Сповідь відьом. Тінь ночі

Розділ 2 Сеп-Тур і село Сен-Люсьєн

-Куди тепер? Як і зазвичай? — тихо спитав Гелоуглас, відкладаючи весла й напинаючи одиночне вітрило. Хоча до сходу сонця й було іще чотири години, у темряві виднілися обриси інших суден. Я розгледіла тьмяний силует вітрила і ліхтар, що гойдався на жердині на кормі сусіднього судна.

— Волтер сказав, що ми вирушаємо до Сен-Мало, — озвалася я, приголомшено повертаючи голову. Рейлі супроводжував нас від Старої Хижки до Портсмута і керував човном, який перевіз нас до Гвернсі. Ми залишили його на причалі біля села Сен-П’єр-Пор. Їхати далі він не міг, зважаючи на ту обставину, що за його голову в католицькій Європі була призначена чималенька сума грошей.

— Я добре пам’ятаю, куди нам сказав їхати Рейлі, тітонько, але ж він — пірат. І, до того ж, англієць. І його тут немає. Я звертаюся до Метью.

«Immensi tremor oceani», — прошепотів Метью, вдивляючись у морські хвилі, що важко здіймалися довкола нас. У цю мить на тлі темних вод він, як дві краплини води, був схожий на різьблену носову фігуру корабля. І дивною була його відповідь на запитання племінника: «Тремтіння неозорого океану». «Може, я чогось недовчила у латині?» — подумалося мені.

— Приплив сприятиме нам, а кіньми до Фужеру ближче, аніж до Сен-Мало, — продовжив Гелоуглас так, немов слова Метью мали якийсь конкретний сенс. — У таку погоду тітоньці буде на воді не холодніше, ніж на суходолі, а на неї ще чекає дальня дорога.

— А потім ви нас покинете. — То було не запитання, а констатація факту. Метью опустив повіки і кивнув.

— Гаразд.

Гелоуглас увібрав вітрило, і човен змінив курс із південного на східніший. Метью сидів на кормі, прихилившись спиною до поруччя корпусу і обійняв мене руками так, що його накидка огорнула мене, додатково захищаючи від холоду.

Міцно поспати було неможливо, але я дрімала, притулившись до грудей Метью. Наразі подорож складалася важко: доводилося безжально гнати коней і привласнювати чужі човни. Температура була низькою, і на ворсинках шерсті утворився іній. Гелоуглас та П’єр безперервно перемовлялися на якомусь французькому діалекті, а Метью мовчав. Інколи він відповідав на їхні запитання, але свої думки ховав під лячною маскою спокою та врівноваженості.

На світанку погода змінилася — довкола опустився туман і пішов сніг. Борода Гелоугласа швидко побіліла, перетворивши його на вельми точну копію Санта-Клауса. За його командою П’єр регулював вітрила, і невдовзі з туману виринув сіро-білий ландшафт французького узбережжя. Проминуло не більше півгодини, як приплив хутко помчав нас до берега. Припливна хвиля підняла човен, і крізь туман прорізався шпиль дзвіниці, встромляючись у хмари. Він був навдивовижу близько, хоча фундаменту споруди не було видно з-за густого снігу. Я затамувала подих.

— Тримайтеся, — похмуро сказав Гелоуглас, коли П’єр згорнув вітрило.

Човен рвонув крізь туман. Крики чайок та плюскіт води об скелі підказали мені, що ми наближаємося до берега, але човен і не думав уповільнювати свій хід. Гелоуглас устромив весло у припливний потік, і суденце зробило різкий поворот. На березі хтось гукнув чи то вітання, чи то застереження.

— Il est le chevalier de Clermont (Це шевальє де Клермон!) — гукнув у відповідь П’єр, приклавши долоні рупором до рота. Його слова були зустрінуті тишею, а потім у холодному повітрі почулися квапливі кроки.

— Гелоугласе! — скрикнула я. Ми мчали прямісінько на стіну. Я у відчаї намацала весло, щоб перепинити неминучу катастрофу. Та щойно мої пальці зімкнулися на ньому, як Метью рвучко вихопив весло з моєї руки.

— Він швартувався в цій точці сторіччями, а його родичі — іще довше, — спокійно мовив Метью, легко, мов пушинку, тримаючи весло у своїй руці. Якимось незбагненним чином ніс човна зробив іще один різкий поворот — і його корпус притулився бортом до плит неотесаного граніту. Високо вгорі показалися четверо чоловіків з гаками та вірьовками; вони швидко спіймали човен і зупинили його. Вода продовжувала підніматися з лячною швидкістю, і невдовзі ми опинилися на одному рівні з невеличкою кам’яною спорудою. Сходовий марш губився в тумані. П’єр скочив на майданчик і швидко й тихо заговорив, жестами вказуючи на човен. До нас ненадовго підійшли двоє озброєних вояків, але потім вони хутко подалися до сходів.

— Ми прибули до Мон-Сен-Мішель, мадам, — сказав П’єр, подаючи мені руку.

Я взялася за неї і вийшла з човна. — Тут ви відпочинете, а тим часом мілорд поговорить з абатом.

Мої знання про цей острів обмежувалися розповідями, що ходили поміж моїх друзів, котрі кожного літа ходили під вітрилом довкола острова Уайт: що він оточений при відпливі сипучими пісками, а при припливах виникають такі небезпечно швидкі течії, що човни часто розбиваються об його скелясті береги. Я зиркнула через плече на наше маленьке суденце і здригнулася. Це просто чудо, що ми й досі живі.

Поки я намагалася прийти до тями, Метью сказав, дивлячись на свого племінника, який непорушно сидів на кормі:

— Діана була б у більшій безпеці, якби ти пішов разом із нами.

— Якщо твої друзі не втягнуть її в якусь халепу, то твоя дружина цілком зможе сама за себе потурбуватися. — Гелоуглас поглянув на мене і посміхнувся.

— Філіп спитається про тебе.

— Скажи йому… — Гелоуглас замовк і утупився поглядом у далечінь. У блакитних очах вампіра відбилася глибока туга. — Скажи йому, що мені ще не вдалося забути.

— Заради нього мусиш намагатися пробачити, — тихо сказав Метью.

— Я ніколи не пробачу, — холодно відказав Гелоуглас. — І Філіп ніколи мене про це не прохатиме. Мій батько загинув від рук французів, і жодне створіння не наважилося виступити проти короля. Доки я не примирюся з минулим, я до Франції — ані ногою.

— Гуго пішов у небуття, дай, Господи, спокій його душі. Твій дід і досі з нами. Тож не марнуй на нього свій час. — Метью підняв ногу і виступив з човна. Без єдиного прощального слова він повернувся, взяв мене за лікоть і повів до жалюгідної купки дерев із голими гілками. Відчувши на собі холодний тягар погляду Гелоугласа, я обернулася і зустрілася з ним очима. Шотландський кельт підняв руку, мовчки прощаючись зі мною.

Коли йшли сходами, Метью мовчав. Я не бачила, куди вони ведуть, і невдовзі збилася з ліку, намагаючись їх порахувати. І натомість зосередилася на тому, щоб втримати рівновагу на їхній слизькій вичовганій поверхні. Із країв мого плаття падали крижані бурульки, а в моєму широкому каптурі свистів вітер. Перед нами розчинилися міцні двері, прикрашені важкими смугами металу, які від бризок солоної морської води вкрилися іржею та ямками.

І знову сходи. Я стиснула губи, підняла спідниці й рушила далі.

Знову вояки. Коли ми наблизилися, вони притислися до стіни, щоб дати нам прохід. Метью трохи міцніше взяв мене за лікоть, але ці вояки запросто могли бути привидами, незважаючи на всю ту увагу, яку ми їм приділили.

Нарешті ми увійшли до кімнати, де цілий ліс колон підтримував склепінчасту стелю. Стіни були буквально всипані камінами, від яких ішло благословенне тепло. Я полегшено зітхнула і струсила свою накидку, розсіюючи навсібіч воду й лід. Хтось тихенько кашлянув, і я побачила чоловіка, який стояв перед одним із палаючих камінів. На ньому була червона мантія кардинала, і на вид йому було під тридцять — вік неймовірно молодий як для людини, котра піднялася так високо в ієрархії Католицької церкви.

— А, шевальє де Клермон! Чи зараз вас звуть якось інакше? Ви вже давно не були у Франції. Мабуть, ви перебрали ім’я Волсінгема разом із його посадою після того, як він потрапив до пекла, де йому й місце. — Англійська кардинала була бездоганною, хоча й говорив він із сильним французьким акцентом. — Ми, за наказом нашого володаря, очікували вас упродовж останніх трьох днів. Про жінку в наказі не йшлося.

Метью відпустив мою руку і вийшов наперед. Злегка вклонившись, він поцілував перстень на простягнутій руці церковника.

— Здрастуйте, ваше преосвященство. Я гадав, що ви у Римі — обираєте нашого нового папу. Можете уявити мій захват від того, що я вас тут зустрів. — Хоча захвату в голосі Метью й близько не чулося. Я з тривогою подумала: А що ми виграли, прибувши до Сен-Мішеля, а не до Сен-Мало, як планував Волтер?

— Наразі Франція потребує мене більше, аніж Ватикан. Оці недавні вбивства королів та королев — аж ніяк не богоугодна справа. — Очі кардинала погрозливо блиснули. — Єлизавета невдовзі переконається у цьому, коли зустрінеться з Ним.

— Я прибув сюди не в англійських справах, кардинале Жойоз. Це — моя дружина Діана. — Метью затиснув тонку срібну монету свого батька між своїм великим та середнім пальцями. — Я повертаюся додому.

— Так мені й сказали. Ваш батько надіслав ось це, щоб гарантувати безпечний проїзд. — Жойоз кинув Метью якийсь блискучий предмет, і той вправно впіймав його. — Філіп де Клермон забувається і поводиться так, наче він — король Франції.

— Моєму батьку не потрібна верховна влада, бо він сам є тим гострим мечем, який саджає королів на трон і скидає їх із нього, — тихо сказав Метью. І надів важкий золотий перстень на свій середній палець, укритий рукавичкою. У золотій оправі персня виднівся гравійований червоний камінь. Я анітрохи не сумнівалася, що позначка на ньому була такою ж самою, як і в мене на спині. — Ваші господарі знають, що якби не мій батько, то католицька справа у Франції була б безнадійно програна. І ви б зараз не стояли тут переді мною.

— Може, для всіх зацікавлених і дійсно було б краще, якби seіgneur був королем, зважаючи на те, що на троні зараз сидить протестант. Але це тема для нашої приватної розмови, — стомлено мовив кардинал. Він дав знак слузі, що стояв у напівтемряві біля дверей. — Відведіть дружину шевальє до її кімнати. Ми мусимо покинути вас, мадам. Ваш чоловік надто довго перебував серед єретиків. І йому треба чимало часу простояти на колінах на холодній кам’яній долівці, щоб пригадати, хто він насправді такий.

Напевне, на моєму обличчі відбився переляк від того, що мені доведеться залишитися одній у такому місці.

— Із тобою буде П’єр, — заспокоїв мене Метью і, нахилившись, поцілував мене. — Ми продовжимо подорож кіньми, коли спаде приплив.

І це було востаннє, коли я бачила перед собою Метью де Клермона як науковця і представника двадцять першого сторіччя. Чоловік, котрий, широко ступаючи, рушив до дверей, більше не був оксфордським викладачем, він був тепер володарем доби Ренесансу. Це проглядалося в його поставі, в лінії плечей, у його аурі стриманої сили та холодному погляді очей. Геміш мав рацію, коли казав, що Метью стане тут іншою людиною. Під гладенькою поверхнею Метью відбувалася глибока метаморфоза.

Десь високо угорі вдарили дзвони.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Дзвони взяли паузу перед завершальним ударом. Князь.

«Що ж іще відкриє мені ця подорож про цього надзвичайно складного чоловіка, за якого я вийшла заміж?» — подумалося мені.

— Не змушуватимемо Господа чекати, кардинале Жойоз, — різко кинув Метью. Жойоз слухняно рушив слідком за ним, наче острів Сен-Мішель належав не церкві, а родині де Клермонів.

Поруч П’єр стиха мовив, полегшено зітхнувши:

— Milord est lui-même (Мілорд став сам собою).

Так, але чи й досі він залишався моїм?

Може, Метью й був володарем, але стосовно того, хто був королем, сумніватися не доводилося.

Із кожним ударом кінських копит об замерзлу дорогу ознак сили та впливовості батька мого чоловіка ставало дедалі більше. Залежно від того як ми наближалися до Філіпа де Клермона, його син ставав все більш відстороненим і владним. Сполучення цих двох властивостей страшенно дратувало мене і вже встигло призвести до кількох сварок. Метью кожного разу вибачався за свою грубу поведінку, коли його темперамент остигав, а я, знаючи, який тягар на нього тисне, завжди пробачала його.

Коли ми вдало здолали сипучі піски довкола Сен-Мішеля під час відпливу, союзники де Клермонів запросили нас до міста Фужер, поселивши нас у вежі, зручно розміщеній на фортечному валу, звідки відкривався вид на французький сільський ландшафт. Через дві ночі на дорозі біля міста Божé нас зустріли піші вояки зі смолоскипами. На їхньому вбранні виднілася вже знайома емблема: хрест і півмісяць. Я вже бачила цей символ раніше, коли нишпорила в шухляді робочого столу Метью в замку Сеп-Тур.

— А що це за місцина? — поцікавилася я, коли вояки відвели нас до безлюдного шато. Як для нежилого приміщення там було навдивовижу тепло, і лункими коридорами ширився запах щойно приготованої їжі.

— Це — дім мого старого приятеля, — відповів Метью, стягуючи черевики з моїх замерзлих ніг. Потім він розім’яв мені пальці на ногах, і я відчула, як до кінцівок знову повертається кров. Я аж застогнала. П’єр дав мені в руки чашку з підігрітим вином зі спеціями. — Це була улюблена мисливська хатинка Рене. Коли він у ній жив, тут вирувало життя, і в кожній кімнаті можна було зустріти як не мистця, так вченого. Тепер цим шато керує мій батько. Утім, через безперервні війни він не має можливості приділити маєтку належну увагу.

Коли ми були ще у Старій Хижці, Волтер та Метью просвітили мене стосовно триваючої ворожнечі між протестантами та католиками за контроль над престолом і країною. Із наших вікон у місті Фужер я бачила клуби диму, що позначали розташування військового табору протестантів, а вздовж дороги нам час від часу траплялися зруйновані будинки та церкви. Я була приголомшена розмахом руйнації.

Через триваючий конфлікт мою ретельно сконструйовану «легенду» довелося дещо змінити. В Англії я мала позиціонувати себе як жінка-протестантка французького походження, яка тікає з рідної країни, аби мати змогу дотримуватися свого віросповідання. Але тут, на французькій землі, я мала виступати як англійська католичка, яка страждала від безперервних переслідувань. Якимось дивним чином Метью вдавалося пам’ятати всі вигадки і напівправди, необхідні для підтвердження наших численних вигаданих особистостей, уже не кажучи про історичні деталі кожного місця, через яке ми подорожували.

— Зараз ми знаходимося в провінції Анжу. — Голос Метью відірвав мене від роздумів. — Люди, яких ти зустрічатимеш, стануть підозрювати, що ти — протестантська шпигунка, бо говориш англійською, хоч яку б легенду ти їм не намагалася згодувати. Ця частина Франції відмовляється визнавати претензії короля на трон і воліє мати правителя-католика.

— Як і Філіп, — стиха мовила я. Від впливовості Філіпа мав користь не лише кардинал Жойоз. Дорогою нас зупиняли для розмови католицькі священики з запалими щоками та переляканими очима, щоб обмінятися з нами новинами і передати батькові Метью свої подяки за його допомогу. І жоден із них не повертався з порожніми руками.

— Йому байдуже до тонкощів католицького вірування. В інших регіонах країни мій батько підтримує протестантів.

— На диво об’єднувальний підхід, нічого не скажеш.

— Насправді ж Філіп переймається тим, щоб врятувати Францію від самої себе. У серпні цього року наш новий король, Генріх Наварський, спробував нав’язати Парижу свої релігійні та політичні погляди. Та парижани визнали за краще голодувати, аніж підкоритися королю-протестанту. — Метью провів пальцями по волоссю, що було явною ознакою стурбованості. — Померли тисячі людей, і в результаті мій батько втратив віру в здатність людей самотужки вибратися з цього безладу.

Філіп також не мав схильності дозволяти своєму синові керувати власними справами. П’єр розбудив нас рано-вранці й оголосив, що коні засідлані й готові до подорожі. Він отримав звістку, що вже через два дні нас чекають у місті, розташованому за понад сотню миль від шато, в якому ми зупинилися.

— Але ж це неможливо! Ми не зможемо подорожувати так швидко! — Хоч я й була добре підготовленою фізично, але жодне з сучасних фізичних тренувань не могло підготувати до верхової подорожі сільською місцевістю та ще й у листопаді місяці.

— Ми майже не маємо вибору, — похмуро мовив Метью. — Якщо затримаємося, то він пришле іще більше людей, щоб нас підганяти. Тож краще робити, як він каже. — Наприкінці того дня, коли я вже ладна була плакати від утоми, Метью мовчки всадовив мене у своє сідло і ми мчали доти, поки не загнали коней. Я була надто виснажена, щоб протестувати. До кам’яних стін та дерев’яних будинків Сен-Бену ми дісталися вчасно, згідно з наказом Філіпа. На той час ми вже були так близько до замку Сеп-Тур, що ані П’єр, ані Метью вже не надто переймалися пристойністю, тому я їхала верхи, розставивши ноги у сідлі, а не звісивши їх набік, як тоді було прийнято. Незважаючи на те що ми дотримувалися графіку руху, Філіп продовжував збільшувати кількість своїх васалів, що нас супроводжували, наче боявся, що ми передумаємо й повернемося до Англії. Одні васали йшли за нами слід у слід. Інші розчищали дорогу й забезпечували харчі, коней та місця для ночівлі в переповнених постоялих дворах, окремих будинках та укріплених монастирях. Виїхавши на скелясті пагорби, утворені згаслими вулканами в провінції Овернь, ми часто помічали побіля височенних піків таємничі силуети вершників. Помітивши нас, вони прожогом мчали геть, щоб нести звістки про те, як проходить наша подорож до замку Сеп-Тур.

Через два дні, коли вже сутеніло, Метью, П’єр та я зупинилися на одній із зубчастих вершин, з якої крізь пориви снігу ледь проглядався родинний маєток де Клермонів.

Я впізнала знайомі прямі лінії центральної вежі, але, якби не вона, я могла б і не впізнати цього замку. Стіни, що колом оточували його з усіх боків, залишалися такими ж, як і були в двадцять першому сторіччі, як і решта шість круглих веж, кожна — з мідним конічним дахом, позеленілим від часу. Із димарів, виведених за зубці веж таким чином, щоб їх не було видно, ішов дим, а зубчастий обрис стін та веж наводив на думку, що якийсь схиблений велетень навмисне повирізав ці зубці гігантськими ножицями в кожній стіні. За стінами виднівся засніжений сад, а також прямокутні клумби.

У сучасну добу ця фортеця мала лячний вигляд. Але зараз, коли довкола вирувала релігійна та громадянська війна, її оборонне призначення ставало більш очевидним. Між замком та селом стояла, мов вартовий, грізна сторожка. Усередині туди-сюди метушилися люди, багато з них — озброєні. Вдивляючись у сутінках у засніжену далечінь, я помітила численні дерев’яні споруди, розміщені у внутрішньому дворі. Світло з їхніх невеличких віконець утворювало жовтаві прямокутники на сірих кам’яних стінах та вкритій снігом землі.

Моя кобила тихенько заіржала, дихнувши парою. Це була найкраща коняка з тих, що трапилися мені впродовж усієї подорожі. Метью ж сидів на великому чорному жеребцеві, норовливому і злому, який намагався вкусити або хвицнути кожного, хто наближався до нього, окрім істоти на його спині. Обидві тварини були з конюшні де Клермонів і вони, без підказки знаючи дорогу додому, охоче поспішали назад, до теплої стайні з відром вівса.

— О Господи! Не думав я знову тут опинитися! — сказав Метью і закліпав очима, немов сподіваючись, що від цього замок зникне перед його очима.

Я простягнула руку і поклала йому на плече.

— Навіть зараз ти маєш вибір. Ми можемо повернутися. — П’єр жалісно поглянув на мене, а Метью подивився і похмуро всміхнувся.

— Ти не знаєш мого батька, — сказав він і знову прикипів поглядом до замку.

Коли ми нарешті в’їжджали до Сеп-Тура, обабіч нас палали смолоскипи. Важкі ворота з дубків та залізних пластин швидко розчинилися, і коли ми проїжджали крізь них, четверо стояли поруч і мовчки супроводжували нас поглядами. Щойно ми проїхали крізь них, як вони з брязкотом зачинилися, і двоє воротарів замкнули їх спеціальними палями, котрі витягли зі схованок у стінах. Шість днів подорожі через Францію навчили мене, що ці запобіжні заходи є аж ніяк не зайвими. Люди з підозрою ставилися до чужинців, боялися нападу іще однієї зграї солдат-грабіжників, охочих вчинити насильство та пролити кров на догоду своєму новому господареві.

Усередині нас чекала справжня армія — як людей, так і вампірів. Десь із півдесятка з них потурбувалися про наших коней. П’єр віддав одному з них невеличкий пакет з кореспонденцією, а тим часом інші стиха про щось розпитували його, крадькома поглядаючи на мене. Ніхто не підійшов до мене і не запропонував допомогти. Сидячи верхи на моїй коняці, я тремтіла від холоду й втоми, видивляючись серед натовпу Філіпа. Він би неодмінно наказав кому-небудь допомогти мені спішитися.

Метью помітив некомфортне становище, в якому я опинилася, і з завидною гнучкою граціозністю зіскочив зі свого жеребця. Зробивши кілька широких кроків, він підійшов до мене, ніжно витягнув мою ногу зі стремена і злегка розім’яв її, щоб відновити рухливість. Я подякувала йому, не бажаючи, щоб моя перша поява у Сеп-Турі асоціювалася з падінням у мішанину снігу й багнюки в дворі замку.

— А хто з цих чоловіків твій батько? — стиха спитала я Метью, коли він, пригнувшись під шиєю коня, переходив до моєї другої ноги.

— Ніхто. Він у приміщенні. Спочатку підганяв нас так, немов за нами гналися якісь пекельні потвори, а тепер робить вигляд, що йому нецікаво нас бачити. Тобі, до речі, теж треба досередини, бо застудишся. — Метью почав віддавати уривчасті накази по-французьки, розганяючи пришелепуватих слуг навсібіч, аж поки біля дерев’яних гвинтових сходів, що вели до дверей шато, не залишився тільки один вампір. Мене охопило суперечливе відчуття колізії минулого із сучасністю, коли пригадала, як видряпувалася іще не добудованими кам’яними сходами і вперше побачилася з Ізабо.

— Здрастуй, Алене, — сказав Метью, відчуття полегшення, відбившись на обличчі, пом’якшило його суворий вираз.

— Ласкаво просимо додому, — відповів вампір по-англійськи. Коли він, злегка накульгуючи, почав наближатися, показалися деталі його зовнішності: сивувате волосся, зморшки під лагідними очима і жилава статура.

— Дякую тобі, Алене. Це — моя дружина Діана.

— Здрастуйте, мадам де Клермон. — Ален вклонився, завбачливо зупинившись на поштивій відстані.

— Приємно познайомитися, Алене. — Ми ніколи не бачилися з ним раніше, але його ім’я вже асоціювалося у мене з непохитною вірністю та підтримкою. Саме Алена кликав Метью серед ночі у двадцять першому сторіччі, коли хотів пересвідчитися, що у мене в замку Сеп-Тур є все необхідне.

— Ваш батько чекає, — сказав Ален і відступив убік, даючи нам дорогу.

— Накажи принести харчі до мого помешкання — щось просте. Діана зморена й зголодніла, — сказав Метью, подаючи Алену свої рукавички. — Я невдовзі до нього зайду.

— Він чекає на вас обох, — зауважив Ален, старанно зберігаючи нейтральний вираз обличчя. — Будьте обережні на сходах, мадам. Східці вкриті льодом.

— Справді, обох? — Метью поглянув угору на квадратну головну вежу замку і стиснув губи.

Він міцно тримав мене за лікоть, тому я не мала особливого клопоту, піднімаючись сходами. Але наприкінці підйому мої ноги тремтіли так сильно, що я перечепилася через нерівний край кам’яної плити долівки на вході — і мало не впала. Цього було достатньо, щоб запальний характер спалахнув роздратуванням.

— Що він собі думає?! — різко мовив Метью, ловлячи мене за талію. — Вона ж була в дорозі кілька днів поспіль!

— Його накази вирізняються точністю і детальністю. — Жорсткий офіційний тон Алена прозвучав як попередження.

— Та все нормально, Метью, — заспокоїла я його і зняла з голови каптур, аби краще роздивитися велику залу, що розкинулася переді мною. Вітрина з обладунком та списами, яку я бачила в двадцять першому сторіччі, кудись зникла. Її місце займав різьблений дерев’яний екран, який допомагав розвіювати протяги, коли двері відчинялися. Зникли й фальшиві середньовічні прикраси, круглий стіл та порцелянова чаша. Натомість на стінах стиха погойдувалися гобелени, колихані потоком, спричиненим тим, що тепле повітря з каміна змішувалося з холоднішим вуличним повітрям. Решту простору займали довгі столи з низькими лавами по краях, між якими метушилися чоловіки й жінки, викладаючи на них тарілки та чашки для вечері. Там було достатньо місця для десятків створінь. Цього разу галерея менестрелів високо угорі не пустувала — вона була заповнена музикантами, які налаштовували свої інструменти.

— Як цікаво, — тихо мовила я, ледь ворушачи заціпенілими губами.

Своїми холодними пальцями Метью взяв мене за підборіддя і повернув до себе обличчям.

— Ти вся синя, — сказав він.

— Я принесу жаровню, щоб зігріти їй ноги, і теплого вина, — пообіцяв Ален. — А потім порозпалюю каміни.

З’явився теплокровний чоловік і забрав мою мокру накидку. Метью різко обернувся туди, де, наскільки я пам’ятала, в двадцять першому сторіччі була їдальня. Я прислухалася, але нічого не почула.

Ален вибачливо похитав головою.

— Він не в найкращому гуморі.

— Схоже, що так воно і є, — сказав Метью, похнюпившись. — Філіп бажає, щоб ми прийшли. Ти впевнена, що хочеш його бачити, Діано? Якщо не хочеш бачити його сьогодні увечері, то я спробую витримати його гнів.

Але Метью не можна було залишати наодинці під час зустрічі з батьком, якого не бачив понад шістдесят років. Колись він допомагав мені впоратися з моїми привидами й страхами, і тепер я мала зробити те саме для нього. А потім я збиралася піти до ліжка, де планувала вилежуватися аж до Різдва.

— Ходімо, — рішуче кинула я, підбираючи свої спідниці.

Сеп-Тур був надто старовинним, щоб мати такі сучасні зручності, як коридори, тому ми пройшли крізь аркові двері праворуч від каміна до кутка кімнати, яка згодом перетвориться на гранд-салон Ізабо. Зараз ця кімната ще не була напхана меблями, а натомість прикрашена з таким же аскетизмом, який я бачила скрізь у Франції під час своєї подорожі. Важкі дубові меблі не так просто було мимохідь поцупити, і вони навіть були спроможні пережити незначні пошкодження, отримані під час бою, про що свідчив глибокий рубаний слід, залишений на поверхні скрині. Звідти Ален провів нас до кімнати, де колись ми з Ізабо снідали серед жовтавих теракотових стін за столом, заставленим керамічним посудом та важкими срібними ножами й виделками. Нині ж ця кімната, маючи лише один стіл та крісло, була жалюгідною подобою отої, сучасної. На поверхні столу були папери та писарські причандалля. Часу оглянути кімнату ретельніше я не мала, бо ми вже почали підніматися зачовганими сходами до незнайомої мені частини шато.

На широкому майданчику сходи раптом урвалися. Ліворуч перед нами відкрилася довга галерея, що містила химерний асортимент всіляких приладів та штукенцій, годинників, зброї, портретів та меблів. На мармуровій голові якогось стародавнього божества невимушено красувалася погнута золота корона. Із її центру мені поблажливо підморгував криваво-червоний рубін завбільшки з яйце.

— Сюди, — сказав Ален, жестом руки запрошуючи нас до наступної кімнати. Там були ще одні сходи, які вели угору, а не вниз. Із кожного боку зачинених дверей виднілися кілька незручних ослонів. Ален зупинився, мовчки й терпляче чекаючи реакції на наш прихід. І вона не забарилася — у вигляді єдиного латинського слова, що прозвучало крізь товстий шар дерева:

— Introite.

Метью аж сіпнувся, зачувши його. Ален стривожено поглянув на нього і штовхнув двері. Вони тихенько розчинилися, повернувшись на міцних, добре змазаних завісах.

Напроти дверей, повернувшись до нас спиною, сидів чоловік із блискучим волоссям. Навіть у сидячому положенні було видно, що він доволі високий, з широкими плечима атлета. По паперу шкрябала ручка, витворюючи безперервну високу ноту, що гармонізувалася безперервним потріскуванням дров у каміні та завиванням поривчастого вітру надворі.

До цієї музики додалася басова нота:

— Sedete.

Тепер настала моя черга сіпнутися. Цього разу розчинені двері не пом’якшили звуку, і тому голос Філіпа пролунав так, що у мене аж у вухах задзвеніло. Цей чоловік звик, щоб йому підкорялися без зайвих запитань. І ноги понесли мене до одного з двох приготованих крісел, щоб сісти у нього, як було наказано. Я вже встигла зробити аж три кроки і лише тоді здогадалася, що Метью й досі стоїть на порозі. Я повернулася до нього і взяла за руку. Метью стояв, спантеличено опустивши очі й явно намагаючись відігнати від себе спогади.

За кілька секунд ми перетнули кімнату. Я вмостилася у кріслі, отримавши обіцяну дірчасту металеву жаровню під ноги та вино. Співчутливо поглянувши на нас і кивнувши, Ален вийшов. І ми стали чекати. Для мене це чекання було важким, а для Метью — нестерпним. Його внутрішня напруженість увесь час зростала, аж поки він не почав тремтіти, переповнений придушеними емоціями.

На ту мить, коли його батько нарешті засвідчив нашу присутність, мої тривога та напруження вже підібралися небезпечно близько до поверхні. Я витріщалася на свої руки, гадаючи, чи достатньо вони сильні, щоб задушити Філіпа, коли на моїй схиленій у поклоні голові розквітли дві страшенно холодні точки. Піднявши підборіддя, я виявила, що дивлюся прямо в рудувато-коричневі очі грецького божества.

Коли я вперше побачила Метью, то моїм початковим інстинктивним бажанням було тікати. Але Метью — хоч яким би великим та приголомшуючим він не здавався того вересневого вечора в Бодлійській бібліотеці — Метью й близько не здавався наскільки потойбічним, таємничим та надприродним. І не тому, що Філіп де Клермон був потворою. Навпаки. Якщо пояснювати по-простому, то він був найбільш вражаючою істотою, яку я коли-небудь бачила — і серед надприродних істот, і серед протиприродних, і серед демонічних, і серед людських.

Ніхто, дивлячись на Філіпа де Клермона, не міг допустити думки про те, що він створений зі смертної плоті. Риси обличчя вампіра були аж надто бездоганними та лячно симетричними. Прямі й темні брови нависали над блідими очима приглушеного золотаво-брунатного кольору з вкрапленням зелених цяток. Тривалий вплив сонця та стихій позначив його каштанове волосся блискучими пасмами золота, срібла та міді. Рот у Філіпа був лагідний і чуттєвий, хоча сьогоднішнього вечора він міцно стуляв губи, бо дуже гнівався.

І собі стуливши губи, щоб не роззявити рота, я зустріла його оцінюючий погляд. Коли я поглянула йому у вічі, він повільно й навмисне перевів погляд на Метью.

— Розповідай. — Слова були мовлені тихо, але все одно вони не могли приховати гнів Філіпа. Однак у кімнаті був не один розгніваний вампір. Тепер, переборовши потрясіння від зустрічі з Філіпом, Метью намагався взяти над ним гору.

— Ти наказав мені прибути до Сеп-Тура. Ось я перед тобою, живий і неушкоджений, попри істеричні повідомлення твого онука. Із цими словами Метью кинув батькові на стіл його срібну монетку. Вона упала на край, крутнулася навколо невидимої осі і пласко стукнулася об його поверхню.

— У цю пору року твоїй дружині краще було б залишитися вдома. — Філіп говорив англійською не гірше за корінного мешканця Англії.

— Діана — моя пара, батьку. Не міг же я залишити її в Англії з Волтером та Генрі лише тому, що настала зимна й сніжна погода!

— Угамуйся, Метью, — прогарчав Філіп, мов лев, і в усій його зовнішності було щось левине. Родина де Клермонів була звіринцем страшних і сильних тварин. Коли я була поруч із Метью, то мені на думку завжди спадали вовки. З Ізабо — хижі птахи. Гелоуглас нагадував мені ведмедя. А Філіп скидався на ще одного смертельно небезпечного хижака.

— Гелоуглас та Волтер доповідають мені, що ця відьма потребує мого захисту, — сказав лев, простягаючи руку до листа. Постукавши його краєм по столу, він пильно подивився на Метью. — А мені думалося, що захист слабших створінь — це твоя робота, оскільки тепер ти посідаєш місце в Конгрегації від нашої родини.

— Діана — не слабка, і вона потребує більшого захисту, аніж той, який спроможна забезпечити Конгрегація, зважаючи на ту обставину, що Діана моя дружина. А ти зможеш надати такий захист? — спитав Метью з викликом не лише у голосі, а й у поставі.

— Спершу мені треба почути, що вона скаже, — відповів Філіп. І поглянув на мене, піднявши брови.

— Ми познайомилися чисто випадково. Я відразу ж зрозумів, що вона відьма, але внутрішній зв’язок між нами був незаперечним, — пояснив Метью. — На неї напали одноплемінники…

Рука, більше схожа на лапу, піднялася, вимагаючи тиші. Філіп знову пильно подивився на свого сина.

— Маттеусе, — ліниво прогарчав Філіп, і це справило несподіваний ефект на Метью: він умить замовк, мов батогом оперезаний. — Ти хочеш мені сказати, що й сам потребуєш мого захисту?

— Звісно, що ні, — обурено відказав Метью.

— Тоді замовкни і дай відьмі висловитися.

Збираючись задовольнити вимогу Філіпа, щоб ми з Метью отримали змогу якомога швидше позбутися його нервуючої присутності, я швидко прикинула, як найкраще розповісти йому про наші останні пригоди. Обдумування кожної подробиці забрало б надто багато часу, а можливість того, що під час моєї розповіді Метью з якоїсь причини вибухне, була дуже імовірною. Набравши повні груди повітря, я почала.

— Звуть мене Діана Бішоп, і мої мати та батько були потужними чаклунами. Їх убили інші відьми та відьмаки, коли вони були далеко від домівки, а я була ще малою дитиною. Перед своєю смертю вони зачаклували мене. Моя мати була провидицею і тому передбачала те, що мало статися.

Філіп підозріло звузив очі. Я зрозуміла його обачність. Бо мені й самій і досі було дивно, чому двоє людей, котрі любили мене, порушили моральний кодекс відьом і закували свою єдину доньку в магічні кайдани.

— Коли я зростала, то була для нашої родини постійним джерелом ганьби: відьма, що не може запалити свічу або як слід накласти закляття. Тож я відвернулася від Бішопів і подалася до університету. — Від цих відвертих слів Метью стривожено завовтузився у своєму кріслі. — Я вивчала там історію алхімії.

— Діана вивчає мистецтво алхімії, — поправив Метью, кинувши на мене попереджувальний погляд. Але його викривлена напівправда не задовольнила б Філіпа.

— Я — мандрівниця у часі. — Ця фраза на мить непорушно зависла між нами трьома в повітрі. — У вас це називається «fileuse de temps», тобто прядильниця часу.

— О, та мені добре відомо, хто ви, — мовив Філіп так само лінивим тоном. На обличчі Метью відбився вираз мимовільного подиву. — Я жив дуже довго, мадам, і знав багатьох створінь. Ви — не з цього часу, не з минулого, тому ви, напевне, з майбутнього. І Маттеус, напевне, прибув сюди разом із вами, бо він — не той чоловік, яким був вісім місяців тому. Той Метью, якого я добре знаю, ніколи б не удостоїв відьму другим поглядом. — Вампір глибоко зітхнув. — Мій онук попередив мене, що ви обоє маєте дуже дивний запах.

— Філіпе, я зараз все поясню… — але того вечора Метью не судилося завершувати свої фрази.

— Хоча нинішня ситуація й має багато бентежних аспектів, я радий, що з часом людство виробило раціональний підхід до гоління і усвідомило його необхідність, — мовив Філіп, ліниво почесавши свою акуратно підстрижену бороду та вуса. — Бо, зрештою, борода — це розсадник вошей, а не джерело мудрості.

— Мені постійно кажуть, що без бороди Метью має неповноцінний вигляд, немов щойно перехворів на серйозну хворобу, — зітхнула я. — Але я не знаю закляття, щоб її швидко відростити.

Філіп відмахнувся від моїх слів.

— Організувати бороду — то нескладно. Ви щось сказали мені про свій інтерес до алхімії…

— Так. Я віднайшла книгу, яку багато хто шукав. Із Метью я познайомилася, коли він прийшов до мене вкрасти її, але не зміг, бо я на той час уже випустила її зі своїх рук. І потім кожне створіння в радіусі багатьох миль довкола почало за мною стежити. Мені навіть довелося кинути роботу!

Почулося щось схоже на придушений сміх, і м’язи на підборідді Філіпа затряслися.

Я виявила для себе, що з левами важко сказати — коли їм весело, а коли вони збираються стрибнути на тебе.

— На нашу думку, це книга про походження видів, — зауважив Метью. На його обличчі з’явився гордий вираз, хоча книгу ту я замовила зі схову абсолютно випадково. — Той манускрипт сам знайшов Діану. Допоки решта створінь розбиралися, що ж потрапило їй до рук, я встиг закохатися в неї.

— Значить, це тривало досить довго, — задумливо мовив Філіп, склавши хаткою долоні перед підборіддям і впершись ліктями в край столу.

— Ні, — заперечила я, подумки зробивши деякі підрахунки. — Лише два тижні. Хоча Метью довго не розкривав мені своїх почуттів і зробив це лишень тоді, коли ми опинилися у Сеп-Турі. Але тут теж було небезпечно. Одного вечора я вийшла з нашої спальні надвір. І в парку на мене напала інша відьма й викрала мене.

Філіп блискавично перевів погляд з мене на Метью.

— У стінах замку була відьма?

— Так, — коротко відповів Метью.

— Скоріше, вона над ними витала, — обережно поправила я, іще раз заволодіваючи увагою його батька. — Не думаю, що яка-небудь відьма коли-небудь торкалася землі в Сеп-Турі, якщо це так важливо. Ну, звісно, окрім мене.

— Ясна річ, — кивнув головою Філіп. — Продовжуйте.

— Вона понесла мене до замку Ля-П’єр. Там був Доменіко. І Герберт. — Із виразу обличчя Філіпа я побачила, що він знав і про замок, і про тих двох вампірів, які мене в ньому зустріли.

— Не рий другому яму, сам до неї потрапиш, — пробурмотів Філіп.

— Моє викрадення було здійснене за наказом Конгрегації, і відьма на ім’я Сату намагалася силою дізнатися у мене про магію. Коли їй це не вдалося, вони кинула мене до потаємної підземної темниці.

Рука Метью потягнулася до заглибини на моїй талії, як і кожного разу, коли заходила мова про той злощасний вечір. Філіп помітив цей порух, але не сказав нічого.

— Після того як я втекла, мені вже не можна було залишатися в Сеп-Турі й наражати Ізабо на небезпеку. Розумієте, з мене виходила вся ота магія, яку я не могла контролювати. Тому ми з Метью подалися до мене додому, до будинку моєї тітки. — Я зробила паузу, розмірковуючи, як краще пояснити, в якому місті той будинок розташовувався. — Ви чули легенди, які розповідають піддані Гелоугласа про землі, що лежать на заході за океаном? — Філіп кивнув. — Саме там і живуть мої тітки. Ну, принаймні приблизно.

— І ці ваші тітки — вони також відьми?

— Так. А потім з’явилася маньясанг, щоб убити Метью — одне зі створінь Герберта — і їй це майже вдалося зробити. Нам нікуди було подітися від Конгрегації — лише сховатися від неї в минулому. — Я зупинилася, вражена злісним поглядом, який кинув Філіп на Метью. — Але раю ми тут теж не знайшли. Люди у Вудстоці дізналися, що я відьма, а судилища в Шотландії можуть негативно вплинути на наше життя в Оксфордширі. Тому нам знову довелося тікати. — Я іще раз переглянула обриси своєї розповіді, видивляючись, чи не випустила з неї щось важливе. — Оце й все, що я маю сказати.

— Ви маєте здібність подавати складні відомості швидко й дохідливо, мадам. Якщо ви люб’язно поділитеся своїм досвідом з Метью, то зробите нашій родині неоціненну послугу. Бо ми надто багато витрачаємо на папір та пера. — На мить Філіп втупився поглядом у кінчики своїх пальців, а потім підвівся з чисто вампірською рвучкістю, яка перетворила цей простий рух на справжнісінький вибух. Секунду тому він сидів, а тепер раптово й лячно нависнув над столом усіма шістьма футами свого зросту. І пильно дивився на сина.

— Метью, ти граєш в небезпечну гру, в якій можна втратити все, а здобути дуже мало. Після твого від’їзду Гелоуглас прислав мені повідомлення. Вершник вирушив іншим маршрутом і випередив тебе, прибувши раніше. Поки ти сюди добирався, король Шотландії заарештував більше сотні відьом і ув’язнив їх в Единбурзі. Не підлягає сумніву, що Конгрегація вважає, що ти зараз їдеш туди, щоб переконати короля Якова відмовитися від своїх планів.

— Тоді це іще одна причина забезпечити Діані твій захист, — жорстко зауважив Метью.

— А воно мені треба? Навіщо? — Холодний тон і вираз обличчя Філіпа засвідчували, що він казав те, що думав.

— Бо я кохаю її. І через те, що ти сам казав мені: Орден Лазаря існує для того, щоб захищати тих, хто сам себе не може захистити.

— Я захищаю інших маньясангів, а не відьом!

— Може, тобі слід ширше поглянути на світ, — уперто наполягав Метью. — Зазвичай, маньясанги цілком спроможні постояти за себе.

— Ти прекрасно знаєш, що я не зможу захистити цю жінку, Метью. Уся Європа ворогує через питання віри, і теплокровні прагнуть офірних цапів, яких можна було б звинуватити в їхніх теперішніх негараздах. І вони неминуче спрямовують свої погляди на створіння довкола себе. Однак ти цілком свідомо привозиш цю жінку — яка, за твоїми словами, є тобі парою і відьмою по крові — привозиш її в цей божевільний хаос. Ні. — Філіп емоційно похитав головою. — Звісно, ти можеш сподіватися, що твоє нахабство візьме гору, але я не стану наражати родину на небезпеку, провокуючи Конгрегацію та ігноруючи умови заповіту.

— Філіпе, ти мусиш…

— Не вживай цього слова у розмові зі мною! — гаркнув Філіп, тицьнувши в Метью пальцем. — Упорядковуй свої справи і повертайся туди, звідки прийшов! Отам і можеш просити допомоги в мене або в тіток цієї відьми! Не тягни свої негаразди у минуле, тут їм не місце.

Але у двадцять першому сторіччі у Метью не буде Філіпа, на чию допомогу можна було б розраховувати. Бо він на той час вже буде мертвий і лежатиме в могилі.

— Я ніколи й нічого у тебе не просив, Філіпе. До сих пір. — Атмосфера у кімнаті небезпечно охолола на кілька градусів.

— Ти мав би передбачити мою реакцію, Маттеусе, але ти, як і завжди, не подумав головою. А що, якби тут була твоя мати? Що, якби на Трір не опустилася погана погода? Ти ж знаєш, як вона ненавидить відьом. — Філіп витріщився на свого сина. — Знадобиться чималенька армія, щоб утримати її від того, аби розірвати цю жінку на дрібні шматочки, а в мене зараз кожен вояк на вагу золота.

Спершу була Ізабо, яка хотіла прибрати мене з життя свого сина. Болдвін навіть не намагався приховати свою зневагу до мене. Геміш, приятель Метью, остерігався мене, а Кіт відверто виказував свою неприязнь. Тепер настала черга Філіпа. Я стояла й чекала, коли батько Метью погляне на мене. І коли він це зробив, я сміливо зустріла його погляд. Філіп ошелешено заблимав.

— Метью не чекав такої зустрічі, мсьє де Клермон. Він сподівався на вашу підтримку, вірив вам, але виявилося, що в даному випадку його віра виявилася безпідставною. — Я зробила паузу, щоб перевести подих. — Я буду вам вдячна, якщо ви дозволите мені переночувати сьогодні у Сеп-Турі. Метью майже не спав кілька тижнів, а у знайомому місці йому спатиметься значно легше. Завтра я повернуся до Англії — без Метью, якщо це буде потрібно.

На мою ліву скроню впало пасмо мого новонабутого кучерявого волосся, і я підняла руку, щоб відкинути його, але відчула на своїй кисті міцну хватку Філіпа де Клермона. Не встигла я й оком моргнути, як Метью враз опинився біля свого батька і вхопив його за плечі.

— Де ви дістали ось це? — спитав Філіп, витріщившись на середній палець моєї лівої руки. Перстень Ізабо. Зі смертельною злобою в очах Філіп прикипів до мене поглядом. Його хватка стала іще міцнішою, і я відчула, як хруснули мої кості. — Вона нікому не віддала б мого персня, допоки ми обоє живемо.

— Вона й досі живе, Філіпе, — хрипкою скоромовкою сказав Метью, скоріше намагаючись просто повідомити батькові інформацію, аніж заспокоїти його.

— Але якщо Ізабо жива, тоді… — голос Філіпа урвався і розтанув у тиші. Якусь мить на його обличчі залишався ошелешений вираз, який поступово змінився виразом розуміння. — Що ж, я також, зрештою, не безсмертний. І коли почалися ваші останні негаразди, ти вже не зміг покликати мене на поміч.

— Не зміг, — насилу видавив із себе Метью.

— Однак ти залишив свою матір наодинці з ворогами. Як ти міг? — злісно напустився на нього Філіп.

— Із нею Марта. А Болдвін з Аленом потурбуються, щоб з нею не трапилося нічого лихого. — Слова Метью лилися заспокійливим потоком, але його батько й досі тримав мене за руку. Мої пальці почали німіти.

— Ізабо — і віддала мій перстень відьмі? Як дивно. Утім, він їй личить, — невимушено мовив Філіп, повертаючи мою руку до світла, яке йшло з каміна.

— Маман теж була такої думки, — тихо сказав Метью.

— Тоді… — Філіп різко замовк і похитав головою. — Ні, не треба. Не кажи мені. Жодна істота не має знати часу своєї смерті.

А моя мати передбачила свій моторошний кінець, а також кінець мого батька. Змерзла, виснажена та переслідувана власними невеселими спогадами, я почала тремтіти. Здавалося, батько Метью не помічав цього, так і продовжуючи витріщатися на наші руки, зате Метью це помітив.

— Відпусти її, Філіпе, — наказав Метью.

Філіп зазирнув мені у вічі й розчаровано зітхнув. Попри перстень на моїй руці, я не була його коханою Ізабо. Він зняв свою руку з моєї, і я відразу ж відступила від нього назад на поштиву відстань.

— Тепер, вислухавши історію Діани, ти надаси їй свій захист? — вимогливо спитав Метью, вдивляючись в обличчя свого батька.

— А це вам потрібно, мадам?

Я кивнула, стиснувши пальцями вигнутий підлокітник сусіднього крісла.

— Тоді згода. Лицарі Лазаря потурбуються про вашу безпеку.

— Дякую, батьку. — Метью рвучко обійняв Філіпа за плечі, а потім рушив до мене. — Діана втомилася. Побачимося завтра вранці.

— Нічого подібного, — кинув Філіп із протилежного кінця кімнати, наче батогом ляснув. — Твоя відьма під моїм дахом і під моїм захистом. Вона не спатиме з тобою в одному ліжку.

Метью взяв мене за руку.

— Діана далеко від власного дому, Філіпе. І вона не знайома з цією частиною замку.

— Вона не ночуватиме у твоїх апартаментах, Метью.

— А чом би й ні? — поцікавилася я, похмуро поглянувши на Метью, а потім на його батька.

— Бо ви обоє не спаровані, хоч яку б красиву брехню Метью вам не розповідав. І дякувати Богу, що ні. Може, нам, зрештою, і вдасться відвернути катастрофу.

— Не спаровані? — приголомшено спитала я.

— Обмін обіцянками та прийняття маньясанських уз іще не гарантує непорушної угоди, мадам.

— Він — мій чоловік в усіх відношеннях, — відказала я, відчуваючи, як мої щоки заливає рум’янець. Коли я сказала Метью, що кохаю його, він запевнив мене, що ми тепер спаровані.

— Ви також не належним чином одружені, принаймні не так, щоб витримати перевірку правильності вашого шлюбу, — продовжив Філіп. — А таких перевірок буде багато, якщо ви й далі наполягатимете на цій претензії. Метью завжди проводив у Парижі більше часу за книжками з метафізики, замість того, щоб вивчати закони. У цьому випадку, сину мій, твоя інтуїція мала б тобі підказати, як слід правильно чинити, якщо цього не зробив твій інтелект.

— Перед тим як вирушити в подорож, ми обмінялися клятвами вірності. І Метью подарував мені перстень Ізабо. — Упродовж останніх хвилин у Медісоні ми здійснювали щось на кшталт церемонії. Я подумки швидко перебрала події в їхній послідовності, вишукуючи потенційні слабкі місця.

— Маньясанське парування — це те, що знімає всі заперечення проти шлюбу, які висувають священики, юристи, вороги та суперники: фізичне поглинання. — Ніздрі Філіпа роздулися. — А ви іще в такий спосіб не поєдналися. Ваші запахи не лише дивні, а цілковито відмінні — як у двох окремих створінь замість однієї. Будь-який маньясанг збагне, що ви не повністю спаровані. Герберт та Доменіко, напевне, помітили це, щойно Діана опинилася поблизу них. Та й Болдвін також, це однозначно.

— Ми — одружені й спаровані. Окрім моїх запевнень, непотрібно більше жодного доказу. Стосовно ж решти, то це не твоя справа, Філіпе, — твердо сказав Метью, рішуче стаючи межи мною та своїм батьком.

— О, Маттеусе, скільки можна! — зморено протягнув Філіп. — Діана — неодружена жінка-сирота, і в цій кімнаті я не бачу братів, які її б підтримали й захистили. Тому вона — моя справа.

— Ми одружені в очах Господа.

— Однак ти не відразу взяв її, ти вичікував. А що ти вичікував, Метью? Якогось знамення? Вона тебе хоче. Це видно мені з того, як вона на тебе дивиться. Для більшості чоловіків цього достатньо. — Філіп пронизав поглядом спершу сина, а потім мене. Мені пригадалося дивне небажання Метью в цьому відношенні, і занепокоєння та страх поширилися моїм тілом, мов отрута.

— Ми знали один одного недовго. Але навіть на початку я знав, що буду з нею — і лише з нею — решту свого життя. Ти ж знаєш, що написано на тому персні, Філіпе: «a ma vie de coer entier».

— Віддати жінці все своє життя — це безглуздо, якщо не віддати їй і все своє серце. Ти б звернув більше уваги на завершальну частину отої фрази на персні, а не лише на її початок.

— Я віддав їй своє серце, — сказав Метью.

— Не все без останку. Якби ти дійсно це зробив, то всі члени Конгрегації були б уже мертві, угоду між створіннями було б безповоротно порушено і ви були б там, де вам належить бути, а не в цій кімнаті, — грубо зауважив Філіп. — Не знаю, як робиться шлюб у тому вашому майбутньому, але в мою епоху шлюб — це те, за що варто померти.

— Пролиття крові в ім’я Діани — не відповідь на наші сьогоднішні труднощі. — Незважаючи на спілкування з батьком упродовж сторіч, Метью вперто не бажав визнавати те, про що я вже встигла здогадатися: узяти гору в суперечці з Філіпом де Клермоном було неможливо.

— А хіба кров відьми нічого не важить? — Обидва чоловіки здивовано повернулися до мене. — Ти ж убив відьму, Метью. А я убила вампіра, маньясанга, щоб не втратити тебе назавжди. Оскільки сьогодні ми ділимося один з одним своїми таємницями, то твоєму батьку також не завадило б знати правду. — Ескалація ворожнечі, спричинена нашими стосунками, призвели до загибелі Джиліан Чемберлен та Жюльєти Дюран.

— А ти вважаєш, що маєш час для залицяння? Для чоловіка, котрий вважає себе освіченим, твоє глупство, Метью, є гідним подиву, — з огидою мовив Філіп. Метью сприйняв образу з боку свого батька навіть оком не моргнувши, а потім виклав свою козирну карту.

— Ізабо прийняла Діану як свою доньку.

Але Філіпа не так легко було взяти голіруч.

— Ані Богу, ані твоїй матері так і не вдалося привчити тебе сміливо й чесно поставати перед наслідками власних дій. — Філіп вперся руками у стіл і погукав Алена. — Оскільки ви — не спаровані, то непоправної шкоди завдано не було. Цю справу можна вирішити іще до того, як про неї хто-небудь дізнається і родина зазнає руйнації. Я пошлю до Ліона людину, щоб вона знайшла там Діані відьму, яка допоможе їй краще розібратися зі своїми здібностями. А поки я цим займатимуся, ти, Метью, пошукаєш оту книгу.

А потім ви обоє вирушите додому, де забудете про це неподобство і заживете окремо — кожен своїм життям.

— Ми з Діаною йдемо до моїх апартаментів. Разом. Інакше, допоможи мені Господи…

— Перш ніж скінчиш промовляти цю погрозу, подумай, чи маєш ти достатньо сил, щоб її виконати, — невимушено кинув Філіп. — Ця дівчина спатиме одна — і біля мене.

Я відчула протяг — то розчинилися двері. У тому протязі відчувався запах воску та меленого перцю. Ален швидко обдивився довкола, помітивши гнів Метью і непоступливий вираз на обличчі Філіпа.

— Тебе перехитрили, Маттеусе, — сказав Філіп своєму сину. — Не знаю, чим ти там займався, але ти став слабохарактерним. Здавайся. Визнай поразку, поцілуй свою відьму і побажай їй доброї ночі. Алене, відведи цю жінку до кімнати Луїзи. Вона у Відні. Або у Венеції. Мені ніяк не вдається встигати за цією дівчиною в її безкінечних мандрах.

— А ти, — продовжив Філіп, — окидаючи сина поглядом своїх янтарно-жовтих очей, — підеш униз і чекатимеш, доки я закінчу листи Гелоугласу та Рейлі. Ти вже давно не був удома, і твої друзі бажають знати, чи справді Єлизавета Тюдор — це потвора з двома головами та трьома грудьми, як багато хто вважає.

Не бажаючи повністю капітулювати, Метью взяв мене пальцем за підборіддя, зазирнув мені глибоко у вічі й поцілував дещо емоційніше, аніж, вочевидь, очікував його батько.

— Оце і все, Діано, — різко й грубо попередив мене Філіп, коли Метью завершив поцілунок.

— Ходімо, мадам, — сказав Ален, кивнувши на двері.

Лежачи з розплющеними очима в ліжку незнайомої жінки, я слухала, як виє надворі вітер, і обдумувала все, що трапилося. Я мала розібратися з численними незрозумілостями та болісним відчуттям зради. Я знала, що Метью мене кохає. Але він мав знати, що інші поставлять під сумнів ті клятви, які ми дали один одному.

Минали години, і я втратила всяку надію на сон. Підійшовши до вікна і вдивляючись у світанок, я намагалася збагнути, чому наші плани були викриті цілком і повністю за такий короткий проміжок часу і яку роль відіграв Філіп де Клермон, а також секрети Метью в тому, що ці плани зазнали фіаско.

Коли наступного ранку двері моєї кімнати рвучко розчинилися, я побачила Метью, що стояв, прихилившись до кам’яної стіни. Судячи з його стану, йому теж не вдалося анітрохи поспати. Він ураз скочив на ноги на втіху двох дівчат-служниць, які захихотіли позаду мене. Їм іще ніколи не доводилося бачити його таким: пожмаканим та скуйовдженим. Його обличчя затьмарювала похмура гримаса.

— Доброго ранку, — сказала я, ступаючи вперед і погойдуючи яскраво-червоними спідницями. Як і ліжко, в якому я спала, служниці та майже все, чого я торкалася, ця одіж належала Луїзі де Клермон. Сильний задушливий запах цибету та троянд, поширюваний декоративними завісами, які оточували ліжко, всю ніч не давав мені спати. Я глибоко вдихнула холодне чисте повітря і вловила в ньому слабкий аромат конюшини та кориці, який, безперечно, ішов від Метью. Щойно я відчула цей аромат, як частина втоми враз покинула моє тіло, і я, заспокоєна його звичністю, іще глибше закуталася в чорну шерстяну мантію без рукавів, яку дівчата накинули мені на плечі. Ця мантія нагадала мені про мої наукові регалії і водночас захистила від холоду.

Обличчя Метью дещо просвітліло, коли він притиснув мене до себе і поцілував зі своєю захоплюючою одержимістю кожною деталлю. А дівчата-служниці все хихотіли й підбадьорювали його своїми ремарками. Раптом я відчула своїми литками подув холодного повітря — то додався іще один свідок нашого поцілунку. Ми перервали поцілунок.

— Ти вже надто дорослий, щоб проводити всю ніч у передпокоях, Маттеусе, — прокоментував його батько, просовуючи з сусідньої кімнати свою рудувато-каштанову голову. — Дванадцяте сторіччя тобі, бач, не підходило, і ми дозволили тобі цілком заглибитися у поезію. Благаю, приведи себе в порядок, щоб можна було показатися на люди, і відведи Діану униз. Від неї тхне, як від вулика в розпал літа, тому челядь не відразу призвичаїться до її запаху. Нам не потрібне випадкове й трагічне кровопролиття.

— Його можливість різко зменшиться, якщо ти припиниш своє втручання. Те, що ти розділив нас, це абсурд! — мовив Метью, беручи мене за лікоть. — Ми — подружжя.

— Ні, ви не подружжя, дякуючи богам. Ідіть униз, а я невдовзі до вас приєднаюся. — І, скептично похитавши головою, Філіп зник.

Коли ми сиділи напроти один одного за одним із довгих столів у великій прохолодній залі, Метью мовчав, мов у рот води набравши. У цю годину в приміщенні було мало людей, а ті, хто зазирали, швидко ретирувалися, побачивши не надто привітний вираз його обличчя. Переді мною на стіл поставили вино з прянощами та гарячий, щойно з плити, хліб. Я воліла б попити чаю, але була не проти й вина. Метью почекав, коли я зроблю перший добрячий ковток, а потім заговорив.

— Я щойно бачився з батьком. Ми вирушаємо негайно.

Я не відповіла, а тільки міцніше огорнула пальцями чашку з вином. У вині плавали набухлі апельсинові скоринки, які робили його схожим на фруктовий напій.

Метью сторожко окинув поглядом кімнату.

— Не треба було нам сюди приходити.

— І куди ж ми тепер поїдемо? На вулиці сніжить. У Вудстоці селяни вже готові потягнути мене до судді за звинуваченнями у відьомському чаклунстві. А тут, у замку, ми хоча й спимо поодинці і змушені коритися твоєму батьку, але він, можливо, знайде якусь відьму, згідну мені допомогти, — сказала я, усвідомлюючи, що досі похапливі рішення, які приймав Метью, ні до чого доброго не привели.

— Філіп любить пхати носа у чужі справи. А щодо знаходження відьми-наставниці, то можу запевнити тебе, що він любить їх не більше, аніж моя маман. Метью пильно придивився до подряпаної поверхні столу й пошкрябав пальцем цівочку свічкового воску, що затік до однієї з тріщин. — Можемо поїхати до мого будинку в Мілані. І провести там Різдво. Італійські відьми відомі своєю солідною репутацією чаклунок та безстрашними пророцтвами майбутнього.

— Тільки не Мілан. — Філіп з’явився перед нами зі швидкістю урагану й ковзнув поруч зі мною на лаву. Метью ретельно уповільнював свою швидкість та стримував силу, роблячи шанобливу поправку на мої нерви теплокровної істоти. Так само чинили й Марта, Міріам, Маркус та Ізабо. Його ж батько такої завбачливості та поваги не виявляв.

— Я вже здійснив свій акт синівського послуху й вірності, Філіпе, — стримано мовив Метью. Тому причини подальшого перебування тут я не бачу, а в Мілані нам буде добре. До того ж, Діана володіє тосканським діалектом.

Якщо він мав на увазі італійську мову, то мої знання в її царині обмежувалися хіба що здатністю замовити страву в ресторані або книгу в бібліотеці. Чомусь я мала сумнів, що цього буде достатньо для повноцінного спілкування.

— Сподіваюся, що це стане їй у великій пригоді. У такому разі, шкода, що ви не їдете до Флоренції. Утім, після останніх витівок у тому місті ти іще довго будеш там персоною нон-грата, — спокійно відповів Філіп. — Parlez-vous français, madame (Розмовляєте французькою, мадам)?

— Oui, — обережно відповіла я, побоюючись, що розмова недарма — і не на добре — набуває багатомовного характеру.

— Гм-м-м, — нахмурився Філіп. — Dicunt mihi vos es philologus (Мені казали, що ви філолог).

— Діана науковець, — роздратовано втрутився Метью у розмову. — Якщо хочеш перевірити її фаховий рівень, то я можу надати тобі таку можливість після сніданку, в приватній атмосфері.

— Loquerisne latine (Розмовляєте латиною)? — поцікавився Філіп так, наче й не почув свого сина. — Millás elliniká (Розмовляєте грецькою)?

— Mea lingua latina est mala (Я погано розмовляю латиною), — відповіла я, поставивши на стіл чашку зі своїм вином. Філіп витріщився на мене, явно ошелешений моєю жахливою відповіддю в стилі школярки-трієчниці, і вираз його обличчя живо нагадав мені жахи екзамену з латині. Покладіть переді мною латинський алхімічний текст, і я зможу його прочитати. Але до дискусії я була неготова. Сподіваючись, що я попала в точку, вирахувавши, що друге його запитання стосувалося знання грецької, я хоробро бовкнула:

— Tamen mea lingua graeca est peior (А моя грецька мова іще гірша).

— Тоді й цією мовою говорити не будемо, — пробурмотів Філіп із явним незадоволенням у голосі. А потім повернувся до Метью й обурено спитав:

— Den tha ekpaidéfsoun gynaíkes sto méllon?

— Батьку, в добу Діани жінки отримують набагато глибшу й ширшу освіту, аніж, як на твою думку, потрібно, — відповів Метью. — Але не грецькою мовою.

— А що, в майбутньому потреба в Аристотелі відпала? Якийсь він дивний, цей світ майбутнього. Я радий, що мені до нього іще довго жити. — Філіп підозріло принюхався до глека з вином і визнав за краще не куштувати його. — Діані доведеться підігнати свої знання французької та латини, щоб мати змогу більш-менш вільно розмовляти цими мовами. Лише декілька наших слуг розмовляють англійською, а з тих, хто на нижніх поверхах, — узагалі ніхто. — Він кинув через стіл важку зв’язку ключів. Механічно розчепіривши пальці, я спіймала їх.

— Це їй абсолютно не потрібно, — відказав Метью, простягаючи руку, щоб взяти у мене ключі. — Діана не буде тут настільки довго, що їй доведеться спілкуватися з усією челяддю.

— Вона — найвища за рангом жінка у Сеп-Турі, тому це її обов’язок. Вам слід, на мою думку, розпочати з кухарки, — сказав Філіп, показавши на найбільший з ключів. — Оцим відмикають харчові комори. Решта відмикають пекарню, пивоварню, усі спальні кімнати, окрім моєї, а також льохи.

— А яким відмикається бібліотека? — спиталася я, з цікавістю обмацуючи потерті залізні поверхні ключів.

— У цьому домі книги ні від кого не замикають, — відповів Філіп, — лише харчі, ель та вино. Читання Геродота або Томи Аквінського не спонукає до поганої поведінки.

— Головне — почати, — стиха мовила я. — А як, до речі, звуть кухаря?

— Шеф-кухар.

— Та ні, яке він має ім’я?

Філіп знизав плечима.

— Він — старший на кухні, а значить — шеф-кухар. Я ніколи інакше його й не називав. А ти, Маттеусе? — Батько з сином обмінялися такими поглядами, що я занепокоїлася долею столу на хрестоподібних ніжках, що їх розділяв.

— А я гадала, що старший — ви. Якщо я зватиму кухаря «шеф», то як же тоді я зватиму вас? — Мій гострий дотеп на мить відволік увагу Метью, який вже був готовий учепитися своїми довгими пальцями у батькову горлянку.

— Усі тутешні звуть мене «сір» або «батько». Яке з цих двох подобається вам більше? — питання, що його поставив мені Філіп, було улесливе, але небезпечне.

— Зви його «Філіп», от і все, — пробурчав Метью. — Він має багато титулів, але поки ти їх вимовлятимеш, у тебе язик розпухне.

Філіп люто вишкірився на сина.

— Бачу, ти втратив розум, але не втратив свого нахабства. Залиш хатнє господарство своїй жінці й поїхали зі мною верхи. Ти якийсь охлялий, тобі треба прогулятися й освіжитися. — І Філіп задоволено потер руки, передчуваючи задоволення.

— Я не залишу Діану саму, — відказав Метью, знервовано крутячи пальцями величезну срібну сільничку — попередницю скромної череп’яної посудинки, яка стояла у мене біля плити в Нью-Гейвені.

— А чом би й ні? — пирхнув Філіп. — Ален буде їй нянькою.

Метью відкрив було рота, щоб відповісти, але я перервала його.

— Батьку, — звернулася я до Філіпа милим голосочком, встряючи в перепалку. — Можна мені поговорити наодинці з чоловіком, перш ніж він зустрінеться з вами у конюшні?

Філіп зіщулив очі. А потім підвівся й повільно вклонився у мій бік. Уперше цей вампір зробив рух із більш-менш нормальною швидкістю.

— Ясна річ, мадам. Я пошлю за Аленом, щоб він вам прислуговував. Насолоджуйтеся можливістю побути наодинці, поки ви її маєте.

Метью почекав, не зводячи з мене очей, поки його батько пішов з кімнати.

— Що ти замислила, Діано? — тихо спитав він, коли я підвелася і повільно рушила до нього навколо столу.

— А чому це Ізабо у Трірі? — поцікавилася я.

— А яка різниця? — ухильно відповів Метью.

І тут я заматюкалася, як простолюдинка, від чого вираз невимушеності враз злетів з обличчя Метью. Минулої ночі, лежачи в пропахлій трояндами спальні Луїзи, я мала вдосталь часу, щоб вибудувати низку подій минулого тижня й узгодити їх із тим, що я знала про цей історичний період.

— Велика різниця, бо в Трірі їй більше нема чого робити, окрім як на відьом полювати! Один із слуг перелякано кинувся геть з кімнати, попрямувавши до парадних дверей. Однак біля каміна залишалося іще двоє чоловіків, тому я стишила голос. — Тут не місце й не час обговорювати роль твого батька в геополітиці ранньої доби новітньої історії, трагічну загибель батька Гелоугласа чи те, як кардинал дозволив тобі помикати ним так, наче Сен-Мішель — це твій приватний острів. Ти сам мені про це розповіси. А іще нам конче необхідний додатковий час та конфіденційна обстановка, щоб ти докладніше розповів мені про аспекти вампірського парування.

Я крутнулася на п’ятах, щоб втекти від нього геть. Метью почекав, доки я не відбіжу достатньо далеко, щоб подумати, що втеча можлива, а потім блискавичним рухом схопив мене за лікоть і повернув назад. То був інстинктивний маневр хижака.

— Ні, Діано, ми поговоримо про наш шлюб до того, як хто-небудь із нас покине цю кімнату.

Метью повернувся туди, де остання купка слуг наминала сніданок. Різким кивком голови він спонукав їх до втечі.

— Який шлюб? — грізно напустилася я на нього. В очах спалахнуло щось небезпечне — і враз зникло.

— Діано, ти кохаєш мене? — несподівано спокійно спитав Метью.

— Так, — відповіла я миттєво, не замислюючись. — Але якби справа була лише в моїй любові до тебе, то все було б дуже просто, і ми б досі були в Медісоні.

— А все й так дуже просто, — сказав Метью, підводячись на ноги. — Якщо ти й справді любиш мене, то слова мого батька не матимуть сили, щоб розбити ті клятви, які ми дали один одному, а Конгрегація жодним чином не змусить нас дотримуватися отієї угоди.

— Якби ти й справді кохав мене, то віддав би мені всього себе. І тіло, і душу.

— Усе не так просто, — з сумом мовив Метью. — Я з самого початку попереджав тебе, що стосунки з вампіром будуть складними.

— Здається, Філіп так не вважає.

— Тоді стрибни до нього у ліжко. А якщо тобі потрібен я, то доведеться почекати. — Метью тримав себе в руках, але то був спокій замерзлої ріки: твердої та гладенької на поверхні, але нестримної й шаленої під кригою. Відтоді як ми покинули Стару Хижку, він часто користувався словами як зброєю. За перші декілька різких зауважень він вибачився, але потім вибачень уже не було. А тепер, коли він опинився поруч зі своїм батьком, лоск його цивілізованості став надто тонким для такої модерної та людяної речі, як каяття.

— Філіп — не мій тип мужчини, — холодно відказала я. — Утім, зроби мені послугу, поясни, будь ласка, чому я маю чекати тебе?

— Тому що немає такого поняття, як вампірське розлучення. Є парування, і є смерть. Декотрі вампіри, як, наприклад, моя мати та Філіп, на певний час розлучаються, якщо між ними виникають… — тут Метью зробив паузу — …виникають розбіжності. І вони заводять собі інших коханок чи коханців. Із часом вони ці розбіжності долають — і сходяться знову. Але зі мною так не вийде.

— Чудово. Це мене також не влаштовує. Але я й досі не розумію твого впертого небажання зреалізувати наші шлюбні стосунки. — Він уже встиг досконально вивчити моє тіло та його реакції з ретельною прискіпливістю коханця. Та він чомусь вагався, але не через мене і не через саме поняття сексу.

— Рано ще обмежувати твою свободу. Якщо я загублюся, поринувши в тебе, то вже не буде інших коханців, не буде розлучень. Ти мусиш бути впевненою, що тобі дійсно хочеться побратися з вампіром.

— Поставлений перед вибором, ти кожного разу вибираєш мене, але коли я бажаю того самого, то невже ти гадаєш, що я сама не знаю, чого хочу?

— Я мав чимало можливостей збагнути, чого насправді бажаю. Твоя симпатія до мене може виявитися не чим іншим, як способом послабити страх перед невідомим або задовольнити твоє бажання приєднатися до світу створінь, що так довго був для тебе забороненим.

— Симпатія? Та я кохаю тебе! І немає різниці, скільки часу я маю — два дні чи два роки. Моє рішення буде незмінним.

— Різниця є в тому, що я не зробив із тобою те, що зробили твої батьки! — вибухнув Метью, проносячись повз мене. — Парування з вампіром є не менш зобов’язуючим, аніж бути зачарованим відьмами. Ти вперше живеш за своїми правилами, однак уже готова проміняти один комплект обмежень на інший. Але мої обмеження — це не якісь там казкові чари, тому жодне заклинання не зможе зняти їх, коли вони почнуть набридати й дратувати.

— Я — твоя коханка, а не полонянка.

— А я — вампір, а не теплокровне створіння. Парувальні інстинкти є примітивними і важко піддаються контролю. Усе моє єство буде сфокусоване на тобі. Ніхто не заслуговує на таку безжальну й прискіпливу увагу, а тим більше жінка, яку я кохаю.

— Тому я або житиму без тебе, або ти ув’язниш мене у вежі. — Я похитала головою. — Це в тобі говорить острах, а не здоровий глузд. Ти боїшся втратити мене, а близькість Філіпа лише підсилює твій страх. Якщо ти мене відштовхнеш, то твій біль залишиться, зате він може ослабнути, якщо ми про нього поговоримо.

— Тепер, коли я знову зі своїм батьком, коли мої рани відкрилися й кровоточать, щось я видужую не так швидко, як ти сподівалася, еге ж? — У голосі Метью знову зазвучала нотка жорстокості. Я аж скривилася. Але встигла помітити, як його обличчям промайнула тінь каяття і жалю.

— Краще тобі бути деінде, а не тут. Я знаю це, Метью. Але Хенкок мав рацію: я не протягнула б довго у такому місці, як Лондон чи Париж, де ми могли б знайти відьму, здатну мені допомогти. Інші жінки відразу б помітили мої відмінності й повелися б не так поблажливо, як Волтер чи Генрі. Мене б здали властям або Конгрегації за лічені дні.

Гострота й прискіпливість погляду Метью підтвердила його застереження про те, як важко мені буде почуватися об’єктом зацикленої уваги вампіра.

— Іншій відьмі буде до тебе байдуже, — вперто мовив він, відпускаючи мої руки і відвертаючись. — А Конгрегацію я беру на себе.

Ті кілька футів, що розділяли нас із Метью, враз розтягнулися так, що мені здалося, наче ми перебуваємо на протилежних кінцях світу. Самотність, моя стара напарниця, уже не була мені подругою.

— Нам нікуди не можна їхати, Метью. Без родини й статків я повністю залежу від тебе, — продовжила я. У чомусь історики мали рацію стосовно минулого, зокрема, щодо структурної слабкості, пов’язаної з жіночою статтю: без друзів, без грошей та без майна. — Нам треба залишатися в Сеп-Турі, допоки я не зможу увійти до кімнати і при цьому не привернути до себе жодного допитливого погляду. Я маю навчитися все робити сама. Починаючи ось з оцього. — І я підняла в руці зв’язку ключів від замку.

— Хочеш погратися в господиню дому? — спитав Метью з сумнівом у голосі.

— Я не збираюся гратися в господиню дому. Я збираюся грати по-справжньому, без непотрібних помилок. — Метью, зачувши ці слова, скривив губи, але то була несправжня посмішка. — Іди. Прогуляйся зі своїм батьком. А я буду надто зайнята, щоб нудьгувати за тобою.

Метью пішов до конюшні, так і не поцілувавши мене і нічого не сказавши на прощання. Дивно, але відсутність заспокійливих фраз із його боку залишила в мені відчуття непевності й нерішучості. Після того як його запах вивітрився, я тихо погукала Алена, який з’явився підозріло швидко у супроводі П’єра. Напевне, вони чули кожне слово нашої суперечки.

— Якщо ти витріщатимешся у вікно, то це все одно не допоможе тобі приховати свої думки, П’єре. Це один із нечисленних телсів твого господаря, і кожного разу, коли він його демонструє, я відразу ж бачу, що він від мене щось ховає.

— Телс? — здивовано поглянув на мене П’єр. Я й забула, що гри в покер в 1590 році ще не придумали.

— Я хотіла сказати, зовнішня ознака внутрішнього занепокоєння. Метью кожного разу відвертається, коли чимось занепокоєний або не хоче мені щось сказати. А коли не знає, що робити, то пригладжує рукою волосся. Оце і є телси.

— А й справді, мадам, — ошелешено поглянув на мене П’єр. — А мілорд знає, що ви застосовуєте відьомську здатність до завбачування, щоб зазирати йому в душу? Мадам де Клермон знає про ці звички, знають про них брати мілорда та його батько. Ви ж бо знаєте його так мало, а довідалися про нього так багато!

Ален багатозначно прокашлявся.

На обличчі П’єра з’явився вираз жаху.

— Я забувся і дозволив собі зайве. Будь ласка, вибачте мене, мадам.

— Допитливість — це дар Божий, П’єре. І щоб розібратися у вдачі свого чоловіка, я скористалася не силою пророцтва та завбачування, а звичайною спостережливістю. — «Чому б не кинути зерна майбутньої наукової революції зараз і тут, в провінції Овернь?» — подумала я. — Однак мені здається, що краще нам обговорити деякі питання в бібліотеці, — сказала я, показавши рукою і сподіваючись, що показала у правильному напрямку.

Кімната, де Клермони тримали більшість своїх книжок, становила середньовічний різновид приміщення вельми схожого на ті, до яких я звикла у двадцять першому сторіччі. Занурившись в аромат паперів, шкіри та чорнил, я відчула, як значна частина самотності покинула мене. Це був знайомий мені світ.

— Нам належить виконати багацько роботи, — тихо сказала я, обернувшись обличчям до васалів родини. — По-перше, я хотіла б попросити вас обох дещо мені пообіцяти.

— Ви хочете, щоб ми присягнулися, мадам? — спитав Ален, підозріло зиркнувши на мене.

Я кивнула.

— Якщо мені знадобиться що-небудь, що потребуватиме сприяння мілорда, а тим паче його батька, будь ласка, скажіть про це мені, і ми негайно змінимо курс. Їм не потрібно перейматися моїми дріб’язковими клопотами.

Чоловіки поглянули на мене боязко, але з цікавістю.

— Óс, — погодився Ален, кивнувши головою.

Та, незважаючи на такий сприятливий початок, моє перше «командне» зібрання почалося зі скрипом. П’єр відмовлявся сидіти у моїй присутності, а Ален сідав тільки тоді, коли сідала я. Але, зважаючи на моє зростаюче занепокоєння своїми обов’язками в Сеп-Турі, сидіти непорушно я ніяк не могла, тож скінчилося тим, що ми утрьох почали ходити кругами по бібліотеці. І поки ми отак кружляли, я вказала, які книги слід принести до кімнати Луїзи, швидко замовила необхідні припаси й наказала віддати моє подорожнє вбрання кравцеві, щоб той скористався ним як зразком для виготовлення основних речей мого майбутнього гардеробу. Я погодилася носити речі Луїзи де Клермон іще два дні. І пригрозила, що після цього реквізую у П’єра його бриджі та панчохи. Така ганебна перспектива вселила в їхні серця трепетний жах.

Другу та третю годину нашого зібрання ми присвятили обговоренню внутрішнього розпорядку шато. Я ще не мала досвіду управління таким складним господарством, але знала, які питання слід ставити. Ален назвав мені імена головних управляючих та коло їхніх службових обов’язків, надав короткі відомості стосовно найбільш авторитетних провідних особистостей села, надав звіт про тих, хто на цей момент проживав у замку, і спрогнозував потенційних гостей на наступні кілька тижнів.

Після цього ми перебралися до кухонних приміщень, де я познайомилася з шеф-кухарем. Він був теплокровною людською істотою, зовні схожою на П’єра — то був худий, як тростина, і невисокий на зріст чоловічок. Як у мультиплікаційного персонажа моряка Папая, вся його сила зосереджувалася в передпліччях, які були товсті, наче стегна. І недивно: невдовзі я побачила, як він узяв велетенський кусень тіста, зважив його, а потім поклав на посипану борошном поверхню столу і почав розминати й розкачувати рівненьким шаром. Як і я, Шеф, вочевидь, був здатен думати тільки тоді, коли перебував у русі.

До нижніх поверхів замку просочилася чутка про те, що теплокровна гостя спить у кімнаті поруч із апартаментами голови родини де Клермонів. Зважаючи також на мій запах і моє меню, за першою чуткою не забарилася й друга — про мої стосунки з мілордом і про те, ким я є насправді. Коли ж ми опинилися в самісінькому епіцентрі пекельного жару від печей та пекельної роботи, до моїх вух долетіли слова “sorcière” та “masca” — французькі та окситанські відповідники слова «відьма». Шеф зібрав кухонний персонал — численний та з хитромудрою візантійською ієрархією. Це дало їм можливість побачити мене зблизька на власні очі. Декотрі з них були вампірами, решта — людьми. І серед них був один демон. Я подумки зробила собі помітку: з цією молодою жінкою, чий погляд легенько штовхав мене у щоки своєю відвертою цікавістю, слід буде поводилися по-доброму та запопадливо, допоки не проявляться її сильні та слабкі місця.

Я рішуче налаштувалася говорити англійською лише у разі крайньої потреби, і то лишень з Метью, його батьком, Аленом та П’єром. У результаті моя розмова з шеф-кухарем та його помічниками вийшла повною всіляких непорозумінь. На щастя, Ален та П’єр допомагали мені розплутувати вузли, у які спліталися моя французька мова та окситанська мова кухонного персоналу. Колись я була гарним імітатором, тож настав час освіжити цю здібність, і я ретельно прислухалася до спадів та підйомів інтонації місцевого діалекту. Окрім того, я вже склала список призначених для купівлі лінгвістичних словників — на той випадок, коли хтось поїде до сусіднього міста Ліон.

Шеф потеплішав до мене душею, коли я похвалила його пекарський талант, високо оцінила організацію роботи на кухні й висловила побажання, аби він без зволікань доповідав мені, чого потребує для того, щоб займатися своєю кулінарною магією. Однак остаточно наші гарні стосунки встановилися тоді, коли я спиталася про улюблені страви та напої Метью. Шеф відразу ж пожвавішав, замахав своїми худорлявими, мов палиці, руками і заторохтів зі швидкістю сто слів на секунду, бідкаючись про те, що мілорд охляв і став схожий на скелет і що в цьому винні англійська кухня зокрема та англійці взагалі, бо вони нехтують мистецтвом куховарства.

— Хіба ж я не послав Шарля, щоб той піклувався про потреби мілорда? — вигукнув Шеф окситанською скоромовкою, піднімаючи тісто і гепаючи ним об стіл. П’єр ледь встигав за ним зі своїм перекладом. — Я втратив свого найкращого помічника, а тим англійцям як об стінку горохом! Мілорд має витончений смак, і його до їжі треба спокушати, інакше він не їстиме й почне худнути.

Від імені Англії я принесла йому вибачення і спиталася, що ми маємо зробити удвох, щоб до мілорда повернулося колишнє здоров’я, хоча мене лякала думка про те, що мій чоловік стане тоді ще дужчим.

— Наскільки мені відомо, йому подобається сира риба та сира оленина, еге ж?

— Мілорд потребує крові. І він не питиме її, якщо вона не буде приготована належним чином. Ходімо, покажу.

Шеф повів мене до кімнати дичини, де над срібними лотками висіли туші кількох тварин. Із їхніх надрізаних ший у лотки стікала кров.

— Кров для мілорда можна збирати лише в срібний, скляний та череп’яний посуд, інакше він її не питиме, — проінструктував мене Шеф, застережливо піднявши палець.

— А чому?

— Тому що інші посудини псують кров своїми поганими присмаками та запахами. А оця — чиста. Ось понюхайте, — сказав Шеф, подаючи мені чашку. Мене ледь не вивернуло від металічного запаху, і я швидко прикрила долонею рота й носа. Ален дав знак, щоб чашку з кров’ю забрали геть, але я зупинила його поглядом.

— Будь ласка, продовжуйте, Шефе.

Шеф схвально поглянув на мене і продовжив описувати делікатеси, з яких складалося меню Метью. Він розповів, що мій чоловік полюбляє яловичий бульйон із вином та спеціями, який слід подавати охолодженим. Він також охоче п’є кров куріпок, але в невеликих кількостях і не рано вранці. Мадам де Клермон — не така розбірлива й витончена у своїх смаках, повідав мені Шеф, сумно похитуючи головою, але її вовчий апетит не передався синові.

Я мимоволі здригнулася, пригадавши, як разом з Ізабо їздила на полювання.

Устромивши кінчик пальця у срібну чашу, Шеф витягнув його, підняв догори, якусь мить вдивлявся в темно-червону рідину, що поблискувала в тьмяному світлі, а потім встромив у рота і почекав, поки краплина крові скотиться по язику.

— Звісно, кров оленя-самця — його улюблена. Вона не така густа й багата, як кров людини, але схожа за смаком.

— А можна я спробую? — невпевнено спитала я, простягаючи до чашки мізинець. Від оленини мене вернуло. Може, кров оленя виявиться інакшою на смак?

— Мілорду це не сподобається, мадам де Клермон, — заперечив Ален з явною тривогою в голосі.

— Але ж його тут немає, — відказала я. І занурила свій мізинець у чашку. Кров була густа; я піднесла її до носа і понюхала, як Шеф. Який запах чув Метью? Які аромати здатен він уловлювати?

Коли я провела пальцем по губах, мої чуття наповнилися інформацією: посвист вітру на зубчастій вершині, затишне листяне ложе у заглибині між двома деревами, радість від вільного бігу. І все це супроводжувалося оглушливими рівномірними ударами. То билося серце.

Та інформація про життя оленя швидко зблякла й зійшла нанівець. Я знову простягнула палець, несамовито бажаючи дізнатися більше, але мою руку зупинила рука Алена. Та жага інформації продовжувала мучити мене, хоча її інтенсивність невпинно зменшувалася у міру того, як залишки крові танули у мене в роті.

— Мадам, може, нам пора повернутися до бібліотеки? — запропонував Ален, кинувши на Шефа попереджуючий погляд.

Виходячи з кухні, я сказала Шефу, що робити, коли Метью та Філіп повернуться з верхової прогулянки. Коли ми проходили довгим кам’яним коридором, я різко зупинилася перед низькими розчиненими дверима, і П’єру ледь вдалося уникнути зіткнення зі мною.

— Чия це кімната? — спитала я, відчувши, як в мої ніздрі вдарив густий аромат трав, що висіли з балок стелі.

— Вона належить служниці мадам де Клермон, — пояснив Ален.

— Марта… — видихнула я, переступаючи через поріг. Підлога була чисто підметена, а на полицях стояли рівні ряди череп’яних глечиків. У повітрі висів якийсь медичний запах — може, то була м’ята? Він нагадав мені про запах, який часом ішов від одягу економки. Коли ж я обернулася, усі троє чоловіків виросли на порозі, перекривши мені дорогу.

— Сюди нікому не можна заходити, мадам, — зізнався П’єр і зиркнув через плече, наче боявся, що тут ось-ось може з’явитися Марта. — У цій коморі бувають лише Марта й мадемуазель Луїза.

Ізабо несхвально ставилася до трав’яних ліків Марти — це я вже знала. Марта не була відьмою, але від її зілля було лишень кілька кроків до тих знань та відомостей, котрими користувалася для приготування свого зілля моя тітка Сара. Я ковзнула поглядом по кімнаті. Схоже, в шістнадцятому сторіччі мені доведеться навчатися не лише мистецтву управління домашнім господарством і власній магії.

— Мені хотілося б користуватися цією коморою, поки я буду в Сеп-Турі.

Ален кинув на мене підозрілий погляд.

— Користуватися?

Я кивнула.

— Для своїх занять алхімією. Будь ласка, накажіть принести сюди дві діжки вина для моїх потреб — воно має бути максимально старим, але не таким, що вже перетворилося на оцет. Дайте мені кілька хвилин, щоб я мала змогу ознайомитися з тим, що тут є.

Ален та П’єр нервово завовтузилися від такого несподіваного повороту подій. Зваживши мою рішучість проти невпевненості своїх напарників, Шеф узяв справу у власні руки й поштовхав П’єра та Алена до своїх кухонних володінь.

Коли невдоволене бурчання П’єра стихло, я зосередилася на тому, що мене оточувало. Дерев’яний стіл був посічений глибокими порізами від сотень ножів, що відокремлювали листки від стебел. Провівши пальцем по одній із таких канавок, я піднесла його до носа.

Розмарин. На спомин.

«Пам’ятаєш?» — прозвучав у моїй свідомості голос Пітера Нокса, сучасного чаклуна, який мучив мене спогадами про смерть моїх батьків і хотів сам заволодіти манускриптом Ешмол-782. Знову минуле й сьогодення зіштовхнулися, і я крадькома зиркнула в куток над каміном. Як я й гадала, синьо-бурштинові ниті вже були там. Я відчула ще дещо — якесь інше створіння з іншого часу. І простягнула до нього свої ароматизовані розмарином пальці, але було запізно. Той, хто там був, уже зник, і куток знову став звичайним запиленим кутком.

Пам’ятати.

Тепер у моїй пам’яті зазвучав голос Марти, яка перелічувала назви трав і навчала мене брати дрібку кожної з них і робити чай. То був протизаплідний чай, хоча я й не знала цього, коли вперше спробувала цей гарячий напій. Не підлягало сумніву, що його інгредієнти й зараз були тут, у комірчині Марти.

На найвищій полиці, щоб до неї не можна було дотягнутися, лежала проста дерев’яна скринька. Ставши навшпиньки я підняла руку і спрямувала по ній своє зосереджене бажання на ту скриньку — так само, як колись в Бодлійській бібліотеці я зняла з полиці потрібну мені книгу. Скринька слухняно ковзнула вперед, аж поки я не дістала змогу торкнутися її країв. Я зняла скриньку й обережно поставила на стіл.

Під віком виявилося дванадцять однакових відділень, кожне наповнене окремою речовиною. Петрушка. Імбир. Дівоча трава. Шавлія. Дика морква. Полин. М’ята болотяна. Дудник. Рута. Пижма. Корінь ялівця. Марта мала все необхідне, щоб допомагати жінкам їхнього села обмежувати народжуваність. Я торкнулася по черзі кожної трави, задоволена тим, що запам’ятала їхні назви й запахи. Однак моя втіха швидко обернулася на сором. Більше я не знала нічого — ані відповідної фази місяця, коли їх треба збирати, ані інших потенційних способів застосування цих трав. А Сара знала б. І взагалі — кожна жінка шістнадцятого сторіччя знала б.

Та я швидко відкинула свій жаль і сором. Бо вже знала, як слід заварювати ці трави в гарячій воді чи вині. Засунувши скриньку під руку, я пішла на кухню до своїх напарників. Побачивши мене, Ален піднявся.

— Ви вже завершили тут свої справи, мадам?

— Так, Алене. Mercés, Шефе, — сказала я.

Повернувшись до бібліотеки, я обережно поклала скриньку на край свого столу і взяла чистий аркуш паперу. А потім сіла і взяла з підставки перо.

— Шеф каже, що в суботу настане грудень місяць. Мені не хотілося говорити про це на кухні, але чи може хтось пояснити, куди так швидко поділася друга половина листопада? — Умочивши перо в темне чорнило, я очікувально поглянула на Алена.

— Англійці відмовляються визнати новий календар папи, — повільно мовив він, наче пояснюючи щось не надто тямущій дитині. — Тому там, в Англії, зараз сімнадцяте листопада, а тут, у Франції, — двадцять сьоме.

Я перемістилася в часі на чотири сторіччя і не втратила жодної години, однак моя подорож з Єлизаветинської Англії до пошматованої війною Франції забрала в мене три тижні замість десяти днів. Моє перо зупинилося й зависло в повітрі.

— Це означає, що передріздвяний піст почнеться в неділю.

— Oui. Селяни та мілорд будуть поститися аж до вечора перед Різдвом. А сімнадцятого грудня домочадці розговлятимуться разом із володарем. — Цікаво, а як постяться вампіри? Тут із моїх знань християнських релігійних обрядів було мало толку.

— А що трапляється на сімнадцяте грудня? — поцікавилася я, занотовуючи й цю дату.

— Та це ж сатурналії, мадам, — пояснив П’єр. — Свято на честь бога врожаю. Сір Філіп дотримується старовинних звичаїв.

Тут доречніше було б сказати «стародавніх». Сатурналії не святкувалися іще з останніх днів існування Римської імперії. Я приголомшено потерла перенісся.

— Почнімо з початку, Алене. Що конкретно відбувається в цьому домі під час вищезгаданих свят?

Через півгодини обговорення і після заповнення трьох додаткових аркушів паперу я залишилася наодинці зі своїми книгами, паперами та пульсуючим головним болем. Трохи згодом у великій залі я почула якісь рухи, а потім — гучний регіт. Знайомий голос, але якийсь глибший та емоційніший, аніж той, до якого я звикла, вигукнув привітання.

Метью. Не встигла я відсунути свої папери, як він уже був поруч.

— А ти помітила взагалі мою відсутність? — Обличчя Метью пашіло рум’янцем. Відсунувши пальцями кучеряве пасмо волосся, він притягнув мене за шию і міцно поцілував. На його язиці не було крові — лише присмак вітру та довколишньої природи. Значить, Метью просто їздив верхи, а не полював. — Вибач за те, що трапилося сьогодні вранці, mon ceur, — прошепотів він мені на вухо. — Вибач, що я поводився так огидно. Прогулянка покращила його настрій, а його поводження з батьком вперше стало природним та невимушеним.

— Діано, — озвався Філіп, виходячи з-за спини свого сина. Узявши найближчу до нього книгу, він підніс її до вогню, щоб краще роздивитися, і погортав її сторінки. — Ага, ти читаєш «Історію франків», смію думати, вже не вперше. Ця книга вийшла б значно цікавішою, якби мати Григорія наглядала за її написанням. Латинська мова Арментарії завжди була вражаючою. Мені весь час було приємно читати її листи.

Мені ще ніколи не доводилося читати відому книгу Григорія Турського з французької історії, але Філіпу зовсім не обов’язково було про це знати.

— Коли вони з Метью ходили до школи в Турі, той знаменитий Григорій був іще дванадцятирічним хлопчиком. Метью був набагато старшим за вчителя, не кажучи вже про учнів, і на перервах дозволяв хлопцям їздити на ньому, як на коні. — Філіп знову проглянув сторінки. — А де ж розділ про велетня? Це моє улюблене місце в книзі.

Увійшов Ален, несучи на таці дві срібні чаші, і поставив їх на стіл біля каміна.

— Merci, Alain, — сказала я, кивнувши на тацю. — Напевне, ви обидва зголодніли. Оце прислав вам Шеф — підкріпитися. А чому не розповідаєте мені, як провели ранок?

— Я не хочу… — почав було Метью, але я з його батьком обурено запротестували. Філіп, злегка схиливши голову, чемно уступив мені право говорити першою.

— Не хочеш, а треба, — сказала я. — Це кров куріпки, яка піде тобі на користь. Якщо ти збираєшся поститися впродовж наступних чотирьох тижнів, то маєш наїдатися, поки є можливість. — Я подякувала Алену, який вклонився, зиркнув крадькома на свого господаря і похапцем вийшов. — А вам, Філіпе, — кров оленя. Її націдили тільки сьогодні вранці.

— А що ти знаєш про кров куріпок та піст? — спитав Метью, легенько смикнувши мене за кучеряве пасмо, що вибилося із зачіски. Я поглянула йому в сіро-зелені очі.

— Більше, ніж знала учора, — відповіла я. І, вивільнивши пасмо, подала йому його чашу.

— Я поїм деінде, — втрутився у розмову Філіп. — І залишаю вас із вашою суперечкою.

— Тут суперечки немає. Метью має бути здоровим. А куди це ви їздили на прогулянку? — Я взяла чашу з оленячою кров’ю і подала її Філіпу.

Той поглянув спочатку на синове обличчя, а потім перевів очі на мене. І сліпуче посміхнувся, але я безпомилково помітила, що він вивчає мене поглядом. Узявши подану йому чашу, Філіп підняв її, немов збираючись виголосити тост.

— Дякую, Діано, — сказав він голосом, сповненим дружнього почуття.

Але ці дивовижні й химерні очі, що не пропускали найдрібнішої деталі, увесь час стежили за мною, поки Метью розповідав про те, чим вони займалися вранці. Відчуття весняної відлиги підказало мені — то Філіп перевів свою увагу на сина. Я не могла встояти проти спокуси крадькома глянути на нього — чи можна буде здогадатися, про що він думає? Наші погляди зустрілися й зіштовхнулися. Попередження було чітким і недвозначним: Філіп де Клермон щось замислив.

— А як тобі кухня? — поцікавився Метью, переводячи розмову в мій бік.

— Чудова, — відповіла я, виклично втупившись у хитрі очі Філіпа. — Просто прекрасна.

Може, Філіп і був дивовижним, але він був також незбагненним і своєю поведінкою міг кого завгодно довести до сказу. Утім, Метью попереджав мене про це.

Наступного ранку ми сиділи з Метью в залі, як раптом біля нас зненацька вималювався мій свекор — немов з повітря матеріалізувався. Недивно, що люди вважають вампірів здатними трансформуватися в кажанів. Я підняла шматок підсмаженого хліба, вмоченого в золотистий жовток рідко звареного яйця.

— Доброго ранку, Філіпе.

— Доброго ранку, Діано, — кивнув мені Філіп. — Ходімо, Метью. Мусиш підхарчитися. Оскільки ти не хочеш робити цього перед своєю дружиною, то ми поїдемо з тобою на полювання.

Метью завагався, збентежено поглянув на мене, а потім відвернувся.

— Може, завтра?

Філіп стиха вилаявся і похитав головою.

— Мусиш зайнятися власними потребами, Маттеусе. Зголоднілий і виснажений маньясанг — не найкращий попутник для будь-кого, а тим більше для теплокровної відьми.

До зали увійшли двоє чоловіків, збиваючи сніг зі своїх чобіт. Крізь різьблену дерев’яну ширму проникло холодне зимове повітря. Метью тоскно поглянув на двері. Полювання на оленя по замерзлому й засніженому ландшафту не лише б забезпечило харчем його тіло, а й прочистило б розум. І якщо судити з учорашнього дня, сьогодні він повернеться у ще ліпшому настрої.

— Ти за мене не турбуйся, я й так маю багато роботи, — запевнила я, беручи його за руку й підбадьорливо стискаючи.

Після сніданку ми з Шефом обміркували меню на суботній бенкет, після якого мав розпочатися передріздвяний піст. Потім я обговорила свої потреби в одежі з сільською кравчинею та швачкою. Зважаючи на мою недосконалу французьку, я побоювалася, що замовила собі щось на кшталт циркового тенту. Під обід мені вже страшенно хотілося подихати свіжим повітрям, і я вмовила Алена показати мені майстерні у дворі замку. Вони забезпечували мешканців шато всім необхідним — від свічок до питної води.

Я намагалася запам’ятати у кузні кожну деталь, знаючи, що це знання може мені знадобитися в реальному житті як історику, коли я повернуся до свого сьогодення.

За винятком години, проведеної в кузні, мій день був типовим для тогочасної дворянки. Відчуваючи, що досягла значного прогресу у вростанні в моє суспільне оточення, я провела кілька приємних годин, читаючи та вправляючись у каліграфії. Зачувши, як музики «розігріваються» перед останнім святом, після якого мав настати довгий місячний піст, я попрохала їх дати мені урок із танців. А трохи згодом пішла шукати пригод у коморі й уже невдовзі із величезним задоволенням займалася пароваркою, мідним дистилятором та маленьким барильцем старого вина. Двоє позичених на кухні хлопців підтримували вогонь, дмухаючи на червоні вуглини шкіряними міхами, які тяжко зітхали кожного разу, коли Томá з Етьєном натискали на них.

Перебування в минулому надало мені прекрасну можливість перевірити на практиці те, що я знала лише в теорії. Понишпоривши у причандаллі Марти, я зупинилася на плані, який полягав у виготовлені винного спирту — основної субстанції, використовуваної в алхімічних процедурах. Однак невдовзі я вже чортихалася.

— Воно ніколи не конденсуватиметься як слід, — роздратовано зауважила я, дивлячись, як із дистилятора тікає пара. Хлопчики з кухні співчутливо прицмокували язиками, а я тим часом проглядала один фоліант, котрий видобула з бібліотеки де Клермонів. Там на полицях було багацько всіляких цікавих книжок. І одна з них просто не могла не містити описання способу позбутися течі у дистиляторі.

— Мадам! — тихо гукнув Ален, з’являючись на порозі.

— Що? — спитала я, повертаючись до нього і витираючи руки об сплутані складки моїх спідниць.

Ален оглянув кімнату і вжахнувся. Моя темна накидка без рукавів була недбало кинута на спинку сусіднього крісла, важка оксамитова блуза — начеплена на край мідного казанка, а ліф висів під стелею на зручному гакові для великих казанів. Хоча й відносно роздягнена, як за стандартами шістнадцятого сторіччя, я й досі мала на собі корсет, лляну сорочку з високим коміром та довгими рукавами, кілька нижніх спідниць та простору верхню спідницю — на вагу це більше одягу, ніж я зазвичай вдягаю на лекції. Тим не менше, я відчула себе майже голою, але гордовито підняла підборіддя — нехай Ален хоч слово посміє сказати. Йому вистачило розуму відвернутися.

— Шеф не знає, що робити з сьогоднішньою вечерею, — сказав Ален.

Я нахмурилася. Шеф просто не міг не знати, що робити.

— Домочадці вже давно хочуть їсти й пити, але без вас вони не можуть сісти до столу. Якщо в Сеп-Турі перебуває хто-небудь із родини, то ця особа має головувати під час вечері. Така традиція.

З’явилася Катрін із мискою та рушником. Я занурила пальці у теплу ароматизовану лавандою воду.

— І скільки ж ви отак чекали? — спитала я, знімаючи з передпліччя Катрін рушник. Велика зала, повна голодних теплокровних істот та не менш зголоднілих вампірів, це було з мого боку необачно й нерозумно. І моя новонабута впевненість у власній здатності успішно керувати родинним маєтком де Клермонів випарувалася, як роса на сонці.

— Понад годину. Вони чекатимуть, доки з села не прийде звістка, що Роже закривається на ніч. Він — хазяїн корчми. На вулиці холодно, а до сніданку чекати іще багато годин. Сір Філіп навів мене на думку, що… — Ален замовк, кинувши на мене винуватий погляд.

— Vite (Мерщій), — кинула я, показуючи на свою розкидану одіж. — Допоможи мені вдягнутися, Катрін.

— Bien sûr (Аякже). — Катрін поставила миску і рушила до мого ліфа, що висів на гачку. Велика чорнильна пляма, що на ньому розпливлася, поклала край моїй надії мати за столом респектабельний вигляд.

Коли я увійшла до зали, об кам’яну підлогу заскреготіли лави — то підвелися більше трьох десятків теплокровних та холоднокровних створінь. І в цьому скреготі чулася нотка докору. Знову сівши, домочадці з голодним ентузіазмом накинулися на страви, а я взяла собі куряче стегно, а від решти відмовилася помахом руки.

Здавалося, минула ціла вічність, поки не повернулися Метью та його батько.

— Діано! — вигукнув Метью, обходячи дерев’яну ширму, явно сконфужений тим, що я сиджу на чолі родинного столу. — Я гадав, що ти будеш нагорі або у бібліотеці.

— Я вирішила, що з мого боку буде набагато чемніше сидіти отут, зважаючи на те, скільки роботи вклав Шеф у приготування вечері. — Мій погляд перемістився на Філіпа. — Як пройшло полювання, Філіпе?

— Нормально. Але кров тварин забезпечує лише тимчасове насичення. — Він поманив пальцем Алена і вперся своїм холодним поглядом у мій стоячий комір, що закривав шию.

— Досить. — Голос Метью прозвучав тихо, але нотка застереження чулася в ньому безпомилково чітко. Усі присутні повернули голови в його бік. — Слід було дати їм вказівку починати без нас. Дозволь відвести тебе нагору, Діано. — Усі враз повернули голови до мене, очікуючи, що ж я відповім.

— Я ще не доїла, — відказала я, жестом вказуючи на свою тарілку. — І решта теж не доїли. Сідай біля мене і випий вина. — Може, Метью й князь доби Ренесансу, як за суттю, так і за стилем, але я не збиралася виструнчуватися за його командою.

Метью сів поруч, а я примудрилася заштовхнути в себе іще кілька шматочків курятини. Коли напруження стало нестерпним, я підвелася. І знову скреготнули лави — то піднялися домочадці.

— Так швидко попоїли? — здивувався Філіп. — Тоді доброї ночі, Діано. Метью, я чекаю тебе у себе. Дивно, але чомусь мені закортіло в шахи пограти.

Метью проігнорував батька і простягнув мені руку. Виходячи із зали й піднімаючись до родинних покоїв, ми не обмінялися ані словом. Нарешті біля моїх дверей Метью взяв себе в руки настільки, що наважився розпочати зі мною розмову.

— Філіп ставиться до тебе так, наче ти якась економка. Це нестерпно.

— Твій батько ставиться до мене, як до жінки його доби. Та я це якось переживу, повір мені, Метью. — Я зробила паузу, щоб набратися сміливості. — Ти коли востаннє харчувався істотою, яка пересувається на двох ногах? — Перед тим як ми покинули Медісон, я змусила його попити трохи моєї крові, а ще він підхарчувався якоюсь теплокровною істотою в Канаді, чийого імені я не знала. За кілька тижнів до цього Метью убив в Оксфорді Джиліан Чемберлен, яка стежила за мною і погрожувала мені. Може, він і нею підхарчився, не знаю. І я не сумнівалася, що окрім перелічених випадків, упродовж багатьох місяців його уста пили лишень кров тварин.

— А чому ти питаєш? — різко спитав Метью з підозрою в голосі.

— Філіп каже, що зараз ти не такий дужий, який маєш бути. — Я стиснула в руці його долоню. — Якщо маєш потребу підхарчитися, але не можеш узяти кров незнайомця, то можеш узяти мою. Я так хочу.

Не встиг Метью відповісти, як на сходах почулося іронічне хихикання.

— Обережніше, Діано. Ми, маньясанги, маємо гострий слух. Запропонуй свою кров кому-небудь у цьому домі — і тоді вовків уже не стримати. — Біля початку сходів стояв Філіп, упершись руками в боки аркового проходу.

Метью розлючено обернувся до нього.

— Іди геть, Філіпе!

— Ця відьма — зухвала й нерозсудлива. І саме я несу відповідальність за те, щоб її імпульсивні бажання не вийшли з-під контролю. Інакше вона нас просто знищить.

— Ця відьма моя, — холодно мовив Метью.

— Іще ні, — відказав Філіп, спускаючись сходами з удаваним співчуттям і хитаючи головою. — А, може, й ніколи не буде твоєю.

Після цієї сутички Метью став іще більше стриманим і скритним. Наступного дня він і досі злився на батька, але замість вимістити своє невдоволення на тому, хто його спричинив, прискіпувався до всіх інших: до мене, до Алена, П’єра, Шефа та всіх тих, хто мав нещастя трапитися на його шляху. Домочадці й без того були заведені й заклопотані через прийдешнє свято, і Філіп, кілька годин терпівши коники свого сина, поставив його перед вибором: піти поспати, щоб прокинутися у кращому гуморі, або підхарчитися. Натомість Метью обрав третій варіант і пішов нишпорити в архівах де Клермонів — може, там знайдеться якийсь натяк на нинішнє місцезнаходження манускрипту Ешмол-782. Залишена на самоті й вільна чинити на власний розсуд, я повернулася до кухні.

Філіп застав мене у коморі Марти, де я, закотивши рукави, сиділа навпочіпки біля дистилятора, який і досі не бажав вправно функціонувати і наповнював усе приміщення парою.

— Метью пив твою кров? — різко спитав Філіп, ковзнувши поглядом по моїх передпліччях.

У відповідь я підняла догори ліву руку. М’яке полотно скотилося вниз до плеча, оголивши нерівний шрам на внутрішній поверхні мого ліктя. Я навіть зробила надріз, щоб Метью було легше пити.

— Де ще? — спитав Філіп, перевівши свій уважний погляд мені на торс.

Другою рукою я оголила собі шию. Там рана була глибшою, але її зробив сам вампір, і тому шрам вийшов значно акуратнішим.

— Ну ти й дурепа! Дозволила очманілому маньясангу попити твоєї крові не лише з руки, а й із шиї! — отетеріло мовив Філіп. — Угода забороняє маньясангу пити кров відьом та демонів. Тобі ніколи не звільнитися від Метью, неважливо — спатиме він з тобою чи ні.

— Метью знає, що я ніколи не покину його.

— Покинеш — і це однозначно. Одного дня твоє життя на цій землі добіжить кінця, і тобі доведеться здійснити свою завершальну подорож до потойбічного світу. А Метью, щоб не сумувати, теж захоче піти за тобою стежиною смерті. — У мене чомусь не виникло сумнівів стосовно правдивості цього пророцтва.

Одного разу мати Метью вже розповідала мені історію його створення: про те, як він упав з риштування, зводячи стіни для сільської церкви. Навіть коли я почула цю історію вперше, у мене з’явився сумнів: а чи не намагався Метью скінчити життя самогубством через смерть коханої дружини Бланки та сина Лукаса?

— Шкода, що Метью християнин. Його Богові все мало. Він ніяк не задовольниться.

— Чому? — спитала я, ошелешена несподіваною зміною теми.

— Коли ти або я робимо щось негарне, то зводимо рахунки з божествами — і живемо собі далі, сподіваючись, що в майбутньому станемо кращими. А син Ізабо зізнається у своїх гріхах і розкаюється — знову і знову: за своє життя, за те, ким він є, за те, що зробив. Він завжди дивиться назад, і цьому немає кінця.

— Це тому, що Метью — чоловік сильної віри, Філіпе. — У житті Метью було духовне осердя, яке мало значний вплив на його ставлення до науки та смерті.

— Хто — Метью? — спитав Філіп так, наче не повірив власним вухам. — Та в ньому віри менше, аніж у будь-кому, кого я знав. Усе, що він має, — це вірування, а це дещо вельми відмінне від віри і залежить від голови, а не від серця. Метью завжди мав гострий розум, здатний оперувати такими абстракціями, як Бог. Саме завдяки цій обставині він і зміг примиритися з тим, ким він став після того, як Ізабо зробила його одним із членів нашої родини. У кожного маньясанга це відбувається по-своєму. Мої сини обрали інші шляхи: війну, кохання, парування та надбання багатств. Але для Метью ідеї завжди важили найбільше.

— Вони й зараз важать для нього найбільше, — тихо мовила я.

— Але ідеї далеко не завжди бувають достатньо сильними, щоб забезпечити підґрунтя для хоробрості, підштовхнути до неї. Вони не завжди дають надію на краще майбутнє. — Обличчя Філіпа стало задумливим. — Ти недостатньо добре знаєш свого чоловіка.

— Звісно, я його не знаю так добре, як ви. Ми — відьма та вампір, які кохають один одного, хоча нам це забороняють. Угода забороняє нам публічно залицятися і прогулюватися під місячним сяйвом. — Мій голос зазвучав гучніше й емоційніше. — Поза межами цих чотирьох стін я не можу ані за руку його взяти, ані обличчя торкнутися через страх, що нас хтось помітить і його за це покарають.

— Десь посеред дня Метью ходить до сільської церкви, а тобі каже, що пішов шукати твою книжку. Він і сьогодні туди пішов. Можеш за ним одного дня простежити. Раптом це дасть тобі змогу краще його пізнати.

У понеділок об одинадцятій ранку я пішла до церкви, сподіваючись, що там нікого немає. Але, як і казав мені Філіп, там був Метью.

Він не міг не почути, як за мною зачинилися важкі двері, не міг не почути відлуння моїх кроків, коли я ступила на долівку, але не обернувся, залишившись стояти навколішки якраз праворуч від вівтаря. Попри холодну погоду, на Метью була легенька лляна сорочка, бриджі, панчохи та черевики. Я змерзла від одного лише погляду на нього і міцніше закуталася в накидку.

— Твій батько сказав, що я знайду тебе тут, — лунко сказала я у порожньому просторі приміщення.

У цій церкві я опинилася вперше і тому з цікавістю озирнулася довкола. Як і багато релігійних споруд у цій частині Франції, церква Сен-Люсьєн була старовинною навіть у 1590 році. Її прості лінії цілковито відрізнялися від стрімкої висоти і мереживної кам’яної кладки готичних соборів. Широку арку, що відділяла апсиду від нефа, оточували яскраві фрески. Вони прикрашали також кам’яні пояси над аркадами під високими вікнами в горішній частині стін. Більшість цих вікон давали волю стихіям, хоча хтось зробив несміливу спробу засклити ті з них, що розташовувалися найближче до дверей. Гострий дах тримався на перехрещених товстих брусах, що свідчило про неабияку майстерність теслярів та каменярів.

Коли я вперше побувала в Старій Хижці, будинок Метью нагадав мені його самого. Його особистість проявлялася й тут — у геометричних фігурах брусів та бездоганно розташованих арках, що перекривали обшир між колонами.

— Ти сам побудував її.

— Частково. — Метью підняв очі до вигнутої апсиди з її образом Христа на троні з піднятою рукою і готового відправляти Своє правосуддя. — Здебільшого неф. Апсиду завершили, коли мене… не було.

Над правим плечем виднівся якийсь святий із зосередженим суворим обличчям. Його очі строго дивилися на мене. У руках він тримав теслярський трикутник та білу лілею з довгим стеблом. То був Йосип — чоловік, котрий без зайвих запитань покірливо взяв собі дружиною вагітну діву.

— Нам треба поговорити, Метью, — мовила я, іще раз оглянувши церкву. Можемо поговорити в шато. Бо тут немає де сісти. — Церковні лави ніколи не здавалися мені комфортними, доки я не увійшла до церкви, де їх просто не було.

— Церкви будували не для комфорту, — зауважив Метью.

— Звісно, що ні. Але вселити у прихожан відчуття власної нікчемності було не єдиною метою, з якою вони будувалися. — Я стала ретельно роздивлятися фрески. Якщо, за словами Філіпа, віра та надія тісно перепліталися між собою, то тут мало бути щось таке, що полегшувало настрій Метью і підбадьорювало його.

Я знайшла на стіні Ноя та його ковчег. Всесвітня катастрофа, що ледь не поклала край всім формам життя, настрою явно не додавала, і мені довелося її відкинути. Он святий героїчно вбиває дракона, але він викликав надто близьку асоціацію з полюванням і тому навряд чи додавав Метью душевного комфорту. Над входом виднілася фреска на тему Судного Дня. Шеренги янголів у її верхній частині сурмили в золотисті сурми, але образ пекла унизу наводив жах і був він розташований так, щоб відвідувачу, який виходив із церкви, неодмінно впали в око ті, хто був засуджений на вічні пекельні муки. Воскресіння Лазаря також було б слабкою втіхою для вампіра. Від Діви Марії теж було мало користі. Вона стояла напроти Йосипа на вході до апсиди, така неземна, спокійна й безтурботна — ще одна згадка про все те, що втратив Метью, втративши свою родину.

— Тут принаймні малолюдно. І Філіп рідко сюди заходить, — пояснив Метью стомленим голосом.

— Тоді залишаймося тут. — Зробивши кілька кроків уперед, я зупинилася біля нього і відразу ж перейшла до суті. — Що сталося, Метью? Спершу мені здавалося, що це через потрясіння, якого ти зазнав, занурившись у своє колишнє життя; ну, ще мені гадалося, що тебе нервує перспектива бачити свого батька і мовчати про його майбутню загибель. — Метью так і залишився стояти навколішки, до мене спиною, і опустивши голову. — Але твій батько вже знає своє майбутнє. Значить, має бути якась інша причина.

Атмосфера в церкві була гнітючою, наче мої слова видалили з неї увесь кисень. Не чулося ані звуку, лишень голуби воркували на дзвіниці.

— Сьогодні день народження Лукаса, — озвався нарешті Метью.

Його слова мене наче кулаком ударили. Я опустилася на коліна поруч із ним, утворивши довкола себе темно-червоне коло своїми широкими спідницями. Філіп мав рацію. Я не знала Метью як слід.

Він підняв руку і показав місце в підлозі між ним та Йосипом.

— Він похований отам, разом зі своєю матір’ю.

Жоден знак на камені не свідчив про тих, хто під ним спочив. Натомість на ньому були лишень гладенькі впадини, схожі на ті, що їх залишають ноги на кам’яних сходинках за довгі роки. Метью простягнув руку; його пальці чітко лягли у ці заглибини, завмерли, а потім відсмикнулися.

— Частина мого єства померла, коли помер Лукас. Те саме було з Бланкою. Її тіло поховали тут через кілька днів після Лукаса, але іще перед смертю очі її спорожніли, а душа відлетіла геть. То Філіп дав ім’я моєму сину. Грецькою «Лукас» означає «сяйний». Тієї ночі, коли він народився, Лукас був такий біленький та бліденький… Коли повитуха підняла сина угору, його шкіра спіймала відблиск вогню в каміні, так само як місяць відбиває сонячне сяйво. Дивно, що я так добре пам’ятаю це, хоча скільки років минуло… — Метью перервав свої незв’язні спогади й витер очі. Коли він прибрав руку від обличчя, на пальцях стало видно розмазані червоні смуги.

— А як ти познайомився з Бланкою?

— Коли прийшла перша зима у нашому селі, я кидав у неї снігові кульки. Я робив усе, щоб привернути її увагу. Вона була така струнка й тендітна, така скромна й відлюдькувата… Багато хлопців прагнули з нею потоваришувати. Коли настала весна, Бланка дозволила мені проводити її додому з базару. Вона полюбляла ягоди. Кожного літа кущі біля церкви повнилися ними. — Метью на мить замовк, роздивляючись червоні смуги на своїй руці. — Кожного разу, коли Філіп бачив у мене на пальцях плями від соку тих ягід, він сміявся і передрікав, що восени буде весілля.

— Наскільки я розумію, він мав рацію.

— Ми обвінчалися у жовтні, після збору врожаю. На той час Бланка була вже на третьому місяці вагітності. — Метью все відтягував завершальну стадію нашого шлюбу, а проти чарів Бланки встояти не зміг. Це було набагато більше від того, що я бажала знати про їхні стосунки.

— Уперше ми покохалися в розпал серпневої спеки, — продовжив Метью. — Бланка завжди була готова догодити іншим. Коли я згадую ті часи, мені думається: а чи не знущалися над нею іще в дитинстві? Я не маю на увазі покарання — нас усіх карали за ті чи інші прогрішення — я говорю про дещо гірше. І це зламало її волю. Моя дружина була вже навчена давати те, чого хотілося старшим, сильнішим та безжальнішим. А я й був старший, сильний та безжальний; мені хотілося, щоб тієї літньої ночі вона сказала мені «так», — і вона сказала.

— Ізабо розповідала мені, що ви сильно кохали один одного, Метью. І що ти ніколи не змушував її робити що-небудь проти її волі, — сказала я, бажаючи хоч якось полегшити той біль, який завдавали йому ці спогади.

— Бланка не мала волі. Доки не народився Лукас. Та й то — вона проявляла її лише тоді, коли сину загрожувала небезпека або коли я на нього сердився. Усе своє життя їй хотілося захищати когось меншого та слабшого. А натомість отримала низку невдач і нещасть. Лукас не був нашою першою дитиною, і з кожним викиднем Бланка ставала дедалі м’якшою, слабшою і слухнянішою. Менш здатною сказати «ні».

Те, що я почула, лише в загальних рисах нагадувало ту історію, яку колись розповіла мені Ізабо. То була історія палкого кохання і великого горя. А історія, яку розповів мені Метью, була позначена неослабним горем та відчуттям непоправної втрати.

Я прокашлялася.

— І нарешті з’явився Лукас.

— Так. Після багатьох років, коли я запліднював Бланку смертю, мені вдалося дати їй Лукаса, — сказав Метью і замовк.

— А чим ти міг зарадити, Метью? То було шістнадцяте сторіччя, і тут лютувала епідемія. Ти не міг врятувати ані сина, ані дружину.

— Я міг принаймні відмовитися від неї, не кохатися з нею. Тоді не було б кого й втрачати! — вигукнув Метью. — Вона не казала «ні», але коли ми кохалися, в її очах я завжди бачив спротив і неохоту. Кожного разу я обіцяв їй, що цього разу дитинча неодмінно виживе. Я б усе віддав, аби тільки…

Мене боляче вразило, яку ж сильну прив’язаність і досі відчував Метью до своїх померлих дружини та сина! Їхні духи й до сих пір витали над ним і над цим селом. Але тепер я принаймні мала пояснення, чому він так вперто уникав мене: саме через це глибоко вкорінене почуття провини й горя, які він носив у своїй душі багато сторіч. Можливо, з часом мені вдасться послабити ту міцну хватку, якою Бланка й досі тримала Метью. Я підвелася і підійшли ближче до нього. Коли я торкнулася пальцями його плеча, він аж сіпнувся.

— Це ще не все.

Я аж заціпеніла.

— Я намагався покінчити і зі своїм життям теж. Але Бог не схотів прийняти його. — Метью підняв схилену голову. Довго дивився поперед себе на потертий камінь із заглибленнями, потім — угору, на дах.

— Ой, Метью…

— Я тижнями думав про Бланку та Лукаса, але мене непокоїло те, що вони були у раю, а Бог неодмінно запроторить мене до пекла за мої гріхи, — сказав Метью невимушеним тоном, наче так неодмінно мало статися. — Я порадився з однією жінкою з села. На її думку, мене переслідували духи — Бланка та Лукас не могли через мене покинути це місце, мов прив’язані. Стоячи на риштуванні, я поглянув униз, і мені на мить здалося, що їхні душі, можливо, поневолені якраз під тим каменем. Якщо я на нього впаду, то Бог не матиме іншого вибору і буде змушений їх пустити. Або дозволити мені поєднатися з ними, де б вони не були.

Це була хибна логіка чоловіка, доведеного до відчаю, а не раціонально мислячого вченого, якого я знала.

— Я був такий втомлений, — зморено сказав Метью. — Але Бог не давав мені спати після того, що я накоїв. За мої гріхи він віддав мене створінню, яке перетворило мене на істоту, не здатну жити, померти чи навіть знайти скороминуще забуття у своїх мріях та снах. Усе, що я можу, — це пам’ятати.

Метью замовк, зморений та холодний. На дотик його шкіра була холоднішою, аніж морозне повітря, що нас оточувало. Сара неодмінно знайшла б якесь закляття, щоб допомогти Метью полегшити його страждання, але я тільки й могла, що пригорнути до себе його неохоче тіло й поділитися з ним усім тим теплом, що мала.

— Відтоді Філіп завжди мене зневажав. Гадає, що я слабак, надто кволий, щоб одружитися з такою жінкою, як ти. — Нарешті я знайшла причину відчуття неповноцінності й нікчемності, яке переслідувало Метью.

— Ні, — впевнено заперечила я. — Твій батько любить тебе. — За час мого перебування в Сеп-Турі Філіп виявив до Метью багато емоцій, але жодна з них не несла в собі ані найменшого натяку на зневагу.

— Хоробрі чоловіки не кінчають життя самогубством, хіба що у бою. Так він казав Ізабо, коли з мене щойно зробили вампіра. Філіп казав, що мені бракує хоробрості бути маньясангом. За першої ж нагоди він відправив мене воювати. «Якщо ти вирішив покінчити з власним життям, — сказав він, — то матимеш змогу зробити це заради вищої мети, а не через жаль до самого себе». Я ніколи не забуду його слова.

Надія, віра, хоробрість — три елементи простого кредо Філіпа. Метью ж відчував, що не має нічого, окрім сумнівів, нестійких поглядів та бравади. Але ж я знала іншого Метью.

— Ти так довго мучив себе цими спогадами, що вже не можеш відрізнити правду від неправди. — Я обійшла його, щоб поглянути прямо йому в обличчя, і стала навколішки. — Знаєш, кого я бачу, коли на тебе дивлюся? Декого дуже схожого на твого батька.

— У тих, кого ми кохаємо, ми завжди прагнемо бачити Філіпа. Але я зовсім не такий, як він. От якби Гуго, батько Гелоугласа, залишився живий, то він би… — Метью відвернувся і поклав на коліно тремтячу руку. Значить, у його шафі був іще один скелет, який він мав мені продемонструвати.

— Я вже пробачила тобі одну таємницю, Метью: ім’я представника родини де Клермонів, який є членом Конгрегації в наш час. А дві таємниці — то не забагато?

— Хочеш, щоб я розкрив тобі свій найстрашніших гріх? — спитав Метью і замовк. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж він озвався знову. — Це я позбавив його життя. Він благав, щоб це зробила Ізабо, але у неї забракло духу. — Метью відвернувся.

— Це ти про Гуго? — прошепотіла я, співчуваючи і йому, і Гелоугласу.

— Про Філіпа.

Між нами впав останній бар’єр.

— Німці довели його до божевілля, завдаючи болю і позбавляючи їжі, пиття та сну. Якби Гуго був живий, то він переконав би Філіпа, що навіть у такому жахливому стані, до якого його довели, можна було сподіватися на подальше більш-менш повноцінне життя. Але Філіп сказав, що він надто виснажений і спустошений, щоб боротися далі. Йому хотілося заснути назавжди, а я… я знав, що то таке — бажання заплющити очі й поринути у забуття. Прости мене, Господи, я зробив те, що він просив.

Метью затрусило. Я знову обняла його і пригорнула до себе, не зважаючи на те, що він опирався, знаючи лише одне: йому був потрібен хтось або щось, на кого можна було б опертися, коли хвилі спогадів із гуркотом падають на нього одна за одною.

— Після того як Ізабо не піддалася його умовлянням, ми виявили, що Філіп намагається перерізати собі вени. Але він не мав сили міцно тримати ножа і тому не міг цього зробити як слід. Він раз по раз різав себе, забризкуючи все довкола кров’ю, але рани були неглибокі й швидко загоювалися. — Тепер Метью говорив скоромовкою, немов нарешті греблю прорвало, і слова полилися з нього потоком. — І чим більше власної крові проливав Філіп, тим лютішим ставав. Бо після нацистського табору він на кров навіть дивитися не міг. Ізабо забрала у нього ніж і сказала, що допоможе йому звести рахунки з життям. Але маман ніколи б не пробачила собі цього, якби зробила.

— Значить, ти зарізав його, — ствердно сказала я, заглянувши Метью у вічі. Я ніколи не закривала очі на те, що йому доводилося робити, щоб вижити як вампіру. І я не могла просто так відвернутися від гріхів чоловіка, батька і сина.

Метью похитав головою.

— Ні. Я випив його кров — усю, до останньої краплини, щоб Філіп не мав змоги бачити, як марно проливається його життєва сила.

— Але ж це значить, що ти побачив… — і я замовкла, не в змозі приховати жах у своєму голосі. Коли вампір п’є кров іншої істоти, спогади цієї істоти потрапляють у нього разом із рідиною і проявляються згодом скороминущими дратівливими спалахами. Метью звільнив свого батька від мук, але спершу взяв від нього все, що вистраждав Філіп.

— Більшість спогадів істот ллються рівномірним потоком, немов стрічка розмотується. А з Філіпом це було все одно, що проковтнути гострі друзки скла. Навіть коли мені трапилися в крові його спогади про недавні події, його розум був настільки сильно пошматованим і розрізненим, що я ледь зміг продовжувати. — Його тремтіння посилилося. — Здавалося, що це займе цілу вічність. Філіп був скалічений, розгублений і переляканий, але в серці й досі зберігалася лють. Його останні думки були про Ізабо. То були єдині цілісні спогади, спогади, які він і досі примудрився зберегти.

— Усе буде добре, все буде добре, — знову й знову стиха промовляла я, міцно тримаючи Метью у своїх обіймах, аж поки не відчула, як його внутрішнє напруження спадає.

— Ти спитала мене у Старій Сторожці, хто я такий. Я вбивця, Діано. Я убив тисячі, — нарешті вимовив Метью глухим голосом. — Але мені ніколи не доводилося потім дивитися їм у вічі. Ізабо не могла дивитися на мене, не згадуючи при цьому смерть мого батька. А тепер мені доводиться дивитися у вічі тобі.

Тримаючи його голову обома руками, я відвела її від себе так, щоб наші погляди зустрілися. Бездоганно гарне обличчя Метью зазвичай приховувало шрами, залишені часом та пережитим. Але тепер усе це проявилося, як на вітрині — і через це він здався мені ще гарнішим. Нарешті я збагнула чоловіка, якого кохала: його наполегливе бажання, щоб я розібралася сама з собою і стала тим, ким є насправді, його небажання вбивати Жюльєту навіть заради спасіння власного життя, його переконаність у тому, що я більше не зможу кохати його, коли дізнаюся про нього правду.

— Я кохаю тебе всякого, Метью: воїна й науковця, вбивцю й цілителя, темного і світлого.

— Як же це тобі вдається? — стиха прошепотів він із ноткою недовіри в голосі.

— Філіп більше не зміг би так жити. Твій батько продовжував би спроби покінчити з життям, а з того, що ти мені розповів, стає ясно, що страждати й далі після всіх пережитих тортур йому було вже несила. — Не знаю, якою мірою, але мій коханий Метью тепер знав, всотавши разом із кров’ю і батькові спогади, яких тортур зазнав Філіп. — Те, що ти зробив, було актом милосердя.

— Коли все це скінчилося, мені захотілося щезнути, покинути Сеп-Тур і більше ніколи туди не вертатися, — зізнався він. — Але Філіп змусив мене дати обіцянку підтримувати родину і тримати братство укупі. Я поклявся також турбуватися й про Ізабо. Тому я й залишився тут, сидів у його кріслі, смикав за політичні мотузки, які він наказав мені смикати, і завершив війну, за перемогу в якій він віддав своє життя.

— Філіп не довірив би добробут Ізабо тому, кого він зневажав. І не поставив би боягуза на чолі Ордену Лазаря.

— Болдвін звинуватив мене у тому, що я набрехав про передсмертні побажання Філіпа. Він гадав, що братство відійде йому. Ніхто не міг збагнути, чому батько натомість заповів Орден Лазаря мені. Може, то був завершальний акт його божевілля.

— То була віра, — тихо мовила я, переплітаючи свої пальці з пальцями Метью. — Філіп довіряє тобі. І я також. Оці руки збудували цю церкву. Вони були достатньо сильні, аби тримати сина і твого батька в останні секунди їхнього життя на цій землі. І цим рукам ще належить багато зробити.

Високо угорі почувся шум крил. Через високі вікна до церкви залетів голуб і заблукав серед оголених брусів даху. Потім він вибрався з їхнього лабіринту, шугонув униз і сів якраз на той камінь, що позначав місце, де спочивали Бланка та Лукас. А потім почав, немов витанцьовуючи, ходити по ньому кругами, аж поки не помітив нас із Метью. Схиливши голову набік, голуб подивився на нас своїм блакитним оком.

Метью скочив на ноги від такого несподіваного вторгнення, і переполоханий голуб відлетів до протилежного боку апсиди. А потім, трохи стишивши лет, пронісся перед зображенням Діви Марії. Коли я вже не сумнівалася, що голуб розіб’ється об стіну, він раптом змінив напрям свого руху — і вилетів через вхід, яким я потрапила до церкви.

Довге перо з крила голуба закружляло у потоках повітря і опустилося перед нами на кам’яну долівку.

— Я ніколи раніше не бачив у церкві білого голуба, — сказав Метью, глянувши на півкупол апсиди, де над головою у Христа пурхав такий самий птах.

— Це — прикмета воскресіння й надії. Ти ж знаєш, відьми вірять у прикмети. — Я притиснула його руки до згубленої пір’їни. А потім легенько поцілувала в лоба, повернулася і пішла. Можливо, тепер, коли він поділився зі мною своїми спогадами, йому вдасться знайти спокій.

— Діано! — гукнув мене Метью. Він і досі стояв біля могили своїх рідних. — Дякую, що вислухала мою сповідь.

Я кивнула.

— Побачимося вдома. І не забудь забрати своє перо.

Він проводив мене поглядом, а я йшла повз сцени мук і порятунку на порталі між світом Бога та світом людини. Надворі чекав П’єр і, не промовивши жодного слова, відвів мене до маєтку. Філіп почув, що ми наближаємося, і вже чекав на мене в залі.

— Ти знайшла його у церкві? — тихо спитав він. Від одного його вигляду — такого міцного й бадьорого — моє серце защеміло. Як же Метью вдавалося ладнати з ним?

— Так, знайшла. Ви б могли й попередити мене, що сьогодні день народження Лукаса, — дорікнула я, подаючи накидку Катрін.

— Ми вже навчилися передчувати оці моменти похмурого настрою, які трапляються тоді, коли Метью нагадують про його сина. І ти навчишся.

— Справа не лише в Лукасі, — відказала я й відразу ж замовкла, побоюючись бовкнути зайве.

— Метью, напевне, розповів тобі і про свою смерть. — Філіп провів пальцями по волоссю — приблизно так, як це зазвичай робив його син. — Я ще можу зрозуміти його горе, але не його почуття провини. І коли вже він залишить своє минуле позаду?

— Деякі речі забути неможливо, — заперечила я, дивлячись Філіпу прямо у вічі. — Неважливо, що ви, на вашу думку, розумієте. Якщо ви дійсно любите його, то повинні дозволити йому самому воювати з власними демонами.

— Ні. Він мій син. Я не можу підвести його і залишити напризволяще. — Лінія рота Філіпа набула жорстких обрисів. — Він відвернувся і пішов геть. — До речі, я отримав звістку з Ліона, мадам, — кинув він через плече. — Згідно з бажанням Метью, невдовзі до нас прибуде одна відьма, щоб вам допомогти.

-Зустрінеш мене в сіннику, коли повертатиметеся з села. — Філіп, поновивши свою дратівливу звичку з’являтися і зникати за частку секунди, несподівано постав перед нами в бібліотеці.

Відірвавши погляд від книги, я нахмурилася.

— А що в сіннику?

— Сіно. — Сповідь Метью в церкві тільки зробила його метушливішим та дратівливішим. — Батьку, я зараз пишу нашому новому папі. Ален повідомив мене, що конклав зробить сьогодні заяву про те, що бідолашного Ніколо все одно обрали папою, попри його благання не начіпляти на нього ярмо офіційних обов’язків. Але що таке бажання одного чоловіка проти волі Філіпа Іспанського та Філіпа де Клермона?

Філіп потягнувся до свого ременя. Із боку Метью почувся гучний ляскіт. То Метью спіймав кинджал долонями, зупинивши його за якийсь дюйм від своїх грудей.

— Його святість можуть почекати, — мовив Філіп, вивчаючи позицію, в якій опинився його кинджал. — Треба було мені метнути його в Діану. Тоді твоя реакція була б набагато швидшою.

— Вибач, що зіпсував тобі розвагу, — відказав Метью з холодною люттю в голосі. — У мене вже давно не кидали ножів. Боюся, я дещо втратив кваліфікацію.

— Якщо не прийдеш до сінного сараю, коли годинник ударить другу, я сам піду шукати тебе. І наступного разу візьму з собою не кинджал, а дещо солідніше. — Висмикнувши кинджал із рук Метью, Філіп заволав, гукаючи Алена, котрий, як виявилося, стояв якраз позаду нього.

— Ніхто не має заходити до нижнього сараю, аж поки я не дам дозволу, — сказав Філіп, заганяючи свій кинджал до шкіряних піхв.

— Я так і зрозумів, сір. — Це було найсміливішим натяком на докір, який тільки міг дозволити собі Ален.

— Мені набридло жити поміж такої великої кількості тестостерону. Що б там Ізабо не думала про відьом, мені шкода, що її зараз тут немає. А якщо вам цікаво, що таке тестостерон, то відповім — це ви, — сказала я, тицьнувши пальцем у Філіпа. — І синочок ваш не набагато кращий.

— Значить, вам забажалося жіночої компанії? — Філіп посмикав себе за бороду і зиркнув на сина, відверто вираховуючи, скільки нахабного тиску з його боку іще зможе витримати Метью. — І чому це я раніше про це не подумав? Замість чекати, поки приїде відьма для Діани з Ліона, нам слід було послати її до Марго. Вона б навчила її поводитися, як належить справжній французькій пані.

— Те, що Луїс та Марго витворяли в Уссоні, є іще гіршим за їхні витівки в Парижі. Та жінка ні для кого не може бути зразком, а тим паче для моєї дружини, — сказав Метью своєму батьку, спопеляючи його поглядом. — Якщо вони не стануть обачнішими, то люди невдовзі дізнаються, що ретельно сплановане убивство Луїзи, яке влетіло нам у копієчку, було не чим іншим, як фальшивою виставою.

— Як для чоловіка відьми ти надто квапишся зі своїми судженнями про пристрасті інших, Маттеусе. Луїс твій брат.

«Господи благослови, ще один братик!» — подумала я.

— Пристрасті? — здивовано підняв брову Метью. — По-твоєму, розважатися у ліжку з кількома жінками й чоловіками одночасно — це пристрасть?

— Існує безліч способів кохатися. У жилах Луїса тече кров Ізабо, і він завжди може розраховувати на мою батьківську прихильність так само, як і ти, незважаючи на ваші чималі недоліки й численні прогрішення, — відказав Філіп і зник так швидко, що я не встигла й оком кліпнути.

— А скільки взагалі існує де Клермонів? І чому всі ви неодмінно маєте бути чоловіками? — з притиском спитала я, коли після зникнення Філіпа настала тиша.

— Бо доньки Філіпа були такі жахливі, що ми зібрали родинну нараду і попрохали його більше не продукувати їх. Стасія одним своїм поглядом злущувала штукатурку зі стіни, але у порівнянні з Верен вона суще ягня. Що ж до Фреї, названої так на честь норвезької богині війни, то вона те ім’я таки за щось отримала.

— Які чудові дівчатка, — сказала я, легенько поплескавши Метью по щоці. — Ти розкажеш мені про них пізніше. А зараз я піду на кухню і спробую зупинити течу в отому дірявому казані, який Марта називає «дистилятором».

— Можу оглянути його і полагодити. Я ж добре знаюся на лабораторному обладнанні, — запропонував Метью. Він горів бажанням зробити будь-що, аби тільки триматися подалі від Філіпа і не ходити до отого загадкового сінника. Я прекрасно це розуміла, але він усе одно ніяк не зміг би уникнути свого батька. Філіп просто вдерся б до моєї комірчини і став би залякувати його там.

— Та не треба, — кинула я через плече, виходячи з бібліотеки. — Я все тримаю під контролем.

Як виявилося, не все. Моїм восьмирічним хлопчакам-помічникам таки не вдалося підтримати вогонь, але перш ніж згаснути, його полум’я стрибонуло угору, і в результаті на дні мого дистиляційного апарата утворився товстий шар чорного накипу. Я зробила нотатки на полях однієї з алхімічних книжок де Клермонів про те, що сталося і як слід ремонтувати приладдя, а тим часом Тома, більш надійний з двох моїх молодих асистентів, знову розпалював вогонь, шуруючи кочергою вуглини. Я була не першою, хто користувався широкими й чистими полями алхімічної книги, і декотрі з нотаток стали мені у пригоді. Може, й мої з часом комусь знадобляться.

Етьєн, мій другий «асистент», убіг до кімнати, щось прошепотів на вухо своєму напарнику і отримав від нього щось блискуче навзамін.

— Мілорд анкор, — прошепотів у відповідь хлопець.

— На що ви закладаєтеся, Томá? — спитала я суворим голосом. Двоє хлопчаків невинно закліпали на мене очима й знизали плечима. Але щось у їхній бездоганно зіграній невинності змусило мене стурбуватися за життя Метью. — Сінник! Де він? — спитала я, рвучко скидаючи фартух.

Із великою неохотою Тома та Етьєн провели мене крізь парадні ворота замку до споруди з дерева й каменю, що мала крутий дах. До широких заґратованих дверей вела похила рампа, але натомість хлопці показали мені на драбину, прихилену до стіни з дальнього боку. Її східці зникали в ароматній темряві.

Томас піднявся першим, жестами закликаючи мовчати і гримасами, гідними акторів німого кіно, умовляв мене не здіймати галасу. Поки я піднімалася, Етьєн тримав драбину, а сільський коваль втягнув мене до запиленого горища.

Мою появу зустріла з цікавістю, але без подиву мало не половина челяді замку Сеп-Тур. Тепер я зрозуміла свій подив, коли побачила біля парадних воріт лише одного охоронця. Решта були тут — разом із Катрін, її старшою сестрою Жеан, більшістю кухонних працівників, ковалем та конюхами.

Мою увагу привернув тихий верескливий посвист, якого мені раніше не доводилося чути. Різкий брязкіт і скрегіт металу по металу були вже знайомі. Метью з батьком, утомившись від словесних баталій, перейшли до баталій збройних. Я підняла до рота руку, придушуючи зойк, коли вістря Філіпового меча проштрикнуло плече Метью. Криваві порізи вкривали їхні сорочки, бриджі та панчохи. Вочевидь, вони билися вже досить давно, і це був не просто товариський матч.

Під протилежною стіною мовчки стояли Ален та П’єр. Долівка довкола них їжачилася уламками викинутої зброї, увіткнутої в утоптану землю, і скидалася на подушечку для булавок. Обидва слуги де Клермонів гостро відчували все, що відбувалося довкола, і тому відразу помітили мою появу. Вони підняли очі на горище й обмінялися стривоженими поглядами. Метью мене не помітив. Він стояв спиною до мене, і решта сильних запахів у приміщенні приховували мою присутність. Філіп, який знаходився обличчям до мене, схоже, теж не помітив мого приходу або йому було байдуже.

Клинок Метью пронизав передпліччя Філіпа. Коли Філіп скривився від болю, Метью глузливо посміхнувся.

— Не вважай болючим те, що йде тобі на користь, — пробурмотів він.

— Не треба мені було тебе грецькій вчити або ж англійській. Через твоє знання цих мов я отримав безконечну низку негараздів, — відказав Філіп, як нічого не було, і швидким порухом звільнив передпліччя від гострого заліза.

А мечі вдарялися, брязкотіли і зі свистом розтинали повітря. Метью мав незначну перевагу у зрості, а довші руки й ноги збільшували довжину й розмах його ударів. Він бився довгим конусоподібним клинком, інколи тримаючи його однією рукою, інколи — двома. Він вправно володів ефесом, відбиваючи удари свого батька. Але Філіп мав більше сили і завдавав разючих ударів коротшим мечем, легко володіючи ним однією рукою. Філіп також тримав круглий щит, яким відбивав удари Метью. Може, Метью теж мав такий захисний засіб, але, мабуть, уже втратив його. Фізично обидва чоловіки були гідними один одного, але їхні стилі бою були цілковито різними. Філіп явно отримував насолоду і в ході поєдинку робив уїдливі ремарки. Метью ж увесь час був здебільшого мовчазним та зосередженим, навіть порухом брови не показуючи, що прислухається до батькових глузливих зауважень.

— Я щойно про Діану подумав. І ось що я тобі скажу: ані суходіл, ані море не спромоглися витворити істоту підступнішу та потворнішу за жінку, — саркастично зауважив Філіп.

Метью зробив атакуючий випад, і його клинок, зі свистом розсікаючи повітря, з неймовірною швидкістю понісся, описуючи дугу, до шиї Філіпа. Я моргнула, а за цей час Філіп встиг пригнутися й уникнути удару. А потім він вигулькнув із протилежного боку і завдав влучного ріжучого удару по синовій литці.

— Сьогодні ти б’єшся необачливо й оскаженіло. Маєш якісь проблеми? Де твоя техніка?

— Який же ти набридливий! Так. Є одна проблема, — крізь зуби відповів Метью. Він знову зробив розмашистий удар — і знову не влучив, бо його клинок відскочив від щита, який Філіп хутко встиг підняти. — Твоє безперервне втручання у мої справи доводить мене до сказу!

— Якщо боги задумали когось знищити, то вони доводять його до божевілля. — Зачувши ці слова Філіпа, Метью аж спіткнувся. Філіп, скориставшись цим, ударив його по спині пласким боком свого меча.

Метью вилаявся.

— Сподіваюся, цією фразою ти й вичерпав своє знання афоризмів. — А потім він помітив мене.

Те, що сталося опісля, відбулося за якусь частку секунди. Метью випростався, розгинаючись зі своєї бойової стійки, і вся його увага зосередилася на сінному горищі, де я стояла. Філіп, не гаючи ані секунди, зробив випад мечем, крутнув його і вибив клинок із рук Метью. Заволодівши таким чином двома мечами, Філіп швиргонув один із них об стіну, а другий приставив до горла Метью.

— Не цьому я тебе вчив, Маттеусе, не цьому. Не думай. Не кліпай очима. Не дихай. Якщо хочеш вижити, маєш робити тільки одне: блискавично реагувати. Спускайся-но сюди, Діано, — гукнув Філіп, підвищуючи голос.

Із виразом жалю на обличчі коваль підсадив мене на іншу драбину. «Тобі буде непереливки», прочитала я у тому виразі і спустилася додолу позаду Філіпа.

— Це задля неї ти програв, утративши пильність? — розлючено спитав батько і притиснув клинок до синового горла так, що на ньому виступила крапля крові.

— Не знаю, про що ти кажеш. Відпусти. — Метью охопила якась дивна емоція. Його очі потемніли, мов чорнило, і він учепився руками в батькові груди. Я ступила до нього крок.

Раптом якийсь блискучий предмет зі свистом полетів на мене і проскочив між моєю лівою рукою та тулубом. Філіп кинув у мене кинджал майже не прицілюючись, просто на частку секунди зиркнувши через плече. Однак цього було достатньо. Не зачепивши плоті, кинджал пришпилив мій рукав до сходинки драбини, а коли я рвучко сіпнулася, щоб звільнитися, тканина порвалася аж до ліктя і оголила мій зазублений шрам.

— Ось про що я кажу. Ти відірвав свої очі від супротивника? І через це колись мало не загинув разом із Діаною? — Такого розлюченого Філіпа я іще не бачила.

Метью знову на мить зосередив на мені свою увагу. Ненадовго, буквально на секунду, але достатньо довго, щоб Філіп встиг дістати зі свого чобота іще один кинджал і встромити його Метью у стегно.

— Зосереджуй увагу на чоловікові з мечем на твоєму горлі. Якщо ти цього не зробиш, вона помре, — сказав Філіп, а потім різко кинув у мій бік: — Кажу тобі, Діано: коли Метью б’ється, тримайся від нього подалі.

Метью глянув на батька; його темні очі світилися відчаєм, а їхні зіниці розширилися. Мені вже доводилося бачити таку реакцію раніше, і вона означала, що Метью починав втрачати самовладання.

— Відпусти. Мені треба бути з нею. Будь ласка.

— Мусиш припинити озиратися через плече й усвідомити, ким ти є. Ти — воїн-маньясанг, що несе відповідальність перед своєю родиною. Коли ти надів материн перстень на палець Діані, ти добре подумав, що це означає? — спитав Філіп грізним тоном.

— Так. Це означає все моє життя і його кінець. І застереження пам’ятати про минуле. — Метью спробував було вдарити свого батька ногою, але той випередив його і ще глибше загнав кинджал йому в стегно. Метью аж засичав від болю.

— У тебе завжди все чорне й похмуре, нічого світлого! — розлючено скрикнув Філіп.

Він кинув меч, ударом ноги відбивши його за межу досяжності Метью, і вхопив сина за горло. — Бачиш його очі, Діано?

— Так, — прошепотіла я.

— Підійди до мене ближче.

Коли я зробила крок уперед, Метью почав несамовито борсатися, але батьку вдалося втримати його, щосили стиснувши горло. Я скрикнула, і Метью почав борсатися іще сильніше.

— Метью казиться від жаги крові. Ми, маньясанги, ближчі до природи, аніж решта створінь, ми чисті хижаки, хоч скількома б мовами не говорили і хоч як вишукано не вдягалися. Зараз вовк, що ожив у Метью, намагається вирватися на волю, щоб убивати.

— Жага крові? — спитала я переляканим шепотом.

— Не всі з нас мають до неї схильність. Ця хвороба в крові в Ізабо, вона передалася їй від її «творця», а Ізабо передає її своїм дітям. Бог милував Ізабо та Луї, в них ця хвороба не проявилася, зате вона проявилася в Метью та Луїзи. І у сина Метью — Беньяміна.

Хоча я й не знала нічого про сина Метью, він уже розповідав мені історії про Луїзу, від яких волосся ставало сторча. Ця сама успадкована схильність до нестриманості проявилася і в моєму чоловікові, і він міг передати її й нашим майбутнім дітям. Не встигла я подумати, що нарешті дізналася про всі таємниці Метью, котрі тримали його від мого ложа, як з’явилася іще одна: страх передати мені спадкове захворювання.

— А що підштовхує цю жагу? — хрипко спитала я, ледь проштовхнувши слова повз тугий клубок у горлі.

— Багато що, але найбільша схильність до кривавого сказу буває у нього тоді, коли він втомлений або голодний. Коли цей сказ охоплює його, то Метью стає сам не свій, бо під тиском жаги крові він починає діяти всупереч своїй справжній вдачі.

«Елеонора… А чи не жага крові стала причиною загибелі цього великого кохання Метью, коли вона опинилася поміж Метью та Болдвіном?» — подумала я. Його часті застереження про схильність до несамовитості та про небезпеку, яку ця схильність може спричинити, враз набули для мене конкретності й реальності. Як і мої приступи паніки, ця жага крові була фізіологічною реакцією, яку Метью ніколи не зможе взяти під свій повний контроль.

— Це через це ви наказали йому сьогодні прийти сюди? Щоб він усьому світу продемонстрував свою вразливість? — спитала я Філіпа, закипаючи люттю. — Як ви могли?! Ви ж його батько!

— Ми — зрадливе плем’я. Я навіть не виключаю, що одного дня нападу на нього, — відповів Філіп, знизавши плечима. — І на тебе, відьмо, теж можу напасти.

Зачувши це, Метью різко крутнувся — і тепер уже він притискав Філіпа до стіни. Та не встиг він повністю скористатися своєю перевагою, як Філіп примудрився вхопити його за шию. І вони завмерли в такій позиції, мало не торкаючись один одного носами.

— Метью! — різко скрикнув Філіп.

Та його син, утративши рештки людяності, продовжував тиснути. Я побачила, що єдиним його бажанням було взяти гору над супротивником, а, може, навіть убити його.

У наших нетривалих стосунках бували моменти, коли страхітливі народні легенди про вампірів набували цілком реального сенсу, і цей момент був одним із них. Але я хотіла повернути собі свого Метью. І ступила крок у його бік, але від цього його шаленство тільки стало іще лютішим.

— Не підходь ближче, Діано.

— Ви цього не зробите, мілорде, — мовив П’єр, заходячи збоку до свого господаря. Він простягнув руку. Почувся різкий тріск, і я побачила, як його рука, зламана в лікті та передпліччі, безсило звисла, а з рани біля шиї потекла кров. П’єр скривився від болю і притис пальці здорової руки до глибокої рани.

— Метью! — скрикнула я.

Та цього не слід було робити. Тривога у моєму голосі тільки посилила його шаленство. Тепер, коли П’єр уже не становив для нього загрози, він швиргонув свого слугу через кімнату з такою силою, що той гепнувся об протилежну стіну сінника, але водночас Метью продовжував тримати свого батька за горло.

— Замовкни, Діано! Бачиш — Метью сам не свій. Маттеусе! — гаркнув Філіп його ім’я. Метью кинув відтягувати батька подалі від мене, але хватки на його горлі так і не послабив.

— Тепер я вже знаю, що ти зробив, — кинув Філіп і трохи помовчав, чекаючи, поки його слова увійдуть у свідомість сина. — Ти мене чуєш, Метью? Тепер я знаю своє майбутнє. Бо ти б стримав свою жагу, коли б міг.

Філіп вирахував, що син убив його, але не знав, як і чому. Єдине пояснення, яке він мав, ґрунтувалося на спадковій хворобі Метью.

— Ти не знаєш, — глухо і заціпеніло відказав Метью. — Бо не можеш знати.

— Ти поводишся зараз як завжди, коли тобі шкода свою жертву: винувато, хитро й оскаженіло. — Te absolve, Matthaios.

— Я заберу Діану, — сказав Метью так, наче до нього повернулася ясність думки. — Відпусти нас обох, Філіпе.

— Ні. Ми дивитимемося на це усі разом, утрьох, — відказав Філіп з обличчям, сповненим співчуття. Я помилилася. Філіп намагався зламати не Метью, а його почуття провини. Значить, він не підвів свого сина, не зрадив його.

— Ні! — скрикнув Метью і спробував відштовхнути батька геть. Та Філіп був сильнішим.

— Я пробачаю тебе, — повторив він, міцно стискаючи сина в обіймах. — Я пробачаю тебе.

Дрож пронизав тіло Метью від голови до п’ят, і він ураз зів’яв, наче його покинув якийсь злий дух.

— Je suis désolé (Мені так шкода), — розпачливо прошепотів він.

— І я пробачаю тебе. А тепер спробуй викинути це з голови. — Філіп відпустив сина і сказав, поглянувши на мене: — Підійди до нього, Діано, але будь обережною. Він і досі не повернувся до нормального стану.

Не послухавшись Філіпа, я прожогом кинулася до Метью. Він обхопив мене руками і вдихнув мій запах так, наче то була єдина сила, яка тримала його на світі. Підійшов і П’єр, чия рука вже встигла загоїтися. Він подав Метью рушника, щоб той витер руки, липкі від крові. Лютим поглядом своїх очей Метью зупинив слугу за кілька кроків від себе, і той так і завмер із рушником у руці, який погойдувався, наче білий прапор капітуляції. Філіп відступив на декілька кроків, і Метью, наполоханий цим раптовим рухом, сіпнувся і зиркнув у його бік.

— Це твій батько і П’єр, — сказала я, беручи обличчя Метью у долоні. Мало-помалу чорнота в його очах змінилася спочатку на круг темно-зеленої сітківки, потім з’явилася сіра скалочка, а згодом — чітко видима сіро-зелена облямівка довкола зіниці.

— Господи Ісусе, — мовив Метью з огидою в голосі. Він узяв мої руки і відірвав їх від свого обличчя. — Уже багато сторіч я так не втрачав самовладання.

— Ти ослабнув, Метью, і тому жага крові зараз близько біля поверхні. Якщо Конгрегація заперечить твоє право бути з Діаною і ти зреагуєш отак, як зараз, то перемоги тобі не бачити. Ми не можемо допустити, щоб її приналежність до де Клермонів ставили під сумнів. — І Філіп навмисне провів великим пальцем по нижньому ряду своїх гострих зубів. Із рани на пальці показалася кров — темно-пурпурова, мало не чорна. — Підійди до мене, дитино.

— Філіпе! — вигукнув Метью, ошелешено притискаючи мене до себе. — Ти ж ніколи…

— Ніколи — це дуже довго. Не вдавай, що знаєш про мене більше, ніж знаєш насправді, Маттеусе, — сказав Філіп, із серйозним виразом обличчя придивляючись до мене. — Тобі нема чого боятися, Діано. — Я обережно зиркнула на Метью — чи, бува, це не викличе іще одного нападу неконтрольованого шаленства.

— Підійди до нього. — Метью відпустив мене, а створіння та люди на горищі схвильовано завмерли.

— Маньясанги утворюють сім’ї через кров та смерть, — почав Філіп, коли я стала перед ним. Від його слів мене до кісток пронизав інстинктивний страх. Він провів своїм пальцем криваву криву, що починалася в центрі мого чола біля лінії волосся, проповзла побіля скроні й зупинилася біля кінчика брови. — Ця мітка означає, що ти мертва, ти привид поміж живих, без клану і без родичів. — Палець Філіпа повернувся до тої точки, де він почав, і зробив аналогічну мітку на протилежному боці мого обличчя, зупинивши свій рух поміж моїх брів. Моє відьмине третє око злегка здригнулося від прохолодного відчуття, викликаного кров’ю вампіра. — Цей знак означає твоє воскресіння. Тепер ти — моя кревна донька, яка назавжди стала членом нашої родини.

Сінні сараї теж мають свої кутки. Від слів Філіпа вони засвітилися мерехтливими пасмами кольорів, і не лише янтарно-блакитного, а й зелено-золотого. І мені почулося, як ці пасма тоненько заскиглили на знак протесту. Бо в іншому часі на мене чекала інша родина. Але невдовзі цей тихий протест потонув у гомоні загального схвалення, який прокотився сараєм. Філіп поглянув на горище так, наче вперше помітив там публіку.

— Гей, ви! Мадам має багато ворогів. Хто з вас готовий стати на її захист, коли цього не зможе зробити мілорд? — Ті з присутніх, хто мав хоч якесь уявлення про англійську, переклали його слова решті глядачів.

— Mais il est debout (Але ж він уже на ногах), — заперечив Тома, показуючи на Метью. Філіп швидко потурбувався про ту обставину, що його син був уже на ногах: підбив його поранену ногу, і той з розмаху гепнувся спиною об долівку.

— Хто стане на захист мадам? — повторив Філіп, обережно ставлячи ногу Метью на горло.

— Je vais (Я). — Катрін, служниця й моя помічниця-демон озвалася першою.

— Et moi (І я), — проспівала Жеан, котра, хоча й була старшою, завжди йшла за сестрою.

Після того як дівчата засвідчили мені свою вірність, до них приєдналися Тома з Етьєном, а потім — коваль та Шеф, який також з’явився на горищі з кошиком сухих бобів. Він суворо глянув на своїх підопічних, і ті також неохоче приєдналися до нього.

— Вороги мадам можуть з’явитися зненацька, тому ви мусите бути напоготові. Катрін та Жеан будуть їх відволікати. Тома — вводитиме в оману своїми брехнями. — Присутні, явно знаючи, про що йдеться, тихенько захихотіли. — Етьєне, біжи по допомогу, бажано, щоб це був мілорд. А щодо тебе — ти знаєш, що робити, — сказав Філіп, похмуро глянувши на сина.

— А яке моє завдання? — спиталася я.

— Думати головою, як ти вже робила сьогодні. Думати і боротися за життя. — Філіп сплеснув долонями. — Виставу закінчено. Повертайтеся до роботи.

Добродушно гомонячи, публіка поволі розійшлася з горища і повернулася до своїх обов’язків. Кивком голови Філіп послав за ними П’єра та Алена, а сам також подався слідом, на ходу знімаючи сорочку. А потім несподівано повернувся і кинув зіжмакану одежину. У ній була загорнута грудка снігу.

— Займися раною на його нозі, а ще раною над ниркою, бо вона вийшла глибшою, аніж я хотів, — дав мені вказівку Філіп. І теж пішов.

Метью зіп’явся на коліна і почав тремтіти. Я обхопила його за талію й обережно опустила додолу. Він спробував вивільнитися, щоб самому мене обійняти.

— Ні, впертий чолов’яго, — сказала я. — Мене не треба заспокоювати й втішати. Дозволь мені хоч раз доглянути тебе.

Я уважно обдивилася його рани, почавши з тих, які відзначив Філіп. Із допомогою Метью я зідрала розірвану панчоху з рани на стегні. Кинджал увійшов у нього глибоко, але отвір уже почав затягуватися завдяки цілющим властивостям вампірської крові. Та все одно я приклала до рани грудку снігу: Метью запевнив мене, що це допоможе, хоча його виснажена плоть була ледь теплішою за сніг. Рану над ниркою я обробила таким же чином, але синець навколо неї змусив мене здригнутися від жалю.

— Гадаю, ти житимеш, — сказала я, прикладаючи останню грудку снігу до рани на його правому боці. А потім лагідно прибрала волосся з його чола. Кілька волосинок прилипло до плями крові, засохлої на лобі Метью, і я потихеньку вивільнила їх.

— Дякую, серце моє. Оскільки ти мене витираєш, то дозволь мені віддячити — стерти кров Філіпа з твого лоба. — На обличчі Метью з’явився сконфужений вигляд. — Розумієш, це запах. Мені не подобається, коли від тебе йтиме запах Філіпа.

Він явно боявся, що скажена жага крові повернеться. Я витерла шкіру на лобі сама, і мої пальці стали червоно-чорними.

— Мабуть, я схожа на якусь язичницьку жрицю.

— Так, більш ніж зазвичай. — Метью взяв пригоршню снігу зі свого стегна і краєм своєї сорочки видалив рештки свідоцтва мого удочеріння.

— Розкажи мені про Беньяміна, — попросила я, поки він витирав мені обличчя.

— Я зробив Беньяміна вампіром у Єрусалимі. Я дав йому свою кров, маючи намір врятувати йому життя. Але при цьому забрав у нього здоровий глузд. Я забрав його душу.

— І він також має тенденцію до шаленства?

— Тенденцію? Ти кажеш так, наче йдеться про чиюсь схильність до високого кров’яного тиску! — Метью здивовано похитав головою. — Ходімо. Ти замерзнеш, якщо залишишся тут іще трохи.

І ми, взявшись за руки, повільно почимчикували до шато. І вперше кожному з нас було байдуже, хто нас побачить і що про нас подумають. Падав сніг, укотре пом’якшуючи суворий і непривітний зимовий ландшафт. У присмерковому світлі я поглянула на Метью і знову побачила його батька — у вольових рисах обличчя та широких і дужих плечах, котрі розправилися під тягарем, що на них звалився.

Наступного дня був день Святого Миколая, і на сніг, що нападав упродовж тижня, яскраво світило сонце. Із настанням гарної погоди шато помітно пожвавилося, хоча й досі тривав передріздвяний піст — час роздумів та молитов. Мугикаючи собі під ніс, я подалася до бібліотеки, щоб взяти там стос моїх алхімічних книжок. Хоча я їх брала до комори небагато, але ретельно й регулярно повертала взяте. У заповненій книжками кімнаті розмовляли двоє чоловіків. Спокійні, майже ліниві інтонації Філіпа я розпізнала відразу, а от другий голос був незнайомий. Я поштовхом розкрила двері.

— А ось і вона, — сказав Філіп, коли я увійшла. Чоловік, що стояв поруч із ним, обернувся, і по моїй шкірі побігли сверблячі кольки.

— Боюся, її французька не надто гарна, а латина — іще гірша, — вибачливо сказав Філіп. — Ви англійською розмовляєте?

— Достатньо добре, — відповів відьмак. Він окинув поглядом моє тіло, і по ньому побігли мурашки. — Здається, дівчина при доброму здоров’ї, але їй тут не можна бути, з вашими людьми, сір.

— Я б з радістю спекався її, мсьє Шамп’є, але їй нема куди податися і вона потребує допомоги від одноплемінників відьмацького роду. Саме тому я й послав по вас. Йдіть-но сюди, мадам Ройдон, — сказав Філіп, поманивши мене пальцем.

Чим ближче я підходила, тим дискомфортніше почувалася. Атмосфера довкола здавалася насиченою до краю, вона аж потріскувала, немов просякнута статичним електрострумом. Вона була такою густою, що, здавалося, ось-ось вдарить грім. Пітер Нокс настирливо намагався проникнути до моєї свідомості, Сату завдала мені в замку Ля-П’єр сильного болю, але цей відьмак був на них несхожим і якимось незбагненним чином іще небезпечнішим. Я швидко пройшла повз чаклуна і мовчки втупилася у Філіпа, очікуючи роз’яснень.

— Перед вами — Андре Шамп’є, — сказав Філіп. — Він друкар із Ліона. Можливо, ви чули про його кузена, відомого лікаря, який, на превеликий жаль, покинув цей світ і більше не має змоги поділитися своєю мудрістю у справах, що стосуються філософії та медицини.

— Ні, — прошепотіла я. Я не зводила очей з Філіпа, сподіваючись на підказки — що я маю робити. — Здається, не чула.

Шамп’є схилив голову, висловлюючи вдячність компліментарному зауваженню Філіпа.

— Мені так і не пощастило знати свого кузена, бо він помер іще до мого народження. Але мені надзвичайно приємно, що ви про нього такої високої думки. Оскільки друкар виглядав років на двадцять старшим за Філіпа, то він мусив знати, що де Клермони були вампірами.

— Він був великим знавцем магії, як і ви, — зауважив Філіп діловитим тоном, який не дав цій фразі прозвучати запопадливо. — А мені Філіп пояснив: — Це той відьмак, за яким я послав, щойно ви прибули, гадаючи, що він зможе допомогти розібратися з загадками вашої магії. Він каже, що уже на під’їзді до Сеп-Тура відчув вашу силу.

— Схоже, моя інтуїція цього разу мене підвела, — стиха мовив Шамп’є. — Тепер, коли я стою з нею поруч, мені починає здаватися, що насправді сили у неї мало. Мабуть, це не та англійська відьма, про яку гомоніли люди у Ліможі.

— У Ліможі, кажете? Як дивно, що звістка про неї поширюється так швидко! Але, дякуючи небесам, мадам Ройдон наразі є єдиною англійською подорожньою, яку нам довелося до себе прийняти, мсьє Шамп’є. Філіп налив собі вина, і щоки його спалахнули рум’янцем. Погано, коли тобі в цю пору року набридають натовпи волоцюг з усієї Франції, вже не кажучи про напади іноземців.

— Війна багатьох повиганяла з домівок. — Я помітила, що одне око у Шамп’є було блакитне, а друге — каре. То було ознакою потужного провидця. Цей чаклун володів стиснутою, мов пружина, внутрішньою силою, яка підживлювалася енергією, що пульсувала у навколишній атмосфері. Я інстинктивно відступила на крок. — І з вами теж сталося таке лихо, мадам?

— Хтозна, які жахи їй довелося бачити і які негаразди пережити, — знизав плечима Філіп. — Її чоловік був уже десять днів як мертвий, коли ми знайшли її в самотній сільській хаті. Мадам Ройдон могла стати жертвою будь-якого хижака або навіть хижаків. — Старійшина роду де Клермонів виявився так само талановитим вигадником правдоподібних історій, як і його син або Крістофер Марлоу.

— Я дізнаюся, що з нею сталося. Дайте мені вашу руку. — Коли я не послухалася його негайно, на обличчі у Шамп’є відбилося роздратування. Він клацнув пальцями — і моя ліва рука рвонулася до нього, мов блискавка. Коли він схопив мене за кисть руки, страх, гострий та сильний, заволодів усім моїм тілом. Чаклун почав гладити плоть моєї долоні, навмисне перебираючи пальці у пошуку прихованої інформації. У животі у мене похололо.

— Ну як — її плоть дає хоч якесь уявлення про секрети мадам Ройдон? — невимушено спитав Філіп із легкою цікавістю в голосі, але м’яз на його шиї напружено сіпнувся.

— Шкіру відьми можна читати, мов книгу. — Шамп’є нахмурився і, піднісши пальці до носа, принюхався до них. І скривився. — Вона надто довго була з маньясангом. Хто харчувався її кров’ю?

— Це заборонено, — відказав Філіп улесливо-оксамитовим голосом. — Ніхто в моєму домі не пролив ані краплини крові цієї дівчини — ані заради розваги, ані заради харчування.

— Маньясанг здатен читати кров будь-якого створіння так само легко, як я можу читати плоть. — Шамп’є смикнув мене за руку і, розірвавши тоненьку стрічечку, що туго тримала рукав на моїй кисті, різко закотив його догори. — От бачите? Нею вже хтось насолодився. Я не єдиний, кому хочеться дізнатися більше про цю англійську відьму.

Філіп нахилився, щоб придивитися до мого оголеного ліктя, і я відчула на шкірі його прохолодний подих. А мій пульс уже вибивав тривожну чечітку. Що замислив Філіп? Чому батько Метью не покладе цьому край?

— Ця рана надто давня, щоб вона отримала її тут. Як я вже сказав, в Сен-Люсьєн вона пробула лише тиждень.

«Думай. Борися за життя», — подумки повторила я настанову, яку дав мені учора Філіп.

— Хто брав твою кров, сестро? — настійливо спитав Шамп’є.

— То ножова рана, — сказала я невпевненим тоном. — Я сама її собі завдала. — То не було брехнею, але й не було повною правдою. Я помолилася, аби богиня зробила це непоміченим. Але моя молитва залишилася без відповіді.

— Мадам Ройдон щось від мене приховує і від вас, здається, також. Я мушу повідомити про цей факт Конгрегації. Це мій обов’язок, сір. — Шамп’є очікувально поглянув на Філіпа.

— Звісно, — мовив Філіп. — Я й не збирався заважати вам виконати ваш обов’язок. Чим я можу допомогти?

— Якби ви змогли трохи потримати її, то я був би вам дуже вдячний. У пошуках правди мусимо копати глибше, — сказав Шамп’є. — Для більшості створінь такий пошук є болючим, і навіть ті, кому нема що приховувати, інстинктивно відсахуються від дотику відьмака.

Філіп висмикнув мене з міцної хватки чаклуна і грубо всадовив у своє крісло. Одною рукою він стиснув мені шию, а другу поклав на маківку моєї голови.

— Отак?

— Ідеально, сір. Шамп’є став переді мною і, нахмурившись, поглянув на мій лоб. — А це що таке? — Заляпані чорнилом пальці легенько пройшлися у мене по лобі. На дотик вони були мов скальпелі, і я запручалася й запхикала.

— А чому ваш дотик завдає їй скільки болю? — здивувався Філіп.

— Болю завдає сам акт зчитування інформації. Це приблизно те саме, що зуба вирвати, — пояснив Шамп’є, на короткий приємний момент прибравши свої пальці. — Її думки й таємниці я вирву з корінням, а не залишатиму їх гнити. Це болючіший процес, але він не залишає по собі слідів і дозволить отримати чіткіше уявлення про те, що вона намагається сховати. У цьому й полягає велика користь магії та університетської освіти. Відьомські знання й традиційні ремесла, відомі жінкам, є грубими знаряддями, чиє використання породжує забобони. Моє ж чаклунство є точним.

— Одну хвилиночку, мсьє. Пробачте моє невігластво. Ви дійсно стверджуєте, що ця відьма не пам’ятатиме того, що ви зробили, і того болю, який ви їй завдали?

— Нічого — лише слабке відчуття, що колись щось було, але тепер його втрачено, — відповів Шамп’є і знову почав погладжувати моє чоло. Він нахмурився. — Дивно. Дуже дивно. Чому маньясанг залишив тут свою кров?

Я не збиралася віддавати Шамп’є свій спогад про те, що мене прийняли до клану Філіпа. Мені не хотілося, щоб він порпався у моїх спогадах про те, як я викладала у Єльському університеті, про Сару та Ем і про Метью. Про моїх батьків. Я вп’ялася пальцями у підлокітники крісла, а тим часом вампір тримав мою голову, а чаклун готувався дослідити мої думки і викрасти їх. Та ні найменший подув відьмовітру, ані слабенький проблиск відьмовогню не прийшли мені на допомогу. Моя сила цілковито вгамувалася, мов приспана.

— Це ви позначили цю відьму, — різко кинув Шамп’є докірливим тоном.

— Так, — погодився Філіп, але нічого не став пояснювати.

— Це вкрай дивно, цього не може бути, сір. — Пальці Шамп’є продовжували мацати моє чоло. — Але ж це неможливо! Як же вона може бути…

Кинджал ударив Шамп’є межи ребер і застрягнув глибоко в його грудях. Я міцно стиснула пальцями ефес. Коли він завовтузився, щоб витягнути його, я посунула лезо іще глибше. Ноги чаклуна підкосилися.

— Облиш, Діано, — наказав Філіп, простягнувши руку, щоб розтиснути мою хватку. — Він все одно помре, а коли помре, то впаде. Ти не втримаєш ваги мертвого тіла.

Але я не могла просто так відпустити кинджал. Відьмак був іще живий і, допоки він дихав, він мав змогу забрати те, що було моїм.

За плечем Шамп’є на мить показалося бліде, мов крейда, обличчя з чорнильними очима. Могутня рука рвонула тремтячу голову чаклуна убік — і почувся хрускіт кісток та сухожиль. Метью глибоко вгризся в його шию і міцно присмоктався.

— Де ти був Метью? — гаркнув Філіп. — Мусиш поспішати. Діана вдарила його вже тоді, коли він мало не скінчив свою думку.

Поки Метью пив, Тома з Етьєном ввалилися до кімнати, тягнучи за собою отетерілу від переляку Катрін. І враз зупинилися, самі чимало перелякавшись. Ален із П’єром та іще коваль, Шеф і двоє вояків, що зазвичай охороняли головну браму, переминалися на порозі.

— Vous aves bien fait (Вчасно встигли), — запевнив їх Філіп. — Уже все скінчилося.

— Мені слід було думати, — сказала я, досі не в змозі відірвати закляклих пальців від руків’я кинджалу.

— І залишитися живою. У тебе це чудово вийшло, — зауважив Філіп.

— Він мертвий? — каркнула я хрипким голосом.

Метью відірвав рота від шиї відьмака.

— Мертвіше не буває, — запевнив Філіп. — Що ж, іще менше на одного влізливого кальвініста. І то добре. Він сказав кому-небудь зі своїх приятелів, що до нас збирався?

— Наскільки я можу визначити — ні, — відповів Метью. Його очі повільно набули звичного сіруватого відтінку, і він поглянув на мене. — Діано, кохана, віддай мені, будь ласка, кинджал. Десь далеко на підлогу з брязкотом упало щось металеве, а миттю пізніше почувся глухий удар — то додолу гепнулися тлінні останки Андре Шамп’є. Лагідно-прохолодні, такі знайомі руки огорнули моє підборіддя.

— Він виявив у Діані щось таке, що вкрай здивувало його, — сказав Філіп.

— Я також це помітив. Та лезо увійшло в його серце іще до того, як я зміг дізнатися — що саме. — Метью ніжно огорнув мене руками. Мої власні руки стали немов гумові, і я не пручалася.

— Я не думала… я не могла думати, Метью. Шамп’є збирався забрати мої спогади, вирвати їх з корінням. Усе, що залишилося у мене після загибелі батьків, — це спогади про них. А що б сталося, коли б у мене забрали мої знання з історії? Як же я змогла б тоді повернутися додому й викладати?

— Ти вчинила правильно, — запевнив Метью, однією рукою беручи мене за талію. Другою він погладив мої плечі і притиснув мене щокою до своїх грудей. — А де ти роздобула оцього ножа?

— Витягла його з халяви мого чобота. Напевне, бачила, як я вчора витягував його звідти, — пояснив Філіп.

— Зрозуміло. Значить, ти все ж таки думала, моя левице. — Метью притиснувся губами до мого волосся. — Якого біса Шамп’є припхався до Сен-Люсьєна?

— Це я його викликав, — відповів Філіп.

— Ти видав нас Шамп’є?! — накинувся Метью на батька. — Та він же був однією з найнебезпечніших істот у всій Франції!

— Я хотів бути впевненим у ній, Маттеусе. Бо Діана знає надто багато наших таємниць. Я мав пересвідчитися, що ми можемо довірити їй ці таємниці, навіть коли вона знаходиться серед своїх одноплемінників, — спокійно пояснив Філіп, явно не збираючись виправдовуватися. — Я не можу ризикувати, коли йдеться про мою родину.

— А чи зупинив би ти Шамп’є до того, як він встиг поцупити її думки? — злісно спитав Метью, і я помітила, як його очі з кожною миттю ставали дедалі темнішими.

— Я діяв би відповідно до обставин.

— Яких іще обставин? — вибухнув Метью, міцніше притискаючи мене до себе.

— Якби Шамп’є прибув на три дні раніше, я б не став втручатися. То було б з’ясування стосунків між відьмою та відьмаком, не варте втручання з боку спільноти маньясангів.

— Значить, ти б спокійно спостерігав, як моїй парі завдають страждань і тортур? — спитав Метью з ноткою сумніву в голосі.

— Іще вчора це був би твій обов’язок — втручатися заради захисту своєї пари. Якби ти цього не зміг зробити, то це означало б, що твоя відданість цій відьмі не така міцна, як ти запевняв.

— А сьогодні? — поцікавилася я.

Філіп зупинив на мені уважний погляд.

— А сьогодні ти — моя донька. Отже, відповідь на питання — ні, я не дозволив би Шамп’є просунутися далі. Але мені нічого не довелося робити. Ти сама себе врятувала, Діано.

— Саме через це ви й зробили мене своєю донькою — через майбутній приїзд Шамп’є? — прошепотіла я.

— Ні. Ви з Метью витримали одне випробування у церкві і друге — у сінному сараї. Клятва, скріплена кров’ю, — то був лише перший крок у залученні тебе до родини де Клермонів. А тепер настав час цей процес завершити. — Філіп обернувся до свого заступника. — Приведи сюди священика, Алене, і скажи селянам зібратися у церкві в суботу. Мілорд вінчатиметься — з Біблією, священиком, і увесь Сен-Люсьєн стане свідком цього вінчання. Із приводу цього одруження не має бути жодної недомовки і таємниці.

— Але ж я щойно вбила людину! Зараз не час обговорювати наше одруження.

— Дурниці. Одружуватися, коли навкруги ллється кров, — це родинна традиція де Клермонів, — різко кинув Філіп. — От тільки маємо звичку одружуватися зі створіннями, яких прагнуть інші. Усе це так непросто…

— Я. Його. Вбила. — І щоб мої слова прозвучали дохідливіше, я показала на труп, що валявся на підлозі.

— Алене, П’єре, будьте ласкаві — приберіть звідси мсьє Шамп’є. Своїм видом він дратує мадам. Решта ж має надто багато роботи, щоб стояти отут, роззявивши роти. — Дочекавшись, поки окрім нас трьох у кімнаті не лишилося нікого, Філіп продовжив.

— Запам’ятай добряче мої слова, Діано: через твоє кохання до мого сина гинутимуть люди. Деякі робитимуть це добровільно, приносячи себе в жертву. Інші помиратимуть тому, що хтось має померти, і тобі доведеться вирішувати — чи це будеш ти, чи вони, чи той, кого ти кохаєш. Тож мусиш поставити собі таке запитання: А чи має значення, хто завдає смертельного удару? Якщо цього удару не завдаватимеш ти, то це робитиме Метью. Ти б воліла, щоб смерть Шамп’є залишилася на його совісті?

— Звісно, що ні, — відповіла я, не задумуючись.

— Значить, тоді П’єр? Або Тома?

— Тома? Та він же іще хлопчик! — заперечила я.

— Той хлопчик пообіцяв стати межи тобою та твоїми ворогами. Ти не помітила, часом, що він стискав у своїх руках? Роздимальні міхи з комори. Їхнє металеве вістря Тома перетворив на зброю. Якби ти не вбила Шамп’є, він за першої ж нагоди загородив би той гостряк йому в спину.

— Ми ж не тварини, а цивілізовані створіння, — заперечила я. — Мусимо обговорювати наші розбіжності й залагоджувати їх без кровопролиття.

— Колись мені довелося сидіти за столом і розмовляти три години з одним чоловіком — із королем. Не сумніваюся, що ти й багато інших визнали б його цивілізованою істотою. А наприкінці нашої розмови він наказав послати на смерть тисячі чоловіків, жінок та дітей. Слова вбивають так само, як і мечі.

— Вона не звикла до наших традицій, Філіпе, — попередив батька Метью.

— Тоді їй доведеться звикати. Час дипломатії минув. — Філіп жодного разу не підвищив голосу, жодного разу йому не зрадила його звична рівновага. Метью мав свої «телси», ознаки, за якими можна було судити про його внутрішній стан, але його батько ховав свої емоції набагато глибше.

— Годі обговорення. Настане субота, і ви з Метью повінчаєтеся. Через те, що ти — моя донька і по імені, і по крові, ти підеш під вінець не лише як добра християнка, а й так, щоб вшанувати моїх предків та їхніх богів. Це твій останній шанс сказати «ні», Діано. Якщо ти передумала і більше не хочеш Метью та життя і смерті, які визначатимуться фактом твого одруження з ним, я безпечно переправлю тебе назад до Англії.

Метью відсунув мене від себе. Не набагато, лише на кілька дюймів, але це був символічний і промовистий крок. Навіть зараз він давав мені право вибору, хоча сам уже давно його зробив. І я свій давно уже зробила.

— Ти одружишся зі мною, Метью? — То було цілком слушне запитання, зважаючи на те, що я стала вбивцею.

Філіп удавано зайшовся кашлем.

— Так, Діано. Я одружуся з тобою. Я вже це зробив, але радо зроблю іще раз, щоб втішити тебе.

— Ти вже втішив мене першого разу. А це стане втіхою для твого батька. — Я насилу змушувала себе думати про заміжжя, коли ноги мої й досі тремтіли, а на підлозі виднілася кров.

— Значить, ми всі згодні. Відведи Діану до її кімнати. І краще, нехай вона там і залишається, допоки ми не пересвідчимося, що поблизу не шастають приятелі Шамп’є. — На виході з кімнати Філіп зупинився. — Ти знайшов собі жінку, варту тебе самого, Маттеусе, а хоробрості й твердості характеру їй не позичати.

— Я знаю, — сказав Метью, беручи мене за руку.

— Мусиш знати іще одне: ви варті один одного. Киньте тужити за вашими життями. Починайте жити.

Весілля, яке запланував для нас Філіп, мало тривати три дні. Із п’ятниці до неділі вся челядь шато, селяни та всі-всі на багато миль довкола мали розважатися і веселитися, за словами Філіпа, на «маленькому родинному святі».

— У нас вже досить давно не було весілля, а зима — така безрадісна пора року! Ми заборгували селянам веселощі, — сказав Філіп, відмахуючись від наших заперечень. Шеф також розсердився, коли Метью обережно натякнув йому, що навряд чи можна похапцем влаштовувати три свята підряд, коли їстівних припасів лишилося обмаль, та ще тоді, коли християни проявляли стриманість у їжі та питві. «Ага, ви ще приплетіть сюди війну та передріздвяний піст», — пирхнув Шеф. На його думку, все це не було достатньо поважною причиною не влаштовувати забаву.

Усі у домі метушилися, ніхто не потребував нашої допомоги, тож ми з Метью залишилися у розпорядженні самих себе.

— А що ж передбачає ця весільна церемонія? — поцікавилася я, коли ми лежали перед каміном у бібліотеці. На мені був весільний подарунок Метью: одна з його сорочок, що сягала мені до колін, і його старі панчохи. Кожна халява цих панчіх була розірвана по верхньому внутрішньому шву, і коли Метью зшив халяви докупи, то вийшло щось віддалено схоже на гамаші — за винятком талії та спандексу. Компенсувати відсутність останнього частково вдалося з допомогою обривку старої упряжі, з якого нам вдалося витворити щось на кшталт шкіряного паска. Це була найзручніша одіж, яку мені довелося носити з часу Гелловіну, і Метью, якому останнім часом рідко випадало бачити мої ноги, очей з них не зводив.

— Поняття не маю, mon ceure. Мені ніколи раніше не доводилося бувати на древньогрецьких весіллях, — сказав Метью, проводячи пальцем по заглибленню з протилежного боку мого коліна.

— Священик, безсумнівно, не дозволить Філіпу утнути щось відверто язичницьке. Бо вся церемонія має бути загалом католицькою.

— У нашій родині слова «безсумнівно» і «Філіп» ніколи не вставляють в одне й те саме речення. А якщо вставляють, то це завжди скінчається погано. — Метью смачно цьомкнув мене у стегно — як печатку приклав.

— Принаймні сьогоднішня подія — це просто свято. Гадаю, що зможу пережити її без особливих проблем. — Зітхнувши, я підперла голову руками. — Зазвичай, батько нареченого платить за передвесільний обід. Сподіваюся, Філіп робитиме в основному те саме.

Метью розсміявся.

— Так, майже те саме. За тим винятком, що до меню входитимуть смажені вугрі та вкритий позолотою павич. До того ж, Філіп примудрився призначити себе не лише батьком жениха, а й батьком нареченої.

— Мені й досі незрозуміло, навіщо нам влаштовувати скільки метушні.

Сара та Ем не стали влаштовувати офіційної церемонії. Натомість старійшина Медісонського клану здійснив звичайні заручини. Тепер, коли мені подумалося про це, їхні заручини нагадали мені клятви, які ми з Метью дали один одному перед тим, як вирушити в подорож у часі: то була проста, щира й нетривала процедура.

— Весілля проводяться не заради жениха й нареченої. Більшість пар воліли б зробити все між собою, як, наприклад, ми: сказати один одному кілька слів і вирушити у святкову подорож. Весілля — це обов’язковий ритуал для спільноти, як обряд посвяти. — Метью перекотився на спину. Я ж сіла, спершись на подушки.

— Це якийсь пустопорожній ритуал.

— Це не так, — нахмурився Метью. — Якщо ти не зможеш взяти в ньому участь, то так і скажи.

— Та ні. Нехай Філіп відсвяткує весілля собі на втіху. Просто це… трохи надмірно.

— Напевне, тобі дуже хочеться, щоб із нами на весіллі були Сара та Емілі.

— Якби були, то здивувалися б, чому я не втекла разом із нареченим. Мене завжди знали як таку, що схильна до самотності. Мені здавалося, що й ти її маєш.

— Я? — розсміявся Метью. — Окрім як на теле-та кіноекранах, вампіри рідко бувають самотніми. Ми воліємо бути в компанії з іншими. У крайньому разі для товариства згодяться навіть відьми. — І, щоб довести цю тезу, Метью поцілував мене.

— А коли б це весілля святкувалося в Нью-Гейвені, кого б ти на нього запросила? — спитав Метью, трохи помовчавши.

— Звісно, Сару й Емілі. І мого друга Кріса. — Я прикусила губу. — Може, декана нашого факультету. — Запала тиша.

— Оце і все?! — страшенно здивувався Метью.

— Я не маю багато друзів. — Я схвильовано скочила на ноги. — Здається, вогонь згасає.

Метью потягнув мене донизу.

— Із вогнем усе гаразд. А у тебе тепер є багато родичів.

Згадка про родину була тією нагодою, якої я чекала. Мій погляд, поволі рухаючись кімнатою, зупинився на комоді, що стояв поруч із ліжком. У ньому була схована скринька Марти, загорнута в чисту білизну.

— Нам треба дещо обговорити. — Цього разу Метью не став мене переривати. Я витягнула скриньку.

— Що це таке? — спитав Метью і нахмурився.

— Трав’яне зілля Марти, те, з яких вона робить чай. Я знайшла їх у коморі.

— Зрозуміло. А ти пила ті чаї? — різко спитав він.

— Звісно, що ні. Матимемо ми дітей чи не матимемо — це не лише мені одній вирішувати. — Коли я підняла віко скриньки, у повітрі почувся легкий аромат засушених трав.

— Що б там не казали про нас у Нью-Йорку Маркус та Міріам, не існує ані єдиного доказу, що ми з тобою можемо мати дітей. І навіть такі трав’яні контрацептиви можуть мати небезпечні побічні ефекти, — сухо, мов лікар на прийомі, сказав Метью.

— Уявімо, чисто абстрактно, що одне з твоїх наукових досліджень виявило, що ми з тобою таки можемо мати дітей. Чи захотів би ти в такому разі, щоб я пила цей чай?

— Мартині суміші не надто надійні, — сказав Метью і відвернувся.

— Гаразд. А які ж тоді альтернативи? — спитала я.

— Утримання від частого сексу. Вчасно перерваний статевий акт. До того ж, є презервативи, хоча вони також не є на сто відсотків надійними. Особливо ті, які є в наявності зараз в цю епоху. Метью мав рацію. Презервативи у шістнадцятому сторіччі виготовляли з льону, шкіри та кишок тварин.

— А якщо один із цих методів все ж таки є надійним? — спитала я, відчуваючи як мені уривається терпець.

— Якщо, якщо… Якщо ми з тобою зачнемо дитя, то це буде чудо, а проти чуда не встоїть жодна контрацепція.

— Період, що ти його провів у Парижі, виявився суцільним марнотратством часу, що б там не думав про це твій батько. Бо зараз ти навів аргумент, гідний середньовічного теолога. — Не встигла я закрити скриньку, як Метью огорнув мої руки своїми.

— Якщо ми зможемо зачати дитину, і якщо цей чай є ефективним, я все одно хочу, щоб ти залишила ці трави у коморі.

— Навіть якщо твоя жага крові передасться у спадок нашій дитині? — Я примушувала себе бути чесною з Метью, хоча й розуміла, що мої слова можуть завдати йому болю.

— Так, — відповів Метью і, трохи подумавши, продовжив: — Коли я досліджую схеми вимирання і бачу лабораторне свідчення того, що ми вимираємо, майбутнє здається мені позбавленим перспективи. Але коли я помічаю один-єдиний хромосомний зсув або несподівано відкриваю нащадка тоді, коли мені вже починало здаватися, що родинне дерево всохло, оце відчуття неминучого знищення й зникнення щезає. І зараз я відчуваю те саме піднесення. — Зазвичай, коли Метью ставав на позицію наукової об’єктивності, у мене виникали певні проблеми. Але цього разу було інакше. Він узяв скриньку з моїх рук. — А ти як?

Я думала над цим іще відтоді, як Міріам з Маркусом з’явилися у будинку тітоньки Сари з результатами моїх ДНК-аналізів і вперше порушили питання дітей. Я була впевнена, що моє майбутнє — з Метью, але значно менш впевнена в тому, що це майбутнє мені готувало.

— Мені потрібен певний час для того, щоб остаточно визначитися, — затягнула я свою звичну пісню. — Якби ми й досі були в двадцять першому сторіччі, то я б приймала контрацептивні пігулки, які ти мені прописав. — Я замовкла, вагаючись, а потім продовжила: — Та навіть в такому випадку я не впевнена, що вони нам допоможуть.

А Метью й досі чекав моєї відповіді.

— Коли я загнала кинджал у груди Шамп’є, я думала тільки про те, що він збирався забрати у мене мої думки та спогади, і я вже не зможу бути тією самою особистістю, коли повернуся до свого сучасного життя. Але навіть якби нам судилося повернутися у двадцять перше сторіччя просто зараз, то ми все одно були б уже іншими людьми. Усі місця, в яких ми побували, люди, яких я зустрічала, таємниці, про які я дізналася від тебе, — все це справило на мене великий вплив, і я вже не та Діана Бішоп, а ти — вже не той Метью де Клермон. А дитина змінить нас іще дужче.

— Значить, ти хочеш запобігти вагітності, — обережно припустив Метью.

— Не знаю.

— Значить, відповідь твоя означає «так». Якщо ти не знаєш, чи хочеться тобі бути матір’ю, то нам слід користуватися будь-яким із наявних способів контрацепції, — сказав Метью впевненим голосом і рішуче стиснув губи.

— Мені хочеться бути матір’ю. Якщо хочеш знати, то мені навіть самій дивно, як сильно я цього бажаю. — Я притиснула пальці до скронь. — Мені подобається ідея про те, що у нас із тобою буде дитина, і ми її виховуватимемо. Просто мені здається, що час для цього іще не настав.

— Так, не настав. Надто рано ще. Тому мусимо робити все, щоб обмежити таку можливість, допоки ти не будеш до цього готова. Але не плекай великих сподівань, Діано. Наука в цьому випадку чітко зазначає: вампіри репродукуються через смерть і воскресіння, а не через розмноження. Може, наші стосунки і є особливими, але не настільки особливими, щоб заперечити тисячі років біологічного досвіду.

— Ілюстрація алхімічного весілля з манускрипту Ешмол-782 — це про нас з тобою. Я це чітко знаю. І Міріам мала рацію: наступна стадія в процесі алхімічної трансформації після одруження золота зі сріблом є зачаття.

— Зачаття? — пробурчав із порогу Філіп. Скрипнувши чоботами, він ступив на долівку. — Ніхто не вказував на таку можливість.

— Це тому, що це неможливо. У мене бував секс з іншими теплокровними жінками, і вони ніколи не вагітніли. Картина алхімічного одруження, можливо, і була задумана, як каже Діана, як перспективна ідея, але шанси того, що ілюстрація стане реальністю, є вкрай примарними, — сказав Метью, хитаючи головою. — Жоден маньясанг іще ніколи не став батьком у такий спосіб.

— Я ж казав тобі, Метью, що «ніколи» — це дуже довгий відрізок часу. Що ж до неможливості, то скажу, що я ходив по цій землі довше, аніж здатна вмістити пам’ять людська, і бачив таке, що пізніші покоління відкидали як міф. Колись були створіння, здатні плавати у воді, як риба, а іще були такі, що метали блискавки замість списів. Тепер їх немає, їх замінило дещо нове. — Переміна — єдина незмінна річ у цьому світі.

— Геракліт, — пробурмотіла я.

— Наймудріший з людей, — зауважив Філіп, задоволений тим, що я розпізнала автора цитати. — Коли ми стаємо самовдоволеними, боги люблять дивувати нас і застукувати зненацька. Це їхня улюблена форма розваги. — Він поглянув на моє незвичне вбрання. — А чому на тобі сорочка Метью і його старі панчохи?

— Він мені їх подарував. Це досить близько до того, що я ношу у своєму часі, і Метью захотів, щоб мені було зручно. Гадаю, це він сам зшив халяви докупи. — Я повернулася, демонструючи нове вбрання. — Хто міг подумати, що чоловіки де Клермони вміють нитку в голку всилити, вже не кажучи про вміння зробити рівний шов!

Філіп здивовано підняв брови.

— Невже ти гадаєш, що Ізабо штопала нашу порвану й порізану одежу після того, як ми поверталися з бою?

Думка про те, як Ізабо сидить тихенько за шитвом, чекаючи, поки чоловіки повернуться з битви, викликала у мене сміх.

— Навряд чи вона цим займалася.

— Бачу, ти добре її знаєш. Якщо ти збираєшся вдягатися по-хлопчачому, то принаймні вдягни бриджі. Якщо тебе побачить у такому вигляді священик, його серце зупиниться, і завтрашню церемонію доведеться відкласти.

— Але ж я не збираюся виходити надвір, — сказала я, нахмурившись.

— До вашого одруження мені б хотілося звозити вас до місця, священного для наших богів. Це недалеко, — додав Філіп, коли Метью вже був розкрив рота, щоб заперечити. — І мені хотілося б, щоб ми залишилися з Діаною удвох, Маттеусе.

— Я зустрінуся з вами у конюшні, — погодилася я, не вагаючись. Певний час, проведений на свіжому повітрі, стане для мене доброю нагодою освіжити голову.

Коли я опинилася надворі, мені сподобалося колюче холодне повітря, яке щипало за щоки, сподобався сільський ландшафт, яким гуляв вітер. Невдовзі ми з Філіпом піднялися на вершину пагорба, котра була більш пласкою, аніж більшість округлих кряжів довкола замку Сеп-Тур. Із землі стирчало каміння, яке відразу вразило мене своєю химерною симетричною упорядкованістю. Ці висипи, попри свій старий вік і густу рослинність, що їх вкривала, не були висипами природного походження. Вони були рукотворними.

Філіп рвучко зіскочив зі свого коня і кивнув мені зробити теж саме. Коли я спішилася, він узяв мене за лікоть і повів між два великі дивні валуни до рівного майданчика засніженої землі. Усе, що порушувало ідеально чисту і незайману поверхню снігу, — це сліди тварин: схоже на серце копито оленя, слід ведмежої лапи з п’ятьма пазурами, комбінація трикутних та овальних подушечок, притаманних вовкові.

— А що це за місце? — тихо спитала я.

— Колись на цьому місці стояв храм Діани, звідти відкривався вид на ліси та долини, в яких полюбляли бігати олені. Ті, хто молився цій богині, саджали священні кипариси поруч із тутешніми породами дерев — дубами та вільхами. — І з цими словами Філіп показав на тоненькі зелені колони, які стояли, мов стражники, довкола майданчика. — Мені захотілося привести тебе сюди тому, що коли я був дитиною, жив далеко звідси і не був маньясангом, наречені перед одруженням приходили до храмів, схожих на цей, щоб принести жертву богині. У ті часи ми називали її Артемідою.

— Жертву? — У мене в роті враз пересохло. Досить із мене кровопролиття.

— Хоч як би сильно ми не змінювалися, важливо пам’ятати минуле і вшановувати його. — Філіп подав мені ніж і мішечок, у якому щось пересипалося і дзвеніло. — Важливо також виправити старі помилки. Богиня не завжди була задоволена моїми вчинками. І мені хотілося б, щоб Артеміда отримала належне іще до того, як мій син ожениться на тобі завтра. Ніж потрібен для того, щоб відрізати пасмо твого волосся. Це символ твоєї дівочості й традиційний подарунок. А гроші це символ твоєї цінності й достоїнства. — Філіп перейшов на змовницький шепіт. — Узагалі-то, дарів треба більше, але мені довелося припасти дещо й для бога Метью.

Філіп підвів мене до невеличкого цоколя в центрі зруйнованої споруди. На ньому лежав цілий набір дарів: дерев’яна лялька, дитячий черевичок, миска з намоклим зерном, злегка притрушеним снігом.

— Як дивно, що сюди іще хтось приходить, — вирвалося у мене.

— По всій Франції жінки й досі роблять реверанси місяцю, коли той уповні. Такі традиції тримаються довго, особливо ті, що допомагають людям пережити важкі часи. — Філіп підійшов до імпровізованого вівтаря. Він не вклонився, не став навколішки, не зробив жодного жесту, який би засвідчував його пошану до божества, але коли він заговорив, то таким тихим голосом, що мені довелося напружувати слух, щоб його почути. Химерну суміш грецької та англійської зрозуміти було важко. Однак неважко було побачити щирість і серйозність намірів Філіпа.

— Артемідо Агротера, славна мисливице, Алкід Леонтотімос благає тебе взяти це дитя, Діану, під свою опіку. Артемідо Лікейська, володарко вовків, благаю тебе, захищай її всілякими способами. Артемідо Патрейська, богине моїх предків, обдаруй її дітьми, щоб продовжився мій рід.

Рід Філіпа. Тепер я стала його частиною, як через шлюб, так і через клятву, скріплену кров’ю.

— О сяйна Артемідо, подаруй їй світло твоєї мудрості, коли вона перебуватиме в темряві. О полум’яна Артемідо! Пильнуй свою тезку під час її подорожей у цьому світі! — Скінчивши своє звернення, Філіп поманив мене рукою.

Поклавши торбочку з монетами біля дитячого черевичка, я підняла руку догори і витягла з волосся на потилиці довге пасмо. Ніж був дуже гострий, тому я відрізала довгий завиток одним порухом леза.

Ми мовчки стояли у слабнучому світлі зимового дня. Раптом у землі під своїми ногами я почула приплив енергії. Значить, богиня була тут. На мить мені уявився храм — таким, яким він колись був: блискучо-сіруватий і цілий, незруйнований. Я крадькома зиркнула на Філіпа. Із медвежою шкурою, перекинутою через плече, він також скидався на первобутній залишок зниклого світу. І він чогось чекав.

З-поміж кипарисів вигулькнув білий олень-самець із крутими розгалуженими рогами і закляк, дихаючи парою з ніздрів. Тихо й обережно ступаючи, олень підійшов до мене. Його величезні карі очі загрозливо поблискували, і, стоячи достатньо близько до нього, я мала змогу помітити гострі кінчики його рогів. Гордовито поглянувши на Філіпа, самець заревів — то один звір вітався з другим.

— Sas efharisto, — серйозно мовив Філіп і повернувся до мене. — Артеміда прийняла твої дари. Тепер ми можемо йти.

Метью прислухáвся до звуків, чекаючи нашого повернення, а потім із неспокійним виразом спостерігав, як ми наближалися до нього верхи на конях.

— Готуйтеся до бенкету, — сказав Філіп, коли я спішилася. — Невдовзі почнуть прибувати гості.

Перед тим як піти нагору, я посміхнулася Метью, сподіваючись, що посмішка моя вийшла доволі впевненою. Коли на землю впала темрява, приглушений гамір діяльності засвідчив, що шато поступово наповнюється людьми. Невдовзі прийшли Катрін та Жеан, щоб допомогти мені вдягнутися. Плаття, яке вони переді мною розклали, було, поза всяким сумнівом, найпрекраснішим предметом одягу, який мені коли-небудь доводилося носити. Його темно-зелена тканина враз нагадала мені кипариси біля зруйнованого храму, а не гостролист, яким прикрашали шато на передріздвяний піст. А сріблясті дубові листки, вишиті на ліфі, відбивали світло свічок так само, як і оленячі роги відбивали світло сідаючого сонця.

Коли дівчата скінчили, очі їхні засяяли від захвату. Я лише краєм ока встигла побачити в полірованому срібному дзеркалі Луїзи своє волосся (накручене дрібними кучерями та заплетене у коси) і своє бліде обличчя. Але вираз дівчачих облич засвідчив, що трансформація, що зі мною сталася, цілком годилася для майбутнього весілля.

— Bien, — тихо сказала Жеан.

Катрін картинно розчинила двері, і сріблясті стібки у моєму платті спалахнули й ожили у світлі смолоскипів, що освітлювали залу. Затамувавши подих, я стала чекати на реакцію Метью.

— Господи, — ошелешено мовив він. — Яка ж ти гарна, серденько. — Метью взяв мене за руки і підняв їх, щоб побачити повний ефект. — Боже, та ти вдягнула два набори рукавів?

— Наскільки мені відомо, їх там три, — відповіла я і розсміялася. На мені була лляна жіноча сорочка з тугими мереживними манжетами, тугі зелені рукави, що пасували моєму ліфу та спідницям, а також пишні пуфи з зеленого шовку, які спадали з моїх плечей і трималися на ліктях та зап’ястях. Жеан, яка минулого року була в Парижі й прислуговувала Луїзі, запевнила мене, що цей фасон був a la mode.

— Але як же я тебе поцілую, коли все оце мені заважатиме? — спитав Метью, провівши пальцем по моїй шиї. Мій складчастий рюш, який виступав на цілих чотири дюйми, у відповідь тоненько затремтів.

— Якщо ти його помнеш, то у Жеан станеться параліч, — стиха мовила я, коли він обережно взяв моє обличчя у свої долоні. За допомогою причандалля, схожого на плойку, вона примудрилася загнути ярди лляного матеріалу в конфігурацію, що нагадувала вісімку. Ця процедура зайняла у неї декілька годин.

— Не бійся. Я ж лікар. — Метью нахилився, вигнувши шию, і притулився своїми вустами до моїх. — Ось бачиш — жодна складка не зім’ята.

Ален тихенько прокашлявся.

— На вас уже чекають гості.

— Метью, — сказала я, хапаючи його за руку. — Мені треба тобі дещо сказати.

Він кивнув Алену, і ми залишилися у коридорі одні.

— Що таке? — стурбовано запитав він.

— Я послала Катрін до комори, щоб вона прибрала звідти трави Марти. — Це був навіть більший крок у минуле, аніж той, який я зробила у Сариному сараї і який привів нас сюди, до Сеп-Тура шістнадцятого сторіччя.

— Ти добре подумала?

— Добре, — сказала я, пригадуючи слова Філіпа у храмі.

Наш вхід до зали зустріли перешіптуваннями та косими поглядами. Зміни у моєму вбранні не лишилися не поміченими, і, судячи з численних схвальних кивків головою, нарешті я набула вигляду, який годився для того, щоб вийти заміж за мілорда.

— Вони перед вами, — загув Філіп зі свого звичного місця за родинним столом. Хтось почав аплодувати, і невдовзі уся зала задзвеніла оплесками. Спершу усмішка Метью була сором’язливою, але у міру того, як схвальний шум посилювався, вона поволі переросла у самовдоволену й гордовиту посмішку.

Нас посадовили на почесні місця обабіч Філіпа, який оголосив першу страву і наказав музикам грати. Мені принесли невеличкі порції усього, що встиг приготувати Шеф. Там були десятки страв: суп з турецьким горохом, смажений вугор, смачнюче пюре із сочевиці, солена тріскá в часниковому соусі й ціла риба, що плавала в желатиновому заливному морі, де гілочки лаванди й розмарину відігравали роль водоростей. Філіп пояснив, що меню стало предметом жвавої дискусії між Шефом та сільським священиком. Після обміну пропозиціями ці двоє насамкінець дійшли висновку, що сьогоднішня вечеря буде строго дотримуватися п’ятничних канонів, що забороняли вживання м’яса, молока та сиру, тоді як завтрашній бенкет мав стати справжнім, нічим не обмеженим святом гурманства.

Як і личить нареченому, порції Метью були дещо більшими за мої, хоча без цього можна було й обійтися, бо він все одно нічого не їв, а пив мало. Чоловіки за сусідніми столами жартували, що йому необхідно набиратися сил, щоб гідно витримати майбутні тяжкі випробування. Коли полилися пряні вина і по столу почали передавати смачні пастилки з горіхів та меду, коментарі присутніх чоловіків стали відверто непристойними, а ремарки Метью — не менш колючими. На щастя, більшість образливих зауважень та порад давалися мовами, які я не дуже добре розуміла, але Філіп усе одно час від часу плескав у долоні над моїми вухами.

Коли сміх та музика заповнили собою залу, мій настрій покращився. Сьогодні Метью виглядав не як тисяча п’ятисотрічний вампір, а як кожен наречений в ніч перед весіллям: сором’язливим, втішеним і трохи знервованим. Це був той чоловік, якого я кохала, і кожного разу, коли він зупиняв на мені погляд, серце моє на мить завмирало.

Коли Шеф подав останню порцію вина з зацукрованими фенхелем та кардамоновим насінням, залунали пісні. Якийсь чоловік на протилежному боці зали заспівав густим басом, і його сусіди підхопили мелодію. Невдовзі співали всі, при цьому так енергійно тупали ногами та плескали в долоні, що ледь було чути музик, які відчайдушно намагалися за ними встигнути.

Поки гості переходили від однієї пісні до другої, Філіп почав обходити гостей, вітаючи кожного поіменно. Він підкидав у повітря малюків, розпитував про стан тварин і уважно вислуховував скарги старих на їхні болячки та хвороби.

— Ти лишень поглянь на нього, — зачудовано мовив Метью, беручи мене за руку. — Як же Філіпу вдається зробити так, щоб кожен із присутніх відчував себе найповажнішим гостем у цій залі?

— Хто б казав! — відповіла я і розсміялася. Побачивши, що Метью знітився, я похитала головою. — Ти ж такий самий, як і він. Щоб заволодіти увагою людей, що заполонили кімнату, тобі достатньо до неї просто увійти.

— Якщо тобі потрібен герой на кшталт Філіпа, то ти в мені швидко розчаруєшся, — запевнив мене він.

Я взяла його обличчя у свої долоні.

— От якби як весільний подарунок я могла подарувати тобі заклинання, завдяки якому ти зміг би бачити себе таким, яким тебе бачать інші!

— Судячи з того, що віддзеркалюється у твоїх очах, я виглядаю зараз приблизно так само, як і завжди. Хіба що трохи знервованим, зважаючи на те, що тільки-но розповів мені Гійом про хтивість і ненаситні апетити зрілих жінок, — пожартував Метью, намагаючись відволікти мене. Та це йому не вдалося.

— Якщо ти не бачиш тут лідера чоловіків, то ти погано дивишся. — Наші обличчя наблизилися настільки, що я відчула його пряний подих. Недовго думаючи, я притягнула Метью до себе. Філіп колись уже доводив Метью, що він вартий того, щоб його кохали. Може, поцілунок буде переконливішим…

Я почула, як довкола загукали і заплескали в долоні. А потім схвально загули.

— Залиш дівчині хоч що-небудь назавтра, Маттеусе, бо інакше не побачиш її у церкві! — вигукнув Філіп, викликавши нову хвилю сміху в залі. Сконфужені й щасливі, ми з Метью перервали поцілунок. Окинувши поглядом залу, я побачила, що батько Метью стоїть біля каміна, настроюючи якийсь семиструнний інструмент. Метью сказав мені, що то — кіфара. Усі в приміщенні зашикали один на одного й очікувально позамовкали.

— Коли я був маленьким хлопчиком, наприкінці отакого бенкету, як наш, завжди оповідали історії про героїв та великих воїнів. — Філіп щипнув струни, видобувши з них цілу зливу звуків. — А герої, як і притаманно всім людям, теж закохуються. І він продовжив бринькати на кіфарі, настроюючи публіку на ритм своєї історії.

— Один герой з чорнявим волоссям та зеленими очима на ім’я Пелей покинув свій дім і подався шукати щастя. Його дім був у місцині, дуже схожій на Сен-Люсьєн, що зачаїлася серед гір, але Пелей вже давно мріяв про море та пригоди у чужих краях. Він зібрав друзів, і вони помандрували морями й океанами. Одного дня вони прибули до острова, відомого своїми вродливими жінками та потужними чарами, якими вони володіли. — Ми з Метью обмінялися тривалими поглядами. А Філіп своїм низьким голосом проспівав:

Гості заворожено слухали неземний бас Філіпа.

— Там Пелей вперше зустрів Фетиду, доньку Нерея, богиню моря, яка завжди казала правду і передбачала майбутнє. Від свого батька Фетида успадкувала дар пророцтва і могла змінювати свою форму — від текучої води і палаючого вогню до повітря. Хоча й була Фетида красивою, ніхто не бажав брати її заміж, бо один оракул напророкував, що її син виросте могутнішим за свого батька.

— Пелей покохав Фетиду всупереч тому пророцтву. Але, щоб одружитися з такою жінкою, він мав бути достатньо хоробрим, щоб утримати біля себе Фетиду, коли вона перетворювалася з одної стихії на іншу. Пелей забрав Фетиду з острова і притиснув її до серця, поки вона перетворювалася з води на вогонь і зі змії на левицю. Коли ж Фетида знову стала жінкою, він відвіз її додому, де вони й побралися.

— А як же дитина? Чи знищив син Фетиди Пелея, як напророчив оракул? — пошепки спитала одна жінка, коли Філіп замовк, продовжуючи видобувати звуки зі своєї кіфари.

— Син Фетиди і Пелея був великим героєм, уславленим як за життя, так і після смерті, і звали його Ахіллес. — Філіп посміхнувся жінці. — Але це — розповідь на наступний вечір.

Я зраділа з того, що батько мого нареченого не став докладно розповідати про весілля і про те, як розпочалася Троянська війна. А іще більше я зраділа, коли він не став розповідати історію Ахіллесової юності: про ті жахливі закляття, до яких вдавалася його мати, намагаючись зробити його безсмертним, як вона сама, і про несамовиту лють, яка часто охоплювала хлопця і яка завдала йому значно більше негараздів, аніж його знаменита незахищена п’ята.

— Це ж просто легенда, — прошепотів Метью, відчуваючи мій дискомфорт.

Але саме ці легенди, що їх знову й знову розповідали створіння, не замислюючись про їхній сенс, часто набували найважливішого значення, так само як і ці заяложені від часу традиції честі, шлюбу та родини, котрі люди вважали найсвятішими, хоча часто здавалося, що вони до них зовсім байдужі.

— Завтра важливий день, день, якого всі ми прагнули. — Філіп став, тримаючи у руці кіфару. — Згідно з традицією, наречена та жених мають розлучитися до весілля.

Це був іще один ритуал: завершальне формальне розлучення перед тим, як з’єднатися на все життя.

— Звісно, наречена може подарувати нареченому якийсь знак своєї любові та прив’язаності, щоб він не забув про неї упродовж самотніх нічних годин, — сказав Філіп, пустотливо блиснувши очима.

Ми з Метью підвелися. Я розправила свої спідниці і навмисне втупилася поглядом в його камзол. І помітила, що стібки на ньому були дуже гарні: малесенькі й рівні. Ніжні пальці підняли моє підборіддя, і замість стібків я загубилася у поєднаннях плавних ліній та гострих кутів, з яких складалося обличчя Метью. Усе відчуття святкової вистави враз щезло, коли ми поглянули один одному в очі. Ми стояли посеред зали та весільних гостей, і наш поцілунок став тим чарівним заклинанням, який поніс нас до нашого власного інтимного світу.

— Побачимося завтра вдень, — прошепотів Метью мені у вуста, коли ми розставалися.

— На мені буде вуаль. — У шістнадцятому сторіччі більшість наречених не носили вуалі, але це була старовинна традиція, і Філіп наполіг, що його донька не піде до церкви без вуалі.

— Я тебе впізнаю й під чадрою, — відповів Метью, блиснувши посмішкою. — Що б ти не вдягнула.

Коли Ален проводив мене з кімнати, Метью не відривав від мене очей. Покинувши залу, я іще довго відчувала на собі їхній прохолодний немиготливий дотик.

Наступного дня Катрін та Жеан були такі тихі й мовчазні, що я продрімала всі їхні рутинні ранкові процедури. Сонце було вже високо над обрієм, коли дівчата нарешті розсунули штори над ліжком і оголосили, що мені настав час приймати ванну.

До моєї кімнати увійшла процесія жінок із глеками в руках. Торохтячи, мов сороки, вони наповнили водою величезну мідну діжку, котра, як підозрювала я, зазвичай використовувалася для виробництва вина або ж сидру. Але вода була гарячуща, мідна посудина добре держала тепло, і в цей момент я не відчувала схильності до вагань та роздумів. Застогнавши від задоволення, я занурилася у воду.

Жінки пішли, залишивши мене киснути в діжці, і я помітила, що мої нечисленні речі — книги, нотатники з алхімії та окситанської мови — кудись зникли. Зникла також і довгаста шафа, що містила мою одіж. Коли я спиталася в Катрін, вона пояснила мені, що все це перенесли до кімнат мілорда з протилежного боку шато.

Я вже була не названою донькою Філіпа, а дружиною Метью. І тому мої речі перенесли відповідно до цього статусу.

Не забуваючи про свої обов’язки, Катрін та Жеан допомогли мені вибратися з діжки і витерли якраз тоді, коли годинник ударив першу. За їхніми діями наглядала Марі, найкраща швачка Сен-Люсьєна, яка прийшла, щоб внести останні штрихи у свою роботу. Внесок, який зробив у моє весільне плаття місцевий кравець, мсьє Бофі, належного визнання не отримав.

Треба віддати належне Марі: La Robe (своє святкове вбрання я називала виключно французькою і завжди з великої літери) вийшло вражаюче гарним. Як їй вдалося витворити його за такий короткий проміжок часу, трималося у глибокій таємниці, хоча я підозрювала, що кожна жінка в окрузі додала до нього хоча б стібок. Безпосередньо перед тим як Філіп оголосив про моє вінчання, було заплановано пошити мені відносно просту сукню з товстого синювато-сірого шовку. Я наполягла, щоб вона мало одну пару рукавів, а не дві, й високий комір, щоб захищати мене від холодних зимових протягів. Я сказала також Марі, що зайвого клопоту у вигляді вишивки брати на себе їй непотрібно. Я також відмовилася від жахливого, схожого на пташину клітку каркасу, що розтягував плаття навсібіч.

Марі скористалася своїм правом удати, що погано мене зрозуміла, і творчо переробила мій початковий задум іще задовго до того, як Філіп сказав їй, де й коли майбутня сукня буде носитися. Після цього її було вже не втримати.

— Марі, La Robe est belle (Марі, плаття чудове), — сказала я, мацаючи щедро вишитий шовк.

Уся поверхня сукні була вкрита стилізованими рогами достатку, вишитими золотистими, чорними та рожевими нитками. Ріг достатку був родинним символом родючості та багатства. Із цих рогів достатку, оточених трояндочками та листочками, сипалися всілякі квіти, а на манжетах виднілися вишиті смужки. Такі ж смужки прикрашали ліф, в’ючись по ньому візерунками із зображеннями сувоїв, місяця та зірок. На плечах ряд прямокутних клапанів під назвою «пікадилі» ховав мотузочки, якими рукави прив’язувалися до ліфа. Незважаючи на багату орнаментацію, елегантні вигини ліфа були абсолютно симетричними, а мої побажання стосовно каркасу були враховані. Спідниці були об’ємними, але це сталося через велику кількість матеріалу, а не той чи інший дротяний каркас. Єдине, що на мені було під спідницями, — це невеличка подушечка на стегнах і шовкові панчохи.

— Воно має виразні й чіткі обриси. Дуже просте плаття, як ви й замовляли, — запевнила мене Марі, смикаючи за нижню частину ліфа, щоб рівніше ліг.

Жінки майже закінчили мою зачіску, коли у двері постукали. Катрін прожогом кинулася відчиняти двері, на бігу перекинувши кошик із рушниками.

То був Філіп. У своєму багатому брунатному вбранні він мав прекрасний вигляд; за ним стояв Ален. Батько Метью витріщився на мене.

— Діано, це ти? — невпевнено спитав він.

— Що? Щось не так? — спитала я, занепокоєно оглядаючи сукню і мацаючи свою зачіску. — Ми не маємо достатньо великого дзеркала, щоб я мала змогу побачити…

— Ти прекрасна, і вираз на обличчі Метью скаже тобі це краще всякого дзеркала, повір мені, — упевнено відповів Філіп.

— Ви вмієте описати краще за дзеркало, Філіпе де Клермон, — із посмішкою зауважила я. — Що ви хотіли?

— Я приніс тобі весільні подарунки. — Філіп простягнув руку, і Ален поклав йому на долоню оксамитову торбинку. — На жаль, я не мав часу що-небудь замовити зробити. Це — родинні предмети.

Він перевернув торбинку, висипаючи її вміст собі на долоню. І полився потік світла та вогню: золото, діаманти, сапфіри… Я аж охнула від захвату. Але то було іще не все: всередині торбинки крилися також намисто з перлин, кілька срібних півмісяців, інкрустованих опалами, а також незвичної форми золотий наконечник стріли, затуплений від часу.

— А навіщо це? — зачудовано спитала я.

— Щоб ти їх носила, — відповів, посміхаючись, Філіп. — Цей ланцюжок носив я, але коли побачив сукню, яку пошила Марі, то подумав, що жовті діаманти та сапфіри будуть виглядати на ній вельми доречно. Звісно, стиль застарів, і дехто може сказати, що ці прикраси дещо мужикуваті як для нареченої, але цей ланцюжок прекрасно вмоститься у тебе на плечах. Колись по його центру був хрестик, але мені подумалося, що ти волітимеш натомість підвісити наконечник.

— Я не знаю, що це за квіти. — Тендітні жовті пелюстки нагадали мені фрезію; вони були переплетені золотистими геральдичними лілеями з окантовкою із сапфірів.

— Planta genista. Англійці називають це рокитником. Представники Анжуйської династії використовують його як свою емблему.

Філіп мав на увазі Плантагенетів — найпотужнішу королівську родину в історії Англії. Саме Плантагенети розбудували Вестмінстерське Абатство, підкорилися волі баронів і підписали Велику хартію вольностей, започаткували парламент і підтримали створення університетів в Оксфорді та Кембриджі. Плантагенети брали участь у Хрестових походах і вели Сторічну війну з Францією. І один із них подарував цей ланцюжок Філіпу на знак прихильності з боку королівської родини. От звідки взялася у нього ця унікальна прикраса.

— Філіпе, як же я можу… — Мої протести вщухли, коли він натягнув мені через голову ланцюжок, а решту прикрас віддав Катрін. Жінка, яка дивилася на мене з мутнуватого дзеркала, була не більше схожа на сучасного історика, ніж Метью — на сучасного науковця. — Ой! — захоплено вигукнула я.

— Отож. Аж дух перехоплює, — погодився Філіп. Його обличчя пом’якшилося виразом жалю. — От якби Ізабо була тут і змогла побачити твою красу та щастя Метью!

— Колись я про все їй розповім, — стиха мовила я, зустрівшись із ним поглядами у дзеркалі, коли Катрін чіпляла вістря стріли до центру ланцюжка і вплітала намисто з перлинами у мою зачіску. — Сьогодні вночі я старанно пильнуватиму ці коштовності, щоб їх повернути вам завтра вранці.

— Тепер вони належать тобі, Діано, і ти можеш робити з ними все, що забажаєш. І з оцим також. — Філіп зняв з ременя іще одну торбинку, зроблену з міцної шкіри, і подав її мені.

Торбинка була важка. Дуже важка.

— Жінки в нашій родині самі розпоряджаються власними фінансами. На цьому наполягає Ізабо. Усі монети тут — французькі або ж англійські. Вони не такі тривкі у своїй вартості, як, скажімо, венеціанські дукати, але у порівнянні з ними не викличуть багато запитань, коли ти їх витрачатимеш. Якщо тобі знадобиться більше, все, що ти маєш зробити, — це звернутися до Волтера або якогось іншого члена нашого ордену.

Після прибуття до Франції я повністю залежала від Метью. Менш ніж за тиждень я навчилася правильно поводитися, розмовляти, керувати домашнім господарством і гнати спирт. А тепер я отримала власні кошти, і Філіп де Клермон назвав мене своєю донькою.

— Дякую вам за все це, — тихо сказала я. — Тим паче, що ви не хотіли, щоб я стала вашою невісткою.

— Може, спочатку й не хотів. Але навіть старигани здатні змінювати своє ставлення й думки, — сказав Філіп і весело вишкірився. — І наприкінці я завжди отримую те, що хочу.

Жінки загорнули мене у мантію. В останній момент Катрін та Жеан накинули мені на голову смужку тоненького шовку і прикололи її до моєї зачіски опаловими півмісяцями, які мали на одному кінці малесенькі гострі застібки у формі пазурів.

Тома й Етьєн, які тепер вважали себе моїми особистими охоронцями, побігли поперед нас через шато, на межі сил своїх легенів оповіщаючи про наш прихід. Невдовзі довкола нас утворилася процесія, яка йшла в сутінках до церкви. Напевне, на дзвіниці хтось вже чекав, бо щойно ми з’явилися в полі зору того чоловіка, як він заходився калатати у дзвони.

Коли ми наблизилися до церкви, я на мить зупинилася й завмерла. Біля її дверей зібралося усе село разом із священиком. Я пошукала поглядом Метью і помітила, що він стоїть на вершечку невисоких сходів. Крізь прозору вуаль я відчула на собі його пильний погляд. Як сонце та місяць, нам у цю мить було байдуже до часу, відстані та розбіжностей. Усе, що важило, — це наше розташування стосовно один одного.

Підібравши свої спідниці, я рушила до нього. Нетривалий підйом здався мені безкінечним. Цікаво, час з усіма нареченими викидає такі коники чи лише з відьмами?

Священик зустрів мене у дверях сяючою посмішкою, але й пальцем не поворухнув, щоб впустити нас до церкви. У руках він стискав якусь книгу, але не розкривав її.

Я сконфужено нахмурилася.

— Чим ти невдоволена, серденько? — пошепки спитав Метью.

— А хіба ми не будемо заходити всередину?

— Вінчання відбуваються біля церковних дверей, щоб потім уникнути кривавих суперечок із приводу того, відбулася чи не відбулася церемонія як належить. Дякувати Богу, зараз не мете хуртовина.

— Commencez! Починаймо! — скомандував священик, кивнувши головою у бік Метью.

Уся моя роль у цій церемонії звелася до необхідності вимовити кільканадцять слів. Метью випало сказати трохи більше. Філіп поінформував священика, що потім ми маємо повторити наші клятви англійською, щоб наречена могла повністю зрозуміти, що вона обіцяє. Це автоматично подвоїло кількість слів, необхідних для того, щоб ми стали подружжям.

— Maintenant! Хутчіше! — Священик уже тремтів від холоду й дуже хотів їсти.

— Je, Mattew, donne mon corps à toi Diana, en loyal marriage, — сказав Метью, беручи мене за руки. — Я, Метью, віддаю тіло своє тобі, Діано, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, — відповіла я. — І я приймаю його.

Половину церемонії було пройдено. Я увібрала повні легені повітря і продовжила.

— Je, Diana, donne mon corps à tois, Mattew. — Завершивши важку частину, я з легкістю промовила останню фразу англійською. — Я, Діана, віддаю тіло своє тобі, Метью, заради вірного подружнього життя.

— Et je le reçois, avec joie, — сказав Метью, накинувши мені на голову вуаль. — І я приймаю його з радістю.

— Це неправильні слова, — роздратовано кинула я. Я заздалегідь завчила клятви, і виразу «avec joie» (з радістю) там і близько не було.

— Ні, правильні, — вперто відказав Метью, опустивши голову.

Ми вже побралися колись згідно з традиціями вампірів, потім одружилися згідно зі звичайним правом, коли Метью в Медісоні надів мені на палець перстень Ізабо. А тепер ми одружувалися втретє.

Те, що було потім, запам’яталося розмитою картиною. Палали смолоскипи, і ми довго сходили на пагорб, оточені натовпом доброзичливців. Шеф уже встиг накрити столи, і люди з ентузіазмом вгризлися в страви. Ми з Метью сиділи самі за родинним столом, а Філіп походжав між столами, наливаючи вина і контролюючи, щоб кожна дитина дістала свою належну порцію засмаженого на рожні зайця та сирних коржиків. Час від часу він кидав на нас сповнений гордості погляд, наче того вечора ми з Метью убили якогось вкрай небезпечного дракона.

— Ніколи не гадав, що доживу до цього дня, — сказав Філіп своєму сину, кладучи перед нами шматок кремового торта.

Здавалося, святкування вже почало вщухати, як раптом чоловіки стали розсовувати столи попід стіни зали. На хорах угорі зазвучали волинки та барабани.

— За традицією, перший танець належить батькові нареченої, — сказав Філіп і, вклонившись мені, повів мене до майданчика. Філіп був гарним танцюристом, але я все одно примудрилася все зіпсувати.

— Можна мені? — спитався Метью, легенько поплескавши батька по плечу.

— Будь ласка. Бо твоя дружина весь час намагається відтоптати мені ногу. — Філіп підморгнув, нейтралізуючи сарказм своїх слів, і відійшов, залишивши мене з моїм чоловіком.

Решта і досі танцювали, але трохи відсторонилися, даючи нам місце посередині зали. Музика навмисне уповільнилася, коли один з музик торкнувся струн своєї лютні, і йому в акомпанемент полинули солодкі звуки якогось духового інструменту. Знову й знову сходилися ми й розходилися в танці, і поволі оточення перестало заважати нам своєю присутністю.

— Ти значно кращий танцюрист, аніж Філіп, що б там не казала Ізабо, — мовила я, уривчасто дихаючи, незважаючи на невисокий ритм танцю.

— Це тому, що ти слухняно повторюєш те, що роблю я, — підколов мене Метью. — А коли ти танцювала з Філіпом, то опиралася кожному його кроку.

Коли танець знову зблизив наші тіла, він взяв мене за лікті, міцно притиснув до себе й поцілував.

— Тепер, коли ми одружилися, ти й далі прощатимеш мені мої гріхи? — спитав Метью, віддаляючись від мене чітко відміряними кроками.

— Хтозна, — завбачливо відповіла я. — А що ти вже встиг натворити?

— Пом’яв твій рюш так, що його вже не полагодити.

Я розсміялася, і Метью знову мене поцілував, нетривало, але емоційно. Барабанщик сприйняв це як команду, і ритм музики пришвидшився. На майданчику завертілися й застрибали інші пари. Щоб нас не розтоптали, Метью відтягнув мене до відносно безпечного місця біля каміна. Через мить до нас підійшов Філіп.

— Веди свою дружину до ліжка, вже пора закінчувати це, — стиха мовив він.

— Але ж гості… — запротестував Метью.

— Веди до ліжка свою дружину, сину, — повторив Філіп. — І тишком-нишком, поки решта не вирішили піти за тобою слідом, щоб пересвідчитися, чи виконуєш ти свій обов’язок. Я сам упораюся з ситуацією. — Він повернувся, чисто офіційно цьомкнув мене в обидві щоки, щось пробурмотів грецькою мовою і направив нас до вежі, де мешкав Метью.

Хоча мені вже доводилося бачити цю частину шато в її сучасному вигляді, мені все одно іще належало оцінити її середньовічну розкіш. Порядок розташування апартаментів Метью змінився. У наступній після першого поверху кімнаті я очікувала побачити книги, але натомість побачила велике ліжко з балдахіном. Катрін та Жеан приготували скриньку для моїх нових прикрас і метушилися, пораючись зі свіжою білизною. Метью сів біля каміна і заходився стягувати з себе чоботи, а коли стягнув, то взяв келих із вином.

— Як бути з вашою зачіскою, мадам? — спитала Жеан, невпевнено глянувши на мого чоловіка.

— Я сам про неї потурбуюся, — хрипко й різко відказав Метью, втупившись поглядом у вогонь.

— Стривайте, — сказала я, витягуючи місяцеподібні прикраси зі свого волосся і кладучи їх у простягнуту долоню Жеан. Вона та Катрін зняли мою вуаль і пішли геть, я ж залишилася стояти біля ліжка, а Метью втомлено розсівся біля каміна, закинувши ноги на один із комодів.

Коли двері зачинилися, Метью поставив келих із вином і підійшов до мене. Запустивши пальці мені у волосся і легенько посмикуючи, він за лічені секунди примудрився «демонтувати» те, що дівчата ретельно мостили майже півгодини. Намисто з перлинами він відкинув убік. Моє волосся впало, розсипавшись, мені на плечі, і Метью збуджено заворушив ніздрями, вбираючи мій запах. Не кажучи ані слова, він притягнув до себе моє тіло і зігнувся, щоб наші вуста злилися воєдино.

Але залишалися певні питання, які треба було поставити і отримати на них відповіді.

— Метью, а ти впевнений, що?..

Прохолодні пальці ковзнули під мій рюш, шукаючи мотузочки, що прив’язували його до ліфа.

Смик. Смик. Смик.

Накрохмалена лляна тканина відстала від моєї шиї й упала додолу. Метью послабив ґудзики, якими застібувався мій високий комір. Він нагнувся і поцілував мене у шию.

Я вчепилася йому в камзол.

— Метью, — повторила я, — це означає, що…

Він закрив мені рота іще одним поцілунком і зняв із моїх плечей досить важкий ланцюжок, подарований Філіпом. Ми на мить відтулилися один від одного, щоб Метью міг зняти ланцюжок із моєї шиї через голову. Потім він роз’єднав зубчасту лінію окантовки «пікаділь», де рукави сходилися з корсажем. Його пальці ковзнули в отвори, шукаючи слабке місце в захисних лініях моєї одежі.

— Ось воно, — промимрив він, чіпляючись вказівними пальцями за краї і різко смикаючи їх. Рукави, один за одним, зісковзнули з рук і попадали на долівку. Здавалося, Метью було абсолютно байдуже, але ж це була моя весільна сукня, і знайти їй заміну було дуже непросто.

— Моє плаття! — скрикнула я, пручаючись в його обіймах.

— Діано… — Метью відсахнувся і взяв мене руками за талію.

— Що? — сказала я, переводячи подих і пальцем ноги намагаючись відштовхнути рукав туди, де буде менша вірогідність, що його розчавлять.

— Священик благословив наш шлюб. Усе село побажало нам усього найкращого. Був бенкет і були танці. Я дійсно думаю, що нам слід гідно завершити цю ніч і покохатися. Однак бачу, що ти більше занепокоєна своїм гардеробом. — Він примудрився знайти іще один рядок зав’язок, які кріпили мої спідниці до нижньої частини трапецієподібного корсажа, якраз на три дюйми нижче мого пупка. І потихеньку просунув пальці між краєм корсажа та моїм лобком.

— Я не хочу, щоб наша перша інтимна близькість сталася лише через те, щоб задовольнити твого батька. — Та, незважаючи на ці слова, мої стегна вигнулися до Метью, мовчки заохочуючи його, а він все водив і водив легенько пальцями, і їхні рухи були схожі на тріпотіння крилець янгола. Мій чоловік задоволено мугикнув і розв’язав потаємний бант.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик.

Своїми спритними пальцями Метью розв’язував кожне переплетіння мотузочок, а потім витягував їх із отворів, у які вони були просунуті. Загалом їх було дванадцять, і під ніжними дотиками пальців моє тіло то згиналося, то випрямлялося.

— Нарешті, — із задоволенням вимовив Метью. І враз застогнав з досади. — Господи Ісусе! Та є іще!

— Ти й до половини не дійшов. Я заплетена й переплетена, мов та різдвяна гуска, — сказала я, коли він знімав зі спідниць корсаж, під яким виявився корсет. — Спокійніше, мій змучений постом гусаче!

Та Метью вже не звертав на мене ані найменшої уваги. І натомість повністю зосередився на моїй майже прозорій сорочці з високим коміром, яку облягала міцна тканина армованого корсета, і припав губами до мого живота. Схиливши голову в сповненій благоговіння позі, він глибоко й уривчасто вдихнув.

І я теж. Це було навдивовижу еротично — тонка тканина нижньої білизни, що розділяла нашу плоть, тільки підсилила ніжний дотик його губ. Не знаючи, що змусило Метью зупинити свої вперті спроби роздягнути мене, я взяла його голову в долоні й стала чекати на його наступний крок.

Нарешті він узяв мої руки і оповив ними різьблену палю балдахіна.

— Тримайся.

Смик. Вжик. Смик. Вжик. Смик. Вжик. Перед тим як завершити, Метью на мить просунув пальці під верхню частину мого корсета. Ковзнувши по ребрам, вони знайшли мої груди. Я тихенько застогнала — то він затиснув тканину сорочки між своїми прохолодними пальцями та моїми набряклими сосками. А потім міцно притиснув спиною до себе.

— Хіба я схожий на чоловіка, котрий хоче задовольнити когось іншого, окрім тебе? — прошепотів Метью мені на вухо.

Я відповіла не відразу, він однією рукою взяв мене за низ живота і притиснув іще міцніше. Друга ж рука залишалася там, де й була — тримала мою грудь.

— Ні, не схожий. — Вигнувши шию, я відкинула голову йому на плече.

— Тоді щоб я більше не чув про мого батька. А якщо ти негайно припиниш бідкатися про свої рукави, то я куплю тобі завтра двадцять абсолютно аналогічних суконь. — Метью почав заповзято закочувати догори мою сорочку, аж поки її край не опинився над моїми стегнами. Відірвавши одну руку від палі балдахіна, я схопила його за руку і притиснула її до впадини між моїми стегнами.

— Гаразд, про батька більше не почуєш, — погодилася я і охнула — то пальці Метью розсунули мою плоть. Він закрив мені рота поцілунком. Під повільними рухами його пальців тіло моє вигиналося і дедалі більше напружувалося.

— Одежі надто багато, — видихнула я, хапаючи ротом повітря.

Метью нічого не сказав, але його згода проявилася в тій похапливості, з якою він стягнув корсет із моїх рук. Тепер його зав’язки були достатньо послаблені, і я, проштовхнувши корсет униз по стегнах, виступила з нього. Поки я займалася його бриджами, Метью розстібав свій камзол. Ці два предмети одежі з’єднувалися на стегнах не меншою кількістю зав’язок, ніж мій корсаж та спідниця.

Коли ж ми залишилися в одних лише панчохах та сорочках, до нас повернулося відчуття сором’язливості.

— Ти дозволиш мені покохати тебе, Діано? — спитав Метью, нейтралізуючи моє раптове збентеження одним простим і ввічливим запитанням.

— Дозволю, — прошепотіла я.

Ставши навколішки, він розв’язав стрічки, на яких трималися мої панчохи. Вони мали синій колір, який, за словами Катрін, означав вірність. Метью скотив панчохи з моїх ніг, позначаючи їхній низхідний рух поцілунками в коліна та щиколотки. Свої ж панчохи він стягнув із себе настільки швидко, що я навіть не встигла придивитися, якого кольору вони були.

Метью трохи підняв мене так, що пальці моїх ніг ледь торкалися долівки, щоб зручніше примоститися до впадини між моїми стегнами.

— Так ми й до ліжка не встигнемо добратися, — сказала я, хапаючи його за плечі. Мені захотілося відчути його в собі. І негайно.

Та ми все-таки добралися до м’якого затіненого ліжка, дорогою скидаючи рештки нашої спідньої білизни. Коли ж ми лягли на нього, моє тіло радісно прийняло Метью у півмісяць між моїми стегнами, а руки оповили йому спину і притиснули до грудей.

Я охнула від радісного збуджуючого здивування, коли наші тіла злилися воєдино — тепло й холод, світло й тінь, жіноче начало й чоловіче, відьма й вампір, поєднання протилежностей.

Коли Метью почав рухатися всередині мене, вираз його обличчя змінився з побожно-зачудованого до зачаровано-здивованого, а потім став зосереджено-напруженим: він вигнув своє тіло, а я зреагувала криком пристрасті й задоволення. Підсунувши руку мені під талію, він посадив мене собі на стегна, а я обхопила його за плечі.

Ми віддалися ритму, відомому одним лише закоханим, роблячи один одному приємно дотиками губ та рук; ми погойдувалися в унісон, допоки в нас не лишилося віддати один одному нічого, окрім наших душ та сердець. Зазираючи один одному глибоко в очі, ми, тремтячи, мов новонароджені, обмінялися завершальними клятвами плоті й духу.

— Дозволь мені кохати тебе все своє життя, — прошепотів Метью у мій мокрий лоб, проводячи по ньому своїми прохолодними губами, коли ми лежали, переплівшись своїми тілами.

— Дозволяю, — сказала я іще раз, іще міцніше пригортаючись до свого чоловіка.

-А мені подобається бути заміжньою, — сонно мовила я.

Успішно переживши післявесільний бенкет і прийом подарунків — здебільшого то були побажання всіх гараздів, супроводжувані оханням та аханням, — ми цілими днями тільки те й робили, що кохалися, розмовляли, спали та читали. Час від часу Шеф присилав нам тацю з харчами та питвом для підтримки наших сил. І більше нас ніхто не турбував. Навіть Філіп не заважав нам.

— Бачу, тобі це починає подобатися, — промимрив Метью, штрикнувши мене за вухом кінчиком свого холодного носа.

Я лежала долілиць, розставивши ноги, у кімнаті над кузнею, де зберігалася додаткова зброя. Метью лежав поверх мене, прикриваючи своїм тілом від протягів, що залітали крізь діри у дерев’яних дверях. Я не знала, чи багато мого оголеного тіла буде видно, коли хтось зайде, але в тому, що зад Метью і його голі ноги враз впадуть в очі, у мене не було жодного сумніву. Він заохочувально потерся об мене.

— Невже тобі знову цього хочеться? У такій позі? — радісно посміхнулася я, коли він повторив свій рух. «Цікаво, його ненаситна сексуальність — це його особисте чи притаманне всім вампірам?» — подумала я.

— Ну от, уже починаєш критикувати мою винахідливість, — з удаваним докором сказав Метью, перевертаючи мене горілиць і вмощуючись між моїми стегнами. — До того ж, мені хотілося зробити не так, а отак. — Він нагнувся, злився зі мною в поцілунку і потихеньку ковзнув у мене.

— Взагалі-то, ми прийшли сюди повправлятися у стрільбі, — зауважила я через деякий час. — І це ти називаєш «стріляти в мішень»?

Метью аж затрясся від сміху.

— Існують сотні окситанських евфемізмів, що описують статевий акт, але, здається, цього серед них немає. Спитаюся Шефа, може, він знає.

— Не треба.

— Не будьте надміру благочестивою, докторе Бішоп, — зіронізував Метью, знімаючи соломинку з маленьких волосинок у заглибині моєї талії. — Це зайве. Ніхто не має жодної ілюзії стосовно того, як ми проводимо свій час.

— Я тебе зрозуміла, — сказала я, натягуючи на себе панчохи, що колись належали Метью. — Тепер, коли ти заманив мене сюди, можеш, між іншим, і придивитися, що ж я роблю не так.

— Ти новачок у стрільбі з лука і тому іще не можеш кожного разу влучати в ціль, — зауважив Метью, рвучко підводячись і видивляючись свої панчохи. Одна була й досі прикріплена до його бриджів, які лежали поруч, але другої ніде не було видно. Я засунула руку собі під плече і витягнула клубочок, на який перетворилася друга панчоха.

— При доброму наставництві з мене може вийти вправний стрілець. — Мені вже доводилося бачити, як стріляє Метью: він був природженим лучником — із довгими руками та дужими тонкими пальцями. Я взяла вигнутий дугою лук — полірований півмісяць із рогів та дерева, що стояв прихилений до копиці сіна. Його плетена шкіряна тятива вільно теліпалася.

— Тоді тобі треба звернутися до Філіпа, а не до мене. Про його володіння луком ходять легенди.

— Твій батько казав мені, що Ізабо була навіть кращим стрільцем. — Я користувалася її луком, але наразі від нього її вміння мені не передалося.

— Він казав так тому, що маман — єдина істота, якій вдалося всадити стрілу Купідона йому в бік. — Метью кивнув на лук. — Дай сюди, я прилагоджу тобі тятиву.

Після моєї першої спроби приладнати тятиву до кільця на моїй щоці залишилася довга червона смуга. Для того, щоб зігнути лук і щоб співпадали його верхній кінець із нижнім, треба було мати величезну фізичну силу та неабияку вправність. Уперши нижній кінець лука в своє стегно, Метью однією рукою нагнув його верхній кінець, а другою відв’язав тятиву.

— У тебе це так легко виходить. — Там само легко, як він витягнув корок із пляшки шампанського в сучасному Оксфорді.

— Дійсно легко. Бо, будучи вампіром, я мав більше тисячі років практичного досвіду, — посміхнувся Метью, подаючи мені лук. — Пам’ятай: тримай плечі прямо, над пострілом довго не думай, а тятиву спускай легенько і плавно.

Ага — легко сказати! Я повернулася до мішені. Кількома кинджалами Метью пришпилив до копиці сіна м’яку шапку, камзол та сорочку. Спершу я подумала, що головне — у щось влучити: у шапку, камзол чи сорочку. Але Метью пояснив, що мета — влучити в те, у що я цілилася. І підкріпив цю тезу, поціливши однією стрілою в копицю. Потім він оточив її проти годинникової стрілки колом іще з п’яти стріл, після чого розщепив центральну стрілу шостою.

Витягнувши стрілу з сагайдака, я вставила її, глянула, прицілюючись, уздовж своєї лівої руки й натягнула тятиву. І завагалася: лук вже встиг збитися з прицілу.

— Стріляй! — різко кинув Метью.

Коли я спустила тятиву, стріла, свиснувши повз копицю, пласко вдарилася об долівку.

— Дай спробую ще раз, — сказала я, простягаючи руку до сагайдака, що стояв у мене біля ноги.

— Колись я бачив, як ти вистрелила відьмовогнем у вампірку й пропалила в її грудях діру, — спокійно мовив Метью.

— Я не хочу говорити про Жюльєту. — Я спробувала вставити стрілу, але руки мої тремтіли. Я опустила лук. — І про Шамп’є я теж нічого не хочу чути. А також про те, що мої здібності та сила кудись начебто щезли. Я не хочу нічого чути про мою здатність змушувати фрукти в’янути і бачити кольори та світло, випромінювані людьми. Ми можемо про це хоча б на тиждень забути? — Я була роздратована тим, що мої здібності (або відсутність таких) вже встигли стати розхожою темою розмов.

— Стрільба з лука задумувалася як засіб пришпорити й оживити твою здатність метати відьмовогонь, — уточнив Метью. — І розмова про Жульєту тут може допомогти.

— А чому б не задумати все це просто як можливість для мене повправлятися у стрільбі з лука? — сердито спитала я.

— Тому що нам треба збагнути, чому твої здібності й сили зазнали змін, — спокійно відказав Метью. — Підніми лук, натягни тятиву і випусти стрілу.

— Цього разу хоч у сіно влучила, — прокоментувала я, коли стріла застрягнула у верхньому правому куті копиці.

— Ти прицілилася надто низько.

— А тобі від цього неабияка втіха.

Вираз обличчя Метью змінився на серйозний.

— Немає нічого смішного в тому, що треба навчитися перемагати й виживати. Цього разу встав стрілу, але, перш ніж прицілитися, заплющ очі.

— Ти хочеш, щоб я скористалася своєю інтуїцією, — нервово хихикнула я, вставляючи стрілу в лук. Мішень була прямо переді мною, але я заплющила очі, як радив мені Метью. Щойно я це зробила, як вага довколишнього повітря почала мене відволікати. Воно тиснуло мені на руки, стегна і важкою накидкою лягло мені на плечі. Чомусь повітря тягнуло кінчик стріли догори. Я змінила стійку і розправила плечі, зіштовхнувши повітря геть. У відповідь легенький лагідний вітерець гойднув своїм подувом пасмо волосся у мене над вухом.

«Що тобі треба?», — сердито спитала я у вітру.

«Твоєї довіри», — прошепотів він у відповідь.

Від здивування я аж рота роззявила, моє третє око розкрилося, і я побачила перед собою кінчик стріли, який золотаво світився жаром і пружністю, які вкарбував у нього на кузні коваль. Вогню, ув’язненому в залізній пастці наконечника, хотілося вилетіти на волю, але йому судилося залишатися там, допоки я не звільнюся від свого страху. Я злегка видихнула, звільняючи в своїх грудях трохи місця для віри. Мій подих пройшов древком стріли, і я спустила тятиву. Підтримувана моїм подихом, стріла помчала вперед.

— Я влучила. — Очі мої залишалися закритими, але мені не треба було їх розплющувати, щоб пересвідчитися, що я влучила у ціль.

— Так, дійсно влучила. Але все питання в тому — як ти це зробила. — І Метью підхопив лук, що мало не випав із моїх пальців.

— Усередині вістря був вогонь, який хотів вирватися на волю, і повітря своєю вагою впливало на древко стріли та вістря, — відповіла я, розплющуючи очі.

— Ти відчула стихії так само, як відчула воду в садку Сари в Медісоні та сонячне світло, ув’язнене в айві у Старій Хижці, — задумливо мовив Метью.

— Інколи мені здається, що світ сповнений якогось невидимого потенціалу, до якого мені ніяк не вдається дістатися. Може, якби я була схожою на Фетиду і мала змогу за власним бажанням змінювати форму, то знала б, що з усім цим слід робити. — Я потягнулася за луком та іще однією стрілою. Доки я не розплющувала очей, то влучала в ціль, але коли розплющувала їх і починала скоса поглядати на оточення, мої постріли дуже відхилялися від цілі або не долітали до неї.

— На сьогодні досить, — сказав Метью, потираючи вузол, що вже почав утворюватися над моєю правою лопаткою. — Шеф каже, що пізніше на цьому тижні задощить. Може, вирушимо на верхову прогулянку, поки є нагода? — Шеф був не лише вправним кухарем, але й пристойним метеорологом. Зазвичай він сповіщав свій прогноз погоди, коли вранці приносив нам тацю зі сніданком.

Ми вирушили верхи на природу, а коли поверталися, то помітили в полях кілька вогнищ, а в самому Сеп-Турі вже палали смолоскипи. Сьогодні були сатурналії, офіційний початок сезону відпочинку в шато. Філіп, дотримуючись екуменічних принципів, хотів, щоб ніхто не відчував себе обділеним, і тому призначив однакову кількість часу на вшанування як давньоримських, так і християнських традицій. Були навіть елементи давньоскандинавського Різдва Христового, введені, як мені здавалося, Гелоугласом, якого з нами зараз не було.

— Швидко ж ви набридли один одному! — загудів Філіп із хорів, коли ми повернулися. На голові у нього вивищувалися розкішні оленячі роги, що робило його схожим одночасно на лева та на оленя-самця. — Ми не сподівалися побачити вас іще принаймні тижнів зо два. Але раз ви вже прийшли, то залучайтеся до корисної роботи. Візьміть трохи зірок та місяців і порозвішуйте їх скрізь, де є порожні місця.

Велика зала була прикрашена такою кількістю зелені, що вона пахла і виглядала, наче ліс. У ній стояли кілька барил із вином. Їх ніхто не охороняв, тому кожен охочий міг хильнути келих вина, коли того душа забажає. Наше повернення вітали гучними радісними вигуками. Декоратори хотіли, щоб Метью видерся димарем і причепив велику зелену гілку до одного з брусів покрівлі. І він видряпався по кам’яній споруді з легкістю, яка не залишала сумнівів у тому, що йому вже не вперше доводилося виконувати цю процедуру.

Протистояти святковому настрою було неможливо, і коли вечеря була вже у розпалі, ми удвох зголосилися розносити нашим гостям страви, виконуючи традиційний ритуал «усе навпаки», коли слуги перетворювалися на господарів, а господарі — на їхніх слуг. Мій охоронець Тома під час жеребкування витягнув довгу соломинку і тепер керував святкуванням як цар Анархії та Безгосподарності. Він сидів на Філіповому місці на цілому стосі подушок із безцінною короною з золота й рубінів на голові, що виглядала на ньому наче театральна декорація. Хоч яке б несподіване й дурне побажання не озвучував Тома, Філіп як придворний блазень гарантував його виконання. Цього вечора він навіть станцював романтичний танок з Аленом (батько Метью зголосився виконати в ньому роль жінки), вигравав на сопілці так, що аж завили й показилися собаки, а потім зображав руками на стіні тіні всіляких потвор, від чого діти шаленіли й захоплено верещали.

Не забув Філіп і дорослих: на ходу вигадував усілякі хитромудрі азартні ігри, щоб зайняти їх, поки він розважатиме своїх маленьких підопічних. Кожному дорослому він дав по торбинці з бобами робити ставки і пообіцяв цілий мішок грошей тому, хто матиме найбільше наприкінці вечора. Підприємлива Катрін зірвала куш, міняючи поцілунки на боби, і якби я теж робила ставки, то поставила б на те, що фінальний приз дістанеться саме їй.

Упродовж вечора я час від часу поглядала на Метью та Філіпа. Вони стояли поруч, про щось перемовляючись чи жартуючи. Коли під час розмови їхні голови схилялися одна до одної, то в око мені впадала різниця в їхній зовнішності. Але в багатьох інших аспектах вони були схожі. Із кожним днем непохитний оптимізм і добрий гумор батька потроху обтісували декотрі з найгостріших рис вдачі мого чоловіка. Геміш мав рацію: тут Метью став іншим чоловіком. У чомусь навіть кращим. І, попри мої побоювання після Сен-Мішеля, він і досі був моїм.

Метью відчув мій погляд і запитально поглянув на мене. Я посміхнулася і послала йому через залу повітряний поцілунок. Вдоволений, він сором’язливо схилив голову.

Приблизно за п’ять хвилин до півночі Філіп зісмикнув покривало з якогось предмета, що стояв біля каміна.

— Господи Ісусе! Філіп присягнувся відремонтувати цей годинник, але я йому не повірив. — Сказав мені Метью, коли діти й дорослі захоплено заверещали й загукали.

Такого годинника мені ще не доводилося бачити. У різьбленому з позолотою ящику стояло барильце з водою. Із барильця тягнулася довга мідна труба, по якій вода стікала у трюм прекрасно виконаної моделі корабля, підвішеного на вірьовці, намотаній на циліндр. У міру того як корабель рівномірно ставав дедалі важчим від прибуваючої в нього води, циліндр обертався і водив циферблатом єдину стрілку, яка й показувала час. Уся ця споруда була приблизно як я заввишки.

— А що станеться опівночі? — поцікавилася я.

— Що б не сталося, воно матиме стосунок до пороху, про який він питав учора, — похмуро відповів Метью.

Продемонструвавши годинник із належною церемоніальністю, Філіп почав виголошувати шану друзям колишнім і нинішнім, родині колишній і теперішній — як і має бути на святі, де вшановується давньоримський бог Сатурн. Він назвав кожну істоту, яку втратила громада впродовж минулого року, включно з кошеням, улюбленцем Томи (про що йому принагідно нагадав цар Анархії та Безгосподарності) та Прюнелем, який загинув у результаті нещасного випадку. А тим часом стрілка продовжувала поволі рухатися до дванадцятої години ночі.

Чітко опівночі корабель оглушливо вибухнув. Годинник здригнувся й завмер у своєму розтрощеному дерев’яному ящику.

— Skata! От зараза! — Філіп із сумом поглянув на свій зруйнований годинник.

— Мсьє Фіне, хай спочине він у мирі, не сподобалися б ті зміни, які ти вніс у його конструкцію, — сказав Метью, розганяючи рукою дим. Він нахилився, щоб краще розгледіти годинник, що почив у Бозі. — Кожного року Філіп вигадує щось нове: то струмені води, то мелодійні дзвіночки, то механічну сову, що вигукує години. Він вовтузиться з цим пристроєм відтоді, як король Франциск програв йому його в карти.

— Ця гарматка мала стріляти іскорками і пихкати димом, звеселяючи дітей, — обурено пояснив Філіп. — Ти мені якийсь неправильний порох дав, Маттеусе.

Метью розсміявся.

— Судячи з руйнування — якраз правильний.

— Як жаль! — мовив Тома, скрушно хитаючи головою. Він присів навпочіпки біля Філіпа; корона на його маківці з’їхала набакир, а на обличчі застиг вираз дорослого занепокоєння.

— Та які проблеми! Наступного року кращий зробимо! — невимушено запевнив Філіп хлопця.

Невдовзі ми полишили мешканців Сен-Люсьєна з їхніми азартними іграми та веселощами. Поки я сиділа біля каміна, Метью задув свічки і забрався в ліжко. Склавши йому компанію, я задерла свою нічну сорочку і сіла верхи йому на стегна.

— Що ти робиш? — здивовано спитав мій чоловік, лежачи, придавлений мною, на спині й дивлячись знизу угору.

— Анархія і все навпаки були не лише для чоловіків, — відповіла я, провівши нігтями по його грудях. — Про це я читала в аспірантурі, і це називалося «Жінка верхи».

— Хоч ти й звикла верховодити, здається, ти мало почерпнула з тієї статті, серденько моє. — Метью невдоволено блиснув очима, коли я зсунула вагу свого тіла так, щоб надійніше затиснути його між стегнами.

— Не займайся дрібним підлабузництвом. — Кінчиками своїх пальців я провела по його струнких стегнах і добралася таким чином до живота, а потім — до м’язів плечей. Нахилившись над Метью і притиснувши його руки до ліжка, я дала йому можливість насолодитися видом мого тіла крізь широко розкриту на грудях нічну сорочку. Він аж застогнав.

— Ласкаво просимо до світу, де все догори ногами! — На мить відпустивши Метью, я зняла з себе нічну сорочку, а потім вхопила його за руки і опустилася на його груди так, що мої голі соски легенько торкнулися його грудей.

— О Господи! Ти мене задушиш!

— Не смій помирати, вампіре! — сказала я, направляючи його в себе і стиха погойдуючись, даючи розуміти, що головна насолода попереду. У відповідь Метью стиха застогнав. — Що, подобається? — пошепки спитала я.

Він підштовхнув мене, налаштовуючи на жорсткіший і швидший ритм. Але я навмисне стримувала свої рухи, щоб вони були неквапливими та плавними і давали змогу цілковито насолодитися гармонійним злиттям наших тіл. Фізична присутність Метью в моєму тілі була чарівним джерелом тертя, яке зігрівало мою кров. Коли він завершив, я глибоко зазирнула в його очі, побачила там неприховану емоційну відкритість і дитячу вразливість — і слідком за ним сама полетіла в безодню оргазму. Я безсило впала йому на груди, а коли спробувала знову піднятися, його руки не пустили мене, міцно оповивши мою спину.

— Отак і залишайся, — прошепотів він.

І я залишилася так, аж поки Метью не розбудив мене через кілька годин. Він знову покохав мене в тихі передсвітанкові хвилини, а потім тримав біля свого серця, поки я зазнавала метаморфози від вогню до води, потім — до повітря, і насамкінець знову поринула у царину снів.

У п’ятницю був найкоротший день року, коли святкується давньоскандинавське Різдво. Село тільки-но почало відходити від сатурналій, а тут іще Різдво було на носі, але Філіп непохитно стояв на своєму.

— Шеф зарізав свиню, — повідомив він. — Як же я можу його розчарувати?

Коли ненадовго видалася погожа днина, Метью пішов до села допомогти відремонтувати дах, що обвалився під вагою снігу, який випав напередодні. Там він і залишився — разом із іншим теслею заповзято стукав молотком, радіючи перспективі провести ранок за важкою фізичною працею та ще й на морозі.

Я зачинилася в бібліотеці, обклавшись кількома найкращими родинними книгами з алхімії і взявши кілька аркушів чистого паперу. Один із них вже був частково вкритий закарлючками та діаграмами, не зрозумілими нікому, окрім мене. Через те, що усе шато посилено готувалося до свята, я полишила свої спроби приготування винного спирту. Тома та Етьєн не хотіли допомагати мені з моїми науковими експериментами, їм хотілося натомість бігати зі своїми друзями, час від часу штрикаючи пальцями в крем, щойно приготований Шефом, і облизуючи їх.

— Здрастуй, Діано. — Філіп рухався так швидко, що встиг проскочити півкімнати, перш ніж помітив мене. — А я думав, що ти з Метью.

— Я не можу спокійно дивитися, як він вимахує молотком, видершись високо на дах, — зізналася я. — Бо це мені про дещо нагадує. — Філіп розуміюче кивнув.

— А чим ти займаєшся? — спитався він, зазираючи мені через плече.

— Та намагаюся вирахувати, який стосунок до алхімії маємо ми з Метью, — відповіла я, відчуваючи, як від постійного недосипання та тривалої відсутності розумової роботи у мене злегка паморочилося в голові.

Філіп кинув на стіл жменьку маленьких паперових трикутничків, квадратиків та сувій і підсунув до столу стілець. Поглянувши на аркуш, що лежав переді мною, він зауважив.

— Це — печатка Метью.

— Так, дійсно печатка. А ще це символ срібла й золота, місяця й сонця. — На честь сатурналій велика зала була прикрашена великою кількістю всіляких різновидів цих небесних тіл. — Я думала про це іще з понеділкового вечора. Мені зрозуміло, чому відьму символізує серпик місяця та срібло: і перше, й друге пов’язане з богинею. Але ж навіщо використовувати золото або сонце для позначення вампіра? — Це повністю суперечило розповсюдженим стереотипам.

— Бо ми незмінні. Наше життя не коливається, йдучи то вгору, то вниз, а наші тіла, як і золото, чинять опір руйнації через смерть чи хворобу.

— Я про це якось і не подумала, — мовила я і зробила кілька нотаток.

— Просто у тебе на думці зараз дещо інше, — посміхнувся Філіп. — Метью дуже щасливий.

— І не лише завдяки мені, — заперечила я, зустрівшись поглядами зі своїм свекром. — Метью щасливий і через те, що він зараз із вами.

На обличчя Філіпа впала легенька тінь. — Ми з Ізабо любимо, коли діти приїздять додому. Вони живуть власним життям, але нам від цього не легше переживати їхню відсутність.

— А зараз ви й за Гелоугласом скучаєте, — сказала я. Філіп враз зажурився, що було для нього нехарактерно.

— Так, скучаю. — Він поворушив пальцями складені перед ним папери. — Членом нашої родини його зробив Гуго, мій старший син. Коли йшлося про те, щоб віддати комусь свою кров, Гуго завжди приймав мудрі рішення, і щодо цього Гелоуглас не є винятком. Він — безстрашний і лютий воїн, сповнений батькового почуття честі. Мені втішно думати, що мій онук в Англії, разом із Метью.

— Метью рідко згадує про Гуго.

— Він був ближчим до нього, ніж до когось іншого зі своїх братів. Коли Гуго загинув разом із останніми тамплієрами від рук церковників та короля, це справило руйнівний ефект на почуття вірності й відданості керманичам, яке виплекав у собі Метью. Не зразу він звільнився від жаги крові, що опанувала його, не зразу повернувся до нас.

— А Гелоуглас?

— Гелоуглас і досі не готовий забути своє горе, і допоки він цього не зробить, йому до Франції — ані ногою. Мій онук — і Метью теж — стягнув контрибуцію з людей, які зрадили Гуго, але помста ніколи не була надійними ліками від почуття втрати. Одного дня мій онук повернеться. У цьому я не сумніваюся. — На якусь мить Філіп став схожим на старого діда, а не на сповненого енергії ватажка свого племені, на батька, який тяжко переживає те, що йому випало пережити своїх синів.

— Дякую, Філіпе. — Я завагалася, а потім накрила його руку своєю. Він рвучко потиснув її, підвівся і взяв одну з алхімічний книжок. То був прекрасно ілюстрований примірник «Aurora Consurgens» — книги, що колись привела мене до замку Сеп-Тур.

— Такий загадковий предмет, ця алхімія, — промимрив Філіп, гортаючи сторінки. Знайшовши зображення короля-сонце та королеви-місяць верхи на левові та грифоні, він широко посміхнувся. — Так, саме оце й згодиться. — Із цими словами Філіп вставив поміж сторінок один із принесених ним папірців.

— Що ви робите? — поцікавилася я, охоплена цікавістю.

— Це гра, якою бавимося ми з Ізабо. Коли один із нас у від’їзді, ми залишаємо нотатки поміж сторінок книги. За день трапляється стільки всього, що коли ми зустрічаємося знову, то неможливо все пригадати. А в такий спосіб ми маємо можливість натрапити на якісь маленькі спогади тоді, коли очікуємо цього найменше, і ділимося ними.

Філіп підійшов до полиць і витягнув книжку в потертій шкіряній палітурці.

— Це — одна з наших найулюбленіших поем: «Пісня про Армуріса». Ми з Ізабо маємо невибагливі смаки і полюбляємо пригодницькі історії. І свої послання в майбутнє часто залишаємо саме в цій книзі. — Він узяв сувій паперу і засунув його в корінець між палітуркою та зшитими краями пергаментних аркушів. Коли він це робив, із нижньої частини книги випав складений квадратний папірець.

— Ізабо взяла звичку користуватися ножем, щоб її послання було важче знайти. От хитрюга, завжди вигадує якісь штучки. Погляньмо ж, що вона тут написала. — Філіп розгорнув папірець і мовчки його прочитав. А потім поглянув на мене. Очі його ошелешено кліпали, а щоки залилися сором’язливим рум’янцем.

Я засміялася і встала з-за столу.

— Гадаю, вам треба побути наодинці, щоб скласти належну відповідь!

— Сір. — На порозі стояв Ален, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Обличчя його було серйозним. — Прибули посланці. Один із Шотландії, другий з Англії, а третій — з Ліона.

Філіп зітхнув і стиха вилаявся.

— Могли б почекати, поки не скінчиться різдвяне свято.

У роті у мене враз пересохло.

— Вони, напевне, принесли погані звістки, — сказав Філіп, помітивши вираз мого обличчя. — Що каже посланець із Ліона?

— Перед тим як до нас поїхати, Шамп’є вжив заходів перестороги і розповів декому, що його покликали до нас. Після того як він не повернувся додому, його друзі почали ставити запитання. Невдовзі з міста вирушить група відьом на його пошуки, і вони збираються заїхати до нас, — пояснив Ален.

— Коли? — ледь чутно прошепотіла я. І подумала: «Щось надто швидко».

— Сніг уповільнить їх, до того ж, у святкові дні подорожувати важче. Гадаю, вони прибудуть сюди за кілька днів, може, за тиждень.

— А решта посланців? Що кажуть вони? — поцікавилася я.

— Вони зараз у селі, шукають мілорда.

— Скоріш за все, щоб покликати його назад, до Англії, — зазначила я.

— Якщо так, то день Різдва буде найкращим часом вирушити в дорогу. На дорогах буде мало людей, а місяць іще молодий і світитиме слабко. Це ідеальні умови для подорожі маньясангів, але не теплокровних створінь, — зауважив Філіп невимушеним тоном. — Коні та житло будуть для вас напоготові аж до самісінького Кале. Там на вас чекатиме човен, яким ви дістанетеся до Дувра. Я вже сповістив Гелоугласа та Рейлі, щоб вони готувалися до вашого повернення.

— Ви передбачали такий поворот подій, — сказала я, приголомшена перспективою від’їзду. — Але ж я неготова. Тамтешні люди й досі гадають, що я якась не така.

— Ти адаптуєшся значно швидше, аніж тобі здається. Наприклад, сьогодні вранці ти спілкувалася зі мною бездоганною французькою та латиною. — Я аж рота роззявила від здивування. Філіп розсміявся. — Я не жартую. Я двічі перейшов з однієї мови на іншу, а ти цього навіть не помітила. — Його обличчя знову стало серйозним. — Може, мені з’їздити у село і попередити Метью про заходи, яких я вжив для вашого безпечного від’їзду?

— Не треба, — відповіла я, кладучи йому руку на плече. — Я сама це зроблю.

Метью сидів на верхньому брусі з двома листами у руках та стурбованим виразом на обличчі. Помітивши мене, він із граціозністю кота зісковзнув із похилого даху і приземлився. Його радість та невимушені жарти сьогоднішнього ранку враз перетворилися на далекі спогади. Метью зняв свій камзол з іржавого тримача для смолоскипа. Коли він накинув його собі на плечі, тесля зник, і переді мною знову постав правитель.

— Агнеса Семпсон зізналася в п’ятдесяти трьох пунктах звинувачення у відьмацькому чаклунстві, — сказав він і вилаявся з досади. — Шотландські чиновники ще не засвоїли ту просту істину, що чим більше пунктів звинувачення, то тим менш переконливо виглядатиме кожен із них окремо. Якщо вірити цьому повідомленню, то диявол попередив Агнесу Семпсон, що король Яків є його найбільшим ворогом. Напевне, Єлизавета дуже втішена тим, що на першому місці у списку ворогів опинилася не вона.

— Відьми не вірять у диявола, — сказала я йому. Із усіх нісенітниць, які люди приписували відьмам, ця була найдурнішою.

— Більшість створінь повірять у будь-що, що обіцяє покласти край їхнім стражданням, якщо їх цілими тижнями безупинно морять голодом, піддають тортурам і залякують, — зауважив Метью, пригладивши пальцями волосся. — Зізнання Агнеси Семпсон, хоч яким би маловірогідним воно не було, є свідченням того, що відьми таки втручаються в політику, як і стверджує король Яків.

— А якщо втручаються, то порушують угоду, — сказала я, розуміючи, чому шотландський король так затято переслідував Агнесу.

— Саме так. І Гелоуглас хоче знати, що робити далі.

— А що ти зробив, коли був тут… першого разу?

— Я не став уживати заходів проти страти Агнеси Семпсон, бо то була належна громадська процедура покарання за злочин, що знаходиться поза межами того захисту, який спроможна надати Конгрегація. — Він зустрівся зі мною поглядом. Відьма та історик боролися в мені, поставлені перед нелегким вибором.

— Тоді тобі знову доведеться промовчати, — нарешті сказала я, коли історик переміг у поєдинку.

— Моє мовчання означатиме її смерть.

— А коли ти висловишся на її захист, то зміниш минуле, та ще й, можливо, з незворотними наслідками для майбутнього, які навіть уявити собі важко. Мені не менш, ніж тобі, Метью, не хочеться, щоб ця відьма загинула. Але якщо ми почнемо міняти події, то чи зупинимось? — Я скрушно похитала горловою.

— Що ж, тоді мені знову доведеться бездіяльно спостерігати, як у Шотландії розгортатиметься цей моторошний процес, — неохоче відповів він. — Вільям Сесіл наказав мені повернутися додому, щоб я зайнявся збором відомостей про шотландську ситуацію для королеви. Я мушу коритися наказам, Діано. І тому не маю вибору.

— Нам доведеться поїхати до Англії навіть без наказу Сесіла. Приятелі Шамп’є помітили його тривалу відсутність. І ми можемо вирушити в дорогу негайно. Філіп уже встиг ужити підготовчих заходів — про всяк випадок.

— Це так на нього схоже, — похмуро посміхнувся Метью.

— Мені жаль, що нам доводиться так швидко від’їжджати, — прошепотіла я.

Метью пригорнув мене до себе збоку.

— Якби не ти, то мої останні спогади про батька так би й лишилися спогадами про скалічену людську оболонку. Немає лиха без добра.

Упродовж кількох наступних днів Метью та його батько пережили ритуал прощання, який, напевне, судячи з побаченого мною, проводили не вперше. Але цього разу цей ритуал був унікальним. Бо наступного разу до Сеп-Тура повернеться вже інший Метью, який ще не знатиме ані мене, ані Філіпового майбутнього.

— Мешканці Сен-Люсьєна вже звикли до компанії маньясангів, — заспокоїв мене Філіп, коли я висловила тривогу й сумнів у тому, що Тома та Етьєн зможуть тримати все в таємниці. — Ми з’являємося й зникаємо. Вони нічого не питають, а ми нічого не пояснюємо. І так було завжди.

Та все одно Метью постарався оприлюднити свої плани. Я підслухала, як він розмовляв із Філіпом у сіннику, де вони вранці вправлялися у фехтуванні.

— Безпосередньо перед тим як повернутися до свого часу, я надішлю тобі повідомлення. А тим часом приготуйся відіслати мене своїм наказом до Шотландії, щоб забезпечити альянс нашої родини з королем Яковом. Звідти я вирушу до Амстердама. Голландці якраз відкриватимуть нові торгові маршрути на Сході.

— Я впораюся і зроблю все, що треба, Метью, — спокійно відповів Філіп. — А поки ти не повернешся до свого часу, я чекатиму від тебе регулярних звітів про ситуацію в Англії і звісток про те, як ідуть справи у тебе й Діани.

— Гелоуглас триматиме тебе в курсі наших пригод, — пообіцяв Метью.

— Це — зовсім інше, ніж дізнаватися про все від тебе, — зауважив Філіп. — Коли ти починаєш поводитися пихато, Метью, то мені важко не зловтішатися з того, що я знаю про твоє майбутнє. Та якось я і з цим бажанням впораюся.

Упродовж наших останніх днів у шато час, бавлячись із нами, викидав всілякі коники: то ледве волочився, то зненацька чимдуж кидався уперед. На Святвечір Метью подався на службу до церкви разом із більшістю челяді. Я ж залишилася у замку і застала Філіпа в його кабінеті з протилежного боку великої зали. Як і зазвичай, він писав листи.

Я постукала в двері. То була чиста формальність, бо він, без сумніву, стежив за моїм наближенням відтоді, як я вийшла з вежі, що належала Метью, але я визнала недоречним заходити без попередження.

— Introite. — То було те саме слово, яке він вимовив, коли я вперше прибула до Сеп-Тура, але тепер, коли я вже досить добре знала Філіпа, вона прозвучала не так суворо.

— Вибачте, що турбую вас, Філіпе.

— Заходь, Діано, — сказав він, протираючи очі. — Катрін знайшла мої торбини?

— Так, разом із чашкою та пеналом. — Філіп наполіг, щоб я взяла в дорогу його торбини. Кожна була зроблена з цупкої шкіри, щоб витримувати такі подорожні негаразди як сніг, дощ та удари. — Мені неодмінно хотілося подякувати вам перед нашим від’їздом — і не лише за те, що ви влаштували весілля. Вам вдалося полагодити в душі Метью щось таке, що зламалося, втратило свою цілісність.

Філіп відсунувся від столу і пильно поглянув на мене.

— Це мені слід висловлювати тобі подяку, Діано. Понад тисячу років родина намагалася вилікувати душу Метью. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в тебе пішло на це менше сорока днів.

— Метью таким не був, — заперечила я, хитаючи головою. — Допоки не повернувся сюди, до вас. У його душі був якийсь темний закуток, до якого я ніяк не могла дістатися.

— Такий чоловік, як Метью, нездатен повністю позбутися своїх темних закутків. Але, можливо, слід усвідомити й прийняти цю темряву, щоб його кохати, — продовжив Філіп.

— «Не покидай мене, бо я — у темряві, на мене впала тінь», — прошепотіла я.

— Щось я не пригадую, звідки ця цитата, — нахмурився Філіп.

— Вона з алхімічної книги, яку я вам показувала раніше. Називається вона «Aurora Consurgens». Цей рядок нагадав мені про Метью, але я й досі не розумію — чому. Утім, я впевнена, що колись зрозумію.

— Знаєш, ти дуже схожа на отой перстень, — зауважив Філіп, постукавши пальцем по столу. — Це був іще один розумний сигнал з боку Ізабо.

— Вона хотіла передати вам, що схвально ставиться до нашого шлюбу, — сказала я, помацавши масивний перстень великим пальцем; його вага діяла на мене заспокійливо і вселяла впевненість.

— Ні. Ізабо хотіла передати мені, що вона схвально ставиться до тебе. Бо ти — надійна і незмінна, як те золото, з якого цей перстень зроблений. Ти ховаєш у собі багато таємниць, як і завитки цього персня, що ховають у собі поетичні рядки. Але саме діамант у тому персні найкраще відображає твою сутність: яскравий на поверхні, полум’яний всередині і такий міцний, що його неможливо розбити.

— Та де там, мене можна розбити, — сумно відказала я. — Зрештою, можна запросто розбити діамант, гепнувши його звичайним молотком.

— Я бачив шрами, які залишив на тобі Метью. Підозрюю, існують й інші, хоча менш видимі. Якщо ти не розпалася на шматки тоді, то зараз — тим паче. — Обігнувши стіл, Філіп підійшов до мене і лагідно цьомкнув в обидві щоки. Мої очі враз налилися слізьми.

— Мені треба йти. Бо ми вирушаємо завтра рано-вранці. — Я повернулася, щоб піти, але рвучко крутнулася й охопила руками масивні плечі Філіпа. Хіба ж можна зламати такого дужого чоловіка?

— Що таке? — приголомшено прошепотів Філіп.

— Ви також не залишитеся на самоті, Філіпе де Клермон, — гаряче прошепотіла я. — Я знайду, як відшукати вас у темряві, обіцяю вам. І коли ви подумаєте, що увесь світ покинув вас, я буду поруч, я подам вам руку.

— А хіба може бути інакше? — лагідно мовив Філіп, — якщо ти у моєму серці?

Наступного ранку у дворі шато зібралася лише жменька істот, щоб провести нас у дорогу. Шеф напхав у дорожні торби П’єра повно всіляких наїдків для мене, а решту наявного місця Ален заповнив листами до Гелоугласа, Волтера та десятків інших адресатів. Катрін стояла побіля мене з очима, розпухлими від сліз. Їй хотілося вирушити разом із нами, але їй не дозволив Філіп.

А сам Філіп по-ведмежому обняв мене, а потім відпустив. Вони з Метью про щось тихо перемовились, і Метью кивнув головою.

— Я пишаюся тобою, Маттеусе, — сказав Філіп, на мить обійнявши його за плечі. Коли батько відпустив його, Метью трохи подався вперед, до нього, бажаючи хоч на мить продовжити цю близькість із Філіпом.

Та коли Метью повернувся до мене, його обличчя вже було спокійним та рішучим. Підсадивши мене у сідло, він легко, без видимих зусиль, скочив верхи на свого коня.

— Khaire, батьку, — сказав Метью, і в його очах блиснула сльоза.

— Khairete, Matthaios kai Diana, — відповів Філіп.

Жодного разу Метью не обернувся, щоб востаннє поглянути на батька, жодного разу не зігнув своєї випрямленої спини. Натомість він не зводив очей з дороги, вдивляючись у майбутнє, а не в минуле.

Я ж один раз обернулася, коли краєм ока помітила якийсь рух. То був Філіп. Він їхав уздовж сусіднього кряжа, рішуче налаштований не випускати свого сина з виду стільки, скільки було необхідно.

— Прощавай, Філіпе, — прошепотіла я на вітер, сподіваючись, що він почує.

-Ізабо? Що ти робиш? З тобою все гаразд?

— Аякже! — Зігнувши докупи обкладинки безцінної стародавньої книги, вона перевернула її і почала трясти.

Емілі Мазер із сумнівом поглянула на Ізабо. Бібліотека перебувала в стані повного хаосу. Решта шато блищала чистотою мов нова копійка, але ця кімната мала такий вигляд, немов нею щойно промчав смерч. Скрізь валялися книги. Наче хтось навмисне повитягував їх із полиць і порозкидав куди тільки можна було.

— Воно має бути десь тут. Він мав знати, що діти будуть разом. — Відкинувши випотрошену книгу, Ізабо простягнула руку за наступною. Емілі з її душею бібліотекарки було боляче дивитися, як над книгами отак знущаються.

— Не розумію — що ти шукаєш? — Піднявши кинутий фоліант, вона лагідно й обережно закрила його.

— Метью й Діана збиралися вирушити в 1590 рік. Тоді я була не вдома, а в Трірі. Філіп неодмінно мав дізнатися про нову дружину Метью і залишити мені про це звістку. — Волосся Ізабо, закривши майже все її обличчя, опускалося хвилями ледь не до талії. Вона роздратовано зібрала його в жмут і відкинула геть, щоб не заважало. Ретельно обдивившись корінець та сторінки своєї останньої жертви, вона розрізала останній аркуш гострим нігтем свого вказівного пальця. І, нічого не знайшовши, аж загарчала з досади.

— Але ж це книги, а не листи, — обережно зауважила Емілі. Вона не надто добре знала Ізабо, але досить добре пам’ятала моторошні розповіді про те, що витворяла мати Метью, перебуваючи в Трірі та інших місцях. «Матріарх» родини де Клермонів не була великою прихильницею відьом, і хоча Діана й довіряла цій жінці, Емілі все одно ставилася до неї з пересторогою.

— Я шукаю не листа. Ми ховали один одному послання серед сторінок книг. Коли він помер, я переглянула кожен том у бібліотеці, бажаючи знайти все, що нагадувало б мені про нього. Але, скоріш за все, я щось прогледіла.

— А, може, його там і не було на той момент, — озвався хрипкий голос із темного закутка біля дверей. Руде волосся Сари Бішоп було скуйовджене, а обличчя — біле мов крейда через тривогу й недосипання. — Коли Марта це побачить, у неї буде приступ. Добре, що Діани поруч немає. Вона б своєю лекцією про те, як слід зберігати книги, довела б тебе до стану отупіння. — Кішка на ім’я Табіта, яка всюди ні на крок не відходила від відьми, прожогом шмигнула у неї під ногами.

Тепер настала черга Ізабо здивуватися.

— Що ти хочеш сказати, Саро?

— Час — штука непевна й підступна. Навіть якщо все пішло згідно з планом, і Діана занесла Метью до першого дня листопада 1590 року, цілком може бути, що ще надто рано шукати звістку від твого чоловіка. А раніше ти його просто не змогла б знайти, бо тоді Філіп ще не встиг зустрітися з моєю небогою. — Сара ненадовго замовкла, а потім продовжила: — Гадаю, що Табіта зараз гризе саме ту книгу.

Табіта, втішена тим, що опинилася в домі з великою кількістю мишей та не меншою кількістю темних закутків, де можна було переховуватися, нещодавно захопилася дослідженнями меблів, штор та фіранок. Зараз вона сиділа на краєчку однієї з полиць бібліотеки й замріяно гризла куточок книжки в шкіряній обкладинці.

— Kakó gati! — скрикнула Ізабо, кидаючись до полиць. — Це ж одна з улюблених книжок Діани!

Табіта, яка ніколи не уникала конфронтації з іншим хижаком, за винятком Міріам, сильно вдарила книгу лапою, і та впала на підлогу. Кішка стрибонула вниз слідком, а потім стала, спершись на книгу передніми лапками, мов той лев, що охороняє цінну здобич.

— Це ілюстрована книга з алхімії, — зазначила Сара, забираючи манускрипт з-під кішки й гортаючи сторінки. Принюхавшись до обкладинки, вона сказала:

— Недивно, що Табіті забажалося пожувати її. Бо ця книга пахне м’ятою та шкірою, точнісінько як її улюблена іграшка.

На підлогу впав квадратик аркуша, складений учетверо. Залишившись без книги, Табіта схопила його своїми гострими зубками і тишком-нишком позадкувала до дверей.

Та Ізабо вже чекала на неї. Ухопивши Табіту за шкірку, вона висмикнула папірець з її зубів. А потім цьомкнула отетерілу кішку прямо у носа.

— Розумненька кицька. На вечерю матимеш рибку.

— Оце і є те, що ти шукала? — спитала Емілі, оглядаючи папірець. Він аж ніяк не виглядав вартим того, щоб через нього треба перевертати бібліотеку догори ногами.

Відповідь Ізабо була очевидною з того, як вона повелася зі знахідкою. Вона обережно розгорнула його, і він перетворився на п’ятидюймовий квадрат товстого паперу, густо списаний з обох сторін якимись символами.

— Він написаний якимось шифром, — сказала Сара. Узявши окуляри у смугастій, мов зебра, оправі, які висіли на мотузці у неї на шиї, вона насунула їх на носа, щоб краще придивитися.

— Ніякий це не шифр. Це грецька мова, — заперечила Ізабо, розгладжуючи аркуш тремтячими руками.

— І про що ж там ідеться? — поцікавилася Сара.

— Саро! — докірливо кинула їй Емілі. — Помовч! Це приватний лист.

— Цей лист — від Філіпа. Він бачився з ними, — схвильовано видихнула Ізабо, бігаючи очима по рядках тексту. Вона аж руку приклала до рота, а почуття полегшення, що відбилося на її обличчі, враз змінилося величезним здивуванням.

Сара чекала, поки вампірка скінчить читати. Це зайняло в Ізабо дві хвилини, що було майже вдвічі швидше, ніж розраховувала Сара.

— Ну, і як?

— Вони були з ним на свята.

«Уранці на Різдво Христове я попрощався з твоїм сином. Нарешті він щасливий, бо спарувався з жінкою, яка у всьому нагадує богиню і гідна його кохання», — прочитала вголос Ізабо.

— А ти впевнена, що він мав на увазі саме Діану та Метью? — Емілі ці рядки видалися якимись навдивовижу офіційними та маловиразними як для листування між чоловіком та дружиною.

— Так. Метью завжди був нашою проблемною дитиною, і ми постійно за нього турбувалися, хоча його брати та сестри потрапляли у ще гірші халепи. Моїм єдиним бажанням було побачити Метью щасливим.

— А згадка про «жінку, котра у всьому нагадує богиню» є, на мою думку, цілком прозорою і недвозначною, — погодилася Сара. — Не міг же він назвати Діану на ім’я і вказати при цьому, що вона відьма! Бо цілком могло статися, що цей лист міг потрапити й до чужих рук. От він і перестрахувався.

— Це іще не все, — продовжила Ізабо. — «Доля й досі має змогу і силу дивувати нас, моя розумнице. Боюся, попереду нас чекають важкі часи. У той нетривалий період, що залишився у моєму розпорядженні, я спробую зробити все, що зможу, щоб гарантувати безпеку твою і наших дітей та онуків — тих, ким уже маємо щастя втішатися, а також іще ненароджених».

Сара спитала, стиха вилаявшись:

— Ненароджених — я правильно зрозуміла? Чи «незроблених»?

— Так, ненароджених, — прошепотіла Ізабо. — Філіп завжди ретельно підбирає слова.

— Значить, цим він хотів щось сказати нам про Діану та Метью, — зробила висновок Сара.

Ізабо стомлено всілася на софу.

— Колись дуже-дуже давно ходили чутки про створіння, які відрізнялися від решти створінь. Вони були безсмертними і водночас могутніми. Приблизно в той час, коли вперше була підписана угода, дехто стверджував, начебто якась відьма народила дитинча, яке, подібно до вампіра, плакало кривавими слізьми. І кожного разу, коли воно робило це, з моря налітали люті вітри.

— Я ще ніколи про це не чула, — мовила Емілі й нахмурилася.

— Від цієї розповіді легковажно відмахнулися, як від чергового міфу, навмисне вигаданого для того, щоб сіяти страх серед створінь. Мало хто з нас зараз пам’ятає про це, а тих, хто вірить, що це можливо, іще менше. — Ізабо торкнулася листа, який лежав у неї на колінах. — Але ж Філіп знав, що це правда.

— Що — правда?

— Те, що відьма народила маньясанга. Бідолашне дитя страждало від голоду. Відьмина родина забрала в неї хлопчика і відмовилася годувати його кров’ю, вважаючи, що коли будуть силоміць годувати його молоком, то він не стане одним із нас.

— Метью не може не знати цієї історії, — зауважила Емілі. — Ти б розповіла йому про це, щоб допомогти в його дослідницькій роботі або хоча б заради Діани.

Ізабо похитала головою.

— Я не маю права розповідати йому такі історії.

— Ще б пак! Ти ж мусиш зберігати свої таємниці, Ізабо, — роздратовано кинула Сара.

— А ти свої, Саро! — скрикнула Ізабо. — Невже ти й справді гадаєш, що оті відьми — створіння на кшталт Сату і Пітера Нокса — анічогісінько не знають про цього хлопчика-маньясанга та його матір?!

— Ану припиніть! Обидві! — різко обірвала їх Емілі. — Якщо ця історія є правдивою, то про неї знають й інші створіння, і в такому разі Діані загрожуватиме велика небезпека. І Софії також.

— Її батьки належали до відьомського племені, але вона — демон, — зауважила Сара, згадавши про двійко молодят, що з’явилися у неї на порозі в Нью-Йорку напередодні Гелловіну. Ніхто не зрозумів, який стосунок мало це подружжя до обговорюваної таємниці.

— Демоном є й чоловік Софі, але донька їхня буде відьмою. Вони з Натаніелем — це ще одне свідчення того, що ми не знаємо, яким чином відьми, демони та вампіри репродукуються й передають свої здібності дітям, — занепокоєно сказала Емілі.

— Софі з Натаніелем — не єдині створіння, яким слід триматися подалі від Конгрегації. Добре, що Метью з Діаною зараз перебувають не тут, а в 1590 році, і їм не загрожує небезпека з боку Конгрегації, — похмуро мовила Сара.

— Але чим довше ці двоє залишатимуться в минулому, тим вищою буде імовірність того, що вони змінять сьогодення, — зауважила Емілі. — Рано чи пізно Метью з Діаною видадуть себе.

— Що ти маєш на увазі, Емілі? — поцікавилася Ізабо.

— Час змушений буде підлаштуватися під них, але не мелодраматично, як дехто вважає — відвернення війн, зміна результатів президентських виборів… Це проявиться у дрібничках, таких, наприклад, як ця звістка, що вигулькнула сьогодні з книги.

— Аномалії… — стиха мовила Ізабо. — Філіп завжди шукав у цьому світі аномалії. Саме тому я й досі читаю газети. Ми виробили звичку продивлятися їх кожного ранку. — Вона заплющила очі, поринувши у спогади. — Звісно, Філіп віддавав перевагу спортивній хроніці, а також новинам освіти. Філіп дуже переймався тим, що діти вивчатимуть у майбутньому. Він започаткував стипендії для вивчення грецької та філософії, а також фінансував вищі навчальні заклади для жінок. Мені це завжди видавалося дивним.

— Він шукав Діану, — раптом сказала Емілі з упевненістю людини, обдарованої здатністю ясновидства.

— Можливо. Одного разу я спитала його, чому він так цікавиться поточними подіями і що сподівається знайти в газетах. А Філіп відповів, що дізнається про це тоді, коли побачить те, що шукає, — відповіла Ізабо. Вона сумно посміхнулася. — Він любив свої таємниці й часто казав, що якби була можливість, то став би детективом, як Шерлок Холмс.

— Нам слід потурбуватися про те, щоб знайти всі ці маленькі часові відхилення, перш ніж про них пронюхає Конгрегація, — сказала Сара.

— Я скажу про це Маркусу, — погодилася Ізабо, кивнувши головою.

— Тобі таки треба було розповісти Метью про отого хлопчика зі змішаного шлюбу, — ніяк не могла вгамуватися Сара.

— Мій син кохає Діану, і якби Метью дізнався про того малюка раніше, він би відмовився від неї, щоб не наражати на небезпеку її та дитину.

— Бішопи не такі прості, як ти гадаєш, Ізабо. Якби Діана бажала твого сина, вона все одно знайшла б, як зробити його своїм.

— Діана дійсно бажала його, і тепер вони належать один одному, — підкреслила Емілі. — Але нам не слід ділитися цією звісткою тільки з Маркусом. Треба й Софі з Натаніелем повідомити.

Сара та Емілі пішли з бібліотеки. Вони зупинилися в колишній кімнаті Луїзи де Клермон, розташованій по сусідству з апартаментами Ізабо на тому ж поверсі. Сарі здавалося, що часом у цій кімнаті відчувався Діанин запах.

Вони пішли, а Ізабо залишилася й почала збирати книги і ставити їх назад на полиці. Коли в кімнаті знову запанував порядок, вона повернулася до софи і взяла в руки листа від свого чоловіка. Там було більше, ніж вона відкрила двом відьмам. Ізабо перечитала завершальні рядки.

«Та годі про неприємне. Мусиш бути обережною, щоб мати змогу разом із ними насолоджуватися майбутнім. Уже минуло аж два дні відтоді, як я нагадав тобі, що ти й досі є володаркою мого серця. Хочеться казати тобі про це кожної миті, щоб ти не забувала ні цього, ні імені чоловіка, який довіку буде побожно промовляти твоє ім’я.

Філіпос».

В останні дні свого життя Філіп часом не міг пригадати свого імені, вже не кажучи про її ім’я.

— Дякую тобі, Діано, — прошепотіла вона в нічну темряву, — за те, що повернула його мені.

Кілька годин по тому Сара почула нагорі якийсь дивовижний звук, схожий на музику, але то була більш ніж музика. Спотикаючись, вона вискочила з кімнати і застала у коридорі Марту в старому ворсистому халаті з жабкою, вишитою на кишені. На її обличчі світилася радість, змішана з печаллю.

— Що це? — спитала Сара, дивлячись угору.

Жодна людина була неспроможна видати такий прекрасний та тужливий звук. Мабуть, на дах усівся янгол, не інакше.

— То Ізабо знову співає, — пояснила Марта. — Після смерті Філіпа вона робила це лише один раз: коли ваша племінниця була в небезпеці і її треба було повернути у цей світ.

— Із нею все гаразд? — У кожній ноті було стільки горя й відчуття втрати, що у Сари аж серце стиснулося. Жодні слова були неспроможні описати той спів.

Марта кивнула.

— Спів — то є добра ознака того, що її жалоба, можливо, добігає кінця. Нарешті. Тільки після цього Ізабо зможе знову жити.

І двоє жінок, вампірка та відьма, слухали, доки завершальні ноти пісні Ізабо не розтанули в тиші.