Сфера

КНИГА ІІ

ПОЧВАРА БУЛА ХИМЕРНА, схожа на примару, невиразно загрозлива, невгамовна, але від неї годі відвести погляд. Вона загіпнотизувала Мей своїм поривчастим тілом, гострими, як бритва, плавцями, молочною шкірою і вовняносірими очима. Безсумнівно, акула — характерні акулячі обриси, злісний погляд, — але це був новий вид, усеїдний і сліпий. Стентон привіз її з Маріанської западини, опустившись туди у батискафі «Сфери». Акула стала не єдиним його відкриттям, він також дістав звідти невідомих досі медуз, морських коників і скатів-манта — всі майже прозорі, аж безтілесні у своїх рухах; їх помістили у кількох величезних акваріумах, сконструйованих практично за ніч.

Завдання Мей полягало в тому, щоб показувати тварин глядачам, давати необхідні роз’яснення, а також через свій об’єктив на шиї стати вікном у цей новий світ і загалом у світ «Сфери». Щоранку Мей надівала щось схоже на кулон — як у Стюарта, але трохи легший, менший, із об’єктивом на серці. У такому положенні він давав стійкіше і ширше зображення. Об’єктив бачив геть усе, що бачила Мей, а часто навіть більше. Якість необробленого відео дозволяла глядачам наближувати зображення, переглядати панораму, заморожувати, збільшувати різкість. Звук — ретельно налаштований, зосереджений безпосередньо на розмовах Мей; також чути фонові голоси і звуковий супровід, але це не заважає. Хоч би де Мей опинилася, все навколо неї сканували глядачі; вони могли навести фокус на будь-який куток приміщення, а за бажання — виокремити й послухати будь-яку розмову.

Ось-ось годуватимуть знайдені Стентоном види, але саму Мей і її глядачів найбільше цікавила акула. Мей іще не бачила, як це відбувається, але казали, що акула ненаситна і надзвичайно прудка. Попри сліпоту, їжу знаходила миттєво — велику чи малу, живу чи мертву — і пожирала її зі страхітливою швидкістю. Досить кинути в акваріум оселедця чи кальмара, і вже за мить на дно падає невеличка зерниста купка, схожа на попіл, — усе, що від них залишилося. Це ще дужче зачаровувало завдяки прозорій акулячій шкірі: можна було безперешкодно спостерігати за травленням.

У навушнику крапнуло.

— Годування переноситься на 13:02, — сказав голос. А зараз 12:51.

Мей подивилася у темний коридор, на інші три акваріуми — кожен наступний трохи менший за попередній. Ламп у коридорі не вмикали, щоб ефектніший вигляд мали акваріуми, підсічені кольором електрик, і туманно-білі створіння в них.

— Перейдімо поки що до восьминога, — промовив голос.

Головний звуковий потік із Додаткового Управління надходив до Мей через крихітний навушник, що дозволяло команді ДУ давати супровідні вказівки: наприклад, запропонувати їй навідатися в «Епоху Машин» і показати глядачам новий дрон на сонячних батареях, здатний пролетіти необмежені відстані, через континенти і моря, за умови, що на нього світитиме сонце; сьогодні вона вже там була. Переважно з таких оглядин і складався її день: із відвідин усіляких відділів, презентацій нових продуктів, вироблених або ж схвалених «Сферою». Мей не могла поскаржитися на одноманітність роботи. Кожен день був інакший, і за шість тижнів своєї прозорості Мей побувала буквально у всіх кутках кампусу — від «Епохи Вітрил» до «Стародавнього Королівства», де вони збиралися — переважно заради приколу — начепити камери на всіх білих ведмедів, що залишилися.

— Погляньмо на восьминога, — сказала Мей своїм глядачам.

Перейшла до круглого скляного акваріума, шістнадцять футів заввишки і дванадцять у діаметрі. Всередині бліде безхребетне з відтінком хмари, але з блакитно-зеленими прожилками, навмання обмацувало скляні стінки, немов підсліпуватий, який шукає окуляри.

— Родич головоногого спрута, — пояснила Мей, — але досі такого восьминога живим іще не ловили.

Здавалося, восьминіг безперестанку змінює форму: то надметься, ніби цибулеподібна куля, стаючи дедалі більшим, аж тут уже зменшується, крутиться, видовжується і розтягується, геть невпевнений щодо своєї справжньої форми.

— Як бачите, доволі складно визначити його справжній розмір. То видається таким маленьким, що його можна взяти на долоню, аж раптом збільшується, заповнюючи ледь не весь акваріум.

Щупальці восьминога, здавалося, хотіли дослідити геть усе навколо: обриси скла, топографію коралів на дні, — тому й перемацували все.

— Я його майже люблю, — зауважила Мей, спостерігаючи за восьминогом, який тягнувся від стінки до стінки, немов сіть. Надмірна допитливість свідчила про його недолугий, сповнений сумнівів, розум.

— Стентон знайшов його першим, — пояснила вона; восьминіг саме підіймався з дна, повільний і набундючений. — Він виплив ззаду батискафа і завис перед Стентоном, немов просив плисти за ним. Ви ж бачите, як швидко він може рухатися. — Тепер восьминіг метався по всьому акваріуму, складаючись і розкладаючись, як парасолька.

Мей поглянула на годинник. 12:54. Треба заповнити ще кілька хвилин. Знову спрямувала об’єктив на восьминога.

Не мала жодних ілюзій, нібито глядачі щодня і щохвилини захоплено за всім спостерігають. За три тижні прозорості вона часто працювала всліпу, але її завдання передусім полягало в тому, щоб виконувати роль відчиненого вікна у життя «Сфери» — однаково величну і банальну. «Ось ми у спортзалі, — могла сказати вона, вперше показуючи глядачам тренажерний зал. — Бігають люди, пітніють і у різні способи намагаються роздивитися одне одного, але так, щоб не помітили інші». А потім, за годину, вона могла обідати, буденно і без коментарів, навпроти інших сфероїдів, і всі вони поводилися чи намагались поводитися так, наче на них ніхто не дивиться. Більшість її колег по «Сфері» тішилися, коли потрапляли у камеру, та за кілька днів усвідомлювали, що це складова їхньої тут роботи, засадничий елемент «Сфери» і крапка. Якщо вони — компанія, що пропагує прозорість, а також глобальні, безконечні переваги відкритого доступу, то їм необхідно жити відповідно до цього ідеалу, завжди і всюди, а зокрема, у кампусі.

На щастя, у «Сфері» завжди щось оголошували і святкували. Осінь і зима принесли невідворотне — все одночасно і зі швидкістю бліцкриґу. Всюди у кампусі з’явилися таблички з натяками про неминучість Досконалості. Натяки були загадкові, підбурювали допитливість, спонукали до дискусій. Про яку це Досконалість ідеться? Співробітники мали над цим поміркувати, знайти відповіді і написати їх на дошках ідей. «Усі на Землі мають обліковий запис у "Сфері"!» — проголошував один популярний напис. "Сфера" позбавить світ від голоду, — стверджував інший. "Сфера" допоможе знайти моїх пращурів, — запевняв іще якийсь. «Жодні дані — людські, цифрові, емоційні чи історичні — більше не губитимуться». Останнє передбачення висловив і підписав сам Бейлі. Але найпопулярнішим висловлюванням стало: «"Сфера" допоможе мені знайти самого себе».

Такий розвиток подій у «Сфері» планувався давно, але час зараз був сприятливий, як ніколи, а спонука — така потужна, що ніхто вже й не намагався їй опиратися. Майже дев’яносто відсотків прозорих у Вашинґтоні, а решта десять — похнюплені через підозри колег і виборців, сохнуть під палючим сонцем простого запитання: а що ви приховуєте? Планувалося, що більшість сфероїдів випрозоріють протягом року, а поки всі налаштовуються і звикають до цієї думки, прозорими будуть лише Мей і Стюарт; і Мей значною мірою затьмарила Стюарта. Адже вона молода і рухається набагато швидше за нього, має поставлений голос — глядачам він подобається, порівнюють його з музикою, кажуть, що він схожий на звук дерев’яного духового інструмента і чудових акустичних струн — Мей від цього у захваті і щодня відчуває, як крізь неї протікає любов мільйонів.

Правда, треба було до всього звикати, починаючи з найголовнішого обладнання. Камера була легенька, тож за кілька днів Мей уже не відчувала над серцем об’єктива, що здавався медальйоном із вкладеним портретом. Камеру на грудях намагалися зафіксувати по-різному, зокрема «липучкою» на одязі, але не знайшли кращого і простішого способу, ніж повісити її на шию. Також звикала ще до однієї речі, що видалася їй безкінечно захопливою, хоча іноді й нервувала, — з можливістю бачити у малому віконечку на браслеті все те, що бачить камера. Про свій монітор здоров’я на лівому зап’ясті вона вже рідко коли згадувала, бо камера вимагала використання другого браслета на правому зап’ясті. Він мав такі ж розміри і був з такого самого матеріалу, що й браслет на лівій руці, але з більшим екраном, щоб помістилося відео і зведені дані з її звичних екранів. З браслетами на обох зап’ястях, обидва зручні, з матовим металевим відблиском, вона уявляла себе такою собі Диво-Жінкою і навіть відчувала якусь незвичну силу — хоча ідея була надто недолуга, щоб комусь розповідати.

На лівому зап’ясті бачила пульсацію свого серця; на правому — те, що бачили її глядачі — зображення з камери в реальному часі, а це дозволяло за потреби робити різноманітну корекцію картинки. На правому зап’ясті також бачила поточну кількість глядачів, свій рейтинг і рівень, а також найновіші та найпопулярніші коменти глядачів. Коли Мей стояла біля восьминога, то мала чотириста сорок одну тисячу сімсот шістдесят двох глядачів — трохи більше, ніж у середньому, але все ж таки менше, ніж сподівалася, коли пішла показувати глибоководні Стентонові відкриття. Решта показників її нічим не дивувало. Мала в середньому вісімсот сорок п’ять тисяч двадцять дев’ять унікальних переглядів своєї живої трансляції за день, а ще два і одна десята мільйона користувачів підписалися на її стрічку в «Цвіркуні». Вже не переймалася тим, щоб утриматися у Т2К; її присутність геть усюди, а також величезна міць аудиторії гарантували захмарний Показник Ефективності та Чистий Роздріб і забезпечували постійне перебування в горішній десятці.

— Погляньмо на морських коників, — сказала Мей і перейшла до наступного акваріума. Там, у пастельному букеті коралів, серед хиткого лапатого листя блакитних водоростей, вона побачила сотні, можливо, тисячі крихітних створінь, не більших за дитячий пальчик; усі вони причаїлися по закутках, вчепившись за листя.

— Ці малятка щось не надто дружелюбні. Зачекайте, а чи це насправді рибки? — запитала Мей і поглянула на зап’ястя, де якась глядачка вже надіслала відповідь: «Точно рибки! Пучкозяброві, ряд костистих. Як тріска і тунець».

— Дякую, Сусанно Він із Ґрінсборо! — промовила Мей і «цвіркнула» інформацію своїм фоловерам. — А тепер подивимося, чи зможемо знайти татуся цих численних малят. Мабуть, ви знаєте, що в морських коників мальків виношує самець. Сотні дитяток, яких ви бачите, народилися відразу, щойно їхній татусь сюди прибув. А де ж він? Мей обійшла акваріум і невдовзі його знайшла, завбільшки з руку, заліг на самісіньке дно, притулившись до скла. — Думаю, він ховається, — зауважила Мей, — і, здається, навіть не підозрює, що ми — по інший бік скла, і нам усе видно.

Поглянула на зап’ястя і трохи поправила камеру, щоб глядачі краще роздивилися тендітну рибку. Морський коник згорнувся клубочком, спиною до Мей, мав виснажений і соромливий вигляд. Притулилася обличчям і об’єктивом до скла, так близько до нього, що бачила крихітні хмаринки у розумних очах, неймовірні веснянки на вишуканому писочку. Дивовижне створіння, препоганий плавець, збудований, як китайський ліхтарик, і геть беззахисний. На її зап’ясті з’явився «цвірк» із винятково високим рейтингом. «Круасан тваринного світу», — йшлося в ньому, і Мей зачитала це вголос. Попри тендітність, коникові вдалося розмножитися, дати життя понад сотні схожих на себе особин, натомість восьминіг і акула лише металися по периметру своїх акваріумів і жерли. А цьому ні до чого не було діла. Він тримався віддалік свого потомства, ніби й не здогадувався, звідки воно тут узялося, й анітрохи не переймався його долею.

Мей поглянула на годинник. 13:02. У навушнику заговорило Додаткове Управління: «Готові до годівлі акули».

— Так, — сказала Мей, глипнувши на зап’ястя. — Бачу купу прохань повернутися до акули, а вже минула перша година, тому, думаю, ми так і зробимо. — І покинула морського коника, який на мить обернувся, ніби не хотів, щоб вона його покидала.

Пішла до першого і найбільшого акваріума зі Стентоновою акулою. Над акваріумом на лискучій червоній драбині у закасаних білих джинсах стояла дівчина з кучерявим темним волоссям.

— Привіт, — сказала Мей. — Я — Мей.

Дівчина, здається, хотіла відповісти «я знаю», але потім, ніби згадавши, що їх знімає камера, завчено і дурнувато відповіла:

— Привіт, Мей, я — Джорджія, зараз годуватиму акулу містера Стентона.

Попри свою сліпоту і тимчасову відсутність їжі, акула, здається, відчула, що от-от почнеться бенкет. Завертілася, мов циклон, потроху спливаючи ближче до поверхні. Кількість глядачів Мей сягнуло сорока двох тисяч.

— А дехто зголоднів, — мовила вона.

Акула, що досі видавалася небезпечною лише почасти, перетворилася на люту і цілком чутливу потвору, втілення хижацького інстинкту. Джорджія намагалася надати собі впевненого і компетентного вигляду, але Мей помітила в її очах страх і тривогу.

— Ви там готові? — запитала вона, не зводячи очей із акули, яка прямувала до неї.

— Готові, — відповіла Мей.

— Добре. Сьогодні ми дамо акулі поласувати новою їжею. Як ви знаєте, її годували вже всілякими харчами, від лосося до оселедця й медуз. І все вона пожирала з величезним апетитом. Учора скуштувала ската, і ми думали, що він їй не сподобається, але вона його проковтнула вмить. Тому і сьогодні проекспериментуємо з новою їжею. Погляньте сюди.

Мей побачила, що відро, яке принесла Джорджія, виготовлене з органічного скла, а всередині — щось блакитнобрунатне, з багатьма ногами, якими воно торохтіло об стінки: омар. Мей ніколи не чула, щоб акули їли омарів, але чому б їм не їсти омарів?

— Ось у нас звичайний омар зі штату Мейн, і ми не впевнені, чи акула здатна його з’їсти.

Джорджія, вочевидь, бравувала, але навіть Мей почала нервуватися, бо дівчина занадто довго тримала омара над водою. «Кидай його, — подумки казала Мей. — Будь ласка, кидай уже».

Але Джорджія й далі тримала омара над водою, видно, заради Мей і її глядачів. Тим часом акула вже зачула омара і, безперечно, уявила його форму всіма своїми сенсорами, тож почала кружляти дедалі швидше; ще стримувалася, але їй уже, вочевидь, уривався терпець.

— Деякі акули здатні перетравлювати панцирі ракоподібних, а деякі — ні, — сказала Джорджія і так хитнула омаром, що його клешня знічев’я торкнулася до поверхні води. «Будь ласка, кидай, — подумала Мей. — Та вже кидай». — Тож ось я кидаю цього красеня у…

Але не встигла вона доказати, як акула випірнула з води і вихопила омара з руки годувальниці. Джорджія лише зойкнула, схопивши іншою рукою пальці, наче хотіла їх порахувати — чи всі; акула шубовснула в акваріумну воду, омар пропав у її пащі, а біле м’ясо ракоподібного порснуло з широкої пащі.

— Не зачепила тебе? — запитала Мей.

Джорджія захитала головою, стримуючи сльози.

— Іще б трошки… — Потерла руку, ніби попеклася.

Омара зжерто, а перед Мей постало страхітливе і незвичайне видовище: всередині акули омар перетравлювався просто на її очах, блискавично швидко і неймовірно чітко. Мей побачила, як в акулячій пащі він розламався на десятки, а потім на сотні друзок, відтак стало видно, як ці друзки поповзли стравоходом у шлунок і кишківник. За якусь хвилю омар перетворився на зернисту, грудкувату масу. Кал випав з акули і, як сніг, опустився на дно акваріума.

— Здається, вона не наїлася, — мовила Джорджія. Знову вилізла на драбину зі ще одним контейнером із прозорого оргскла. Поки Мей спостерігала, як перетравлюється омар, Джорджія роздобула ще одну страву.

— Це те, що я думаю? — запитала Мей.

— Тихоокеанська морська черепаха, — відповіла Джорджія, підносячи контейнер з рептилією. Черепаха була завбільшки з половину Джорджії, вся зі строкатих клаптиків зеленого, блакитного, брунатного — чудова тварина, неспроможна рухатися у занадто тісному контейнері. Джорджія відчинила з одного боку дверцята, ніби запрошуючи черепаху виходити, якщо їй хочеться. Та їй не хотілося.

— Малоймовірно, що акула коли-небудь стикалася з черепахами, надто вже різні середовища проживання, — сказала Джорджія. — Ця черепаха не мала ніякої причини гуляти там, де мешкала Стентонова акула, та й акула, безперечно, ніколи не бачила залитих сонцем місцин, де живуть черепахи.

У Мей виникло бажання запитати Джорджію, чи справді їй хочеться годувати акулу черепахою, що її очі вже помітили хижака внизу, і тепер зі своєю повільною черепашачою силою істота намагалася затиснутися якнайглибше в контейнер. Годування акули цим добрим створінням, хай би яка була з цього наукова користь, не сподобається багатьом глядачам. На зап’ясті вже з’являлися «цвірки». «Будь ласка, не вбивайте черепаху! Вона схожа на мою бабусю!» Але були й інші думки, мовляв, оскільки акула не надто більша за черепаху, то не зможе проковтнути її чи перетравити, адже черепашачий панцир достоту непробивний. Щойно Мей уже вголос збиралася засумніватися в доцільності такої годівлі, як у навушнику пролунала вказівка з ДУ:

— Тримайся. Стентон хоче подивитися, що з цього вийде.

Знову закружляла в акваріумі акула, так само голодна і ненажерлива. Що для неї омар? Перекуска на один зуб. Ось вона підійнялася ближче до Джорджії, знаючи, що неподалік головна страва.

— Нате, — мовила Джорджія, нахиляючи контейнер, аж поки черепаха почала повільно сповзати до неонової води, що нуртувала під нею — від акулячого кружляння утворився справжній вир.

Коли контейнер нахилився майже вертикально, а голова черепахи опинилася за межами прозорого пластику, акулі ввірвався терпець. Вона вистрибнула, схопила своїми щелепами черепаху за голову і потягла під воду. І так само, як омара, поглинула її за лічені секунди, але цього разу акулі довелося змінювати свою подобу, чого не вимагав омар. Здавалося, вона зняла з петель свою щелепу, вдвоє збільшила розміри пащеки і таки змогла проковтнути черепаху цілком. А Джорджія тим часом розповідала про те, як начебто багато акул, споживши черепах і перетравивши їхню плоть, вивертають шлунки, вибльовуючи уламки панцира. Зате Стентонова акула мала інший підхід. Панцир, здавалося, розчинився у її пащі і в шлунку, немов змішаний зі слиною крекер. Не минуло й хвилини, як уся черепаха перетворилася на жменьку попелу. Він випав з акули, як і омар, пластівцями, що важко опустилися на дно до решти останків, які вже неможливо було розрізнити.

Спостерігаючи за всім цим, Мей помітила постать, самі лише обриси, за склом дальньої акваріумної стінки. Тіло скидалося на тінь, обличчя невидиме, аж раптом світло, що падало згори, відбилося від шкіри несамовито вертлявої акули й осяяло його.

То був Кальден.

Мей не бачила його вже добрячий місяць, а відколи стала прозора, вони і словом не перекинулися. Енні полетіла до Амстердама, потім Китай, відтак Японія, знову відбула до Женеви, тож не мала часу взятися за Кальдена, але вони вряди-годи надсилали одна одній есемески і таки згадували його. Чи варто їм так перейматися цим незнайомцем, розмірковували подруги.

А потім він зник.

І ось стоїть нерухомо, дивиться на Мей.

Хотіла до нього озватися, та злякалась. Хто він? А якщо гукне його і зніме на камеру, то чи не вибухне скандал? А що як він утече? Досі під враженням від акулячого бенкету, від шаленства її бляклих очей, Мей раптом збагнула, що не має сили вимовити ім’я Кальдена. Вона дивилася на нього, а він дивився на неї, і в Мей промайнула думка, що якби вона зняла його на камеру, то показала б Енні, а це дало бодай якусь ясність, допомогло б його розпізнати. Мей подивилася на зап’ястя, побачила тільки темні обриси, обличчя не видно. А може, об’єктив його побачить, якщо змінити кут? Поки стежила за його постаттю на зап’ясті, він ступив назад і сховався у тінь.

А Джорджія далі торохтіла про акулу і про епізод, свідками якого вони стали, але Мей не чула жоднісінького слова. І ось Джорджія стоїть на вершині драбини і махає рукою, сподіваючись, що Мей закінчила зйомку, бо акулу вже нема чим годувати. Все, шоу завершено.

— Ну, гаразд, — сказала Мей, втішена, що можна піти і спробувати наздогнати Кальдена. Подякувала і попрощалася з Джорджією, а тоді енергійно покрокувала темним коридором.

Упізнала Кальденів силует, що вигулькнув попереду з-за дальніх дверей, пришвидшила крок, намагаючись сильно не трясти камерою і стримуючись, щоб не покликати його на ім’я. Двері, куди він увійшов, вели до відділу новин, тому для Мей доволі логічно саме туди і завітати.

— Треба подивитися, що відбувається у відділі новин, — сказала вона, розуміючи: за якихось двадцять кроків про її прихід там усі знатимуть. Також розуміла, що його зняли камери «ВидоЗміни» у коридорі над дверима, і рано чи пізно вона дізнається, чи це справді був Кальден. У «Сфері» найнезначніше пересування записувалося на ту чи ту камеру, а зазвичай — щонайменше на три, тому, щоб з’ясувати постфактум, хто куди ходив, вистачить кількох хвилин.

Біля дверей відділу новин уявила, як до неї торкаються Кальденові руки. Ось вони опускаються дедалі нижче і насаджують її на себе. Почула тихий рокіт його голосу. Відчула його смак, ніби якийсь соковитий свіжий фрукт. А що як вона його знайде? Вона не зможе затягти його в туалет. Чи зможе? Вона щось придумає.

Відчинила двері у відділ новин — простора зала, оформлена за проектом Бейлі під старосвітську газетну редакцію, з сотнею низьких кабінок, усюди рухомі рядки і годинники, на столах аналогові телефони у стилі ретро, під цифрами аритмічно блимають білі кнопки. Видно старі принтери, факси, телекси, машини високого друку. Безперечно, то були декорації. Все це старовинне обладнання не працювало. Новинарі — а вони саме обернули обличчя до Мей, усміхалися, віталися з нею та її глядачами — більшість своєї роботи виконували за допомогою «ВидоЗміни». Вже встановлено близько ста мільйонів камер, до яких вони мали безперервний доступ і які працювали в усьому світі, тому відпала потреба у затратних і часто небезпечних особистих репортажах, не кажучи вже про «вуглецевий слід» [26].

Мей ішла відділом новин, співробітники махали їй руками — чи це бува не офіційний візит. Мей їм відповідала, роззиралася залою, знаючи, що має розгублений вигляд. Де ж Кальден? Тут лишався тільки один вихід, тож Мей поквапилася до нього, киваючи головою і вітаючись, а тоді підійшла до дверей у дальньому кінці. Відчинила, здригнулася від яскравого денного світла і побачила Кальдена. Він саме перетинав широкий зелений лужок повз нову скульптуру китайського дисидента — подумала, що варто постояти біля неї з камерою, може, навіть сьогодні, — а потім він на мить озирнувся, ніби хотів переконатися, чи Мей і далі йде за ним. Їхні очі зустрілися, і він ледь всміхнувся, а тоді знову відвернувся і швидкими кроками зайшов за «Епоху П’яти Династій».

— І куди тепер ідеш? — запитав голос у вусі.

— Вибач. Нікуди. Просто так. Нічого.

Безперечно, Мей могла йти, куди заманеться — її звивисті маршрути чи не найбільше подобалися глядачам, — але Додаткове Управління все ж таки полюбляло час від часу цікавитися її планами. Стояла на сонці, навколо сфероїди, аж тут їй зателефонували. Поглянула на зап’ястя; абонент невідомий. Це міг бути лише Кальден.

— Алло? — сказала вона.

— Нам треба зустрітися, — сказав він.

— Прошу? — перепитала вона.

— Твої контролери мене не чують. Чують лише тебе. Зараз інженери дуже дивуються, чому не чути вхідного дзвінка. За кілька хвилин вони все полагодять. — Голос напружений, тремтить. — Тож слухай. Усе, що відбувається, необхідно припинити. Я серйозно. «Сфера» вже майже досягла Досконалості, тому, Мей, повір мені, це дуже погано для тебе, для мене і для всього людства. Де зустрінемося? Якщо у тому туалеті, то я не проти…

Мей роз’єдналася.

— Вибачай за неполадку, — сказало ДУ їй у навушник. — Чомусь не було чути вхідного аудіо. Ми вже над цим працюємо. Хто це був?

Мей розуміла, що не може збрехати. Не мала певності, що Кальдена ніхто не чув.

— Якийсь божевільний, — горда за себе, вигадала Мей. — Щось белькотів про кінець світу.

Поглянула на зап’ястя. Люди вже цікавилися, що сталося і чому. Найпопулярніший «цвірк»: «Техпроблеми у штабі “Сфери”? Далі в програмі: Санта забув про Різдво?»

— Скажи їм правду, як завжди, — підказували з ДУ.

— Гадки не маю, у чому річ, — сказала Мей уголос. — Як дізнаюся, все розповім.

Але нею вже колотило. Мей і далі стояла на сонці, час від часу помахуючи рукою сфероїдам, які її помічали. Знала, що контролери тепер уважно стежать: що вона робитиме далі, куди піде? На зап’ястя навіть не хотіла дивитися, бо коменти однозначно спантеличені чи й стурбовані. Віддалік побачила щось схоже на крокетний матч — ага, здається, придумала — і попрямувала до майданчика.

— Як ви вже знаєте, — сказала вона, підійшовши достатньо близько, щоб роздивитися й помахати рукою гравцям — двом сфероїдам і двом відвідувачам із Росії, — ми тут у «Сфері» не лише граємо. Іноді доводиться працювати, що і демонструє зараз ця група. Мені не хочеться їх відволікати, але можу запевнити: те, що вони зараз роблять, тісно пов’язане з розв’язанням задач і зі складними алгоритмами, завдяки яким ми надамо вам удосконалені товари і послуги. Підійдімо ближче.

Тепер вона матиме кілька хвилини на роздуми. Час від часу Мей спрямовувала об’єктив на спортивні змагання, якусь презентацію чи промову, і, поки глядачі дивилися, її розум перемикався на іншу тему. Перевірила зображення на зап’ясті і побачила, що в неї зараз чотириста тридцять дві тисячі двадцять вісім глядачів — у межах середнього і жодних термінових коментів, тож можна дозволити собі три хвилини відпочинку, перш ніж знову почати стежити за стрічкою. Широко всміхаючись — її ж обов’язково бачили три або й чотири вуличні камери «ВидоЗміни», — вона полегшено зітхнула. Опанувала нове вміння — здатність дивитися на зовнішній світ цілком спокійно чи навіть весело, коли в голові панує хаос. Захотілося зателефонувати Енні. Але Енні телефонувати не можна. Їй хотілося Кальдена. Їй хотілося бути наодинці з Кальденом. Повернутися до того туалету і сісти на Кальдена, відчути, як його плоть вривається в неї. Але він ненормальний. Щось тут вивідує. Якийсь анархіст, пророкує біду. Що він мав на увазі, застерігаючи від Удосконалення «Сфери»? А вона навіть не знає, що те Удосконалення означає. Ніхто не знає. Хоча віднедавна Мудреці почали потроху на щось натякати. Одного дня на нових дорожніх плитках з’явилися загадкові написи: «УЯВИ ДОСКОНАЛІСТЬ», «УДОСКОНАЛЬ “СФЕРУ”», «“СФЕРА” — ОДНЕ ЦІЛЕ». Ці гасла розбурхали бажану інтригу. Хоча ніхто не знав, що вони означають, а Мудреці не розповідали.

Мей поглянула на годинник. Вона дев’яносто секунд дивилася, як грають у крокет. Так може тривати щонайдовше хвилину-дві. Чи повинна вона доповісти про цей дзвінок? Чи хтось, крім неї, чув, що сказав Кальден? А раптом чув? А що, як це перевірка — чи повідомить вона про дзвінок якогось шалапута? Може, це зроблено в рамках Досконалості — таке собі випробування на відданість, на готовність перешкодити будь-кому і будь-чому, що стоятиме на заваді? Бля, подумала Мей. Хотіла зателефонувати Енні, але ж не можна. Подумала про своїх батьків, які неодмінно дали б добру пораду, але їхній дім теж прозорий, нашпигований камерами «ВидоЗміни» — умова татового лікування. Може, поїхати і поговорити з ними в туалеті? Ні. Річ у тім, що вона вже кілька днів не спілкувалася з батьками. Сказали, що в них щось вийшло з ладу, та незабаром із нею зв’яжуться, що вони її люблять, але ось уже впродовж двох діб не відповідають не її повідомлення. Вона й досі не перевірила камер у їхньому будинку. А таки доведеться. І Мей подумки взяла це собі на замітку. Може, зателефонувати? Переконатися, що з ними все добре, і якось натякнути, що їй треба з ними поговорити про дещо дуже тривожне й особисте?

Але ж ні. Геть здуріла. Ще й цей випадковий дзвінок від чоловіка, який — вона тепер точно знає — геть схиблений. Ой, бля, подумала вона, сподіваючись, що ніхто не помітить, яке чортзна-що у неї зараз у голові. Смакувала насолоду від свого становища, від своєї публічності, від того, що була провідником, гідом для своїх глядачів, але відповідальність, оця геть непотрібна інтрига збивала її з ніг. А коли підступав параліч, і Мей опинялася в лабетах безлічі невідомих змінних, вона знала, де її попустить.

О 13:44 Мей увійшла у «Відроження», відчула над головою повільне обертання-вітання Колдера і поїхала ліфтом на четвертий поверх. Тішило навіть це піднесення крізь будівлю. Пройшлася містком над атріумом і заспокоїлася. «Враження Клієнта» — її дім, де не існує невідомих величин.

Спочатку її дуже здивувало прохання й надалі, бодай кілька годин на тиждень, працювати у ВК. Так, їй тут добре велося, але прийнявши прозорість, вона пішла значно вперед.

— Саме у цьому суть, — пояснив Бейлі. — Думаю, по-перше, ти підтримуватимеш зв’язок із тим, з чого починала. По-друге, фоловери і глядачі належно оцінять те, що ти й далі виконуєш важливу роботу. Дуже зворушливий акт смирення, як вважаєш?

Мей одразу усвідомила здобуту могутність — вона миттєво стала однією з трьох найпублічніших Сфероїдів — і мала намір легко нести свою ношу. Тому щотижня знаходила час відвідати свою колишню роботу і сісти за свій, досі незайнятий, стіл. Правда, сталися зміни — тепер там на кожному столі стояло по дев’ять моніторів, а співробітників ВК заохочували ближче спілкуватися з клієнтами, щільніше співпрацювати з ними — та загалом обов’язки не змінилися, тому Мей подобався цей ритм, його майже споглядальність, оскільки виконувала роботу, яку відчувала всім серцем, а у час лиха чи стресу її буквально тягнуло до ВК.

Тому третього тижня своєї прозорості, сонячної середи, поки її не наздогнав залишок дня, Мей планувала півтори години віддатися роботі у ВК. О третій вона ще мала провести екскурсію у «Наполеонівській Епосі», де моделювали скасування фізичних грошей — спроможність відстежити інтернет-валюту вмить здолає велику частку злочинності, — а о четвертій має показати глядачам нове житло для музикантів у кампусі — двадцять дві цілком обладнані квартири, де музиканти, особливо незаможні, які не можуть покладатися на прибуток від продажу свого мистецтва, житимуть безкоштовно і регулярно гратимуть для сфероїдів. А там уже й вечір. О п’ятій вона має бути на акції з нагоди оголошення черговим політиком своєї прозорості. І навіщо й досі влаштовують отакі гучні свята — тепер їх називали Проясненням, — для неї і для багатьох глядачів залишалося загадкою. В країні та світі вже були десятки тисяч ясно обраних офіційних представників, і тепер цей рух із новаторського перетворився на неминучий; більшість спостерігачів передрікали повну владну прозорість — принаймні в демократичних країнах, — а з «ВидоЗміною» протягом півтора року інших країн уже й не залишиться. Після Прояснення у кампусі заплановано битву коміків, благодійне прийняття на честь сільської школи у Пакистані, дегустація вин і, нарешті, барбекю для всього кампусу під спів перуанського трансового хору.

Мей зайшла у приміщення своєї ланки, де її власні, викувані зі сталі, слова на всю стіну проголошували: «ТАЄМНИЦЯ — ЦЕ БРЕХНЯ», «ДІЛИТИСЯ — ЦЕ ЛЮБИТИ», «ПРИВАТНІСТЬ — ЦЕ КРАДІЖКА». Нубів — сила-силенна, всі підвели голову, стривожені та щасливі, що вона прийшла попрацювати разом із ними. Помахала їм рукою, зробила театральний реверанс, побачила Джареда, що стояв у дверях офісу, і теж йому помахала. Сповнена рішучості взятися до роботи без фанфар, Мей сіла за стіл, ввійшла у мережу і відкрила канал. Швиденько відповіла на три запити, отримала в середньому дев’яносто дев’ять балів. Тільки четверта клієнтка помітила, що на її запит відповідає особисто Мей, себто Прозора Мей.

«А я на тебе дивлюся!» — написала клієнтка, покупець рекламного місця для імпортера спортивних товарів із Нью-Джерсі. Звали її Дженіс, і вона ніяк не могла повірити, що бачить Мей, яка набирає відповідь на її запит у реальному часі, а в сусідньому вікні та відповідь відразу з’являється. «Суцільні дзеркала!!» — написала вона.

Після Дженіс мала кількох клієнтів, які не знали, що на їхні запити відповідає саме вона, і Мей це трохи зачепило. Одна з цих клієнток, дистриб’ютор футболок з Орландо на ім’я Ненсі, запросила приєднатися до професійної мережі — Мей охоче погодилися. Джаред уже казав, що співробітників ВК заохочують до вищого рівня взаємного обміну. Якщо ти надсилаєш запитальник, то будь готова теж відповісти на анкету клієнта. Після приєднання до професійної мережі дистриб’ютора футболок з Орландо Мей надійшло ще одне повідомлення від Ненсі. Вона просила заповнити короткий запитальник про свої вподобання у щоденному одязі, і Мей погодилася. Відкрила анкету і побачила, що вона аж ніяк не коротка: повноцінних сто двадцять запитань. Але Мей охоче на них відповідала, адже її думка має значення, до неї дослухаються, і такий взаємний обмін зміцнить лояльність самої Ненсі і всіх, з ким вона контактуватиме. Отримавши заповнену анкету, Ненсі надіслала багатослівну подяку, залишила посилання на сайт крамниці і сказала, що Мей може обрати будь-яку футболку. Мей сказала, що подумає про це трохи пізніше, але Ненсі страшенно кортіло побачити, яку саме футболку вподобає Мей. Мей поглянула на годинник; на запит з Орландо вона відповідала вісім хвилин, хоча нові нормативи передбачали лише дві з половиною.

Щоб досягти прийнятного середнього ритму, розуміла Мей, тепер доведеться поквапитися з наступним десятком запитів. Зайшла на сайт, вибрала футболку із зображенням мультикового песика в костюмі супергероя, і Ненсі схвалила її вибір. Мей узяла наступний запит, почала писати просту шаблонну відповідь, аж тут знову надійшло повідомлення від Ненсі. «Вибачай, мабуть, я занадто високої думки про себе, але після того, як покликала тебе до своєї професійної мережі, ти мене до своєї не запросила. І хоча знаю, що я звичайне абищо з Орландо, та все ж маю сказати, що таке ставлення мене принижує». Мей відповіла, що й на думці не мала її принизити, що у «Сфері» дуже багато роботи, тому вона геть випадково не надіслала взаємного запрошення й негайно виправить свій недогляд. Мей закінчила наступний запит, отримала цифру «98» і вже висилала додатковий запитальник, аж тут надійшло чергове повідомлення від Ненсі: «Бачила моє повідомлення у професійній мережі?» Мей переглянула всі стрічки, але жодного повідомлення від Ненсі не знайшла. «Я запостила його у твоїй професійній мережі!» — пояснила вона. Мей перейшла на сторінку, куди заходила дуже рідко, і побачила, що Ненсі написала: «Привіт, незнайомко!» Мей набрала: «Привіт і тобі! Але я тебе не знаю!!» — і вже було подумала, що на цьому їхнє листування закінчиться, але затрималася на сторінці, відчувши, що далі буде. Так і сталося: «Як добре, що відповіла! Думала, що ти вже образилася за те, що назвала тебе “незнайомкою”. Ти не розсердилася, правда?» Мей відповіла, що справді не образилася, а тоді додала ще й «ХО» [27], надіслала десять смайликів і знову взялася до інших запитів, сподіваючись, що Ненсі задоволена і щаслива. Відповіла ще на три запити, надіслала додаткові запитальники і побачила, що її середній бала — дев’яносто дев’ять. Це спровокувало шквал привітальних «цвірків», а глядачі раділи, що Мей така віддана повсякденній роботі в «Сфері», вважаючи її невід’ємною складовою світового процесу. Багато хто з її аудиторії, і вони про це весь час нагадували, теж сидів за робочим столом, а оскільки Мей і далі працювала, добровільно й з очевидним задоволенням, то всі вони бачили у ній рольову модель і натхнення. І це її тішило. Вона справді цінувала відгуки клієнтів. Вони її заспокоювали. А обслуговувати їх у статусі прозорої їй подобалося ще більше. Цього вона й очікувала. Їй і Стюарт казав, що коли тисячі або навіть мільйони спостерігають за тобою, ти поводишся якнайкраще. Стаєш бадьоріший, приязніший, ввічливіший, щедріший, допитливіший. Але він нічого не сказав про дрібніші позитивні зміни.

Уперше камера змусила Мей зробити не так, як вона збиралася, коли зайшла на кухню перекусити. Шукала щось смачного, й екран на зап’ясті показав уміст холодильника. Зазвичай вона б хапнула холодний брауні [28], але побачила зображення своєї руки, що тягнеться по нього, а саме це бачили всі її глядачі, і Мей відсмикнула її. Зачинила холодильник, порилася у чаші на столі, намацала пакет мигдалю і вийшла з кухні. Під вечір розболілася голова — видно, з’їла менше, ніж зазвичай, шоколаду. Потягнулася до сумки, де мала кілька пластинок аспірину, але знову на екрані побачила те, що бачать глядачі. Тобто свою руку, що нишпорить у сумці, дряпає пазурами, й одразу її охопив відчай, бо могли подумати, ніби вона якась жалюгідна наркоманка, яка присіла на колеса.

І вона обійшлася без таблетки. Щодня вона відмовлялася від чогось, чого не хотіла потребувати. Від чогось, начебто непотрібного. Відмовилася від газованої води, енергетичних напоїв, від нездорової їжі. На різноманітних вечірках у «Сфері» вона цілий вечір носилася з єдиним келихом вина, завжди намагаючись його недопити. Будь-які надмірності викликали шквал стурбованих «цвірків», тому вона намагалася бути поміркованою. І це її звільняло. Вона вільна від поганої поведінки. Вільна від небажаних учинків — може не їсти і не пити того, від чого сама лише шкода. Від часу своєї прозорості вона ставала дедалі шляхетніша. Мей називали рольовою моделлю. Мами казали, що їхні дочки беруть із неї приклад, і це лише загострювало почуття відповідальності — перед сфероїдами, перед клієнтами та партнерами, перед молоддю, яку вона надихала; ця відповідальність дозволяла міцно стояти на ногах, додавала життєвої енергії.

Згадала про «СфероОпитування», тож наділа навушники і заходилася відповідати. Вона безперестанку висловлювала свою думку глядачам, бо стала значно впливовіша, але сумувала за охайним ритмом, за форматом «запитання-відповідь». Прийняла наступний клієнтський запит і кивнула головою. Вдарив далекий дзвін. Вона знову кивнула.

— Дякую. Ти задоволена станом гарантування безпеки в аеропортах?

— З усмішкою, — сказала Мей.

— Дякую. Ти вітала б зміни в процедурі гарантування безпеки в аеропортах?

— Так.

— Дякую. Чи заважає тобі стан гарантування безпеки в аеропортах літати частіше?

— Так.

— Дякую.

Питання надходили далі; вона пройшла дев’яносто чотири і зробила перерву. Незабаром пролунав голос, незмінний:

— Мей.

Знехтувала ним.

— Мей.

Її ім’я, вимовлене її ж голосом, і далі мало владу. Вона так і не збагнула чому.

— Мей.

Цього разу воно пролунало ніби якась очищена версія Мей.

— Мей.

Вона поглянула на браслет і побачила чимало «цвірків»: запитували, чи з нею все гаразд. Знала, що треба відповісти, щоб глядачі не подумали, ніби вона звар’ювала. Це була одна з багатьох дрібним змін, до якої мусила звикнути: тисячі людей бачили те саме, що й вона, мали доступ до показників її здоров’я, чули її голос, вдивлялися в обличчя — вона завжди перед котроюсь камерою «ВидоЗміни» у кампусі, до того ж — її власна камера. Тож, коли її вічна бадьорість якось змінювалася, люди відразу це помічали.

— Мей.

Їй захотілося почути своє ім’я знову, тому мовчала.

— Мей.

Це був дівочий голос, дівочий голос, що лунав впевнено і пристрасно; та дівчина спроможна на все.

— Мей.

Це була її покращена, неприборкана версія.

— Мей.

Чуючи своє ім’я, чимраз почувалася сильнішою.

Просиділа у ВК до п’ятої, а потім показала глядачам найновіше Прояснення губернатора Арізони і потішилася несподіваній прозорості всіх його підлеглих — до цього вдавалися багато посадових осіб, щоби запевнити виборців, що поза світлом ясного лідера ніяких темних оборудок немає. На акції з нагоди Прояснення Мей зустрілася з Ренатою, Деніз і Джосією — зі сфероїдами, які колись нею підкеровували, а тепер були її поплічниками. Потім усі вони повечеряли в «Скляному кориті». Не мали жодних причин їсти за межами кампусу, позаяк Бейлі, прагнучи сприяти ширшим дискусіям, обміну думками і зближенню сфероїдів, започаткував нову політику, згідно з якою вся їжа була не тільки безкоштовна — так було завжди, — але й щоразу її готували інші відомі кулінари. А шеф-кухарі тільки раділи нагоді продемонструвати свої уміння — тисячі сфероїдів надсилають смайлики, «цвіркають», постять фото, — тож програма відразу набула шаленої популярності, а в кафетеріях не вщухав наплив відвідувачів і, певна річ, нових ідей.

Мей їла посеред отієї вечірньої метушні, і їй було незатишно; загадкові Кальденові слова, як і дивні гасла, не виходили їй із голови. Та все ж мала змогу відвести душу. Битва коміків була передбачувано страхітлива і смішна, попри дурних на всю голову учасників; акція зі збору грошей для пакистанської школи видалася навіть дуже натхненна — зібрали два мільйони триста тисяч смайликів, і нарешті на барбекю Мей дозволила собі другий келих вина, а тоді попрямувала до гуртожитку.

Жила в тій кімнаті вже півтора місяця. Жодного сенсу повертатися в квартиру — це дорого, а останнього разу, коли вона туди приїхала після восьми днів відсутності, то застала ще й мишей. Тому вона стала однією з сотні поселенців-сфероїдів, які переїхали в кампус назавжди. Переваги очевидні, тож у черзі на проживання стояло вже тисяча двісті дев’ять осіб. У кампусі зараз могли проживати двісті вісімдесят вісім сфероїдів, але нещодавно компанія придбала будівлю неподалік, колишню фабрику, і планувала її перебудувати під гуртожиток на п’ятсот місць. Кімнату Мей нещодавно переобладнали — найновіші електроприлади, стінні екрани, жалюзі, і все це з центральним управлінням. Там щодня прибирали, а холодильник був набитий її стандартним споживчим набором — за цим стежив «Домовик» — і бета-продуктами. Досить залишити відгук виробникові, і маєш усе, що душа забажає.

Мей умилася, почистила зуби і занурилася у хмарно-білу постіль. Після десятої вечора прозорість була необов’язкова, і Мей зазвичай вимикалася відразу після чищення зубів; з’ясувалося, люди переймаються доглядом за зубами, і вона вірила, що в такий спосіб пропагує стоматологічне здоров’я молоді. О 22:11 попрощалась із глядачами — на той момент залишалося всього дев’яносто вісім тисяч двадцять сім осіб, і кілька тисяч із них теж побажали їй доброї ночі, — зняла через голову об’єктив і поклала його у футляр. Їй дозволено було вимикати у кімнаті камери «ВидоЗміни», але вона це рідко робила. Нічні зйомки, скажімо, те, як вона крутиться уві сні, колись можуть стати у пригоді, тому не вимикала камер. Із зап’ястними моніторами вона звикала спати кілька тижнів — якось роздряпала вночі обличчя, а іншого разу розбила скло на правому екрані, — але інженери «Сфери» удосконалили модель і замінили твердий екран на м’який і ударотривкий, тож тепер без браслетів їй чогось ніби бракувало.

Сіла на ліжку, розуміючи, що раніше, як за годину, не засне. Увімкнула стінний екран, щоб перевірити, як там батьки. Але їхні камери «ВидоЗміни» показували суцільну темряву. Надіслала їм «цвірк» без надії на відповідь, що її таки не отримала. Написала Енні, але вона не відгукнулася. Погортала стрічку у «Цвіркуні», прочитала дещо зі смішного, потім двадцять хвилин шукала нову спідницю і футболку, бо, відколи стала прозора, схудла на шість фунтів; зайшовши на восьмий сайт, відчула, що всередині неї знову розверзається прірва. Сама не знати чому перевірила, чи й досі «лежить» Мерсерів сайт, і виявила, що таки «лежить». Пошукала нових згадок про нього, новин про його місцеперебування — і не знайшла. Прірва всередині поглиблювалася, розширювалася, зяяла бездонною чорнотою. В холодильнику мала саке, яким був причастив її Френсіс, тож підвелася, хлюпнула у склянку чомусь занадто багато і залпом випила. Зайшла на портал «ВидоЗміни» і дивилася на пляжі Шрі-Ланки та Бразилії, її попустило, стало тепліше, а потім нагадала собі, що кілька тисяч студентиків, які називають себе зміновидцями, порозтікалися по всій планеті встановлювати камери у найвіддаленіших місцях. Якийсь час дивилася на картинку з камери, встановленої в одному з сіл намібійської пустелі: двоє жінок готували їсти, їхні діти бавилися на задньому дворі, — та за кілька хвилин прірва всередині неї знову почала розверзатися, дедалі гучніше лунали підводні крики і якесь нестерпне шипіння. Знову шукала Кальдена, писала його ім’я по-новому, навмисно неправильно, гортала сорок п’ять хвилин портрети у довіднику компанії, та не знайшла когось бодай приблизно схожого. Вимкнула камери «ВидоЗміни», ще раз хлюпнула у келих саке, випила, не переводячи подиху, лягла у ліжко, а потім, думаючи про Кальдена і його руки, його каліграфічні ноги, його довгі пальці, лівою рукою почала погладжувати свої пиптики, а правою зсунула набік трусики і взялась ялозити, наче язиком, його язиком. Не подіяло. Та саке потроху очищало її розум від тривоги, і десь близько дванадцятої Мей провалилася у щось схоже на сон.

— Що ж, прошу уваги, — сказала Мей. Ранок видався погідний, а вона почувалася достатньо бадьоро, щоб наважитися на фразу, яка мала б, як вона сподівалася, сподобатися сфероїдам і не тільки. — Цей день схожий на всі інші дні, бо геть не такий, як вони! — Сказавши ці слова, Мей поглянула на зап’ястя і не побачила жодних ознак, що її сентенція зачепила когось за живе. На мить вона занепала духом, але сам день і запропонована ним безмежна обіцянка чогось величного підтримали її і додали сили. Була 9:34, сонце знову дарувало ясність і тепло, кампус гудів і гомонів. Якщо сфероїди потребували доказів свого перебування у центрі всього найважливішого, то цей день чудово це доводив. Починаючи з 8:31, кампус раз по раз здригався від гулу гелікоптерів, прилітали керівники всіх найбільших медичних страхових компаній, міністерств охорони здоров’я, центрів контролю захворювань і всіх упливових фармацевтичних компаній. Поповзли чутки, що нарешті буде досягнуто угоди про обмін повною інформацією серед усіх розрізнених досі і навіть ворожих фірм, і щойно вони скоординуються, а їхні бази медичних даних відкриються — здебільшого це стало можливим завдяки «Сфері» і, що навіть важливіше, завдяки «ВірТи», — з’явиться можливість зупиняти вірусні інфекції буквально у зародку, а хвороби відстежувати до самісіньких першопричин. Увесь ранок Мей спостерігала, як різноманітні виконавчі директори, лікарі й посадовці життєрадісно крокували угіддями «Сфери», прямуючи до щойно збудованого «Гіпокампусу», де вони весь день і засідатимуть — поки що за зачиненими дверима, але надалі проводитимуть публічні форуми, — а потім відбудеться концерт за участі якогось немолодого автора та виконавця, який подобається лише Бейлі і прибув напередодні, щоб повечеряти з Мудрецями.

Для Мей найважливішим було те, що на борту одного з численних вранішніх вертольотів нарешті поверталася додому Енні. Майже місяць вона пропадала в Європі, Китаї та Японії, згладжувала всілякі законодавчо-регуляторні нерівності, зустрічалася з деякими прозорими очільниками, і, судячи з кількості смайликів, що їх запостила у стрічці «Цвіркуна» по закінченні відрядження, результатами Енні дуже задоволена. Але змістовної розмови у Мей з нею так і не вийшло. Енні привітала її з прозорістю, зі сходженням, як вона висловилася, а потім стала надзвичайно заклопотана. Така заклопотана, що не могла написати розлогіше повідомлення або досхочу поговорити по телефону. Короткими есемесками вони обмінювалися щодня, та Енні, за її словами, мала скажений графік, а з огляду на різницю часових поясів вони рідко синхронізувалися, тому й не могли як слід обмінятися думками.

Енні пообіцяла прилетіти вранці просто з Пекіна, тож Мей, очікуючи на неї, ніяк не могла зосередитися. Бачила, як сідають вертольоти, мружила очі, вдивляючись понад високі дахи будинків, хотіла якнайшвидше вгледіти жовту копицю волосся Енні, та марно. А тепер їй доведеться цілу годину провести біля «Павільйону Протагора» — завдання, як розуміла Мей, важливе, і за інших обставин виконувала б його з великим задоволенням, але сьогодні воно постало нездоланною перешкодою між нею та її найближчого подругою.

На гранітній плитці біля «Павільйону Протагора» виднілася дуже довільна цитата того, чиє ім’я носила будівля: «Люди — це мірило всіх речей».

— А для наших цілей, — сказала Мей, відчиняючи двері, — важливіше те, що тепер із наявними інструментами люди можуть виміряти геть усі речі. Правда ж, Террі?

Перед нею стояв високий американець корейського походження Террі Мін.

— Привіт, Мей, привіт, глядачі та прихильники Мей.

— У тебе нова стрижка, — зауважила Мей.

З приїздом Енні Мей закортіло жартів і пустощів, тож Террі спершу аж спантеличився. Не чекав на такі відсебеньки.

— Емм… Атож, — сказав він і скуйовдив собі волосся.

— Кутастіша.

— Так. Кутів побільшало. Йдемо досередини?

— Авжеж, ходімо.

Дизайнери будівлі вже подбали, щоб використати якнайбільше органічних матеріалів і пом’якшити негнучку математику щоденної інженерної роботи. Атріуми у срібних відтінках, здавалося, коливала хвиля, наче вони стояли внизу велетенської гофрованої труби.

— Террі, на що ми подивимося сьогодні?

— Думаю, почнемо з невеличкої екскурсії, а потім спробуємо заглибитися у наші завдання в царині освіти.

Мей ішла за Террі будівлею, що більше скидалася на лігвище інженерів, аніж ті частини кампусу, які вона звикла відвідувати. Глядачам потрібен баланс між дещо приземленими та значно ефектнішими частинами «Сфери»; необхідно показувати і те, і те, адже, ясна річ, тисячі глядачів більше цікавляться котельнями, ніж пентгаусами, але це треба робити дуже зважено.

Минули Джозефа з його зубами, привіталася з усілякими розробниками та інженерами, і всі вони намагалися якнайдокладніше розповісти про свою роботу. Мей поглянула на годинник і помітила, що має нове сповіщення від д-ра Віллалобос. Просила прийти якнайшвидше. «Нічого термінового, — писала вона. — Але треба вже сьогодні». Крокуючи будівлею, Мей відповіла, що буде в неї за півгодини.

— Подивимося на освітній проект?

— Аякже, — сказав Террі.

Минули вигнутий коридор і опинилися у величезному відкритому залі, де працювало без жодної перегородки не менше ста сфероїдів. Трохи скидався на біржу середини минулого сторіччя.

— Твої глядачі, мабуть, уже знають, — казав Террі, — що Міністерство освіти надало чудовий ґрант…

— Чи не три мільярди доларів? — запитала Мей.

— А хто рахує? — мовив Террі, страшенно задоволений сумою і тим, про що вона свідчила — Вашинґтон упевнений, що «Сфері» під силу оцінити будь-що, зокрема і навчальні досягнення, до того ж на значно вищому рівні, ніж там сподівалися.

— Вони замовили у нас розробку і запровадження дієвішої системи оцінювання даних американських студентів і школярів. Почекай-но, ух, прикольно, — сказав Террі.

Вони зупинилися біля жінки з хлопчиком років трьох. Малюк бавився дуже блискучим срібним годинником на зап’ясті.

— Привіт, Марі, — звернувся Террі до жінки. — Це Мей, ти, мабуть, знаєш.

— Дуже добре знаю, — мовила Марі з легким французьким акцентом. — Навіть Мішель знає. Привітайся, Мішель.

Мішель тільки рукою помахав.

— Скажи щось Мішелеві, Мей, — попросив Террі.

— Як життя, Мішелю? — запитала Мей.

— А тепер покажи їй, — сказав Террі, штовхнувши Мішеля в плече.

На невеличкому дисплеї Мішелевого годинника з’явилися три слова, які щойно промовила Мей. Під ними лічильник з числом «29 266».

— Дослідження свідчать, що дітям щодня потрібно чути щонайменше тридцять тисяч слів, — пояснила Марі. — А годинник робить дуже просту річ: розпізнає, класифікує, а найголовніше — рахує ті слова. Корисно передовсім для дітей, які сидять удома, для дошкільнят. А потім за цим мають стежити в школі.

— Плавний перехід, — зауважив Террі. Вони подякували Марі з Мішелем і подалися вниз коридором до великої кімнати, обладнаної як шкільний клас, але дуже сучасний, з десятками екранів, ергономічними кріслами, спільним робочим простором.

— Ага, ось і Джекі, — сказав Террі.

Джекі, пещена жінка за тридцять, підвелася і привіталася з Мей за руку. Була в сукні без рукавів, і це увиразнювало її плечі та делікатні руки. На правому зап’ясті мала невеликий гіпс.

— Привіт, Мей, дуже рада, що ти змогла зайти до нас сьогодні. — Її голос був відшліфований, професійний, але з нотками кокетства. Стояла перед камерою, склавши перед собою руки.

— Отже, Джекі, — мовив Террі, відверто насолоджуючись її товариством. — Розкажи нам, що ти тут поробляєш.

Мей побачила сповіщення на зап’ястному моніторі і перебила.

— Спочатку, може, розкажи, де працювала, перш ніж очолити цей проект. Цікава історія.

— Дякую, Мей, за твоє запитання. Не знаю, наскільки це цікаво, але до «Сфери» я працювала з приватними акціями, а ще раніше входила до групи, що почала…

— Ти була плавчихою, — підказала Мей. — Брала участь в Олімпійських іграх!

— Саме так, — погодилася Джекі, прикривши долонею усмішку.

— Завоювала двотисячного року бронзу.

— Завоювала. — Несподіване зніяковіння Джекі було чарівне. Мей вирішила перевірити і побачила на зап’ясті кілька тисяч смайликів.

— Друзям ти казала, що досвід плавчихи світового рівня допоміг проявити себе тут, у «Сфері».

— Допоміг, Мей, — підтвердила Джекі; тепер вона, здається, збагнула, куди веде Мей. — Тут, у «Павільйоні Протагора», є стільки всього, про що можна поговорити, але твоїх глядачів найбільше, мабуть, зацікавить «ЮноМір». Підійди сюди на секунду. Погляньмо на велике табло. — Відвела Мей до стінного екрана, площею, либонь, футів зо двадцять. — Протягом останніх кількох місяців ми тестуємо систему в Айові, а тепер, коли ти до нас прийшла, маємо добру нагоду її продемонструвати. Може, хтось із твоїх глядачів, якщо вони учні старших класів, захочуть надіслати своє ім’я і назву школи.

— Чуєте цю жінку? — мовила Мей. — Нумо відгукніться хто-небудь, хто дивиться нас з Айови і навчається у старших класах.

Мей поглянула на зап’ястя і побачила одинадцять «цвірків». Показала Джекі, і вона кивнула головою.

— Гаразд, — сказала Мей. — Тобі потрібне лише ім’я?

— Ім’я і школа, — пояснила Джекі.

Мей прочитала один «цвірк».

— Маю тут на дисплеї Дженніфер Батсуурі, каже, що ходить до Академії рекордів, що у Сідар-Рапідс.

— Дуже добре, — сказала Джекі й обернулася до настінного екрана. — Подивимося на Дженніфер Батсуурі з Академії рекордів.

На екрані з’явилося ім’я разом зі шкільним фото. Зі світлини дивилася дівчина-індіанка років шістнадцяти, з пластинками на зубах, у темно-зеленій формі. Біля знімка закрутилося два числових лічильники, цифри зростали, аж поки сповільнилися і завмерли; верхня — 1 396, а нижня — 179 827.

— Що ж. Вітання, Дженніфер! — сказала Джекі, не відводячи очей від екрана. Повернулася до Мей. — Здається, маємо справу зі справжнім рекордсменом з Академії рекордів. Вона тисяча триста дев’яносто шоста зі ста сімдесяти дев’яти тисяч восьмисот двадцяти семи старшокласників Айови.

Мей поглянула на годинник. Потрібно пришвидшувати презентацію Джекі.

— І це вираховується…

— Бали Дженніфер — результат зіставлення оцінок за контрольні, рівня впливу у класі, відносної успішності у школі, а також іще цілої низки чинників.

— Дженніфер, ти задоволена? — запитала Мей. Поглянула на зап’ястя, але Дженніфер не відповідала.

Виникла ніякова пауза, бо Мей із Джекі сподівалися на відповідь Дженніфер, на її радість, але вона так і не повернулася. Мей розуміла, що треба йти далі.

— А чи можна її результат порівняти з результатами старшокласників усієї країни чи навіть світу? — запитала вона.

— Зараз спробуємо, — сказала Джекі. — У межах «Сфери» ми всі знаємо про «Рівень Участі» і незабаром зможемо дізнатися у будь-який момент про успіхи наших синів порівняно з рештою американських учнів, а потім уже й учнів усього світу.

— Схоже, це надзвичайно корисна річ, — зауважила Мей. — Це мало би суттєво зменшити сумніви і переживання.

— Та й подумай, як корисно знати батькам про шанси їхньої дитини поступити у коледж. Щороку на першому курсі «Ліги плюща» [29] відкривається понад дванадцять тисяч місць. Якщо дитина у горішній частині дванадцяти тисяч учнів з усієї країни, тоді можна думати про одне з таких місць.

— А як часто рейтинг оновлятиметься?

— Щодня. Щойно охопимо учнів усіх шкіл з усіх округів, одразу зможемо подавати щоденні рейтинги з миттєвим урахуванням усіх контрольних і тестів. І, зрозуміло, все це можна розбити на публічні школи і приватні, школи по регіонах, можна буде об’єднувати рейтинги і зважувати, аналізувати, щоб зрозуміти тенденції та усілякі інші моменти — соціально-економічні, расові, етнічні, будь-які.

У вусі Мей крапнуло ДУ.

— Запитай, як це перетинається з «ВірДіти».

— Джекі, як я розумію, цей проект дуже цікаво перетинається з «ВірДіти», раніше знаного як «ДітоСтежка». — Не встигла Мей вичавити з себе речення, як нудота підступила до горла, а тіло вкрилося потом. Так не хотілося бачити Френсіса. А може, його не буде? У тому проекті працюють й інші сфероїди. Поглянула на зап’ястя, подумавши, що швидко його знайде через «СфероПошук». Але він уже чимчикував до них.

— Ось і Френсіс Ґаравента, — сказала Джекі, не помічаючи стану Мей, — який найбільше знає про те, в чому перетинаються проекти «ВірДіти» і «ЮноМір». Хоча обидва вони, слід зауважити, однаково революційні та необхідні.

Френсіс ішов до них із сором’язливо закладеними за спину руками, а Мей та Джекі обернули голови в його бік. Під пахвами у Мей від поту стало мокро, і тут вона відчула, що Джекі має до Френсіса щось більше, ніж професійний інтерес. То був уже інший Френсіс. Такий же боязкий, такий же худющий, але з такою впевненою усмішкою, наче його нещодавно похвалили і він чекає на ще більшу похвалу.

— Привіт, Френсісе, — мовила Джекі, подавши йому здорову руку й кокетливо повівши плечем. Цього не побачила ні камера, ні Френсіс, але для Мей такий прихований рух став гучним гонгом.

— Привіт, Джекі, привіт, Мей, — сказав він. — Чи можу я запросити вас до свого лігва?

Він усміхнувся і, не чекаючи на відповідь, повернувся і повів їх до свого офісу. Мей туди ніколи не заходила і не була певна, чи хоче поділитися тим видовищем зі своїми глядачами. В кабінеті — темно, на стіні — десятки екранів, що утворювали щільну решітку без швів.

— Отже, як твої глядачі, очевидно, знають, ми започатковуємо програму з метою захисту дітей. У тих штатах, де ми її тестували, спостерігається дев’яностовідсотковий спад рівня злочинності загалом і стовідсоткове викорінення викрадення дітей. По всій країні зафіксовано лише три випадки викрадення дітей, і в усіх трьох, завдяки нашій спроможності виявити місцеперебування, дітей було врятовано.

— Просто неймовірно, — похитуючи головою, стиха мовила Джекі голосом, просяклим чимсь схожим на хіть.

Френсіс до неї всміхнувся, не розуміючи або вдаючи, що не розуміє, що й до чого. Зап’ястя Мей засяяло тисячами смайликів і сотнями моментів. Батьки зі штатів, не охоплених програмою «ВірДіти», думали про переїзд. Френсіса порівнювали з Мойсеєм.

— А тим часом, — казала Джекі, — наша команда, ну, тут, у «Павільйоні Протагора», працює над координацією всіх учнівських даних із метою їхнього збереження — домашніх робіт, читання, відвідування школи, а також оцінок — в одній уніфікованій базі даних. І ми підійшли вже дуже близько до мети. З дня на день очікуємо тієї миті, коли знатимемо буквально все, чим володіє абітурієнт перед вступом до коледжу. Всі прочитані слова, всі слова, що він шукав у словнику, всі слова, виділені маркером, усі розв’язані рівняння, всі відповіді та виправлення. Вже не треба буде гадати, наскільки абітурієнт оволодів шкільною програмою й на якому рівні його знання. Здогади відійдуть у минуле.

Стрічка коментарів на зап’ясті Мей прокручувалася у вікні монітора з шаленої швидкістю. «Де все це було 20 років тому? — написав якийсь глядач. — Мої діти закінчили б Єль».

А тепер уже втрутився Френсіс. Від думки, що він із Джекі все це довго репетирував, Мей стало зле.

— А тепер найбентежніше і приголомшливо просте, — сказав він, усміхаючись до Джекі як фахівець до фахівця. — І воно полягає в тому, що ми можемо зберігати всю цю інформацію у майже мікроскопічному чипі, який тепер використовується винятково з міркувань гарантування безпеки. А що, як він міститиме інформацію про місцеперебування і навчання? А що, як усе це буде в одному місці?

— Не біном же Ньютона, — зауважила Джекі.

— Сподіваюся, батьки такої ж думки. Сім’ї-учасники отримають від нас постійний доступ у реальному часі до всього і знатимуть про місцеперебування, оцінки, відвідування, геть про все. І це не буде у якомусь невеличкому пристрої, що дитина може його загубити. Все це буде у хмарі, ну, і в самій дитині, тому не загубиться ніколи.

— Досконало, — мовила Джекі.

— Дуже сподіваюся, — відповів Френсіс, розглядаючи свої туфлі і ховаючись у тумані фальшивої скромності. — І як ви всі знаєте, — сказав він, обертаючись до Мей і розмовляючи з її глядачами, — ми тут у «Сфері» багато говоримо про Досконалість, хоча навіть ми, сфероїди, поки що добре не знаємо, що ж означає ота Досконалість, але, думаю, вона щось таке і є: об’єднання послуг і програм, що їх розділяє лише якийсь дюйм. Ми стежимо за дітьми заради їхньої безпеки, ми стежимо за дітьми заради їхньої успішності. А тепер ми просто зв’язуємо ці дві нитки. Роблячи це, ми пізнаємо дитину цілісно. Все дуже просто і, дозволю собі сказати, таки досконало.

Мей стояла посеред західної частини кампусу, розуміючи, що марудиться лише задля того, щоб побачитися з Енні. Годинник показував 13:44, було значно пізніше, ніж вона думала з нею зустрітися, тож тепер переймалася, що могла її проґавити. О другій годині Мей мала відвідати д-ра Віллалобос, і це забере трохи часу, бо лікарка застерегла, що справа відносно серйозна, але здоров’я не стосується. Думки про Енні та лікарку відсунули на задній план Френсіса, що, хоч як це дивно, раптом видався їй знову привабливим.

Мей навіть дуже добре розуміла, що з нею сталося. Френсіс худющий, м’язовий тонус нульовий, підсліпуватий, відверто схильний до передчасної еякуляції; та лише тому, що очі Джекі хтиво заблищали, Мей знову закортіло побути з ним наодинці. Привести його до себе в кімнату, як тієї ночі. Якась дурнувата думка. Треба прочистити голову. Здається, доречно показати й розповісти про нову скульптуру.

— Ось на що нам треба поглянути, — сказала Мей. — Цей твір мистецтва створив славетний китайський скульптур, який у себе на батьківщині часто-густо конфліктував із владою. — І тут Мей не змогла згадати імені того митця. — До речі, хочу подякувати всім глядачам, які надіслали сумні смайлики тамтешньому урядові на знак протесту проти переслідування митця, а також проти обмежень інтернет-свобод. Ми відправили понад сто вісімдесят мільйонів сумних смайликів лише зі США, і, будьте певні, це подіє на режим.

Мей і далі не могла пригадати імені скульптора і відчувала, що цей недолік ось-ось помітять. На зап’ясті з’явилося: «Назви ім’я». І самі ж його повідомили.

Спрямувала об’єктив на скульптуру, і кілька сфероїдів, які стояли між нею й тим творінням, відійшли вбік.

— Ні-ні, все добре, — сказала Мей. — Ви тільки допомагаєте зрозуміти розміри. Стійте там, — попросила вона, і сфероїди знову поставали біля скульптури, скидаючись на карликів.

Скульптура була чотирнадцять футів заввишки, створена з геть прозорого плексигласу. Хоча більшість попередніх робіт цього митця мали концептуальне вирішення, цей твір виявився однозначно предметним: велетенська рука, завбільшки з автомобіль, випиналася з великого прямокутника або, може, тягнулася крізь нього; глядачі здебільшого асоціювали ту геометричну фігуру з комп’ютерним монітором.

Твір називався «Дотягтися задля добра людства», й одразу після відкриття багато хто відзначав його серйозність, аномальну для типових робіт митця, що мали похмуро-сардонічний характер, натякаючи зазвичай на сміхотворність піднесення Китаю і пов’язану з цим пиху.

— Ця скульптура насправді б’є сфероїдів у саме тім’ячко, — сказала Мей. — Чула, начебто вже не один, побачивши її, плакав. Як бачите, людям подобається тут фотографуватися. — Мей побачила сфероїдів, які стояли перед велетенською рукою, і здавалося, ніби рука до них тягнеться, ніби хоче їх піднести. Мей вирішила взяти інтерв’ю у двох глядачів, які стояли біля розчепірених пальців скульптури.

— Отже, тебе звати?..

— Джіно. Працюю в «Епосі Машин».

— І як ти розумієш цю скульптуру?

— Я не мистецтвознавець, але, на мою думку, тут усе досить очевидно. Автор намагається сказати, що нам треба дізнатися про більше способів, як дотягнутися до людей крізь екран, хіба не так?

Мей кивала головою, бо майже всі у кампусі розуміли цей твір саме так, але вважала, що про це можна поговорити на камеру для менш обізнаної у тонкощах мистецької інтерпретації аудиторії. Спроби зв’язатися з митцем після встановлення скульптури не мали успіху. Скульптуру замовив Бейлі, але потім казав, що він тут ні до чого і не прикладав руки — «знаєте мене і мої каламбури» — ні до вибору тематики, ані до виконання. Але був у захваті від монументального твору і страшенно хотів, щоб скульптор приїхав до кампусу і розповів про свій твір, але мистець відповів, що не може ні приїхати особисто, ні навіть провести телеконференцію. «Нехай скульптура говорить сама за себе», — сказав він. Мей звернулася до жінки біля Джіно.

— А тебе як звати?

— Рінку. Теж із «Епохи Машин».

— Ти згодна з Джіно?

— Так. Маю на увазі, що робота дуже душевна. Нібито нам потрібно знайти більше способів для єднання одне з одним. А екран перешкоджає, тому рука пробиває його…

Мей кивала головою і думала, що вже слід завершувати, коли крізь прозоре зап’ястя велетенської руки побачила когось дуже схожого на Енні. Молода білявка заввишки з Енні і з такою ж будовою тіла швидко перетинала чотирикутний двір. А Рінку розійшлась і говорила далі:

— Я про те, як «Сфері» зміцнити зв’язок між нами та нашими користувачами? Просто неймовірно, що цей художник, живучи в далекій країні, у цілком іншому світі, висловив те, що і в наших «сферівських» головах. Як зробити краще, як зробити більше, як дотягнутися далі? Як нам пробитися руками крізь екран, як стати ближчими до світу і всіх у ньому сущих?

Мей бачила, що постать, схожа на Енні, попрямувала до «Промислової Революції». Коли двері перед Енні, чи її двійником, розчинилися і жінка зайшла до будівлі, Мей усміхнулася Рінку, подякувала їй і Джіно, а тоді поглянула на годинник.

13:49. Їй треба бути у д-ра Віллалобос уже за одинадцять хвилин.

— Енні!

Постать ішла далі. Мей розривалася від бажання закричати, що зазвичай засмучувало глядачів, і побігти за Енні, а тоді камера страшенно хилитатиметься, що теж засмучувало глядачів. Пішла спортивним кроком, притиснувши камеру до грудей. Енні повернула за ріг і зникла. Мей почула, як клацнув замок у дверях, що вели на сходи, і кинулася навздогін. Якби добре не знала Енні, то подумала б, що вона від неї ховається.

На сходах Мей підвела голову, побачила однозначно руку Енні і вигукнула:

— Енні!

Постать зупинилася. Так, то була Енні. Обернулася, повільно зробила кілька кроків униз сходами, а побачивши Мей, усміхнулася натренованою, втомленою усмішкою. Вони обійнялися, а Мей, знаючи, що будь-які обійми для глядачів — це завжди видовище напівкомічне, а іноді дещо еротичне, бо тіло того, хто обіймає, насувається і зрештою затуляє об’єктив.

Енні відхилилася, поглянула на камеру, показала язик і перевела погляд на Мей.

— А тепер слухаймо всі, — сказала Мей, — це Енні. Ви чули про неї. Вона з Бригади 40, об’їздила весь світ, розкішний колóс і моя близька подруга. Енні, привітайся.

— Привіт, — сказала Енні.

— Як поїздка? — запитала Мей.

Енні всміхнулася, і в дуже короткій гримасі Мей вловила, що Енні це не подобається. Але вона зліпила щасливу маску і наділа її на обличчя.

— Чудово, — сказала вона.

— Є чим поділитися? Як справи у Женеві?

Усмішка Енні зів’яла.

— Знаєш, не хочеться про це говорити поспіхом, там стільки всього…

Мей кивнула голою, мовляв, усе розуміє.

— Вибачай. Хотіла поговорити про Женеву як про місто загалом. Класно там?

— Аякже, — сказала Енні. — Просто чудово. Бачила фон Траппів [30], мають новий одяг. Так само із фіранок.

Мей зиркнула на зап’ястя. До зустрічі з д-ром Віллалобос лишалося дев’ять хвилин.

— Може, ще про щось розповіси? — запитала вона.

— Про що ж іще? — мовила Енні. — Хвильку, зараз подумаю…

Енні схилила голову, немовби здивована чи роздратована, що ця дурнувата світська розмова триває далі. Але потім із нею щось сталося, наче вона збагнула, що відбувається: на неї скеровано камеру, і вона мусить прийняти повноваження речника компанії.

— Гаразд, запроваджую ще одну дуже круту програму, на яку ми вже деякий час натякаємо, називається «Минуле Доконане». У Німеччині саме розгрібала певні перешкоди на її шляху. Зараз шукаємо путнього добровольця у «Сфері», і коли знайдемо, це означатиме початок нової епохи для «Сфери» і — не сприйми за патетичність — для всього людства.

— Зовсім не патетично! — сказала Мей. — Чи можеш докладніше розповісти про цю програму?

— Аякже, Мей. Дякую, що цікавишся, — мовила Енні, глянула на свої туфлі і підвела погляд на Мей, сяючи професійною усмішкою. — Можу сказати, що головна ідея полягає в тому, щоб, скориставшись ресурсами співтовариства «Сфери», цілком змалювати не лише теперішнє, а й минуле. Вже зараз ми оцифровуємо всі фото, всі кіножурнали, всі аматорські відео в усіх архівах США та Європи — можу запевнити, що робимо все, на що спроможні. Завдання несамовито величезне, але щойно досягнемо критичної маси, то сподіваємося, що зможемо за допомогою просунутих технологій розпізнавання облич ідентифікувати дуже багатьох людей на будь-якому фото чи відео. Хочете мати всі фотознімки своїх прадідів і прабабусь, ми створимо спеціальний пошук архівами, і ви зможете — ми сподіваємося, ми переконані — глибше зрозуміти сутність своїх предків. Можливо, ви помітите їх у натовпі Світового ярмарку 1912 року. Можливо, знайдете відео зі своїми батьками на бейсбольному матчі 1974 року. Сподіваємося зрештою заповнити всі білі плями у вашій пам’яті і в архівних джерелах. А за допомогою ДНК і прогресивного генеалогічного програмного забезпечення за рік розраховуємо надати всім користувачам швидкий доступ до будь-якої наявної інформації щодо родинного древа, про всі зображення, всі відео та фільми за допомогою одного пошукового запиту.

— Я так розумію, що коли до цієї справи долучиться більше людей, тобто всі користувачі «Сфери», то прогалини дуже швидко заповняться. — Мей усміхнулася, її очі казали Енні, що вона просто неперевершена.

— Саме так, Мей, — сказала Енні, її голос проштрикнув простір, що їх розділяв, — як і в будь-якому онлайновому проекті, більшість роботи виконуватиме цифрове співтовариство. Ми самі зберемо мільйони фотографій і відео, а решта світу надасть мільярди. Очікуємо, що навіть із частковою участю зможемо легко заповнити більшість історичних пробілів. Якщо ви, скажімо, шукаєте мешканців якогось конкретного будинку в Польщі, наприклад, 1913 року, і одного не вистачає, то його швидко можна вирахувати за допомогою тріангуляції з перехресним посиланням на всі інші дані, які ми отримаємо.

— Дуже захопливо.

— Це правда, — сказала Енні і блиснула білками очей, натякаючи Мей закруглятися.

— Але піддослідної морської свинки ви ще не маєте? — запитала Мей.

— Поки що ні. Передусім ми шукаємо людину з глибоким американським корінням. Тому що тут маємо повніший доступ до архівів, ніж у будь-якій іншій країні.

— Це невід’ємна частина плану «Сфери» — досягти Досконалості вже цього року? Проект на порядку денному?

— Так. «Минуле Доконане» от-от можна буде використовувати. А щодо всіх інших аспектів Досконалості, то їх слід очікувати на початку наступного року. Вісім місяців — і ми готові стартувати. Але важко казати щось наперед: беручи до уваги те, як посуваються справи за участі стількох сфероїдів, можемо припускати, що все вдасться завершити навіть із випередженням графіка.

Мей усміхнулася, кивнула головою, а тоді зависла тривала напружена пауза — Енні поглядом запитувала, скільки ще триватиме цей напівштучний діалог.

Надворі з-за хмар пробилося сонце, і світло крізь вікно осяяло обличчя Енні. І тоді Мей вперше побачила, як Енні постаріла. Обличчя витягнулося, шкіра зблідла. Енні не виповнилося ще й двадцяти семи, а під очима вже були мішки. За такого освітлення здалося, що за два останні місяці вона постаріла років на п’ять.

Енні взяла Мей за руку і несильно ввіткнула нігті у долоню, щоб привернути її увагу.

— Мені треба в туалет. Ходімо разом?

— Ходімо. Мені теж треба.

Хоча Мей була прозора повністю, тобто вона за жодних обставин не могла вимикати відео чи аудіо, але Бейлі наполіг на кількох винятках. Туалет був одним із них, принаймні поки Мей сидітиме на унітазі. Відео залишалося ввімкнутим, бо, як казав Бейлі, камера все одно впирається у двері кабінки, тому це не має значення. Але аудіо вимикається, щоб Мей та її аудиторію не діймав недоречний звуковий супровід.

Мей зайшла у кабінку, Енні — в сусідню, тож Мей деактивувала аудіо. За правилами вона мала щонайбільше три хвилини тиші; якщо більше, глядачі та сфероїди починали хвилюватися.

— То як ти? — запитала Мей. Вона не бачила Енні, але з-під перегородки виднілися її ноги з кривими пальцями, що давненько не знали педикюру.

— Добре. Добре. А ти?

— Добре.

— Хто б сумнівався, — озвалась Енні. — Ти, як та куля, летиш до цілі!

— Справді так думаєш?

— Облиш. Фальшива скромність зі мною не проходить. Напевно, кайфуєш.

— Ну, так. Кайфую.

— Ти як той метеор тут. Сказитися можна. До мене приходять люди, щоб познайомила їх з тобою. Справжнє… божевілля.

У голосі Енні вчувалися нотки, у яких Мей вловила заздрість або принаймні її родичку. Мей перебрала низку можливих відповідей. Ніщо не годилося. «Я не змогла б цього досягти без тебе» не спрацює; звучить як самозвеличення і поблажливість. Зрештою, вирішила змінити тему.

— Вибачай за дурні запитання, — сказала Мей.

— Та все добре. Але ти мене, звісно, ошелешила.

— Я розумію. Просто… побачила тебе, і захотілося з тобою побути. А про що іще питати, не знала. У тебе справді все добре? Ти якась змучена.

— Дуже дякую, Мей. Сама знаєш, це мені страшенно подобається: щойно мене побачили мільйони, як я відразу чую, що маю страшненький вигляд. Дякую, солоденька.

— Просто переживаю. Ти хоч трохи спиш?

— Не знаю. Може, вибилася з графіка. Різні часові пояси.

— Чи можу я щось для тебе зробити? Ходімо кудись повечеряємо.

— Вечеряти з тобою? З твоєю камерою і моїм страшненьким виглядом? Фантастика! Але ні, дякую.

— Дозволь щось для тебе зробити.

— Ні, ні. Мені наздоганяти треба.

— Щось цікаве?

— Усе як завжди.

— Із законодавством усе залагодилося? Вони стільки всього на тебе зіпхнули. Я переживала.

Від голосу Енні війнуло холодом.

— І даремно ти переживала. Я все ж таки у цьому котлі давно варюся.

— Я не в тому сенсі переживала.

— А ти ні в якому сенсі не переживай.

— Знаю, ти з усім упораєшся.

— Дуже дякую, дорогенька! Мей, твоя віра у мене стане вітром під моїми крильми.

Мей вирішила проігнорувати сарказм.

— То коли ми побачимося?

— Незабаром. Щось придумаємо.

— Сьогодні ввечері? Будь ласка.

— Не сьогодні. Сьогодні відсипаюся, а завтра — як нова копійка. Купа роботи. Всіляких справ із тією Досконалістю і…

— Досконалістю «Сфери»?

Запала тривала пауза, під час якої, Мей не мала сумнівів, Енні насолоджується новиною, невідомою для Мей.

— Так. Бейлі тобі не казав? — запитала Енні. Нотка роздратування задзвеніла в її голосі.

— Не знаю, — мовила Мей, а в серці аж запекло. — Може, і казав.

— Ну, вони вважають, усе станеться вже дуже скоро. Я ж і їздила розбирати останні бар’єри. Мудреці кажуть, що залишилося всього кілька перешкод.

— Ага. Здається, про щось таке заходила мова, — сказала Мей і почула себе ніби збоку, почула, наскільки вона дріб’язкова. Але Мей таки ревнувала. Безперечно, вона ревнувала. Звідки у неї може бути такий самий доступ до інформації, як у Енні? Вона розуміла, що не має не це права, але все одно їй цього хотілося, бо вважала, що стоїть ближче до новин, тому має право дізнаватися про них не від Енні, яка три тижні була за півсвіту від «Сфери». Необізнаність відкинула її назад до ганебного місця в компанії, до плебейської долі бути речницею, такою собі підставною особою, яка робить першу ставку.

— Ти точно знаєш, що нічого не можу для тебе зробити? Може, якусь косметичну маску з білої глини, вона найліпше допомагає від мішків під очима. — Мей ненавиділа себе за ці слова, але зараз їй це так сподобалося, немов добряче почухала свербляче місце.

Енні прочистила горло.

— Ти дуже добра дівчина, — сказала вона. — Але мушу бігти.

— Точно?

— Мей. Не хочеться бовкнути щось грубе, але мені зараз найкраще сісти за стіл і взятися до роботи.

— Добре.

— Я не груба. Просто мені справді потрібно наздоганяти.

— Нічого, я знаю. Я зрозуміла. Все добре. Завтра все одно побачимося. На зборах у «Королівстві Концепцій».

— Що?

— У «Королівстві Концепцій»…

— Ні. Про це я знаю. І ти йдеш?

— Так, іду. Бейлі вважає, мені треба там бути.

— І транслюватимеш збори?

— Звісно. А що таке?

— Просто запитую, — мовила Енні, однозначно вичікуючи і перетравлюючи почуте. — Трохи здивована. На тих зборах завжди йдеться про таємну інтелектуальну власність. Може, він хоче, щоб ти була тільки на початку. Навіть не знаю…

Енні спустила у себе в унітазі воду, і Мей побачила по ногах, що вона підвелася.

— Ідеш?

— Ага. Насправді я так запізнююся, що аж нудить.

— Добре. Тільки не блюй.

Енні поквапилася до дверей і зникла.

Мей мала чотири хвилин, щоб дістатися до д-ра Віллалобос. Підвелась, увімкнула звук і вийшла з туалету.

Потім повернулася, знову вимкнула аудіо, присіла у тій же кабінці, давши собі хвилинку, щоб отямитися. Нехай глядачі думають, що у неї закреп. Хай йому чорт. Була впевнена, що Енні зараз уже плаче. Мей теж схлипувала, проклинала Енні, проклинала кожен дюйм цієї блондинки, її самовдоволене повноваження. Авжеж, Енні працює у «Сфері» довше. То й що? Тепер вони рівня, але Енні не хоче з цим змиритися. І Мей доведеться змусити її це зробити.

О 14:02 Мей увійшла в поліклініку.

— Привіт, Мей, — сказала д-р Віллалобос, вітаючи її у вестибюлі. — Бачу, пульс у нормі, і мені здається, що від твоєї пробіжки сюди до мене глядачі отримують цікаві дані. Заходь.

Нітрохи не дивувало, що пані Віллалобос теж стала улюбленицею публіки. Зі своїми екстравагантними вигинами, палкими очима, голосом гармоніки на екрані вона нагадувала вулкан. Про таку лікарку мріяли всі, особливо справжні чоловіки. Хоча з появою «ВірТи» хтиві коментарі стали майже неможливі, якщо ти хочеш утриматися на роботі або не хочеш утратити дружину. Тож Віллалобос отримувала витончені, але все одно демонстративні компліменти. «Так приємно дивитися на добру лікарку!» — написав один чоловік, коли Мей зайшла до кабінету. «Нехай почнеться медогляд», — написала сміливіша душа. А лікарка Віллалобос виставляла на показ жваву фаховість, але, здається, отримувала також і насолоду. Сьогодні на ній була блузка на змійці, яка дещо відкривала чималі груди. На більшій відстані це мало цілком пристойний вигляд, але в об’єктиві Мей виходило дещо безсоромно.

— Отже, з твоїми життєво важливими органами все в нормі, — сказала вона Мей.

Мей сиділа на оглядовому столі, лікарка стояла перед нею. Поглянувши на зап’ястя, Мей перевірила картинку, що постає перед глядачами, і переконалася, що чоловікам сподобається. Ніби здогадавшись, що картинка надто провокаційна, лікарка Віллалобос обернулася до настінного екрана. На ньому відображалося кілька сотень значень.

— Кількість кроків могла бути і більшою, — сказала вона. — В середньому ти робиш лише п’ять тисяч триста, а потрібно десять тисяч. Хоча в твоєму віці могло би бути ще більше.

— Знаю, — сказала Мей. — Останнім часом дуже багато роботи.

— Гаразд. Постарайся збільшити кількість отих кроків. Обіцяєш? А тепер, оскільки ми говоримо з усіма твоїми глядачами, я хотіла б похвалити програму, що збирає твої дані, Мей. Називається вона «Повне Оздоровлення Людини», або скорочено ПОЛ. Пол — це ім’я мого колишнього. Але, Поле, якщо ти мене бачиш, програму я назвала не на твою честь.

Зап’ястя у Мей сказилося від повідомлень. «Але ж і дурень ти, Поле».

— За посередництвом ПОЛа ми отримуємо в реальному часі показники всіх сфероїдів. Ти, Мей, і нуби перші отримали нові зап’ястні браслети, і відтоді браслети нового зразка наділи всі співробітники «Сфери». Це дало нам можливість здобути достовірні і повні показники одинадцяти тисяч людей. Лише уявіть собі! І ось перший результат — коли у кампусі минулого тижня виявили грип, то вже за лічені хвилини ми знали, хто його приніс. Відправили хворого додому, і ніхто від нього не заразився. Якби ми тільки могли запобігати перенесенню мікробів усередину кампусу. Якби ніхто нікуди не виходив, не бруднився там зовні, тоді ми були б щасливі. Але тепер я сходжу з імпровізованої трибуни і беруся за тебе, Мей.

— Хоч би новини були хороші, — мовила Мей і спробувала всміхнутися. Але почувалася незатишно і хотіла якнайшвидше зрушити справу з місця.

— Ну, думаю хороші, — сказала лікарка. — Ось що ми отримали від глядача із Шотландії. Він стежив за показниками твоїх життєво важливих органів і порівняв їх із твоїми маркерами ДНК, а тоді зрозумів, що, оскільки ти харчуєшся, зокрема, продуктами з великою кількістю нітратів, це збільшує твою схильність захворіти на рак.

— Господи. Справді? Невже це та погана новина, через яку мене сюди викликали?

— Ні-ні! Не хвилюйся. Цьому дуже легко запобігти. Ти не маєш ніякого раку і, мабуть, не матимеш. Але ти знаєш про свій маркер на рак шлунково-кишкового тракту, просто підвищений ризик, і цей дослідник із Ґлазґо, який стежив за тобою і станом твоїх життєво важливих органів, побачив, що ти їси салямі та інші м’ясопродукти з нітратами, тож це може спричинитися до клітинної мутації.

— Але мені все одно страшно.

— О боже, вибач! Не хотіла тебе налякати. Але дякувати богу, що він стежив. Хочу сказати, що ми теж стежимо і безперервно удосконалюємо свої вміння. Але дуже добре мати багато друзів в усьому світі, ну, як оце в тебе, бо один із них за п’ять тисяч миль допоміг тобі уникнути збільшення ризику.

— Отже, більше ніяких нітратів.

— Саме так. Нітрати оминаємо. Я «цвіркнула» тобі перелік продуктів, у яких вони містяться, і глядачі його теж можуть побачити. Їх і так слід їсти лише в обмеженій кількості, але якщо є історія чи ризик ракових захворювань, то таких продуктів краще уникати цілком. Сподіваюся, ти обов’язково розповіси про це своїм батьками, якщо вони не читають «Цвіркуна».

— Ой, упевнена, що читають, — сказала Мей.

— А тепер не дуже хороша новина. Вона не стосується тебе чи твого здоров’я. А твоїх батьків. З ними все добре, але хочу тобі дещо показати. — Лікарка відкрила канал із камерами «ВидоЗміни» в будинку батьків Мей, встановлених через місяць після початку татового лікування. — Група лікарів зі «Сфери» дуже зацікавилася захворюванням твого батька і намагалася зібрати якнайбільше показників… Ось, поглянь.

Мей уважно розглядала екран. У сітці, де мало бути видно шістнадцять зображень, дванадцять світилися порожнечею.

— Працює тільки чотири камери, — сказала вона.

— Правильно, — погодилася лікарка.

Мей придивлялася до цих чотирьох каналів, бажаючи побачити ознаки батьків. Але нікого так і не побачила.

— А техніків туди на перевірку посилали?

— Нема потреби. Ми бачили все, що вони робили. Діставалися до кожної камери і чимось їх накривали. Можливо, якоюсь наліпкою або тканиною. Ти знала про це?

— Ні, не знала. Дуже шкода. Не можна їм було цього робити.

Інстинктивно Мей перевірила поточну кількість глядачів: 1 298 001. Такі стрибки завжди спостерігаються під час візитів до лікаря Віллалобос. Тепер усі ці люди знають. Мей відчула, як червоніє.

— Ти останнім часом спілкувалася з батьками? — запитала д-р Віллалобос. — За нашими даними, не спілкувалася. Але, може…

— Останніми днями не спілкувалася, — сказала Мей. По суті, вона не зв’язувалася з ними вже понад тиждень. Намагалася зателефонувати, але не могла додзвонитися. «Цвіркала», але не отримувала відповіді.

— А чи хотіла б ти їх перевідати? — запитала лікарка. — Думаю, розумієш, що важко забезпечити якісне лікування, якщо ми їх не бачимо.

Мей їхала додому, пішовши з роботи о п’ятій — такого не робила вже багато тижнів, — і думала про батьків, про те, що за муха їх укусила, і боялася, щоб вони, бува, не заразилися Мерсеровим божевіллям. Як наважилися вони від’єднати камери?! Зрештою, вона стільки для них зробила, зрештою, це «Сфера» притягнула за вуха всі свої правила, тільки б їм допомогти! І що вона тепер скаже Енні?

«Та пішла вона», — подумала Мей, женучи авто додому, а тим часом повітря теплішало — відстань між нею і Тихим океаном зростала. Камеру вона вставила у спеціальний тримач на приладовому щитку, так завжди робила, коли була за кермом. «Суча дебютантка». Дуже все невчасно. Енні обов’язково зуміє якось повернути це на свою користь. Оскільки її заздрість до Мей — уже очевидно, що саме заздрість — зростатиме, вона швидко обріже їй крила. А Мей із її ніякого містечка, її батьки — власники автомобільної стоянки — не можуть навіть камер підтримати в робочому стані, не можуть про власне здоров’я подбати. Отримали колосальний подарунок, найліпше медичне обслуговування і до того ж задурно, а потім узяли і знехтували цим. Мей здогадувалася, які думки роїлися у тій маленькій білявій голові, страх якій уповноваженій: «Декому просто неможливо допомогти».

Родина Енні походила з «Мейфлавера», її пращури поселилися тут перші, а їхні предки володіли великим шматком Англії. Блакитна кров до незапам’ятних часів — мало чи не до винайдення колеса. Якби чийсь рід таки винайшов колесо, то, напевно, це були би пращури Енні. Це мало б абсолютний і безперечний сенс, ніхто б і не здивувався.

Про походження подруги Мей дізналася якось на День подяки у будинку Енні, у товаристві понад двадцятьох її родичів, — усі з тонкими носами, рожевою шкірою, підсліпуватими очима, захованими під сорока лінзами, — почувши добряче завуальовану розмову (в родині Енні не любили багато говорити про їхнє походження), що якийсь далекий родич був присутній на першому Дні подяки.

— Боже, кому воно треба? — сказала мама Енні, коли Мей почала в неї допитуватися. — Якийсь випадковий чолов’яга сів на корабель. Певно, заліз у борги в себе вдома на старій батьківщині.

Тож вони й далі собі вечеряли. Згодом Енні, за наполяганням Мей, показала їй якісь документи, стародавні пожовклі папери з подробицями родинної історії, чудовий чорний альбом з генеалогіями, фотознімки поважних літніх чоловіків з екстравагантними бакенбардами, які стояли біля грубо обтесаних хатин.

Мей іще кілька разів гостювала в домі Енні, і щоразу її рідні були такі ж щедрі, скромні та недбалі до свого імені. Та, коли виходила заміж її сестра і поприїжджали навіть дальні родичі, Мей побачила іншу картину. Її посадили за стіл з рештою неодружених гостей, більшість з яких були кузенами, відразу біля тітки Енні. Жилава, років за сорок, із дуже схожими на Енні рисами, хоча й скомпонованими не так вдало. Вона нещодавно розлучилася, покинула чоловіка — як вона висловилася з удаваною манірністю — «нижче мого соціального стану».

— А ви знайомі з Енні… — уперше вона обернулася до Мей лише хвилин через двадцять від початку вечері.

— З коледжу. Ми жили в одній кімнаті.

— А мені здавалося, вона жила з пакистанкою.

— То на першому курсі.

— А ти її врятувала. Звідки ти?

— Середина штату. Велика Каліфорнійська долина. Невеличке містечко, ніхто про нього не чув. Під Фресно.

Мей їхала далі, згадуючи все це, і дещо зі спогадів додавало їй свіжого болю, мокнучого і невигойного.

— Ого, Фресно! — промовила тітка, імітуючи усмішку. — Давно вже не чула цього слова, хай бог милує. — Ковтнула джин-тоніку і примружилася на весільне застілля. — Головне, що ти звідти вирвалася. Знаю, хороші коледжі шукають таких, як ти. Видно, тому я і не вступила, куди хотіла. І не вір, що Екзетер [31] допомагає. Скільки місць за квотами отримують абітурієнти з Пакистану й Фресно?

Коли Мей уперше приїхала додому прозорою, то багато що побачила по-новому, засяяла її віра у людство. Вечір із батьками провела дуже просто, готували страви, вечеряли, обговорюючи різницю у татовому лікуванні до і після отримання страхування від «Сфери». Глядачі бачили успіхи лікування — тато був жвавий, легко пересувався по дому, — а також і наслідки хвороби. Він незграбно впав, піднімаючись сходами, й одразу хлинув потік повідомлень від стурбованих глядачів, а далі — тисячі смайликів з усього світу. Пропонували нове поєднання ліків, нові режими фізіотерапії, нових лікарів, експериментальне лікування, східну медицину, Ісуса. Щотижня за тата молилися сотні церков. Батьки Мей не сумнівалися у своїх лікарях, і більшість глядачів бачили, що догляд за батьком просто чудовий, тому важливішою і численнішою за медичні коментарі була підтримка його самого і сім’ї. Мей плакала, читаючи повідомлення; справжній потік любові. Люди ділилися власними історіями, багато хто і сам жив із розсіяним склерозом. Декотрі розповідали про свою боротьбу з остеопорозом, паралічем Белла, гранульоматозною хворобою. Мей пересилала ці повідомлення батькам, але зрештою вирішила оприлюднити їхню електронну і поштову адресу, щоб їх напряму підбадьорював і надихав той потік.

Оце вона вдруге їхала додому і знала: все буде ще краще. Вона планувала відновити роботу камер і сподівалася, що це просто якесь непорозуміння, а тоді знову дасть можливість побачити своїх батьків всім людям, які підтримували з ними зв’язок. А батьки зможуть подякувати всім тим, хто надсилав смайлики і надавав моральну підтримку.

Мама з татом саме різали овочі на кухні.

— Як ви, дорогенькі? — запитала вона, притягуючи їх в обійми. Обоє пахли цибулею.

— Але ж і ніжна ти сьогодні, Мей! — сказав тато.

— Ха-ха, — сказала Мей і закотила очі, мовляв, не треба натякати, нібито вона буває не такою ніжною.

Та, видно, згадавши, що вони перед камерою, а донька тепер важлива публічна персона, батьки почали поводитися манірніше. Приготували лазанью, а Мей додала інгредієнти, які Додаткове Управління просило привезти додому і показати глядачам. Коли вечеря була готова, Мей спрямувала на страви камеру і довгенько знімала; нарешті всі сіли за стіл.

— Медики тривожаться, бо у вас не працює кілька камер, — невимушено мовила Мей.

— Та невже? — всміхнуся тато. — Може, батарейки сіли? — він підморгнув мамі.

— Дорогенькі, — сказала Мей, розуміючи, що має зробити дуже чітку заяву, усвідомлюючи, що це ключовий момент для здоров’я її батьків і для всієї системи збору медичних даних, яку запроваджує «Сфера». — Як можна надати хороше лікування, коли ви не хочете показати, що у вас відбувається? Це все одно, що піти до лікаря і не дати йому пощупати свій пульс.

— Дуже мудро кажеш, — погодився тато. — Але почнімо вже їсти.

— Ми неодмінно все полагодимо, — запевнила мама, і так почався дуже дивний вечір, коли батьки погоджувалися з кожнісіньким словом Мей щодо прозорості, безперестанку енергійно кивали головами, коли вона розповідала про необхідність цілковитої участі, порівнюючи їхню участь із додатковою вакцинацією, що діє лише за умови повного курсу лікування. Вони щиро з усім погоджувалися, невтомно вихваляючи Мей за її вміння переконувати і логічно мислити. Дуже дивно, але вони були аж занадто чуйні.

За вечерею Мей утнула дещо незвичайне, чого ніколи не робила, але сподівалася, що батьки не зіпсують її задуму, не поводитимуться, ніби це щось нечуване: вона сказала тост.

— Хотіла би випита за вас обох, — сказала вона. — А ще — за тисячі людей, які підтримували вас, дорогі мої, після того, як я провідала вас минулого разу.

Батьки силувано всміхнулися і піднесли келихи. Якийсь час їли мовчки, а коли мама, ретельно пережувавши, проковтнула перший шматок, то всміхнулася і поглянула просто у камеру — чого, як багато разів пояснювала їй Мей, не варто робити в жодному разі.

— Аякже, ми справді отримали чимало повідомлень, — мовила вона.

До розмови приєднався й тато:

— Мама їх відкриває, і ми щодня потрохи читаємо. Але, мушу сказати, багацько роботи.

Мама взяла Мей за руку:

— Не те щоб ми цього не цінували, бо ми цінуємо. Навіть дуже цінуємо. Просто хочу публічно вибачитися за затримку з відповідями на повідомлення.

— Ми отримали тисячі повідомлень, — зауважив тато, встромляючи виделку у салат.

Мама напружено всміхнулася.

— Знову хочу сказати, ми дуже вдячні, що люди нам звіряються. Але навіть якби ми приділяли хвилину одній відповіді, потрібно було б тисяча хвилин. Уявіть собі: шістнадцять годин лише на кілька слів відповіді! Господи, я ніби скаржуся.

Мей утішилася з останньої маминої репліки, бо вони справді ніби скаржилися. Батьки нарікали на людей, які за них хвилювалися. Мей уже думала, що мама дасть задній хід і візьметься заохочувати людей надсилати більше добрих побажань, аж тут заговорив тато і геть усе зіпсував. Як і мама, говорив він просто в об’єктив.

— І ми дуже просимо вас відтепер надсилати свої побажання добра повітрям. Якщо ви молитеся, то просто помоліться за нас. Немає потреби писати повідомлення. Просто… — і він заплющив очі, а тоді сильно замружився, — бажайте нам всього найкращого, спрямовуйте у наш бік свої позитивні вібрації. Нащо писати, чи «цвіркати», чи щось таке. Самі лише добрі думки. Надсилайте їх повітрям. Ми більше ні про що не просимо.

— Ти, певно, маєш на увазі, — мовила Мей, щосили намагаючись опанувати себе, — що у вас забирають трохи часу відповіді на всі повідомлення. Але поступово ви до них звикнете.

Але тато на це не повівся:

— Ні, Мей. Я би так не сказав. Не хочу таке обіцяти. Це дуже виснажує. А багато людей уже навіть сердяться, бо не отримали від нас відповіді. Надсилають одне повідомлення, а потім іще десять того ж дня: «Щось не так кажу?» «Вибачте». «Хотів як краще». «Та йдіть ви». Ведуть якісь невротичні розмови самі із собою. Тому не хочу обіцяти того безупинного листування, що його вимагає більшість твоїх друзів.

— Тату. Замовкни. Це нестерпно.

Мама ледь нахилилася до Мей.

— Тато каже, що в нас і так чимало клопоту, ми не маємо вільної хвилинки, господарюємо, оплачуємо рахунки, лікуємося. Якщо нам треба буде ще шістнадцять годин працювати, то ми цього просто не потягнемо. Розумієш, про що ми? І наголошую: ми дуже поважаємо всіх і дякуємо людям, які бажають нам добра.

Після вечері батькам захотілося переглянути фільм, і вони подивилися «Основний інстинкт» [32] — тато наполіг. Цей фільм він дивився найчастіше, завжди зауважував натяки на Гічкока, численні дотепні реверанси перед ним — хоча ніколи відверто не висловлював любові до цього режисера. Мей уже давно підозрювала, що стрічка з її безперервними і різноманітними сексуальними сценами викликає у нього хіть.

Батьки дивилися кіно, а Мей гаяла час цікавіше, надсилаючи про фільм «цвірки», — відстежила і прокоментувала кілька епізодів, образливих для співтовариства ЛҐБТ. Відгук був надзвичайно жвавий, але потім вона зауважила, що вже 21:30, час повертатися у «Сферу».

— Що ж, я вже поїду, — сказала вона.

Мей здалося, ніби тато ледь помітно перезирнувся з мамою, і в тому погляді промайнуло щось на кшталт — нарешті, але вона могла і помилитися. Одягла куртку, а мама вийшла з нею за двері з конвертом у руці.

— Мерсер просив тобі передати.

Мей узяла звичайний офісний конверт. На ньому не значилося ні її адреси, ні імені, нічогісінько.

Поцілувала маму в щоку, вийшла з дому, надворі ще відчувалося денне тепло. Виїхала з подвір’я і покотилася на автостраду. Лист лежав на колінах, і цікавість перемогла. Під’їхала до краю дороги, відкрила конверт.

Дорога Мей,

так, ти можеш і повинна прочитати це на камеру. Я передбачав, що ти так і зробиш, тому пишу цей лист не тільки тобі, а також твоїй «аудиторії». Привіт, аудиторіє.

Вона майже почула вступний вдих, оте Мерсерове налаштування на серйозну промову.

Раптом на зап’ястя хлинули коментарі. «Мей, ти справді була така молода і дурна? Як тільки ти примудрилася зустрічалася з такою діркою від бублика?» То був найпопулярніший коментар, невдовзі його витіснив інший: «Знайшов його фотку. Він що, мав у своєму роду снігову людину?»

Читала лист далі:

Мей поглянула, скільки залишилося сторінок. Ще аж чотири аркуші, списані з обох боків, найімовірніше, таких же безцільних теревенів. Кинула писанину на пасажирське сидіння. Бідолашний Мерсер. Завжди був хвалькуватий, ніколи не розумів своєї аудиторії. І хоча вона знала, що він налаштовує проти неї батьків, щось їй таки муляло. Невже їм і справді все це так допекло? Вона від’їхала тільки квартал, тому вийшла з авто і подалася додому пішки. Якщо вони й справді засмучені, тоді їй слід щось із цим робити.

Зайшла досередини і не побачила їх у двох найзвичніших місцях — у вітальні та в кухні, а тоді зазирнула до їдальні. Нікого. Єдине, що свідчило про їхню присутність, — каструля з киплячою водою на плиті. Намагалася не панікувати, але булькання окропу на тлі зловісної тиші в домі складалися у якусь спотворену картинку — зненацька зануртували думки про пограбування, самогубство чи викрадення.

Побігла вгору, перестрибуючи за раз через три сходинки, швидко повернула ліворуч до спальні і побачила їх обох: очі округлені, нажахані — звернені на неї. Тато сидів на ліжку, а мама вклякла на підлозі, тримаючи його пеніс у руці. Біля татової ноги невеличка коробка зі зволожувальним кремом. Миттєво всі збагнули, що сталося.

Мей відвернулася, спрямувавши камеру на журнальний столик. Ніхто не мовив і слова. Мей здогадалася зайти у туалет, де спрямувала камеру в стіну і вимкнула гучність. Перемотала буфер — перевірити, щó захопила камера. Сподівалася, об’єктив, хилитаючись на шиї, пропустив оту сцену ганьби.

Але не пропустив. Ракурс камери дозволив навіть уздріти сцену ще чіткіше, ніж побачила Мей. Вимкнула відеоплеєр. Зателефонувала в ДУ.

— Чи можна чимсь зарадити? — запитала вона.

За кілька хвилин говорила особисто з Бейлі. Тішилася, що додзвонилася до нього, бо знала: тільки Бейлі — чоловік із непомильним моральним компасом погодиться допомогти. Адже йому не хочеться, щоб статевий акт транслювали по всьому світові, хіба ні? Звісно, це вже сталося, але однозначно вони можуть стерти тих кілька секунд, і зображення вже ніхто не знайде, воно не стане вічним.

— Мей, та ти що, — сказав він. — Добре ж знаєш, що не можемо цього зробити. На що тоді перетвориться прозорість, коли стиратимемо все, що видасться нам сороміцьким? Ти знаєш, ми нічого не стираємо. — Голос лунав співчутливо, по-батьківському, тому Мей знала, що змириться з будь-яким його рішенням. Йому видніше, бачить на багато миль далі, ніж Мей чи хтось інший. Про це свідчила його надприродна незворушність.

— Мей, для успіху цього експерименту зокрема і «Сфери» загалом нам потрібен абсолют. Потрібна чистота і досконалість. Розумію, кілька днів цей епізод дошкулятиме, але, повір мені, дуже скоро всі втратять до нього інтерес. Коли нічого не приховано, все прийнятне буде прийнято. Тому тримаймося. Ти маєш бути взірцем для наслідування. Ти маєш дотримуватися одного курсу.

Мей рушила назад до «Сфери», сповнена рішучості повернутися до кампусу і більше ніколи його не покидати. Досить із неї сімейного хаосу, Мерсера та жалюгідного рідного містечка. Вона навіть до пуття не розпитала батьків про камери «ВидоЗміни». Вдома — якась божевільня. У кампусі все знайоме. У кампусі жоднісінького тертя. Не треба виправдовуватися, не треба пояснювати сфероїдам майбутнього планети і те, як усе має бути і незабаром буде.

Дедалі частіше їй ставало якось аж болісно перебувати за межами кампусу. Там безхатченки, а разом з ними ті всюдисущі огидні запахи, зламані автомобілі, немиті стільці та підлоги, всюди падає в око хаос безладного світу. Аякже, «Сфера» сприяє його вдосконаленню, намагається залагодити безліч проблем — кількість волоцюг зменшиться, а таке явище, як бездомність, узагалі зникне, щойно завершиться ігрофікація притулків і муніципального житлового фонду; над цим саме працюють у «Періоді Нари», але за воротами «Сфери», серед тамтешнього безумства, життя ставало дедалі страхітливіше. Прогулянки вулицями Сан-Франциско, Окленда, Сан-Хосе або якогось іншого міста все більше скидалися на прогулянки якимсь третім світом — нікому непотрібний бруд, непотрібні сварки, непотрібні помилки і прорахунки — у кожному кварталі тисяча проблем, що їх можна виправити за допомогою досить простих алгоритмів і запровадження доступної технології за участі завзятих членів цифрового співтовариства. А камера у Мей на шиї працювала далі.

На дорогу пішло менше ніж дві години, тому приїхала, ще й півночі не було. Збуджена, нерви аж дзвенять, їй треба було відновити сили та відволікти увагу. Пішла у ВК, знаючи, що там буде корисна, що там її зусилля оцінять негайно й однозначно. Ввійшла у будівлю, глипнула на повільне обертання Колдера, піднялася ліфтом, промайнула містком і опинилася у своєму колишньому офісі.

За столом побачила два повідомлення від батьків. Вони досі не спали і були в розпачі. Вони лютували. Мей спробувала надсилати їм підбадьорливі «цвірки», повідомлення, в яких глядачі вихваляли літню пару, до того ж іще й з розсіяним склерозом, але досі сексуально активну. Але їх це не зацікавило.

«Будь ласка, перестань, — просили вони. — Будь ласка, більше не роби цього».

І так само, як Мерсер, вони наполягали припинити будь-яке спілкування, крім приватного. Намагалася пояснити, що вони не розуміють поступу. Але батьки і слухати не хотіли. Мей знала, що зрештою вона все-таки їх переконає, потрібен лише час — для них і для всіх інших, навіть для Мерсера. Він і її батьки запізно опанували комп’ютер, запізно купили мобільні телефони, вони запізнилися геть з усім. І кумедно, і сумно, і безтямно відтерміновувати незаперечне теперішнє, невідворотне майбутнє.

Тож вона почекає. Тим часом відкрила канал. Навіть у цей пізній час дехто мав нагальні запитання, і до початку робочого дня завжди накопичувалася певна кількість запитів, тому вирішила до приходу нубів трохи скоротити їхнє число. А може, впорається навіть з усіма запитами і здивує їх, нехай починають з чистого аркуша, з порожнього каналу.

На відповідь чекало сто вісімдесят вісім запитів. Зробить, що зможе. Клієнт із Твін-Фоллза хотів отримати зведення про всі бізнесові сайти, на які заходили ті ж покупці, що відвідали і його сайт. Мей легко знайшла і надіслала інформацію, й умить заспокоїлася. Наступні два запити були шаблонні і легкі. Надіслала запитальники й отримала по сто балів за кожен. Один із клієнтів надіслав їй запитальник навзаєм; відповідала і за півтори хвилини закінчила. Наступні кілька запитів були складніші, але її рейтинг залишався на рівні ста балів. Шостий запит — іще складніший; відповіла й отримала дев’яносто вісім, надіслала повторний запитальник і довела до ста. Клієнт, який рекламував обігрівачі та кондиціонери у Мельбурні, що в Австралії, запитав Мей, чи не можна додати її до своєї мережі професійних контактів, і вона охоче погодилася. Лише тоді він усвідомив, що це саме та Мей.

«Саме ТА Мей?» — написав він. Його звали Едвард.

«Не відхрещуватимуся», — відповіла вона.

«Для мене велика честь, — надрукував він. — Котра година у тебе? У нас закінчується робочий день». Відповіла, що вже пізно. Запитав, чи може додати її до своєї розсилки, і знову вона охоче погодилася. Відтак прилетів шквал новин і всілякої інформації про світ страхування у Мельбурні. Він також запропонував стати почесними членом МГПОК, тобто Мельбурнської гільдії постачальників обігрівачів і кондиціонерів, колишнього Мельбурнського братства постачальників обігрівачів і кондиціонерів, і вона сказала, що буде дуже рада. Він додав її до списку друзів в особистому профілі «Сфери», а потім попросив те саме зробити і Мей. Виконала прохання.

«Мушу знову братися до роботи, — написала вона, — передавай привіт усьому Мельбурну!» Тепер уже відчувала, що затьмарення батьків і навіженство Мерсера випаровуються, мов туман. Узяла наступний запит, що надійшов від мережі перукарень домашніх улюбленців в Атланті. Отримала «99», надіслала повторний запитальник і отримала «100», надіслала ще шість запитальників, і на п’ять клієнт відповів. Узялася за ще один запит, цього разу з Банґалора, саме застосовувала шаблон, коли надійшло нове повідомлення від Едварда. «Бачила прохання моєї дочки?» — запитав він. Мей перевірила свої екрани, шукаючи прохання від Едвардової доньки. Нарешті він уточнив, що вона має інше прізвище і навчається у Нью-Мексико, інформує населення штату про долю бізонів. А тоді попросив Мей підписати звернення і згадати доччину кампанію на всіх можливих форумах. Мей сказала, що спробує, і швиденько про це «цвіркнула». «Дякую!» — написав Едвард, а за кілька хвилин надійшла подяка і від його дочки Гелени. «Аж не віриться, що Мей Голланд підписала моє звернення! Дякую!» — написала вона. Мей відповіла на чергових три запити, її рейтинг упав до дев’яноста восьми балів, надсилала до цих трьох численні повторні запитальники, безрезультатно. Розуміла, що тепер доведеться отримати по сто балів від двадцяти двох клієнтів, щоб середній рейтинг знову сягнув ста; поглянула на годинник. Було 00:44. Ще багато часу. З’явилося повідомлення від Гелени, цікавилася роботою у «Сфері». Мей дала їй звичну пораду, надіслала адресу електронної пошти відділу кадрів. «А чи можеш замовити за мене словечко?» — запитала Гелена. Мей відповіла, що зробить усе, що зможе, хоча вони ніколи не бачились. «Але тепер ти вже досить добре знаєш мене!» — сказала Гелена, і тоді прилетіло посилання на її профіль. Запропонувала Мей прочитати кілька її есеїв про захист дикої природи, а також есей, що вона написала, вступаючи до коледжу, бо, за словами Гелени, він досі не втратив актуальності. Мей сказала, що спробує їх прочитати, коли зможе. Дика природа і Нью-Мексико нагадали про Мерсера. Оту самовдоволену погань. І куди тільки подівся той хлопець, який кохався з нею над прірвою Великого каньйону? Вони дуже вдало тоді заблукали — коли він забрав її з коледжу і вони поїхали південним сходом без розкладу руху, без наперед складеного маршруту, не знаючи, де зупиняться ввечері. Пронеслися бурею через Нью-Мексико і опинилися в Арізоні, де зупинилися і знайшли скелю з видом на каньйон, без натяку на огорожу, і тоді він роздягав її під полуденним сонцем, а позаду — урвище, завглибшки чотири тисячі футів. Мерсер обіймав її, і Мей у ньому нітрохи не сумнівалася, бо тоді він був сильний. Він був молодий, дивився далеко вперед. Тепер він постарів і поводиться, як стариган. Знайшла сторінку з профілем, що вона для нього зробила, — порожньо. Зробила запит у технічний відділ і з’ясувала, що він намагався видалити сторінку. «Цвіркнула» йому — жодної відповіді. Знайшла його бізнес-сторінку — видалена; залишалося тільки повідомлення, що він веде винятково аналоговий бізнес. З’явилося ще одне повідомлення від Гелени: «І що ти про це думаєш?» Мей сказала, що поки що не має часу на читання, а тоді прийшло повідомлення ще й від Едварда, Гелениного батька: «Було б дуже добре, якби ти дала рекомендацію Гелені на роботу у «Сфері». Нітрохи на тебе не тиснемо, а лише розраховуємо!» Мей знову їм сказала, що зробить усе можливе. Прийшло сповіщення на другий екран про кампанію «Сфери» з подолання вітряної віспи у Західній Африці. Поставила свій підпис, надіслала смайлик, пообіцяла п’ятдесят доларів внеску, «цвіркнула». Відразу побачила, що Гелена й Едвард «перецвіркнули» повідомлення. «Робимо, що можемо! — написав Едвард. — Quid pro quo? [33]» Об 01:11 її накрила темрява. У роті зробилося гірко. Заплющила очі і побачила провалля, тепер сповнене світла. Знову розплющила очі. Ковтнула води, але паніка тільки збільшилася. Перевірила кількість глядачів: лише двадцять три тисячі десять; не хотіла показувати їм своїх очей, боялася, щоб не помітили в них тривожного страху. Знову заплющилась — це видавалося їй цілком природним після стількох годин, проведених перед екраном. «Хай трохи очі відпочинуть», — надрукувала вона і надіслала. Та коли ще раз заплющила очі, то знову побачила провалля, тепер іще чіткіше, ще пронизливіше. А що це за звук вона чує? Якийсь вереск, приглушений бездонними водами, пронизливий вереск мільйона затонулих голосів. Розплющила очі. Зателефонувала батькам. Немає відповіді. Написала їм — нічого. Зателефонувала Енні. Нема відповіді. Написала їй — нічого. Пошукала у «СфероПошуку» — її немає в кампусі. Зайшла на її профільну сторінку, перегорнула кілька сотень фотографій, більшість з поїздки Європою та Китаєм, відчула пекучий біль в очах, знову зажмурилася. Знову побачила прірву, звідки виривалося світло, почула підводні зойки. Розплющила очі. Чергове повідомлення від Едварда. «Мей? Де ти там? Справді, було б дуже добре, якби ти нам допомогла. Обов’язково відпиши». Чи міг Мерсер насправді отак узяти і зникнути? Сповнилася рішучості знайти. Шукала його особисто, шукала повідомлення, які він міг комусь надсилати. Нічого. Зателефонувала, але номер відключений. Який підступний хід — змінити номер і не залишити нового. І що вона в ньому колись знайшла? Оту огидну тлусту спину, оті страхітливі латки волосся на плечах. Господи, де він? Щось мусило статися дуже недобре, коли не можеш знайти того, кого так хочеш знайти. Було 01:32. «Мей? Знову турбує Едвард. Чи обіцяєш Гелені, що зайдеш на її сайт? Бо вона трохи засмучена. Вистачить кількох підбадьорливих слів. Знаю, що ти хороша людина і навмисно не забиватимеш їй голови дурницями. Бо ж пообіцяла допомогти, а тепер не звертаєш не неї увагу. Бувай здорова! Едвард». Мей зайшла на Геленин сайт, прочитала один есей, привітала її, сказала, що есей чудовий, і «цвіркнула», розповідаючи всім, що Гелена із Мельбурна/Нью-Мексико — це голос, на який треба зважати, і її роботу слід підтримувати всіма можливими способами. Але прірва всередині Мей не стулялася, а треба, щоб нарешті стулилась. Не знаючи, що б його такого зробити, ввімкнула опитування і кивнула головою.

— Чи регулярно ти користуєшся відновником для волосся?

— Так, — сказала вона.

— Дякую. Як ти ставишся до органічних засобів із догляду за волоссям?

— З усмішкою.

— Дякую. Як ставишся до неорганічних засобів із догляду за волоссям?

— Скривившись, — сказала Мей. Такий ритм їй подобався.

— Дякую. Якщо у звичній для тебе крамниці чи онлайн не буде твого улюбленого засобу, чи згодна замінити його на схожий?

— Ні.

— Дякую.

Розмірені відповіді на запитання Мей заспокоїли. Вона поглянула на браслет і побачила сотні нових смайликів. Це якось знімає відчуття втоми, твердили коментарі, коли бачиш, як уже майже знаменитість «Сфери» робить внесок у загальну базу даних. Писали їй також клієнти, яким вона допомагала, працюючи у ВК. Клієнти з Колумбуса, Йоганнесбурґа і Брісбена — всі її вітали і підбадьорювали. Власник маркетингової фірми з Онтаріо подякував їй через «цвірк» за хороший приклад, за доброзичливість, і Мей навіть запитала, як його життя.

Відповіла на ще три запити і від усіх трьох клієнтів домоглася заповнення розширеного запитальника. Рейтинг ланки становив «95»; сподівалася самостійно його підняти. Почувалася добре, почувалася затребуваною.

— Мей.

Від її імені, промовленого її ж синтезованим голосом, Мей аж пересмикнуло. Здавалося, місяцями не чула цього голосу, та він не втратив своєї сили. Знала, що має кивати головою, але хотіла знову його почути, тому чекала.

— Мей.

Ніби вернулася додому.

Розумом Мей усвідомлювала — єдина причина, чому вона опинилась у Френсісовій кімнаті, це те, що всі її покинули. Після півтори години у ВК вона заглянула до «СфероПушуку», щоб дізнатися, де Френсіс, і виявила його в одному з гуртожитків. Потім побачила, що він не спить і онлайн. За кілька хвилин він уже запрошував її до себе, дуже вдячний і втішений, як він казав, що дала про себе чути. «Вибач мені, — написав він, — і скажу це ще раз, коли прийдеш». Вимкнула камеру і пішла до нього.

Відчинилися двері.

— Прошу в тебе пробачення, — сказав він.

— Перестань, — відмахнулась вона. Ввійшла і зачинила двері.

— Щось питимеш? — запитав він. — Може, води? А ще якась нова горілка — я прийшов, а вона тут. Можемо скуштувати.

— Ні, дякую, — сказала вона і сіла на комод біля стіни, де Френсіс розклав своє портативне приладдя.

— Ой, не сідай туди, — попросив він.

Мей підвелася.

— Та не сідаю я на твої ґаджети.

— Не в тому річ, — сказав він. — Комод. Кажуть, може розсипатися, — усміхнувся Френсіс. — Справді не хочеш нічого випити?

— Справді. Страшенно змучилася. Не хотіла залишатися сама.

— Послухай, — сказав він. — Знаю, що треба було в тебе запитати дозволу. Добре розумію. Але думаю, ти зрозумієш, чому я таке зробив. Аж не вірилося, що був із тобою. І щось в мені сказало: це єдиний раз. Хотів, щоб лишилося на згадку.

Мей усвідомлювала, яку має над ним владу, і та влада її відчутно збуджувала. Сіла на ліжко.

— Ну, знайшов їх?

— Ти про що?

— Минулого разу ти казав, що збираєшся відсканувати фотки. З твого альбому.

— Так-так. Відтоді я ще й не говорив із тобою. Так, я їх відсканував. Усе дуже просто.

— Уже знаєш, що то за люди?

— Більшість мають облікові записи у «Сфері» — тому я прогнав через розпізнавання облич. Забрало якихось сім хвилин. Було кілька таких, які мусив шукати у базі даних ФБР. Ми наразі не маємо повного доступу, але можемо переглядати знімки з відділу транспортних засобів. Тобто більшість дорослого населення країни.

— Контактував із ними?

— Поки що ні.

— Але вже знаєш, звідки вони?

— Аякже. Головне, дізнався імена. Адреси вже нескладно буде довідатися. Дехто по кілька разів переїжджав, але я можу приблизно прикинути по роках, коли я з ними жив. Зробив щось на зразок графіка, коли я міг бути в кожній із сімей. Більшість із Кентуккі. Кілька з Міссурі. Одна з Теннессі.

— І все?

— Ну, не знаю. Кілька вже померло, тому… Не знаю. Хіба що, може, проїдуся повз їхні будинки. Щоб заповнити прогалини. Не знаю. Ага, — сказав він і обернувся до неї, просвітлівши, — маю кілька одкровень. Переважно звичайні спогади про цих людей. Але в одній сім’ї була старша за мене дівчина, мабуть, мала вже п’ятнадцять, коли мені виповнилося тільки дванадцять. Багато не пам’ятаю, але знаю, що вона була моєю першою серйозною сексуальною фантазією.

Слова «сексуальна фантазія» якось дивно вплинули на Мей. Колись, щойно вони лунали при хлопцеві чи були ним таки мовлені, відразу починалося обговорення тих фантазій, а відтак розігрування тієї чи тієї фантазії. За це вони з Френсісом і взялися, навіть якщо недовго. Його фантазія полягала в тому, щоб вийти з кімнати і постукати в двері, вдаючи, що він підліток, що заблукав і стукає в двері чудового приміського будинку. Мей же має зобразити самотню домогосподарку, яка запрошує його в дім; вона напівроздягнена і страшенно прагне бодай якогось товариства.

Отже, він постукав, вона привітала його біля дверей, і Френсіс сказав, що заблукав, а вона запропонувала йому скинути старий одяг, а натомість одягнути щось із гардеробу її чоловіка. Френсісові це настільки сподобалося, що розвиток подій сильно пришвидшився — за лічені секунди він роздягнувся, і Мей на нього сіла. Вона піднімалася й опускалася, а він дивився на неї вгору з подивом хлопчика у зоопарку. Потім заплющив очі і почав здригатися, видавши тоненький писк перед тим, як застогнати риком, кінчаючи.

Тепер, коли Френсіс чистив зуби, Мей, геть виснажена, відчувала — не сказати б любов, але щось близьке до задоволення; залізла під стьобану ватяну ковдру й обернулася обличчям до стіни. На годиннику 03:11.

Френсіс вийшов із ванної.

— Маю ще одну фантазію, — сказав він, натягнув на себе ковдру і ледь не торкався носом до шиї Мей.

— У мене вже очі злипаються, — пробурмотіла вона.

— Ні, без напрягів. Рухатися не треба. Це розмовна річ.

— Гаразд.

— Хочу, щоб ти мене оцінила, — сказав він.

— Що?

— Ну, оцінила. Як рейтинг у ВК.

— Від одного до ста?

— Ага.

— Оцінити що? Твою гру.

— Так.

— Облиш. Не хочу.

— Ну, просто так, жартома.

— Френсіс. Будь ласка. Я не хочу. Вся втіха пропаде.

Френсіс підвівся і важко зітхнув.

— А в мене вона вже пропадає від незнання.

— Від незнання чого?

— Того, як я впорався.

— Як ти впорався? Нормально ти впорався.

Френсіс з огидою гучно чмихнув.

Вона обернулася.

— У чому річ?

— Що — нормально? — запитав він. — Я — нормальний?

— Боже. Ти — чудо. Ти — ідеальний. Коли я кажу «нормально», то означає, що кращого не треба.

— Добре, — сказав він, присуваючись до неї ближче. — Тоді чому не казала раніше?

— Я ж ніби казала.

— Думаєш, що «нормальний» — це те саме, що «ідеальний», «кращого не треба»?

— Ні. Ясно, що ні. Дуже змучена. Треба знаходити точніші слова.

Самовдоволена усмішка розплилася на Френсісовому обличчі.

— Знаєш, а ти лише підтвердила мою думку.

— Яку думку?

— Ми щойно сперечалися про твої слова і про те, що вони означають. Ми не розуміємо їх однаково, тому й ходили по колу. А якби ти сказала число, я одразу б усе зрозумів. — Він поцілував її у плече.

— Добре. Докумекала, — мовила вона і заплющила очі.

— Ну? — не вгавав він.

Розплющила очі перед благальним Френсісовим ротом.

— Що «ну»?

— Так і не скажеш число?

— Тобі конче потрібне число?

— Мей! Певно, що потрібне.

— Добре, сто.

Вона знову обернулася до стіни.

— Аж стільки?

— Так. Маєш цілих сто балів.

Мей, здається, почула, як він шкіриться.

— Дякую, — сказав Френсіс і поцілував її у потилицю. — Добраніч.

Зала на горішньому поверсі «Вікторіанської Епохи», була справді грандіозна — епічні види, скляна стеля. Мей увійшла, і її привітала мало не вся Команда 40 — гурт новаторів, які кожнісінького дня оцінюють усілякі починання «Сфери» і дають добро на їхнє впровадження.

— Привіт, Мей! — долинули до неї голос, і вона знайшла, хто це сказав. Це був Імон Бейлі. Він щойно прибув і стояв у протилежному кінці довгої зали. В байковій сорочці на змійці, рукави закасані вище ліктів, він увійшов досить таки пишно і помахав їй, а також, ясна річ, усім, хто на нього дивився. Мей припускала, що людей збереться чимало — з огляду на те, що і вона, і «Сфера» вже кілька днів «цвіркали» про акцію. Перевірила браслет: цієї миті було мільйон дев’ятсот вісімдесят три тисячі дев’ятсот дев’яносто дві особи. Неймовірно, подумала вона, і ця кількість зростатиме. Вона перейшла ближче до середини столу, щоб показати глядачам не самого лише Бейлі, а й майже всю Команду, коментарі та реакцію її членів.

Уже вмостившись, — пересідати кудись пізно — Мей збагнула, що не знає, де Енні. Оглянула сорок облич поперед себе, на протилежному боці столу, та Енні не побачила. Витягувала голову, крутила шиєю, стежачи, щоб Бейлі весь час потрапляв в об’єктив, і нарешті побачила Енні біля дверей, за двома рядами сфероїдів, які стали собі там на випадок, якщо захочеться тихенько вшитися. Мей знала, що Енні її вже помітила, але ніяк цього не показувала.

— Гаразд, — сказав Бейлі, широко всміхаючись до всіх присутніх, — думаю, час братися до роботи, бо, здається, зібралися всі, — аж тут його очі на якусь мить зупинилися на Мей та камері в неї на шиї. Дуже важливо, інструктували її, щоб уся акція мала природний вигляд, нібито Мей і всю аудиторію запросили на абсолютно рядовий захід.

— Привіт, бригадо, — сказав Бейлі. — Це каламбур. — Сорок чоловіків і жінок усміхнулися. — Гаразд. Кілька місяців тому ми мали зустріч з Олівією Сантос, дуже відважним і далекоглядним законодавцем, яка підносить прозорість на новий — наважуся навіть сказати найвищий — рівень. Тому ви можете переконатися, що нині понад двадцять тисяч керівників і законодавців в усьому світі вже наслідують її приклад і присягаються зробити своє життя, тобто життя державних службовців, цілком прозорим. І нас це надзвичайно надихає.

Мей перевірила картинку на зап’ясті. Камера дивилася просто на Бейлі і на екран у нього за спиною. Почали надходити коменти, глядачі дякували їй і «Сфері» за можливість побачити збори. Один глядач порівняв видовище зі спостереженням за Мангеттенським проектом. Інший загадав про лабораторію Едісона в Менло-Парку близько 1879 року.

А Бейлі вже розійшовся:

— І тепер оця нова ера прозорості узгоджується з рештою моїх ідей стосовно демократії, а також з імовірною роллю технології в її вдосконаленні. Слово «вдосконалення» я вжив навмисно і з певною метою, бо наша робота з впровадження прозорості може, по суті, спричинитися до створення абсолютно відповідального уряду. Як ви вже знаєте, губернатор Арізони наполягала на прозорості всієї адміністрації, і це наступний крок. У кількох випадках, навіть із прозоро обраною посадовою особою, ми бачимо певні корупційні закулісні дії. Прозоро обраного посадовця використовують як підставну особу, яка затуляє темні оборудки від зайвих очей. Але я переконаний, що незабаром усе зміниться. Посадовці і працівники їхніх офісів, яким нема чого приховувати, випрозоріють уже протягом цього року, принаймні в нашій країні, а ми з Томом подбаємо, щоб вони отримали великі знижки на необхідне обладнання і серверні потужності.

Бригадна сороківка палко заплескала в долоні.

— Але це лише половина битви. Тобто обранці. А як же інша, наша половина, себто виборці? Як щодо нашої тотальної участі?

За спиною Бейлі з’явилося зображення порожньої виборчої дільниці у якомусь занедбаному шкільному спортзалі. Зображення розсипалося на безліч цифр.

— Тут маємо дані про активність громадян в останніх виборах. Як бачите, по всій країні у виборах взяло участь п’ятдесят вісім відсотків від тих, хто має право голосу. Неймовірно, так? Тепер ідемо нижче, на рівень штату і місцевих виборів; активність летить, як камінь зі скелі: тридцять два відсотки у виборах на рівні штату, двадцять два відсотки — в окружних, і сімнадцять відсотків — у більшості малих містечок. Де логіка? Що ближче до нашого дому влада, то менше ми нею переймаємося? Нонсенс, хіба ви так не вважаєте?

Мей перевірила кількість глядачів; понад два мільйони. Щосекунди приєднувалося по тисячі людей.

— Отже, — провадив Бейлі, — ми знаємо низку шляхів розв’язання цієї проблеми, коли технології, більшість з яких розроблено в нас, спрощують участь у виборах. Ми покладаємося на величезний досвід, на всю історію спроб зробити вибори доступнішими і простішими. Колись, за моєї молодості, існував закон про реєстрацію виборців у відділах транспортних засобів. Допомогло. Потім деякі штати дозволили реєструватися чи обновляти свою реєстрацію онлайн. Добре. Але як це вплинуло на явку виборців? Недостатньо. І тут уже стає цікаво. Ось дані про кількість громадян, які проголосували на останніх виборах до федеральних органів.

Екран у нього за спиною видав: «140 млн».

— А ось скільки маємо громадян з правом голосу.

Екран видав: «244 млн».

— До того ж є ще й ми. Ось скільки американців зареєстровано у «Сфері».

Екран видав: «241 млн».

— Арифметика лякає, правда? У нас зареєстровано аж на сто мільйонів людей більше, ніж тих, хто взяв участь у президентських виборах. Про що це вам говорить?

— Ми надзвичайні! — зарепетував з другого ряду старший уже чоловік із сивим хвостом та в пошарпаній футболці. Залом прокотився сміх.

— Це поза сумнівом, — мовив Бейлі, — а крім нашої надзвичайності? Це свідчить про вміння «Сфери» залучати людей. І у Вашинґтоні багато людей погоджуються з цим. Багато хто в окрузі Колумбія, власне, сприймає нас як розв’язання питання з побудови демократії зі стовідсотковою участю.

Позаду Бейлі виникло знайоме зображення Дядька Сема, який тицяв пальцем у зал. Поруч з’явилася ще одна постать — сам Бейлі у такому ж вбранні і в тій же позі. Зал вибухнув реготом.

— Отак потроху ми підходимо до суті нашого сьогоднішнього засідання: а що, як профіль «Сфери» почне автоматично реєструвати вас на виборчій дільниці?

Бейлі окинув поглядом залу, знову дещо затримався на Мей і її глядачах. Вона подивилася на зап’ястя. «Аж сироти проступили», — написав один глядач.

— Для реєстрації у «ВірТи» необхідно бути реальною людиною, з реальною адресою, з повними особистими даними, зі справжнім номером соціального забезпечення, з реальною і засвідченою датою народження. Інакше кажучи, вся інформація, яку влада традиційно вимагає за реєстрації для участі у виборах. Насправді, як ви знаєте, цієї інформації у нас навіть більше. Чому б тоді не допустити вас до участі у виборах? Або навіть ще ліпше, чому б уряду — нашому чи будь-якому іншому уряду — не вважати, що ви зареєструвалися, якщо ви створили профіль у «ВірТи»?

Усі сорок голів у залі закивали, дехто лишень схвалював цей мудрий задум, а дехто про це вже давно міркував і неодноразово обговорював.

Мей перевірила браслет. Кількість глядачів швидко зростала — десять тисяч за секунду і тепер налічувала два мільйони чотириста тисяч. Надійшло тисяча двісті сорок вісім повідомлень. Більшість прилетіло за останні півтори хвилини. Бейлі зиркнув на свій планшет і, безперечно, побачив ті самі цифри, що й Мей. Усміхнений провадив далі:

— Не існує жодних причин так не чинити. Тому зі мною погоджується багато законодавців. Конгресвумен Сантос, скажімо, погоджується. На сьогоднішній день до мене надійшло сто вісімдесят два усні підтвердження від членів конгресу і тридцять два від сенаторів. Усі вони погоджуються з узаконенням профілю у «ВірТи» як автоматичної реєстрації користувача для участі у виборах. Досить непогано, правда?

Пролунали нетривалі оплески.

— А тепер лишень подумайте, — зашепотів Бейлі з надією і подивом, — тільки вдумайтеся, що буде, коли нам удасться підійти впритул до повної участі на всіх виборах. Зникнуть нарікання пасивних людей, які знехтували своїм правом вибору. Зникнуть кандидати, обрані під тиском крайніх груп. Як ми знаємо всі тут у «Сфері», з повною участю приходить повне знання. Ми знаємо, чого хочуть сфероїди, бо ми їх запитуємо, і вони знають, що їхні відповіді — необхідна умова повної і точної картини бажань усього співтовариства «Сфери». А якщо таку модель впровадити на рівні всієї держави у виборчий процес, то ми, думаю, отримаємо майже стовідсоткову участь. Стовідсоткову демократію.

Залою прокотилися оплески. Бейлі широко всміхнувся, а Стентон підвівся; принаймні для нього презентація, очевидно, закінчилася. Але у Мей виникла думка, і вона піднесла руку, дуже невпевнено.

— Слухаю, Мей, — сказав Бейлі; на його обличчі застигла широка тріумфальна усмішка.

— Я подумала, а що, якби ми зробили ще один крок. Маю на увазі… Ну, власне, я не знаю, чи це можливо…

— Ні-ні. Кажи, Мей. Ти добре почала. Мені подобаються слова «ще один крок». Саме так було створено нашу компанію.

Мей окинула поглядом присутніх у залі, на обличчях поєднання заохочення та занепокоєння. А потім натрапила на обличчя Енні — суворе, незадоволене, здавалося, вона очікує чи хоче, щоб Мей зазнала невдачі, зганьбилася, тож Мей зібралася з духом, глибоко вдихнула і пішла далі.

— Гаразд, от ти кажеш, що можемо наблизитися майже до стовідсоткової участі. І мені подумалося, а чому б нам не піти у зворотному напрямку від мети, роблячи всі кроки, про які ти сказав. Застосувати всі інструменти, які ми вже маємо.

Мей оглянула присутніх у залі, готова замовкнути, щойно побачить бодай пару скептичних очей, але помітила лише зацікавленість, повільне колективне кивання головами людей, які звикли схвалювати на випередження.

— Так-так, говори далі, — заохотив Бейлі.

— Я просто з’єдную точки в одну лінію, — сказала Мей. — Насамперед усі ми сходимося на думці, що потрібно домогтися стовідсоткової участі, і погоджуємося, що така участь ідеальна.

— Так, — мовив Бейлі. — Ідеал ідеаліста, безумовно.

— Зараз у «Сфері» зареєстровано вісімдесят три відсотки американців із правом голосу?

— Так.

— І, здається, нам рукою подати до того, щоб виборці могли реєструватися або ж навіть і голосувати через «Сферу».

Голова Бейлі захиталася з боку на бік, що вказувало на легкий сумнів, але він усміхався, підбадьорливо блимаючи очима:

— Є невеличка перепона, але нічого. Кажи.

— А чого б тоді не зобов’язати всіх громадян із правом голосу зареєструватися у «Сфері»?

У залі зашаркали ногами, дехто глибоко вдихнув повітря, переважно старші сфероїди.

— Нехай закінчить, — промовив якийсь новий голос. Мей озирнулася і побачила біля дверей Стентона. Схрестивши руки, він втупився поглядом у підлогу. Зиркнув на Мей і уривчасто кивнув головою. Вона зорієнтувалася, що має казати.

— Так, я розумію, що першою реакцією стане неприйняття. Як ми можемо вимагати від усіх користуватися нашими послугами? Але нам слід пам’ятати, що у нашій країні є дуже багато чого обов’язкового для громадян — і це просто необхідно у більшості промислово розвинених країнах. Ви маєте посилати дітей до школи, так? Так. Це обов’язково. Це закон. Діти повинні ходити до школи, або вам треба дати домашню освіту. Але це обов’язково. Також обов’язкова реєстрація на призовних пунктах, правда? Також ви маєте позбутися сміття належним чином; ніхто його не викидає на вулицю. Мусите отримати права водія, якщо хочете сісти за кермо автомобіля, а як уже сіли, то маєте пристебнутися паском безпеки.

Знову втрутився Стентон:

— Ми вимагаємо від людей сплачувати податки, а також робити внески до соціального страхування, брати участь у суді присяжних.

— Так-так, — мовила Мей, — і мочитися вдома, а не на вулиці. Маємо десятки тисяч законів. Ми ставимо перед громадянами Сполучених Штатів безліч легітимних вимог. То чому не можемо зобов’язати їх голосувати? У десятках країн так і роблять.

— Таке вже у нас пропонували, — сказав старший сфероїд.

— Не ми, — заперечив Стентон.

— Про це я й кажу, — провадила Мей, киваючи Стентону. — Раніше не існувало необхідних технологій. У будь-який інший історичний момент, щоб розшукати, зареєструвати, а потім змусити громадян прийти на виборчі дільниці, а тоді ще й переконатися, що вони справді проголосували, вимагало б величезних затрат. Довелося б ходити від дверей до дверей. І відвозити людей на виборчі дільниці. Нездійсненні речі. Навіть у країнах, де голосування обов’язкове, і там такого не роблять. Але нам це тепер під силу. Досить порівняти списки виборців із базою даних імен у «ВірТи», й одразу знайдете половину відсутніх. Реєструємо їх автоматично, а коли настає день виборів, то переконуємося, що вони проголосували.

— І яким чином? — пролунав жіночий голос. Мей упізнала Енні. То не був відвертий виклик, але тон недружній.

— Боже, — сказав Бейлі, — сотні способів. Якраз це і нескладно. У той день надсилаємо їм з десяток нагадувань. Можна також у день виборів вимикати їхні акаунти і не вмикати, поки не проголосують. На мій погляд, так і слід робити. «Привіт, Енні! — скажемо ми. — Приділи п’ять хвилин голосуванню на виборах». Аякже, дуже багато способів. Саме так і робимо з нашими опитами. І ти, Енні, дуже добре все це знаєш. — Промовляючи її ім’я, вклав у голос розчарування, застереження, пораду більше не розтуляти рота. Посвітлішав і знову обернувся до Мей:

— А відсталі?

Мей усміхнулася. Знала відповідь. Поглянула на браслет. Тепер на них дивилося сім мільйонів двісті дві тисячі вісімсот двадцять одна особа. Коли тільки встигли?

— Податки платять усі, так? Скільки людей робить це онлайн? Торік — відсотків вісімдесят. А що, як перестати дублювати послуги і створити єдину систему? Використовуєш акаунт у «Сфері» для сплати податків, реєстрації на виборах, сплати штрафів за порушення правил паркування, та все, що хочеш. Кожному користувачу ми зекономимо сотні годин незручностей, а країні загалом — мільярди.

— Сотні мільярдів, — поправив Стентон.

— Отож, — погодилася Мей. — Наші інтерфейси незрівнянно простіші у користуванні, ніж, скажімо, мозаїка сайтів Відділів транспортних засобів по всій країні. А що, коли через наш сайт стане можливо поновити водійські права? А що, як усі урядові послуги надаватимуться за посередництвом нашої мережі? Люди миттю скористаються з такої можливості. Замість того, щоб заходити на сотні різних сайтів за сотнею різних урядових послуг, усе це можна буде робити через профілі у «Сфері».

Енні знову розтулила рот. І Мей знала, що це помилка.

— А чому б урядові, — сказала Енні, — не створити схожої всеосяжної послуги? Навіщо ми уряду?

Мей не зрозуміла, чи Енні ставить риторичне запитання, а чи вона справді думає, що це важливе зауваження. Хай там як, але багато хто в залі захихотів. Уряд створить систему з нуля і конкуруватиме зі «Сферою»? Мей поглянула на Бейлі та Стентона. Стентон усміхнувся, задер підборіддя і вирішив сам відповісти на запитання.

— Але ж, Енні, урядовий проект зі створення такої платформи буде просто сміховинний, надзвичайно затратний і, зрештою, нездійсненний. Ми вже маємо інфраструктуру, вісімдесят три відсотки електорату. Розумієш?

Енні кивнула, в очах у неї читався страх, жаль і, може, навіть швидко згасаючий виклик. Стентонів тон був зневажливий, але Мей сподівалася, що він полагіднішає.

— Тепер, як ніколи, — додав він, але ще поблажливіше, ніж раніше, — Вашинґтон намагається економити кошти і не має бажання створювати з нуля роздутий бюрократичний штат. Тепер кожен голос виборця обходиться владі майже десять доларів. А голосує двісті мільйонів людей, також федеральний уряд виділяє двадцять мільярдів доларів кожні чотири роки на проведення президентських виборів. Тільки для обробки голосів, лише на цих виборах за один-єдиний день. Беремо до уваги вибори в штатах і місцеві вибори, на які йде сотні мільйонів щороку на звичайний затратний підрахунок голосів. Думаю, у деяких штатах вони це роблять іще на папері. Якщо ми безкоштовно надаватимемо такі послуги, то зекономимо мільярди урядових грошей і, що навіть важливіше, знатимемо результат миттєво. Ти згодна, що саме так воно і є?

Енні похмуро кивнула головою, а Стентон поглянув на неї, ніби заново оцінював. Повернувся до Мей, мовляв, продовжуй.

— А якщо обліковий запис у «ВірТи» стане обов’язковим для сплати податків або для отримання урядових послуг, — казала вона, — тоді ми охопимо практично сто відсотків громадян. Але ми ще матимемо змогу виміряти температуру буквально в усіх і в будь-який час. Малим містам хочеться знати думку виборців щодо місцевих указів. «ВірТи» знає всі адреси, тому всі мешканці міста зможуть висловитися. І щойно вони це зроблять, результати миттєво стануть відомі. Уряду штату хочеться знати, щó громадяни думають про новий податок. Так само — миттєві, чіткі і достовірні дані.

— Будь-які здогади відійдуть у минуле, — сказав Стентон, тепер він уже стояв на чолі стола. — Відпаде потреба у лобістах. Жодних опитувань. Навіть, може, стане непотрібний Конгрес. А якщо ми без жодних фільтрів, без найменшого неправильного тлумачення чи неправдивих даних знатимемо, чого хоче народ, то нам уже практично не потрібен буде Вашинґтон?

Ніч видалася холодною, та й вітер шаленів, але Мей нічого не помічала. Все здавалося красивим, чистим і правильним. Вона отримала схвалення Мудреців і, ймовірно, вказала новий напрямок для всієї компанії, щоб забезпечити, можливо, новий рівень демократичної участі — і хтозна, а що, як Сфера з цією новою ідеєю й справді удосконалить демократію? Чи могло так бути, що Мей знайшла розв’язок тисячолітньої проблеми?

Після зборів виникли деякі сумніви з приводу того, що приватна компанія перебирає на себе цілком публічну функцію виборів. Але логічність рішення та подальше заощадження державних грошей того дня взяли гору. А що, як двісті мільярдів доларів отримають школи? А що, як охорона здоров’я отримає двісті мільярдів? У країні можна буде вилікувати безліч хвороб — кошти економитимуться не кожні чотири роки, а щороку, в тому чи в іншому обсязі. Скасувати всі види дорогих виборів, замінити їх миттєвими і, здається, майже безкоштовними?

Це стало обіцянкою з боку «Сфери». Це стало унікальною позицією «Сфери». Це було тим, про що люди «цвіркали». Вона читала «цвірки», коли їхала з Френсісом у поїзді під затокою, обоє всміхалися, немов ненормальні. Їх упізнавали. Люди ставали перед Мей, щоб потрапити у її камеру, а їй байдуже, майже нічого не помічала, бо на її правий браслет надходили новини, надто хороші, щоб відірвати погляд.

Перевірила лівий браслет; пульс пришвидшений — 130 ударів. Але їй подобалося. Коли доїхали до середмістя, то побігли вгору через дві сходинки і опинилися на поверхні, несподівано залитій золотом, на Маркет-стріт, а внизу мерехтів міст Сан-Франциско-Окленд.

— Бля, це ж Мей!

А хто це сказав? Підбігши ближче, Мей побачила, що то два підлітки, балахони з каптурами, навушники.

— Мей, тримайся, — сказав другий, в очах схвалення, обидва під враженням побаченої зірки. А потім, вочевидь не бажаючи видатися нав’язливими, поквапилися униз сходами.

— От і круто, — сказав Френсіс, проводячи їх поглядом.

Мей підійшла до води. Подумала про Мерсера, який став тепер швидко зникомою тінню. Після своєї промови вона не отримала жодної звістки ні від нього, ні від Енні, але їй байдуже. Батьки теж не обмовилися й словом, а може, і не бачили виступу, але її це не гребе. Головне — ця мить, ця ніч і чисте беззоряне небо.

— Мені аж не віриться, що ти змогла бути аж така впевнена у собі, — сказав Френсіс і поцілував — сухо, по-діловому притулившись до її губ.

— Невже справді добре говорила? — запитала вона, усвідомлюючи, як безглуздо ставити такі запитання після очевидного успіху, але хотілося ще раз почути, що їй усе вдалося.

— Ідеально, — сказав він. — Сто балів.

Поки йшли до води, Мей гортала найпопулярніші останні коментарі. Правда, один «цвірк» виявився досить затятим, щось про те, як усе це може призвести, і таки призведе, до тоталітаризму. Її серце тьохнуло.

— Не бери дурного в голову. Нащо тобі ця маячня, — сказав Френсіс. — Що воно, убоге, розуміє? Якась маніячка у капелюсі з фольги. — Мей усміхнулася, не розуміючи до пуття, до чого тут капелюх із фольги, але пам’ятала, що іноді так казав тато, тому її це розвеселило.

— Може, вип’ємо? — запропонував Френсіс, а їм якраз нагодилася мерехтлива пивничка біля самої води з широким патіо просто неба. Наближаючись, Мей читала впізнавання в очах вродливих юнаків та дівчат, які пили зовні.

— Це Мей! — сказав один.

Хлопець, здається, ще навіть занадто молодий, щоби взагалі пити, тицьнувся обличчям їй у камеру.

— Привіт, мам, я вчу вдома уроки.

Жінка років тридцяти, подружка надто молодого чоловіка, а може, і не подружка, сказала, виходячи з кадру:

— Агов, коханий, я з подружками у книжковому клубі. Переказуй вітання дітям!

Та ніч була запаморочлива, яскрава, тож минула занадто швидко. В барі біля затоки Мей майже не рухалася — її оточували відвідувачі, тицяли їй напої, плескали по спині, торкалися до плеча. Всю ніч вона крутилася, повертаючись на кілька градусів, немов та божевільна стрілка годинника, щоб привітати чергового доброзичливця. Всі хотіли з нею сфотографуватися, всі хотіли знати, коли ж настане все те, про що вона казала. «Коли вже зможемо пробитися крізь непотрібні перепони?» — запитували вони. Тепер вирішення здавалося ясним і досить простим для втілення, тому ніхто не хотів чекати. Якась жінка, трохи старша за Мей, із «мангеттеном» в руці, бубніла невиразно, проте висловилася найвлучніше, хоча вийшло це в неї мимовільно: як, запитала вона, розхлюпуючи свій напій, але з гострим поглядом, як нам щонайшвидше отримати невідворотне?

Мей із Френсісом знайшли на Ембаркадеро значно тихіше місце, де замовили ще випивки, і несподівано опинилися в товаристві дядька років уже за п’ятдесят. Його ніхто не запрошував, але він підсів до них, тримаючи великий келих обома руками. За лічені секунди вже заходився розповідати, що навчався у семінарії, мешкав у штаті Огайо і вже було збирався стати священиком, аж раптом відкрив для себе комп’ютери. Покинув усе і поїхав до Пало-Альто, але вже двадцять років почувався далеким від духовності. До сьогоднішнього дня.

— Нині бачив твій виступ, — сказав він. — Ти все поєднала. Знайшла спосіб порятунку всіх душ. Саме це ми й намагалися робити в церкві — запопасти всі душі. Як порятувати всіх? Місіонери думають над цим уже тисячу років. — Говорив нерозбірливо, але знову добряче приклався до склянки. — Ти і всі ваші зі «Сфери», — він накреслив у повітрі коло, тож Мей подумала про німб, — ви порятуєте чистісінько всі душі. Зберете всіх в одному місці, однаково всіх навчите. Буде одна мораль, один набір правил. Таке й уявити важко! — І тут він гримнув долонею по залізному столу, аж задзвенів келих. — Тепер усі матимуть очі Бога. Знаєш оті слова? «Нема створіння, скритого від нього; все оголене і явне перед очима того, кому маємо звіт дати» [34]. Щось отаке. Біблію читала? — Побачивши розгубленість на обличчях Мей і Френсіса, він хмикнув і знову приклався до келиха. — Тепер усі ми — Бог. Невдовзі кожен із нас зможе побачити і судити кожного. Побачимо те, що бачить Він. І проголосимо Його суд. Ми спрямуємо Його гнів і передамо Його прощення. Повсякчас і на глобальному рівні. Всі релігії на таке чекають, ну, коли кожна людина стане прямим і безпосереднім посланцем Божої волі. Розумієте, про що я? — Мей поглянула на Френсіса, якому ніяк не вдавалося стримати хихотіння. Він засміявся перший, а потім розреготалась і Мей; вони перепрошували, здіймаючи руки, благали пробачення. Але чоловік не прийняв їхніх вибачень. Підвівся і відійшов від столу, потім повернувся за келихом і, вже набувши досконалості, хистко поплентався вздовж берега.

Мей прокинулася біля Френсіса. Сьома ранку. Вони відключилися у її кімнаті десь після другої. Перевірила телефон і виявила триста двадцять два нові повідомлення. Каламутними очима переглядала їх, аж задзвонив телефон. Номер абонента прихований, і Мей здогадалася, що це може бути лише Кальден. Дочекалася, поки телефон перейшов на голосову пошту. Того ранку він дзвонив їй іще десять разів. Зателефонував, коли Френсіс уже встав, поцілував Мей і пішов до своєї кімнати. Телефонував, коли була в душі, коли вдягалася. Мей причесалася, поправила браслети, наділа на шию камеру, і він знову зателефонував. На дзвінок не відповіла, а відкрила свої повідомлення.

Безліч привітань зі «Сфери» і з-за її меж, але найзахопливіше прилетіло від самого Бейлі, який сповістив Мей, що розробники «Сфери» вже почали працювати над втіленням її задуму. Трудилися цілу ніч, охоплені лихоманкою натхнення, і вже за тиждень сподівалися створити прототип. Спочатку його використають у «Сфері», вдосконалять, а згодом запропонують у будь-якій країні, де достатньо клієнтів «Сфери».

«Ми назвали розробку “Демоксі”, — «цвіркнув» Бейлі. — Це демократія з твоїм голосом, це твоя демоксі. Вона вже ось-ось».

Того ранку Мей запросили у ланку розробників, де вона зустрілася з двадцятьма виснаженими, але натхненими інженерами та дизайнерами, які, як з’ясувалося, вже створили бета-версію «Демоксі». Коли Мей зайшла, вибухнули радісні вигуки, лампи потьмяніли, а самотній промінь осяяв довговолосу брюнетку з безмежно радісним обличчям.

— Привіт, Мей, привіт, глядачі Мей, — сказала вона, легенько вклонившись. — Мене звати Шарма, я страшенно рада, що маю честь з’явитися сьогодні перед вами. Нині продемонструємо найперший прототип «Демоксі». Зазвичай ми не працюємо так швидко і так прозоро, але, беручи до уваги палку віру «Сфери» у «Демоксі» та нашу впевненість, що програму впровадять якнайшвидше і на глобальному рівні, не бачимо жодної причини зволікати.

Ожив стінний екран. З’явилося слово «Демоксі», набране хвацьким шрифтом всередині біло-блакитного смугастого прапора.

— Наша мета, щоб усі, хто працює у «Сфері», могли висловитися з найважливіших у їхньому житті питань — не лише у межах кампусу, а й у великому світі. Тому впродовж дня, коли виникатиме потреба виміряти температуру компанії з якогось питання, сфероїдам надійде сповіщення з проханням відповісти на одне чи кілька запитань. Ми сподіваємося на високу швидкість отримання даних, бо це найважливіше. А оскільки ми дуже цінуємо ваш внесок, то решту систем передачі даних буде тимчасово заморожено аж до отримання ваших відповідей. Ось, показую.

На екрані під логотипом «Демоксі» з’явилося запитання: «Чи потрібен нам ширший вибір вегетаріанських страв за обіднім столом?», а з обох боків кнопки з «Так» і «Ні».

Мей кивнула:

— Люди, це чудово!

— Дякую, — сказала Шарма. — А тепер — прошу. Ти теж маєш відповісти. — І вона вказала Мей на екран.

— Аякже, — погодилася Мей. Підійшла до екрану і натиснула «Так». Залунали радісні вигуки інженерів, схвальний галас розробників. На екрані вискочив веселий смайлик, а вгорі вигнулися дугою слова «Тебе почули!». Запитання зникло, його замінили слова: «Результат “Демоксі”: 75 % респондентів хочуть ширшого вибору вегетаріанських страв. Ширший вибір вегетаріанських страв буде».

Шарма аж сяяла.

— Бачиш? Це, звісно, симулятор. У нас іще не всі під’єдналися до «Демоксі», але тепер ти вже уявляєш, що це. З’являється запитання, на якийсь час усі мають облишити свої справи і відповісти, а «Сфера» миттєво вживатиме заходів, знаючи повну і цілковиту волю людей. Хіба не круто?

— Дуже круто, — погодилася Мей.

— А тепер уяви собі таке по всій країні. По всьому світу!

— Це поза межами моєї уяви.

— Але це придумала ти! — сказала Шарма.

Мей не знала, що й сказати. Це придумала вона? Аж сумніви брали. Просто з’єднала кілька точок: дієвість і корисність «СфероОпитування», постійне прагнення «Сфери» до всеосяжного покриття, а ще всесвітню надію на справжню, нефільтровану і, найважливіше, цілковиту демократію. Тепер усе це в руках розробників, а їх сотні у «Сфері», і вони найкращі у світі. Мей так і сказала їм, що вона просто поєднала кілька ідей, що стояли за кілька дюймів одна від одної, тому Шарма і її команда аж сяяли і тиснули їй руку, й усі погоджувалися, що їхня розробка підносить «Сферу» і, можливо, людство на неймовірно високий рівень.

Мей вийшла з «Відродження» й одразу за дверима її обступив цілий гурт молодих сфероїдів; усі вони хотіли їй щось сказати, всі стояли навшпиньках і аж згорали від нетерпіння розповісти їй, що ніколи досі не голосували, що геть не цікавилися політикою, почувалися відірваними від влади і думали, що позбавлені реального голосу. Казали, що допоки їхній голос або їхнє ім’я під петицією просотувалися до місцевих органів влади, потім доходили до посадовців штату і аж тільки тоді потрапляли до представників влади у Вашинґтоні, то складалося враження, ніби це якесь послання у пляшці через широке і бурхливе море. Але тепер, навперебій твердили молоді сфероїди, почуваються причетними. Якщо «Демоксі» запрацює, — сказали вони, а тоді засміялися, бо як «Демоксі» запровадять, то вона неодмінно запрацює, — нарешті вдасться цілком залучити громадян, а коли це станеться, країна і світ почують молодь, а їхній ідеалізм і прагнення до прогресу буквально перевернуть планету. Весь день Мей ходила по кампусу і чула такі висловлювання. Складно було перейти від корпусу до корпусу, бо щоразу з нею починав хтось говорити. «Ми на порозі справжніх змін, — казали їй. — До того ж змін швидких, бо саме цього прагнуть наші серця».

Увесь ранок лунали дзвінки з прихованого номера. Вона знала, що це Кальден, а також знала, що з ним не варто мати нічого спільного. Найкоротша розмова з ним, а тим більше зустріч, стануть великим кроком назад. Ще до полудня Шарма та її команда оголосили про готовність провести перше справжнє випробовування «Демоксі» в усьому кампусі. О 12:45 всі отримають п’ять запитань, і результати не лише вмить стануть відомі — волю людей буде виконано вже за добу: так пообіцяли Мудреці.

Мей стояла в центрі кампусу серед кількох сотень сфероїдів, які саме обідали — всі вони тільки й балакали, що про близьку демонстрацію «Демоксі», а вона згадала картину з Конституційним Конвентом у Філадельфії, де у напудрених перуках манірно стоять усі до одного багаті білі чоловіки, які задля годиться цікавляться інтересами своїх співгромадян. Саме вони стали постачальниками демократії з великими вадами, коли обирають лише багатих, коли їхні голоси лунають найгучніше, коли вони передають свої місця у Конгресі таким, як і самі, титулованим достойникам. Відтоді суспільний устрій не надто удосконалився, добре, але «Демоксі» все це розіб’є на друзки. «Демоксі» чистіша, це єдиний шанс для прямої демократії, якої ще не бачив світ.

О пів на першу Мей, сповнена сил, неймовірно впевнена, нарешті здалась і відповіла на дзвінок, знаючи, що телефонує Кальден.

— Слухаю? — сказала вона.

— Мей, — мовив він різким голосом, — це Кальден. Не називай мого імені. Я вивів із ладу систему, тому вхідне аудіо не працює.

— Ні.

— Мей. Будь ласка. Це питання життя і смерті.

Кальден мав над нею владу, і Мей цього соромилася. Почувалася перед ним слабкою і поступливою. Решту царин свого життя вона контролювала, але вже сам його голос розм’якшував її, підштовхуючи до чергових неправильних рішень. Уже за хвилину вона заходила до туалетної кабінки, аудіо вимкнене, а її телефон знову задзвонив.

— Хтось точно стежить, — сказала вона.

— Ніхто. Я про все подбав.

— Кальден, що ти від мене хочеш?

— Не роби цього. Ідея про обов’язкову участі у виборах і всі похвали на твою адресу — це останній крок на шляху досягнення «Сферою» досконалості, а цього не має статися.

— Про що ти? Саме в цьому і суть. Якщо ти тут давно працюєш, то знаєш краще за будь-кого, що в цьому і полягає мета «Сфери» із самого початку її заснування. Це сфера, телепню. Їй потрібна повнота. Вона має бути досконала.

— Мей, принаймні для мене все це завжди було жахом, а не метою: коли обов’язково мати акаунт, коли всі державні послуги проходять через «Сферу». Ти допомогла створити першу світову тиранічну монополію. Ти вважаєш, це добре, коли приватна компанія контролюватиме всі потоки інформації? І що за єдиним її дзвінком участь у будь-чому стане обов’язковою?

— А ти знаєш, що казав Тай?

Мей почула глибоке зітхання.

— Можливо. І що ж він казав?

— Казав, що у «Сфери» демократична душа. Допоки всі не матимуть рівного доступу, поки доступ не вільний, тоді ніхто не має свободи. Це написано принаймні на кількох тротуарних плитках у кампусі.

— Мей. Дуже добре. Хай буде, «Сфера» хороша. А той, хто винайшов «ВірТи» — якийсь злий геній. Але тепер усе це треба пригальмувати. Або знищити.

— А що тобі до цього? Якщо не подобається, йди собі. Я знаю, що ти шпигун і працюєш на іншу компанію. Або на Вільямсон. На ту прибацану тітку-політика, схиблену на анархії.

— Мей, ось і все, готуйся до найгіршого. І знай, це позначиться на всіх. Коли ти востаннє нормально спілкувалася з батьками? Все руйнується, а ти опинилася в унікальному становищі і можеш допомогти вплинути на ключові історичні події. Ось і все. Саме тепер історія робить крутий поворот. Уяви собі, що ти у Німеччині ще до того, як Гітлер став канцлером. Ще до того, як Сталін анексував Східну Європу. Ми на порозі створення дуже ненажерливої, дуже жорстокої імперії. Розумієш, Мей?

— А ти розумієш, які дурниці верзеш?

— Мей, знаю, що за кілька днів ти маєш великі збори з планктоном. Малеча розповідатиме про свої ідеї, сподіваючись, що «Сфера» за них заплатить і зжере.

— То й що?

— Збереться велика аудиторія. Ми маємо достукатися до молоді, а планктонні презентації дивляться молоді, їх багато. І це дуже добре. Там будуть Мудреці. Ти маєш скористатися нагодою і застерегти всіх про небезпеку. Потрібно сказати їм: «А подумаймо, що означає Повнота “Сфери”».

— Ти маєш на увазі Досконалість?

— Однаково. Що це означатиме для особистої свободи, для свободи пересування, для свободи робити те, що тобі хочеться, щоб бути вільним.

— Ти пришиблений. У голові не вкладається, що я… — Мей хотіла завершити речення словами «з тобою спала», але зараз сама думка про це викликала огиду.

— Мей, жодна організація не повинна мати такої влади, як ці людиська.

— Я закінчую розмову.

— Мей. Подумай добре. Про тебе пісні складатимуть.

Вона роз’єдналася.

Коли дійшла до Великої Зали, там уже гуло кілька тисяч сфероїдів. Решту кампусу попросили залишатися на робочих місцях, щоб показати світу, як працює «Демоксі» на рівні всієї компанії, коли сфероїди голосуватимуть за своїми столами, зі своїх планшетів і телефонів або навіть із ретинальних пристроїв. На екрані у Великій залі величезна сітка камер «ВидоЗміни» показала сфероїдів у всіх куточках усіх корпусів: вони були напоготові. В одному з кількох «цвірків» Шарма пояснила: щойно буде надіслано запитання «Демоксі», можливість сфероїдів робити щось інше — «цвіркати», натискати кнопки — відкладається, допоки вони не проголосують. «У нас тут демократія обов’язкова! — сказала вона і, дуже потішивши Мей, додала: — Ділитися — це любити». Мей саме збиралася проголосувати на зап’ясті, обіцяла своїм глядачам, що візьме до уваги їхній внесок, якщо вони поквапляться. Голосування, на думку Шарми, не повинно тривати довше хвилини.

Аж ось на екрані з’явився логотип «Демоксі», а під ним — перші запитання:

1. Чи має «Сфера» запропонувати ширший вибір вегетаріанських страв на обід?

Натовп у Великій Залі засміявся. Команда Шарми вирішила розпочати тестовим запитанням. Мей перевірила браслет і побачила кілька сотень смайликів від глядачів, тож вона теж вибрала цю опцію і натиснула «надіслати». Підвела погляд на екран, спостерігаючи, як голосують сфероїди; за одинадцять секунд проголосував весь кампус, а тоді було підраховано результати. Вісімдесят вісім відсотків співробітників бажали більше вегетаріанських страв.

Прилетів «цвірк» від Бейлі: «Все зробимо».

Велика зала вибухнула оваціями.

З’явилося наступне запитання:

2. Чи варто свято «Візьми доньку на роботу» влаштовувати не раз на рік, а двічі?

Відповідь стала відома за дванадцять секунд. Сорок п’ять відсотків відповіли ствердно. Бейлі «цвіркнув»: «Здається, поки що вистачить і одного свята».

Досі презентація мала очевидний успіх, а Мей грілася у промінні похвал від сфероїдів у залі, на своєму зап’ясті і компліментів глядачів зі всього світу. З’явилося третє запитання, і зал здригнувся від реготу.

3. Джон чи Пол… чи Рінґо?

Відповідь надійшла за шістнадцять секунд і викликала шквал схвального здивування. Переміг Рінґо: за нього проголосували шістдесят чотири відсотки сфероїдів. Джон і Пол йшли майже пліч-о-пліч, набравши відповідно двадцять і шістнадцять відсотків.

Четвертому запитанню передувало поважне роз’яснення:

Уявіть, що Білому дому потрібна неспотворена думка виборців. Також уявіть, що ви маєте можливість безпосередньо впливати на американську зовнішню політику. Не кваптеся з відповіддю. Може настати такий день — а такий день настане, — коли думку кожного американця з цього приводу буде почуто.

Роз’яснення зникло, з’явилося запитання:

4. Розвідка виявила місце перебування таємного лідера-терориста Могаммеда Халіла аль-Гамеда у малозаселеному сільському районі Пакистану. Чи слід нам відправляти для його ліквідації літак-безпілотник, беручи до уваги ймовірність незначних супутніх втрат?

Мей затамувала подих. Знала, що це лише презентація, але влада видавалася справжньою. І логічною. Чому не брати до уваги мудрості трьохсот мільйонів американців, ухвалюючи рішення, що вплине на них усіх? Мей завагалася, думала, зважувала всі за і проти. Сфероїди у залі, здається, теж дуже серйозно поставилися до відповіді на запитання. Скільки життів буде врятовано з ліквідацією аль-Гамеда? Можливо, тисячі. І світ позбудеться негідника. Здається, треба ризикнути. Проголосувала «так». Остаточні результати надійшли за одну хвилину одинадцять секунд: сімдесят один відсоток сфероїдів схвалювали відправку безпілотника. В залі запала тиша.

А тоді з’явилося останнє запитання:

5. Чи Мей Голланд справді надзвичайна?

Мей засміялась, засміялася зала, потім Мей зашарілась, подумавши, що це вже трохи занадто. Вирішила не відповідати на запитання з огляду на абсурдність відповідей і «так», і «ні», тому просто дивилася на зап’ястя, поки нарешті зрозуміла, що картинка застигла. Незабаром на її зап’ястному екрані тривожно заблимало запитання, а потім з’явилося нагадування: «Усі сфероїди повинні голосувати». І Мей згадала, що опитування не завершиться, поки геть усі сфероїди не висловлять своєї думки. Оскільки називати себе надзвичайною — це якось по-дурному, натиснула на сумний смайлик, розраховуючи, що буде така одна і що решта сфероїдів просто посміються.

Але через кілька секунд з’ясувалося, що вона не єдина надіслала сумний смайлик. Дев’яносто сім відсотків проти трьох, веселі смайлики проти сумних, і це свідчило, що переважна більшість сфероїдів вважає її надзвичайною. Щойно з’явилися цифри, як Велика зала вибухнула криками радості; покидаючи приміщення, Мей плескали по спині, у всіх було відчуття, що експеримент вдався на славу. Мей теж так вважала. Розуміла, що «Демоксі» спрацювала, а її потенціал безмежний. Також розуміла, що має тішитися, бо дев’яносто сім відсотків кампусу вважає її надзвичайною. Та коли покинула залу і пішла по кампусу, з голови не йшли оті три відсотки, які не вважали її надзвичайною. Вдалася до математичних підрахунків. Якщо зараз у кампусі дванадцять тисяч триста вісімнадцять сфероїдів — нещодавно приєднався філадельфійський стартап, що спеціалізувався на ігрофікації доступного житла — і всі вони проголосували, то це означає, що триста шістдесят дев’ять людей на неї дмуться і надзвичайною не вважають. Ні, триста шістдесят вісім. Вона сама на себе напупсилася, бо вважала, що буде така одна.

Ніби заціпеніла. Почувалася голою. Пішла через фітнес-клуб, глипаючи на спітнілі тіла, які залазили і злазили з тренажерів; страшенно мучилася: то хто ж усе-таки з них на неї дметься. Триста шістдесят вісім людей мають до неї відразу. Почувалася розбитою. Вийшла з фітнес-клубу і шукала затишне місце, щоб зібратися з думками. Попрямувала до того даху, неподалік від своєї колишньої ланки, де колись Ден уперше їй розповів про відданість «Сфери» ідеї співтовариства. Туди ще добрі півмилі теліпатися, не була впевнена, що дійде. Їй встромляють ножа у спину. Їй уже встромили ножа в спину. Хто ті люди? Що вона їм такого зробила? Вони її навіть не знають. Чи знають? І які такі члени співтовариства наважилися надіслати сумний смайлик Мей — тій, котра невтомно працює поруч з усіма, заради них, завжди у всіх на очах?

Намагалася не занепадати духом. Усміхалася, коли проходила повз інших сфероїдів. Приймала їхні вітання і подяки, щоразу розмірковуючи: то хто ж із них отакий дволикий, хто натиснув кнопку зі сумним смайликом, і кожне натискання тієї кнопки — це як натискання спускового гачка. Ось у чому річ, збагнула вона. Відчувала у собі купу дір, немовби кожен із них у неї вистрелив, до того ж — у спину; оті боягузи її і зрешетили. Вже ледве на ногах трималася.

А тоді, не доходячи до свого старого корпусу, побачила Енні. Вони вже давно не спілкувалися як годиться, але одразу помітила, що обличчя Енні випромінює світло і щастя.

— Ого! — вигукнула вона, як із катапульти, полетіла до Мей і міцно обійняла її обома руками.

Очі Мей раптом зайшли слізьми; вона витерла їх, почуваючись якоюсь несповна розуму, бо водночас тріумфувала і ніяковіла. На мить усі її суперечливі думки про Енні було змито.

— У тебе все добре? — запитала вона.

— Так. Аякже. Багато чого хорошого сталося, — мовила Енні. — Чула про «Минуле Доконане»?

І тут Мей дещо відчула в голосі Енні — натяк на те, що вона говорить передовсім із публікою на шиї у Мей. Але знаку не подала.

— Ти мені розповіла в загальних рисах. І що нового у «Минулому Доконаному», Енні?

Дивлячись на Енні і вдаючи інтерес до її слів, думки Мей полетіли далеко: невже Енні теж надіслала їй сумний смайлик? Може, просто хотіла трохи опустити її на землю? А як би Енні пройшла випробування у «Демоксі»? Чи змогла б отримати більше дев’яноста семи відсотків? Або хтось інший?

— Хай бог милує, Мей, купа роботи. Ти ж знаєш, над «Минулим Доконаним» уже працюємо багато років. Проект можна назвати великою пристрастю Імона Бейлі. Він запропонував ідею, яка полягає в тому, щоб використати потужності павутини, «Сфери» і мільярдів користувачів з метою заповнення прогалин як в особистій історії, так і в світовій.

Мей, побачивши, що подружка аж зі шкіри пнеться, і собі заходилася відповідати з таким же сяйливим ентузіазмом.

— Ого, та не може бути. Коли ми говорили на цю тему минулого разу, то ви шукали першопрохідця, який би перший отримав повну карту своєї генеалогії. Знайшли когось?

— Авжеж, знайшли. Мей, добре, що запитала. Так, знайшли таку людину. Це я.

— Ясно. Тобто поки що нікого не вибрали?

— Ні, справді, — сказала Енні, понизивши голос і ставши більше схожою на справжню Енні. Потім знову засяяла, а її голос підвищився на октаву: — Це я!

Мей уже вміла витримувати паузу, перш ніж щось казати, — прозорість навчила її зважувати кожне слово — і тепер замість сказати: «А я думала, візьмуть якогось нуба, когось геть без досвіду. Або принаймні якогось кар’єриста, що хоче підняти у «РівУчі» свій рейтинг, або когось, хто хоче підлизатися до Мудреців. А тут, маєш, це ти?», — усвідомила: Енні перебуває або думає, що перебуває, у такому становищі, коли їй потрібна підтримка, поштовх. Тому вона і запропонувала себе.

— Ти запропонувала свою кандидатуру?

— Так. Так, — підтвердила Енні, дивлячись на Мей, а радше крізь Мей. — Що більше я дізнавалася про проект, то більше хотіла стати першою.

— Бо ти це добре знаєш, але твої глядачі, мабуть, і не здогадуються, що мої пращури прибули сюди на «Мейфлавері», — вона закотила очі. — В історії нашої родини чимало великих досягнень, та я все одно багато чого не знаю.

Мей аж заціпило. Видно, Енні направду поїхала дахом.

— І всі схвалюють твоє рішення? Навіть батьки?

— Батьки у захваті. Вони завжди пишалися нашою духовною спадщиною, тож нагода поділитися нею, а водночас з’ясувати дещо про історію країни — о, таке вони люблять. А як твої батьки?

Господи, дивина та й годі, подумала Мей. Тут купа підводних течій, але, поки розум їх підраховував, картографував і давав їм назви, обличчя і язик Мей мусили продовжувати розмову.

— Усе добре, — сказала Мей, хоча знала сама, та й Енні знала, що від них уже кілька тижнів не було жодної звістки. Переказували через кузена, що здорові — і це добре, — але поїхали з дому, «втекли», як вони висловились у коротенькому повідомленні, просячи Мей ні про що не хвилюватися.

Мей завершила розмову з подругою і повільно, немов у тумані, пішла назад кампусом, розуміючи, що Енні задоволена тим, як виклала свою новину, приголомшила і сильно спантеличила Мей, і все це — протягом короткої зустрічі. Енні призначили центральною постаттю «Минулого Доконаного», а Мей про це ніхто не сказав, і вона пошилася в дурні. Енні однозначно того домагалася. А чому Енні? Який сенс брати Енні, коли простіше було звернутися до Мей; адже Мей уже прозора.

Мей розуміла, що Енні, видно, дуже вже про це просила. І вмовила Мудреців. Її близькість до них це уможливила. Отже, Мей до них не така близька, як сама собі гадала; Енні й далі мала якийсь особливий статус. Знову ж таки — походження Енні, її, так би мовити, початкова перевага, різноманітні стародавні пільги відтісняли Мей на другий план. Завжди друга, немов така собі молодша сестричка, яка ніколи не має шансу перевершити старшу, назавжди старшу. Мей намагалася опанувати себе, але повідомлення сипалися на її зап’ястя, і з них ясно випливало, що глядачі бачили її зневіру, її потьмарення розуму.

Треба перевести дух. Треба подумати. Але в голові вже надто багато всього накопичилося. Це несосвітенне вміння Енні вигравати! Оте безглузде «Минуле Доконане» все ж таки дісталося їй. А чи це не тому, що батьки Мей пішли іншою стежкою? Між іншим, а де вони? Чому вони руйнують усе, заради чого трудилася Мей? І справді, задля чого вона трудилася, якщо її не підтримало триста шістдесят вісім сфероїдів? Триста шістдесят вісім людей, ненависті яких достатньо для того, щоб натиснути кнопку — жбурнути своєю неприязню простісінько їй в обличчя, знаючи, що тієї ж миті Мей дізнається про їхні почуття. А ота клітинна мутація, через яку так розхвилювався шотландський науковець? А що, як ракова мутація, викликана неправильним харчуванням, можливо, вже відбувається всередині Мей? Невже таке сталося? Курва, подумала Мей, і її горло стиснулося, невже вона справді надіслала сумний смайлик добре озброєному воєнізованому угрупованню у Ґватемалі? А що, коли у них тут свої люди? Аякже, у Каліфорнії купа гватемальців, і ясно, що вони здуріють від щастя, роздобувши трофей у подобі Мей і покаравши її за завдані образи. Пиздець, подумала вона. Пиздець. Всередині пекло болем, і той біль розправляв чорні крила. Найбільше болю виходило від трьохсот шістдесяти восьми людей, які, вочевидь, страшенно її ненавидять і хочуть її неминучої смерті. Одна річ — послати сумний смайлик до Центральної Америки, але пустити його через кампус?! Ну, хто таке робить? Чому на світі стільки ворожості? Аж тут її осяяв короткий блюзнірський спалах: їй не хочеться знати, що ті люди про неї думають. Цей спалах перетворився на інше осяяння, ще потужніше і блюзнірськіше, начебто у неї в мозку забагато всього: інформації, даних, суджень, показників, а це занадто, занадто багато людей, занадто багато бажань, занадто багато поглядів занадто багатьох людей, а також занадто багато болю від завеликих натовпів людей, і все це постійно накопичується, додається і підсумовується, а тоді їй подають усе так, наче від цієї мішанини все стає охайніше і керованіше — то вже занадто. Але ж ні. Аж ніяк не так, заперечила краща частина голови. Ні. Тебе образили оті триста шістдесят вісім людей. І це правда. Вона образилася на них, отих триста шістдесят вісім голосів, що хочуть її знищити. Кожен із них волів бачити її мертвою. Ох, якби вона про це не знала. Якби могла повернутися назад у своє життя, туди, де ще не голосували ці три відсотки, де ходила собі кампусом, махала рукою, всміхалася, невідь про що балакала, їла, спілкувалася і навіть не підозрювала, щó затаїлося у закутках душі отих трьох відсотків. Бачиш, надіслати сумний смайлик, тицьнути пальцем у ту кнопку — це ніби вистрелити, це своєрідне вбивство. Зап’ястя Мей блимало десятками повідомлень від стурбованих глядачів. Через камери «ВидоЗміни» у кампусі глядачі помітили, що вона стоїть нерухомо, як стовп, обличчя спотворене якоюсь розлюченою жалюгідною маскою.

Треба щось робити. Повернулася до ВК, помахала рукою Джаредові і решті, а тоді залогінилася й під’єдналася до каналу.

За лічені хвилини відповіла на запит від дрібного ювеліра з Праги, зайшла на його сайт, назвала його роботи захопливими і чудовими, так і сказала, вголос і у «цвіркуні», що дало астрономічний Показник Ефективності та Чистий Роздріб у п’ятдесят дві тисячі дев’яносто вісім євро за десять хвилин. Допомогла оптовикам із Північної Кароліни, які торгували екологічними меблями «Дизайн заради життя», і після виконання запиту вони попросили її заповнити запитальник клієнта, бо для них це дуже важливо з огляду на її вік і межі доходів — потребували більше інформації щодо вподобання клієнтів у її демографічній групі. Так і зробила, ще й прокоментувала низку фото від Шерілі Фронто з «Дизайну заради життя», на яких був її син під час свого першого тренування з дитячого бейсболу. Коли Мей прокоментувала фотографії, Шерілі надіслала їй повідомлення з подякою і наполегливо запрошувала до Чейпл-Гілла познайомитися з Тейлором особисто і посмакувати справжнім барбекю. Мей погодилася, дуже задоволена, що має нову подружку на протилежному узбережжі, а потім перейшла до свого другого повідомлення від клієнта Джеррі Ульріха з Ґранд-Репідз, штат Мічиґан, власника компанії рефрижераторів. Він просив Мей надіслати повідомлення всім зі свого списку про послуги компанії, бо вони саме намагаються розширити свою присутність у Каліфорнії, тому будь-яку допомогу приймуть із великою вдячністю. Мей «цвіркнула», що скаже всім, кого знає, починаючи зі своїх чотирнадцяти мільйонів шестисот одинадцяти тисяч двох фоловерів, а він відповів, що надзвичайно втішений і чекає замовлень або коментарів від усіх її чотирнадцяти мільйонів шестисот одинадцяти тисяч двох користувачів, і тут-таки тисяча п’ятсот п’ятдесят сім із них миттєво привіталися з Джеррі і повідомили, що вони про нього теж розповсюдять інформацію. Потім, насолоджуючись потоком повідомлень, він запитав Мей, як би це його племінниці, яка навесні закінчує Східномічиґанський університет, улаштуватися на роботу до «Сфери», бо працювати у «Сфері» — її заповітна мрія, та чи конче переїжджати на захід, щоб бути ближче, чи нехай сподівається на співбесіду лише на основі резюме? Мей направила його до відділу кадрів і дещо порадила. Додала його племінницю до свого списку контактів і пообіцяла собі, що простежить за її успіхами, якщо вона й справді спробує влаштуватися в «Сферу». Один клієнт, Гектор Касилья з Орландо, штат Флорида, розповів Мей про своє захоплення орнітологією і надіслав світлини, які Мей похвалила і помістила у своїй фотохмарі. Гектор попросив оцінити знімки, бо це може привернути до нього увагу членів гурту фототовариства, куди він хоче вступити. Вона так і зробила, і він був неймовірно втішений. За лічені хвилини Гектор уже повідомив, що хтось у його фотографічному товаристві страшенно вражений, що про його роботи знає справжній сфероїд, тому ще раз подякував Мей. Надіслав їй запрошення на групову виставку, у якій він братиме участь цієї зими у Маямі-Біч, і Мей відповіла, що неодмінно прийде, якщо опиниться у тих місцях у січні, а Гектор, мабуть, неправильно витлумачив її зацікавлення і зв’язав її зі своєю двоюрідною сестрою Наталією, власницею готелю «Номер плюс сніданок» всього лише за сорок хвилин їзди від Маямі; вона обов’язково запропонує пристойний номер, якщо Мей надумає приїхати; запрошувала також і її друзів. А потім Наталія надіслала повідомлення з каталогом цін свого пансіону, зазначивши, що вони доволі гнучкі, якщо Мей схоче приїхати надовше. За мить Наталія знову надіслала довге повідомлення з купою посилань на краєвиди Маямі та його околиць, розповідаючи, зокрема, про те, як там можна розважитися взимку — спортивна риболовля, катання на водних мотоциклах, танці. Мей працювала далі і вже починала бачити знайому лінію розриву, звідки розросталася чорнота, але роботи не припиняла, борючись з тією маною, аж поки нарешті помітила, котра година — 22:32.

Пробула у ВК понад чотири години. Подалася до гуртожитку, почуваючись краще, почуваючись спокійніше, і зайшла до Френсіса. Він лежав у ліжку з планшетом, вставляючи своє лице в улюблені фільми.

— Заціни, — мовив він і показав уривок із бойовика, де замість Брюса Вілліса головним героєм став Френсіс Ґаравента. Комп’ютерна програма майже ідеальна, пояснив Френсіс, із нею навіть дитина впорається. «Сфера» щойно закупила її у трьох власників стартапу з Копенгаґена.

— А завтра ще не таке побачиш, — сказав Френсіс, і Мей згадала про зустріч із планктоном. — Буде на що подивитися. Іноді ідеї дуже навіть нічогенькі. До речі, щодо нічогеньких ідей… — Тут Френсіс пригорнув її до себе і поцілував, а тоді взяв її за стегна і посади на себе, тож на мить їй здалося, що вони нарешті матимуть щось дуже схоже на справжній секс, але коли вона почала скидати з себе блузку, Френсіс міцно замружився, сіпнувся, тож вона збагнула, що він уже все. Переодягнувшись і почистивши зуби, він попросив Мей поставити йому оцінку, і вона поставила йому сто балів.

Мей розплющила очі. Була 4:17 ранку. Френсіс відвернувся від неї і тихо спав. Заплющила очі, але в голові крутилося тільки одне: триста шістдесят вісім людей, які — тепер це видавалося очевидним — воліли, щоб вона й не народилася. Треба повернутися у ВК і відкрити канал. Вона підвелася на ліжку.

— Що сталося? — сказав Френсіс.

Повернула голову і побачила, що він втупився у неї поглядом.

— Нічого. Дістала «Демоксі», оте голосування.

— Не переймайся. Якихось кілька сотень людей.

Він потягнувся до плечей Мей, намагаючись її обійняти з другого боку ліжка, тому зрештою лише погладив її по талії.

— Але хто? — запитала Мей. — Тепер ходитиму кампусом і не знатиму, хто хоче моєї смерті.

Френсіс підвівся на ліжку.

— А чому не з’ясуєш?

— Що саме?

— Хто надіслав тобі сумні смайлики. Як думаєш, де ти є? У вісімнадцятому сторіччі? Це — «Сфера». Можна подивитися, хто на тебе супився.

— Це прозоро?

Краще б не питала таких дурниць.

— Хочеш, я подивлюся? — запропонував Френсіс і за кілька секунд уже щось гортав у своєму планшеті. — Ось, маєш список. Він усім доступний — у тому і суть «Демоксі». — Примружив очі, переглядаючи список. — А це і не дивно.

— Що? — озвалася Мей, серце загупало в грудях. — Хто?

— Містер Португалія.

— Алістер?

У Мей плавився мозок.

— Покидьок, — сказав Френсіс. — Та нехай. Пішов до сраки. Хочеш повен список? — Френсіс повернув планшет до неї екраном. Але Мей, сама ще не розуміючи, що робить, відступилася і замружилася. Стояла в кутку кімнати, затуливши руками обличчя.

— Агов, — заохотив Френсіс. — Це не якісь скажені звірі. Просто собі імена.

— Перестань, — сказала Мей.

— Більшість навіть нічого такого не мали на увазі. А декому з них, я це знаю точно, ти навіть подобаєшся.

— Годі вже. Вгамуйся.

— Добре, добре. Очистити екран?

— Дуже прошу.

Френсіс виконав її бажання.

Мей пішла до ванної і зачинила двері.

— Мей? — Френсіс був під дверима.

Вона увімкнула душ і знімала одяг.

— Мені можна ввійти?

Під струменем води Мей було спокійніше. Дотягнулася рукою до вимикача і ввімкнула світло. Вона всміхалася, думаючи про свою недолугу реакцію на список. Безперечно, результати голосування всім доступні. За справжньої демократії, за очищеної демократії люди не боятимуться голосувати і, що важливіше, не боятимуться відповідальності за свою думку. Тепер її хід, вона дізнається, хто хмурився до неї і перетягне їх на свій бік. Може, не відразу. Потрібен час, бо поки що вона не готова, але неодмінно все з’ясує — вона має знати, вона зобов’язана знати, — а щойно дізнається, розпочне нескладну і чесну роботу: виправлятиме думку отих трьохсот шістдесяти восьми. Кивала головою й усміхалася, усвідомивши, що стоїть сама під душем і киває. Але їй думалося далі. Елегантність, ідеологічна чистота «Сфери», справжня прозорість — усе це додавало їй спокою, теплого відчуття логіки та порядку.

Група була добірна — райдужна коаліція молоді — дреди і ластовиння, а ще блакитні, зелені і карі очі. Всі нахилилися вперед, обличчя сяяли. Кожен мав по чотири хвилини на презентацію своєї ідеї мозковому тресту «Сфери», серед них Бейлі та Стентон, вони теж сиділи у залі й поважно спілкувалися з іншими членами Бригади 40, а також — Тай, який дивився на все це по відео. Він сидів собі десь у порожній білій кімнаті, одягнений у завеликий для нього балахон із капюшоном, і зирив через камеру в залу не те, щоб знуджено, але й не особливо зацікавлено. Саме на нього, можливо, навіть більше, ніж на решту Мудреців чи старших сфероїдів, претенденти і прагнули справити враження. До певної міри вони були його дітьми: всі мотивовані його успіхом, його молодістю, його спроможністю втілювати ідеї, але залишатися собою, завжди стояти осібно, але все ж таки бути шалено продуктивним. Їм хотілося того самого, а ще — грошей, що, як вони знали, йдуть у парі з такою роллю.

Саме про ці збори і говорив Кальден, коли, на його глибоке переконання, збереться найбільша глядацька аудиторія, і тоді, наполягав він, Мей скаже всім глядачам, що «Сфері» не можна досягати Досконалості, що Досконалість призведе до чогось схожого на Армаґеддон. Відтоді Кальден не озивався, і її це тішило. Тепер була впевнена більше, ніж будь-коли, що він якийсь гакер або таки шпигун, підісланий майбутнім конкурентом, який намагається налаштувати проти «Сфери» Мей та й інших і підірвати компанію зсередини.

Умить викинула з голови всі думки про нього. Форум, безсумнівно, буде вдалий. Десятки сфероїдів саме в такий спосіб і наймалися на роботу: приходили в кампус претендентами, представляли свою ідею, їхню ідею тут же купували і брали на роботу. Мей знала, що так найнявся Джаред, а також Джина. Один із найефектніших способів потрапити до компанії: заявити про свою ідею, домогтися, щоб її купили, а в нагороду отримати роботу і фондові опціони, а тоді лише спостерігати, як ідею без зволікань запроваджують у життя.

Усе це Мей пояснила глядачам, поки всідалися сфероїди. Їх прийшло близько п’ятдесяти — Мудреці, Бригада 40, кілька помічників, усі розмістили навпроти претендентів, серед яких сиділи і підлітки.

— Буде надзвичайно захопливо, — сказала Мей глядачам. — Як ви знаєте, ми вперше транслюємо зібрання з претендентами. — Мало не бовкнула з «планктоном» і тішилася, що вчасно схаменулася. Зиркнула на зап’ястя: два мільйони сто тисяч глядачів, і ця цифра, подумала вона, швидко зросте.

Перший студент на вигляд мав не більше двадцяти. Його шкіра блистіла, як лаковане дерево, а пропозиція виявилася надзвичайно проста: замість безконечних міні-боїв з приводу того, можна чи не можна відстежувати фінансові витрати якоїсь особи, краще з цією особою домовитися. Надзвичайно бажаним споживачам, якщо вони погодяться платити «СфероГрішми» за всі свої покупки, а також зробити доступними для Сферичних Партнерів відомості про свої купівельні звички, «Сфера» в кінці місяця може надавати знижки, бонуси і рабати. Щось схоже на бонуси для постійного клієнта авіакомпанії, який використовує одну і ту саму кредитну куртку.

Мей подумала, що і вона б підписалася на такий план без зайвих роздумів; припустила, що так учинили б мільйони інших споживачів.

— Цікаво, дуже цікаво, — мовив Стентон, а Мей потім дізнається, що оце «дуже цікаво» означає, що він купує ідею і наймає винахідника.

Другий винахід презентувала афроамериканка двадцяти з невеликим гаком років. Її звали Белінда, і її ідея, вважала дівчина, може викорінити расове профілювання з боку поліції та працівників безпеки в аеропортах. Мей закивала головою, захоплюючись її поколінням, здатним розгледіти у «Сфері» можливість вирішувати питання соціальної справедливості, до того ж дуже тонко, майже хірургічним способом. Белінда увімкнула зовнішній відеосигнал, і в кадрі всі побачили міську вулицю з кількома сотнями людей, які йшли повз камери, не свідомі того, що за ними спостерігають.

— Щодня поліція зупиняє водіїв за так зване «керування у чорному стані» або «керування у брунатному стані», — незворушно повідомила Белінда. — І щодня молодих афроамериканців зупинять на вулиці, припирають до стіни, обшукують, порушують права та зневажають їхню гідність.

На якусь мить Мей подумала про Мерсера і дуже пошкодувала, що він цього не чує. Так, іноді Інтернет використовується недолуго та меркантильно, але на кожну комерційну прикладну програму є три ось такі, проактивні, коли технології використовуються, щоб поліпшення стосунків між людьми.

Белінда вела далі:

— Така практика лише загострює стосунки між кольоровим населенням і поліцією. Бачите цей натовп? Більшість кольорових чоловіків, правда? Якщо поліцейський фургон проїжджає таким районом, то всі вони стають підозрювані, так? Кожного можуть зупинити, обшукати, принизити. Але так не повинно бути.

Аж ось на екрані троє чоловіків засвітилися оранжевим і червоним. Ішли далі, поводилися нормально, але всіх їх виокремлено з-поміж інших, ніби скупано в кольорі, ніби на них спрямували прожектор із желатиновим світлофільтром.

Троє чоловіків, зафарбованих червоним і оранжевим, — рецидивісти. Оранжевий означає «дрібний правопорушник» — відбував термін за дрібні крадіжки, зберігання наркотиків, ненасильницькі злочини, переважно без жертв. Двоє чоловіків у кадрі були оранжеві. А от ближче до камери йшов на вигляд зовсім невинний чоловік років під п’ятдесят і світився з голови до ніг червоним.

— А от чоловіка, зафарбованого у червоне, визнали винним у насильницьких злочинах. Його засудили за збройне пограбування, за спробу зґвалтування і за неодноразові напади.

Мей повернулася і побачила захоплене Стентонове обличчя, він аж рота відкрив.

Белінда провадила.

— Ми бачимо те, що міг би побачити поліцейський, якщо його екіпірувати системою «ТебеЗир». Досить нескладна система, що працює з найпростішим ретинальним інтерфейсом. Йому не треба нічого робити. Сканує собі юрбу й одразу бачить усіх людей із минулими судимостями. Уявіть собі, що ви коп у Нью-Йорку. Якщо ви знаєте, на кого спрямувати свою енергію, восьмимільйонне місто стає на порядок керованішим.

Озвався Стентон:

— А як вони знають? За допомогою чипа?

— Так, — підтвердила Белінда. — Може бути і чіп, якщо вдасться. А можна просто надіти браслет. Ножні браслети використовуються вже десятиліттями. Модифікуємо браслети так, щоб їх міг бачити ретинальний інтерфейс, і відстежуємо злочинців. Так, — сказала вона, поглядаючи на Мей з теплою усмішкою, — якщо застосувати технологію Френсіса, тоді можна і чип. Але в такому разі треба поморочитись із законодавством.

Стентон відкинувся на спинку.

— Може, так, а може, й ні.

— Ну, тоді це буде ідеально, — сказала Белінда. — І назавжди. З чипом повсякчас знатимемо, хто правопорушник, а браслет так і кортить зіпсувати чи зняти. А будуть такі, хто скаже, нібито після певного періоду його треба зняти. Правопорушники виправилися.

— Категорично заперечую, — сказав Стентон. — Громада має право знати, хто вчинив злочин. Це розсудливо. Так уже майже десятиліття чинять зі статевими злочинцями. Хто вчинив статевий злочин, потрапляє у реєстр. Адреса оприлюднюється, колишній правопорушник обходить район, з усіма знайомиться і все таке інше, бо люди мають право знати, хто серед них живе.

Белінда кивала головою.

— Аякже. Певна річ. Тому, за браком влучнішого слова, ми просто мітимо злочинців, і полісменові тоді не потрібно роз’їжджати вулицями і трусити першого-ліпшого чорного чи брунатного, або того, хто носить мішкуваті штани, а лишень мати ретинальний інтерфейс, що відрізняє професійних злочинців за кольорами на вулиці: жовтий — дрібні правопорушники, оранжевий — не насильники, але доволі небезпечні злочинці, а червоний — злочинці-насильники.

Тут уже Стентон нахилився.

— Зробімо крок далі. Розвідка легко створює мережу всіх контактів підозрюваного, а також його спільників. Буквально за секунди. Цікаво, чи можна розширити спектр і брати до уваги тих, хто може виявитися спільником злочинця, навіть якщо та людина не була арештована чи засуджена. Як ми знаємо, багатьох очільників мафії так ніколи і не було покарано, багато з них ніколи не сиділи.

Белінда жваво закивала головою.

— Так. Цілком згодна, — сказала вона. — У випадках, коли вирок відсутній, отже, і не було нагоди вживити обов’язковий чіп або надіти браслет, щоб мітити людей, можна використовувати мобільні пристрої.

— Абсолютно правильно, — погодився Стентон. — Правда, тут є інші можливості. Варто подумати. Цікаво.

Белінда засяяла, сіла, прикинулася байдужою й усміхнулася Ґерету, наступному претендентові, який підвівся, нервово кліпаючи. Був високий, із волоссям кольору мускусної дині, а коли увага зали перейшла на нього, соромливо і трохи криво всміхнувся.

— Погано це чи добре, але моя ідея схожа на ідею Белінди. Щойно зрозуміли, що працюємо над схожими винаходами, то трохи попрацювали разом. Нас єднає зацікавлення безпекою. За моїм задумом, злочинність викорінюватиметься квартал за кварталом, район за районом.

Став перед екраном, де з’явилася невеличка околиця міста з чотирьох кварталів на двадцять п’ять будинків. Будівлі обрамлювали яскраво-зелені лінії, тож глядачі могли зазирнути досередини; все це нагадало Мей картинку з теплодатчиків.

— Усе ґрунтується на моделі сусідського нагляду, де групи сусідів наглядають один за одним і повідомляють про будь-яку аномальну поведінку. Із «Сусідським Наглядом», а це моя назва цього проекту, хоча її, безперечно, можна і змінити, ми використовуємо можливості «ВидоЗміни» зокрема і «Сфери» загалом, щоб перетворити скоєння злочину, будь-якого злочину, на вкрай складну справу в районі, де залучено всіх мешканців.

Він натиснув на кнопку, і будинки наповнилися постатями людей — по двоє, троє або й четверо у кожному будинку, всі забарвлені синім кольором. Рухалися по своїх цифрових кухнях, спальнях і задніх дворах.

— Гаразд, як ви бачите, ось ми маємо мешканців району, всі переймаються своїми справами. У них блакитне забарвлення, бо вони зареєстровані у «Сусідському нагляді», і їхні відбитки пальців, сітківки, номери телефонів і навіть медичні показними містяться у пам’яті системи.

— Це бачить кожен мешканець? — запитав Стентон.

— Саме так. Зображення на домашньому моніторі.

— Вражає, — мовив Стентон. — Я вже заінтригований.

— Отже, як ви бачите, в районі лад і спокій. Усі, хто там є, там і мають бути. А тепер ми бачимо, що відбувається, коли в районі опиняється невідома особа.

З’являється постать, забарвлена у червоний колір, і йде до дверей одного з будинків. Ґерет повернувся до аудиторії і здійняв брови.

— Система не знає цього чоловіка, тому він і червоний. Щойно якась нова особа заходить у межі району, автоматично спрацьовує комп’ютер. Усі сусіди на домашні та мобільні пристрої отримують сповіщення про перебування у межах району незнайомця. Зазвичай нічого страшного. Прийшов у гості чийсь друг або дядько. Але все одно ми бачимо нову людину і знаємо її місцеперебування.

Стентон відкинувся на спинку, немов би знав закінчення цієї історії і хотів поквапити оповідача.

— Припускаю, що є спосіб його нейтралізувати.

— Так. Люди, яких він провідує, можуть надіслати системі повідомлення, що він приїхав саме до них, сповістити систему і поручитися за нього: «Це дядько Джордж». Або вони це можуть зробити заздалегідь. І він стане блакитний.

Ось червона постать дядька Джорджа посиніла і ввійшла до будинку.

— І в районі далі лад і спокій.

— Якщо тільки не з’явився справжній злочинець, — підказав Стентон.

— Саме так. Дуже рідко, коли з’являється хтось зі злими намірами…

Ось на екрані вигулькнула червона постать, що крадеться попід будинком, заглядаючи у вікна.

— Ну, тоді про це дізнається весь район. Мешканці знатимуть, де він, уникатимуть його, викличуть поліцію або, якщо їм захочеться, затримають його самі.

— Дуже добре, — сказав Стентон.

Ґерет сяяв.

— Дякую. А ще Белінда навела мене на думку, що можна було б усіх колишніх правопорушників, які живуть у районі, забарвлювати у червоний або рожевий колір. Або у якийсь інший колір. І тоді всім буде зрозуміло, що ті люди колись відбували покарання, а зараз мешкають у цьому районі.

Стентон кивнув головою:

— Вони мають право знати.

— Абсолютно, — погодився Ґерет.

— Схоже, такий підхід вирішує одну з проблем «ВидоЗміни», — сказав Стентон, — яка полягає в тому, що попри наявність камер люди можуть бачити не все. Якщо злочин скоєно о третій ночі, то хто дивиться за камерою номер дев’ятсот вісімдесят два, адже так?

— Ваша правда, — сказав Ґерет. — А тепер камери — лише один зі складників. Кольори вказують на особливо аномальних осіб. Заковика, безперечно, лише в тому, чи порушує це якісь закони про недоторканність приватного життя.

— Думаю, це не проблема, — сказав Стентон. — Ви маєте право знати, хто живе на вашій вулиці. Яка різниця між цією системою та обов’язком відвідувати сусідів і зі всіма знайомитися? Це просто дещо прогресивніша і досконаліша версія правила «хороші паркани — хороші сусіди». Думаю, це майже повністю викорінить злочини чужинців у будь-якому районі.

Мей поглянула на браслет. Полічити всіх коментів не могла, але сотні глядачів бажали отримати винаходи Белінди і Ґерета вже зараз. Запитували: «Де? Коли? Скільки коштує?»

Аж ось озвався Бейлі:

— І все ж таки одне питання залишається без відповіді: а що, як злочин скоєно котримсь із мешканців району? Мешканців будинку?

Белінда і Ґерет поглянули на добре вбрану жінку з дуже короткою стрижкою і в стильних окулярах.

— Думаю, це сигнал мені. — Вона підвелася й поправила чорну спідницю. — Я Фіннеґан. Моя проблема — насильство над дітьми у сім’ях. У дитинстві я сама стала жертвою домашнього насильства, — сказала вона і секунду помовчала, щоб усі второпали. — Цьому злочинові, здається, запобігти найскладніше, оскільки зловмисники — члени сім’ї, адже так? Але поступово я зрозуміла, що всі необхідні інструменти запобігання вже існують. Більшість людей мають той чи той монітор, що здатен відстежити, коли гнів у них підвищується до небезпечного рівня. Якщо поєднати цей інструмент зі звичайними датчиками пересування, ми знатимемо, коли стається або от-от може статися щось недобре. Наводжу приклад. Ось у нас датчик пересування у кухні. Такі часто використовують на заводах і навіть у ресторанах, щоб знати, чи виконує шеф-кухар або робітник свої завдання належним чином. Якщо не помиляюся, «Сфера» теж їх використовує у деяких відділах, щоб уникнути перебоїв у роботі.

— Авжеж, так і є, — погодився Бейлі, що викликало сміх на гальорці.

Стентон пояснив:

— У нас патент на таку технологію. Ви про це знали?

Фіннеґан зашарілася і, здавалося, розмірковувала, збрехати чи ні. А чи може вона сказати, що таки знала?

— Ні, я про це не знала, — сказала вона, — але тепер дуже рада, що дізналаася.

Її самовладання, здається, справило на Стентона враження.

— Отже, для вас не таємниця, — провадила вона, — що на робочих місцях за будь-яких незвичайних рухів чи зміни порядку дій комп’ютер або нагадує вам про те, що ви забули, або сповіщає про помилку керівництво. Тому я подумала, а чому б не використати ту ж технологію з датчиками пересування у будинку, зокрема, в сім’ях із підвищеним ризиком, щоб дізнаватися про поведінку, що виходить за межі норми.

— Як датчики диму, тільки для людей, — докинув Стентон.

— Саме так. Датчик диму спрацює, щойно вчує хоча б найменше підвищення двоокису вуглецю. Тут той самий принцип. Я встановила датчик у цій залі і хочу показати вам, що він бачить.

На екрані позаду неї з’явилася постать, розміром і формою, як Фіннеґан, хоча без рис обличчя — блакитна тінь, що повторювала її рухи.

— Отже, це я. Тепер подивіться, як я рухаюся. Якщо ходжу, то датчики бачать, що все в межах норми.

Тінь позаду неї залишилася блакитною.

— Якщо ріжу помідори, — сказала Фіннеґан, роблячи рухи, ніби ріже уявні помідори, — те ж саме. Все в нормі.

Постать позаду неї, блакитна тінь, передражнила Фіннеґан.

— А тепер погляньте, що відбувається, якщо я роблю щось різко.

Фіннеґан швидко піднесла руки й опустила вниз, немовби вдарила біля себе дитину. Вмить її постать на екрані перетворилася на оранжеву і гучно пролунала сирена.

Сирена верещала швидко і ритмічно. Щось вона занадто гучна, як для презентації, подумала Мей. Глянула на Стентона, а в нього очі округлилися і побіліли.

— Вимкніть, — сказав він, ледь стримуючи лють.

Фіннеґан не почула його і розповідала далі, ніби сирена — звичайне і прийнятне тло для презентації.

— Це, безперечно, сигнал тривоги і…

— Вимкніть! — заревів Стентон, і цього разу Фіннеґан почула. Завовтузилася біля свого планшета, шукаючи потрібну кнопки.

Стентон дивився на стелю.

— Звідки цей звук? Чому так гучно?

Сирена верещала далі. Половина присутніх у залі позатуляли вуха.

— Вимикніть негайно, або ми ідемо, — мовив Стентон і підвівся, а стиснений від люті рот став геть маленьким.

Нарешті Фіннеґан знайшла потрібну кнопку, і сирена вщухла.

— Це велика помилка, — сказав Стентон. — Неприпустимо карати тих, кому продаєтеся. Ви це розумієте?

Очі Фіннеґан здичавіло забігали, повіки затремтіли, накотилися сльози:

— Так, розумію.

— Могли просто сказати, що тут має залунати сирена. Жодної необхідності її вмикати. Це ваш сьогоднішній урок з бізнесу.

— Дякую, сер, — сказала вона, стиснувши перед собою кулаки так, що аж кісточки побіліли. — Мені продовжити?

— Не знаю, — мовив досі розгніваний Стентон.

— Продовжуйте, Фіннеґан, — сказав Бейлі. — Тільки швиденько.

— Гаразд, — мовила тремтячим голосом. — Суть у тому, що сенсори встановлюються у кожній кімнаті і програмуються на розуміння меж норми і всього аномального. Стається щось аномальне, лунає сирена, і в ідеалі вона сама зупиняє або сповільнює те, що відбувається у кімнаті. Тимчасом відповідні органи отримують оповіщення. Можна налаштувати систему так, що оповіщення отримуватимуть також і сусіди, оскільки вони живуть найближче і можуть прийти і втрутитися найшвидше.

— Добре. Я зрозумів, — сказав Стентон. — Їдьмо далі. — Стентон мав на увазі їхати далі до наступного претендента, але Фіннеґан із завидною рішучістю провадила далі.

— Безперечно, якщо поєднати всі ці технології, то вони швидко забезпечать поведінкові норми в будь-якому контексті. Подумаймо про в’язниці та школи. От, наприклад, я вчилася в школі на чотири тисячі учнів, і лише двадцятеро з них були проблемними. Якби вчителі мали ретинальний інтерфейс і могли б за милю побачити дітей, позначених червоним, то змогли майже стовідсотково запобігти безладові. А датчики миттєво повідомляли б про будь-яку антигромадську поведінку.

Тепер Стентон відкинувся на спинку крісла, зачепившись великими пальцями за петлі для ременя. Він знову розслабився.

— От мені подумалося: може, злочинів і всіляких прикрих випадків досі так багато, бо нам доводиться занадто багато всього відстежувати? Занадто багато місць, занадто багато людей. Якби ми зосередилися на відхиленнях, ефективно їх виявляли, помічали і відстежували, то зекономили би купу часу та нервів.

— Саме так, сер, — погодилася Фіннеґан.

Стентон зм’як і, дивлячись униз на свій планшет, здається, бачив те, що Мей бачила на своєму: Фіннеґан і її програма одразу стали популярні. Повідомлення переважно надходили від жертв усіляких злочинів. Жінки і діти, які зазнали знущань у себе вдома, казали очевидне: якби ж таке вигадали десять чи п’ятнадцять років тому. Принаймні, казали всі вони тими чи тими словами, таке вже ніколи не повториться.

Коли Мей повернулася за свій стіл, то побачила на аркуші паперу записку від Енні. «Можеш зі мною побачитися? Надішли есемеску "зараз", якщо можеш, і ми зустрінемося в туалеті».

Десять хвилин потому Мей сиділа в уже звичній кабінці і почула, як Енні зайшла до сусідньої. Мей аж на душі стало легше, що Енні сама до неї потягнулася, тішилася, що Енні знову так близько. Мей тепер усе виправить, була сповнена рішучості саме так і вчинити.

— Ми тут самі? — запитала Енні.

— Звуку не буде три хвилини. Що сталося?

— Нічого. Це все оте «Минуле Доконане». Почали виколупувати деякі відомості, і вони досить тривожні. А завтра їх мають оприлюднити, і я підозрюю, що все буде ще гірше.

— Почекай. А що вони накопали? Думала, вони почнуть десь із Середньовіччя.

— Так і зробили. Та скидається на те, що навіть тоді всі мої пращури і по батьківській, і по материнській лінії якісь чудовиська. Скажімо, я навіть не знала, що британці мали ірландських рабів, а ти?

— Ні. Не чула такого. Маєш на увазі білих ірландських рабів?

— Тисячі. Мої пращури були якимись ватажками розбійників, ну, чи щось таке. Вони плюндрували Ірландію, вивозили рабів і продавали їх по всьому світу. Пиндик якийсь.

— Енні…

— Розумієш, і я знаю, що вони впевнені у цьому, бо проводили тисячі перевірок, але хіба я схожа на нащадка рабовласників?

— Енні, не бери дурного в голову. Що сталося шістсот років тому, не має до тебе ніякого стосунку. Кожен у своєму роду має темні плями, я переконана. Не треба це сприймати як щось особисте.

— Воно то наче й так, але, щонайменше, це дуже незручно. Виходить, що це частина мене, принаймні для всіх моїх знайомих. Для людей, із якими я познайомлюся, це також буде частиною мене самої. Вони зі мною зустрічатимуться, розмовлятимуть, але ота частина в мені залишатиметься. На мене наче наклали якийсь новий шар, і це нечесно. Це так, якби я знала, що твій тато колишній куклукскланівець…

— Ти забагато надаєш цьому ваги. Ніхто, чуєш, ніхто не дивитиметься на тебе скоса лише тому, що якийсь твій давній пращур мав рабів з Ірландії. Якась маячня, то було давним-давно, і ніхто й не подумає пов’язувати з тобою якусь сиву історичну давнину. Ти ж знаєш людей. У них страшенно коротка пам’ять. А щоб у чомусь обвинувачувати тебе? Та нізащо у світі.

— І вони купу тих рабів повбивали. Навіть є історія про повстання, коли один мій родич учинив масове вбивство тисячі чоловіків, жінок і дітей. Аж верне. Я просто…

— Енні. Енні. Заспокойся. По-перше, час закінчується. Звук з’явиться вже за секунду. По-друге, тобі не треба перейматися практично печерними людьми. У всіх печерні пращури — суцільна покидь.

Енні засміялася, гучно пирхнула.

— Обіцяєш, що пошлеш усе це подалі?

— Та пошлю.

— Енні. Пошли. Пообіцяй мені.

— Добре.

— Ти пообіцяла?

— Обіцяю. Якнайдалі.

— Гаразд. Вмикаю звук.

Коли наступного дня розійшлася новина про пращурів Енні, Мей принаймні почасти вважала, що мала рацію. Були, звісно, і якісь непродуктивні коментарі, аякже, але загалом усі лише стенали плечима. Нікого надто не турбувало, що це пов’язано з Енні, але виникло нове і, можливо, корисне зацікавлення давно забутим історичним епізодом, коли британці вирушили до Ірландії, а повернулися вже з людською валютою.

Енні, здається, поставилася до всього спокійно. У її «цвірках» відчувався позитив, для свого відеоканалу записала коротке звернення, розповідала, як здивувалася, довідавшись про дуже непринадну роль її далеких пращурів у той страшний історичний момент. Але потім спробувала визначити якусь перспективу і додати до всього трохи легковажності, щоб своїм відкриттям не відштовхнути інших досліджувати власну історію у «Минулому Доконаному». «У всіх печерні пращури — суцільна покидь», — сказала вона, тож Мей, переглядаючи звернення у себе на браслеті, засміялася.

А от Мерсер, залишаючись таким, як був, не сміявся. Мей уже більше місяця не отримувала від нього жодної звістки, аж тут із п’ятничною поштою (пошта працювала тепер лише щоп’ятниці) отримала лист. Геть не хотілося читати, бо знала, там повно злоби, докору й осуду. Але ж він уже написав один такий лист? Вона відкрила конверт, сподіваючись, що лист не гірший за попередній.

І помилилася. Цього разу він навіть не схотів надрукувати «дорога» перед її іменем.

Браслет Мей аж розпирало.

«Чого ти з ним морочиш собі голову, Мей?»

«Мені вже нудно».

«Ти годуєш снігову людину. Не годуй снігової людини!»

Її серце вискакувало з грудей, і вона знала, що не варто читати лист до кінця. Але не втрималася.

Мей перевірила зап’ястя. З’явилося чотири нових онлайнклуби ненависників Мерсера. Один навіть пропонував стерти його банківський рахунок. «Ти тільки скажи», — писав він Мей.

Мей прочитала лист на камеру і розуміла, що глядачам він видався таким же химерним і смішним, як і, власне, їй. Шквал коментарів, серед них деякі навіть дотепні. «Снігова людина повернеться у свій ареал!» і «Єті з воза — коням легше!» Мей так розвеселилася, що розшукала Френсіса, який на момент їхньої зустрічі вже прочитав короткий виклад листа, розісланого на півдесятка сайтів; один глядач із Мізули зачитав лист у напудреній перуці на голові під акомпанемент псевдопатріотичної музики. Відео набрало три мільйони переглядів. Дивлячись його, Мей сміялася, одначе ловила себе на думці, що співчуває Мерсерові. Він упертий, але не дурний. Він іще не безнадійний. Його ще можна переконати.

Наступного дня Енні знову залишила паперову записку, і знову вони домовилися зустрітися у тих сусідніх туалетних кабінках. Мей лишень сподівалася, ще після другої низки відкриттів, Енні знайшла спосіб якось пов’язати дії з обставинами. Під стінкою наступної кабінки Мей побачила носок туфлі Енні. Вимкнула звук.

Голос Енні був хрипкий.

— Чула, що тепер усе ще гірше?

— Дещо чула. Ти плачеш? Енні…

— Мей, я не витримую. Знаєш, одна річ — знати щось про пращурів із сивої давнини. І я подумала собі, то й що, мої прародичі прибули до Північної Америки і почали нове життя, покинули ті жахіття в минулому. Але, Мей, як же вивертає душу, коли знаєш, що вони і тут були рабовласниками? Розумієш, які ж то були, бляха, бевзі? І від таких людей я походжу? Мабуть, і в мені теж сидить якась хвороба.

— Енні. Не думай про таке.

— Як не думати? Коли ні про що інше думати не можу.

— Гаразд. Послухай. Але, по-перше, заспокойся, а по-друге, не сприймай це як щось особисте. Від такого треба відмежовуватися. Поглянь на все абстрактно.

— Повсякчас отримую листи ненависті. Сьогодні прийшло шість повідомлень від людей, які називають мене «маса Енні». Половина кольорових, яких найняла на роботу, тепер дивляться на мене з підозрою. Ніби я генетично чиста міжпоколіннєва рабовласниця! Тепер із Вікі ніяк не можу порозумітися. Завтра звільняю.

— Енні, сама ж знаєш, що мелеш дурниці. А ти, між іншим, упевнена, що твої пращури мали тут чорних рабів? Може, теж ірландців?

Енні тяжко зітхнула:

— Мої пращури спочатку мали ірландців, а потім поміняли на африканців. Як тобі? Вони, видно, не могли жити, не володіючи іншими людьми. Ти бачила, що у Громадянській війні вони воювали на боці Конфедерації?

— Бачила, але у світі є мільйони людей, предки яких билися за Південь. Країна воювала — половина на половину.

— Але не моя половина. А ти хоч знаєш, який гармидер тепер панує у нашій сім’ї?

— Вони ж ніколи не сприймали тієї своєї сімейної спадщини серйозно?

— Поки вважали себе блакитною кров’ю, Мей! Поки думали, що ми люди з «Мейфлавера» з бездоганною генеалогією! А тепер вони, курва, навіть дуже серйозно її сприймають. Мама два дні не виходила з дому. Навіть думати не хочу, що вони там іще нариють.

А два дні потому, видно, нарили щось геть страшне. Мей не знала, що саме, але добре розуміла, що Енні в курсі, бо послала у світ дуже дивний «цвірк»: «Правду кажучи, я й не знаю, чи варто нам знати все». Коли зустрілися у кабінках, Мей не могла повірити, що пальці Енні справді надрукували таке речення. Звісно, «Сфера» не могла його стерти, але хтось — Мей сподівалася, що саме Енні, — його виправив, і тепер «цвірк» мав такий вигляд: «Нам не варто знати всього без належних сховищ інформації. Не хотілось би втратити все!»

— Та ясно, що я написала, — сказала Енні. — Принаймні, перший варіант.

У Мей жевріла надія, що це якийсь страхітливий збій.

— Як ти могла таке написати?

— Бо це моя думка, Мей. Тобі складно уявити.

— Знаю, що складно. А що уявляєш ти? Ти хоч розумієш, у яке гімно тепер вляпалася? Як ти, саме ти, а ніхто інший, можеш підтримувати таку думку? Ти — взірець вільного доступу до минулого; і тепер кажеш… Що ти таке городиш, га?

— Бля, не знаю. Але знаю, що з мене досить. Хочу все це припинити.

— Що припинити?

— «Минуле Доконане». І все, що на нього схоже.

— Але ти не зможеш.

— Хочу спробувати.

— Ти і так уже по вуха в гімні.

— Так. Але Мудреці мені заборгували одну послугу. Я вже не витримую. Вони, оті «відкриті-і-закриті-лапки», вже і так позбавили мене деяких обов’язків. І нехай. Мені по цимбалах. Але якщо вони не закриють проект, я впаду у кому. Вже й так ледве стою на ногах і дихаю.

Якусь хвилю сиділи мовчки. Може, ліпше піти, подумала Мей. Енні втратила осердя самої себе; вона була мінлива, здатна на нерозважливі і незворотні вчинки. Навіть говорити з нею було ризиковано.

Тут вона почула, як Енні захрипіла.

— Енні. Дихай.

— Кажу ж, що не можу. Дві доби вже не спала.

— То що ж сталося? — запитала Мей.

— Та, матері його, всього потроху. Нічого. Знайшли всіляке паскудство на моїх батьків. Точніше, купу паскудства.

— Коли оприлюднять?

— Завтра.

— Може, не все так погано, як ти думаєш.

— Значно гірше, ніж ти можеш собі уявити.

— Ну, що? Кажи. Може, усе нормально.

— Ні, Мей, не нормально. Не буває такого нормального. По-перше, я дізналася, що у тата з мамою був відкритий шлюб, ну, чи щось таке. Я у них навіть не запитувала. Але бачила фотографії і відео, де вони з різними людьми. Щось на кшталт серійних адюльтерів, в обох. То що, це добре?

— Чому ти вважаєш, що то були любовні романи? Може, вони просто йшли собі поруч із кимсь, прогулювалися? Вісімдесяті роки, адже так?

— Радше дев’яності. Повір мені. Це вже точно.

— Секс?

— Ні. Але всілякі цьомки-бомки. На одній фотці тато обіймає якусь тітку за талію, а другою рукою цицьку їй стискає. Бачиш, яке гидотне лайно. А ще фотки, де мама з якимсь бородатим чолов’ягою, ціла серія голих фоток. Видно, він помер, але залишилися фотографії, їх викупили на якомусь гаражному розпродажі, відсканували і закинули у хмару. Потім провели глобальне розпізнавання — і раз, оголена мама з якимсь байкером. Розумієш, обоє стоять голі, ніби позують на шкільному балу.

— Так, справді жалюгідно.

— А хто їх фотографував? Мусить бути третій у кімнаті? Хто він? Сусід-доброзичливець?

— Ти у них щось питала?

— Ні. Але це лише половина справи. Я вже хотіла у них дещо запитати, аж вигулькнуло дещо страшніше. Тим гірше, що на любовні історії мені вже начхати. Знаєш, фотографії — це так, дитячі забавки порівняно з відео, що вони розкопали.

— А що на відео?

— Та що-що. Один із рідкісних випадків, коли батьки бували разом, принаймні вночі. Відео зняте десь на пірсі. Там мусила бути камера стеження, бо у пакгаузах зберігають усіляку всячину. Була і плівка з моїми батьками, які тиняються пірсом уночі.

— У них там секс?

— Набагато гірше. Якесь страхіття, матері їхній. Мей, там просто пиздець. Мої батьки досить часто таке влаштовували — збирали подружні пари і починали гульню. Про таке вони мені розповідали. Кайфують, напиваються, танцюють, не сплять усю ніч. Щороку, на річницю свого весілля. Іноді в місті, іноді їдуть кудись у Мексику. Це така собі їхня всеношна, щоб повернути молодість, освіжити шлюб, бла-бла-бла.

— Так-так…

— Ну, що? Я знаю, що це їхня річниця. Мені було шість років.

— То й що?

— Одна річ, якби я ще не народилася… От блювотисько. Та нехай. Не знаю, що вони робили до того, але перед камерою стеження вони з’являються десь годині о першій. Розпивають пляшку вина, махають ногами над водою, і якийсь час все має доволі невинний і нудний вигляд. Але потім у кадрі з’являється дядько. На волоцюгу схожий, шпортається. Мої батьки дивляться на нього, як він там тиняється, ну, і все таке. Він начебто їм щось каже, а вони ніби сміються і далі беруться за вино. Якусь хвилю нічого не відбувається, а безхатченко поза кадром. А за десять хвилин він улазить у кадр, а тоді падає з пірса у воду.

Мей робить швидкий вдих. Знає, що цим тільки все погіршує.

— Твої батьки бачать, що він упав?

Тепер Енні вже хлипає.

— У тому і проблема. Вони навіть дуже добре все бачили. Упав він футів за три від місця, де вони сиділи. На плівці видно, як вони підводяться, нахиляються, кричать у воду. Навіть можна сказати, нервуються. Вони ніби озираються, шукають телефон чи що там.

— А був там телефон?

— Не знаю. Мабуть, не було. Вони так і не зникли з кадру. В цьому і весь пиндик. Бачать, як падає у воду мужик, і нічогісінько не роблять. Не біжать по допомогу, не викликають поліцію, нічого. Не стрибають у воду, щоб його врятувати. Кілька хвилин понервувались, а тоді сидять собі далі, мама кладе татові руку на плече, й обоє там залишаються ще хвилин із десять, а тоді підводяться і йдуть.

— Може, шок у них був.

— Мей, вони підвелися і пішли. Вони так і не подзвонили 911, не зробили нічого. Про це немає запису. Вони нікому не повідомили. А тіло знайшли наступного дня. І виявилося, що чолов’яга ніякий не безхатченко. Хіба що трохи з відхиленнями психіки, але жив із батьками, працював у відділі кулінарії, тарілки мив. А мої батьки спостерігали, як він тоне.

Енні вже давилася слізьми.

— Ти їм про це розповідала?

— Не можу з ними говорити. Вони мені тепер огидні.

— Але ж це ще не оприлюднили?

Енні поглянула на годинник.

— Скоро оприлюднять. Менше ніж за дванадцять годин.

— А що Бейлі каже?

— Нічого не може вдіяти. Ти ж його знаєш.

— Може, я чимсь зараджу, — сказала Мей, не маючи жодних версій, чим саме. Енні і знаку не подала, начебто вірить, що Мей здатна зменшити чи зупинити майбутню бурю.

— Страхіття. От же ж гівнятина, — сказала Енні, немовби щойно все усвідомила. — Тепер уже не маю батьків.

Коли їхній час закінчився, Енні повернулася до себе в офіс, де, як вона казала, ляже і ніколи вже не встане, а Мей повернулася до себе в ланку. Треба трохи подумати. Стала у дверях, звідки за нею спостерігав Кальден, і тепер сама спостерігала за нубами; їхня чесна праця, їхні кивання головами втішали Мей. У їхньому стишеному схваленні чи осудженні відчувався порядок і правильність. Час від часу якийсь сфероїд підіймав голову, всміхався до неї, стримано махав рукою у камеру її глядацькій аудиторії і повертався до роботи. Мей відчувала, як у ній підіймається гордість за них, за «Сферу», що притягує такі чисті душі. Вони відкриті. Вони правдиві. Вони нічого не приховують, ні з чим не криються, не напускають туману.

Недалеко від неї сидів нуб, не старший двадцяти двох років, непокірне волосся здіймалося над головою, як дим; працював так зосереджено, що й не помічав Мей у себе за спиною. Несамовито, плавно, майже беззвучно бігали пальці по клавіатурі, відповідаючи на запити клієнтів, а паралельно — на «Сферичне опитування».

— Ні, ні, з усмішкою, скривившись, — казав він, швидко і ненапружено киваючи головою.

— Так, так, ні. Канкун, глибоководне пірнання, готель вищого ґатунку, «відірватися» на вихідних, січень, січень, байдуже, три, два, з усмішкою, з усмішкою, скривившись, фіолетово, так, «Прада», «Конверс», ні, скривившись, скривившись, з усмішкою, Париж.

Спостерігаючи за ним, у Мей вимальовувалося очевидне розв’язання проблеми Енні. Їй потрібна підтримка. Енні має знати, що вона не сама. І раптом усе стало зрозуміло. Безперечно, розв’язання таїлося у самій «Сфері». Адже мільйони людей, поза сумнівом, підтримають Енні, і в міріади способів виявлять свою неждану підтримку. Страждання — це лише страждання, якщо страждати у тиші та на самоті. Біль, що ти її відчуваєш на публіці, перед мільйонами, які тебе люблять, — уже не біль. Це вже спільність.

Мей пішла від дверей і підійнялася на дах. Мала борг не лише перед Енні, своєю подружкою, але й перед глядачами. І ставши свідком чесності та відкритості нубів, цього юнака з неслухняним волоссям, відчула себе лицеміркою. Підіймаючись по сходах, оцінювала свій вибір і себе саму. Щойно вона навмисно напустила туману. Була протилежністю до відкритості, протилежністю до чесності. Вона приховала від світу звук, що дорівнювало брехні цьому світові, мільйонам, які вважали, що Мей завжди відверта і завжди відкрита.

Поглянула на кампус. Глядачі дивувалися, на що ж це вона дивиться, чому мовчить.

— Хочу, щоб ви побачили все те, що бачу я, — сказала вона.

Енні хотіла заховатися, страждати насамоті, укритися. Мей хотіла поважити її бажання і бути вірною. Але чи вірність до однієї людини може переважити вірність до мільйонів. Хіба не логіка віддавати перевагу особистому і тимчасовому призвела, зрештою, до незліченних історичних жахіть? Знову вирішення, здавалося, лежало на поверхні, оточувало її з усіх боків. Мей потрібно допомогти Енні й очистити власну прозорість, і цього можна досягти однією сміливою дією. Поглянула на годинник. Мала ще дві години до презентації «Душевного Пошуку». Ступила на дах, розмірковуючи над прозорою заявою. Невдовзі пішла до туалету, на місце злочину, а коли прийшла і побачила себе у дзеркалі, то вже знала, про що має говорити. Вдихнула повітря.

— Привіт, глядачі. Маю зробити заяву і доволі болісну. Але думаю, що так буде правильно. Лишень годину тому, як знає багато хто з вас, я зайшла до цього туалету, нібито для того, щоб справити нужду в другій кабінці, яку ви он там бачите. — Повернулася до ряду кабінок. — Але коли зайшла, то сіла і вимкнула звук, а тоді мала приватну бесіду зі своєї подружкою Енні Аллертон.

На зап’ясті вже замиготіло кілька сотень повідомлень, і найчастіше її вже прощали: «Мей, у туалеті дозволено говорити! Не переймайся. Ми тобі віримо».

— Усім, хто каже мені ці добрі слова, дуже дякую, — сказала Мей. — Тут важливіше не моє зізнання, а те, про що ми говорили з Енні. Річ у тім, і багато хто це знає, що Енні бере участь в експерименті, у програмі з якнайглибшого, наскільки дозволяють технології, дослідження свого родоводу. І виявила недобрі речі у закутках своєї історії. Дехто з її пращурів учинив серйозні правопорушення, і тепер вона страшенно страждає. Найгірше, що завтра оприлюднять іще один дуже прикрий епізод, уже недавній і, мабуть, ще болючіший.

Мей зиркнула на браслет і помітила, що за останню хвилину кількість активних глядачів майже подвоїлася, сягнула трьох мільйонів двохсот двох тисяч дев’ятисот вісімдесяти чотирьох. Добре знала, що багато людей тримають її канал відкритим, поки працюють, але рідко є активними глядачами. Тепер стало ясно, що її майбутня заява привернула до себе увагу мільйонів. І подумала, що для пом’якшення завтрашнього падіння потрібні співчуття цих мільйонів. Енні на це заслуговує.

— Отже, друзі, думаю, нам потрібно залучити всю могутність «Сфери». Нам потрібно залучити співчуття з усіх усюд тих людей, які вже знають і люблять Енні або здатні їй поспівчувати. Сподіваюся, всі ви можете надіслати їй свої добрі побажання, власні історії, темні плями в минулому вашої родини, щоб Енні не почувалася такою самотньою. Скажіть, що ви на її боці. Скажіть, що не перестали її любити, а злочини далеких предків не мають до неї жодного стосунку і не змінюють про неї вашої думки.

На завершення Мей назвала адресу електронної скриньки Енні, її стрічку у «Цвіркуні» та профіль. Реакція не забарилася. Кількість прихильників Енні зросла з вісімдесяти восьми тисяч ста дев’яноста восьми до двохсот сорока трьох тисяч вісімдесяти семи, а оскільки заява Мей розійшлася по всьому світу, то до вечора сягне мільйона. Полетіли повідомлення, і найпопулярніше було: «Минуле — це минуле, а Енні — це Енні». Не до кінця зрозуміло, але Мей все одно дякувала. Набирала обертів і така думка: «Не хочу лити дощем на парад, але, думаю, зло закладено у ДНК. Та все ж таки тривожуся за Енні. Вона має докладати вдвічі більше зусиль, щоби довести таким, як я, афроамериканцям, предки яких були рабами, що вона на шляху справедливості».

Коментар набрав дев’яносто вісім тисяч двісті один веселий смайлик і дещо менше сумних: вісімдесят тисяч сто дев’яносто вісім. Але загалом, гортаючи повідомлення, Мей бачила, що, коли людей запитували про їхні почуття, переважали любов і розуміння, а також бажання дати минулому спокій.

Стежила за реакцією і поглядала на годинник, пам’ятаючи, що залишається година до презентації, її першої презентації у Великій залі «Просвітництва». Почувалася впевнено, бо ця справа Енні додавала їй хоробрості, і Мей знала — в неї за спиною легіони. Вона також знала, що успіх презентації визначено технологією і співтовариством «Сфери». Вона готувалася, поглядала на браслет, очікуючи на Енні. Вже мала би бути якась реакція, безперечно ж, слова вдячності, бо Енні, поза сумнівом, тепер буквально затоплена, похована під лавиною доброзичливості.

Але нічогісінько.

Надіслала Енні цілу низку «цвірків», проте жодної відповіді. Перевірила, де зараз Енні, і знайшла її пульсуючу червону цятку в офісі. Сяйнула думка навідатися до неї, але передумала. Їй самій треба зосередитися, і буде ліпше, якщо Енні все це обміркує на самоті. Безперечно, під вечір вона зуміє ввібрати і синтезувати тепло небайдужих до неї мільйонів і буде готова подякувати Мей, сказати, що тепер із новою перспективою вона зможе поставити злочини родичів у відповідний контекст, а сама рухатиметься далі у впорядковане майбутнє, а не назад у хаос невиліковного минулого.

— Сьогодні ти зробила дуже відважний вчинок, — сказав Бейлі. — Відважний і правильний.

Стояли вони за лаштунками Великої зали. Мей була в чорній спідниці та червоній шовковій блузці — геть новісіньких. Навколо неї крутився стиліст, накладав на ніс та чоло пудру, мастив вазеліном губи. За кілька хвилин почнеться її перша велика презентація.

— У таких випадках передусім я волію дізнатися, чому тобі взагалі захотілося щось приховати, — мовив він. — Але твоя чесніть була справжня, і я знаю, що від мене ти вже отримала урок. Дуже радий, Мей, що ти з нами.

— Дякую, Імоне.

— Готова?

— Думаю, так.

— То зроби, щоб ми тобою пишалися.

І Мей, впевнена у своєму успіху, ступила на сцену під єдиний яскравий прожектор. Не встигла дійти до кафедри з оргскла, як пролунала несподівана оглушлива овація, мало не збивши її з ніг. Стала у призначеному місці на кафедрі, але оплески гриміли ще гучніше. Глядачі почали вставати, спочатку перші ряди, а далі решта. З великими труднощами Мей удалося втихомирити присутніх і заговорити.

— Привіт усім. Я Мей Голланд, — сказала вона, і знову всі заплескали. Мей не втрималася від сміху, і коли засміялася, зал аж загудів. Відчувалася любов — справжня і безмежна. Відкритість — понад усе, подумала вона. А правда — сама собі нагорода. Гарна б вийшла плитка, подумала вона, й уявила вирізаний лазером напис на камені. Все це занадто добре, подумала вона, занадто добре. Дивилася на сфероїдів, дозволивши їм аплодувати, а сама відчувала, як у ній підноситься якась нова сила. Подарована сила, і тому збільшена у багато разів. Мей віддала їм геть усе, подарувала абсолютну правду, повну прозорість, а вони зі свого боку віддячували їй довірою і нестримною любов’ю.

— Добре, дуже добре, — сказала вона нарешті, піднісши руки, закликаючи всіх сісти. — Сьогодні ми продемонструємо вам інструмент абсолютного пошуку. Ви чули про «Душевний Пошук», можливо, з чуток, і от сьогодні ми його випробуємо на очах у всієї аудиторії «Сфери», у нас і в усьому світі. Ви готові?

Натовп захоплено заревів.

— Усе, що ви побачите, — непідготовлене і невідрепетируване. Навіть я не знаю, кого сьогодні шукатимемо. Його чи її буде обрано випадково з усесвітньої бази злочинців-утікачів.

На екрані завертілася велетенська цифрова куля.

— Як ви знаєте, у «Сфері» ми робимо дуже багато, щоб використовувати соціальні медіа для створення безпечнішого та розумнішого світу. І цього досягаємо безліччю способів. Наприклад, наша програма «Збройовий Сенсор» уже запрацювала і виявляє будь-яку зброю у будь-якій будівлі — відразу вмикається сигнал тривоги для всіх мешканців і місцевої поліції. Впродовж п’яти тижнів у двох районах Клівленда відбувалося бета-тестування, і кількість злочинів із застосуванням зброї упала на п’ятдесят сім відсотків. Досить непогано, так?

Мей чекала, поки ущухнуть оплески, почувалася дуже затишно, бо знала, те, що зараз презентуватиме, змінить світ негайно і назавжди.

— Поки що дуже добре, — почула голос у вусі. Це Стентон. Давав знати, що сьогодні він буде її Додатковим Управлінням. «ДушоПошук» тепер його цікавив чи не найбільше, тому схотів прийти на акцію й особисто керувати презентацією програми.

Мей глибоко зітхнула.

— Однією з найдивніших граней сучасного світу є те, як злочинці-втікачі можуть переховуватися у ньому попри взаємозв’язок геть усіх служб. Десять років шукали Осаму бін Ладена. Д. Б. Купер [36], горезвісний грабіжник, який зістрибнув із літака з валізою грошей, переховується вже не одне десятиріччя. Цьому треба покласти край. І, думаю, ми це зробимо негайно.

За її спиною на екрані з’явилася постать. Людська фігура, від пояса і вище, на тлі шкали зросту в поліційному досьє.

— За лічені секунди комп’ютер навмання вибере злочинця, який уникнув правосуддя. Ніхто не знає, кого саме. І якщо ця людини становить загрозу для земного співтовариства, ми запевняємо: хоч би хто це був, «ДушоПошук» віднайде його за двадцять хвилини. Готові?

Залою прокотився гул, пролунали поодинокі оплески.

— Гаразд, — сказала Мей. — Вибираємо утікача.

Піксель за пікселем силует перетворювався на конкретну людину; коли програма закінчила, проступили риси обличчя, і приголомшена Мей побачила, що це жінка. Суворе лице мружилося у поліційний об’єктив. Щось у ньому — маленькі очі, прямий рот — наводило на думку про світлини Дороті Ланж [37] — оті обсмалені сонцем обличчя з району пилових бур. А потім під знімком з’явилися профільні дані, і Мей побачила, що жінка — британка і цілком жива-здорова. Мей швидко прочитала інформацію з екрана і звернула увагу глядачів на суттєві моменти.

— Отже, це Фіона Гайбридж. Сорок чотири роки. Народилася у Манчестері, Англія. 2002 року її визнали винною у потрійному вбивстві. Замкнула трьох дітей у коморі і поїхала на місяць до Іспанії. Всі померли з голоду. Всім ще не виповнилося й п’яти років. Термін покарання відбувала в англійській в’язниці, але втекла звідти, заручившись підтримкою конвойного, якого вона, очевидно, спокусила. Минуло десять років, відколи цю жінку бачили, і поліція вже майже втратила надію її розшукати. Але, думаю, ми зможемо, бо маємо необхідні інструменти та користувачів «Сфери».

— Гаразд, — сказав їй у вухо Стентон. — Зосередьмося тепер на Великій Британії.

— Як ви знаєте, вчора ми повідомили всі три мільярди наших користувачів, що сьогодні зробимо оголошення, яке змінить світ. Тому ці люди дивляться нашу трансляцію наживо. — Мей обернулася до екрана і побачила на лічильнику цифру «1 109 001 887». — Гаразд, нас бачить понад мільярд людей. А тепер подивімося, скільки маємо глядачів у Великій Британії. — Закрутився другий лічильник і зупинився на цифрі «14 028 981». — Чудово. Згідно з нашою інформацією, паспорт цієї жінки анульовано багато років тому, тож Фіона, мабуть, перебуває у Великій Британії. Чи вірите ви, що чотирнадцять мільйонів британців і мільярд учасників у всьому світі зможуть знайти Фіону Гайбридж за двадцять хвилин?

Аудиторія аж заревіла, але Мей фактично не знала, чи це спрацює. І вона, загалом, не здивувалась би, якби нічого не вийшло або пошуки затягнулися на півгодини або й на цілу годину. Знову ж таки, завжди стається щось неочікуване, щось дивовижне, коли задіяно всю міць користувачів «Сфери». Була впевнена, що пошуки закінчаться вже до кінця обіду.

— Гаразд, усі готові? Засікаємо час. — У кутку екрана з’явився велетенський хронометр із шістьма цифрами, показуючи години, хвилини і секунди. — Тепер подивімося на групи, з якими співпрацюємо з цього питання. Покажіть нам Університет Східної Англії. — З’явилося трансляційне зображення, і всі побачили сотні студентів у великій аудиторії, почули схвальні вигуки. — А тепер подивімося на місто Лідс. — Виникла картинка площі, заповненої тепло вбраними людьми, а це означало, що там холодна і вітряна погода. — Маємо десятки груп по всій країні, що вже об’єднуються і працюватимуть, доповнюючи ресурси мережі. Всі готові? — Манчестерський натовп підніс руки і схвально закричав, студенти зі Східної Англії також.

— Чудово, — сказала Мей. — А тепер на старт, увага… марш.

Мей швидко опустила руку, і біля знімка Фіони Гайбридж з’явилося кілька колонок із коментарями, найпопулярніші — вгорі. Найвище опинився коментар від чоловіка на ім’я Саймон Генслі з Брайтона: «А ми справді хочемо знайти цю мегеру? Вона ж нагадує Опудало з Країни Оз».

Залом прокотився сміх.

— Гаразд. Тепер без жартів, — сказала Мей.

В іншій колонці — відсортовані за ревалентністю до справи фотографії користувачів. За три хвилини з’явилося двісті одне обличчя, більшість із них дуже подібні до Фіони Гайбридж. А тим часом на екрані йшов підрахунок голосів користувачів щодо того, яке з облич найбільше схоже на Фіону. За чотири хвилини кількість кандидаток зменшилася до п’ятьох. Одна в Бенде, що в Ореґоні. Інша у Банфі, що в Канаді. А ще одна у Ґлазґо. А тоді сталася дивовижа, яка стає можлива, коли вся «Сфера» береться за одну справу: дві фотографії, здогадалися глядачі, зроблено в одному і тому ж місті: у Кармартені, що у Вельсі. З обох фотографій дивилася одна і та сама жінка, на вигляд точнісінько як Фіона Гайбридж.

Уже за півтори хвилини хтось її упізнав. Жінку звали Фатіма Гіленскі, і аудиторія вирішила, що саме в цьому напрямку і слід рухатися. Якщо хтось хоче зникнути, то чи повністю він змінить своє ім’я, чи йому спокійніше з колишніми ініціалами; якщо нове ім’я значно відрізняється від попереднього, це обов’язково збиватиме з пантелику випадкових переслідувачів, але дозволить використовувати особистий підпис лише з незначними змінами.

Сімдесят дев’ять глядачів жили у самому Кармартені або десь неподалік міста, і троє з них надіслали пости, твердячи, що бачать її мало не щодня. Також доволі обнадійливо, але потім у коментарі, що швидко вистрелив на перше місце, отримавши сотні тисяч голосів, особа на ймення Ґретчен Карапчек зі свого мобільного телефону повідомила, що працює з жінкою зі світлини у пральні під Свонсі. Аудиторія веліла Ґретчен знайти ту жінку негайно і зняти її на відео чи сфотографувати. Ґретчен одразу увімкнула відео на телефоні — і хоча мільйони людей перевіряли інші наводки, — більшість глядачів майже не мало сумніву, що Ґретчен таки знайшла утікачку. Погляди Мей та її аудиторії були прикуті до картинки з камери Ґретчен, що петляла поміж величезних паруючих машин, а її колеги здивовано поглядали на жінку, поки вона швидким кроком прямувала лунким приміщення і дедалі ближче підходила до худої згорбленої жінки, яка викручувала простирадло між двома масивними валиками.

Мей зиркнула на годинник. Шість хвилин тридцять три секунди. Не сумнівалася — це Фіона Гайбридж. Щось було таке у формі її черепа, у манерах, а тепер, коли вона підняла очі і побачила, як до неї підпливає камера Ґретчен, — стало ясно, що відбувається щось дуже серйозне. Це не погляд чистого подиву чи розгубленості. А погляд тварини, спійманої за мародерством на смітинку. Дикий погляд провини та впізнавання.

На секунду Мей затамувала подих: здавалося, що жінка ось-ось здасться і заговорить із камерою, зізнається у злочинах і визнає, що вона попалася.

Натомість та побігла.

Добру хвилю Ґретчен стояла, а її камера тільки й показувала, як Фіона Гайбридж — тепер у цьому не було жодного сумніву — втікає залом пральні, а потім сходами нагору.

— Наздоганяй! — нарешті зарепетувала Мей, і Ґретчен Карапчек та її камера погналися за Фіоною Гайбридж. Спочатку Мей нервувала, бо могло так статися, що знайдена злочинниця-втікачка швидко відірветься від неповороткої колеги, і спроба провалиться. Несамовито стрибала камера вгору бетонними сходами, потім коридором зі шлакоблоків, аж нарешті наблизилася до дверей із маленьким квадратним віконцем, крізь яке виднівся клапоть білого неба.

Коли двері відчинилися навстіжень, Мей із великим полегшенням побачила, що Фіона Гайбридж притиснута до стіни — її оточили з десяток людей, і майже всі тримали в руці спрямовані на неї телефони. Жодної можливості для втечі. Дике обличчя, одночасно нажахане і зухвале. Здавалося, вона шукає прогалину в натовпі, шпарину, крізь яку можна вислизнути.

— Попалася, дітовбивце, — сказав хтось у натовпі, і Фіона Гайбридж опустилася долі, затуливши обличчя руками.

За лічені секунди зйомка, здійснена людьми з натовпу, вже перекочувала на екран Великої зали, а глядачі могли побачити Фіону Гайбридж у мозаїці відеозаписів із різних телефонів — її холодне, тверде обличчя було знято з десятка ракурсів, і всі вони підтверджували її провину.

— Лінчуймо її! — заволав хтось біля пральні.

— Хай не займають, — сказав Стентон у вухо Мей.

— Не чіпайте її, — закликала Мей натовп. — Поліцію викликали? Констеблів?

Кілька секунд потому завили сирени, і, побачивши, як два авто метнулися на автостоянку, Мей знову звірила час. Коли четверо поліцейських дісталися Фіони Гайбридж і наділи їй наручники, хронометр на екрані Великої зали показував 10 хвилин 26 секунд.

— Думаю, по всьому, — сказала Мей і зупинила таймер.

Аудиторія вибухнула оплесками і схвальними вигуками, і вже за секунди весь світ вітав учасників затримання Фіони Гайбридж.

— А тепер відключімо трансляцію, — сказав Стентон. — В інтересах збереження її гідності.

Мей повторила наказ технікам. Трансляцію припинили, екран знову став чорний.

— Що ж, — сказала Мей аудиторії. — Насправді все виявилося доволі просто, навіть я собі такого не уявляла. І ми задіяли лише кілька інструментів, що є в розпорядженні світу.

— А спробуймо ще когось знайти! — вигукнув хтось у залі.

Мей усміхнулася.

— Та можемо спробувати, — сказала вона і поглянула на Бейлі, який стояв за лаштунками. Він стенув плечима.

— Може, не злочинця-втікача, — сказав Стентон їй у вухо. — Спробуймо пересічного громадянина.

Обличчя Мей розплилося в усмішці.

— Ну що ж… — сказала вона, швидко знайшла на планшеті фотографію і перемістила її на екран позаду себе. Любительське фото, зроблене три роки тому відразу після того, як вони з Мерсером перестали зустрічатися, хоча залишалися друзями; на світлині вони обоє стоять біля стежки на узбережжі, збираючись вирушити у пішу подорож.

Раніше їй не спадало на думку пошукати Мерсера через «Сферу», але тепер це було дуже навіть доречно. Як іще можна показати йому широту і потужність мережі та людей у ній? Його скептицизм умить як рукою зніме.

— Нашою другою мішенню, — звернулася Мей до аудиторії, — стане не злочинець, хоча теж утікач. Він утік, скажемо так, від дружби.

Вона всміхнулася у відповідь на сміх у залі.

— Це Мерсер Медейрос. Не бачила його вже кілька місяців, але хотіла би побачитися. Так само, як і Фіона Гайбридж, він не хоче, щоб його знайшли. Тому спробуймо побити наш попередній рекорд. Усі готові? Запускаємо годинник. — І хронометр зацокав.

За півтори хвилини з’явилося сотні постів від людей, які його знали — в початковій школі, у старших класах, у коледжі, на роботі. Були навіть фотографії з Мей, що дуже всіх розвеселили. А потім, на превеликий жаль для Мей, на чотири з половиною хвилини розверзлася загрозлива прірва, коли ніхто не пропонував цінної інформації щодо його теперішнього перебування. Мерсерова колишня подружка написала, що теж хоче знати, де він зараз, бо в нього залишився її акваланг. Якийсь час це повідомлення було найактуальніше, але потім з’явився «цвірк» від Джаспера, зі штату Ореґон, і за результатами голосування відразу злетів на самісіньку вершину:

«Бачив цього хлопця в нас у бакалійній крамниці. Треба перевірити».

Тож автор цього посту, Адам Франкенталер, зателефонував сусідам, і всі вони швидко визнали, що бачили Мерсера — у вино-горілчаному, у бакалії, у бібліотеці. А тоді знову настала нестерпна майже двохвилинна пауза, коли ніхто не міг сказати, де він живе. Таймер показував «7:31».

— Гаразд, — сказала Мей. — Тепер у гру вступають потужніші інструменти. Перевірмо сайти місцевих агентств нерухомості з історією оренди. Перевірмо також записи для отримання кредитних карт, телефонні записи, а також записи, пов’язані з відвідуванням бібліотек — геть усе, де він міг поставити свій підпис. Почекайте. — Мей поглянула вгору і побачила дві знайдені адреси й обидві в одному і тому ж невеличкому містечку штату Ореґон. — А ми знаємо, звідки вони до нас потрапили? — запитала вона, але заледве чи це мало значення. Все відбувалося занадто швидко.

Протягом наступних кількох хвилин до обох адрес з’їхалися автомобілі, пасажири знімали своє прибуття. За однією адресою виявили квартиру над кабінетом гомеопата, поруч тягнулися в небо височезні секвої. Камера показала, як рука стукає у двері, а тоді об’єктив зазирнув у вікно. Спочатку — жодної відповіді, та нарешті двері відчинилися, і камера вже дивилася згори вниз на хлопчика років п’яти, який, побачивши стільки людей під своїми дверима, дуже налякався.

— А чи тут живе Мерсер Медейрос? — запитав хтось.

Хлопчина обернувся і зник у присмерку будинку.

— Тату!

Мей на хвильку запанікувала, подумавши, що то Мерсерів хлопець — відбувалося все дуже швидко, й арифметика в голову не лізла. Він уже має сина? Ні, збагнула вона, це не його біологічна дитина. Хіба що він переїхав сюди з жінкою, яка вже мала дітей.

Та, коли до світла на ґанку підійшла тінь, це був не Мерсер. Десь сорокарічний чоловік з еспаньйолкою, у фланелевій сорочці та спортивних штанах. Безвихідь. Минуло трохи більше восьми хвилин.

Знайшли другу адресу. Будинок стояв у лісі, високо на схилі гори. Головна трансляція за спиною Мей тепер переключилася на ці події: автомобіль звивистою дорогою швидко піднявся і зупинився біля великої сірої хатини.

Цей оператор працював професійніше і виразніше. Хтось знімав учасницю пошуку, всміхнену діваху, яка стукала у двері, її брови грайливо то піднімалися, то опускалися.

— Мерсере? — сказала вона у двері. — Мерсере, ти вдома? — Нотки фамільярності у голосі трохи дратували Мей. — Ти вдома і штампуєш люстри?

У Мей стиснулося серце. Розуміла, що Мерсерові таке запитання не сподобається, не сподобається цей зневажливий тон. Хотіла, щоб якнайшвидше показалася його голова, щоб мати змогу поговорити безпосередньо з Мерсером. Але двері не відчинялися.

— Мерсере! — гукнула діваха. — Я знаю, що ти там. Ми бачимо твій автомобіль. — Камера повернулася на під’їзну дорогу, і Мей розхвилювалася, бо справді побачила Мерсерів пікап. Коли камера поверталася назад, то охопила юрбу з десятьох чи дванадцятьох осіб, більшість з яких скидалися на місцевих, були у бейсболках і принаймні один — у камуфляжі. Тепер камера знову наблизилася до самих дверей, а юрба заскандувала:

— Мерсер! Мерсер! Мерсер!

Мей зиркнула на годинник. Дев’ять хвилин, двадцять чотири секунди. Вони поб’ють рекорд Фіони Гайбридж щонайбільше на хвилину. Але спочатку він має підійти до дверей.

— Ходімо за хату, — сказала діваха, і трансляція пішла з другої камери, що ковзала по ґанку і заглядала у вікна. Всередині начебто нікого. Вудки і купа оленячих рогів, а ще стоси книжок і паперів на запорошених диванах і кріслах. На камінній поличці, Мей була певна, виднілася фотографія, яку вона впізнала: Мерсер зі своїми братами і батьками під час походу до Йосемітського парку. Вона добре пам’ятала той знімок і нітрохи не сумнівалася, хто на ньому, бо завжди дивувалася, як це незвично і чудово, що Мерсер, якому на той час виповнилося шістнадцять, схилив голову на плече матері з беззахисним виразом синівської любові.

— Мерсер! Мерсер! Мерсер! — скандували голоси.

Але дуже навіть імовірно, розмірковувала Мей, що він пішов у похід або, як та печерна людина, подався збирати хмиз і повернеться лишень через кілька годин. Вона вже хотіла обернутися до аудиторії, сказати, що пошук вдався і закінчити демонстрацію — бо вони, зрештою, все ж таки його знайшли, жодного сумніву, — аж тут хтось зарепетував:

— Он він! На доріжці!

І обидві камери захиталися, затряслися, коли побігли від ґанку до «тойоти». Там, у пікапі, хтось сидів, і Мей упізнала Мерсера, щойно на нього навели камери. Та, коли підійшли досить близько, щоб Мерсер почув Мей, він уже заднім ходом з’їжджав доріжкою вниз.

Хтось побіг поряд із пікапом, якийсь юнак, і було видно, як він прикріплює щось до вікна з боку пасажирського сидіння. Мерсер з’їхав на головну дорогу і натиснув на газ. Почався безлад, учасники пошуку бігали і сміялися, збираючись коло Мерсерового будинку, а тоді сідали у свої авто, щоб наздоганяти втікача.

Один із переслідувачів повідомив есемескою, що приліпив до пасажирського вікна камеру «ВидоЗміни», її відразу активували, і на екрані з’явилося дуже чітке зображення Мерсера за кермом.

Мей знала, що камера з однобічним звуком, тож вона не зможе поговорити з Мерсером. Але поговорити треба. Наразі він не знає, що за всім цим стоїть саме вона. Треба зв’язатися, бо ще подумає, що це якась моторошна облава. А це просто його подруга Мей демонструє програму «ДушоПошук», хоче з ним поговорити і разом над усім посміятися.

За вікном Мерсерового авто проносилися ліси невиразною брунатно-біло-зеленою плямою, а рот водія перетворився на глибоку рану люті і страху. Він часто дуже необачно повертав і, здається, підіймався в гори. Мей починала тривожитися, чи зможуть його наздогнати учасники пошуку, але приліплена до вікна камера «ВидоЗміни» давала дуже чітке, майже кіношне зображення, тож було надзвичайно захопливо. Тепер він скидався на свого героя Стіва Макквіна — розлючений, але холоднокровний кермував пікапом, що мчався вгору. І тут Мей спало на думку створити живе шоу, де люди просто зніматимуть самих себе, їдучи на великій швидкості місцевістю з незвичайними краєвиди. Наприклад, із назвою «"Поїхали", — сказала вона». Фантазії Мей перебив Мерсерів голос, сповнений злісної отрути: «Тварюки! — кричав він. — Ідіть ви всі до сраки!»

Він дивився простісінько в камеру. Побачив її. Враз кадр почав з’їжджати. Мерсер опускав вікно. Мей цікавило, чи втримається камера, чи встоїть її клей проти сили автоматичного вікна, і відповідь прийшла за секунди, коли камеру стягло з вікна, а її око несамовито заметалося, показало ліс, тротуар, а тоді, застигши, — небо.

На годиннику — 11:51.

Кілька довгих хвилин Мерсера геть не було видно. Мей припускала, що якийсь із автомобілів усе ж таки його дожене з хвилини на хвилину, але на картинках з усіх чотирьох камер жодного натяку на пікап утікача. Всі вони їхали різними дорогами, і з їхніх розмов стало ясно, що вони й гадки не мають, куди він подівся.

— Гаразд, — сказала Мей, знаючи, що вона ось-ось викличе захват усієї аудиторії. — Дрони, будь ласка! — заревіла вона голосом, що пародіював якусь відьму-лиходійку.

Минуло нестерпно довгі зо три хвилини, поки всі наявні в окрузі приватні дрони, загалом одинадцять, піднеслися в повітря, кожен керований своїм власником, і полетіли в гори, куди, як припускали, помчав Мерсер. Власні системи глобальної навігації запобігали зіткненню безпілотників, а після підключення до супутника вони знайшли блідо-блакитний пікап за шістдесят сім секунд. Годинник показував «15:04».

На екрані з’явилися зйомки з дронів, і глядачі змогли побачити неймовірну сітку зображень, а оскільки безпілотники трималися далеченько один від одного, то забезпечували калейдоскопічне зображення пікапа, що гнав гірською дорогою поміж густими соснами. Кільком меншим апаратам вдалося шугнути вниз і летіти зовсім близько від пікапа, та більшість із них, занадто великі, щоб петляти поміж деревами, переслідували авто з більшої висоти. Один невеличкий безпілотник, «Розвідник 10», метнувся під навіс соснових крон і ніби прив’язався до Мерсерового вікна. Кадр був стійкий і чіткий. Мерсер обернувся до апарата, зрозумів, що цей дрон надзвичайно чіпкий, і його обличчя скривилося від непідвладного жаху. Мей ще ніколи Мерсера таким не бачила.

— А чи може хтось дати мені звук на «Розвідникові 10»? — запитала Мей. Бачила, що Мерсерове вікно досі відчинене. Якщо заговорить через динамік, то він почує і знатиме, що це Мей. Отримала сигнал, що аудіо увімкнено.

— Мерсере. Це я, Мей! Ти чуєш мене?

На його обличчі проступив натяк на впізнання. Він примружився і знову недовірливо глянув на дрон.

— Мерсере, зупинися. Це я, Мей. Мей. — А тоді, майже сміючись, додала: — Просто хотіла привітатися.

Аудиторія аж заревіла.

Зігріта реготом у залі, Мей очікувала, що Мерсер теж засміється і зупиниться, захитає головою, захоплений дивовижною могутністю інструментів у її розпорядженні. Вона хотіла тільки одного — щоб він зупинився і сказав: «Гаразд, твоя взяла. Нічого не вдієш. Ти перемогла».

Але він не всміхався і не зупинявся. Навіть більше: не дивися на безпілотник. Схоже, він прийняв інше рішення.

— Мерсере! — мовила Мей насмішкувато-начальницьким тоном. — Мерсере, зупини авто і здавайся. Тебе оточено. — Тоді щось подумала і знову всміхнулася. — Тебе оточено… — сказала вона, стишивши голос, а потім радісним альтом вигукнула: — …друзями! — Як і передбачала, зал вибухнув реготом і несамовитими криками схвалення.

Але він не зупинявся. Наче й геть перестав зважати на апарат, що його переслідував. Мей поглянула на годинник: 19 хвилин, 57 секунд. Не могла вирішити, чи має значення, що Мерсер не зупинився і не поглянув у камери. Зрештою, вони його знайшли. Ще й, либонь, побили рекорд Фіони Гайбридж, коли побачили, як він утікає до свого пікапа. Саме тієї миті і встановили його фізичну особу. Мей уже було подумала вимкнути камери і відкликати дрони, бо Мерсер у нестямі, його не зупиниш — хай там як, але вона своє довела.

Але ж оця відмова здатися, визнати поразку або принаймні віддати належне неймовірній силі технології під орудою Мей… Тому знала, що не поступиться, аж поки отримає від нього бодай мовчазне підтвердження програшу. Яким чином? Не знала, але відчувала, що знатиме, щойно він зупиниться.

А тоді пейзаж, що пролітав повз Мерсерове авто, розступився. То вже не були густі і навальні ліси. Тепер лишень синява, верхівки дерев і яскраво-білі хмари.

Поглянула на картинку з іншої камери і побачила пікап із висоти дрона. Мерсер саме виїхав на міст — на вузький міст через ущелину між двома горами з прольотом у кілька сотень футів.

— А чи можна дати мікрофону максимальну гучність? — запитала вона.

З’явилася іконка, показуючи, що мікрофон на половині гучності, і ось уже на повній.

— Мерсере!.. — мовила вона так зловісно, як тільки могла. Сіпнув головою у бік безпілотника, вражений гучністю. Може, досі він її не чув?

— Мерсере! Це я, Мей! — повторила вона, не втрачаючи надії, що досі він не знав, що за всіма цими вибриками стоїть саме вона. Але він не всміхався. Лишень повільно хитав головою, немовби його розчаруванню не було меж.

Тепер вона бачила ще два дрони, біля вікна з пасажирського боку. З одного загуркотів голос, чоловічий:

— Мерсере! Матері твоїй! Гальмуй, недоноску недограний!

Мерсерова голова сіпнулася у бік голосу, і коли він знову втупився на дорогу, його обличчя аж зіщулилося від паніки.

На екрані позаду себе Мей побачила, що зйомки з двох камер «ВидоЗміни», встановлених на мосту, теж з’явилися у сітці трансляцій. Картинку з третьої камери ввімкнули за кілька секунд — вона показувала міст зі значно нижчого берега річки.

А тепер іще один голос, цього разу жіночий і сміхотливий:

— Мерсере, здавайся! Скорися нашій волі! Стань нашим другом!

Мерсер розвернув пікап до безпілотника, немовби йшов на таран, але той автоматично змінив траєкторію і, наслідуючи Мерсерів маневр, синхронно метнувся вбік.

— Мерсере, тобі від нас не втекти! — зарепетував жіночий голос. — Ніколи і нізащо. Все, зупиняйся. Здавайся. Будь нашим другом! — Останні благальні слова жінка пронюняла, як мале дитя, і, почувши свій голос у гучномовці, аж розсміялася, таким дивним видалося її гугняве благання, що пролунало з тьмяно-чорного дрона.

Аудиторія схвально кричала й гучно аплодувала, коменти лилися бурхливим потоком, багато глядачів писали, що їм іще ніколи не випадало бачити такого захопливого видовища.

Схвальні крики дедалі гучнішали, і Мей помітила зміни на Мерсеровому обличчі; воно пройнялося якоюсь рішучістю, якоюсь безтурботністю. Правою рукою він вивернув кермо і щез із поля зору дронів, принаймні тимчасово, а коли вони напосілися знову, пікап саме перетинав шосе, женучись до бетонного парапету з такою швидкістю, що низька стіночка його б уже нізащо не стримала. Пікап розтрощив парапет і стрибнув в ущелину; на якусь мить здавалося, що він летить, а гори розступилися далеко-далеко на багато миль. Потім пікап упав і зник.

Інстинктивно очі Мей метнулися до камери на березі річки, і вона побачила, дуже виразно, як манюнє авто летить із мосту і бляшаною іграшкою падає на скелі внизу. Хоча й знала, що цією іграшкою був Мерсерів пікап, а в закамарках розуму усвідомлювала — після таких падінь ніхто не виживає, та все ж подивилася на інші камери, на картинки з безпілотників, які ширяли неподалік, і сподівалася побачити на мосту Мерсера, який дивиться униз на пікап. Але на мосту не було нікого.

— Як ти сьогодні? Нічогенько? — запитав Бейлі.

Вони сиділи в бібліотеці самі, якщо не брати до уваги глядачів. Від часу загибелі Мерсера впродовж усього тижня число глядачів залишалося стабільне, близько двадцяти восьми мільйонів.

— Дякую. Добре, — сказала Мей, зважуючи кожне слово, уявляючи, як президент, хоч би що сталося, має знайти золоту середину між голими емоціями і тихою гідністю, вмілим самовладанням. Уявляла себе президентом. Мала з президентами багато спільного: відповідальність перед багатьма мільйонами людей, силу впливати на глобальні події. А з таким статусом прийшли нові кризи, достоту президентського рівня. Загибель Мерсера. Зрив Енні. Подумала про родину Кеннеді. — Здається, я ще не усвідомила, — сказала вона.

— Можеш і не усвідомити, або не відразу, — мовив Бейлі. — Туга не приходить за розкладом, хоч би як нам того хотілося. Але не картай себе. Сподіваюся, ти себе не мордуєш.

— Складно не картати, — озвалася Мей і зморщилася. Аж ніяк не президентські слова, тому Бейлі за них учепився.

— Мей, ти намагалася допомогти неврівноваженій асоціальній людині. Ти з іншими учасниками намагалася витягнути його із замкнутості, привести в обійми людства, але він відкинув твою допомогу, і не треба багато пояснювати, що ти, як уже на те пішло, була його єдиною надією.

— Дякую, що так кажеш, — мовила вона.

— Це так само, якби лікар прийшов до хворого, а хворий, побачивши його, взяв та й вистрибнув із вікна. Як тебе можна винити?

— Дякую, — сказала Мей.

— А як твої батьки? Все гаразд?

— Дякую. Все добре.

— Приємно було бачити їх на панахиді?

— Так, — сказала Мей, хоча вони майже не спілкувалися на панахиді, а відтоді й узагалі не говорили.

— Розумію, що між вами поки що велика відстань, але з часом вона зникне. Відстані завжди зникають.

Мей дякувала долі за Бейлі, за його силу і незворушність. Цієї миті він був її найкращим другом, а до певної міри ще й татом. Вона любила своїх батьків, але вони не такі розумні, не такі сильні. Дякувала долі за Бейлі і Стентона, а особливо за Френсіса, який весь тиждень майже не відходив від неї.

— Дуже прикро, коли щось таке стається, — вів далі Бейлі. — Мене це просто бісить, справді. Розумію, це просто мої міркування, та не можу не висловити їх: таке б не сталося, якби Мерсер мав безпілотний автомобіль. Програма б не дозволила. Такі автівки, як Мерсерова, правду кажучи, взагалі слід заборонити.

— Це правда, — погодилася Мей. — Той дурнуватий пікап.

— Звісно, не в грошах річ, але знаєш скільки треба заплати за ремонт мосту? А прибрати той мотлох під ним? А посади людину в безпілотний автомобіль — і вона не має жодного шансу самознищитися. Авто взагалі б не поїхало далі. Вибач. Мені не обов’язково вилазити на кафедру і говорити про те, що не стосується твоєї біди.

— Та все добре.

— І ось він сидить самотою у якійсь халабуді. Звісно, він у депресії, бо сам загнав себе у божевілля і параною. Коли прибули учасники, хлопець уже був той-во, з глузду зсунувся. Сам у горах, недосяжний для тисяч, навіть мільйонів людей, що йому допомогли б, якби знали про нього.

Мей поглянула вгору на вітражну стелю — на всіх тих ангелів — і подумала, що Мерсеру роль мученика навіть дуже сподобалася б.

— Стільки людей його любили, — сказала вона.

— Купа людей. Ти бачила коменти і некрологи? Люди хотіли йому допомогти. Намагалися допомогти. І ти намагалася. І були б тисячі таких, якби він їм дозволив. Якщо відкидати людство, якщо відкидати всі наявні інструменти, всю реальну допомогу, то нічого хорошого не станеться. Відкидаєш технологію, що не дає автомобілю вискочити за край прірви, тоді ти сам летиш у прірву — фізично. Відкидаєш допомогу і любов співчутливих мільярдів, і летиш у прірву в емоційному сенсі. Правильно? — Бейлі зробив паузу, ніби хотів, щоб вони обоє ввібрали доречну й охайну метафору. — Відкидаєш колектив, людей, слухачів, які хочуть спілкуватися, співчувати й обіймати, і катастрофа неминуча. Мей, цей молодий чоловік, вочевидь, страждав від депресії і відчуження і не міг вижити у такому світі, а світ рухається до співтовариства та єдності. Жаль, що я його не знав. Хоча ніби й знав, трохи таки знав, бо стежив за перебігом подій того дня. Та все одно.

Бейлі гортанно зітхнув, демонструючи величезний смуток.

— Знаєш, кілька років тому мене осяяла думка спробувати за своє життя пізнати всіх людей не Землі. Геть усіх, хоча б трішечки. Поздоровкатися за руку або сказати привіт. І в моменти натхнення справді думав, що зможу. Відчуваєш, який привабливий задум?

— Абсолютно, — погодилася Мей.

— Але на планеті сім із гаком мільярдів людей! Тож я зробив підрахунки. Ось чого можу максимально досягти: якщо витрачатиму три секунди на кожну людину, вийде двадцятеро за хвилину. Тисяча двісті за годину! Непогано? Але навіть у такому разі за рік я пізнаю лише десять мільйонів п’ятсот дванадцять тисяч людей. Треба шістсот шістдесят п’ять років, щоб у такому темпі зустрітися з усіма. Невесело, правда?

— Та-ак, та-ак, — погодилася Мей. Вона і сама робила схожі обрахунки. Чи досить того, що її бачить якась частка людства? Все ж таки це має якесь значення?

— Тож ми мусимо вдовольнятися людьми, яких ми знаємо чи можемо знати, — сказав Бейлі, знову голосно зітхнувши. — І вдовольнятися знанням про те, скільки людей живе загалом. Їх дуже багато, отже маємо з чого вибирати. В особі твого нещасного Мерсера ми втратили одного із сили-силенної людей, що нагадує нам про цінність життя і його розмаїття. Я правильно кажу?

— Так, твоя правда.

Думки Мей пішли тією ж стежкою. Після смерті Мерсера, після колапсу Енні, коли Мей почувалася дуже самотньою, відчувала, як у ній відкривається провалля — ще ширше і темніше, ніж раніше. А тоді до неї потяглися глядачі зі всього світу, підтримували її, надсилали смайлики — мільйони, десятки мільйонів, — і вона вже знала, що то за провалля і як зробити, щоб воно зійшлося. Провалля — це незнання. Незнання, хто любитиме тебе і чи довго. Провалля — це божевілля незнання: незнання того, хто такий Кальден, що в голові у Мерсера, що в голові в Енні, які в неї плани. Мерсера ще можна було врятувати, Мерсера врятували б, якби розповів, що у нього в голові, якби впустив до себе Мей і весь світ. Незнання — джерело божевілля, самотності, підозри та страху. Але всього цього можна уникнути. Завдяки прозорості її пізнав увесь світ, прозорість зробила її кращою, наблизила, як вона сподівалася, до самої досконалості. А тепер за Мей підуть усі. Повна прозорість приведе до повного доступу, і вже не лишиться місця для незнання. Мей усміхнулася, подумавши, як же все просто, як усе чисто. Бейлі всміхнувся майже одночасно з нею.

— Отже, — сказав він, — щодо людей, яких ми любимо і не хочемо втрачати. Знаю, ти вчора навідувалася до Енні. Як вона? Так само?

— Так само. Ти знаєш Енні. Вона сильна.

— Таки дуже сильна. І ми її страшенно цінуємо. Як і тебе. Ми завжди будемо з тобою й з Енні. Розумію, що ви обидві про це знаєте, але хочу наголосити на цьому ще раз. «Сфера» про вас ніколи не забуватиме. Еге ж?

У Мей на очі навернулися сльози.

— Еге ж.

— Тоді еге ж, — усміхнувся Бейлі. — Тепер нам треба йти. Стентон чекає, і, думаю, ми всі зможемо — він кивнув на глядачів Мей, — трохи відволіктися. Готова?

Ідучи темним коридором до нового акваріума, що сяяв живою синявою, Мей побачила нового доглядача, який підіймався по драбині. Через філософські розбіжності з Джорджією Стентон найняв іншого морського біолога. Джорджія заперечувала доцільність експериментальної годівлі і відмовилася робити те, до чого її наступник, високий голомозий чоловік, уже готувався, а саме — помістити всі Стентонові створіння з Маріанської западини в один акваріум, створити екосистему якнайближчу до справжньої, у якій він їх і знайшов. Ідея видалася цілком логічною, тож Мей була рада, що Джорджію звільнили, а на її місце взяли іншого працівника. Хіба не всім схочеться, щоб тварини жили у максимально наближеному до природного середовищі? Джорджія була боязка і недалекоглядна — такій особі не місце біля цих акваріумів, біля Стентона і у «Сфері» загалом.

— А ось і він, — мовив Бейлі, коли вони з Мей підходили до акваріума. Стентон ступив у кадр, і Бейлі привітався з ним за руку. Тоді Стентон повернувся до Мей.

— Дуже радий знову тебе тут бачити, — сказав він, узявши її за обидві руки. Був сповнений ентузіазму, але зараз на мить скривив рот, ушановуючи її недавню втрату. Вона сором’язливо всміхнулася, поглянула йому в очі. Хотіла показати, що з нею все добре, що вона готова. Він кивнув, на крок відступив і повернувся до акваріума. З цієї нагоди Стентон замовив значно більший акваріум і помістив туди чудове розмаїття живих коралів і морських водоростей, тож під яскравим світлом усі кольори переливалися якоюсь наче симфонією. Лавандового кольору актинії, зелено-жовті пузирчасті корали, незвичайні білі кульки морських губок. Вода була спокійна, але непомітна течія ледь колихала фіалкову флору, що затислася у коралових стільниках.

— Чудово. Просто чудово, — мовив Бейлі.

Вони втрьох стояли біля акваріума, куди Мей і спрямувала камеру, щоб глядачі мали змогу помилуватися багатством надзвичайно мальовничої підводної картини.

— Невдовзі вона буде повна, — сказав Стентон.

І цієї миті Мей відчула ще чиюсь присутність, чийсь гарячий віддих позаду пройшовся її шиєю зліва направо.

— А ось і він, — сказав Бейлі. — Здається, Мей, ти ще не знайома з Таєм?

Вона обернулася і побачила Кальдена, який стояв поруч із Бейлі та Стентоном, усміхався і простягав їй руку. У вовняній шапці, у бахматому балахоні з каптуром. Але жодного сумніву, це Кальден. Від несподіванки вона аж ахнула.

Він усміхнувся, і Мей одразу подумала, що для її глядачів, а також для Мудреців, нема нічого дивного в тому зойку, адже вона побачила самого Тая! Поглянула вниз, з’ясувалося, вона вже тисне йому руку. Мей перехопило подих.

Підвела погляд і побачила усмішки Бейлі та Стентона. Подумали, що її зачарував цей творець усього цього, загадковий чоловік, який стоїть за «Сферою». Знову поглянула на Кальдена, шукаючи хоч якогось пояснення, та він і далі всміхався. Очі залишалися цілком непроникні.

— Мей, дуже радий знайомству, — сказав він. Мовив це соромливо, майже пробурмотів, але він знав, що робить. Знав, що глядачі очікують від Тая.

— Теж дуже рада, — озвалася Мей.

У неї плавився мозок. Що за херня? Вона знову уважно оглянула його лице і побачила під вовняною шапочкою сиві волосинки. Тільки вона про них знала. А чи Бейлі зі Стентоном в курсі, що Тай так різко постарів? Що він маскується під когось іншого, під такого собі «нікого» на ймення Кальден? Їй спало на думку, що вони мали би про це знати. Безперечно, вони знали. Ось чому тільки те й робили, що транслювали давні відео з ним. Вони раз по раз вдаються до цього трюку, допомагають йому зникнути.

Вони досі тримали одне одного за руку. Мей забрала свою.

— Нам слід було познайомитися раніше, — сказав він. — Даруйте. — А тоді заговорив у камеру Мей, граючи дуже природну виставу для глядачів. — Працюю над новими проектами, дуже класні речі, тому бував на людях значно менше, ніж хотілося і належало.

Миттєво число глядачів у Мей скочило від тридцяти мільйонів до тридцяти двох і швидко зростало далі.

— Уже трохи спливло часу, коли востаннє ми всі втрьох сходилися в одному місці! — сказав Бейлі. Серце Мей вискакувало з грудей. Вона спала з Таєм. Що це означає? Саме Тай, а не Кальден застерігав її від Досконалості? Як же так? Що все це означає?

— І що ми маємо побачити? — запитав Кальден, киваючи на воду. — Здається, я здогадуюсь, але страшенно кортить побачити на власні очі.

— Гаразд, — мовив Бейлі, сплеснувши в долоні, а потім схвильовано заламав руки. Обернувся до Мей, і вона повернула до нього об’єктив.

— Оскільки мій друг Стентон послуговуватиметься аж дуже вже специфічними термінами, то він попросив мене дещо розтлумачити. Як ви всі знаєте, із невивчених глибин Маріанської западини він привіз неймовірних істот. Декотрих із них ви вже бачили, зокрема восьминога, морського коника з його потомством і дивовижну акулу.

Умить розійшлася чутка, що Три Мудреці зібралися разом перед камерою, тож Мей мала близько сорока мільйонів глядачів. Вона повернулася до трьох чоловіків і побачила на браслеті розкішний кадр: три профілі, обернені до скла, обличчя осяяні синявою, а в їхніх очах відбивається незбагненне життя в акваріумі. Тепер кількість глядачів, помітила вона, сягнула п’ятдесяти одного мільйона. Мей перехопила погляд Стентона, який, ледь помітно нахиливши голову, дав їй зрозуміти, що слід повернути об’єкти знову до акваріума. Вона так і зробила, а сама не зводила очей із Кальдена, ловлячи бодай якийсь натяк на впізнання. Він втупився у воду і жодних знаків не давав. А Бейлі вів далі:

— Дотепер наші три зірки перебували в окремих акваріумах і акліматизовувалися до життя у «Сфері». Але це, безперечно, була неприродна розлука. Там, де їх знайшли, вони мешкали поруч. Зараз ми побачимо, як усі троє возз’єднаються і співіснуватимуть тут, створюючи природнішу картину глибоководного життя.

З другого боку акваріуму, Мей це добре бачила, червоною драбиною підіймався доглядач, тримаючи великий пластиковий кульок, важкий від води і крихітних пасажирів. Мей намагалася уповільнити дихання, але не могла. Здавалося, її зараз знудить. Хотілося втекти кудись далеко-далеко. Втекти з Енні. А де Енні?

Побачила, що Стентон втупився у неї поглядом, очі стурбовані, а також суворі, веліли опанувати себе. Намагалася дихати, намагалася зосередитися. Згодом, сказала собі Мей, згодом вона розбереться у цьому безладі з Кальденом і Таєм. Вона матиме час. Її серце забилося повільніше.

— Як ви можете побачити, — сказав Бейлі, — Віктор несе найніжніший наш вантаж — морського коника і, звісно ж, його численне потомство. Зауважте, морських коників у новий акваріум переселяють у кульку, немов золоту рибку з окружного ярмарку. Це найкращий спосіб переміщати таких ніжних істот. Вони не б’ються об тверді поверхні, а до того ж пластик значно легший за оргскло чи будь-яку посудину з твердою поверхнею.

Доглядач уже виліз драбиною нагору і, отримавши візуальну згоду від Стентона, обережно опустив кульок на поверхню води. Морські коники, як завжди дуже неповороткі, лежали собі на дні кулька; не ясно було, чи розуміють ці істоти, що вони в кульку, що їх переселяють, що вони живі. Майже не рухалися і нітрохи не обурювалися.

Мей перевірила лічильник. Шістдесят два мільйони глядачів. Бейлі зауважив, що треба трохи почекати, поки температура води у кульку зрівняється з температурою води в акваріумі, а Мей скористалася з нагоди і знову поглянула на Кальдена. Намагалася перехопити його погляд, але він вирішив не відводити очей від акваріума. Втупився у воду і милостиво всміхався до морських коників, немовби до власних дітей.

По той бік акваріума Віктор знову ліз червоною драбиною.

— Страшенно захопливо, — сказав Бейлі. — Ми бачимо, як несуть восьминога. Він потребує дещо більшої ємкості. Але непропорційно більшої. Якщо захоче, може вміститися і в обідній судок — він не має хребта, жодної кістки, пластичний і здатний до безмежної адаптації.

Невдовзі обидва контейнери, з восьминогом і з морськими кониками, легенько захиталися на неоновій поверхні. Восьминіг, здавалося, певною мірою здогадався, що під ним значно більше житло, і втискався у дно свого тимчасового дому.

Мей побачила, як Віктор показав на морських коників і кивнув Бейлі та Стентонові.

— Гаразд, — озвався Бейлі. — Здається, час випускати цих друзяк, морських коників, у їхнє нове середовище. Я в передчутті прекрасного видовища. Продовжуй, Вікторе, якщо готовий. — Коли Віктор їх випустив, усе вийшло справді дуже гарно. Морські коники, прозорі, але з ледь золотавим відтінком, упали в акваріум і осіли на дні повільним дощем позолочених знаків запитання.

— Ого, — сказав Бейлі. — Тільки погляньте.

І нарешті їхній тато, з якимсь наче нерішучим виглядом, останній випав із кулька в акваріум. На відміну від дітей, які безцільно розпорошилися по всьому акваріуму, він, рішуче маневруючи, попрямував на дно і швидко сховався серед коралів і водоростей. За кілька секунд його вже не було видно.

— Атож, — зауважив Бейлі. — Соромлива рибка.

Тим часом малята поволі опускалися на дно, плавали посеред акваріума, не маючи щонайменшого бажання поспішати у якесь конкретне місце.

— Ми готові? — запитав Бейлі, задерши голову до Віктора. — То йдімо далі! Здається, ми готові випустити восьминога. — Віктор розрізав дно кулька, і восьминіг одразу розпростерся, ніби доброзичлива рука. Як і тоді, коли він був сам, поплив уздовж скла, торкався до коралів, до водоростей і робив усе це дуже ніжно; коли хочеш щось дослідити, мусиш до нього доторкнутися.

— Погляньте. Неймовірно чарівно, — сказав Бейлі. — Яка фантастична істота. Він, мабуть, має щось схоже на мозок у тій своїй велетенській кулі, правда? — і тут Бейлі обернувся до Стентона, чекаючи на відповідь, але Стентон волів сприймати це питання за риторичне. Легка усмішка промайнула в кутиках його губ, але він не відірвав погляду від підводної сцени.

Восьминіг розквітав і розростався, плив від одного краю акваріума до протилежного, майже не торкаючись морських коників і будь-чого живого, тільки дивився на них, тільки хотів їх знати, і поки він обнишпорював і вимірював усе в акваріумі, Мей знову помітила рухи на червоній драбині.

— А тепер Віктор зі своїм помічником несуть нашу головну атракцію, — сказав Бейлі, спостерігаючи, як доглядач тепер уже в товаристві другого доглядача, теж у білому, вовтузяться біля навантажувача. Піднімали велику коробку з оргскла; всередині свого тимчасового дому акула кілька разів смикнулася, хльостаючи хвостом праворуч і ліворуч, але поводилася значно спокійніше, ніж тоді, коли Мей бачила її вперше.

Віктор, стоячи на горішніх щаблях драбини, опустив коробку з оргскла на поверхню води; Мей очікувала, що восьминіг та морські коники повтікають у схованки, аж ось акула завмерла.

— Здуріти можна! — захоплювався Бейлі.

Кількість глядачів стрімко підскочила, сягнувши сімдесяти п’яти мільйонів, і нестримно зростала, по півмільйона що кілька секунд.

А внизу восьминіг геть не помічав акули і навіть не припускав, що вона може шубовснути до нього в акваріум. Акула буквально заціпеніла, і, мабуть, тому новопоселенці акваріума її поки що не помічали.

Тим часом Віктор зліз разом із помічником долі й уже повертався з великим відром.

— Як бачите, — сказав Бейлі, — передусім Віктор кидає в акваріум найулюбленішу їжу нашої акули. Це має відвернути її увагу і наситити, а також дозволить її сусідам акліматизуватися. Віктор годував акулу цілий день, тому вона неголодна. А цей тунець стане її сніданком, обідом і вечерею, якщо вона досі не проти попоїсти.

Тож Віктор кинув в акваріум шість великих тунців, кожен по десять, а може, й більше фунтів, і рибини швидко взялися досліджувати нове середовище.

— Нема потреби повільно акліматизовувати цих хлопців в акваріумі, — сказав Бейлі. — Дуже скоро вони стануть їжею, тому їхнім самопочуттям ми переймаємося менше, ніж щастям акули. Погляньте, які вони прудкі. — Тунці гасали в акваріумі по діагоналях, і їхня несподівана поява загнала восьминога і морського коника у корали та листя водоростей на дні акваріума. Дуже скоро тунці вгамувалися і поважно собі кружляли. На дні й далі не було видно морського коника-тата, а от його численні малята пообгортали хвостами водорості та щупальця актиній. Дуже заспокійлива картина, і Мей ненадовго поринула у її споглядання.

— Прегарно, — мовив Бейлі, оглядаючи корали і водорості — лимонні, блакитні, бордові. — Погляньте на ці щасливі створіння. Царство спокою. Аж не хочеться його якимсь чином порушити, — сказав він. Мей зиркнула на Бейлі, а він, здається, і сам злякався власних слів, знаючи, що його висловлювання не в дусі запланованого заходу. Бейлі мигцем зиркнув на Стентона і схаменувся.

— Але ми домагаємося реалістичного, холістичного погляду на світ, — сказав він. — А це означає, що мають бути присутні всі мешканці екосистеми. Віктор уже подає знак, що пора запросити акулу.

Мей поглянула вгору і побачила Віктора, який намагався відкрити люк на дні ящика. Акула й далі була непорушна, дивовижне самовладання. А тоді почала сповзати похилою площиною з оргскла. Цієї миті думки Мей розривалися. Усвідомлювала, що відбувається природна річ, акула приєднується до тих, з ким ділила природне середовище. Знала, що це правильно і неминуче. Вона раптом подумала, що це так само природно, як падіння літака з неба. Жахіття настає пізніше.

— А тепер останній член підводної сім’ї, — прокоментував Бейлі. — Щойно випустять акулу, ми вперше в історії побачимо, яке насправді життя на дні Маріанської западини і як співіснують такі ось створіння. Ми готові? — Бейлі поглянув на Стентона, який мовчки стояв поруч. Стентон рвучко кивнув головою, мовляв, мене питати необов’язково.

Віктор випустив акулу, яка начебто вже стежила за своєю жертвою крізь оргскло, уявно готувалася до обіду і вже знала розташування кожної страви; акула шубовснула у воду, швиденько хапнула найбільшого тунця і зжерла його, двічі клацнувши щелепами. Поки тунець просувався її травним трактом, а це було всім видно, акула з’їла ще двох, один за одним. Четвертий борсався у її щелепах, а гранульовані залишки першої рибини вже сипалися снігом на дно акваріуму.

Мей поглянула вниз і побачила, що ані восьминога, ані малят морського коника вже не видно. Вловила якісь ознаки руху в отворах коралу, помітила щось схоже на щупальце.

Хоча Мей, здавалося, не сумнівалася в тому, що акула не може бути їхнім хижаком — зрештою, Стентон знайшов їх недалеко одне від одного, — вони все одно ховалися, ніби чудово знали, що таке акула і які в неї наміри. Мей поглянула вище і побачила, що акула кругами плаває спорожнілим акваріумом. За кілька секунд, поки Мей видивлялася восьминога і морського коника, акула зжерла ще двох тунців. З неї сипалися їхні останки.

Нервово сміявся Бейлі.

— От мені тепер цікаво… — почав він, але змовк. Мей підвела погляд і побачила, що Стентонові очі примружені і не пропонують жодного вибору. У події не можна втручатися. Поглянула на Кальдена, чи пак на Тая, який не зводив з акваріума очей. Спостерігав за тим, що відбувалося, спокійно, нібито вже бачив таке і знав, чим усе закінчиться.

— Ну, добре, — сказав Бейлі. — Наша акула дуже ненажерлива дівчинка, і я б уже переймався долею решти мешканців цього невеличкого світу, якби дечого не знав. Але я стою біля одного з найбільших дослідників підводного світу, а він знає, що робить.

Бейлі говорив, а Мей за ним спостерігала. Він очікувально дивився на Стентона, сподіваючись на підказку, натяк, що можна припинити експеримент, пояснити, заспокоїти. Але Стентон захоплено дивився на акулу.

Несамовито швидкий рух змусив Мей знову поглянути на акваріум. Ніс акули глибоко ввіткнувся в корали й атакував їх з брутальною силою.

— О ні, — простогнав Бейлі.

Корали піддалися, акулячий ніс проник глибше й одразу вигулькнув уже з восьминогом, якого вона витягла на відкритий простір акваріума, ніби хотіла показати всім — і Мей, і її глядачам, і Мудрецям, — як вона розірве тварину на шматки.

— Ой лишенько, — стиха мовив Бейлі.

Навмисно чи ненавмисно, але восьминіг намагався опиратися долі. Акула відірвала йому ногу, заковтнула голову, аж збагнула, що восьминіг досі живий, відносно цілий і борсається десь позаду неї. Але це тривало недовго.

— О ні. О ні, — шепотів Бейлі.

Акула розвернулася і в пориві гніву відірвала восьминогові щупальця, один по одному, і тут йому настав кінець, від восьминога лишилася якась пошматована маса молочного кольору. Акула вже дожерла, двічі відкривши пащу, і восьминога більше в акваріумі не було.

Від Бейлі долинуло щось схоже на схлипування; не ворухнувши плечима, Мей повернула голову і побачила, що Бейлі відвернувся, затуливши долонями очі. Натомість Стентон дивився на акулу гордо та зачаровано, як той батько, що вперше спостерігає, як дитина робить щось особливо достойне, значно раніше виправдовуючи його сподівання й очікування.

Віктор нерішуче навис над акваріумом, намагаючись упіймати Стентонів погляд. Він, здається, ставив собі те саме запитання, що й Мей, а чи не ліпше відокремити акулу від морського коника, поки ця тварюка його теж не з’їла. Коли Мей повернулася до Стентона, він і далі незворушно спостерігав за акваріумом.

За кілька наступних секунд, після напористого тикання носом, акула розтрощила коралову арку, витягла геть беззахисного морського коника і зжерла його за два укуси: спочатку пропала делікатна голова, а тоді вигнуті, немов виліплені з пап’є-маше, його тіло і хвіст.

Відтак, як та машина під час роботи, акула заходилася кружляти і тицяти носом, аж поки зжерла тисячу малят, і водорості, і корали, і актинії. Вона поглинула геть усе і позбулася решток дуже швидко, встеливши порожній акваріум тонкою плівкою білого попелу.

— Що ж, — сказав Тай, — приблизно так я собі все й уявляв. — Він здавався непохитним, навіть бадьорим, тиснучи руку Стентонові, а потім Бейлі, а тоді, все ще тримаючи руку Бейлі в своїй правиці, лівою узяв за руку Мей, нібито вони всі троє зараз підуть у танок. Мей відчула щось у долоні і квапливо стиснула пальці. Тай відсмикнув руку і пішов.

— Я теж, певно, піду, — прошепотів Бейлі. Ошелешено розвернувся і покрокував тьмяним коридором.

Акула зосталася в акваріумі сама; вона кружляла, невгамовна і вічно голодна. Мей не розуміла, скільки їй тут іще слід залишатися, а глядачам на все це дивитися. Вирішила, поки Стентон тут, вона теж нікуди не йтиме. А він стояв біля акваріума довго. Ніяк не міг надивитися на акулу, на її неспокійне кружляння.

— Побачимося, — нарешті мовив. Кивнув Мей, а потім її глядачам, число яких сягнуло ста мільйонів; декотрі вжахнулися, але багато хто захоплено прагнув продовження.

У туалетній кабінці, спрямувавши об’єктив на двері, Мей піднесла Таєву записку мало не до самого носа, щоб не побачили глядачі. Тай наполягав на зустрічі і докладно пояснював, де вона має відбутися. Коли Мей буде готова, написав він, їй потрібно вийти з туалету, а тоді увімкнути звук і сказати: «Я повертаюся». Всі подумають, що вона повертається в туалет через якусь гігієнічну необхідність. Цієї миті він на півгодини вимкне її трансляцію і всі камери «ВидоЗміни», що могли б її бачити. Це спричинить трохи галасу, але нічого не вдієш. На кону її життя, життя Енні, а також життя її батьків. «Усі на світі, — писав він, — зараз ходять по краю прірви».

Це буде її остання помилка. Усвідомлювала, що зустрічатися з ним, та ще й із вимкненою камерою — неправильно. Але там, біля акули, щось у ній надламалося, зробило схильною до хибних рішень. Ох, якби хтось вирішував замість неї — усував би сумніви і шанси зазнати невдачі. Але ж треба з’ясувати, як Тай усього цього домігся? Може, це перевірка на вошивість? Досить логічно. Якщо її готують до чогось видатного, то неодмінно мають перевірити. Знала, що обов’язково перевірять.

І вона виконала його вказівки. Вийшла з туалету, сказала своїм глядачам, що повертається, і коли трансляція вимкнулася, взялася виконувати подальші Таєві інструкції. Зійшла вниз, як і тієї дивної ночі з Кальденом, пішла шляхом, яким вони ходили, коли він вперше привів її до зали глибоко під землею, де вони розташували і поливали холодною водою Стюарта і все те, що він бачив. Коли прибула на місце, Кальден, або Тай, уже на неї чекав, схилившись на червоний контейнер. Зняв вовняну шапку, відкривши своє сиво-сіре волосся, але залишився в балахоні з капюшоном, і це поєднання двох чоловіків — Тая і Кальдена — викликало у неї відразу, і коли він ступив назустріч, вона зарепетувала:

— Ні!

Він зупинився.

— Стій, де стоїш, — сказала вона.

— Мей, я не лиха людина.

— Я нічого про тебе не знаю.

— Вибачай, що не сказав тобі, хто я. Але я не брехав.

— Ти сказав, що тебе звати Кальден! Хіба це не брехня?

— Окрім цього, я не брехав.

— Окрім цього? Крім того, що збрехав, хто ти насправді?

— Думаю, ти розумієш, що я не мав вибору.

— Що це за ім’я таке: Кальден? Ти його знайшов на сайті «Імена для немовлят»?

— Так. Подобається?

Його усмішка жахала. Мей відчувала, що їй не можна тут залишатися, треба якнайшвидше звідси піти.

— Думаю, я краще піду, — сказала вона і зробила крок у бік сходів. — Мене не покидає думка, що це якийсь страхітливий жарт.

— Мей, увімкни розум. Ось мої права. — Він простягнув їй права водія. З фотографії дивився чисто виголений, темноволосий чоловік в окулярах, більш-менш схожий на Тая, якого вона пам’ятала, того Тая з відеотрансляції, старих фотографій і з олійного портрета біля бібліотеки Бейлі. Його ім’я — Тайлер Александр Ґосподінов.

— Поглянь на мене. Не схожий? — пішов до печери, де вони колись спали, і повернуся в окулярах. — Бачиш? — сказав він. — Тепер усе зрозуміло, правда? — І ніби передбачаючи її наступне запитання, додав: — Я завжди мав дуже посередній вигляд. Сама знаєш. А потім позбувся окулярів і балахонів із капюшонами. Змінив зовнішність, манеру рухатися. Але найголовніше — я посивів. Як думаєш, чому?

— Гадки не маю, — сказала Мей.

Тай обвів рукою, охоплюючи все навколо себе, навіть величезний кампус на поверхні.

— Через усе це. Через оцю сучу акулу, яка пожирає весь світ.

— А Бейлі зі Стентоном знають, що ти вештаєшся тут під іншим іменем? — запитала Мей.

— Аякже. Знають. Їм тільки це і треба. Правду кажучи, мені заборонено покидати кампус. Поки я тут, вони спокійні.

— Енні знає?

— Ні.

— Тоді я…

— Третя людина, яка знає.

— А навіщо ти мені це розповідаєш?

— Бо ти дуже впливова і мусиш мені допомогти. Ти єдина можеш усе це сповільнити.

— Сповільнити? Компанію, яку ти сам і створив?

— Мей, я не думав, що все так обернеться. А все відбувається дуже швидко. Ота Досконалість — далеко не те, чого я хотів, засновуючи компанію; все це виходить за межі правильного. Все треба негайно урівноважити.

— По-перше, я не згодна. По-друге, я не можу тобі нічим допомогти.

— Мей, «Сфері» не можна досягати Досконалості.

— Про що ти говориш? Як ти можеш тепер таке казати? Якщо ти Тай, і це була твоя ідея.

— Ні. Аж ніяк. Я намагався створити цивілізованішу павутину. Намагався зробити її елегантнішою. Позбувся анонімності. Поєднав тисячу несумірних деталей в єдиній системі. Але я й уявити не міг, щоб акаунт у «Сфері» став обов’язковий, а вся урядова діяльність і життя загалом проходили каналами єдиної мережі…

— Я йду, — сказала Мей і відвернулася. — Не розумію, чому ти не можеш усе покинути і піти. Покинь усе. Якщо не віриш, відступи. Іди собі жити в ліс.

— Мерсеру це допомогло?

— Іди до сраки.

— Вибач. Вибач мені. Але через нього я тебе і покликав. Невже не розумієш — він лише один із наслідків? Буде ще більше Мерсерів. Дуже багато. Дуже багато людей, які не хотітимуть, щоб їх знайшли, але їх знаходитимуть. Дуже багато людей, які не захочуть усього цього. Але зміни вже сталися. Раніше ми мали можливість вибору. А тепер не маємо. Досконалість «Сфери» — це кінець. Ми заповнюємо і закриваємо «Сферу» навколо кожного з нас — а це тоталітарне жахіття.

— І я, виходить, винна?

— Ні. Аж ніяк. Але ти тепер — посол. Ти обличчя всього цього. Доброзичливе, дружнє обличчя. А Досконалість «Сфери» — це те, що ти і твій друг Френсіс зробили можливим. Твоя ідея про обов’язковість акаунтів у «Сфері» і його чип. «ВірДіти». Це божевілля, Мей. Хіба ти не розумієш? Усім немовлятам для безпеки імплантують чип. Так, це врятує життя. А потім, ти думаєш, ці чипи раптом видалять? Дзуськи. В інтересах освіти і безпеки, все, що вони роблять, буде записуватися, відстежуватися, фіксуватися, аналізуватися — це назавжди. Вони дорослішатимуть, отримуватимуть право голосу, право участі — і матимуть обов’язок користуватися «Сферою». Тут і настане Досконалість «Сфери». За всіма стежитимуть від колиски до гробу, і на це не буде ради.

— Тепер ти говориш, як Мерсер. Якась параноя…

— Але я знаю більше за Мерсера. А чи не здається тобі, що коли хтось такий, як я, хто придумав більшість цього лайна, злякався, то чи не маєш злякатися і ти?

— Ні. Думаю, ти збився з кроку.

— Мей, я дуже багато чого винайшов заради забави, заради порочної гри — хотів перевірити, запрацює чи не запрацює, хотів знати, чи моїм винаходом почнуть користуватися люди. Це однаково, що збудувати гільйотину на площі, коли ти не очікуєш, що в чергу стануть тисячі охочих вставити туди свою голову.

— Ти так усе це бачиш?

— Ні, вибач. Невдале порівняння. Але деякі наші проекти я… мені хотілося побачити, чи люди на це поведуться, чи дадуть на це мовчазну згоду. І в половині випадків вони велися, а я очам своїм не вірив. А потім було вже пізно. Прийшов Бейлі, потім Стентон, потім первинне розміщення акцій на фондовому ринку. Події розгорталися дуже швидко, грошей не бракувало, тому будь-яка маячня ставала реальністю. Мей, хочу, щоб ти уявила, до чого все це йде.

— Я знаю, до чого все це йде.

— Мей, заплющ очі.

— Ні.

— Мей, будь ласка. Заплющ очі.

Вона заплющила.

— Хочу, щоб ти з’єднала ці точки, і ми з’ясували, чи ти бачиш те, що бачу я. «Сфера» роками пожирає конкурентів, так? Бо це тільки зміцнює компанію. Вже понад дев’яносто відсотків пошукового ринку проходить крізь «Сферу». За відсутності конкурентів ця частка тільки зростатиме. Незабаром вона сягне ста відсотків. Ми обоє з тобою розуміємо: той, хто контролює потік інформації, той контролює геть усе. Бо контролює те, що люди бачать і знають. Якщо хочеш якусь інформацію поховати назавжди — дві секунди роботи. Якщо хочеш когось знищити — зробиш це за п’ять хвилин. Хто може повстати проти «Сфери», якщо компанія контролює всю інформацію і весь доступ до інформації?

Вони хочуть, щоб усі мали акаунт «Сфери», незабаром його відсутність стане протизаконною. Що буде, коли вони контролюватимуть весь пошук і отримають повний доступ до всіх даних, знатимуть про кожен крок кожної людини? Якщо всі грошові операції, вся медична й генетична інформація, щонайменший відрізок чийогось життя, хороший чи поганий, кожне мовлене слово — все це потече через один канал?

— Але ж є тисячі запобіжних заходів. Це неможливо. Уряд не допустить…

— Оцей прозорий уряд? Оті законодавці, які зобов’язані «Сфері» своєю репутацією? Яких можна розчавити, щойно вони наважаться пікнути хоч слово? Як думаєш, що сталося з Вільямсон? Пам’ятаєш її? Вона загрожувала монополії «Сфери», і, ось тобі маєш, ФБР знайшло у неї в комп’ютері викривальні документи. Думаєш, випадково? Стентон, мабуть, людей сто у такий спосіб зробив прозорими. Мей, щойно «Сфера» досягне досконалості, це буде досконалий гаплик. І ти допомагала цьому. А демократична курва, ота «Демоксі», хай бог милує. Начебто кожен голос почуто, насправді ж узаконюється безкарність натовпу, суспільство без фільтра, коли будь-яка таємниця стає злочином. Блискуче, Мей. Ти неабиякий талант. Стентон і Бейлі від першого дня покладали на тебе велику надію.

— Але ж Бейлі…

— Бейлі вірить, що життя стане краще, просто не знати яке чудове, щойно люди отримають вільний доступ до всіх, кого знають, і також до всього, що відомо. Він щиро вірить, буцімто відповіді на будь-яке життєве питання можна знайти серед інших людей. Він справді вірить, що світові допоможе відкритість, повний і безперервний доступ одне до одного. Що світ лише й чекає цієї миті об’єднання всіх душ. Ось що його приводить в екстаз, Мей! Хіба не бачиш, наскільки це екстремально? Дуже радикальна ідея, в будь-яку іншу епоху вона була б маргінальним поглядом, висловленим якимсь ексцентричним ад’юнкт-професором, який мріє, щоб уся інформація, особиста і неособиста, стала відкритою для геть усіх навколо. Знання — власність, і ним ніхто не може володіти. Інфокомунізм. І він має право на таку думку. Але в парі з безжалісними капіталістичними амбіціями…

— Отже, це Стентон?

— Стентон використав наш ідеалізм дуже професійно, він монетизував нашу утопію. Саме він побачив зв’язок між нашою роботою і політикою, а також між політикою і контролем. Суспільно-приватне переходить у приватно-приватне, і дуже скоро «Сфера» кермуватиме більшістю або й усіма державними послугами з неймовірною ефективністю приватного сектора і з його ненажерливістю. Всі стануть громадянами «Сфери».

— Хіба це так погано? Коли всі матимуть однаковий доступ до послуг, до інформації, ми нарешті отримаємо шанс домогтися рівності. Інформація повинна бути безкоштовною. Жодних перешкод всеосяжному пізнанню, повному доступу…

— А якщо за всіма стежать…

— Немає злочинності. Немає ні вбивств, ані викрадень, ані зґвалтувань. Діти більше не стають жертвами. Ніхто не зникає безвісти. Лише задля цього…

— Невже ти не розумієш, що сталося з твої другом? Його загнали на край землі, і Мерсера тепер нема.

— Але це поворот історії. Хіба ти з Бейлі про це не говорив? Тут перелам просто неминучий. Когось кидають позаду, а дехто хоче там залишитися.

— То ти вважаєш, що за всіма треба стежити, за всіма треба підглядати?

— Я вважаю, що все і всіх має бути видно. А для цього хтось має спостерігати. Усе пов’язано.

— Але хто хоче, щоб за ним весь час спостерігали?

— Я хочу. Мені потрібно, щоб мене бачили. Мені потрібні докази того, що я існую.

— Мей.

— Більшість людей хоче. Більшість людей обміняли б усе, що знають, усіх, кого знають — усе б на світі обміняли, щоб тільки знати, що їх бачать, що їх визнають, що їх, можливо, навіть запам’ятали. Всі ми усвідомлюємо, що помремо. Всі усвідомлюємо, що світ занадто великий, аби в ньому щось означати. Тому залишається надія, що нас побачать чи почують бодай на мить.

— Але Мей. Ми ж бачили оті створіння в акваріумі? Бачили, як їх зжерла та тварюка, як перетворила їх на порох. Хіба ти не розумієш? Нас усіх, хто опиниться в акваріумі з тією потворою, з тією тварюкою, чекає така сама доля!

— Ну, і чого конкретно ти домагаєшся від мене?

— Коли матимеш максимальну кількість глядачів, прошу зачитати це звернення. — Він передав Мей аркуш паперу, на якому його рукою кривими, великими літерами значився перелік вимог під заголовком «Права людини в цифрову епоху». Мей пробігла текст очима, вихопивши деякі пункти з переліку: «Всі ми маємо право на анонімність». «Не кожну людську діяльність можна виміряти». «Безкінечне збирання даних заради кількісної оцінки людини руйнує справжнє розуміння». «Межі між громадським і приватним непорушні». Останній рядок було написано червоним чорнилом: «Кожен із нас має право зникнути».

— Отже, ти хочеш, щоб я це прочитала глядачам?

— Так, — сказав Кальден, його очі несамовито заблищали.

— А тоді що?

— Я маю план. Задумав зробити ще кілька кроків і розібрати все це на запчастини. Мей, я знаю все, що тут відбувалося, а сталося тут стільки всього, що навіть сліпий зрозуміє: «Сферу» необхідно демонтувати. Переконаний, я це можу зробити. Я — єдиний, хто може це зробити, але мені потрібна допомога.

— А тоді що?

— А тоді ми з тобою кудись поїдемо. Маю багато задумів. Ми щезнемо. Пройдемо пішки Тибет. Проїдемо Монголію на велосипедах. Самі збудуємо яхту і вирушимо у навколосвітню подорож.

Мей враз усе це собі уявила. Уявила, як «Сферу» розбирають на запчастини, розпродають із гучним скандалом, тринадцять тисяч людей втрачає роботу, кампус перебирають інші власники, перетворюють його на коледж, торговий центр або на щось навіть гірше, скрізь цілковита розруха. Нарешті спробувала уявити собі життя на яхті під час навколосвітньої подорожі з цією людиною, а натомість побачила пару на баржі, яку вона зустріла кілька місяців тому в затоці. Самі, посеред моря, живуть під брезентом, п’ють вино з паперових стаканчиків, придумують тюленям імена, пригадують пожежі на островах.

І тоді Мей зрозуміла, як треба вчинити.

— Кальден, а ти впевнений, що нас ніхто не чує?

— Ніхто.

— Гаразд. Дуже добре. Тепер я все розумію.