Провалля і маятник

Начерки до портрета

Едгар Аллан По написав відносно небагато. Все створене ним у царині поезії та прози можна об’єднати у двох томах: in quarto — вірші, in folio — оповідання. Але під обкладинками цих книг напрочуд багато шедеврів світового рівня. Час уже відібрав найкраще з доробку письменника, і ми досі дивуємось величі й незвичайності таланту По. Твори «Крук», «Аннабел Лі», «Улялюм», «Ельдорадо», «Падіння дому Ашерів», «Маска Червоної Смерті», «Чорний кіт», «Золотий жук» живуть у пам’яті поколінь читачів як сліпучий образний і чуттєвий спалах. Музика й барви цих творів, як усе незвичне, новаторське, зухвале, вкарбовуються у свідомість назавжди. Однак час згладжує незвичність, новаторство тиражується і стає нормою, зухвале в мистецтві минулого вже нікого не дратує. Тим дивніше, що творчість американського митця і в наші дні, майже через півтора століття після його смерті, приваблює свіжістю і силою, чарує художньою неповторністю, глибокою оригінальністю.

Ця оригінальність помітна й на тлі світового романтизму, й зокрема американського. Едгар По — романтик у найповнішому, ба навіть абсолютному значенні цього слова. Вся його творчість наскрізь романтична. Не менш романтичні і всі злети й падіння його людської долі від самої колиски до могили. Його літературний портрет, створений далекими від об’єктивності сучасниками, — типовий для романтика. Особливо знаменно, що й уявний автопортрет, написаний його пером, теж романтичний. Характерно, що в обох вигадане заступає справжнє, фантазія торжествує над реальністю, карикатура чи ідеалізація замінюють істинний образ.

Усе це тільки підтверджує той безперечний факт, що американський класик жив і писав за законами романтизму. Одним з цих законів ще з часів німецьких романтиків, — Новаліса, братів Шлегелів чи Тіка, — тобто з 90-х років XVIII століття, було творення власної особистості за певним каноном. Вони теоретично обґрунтували необхідність виховання своїх почуттів, власноручного плетення життєвої канви й гаптування візерунків на ній за окресленим взірцем.

У своєму нарисі про поезію Едгара По російський американіст О. Звєрєв пише: «Це була характерна властивість романтичної свідомості, вираз туги за ідеалом, яка покликала до життя самий романтизм. Склався особливий тип поведінки, виникав старанно продуманий образ скептика, бунтівника, одвічного бурлаки, сповненого зневаги до навколишнього убозтва, змученого розчаруванням, зневірою і невдоволеною жагою діяння, яке покликане замінити весь існуючий порядок речей». З Едгаром По сталося так, що створений ним образ романтичного поета обернувся на своєрідну маску і та маска приросла йому до обличчя, міф автора «Лігейї» для багатьох став переконливішим і живішим, ніж сама реальність його вдачі та життя.

Яким було обличчя письменника — це «дзеркало душі»? На щастя, збереглося кілька портретів По, автопортрет і дуже виразний дагеротип (1849 р.), який найчастіше репродукують у виданнях його творів. Перше, що впадає у вічі, — дуже високий широкий лоб, світлий лоб мислителя, оточений легким хвилястим русявим волоссям. У ясних великих очах увага, втома і смуток. Гарні прямі, довгі брови. Великий ніс аж ніяк не класичної форми і малі, тонкі, міцно затиснуті, скорботні вуста. Це обличчя непересічної й нещасливої людини. На ньому проступає воля і легкодухість, упертість і примхливість.

А ось як характеризує письменника прихильна до нього близька знайома літераторка Френсіс Осгуд: «Я завжди вважала його взірцем витонченості, шляхетності й великодушності... Його гарна гордовита голова, темні очі, які блищали сяєвом обраності, сяєвом почуття і думки, його манери — все це було поєднанням невимовної величі і ніжності... Особливо величною здавалася мені проста й поетична душа Едгара По. Він був веселий, щирий, дотепний, то стриманий, то вередливий, як розбещена дитина, але навіть під час найважчої літературної праці він знаходив ласкаве слово, добру усмішку до лагідної, молодої й обожнюваної дружини і до всіх гостей ставився уважно й люб’язно. Нескінченні години проводив він за столом... завжди старанний, терплячий, записуючи своїм прегарним письмом чудові фантазії, котрі безперервно породжував його блискучий і гострий розум».

Та є й зовсім інші характеристики, які малюють непривабливу, а подекуди відразливу постать. Наділяючи По рисами в кращому разі демона, а в гіршому — просто негідника, люди, які з тих чи інших причин не любили письменника, йшли назустріч побажанням публіки. Відомо ж бо, що і в наш час масовий споживач культури обожнює творити кумири і скидати їх з п’єдесталів, захлинається від утіхи, пліткуючи про відомих митців. У часи По саме письменники, їхня особистість, їхнє приватне життя привертали увагу, виконували в суспільстві ту роль, яку тепер грають зірки кіно та естради.

За життя американського майстра незвичність його натури й певна ексцентричність поведінки викликали в багатьох сучасників водночас і заперечення, і хворобливий інтерес. Після його смерті над створенням неправдивого образу письменника старанно попрацював перший біограф По, його недоброзичливий виконавець духівниці Руфус Грісуолд. Як виявилося згодом, для свого «мемуару», отже, для літературного портрета По, цей літератор просто «позичив» риси персонажа з роману «Кекстони» англійця Бульвера-Літтона, переписавши характеристику бульверівського романтичного лиходія Френсіса Вів’єна. І читачі повірили злій вигадці Грісуолда, бо прагнули бачити саме таку типову літературно-романтичну особистість.

Едгар По був митцем найновішої доби, тобто, як майже кожен літератор буржуазного світу, заробляв на існування власним пером, що було невідомо більшості його попередників ще наприкінці XVIII століття. Його безжально визискували видавці, часто він сидів без цента в кишені, через матеріальну скруту впадав у відчай. Його щоденною працею була не тільки висока творчість, а й журналістське, редакторське тарування.

Письменник народився і майже безвиїзно прожив усе життя у Сполучених Штатах — молодій країні, де тон задавала переможна буржуазія нової формації, сповнена завзяття, сили, рухливості. Економіка країни семимильними кроками посувалася шляхом науково-технічного прогресу. США пишалися республіканським способом правління, демократичними інститутами, а також молодістю й перспективами на прийдешність. Проте й за демократичного ладу виникали гострі соціальні, національні та культурні проблеми, що привертали до себе увагу як усередині країни, так і за й межами (згадаймо хоча б те, що писав про Америку після своєї подорожі за океан Чарлз Діккенс).

Будучи сином свого часу і своєї країни, а крім того, вразливим художником, Едгар По і в особистому житті, і в творчості певною мірою віддзеркалював те, що його оточувало, часом гостро й гіперболізовано. Оригінальність його творчості й особистості багатьом європейцям здавалася несумісною з панівним уявленням про унормованість, пуританство, обивательську безбарвність американського суспільства, його раціоналізм і прагматизм, бездуховність, ворожість усьому інтелектуальному. Звідси пішло не раз повторене твердження про чужість По духу Сполучених Штатів. Лаконічно це висловив Бернард Шоу: «Як міг з’явитися в Америці цей найвитонченіший художник, справжній аристократ літератури?» В цьому твердженні тільки частка правди. Коли за межами Сполучених Штатів стали краще відомі твори письменників і мислителів доби По, їхні складні духовні шукання, коли розкрився весь масив американського романтизму як своєрідного і барвистого явища, автор «Падіння дому Ашерів» або «Маски Червоної Смерті», «Крука» або «Дзвонів» вже не здавався дивним винятком, а навпаки, добре вписувався в загальну картину літературного процесу США тридцятих-сорокових років минулого століття і ставав поряд із такими видатними художниками, як Мелвілл або Торо, Емерсон чи Дікінсон, був найзначнішим з них.

Дія багатьох творів По відбувається або в Європі, або в умовній екзотичній країні. Героям притаманні загальнолюдські, а не конкретно-історичні чи національні риси. Письменник іноді навіть може видаватися позанаціональним, надто в порівнянні з таким суто американським письменником, як автор «Пригод Тома Сойєра» та «Пригод Гекльберрі Фінна». Щоправда, стертість національних рис, космополітична універсальність взагалі притаманні деяким романтичним творам (не менш, до речі, як яскраво виражений національний характер — іншим). Та навіть не відтворивши в реалістичних образах національне життя американців, По дуже американський художник.

Як продовжувач прозової традиції свого старшого сучасника Вашингтона Ірвінга і опонент поетів-трансценденталістів, предтеча Вітмена, Марка Твена, Брет-Гарта тощо, як художник, що відгукувався на потреби американських читачів, писав про те, що цікавило і хвилювало саме його співвітчизників, і, нарешті, як автор сатир на американську діловитість, беззастережний оптимізм та хвалькуватість, на пресу і літературу США він був безперечно національним митцем. Характерні особливості життя батьківщини відбилися в інтелектуальній своєрідності багатьох його оповідань, у культі раціо, в науково-фантастичній тематиці, особливому інтересі до технічних винаходів, оспівуванні вченого, подорожанина, піонера нових земель.

Федір Михайлович Достоєвський, сучасник По, один з його уважних читачів у Росії, прозірливо відзначив саме «американськість» цього митця. Він писав: «У Пое якщо і є фантастичність, то якась матеріальна, якщо тільки можна так сказати. Видно, що він цілком американець навіть у найфантастичніших своїх творах».

У стилі багатьох оповідань По іде від молодої американської гумористичної традиції, від фольклору, звичайно, глибоко їх трансформуючи. Зрештою навіть орієнтація на Європу, на культурні традиції Старого Світу (передусім Англії) — це, хоч як парадоксально, здавалося б, звучить таке твердження, теж історично обумовлена американська традиція, що тягнеться до перших десятиліть XX століття.

Треба додати, що саме Едгар По став першим поетом і прозаїком Сполучених Штатів, який зажив світової слави і, головне, справив значний і тривалий вплив на численних митців у різних країнах. Звичайно, його співвітчизник і сучасник Фенімор Купер розповів у своїх колись надзвичайно популярних романах читачам Європи значно більше про природу Північної Америки, її історію, криваву боротьбу аборигенів-індіанців і білих прибульців. Та його проза позбавлена тієї художньої й інтелектуальної сили, яка притаманна творам По. Романи Купера з плином часу змінили свою жанрову ознаку, стали сприйматися як пригодницько-розважальна белетристика, лектура для дітей і юнацтва. Як поет По ще довгий час не мав на континенті рівного собі і лишився у свідомості читачів за межами Сполучених Штатів найвизначнішим американським ліриком XIX століття.

Саме ліричний герой поезій талановитого американця, а також оповідач у його численних новелах стали джерелом найбільших непорозумінь, пов’язаних із особою автора. Риси цих літературних персонажів без будь-яких застережень переносили на автора, додаючи й усе незвичне і грізне, що знаходили в постатях героїв його оповідань. По вважали не просто екзальтованим, а й божевільним, розповідали про його алкоголізм, схильність до наркотиків, брутальність у взаєминах з близькими людьми, цинізм, скандальність тощо. Грісуолд стверджував, що По розпусник, безбожник, зухвалець, жовчний людиноненависник, котрий обожнював лише себе самого. Весь цей бруд лили так довго, що життя По стало скидатися на огидний міф.

Сам письменник, як уже згадувалося, теж завинив у тому, що його образ набув міфічних рис. У невеличких автобіографічних нотатках, так званому «Меморандумі», він вигадав окремі подробиці своєї біографії, наприклад, дідів — адмірала та генерала — або подорож до Росії, якої, як тепер остаточно доведено, він ніколи не здійснював. (До речі, дослідження цього питання завдало клопоту нашим вітчизняним літературознавцям: дуже вже хотілося мати переконливі свідчення про перебування По у Петербурзі.) Як майже кожен лірик, він часто закохувався (без цього не було б найкращих перлин світової поезії взагалі). Але ці іноді короткі й безневинні сплески ніжних почуттів, котрі дають поетові таке необхідне творче натхнення, зафіксовані у багатьох віршах По, присвячених жінкам або названих вигаданими поетичними жіночими іменами, забезпечили йому лиху славу спокусника нещасних жінок. Поет одружився із своєю юною двоюрідною сестрою, яку обожнював, і це дало привід звинувачувати його у кровозмішенні.

Едгар По був нервової вдачі, непокірливий і непосидючий, ворог усього банального й ницого, він часто міняв помешкання і роботу, розходився з приятелями, висловлював категоричні, ущипливі твердження у своїх літературно-критичних виступах, керуючись дуже високими, іноді суб’єктивними критеріями в оцінці творів колег-письменників. Він часто конфліктував з видавцями, не приймав облуди і фарисейства «унормованого» життя заможних обивателів, не скорявся перед пуританськими принципами своїх співгромадян. Він хотів бути вільною людиною в суспільстві невільників моралі, релігійних забобонів, станових і расових упереджень. Це ускладнювало його життя, додавало переживань, призводило до нервових зривів і депресій.

Від світанку цього життя добрі феї не дарували хлопцю Едгару ані спокою чи затишку, ані батьківської любові. Мати і батько По були мандрівними акторами, їхній син народився у Бостоні 19 січня 1809 року. Едгару ще не виповнилось і двох років, коли він втратив обох, спочатку батька, а потім матір. Хлопця взяла на виховання заможна родина річмондського купця Джона Аллана (від нього друге прізвище письменника). В цій родині він прожив вісімнадцять років. Подружжя дало хлопцю хорошу освіту. Кілька років воно прожило в Англії, де Едгар навчався в закритих пансіонах. Атмосферу своїх перших шкільних років він певною мірою відтворив в оповіданні «Вільям Вілсон». Звичайно, не всі вчителі хлопця були обдарованими педагогами, не всі предмети захоплювали юного школяра, але міцний культурний фундамент По був закладений уже в стародавніх мурах цих шкіл. Після повернення Алланів до Сполучених Штатів Едгар навчався в школах Річмонда, а потім короткий час у Віргінському університеті. Загалом По здобув серйозну філологічну освіту. Він знав класичні мови, вільно володів французькою, читав і писав німецькою, італійською тощо. Добре орієнтувався в давній та новітній історії. І, звичайно, був усебічно обізнаний зі світовою та вітчизняною літературою. Як багато його колег-сучасників, він приділяв увагу вивченню філософії від античності до своєї доби. Літературу він знав так глибоко й тонко, що згодом у своїх творах вільно і невимушено пародіював сюжети, стиль європейських та американських письменників і, до речі, й біблійну прозу, історичні дослідження, праці мандрівників або вчених-географів.

Усупереч волі названого батька Едгар покинув університет. Після смерті місіс Аллан, яка любила і захищала хлопця, ніщо вже не пов’язувало Едгара з суворим вихователем містером Джоном, з домом, де він провів дитинство й юність. Аллан відмовився матеріально допомагати непокірливому вихованцеві. У двадцять років той почав самостійне життя. Перед остаточним розривом була ще спроба піти на військову службу. В Бостоні По добровільно вступив до лав війська. Майже весь час свого перебування в армії юнак служив у складі артилерійської батареї, яка була розташована у форті Моултрі на Селівановому острові, так пластично змальованому По у його чудовому оповіданні «Золотий жук». Служба в артилерії мала ще один позитивний для подальшої творчості По момент. Знання математики завжди було обов’язковим для артилериста. По — один з небагатьох поетів, хто був добре обізнаний з математикою, фізикою та іншими точними науками.

Коли По став солдатом, вийшла друком його перша книжка віршів «Тамерлан та інші поезії». Автор не наважився поставити на титульній сторінці своє ім’я. Анонімна книжка, куди ввійшли ранні і здебільшого незрілі твори, зосталася непоміченою.

У 1829 році в Балтиморі По видає нову збірку «Аль Араф, Тамерлан і дрібні поезії». Після увільнення з армії починається важкий і плутаний період у житті юнака. Він переїздить з місця на місце, не має ні постійної роботи, ні житла, ні засобів до існування. Робить спробу вчитися у військовій академії Уест-Пойнт, та його виключають із скандалом за недисциплінованість. Однак у найнесприятливіших умовах він і далі пише вірші, і 1831 року вони виходять під скромною назвою «Поезії». Поет знаходить притулок у своєї тітки по батьку Марії Клем у Балтиморі, де живе з 1831 по 1835 рік. Після успіху на конкурсі філадельфійського журналу «Сетерді курієр», куди По надіслав свої перші спроби в царині прози, молодий автор завзято береться за оповідання. Перші п’ять було надруковано в тому ж філадельфійському журналі. Після цього новели письменника друкують і передруковують газети і журнали різних міст, та заробітку це не забезпечує. Про літературні гонорари, характер полеміки між різними виданнями, «об’єктивність» критики та інші проблеми американської журналістики По написав у сатиричному оповіданні 1844 року «Літературне життя Яквас Тама есквайра». Гіпербола і гротеск — зброя сатири, але жовчні перебільшення й зла карикатура в цьому творі не здаються плодом розбурханої фантазії, письменник просто писав з натури. Згодом Марк Твен у своїх творах не раз підтвердить справедливість спостережень талановитого попередника. В згаданому оповіданні є й своєрідна самоіронія. Власний досвід уже зрілого письменника немов диктував йому рядки про молоду невситиму жагу похвал, про готовність Тома Гавка (томагавка) громити своїх колег-конкурентів найвойовничішим способом. Не випадково його герой стає редактором журналу і процвітає на цій ниві. В біографії По теж надходить час, коли він у Річмонді редагує журнал «Сатерн літерері мессенджер» (1835 — початок 1837 р.), у якому були надруковані його численні твори. Настає певна матеріальна стабільність. 1836 року Едгар По одружується із своєю двоюрідною сестрою Віргінією. Письменник палко кохав дружину, чарівну жінку з лагідною вдачею й романтичною вродою. Вона надихала його на прегарні ліричні поезії, сповнені витонченої краси і музичності.

Перші роки, прожиті з Віргінією, були найщасливішими й найпліднішими в житті По. У Філадельфії, де оселилася родина, По працює редактором різних журналів, пише критичні статті, що мали великий резонанс. 1839 року виходить двотомна збірка його оповідань «Гротески та арабески», в яку ввійшло двадцять п’ять творів. За оповідання «Золотий жук» По влітку 1843 року одержує літературну премію. Відбувся переїзд до Нью-Йорка, де письменника знову чекали редакторське тарування й натхненна праця над віршами і прозою. В січні 1845 року в газеті «Івнінг міррор» уперше надруковано найуславленіший твір По — поему «Крук», а влітку з’являються друком «Оповідання», трохи згодом — збірка поезій «Крук та інші вірші». Нарешті до Едгара По приходить широке визнання. Та творчий успіх затьмарюється особистою драмою, тяжко хворіє Віргінія, сухоти підточують її кволий організм, і в січні 1847 дружина письменника вмирає.

Начебто тікаючи від суму й самотності, По в останні роки й місяці життя багато подорожує. Він виступає з лекціями, присвяченими темі «Поетичний принцип», читає власні вірші, пише й нові. Незважаючи на тугу й розпач, намагається будувати плани особистого життя, нової творчості. Але ні тим, ні іншим не судилося здійснитись.

Двадцять восьмого вересня По на кораблі відплив з Річмонда до Балтимора. Третього жовтня його знайшли в Балтиморі на вулиці непритомним і в дуже тяжкому стані, а сьомого він помер у шпиталі.

Обставини його смерті лишилися нез’ясовані, і цю таємницю марно намагаються розв’язати фахівці й дилетанти до наших днів. Версій не бракує, нема переконливих фактів та доказів.

Тепер, майже через півтора століття від смерті великого американського романтика, ми ясніше, ніж сучасники митця, бачимо його приналежність до всесвітнього братства художників першої половини XIX століття, духовним родичем або навіть духовним батьком, взірцем і наставником яких був Байрон. Усіх цих художників з різних країн світу об’єднує спільність творчих засад і спільність визначальних рис характеру. Навіть життя в усіх славетних романтиків надто коротке. Шеллі, Кітс, Леопарді, Міцкевич, Еспронседа, Маха, Лєрмонтов, Бараташвілі, Петефі та багато інших померли передчасно. Майже ніхто з них не сягнув за грань п’ятдесяти літ, а більшість померла або трагічно загинула, не доживши й до тридцяти. І хоч як містично це звучить, у короткій і трагічній долі романтичних митців відчувається якась фатальна закономірність. Не стала винятком і доля Едгара По.

В Едгара По є влучна характеристика власної оповідної манери. В одному з листів він писав про свої ранні твори, що мали ввійти до збірки «Оповідання Фоліо-клубу»: «Ви питаєте мене, в чому полягають їхні характерні особливості. В нісенітницях, доведених до гротеску, у страшному, якому надано відтінок жахливого; в дотепності, піднесеній до ступеня бурлеску, в незвичному, перетвореному на дивне і таємниче». Підтвердження цих слів можна знайти не тільки в ранніх оповіданнях, ті ж характерні для романтичного стилю риси знаходимо згодом і в найдовершеніших уславлених творах письменника.

Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, самим тоном так, що, здається, важко знайти для них стилістичний спільний знаменник (за яким ми впізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виокремити такі групи оповідань: психологічні цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читачів готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним жанрам). Можливі і перехідні форми, в яких сполучаються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, стилістичний знаменник у неї безумовно є — це романтизм з усією щедрою і барвистою палітрою його прийомів.

Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і bizarre (дивних), як полюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях — від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби й форми, шалені пристрасті та вкрай напружені почуття — все це плине у прозі По в річищі романтизму. Ось, наприклад, опис того, що відчували мореплавці під час бурі: «Часом ми задихалися, здіймаючись вище, ніж звичайно літають альбатроси, а часом із запаморочливою швидкістю неслися вниз у велетенську вирву — справжнє водяне пекло, де завмирав будь-який рух повітря». А ось як виглядають у тому ж оповіданні «Рукопис, знайдений у пляшці» матроси корабля-привида: «Коліна в них тремтіли від кволості, безсилля зігнуло й покорчило їм спини; обвислою зморшкуватою шкірою торохкотів вітер, а голоси в них були глухі, тремтливі й переривчасті; в очах виблискував старечий ревматизм, сиве волосся теліпалося від страшних поривів бурі». Подібні образні гіперболи зустрічаємо в багатьох оповіданнях пригодницького, містичного або пародійного характеру.

Контрасти, як і гіперболи, — важлива складова частина романтичного образного світу письменника. Вони надають особливої яскравості його палітрі, підсилюють барви, викликають стильову напругу. Ця схильність підкреслювати контрасти загалом призводить до поєднання в одному оповіданні страхітливого і кумедного або об’єднання в одній прозовій збірці творів з абсолютно відмінним емоційним звучанням. Уже в першій задуманій По книзі «Оповідання Фоліо-клубу» мали стояти поряд похмурий «Метценгерштайн» і гумористичний «Герцог де л’Омлет», анекдотичне «На мурах єрусалимських» і гостро сатиричне «Без дихання», жартівливий «Бон-Бон» і страхітливий «Рукопис, знайдений у пляшці», вдавано трагічне «Побачення», огидно-жахлива «Береніка» і фарсові «Сторінки з життя знаменитості» тощо. Згодом ці оповідання, а також багато інших увійшли в прижиттєві видання прози По, укладені за тим же контрастним принципом.

Ще один з прийомів, характерних для романтизму й улюблених По, — нагромадження образів і тропів, їх наростання аж до надмірності. Барвисті екзотичні описи стають начебто самодостатніми, гальмують дію, експозиція деяких оповідань здається розрахованою на значно довший сюжет. Але така диспропорція між розлогим, деталізованим, пишним вступом і коротким описом подій характерна тільки для менш вдалих ранніх оповідань. У зрілому періоді творчості письменника всі частини творів більш виважені, будова оповідань гармонійніша, що не виключає образної пишноти, розмаїття барв, буяння неймовірного.

Ніхто не заперечуватиме, що багатство й величезна творча сила дивної і bizarre фантазії Е. По — найяскравіша риса його таланту. Як могутня фата-моргана, вона породжує все нові дивовижні картини. Примарні, вони здаються сповненими життя — барв, ароматів, блиску і тіней. Достоєвський так характеризував уяву По: «У здатності його уяви є така особливість, якої ми не зустрічали ні в кого, — це сила подробиць... У повістях Пое ви до такого ступеня яскраво бачите всі подробиці змальованого ним образу чи події, що врешті начебто переконуєтеся в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася на світі».

Образи і картини По конструюються (якщо цей технічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії, інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Це надає пластичної й навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному. Прийом поєднання фантастичної ідеї чи принципу і ретельно виписаних, цілком імовірних подробиць їхнього втілення став провідним у послідовників По в царині «сайєнс фікшн» — Жуля Верна, Герберта Веллса і сотень інших письменників-фантастів уже нашого часу. Цьому ж прийому в По підпорядковане й широке вживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників в ряду справжніх імен, часті вказівки на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічні широти та довготи, час і місце придуманих автором подій. Все це має одну мету — переконати читача в реальності нереального.

З другого боку, письменник навмисне підкреслює вигаданість певних ситуацій і персонажів, створює карикатури, примхливі гротески, обертає опис подій на буфонаду й фарс. Це трапляється в гумористичних, сатиричних творах, пародіях, яких багато в По.

Одна з найчастіше вживаних барв на палітрі майстра новелістики — іронія. В портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, як у подробицях опису, звучить іронічний тон — відкрито чи в підтексті, весело чи в’їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, вельми дотепна й ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, проти страху і безпорадності. Іронія в нього може бути всеохопною, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати як один з засобів гумору.

Сатиричні, гумористичні, пародійні оповідання в новелістичній спадщині По становлять найчисельнішу групу. А якщо додати до них ті твори, де примхливо змішані жарт і жах, можна було б стверджувати, що письменник — гуморист par excellence. Щоправда, досить похмурий, а подекуди й жорстокий, але гуморист. Та в пам’яті читачів лишаються передусім його трагічні оповідання з їхньою зловісною атмосферою, містикою, страхами, таємницями, темними і хворобливими пристрастями. «Маска Червоної Смерті», «Вільям Вілсон», «Чорний кіт», «Жабка» та інші подібні до них оповідання вкарбовуються в нашу свідомість, стають своєрідною прикметою прози По. Звичайно, це й свідчення їхньої художньої сили, оригінальності, емоційної наснаги.

Однак було б несправедливо недооцінювати й іроніко-гумористичний хист оповідача «Людини, яку порубали на шматки», «Короля Чуми», «Ділка», «Системи доктора Смолла і професора Піріа», «Трагічного становища» та багатьох інших сатиричних і пародійних шедеврів.

У названих творах міцно злито у виразну, яскраву цілісність страшне і жалюгідне, драматичне й кумедне. Оповідання часто мають подвійне дно, як, наприклад, «Система доктора Смолла і професора Піріа».

Це одне з кращих оповідань Е. По. В ньому начебто сконцентроване все найприкметніше для стилю, тематики й галереї образів автора. Твір відзначається стрімкою дією, в ньому нема зайвих подробиць, але вже з самого початку виникає атмосфера загадковості, чому сприяє небуденне місце подій. Наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою (цього разу медициною) до старого напівзруйнованого замку, де міститься приватна клініка для божевільних. Під час розкішної вечері гість знайомиться з досить дивною компанією приятелів і подруг хазяїна — власника та головного лікаря клініки. Перед ним ціла кунсткамера диваків і монстрів, до того ж у незвичному одязі (згадаймо опис учасників учти в «Королі Чуми» або гостей маскараду в «Жабці» і т. ін.), що ще більше підсилює гротескність їхньої поведінки.

Іронічний ефект не в останню чергу виникає від того, що читач здогадується про правду раніше за наївного оповідача. Виявляється, що ці причепурені гості — пацієнти божевільні на чолі з лікарем, який теж з’їхав з глузду. Вони захопили владу в лікарні, посадовили наглядачів на хліб і воду, попередньо викачавши їх у смолі та пір’ї, а самі втішаються життям, пиячать і дають волю своїм маніям. Думка про те, що грань між психічним здоров’ям та божевіллям невловно тонка, трапляється в По не раз. Та оповідання глибше лише цієї повчальної ідеї. Світом править нице безумство, яке вважає себе єдиною формою здоров’я, — так теж можна прочитати прихований зміст твору, в якому смішне і страшне змішане в найпримхливіший спосіб.

Чистий гумор, жартівливість без особливої глибини, без сатиричної ущипливості — головне в написаних вигадливо й грайливо оповіданнях «Чотири звірі в одному», «Чому французик носить руку на перев’язі», «Не закладайся з чортом на власну голову», «Три неділі на одному тижні», «Шахрайство як точна наука», «Окуляри», «Як було набрано одну газетну нотатку» тощо. Ці веселі й дотепні твори — ще одна грань розмаїтої новелістики По, світлі, райдужні барви його палітри. І в цих оповіданнях письменник виявляє свою щедру фантазію, схильність до перебільшень, гротеску, вигадливість та ерудицію. Деякі з гуморесок і пародій тісно пов’язані з реаліями американського життя, в них звучить гостра критика певних виявів суспільного життя Сполучених Штатів: гонитви за грошима, культу успіху за всяку ціну або таких інститутів, як преса, рекламна справа тощо. В забарвленій гумором і іронією новелістиці По знаходимо паростки багатьох тем, які згодом будуть ширше висвітлені в творчості Марка Твена та інших письменників США від О’Генрі до Вуді Аллена.

Одна з найхарактерніших особливостей творів По — таємничість. Він мов чарами створює настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує дня цього ввесь арсенал прийомів романтизму й готики. Середньовічні замки з похмурими галереями та переходами, вогкими підвалами, щербатими вузькими сходами та запліснявілими мурами, жахливі катівні, занурені в темряву вулички портового міста, де на кожному кроці чаїться небезпека, панують злочин, хвороба, гріх, — у його творах не тільки тло, а й елементи дії. Серед цих декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум — найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опиналися в лабетах своїх усемогутніх ворогів. З’являються грізні незнайомці, сіючи круг себе моторошний жах — смерть у всіляких машкарах, всюдисущу й невблаганну. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї нема ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу «чортик протиріччя», примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.

Уже згадувалося, що По полюбляє точність, розлогі описи подробиць там, де хоче створити ілюзію реальності нереальних подій та явищ. Водночас він «хитро» й «підступно» вдається до замовчувань саме тоді, коли читач прагне знайти розгадку таємниці, дошукатися істини. Прийом заманювання читача в лабіринт таємничого, звідки немає виходу, — один з найсильніших в емоційному плані. Він викликає гостре почуття невдоволення, розчарування, спонукає до роздумів, шукання розгадки на власну руку, лишає по собі неспокій та напруження. Наприклад, у наш час до нього не раз уже вдавався видатний письменник-фантаст й іронічний містифікатор Станіслав Лем (романи «Розслідування», «Нежить»).

У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою скупчується незбагненний страх, розв’язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у «Довгастому ящику», «Сфінксі», «Чорному коті» або жахливого привида, який мучив героя в «Похованих живцем». Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд із такими складними філософсько-містичними творами, як «Месмеричне одкровення», «Повість скелястих гір», «Ангел дивовижного», де матеріалістичного пояснення нема або, як здається, й не може бути. Перед нами типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з другого — логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього — це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.

Слово містифікація вже не раз з’являлось на цих сторінках. І не випадково. У Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій. Одна з них увійшла в аннали нью-йоркської преси. Оповідання «Історія з повітряною кулею» було надруковано у вигляді спеціального додатку до газети «Сан», — там звичайно друкували повідомлення про сенсаційні реальні події. Можна собі уявити, який вибух почуттів викликала на світанку повітроплавства розповідь про успішний переліт через Атлантичний океан, присмачена безліччю науковоподібних посилань, прізвищ дослідників та вчених, переконливих аж до відчутності на дотик подробиць. Поки вийшов наступний випуск газети, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував редакцію, жадаючи нових звісток. Цікава й інша містифікація — оповідання «Фон Кемпелен та його відкриття», де серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. Письменник сам пояснював, що цією містифікацією хотів збити хвилю масових виїздів до Каліфорнії, де були відкриті поклади золота. І це йому певною мірою вдалося.

Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з’являється в По на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведеному вище прикладі, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, яких письменник вигадав, або в назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні «Як писати Блеквудську статтю» або в його продовженні «Трагічне становище». Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір «геніальної письменниці» Псіхеї Зенобії (чи точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора «Блеквуда», підозріло нагадує (звичайно, в зниженому плані) такі оповідання самого По, як «Лігейя», «Чорт на дзвіниці» або, найбільше, «Провалля та маятник».

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів начебто підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи з інших оповідань письменника, яким науковим, суворо логічним був його розум, важко позбутися підозри в іронічній містифікації. Схильність творця «Короля Чуми» або «Людини, яку порубали на шматки» до найжорстокішої сатири, до всеосяжної іронії, до відвертого глузування над тим, що він вважає потрібним піддавати критиці, ще дужче підсилює цю підозру. Подвійне дно оповідань, подібних до «Метценгерштайна», «Побачення», «Береніки», «Правди про історію з містером Вальдемаром» тощо, викликало суперечності в їх оцінці серед дослідників творчості По. Вони по-різному тлумачили їхню жанрову природу, прихований зміст. Наприклад, таке ультраромантичне оповідання, як «Побачення» з його дивовижно прекрасними героями-коханцями, що трагічно гинуть через свою гріховну любов, загадковим і розкішним венеціанським антуражем, дехто був схильний вважати «жартівливою пародією на Байрона, графиню Терезу Гвіччіолі і її старого чоловіка», а в образі оповідача бачити друга Байрона, англійського поета Томаса Мура, що відвідав Байрона у Венеції.

Романтичні персонажі серйозних оповідань По наділені нечуваною красою або небаченою огидністю, вони страждають від дивних хвороб, перебувають у рідкісних фізичних та психічних станах, стають жертвами шалених пристрастей, що спопеляють не тільки їх, а й об’єкт їхньої любові чи ненависті. Це найчастіше самотники, заглиблені у світ власної уяви, дуже далекі від реальності, або мономани, чий розум хворобливо сконцентрований на одній ідеї чи одному почутті. Часто їхня відмінність від інших людей межує з патологією, з божевіллям або переходить межу між психічним здоров’ям і хворобою, руйнує особистість. Вони можуть бути або доброчесними і світлими душею, як ангели, або гріховними і лихими, як дияволи.

У портретах сатиричне змальованих персонажів переважають прийоми карикатури з настирливим підкреслюванням якоїсь риси обличчя чи частини тіла, котра, як ніс гоголівського майора Ковальова, набуває особливої життєвості і зухвалої самостійності, заступаючи свого власника («Король Чума»).

Іноді в характеристиках серйозних героїв По проступають свідомо чи підсвідомо надані цим персонажам певні риси власної вдачі письменника. Наприклад, у «Щоденнику Джуліуса Родмена» є такі рядки: «Фактів він ніколи не перебільшує, і його враження від цих фактів можуть здатися перебільшеними. Та в цих перебільшеннях нема ніякої фальші. Вся справа в почутті, яке викликають у нього побачені предмети. Колорит, який може здаватися строкатим, для нього був єдино вірним».

А в оповіданні «Елеонора» герой так говорить про себе: «Я з тих, кому звісні буйні фантазії і шалені пристрасті. Мене називали божевільним, але хто його зна, може, божевілля — це вищий розум і майже всі славетні діяння і кожна глибока думка породжені хворобливим станом — певним настроєм духу, що піднісся коштом божевілля. Ті, хто марить удень, знають набагато більше, ніж ті, хто лише вночі бачить сни». Прикладів таких рис власної вдачі письменника, відданих його персонажам, можна навести більше. А деяким він дарує моменти своєї біографії, подробиці особистого життя.

Психологізм — одна з найхарактерніших властивостей прози Едгара По. Його романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому з таким захватом ми читаємо тонко нюансовані описи їхніх переживань, стежимо за часто парадоксальними переходами з одного психологічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими звивами думки та емоцій. В оповіданні «Провалля і маятник» він створює цілу симфонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В «Барильці амонтильядо» або «Чорному коті» висвітлює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж таки «Чорному коті», «Вільямі Вілсоні», «Серце виказало» і деяких інших оповіданнях дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства. Є в нього й аналіз всепереможного почуття любові, яке розчиняє волю і особистість закоханого у волі коханої, є оповідь, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагічний вплив самотності на людину («Вільям Вілсон», «Людина натовпу»), — ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він — один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні художники від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора «Нотаток божевільного», «Носа», «Портрета» тощо. Е. По приваблювали психологічні парадокси, невмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своєрідну розвідку «Чортик протиріччя» про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. В нашому сторіччі психологічна проза досягла надзвичайного розвою, і можна стверджувати, що письменники різних напрямів — від реалістів до екзистенціалістів — могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра.

Едгар По відзначався інтелектуальною витонченістю, небуденністю мислення, разючою силою інтуїції, що дозволяла йому уявою зазирати в майбутнє. Згадаймо міркування слідчого Дюпена про логіку математичного розуму і логіку мислення взагалі або в конкретних галузях науки чи творчості. Дюпен говорив про обмеженість суто математичного розуму і про його безмежність, якщо він окрилений поезією. У вдачі самого письменника відбувся цей рідкісний синтез холодного, гострого, скептичного розуму, який все піддає аналізу й безжальній критиці, і найтоншої поетичної чутливості, що виходила за межі звичайних людських почуттів. Емоційна насиченість поезії По, як і багатьох прозових творів, здається підсиленою тією обставиною, що в душі автора «Міста серед моря», «Анні», «Аннабел Лі» постійно звучать слова «memento mori», нагадуючи про минущість людського існування, про близькість могили.

До тем, які в загалом розмаїтій творчості По трапляються надто часто, а подекуди набувають причепливості, об’єднуючи низку творів, належить передусім тема смерті. Смерть, природна й насильницька, виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично (надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок). Це жахлива смерть у муках від руки вбивці або месника з садистськими нахилами, таємнича загибель від втручання неземних сил серед гуркоту грому і спалахів блискавиць, грізної люті розбурханих стихій. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить саме мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем, коли люди прокидаються в могилі і марно намагаються вийти з труни. Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про «тваринний магнетизм», гіпноз, який навіть може зупинити трупний розклад. Усе це не просто змальоване в кількох оповіданнях, а майже науково проаналізоване. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояснювався різними причинами — і особистими, і філософсько-науковими, і релігійними. За своє досить коротке життя По втратив майже всіх найближчих людей — рідних і прибраних батьків, свою першу кохану, улюблену дружину, багатьох знайомих. Страждання від розлуки, мрія про возз’єднання в іншому світі спонукали цікавитись темою метемпсихозу — переселення душ, їхнім новим утіленням. Був тоді у Сполучених Штатах і особливий потяг до всього сенсаційного, як-от злочини, вбивства, оживлення померлих з допомогою гіпнозу чи гальванізації, метемпсихоз чи месмеризм. І це теж диктувало письменникові його сюжети. Крім того, й притаманні романтизму потяг до меланхолії та інтерес до душевних розладів також схиляли до трагічного і смерті.

Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика По, думки про загибель мучать По — нервову, вразливу людину, до уявлення про смерть як «всього лиш болісне перетворення» не раз звертається По-філософ. Як і його персонажі, він гадає, що «наше теперішнє втілення минуще, попереднє, тимчасове. А майбутнє — досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося» («Месмеричне одкровення»). Мабуть, у творчості він намагався звільнитися від комплексу смерті, надаючи героям власні суперечливі думки, фіксуючи їх на папері. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про «жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять» («Тінь»), або про те, що «нематеріальності не існує. Це просто слово. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями». Це думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії: «Є ступені перетворення матерії, про які людині нічого невідомо; більш прості й примітивні пробуджують тонші й витонченіші... Ці ступені здіймаються все вище, втрачаючи водночас густину і щільність, поки врешті ми досягаємо матерії, вже абсолютно позбавленої предметності, неподільної та єдиної...» («Месмеричне одкровення»).

Деякі філософсько-містичні роздуми персонажів По радянська критика або замовчувала, або розглядала як плід некритично сприйнятих псевдонаукових ідей тодішньої доби, відкинутих матеріалістичною наукою. В наші дні крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що дуже близьке пошукам багатьох наших сучасних учених. Вони говорять про душу як реальність, про життя після смерті, використовуючи для доведення своїх гіпотез досягнення квантової фізики, уявлення про лептони або лептонні гази як носії наших думок і почуттів у часі й просторі тощо. В цих гіпотезах ідеться й про шостий орган чуттів — душу, який не має свого конкретного матеріального втілення і який особливо розвинений в емоційних людей — поетів, художників. Відомі спеціальні дослідження про те, що відчували й бачили люди, які пережили стан клінічної смерті. До речі, деякі з них у цьому стані бачили, як з їхнього тіла відлітає душа.

Оповідання По, в яких люди виявляють свої підсвідомі думки і почування під впливом месмеричного гіпнозу, підіймають завісу над таємницею стану, проміжного між життям і смертю, довгий час здавалися лише витворами багатої фантазії автора. В наші дні сеанси гіпнозу широко використовуються для різних практичних цілей, і люди з нечуваною точністю розповідають про те, чого в стані притомності вони не пам’ятають або не знають.

Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування Едгара По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла і душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями — теж неправильно.

Про вміння По зазирати в майбутнє, випереджати думкою своїх найосвіченіших сучасників писалося вже не раз. Цікаві міркування з цього приводу Олександра Блока: «Той факт, що По жив у першій половині XIX сторіччя, не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя жив наприкінці XVIII сторіччя. Твори По написані начебто в наш час».

Фантазія По на відміну від творчості попереднього покоління романтиків часто має опору, серйозне підґрунтя в наукових знаннях тодішньої доби, в сміливих гіпотезах, які згодом були підтверджені. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвітительства XVIII століття, а з другого — до сучасних письменників, творців наукової фантастики. Це ж визначає і своєрідність американського художника серед інших романтиків.

Математика виховала в По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теоріями виникнення всесвіту. Крім того, добре грав у шахи (писав про цю гру), займався теорією ігор, знав принципи дешифровки. Ставши одним з найвпливовіших засновників новітньої наукової фантастики, По, на відміну від фантастів-попередників, наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне прозирання майбутнього, як, наприклад, в оповіданні «Розмова Іра і Харміони». В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення Землі з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху: «Якусь мить несамовито палахкотіло світло, проймаючи кожен закутень... Тоді почувся грім, що розкотився по всіх усюдах... і вся маса ефіру, в якій ми існували, вмить зайнялася таким полум’ям, що для його сліпучої яскравості і палючого жару нема слів навіть у ангелів, що живуть у високому небі чистих знань. Отак усе й скінчилося!»

По не раз із пластичними подробицями описував літальні апарати, легші повітря, які не просто рухалися над морями й континентами, а й долали космічні простори. «Незвичайна пригода Ганса Пфааля», «Історія з повітряною кулею», «Mellonta tauta» випереджали в цьому романи Жуля Верна (наприклад, «З гармати на Місяць») або наукову фантастику Герберта Веллса.

У гумористичному описі польоту Ганса Пфааля на Місяць є серйозні міркування про самопочуття астронавта і взагалі живих істот у космосі, і ми знову дивуємося прозірливості письменника, так само як і в оповіданні «Mellonta tauta», де він пише про залізницю майбутнього, і поїзд долає простір із швидкістю триста миль на годину. Як доведено дослідниками, По зробив лише дві подорожі через океан, коли разом з Алланами плив до Англії і назад. Він багато їздив по Америці, та, крім Англії, за кордоном не бував. Тим більше захоплюють його мальовничі й точні описи чужих земель, його докладне знання морської справи. Цікаво, що для оповідання «У полоні Мальстрему» письменник скористався з відомостей Британської енциклопедії, а пізніше це видання у нових випусках цитувало опис Мальстрему...,за текстом По, так ефектно він зобразив це природне явище (коли читаєш цей текст, на думку спадають сучасні матеріали про Бермудський трикутник. Знову По начебто зазирнув у майбутні проблеми). Можна продовжувати перелік фахових питань з різних наук, з якими По був обізнаний і які оригінально втілилися в його художній творчості. Пригадаймо, що він був співавтором спеціального твору про мушлі. Ця науково-популярна праця мала успіх і перевидавалася кілька разів.

Едгар По — один з небагатьох тогочасних і великих письменників, хто з таким інтересом і захватом стежив за досягненнями наукової думки, за технічними винаходами, хто так тягнувся до всього незвичного, нового, щойно відкритого у світі природи. І в цьому виявилась його «американськість» — характерна риса громадянина країни, де технічний і науковий прогрес був найбільшою рушійною силою розвитку. Про цю захопленість свідчать і публіцистика, і художня проза автора «Тисяча другої казки Шехерезади». Це гумористичне оповідання є розгорнутою оповіддю дружини султана про дива нашої землі. Своєю реальною неймовірністю вони перевершують будь-яку фантастику і викликають сумніви та скепсис у султана, що для казкарки закінчується надто сумно. По успішно використовує прийом, котрий у наш час з легкої руки Віктора Шкловського називають «ефектом очуднення». Тобто показує відоме під новим кутом зору, розкриває його дивні, незвичні сторони. Змальовуючи технічні відкриття, — пароплав, паровоз, телеграф, повітряну кулю тощо, — Шехерезада описує їх з погляду людини середньовіччя. Це викликає не лише «ефект очуднення», а й веселий сміх. Отже, і в цьому Марк Твен наслідує По у своєму романі «Янкі при дворі короля Артура».

Нескінченний процес пізнання світу видавався письменникові, як це випливає з філософського діалогу «Сила слів», щастям: «Ох, щастя не в самому знанні, а в здобутті тих знань. Вічно пізнаючи, ми вічно блаженні... єдина мета безкінечної матерії — створити безліч джерел, з яких душа може тамувати завжди невситиму в межах матерії жагу пізнання: бо затамувати цю жагу означає знищити буття душі». Коло читання Едгара По, про що свідчать і його твори, було й дуже широке, і напрочуд різноманітне. Він стежив за відкриттями в царинах різних наук, рецензував спеціальні праці з філософії, біології, географії, історії, широко використовував набуті знання у своїх художніх творах. Його захоплював процес творення нових реальностей з допомогою наукових відкриттів, утілення в життя величних планів, що примножують гаразди світу, прикрашають його. З суто американським практицизмом він пропонував негайно запроваджувати в життя наукові теорії, випереджаючи художнім словом повільний, як йому здавалося, прогрес. Його повітряні кулі перетинали Атлантичний океан або навіть злітали в космос набагато раніше, ніж могли це зробити справжні літальні апарати, а дослідники повертали життя померлим, зупиняючи з допомогою месмеричних пасів смерть і розклад.

Фантазія По дає іноді дивні і водночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні «Муза Арнгейм» він викладає теорію паркової архітектури «як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика». Захоплення творенням поетично прекрасних садів набуло особливого розмаху в XVIII столітті в усіх європейських країнах. У США По першим оспівав цей вид мистецтва, доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного і небаченого, перевершуючи міфічні сади Семіраміди. Національні парки країни і навіть така комерційна інституція, як уславлений Діснейленд, мабуть, є далекими спадкоємцями поетичних фантазій По.

Деякі поезії та оповідання По тьмяно нагадують уже колись чуте, знайоме. Коли ця схожість підтверджується зіставленням з віршами чи прозою Кольріджа, Гофмана чи Вашингтона Ірвінга, ясно, що тут виразний відгомін знайомства По з творами цих художників і його щирого захоплення ними. Не можна забувати і про разючу стилістичну перейнятливість, яка робить такими ефектними пародії По на різних літераторів («Герцог де л’Омлет», «Трагічне становище», «Чорт на дзвіниці»).

Та значно більше моментів упізнавання виникає при читанні книжок літераторів, що писали після По, тобто тих, на кого він сам справив безперечний вплив. Це символісти, неоромантики, багато письменників-декадентів, деякі представники експресіонізму і, хоч як несподівано це звучить, досить численний загін реалістів.

Символісти різних країн, зокрема й вітчизняні, називали По своїм попередником і вчителем. Загалом це так, хоча певну рацію мав і Олександр Блок, коли писав: «Світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символізму». Талант По такий щедрий, що він безтурботно розкидав зерна нових ідей і художніх форм, начебто не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі.

Своєю долею і творчістю По був близький до «проклятих поетів», багато в чому передував цим французьким художникам. Не випадково на батьківщині Рембо, Верлена його найпалкішим і найталановитішим популяризатором став Шарль Бодлер, у Франції По зрозуміли глибше і тонше, ніж на батьківщині. Відома стаття Бодлера, присвячена американському письменникові, зберегла своє значення й до наших днів як одна з найбільш вдумливо і добре написаних робіт про По. Тут, звичайно, виявилась, якщо вдатися до вислову Гете, Wahlverwandschaft, спорідненість обраних.

І в образотворчому мистецтві Франції відчутний вплив пластичної поезії і прози По, зокрема в картинах символістів Гюстава Моро або Оділона Редона, найхимерніших художників минулого сторіччя. Однак це окрема тема, яка потребує серйозного вивчення.

До останнього часу в працях російських дослідників підкреслювалося, що символісти і декаденти міфологізували постать і творчість По, бачили в ньому лише те, що хотіли бачити. І якщо американські сучасники негативно ставилися до письменника за його «демонізм», той самий демонізм автора «Крука» захоплював Бодлера, Брюсова та Бальмонта. Це так. Творчості По й справді притаманний певний демонізм, хоча символісти й перебільшували значення цього своєрідного байронізму американського письменника. Вони були досить однобічні, залишали поза увагою інші важливі прикмети літературної діяльності поета, зокрема його іронічний критицизм і гумор, забували про його новаторство у створенні літературних жанрів тощо.

Щодо неоромантиків, то і їхні зв’язки з По очевидні й численні. Крім тих, що лежать на поверхні, — схильність до екзотики далеких країн, драматичних подорожей (надто морських), описів загадкових природних явищ і катаклізмів, створення трагічно загостреного конфлікту між героєм і суспільством, важливим є сам вибір героя — самотнього, загадкового, психологічно складного, часто таки справді демонічного. І боріння в душі цього героя добра і зла, великої духовності, таланту і мерзенних гріхів та збочень — теж близькі до подібних конфліктів у свідомості героя багатьох оповідань По. Неоромантична завороженість смертю, злочином, таємничість — тісно пов’язані з романтизмом американського письменника. Звичайно, герої і неоромантиків, і По мають спільних предків — героїв Байрона.

Всі вони начебто одна родина, представлена кількома поколіннями. Та кожне покоління вносить свої риси і передає їх наступним. «Гени» По виявилися дуже сильними й передалися багатьом з тих, хто творив після нього.

Серед реалістів, які вчилися у По, першим треба назвати Марка Твена. Його гумористичні й сатиричні оповідання за стилем і прийомами часто близькі до прози По цього ж забарвлення. Твенові гротескні перебільшення, нагромадження гіпербол, надмірність подробиць, певна грубуватість тону, особливо у ранніх творах, як і схильність розгортати дію пізніх повістей на тлі умовно-європейських декорацій з «німецьким» колоритом — усе це нагадує прикметні риси оповідної манери автора «Без дихання» або «Чорта на дзвіниці». Перегукуються і певні характерні образи обох письменників. Наприклад, на диявола По схожий Твенів спокусник обивателів міста Гедліберг, або містично-жахливий «Таємничий незнайомий». І це лише деякі риси спорідненості Марка Твена з його талановитим попередником.

Спорідненість існує між Едгаром По і таким самобутнім художником-реалістом наступної генерації, як Анатоль Франс. Крім замилування історичними та географічними реаліями, барвистими, екзотичними, мальовничими, рідкісними речами, подробицями побуту, архітектурними деталями тощо, їх зближує величезна ерудиція, глибоке знання світової культури. Блискуча філологічна освіта, володіння класичними і сучасними мовами, широка обізнаність із працями істориків, філософів, географів, чудова пам’ять на імена і факти, посилання на рядки поетичних і прозаїчних творів авторів з різних епох і країн — усе це робить тексти обох письменників до краю насиченими складною культурною інформацією. Далеко не кожен сучасний читач, навіть учений-фахівець, може повністю зрозуміти думку чи образ По або Франса, не звертаючись до коментарів чи приміток. Десятиліття неуваги до класичної філологічної освіти зробили нас безпорадними без милиць наукового апарату. Треба, однак, визнати, що обом письменникам властиве певне хизування власною ерудицією, легкий науковий снобізм, який становить своєрідну прикмету їхнього письма, особливість стилю. І в наш час у цьому в них є продовжувачі, — згадаймо хоча б Карпентьєра чи автора роману «Ім’я троянди» Умберто Еко, не кажучи вже про Джеймса Джойса.

Скористаймося, крім наведених вище, ще одним сюжетно-образним прикладом. Одна з найхарактерніших для романтиків тем — тема двійників — від Гофмана перейде до По, оригінально втілившись у «Лігейї», «Вільямі Вілсоні» та інших творах, а згодом відгукнеться у Стівенсона («Дивна історія доктора Джекіля і містера Хайда»). Або в Оскара Уайльда в його «Портреті Доріана Грея», де так багато перегуків хоча б з тим же «Вільямом Вілсоном» (аж до загибелі героя і його двійника — втілення кращого «я» героя — в один і той же день і за надто близьких обставин).

Є в По невеличке раннє оповідання, — історичний анекдот «На мурах Єрусалимських», — стилізоване під біблійний текст. Його початок звучить тією самою урочистою міддю, що й уславлені перші рядки розділу про Єшуа в романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Вперше оповідання американського письменника з’явилося російською мовою 1885 року в книзі «Э. По. Повести, рассказы, критические этюды и мысли» під назвою «Случай в Иерусалиме», і, хто знає, можливо, саме ця стилізація була поштовхом до стилістичних шукань великого киянина Булгакова, тим більше, що По він знав і любив.

«Логічні оповідання», як він їх сам називав, Едгара По були першою ластівкою жанру, який у нашому сторіччі набув нечуваної популярності. Мається на увазі класичний «детектив» у формі оповідання, повісті або роману. Найуславленіші його майстри і майстрині, як-от Артур Конан Дойл, Агата Крісті, Жорж Сіменон, плідно вчилися в американського письменника. В автора «Вбивств на вулиці Морг», «Таємниці Марі Роже», «Золотого жука», «Це ти», «Викраденого листа» вони знайшли майже всі основні принципи жанру, які використовували при написанні своїх творів. Головний серед них — принцип дедуктивного мислення. Це вміння уславлених детективів, (Чиї імена в наш час стали прозивними, з найменших спостережень робити переконливі висновки, спираючись на величезний життєвий досвід, на знання людської психології і типів людської поведінки, здебільшого соціально зумовленої, на глибоку обізнаність із різними, іноді дуже специфічними галузями науки. Створений уявою Едгара По слідчий Дюпен — безперечно літературний батько Шерлока Холмса. Вони мають масу спільних рис. Перший — блискучий математик, другий — хімік. Обізнаність із точними науками робить їхню логіку неспростовною. Сухе і точне мислення захоплює їх, мов високе мистецтво. І ця захопленість процесом мислення, пригодами аналітичної думки передається читачеві: дає йому особливу насолоду, подібну до втіхи від розв’язування складної загадки або від розумової гри — шахів, бриджу тощо. Обидва герої самітники, в чомусь диваки, обидва потребують компаньйонів, яким звіряють свої міркування, а ті компаньйони стають літописцями їхніх геніальних розслідувань. В оповідачі з «Вбивств на вулиці Морг» або «Викраденого листа», як у зернятку, закладені основні риси благородного і наївного доктора Ватсона. Дюпен і Холмс в усьому перевершують обмежених поліційних нишпорок і не без злості доводять їм свою розумову перевагу.

Еркюль Пуаро та міс Марпл на перший погляд дуже відрізняються від Дюпена. Бельгійський поліцай у відставці або стара панна з провінції, звичайно, ані звичками, ані поведінкою не скидаються на романтичного аристократа Дюпена. Але за оригінальними рисами цих двох детективів, а також паризького комісара поліції Метре, за їхніми своєрідними кумедними чи зворушливими дивацтвами не можна не помітити родових дюпенівських рис — залізної логіки, разючої спостережливості, блиску аналітичного розуму, віртуозного вміння робити бездоганні висновки із, здавалося б, ніяк між собою не пов’язаних фактів і фактиків. Всі вони психологи, і хоча Дюпенові високонаукові міркування про людську душу відрізняються від доморослих аналогій, які допомагають міс Марпл розібратися в найзаплутаніших злочинах, у них, урешті, однакова вдача і однакові дії.

Засновник світової династії детективів Дюпен лишився неперевершеним за своєю витонченою інтелектуальністю. Може, найближчим до нього за схильністю до філософських узагальнень і вишуканих парадоксів є ще один оригінал — детектив патер Браун Честертона. Інші ж позбавлені алмазного блиску його інтелекту, романтичності й загадковості, що, проте, не робить їх менш популярними в читачів.

Усе сказане аж ніяк не докладно висвітлює значення творчості Едгара По для світової літератури, але принаймні визначає його місце в цій царині культури. Скарбниця поезії і прози американського генія багата і щедра, з неї, мов з казкової невичерпної скрині, можна сміливо брати, позичати, не боячись, що побачиш дно. Навпаки, з роками й десятиліттями вона здається ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, прозираннями у таємниці світу та людської душі, натхненним осяянням, художніми відкриттями. Великий романтик лишається живим класиком, якому є що сказати все новим і новим поколінням читачів усього світу.