном, а де Клермони, ясна річ, не вважають його одним зі своїх. Його можна знайти де завгодно, але не в Сеп-Турі.

— Настільки мені відомо, однією зі зниклих сторінок кілька сторіч володів Метью де Клермон. Без тієї сторінки ця книга для нас не має жодної цінності. Окрім того, час уже вампіру заплатити за свої гріхи, а також за гріхи свого батька та матері. — Усі разом вони несли відповідальність за загибель багатьох тисяч відьом. Нехай вампіри самі переймаються необхідністю задобрювати Болдвіна. Справедливість була на стороні Нокса.

— Не забувай і про гріхи його коханки, — лиховісно нагадав Герберт. — Я й досі сумую за моєю Жульєтою. За те, що позбавила життя мою подругу, Діана Бішоп заплатить власним життям.

— Значить, ти — на моєму боці? — спитав Нокс, хоча йому було абсолютно байдуже. Він уже призначив на кінець цього тижня напад відьомських бойовиків на твердиню де Клермонів незалежно від того, буде йому допомагати Герберт чи ні.

— Так, — неохоче погодився Герберт. — Вони ж там всі збираються, як тобі, мабуть, відомо. Відьми. Вампіри. Буде навіть декілька демонів. Вони називають себе «Таємними зборами». Маркус надіслав Конгрегації листа, в якому вимагає скасування заповіту.

— Але ж це означатиме…

— Кінець нашого світу, — завершив Герберт почату Ноксом фразу.