Сповідь відьом. Тінь ночі

Розділ 5 Лондон: Блекфраєрс

-Ти підвів мене!

Черевик із червоного дамаску гайнув у повітрі. Метью відхилив голову якраз у ту мить, коли він мав ось-ось ударити його в обличчя. Черевик продовжив свій політ, збив зі столу кільчасту кулю, всипану коштовностями, і вгамувався на підлозі. Зчеплені один з одним кільця кулі в безсилій злобі закрутилися на своїх фіксованих орбітах.

— Мені потрібен був Келлі. Натомість до мене приходить посланець імператора і розповідає мені про численні вчинені тобою неподобства. Коли він прийшов і став вимагати зустрічі зі мною, іще й восьмої не було, і сонце ледь зійшло. — Єлизавету Тюдор мучив зубний біль, і цей сумний факт не додавав їй гумору. Вона помацала язиком хворий кутній зуб і скривилася. — А де був ти? Проповз до моїх покоїв, анітрохи не переймаючись моїми стражданнями.

До її величності підійшла блакитноока красуня і подала їй тампон, змочений часниковою олією. Зважаючи на те, що поруч зі мною важко сопів Метью, насиченість кімнати пряним ароматом стала приголомшливою. Єлизавета обережно засунула тампон поміж щокою та яснами, а блакитноока красуня, шелеснувши своїм зеленим платтям, відійшла убік. Той зелений колір був оптимістичною барвою для цього хмарного травневого дня, немовби та жінка таким чином бажала пришвидшити настання літа. Із четвертого поверху кімнати в Гринвічському палаці відкривався панорамний вид на сірі води ріки, багнисту землю та буремні небеса Англії. Попри наявність великої кількості вікон, сріблястому вранішньому світлу важко було розвіяти важку атмосферу кімнати, яка за своїм меблюванням була суто чоловічою, в стилі ранніх Тюдорів. Викарбувані на стелі ініціали — переплетені «Г», що означало «Генріх Восьмий», та «А» в сенсі Анна Болейн — вказували на те, що цю кімнату оздоблювали приблизно в час народження Єлизавети, і відтоді нею користувалися вельми нечасто.

— Може, все ж таки вислухаємо пана Ройдона, перш ніж ви кинете в нього чорнильницю? — обережно запропонував Вільям Сесіл. Рука Єлизавети зупинилася, однак не опустилася, так і продовжуючи тримати важкий металевий предмет.

— Ми привезли вам відомості про Келлі, — почала я, сподіваючись допомогти Метью.

— Ваша думка нас не цікавить, пані Ройдон, — різко відказала королева Англії. — Як і більшість жінок при моєму дворі, ви абсолютно не здатні тримати себе в руках і дотримуватися етикету. Якщо бажаєте залишитися в Гринвічі, а не бути висланою назад до Вудстока, де вам і місце, то слід проявити мудрість і взяти собі за зразок пані Трокмортон. Вона говорить лише тоді, коли їй дозволяють це робити.

Пані Трокмортон зиркнула на Волтера, який стояв поруч із Метью. Ми зустрілися з ним на потаємних сходах до приватних покоїв королеви, і він наполіг на тому, щоб супроводити нас, хоча Метью не вважав це потрібним.

Бесс стиснула губи, стримуючи своє здивування, але в її очах затанцювали вогники. Той факт, що її приваблива молода підопічна і її безоглядно сміливий, схожий на чорта, пірат були інтимними друзями, був очевидним для всіх, окрім самої Єлизавети. Купідон таки спромігся спіймати в свої тенета сера Волтера Рейлі, як і провіщав Метью. Його приятель закохався по самі вуха.

Під викличним поглядом коханки суворе обличчя Волтера дещо пом’якшало, і ледь помітний, але однозначно схвальний кивок, яким він відповів на її погляд, свідчив про те, що питання етикету буде розглянуте в більш приватній атмосфері.

— Оскільки ви не потребуєте присутності Діани, то, може, дозволите моїй дружині повернутися додому і трохи відпочити, як я й просив вас, — спокійно мовив Метью, хоча його очі були такі ж чорні й сердиті, як і в королеви. — Вона подорожувала кілька тижнів поспіль. — Королівська барка перехопила нас, коли ми навіть не встигли й ногою ступити в район Блекфраєрс.

— Відпочинок?! Та я ночами не спала, дізнавшись про ваші пригоди у Празі. Вона відпочине тільки тоді, коли я розберусь з тобою! — верескнула королева, і важка чорнильниця полетіла тією ж траєкторією, що й черевик королеви. Коли ж чорнильниця, як і останні карколомні події, несподівано звернула в мій бік, Метью різко виставив руку і спіймав її. Не кажучи ні слова, він передав її Рейлі, а той кинув чорнильницю слузі, який вже отримав у своє розпорядження черевик королеви.

— Знайти заміну пану Ройдону буде значно важче, аніж замінити оту астрономічну іграшку, ваша величносте, — сказав Сесіл, подаючи королеві вишиту подушечку. — Якщо у вас скінчилися боєприпаси, то раджу скористатися ось цим.

— Не вказуйте, що мені робити, лорде Берглі! — скипіла королева. І знову обернула свою лють на Метью. — Себастьян Сен-Клер не поводився так із моїм батьком. Бо не насмілювався будити Тюдорського лева.

Бесс Трокмортон закліпала очима, почувши незнайоме ім’я. Її золотиста голівка повернулася від Волтера до королеви, наче весняний нарцис, що тягнеться до сонця. Сесіл тихенько кашлянув, забачивши, як знітилася молода жінка.

— Про вашого благословенної пам’яті батька ми згадаємо іншим разом, коли зможемо присвятити належну увагу його пам’яті. У вас що, немає запитань до пана Ройдона? — Секретар королеви винувато поглянув на Метью. Здавалося, на його обличчі було написано: «Ну й в халепу ти вскочив, чоловіче!»

— Маєш рацію, Вільяме. Негоже левам возитися з мишами та іншими дрібними створіннями. — Своїм презирством королева якось примудрилася зменшити Метью до розмірів маленького хлопчика. Коли він в її очах усохнув до належно маленького вигляду — хоча м’яз, що сіпався на щоці у Метью, змушував мене засумніватися в щирості його каяття — королева замовкла, беручи себе в руки, і вхопилася за підлокітники крісла так, що аж кісточки пальців побіліли.

— Я хочу знати, чому мій Привид так ганебно провалив моє завдання і не виконав роботу, — сказала вона вже спокійнішим тоном. — Імператор має в своєму розпорядженні багато алхіміків. Навіщо йому знадобився мій — Келлі?

Плечі Волтера злегка розслабилися, а Сесіл із полегшенням зітхнув. Якщо королева почала звати Метью його прізвиськом «Привид», то це означало, що її гнів пішов на спад.

— Виявилося, що Келлі не можна просто так узяти і висмикнути з імператорського двору, наче якийсь будяк, що росте посеред численних троянд, — сказав Метью. — Бо Рудольф цінує його надзвичайно високо.

— Значить, Келлі таки досяг успіху. І невдовзі філософський камінь опиниться в руках імператора, — сказала Єлизавета, різко увібравши повні легені повітря. І відразу ж схопилася за щоку: то холодне повітря уразило хворий зуб.

— Ні, він не досяг успіху. І в цьому-то й уся справа. Допоки Келлі обіцятиме зробити більше, ніж він насправді здатен, Рудольф ніколи його не відпустить. Імператор поводиться не як мудрий монарх, а як недосвідчений юнак, зачарований тим, чого немає в нього і що він бажає мати. Його величності подобається така гонитва за недосяжним. Вона заповнює його дні й полонить уяву, — сухо констатував Метью.

Промоклі поля та набряклі річки Європи достатньо надійно захищали тепер нас від Рудольфа, але бували моменти, коли я й досі відчувала на собі його неприємний і небажаний дотик та чіпкі погляди. Незважаючи на травень місяць та вогонь, що палав у каміні, я мимоволі здригнулася.

— Новий французький посол пише мені, що Келлі вдалося обернути мідь на золото.

— Філіпу де Морнею можна довіряти не більше, ніж вашому колишньому послу, який, настільки я пригадую, намагався вас убити, — зауважив Метью, обережно зважуючи свій тон між улесливістю та роздратуванням. Єлизавета ошелешено витріщилася на нього.

— Ви навмисне мене дратуєте, пане Ройдон?

— Я ніколи не став би дратувати левицю, навіть маленьке левеня, — буркнув Метью. Волтер заплющив очі, немов не бажаючи ставати свідком того неминучого катаклізму, який могли викликати слова Метью. — Колись одна така спроба призвела до великих рубців, і я більше не маю бажання псувати свою зовнішність, бо боюся, що ви перестанете звертати на мене увагу.

Усі були шоковані; запала тривожна тиша, а потім вибухнув регіт, мало схожий на жіночий сміх. Волтер різко розкрив очі.

— Ви досягли, чого хотіли, лестощами заповзши в душу молодої дівчини, коли вона займалася шиттям, — сказала Єлизавета тоном, в якому прочувалося щось на кшталт поблажливості. Я злегка похитала головою, вирішивши, що це мені ввижається.

— Я не забуватиму про це, ваша величносте, якщо мені трапиться іще одна молода левиця з гострими пазурами.

Тепер і ми з Волтером знітилися, як раніше знітилася Бесс. Здавалося, лише Метью, Сесіл та Єлизавета розуміли, про що йдеться. І про що не йдеться.

— Навіть тоді ви були моїм Привидом. — І королева глянула на Метью так, що вмить набула вигляду молодої дівчини, а не жінки, чий вік стрімко наближався до шістдесятирічної позначки. Я отетеріло закліпала очима — і вона знову перетворилася на втомленого старіючого монарха. — Залиште нас.

— В-в-ваша величносте… — забелькотіла Бесс.

— Я хочу поговорити з паном Ройдоном приватно. Не думаю, що він погодиться хоч на мить розлучитися зі своєю надто балакучою дружиною, тому вона також може залишитися. Почекай мене у моїй приватній кімнаті, Волтере. І забери з собою Бесс. Ми невдовзі до вас приєднаємося.

— Але ж… — запротестувала Бесс. І нервово озирнулася. Її робота полягала в тому, щоб бути поруч із королевою, а тепер, опинившись у нестандартній ситуації, вона геть розгубилася.

— Натомість вам доведеться тепер допомагати мені, пані Трокмортон, — сказав Сесіл, зробивши кілька болісних кроків від королеви, спираючись на свою важку палицю. Проходячи повз Метью, він кинув на нього суворий погляд. — А за благополуччя її величності тепер потурбується пан Ройдон.

Королева помахом руки випроводила слуг із кімнати, і ми залишилися утрьох.

— Господи Ісусе, — простогнала Єлизавета. — Моя голова наче гниле яблуко, що ось-ось розвалиться на шматки. Невже ви не могли вибрати більш підходящого часу для влаштування дипломатичного інциденту?

— Дозвольте мені оглянути вас, — спитався Метью.

— Ви що, збираєтеся вилікувати мене, пане Ройдон? Це не вдалося навіть моєму хірургу, — сказала королева зі слабкою надією в голосі.

— Мені здається, що я зможу полегшити ваш біль, як буде на те воля Божа.

— До самої смерті мій батько відгукувався про вас дуже схвально. — Єлизавета нервово розправила пальцями складки своєї спідниці. — Він порівнював вас із тонізуючим засобом, чиї сильні властивості відкрив для себе надто пізно.

— Як це так? — спитав Метью, навіть не намагаючись приховати своєї цікавості та здивування. Раніше він про це не чув.

— Він казав, що ви можете позбавити його поганого гумору швидше за будь-кого, хто траплявся йому в житті, хоча, як і більшість лікарських препаратів, вас було важко й неприємно вживати. — Метью гучно розреготався, Єлизавета посміхнулася, а потім її посмішка враз щезла. — Він був великим і страшним чоловіком — і телепнем.

— Усі чоловіки — телепні, ваша величносте, — швидко зауважив Метью.

— Ні. Давайте знову поговоримо відверто, наче я — не королева Англії, а ви — не вер.

— Тільки якщо ви дозволите мені оглянути ваш зуб, — відповів Метью, схрестивши на грудях руки.

— Колись запрошення до приватної розмови було б достатньою спокусою, і ви б не стали ліпити якихось додаткових умов до мого запрошення, — зітхнула Єлизавета. — Я втрачаю більше, ніж просто зуби. Що ж, гаразд, пане Ройдон. — І королева слухняно розкрила рота. Навіть попри те, що я була від неї на відстані кількох футів, я відчула запах гнилизни. Метью взяв голову Єлизавети руками і повернув, щоб краще роздивитися уражений зуб.

— Та це ж просто чудо, що у вас досі є зуби, — строго мовив він. Єлизавета аж почервоніла від роздратування й хотіла було щось відповісти. — Коли я закінчу огляд, можете на мене кричати, скільки вам заманеться. І на той час ви матимете для цього вагомі підстави, бо я відберу в вас ваші зацукровані фіалки й солодке вино. І вам не можна буде пити нічого шкідливішого за настойку перцевої м’яти та масничної розтирки для ваших ясен, бо вони сильно запалені.

Метью провів пальцем по її зубах. Декотрі з них небезпечно захиталися, і Єлизавета перелякано витріщилася. Метью невдоволено поцмакав язиком.

— Ви, може, й королева Англії, Ліззі, але це не додає вам знань із терапії та хірургії. Усе ж таки слід дослухатися до порад вашого хірурга. А тепер не ворушіться.

Поки я намагалася взяти себе в руки, зачувши, як мій чоловік називає королеву Англії «Ліззі», Метью витягнув у неї з рота свій вказівний палець, сильно тернув його об свій гострий кутній зуб так, що на ньому виступила краплина крові, а потім знову вставив його в рота Єлизаветі. Хоча Метью й намагався бути вкрай обережним, королева скривилася від болю. А потім її плечі полегшено опустилися.

— Велике шпашибі, — просичала вона крізь пальці Метью.

— Ще рано мені дякувати. Коли я закінчу, довкола вас не повинно бути ані цукерок, ані солодощів у радіусі п’яти миль. До того ж, боюся, біль через деякий час повернеться. — Метью витягнув пальці, і королева помацала у роті язиком.

— Може, але наразі він ущух, — вдячно відповіла вона. Єлизавета кивнула рукою на ближні крісла. — А тепер, боюся, настав час зводити рахунки. Сідайте і розкажіть мені про Прагу.

Провівши кілька тижнів при дворі імператора, я знала, що це надзвичайний привілей, коли тобі дозволяють сидіти в присутності будь-якого правителя, але зараз я була вдячніша за це вдвічі. Подорож посилила цілком нормальну втому, яка відчувається в перші тижні вагітності. Метью підтягнув мені одне з крісел, і я важко опустилася в нього. Притиснувшись талією до різьбленого орнаменту, я скористалася його шишечками та виступами для того, щоб помасажувати зболені суглоби. Метью автоматично простягнув руку до тієї самої ділянки мого тіла і став розминати її, щоб зменшити біль. По обличчю королеви промайнула тінь.

— У вас теж щось болить, пані Ройдон? — турботливо поцікавилася королева. Щось вона така ласкава, аж до рани прикладай. Коли Рудольф звертався до придворного таким самим чином, то це, зазвичай, означало: біда не за горами.

— Так, ваша величносте. І, на превеликий жаль, настоянка перцевої м’яти тут не допоможе, — з сумом констатувала я.

— А тим більше не допоможе вона пригладити скуйовджені пера імператора Рудольфа і вгамувати його гнів. Його амбасадор каже, що ви поцупили одну з книг Рудольфа.

— Яку книгу? — спитав Метью. — Рудольф має їх так багато… — Оскільки більшість вампірів були іще не знайомі з доктриною «Чесність — найкраща політика», чесна відповідь Метью була зустрінута несхвально.

— Ми тут не в ігри прийшли гратися, Себастьяне, — тихо сказала королева, підтвердивши мою підозру, що при дворі Генріха Метью проходив під іменем Себастьян Сен-Клер.

— Ви завжди граєте в ігри, — парирував він. — І цим ви не відрізняєтеся від імператора або Генріха Французького.

— Пані Трокмортон розповідала мені, що ви з Волтером розважаєтеся віршиками про мінливість і вередливість влади. Але я — не одна з тих марнославних монархів, гожих лише для того, щоб бути об’єктом презирливого глузування. Мене виховували жорсткі й навіть жорстокі вчителі, — парирувала королева. — Ті, хто був побіля мене — мати, тітки, мачухи, дядьки та кузини, — всі вони пішли у небуття. А я вижила. Тому не треба мене в чомусь фальшиво звинувачувати і гадати, що вам це просто так минеться. Я знову запитую вас: що з книгою і що то за книга?

— У нас її немає, — втрутилася я в розмову.

Метью шоковано поглянув на мене.

— Тієї книги у нас немає. Зараз немає. — Я не сумнівалася, що її вже привезли до «Оленя й Корони» і надійно сховали на горищі у Метью. Коли королівська барка причалила до нас, коли ми піднімалися Темзою, я встигла передати книгу Гелоугласу, загорнуту в клейонку та шкіру.

— Так-т-а-а-а-к, — протягнула Єлизавета. При цьому її рот розкрився, і в ньому показалися почорнілі зуби. — Ви мене дивуєте. І ваш чоловік, схоже, теж мене дивує.

— А я вся зіткана з сюрпризів, ваша величносте. Принаймні мені всі так кажуть. — Хоч скільки б разів не звертався Метью до королеви як «Ліззі» і хоч скільки б вона не називала його «Себастьяном», я ретельно і завбачливо зверталася до неї чисто офіційно.

— Тоді, здається, імператор просто перебуває у полоні якоїсь ілюзії. Що ви на це скажете?

— Нічого дивного й незвичайного в цім немає, — сказав Метью, зневажливо пирхнувши. — Боюся, божевілля, на яке страждали багато членів його родини, тепер торкнулося й Рудольфа. Навіть його брат Матіас планує змову з метою повалити його і зайняти його місце, коли імператор буде вже не в змозі правити країною.

— Недивно, що Рудольф тримає біля себе Келлі. Філософський камінь вилікує його і надовго зніме питання наступника з порядку денного. — На обличчі королеви з’явилася кисла міна. — Він житиме вічно і вже нічого не боятиметься.

— Та годі вам, Ліззі. Ви ж чудово знаєте, що цього не станеться. Келлі ніяк не зможе створити камінь. Він не зможе врятувати ані вас, ані кого-небудь іншого. Навіть королеви та імператори одного дня помирають.

— Ми з тобою друзі, Себастьяне, але не забувайся, — застерегла Єлизавета, лиховісно блиснувши очима.

— Коли вам було сім років і ви спитали мене, чи планує ваш батько убити свою нову дружину, я сказав вам правду. Тоді я вчинив з вами чесно і залишатимуся чесним надалі, хоч як би сильно це вас не дратувало. Ніщо не поверне вам молодості, Ліззі, і не воскресить тих, кого ви втратили, — сказав Метью невблаганним тоном.

— Ніщо? — спитала Єлизавета, повільно обводячи Метью уважним поглядом. — Я не бачу на тобі ані зморщок, ані сивого волосся. Ти виглядаєш точнісінько так само, як і п’ятдесят років тому при Гемптонському дворі, коли я була іще маленькою дівчинкою.

— Якщо ви кажете про використання моєї крові, щоб зробити вас вером, ваша величносте, то відповідь однозначно буде негативною. Заповіт забороняє нам втручатися в людську політику, а це, безперечно, стосується і неминучих змін у англійському престолонаслідуванні, які стануться, коли на троні опиниться створіння, — заперечив Метью з суворим і неприступним виразом обличчя.

— А що б ти відповів на подібну пропозицію від Рудольфа? — спитала Єлизавета, блискаючи чорними очима.

— Однозначно відмовив би. Бо це призвело б до хаосу — і навіть до чогось гіршого. Це моторошна перспектива. Але не хвилюйтеся, ваше королівство — у безпеці, — запевнив її Метью. — Імператор поводиться наче примхливе дитинча, якому не дають омріяну іграшку. Оце і все.

— Його дядько, Філіп Іспанський, навіть зараз будує кораблі. Він планує іще одне вторгнення!

— І воно скінчиться нічим, — запевнив Метью королеву.

— Ви такі впевнені, що мені аж хочеться вам вірити.

— Так. Я в цьому впевнений.

Левиця та вовк поглянули один на одного через стіл. Нарешті заспокоївшись, Єлизавета відвернула свій погляд і полегшено зітхнула.

— Гаразд. Немає у вас ні книги, ні Келлі, ні каменя. Ми всі мусимо навчитися жити з розчаруваннями. Однак мені все одно доведеться щось передати імператорові через амбасадора, щоб підсолодити йому настрій.

— А як стосовно ось цього? — запропонувала я, дістаючи зі складок спідниць мою торбинку. Окрім персня, вона містила мої найбільші скарби: шовкові мотузки, які дала мені Гуді Альсоп ткати заклинання, гладенький шматочок скла, який Джек підібрав у піску на березі Ельби, подумавши, що то діамант, фрагмент безоарового каменя для Сюзанни, щоб вона могла використати його для своїх ліків, та саламандри Метью. Але була там іще ота огидна прикраса — намисто зі звисаючим із нього вмираючим драконом, яке подарував мені імператор Священної Римської імперії.

— Це цяцька для королеви, а не для дружини дворянина, — зазначила Єлизавета і, простягнувши руку, доторкнулася до іскристого дракона. — Що ж ви таке подарували Рудольфу, що він так розщедрився?

— А це, ваша величносте, як Метью казав: імператор женеться за тим, чого він ніколи не зможе мати. Йому наверзлося, що він зможе завоювати мою прихильність. Він помилявся, — сказала я, хитаючи головою.

— Мабуть, Рудольфу нестерпна сама думка про те, що хтось дізнається, ніби він випустив зі своїх рук щось наскільки цінне, — припустив Метью.

— Ви маєте на увазі оцю прикрасу чи вашу дружину?

— Мою дружину, — стисло відповів Метью.

— Але ця прикраса все одно може стати в пригоді. Можливо, він хотів сказати, що дарує це намисто мені, — замислено мовила Єлизавета. — Але ви взялися самі доставити його сюди, одягнувши на себе заради більшої безпеки.

— Діана не надто сильна в німецькій, — з хитрою посмішкою погодився Метью. — Може, коли він власноруч надягав це намисто Діані, то в ту мить уявляв, як воно сидітиме на вас.

— О, та навряд чи, — сухо мовила Єлизавета.

— Якби імператор збирався подарувати цю прикрасу королеві Англії, то він зробив би це з належною церемонією. Якщо довіритися амбасадору і попросити його… — запропонувала я.

— Прекрасне рішення, — прочитала мою думку королева. — Звісно, воно нікому не сподобається, але мої придворні матимуть принаймні об що точити свої зуби, допоки не з’явиться якась нова тема для пліток. — Але ж залишається невирішена справа з отою книгою.

— А ви повірите мені, коли я скажу вам, що та книга — неважлива й неістотна?

— Навряд чи, — похитала головою Єлизавета.

— Я так і думав. Гаразд. Сформулюю інакше: ви повірите мені, коли я скажу, що від тієї книги залежить майбутнє?

— Це нереально. Та оскільки мені не хочеться, щоб Рудольф чи хтось із його родичів хоч якось впливав на майбутнє, постійно нагадуючи мені про ту книгу, я покладаю справу її повернення на вас, якщо вона, звісно, коли-небудь потрапить до ваших рук.

— Дякую, ваша величносте, — з полегшенням сказала я, задоволена, що ми відбулися відносно незначною кількістю брехні.

— Я зробила це не заради вас, — різко відказала мені Єлизавета. — Ідіть сюди, Себастьяне. Одягніть цю прикрасу мені на шию. А потім можете знову перетворитися на пана Ройдона, і ми всі разом підемо в кімнату для прийомів, щоб ошелешити всіх виставою під назвою «Велика вдячність».

Метью зробив, як йому й сказали, затримавши пальці на шиї королеви довше, ніж треба було. Вона поплескала його по руці.

— Моя перука рівно сидить? — спитала мене Єлизавета, підводячись.

— Так, ваша величносте. — Хоча насправді перука сиділа дещо криво після дантистських маніпуляцій Метью.

Єлизавета підняла руку і смикнула себе за перуку.

— Навчіть свою дружину переконливо брехати, пане Ройдон. Її слід краще навчити мистецтву обману, інакше їй не вдасться надовго затриматися при дворі.

— Світові чесність потрібна більше, ніж іще одна придворна дама, — прокоментував Метью, беручи її за лікоть. — Діана залишиться такою, якою вона є.

— Ось перед вами чоловік, який цінує чесність своєї дружини, — похитала головою Єлизавета. — Це найкраще свідчення того, що наш світ котиться у прірву, як і перебачав доктор Ді.

Коли Метью з королевою з’явилися на порозі кімнати для прийомів, натовп охопила тиша. Приміщення було забите вщерть, і обережні погляди забігали від королеви до юнака ледь не шкільного віку, який, настільки я могла здогадатися, був посланцем імператора, а від того юнака — до Вільяма Сесіла і назад.

Метью відпустив руку королеви, яку він високо підтримував своїм зігнутим ліктем. Мій вогнедишний дракон занепокоєно завовтузився й затріпав крильцями у моїй грудній клітці.

Я приклала руку до грудей, щоб вгамувати звірюку. «Онде перед тобою — справжні дракони», — подумки застерегла його я.

— Я вдячна імператору за його подарунок, ваше превосходительство, — сказала Єлизавета, рушаючи прямо до юнака і простягаючи йому руку для поцілунку. Хлопець нерозуміюче закліпав очима. — «Gratias tibi ago».

— Із кожним разом вони стають дедалі молодшими, — пробурмотів Метью, підходячи ближче до мене.

— Це саме я кажу про своїх студентів, — прошепотіла я у відповідь. — Хто він такий?

— Вілем Славата. Ти, напевне, бачила його батька у Празі.

Я придивилася до юного Славати і спробувала уявити, який вигляд він матиме через двадцять років.

— А його батько — це, бува, не отой огрядний тип з ямочкою на підборідді?

— Один із них. Річ у тому, що такий вигляд мають майже всі чиновники Рудольфа, — пояснив Метью, коли я кинула на нього здивований погляд.

— Припиніть шепотітися, пане Ройдон! — сказала Єлизавета, кинувши на Метью спопеляючий погляд, і той вибачливо вклонився. А її величність заторохтіла латиною, продовжуючи розмову. — «Decet eum qui dat, non meminisse beneficii: eum vero, qui accipit, intueri non tam munus quam dantis animum». Королева Англії влаштувала посланцю мовний екзамен, щоб подивитися, чи достойний він її.

Славата почервонів. Бідолашний хлопець цей екзамен провалив.

«Тому, хто дарує, личить не пам’ятати про свій подарунок; але тій, що подарунок отримує, личить не судити строго ані подарунок, ані особу дарувальника». Мені довелося кахикнути, щоб приховати смішок, який у мене вирвався, коли я переклала цю фразу.

— Про що йдеться, ваша величносте? — спитав Вілем англійською з сильним акцентом. Голос його тремтів від страху.

— Про подарунок. Від імператора. — Єлизавета царственим жестом показала на намисто з емальованих хрестиків, надіте на її худорляві плечі. Мій дракон був значно більше невдоволений її величністю, аніж мною. Королева зітхнула з удаваним розпачем і досадою. — Перекажіть йому мої слова його мовою, пане Ройдон. Я не маю ані часу, ані терпіння на уроки латини. І чому це імператор не займається освітою своїх службовців?

— Його превосходительство знає латину, ваша величносте. Амбасадор Славата навчався у Віттенберзькому університеті, а потім вивчав право в Базелі, якщо мені не зраджує пам’ять. Його бентежила не мова, а сенс сказаного.

— Тоді поясніть йому ще раз, щоб він і його володар правильно мене зрозуміли. І це — не заради мене, — похмуро мовила Єлизавета. — Починайте. — Метью знизав плечима й повторив слова її величності рідною мовою Славати.

— Я зрозумів те, що вона сказала, — ошелешено відповів юний Славата. — Але що це означає?

— Ви просто заплуталися, — співчутливо продовжив Метью чеською мовою. — Це часто трапляється з молодими амбасадорами. Та ви не переймайтеся. Скажіть королеві, що Рудольф радий подарувати їй цю прикрасу. Щоб ми мали змогу якнайшвидше приступити до обіду.

— А, може, ви за мене скажете? — спитав його Славата, геть отетерілий.

— Я дуже сподіваюся, пане Ройдон, що ви не спричинилися до іще одного непорозуміння межи мною та імператором Рудольфом, — сказала Єлизавета, явно розлючена тим, що серед тих семи мов, якими вона володіла, чеська не значилася.

— Його превосходительство передав, що імператор бажає вашій величності здоров’я та щастя. Амбасадор Славата особливо задоволений тим, що це намисто потрапило за призначенням і не пропало, як побоювався імператор, — сказав Метью, великодушно поглянувши на свою володарку. Та почала було щось казати, але швидко схаменулася, кинувши на нього лютий погляд. Славаті, охочому до навчання, дуже закортіло дізнатися, як же це пану Ройдону вдалося заткнути рота самій королеві Англії. Та коли він жестом закликав Метью перекласти те, що він сказав, Сесіл узяв хлопця під руку.

— Яка чудова новина, ваше превосходительство. Але, гадаю, ви вже мали достатньо повчальних уроків на сьогоднішній день. Ходімо зі мною, пообідаєте, — сказав Сесіл, скеровуючи хлопця до найближчого столу. Королева ж, увагу від якої відволікли її шпигун та її головний радник, зійшла, зневажливо пирхнувши, на підвищення. Здолати ці три сходинки їй допомогли Бесс Трокмортон та Рейлі.

— А що буде тепер? — пошепки спитала я. Бо вистава скінчилася, і присутні у кімнаті почали проявляти ознаки нетерплячості.

— Згодом я ще хочу з вами поговорити, пане Ройдон, — гукнула Єлизавета, яку вже встигли зручно обкласти подушечками. — Не заходьте далеко.

— П’єр буде в сусідній кімнаті для аудієнцій. Він проведе тебе до моїх апартаментів; там є ліжко, і там ти зможеш побути в тиші й спокої. Можеш відпочивати, поки її величність мене не відпустить. Це не займе багато часу. Її лише цікавить повний звіт про Келлі. — Метью підніс до рота мою руку й офіційно цьомкнув її.

Зважаючи на слабкість Єлизавети до своїх молодих помічників, ця зустріч могла розтягнутися на години.

Хоча я й приготувалася заздалегідь до гармидеру й штовханини в кімнаті аудієнцій, мене аж на крок відкинуло назад, коли я туди увійшла. Придворні, недостатньо значущі та впливові, щоб їх допустили до приватного покою королеви, намагаючись зайняти місця за обіднім столом, поки там все не поїли до них, штовхнули мене на бігу. Мій шлунок судомно стиснувся від запаху смаженої оленини. Я ніяк не могла до неї звикнути, і майбутній дитині вона також не подобалася.

П’єр та Енні стояли під стіною разом із іншими слугами. Побачивши мене, вони явно зраділи.

— А де мілорд? — спитався П’єр, витягуючи мене з купи тіл.

— Розважає королеву, — відповіла я. — Я надто стомлена і не можу ані стояти, ані сидіти і їсти. Ви не могли б провести мене до кімнати Метью?

П’єр кинув занепокоєний погляд на вхід до приватних покоїв.

— Аякже.

— Я можу провести вас туди, господине Ройдон, — запропонувала Енні. Щойно повернувшись із Праги й уже вдруге відвідуючи двір королеви Єлизавети, вона досить добре навчилася напускати на себе вигляд удаваної невимушеності.

— Я показав їй кімнату мілорда, коли вас повели на зустріч з її величністю, — пояснив мені П’єр. — Та кімната неподалік, на нижньому поверсі, під апартаментами, в яких колись мешкала дружина короля.

— А тепер ту кімнату, мабуть, використовують фаворити королеви, — стиха мовила я. Без сумніву, там спав і Волтер або не спав — як доведеться. — Почекай тут на Метью, П’єре. А ми з Енні підемо самі.

— Дякую, мадам, — із вдячністю поглянув на мене П’єр. — Мені не подобається залишати його надовго з королевою.

Обслуга королеви наминала свій обід у значно менш привабливій обстановці кімнати стражників. Коли ми з Енні проходили повз них, вони з цікавістю зиркнули на нас.

— Тут має бути пряміша дорога, — сказала я, прикусивши губу і дивлячись униз на довгий сходовий марш. Велика зала, поза сумнівом, буде ще щільніше напхана відвідувачами.

— Вибачте, господине, але іншої дороги немає, — вибачливо заперечила Енні.

— Тоді готуймося до зіткнення з юрмою, — зітхнула я.

У Великій залі було повно-повнісінько претендентів на увагу її величності. Коли я увійшла туди з боку апартаментів королеви, моя поява була зустрінута збудженим шепотом і шелестом спідниць, слідом за якими відразу ж почулося розчароване бурмотіння: я виявилася істотою нецікавою і незначущою. При дворі Рудольфа я вже встигла звикнути бути у центрі уваги, але мені все одно було некомфортно відчувати на собі важкі погляди людей, легенькі поштовхи нечисленних поглядів демонів та швидкий лоскотний погляд однієї-єдиної відьми. Коли ж мені у спину вперся холодний погляд якогось вампіра, я стривожено озирнулася.

— Що таке, господине? — спитала Енні.

Я уважно обдивилася натовп, але так і не змогла визначити, звідки йшов той погляд.

— Та нічого, Енні, — неспокійно пробурмотіла я. — То моя уява коники викидає.

— Вам конче необхідно відпочити, — докірливо сказала мені дівчинка з інтонацією, дуже схожою на Сюзаннину.

Але в просторих апартаментах Метью на першому поверсі, чиї вікна виходили на приватний садок королеви, мені відпочити не судилося. Бо я застала там англійського драматурга номер один. Я відіслала Енні витягувати Джека з халепи (а він на той час уже неодмінно мав вскочити в ту чи іншу халепу), зосередилася і взяла себе в руки, швидко приготувавшись до зустрічі з Крістофером Марлоу.

— Привіт, Кіте, — сказала я. Демон відірвав погляд від письмового столу Метью, безладно всипаного аркушами з віршами. — Сам-один?

— Волтер та Генрі обідають у королеви. А чому ти не з ними? — Кіт був блідий, худий та знервований. Він підвівся і став збирати свої папери, стурбовано поглядаючи на двері, наче з них хтось ось-ось мав заявитися і перервати нашу розмову.

— Я так втомилася, — сказала я, позіхаючи. — Але тобі не треба йти. Залишайся й чекай на Метью. Він з радістю з тобою зустрінеться. Що ти пишеш?

— Поему, — різко відповів Кіт і так само різко сів. Щось було не так. Демон був явно чимось знервований і сіпався.

Позаду нього на стіні висів гобелен, на якому була зображена золотоволоса дівчина, яка стояла на вежі, що бовваніла над морем. У руках дівчина тримала ліхтар і вдивлялася в темряву. Он воно що! Я враз усе зрозуміла.

— Ти пишеш про Геро та Леандра. — Я мовила це речення не як запитання. Вочевидь, Кіт сохнув за Метью і працював над епічною любовною поемою іще відтоді, як ми в січні місяці сіли на борт корабля в Грейвсенді. Кіт промовчав.

Через кілька секунд я процитувала відповідні рядки:

Кіт вибухнув, зірвавшись зі свого крісла.

— Що за відьомські коники?! Я роблю, що роблю, а тобі яке до цього діло?!

— Ніяких коників, Кіте. Хто зрозуміє тебе краще за мене? — обережно мовила я.

Кіт начебто взяв себе в руки, хоча руки його продовжували тремтіти.

— Я мушу йти. Мені треба декого зустріти на арені для турнірів. Подейкують про пишне видовище, яке влаштують наступного місяця перед тим, як королева вирушить у свою літню подорож. — Кожного року Єлизавета мандрувала країною з процесією фургонів із помічниками та придворними, висмоктуючи кошти з дворян і залишаючи після себе порожні комори та велетенські борги.

— Я неодмінно передам Метью, що ви сюди заходили. Він пожалкує, що проґавив вас.

Раптом очі Марлоу заіскрилися яскравим світлом.

— А, може, підете зі мною, пані Ройдон? Зараз гарний день, а ви й досі не бачили Гринвіча.

— Дякую, Кіте, — відповіла я, ошелешена такою швидкою зміною настрою. Утім, він усе ж був демоном. І сохнув за Метью. Хоча я й сподівалася відпочити, а пропозиція Кіта була мені відверто нецікавою, я таки зробила над собою зусилля в інтересах гармонізації стосунків. — А це далеко? Я дещо втомилася після подорожі.

— Зовсім недалеко, — вклонився Кіт, пропускаючи мене вперед.

Арена для турнірів у Гринвічі була схожа на великий легкоатлетичний стадіон із відгородженими мотузками зонами для атлетів, трибунами для глядачів та розкиданим приладдям. У центрі огородженої зони виднілися дві перегородки.

— Саме там і проводяться турніри? — Я уявила собі тупіт копит, коли лицарі мчать один на одного, притиснувши списи до ший своїх коней, щоб вдарити свого суперника в щит і вибити його з сідла.

— Так. Хочете краще роздивитися? — спитав Кіт.

На арені було безлюдно. То тут, то там виднілися встромлені в землю списи.

Я забачила щось бентежно схоже на шибеницю — вертикальну палю з довгим бічним брусом. Однак із шибениці звисало не людське тіло, а мішок з піском. Він був проколотий списом, і з нього тоненькою цівочкою сипався пісок.

— Мішень для удару списом, — пояснив Марлоу, показавши на пристрій. — Вершники націлюють на цей мішок із піском свої списи. — Щоб продемонструвати мені, як він працює, Кіт простягнув руку і штовхнув бічний брус. Він завертівся, роблячи з мішка рухому мішень, на якій лицарі відточували свою майстерність володіння списом. Марлоу окинув арену уважним поглядом.

— А чоловік, якого ви маєте зустріти, він тут? — поцікавилася я і теж озирнулася довкола. Але помітила лише одну людину: високу темноволосу жінку в розкішному червоному платті. До неї було досить далеко, і вона, вочевидь, прийшла сюди на якесь амурне побачення перед обідом.

— А ви не бачили іще одну мішень? — спитав Кіт, показуючи в протилежному напрямку, де до палі було прив’язане зроблене з ряднини та соломи опудало. Цей пристрій також скидався скоріше на якесь причандалля для екзекуції, а не на тренувальний засіб.

Раптом я відчула на собі холодний прискіпливий погляд. Не встигла я обернутися, як якийсь вампір схопив мене ззаду руками, які викликали у мене вже знайоме відчуття того, що мене немов схопили сталевими обценьками, а не руками з плоті та крові. Але це не були руки Метью.

— Ти диви, а вона навіть іще апетитніша, ніж я сподівалася, — сказала якась жінка, і я відчула її холодний подих, який змією оповив мою шию.

«Троянди. Цивета». Я відзначила ці запахи, намагаючись пригадати, де я раніше могла чути таку комбінацію.

«Сеп-Тур. Кімната Луїзи де Клермон».

— Щось є у її крові таке, проти чого вер не в змозі встояти, — хрипко сказав Кіт. — Я не можу збагнути — що саме, але, здається, навіть отець Габбард потрапив під вплив її чар.

Мою шкіру шкрябнули гострі зуби, хоча й не прокусили її.

— А з нею буде цікаво погратися.

— Ми планували не гратися з нею, а вбити її, — докірливо мовив Кіт. Коли з’явилася Луїза, він заметушився і засіпався навіть ще більше. Я ж мовчала, відчайдушно намагаючись здогадатися, яку ж гру вони грають. — І тоді все знову стане так, як було раніше.

— Спокійно, не метушися, — вгамувала його Луїза, вдихаючи мій запах. — Ти відчуваєш запах її страху? Він завжди загострює мій апетит.

Кіт зацікавлено підсунувся ближче.

— Щось ти якийсь блідий, Крістофере. Тобі ще зілля підкинути? — Луїза змінила хватку так, щоб мати змогу запустити руку в торбинку. Вона дістала з неї якусь липку таблетку і подала її Кіту. Той швидко взяв її і вкинув до рота. — Чудова штука, еге ж? Теплокровні в Німеччині звуть їх «камінці безсмертя», бо якимось чином їхні інгредієнти дають навіть найжалюгіднішому людському створінню відчуття значущості й божественності. Вони й тобі повернули силу.

— Це відьма відбирає у мене силу так само, як вона відібрала силу й у твого брата. — Очі Кіта оскліли, а його подих став притомно нудотно-солодким. «А, наркота», — подумала я. Недивно, що він поводиться якось неадекватно.

— Так це правда, відьмо? Кіт каже, що ти своїми чарами обплутала мого брата і заволоділа ним супроти його волі? — спитала Луїза, різко крутнувши мене до себе. Її красиве обличчя було втіленням кошмарних страхів кожної теплокровної істоти перед вампірами: блідо-порцелянова шкіра, темне, майже чорне волосся та чорні очі, теж затуманені опієм, як і в Кіта. Поблажливість злетіла з неї, як осінній лист, і в красивому вигині її бездоганних губ була не лише чуттєвість, а й жорстокість. Переді мною було створіння, яке переслідуватиме свою жертву й убиватиме її без найменшої тіні жалю й каяття.

— Я не зачаклувала твого брата. Я його обрала, Луїзо, а він обрав мене.

— Ти навіть знаєш, хто я така? — здивовано підняла вона брову.

— Метью нічого не приховує від мене. Ми — пара. Чоловік та жінка. І на нашому весіллі головував твій батько. «Дякую тобі, Філіпе», — подумала я.

— Ти брешеш! — заверещала Луїза. Вона враз втратила над собою контроль, і її чорні зіниці поглинули всю райдужну оболонку очей. Значить, мені доведеться мати справу не лише з наркотиками, а й з жагою крові.

— Не вір нічому, що вона каже, — застеріг Кіт. Він витягнув з камзола кинджал і схопив мене за волосся. Я скрикнула від болю, коли він сіпнув назад мою голову. Кинджал Кіта затремтів біля мого правого ока. — Зараз повиколюю їй очі, щоб вона більше не могла ними чарувати і не мала змоги провидіти мою долю. Вона знає, як і коли я помру. Це однозначно. Якби не її відьмацька проникливість, то вона не мала б над нами влади — і над Метью теж.

— Ця відьма не заслуговує такої швидкої й легкої смерті, — заперечила Луїза.

Кіт натиснув вістрям якраз під моєї бровою, і по моїй щоці скотилася краплина крові. — Ми так не домовлялися, Луїзо. Щоб розбити її чари, мені треба повиколювати їй очі. А потім ми прикінчимо її. Допоки ця відьма жива, Метью не зможе забути її.

— Тихше, Крістофере? Хіба ж я не люблю тебе? Хіба ж ми з тобою не спільники? — Луїза притягнула до себе Кіта і пристрасно поцілувала його. А потім ковзнула губами по його підборіддю і вниз, до горла, де пульсували вени. Її губи злегка торкнулися шкіри, і я помітила розмазаний слід крові, що тягнувся за її ротом. Кіт тремтливо зітхнув і заплющив очі.

Луїза жадібно припала до шиї демона. При цьому ми утворювали тугий вузол із трьох тіл, зав’язаний дужими руками вампірки. Я спробувала вирватися, але вона лише посилила свою хватку, продовжуючи смоктати з Кіта кров.

— Мій солоденький Крістофере, — поблажливо пробурмотіла Луїза, напившись досхочу і зализуючи рану на горлі Марлоу. Слід від зубів був гладкий і сріблястий, точнісінько як шрам на моїх грудях. Напевне, Луїза й раніше харчувалася Кітом. — У твоїй крові я відчуваю присмак безсмертя і бачу в ній прекрасні слова, які танцюють у твоїх думках. Метью просто дурень, бо не бажає, щоб ти з ним тими думками поділився.

— Усе, чого він бажає, — це відьма. — Кіт торкнувся своєї шиї, мріючи, щоб Метью, а не його сестра, пив у нього кров. — Я хочу, щоб вона померла.

— І я теж цього хочу, — сказала Луїза, повернувши до мене свої бездонні чорні очі. — Тоді давай за неї позмагаємося. Хто з нас переможе, той і робитиме з нею все, що забажається. Нехай спокутує свою провину перед моїм братом. Ти згоден зі мною, мій милий хлопчику?

Тепер, коли Луїза напилася Кітової крові, «зарядженої» наркотиком, вони обоє стали як очманілі. Я було впала в паніку, але враз пригадала настанову Філіпа, яку він дав мені в Сеп-Турі.

«Думай. І старайся не загинути».

А потім я пригадала про мою дитинку — і панічний страх знову повернувся.

Кіт кивнув.

— Я зроблю що завгодно, щоб повернути собі прихильність Метью.

— Я й не сумнівалася, — посміхнулася Луїза і знову пристрасно поцілувала Кіта. — Ну що, виберемо наші кольори?

-Ти робиш страшну помилку, Луїзо, — застерегла я, намагаючись вивільнитися з пут. Вони з Кітом відірвали від палі безформне опудало і замість нього прив’язали мене. Кіт зав’язав мені очі стрічкою темно-синього шовку, яку він зняв з вістря одного залишеного списа, щоб я не змогла заворожити їх своїм поглядом. Обоє стояли неподалік, сперечаючись, кому кидати сріблясто-чорного списа, а кому — золотисто-зеленого.

— Можеш знайти Метью у королеви, і він тобі все пояснить, — сказала я, намагаючись надати своєму голосу врівноваженості й спокою, але він все одно тремтів. Колись Метью у сучасному Оксфорді розказував мені про свою сестру, сидячи біля каміна у Старій Хижці. І описав її як лиху, несамовиту, але дуже красиву.

— Ти ще й насмілюєшся його ім’я вимовляти? — скипів люттю Кіт.

— Іще одне твоє слово, відьмо, і я таки дозволю Крістоферу виколоти тобі очі й відрізати язика, — злісно кинула Луїза, і мені не треба було бачити її очей, щоб переконатися: опіум та жага крові — не найкраща комбінація. Гострий перстень Ізабо чиркнув мене по щоці, і з неї потекла кров. Зриваючи його з мене, Луїза зламала мені палець, а тепер начепила його собі.

— Я — дружина Метью, його пара. Ти уявляєш собі його реакцію, коли він дізнається, що ти накоїла?

— Ти — потвора, тварина. Якщо я виграю у Кіта парі, то зірву з тебе, як ганчірку, твою фальшиву людську подобу і викрию те, що під нею ховається. — Слова Луїзи отрутою просочилися у мої вуха. — А коли Метью побачить, хто ти насправді така, він розділить із нами радість від твоєї смерті.

Коли їхня розмова стихла на відстані, я ніяк не могла знати, куди вони пішли і з якого боку повернуться. Я залишилася абсолютно одна.

«Думай. Старайся не загинути».

Щось затріпотіло у мене в грудях. Але то була не паніка. То був мій вогнедишний дракон. Я — не сама. І я — відьма. Мені не потрібно було зору, щоб бачити світ довкола мене.

«Що ви бачите?», — звернулася я до землі та повітря.

Але замість них мені відповіла моя дракониха. Вона защебетала, забелькотіла і затріпотіла крильцями у мене в животі та грудях, оцінюючи ситуацію.

«Де вони?» — спитала я.

Моє третє око широко розкрилося, розгорнувши переді мною блискучі кольори пізньої весни у всій їхній зелено-блакитній красі. Одна темніша зелена стрічка переплелася з білою, а до них пристало щось чорне. Я простежила це плетиво аж до Луїзи, яка намагалася сісти верхи на знервованого коня. Він не хотів стояти спокійно, щоб на нього вибралася вампірка, і увесь час ухилявся. Луїза вкусила його в шию, від чого тварина завмерла, наче вкопана, але страху від цього в неї не поменшало.

Я простежила за іще одним джгутом зі стрічок, цього разу темно-червоних та білих, гадаючи, що вони приведуть до Метью. Але натомість побачила запаморочливе плетиво обрисів та кольорів — то я хитнулася й почала падати. Я падала, допоки не опинилася на якійсь холодній подушці. «Сніг». Я увібрала повні легені холодного зимового повітря.

Я вже не стояла травневого надвечір’я, прив’язана до палі побіля Гринвічського палацу. Мені було чотири чи п’ять років. Я лежала на спині у маленькому подвір’ї за нашим будинком у Кембриджі.

І я все пригадала.

Якось ми з батьком гралися після сильного снігопаду. На мені були червоно-білі рукавички. Ми зображали янголів, вимахуючи руками вгору-вниз. Мені було страшенно цікаво спостерігати за тим, як білі крильця, коли рухати руками достатньо швидко, набували рудувато-червоного відтінку.

— Схоже на дракона з вогняними крилами, — прошепотіла я таткові.

Його руки враз завмерли.

— А коли ти побачила дракона, Діано? — спитав він серйозним голосом.

Я вже навчилася відчувати різницю між таким тоном та звичайним, добродушно-іронічним. Цей тон вимагав відповіді і, до того ж, правдивої.

— Багато разів, здебільшого вночі. — Мої руки рухалися дедалі швидше. Сніг під ними почав змінювати колір, мерехтливо поблискуючи золотисто-зеленими, червоно-чорними та сріблясто-блакитними відтінками.

— А де він був, той дракон? — пошепки спитав батько, дивлячись на сніжинки. Вони збиралися купкою довкола мене, здіймаючись та осідаючи, немов живі. Одна сніжинка розрослася і почала нагадувати голову невеличкого дракона. Сніжинки швидко утворили замет, і ось уже він розкинувся, мов двійко крил. Дракон струсив сніжинки зі своєї білої луски. Коли він обернувся й поглянув на мого батька, той щось пробурмотів і поплескав його по носі так, наче вони вже колись бачилися. А дракон дихав теплою парою в морозне повітря.

— Здебільшого він у мені — ось тут. — І я сіла у сніг, щоб показати таткові, де саме був дракон. Мої руки в рукавичках торкнулися вигнутих кісток моїх ребер. Їхнє тепло відчувалося крізь шкіру, крізь мою куртку і крізь грубу в’язку моїх рукавичок. — Але коли їй хочеться політати, я її випускаю. Бо їй мало місця в моїх грудях.

Пара сріблясто-білих крил опустилися на сніг позаду мене.

— Ти забула свої крила, лишила їх позаду, — серйозно мовив батько.

Драконка, звиваючись, вибралася зі снігового замету. Вивільнившись, вона блиснула сріблясто-чорними очима, злетіла у повітря і зникла за яблунею, зменшуючись і розчиняючись у далечині з кожним помахом крил. А мої вже блякли і в’янули на снігу позаду мене.

— Драконка не візьме мене з собою. І вона ніколи не буває поруч зі мною подовгу, — сказала я, сумно зітхнувши. — Чому це так, татку?

— Може, їй треба іще кудись навідатися.

Я замислилася над таким варіантом.

— Це як коли ви з мамою ходите до школи? — Думка про те, що мої батьки ходили до школи, якось приголомшувала й збивала з пантелику. Так гадали й решта дітей нашого кварталу, хоча більшість їхніх батьків також проводили майже увесь свій день у школі.

— Десь так, — відповів батько, сидячи у снігу й обхопивши коліна руками. Він посміхнувся. — Я люблю відьму в тобі, Діано.

— Але та відьма, що в мені, вона лякає маму.

— Та ні. — Батько похитав головою. — Твоя матуся просто боїться змін.

— Я намагалася тримати дракона в секреті, але мені здається, що вона все одно про нього знає, — похмуро сказала я.

— Зазвичай, матусі знають все, — сказав татко і поглянув на сніг. Від моїх крил уже й слід прохолов. — А ще вона знає, коли ти хочеш попити гарячого шоколаду. Упевнений, що коли ми зайдемо, то вона вже встигне на той час його приготувати. — Батько підвівся і простягнув мені руку.

І я вклала свою маленьку руку в рукавичці в його теплу долоню.

— А ти завжди будеш поруч, щоб тримати мене за руку, коли буде темно? — спитала я. Почало темніти, і я раптом злякалася тіней. Бо в темряві ховаються потвори та химерні створіння, що підглядають, як я граюся.

— Ні, — відповів батько, похитавши головою. У мене затремтіли губи. Не на таку відповідь я сподівалася. — Але не турбуйся, — додав він пошепки. — Із тобою завжди буде твій дракон.

На землю у мене під ногами упала крапля крові з ранки під бровою, яку проштрикнув вістрям кинджала Кіт. Навіть із зав’язаними очима я бачила, як та краплина повільно повзла по щоці, а потім хлюпнула на землю мікроскопічною калюжкою. І з місця, де вона упала, відразу ж пробився догори чорний паросток.

Я почула гуркіт копит, що наближався до мене. Хтось сильно й пронизливо крикнув, викликавши у моїй свідомості картини середньовічних баталій. Від цього звуку дракон у моїх грудях занервував іще більше. Мені треба було вивільнитися з пут. Мерщій.

Та замість спробувати побачити ниті, що вели до Кіта й Луїзи, я зосередилася на нитях, уплетених у мотузки, якими зв’язали мої кісточки та зап’ястя. І я вже почала було потроху розв’язувати їх, як щось важке й гостре торохнуло мене у ребра. Мені аж дух забило від удару.

— Попав! — скрикнув Кіт. — Відьма — моя!

— Це лише скісний удар, — поправила його Луїза. — Щоб вимагати її як приз, треба загнати списа глибоко в тіло.

На жаль, я не знала правил — ані правил лицарського турніру, ані магічних правил. Це мені чітко дала зрозуміти Гуді Альсоп, коли я вирушала до Праги: «Усе, що ти зараз маєш, це неслухняний дракон, сильне, майже сліпуче сяйво та схильність ставити запитання, які тягнуть за собою шкідливі відповіді та несприятливі наслідки». Я нехтувала навчанням своєму ткацькому ремеслу заради придворних інтриг, припинила осягати свою магію, а натомість погналася за манускриптом Ешмол-782. Можливо, якби я зосталася в Лондоні, то до цього часу вже б знала, як вибратися з халепи, в яку зараз потрапила.

А тепер стою прив’язана до товстої палі як та відьма, засуджена до спалення.

«Думай. Борися за життя».

— Треба ще раз спробувати, — сказала Луїза. Її слова затихли на відстані — то вона повернула свого коня і поїхала геть.

— Не роби цього, Кіте, — сказала я. — Подумай лише, чим це стане для Метью. Якщо ти хочеш, щоб я пішла, я піду.

— Твої обіцянки нічого не варті, відьмо. Ти все одно схрестиш за спиною пальці і знайдеш спосіб відбрехатися від своїх запевнень. Я бачу над тобою сяйво навіть зараз, коли ти намагаєшся спрямувати свою магію проти мене.

«Сліпуче сяйво. Запитання, які тягнуть за собою шкідливі відповіді та несприятливі наслідки. І неслухняний дракон».

Усе завмерло.

— Що робити будемо? — спитала я свою вогнедишну тваринку.

У відповідь вона ляснула крилами і розпростерла їх на всю ширину. Крила просунулися крізь мої ребра, крізь плоть і вийшли назовні по обидва боки мого хребта.

А сама драконка залишилася там, де й була, бережливо огорнувши мою утробу своїм хвостом. Обережно визирнувши з-за моєї груднини, вона блиснула сріблясто-чорними очима і знову махнула крилами.

— Борися за своє життя, — прошепотіла вона у відповідь, і з її словами у повітря наді мною здійнялося покривало сірого туману.

Від сильного удару крил дерев’яна паля, до якої я була прив’язана, тріснула навпіл, а її гострі шпичасті краї розрізали мотузку, що стягувала мені кисті. Щось гостре й схоже на пазурі розітнуло і пута на моїх ногах. Я піднялася на двадцять ярдів угору саме в ту мить, коли Кіт із Луїзою вскочили на конях у хмарину сірого туману, яка збила їх з пантелику й дезорієнтувала. Вони мчали надто швидко і тому не встигли ані зупинитися, ані змінити напрям руху. Їхні списи схрестилися, сплуталися, і від сильного зіткнення вони повилітали з сідел і гепнулися на втоптану землю.

Я зірвала пов’язку з очей непошкодженою рукою — і відразу ж побачила Енні, яка з’явилася на краю арени.

— Господине! — скрикнула вона.

Але я не хотіла її присутності, бо поруч була смертельно небезпечна Луїза де Клермон.

— Тікай геть! — засичала на неї я.

Мої слова вирвалися вогнем та димом, коли я кружляла над Кітом та Луїзою. Із моїх зап’ясть та кісточок цівками стікала кров. І там, де падали її червоні намистини, враз виростали чорні пагони. Невдовзі ошелешених демона та вампірку оточив частокіл тонких чорних стовбурів. Луїза спробувала була повисмикувати їх із землі, але моя магія трималася міцно і не піддавалася.

— Хочете, розкажу вам про ваше майбутнє? — суворо спитала я. Піднявши очі, Кіт і Луїза перестрашено витріщилися на мене зі свого загону. — Твоє сокровенне бажання ніколи не здійсниться, Кіте, бо ми не завжди отримуємо те, що бажаємо найбільше в світі. А тобі, Луїзо, ніколи не вдасться заповнити порожнечу своєї душі — ані кров’ю, ані люттю. І ви обоє помрете, бо всі ми свого часу маємо померти. Але смерть ваша не буде тихою й спокійною, це я вам обіцяю.

До нас наблизився стовп вихору. А потім він ущух і трансформувався у Хенкока.

— Дейві! — скрикнула йому Луїза, вчепившись своїми перлисто-білими пальцями за чорні палі частоколу. — Допоможи нам! Відьма своїми чарами поглумилася над нами. Виштрикни їй очі — і ти позбавиш трикляту її магічної сили.

— Метью вже прямує сюди, Луїзо, — відповів Хенкок. — І за отою огорожею під захистом Діани тобі буде набагато безпечніше, ніж коли ти втікатимеш від його гніву.

— Небезпека загрожує нам усім. Бо ця відьма здійснить давнє пророцтво, яким Герберт поділився з маман багато років тому. Вона зведе де Клермонів зі світу!

— У цьому пророцтві немає ані краплини правди, — відказав Хенкок, співчутливо поглянувши на Луїзу.

— Ні, є! — наполягала вона. — «Остерігайтеся відьми з кров’ю левиці й вовчиці, бо нею знищить вона дітей тьми». Саме вона і є тією відьмою з пророцтва! Невже ти не розумієш?

— Ти хвора, Луїзо. Це я тобі точно можу сказати.

Вампірка обурено випрямилася.

— Я — маньясанг, і тому я завжди у доброму здоров’ї.

Тут нагодились Генрі з Джеком, важко дихаючи після стрімкого бігу. Генрі швидко окинув арену уважним поглядом.

— Де вона?! — заволав він на Хенкока, крутнувшись на п’ятах.

— Он там, угорі, — відповів Хенкок, штрикнувши небо великим пальцем. — Точнісінько, як і казала Енні.

— Діано, жива, слава Богу, — полегшено зітхнув Генрі.

Ареною рвійно промчав сіро-чорний торнадо і різко зупинився біля зламаної палі, що позначала те місце, де я стояла, зв’язана по руках і ногах. Метью не треба було пояснювати, де я була зараз. Його очі швидко й безпомилково відшукали мене.

Останніми прибули Волтер і П’єр. У П’єра на плечах сиділа Енні, обхопивши тонкими рученятами його шию. Коли він зупинився, вона зісковзнула з його спини.

— Волтере! — розпачливо вигукнув Кіт, приєднуючись до Луїзи біля частоколу. — Її конче необхідно зупинити. Випустіть нас звідси. Я розмовляв з однією відьмою з Ньюгейта, і вона сказала мені…

Крізь чорні палі огорожі пролізла рука, і довгі білі пальці вхопили Кіта за горлянку. Марлоу забулькотів і замовк.

— Ані. Жодного. Слова. — Метью метнув погляд на Луїзу.

— Матьє. — Кров і наркотик, ударивши Луїзі в голову, трансформували англійську вимову імені мого чоловіка у французьку. — Слава Богу, ти тут. Дуже рада тебе бачити.

— Рано радієш, — відказав Метью, відкинувши Кіта убік.

Я опустилася позаду нього, ховаючи під ребра мої щойно вирослі крила. Однак мій вогнедишний дракон залишився насторожі, міцною пружиною скрутивши свого хвоста. Метью відчув мою присутність і, загнувши руку за спину, притягнув мене до себе, при цьому не зводячи очей з моїх полонених. Він провів пальцями по тому місцю, куди влучив спис, пробивши корсаж, корсет та шкіру, і зупинився лише тоді, коли на його шляху опинилися мої ребра. У точці, куди влучив спис, корсаж і корсет були мокрі від крові.

Метью різко крутнув мене, став навколішки і, матюкнувшись, розірвав тканину навколо рани. Поклавши вільну руку мені на живіт, він розшукав поглядом мої очі.

— Я в нормі. Ми в нормі, — запевнила я його.

Він підвівся — очі його почорніли, а на скроні проступила пульсуюча жилка.

— Пане Ройдон! — скрикнув Джек, бочком підсуваючись до Метью. Його підборіддя тремтіло. Метью блискавично випростав руку і схопив хлопця за комір, не даючи йому змоги підійти до мене ближче. Джек і оком не моргнув. — Пане Ройдон, вам привидівся кошмар?

Метью опустив руку, відпускаючи хлопця.

— Так, Джеку. Жахливий кошмар.

Джек просунув руку в долоню Метью.

— Я побуду біля вас, доки він не минеться. — Мої очі защипало від сліз. Саме це раніше казав Метью малому, коли на того напосідали кошмари.

Метью мовчки стиснув йому руку на знак згоди і вдячності. Отак і стояли вони — один високий, широкоплечий і сповнений надприродного здоров’я, а другий худорлявий та незграбний, що тільки зараз почав позбуватися ознак, залишених жорстокістю й неувагою. Лють Метью почала спадати.

— Коли Енні сказала мені, що тебе захопила якась вампірка, я навіть уявити не міг… — почав було він, але замовк, переповнений емоціями.

— То все Крістофер винуватий! — скрикнула Луїза, відсовуючись подалі від ошалілого демона. — Він сказав, що тебе зачаклували. Але я чую в тобі запах її крові. Ти не зачаклований, ти нею харчуєшся.

— Вона — моя пара, — лиховісним тоном відказав Метью — І вона вагітна.

Марлоу аж засичав од сказу. І штовхнув поглядом мій живіт. Пораненою рукою я інстинктивно прикрила мою дитину від погляду демона.

— Н-н-неможливо… Це неможливо, Метью ж нездатен… — розгубився Кіт. — І продовжив, швидко шаленіючи: — Вона навіть зараз заворожила його! Як же ти могла його так зрадити?! Хто є справжнім батьком вашої дитини, пані Ройдон?!

Колись Мері Сідней намислила собі, що мене зґвалтували, і я не стала переконувати її, що це не так. Гелоуглас спочатку приписав дитину померлому коханцю чи чоловіку і цим пояснив появу в Метью охоронного інстинкту та наш швидкий роман. Для Кіта ж існувала лише одна можливість: я наставила роги чоловікові, якого він кохав.

— Хапай її, Хенкоку! — благально скрикнула Луїза. — Ми не можемо допустити, щоб ця відьма зробила свого байстрюка членом родини де Клермонів.

Хенкок схрестив на грудях руки і, поглянувши на Луїзу, похитав головою.

— Ти намагався убити мою пару. Ти пролив її кров, — відказав Метью. — А дитина — не байстрюк. Це моя дитина.

— Але ж це неможливо, — сказала Луїза, але голос її прозвучав невпевнено.

— Дитина і справді моя, — гнівно повторив її брат. — Плоть від плоті моєї. Кров від крові.

— У її жилах тече кров вовчиці, — прошепотіла Луїза. — Вона — ота відьма з пророцтва. Якщо її дитя залишиться жити, воно всіх нас знищить!

— Заберіть їх геть з очей моїх, — кинув Метью зловісним голосом. — Бо я порву їх на шматки і згодую псам. — Він завалив частокіл і схопив за шкірку свого приятеля та свою сестру.

— Нікуди я не піду… — запручалася Луїза але, поглянувши униз, побачила, що рука Хенкока міцно оповила її лікоть.

— Та ні, любенька, ти підеш туди, куди я тебе поведу, — спокійно сказав він. А потім зняв перстень Ізабо з її пальця і кинув Метью. — Здається, оця штука належить твоїй дружині.

— А що робити з Кітом? — спитав Волтер, обережно поглянувши на Метью.

— Можеш посадити їх під замок разом із Луїзою, бо вони просто мліють один від одного, — сказав Метью і штовхнув демона до Рейлі.

— Але ж вона… — почав було Волтер.

— Харчуватиметься ним? — скривився Метью. — Вона й так уже ним харчується певний час. Бо вампір може вповні відчути дію вина чи наркотика лише через кров теплокровного створіння.

Волтер зважив настрій Метью і кивнув головою.

— Гаразд, Метью. Ми виконаємо твої побажання. Відвезіть Діану та дітей до Блекфраєрса. А решту залиште Хенкоку й мені.

— Я запевнила його, що нема про що турбуватися. Із дитинчам усе нормально, — сказала я, опускаючи свою сорочку. Ми приїхали прямо додому, та Метью все одно послав П’єра за Гуді Альсоп та Сюзанною. А тепер будинок мало не лускався від сердитих вампірів та відьом. — Може, вам удасться його переконати.

Сюзанна вимила руки в тазику гарячої мильної води.

— Якщо ваш чоловік власним очам не повірить, то я нічого не зможу зробити, щоб переконати його. — Вона гукнула Метью. Із ним прийшов Гелоуглас, і вони стали удвох на порозі, заповнивши собою увесь дверний отвір.

— Ти й справді в нормі? — схвильовано спитав Гелоуглас.

— У мене зламаний палець і тріснуте ребро. Ці ушкодження я могла отримати, скажімо, скотившись зі сходів. Дякуючи Сюзанні, мій палець повністю зажив.

Я простягнула руку. Вона й досі була напухлою, тому перстень Ізабо мені довелося надягнути на палець другої руки, але ворушити пальцями я могла безболісно. Рана ж у боці мала загоїтися не так швидко. Метью відмовився лікувати її вампірською кров’ю, тому Сюзанні довелося накласти на неї кілька швів і припарки.

— У поточний момент є багато підстав ненавидіти Луїзу, — похмуро мовив Метью, — але є одна пом’якшуюча обставина: вона не хотіла тебе убивати, і їй можна за це подякувати. Луїза цілиться бездоганно. І якби вона дійсно хотіла проштрикнути списом твоє серце, ти вже давно була б мертвою.

— Щось Луїза надто непокоїлася отим пророцтвом, яким Герберт колись поділився з Ізабо.

Гелоуглас та Метью обмінялися поглядами.

— Це нісенітниця, — зневажливо кинув Метью. — Ідіотське висловлювання, яке Герберт вигадав, щоб полякати маман.

— То було пророцтво Меридіани, еге ж? — Я це кістками відчувала відтоді, як Луїза вперше згадала про нього. Ці слова навіяли мені спогад про огидний дотик Герберта в замку Ля-П’єр. І недавні спогади про те, як повітря довкола Луїзи аж тріщало від електричних зарядів, наче вона була Пандорою, яка підняла ляду скрині, де зберігалися давно забуті магічні таємниці.

— Меридіані хотілося налякати Герберта перспективами на майбутнє. І їй це вдалося, — сказав Метью, похитавши головою. — До тебе це не має жодного стосунку.

— Твій батько — лев. Ти — вовк, — сказала я, відчувши в грудях крижаний холод. Це засвідчило: щось зі мною не так, є щось хибне там, куди ніколи не проникає світло.

Я поглянула на свого чоловіка, одного з дітей темряви, про яких ішлося в пророцтві. Перша наша дитина вже померла. Я відгородилася від цих думок, наче віконницями від світла, не бажаючи довго тримати їх ані в серці, ані в душі, щоб вони там не закарбувалися. Але цей прийом не спрацював. Надто щирими ми були з Метью, надто відвертими, щоб тепер щось від нього приховувати. Або від себе.

— Тобі нема чого боятися, — запевнив Метью, легенько торкнувшись своїми губами моїх вуст. — У тобі надто багато життя, щоб ти стала провісницею руйнації й смерті.

Я дозволила йому запевнити себе, але своїм шостим відчуттям проігнорувала ці запевнення. Десь і якось уже вивільнилася смертельно небезпечна сила. Навіть зараз я відчула, як її ниті стискаються, тягнучи мене до темряви.

Я чекала під вивіскою «Золотий Гусак», поки Енні вибирала тушковане м’ясо для сьогоднішньої вечері, як раптом незмигний погляд вампіра висмоктав із повітря всякий натяк на літо.

— Отче Габбард, — сказала я, повертаючись у бік холодного погляду.

Той побіжно зиркнув на мої ребра.

— Зважаючи на те, що трапилося в Гринвічі, я здивований, що ваш чоловік відпускає вас до міста одну. І зважаючи на те, що ви вагітні його дитиною.

Мій вогнедишний дракон, чий охоронний інстинкт після того інциденту вкрай загострився, огорнув хвостом мої стегна.

— Усі знають, що вампіри не можуть бути батьками дітей теплокровних жінок, — зневажливо заперечила я.

— Здається, коли йдеться про таку відьму, як ви, то неможливе стає можливим. — Похмурий вираз Габбарда став іще похмурішим і суворішим. — Наприклад, більшість створінь і досі вважають, що зневага Метью до відьом залишається незмінною. Тому мало хто схвально сприйме звістку про те, що це він врятував Барбару Нап’єр від кострища у Шотландії. — Метью продовжував приділяти багато часу як подіям у Бервіку, так і пліткам, що ширилися поміж людьми та створіннями в Лондоні.

— Метью тоді й близько в Шотландії не було.

— А йому й не треба було там бути. В Единбурзі був Хенкок, видаючи себе за одного з «приятелів» Нап’єр. Саме він звернув увагу суду на її вагітність. — Подих Габбарда був холодний і відгонив лісом.

— Та відьма була не винною в тому, в чому її звинувачували, — швидко сказала я, натягаючи на плечі шаль. — І тому суд присяжних виправдав її.

— Так. Зняв лише одне обвинувачення, — сказав Габбард, витримавши мій пильний погляд. — І визнана винною по багатьох інших. До речі, ви можете не знати, бо щойно повернулися: король Яків знайшов спосіб скасувати рішення суду присяжних у справі Нап’єр.

— Скасувати? Як це?

— Останнім часом король шотландців просто закоханий в Конгрегацію, не в останню чергу завдяки старанням вашого чоловіка. Надто «гнучкий» підхід Метью до трактування заповіту та його втручання в шотландську політику надихнули його величність знаходити власні лазівки в законах. Тих присяжних, котрі виправдали відьму, він віддає під суд. Їх звинувачують у тому, що вони порушили королівське правосуддя. Залякування присяжних краще забезпечить потрібний результат майбутніх судів.

— Метью мав інший план, — ошелешено заперечила я.

— Це дуже характерно для нещирого стилю Метью де Клермона. Може, Нап’єр та її дитина й залишаться жити, але через це загинуть десятки інших безвинних створінь. — Хіба не цього бажає де Клермон?

— Та як ви смієте!

— Я вже… — на вулицю вийшла Енні й ледь не випустила з рук свій горщик.

Я простягнула руку і пригорнула її до себе.

— Дякую, Енні.

— А чи знаєте ви, пані Ройдон, де перебуває ваш чоловік такого чудового травневого ранку?

— Він поїхав у справах. — Метью почекав, поки я доїм свій сніданок, поцілував мене і подався з дому разом із П’єром. Джек невтішно заплакав, коли Метью сказав йому, що він має залишитися вдома з Гарріотом. Мене кольнуло відчуття тривоги. Щоб Метью відмовився взяти з Джека з собою до міста — це було на нього не схоже.

— Ні, — тихо заперечив отець Габбард. — Він поїхав до психлікарні Бедлам зі своєю сестрою та Крістофером Марлоу.

Окрім своєї назви, лікарня Бедлам була справжньою темницею — місцем забуття, де психічно хворих тримали під замком разом із людьми, від яких відмовилися родини під різними фальшивими приводами, аби тільки спекатися їх. Замість ліжок та матраців спали там на соломі, регулярного харчування не існувало, тюремники не виказували до ув’язнених ані краплини жалю та співчуття, тому недивно, що з тих людей, які туди потрапили, ніхто назад уже не повертався. А якщо й поверталися, то зі психікою, майже невиліковно зламаною перебуванням у тому закладі.

— Невдоволений тим, що йому не вдалося вплинути на правосуддя в Шотландії, Метью тепер намагається вершити власне правосуддя тут, у Лондоні, — продовжив Габбард. — Сьогодні вранці він поїхав допитувати їх. Настільки я розумію, він і досі там.

А була вже післяобідня година.

— Я бачив, як Метью де Клермон убиває швидко, коли його охоплює лють. А якщо побачити, як він робить це повільно та ретельно, то навіть найзатятіший атеїст повірить у диявола!

«Кіт. Луїза — вампірка. У ній тече кров Ізабо. Вона здатна сама за себе постояти. Але ж демон…»

— Йди до Гуді Альсоп, Енні. Скажи їй, що я поїхала до Бедламу доглядати пана Марлоу та сестру пана Ройдона. — Повернувши дівчинку в потрібний бік, я відпустила її, закривши її своїм тілом від вампіра.

— Я мушу залишатися з вами! — вигукнула Енні, зробивши великі очі. — Бо пан Ройдон змусив мене пообіцяти!

— Хтось має знати, куди я пішла, Енні. Я сама зможу дістатися до Бедламу. — Насправді я лише смутно здогадувалася про місцезнаходження сумнозвісної психушки, але я мала в своєму розпорядженні інші засоби дізнатися про місцеперебування Метью.

Я вже обхопила пальцями уявний ланцюг усередині мене і приготувалася смикнути його.

— Стривайте. — Рука Габбарда доторкнулася до моєї кисті. Я аж підстрибнула. Він гукнув комусь у сутінку, і звідти з’явився кутастий молодик, якого Метью називав навдивовижу підходящим прізвиськом Амінь Гаплик. — Вас відведе туди мій син.

— Метью дізнається, що я з вами спілкувалася, — сказала я, поглянувши на руку, якою Габбард і досі тримав моє зап’ястя, передаючи моїй теплій шкірі свій характерний запах.

— Не хвилюйтеся. Він спише його на хлопця. — Габбард стиснув мою руку іще сильніше і вичавив з мене згідливе «гаразд».

— Якщо вам теж хотілося б піти зі мною до Бедламу, отче Габбард, то варто було лише спитати.

Габбард знав кожен короткий маршрут і боковий провулок між Сен-Джеймс Гарлікхайт та Бішопсгейт. Ми вийшли за межі Лондона й опинилися в одному з брудних передмість. Як і Кріпплгейт, район побіля психлікарні Бедлам був бідний і страшенно перенаселений. Але справжні жахи були іще попереду.

Біля брами нас зустрів охоронець і завів до закладу, колись відомого як шпиталь Св. Марії Віфлеємської. Пан Слефорд добре знав отця Габбарда і все розсипáвся перед ним у люб’язностях, ведучи нас через усипаний ковбанями двір до товстих дверей. Пронизливі крики в’язнів чулися навіть крізь товсті стіни з дерева й каменю. Більшість вікон були незасклені й відкриті всім стихіям. Стояв нестерпний сморід гнилизни, бруду й тління.

— Не треба, — сказала я, відмовляючись від руки, яку подав мене Габбард на вході до сирого замкненого простору. Було щось непристойне в тому, що я, будучи вільною, скористаюся його допомогою в той час, коли в’язні цієї лікарні не отримували ніякої допомоги взагалі.

Усередині на мене буквально звалилися привиди померлих мешканців та обірвані ниті, що звивалися й теліпалися довкола іще живих мешканців. Із побаченим жахом я спробувала впоратися, почавши розв’язувати моторошну математичну задачку: стала ділити зустрінутих там чоловіків та жінок на менші купки, а потім знову групувати їх за іншими ознаками.

Коли ми йшли коридором, я нарахувала двадцять в’язнів. Чотирнадцять були демонами. Півдесятка з двадцяти були повністю роздягненими, а на десяти було лише лахміття. Якась жінка в пошарпаному й заяложеному, але дорогому чоловічому костюмі витріщилася на нас з відвертою ворожістю. Вона була однією з трьох тутешніх людських істот. Тут було також дві відьми та один вампір. П’ятнадцятеро бідолах були прикуті кайданами до стіни, ланцюгом до підлоги або одночасно і так, і так. Чотири з решти п’яти були не в змозі стояти і лежали чи сиділи, скоцюрбившись, щось белькочучи та шкребучись об кам’яну стіну. Один із пацієнтів був не прив’язаний. Він витанцьовував перед нами голяка у коридорі.

Одна кімната мала двері. Щось підказало мені, що за тими дверима знаходилися Луїза та Кіт.

Охоронець відімкнув замок і різко постукав. Не отримавши швидкої відповіді, він загепав у двері кулаком.

— Я почув вас першого разу, пане Селфорд. — Гелоуглас мав не надто презентабельний вигляд — свіжі подряпини на щоці, кров на камзолі. Коли він побачив мене позаду Селфорда, він низько вклонився. — Здрастуйте, тітонько.

— Дайте мені увійти.

— А може, не варто, бо це… — почав було Гелоуглас, але, забачивши вираз мого обличчя, поквапливо відступив убік. — Луїза втратила досить багато крові. Вона голодна. Не підходьте до неї близько, якщо, звісно, не маєте бажання, щоб вас вкусили чи подряпали. Нігті я їй підстриг, але із зубами дати раду немає змоги.

Хоча тепер мені нічого не заважало, я стала на порозі як укопана. Плаття Луїзи перетворилося на лахміття, а на шиї виднілися глибокі рани. Хтось явно намагався продемонструвати Луїзі своє панівне становище — хтось сильніший та зліший за неї.

Я вгледілася у темний закуток і з трудом побачила там темну постать, скоцюрблену над якимось лантухом, що лежав на долівці. Метью рвучко підняв голову — обличчя бліде, мов крейда, а очі чорні, як ніч. На ньому не було жодної плями крові. Як і рука, яку Габбард подав мені, щоб допомогти, бездоганно чиста зовнішність Метью виглядала тут якось недоречно й огидно.

— Ти маєш бути вдома, Діано, — сказав Метью, стаючи на повен зріст.

— Я саме там, де маю бути, дякую за підказку. — Я рушила до свого чоловіка. — Жага крові та опій — погана комбінація, Метью. Скільки їхньої крові ти випив? — Лантух на підлозі заворушився.

— Я тут, Крістофере, — гукнув Габбард. — Тобі вже ніхто не заподіє лиха.

Від полегшення Марлоу розплакався, здригаючись від ридань.

— Бедлам розташований поза межами Лондона, Габбарде, — холодно мовив Метью. — Ти — поза межами своєї юрисдикції, а Кіт — поза межами твого захисту.

— Знову він за своє, — з досадою кинув Гелоуглас і рвучко зачинив двері перед носом отетерілого Слефорда. — Замкни! — гаркнув він крізь деревину, підкріпивши свій наказ гулким ударом кулака.

Щойно зачувши скреготіння металевого механізму, Луїза скочила на ноги, брязнувши ланцюгами на ногах та руках. Один із ланцюгів тріснув, і я аж підскочила з переляку, коли його порвані ланки дзвякнули об підлогу. Коридором прокотився співчутливий грюкіт ланцюгів.

— Тільки не мою кров, тільки не мою кров, тільки не мою кров, — заторохтіла Луїза. І втиснулася в стіну. Коли я зустрілася з нею поглядом, вона запхикала й відвернулася. — Згинь, привиде. Мені вже колись довелося помирати, тому я не боюся таких фантомів, як ти.

— Замовкни. — Метью не крикнув, а просто гучно сказав, але у замкненому просторі цей наказ гримнув так, що всі ми аж попідскакували.

— Пити хочеться, — хрипко каркнула Луїза. — Будь ласка, Метью.

Під стіною щось капало. І з кожним звуком упалої краплі тіло Луїзи сіпалося. Хтось підвісив біля неї за роги голову оленя зі скляними виряченими очима. Із перерізаної шиї стікала кров, крапля за краплею, і падала на підлогу неподалік, але ланцюги не пускали Луїзу.

— Припини мучити її! — скрикнула я, роблячи крок уперед, але рука Гелоугласа зупинила мене.

— Я не можу дозволити вам устрявати, тітонько, — твердо сказав він. — Метью має рацію: це не ваша справа.

— Гелоугласе. — Метью застережливо похитав головою. Гелоуглас відпустив моє передпліччя і обережно поглянув на свого дядька.

— Що ж, добре. Тоді я відповім на ваше перше запитання, тітонько. Метью попив якраз достатньо Кітової крові, щоб його хвороблива жага знову розпалилася. Коли будете з ним говорити, вам може стати у пригоді ось це. — Гелоуглас кинув мені ножа. Я навіть не поворухнулася, щоб його впіймати, і він із брязкотом упав на кам’яну підлогу.

— Проблема не лише в твоїй хворобі, Метью. — Переступивши через лезо, я підійшла до нього так близько, що краї моїх спідниць торкалися його чобіт. — Дозволь отцю Габбарду оглянути Кіта.

— Ні, — відповів Метью, і вираз його обличчя був невблаганним.

— Що б подумав Джек, побачивши тебе в такому стані? — Я вирішила тиснути на почуття провини, щоб привести Метью до тями. — Ти — його герой. А герої не мучать своїх друзів і членів своєї родини.

— Вони намагалися вбити тебе! — гаркнув Метью, і його крик луною заскакав у тісному просторі кімнати.

— Вони показилися від опію та алкоголю. Жоден із них навіть не усвідомлював, що робить, — парирувала я. — Як, до речі, і ти в своєму нинішньому стані.

— Не намагайся себе обдурити. Вони прекрасно розуміли й усвідомлювали, що роблять. Кіт усував перешкоду до свого щастя, і на всіх інших йому було наплювати. Луїза ж піддалася черговому нападу жорстокості, якими насолоджувалася від самого дня свого сотворіння. — Метью пригладив пальцями волосся. — Я чудово усвідомлюю, що роблю.

— Так, ти караєш самого себе. Ти переконаний, що біологія — це доля, що це назавжди, принаймні коли йдеться про твою жагу крові. І в результаті думаєш, що ти — такий самий, як Луїза та Кіт. Просто ще один схиблений. Я прохала тебе припинити заперечення власних інстинктів, Метью, щоб не перетворитися на їхнього раба.

Коли я зробила крок до сестри Метью, вона цього разу кинулася на мене, плюючись та скрегочучи зубами.

— Ось чого ти найбільше боїшся в своєму майбутньому: що тебе опустять до стану тварини, яка, прикута до стіни, чекає на чергове — і цілком заслужене — покарання. — Я знову підійшла до нього і схопила за плечі. — Ти ж не такий, Метью. І ніколи таким не був.

— Я вже казав тобі не раз, що не слід мене романтизувати, — різко заперечив він. І поволі відвів свої очі від моїх, але все одно я встигла помітити в них розпач.

— Попереджаєш мене заради мого ж блага — ти це хочеш сказати? Іще раз намагаєшся довести мені, що не вартий любові? — Метью стояв, міцно притиснувши руки до тулуба. Я взяла їх і поклала долонями на мій живіт. — Потримайся за своє дитя, поглянь мені в очі й скажи і собі, і мені — чи є у цієї історії інший кінець.

Як і в ту ніч, коли я чекала, поки він наважиться прокусити мою вену, час розтягнувся до безконечності — то Метью боровся сам із собою. І зараз, як і тоді, я нічого не могла вдіяти, щоб прискорити цей процес і допомогти йому обрати між життям та смертю. Він мав вхопитися за тонку ниточку надії без моєї допомоги.

— Не знаю, — нарешті зізнався він. — Колись я знав, що кохання між вампіром та відьмою — це неправильно. Я не сумнівався, що чотири види істотно відрізняються один від одного. Я спокійно ставився до загибелі відьом, якщо вампіри та демони залишалися жити. — Його зіниці й досі затемняли очі, але в них уже проглянула чітко видима зелено-блакитна скалочка. — Я запевнив себе, що божевілля серед демонів та захворювання серед вампірів з’явилися відносно недавно, але тепер, дивлячись на Луїзу та Кіта…

— Ти не знаєш, — тихо сказала я. — І ніхто з нас не знає. Це — лячна перспектива. Але ми маємо вірити в майбутнє, Метью. Я не хочу, щоб наші діти народжувалися і зростали під тією самою чорною тінню, боячись і ненавидячи самих себе.

Я замовкла, чекаючи, що він і далі заперечуватиме мені. Але Метью теж мовчав.

— Нехай твоєю сестрою займеться Гелоуглас. Дозволь Габбарду допомогти Кіту. І спробуй простити їх.

— Вери не прощають так швидко й легко, як теплокровні, — хрипко сказав Гелоуглас. — Ви не можете просити його про це. Принаймні зараз.

— Метью сам тебе про це просив, — зауважила я.

— Еге ж, але я відказав йому, що найкраще, на що він може сподіватися, це що я з часом забуду. Тож не просіть від Метью більшого, ніж він може дати, тітонько. Він сам собі господар і вашої допомоги не потребує. — У голосі Гелоугласа відчувалося застереження.

— Мені хотілося б забути, відьмо, — манірно сказала Луїза, наче роблячи вибір між тканинами для свого нового плаття. І махнула рукою. — Усе оце. Скористайся своєю магією і зроби так, щоб оцей кошмар якнайшвидше зник.

Я мала змогу це зробити. Я бачила ниті, що поєднували її з Бедламом, із Метью та зі мною. Та хоча мені й не хотілося мучити Луїзу, я була налаштована не настільки миролюбно, щоб відпустити її з миром.

— Ні, Луїзо, — сказала я. — Ти довіку запам’ятаєш Гринвіч, мене і навіть те, як ти завдала болю своєму братові Метью. Пам’ять про це і стане тобі тюрмою, а не оці стіни. — Я обернулася до Гелоугласа. — Потурбуйтеся, щоб вона не становила загрози ані собі, ані кому-небудь іншому, перед тим як випустити її.

— Так, вона залишиться під наглядом, — пообіцяв Гелоуглас. — Звідси Луїза вирушить туди, куди пошле її Філіп. Після того, що вона скоїла, мій дідо більше не відпустить її у мандри.

— Скажи їм, Метью! — благально скрикнула Луїза. — Ти ж розумієш, як це жахливо, коли оці… оця гидота повзає у тебе в голові! Я їх терпіти не можу! — І рукою, закованою в пута, вона смикнула себе за волосся.

— А Кіт? — спитав Гелоуглас. — Ти певен, що хочеш залишити його під наглядом Габбарда, Метью? Я знаю, що Хенкок із радістю б його спекався.

— Він — креатура Габбарда, а не моя, — рішуче сказав Метью. — І мені абсолютно байдуже, що з ним станеться.

— Те, що я зробив, я зробив це через любов до… — почав був Кіт.

— Ти зробив це через ненависть, — відрізав Метью, повертаючись спиною до свого найкращого друга.

— Отче Габбард, — гукнула я, коли він кинувся забирати свого підопічного. — Учинок Кіта у Гринвічі буде забутий, якщо все те, що тут трапилося, залишиться в цих стінах.

— Ти обіцяєш це від імені усіх де Клермонів? — спитав Габбард, підіймаючи свої бліді брови. — Мені потрібне запевнення вашого чоловіка, а не ваше.

— Буде достатньо лише мого слова, — вперлася я.

— Гаразд, мадам де Клермон, — погодився Габбард, уперше вживаючи цей титул. — Ви й справді донька Філіпа. Я приймаю умови вашої родини.

Навіть коли ми поїхали з Бедламу, я відчувала, що його гнітюча атмосфера і досі нас не відпускає. Метью теж це відчував. Вона переслідувала нас повсюдно в Лондоні, куди б ми не поїхали, супроводжувала нас під час вечері та зустрічі з друзями. Був лише один спосіб спекатися її: ми мали повернутися у сьогодення.

Без обговорення та заздалегідь продуманого плану ми почали приводити в порядок наші справи, обриваючи ниті, які пов’язували нас із минулим, у якому ми разом опинилися. Франсуаза збиралася знову приєднатися до нас у Лондоні, але ми переказали, щоб вона залишалася в Старій Хижці. Метью довго і складно пояснював Гелоугласу, що має брехати його племінник, щоб Метью зразка шістнадцятого сторіччя не помітив, що його було тимчасово замінено на себе ж самого, тільки зразка сторіччя двадцять першого. Не можна було допустити, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя побачився з Кітом чи Луїзою, бо ні першому, ні другій довіряти не можна було. Волтеру та Генрі належало вигадати якусь історію, щоб пояснити всі недоречності й розбіжності в поведінці. Метью послав Хенкока до Шотландії готуватися там до нового життя. А я працювала під наглядом Гуді Альсоп, відточуючи своє вміння зав’язувати вузли, які знадобляться мені, коли я ткатиму заклинання, яке перенесе нас до майбутнього.

Якось після одного з таких уроків Метью зустрів мене і запропонував дорогою додому прогулятися до подвір’я собору Святого Павла. До середини літа залишалося два тижні, і дні були теплі й сонячні, незважаючи на гнітючу мантію Бедламу, яка безперервно висіла над нами.

Хоча Метью і досі був дещо відлюдькуватий після інциденту з Луїзою та Кітом, мені на якусь мить здалося, немов старі часи повернулися, коли ми зупинилися біля книгарів переглянути нові видання і почути останні новини. Я якраз продивлялася книжку, що була черговим залпом у війні слів між двома конкуруючими випускниками Кембриджа, як раптом Метью закляк, мов укопаний.

— Ромашка. Дубові листки. І кава. — І він рвучко повернув голову в бік незнайомого запаху.

— Кава? — спитала я, здивувавшись, як могло біля собору Святого Павла пахнути те, що на той час іще не з’явилося в Англії. Але Метью біля мене вже не було: він, із мечем у руці, проштовхувався крізь натовп.

Я зітхнула. Метью ніяк не міг утриматися від того, щоб поганятися на базарі за кожним крадієм. Часом мені хотілося, щоб його зір не був таким гострим, а моральний компас — менш чутливим.

Цього разу він кинувся переслідувати чоловіка десь дюймів на п’ять меншого від нього на зріст, із густими каштановими кучерями, всипаними сивиною. Той чоловік був худорлявий та трохи сутулий, наче багато часу провів, сидячи за книжками. Щось у цій комбінації розбудило мою пам’ять.

Чоловік відчув наближення небезпеки й обернувся. На його нещастя, при собі він мав жалюгідно маленького меча, трохи більшого за складаний ножик. Проти Метью від нього було б мало толку. Сподіваючись не допустити кровопролиття, я поквапилася за своїм чоловіком.

Метью схопив бідолаху так міцно, що його неефективна зброя впала додолу. Притиснувши чоловіка коліном до книжкової ятки, Метью приставив меч до горла нещасного. Раптом я заклякла, як вкопана.

— Татку? — прошепотіла я. Цього не могло бути. Я витріщилася на нього, не вірячи своїм очам, а серце важким молотом загупало в грудях від потрясіння й хвилювання.

— Здрастуйте, міс Бішоп, — відповів мій батько, зиркнувши на мене з-понад гострого леза меча. — Оце так зустріч.

Мій батько спокійно сприйняв напад незнайомого озброєного вампіра і появу рідної дорослої доньки.

— Наскільки я можу судити, ви — доктор Проктор. — Метью відступив і сховав меч у піхви.

Батько розгладив свою міцну й довговічну коричневу куртку. Тут, у Лондоні шістнадцятого сторіччя, вона була геть недоречною. Хтось — здогадно, моя мати — спробував переробити довгу куртку з маленьким стоячим комірцем у щось на кшталт священицької сутани. І бриджі він мав задовгі, більше схожі на те, що носив би Бенджамін Франклін, а не сер Волтер Рейлі. Але його до болю знайомий голос, якого я не чула вже двадцять шість років, залишився точнісінько таким, як і був.

— Ти значно подорослішала за останні три дні, — сказав він трохи тремтливим голосом.

— А ти виглядаєш таким, яким я тебе запам’ятала, — отетеріло мовила я, і досі не в змозі повністю усвідомити той приголомшливий факт, що переді мною стоїть мій батько. Не забуваючи про те, що двоє представників відьомського племені та один вампір — це вже забагато для натовпу біля собору Святого Павла, і не знаючи, що робити в цій абсолютно неочікуваній ситуації, я вдалася до загальноприйнятих норм ввічливості. — Може, зайдеш до нас на чашку чаю? — сконфужено запропонувала я.

— Аякже, люба моя, це було б чудово, — погодився батько, схвально кивнувши головою.

Ми з батьком очей один від одного не могли відірвати — ані коли йшли додому, ані коли благополучно добралися до «Оленя й Корони», де, як на диво, нікого не було. І вже там батько ледь не задушив мене в обіймах.

— Це й справді ти. Голос маєш як у твоєї матінки, — сказав він, тримаючи мене в простягнутих руках і роздивляючись моє обличчя. — І зовні ти на неї дуже схожа.

— Люди кажуть, що я маю твої очі, — зауважила я, з не меншою цікавістю роздивляючись батька. Коли тобі сім років, ти багато чого не помічаєш. І згадуєш про це лише згодом, коли буває надто пізно.

— А воно так і є, — сказав Стівен і розсміявся.

— Діана також успадкувала ваші вуха. І запахи у вас приблизно однакові. Саме через це я й звернув на вас увагу біля Святого Павла. — Метью знервовано пригладив рукою своє підстрижене волосся, а потім простягнув руку батькові. — Мене звуть Метью.

Мій батько уважно поглянув на простягнуту руку.

— А прізвище? Чи ви, мабуть, знаменитість на кшталт Холстона або Шер?

Раптом я наочно і виразно побачила, якою була б зустріч мого батька з одним із моїх хлопців, якби він був живий тоді, коли я була вже підлітком. Мої очі налилися слізьми.

— Метью має багацько прізвищ. Просто… просто це складно пояснити, — сказала я і удавано чхнула, щоб приховати сльози.

— Наразі підійде Метью Ройдон, — сказав Метью, заволодіваючи батьковою увагою. І вони нарешті потиснули один одному руки.

— Значить, ви вампір, — сказав батько. — Ребека страшенно хвилюється через практичні аспекти ваших стосунків із моєю донькою, бо Діана іще навіть на велосипеді їздити не навчилася.

— Та годі тобі, татку. — Щойно ці слова вискочили у мене з рота, як я почервоніла, мов буряк. Бо сказала це так, наче мені й справді було лише дванадцять. Метью посміхнувся, і ми рушили до столу.

— Сідайте, вип’єте вина, Стівене, — запропонував Метью, подаючи йому келих, і підсунув мені крісло. — Ви, напевне, пережили шок, побачивши Діану.

— Ще б пак! Утім, то був приємний шок. — Батько сів, відсьорбнув вина, схвально кивнув і, роблячи над собою явне зусилля, перебрав на себе ініціативу. — Що ж, — жваво сказав він, — ми поздоровкалися, ви запросили мене до себе. І ось ми вже випили. Тобто виконали увесь західний ритуал привітання й зустрічі. А тепер перейдімо до справи. Що ти тут робиш, Діано?

— Я? Це ти що тут робиш? І де мама? — спитала я, відсовуючи вино, яке налив мені Метью.

— Мати вдома, глядить за тобою. — Батько з веселим здивуванням похитав головою. — Аж не віриться. Ти не можеш бути більш ніж на десять років молодшою за мене.

— Я завжди забуваю, що ти значно старший за матусю.

— Зустрічаєшся з вампіром, а сама щось маєш проти нашого роману між травнем та груднем? — Хитромудрий вислів батька розсмішив мене.

А сміючись, швидко зробила подумки деякі розрахунки.

— Значить, ти прибув сюди з приблизно вісімдесятого року?

— Еге ж. Отримав, нарешті, свої звання та титули і подався дослідженнями позайматися. — Стівен окинув нас уважним поглядом. — Так ви познайомилися в цьому місці й саме в цей час?

— Ні. Ми зустрілися у вересні 2009 року в Оксфорді. У Бодлійській бібліотеці. — Я зиркнула на Метью, і той підбадьорливо посміхнувся. Я перевела погляд на батька і глибоко вдихнула. — Я маю здатність подорожувати в часі — як і ти. А Метью я взяла з собою.

— Я знаю, що ти можеш мандрувати в часі, кицюню. Минулого серпня ти до смерті налякала матір, коли кудись зникла на свій день народження. Дитинча, що мандрує в часі — це найстрашніший кошмар для будь-якої матері. — Батько глянув на мене, хитрувато примружившись. — Отже, ти маєш мої очі, вуха, запах і здатність до часових подорожей. Може, щось іще?

Я кивнула.

— Я вмію ткати заклинання.

— О! Ми сподівалися, що ти матимеш схильність до вогню, як і твоя мати, але, бач, помилилися. — Батько якось знітився й понизив голос. — Тобі, мабуть, не слід розповідати про свій талант у компанії інших відьом. А коли вони намагатимуться навчити тебе своїм заклинанням, то нехай ті заклинання в одне вухо влітають, а з другого — вилітають. Навіть не старайся їх запам’ятати.

— Шкода, що ти мені раніше цього не сказав. Це допомогло б мені у стосунках з Сарою.

— Стара й добра Сара. — Батьків сміх був доброзичливим і заразливим.

На сходах почувся гуркіт ніг, а потім через поріг, із тріском вліпивши двері в стіну, промчали чотиринога волохата швабра і хлопчик.

— Пан Гарріот сказав, що й цього разу неодмінно візьме мене на зірки подивитися. А пан Шекспір дав мені ось це. — Джек змахнув у повітрі смужкою паперу. — Сказав, що це рекомендаційний лист. А Енні, сидячи в «Капелюсі Кардинала» і наминаючи пиріг, з одного хлопця очей не зводила. А це хто? — При цьому Джек тицьнув у бік мого батька засмальцьованим пальцем.

— Це — пан Проктор, — відповів Метью, хапаючи Джека за талію. — Ти погодував Швабру дорогою додому? — У Празі хлопець та пес були друзі нерозлийвода, тому Швабру довелося взяти до Лондона, де він став чимось на кшталт місцевої цікавинки.

— Аякже, я його погодував. Якщо я забуваю, то він харчується моїми черевиками, і П’єр пообіцяв, що купить мені нову пару без вашого відома — ой, що ж я кажу!

Джек затулив рота рукою, та було вже пізно.

— Вибачте, пані Ройдон. Він чкурнув вулицею, і я не змогла спіймати його. — До кімнати вскочила схвильована Енні — і зупинилася, як укопана. І враз зблідла, витріщившись на мого батька.

— Усе нормально, Енні, — лагідно мовила я. Від часу інциденту в Гринвічі її стали лякати незнайомі створіння. — Це пан Проктор. Він — друг.

— А в мене є мармурові кульки! Ти вмієш грати у кýльки? — спитав Джек, оцінююче оглядаючи мого батька — чи буде з нього якась користь, якщо він мешкатиме з нами.

— Пан Проктор прийшов до нас поговорити з пані Ройдон, Джеку, — сказав Метью і крутнув хлопця в протилежний бік. — Нам потрібні вода, вино і хліб. Розподіліть з Енні, хто за чим піде, а коли повернеться П’єр, то поведе вас погратися до пустища Мурфілдс.

Джек з явною неохотою подався слідком за Енні назад на вулицю. Нарешті я зустрілася поглядом зі своїм батьком. Він мовчки споглядав то мене, то Метью, і атмосфера в кімнаті стала густою від завислих у ній питань.

— Навіщо ти прибула сюди, люба моя? — тихо повторив батько, коли діти повискакували надвір.

— Ми сподівалися знайти кого-небудь, хто допоміг би мені з деякими проблемами, що стосуються магії та алхімії. — Сама не знаю чому, але мені не захотілося утаємничувати батька в деталі. — Мою наставницю звуть Гуді Альсоп. Вона зі своєю громадою взялася мені допомогти.

— Гарний початок, Діано. Я, між іншим, теж чаклун, тому завжди бачу, коли ти намагаєшся уникнути правди. — Батько відкинувся на спинку. — Насамкінець тобі все одно доведеться сказати мені. Просто я сподівався таким чином зекономити час.

— А ви що тут робите, Стівене? — запитав Метью.

— Та просто вештаюся. Я — антрополог. Це моя робота. А чим займаєтеся ви? Яка ваша робота?

— Я — науковець-біохімік, працюю в Оксфорді.

— Ти не просто «вештаєшся» в Лондоні Єлизаветинської доби, татку. Ти вже маєш одну сторінку з Ешмол-782, — сказала я, несподівано збагнувши, що він тут робить. — Ти шукаєш решту манускрипту. Я опустила дерев’яну балку-тримач для свічок. Астрономічний посібник маестро Габермеля зручно вмостився поміж двох свічок. Ми мусили переховувати його кожного дня, бо кожного дня Джек його знаходив.

— Яка іще сторінка? — якось підозріло невинно спитав батько.

— Сторінка, на якій зображене алхімічне весілля. Вона — з манускрипту, що зберігається в Бодлійській бібліотеці. — Я розкрила посібник. Він був абсолютно нерухомий, як я й передбачала. — Ось поглянь, Метью.

— Класна штука, — присвиснув батько.

— Та ви ще її мишоловки не бачили, — стиха мовив Метью.

— А що вона робить, ця штука? — І мій батько прихилився ближче, щоб краще роздивитися посібник.

— Це — математичний інструмент для визначення часу і стеження за астрономічними явищами, наприклад фазами місяця. Коли ми були у Празі, він почав рухатися сам по собі. Я гадала, що то він реагує на когось, хто шукав мене та Метью, але тепер мені спало на думку: а чи не реагує він на тебе, бо ти шукаєш манускрипт? — Пристрій і досі час від часу оживав, і його коліщата ні з того, ні з сього починали рухатися. Усі у нашому домі звали його «відьмацький годинник».

— Може, мені піти книгу принести? — спитав Метью, підводячись.

— Та не треба, — відповів мій батько, кивнувши йому рукою сідати. Не треба поспішати. Ребека знає, що мене слід чекати лише через кілька днів.

— Значить, ти будеш тут, у Лондоні?

Батькове обличчя пом’якшало. Він кивнув.

— А де ви зупинилися? — поцікавився Метью.

— Тут! — обурилася я. — Він зупинився тут. — Після стількох років без батька випускати його з поля зору було для мене просто немислимим.

— Ваша донька дотримується суворих поглядів стосовно неприпустимості для членів її родини селитися в готелях, — сказав Метью з іронічною посмішкою, вочевидь, пригадавши мою бурхливу реакцію на його пропозицію поселити Маркуса та Міріам в готелі коледжу Казеновія. — Ясна річ, ми радо поселимо вас у себе.

— Я зняв кімнати на іншому боці міста, — сказав батько, вагаючись.

— Залишайся, — сказала я і міцно стиснула губи, щоб не розплакатися. — Будь ласка. Я так багато хотіла у нього спитати, так багато запитань назбиралося в мене, на які лише він міг дати відповідь.

— Гаразд, — погодився нарешті батько. — Було б здорово постирчати тут із тобою деякий час.

Я хотіла було віддати йому нашу кімнату, оскільки Метью не зміг би заснути, коли у домі чужинець, а я сама легко могла вмоститися на підвіконні, але батько відмовився. Нарешті П’єр погодився поступитися своїм ліжком. Я стояла на сходовому майданчику і заздрісно слухала, як Джек із батьком про щось заповзято торохтять, мов старі друзяки.

— Гадаю, що Стівену нічого не бракує, — сказав Метью, ніжно беручи мене за талію.

— А тобі не здалося, що він у мені розчарований? — уголос спитала я.

— Хто? Твій батько? — отетеріло витріщився на мене Метью. — Господь з тобою!

— У мене таке відчуття, що йому трохи некомфортно.

— Коли Стівен поцілував тебе на прощання кілька днів тому, ти була іще дитинчам. Він просто приголомшений, от і все.

— А чи знає він, що має статися з ним та мамою? — прошепотіла я.

— Не знаю, серденько, але мені здається, що знає. — Метью легенько потягнув мене до нашої спальні. — Ходімо спати. А завтра вранці буде видніше.

Метью виявився правим: наступного дня батько виглядав спокійнішим і більш невимушеним, хоча, схоже, він не виспався. Не виспався й Джек.

— А у цього хлопчика завжди такі страшні кошмари? — спитався він.

— Вибач мені, будь ласка, що він не давав тобі спати, — почала виправдовуватися я. — Переміна завжди збуджує його і тривожить. — Зазвичай, про нього піклується Метью.

— Я його бачив, — сказав батько, сьорбаючи трав’яний чай, який заварила Енні.

Отака була проблема з моїм батьком: він усе бачив. Його спостережливість змушувала вампірів червоніти від сорому. Та хоча я й мала до нього сотні запитань — про мою матір та її магію, про Ешмол-782 — усі вони якось зблякли та зів’яли під його спокійним мудрим поглядом. Час від часу він питав у мене про щось тривіальне. Чи навчилася я грати в бейсбол? Чи вважаю Боба Ділана генієм? Чи навчили мене ставити намет? Запитань про нас із Метью він не ставив, не питав, до якої школи я ходила, де навчалася після школи і чим зараз заробляю на життя. Тому через те, що з його боку не відчувалося якогось особливого інтересу, мені й самій було незручно проявляти ініціативу і розпитувати його про складні речі. Наприкінці нашого першого спільного дня я мало не розплакалася.

— Чому ж він не хоче серйозно зі мною порозмовляти? — сердито спитала я, коли Метью розв’язував мені корсет.

— Бо надто зайнятий тим, що слухає тебе. Він антрополог, тобто професійний спостерігач. А ти — єдиний історик у родині. Тобто запитання — це твоя сильна сторона, а не його.

— Із ним я почуваюся ніяково, у мене язик починає заплітатися, і я просто не знаю, з чого почати. А коли він сам заговорює зі мною, то завжди на якісь химерні теми, типу чому впала якість гри у бейсбол і хто в цьому винен.

— Саме про це й розмовляв би батько з донькою, яку щойно почав брати з собою на бейсбольні ігри. Стівен не знає, що йому не доведеться бачити, як ти зростатимеш і дорослішатимеш. Він просто не усвідомлює, скільки часу залишилося йому бути з тобою.

Я важко опустилася на край ліжка.

— Він був палким вболівальником команди «Червоні шкарпетки». Пам’ятаю, мама казала, що осінній семестр 1975 року був найкращим періодом його життя, бо тоді вона завагітніла мною, а його улюблена команда вийшла до фіналу, хоча Цинцинатті все одно в кінцевому підсумку здолало Бостон.

Метью стиха розсміявся.

— Гадаю, що весняний семестр виявився іще кращим.

— А хіба «Шкарпетки» того року перемогли?

— Ні. Переміг твій батько, бо у нього народилася ти. — Метью поцілував мене і задмухнув свічку.

Коли наступного дня я повернулася з побігеньок, у вітальні я застала свого батька. Він сидів сам-один, а перед ним лежав розкритий Ешмол-782.

— А де ти його знайшов? — спитала я, кладучи на стіл пакунки. — Метью мав його добряче заховати. — Мені доводилося проявляти чимало винахідливості, ховаючи від дітей цей триклятий манускрипт.

— Мені дав його Джек. Він називає його «Книга пані Ройдон про потвор». Цілком логічно, що я зацікавився, зачувши таке. — Батько перегорнув сторінку. Його пальці були короткими, тупими на кінцях та товстуватими, а не тонкими, довгими й чутливими, як у Метью. — Це та книга, з якої взялася сторінка про весілля?

— Так. У ній було іще два малюнки: один із деревом, а на другому зображені два дракони, з яких капає кров. — Я трохи помовчала. — Не впевнена, чи варто мені продовжувати, татку. Я знаю дещо про твій стосунок до цієї книги, про який сам ти не знаєш, бо ці події ще не відбулися.

— Тоді розкажи мені, що трапилося з тобою після того, як ти віднайшла цей манускрипт в Оксфорді. І мені потрібна правда і тільки правда, Діано. Я бачу пошкоджені ниті між тобою та книгою, всі покручені та переплутані. А іще хтось завдав тобі фізичної шкоди.

У кімнаті запала важка тиша, і ніде було сховатися від допитливого батькового погляду. Коли я відчула, що вже не в змозі терпіти, я глянула йому у вічі.

— То були відьми. Метью заснув, а я вийшла надвір свіжим повітрям подихати. Мене викрала одна відьма. — Я нервово завовтузилася в кріслі. — Оце, власне, і все. Поговорімо про щось інше. Може, тобі цікаво знати, до якої школи я ходила? У якому вузі навчалася? Я — історик. Маю штатну посаду. У Єльському університеті. — Я готова була розмовляти з батьком про що завгодно, тільки не про низку подій, які почалися з того, що до мого помешкання в Нью-Коледжі прислали старе фото, а завершилися смертю Жюльєтти.

— Про все це ми поговоримо згодом. А зараз мені хотілося б знати, чому одна відьма так сильно хотіла заволодіти цією книгою, що заради неї готова була тебе вбити? Ну, як… — продовжив він, побачивши мій ошелешений і отетерілий погляд. — Я сам про це здогадався. Якась відьма застосувала до твоєї спини розкриваюче заклинання і залишила на ній страшний шрам. Я відчуваю цю рану. Метью часто зупиняє на ній свій погляд, а твій дракон, про чиє існування я також знаю, закриває її своїми крилами.

— Сату — це та відьма, що захопила мене в полон — не єдине створіння, що бажає заволодіти цієї книгою. І Пітер Нокс також. Він — член Конгрегації.

— Пітер Нокс, — тихо й задумливо мовив батько. — Ну-ну…

— А ви коли-небудь зустрічалися?

— На жаль, так. Він завжди мав слабкість до твоєї матері. На щастя, вона терпіти його не може. — Батько спохмурнів і перегорнув іще одну сторінку. — Мені дуже хотілося б сподіватися, що Пітер не знає про тих мертвих відьом, із чиїх шкіри та волосся зробили цю книгу. Ця книга містить якусь лиховісну магію, а Пітер завжди цікавився саме цим аспектом чаклунства. Я знаю, навіщо вона йому, але чому ви з Метью так учепилися в неї?

— Створіння поволі вимирають, татку. Демони стають несамовитішими й лютішими. Вампір своєю кров’ю часто буває не в змозі перетворити людину на собі подібного. А відьми народжують дедалі менше нащадків. Ми вимираємо. Метью гадає, що ця книга допоможе нам дізнатися — чому, — пояснила я. — У ній багацько генетичної інформації: шкіра, волосся і навіть кров та кістки.

— Ти вийшла заміж за чоловіка, який є копією Чарльза Дарвіна. А він походженням цікавиться так само сильно, як і вимиранням?

— Так. Він уже багато років намагається дізнатися, яким чином демони, відьми та вампіри є спорідненими один з одним та зі звичайними людьми. І цей манускрипт, якщо його зібрати докупи і належним чином прочитати, може дати йому важливі ключі для розуміння цієї проблеми.

Погляд батькових карих очей зустрівся з моїм.

— А твій вампір — він цікавиться цим чисто теоретично?

— Не тільки теоретично. Я вагітна, батьку, — сказала я, легенько торкнувшись свого живота. Останнім часом я робила цей жест мимовільно, не задумуючись.

— Знаю, — посміхнувся батько. — Я це також вирахував, але приємно чути про це від тебе особисто.

— Ти пробув у нас лише дві доби. Мені, як і тобі, не хочеться пришвидшувати події, — сказала я і зашарілася. Батько підвівся і обійняв мене. Міцно обійняв. — До того ж, ти, мабуть, здивований. Бо відьми та вампіри начебто не мали б закохуватися один в одного. А тим паче народжувати спільних дітей.

— Твоя мати попереджала мене про це — вона все це бачила отим своїм моторошним провидінням. — Він розсміявся. — Вона така метушлива… Утім, вона турбується не стільки через тебе, скільки через вампіра. Вітаю тебе, моя дорогенька. Дитина — це прекрасний дар.

— Хотілося б сподіватися, що ми спроможемося з цим даром впоратися. Хтозна, якою буде наша дитина?

— Ти здатна на значно більше, аніж тобі здається, — сказав батько, цьомкнувши мене в щоку. — Ходімо прогуляємося. Було б здорово зустрітися з Шекспіром. Один із моїх колег цілком серйозно вважає, що насправді «Гамлета» написала королева Єлизавета. Ото йолоп! До речі, про колег: скільки років купував тобі гарвардські[1] фартушки та рукавички, а ти стала викладачем Єльського університету!

— Мені дуже хочеться про дещо дізнатися, — сказав мій батько, втупившись у келих із вином.

Ми вдвох із ним добре прогулялися, потім усі ми приємно повечеряли, повкладали дітей спати, а тепер сиділи утрьох, а біля каміна хропів Швабра. Поки що день завершувався напрочуд добре.

— Про що конкретно, Стівене? — спитав Метью, з посмішкою відриваючи очі від свого келиха з вином.

— Як на вашу думку, чи довго ви іще витримаєте отаке божевільне життя в умовах невсипущого й жорстокого контролю?

Посмішка Метью щезла вмить.

— Боюся, я не зрозумів твого запитання, Стівене.

— Ви удвох так до біса міцно тримаєтеся за кожну дрібницю. — Батько відсьорбнув вина і підкреслено втупився поглядом на кулак, що його мимоволі стис Метью над краєм свого келиха. — Отакою міцною хваткою, Метью, ти можеш, сам того не бажаючи, зруйнувати те, що любиш більше за все на світі.

— Я про це подумаю, — пообіцяв Метью, ледь стримуючи себе. Я розкрила було рота, щоб вгамувати ситуацію.

— Не намагайся щось виправити, люба, — мовив батько, щойно я встигла рота розкрити.

— Та я й не збираюся, — слабко заперечила я.

— Ні, збираєшся, — сказав Стівен. — Твоя мати тільки цим і займається, і в тобі я теж бачу ознаки такої схильності. Це — моя єдина можливість поговорити з тобою як з дорослою людиною, Діано, тому я не буду підсолоджувати слова, від яких тобі — і йому — стає некомфортно.

Батько засунув руку до своєї куртки і видобув із неї брошурку.

— Ти також намагаєшся все полагодити і залагодити, Метью.

«Новини з Шотландії», йшлося дрібним друкованим шрифтом над заголовком великими літерами: «ПРОКЛЯТТЯ ДОКТОРУ ФІАНУ, ВІДОМОМУ ЧАКЛУНУ, ЯКОГО СПАЛИЛИ В ЕДИНБУРЗІ НАПРИКІНЦІ СІЧНЯ».

— Усе місто тільки й говорить, що про шотландських відьом, — сказав батько, підсунувши брошуру до Метью. — Але створіння розказують зовсім іншу історію, аніж теплокровні. Вони кажуть, що великий і страшний Метью Ройдон, заклятий ворог відьом, пішов супроти Конгрегації і намагається врятувати засуджених.

Пальці Метью, що гортали книжечку, завмерли.

— Не варто вірити всьому, що чуєш, Стівене. Лондонці люблять безглузді й безпідставні плітки.

— Як на двох істот, схиблених на контролі, ви створили собі цілу купу проблем. І ваші проблеми на цьому не скінчаться. Вони підуть слідом за вами, коли ви повернетеся додому.

— Єдине, що піде слідом за нами з 1591 року в наше сьогодення, — це Ешмол-782, — сказала я.

— Ви не зможете забрати з собою книгу, — емоційно наголосив батько. — Її місце тут. Ви вже й так достатньо сильно викривили час, бо пробули в минулому надто довго.

— Ми поводилися вкрай обережно, татку — відказала я, прикро вражена його критикою.

— Обережно? Ви вже тут сім місяців. Зачали дитину. Найдовше я бував у минулому два тижні. Ви більше не подорожувальники в часі. Ви допустили одне з найсерйозніших порушень у сфері польових антропологічних досліджень: ви приросли до місця, породичалися з ним та його мешканцями.

— Я вже бував тут раніше, Стівене, — спокійно сказав Метью, хоча його пальці нервово барабанили по стегну. Це завжди було поганою ознакою.

— Я про це знаю, Метью, — відказав батько. — Але ви ввели в минуле надто багато нових перемінних величин, і воно тепер не зможе залишатися таким, яким було досі.

— Минуле й нас змінило, — сказала я, — впевнено зустрічаючи сердитий погляд батька. — Тому цілком логічно, що і ми на нього справили вплив.

— І ти гадаєш, що це нормально? Часова подорож — це серйозна справа, Діано. Навіть для короткого візиту потрібно мати план, до якого має увійти і такий пункт: залишити після себе все точнісінько так, як було до вашого прибуття.

Я нервово завовтузилася в кріслі.

— Ми не збиралися тут залишатися надовго. Але одне потягнуло за собою друге і ось тепер…

— І ось тепер ви збираєтеся залишити по собі безладну плутанину. Можливо, вас удома також чекатиме плутанина, коли ви повернетеся. — Батько обвів нас суворим та серйозним поглядом.

— Я все зрозуміла, татку. Ми напартачили й облажалися.

— Так, — тихо сказав він. — Можете поговорити про це, поки я сходжу до «Капелюха Кардинала». Якийсь чоловік на ім’я Гелоуглас познайомився зі мною при дворі. Каже, що він родич Метью і пообіцяв познайомити мене з Шекспіром, оскільки моя донька не захотіла цього робити. — Батько потріпав мене по щоці. Було в цьому жесті й розчарування, і прощення. — Не чекайте на мене. Займіться своїми справами.

— Невже ми дійсно облажалися, Метью? — Я окинула подумки останні два місяці: зустріч із Філіпом, прорив лінії оборони Метью, знайомство з Гуді Альсоп та іншими відьмами, дізнання про те, що я — ткаля, дружба з Мері та паннами з Малої Страни, взяття під опіку Джека та Енні, які зайняли місце не лише в нашому домі, а й в наших серцях, знаходження манускрипту Ешмол-782 і, звісно ж, зачаття дитини. Моя рука знову охоронним жестом опустилася на живіт. Ніщо з переліченого я не могла змінити, навіть якби хотіла і мала можливість.

— Важко сказати, серденько, — серйозно відповів Метью — Час покаже.

— Гадаю, нам уже час піти зустрітися з Гуді Альсоп. Вона допомагає мені виткати заклинання для повернення в майбутнє. — Я зупинилася перед батьком, стискаючи в руках свою скриньку заклинань. Мені й досі було якось ніяково й некомфортно біля нього після лекції, яку він прочитав нам із Метью учора ввечері.

— Та вже пора, — погодився батько, засовуючи руку до куртки. Він і досі носив її, як сучасний чоловік: знімав тієї ж миті, коли заходив до приміщення і закочував рукави своєї сорочки. — Не думаю, що ти сприйняла хоча б одну з моїх підказок. Мені не терпиться зустрітися з досвідченою ткалею. А коли ти, нарешті, наважишся показати мені що у тебе там, у скриньці?

— Якщо ти цим зацікавився, то чому ж раніше не спитав?

— Ти так ретельно маскувала її під отим своїм тонким покривалом, що мені здалося, наче ти хочеш, щоб про скриньку ніхто не дізнався, — відповів батько, коли ми спускалися сходами.

Коли ми прибули до парафії Сен-Джеймс Гарлікхайт, двері нам відчинив привид Гуді Альсоп.

— Заходьте, заходьте, — сказала відьма, манячи нас пальцем до свого крісла біля каміна. ЇЇ очі яскраво світилися і збуджено іскрилися. — Ми вже давно на вас чекаємо.

У неї зібралася вся громада відьом, що порозсідалися хто де.

— Знайомтеся, Гуді Альсоп, це — мій батько, Стівен Проктор.

— Ага, ткач, — сказала Гуді і аж засяяла від утіхи. — А ви водянистий, як і ваша донька. — Батько, як і зазвичай, засоромився і тримався позаду мене і здебільшого мовчав, коли я представляла його присутнім. Усі жінки посміхалися й кивали головами, хоча Кетрін довелося повторити все знову для Елізабет Джексон, яку дивний акцент мого батька збив з пантелику.

— Ми про декого забули! Може, все ж таки скажете нам, як звати вашу істоту? — І Гуді Альсоп дивилася на плечі мого батька, де слабо виднівся силует лелеки. Я його ніколи раніше не помічала.

— Невже ви помітили Бену? — здивовано спитав мій батько.

— Аякже. Він примостився на ваших плечах, розправивши крила. Мій родинний дух, тобто фамільяр, не має крил, хоча я міцно пов’язана з повітрям. І, підозрюю, саме завдяки цьому мені досить легко вдалося приручити її. Коли я була малою, до Лондона завітала одна ткаля, чиїм фамільяром була гарпія. Її звали Елла, і вона дуже важко піддавалася дресируванню.

Привид Гуді Альсоп проплив повз мого батька, тихенько співаючи до лелеки, що ставав дедалі виразнішим.

— Може, ваш Бену вмовить вогнедишного дракона Діани сказати своє ім’я. На мою думку, це значно полегшило б повернення вашої доньки до свого часу. Треба, щоб тут не лишилося жодного сліду її фамільяра, бо той слід тягнутиме її назад, до нинішнього Лондона.

— Оце так… — ошелешено мовив батько, з трудом усвідомлюючи все, що звалилося на нього за останні кілька хвилин: громада відьом, привид Гуді Альсоп і той факт, що його таємницю виставили на загальний огляд.

— Хто ви? — ввічливо спитала Елізабет Джексон, боячись, що щось недочула.

Мій батько відсахнувся і уважно поглянув на Елізабет.

— А ми вже зустрічалися раніше?

— Ні. Ви розпізнали не мене, а воду в моїх жилах. Раді зустріти вас у нашій компанії, пане Проктор. Давненько вже Лондон не бачив відразу трьох ткачів у своїх стінах. Усе місто буквально гуде.

Гуді Альсоп кивнула на крісло побіля себе.

— Прошу, сідайте.

Мій батько зайняв почесне місце.

— У нас ніхто не знає про таке заняття, як ткацтво.

— Навіть мама не знає? — ошелешено спитала я. — Татку, тобі доведеться сказати їй про це.

— Та ні, вона знає. Але мені не довелося їй казати. Я показав їй це. — І пальці мого батька стиснулися й розслабилися інстинктивним жестом наказу.

Світ спалахнув відтінками блакитного, сірого, кремового та зеленого кольорів, коли батько посмикав за всі приховані в кімнаті водяні стрічки: гілочки верби в банці біля вікна, сріблястий тримач для свічок, яким Гуді Альсоп користувалася для витворення заклинань, та риба, яка лежала на кухні, чекаючи, коли її підсмажать на вечерю. Усі й усе у кімнаті набули таких самих водянистих відтінків. Бену злетів, перетворюючи повітря на хвилі своїми крилами зі сріблястими гострячками. Привид Гуді Альсоп заколихався в цих потоках повітря, перетворившись спочатку на лілею з довгим стеблом, а потім знову повернувшись до обрисів людини, у якої пробиваються крила. Склалося таке враження, наче два фамільяри граються. Заінтригована перспективою погратися, моя вогнедишна звірючка замахала хвостом і забила крилами у моїй грудній клітці.

— Не зараз, — строго наказала я їй, хапаючись за корсаж. Нам тут тільки дракона не вистачало з його кульбітами й кониками. Може, мій контроль над минулою ніччю і послабився, але я добре усвідомлювала, що не варто випускати дракона в Єлизаветинському Лондоні.

— Випусти її, Діано, — порадив мені батько. — Про неї потурбується Бену.

Але я не могла на це наважитися. Батько гукнув Бену, який повернувся йому на плечі й зблякнув. Магія води довкола мене також зблякнула.

— А чому ти так боїшся? — тихо спитав батько.

— Я боюся через це! — гукнула я, помахавши у повітрі своїми мотузками. — І через це! — Я вдарила себе по ребрах, штурхнувши дракониху і наполохавши її. Вона ошелешено кавкнула у відповідь. Моя рука ковзнула униз, де зростало наше дитя. — І через це. Усього цього й так забагато. І мені немає потреби хизуватися магією стихії, як ти щойно зробив. Я й без неї цілком задоволена собою.

— Ти можеш ткати заклинання, керувати вогнедишним драконом і змінювати на свою користь правила, які регулюють життя та смерть. Ти непевна й хитка, як саме життя, Діано. Та за такі таланти будь-яка відьма з почуттям самоповаги чуже життя готова віддати.

Я з жахом поглянула на нього. Він згадав про те, про що я не наважувалася згадати: відьми вже скоїли вбивство заради цих талантів. Вони вбили мого батька і мою матір.

— Те, що ти розкладаєш свою магію по маленьких скриньках і відділяєш їх від свого чаклунського ремесла, жодним чином не врятує нас із мамою від нашої долі, — продовжив батько з сумом у голосі.

— Я не це намагаюся зробити.

— Справді? — здивовано підняв брови батько. — Знову ти за своє, Діано?

— Сара каже, що магія стихій та чаклунське ремесло — це різні речі. А іще вона каже, що…

— Забудь про те, що каже тобі Сара! — вигукнув батько, беручи мене за плечі. — Ти ж не Сара, правда? Ти не схожа на будь-яку відьму, яка досі жила у цьому світі. І тобі не треба вибирати між заклинаннями та силою, що криється прямо у кінчиках твоїх пальців. Ми ж із тобою ткачі, чи не так?

Я кивнула.

— Тоді уяви собі магію стихій як основу — міцні волокна, з яких складається світ, а заклинання — це проміжні волокна тканини. А всі вони складають єдиний гобелен. Вони є однією великою системою, донечко. І ти зможеш цією системою оволодіти, якщо відкинеш свій страх.

Я враз побачила можливості, що відкрилися мені мерехтливим павутинням кольорів та відтінків, однак страх усе одно залишався.

— Стривай. Я маю зв’язок із вогнем, як і матуся. Я не знаю, як реагують між собою вода та вогонь, бо ще не встигла навчитися. «Через Прагу, — подумала я. — А іще через те, що ми зосередилися на пошуках манускрипту Ешмол-782 і забули сфокусуватися на майбутньому і на способі повернення до нього».

— Он яка ти — змогла б у бейсболі бити по м’ячу як правою, так і лівою рукою. І ліва рука була б твоєю секретною зброєю, — засміявся батько. Він ще й сміється!

— Це серйозно, тату, в цьому немає нічого смішного.

— У цьому немає нічого серйозного. І не повинно бути. — Батько почекав, поки я усвідомлю сказане, а потім зігнув палець і зачепив ним кінець поодинокої сіро-зеленої ниті.

— Що ти робиш? — підозріло спитала я.

— Ось дивися, — прошепотів він, і той шепіт був схожий на хвилі, що стиха накочуються на берег. Він підніс до себе палець, стулив губи і примружив очі так, наче тримав перед собою паличку з кілечком на кінці для видування мильних бульок. Коли він подув, утворилася водяна куля. Він струснув пальцями у бік цеберки з водою, що стояла біля печі, і куля обернулася на крижану, підпливла до цеберки і хляпнулась у неї, розбризкавши воду. — Точно в яблучко, — прокоментував він.

Елізабет захихотіла і випустила у повітря потік водяних бульок, які лускали й проливалися малесенькими дощиками.

— Хоч невідоме тобі не до вподоби, тобі доведеться інколи мати з ним справу, Діано. Коли я вперше посадовив тебе на триколісний велосипед, ти страшенно перелякалася. І швиргала кубиками об стіну, коли вони не бажали складатися так, як бажала ти. Усі ці кризові ситуації ми проходили. І я впевнений, що зможемо впоратися і з нинішньою. — Батько виставив руку.

— Але це так…

— Непросто? Суперечливо? Таке життя. Воно також є непростим і суперечливим. Облиш своє прагнення до бездоганності. — Батько змахнув рукою, розкривши всі ниті, які зазвичай залишаються невидимим для ока. — У цій кімнаті — цілий світ. Пізнавай його. Але не поспіхом.

Я уважно придивилася до структур і побачила згустки кольорів довкола відьом, які позначали силу кожної з них. Стрічки води та вогню оточували мене безладною плутаниною контрастних відтінків. Мене знову охопила паніка.

— Викликай вогонь, — невимушено сказав батько, наче це було так просто, як, скажімо, піцу замовити.

Мить повагавшись, я зігнула палець і забажала, щоб до мене підійшов вогонь. Його кінчик зачепив помаранчево-червону нить, і коли я випустила повітря крізь стиснуті губи, то з мене вилетіли десятки маленьких вогнистих бульок, схожих на світлячків.

— Чудово, Діано! — скрикнула Кетрін, сплеснувши руками.

В інтервалі між появою вогняних бульбашок та сплеском рук моїй вогнедишній звірючці захотілося на волю. Бену скрикнув зі спини мого батька, а дракониха відгукнулася.

— О, ні, — невдоволено скрипнула я зубами.

— Не позбавляй її втіхи. Вона ж дракон, а не золота рибка в акваріумі. Чому ти завжди намагаєшся вдавати, що магія — це щось тривіальне й буденне? Випусти її — нехай летить!

Я на хвильку секунди розслабилася, і мої ребра розм’якли й на мить відстали від хребта, мов листки книги від корінця. І мій дракон, скориставшись цією скороминущою можливістю, змахнув крилами, які з сіреньких і ледь помітних перетворилися на сяйно-райдужні. Звивши хвоста тугим вузлом, драконка стрімко закружляла кімнатою, ловлячи вогняні бульки і ковтаючи їх, мов льодяники. Потім вона переключила свою увагу на водяні бульки батька, наче то було вишукане шампанське. Прикінчивши всі ласощі, дракончик завис у повітрі переді мною, виляючи хвостом, мов песик, що виканючує щось смачненьке. Нахиливши голову, звірючка стала чекати.

— Хто ти така? — спитала я, дивуючись, як же їй вдалося поєднати в собі суперечливу енергію води та вогню.

— Ти, але не ти, — закліпала драконка і стала уважно придивлятися до мене своїми блискучими, як скло, очима. На кінчику її схожого на лопату хвоста завертівся, балансуючи, клубок енергії. Вогнедишна тваринка ляснула хвостом — і той клубок енергії опинився у моїх складених чашкою долонях. Він був точнісінько такий, як і той, що я кинула колись Метью в Медісоні.

— А як тебе звуть? — пошепки спитала я.

— Можеш звати мене Кора, — відповіла вона мовою диму й пари. Кора сіпнула на прощання головою, розтанула, перетворившись на сіру примару, — і зникла. Я відчула, як вона важко гупнулася всередині мого тіла, огорнула мою спину крилами і завмерла.

Я полегшено зітхнула.

— Це було просто приголомшливо, манюня, — сказав батько і заохотливо вщипнув мене. — Ти думала вогнем. Здатність співпереживати — це потаємний шлях до багатьох проявів нашого життя, включно з магією. Поглянь-но, якими яскравими стали тепер ниті!

Скрізь довкола нас світ світився й мерехтів безліччю можливостей. А в кутках кімнати синьо-бурштинове плетиво невпинно ставало дедалі яскравішим, застерігаючи нас, що час уже починав дратуватися. Йому вривався терпець.

-Мої два тижні скінчилися. Мені час повертатися. — Ця батькова фраза була цілком очікуваною, але все одно я відчула її, мов удар. Я опустила повіки, щоб приховати сльози, що виступили у мене в очах.

— Мати подумає, що я захопився якоюсь торговкою апельсинами, якщо не повернуся невдовзі.

— Продавці апельсинів — це, скоріше, з сімнадцятого сторіччя, нарочито невимушено сказала я, перебираючи ниті у себе на колінах. Я вже почала невпинно прогресувати у всьому: від простих заклинань від головного болю до складніших плетив, які могли збурити хвилі на Темзі. Я переплела пальці золотими та блакитними пасмами. «Сила й розуміння».

— Ти диви! Молодець, Діано! — Батько обернувся до Метью. — Швидко оговталася від потрясіння.

— Це ви мені кажете? — сухо зіронізував Метью. Вони обидва покладалися на гумор, щоб згладити гострі моменти в їхньому спілкуванні, і від цього обидва ставали просто нестерними.

— Я радий, що з тобою познайомився, Метью, незважаючи на оту страшну гримасу, яку ти корчиш, коли тобі здається, що я командую Діаною, — посміхнувся батько.

Ігноруючи їхні взаємні кпини, я вплела жовту мотузку в золотисто-блакитну. «Переконання».

— А ти можеш побути до завтра? Негоже пропускати святкування. — Був переддень літнього сонцестояння, і все місто перебувало у святковому настрої. Побоюючись, що такий аргумент не буде достатньо спокусливим, я почала безсоромно апелювати до чисто наукових інтересів свого батька. — До речі, матимеш змогу познайомитися з багатьма народними традиціями.

— Народні традиції? — розсміявся батько. Дуже хитро з твого боку. Звісно, я зостануся до завтра. Енні зробила мені віночок із квітів, і ми з Вілом підемо до Волтера, посидимо, покуримо. А потім я сходжу в гості до отця Габбарда.

Метью нахмурився.

— Ти знаєш Габбарда?

— Аякже. Я представився йому, коли приїхав. Я мав це зробити, бо він тут керує. Отець Габбард досить швидко вирахував, що я — батько Діани. У вас, вампірів, потрясаючий нюх. — Батько приязно поглянув на Метью. — Цікавий чоловік, має власні ідеї стосовно співжиття всіх створінь як однієї великої й щасливої родини.

— Це співжиття перетворилося б на повний хаос, — зазначила я.

— Ми нормально дожили до сьогоднішнього вечора: три вампіри, відьма й відьмак, демон та двоє людей і ще пес — усі під одним дахом. Не поспішай відкидати нові ідеї, Діано, — сказав батько, несхвально поглянувши на мене. — Після отця Габбарда я, мабуть, піду потиняюся з Кетрін та Марджорі. Цієї ночі багато відьом крадькома вийдуть на лови потенційних кавалерів. І ці дві, безперечно, знатимуть, де буде найвеселіше. — Вочевидь, батько вже був на короткій нозі мало не з половиною міста.

— Ти обережніше, татку. Особливо стосовно Віла. Ніяких там «кльово, Шекспіре!» чи «потрясна п’єса!», чуєш? Ще не вистачало, щоб він сучасний сленг у свої твори повставляв! — Річ у тому, що мій батько полюбляє сленгові вирази. Каже, що сленг — це характерна ознака антрополога.

— От якби я зміг привести Віла додому! Ми б з ним класно — ой, вибач, доню — добре поговорили як колеги. Він має оригінальне почуття гумору. У нашому відділі йому точно знайшлася б посада. Для закваски — якщо ти розумієш, про що я. — І мій батько потер руки, сповнений приємного передчуття. — А які ваші плани?

— Ніяких, — щиро відповіла я і безпорадно глянула на Метью. Він знизав плечима.

— Та, мені тут на деякі листи відповісти треба, — невпевнено мовив він. Кореспонденції дійсно накопичилася загрозлива гора.

— О, ні! — Батько перелякано відкинувся на спинку крісла.

— Хто? Що? — я повернула голову, гадаючи, що хтось увійшов до кімнати і настрахав батька.

— Тільки не кажіть мені, що ви з тих науковців, чиє життя злилося з роботою настільки, що вони вже не здатні бачити між ними різниці. — Він підняв догори руки захисним жестом, немов відмахуючись від чуми. — Я рішуче відмовляюся вірити, що моя донька — одна з них.

— Облиш мелодраматичні жести, татку, — строго мовила я. — Ми можемо провести вечір із тобою. Я ніколи не курила. І це стане для мене історичним моментом — уперше покурити разом із Волтером, оскільки це він завіз тютюн до Англії.

Та батько перелякався іще більше.

— У жодному разі. Ми зустрічаємося чисто як створіння-побратими. От Лайонел Тайгер стверджує, що…

— Я не є великим прихильником Лайонела Тайгера, — перебив його Метью. — І ніколи не сприймав його теорії про суспільного хижака.

— Давай на мить відкладемо тему поїдання людей і обговоримо, чому ти не хочеш провести свою останню ніч у Лондоні шістнадцятого сторіччя зі мною та з Метью? — спитала я, зачеплена за живе.

— Річ не в тім, манюня. Допоможи мені пояснити їй це, Метью. Запроси Діану на побачення. Невже ви не можете придумати, чим зайнятися, врешті-решт?

— Типу на роликових ковзанах покататися? — спитав Метью, піднявши брову. — У Лондоні шістнадцятого сторіччя ковзанок не було, та й в двадцять першому залишилося всього кілька — тепер це велика рідкість, мушу сказати.

— От чорт. — Батько та Метью цілими днями пікірувалися в стилі «оригінальне проти традиційного», і хоча мій батько із задоволенням дізнався, що популярність диско та домашніх камінців замість домашніх тваринок піде на спад, для нього стало справжнім шоком дізнатися, що інші речі, наприклад спортивний костюм, перетворяться нині на об’єкт глузування. — Я дуже люблю кататися на роликових ковзанах! Ми з Ребекою часто їздимо до однієї місцини в Дорчестері, коли хочемо кілька годин відпочити від Діани, і там…

— Ми з Метью підемо прогулятися, — похапливо заявила я. Мій батько бував непотрібно відвертим, коли розповідав, як вони з матір’ю проводять свій вільний час. Мабуть, він хотів у такий спосіб захитати в Метью його почуття пристойності. Коли це зробити не вдавалося, батько, щоб зайвий раз позлити Метью, називав його сером Ланцелотом.

— Прогулянка. Ви підете прогулятися, — сказав батько і замовк. — Ти не жартуєш? Ви підете гуляти в буквальному сенсі цього слова?

Він відштовхнувся від столу.

— Не дивно, що створіння вмирають, як тупоголові динозаври. Геть звідси. Обоє. Негайно. Я наказую вам веселитися. — Батько провів нас до дверей.

— А як веселитися? — спитала я, повністю заворожена.

— Це — не те запитання, яке донька має ставити своєму батьку. Зараз переддень літнього сонцестояння. Виходьте гуляти і спитайте першого ж зустрічного, що вам слід робити. А іще краще — наслідуйте чийсь приклад. Повийте на місяць. Почаклуйте. Поцілуйтеся й пообнімайтеся, якщо вже на те пішло. Не сумніваюся, що навіть суворий лицар сер Ланцелот любить поцілуватися й пообніматися. — Він суворо зсунув брови. — Зрозуміли картину, міс Бішоп?

— Та начебто. — У моєму невпевненому тоні відбилися сумніви щодо батькового уявлення про «веселощі».

— От і добре. Я повернуся лише на світанку, тому не чекайте мене і лягайте спати. А іще краще — самі гуляйте всю ніч. Джек — із Томмі Гарріотом. Енні — зі своєю тіткою. П’єр — не знаю, де П’єр, але знаю, що нянька йому не потрібна. Побачимося за сніданком.

— А коли це ти почав звати Томаса Гарріота «Томмі»? — спиталася я. Батько вдав, що не почув мене.

— Обійми мене перед тим, як іти. І не забудьте повеселитися, чуєте? — він огорнув мене руками. — Побачимося на зворотному боці медалі, крихітко.

Стівен випхав нас за двері й зачинив у нас перед носом. Я простягнула було до клямки руку, але Метью міцно вхопив її своєю холодною рукою.

— Через кілька годин він піде назавжди, Метью. — Я простягнула до дверей другу руку, але Метью і її перехопив.

— Я знаю. І він знає, — пояснив Метью.

— Тоді він має розуміти, що мені хотілося б провести більше часу із ним, — сказала я, дивлячись на двері. Мені хотілося, щоб вони відчинилися і до мене вийшов батько.

Я бачила, як ниті, що вели від мене, проникали крізь деревину і з’єднувалися по той бік із чаклуном. Одна з ниток відірвалася і ляснула мене по долоні, мов гумова стрічка.

Я перелякано охнула. — Татку!

— Не затримуйся, Діано, йди гуляти! — гукнув батько.

І ми з Метью пішли гуляти містом, спостерігаючи, як власники заздалегідь зачиняють свої крамниці, а в барах та забігайлівках починають збиратися гульвіси. Чимало м’ясників виставляли за двері своїх крамниць купки кісток. Вона були білі й чисті, немов відварені.

— А до чого тут оті кістки? — спитала я в Метью, побачивши вже четверту подібну виставку кісток.

— Вони призначені для спалення.

— Спалення?

— Так, із цих кісток будуть складені багаття. Зазвичай, люди відзначають День сонцестояння розпалюванням вогнищ і багать із кісток, дров та дров навпіл із кістками. Мер міста кожного року видає розпорядження відмовитися й утриматися від цієї забобонної звички, але люди все одно святкують і палять багаття.

Метью почастував мене обідом у знаменитому постоялому дворі Бель Севидж Інн неподалік району Блекфраєрс на пагорбі Латгейт Хілл. Бель Севидж не була звичайною корчмою і становила розважальний комплекс, де завсідники могли подивитися виставу та фехтування на мечах, уже не кажучи про Марокко — відомого коня, який славився тим, що міг вибрати з натовпу незайману дівчину. Ясна річ, це не катання на роликових ковзанах в Дорчестері, але принаймні схоже на те.

Легіони підлітків висипали на вулиці, вигукуючи один одному образи та непристойні натяки і мандруючи від одної забігайлівки до другої. Протягом дня більшість із них тяжко працювали служками та помічниками майстрів. Навіть увечері після роботи вони не мали змоги розпорядитися своїм вільним часом, бо працедавці залучали їх до охорони своїх крамниць та майстерень, догляду за дітьми, носіння води, заготівлі харчів та безлічі інших дрібних доручень, необхідних для ведення домогосподарства ранньої модерної доби. Але сьогодні Лондон належав їм, і вони відривалися на повну котушку.

Коли дзвони вдарили дев’яту, ми пройшли крізь браму Ладгейт і наблизилися до входу в район Блекфраєрс. Члени нічної варти почали свої обходи, і, здавалося, люди невдовзі розійдуться по домах, але, схоже, сьогодні ніхто не збирався дотримуватися ані законів, ані правил. Хоча сонце й сіло годиною раніше, до повного місяця лишався всього-на-всього один день, тому вулиці міста вже були яскраво освітлені його сяйвом.

— А, може, іще трохи погуляємо? — спитала я. Річ у тому, що ми завжди ходили з якоюсь метою: до замку Бейнардс побачитися з Мері, до Сен-Джеймс Гарлікхайт зустрітися з громадою відьом або до двору собору Святого Павла книжок купити. Ми з Метью ніколи не гуляли просто так, без визначеної кінцевої точки нашого руху.

— А чом би й ні, тим більше, що нам наказали додому не повертатися й веселитися досхочу, — відповів Метью і, нахиливши голову, крадькома цьомкнув мене.

Увійшовши крізь західну браму до соборного двору, який, попри пізню годину, гудів натовпом людей, ми вийшли з нього крізь північну браму. І опинилися на Чіпсайді — одній з найпросторіших та найзаможніших лондонських вулиць, де займалися своїм ремеслом ювеліри. Обігнувши фонтан на перехресті Чіпсайд Крос, який купка хлопчаків використовувала як плавальний басейн, ми рушили на схід. Метью провів мене маршрутом коронаційної процесії Анни Болейн і показав будинок, де у дитинстві мешкав Джефрі Чосер. Якісь торговці запросили Метью пограти з ними в кеглі, однак з улюлюканням вигнали його, коли він влучив утретє поспіль.

— Ну що, радий, що довів їм свою перевагу? — підколола я його, і він взяв мене за талію та пригорнув до себе.

— Не просто радий, а радий-радісінький, — відповів Метью і показав на розвилку дороги. — Поглянь туди.

— О, Королівська біржа! — захоплено вигукнула я. — Уночі, але відчинена! Ти диви — не забув!

— Справжній джентльмен ніколи не забуває, — стиха мовив Метью і злегка вклонився. — Не знаю, чи й досі працюють там магазини, але ліхтарі горітимуть, це точно. Ну як — ходімо?

І ми увійшли всередину крізь широку арку біля дзвіниці, увінчаної золотистим коником-стрибунцем. Увійшовши, я повільно озирнулася, придивляючись до чотириповерхової споруди з її десятками крамниць, де продавалося все — від костюмів до ріжків для взуття. На відвідувачів та торговців строго дивилися статуї англійських монархів, а на вершечку кожного мансардного вікна сиділа чергова купка коників-стрибунців.

— Коник був емблемою купця Томаса Грешема, і він не соромився себе рекламувати, — посміхнувся Метью, прослідкувавши мій погляд.

— А звідки лине музика? — поцікавилася я, озирнувшись у сподіванні побачити менестрелів.

— Із вежі, — відповів Метью, показуючи у той бік, з якого ми увійшли. — Комерсанти скидаються і спонсорують концерти в теплу погоду. Бо це сприяє їхньому бізнесу.

Метью також сприяв бізнесу — судячи з великої кількості торговців, які віталися з ним на ім’я. Він у відповідь жартував і питався про здоров’я їхніх жінок та дітей.

— Я зараз повернуся, — раптом сказав він, кинувшись до сусіднього магазину. Заворожено очікуючи його, я стояла й слухала музику і спостерігала, як одна владна молода жінка організовувала імпровізований бал. Узявшись за руки, люди утворювали кола і підстрибували вгору-вниз, наче кукурудзинки на розпеченій сковорідці.

Коли Метью повернувся, то подарував мені дещо — з належною церемоніальністю.

— Мишоловка! — захихотіла я, дивлячись на маленьку дерев’яну коробочку з ковзаючими дверцятами.

— Оце — справжня мишоловка, — сказав він, беручи мене за руку. І потягнув до центру розважального дійства. — Потанцюй зі мною.

— Ну, цього танцю я точно не знаю. — Бо він і справді був анітрохи не схожий на стримані й статечні танці, що танцювалися в Сеп-Турі та при дворі імператора Рудольфа.

— Зате я знаю, — відказав Метью, анітрохи не зважаючи на пари, що заповзято крутилися довкола нас. — Це старий танок, «чорний поні» називається. Його легко танцювати, бо він має простий крок. — І Метью втягнув мене в танок з одного кінця низки танцюючих, віддавши мишоловку на зберігання одному хлопчиську, пообіцявши пенні, якщо той віддасть нам пристрій наприкінці пісні.

Метью взяв мене за руку і ввів до низки танцюристів, а коли всі рушили, рушили й ми. Три кроки — і легкий вибрик вперед, три кроки і легенький присід назад. Після кількох повторів ми перейшли до складніших рухів, коли лінія з дванадцяти танцюючих розділилася на дві по шість, і учасники почали мінятися місцями, рухаючись по діагоналі від одної лінії до другої, звиваючись і похитуючись туди-сюди.

Коли цей танець скінчився, учасники загукали, вимагаючи іще пограти і замовляючи конкретні мелодії, але ми пішли з Королівської біржі, не чекаючи, поки танці стануть енергійнішими та загальнішими. Метью забрав у хлопця мишоловку і замість повести мене додому рушив у південному напрямі до ріки. Ми пройшли стількома провулками і перетнули стільки церковних дворів, що я встигла безнадійно втратити орієнтири, коли ми наблизились до Великої Всехсвятської церкви з її високою квадратною дзвіницею та покинутим монастирем, де колись мешкали ченці. Всехсвятська церква, як і більшість лондонських церков, поволі перетворювалася на руїну, і її середньовічне мурування потроху обсипалося.

— Не хочеш піднятися нагору? — спитав Метью, пригнувшись і входячи до монастиря крізь низькі дерев’яні двері.

Я кивнула, і ми почали підніматися. Ми пройшли повз дзвони, які в той момент, на щастя, не калатали, і Метью штовхнув невелику ляду в покрівлі. Проскочивши крізь отвір, він нахилився і підняв мене до себе. Раптом ми опинилися на зубчастій стіні вежі, а увесь Лондон був тепер у нас під ногами.

На пагорбах за містом уже палали яскраві багаття, а на носах барок та човнів, що пливли Темзою, підскакували й падали на хвилях ліхтарі. Із такої відстані на тлі темної річної води вони були схожі на світлячків. Я почула сміх, музику та звичайні звуки життя, до яких я так звикла за кілька місяців свого перебування в середньовічному Лондоні.

— Отже, ми встигли побачитися з королевою, побували вночі в Королівській біржі й навіть взяли участь у виставі, а не просто стояли осторонь і спостерігали, — сказав Метью, загинаючи пальці.

— А ще ми знайшли Ешмол-782. Я дізналася, що я ткаля і що магія — не така строго дисциплінована штука, як мені спершу здавалося. — Я окинула поглядом місто, згадавши перші дні, коли Метью знайомив мене з його об’єктами-орієнтирами, щоб я не загубилася. А тепер я й сама могла їх відшукати й назвати. — Онде — Брайдвел, — показала я. — І собор Святого Павла. А там — арени для ведмежих боїв. — Я обернулася до мовчазного вампіра, який стояв поруч. — Дякую тобі за цю ніч, Метью. Ми іще ніколи не гуляли отак удвох на людях. Це було фантастично.

— Я не дуже вдало до тебе залицявся, еге ж? Нам слід було провести більше отаких ночей — з танцями та спогляданням зірок. — Він підняв обличчя, і на його блідій шкірі блиснуло місячне сяйво.

— Ти майже світишся, — тихо сказала я, легенько торкнувшись його підборіддя.

— І ти теж. — Руки Метью ковзнули по моїй талії, обнімаючи нашу дитину. — До речі, твій батько дав нам цілий список заходів.

— Ми порозважалися. Ти сотворив магію, повівши мене до біржі, а потім здивувавши оцим краєвидом.

— Що ж, залишається іще два пункти. Тоді дама має право вибору: або я повию на місяць, або ми покохаємося.

Я посміхнулася і відвернулася, чомусь засоромившись. Метью підняв було голову й приготувався.

— Не здумай вити. Бо варта прибіжить, — зі сміхом заперечила я.

— Значить, залишаються поцілунки та обійми, — ніжно мовив Метью, притуляючи свої вуста до моїх.

Наступного ранку всі наші домочадці тільки й знали, що позіхали впродовж усього сніданку, бо гуляли аж до світанку. Том із Джеком щойно прокинулися і жадібно поглинали мисками вівсянку, коли раптом зайшов Гелоуглас і щось пошепки сказав Метью. На обличчі Метью відбився сум — і в роті в мене враз пересохло.

— А де татко? — скочила я на ноги.

— Подався додому, — хрипко відповів Гелоуглас.

— А чому ви його не зупинили? — спитала я його, відчуваючи, як мої очі наливаються слізьми. — Не може бути, що він подався додому. Мені ж треба було іще кілька годин із ним поспілкуватися!

— Вам би не вистачило всього часу на світі, тітонько, — сказав Гелоуглас із сумним виразом на обличчі.

— Але ж він навіть не попрощався… — оніміло мовила я.

— Батько ніколи не має прощатися зі своєю дитиною, — зауважив Метью.

— Стівен попросив мене передати вам ось це, — сказав Гелоуглас. То був аркуш паперу, складений дитячим човником.

— Татку погано вдавалися лебеді, — сказала я, витираючи очі, — зате човники він робив просто чудові. — І я обережно розгорнула листа.

Діано!

Ти стала такою, якою ми сподівалися тебе одного дня побачити.

Життя — це міцна основа часу. А смерть — то лише проміжна його тканина.

Завдяки твоїм дітям, а також дітям твоїх дітей я житиму вічно.

Твій татко.

П. С. Кожного разу, коли читатимеш рядок із «Гамлета» «Щось засмерділося у данськім королівстві», згадуй про мене.

— Ти казала мені, що магія — це просто здійснене бажання. Може, заклинання — це ніщо інше, як просто слова, в які ти віриш усім своїм серцем, — сказав Метью, кладучи руки мені на плечі. — Він любить тебе. І любитиме вічно. Я теж.

Його слова вплелися в ниті, що поєднували нас — відьму та вампіра. У них чулася переконаність у своїх почуттях: ніжності, шанобливості, постійності, надії.

— І я тебе кохаю, — прошепотіла я, підсилюючи його заклинання своїм.

Мій батько полишив Лондон, так належним чином і не попрощавшись. Я ж вирішила облаштувати свій від’їзд інакше. У результаті завершальні дні мого перебування у місті стали складною тканиною зі слів та бажань, заклинань та магії.

Коли я йшла на останнє побачення з Гуді Альсоп, її двійник сумно чекав мене наприкінці провулку. І мовчки поплентався за мною, коли я почала підніматися сходами до покоїв моєї наставниці.

— Значить, ти нас покидаєш, — мовила Гуді Альсоп, сидячи у кріслі біля каміна. Вона була у вовняній одежі, на ній була вовняна шаль, а в каміні палав сильний вогонь.

— Ми мусимо повернутися. — Я нахилилася і поцілувала стареньку в пергаментну щоку. — Як ви сьогодні почуваєтеся?

— Та трохи краще, дякуючи зіллю Сюзанни. — Гуді Альсоп закашлялася, і сила кашлю була така, що її крихка фігура аж зігнулася навпіл. Коли напад припинився, вона уважно поглянула на мене ясними очима й кивнула. — Час дитинці прижитися.

— Вона вже прижилася, — посміхнулася я у відповідь. — Я маю нудоту як доказ. Хочете, назву інші докази? — Мені не хотілося, щоб Гуді Альсоп брала на себе якийсь додатковий тягар — хоч емоційний, хоч фізичний. Сюзанна була стурбована слабкістю здоров’я моєї наставниці, а Елізабет Джексон уже перебрала на себе частину обов’язків, які зазвичай виконує старійшина громади.

— Не треба. Мені про це розповіла Кетрін. Казала, що твоя Кора кілька днів тому літала туди-сюди, пирхаючи та щебечучи, як це зазвичай буває, коли вона знає якусь таємницю.

Ми з моїм дракончиком дійшли згоди, що вона обмежить свої польоти до одного разу на тиждень, і то лише уночі. Я неохоче погодилася також на другий нічний політ у ті дні, коли на небі не було місяця, бо тоді ризик, що хтось побачить її і помилково прийме за вогнисту прикмету нещастя, зводився до мінімуму.

— Так он куди вона літала, — посміхнулася я. Корі в компанії відьми було приємно, а Кетрін подобалося змагатися з нею, хто сильніше дихне вогнем.

— Ми всі дуже раді з того, що Кора знайшла, чим себе зайняти, окрім видиратися на димарі та верещати на привидів. — Гуді Альсоп показала на крісло напроти. — Може, посидиш зі мною? Бо богиня може й не дати нам іншої можливості.

— Ви чули новини з Шотландії? — спитала я, сідаючи.

— Не чула нічого після того, як ти розповіла мені, що посилання на вагітність не врятувало Юфемію Маклін від вогнища. — Здоров’я Гуді Альсоп почало різко погіршуватися від тієї ночі, коли я сказала їй, що молоду відьму з Бервіка спалили на багатті попри намагання Метью врятувати її.

— Метью нарешті вдалося переконати Конгрегацію, що ця безперервна спіраль звинувачень та страт має припинитися. Двоє обвинувачуваних відьом відмовилися від своїх показів, заявивши, що вони були вирвані у них тортурами.

— Напевне, Конгрегація настільки отетеріла, коли за відьму вступився вер, що аж припинила свої переслідування. — Гуді Альсоп кинула на мене різкий погляд. — Якби ви залишилися, він усе одно б себе видав. Метью Ройдон живе у світі недомовок та напівправди, але іще нікому не вдавалося уникнути викриття. А з огляду на дитину, ви маєте бути вдвічі обережнішими.

— Неодмінно будемо, — запевнила я її. — До речі, я не зовсім впевнена, що мій восьмий вузол є достатньо міцним для подорожі у часі. Зважаючи на Метью та дитину.

— Дай погляну, — сказала Гуді Альсоп, простягаючи руку. Я нахилилася і вклала мотузки їй у долоню. Я збиралася під час подорожі використати всі дев’ять мотузок і загалом зробити дев’ять різних вузлів. Жодне заклинання не передбачало більшої кількості вузлів.

Напрактикованими пальцями Гуді Альсоп зробила вісім схрещень у червоній мотузці, а потім зв’язала докупи кінці, роблячи вузол значно надійнішим. — Я роблю це отаким чином, — сказала вона. То був напрочуд простий витвір, із розімкнутими витками та закрутками, як кам’яний візерунок у соборі біля вікон.

— А мій був несхожий, — похмуро посміхнулася я. — Такий звивистий та заплутаний…

— Кожна ткацька робота — така ж унікальна, як і ткаля, що її виконує. Богиня не хоче, щоб ми імітували якийсь бездоганний ідеал, вона хоче, щоб ми просто були самі собою.

— Значить я — насправді кручена й верчена. — Я потягнулася до мотузок, щоб краще роздивитися їхній візерунок.

— Я хочу показати тобі ще один вузол, — сказала Гуді Альсоп.

— Іще один? — нахмурилася я.

— Десятий. Я зробити його не можу, хоча він і має бути найпростішим. — Гуді Альсоп посміхнулася, але її підборіддя затремтіло. — Колись моя наставниця теж не спромоглася зробити його, але все одно передала його таємницю мені, сподіваючись, що одного дня з’явиться така ткаля, як ти.

Клацнувши своїм зігнутим пальцем, Гуді Альсоп ураз розплела щойно зв’язаний вузол. Я подала їй назад червоний шовк, і вона зробила просту петлю. Упродовж якоїсь миті мотузка спліталася в суцільне кільце. Та щойно вона прибирала з нього свої пальці, як кільце роз’єднувалося.

— Але ж ви мить тому зв’язали кінці значно складнішим прийомом, — сконфужено мовила я.

— Допоки в мотузці буде перетин, я зможу зв’язати кінці й завершити заклинання. Але десятий вузол може зв’язати лише ткаля, яка стоїть поміж світами, — відповіла наставниця. — Спробуй. Візьми сріблястий шовк.

Я заворожено з’єднала кінці мотузки невеличким кільцем. Ворсинки тканини швидко з’єднатися й утворили петлю без початку й кінця. Я відірвала свої пальці від шовку, але кружальце залишилося незмінним.

— Чудова робота, — задоволено прокоментувала Гуді Альсоп. — Десятий вузол містить енергію вічності, це — тканина життя і смерті. Вона схожа на змію твого чоловіка або на те, як твоя Кора бере в зуби свій хвіст, коли він їй заважає. — Вона підняла десятий вузол угору. Він і справді був схожий на уроборо. Кімната наповнилася моторошним відчуттям, і в мене на руці наїжилось волосся. — Творіння і руйнація — найпростіші види магії, але і найпотужніші, так само, як і найпростіший вузол, котрий зробити найважче.

— Я не хочу користуватися магією для того, щоб щось знищити, — сказала я. Родина Бішопів мала давню і сильну традицію не робити зла. Моя тітка Сара вірила, що до відьми, яка стала на шлях зла, порушивши цей засадничий принцип, те саме зло, насамкінець, і повернеться.

— Ніхто не хоче використовувати дар богині як зброю, але інколи це необхідно. І твій вер про це знає. І ти також знаєш — після того, що сталося в Шотландії і тут.

— Можливо, — погодилася я. — Але мій світ — він інший. — У ньому менше вдаються до магічної зброї.

— Світи змінюються, Діано, — сказала Гуді Альсоп, зосереджуючись на якомусь далекому спогаді. — Моя наставниця, матінка Урсула, була великою ткалею. І в переддень Дня усіх святих, коли почалися оті страшні події в Шотландії і коли ти прийшла, щоб змінити наш світ, мені пригадалося одне її пророцтво.

І вона почала мелодійно декламувати:

Коли Гуді Альсоп замовкла, ані вітерець, ані потріскування дров у каміні не порушили тишу, яка запала у кімнаті.

— Усе єдине, як бачиш. Життя й народження. Десятий вузол без початку й кінця і отой змій твого чоловіка. Повний місяць, що світив на початку цього тижня, і тінь, яку кинула Кора на води Темзи, провіщають твоє відбуття. Старий світ та новий. — Гуді Альсоп на мить зупинилася, повагалася і продовжила: — Я рада, що ти прийшла до мене Діано Ройдон. А коли ти підеш — бо мусиш — серцю моєму стане важко.

— Зазвичай, Метью попереджає мене про дату й час свого від’їзду з міста. — Бліді руки отця Габбарда покоїлися на різьблених підлокітниках крісла, в якому він сидів у підвалі церкви. Угорі над нами хтось готувався до наступної церковної служби. — Що привело вас сюди, пані Ройдон?

— Я прийшла поговорити про Енні та Джека.

Коли я дістала з кишені невеличку шкіряну торбочку, Габбард утупився на мене своїми химерними очима. У тій торбочці було грошей на п’ять років утримання і Джека, і Енні.

— Я покидаю Лондон. І хотіла б передати ось це — для утримання дітей, — сказала я і кинула йому торбинку. Але він і пальцем не поворухнув, щоб схопити її.

— Це непотрібно, пані.

— Благаю. Я б узяла дітей з собою, якби могла. Та оскільки вони не можуть вирушити в подорож разом зі мною, мені хотілося б, щоб хтось про них піклувався.

— А що я отримаю навзамін?

— Ну, гроші… звичайно. — І я знову простягнула йому торбинку.

— Я не бажаю грошей, і вони мені не потрібні, пані Ройдон. — Габбард відкинувся на спинку крісла і повільно заплющив очі.

— А що ж вам… — почала було я і враз замовкла. — О, ні.

— Господь ніщо не робить просто так. І в його плані немає випадковостей. Ви захотіли прийти сюди сьогодні, бо Він бажає, щоб ніхто з вашого племені не боявся ані мене, ані моїх підопічних.

— Я й так маю достатньо покровителів, — заперечила я.

— А чи можна це саме сказати про вашого чоловіка? — спитав Габбард, зиркнувши на мої груди. — Ваша кров у його жилах тепер сильніша, аніж коли ви прибули. А слід іще й про дитя подумати.

Серце моє шалено застрибало. Коли я заберу Метью назад у наше сьогодення, Ендрю Габбард буде одним із небагатьох людей, які знатимуть його майбутнє — і що в цьому майбутньому у нього з’явиться відьма.

— Ви не скористаєтеся знанням про мене проти Метью. Після того, що він зробив. І з огляду на те, як він змінився.

— Гадаєте, що не скористаюся? — крива посмішка Габбарда недвозначно засвідчила, що він піде на все, аби захистити свою паству. — Мої стосунки з паном Ройдоном, м’яко кажучи, не дуже гарні.

— Значить, я знайду інший спосіб потурбуватися про дітей, — сказала я, збираючись піти.

— Енні — вже моя дитина. Вона — відьма і вона — частина моєї родини. Я потурбуюся про її благополуччя. Але інша справа Джек Блекфраєрс. Він — не створіння і тому повинен сам за себе потурбуватися.

— Та він же іще дитина! Маленький хлопчисько!

— Дитина, але не моя. І ви також не моя дитина. Тому я нічого нікому з вас обох не винен. До побачення, пані Ройдон, — відрізав Габбард і відвернувся.

— А якби я була частиною вашої родини — то що? Невже б ви зважили на моє прохання про Джека? Чи визнали б Метью своїм і взяли його під захист? — Тепер я думала про отого Метью, що з шістнадцятого сторіччя. Бо коли ми повернемося до сьогодення, той інший Метью і досі залишатиметься в минулому.

— Якщо ви запропонуєте мені свою кров, то ні Метью, ні вам, ні іще ненародженій дитині вашій ніщо не загрожуватиме ані від мене, ані від моєї пастви. — Габбард сказав мені це спокійно і без емоцій, але в його погляді блиснула пожадливість, яку я інколи бачила в очах Рудольфа.

— А скільки крові вам потрібно, отче Габбард? «Думай. Борися за життя».

— Зовсім мало. Не більше краплини, — відповів вампір, не зводячи з мене очей.

— Я не можу дати вам її безпосередньо зі свого тіла. Бо Метью дізнається — зрештою, ми з ним пара.

Габбард зиркнув мені на груди.

— Я завжди беру своє належне прямо з шиї дітей.

— Я в цім не сумніваюся, отче. Але ви маєте розуміти, що в цьому випадку це не тільки не бажано, але й неможливо. — І я замовкла, сподіваючись, що жага Габбарда — до влади, до знань про Метью та мене, до чогось такого, що зможе забезпечити йому хоч якийсь вплив на де Клермонів, — насамкінець візьме гору. — Я можу накапати кров у чашку.

— Ні, — похитав головою Габбард. — Тоді ваша кров стане брудною. А вона має бути чистою.

— Тоді візьмімо срібну чашку, — запропонувала я, пригадавши уроки Шефа в Сеп-Турі.

— Розріжте собі вену над моїм ротом, і нехай кров капає до нього. — Інакше я засумніваюся в щирості вашої пропозиції.

— Гаразд, отче Габбард. Я приймаю ваші умови. — Послабивши зав’язку на правому рукаві, я закотила його. І при цьому стиха попрохала Кору бути насторожі. — Де б ви хотіли це зробити? Наскільки мені відомо, ваші діти стають перед вами навколішки, але в нашому випадку цей варіант не годиться, бо тоді я не зможу накапати крові до вашого рота.

— Це таїнство. І Богу неважливо, хто стає на коліна. — На мій подив, Габбард упав переді мною на коліна і подав мені ножа.

— Він мені не потрібен. — Клацнувши пальцями над блакитними жилками мого зап’ястя, я прошепотіла просте розв’язуюче заклинання. З’явилася червона краплина і почала набухати.

Вампір роззявив рота і прикипів до мене поглядом. Він, мабуть, чекав, що я передумаю чи якимось чином його надурю. Але я вирішила дотриматися якщо не духу щойно укладеної угоди, то хоча б її букви. «Дякую тобі, Гуді Альсоп», — сказала я, посилаючи їй своє мовчазне благословення за те, що навчила мене, як треба поводитися з цим чоловіком.

Я нахилила свою кисть над його ротом і стиснула кулак. Краплина крові скотилася з моєї руки і почала падати вниз. Габбард закліпав очима й заплющив їх, наче бажаючи зосередитися на тому, що повідає йому моя кров.

— Що таке кров, як не вода й вогонь? — стиха проказала я. Я наказала вітру уповільнити падіння краплини. Коли міць повітря зросла, крапля уповільнилася настільки, що тихо лягла блискучим кристалом на язика Габбарда. Вампір отетеріло розкрив очі.

— Ми ж домовлялися — всього одна краплина. — Вітер висушив залишок крові, роздмухавши її тонесенькими звивистими стрічками поміж голубих прожилок. — Ви ж Божа людина і людина слова, чи не так, отче Габбард?

Кора попустила свій хвіст на моїй талії. Вона робила це для того, щоб у дитини не залишилося жодного спогаду про цю огидну оборудку, але тепер, здавалося, їй захотілося своїм хвостом забити Габбарда до непритомності.

Я повільно забрала руку. Габбард подумав було схопити її і повернути до свого рота. Я побачила цю думку в його голові так само ясно, як колись побачила в голові Едварда Келлі бажання торохнути мене палицею. Але в останній момент вампір визнав за краще цього не робити. Я прошепотіла іще одне просте заклинання, щоб закрити рану, і, не кажучи ні слова, повернулася, щоб піти.

— Коли ви наступного разу будете в Лондоні, — тихо мовив Габбард, — Бог про це дасть мені знати. І, якщо Йому це буде вгодно, ми зустрінемося знову. Але пам’ятайте одне. Куди б ви зараз не пішли, навіть на загибель, ця маленька часточка вас житиме в мені.

Я зупинилася й озирнулася на нього. Слова отця Габбарда прозвучали погрозливо, але вираз його обличчя був замислений, навіть сумний. Пришвидшуючи кроки, я пішла з церковного підвалу, намагаючись якомога швидше відійти від Ендрю Габбарда на якомога більшу відстань.

— Прощавайте, Діано Бішоп, — гукнув він мені услід. Уже пройшовши половину міста, я збагнула, що хоч як би мало інформації не містилося в одній-єдиній краплині моєї крові, отець Габбард тепер знав моє справжнє ім’я.

Коли я повернулася до «Оленя й Корони», Метью та Волтер горланили один на одного. Слуга Волтера теж їх чув, бо стояв під розчиненими вікнами у дворі, тримаючи віжки жвавого коня свого господаря та слухаючи їхню суперечку.

— Це означатиме мою смерть — і її смерть також! Ніхто не мусить знати, що вона вагітна! — Дивно, але ці слова належали Волтеру.

— Ти не можеш кинути кохану жінку і свою рідну дитину, намагаючись залишитися вірним королеві. Єлизавета дізнається, що ти її зрадив, і життя Бесс буде назавжди зруйноване.

— І що ти пропонуєш мені робити? Оженитися на ній? Якщо я зроблю це без дозволу королеви, то мене заарештують.

— Ти все одно не загинеш, що б не сталося, — відверто сказав Метью. — Але якщо ти залишиш Бесс без захисту, то вона загине.

— Як ти можеш удавати турботу про подружню вірність після всього того, що набрехав про Діану? Колись ти вперто доводив нам, що ви одружені, але змусив нас присягнутися заперечувати це, коли сюди заявиться якийсь надміру допитливий вер чи відьми і почнуть нишпорити і розпитувати? — Волтер стишив голос, але від цього злісності в ньому не убуло. — Невже ти гадаєш, що я повірю, що ти повернешся звідки прийшов, і визнаєш її там своєю дружиною?

Я непомітно прослизнула до кімнати.

— Вибач, я погарячкував, — сказав Волтер, одягаючи рукавички.

— Оце ви так прощаєтеся? — спитала я.

— Привіт, Діано, — обережно сказав Волтер.

— Привіт, Волтере. Твій слуга — внизу з конем.

Він рушив було до дверей, але потім зупинився.

— Зрозумій, Метью. Я не можу впасти в немилість при дворі. Бесс краще, аніж будь-хто знає, що гнівати королеву — небезпечно. При дворі Єлизавети фортуна мінлива, але ганьба — це назавжди.

Волтер Рейлі важко загупав чоботами по сходах, і Метью глянув услід своєму приятелеві.

— Нехай простить мене Господь. Коли я вперше почув його план, я сказав йому, що це — мудре рішення. Бідолашна Бесс.

— Що станеться з нею, коли нас тут уже не буде? — спитала я.

— Прийде осінь, і вагітність Бесс стане помітною. Вони поберуться потайки. Коли королева буде допитуватися про їхні стосунки, Волтер усе буде заперечувати. Неодноразово. Репутація Бесс буде зруйнована, її чоловіка визнають брехуном, і їх обох заарештують.

— А дитина?

— Дитина народиться в березні і помре наступної осені. — Метью сів за стіл і обхопив голову руками. — Я напишу батьку і попрохаю його взяти Бесс під свій захист. Можливо, Сюзанна Норман попіклується про неї під час вагітності…

— Ані твій батько, ані Сюзанпа не зможуть захистити її від удару, якого завдасть їй те, що Рейлі буде все заперечувати. — Я поклала руку йому на плече. — А ти будеш заперечувати, що ми одружені, коли ми повернемося?

— Усе це не так просто, — ухильно відповів Метью, глянувши на мене непевним поглядом, в якому відбилися внутрішні терзання.

— Саме це й казав Волтер. А ти йому заперечував. — Мені пригадалося пророцтво Гуді Альсоп: «Старі світи помруть, народиться новий». Прийде час, коли тобі доведеться обирати між безпечністю минулого та перспективами майбутнього, Метью.

— А минуле підправити неможливо, хоч як не старайся, — сказав він. — Я завжди кажу це королеві, коли вона бідкається через те чи інше хибне рішення. А я за що боровся, на те й напоровся, як не втерпів би зауважити Гелоуглас.

— Саме це я й хотів сказати, але ти випередив мене, дядечку, — сказав Гелоуглас, який непомітно пройшов до кімнати і вже розкладав покупки. — Ось приніс тобі паперу. І письмові пера. І ліки для Джекового горла.

— Це він захворів у результаті того, що увесь свій час проводить із Томом на холодних вежах, витріщаючись на зорі. — Метью потер щоки. — Треба буде потурбуватися за те, щоб Том мав за що жити, Гелоугласе. Волтер не зможе довго тримати його у себе на службі. Генрі Персі, звісно, допоможе, як і завжди, але мені хотілося б і з нашого боку зробити якийсь внесок у його благополуччя.

— До речі, про Тома — ти бачив його креслення однооких окулярів для спостереження за небесами? Вони з Джеком називають той пристрій зоряними окулярами.

— Зоряні окуляри, — мовила я, намагаючись приховати збентеження. — А як вони виглядають?

— А ти у нього сама спитай, — сказав Гелоуглас, повертаючи голову до сходів. До кімнати влетіли Джек та Швабра. За ними з відстороненим виглядом зайшов Том, тримаючи в руці зламані окуляри.

— Якщо ти втрутишся в це, то неодмінно залишиш слід у майбутньому, Діано, — застеріг Метью.

— Диви, диви, — вигукнув Джек, вимахуючи товстим полінцем. Швабра повторював його рухи, клацаючи зубами, коли полінце пролітало повз його писок. — Пан Гарріот каже, що коли оце видовбати і на кінцях прикріпити скельця окулярів, то далекі предмети здаватимуться ближчими. А ви знаєте, як вирізувати дерево, пане Ройдон? Якщо ні, то, може, тесля з Сен-Дунстана мене навчить? А пампушок не лишилося? Бо у пана Гарріота цілий день живіт бурчав.

— Ану дай подивлюся, — сказала я, простягнувши руку до дерев’яного циліндра. — Пампушки — у буфеті на сходах, Джеку, там, де вони завжди зберігаються. Дай одну пану Гарріоту, візьми одну собі. Ні-ні, — поспішила я перебити Джека, коли той розкрив було рота. — Зі Шваброю ділитися не можна.

— Доброго дня, пані Ройдон, — замріяно сказав Том. — Якщо прості окуляри допомагають краще роздивитися літери в Господній Біблії, то я впевнений, що їх можна ускладнити таким чином, щоб мати змогу бачити витвори Господні в Книзі Природи. Дякую, Джеку, — додав він, відсторонено вгризаючись у пампушку.

— А як же ви збираєтеся ускладнити окуляри? — вголос спитала я і затамувала від хвилювання подих.

— Я поєднаю вигнуті й увігнуті лінзи, як запропонував отой неаполітанський джентльмен сеньйор де ля Порта в одній книзі, яку я прочитав минулого року. Руками я не можу тримати ці лінзи на потрібній відстані. Тому ми спробуємо замість руки використати ось це полінце.

Цими словами Томас Гарріот змінив історію науки. І мені не довелося втручатися в минуле: мені лише довелося потурбуватися, щоб це минуле не забули.

— Але наразі все це — лише дозвільні роздуми. Спершу мені треба буде викласти ці ідеї на папері й згодом обдумати, — зітхнув Том.

Це була спільна проблема науковців раннього модернової доби: вони не розуміли важливості публікації. І у випадку з Томом Гарріотом його ідеї, напевне, так і залишилися ідеями через відсутність видавця.

— Гадаю, ви маєте рацію, Томе. Але цей дерев’яний циліндр не є достатньо довгим, — сказала я, сліпуче посміхаючись. — Стосовно ж теслі з Сен-Дунстану, то мсьє Вален стане вам у більшій пригоді, якщо вам дійсно потрібна довга порожниста трубка. Може, сходимо до нього?

— Так, так! — заверещав Джек, застрибавши від захвату. — Мсьє Вален має всілякі коліщатка та пружинки, пане Гарріот. Одну він подарував мені, вона — у моїй скриньці скарбів. Правда, моя скринька не така велика, як у пані Ройдон, але туди багацько влазить всілякого добра. Ну як — ходімо?

— Що замислила наша тітонька? — з обережною цікавістю спитав Гелоуглас у Метью.

— Гадаю, демонструє Волтеру, як слід піклуватися про майбутнє, — спокійно відповів Метью.

— Ага, тоді ясно. А я подумав, що тут пахне якоюсь халепою.

— Халепою? Це ми можемо, — сказав Метью. — Ти впевнена, що добре знаєш, що робиш, моя левице?

Уже багато сталося такого, чого я не змогла поправити. Не змогла врятувати свою першу дитину, не змогла врятувати шотландських відьом. Ми приперли аж із Праги до Лондона Ешмол-782, а виявилося, що його не можна взяти з собою в майбутнє. Ми попрощалися з нашими батьками і невдовзі мали покинути своїх друзів. І більшість цих подій не залишать по собі ані найменшого сліду. Але я точно знала, як зробити, щоб телескоп став реальністю для Тома.

Я кивнула.

— Минуле змінило нас, Метью. Чом би й нам його не змінити?

Метью взяв мене за руку і поцілував її.

— Сходи до мсьє Валена. Нехай пришле мені рахунок.

— Дякую, — сказала я і, нахилившись, прошепотіла на вухо: Не турбуйся. Я візьму з собою Енні. Вона торгуватиметься з ним довго й уперто. До того ж, хто знає, скільки грошей правити за телескоп зразка 1591 року?

Отже, того вечора демон, двоє дітлахів та пес пішли з коротким візитом до мсьє Валена. Того ж вечора я розіслала також свої запрошення нашим друзям завітати до нас наступного дня. То мала бути наша остання зустріч. Поки я займалася телескопом та планами на вечерю, Метью відвіз до Мортлейка “Verum Secretum Secretorum”. Я не хотіла бути свідком того, як Ешмол-782 перейде до рук доктора Ді. Я знала, що манускрипт мав повернутися до величезної бібліотеки алхіміка, щоб у сімнадцятому сторіччі Еліас Ешмол мав змогу придбати його. Але було нелегко віддавати ту книгу комусь іншому, як і нелегко було віддавати Кіту маленьку статуетку богині Діани, коли ми прибули. Практичні деталі, пов’язані з нашим відбуттям, ми полишили на Гелоугласа та П’єра. Із відпрацьованою ефективністю, яка засвідчила, що в минулому їм вже багато разів доводилося виконувати цю процедуру, вони запакували валізи, опорожнили нашу казну, перерозподілили кошти і відіслали особисті пожитки до Старої Хижки.

До нашого відправлення залишалося кілька годин. Я поверталася від мсьє Валена з величезним незручним пакунком, загорнутим у м’яку шкіру, коли раптом зупинилася, мов вкопана, забачивши десятирічну дівчинку, яка стояла біля вітрини булочної, зачудовано і зголодніло дивлячись на виставлені в ній вироби. У її солом’яно-русявому волоссі та непропорційно довгих руках я впізнала себе у такому ж віці. Дівчинка враз заклякла, немов відчувши, що за нею спостерігають. Коли наші погляди зустрілися, я збагнула, чому вона так зреагувала: дівчинка була відьмою.

— Ребека! — гукнула якась жінка, виходячи з булочної. Моє серце аж підстрибнуло, коли я її побачила, бо та жінка виглядала як комбінація моєї матері та Сари.

Ребека нічого не відповіла, продовжуючи витріщатися на мене так, немов примару побачила. Її мати теж подивилася — що ж там привабило увагу її доньки? — і аж охнула, роззявивши рота. Коли її погляд обмацував моє тіло, шкіра моя знайомо засвербіла під її поглядом. Вона також була відьмою.

Долаючи внутрішній спротив, я буквально поволокла свої ноги до булочної, з кожним кроком наближаючись до двох відьом. Мати була притиснула дівчинку до своїх спідниць, але мала заверещала на знак протесту.

— Вона схожа на гранд-даму, — прошепотіла Ребека, намагаючись якомога краще мене роздивитися.

— Т-с-с-с, — шикнула на неї мати і вибачливо поглянула на мене. — Ти ж знаєш, що твоя гранд-дама вже давно померла, Ребеко.

— Мене звуть Діана Ройдон, — сказала я, кивнувши на вивіску поза їхніми плечима. — Я тут живу, в «Олені та Короні».

— Але ж тоді ви мусите… — жінка ошелешено витріщилася і притягнула до себе дівчинку.

— А мене звуть Ребека Вайт, — заявила мала, не звертаючи уваги на материну реакцію. Вона невміло вклонилася й зробила незграбний реверанс. Він також мені дещо нагадав.

— Приємно познайомитися. А ви недавно оселилися в районі Блекфраєрс? — Мені хотілося якомога довше поговорити про те і се, а якщо не поговорити, то просто роздивитись їхні знайомі, однак чужі обличчя.

— Ні. Ми мешкаємо біля шпиталю неподалік ринку Смітфілд, — пояснила Ребека. — Я приймаю пацієнтів, коли палати в шпиталі переповнені, — сказала жінка, і, трохи повагавшись, додала: — Я — Бріджет Вайт, а Ребека — моя донька.

Навіть не знаючи їхніх імен, я все одно упізнала б цих двох створінь своїм спинним мозком. Бріджет Бішоп народилася приблизно 1632 року, а першим ім’ям, котре з’явилося в гримуарі Бішопів, було ім’я Ребеки Девіс. Отже, ця десятирічна дівчинка одного дня вийде заміж і візьме це прізвище?

Щось на моїй шиї привернуло увагу Ребеки. «Сережки Ізабо», збагнула я.

Щоб перенести нас із Метью до минулого, я скористалася трьома предметами: рукописною копією «Доктора Фауста», срібною шаховою фігуркою та сережкою, захованою в ляльці, що колись належала Бріджет Бішоп. Цією самою сережкою. Я підняла руку і зняла вишукану золоту прикрасу з мого вуха. Дізнавшись зі спілкування з Джеком, що слід безперервно дивитися дитині прямо у вічі, якщо хочеш справити на неї тривале й сильне враження, я присіла, і наші очі опинилися практично на одному рівні.

— Мені треба, щоб хтось оце надійно зберіг, — сказала я, простягаючи сережку. — Одного дня вона мені знадобиться. Ти заховаєш її?

Ребека серйозно поглянула на мене і кивнула. Я взяла її за руку і, відчуваючи, як струм взаєморозуміння пройшов нашими тілами, вклала візерунчасту прикрасу їй в долоню. Дівчинка міцно стиснула над нею свої пальчики.

— Можна, мамо? — невпевнено прошепотіла вона матері.

— Гадаю, що можна, — обережно відповіла мати. — Ходімо, Ребеко, нам пора йти.

— Дякую, — сказала я, підводячись, і поплескала дівчинку по плечу, а потім глянула Бріджет у вічі. — Дякую.

Я відчула погляд-поштовх. Почекавши, поки Ребека з Бріджет підуть, я обернулася — і опинилася лицем до лиця з Крістофером Марлоу.

— Пані Ройдон, — хрипко каркнув Кіт. Він був худий та блідий як смерть. — Волтер сказав мені, що ви сьогодні вночі залишаєте нас.

— Це я попросила його переказати тобі. — Чисто вольовим зусиллям я змусила Кіта глянути мені у вічі. Це було іще одне, що я могла виправити: потурбуватися, щоб Метью належним чином попрощався з чоловіком, який колись був його найближчим другом.

Кіт, ховаючи обличчя, втупився поглядом собі під ноги.

— Не треба було мені приходити.

— Я прощаю тебе, Кіте.

Марлоу отетеріло сіпнув головою.

— Чому?

— Тому, що ти його любиш. І тому, що допоки Метью звинувачуватиме тебе в тому, що зі мною трапилося, часточка його залишатиметься з тобою. Завжди, — просто сказала я. — Ходімо нагору, попрощаєтеся.

Метью чекав нас на сходовому майданчику, заздалегідь здогадавшись, що я неодмінно когось із собою приведу. Я легенько цьомкнула його в губи, проходячи повз нього до нашої спальні.

— Твій батько простив тебе, — стиха мовила я. — Зроби й Кітові такий самий подарунок.

А потім я полишила їх залагоджувати те, що можна було залагодити в такий короткий відрізок часу, який лишився до нашого відправлення.

Кілька годин по тому я віддала Томасу Гарріоту сталеву рурку.

— Ось вам ваше зоряне скельце, Томе.

— Я виготував його зі ствола рушниці — звісно, з декотрими переробками, — пояснив мсьє Вален, відомий виробник мишоловок та годинників. — А на ньому — гравірування, як і просила пані Ройдон.

Збоку рурки в гарненькому срібному прямокутничку виднівся напис: «N.Vallin me fecit, T. Harriot me invenit, 1591».

«Н. Вален мене зробив, Т. Гарріот мене винайшов, 1591». — Я приязно посміхнулася мсьє Валену. — Бездоганна робота.

— А можна зараз на місяць поглянути? — скрикнув Джек, чимдуж кидаючись до дверей. — Він уже такий великий, як годинник церкви Святого Мілдреда!

Отак Томас Гарріот, математик та лінгвіст, увійшов у історію, сидячи на подвір’ї закладу «Олень та Корона» в пошарпаному садовому кріслі, яке ми витягнули з горища. Він навів на місяць довгу металеву рурку, оснащену двома лінзами, і задоволено зітхнув.

— Ось поглянь, Джеку. Точнісінько так, як і казав сеньйор де ля Порта. — Том посадовив свого сповненого ентузіазму асистента собі на коліна і приставив йому до ока один кінець телескопа. — І дійсно, коли розташувати на належній відстані одна від одної дві лінзи — вигнуту й увігнуту, — то можна отримати задовільний результат.

Після Джека ми всі по черзі приклалися до рурки.

— Та ні, це не те, що я сподівався побачити, — розчаровано мовив Джордж Чепмен. — Чи не здається вам, що місяць має виглядати якось драматичніше? Що ж, мені більше до вподоби загадковий і містичний місяць поетів, аніж оцей, Томе.

— А він зовсім не бездоганний! — поскаржився Генрі Персі, потираючи око. А потім знову припав ним до рурки.

— Звісно, що він не бездоганний. Усе небездоганне, — сказав Кіт. — Не треба вірити всьому тому, що вам кажуть філософи, Холе. Це — пряма дорога до життєвої невдачі. Бачиш, як мало філософія допомогла Тому.

Я поглянула на Метью і посміхнулася. Уже давно не чули ми словесних пікіровок «Школи ночі».

— Принаймні Том здатен сам себе прогодувати, чого я не можу сказати про декотрих моїх знайомих драматургів, — відказав Волтер і, поглянувши в телескоп, присвиснув. — Треба тобі було винайти цю штуку іще до того, як ми вирушили до Вірджинії, Томе. Із її допомогою можна було б оглядати узбережжя, залишаючись тим часом у безпеці, на кораблі. Ось поглянь крізь оцю рурку, Гелоугласе, і скажи, що я неправий.

— Ти завжди маєш рацію, Волтере, — сказав Гелоуглас, підморгнувши Джеку. — Запам’ятай слова мої, юний Джеку. Той, хто платить за твоє утримання, завжди й у всьому правий.

Я запросила до нас Гуді Альсоп та Сюзанну, і навіть вони наважилися зиркнути в зоряне скельце Тома. Хоча обидві жінки, коли їх спитали про враження від цієї новації, захоплено загукали, я помітила, що особливого враження на них телескоп не справив.

— І чому чоловіки переймаються такими дрібницями? — пошепки спитала мене Сюзанна. — Я б і без цього інструмента розповіла б їм, що місяць — не бездоганно гладкий та круглий, якби вони мене спитали. Їм що, повилазило? Самі не бачать?

Після приємної процедури споглядання небес лишилася тільки болісна й неприємна процедура прощання. Енні ми відіслали разом із Гуді Альсоп, пославшись на те, що Сюзанні знадобиться додаткова пара рук, щоб допомогти провести стареньку через місто додому. Моє прощання було швидким і надто емоційним, і Енні непевно подивилася на мене.

— Як ви почуваєтеся, пані? Може, мені натомість із вами залишитися?

— Не треба, Енні. Іди собі з тіткою Сюзанною та Гуді Альсоп. — Я кліпнула, намагаючись приховати сльози. Як же Метью примудрявся зносити отакі прощання? А на його долю їх випало немало!

Потім пішли Кіт, Джордж та Волтер, грубувато, по-чоловічому попрощавшись із Метью і наостанок потиснувши йому руку.

— Ходімо, Джеку. Ви з Томом підете до мене додому, — сказав Генрі Персі. — Іще не дуже пізно.

— Нікуди я не піду, — відказав Джек. І рвучко крутнувся до Метью, відчуваючи неминучу переміну.

Метью став перед ним навколішки.

— Нема чого боятися, малий. Ти ж добре знаєш пана Гарріота і лорда Нортумберлендського. Вона захистять тебе і нікому не дадуть образити.

— А якщо в мене будуть кошмари? — перелякано прошепотів малий.

— Кошмари — вони як зоряне скельце пана Гарріота. Вони — це оптичний обман, який щось далеке робить ближчим та більшим, аніж воно є насправді.

— Ой. — Джек замислився над почутим. — Отже, навіть якщо я побачу уві сні потвору, то вона не зможе мене спіймати?

Метью кивнув.

— Але скажу тобі один секрет. Мрія — це той самий кошмар, тільки навпаки. Якщо тобі мріється про людину, яку ти любиш, та людина здаватиметься тобі ближчою, навіть коли вона дуже далеко. — Метью підвівся і поклав на голову малому руку, мовчки благословляючи його.

Коли Джек та його опікуни пішли, залишився тільки Гелоуглас. Я дістала зі своєї скриньки мотузки, залишивши в ній лише кілька предметів: гладенький камінець, біле перо, тріску горобини, мої прикраси та записку, залишену моїм батьком.

— Я все це збережу, пообіцяв він, забираючи у мене скриньку. У його великій, як лопата, долоні, вона виглядала навдивовижу маленькою. Він огорнув мене своїми здоровенними руками і по-ведмежому обійняв.

— Бережи отого другого Метью, щоб він одного дня зміг зустрітися зі мною, — прошепотіла я йому на вухо, міцно заплющивши очі, щоб не розплакатися.

Він відпустив мене, і я відступила убік. Двоє де Клермонів попрощалися як і личить усім де Клермонам — коротко, але емоційно.

Біля «Капелюха Кардинала» чекав П’єр із кіньми. Метью під садовив мене у сідло, а потім сам скочив на свого коня.

— Прощавайте, мадам. Час добрий, — сказав П’єр, відпускаючи віжки.

— Дякую, друже, — відповіла я, і мої очі знову зрадницьки зволожилися.

П’єр подав моєму чоловікові листа. Я упізнала печатку Філіпа.

— Настанови вашого батька, мілорде.

— Якщо я через два дні не з’явлюся в Единбурзі, то почнете мене шукати.

— Гаразд, — пообіцяв П’єр, а Метью пришпорив коня і ми рушили на Оксфорд.

Тричі міняли ми коней і до світанку вже були в Старій Хижці. Франсуазу та Шарля кудись відіслали. Ми були самі.

Метью залишив Філіпового листа сторч на столі, підперши його чорнильницею так, щоб Метью з шістнадцятого сторіччя не забарився помітити його. Згідно з інструкціями у тому листі він мав відбути до Шотландії у термінових справах. Опинившись там, Метью деякий час пробуде при дворі короля Якова, а потім зникне, щоб розпочати нове життя — уже в Амстердамі.

— Король шотландців зрадіє, коли я повернуся до себе самого і стану таким, як і був, — зауважив Метью, торкнувшись листа кінчиком пальця. — Ясна річ, я вже не робитиму спроб порятувати відьом.

— Ти й так зробив немало, Метью, — сказала я, ніжно беручи його рукою за талію. — А тепер нам слід із дечим розібратися в нашому сьогоденні.

Ми увійшли до спальні, куди прибули багато місяців тому.

— Знаєш, я не можу сказати напевне, що ми прослизнемо крізь сторіччя й приземлимося точнісінько в тому ж місці й у той самий час, — застерегла я.

— Ти вже мене попереджала про це, серденько. Я тобі довіряю. — Метью міцно взяв мене під руку. — І знову вперед — назустріч нашому майбутньому.

— До побачення, будинку, — сказала я, окидаючи останнім поглядом наш перший дім. Навіть попри те, що я побачу його знову, він уже не буде таким, як цим червневим ранком.

Блакитно-бурштинові ниті в кутках ляснули і роздратовано верескнули, заповнивши кімнату звуками й світлом. Глибоко вдихнувши, я зав’язала вузол на коричневій мотузці, а другий її кінець залишила вільним. Окрім Метью та нашої одежі, мої ткацькі мотузки були єдиними предметами, які я забрала з собою назад, у майбутнє.

— Вузол перший, зав’яжись, заклинання — почнись! — прошепотіла я. Щільність часу зростала з кожним вузлом, допоки верещання й голосіння мотузок не стало майже оглушливим.

Коли кінці дев’ятої мотузки сплелися воєдино, наші ноги відірвалися від підлоги і все довкола поволі розчинилося і щезло.

У всіх англійських газетах з’явився приблизно однаковий заголовок, але Ізабо вирішила, що той, який надрукувала «Таймс», був найбільш вдалим.

«Англієць виграє перегони за право поглянути в космос».

30 червня 2010 року.

Провідний світовий експерт із ранніх наукових приладів Музею історії науки Оксфордського університету Ентоні Картер сьогодні підтвердив, що телескоп-рефрактор з іменами математика та астронома єлизаветинської доби Томаса Гарріота і Ніколаса Валена, годинникаря-гугенота, котрий утік із Франції з релігійних причин, дійсно є справжнім. Окрім цих імен, на телескопі вигравірувана дата — 1591 рік.

Це відкриття розбурхало науково-історичні кола. Упродовж сторіч вважалося, що заслуга створення телескопа належить італійському математику Галілео Галілею, який запозичив технологію примітивного телескопа у голандців.

«Книги з історії доведеться переписати, — заявив Картер. — Томас Гарріот прочитав працю Джамбатиста де ля Порта «Магія Природи» і зацікавився тим, як крізь вигнуту й увігнуту лінзи можна побачити і далекі, і близькі предмети у чіткішому й збільшеному вигляді».

Унесок Томаса Гарріота в царину астрономії пройшов непоміченим частково через те, що він не публікував свої праці, воліючи натомість ділитися своїми відкриттями з тісним колом друзів відомих як група «Школа ночі». Завдяки покровительству Волтера Рейлі та Генрі Персі, «чудесного герцога» Нортумберлендського, Гарріот не знав скрути у фінансах і тому вільно міг займатися своїми дослідженнями.

Цей телескоп був знайдений паном І. П. Ріделлом разом зі скринькою, що містила деякі папери, написані почерком Томаса Гарріота, і з вишуканою мишоловкою, яку також, згідно з написом на ній, виготував Ніколас Вален. Пан Ріделл ремонтував дзвони церкви Святого Михайла, біля Алнвіку, родинного маєтку Персі, коли надзвичайно сильний порив вітру зірвав зі стіни вицвілий гобелен із зображенням Святої Маргарити, вбиваючої дракона, а під тим гобеленом виявилася схованка з вищезгаданою скринькою.

«Це — надзвичайна рідкість, що прилади того історичного періоду несуть на собі так багато ідентифікуючих ознак», — пояснив репортерам доктор Картер, показуючи вигравірувану на телескопі дату, яка підтверджує, що цей прилад був виготовлений близько 1591 року. «Ми у великому боргу перед Ніколасом Валеном, який збагнув, що це важлива віха в історії наукового приладдя і вжив незвичних для того часу заходів, щоб засвідчити походження телескопа та його справжність».

— Вони відмовляються продати його, — сказав Маркус, картинно з’являючись на порозі. Він прихилився до одвірка, схрестив руки й ноги і став дуже схожим на Метью. — Я розмовляв з усіма — від представників алнвікської церкви і герцога Нортумберлендського до єпископа Ньюкаслського. Вони не збираються віддавати телескоп попри те, що я запропонував їм суму, що дорівнює бюджету середньостатистичної африканської країни. Утім, наскільки я можу судити, мені таки вдалося переконати їх продати мені мишоловку.

— Та про це вже увесь світ знає, — відказала Ізабо. — Навіть «Ле Монд» помістила про це статтю.

— Нам треба було докласти більше зусиль, щоб засунути цю історію під килим. Бо таким чином відьми та їхні союзники можуть роздобути життєво важливу інформацію, — зауважив Маркус. Дедалі більша кількість тих, що зібралися у стінах маєтку Сеп-Тур, починала перейматися тим, що може утнути Конгрегація, якщо дізнається про точне місцеперебування Діани та Метью.

— А що думає з цього приводу Феба? — спитала Ізабо. Їй відразу ж сподобалася ця молода теплокровна дівчина з твердим характером та м’якими манерами.

Обличчя Маркуса пом’якшало. На ньому знову з’явився той вираз, який, зазвичай, був на ньому до того, як Метью вирушив у минуле: вираз радості й безтурботності.

— Вона думає, що поки що рано судити, якої шкоди завдало знайдення телескопу.

— Розумна дівчина, — з посмішкою сказала Ізабо.

— І готовий на все, щоб… — почав був Маркус, розпаляючись, але раптом замовк. — Я кохаю її, grand-mère.

— Звісно, кохаєш. І вона тебе теж кохає. — Після травневих подій Маркусу захотілося, щоб Феба побула з рештою родини, і тому привіз її до Сеп-Тура погостювати. Вони були нерозлучні. А Феба, зустрівши чималеньке товариство демонів, відьом та вампірів, які тимчасово там поселилися, продемонструвала неабияке розуміння і тактовність. Навіть якщо дівчина й здивувалася, що в цьому світі, крім людей, живуть й інші створіння, вона все одно цього не показала.

За останні місяці кількість членів Маркусових Таємних зібрань значно зросла. Міріам, асистентка Метью, тепер стала постійно проживати в шато, так само, як і донька Філіпа, Верен, та її чоловік Ернст. Гелоуглас, невгамовний онук Ізабо, страшенно всіх здивував, застрягши в маєтку на цілих шість тижнів. І навіть зараз не виявляв ознак того, що збирається від’їжджати. Софі Норман та Натаніель Вільсон відсвяткували появу на світ доньки Маргарет, яка народилася під дахом замку Ізабо, і тепер крихітка мала в шато владу, яка поступалася своїм рангом лише матріарху роду де Клермонів. Тепер, коли її онука жила в Сеп-Турі, мати Натаніель, Агата, приїздила і від’їздила без попередження, як і найліпший приятель Метью — Геміш. Навіть Болдвін — і той інколи ненадовго заскакував.

За все своє довге життя Ізабо іще ніколи не доводилося бути господинею такого великого й гамірливого господарства.

— А де Сара? — спитав Маркус, настроюючись на хвилю метушливої активності, яка панувала довкола. — Щось я її не чую.

— Вона — у Круглій вежі. — Ізабо обвела своїм гострим нігтем по краю газетної статті й акуратно витягнула її з її друкованого довкілля. — Із нею трохи побули Софі та Маргарет. Софі каже, що Сара сидить на варті й пильнує.

— Пильнує що? Кого? А що сталося таке, про що я іще не знаю? — випалив Маркус, хапаючи газету. Того ранку він прочитав їх усі, відстежуючи малопомітні порухи грошей та влади відповідно до методу, винайденого Натаніелем. Згідно з цим методом, цю інформацію можна було виокремлювати й аналізувати таким чином, щоб бути краще готовими до потенційних кроків Конгрегації. Світ без Феби був немислимий, але Натаніель теж став майже так само незамінним. — Цей чортів телескоп може перетворитися на серйозну проблему. Спинним мозком відчуваю. Усе, що треба Конгрегації, — це відьма, що подорожує в часі, та оця газетна історія. І вони матимуть на руках усе необхідне, щоб повернутися в минуле й знайти мого батька.

— Твій батько там надовго не затримається, якщо він і досі там перебуває взагалі.

— Слухайте, бабусю, — спитав Маркус із ноткою розпачу в голосі, приклеївшись поглядом до тексту навколо діри, яку прорізала Ізабо в газеті «Таймс», — а звідки ви це можете знати, га?

— Спочатку були мініатюри, потім лабораторні записи й ось тепер — телескоп. Я знаю мою невістку. Цей телескоп є саме тим жестом, який Діана зробила б, коли б вже не мала що втрачати. — Ізабо підвелася і прослизнула повз свого онука. — Діана та Метью повертаються додому.

Вираз обличчя Маркуса став якимось нерозбірливим.

— А я гадала, що ти зрадієш поверненню батька, — тихо сказала Ізабо, зупиняючись біля дверей.

— Останні кілька місяців були важкими, — похмуро мовив Маркус. — Конгрегація чітко дала зрозуміти, що їй потрібна книга та донька Натаніеля. Тож коли тут з’явиться Діана…

— Вони не зупиняться ні перед чим, — продовжила Ізабо і повільно зітхнула. — Нам принаймні вже не треба буде турбуватися, що з Діаною та Метью щось трапиться в минулому. Ми будемо разом отут, у Сеп-Турі. Битимемося пліч-о-пліч. І помиратимемо пліч-о-пліч.

— Так багато змінилося з листопада минулого року… — сказав Маркус, утупившись поглядом у блискучу поверхню столу так, наче стіл був відьмою і мав змогу показати йому майбутнє.

— Підозрюю, що в їхньому житті також сталося багато змін. Але батькова любов до тебе є незмінною. Сарі негайно потрібна Діана. А тобі потрібен Метью.

Узявши свою вирізку, Ізабо подалася до Круглої вежі, залишивши Маркуса наодинці зі своїми думками. Колись та вежа була улюбленою в’язницею Філіпа. А тепер вежа використовувалася як сховище старих родинних документів. Хоча двері до кімнати на третьому поверсі й були прочинені, Ізабо різко постукала по них.

— Тобі не треба стукати. Це твій будинок. — Хрипкість Сариного голосу свідчила, що вона викурила багацько цигарок і випила чимало віскі.

— Якщо ти отак завжди поводишся, то мені до біса приємно, що я у тебе не в гостях.

— Ти? У мене в гостях? — стиха розсміялася Сара. — Та я б тебе й на поріг не пустила.

— Зазвичай, вампірам не треба запрошення. — Ізабо з Сарою довели мистецтво обміну саркастичними уколами до бездоганності. Маркус та Емілі безуспішно намагалися переконати їх дотримуватися загальноприйнятих правил ввічливості, але обидва матріархи кланів усвідомлювали, що їхні гострі перепалки допомагають їм зберігати крихкий баланс сил. — Ти б не стирчала тут нагорі, Саро.

— А чом би й ні? Боїшся, що я застуджуся й ласти склею, га? — Раптом голос Сари перервався від сильного болю, і вона зігнулася навпіл так, наче її ударили в живіт. — Нехай допоможе мені богиня, я так скучаю за нею. Скажи, що це мені наснилося, Ізабо. Скажи, що Емілі й досі жива.

— Це тобі не наснилося, — якомога лагідніше сказала Ізабо. — Ми всі сумуємо за нею. Знаю, Саро, що в твоїй душі утворилася порожнеча і та порожнеча болить.

— Поболить і перестане, — похмуро мовила Сара.

— Ні. Не перестане.

Сара підняла погляд, вражена пристрасністю Ізабо.

— Кожен день свого життя я тужу за Філіпом. Сходить сонце, і серце моє криком кричить, звучи його. Я вслухаюся, сподіваюся почути його голос, але натомість чую тишу. Я жадаю його дотику. А коли сонце сідає, я іду спати з думкою про те, що мій чоловік, моя пара, пішов із цього світу, і я більше ніколи не побачу його обличчя.

— Хочеш полегшити моє страждання, але марно, нічого не вийде, — відказала Сара, і сльози потоком линули з її очей.

— Емілі загинула заради того, щоб могло жити дитинча Софі та Натаніеля. Ті, хто брали участь у її вбивстві, заплатять за це, обіцяю. Де Клермони дуже вправні у мистецтві помсти, Саро.

— А мені що — від помсти полегшає? — скептично скривилася Сара крізь сльози.

— Ні. Полегшає, коли споглядатимеш, як Маргарет із маленької дівчинки перетворюватиметься на дорослу жінку. І ось це також допоможе. — Ізабо поклала на коліна Сарі газетну вирізку. — Діана та Метью повертаються додому.