Сфера

КНИГА І

ГОСПОДИ, подумала Мей. Це справжній рай.

Територія компанії була дуже розложиста і простора, позначена яскравим мерехтінням тихоокеанських хвиль, але водночас в усьому вгадувалася продуманість, усе було розставлено по своїх місцях надзвичайно дбайливими руками. Там, де колись розташовувалася корабельня, а потім кінотеатр із заїздом на авто, а згодом «блошиний ринок», а відтак пустка, тепер виднілися смарагдові пагорби і фонтан Калатрави [1]. І галявина для пікніків зі столами, розставленими невеликими колами. Тенісні корти з ґрунтовим і трав’яним покриттям. А також волейбольний майданчик, по якому викрутасами, немовби якийсь струмок, бігали і безперестанку вищали малі вихованці центру денного догляду за дітьми. А посеред усього цього — виробничі приміщення, чотириста акрів лискучої сталі та скла, штаб-квартира найвпливовішої у світі компанії. А ще блакитне небо над головою — чисте і прозоре.

Мей саме походжала собі поміж усього цього, йшла від стоянки до головного вестибюля і вдавала, буцімто вона давно вже тут своя людина. Доріжка вилася поміж лимонних і помаранчевих дерев, а подекуди її тиху червонувату бруківку змінювала плитка з якимсь заклично-натхненним гаслом. «Мрій!» — наказував лазерний напис на червонуватому камені. «Дій!» — закликала інша плитка. І таких закликів можна було надибати десятки: «Знайди однодумців!» «Запроваджуй нововведення!» «Дай волю уяві!» Аж раптом вона мало не наступила на руку хлопцеві у сірому комбінезоні; він вмощував новий кругляк із написом «Дихай!»

Сонячного червневого понеділка Мей зупинилися перед головними дверима вестибюля з викарбуваним на склі логотипом. І хоча компанії не виповнилося ще й шести років, її назва та логотип — переплетена решітка у сфері з маленькою літерою «с» посередині — вже стали найвідоміші в світі. У головному корпусі трудилися понад десять тисяч працівників, але «Сфера» також мала офіси на всіх континентах, щотижня наймала на роботу сотні обдарованих молодих умів. Опитування громадської думки четвертий рік поспіль підтверджувало: компанія — найпривабливіша серед усіх комерційних організацій світу.

Мей і гадки не мала, що зможе влаштуватися на цю роботу, якби не Енні. Енні була на два роки старша, і протягом трьох семестрів навчання у коледжі вони з нею прожили разом в одній кімнаті бридкого гуртожитку, де можна було витримати лише завдяки дивовижній дружбі або дуже близьких приятельок, або ж немовби кузин, які шкодують, що вони не рідні сестри, бо тоді була б вагома причина не розлучатися ніколи. Під час їхнього першого спільного місяця у гуртожитській кімнаті якось у сутінках Мей зомліла і зламала щелепу, бо саме посеред сесії захворіла на грип: їй ніщо не смакувало, тому майже не їла і дуже ослабла. Енні наполегливо радила їй не зводитися з ліжка, але Мей усе одно пішла у «Сім-одинадцять» по кофеїн і отямилася вже на тротуарі під деревом. Енні відвезла її до лікарні й чекала, аж поки подрузі у щелепу понапихають усілякого дроття, потім сиділа біля неї всю ніч, спала поруч із її ліжком у дерев’яному кріслі, а відтак, уже вдома, багато днів годувала через трубку. То був просто шалений рівень відданості і турботи, що його Мей не бачила ні в кого зі своїх однолітків або майже однолітків, тому згодом вона теж стала дивовижно лояльна, чого раніше від себе не могла і сподіватися.

Під час навчання у Карлтонському коледжі Мей зробила крутий поворот у виборі спеціалізації — від історії мистецтва до маркетингу, а потім до психології, і навіть не планувала працювати за фахом. А от Енні захистила диплом магістра ділового адміністрування у Стенфорді, ставши бажаною працівницею для будь-якої компанії, а найбільше для «Сфери», де вона й опинилася за кілька днів, щойно здобувши ступінь. Обіймала тепер поважну посаду — директора із забезпечення майбутнього, як іноді Енні любила жартувати — і вмовляла Мей перейти до неї на роботу. Мей так і зробила, хоча потім Енні запевняла, що ні за які нитки не смикала, одначе Мей була впевнена, що без Енні тут не обійшлося, тому відчувала перед нею великий борг. Мільйони, мільярди людей хотіли б опинитися там, де зараз стояла Мей, а потім зайти до пронизаного каліфорнійським сонцем тридцятифутового атріуму в свій перший робочий день, та ще й у справді значущій компанії.

Мей налягла на важкі двері. Вестибюль був довгий, немов для проведення парадів, а високий, немов кафедральний собор. Нагорі всюди офіси, чотири поверхи обабіч, стіни — саме скло. Аж у голові запаморочилося, тож Мей поглянула долі і на бездоганно чистій підлозі побачила відображення власного, дещо стривоженого обличчя. Спромоглася на силувану усмішку, бо відчула, що позаду неї хтось стоїть.

— Ти, мабуть, Мей.

Мей обернулася й побачила чарівну юну голівку, яка пливла поверх яскраво-червоного шарфа і білої шовкової блузки.

— А я Рената, — сказала вона.

— Доброго дня, Ренато. Я шукаю…

— Енні. Так, так. Вона вже йде, — із цифрової крапельки у Ренатиному вусі раптом долинув звук. — Вона власне… — Тимчасом Рената дивилася на Мей, але бачила когось іншого. Ретинальний інтерфейс, здогадалася Мей. Ще один тутешній винахід.

— Вона на «Дикому Заході», — сказала Рената, знову сфокусувавши свій погляд, — але от-от підійде.

Мей пожартувала:

— Сподіваюся, має досить сухарів і доброго коня.

Рената лишень увічливо всміхнулась, але не засміялася. Мей знала про правило компанії називати кожну частину своєї території якоюсь історичною епохою; у такий спосіб велетенські терени ставали менш знеособлені і не такі корпоративні. А це набагато приємніше, ніж, скажімо, «корпус 3В-Схід», де Мей іще донедавна працювала. Три тижні тому відбула свій останній день у комунальному підприємстві рідного міста — вони там просто отетеріли, отримавши від неї заяву на звільнення — і тепер той факт, що у якомусь недолугому підприємстві вона змарнувала стільки свого життя, здавався вкрай недоречним. Яка полегкість, подумала Мей, після тієї конторської тюрми і всього її оточення.

Тим часом Рената і далі отримувала якісь сигнали з крихітного навушника.

— Почекай, — сказала вона, — Енні там у когось застрягла. — Рената поглянула на Мей з осяйною усмішкою. — А ходімо, покажу твій робочий стіл. Енні каже, що за годинку до тебе зайде.

Після слів «твій робочий стіл» Мей аж затремтіла і згадала тата. Він нею пишався. «Так тобою пишаюся», — повідомив він голосовою поштою; а ту звістку залишив, коли ще, мабуть, четвертої ранку не було. Щойно прокинулася, відразу почула його слова. «Так тобою пишаюся», — сказав, і йому до горла підступив клубок. Відколи Мей закінчила коледж, минуло два роки, і от вона вже на високооплачуваній роботі у «Сфері» з повним медичним страхуванням і квартирою у місті; вже не обтяжує батьків, яким і власних клопотів вистачає.

Мей вийшла за Ренатою з атріуму. На плямисто-освітленому моріжку штучного пагорба сиділи двоє молодих людей і палко щось обговорювали, тримаючи в руках прозорий планшет.

— Ти працюватимеш у «Відродженні», — сказала Рената, показуючи через лужок на будівлю зі скла й окисленої міді. — Там люди працюють із Враженням Клієнта. Колись туди заходила?

Мей кивнула:

— Так, заходила. Кілька разів, але в інший корпус.

— Тоді вже бачила басейн, спорткомплекс. — Рената показала рукою на блакитний паралелограм і гострокутну споруду спортзалу, що здіймалася за ним. — У нас там йога, кросфіт, пілатес, масажі, аеробні тренажери. Ти крутиш педалі? Он там майданчики для бочче і новий пристрій для тетерболу. А он там, за моріжком, кафетерій… — Рената показала на вкритий соковитою травою схил, на якому простяглися, немов засмагаючи, кілька молодиків у костюмах і краватках. — Сюди, будь ласка.

Вони стояли перед «Відродженням», ще однією спорудою зі сорокафутовим атріумом, де повільно обертався мобіль Колдера [2].

— Страшенно подобається Колдер, — сказала Мей.

Рената всміхнулася.

— Знаю, що подобається. — Вони разом поглянули на скульптуру. — Саме ця раніше оберталася у французькому парламенті. Ну, чи десь там.

Подих вітру, що проник за ними в атріум, повернув мобіль, і тепер він показував рукою на Мей, немовби вітав особисто. Рената взяла її під лікоть:

— Готова? Нам нагору.

Вони зайшли до скляного ліфта з блідо-оранжевим відтінком. Замиготіли вогники, і Мей ураз побачила своє ім’я, а поряд іще й фотографію зі шкільного випускного альбому. ЛАСКАВО ПРОСИМО, МЕЙ ГОЛЛАНД. Звук, схожий на судомний ковток повітря, вирвався з її горла. Вже роками не дивилася на той знімок, та й не кортіло. Про все це, мабуть, подбала Енні і таки дійняла її тією фотографією. А світлина і справді була препаскудна — широкий рот, тонкі губи, оливкового кольору шкіра, темне волосся, а ще її високі вилиці — на фото навіть іще вищі, ніж у житті — надавали їй якогось дуже суворого вигляду, а карі очі не всміхалися, примружені і холодні, готувалися до бою. З того часу — тоді вона мала якихось вісімнадцять років, завжди сердилася і сумнівалася — Мей саме в міру погладшала, вираз обличчя заспокоївся, тіло стало напнуте і туге, тому привертала увагу чоловіків найрізноманітнішого віку та намірів. Після закінчення школи намагалася бути відкритішою, розважливішою, а тепер, побачивши свідчення давно минулої епохи, коли від світу очікувала найгіршого, потроху починала нервуватися. Тільки подумала, що терпіти не може той знімок, як він зник.

— Так, усе тут на сенсорах, — сказала Рената. — Ліфт зчитує твій ідентифікатор, а тоді вітає. Це Енні дала нам твою світлину. Видно, ви ще тí подружки, якщо Енні мала твою шкільну фотку. Думаю, ти не заперечуєш. Ми здебільшого робимо це для відвідувачів. Вони просто вражені.

Ліфт підіймався, і на склі усіх стін з’явився перелік сьогоднішніх заходів: зображення і текст переходили з однієї панелі на іншу. Кожне оголошення супроводжувало окреме відео, знімки, анімація, музика. Опівдні показуватимуть «Кояаніскаці» [3], о першій — тренінг із самомасажу, о третій — вправи для зміцнення пресу. О пів на сьому у ратуші відбудеться зустріч із конгресменом, про якого Мей і не чула. Він саме виник на дверях ліфта, виступав з-за трибуни, десь начебто не в місті, за ним майоріли прапори, рукави сорочки закасані, говорить переконливо, руки стиснуті у кулаки.

Двері відчинилися — і конгресмен розсунувся навпіл.

— Приїхали, — сказала Рената, виходячи на вузький поміст сталевої решітки. Мей глипнула вниз і відчула, як у неї щось аж заворушилося в животі. Було видно аж до першого поверху, тобто на чотири поверхи вниз.

Мей жартома зауважила:

— Ви, мабуть, людей з вертиґо [4] на роботу не берете.

Рената зупинилася, а потім обернулася до Мей, страшенно занепокоєна.

— Звісно, не беремо. Але ж у твоєму профілі вказано…

— Ні, ні, — сказала Мей. — У мене нітрохи не паморочиться.

— Я цілком серйозно. Можемо перевести тебе нижче, якщо…

— Ні, ні. Все добре. Зі мною все гаразд. Вибач. Просто пожартувала.

Рената все ж таки була приголомшена.

— Гаразд. Якби щось не так, дай мені знати.

— Обов’язково.

— Бо Енні просила зробити все, як належить.

— Обіцяю, — сказала Мей і всміхнулася до Ренати, яка вже оговталася і йшла далі.

Поміст довів до поверху — з багатьма кімнатами і багатьма вікнами, розчахнутими в довгий коридор. Обабіч — офіси; від підлоги до стелі — скло; всередині видно працівників. Кожен із них прикрасив своє робоче місце дуже продумано і з хорошим смаком: в одному офісі повно всілякого вітрильного причандалля, більшість з якого, здавалося, плаває в повітрі, звисаючи з відкритих балок; інший було заставлено деревцями бонсай. Минули невелику кухню — шафки і полиці зі скла, магнітні столові прибори прилипли до холодильника охайною решіткою, — освітлену величезною скляною ручної роботи люстрою, що променилася багатобарвними лампочками, а вони, своєю чергою, яскравіли оранжевим, персиковим, рожевим світлом.

— Ось ми і прийшли.

Зупинилися біля кімнатки — сірої, тісної, обтягнутої тканиною, схожою на синтетичне льняне полотно. Серце Мей здригнулося. Майже в точнісінько такій кімнатці вона пропрацювала останні півтора року. Перша річ у «Сфері», яку вона побачила неоновленою, і що вже аж занадто нагадувала Мей про попередню роботу. Стіни кімнатки було оздоблено — їй не вірилося, просто не вкладалося в голові — звичайною мішковиною.

Мей достеменно знала, що Рената за нею уважно спостерігає, а ще вона відчувала на своєму обличчі щось схоже на вираз жаху. Всміхайся, подумала вона. Всміхайся.

— Тобі тут добре буде? — запитала Рената, штрикаючи поглядом у її лице.

Мей змусила вичавити з вуст бодай позірне задоволення.

— Та добре. А чом би ні.

Очікувала іншого.

— Гаразд. Тоді я тебе покидаю, звикайся з новим місцем, зараз прийдуть Деніз і Джосія, докладно тобі розкажуть, допоможуть облаштуватися.

Мей знову скорчила рот у щось схоже на усмішку, а Рената розвернулася й пішла. Мей сіла і відразу відчула, що спинка крісла от-от зламається, а коліщата не їздили, їх заклинило, до того ж усі одночасно. На столі стояв комп’ютер, але такий старезний, що навряд чи вона могла побачити подібний ще у когось у цьому приміщенні. Мей не знала, що і думати, а тимчасом її настрій падав чимраз глибше у ту прірву, де вона перебувала останні кілька років.

Цікаво, чи взагалі хтось працює у комунальних підприємствах? Як це Мей до такого докотилася? Як вона там витримувала? Коли знайомі запитували про роботу, їй легше було збрехати і назватися безробітною. І якби це не в рідному місті, то чи було б краще?

Після шести чи й семи років нелюбові до свого міста і докорів батькам за їхній переїзд, за те, що запхали її в цю вбогу діру, де бракувало геть усього — розваг, ресторанів, просвітлених умів, — Мей останнім часом почала згадувати Лонґфілд навіть із якоюсь теплотою. Невеличке містечко між Фресно і Транквіліті, засноване 1866 року фермером із небагатою уявою, який сам і дав йому назву. Сто п’ятдесят років потому населення містечка зросло мало не до двох тисяч душ, більшість людей їздили на роботу за двадцять миль до Фресно. Лонґфілд був недорогою для життя місциною, тож батьки друзів Мей працювали охоронцями, вчителями, водіями фур і любили полювати. З випускного класу Мей, а це вісімдесят один учень, вона стала однією з дванадцятьох, хто вступив на чотирирічне навчання до коледжів, і єдина з усіх подалася аж до Колорадо. Думка, що вона поїхала так далеко і влізла у борги лише задля того, щоби повернутися додому і працювати у місцевій комунальній службі, просто з’їдала поїдом її та її батьків, хоча на словах вони тільки нахвалювали Мей, казали, що вона все робить правильно, бо вхопилася за надійну можливість виплатити взяті кредити.

Східна будівля комунальної служби «3В» — це була така собі трагічна цементна коробка з вузькими вертикальними щілинами замість вікон. Стіни більшості офісів складено зі шлакоблоків і пофарбовано в нудотний зелений колір. Працюєш ніби у заводській роздягальні. Вона була тут молодша за всіх принаймні років на десять, і навіть ті, хто мав за тридцять, все ж таки походили з минулого сторіччя. Вони страшенно дивувалися з її комп’ютерних навичок — насправді дуже посередніх, точнісінько таких, як у всіх її знайомих. Але у колег по роботі з подиву аж дух перехоплювало. Називали її Чорною Блискавкою, мляво натякаючи на волосся, і казали, що може далеко піти у комунальній службі, якщо вдало розпорядиться своїми козирями. Пророчили, що за чотири чи п’ять років вона зможе стати начальником відділу інформаційних технологій на всій підстанції! Роздратуванню не було меж. Не для такої роботи вона вчилася за $ 234 000 у гуманітарному коледжі. Але хай там яка — це була робота, а Мей потребувала грошей. Ненажерливі позики на навчання вимагали щомісячної підгодівлі, тому вона влаштувалася на роботу і отримувала свою зарплату, одначе сама, як та риба, шукала глибшого місця.

Її безпосереднім керівником був такий собі Кевін, який, хоч і обіймав посаду інженера з розвитку технологій, але нічогісінько, хоч як крути, у тих технологіях не тямив. Він розумівся на дротах і всіляких там приладах; йому б у підвалі бавитися радіоаматорством, а не керувати Мей. Щодень упродовж місяців ходив у строгих сорочках з коротким рукавом і в позбавлених смаку краватках кольору заржавілого заліза. Він страшенно дратував, із його рота вічно тхнуло шинкою, а віхті вусів під постійно розширеними ніздрями, немов дві лапки якось звірка, показували на південний захід і південний схід.

Ніхто б не зважав на нього та його вади, якби він не думав, що Мей має дуже перейматися роботою. Але він вважав, що Мей, випускниця Карлтону, мрійниця, якої ще треба пошукати, цілковито віддається роботі у службі з електро- та газопостачання. І начебто мусила страшенно засмутитись, якби він сказав, що сьогодні вона працювала абияк. Мей це страшенно дратувало.

Щоразу, коли викликав її до себе у кабінет, зачиняв двері і сідав на край письмового стола, її мукам не було меж. «Ти хоч розумієш, чого я тебе викликав?» — запитував він, ніби патрульний на кільцевій, зупинивши за правопорушення. А коли був задоволений виконаним завданням, то ще гірше — починав її хвалити. Називав своєю протеже. Йому подобалося те слово. Відвідувачам так і казав:

— Це моя протеже, Мей. Тямуча і кмітлива, ну, майже завжди, — і підморгував, ніби він капітан, а вона його перший помічник, ніби разом ходили не в одне бурхливе плавання, тому віддані одне одному довіку. — Якщо робитиме, як їй кажуть, то далеко у нас тут піде.

Її аж вивертало. Щодня, поки Мей півтора року працювала на цій роботі, у неї невідступно крутилося в голові: а чи не звернутися до Енні по допомогу. Не належала до людей, які би про щось таке просили чи благали про порятунок або спасіння. Не мала вона у своїй натурі настирливості, улізливості, отієї пробивучості, як казав тато. Її батьки були тихі люди, які не хотіли нікому надокучати, — тихі та горді, тому ні від кого не чекали послуг чи ласки.

Мей вдалася у них, але робота зігнула її, тож була вже готова на все, лишень би звідти піти. Вже від усього аж нудило. Зелені шлакоблоки. Бачок із питною водою. Обчислювані машини мало не на перфокартах. А оті грамоти, коли хтось спромагався на щось незвичайне. А ще ж і робочий день! Справді, з дев’ятої до п’ятої! Все це було відголоском іншої епохи, давно і заслужено забутої, і тоді Мей думала, що не лише вона невідь на що тратить своє життя, а й уся комунальна служба працює, тільки щоб працювати, намарне витрачає людський потенціал і гальмує обертання земної кулі. Робоча комірчина у тій конторі, її комірчина, була взірцем застою. Низькі стіни навколо, що мали би допомагати зосередитися на праці, оббито мішковиною, начебто інше оздоблення могло відволікти і спонукати до думки про екзотичніший спосіб гаяти час. Та все ж таки довелося на півтора року застрягти у конторі, де вважали, що з усіх вигаданих людиною і запропонованих природою матеріалів їхні співробітники зранку до ночі мають щодня споглядати мішковину. Брудну, неочищену мішковину. Закуплену на гуртівні, грубу, бюджетну мішковину. «Господи», — лише й подумала вона, звільняючись із роботи, і заприсяглася більше не бачити, не торкатися і назавжди забути про існування тієї тканини.

Тому не очікувала побачити її знову. Не так уже й часто за межами дев’ятнадцятого сторіччя, за порогом тогочасного, як колись казали, «залізного склепу» ми натрапляємо на мішковину. Мей була певна, що більше ніколи її не побачить, аж ось маєш, на новому робочому місці у «Сфері» знову мішковина, тож, отак споглядаючи її, відчуваючи характерний запах, очі Мей поволі-поволі зволожилися.

— Довбана мішковина, — пробубоніла сама до себе.

Аж ось позаду почула зітхання, а тоді голос:

— Думаю, це була не найвдаліша ідея.

Мей обернулася й побачила Енні — руки в боки, долоні стиснуті в кулаки, губи закопилені, як у невдоволеної дитини.

— Довбана мішковина, — промовила Енні, передражнюючи її невдоволення, і розреготалась. А вгамувавшись, витиснула: — Просто неймовірно. Дуже дякую тобі, Мей. Я добре знала, що не сподобається, та хотіла побачити, як сильно. Господи. Ти мало не плачеш. Вибач.

Тепер Мей уже дивилася на Ренату з примирливо підійнятими руками.

— Не я придумала! — сказала вона. — Це Енні на таке мене підбила! Не гнівайся!

Анні задоволено зітхнула.

— Мені фактично довелося купувати цю кімнатку у «Волмарті». А комп’ютер! Весь Інтернет облазила. Думала, у підвалі є щось стародавнє, але ж ні, у жодному корпусі не знайшлося чогось аж такого огидного і древнього. Якби ти лишень побачила своє лице.

Серце у Мей гупало:

— Якась слаба на голову.

Енні вдала розгубленість.

— Я? Нітрохи не хвора. Розумна, молода і вродлива.

— Аж не віриться, що ти так натрудилася, лишень би мені допекти.

— Нічого не вдієш. Нелегко було мені підійнятися і сюди, де оце зараз стою. Головне задум, а тоді вже реалізація. — Вона підморгнула, наче який комівояжер, і тепер уже Мей не втрималася і засміялась. Ця Енні геть пришиблена. — Ну що ж. Ходімо. Зараз тобі все покажу.

Мей ішла за Енні і думала, що вона не завжди ходила в начальниках на таких фірмах, як «Сфера». Заледве чотири роки тому навчалась у коледжі і скрізь вешталась у чоловічих фланелевих домашніх штанах — на заняттях, в їдальні і навіть приходила в них на другорядні побачення. Енні, як сказав про неї один з її хлопців — а вона мала не одного, до того ж завжди моногамних, завжди пристойних, — була дуриндою. Але таке вона могла собі дозволити. Виросла у заможній сім’ї, де вже не одне покоління водилися гроші, до того ж була гарненька, з ямочками на щоках, мала довжелезні вії, а волосся таке золотаве, що й пофарбованому до нього далеко. Всі її знали як надзвичайно шпарку дівчину, яку ніщо не турбувало довше кільканадцяти секунд. Але також уважали дуриндою. Була незграбна і, коли говорила, сильно розмахувала руками, а в розмовах завжди дотикалася до таких химерних тем і дивних захоплень, як печери, аматорська парфумерія, ду-воп. Товаришувала геть з усіма своїми «колишніми» і «знятими» просто так, з усіма викладачами (знала їх особисто і надсилала їм презенти). Брала участь у більшості, якщо не в усіх, студентських клубів і рухів або ж очолювала їх, та водночас знаходила час і для наполегливого навчання — геть для всього, а на вечірках поводилась як дурепа, аби інші розслабилися, і завжди йшла звідти остання. Єдине раціональне пояснення могло бути в тому, що вона, мовляв, мало спала, та це неправда. Вона спала і спала вільготно, вісім або ж навіть десять години на добу, до того ж могла спати будь-де — під час трихвилинної поїздки на таксі, за перегородкою в брудній закусочній біля студмістечка, на будь-чийому дивані і будь-якої пори дня і ночі.

Мей знала про це особисто, оскільки була чимсь на кшталт шофера для Енні під час тривалих подорожей Міннесотою, Вісконсином і Айовою на безкінечних і здебільшого безглуздих забігах пересіченою місцевістю. Мей саме отримала стипендію у Карлтоні за членство у команді, де і познайомилася з Енні, яка без зайвих зусиль опинилася серед найкращих; вона була на два роки старша за Мей і лише задля годиться час від часу цікавилася, програла вона зі своєю командою, а чи таки виграла. Енні безперестанку кидала кпини на адресу суперників, насміхаючись з їхньої форми чи балів на вступних іспитах до коледжу, а вже за мить її геть не цікавили результати змагань, і вона насолоджувалася самою участю та поїздкою. Саме під час довгих переїздів у своєму авто — за кермом вона воліла мати Мей — Енні задирала босі ноги на бокове скло або ж вистромляла їх із вік-на і просторікувала про краєвиди за вікном або годинами розмірковувала про те, що відбувається у спальні їхніх тренерів — чоловіка і дружини з однаковими, по-військовому короткими стрижками. Мей хихотіла з усього, про що теревенила подружка, і відволікалася від самих змагань, де їй, на відміну від Енні, потрібно було перемогти чи принаймні показати себе з найкращого боку і відробити надану навчальним закладом грошову допомогу. Вони всякчас приїжджали перед самим початком змагань, тож Енні вже не пам’ятала, у яких забігах братиме участь, а іноді не знала, чи взагалі їй хочеться бігти.

Як же сталося, що аж така нетямуща і недоладна особа, яка досі в кишені носить клаптик дитячої ковдри, раптом дуже швидко і високо підіймається кар’єрними щаблями у «Сфері»? Нині вона вже входила до команди із сорока ключових умів компанії — до Бригади 40 — та мала доступ до найпотаємніших планів і відомостей. Змогла отак легко, без зайвої натуги, взяти і влаштувати Мей на роботу? І впоралася з цим упродовж тижнів після того, як Мей, проковтнувши свою пиху, наважалися на прохання? Це тільки підтверджувало силу її внутрішнього духу, її загадкового і глибинного доленосного чуття. Зовні вона не виявляла якихось кричущих амбіцій, але всередині, у цьому Мей не сумнівалася, було щось таке, що спонукало Енні таки дістатися цього місця, і вона б таки обійняла бажану посаду незалежно від свого походження. Якби навіть народилася сліпою і виросла серед сибірської тундри у родині оленярів, то все одно зараз опинилась би тут.

— Дякую, Енні, — почула свій голос Мей.

Вони минули кілька конференц-залів і кімнат відпочинку, а тепер крокували новою галереєю, де висіло з півдюжини робіт Баскії [5], нещодавно придбаних в одного майже розореного маямівського музею.

— Та що ти, — сказала Енні. — Вже вибачай, що працюватимеш у Враженні Клієнта. Розумію, не дуже милозвучне гімно, але маєш знати, що добра половина керівників вищої ланки починали саме звідти. Повір мені.

— Вірю.

— І правильно. Я не брешу.

Вони вийшли з галереї й попрямували до кафетерію на другому поверсі («“Скляне корито”, просто жахлива назва», — сказала Енні); відвідувачі тут харчувалися на дев’ятьох поверхах, а вся підлога і стіни скляні. Поглянеш — і здається, що сотня людей їсть у повітрі.

Заскочили до «Зали позики», де співробітники компанії могли безплатно позичити геть усе — від велосипеда до телескопа і навіть дельтаплана, — а потім повернули до акваріума — улюбленого дітища одного із засновників компанії. Стояли перед скляною стіною, заввишки з людину, за якою медузи, немов ті повільні привиди, з незрозумілих причин безперервно підіймалися й опускалися.

— Я придивлятимусь до тебе, — сказала Енні, — і щой-но чогось доможешся, то не мовчатиму і подбаю, щоб про твоє досягнення дізналися геть усі, тому довго у Враженнях Клієнта не засидишся. У нас майже всі йдуть на підвищення, бо сторонніх людей на керівні посади ми не беремо. Просто наполегливо працюй, не лови ґав, і тобі аж смішно стане, як скоро переростеш Враження Клієнта й опинишся у значно крутішому відділі.

Мей поглянула Енні просто у вічі, що сяяли в акваріумному відсвіті.

— Та мені добре всюди.

— Ліпше бути внизу драбини, по якій хочеш лізти вгору, ніж посередині драбини, по якій лізти не хочеться, хіба не так? Посередині якоїсь засраної драбини, та ще й зліпленої з гімна.

Мей аж зайшлася сміхом. Для неї стало справжнім потрясінням почути аж такі брудні слова з настільки приємного личка.

— А ти завжди так лаялася? Щось і не пригадую.

— Матюкаюся, коли втомлена, а втомлена я майже завжди.

— А була ж така мила вихована дівчина.

— Вибачай. Уже, блядь, вибачай, Мей! Курва, аж трясе, Мей! Гаразд. Їдьмо далі. Псарня!

— А що, сьогодні не працюємо? — запитала Мей.

— Не працюємо? А ми працюємо. Ось тобі завдання на перший день: ознайомитися з новим місцем і новими людьми, звикнути до нового середовища. Ну, знаєш, коли в домі стелиш нову підлогу…

— Ні, не знаю.

— Ну, коли збираєшся її стелити, то дошки мають десять діб лежати просто так, щоб дерево звикло. А тоді вже і стелиш.

— То за цією аналогією я — дерево?

— Ти — дерево.

— А потім мене стелитимуть.

— Так, потім ми тебе постелимо. Заб’ємо в тебе десять тисяч цвяхів. Тобі неодмінно сподобається.

Зайшли на псарню: плід розумових зусиль Енні, що її пес д-р Кінсман нещодавно здох, так і не встигши провести тут кілька щасливих років поряд зі своєю господинею. Навіщо тисячам працівників кидати своїх собак удома, коли їх можна привести на псарню, де вони перебуватимуть серед людей та інших собак, за ними доглядатимуть і їм не буде самотньо? Так розмірковувала Енні, її ідею відразу підхопили і тепер вважали далекоглядною. Зайшли до нічного клубу, що його часто використовували також і вдень; там улаштовували екстатичні танці — чудова розминка, пояснила Енні, — а потім перед їхніми очима постав велетенський амфітеатр просто неба і невеличкий театр під дахом — «маємо близько десяти комедійних імпровізаційних труп», — а тоді, коли все це оглянули, настав час для обіду в іншому великому кафетерії, на першому поверсі, де в кутку на невеличкому підвищенні сидів чоловік і грав на гітарі, а скидався він на одного вже немолодого автора-виконавця, якого так любили слухати батьки Мей.

— Це той… як його?..

— Так, це він, — сказала Енні, навіть не збавляючи кроку. — Щодня хтось приходить. Музиканти, комедіанти, письменники. Це улюблений проект Бейлі, витягує їх трохи на люди, бо ззовні їм ой як несолодко.

— Я знала, вони іноді тут виступають, але щоб кожного дня?..

— Записуються до нас у чергу за рік наперед. Насилу відбиваємося.

Автор-виконавець співав дуже натхненно, голову схилив, волосся затулило очі, пальці гарячково перебирали струни, але більшість відвідувачів кафетерію мало звертала на нього уваги, якщо взагалі звертала.

— І скільки ж це потрібно на них грошей? — спитала Мей.

— Боженьку, ми не платимо їм грошей. Хвилинку, тобі треба з цим хлопцем познайомитися.

Енні перепинила чоловіка на ім’я Віпул, який, за її словами, незабаром наново винайде телебачення, засіб масової інформації, що більше за інші дуже глибоко загруз у двадцятому сторіччі.

— Бери далі, у дев’ятнадцятому, — уточнив Віпул із легким індійським акцентом; англійською говорив аж занадто виразно й дуже пишномовно. — Останній засіб, від якого споживач ніколи не отримує бажаного. Останній залишок феодальної угоди між виробником і споживачем. Ми вже не васали! — гукнув він, а тоді попрощався і пішов.

— Хлопець — на своїй хвилі, — сказала Енні, йдучи кафетерієм. Зупинилися ще біля п’яти чи шести столів, знайомлячись із дивовижними людьми, які працювали над чимсь таким, що, за словами Енні, сколихне світ, докорінно змінить життя або йде років на п’ятдесят попереду. Коло виконуваних робіт достоту вражало. Вони познайомилися з двома жінками, які створювали підводний апарат, що нарешті розкриє всі таємниці Маріанської западини.

— Її нанесуть на карту точнісінько, як Мангеттен, — сказала Енні, й жодна з жінок не заперечила гіперболи.

Зупинилися біля трьох молодиків, які прикипіли поглядом до вмонтованого у стіл екрана, роздивляючись тривимірні ескізи новочасного дешевого житла для країн, що розвиваються.

Енні взяла Мей за руку і потягла до виходу.

— Зайдемо в Охрову бібліотеку. Чула про таку?

Мей не чула, але не захотіла про це казати.

Енні поглянула на неї по-змовницькому:

— Ти не повинна її бачити, але ходімо.

Зайшовши у плексигласовий ліфт у неоновому світлі, вони підіймалися над атріумом на п’ятий поверх, спостерігаючи, що відбувається всередині офісів.

— Не розумію, як отаке може в кінцевому підсумку давати прибуток, — мовила Мей.

— І я не знаю. Але тут не йдеться про самі лише гроші, думаю, сама здогадалася. Надходжень вистачає на підтримку улюблених занять громади. Ті хлопці, які працюють над екологічно сталим житлом, були програмістами, але двоє з них вивчали ще й архітектуру. Написали заявку, Мудрецям вона припала до душі. Особливо Бейлі. Любить використати допитливість молодих людей, їхні незвичні підходи до розв’язання проблем. А його бібліотека — ти такої ще не бачила. Вже наш поверх.

З ліфта вийшли у довгий коридор, оздоблений темною вишнею та горіхом, низка вишуканих люстр сяяла м’яким бурштиновим світлом.

— Давня школа, — зауважила Мей.

— Ти ж знаєш про Бейлі? Любить усіляку старовинну херню. Червоне дерево, жовту мідь, кольорове скло. Його естетика. В інших корпусах він принишк, а тут уже розі-йшовся. Оціни.

Енні зупинилася біля величезної картини — портрета трьох Мудреців:

— Жахіття, — прокоментувала вона.

Малярство було недоладне, таке малюють школярі старших класів. На картині всі троє чоловіків, засновники компанії, розташувалися такою собі пірамідою, кожен у щонайвишуканішому костюмі, на обличчях вираз, що у якийсь шаржовий спосіб показує незвичність їхніх особистостей. Тай Ґосподінов, далекоглядний вундеркінд, у непривабливих окулярах, вбраний у балахон із величезним каптуром, дивився ліворуч і всміхався; здавалося, подумав про щось приємне, усамітнений, налаштований на якісь далекі частоти. Подейкували, у нього синдром Асперґера [6], а картина, здається, на цьому й наголошувала. Темне скуйовджене волосся, гладеньке, без зморщок, обличчя — йому не даси і двадцяти п’яти.

— Тай — в іншій галактиці, еге ж? — мовила Енні. — Але не вір. Ми не стояли би тут, якби він, курва, не був такий здібний менеджер. Пояснюю динаміку. Ти виростеш швидко, тому ліпше тобі вже зараз усе викладу.

Тай, тобто Тайлер Александр Ґосподінов, був першим Мудрецем, пояснювала Енні, і всі його називали просто Тай.

— Знаю, — сказала Мей.

— Помовч. Ту саму байдý я тулю владі штату, і нічого, слухають.

— Добре.

Енні говорила далі.

Тай усвідомлював, що він у найкращому разі соціально непристосований, а в найгіршому — справжня руїна у міжособистісному спілкуванні. Тож за півроку до того, як компанія вперше розмістила акції на фондовому ринку, він ухвалив дуже розумне і надзвичайно правильне рішення: найняв іще двох Мудреців — Імона Бейлі і Тома Стентона. Такий крок угамував страхи інвесторів і втричі збільшив вартість компанії. Розміщення акцій зібрало три мільярди доларів, безпрецедентно, але передбачувано, тому, коли всі фінансові клопоти залишилися позаду, зі Стентоном і Бейлі під боком, Тай собі плив за течією, ховався, зникав. Минали місяці, і його дедалі рідше бачили у кампусі, рідше і рідше він показувався у медіа. Він іще дужче усамітнювався, натомість аура навколо нього — навмисно чи випадково — тільки збільшувалася. Всі, хто спостерігав за «Сферою», дивувалися: а де ж це Тай подівся, що він цього разу замислив? Про його плани не знала жодна душа, аж поки він їх оприлюднював, і з кожною інновацією, запровадженою «Сферою», ставало дедалі менш зрозуміло, що започаткував сам Тай, а що стало наслідком розробок великої групи найкращих у світі винахідників, які тепер перебували в обоймі компанії.

Більшість оглядачів дотримувалася думки, що Тай і далі залучений до розробок, а деякі навіть наполягали, що на всіх найбільших інноваціях «Сфери» неодмінно проявлялися, так би мовити, його відбитки пальців і його незвичайна манера розв’язання глобальних питань — елегантно і безмежно широко. Він заснував свою компанію вже через рік після закінчення коледжу, не маючи ні ділової жилки, ні якоїсь видимої мети. «Ми його часом називали Ніаґарою, — писав в одній із перших статей про Тая колишній сусід по кімнаті. — Ідеї з нього перли водоспадом, щосекунди і щодня вони витікали мільйонами з його голови, без кінця і без краю».

Тай розробив Сполучену операційну систему, у якій об’єднав усе, що було неохайно розкидано онлайн — профілі користувачів у соціальних мережах, облікові записи абонентів електронної пошти, особисті дані користувачів, відображення системи переваг — аж до щонайменшого вияву зацікавлень. Колись як було: нова трансакція й окрема система для кожного сайту, для кожної покупки — так, ніби щоразу мусиш сідати в іншу машину, щоб кудись поїхати. «А навіщо вам аж вісімдесят сім різних автомобілів?» — запитає Тай згодом, коли його система захопить усю павутину і світ.

Натомість він поклав геть усе — всі потреби й інструменти користувача — в один кошик і винайшов «ВірТи»: один обліковий запис, одна ідентичність, один пароль, одна платіжна система на кожну людину. Не потрібно більше паролів і роздвоєних особистостей. Твої пристрої знають, хто ти, бо ти маєш тільки одну ідентичність у мережі — «ВірТи», могутню та неприховану, — і ця персона платить, підтверджує, відповідає, переглядає, робить огляди; вона бачить і бачать її. Маєш лише зареєструватися під справжнім іменем, прив’язаним до твоїх кредитних карт, твого банку, і це дуже спростить оплату будь-чого. Одна кнопка на все твоє життя онлайн.

Будь-якиі інструменти «Сфери», а це найкращі інструменти, найпопулярніші, всюдисущі та безкоштовні, можна використовувати лишень від себе, лишень від достовірного імені своєї персони у «ВірТи». Епоха хибних ідентифікацій осіб, викрадень особистих даних, складних паролів і платіжних систем відходить у минуле. Захотілося тобі щось побачити, чимсь скористатися, щось прокоментувати чи купити — на це є одна кнопка, один обліковий запис, усе зібрано докупи в одному місці, все можна відстежити і все дуже просте у користуванні, досить мати мобілу або комп, планшет або ретинальний пристрій. Отже, ти маєш єдиний обліковий запис, і він перенесе тебе у найвіддаленіший закуток павутини, до будь-якого порталу, до будь-якого платного сайту, роби що заманеться.

«ВірТи» за якихось півроку цілком змінив Інтернет. Де-які сайти спочатку пручалися, захисники мереживних свобод горлопанили про право на онлайн-анонімність, але навальна хвиля «ВірТи» розтрощила, зламала хоча б трохи значущий опір. Усе почалося з комерційних сайтів. Навіщо непорнографічному сайту анонімність користувачів, коли можна точно з’ясувати, хто і коли зайшов у двері? За ніч усі стали ввічливі у своїх коментарях, бо тепер було видно не тільки що, але й хто напостив те чи те. Тролі, що розперезалися в Інтернеті, пішли в тінь.

А ті, хто хотів чи потребував відстежити зміни у настроях споживачів онлайн, отримав свою валгаллу [7]: прискіпливо досліджувалися справжні звички і вподобання достеменних покупців, тому маркетинг отримав можливість працювати з тими реальними людьми буквально з хірургічною точністю. Більшість користувачів «ВірТи», більшість інтернет-користувачів, яким хотілося простоти, дієвості, зрозумілості і доступності, були просто в захваті. Вже не потрібно тримати в пам’яті по дванадцять найменувань і паролів; не потрібно терпіти шаленство та лють орд анонімів; не потрібно більше миритися з картечним маркетингом, коли реклама в найкращому разі лягає за милю від зацікавлень споживачів. Тепер усі рекламні повідомлення надходили сфокусовані і точні та здебільшого були бажані.

Тай намацав оцю ідею більш-менш випадково. Йому остогиділо запам’ятовувати назви, вводити паролі і номери своїх кредитних карток, він узяв і створив програму, що все це спростила. Чи він спеціально використав останні і першу літеру зі свого повного імені та прізвища у назві «ВірТи»? Каже, що усвідомив уже потім. Чи думав про якесь комерційне застосування «ВірТи»? Твердить, що ні, і більшість людей припускає, що саме так і є, бо монетизували Таєве нововведення вже два інші Мудреці, з необхідним досвідом і діловою жилкою. Саме вони і здійснили монетизацію «ВірТи», швидко зметикувавши, як загрібати гроші з усіх нововведень Тая; саме вони розбудували компанію до сили, що прищемила хвоста таким мережам, як «Фейсбук», «Твіттер», «Ґуґл», а відтак і «Елекриті», «Зупа», «Хефе» і «Кван».

— А Том тут геть не вийшов, — сказала Енні. — Не такий він уже й акулоподібний. Але чула, що йому подобається картина.

Ліворуч, унизу від Тая, стояв Том Стентон, виконавчий директор світової компанії, як він сам про себе казав, «Капіталіст Прайм» — великий шанувальник «Трансформерів» [8] — носив італійський костюм і шкірив зуби, наче той вовк, який схрумав бабцю Червоної Шапочки. Мав темне волосся, на скронях уже з пасмами сивини, погляд прямий, непрозірний. Скидався на біржового торговця з Волл-стріт зразка вісімдесятих, анітрохи не знічений своїм багатством, агресивний і, ймовірно, небезпечний. На вигляд п’ятдесят із гаком, титан світового масштабу, який розкидається грішми і стає, здавалося, чимраз міцніший, безстрашно тринькаючи кошти і вплив. Не боїться президентів. Його не залякаєш судовими позовами від Європейського Союзу і загрозами з боку спонсорованих державою китайських гакерів. Для нього нема нічого надміру тривожного, нічого недосяжного, ніщо не може встояти перед його гаманцем. У нього своя команда автогонщиків НАСКАР, дві яхти, пілотує особистим літаком. У «Сфері» був анахронізмом, таким собі хвалькуватим виконавчим директором, і викликав змішані почуття у багатьох тутешніх утопістів.

У житті двох інших Мудреців не було його відвертого споживацтва. Тай винаймав ветху квартиру з двома спальнями за кілька миль звідси, але, знову ж таки, ніхто ніколи не бачив, щоби він прибував до кампусу чи виїжджав звідти; припускали, що він тут і живе. Зате всі знали, де живе Імон Бейлі — на відкритій з усіх боків місцині, у доволі таки скромному будиночку з трьома спальнями, розташованому на вулиці, до якої ведуть чи не всі дороги, за десять хвилин їзди до кампусу. А Стентон мав будинки геть усюди — у Нью-Йорку, в Дубаї, в Джексон-Гоулі. Весь поверх на вершині башти «Міленіум» у Сан-Франциско. Острів неподалік Мартиніки.

На картині Імон Бейлі стояв одразу біля Стентона — здавалося, цілком спокійний, навіть звеселений товариством цих двох чоловіків, що їхні цінності, принаймні поверхово, були діаметрально протилежні до його власних. На картині, внизу праворуч від Тая, Імон вдався такий, як він є, — сивоволосий, рожевощокий, із блискучими очима, задоволений і завзятий. Він був публічним обличчям компанії, особою, яку всі пов’язували зі «Сферою». Коли всміхався, а це він робив майже безперестанку, всміхався його рот, всміхалися його очі, і навіть його плечі, здавалося, теж усміхалися. Був іронічно-їдкий. Був сміхотливий. Говорив хоча й лірично, проте ґрунтовно, бувало так блискуче закрутить фразу, а вже за мить розповідає раціональні речі дуже простими словами. Родом з Омахи, із чималої сім’ї з шістьма дітьми, і більше жодних незвичайних подій у минулому. Навчався в університеті Нотр-Дам, одружився з дівчиною, яка ходила до коледжу святої Марії неподалік, тепер вони мали четверо дітей, трьох дівчаток і нарешті хлопчика, хоч він народився з церебральним паралічем. «Він страждалець, — сказав Бейлі, оголошуючи компанії та світові про народження сина. — Тож ми любитимемо його навіть ще більше».

З усіх трьох Мудреців Бейлі найчастіше з’являвся у кампусі, під час огляду талантів компанії грав у диксиленді на тромбоні, найчастіше брав участь у ток-шоу, представляючи «Сферу», підхихикував, коли розповідав щось або знімав із себе відповідальність у якомусь розслідуванні Федеральної комісії з питань засобів зв’язку або коли репрезентував новий надзвичайно корисний засіб чи досі небачену технологію, що мала докорінно змінити світ. Подобалося, коли його називали дядечком Імоном, тож ходив кампусом, як справжній любий усіма дядько, як ото Тедді Рузвельт за першого президентства, був досяжний і щирий. Ота трійця у житті і на портреті складала дивний букет непоєднуваних квітів, але, поза сумнівом, вона робила свою справу. Всі знали, що вона робить свою справу, ота триглава модель управління, і її динаміку намагалися наслідувати потім із поперемінним успіхом деінде у «Форчун-500» [9].

— Але чому, — запитала Мей, — не замовили справжнього портрета якомусь художникові, який знав би, що вони роблять?

Що довше дівчина дивилася на картину, то дивнішою вона їй здавалася. Художник розташував Мудреців так, що вони поклали один одному руки на плечі. Якась маячня, до того ж людські руки так не зігнуться і не витягнуться.

— Бейлі вважає картину дуже кумедною, — сказала Енні. — Хотів навіть почепити в центральному вестибюлі, але Стентон не погодився. А Бейлі ж колекціонер і все таке, ну, ти знаєш. Дивовижний смак. На вигляд такий же веселун, як і всі там в Омасі, але він великий знавець мистецтва і просто одержимий збереженням минулого — навіть низькопробного, недоладного. Ти ще бібліотеки його не бачила.

Вони підійшли до величезних дверей; на вигляд хоч, мабуть, і насправді середньовічних — таких, що й варвари б не знали, як їх підважити. На рівні грудей із дверей виступали два велетенських кільця з ґорґульями, і Мей банально пожартувала:

— Нічогенькі кілечка.

Енні пирхнула, махнула рукою біля блакитної панелі на стіні, і двері відчинилися.

Енні обернулася до Мей:

— Це тобі не хер собачий, еге ж?

Бібліотека була трирівнева, три поверхи навколо відкритого атріуму, все оздоблено деревом, жовтою міддю та сріблом, симфонія приглушених тонів. Там легко вміщалося десять тисяч томів, більшість у шкіряній оправі; вони охайно стояли на полицях, що вилискували лаком. Поміж книжками виднілися бюсти визначних осіб, греки та римляни, Джефферсон, Жанна д’Арк і Мартін Лютер Кінґ. Зі стелі звисала модель «Спрус Ґус» [10] або, може, «Еноли Ґей» [11]. Там була також дюжина старовинних глобусів із внутрішнім підсвічуванням; приглушене маслянисте світло зігрівало втрачені культури.

— Він усе це купував, коли вже доходило до аукціону або речі просто хотіли викинути. Такий собі своєрідний хрестовий похід. Їздить по всіляких занедбаних маєтках, де люди готові продати свої скарби мало не за безцінь, а він платить їм за ринковими цінами і дозволяє колишнім власникам необмежений доступ до всього, що він у них купив. Й отих сивочолих тут буває багато, приходять почитати або ж доторкнутися до своїх речей. Поглянь-но сюди. Очам не повіриш…

Дівчата — Енні спереду, а Мей одразу за нею — підіймалися трьома сходовими прогонами, викладеними вигадливою мозаїкою — видно, репродукції чогось візантійського, подумала Мей. Рука ковзала латунним поруччям — жодного відбитка пальця, щонайменшої плямки чи дефекту. Побачила зелені бухгалтерські лампи, перехрещені телескопи, що виблискували жовтою міддю та золотом і були спрямовані у косокутні вікна.

— Поглянь угору, — сказала Енні, і Мей поглянула на стелю, що насправді була вітражем, який зображав гарячкове кружляння незліченних ангелів по колу. — З якоїсь церкви у Римі.

Підійнялися на горішній поверх бібліотеки, й Енні повела Мей вузькими коридорам поміж округлих корінців книг, деякі заввишки з неї — Біблії й атласи, ілюстровані історії війн і заколотів, давно зниклі країни та народи.

— Гаразд. Он, заціни, — мовила Енні. — Хвильку. Дай мені усну згоду про нерозголошення.

— Даю.

— Серйозно.

— Та серйозно. Я поважно до цього ставлюся.

— Добре. Тоді я виймаю цю книжку… — Енні взялась витягувати великий том із назвою «Найкращі роки нашого життя». — Поглянь, — сказала вона і позадкувала. Повільно стіна із сотнею книжок почала рухатися всередину, утворюючи прохід до потаєної кімнати.

— І як тобі цей Ботан? — сказала Енні, і вони зайшли всередину. Кімната була кругла, обставлена суцільною стіною книжок, але увагу привертав отвір у центрі підлоги, оточений латунним поруччям; униз ішла жердина і зникала у невідомому просторі.

— Він що, тренується гасити пожежі? — запитала Мей.

— А дідько його знає, — відповіла Енні.

— І куди веде жердина?

— Як я знаю, до паркувального майданчика Бейлі.

Мей не знаходила потрібних слів.

— А ти сама коли-небудь спускалася?

— Нє, навіть те, що мені все це показали, великий ризик. Даремно він мені довірився. Так і сказав. Тепер я все показую тобі, що теж нерозумно. Зате знатимеш, що у цієї людини в голові. Може мати все на світі, а йому хочеться пожежної жердини, що веде на сім поверхів нижче до гаража.

З пристрою у вусі Енні долинув звук крапельки, і вона сказала «Добре» людині, яка телефонувала. Їй треба було йти.

— Ну що, — сказала Енні в ліфті, коли вони спускалися вниз, до офісів. — Маю трохи роботи. Погляну, як там планктон.

— Що-що? — перепитала Мей.

— Дрібні стартапи сподіваються, що засмакують великому китові — тобто нам, — і він їх проковтне. Раз на тиждень зустрічаємося з цими недоробленими Таями, і вони слізно просять нас їх купити. Трохи сумно, бо вони навіть не вдають, що мають або матимуть із того якісь гроші. Послухай, я передаю тебе двом послам компанії. Дуже серйозно ставляться до своєї роботи. Знаєш, навіть трохи остерігайся їх, бо вже такі настирливі. Вони покажуть тобі решту території, а потім я заберу тебе на свято сонцестояння, добре? О сьомій.

Двері відчинилися на другому поверсі біля «Скляного корита», й Енні познайомила Мей із Деніз та Джосією — обом уже під тридцять, обоє з відкритим і щирим поглядом, обоє у простих строгих сорочках приємного кольору. Обоє привіталися з Мей, узявши її руку в свої обидві долоні, і майже вклонилися.

— Пам’ятайте, вона сьогодні не працює, — були останні слова Енні, перш ніж зникнути в ліфті.

Джосія, худорлявий, із заліпленим ластовинням обличчям, усміхнувся до Мей, поглянувши на неї блакитними незмигними очима.

— Дуже раді з тобою познайомитися.

Деніз, висока худорлява американка азійського походження всміхнулася до Мей і заплющила очі, немовби смакувала миттєвістю.

— Енні вже казала, що ви давні подружки. Енні у нас тут душа і серце, тому дуже раді, що ти з нами.

— Енні всі люблять, — додав Джосія.

Мей аж зніяковіла від їхньої пошани до Енні. Однозначно старші за неї, а поводяться так, наче йдеться про якесь заїждже велике цабе.

— Розумію, що це, може, і зайве, — сказав Джосія, — але якщо не заперечуєш, ми тобі влаштуємо повноцінну екскурсію для новачків. Не заперечуєш? Нудно не буде, обіцяємо.

Мей засміялася, охоче погодилася і рушила слідом за ними.

День розплився у скляних офісах і коротких, надзвичайно теплих знайомствах. Усі, з ким вона знайомилася, були дуже зайняті, майже перевтомлені, проте аж сяяли, знайомлячись із нею; тішилися, що до них на роботу прийшла подружка Енні… Повели показувати медичний центр, відрекомендували докторові Гемптонові, завідувачу з дредами. Потім показали клініку невідкладної допомоги з медсес-трою-шотландкою у реєстратурі. Відтак оглянули органічні сади площею сто квадратних ярдів, де двоє фермерів працювали повний робочий день, розповідаючи чималому гуртові працівників «Сфери» всяку всячину, поки ті куштували щойно достиглу моркву, помідори і листову капусту. Подивилися на поле для міні-гольфа, відвідали кінотеатр, помилувалися доріжками для боулінгу, зайшли до продуктового магазину. Нарешті у віддаленому, як Мей розуміла, закутку кампусу — бо далі за парканом уже виднілися дахи готелю «Сан-Вінченцо», де зупинялися гості «Сфери», — вони побували у гуртожитках. Мей уже дещо чула про них, бо Енні якось обмовилася, що ночувала в кампусі, а тепер із більшим задоволенням спить у гуртожитку, ніж у себе вдома. Ходячи коридорами, дивлячись на охайні помешкання, кожне з невеличкою кухонькою, а в кімнаті — письмовий стіл, м’який диван і ліжко, Мей не могла не погодитися з їхньою привабливістю.

— Зараз маємо сто вісімдесят кімнат, але ми швидко розширюємося, — сказав Джосія. — У кампусі близько десяти тисяч людей, тому завжди так стається, що якийсь відсоток співробітників працює довше або ж хоче вдень передрімати. Ці кімнати завжди безплатні, завжди чисті — залишається лише перевірити онлайн, які з них вільні. Їхня популярність швидко зростає, і вже у найближчі роки плануємо мати хоча б кілька тисяч таких кімнат.

— А після святкувань, сьогодні у нас теж свято, гуртожитки повнісінькі, — сказала Деніз, якось ніби по-змовницькому підморгнувши.

Екскурсія тривала до вечора, заходили на кулінарні курси куштувати тамтешньої їжі, нагодилися на молоду шеф-кухарку, яка готувала тварину цілком, без залишку. Вона подала Мей смажене свине рильце, що смаком нагадувало копчену свинячу грудинку, тільки було жирніше; їй дуже сподобалося. На своєму шляху вони зустрічалися з іншими екскурсіями, з групами студентів, купою рознощиків і, здається, із сенатором і його помічниками. Минули аркаду, заставлену старовинними пінболами, бадмінтонний корт під дахом, де, за словами Енні, працював колишній чемпіон світу, отримуючи гарантований гонорар. Коли Джосія з Деніз привели її назад у центр кампусу, вже починало смеркатись, а співробітники розставляли на траві і запалювали тікі — смолоскипи на бамбукових палицях. У сутінках юрмилися кілька тисяч сфероїдів; стоячи серед них, Мей подумала, що в жодному іншому місці не хотіла би працювати так, як у цій компанії. Її рідне місто, решта Каліфорнії та й уся Америка видавалися якимсь хаотичним безладом у недорозвиненій країні. Вже за парканом «Сфери» — гуркіт і боротьба, падіння і бруд. А тут усе налагоджено. Найкращі люди створили найкращі системи, а найкращі системи приносять гроші, необмежені кошти, на які і створено все це — найдосконаліше місце роботи. І це природно, подумала Мей. Бо лише утопісти здатні побудувати утопію.

— Оця тусовка? Це так, дрібниці, — запевнила її Енні, коли вони переступали з ноги на ногу біля фуршетного столу, завдовжки щонайменше у сорок футів. Уже стемніло, насувалася нічна прохолода, але тут, у кампусі, чомусь було тепло, всюди палахкотіли сотні смолоскипів, від яких падало бурштинове світло. — А це Бейлі придумав. Його не дуже тягне до Матері-Землі, бо він весь у зорях, у порах року, і літнє сонцестояння — це точно його задумка. Він потім з’явиться і привітає товариство. Принаймні, завжди так робить. Торік прийшов у сімейній майці. Дуже пишається своїми накачаними м’язами рук.

Мей з Енні на соковито-зеленому лужку понакладали собі їжі у тарілки, а потім знайшли затишне місце у кам’яному амфітеатрі, вбудованому у високий вкритий травою схил. Енні долила Мей у келих із пляшки рислінгу, який, пояснювала вона, теж робили у кампусі — нова рецептура, калорій менше, алкоголю більше. Мей поглянула на лужок, на шиплячі смолоскипи, що вишикувалися рядами, вказуючи охочим шлях до всіляких забав — лімбо, кікбол, електрик-слайд, — нітрохи не пов’язаних із сонцестоянням. Отой буцімто випадковий перебіг вечірки, відсутність будь-якої обов’язкової програми не викликали в її учасників великих очікувань, але водночас і перевершували їх. Дуже швидко всі нажлуктилися, і невдовзі Мей загубила Енні, потім заблукала і нарешті прибилася до майданчиків для бочче, де зібрався невеликий гурт старших сфероїдів, всім не менше тридцяти, які канталупами збивали кеглі. Потім повернула назад на галявинку і приєдналася до гри, яку сфероїди називали «Га» і в ній нічого не треба було робити, лише лежати, поклавши свою руку чи ногу на руку чи ногу свого сусіда. Коли хтось біля тебе казав «Га», треба було сказати це «Га», відразу за своїм сусідом. Дуже недолуга гра, але вона стала Мей у великій пригоді, бо у неї запаморочилася голова і хотілося лягти на траву.

— Поглянь на оту. Тихенько дрімає.

Голос долинув звідкись збоку. Мей усвідомила, що ці слова, мовлені чоловіком, стосуються саме її, і розплющила очі. Над нею — нікого. Лише небо, здебільшого чисте, лише невеличкі клапті хмар швидко пливли по небу до моря. Повіки у Мей поважчали, але вона знала, що пора ще не пізня, ще й десятої, мабуть, немає, і їй не хотілося, щоб сталося так, як це з нею часто бувало, коли засинала після двох-трьох келихів вина, тому підвелась і пішла шукати чи то Енні, чи то рислінг або і те, й те. Відшукала фуршетний стіл, у руїнах, немовби сплюндрований дикими звірами чи вікінгами, і поплелася до найближчого бару, де рислінгу вже не мали, а пропонували мішанину з горілки та енергетичного напою. Пішла далі, запитуючи у випадкових перехожих, де є рислінг, аж побачила, як перед нею майнула тінь.

— Отам є рислінг, — мовила тінь.

Мей обернулась і побачила окуляри, в яких віддзеркалювалася синь, а за ними нечіткі обриси чоловіка. Він уже було повернувся, щоб піти геть.

— Я йду за тобою? — запитала Мей.

— Ще ні, ти стоїш і не рухаєшся. Але якщо хочеш вина, то ходімо.

Пішла слідом за тінню лужком під пологом височезних дерев, крізь який уже пробивалися сотні срібних стріл місячного світла. Тепер Мей зуміла ліпше роздивитися тінь — на чоловікові була футболка пісочного кольору і якась жилетка, шкіряна чи замшева, — давно вже не бачила такого поєднання. Потім він зупинився і присів навпочіпки в підніжжі водоспаду, штучного водоспаду, що стікав стіною «Промислової Революції».

— Заховав тут пляшки, — сказав він, запхнувши руки у заглиблення, куди струменів потік води. Нічого не знайшовши, став навколішки, занурив руки вже аж до плечей і таки виловив дві лискучі зелені пляшки, підвівся і повернувся до Мей. Нарешті вона його роздивилася. Ледь вловимий трикутник обличчя закінчувався такою милою ямкою на підборідді, що вона такої ще й не бачила. Дитяча шкіра, очі — старечі, випнутий ніс, гачкуватий і кривий, але він немовби надавав стійкості решті обличчя, як кіль надає стійкості яхті. Брови — важкі, вони розходилися до вух — круглих, великих і рожевих, як у принцеси.

— Хочеш повернутися туди чи?.. — здавалося, він хотів сказати, що «чи» значно краще.

— А чом би й ні, — відповіла вона, усвідомлюючи, що не знає цього чоловіка, нічогісінько про нього не знає. Але в нього був отой рислінг, Енні десь загубилася, а оскільки на території «Сфери» Мей цієї миті вірила кожному, то з неї аж вихлюпувалася любов до мешканців кампусу, де все було нове і дозволене, тому взяла і пішла за ним на свято, чи на околиці свята, де вони вмостилися на високі бильця сходинок, звідки відкривався чудовий краєвид на галявину, і заходилися спостерігати за силуетами внизу, що бігали, верещали, падали.

Чоловік відкоркував обидві пляшки, одну дав Мей, ковтнув зі своєї і сказав, що його звати Френсіс.

— Не Френк? — запитала вона. Взяла пляшку і набрала повний рот солодкавого, мов льодяник, вина.

— Мене хочуть так називати, але я… я прошу їх цього не робити.

Сказав, що він розробник і працює в компанії вже майже два роки. А до того був нібито анархістом, провокатором. Отримав тут роботу, бо зламав систему «Сфери» і заліз у неї чи не найглибше за всіх. Тепер він у відділі безпеки.

— А це мій перший день, — зауважила Мей.

— Втираєш.

А тоді Мей, яка хотіла сказати: «Ні, я не жену», — вирішила трохи удосконалити фразу, але щось перекрутилося під час її вербального винаходу, пішло не так, як треба, і вона промовила: «Ні, я не найобую». Вже тоді знала, що пам’ятатиме ці слова і ненавидітиме себе за них не одне десятиліття.

— Ага, ти мене не найобуєш? — перепитав незворушно. — Звучить якось дуже категорично. Ухвалила рішення через брак інформації. Ти не найобуєш мене. Отакої.

Мей намагалася пояснити, що саме хотіла сказати, як думала вона чи якась ділянка її мозку, що збиралася лише трохи переінакшити фразу і… Але це вже не мало значення. Бо він уже хихотів, розумів, що вона має почуття гумору, та й вона розуміла, що чоловік його теж має, і від нього повіяло безпекою і спокоєм, і Мей почала вірити, що він ніколи про це не нагадуватиме, що ця її недолуга фраза залишиться між ними, бо вони обоє розуміють, що помиляються геть усі, і що вони повинні дозволити цим помилкам канути у небуття, якщо визнають свою спільну людяність, свою спільну крихкість і схильність до незграбного вигляду і недоладних висловлювань тисячі разів на день.

— Перший день, — сказав він. — Тоді вітання. Є за що випити.

Вони цокнулися пляшками і ковтнули вина. Мей простягнула свою пляшку до місяця, щоб побачити, скільки ще лишилося; напій став потойбічно блакитним, і вона побачила, що вже випила половину. Тому відставила пляшку.

— Мені подобається твій голос, — сказав він. — Завжди такий?

— Низький і скреготливий?

— Я би сказав загартований. Я би сказав задушевний. Знаєш Тейтум О’Ніл [12]?

— Разів зі сто батьки змушували мене дивитися «Паперовий місяць». Думали, мені полегшає.

— Страшенно подобається цей фільм, — сказав він.

— Думали, що я виросту як Едді Прей [13], навчена досвідом, але чарівна. Хотіли зробити з мене таку собі дівчину-шибеника. Вони навіть постригли мене так само.

— Мені подобається.

— Подобається стрижка під макітру?

— Ні. Твій голос. Зараз це найкраще, що в тобі є.

Мей промовчала. Почувалася, ніби їй зацідили ляпаса.

— Блін, — озвався він. — Щось не так сказав? А я насилу зважився на комплімент.

Зависла гнітюча пауза. У пам’яті Мей тримала кілька прикрих випадків, коли чоловіки, які занадто красиво говорили і перестрибували через бозна скільки сходинок, зрештою приземлялися на незугарні компліменти. Вона обернулась до нього — переконатися, що він не той, яким видався їй спочатку, тобто не щедрий і не безневинний, а пожолоблений, неспокійний, асиметричний. Та, поглянувши, побачила те саме гладке обличчя, блакитні окуляри, зморені очі. На обличчі вираз болю.

Він втупився поглядом у свою пляшку, ніби перекладав на неї всю провину.

— Хотів, щоб ти не ніяковіла через свій голос. А образив тебе всю.

Якусь мить Мей розмірковувала, але мозок, розріджений рислінгом, гальмував, зависав. Тому вона враз припинила аналізувати його заувагу і вгадувати наміри. Мовила:

— Ти якийсь дивний.

— Я не маю батьків, — сказав він. — Може, це викупить мені трохи прощення? — Та враз усвідомивши, що занадто розпачливо відкриває душу, стиха зауважив: — Ти не п’єш.

Мей вирішила не займати теми його дитинства.

— Мені досить, — сказала. — У мене вже норма.

— Вибач. У мене деколи слова плутаються. Ліпше взагалі нічого не казати у таких випадках.

— Ні, ти справді дивний, — повторила Мей, до того ж якось дуже серйозно. Їй виповнилося двадцять чотири, а таких, як він, іще ніколи не бачила. А це, думала захмеліло, доказ промислу Божого, хіба не так? За своє життя вона бачила тисячі людей, багато — дуже схожих між собою, багато — легко забулися, аж ось — він, інакший та незвичний, і говорить якось по-чудернацькому. Щодня науковці відкривають новий вид жаби чи водяної лілеї, а це теж підтверджує існування того божественного постановника, небесного винахідника, який створює для нас нові іграшки, ховає їх, але ховає у місцях, де ми можемо на них наткнутися. А цей Френсіс, він геть ні на що не схожий, якась нова жаба. Мей поглянула на чоловіка і подумала, що хоче його поцілувати.

Але йому було не до того. Однією рукою висипав із туфлі пісок. А на іншій, здається, вже згриз цілий ніготь.

Мана минулася, Мей подумала про дім і ліжко.

— А як уся ця маса народу дістається додому? — запитала вона.

Френсіс поглянув на юрбу внизу, що, здається, намагалася утворити піраміду.

— Гуртожитки є. Але, думаю, вони вже заповнені. Також ходять буси. Тобі мали сказати. — Махнув пляшкою у напрямку головного входу, де Мей змогла розгледіти дахи мініавтобусів, що вона їх помітила ще вранці дорогою до кампусу: — Компанія аналізує затрати буквально на все. Тому працівник, який сяде за кермо перевтомлений або, як сьогодні, занадто п’яний… ну, це зрештою обійдеться компанії значно дорожче за нічні буси. Тільки не кажи, що ти тут не заради бусів. Просто чудо, а не буси. Всередині наче в яхтах. Окремі купе, все в дереві.

— Усе в дереві? Усе в дереві? — Мей штовхнула Френсіса в плече, розуміючи, що фліртує, розуміючи, що це ідіотизм фліртувати зі співробітником «Сфери» першого ж вечора, а також ідіотизм — першого ж вечора напиватися. Але вона це робила і була щаслива.

До них підпливала якась постать. Побачивши, що то жінка, Мей спостерігала за нею з тупою цікавістю. А потім упізнала Енні.

— Цей чоловік до тебе чіпляється? — запитала вона.

Френсіс швидко відсунувся від Мей, а потім заховав пляшку за спиною. Енні засміялася.

— Френсісе, ти чого так засмикався, завовтузився?

— Вибач. Мені здалося, що ти щось інше сказала.

— Ану тпру. Совість заговорила! Бачила, як Мей вдарила тебе у плече, тому пожартувала. А ти хочеш у чомусь зізнатися? Що ти замислив, Френсісе Ґарбанзо [14]?

— Ґаравента.

— Так, я пам’ятаю твоє прізвище. Френсісе, — сказала Енні і незграбно гепнулася поміж ними. — Мені треба про дещо тебе попросити: як твоя високоповажна колега і як твій друг. Можна?

— Аякже.

— Добре. Мені треба побути з Мей наодинці. Хочу поцілувати її в губи.

Френсіс засміявся, але за мить схаменуся, помітивши, що ні Мей, ні Енні не сміються. Зляканий, зніяковілий і вочевидь настраханий, підвівся і пішов униз сходами, а там — через лужок, далі від гуляк. Зупинився посеред зеленого килиму, обернувся і поглянув угору, ніби хотів переконатися, чи й справді Енні має намір замінити його сьогодні біля Мей. Побоювання підтвердилися, і він зайшов під навіс «Темних віків». Спробував відчити двері, але не зміг. Тягнув і штовхав, але двері не зрушили з місця. Знаючи, що дівчата за ним спостерігають, він завернув за ріг і зник із їхнього поля зору.

— Каже, що працює у службі безпеки, — озвалася Мей.

— Це він тобі таке сказав? Френсіс Ґаравента?

— Йому не треба було цього казати.

— Ну, не в службі безпеки. Словом, не в Моссаді. Але хіба я не завадила тут чомусь, що було геть зайве у перший вечір, ідіотко?

— Ти нічому не завадила.

— Думаю, що таки завадила.

— Ніскілечки.

— Завадила, завадила. Я добре знаю.

Енні поклала пляшку біля ніг Мей.

— А мені здалося, що в нас усе закінчилось іще годину тому.

— Вино було у водоспаді, біля «Промислової Революції».

— А, так-так. Там завжди щось ховають.

— Але це я тобі щойно сказала: «Вино було у водоспаді, біля “Промислової Революції”».

Енні оглядала кампус.

— Так, це ти сказала. Бля. Я знаю.

Вдома, після буса, після горілчаного желе, що їй хтось тицьнув у салоні, після тоскної балаканини водія про свою сім’ю, про своїх близнюків і хвору на подагру дружину, Мей ніяк не могла заснути. Лежала на своєму дешевенькому футоні у маленькій прохідній кімнаті, що ділила її з двома майже незнайомками — обидві бортпровідниці, яких вона рідко бачила. Квартира на другому поверсі колишнього мотелю була дуже скромна, до прибирання не надавалася, тхнула відчаєм і дешевою їжею її колишніх мешканців. Сумне місце, особливо після дня у «Сфері», де все було добротне, виготовлене з любов’ю і чудовим окоміром. На своєму злиденному ліжку Мей проспала кілька годин, прокинулася, пригадала вчорашній день і ніч, подумала про Енні та Френсіса, про Деніз і Джосію, про пожежну жердину, про «Енолу Ґей», про водоспад, про смолоскипи, про всі оті речі, що начебто з відпустки і мрій, які неможливо втримати разом, і зрозуміла: тому й заснути не могла і голова крутилася від якоїсь дитинячої радості — що вона знову повернеться туди, де все це сталося. Вона там бажана, вона влаштувалася там працювати.

Прибула на роботу з самого ранку, ще й восьмої не було. Та відразу зрозуміла, що стола, принаймні справжнього, їй не виділили, і вона не мала куди подітися. Чекала годину під написом «ЗРОБІМО ЦЕ. НУМО ЗРОБИМО ВСЕ ЦЕ», аж поки прийшла Рената і відвела її на другий поверх «Відродження» у величезний зал, завбільшки з баскетбольний майданчик, де стояло, може й, столів двадцять, усі різні, але зі світлого дерева й органічних форм. Столи розділяли перегороди зі скла, розташовані п’ятірками, немов пелюстки квітки. Жоден із них не був зайнятий.

— Ти перша тут, — сказала Рената, — і поки що сама, але ненадовго. Кожен новий відділ Враження Клієнта заповнюється дуже швидко. А ти і від керівного складу недалеко. — Вона повела рукою навколо, вказуючи на десяток офісів, що оточували приміщення. Крізь скляні стіни було видно людей, кожен начальник не старший за тридцять два, але й не молодший за двадцять шість, розпочинали робочий день розслаблено, компетентно і розважливо.

— Ой як люблять ваші дизайнери скло, — з усмішкою зауважила Мей.

Рената зупинилася, зморщила чоло, подумала над її заувагою. Заклала пасмо волосся за вухо і сказала:

— Хай і так. Можу перевірити, чи люблять. Але спочатку нам треба зорієнтуватися, і я маю пояснити завдання на перший по-справжньому робочий день.

Рената показувала її стіл, крісло, монітор — усе ерґономічно досконале, все можна було підігнати під свій зріст, можна було навіть працювати стоячи.

— Вмощуйся щонайзручніше, підганяй собі крісло, і… о, поглянь, тебе прийшли привітати. Не вставай, — сказала вона і пішла собі.

Мей поглянула у той бік, куди кивнула головою Рената, і побачила три молодих обличчя. Люди наближалися до її столу. Трохи лисуватий чоловік, років під тридцять, простягнув руку. Привітавшись, поклав на стіл важкуватий планшет.

— Привіт, Мей, мене звати Роб, я з відділу фонду заробітної плати. Знаю, ти мене дуже рада бачити. — Він усміхнувся, а потім щиро засміявся, немовби щойно наново зрозумів дотепність свого зауваження. — Добре, — вів далі, — тут уже все заповнено. Залишилося поставити підпис ось у цих трьох місцях. — Показав на екран, де блимали жовті прямокутники, чекаючи на її підпис.

Коли Мей розписалася, Роб забрав планшет і знову тепло всміхнувся.

— Дякую і ласкаво просимо на борт.

Повернувся і пішов, а його заступила дорідна жінка з бездоганною шкірою кольору жовтої міді.

— Привіт, Мей, мене звати Таша, я — нотаріус. — Простягнула широкий журнал. — Ти маєш водійські права? — Мей простягла їй права. — Гаразд. Три підписи. Не питай навіщо. І не питай чому на папері. Так вимагає закон. — Таша показала пальцем на три квадратики, і Мей у кожному поставила свій підпис.

— Дякую, — сказала Таша і подала блакитну штемпельну подушечку. — А тепер відбитки пальців біля кожного підпису. Не переймайся, чорнилом не забруднишся. Побачиш.

Мей втиснула великий палець у штемпельну подушечку, а потім приставила його до квадратиків біля підписів. На сторінці чорнило проявилося, а коли Мей подивилася на палець, він і далі був чистий.

Брови Таші вигнулися дугою, відреагувавши на захват Мей.

— Бачила? Чорнило невидиме. Залишається лише у журналі.

Саме за цим сюди і прийшла Мей. Тут усе робилося краще. Навіть чорнильні відбитки пальців були невидимі.

Таша пішла, натомість постав худорлявий чоловік у червоному светрі зі змійкою. Привітався з Мей за руку.

— Привіт, мене звати Йон. Я надіслав тобі вчора електронного листа, щоб ти прихопила свідоцтво про народження, — і склав руки, немовби для молитви.

Мей вийняла свідоцтво з сумки, і Йонині очі засяяли.

— Ти його таки принесла! — він коротко та беззвучно заплескав у долоні і показав крихітні зубки. — Геть усі спочатку забувають. Ти дивовижна. — Взяв свідоцтво і обіцяв повернути, щойно зробить копію.

А за ним уже стояв четвертий співробітник, блаженний чоловік, років під тридцять п’ять, себто значно старший за тих, кого вона сьогодні бачила.

— Привіт, Мей. Мене звати Брендон, маю честь вручити тобі новий планшет. — У руках він тримав щось блискуче, прозоре, у чорній глянсовій і гладенькій, немов із вулканічного скла, рамці.

Мей затамувала подих.

— Їх іще навіть не випустили.

Брендон широко всміхнувся.

— Вчетверо швидший за попередника. Своїм увесь тиждень натішитися не міг. Дуже крутий.

— І я такий матиму?

— Уже маєш, — сказав він. — На ньому стоїть твоє ім’я.

Повернув планшет набік, щоб показати вигравіюване повне ім’я Мей: МЕЙБЕЛІН РЕННЕР ГОЛЛАНД.

Передав планшет. Він важив десь як паперова тарілка.

— Ну що ж, маєш із собою старий планшет?

— Маю. Правда, не планшет, а ноутбук.

— Ноутбук. Отакої. Можу подивитися?

Мей показала на нього рукою:

— Тепер йому дорога у смітник.

Брендон зблід:

— У жодному разі! Хоча б на переробку віддай.

— Та я жартую, — пояснила Мей. — Хай буде у мене. Там потрібна інформація.

— Мей, ти наче вгадала! Саме за це я і візьмуся. Всю твою інформацію ми зараз перенесемо на новий планшет.

— О. Я сама це зроблю.

— Вшануй мене такою честю. Все життя вчився заради цієї хвилини.

Мей засміялася і відсунула з дороги своє крісло. Брендон став навколішки за столом і поклав новий планшет біля її ноутбука. За якісь лічені хвилини всі дані та облікові записи вже були на новому планшеті.

— Добре. Тепер та сама процедура з твоїм телефоном. Тра-та-та. — Він сягнув рукою до сумки і видобув звідти новий телефон, що на кілька кроків випереджав її власний. На його тильній панелі теж було вигравіюване її повне ім’я. Поклав обидва телефони, новий і старий, поруч на стіл і у безпровідний спосіб швидко перекинув усі дані зі старого на новий.

— Добре. Тепер усе, що мала на своєму телефоні і на жорсткому диску доступне на новому планшеті і на новому телефоні, до того ж резервні копії інформації збережено у хмарі і на наших серверах. Там твоя музика, фотографії, повідомлення, всі твої дані. Їх неможливо втратити. Ти загубиш свій планшет чи телефон, і рівно за шість хвилин усю втрачену інформацію буде відновлено і перенесено на інший. Вона тут буде і за рік, і за сто років.

Обоє перевели погляд на нові ґаджети.

— От би така система існувала десять років тому, — сказав він. — Я тоді два диски запоров, це все одно, якби згорів будинок з усіма моїми пожитками.

Брендон підвівся.

— Дякую, — сказала Мей.

— Усе в нормі, — відповів він. — Обновляємо тобі програмне забезпечення, прикладні програми, ну, і все, у тебе найновіші версії. Кожен, як ти розумієш, тут у ВК має мати однакові найостанніші версії програмного забезпечення. Ось, поглянь… — мовив він, задкуючи. Але зупинився. — Ага, ось іще: дуже важливо, щоб на всіх корпоративних ґаджетах стояв пароль, я тобі вже поставив. Ось. — І простягнув їй картку з низкою цифр і незрозумілих друкарських значків. — Сподіваюся, ти його запам’ятаєш, а потім викинеш цей папірець. Домовились?

— Домовились.

— Потім пароль можна змінити, якщо схочеш. Скажеш, і я поставлю новий. Їх генерує комп’ютер.

Мей узяла свій старенький ноутбук і поклала в сумку.

Брендон подивився на нього, мов на якогось надокучливого шкідника.

— Хочеш, щоб я його утилізував? Ми це робимо дуже екологічно.

— Може, завтра, — сказала вона. — Хочу попрощатися.

Брендон поблажливо всміхнувся.

— Ага. Розумію. Добре. — Вклонився і пішов, а позаду нього Мей побачила Енні. Нахиливши голову, підпирала кулаком підборіддя.

— Ось моя маленька дівчинка нарешті виросла!

Мей підвелася й обхопила її руками.

— Дякую, — сказала вона Енні в шию.

— А-а-й. — Енні намагалася вирватися з обіймів.

Мей стиснула її ще сильніше:

— Справді.

— Перестань. — Енні нарешті таки вивільнилася. — Не давай волі рукам. А, може, й давай. У тебе сексуально виходить.

— Справді. Дякую, — повторила Мей, і голос її здригнувся.

— Ні-ні, — сказала Енні. — Жодних плачів у другий робочий день.

— Вибач. Дуже тобі вдячна.

— Облиш. — Енні нахилилися й обійняла Мей. — Годі. Господи. Якась ненормальна.

Мей глибоко дихала, аж поки заспокоїлася.

— Усе, вже минулося. Ага, і тато тебе дуже любить. Усі страшенно раді.

— Гаразд. Правда, трохи дивно, бо ми з ним ніколи не перетиналися. Але перекажи, що я теж його дуже люблю. Пристрасно. А він у тебе красень? Такий собі чорно-бурий лис? Любить це діло? Може, у нас щось і вийде. А тепер — до роботи.

— Так-так, — сказала Мей, знову сідаючи. — Вибач.

Енні пустотливо звела брови.

— Так, ніби ми у школі, починається новий навчальний рік, і виявляється, ми знову в одному класі. Тобі видали новий планшет?

— Щойно.

— Покажи. — Енні оглядала планшет. — Ого, красиве гравіювання. Та ми тут разом геть усе перевернемо, хіба ні?

— Сподіваюся.

— Добре, он іде твій керівник групи. Привіт, Дене.

Мей квапливо стерла з очей залишки вологи. Поглянула повз Енні і побачила красивого чоловіка, невисокого, охайного, який прямував до них. На ньому була коричнева легка куртка з капюшоном, обличчя розпливлося в задоволеній усмішці.

— Привіт, Енні, як ти? — сказав він і привітався з нею за руку.

— Добре, Дене.

— Дуже радий, Енні.

— Думаю, ти розумієш — у тебе тут цінний працівник, — сказала Енні, взявши Мей за руку і потиснувши їй зап’ястя.

— Навіть дуже добре розумію, — сказав він.

— Наглянеш за нею.

— Нагляну, — сказав він і повернувся від Енні до Мей. Його усмішка великого задоволення перетворилася на усмішку цілковитої впевненості.

— А я нагляну за тобою, як ти наглядатимеш за нею, — сказала Енні.

— Дякую, що попередила, — відповів він.

— Побачимося на обіді, — мовила Енні до Мей і пішла.

Мей залишилася наодинці з Деном, що з його обличчя не сходила усмішка — усмішка, якою всміхаються не для хизування. То була емоція людини, яка опинилася там, де хотіла опинитися. Підтягнув до себе крісло.

— Приємно тебе тут бачити, — сказав він. — Радий, що пристала на нашу пропозицію.

Мей глянула йому в очі, шукаючи ознак лицемірства, бо жодна розумна людина не відмовилась би від запрошення працювати у «Сфері». Але куди там, жодного натяку. Ден тричі проводив із нею співбесіду і щоразу був незмінно щирий.

— Я так розумію, що ти вже все підписала і в тебе зняли відбитки пальців.

— Здається, так.

— Пройдімося?

Вони підвелися з-за столу і після ста ярдів скляного коридору пройшли крізь високі двостулкові двері, опинившись на свіжому повітрі. Підіймалися широкими сходами.

— Щойно закінчили дах, — пояснив Ден. — Думаю, тобі сподобається.

Коли підійнялися на горішні сходинки, перед ними відкрився приголомшливий вид. З даху було видно майже весь кампус, а також місто Сан-Вінченцо із затокою поряд. Якусь мить Мей і Ден стояли, милуючись краєвидом, а тоді він перевів погляд на неї.

— Мей, ти працюєш тепер у нас, тому хочу поговорити про деякі ключові засади корпоративної політики. Найголовніша з них — і така ж важлива, як наша праця, а ми виконуємо поважну роботу — полягає в тому, щоб залишатися людиною. Бо компанія — це місце, де ми працюємо, але це також місце, де ми живемо. Тому виникає потреба формувати співтовариство. По суті, навіть необхідність формувати співтовариство. Одним із наших гасел, що ти його, мабуть, знаєш, є «Передусім — співтовариство». Ти бачила таблички з написом: «Тут працюють люди», — це я наполіг їх розвісити. Це моя пристрасть. Ми не автомати. Тут не потогінне виробництво. Ми — найкращі уми свого покоління. Поколінь. І перетворити компанію на місце, де поважають нашу людяність, шанують наші думки, дослуховуються до наших голосів, — так само важливо, як і прибуткові статті, курс акцій і будь-які наші кроки. Що, надто вже заяложено?

— Ні-ні, — поквапилася відповісти Мей. — Однозначно, ні. Я сюди за цим і прийшла. Мені близька ідея спільності, співтовариства. Енні весь час мені про це розповідала. А на моїй попередній роботі ніхто зі мною до пуття так і не поговорив. Власне, все там було навіть навпаки.

Ден поглянув на схід, де розлягалися мохерові пагорби з латками зелені.

— Жах та й годі. З рівнем теперішніх технологій — чи можуть виникнути сумніви щодо необхідності якнайширшого спілкування. Взаєморозуміння не може бути недоступним чи туманним. Саме цього ми тут і прагнемо. Можна сказати, це завдання компанії, моя невідступна ідея. Спілкування. Взаєморозуміння. Ясність.

Ден з особливим виразом кивав головою, немовби його рот сказав щось мимовільно, а вуха дійшли висновку про глибоку сутність мовленого.

— У «Відродженні», як ти знаєш, ми відповідаємо за Враження Клієнта, скорочено ВК, і дехто може подумати, що це найменш цікава частина всього підприємства. Та на мій погляд, а також на думку Мудреців, — це основа всього того, що тут відбувається. Якщо клієнт не отримує приємного враження від нашого людського ставлення, тоді ми не маємо споживача. Все дуже просто. Ми є доказ того, що ця компанія — людяна.

Мей аж розгубилася і не знала, що відповісти. З усім погоджувалася. Її останній начальник Кевін так говорити не вмів. Кевін не мав філософії. Кевін не мав ідей. Але мав запах і вуса. Мей усміхалась, як ідіотка.

— Упевнений, ти відразу приживешся, — сказав він, і зробив рух рукою, немовби хотів покласти їй на плече, але передумав. Тож опустив руку. — Ходімо вниз, пора братися до роботи.

Широкими сходами зійшли з даху донизу. Попрямували до столу, де побачили чоловіка з пухнастим волоссям.

— Уже прийшов, — сказав Ден. — Як завжди, рано. Привіт, Джареде.

Джаредове обличчя було незворушне, гладке, руки терпляче і нерухомо лежали на повних колінах. На ньому були штани кольору хакі і дещо затісна сорочка.

— Джаред поділиться з тобою своїм досвідом і буде тут, у ВК, твоєю головною контактною особою. Я керую всім відділом, а він — секцією. Ми — ті двоє, кого ти обов’язково маєш знати. Джареде, ти готовий почати з Мей?

— Готовий, — сказав він. — Привіт, Мей. — Стояв з простягнутою рукою, і Мей її потиснула. Долоня була пухка й округла, як у херувима.

Ден попрощався з ними обома і пішов.

А Джаред усміхнувся й погладив пухнасте волосся.

— Отже, навчання. Готова?

— Цілком.

— Хочеш кави, чаю?

Мей заперечно хитнула головою.

— І так добре.

— Що ж, сідаймо.

Мей сіла, а Джаред підтягнув до себе крісло.

— Так. Як знаєш, ти безпосередньо працюватимеш із клієнтською підтримкою дрібних рекламодавців. Вони надсилають повідомлення до Враження Клієнтів, і воно потрапляє до одного з нас. Спершу випадково, та коли ти вже починаєш працювати з якимсь клієнтом, тоді його повідомлення перенаправляють до тебе, заради послідовності. Ти отримуєш запитання, обмірковуєш його і відповідаєш. Ось у чому суть роботи. Теоретично — досить просто. Це зрозуміла?

Мей кивнула, а він заходився перелічувати двадцять найтиповіших запитань і прохань, а потім іще й показав меню з шаблоном відповідей.

— Але це аж ніяк не означає, що можна просто скопіювати відповідь і надіслати клієнтові. Ти повинна зробити кожну відповідь незвичною, особистою. Ти людина, і вони люди, тому не треба вдавати з себе робота чи ставитися до них як до роботів. Розумієш, про що йдеться? Тут роботи не працюють. Ми страшенно не хочемо, щоб клієнт подумав, начебто має справу з безликим об’єктом, тому завжди маєш додавати людяності у цей процес. Ясно?

Мей кивнула. Їй сподобалося: «Роботи тут не працюють.»

Вони розглянули з десяток сценаріїв, Мей шліфувала свої відповіді, щораз робила їх досконалішими. Джаред був терплячий наставник; вони прогнали всі ймовірні випадки нештатних ситуацій у клієнта. Якби вона не знала, як відповісти, то мала перекинути запитання до Джареда, і вже він підкаже. Весь робочий день саме це він і робить — приймає складні запити від менш досвідчених працівників і дає на них відповіді.

— Але складні запити надходитимуть доволі рідко. Ти здивуєшся, на скільки запитань зможеш відповісти відразу і самостійно. І ось, скажімо, ти відповіла на запитання клієнта, і він начебто задоволений твоєю відповіддю. Відразу надсилаєш йому набір простих запитань щодо якості отриманих послуг, загального враження клієнта, а вкінці він ставить оцінку. Відправляє запитальник назад, і ти відразу знаєш, чи вдалося досягти бажаного результату. Ось тут з’являється твій рейтинг.

Він показав у куток екрана, де було видно велику цифру «99», а нижче сітка з іншими числами.

— Велика «99» — це рейтинг за оцінкою останнього клієнта. А клієнт тебе оцінюватиме за шкалою — ану, чи здогадаєшся — від одного до ста. Остання оцінка з’являтиметься отут, а в наступному прямокутнику — середній рейтинг за результатами всіх оцінок протягом дня. Тому ти завжди знатимеш про свою успішність якоїсь конкретної миті, а також матимеш загальний показник. А тепер ти собі думаєш: «Гаразд, Джареде, а який рейтинг у нас середній?» Відповідаю: якщо він опускається нижче дев’яноста п’яти, це означає, що тобі треба озирнутися і подумати, що ти зробила не так. Можливо, ти підіймеш свій рейтинг завдяки наступному клієнтові, може, ти знайдеш спосіб удосконалитися. Та, якщо він падає весь час, маєш зустрітися з Деном або з керівником іншої секції, щоб вони поділилися своїм досвідом. Второпала?

— Так, — сказала Мей. — Просто чудово, Джареде. На моїй попередній роботі я нічого не знала, не відала, як ідуть у мене справи, аж поки наставав час підбивати квартальні підсумки. Страшенно дратувало.

— Тоді тут тобі сподобається. Коли заповнять запитальник і оцінять рівень твоїх послуг, а це роблять майже всі, тоді надсилаєш наступне повідомлення, в якому дякуєш за відповіді і заохочуєш розповісти у соцмережах «Сфери» про їхні враження. В ідеалі вони бодай «цвіркнуть», надішлють тобі смайлик, веселий або сумний. За найкращим сценарієм вони мали би «цвіркнути» чи написати про це на іншому клієнтському сайті. Якщо є люди, які «цвіркають» про чудове враження від твого обслуговування, тоді виграють усі. Підходить?

— Підходить.

— Гаразд, тепер спробуймо вживу. Готова?

Мей була неготова, але не змогла признатися.

— Готова.

Джаред відкрив клієнтський запит, а прочитавши, відразу хмикнув, що свідчило про елементарність завдання. Обрав шаблонну відповідь, трохи переінакшив, побажав клієнтові фанатичного дня. Обмін посланнями тривав не більше півтори хвилини, а за дві хвилини на екрані з’явилося підтвердження, що клієнт заповнив запитальник, і вискочила оцінка «99». Джаред відхилився від монітора і повернуся до Мей.

— Отак, непогано? Дев’яносто дев’ять — це добре. Але не можу зрозуміти, чому не сто. Зараз. — Він відкрив заповнений клієнтом запитальник, пробіг очима. — Не видно, чим саме клієнт незадоволений. У більшості компаній скажуть: «Ого, це дев’яносто дев’ять зі ста, майже максимум». Але у «Сфері» той бал гризе наші душі. Погляньмо, чи можемо все ж таки підійнятися до максиму. Надсилаємо ще одного листа.

Він показав їй інший запитальник, значно коротший, де клієнта просять вказати, що і як можна покращити у їхній роботі. Надіслав.

Кілька секунд потому надійшла відповідь. «Усе добре. Вибачайте. Треба було поставити вам “100”. Дякую!»

Джаред легенько вдарив пальцем по екрану, а тоді його великий палець підійнявся вгору.

— Гаразд. Іноді ти можеш напоротися на когось, хто надає мало значення чисельним показниками. Тому треба їх перепитати, внести ясність. І ми знову маємо максимальний рейтинг. Спробуєш сама?

— Так.

Завантажили інший запит, Мей прокрутила у вікні шаблонні відповіді, знайшла потрібну, персоналізувала її і відіслала. Повернувся заповнений опитувальник, і її оцінка була сто балів.

Здавалося, Джаред аж розгубився.

— Перший запит — і сто балів, круто, — сказав він. — Я казав, що з тебе будуть люди.

На мить спантеличився, але швидко оговтався:

— Гаразд, думаю, ти готова працювати. Іще таке. Вмикаємо другий монітор. — Джаред увімкнув менший монітор праворуч від Мей. — Він призначений для внутрішнього листування. Через магістральну лінію подачі сфероїди надсилають повідомлення, що з’являються на другому моніторі. Це щоб ти розуміла, наскільки важливі запити. Час від часу там виникатимуть і мої повідомлення: реєструватимусь або надсилатиму всілякі уточнення чи новини. Добре?

— Добре.

— І як виникатимуть заковики, не забувай перекидати їх на мене, а як захочеш порадитися, то закидай повідомлення або просто заходь. Я отам, далі по коридору. Перші тижні ми часто спілкуватимемося. Я розумію, що ти вчишся. Тому не вагайся.

— Не вагатимуся.

— Чудово. То готова почати почати?

— Готова.

— Гаразд. Відкриваю канал. Зараз на тебе посиплеться град запитів, ти матимеш свою чергу завдань і відбиватимешся від них дві години, до самісінького обіду. Готова?

Мей подумала, що готова.

— Так.

— Ти впевнена? Добре.

Він активував її обліковий запис, жартома віддав честь і пішов. Відкрився канал, і за перші дванадцять хвилин вона виконала чотири запити, а її рейтинг становив дев’яносто шість балів. Зі шкіри вилущувалася, та електрична лихоманка не давала остигнути.

На другому моніторі з’явилося повідомлення від Джареда. «Чудово! А чи не зможемо дотягнутися до “97”?».

«Спробую!» — відписала вона.

«Коли менше ста, надсилай другий запитальник».

«Добре», — написала вона.

Надіслала додаткових сім запитальників, і три клієнти виправили свою оцінку на «100». До 11:45 встигла відповісти ще на десять запитань. Тепер її середня оцінка становила дев’яносто вісім балів.

Знову з’явилося повідомленням на другому моніторі, від Дена. «Просто фантастично, Мей! Як настрій?»

Мей страшенно здивувалася. За нею стежив керівник відділу і вже першого дня був такий люб’язний?

«Дякую. Добре!» — відповіла вона і прийняла запит наступного клієнта.

Під першим повідомлення від Джареда виникло друге:

«Чимсь допомогти? Є складні запитання?»

«Дякую, ні! — написала вона. — Поки що все добре. Дякую, Джареде!» Повернулася до першого монітора, аж на другому знову вигулькнуло повідомлення від Джареда.

«Пам’ятай, що я можу тобі допомогти, лише скажи».

«Ще раз дякую!» — написала вона.

До обіду відповіла на тридцять шість запитів, а її середня оцінка становила дев’яносто сім балів.

Надійшло повідомлення від Джареда. «Так тримати! Надсилаймо додаткові запитальники клієнтам, які оцінили нижче, ніж на сто».

«Надсилаю», — відповіла вона і надіслала їх тим, кому ще не встигла. Отримала кілька виправлених оцінок з «98» на «100», а тоді побачила повідомлення від Дена: «Чудово, Мей!»

Кілька секунд потому на другому моніторі з’явилося ще одне повідомлення, відразу під Деновим. Цього разу від Енні: «Ден каже, що ти даєш жару. Моя гарна дівчинка втикає!»

А відтак повідомлення — про неї згадали у «Цвіркуні». Мей клікнула і прочитала. Написала Енні. «Нуб Мей дає жару!» І це отримали всі співробітники кампусу — десять тисяч сорок одна особа.

«Цвірк» переадресували триста двадцять два рази, з’явилося сто вісімдесят сім коментів. Вони вигулькнули на другому моніторі, їхня кількість зростала. Мей не мала часу навіть побіжно прочитати, лише хутенько прогорнула, бо визнання завжди приємне. Під кінець дня середня оцінка Мей становила дев’яносто вісім балів. Вітальні повідомлення надійшли від Джареда, Дена та Енні. Кілька разів про це також «цвіркнули», святкуючи, як Енні сказала, «найвищий бал нуба за всю історію ВК, і хай вам супергрець».

До першої п’ятниці на новій роботі Мей обслужила чотириста тридцять шість клієнтів і запам’ятала всі шаблони. Її вже ніщо не дивувало, хоча від різноманітності користувачів і їхніх компаній голова йшла обертом. «Сфера» була присутня скрізь, і Мей підсвідомо вже роками про це знала, та усвідомлення справжнього розмаху діяльності прийшло тільки після отримання запитів від людей, які мали бізнес і покладалися на «Сферу» у рекламі своїх товарів, відстеженні власного кібервпливу, в розумінні того, хто і коли купує їхній продукт. Мей тепер мала клієнтські зв’язки у Клінтоні, що в Луїзіані, в Патні, що у Вермонті; у Мармарисі, що в Туреччині, у Мельбурні, Ґлазґо та Кіото. Вони незмінно були дуже ввічливі у своїх запитах — спадщина «ВірТи», — а також щедрі у своїх оцінках.

У п’ятницю, ближче до обіду, її середній рейтинг за тиждень становив дев’яносто сім балів, тому похвали зі «Сфери» сипалися і сипалися. Робота була вимоглива, потік запитів не припинявся, але певна різноманітність і регулярні оцінки допомогли ввійти у стійкий ритм.

Вона хотіла вже взяти наступний запит, як на телефон прийшло повідомлення. Від Енні: «Дуриндо, ходімо їсти».

Сіли на невеликому пагорбі, між ними два салати, з-за повільних хмар час від часу вигулькувало сонце. Мей з Енні спостерігали за трійцею молодиків — блідих, одягнених як інженери, — які намагалися наслідувати гру у футбол.

— Ну, ти вже справжня зірка. А я горда матуся.

Мей захитала головою.

— Аж ніяк. Мені ще треба вчитися і вчитися.

— Звісно, треба. Але дев’яносто сім — це немало. В голові не вкладається. Першого тижня я не набрала дев’яноста п’яти. А ти ніби створена для такої роботи.

Дві тіні нависли над їхніми тарілками.

— З нубкою можна познайомитися?

Мей підвела погляд, дашком долоні затінивши очі.

— Атож, — сказала Енні.

Тіні сіли. Енні показала на них виделкою.

— Сабіна і Джозеф.

Вони потисли одне одному руки. Сабіна була білява, дебела, косоока. Джозеф — худорлявий, блідий, зі сміховинно поганими зубами.

— От, уже й вона дивиться на мої зуби! — застогнав він, показуючи пальцем на Мей. — Ви, американці, якісь дурнуваті! Що я вам, кінь на базарі?

— Але твої зуби таки погані, — сказала Енні. — А у нас чудові дантисти.

Джозеф розгорнув бурито.

— Мої зуби дають такий необхідний перепочинок від моторошної досконалості інших.

Енні схилила голову набік і дивилася на Джозефа.

— Ти неодмінно мусиш їх полікувати, як не для себе, то заради естетичного обличчя компанії. Від тебе люди сахаються.

Джозеф театрально закопилив губи, рот напханий карне асада [15]. Енні поплескала його по руці.

Сабіна обернулась до Мей:

— Отже, ти у Враженні Клієнта. — Лише тепер Мей помітила на руці Сабіни татуювання — символ безкінечності.

— Так. Перший тиждень.

— Бачила, в тебе непогано виходить. Теж звідти починала. Та майже всі починали з ВК.

— Сабіна — біохімік, — пояснила Енні.

Це здивувало Мей.

— Ти біохімік?

— Так.

Мей навіть не чула, що в «Сфері» працюють біохіміки.

— Чи можна запитати, над чим ти працюєш?

— Запитати? — Сабіна всміхнулася. — Звісно, що можна запитати. Але я не зобов’язана відповідати.

Якусь хвилю всі зітхали, а потім Сабіна сказала:

— Справді, не можу. Принаймні не зараз. Зазвичай працюю над біометрією. Ну, сканування сітківки ока, розпізнавання облич… Але зараз… над чимсь дуже незвичним. Я б хотіла поділитися, але…

Енні кинула на Сабіну благально-гамівний погляд. Сабіна напихала до рота салат-латук.

— А от Джозеф, — сказала Енні, — у нас в Освітньому Доступі. Намагається запровадити планшети у школи, які не можуть собі цього дозволити. Він у нас добрий дядечко. А ще він приятелює з твоїм новим знайомим. Ґарбонзо.

— Ґаравента, — виправила Мей.

— О. Ти так добре запам’ятала. Бачила його після того?

— Не цього тижня. Купа роботи.

У Джозефа відвисла щелепа. Ніби його осінило.

— Отже, ти Мей?

Енні зморщилася.

— Ми це вже казали. Так, вона Мей.

— Вибач. Я не почув. Тепер уже знаю, хто ти.

Енні пирхнула.

— А ви, дівчатка, говорили про найкращу ніч у житті Френсіса? Він пише ім’я Мей у своєму записнику і обводить сердечками?

Джозеф поблажливо зітхнув.

— Ні, просто сказав, що познайомився з дуже хорошою дівчиною на ім’я Мей.

— Ой, аж на сльозу пробиває, — схлипнула Сабіна.

— Сказав, що працює у безпеці, — вела далі Енні. — Навіщо він це зробив, Джозефе?

— Не зовсім так, — заперечила Мей. — Я ж тобі розповідала.

Але Енні пропустила повз вуха.

— Думаю, з натяжкою це можна вважати безпекою. Френсіс працює із захистом дітей. Фактично, він осердя усієї програми із запобігання викраденню дітей. Може, у нього щось і вийде.

Сабіна, знову з повни ротом, енергійно кивала головою.

— Неодмінно вийде, — сказала вона, плюючись салатом і соусом. — Справу зроблено.

— Яку справу? — запитала Мей. — Він запобігатиме викраденню дітей?

— Він зможе, — сказав Джозеф. — Має хорошу мотивацію.

Очі Енні розшилися.

— Він не розповідав тобі про своїх сестер?

Мей захитала головою.

— Ні, він не казав, що має сестер. А що з сестрами?

Усі троє сфероїдів перезирнулися, ніби зважували, чи варто про це розповідати вже тут і зараз.

— Жахіття, — сказала Енні. — Його батьки були страшними уйобками. Мали четверо чи п’ятеро дітей, а Френсіс був наймолодший, чи майже наймолодший, ну, словом, тато в тюрмі, мама ширяється, а дітей порозсилала куди кого. Здається, одного до тітки і дядька, а от двох сестер усиновило якесь подружжя. І їх у них викрали. Здається, там іще були певні сумніви — самі віддали чи продали вбивцям.

— Що-о?! — обм’якла Мей.

— Так, їх ґвалтували, тримали у якомусь підвалі, а потім скинули тіла в якусь покинуту ракетну шахту. Реальне жахіття. Він усе це нам розповів, подаючи заявку на програму із запобігання викраденню дітей. Бляха, бачила б ти своє лице. Не треба мені було починати.

У Мей відібрало мову.

— Ліпше, коли знатимеш, — сказав Джозеф. — Тому він такий беручкий у цій справі. Якщо його програма запрацює, то кількість викрадень зменшиться практично до нуля. Стоп. Котра година?

Енні поглянула на телефон.

— Добре, що нагадав. Нам треба поквапитися. У Бейлі відкриття. Гайда до Великої зали.

Велика зала містилася у «Просвітництві», і коли вони зайшли всередину, то приміщення на п’ять тисяч місць, оздоблене деревом теплих відтінків і матовою сталлю, аж гуло в очікуванні. Мей з Енні знайшли два вільних місця на другому балконі і сіли.

— Кілька місяців тому добудували, — сказала Енні. — Сорок п’ять мільйонів доларів. Бейлі замовив смужки, як у Сієнському соборі. Гарно, правда?

Аж тут Мей перенесла свою увагу на сцену, де чоловік під грім оплесків прямував до подіуму з оргскла. Високий, років сорок п’ять, з прямою талією, але без черевця, в джинсах і в синьому светрі. Мікрофона видно не було, але коли почав говорити, то голос лунав підсилено гучно і дуже чітко.

— Усім привіт. Мене звуть Імон Бейлі, — сказав він під нову спробу аплодисментів, які одразу ж урвав. — Дякую. Дуже радий вас бачити. Відколи я виступав тут минулого разу, до нас прийшли нові люди. Нуби, будь ласка, встаньте. — Енні підштовхнула ліктем Мей. Та підвелася, озирнулася й побачила, що в залі стояло близько шістдесятьох осіб переважно її віку. Всі, здавалося, зніяковілі, вбрані доволі стильно, представники різних рас, розмаїтого етнічного походження, адже завдяки зусиллям «Сфери» вдалося спростити процедуру отримання дозволу на роботу іноземцям. Просто запаморочливе різноманіття країн. Решта сфероїдів гучно плескали в долоні, дехто навіть присмачував аплодисменти схвальними вигуками. Вона сіла.

— Ти така гарна, коли шарієшся, — сказала Енні.

Мей глибше втиснулася в крісло.

— Нуби, — сказав Бейлі, — ви долучаєтеся до незвичного. Ми називаємо це Мрійною П’ятницею, розповідаємо про те, над чим працюємо. Часто це робить хтось із наших інженерів, дизайнерів або просто мрійників, а іноді я сам. Сьогодні, на радість чи на горе, говоритиму лише я. Тому заздалегідь вибачаюсь.

— Імоне, ми тебе любимо! — долинув голос із залу. Пролунав сміх.

— Що ж, дякую, — сказав він, — навзаєм. Я люблю вас, як трава любить росу, як птах любить гілку. — Якусь хвилю промовець помовчав, давши можливість Мей перевести подих. Вона вже бачила його виступи онлайн, але особисто сидіти у залі і спостерігати, як працює розум Бейлі, чути його красномовні експромти — значно сильніше враження, ніж вона собі думала. І як це бути кимсь таким, як він: красномовним і сповненим натхнення, отак невимушено виступати перед тисячами?

— Так, — провадив Іван. — Минув місяць, відколи я підіймався на цю сцену, і знаю: заміна виявилася не найкращою. Вибачайте, що на якийсь час позбавив вас свого товариства. Тепер добре усвідомлюю свою незамінність.

Жарт викликав у залі сміх.

— І знаю, що багато хто з вас ламає собі голову, а де ж це я пропадав.

Голос із передніх рядів вигукнув: «Серфінг!», і весь зал знову засміявся.

— Абсолютно правильно. Так, я серфінгував і саме про цей вид водного спорту хотів би зараз поговорити. Мені страшенно подобається серфінг, а щоб стати на дошку, маю знати, яка сьогодні хвиля. Пам’ятаєте, як бувало — ви прокидаєтеся, телефонуєте до серфінг-центру і питаєте, як там сьогодні з прибоєм. Згодом вони перестають брати слухавку.

Залом прокотився співчутливий сміх від дещо старшого контингенту.

— З появою стільникових телефонів ви можете дзвонити комусь із друзів, які, можливо, вже бували на пляжі. І вони теж згодом перестають відповідати на дзвінки.

Аудиторія знову вибухнула сміхом.

— Я цілком серйозно. Нерозумно щоранку робити по дванадцять дзвінків, та й чи можна в такому питанні довіряти суб’єктивній думці когось стороннього? До того ж серфінгісту не потрібно зайвих людей на недовгій хвилі, що ми на неї тут стаємо. З’явився Інтернет, тож якісь генії понаставляли на березі веб-камер. Ми заходимо на сайт і отримуємо доволі нечітку картину хвиль на Стінсон-Біч. Це ще гірше, ніж телефонувати до серфінг-центру! Примітивні технології. Потокові технології таки залишаються. Або ж, точніше, залишалися.

Позаду нього опустився екран.

— Гаразд. Ось як це було раніше.

На екрані показався стандартний браузер, і невидима рука надрукувала адресу веб-сайту з назвою «Вид на хвилю». З’явилася поганенька сторінка з крихітним зображенням берегової лінії посередині. Все це до смішного повільно рухалося разом із пікселями. Аудиторія захихотіла.

— Майже ніякої користі, правда ж? Як ми знаємо, останніми роками потокове відео стало набагато якіснішим. Але все ж таки воно повільніше, ніж справжнє життя, а якість зображення не надихає. І от за останній рік ми, здається, таки вирішили питання якості. Оновімо цю сторінку і подивімося, який вигляд має сайт із нашою новою передачею відео.

Сторінку оновили, берегова лінія заповнила весь екран, роздільна здатність стала ідеальною. У залі пролунали вигуки благоговійного подиву.

— Так, це живе відео Стінсон-Біч у реальному часі. Це Стінсон саме цієї миті. Краса, хіба ні? Можливо, мені б ліпше було стояти там на березі, а не у залі перед вами!

Енні нахилилася до Мей.

— У другій частині ще не таке побачиш.

— Ну що ж, дехто з вас остаточно ще не переконаний. Як ви знаєте, багато пристроїв здатні передавати відео з високою роздільною здатністю, і деякі з ваших планшетів і телефонів уже підтримують таку технологію. Але у цій справі є кілька нюансів. Перш за все, спосіб отримання зображення. Чи здивуєтеся ви, дізнавшись, що відео знято не великою камерою, а ось цією дрібничкою?

У руці він тримав невеличкий пристрій, що розміром і формою нагадував льодяник на паличці.

— Це відеокамера. Точнісінько така сама модель зараз передає нам зображення неймовірно високої якості, що навіть за такого збільшення нітрохи не погіршується. Маємо один бік великої справи. Тепер ми спроможні отримувати зображення з високою роздільною здатністю від камери завбільшки з великий палець. Добре, хай буде — як дуже великий палець. Ще одна перевага полягає в тому, що камера, як ви всі добре бачите, не має дротів. Зображення транслюється через супутник.

Зала здригнулася від хвилі оплесків.

— Зачекайте. А я сказав, що вона працює від літієвої батарейки, якої вистачає на два роки? Ні? Ну, тепер уже сказав. А приблизно за рік часу розробимо модель, що працюватиме також і від сонячної батареї. Вона водонепроникна, захищена від потрапляння піску, вітронепроникна, її не пошкодить ані тварина, ані комаха, вона захищена геть від усього.

Залою прокотилася нова хвиля оплесків.

— Гаразд, оцю камеру я встановив сьогодні вранці. Стрічкою примотав її до палиці, а палицю встромив у пісок, у дюни, без жодних дозволів, без нічого. Властиво, ніхто навіть не знає, що вона там. Сьогодні вранці я її ввімкнув, а тоді поїхав до офісу, раз, і я отримав доступ до «Камери-1, Стінсон-Біч», маю зображення. Непогано. Але це ще далеко не все. Насправді вранці я багато що зробив. Поїхав трохи далі і встановив іще одну камеру на Родео-Біч.

Тепер перше зображення Стінсон-Біч зменшилося і перемістилося в куток екрана. З’явилося інше вікно, у якому було видно хвилі на Родео-Біч на кілька миль далі вздовж тихоокеанського узбережжя.

— Ось і Монтара. Оушен-Біч. Форт-Пойнт.

Бейлі називав пляжі, а на екрані з’являлася нова відео-картинка. Їх уже було шість, усі в реальному часі, з чудовою різкістю і яскравими кольорами.

— І пам’ятайте: ніхто цих камер не бачить. Я їх добре замаскував. Для випадкових перехожих вони схожі на водорості або ж на зламані бур’янини. Та на будь-що. Вони непомітні. Отже нині вранці за кілька годин я отримав відеодоступ до шести місцин, і це суттєво мені допоможе з планами на сьогодні. Все, що ми тут робимо, — це дізнаємося про досі невідоме, правильно?

Кивки головою. Поодинокі оплески.

— Багато хто з вас думає: ну, це гібрид замкнутої телевізійної системи і потокової технології, супутників і такого іншого. Добре. Але як ви знаєте, досягти такого схрещення сучасних технологій пересічна людина не зможе з огляду на фінансові витрати. А якщо все це доступно будь-якій людини і з погляду технологій, і з погляду фінансів? Друзі, ми продаватимемо цю штукенцію — зауважте, буквально за кілька місяців — всього за п’ятдесят дев’ять доларів.

Бейлі простяг руку з камерою-льодяником і кинув комусь у перших рядах. Жінка, яка спіймала її, підняла камеру високо вгору, повернулася до публіки, радісно всміхаючись.

— На Різдво таких можна купити з десяток, і ні з того ні з сього ви матимете постійний доступ до тих місць, де хочете побувати, — дім, робота, затори на дорогах. А встановити їх нескладно. Щонайбільше п’ять хвилин. Безмежні можливості!

Екран позаду нього зблід, пляжі щезли, натомість виникло кілька нових зображень.

— Такий вигляд має мій задній двір, — сказав Іван, указуючи на охайний і доволі скромний дворик. — А ось перед-ній двір. Гараж. Це на пагорбі понад автострадою 101, де у годину пік усе завмирає. А це біля мого місця на стоянці, щоб бачити, чи хтось, бува, туди не втулився.

Невдовзі на екрані з’явилося шістнадцять різних зображень, що транслювалися вживу.

— І це тільки мої камери. Досить набрати номер камери — один, два, три… дванадцять… і готово. Дуже просто. А як щодо обміну зображеннями чи доступу до інших камер? Скажімо, мій приятель установив свої камери деінде і хоче надати мені до них доступ, тоді що?

Аж тут число клітин у таблиці на екрані подвоїлося, до тих шістнадцяти зображень додалося ще шістнадцять.

— Це камери Лайонела Фіцпатрика. Захоплюється лижами, тому розставив камери так, аби знати, що діється на дванадцяти різних місцинах понад озером Тахо.

З’явилося дванадцять зображень у реальному часі засніжених гірських вершин, крижано-блакитних долин, хребтів, порослих темно-зеленими хвойними деревами.

— Лайонел може надати мені доступ до будь-якої своєї камери. Це все одно що стати «другом», але замість підписки на чужу стрічку отримуєш доступ до потокового відео. Кабельному ТБ до цього далеко. Якихось там п’ятсот каналів? Якщо у вас тисяча друзів, а в кожного з них — по десять камер, то матимете десять тисяч живих зображень. А якщо у вас п’ять тисяч друзів, матимете п’ятдесят тисяч живих картинок. І невдовзі можна буде з’єднатися з мільйонами камер по всьому світові. Знову ж таки, лишень подумайте про перспективи!

Екран розпорошився на тисячу міні-екранчиків. Пляжі, гори, озера, міста, офіси, вітальні. Зала вибухнула оваціями. Відтак панель потемніла, і з пітьми постав білий «знак миру».

— Тільки уявіть собі застосування цієї технології у царині прав людини. Протестувальникам на вулицях Єгипту вже не потрібно тягати з собою камеру, сподіваючись зафіксувати порушення прав людини чи навіть убивство, а потім намагатися доставити запис з вулиці, щоб викласти у мережу. Тепер достатньо приклеїти камеру до стіни. Власне, ми так і зробили.

Загомоніла вражено зала.

— Увімкнімо Камеру-8 у Каїрі.

На екрані з’явилася вулиця. Всюди видно покинуті гасла і транспаранти, двоє полісменів, екіпіровані для придушення протестів, стоять віддалік.

— Вони цього не знають, але ми їх бачимо. Весь світ дивиться. І слухає. Увімкніть звук.

Раптом чітко залунала розмова арабською між перехожими, які проходили повз камеру, але не знали про неї.

— Також усіма камерами можна керувати вручну або ж за допомогою розпізнавання голосу. Ось погляньте. Камера-8, поворот ліворуч. — Стало видно каїрську вулицю дещо лівіше. — А тепер праворуч. — Камера показала вид на вулицю правіше. Бейлі продемонстрував, як вона рухається вгору, вниз, по діагоналі, до того ж усе виходило дуже плавно.

Аудиторія знову заплескала в долоні.

— Отже, пам’ятайте, камери дешеві, їх легко сховати і вони бездротові. Тому їх нескладно було розкласти геть усюди. Покажіть нам Тахрір.

Глядачі лишень ахнули. На екрані вживу з’явився майдан Тахрір, колиска єгипетської революції.

— Наші люди в Каїрі прикріплювали камери весь тиждень. А камери такі маленькі, що військові їх не помічають. Навіть не знають, де їх шукати! Покажіть нам решту видів. Камера-2. Камера-3. Чотири. П’ять. Шість.

З’явилося шість видів площі — такі чіткі, що на обличчях перехожих можна було розгледіти краплі поту, легко читалися іменні жетони солдатів.

— Тепер від сьомої до п’ятдесятої.

З’явилася решітка з п’ятдесяти зображень, що, здавалося, охоплювали всю площу. Зала знову заревіла. Бейлі підніс руки, ніби кажучи, мовляв, зарано, це ще далеко не все.

— Тепер на площі спокійно, але якби щось сталося? Миттєва відповідальність. Про акт насильства, вчинений солдатом, одразу б дізналася громадськість. А тоді його вже можна притягати до відповідальності за скоєння воєнного злочину — та що завгодно. І якщо вони очистять площу від журналістів, камери все одно залишаться. Камери — крихітні, і хоч скільки їх знищуй, усіх все одно не знайдуть, так само, як і тих, хто, де і коли їх розставив. Зловживати владою стане неможливо. Тепер пересічний солдат добре подумає, чи варто волочити вулицею жінку, коли його знімає десять камер. І хай таки добре думає. Хай його турбують ці камери. Хай його турбує «ВидоЗміна». Ось як ми їх називаємо.

Шквал оплесків наростав мірою того, як до аудиторії доходила подвійна гра слів.

— Подобається? — запитав Бейлі. — Гаразд, але це стосується не тільки народних заворушень. Уявіть собі місто з таким відеопокриттям. Кому захочеться вчинити злочин, знаючи, що його бачать де завгодно і коли завгодно? Мої друзі з ФБР вважають, що в містах із належною щільністю розташування камер рівень злочинності знизиться на сімдесят-вісімдесят відсотків.

Ще гучніші оплески.

— Та повернімося до тих частину світу, де прозорість потрібна найбільше і де ми її так рідко бачимо. Подаємо мозаїку місць, де встановлено камери. Тепер уявіть, який уплив ці камери могли би мати в минулому і який матимуть у майбутньому, якщо станеться щось схоже. Ось п’ятдесят камер на майдані Тяньаньмень.

Площу видно вживу з усіх її куточків, і аудиторія знову вибухає оплесками. Бейлі не вгаває, показує зображення в реальному часі з десятка інших міст авторитарних країн, від Хартума до Пхеньяна, де уряд навіть не здогадується, що за ними спостерігає понад три тисяч сфероїдів у Каліфорнії — неспроможні бодай припустити, що за ними можна спостерігати і що така технологія вже існує і невдовзі стане реальністю.

Ось Бейлі знову очистив екран і зробив крок до глядачів.

— Ви знаєте мої погляди, правда? За таких ситуацій, як ця, я підтримую Гаагу і правозахисників усього світу. Аякже, має бути відповідальність. Тирани вже не сховаються. Мусить здійснюватися і здійснюватиметься документування, винні мають нести відповідальність, а ми повинні стати свідками. Тому я наполягаю: ми маємо знати все, що сталося.

На екран упали слова:

МАЄМО ЗНАТИ ВСЕ, ЩО СТАЛОСЯ.

— Шановні, ми на світанку Другого Просвітництва. Я кажу не про новий корпус. Мені йдеться про нову епоху, у якій ми не дозволимо людській думці, людським вчинкам, досягненням і знанням витікати, немов із дірявого відра. Цього ми вже домагалися. У середні віки, у темні віки. Якби не монахи, то всі здобуті на той момент знання було б утрачено. Ми живемо у дуже схожі часи, коли втрачаємо величезну частину того, що робимо, бачимо і дізнаємося. Але так не повинно бути. Не з нашими камерами і не з місією, покладеною на «Сферу».

Він обернувся до екрану і прочитав уголос, щоб усі присутні добре затямили.

МАЄМО ЗНАТИ ВСЕ, ЩО СТАЛОСЯ.

Знову обернувся до зали й усміхнувся.

— Гаразд, а наостанок таке. Моїй мамі вже вісімдесят один. Вона пересувається так легко, як і раніше. Рік тому впала і зламала стегно, відтоді я страшенно за неї переживаю. Пропонував установити камери стеження, щоб мати змогу бачити її по кабелю, але вона не захотіла. А тепер мені спокійніше на серці. На вихідних, коли мама задрімала…

Залу збурила хвиля сміху.

— Даруйте! Даруйте! — казав він. — А що я мав робити? Інакше вона б не дозволила. Я прокрався до неї і понатикав камер у кожній кімнаті. Вони — крихітні, мама їх не помічає. Зараз я вам швиденько покажу. Будь ласка, з першої по п’яту в маминому домі.

Вигулькнула решітка зображень, зокрема, старенької, яка чалапала яскраво освіченим коридором в самому лише рушникові. Зала вибухнула реготом.

— Отож. Вимикаймо. — Зображення зникло. — Хай там як, але суть у тому, що я знаю: з мамою все добре, і мені спокійно. Як усі ми тут у «Сфері» знаємо, прозорість дарує душевний спокій. Тепер мені вже не треба непокоїтися: «А як там мама?» Я вже не мушу гадати: «А що там у М’янмі?» Ми випускаємо мільйон штук цієї моделі і, за моїми прогнозами, вже за рік матимемо доступ до мільйона відеопотоків. За п’ять років — п’ятдесят мільйонів. За десять років — два мільярди камер. Майже не залишиться заселених ділянок землі, що ми не зможемо побачити їх на своїх екранах.

Аудиторія знову заревіла. Хтось зарепетував:

— Хочемо вже!

Бейлі провадив далі.

— Замість того, щоб нипати павутиною і зрештою знайти хіба що якийсь зачуханий монтаж, тепер ви заходитимете на «ВидоЗміну» і вводитимете у пошуковий рядок «М’янма». Або ж прізвище свого шкільного бойфренда. Чи є вірогідність, що хтось недалеко все-таки встановив камеру? А чом би не винагородити свою допитливість? Хочете побачити Фіджі, але не можете туди поїхати? «ВидоЗміна». Це і є цілковита прозорість. Жодного тобі фільтра. Дивися на все. І завжди.

Мей нахилилася до Енні.

— Неймовірно.

— А я ж тобі казала. Правда? — погодилася Енні.

— Тепер іще таке: чи конче ці камери мають бути стаціонарні? — запитав Бейлі, піднісши вгору докірливий палець. — Безперечно, ні. Маю з десяток помічників в усьому світі, саме в оцей час вони носять камери на шиї. Завітаймо до них. Камеру Дені, будь ласка?

На екрані з’явився Мачу-Пікчу [16]. Як на поштівці — вид із вершини над стародавніми руїнами. Потім картинка почала рухатися, а руїни наближуватися. Аудиторія ахнула, залунали схвальні вигуки.

— Зображення в реальному часі, але, думаю, це і так вид-но. Привіт, Денні. Тепер увімкнімо Сару на горі Кенія.

На великому екрані виникло нове зображення, сланцеве плато високо у горах.

— Саро, покажи нам вершину, зможеш? — Камера взяла вище, захопивши пік гори, оповитий туманом. — Бачите, відкриває можливість для візуальних сурогатів. Уявіть, що я прикутий до ліжка чи надто слабкий, щоб ходити по горах. Відряджаю когось із камерою на шиї і вживу співпереживаю сходження. Подивімося на дещо інше. — Він показав живу картинку з Парижа, з Куала-Лумпура, з лондонського пабу.

— А тепер трохи поекспериментуймо, зібравши всі камери докупи. Сиджу я собі вдома. Заходжу в Інтернет подивитися, що там робиться у світі. Покажіть рух транспорту на автостраді 101. Вулиці Джакарти. Серфінг у Болінасі. Дім моєї матері. Покажіть мені, що бачать камери моїх колишніх однокласників.

На кожну команду з’являлося нове зображення, аж поки назбиралося щонайменше сотня відеопотоків у реальному часі.

— Ми станемо всевидющим, всезнаючими.

Аж тут усе зібрання підвелося. У залі гриміли оплески. Мей схилила голову Енн на плече.

— Маємо знати все, що сталося, — зашепотіла Енні.

— Ти аж світишся. Справді.

— Нічого я не свічуся.

— Ніби при надії, дитину чекаєш.

— Я тебе зрозуміла. Годі.

Тато Мей потягнувся через стіл і взяв її за руку. Настала субота, і батьки з нагоди першого тижня у «Сфері» влаштували для Мей святкову вечерю. Такий собі вияв сентиментальних почуттів — вони грішили на це завжди. Чи принаймні останнім часом. Коли Мей була маленька, єдина дочка у батьків, які довго думали, що не матимуть дітей, їхнє життя було дещо складніше. Протягом тижня тато рідко коли з’являвся вдома. Працював комендантом в офісному комплексі у Фресно, по чотирнадцять годин на день, залишаючи всі хатні справи на дружину, яка відпрацьовувала три зміни на тиждень у готельному ресторані, і коли щось ішло трохи не так, починала сердитися і зганяти лють на Мей. Та, коли Мей виповнилося десять, батьки оголосили, що купують автостоянку, два поверхи неподалік середмістя Фресно, і впродовж кількох років навперемінно там чергували. Для Мей було нестерпно принизливо чути від батьків її друзів: «Ой, бачила твою маму на стоянці» або ж «Подякуй татові, що позавчора з мене грошей не взяв», але невдовзі їхні фінансові справи налагодилися, і вони змогли наймати на кожну зміну по черговому. Тепер мали вихідні, планували далі, ніж на кілька місяців, подобрішали, стали тихою, нестерпно милою зрілою парою. Здавалося, за якийсь рік вони з вічно заклопотаних молодих батьків перетворилися на повільних і доброзичливих дідуся й бабусю, які навіть не здогадуються, чим живе їхня донька. Коли Мей закінчила неповну середню школу, вони повезли її у Діснейленд, вид-но, не розуміючи, що для цього вона вже завелика. А те, що вона поїхала туди сама, тобто з двома дорослими, а це, по суті, все одно що сама, суперечило будь-яким уявленням про розваги. Та батьки були налаштовані так доброзичливо, що Мей не змогла їм відмовити, і зрештою всі прекрасно розважилися, хоч вона і не думала, що це можливо. Залишки якихось образ на батьків за емоційну неврівноваженість, що супроводжувала її раннє дитинство, було притлумлено плинною прохолодою води їхнього старіння.

І ось вони приїхали на узбережжя затоки, щоб провести вихідні у найдешевшому готелі, який тільки їм удалося знайти — за п’ятнадцять миль від «Сфери», і де, здавалося, жили привиди. Тепер вони пішли в «модний» ресторан, що про нього колись чули, і якщо хтось і сяяв, то це батьки. Вони аж променилися.

— Ну і як? Усе добре? — запитала мама.

— Усе добре.

— Я ж казала. — Мама відкинулася на спинку крісла, схрестивши руки на грудях.

— Кращого місця роботи годі бажати, — сказала Мей.

— Ото щастя, — сказав тато. — Ми теж не хочемо, щоб ти кудись переходила.

Мама нахилилася вперед і взяла Мей за лікоть.

— Я розповіла мамі Кароліни. Ти її знаєш. — Як найвищий вияв зневаги жінка наморщила ніс. — Мала такий вигляд, ніби їй ззаду запхали гострій кілок. Аж скипіла від заздрості.

— Мам…

— Я і про зарплату твою бовкнула.

— Мам.

— Узяла і сказала: «Розраховує на шістдесят тисяч доларів».

— Ти що, справді їй таке сказала?

— Але ж це правда.

— Насправді, шістдесят дві.

— Та-а-к-с. Треба їй передзвонити.

— Ні, не треба.

— Добре, не буду. Кумедно вийшло, — розповідала вона, — у мене прохопилося це мимохіть, ненавмисно: «А моя дочка у найкрутішій компанії світу на повному стоматологічному страхуванні».

— Годі тобі. Мені просто пощастило. Та й Енні…

Тепер тато подався вперед.

— А як Енні?

— Добре.

— Переказуй Енні, що ми її любимо.

— Перекажу.

— Вона до нас не приєднається?

— Ні. Вона зайнята.

— Але ти їй сказала?

— Сказала. Передає вам привіт. Вона багато працює.

— А що вона конкретно робить? — запитала мама.

— Та все, — сказала Мей. — Вона у Бригаді-40. Бере участь в ухваленні найважливіших рішень. Здається, має справу переважно із законодавством інших країн.

— Еге ж, мабуть, відповідальна робота.

— І фондовий опціон! — додав тато. — Скільки вона коштує — подумати страшно.

— Тату, не думай.

— І нащо їй робота з такими опціонами? Я лежав би собі на пляжі. Мав би гарем.

Мама опустила долоню на його руку:

— Вінні, годі тобі. — А тоді до Мей: — Сподіваюся, має час на власне життя.

— Має, — сказала Мей. — Ось тепер, коли ми тут балакаємо, вона, мабуть, у кампусі на тусовці.

Тато всміхнувся.

— Кампус. Мені подобається. Прикольно. Ми колись називали це «конторами».

Мама раптом сполошилася.

— На вечірці? Так, Мей? А тобі туди не хочеться?

— Хочеться, але і з вами хочеться побути. Там часто вечірки бувають.

— Але ж це твій перший тиждень! — Мама засмутилася. — Може, і тобі треба було піти. Мені аж недобре. Ти ж через нас не пішла.

— Повір мені. У них ті вечірки через день. Вони без тусовок жити не можуть. Усе добре, не переживай.

— Ти на обід там іще не ходиш? — запитала мама. Коли Мей пішла працювати у комунальне підприємство, вона теж казала: перший тиждень на обід не ходи. Неправильно зрозуміють.

— Не хвилюйся, — сказала Мей. — Навіть у туалет не ходжу.

Мама закотила очі.

— Хай там як, але хочу сказати, що ми тобою дуже пишаємося. І дуже тебе любимо.

— А також Енні, — додав тато.

— Аякже, ми любимо тебе й Енні.

Вони швидко поїли, знаючи, що тато незабаром втомиться. Це він наполіг піти кудись повечеряти, але вдома його і на мотузці не витягнеш. Татова втома була постійна, приходила несподівано і наполегливо, тому він мало не падав з ніг. Якщо вони виходили кудись у місто, важливо було вчасно і якнайшвидше покинути заклад, що вони й зробили, знехтувавши десертом. Мей поїхала з батьками до пансіону, і там, серед десятків ляльок господині «нічлігу та сніданку», розставлених по кімнаті з широко розплющеними очима, вона разом зі своїми батьками нарешті змогла відітхнути, не боячись за наслідки. Дівчина ніяк не могла звикнути, що в тата розсіяний склероз. Йому поставили цей діагноз лише два роки тому, хоча симптоми проявлялися протягом багатьох років. Він нечітко вимовляв слова, промахувався, коли щось брав, і вже двічі падав, щораз у передпокої свого будинку, коли хотів відчинити вхідні двері. Тому вони продали автостоянку, отримали непогані гроші, і тепер мама доглядала тата, а це означало щоденне чи принаймні кількагодинне вивчення медичних рахунків і ведення війни зі страховою компанією.

— О, до речі, нещодавно бачили Мерсера, — сказала мама, а тато всміхнувся. Мерсер — колишній бойфренд Мей, один із чотирьох найсерйозніших, яких вона мала у школі та коледжі. Та для батьків він був єдиний, кого вони брали до уваги, або ж єдиний, кого вони визнавали і пам’ятали. Насамперед тому, що хлопець досі жив у містечку.

— Ну і добре, — сказала Мей, не бажаючи підтримувати цієї теми. — Досі робить абажури з оленячих рогів?

— Що це ти так? — здивувався тато, почувши колючки в її голосі. — Має свій бізнес. Не вихваляється, але видно, що не бідує.

Мей захотілося змінити тему розмови.

— А в мене середній рейтинг «97», — оголосила вона. — Кажуть, для нуба — це рекорд.

На батьківських обличчях проступила розгубленість. Тато повільно кліпнув. Вони й гадки не мали, про що каже дочка.

— Що-що, доню? — перепитав тато.

Мей пропустила запитання повз вуха. Те, що це речення доведеться довго і нудно пояснювати, вона знала ще до того, як слова зірвалися з вуст.

— А як справи зі страхуванням? — запитала вона й одразу пошкодувала. Навіщо їй таке запитувати? Ночі не вистачить усе переслухати.

— Щось не дуже, — сказала мама. — Вже й не знаю. Видно, ми не з того боку почали. Не хочуть вони страхувати тата, хоч плач, відверто не хочуть, бо роблять усе, щоб ми від них відчепилися. А як ми відчепимося? Нам нема до кого звертатися.

Тато випростався.

— Розкажи їй про рецепт.

— Ага. Два роки тато колов копаксон, від болю. Мусив. Без нього…

— О, той біль… мерзенний, — докинув тато.

— А тепер у страховій компанії кажуть, що препарат не потрібен. Бо його немає в переліку схвалених ліків. А тато колов його два роки!

— І нащо така жорстокість, — сказав тато.

— А натомість нічого не пропонують. Від болю нема нічого!

Мей уже не знала, що й казати.

— Аж страх бере. Може, я пошукаю щось у мережі? Ну, якби лікарі назвали якийсь інший препарат, за який страхова компанія заплатить. Може, є якісь замінники…

Розмова тривала близько години, і під кінець Мей геть втомилася. Розсіяний склероз, а вона безсила вповільнити хворобу, неспроможна повернути татові колишнє здоров’я, все це страшенно її мучило, але стосунки зі страховою компанією — це зовсім інша річ, необов’язковий злочин, що переходить всі межі. Невже страхувальники не усвідомлюють, що їхнє крутійство, відмовки, всі завдані ними прикрощі лише погіршують батькове здоров’я і загрожують здоров’ю матері? Щонайменше це недієвий підхід. Час, витрачений на відмови, на суперечки, на відхилення запитів, зрештою, на доведення своєї слушності, коштує компанії дорожче, ніж просто надати її батькам належну лікарську допомогу.

— Годі про сумне, — сказала їй мама. — А у нас для тебе сюрприз. Де він? Вінні?

Вони повсідалися на високому ліжку, застеленому потертою клаптиковою ковдрою, і тато вручив Мей невеличкий, загорнутий у папір пакунок. За розміром і формою можна було сказати, що то намисто, але Мей знала: такого бути не може. Вона розгорнула пакунок, відкрила оксамитову коробочку і засміялася. Там була авторучка — вишукана, срібна, напрочуд важкенька, така, що вимагає обережного поводження і чорнила, — напоказ.

— Не хвилюйся, ми її не купували, — сказав тато.

— Вінні! — застогнала мама.

— Так і є, — не вгавав він. — Це мені торік друг подарував. Засмутився, що я не зможу працювати. Не знаю, що він собі думав, бо як я писатиму ручкою, коли ледве друкую. Але йому завжди бракувало кебети.

— Подумали, вона пасуватиме до твого столу, — пояснила мама.

— Ну що? Ми найкращі батьки у світі, чи як? — запитав тато.

Мама засміялася, і, що найголовніше, засміявся й тато. Сміявся голосно і глибоко. У другий, спокійніший період свого батьківства він став страшенно сміхотливий, сміявся завжди і з будь-чого. У підлітковому віці Мей ох уже й наслухалася того сміху. Сміявся він і з чогось відверто смішного, і з того, що в інших викликало б хіба що усмішку; сміявся і тоді, коли мав би сумувати. Коли Мей бешкетувала, він сприймав це як щось дуже кумедне. Якось увечері упіймав її, коли вилазила з вікна спальні на побачення з Мерсером, і реготав, ледь не перевертався. Все його смішило, її юність потішала його до знемоги. «Бачила б ти своє лице, коли я нагодився! Сміхота та й годі!»

А тоді постав отой діагноз розсіяного склерозу, і сміх майже пропав. Батькові весь час боліло. Мав такі напади, що не міг підвестися, на ноги не міг зіп’ястися, і ті пароксизми частішали, ставали дедалі загрозливіші. Мало не щотижня його забирала «швидка». Але нарешті завдяки титанічним зусиллям дружини потрапив до небайдужих лікарів, йому призначили дієві ліки, і стан стабілізувався, принаймні на якийсь час. А відтак оте фіаско зі страхуванням і зіходження у чистилище охорони здоров’я.

Але саме цього вечора він був бадьорий, і матері трохи відлягло від серця, а коли на крихітній кухні пансіону вона знайшла дещицю хересу, то поділилася з Мей. Майже відразу тато заснув одягнений, на покривалах, з увімкненим світлом, попри те що Мей із мамою говорили на повен голос. Побачивши, що він відключився, Мей постелила собі у ногах їхнього ліжка.

Вранці спали довго, а потім поїхали пообідати у їдальню. Тато добре їв, а мама вдавала безтурботність; батьки розповідали про останній дуже химерний прожект її дивакуватого дядька, який задумав розводити омарів на рисових полях. Мей добре знала, що мама страшенно хвилюється за тата, бо знову, вдруге поспіль, потягнула його на люди; вона щораз кидала на нього стривожений погляд. Тато був життєрадісний, але швидко спадав з сили.

— Ви тут розрахуйтеся, — сказав він. — А я піду в машину, полежу.

— Ми допоможемо, — сказала Мей, але мама на неї цитькнула. Тимчасом тато вже підвівся і пішов до дверей.

— Він швидко втомлюється. Але все добре, — сказала мама. — Тепер інший режим. Йому треба відпочивати. Він усе робить, ходить, їсть; спочатку жвавий, а потім відпочиває. Так весь час, і це, правду кажучи, заспокоює.

Оплатили рахунок і пішли на автостоянку. Через вікно автомобіля Мей побачила світлі пасма татового волосся. Більша частина його голови була нижче віконної рами, він відпочивав на задньому сидінні. Наблизившись до авто, побачили, що він уже прокинувся — дивиться вгору на гіллясте мереживо нічим не примітного дерева. Опустив вікно.

— Просто дивовижно вийшло, — сказав він.

Мей попрощалася і пішла, тішачись, що півдня буде вільна. Їхала на захід, день видався сонячний і тихий, за вікном краєвиди простих і чітких кольорів: блакитні, жовті, зелені. Під’їхавши ближче до узбережжя, звернула до затоки. Якщо поквапитися, можна кілька годин похлюпати воду веслом на байдарці.

До каяка її привчив Мерсер, раніше вона вважали веслування недоладним і безрадісним. Сидиш на ватерлінії і вимахуєш недолугим веслом, схожим на ложечку для морозива. Безперестану сіпаєшся, що збоку видається доволі втомливою справою, і ледве пересуваєшся. А потім якось спробувала з Мерсером на простішому, непрофесійному каяку — коли весляр сам сидить зверху і ноги тримає зовні. Пройшлися затокою, пересуваючись значно швидше, ніж очікувала, побачили тюленів і пеліканів. Тоді Мей зрозуміла, що це злочинно недооцінений вид спорту, а затока — гладь води, яку використовують жалюгідно мало.

Вони вирушали з невеличкого пляжу, де не вимагали ні навичок, ні спорядження, нічогісінько; платиш п’ятнадцять доларів за годину, кілька хвилини — і ти вже посеред затоки, прохолодної і чистої.

Сьогодні вона з’їхала з автостради, дісталася пляжу, і перед нею постав безтурботний пергамін плеса.

— Я тут, — долинув глос.

Мей обернулася і побачила літню жінку, кривоногу і кучеряву. То була Меріон, власниця «Першого плавання». Перша тут завжди була Меріон — ось уже п’ятнадцять років, відколи започаткувала справу, розбагатівши з продажу канцелярських дрібничок. Про це вона розказала Мей ще минулого разу. Жінка геть усім втелющувала цю історію, що, на її думку, була дуже потішна; розповідала, як вона заробила гроші, продаючи канцтовари, тоді відкрила прокат каяків і падлбордів. Чому вона вважала це кумедним, Мей так і не збагнула. Але Меріон була чуйна і люб’язна, навіть коли Мей просила каяк лише за кілька годин до закриття, як ось нині.

— Сьогодні вода аж шепоче, — сказала Меріон. — Але далеко не заходь.

Меріон допомогла їй перетягти каяк по піску і камінню до місця, де вже хлюпали маленькі хвилі. Застібнула на Мей рятувальний жилет.

— І не докучай отим у плавучих будиночках. Їхні вітальні на рівні твоїх очей, тож не зазирай, що там усередині. Дати тобі капці? А вітрівку? — запитала вона. — Може здійнятися вітер.

Мей відмовилася і залізла у каяк боса, у кардигані та джинсах, як була вбрана на обід. Швидко повеслувала за рибацькі човни, попри буруни та серфінгістів, й опинилася посеред відкритої затоки.

Навколо — нікогісінько. Вже місяцями її спантеличувала неймовірна малолюдність цієї водойми. Жодного водного мотоцикла, лише поодинокі рибалки. Жодного водного лижника, хіба що випадкові моторні човни. Правда, виднілися вітрильники, але не в тій кількості, як тут можна було очікувати. Почасти, либонь, через холодну воду. А може, просто в Північній Каліфорнії можна знайти собі більш ніж досить інших розваг просто неба? Дуже незрозуміло, але Мей не скаржилася. Більше води залишалося для неї.

Вона повеслувала глибше в затоку. Там і справді почалася легка хитавиця, холодна вода хлюпнула на ноги. І це було приємно, так приємно, що вона опустила руку, зачерпнула долонею води і намочила собі обличчя й шию. А розплющивши очі, побачила тюленя, буквально за двадцять футів попереду; він витріщився на неї, наче спокійний пес, що на його подвір’я вона щойно зайшла. Мав круглу голову, сиву і лискучу, як відшліфований мармур.

Поклала весло на коліна і дивилась, як тюлень зирить на неї. Очиці — чорні, бездумні ґудзики. Мей не рухалася, і тюлень не рухався. Вони завмерли у взаємному спогляданні, і ця мить, тривка та розкішна, вимагала продовження. Навіщо ворушитися?

У її бік дмухнув вітер, принісши з собою їдкий запах тюленя. Вже зауважила минулого разу, як гостро тхнуть ці тварини, чимсь середнім між тунцем і немитим псом. Краще не бути з навітряного боку. І тут, немовби чимсь сполоханий, тюлень пірнув під воду.

А Мей повеслувала далі від берега. Надумала дістатися червоного бакена, що бовванів на вигині мису в глибині затоки. На це піде з півгодини, дорогою туди вона мине десятки барж і вітрильників, що стоять на якорі. Багато з них у той чи інший спосіб переобладнані на житло, тож Мей розуміла, що в ілюмінатори зазирати не годиться, та не могла втриматися; на облавках — таємниці. Чого на цій баржі мотоцикл? Чому на тій яхті конфедератський стяг? Віддалік кружляв гідролітак.

Її підштовхнув вітер і швидко погнав човник повз червоний бакен у напрямку дальнього берега. Вона не мала наміру сходити на протилежний берег, ще ніколи не перетинала затоки, та вже невдовзі берег таки показався і почав стрімко накочувався на неї; показалися стебла валіснерії, бо починалося мілководдя.

Вистрибнула з байдарки, її нога ступила на каміння — кругле і гладке. Коли витягала човен, затока підійнялася і затопила її ноги. Не хвиля, а раптове одномоментне підвищення рівня води. Ось Мей стоїть на сухому березі, а вже наступної миті — вода вище гомілок, і ноги Мей геть мокрі.

Відступивши, вода залишила після себе валок химерних, немов усіяних самоцвітами, водоростей — блакитних, зелених, а за певного освітлення райдужних. Мей захопила їх рукою — були гладкі, ніби гумові, краї з недоладними торочками. Ноги Мей намокли, вода була холодна, мов талий сніг, але це не турбувало. Сіла на кам’янистому узбережжі, підійняла паличку і заходилася щось малювати, цокаючи по гладеньких камінчиках. Крихітні краби, розкопані і стривожені, поквапилися шукати нову схованку. На всохле, вибілене дерево, що, ліниво вказуючи на небо, по діагоналі підіймалося зі сталево-сірої води, сів пелікан.

Аж тут Мей почала схлипувати. Тато перетворюється на руїну. Ні не перетворюється. Він тримається з великою гідністю. Але того ранку в ньому проступила якась страшенна втома, поразка і смирення, ніби він уже знав, що не зможе боротися з тим, що коїться у його тілі, а також із закладом, що його лікує. І вона нічим не зарадить. Ні, можна було багато що для нього зробити. Можна піти з роботи. Так, звільнитися, сісти за телефон і боротися за татове здоров’я. Так вчинила б хороша донька. Так вчинила би хороша дитина, єдина дитина у сім’ї. Лише хороша єдина дитина провела б наступні три-п’ять років — останні роки рухливості і повної спроможності — разом із татом, допомагаючи йому, допомагаючи мамі, ставши частиною сімейного механізму. Але вона також знала, що батьки нізащо їй це не дозволять зробити. Тож вона розриватиметься між такою потрібною улюбленою роботою і батьками, яким не може допомогти.

Але поплакати приємно, щоб плечі здригалися і гарячі сльози текли по щоках, щоб відчувати їхню дитячу солоність і подолом сорочки витирати соплі з-під носа. А виплакавшись, штовхнула каяк на воду і чимдуж повеслувала. На середині затоки зупинилася. Сльози вже висохли, дихання вирівнялося. Була спокійна, відчула в собі силу, та замість наближуватися до червоного бакена, що її вже не цікавив, сиділа з веслом на колінах, хвилі легенько її похитували, а тепле сонце сушило її руки та ноги. Мей часто так робила, коли була віддалік узбережжя, — нерухомо сиділа, відчуваючи під собою безмежжя океану. На цьому відтинку затоки можуть траплятися каліфорнійські кунячі акули, скатиорляки, медузи й іноді морські свині, але нічого такого вона не бачила. Вони ховалися у темній товщі води, у чорному паралельному світі, і знати, що вони там є, але не знати, де саме, і взагалі не знати про них більше нічого було тієї миті дивовижним відчуттям. Там далеко, де гирло затоки виходить в океан, Мей уздріла величезний контейнеровоз, що у серпанку легкого туману прямував у відкрите море. Подумала, що треба веслувати, але навіщо? Не мала жодної причини кудись квапитися. Похитуватися посеред затоки, нічого не робити і на ніщо не дивитися було для неї більше ніж достатньо. Добру годину часу вона отак поволеньки дрейфувала. Інколи долинав отой тунцево-псячий запах, вона роззиралася, знаходила допитливого тюленя, і вони дивилися одне на одного; їй хотілося знати, чи тюлень розуміє, як це чудово, яке щастя, що все це належить лише їм.

Під вечір із Тихого океану прийшов вітер, і повертатися на берег було важкувато. Коли добилася додому, її руки і ноги налилися свинцем, а в голові шуміло. Накришила собі салату і з’їла півпакета чипсів, втупившись поглядом у вік-но. О восьмій лягла у ліжко і проспала одинадцять годин.

А ранок був завізний — Ден так і попереджав. О восьмій зібрав сто з гаком співробітників ВК і нагадав їм, що відкриття каналу в понеділок завжди річ ризикована. Всі клієнти, які потребували відповіді впродовж вихідних, безумовно, вважають, що отримають їх у понеділок зранку.

І він казав правду. Канал відкрився, хлинув потоп, і Мей протистояла повені десь до одинадцятої, коли настало відносне затишшя. Вона опрацювала сорок дев’ять запитів, і її рейтинг становив дев’яносто один бал, що було її найнижчим середнім показником.

«Не переймайся, — написав Джаред. — Так завжди щопонеділка. Порозсилай якнайбільше повторних запитальників».

Мей надсилала повторні запитальники до обіду, але це на дало відчутного результату. Клієнти сердилися. Єдина хороша звістка надійшла через внутрішню мережу компанії — написав Френсіс, запрошував разом пообідати. Формально працівники ВК мали на обід аж годину, але вона не бачила, щоб когось із них не було за робочим столом довше, ніж двадцять хвилин. Собі вона виділяла стільки ж часу, хоча у вухах лунала засторога матері, яка прирівнювала обід до монументального невиконання обов’язків.

До «Скляного Корита» вона трохи запізнилася. Роззирнулася, а потім глянула вгору і побачила Френсіса кількома поверхами вище: сидів на високому стільці з оргскла і дриґав ногами. Помахала, але він не бачив. Тоді гукнула, якнайтихіше, але він не чув. Ніяковіючи — ну, що таке? — скинула йому есемеску і побачила, як він, прочитавши, окинув поглядом кафетерій, знайшов Мей і замахав рукою.

Вистояла чергу, взяла вегетаріанський бурито, якусь новомодну органічну содову і сіла біля Френсіса. Він був у невипрасуваній, але чистій сорочці та в штанях, як у столяра. З його місця добре видно було відкритий басейн, де витівники намагалися грати у щось схоже на волейбол.

— Поганенькі з них спортсмени, — зауважив він.

— Таки-так, — погодилася Мей. Він спостерігав за хаотичним хлюпанням внизу, а вона намагалася зіставити обличчя перед нею з обличчям, яке їй запам’яталося того першого вечора у «Сфері». Ті ж важкі брови, той же випнутий ніс. Але тепер Френсіс наче зіщулився. Вже надто делікатними видавалися його руки, що орудували ножем і виделкою, краючи бурито навпіл.

— Це вже якесь збочення, — сказав він, — мати стільки спортивного спорядження, а здібностей кіт наплакав. Усе одно, якби сім’я релігійних сектантів жила поруч з аптекою. — Нарешті він таки повернувся до неї. — Дякую, що прийшла. Бо я вже думав, не побачимося.

— Атож. Купа роботи.

Кивнув на свою тарілку.

— Довелося почати без тебе. Вибачай. Правду кажучи, вже й не сподівався, що прийдеш.

— Вибачай, трохи запізнилася, — сказала вона.

— Та я все розумію, повір. Треба впоратися з понеділковим напливом. У клієнтів нетерплячка. Тому обід відходить на другий план.

— Мушу сказати, мені трохи ніяково за той вечір. Вибачай, що Енні так з тобою повелася.

— А ви що, й справді тоді лизалися? Хотів знайти місцинку, звідки можна подивитися, але…

— Ні.

— Подумав, якби вилізти на дерево…

— Ні. Ні. Це Енні просто так сказала. Дуринда.

— Дуринда, яка входить до одного відсотка керівного складу компанії. Теж би хотів бути таким дурком.

— Тоді ти почав говорити про своє дитинство.

— А може, то вино почало говорити?

— Ну, тоді не кажи нічого.

Мей мучилася, бо, вже знаючи те, що знала, сподівалася на його розповідь. Тоді змогла б накласти на версію історії, отриману з других рук, версію безпосередньо від Френсіса.

— Ну, що? Нічого, — сказав він. — Познайомився з багатьма цікавими дядями і тьотями, які отримували гроші за те, що піклувалися про мене. Прикольно було. Скільки ти ще маєш, хвилин десять?

— До першої.

— Гаразд. Отже, вісім хвилин. Ти їж. А я побалакаю. Але не про дитинство. З тебе досить. Думаю, Енні тобі вже виклала все кровожерливе. Любить переповідати ту історію.

Тож Мей намагалася з’їсти якнайбільше і якнайшвидше, поки Френсіс говорив про фільм, який він бачив учора ввечері у кінотеатрі кампусу. Режисерка особисто його презентувала, а потім іще й відповідала на запитання.

— Ішлося про те, як жінка вбиває свого чоловіка і дітей, а під час обговорення ми дізналися, що режисерка давно воює з колишнім чоловіком за опіку над дітьми. Ми перезираємося, думаємо собі: «Ця тітка виволокла свої житейські негаразди на екран чи…»

Мей засміялася, але, згадавши про його моторошне дитинство, враз стихла.

— Та все добре, — сказав він, одразу знаючи, чого вона так раптово затнулася. — Не хочу, щоб ти думала, начебто маєш ходити біля мене навшпиньки. Все те давно минулося, і якби мені тут було незатишно, я б не працював у «Діто-Стежці».

— Але все ж таки. Вибач. Я завжди щось бовкну невлад. І як проект: наскільки ви вже близько до?..

— Ти так ніяковієш! Мені подобається, — сказав Френсіс.

— Тобі подобається, коли жінка ніяковіє?

— Особливо при мені. Мені страшенно хочеться, щоб стояла навшпинячки, була розгублена, зніяковіла, в наручниках і готова ницьма впасти, щойно скажу слово.

Мей захотіла розсміятися, але чомусь не змогла.

Френсіс потупився у свою тарілку.

— Бля. Щоразу, коли мій мозок обережно веде машину під’їзною доріжкою, язик виїжджає і пробиває задню стінку гаража. Перепрошую. Присягаюся, я над цим працюю.

— Усе добре. Розкажи мені про…

— «ДітоСтежку». — Він підвів голову. — Тобі справді хочеться знати?

— Хочеться.

— Бо як почну, твій понеділковий потоп здасться тобі дзюркотінням під кущем.

— Маємо ще п’ять із половиною хвилин.

— Гаразд. Пам’ятаєш, у Данії хотіли запровадити ім-плантати?

Мей захитала головою. Лишень туманно пригадала випадок із викраденням і вбивством дитини…

Френсіс подивився на годинник і ніби подумав, що пояснення про Данію забере у нього зайву хвилину. Зітхнув і почав:

— Словом, кілька років тому уряд Данії започаткував програму, у межах якої вживлювали чипи у зап’ястя дітей. Зробити це нескладно, забирає дві секунди, нема жодних медичних протипоказань, і все відразу працює. Кожен батько чи мати знає, де їхня дитина у конкретний момент. Вік обмежили чотирнадцятьма роками, і спочатку все йшло добре. Позови відхилено в суді, бо майже нема заперечень, результати опитування — вище нікуди. Батьки задоволені. Реально задоволені. Це діти, тож ми зробимо геть усе, щоб тільки вони були в безпеці, так же?

Мей кивала головою, та раптом згадала, що історія закінчилася жахливо.

— Аж ось одного дня зникають семеро дітей. Поліцейські та батьки думають собі: жодних проблем. Ми знаємо, де наші діти. Відстежили чипи та, прибувши на місце, виявили їх на автостоянці у паперовому кульку, в крові. Самі лише чипи.

— Ага, згадала. — Мей стало зле.

— Тіла знайшли за тиждень, а на той час громадськість впала у паніку. Всі як подуріли. Вважали, що саме чипи спричинилися до викрадення, вбивств, що, мовляв, це якось спровокувало зловмисника, зробило завдання для нього ще спокусливішим.

— То було страхіття. І — кінець чипам.

— Так, але хід думок алогічний. Надто тут. Маємо близько дванадцяти тисяч викрадень щороку. А скільки вбивств? Проблема полягала в тому, що чипи вживлювали майже на поверхні шкіри. Якщо комусь дуже закортить, він різоне по зап’ястю, і чипа нема. Дуже просто. А ми досліджуємо… Сабіну знаєш?

— Знаю.

— Вона у нашій команді. І нічого тобі не скаже, бо працює над чимсь схожим, про що їй розповідати не можна. Але для нас вони винайшли спосіб уживити чип у кістку. І в цьому вся відмінність.

— Бля. У яку кістку?

— Та все одно, як на мене. Бачиш, ти вже скривилася.

Мей зробила над собою зусилля, щоби мати нейтральний вираз обличчя.

— Звісно, це божевілля. Дехто просто дуріє від того, що, мовляв, чипи в наших головах, у наших тілах, але з технічного погляду все це на тому ж рівні, що й поліцейська рація. Вони нічого такого не роблять, лише повідомляють, де щось є. І вони тепер геть усюди. Кожен другий товар, що ти купуєш, має схожий чип. Купуєш стереосистему — там є чип. Купуєш машину — там ціла купа всіляких чипів. Деякі компанії ставлять чипи в харчову упаковку, щоб переконатися, що на ринок потрапили свіжі продукти. Простий пристрій для відстеження. І якщо вживити у кістку, то його неозброєним оком не побачиш — не так як із чипами на зап’ясті.

Мей опустила бурито.

— Що, в самісіньку кістку?

— Мей, подумай про світ, де не буде серйозних злочинів проти дітей. Бо там це стане неможливо. Тієї ж миті, коли дитина потрапляє туди, де їй непотрібно бути, спрацьовує тривога, і про її місцеперебування вже знають. І знайти її зможе кожен. Представники влади відразу розуміють, що вона зникла, а також знають, де вона. Вони телефонують мамі і кажуть: «Ваша дитина чогось попхалася у торговий центр», — або ж знаходять зловмисника за лічені хвилини. Тут викрадач сподіватиметься лише на те, що він заховається з дитиною в лісі, щось там із нею зробить, а тоді втече, поки на нього не накинувся весь світ. Але на все про все матиме хіба що півтори хвилини.

— А що як він наловчиться глушити сигнал від чипа?

— Атож, це можливо. Але хто має такі знання? Скільки електронних геніїв є серед педофілів? Гадаю, дуже мало. І в такий спосіб ми всі викрадення дітей, зґвалтування, вбивства знижуємо на дев’яносто дев’ять відсотків. А ціна — чип у гомілковій кістці дитини. Хочеш мати живе дитя з чипом у гомілці, яке, ти переконана, ростиме у безпеці, дитя, яке може побігти собі в парк, поїхати на велосипеді до школи, ну, і все таке?

— Ти зараз скажеш: «Чи?..»

— Так. Чи ти хочеш мертве дитя? Або довгі роки тривоги, щойно дитина вирушить на автобусну зупинку? Річ у тім, що ми опитували батьків з усіх куточків світу. Спершу їх трохи пересмикує, та коли їхня нудота минає, ми отримуємо вісімдесят вісім відсотків схвалення. Щойно вони розуміють, що це можливо, починають репетувати — чому ми досі цього не маємо? Коли ви це запровадите? Знаєш, для молоді настане новий золотий вік. Вік не позначений тривогою. Бляха. Ти запізнилася. Поглянь.

Він показав на годинник — 13:02.

Мей схопилася і побігла.

Після обіду робота посунула невблаганно, а її середній рейтинг ледь сягав дев’яноста трьох балів. Під кінець дня вона почувалася виснаженою, аж глипнула на другий монітор і побачила повідомлення від Дена. «Маєш секунду? Джина із СоцСфери хоче переговорити».

Вона відписала: «А якщо через п’ятнадцять хвилин, нічого? Відсилаю додаткові запитальники, з обіду навіть в туа-лет не ходила». І це була правда. Вона не вставала з крісла три години поспіль, а також хотіла перевірити, чи зможе підійнятися вище дев’яноста трьох балів. Була впевнена: саме через її низький середній бал Ден і хоче, щоб вона зустрілася з Джиною.

Ден написав тільки два слова: «Дякую, Мей», і про ці слова вона думала, йдучи до туалету. Він дякував їй за те, що зможе зустрітися через п’ятнадцять хвилини, чи дякував, похмуро, за надмірні гігієнічні подробиці?

Мей уже підходила до дверей вбиральні, аж побачила чоловіка у зелених джинсах в обтяжку і в обтислому легкому светрі з довгими рукавами. Він стояв у коридорі під високим вузьким вікном і дивився на свій телефон. Осяяний блакитно-білим світлом, чоловік, здавалося, чекав настанов з екрану.

Мей зайшла в туалет.

А вийшовши, побачила, що чоловік стоїть на тому ж місці і тепер уже дивиться у вікно.

— Заблукав, — сказала Мей.

— Нє. Просто обдумую одну справу, мені нагору. Працюєш тут?

— Так. Я новенька. У ВК.

— ВК?

— Враженнях Клієнта.

— Ага. Ми називали це «Обслуговування Клієнта».

— То ти не новачок?

— Я? Ні. Я тут уже трохи попрацював. Але не в цьому корпусі. — Він усміхнувся і подивився у вікно, а тоді відвернув обличчя, тож Мей мала змогу роздивитися його уважніше. Темноокий, овальне обличчя, сиве, майже біле, волосся, хоча на вигляд заледве старший тридцяти. Худорлявий, мускулястий, а вузькі джинси й обтисле джерсі з довгими рукавами надавали його постаті якогось швидкого тонко-товстого каліграфічного написання.

Він знову повернувся до неї, кліпав очима, немовби брав на сміх себе і свою невихованість.

— Вибач. Я Кальден.

— Кальден?

— Тибетське ім’я, — сказав він. — Щось на кшталт «золотий». Батьки завжди хотіли побувати в Тибеті, але далі Гонконґу не доїжджали. А тебе як звуть?

— Мей, — сказала вона, і вони потисли одне одному руки. Його потиск був міцний, але недбалий. Його вчили вітатися за руку, але він так і не збагнув, у чому суть.

— То ти не заблукав, — сказала Мей, згадавши, що їй треба на робоче місце; вона сьогодні вже раз запізнилася.

Кальден здогадався.

— Ага. Тобі треба йти. Можна, я проведу? Подивлюсь, де ти працюєш.

— Е-е-е, — сказала Мей, розгубившись. — Добре. — Якби вона була нетяма і не помітила навколо його шиї шнурка від бейджа з посвідченням особи, то сприйняла б Кальдена з його підвищеною, але неконкретною допитливістю за випадкову людину або ж за корпоративного шпигуна. Але що вона знала? Лише тиждень у «Сфері». Може, це якась перевірка. Або ж якийсь ексцентричний сфероїд.

Мей привела його до свого столу.

— У тебе чисто, — сказав він.

— Звісно. Тільки почала працювати.

— Як я знаю, декому з Мудреців дуже подобається, коли на столах порядок. Когось із тих хлопців тут бачила?

— Кого? Мудреців? — Мей хмикнула. — Тут ні. Принаймні поки що.

— Я так і думав, — сказав Кальден і сів навпочіпки, його голова — на рівні її плеча. — А можна я подивлюся, що ти робиш?

— Як я працюю?

— Так. Можу? Якщо тільки тебе це не бентежитиме.

Мей запнулася. Досі все і всі у «Сфері», як вона це знала з власного досвіду, дотримувалися якоїсь логіки, ритму, а цей Кальден — справжня аномалія. Його ритм був інакший, дивний і незвичайний, але не відштовхував. Обличчя мав відкрите, очі — вологі, добрі та скромні, а говорив він так тихо, що навіть можливість загрози видавалася дуже далекою.

— Аякже. Думаю, можеш, — сказала вона. — Тільки робота не вельми цікава.

— Може, так, а може, й ні.

Він дивився, як Мей відповідає на запити. Коли вона повертала голову після кожного звичного відтинку завдання, в його очах яскраво танцював монітор, а з обличчя не сходив захват, ніби за все своє життя нічого цікавішого не бачив. Утім, бувало, вона обернеться, а він якийсь наче відсутній і бачить щось таке, чого їй не видно. Втупився в монітор, але його очі бачать значно глибше.

Вона працювала далі, а він час від часу запитував: «Хто такий?», «І часто так буває?», «А чому ти так відповіла?»

Сидів дуже близько до неї, значно ближче як на нормальну людину, що дотримується загальноприйнятих правил про особистий простір, але було цілком зрозуміло, що він не з таких. Себто не з нормальних людей. Спостерігаючи за монітором, а часом за пальцями Мей на клавіатурі, його підборіддя щораз ближчало до її плеча, вона відчувала його дихання, легке, але вловиме, а його запах, простий — мило і банановий шампунь, напливав на неї разом із його затамованим віддихом. Усе це було так дико, що Мей нервово хихотіла кожні кілька секунд, не знаючи, що робити далі. А тоді все скінчилося. Він прочистив горло і підвівся.

— Ну, я пішов, — сказав він. — Тихенько вислизну. Не хочу тобі заважати. Побачимося десь у кампусі.

І зник.

Мей іще не встигла второпати, що ж сталося, як перед нею виникло нове обличчя.

— Привіт. Я Джина. Ден казав, що я зайду?

Мей кивнула, хоча не пам’ятала, щоб Ден саме це казав. Поглянула на Джину, що була на кілька років старша за неї, і сподівалася пригадати щось про неї саму чи про цю зустріч. Її підведені очі, чорні та важкі, і вії, місячноблакитні, всміхалися, але не випромінювали тепла — як і вся Джина.

— Ден сказав, що саме зручно налаштувати соцмережі. Маєш час?

— Так, — відповіла Мей, хоча геть не мала часу.

— Я так розумію, що минулого тижня ти була дуже зай-нята, щоб налаштовувати свій акаунт у нашій соцмережі? Думаю, свій старий профіль ти теж не імпортувала?

Мей вилаялася про себе.

— Вибач, але я і сьогодні завалена роботою.

Джина насупилася.

Мей відмовилася від щойно мовлених слів і прорахунок замаскувала смішком.

— Ні, це я так! Але на щось необов’язкове, понад програму, я справді не маю часу.

Джина нахилила голову і театрально кашлянула.

— Ти так цікаво висловилася, — сказала вона всміхаючись, хоча вочевидь невдоволено. — Річ у тім, що ми розцінюємо твій профіль і твою активність у соцмережах як складову участі у роботі компанії. У такий спосіб колеги, навіть оті, на протилежному боці кампусу, про тебе і дізнаються. Спілкування — це не понад програму, хіба не так?

Мей знітилася.

— Так, — сказала вона. — Звісно.

— Коли ти заходиш на сторінку колеги і щось пишеш на стіні — це позитив. Це громадсько значима дія. Це дія з підтримання зв’язку. І мені не випадає пояснювати, що наша компанія існує завдяки соціальним засобам зв’язку, які ти вважаєш «необов’язковими». Як я розумію, ти використовувала наші соцмедійні інструменти ще до того, як прийшла до нас?

Уже й не знала, як задобрити цю Джину. Мей була вкрай завалена роботою і не хотіла створювати враження, начебто переймається чимсь іншим, тому і відкладала реактивацію свого соціального профілю.

— Вибач, — витиснула з себе Мей. — Це я так сказала, що понад програму. Насправді вважаю, що це, може, і найголовніше. Тільки почала акліматизовуватися тут на роботі і хотіла зосередитися на своїх нових обов’язках.

Але Джина вилізла на свого коника і не хотіла зупинятися, поки не закінчить думки.

— Певно, ти усвідомлюєш, що слова «громадськість» і «громада» мають спільний корінь і ґрунтуються на комунікації, що походить від латинського слова «communis», і воно, своєю чергою, означає «спільне», «публічне», те, що поділяють усі чи багато людей.

У Мей гупало серце.

— Джино, мені дуже шкода, що так вийшло. Я домагалася цієї роботи. І все це знаю. Я тут, бо вірю у все те, що ти кажеш. Минулий тиждень був просто несамовитий, і я не мала змоги встановити налаштування.

— Гаразд. Але надалі знай, що соціальна активність і твоя присутність у мережі і на всіх пов’язаних із твоєю сторінкою акаунтах — це внесок у діяльність компанії. Ми вважаємо, що присутність у мережі — складова частина твоєї роботи. Все тут взаємопов’язано.

— Так, я розумію. Ще раз вибач, що невиразно висловилася.

— Добре. Зараз усе налаштуємо. — Джина перехилилася через перегородку і витягла ще один монітор, більший за другий, поставила його на стіл і швидко під’єднала до комп’ютера Мей.

— Добре. Отже, другий монітор так і залишається зв’язком із твоєю командою. Він стосується лише справ у ВК. Твій третій монітор — для участі в громадському житті, у «Сфері», компанії, і ширше. Розсудливо?

— Розсудливо.

Мей дивилася, як Джина вмикає монітор, і сильно хвилювалася. Ніколи вона ще не працювала з таким складним устаткуванням. Три монітори, і це для співробітника найнижчої ланки! Лише у «Сфері» таке могло бути.

— Гаразд, спочатку хочу повернутися до другого монітора, — сказала Джина. — Думаю, ти ще не активувала «Сферо Пошук». Зараз зробимо. — Виникла докладна тривимірна карта кампусу. — Все дуже просто і дозволяє тобі знайти будь-кого у кампусі, якщо потрібно поговорити з кимсь наживо.

Джина показала на мерехтливу червону цятку.

— Це ти. Задихалася, аж червона! Жартую. — Немовби визнаючи, що жарт не дуже доречний, Джина швидко вела далі. — Ти, здається, знаєш Енні? Вдрукуємо її ім’я. — Блакитна цятка з’явилася на «Дикому Заході». — Вона у своєму офісі, яка несподіванка. Енні як та машина.

Мей усміхнулася.

— Так і є.

— Я тобі аж заздрю, що ви з нею подружки, — сказала Джина і теж усміхнулась, але коротко і непереконливо. — А ось тут дуже крута нова програма, щось на кшталт щоденної історії корпусу. Буде видно, хто і коли прийшов на роботу, коли покинув корпус. З’явиться розуміння життя компанії. Ну, безперечно, все це тобі самій оновлювати не треба. Підеш у басейн, і твій ідентифікатор автоматично оновить стрічку. А щодо всього іншого можеш давати будь-які коменти на власний розсуд, і, звісно, ми їх тільки вітаємо.

— Які коменти? — запитала Мей.

— Ну, щось штибу — чи сподобався тобі обід, нове обладнання у спортзалі та будь-що. Рейтинги, лайки, коментарі. Нічого особливого, а кожен отакий внесок допомагає нам краще виконувати свою роботу з обслуговування співтовариства «Сфери». Коментарі пишуться отут, — сказала вона і показала, як на будь-який корпус чи офіс можна клацнути, а потім усередині додати будь-які свої зауваги геть про все і про всіх.

— Отже, це твій другий монітор. Там колеги по роботі, твоя команда, пошук людей у фізичному просторі. А тепер — забава аж до рання. Третій монітор. Тут твої стрічки у соцмережах і в «Цвіркуні». Бачу, ти не користуєшся «Цвіркуном»?

Мей визнала, що не користується, але дуже хотіла б.

— Чудово, — сказала Джина. — Ось уже маєш обліковий запис у «Цвіркуні». Я тобі ім’я придумала: МейЯ. Ну, майже як ім’я матері Будди. Прикольно, правда?

Мей дещо засумнівалася у доречності такого імені, до того ж вона нічого не знала і про матір Будди.

— А тепер підписую твій обліковий запис у «Цвіркуні» на все співтовариство «Сфери», тож віднині матимеш десять тисяч сорок одного друга! Дуже круто. Щодо твого «цвіркання», то ми розраховуємо на десять «цвірків» щодня, але це мінімум. Та я впевнена, зможеш сказати більше. Ага, ось твій плейлист. Якщо, працюючи, ти слухаєш музику, то твій плейлист автоматично розсилається по інших плейлистах, тоді вони об’єднуються у колективний, а відтак уже рейтинги — пісня, яку найбільше слухали протягом якогось конкретного дня, тижня, місяця. Є сто найпопулярніших пісень у всьому кампусі, але їх можна сортувати також за стилями — найпоширеніший хіп-хоп, інді, кантрі та будь-що. Отримуєш рекомендації на основі того, що слухаєш ти й інші зі схожими смаками — ось таке перехресне запилення у час, коли ти працюєш. Розсудливо?

Мей кивнула.

— Йдемо далі, одразу за стрічкою «Цвіркуна» бачиш вік-но для твоєї головної соціальної стрічки. Ми її розділили на дві частини — на внутрішню соцстрічку «БіоСферу» та зовнішню соцстрічку «МезоСферу». Чудо, правда? Ти можеш їх об’єднати, але ми вважаємо, що зручніше, коли окремо. Безперечно, навіть «МезоСфера» таки у «Сфері», еге ж? Як і все решта. Поки що розсудливо?

Мей сказала, що розсудливо.

— Мені аж не віриться, що ти тут працюєш уже цілий тиждень, а ще не читала головної соцстрічки. Зараз земля під тобою захитається. — Джина постукала по монітору Мей, і стрічка «БіоСфери» хлинула на екран нескінченним потоком повідомлень.

— Бачиш, скільки пропустила за минулий тиждень. Тому так багато. Ого, ти справді купу проґавила.

Мей стежила за лічильником унизу екрана, що підраховував усі повідомлення, надіслані їй сфероїдами. Лічильник призупинився на тисячі двохстах. Потім на чотирьох тисячах чотирьохстах. Але число зростало далі, час від часу запиналося і нарешті завмерло на восьми тисячах двісті сімдесяти шести.

— І це за минулий тиждень? Вісім тисяч?

— Наздоженеш, — підбадьорила Джина. — Може, навіть сьогодні ввечері. А тепер відкриймо твій звичайний соціальний акаунт. Ми його називаємо «МезоСфера», але той самий профіль і та сама стрічка, яка в тебе вже роками. Я відкрию, якщо не заперечуєш?

Мей не заперечувала. Дивилася, як її соціальний профіль, створений іще кілька років тому, тепер виник на третьому моніторі, відразу біля стрічки «БіоСфери». Монітор спов-нився каскадом повідомлень і світлин — кількома сотнями.

— Оце вже так маєш, що робити, тут тобі теж треба надолужувати, — сказала Джина. — Гулянка! Бався.

— Ой, дякую, — сказала Мей. Намагалася вдавати піднесення. Хотіла сподобатися Джині.

— Стривай. Іще одне. Ієрархія повідомлень. Бля. Мало не забула про ієрархію повідомлень. Ден би мене прибив. Гаразд, думаю ти знаєш, що обов’язки у ВК, а це перший монітор, мають для тебе першочергове значення. Повинні обслужити наших клієнтів з повною віддачею, уважно і від щирого серця. Це ясно.

— Ясно.

— На другому моніторі ти отримуєш повідомлення від Дена та Джареда, або від Енні, або від тих, хто безпосередньо контролює твою роботу. І в повідомленнях йдеться про щохвилинну якість твоїх послуг. Другий твій пріоритет. Ясно?

— Ясно.

— Третій монітор — це твоя соцмережа, «Біо-» і «Мезо Сфера». Але не треба ставитися до цих повідомлень як до чогось зайвого. Вони такі ж важливі, як і решта повідом-лень, просто мають третій пріоритет. Іноді вони навіть термінові. Особливо уважно стеж за стрічкою «БіоСфери», бо саме з неї дізнаватимешся про збори персоналу компанії, інші обов’язкові заходи, а також про важливі новини. Щось справді нагальне щодо «Сфери» помічають оранжевим кольором. Про вкрай термінове сповіщають також есемескою. Завжди тримаєш телефон перед собою? — Мей кивнула на свій телефон, що лежав на столі під монітором. — Добре, — схвалила Джина. — Отже, такі пріоритети. А ще твій четвертий пріоритет — активність у «МезоСфері». І це так само важливо, як і все решта, бо ми оцінюємо твою рівновагу «дім-робота», тобто співвідношення між часом, проведеним в онлайновому житті компанії та особистим олайновим часом. Сподіваюсь, усе ясно. Так?

— Так.

— Тоді добре. Здається, все вже маєш. Запитання?

Мей сказала, що не має запитань.

Джина скептично схилила голову набік, мовляв, вона добре знає, що Мей насправді має не одне запитання, але не хоче їх ставити, щоб не видатися недорікою. Джина підвелась, усміхнулась, відступила назад, а тоді зупинилася.

— Бля. Забула ще одну фігню.

Вона присіла біля Мей, кілька секунд щось друкувала, і на третьому моніторі висвітилося число, дуже схоже на її підсумковий рейтинг у ВК. Там значилося: «Мей Голланд: 10 328».

— Це твій «Рівень Участі», скорочено «РівУч». Дехто з наших це називає Рівнем Популярності, але це не так. Це генероване алгоритмом число, у якому взято до уваги всю твою діяльність у «БіоСфері». Розсудливо?

— Аякже.

— Бере до уваги «цвіркання», зовнішніх друзів на внутрішньому «Цвіркуні», чужі коментарі на твої «цвірки», твої коментарі на чужі «цвірки», коментарі на профілі інших сфероїдів, твої світлини, відвідання акцій «Сфери», коментарі та фотки з тих акцій — загалом «РівУч» збирає та прославляє все, що ми тут робимо. Безперечно, найактивніші сфероїди мають значно вищий рейтинг. Сама бачиш, твій рейтинг зараз низький, бо ти новенька і ми щойно активували твою соцстрічку. Але щоразу, коли ти постиш, коментуєш або відвідуєш акцію, все це враховується, і ти бачиш відповідні зміни у своєму рейтингу. Тут уже веселіше. Постиш, підіймаєшся у рейтингу. Певна кількість народу лайкнули твій пост — підіймаєшся вгору. Протягом дня все змінюється. Прикольно?

— Дуже, — сказала Мей.

— Тобі ми надали підтримку, інакше була б десять тисяч чотириста одинадцята. І знову ж таки, все це заради забави. Тебе не судять за твоїм рейтингом, аж ніяк. Дехто зі сфероїдів бере це дуже близько до серця, аякже, і нам подобається, коли люди прагнуть бути попереду, але сам рейтинг — це лише забавка, спосіб побачити власний внесок на тлі всього співтовариства «Сфери». Ясно?

— Ясно.

— Добре. Ти знаєш, як зі мною зв’язатися.

Сказавши це, Джина повернулася і пішла.

Мей відкрила внутрішньокорпоративний потік і почала. Була сповнена рішучості перелопатити за ніч усі стрічки «БіоСерфи» та «Мезосфери». Там були корпоративні оголошення про щоденне меню, щоденний прогноз погоди, щоденні афоризми минулого тижня — висловлювання Мартіна Лютера Кінґа, Ганді, Солка, матері Терези і Стіва Джобса. Також були оголошення про тих, хто відвідав кампус: агенція захисту бездомних тварин, конгресмен зі штату Теннессі, директор організації «Лікарі без кордонів». Зокрема, вона дізналася з докором для самої себе, що сьогодні вранці проґавила зустріч із Мухаммадом Юнусом [17], лауреатом Нобелівської премії. Перелопачувала всі повідомлення поспіль, шукаючи таке, на яке очікували реакції особисто від неї. Натрапила на опитування, щонайменше на п’ятдесят, які з’ясовували громадську думку сфероїдів щодо різних напрямів внутрішньої політики компанії, оптимальних дат майбутніх зібрань, груп за інтересами, свят і відпусток. Десятки клубів скликали своїх членів і сповіщали про збори: групи власників котів — щонайменше десять, кілька груп власників кроликів, шість груп власників рептилій, чотири з яких рішуче виступали проти змій. А найбільше виявилося груп власників собак. Їх налічувалося аж двадцять дві, але, напевно, то ще були не всі. Активісти однієї з груп із назвою «Щасливий песик», до якої входили власники дуже маленьких собачок, хотіли знати, скільки людей завітає до клубу вихідного дня для прогулянок, поїздок і підтримки; Мей ними знехтувала. А потім усвідомила, що в такому разі вони надішлють друге, ще настирливіше повідомлення, тому мусила пояснити: вона не має песика. Її також просили підписати петицію про урізноманітнення вегетаріанського обіднього меню; вона підписалася. Побачила також дев’ять повідомлень із різних робочих груп компанії, які запрошували вступити до під-Сфер для отримання особ-ливих оновлень та найсвіжішої інформації. І вона вступила до під-Сфер, присвячених гачкуванню, футболу та Гічкоку.

Діяла, мабуть, добра сотня батьківських груп — батьки первістків, розлучені батьки, батьки дітей-аутистів, батьки, які всиновили дітей із Гватемали, Ефіопії, Росії. Сім імпровізаційних комедійних труп, дев’ять плавальних команд — а минулої середи серед співробітників компанії відбулися змагання, в яких взяли участь сотні плавців, а ще сотня повідомлень була про хід тих змагань, про переможців, виникло певне ускладнення з підбиттям підсумків, тому до кампусу прибуде посередник і залагодить нерозв’язані питання та розгляне скарги. Кожного дня щонайменше десять візитів представників компаній, які пропонували «Сфері» інноваційні розробки. Нові авто, що заощаджують паливо. Нові кросівки, що продаються в умовах чесної конкуренції. Нові місцеві тенісні ракетки. Відбувалися зустрічі всіх мислимих відділів — із досліджень і розробок, пошуку, соціальних питань, допомоги та підтримки, налагодження профзв’язків, філантропічного, з продажу реклами, і з холодком під серцем Мей побачила, що вона проґавила зустріч для нубів, позначену як «доволі обов’язкову». Відбулася в четвер. А чому їй ніхто не сказав? От, дурепа, відповіла сама собі. Вони повідомили. Ось цим повідомленням.

— Капéць, бля, — буркнула вона.

До десятої вечора перегорнула внутрішні повідомлення та оголошення і тепер перейшла до акаунту «МезоСфери». Не заглядала туди шість днів, і тільки за сьогодні там назбиралося сто вісімнадцять оголошень. Вирішила перелопатити всі — від найновіших до найстаріших. Нещодавно одна з її подружок вивісила пост, що захворіла на шлунковий грип, тому пішла довга плетениця: друзі радила ліки, дехто висловлював співчуття, дехто виставляв підбадьорливі фотки. Мей лайкнула дві фотки і три коментарі, надіслала власні побажання найшвидшого одужання, а також посилання на пісню «Саллі, яка блює». Це підкинуло нову тему для дискусій — п’ятдесят чотири повідомлення про цю пісню та гурт, який її створив. Один із друзів сказав, що знає бас-гітариста і навіть залучив його до розмови. Бас-гітарист Деміен Ґілотті мешкав у Новій Зеландії, тепер працював відеоінженером, але дуже втішився, що «Селлі, яка блює» досі знаходить відгук у хворих на грип. Від його посту всі були в захваті, додатково з’явилося сто двадцять дев'ять повідомлень — усі страшенно раділи коментарю від справжнього бас-гітариста гурту, а під кінець обговорення Деміена Ґілотті запросили зіграти на весіллі, якщо матиме бажання, а також завітати до Боулдера, Бата, Ґенсвілла або Сент-Чарльза, штат Іллінойс, якщо опиниться десь недалеко. Там він зможе зупинися і попоїсти домашнього. Побачивши згадку про Сент-Чарльз, якийсь користувач запитав, чи знає хтось звідти про Тіма Дженкінса, який воював в Афганістані; десь нібито бачили повідомлення про хлопця з Іллінойсу, якого застрелив афганський повстанець, переодягнений на полісмена. Після шістдесятьох повідомлень з’ясували, що то був інший Тім Дженкінс, теж зі штату Іллінойс, але з Рентула, а не з Сент-Чарльза. Всі полегшено зітхнули, аж тут розпочалась дискусія за участі купи людей про ефективність тієї війни, зовнішньої політики США загалом, про те, виграли чи програли ми у В’єтнамі, в Гренаді або ж навіть у Першій світовій війні, а також про те, чи здатні афганці до самоврядування, чи фінансують торговці опіумом повстанців, а ще — про можливість легалізації якихось або всіх наркотиків в Америці та Європі. Хтось згадав про користь марихуани для хворих на глаукому, ще хтось сказав, що вона помічна також при розсіяному склерозі, далі відбувся бурхливий обмін думками серед трьох учасників обговорення, що в їхніх сім’ях були хворі на розсіяний склероз, і Мей, відчувши, як усередині неї простягає крила темрява, вийшла з мережі.

Очі заплющувалися самі собою. Попри те, що вона надолужила тільки три дні свого соціального відставання, Мей усе вимкнула і пішла на стоянку.

Потік запитів у вівторок зранку був слабший, ніж у понеділок, але протягом трьох перших годин у кріслі її утримував третій монітор. До появи третього монітора — поки вона відповідала на запит, а потім чекала, чи задовольнила клієнта — завжди було затишшя, секунд десять або дванадцять; використовувала той час, щоб запам’ятовувати шаблони і надсилати додаткові запитальники, а також зчаста зиркала на телефон. Але тепер завдання ускладнилося. На третьому моніторі що кілька хвилин на стрічці з’являлося до сорока нових повідомлень у «БіоСфері», близько п’ятнадцяти постів і «цвірків» у «МезоСфері», тому Мей використовувала кожну вільну мить вимушеного простою, щоб швидко прокрутити стрічку і переконатися, чи нема нічого такого, що вимагало б від неї негайного реагування, а потім поверталася до свого головного монітора.

Під обід потік став терпимий, навіть освіжаючий. Стільки всього відбувалося, стільки людяності і доброзичливості було в компанії — першопрохідниці у всіх напрямках, — тому Мей розуміла, що підіймає свій рівень, навіть стоячи неподалік інших сфероїдів. Це як у крамниці органічних продуктів із широким асортиментом: ти знаєш, що, купуючи їх тут, стаєш здоровіша; ти просто не можеш обрати щось неякісне, бо все вже пройшло перевірку. Так само у «Сфері» всі — обрані, генофонд неймовірний, розумовий потенціал феноменальний. Тут кожен наполегливо докладає зусиль, щоб удосконалити себе та одне одного, щоб поділитися своїми знаннями з іншими та поширити ці знання всім світом.

Але до обіду її енергія вичерпалася, і Мей з великим нетерпінням чекала, коли нарешті на годину відключить кору головного мозку і посидить на моріжку з Енні, яка наполягала на цьому.

Аж тут, об 11:50, на другому екрані вискочило повідомлення від Дена: «Кілька хвилин маєш?»

Сказала Енні, що може запізнитися, а коли прийшла до Дена, він уже підпирав одвірок свого кабінету. Всміхнувся до Мей співчутливо, але з підійнятими бровами, буцімто щось його спантеличувало, та він не знав, що саме. Рукою показав на кабінет, і вона промайнула повз нього. Зачинив двері.

— Сідай, Мей. Думаю, ти знаєш Алістера?

Вона не відразу побачила молодика в кутку, а побачивши, зрозуміла, що не знає його. Високий, років під тридцять, з охайним завитком пісочно-брунатного волосся. Сидів у круглому кріслі якось ніби діагонально, його худе тіло застигло, немов дерев’яна кроква. Він не підвівся, щоб з нею привітатися, тож Мей перша простягнула руку.

— Рада вас бачити, — сказала вона.

Алістер зітхнув із величезним смиренням і простягнув рук, немовби торкався викинутої на берег гнилі.

Мей похолола. Сталося щось кепське.

Ден сів.

— Сподіваюся, ми все владнаємо досить швидко, — сказав він. — Почнеш ти, Мей?

Обидва втупилися у неї поглядом. Денові очі дивилися незворушно, натомість Алістерів погляд був ображений і вичікувальний. Мей гадки не мала, що казати, жодної версії стосовно того, що відбувається. Гнітюче мовчання тривало, Алістер люто кліпав, ледь стримуючи сльози.

— Мені просто не віриться, — вичавив він із себе.

До нього обернувся Ден.

— Алістере, годі вже, — сказав він. — Ми знаємо, що тобі боляче, але дивімось у перспективу. — Ден повернувся до Мей: — Скажу навпростець. Мей, ідеться про Алістерів португальський бранч.

Ден тримав паузу, очікуючи, що Мей здогадається про що мова, але Мей навіть не знала, що це таке: Алістерів португальський бранч. Може, взяти і сказати, що нічого не розуміє? Ні, так не годиться. Вона пропустила щось у стрічці. Щось таке, видно.

— Мені дуже шкода, — сказала вона. Знала, що доведеться товкти воду в ступі, аж поки здогадається, у чому річ.

— Непоганий початок, — мовив Ден. — Правда, Алістере?

Алістер стенув плечима.

Мей і далі не знала, що й думати. Але що вона знає? Був якийсь бранч, це точно. І достеменно, що її там не було. Той бранч улаштував Алістер. І тепер він ображений. Такі припущення мали під собою ґрунт.

— Я дуже хотіла прийти, — наважилася вона й одразу побачила непевні знаки підтвердження у їхніх очах. Таки щось намацала. — Але не була певна… — І вона зробила рішучий крок. — Не була певна, чи моя поява бажана, бо я тільки стала до роботи.

Їхні обличчя розм’якли. Мей усміхнулася, знаючи, що зачепила правильну струну. Ден хитав головою, радий, що підтвердилося його припущення: Мей за своєю природою не є патологічно негідна людина. Він підвівся з крісла, обійшов стіл і оперся на його край.

— Мей, хіба тебе не вітали і не дали зрозуміти, що всі тобі раді?

— Та ні! Все було добре! Але я не в Алістеровій команді, до того ж не знала, які правила, ну, маю на увазі, чи члени моєї команди ходять на бранчі досвідченіших членів інших команд.

Ден закивав головою.

— Бачиш, Алістере? Я тобі казав, що все дуже просто пояснити.

Тепер Алістер випростався, наче мав охоту щось сказати.

— Ну, зрозуміло, що ми тебе вітаємо, — сказав він, грайливо поплескавши її по коліні. — Навіть якщо ти трохи забудькувата.

— Годі тобі, Алістере…

— Вибачте, — сказав він і глибоко зітхнув. — Я спокійний. І щасливий.

Потім знову пішли слова вибачення і смішки про розуміння та непорозуміння, про комунікації, потоки, помилки і порядок усесвіту, тож нарешті настав час закінчити розмову. Вони підвелися.

— Обіймімося? — запропонував Ден. І вони обійнялися, утворивши щільний гурт відновленої спільності.

Мей повернулася до себе за стіл, а на неї вже чекало повідомлення:

«Ще раз дякую, що прийшла до мене і поговорила з Алістером. Думаю, зустріч вийшла плідною і корисною. Відділ кадрів знає подробиці, і, щоб закрити справу, їм потрібна наша спільна заява. Ось що я надрукував. Якщо там усе добре, то розпишися на екрані і надішли мені».

Проблема № 5616 АРН/МРГ/РК2

Дата: понеділок, 11 липня

Учасники: Мей Голланд, Алістер Найт

Суть проблеми: Алістер із «Відродження», команда № 9, улаштував бранч для всіх співробітників, які цікавляться Португалією. Він надіслав три оповіщення про захід, на жодне з яких Мей із «Відродження», команда № 6, не відповіла. Алістера стурбувала відсутність відповіді на запрошення чи якогось пояснення Мей. Коли бранч відбувся, а Мей так і не з’явилася, Алістер, цілком природно, був прикро вражений тим, що вона не відповіла на кількаразове запрошення, а зрештою ще й не прийшла на захід. Неучасть у класичному значенні цього слова.

Сьогодні відбулася зустріч між Деном, Алістером і Мей, під час якої Мей пояснила, що вона не була певна, чи її вітатимуть на бранчі, влаштованому членом іншої команди, бо вона лише другий тиждень працює в компанії. Мей дуже шкодує, що стала причиною Алістерових переживань і емоційного стресу — вже не кажучи про загрозу тендітній екології «Відродження». Все владналося, Алістер і Мей тепер великі друзі і ніби аж помолодшали. Обидві сторони вважають, що почати все спочатку — слушна і бажана пропозиція.

Під заявою був рядок, де Мей мала поставити свій підпис, і вона нігтем підписала заяву поверх екрана. Надіслала її відправникові й одразу отримала «дякую» від Дена.

«Пречудово, — відповів він. — Алістер, як бачиш, надміру чутливий, але це тому, що він у такій же мірі затятий сфероїд. Як і ти, правильно? Дякую за розуміння та співпрацю. Ти просто чудо. Так тримати!»

Мей запізнювалася і сподівалася, що Енні її дочекається. День був чистий і теплий, тож Мей знайшла Енні на моріжку — та щось друкувала на планшеті з батончиком граноли, що стирчав із рота. Вона покосилася на Мей.

— А ти запізнилася.

— Вибачай.

— Як ти?

Мей поморщилася.

— Знаю. Знаю. За всім стежила, — сказала Енні й енергійно заплямкала.

— Перестань так їсти. Стули писок. Кажеш, стежила?

— Просто слухала, поки працювала. Вони попросили. Доводилося чути значно гірше. Спочатку з кожним таке стається. До речі, швидше їж. Хочу тобі дещо показати.

На Мей одна за одною накотилися дві хвилі. Спочатку глибоке обурення, що Енні слухала все без її відома, а тоді — полегшення, усвідомлення того, що подруга була поряд, хоча й віддалено, і тепер може підтвердити, що Мей з цього виборсається.

— А ти що? — запитала Мей.

— А що я?

— Тебе коли-небудь викликали отак на килим? Мене досі тіпає.

— Аякже. Десь так раз на місяць. І далі викликають. Точи швидше.

Мей їла поспіхом, спостерігаючи за грою у крокет на газоні. Здавалося, гравці самі повигадували собі правил. Незабаром Мей доїла обід.

— Гаразд. Підіймайся, — сказала Енні, і вони попрямували до «ЗавтраГрада». — Що? На твоєму обличчі написане запитання.

— А ти була на португальському бранчі?

Енні пирхнула.

— Я? Чого б це? Мене не запрошували.

— Але чому мене запросили? Я на таке не підписувалася. І до Португалії байдужа.

— Це є у твоєму профілі. Ти їздила туди якось?

— Так, але в профілі не писала. Їздила тільки до Лісабона. П’ять років тому.

Вони підійшли до корпусу «ЗавтраГрада», що декоративне литво на його фасаді віддалено відтворювало турецький колорит. Енні махнула перепусткою біля панелі на стіні, і двері відчинилися.

— Ти фотографувала? — запитала Енні.

— У Лісабоні? Аякже.

— Знімки в ноутбуці були?

Мей хвильку розмірковувала.

— Думаю, що так.

— Отож. Якщо вони були в ноутбуці, то вони тепер у хмарі, а хмару завжди сканують, щоб роздобути потрібну інформацію. Тобі навіть не треба кудись бігти і записуватися у члени клубу шанувальників Португалії. Алістер задумав свій бранч, а тоді у пошуковій системі зробив запит на всіх сфероїдів, які побували в Португалії, фотографувалися там і згадували країну в електронних листах, ну, ось так. Автоматично отримав перелік і розіслав запрошення. Зекономив годин сто, а нащо йому заморочуватися. Прийшли.

Зупинилися перед довгим коридором. Очі Енні збитошно засяяли.

— Гаразд. Хочеш на сюрчик поглянути?

— Я і так дурію.

— Не дурій. Заходь.

Енні відчинила двері до чудової зали — щось середнє між буфетом, музеєм і торговою виставкою.

— Сказитися, еге ж?

Зала щось їй віддалено нагадувала. Щось таке вона бачила по телевізору.

— Це як на акціях з подарунковими наборами для знаменитостей?

Мей уважно розглядалася. На десятках столів і підвищеннях лежали всілякі предмети. Але замість коштовностей і черевичків тут були кросівки, зубні щітки, десятки видів чипсів, напоїв та енергетичних батончиків.

Мей засміялася.

— Я собі так думаю, що все безплатно.

— Для тебе, для всіх поважних людей таких, як ти і я.

— Хай бог милує. Геть усе безплатно?

— Угу, наш зал безплатних зразків. Він завжди переповнений, а, хай там як, все це треба якось використовувати. Ми запрошуємо сюди по черзі групи — іноді програмістів, іноді людей з ВК, наприклад тебе. Щодня іншу групу.

— І береш, що хочеш?

— Ну, маєш чиркнути своєю перепусткою біля речі, яку береш. Треба ж знати, хто і що взяв. Інакше прийде якийсь бевзь і потягне геть усе.

— Я такого ще й не бачила.

— У магазинах? У магазинах такого ще нема. Все це прототипи і пробні зразки.

— Це справжні «лівайзи»?

Мей тримала в руках пару розкішних джинсів і була впевнена, що таких іще не носить ніхто у світі.

— На ринку вони з’являться за кілька місяців, а може, навіть за рік. Хочеш? Можна попросити інший розмір.

— І я зможу їх носити?

— А що з ними робити? Сраку підтирати? Так, вони хочуть, щоб ти їх носила. Ти — впливова людина, працюєш у «Сфері»! Законодавець стилю, лідер моди, і т. д. і т. ін.

— А це, власне, мій розмір.

— Гаразд. Бери дві пари. Сумка є?

Енні видобула полотняну торбинку з логотипом «Сфери» і дала Мей, яка ширяла над вітриною нових телефонних чохлів і аксесуарів. Вибрала чудовий корпус — твердий, як камінь, а на дотик, мов замша.

— Бля… — сказала Мей. — Я телефон забула.

— Що? Де він? — вражено запитала Енні.

— Та ніби на столі.

— Мей, ти якась немислима. На вигляд така зосереджена і зібрана, та раптом робиш такі несосвітенні дурниці. Береш і йдеш на обід без телефону.

— Вибач.

— А мені це в тобі і подобається. Суміш людини і веселки. Що? Та не плач ти.

— Забагато вхідних даних сьогодні.

— Тебе досі тіпає?

— Думаєш, все буде добре, ну, з Деном і Алістером?

— Однозначно.

— Він надто високої думки про себе і дуже чутливий?

Енні закотила очі.

— Алістер? Захмарно високої. Але код програми пише — дай боже. Людина-машина. Мені б рік пішов на те, щоб знайти і навчити когось робити те, що робить він. Мусимо мати справу з психами. А їх у нас чимало. Таких ото, схиблені на повазі до себе. А є такі, як Ден, хто потурає схибленим. Не переживай. Думаю, ти з ним нечасто перетинатимешся, принаймні з Алістером. — Енні поглянула на годинник. — Пора.

— Не йди з порожньою торбою, — сказала вона. — Побачимося.

Мей залишилася і набивала сумку джинсами, продуктами харчування, туфлями, чохлами для телефону, а ще взяла спортивний бюстгальтер. Покидала залу, наче той карнизний злодійчук, але добре, що, виходячи, ні на кого не напоролося. Сівши нарешті за стіл, побачила одинадцять повідомлень від Енні.

Прочитала перше: «Подумала, що не треба було мені так котити бочку на Дена й Алістера. Негарно вийшло. Не по-«сферівськи». Я цього не казала».

Друге: «Отримала мою есемеску?»

Третє: «Трохи нервуюся. Чому не відповідаєш?»

Четверте: «Відправила есемеску, подзвонила. Заціпило тобі чи що? Ага, забула, що ти залишила трубу. Ну ти і запорток».

П’яте: «Якщо ображаєшся, що я так сказала на Дена, не тримай у собі, поговори зі мною. Я перепросила. Напиши».

Шосте: «Ти отримуєш мої повідомлення? Дуже важливо. Подзвони!»

Сьоме: «Якщо переповіла Денові, що я казала, то ти стерво останнє. Відколи це ми одна на одну набріхуємо?»

Восьме: «Подумала, може, ти на якихось зборах?»

Дев’яте: «Минуло 25 хв. ЩО там у тебе?»

Десяте: «Перевірила і бачу, що ти за столом. Подзвони негайно, або я тебе знати не знаю. А я думала, що ми подружки».

Одинадцяте: «Озвися».

Мей зателефонувала.

— Ти що, блекоти нажерлася?

— Де ти була?

— Двадцять хвилин тому я тебе бачила. Вибирала проб-ні зразки, зайшла в туалет, щойно сіла за стіл.

— Ти на мене стукала?

— Що?

— Ти на мене стукала?

— Енні, що за херня?

— Скажи.

— Ні, я на тебе не стукала. Кому?

— Що ти йому сказала?

— Кому?

— Денові.

— Я його навіть не бачила.

— Есемески теж на писала?

— Та ні. Енні, ну, ти й гімно.

— Дай слово.

— Бігме.

Енні зітхнула.

— От, курва. Та добре. Вибачай. А я написала йому есемеску, зателефонувала, мовчить. А потім і від тебе нема відповіді, тож мій мозок склав всю цю фігню докупи.

— Ну, ти, Енні, і гімно.

— Вибач.

— Це від перенапруження.

— Зі мною все добре.

— Може, здибаємося ввечері, вип’ємо?

— Не маю як, дякую.

— Будь ласка.

— Не можу. Маю купу роботи цього тижня. Хочемо розібратися зі збіговиськом у Вашинґтоні.

— У Вашинґтоні? А що таке?

— Довга розмова. Власне, я і розповідати нічого не можу.

— І це на тебе одну повісили? Весь Вашинґтон?

— Маю розчистити ті урядові нетрі, бо, я вже не знаю, либонь, думають, що мені ямочки на щоках помагають. Може, і помагають. Не знаю. Шкода, що мене не п’ятеро.

— Енні, у тебе жахливий голос. Хоч виспись добре.

— Усе буде нормально. Мені треба відповісти на запити з підкомітету. Все буде добре. Гаразд, біжу. Цьом-цьом.

І Енні поклала слухавку.

Мей зателефонувала Френсісові.

— Енні не захотіла піти зі мною погуляти. А як ти? Сьогодні ввечері?

— Піти з тобою? У нас сьогодні крутий концерт. Чула гурт «Крімерз» [18]? Грають у «Колонії». Благодійний концерт.

Мей спочатку погодилася, але ближче до концерту наполягла на своєму і сказала, що не хоче ніяких «Крімерзів» ні в якій «Колонії». Лестощами вмовила Френсіса сісти до себе в автомобіль, і вони поїхали у напрямку Сан-Франциско.

— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав він.

— Ні, не знаю. А ти що там набираєш?

Він саме несамовито щось друкував у телефоні.

— Повідомляю всім, що не прийду.

— Повідомив?

— Так. — Він відклав телефон.

— Добре. Спочатку щось вип’ємо.

Вони припаркувалися у середмісті і знайшли ресторан, такий мерзенний на вигляд, з вицвілими і неапетитними знімками їжі, абияк приклеєними скотчем до вітрин, що здалося, там із них багато не візьмуть. І не помилилися. Сиділи на скрипучих бамбукових стільцях, намагаючись не перекинутися, їли карі та пили «Сінґа». Десь під кінець першого пива Мей вирішила, що негайно вип’є ще й друге, а відразу після вечері, на вулиці, поцілує Френсіса.

Вони повечеряли, і вона його поцілувала.

— Дякую, — сказав він.

— Ти мені подякував?

— Бо ти врятувала мене від пекельного сум’яття. Ніколи в житті не робив першого кроку. Зазвичай до жінки доходить аж за кілька тижнів, що треба взяти ініціативу в свої руки.

Знову Мей здалося, наче її влупили по голові кийком інформації, що тільки сплутала її почуття до Френсіса, який щойно здавався страшенно близьким, а вже наступної миті раптом став чужий і якийсь ніби без фільтру.

Усе ще на гребені пивної хвилі вона повела його за руку до авто, де вони знову поцілувалися, хоча й стояли на запрудженому перехресті. Безхатченко, що, немов який антрополог спостерігав за ними з тротуару, жестами показував, що він усе фіксує.

— Ходімо, — сказала Мей; вони вийшли з авто і, тиняючись містом, знайшли відчинену японську сувенірну крамницю, а біля неї — галерею, повну реалістичних світлин людських сідниць.

— Великі портрети великих дуп, — зауважив Френсіс, коли вони знайшли лавку в провулку, переобладнаному на п’яцу, вуличні ліхтарі заповнювали все навколо місячною блакиттю. — Справжнє мистецтво. Аж не віриться, що досі нічого не продали.

Мей знову його поцілувала. Мала цілувальний настрій і, знаючи, що Френсіс не почне нахабніти, почувалася розслаблено, цілувала його ще раз і ще раз, знаючи: сьогодні все цілуванням і закінчиться. Віддавалась поцілункам повністю, натякаючи на хіть і на дружбу, а також на можливість кохання, цілувала й уявляла собі його обличчя, гадаючи, чи розплющені у нього очі, чи звертає він увагу на перехожих, які хмикали або й тьхукали, але все ж таки проходили поз них далі.

Наступні дні Мей була переконана у можливості того, що сонце стане її німбом, а листя зеленітиме, захоплюючись кожним її кроком, спонукаючи до дій і вітаючи з цим Френсісом та з усім, що вони роблять удвох. Вони святкували свою мерехтливу молодість, свою свободу, свої вологі вуста і робили це не криючись, підігріті усвідомленням, що попри всі теперішні і майбутні труднощі вони працюють у центрі всесвіту і щосили намагаються його покращити. Мали всі підстави насолоджуватися життям. Мей запитувала сама у себе, чи вона часом не закохалася. Ні, добре знала, не закохалася, але була, принаймні так їй здавалося, на півдорозі до кохання. Того тижня вони з Френсісом часто, хоча і похапцем, обідали разом, а потім знаходили місце, щоб притулитись одне до одного і цілуватися. Одного разу під пожежним виходом позаду «Палеозою». А ще якось у «Римській Імперії» за тенісними столами. Їй подобався його смак, завжди чистий, простий, як лимонад, а ще коли він знімав окуляри і на якусь мить мав геть розгублений вигляд, потім заплющував очі і вже мав вигляд красеня з обличчям гладеньким і нескладним, як у дитини. Те, що він у неї був, вияскравлювало дні. Мей усе навколо вражало. Просто дивовижно їсти під осяйним сонцем, відчувати жар від його сорочки і дотик його рук на своїй щиколотці. Дивовижно приємно гуляти. Дивовижно добре сидіти у «Просвітництві», чекаючи на П’ятницю Мрій у Великій залі.

— Уважно послухай, — сказав Френсіс. — Думаю, тобі сподобається.

Френсіс не розповідав Мей, про яку інновацію йтиметься цієї П’ятниці. Доповідач Ґас Хазені колись, очевидно, працював у Френсісовому проекті з безпеки дітей, а потім, чотири місяці тому, відокремився й очолив новий відділ. Сьогодні він уперше оприлюднить свої відкриття та плани.

Мей з Френсіом на прохання Ґаса сіли спереду. Френсіс пояснив, що йому хотілося бачити дружні обличчя, коли вперше виступатиме у Великій залі. Мей обернулася, щоб окинути оком натовп, і за кілька рядів побачила Дена, а ще Ренату і Сабіну, які сиділи поруч, пильно дивлячись у планшет між ними.

Під палкі аплодисменти на сцену вийшов Імон Бейлі.

— Сьогодні ви дістанете справжнє задоволення, — сказав він. — Більшість із вас знають наш скарб і майстра на всі руки Ґаса Хазені. Більшість із вас також знають, що не так давно на нього зійшло натхнення, і ми допомогли дати вихід душевному піднесенню цієї людини. Сьогодні він проведе презентацію і, думаю, вона вам сподобається. — І він поступився місцем на сцені Ґасові, який дивовижно поєднував у собі якусь неприродну красу і дуже боязку, аж мишачу, манеру поводитися. Принаймні так здавалося, коли він задріботів по сцені, немов навшпиньках.

— Що ж, якщо ви такі, як я, то ви самотні та жалюгідні, вічне розчарування для вашої матері-персіянки та батька-перса, дідусів із бабусями, які сприймають вас за невдаху, бо через свою жалюгідність ви досі не маєте ні сім’ї, ні дітей.

У залі сміх.

— А що, я двічі сказав «жалюгідний»? — Ще більше сміху. — Якби тут були мої батьки, ці слова пролунали би не раз і не двічі.

— Словом, — провадив Ґас, — якщо ви хочете потішити рідних і, можливо, себе теж, то шукайте пару. Хтось хотів би знайти собі пару?

Піднеслося кілька рук.

— Сміливіше, брехуни. Я, до речі, знаю, що шістдесят сім відсотків працівників нашої компанії неодружені. Тому кажу собі: решта тридцять три відсотки можуть іти під три чорти.

Мей голосно засміялася. Ґас виступав чудово. Вона нахилилася до Френсіса:

— Розкішний фа_́цет.

Ґас вів далі:

— Можливо, ви спробували сайти знайомств. І, скажімо, знайшли собі пару. Все ніби добре, ще трохи і буде побачення. Здається, всі задоволені, батьки щасливі, тішать себе думкою, що ви, може, не така вже й марна трата їхньої ДНК. Та щойно ви призначили побачення, життя починає махати вас в усі отвори, еге ж? Себто ні, не махати. Ви — целібат, але хочете це змінити. Тому решту тижня ламаєте собі голову, куди піти — у ресторан, на концерт чи до музею воскових фігур? Чи в якусь підземну тюрму? Ви нічого не знаєте. Один непевний крок — і ви постанете повним телепнем. Ви добре знаєте, що маєте розмаїті смаки і широке коло інтересів, як і ваша обраниця чи обранець, але перший вибір має надзвичайну вагу. Вам потрібна допомога, правильний сигнал: що ви чуттєві, з хорошою інтуїцією, рішучі, маєте хороший смак, одне слово, — сама досконалість.

Залом прокотився сміх, хоча, власне, хихотіти слухачі й не переставали. На екрані позаду Ґаса з’явилася решітка з іконками, а під кожною — пояснення. Мей розгледіла значки, що означали, здається, ресторан, кіно, музику, закупи, заняття просто неба, пляж.

— Але дивіться мені, — провадив Ґас, — завжди пам’ятайте, що це бета-версія. Називається «ЛяЛя». Гаразд, назва, може, викликає відразу. Я знаю, що таки викликає, і ми думаємо над іншою. Але ось як «ЛяЛя» працює. Коли ви знайшли когось і знаєте ім’я своєї обраниці чи свого обранця, то спілкуєтеся, а потім призначаєте побачення — і тут приходить пора «ЛяЛя». Мабуть, ви вже напам’ять знаєте всі дані людини із сайту знайомств, з її особистої сторінки і з усіх стрічок. Але «ЛяЛя» надає вам цілком інакший набір інформації. Ви друкуєте там ім’я бажаної людини. Для початку. Відтак «ЛяЛя» сканує павутину, використовуючи дуже потужні і майже хірургічні пошукові механізми, щоб ви не сіли в калюжу, знайшли справжнє кохання і мали онуків для вашого татка, який уже думає, що ви стерильні.

— Ґасе, ти супер! — зарепетував жіночий голос із зали.

— Дякую! Повечеряємо сьогодні? — запитав він і чекав на відповідь. Жінка затихла, а він сказав: — От, бачите, мені потрібна допомога. А тепер, щоб протестувати це програмне забезпечення, думаю, нам буде потрібна справжня людина, яка хоче дізнатися більше про предмет свого романтичного зацікавлення. Охочі є?

Ґас театрально розглядався по залу, приклавши до чола долоню.

— Нема? Ага, зачекайте. Бачу руку.

Мей аж затремтіла з жаху — Ґас дивився у її бік. А точніше, він дивився на Френсіса, який підніс руку. Не встигла вона мовити й слова, як Френсіс підвівся зі свого місця і попрямував на сцену.

— Привітайте хороброго добровольця бурхливими оплесками! — закликав Ґас, і Френсіс заскочив зі сходинок у теп-лі обійми прожектора обабіч Ґаса. На Мей він уже не дивився, вже був не з нею.

— І як вас звати, сер?

— Френсіс Ґаравента.

Мей злякалася, що зараз проблюється. Що коїться? Це щось нереальне, сказала вона про себе. Невже він насправді збирається говорити про неї зі сцени? Ні, заспокоювала вона себе. Просто допомагає другові, і вони проведуть демонстрацію, використовуючи вигадані імена.

— Отже, Френсісе, — провадив Ґас, — я так розумію, що ти хотів би комусь призначити побачення?

— Так, Ґасе, абсолютно правильно.

Запаморочена й нажахана, Мей усе ж таки помітила, що на сцені Френсіс змінився, як допіру і Ґас. Він підтакував, сушив зуби, вдавав сором’язливого, але виходило у нього дуже навіть упевнено.

— То реальна людина? — запитав Ґас.

— Авжеж, — сказав Френсіс. — Більше не призначаю побачень уявним персонажам.

Зала щиро розсміялася, а серце Мей завмерло зо страху. «Капéць, — подумала вона. — Це капéць».

— Її ім’я?

— Мей Голланд, — мовив Френсіс і вперше поглянув на неї. Затулила обличчя руками, очі сполохано визирали з-поміж пальців. Майже непомітно схиливши голову, він, здається, зауважив, що Мей не в захваті від подій на сцені, але тієї ж миті знову повернувся до Ґаса, продовжуючи шкіритися, немов ведучий телешоу.

— Гаразд, — сказав Ґас, набираючи ім’я «Мей Голланд» на своєму планшеті. У пошуковому рядку на екрані з’явилося її ім’я — у три фути завбільшки.

— Отже, Френсіс хоче призначити побачення Мей, але не хоче пошитися в дурні. Про що йому треба знати насамперед?

— Про алергію! — заволав хтось.

— Добре, алергія. Зараз пошукаємо.

Він клікнув на іконку з кішкою, яка чхає, й одразу внизу виникла ціла строфа:

Можлива алергія на клейковину

Алергія на коней

У мами алергія на горіхи

Більше жодних імовірних алергій

— Гаразд. Можу клікнути на будь-що у цьому переліку й дізнатися про все докладно. Спробуємо клейковину. — Ґлас кілкнув на перший рядок, після чого з’явився щільний перелік посилань і текстових блоків. — Як самі бачите, «ЛяЛя» знайшла все, що було у постах Мей. Система зібрала всю інформацію і перевірила її на релевантність. Можливо, Мей колись згадувала про клейковину. Можливо, купувала чи коментувала продукти, що її містять. І тоді можна буде припустити, що вона має алергію на клейковину.

Мей хотіла піти з презентації, але знала, що це ще більше приверне до неї увагу, тому вирішила не рипатися.

— Погляньмо на коней, — сказав Ґас і клікнув на наступний рядок. — Тут ми можемо бути впевненіші, адже маємо три пости, у яких сказано прямо: «у мене алергія на коней». То як? Тобі це знадобиться? — звернувся Ґас до Френсіса.

— Безперечно, — погодився Френсіс. — Я хотів був піти з нею в конюшню поласувати хлібом на дріжджах. — Він скорчив перед залою пику. — Тепер буду мудрійший!

Публіка сміялася, а Ґас кивав головою, мовляв, хороша ми пара.

— Гаразд, — провадив він, — майте на увазі, що згадки про алергію на коней за 2010 рік, і знайдено їх — де б ви думали? — у «Фейсбуці». Начувайтеся ті, хто вважав, що нерозумно з нашого боку стільки грошей втелющити за фейсбучні архіви! Добре, алергії нема. А тепер увага. Найперше, що мені спадає на думку, це їжа. Френсісе, чи збираєшся ти з нею десь повечеряти?

Френсіс відповів хоробро:

— Так, Ґласе, збираюся. — Мей не впізнавала цієї людини на сцені. Куди подівся Френсіс? З цієї його нової версії їй хотілося душу вибити.

— Гаразд, а зараз про те, що завжди йде не до пуття, по-дурному. Нема більшого клопоту, ніж: а куди ми підемо вечеряти? Та мені байдуже. Справді. Куди б ти хотіла піти? Мені все одно. А ти куди хочеш? Усе, кінець цій ху… херні. «ЛяЛя» розкладе вам усе по поличках. Коли і що вона постила, сподобався їй ресторан чи не сподобався, коли вона просто згадала про якусь їжу — все це оцінюється, сортується, і зрештою ми отримуємо отакий перелік.

Він клікнув на іконку їжі, й одразу з’явилося багатоступінчасті списки — з рейтингами страв, назвами ресторанів, сортуванням закладів за містами та районами. Списки були страхітливо докладні. Не оминули навіть закладу харчування, де вони з Френсісом їли на початку тижня.

— Тепер клікаю на ресторан, що мені сподобався, і якщо вона платила через «ВірТи», я знатиму щó вона замовляла, вечеряючи там останнього разу. Клікаю отут і бачу спеціальні пропозиції у тих ресторанах на п’ятницю, коли призначено наше побачення. Ось середній час очікування на столик того дня. Непевності покладено край.

Презентація тривала, Ґас і далі показував, які фільми подобаються Мей, де вона любить гуляти і бігати, її улюблені види спорту, улюблені краєвиди. Здебільшого все було правильно, і поки вони з Френсісом корчили на сцені двох дурнів, а публіка дедалі більше дивувалася новому софту, Мей, яка спершу ховала обличчя в долонях, незабаром щонайнижче зсунулася в кріслі, а потім нарешті, відчувши, що її ось-ось викличуть на сцену підтвердити велику могутність цього нового інструмента, зіслизнула з місця і, зігнувшись, пішла вздовж ряду до бічних дверей зали, а вже за хвилю стояла у тьмяно-білому світлі похмурого дня.

— Вибач мені.

Мей бачити його не могла.

— Мей, вибач. Не розумію, чого ти підірвалася.

Нехай навіть не підходить. Повернулася за стіл, а він поплентався за нею і навис над душею, немов якийсь стерв’ятник. Навіть не глянула у його бік, бо крім страшної відрази до нього, до його кволого обличчя та метушливих очиць, крім переконання, що більше ніколи не бачитиме цієї мерзенної мармизи, вона ще й мусила працювати. Відкрився пообідній канал, і потік був щільний.

— Поговоримо пізніше, — сказала вона, але не мала наміру з ним говорити ані сьогодні, ані будь-коли. У тій певності знаходила деяку полегшу.

Зрештою він пішов, принаймні зникла його тілесна оболонка, та за лічені хвилини він знову з’явився на її третьому моніторі, благаючи прощення. Він усе розумів, виправдовувався, що не можна було так її ошелешувати, але Ґас наполіг на сюрпризі. До вечора надіслав сорок або і п’ятдесят повідомлень, вибачаючись, пояснюючи, яка вона стала знаменита, а якби вийшла на сцену, було б іще краще, бо зала аплодувала стоячи, бажаючи її побачити. Запевняв, що інформацію на екрані отримано з відкритих джерел, і тут нема чого соромитися, дані, зрештою, взято з постів, що написала вона особисто.

Мей знала, що це правда. Вона не сердилася за розголошення її алергії. Чи улюблених страв. Вона відверто про це розповідала вже роками і вважала, що пропонувати свої уподобання і отримувати інформацію про чиїсь — найбільше приваблює її в онлайновому житті.

Що тоді її так принизило у Ґасовій презентації? Ніяк не могла збагнути. Невже сама лише несподіваність? Прицільна точність алгоритмів? Можливо. Але знову ж таки, вони були не цілком точні, то, може, в цьому проблема? В тому, що матрицю вподобань подають як твою сутність, як тебе загалом. Либонь, саме в цьому. Нібито і дзеркало, але зі втратами і спотвореннями. І якщо Френсіс так хотів тієї інформації, то чому б не попросити у неї? Водночас, її третій монітор пополудні аж рябів від привітальних повідомлень.

«Мей, ти — чудо».

«Молодчина, нубі».

«Не можна на конях. То, може, на ламі?»

Якось дотягла до кінця робочого дня і вже після п’ятої помітила блимання свого телефону. Пропустила три повідомлення від матері. Прослухала; в усіх трьох ішлося про одне і те ж: «Приїзди додому».

Їдучи пагорбами і крізь тунель на схід, вона зателефонувала мамі і довідалася подробиці. У батька стався приступ, і його забрали до лікарні, сказали залишитися на ніч під наглядом лікарів. Тому Мей мала поїхати просто туди, але коли приїхала, то в лікарні його вже не було. Зателефонувала матері.

— А де він?

— Уже вдома. Вибач. Ми щойно дісталися. Ну думала, що ти так швидко приїдеш. З ним усе добре.

Вирушила додому, а як приїхала, задихана, сердита і перелякана, то на під’їзній доріжці побачила «тойоту», пікап Мерсера; її голова немов опинилася в колючому ожиновому кущі. Лише Мерсера тут бракувало. Він тільки ускладнював і так невеселу ситуацію.

Відчинила двері і побачила не батьків, а велетенську безформну Мерсерову постать. Він стояв у передпокої. Щоразу, коли бачила його після якоїсь перерви, завжди аж здригалася, що він такий здоровезний і вайлуватий. Тепер Мерсер мав довше волосся, тож здавався ще масивнішим. Голова застилала все світло.

— Почув, що ти приїхала, — сказав він. У руці тримав грушу.

— А ти чого тут? — запитала вона.

— Вони подзвонили, щоб допоміг, — сказав він.

— Тату? — вона поквапилася повз Мерсера до вітальні. Тато саме відпочивав. Випроставшись на дивані, дивився по телевізору бейсбол.

Не піднімаючи голови, перевів на неї погляд.

— Привіт, доню. Чую, ти під’їхала.

Мей сіла на журнальний столик і взяла татову руку.

— Як ти?

— Добре. Перелякався. Думав, уже кінець, але відпустило. — Ледь підняв голову, щоб зазирнути Мей за спину.

— Дивишся бейсбол?

— Дев’ята подача, — сказав він.

Мей відступила, щоб не затуляти екран. До кімнати ввійшла мама.

— Зателефонували Мерсерові, щоб допоміг перенести тата в машину.

— Не хотів викликати «швидкої», — пояснив тато, не відриваючись від бейсболу.

— Мав приступ? — запитала Мей.

— Вони не впевнені, — сказав Мерсер із кухні.

— Може, ліпше хай батьки мені скажуть? — вигукнула Мей.

— Мерсер — наш рятівник, — мовив тато.

— Чому ж не подзвонили мені і не сказали, що все це не дуже серйозно? — запитала Мей.

— Було серйозно, — відповіла мама. — Коли дзвонила.

— Але він уже бейсбол дивиться.

— Тепер полегшало, — сказала мама, — але спочатку ми просто не знали, що робити. Зателефонували Мерсерові.

— Мерсер урятував мене.

— Тату, не думаю, що Мерсер урятував тобі життя.

— Я не кажу, що вмирав. Але ти знаєш, як я ненавиджу отой цирк із фельдшером на «швидкій» і сиренами, коли збігаються всі сусіди. Тому подзвонили Мерсерові, і за п’ять хвилин він уже був тут, допоміг мені дістатися до машини, а тоді відвіз до лікарні, от і все. Так набагато спокійніше.

Мей дратувалася. У страшній паніці вона дві години гнала машину, а тато розлігся на дивані і дивиться бейсбол. Мчала дві години, а вдома походжає її «колишній», що батьки проголосили його героєм. А хто вона тоді? А так собі, хтось. Якась ніби і зайва. І це ще раз нагадало, скільки всього їй не подобалося в Мерсері. Завжди хотів, щоб його вважали добрим, і робив задля цього все, тому Мей аж пересмикувало, коли тільки й чула від Мерсера про його доб-роту, чесність, надійність, його безмежну співчутливість. Але з нею він був інакший, завжди набурмосений, завжди дуже зайнятий, коли їй щось було треба.

— Хочеш смаженої курки? Мерсер привіз, — сказала мама, а Мей подумала, що це хороша нагода пересидіти п’ять-десять хвилин у туалеті.

— Піду вмиюся, приведу себе до ладу, — сказала вона і потупотіла нагору.

Пізніше, коли вже поїли і поговорили про минулий день, розповіли, як страхітливо падає зір у батька і як збільшується оніміння в його руках — за словами лікарів звичні симптоми, що піддаються лікуванню або принаймні з ними можна боротися, — коли батьки пішли спати, Мей із Мерсером посідали на задньому дворі. Від трави, дерев, від омитої дощем сірої загорожі, що їх оточувала, так і віяло спекою.

— Дякую, що допоміг, — сказала вона.

— А мені що? Вінні тепер уже легший.

Мей не хотіла про таке чути. Не хотілося, щоб її тато ставав легший і його можна було так запросто переносити. Тому змінила тему розмови.

— А як твій бізнес?

— Непогано. Навіть дуже непогано. Того тижня мусив узяти собі учня. Як тобі таке? Я маю учня. А твоя робота? Як твої справи?

Мей аж розгубилася. Рідко бачила Мерсера таким завзятим.

— Добре, — сказала вона.

— Радий чути. Дуже втішений за тебе. Так і знав, що все в тебе вигорить. Що робиш, програмуєш?

— Я у ВК. Враженнях Клієнта. Поки що маю справу з рекламодавцями. Стривай. Днями щось бачила про твої вироби. Шукала тебе в мережі, а натрапила на коментар, начебто комусь від тебе доставили щось зламане. Замовник так психував. Та ж ти, мабуть, бачив.

Мерсер театрально зітхнув.

— Не бачив, — і враз спохмурнів.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — То, видно, хтось трохи той-во…

— А тепер він не виходитиме мені з голови.

— Але моєї вини нема. Я лише…

— Ти тільки сказала, що є недоумок, який ненавидить мене і хоче зашкодити моєму бізнесу.

— Там були й інші коментарі, здебільшого дуже навіть схвальні. Один був навіть смішний. І вона почала гортати інформацію в телефоні.

— Мей. Будь ласка. Дуже прошу тебе, не читай.

— Ось він: «І що, всі ті бідні олені поздихали заради такого гімна?»

— Мей, я ж тебе просив, не читай мені це.

— А що тут такого? Кумедно!

— Як іще тебе просити не робити того, що мені неприємно?

Саме такого Мерсера Мей пам’ятала і терпіти не могла — колючого, насупленого, свавільного.

— Це ти про що?

Мерсер глибоко вдихнув повітря, а Мей уже знала, що зараз він виголошуватиме промову. Якби десь тут була кафедра, він виліз би на неї і виймав би нотатки з кишені свого спортивного піджака. Два роки місцевого коледжу, а він вважав себе мало не якимсь професором. Любив виголошувати промови про органічну яловичину, про перші альбоми «Кінґ Крімсон» і щоразу розпочинав їх глибоким вдихом — вдихом, що казав: «Вмощуйся якнайзручніше, це забере трохи часу і прочистить твій мозок».

— Мей, хочу тебе попросити…

— Знаю, ти хочеш, щоб я перестала читати коментарі твоїх клієнтів. Добре.

— Ні, не про це…

— Ти хочеш, щоб я їх тобі прочитала?

— Мей, а може, я все-таки закінчу речення? Тоді ти знатимеш, що я хочу. Не треба намагатися вгадувати закінчення кожного мого речення, бо ти все одно помиляєшся.

— Ти говориш дуже повільно.

— Я говорю нормально. Ти просто нетерпляча.

— Гаразд. Валяй.

— Тепер ти вже аж задихаєшся.

— Мабуть, від нудьги.

— Від розмов.

— Від повільних розмов.

— Дозволиш мені сказати? Всього три хвилинки. Виділиш мені три хвилинки, Мей?

— Добре.

— І три хвилинки ти не знатимеш, що я хочу сказати, добре? Хай буде сюрприз.

— Гаразд.

— Чудово. Мей, нам треба змінити манеру нашого спілкування. Щоразу, коли я тебе бачу або ми листуємося, то завжди немов через фільтр. Шлеш мені якісь лінки, цитуєш про мене чиїсь слова, кажеш, що бачила мою фотку в когось на стіні… Завжди напирають треті люди. Навіть коли ми розмовляємо віч-на-віч, ти розповідаєш, що думає про мене хтось там. І виходить так, ніби ми ніколи не буваємо самі. Щоразу, коли тебе бачу, біля тебе купа якихось людей. Зажди дивишся на мене очима сотень інших.

— Послухай, тут немає ніякої драми.

— Мені хочеться говорити безпосередньо з тобою. Щоб ти не приводила з вулиці когось, хто має про мене якусь думку.

— А я нікого не приводжу.

— Приводиш, Мей. Кілька місяців тому ти щось там про мене прочитала, пам’ятаєш? Потім ми ще зустрілися, і ти зі мною не схотіла говорити.

— Бо сказали, ти використовуєш роги видів, що зникають!

— Але я такого не робив.

— А звідки мені знати?

— Можеш мене запитати! Візьми і запитай мене. Уявити собі не можеш, як це дико, коли ти, моя приятелька і колишня дівчина, щось про мене дізнаєшся від випадкових людей, які мене геть не знають. А тоді я сиджу навпроти тебе, і ми дивимося одне на одного, ніби крізь якусь паволоку.

— Добре. Вибач.

— Обіцяєш таке не робити?

— Не читати онлайн?

— Мене не обходить, щó ти читаєш. Але коли ми спілкуємося, то волію спілкуватися безпосередньо з тобою. Я пишу тобі, ти мені пишеш. Ти запитуєш у мене, я відповідаю. Не хочу, щоб ти дізнавалася про мене від третіх осіб.

— Але, Мерсере, ти підприємець. Ти маєш бути присутній у мережі. Бо то твої покупці, і вони в такий спосіб висловлюють свою думку, а як ти ще знатимеш, чи маєш серед них успіх?

У голові Мей крутилося ще півдюжини інструментів «Сфери», здатних зарадити Мерсерові у його справі, але він лінтюх. Такий собі самовдоволений лінтюх.

— Бачиш, Мей, це не так. Це справді не так. Я знаю, що я успішний, якщо мої люстри продаються. Якщо їх у мене замовляють, то я їх роблю, і мені за них платять. Якщо замовник хоче потім щось сказати, то він може подзвонити чи написати. А ти починаєш тицяти мене пикою у всілякі плітки. У всіх цих соцмережах, у всіх відгуках, усіх коментарях люди патякають одне про одного переважно позаочі. Ваші інструменти підносять чутки, плітки і здогади до рівня достеменної мейнстрімної комунікації. Якесь довбане казна-що.

Мей зітхнула через ніздрі.

— Мені страшенно подобається, коли ти так робиш, — сказав він. — Це означає, тобі нема що сказати? Послухай, двадцять років тому мати годинник із калькулятором було не так уже й круто, правда? І коли хтось цілими днями бавився такою іграшкою, то всі розуміли, що він замикається у собі. А такі судження як «подобається», «не подобається», всілякі там «весела усмішка», «сумна усмішка» побутували серед школярів. Приміром, хтось писав записку: «Тобі подобаються єдинороги та наліпки?» — і ти відповідала: «Так, мені подобаються єдинороги і наліпки! Смайлик!» Ну, щось таке. Але тепер не тільки школярі ставлять смайлики, а геть усі, й іноді мені здається, що я перебуваю в зоні перевернутого світу, в якомусь задзеркаллі, де панує найтупіше лайно. Світ перетворився на дурисвітство.

— Мерсере, а тобі важливо бути прикольним?

— А що? Тобі так здається? — він провів рукою по випнутому животу під подертою спецівкою. — Звісно, я не майстер з приколів. Але пам’ятаю, коли ти бачила Джона Вейна чи Стіва Макквіна і казала: ого, які круті хлопці. Їздять верхи, катаються на мотоциклах, ходять по землі і відновлюють справедливість.

Мей не витримала і засміялася. Поглянула на годинник у телефоні.

— Уже більше трьох хвилин.

Мерсер вів далі:

— Тепер кінозірки вмовляють людей підписуватися на їхні «цвірки». Вони благають їм усміхнутися. І, курва, оті списки адресатів! Всюди «макулатурна пошта», спам. Знаєш, що я роблю цілу годину протягом дня? Міркую, як би так відмовитися від підписки і нікого не образити. Тепер усім щось потрібно — на кожнісінькому кроці. — Він зіт-хнув, немовби сказав щось надзвичайно важливе. — Це вже інша планета.

— Вона — інша у кращий бік, — відповіла Мей. — Ліпша за тисячею показників, і я можу їх назвати. Але нічим тобі не допоможу, якщо ти асоціальний. Себто, якщо твої соціальні потреби аж такі обмежені…

— Річ не в тім, що я асоціальний. Я досить таки соціальний. Але створені вами інструменти, по суті, продукують неприродні, граничні соціальні потреби. Нікому не потрібен той рівень контакту, що ви надаєте. Від нього жодної користі. Він непоживний. Як той комбікорм у пакетах. Знаєш, як вони виготовляють той закусочний продукт? Науково вираховують, скільки тобі потрібно солі і жиру, щоб ти продовжувала їсти. Ти не голодна, тобі не потрібна та їжа, вона тобі не дає ніякої користі, але ти й далі їси оті порожні калорії. Ось що ви проштовхуєте. Саме це. Безконечні порожні калорії, але у соціально-цифровому еквіваленті. І вибудовуєте їх так, щоб спричинити звикання.

— Господи.

— Добре знаєш, коли з’їдаєш пакет чипсів, а потім ненавидиш себе? Добре знаєш, що не дала собі жодної користі. Схоже відчуття, до болю тобі знайоме, після кожного цифрового запою. Порожнеча, втома і ослабленість.

— Я ніколи не почуваюся ослабленою. — Мей подумала про підписану сьогодні петицію з вимогою надавати більше робочих місць іммігрантам з паризьких передмість. Це наснажує, це змінює. Але ж Мерсер геть нічого не знає, не знає навіть про те, що робить Мей, що робить «Сфера», і він її вже так остогидів, що й пояснювати не хочеться.

— А це обмежує мої можливості поговорити з тобою по-простому, — пояснював він. — Я навіть листа тобі не можу надіслати, бо ти відразу його відправиш комусь іншому. Я не можу тобі надіслати свою фотографію, бо ти її вмить запостиш у себе в профілі. Тимчасом твоя компанія сканує всі наші повідомлення, прагнучи монетизувати іще бодай щось. Якесь божевілля, хіба ні?

Мей кинула оком на його тлусте лице. Він уже гладшає скрізь. У нього вже проступають складки на підборідді. Невже чоловік у двадцять п’ять років може мати складки на підборідді? Не дивно, що йому допікає комбікорм.

— Дякую, що допоміг татові, — мовила Мей, зайшла до будинку і чекала, поки Мерсер піде. Але він пішов не відразу — захотів допити своє пиво, але пив недовго, тож Мей вимкнула світло внизу, підійнялася до колишньої своєї кімнатки і впала на ліжко. Переглянула повідомлення, знайшла кілька десятків вартих уваги, а тоді, оскільки була лише дев’ята година, а її батьки вже спали, з’єдналася зі своїм аккаунтом у «Сфері» й опрацювала ще кілька десятків запитів, і з кожною надісланою відповіддю, їй здавалося, нібито змиває із себе Мерсера. Ближче до півночі відчувала себе відродженою до життя.

У суботу Мей прокинулася у своєму старенькому ліжку, а поснідавши, вони з татом дивилися по телевізору професійний жіночий баскетбол, до якого він виявляв неабиякий інтерес. Решту дня згайнували за грою в карти, за всілякою хатньою роботою, а потім разом смажили курку в олії — так, як батьків навчили колись на кулінарних курсах, організованих Молодіжною християнською організацією.

У неділю вранці розпорядок був схожий: Мей спала довго, тіло немов налилося свинцем, і їй це подобалося, а потім вона зайшла до вітальні, де тато знову дивився якийсь матч жіночої професійної ліги. Тепер він одягнув товстий білий халат, поцуплений його товаришем із якогось лос-анджелеського готелю.

Мама була надворі, за допомогою клейкої стрічки лагодила пластиковий бак для сміття, який заламали єноти, добуваючись до його вмісту. У Мей голова не працювала, а тіло не мало жодного бажання — тільки полежати. До неї дійшло, що весь тиждень жила в постійній тривозі і спала не довше п’яти годин. Просто сиділа у батьківській сутінковій вітальні, дивилася баскетбол, що для неї нічого не значив — метеляли хвостики і кіски, рипіли кросівки, — але все це тонізувало і викликало піднесене відчуття.

— Допоможеш мені підвестися, рибонько? — запитав тато. Його кулаки занурилися в диван, але підвестися не міг. Подушки були занадто м’які.

Мей підхопилась, простягнулася до нього, але цієї миті почулося ніби якесь тихе хлюпання.

— Сучий син, — сказав він, і знову почав підводитися. Потім підправив траєкторію і нахилився на бік, немовби згадав, що під ним є щось крихке, на що не можна сідати.

— Поклич маму, — попрохав він, стиснувши зуби і заплющивши очі.

— Що сталося? — запитала Мей.

Він розплющив очі, в них палала не знайома їй лють.

— Будь ласка, поклич маму.

— То я ж тут. Я допоможу, — сказала Мей. Вона знову потягнулася до нього. Він відкинув її руку.

— Негайно. Поклич. Маму.

А тоді у ніс вдарив запах. Батько обгидився.

Він гучно видихнув, намагаючись опанувати себе. І вже м’якше сказав:

— Будь ласка. Будь ласка, доню. Поклич маму.

Мей побігла до вхідних дверей. Знайшла маму біля гаража і сказала, що сталося. Мама не кинулася в будинок, а взяла руки Мей у свої долоні.

— Думаю, ти собі їдь, — сказала вона. — Він не схоче, щоб ти його таким бачила.

— Я допоможу, — сказала Мей.

— Дорогенька, дуже тебе прошу. Дозволь зберегти йому гідність.

— Бонні! — загримів із будинку голос.

Мама стиснула її руку.

— Мей, серденько, збирай речі, ми за кілька тижнів побачимося, добре?

Мей мчала назад до узбережжя, аж трусячись із люті. Вони не мали права так із нею чинити — викликати додому, а потім вигнати геть. Вона не хотіла нюхати його лайно! Вона б допомогла на перше їхнє прохання, але коли вони так до неї ставляться, то ніколи. А той Мерсер! Шпетив Мей у її ж домі. Господи Ісусе. Оце так трійця. Дві години гнала авто додому, а тепер уже дві години з дому, і що отримала натомість? Болісне розчарування. Ввечері — гладун читає лекції, а вдень — чоботом під зад від рідних батьків.

До узбережжя доїхала о 16:14. Ще є трохи часу, подумала вона. Станція зачиняється о п’ятій чи о шостій? Уже і не пам’ятала. З автостради звернула до пристані. Коли дісталася пляжу, ворота до станції з прокату каяків були відчинені, але поблизу нікого. Мей роззирнулася поміж рядами каяків, весел та рятівних жилетів.

— Хтось є тут? — запитала вона.

— Є! — відповів голос. — Я тут. У трейлері.

За рядами обладнання на шлакоблоках стояв трейлер, і крізь відчинені двері Мей побачила на столі чоловічі ноги, телефонний дріт, що тягнувся зі столу до невидимого обличчя. Підійнялася сходинками і у сутінках побачила чоловіка років за тридцять, лисуватого, з піднятим перед нею вказівним пальцем. Мей щохвилини поглядала на свій телефон, бачила, як втікають хвилини: 16:20, 16:21, 16:23. Поклавши слухавку, чоловік всміхнувся.

— Дякую, що почекали. Як можу вам прислужитися?

— А Меріон десь тут є?

— Ні. Я її син. Волт. — Він підвівся і привітався з Мей за руку. Високий, худорлявий, засмаглий.

— Дуже приємно. Я вже запізнилася?

— Запізнилася на що? На вечерю? — сказав він, вважаючи, що вдало пожартував.

— Узяти на прокат каяк.

— Ага. А котра година? Я й не подивився.

А їй не треба було дивитися.

— Двадцять шість хвилин на п’яту, — сказала вона.

Він кашлянув і знову заусміхався.

— Отже, двадцять шість на п’яту. Зазвичай ми зачиняємося о п’ятій, але бачу, ви дружите з часом, тому вірю, що вернетеся о п’ятій двадцять дві. Добре? Бо мені треба буде заїхати по дочку.

— Дякую, — сказала Мей.

— Давайте я вас оформлю, — сказав він. — Ми нещодавно комп’ютеризувалися. Маєте обліковий запис?

Мей відрекомендувалася. Він набрав її ім’я на новому планшеті, але не зміг зареєструвати. Після трьох спроб зрозумів, що у нього не працює вай-фай.

— Може, вийде зареєструвати через телефон, — сказав він, виймаючи з кишені слухавку.

— А чи не могли б ми зробити це, коли я повернуся? — запитала Мей, і він погодився, сподіваючись за цей час поновити мережу. Видав рятувальний жилет і каяк, а вже на воді Мей знову поглянула на телефон. 16:32. Ще майже година. У затоці година — завжди багато. Година — це цілий день.

Повеслувала від берега, але так і не побачила тюленів, хоча навмисно пригальмовувала, намагаючись у такий спосіб їх виманити. Подалася до старого напівзатопленого пірса, де вони іноді вилежувалися на сонці, але і там не побачила жодного. Ані тюленя, ані морського лева — пірс був порожній, і тільки якийсь замурзаний пелікан сидів на палі.

Повеслувала за охайні яхти, за таємничі судна аж ген у відкриту затоку. Там перепочила, відчуваючи під собою воду — гладку і хитку, наче глибочезні драглі. Коли отак нерухомо сиділа, за двадцять футів від неї випірнули два тюлені і дивилися одне на одного, ніби вирішували, чи слід їм разом поглянути на Мей. Що вони за мить і зробили.

Два тюлені і Мей дивилися одне на одного, ніхто з них не кліпав, аж поки один із тюленів, ніби збагнувши, наскільки Мей нецікава, лишень сидить собі нерухомо, поринув у хвилю і щез, а за ним і другий.

Попереду посеред затоки побачила дещо нове і незвичне — рукотворну споруду, якої раніше нібито не було, тож вирішила, що сьогодні її завдання повеслувати туди і все з’ясувати. Підпливла ближче і побачила, що споруда — насправді два судна, старий рибацький човен, прив’язаний до невеличкої баржі. На баржі був примхливий, зроблений нашвидкуруч курінь. Якби такий стояв десь на суші, особ-ливо десь тут неподалік, то його б одразу знесли. Він скидався на один із тих, які Мей бачила на знімках нетрів часів Великої депресії або у тимчасовому таборі біженців.

Сиділа і скоса поглядала на той безлад, аж із-під блакитного брезенту вигулькнула жінка.

— Ой, привіт, — сказала жінка. — Ти як з неба впала. — Їй було десь під шістдесят, з довгим сивим волоссям, густим, скуйовдженим, зібраним у хвіст. Жінка ступила кілька кроків уперед, і Мей побачила, що вона молодша, ніж їй спершу здалося, либонь, трохи за п’ятдесят, у волоссі миготіли золотаві пасма.

— Здрастуйте, — сказала Мей. — Вибачайте, що так близько підійшла. На станції нас попереджають, щоб вас не турбувати.

— Так, саме так, — погодилася жінка. — Та оскільки ми хочемо випити свій вечірній коктейль, — сказала вона, вмощуючись у пластикове крісло, — то ти бездоганно обрала час. — Обернулась назад і сказала блакитному брезентові: — Що ти там ховаєшся?

— Напої несу, голубонько, — долинув наголошено ввічливий чоловічий голос, що його власника і далі не було вид-но.

Жінка знову поглянула на Мей. У сутінках її очі яскріли якось наче пустотливо.

— Ти ніби сумирна. Хочеш до нас на облавок? — вона нахилила голову, оцінюючи Мей.

Мей підвеслувала ближче, а чоловічий голос виринув з-під брезенту і втілився. Був сухорлявий, трохи старший за супутницю, рухався повільно, переходячи з човна на баржу. У руках ніс, здається, два термоси.

— Вона буде з нами? — запитав чоловік жінку, вмощуючись на таке саме пластикове крісло біля неї.

— Я запросила, — відповіла жінка.

Коли Мей була вже так близько, що могла розрізнити обличчя, то побачила, що господарі плавучого куреня чисті й охайні; бо побоювалася, що їхнє вбрання тільки підтвердить те, на що натякало судно — крім того, що це водоплавні волоцюги, вони ще й небезпечні.

Якийсь час пара спостерігала за маневрами Мей, яка підпливала до їхньої баржі, — зацікавлено, але пасивно, немовби вони сиділи у вітальні, а вона сьогодні ввечері була їхньою гостею.

— Ну ж бо, допоможи їй, — буркотливо мовила жінка, і чоловік підвівся.

Ніс каяка торкнувся сталевого краю баржі, а чоловік спритно зав’язав навколо нього мотузку і підтягнув суденце паралельно до борту. Допоміг Мей підвестися і вилізти на палубу, встелену мозаїкою дерев’яних дощок.

— Сідай сюди, дорогенька, — сказала жінка, показуючи на крісло, з якого щойно встав чоловік, щоб їй допомогти.

Мей сіла і побачила, як чоловік люто глипнув на жінку.

— Ну, візьми ще одне, — сказала йому жінка. Він знову зник під блакитним брезентом.

— Зазвичай я його так не ганяю, — пояснила вона Мей, беручи один із термосів. — Але він не вміє приймати гостей. Питимеш червоне чи біле?

Під кінець дня Мей не варто було пити ні білого, ні червоного, бо треба ще повертати каяк і їхати додому, але відчувала спрагу, тож подумала, що трохи білого під призахідним сонцем їй не зашкодить, тому наважилася:

— Будь ласка, білого.

З-за складок брезенту виник маленький червоний стільчик, а за ним і чоловік, демонстративно набурмосений.

— Сідай і пий, — сказала йому жінка і налила в паперові кавові стаканчики білого вина для Мей і червоного для себе та свого супутника. Чоловік сів у крісло, всі троє піднесли стаканчики, і вино, попри впевненість Мей, що воно поганеньке, виявилося просто дивовижне на смак.

Чоловік роздивлявся Мей.

— Отже, бачу, ти трохи авантюристка. Екстремальні види спорту і все таке. — Він перехилив стаканчик і потягнувся за термосом. Мей думала, що його приятелька кине хоча б несхвальний погляд, як зробила б її мама, але вона заплющила очі, підставивши обличчя під надвечірнє сонце.

Мей захитала головою.

— Ні. Аж ніяк.

— А ми тут і не бачимо тих каяків, — сказав він, знову наливаючи собі у стаканчик. — Тримаються ближче до берега.

— Справді, гарна дівчина, — сказала жінка, не розплющуючи очей. — Поглянь на її одяг. Мало тобі не випускниця приватної школи, але не дармоїдка. Хороша дівчина з нападами допитливості.

Тепер роль заступника перейняв чоловік.

— Два ковтки вина, і вже думає, що вона провидиця.

— Та все добре, — сказала Мей, хоча й не знала, що думати про цей діагноз. Спершу поглянула на чоловіка, потім на жінку, яка вже розплющила очі.

— Завтра тут буде стадо сірих китів, — мовила жінка і перевела погляд на Золоті Ворота. Потім примружилась, немовби подумки вкладала угоду з океаном не кривдити китів, коли вони припливуть. Відтак знову заплющила очі. Здається, завдання розважати гостю було покладено на чоловіка.

— То як сьогодні затока? — запитав він.

— Красива, — сказала Мей. — Спокійна.

— Нарешті дуже спокійна, — погодився він, і всі троє затихли, ніби вшановуючи погідне плесо хвилиною мовчання. І в цій тиші Мей подумалося: а що сказала б Енні чи батьки, побачивши її тут, на баржі, зі стаканчиком вина серед білого дня. Разом із незнайомцями, які живуть на цій баржі. А от Мерсер, була певна, схвалив би.

— Бачила тюленів? — нарешті запитав чоловік.

Мей нічого не знала про цих людей. Вони не сказали, як їх звати, і не запитали її ім’я.

Десь далеко залунав туманний горн.

— Так, бачила двох, ближче до берега, — сказала Мей.

— Які вони були? — запитав чоловік, і коли Мей описала тюленів, їхні сірі пергамінові голови, то чоловік поглянув на жінку. — Стіві та Кевін.

Жінка кивнула головою на знак згоди.

— Решта, видно, полюють далі від берега. Стіві та Кевін рідко звідси кудись пливуть. Постійно заглядають сюди до нас привітатися.

Мей хотілося запитати у цих людей, чи вони тут і мешкають, а як ні, то що роблять на цій баржі, причепленій до рибальського човна, до того ж обидва плавучих засоби, здається, не в робочому стані. Хотіла запитати, чи вони перебралися сюди назавжди? Як вони тут опинилися? Одначе ці запитання були неможливі, поки вони не запитали, як її звати.

— А ти була, коли там горіло? — спитав чоловік, показуючи на великий безлюдний острів посеред затоки, що здіймався позаду них, мовчазний і чорний. Мей захитала головою.

— Два дні горів. Ми щойно сюди перебралися. Вночі спека була, навіть тут відчувалася. Щоб охолодитися, мусили щоночі залазити в цю забуту богом воду. Вже думали, кінець світу.

Жінка розплющила очі і вп’ялись у Мей.

— Пробувала плавати в затоці?

— Кілька разів, — сказала Мей. — Страх як зимно. Але я малою колись плавала в озері Тахо. Приблизно так само холодно.

Мей допила своє вино, і на мить усе засяяло. Мружачись на сонці, вона повернула голову і вдалечині побачила чоловіка на сріблястій вітрильній шлюпці, що підіймав триколірний прапор.

— Скільки тобі років? — запитала жінка. — Бо на вигляд приблизно одинадцять.

— Двадцять чотири, — відповіла Мей.

— Господи. Тобі стільки не даси. Ми теж мали колись по двадцять чотири, правда, кохання моє? — Вона обернулася до чоловіка, який чухав кульковою ручкою п’ятку. Той стенув плечима, і жінка не захотіла далі про це говорити.

— Так гарно тут, — сказала Мей.

— Згодні, — сказала жінка. — Краса тут приголомшлива і незмінна. Як гарно сходило сьогодні сонце. А вночі — повня. Місяць сходитиме яскраво-помаранчевий, потім що вище підійматиметься, то ставатиме сріблястіший. Воду заполонить золото, а тоді платина. Залишайся.

— Маю повернути, — мовила Мей, показуючи на каяк. Поглянула на телефон. — За вісім хвилин.

Вона підвелася, тож чоловік теж підвівся, забрав її стаканчик і запхав у нього свій.

— Думаєш, за вісім хвилини устигнеш до берега?

— Спробую, — сказала Мей і рушила.

Жінка скрушно прицмокнула:

— Аж не віриться, що вона вже нас покидає. Так мені сподобалася.

— Кохана, вона не помирає. Вона і далі з нами, — сказав чоловік. Допоміг Мей зійти у каяк і розв’язав мотузку. — Будь чемна.

Мей занурила руку у воду і змочила собі шию.

— Лети, зраднице, — мовила жінка.

Чоловік закотив очі.

— Вибач.

— Усе нормально. Дякую за вино, — сказала Мей. — Я ще до вас прийду.

— Було б чудово, — сказала жінка, хоча здавалося, ніби вона прощається з Мей назавжди. Начебто якоїсь миті вирішила, що Мей ось така і така, а тепер, дізнавшись, що вона інша, вже була готова з нею розстатися, повернути її світові.

Мей повеслувала до берега; у голові легко, від вина з обличчя не сходила крива усмішка. І тільки тепер вона збагнула, як довго була вільна від думок про батьків, про Мерсера, про напругу на роботі. Здійнявся вітер, подув на захід, і вона нерозважливо летіла разом із ним, бризкаючи водою собі на ноги, обличчя та плечі. Почувалася сильною, її м’язи ставали сміливіші з кожним бризком холодної води. Їй усе це подобалося — наближалися човни, що були на вільному вигулі, з’являлися замкнені в затоці яхти, вже прочитувалися їхні назви, нарешті постали обриси пляжу у Волтер, який чекав на стику води із сушею.

У понеділок, коли вона ввійшла в мережу, на другому моніторі на неї вже чекала добра сотня повідомлень.

Від Енні: «Нам дуже тебе не вистачало у п’ятницю ввечері!»

Від Джареда: «Пропустила велику гулянку».

Від Дена: «Шкода, що не прийшла у нд на св!»

Мей погортала календар і зрозуміла, що в п’ятницю була тусовка для співробітників «Відродження». У неділю — барбекю для нубів — тих, які прийшли за два тижні після неї.

«Напружений день, — писав Ден. — Зайди».

Він стояв у кутку свого офісу обличчям до стіни. Мей тихенько постукала, і він, не обертаючись, підніс вгору вказівний палець, прохаючи хвильку зачекати. Спостерігала, спочатку думала, що він на телефоні і мовчки терпляче чекала, аж тоді зрозуміла, що це він говорить по ретинальному інтерфейсу і йому потрібне порожнє тло. Уже бачила, як хтось зі сфероїдів так само робив — обертався до стіни, щоб зображення на сітківці було чіткіше. Щойно закінчив, одразу вертнувся до Мей, блиснувши дружньою швидкорозчинною усмішкою.

— Не змогла вчора прийти?

— Вибач. Була у батьків. Тато…

— Було прикольно. Крім тебе, всі нуби, здається, прийшли. Але поговоримо про це пізніше. Зараз маю до тебе велике прохання. До нас прийшло багато нової підмоги, бо розширюємося ми швидко, тож думаю собі, а чи змогла б ти допомогти мені з новачками?

— Аякже.

— Це буде нескладно. Зараз покажу. Ходімо до тебе за стіл. Рената?

Рената пішла за ними, несучи невеличкий, завбільшки з блокнот, монітор. Поставила на стіл Мей і пішла.

— Гаразд. В ідеалі робитимеш те, що Джаред робив із тобою, пам’ятаєш? Коли у них виникатимуть проблеми і вони потребуватимуть допомоги досвідченішої людини, ти їм станеш у пригоді. Тепер ти в нас уже ветеран. Розсудливо?

— Розсудливо.

— Тепер іще таке: хочу, щоб нуби могли ставити тобі запитання в процесі роботи. Найпростіше за допомогою цього монітору. — Він показав на малий екран, що стояв під головним монітором. — Щойно щось з’явиться, і ти вже знаєш, що це хтось із твоєї ланки. — Увімкнув малий монітор і надрукував «Мей, допоможи!» на її планшеті, й одразу слова з’явилися на цьому новому четвертому моніторчику. — Нескладно?

— Анітрохи.

— Гаразд. Тож нуби зайдуть до тебе, щойно Джаред проведе з ними навчання. Він їх, як ми кажемо, гуртом штампує. Отже, близько одинадцятої двадцять новенькі будуть у тебе, добре?

Ден подякував і пішов.

До одинадцятої потік не вщухав, але її рейтинг становив дев’яносто вісім. Кілька клієнтів поставили оцінки нижчі за сто балів, а двоє навіть нижче за дев’яносто, тож вона розіслала додаткові запитальники, і в більшості випадків оцінка ставала «100».

Об одинадцятій підвела очі і побачила, як за Джаредом зайшов гурт новеньких, усі страшенно юні, йдуть обережно, немов бояться розбудити невидиме немовля. Джаред розсадив їх за столами в залі, що була порожня протягом тижнів, а тепер заповнилася за лічені хвилини.

Джаред виліз на крісло.

— Увага! — сказав він. — Це в нас був найшвидший прийом на роботу. І найшвидше навчання. А також божевільно швидкісний перший день. Але я впевнений, ви з усім упораєтеся. Знаю це достеменно, бо цілісінький день буду поряд і допомагатиму вам. Також тут буде Мей. Мей, будь ласка, встань.

Мей підвелася. Але її вочевидь бачили не всі нуби, що були в залі.

— Може, на крісло? — запитав Джаред, і Мей стала на крісло, пригладжуючи спідницю і почуваючись цілковитою дурепою, яку видною зусібіч. Сподівалася бодай не гримнути на підлогу.

— Ми обоє весь день відповідатимемо на ваші запитання і перехоплюватимемо від вас усе незрозуміле. Якщо виникнуть якісь труднощі, перенаправлятимете запит до когось із нас, хто на той момент буде завантажений найменше. Якщо треба щось з’ясувати — теж. Надсилаєте каналом, як я вам уже показував, і хтось із нас отримає те запитання. Ми з Мей — ваше прикриття. Всі почуваються добре? — Ніхто не ворухнувся й не мовив і слова. — Гаразд. Відкриваю канал, сьогодні працюємо до пів на першу. Обід нині скорочений, щоб надолужити час, витрачений на навчання, але в п’ятницю ми його вам відшкодуємо. Всі готові? — Здавалося, готовий не був ніхто. — Тоді вперед!

І Джаред зістрибнув із крісла, а Мей злізла, сіла за стіл і відразу відстала на тридцять запитів. Узялася за перший, але вже за хвилину отримала запитання на четвертому моніторі — тому, що для нубів.

«Клієнтові потрібна повна платіжна виписка за минулий рік. Є? І де?»

Мей спрямувала нуба до потрібної папки і знову взялася за свій запит. Так, кожних кілька хвилин відриваючись від своєї роботи через запитання нубів, вона пропрацювала до пів на першу, коли побачила Джареда, який виліз на крісло.

— Тпру. Тпру, — мовив він. — Обід. Потужно. Потужно. Правильно? Ми зуміли. Загальний наш рейтинг «93», що не дуже добре, але цілком нормально, беручи до уваги нові системи і щільний потік. Вітаю. Попоїжте, підживіться, побачимося о першій. Мей, зайди до мене, коли зможеш.

Зістрибнув із крісла і стояв біля столу Мей ще до того, як вона змогла до нього підійти. На його обличчі вираз дружнього занепокоєння.

— Ти не була в поліклініці?

— Я?

— Так.

— Та, мабуть, ні.

— Треба було піти ще першого тижня.

— Еге ж.

— Вони чекають. Сьогодні зможеш?

— Аякже. Вже?

— Ні-ні. Зашиваємося, сама бачиш. Може, о четвертій? Останню зміну візьму на себе. Та й під вечір нуби вже трохи обтешуться. То як, не сумно сьогодні?

— Однозначно.

— Перенапруга?

— Ну, ще один рівень роботи.

— Так. Таки так. І буде ще більше рівнів, можу тебе запевнити. Знаю, такій, як ти, всі ці поточні справи у Враженнях Клієнта швидко набриднуть, наступного тижня залучимо до іншого аспекту роботи. Думаю, тобі сподобається. — Поглянув на свій браслет із годинником. — Бля. Тобі ж перекусити треба. Я буквально вириваю шматок у тебе з рота. Мерщій. Маєш двадцять дві хвилини.

У найближчій кухні Мей знайшла сандвіч і з’їла його за столом. Гортала соцстрічку на третьому моніторі, шукаючи щось невідкладне або те, на що треба відповісти. Відповіла на тридцять одне повідомлення і з почуттям виконаного обов’язку, бо ж приділила увагу тим, хто її потребував, продовжувала працювати.

Друга половина дня нагадувала поїзд утікачів із безперервним потоком запитань від нубів — наперекір запевненням Джареда, який безперестанку заходив і виходив, з десяток разів покидав свій кабінет і надзвичайно бурхливо спілкувався по телефону. Тепер Мей мала справу з подвійним потоком, і до 15:48 її особистий рейтинг становив дев’яносто шість балів; а середній рейтинг гурту нубів — дев’яносто чотири. Непогано, подумала вона, якщо взяти до уваги додаткове навантаження з дванадцятьох новеньких, яким вона сама без нічиєї допомоги мусила давати поради протягом трьох годин. Уже добігала четверта година, їй треба йти у поліклініку, сподівалася, що Джаред теж про це пам’ятає. Підвелася, спіймала його погляд, він підніс великий палець. І вона пішла.

Вестибюль поліклініки аж ніяк такий не нагадував. Більше скидався на кав’ярню, де сфероїди сиділи по двоє і розмовляли; перед ними височіла стіна чудово розставлених корисних страв і корисних напоїв, поряд — салатний бар з овочами, вирощеними у кампусі, а на стіні впадав в очі розгорнутий плакат із рецептом палеосупу.

Мей не знала, до кого звертатися. У залі було п’ятеро людей, четверо з них працювали на планшетах, один чоловік стояв у кутку і говорив через ретинальний інтерфейс. Жодного звичного віконечка, у якому вона могла б побачити адміністратора.

— Мей?

Вона обернулася на голос і побачила усміхнену жінку з коротким темним волоссям і ямочками на щоках.

— Готова?

Мей повели вздовж блакитного коридору в кімнату, що більше скидалася на дизайнерську кухню, ніж на оглядовий кабінет. Жінка з ямочками залишила її там, показавши на м’яке крісло.

Мей спочатку сіла в нього, потім підвелася — її увагу привернули шафки вздовж стін. Бачила лишень горизонтальні лінії, тонкі, як нитки, що окреслювали скриньки, але жодних ручок. Провела рукою по поверхні, ледь відчувши прорізи, завширшки з волосину. Над шафами зі скриньками виднілася сталева смужка, а на ній вигравіювані слова: «ЗНАТИ, ЩОБ ЗЦІЛЮВАТИ. ДІЛИТИСЯ, ЩОБ ЗНАТИ».

Відчинилися двері, і Мей здригнулася.

— Привіт, Мей, — сказало обличчя, чудове й усміхнене, підпливаючи ближче. — Я — лікар Віллалобос.

Розкривши рот, Мей привіталася з лікаркою за руку. Лікарка занадто яскрава для цієї оглядової кімнати, для Мей. Не старша сорока років, з чорним, зав’язаним у хвіст волоссям і лискучою шкірою. З шиї звисали елегантні окуляри для читання й, обігнувши лінію її кремового піджака, тулилися до пишних грудей. Була в туфлях на високих підборах.

— Дуже рада бачити тебе, Мей, сьогодні.

А Мей не знала, що відповісти. Взяла та й бовкнула:

— Дякую, що прийняли, — й одразу відчула себе ідіоткою.

— Ні, це я тобі дякую, що прийшла, — відповіла лікарка. — Зазвичай усі приходять до нас протягом першого тижня роботи, тому я вже почала тривожитися. Ти мала якісь причини, щоб так довго не приходити?

— Ні. Ніяких. Була дуже зайнята.

Мей оглянула лікарку, шукаючи якісь фізичні недолікі і нарешті таки знайшла родимку на шиї, з якої стирчала єдина волосинка.

— Дуже зайнята, щоб подбати про власне здоров’я. — Лікарка обернулася до Мей спиною, готуючи якийсь напій. Повернулась усміхнена. — Це вступне обстеження, медог-ляд, який проходять усі співробітники «Сфери», добре? Передовсім акцентуємо на профілактиці захворювань. Для здоров’я тіла і душі сфероїдів ми надаємо всеосяжні медичні послуги. Це відповідає тому, що ти про нас знаєш?

— Абсолютно. Моя подружка працює тут уже кілька років. Каже, що охорона здоров’я у «Сфері» на найвищому рівні.

— Приємно чути. А хто твоя подружка?

— Енні Еллертон.

— Ага, так-так. Це є у твоїй картці. Енні всі дуже люб-лять. Переказуй від мене вітання. Та я можу і сама. Вона у моїй ротації, тому ми бачимося що два тижні. Вона тобі сказала, що медогляд у нас відбувається раз на два тижні?

— Тобто…

Лікарка всміхнулася.

— Раз на два тижні. Невід’ємна частина охорони здоров’я. Коли прийдеш сюди з якимись скаргами, лікувати буде знач-но складніше. Медогляди складаються з дієтних консультацій, і ми здійснюємо нагляд за коливанням здоров’я загалом. Це запорука ранньої діагностики і виявлення потреби у лікарських засобах ще за кілька миль до проблеми, а не тоді, коли вона тебе вже переїхала. Нормально?

Мей подумала про тата, про те, як пізно вони здогадалися, що в нього симптоми розсіяного склерозу.

— Таки так, — сказала вона.

— І всі накопичені нами дані ти може побачити онлайн. Усе, що ми робимо і про що говоримо, а також усі твої попередні записи. Коли ти прийшла до нас на роботу, то підписала згоду на отримання нами інформації про твій стан здоров’я від інших лікарів, і тепер ти нарешті матимеш усе в одному місці, доступному для тебе і для нас, тому зможемо ухвалювати рішення, бачити особливості, розпізнавати потенційні загрози, маючи такий доступ до загальної картини. Хочеш подивитися? — запитала лікарка й активувала екран на стіні. Вся історія хвороби постала перед Мей у списках, картинках та іконках. Лікарка Віллалобос торкалася до стіни-екрана, відкривала папки та рухала картинки, показуючи результати всіх її колишніх візитів до медиків — включно з першим оглядом, коли вона йшла у садочок.

— Як коліно? — запитала лікарка. Вона знайшла магнітно-резонансну томографію, яку Мей робила кілька років тому. Мей тоді не захотіла оперувати коліно; тодішня її страховка цього не передбачала.

— Усе добре, — сказала Мей.

— Якщо надумаєш узятися за коліно, дай мені знати. Ми це робимо тут, на місці, за півдня, і, ясна річ, це нічого не коштуватиме. «Сфері» потрібні працівники зі здоровими коліньми. — Лікарка відвернулася від екрана й усміхнулася до Мей механічно, але переконливо.

— Збір усіх даних з часу твого раннього дитинства було нелегким завданням, але тепер ми маємо майже повну картину. Кожні два тижні беремо на аналіз кров, робимо тести на виявлення порушень когнітивних функцій, перевіряємо рефлекси, гостроту зору, а також поступово проводимо низку екзотичніших тестів, таких як магнітно-резонансна томографія тощо.

Мей не могла зрозуміти.

— Але як вам усе це вдається? Вартість самої лише томографії…

— Профілактика обходиться дешевше. Надто якщо порівняти виявлення пухлини на четвертій стадії і на першій. Різниця вартості таки істотна. Загалом сфероїди молоді та здорові, наші витрати на охорону здоров’я — лишень невеличка частка порівняно з компаніями такого ж масштабу, але менш передбачливими.

У Мей вкотре склалося враження, до якого вона вже звикла, що тільки у «Сфері» здатні розробити або, точніше, спроможні впровадити реформи, у необхідності і нагальності яких не виникає жодного сумніву.

— Коли востаннє проходила медогляд?

— Здається, в коледжі.

— Ого. Почнемо з головних життєвих показників, базових. Бачила таке? — Лікарка протягла їй сріблястий браслет, завширшки в три дюйми. Мей уже бачила монітори здоров’я на Джаредові та Денові, але їхні були з гуми і вільні. А цей — тонший і легший.

— Здається, бачила. Вимірює пульс?

— Правильно. Більшість досвідчених сфероїдів носять щось схоже, але скаржаться, що вони надто вільні, наче якась прикраса. Ми його удосконалили, і тепер він не зсувається. Хочеш примірити?

Мей приміряла. Лікарка почепила його на ліве зап’ястя і защепила. Був дуже зручний.

— Теплий, — сказала Мей.

— Кілька днів відчуватимеш його тепло, а потім звикнеш. Але він мусить торкатися шкіри, щоб виміряти те, що нам потрібно виміряти, себто все. Ти ж хочеш повний набір?

— Мабуть.

— Коли йшла до нас роботу, сказала, що хочеш повний набір рекомендованих обстежень. Не передумала, досі хочеш?

— Так.

— Випий, будь ласка. — Лікарка простягнула Мей густу зелену рідину, яку вона щойно приготувала. — Це коктейль із фруктового соку та морозива.

Випила залпом. Рідина була в’язка і холодна.

— Ти проковтнула сенсор, що підключиться до твого зап’ястного монітора. Був у склянці. — Лікарка грайливо поплескала Мей по плечу: — Подобається мені ця процедура.

— Я його вже проковтнула? — запитала Мей.

— Так найкраще. Якби я поклала його тобі на долоню, ти б зараз завагалася. Сенсор дуже маленький, до того ж органічний, тож ти його випила, навіть не помітивши, і все.

— То сенсор уже в мені?

— Так. А тепер, — сказала лікарка, постукуючи по монітору на руці Мей, — він уже запрацював. Збирає дані про твоє серцебиття, кров’яний тиск, холестерин, тепловий потік, надходження калорій, тривалість сну, якість сну, стан травної системи тощо. Дуже потрібна річ для сфероїдів, особливо для тих, у кого стресова робота, бо він вимірює шкірно-гальванічну реакцію, і ти знаєш, що перенапружилася чи занадто збуджена. Коли спостерігаємо понаднормове навантаження у когось зі сфероїдів або ж навіть у цілого відділу, то можемо, наприклад, уплинути на обсяги навантаження. Браслет вимірює концентрацію водневих іонів у твоєму поті, і ти вже знаєш, коли зневоднена і потребуєш лужної води. Він також стежить за твоєю поставою, і ти знаєш, коли потрібно змінити позу. Браслет показує присутність кисню у крові та в тканинах, число червоних кров’яних тілець, а також має таку річ, як лічильник кроків. Як знаєш, лікарі рекомендують близько десять тисяч кроків на день, тому бачитимеш, наскільки ти близька до тієї кількості. Пройдися кімнатою.

На зап’ясті Мей побачила число 10 000, і з кожним зроб-леним нею кроком воно зменшувалося — 9 999, 9 998, 9 997.

— Моделі другого покоління отримують зараз лише нуби, а за кілька місяців на них перейдуть усі сфероїди. Річ у тому, що повна інформація дозволяє нам забезпечувати краще медичне обслуговування. Брак інформації створює пробіли у наших даних, а, з погляду медицини, це призводить до помилок і недогляду.

— Розумію, — сказала Мей. — Це завжди мене непокоїло у коледжі. Ми самі подавали дані про своє здоров’я, а з того виходив великий пшик. Троє нещасних померло від менінгіту, аж поки до них дійшло, як він поширюється.

Д-р Віллалобос спохмурніла.

— Бачиш, тепер потреба в цьому відпадає. Перш за все, не варто очікувати, що студенти самі про все повідомлять. Це треба робити за них, а вони хай вчаться. Венеричні захворювання, гепатит С — якби лікарі мали дані про ці хвороби, можна було б вживати відповідних заходів. Ніяких здогадок і припущень. Чула про ісландський досвід?

— Здається, чула, — сказала Мей, але не була певна.

— Оскільки в Ісландії неймовірно гомогенне населення, то більшість її мешканців корінням сягає у багатовікову історію острова. Майже всі можуть простежити своє походження протягом тисячі років. От і почали розшифровувати геноми ісландців, кожного з мешканців, і змогли простежити всі хвороби до самих джерел. Отримали надзвичайно цінні дані з генофонду людей. Нема нічого кращого за сталу чи відносно гомогенну групу, що зазнавала однакових упливів, а також за групу, за якою можна спостерігати протягом тривалого часу. Стала група, повна інформація — це ключові чинники у досягненні успіху. Тому сподіваємося на щось схоже у нашій компанії. Якщо ми зможемо спостерігати за всіма нубами, а потім іще й за десятьма тисячами сфероїдів, то зможемо побачити розлади ще задовго до їх проявів, до того ж маємо змогу збирати дані про населення загалом. Більшість нубів приблизно одного і того ж віку і загалом мають хороше здоров’я, навіть інженери, — сказала вона і всміхнулася, бо, видно, часто так жартувала. — І коли починаються відхилення, нам важливо знати про них — а що як вималюється тенденція, з якої ми зробимо висновок. Розсудливо?

Мей не зводила очей із браслета.

— Мей?

— Так-так. Навіть дуже розсудливо.

Браслет був чудовий, пульсуюче вмістилище вогників, таблиць і цифр. Пульс Мей позначало зображення тендітної троянди, що розтулялася і стулялася. Раз по раз блакитною блискавкою вистрілювала ЕКГ. Температура тіла висвічувалася великими зеленими цифрами «98,6» [19], і це нагадувало про її середній рейтинг за день, що становив дев’яносто сім, — треба виправляти.

— А що це означає? — запитала вона. Під цифрами довгим рядком розташувалися якісь кнопки і показники.

— За допомогою браслета можна виміряти ще близько сотні всіляких параметрів. Якщо побіжиш, він покаже, скільки пробігла. Зіставить частоту серцебиття у стані спокою та руху. Дасть індекс ваги тіла, кількість спожитих калорій… Бачу, ти потроху його вивчаєш.

Мей заходилася експериментувати. Браслет здався їй найделікатнішим предметом, що вона коли-небудь бачила. Він мав десятки рівнів інформації, від кожного показника можна було рухатися далі. Коли торкнулася цифр поточної температури тіла, то змогла також побачити температуру за минулу добу, найвищу, найнижчу і середню.

— І звісно ж, — сказала д-р Віллалобос, — усі ці дані зберігаються у хмарі, в твоєму планшеті, всюди, де тобі потрібно, і завжди доступні, завжди оновлюються. Скажімо, якщо ти впала, вдарилася головою, опинилася в кареті швидкої допомоги, то фельдшери за секунду отримають доступ до історії хвороби.

— І все це безплатно?

— Аякже, безплатно. Це входить у твоє медичне страхування.

— Такий класний, — мовила Мей.

— Так, браслет усім подобається. Тепер маю поставити стандартний набір запитань. Коли у тебе були останні місячні?

Мей намагалася пригадати.

— Днів десять тому.

— Сексуально активна?

— Зараз ні.

— А загалом?

— Загалом — так.

— Приймаєш протизаплідні таблетки?

— Так.

— Добре. Якщо хочеш, ми продовжимо цей рецепт. Коли виходитимеш, звернися до Тані, вона дасть тобі презервативи, таблетки не від усього рятують. Якісь інші препарати?

— Не потрібно.

— Антидепресанти?

— Не потрібно.

— Як вважаєш, ти щаслива?

— Так.

— Алергії?

— Так.

— Ага. У мене це є. Коні. Дуже шкода. Спадкові хвороби?

— У моєму віці?

— У будь-якому віці. Як твої батьки? Здорові?

Те, як лікарка поставила запитання, як вона майже відверто очікувала ствердної відповіді, вже й стилус навис над її планшетом — усе це немовби вибило дух із Мей, і вона не змогла вимовити жодного слова.

— Ой, серденько, — сказала лікарка й оповила Мей рукою за плечі, притулила до себе. Вона пахла квітами. — Ну, годі тобі, годі, — і Мей почала плакати, її плечі здригалися, очі і ніс заливали сльози. Розуміла, що мочить білий халат Віллалобос, але їй раптом стало спокійніше, немовби зійшло прощення, і Мей заходилася розповідати лікарці про татові симптоми, його втому, про випадок на вихідних.

— Ох, Мей, — мовила лікарка, гладячи її по волоссі. — Мей. Мей.

Але Мей не могла вгамуватися. Розповіла Віллалобос про татове ходіння по муках зі страховкою, як мама збирається провести решту життя, піклуючись про тата, щораз із боєм домагаючись лікування, щодня по кілька годин сидячи на телефоні…

— Мей, — нарешті озвалася лікарка, — а ти не питала у відділі кадрів про можливість додати батьків до твого медичного страхування?

Мей подивилася на неї:

— Що?

— Декілька сфероїдів домоглися включити членів сім’ї у своє медичне страхування. В принципі, для тебе це теж можливо.

Мей про таке не чула.

— Запитай у відділі кадрів, — порадила лікарка. — Або ще краще — в Енні.

— Чому ти раніше не сказала? — запитала Енні того вечора. Вони сиділи в її офісі — великому білому кабінеті з вік-нами від підлоги до стелі і двома низькими диванами. — Не знала, що в твоїх батьків такий жах зі страхуванням.

Мей дивилася на обрамлені світлини на стіні, на кожній з яких — дерево чи кущ, що мали порнографічні обриси.

— Коли я була тут минулого разу, ти мала їх тільки шість чи сім, так?

— Атож. Пішла чутка, що я надзвичайно захоплююся колекціонуванням, тому тепер щодня несуть якийсь знімок. І що далі, то відвертіші. Поглянь на той горішній, — Енні показала знімок велетенського фалічного кактуса.

Тим часом у дверях виникло мідне обличчя, тіло ховалося за одвірком:

— Я тобі потрібна?

— Аякже, Вікі, ти мені потрібна, — підтвердила Енні. — Зажди поки що.

— Хотіла встигнути на початок Сахари.

— Вікі, нікуди не йди, — незворушно сказала Енні. — Я тебе люблю і не перенесу розлуки.

Вікі всміхнулася, але, здається, чекала, коли ж це Енні облишить жарти і таки дозволить піти.

— Добре, — здалась Енні. — Мені теж туди треба. Але не можу. Йди вже.

Обличчя Вікі зникло.

— Я її знаю? — запитала Мей.

— Вона у моїй команді, — сказала Енні. — Тепер нас десятеро, а Вікі — мій експерт. А ти чула про оту Сахару?

— Здається. — Мей читала в «БіоСфері» оголошення — задумали підрахувати піщинки у Сахарі.

— Вибач, ми говорили про твого тата, — схаменулася Енні. — Ніяк не збагну, чому ти мені раніше не сказала.

І Мей виклала правду: вона не бачила жодного сценарію, де б татове здоров’я перетиналося зі «Сферою». Жодна компанія країни не поширює страхування на батьків, братів чи сестер співробітників.

— Авжеж, але ж ти знаєш, як ми тут кажемо, — пояснювала Енні. — Все, що покращує життя сфероїда… — вона ніби чекала, щоб Мей закінчила речення. Одначе Мей не знала закінчення. — … вмить стає можливим. Ти мусиш це знати!

— Вибач.

— Тобі ж про це розповідали, коли ти сюди прийшла. Мей! Гаразд, беру це на себе. — Енні набирала у телефоні якесь повідомлення. — Може, сьогодні під вечір. Усе, біжу на збори.

— Шоста година. — Мей поглянула на зап’ястя. — Ні. Пів на сьому.

— Це ще зовсім рано! Я тут буду до дванадцятої. Або й усю ніч. Веселі часи настали. — Її обличчя аж засяяло в очікуванні. — Маємо справу з брутальними російськими податками. Хлоп’ята таблом не торгують.

— Спиш у гуртожитку?

— Нє. Зсуну ці два дивани. Бля. Все, побігла. Цьом-цьом.

Енні стиснула Мей в обіймах і вийшла з кабінету.

Ошелешена Мей залишалася сама в її кабінеті. Невже це справді можливо? Невже її тато невдовзі матиме повне страхування? Невже цьому жорстокому парадоксу в житті її батьків — отій нескінченній війні зі страховими компаніями, що по суті ще більше підірвала татове здоров’я, не дала мамі працювати й обмежила її спроможність заробляти гроші, щоб оплачувати догляд за татом, — нарешті буде покладено край?

У Мей задзижчав телефон. Це була Енні.

— Не парся. Ти знаєш, я ніндзя в таких справах. Усе буде зроблено. — І від’єдналася.

Мей поглянула з вікна Енні на Сан-Вінченцо, майже весь побудований або відреставрований за останні кілька років — ресторани, щоб сфероїди мали де харчуватися, готелі, щоб гості «Сфери» мали де зупинитися, крамниці, щоб спокушати самих сфероїдів та їхніх гостей, школи, щоб діти «Сфери» мали де вчитися. «Сфері» належало близько п’ятдесяти найближчих будівель, переобладнаних із занепалих складів на спортзали, школи, інформаційні центри, на кожній будівлі — відбиток сміливого, безпрецедентного рішення, далеко за межами дифракції повільних електронів.

У Мей знову задеренчав телефон, і знову це була Енні.

— Що ж, хороші новини навіть раніше, ніж очікували. Я перевірила, з’ясувалося, це не така вже й проблема. У нас близько десятка батьків отримують повне страхування, навіть кілька братів і сестер. Я декому викрутила руки, і вони сказали, що візьмуть твого тата.

Мей глянула на телефон. Лишень чотири хвилини тому вона вперше сказала про все це Енні.

— Нічого собі… Ти серйозно?

— Ти хочеш те саме і для мами? Хочеш. Вона здоровіша, і з нею буде легше. Обоє матимуть страхове забезпечення.

— Коли?

— Думаю, вже зараз.

— Не вірю.

— Та повір уже, — сказала задихана Енні. Йшла кудись досить таки жваво. — Нітрохи нескладно.

— Батькам маю сказати я?

— А ти хочеш, щоб я їм сказала?

— Ні. Просто хочу знати, чи це точно.

— Точно. Справді, це не таке вже й бозна-що. Ми маємо одинадцять тисяч людей на повному страхуванні. Тож можемо самі диктувати умови, хіба ні?

— Енні, дякую.

— Завтра тобі зателефонують із відділу кадрів. Обговорите подробиці. Знову біжу. Тепер уже справді запізнюся.

І вона знову роз’єдналася.

Мей зателефонувала батькам, спочатку розповіла новину мамі, а потім татові; залунали радісні вигуки, схлипування, похвали на адресу Енні, рятівниці сім’ї, а далі — досить незручна розмова про те, як Мей подорослішала, як її батькам соромно і ніяково отримувати від неї підтримку, таку величезну підтримку від своєї зовсім юної доньки, і все через оцю недолугу систему, що вони в ній застрягли. Але дуже дякуємо тобі, казали вони, дуже тобою пишаємося. А мама сказала:

— Ти врятувала не лише татове життя, але й моє, люба моя Мейбелін.

О сьомій вечора Мей відчула, що не витримує. Не може вона сидьма отак сидіти. Мусить хоч якось відсвяткувати. Подивилася, що сьогодні діється у кампусі. Пропустила початок Сахари і пошкодувала. Відбувався поетичний конкурс, костюмований, вона його навіть першим відзначила і навіть відповіла на запрошення. Але потім побачила кулінарний захід, на якому смажитимуть і їстимуть цілу козу. Цей захід позначила другим. О дев’ятій виступатиме активістка, яка звернеться до сфероїдів із проханням підтримати її кампанію проти вагінальних каліцтв у Малаві. Якщо дуже захотіти, можна відвідати щонайменше кілька таких заходів, але коли почала задумуватися над своїм розкладом, увагу привернуло щось таке яскраве, від чого зблякли решта акцій: «Цирк неповторного телепня» даватиме виставу в кампусі на моріжку біля «Залізного віку» о сьомій. Вона про це вже чула, відгуки і рейтинги вистав були просто захмарні, тож бажання побачити ввечері циркову програму найбільше відповідало її ейфорії.

Кликала Енні, та вона не могла вирватися зі своїх зборів, що закінчаться аж по одинадцятій. Але «СфероПошук» показував, що туди прийдуть її знайомі, зокрема Рената, Алістер і Джаред — останні двоє вже там, — тож Мей зібралася і полетіла.

День вбирався в сутінки, ткався золотом, коли Мей завернула за ріг «Трьох Князівств» і побачила чоловіка, зав-вишки з два поверхи, який дихав полум’ям. Під ним кидала і ловила неонову палицю жінка у мерехтливій перуці. Мей знайшла цирк.

Близько двох сотень людей обступили нещільним колом циркачів, які виступали просто неба з мінімальним реквізитом і, схоже, зі суворо обмеженим бюджетом. Сфероїди оточили імпровізовану сцену, виблискуючи вогнями: світилися їхні зап’ястні монітори, спалахували телефони, що ними вони знімали виставу. Мей роззиралася, шукаючи Джареда з Ренатою і намагаючись не потрапити на очі Алістерові, а одночасно дивилася на циркову круговерть перед собою. Очевидно, вистава не мала ні якогось початку, бо вже тривала, коли прийшла Мей, ані стрункої композиції. З десяток штукарів у зношених костюмах, що увиразнювали їхню старосвітську мізерність, безперервно перебували під пильними поглядами глядачів. Один куцак у моторошній слоновій масці витворяв несамовиті акробатичні фортелі. Майже гола жінка, обличчя якої ховалося в голові фламінґо, танцювала колами, її рухи переходили від балетних у п’яне похитуванням і навпаки.

Одразу за нею Мей помітила Алістера, який помахав рукою, а тоді заходився надсилати повідомлення. Мей перевірила їх і побачила, що наступного тижня Алістер улаштовує ще кращий і масштабніший захід для всіх шанувальників Португалії. «Це буде щось просто несамовите, — писав він у своїй есемесці. — Фільми, музика, поезія, розповіді, радість!» Вона відповіла, що згорає від нетерпіння й неодмінно прийде. За лужком і фламінґо Мей бачила, як він читає її повідомлення, а потім підвів очі і помахав рукою.

Вона знову зосередилася на виставі. Артисти, здавалося, не просто створювали атмосферу бідності, а справді жили в ній — все у них видавалося древнім і тхнуло старістю й ветхістю. Сфероїди намагалися зафіксувати їхній виступ на своїх телефонах, прагнучи запам’ятати це дивне збіговисько безпритульних гульвіс, закарбувати недоречність їхнього перебування у «Сфері» серед ретельно спланованих доріжок і садків, серед людей, які тут працюють, які регулярно приймають душ, намагаються бодай мінімально стежити за модою й регулярно перуть свій одяг.

Торуючи собі шлях крізь натовп, Мей натрапила на Джосію й Деніз, які дуже тішилися зустрічі, але, здавалося, їх обурила вистава, характер і образ якої занадто вже виходили за рамки звичного, тому Джосія вже встиг написати негативний відгук. Щаслива і втішена, що її побачили і відзначили її присутність, Мей пішла шукати щось випити. Віддалік стояли пересувні кіоски, тож попрямувала до них, аж раптом один із мартоплясів, голий до пояса, з довгими підкрученими вусами, кинувся їй навздогін, тримаючи в руках три шаблі. Біг він хитляво, а коли вже майже наздоганяв, Мей побачила, що хоч артистові й хотілося показати, що все під контролем, що це нібито його роль у виставі, та він ось-ось таки насправді вженеться у неї разом із оберемком гострих лез в обох руках. Мей заціпеніла, а він уже був за кілька дюймів від неї; аж ось хтось схопив її за плечі і відштовхнув. Мей упала на коліна, спиною до чоловіка з шаблями.

— Ти в нормі? — запитав хтось. Підвела очі і побачила, що хтось стоїть там, де щойно була вона.

— Здається, так — відповіла Мей.

А тоді чоловік обернувся до жилавого циркача з шаблями.

— Блазню, ти геть пришизів?

Невже Кальден?

Жонглер із шаблями поглянув на Мей — переконатися, що з нею все добре, а коли побачив, що вона жива, перевів погляд на чоловіка перед собою.

Так, це Кальден. Мей уже не сумнівалася — ті ж каліграфічні обриси. Був у простій футболці з вирізом клином, у сірих штанях, обтислих, як і джинси, коли вона його побачила вперше. Тоді він не справив на Мей враження чоловіка, який, не довго думаючи, кинеться у бійку, а зараз він випнув груди, наставив руки. Циркач же дивився на нього незворушно, немовби вирішуючи: чи й далі грати свою роль, закінчити виставу й отримати гонорар, до того ж добрячий, від цієї велетенської, успішної та впливової компанії, чи зчепитися з цим хлопцем на очах у двох сотень глядачів.

Нарешті він надумав усміхнутися, театрально підкрутив вуса обома руками, обернувся та й пішов.

— Негарно вийшло, — сказав Кальден, допомагаючи їй підвестися. — Нормально почуваєшся?

Мей відповіла, що нормально. Вусань навіть не торкнувся до неї, тільки налякав, та й то лише на мить.

Вона не зводила очей з Кальденового обличчя, яке в раптово блакитному світлі нагадувало скульптуру Бранкузі [20] — гладеньке, досконало овальне. Брови — наче римські арки, ніс — мов писочок невеликого морського створіння.

— Ці засранці забагато собі дозволяють, — сказав він. — Теж мені зграя придворних блазнів, що розважають королів. Не бачу сенсу, — додав він, ставши навшпиньки і роззирнувшись. — Ходімо звідси?

Дорогою знайшли стіл із наїдками та напоями, взяли тапас, кілька ковбасок, по стакану червоного вина і сіли під лимонними деревами за «Епохою Вікінгів».

— Не пам’ятаєш, як мене звати, — сказала Мей.

— Нє-а. Але я тебе знаю і хотів поговорити. Тому й опинився поруч, коли на тебе наскочив вусань.

— Мей.

— Так, справді. А я Кальден.

— Знаю. Я запам’ятовую імена.

— А я намагаюся. Завжди намагаюся. Джосія й Деніз твої друзі? — запитав він.

— Не знаю. Вони мене ознайомлювали з кампусом, і відтоді я з ними вітаюся. А чого питаєш?

— Просто так.

— А ти з якого відділу?

— А Ден? Часто бачишся з Деном?

— Ден — мій керівник. То так і не скажеш, де саме працюєш?

— Хочеш лимон? — мовив він і підвівся. Простягаючи руку до гілки і зриваючи великий лимон, він не зводив із Мей очей. У його порухові — в тому, як він повільно, немов під водою, себто значно повільніше, ніж можна було очікувати, підносив руку, була якась чоловіча грація, що викликала в неї асоціацію з шукачами перлів. Не дивлячись, подав її лимон.

— Зелений, — сказала вона.

Глипнув на фрукт.

— Ой. Думав, підійде. Зірвав найбільший, який намацав. Мав бути жовтий. Зараз, вставай.

Подав їй руку, допоміг підвестися, а потім відсторонив її далі від дерева. Відтак схопив руками стовбур і трусив, аж поки лимони посипалися дощем. П’ять чи шість влучили в Мей.

— Господи. Вибач, — мовив він. — От же я незграба.

— Нічого. Все добре, — сказала вона. — Вони важкенькі, принаймні ті два, що впали мені на голову. Мені навіть сподобалося.

І тоді він до неї доторкнувся, поклав долоню на голову.

— Боляче?

Вона знову запевнила, що все добре.

— Кого любимо, тим і завдаємо болю, — мовив він, і його обличчя нависло над Мей. А тоді, немов би усвідомивши, що сказав, Кальден прочистив горло. — Так казали мої батьки. А вони мене страшенно любили.

Вранці Мей зателефонувала Енні, яка прямувала в аеропорт. Вилітала до Мехіко розплутувати якесь законодавче божевілля.

— А я познайомилася з деким дуже загадковим, — сказала Мей.

— Ото й добре. Бо я не в захваті від того, іншого. Ґалліполі.

— Ґаравенти.

— Френсіса. Такого собі маленького нервового щурика. А цей що за один? Що ми про нього знаємо? — Мей відчувала, що Енні її квапить.

Хотіла щось про нього сказати, але зрозуміла, що майже нічого не знає:

— Стрункий. Кароокий, високий…

— Отакої! Кароокий, високий?

— Зачекай, — сказала Мей, посміюючись із себе. — Мав сиве волосся. Має сиве волосся.

— Що?

— Молодий, але сивий.

— Гаразд, Мей. Усе добре, якщо тобі подобається старпери…

— Ні, ні. Він молодий, це точно.

— Отже, кажеш, молодий, років під тридцять, але сивий?

— Присягаюся.

— Я таких не знаю.

— А ти можеш знати всі десять тисяч людей?

— Може, він на тимчасовому контракті. Яке в нього прізвище?

— Запитувала, але він дуже ухильний.

— Ха. Ніби аж якийсь не сфероїдний, га? І таки сивий?

— Майже білий.

— Як плавці? Коли намастяться тим своїм шампунем?

— Ні, він не сріблястий. Він просто сивий. Ну, ніби старий.

— І ти впевнена, що він таки не старий? Ну, так, наче з вулиці?

— Ні.

— Мей, ти вешталася вулицями? Тебе збуджує отой особливий запах старшого чоловіка? Значно старшого? Такий затхлий. Як вогка картонна коробка. Тобі таке подобається?

— Я благаю тебе.

Енні розважалася, тому не вгавала:

— Аякже, в цьому є певна втіха, коли знаєш, що він будь-коли може монетизувати 401 (k) [21]. І буде вдячний за найменшу ласку… Бля. Вже аеропорт. Я передзвоню.

Енні не передзвонила, зате писала есемески з літака, а потім уже з Мехіко, надсилаючи фотки стариганів, яких бачила на вулиці. Це він? Такий? Отакий? Ése? Ése? [22]

Мей лише дивувалася. Як же це так, що вона не дізналася Кальденового прізвища? Шукала у довіднику компанії, але жодного Кальдена там не було. Вводила «Кальдан», «Кальдін», «Кгальден». Нікого. Може, вона неправильно пише, або неправильно почула? Могла би пошукати точніше, якби знала, з якого він відділу, в якій частині кампусу перебуває, але вона не знала нічогісінько.

Ні про що більше думати вона не могла. Його біла футболка з вирізом клином, сумні очі, що намагалися приховати той сум, обтислі штани — не то стильні, не то страшненькі, у темряві вона не роздивилася, і як він обійняв її, коли вони дійшли до вертолітного поля, сподіваючись подивитися на гелікоптер, а коли не побачили жодного, то повернулися в лимонний гай, і там він сказав, що мусить уже йти, а тоді запитав, чи вона дійде сама до автобуса. Показав на цілий ряд бусів, не далі як за двісті ярдів, тож вона всміхнулася і сказала, що таку відстань здолає самостійно. А тоді пригорнув її до себе так раптово, що вона й не знала, чи йому хочеться її поцілувати, чи пощупати, чи що? Притиснув її, права рука у неї за спиною, долоня дістала її плеча, а ліва опустилася значно нижче, сміливіше, була в неї на попереку, з розчепіреними донизу пальцями.

Потім відхилився й усміхнувся.

— Впевнена, що здолаєш?

— Так.

— Не боїшся.

Вона засміялася:

— Ні, не боюся.

— Добре. Добраніч.

Він обернувся і пішов в інший бік, не до автобусів, не до вертольотів і не до цирку, вузькою тінистою стежкою, сам.

Весь тиждень вона згадувала постать, яка віддалялася, його міцні ріки, що її пригорнули, весь тиждень дивилася на великий зелений лимон, що він зірвав і який вона взяла, марно сподіваючись, що згодом він достигне в неї на столі. Лимон залишався зелений.

Мей ніяк не могла розшукати Кальдена. Кілька разів удавано байдуже «цвіркнула» на всю компанію — чи його, бува, хтось не бачив. Але жодної відповіді.

Знала, що допомогти може Енні, але вона була в Перу. Компанія опинилась у досить скрутному становищі зі своїм амазонським проектом, що за допомогою дронів мав підрахувати і сфотографувати всі дерева, що залишилися. Нарешті у проміжку між нарадами з представниками екологічних і регуляторних служб Енні таки зателефонувала.

— Може, я його обличчя впізнаю. Скинь фотку.

Але Мей не мала жодної його фотографії.

— Жартуєш. Жодної?

— Було темно. Ще й цирк.

— Ти вже казала. І він дав тобі зелений лимон, але жодної фотки. Ти впевнена, що він не гість?

— Я вже з ним перетиналася, пам’ятаєш? Біля туалету? Тоді він іще зайшов подивитися, як я працюю.

— Сказитися. Просто суперклас: зелені лимони і посопіти в потилицю, поки ти відповідаєш на запити клієнтів. У нападі легкої параної я подумала б, що то якийсь засланий шпик або дрібний збоченець. — Енні мусила покласти слухавку, та за годину надіслала повідомлення: «Тримай мене в курсі щодо цього чувака. Щось він мене нервує. Мали ми вже тут усіляких сталкерів. Торік один начебто якийсь блоґер прийшов на вечірку і на два тижні завис у кампусі, вештався скрізь, спав у комірчинах. Виявився відносно безневинний, але сама розумієш, Нерозпізнаний Летючий Чувак — підстава для занепокоєння».

Але Мей і не думала непокоїтися. Вірила Кальдену, і їй навіть у голову не вкладалося, що у нього можуть бути підлі наміри. Мав відкрите, безхитрісне обличчя — Мей не могла до пуття пояснити це Енні, але сама нітрохи у Кальдені не сумнівалася. Вона розуміла, що з нього ненадійний комунікатор, але також знала, була переконана, що він неод-мінно знову її знайде. Якби вона не могла розшукати когось іншого, це її тільки б дратувало і гнівало, але в цьому разі — принаймні протягом перших днів — думка про те, що він хоч і недосяжний, але все-таки десь тут, у кампусі, сповнювала її життя очікувального трепету. Робочий потік був навальний, але з думкою про Кальдена — що не запит, то арія. Лунали співи від її клієнтів, і вона співала їм у відповідь. Вона всіх їх любила. Їй подобалася Райза Томсон із Твін-Фоллз, що в штаті Айдахо. Подобався Мек Мур із Ґейрі, що в Індіані. Подобалися нуби навколо неї. Подобався стривожений Джаред, який час від часу поставав у дверях і просив подумати, як би це його не опустити середній рейтинг нижче дев’яноста восьми балів. Їй подобалося, що легко нехтує Френсісом із його намаганнями достукатися до неї. Своїми відеокліпами. Звуковими листівками. Своїми плейлистами — суцільні пісні з вибаченнями і стражданнями. Він став спогадом, що його враз стер Кальден — своїм елегантним силуетом, своїми сильними руками з розчепіреними долонями. Їй подобалося, коли була сама в туалеті, імітувати його обійми, власною рукою потискати себе з тією ж силою, що й він. Але де ж він? Те, що інтригувало у понеділок і вівторок, у середу почало дратувати, а в четвер уже викликало обурення. Його невидимість тепер здавалася навмисною і навіть зухвалою. Хіба ж він не пообіцяв дати про себе знати? А може, таки не обіцяв, подумала вона. Що ж він тоді сказав? Напружила пам’ять і майже в паніці пригадала, що того вечора на прощання він сказав: «Добраніч». У п’ятницю повертається Енні, а разом — нехай би згаяли і годину — вони все ж таки його знайдуть, вирахують його прізвище і двері зачиняться.

Нарешті у п’ятницю вранці повернулася Енні, і вони домовилися зустрітися перед П’ятницею Мрій. Планувалася презентація майбутніх «Сферичних грошей» — способу оплачувати всі онлайн-закупи через «Сферу» і зрештою витіснити паперові гроші повністю, але потім презентацію скасували. Всім співробітникам наказали дивитися прес-конференцію у Вашинґтоні.

Мей поквапилась у вестибюль «Відродження», де кілька сотень сфероїдів витріщилися на стінний екран. За трибуною, обвішаною мікрофонами, стояла жінка в оточенні помічників і кількох американських прапорів. Під нею рухомий рядок: «СЕНАТОР ВІЛЬЯМСОН ДОМАГАЄТЬСЯ РОЗДІЛИТИ "СФЕРУ"». Спочатку неможливо було щось розібрати, але після кількох наполегливих «цитькань» і збільшення гучності її голос став виразний і чіткий. Сенаторка саме зачитувала письмову заяву.

— Ми сьогодні робимо заяву і наполягаємо на тому, щоб Спеціальна антитрастова комісія Сенату розпочала антимонопольне розслідування діяльності компанії «Сфера». Переконані, що Міністерство юстиції вважатиме компанію «Сфера» тим, чим вона і є, тобто монополією у чистому вигляді, й ухвалить рішення щодо її розділу так само, як це було зроблено зі «Стандард Ойл», «Амерікан телефон & телеграф», а також із рештою доведених монополій в історії нашої країни. Домінування «Сфери» на ринку придушує конкуренцію і згубно позначається на розвитку вільної капіталістичної економіки.

Щойно сенаторка закінчила свою заяву, екран повернувся до своїх звичних функцій — висвітлював думки працівників «Сфери». Того дня співробітники висловили найрізноманітніші погляди. Всі сходилися на тому, що ця сенаторка, знана своєю часто суб’єктивною позицією, виступала проти війни в Іраку та Афганістані, тому якоюсь суттєвою підтримкою у цьому антимонопольному хрестовому поході вона не заручиться. «Сфера» була популярна в обох фракціях, щодо будь-якого політичного питання компанія славилася прагматичним підходом, а також щедрими фінансовими пожертвуваннями, тому ця лівоцентристська сенаторка не матиме особливої підтримки від своїх ліберальних колег — а ще менше у лавах республіканців.

Мей мало розумілася на антимонопольному законодавстві, щоб одразу прокоментувати. Хіба на ринку справді немає конкуренції? «Сфері» належало дев’яносто відсотків пошукового ринку. Вісімдесят вісім відсотків ринку без-коштовної пошти, дев’яносто два відсотки текстових повідомлень. А це, на її думку, лише доводило, що компанія створює і поставляє найкращий продукт. Карати «Сферу» за її ефективність і увагу до найдрібніших деталей здавалося якимсь божевіллям. Це все одно, що карати за успіх.

— Ага, приїхала, — сказала Мей, помітивши Енні, що підходила до неї. — Як Мексика? Як Перу?

— От же ж ідіотка, — пирхнула Енні, примруживши очі на екран, де щойно була сенаторка.

— Ти не переживаєш?

— Маєш на увазі, чи вона чогось доможеться? Ні. Але тепер вона вже сама борсатиметься в морі лайна.

— Тобто? Звідки ти знаєш?

Енні поглянула на Мей, а потім повернула голову в залу. Том Стентон розмовляв там зі сфероїдами, руки схрещені на грудях; якби у такій позі стояв хтось інший, це свідчило б про стурбованість або навіть про гнів. Але Стентон — куди там, його все це, здається, тільки розважало.

— Ходімо, — сказала Енні, і вони пішли через кампус, сподіваючись пообідати тако з пересувного кіоску, найнятого того дня підживлювати сфероїдів. — А як твій зальотний баламут? Тільки не кажи, що нагло помер під час сексу.

— Відтоді я його так і не бачила.

— Навіть не давав про себе чути? — здивувалася Енні. — Яке гімно.

— Як на мене, він наче з якоїсь іншої епохи.

— З якоїсь іншої епохи? Сивий? Мей, пам’ятаєш, як Ніколсон у «Сяйві» [23] мацає тітку у ванній? А тоді з’ясовується, що вона зомбі?

Мей і гадки не мала, про що говорить Енні.

— А втім… — почала Енні, і її погляд затуманився.

— Що?

— Мені не надто подобається, що одночасно з розслідуванням сенаторки Вільямсон якийсь чувак-невидимка швендяє кампусом. Дзвякнеш мені, коли знову його побачиш?

Мей поглянула на Енні і вперше за весь час знайомства помітила у ній щось схоже на справжню тривогу.

О пів на п’яту Ден надіслав повідомлення: «Чудовий нині день! Зайдеш о п’ятій?»

Мей увійшла до нього в офіс. Ден підвівся, підсунув їй крісло і зачинив двері. Сів за стіл і водив пальцем по скляному екрану планшета.

— Дев’яносто сім. Дев’яносто вісім. Дев’яносто вісім. Дев’яносто вісім. Цього тижня чудові бали.

— Дякую, — сказала Мей.

— Це вражає, вражає. Особливо якщо взяти до уваги додаткову мороку з нубами. Складно?

— Лише кілька перших днів, але тепер вони вже багато що знають, тому я їм не дуже потрібна. Вони чудові, а якщо на те вже пішло, то стало легше, бо працює більше людей.

— Добре. Дуже добре. — Тепер Ден пильно поглянув Мей в очі. — Мей, тобі досі подобається у «Сфері»?

— Безперечно, — відповіла вона.

Його обличчя засвітилося.

— Добре. Добре. Приємна новина. Я попросив тебе зайти, щоб, ну, щоб зрозуміти твою соціальну поведінку, точніше те, що вона, так би мовити, демонструє. Боюся, не дуже добре все тобі пояснив стосовно роботи. Тому за недогляд усю вину покладаю на себе.

— Ні, ні. Ти чудово попрацював. Абсолютно.

— Дякую, Мей. Дуже ціную твоє визнання. Але нам треба поговорити, як би це сказати… Гаразд, спробую сформулювати інакше. Ти добре розумієш, що наша компанія працює, так би мовити, не від дзвінка до дзвінка. Розсудливо?

— Аякже, я знаю. Я б не… Невже я дала зрозуміти…

— Ні, ти нічого такого не давала зрозуміти. Але ми тебе майже не бачимо після п’ятої години, тому цікавимося, чи ти бува не нагострила від нас лижі.

— Ні, ні. А мені треба тут залишатися довше?

Ден скривився.

— Не в тому річ. З роботою ти чудово даєш раду. Але, наприклад, ми не бачили тебе на «Дикому Заході» цього четверга на тусовці з тімбілдингу, присвяченій продукту, яким усі ми дуже пишаємося. Пропустила щонайменше два заходи для нубів і навіть у цирку, як мені здалося, ти не могла дочекатися закінчення дійства. Здається, ти пішла вже за двадцять хвилин. Усе це не привертало б такої уваги, якби твій «Рівень Участі» не був аж такий низький. А знаєш який?

Мей припускала, десь на рівні восьми тисяч із гаком.

— Здається, знаю.

— Тобі так здається, — мовив Ден і зиркнув на екран. — Дев’ять тисяч сто один. А ось так не хочеш? — Відколи вона перевіряла востаннє, «Рівень Участі» опустився.

Ден хмикнув і кивнув головою, ніби розмірковував, звідки це в нього пляма на сорочці.

— Усе це накопичується, і ми починаємо хвилюватися, що якось тебе від себе відштовхуємо.

— Ні, ні! Аж ніяк.

— Гаразд, поговоримо про четвер, сімнадцяту п’ятнадцять. На «Дикому Заході», там працює твоя подружка Енні, відбувалися збори. Наполовину обов’язкова зустріч із групою наших потенційних партнерів. У кампусі тебе не було, я вже й не знав, що думати.

Думки застрибали у Мей в голові. Чого це вона туди не пішла? Де була? Не знала навіть про цей захід. Відбувався він на іншому кутку кампусу, на «Дикому Заході» — як це вона могла проґавити наполовину обов’язкову зустріч із потенційними партнерами? Видно, повідомлення десь загубилося серед маси інших на третьому моніторі.

— Господи, вибач, — сказала вона, нарешті згадавши. — О п’ятій я їздила у місто купити алое, що продається у магазині здорової їжі. Тато попросив купити саме цей сорт…

— Мей, — перебив її Ден, уже поблажливо, — у крамниці компанії є алое. У нас краще постачання, ніж у якійсь там лавці на розі, вже не кажучи про якість продуктів. У нас це дуже ретельно пильнують.

— Вибач. Я й не подумала, що в крамниці компанії може бути алое.

— Ти що, ходила до нашої крамниці і не знайшла?

— Ні, ні. Я не ходила до нашої крамниці. Просто поїхала в іншу. Але дуже рада, що…

— Затримаймося на цьому, бо ти так цікаво висловилася. Сказала, що спочатку не пішла до нашої крамниці?

— Ні. Вибач. Просто не подумала, що там може бути щось таке, як…

— Мей, мушу тобі сказати, я знав, що ти не ходила до нашої крамниці. Про це я теж хотів із тобою поговорити. Ти не була в нашій крамниці жодного разу. І ще таке: ти — колишня університетська спортсменка — жодного разу не побувала у нашому спортзалі, ти навіть по кампусу майже не ходиш. Використовуєш не більше одного відсотка наших можливостей.

— Вибач. Геть замоталася.

— А ввечері у п’ятницю? Теж був класний захід.

— Вибач. Хотіла піти, але мусила поїхати додому. У тата стався приступ, усе потім минулося, виявилося, що нічого серйозного, але я про це дізналася, аж коли доїхала додому.

Ден дивився на свій скляний стіл, намагаючись паперовою серветкою витерти смітинку. Вдовольнившись результатом, підвів погляд.

— Усі це розуміють. Проводити час із батьками, повір мені, я не кривлю душею, це дуже і дуже класно. Але хочу наголосити, що наша рота якнайтісніше пов’язана чинником спільності. Ми розглядаємо наше місце роботи як співтовариство, де кожна особа, яка тут працює, — частка цього співтовариства. І щоб усе діяло, потрібен певний «Рівень Участі». Як у дитсадку, коли в однієї дівчинки день народження, а на нього приходить лише половина групи, як тоді почувається іменинниця?

— Погано почувається. Розумію. Але я була на цирковій виставі, дуже класна. Просто чудова.

— Чудова, так? Прекрасно, що ти там була. Але від тебе жодних підтверджень того, що ти там була. Жодних фоток, ані тобі «цвірків», ані відгуків, ані записів, нічогісінько. А чому?

— Не знаю. Гадаю, я захопилася…

Ден гучно зітхнув.

— Ти знаєш, що ми любимо чути від людей їхні враження, так? Знаєш, що ми цінуємо думку сфероїдів?

— Авжеж.

— І те, що «Сфера» значною мірою функціонує завдяки внеску й участі таких людей, як ти?

— Безперечно.

— Послухай. Дуже навіть добре, коли тобі хочеться побути з батьками. Вони твої батьки! Честь і хвала тобі. Я вже казав: дуже-дуже добре. Але кажу, що нам ти теж дуже подобаєшся, і ми хочемо тебе пізнати якнайближче. Тому, будь ласка, затримайся на кілька хвилин і поговори з Джосією та Деніз. Думаю, ти їх пам’ятаєш, вони показували тобі кампус. Їм хочеться поспілкуватися ґрунтовніше, копнути трохи глибше. Гаразд?

— Так-так.

— Тобі не треба їхати додому чи?..

— Ні. Я у вашому розпорядженні.

— Добре. Добре. Приємно чути. А ось і вони.

Мей обернулася і побачила Деніз і Джосію, обоє махали рукою з другого боку Денових скляних дверей.

— Як справи, Мей? — мовила Деніз, заходячи до конференц-зали. — Аж не віриться, що минуло вже три тижні, відколи ми проводили для тебе екскурсію по кампусу. Тут і поговоримо.

Джосія відчинив двері до конференц-зали, повз які Мей не раз проходила. Зал — овальний, стіни — скляні.

— Сідай отам, — Деніз кивнула на шкіряне крісло з високою спинкою. Вони з Джосією сіли навпроти, повиймали планшети, підігнали під себе крісла, немовби збиралися виконувати багатогодинне і вочевидь неприємне завдання. Мей силувано всміхнулася.

— Як ти знаєш, — почала Деніз, заклавши пасмо свого темного волосся за вухо, — ми з відділу кадрів і проведемо стандартну бесіду, як це завжди робимо з новими членами нашого співтовариства. Ми так спілкуємося щодня в усій компанії і надзвичайно раді знову тебе бачити. Знаєш, ти якась загадкова.

— Я?

— Навіть дуже загадкова. Давно вже не випадало бачити когось, хто прийшов би до нас і, як би то сказати, був такий таємничий.

Мей вагалася з відповіддю. Вона аж ніяк не сприймала себе за таємничу людину.

— Думаю, варто почати розмову про тебе, а коли дізнаємося більше, обговоримо те, як комфортніше влитися тобі у колектив співтовариства. Добре?

Мей кивнула.

— Добре. — Поглянула на Джосію, який поки що не мовив і слова, але несамовито щось шкварив на планшеті, набирав і чиркав пальцями.

— Гаразд. Почнемо з того, що ти нам дуже подобаєшся, — сказала Деніз.

Нарешті обізвався Джосія, заблискотіли його блакитні очі.

— Навіть дуже, — мовив він. — Навіть дуже. Ти суперовий член команди. Всі так вважають.

— Дякую, — відповіла Мей, уже не сумніваючись, що її звільняють з роботи. Видно, занадто далеко зайшла зі своїм клопотанням про медичне страхування для батьків. Навіщо їй було на таке зважуватися, щойно ставши на нову роботу?

— Працюєш ти чудово, — провадила Деніз. — Середній рейтинг становить дев’яносто сім балів, і це прекрасно, особливо для першого місяця. Ти задоволена таким рівнем?

Мей угадувала правильну відповідь.

— Так.

Деніз кивнула головою.

— Добре. Але, як ти знаєш, працювати у нас — це ще не все. Робота полягає не в самих лише рейтингах і заохоченнях. Ти не якийсь гвинтик у механізмі.

Джосія рішуче заперечно хитав головою.

— Ми вважаємо тебе повноцінною, товариською людиною з необмеженим потенціалом. А також ключовим членом нашого співтовариства.

— Дякую, — сказала Мей, тепер уже сумніваючись у тому, що її звільняють.

Зболіло всміхнулася Деніз.

— Але, як ти сама знаєш, маєш проколи у сенсі зчеплення зі співтовариством. Ми, безперечно, прочитали звіт про випадок з Алістером і його португальським бранчем. Твоє пояснення цілком зрозуміле, і ми задоволені тим, що ти начебто й усвідомлюєш, про що тут ідеться. Але тебе не вид-но на більшості вечірніх заходів, хоч і ясно, що всі вони необов’язкові. Та й на вихідних ти кудись щезаєш. Чи хочеш додати щось до своїх пояснень? Може, щодо Алістера.

— Хіба що дуже шкодую, що засмутила Алістера.

Деніз із Джосією всміхнулися.

— Добре, — мовила Деніз. — Але мене дещо спантеличує неузгодженість в усвідомленні провини і твоїми діями після тієї розмови. Почнімо з останніх вихідних. Ми знаємо, що ти покинула кампус о 17:42 в п’ятницю і повернулася о 8:46 у понеділок.

— Хіба на вихідних була якась робота? — Мей напружила пам’ять. — Я щось пропустила?

— Ні-ні. Не було, у нас нема обов’язкової роботи на вихідних. Але це не означає, що у суботу і неділю тут не було тисяч людей, які відпочивали у кампусі, брали участь у сот-ні різноманітних акцій.

— Ага, знаю, так, я знаю. Я була вдома. Мій тато захворів, і я поїхала допомогти.

— Мені дуже шкода, — сказав Джосія. — Це пов’язано з його розсіяним склерозом?

— Так.

Обличчя Джосії полагіднішало, а Деніз трохи подалася вперед.

— Бачиш, а тут геть незрозуміло. Ми нічогісінько не знаємо про цей епізод. Ти зверталася до когось зі сфероїдів із цього питання? У кампусі є чотири групи співробітників, що їхні близькі потерпають від розсіяного склерозу. Дві групи — для дітей хворих на склероз. Ти зверталася до них по допомогу?

— Поки що ні. Тільки збиралася.

— Гаразд. Приділімо цій думці трохи більше уваги, бо вона доволі повчальна. Отже, ти знала про групи, але не зверталася до них. Одначе визнаєш, що в подоланні цієї хвороби досвід дуже важливий?

— Аякже.

— Ти розумієш, як важливо ділитися з людьми, у яких батьки хворі на склероз, бачиш від цього користь?

— Однозначно.

— Але дізнавшись, що в тата напад, ти погнала машину за сто з гаком миль і жодного разу навіть не спробувала отримати якусь інформацію з «БіоСфери» чи зі значно ширшої «МезоСфери». Вважала це марною справою.

— Ні, тепер я так не вважаю. А тоді я просто дуже переживала і мчала, як вітер. Була тоді сама не своя, ніби відсутня.

Деніз піднесла палець угору.

— Ага, відсутня. Чудове слово. Добре, що ти його вжила. Як вважаєш, ти завжди буваєш присутня?

— Намагаюся.

Джосія всміхнувся і шалено залопотів пальцями по своєму планшету.

— А який антонім до «присутня»? — запитала Деніз.

— Відсутня?

— Так. Відсутня. Приєднаймо також і цю думку. А тепер повернімося до твого тата і вихідних. Татові вже легше?

— Так. Хибна тривога, як потім з’ясувалося.

— Гаразд. Рада це чути. Але дуже дивно, що ти ні з ким про це не поділилася. Чи ти постила бодай щось про цей епізод? У «Цвіркуні»? Хоча б якийсь коментар?

— Ні, ніде, — сказала Мей.

— Гм. Добре, — мовила Деніз, глибоко вдихнувши повіт-ря. — Як вважаєш: хтось міг би отримати користь із твого досвіду? Скажімо, хтось, кому доведеться дві-три години гнати машину додому, щоб дізнатися потім, що це був лише незначний пвсевдонапад хронічної хвороби.

— Безперечно, це стало б комусь у пригоді.

— Гаразд. То що ти робитимеш тепер?

— Думаю, приєднаюся до клубу родичів хворих на розсіяний склероз, — сказала Мей. — А також напишу про те, що сталося, кілька постів. Комусь пригодиться.

Деніз усміхнулася.

— Фантастично. А тепер поговоримо про решту вихідних. У п’ятницю ти дізналася, що з татом усе добре. Але решту вихідних тебе й далі ніде не видно. Ніби щезла! — Її очі широко розплющилися. — Саме за вихідні можна виправити низький «Рівень Участі», якщо тільки маєш таке бажання. А твій, навпаки, полетів донизу — на дві тисячі балів. Я на балах не схиблена, але ж у п’ятницю ти була вісім тисяч шістсот двадцять п’ята, а під вечір у неділю — вже аж десять тисяч двісті вісімдесят восьма.

— Я й гадки не мала, що все аж так погано, — сказала Мей, ненавидячи ту себе, яка ніяк не призвичаїться чинити так, як треба. — Видно, просто відходила від стресу після татового нападу.

— А поділися з нами, що ти робила в суботу?

— Соромно казати, — зізналася Мей, — але я нічого не робила.

— Як так «нічого»?

— Сиділа у батьків і дивилася телевізор.

Джосія посвітлішав.

— Щось цікаве?

— Якийсь жіночий баскетбол.

— У жіночому баскетболі нема нічого поганого! — стрепенувся Джосія. — Мені дуже подобається жіночий баскетбол. Ти стежиш за моїми «цвірками» із жіночої НБА?

— Ні. Ти подаєш матеріали про НБА у «Цвіркун»?

Джосія кивнув головою, ображений, навіть спантеличений.

Утрутилася Деніз.

— Знову ж таки, дуже дивно, що ти ні з ким про це не поділилася. З кимсь обговорювала спорт? Джосіє, скільки учасників у твоїй глобальній дискусійній групі з питань жіночої НБА?

Джосія, досі помітно приголомшений, що Мей не читає його баскетбольної стрічки, все ж таки зумів знайти точну кількість членів на своєму планшеті і пробуркотів:

— Сто сорок три тисячі вісімсот дев’яносто один.

— А скільки з цих «цвіркунів» дописують про НБА?

Джосія швиденько знайшов число:

— Дванадцять тисяч дев’ятсот дев’яносто два.

— Мей, і ти не одна з них. Чому? Чому саме так усе складається?

— Думаю, тому що я не аж так сильно захоплююся НБА, щоб брати участь у дискусійних групах або стежити за всіма новинами. Я не така вже пристрасна баскетбольна вболівальниця.

Деніз скоса зиркнула на Мей.

— Цікаве це слово: пристрасть. Коли-небудь чула про ПУП. Пристрасть, Участь і Прозорість?

Мей уже зауважила ці літери «ПУП» усюди в кампусі, але до цієї миті не пов’язувала їх із цими трьома словами. Почувалась останньою дурепою.

Деніз поклала долоні на стіл, немовби хотіла підвестися.

— Мей, ти ж розумієш, що це технологічна компанія?

— Аякже.

— І ми, авангард соцмедіа, перебуваємо на її передових рубежах.

— Так.

— Ти розумієш, що означає «прозорість»?

— Так. Абсолютно.

Джосія зиркнув на Деніз, сподіваючись її заспокоїти. Вона поклала руки на коліна. Заговорив Джосія. Всміхався і водив пальцем по планшету, мовляв, перегортаємо цю сторінку.

— Гаразд. Перейдімо до неділі. Розкажи нам про неділю.

— Ну, я повернулася.

— І все?

— Ну, виходила на каяку.

На їхніх обличчях проступило здивування.

— З ким?

— Ні з ким. Сама.

Деніз і Джосія наче аж образилися.

— Я теж ходжу на каяку, — сказав Джосія і щось надрукував у планшеті, щосили ляпаючи пальцями.

— І як часто ти ходиш на каяку? — запитала Деніз.

— Раз на кілька тижнів.

Джосія напружено дивився у свій планшет.

— Мей, я переглядаю твій профіль, але не бачу жодної згадки про каяки. Жодного тобі смайлика, жодного балу до рейтингу, жодного поста, нічогісінько. Аж раптом ти мені кажеш, що ходиш на каяку кожні кілька тижнів?

— Ну, можливо, рідше.

Мей засміялася, але Деніз і Джосія не сміялися. Джосія й далі вдивлявся у свій планшет, а Деніз вп’ялася у Мей очима.

— Коли виходиш на каяку, то що бачиш?

— Не знаю. Всіляку всячину.

— Тюленів?

— Так.

— Морських левів?

— Атож.

— Водяних птахів? Пеліканів?

— Аякже.

Деніз ляпала пальцями по своєму планшету.

— Гаразд. Роблю пошук за твоїм іменем і не знаходжу жодного наочного підтвердження твоїх прогулянок на каяку. Я нічогісінько не знаходжу.

— Я ніколи не беру камери.

— А як визначаєш, що то за птахи?

— Маю невеличкий визначник. Мені подарував колишній хлопець. Невеличкий складаний визначних тутешньої живої природи.

— Це така собі книжечка, чи що?

— Так, вона водонепроникна, і…

Джосія натужно видихнув повітря.

— Вибач, — сказала Мей.

Джосія закотив очі.

— Забудьмо. Але я не люблю паперу, бо на ньому вмирає будь-яка комунікація. Немає продовження. Ти заглядаєш у свою паперову книжечку, і на цьому все закінчується. Все закінчується на тобі. Ніби лише ти і маєш значення. А якби ти документувала, якби використовувала належний інструмент для визначення птахів, що потрапили тобі на очі, тоді багато хто міг би цим скористатися — натуралісти, студенти, історики, берегова охорона. Всі б тоді знали, які саме птахи були того дня у затоці. Просто бісить, як подумаєш, скільки пропадає щодня знань через отаку недалекоглядність. Не хочу називати це еґоїзмом…

— Це таки еґоїзм, — визнала Мей.

Джосія трохи зм’як.

— Але крім документування мене страшенно дивує, чому ти ніде не згадала, що ходиш на каяку. Це ж твоя частинка. Твоя невід’ємна частинка.

Мей мимоволі хмикнула:

— Не думаю, що така вже й невід’ємна. І не впевнена, що іншим це справді цікаво.

Джосія витріщився на неї, блискаючи очима:

— Ще й як цікаво!

— Багато людей ходять на каяку, — сказала Мей.

— Отож! — погодився Джосія, буряковіючи. — Невже ти не хотіла би зустрітися з іншими людьми, яким теж подобається веслувати? — Джосія залопотів пальцями по планшету. — Поряд із тобою ходить дві тисячі триста тридцять одна людина, яка любить каяки. Включно зі мною.

Мей усміхнулася.

— Ого скільки.

— Більше чи менше, ніж ти думала? — запитала Деніз.

— Більше, — мовила Мей.

— То нам підписувати тебе на стрічку, аби ти краще знала про людей поряд із тобою, які люблять каяки? Безліч усіляких додатків… — Джосія, здається, відкривав сторінку і був готовий її підписати.

— Ой, навіть не знаю, — завагалася Мей.

Їхні обличчя вмить спохмурніли.

Джосія знову начебто розсердився.

— А чому ні? Думаєш, твоє захоплення неважливе?

— Не зовсім так, але…

Джосія нахилився до неї.

— Що мають думати решта сфероїдів, які бачать тебе поряд із собою фізично і вочевидь вважають частиною співтовариства, а ти не хочеш, щоб вони знали про твої хобі та зацікавлення. Як, думаєш, вони почуваються?

— Не знаю. Думаю, що вони нічогісінько не відчувають.

— Але ж ні, вони відчувають! — вигукнув Джосія. — Річ у тому, що ти не зближуєшся з людьми, які тебе оточують!

— Це ж лише каяки! — мовила Мей і знову засміялася, намагаючись розпружити розмову.

Джосія працював на планшеті.

— Лише каяки? А чи знаєш ти, що каяки — це індустрія на три мільярди? А ти кажеш «лише каяки»! Мей, хіба не бачиш, що все це пов’язано? Ти виконуєш свою роль. Ти береш у-часть.

Деніз напружено вдивлялася у Мей.

— Хочу поставити делікатне запитання.

— Будь ласка, — погодилася Мей.

— Хіба ти не вважаєш… Хіба не думаєш, що це стосується твоєї гідності?

— Що-що?

— Може, ти не хочеш самовиражатися через страх, що твої думки не мають ваги?

Мей ніколи не думала про це в такому ракурсі, але побачила в цьому певний сенс. Може, вона занадто сором’язлива, щоб самовиражатися?

— Не знаю, — сказала вона.

Деніз примружила очі.

— Мей, я не психолог, але якби була, то поцікавилась би твоєю самоповагою. Ми вивчаємо моделі такої поведінки. Не можна стверджувати, що це антисуспільна позиція, але однозначно субсоціальна і, поза сумнівом, далеко не прозора. Ми часто простежуємо зв’язок між такою поведінкою та низькою самооцінкою — поглядом, який нібито каже: «Ой, те, що я хочу сказати, не таке вже й важливе». Це відбиває твій спосіб мислення?

Мей була надто вибита з колії і не могла побачити себе з боку.

— Можливо, — озвалась вона, тягнучи час, бо розуміла, що надмірна поступливість їй не на руку. — Але іноді я таки переконана: мої слова мають вагу. І коли маю що сказати — кажу.

— Ти зауважила оте своє «іноді я таки переконана»? — запитав Джосія і помахав пальцем. — Оте твоє «іноді» мене дуже зацікавило. Навіть занепокоїло. Оте «іноді» стається з тобою не так уже й часто. — Він відкинувся на спинку, ніби щоб відпочити після виснажливого процесу розгадування психології Мей.

— Мей, — сказала Деніз, — ми були б щасливі, якби ти взяла участь в одній програмі. Як тобі таке?

Мей не знала, про яку програму йдеться, але добре розуміла, що вскочила в халепу і тепер, коли забрала у них стільки часу, мусить прийняти пропозицію. Тому вона всміхнулася і сказала:

— Дуже позитивно.

— Добре. Залучимо тебе якнайшвидше. Здибаєшся з Пітом Раміресом, і він усе тобі пояснить. І врешті-решт ти будеш переконана не іноді, а завжди. Адже так буде краще?

Після цієї співбесіди, вже за своїм столом, Мей себе поїдом їла. І що вона за людина? До того ж їй було страшенно соромно. Вона робила голий мінімум. Була сама собі осоружна і співчувала Енні. Певна річ, Енні чула про ледачу приятельку Мей, яка прийняла цей подарунок, оцю заповітну роботу у «Сфері» — компанії, що надала медичне страхування її батькам, урятувала їхню сім’ю від занепаду! — а вона тепер отак легковажить. А хай тобі біс, Мей, та роздуплися вже! — думала вона. — Стань людиною, яка має у світі хоча б якусь вагу.

Написала до Енні, перепросила і запевнила, що старатиметься, що не хотіла зловживати цим привілеєм, цим дарунком, і додала, що відповідати не потрібно, що з цієї миті і надалі вона просто працюватиме в тисячу разів більше. Енні відписала, щоб вона не брала дурного в голову, що таке осмикування, корекція курсу нубів — звична річ.

Мей поглянула на годинник. Була шоста. Мала ще досить часу, щоб негайно виправити становище, тож поринула у вир суспільної діяльності, написала чотири «цвірки» і тридцять два коменти, а ще поставила вісімдесят вісім смайликів. За годину її «Рівень Участі» зріс до сім тисяч двісті вісімдесят восьмого місця. А от здолати семитисячний рубіж було складніше, але до восьмої години, підписавшись на одинадцять дискусійних груп, розмістивши кільканадцять постів, зробивши дванадцять додаткових «цвірків», що один із них за ту годину опинився у п’ятитисячному світовому топі, а також підписавшись на шістдесят сім додаткових зворотних зв’язків, вона свого таки домоглася. Підійнялася на шість тисяч вісімсот сімдесят друге місце і переключилася на соціальну стрічку в «БіоСфері». Відставала на кілька сотень постів, тому заходилася їх переглядати, відтак відповіла на майже сімдесят повідомлень, відгукнулася на одинадцять запрошень у кампусі, підписала дев’ять петицій, прокоментувала й конструктивно покритикувала чотири продукти, що були на другому етапі тестування. До 22:16 її рівень уже підскочив до п’ять тисяч триста сорок другого місця, і тепер знову оте плато, заввишки п’ять тисяч, було складно здолати. Написала низку «цвірків» про нову програму «Сфери», що дозволяє власникам акаунтів знати, коли їхнє ім’я було загадане у будь-якому повідомленні від когось іншого, а тоді один із «цвірків», уже сьомий на цю тему, зайнявся буйним полум’ям і його «перецвіркали» дві тисячі дев’ятсот чотири рази, а після цього Мей піднеслася у «РівУчі»до три тисячі вісімсот вісімдесят сьомого місця.

Нахлинуло глибоке відчуття звершення і передчуття всіляких можливостей, але майже відразу її охопила цілковита знемога. Було за північ, страшенно хотілося спати. Надто пізно, щоб пертися додому, тому вона поглянула, чи є вільні номери в гуртожитку, зарезервувала кімнату, отримала код доступу і подалася через кампус до «Рідного Міста».

Зачинивши двері кімнати, почувалася цілковитою дурепою, що не додумалася до цього раніше. Кімната була бездоганно чиста, скрізь срібляста фурнітура і світле дерево, тепла завдяки променевому світлу підлога, простирадла й наволочки такі чисті та білі, що від дотику аж хрустіли. Матрац, як значилося на картці біля ліжка, був органічний, не з пружин або піноматеріалу, а з якогось нового волокна, що видалося Мей і міцнішим, і податливішим — значно кращим за всі ліжка, що вона бачила досі. Немов білу пухнасту хмаринку, натягла на себе ковдру.

Але не могла заснути. З голови не йшло поліпшення результатів, тому ввійшла у мережу, цього разу зі свого планшета, намірившись попрацювати до другої ночі. Була сповнена рішучості здолати тритисячний рубіж. І таки здолала, хоча годинник уже показував 3:19 ранку. Нарешті, не через повну знемогу, а через розуміння того, що їй треба відпочити, вона загорнулася в ковдру і вимкнула світло.

Уранці Мей понишпорила по шафах і комірчинах, знаючи, що в гуртожитку має бути повно новісінького одягу, який можна брати на прокат або й назавжди. Вибрала бавовняну футболку і штани-капрі, геть нові. На раковині у флаконах були рідина для полоскання рота та зволожувач шкіри — органічні, тутешнього виробництва, тож вона спробувала обидва зразки. Пішла в душ, одягнулася і повернулася за стіл о 8:20.

Й одразу побачила плоди своєї роботи. Потік привітальних повідомлень із третього монітора від Дена, Джареда, Джосії, Деніз, по п’ять або навіть більше повідомлень від кожного з них і щонайменше з десяток від Енні, яка мало не лускалася від гордості та збудження. Чутка миттєво поширилася у «БіоСфері», і до полудня Мей отримала сім тисяч сімсот шістнадцять смайликів. Ніхто навіть не сумнівався, що їй це вдасться. Всі пророкували їй велике майбутнє у «Сфері», всі були певні, що вона переросте ВК уже незабаром, може, й до вересня, бо дуже мало кому вдавалося швидко, як той сфокусований лазер, піднестися у «РівУчі».

Наступний тиждень Мей літала на крилах нової для себе упевненості і, піднісшись майже на двотисячне місце, сиділа за столом допізна на вихідних і на початку наступного тижня, сповнена рішучості підкорити і цю висоту. Ночувала винятково в гуртожитку. Знала, що горішні дві тисячі, прозвані Т2К, посідають сфероїди, що їхня соціальна активність майже маніакальна. То була така собі еліта, приклад якої намагалися наслідувати. Членів Т2К важко було вибити з насиджених місць, тому у їхніх лавах уже півтора року дуже рідко траплялися якісь перетасовки чи помітний рух.

Але Мей знала: треба спробувати. У четвер увечері вона стала дві тисячі двісті дев’ятнадцятою і зрозуміла, що опинилася в групі наполегливих співробітників, які гарячково працюють над підвищенням свого рівня. Просиділа за комп’ютером понад годину і підійнялася лише на два місця — до дві тисячі двісті сімнадцятого. Завдання складне, казала собі, але захопливе. Щоразу, піднімаючись до чергової тисячі, отримувала безліч схвальних відгуків, тому почувалася так, ніби віддячує, зокрема, Енні, і це рухало її далі вперед.

До десятої вечора, коли почала вже втомлюватися і підійнялася на дві тисячі сто вісімдесят восьме місце, на неї зійшло якесь наче просвітлення, що вона молода, сильна, і якщо одну ніч не поспить, то зможе пробитися у Т2К, коли всі решта лежатимуть без тями. Підкріплювала себе енергетичним напоєм і мармеладними черв’яками, а коли подіяв кофеїн із цукром, то почувалася непереможною. Їй уже було замало третього монітора «БіоСфери». Ввімкнула стрічку «МезоСфери» і легко з нею впоралася. Рухалася вперед, підписавшись на дві сотні «цвірків», почавши з коментарів на кожен. Невдовзі була вже дві тисячі дванадцята, й опір відчутно збільшився. Надіслала тридцять три коменти на сайт тестування продукту і підійнялася на дві тисячі дев’яте місце. Поглянула на ліве зап’ястя, щоб побачити, як реагує організм, і зі захватом помітила зростання частоти серцебиття. Всім цим вона керувала і хотіла ще більшого. Загальна кількість статистичних даних становила сорок один параметр. Середній бал обслуговування клієнтів дорівнював дев’яноста сімом. А її останній рейтинг — дев’яноста дев’ятьом. Середній бал її ланки становив дев’яносто шість. Кількість опрацьованих запитів — двісті двадцять один, а кількість опрацьованих учора — двісті дев’ятнадцять, середнє число опрацьованих запитів загалом — двісті двадцять, натомість інші члени її ланки мали сто дев’яносто вісім. Другий монітор відображав кількість повідомлень, надісланих іншими співпрацівниками, — тисяча сто дев’яносто два; кількість повідомлень, що прочитала вона, — двісті тридцять дев’ять; кількість повідомлень, на які відповіла, — вісімдесят вісім. Також зафіксовано нещодавні запрошення на заходи «Сфери» — сорок одне, і кількість заходів, що на їхні запрошення вона відповіла, — двадцять вісім. Загальна кількість відвідувачів усіх сайтів протягом дня — три і дві десяті мільярда, а кількість переглянутих сторінок — вісімдесят вісім і сім десятих мільярда. Кількість друзів Мей у «МезоСфері» — сімсот шістдесят два, а кількість запитів на дружбу — двадцять сім. Кількість «цвірків», на які вона була підписана, — десять тисяч триста сорок три, а також «цвірків», що були підписані на неї, — вісімнадцять тисяч сто дев’яносто вісім. Кількість непрочитаних «цвірків» — вісімсот вісімдесят сім. І кількість «цвірків», що запропонували підписатися їй, — дванадцять тисяч вісімсот шістдесят два. Кількість пісень у її цифровій бібліотеці — шість тисяч вісімсот сімдесят сім, кількість представлених музикантів — дев’ятсот двадцять один, і на основі її вподобань кількість музикантів, що їх їй порекомендували, — три тисячі чотириста вісім. Кількість зображень у її бібліотеці — тридцять три тисячі два, а кількість рекомендованих зображень — сто тисяч тридцять вісім. Температура у приміщенні — сімдесят, а надворі — сімдесят один. Кількість співробітників, які того дня були у кампусі, — десять тисяч дев’ятсот вісімдесят один, кількість гостей у кампусі — двісті сорок вісім. Мала встановлені сповіщення на сорок п’ять імен та тем, і щоразу, коли щось із них згадувалося у якихось стрічках, до неї приходило сповіщення. Того дня вона отримала сто вісімдесят сім таких сповіщень. Могла також побачити, скільки людей нині читали її профіль — двісті десять, і скільки часу в середньому на це витратили — одну хвилину вісімнадцять секунд. Якби схотіла, то могла б, безперечно, копнути глибше і дізнатися що саме дивилися, і хто саме дивився. До показників стану її здоров’я додалося ще кілька десятків цифр, і кожна з них дарувала відчуття великого спокою та впевненості. Знала частоту свого пульсу і знала, що він у нормі. Також знала, що того дня зробила майже вісім тисяч двісті кроків і що до кінця дня легко дотягне до десяти тисяч. Знала, що їй не загрожує зневоднення і що того дня вона спожила калорій у межах норми для людини з її індексом маси тіла. І раптом у мить цілковитої ясності їй спало на думку: те, що зумовило її тривогу, стрес, страх, не було якоюсь зовнішньою чи незалежною силою, не було небезпекою щодо неї самої чи якимись бідами, навислими над іншими людьми з їхніми негараздами. Це було внутрішнє, суб’єктивне. Це було незнання. Річ не в тому, що посварилася з другом або що Джосія та Деніз викликали її на килим: річ у тому, що вона не знала, що це означає, не зала їхніх планів, не знала наслідків, майбутнього. Якби знала, була б спокійна. Вона майже напевно знала, де є її батьки: вдома, як завжди. За допомогою «СфероПошуку» знала, де Енні: у своєму офісі, мабуть, теж працює. Але де Кальден? Минуло вже два тижні, і жодної звістки від нього. Надіслала Енні повідомлення:

«Не спиш?»

«Нема коли».

«Кальден так і не озвався».

«Старий? Може, вмер. Він прожив змістовне та довге життя».

«Ти справді думаєш, що він якийсь нишпорка?»

«Думаю, ти вдало виборсалася. Добре, що не повернувся. Вже переживала, може, шпіонаж».

«Він не нишпорка».

«Ну, тоді просто старий. Може, якогось сфероїда дід приїхав у гості та й заблукав? Ото й уся загадка. Ти замолода для вдовиці».

Мей думала про його руки. Це її буквально вимучувало. Хотілося одного — тих рук на своєму тілі. Його рук на її попереку, що притискають. Невже таке просте бажання здатне мордувати? І куди він у біса подівся? Не мав жодного права отак зникати. Знову наводила довідки у «СфероПошуку»; вже всоте отак шукала його і щоразу безрезультатно. Але вона мала право знати, де він. Де він і хто він. Отой тягар непевності був зайвий і старомодний. Миттєво могла довідатися про температуру в Джакарті, але не може знайти хлопця у кампусі? Куди він подівся — той, що так по-особливому до неї торкався? Якби могла позбутися непевності — хто і коли торкатиметься до неї так особливо, — то більшість причин для стресу у світі зникло, а може, вивітрився б і той відчай, що назбирався у грудях Мей. Кілька разів протягом тижня відчувала якусь чорну прогалину, чула, як гучно тріщить тканина у середині її єства. Тривало відчуття недовго, але щойно заплющувала очі, відразу бачила невеликий розрив у чорній тканині, і крізь отвір до неї долинали зойки мільйонів невидимих душ. Дуже дивна річ, Мей це усвідомлювала, але нікому не розповідала. Могла поскаржитися хіба що Енні, але не хотіла її тривожити на самому початку роботи у «Сфері». Але що це за почуття? Хто кричав крізь той отвір? Виявилося, найлегше це перетерпіти, подвоївши свою зосередженість, поринути в працю, ще більше віддаватися їй. У голові промайнула коротка недолуга думка, що Кальдена можна знайти у «ЛяЛя». Навела довідки і, щойно підтвердилися сумніви, відчула себе недалекою. А всередині неї тріщала тканина, її поглинала пітьма. Тільки заплющить очі — чує ті підводні зойки. Мей уже проклинала це незнан-ня й усвідомлювала, що їй потрібен хтось пізнаваний, місце перебування якого можна вирахувати.

У двері постукали тихо і невпевнено.

— Відчинено, — мовила Мей.

Усередину протиснулося Френсісове обличчя і рука, що притримувала двері.

— Упевнена? — запитав він.

— Заходь, — сказала Мей.

Прослизнув усередину і зачинив двері, наче ледве втік від переслідувача в коридорі. Роззирався кімнатою.

— Добре тут у тебе.

Мей засміялася.

— Ходімо до мене, — запропонував він.

Хотіла відмовитися, але закортіло подивитися на його кімнату. Кімнати одна від одної не дуже відрізнялися, але тепер, коли проживання в гуртожитку набирало популярності й багато сфероїдів жили у кімнатах більш-менш на постійній основі, то й обставляли їх відповідно до своїх уподобань. Коли прийшли, Мей побачила, що його кімната — дзеркальне відображення її кімнати, хоча з деякими притаманними лише йому дрібничками, передовсім там була маска з пап’є-маше, яку він зробив у дитинстві. Жовта, величезні очі в окулярах витріщилися зі стіни над ліжком. Він помітив її погляд.

— Що? — запитав.

— Якось незвично, хіба ні? Маска над ліжком?

— Як сплю, не бачу її, — сказав він. — Вип’єш щось? — Зазирнув до холодильника, побачив соки і новий сорт саке у круглій скляній посудині з рожевим відтінком.

— Непогана на вигляд, — сказала вона. — У моїй кімнаті не така. Моя у звичайній пляшці. Може, інша марка.

Змішуючи для них обох коктейлі, Френсіс перестарався з кількістю в обох склянках.

— Випиваю по кілька чарок щовечора, — пояснив він. — Тільки так можу сповільнити роботу мозку, інакше не засну. А ти добре спиш?

— Годину засинаю, — зізналася Мей.

— От бач, — сказав Френсіс, — а після саке «прихід» маєш не за годину, а за п’ятнадцять хвилин.

Подав їй склянку. Вона заглянула в неї, подумавши, як це сумно — щовечора саке, але відразу вирішила завтра спробувати і собі.

Дивився на щось між своїм животом і її ліктем.

— Що?

— Не можу, щоб не подивитися на твою талію, — сказав він.

— Не зрозуміла? — мовила Мей, подумавши, що вона цього не заслужила, не заслужила бути з хлопцем, який каже такі речі.

— Ні-ні! — сказав він. — Талія чудова. Її лінія вигинається, ніби лук.

І він руками окреслив обриси її талії, намалювавши у повітрі велику «С».

— Мені так подобається, що в тебе гарні стегна і плечі. А ще з такою талією. — Він усміхнувся, втупившись поглядом просто їй у вічі, ніби не здогадувався, наскільки дивна його простота. Або йому байдуже.

— То що? Можна казати «дякую»? — запитала вона.

— Так, це справжній комплімент, — мовив він. — Оті вигини, ніби спеціально створені, щоб хтось на них поклав руки. — Він показав жестом, як його руки лягають їй на талію.

Вона стояла, потягуючи коктейль і думаючи про втечу. Але це був комплімент. Він зробив їй незграбний, непристойний, але дуже прямолінійний комплімент, що, вона доб-ре це знала, назавжди залишиться у її пам’яті, і від нього її серденько почало калатати частіше.

— Хочеш щось подивитися? — запитав Френсіс.

Мей стенула плечима, ще не оговтавшись.

Френсіс погортав опції. Мали доступ практично до будь-якого кінофільму чи телепередачі і цілих п’ять хвилин помічали те, що вони хотіли б подивитися, а тоді подумали про щось геть інакше, дуже схоже, але ще краще.

— Чула останню річ Ганса Вілліса? — запитав Френсіс.

Мей вирішила нікуди не втікати, подумала, що поряд із Френсісом їй добре. Тут почувалася сильною, а вона любила це відчуття.

— Ні. А хто це?

— Музикант, живе у нас. Минулого тижня записав цілий концерт.

— Уже вийшов?

— Ні, але якщо матиме у сфероїдів високі рейтинги, то може дійти і до релізу. Зараз пошукаю.

Він поставив запис, витончену фортепіанну п’єсу, що нагадувала початок дощу. Мей підвелася і вимкнула світло; сірий відсвіт від монітора огортав Френсіса примарним сяйвом.

Помітила товсту книжку в шкіряній оправі, взяла її.

— Що це? У мене в кімнаті такої нема.

— А, це моя. Альбом. Фотки.

— Сімейний альбом? — запитала Мей, а тоді пригадала його трагічну історію. — Вибач. Може, я щось не так сказала.

— Нормально, — мовив він. — Так, це сімейний альбом. На деяких фотках — мої брати і сестри. Але здебільшого я та прийомні батьки. Можеш подивитися.

— Тримаєш тут, у «Сфері»?

Забрав альбом у Мей і сів на ліжко.

— Ні. Зазвичай удома, але привіз сюди. Хочеш подивитися? Невеселі фотки.

Френсіс уже розгорнув альбом. Мей сіла біля нього і дивилася на світлини, а він перегортав сторінки. Бачила Френсіса у дуже скромних вітальнях, залитих бурштиновим світлом, у кухнях, у парках з атракціонами. Щораз постаті батьків розмиті, винесені за кадр. Ось знімок Френсіса на скейтборді, він дивиться в об’єктив крізь величезні окуляри.

— Це, мабуть, мамині, — пояснив він. — Поглянь на оправу. — Пальцем показав на круглі лінзи. — Жіночі, правда?

— Здається, — сказала Мей, вдивляючись у юне Френсісове обличчя. Мав той самий відвертий вираз, той самий випнутий ніс, ту саму надуту нижню губу. Відчула, як на очі навертаються сльози.

— Я не пам’ятаю тих окулярів, — сказав він. — Звідки вони у мене взялися. Думаю, мої окуляри розбилися, а це її окуляри, дала мені поносити.

— Ти такий гарний, — сказала Мей, але їй і далі хотілося плакати.

Френсіс мружився на знімок, немовби сподівався отримати відповідь, якщо дивитиметься довше.

— А де це? — запитала вона.

— Гадки не маю, — сказав він.

— Не знаєш, де жив?

— Не знаю. Навіть фотографій маю дуже мало. Не всі прийомні батьки давали знімки, а як і давали, то на них нема нічого такого, за чим їх можна знайти. Жодного тобі зовнішнього вигляду будинку, адреси чи назви вулиці, без будь-яких орієнтирів.

— Це ти серйозно?

Френсіс поглянув на неї.

— Такі правила опікунства.

— Чому? Щоб ти не повернувся, чи що?

— Неписане правило. Так, щоб не повернувся. Ти живеш у них рік і все; вони не хочуть, щоб ти переступав їхній поріг іще колись, особливо коли стаєш старший. Діти різні, тому прийомні сім’ї роблять усе можливе, щоб колишні вихованці, надто коли виростуть, не мали змоги їх знайти.

— Ніколи б не подумала.

— Так. Дивна система, але має сенс. — Допив своє саке і підвівся поставити нову музику.

— Можна подивитися? — запитала Мей.

Френсіс стенув плечима. Мей гортала альбом, шукаючи якихось характерних ознак. Але на десятках знімків не побачила жодної адреси, жодного будинку. На світлинах лише інтер’єри кімнат або анонімні задні двори.

— Хтось із них, мабуть, усе ж таки хотів отримати від тебе звістку, — сказала вона.

Тимчасом Френсіс поставив іншу музику, звучала нова пісня, якийсь давній соул. Сів біля Мей.

— Можливо. Але такої домовленості не було.

— Ти навіть не намагався. Скажімо, за обличчями…

— Не знаю. Ще не вирішив. Тому і притягнув сюди альбом. Завтра відсканую фотки, подивлюся. Може, когось і знайду. Але нічого такого не збираюся робити. Лишень заповню кілька білих плям.

— Маєш право знати, хоча б найголовніше.

Мей гортала сторінки і натрапила на фотографію малого Френсіса, десь п’ятирічного, з двома дівчатками, дев’яти-десяти років. Знала, що це дві сестри, яких убили, і їй хотілася їх роздивитися краще, хоча й не знала навіщо. Не хотіла залазити Френсісові в душу і розуміла, що доречніше промовчати і нічого не розпитувати, якщо він не розговориться сам.

Він теж мовчав, і Мей перегорнула сторінку. На неї нахлинуло співчуття. Вона була надто сувора до Френсіса. Ось він тут, перед нею, Мей подобається йому, йому приємно з нею бути, він найсумніша людина, яку вона коли-небудь знала. Але вона може це змінити.

— Твій пульс шаленіє, — зауважив він.

Поглянула на браслет і побачила, що її пульс становить сто тридцять чотири удари.

— А в тебе який? — запитала вона.

Френсіс закотив рукав. Взяла його за зап’ястя, повернула. Сто двадцять вісім.

— Ти теж неспокійний, — мовила вона, залишивши руку на його колінах.

— Триматимеш тут руку, то пульс іще зросте, — сказав Френсіс, та Мей не прибирала руки. Дивина. Пульс підскочив до ста тридцяти чотирьох. Її це тільки збуджувало — підтвердження її сили, ось її сила перед нею, і її можна виміряти. Вже сто тридцять шість.

— Хочеш, я дещо спробую? — запитала вона.

— Хочу, — прошепотів він натужно.

Запхала руку йому до штанів і намацала пеніс, що вперся у пряжку паска. Мей потерла головку вказівним пальцем, і вони обоє побачили, що пульс підскочив до ста п’ятдесяти двох.

— Так легко збуджуєшся, — сказала вона. — А якби щось насправді відбувалося?

Він заплющив очі.

— Так, — сказав він нарешті, важко дихаючи.

— Тобі приємно? — запитала вона.

— У-у-у, — вичавив із себе.

Була у захваті від влади над Френсісом. Спостерігала за його руками на ліжку, за пенісом, що впирався в штани, захотіла щось сказати. Вульгарність, і вона ніколи б цього не сказала, якби знала, що хтось довідається, але всміхнулася, бо була переконана, що від таких слів соромливий хлопчина Френсіс миттєво вихлюпнеться.

— А ще щось можна виміряти? — запитала вона і ринулася до нього.

Він вирячив очі, заходився похапцем скидати штани. Щойно стягнув їх до стегон, як з його горла вирвався звук, щось середнє між «боже» й «уже» — ще до того, як зігнувся навпіл, голова засіпалася вправо-вліво, аж нарешті він осів на ліжко, впершись головою в стіну. Вона позадкувала, дивилася на нього, сорочка задерта, пахвина гола. Їй згадалося багаття — одне полінце просочене молоком.

— Вибач, — мовив він.

— А мені сподобалося, — сказала вона.

— Отак скорострільно зі мною ще не було. — Він і далі важко дихав. А тоді якийсь вередливий синапс у її мозку поєднав цю сцену з її татом, коли той лежав на дивані, не знаючи, як упоратися зі своїм тілом, і їй страшенно захотілося опинитися деінде.

— Мені пора, — сказала вона.

— Так? Чому так скоро? — проговорив він.

— Уже по першій, пора спати.

— Добре, — мовив він тоном, що зовсім їй не сподобався. Здавалося, він так само, як і Мей, хоче, щоб вона пішла.

Підвівся й узяв телефон, що стояв на шафі камерою до них.

— Ти знімав? — пожартувала вона.

— Можливо, — відповів він, і з його голосу можна було здогадатися, що таки знімав.

— Зажди. Ти серйозно?

Мей простягнула руку за телефоном.

— Не займай, — сказав він. — Моє. — І запхав телефон у кишеню.

— Твоє? Те, що ми робили разом, твоє?

— Таке само моє, як і твоє. Але це я кінчив. А тобі що до цього? Ти ж не роздягалася.

— Френсіс. Ну, ти даєш. Зітри. Негайно.

— «Зітри», кажеш? — запитав він жартівливо, але на увазі однозначно мав: «У "Сфері" ми нічого не стираємо». — Хочу подивитися.

— Але тоді всі побачать.

— Я нікому не хвалитимусь.

— Френсіс. Будь ласка.

— Та що ти, Мей. Не розумієш, наскільки це для мене важливо. Я не якийсь там самець. Зі мною дуже рідко таке стається. Хіба не можу щось залишити на згадку?

— Викинь із голови, — сказала Енні.

Вони сиділи у Великій Залі «Просвітництва». Справжня подія: виступатиме Стентон, а також мав бути почесний гість.

— Але не виходить, — поскаржилася Мей. Весь тиждень від тієї зустрічі з Френсісом не могла ні на чому зосередитися. Відео ніхто не бачив, але оскільки воно було в телефоні Френсіса, то воно також у хмарі «Сфери», доступне всім. Найбільше Мей розчарувалася сама у собі. Дозволила одній і тій же людині вчинити отак із нею двічі.

— Не проси мене стерти, — мовила Енні, махаючи рукою кільком поважним сфероїдам, членам Бригади 40.

— Благаю, зітри.

— Але ж ти знаєш, що я не можу. Ми нічого не стираємо, Мей. Бейлі розкудкудакається. Він плакатиме. Варто комусь лише обмовитися про стирання якоїсь інформації, він розцінює це як особисту образу. Каже, це все одно, що вбити дитя. І ти це знаєш.

— Але те дитя дрочить чужий прутень. Нащо таке дитя? Треба стерти таке дитя.

— Ніхто не побачить. І ти це добре знаєш. Дев’яносто дев’ять відсотків умісту хмари ніхто ніколи не переглядає. Хоча б один перегляд, і ми знову про це поговоримо. Домовилися? — Енні поклала свою долоню на руку Мей. — А тепер будьмо уважні, слухаймо і дивімося. Навіть не уявляєш, як рідко виступає тут Стентон. Це має бути щось серйозне, пов’язане з владою. Він таке любить.

— Знаєш, про що йтиме мова?

— Здогадуюся.

На сцену вийшов Стентон без жодного вступу. Зала заплескала, але якось інакше, ніж коли плескала Бейлі. Бейлі — їхній талановитий дядечко, який урятував життя кожному з них особисто. Стентон — їхній начальник, щодо якого вони мають діяти професійно, зокрема й аплодувати. У бездоганному чорному костюмі, без краватки, він вийшов на середину сцени і, не привітавшись, почав.

— Як всі ви знаєте, — сказав він, — прозорість — це те, що ми найбільше відстоюємо у «Сфері». Нас надихає така людина, як Стюарт — чоловік, який розчахнув перед нами своє життя задля примноження колективних знань. Уже п’ять років він знімає, записує кожну мить свого шляху і став надзвичайно цінним надбанням «Сфери», а невдовзі, я в цьому не сумніваюся, всього людства. Стюарте?

Стентон вдивлявся у залу, шукаючи Стюарта, Прозору Людину, яка підвелася з чимсь схожим на лінзу об’єктива на шиї. Був лисий, років під шістдесят, трохи сутулився, немовби під вагою того предмета, що притискався до його грудей. Аудиторія привітала теплими оплесками, і він знову сів.

— Тимчасом, — вів далі Стентон, — є інша ділянка громадського життя, у якій ми прагнемо і очікуємо прозорості. Я про демократію. Нам пощастило народитися і вирости за демократії, але вона весь час удосконалюється. Коли я був малий, то громадяни, наприклад, задля боротьби із закулісними політичними оборудками наполягали на відкритішому законодавстві. Вимагали, щоб закони передбачали доступ людей до зборів, ведення протоколів, давали змогу відвідувати всілякі громадські слухання і робити запити на отримання документів. І все одно, хоч стільки вже років діє демократія нашого зразка, а обрані лідери щораз опиняються в центрі якогось скандалу, пов’язаного з їхніми неналежними діями. З чимсь потаємним, прихованим, незаконним, вчиненим супроти волі і не на користь республіки. Тому не дивно, що рівень суспільної довіри до Конгресу лише одинадцять відсотків.

Залою прокотилася хвиля ремствування. Стентон скористався нею:

— Фактично Конгресові довіряє тільки одинадцять відсотків громадян! І як ви знаєте, днями стало відомо про участь однієї сенаторки у надто вже непринадній справі.

Натовп заґелґотів, запирскав, захихотів.

Мей нахилилася до Енні.

— Зачекай, яка сенаторка?

— Вільямсон. Хіба ти не чула? Там було за що пов’язати. Перебуває під слідством — півдесятка обвинувачень, усі види порушення етики. На її комп’ютері знайшли сотні диких пошукових запитів, завантажень — там таке, що мурашки по шкірі.

Мимохіть Мей подумала про Френсіса. А тоді знову перевела увагу на Стентона.

— Навіть якщо ваша робота полягає в тому, щоб кидати людські фекалії на голови літніх громадян, — провадив він далі, — то рівень схвалення такої діяльності все одно буде вищий, ніж одинадцять відсотків. То що тут можна вдіяти? Як відновити народну довіру до законно обраних лідерів? Радий вам представити жінку, яка дуже серйозно переймається такими питаннями і намагається їх залагодити. Вітайте Олівію Сантос, представницю Чотирнадцятого округу.

З-за лаштунків, привітно махаючи руками над головою, вийшла опасиста жінка років п’ятдесяти, у червоному костюмі та жовтому квітчастому шарфі. Ріденькі ввічливі оплески свідчили про те, що мало хто з присутніх у Великій залі знав, хто вона така.

Жінка зупинилася біля Стентона, він міцно її обійняв і продовжив:

— Для тих, кому треба освіжити в пам’яті цивільне право, нагадаю, що конгресвумен Сантос представляє наш виборчий округ. Нічого страшного, якщо ви її не знали. Тепер знаєте. — Звернувся до Сантос. — Як ваші справи?

— Чудово, Томе, просто чудово. Рада, що я тут, із вами.

Стентон привітно усміхнувся до неї і знову повернувся до зали:

— Конгресвумен Сантос зараз оголосить нам про надзвичайно важливий поворот у політиці уряду. І це стане кроком на шляху до цілковитої прозорості, якої всі ми домагаємося від наших законно обраних лідерів іще з часу зародження представницької демократії. Просимо, пані.

Стентон відступив крок назад і сів позаду Сантос на високий стільчик. Зчепивши руки за спиною, жінка підійшла ближче до краю сцени, очима окинула залу.

— Абсолютно правильно, Томе. Я так само занепокоєна, як і ви, щодо обізнаності громадян із діяльністю й життям їхніх законно обраних лідерів. Адже це ваше право, хіба ні? Ваше право знати, як вони живуть. Із ким бачаться. Із ким спілкуються. На що тратять грошики платників податків. Досі їхня підзвітність була довільна. Сенатори та офіційні представники, мери та члени муніципальних рад лишень час од часу публікували свої плани дій та дозволяли громадянам різнорівневий доступ до всіляких документів. Але нам цікаво знати: навіщо вони зустрічається з колишніми сенаторами, а нині лобістами? І звідки у конгресмена взялися оті сто п’ятдесят тисяч доларів, що ФБР знайшло у його холодильнику? А з якого це дива інший сенатор бігає на побачення з кількома жінками, поки його дружина проходить курс хіміотерапії від раку? Я веду до того, що всі ці неподобства за участі офіційних представників, які отримують платню від вас, громадян, є не лише плачевні, не лише непристойні, але й цілком неприйнятні.

Дехто з присутніх заплескав у долоні. Сантос усміхнулася, кивнула головою і продовжила:

— Усі ми хочемо й очікуємо прозорості від наших законно обраних лідерів, але досі не існувало технології, з якою можна цього домогтися. Тепер вона є. На прикладі Стюарта ми бачимо, як легко всьому світові показати те, що ви бачите, а також дати почути все те, що ви чуєте і що ви кажете. Дякую, Стюарте, за вашу відвагу.

Знову зала заплескала Стюартові, вже жвавіше, дехто, видно, здогадувався, про що говоритиме Сантос.

— Отже, я маю намір услід за Стюартом піти шляхом гласності. І на тому шляху маю намір показати, якою може і повинна бути демократія: абсолютно відкрита і цілком прозора. Починаючи від сьогодні, я носитиму такий же об’єктив, як у Стюарта. Всі мої збори, кожен мій рух, кожне моє слово стануть надбанням громадськості і світу.

Стентон зсунувся зі стільця і покрокував до Сантос, дорогою оглядаючи сфероїдів.

— А тепер поаплодуймо членові конгресу пані Сантос.

Та оплески вже лунали. А також вигуки схвалення й підбадьорливі посвисти — Сантос аж сяяла. Поки зала шуміла, з-за лаштунків вигулькнув технік і повісив на шию Сантос таке собі намисто — дещо меншу камеру, ніж ту, що тягав на шиї Стюарт. Сантос піднесла об’єктив до губ і поцілувала. Публіка шаленіла. За хвилю Стентон підніс руки, і юрба притихла. Обернувся до Сантос.

— Отже, ви стверджуєте, що всі ваші розмови, всі збори, всі ваші дії впродовж дня будуть у прямому ефірі?

— Так. Усе це ви зможете побачити на моїй сферичній сторінці. Кожну мить, до самісінького сну.

Публіка знову зааплодувала, Стентон зачекав, а потім ще раз попрохав тиші.

— А що як ті, з ким ви зустрічатиметеся, не погодяться на пряму трансляцію?

— Тоді вони зі мною не зустрінуться, — сказала жінка. — Ви або прозорий, або ні. Або підзвітний, або ні. І що б це хтось збирався мені сказати таке, чого не може почути широка громадськість? Якої це частини моєї представницької функції не повинні знати люди, яких я представляю?

Оплески її геть заглушили.

— А й справді, — погодився Стентон.

— Дякую! Дякую! — казала Сантос, кланялася й молитовно складала долоні. Оплески тривали і тривали. Нарешті Стентон жестом знову закликав до тиші.

— І коли ви започатковуєте нову програму? — запитав він.

— Уже зараз, оцієї миті, — сказала вона. Натиснула кнопку на об’єктиві, що звисав із шиї, і ось з’явилося зображення з її камери, спроектоване на велетенський екран позаду Сантос. Глядачі вмить упізнали себе — зображення було дуже чітке, — і зал схвально заревів. — Для мене, Томе, програма вже розпочалася, — сказала вона. — Сподіваюся, незабаром вона почнеться і для решти законно обраних офіційних представників нашої країни, а також для всіх законно обраних керівників у демократичних державах світу.

Уклонилася, знову склала долоні і подибала зі сцени. Коли вже доходила до лаштунків з лівого боку, зупинилася.

— А чого це я йду туди, де темно? Мені краще сюди, — сказала вона, і щойно зробила крок, у залі спалахнуло яскраве світло, стало видно тисячі натхненно-радісних облич. Пішла навпрошки проходом, до неї простягалися руки, широко всміхнені обличчя промовляли «дякую», «так тримати», «ми вами пишаємося».

Того вечора в «Колонії» влаштували прийняття на честь конгресвумен Сантос; навколо неї роїлися новоспечені прихильники. Мей якусь мить хотіла пробратися до неї і потиснути руку, але юрма не рідшала протягом всього вечора, тож Мей стояла біля буфетного столика, жувала якусь січену свинину, приготовану безпосередньо у кампусі, і чекала на Енні. Вона сказала, що спробує підійти, але підтискав дедлайн, готувала щось для слухання у Євросоюзі.

— Знову щось про податки нюняють, — пояснила Енні.

Тим часом Мей тинялася залом; оздоблення натякало на пустелю, стирчали поодинокі кактуси, під стінами — піщаник, цифрові заходи сонця. Зустріла Дена і Джареда, а також кількох підопічних нубів. Шукала очима Френсіса, сподіва-ючись, що його нема, а потім, на своє полегшення, пригадала, що він на конференції у Лас-Веґасі — на зібранні представників правоохоронних органів представляв «ДітоСтежку». Вона тинялася залом, аж тут цифровий захід сонця розплився і на його місці проступило обличчя Тая. Неголене, з мішками під очима, та попри очевидну страшенну втому він широко всміхався. Був одягнений у вже звичний завеликий на нього чорний балахон із каптуром, якийсь час рукавом протирав окуляри, а потім роззирнувся залою, немовби міг бачити всіх із того місця, де він стояв. А може, і бачив. Усі вмить стихли.

— Усім привіт. Вибачайте, що не можу бути з вами у залі. Працюю над новими надзвичайно цікавими проектами, що не дають мені змоги приєднатися до неймовірних соціальних заходів, як оцей, що в ньому ви так радо берете участь. Але все одно мені хочеться вас привітати з цим феноменальним поворотом у житті компанії. Вважаю, це вирішальний для «Сфери» крок, і він значною мірою сприятиме нашому величному іміджу.

На мить він, здавалося, поглянув на оператора, ніби чекав підтвердження, що сказав уже досить багато. Потім знову звернув погляд у залу.

— Всім дякую за наполегливу працю, і хай уже нарешті почнеться свято!

Його обличчя щезло, а на стіні знову з’явився захід сонця. Мей балакала з нубами зі своєї ланки, дехто з них іще й не бачив живих звернень Тая, тож їх охоплювало почуття, схоже на ейфорію. Мей сфотографувала їх, «цвіркнула» фотографію і написала: «Велично і захопливо!»

Мей поглядала на другий келих вина, розмірковуючи, як би то його взяти без серветки під ним, що невикористана, зрештою, опиниться у кишені, аж раптом побачила Кальдена. Сидів просто на затінених сходах. Протискаючись між гостей, підійшла, і він аж засяяв, побачивши її:

— Гей, привіт.

— Гей, привіт?

— Вибач, — сказав він і нагнувся, ніби хотів обійняти.

Вона відступилася.

— Де ти був?

— Де я був?

— Щез на два тижні, — сказала Мей.

— Невже аж на два тижні? А був я зовсім недалеко. Якось тебе навіть знайшов, але ти працювала.

— Приходив у ВК?

— Так, але не хотів тебе турбувати.

— Не міг навіть повідомлення залишити?

— Не знав твого прізвища, — пояснив він, усміхаючись, немовби знав значно більше, ніж удавав. — А чого ти мене не знайшла?

— Бо теж не знала твого прізвища. А ніяких Кальденів тут ніде не значиться.

— Невже? А як ти писала?

Мей узялась перелічувати всі свої варіанти, але він не дав їй доказати.

— Послухай, це не має значення. Ми обоє лажанулися. А тепер знайшлися.

Мей відступила назад, щоб охопити його поглядом, сподіваючись якось намацати ключ до розгадки — чи справжній він сфероїд, чи справжня людина. Знову одягнув вузьку сорочку з довгими рукавами, цього разу в поперечну зелено-червоно-коричневу смужку, і знову вліз у сильно обтислі штани, що надавали його ногам вигляду перевернутої літери «V».

— Ти тут працюєш? — запитала вона.

— А як інакше я зміг би сюди проникнути, служба охорони не дрімає. Особливо в такий день, як сьогодні, коли маємо осяйну гостю. — Він кивнув у бік конгресвумен, яка саме ставила автограф на чиємусь планшеті.

— Здається, ніби ти хочеш піти, — сказала Мей.

— Невже? — мовив Кальден. — І чого б це. Мені і тут добре. Люблю трохи посидіти збоку на таких заходах. Звідси можна будь-коли втекти. — Він показав великим пальцем назад на сходи вгору.

— А я тішуся, що мене тут побачило начальство, — сказала Мей. — Передусім мене тішить саме це. Тобі теж треба показуватися на очі начальству?

— Начальству? — Кальден якусь мить дивився так, ніби вона щось казала знайомою, але незрозумілою мовою. — Так, так, аякже, — кивнув головою. — Вони мене бачили. Я про це подбав.

— А ти вже мені сказав, що тут робиш?

— Ой, не знаю. Казав? Поглянь на того хлопаку.

— Якого хлопаку?

— Та байдуже, — сказав Кальден, ніби вже й забув, на кого казав дивитися. — То ти у піарі?

— Ні. У Враженнях Клієнта.

Кальден нахилив голову.

— Ага. Ага. Ти вже казала, — промовив він невпевнено. — І давно?

Мей мусила засміятися. Хлопцеві вочевидь бракувало клепки. Розум ледь тримався тіла, а ще менше — реальності.

— Вибач, — сказав він і повернув до неї обличчя, що тепер було неймовірно щире і яснооке. — Я дуже хочу про тебе все це пам’ятати. Я справді сподівався тебе тут зустріти.

— І скільки ти тут працюєш? — запитала вона.

— Я? А-а-а. — Він почухав потилицю. — Ого. Не знаю. Вже трохи працюю.

— Місяць? Рік? Шість років? — допитувалася вона, думаючи, що він, либонь, якийсь недоумкуватий геній.

— Шість? — перепитав він. — Це від самого початку. Тобто я такий старий, що міг уже пропрацювати тут шість років? Я так не хочу. Це через сиве волосся?

Мей гадки не мала, як відповісти. Авжеж, тому що сивий.

— Може, вип’ємо щось? — запитала вона.

— Ні, а ти йди візьми собі, — сказав він.

— Боїшся виповзти зі сховку?

— Ні, щось не хочеться ні з ким теревенити.

Підійшла до столу, де в очікуванні стояло з кілька сотень келихів вина.

— Мей?

Вона обернулася і побачила двох жінок, Дейну та Гілларі, які конструювали для Стентона батискаф. Мей познайомилася з ними свого першого робочого дня, і відтоді новини від них надходили на її другий монітор щонайменше тричі на добу. До завершення роботи над створенням підводного апарата залишалося кілька тижнів; Стентон збирався зануритися у Маріанську западину.

— А я стежу за вашою роботою, — сказала Мей. — Ней-мовірно. Конструюєте його тут?

Глипнула через плече, переконатися, що Кальден нікуди не вшився.

— Так, із «Проектом 9», — сказала Гілларі, махаючи рукою у невідому частину кампуса. — Тут надійніше, повний захист патентів.

— Це перше судно, достатньо велике, щоб повернутися з повноцінними особинами тваринного світу, — пояснила Дейна.

— А ви теж занурюватиметеся?

Дейна з Гілларі засміялися.

— Ні, — сказала Гілларі. — Апарат розрахований на одну і тільки на одну людину: Тома Стентона.

Дейна скоса зиркнула на Гілларі, а потім на Мей.

— Надто дорого створювати більший.

— Таки-так, — погодилася Гілларі. — Саме це я і мала на увазі.

Коли Мей повернулася до Кальденових сходів із двома келихами вина, він сидів на тому ж місці, але якимсь чином вже встиг і собі роздобути два келихи вина.

— А тут проходили з тацею, — пояснив він, підводячись.

Якийсь час постояли з обома зайнятими руками, і Мей нічого кращого не придумала, як цокнутися всіма чотирма. Так вони і зробили.

— Зустрілася з розробниками батискафа, — сказала Мей. — Знаєш їх?

Кальден закотив очі. Це її дещо ошелешило. У «Сфері» вона не знала нікого, хто б так робив.

— Що таке? — запитала Мей.

— Нічого, — відповів він. — Тобі сподобався виступ?

— Чий? Сантос? Так. Дуже захопливий. — Вона обережно добирала слів. — Думаю, це буде переламний момент, а-а-а, перелом у всій демок… — Вона запнулася, побачивши його усмішку. — Що? — запитала вона.

— Нічого, — сказав він. — Тобі не потрібно виголошувати промову. Я добре чув, що сказав Стентон. Ти теж вважаєш, що це хороша ідея?

— А ти ні?

Він стенув плечима і наполовину осушив келих.

— Той дядько мене іноді тривожить. — Та схаменувшись, що не варто так говорити про одного з Мудреців, змінив лінію розмови: — Надзвичайно розумний. Аж страшно. Ти й справді вважаєш, що в мене старечий вигляд? Скільки б ти мені дала? Тридцять?

— Ні, стільки не дала б, — сказала Мей.

— Не бреши. Я добре знаю, на скільки виглядаю.

Мей надпила з одного зі своїх келихів. Обоє озирнулися подивитися на відео з камери Сантос. Зображення проектувалося на дальню стіну, тож гурт сфероїдів стояв і на нього дивився, коли сама Сантос шмигала неподалік. Один сфероїд побачив, що в об’єктив камери потрапило його обличчя, і долонею затулив його на екрані.

Кальден за всім уважно спостерігав, супив брови.

— Гм, — він нахилив набік голову, як той подорожній, здивований химерними тутешніми звичаями. Обернувся до Мей і поглянув на її келихи, потім на свої, ніби щойно втямив, які вони смішні, стовбичачи в дверях з обома зайнятими руками.

— Від одного треба позбутися, — сказав він і перехилив келих у лівій руці. Мей узяла з нього приклад.

— Вибач, — чогось сказала вона. Знала, що скоро захмеліє, можливо, навіть аж так, що не зможе це приховати; підуть неправильні рішення. Думала, що б такого мудрого сказати, поки ще здатна.

— І куди все це йде? — запитала вона.

— З камери?

— Так, десь же воно має зберігатися? У хмарі?

— Ясно, що в хмарі, але також має бути ще й якесь фізичне місце. Зйомка зі Стюартової камери… Зачекай. Хочеш щось побачити?

Він уже спустився на половину сходів, руки й ноги спритні, мов у павука.

— Та щось не дуже, — сказала Мей.

Кальден поглянув угору, немов образився.

— Покажу тобі, де зберігається Стюарт. Хочеш? Я ж не в темницю тебе тягну.

Мей покрутила головою, шукаючи Дена й Джареда, але не знайшла. Вона простовбичила тут з годину, вони її побачили, тому вирішила, що може піти. Зробила кілька знімків, надіслала їх, відправила кілька «цвірків», деталізувала і прокоментувала акцію. А тоді спустилася вниз за Кальденом трьома сходовими прогонами, вочевидь, у підвал.

— Тобі я навіть дуже довіряю, — сказала вона.

— Правильно, — сказав Кальден, підходячи до великих блакитних дверей. Провів пальцями по настінній панелі доступу, і двері відчинилися. — Заходь.

Пішла за ним уздовж довгого коридору; здавалося, вони переходять з однієї будівлі до іншої через якийсь тунель глибоко під землею. Незабаром відчинилися ще одні двері — теж за відбитками Кальденових пальців. Мей ішла за ним — голова паморочилася, — заінтригована його екстраординарним рівнем доступу, надто захмеліла, щоб задуматися, чи розумно йти за цим каліграфічним чоловіком та ще якимсь лабіринтом. Потім вони опустилася ліфтом, як здалося Мей, поверхів на чотири, ще один довгий коридор, а тоді по чергових сходах знову донизу. Невдовзі Мей стало обтяжливо нести і другий келих, тож вона і його перехилила.

— Куди можна покласти? — запитала. Кальден мовчки узяв келих і поставив його внизу на сходи, якими вони щой-но зійшли донизу.

Що він за один? Має доступ до всіх дверей, що постають на шляху, до того ж є у нього якась анархічна поваба. Ніхто зі сфероїдів не наважився би покинути келих, як зробив це він, — такий учинок прирівнювався до великого злочину супроти довкілля — і ніхто інший не пустився б у такі манд-ри посеред корпоративного заходу. Якась частина єства Мей приглушено шепотіла, що Кальден дуже вже скидається на якогось тутешнього баламута, а те, що вони зараз робили, порушувало певні або ж навіть усі правила та норми.

— Але я далі не знаю, що ти тут робиш, — сказала Мей.

Вони йшли тьмяно освітленим коридором, що полого спускався вниз, і кінця-краю йому не було видно.

Він обернувся.

— Та нічим таким. Ходжу на збори. Слухаю, висловлюю свої погляди. Всілякими дурницями, — сказав він, прудко крокуючи попереду.

— Знаєш Енні Аллертон?

— Аякже. Енні я обожнюю. — Враз рвучко обернувся. — А ти ще маєш той зелений лимон, що я тобі дав?

— Ні. Він так і не пожовк.

— От же ж… — сказав Кальден, і його очі на мить затуманилися, немовби їх потребували деінде, десь углибині його розуму для короткотривалих, але вирішальних підрахунків.

— Де це ми? — запитала Мей. — Таке відчуття, ніби тисяча футів під землею.

— Не зовсім, — сказав він, і його очі стали зрячі. — Але дуже близько. Чула про «Проект-9»?

Мей знала, що «Проект-9» — це всеосяжна назва таємних досліджень «Сфери». Сюди входило геть усе, від космічних технологій — на думку Стентона, «Сфера» могла розробити і побудувати значно кращі кораблі багаторазового використання — аж до, як подейкували, вкорінення велетенських обсягів інформації у людську ДНК.

— Ми туди йдемо? — запитала Мей.

— Ні, — сказав він і відчинив чергові двері.

Увійшли до зали, площею як баскетбольний майданчик, тьмяно освітленої, з десятком прожекторів, наведених на велетенський червоний металевий контейнер, завбільшки з автобус. Боки гладенькі, відполіровані, а весь об’єкт оплетений мережею мерехтливих сріблястих труб, що утворювали навколо нього вигадливу решітку.

— Нагадує скульптуру Дональда Джадда [24], — сказала Мей.

Кальден обернувся до неї, обличчя аж засвітилося.

— Добре, що ти це сказала. Він був для мене найбільшим натхненням. Страшенно подобаються його слова: «Речі, що існують, існують, і все на їхньому боці». Особисто бачила його роботи?

Мей лишень побіжно була ознайомлена з творчістю Дональда Джадда — вони мали кілька занять, присвячених Джаддові в межах курсу історії мистецтва, — але не хотіла розчаровувати Кальдена. — Ні, але страшенно люблю, — сказала вона. — Страшенно люблю оту його важкість.

Після цих слів щось нове з’явилося в Кальденовому обличчі, якась нова повага чи інтерес до Мей, немовби тієї миті вона стала тримірна і незмінна.

Аж Мей усе зіпсувала.

— Він зробив це на замовлення компанії? — сказала вона, киваючи на масивний червоний контейнер.

Кальден засміявся, потім поглянув на Мей, зацікавлення нею не минуло, але відчутно зменшилося.

— Ні-і-і. Він уже давно помер. Це наслідок натхнення від його естетики. Насправді, це машина. Точніше, всередині машина. Сховище даних.

Поглянув на Мей, очікуючи, що вона закінчить його думку.

Але вона мовчала.

— Стюарт, — нарешті сказав він.

Мей нічого не знала про збереження даних, але загалом здогадувалася, що такі обсяги інформації не потребують настільки великих розмірів.

— Одна людина? — запитала Мей.

— Тут сховище вихідних даних, а ще потужності для прогону сценаріїв усіх видів. Кожен біт відео отримує сот-ні різних зображень. Усе, що Стюарт бачить, зіставляється з рештою нашого відео, таким чином здійснюється картографування світу і всього, що в ньому є. Безперечно, відео з камер Стюарта значно й значно деталізованіше і багатошаровіше, ніж зі звичайних побутових камер.

— А навіщо тримати це тут, а не зберігати у хмарі чи десь у пустелі?

— Знаєш, одні люблять розвіювати попіл, а інші ховають тіло неподалік від дому.

Мей не зовсім зрозуміла, що він мав на увазі, але не захотіла зізнаватися.

— А трубами йде електрика? — запитала вона.

Кальден розтулив рота, затнувся, всміхнувся:

— Ні, вода. Потрібно тонни води для охолодження процесорів. Вода прокачується трубами й охолоджує всю систему. Щомісяця мільйони галонів. Хочеш побачити сховище Сантос?

Провів її дверима до іншого ідентичного приміщення з іще одним великим червоним контейнером посередині.

— Він призначався для декого іншого, аж тут намалювалася Сантос, тому їй і віддали.

Мей встигла вже намолоти багато дурниць, була якась запаморочена, тому вже не ставила запитань, які її так цікавили, наприклад: чому ці штуки займають стільки місця? Чому їм потрібно стільки води? А коли ще якась сотня людей запрагне зберегти кожну хвилину свого життя — безперечно, мільйонам захочеться прозорості, вони просто благатимуть про неї, — як тоді бути, коли одне життя займає стільки місця? Куди подіти безліч великих червоних контейнерів?

— Зачекай, зараз щось станеться, — сказав Кальден, узяв її за руку і повів назад до Стюартового сховища, де вони обоє стояли й прислухалися до дзижчання машин.

— Уже сталося? — запитала Мей, збуджуючись від того, що він узяв її за руку м’якою долонею, пальцями теплими і довгими.

Кальден смикнув бровами вгору, мовляв, зажди.

Зверху долинув шум стрімкого руху, вочевидь, води. Мей задерла голову, на мить подумавши, що їх зараз заллє, але потім зрозуміла, що вода тече трубами до Стюарта, охолоджуючи все, що він робив і бачив.

— Який красивий звук, правда? — мовив Кальден і подивився на неї; його погляд, здавалося, хотів повернутися у минуле, де Мей була не така ефемерна.

— Ага, чудовий, — погодилася вона. А тоді, бо від вина вже похитувалася, а також тому, що він тримав її за руку, а шум водяного потоку наче додав свободи, вона взяла Кальдена за обличчя і поцілувала в губи.

Його руки піднеслися з боків і обережно тримали її за талію, лишень кінчиками пальців, неначе кульку, немовби йому дуже не хотілося, щоб та кулька луснула. Але якусь жахливу мить його губи залишалися нерухомі, заціпенілі. Мей подумала, що впорола дурницю. А потім, здається, низка сигналів і вказівок досягли нарешті до кори його головного мозку, вуста прокинулися і почали відповідати на силу її поцілунку.

— Зараз, — сказав він майже одразу і відхлинув. Кивнув у бік червоного контейнера зі Стюартом і повів її за руку з приміщення у вузький коридор, що вона його раніше не помітила. Коридор не освітлювався, а коли вони зайшли вглиб, то вже і прожектори від Стюарта туди не відсвічували.

— Мені страшно, — сказала Мей.

— Ми майже на місці, — мовив він.

А тоді заскреготали сталеві двері. Відчинилися, за ними — велетенська порожнина, освітлена слабким блакитним світлом. Кальден повів її крізь пройму дверей у щось схоже на величезну, зі склепінчастою стелею, печеру, заввишки з тридцять футів.

— Що це? — запитала вона.

— Мало бути тунелем метро, — пояснив він. — Але закинули. А тепер — звичайна порожнина, дивне поєднання рукотворного тунелю і справжньої печери. Бачиш сталактити?

Показав униз величезного тунелю, що сталактити і сталагміти робили його схожим на рот із нерівними зубами.

— І куди він веде? — запитала Мей.

— З’єднується з тунелем під затокою. Я пройшов десь із півмилі, але далі занадто мокро.

Звідти, де вони стояли, не було видно чорну воду плиткого озера.

— Припускаю, саме сюди поселять майбутніх Стюартів, — сказав він. — Тисячі, можливо, вже менших. Переконаний, скоро контейнери зменшаться до розміру людського тіла.

Обоє дивилися вглиб тунелю, і Мей уявляла безкінечні разки червоних сталевих контейнерів, що простяглися у темряву.

Кальден поглянув на Мей:

— Нікому не розповідай, що я тебе сюди водив.

— Не розповім, — сказала вона й одразу подумала: аби тільки дотримати обіцянки, доведеться брехати Енн. На ту мить це здавалося невеликою ціною, яку доведеться заплатити. Їй знову захотілося поцілувати Кальдена, і вона взяла руками його обличчя, притягла до свого і розтулила свої вуста назустріч його губам. Заплющила очі й уявила довгу печеру, блакитне сяєво вгорі, темну воду внизу.

А тоді у затінку, далі від Стюартових прожекторів, у Кальдені щось перемінилося, почав діяти впевненіше. Він притис її до себе щільніше, руки наливалися силою. Його губи відірвалися від її губ, ковзнули по щоці зупинилися на шиї, а тоді підійнялися до її вуха, віддих — гарячий. Вона намагалася не відставати, тулила долонями його голову, цілувала шию, гладила спину, але він її випереджав, видно, мав план. Його правиця ковзнула попереком, він втиснув Мей у себе, і вона відчула пружність його живота.

А потім вона піднеслася. Попливла у повітрі — він її ніс, і вона обхопила його ногами, а тоді він цілеспрямовано покрокував кудись. Розплющила очі, лише на мить, і одразу заплющила, не бажаючи знати, куди він її несе, довіряючи йому, хоча й знала, що так робити дуже навіть неправильно, не можна в якомусь підземеллі довіряти чоловікові, якого вона не могла знайти, чийого прізвища не знала.

Аж тут він почав опускати її долі, вона напружилась, очікуючи відчути кам’яну долівку печери, та посадка виявилася м’яка, ніби на якийсь матрац. Розплющила очі. Це був якийсь альков, печера в печері, кілька футів над підлогою. Скрізь купа ковдр і подушок — Кальден поклав її на них.

— Ти тут ночуєш? — запитала вона, у своїй лихоманці визнавши, що це доволі логічно.

— Інколи, — сказав він і дихнув вогнем у її вухо.

Згадала про презервативи, які їй дали в офісі д-ра Віллалобос.

— Я дещо маю, — сказала вона.

— Добре, — відповів Кальден і взяв у неї один пакетик, розірвав обгортку, а Мей стягнула з нього штани.

Двома швидкими рухами скинув із неї штани і трусики, відкинув убік. Занурив обличчя їй у живіт, руками тримав за стегна, потім пальці поповзли вгору, всередину.

— Іди до мене, — сказала вона.

Він послухався і прошепотів на вухо:

— Мей.

Вона вже не здатна була видобувати слова.

— Мей, — повторив він, і вона розчахнулася.

Прокинулася в гуртожитку, і спершу здалося, що їй усе це настиналося, геть усе: підземні приміщення, вода, червоні контейнери, рука на її попереку, а потім ліжко, подушки у печері, всередині печери — все аж ніяк не скидалося на правду. Довільне поєднання деталей, що недоладно виникають у снах, у реальному світі неможливе.

Але коли вона встала, сходила в душ, одягнулася, то усвідомила, що все саме так і було, як вона запам’ятала. Вона цілувала отого Кальдена, про якого майже нічого не знала, а він не тільки заводив її у приміщення з надзвичайно суворим режимом доступу, а й у якийсь темний вестибюль, де вони забулися на кілька години, геть відключилися.

Зателефонувала Енні.

— Дійшло до консумації.

— Що? З отим старпером?

— Він не старий.

— І що, не дуже тхнуло від нього цвіллю? Не згадував про стимулятор серця чи підгузки? Тільки не кажи, що на тобі помер.

— Йому ще й тридцяти немає.

— А цього разу сказав своє прізвище?

— Ні, але дав мені номер телефону, куди я можу подзвонити.

— Прикольно. Вже дзвонила?

— Ще ні.

— Ще ні?

У животі Мей щось тенькнуло. Енні гучно видихнула.

— Ти знаєш, що я переймаюся, чи він, бува, не якийсь шпиг чи сталкер. Можеш підтвердити, що він у кампусі легально?

— Так. Працює у «Сфері». Сказав, що тебе знає, і до всього має доступ. Нормальний. Може, трохи ексцентрик.

— До всього має доступ? Що ти маєш на увазі? — Тон Енні різко перемінився.

І тут Мей зрозуміла, що пора брехати. Мей хотілося знову бути з Кальденом, хотілося вже зараз обвити його руками і ногами, але аж ніяк не хотілося, щоб Енні перешкодила доступу до нього, до його широких плечей, до його елегантного силуету.

— Маю на увазі, що він дуже добре тут орієнтується, — сказала Мей. Одна частина її єства і справді думала, що він може тут перебувати нелегально, що він якийсь нишпорка, та раптом її осяяло, вона усвідомила, що він може таки жити в тому дивному підземному барлозі. Може представляти когось із суперників «Сфери». Міг працювати на сенаторку Вільямсон або на якогось потенційного конкурента. А міг бути просто ніким, якимсь блогером-сталкером, що хоче якнайближче підійти до механізму в центрі світу.

— То де дійшло до консумації? У тебе в гуртожитку?

— Угу, — озвалася Мей. Так легше було брехати.

— І він спав до ранку?

— Ні, йому треба було додому. — Розуміючи, що чим довше розмовлятиме з Енні, то більше їй доведеться брехати, Мей вигадала привід закінчити розмову: — Енні, у мене сьогодні «СфероОпитування», — сказала вона. Це була більш-менш правда.

— Набери мене потім. І дізнайся його прізвище.

— Добре.

— Мей, я тобі не бос. І не моє діло тебе контролювати. Але компанії потрібно знати, що це за хлопець. Безпека — це дуже серйозно. Вирахуймо його сьогодні, добре? У голосі Енні бринів метал, наче в незадоволеної начальниці. Мей стримала гнів і роз’єдналася.

Набирала номер, що дав їй Кальден. Але гудки йшли до безкінечності. Не було й голосової пошти. І знову Мей збагнула, що не має з ним зв’язку. Тієї ночі їй не раз кортіло запитати його прізвище і дізнатися бодай щось про нього, але щоразу якось не випадало; а він не питав у неї прізвища, тож вона гадала, що найліпше обмінятися контактами, коли прощатимуться. Але забули. Принаймні вона забула. А як вони зрештою попрощалися? Він провів її до гуртожитку і поцілував уже біля дверей. Чи ні. Напружила пам’ять і пригадала, що він зробив так само, як і минулого разу: потягнув її вбік, подалі від ліхтаря біля входу, поцілував чотири рази — у чоло, підборіддя, в обидві щоки, ніби поставив хрест. А тоді обернувся і зник у тіні біля водоспаду, там, де Френсіс ховав вино.

В обід Мей пішла до «Культурної революції», де за вказівкою Джареда, Джосії та Деніз її мали підготувати до «Сферо Опитування». Запевнили, що це нагорода, честь, а до того ж іще й приємно стати однією зі сфероїдів, кого опитуватимуть щодо смаків, уподобань, купівельних звичок і планів — на користь клієнтам «Сфери».

— З твого боку дуже правильний крок, — сказав Джосія.

Деніз схвального кивнула головою.

— Думаю, тобі сподобається.

Піт Рамірес — такий собі прісний красень на кілька років старший за Мей, а в його офісі, здавалося, не було ні стола, ні крісел, ані прямих кутів. Кімната була кругла, і коли Мей туди зайшла, він саме розмовляв через телефонні навушники, розмахуючи бейсбольною биткою і поглядаючи у вікно. Рукою запросив її заходити, а тоді закінчив розмову. Далі тримаючи биту у лівій руці, правою привітався з Мей.

— Мей Голланд. Дуже добре. Знаю, у тебе обід, тому ми швиденько. Звільнишся вже за сім хвилин, якщо пробачиш мою поквапність, гаразд?

— Гаразд.

— Чудово. Знаєш, чого ти тут?

— Здається, знаю.

— Бо думку твою тут цінують. Твоя думка така цінна, що її має знати світ — знати про твої погляди буквально на все. Тебе це тішить?

Мей усміхнулася.

— Тішить.

— Добре, бачиш оці навушники?

Він показав на гарнітуру в себе на голові. Дужка, завтовшки з волосину, мікрофон на кінці, надівалася на голову вздовж вилиці.

— Даю тобі такі самі. Як? Не заперечуєш?

Мей усміхнулася, але Піт не чекав на відповідь. Він начепив їй на голову точнісінько такі ж навушники, поправив мікрофон.

— Скажи щось, щоб я налаштував гучність.

Перед ним не було ні планшета, ні якогось екрана, тож Мей припустила, що Піт повністю перейшов на ретинальний інтерфейс — таке вона вперше бачила.

— Скаже мені, що ти їла на сніданок.

— Банан, ґранолу, — сказала вона.

— Чудово. Спочатку визначимося зі звуком. Який ти звук волієш мати для оповіщення? Цвірінькання, тризвук чи щось інше?

— Може, стандартне цвірінькання?

— Ось, маєш цвірінькання, — і вона почула його у своїх навушниках.

— Нормально.

— Має бути краще, ніж нормально. Тобі доведеться чути цей звук дуже часто. Треба точно знати. Спробуєш інший.

Спробували ще з десяток варіантів і зрештою зупинилися на звуці невеликого дзвону — далекому і зі захопливим відлунням, немовби він бив у віддаленій церкві.

— Дуже добре, — сказав Піт. — Тепер поясню, що ми від тебе хочемо. Наше завдання — виявити вподобання вибірки співробітників «Сфери». Завдання серйозне. Тебе обрали тільки тому, що твоя думка — ключова для нас, а також для наших клієнтів. Твої відповіді будуть дуже корисні, коли ми підганятимемо послуги до потреб клієнтів. Так?

Мей зібралася відповісти, але він уже говорив далі.

— Отже, щоразу, як чутимеш дзвін, киватимеш головою, а гарнітура вже знатиме, що ти кивнула, і в навушниках почуєш запитання. Відповідатимеш нормативною англійською мовою. Часто запитання буде побудовано так, що відповідати можна «з усмішкою» чи «скривившись». Розпізнавання голосу налаштоване на ці дві відповіді дуже тонко, так що буркочи або белькочи, але відповідай. Запитання нескладні, з відповідями впораєшся. Спробуєш?

Мей кивнула, потім після удару дзвону кивнула знову, і в навушниках пролунало запитання:

— Як ти ставишся до взуття?

Мей усміхнулася й сказала:

— З усмішкою.

Піт їй підморгнув:

— Легке запитання.

Голос у навушниках запитав:

— Як ти ставишся до вишуканого взуття?

Мей сказала:

— З усмішкою.

Піт підійняв руку, щоб зупинилася:

— На більшість запитань не можна буде відповісти «з усмішкою», «скривившись» чи «фіолетово». Тому відповідати можеш докладніше. Наступне вже вимагає ширшої відповіді. Ось воно.

— Як часто ти купуєш нове взуття?

Мей відповіла:

— Раз на два місяці.

Пролунав звук далекого дзвона.

— Я почула дзвін. Усе добре?

— Так, вибач, — сказав Піт. — Я активував дзвін, і це означає, що твою відповідь почуто, записано і вже готове наступне запитання. Кивни головою, і воно пролунає, але можеш дочекатися підказки.

— А яка різниця?

— Розумієш, ти маєш, як би це сказати, не те що квоту, але певну кількість запитань, і в ідеалі протягом робочого дня маєш відповісти на стільки-то запитань. Скажімо, на п’ятнадцять, але може бути більше чи менше. Можеш їх пройти у зручному для тебе темпі, відповісти на всі запитання за один раз або розтягнути їх на цілий робочий день Більшість людей за годину здатні відповісти на п’ятсот запитань, тож це не надто велике напруження. Або можеш почекати на підказку, яку почуєш, щойно програма визнає, що ти вибилася з графіка. Коли-небудь онлайн перевіряла свій рівень знань правил дорожнього руху?

Мей перевіряла. Дві сотні запитань, і протягом двох годин мала на них відповісти. Завдання виконала за двадцять п’ять хвилин.

— Так, — сказала вона.

— Щось дуже схоже. Знаю, ти миттю відповіси на денну норму запитань. Добре?

— Добре, — сказала вона.

— А якщо будеш дуже зайнята, то за якийсь час почуєш другий сигнал. Він нагадає тобі, що треба відповідати. Сигнал має бути інший. Вибереш?

І вони знову прослуховували різні сигнали. Їй сподобався віддалений туманний горн.

— Або — мовив він, — є випадковий сигнал — теж часто вибирають. Послухай. Зачекай секундочку. — Його очі зробилися невидющі, він говорив з гарнітурою. — Проба, голос Мей, «М-Е-Й». — Знову поглянув на Мей. — Ось, уже маєш.

Мей почула, як її власний голос промовив її ім’я майже пошепки. Навіть дуже інтимно, і всередині неї наче щось завихорилося.

— Це твій голос, так?

Мей спалахнула, зніяковіла — нітрохи несхожий на її голос, — але кивнула ствердно.

— Програма зчитує твій голос із телефону, а ми вже можемо утворювати слова. Наприклад, твоє ім’я! Це буде твій другий сигнал, добре?

— Добре, — сказала Мей. Не була певна, що хоче, аби її власний голос раз по раз повторював її ім’я, але знала також, що хоче його почути якнайшвидше. Такий дивний, за півкроку від нормального.

— Гаразд, — сказав Піт. — Отже, все. Повернешся на робоче місце, почуєш перший дзвін. Сьогодні до кінця дня спробуй пройти якнайбільше, ну, перших п’ять сотень. Добре?

— Добре.

— Ага, ще таке, на робочому місці у тебе ще один монітор. Іноді запитання супроводжуватимуть зображення. Їх небагато, мінімум, бо знаємо, що тобі треба зосередитися.

Коли Мей повернулася на робоче місце, то побачила на столі новий монітор, уже п’ятий, його поставили праворуч від монітора з питаннями від нубів. Мала ще кілька хвилин до першої години, тож заходилася тестувати систему. Пролунав перший дзвін, вона кивнула. Жіночий голос, схожий на голос дикторки останніх новин, запитав:

— Під час відпустки ти хотіла б розслабитися на пляжі, у розкішному готелі чи вирушити шукати пригод, наприклад сплавлятися на плоту гірськими річками?

Мей відповіла:

— Шукати пригод.

Вдарив дзвін, тихо й мелодійно.

— Дякую. А яких саме пригод? — запитав голос.

— Сплав на плоту гірськими річками, — відповіла Мей.

Знову удар невеликого дзвону. Мей кивнула.

— Дякую, сплав на плоту гірськими річками. А ти хотіла б вирушити у багатоденну подорож з ночівлями чи в одноденну?

Мей підвела голову і побачила, що решта членів ланки вже повернулися з обіду і сідали за столи. Була 12:58.

— Багатоденну, — сказала вона.

Знову удар дзвону. Мей кивнула.

— Дякую. Як щодо подорожі вздовж Великого каньйону?

— З усмішкою.

Легенько вдарив дзвін. Мей кивнула.

— Дякую. Ти готова заплатити тисячу двісті доларів за тижневу подорож Великим каньйоном.

— Фіолетово, — відповіла, підвела голову і побачила, що Джаред заліз на стілець.

— Потік відкритий! — зарепетував він.

Майже одразу з’явилося дванадцять запитів клієнтів. Мей відповіла, перший отримав дев’яносто два бали, надіслала повторний запитальник, бал зріс до дев’яноста семи. Відповіла на наступні два запити, середній рейтинг — дев’яносто шість.

— Мей.

Жіночий голос. Озирнулася, подумала, що то, може, Рената. Нікого.

— Мей.

Зрозуміла, що це її власний голос, підказка, на яку вона погодилася. Голос гучніший, ніж вона очікувала, гучніший, ніж запитання чи удар дзвону, проте він був спокусливий, бентежний. Стишила гучність у навушниках і знову почула:

— Мей.

Тепер, стишившись, голос уже видавався не таким звабливим, і вона дала попередню гучність.

— Мей.

Це був її голос, Мей знала, але лунав якось так, ніби промовляла не вона, а хтось старший і розумніший. Їй спало на думку, що якби вона мала сестру, старшу сестру, яка побачила більше у житті, то її голос саме так і звучав би.

— Мей, — знову пролунало.

Той голос, здавалося, підносив Мей угору і несамовито нею кружляв. Щоразу, коли його чула, серце починало калатати.

— Мей.

— Так? — нарешті сказала вона.

Але нічого не сталося. Голос не запрограмований відповідати на запитання. А їй не сказали, що робити. Спробувала кивнути.

— Дякую, Мей, — промовив її голос, і тихо вдарив дзвін.

— Чи згодна ти заплатити тисячу двісті доларів за тижневу подорож Великим каньйоном? — знову запитав перший голос.

— Так.

Тихо вдарив дзвін.

Пристосувалася досить швидко. Перший день здолала шістсот п’ятдесят два запитання, і одразу надійшли вітальні повідомлення від Піта Раміреса, Дена та Джареда. Сповнена сил та бажання справити на них іще сильніше враження, наступного дня відповіла на вісімсот двадцять запитань, а через день — на дев’ятсот дев’яносто одне. Було зовсім неважко, і похвали допомагали. Піт розповідав, які вдячні клієнти за її внесок, за щирість і проникливість. Її успіх у програмі легко дозволив залучити до опитування інших членів її ланки, тож під кінець другого тижня вже з десяток співробітників у залі поряд із Мей теж відповідали на запитання. Минув цілий день, поки вона звикла, що стільки людей так часто махають головами — і кожен по-своєму, дехто сіпав зненацька, як той птах, а інші повільніше, — але невдовзі це стало такою ж нормою, як і друкування за кожним столом і блимання моніторів. Іноді складалося дивовижне враження, наче стадо голів киває в унісон, нібито якась спільна для всіх музика лунає у їхніх головах.

Додаткове навантаження зі «СфероОпитування» допомагало Мей відволікатися від думок про Кальдена, який досі їй так і не зателефонував і жодного разу не відповів на її дзвінок. Перестала йому телефонувати вже за два дні і вирішила не згадувати про нього у товаристві Енні чи когось іще. Її думки про нього крутилися по тому ж колу, що й після їхньої першої зустрічі у цирку. Спочатку його недоступність інтригувала і навіть видавалася чимсь свіженьким. Але за три дні вже скидалася на підліткове викаблучування. На четвертий день Мей втомилася від цієї гри. Тільки несерйозна людина може так щезати. Він несерйозний у своєму ставленні до неї і до її почуття. Щоразу, коли були разом, він показував надзвичайну чуйність, але у розлуці його відсутність, себто цілковита відсутність — хоча відсутність комунікації в такому місці як «Сфера» навіть уявити складно, — скидалася на таке собі насильство. Тому навіть попри те, що Кальден єдиний, до кого її по-справжньому пристрасно тяг-ло, Мей постановила покінчити з ним. Вона погодиться й на когось не такого прекрасного, аби лише він був доступний, знайомий, виявлюваний.

А тим часом Мей удосконалювалася у «СфероОпитуванні» і досягала успіхів. Оскільки всі дізналися, хто і на скільки запитань відповів, то у ланці запанувала здорова конкуренція, що тримала учасників опитування у легкому напруженні. Середня кількість відповідей Мей за день становила тисяча триста сорок п’ять, і цей результат поступався лише нубові на ім’я Себастьян, який сидів собі у кутку і ніколи не йшов на обід. А вона ще й досі отримувала купу запитань від нубів на четвертому моніторі, тому сердитися через своє друге місце не випадало. Особливо після того, як її «РівУч» весь місяць тримався на рівні тисяча дев’ятисотих місць, а Себастьян мав іще видряпатися на чотиритисячний поріг.

Увечері в середу захотіла дістатися тисяча восьмисотих, написавши коменти до сотні фоток і постів у «БіоСфері», аж віддалік побачила постать, яка прихилилася до одвірка в дальньому кінці залу. То був чоловік у смугастій триколірній сорочці, як і в Кальдена, коли вона його востаннє бачила. Зі схрещеними на грудях руками, голова схилена набік, немовби щось таке побачив незрозуміле, у що не міг повірити. Мей подумала, що це точно Кальден, уже й не дихала. Забувши, що варто було б привітатися холодніше, вона помахала рукою, і він помахав їй у відповідь, підійнявши руку ледь вище пояса.

— Мей, — у навушниках пролунав голос.

Постать розвернулася і зникла. Мей інстинктивно пішла до туалету, де вона вперше побачила Кальдена, але його там не було.

Коли повернулася до столу, на її місці хтось сидів. Френсіс.

— Я досі дуже шкодую, — сказав він.

Поглянула на нього. На густі брови, на ніс, що нагадував корабельний кіль, на його несміливу усмішку. Зітхнула, вдивилася. Зрозуміла, що так усміхаються люди, які не втямили до кінця суті анекдоту. Все ж таки — думала останніми днями Мей про Френсіса — наскільки він протилежний до Кальдена. Кальден — привид, який прагне, щоб Мей за ним ганялася, а Френсіс завжди доступний, геть позбавлений таємничості. Раз чи двічі у хвилини слабкості Мей розмірковувала, як вона вчинить, коли знову його зустріне. Чи піддасться вона його бажанню бути поруч із нею, простому прагненню її бачити? Це питання не виходило з голови протягом багатьох днів, але тільки тепер знайшла відповідь. Ні. Він далі їй відразливий. Його боягузтво. Його настирливість. Його благальний голос. Його злодійкуватість.

— Ти стер відео? — запитала вона.

— Ні, — відповів він. — Знаєш, що не можу. — Потім усміхнувся й крутнувся у кріслі. Так, наче сприймав це за дружню розмову. — У «БіоСфері» було запитання, і я відповів за тебе. Думаю, ти не заперечуєш, якщо «Сфера» надішле Ємену допомогу?

На мить уявила, як зацідить кулаком йому в пику.

— Френсісе, будь ласка, йди, — сказала вона.

— Мей. Ніхто інший відео не бачив. Кліп в архіві. Один із десяти тисяч схожих, які щодня йдуть у хмару лише від «Сфери». Один із мільярда у всьому світі, і це стається щодня.

— А я не хочу, щоб воно було одним із мільярда.

— Мей, розумієш, з технічного погляду воно нам уже не належить. Я не можу його стерти, навіть якби дуже захотів. Це як новина. Навіть якщо сталася з тобою, вона тобі не належить. Історія тобі не належить. Тепер те відео — частка колективного літопису.

Мей здалося, що в неї зараз лусне голова.

— Маю купу роботи, — сказала вона, ледве втримавшись, щоб не зацідити йому ляпасу. — Забирайся.

Тепер він, здається, вперше втямив, що вона й справді його не переносить і бачити не хоче. Його обличчя перекосилося, він, здається, закопилив губу. Витріщився на свої туфлі.

— Знаєш, а вони схвалили «ДітоСтежку» у Веґасі.

Хоча й ненадовго, але її пройняло співчуття до нього. Френсіс — доведена до відчаю людина, яка не мала дитинства; поза сумнівом, змалечку намагався всім навколо себе догодити, цілій низці отих прийомних батьків, які й не збиралися брати його до себе назавжди.

— От і чудово, Френсісе, — мовила вона.

Усмішка почала зароджуватися на його обличчі. Бажаючи заспокоїти його і знову взятися до роботи, вона пішла далі.

— Рятуєш багато життів.

Він аж засяяв.

— Знаєш, за півроку все налагодиться. «ДітоСтежка» з’явиться всюди. Повне покриття. Можна відстежити кожну дитину, тепер усі діти у безпеці назавжди. Це сам Стентон мені сказав. Знаєш, що він був у мене в лабораторії? Особисто цікавився. І може, назву змінять на «ВірДіти». Зрозуміла? «ВірТи», «ВірДіти»?

— Дуже добре, Френсісе, — сказала Мей, її тіло захлинулося у хвилі співчуття, у мішанині емпатії, жалю і навіть захоплення. — Поговоримо пізніше.

Такі події, як у Френсіса, ставалися у ті тижні неймовірно часто. Казали, нібито «Сфера» і Стентон, зокрема, мають перебивати на себе управління Сан-Вінченцо. Це був досить розумний крок, беручи до уваги, що більшість міських служб отримували фінансування й удосконалювали свою діяльність за рахунок компанії. Ходили чутки, нібито інженери з «Проекту-9» придумали, як замінити випадкову плутанину в нашому мозку вві сні структурованим мисленням і розв’язанням реальних завдань. Інша команда у «Сфері» була дуже близька до того, щоб зуміти гасити силу торнадо відразу після виникнення. А ще загальний проект-улюб-ленець геть усіх, що вже тривав не один місяць, — підрахунок піщинок у Сахарі. Та чи це потрібно світові? Користь від здійснення проекту не впадала в око, але Мудреці ставилися до нього з почуттям гумору. Стентон як ініціатор називав її веселою витівкою задля того, щоб переконатися, чи це взагалі можливо — хоча сумнівів не мало би виникати, адже задіяли дуже простий алгоритм, — і тільки після того вже з науковою метою. Мей, разом із більшістю сфероїдів, сприймала проект як демонстрацію сили і підтвердження того, що з волею, винахідливістю й фінансовими можливостями «Сфери» жодне земне питання не залишиться без відповіді. Тож восени з відвертою театральністю — процес розтягли на довший період, ніж необхідно, бо підрахунки тривали лише три тижні — вони нарешті оприлюднили число піщинок у Сахарі; число, до смішного величезне, що спершу нічого ні для кого не значило, хіба що «Сфера» дотримала слова. Що пообіцяла компанія, те і зробила. До того ж із завидною швидкістю та дієвістю.

Головною новиною, про яку сам Бейлі «цвіркав» що кілька годин, було стрімке зростання у США та й у всьому світові законно обраних лідерів, які вирішили стати прозорими. Для більшості умів тенденція видавалася незворотною. Коли Сантос перша оголосила про свою новомодну прозорість, у медіа з’явилося чимало відгуків, але вибуху, на який сподівалася «Сфера», не сталося. Водночас люди входили у мережу, дивилися і починали усвідомлювати, що член конгресу страшенно поважна — вона дозволяє глядачам побачити і почути все те, що відбувається з нею протягом дня, без купюр і цензури, — тож аудиторія глядачів зростала експонентно. Сантос щодня оприлюднювала свій графік і вже до кінця другого тижня, під час зустрічі з групою лобістів, які хотіли бурити свердловини в тундрі Аляски, вже мала мільйони глядачів. З лобістами поводилася надзвичайно щиросердно, ніяких тобі проповідей чи потурання. Була дуже відверта, ставила запитання, які мали би лунати за зачиненими дверима, що робило перегляд захопливим, навіть натхненним.

До кінця третього тижня ще двадцять один народний обранець у США звернувся до «Сфери» з проханням допомогти стати прозорими. Серед них і мер Сарасоти, сенатор із Гаваїв і, це й не дивно, два сенатори з Каліфорнії. Міська рада Сан-Хосе у повному складі. Керівник Індепенденса, що в штаті Канзас. І щоразу, коли хтось із них приставав до гурту прозорих, Мудреці про це негайно «цвіркали», а тоді відбувалися нагально організовані прес-конференції, демонструючи черговий прозорий день. Під кінець першого місяця з усього світу надійшло тисячі прохань. Стентон і Бейлі, як вони казали, були вражені, вдоволені, ошелешені, бо такого розвитку подій не сподівалися. «Сфера» виявилася неготова задовольнити такий великий попит. Але старалася.

Стрімко активізувалося виробництво камер, поки що недоступних для посполитих споживачів. На виробничих потужностях у китайській провінції Гуандун на заводі запрацювали нічні зміни, починалося будівництво другої черги заводу, щоб учетверо збільшити випуск продукції. Щоразу, коли встановлювали камеру і новий обранець погоджувався на прозорість, лунало оголошення від Стентона, відбувалося святкування й аудиторія глядачів зростала. До кінця п’ятого тижня налічувалося шістнадцять тисяч сто вісімдесят вісім офіційно обраних уже прозорих представників від Лінкольна до Лахора, а заявки надходили і надходили.

Від увічливого до навального збільшувався тиск на тих, хто не наважувався випрозоритися. Експерти та виборці ставили питання руба: якщо ти непрозорий, то що ти ховаєш? Попри те, що від деяких громадян і фахівців лунали заперечення щодо такого підходу, мовляв, це порушення закону про недоторканність приватного життя, дехто також доводив, що уряд буквально на всіх рівнях завжди потребував виконувати деякі функції за зачиненими дверима із міркувань безпеки та ефективності, але рушійна сила процесу розтрощила всі такі аргументи, і рух у напрямку прозорості тривав. Якщо ти не дієш за білого дня, то що робиш поночі?

Весь час відбувалися дивні речі, що скидалися на ідеальну справедливість: щойно хтось починав кричати про буцімто монополію «Сфери» чи незаконну монетизацію персональних даних своїх користувачів або вигадував якісь інші параноїдальні та вочевидь фальшиві обвинувачення, вже невдовзі з’ясовувалося, що така особа — злочинець або збоченець найвищого порядку. Одного пов’язували з терористичною мережею в Ірані. Інший захоплювався дитячою порнографією. Таких людей показували у новинах — як слідчі виносять з їхніх помешкань комп’ютери, на яких здійснено незліченну кількість страхітливо огидних пошукових запитів і зберігалася маса незаконних і безсоромних матеріалів. І це видавалося цілком логічно. Хто, як не маргінальні покидьки, намагатиметься перешкоджати бездоганному вдосконаленню світу?

За кілька тижнів до непрозорих посадовців громадськість почала ставитися як до парій [25]. Якщо вони не погоджувалися на зйомку, то прозорі з ними не зустрічалися; такі чиновники залишалися поза увагою громадськості. Виборці лише дивувалися, що ж це вони приховують, і їхня доля на виборах вирішувалася заздалегідь. Надалі мало хто ризикне виставити власну кандидатуру, не оголосивши себе прозорим, — і всі вважали, що це одномоментно і назавжди покращить якісь кандидатів. Більше ніколи не з’являтимуться політики, які не звітуватимуть перед виборцями геть в усьому, бо тепер їхні слова та дії записуватимуться і стануть беззаперечними. Зникнуть кулуари, відійдуть у минуле темні оборудки. Буде лише прозорість і світло.

Невідворотною стала прозорість і для «Сфери». Великого розмаху набуло запровадження відкритості в колах офіційних представників, тож усередині компанії та поза її межа-ми чимраз частіше лунали докори, мовляв, а як же «Сфера»? Так, сказав Бейлі широкій громадськості та сфероїдам, нам теж треба випрозоритися. Маємо теж бути відкриті. Так у «Сферу» прийшла прозорість, що ознаменувалася установкою тисячі камер «ВидоЗміни» у кампусі. Найперше їх понапихали у кімнатах відпочинку, кафетеріях і на всіляких майданчиках просто неба. Після того, як Мудреці оцінили потенційні ризики щодо інтелектуальної власності, їх установили в коридорах, у робочих зонах і навіть у лабораторіях. Але без цілковитого покриття залишалися ще сотні вразливих місць, до яких не було доступу, також заборонялося встановлювати камери в туалетах і в приватних кімнатах, але в усьому іншому для очей мільярда з чимось користувачів «Сфери» кампус раптом постав наскрізь прозорим і відкритим, а прихильники «Сфери», віддані компанії і зачаровані її містикою, тепер стояли вже ближче, почувалися частиною відкритого і гостинного світу.

У ланці Мей працювало вісім камер «ВидоЗміни», а за кілька годин їхньої роботи вживу вона разом із рештою співробітників у залі отримали по ще одному монітору, на якому видно їхню сітку і можна було під’єднуватися до будь-якої іншої камери у кампусі. Хочеш — перевір, чи вільний улюблений столик у «Скляному кориті». Хочеш — перевір, чи не переповнений спортивний клуб. Могли подивитися — кікбольний матч грають умільці чи якісь бовдури. Мей із подивом дізналася, яке насправді цікаве життя у кампусі «Сфери» для сторонніх людей. Уже за годинку-другу посипалися привітання від шкільних та університетських друзів, які встигли її вирахувати і тепер могли бачити, як вона працює. Її фізрук у середній школі, який колись вважав, що Мей недостатньо серйозно ставиться до президентської перевірки з фізичної підготовки, здається, тепер був уражений. «Дуже приємно бачити, Мей, як ти багато працюєш!» Хлопець, із яким вона недовго зустрічалася у коледжі, написав: «Ти що, взагалі не підводишся з-за того стола?»

Тому почала ретельніше добирати одяг на роботу. Більше зважала на те, як і де почухатися або як висякатися, і чи справді це необхідно. Але це були корисні думки — правильне калібрування. Усвідомлення, що її видно всім, що «Сфера» за ніч стала найпопулярнішим місцем, за яким найбільше спостерігають у світі, чудово переконувало Мей, як радикально змінилося її життя. Три місяці тому вона працювала у комунальній службі рідного міста, про яке ніхто і ніде не чув. Тепер вона спілкується з клієнтами по всій планеті, у її розпорядженні шість моніторів, вона готує нову групу нубів і почувається дуже потрібною, про неї всі високої думки, а інтелект отримує безліч немислимих досі заохочень до розвитку.

За допомогою додатків «Сфери» Мей почувалася спроможною впливати на події у світі, рятувати життя навіть за морями-океанами. Того ранку вона отримала повідомлення від університетської подружки Тані Шварц, яка благала допомогти підтримати ініціативу її брата. У Ґватемалі знову виникло воєнізоване угруповання — відгомін терористичних груп вісімдесятих; його члени нападають на села і захоплюють у заручники жінок. Одній такій, Ані Марії Геррері, вдалося втекти з полону, і вона розповіла про ритуальні зґвалтування, коли дівчата-підлітки стають наложницями, а також — про вбивства непокірних. Таня, подруга Мей, у коледжі не вирізнялася громадською активністю, але тепер казала, що ці звірства просто змусили її діяти, і просила всіх знайомих долучитися до ініціативи з назвою «Ми чуємо тебе, Ано Маріє». «Нехай вона переконається, що має друзів у всьому світі, які не змиряться з таким свавіллям», йшлося у повідомленні Тані.

Мей подивилася на фото Ани Марії: вона сиділа у побіленій кімнаті на складаному стільці, беземоційно дивилася кудись угору, тримаючи на колінах безіменне дитя. Поруч зі світлиною — кнопка з веселим смайликом і підпис: «Я чую тебе, Ано Маріє», і якщо її натиснути, то ім’я Мей з’явиться у переліку тих, хто підтримує Ану Марію. Мей натиснула. «Також дуже важливо, — написала Таня, — надіслали членам воєнізованого угрупування повідомлення, що ми осуджуємо їхні дії». Під фотографією Ани Марії містилася ще одна, дуже розмита, — крізь густі джунглі у недоладній військовій уніформі продираються кілька чоловіків. Біля кнопки з сумним смайликом напис: «Ми осуджуємо сили безпеки Центральної Ґватемали». Мей на мить завагалася, бо усвідомлювала, який це важливий учинок — виступити проти ґвалтівників та вбивць, — але мусила висловити свою позицію. Тому натиснула. Автовідповідач подякував, зауваживши, що вона двадцять чотири тисячі сімсот двадцять шоста людина, яка надіслала Ані Марії смайлик, і дев’ятнадцять тисяч двісті вісімдесят третя з тих, хто надіслав сумний смайлик воєнізованому угрупованню. Також Таня зауважила, що веселі смайлики пішли безпосередньо на телефон Ани Марії, а надсилати сумні смайлики силам безпеки Центральної Ґватемали взявся Танин брат, але поки що не придумав, як це зробити.

Підтримавши Танину петицію, Мей якусь мить сиділа зосереджена, дуже самоусвідомлена, знаючи, що, можливо, не лише нажила могутніх ворогів у Ґватемалі, але й величезна кількість глядачів «ВидоЗміни» бачила, як вона це робить. Її самосвідомість зростала, збільшувалося виразне відчуття влади — тут, на своєму робочому місці. Вирішила піти до вбиральні, хлюпнути в обличчя трохи холодної води і розім’яти ноги, і саме там задзижчав її телефон. Номер абонента прихований.

— Слухаю?

— Це я. Кальден.

— Куди ти пропав?

— Тепер складно. Всюди камери.

— Ти не шпигун?

— Ти ж знаєш, що не шпигун.

— А Енні думає, що шпигун.

— Хочу з тобою побачитися.

— Я в туалеті.

— Знаю.

— Знаєш?

— «СфероПошук», «ВидоЗміна»… Тебе нескладно знайти.

— А ти де?

— Іду. Будь там.

— Ні-ні.

— Мені треба з тобою побачитися. Стій там.

— Ні. Побачимося пізніше. У «Новому Королівстві» тусня. Фольк-ніч із відкритим мікрофоном. Безпечне місце, хоч і людне.

— Ні. Туди не піду.

— Ти не можеш сюди прийти.

— Можу, зараз буду.

І роз’єднався.

Мей подивилась у сумочку. Презерватив є — і залишилася. Зайшла у дальню кабінку і чекала. Хоч знала, що це нерозважливо. Неправильно з багатьох причин. Не зможе розповісти Енні. Вона б схвалила будь-які статеві контакти, лише не тут, не в туалеті на роботі. Така її необачність може зашкодити Енні. Мей дивилася на годинник. Минуло дві хвилини, а вона й досі стояла в туалетній кабінці, чекаючи на чоловіка, якого заледве знала і який, схоже, тільки й хоче її трахати у максимально дивній обстановці. Але чого вона стоїть? Бо їй цього хочеться. Хочеться, щоб він виграв її в туалетній кабінці, хочеться, щоб її трахнули в туалеті на роботі і щоб знали про це лише вони двоє. Чому ж так запала на цю блискучу цяцьку? Почула, як відчинилися двері, а потім клацнув замок. Навіть не знала, що там є замок. Почула звук сягнистих Кальденових кроків. Вони завмерли біля кабінок, щось дивно заскрипіло, заскреготів сталевий засув. Вгорі промайнула тінь, Мей задерла голову і побачила, як вона ковзнула високою стінкою і згори спускається до неї. Відчула спиною, що Кальден опустився позаду неї у кабінку. Плечі обдало теплом його тіла, на потилиці — гарячий віддих.

— Що ти витворяєш? — запитала вона.

Його губи розтулилися біля її мочки, язик пірнув у вухо. Вона судомно вдихнула повітря і прихилилася до Кальдена. Його руки охопили її живіт, ковзнули талією, швидко опустилися до стегон, міцно стиснули. Вона підштовхнула їх усередину і вгору, в її голові тривала битва, і, зрештою, розум дав на все це право. Їй двадцять чотири, і якщо вона не зробить це зараз, то саме це не зробить уже ніколи. Веління молодості.

— Мей, — прошепотів він, — годі думати.

— Добре.

— Заплющ очі. Уявляй, що я з тобою роблю.

Його вуста торкалися шиї, цілували, пощипували, а руки поралися зі спідницею і трусами. Стягнув усе це, кинув на підлогу, а тоді притиснув її до себе і враз заповнив ущент.

— Мей, — сказав, коли вона натиснула себе на нього; Кальден тримав її за стегна і увійшов так глибко, що відчула його розбухлу плоть аж під серцем. — Мей, — повторив, і вона вперлася руками у стіни з обох боків, немовби хотіла втримати якнайдалі від них обох решту світу.

Вона кінчила, судомно вдихнувши повітря, і він теж кінчив, мовчки здригаючись. Одразу обоє розсміялися, тихо, розуміючи, що вони вчинили дещо необачне, таке, що загрожуватиме їхній кар’єрі, і їм треба йти. Він обернув її до себе і поцілував у губи, його розплющені очі дивилися захоплено і баламутно.

— Бувай, — сказав він, і вона тільки помахала рукою, відчуваючи, як постать позаду неї піднеслася, вилізла, а тоді перевалилася через стінку.

Й оскільки він забарився біля дверей, відмикаючи замок, а може, тому що подумала, вже ніколи його не побачить, Мей швидко намацала телефон, підійняла над стінкою кабінки і сфотографувала, не знаючи, чи хоча б щось із того вийде. Коли подивилася на знімок — лишень права рука, від ліктя до кінчиків пальців, решту його тіла вже не було видно.

Навіщо брехати Енні? Запитувала себе Мей, але не знала відповіді, хоча добре знала, що все одно брехатиме. Очунявши в туалеті, повернулася за стіл, опанувала себе і написала повідомлення Енні, яка саме летіла кудись у Європу чи й була вже в літаку над Європою. «Знову із сивим», — написала вона. Згадавши цей факт, Мей обов’язково порине в брехню, дрібну і велику, тож, поки надсилала повідомлення і чекала на неминучу відповідь Енні, розмірковувала, як багато приховувати правди і навіщо.

Нарешті надійшла відповідь: «Розколюйся про все і негайно. Я в Лондоні з якимись парламентськими лакеями. Один уже в моноклі. Розвій мене трохи».

Думаючи, як багато розповідати Енні, Мей дражнила її деталями: «В туалеті».

Мей одразу відповіла:

«Зі старпером? У туалеті? Міняли підгузок?» — «Ні. В кабінці. І він СИЛА».

Голос позаду Мей назвав її ім’я. Обернулася і побачила Джину з широчезною нервовою усмішкою.

— Маєш хвильку?

Мей сіпнулася було розвернути монітор, де спілкувалася з Енні, але Джина вже все побачила.

— З Енні спілкуєшся? — мовила вона. — Не можете одна без одної?

Мей кивнула, повернула монітор, і обличчя Джини зблякло.

— Тобі зручно послухати зараз про Показник Ефективності і Чистий Роздріб?

Мей геть забула, що Джина мала показати їй новий рівень.

— Атож, — відповіла Мей.

— Енні тобі вже пояснювала, що воно таке? — запитала Джина, її обличчя мало якийсь крихкий вигляд.

— Ні, — відповіла Мей, — не пояснювала.

— Нічого не казала про Показник Ефективності?

— Ні.

— І про Чистий Роздріб?

— Ні.

Джинене обличчя проясніло.

— О. Добре. Так. То почнемо вже зараз? — її очі прощупували обличчя Мей, ніби шукали найменшу ознаку сумніву — вагому причину цілковито занепасти духом.

— Чудово, — мовила Мей, і Джина знову проясніла.

— Добре. Почнемо з Показника Ефективності. Хоча тут і так усе ясно: «Сфера» не існувала б, не зростала і не змог-ла навіть наблизитися до того, чим вона є, якби не реальні бурхливі продажі та реальна торгівля. Ми — як ворота для всієї світової інформації, але фінансово нас підтримують рекламодавці, які сподіваються вийти через нас на величезну аудиторію клієнтів, ясно?

Джина всміхнулася, на мить на її обличчі нібито не залишилося нічого, крім великих білих зубів. Мей намагалася зосередитися, але думала про Енні на парламентській зустрічі, яка, безсумнівно, думала про неї та Кальдена. А вже згадавши про Кальдена, Мей думала лише про нього, згадувала руки на своїй талії, що легенько натягують її на себе, очі в неї заплющені, і в уяві все відчутно вияскравлюється…

Джина торохтіла далі:

— А те, як викликати, як стимулювати продажі, називається Показником Ефективності. Ти можеш «цвіркнути», можеш написати свій комент, поставити свою оцінку, ви-окремити будь-який продукт, але чи знаєш, як перевести все це у конкретні дії? Адже домогтися дії можна тільки рівнем довіри до себе — це найголовніше, так?

Джина вже сиділа поруч із Мей, пальці на клавіатурі. Відкрила складну таблицю-верету. Цієї миті чергове повідомлення від Енні з’явилося на другому моніторі Мей. Повернула його трохи до себе. «Тепер я мушу бути твоїм босом. Знаєш нарешті його прізвище?»

Мей побачила, що Джина теж читає повідомлення, навіть не приховуючи цього.

— Відповідай, — сказала Джина. — Це важливо.

Мей потягнулася через неї до своєї клавіатури й надрукувала брехню, яку підготувала для Енні, щойно вийшла з туа-лету: «Так. Я все знаю!»

Вмить отримала відповідь: «І яке його прізвище?»

Джина поглянула на повідомлення.

— Збожеволіти можна! Такі повідомлення від Енні.

— Ну, мабуть, — мовила Мей і набрала: «Не можу сказати».

Джина прочитала відповідь Мей і, здається, втратила інтерес до змісту; її захоплював сам факт отакого листування у неї на очах.

— Ви що, так ось запросто клепаєте одна одній есемески?

Мей пом’якшила удар:

— Ну, не цілими ж днями.

— Не цілими днями? — обличчя Джини пожвавішало від нерішучої усмішки.

На екран прорвалася Енні: «Що, справді не хочеш назвати? Кажи вже».

— Вибачай, — сказала Мей. — Майже закінчила. — І набрала: «Ні. Ти його заколупаєш».

«Скинь фотку», — написала Енні.

«Ні. Але фотку маю», — відповіла Мей, вдавшись до другої необхідної брехні. Бо фото ж таки є, отже, можна так і сказати Енні, бо це правда, хоча і не цілковита, а знімок, разом із невинною брехнею щодо прізвища, дозволить їй і далі зустрічатися з Кальденом, який, імовірно, становить небезпеку для «Сфери», — тому знала, що двічі збреше Енні і матиме ще трохи часу — можливість кохатися з Кальденом і достеменно дізнатися, хто він такий і що від неї хоче.

«Сфоткала в русі, — набрала вона. — Зробила розпізнавання обличчя, і все зійшлося».

«Дякувати богові, — відповіла Енні. — Але ж ти і шльондра».

Джина прочитала повідомлення і завовтузилася.

— Може, відкладемо на потім? — запитала вона, і її чоло раптом залисніло.

— Ні, вибач, — сказала Мей. — Продовжуй. Я відверну монітор.

Знову з’явилося повідомлення від Енні. Відвертаючи монітор, Мей побачила: «Коли вилізла на нього, чула, як тріщать кістки? У старперів кістки, як у пташечок: притиснеш, він і дуба врізати може».

— Гаразд, — сказала Джина, судомно глитнувши, — дрібніші компанії роками відстежували й намагалися вплинути на зв’язок між онлайн-згадуваннями, відгуками, коментами та рейтингами з реальними продажами. Розробники «Сфери» створили метод кількісної оцінки впливу цих чинників, тобто твоєї особистої участі, і назвали його Показником Ефективності.

Знову з’явилося повідомлення, але Мей ним знехтувала, і Джина далі кувала залізо, вдовольнившись тим, що її визнали важливішою за Енні, хай і на хвилинку.

— Отже, кожна покупка, що ти її ініціювала чи порекомендувала, підносить твій Показник Ефективності. Якщо ця покупка чи рекомендація спонукає зробити ще п’ятдесят таких покупок, твій ПЕ множиться на п’ятдесят. ПЕ деяких сфероїдів множиться на тисячу двісті. Це означає, що приблизно тисяча двісті людей купують те саме, що й вони. Себто досягнуто такого високого рівня довіри, що фоловери беззастережно покладаються на їхні рекомендації і глибоко вдячні за гарантію якості покупок. В Енні, безперечно, один із найвищих ПЕ у «Сфері».

Аж ось знову пролунав сигнал цифрової крапельки, що впала. Джина стрепенулася, ніби їй дали ляпаса, але продовжила.

— Отже, твій Показник Ефективності зараз множиться на сто дев’ятнадцять. Непогано. Але у шкалі від одного до тисячі ще купа місця для вдосконалення. За Показником Ефективності йде Чистий Роздріб, вартість сукупних товарів за твоєю рекомендацією. Скажімо, ти порекомендувала брелок для ключів, і тисяча людей його купили, тоді ті тисячачотиридоларові брелоки і становитимуть твій Чистий Роздріб, тобто чотири тисячі доларів. Це сукупний роздрібний дохід від торгівлі, що ти їй посприяла. Весело?

Мей кивнула. Їй подобалося, що можна відстежити власний уплив на смаки та вподобання інших людей.

Знову булькнула електронна крапелька. Джина закліпала, ніби стримувала сльози. Підвелася.

— Гаразд. Таке враження, ніби заважаю тобі обідати і спілкуватися з подружкою. Отже, це і є Показник Ефективності та Чистий Роздріб. Упевнена, ти все зрозуміла. До кінця робочого дня тобі поставлять іще один монітор для відображення ПЕ та ЧР.

Джина витиснула усмішку, але так і не змогла переконливо підняти кутики губ.

— Ага, в середньому високоефективний співробітник «Сфери» має ПЕ не нижче двохсот п’ятдесятикратного, а тижневий Чистий Роздріб становить сорок п’ять тисяч доларів. Скромні показники, у більшості сфероїдів вони значно вищі. Якщо виникнуть запитання, то… — вона запнулася, очі ображені, — то завжди можеш запитати в Енні.

Розвернулася і пішла.

Кілька днів потому, одного безхмарного четверга, Мей поїхала додому. Вперше після того, як медичне страхування тата у «Сфері» набуло чинності. Знала, що він почувається значно ліпше і з нетерпінням чекала на зустріч, безглуздо сподіваючись на чудотворні зміни, хоча й знала, що побачить хіба що незначне полегшення. Та голоси батьків по телефону і тон їхніх есемесок були піднесені.

— Тепер усе геть інакше, — казали вони протягом останніх тижнів і просили приїхати до них у гості. З нетерпінням чекаючи на їхню неминучу вдячність, вона мчала на південний схід, а коли прибула, біля дверей її зустрів батько, значно міцніший і, що важливіше, набагато впевненіший, більше схожий на того чоловіка, яким він колись був. Простягнув свій зап’ястковий монітор і порівняв із монітором Мей.

— Ти дивись. Однакові. Хочеш винця?

У домі, як завжди, вони поставали навколо кухонної стійки, різали м'ясо кубиками, обвалювали в сухарях і говорили, наскільки поліпшився татів стан здоров’я. Тепер він міг обирати лікарів. Не обмежував себе у ліках — усе покривало страхування, доплачувати не треба було. Коли вони розповідали про свої медичні новини, Мей помітила, що мама стала веселіша і бадьоріша. Вбрала короткі шорти.

— Головне, — казав тато, — що твоя мама тепер має купу вільного часу. Все просто. Я йду до лікаря, а рештою опікується «Сфера». Ніяких посередників. Ніяких суперечок.

— Чи правильно я здогадуюся, що це таке? — запитала Мей. Над столом у кухні звисала срібляста люстра, і, придивившись, вона впізнала в ній один із витворів Мерсера. Сріблисті свічники — розфарбовані роги. Мей була не в захваті від його робіт іще тоді, коли вони зустрічалися, тому, хвалячи, змушена була завжди добирати слова — але ця люстра їй сподобалася.

— Так-так — підтвердила мама.

— Непогано, — сказала Мей.

— Непогано? — перепитав тато. — Це його найкраща робота, сама бачиш. У салоні Сан-Франциско така річ легко пішла б за п’ять штук баксів. А він віддав нам її задурно.

Мей була вражена:

— Чому задурно?

— Чому? — запитала мама. — Бо він наш друг. Бо він хороший хлопець. І не квапся закочувати очі під лоба і кпити.

Тож Мей і не поквапилася, а відмовившись від півдесятка колючих слів, що вже зривалися з її язика, трохи помовчала й у такий спосіб показала свою великодушність. Тому що Мерсер їй уже не потрібен, адже вона тепер ключовий, поважний двигун світової торгівлі, а також тому, що у «Сфері» могла обирати аж із двох чоловіків; до того ж один із них — вулканічно-каліграфічна загадка, що перелазить через стіни і бере її зі спини — тому й дозволила собі великодушність щодо бідолашного Мерсера, його кудлатої голови і недоладної товстої спини.

— Так, він хороший, — озвалася Мей.

— Мене тішить, що ти так думаєш, — мовила мама. — Зможеш за кілька хвилини сама йому це сказати. Прийде на вечерю.

— Ні, — сказала Мей. — Його тут не треба.

— Мей, — наполегливо мовив тато, — він прийде, добре?

І вже знала, що не зможе сперечатися. Натомість бухнула собі у келих по вінця вина і, накриваючи на стіл, половину випила. Коли постукав і ввійшов Мерсер, її обличчя вже наполовину заніміло, а думки не трималися купи.

— О, Мей, — мовив він і нерішуче її обійняв.

— А твоя люстра дуже красива, — сказала вона і, вже промовляючи ці слова, побачила на них реакцію, тож вирішила розширити: — Насправді чудова.

— Дякую, — мовив він. Озирнувся на її батьків, немовби хотів підтвердження, що вони почули те саме. Мей налила собі ще вина.

— Так-так, справді, — не вгавала вона. — Я до того веду, що ти чудовий майстер. — Хвалячи, не дивилася на нього, бо знала, що в погляді Мерсера туманітиме сумнів. — Це найкраще, що ти зробив. Рада, що стільки вкладаєш… ну, втішена, що твоя найрозкішніша річ прикрашає тепер кухню моїх батьків.

Мей дістала телефон і сфотографувала люстру.

— А навіщо фотографуєш? — запитав Мерсер, хоча йому, здається, було приємно, що вона вирішила це зробити.

— Просто хотіла сфоткати. Поглянь, — сказала вона і показала, що вийшло.

Батьки тимчасом вшилися, подумавши, що їй, без жодного сумніву, хочеться поговорити з Мерсером наодинці. Сміх та й годі. Наче з дуба впали.

— Красиво, — сказав він, подивившись на фото трохи довше, ніж Мей чекала. Вочевидь, йому теж властиво насолоджуватися й пишатися своєю роботою.

— Неймовірно, — погодилася Мей. Вино підносило її у височінь. — Дуже мило. Для батьків це велика втіха, особливо зараз. Тут її так бракувало. — Мей охопила своєрідна ейфорія, і не лише через вино. Це було звільнення. Її сім’я вільна. — Тут було так темно, — мовила вона.

І на мить здалося, нібито вони з Мерсером намацали свої колишні стосунки. Мей уже кілька років думала про нього з розчаруванням, замішаним на жалості, аж раптом згадала, що він здатен на щось справді чудове. Знала, що Мерсер співчутливий і дуже добрий, попри вузькі горизонти, що дратувало її нестямно. Але тепер бачила цей… витвір мистецтва, так би мовити. Адже те, що він робить, схоже на мистецтво, впливає на атмосферу в домі, тож у Мей знову зайнялася віра у Мерсера.

І тут її осяяло. Сказала, що має переодягнутися, вибачилася і пострибала сходами нагору. Сіла на своє колишнє ліжко і за три хвилини запостила знімок люстри у двох десятках інтер’єрно-дизайнерських стрічок із посиланням на Мерсерів веб-сайт, де значився його номер телефону й електронна адреса; той веб-сайт із кількома світлинами його робіт уже роками не оновлювався. Якщо Мерсерові бракує розуму облаштувати власний бізнес, то вона охоче зробить це за нього.

Коли повернулася, він уже сидів з батьками за кухонним столом, на якому тіснилися салати, засмажена в олії курка та овочі. Троє пар очей дивилися, як вона йде сходами вниз.

— А я тебе кликав, — сказав тато.

— Курка смачна, поки гаряча, — додала мама.

Але Мей їх не чула.

— Вибачайте. Я тільки… Ого, як апетитно. Тату, правда ж, Мерсерова люстра розкішна?

— Таки розкішна. Я вже казав це і тобі, і йому. Ми вже рік у нього випрошували якусь річ.

— Мусив знайти підходящі роги, — озвався Мерсер. — Ніяк не міг роздобути таких великих. — Заходився пояснювати, звідки бере роги, що купує їх лише у надійних постачальників — людей із хорошою репутацією, про яких точно знає, що вони не полюють, а якщо і полюють, то з дозволу Товариства мисливців та риболовів — з метою стримувати надмірне зростання популяції.

— Так захопливо, — втрутилася мама. — Поки не забула, хочу випити за те… Що таке?

Від телефону Мей пролунав сигнал.

— Нічого, — сказала вона. — Але за секунду, думаю, матиму хорошу новину. Кажи, мамочко.

— Я хотіла підійняти тост за те, щоб ми…

Тепер задзвонив уже Мерсерів телефон.

— Вибачте, — мовив він, намацуючи рукою поверх штанів кнопку, щоб вимкнути.

— Ну, все добре? — запитала мама.

— Вибачте, місіс Голланд, — сказав Мерсер. — Кажіть.

Та цієї миті знову гучно задзижчав телефон Мей, а коли вона поглянула на екран, побачила тридцять сім нових «цвірків» і повідомлень.

— Не дадуть спокою. Щось важливе? — запитав тато.

— Не термінове, — сказала Мей, хоча сама аж підстрибувала від захвату. Вона пишалася Мерсером і незабаром покаже йому споживчу аудиторію поза межами Лонґфілда. Якщо надійшло тридцять сім повідомлень за перші кілька хвилин, то за двадцять наступних їх буде сотня.

Мама говорила далі:

— Я хотіла подякувати тобі, Мей, за все, що ти зробила задля татового здоров’я та мого спокою. Також підношу свій келих за Мерсера, який уже ніби член нашої сім’ї, і хочу подякувати за його чудову роботу. — Затнулася, немов очікуючи на дзижчання телефону. — Словом, дуже рада, що з усім цим упоралася. Їжмо. Все холоне.

І вони почали їсти, але за кілька хвилин Мей почула стільки сигналів, а стрічка на екрані оновлювалася стільки разів, що чекати стало несила.

— Гаразд, не можу вже стримуватися. Запостила фотку з твоєю люстрою, Мересере, і людям сподобалася! — Вона засяяла і піднесла келих. — Ось за що варто випити.

Мерсера це не потішило.

— Зачекай. Куди запостила?

— Мерсере, це чудово, — сказав її батько і підніс свій келих.

Мерсер свого не підносив.

— Куди запостила фотку, Мей?

— Усюди, куди треба, — відповіла вона, — і коменти — дивовижні. — Шукала щось на екрані. — Читаю найперший. Цитую: «Ого, просто супер». І це від досить таки відомого дизайнера у Стокгольмі. А ось іще один: «Клас. Щось схоже бачила торік у Барселоні». Це від дизайнерки у Санта-Фе, яка має власну крамницю. Оцінила твій витвір трьома зірочками з чотирьох і має поради щодо вдосконалення. Закладаюсь, якщо схочеш, ти продаватимеш їх у неї. Ще одне…

Мерсер поклав долоні на стіл.

— Припини. Будь ласка.

— Чому? Ти ж іще нічого не почув. На «Світі Дизайну» маєш уже сто двадцять два смайлики. Неймовірна кількість як на такий час. У їхньому рейтингу ти сьогодні в топовій півсотні. І я знаю, як тебе підійняти ще вище… — Одночасно їй спало на думку, що така діяльність неодмінно піднесе її «РівУч» до рівня тисяча восьмисотих місць. А якщо такі люстри купить досить народу, вона матиме пристойний Показник Ефективності та Чистий Роздріб…

— Мей. Перестань. Будь ласка. — Мерсер втупився у неї поглядом, його очі стали маленькі і круглі. — Не хочу галасувати в домі твоїх батьків, але ти або припиняєш, або я йду додому.

— Секундочку, — сказала вона і почала гортати повідомлення, шукаючи таке, що точно справило б на нього враження. Бачила повідомлення з Дубаю, і якщо зараз знайде його, то Мерсерів опір умить ослабне.

— Мей, — пролунав мамин голос. — Мей.

Але Мей ніяк не знаходила того повідомлення. Де ж воно? Гортаючи стрічку, почула, як човгнув по підлозі стілець. Але вона так захопилася своїм пошуком, що навіть не підвела голови. Коли ж підвела, то Мерсера вже не було, а батьки запитально дивилися на неї.

— Добре, що ти так прагнеш підтримати Мерсера, — сказала мама, — але чому саме тепер? Ми собі спокійненько вечеряли.

Мей і собі дивилася на маму, вбираючи, наскільки була здатна, все розчарування та розгубленість, а потім вибігла надвір і наздогнала Мерсера, коли він заднім ходом виїжджав із доріжки на вулицю.

Ускочила на пасажирське сидіння.

— Гальмуй.

Його очі були погаслі, неживі. Він зупинився, поклав руки на коліна і зітхнув так поблажливо, як тільки міг.

— Що за муха тебе вкусила, Мерсере?

— Мей, я попросив тебе припинити, а ти не схотіла.

— Що, зачепила твою гординю?

— Ні, зачепила мій розум. Змусила подумати, що ти остаточно поїхала дахом. Я попросив тебе перестати, а ти не схотіла.

— Я не перестану тобі допомагати.

— Але я не просив про допомогу. І не давав дозволу розсилати фотографію моєї роботи.

— Твоєї роботи, — у її голосі вчувалася недоречна і недієва дошкульність.

— Ти фальшуєш, Мей, ти — в’їдлива і бездушна.

— Що? Я — протилежність бездушності, Мерсере. Я намагаюся тобі допомогти, бо вірю в те, що ти робиш.

— Ні, ти не віриш. Мей, ти не хочеш дозволити, щоб річ жила у кімнаті. Моя робота існує в єдиній кімнаті. Її більше нема ніде. Бо я так задумав.

— То бізнес тобі не потрібен?

Мерсер відкинувся на спинку сидіння і дивився кудись крізь вітрове скло.

— Мей, мені ще ніколи так сильно не здавалося, начебто світ захопив якийсь культ. Недавно мені втирали одну річ. Думаю, це навіть якимсь чином пов’язано зі «Сферою». Чула про «Домовика»? Це коли твій телефон сканує весь будинок, вишукуючи бар-коди товарів і продуктів…

— Так. І замовляє нові продукти, коли вони в тебе закінчуються. Геніальний винахід.

— Справді так вважаєш? — запитав Мерсер. — Знаєш, як вони мені це втелющували? Утопія, як завжди. Цього разу сказали, що сприяє схудненню. Якщо в магазинах знають, що потрібно їхнім покупцям, то не замовлятимуть і не привозитимуть більше, ніж потрібно, не треба буде викидати прострочених, але нерозкуплених продуктів. Я ось до чого веду: як і в усьому, що ви проштовхуєте, все нібито дуже гладко, все прогресивно, але що далі, то пильніше за нами стежать, наглядають буквально за всім, що ми робимо.

— Мерсере, «Сфера» — це спільнота таких людей, як я. Ти хочеш сказати, що ми десь сидимо, підглядаємо за тобою, плануючи захопити світ?

— Ні. По-перше, я добре знаю, що там такі ж люди, як ти. І це найстрашніше. Кожен із вас зокрема не знає, що ви робите разом. А по-друге, не бери на віру, що твої боси мають лише благі наміри. Уже багато років інтернет-комунікації перебувають під контролем доволі пристойних людей. Принаймні вони не мстиві хижаки. Та мене завжди турбувало, а що як комусь із них закортить використати свою вдалу, щоб покарати незгодних?

— Про що ти говориш?

— Думаєш, це лише збіг обставин? Досить конгресмену чи блогерові завести мову за монополію, як вони одразу стають фігурантами страхітливих скандалів, пов’язаних із сексом, порнографією та відьомством? Уже протягом двадцятьох років Інтернет спроможний за лічені хвилини стерти будь-кого на порох, але до твоїх Трьох Мудреців — принаймні до одного з них — ніхто не ставив собі це за мету. Але ти кажеш, що це велика новина?

— Ти такий параноїк. Твій розум, заточений на теорію змови, завжди наганяв нудьгу на мене. Ти страшенний невіглас. Ну як можна вважати «Домовика» чимсь страшним? Сам знаєш, сотні років існували молочарі, які привозили молоко. Вони знали, коли воно тобі потрібне. М’ясники продавали тобі м’ясо, пекарі розвозили хліб…

— Але молочарі не сканували твого помешкання! А з універсальним товарним кодом можна просканувати все. Вже мільйони телефонів сканують будинки і передають усю інформацію у світ.

— То й що? Не хочеш, щоб у «Чармін» знали, скільки ти використовуєш туалетного паперу? «Чармін» у якийсь спосіб чинить на тебе тиск?

— Ні, Мей, не в цьому заковика. Таке легше зрозуміти. Бачиш, тут немає гнобителів. Ніхто тебе не змушує щось робити. Ти сама себе садовиш на прив’язь. Із власної волі перетворюєшся на аутиста. Ти більше не вловлюєш простих людських комунікативних сигналів. Ти не спілкуєшся за столом із трьома людьми, кожен з яких дивиться на тебе і намагається з тобою говорити, а втуплюєшся в монітор і шукаєш бозна-кого в Дубаї.

— Але ж і ти, Мерсере, не кришталево чистий. Ти маєш електронну скриньку. Маєш веб-сайт.

— Бачиш, суть в іншому, і мені боляче це тобі казати. З тобою вже нецікаво. Ти по двадцять годин на день сидиш за столом, а зрештою не маєш що показати за винятком якихось цифр, що за тиждень уже забудуться. Ти не залишаєш по собі жодних слідів. Жодних доказів.

— Та йди ти в сраку, Мерсере.

— А найгірше, що ти вже не робиш нічого цікавого. Ти нічого не бачиш, нічого не кажеш. Страшний парадокс. Тобі здається, нібито перебуваєш у центрі геть усього, від чого твоя вага зростає, та насправді з тебе витікає життєва енергія. Можу закластися, що, крім монітора, ти вже місяцями нічого не бачиш. Хіба не так?

— Але ж ти, Мерсере, і гівнюк.

— Ти хоча б назовні ще виходиш?

— А ти отакий дуже допитливий? Ідіот, який робить абажури з дохлих оленів? Вундеркінд, який усіх причаровує?

— Знаєш, Мей, що я думаю? Що ти чомусь вважаєш, начебто сидіти за столом і ставити веселі та сумні смайлики — це страшенно захопливе життя. Твої коментарі до подій замінюють самі події. Дивишся на фото з Непалу, тиснеш кнопку зі смайликом і думаєш, що ти туди їздила. А якби й справді туди поїхала, що було б? Твій «СфераБрик»-рейтинг, чи як ти його до бісової курви називаєш, упаде нижче допустимого рівня! Мей, хіба не усвідомлюєш, яка ти стала нудна?

Уже котрий рік Мерсер був для неї найненависнішою людиною. Тож нічого дивного. Йому завжди була притаманна унікальна здатність доводити її до сказу. Його оте професорське самовдоволення. Його антикварна маячня. Та найбільше — оте вихідне припущення (докорінно помилкове), начебто він її знає. Мерсер знав ті риси, які йому подобалися і не суперечили, і він уявив, що то і є справжнє єство Мей, її сутність. Але він не знав нічогісінько.

З кожною проїханою милею дорогою назад їй ставало легше. Що далі від тієї тлустої залупи — то краще. Від самого факту, що вона колись із ним спала, Мей аж вивертало. Може, в неї вселився був якийсь пришиблений демон? Видно, три роки її тілом володіла страхітлива сила, що засліплювала і не давала побачити в ньому тієї жалюгідності. Та він уже тоді був жирний кабан, хіба ні? Що то за хлопець, коли він діжкуватий уже в середній школі? І це він зі своїми сорока футами надлишкової ваги розповідає мені про сидіння за столом? З дуба гепнувся.

Більше вона з ним не говоритиме. Мей знала це і саме в цьому знаходила втіху. Як тепла вода, її окутало полегшення. Вона більше з ним ніколи не заговорить, ніколи йому нічого не напише. Наполяже, щоб батьки з ним не спілкувалися. Замислила також — начебто випадково — знищити його люстру. Влаштує крадіжку з проникненням. Уявивши, як виганятиме того тлустого бевзя зі свого життя, Мей розвеселилася. Той почварний, завжди спітнілий лось і пари з вуст не пустить у її світі.

Побачила вивіску «Перше плавання», але всередині нічого і не тенькнуло. Правда, за кілька секунд усе ж таки з’їхала з автостради і повернула на пляж. Уже майже десята година, і вона розуміла, що прокат каяків давно зачинений. То чого ж вона сюди приперлася? Не через дурнуваті ж Мерсерові запитання про те, виходить чи не виходить вона назовні. Просто подивиться, чи відчинений пункт прокату; добре знала, що зачинений, та, може, Меріон залишилася там і дозволить бодай на півгодинки вийти в затоку? Зрештою, вона жила в трейлері поряд. Може, застане її надворі і таки вмовить.

Мей зупинилася і зазирнула крізь сітчасту загорожу, але нікого так і не побачила — тільки стареньку будку, ряди каяків і падлбордів. Постояла, сподіваючись побачити людські обриси у трейлері, але там було порожньо, лише тьмяне світло з рожевим відтінком.

Пішла на крихітний пляж, постояла, милуючись грою місячного світла на нерухомій поверхні затоки. Сіла. Додому не хотілося, хоча і залишатися тут не мала причини. З її голови не йшов Мерсер із його велетенською пикою немовляти, і вся та погань, що він наговорив їй сьогодні ввечері — та й раніше щовечора казав. Оце востаннє спробувала йому якось допомогти. Для неї він тепер минуле — безповоротне минуле, антикваріат, зануда, неживий предмет, що його треба закинути на горище.

Підвелась і подумала, що не завадило б попрацювати над своїм «РівУчем», аж тут побачила дивну річ. На дальню частину загорожі ненадійно спиралося щось велике. Чи каяк, чи падлборд, і вона швиденько туди попрямувала. Каяк, розпізнала вона, притулився із зовнішнього боку загорожі, а біля нього — весло. Хтозна, чому його поставили саме так; ніколи не бачила, щоб каяк стояв мало не вертикально, та й Меріон цього б не схвалила. Видно, хтось притягнув його вже після закриття прокатної станції і намагався залишити якнайближче до загорожі.

Мей надумала покласти каяк долі, щоб не впав уночі. Так і зробила — обережно опустила на пісок і страшенно здивувалась, який він легенький.

Аж тут сяйнула думка. Ярдів за тридцять уже хлюпотіла вода, і їй під силу самій дотягти туди каяк. Чи крадіжка це — узяти на прокат каяк, що вже взяли до неї? Зрештою, вона ж його не перетягуватиме через загорожу; лише продовжить час прокату. За годину чи дві поверне, і ніхто нічого не запідозрить.

Мей поклала весло всередину човна і протягла по піску кілька футів, щоб відчути: крадіжка чи не крадіжка? Меріон зрозуміє, якщо зауважить. Меріон вільна духом, а не якась там правильна мегера, і, здається, на місці Мей учинила б так само. Їй би не сподобалася відповідальність, але знову ж таки, яка тут відповідальність? Як можна людину в чомусь обвинуватити, якщо каяк узяли без її відома?

Ось Мей стояла вже на краю берега, ніс каяка тицьнувся у воду. Відчувши, як похитується вода під судном, немовби течія вириває його з її рук на ширші простори затоки, Мей зрозуміла, що вже не зупиниться. Погано, що не матиме рятувального жилета. Її попередник перекинув його через загорожу. Але вода була дуже спокійна, тож, якщо триматися берега, Мей нічого не загрожуватиме.

Щойно відпливла, відчула важке скло під собою і, швидко рухаючись уперед, одразу вирішила не триматися мілини. Цієї ночі вона дістанеться Блакитного острова. Ангельський острів — це таке собі, туди завжди ходять, а от Блакитний острів був дивний, позублений, ніколи невідвідуваний. Мей усміхнулася, уявивши себе там, а потім усміхнулася ще ширше, подумавши про Мерсера, його самовдоволену пику, здивовану, витягнуту. Він, либонь, уже і в каяк не влізе, думала вона, і занадто лінивий, щоб сповзти з пристані. Чолов’язі незабаром тридцять, а він робить люстри з оленячих рогів і читає їй — співробітниці «Сфери»! — лекцію про вибір життєвого шляху. Нонсенс. А Мей піднеслася до Т2К і швидкими темпами підіймається кар’єрними сходинками, до того ж відважна, спроможна вийти на каяку вночі у чорні води затоки, щоб дослідити острів, який Мерсер побачить хіба що у телескоп, сидячи на дупі, завширшки з мішок картоплі, й обмазуючи звірині органи сріблястою фарбою.

У її маршруті не було ніякої логіки. Гадки не мала про течії далі у затоці або про те, чи можна підходити близько до танкерів, що курсували неподалік морським шляхом, особливо у темряві, коли вона стане для них невидимою. Також, коли вона досягне або лишень підбереться до острова, може змінитися погода і не дозволить їй повернутися назад. Але керована якоюсь внутрішньою силою, такою потужною і рефлекторною, як сон, вона вперто казала собі, що не зупиниться, поки не дістанеться Блакитного острова або щось не перешкодить їй дорогою. Якщо не здійметься вітер і не захвилюється море, вона туди таки дістанеться.

Повеслувала аж ген, поза вітрильники та пірси, поглядала на південь, мружилася, шукаючи баржу, де жила жінка з чоловіком, але аж такі віддалені обриси розпливалися, і малоймовірно, що там цієї пізньої пори ще горіло світло. Тримаючись курсу, спритно пройшла за яхтами на якорі і попрямувала у кругле черево затоки.

Почула плюскіт води, обернулася і побачила чорну голову тюленя, не далі як за п’ятнадцять футів. Чекала, поки він знову пірне під воду, але тюлень не пірнав, лише витріщався на неї своїми очиськами. Відвернулася і повеслувала до острова, а тюлень рушив за нею, ніби теж хотів побачити все те, що хотілося побачити їй. Мей було цікаво — тюлень плистиме за нею весь час чи він прямує до скель неподалік острова, де не раз бачила, проїжджаючи мостом понад водою, як там засмагали тюлені. Потім знову обернулася — тварини вже не видно.

Водяна гладінь була спокійна попри те, що Мей зайшла доволі глибоко у затоку. Відкриті океанським вітрам води звично пінилися від брижів, але цієї ночі тут панував спокій, тому Мей просувалася дуже швидко. За двадцять хвилин вона була на півдорозі до острова, принаймні їй так здавалося. Неможливо достеменно визначити відстань, особливо поночі, але острів збільшувався просто на очах, а обриси скель, що вона їх ніколи досі не бачила, тепер набирали форм. Щось заблискотіло на вершині, відбиваючи сріблисте місячне світло. На чорному прибережному піску, поза сумнівом, виднілися залишки вікна. Віддалік загудів туманний горн, що долинув аж від гирла Золотих Воріт. Видно, ліг густий туман, подумала вона, хоча тут, лише за кілька миль, ніч була погожа, світив ясний, майже повня, місяць. Химерно мерехтіло на воді його світло, до того ж так яскраво, що Мей аж мружилася. Думала про скелі біля острова, де бачила тюленів і морських левів. Вони там залишаться чи повтікають, коли вона наблизиться? Із заходу здійнявся бриз, з-над пагорбів налетів тихоокеанський вітер, тому сиділа, намагаючись визначити його силу. Якщо збільшуватиметься, доведеться повернутися. До острова рукою подати — ближче, ніж до берега, та, якщо почнеться хитавиця, небезпека стане відчутною, адже вона на каяку і без рятувального жилета. Але вітер швидко вщух.

Гучний гуркіт із півночі прикував її увагу. До неї підходило якесь судно, схоже на буксир. На даху кабіни побачила вогні — білі та червоні — і знала, що то патруль, може, берегова охорона, і вони досить близько, щоб її помітити. Якщо отак сидітиме, її силует швидко приверне увагу.

Мей розпласталася на дні каяка і сподівалася, що якби вони навіть і побачили обриси її судна, то подумали б, що це скеля, колода, тюлень або просто широка чорна брижа, що перетинає срібне мерехтіння затоки. Гуркіт мотора дужчав, і Мей уже не сумнівалася — ось-ось її обдасть яскравим світлом, але судно пройшло повз неї, Мей ніхто не помітив.

Останній марш-кидок до острова видався такий швидкий, що Мей уже почала сумніватися у своєму окомірі. Ще недавно здавалося, що вона на півшляху, а ось уже летить до острівного узбережжя, немовби її підганяє ходовий вітер. Зістрибує з носа, її охоплює біло-холодна вода. Квапиться витягти каяк на берег, волочить його вгору, аж поки він опиняється повністю на піску. Пригадавши, як швидкий приплив мало не вкрав у неї судна, повернула каяк паралельно до берега і поклала з обох боків по великій каменюці.

Стояла, важко дихаючи, почувалася сильною, почувалася велеткою. «Диво та й годі, — подумала вона, — опинитися на острові». Недалеко простягався міст, і коли проїжджала ним, то, певно, із сотню разів оглядала острів, але ніколи не бачила тут жодної живої душі — ні людини, ні звіра. Ніхто не відважувався сюди проникнути, а може, не хотіли морочити собі голови. Звідки у неї така допитливість? Подумала, що це коли не єдиний, то найліпший спосіб сюди потрапити. Меріон не сподобалось би, що вона так далеко зайшла, і, може, жінка навіть викликала б катер на її пошуки. Та й берегова охорона весь час відраджує людей від таких витівок. Може, острів чиясь приватна власність? Але схожі питання та тривоги тепер недоречні: темно, тож ні-хто не міг її тут побачити і ніхто ніколи не довідається, що Мей тут була. А вона пам’ятатиме.

Пішла по периметру. Пляж оперізував більшу частину півдня острова, а далі поступався прямовисній скелі. Поглянула вгору, жодної точки опори для ніг, а внизу — піниста вода, тому повернула до місця, звідки прийшла, скрізь позублений, скелястий схил і нічим непримітне узбережжя. Почалася широка смуга водоростей із крабовими черепашками та викинутим на берег сміттям, і Мей занурила в неї пальці. Місячне сяйво надавало водоростям ефекту фосфоресценції, вже колись таке бачила; вони набували райдужного, немовби внутрішнього світіння. Раптом здалося, що вона на якійсь водоймі на самому Місяці, де все виблискує дивними зворотними барвами. Зелене здавалося сірим, а блакитне — сріблистим. Усе, що вона зараз бачила, бачила вперше. І щойно так подумала, аж краєм ока зауважила нібито зірку, що впала над океаном. Лишень одного разу вона таке бачила, тому тепер не мала певності — чи справді це була зірка, а чи зникла за чорними пагорбами світлова дуга. Але що ж тоді, як не зірка? Трохи посиділа на пляжі, не зводячи очей із місця, де вона її побачила, ніби там мала з’явитись іще одна, ніби та зірка могла стати провісницею зорепаду.

Розуміла, що відкладає те, чого їй найбільше хотілося — видряпатися на невисокий пік цієї скелі, тож за це і взялася. Ніякої стежки, і це її дуже потішило, — ніхто чи майже ніхто не був тут до неї — і вона дерлася, хапаючись за віхті трави та коріння, а ноги тимчасом знаходили всілякі виїмки та виступи. Один раз зупинилася, натрапивши на велику діру, майже круглу й охайну, просто у схилі. Видно, хатинка якогось звіра, але якого, здогадатися на могла. Можливо, кроляча або лисяча нора, а може, зміїне кубло чи житло кротів або мишей, усі вони рівною мірою тут можливі і неможливі, а тоді знову полізла — вище і вище. Нічого складного. За лічені хвилини вже стояла на вершині, приєднавшись до самотньої сосни, лише трохи вищої за Мей. Стояла біля неї і для рівноваги трималася за зашкарублий стовбур, роззираючись. Ген далеко бачила крихітні білі вікна міста. Стежила за рухом приземистого танкера, що тягнув у Тихий океан ціле сузір’я червоних вогнів.

Раптом узбережжя здалося таким далеким, що у її шлунку щось аж перекинулося. Поглянула на схід — чітко виднілися тюленячі скелі, навіть побачила на них з десяток тюленів, що розляглися і спали. Перевела погляд на міст угорі, не Золоті Ворота, а той менший, на плинний білий потік автомобілів, суцільний навіть опівночі, і подумала, а чи хтось на мосту бачить її постать на тлі сріблистої затоки. Пригадала, як Френсіс якось сказав, що він узагалі не знав, що під мостом є острів. Більшості водіїв і їхніх пасажирів, мабуть, і на думку не спало дивитися на неї вниз, вони гадки не мали про її існування.

Далі тримаючись за кощавий стовбур сосни, вона помітила гніздо у гіллі, трохи вище. Не хотіла до нього торкатися, боячись порушити хитку рівновагу запахів і конструкції, але їй страшенно кортіло заглянути всередину. Вилізла на камінь, щоб піднятися вище гнізда і побачити, що там у ньому всередині, але такої висоти виявилося замало. А може, все ж таки зняти гніздо? Лише на секундочку? Зняти, а тоді знову покласти на місце? Ні. Добре знала, що таке робити не можна. Якщо так учинить, занапастить те, що всередині.

Сіла обличчям на південь, де виднілися вогні, мости, де чорні порожні пагорби відділяли затоку від Тихого океану. Їй казали, що кілька мільйонів років тому все потопало під товщею води. Миси та острови так глибоко перебували під водою, що їх навіть складно було назвати кряжами на дні океану. На тлі сріблистої затоки побачила двох птахів, якихось чапель, які низько ширяли у північному напрямку, тож вона сиділа далі, і її думки поволі порожніли. Думала про лисиць, які десь там під нею лежать, про крабів, що ховаються під камінням на березі, про людей у машинах, які проїжджають у неї над головою, про чоловіків і жінок на буксирах і танкерах, що прибувають чи виходять із портів і зітхають, усе вже побачивши. Думала про все те, що жило, рухалося з якоюсь метою або безцільно дрейфувало під товщею води біля неї, але не надто цим переймалася. Вистачало усвідомлювати мільйони ймовірних варіантів, щоб утішатися, що вона не може пізнати і ніколи достеменно не пізнає майже нічого.

Коли Мей повернулася на пляж до Меріон, то спочатку ніяких змін не помітила. Надворі ні душі, а світло у трейлері, як і раніше, з рожевим відтінком і приглушене.

Мей зістрибнула на сушу, ступні глибоко зашурхотіли у вогкому піску, і вона витягла каяк на берег. Гули ноги, тож вона зупинилася, опустила каяк і випросталася. Закинувши руки за голову, дивилася на стоянку; розгледіла своє авто, але тепер там стояло ще одне. Вдивляючись, думала, чи це часом не Меріон повернулася, аж її осліпив спалах білого світла.

— Не рухатися! — заревів у мегафон голос.

Інстинктивно вона відвернулася.

Голос ревонув знову:

— Стояти! — тепер уже сповнений люті.

Мей так і заціпеніла в непевній позі, на мить стривожившись, що довго так не простоїть, але в цьому відпала потреба. На неї кинулися дві тіні, викрутили руки й заклацнули ззаду наручники.

Мей сиділа на задньому сидінні патрульного авто, й полісмени, тепер уже спокійніші, розмірковували, чи те, що їм розповідала Мей — мовляв, тут, на станції, вона не вперше бере на прокат каяк і належить до клубу веслувальників, а сьогодні просто запізнилася й не повернула човен вчасно — може бути правдою. Зателефонували Меріон, і вона підтвердила, що Мей її клієнт, але коли запитали, чи Мей того дня брала каяк на прокат і чи могла не встигнути повернути майно, Меріон поклала трубку, сказавши перед тим, що зараз під’їде.

Двадцять хвилин потому вона таки приїхала. Сиділа на пасажирському місці старомодного червоного пікапа, а поряд — бородатий водій, спантеличений і сердитий. Коли Мей побачила хитку ходу Меріон, то зрозуміла, що вона напідпитку, і, можливо, бородань — теж. Він залишався у кабіні і не мав наміру звідти виходити.

Коли Меріон підійшла до авто, Мей перехопила її погляд. Побачивши Мей на задньому сидінні патрульного авто в наручниках, жінка вмить протверезіла.

— Хай Бог милує, — мовила вона, поквапившись до Мей. Обернулася до патрульних:

— Це Мей Голланд. Вона тут постійно бере каяки на прокат. Має вільний доступ. А що це в біса сталося? Що коїться?

Поліцейські пояснили, що отримали два непов’язаних між собою повідомлення щодо можливого факту крадіжки.

— Нам зателефонувала громадянка, яка захотіла залишитися невідомою. — А тоді вони обернулися до Меріон. — Другий сигнал надійшов із ваших камер, місіс Лефевр.

Мей майже не спала. На адреналіні перебула всю ніч. Як можна бути такою дурною? Вона ж не злодійка. А якби Меріон не нагодилася? Вона б втратила геть усе. Довелось би телефонувати батькам, щоб вони взяли її на поруки, до того ж раз і назавжди втратила б роботу у «Сфері». Мей не штрафували ще навіть за перевищення швидкості, жодного разу не вскакувала в халепу, аж ось, маєш собі, поцупила каяк за тисячу доларів.

Але все вже минулося, а Меріон, прощаючись, навіть наполягала, щоб Мей неодмінно приходила й надалі.

— Знаю, тобі буде ніяково, але дуже хочу знову тебе бачити. Якщо довго не приходитимеш, я сама тебе знайду. — Знала, що Мей шкодуватиме за вчиненим, дуже соромитиметься і не схоче більше бачитися з Меріон.

Та після кількагодинного уривчастого сну Мей відчула дивне звільнення, немовби прокинулася після кошмару і тішилася, що насправді такого не було. Аркуш знову був чистий, і вона пішла на роботу.

Увійшла у мережу о пів на дев’яту. У «РівУчі» вона — три тисячі вісімсот дев’яносто друга. Працювала цілісінький ранок з величезною зосередженістю, можливою лише в перші години після майже безсонної ночі. Час від часу до неї поверталися спогади — мовчазне срібло води, самотня сосна на острові, сліпуче світло патрульного авто, її пластмасовий сморід, ідіотська розмова з Мерсером, — але вони швидко блякли, чи то вона змушувала їх блякнути, аж ось на другому моніторі отримала повідомлення від Дена: «Будь ласка, негайно зайди. Джаред прикриє».

Поквапилася до його офісу, а коли підійшла, Ден уже чекав на неї в дверях. На його обличчі, здавалося, проступив вираз певного задоволення — вона не забарилася.

Ден зачинив двері, і вони сіли.

— Мей, знаєш, про що я хочу з тобою поговорити?

Перевіряє, чи вона не збреше?

— Вибач, але не знаю, — почала вона.

Ден повільно кліпав:

— Мей. Останній шанс.

— Може, щодо подій минулої ночі? — припустила вона. Якщо Ден не знає про поліцію, вона придумає щось інше — що сталося у позаробочий час.

— Саме так. Мей, це дуже серйозно.

Він таки знає. Боже, він знає. У віддалених закапелках мозку сидів здогад, що «Сфера», видно, має якусь лінію невідкладного сповіщення у разі, якщо поліція висуває її співробітникові якесь обвинувачення чи лише допитує. Ага, тоді все стає на свої місця.

— Але ж не висунуто ніяких обвинувачень, — заперечила вона. — Меріон усе пояснила.

— Меріон — це власниця прокатної станції?

— Так.

— Але ж, Мей, ми з тобою добре знаємо, що є факт вчинення злочину, хіба ні?

Мей не знала, що відповісти.

— Мей, я тобі підкажу. Хіба ти не знала, що співробітник «Сфери» Ґарі Кац установив на пляжі камери «ВидоЗміни»?

Її серце тьохнуло.

— Ні, не знала.

— А що ще одну встанови син власниці Волт?

— Ні.

— Отже, це дуже прикро саме по собі. Ти ж час від часу береш на прокат каяк, так? У твоєму профілі вказано, що ти каякер. Джосія і Деніз кажуть, що мали з тобою щодо цього розмову.

— Так, іноді беру. Вже кілька місяців.

— А тобі ніколи не спадало на думку зазирнути у «ВидоЗміну» і подивитися, яка у затоці вода?

— Ні. А дарма. Щоразу в мене це виходить випадково. Пляж саме по дорозі від батьків…

— І ти була вчора у батьків? — Ден запитав це таким тоном, що відразу стало ясно: ствердна відповідь його ще більше роздратує.

— Була. Вечеряли разом.

Тепер Ден підвівся і відвернувся від Мей. Вона чула, як він сопе, роздратовано дихає носом.

У Мей виникло однозначне враження, що її можуть звільнити з роботи будь-якої хвилини. Згадала про Енні. А чи може вона її врятувати? Не цього разу.

— Що ж, — мовив Ден. — Отже, ти їдеш додому, пропускаєш безліч акцій у нас, а повертаючись, зупиняєшся біля прокатної станції, знаючи, що її вже зачинено. Тільки не кажи, нібито не знала про це.

— Здогадувалася, що зачинена, але хотіла переконатися.

— І коли побачила каяк по свій бік огорожі, надумала його взяти.

— На прокат. Я член клубу веслувальників.

— Ти відеозапис бачила? — запитав Ден.

Обернувся до стінного монітора. Мей побачила чітке зображення залитого місяцем пляжу ширококутним об’єктивом. Унизу зазначено час зйомки — 22:14.

— Тобі не здається, що камера могла б стати тобі в пригоді? — запитав Ден. — Принаймні знала б стан води у затоці? — Він не чекав на відповідь. — Тепер погляньмо на тебе. Перемотав на кілька секунд вперед, і Мей побачила, як на пляжі з’явилася її нечітка постать. Усе було видно дуже виразно — її подив, коли знайшла каяк, миттєвості роздумів і вагань, а тоді поспішне перетягування каяка до води і веслування за межі кадру.

— Отже, — сказав Ден, — сама бачиш, цілком ясно, що ти свідомо робиш щось погане. Так не поводиться людина, яка має певну домовленість із Мардж чи як там її. Я тільки радий, що все втряслося, та жінка підтвердила твою історію, тебе не заарештували, інакше б твоє перебування у компанії стало неможливим. Правопорушники не працюють у «Сфері». Відверто кажучи, від усього цього мене аж верне. Брехня і паскудство. Аж дивно, що маю з таким справу.

Знову в Мей виникло недобре передчуття, таке собі тріпотіння у повітрі, що ніби попереджало про звільнення. Але якби її хотіли звільнити, Ден не витрачав би на неї стільки часу, хіба не так? І чи звільняв би він людину, що її взяла на роботу Енні, яка обіймала значно вищу посаду? Якби їй випало почути про своє звільнення, вона почула б це особисто від Енні. Тому Мей сиділа тихо, сподіваючись, що він веде до чогось іншого.

— От. І чого тут бракує? — запитав він, показуючи на застигле зображення Мей, яка сідає в каяк.

— Не знаю.

— Справді не знаєш?

— Дозволу на використання каяка?

— Це й так ясно, — відрізав він. — А чого ще?

Мей похитала головою:

— Вибач. Не знаю.

— Ти завжди одягаєш рятувальний жилет?

— Так, завжди. Але жилети були за огорожею.

— А якби з тобою, боже борони, щось сталося на воді, як було б твоїм батькам? Як було б Мардж?

— Меріон.

— Як почувалась би вона, скажи, Мей? За ніч знищено її бізнес. Клямка. Всі, хто у неї працював, усі — безробітні. Пляж закрито. Каякерство у затоці і бізнес загалом іде на дно. І все через твою легковажність. І, вибачай за відвертість, через твій еґоїзм.

— Розумію, — сказала Мей, відчувши, як її вколола правда. Думала тільки про себе. Ні про що інше, а лише про свою забаганку.

— Сумно, бо ти останнім часом додала обертів. Твій «Рів Уч» уже становить тисяча шістсот шістдесят вісім. Твій Показник Ефективності та Чистий Роздріб у горішній чверті. Аж тут таке. — Ден сумлінно зітхнув. — Але попри всю прикрість, у цій історії є багато повчального для нас. Маю на увазі, повчального на рівні зміни способу життя. Цей ганебний епізод дає тобі шанс зустрітися особисто з Імоном Бейлі.

Мей судомно хапнула ротом повітря.

— Так. Він зацікавився, бо все це перетинається з його особистими інтересами і з цілями «Сфери» загалом. Бажаєш поговорити про це з Імоном?

— Так, — витиснула з себе Мей. — Аякже.

— Гаразд. Він має велике бажання з тобою побачитися. Сьогодні ввечері о шостій тебе відведуть у його офіс. Будь ласка, подумай, що казатимеш.

У голові Мей гриміли докори сумління. Вона себе ненавиділа. Як могла таке витворити, ризикнути своєю роботою? Поставити у незручне становище найкращу подругу? Створити проблеми татовому медичному страхуванню? Вона якийсь недоумок, це точно, а може, і шизофренічка? Що з нею сталося вчора ввечері? Хто так чинить? Розум Мей сперечався сам із собою, тимчасом сама вона гарячково працювала, хотіла наочно продемонструвати свою відданість компанії. Опрацювала рекордні сто сорок клієнтських запитів, дала тисячу сто двадцять дев’ять відповідей на сферичне опитування, а також скеровувала нубів у правильному напрямку. Середній бал ланки становив «98», і вона цим дуже пишалася, хоча й знала, що до певної міри це щасливий збіг обставин і допомога Джареда, бо він знав, що відбувається з Мей, і підставив своє плече. О п’ятій канал закрився, і Мей працювала над своїм «Рів Учем» протягом сорока п’яти хвилин, підійнявшись із тисяча вісімсот двадцять сьомого місця на тисяча чотириста тридцяте — для цього вона написала триста сорок чотири коменти і пости, а також надіслала майже тисячу веселих і сумних смайликів. Конвертувала тридцять вісім головних тем і сорок чотири дрібних, її Чистий Роздріб досяг $ 24 050. Була переконана, що це помітить і належним чином оцінить Бейлі, який гостріше за решту Мудреців відчував вагу «РівУчу».

О п’ятій годині сорок п’ять хвилин її гукнули. Озирнулася й побачила біля дверей нове обличчя — чоловіка років тридцяти. Підійшла до нього.

— Мей Голланд?

— Так.

— Я — Донтей Пітерсон. Працюю з Імоном, він попросив провести тебе до його офісу. Готова?

Повів тією ж дорогою, що колись її водила Енні, і, йдучи, Мей зрозуміла: Донтей не знає, що Мей уже відвідувала офіс Бейлі. Енні ніколи не просила її поклястися берегти таємницю, але якщо не знає Донтей, то не знає і Бейлі, а це означає, що не варто й розповідати.

Коли увійшли в довгий кармазиновий коридор, Мей почала страшенно пітніти. Відчувала, як струмки стікають із-під пахв до талії. Ніг не відчувала.

— Ось доволі кумедний портрет Трьох Мудреців, — мовив Донтей, коли зупинилися біля дверей. — Робота племінниці Бейлі.

Мей вдала, що дуже здивована, трохи позахоплювалася невинністю та грубою проникливістю.

Донтей узявся за величезне дверне кільце-ґаргулью і постукав у двері. Двері відчинилися, і порожнечу заповнила усмішка Бейлі.

— Привіт! — сказав він. — Привіт, Донтей, привіт, Мей! — Він заусміхався ще ширше, впіймавши себе на римі. — Заходьте.

Був одягнений у хакі та білу сорочку — мав свіжий вигляд, ніби щойно вийшов із душу. Мей слідом за ним окинула поглядом кабінет, Бейлі почухав потилицю, немовби аж зніяковів за те, що так добре тут облаштувався.

— Мій улюблений кабінет. Дуже небагато людей його бачили. Не те, щоб я був надміру потаємний, але просто час підпирає, ніколи влаштовувати оглядини. Коли-небудь бачила щось схоже?

Мей хотіла сказати, що вже бачила цей кабінет, але не могла.

— Навіть близько нічого такого не бачила, — відповіла вона.

З обличчям Бейлі щось сталося, воно сіпнулося, тобто лівий кутик ока та лівий кутик рота смикнулися один до одного.

— Дякую, Донтею, — сказав Бейлі.

Донтей усміхнувся і пішов, зачинивши за собою важкі двері.

— Отже, Мей. Чаю? — Бейлі стояв перед антикварним чайним сервізом, зі срібного чайника вузькою спіраллю йшла пара.

— Залюбки, — сказала вона.

— Зеленого? Чорного? — запитав він, усміхаючись. — Білого?

— Дякую, зеленого. Але це необов’язково.

Бейлі порався біля чаю.

— Давно знайома з нашою улюбленицею Енні? — запитав він, обережно наливаючи чай у філіжанки.

— Давно. З другого курсу коледжу. Вже п’ять років.

— П’ять років! Це ж тридцять відсотків життя!

Мей розуміла, що він дещо заокруглив, але радо підхихикнула.

— Десь так. Уже давно.

Він подав їй блюдце з філіжанкою і жестом запросив сісти. У кабінеті стояло два крісла, обидва шкіряні і м’які.

Бейлі сів у крісло, гучно зітхнувши, щиколотку однієї ноги поклав собі на коліно.

— Енні для нас тут дуже багато важить, отже, і ти теж. Енні каже, ти можеш стати надзвичайно цінною для нашої спільноти. Ти теж так думаєш?

— Що я можу тут стати цінною?

Він кивнув головою і подмухав на чай. Незворушно поглянув на неї над своєю чашкою. Вона витримала його погляд, а потім, від надлишку почуттів, відвела погляд і знову подивилася йому в очі, цього разу на обрамленій фотографії, що стояла на полиці поряд. Це був офіційний портрет сім’ї Бейлі, чорно-білий; троє дочок стояли навколо матері та Бейлі, які сиділи. Син Бейлі — у нього на колінах, у спортивному костюмі, з фігуркою Залізного Чоловіка в руках.

— Дуже сподіваюся, — сказала Мей. — І щосили стараюся. Мені дуже подобається у «Сфері», навіть не можу висловити вдячність за надані тут можливості.

Бейлі всміхнувся.

— Добре. Дуже добре. Тепер скажи, а як почуваєшся після вчорашньої ночі? — Поставив запитання так, ніби йому насправді цікаво, ніби вона може відповісти, що заманеться.

Мей знову відчула під ногами ґрунт. Тут не потрібно корчити із себе дурепу.

— Жахливо, — сказала вона. — Майже не спала. Так соромно, аж блювати хочеться. — Вона б не вжила цього слова у розмові зі Стентоном, але Бейлі міг оцінити невеличку грубість.

Він ледь помітно всміхнувся і пішов далі:

— Мей, дозволь запитати. Чи ти поводилася б інакше, якби знала про камери «ВидоЗміни» на пристані?

— Так.

Бейлі співчутливо кивнув головою.

— Добре. А як саме?

— Я б таке не зробила.

— Чому не зробила б?

— Бо мене б схопили.

Бейлі нахилив голову набік:

— Лише тому?

— Я б не хотіла, щоб хтось бачив, як я це роблю. Так робити неправильно. Незручно.

Він поставив свою чашечку на стіл біля себе, руки склав на колінах, пальці ледь переплетені.

— Отже, знаючи, що за тобою спостерігають, ти зазвичай поводишся інакше?

— Так. Безперечно.

— І коли можуть притягти до відповідальності.

— Так.

— І коли є відеозапис. Тобто коли або якщо про твої вчинки може дізнатися будь-хто і будь-коли. А відеозапис, скажімо, існує вічно.

— Так.

— Добре. А чи пам’ятаєш, що я казав у своєму виступі на початку літа про кінцеву мету «ВидоЗміни»?

— Так. Повне покриття «ВидоЗміни» майже цілком викорінить злочинність.

Бейлі ніби втішився:

— Саме так. Правильно. Пересічні громадяни, такі як у нашому випадку Ґарі Кац і Волт Лефевр, які знайшли час і встановили свої камери, допомагають зміцнити нашу безпеку. Цього разу злочин був дріб’язковий, дякувати богові, обійшлося без жертв. Ти жива. Бізнес Меріон і веслування на каяках пережили ще один день. Але одна ніч твого еґоїзму поставила все під загрозу. Дія однієї особи створює відлуння, якому може не бути кінця-краю. Згодна?

— Так. Я розумію. Безсовісний вчинок. — І тут Мей знову дорікнула собі за страхітливу короткозорість, бо вже вкотре ставить під загрозу все, подароване «Сферою». — Містере Бейлі, мені у голові не вкладається, як я могла таке утнути. Знаю також, що ви сумніваєтеся щодо моєї професійної придатності. Тож хочу лише додати, що дуже високо ціную свою роботу і вашу віру в мене. Виконуватиму всі свої зобов’язання. Докладу зусиль, щоб виправитися. Справді. Згодна на будь-яку додаткову роботу, геть на все. Тільки скажіть, що маю робити.

Обличчя Бейлі розпливлося в шалапутній усмішці.

— Мей, твоїй роботі ніщо не загрожує. Ти сюди прийшла назавжди. Й Енні тут теж назавжди. Мені шкода, якщо ти в цьому бодай на секунду засумнівалася. Ми не хочемо, щоб хтось із вас від нас пішов.

— Дуже приємно це чути. Дякую, — сказала Мей, хоча її серце загупало швидше.

Він усміхався, киваючи головою, наче був страшенно радий і щасливий, що все вдалося залагодити.

— Але цей епізод для нас дуже повчальний, правда?

Питання видавалося риторичним, але Мей все одно кивнула.

— Мей, — запитав він, — а коли таємницю можна назвати хорошою справою?

Мей на кілька секунд замислилася.

— Коли вона захищає чиїсь почуття?

— Наприклад?

— Ну, — вона затнулася, — коли ти знаєш, що хлопець твоєї подруги їй зраджує…

— Як? Ти не розповіси про це подрузі?

— Гаразд. Невдалий приклад.

— Мей, а ти добре почуватимешся, якщо подруга щось приховає від тебе?

Мей одразу згадала свої невинні побрехеньки, якими вона годувала нещодавно Енні. Побрехеньки не лише мовлені, але також надруковані, побрехеньки вічні і неспростовні.

— Ні. Але я зрозумію, якщо їй це доведеться зробити.

— Цікаво. Чи можеш пригадати випадок, коли ти тішилася з того, що хтось із твоїх друзів щось від тебе приховав?

Мей не змогла.

— Не можу отак одразу, — їй зробилося зле.

— Добре, — сказав Бей, — зараз ми не можемо пригадати хороших таємниць між друзями. Перейдімо до сім’ї. Таємниці в сім’ях — це добре? Теоретично кажучи, чи тобі коли-небудь спадало на думку щось таке: я знаю, це не варто розповідати своїм близьким. Хай це залишиться таємницею.

Мей думала про все те, що батьки, мабуть, не розповідають їй — про всілякі приниження, що завдає їм татова хвороба.

— Ні, — відповіла вона.

— У твоїй сім’ї таємниць немає?

— Насправді — мовила Мей, — я не знаю. Але є такі речі, про які батькам не розповіси.

— А твої батьки хотіли б їх знати?

— Можливо.

— Отже, ти позбавляєш батьків того, що вони хочуть. Це добре?

— Ні. Але, можливо, так краще для всіх.

— Краще для тебе. Краще для того, хто щось приховує. Від батьків добре приховувати якусь похмуру таємницю. А чи приховуватимеш від них свої досягнення? Може, батьки забагато від цього радітимуть?

Мей засміялася.

— Ні. Ти тримаєш щось у таємниці, бо тобі соромно або не хочеш турбувати батьків, коли щось напартачила.

— Але ж ми погодилися, що вони хочуть це знати.

— Так.

— То вони мають право знати?

— Ніби так.

— Гаразд. Тобто в ідеальному світі ти не робила б нічого такого, про що соромилась би розповісти батькам?

— Так. Але ж є речі, яких вона можуть не зрозуміти.

— Бо ніколи самі не були доньками та синами?

— Ні. Але…

— Мей, серед твоїх родичів чи друзів є геї?

— Є.

— Чи знаєш, наскільки життя геїв було інакше до того, як вони повилазили зі сховків?

— Маю певне уявлення.

Бейлі підвівся і знову взявся до сервізу. Долив чаю собі і Мей, а тоді знову сів.

— Щось не впевнений. Я з покоління, яке виходило зі сховків дуже тяжко. Мій брат — гей, і аж у двадцять чотири роки він зізнався у цьому батькам. А до того, це мало його не згубило. Воно гнило в ньому, як пухлина, і щодня збільшувалося. Але чому він вважав, що краще тримати все це у собі? Коли він розповів батькам, вони й оком не повели. Він створив собі драму в уяві — ота секретність, той тягар своєї великої таємниці. І частина проблеми, так уже історично склалося, полягала в тому, що такі, як він, теж тримали це у собі. Вихід зі сховку був дуже важкий, аж поки вийшли з нього мільйони інших чоловіків і жінок. Потім це вже стало значно легшою справою. Коли мільйони чоловіків і жінок вийшли із шафи, гомосексуалізм із такого собі загадкового збочення перетворився на мейнстрімний життєвий шлях. Ти стежиш за моєю думкою?

— Так. Але…

— І я стверджую, що в будь-які країні, де досі переслідують геїв, можна миттєво змінити ситуацію, якщо всі геї та лесбіянки одночасно вийдуть зі схованок на публіку. Бо тоді їхні переслідувачі, а також ті, хто мовчки підтримують ці гоніння, усвідомлять, що вони цькують щонайменше десять відсотків населення — зокрема своїх синів, доньок, сусідів і родичів, навіть власних батьків. Одразу їхній підхід стане неприйнятний. А переслідування геїв чи будь-яких інших меншин стає можливе тільки з огляду на їхню утаємниченість.

— Так. Але я про це навіть не замислювалася.

— То нічого, — задоволено заспокоїв він і сьорбнув чаю. Провів пальцем по верхній губі, витираючи її. — Отже, ми дослідили згубний вплив таємності у сім’ї та в стосунках між друзями, а також роль таємності у переслідуванні великих прошарків населення. А тепер продовжимо шукати ділянки, де таємність може бути корисною. Звернімо увагу на політику. Як ти вважаєш, президент має щось приховувати від людей, якими він чи вона керує?

— Ні, але, очевидно, мають бути речі, про які нам знати не слід. Бодай задля національної безпеки.

Бейлі весело всміхнувся, ніби радіючи, що вона сказала саме те, що він від неї очікував.

— Невже, Мей? А пригадуєш, як такий собі Джуліан Ассанж оприлюднив кілька мільйонів сторінок таємної інформації США?

— Так, я читала.

— Насамперед це страшенно прикро вразило американський уряд, та й переважну більшість медіа теж. Багато людей подумали про серйозне порушення безпеки, про очевидну, безпосередню загрозу нашим чоловікам і жінкам в уніформі всередині країни та за її межами. Але чи пригадуєш ти, щоб через оприлюднення цих документів безпосередньо постраждав бодай один наш солдат?

— Не знаю.

— Ніхто. Жоден. Щось схоже сталося у сімдесятих з документацією Пентаґону. Жоден солдат анітрохи через те не постраждав. Пам’ятаю, з оприлюднених тоді паперів ми дізналися, що багато наших дипломатів полюбляють потеревенити про лідерів інших країн. Мільйони всіляких документів, а головним висновком стало те, що американські дипломати вважають Каддафі прибацаним, бо набирає в охорону жінок і має чудернацькі кулінарні смаки. Вже як на те пішло, ті документи лише посприяли розважливішій поведінці дипломатів. Вони стали ретельніше добирати слова.

— Але ж національна оборона…

— А що національна оборона? Небезпека загрожує лише тоді, коли ми не знаємо планів та мотивів країн, що вважаються нашими супротивниками. Або коли ті країни не знають наших планів, і їх це турбує, так?

— Наче так.

— А що коли вони знають усі наші плани, а ми знаємо їхні? І ми раптом звільняємося від того, що раніше називалося ризиком гарантованого взаємного знищення, приходячи натомість до гарантованої взаємної довіри. США не має якихось винятково підлих мотивів, так? Ми не збираємося стирати з лиця землі якусь країну. Хіба що іноді вживаємо непрозорих заходів, щоб отримати бажане. А якби всі були відкриті і щирі, і лише так?

— Було б набагато краще?

Бейлі широко всміхнувся.

— Так. Аякже. — Він поставив філіжанку на стіл і склав руки на колінах.

Мей знала, що не варто на нього тиснути, але язик її випередив:

— Але ж ви не хочете сказати, що всі мають знати все?

Бейлі широко розплющив очі, ніби втішився, що вона підштовхнула його до омріяної думки.

— Звісно, ні. Але я кажу, що всі мають право про все знати і мати у своєму розпорядженні необхідні для цього інструменти. На все нам не вистачить часу, а шкода.

Він трохи запнувся, замислився, а тоді знову глянув на Мей.

— Як я розумію, ти була не в захваті, що стала об’єктом презентації «ЛяЛя» Ґаса.

— Я була заскочена. Він не попередив мене.

— І все?

— У глядачів склалося про мене хибне враження.

— Хіба він оприлюднив неправильну інформацію? Якісь фактичні помилки?

— Ні, такого не було. Просто вона виявилася… роздроб-леною. Й, очевидно, тому здалася неправильною. Узяв із мене кілька уламків і видав за ціле.

— Інформація була нецілісна.

— Так.

— Мей, дуже добре, що ти це сказала. Як сама знаєш, «Сфера» прагне до цілісності. Ми прагнемо наповнити «Сферу» цілісною сферою наших зацікавлень. — І всміхнувся зі свого каламбуру. — Але ж ти знаєш кінцеву мету цілісності?

Вона не знала.

— Думаю, що так, — сказала вона.

— Погляньмо на наш логотип, — запропонував він і вказав на стінний монітор, де після його репліки вмить виник логотип. — Бачиш, як «с» усередині відкрита? Це мене мучить роками, бо є символом того, що маємо тут іще зробити, а саме — замкнути її. — Літера «с» на екрані замкнулася і стала повною сферою. — Бачиш? — сказав він. — Сфера найміцніша стереометрична фігура на світі. Ніщо не може її перевершити, її неможливо покращити чи вдосконалити. А ми саме такими і хочемо бути: досконалими. Тому будь-яка інформація, що від нас вислизає, все, що нам недоступне, заважає рухатися до нашої досконалості. Розумієш?

— Так, розумію, — погодилася Мей, хоча й не була певна.

— Усе це відповідає всім нашим цілям. Прагнемо зробити так, щоб «Сфера» могла допомогти нам, кожному зокрема, почуватися монолітними, а також знати, що враження інших про нас теж цілісні. І все це ґрунтується на неподільності інформації. Ми не хочемо мати відчуття, як оце виник-ло в тебе, коли світ отримує наш спотворений портрет. Як у розбитому дзеркалі. Якщо поглянути в розбите дзеркало або в потріскане, з вибитими фрагментами, то що побачимо?

Мей нарешті вловила, про що йому йдеться. Будь-яке твердження, оцінка, будь-яка картина, якій бракує повної інформації, завжди буде хибна.

— Ми побачимо спотворене, щербате відображення, — відповіла вона.

— Правильно, — сказав Бейлі. — А якщо дзеркало ціле?

— Побачимо все.

— Дзеркалу можна довіряти?

— Аякже. Це дзеркало. Реальність.

— Але дзеркало правдиве, лише коли ціле. А тепер я думаю про тебе і припускаю: недолік Ґасової презентації «ЛяЛя» полягав у тому, що вона була неповна.

— Нехай так.

— Нехай так?

— Ну, так і є, — погодилася вона. І навіть не розуміла, навіщо розтулила рот, але слова буквально полилися, Мей не встигла їх зупинити. — Але я все одно вважаю, що є речі, може, їх не так уже й багато, про які не хочеться ділитись іще з кимсь. Усі на самоті у спальні роблять речі, яких соромляться.

— А чого соромляться?

— Ну, може, не соромляться. Але є речі, якими не хочеться ділитися. Може, люди думають, що сторонні їх не зрозуміють. Або змінять про них свою думку.

— Гаразд, але з такими речами рано чи пізно стається одне з двох. По-перше, ми усвідомлюємо, що будь-яка схожа поведінка, про яку ми говоримо, така поширена і безневин-на, що її не варто приховувати. Коли ми її розсекретимо, оприлюднимо і визнаємо, що так роблять усі, вона більше не шокуватиме. Ми йдемо геть від сорому, ми прямуємо до чесності. Або, по-друге, і це навіть краще, коли ми всім суспільством вирішуємо, що така і така поведінка неприпустима, і якщо хтось так учинить, про це знатимуть або зможуть дізнатися всі — саме тоді знання стає на перешкоді такій поведінці. Ти ж сама сказала, що не крала, якби знала, що за тобою стежать.

— Саме так.

— Хіба той хлопець, далі по коридору, дивитиметься на роботі порнофільм, знаючи, що за ним спостерігають?

— Ні. Думаю, що ні.

— Отже, проблему вирішено?

— Так. Думаю, що так.

— Мей, а було так, що ти щось приховувала, і воно тебе мучило, а потім ти з кимсь поділилася своєю таємницею, і тобі полегшало?

— Аякже.

— І зі мною таке було. Така природа таємниць. Коли їх тримаєш у собі — вони канцерогенні, але, виходячи на поверхню, знешкоджуються.

— То ви вважаєте, що таємниць не повинно бути.

— Над цим я думаю вже роками, і поки що не вигадав сценарію, коли від таємниці більше користі, ніж шкоди. Таємниці спричиняються до антисоціальної, аморальної та деструктивної поведінки. Розумієш, як це діє?

— Думаю, так. Але…

— Знаєш, що сказала моя дружина багато років тому, щойно ми одружилися? Вона сказала, що коли ми, наприклад, розстаємося, ну, коли я їду кудись у відрядження, то маю поводитися так, ніби на мене дивиться об’єктив камери. Наче дружина за мною спостерігає. Тоді вона казала це просто так, як побажання, напівжартома, але та порада мені допомогла. Якщо я опинявся наодинці з жінкою, колегою по роботі, то завжди запитував себе: «А що б Карен подумала про мене, якби бачила зараз через камеру стеження?» І це певною мірою коригувало мою поведінку, не давало скотитися до вчинків, які дружині не сподобалися б, а мені було б за них соромно. І я був чесний. Розумієш, до чого я веду?

— Розумію, — сказала Мей.

— Так, безпілотні авто вирішують багато проблем, аякже. Чоловік чи дружина тепер краще знають, де була їхня половина, бо в автомобілі ведеться запис маршруту. Але я ось до чого веду: а що, коли б ми всі поводилися так, ніби за нами хтось спостерігає? Ми однозначно жили б моральніше. Хто чинив би щось неетичне, аморальне чи незаконне, якби знав, що це хтось побачить? Якби відстежували його незаконні грошові трансакції? Якби записували його телефонний шантаж? Якби з десяток камер могло зафіксувати його наліт на заправку, а під час пограбування було розпізнано навіть його сітківку? Якби можна було щонайменше десятьма способами задокументувати його стрибання в гречку?

— Не знаю. Але, думаю, кількість таких діянь сильно б зменшилася.

— Мей, нарешті нам доведеться стати кращими. І, думаю, люди зітхнуть полегшено. Ми почуємо феноменальне глобальне зітхання. І нарешті, нарешті ми зможемо стати хорошими. У світі, де вже не буде місця для зла, нам не залишиться іншого вибору, крім добра. Уявляєш?

Мей кивнула.

— А тепер про полегшення. Ти часом не хочеш, перш ніж ми завершимо, дещо мені сказати?

— Не знаю. Стільки всього, — мовила Мей. — Але ви так люб’язно приділили мені стільки часу, тож я…

— Мей, чи хотіла б розповісти мені дещо, що ти приховуєш від мене, відколи ми сидимо в цій бібліотеці?

Мей одразу здогадалася, що брехня пролітає.

— Що я тут уже була? — запитала вона.

— Невже?

— Так.

— Але, зайшовши сюди, дала мені зрозуміти, що не була.

— Мене привела Енні. Сказала, що це таємниця. Не знаю. Я не знала, що робити. Хоч як крути, все недобре. І так, і сяк — я в халепі.

Бейлі значущо всміхнувся.

— Але ж це не так. Лише брехня заганяє нас у халепу. Тільки те, що приховуємо. Безперечно, я знав, що ти тут була. Повір мені! Але здивувався, що ти це приховала. Таємниця між друзями — це як океан. Він широкий і глибокий, і ми в ньому губимося. А тепер, коли я знаю твою таємницю, ти почуваєшся краще чи гірше?

— Краще.

— Легше?

— Так, легше.

На Мей і справді зійшло полегшення, накотилося великою хвилею, немов любов. Вона і далі мала роботу, їй не доведеться повертатися в Лонґфілд, тато буде дужий, а мама — не переобтяжена, хотілося, щоб Бейлі її обійняв, щоб її поглинули його розум і щедрість.

— Мей, — сказав він, — я щиро вірю, що коли в нас не залишиться інших доріг, крім правильної, найкращої з усіх, тоді ми здобудемо остаточне та всеосяжне полегшення. Нам не доведеться більше спокушатися пітьмою. Вибач, що висловлюся категоріями моралі. Це в мені промовляє парафіянин церкви на Середньому Заході. Але я вірю у вдосконалення людини. Вважаю, ми можемо стати кращими. Вважаю, ми можемо бути досконалими чи майже досконалими. І коли цього досягнемо, перед нами відкриються безмежні можливості. Ми впораємося з будь-якою проблемою. Зцілимо всі хвороби, здолаємо голод і нещастя, бо нас не обтяжуватимуть наші слабкості, наші маленькі таємниці, наша захланність і небажання ділитися інформацією та знаннями. Нарешті ми зможемо реалізувати свій потенціал.

Після розмови з Бейлі Мей ходила кілька днів сама не своя, а ось уже і п’ятниця, і думка про вихід на сцену в обід не давала зосередитися на роботі. Але знала, що мусить працювати, бути прикладом для своєї ланки, бо сьогодні, ймовірно, її останній повний день у ВК.

Потік був щільний, але не навальний; того ранку вона відповіла на сімдесят сім клієнтських запитів. Її рейтинг — «98», а середній у ланці — «97». Доволі пристойні показники. Вона в «РівУч» — тисяча дев’ятсот двадцять перша, теж непогано, тож зі спокійною душею Мей переходила у «Просвітництво».

Об 11:38 Вона встала з-за столу і пішла до бічних дверей Великої зали, прибувши туди за десять дванадцята. Постукала, і двері відчинилися. Назустріч їй вийшов постановник, уже літній, майже примарний чоловік на ім’я Жюль, який завів її до простої гримерки з білими стінами та бамбуковою підлогою. Жвава жінка на ім’я Тереза — з величезними, підведеними блакитним очима — посадила Мей на крісло, оглянула її зачіску, щіточкою з пір’я нарум’янила обличчя, а тоді причепила до блузки нагрудний мікрофон.

— Ні до чого не торкайся, — сказала вона. — Він сам увімкнеться, щойно вийдеш на сцену.

Усе відбувалося дуже швидко, та Мей вважала, що це на краще. Якби мала більше часу, ще дужче хвилювалася. Спершу слухала Жюля з Терезою, а потім з-за лаштунків сцени дивилася, як тисячі сфероїдів заходили до зали, гомоніли і сміялися, щасливо, з глухим звуком, падали на сидіння. Може, десь там і Кальден сидить, — промайнула думка.

— Мей.

Вона обернулася і побачила тепло всміхненого Імона Бейлі у небесно-блакитній сорочці.

— Готова?

— Здається.

— Усе буде добре, — сказав він. — Не хвилюйся. Будь собою. Ми лише відтворимо нашу з тобою минулотижневу розмову. Так?

— Так.

Ось він уже вийшов на сцену, вітально помахав рукою, зала несамовито вибухнула оплесками. На сцені стояло два бордових крісла, одне навпроти одного; Бейлі сів і заговорив у темряву:

— Сфероїди, вітаю вас, — сказав він.

— Привіт, Імоне, — заревіли всі.

— Дякую, що прийшли нині на дуже незвичну Мрійну П’ятницю. Ми сьогодні трохи відступимо від уже заведеного порядку і замість презентації влаштуємо інтерв’ю. Дехто з вас добре знає, що час від часу ми так робимо, щоб зрозуміти працівників «Сфери», їхні думки, сподівання, а в цьому разі — їхню еволюцію.

Він усміхнувся, дивлячись за лаштунки.

— Днями я мав розмову з молодою сфероїдкою і тепер хочу поділитися з вами цією бесідою. Попросив допомогти мені Мей Голланд, яку дехто з вас знає; це нуб із Вражень Клієнта. Мей?

Мей вийшла на світло. Відразу настала невагомість; вона ніби пливла у чорному просторі, в очі било два далеких, але яскравих сонця. У залі не видно геть нікого, ледь орієнтувалася на сцені. Але все ж таки зуміла розвернутися — ноги підкошувалися, ніби солом’яні, а ступні були важкі, ніби зі свинцю — і підійти до Бейлі.

— Привіт, Мей. Як ти?

— Жахливо.

Зал засміявся.

— Не хвилюйся, — мовив Бейлі, всміхаючись до аудиторії, а на неї кинув ледь стривожений погляд.

— Добре вам казати, — промовила вона, і залом знову прокотився сміх. Це її заспокоїло. Глибоко вдихнула і поглянула на перший ряд, роздивившись п’ять чи шість затінених облич, усі усміхнені. Мей збагнула — відчувала всім своєї серцем, — що перебуває серед друзів. Вона в безпеці. Ковтнула води, щоб освіжитися, й поклала руки на коліна. Була готова.

— Мей, опиши одним словом оте пробудження, що сталося з тобою минулого тижня?

Цю частину вони репетирували. Знала, що Бейлі хоче почати з думки про пробудження.

— Саме так, Імоне, — їй сказали називати його Імоном, — це було пробудження.

— Ой. Здається, я вкрав твоє слово, — сказав він. Публіка засміялася. — Треба було запитати: «Що з тобою сталося цього тижня?» Але все ж таки, чому саме це слово?

— Ну, «пробудження» — це, як на мене, дуже точно… — сказала Мей, і додала: — …тепер.

Слово «тепер» вискочило на частку секунди пізніше, ніж мало би, і око Бейлі сіпнулося.

— То поговорімо про твоє пробудження, — сказав він. — Почалося воно в неділю ввечері. Багато хто з присутніх уже чули цю історію, правда, в загальних рисах. Завдяки «ВидоЗміні» і всьому такому. Тепер розкажи нам іще й ти.

Мей поглянула на свої руки й усвідомила, що це, вочевидь, театральний жест. Досі вона ніколи не дивилася на свої руки, щоб усі зрозуміли, як їй соромно.

— Я, по суті, вчинила злочин, — сказала вона. — Взяла на деякий час каяк без дозволу власниці і повеслувала до острова посеред затоки.

— Як я розумію, до Блакитного острова?

— Так.

— Ти когось повідомила про свої наміри?

— Ні, не повідомила.

— Мей, а чи збиралася ти комусь розповісти про свою подорож потім?

— Ні.

— Ти її документувала? Фотографії, відео?

— Ні, нічого.

Залом прокотився гамір. Мей та Імон очікували реакції на це одкровення, тож обоє мовчали, давали можливість натовпу засвоїти інформацію.

— Чи ти розуміла, що робиш щось неправильно, беручи каяк без дозволу власниці?

— Так.

— Але все-таки взяла. Чому?

— Подумала, що ніхто не довідається.

У залі знову загомоніли.

— Оце дуже важливо. Сама лише думка, що про твій вчинок ніхто не дізнається, дозволила тобі вчинити цей злочин, правильно?

— Правильно.

— Ти вчинила б так само, якби знала, що тебе бачать люди?

— Однозначно, ні.

— Отже, можливість зробити все це в темряві, коли ніхто не бачить і ти ні за що не відповідаєш, підштовхнула тебе до того, про що ти тепер шкодуєш?

— Саме так. Наважилася на це саме тоді, коли подумала, що я сама, що мене ніхто не бачить. До того ж я ризикувала життям: не мала рятувального жилета.

Знову залом прокотився гомін, уже гучніший.

— Отже, ти не лише скоїла злочин проти власниці майна, а ще й ризикнула власним життям. І все це тільки тому, що тобі дозволяв це зробити, ну, не знаю, накинутий на твої плечі плащ-невидимка?

Натовп гримнув сміхом. А Бейлі очей не зводив із Мей, ніби казав: «Усе йде добре».

— Так, — сказала вона.

— Мей, іще одне запитання. Коли за тобою спостерігають, ти поводишся краще чи гірше?

— Краще. Безсумніно.

— Коли ти сама, тебе ніхто не бачить і ти нікому не маєш звітуватися, що стається тоді?

— Часом краду каяки.

Аудиторія вибухнула бадьорим сміхом.

— Я серйозно. Роблю те, чого не хочу робити. Я брешу.

— Коли нещодавно ми з тобою про це розмовляли, ти, як на мене, висловилася дуже цікаво і влучно. Можеш повторити?

— Я сказала, що таємниця — це брехня.

— Таємниця — брехня. Незабутньо. Мей, а можеш пояснити, що ти у це вкладаєш?

— Коли щось приховуєш, стають можливі дві речі. Передовсім — злочин. Ми поводимося гірше, коли непідзвітні. Це не обговорюється. А по-друге, таємниця провокує всілякі припущення. Коли не знаємо правди, у нас виникають різноманітні здогади.

— Що ж, дуже цікаво, правда? — Бейлі звернувся до публіки. — Коли не можемо додзвонитися до рідних, думаємо про все на світі. Панікуємо. У нашій уяві постають різні картини про те, де вони можуть бути і що з ними могло статися. Охоплені підозрами чи ревнощами, ми вигадуємо брехню. Іноді дуже навіть неприємну. Ми припускаємо, що хтось робить щось страшенно погане. І все лише тому, що нам бракує інформації.

— Це ніби двоє перешіптуються, — докинула Мей. — Ми тривожимося, нам незатишно, вигадуємо всяку всячину, що вони начебто говорять. Думаємо, йдеться про нас, до того ж про щось дуже катастрофічне.

— А найімовірніше, хтось у когось запитує, де тут туалет. — Після слів Бейлі всі дружно засміялися, і йому це сподобалося.

— Саме так, — погодилася Мей. Тепер думала про кілька наступних фраз, що їх слід сформулювати правильно. Вона промовила їх у бібліотеці Бейлі, і тепер мала якнайточніше відтворити. — Скажімо, опиняючись перед зачиненими дверима, я вигадую всілякі історії про те, що за ними. Мені здається, за ними якась таємниця, тож зрештою вигадую брехню. Та якщо всі двері відчинені — у прямому і в переносному значенні цього слова, — залишається сама лише правда.

Бейлі всміхнувся. Вона влучила в яблучко.

— Мені це подобається, Мей. За відчиненими дверима правда завжди одна. А тепер повернімося до першого твердження Мей. Будь ласка, покажіть його на екрані.

За спиною Мей з’явилися слова: «ТАЄМНИЦЯ — ЦЕ БРЕХНЯ». Від цих слів, чотири фути заввишки, Мей охопило складне почуття — щось середнє між захватом і жахом. Тим часом Бейлі мав надзвичайно задоволений вигляд, аж головою тряс від утіхи.

— Отже, ми дійшли висновку: якби ти знала, що нестимеш відповідальність за свої дії, то не вчинила б цього злочину. Можливість сховатися в темряві, за твоїх обставин — в ілюзорній темряві, спонукала тебе до неналежної поведінки. Та знаючи, що за тобою спостерігають, ти стаєш кращою. Правильно?

— Правильно.

— А тепер поговорімо про друге твоє одкровення. Ти сказала, що не документувала своєї подорожі на Блакитний острів. Чому?

— Насамперед тому, що знала про незаконність своїх дій.

— Авжеж. Але ти також сказала, що часто виходиш каяком у затоку, та ще ніколи нічого не документувала. Ти не приєдналася до жодного клубу веслувальників у «Сфері», ніколи не постила звітів, світлин, відео чи коментаріїв. Невже ти здійснюєш свої переходи на каяку під егідою ЦРУ?

Мей засміялася разом із публікою.

— Ні.

— Тоді навіщо така секретність? Ти нікому досі не розповідала про свої прогулянки, і словом не обмовилася. Немає жодних свідчень про твої екскурсії, я не помиляюся?

— Не помиляєшся.

До Мей долинуло гучне несхвальне хмикання публіки.

— Мей, а що тобі запам’яталося під час останньої прогулянки? Ясно, що вона була прекрасна.

— Саме так, Імоне. Була майже повня, вода — дуже спокійна, і здавалося, що я веслую у рідкому сріблі.

— Неймовірно.

— Так.

— Звірі? Дика природа?

— Якийсь час за мною плив тюлень, він пірнав і виринав із води, ніби йому було цікаво, ніби підганяв мене. Я ніколи ще не була на острові. Там мало хто був. І щойно його дісталася, то видерлася на вершину — краєвид звідти просто приголомшливий. Золоті вогні міста і чорні пагорби ближче до океану. Я навіть побачила зірку, що падала.

— Зірку, що падала! Ото пощастило.

— Так, мені пощастило.

— Але ти нічого не фотографувала.

— Ні.

— І не фільмувала.

— Ні.

— Немає жодних записів.

— Так. Лише в пам’яті.

Публіка виразно застогнала. Бейлі повернувся до зали, похитав головою, дозоляючи пообурюватися.

— Гаразд, — сказав він так, ніби збирався з духом. — А зараз ми перейдемо до особистого. Як ви знаєте, я маю сина Ґаннера, який народився з ДЦП, дитячим церебральним паралічем. Він живе повноцінним життям, ми завжди намагаємося розширити його можливості, але він прикутий до інвалідного візка. Не може ходити. Не може бігати. Не може вийти на каяку. І що він робить, коли теж хоче такого зазнати? Він переглядає відео. Роздивляється фотографії. Його життєвий досвід значним чином залежить від досвіду інших людей. Аякже, багато хто з вас, сфероїдів, щедро надають йому відео та фото з власних подорожей. Дивлячись у «ВидоЗміні», як сфероїд сходить на гору Кенія, він наче сам здійснює сходження. А коли Ґаннер дивиться відео, власноруч зняте матросом на «Кубку Америки», то йому здається, начебто особисто бере участь у реґаті. Ці враження він отримує завдяки щедрим людям, які діляться побаченим зі світом, зокрема і з моїм сином. Можемо лише здогадуватися, скільки є таких, як Ґаннер, людей із обмеженими можливостями. Чи стареньких, які не можуть вийти з дому. Всіляке буває. Річ у тім, що мільйони людей не здатні бачити того, що бачила ти, Мей. Чи справедливо не давати їм побачити те, що бачила ти?

У Мей пересохло в горлі, але вона намагалася не виявляти емоцій.

— Ні. Це несправедливо.

Мей подумала про сина Бейлі Ґаннера, а також про свого тата.

— Як ти вважаєш, чи мають вони право побачити те, що побачила ти?

— Безперечно, мають.

— Життя коротке, — сказав Бейлі, — то чому ж усі ми не можемо побачити те, що хочемо побачити? Чому всі ми не повинні мати однаковий доступ до краси цього світу? До знань про світ? До неповторних вражень від цього світу?

Голос Мей стишився майже до шепоту:

— Так, усі мають право доступу.

— Але ти не поділилася своїми враженнями. І це дивно, бо зазичай ділишся онлайн геть усім. Працюєш у «Сфері». Твій «РівУч» входить у Т2К. Чому ж ти приховуєш своє хобі, свої незвичайні подорожі, навіщо все це ховати від світу?

— Правду кажучи, я й сама не розумію, що тоді собі думала, — сказала Мей.

У залі загомоніли. Бейлі мовив:

— Добре. Щойно говорили, як ми, люди, приховуємо те, чого соромимося. Вдаємося до чогось незаконного чи неетичного, а тоді приховуємо від світу, бо знаємо, що вчинили неправильно. Але приховувати щось хороше, чудову прогулянку морем у місячному світлі, зірку, що впала…

— Це просто еґоїзм, Імоне. Еґоїзм і більше нічого. Так само дитина не хоче дати комусь іншому побавитися своєю іграшкою. Думаю, потайливість — це частина аберантної поведінки, що виходить із чогось темного, а не з місця світла і щедрості. Позбавляючи друзів або когось такого, як ваш син Ґаннер, вражень, я, по суті, їх обкрадаю. Забираю те, на що вони мають право. Знання — засадниче право людини. Рівний доступ до всіх можливих вражень — теж засадниче право людини.

Мей аж сама здивувалася своїй пишномовності, а публіка відповіла громом оплесків. Бейлі дивився на неї з батьківською гордістю. Коли оплески вщухли, він заговорив тихо, немовби не хотів її перебивати:

— Ти дуже точно висловлюєшся, і тепер хочу попросити, щоб ти повторила мовлене дещо раніше.

— Якось незручно зізнаватися, але я сказала, що ділитися — це любити.

Глядачі засміялися. Бейлі теж тепло всміхнувся.

— Не бачу тут нічого незручного. Ця думка існує вже давно, і тут вона дуже навіть своєчасна, хіба не так, Мей? Можливо, навіть напрочуд доречна.

— Думаю, все дуже просто. Якщо любиш таких самих людей, як і ти, то ділишся з ними геть усім. Віддаєш їм усе, що можеш. Якщо переймаєшся їхньою долею, їхніми стражданнями, їхньою допитливістю, їхнім правом навчатися та пізнавати світ — теж ділишся. Ділишся тим, що маєш, тим, що бачиш і знаєш. Як на мене, це незаперечна логіка.

Глядачі вигукували підбадьорливі слова та аплодували, а на екрані під попередньою тезою з’явилися три нових слова: «ДІЛИТИСЯ — ЦЕ ЛЮБИТИ». Бейлі тільки здивовано хитав головою.

— Просто чудово. Вмієш влучно сказати, Мей. Ось ти зробила чергову заяву, яка, на мій погляд, прекрасно підсумовує нашу розмову, і, думаю, всі у цій залі погодяться, що вона була дивовижно повчальна і натхненна.

Публіка палко заплескала в долоні.

— Ми вели мову, як ти сказала, про спонуку до потайливості.

— Потайливістю аж ніяк не можна пишатися. Думаю, така риса нітрохи не ліпша за звичайний еґоїзм. Тепер я це навіть дуже добре усвідомлюю. Аякже, я усвідомлюю, що ми, люди, зобов’язані ділитися тим, що бачимо і знаємо. Що всі знання мають бути демократично доступні.

— Для інформації природно бути відкритою.

— Саме так.

— Усі ми маємо право знати все, що можемо. Ми спільно володіємо накопиченими знаннями про світ.

— Так, — сказала Мей. — А що стається, коли я позбавляю когось чи навіть усіх своїх знань? Хіба не обкрадаю таких самих людей, як я?

— Твоя правда, — Бейлі активно закивав.

Мей подивилася в зал: увесь перший ряд, де обличчя можна було розгледіти, теж кивав головами.

— Оскільки ти, Мей, так влучно висловлюєшся, то чи можеш повторити своє третє й останнє одкровення? Як же це ти сказала?

— Я сказала, що приховане особисте — це крадіжка.

Бейлі повернувся до глядачів:

— Хіба не чудові слова, хлопці і дівчата? «Особисте — це крадіжка».

Одразу ці слова проступили на екрані величезними білими літерами:

«ПРИВАТНІСТЬ — ЦЕ КРАДІЖКА».

Мей обернулася поглянути на всі три рядки. Коли побачила їх, закліпала, щоб не заплакати. Невже вона сама все це придумала?

«ТАЄМНИЦЯ — ЦЕ БРЕХНЯ».

«ДІЛИТИСЯ — ЦЕ ЛЮБИТИ».

«ПРИВАТНІСТЬ — ЦЕ КРАДІЖКА».

Горло Мей пересохло і стиснулося. Вона не змогла б зараз мовити й слова, тому сподівалася, що Бейлі не проситиме більше нічого казати. Немовби відчувши її емоції, зрозумівши, наскільки переповнена почуттями, Бейлі підморгнув і повернувся до глядачів.

— А тепер подякуймо Мей за щирість, за здібність і за високу людяність. Прошу.

Глядачі посхоплювалися на ноги. У Мей запашіло обличчя. Не знала: має вставати чи сидіти далі. На мить підвелася, відчула, що це якось по-дурному, тому знову сіла і помахала, не відриваючи від коліна руки.

Десь посеред цієї стихійної овацій Бейлі зумів зробити підсумкове оголошення: щоб ділитись усім, що бачить, і всім, що може запропонувати світові, Мей негайно стає прозорою.