Провалля і маятник

  Молодий та стрункий

  Вершник мчав навпрошки,

В дощ і в спеку прямуючи радо;

  Їхав поночі й вдень,

  Ще й співав він пісень, —

Прагнув землю знайти — Ельдорадо.

  Стільки років блукав,

  Що вже й сивий він став,

Вже утратив і силу, й принаду,

  Скрізь об’їздити встиг,

  Та в блуканнях отих

Не знайшов він землі Ельдорадо.

  На котрімсь із шляхів

  Раз він привида стрів, —

Може, в нього він знайде пораду:

  «Чи не знаєш хоч ти,

  Де я зможу знайти

Землю ту, на ім’я Ельдорадо?»

  Каже привид: «Поглянь, —

  Там, де обрію грань,

Видко гір нерухому громаду;

  Отуди твоя путь,

  Щоб аж їх перетнуть,

Якщо хочеш знайти Ельдорадо!»

   В ясній броні

   Він день при дні,

 Наспівуючи радо,

   У спеку й сніг

   Шукав, де міг,

 Країну Ельдорадо.

   Минувся час

   І запал згас,

 Лунає спів нерадо.

   За кроком крок,

   Минає строк —

 Ні сліду Ельдорадо.

   Вже сил нема

   І все — дарма...

 «О Тіне, дай пораду:

   Іду здаля,

   Та де ж земля,

 Що зветься Ельдорадо?»

   «За непокірні

   Пасма гір,

 Де нізвідкіль ждать ради,

   Ще довго йти —

   Як справді ти

 Шукаєш Ельдорадо!»

Опівнічною порою я над книгою старою

Силкувавсь наук прадавніх осягти таємну суть.

Аж куняв я, — так знемігся. Раптом стиха звук розлігся,

Мов легенький стук розбігся — тихий стук у двері чуть.

— Певно, гість, — пробурмотів я, — отже, й стук у двері чуть,

   Не інакше, гість, мабуть.

Ясно так запам’яталось: те в похмурім грудні сталось.

По підлозі тіней слалась миготлива каламуть.

Марно я тоді в суворій книзі лрагнув збутись горя,

Щоб по втраченій Ленорї сум розвіяти, забуть.

Нині так ясну Ленору янголи на небі звуть —

   Тут її ім’я не чуть.

Нетерпляче ждав я ранку. Вітер коливав фіранку,

Серце ранив жах казковий, жах, якого не збагнуть.

Ніби скам’янінням скутий, шепотів я ледве чути:

— Певно, гість якийсь побути хоче в мене й відітхнуть,

Пізній гість, який побути хоче в мене й відітхнуть,

   Не інакше, він, мабуть.

Нерішучість поборовши, я вже не вагався довше:

— Пане, — я сказав, — чи пані, ви ображені, мабуть,

Але ж я почав дрімати й не спромігся розібрати,

Чи хто стукав до кімнати, чи могло що інше буть. —

Навстіж відчинив я двері, — що могло за ними буть?

   Вкруг — лиш пітьми каламуть.

В пітьмі тій зблукавши оком, довго в роздумі глибокім

Я стояв, думки пустивши на незнану смертним путь.

І не зрушилось мовчання, не торкнулось мли світання,

Тільки слово, мов зітхання, промайнуло ледве чуть.

То зітхнув я сам: «Ленора», — тихий відгук ледве чуть.

   Тільки це й було, мабуть.

Знов зайшов я до кімнати, наче пломенем пойнятий.

Раптом стукання, на цей раз голосніше, знову чуть.

— Це ж віконниця, здається, це ж про неї, певно, йдеться.

Дай погляну, що це, де ця тайна, спробую збагнуть,

Дай послухаю хвилину, що це, спробую збагнуть.

   Що ж, крім вітру, може буть!

Ледве прочинив вікно я, враз із темряви нічної,

Гучно крилами стріпнувши, крук величний встиг стрибнуть.

Днів колишніх птах священний, не зважаючи на мене,

Кроком лорда достеменним рушив повагом у путь,

До Палладиного бюста скерував свою він путь,

   Сів на нім — не зворухнуть.

Аж мене в моїй недолі розсмішив він мимоволі,

Так поважно й гордовито зміг ступнути й позирнуть.

«Хоч тебе й поскубли добре, — видко, зроду ти хоробрий,

Ти, що кинув Ночі обрій, царство, звідки сни всі йдуть.

Як же звався ти в пекельнім царстві, звідки сни всі йдуть?»

   Крук відмовив: — Не вернуть.

Так сказав незграба вдало, що мене це здивувало,

Може, в цьому й змісту мало, тільки ж мусив кожен буть

Вражений, коли до нього просто з мороку нічного,

Викликаючи тривогу, зміг понурий птах стрибнуть,

На погруддя над дверима зміг понурий птах стрибнуть,

   Птах на ймення «Не вернуть».

Сів на бюсті загадково, крукнувши одне лиш слово.

Він, здавалось, був готовий в нього душу всю вдихнуть.

Крукнув, більше не озвався, ні пером не сколивався.

«Жоден друг тут не зостався, вже й вони тут не живуть,

Ранком зникне й крук — самотні знов надії оживуть».

   Птах промовив: — Не вернуть.

Я здригнувся безпорадно — так відмовив він доладно.

«Ні, кумедний крук не здатен змісту слова осягнуть.

Певна річ, якийсь невдаха був колись господар птаха, —

Тільки й міг він, бідолаха, лихо терплячи, зітхнуть,

Під ярмом скорботи міг лиш, примовляючи, зітхнуть:

   «Щастя більше не вернуть!»

Звеселившись мимоволі, сів я, снуючи поволі

Здогади, мов павутиння, що думки примхливо тчуть:

Вісник лиховісний, хто він, туги навісної повен,

Із яких підземних сховин міг до мене він прибуть

З криком диким, загадковим, звідкіля він міг прибуть,

   Птах із криком «Не вернуть»?

Так замислившись, ні звука я не проронив до крука,

Що глибінь грудей палючим зором важив розітнуть.

Я, на оксамит сидіння прихилившись, де мигтіння

Лампи клало світло й тіні, в давній час бажав пірнуть,

В час, коли й ВОНА схилялась на сидіння те, пірнуть

   В час, якого не вернуть.

А повітря обважніло, мов незримо десь кадило

Фіміамом устелило Серафима світлу путь.

«З райського прибув він хору душу врятувати хвору,

Щоб забув я про Ленору, смертним болям дав заснуть».

Скрикнув я: — Верни колишню втіху, мукам дай заснуть! —

   Крук промовив: — Не вернуть.

— Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,

Чи тебе послав спокусник, чи вітри лихі несуть

На цю землю, де без краю жах розлігсь, в цей дім одчаю,

Ти скажи мені, благаю, чи я зможу тут здобуть

Забуття бальзам цілющий, знов відраду тут здобуть? —

   Крук промовив: — Не вернуть.

— Ти, пророче зловорожий, птах або диявол, може,

Ради неба, до якого наші помисли ведуть,

Серцю, що зів’яло в горі, дай надію — хоч в просторі

Понадземнім стріть Ленору, давнє щастя осягнуть,

Осяйну обнять Ленору, знову щастя осягнуть! —

   Крук промовив: — Не вернуть.

— В слові цім, зловісний пташе, хай звучить розстання наше,

Щезни в бурю, в ніч пекельну, більше тут тобі не буть,

Не лишай ані пір’їни, хай твоя омана згине,

З серця вийми дзьоб злочинний, дай вільніш мені дихнуть,

Поверни колишній спокій, щоб вільніш мені дихнуть! —

   Крук промовив: — Не вернуть.

І не сходить ні на мить він, все сидить він, все сидить він

На погрудді над дверима — гість, якого вже не збуть.

Очі блискають вороже, з темним демоном він схожий,

І душа ніяк не може його тіні оминуть.

Знаю, вже довіку тіні чорної не оминуть?

   І спокою — не вернуть.

В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі

Дивовижні та урочі книги давнього письма.

Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі

Тихий стукіт незнайомий. «Невідомого пітьма

То застала у дорозі, — прошептав я. — Так, пітьма,

   Більш нікого тут нема».

Ах, у пам’яті упертій — грудня зимні круговерті;

Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.

Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,

Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,

Діви чистої й святої на землі давно нема,

   Вкрила те ім’я Пітьма.

І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,

Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.

Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:

«Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,

Просить пізній гість пустити до кімнати, бо пітьма, —

   Більш нікого тут нема».

В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, —

«Пане, — мовив я, — чи пані, не хвилюйтеся дарма —

Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,

Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,

Це, я думав, так приснилось». Двері я відкрив — нема

   Ні душі — німа пітьма.

У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,

Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,

А стривоженої тиші ані шелест не сколише,

І «Ленор» щонайтихіше прошептав я крадькома.

І луна «Ленор» вернула, й знову залягла німа

   Тиша, тиша і пітьма.

Я вернувся до світлиці, в груди полум’я струмиться,

Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама

Думка рятівна приходить: «Це ж бо вітер колобродить,

Стука у віконну раму, таємниці тут нема,

Стихни, серце, не тривожся — таємниці тут нема —

   Вітер стука крадькома».

Розчинив вікно я сміло — з шумом розгорнувши крила,

Увійшов статечний Ворон, мов минувщина сама.

Не кивнувши головою, із вельможною пихою

Йде поважною ходою, знявсь, і — подив обійма:

Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,

   Знявсь і сів, мов тінь німа.

Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь — кумедну міну

Зберігав поважний Ворон — велич древності німа.

«Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,

Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.

Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?»

   Ворон прокричав: — Дарма!

Здивувався я незмірно — птах промовив чітко, вірно,

Хоч і мовив недоречно — сенсу в слові тім нема —

Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,

Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма

Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема

   Птах із іменем «Дарма»?

А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,

Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.

Знову стало німо й тихо, скам’янів, немов не диха

Ворон, поки я на лихо прошептав: «А вже нема

Давніх друзів, на світанку й він піде, надій нема».

   І промовив птах: — Дарма!

Я здригнувся — надто вдало слово те у тиші впало.

«Так, — сказав я, — це єдине заучив він, видома,

Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,

Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,

Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума?

   Стогін той: — Дарма, дарма».

Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув

Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,

Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно

Думку з думкою і слушно запитав себе притьма:

Що цей древній крук незвісний, лиховісний мов пітьма,

   Провіща своїм «дарма»?

Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув

Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.

І текли, спливали миті, голову я став хилити

До м’якого оксамиту, що окреслила пітьма.

А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,

   Вже не схилиться! Дарма!

І здалося — плив незримо дим з кадила Серафима,

Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.

Крикнув я: «Слабка людино! Це Господь послав хвилину

Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!

Пий же забуття — про неї пам’ять забере Пітьма!»

   Ворон прокричав: — Дарма!

«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Чи послав тебе Спокусник, чи із свого виру Тьма

Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,

В Хижу, Жахом вічним гнану, — викрий правду, чи зніма

Хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?»

   Ворон прокричав: — Дарма!

«О пророче! Зла появо! — Ти ж пророк, хоч би й диявол!

Заклинаю небесами, Богом, що над усіма —

Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,

Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,

Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?»

   Ворон прокричав: — Дарма!

Скинувсь я: «Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху

Щезни геть у люту бурю, де Плутонова Пітьма!

Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,

Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!

Поверни мою самотність, — місця тут тобі нема!»

   Ворон прокричав: — Дарма!

І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон

На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. —

І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,

Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,

Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,

   Не спромога вже — дарма!

Було це дуже і дуже давно

  В тій прибережній землі,

Де панна жила — ви чули її

  Імення — Аннабель Лі, —

Та панна любила мене, а я

  Всім серцем любив її.

Були ми дітьми обоє тоді

  В тій прибережній землі,

Та любов наша більша була, ніж любов

  Для мене й Аннабель Лі —

І серафими позаздрили нам,

  Уздрівши з небес її.

Від того дуже й дуже давно

  У прибережній землі

Повіяв стужею вітер вночі

  З-за хмар на Аннабель Лі,

І знатна рідня по неї прийшла,

  І в мене забрали її;

В могилі замкнули її навік

  У прибережній землі.

Не знали янголи в вишині

  Й півщастя мого та її, —

Від того й сталося (знають це всі

  У прибережній землі).

Що вітер з-за хмар повіяв і вбив

  Кохану Аннабель Лі.

Та любов наша більша була, ніж любов

  Тих, що, старші, стояли здалі,

  Що, мудріші, стояли здалі, —

Ані янголи з неба словами намов,

  Ані демони з-під землі

Не могли розлучити моєї душі

  З душею Аннабель Лі.

Світла ніч з вишини все навіює сни

  Про кохану Аннабель Лі;

Чисті промені зір все нагадують зір

  Чарівної Аннабель Лі;

Плине днів течія, з нею вік буду я, —

Там кохана, жона, наречена моя

  Під надгробком лежить у землі,

  В тій прибережній землі.

Я в пишному вінці,

В багатому одінні;

Коштовні камінці

У персні на руці,

І я щаслива нині.

Мій любий лорд колись

Слова дорогоцінні

Промовив, клянучись, —

Та подзвін знісся ввись

І груди здійнялись:

Бо той поліг, б’ючись,

Хто вже щасливий нині.

«Любов мою прийми;

Удвох ми жить повинні,

То ж не вмивайсь слізьми», —

Ввійшли до церкви ми,

Та був мені в умі

Небіжчик д’Елормі:

«О, я щаслива нині!»

Промовлено отак

Обітниці безцінні,

І, хоч надії брак,

І в серці віри брак,

Обручка — наче знак,

Що я щаслива нині;

Мов золочений знак,

Що я щаслива нині.

Як збавитись химер,

Струсити снива плинні

Минуле час затер,

А страшно дотепер:

З-за мене той, хто вмер,

Нещасним стане нині.

Палючий жар на щоки ліг

Тобі у час вінчання,

Хоч світ вистелював до ніг

Щасливі дні кохання.

А промінь у твоїх очах,

  Що все сліпив собою,

(Що він ховав: тріумф чи крах?)

  Обпік мене красою.

Дівочий сором то, мабуть,

  Твої рум’янив щоки,

Та щему в серці не забуть,

  Згубив навіки спокій

Хто бачив, як на щоки ліг

Рум’янець в час вінчання,

Хоч світ стелив тобі до ніг

Щасливі дні кохання.

Чоло цілуючи в журбі,

Дозволь, відкриюся тобі, —

Ти слушно, далебі,

Казала, що вві сні

Даремно я марную дні.

Та вже коли позбувсь надій,

Нехай це вдень, чи в тьмі нічній,

Нехай це яв, чи марні сни,

Хіба повернуться вони?

Все, що примариться мені,

І все що бачу — сон у сні!

  Стою, а пінний вал?

  До берега несе свій шал,

  Рука стискає в забутті

  Піщинки золоті.

  Як мало! Вислиза

  Пісок у воду, і терза

  Мене сльоза, сльоза!

  О Боже, як в руках

  Утримати цей прах

  О Боже, хоч одну

  Піщинку не віддати дну!

  Чи ж все, що мариться мені,

  Що бачу — сон у сні?

Колись я знався з обранцем світів, —

Світи йому звіряли таємниці,

Він смолоскипа духу запалив

Від сонця і зірок. І крізь зіниці

З народження тим сяйвом променів

І ніс його в життя, у будні ниці.

Та сам не знав у щонайвищу мить,

Що то за сила в ньому струменить.

Його, гадав я, так зачарувало

Мабуть, проміння місячне вночі?

Невже таємні вроки подавали

До таїни вірнішії ключі,

Ніж древні вчення? Може, думки спалах,

Ще й сліду слів в собі не несучи,

Збадьорював урочо розум млявий

Так, як нічна роса спекотні трави?

Трапляється, що глянеш мимохіть

На те, що любиш, і підступлять сльози,

Байдужий погляд спалахне умить,

Хоч щодень бачиш все в буденній прозі,

Та лиш ТОДІ раптово забринить

Твоя душа, розбудить сонний морок,

Немов струна обірвана, і так

Щемить на серці! То є віщий знак.

Блукань іще незнаними світами.

Господь той знак красою подає

Лиш тим, хто ладен відректися тями,

Зневаживши життя і рай, стає

Такий на бій із божеством, у храмі

Душевному його не визнає

І прагне скинути чимдуж із трону,

А власну пристрасть вбрати, як корону.

Літо в розповні,

Ніч на землі,

Місяць виходить

В зоряній млі,

Зір починає

Круговорот,

Відблиском грає

В дзеркалі вод.

  Місяць сміявся,

  Та осміх здавався

Надто холодним мені.

  Раптом в хмарину

  Місяць поринув —

І ти розцвіла в вишині,

  Зоре вечірня,

  Світла і вірна

В гордій своїй яснині.

  І серцю так добре,

  Бо гордо над обрій

Возносить його промінь твій

  Далекий той промінь,

  Та місячний пломінь

Ще дальший, бо він неживий.

Вночі я про блаженство снив,

  Яке взяла розлука.

Та денний сон мене збудив,

  І в серці — знову мука.

Ах! Те, що бачу в світлі дня —

  Лиш сон. І крізь яву

Блукаю сліпо навмання,

  В минулому живу.

Та сон святий — той сон святий

  Назло жорстокій долі

Мене, мов промінь золотий,

  Веде в земній юдолі.

Хай в ніч буремну мов мана

  Він блисне й гасне вмить,

Чи ж Зірка Істини денна

  Яскравіше горить?

Я на світанку юних днів

Бажанням дивним паленів

На тихе озеро піти,

Де мій притулок самоти

Посеред чорних, диких гір

Обстав глухий сосновий бір.

І тільки ніч стелила знов

На все навколо свій покров,

Як раптом вітер прилітав,

Таємне щось гілкам шептав...

Тоді будивсь у грудях жах,

Що жив у водах у вітрах.

Та ні, не жах, а відчуття

Якогось самозабуття,

Що не сприйняв би, не втаю,

Ані за райську озію,

Ні навіть за любов твою.

Я знав — очікує загин,

Могила в мороці глибин

Того, хто би хотів знайти

Притулок в царстві самоти,

Душі відраду від скорбот

В Едемі темних вод.

Романсе мій, у сонний час

Згорнувши крила, ти не раз

На озері в глущавині

Крізь сон наспівував мені.

Тоді, барвистий, мов папуга,

Ти щиро був мені за друга,

І те, що знаю алфавіт,

Прості слова — твоя заслуга.

Очима недитячих літ

Я, ще дитя, дививсь на світ.

Та Кондор — час в недобру пору

Громами гнав років юрбу,

Пригнав турботи і журбу.

Вже й ніколи зирнути в гору

У скрути нелегку добу.

А коли й трапиться хвилинна

Світліша на душі струмина,

То в лірі й римах хоч на мить

Вона шукає відпочину.

Це ж злочин, щоб її спинить —

Поезії немає спину.

Гаї, які бринять у снах

Піснями солов’їв, —

Твої уста, а на устах

Відлуння милих слів, —

А очі, Боже! Їхній сум

Сягає глибини

Моїх невтішних, чорних дум,

Як сяйво зір — труни.

Твоя душа! — Це вічні сни

Безсонної пори

Про істину, що без ціни, —

І безцінь мішури.

Не скаржусь — в талані земнім

Земного щастя мало —

В любов ударив гніву грім,

І все за мить пропало.

Та гірко — хоч життя марне,

І я у злиднях гину —

Що ти оплакуєш мене,

Чужу тобі людину.

Ясна ріко, твої іскристі,

  Твої криштальні води,

Відбили, осяйні і чисті,

Відкрите серце, вільний хист

Дочки Альберто, вічний блиск

  Її палкої вроди.

У тебе дивиться вона —

  Тремтить гладінь погожа,

Тоді ти, річко чарівна,

  На вірне серце схожа,

Де вся краса, як і в тобі,

  Відбилася глибоко

Й тремтить, покірна ворожбі

  Допитливого ока.

Туманні доли, тіні рік,

Ліси, мов хмари, віддалік

Стоять непевною стіною

За сліз завісою сумною.

Там повні місяці ростуть

І тануть, тануть і ведуть

Одвічний свій танок.

Пливуть бліді, великі,

І гасять промені зірок

Холодні їхні лики.

Коли північний час поволі

За ликом місячним гряде,

Один з них, в срібнім ореолі,

(Найкращий з-поміж всіх!) впаде

Додолу, нижче, вниз,

І просто на скелястий спис

Гірської темної вершини.

А ореол серпанком сплине

І вкриє все довкіл:

І мури замків, сіл,

І всі земні простори,

І дивний ліс, і море,

І духів тихий сонм,

І все, що впало в сон,

Сховає в світлі й тіні, —

В гущавині промінній.

Бездонна! О, без дна

Ця сну нуртовина.

А на світанку всі встають.

І ореол тієї ж миті

Гінкі вітри несуть

У супроводі бурь і гроз

Як... будь-що, як усе на світі,

Він... наче жовтий Альбатрос.

А для всього земного

Шатро Селени ні до чого

(Такий вже марнотратний світ).

Та ореол скінчив політ,

Розсіявсь на краплини

І вже дощами лине,

З яких метелики земні,

Що пурхають в височині

(У всіх є свій каприз)

Й вертаються до трав земних,

Несуть по крихті сяйва вниз

На крилечках своїх.

Твоя, Гелено, ніжна врода, —

  Нікейська лодь із древніх днів,

Котра через рахманні води

Несе з утом чужих морів

  До рідних берегів.

Ти вабиш із морів і зим

  Лукавим поглядом наяди,

Античним профілем своїм

До слави вічної Еллади,

  У величавий Рим.

Стоїш в осяянім вікні,

  Як статуя легка й крилата,

В руках світильник із агату,

Віщуєш здалеку мені

  Душевне свято.

  Є ангел у небесах,

  І струни лютні сплів

  Йому в серці Аллах.

  Чари в його піснях

  Спиняли хори світил у світах

  Слухати німо, як на устах

  Лунає спів.

  Благовістить

  Пісня світання,

  Спаленіла з кохання

    Зоря Тремтить.

  Стримавсь блискавки політ,

  Прислухаються з орбіт

  Сім Плеяд, дзвенить зеніт,

  Владний спів чарує світ.

Шепче хор світил в ефірі,

Чутка йде в повторах лун,

Що чари ці — з офіри

Його живої ліри,

Він — лиш її вістун,

Хто користає з міри

Тремтіння дивних струн.

Але ангел в царстві тім,

Де мудрості влада,

Де Бога Любові дім,

Де в гурій солодкім зорі

Сяє бентежна принада, —

Нею чарують зорі.

Тому бездушний спів

Зневажати маєш право,

Ізрафелю. Пісня млява

Не увінчує богів.

Мудрому серед співців

Лаври всі і слава!

Лиш натхненню без вагання

Вірить горній небосхил,

Туга, радість, лють, кохання —

В повну міру всіх мірил!

Хай мовкне хор світил!

Так, ти світоч емпіреї.

В світі ж інший окомір,

Нам не зважитись на спір,

Тінь майстерності твоєї

Засліплює земний наш зір.

  Та все ж якби

  Де Ізрафель

Я жив, а він — серед юрби,

Чи зважився б на спів журби

Небесний менестрель?

А я на пісню небесних пустель

Дерзнув би без ганьби!

Вночі, червневої пори

Стояв я, місячні пари

В туманній, сонній течії

Спливали за ясні краї

І м’яко росяний убір

Стелили на вершини гір,

Стікали тихо й мелодійно

В долину вічності сновійну.

Лілею там леліє хвиля,

Схилилась ружа на могилі,

І загортає у туман

Руїна вирви давніх ран.

На Лету схожий сонний став

Поглянь! тривожно задрімав,

Його нікому не збудить!

Краса вся спить! Ірена спить,

Небес відкрита висоті

Із Долею на самоті.

О чарівна! Чия вина,

Що не зачинено вікна?

Що жваві леготи нічні

Крізь ґрати на твоїм вікні

Мов чаклуни в ході легкій

Навідуються в твій покій,

І, повні шалу, так зухвало

Колишуть довге запинало,

Нависле над закритим віком,

Де задрімала ти навіки.

А на підлогу і на стіни

Примарами набігли тіні.

Мов чорний птах довкола страх.

Куди мандруєш ти у снах?

На острови серед морів

Чужою для оцих садів!

Ця дивна блідість! Дивний стрій,

Нерушність довгих кіс і вій,

І цей суворий супокій!

Заснула! Хай спокійно спить,

За віком вік стіка, як мить.

І небо сон її хранить

В хоромах, що за ці святіші,

На ложі, що за це смутніше.

І я молюсь, щоби повік

Не відкривати їй повік,

Коли довкіл примар потік.

Кохана спить! Хай мирно спить

І вічно сни щасливі снить!

Хай пухом їй земля лежить!

У темних нетрях лісових

Сховає склеп її від лих, —

Високий склеп її родини

Свої крилаті чорні стіни

Гостинно розкрива для всіх,

Хто вже позбувсь земних утіх.

Це та гробниця, до порталу

Якої ще вона бувало

В дитинстві камінці кидала;

Плита могильна — звідти їй

Вже не відлунить звук глухий,

Навіявши думки страшні,

Що стогне мертвий у труні.

Тихий діл колись-то цвів,

Де з людей ніхто не жив —

Війни їх взяли суворі.

Тільки ніжноокі зорі

З синіх веж в нічні години

Квіти стерегли. За днини

Промінь сонця в квітниках

Ніжився на пелюстках.

А тепер, в годину бід,

Там спокою згинув слід,

Скрізь стривоженості гніт, —

Понад долом спорожнілим

Леготи закам’яніли.

І не вітер у садах

Шумить, мов хвилі зліт і крах

В Гебрідських дальніх островах.

І не під вітром зграї хмар

Простерлись сонмищем примар,

Летять, немов юрба почвар

Понад фіалками, які

Мов очі дивляться людські,

Над ліліями, що схилили

Голівки на чиїсь могили.

Схилили — з ніжних пелюсток

Спадають роси у пісок.

Сльозини по тонкій стеблині

Стікають вічні і невпинні.

Де Заходу околи тьмяні

Є дивне місто в океані.

Там Смерть собі воздвигла трон,

Там грішним і праведним рівний закон

Спочинок вічний, вічний сон.

Палаци там, святині, вежі

(Не подолати їх вікам!),

Яких не знають наші межі.

Навкруг, чужий усім вітрам,

Байдужий до усіх негод,

Меланхолійний безмір вод.

З небес проміння ні на мить

У темінь міста не злетить, —

Лиш сяйво із блідих глибин

Торкається сумних руїн

На вавилонські схожих стін,

Палат, соборів білини,

Шпилів стрімких височини,

Давно покинутих альтан

В обіймах кам’яних ліан,

Гробниць, оград і колонад,

І фризів, де сплелися в лад

Віола, вензель, виноград.

Байдужий до усіх негод?

Меланхолійний безмір вод.

І так сплелися світло й тіні,

Що ніби з неба звисли стіни,

А з вежі гордої німа

Все оглядає Смерть сама!

Гробниці без дверей, без брам

На рівні вод похмурий храм,

Але не ваблять сонні води

Ні діаманти, ні клейноди,

Що сяють в ідольських очах,

Що покривають тлінний прах.

І не тривожить хвиля пінна

Пустельне водне оскляніння,

Ані прибій, гонець вітрів

Із інших, радісних морів,

Потворної, страшної тиші

І вод свинцевих не сколише.

Та що це? У провітрі гук!

І хвилі неповторний звук!

То вежі наче ледь просіли,

Збудити водну гладь посміли,

У небі хмарному прорвали

Верхів’ями вузькі провали,

Багрянцем засвітились води,

Затримали хвилини подих...

Коли ж у стогонах поволі

На дно, в безодню місто кане,

Зведеться пекло на престолі

  Йому віддати шану.

Колись в твоїм коханні

  Душа спізнала рай —

І острів в океані,

  Й олтар, і водограй,

І квіти дивні та духмяні —

  Моїм був той розмай.

О мрій сліпуча мить!

  Надії зблиск! Без вороття

Майне і відлетить!

  «Вперед! Вперед!» — із Майбуття

Лунає глас. Та дух мій снить

  Минулим. І без відчуття

Закляк, німий, мовчить!

Вогонь життя не спалахне,

  Згубив я бідам лік!

«Навік, навік, навік...»

  (Так мовить море крижане

Сухим піскам здалік.)

  Орел підбитий не змайне,

Не квітне громовик.

Удень я сню в замрії,

  Ночами бачу сни,

Як десь твій зір зоріє,

  Як десь під звук струни

Ведеш танки-завії

  Чужої сторони.

О леле! В спінених валах

  Про тебе зникли вісті.

Ти в хтиві руки віддала

  Свої красоти чисті,

Забула край, де хмар імла,

  Де верб плакуче листя.

Прощальний лебединий спів

В озерах Півночі лунає,

Останній звук серед лісів

Тужливо й сумно завмирає.

Таким почув твій голос я,

Моє тремтіло в нім ім’я.

Як промінь сонця, що пройшов

Крізь небо чорне і студене,

Проткнувши хмар нічний покров,

Так погляд твій упав на мене.

Та витримав його сповна

Мій дух, мов скеля кам’яна.

Згадай-но юнака, що зміг

Віддати серце, як офіру,

Він зник у мареві доріг,

В твою красу зберігши віру.

То в жертву принесла раба

Очей погордних ворожба.

Прадавній Риме! Ось вона — гробниця

Високих роздумів, що їх вікам

Залишили століття сили й слави!

Нарешті після довгих, довгих днів

Паломництва виснажливого, спраги

Над мудрості твоєї джерелом

Схиляюся, очищений і скромний,

Між тіней, убираючи у себе

У душу все: пишноту, славу, смуток.

Безмежжя! Вічність! Пам’ять давнини!

Спустошеність! Безмовність! Темна ніч!

Я відчуваю непоборну силу

Цієї магії — цар Іудеї

Такої не вивчав у Гетсимані,

Могутніх чарів — промітні халдеї

Таких не позичали у зірок!

Де впав герой, там падає колона!

Де променився золотом орел,

Тепер кажан чатує сірокрилий!

Де вітер пестив римлянкам волосся,

Колишеться осот і очерет,

А де монарх на золотому троні

Недбало ніжився — неначе тінь

У місячному тьмяному промінні

Нечутно в’ється ящірка прудка!

Стривай! Цей мур, обплетені аркади,

Карнизи вищерблені, ці колони,

Цей чорний ряд облуплених колон,

Розбитий фриз, оця сумна руїна,

Ці камені! Невже цей камінь — все,

Що залишив від чорного громаддя

Нещадний Час Майбутньому й мені?

Не все, — озвались Луни, — ні, не все!

Пророцтва голосного вічні звуки

До мудреців підносяться з руїн,

Мов спів Мемнона Сонцеві назустріч.

Врядуємо жорстоко і всевладно

Ми помислами й душами титанів, —

Ні, не знесиліло бліде каміння,

Ні, не розвіялася влада й міць,

І ні урочисть голосної слави,

Ні сховані під нами таємниці,

Ні дивовижні чари і легенди,

Ні спогади, які нас угорнули

В нетлінні віковічні шати,

Не перевершать цю, минулу славу.

Кохана, серед лютих бід,

  Що облягли мій шлях земний

(На нім не стрівсь — за стільки літ! —

Ні жодної троянди цвіт.),

  Розрадою душі сумній

Про тебе мрії — як привіт

З Едему в безталанний світ.

Ті пам’ятні тобою дні

  Для мене — острів у морській

Буремній далині,

Де шторми люті й навісні

  Розшаленілись. Та в стрімкій

Небесній чистій вишині

Над ним — одвічний супокій.

Прекрасний острове, найкращі квіти

Тобі ласкаву назву віддали!

Прекрасних згадок світлі дивоцвіти

Ці овиди у пам’яті принесли, —

Про щастя, що його не повернути,

Про гіркоту утрачених надій,

Про дівчину, якій не позирнути —

Навік уже! Навік! — на берег твій.

Навік! Навік! Цьому судилось слову

Змінити все! Навік моя печаль!

Тепер проклятою землею знову

Я наречу оцю квітучу даль!

О гіацинтів край! Багряний Занте!

Isola d’oro, fior di Levante![147]

У смарагдовій долині

  Серед ангельських садів

Звівши вежі старовинні

  Пишний замок височів.

В Думки-владаря державі

  Був той дім!

Над прекраснішим — в уяві

  Не витав ще серафим!

Стяги гордо майоріли

  Понад дахом золоті

(Як давно вже відшуміли

  Дні оті!),

А коли вітрець ласкавий

  Там злітав,

То в густі квітучі трави

  Аромати проливав.

Мандрівник у тій долині

  Бачив в кожному вікні,

Як під лютні спів видіння

  Пропливали осяйні,

Танцювали, а на троні

  Він сидів —

В багряниці і короні

  Гордий владар тих країв.

В блиску перлів і рубінів

  Двері в зал.

А крізь двері плинув, плинув

  В сяєві дзеркал

Почет Лун, що починали

  Дивний спів, —

Їхні славили хорали

  Мудрість володарських слів.

Тільки ж лихо чорношате

  Облягло величний трон.

Владарю вже не стрічати

  Сонця схід. Неначе сон —

Дні, яких не повернути,

  Спів осанн —

Все забуто, всі забуті,

  Все — туман.

Мандрівник у тій долині

  У червоних вікнах зрить:

Під потворні звуки тіні

  В’ються — темна ненасить!

Товпляться в побляклі двері,

  Мов потік,

З диким реготом химери.

  Не всміхнуться їм повік.

Є сутності й властивості, які

Живуть двоїсто, суть їх глибінь

У тому, що природою близькі

Матерія і світло, річ і тінь,

І Тиша є двоїста — тверді й вод,

Душі і тіла, незбагненна суть

Її у затишку глухих безлюдь;

У спогадах гірких винагород

Вона звучить словами «не вернуть!»

Ця Тиша віковічна — ні добра

Вона не принесе тобі, ні зла.

Коли ж, як слід злощасного тавра,

Прилине Тиша, наче тінь крила

З країв, Де крок і слово завмира, —

То ввірся Господу! Прийшла пора.

Шляхом самоти туманним,

Тільки демонові знаним,

Де, посівши чорний трон,

Ідол-Ніч вершить закон,

Із огрому, із безмов’я

З Фули темної прийшов я,

Де мовкне глас, зникає враз

  Простір і час!

Безодня пущ, безмежжя вод,

І велет ліс, провалля, грот,

Де никнуть тіні сумовиті,

Завісою роси укриті.

Гори падають неждано

У глибини океану,

Океан вали здіймає

В небо вогняне, безкрає.

Далі озера простерті,

Де застигли води мертві,

Мертві води заніміли

Й сніжнобілі лики лілій.

Де озера розпростерті,

Де пустельні води мертві,

Мертві води заніміли

Й сніжнобілі лики лілій,

Біля гір, уздовж ріки,

Що струмує тут віки,

В сірих нетрях, болотами,

Де плазує гадь віками,

Де у вирвах серед мряки

  Вурдалаки,

У просторах тих безмежних,

В диких закутках бентежних

Мандрівник пополотнілий

Бачить спогад знов ожилий, —

В саванах його минають,

Стрепенувшися, зітхають

Друзів тіні, що від себе

Він віддав Землі — і Небу.

А серця, закляклі в горі,

Утішають ті простори.

Душам змученим відрада, —

Край цей — їхній Ельдорадо.

Та живому не посміти

Вільно тут усе уздріти,

Для слабких очей людини

Незбагненні ці таїни.

І тому звелів Владика

Долі опускать повіки,

А сумна душа розгляне

Все крізь марево туманне.

Шляхом самоти туманним,

Тільки демонові знаним,

Де, посівши чорний трон,

Ідол-Ніч вершить закон,

Повернувся вже, прийшов я

З Фули темної, з безмов’я.

    Немилий світ

    Самотніх літ,

  І в’яне душа в самоті,

Та юна й ласкава Евлалія судилась мені у житті,

Але світлокоса Евлалія з’явилась в моєму житті.

    Ах, зорі нічні

    Тьмяніші мені

  Від сяйва дівочих очей.

    Із срібних полян

    Серпанок-туман,

  Що в місячнім сяйві тече,

Ніщо проти хвилі волосся, що впала на біле плече,

Коли ясноокій Евлалії волосся спада на плече.

    Сумнів і сум

    Щезли з дум —

  Душею ми з нею одні!

    Сяє для нас

    В денний час

  Астарта у височині,

На неї ніжна Евлалія очі звела чарівні,

До неї юна Евлалія звела свої очі ясні.

З усіх, кому тебе зустріти — ранок,

З усіх, кому без тебе день, як ніч,

Затемнення у висоті небес

Святого сонця, з тих усіх, що слізно

Тебе благословляють за Надію,

Відродження загубленої віри

В людей, у істину, у Доброчестя,

Із тих усіх, хто, Розпачем убитий,

Став з ложа смерті на лагідний поклик

Тобою мовлений: «Хай буде світло», —

Іагідний клич пророчий, що світився

В твоїх очах, прекрасний серафиме,

Із тих усіх, чия довічна вдячність

Обожнення нагадує, — згадай

Того, хто вірність береже до смерті,

Хто, укладаючи цей скромний вірш,

Із трепетом священним усвідомив,

Що доторкнувся ангельського духа.

Ще так недавно автор цих рядків

Зарозуміло і уперто твердив

Про «всемогутність слів», не визнавав,

Що може в мозку виникнути думка,

Яка людському слову непідвладна.

І, як на глум тій похвальбі моїй,

Два ніжні, милозвучні слова, — схожі

На італійські, ніби прошептали

їх ангели у сні «посеред рос

На місяцем залитому Гермоні», —

З безодні серця виникли самі.

Думки нездумні — чисті душі дум,

Свавільніші, божистіші від звуків,

Що будь-коли на арфі Ізрафель,

«Із найсолодшим голосом у світі»,

Спромігся відтворити. Я ж німий!

Перо безвладне випадає з рук, —

Тобі, кохана, на твоє прохання

Не можу я ні слова ввіднайти.

Безсилий думати і почувати —

Хіба ж то почуття — ця скам’янілість

Над золотим порогом світу мрій?

Знетямлений розкішним краєвидом

Хвилююся, тому що навкруги —

Праворуч і ліворуч, скрізь, у всьому,

В багряному серпанку вдалині,

Де виднокруг зникає — ти єдина.

Небеса попелясті й скорботні,

  Лист опалий — сумна таїна,

  Лист зів’ялий — сумна таїна,

Знову ніч, знову жовтень самотній,

  Ніч з ночей, незабутня, одна,

Знов Оберові темні безодні,

  Що ховає лісна глушина,

Знов озерні холодні безодні,

  Де Уїра жахна глушина.

Я блукав де звелися титани —

  Кипариси, з Душею блукав,

  Із Псіхеєю довго блукав.

В серці в мене конали вулкани,

  Наче лави нестримної сплав,

  Наче магми сірчистої сплав,

Що колись в крижані океани

  Грізний Янік потужно зливав,

Що із стогоном в сиві тумани

  На полярні поля виливав.

У розмові повільній, скорботній,

  Розтривожених дум нуртина,

  Давніх спогадів нуртовина.

Ми не знали що жовтень самотній,

  Що прийшла тая ніч мовчазна

  (Ніч з ночей, незабутня, одна!),

Ми забули озерні безодні

  (Та знайома нам ця глушина!),

Ці Оберові темні безодні,

  Ця Уїра жахна глушина.

Вже крізь ніч пробивалось світання,

  І сузір’я вказали на схід,

  І зірки провістили вже схід.

Перед нами в непевнім тумані

  Мрів заграви далекої слід,

Із заграви у дивнім сіянні

  Виходила Астарта на світ,

В кришталевім дворогім убранні

  Осіяла короною світ.

І сказав я: «Астарта ніжніша

  За Діану у царстві зітхань,

  Владно сяє в юдолі зітхань.

Вона бачила сльози, живі ще

  На щоках непогаслих страждань,

І крізь лева сузір’я нам віщо

  Прояснила шляхи сподівань,

  До одвічних світів сподівань.

В очах її сяйво — скоріше

  Через Лева ходім без вагань,

Із любов’ю в очах вона вище

  Простувати велить без вагань».

Та Псіхея в раптовій тривозі

  Зупинилась. «Я знала колись

  Тую блідість, я знала колись.

Нумо швидше! О поки в спромозі

  Утікаймо! Тікай! Не барись!»

І шептала й тремтіла в знемозі,

  Її крила в пилюці тяглись,

І ридала безвладно в знемозі,

  Її крила по стежці тяглись.

  Сумовито в пилюці тяглись.

Відповів я: «Не біймося мрії,

  Поспішаймо в тремтіння зорі,

  В кришталеві розкоші зорі.

То в пророцтвах Сивілли Надії

  Променіють красою вгорі,

  Розвидняється ніч угорі.

То ж довірмося — сяйво розвіє

  Наші муки й страждання старі,

Довіряймось спокійно — розвіє

Те проміння страждання старі.

  Розвидняється ж ніч угорі».

Я втішав і голубив Псіхею,

  І розвіював гніт її дум,

  І тривогу розвіював дум.

Та дійшли ми до обрію з нею,

  І спинив нас, навіявши сум,

  Склеп камінний, навіявши сум.

«Хто лежить за стіною цією?»

  Запитав я, тамуючи сум.

  І сказала вона: «Юлалюм,

  Тут заснула твоя Юлалюм».

І зів’яли на серці скорботні

  Сірі думи — сумна таїна,

  Наче листу сумна таїна.

І я крикнув: «Це жовтень самотній,

  Рік, як ніч промайнула журна.

  Я блукав тут, і ноша страшна

  Мою душу гнітила — страшна,

  В ніч з ночей, що єдина-одна.

  Демон водить мене, чи мана

Упізнав я озерні безодні:

  Це Уїра жахна глушина,

Це Оберові темні безодні,

  Це вампірна лісна глушина».

Вдвох ми скрикнули: «В нашій печалі,

  Мабуть, встали з забутих могил,

  Милосердні привиддя з могил

В засторозі спинитися й далі

  Не узріти, що вкрив уже пил,

  Таїни, що покрив уже пил,

І вони нам це сяйво послали

  Потойбічних довічних світил,

Що в гріховно сліпучім хоралі

  Все блукають у пеклі світил?»

  Слухай над санками дзвін —

    Срібний дзвін!

Скільки сміху, скільки втіхи розсипає він!

  Як він лине, лине, лине

  У дзвінку морозну ніч!

  Світлих зірочок іскрини

  Переблискують невпинно

  Безліччю веселих віч.

  Звуки срібних струн?

  Ритмом стародавніх рун

Розсипає мелодійний, музикальний передзвін,

  За санками сніжний дзвін,

    Дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

  Лине чисто і сріблисто навздогін.

  Слухай-но вінчальний дзвін —

    Злотодзвін!

Світлим вісником лунає величальний дзвін!

  У духмяну ніжну ніч

    Посилає радий клич!

  Мелодійна і ясна

    В дивний лад

  Перелунює луна.

  Горлицю приворожила пісня чарівна

    В тихий сад.

  Із дзвінких дзвіниць вершин

Водоспадом милозвуччя пролітає дзвін.

    Ллється він,

    Добрих змін?

  Передвісник, передзвін.

  В забутті співає він,

  І щасливим переливом

  Лине дзвін, дзвін, дзвін,

Мелодійний, гармонійний, світлий дзвін.

  Слухай! Десь тривожний дзвін —

    Бронзи дзвін!

В тиші лементом безладним враз ударив він!

  І збудив, розбурхав ніч!

  Зойком страху б’ється в ніч!

  З жаху занімів язик,

  Замість слова крик, крик!

    В недолад,

Бездоладно він благає змилосердитись пожар,

Божевільно проклинає лютий і глухий пожар,

    За ударом ще удар,

    Полум’я сягає хмар,

  Шле в скаженім намаганні

  З ними злити увостаннє

    Свій криваво-чорний чад.

  Лине дзвін, дзвін, дзвін,

  З жаху ген метнувся він

    Наче звір!

  Скільки реву, грюку, грому,

  Сковує страшна судома

Наполоханий, стривожений ефір.

  Та пізнає гострий слух

    Із розгону

    Того дзвону,

  Що вогонь на мить ущух,

  Чітко вловить серед змін

    Ритму дзвону,

    Розгомону

  Лиха вибухи і скін!

Бо знесилля й спалах люті шле навколо сполох дзвін,

    Бронзи дзвін,

  Ллється, б’ється дзвін, дзвін,

    Дзвін, дзвін, дзвін.

  Гірко просить і голосить марний дзвін!

  Слухай-но, сумує дзвін —

    Криці дзвін!

Будить чорних дум тривогу похоронний дзвін!

  У глуху самотню ніч

  Проганяє сон із віч

Він залізним, невблаганним, грізним тоном.

  Чути в дзвонах безнастанних

  З заіржавілих горлянок

    Муки стогін.

  То в дзвіниці юрми гномів

  Напочатку дзвонів гомін

    Рушать сонно,

  Потім дзвоном, дзвоном, дзвоном,

  Глухо гуком однотонним

Котять камені на серце

І радіють безборонно.

Що за плем’я — тіні сірі,

І не люди і не звірі —

    Там снує?

То вампір їм тон дає —

Він розгойдує і б’є,

    Б’є,

Серцем дзвона в грізний дзвін,

То регоче хижо він —

Все на світі прах і тлін,

Виє він, танцює він?

Під акорди мертвих струн

В ритмі стародавніх рун,

Громом роздирає дзвін,

    Лютий дзвін.

Під акорди мертвих струн

В ритмі стародавніх рун

Однотонно лине дзвін,

Дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

Голосінням лине він

У акордах тужних струн

Вічний сон віщує дзвін

Під щасливі ритми рун.

Реквіємний скорбний дзвін,

Чорний дзвін, дзвін, дзвін,

Похоронний плаче дзвін,

Суму дзвін, дзвін, дзвін, дзвін,

  Вічний дзвін,

Невблаганний, нездоланний, скорбний дзвін.

Я лиш єдиний раз тебе побачив

Тому вже кілька літ — хоч небагато.

Була липнева ніч, і місяць щедрий,

Немов твоя душа, по небу плив.

Долаючи стрімку стежину круто,

Він посилав сріблисту зливу світла

Спокійно, сонно, тихо й сумовито

На тисячі підведених угору

Троянд у зачарованім саду,

Куди вітри скрадалися несміло.

І місяцю осяяні троянди

За промені кохання віддавали

Духмяність душ в останньому екстазі —

І місяцем осяяні троянди

Вмирали, заворожені тобою

І поетичністю твого буття.

Ти, вся у білому, напівсхилилась

Над квітником фіалок, поки місяць

Світив на зачаровані троянди?

І на твоє — зажурене! — обличчя.

Хіба не Доля це — тієї ночі —

Хіба не Доля (ймення їй Журба)

Мене спинила біля входу в сад

Вдихнути пахощі троянд півсонних

Ніде ні звуку, світ огидний спав.

Не спали ти і я (О Боже! Небо!

Як б’ється серце від сполуччя слів!).

Не спали ти і я. Спинивсь я, глянув,

І раптом позникало все навколо.

(Не забувайте, сад був чарівний!)

Перлинний відблиск місяця погас, —

Галяв мошистих, сплетених стежин,

Щасливих квітів і дерев тривожних

Не стало, і на леготів долонях

Позавмирали пахощі троянд.

Все зникло, все, лишилась тільки ти,

І навіть ні — лиш світло у очах,

Душа у вгору зведених очах.

Лиш їх я бачив — в них увесь мій світ,

Лише на них годинами дивився,

Лише на них, аж поки місяць згас.

Які нестримні повісті сердечні,

Здавалось, закарбовані навічно

У цих небесних сферах кришталевих!

Глибокий розпач і палка надія,

І гідності спокійний океан,

Шалена пристрасть і така бездонна

І нерозгадана жага любові!

Та ось Діана світла перейшла

На ложе хмар на західному прузі,

А ти, мов дух поміж дерев громаддя,

Вже відпливла! Та очі — залишились,

Вони і дотепер іще зі мною,

Освітлюють мені самотній шлях.

Вони не зрадили, як зрадили надії,

Вони зі мною і ведуть крізь роки,

Неначе слуги, я ж — покірний раб.

Їх служба — ласкою мене зігріти,

Я ж маю рятуватись їхнім світлом,

Вогнем їх електричним очищатись,

Святитись елізійним їх вогнем,

Надій красою сповнюючи душу.

Вони — ті зорі, на які молюся

Сумними і безсонними ночами.

Проте в безжальнім сяйві полуденнім

Я бачу їх — прекрасні дві Венери —

Яких несила сонцю погасити.

Хто спокусив тебе зректись служінню

Джерелам бездоганної краси?

Від мудрості вигнанкою воліти

Злиденний жарт, а не почесну риму?

Писати? Переводити папір?

На ці слова й відписувати годі, —

Людина — пише, стримується — Бог.

У колі друзів, де вино

І сміх і дотеп Час вінчає,

Не забуваю, все одно,

Що серце в тузі і відчаї

  Належить лиш тобі!

Октавіє, не відбирай

Надій — утіхи у журбі —

У серця, сповненого вкрай

  Покірністю тобі!

Не був я із дитячих літ

Як всі, — не так й бачив світ

Як інші всі — чуття свої

Черпав не в спільнім ручаї.

І зовсім інше джерело

Мені печаль мою дало,

У радість сам шукав стежин,

Що я любив — любив один.

Коли ступав я за поріг

Життя буремного, то зміг

Спізнати таїну. Прийшла

Вона з глибин добра і зла,

Із водограїв і струмків,

З червоних скель, гірських шпилів,

Із сонця, що в блакитне тло

Осіннє золото несло,

Із блискавиці і грози,

З дощу прозорої сльози,

Із хмар в чистій синизині,

Яка, здавалося мені,

Летіла в далеч од землі,

Мов демон на крилі.

Цій праці добровільно в бран

Я йшов — на лихо чи талан —

І, долю поєднавши з нею,

Служу їй тілом і душею.

  Не зведусь на ноги,

    Хоч тікати б рад,

  І нема спромоги

    Серцю дати лад.

  Гинуть всі надії,

  Та піддавсь я мрії,

    Ворожбі принад.

  Так принадно в хащі

    Зблискує змія,

  І краса пропаща

    Вабить солов’я.

  В ту ману пташи́на

  Вірить, сліпо лине

  І жорстоко гине,

    Як загинув я.

Лий бурштин у білій піні,

  Знову кухоль наливай,

Знову одчайдушні тіні

  В мозку юрмляться нехай.

Безтурботна влада хмелю,

  Дивний легкості екстаз.

А за повним кухлем елю

  Що для мене важить час?

Скажу, як вам розбагатіти вмить,

Не нидіючи в банківській роботі:

Візьміть банкнот, на палець накрутіть,

І ваші гроші будуть в обороті!

Ваш капітал без ризику й турбот

Готівкою в руках — не страшно воєн —

Зігніть іще упоперек банкнот,

Хіба не ясно? — Гроші ваші вдвоє!