Слід босої ноги

Розділ 11. «ЧЕРВОНА КНИГА»

Те, що рятувальники побачили за стіною, не очікував побачити ніхто з них. Вони опинилися… на Землі!

Перед очима лежало поле нескошеного жита, ліворуч понад полем тягнувся ліс, охоплений осінньою пожежею, праворуч — поле палало насправді, і пасма чорно-білого диму пливли над путівцем навздогін приземкуватим потворним машинам у камуфляжних плямах.

Здалеку гримкотіло, зблискувало, іноді гучно бухкало, і Гнат здогадався, що там точиться бій.

— За мною! — різким, зчужілим голосом наказав Богданов, і вони побігли нагинці, переметнулися через пагорок і залягли в негустому вербняку за поваленим деревом.

За ріденькими сизими пасмами диму Гнат побачив, як із знайомої їм порожнечі виходу (квадрат-тамбур) виповзло щось чудернацьке. Це щось карикатурно скидалось на людину: голова — куб, руки — паралелепіпеди, ноги й тулуб — теж куби. Ця мара хитнула головою — двічі вліво й двічі вправо, ніби роздивляючись, затим здійнялася в небо і зникла з очей.

— Хто це був? — спантеличено запитав лікар, підводячись і обтрушуючись.

— А ви не здогадались? — усміхнувся Богданов. — Глядач, як і ми з вами. Дивуюся, що ми не зіткнулися з ним раніше.

— З ним?

— Не з ним, то з іншим. Глядачів, очевидно, багато, якщо наші здогади вірогідні. Чи не для того нас перенесли сюди, щоб ми згадали, якими люди були… І чим усе кінчається для тих, хто з вогнем і мечем зазіхає на волелюбний, будівничий дух людини-творця.

З колодязя-тамбура вийшли на висоті тридцять кілометрів. Звідси планета скидалася на кольоровий стільник. Пролетіли над зеленим квадратом, потім над голубувато-фіолетовим, за ним починався зовсім сірий, голий і рівний, як стіл. Траплялися квадрати білі, й чорні, й червоні, а над жовтим Богданов навіть пригальмував модуль — у цьому квадраті теж точилася війна: видно було, як армади незвичайних на вигляд машин методично винищували одна одну.

— Та-а-ак. Усе правильно, — поворушився за пультом Богданов.

— Що значить правильно? — обурено хитнув головою лікар. — Як на мене, то все тут неправильно й навіть жахливо! Немов зумисне зібрано колекцію воєн!..

— І ти такої думки? — запитав Станіслав у Гната.

— Та як тобі сказати… Ти мені якось розповідав, що в двадцятому столітті була так звана «Червона книга», в яку записували всі види земних тварин і рослин на межі вимирання…

— Була така книга, вона й нині є як цікавий документ споживацького ставлення до природи. Ну й що?

— Мені здається, що вся ця планета — «Червона книга» гинучих цивілізацій нашої галактики. Так, саме цивілізацій. Адже ми (я маю на увазі людство) з великими труднощами вилікувались від страшної хвороби — капіталізму; війни — тільки видима сторона цієї недуги. Ось і… — Гнат зустрівся з уважним поглядом Богданова і затнувся.

— Приймай вітання, Ромашин, — кивнув Гнатові Микита. — Я дійшов майже такого ж висновку, але ти краще все це сформулював. «Червона книга» галактики… Перелік цивілізацій, котрі потребують термінової охорони генофонду чи, іншими словами, цивілізацій, котрі перебувають на обліку в якійсь вищій інстанції галактики…

Рятувальники ще не встигли визначитися в просторі, як раптова темінь упала на модуль, напливла в тіло й обірвала свідомість. Невидимий господар «Червоної книги» повернув їх назад, до людей. Він показав усе, що хотів показати.

Керрі Йос ждав їх у відділі. Разом з ним у кабінеті були Норман Спенсер, Генрі Бассард, Морозов і Тектуманідзе, який ще на порозі кинувся їх обнімати.

— Розповідайте, — коротко сказав Керрі Йос після привітання.

— Хвилинку! — Богданов дістав касети з відеозаписом, зробленим на планеті-мозаїці, і вставив у проектор.

— Справді цікаво! — мовив Керрі по закінченні демонстрування. — «Червона книга галактики»!.. І все це ви пов'язуєте з так званим Оком? Які у вас докази?

— На жаль, ніяких, — відповів Богданов. — Є лише гіпотези… та інтуїція.

— На інтуїції не побудуєш ні теорії, ні плану подальших робіт, — втрутився Бассард.

— І все ж збігів надто багато, і всі вони дуже промовисті. Ще одне свідчення того, що космічна експансія людства комусь не до душі. Точніше, не комусь, а саме Оку.

— Гаразд, нехай буде по-вашому, нас притримують. Але дозвольте запитати — чому? З якої речі? — Бассард тицьнув перед собою пальцем у повітря. — І чому саме тепер, коли ми покінчили на Землі з антагонізмом у планетарному масштабі, коли соціальна гілка еволюції досягла, зрештою, своєї вершини?

— Тому що ми, на жаль (і я вже про це казав не раз), продовжуємо експорт байдужості, — мовив Томах. — Тільки якщо раніше, сторіччя тому, все це було локально, в межах Землі, то тепер зачепили й космос…

— Поясніть докладніше, — попросив Спенсер, який досі мовчав.

— Будь ласка. Чи давно ми погодилися з тим, що космос — не звалище відходів нашої технології?

Бассард спохмурнів.

— Сказано сильно. Ми давно використовуємо безвідходну технологію. .

— Помиляєтесь! У Сонячній системі — так, використовуємо, бо це наш дім. Але безвідходна технологія із замкнутими циклами водо-, повітря– та енергопостачання дуже дорога, і ми застосовуємо її далеко не на всіх планетах обжитої зони космосу. Приклади? Шемалі, Історія, гамма Суїнберна…

— Але ж це… — спохопився Морозов. — Прошу вибачення, що перебив…

— Ви зрозуміли правильно. Саме на тих планетах, де не все гаразд з чистотою досліджень, і з'явилось Око. А порушення екоетики? Адже випадок з експедицією Момми непоодинокий! Давайте подивимося на себе збоку. Якими нас бачить Око? Що ми встигли зробити великого за двісті років з часу виходу в космос? Як на мене, найбільше — це те, що подекуди виправили свої помилки! Чи ні? Я читав твори письменників-футурологів минулого. В одному з них писалося, що всесвіт починає боротися з людством, щоб зберегти себе, щоб залишитися таким, яким він є. Щось надпесимістичие! Мати народжує дитя в надії, що воно, підрісши, буде піклуватися про неї, любити, цінувати. Ми, людство, — дитя всесвіту, дитя природи. Чому ж ми нерідко забуваємо про неї? Забуваємо настільки, що пробуджується, за висловом Гната Ромашина, «глобальна совість всесвіту», голос якої ми й чуємо не завжди. Тож давайте частіше згадувати уроки історії, краще прогнозувати наслідки своїх дій, щоб надії і сподівання Матері збулися. Інакше!.. Людина-руйнівник — як це звучить? А мабуть, саме такими постаємо ми в очах Ока!

— Вибирав би слова, — з кислою міною промовив Бассард. — 3 експедицією Момми треба ще розібратися, а то ми полюбляємо чіпляти ярлики. Порушив інструкцію — хижак! Посилив вимогливість — егоїст!

Богданов і Йос перезирнулися.

— У Станіславових словах, звичайно, чимало патетики, — сказав Морозов, підморгнувши Томаху, — але багато в чому його міркування справедливі. Отже, Бассард, на вашу думку, не має приводу для тривоги?

— Приводу нема, і він водночас є, — подумавши, сказав Керрі Йос. — Поза сумнівом, людству зовні ніщо не загрожує. Тому приводу для тривоги такого масштабу немає. Око в делікатній формі попередило нас про згубність перенесення минулого досвіду насильства над природою, згубність експорту байдужості, кажучи словами Томаха. Тут привід для тривоги вже є. Він — у нас самих, у нашому ставленні до всього, чого торкається людська рука…