Душі померлих заходили в нього і зникали. Ситуація явно відрізнялася від тієї, що була минулого разу, коли я мав нещастя відвідати Голдорит.
Сфокусувавшись на цій новій візуальній аномалії, мені було простіше зосередитись. Небезпека впасти без сил, піддатися втомі, відступила. Принаймні тимчасово. Я прискорив крок, наскільки наважився, і з часом опинився перед своїм тьмяним відображенням у скляній будівлі.
Я виглядав, як сказала б Амра, як побите собаче лайно.
Я простягнув тремтячу руку, щоб доторкнутися до Шипа, але він мене відштовхнув. Коли я кажу відштовхнув, це означає відкинув на десять метрів, а це принаймні повністю привело мене до тями. Тут було задіяне щось схоже на обереги Телемарха. Мене не повинно було здивувати, що Шип захищений, в іншому випадку сполучення між різними колами пекла було б значно простішим, ніж на це вказувало моє вивчення цієї теми. Я обережніше наблизився до Шипа ще раз, і глянув на нього по-новому, цим разом з допомогою магічного зору.
Він був такий яскравий, що в мене засльозилися очі. Так, навіть те око, якого мені бракувало, дуже неприємне, скажу вам, відчуття. З труднощами мій зір пристосувався. Я побачив енергію, в таких кількостях, що вона затьмарювала тріщину Телемарха, і вся вона спливала вниз. А ще я побачив обереги, поряд з якими мої власні обереги, а навіть обереги Телемарха, виглядали як грубі закарлючки не надто розумних немовлят.
Я довший час намагався пробитися крізь ці обереги і дізнався, що таке тотальний провал.
-- До біса це все, -- пробурмотів я, зібрався з духом, готуючись до неминучого страхітливого болю, і запхав руку в кишеню, в якій знаходився поглинач магії.
Як тільки мої пальці доторкнулися його гладкої поверхні, моє джерело зникло, тепло розсіялося і я знов став помирати. Я вихопив поглинач з кишені й вгатив ним по неприступній поверхні Шипа.
Не знаю, чого я очікував. Теоретично було можливим все, від нічого до повного обвалу Шипа. А насправді трапилося ось що: вся будівля почала так вібрувати, що видала одну високу, чисту, оглушливу, нескінченну ноту. Падаючі душі зависли в небі, а тоді почали блукати, раптово непевні куди їм прямувати. При контакті з амулетом поверхня Шипа почорніла і вкрилася пухирями, ця порча почала поширюватися в усі боки від місця контакту. Сам амулет теж не залишився неушкодженим – обереги пожирали його так само як він пожирав обереги. Руку, що тримала поглинач, охопив нестерпний біль, такого я ще не відчував, і не мав бажання ще колись відчути. Я тиснув на стіну Шипа з силою породженою розпачем, холод вбивав мене, певно і зовсім не повільно.
Раптово амулет з шипінням зник, а зіпсована мною частина стіни обвалилася всередину, я впав крізь неї, і продовжував падати, безконечно і наосліп.
28
-- Ти коли-небудь бачив черепаху перевернуту на спину?
Щось, що дуже нагадувало носок чобота, штурхнуло мене в ребра. З моїх вуст злетів мимовільний стогін.
-- Бачив? Жалюгідну, абсурдну. Просто смішну. Коротенькі, маленькі ніжки дриґаються в повітрі в повільній, безсилій паніці. Проте ти не можеш піти собі й залишити бідолаху напризволяще. Принаймні я не можу. Ей, ти, вставай.
Я пролупив око і побачив, що наді мною стоїть чоловік. Чорне волосся, смугла шкіра. На ньому був одяг, що вже купу століть як вийшов з моди, до того ж заляпаний вином. Плями на плямах вина. Це був хтось, хто рідко пропускав шанс хильнути.
-- Ти хто? – прохрипів я.
-- Що, не впізнаєш свого бога?
-- Я не поклоняюся жодному богу.
-- Тоді твоє щастя, що мене не надто обходить поклоняються мені чи ні.
Я сів і оглянувся навколо. Величезна округла кімната, блідо-біла, зроблена з якогось невідомого мені матеріалу, з широкою дірою в підлозі, за якою була тільки суцільна темрява. Діра, від якої я знаходився лишень в кількох сантиметрах. Я здригнувся і позадкував від краю, поки ранець на спині не наткнувся на стіну.
-- Чудово. Тепер, коли ти не заважаєш, я можу знов увімкнути цю штуковину. Інакше тебе б засмоктало. Краще відверни очі. Око. Пробач.
-- Я й гадки не маю, що… -- А тоді він клацнув пальцями і все існуюче світло помчало зверху вниз і крізь діру, потік, водоспад, потужна ріка, гуркіт якої було чутно і відчутно.
-- Дивовижне видовище, правда? – Я глянув на нього примруженими очима, а він усміхався, дивлячись на світло. – Таке не кожен день побачиш!
-- Що це?
-- Приречені на пекло душі, які відпускають назад в Ур!
-- В Ур?
-- Початок, дурню!
-- Початок чого?
--- Початок всього! – крикнув він посміхаючись.
-- Якщо початок на дні, -- сказав я трохи приголомшено. – То що тоді на вершині?
Він повернувся до мене, посмішку змінив насуплений вираз обличчя.
-- Інакший початок, -- відповів він. Простягнув руку. Я взяв її, і він без жодного зусилля підняв мене на ноги. Коли я вже повністю стояв на ногах, то мої втома, голод, спрага і рани цілковито зникли.
-- Хто ти в біса такий? – запитав я знову.
-- Я вже сказав тобі, твій бог. Бог дурнів і п‘яниць.
Восто. Він виглядав більш-менш так, як можна було очікувати. Може трохи низькуватий, як на бога.
-- То хто я? Дурень чи п‘яниця?
-- Ти прокрався в Голдорит і проліз у Шип. А ще ти не приніс з собою ані краплини добрячого трунку. То як думаєш, хто ти?
Крім очевидної відповіді, мені було нічого сказати.
Він вказав зліва від мене. Я провів поглядом за його пальцем і побачив нижні сходинки дуже вузьких сходів, що здіймалися вгору і вгору всередині Шипа, верхня частина яких виходила з поля зору.
-- Тепер від’єбися від Шипа і припини його нищити. І пам’ятай, що ти в мене в боргу. Дурень. – І він зник.
Ось так Восто, бог дурнів і п‘яниць, врятував мені життя і зробив мене своїм боржником.
Інколи я шкодую, що він не дав мені повернутися в Ур.
#
Підйом був довгим. В мене був час подумати. В мене було про що подумати.
Душі проклятих не пускали в одинадцять кіл пекла, отже демони дійсно зникли. Мусили. Без душ вони і їхній світ безперечно загинули б. Очко на мою користь. Було більш ймовірним, що Траксис буде безлюдним, а отже трохи менш ймовірним, що я там загину. Але з демонами чи без, в Траксисі буде значно важче вижити ніж в Голдориті.
А ще скидалося на те, що тут були замішані боги, а принаймні Восто. Чи вони хотіли дати душам проклятих ще один шанс, чи просто знищити пекельні світи, чи і те і те… було важко сказати.
Такі думки займали мене, поки безконечний підйом не почав виснажувати мене і моя увага не змістилася на біль в стегнах. На щастя я натренувався на безконечних сходах під Цитаделлю, інакше в мене повідпадали б ноги, до того як я дійшов до простих дерев‘яних дверей з прибитою до них невеличкою табличкою, на якій було написано:
ТРАКСИС, ДУРНЮ.
Боги багато чого знають, цього в них не забереш.
Зітхнувши, я обережно сів на сходи і відпочив. Коли я почувався трішки менш неготовим, то встав, глибоко вдихнув, поклав руку на клямку, викликав своє джерело. І відчинив двері.
Була ніч, до того ж спекотна. В Траксисі ночі завжди спекотні.
Двері виходили на невеличке подвір‘я з покрученою і розбитою бруківкою. Подвір’я оточувала низька, заросла плющем стіна, за винятком невеличких, побитих кованих воріт прямо перед мною. Далі темрява і невиразний натяк на якийсь садок. В повітрі стояв запах, щось солодке. Надто солодке. Як перестиглі фрукти.
Я вийшов на подвір‘я і двері самі зачинилися за мною. Я озирнувся. Двері зникли. Очевидно, Восто не хотів, щоб я знов зайшов у Шип.
Назовні сам Шип виглядав як побита погодою вежа в Траксисі. Думаю, в кожному колі пекла він виглядав по-іншому. Я підвів погляд вище, в небо. Там висів велетенський місяць, в десять разів більший від того, до якого я звик. А точніше частина місяця. Хтось чи щось вирвало з нього шматок. Решта була вкрита страшними, глибокими тріщинами.
Зірок не було, тільки падаючі душі, та й тих було набагато менше, ніж в небі Голдорита. Траксис – одне з найменших кіл пекла, але в ньому живуть найбільш могутні й підступні з усіх володарів демонів.
Він був значно, значно небезпечнішим ніж інертний Голдорит, бо на відміну від Голдорита, цей світ сам по собі, був певною мірою живим. А принаймні певні його частини. Я знав, що мені доведеться мати справу принаймні з одним з таких регіонів, можливо з двома. Я тільки сподівався, що не більше.
Траксис – це місце, в якому всі старі, розказані вам бабусею казки стали гангренозними. Там де Голдорит брав відчаєм, Траксис брав перекрученням. Де Голдорит брав грубою силою стихій, Траксис брав підступністю. Зрештою, в Траксис підступом заманили бога, в результаті чого він втратив голову. Я сподівався, що мені пощастить більше.
Я знов витягнув засушену Руку Повішеника.
-- То куди? – запитав я і вона вказала на ворота.
-- Сподіваюся, ти не приколюєшся, -- пробурмотів я і запхав її назад в кишеню. Але я відносно добре знав географію Траксиса. Якби я знайшов якийсь пагорб, то міг би зорієнтуватися де знаходиться Чорна Бібліотека. Залежно від того, де я вийшов з Шипа, може я міг навіть побачити Чорну Бібліотеку. Траксис дійсно дуже маленький.
Я вирушив у дорогу, готовий будь-якої миті зачерпнути зі свого джерела, але не бажаючи викликати магічний зір після того, як ледь не осліп в Голдориті.
#
За подвір‘ям дійсно був садок. Дерева в ньому були покручені й з шипами; плоди зігнилі й м‘ясисті, червонаво-сірі в яскравому місячному світлі, дещо схожі на ненароджених немовлят, вони викликали тривогу. Я пройшов між двома довгими рядами цих дерев і цього було достатньо, щоб нудотно солодкий запах викликав у мене блювоту. Я прикрив рот і ніс рукою і пришвидшив крок.
Поперед мене важкий плід розміром з диню впав з низької гілки, з неприємним плескотом вдарився об землю і викотився на вкритий травою прохід прямо перед мною. Мені не сподобався такий випадковий збіг і я різко зупинився.
Плід почав набухати, спочатку повільно, тоді швидше.
-- Я так не думаю, -- пробурмотів я і перетворив його в пил. Сила закляття відкинула від мене нутрощі плода, м'якуш і сік зблиснули в місячному світлі. Вони заляпали землю, покручені стовбури дерев, їхнє бліде листя. Все, до чого залишки плода торкнулися, почало диміти, неначе його роз'їдала сильна кислота.
-- Отже, ними не поласуєш, -- промовив я сам до себе. – Не дуже й хотілося.
Позаду я почув ще один тривожний стук і плескіт. А за якусь мить навколо мене одночасно впало ще кілька плодів.
Я побіг і не зупинявся поки не залишив садок позаду і не опинився в полі підозріло нормального, висотою по пояс ячменю. Серце в мене калатало, легені працювали як ковальські міхи, я нагнувся і сперся руками на коліна, повільно віддихався. При більш докладному огляді колоски ячменю нагадували якийсь неприємний вид рослинної стоноги. Але вони ще не дозріли і тільки легенько сіпалися. Маленькі радощі.
В нерухомому повітрі я почув якийсь звук, шелест, що наближався ззаду мене. І… нявкання. Одночасно жалісне і жахливе. Воно лунало з садка.
Я очікував, що плоди вибухнуть і заляпають мене кислотою. До мене дійшло, що цього не трапилося.
Я озирнувся і побачив, як по буйній траві під деревами до мене лізе купа невиразних форм розміром з немовля. На щастя вони рухалися повільно, і на ще більше щастя, листя і гілки садка окутували їх глибокими тінями.
Я не хотів знати про їхню форму більше, ніж я вже знав. Я не хотів знати, як вирощувані демонами плоди виглядали, коли дозріють. Я не міг дозволити собі співчуття.
Я відвернувся і побачив недалеко, на іншому краю ячмінного поля, невеличкий пагорб. На його вершині стояв древній, вивітрений камінь, білий як крейда в місячному світлі.
Я вирушив у напрямку пагорба.
29
В Голдориті мешкали демони, що більше ніж в інших колах пекла, зв виглядом і поведінкою нагадували комах. Вони жили під поверхнею свого світу, у великих вуликах, і їхні думки і почуття були настільки чужими, що їх було неможливо збагнути.
В Траксисі демони своїми думками, бажаннями, почуттями і культурою були значно ближчими до людей. Через це вони були значно страшнішими. Голдорит був смертельно небезпечним, але в ньому не було підступності.
В Траксисі, навіть без демонів, небезпека і жах були настільки підступними, що він переміг мене ще до того, як я зрозумів, що це трапилося, бо нічого не свідчило про його фальш і небезпеку. Не було жодних попереджувальних знаків, все виглядало більш-менш нормально… на перший погляд.
Підніжжя пагорба було оточене чагарником, хирлявими деревами не вищими за мене. На деревах сиділи, як скидалося на перший погляд, великі, мовчазні ворони з білими головами і чорними дзьобами.
Тоді одна злетіла зі своєї жердини, пірнула прямо на мене, і я зрозумів, що в неї біла голова тому, що це вибілений череп.
Чорні крила потужно били, розтинаючи повітря. Страхітливий дзьоб цілив мені в око, в останню мить я сіпнув голову і він пройшов мені по скроні. Подряпина запалала і почала рясно стікати кров‘ю.
Птах розвернувся і спробував ще раз.
Я перетворив його в пил. Ніякої крові чи кишок, тільки спалах чорного пір‘я. Але його кінець дав сигнал іншим. Оглушливо забивши крилами, вони здійнялися в повітря, і я був змушений викликати вітер, щоб не дати їм налетіти на мене. Це зупинило їх, але вони не здавалися. Я вирішив видряпатися на пагорб і стати спиною до каменя, а тоді світловим мечем збити їх, якщо треба буде, то поодинці. Тож я дряпався, а ворони переслідували мене, зграя злісних мертвяків сповнених рішучості заклювати мене до смерті, які час від часу, коли підйом вимагав всієї моєї уваги і викликаний Мистецтвом вітер стихав, дзьобали мене.
Я дійшов до вершини, скинув ранець, припинив вітер і викликав світловий меч, довгий і тонкий, він іскрив білим і фіолетовим світлом. Я притиснувся спиною до древнього каменя.
Як тільки я це зробив, ворони-вбивці втратили до мене будь-який інтерес. Вони розвернулися, мовчки, чим різко відрізнялися від своїх живих родичів, і строкатою хмарою полетіли над ячмінним полем геть.
А тоді налетів лиховій.
Спочатку він заявив про себе ударною хвилею жаху, що передувала йому. Тоді з височини я побачив, як лиховій помчав до мене, притискаючи ячмінь до землі й перетворюючи його в січку. В лиховій потрапили ворони, вони склали свої пошарпані крила, а вітер кидав їх в різні боки, бив об землю. Без бою, без звіриної боротьби за виживання, без спроби втекти. Лиховій робив з ними все, що хотів. Я сумнівався, що багатьом вдасться пережити його увагу.
В мене не було шансів уникнути лиховію, чи пом'якшити його наслідки, залишалося тільки заховатися за каменем. Потрібно було просто перетерпіти.
Я зайшов під захист кам‘яної брили, присів, притулився обличчям до грубої поверхні каменя і прикрив вуха.
Лиховій блукав по одинадцяти колах пекла, як йому заманеться, нищив, що йому заманеться. Навіть демони боялися його, а принаймні вважали за потрібне вжити заходів обережності, щоб він не спіймав їх на відкритій місцевості. Все, що я читав не давало уяви, чим він так насправді був, чи що його спричиняло. Він просто був, і так було завжди.
Лиховій дув не тільки у фізичному світі, значно лютіше він дув в голові, і в душі. І це не був легенький вітерець.
Відчай, скомандував він, і я впав у відчай.
Знай, що ти абсолютно нічого не вартий, навіював він, і я погодився.
Глянь на всі пороки, які ти розпалив і підтримував наче багаття, на колючки, які ти стискав, пригортав до грудей, які ти так цінував, наказав він, і я глянув, і знов відчув весь біль змарнованого життя.
Зрозумій, що це жалюгідні дурниці. Що тобі навіть бракує переконання, щоб бути абсолютно злим. Що твої моральні напівміри прирікають тебе до нікчемності.
Я побачив і зрозумів, і навіть біль не приніс мені втіхи.
Тепер покінч своє жалюгідне життя, прошепотів він.
А тоді він промчав повз мене, я отямився і побачив, що тримаю біля горла ніж Амри. Я опустив тремтячу руку. Це далося мені нелегко.
Вперше відколи я обрубав йому голову, обізвався Півмісяць.
Він гірший за тебе.
-- Набагато.
Я хочу, щоб ти помер. Але не тут. Я більше не хочу цього відчувати.
-- Буду мати це на увазі.
Я повільно приходив до тями. Вплив лиховія не зник просто так, коли він промчав повз мене. Мій розум, душа зрештою теж, були забруднені й побиті. Я повторював собі, що почуття нікчемності, незначущості, огиди до себе мені нав‘язали ззовні, що це фантоми, що вони несправжні. Я знав, що це правда, але об‘єктивне знання було слабою втіхою від суб‘єктивного, брутального емоційного насилля.
До певної міри голос лиховія досі стирчить в моїй душі, крихітний осколок відчаю. Його краї дуже гострі, й вони ніколи не затупляються. Я навчився жити з ним. Кажуть, те, що не вбиває тебе, робить тебе сильнішим. Якби ж то це було правдою. Те, що не вбиває тебе, калічить тебе, якщо тобі не пощастило, і залишає шрами, якщо пощастило. Вижити – ось єдина нагорода, якої можна сподіватися, єдиний тріумф, що має значення.
Я навчився цього задовго до того, як лиховій спробував знищити мене. Його голос – лишень ще одна нота в похмурій симфонії.
Зрештою я встав з землі, запхав ніж в піхви й витягнув Руку Повішеника.
-- Більше ніяких фокусів, -- пробурмотів я. – Я не в настрої. Покажи мені шлях до Чорної Бібліотеки.
Вказівний палець витягнувся у прямій лінії від Шипа і каменя в мене за спиною. Я провів оком вздовж цієї лінії, й десь на відстані кілометра побачив темну будівлю, масивну, з божевільною кількістю веж і аркбутанів.
А між нами ліс, річка і стіна.
Тепер я знав де знаходився. Ліс – це були Хащі. Річка називалася Гірка. А стіна… о, стіна. Це була та сама, і водночас інша, стіна, за якою Хавак Срібний Меч провів в ув‘язненні половину свого життя. Подейкували, що Хом Деі, нечестивий герцог Траксиса, вважав за непоганий жарт відтворити цю стіну у власних володіннях.
Зрештою, через тридцять років, Срібному Мечу вдалося вибратися, і завдяки цьому перетворитися в легенду. Тридцять років життя вкрадені заради жарту.
В мене не було тридцяти років, щоб пробратися всередину. Але в мене було щось, що могло пробити стіну.
Я закинув ранець на спину і вирушив у дорогу.
30
Зі світловим мечем в руці я спустився з пагорба, перетнув невеличку, гнітючу галявину і невдовзі опинився на краю дуже темних лісових хащів.
-- Принаймні ти виправдовуєш свою назву, -- сказав я.
Я міг придумати десятки, сотні речей, які я б волів зробити, тільки щоб не заходити в ліс. Але обійти його зайняло б купу часу; він тягнувся вздовж річки так далеко, наскільки сягало око з мого спостережного пункту на пагорбі. Може навіть по всій довжині річки. Вивчені мною мапи, а принаймні наскільки я пам‘ятав, були недокладними. І мені не хотілося проводити зайвий час в Траксисі, якщо цього можна було уникнути. Траксис був значно гіршим за Голдорит, набагато підступнішим, брутальнішим і небезпечнішим.
Ці побоювання заходити в ліс дратували мене. Я не знав чи тривога, яку я відчував була природною обережністю, чи залишками навіяних лиховієм стражу і невпевненості в собі. Ця нездатність визначитися зі своєю мотивацією допомогла мені прийняти рішення. Між відчайдушністю і боягузтвом я автоматично обирав відчайдушність, навіть якщо це означало зайву небезпеку. Чи смерть.
Я викликав магічний зір і світловий меч і зайшов у Хащу.
В лісі не було височенних дерев. Вони були викривленими, сучкуватими й росли на купу, їхні гілки й коріння переплелися настільки, що було практично неможливо відрізнити, де закінчувалося одне і починалося інше. Я вирушив, уважно обираючи шлях, пригинаючись, переступаючи і відхиляючи гілки набік; але невдовзі в мене не залишалося вибору і я був змушений пробивати собі дорогу, все частіше і частіше використовуючи світловий меч. З кожним кроком хащі ставали густішими і більш непрохідними, чіпляючи мене за ранець, за одяг, за волосся.
Я зупинився, щоб визначити своє місцеперебування. Озирнувся туди, звідки прийшов… і побачив, що прорубаний мною шлях зник.
-- Чому я не здивований? – пробурмотів я.
Я ще раз витягнув Руку Повішеника.
-- Покажи мені інший шлях до Чорної Бібліотеки, -- наказав я.
Пальці навіть не сіпнулися. Очевидно, був тільки один шлях. Бурмочучи прокляття, я запхав руку назад в кишеню.
Вогняна магія – не мій коник. Це доволі проста магія; майже всі маги, яких я коли-небудь зустрічав, якоюсь мірою володіли нею. Я володів не надто добре; кількість енергії, яку я витрачав, коли працював з вогнем, була просто згубною. Деякі маги споріднені з цією стихією і можуть вправно орудувати нею хоч весь день. Я до них не належу. Моя вогняна магія була такою ж витонченою, як удар молотом по ребрах. І як я змучився б махати молотом після кількох ударів, те саме трапилося б при використанні вогню.
Тому не бажаючи ризикувати пожежею перебуваючи в лісі, я з великими клопотами прорубав собі дорогу назад, звівши нанівець всі свої зусилля. Я вийшов з лісу приблизно в тому самому місці що й увійшов, трохи подряпаний, і анітрохи не ближчий до Чорної Бібліотеки.
Я позбувся світлового меча і магічного зору, підняв руку і махнув у бік лісу, викликавши вогонь. Навколо моєї руки запалало полум‘я і полетіло вперед, перетворюючи ділянку лісу прямо перед мною у вогнище. Жар був нестерпним. Я був змушений зробити кілька кроків назад. Дерева палали, потріскували й шипіли, висловлюючи невдоволений протест, але майже все заглушав низький гул полум‘я.
Вогонь палав сильно, але не поширювався так, як я очікував. Я почав перейматися, що він стане маяком для всієї тієї гидоти, що досі блукала по Траксисі. Мертві, войовничі ворони не могли бути найгіршим, чи останнім з того, що залишалося. Вигоряння тривало надто довго, тож я допоміг поривом вітру. Результат виявився більше ніж задовільним.
-- Зупинися, -- пролунав голос з лісу, мелодійний і нелюдський. – Зупинися і я дозволю тобі пройти.
-- Чому це я повинен зупинятися? – відповів я. – Я сам доволі непогано пробиваю собі шлях.
-- Навіщо йти важким шляхом, якщо існує легкий? – І справа, неподалік від пожежі, з’явилася стежка.
-- Я дещо знаю про легкі шляхи, які тобі пропонують демони.
-- Тоді ти знаєш, що ми зв‘язані угодою і не можемо її порушити.
Це правда. Демони дотримувались угод до останньої букви… тому було життєво необхідним докладно розуміти на що вони погоджувалися.
-- Гаразд, -- сказав я. – Запропонуйте мені офіційний договір, Хащі. Які ваші умови?
-- Припини спалювати мене. На заміну отримаєш безпечний прохід через ліс до найближчого берега Гіркої ріки.
-- Дайте мені безпечний прохід до Чорної Бібліотеки.
-- На жаль мої володіння не сягають так далеко.
Я завагався. Від угоди з демоном ще ніколи не виходило нічого доброго. Але в цій я не бачив ніякої шкоди. Безперечно, я не продавав свою душу. Однак, я не поспішав.
-- На твоєму місці я б не думав надто довго, -- сказав демон. – Ти викликав вітер у володіннях лиховія. Ти привласнив його прерогативу, і він цього не стерпить. Якщо будеш продовжувати, він обов‘язково повернеться, щоб покарати тебе.
Від цієї думки я здригнувся. Якщо існувала хоч якась імовірність, що лісовий демон говорить правду, то я хотів якомога швидше продовжити свій шлях.
-- Гаразд. Я зупинюся. Але те, що вже загорілося, повинно само вигоріти.
-- Домовились.
З серйозними побоюваннями я пішов прокладеною демоном стежкою.
#
Майже відразу стежка почала завертати. Я зупинився, як тільки побачив це.
-- Ми домовилися про безпечний прохід до ріки.
-- Саме так, -- відповіли Хащі.
-- Тоді чому стежка веде в протилежний від ріки бік?
-- Чи в нашій угоді говориться про безпечний прохід найкоротшим маршрутом? Я так не думаю.
-- Вогонь не єдина зброя в моєму арсеналі, демоне.
-- Заспокойся, магу. Це буде тільки невеличкий обхід.
-- З якою метою?
-- Я хочу зустрітися з тобою лицем до лиця.
-- З якою метою? – повторив я.
-- Йди стежкою і задовольниш свою цікавість. Або зійди зі стежки і анулюй нашу угоду.
Кляті демони. Я пішов стежкою.
Невдовзі я вийшов на невеличку поляну, вкрита листям земля купалася в яскравому місячному світлі, якого я ще не бачив у Траксисі. Щербатий місяць висів прямо над моєю головою.
Посеред поляни стояло самотнє дерево, значно вище за інші в лісі, з товстим стовбуром і трохи менш покручене. В глибокій тіні його листя стояла якась постать. Людиноподібна, вона недбало спиралася на стовбур. Це все, що я міг побачити зі свого місця.
-- Великий маг побоюється підійти ближче, -- зауважила постать, мелодійним голосом з нотками сарказму.
-- З чого б це?
-- Тобі доведеться, якщо хочеш пройти далі. Стежка продовжується позад мене. – Постать стояла нерухомо, неприродно нерухомо. Не переступала з ноги на ногу, не жестикулювала руками. Нічого.
-- Ти хотів побачитися зі мною лицем до лиця, -- промовив я. – Тепер скажеш навіщо?
-- Я хотів побачити чи ти заслуговуєш на ще одну пропозицію.
-- Мене не цікавить ще одна умова з демоном.
-- Може так, може ні. Ти ще навіть не почув її.
-- Мені це не потрібно.
-- А якщо я скажу, що тобі не вдасться перетнути Гірку ріку? Що вона знищить тебе, якщо ти спробуєш? Що твій труп буде її забавкою, допоки твоя плоть не розкладеться, а кістки не осядуть на піщаному дні?
-- Неприємна думка, -- признав я.
-- А якщо я скажу, що знаю таємницю, як її перетнути? Тебе надалі не цікавить ще одна угода?
Кляті демони.
-- Які твої умови?
-- Прості. Візьмеш в мене одну насінину. Якщо тобі вдасться втекти з пекельних світів, кинеш її десь в ґрунт, присипеш землею. І підеш собі геть.
-- Ти хочеш, щоб я поширив Траксис на світ смертних?
-- Не Траксис. Тільки мене.
-- Навіть так, пробач, але це буде надзвичайно погано для смертних.
-- Не обов‘язково. Тут мені, та й усім в одинадцяти колах пекла, потрібно живитися душами. В світі смертних це не так. І час закінчується, смертний. Я прагну продовжити своє буття у вигляді нащадка, так само як ти.
-- Демон? Ти ж безсмертний.
-- Безсмертний – так. Вічний – ні. Я прив‘язаний до Траксиса, а Траксис невдовзі припинить своє існування. – З легеньким скрипом затінена постать підняла руку і вказала вгору. Я підвів погляд, повз листя на дереві, на темне небо, на яскравий місяць… і побачив, як від нього відламується ще один шматок і величаво та повільно починає відлітати.
-- Як нагорі, так і внизу. Коли ти дійдеш до Чорної Бібліотеки, її вже може не бути.
-- Це було б погано, -- признав я. Я був цілковито за те, щоб пекло було знищене. Тільки не разом зі мною.
-- Візьми мій жолудь, смертний і присягни, що посадиш його в землю у світі смертних. За це я дам те, що стане тобі в пригоді, щоб перетнути Гірку ріку.
-- Згода. Давай, кидай насіння.
-- О, ні. Так не вийде. Ти повинен підійти і взяти його в мене з руки.
-- Чому?
-- Щоб я знав чи ти маєш намір обдурити мене, звісно.
-- Звісно. – Звісно, що я мав намір викинути його, як тільки перетну ріку. Тепер мені доведеться виконати обіцянку. Цікаво, чи буде безпечніше посадити насіння демона в Зламаних Землях, чи в пустелі між Дев’ятьма Містами і Фар-Твілом, яку називали Ковадлом.
Я пішов у напрямку демона. Тільки коли я зайшов у тінь дерева, на яке він спирався, то побачив більше ніж просто силует.
З людської точки зору він був красивим. А принаймні його обличчя. Тулуб і руки в нього були тонкими немов у дитини. Все нижче від місця, де мав би бути пупок, зрослося з деревом. Здавалося, що він спирається на дерево, бо стовбур різко відхилявся від землі на висоті пояса, і саме звідти виходило тіло демона. Далі стовбур вигинався назад і зростався з потилицею демона.
-- Давай горіх, -- сказав я, протягнувши руку долонею вгору.
Мушу признати, що як на дерево, він був дуже швидким. Не встиг я й оком зморгнути, як він вже стискав мою долоню і зап‘ясток в своїх вкритих корою руках.
-- А… -- сказав він і відпустив мене так само швидко, як схопив. Я позадкував, готовий направити струмінь полум‘я в його блаженне обличчя. Я підняв руку і відчув у ній легеньке свербіння.
-- Тобі доведеться вирізати його, але воно не глибоко. Це не гірше ніж скалка, але не так дратує.
-- Це напад. Ти порушив нашу початкову угоду.
-- Та годі тобі, це було дрібнюсіньке порушення, і без наміру вчинити кривду. Насправді я бажаю тобі тільки здоров‘я, щоб ти міг винести звідси моє насіння. Якщо ти скоро його не посадиш, воно не виживе.
Я потер долоню і відчув під шкірою невеличкий горбочок, прямо посередині. Рани, чи навіть крові, не було.
-- Хай тобі дідько, скажи мені, як перетнути Гірку ріку, і розходимося.
-- Слухай: ти повинен сказати ріці, що кохаєш її. Вона тобі не повірить, звісно, тож тобі доведеться принести себе їй в жертву.
-- Яким чином?
-- Ти повинен потонути в ній, звісно.
-- Божевілля якесь.
-- Саме так. Гірка ріка божевільна, але в неї є якась своя божевільна логіка. Вона втопить тебе і таким чином доведе собі, що ти дійсно не збрехав їй. Ріка пошкодує про свій необдуманий вчинок. Вона викине тебе на берег і відступить.
-- Але я все одно буду мертвий.
-- Тимчасово. Тоді мій прекрасний маленький жолудь зробить те, що я сказав йому. Воскресить тебе.
-- Оця зернина? – запитав я, знов потираючи насіння.
-- Так. Вона містить більшість моєї життєвої сили. Вона мені більше не знадобиться, а підозрюю, що їй так. Думаю, ти не посадиш її в сприятливому кліматі.
-- А звідки твоя певність, що Гірка ріка викине мене на той берег? – запитав я, цілковито ігноруючи точну оцінку Хащами моїх планів щодо його насіння.
-- Бо вона ненавидить мене. Я буду лаяти її за те, що вона забрала мою забавку і вимагатиму, щоб вона повернула тебе. Вона викине тебе на той бік на зло мені. Так поступають сестри.
-- Може в пеклі.
-- В Траксисі точно. Повір мені, магу. Я покладаю всі свої надії на твій успіх. Буквально. Якщо ти зазнаєш невдачі, то закінчаться сім тисяч років мого існування, і я не отримаю коди, яку ти прихистив у себе на долоні.
-- Ну, -- сказав я, поміркувавши. – Приємно бути комусь корисним. Але чому б мені просто не стрибнути в ріку і не дозволити їй втопити мене? Чому я повинен вдавати, що кохаю її?
-- Все її дно вкрите кістками тих, хто просто намагався перетнути її. Вона не віддає їхні тіла. Спробуй бути переконливим у своєму вдаваному запалі. Гірка божевільна і передбачувана, але не геть дурна.
-- Тепер йди, -- сказав він, але я вже йшов.
31
Гірка ріка. Я мало що знав про неї, окрім факту, що вона існує і її розташування відносно Хащів і стіни. Але це ріка в Траксисі, я не очікував прохолодної і чистої води.
Виявилося, що Гірка – це буквально ріка крові.
Якийсь метр відділяв ріку від лісу. Зітхнувши, я сів на вкритий травою беріг і почав споглядати на бурхливий, кривавий потік.
-- Чи ж є щось прекрасніше за ріку омиту місячним світлом? – поцікавився я вголос, почуваючись дурнем.
Нічого не трапилося. Я не знав, що мені робити далі. В мене не було практики в мистецтві залицяння.
Гілка лупнула мене по голові. Я озирнувся і люто глянув на Хащі, тоді повернув свою увагу до ріки.
-- Які витончені лінії, які таємниці, що то відкриваються, то ховаються в її прозорому потоці. Дзюрчання солодше за материнську колискову! Бути річкою – такою річкою – смертні жінки можуть тільки мріяти. Коханки, матері… ха. Хотів би я бути поетом. Я б написав вірша гідного її справжньої краси. А може й ні, -- сперечався я сам з собою. – Поети надто часто брешуть. Прикрашають дійсність задля більшого ефекту.
-- Це правда, -- прошепотіла ріка, голосом тихим, наче шовк по піску.
Я випрямився.
-- Чий це голос?
-- Об‘єкта твоїх зітхань, -- відповіла Гірка.
-- Красивий, -- видихнув я.
-- Ти справді так вважаєш?
-- Я ж сказав це, коли думав, що мене ніхто не чує.
-- Чого ти хочеш, спритнику зі срібним язиком?
-- Чому я повинен чогось хотіти? Я можу споглядати на тебе, чого ще можна бажати? Хоча…
-- Хоча, що?
-- Ні. Я не поділюся своїми думками, вони надто зухвалі. Не хочу, щоб ти погано про мене подумала.
-- Траксис розпадається. Невдовзі мій біг закінчиться. Тож будь зухвалим, а я сама вирішу, що про це думати.
-- Гаразд, якщо ти наполягаєш… бо раз ти наполягаєш, то я не винен. Крім того, що я милуюся тобою з сухого берега, я хотів би кинути виклик твоїм водам, поплисти, пірнути, проникнути в твої глибини. Доторкнутися руками дна і відкрити твої приховані таємниці.
Якийсь час Гірка мовчала. Тоді ще тихіше прошепотіла:
-- Лестощі. Солодкі слова. Панегірики. Ти хочеш перетнути мене. Не ти перший.
-- Ти сумніваєшся в моїй щирості, -- відповів я. – Яка іронія, ліс позад мене проголосив про свої почуття, на які я не відповів, а тепер я проголошую свою любов до тебе, Гірка, а ти мені не віриш.
Я гірко зітхнув. Принаймні я сподівався, що моє зітхання було достатньо гірким.
-- Ти подобаєшся Хащам? – запитала ріка різко.
-- А як ще я б пройшов крізь лісові хащі? – знизав я плечима. – Не має значення.
Настала довга мовчанка.
-- Я хочу повірити тобі, -- промовила Гірка тихим, ледь чутним голосом. – Але було вже стільки брехунів…
-- Гаразд. Я віддаю себе на твою милість. – Я встав. – Якщо хочеш, можеш втопити мене, люба Гірка, але дозволь поплавати в тобі, допоки мені вистачить повітря.
Я глибоко вдихнув і пірнув.
Гірка була такою теплою, якою кров переважно і буває. Я не відкрив ока – бо й навіщо? Але я поплив вниз, поки мої руки не зустрілися з м’яким піском і чимось, що я помилково прийняв би за напівзаритий корч, якби йшлося про ріку в світі смертних. За даних обставин гадаю, що це була стегнова кістка.
Гірка пестила мене своєю течією. Навіть цілковито одягненому, відчуття було настільки інтимним, що аж неприємним. Я з усіх сил стримувався, щоб не здригнутися. Я вирішив не боротися. Я незграбно тримався за кістку, не дозволяючи течії потягнути мене за собою, і на якийсь час підкорився їй.
А тоді мені почало бракувати повітря.
-- Ти втопиш мене, Гірка? – запитав я, в мене з легенів втікало повітря, а в рот потрапила кров.
-- Так, -- прошепотіла вона мені в барабанні перетинки.
-- Я спробую не пручатися, але тонути важко, -- відповів я. А тоді в мене закінчилося повітря, почали палати легені й всередину ринув потік Гіркої.
Я забився в конвульсіях. Мене охопила паніка, яку відчувають всі ті, хто тоне, і я почав боротися, щоб вирватися на поверхню. Гірка утримувала мене на дні в обіймах ніжних немов оксамит, міцних, немов з заліза.
Останнім, що я пам‘ятаю, було як ріка-демон промовляла:
-- Шшшшшш.
-- Шшшш.
-- Ш…
#
Це страшно боляче – коли тебе оживляють після того, як ти потонув. Неможливо, до того ж страшно боляче, описати те , як мене оживляло насіння демона, запустивши через артерії та вени коріння по руці, грудях і аж до серця, а тоді стискаючи його знову і знову. Звісно я усвідомив тільки стискання, і то вже під кінець, але коли я блював кров‘ю, якою Гірка заповнила мені легені, то з радістю відчув, як коріння і щупальця відступають з серця, грудей і по руці назад в долоню. По дорозі вони лікували всю завдану моїм нутрощам шкоду, але все одно боліло як дідько.
На щастя, якщо тут взагалі можна говорити про щастя, Гірка викинула мене на берег обличчям вниз, тому очистити легені було трохи легше. Якщо слово “легше” можна застосувати в даній ситуації. Розум каже, що можна, але пам‘ять категорично не погоджується.
Стоячи на колінах і руках, я перестав блювати і перейшов до важкого дихання, тоді глянув на ріку. Я побачив на другому березі ліс. Отже, план Хащів спрацював.
Я був не в настрої, щоб святкувати.
Повільно, стікаючи кров‘ю, я зіп‘явся на ноги.
-- Ти живий, -- прошепотіла Гірка.
-- Ледь-ледь, -- прохрипів я.
-- Повертайся до мене.
Я виплюнув з рота нову порцію крові й жовчі.
-- Я помилився в своїх почуттях, -- відповів я. – Але повір мені, я ніколи не забуду проведений нами разом час.
Я пішов геть, не звертаючи уваги на те, як Гірка люто піниться і шипить.
Я отримав насолоду від твоєї смерті, повідомив мене Півмісяць.
-- Заткнися.
32
Між рікою і стіною було десь з пів кілометра, і стіна ніколи не зникала з поля мого зору. Це була дуже висока стіна.
Поки я дійшов до стіни, кров, що вкривала мене, в одних місцях почала згущатися, в інших засихати і осипатися, але повсюди смерділа. Вам краще не знати, до чого я дійшов, щоб очистити від неї свою порожню очницю.
Стіна. В місячному світлі вона сяяла, як біла кістка. Я доторкнувся до її поверхні. Скляниста. Я прикинув її висоту... метрів сто? Більше? Чогось більш неприступного я ще не зустрічав. Згідно з деякими версіями легенди, ця скляниста поверхня не пропускала магії.
В мене не було срібного меча, чи тридцяти років, щоб пробитися крізь стіну. Але в мене були дві речі, яких не було в Хавака. Магія і порох. Звісно, пороху було недостатньо, щоб знести, чи хоча б пробити Стіну. Але я сподівався достатньо, щоб надщербити її. І я сподівався, що щербини буде достатньо, якщо дійсно поверхня Стіни не пропускала магії. Якщо Мистецтво не пропускала вся Стіна, або я не зможу пробитися крізь поверхню з допомогою звичайних засобів, то я змарнував купу часу і зусиль на подорож з Белларіуса в Люсерніс.
Я сів у високій траві, що росла перед Стіною, порився в закривавленому ранці й витягнув те, за чим шукав.
Звісно, якщо порох намочити, то йому кінець… о, його можна знову висушити, але це доволі довгий процес, а результат незадовільний. До того ж це з водою, а не з кров‘ю. Про всяк випадок я тримав його в захищеному від всіх стихій, невеликому, дерев’яному барильці. Адже з часом навіть волога в повітрі могла перетворити його в мотлох.
Тож я запечатав барильце воском, замотав у непромокальну тканину і ще раз запечатав воском. Не пам‘ятаю навіщо я це зробив. Я схильний триматися за речі про всяк випадок. Не раз Амра насміхалася з мене і називала хом‘яком. Якщо мій план спрацює, вона буде змушена признати, що корисно ніколи нічого не викидати. І тримати порох під рукою.
Якщо нам вдасться повернутися в Люсерніс.
Якщо на мене вже не чекає там смертний вирок.
-- “Якщо” – бридке, огидне слово, -- пробурмотів я. – Дивно, що я цього раніше не помічав.
Я протер барильце травою, зчищаючи більшість крові. Тоді зрізав зовнішній віск і непромокальну тканину. Внутрішню печатку я залишив наскільки зміг цілою. Усувати її не мало сенсу.
Я приклав барильце до стіни й відійшов на десять кроків. Тоді, для певності, ще на десять. Тоді, для ще більшої певності, розпластався на землі.
В мене не було запалу, і я не збирався висипати порохом доріжку в траві. В цьому не було потреби. Зате мені потрібно було якомога точніше метнути в барильце закляття вогню.
Тримаючи голову так низько, як тільки це було можливо, при цьому не втрачаючи барильце з поля зору, я вказав на нього і викликав магічний зір. Траксис осліпив мене. Але в світлі, що заливало мене, залишалася дрібна чорна цятка справжньої реальності. Я зосередився на ній, викинув все інше з голови. Уявив собі, як з мого пальця з‘являється вогняний спис, дуже вузенький, гарячіший ніж пастка Телемарха. Я вдихнув, видихнув. І жбурнув його.
Чесно кажучи, вибух мене дещо розчарував. Не такий гучний, як я собі уявляв, і не такий сильний, як я сподівався. Кілька секунд на мене сипалися дерев’яні шматки барильця і грудки землі, повітря заповнив густий дим і сморід горілого пороху, але стіна явно стояла. І великі тріщини не псували її склянисту поверхню.
Я підійшов до стіни. Я не бачив жодних щілин. Я вирвав жмут трави і як міг протер стіну.
Нічого.
Я зітхнув. В мене й гадки не було, що ще можна спробувати. Для другої частини плану я не потребував зяючої діри, але я потребував хоча б чогось. Якусь тріщину, невеличку щербину. Щось, за що можна зачепитися.
-- Перевір, Хольгрене, -- наказав я сам собі. – Освітлення не найкраще, та й твій зір колись був кращим.
Я послухався своєї ради, повільно і уважно провів пальцями по кожному сантиметру поверхні стіни, яку міг вразити вибух.
І я знайшов те, що шукав. Дрібнесеньку тріщинку, збоку від того місця де барильце притулялося до стіни. Мабуть, її утворив цвяшок, що скріпляв барильце, вирваний з дерева з такою силою, що залишив маленьку щербину. Малюсіньку. Я провів по ній пальцем три чи чотири рази, перш ніж відчув її. А коли відчув, то провів ще пів десятка разів, щоб переконатися, що це не моя уява.
Я похмуро посміхнувся і витягнув діамант, за який Мок М‘єн здер з мене три шкури; я провів всю подорож з Белларіуса в Люсерніс вкладаючи в нього силу і пару простих, проте хитромудрих команд – знищити і розширити.
Працюючи в основному навпомацки, я старанно приложив діамант до тріщинки. Коли я був більш-менш певен, то випустив магію.
Наперекір силі тяжіння, діамант почав крутитися об поверхню стіни. Спочатку повільно, тоді швидше. Він почав світитися теплим світлом, потім кидати яскраві промені, перетворився в призму, що заломлювала світло, яке походило з якогось внутрішнього джерела. Повітря заповнило дзижчання; десять, сотня, тоді десять тисяч бджіл.
Діамант занурився в поверхню стіни. Світло і звук віддалилися. Я схопив ранець, передбачливо відступив на кілька кроків і чекав.
І чекав.
Стіна не обвалилася. Несподівано не з‘явився величезний пролом. Я більше не чув дзижчання, з діри не світило світло. Я не знав чи діамант вичерпався; технічно це був артефакт, він діяв без мого безпосереднього управління. В цю мить я не мав з ним зв‘язку. Він був випущеною стрілою. Я не знав чи вона ще летіла, чи впала.
Я дав йому ще трохи часу.
Далі нічого не відбувалося.
Лаючись, я вирушив назад до стіни, щоб побачити чи там було що бачити, але завмер на місці, коли повітря розірвав оглушливий звук. Спочатку я подумав, що нарешті спрацювало моє закляття… а тоді зі зростаючим жахом зрозумів, що звук походив з-позад мене.
Я озирнувся через плече і побачив, як розходиться земля; утворилася величезна тріщина і поділила Хащі навпіл. На моїх очах глибока щілина перерізала Гірку; раптово утворився подвійний водоспад, а точніше кровоспад, ріка лилася вниз з обох боків тріщини, її русло було смертельно порушене.
Як нагорі, так і внизу, сказали мені Хащі. Вони не збрехали.
Тріщина розширювалася. Вона також подовжувалася, бігла до мене нерівними зиґзаґами. В міру того як вона наближалася, розрив Траксиса ставав голоснішим.
-- На мертвих богів. Я запізнився. – Я зачаровано спостерігав, як провалля мчить до мене. Мені навіть на думку не спало намагатися втікати. Не кожен день ти стаєш свідком кінця площини реальності, до того ж, куди мені було бігти? Моя єдина надія на втечу знаходилася за стіною, в Чорній Бібліотеці.
Провалля пройшло менш ніж в метрі від мене і налетіло на стіну.
Якусь мить, дві, три, нічого не відбувалося, не було видно жодних змін… а тоді пролунало приголомшливе бум і стіна розкололася знизу до самої гори, я й оком не зморгнув. По обидва боки почали розходитися тріщини, стіна почала обсипатися.
-- Ха! Хай тобі чорт! – Закричав я до стіни. Безсумнівно радіти від знищення неживого предмета було не дуже розумним. Мені було наплювати. – Все одно хай тобі чорт!
Почали падати шматки стіни, деякі з цих шматків були дуже великими, і деякі падали на мене. Я перестав поводитися як дурень і почав втікати. Це був смертельний дощ. Від кожного удару здригалася земля, в повітря злітали великі грудки болота. Я побіг в напрямку Гіркої, озираючись назад і вгору, намагаючись визначити куди бігти, щоб уникнути масивних уламків. З одним оком і на повній швидкості це було важко. Я зашпортався, впав, знов зіп‘явся на ноги. Шматок стіни величиною з двері гепнув на землю позад мене і знов збив мене з ніг. Коли я котився, трохи менший задів мені плече.
Я приземлився на бік, глянув вгору. Побачив смерть.
Закриваючи небо, на мене падала зазублена частина стіни величиною з барку.
-- Дідько! – Я викинув руку і метнув у неї силу, чисту, несформовану енергію.
Вона розколола падлюку надвоє і то з такою силою, що перш ніж вдаритися об землю, дві частини склалися у величезне, обернене V, утворивши навколо мене великий, кам‘яний намет.
Я закліпав і опустив руку.
-- Вийшло краще, ніж я сподівався, -- промовив я.
Зі зловісним скреготом один бік мого “намету” почав осуватися, його опора на другий бік слабнути, рівновага між двома плитами порушувалася, в той час, як інерція співала свою непереборну пісню.
Я вискочив, один бік впав на землю, інший зверху на нього.
-- Я ще живий, падлюко, -- пробурмотів я і повільно став на ноги. Оглянув знищення. Воно було разючим. Близько п‘ятдесяти метрів стіни обвалилося по обидва боки провалля. Буде доволі просто перелізти через уламки на другий бік. Це з хороших новин.
З поганих новин, я був на одному боці провалля, а залишки Чорної Бібліотеки на іншому. Виглядало так, наче якийсь велетенський сікач опустився з неба і обрізав фасад будинку. Деякі уламки впали на мій бік прірви, гладке чорне каміння було розкидане по буйній траві, немов величезні дитячі кубики. Явно замало, якщо врахувати скільки бракувало. Мабуть, більшість з них впало в провалля, яке було там шириною більше ніж метр.
Я підійшов до провалля і глянув у його глибини. Дна видно не було. Якщо щось впаде в нього, то буде падати можливо до самого Ура, про який згадував Восто. Космологія одинадцяти кіл пекла була неточною наукою, а я вивчав її виключно з розпачу.
Я ще раз глянув вгору на Бібліотеку. Прямо перед мною знаходилася величезна кімната. Вся поверхня в мене перед очима була з полірованого чорного каменя. Книжок не було, але в дальньому кінці були двері, ледь помітні в сутінках. Іншого входу дійсно не було, а провалля вужчим не ставало.
Оскільки вибору в мене не було, я відійшов на кілька метрів, розбігся і стрибнув.
33
Половина мене дострибнула.
Я важко приземлився, широко розставивши руки, груди і обличчя взяли на себе удар. Все, що нижче пояса, залишилося висіти над прірвою. Важко дихаючи крізь стиснені зуби, я виліз, якомога далі від чорноти.
Звідусіль і нізвідки наростав глухий тріск, гармонія знищення. Я озирнувся на Траксис і побачив, як він гине. Хащі розсипались в пил. Гірка забула що таке тяжіння і зафарбувала повітря стрічкою кривавого туману. Окремі шматки місяця досі сяяли, але їхнє світло сичало і затухало, шматок за шматком.
Бібліотека почала повільно кренитися, немов корабель, що протікає.
Я викликав магічний зір і востаннє витягнув Руку Повішеника.
-- Відведи мене до записника Лагуни, -- сказав я їй. – І повір мені, зараз не час на твої жарти.
Вона вказала в темні нутрощі, й на непевних ногах, так швидко, як тільки міг, я ступив у темряву, з усіх сил намагаючись втримати рівновагу на полірованій підлозі.
Бібліотека швидше нагадувала палац з рясно оздобленими стінами, стелею і колонами – все в однотонному чорному кольорі. Проте я ледь звертав увагу на те, що мене оточувало. Я прийшов не на екскурсію. З сутінків, які мій магічний зір тьмяно пронизував, з‘явилися великі як в конюшні, чорні двері. Я покрутив ручку і вони тихо відчинилися. За ними кімната заповнена книгами – тисячами, розкиданими по підлозі, які повільно ковзали вліво, всі як одна в чорній оправі, з чорнющими сторінками. Гумор демонів.
В дальньому кінці довгої кімнати сходи вгору і коридори наліво і направо. Рука Повішеника вказала, що мені потрібно піднятися по сходах. Я видряпався по них так швидко, як тільки міг. Бібліотека вже майже лежала боком. Я закінчив підйом, використовуючи перила, як пандус.
-- Куди?
Наліво. Що тепер означало більш-менш вниз. Коридором, що фактично перетворився в шахту.
-- Ти починаєш мені дуже не подобатися, -- сказав я руці, і тримаючись за перила, висунувся за край. А тоді пустився.
Нахил був такий, що я наполовину ковзав, наполовину падав. Це означало, що коли я сягнув дна, то не поламав собі ноги. Оце й усе добре, що я можу сказати про падіння. Проте я вдарився з такою силою, що кілька миттєвостей задавався питанням чи вони не зламані. Біль був нестерпним і швидко розповсюдився від п‘яток до колін. В мене перехопило дух. Бо інакше я б закричав.
Наді мною пролунав жахливий скрегіт. Решта Чорної Бібліотеки розвалювалася.
На дні були двері. Я простягнув руку і повернув ручку. Двері відчинялися на кімнату, і коли сила тяжіння вирвала ручку мені з руки, вони відкинулися і донісся запах дощу, очищаючи з носа і легенів вже звичний мені отруйний сморід Траксиса.
За дверима була не кімната. За дверима було щось, чого моє око не могло охопити. В космічних вихорах ширяли зорі, незнані мені, чи будь-якому смертному, почуття… око показувало мені цей синестезійний хаос, а я нічого з того не тямив. Тож я закрив око і відкрив магічний зір, очікуючи, що мене осліпить.
Замість цього я побачив тільки обриси майже порожньої кімнати. На тому, що зараз було стіною стояв стіл. Здавалося, що стіл не здогадувався про зміну положення, так само як чорна металева скринька, яка лежала посеред столу.
Я зайшов і значення “низ” змінилося. Я майже не спотикався. Це було дивне почуття, але в порівнянні з минулими годинами, майже не варте уваги. Значно сильнішим було небажання відкривати скриньку, що підкралося до мене, коли я шкутильгав до неї. Воно походило зі скриньки чи народилося всередині мене?
Я досі цього не знаю. Але як би мені не не хотілося, я не міг не відкрити ту кляту штуку. Я пройшов кілька кіл пекла, щоб добратися сюди, в цю мить, і до того ж записник Лагни був моїм єдиним засобом, щоб пережити знищення, яке охопило Траксис.
Коли я планував повернення Амри, то гадав, що як здобуду записник, то матиму більше часу на його вивчення. Може дні. Принаймні години. Я не враховував можливе знищення пекла. Як недалекоглядно з мого боку. Здавалося, мені пощастить, якщо я матиму кілька хвилин.
Я поклав руку на скриньку. Підняв важку кришку.
Там був не записник. Там була взагалі не книга. Там була куля, сфера, діаметром приблизно як коло утворене великим і вказівним пальцями. На мій магічний погляд вона здавалася кришталевою, яскраво сяяла і виділяла біло-золоте світло. Я придивився до тієї штуковини і побачив, що вона тонко гравірована.
Це було око; повністю з зіницею, райдужною оболонкою і тоненьким узором артерій і вен.
Мені згадалися слова Сторожа. ”Ти побачиш”, сказала вона. Ха, ха. Її почуття гумору було зовсім не смішним. Що зрештою не повинно мене дивувати.
Я підняв його. Жодної реакції, крім легенького поколювання, швидше уявного, ніж справжнього.
-- І що далі? – запитав себе я і в мене по спині прокрався жах. Невже Сторож говорила буквально? Якщо так, то тоді для неї це безсумнівно був прекрасний жарт: одноокий маг вирушив на пошуки таємниці записника Лагни.
Могло бути гірше. Я міг мати два ока і бути змушеним вирвати одне лишень для того, щоб перевірити цю теорію. А так як я вже втратив око, то міг втратити тільки трохи почуття власної гідності.
-- Хурвус би цього не схвалив, -- пробурмотів я, зняв пов‘язку з ока і запхав її в кишеню. Тоді з чималою відразою, я лівою рукою розвів повіки, а правою встромив кришталеву сферу собі в очницю.
Куля була неприємною, принизливою і холодною на доторк. Але вона пасувала, і після того, як я кілька разів кліпнув, пристосувалася до очниці.
Я кліпнув ще кілька разів. Почуття було дивним, зайва, незвична вага в надзвичайно інтимному місці, і дивне, напівзабуте відчуття за кожним разом коли моя повіка ковзала по гладкій поверхні кулі після довгого періоду, коли вона не мала по чому рухатися.
Тоді кришталеве око стало в ідеальну позицію, між ним і тим, з чим звичайне око з‘єднується за очницею, утворився зв‘язок, і я побачив все.
І мене побачили.
Записником Лагни виявилося справжнє око бога знань, вирване з його відрубаної голови і після страти збережене як трофей повелителем демонів Траксиса.
Ви запитаєте, що відбудеться, якщо частинку тіла бога вставити у власне?
Ви заб‘єтеся в конвульсіях. Потім втратите свідомість. Потім помрете.
А потім почнеться найгірше.
Амра: інтерлюдія 3
Небо було сірим.
Доволі банальне спостереження. Для переважної більшості людей, переважно. Вони дивляться на небо, купол світла і повітря, що постійно висить над ними, бачать вони його чи не бачать, сплять вони чи не сплять, живі вони чи мертві, і якщо вони взагалі звертають на нього увагу, то бачать, що воно сіре, чи блакитне, чи чорне в безмісячну ніч, або вирує хмарами, що несуться переповнені холодним, пронизливим дощем, або всіяне крижаними зірками. Ніхто не зупиняється, щоб глянути чи небо взагалі є, а тільки яке воно в дану мить, і чи невдовзі зміниться, зробивши їхнє життя більше або менше жалюгідним.
Це небо було сірим.
Коли я заснула, взагалі не було ніякого неба; а зараз за дверима було небо, і воно було кольору помиїв. Жодного сонця, місяця чи зірки. Внизу досі палала тріщина, жовто-золота. А далі відсутність взагалі будь-чого, яку я вирішила називати чорнотою.
Я не знала, що означала поява неба.
Я не знала чому тепер було небо, чи воно зникне так само легко, як з‘явилося. Я не знала чи те, що в мене є небо – це добре, погано, чи не має значення.
Я знала, що мені дуже, дуже набридло, що в мене не було неба, тому загалом я була задоволена.
-- Хочеш знати чому зараз є небо? – запитало маленьке чудовисько позад мене.
-- Так насправді то я хочу знати, як мені дістатися до твого горла, -- відповіла я.
-- Зараза, -- сказало воно. – Зараза думок і бажань. Чим довше ти тут залишаєшся, тим більше твої бажання, а зрештою навіть підсвідомі думки, будуть вписуватися в реальність навколо тебе. В тебе немає досвіду командувати силою, якою ти зараз володієш. Тому там де не було нічого, з‘явилося небо. Твоє прагнення неба просочилося зі сну, а тріщина відреагувала.
-- Чудово. Може моє бажання, щоб тебе покарали за всі ті мерзенні речі, які ти вчинив, також просочиться, -- я відвернулася від свого нового неба і стала обличчям до неї… нього.
-- Вибач за те, що позбавлю тебе ілюзій, -- промовило воно. – Божественна магія перебиває те, чим ти там володієш.
Вона сиділа в кутку, намотувала своє довге, кучеряве волосся на палець, знову і знову. Вона вже давно не рухалася з того кутка. Та й взагалі її – його – так насправді там не було.
-- Шкода, -- сказала я і обернулася назад до свого нового неба. Воно було краще ніж нічого. Але не набагато. Одноманітна сіра широчінь. Чесно кажучи, трохи депресивна. Горизонт – лишень неясна лінія, де сірість переходила в чорноту.
-- Отже, Реготуне, ти не можеш брехати мені, правильно?
-- Правильно.
-- Ти сказав, що створив мене, більш-менш. Розпочав війни і наказав вбивати бездомних дітей, тільки для того, щоб з‘явився хтось такий як я. Правильно?
-- В загальних рисах, так.
-- На якого біса?
Раптово дівчинка опинилася поряд зі мною. В мене мороз по шкірі пішов від близькості до образа чудовиська, що оселилося в моїй душі. Те, що вона була до нудоти солодкою маленькою дівчинкою, тільки погіршувало справу. Великий досвід не дав мені відсахнутися. Ніколи не показуйте вилупкам, що ви хочете відсахнутися.
-- Пам‘ятаєш, ти мала розмову з кривавою відьмою в Ненависних Водах? – запитала вона.
-- Так.
-- Ти сказала їй, що доля – це рабовласник, і що ти відкидаєш її кайдани. Мушу признати, твоя невеличка бравада пролунала непогано, але правда полягає в тому, що кайдани долі неможливо відкинути.
-- Пішла на хуй твоя правда.
-- Їх не можна відкинути. Повір мені. Я не можу брехати тобі. Проте їх можна порвати. Принаймні я так вважаю, і всі мої сестри зі мною. – Вона насупилася. – Ми мало в чому сходимося, але в цьому ми сходимося.
-- Відповідай на моє кляте запитання.
-- Ти наконечник в нашій суперечці з долею, Амро Тетіс. Більше я не можу сказати. Це не моя справа.
-- А чия це справа?
-- Тієї, Що Кидає Вісім Тіней.
Більшість свого життя я старанно намагалася уникати проблем. Не небезпеки – це невід'ємна частина злодійського буття. Коли ти вирушаєш красти рідкісні й цінні предмети, то ти будеш красти їх у впливових, важливих людей. Це небезпечно, і від цього нікуди не дітися. Ти можеш тільки намагатися мінімізувати ризик.
Проблеми – це зовсім інша справа. По-перше, вони загалом не приносять прибутків. І якщо небезпеку переважно потрібно йти і шукати, то проблеми постукають в твої двері о будь-якій годині дня чи ночі, непрошені й переважно неочікувані. Принаймні так приходили мої, занадто часто.
Тож я навчилася вдавати, що мене немає вдома.
Та все одно проблеми інколи не зупинялися і просто виламували двері.
-- Я щиро і від всієї душі ненавиджу тебе, -- сказала я.
-- Я знаю.
-- Заберися від мене, прошу тебе.
Її образ зник, давши мені ілюзію самоти. Я вдивлялася в своє нове небо, але мій погляд весь час ковзав до горизонту. Може мати небо було не такою вже…
Там було щось, на самісінькій межі мого сприйняття. Я побачила його. Щось блимнуло, тоді зникло. Я довго вдивлялася, проте більше нічого не побачила. Тоді, коли я вирішила, що це мені привиділося, воно блимнуло ще раз. Дрібна іскра золотого світла.
-- Що це в біса таке? – сказала я. Це було риторичне запитання.
-- Це, -- сказала Калара, від її слів практично перло самозадоволенням. – кінець нашого тупика.
Частина 4: Ніде
34
Уявіть собі, будь ласка, що ви знаєте кожну деталь всього, що існує, від найдрібнішої пилинки на травинці до танка зірок, всіх десяти мільярдів трильйонів… і абсолютно всього між ними. А тепер уявіть, якщо зможете, що ви знаєте все це, все за раз, мить за миттю, кожну дрібну зміну за зміною.
Ось що таке всезнання.
Його сильно переоцінюють, бо з нього абсолютно жодної користі. Людський, смертний розум аж ніяк не підходить, цілковито надто тендітний, просто надто обмежений, щоб справитися з нескінченною кількістю знань, якою є всезнання.
Воно мене вбило.
Око Лагни вбило мене, і тільки це врятувало мене. Якби я якимось чином пережив це, то з‘їхав би з глузду. Можливо моя голова вибухнула б, а я якимось чином продовжував жити без неї. Не знаю. Мені про це зовсім не хочеться розмірковувати.
Не знаю скільки часу я був мертвим. Не те щоб в моїй ситуації час мав якесь значення. Спочатку, як можна очікувати, коли помреш, не було нічого. Тоді я усвідомив той факт, що досі існує якесь я, і що воно має свідомість. Здається, що цього замало, але без цього, у вас немає буквально нічого.
Ось що трапляється, коли ти вмираєш, як я відкрив, якщо ти вже фізично присутній в потойбічному світі… навіть у світі в такому жалюгідному стані, в якому перебував Траксис. Ти нікуди не відходиш. Твоє життя закінчується і душа втрачає зв‘язок з тілом… але твій дух не розлучається з тілом.
Він не має куди йти, бо за правилами за якими він грає, він вже на місці. Тож твій дух в паніці пролазить назад в атоми своєї земної посудини. Принаймні так вчинив мій. Я цього аж ніяк не схвалюю. В певному сенсі, в мене таке відчуття, що я й далі мертвий і вселився у своє тіло, змушуючи його виконувати всі необхідні тілесні функції. Це неприємне відчуття, що відволікає і зовсім не допомагає мені покращити свій душевний стан.
Я з криком повернувся до життя, це я пам‘ятаю. Інстинктивно мої руки піднялися до ока – до ока Лагни. Я затулив його долонею, блокуючи все світло… і ось так просто, потік знань припинився.
Я міцно стиснув повіку. Забрав руки і порився в кишені за пов‘язкою, натягнув її. Було нелегко, бо я весь трусився, але з часом мені це вдалося. Я постарався, щоб клята пов‘язка добре трималася.
Тоді я відпочив. Я називаю це відпочинком, бо якось соромно признати, що я скрутився калачиком і стогнав.
Поступово я знов усвідомив, де знаходжуся. Я лежав на підлозі, поряд зі столом. Решта кімнати зникла, що було вже не так добре, підлога просто повільно крутилася в тьмяній порожнечі, в небі без кінця. Це вже було геть не добре. Осколки розбитого місяця виділяли бліде, нерівномірне світло, повсюди були уламки Траксиса. Єдиним, що впало мені в око, на що не вплинуло знищення, був Шип, який на відстані скидався на безконечний дріт. Він тягнувся поза поле зору в обох напрямках. Інших кіл пекла я не бачив. Не знаю, чи це означало, що всі вони були також зруйновані, чи просто, що з одного не видно іншого.
Я отримав насолоду, спостерігаючи, як ти знову вмираєш, повідомив мене Півмісяць.
-- Тобі це ще не набридло? – Не скажу, що мені подобалися мої перепалки з цією істотою, але я вважав кумедною його відкриту, кровожерливу чесність. І вони зміцнювали моє рішення більше ніколи-преніколи не з‘єднувати його голову з тілом.
Ні, не набридло. Думаю, мені це не скоро набридне. Роби це частіше і тоді ми довідаємося.
-- Скажи мені, коли відчуєш тріщину.
Тріщини тут немає.
-- Я так і думав. А зараз заткнися. Мені потрібно якось розібратися з цією штукою.
Я зібрався з думками, зібрав всю свою мужність. Пригадав Амру і розмістив спогади про неї на перше місце у своїй свідомості. Зовсім трішечки відхилив пов’язку і припідняв повіку.
Мене знов приголомшило.
З часом я прийшов до тями, почуваючись так, наче мені в мізки загнали розпечену до жару кочергу. Принаймні пов‘язка спрацювала як запобіжник і коли рука впала, прикрила мені око і перервала потік.
Цим разом ти не помер, тому це не рахується. Але мені сподобалося, що тобі було боляче.
-- Ти мені ще побазікай і я вирву тобі око і вставлю цю штуковину в тебе.
Мовчанка.
-- Так нічого не вийде, -- пробурмотів я. Я потребував якогось фільтра. Якогось способу перелопатити всі ці знання і відкинути зайве. І я не знав як мені це зробити. Я навіть не знав чи це взагалі можливо. Одним словом я потребував ключ. Як і казала Королева Душ.
Я зважив і відкинув ідею використати магію, щоб спробувати приборкати ту штуковину. Магія смертних нічого не вартувала проти демонічної магії, про божественну магію годі й казати. Я спробую, якщо більше нічого не придумаю, але великих сподівань на успіх в мене не було.
Справжня проблема полягала в тому, що я знав про записник Лагни значно менше, ніж мені здавалося. Легенди, як я довідався з власного гіркого досвіду, і то вже не раз, приховували стільки ж правди, скільки відкривали.
Тагот дійсно знав таємницю безсмертя, а принаймні якусь таємницю. Записник Лагни дійсно містив у собі всі існуючі знання. Однак, отримавши за своє життя і те, і те, я не став безсмертним чи всезнайкою.
Що я знав? Про записник Лагни, крім очевидного? Що…
Я посміхнувся похмурою посмішкою. Сторож не була приємною істотою, але вона натякнула мені, хіба ж не так? Кепкуючи, недобре сміючись наді мною, але вона сказала мені правду. Сказала, що я побачу. Що ще вона сказала?
Що деякі книжки були не тільки чтивом, а й читачами. І що деякі книжки були дуже злими.
А це означало, що в оці Лагни залишався якийсь розум. Якась самосвідомість. Мені б ніколи не спало на думку, що частина тіла може містити чи зберігати щось схоже на особистість, але з іншого боку я не був богом.
Якщо око могло бути книгою, то інша частина особистості бога могла бути ключем.
Отже. Так і так. Можливо мені вдасться домовитися з останками бога знань. Добитися його співпраці. Добитися, або купити. А якщо не вдасться, то якимось чином змусити його.
Я спробував встановити контакт.
35
Я зробив те, чого не робив відколи запхав у себе ту кляту штуку. Міцно зажмуривши око і прикривши кулю пов‘язкою, я відкрив свій магічний зір. Він був тут. А принаймні те, що від нього залишилося. Він сидів на скелі. Скеля знаходилася в безликій, вкритій курявою площині, над нею висіло більш-менш одноманітне небо. Світло не мало джерела і було повсюди.
В нього була темна, темно-коричнева шкіра. Волосся на голові було коротко підстрижене, з дрібними кучерями, сиве. Волосся на бороді було заплетене в косички. В нього була більш розвинена мускулатура, ніж я собі уявляв. На ньому була стара, поношена мантія, схожа на ті, що носять еламнерці, а вкриті мозолями ноги були в запилених сандалах. Його обличчя… його обличчя було похмурим, а коли він повернувся до мене, то його випуклі очі з зіницями в формі зірок палали.
-- Я так гадаю, Лагна, -- я зобразив легенький уклін.
-- Де моє тіло? – запитав він, його голос приборканий грім. – Де решта мене?
-- Не знаю, -- відповів я. – В легендах не говориться, що Хом Деі зробив з твоїм тілом. Хіба бог знань не знає?
-- Я не знаю про ніщо, відколи це око поклали в кляту скриньку до часу, коли ти її відкрив.
Я зробив кілька кроків до нього.
-- Лагно, я пройшов довгий і небезпечний шлях, щоб здобути цю частку тебе. Я прошу про допомогу…
-- Мене не обходять твої потреби чи клопоти, смертний. Мені потрібне тіло. Твоє згодиться. Віддай його мені.
Я підвів брову.
-- Ти це серйозно?
-- Ти що, прийняв мене за бога гумору?
-- Я не віддам тобі своє тіло. В мене воно тільки одно. Пробач.
Небо потемніло, курява в нас під ногами стала іржаво-червоною. Його обличчя заповнила злість. В одну мить він злетів зі скелі, його ніс притискався до мого і він кричав мені в обличчя.
-- ВІДДАЙ МЕНІ СВОЄ ТІЛО!
У відповідь я підняв руки вгору і відштовхнув його від себе. Він заточився назад і гепнув на дупу. Він не міг приховати свій шок.
-- Ти не бог, -- сказав я йому. – Ти шматок зігнилого м‘яса, що колись був богом. Він помер більше ніж тисячу років тому. Змирися з новою реальністю в якій ти опинився.
Похитуючись, він встав з землі, тож я припустив, що він не бажає миритися.
Ви скажете, що в певному сенсі, наша бійка не була справжньою. Він не мав тіла, а я не поворухнув жодним м‘язом. Можна вам пробачити, якщо ви вважатимете, що бійка була чисто символічною. Може саме так і було. Але я і раніше бився не на життя, а на смерть. Ця була такою ж справжньою, а ставка – такою ж високою. Дві волі зіткнулися з наміром знищити одна одну, жорстоко і брутально.
Удар Лагни потрапив мені в живіт, в мене перехопило подих і я зігнувся навпіл. Я заточився назад, він за мною, опустив дві стиснені руки, як молот, мені на потилицю. Я впав у куряву в нього під ногами, важко вдихнув її. Крізь біль я запитав себе, чи він не зламав мені шию. Але біль вказав, що ні.
Він замахнувся ногою, щоб загнати зуби мені в горло. Я скористався тим, що він втратив рівновагу. Схопив його за щиколотку і сіпнув з усіх сил. Він впав на спину. Я отримав кілька копняків, поки залазив на нього. Мені вдалося лупнути його по голові збоку, а тоді ми почали обмінюватися кидками, ударами кулаками і колінами, укусами і стогоном. Ми обоє вкрилися потом, обоє були доведені до розпачу, а в головах у нас було тільки одне – вбивство.
Якимось чином йому вдалося схопити мене за середній палець правої руки, заламати його, поки той не тріснув.
Я заверещав, а він дико загарчав і навалився на мене всією своєю вагою, наші ноги переплелися. Він схопив мене рукою за горло і почав стискати. Його обличчя надулося від люті.
Це був пекельний біль, затиснути руку зі зламаним пальцем в кулак, але здорову руку він мені притиснув. Тож я стиснув кулак, в той час, як брак повітря і його гостра потреба почали затуманювати мені зір. А тоді я лупнув тим кулаком його прямо в горло, вклавши в нього до останнього грама весь відчай, біль і лють, які я пережив за останніх кілька тижнів.
Його гортань тріснула і провалилася всередину.
Я знов заверещав, в руці був нестерпний біль.
Він не кричав, бо його голосові зв‘язки були порвані. Він давився і задихався, поки не здох.
Ось так я вбив останні залишки бога знань.
#
Я зіп‘явся на ноги, стискаючи зуби, щоб придушити крик, що намагався вирватися мені з вуст. Я притулив понівечену руку до грудей. Щоб позбутися болю, я ледь не залишив це місце всередині ока, але зупинився перш ніж зробив цю помилку. Десь тут був ключ до всього, до змоги контролювати те, що далося мені такою дорогою ціною, до змоги повернути ту, за якою я так розпачливо сумував.
Амру.
Я пішов всередину, блокуючи нестерпний біль у руці. Блокуючи всі ті рани, які я отримав добираючись до цього місця, цієї миті. Блокуючи все, щоб мати змогу подумати. А тоді відкрив всі свої почуття на те, що мене оточувало, в пошуках хоча б найдрібнішої підказки, як мені контролювати око.
Нічого.
Тож я змінив тактику, вдав з себе зарозумілого вилупка, якого щойно вбив.
-- Покажи мені площини, одну за одною. Всі.
І воно показало, надто швидко, щоб щось зрозуміти. Тоді я раптово опинився в спустошеному світі Лагни.
-- Півмісяцю, ти мене чуєш?
На жаль, так.
-- Якщо ти утримуєш контакт зі мною, то через мене ти утримуєш контакт з оком. Будь уважним і скажеш, коли відчуєш тріщину.
Він щось буркнув. Я повернув свою увагу до ока.
-- Ще раз, але повільніше, -- наказав я йому. – Всі площини існування, старі й нові, якщо вони досі існують.
Воно послухалося, з кожним биттям серця показуючи десь дві реальності. Я бачив речі водночас прекрасні й огидні, у різних варіаціях і комбінаціях. Мигцем я побачив речі, які досі намагаюся забути. Деякі, бо вони були жахливими. Інші, бо їхня краса запала мені в душу. Це тривало доволі довго. Я почав втрачати надію, що колись знайду, куди зникла Амра. Аж тут обізвався Півмісяць.
Там.
-- Зупинися! – наказав я оку. – Яка, Півмісяцю?
Три назад. Пахне, як слід.
-- Три назад, -- сказав я оку. Воно послухалося.
Я стояв у порожнечі. Тіло Лагни лежало в порожнечі. Скеля висіла в порожнечі. Над нами простягалося безконечне свинцеве небо. І далеко, далеко – вогонь, оранжево-золотий.
Мама, промуркотів Півмісяць.
-- Наблизься до вогню, -- наказав я окові. Перспектива різко змінилася. Тепер я дивився на нерівний куб, що висів над велетенською, сердитою оранжево-золотою хмарою. Куб був монотонним, за винятком світлішої, подовгуватої смужки збоку. Я все ще був надто далеко, щоб виділити якісь деталі.
-- Ближче до куба, -- наказав я окові. Перспектива ще раз різко змінилася.
Прямокутник виявився дверима. В них стояла Амра і виглядала назовні. Позад неї бронзово-коричнева дівчинка з очима-зорями.
Докладно так, як на картині Телемарха.
-- Амро!
Жодної ознаки, що вона мене почула.
-- Створи прохід в той світ, -- наказав я окові. На моє здивування, воно створило. А принаймні перед мною з‘явилися якісь двері. Я відпустив магічний зір і повернувся в зруйнований Траксис. Моя покалічена рука знов була здоровою, і від полегшення, що біль припинився, в мене голова йшла обертом.
Ще краще, двері прийшли зі мною; звичайні, непримітні білі двері зі звичайною, непримітною білою ручкою.
-- Нарешті, доля хоча б трохи мені посміхнулася, -- сказав я. Звісно, як тільки я це сказав, двері викликали в мене глибоку, ірраціональну підозру. Я був переконаний, що як тільки я їх відчиню, на мене вискочить якийсь новий жах. Але в мене не було іншого вибору, як відчинити їх.
Я повернув ручку. Її відразу вирвало мені з руки. Самі двері вирвало з завіс, і мене засмоктало в підглянутий мною світ.
У світ, де не було сили тяжіння, де не було повітря, але була тріщина і її отруйна дія на мене.
Амра: інтерлюдія 4
Після двох зблисків певний час нічого не відбувалося. Зрештою я повернулася до Реготуна.
-- Я запитаю ще раз. Що я щойно побачила?
-- Хтось забрав око Лагни в Траксисі. Ти бачила, як воно відкрилося вперше за тисячу років.
-- Не знаю, що це має спільного з нашою теперішньою ситуацією.
-- Я знаю. Чи принаймні маю поважні підозри. Ми скоро довідаємося, чи я маю рацію.
-- Маєш рацію в чому, хай тобі чорт?
-- Будь наготові, Амро. Те, що на мою думку трапиться далі, трапиться доволі швидко. Коли це трапиться, тобі доведеться рухатися швидко. Якщо хочеш його врятувати.
-- Кого врятувати?
-- Свого коханця.
Від її слів у мене по спині проповз холодний жах.
-- Ні.
-- Ти що, гадала він буде просто оплакувати твоє зникнення? Судячи з твоїх спогадів про нього, він зовсім не з таких. Він швидше з тих, хто перелізе через гору трупів, щоб знайти тебе.
-- Хай тобі дідько, -- прошепотіла я.
-- Мені? Я не маю з цим нічого спільного. Якщо в тебе є якісь скарги на кохання чи свого коханця, то звертайся до Ісін.
-- Це теж було частиною твого плану? Якимось чином заманити сюди Хольгрена, щоб переконати мене повернутися в наш світ?
-- Це не я. Якщо вже хтось, так це доля. Хоча признаю, що я прослідкувала, щоб тріщина отруювала всіх магів, крім Аітера. Саме тому тобі доведеться діяти швидко, коли твій коханець з‘явиться. Якщо його не прикінчить брак повітря, то це точно зробить тріщина.
-- На яйця Керфа. Сподіваюся, ти помиляєшся, страхітлива суко.
Очі в неї збільшилися, а посмішка розтягнулася.
-- О, глянь, -- сказала вона, випнувши підборіддя до дверей. – Гості.
Я повернулася обличчям до порожнечі. На відстані десь п‘ятнадцяти метрів з‘явилися білі двері.
-- Хай йому дідько, Хольг…
Двері відчинилися з такою силою, що зірвалися з завіс і швидко полетіли до мене. Проте вони зникнули… просто щезнули в польоті.
За ними з‘явився Хольгрен. Він не зник. Він летів до мене і крутився. Скидалося на те, що він задихався.
-- Йому бракує повітря, -- повідомила мене Калара. – А тріщина, яку зараз нічого не стримує, вже вбиває його.
Хольгрен врізався в дверну раму. Я схопила його, перш ніж він відлетів і затягнула в кімнату. На Керфа, він виглядав жахливо. Геть виснажений і з одним оком… та й тим страшно закривавленим. В оці не було білка, воно все було темно-червоним. Друге було прикрите пов’язкою.
Він судомно зробив глибокий вдих. Промовив моє ім‘я. А тоді забився в конвульсіях.
-- Краще поспіши, Амро. В порівнянні з тим, що з ним зробить тріщина, його смерть в Таготі видаватиметься купанням в теплій ванні.
Я можу просто відправити його геть, подумала я, а Калара засміялася.
-- Ти недостатньо контролюєш тріщину, щоб бути певною, куди він потрапить. Він може опинитися під горою. Або на дні Драконового моря. Або на кілометр над ним, на жаль, без крил. До того ж він з тих, хто припреться знов сюди, якщо виживе. Припини ховатися, Амро Тетіс. Тобі не уникнути того, що повинно статися. Ти тільки безглуздо відтягуєш неминуче. Відтягнеш ще трохи і його смерть буде на твоїй совісті.
Дідько. Дідько і дідько.
Я не хотіла вбити нас обох, намагаючись перенестися в якесь невідоме мені місце, тож зачерпнула енергії з тріщини, сконцентрувалася і відправила тронний зал Телемарха назад, на його місце. Ми з Хольгреном відправилися з ним. Тріщина залишилася.
Калара посміхалася і посміхалася.
Частина V: Белларіус
36
Я прокинувся в ліжку. На мене була навалена гора ковдр, проте обличчю було холодно. Я привідкрив око і за мить зрозумів, що я знову в Цитаделі. На першому поверсі. Судячи з запаху, в ліжку Кіля. Я почувався… жахливо.
-- Прокинувся, любий?
Я повернув голову на її голос. Вона сиділа за столом. Вона читала при світлі ліхтаря, якщо судити по книжці в руках. Вона була прекрасна.
-- Сподіваюся, що так. Але якщо ні, то це приємний сон.
Вона посміхнулася, поклала книжку і підійшла до ліжка.
-- Як ти почуваєшся? – Вона поклала руку мені на чоло.
Я поміркував над цим.
-- Живим?
-- Ви маги ледь відкриєте рота і з вас відразу ллються глибокі думки. – Вона стягнула черевики і залізла в ліжко. Тільки тоді я зрозумів, наскільки ослаб. Я ледь зміг обійняти її. Однак, вона без проблем міцно притулилася до мене, тож все було гаразд.
-- Я пройшов крізь пекло, щоб повернути тебе, -- сказав я їй через певний час.
-- Знаю. І кохаю тебе за це. Але, мабуть, було б краще, якби ти цього не зробив.
-- Краще? Краще для кого?
-- Для всього живого.
-- Я не розумію.
-- Я розповім тобі, коли тобі стане краще. А ти розповіси мені все про свої нещастя. А зараз просто розслабся. Дозволь я обійму тебе. Відпочивай. Лікуйся. Набирайся сил. – Вона зупинилася і пригорнула мене міцніше. – Ти будеш потрібен мені сильним для того, що наближається, коханий.
-- А що наближається?
-- Точно не знаю. Але коли воно прибуде, в нас буде до клятого Керфа проблем.
-- Хай там що, я з тобою, -- сказав я. Але мене вже знов затягував сон.
-- В цьому я ніколи не сумнівалася, -- відповіла вона. – І ніколи не буду.
--------------------------------------------------------------
The Thief Who Wasn’t There
Michael McClung
Переклад з англійської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.
телеграм канал ПОЛІГНОТ -- https://t.me/POLIGNOT
Почитайте мої інші переклади:
Злодійка, яка смикнула лихо за косички -- Майкл МакКланг
Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око -- Майкл МакКланг
Злодійка, яка постукала біді в двері -- Майкл МакКланг
Чорний Загін -- Глен Кук
Вовчий легіон -- Адам Пшехшта
Демони Ленінграда -- Адам Пшехшта
Аквітанія -- Ева Гарсія Саенз де Уртурі
Жінка з туману -- Карлос Руїс Сафон
Аліса, на світанку -- Карлос Руїс Сафон
Гауді на Мангеттені -- Карлос Руїс Сафон
Вогняна троянда -- Карлос Руїс Сафон
Spanienkreuz (Іспанський хрест) -- Анджей Сапковський
2586 кроків -- Анджей Піліп'юк
Вечірні дзвони -- Анджей Піліп'юк
Смертонавти -- Тед Косматка
Спляча красуня -- Рафал Земкевич
Альфонс -- Мирослав Жамбох
Бажання -- Анна Бжезінська
Прекрасний негідник -- Джо Аберкромбі
Смерть кентавра -- Ден Сіммонс
Блакитні очі -- Артуро Перес-Реверте