Пропала злодійка (Майкл МакКланг) читать бесплатно онлайн полную версию книги (ч. 2)

Вона невдоволено цмокнула і похитала головою.

-- Ти хочеш правити Белларіусом?

-- Я волів би, щоб мені вирвали друге око.

-- Тебе хвилює, хто буде правити Белларіусом?

-- Не дуже, хоча можна сказати, що я швидше схиляюся на ваш бік.

Гаммонд фиркнула.

-- О… Я така вдячна. Чому ти настільки зациклений на собі, що тебе не хвилює, хто виграє цю війну?

-- Тому, що я з усіх клятих сил намагаюся забратися до біса з Белларіуса і врятувати когось, а ця проклята Гормом громадянська війна перешкоджає мені на кожному кроці. Час не на моєму боці. В тебе своя справа, а в мене своя.

-- А, так… До речі про це. Ти постійно повторюєш, що хочеш залишити Белларіус, проте ми бачимо, що все, що ти робиш, вказує – ти облаштовуєшся на невизначений термін.

-- Я вдам, що це було запитання. Все складно.

Вона вказала на мої мотузки.

-- Ти і так нікуди не йдеш. Розповідай.

-- Зніми ці кляті мотузки і я розповім.

Вона зняла. Тож я розповів, коротку версію. Витівки Амри і її зникнення. Що я потребував з Пояса, щоб знайти її – породження тріщини. Коли я закінчив, вона встала і прошепотіла щось одному з коней, який тепер, вочевидь, був сірим урду, що переслідував кількох дітлахів, які кричали ґвалтом. Він здійняв кулак вгору і пропищав “Задля справи!”, а тоді зник за дверима. Вона знов сіла, і я відчув, як розсіюється Примус.

-- Гаразд, магістре Анградо. Знищивши Ріаіль і Телемарха, твоя партнерка викликала революцію. В цьому сумнівів немає. Можна сказати, що я “швидше схиляюся” до того, щоб вона не загинула.

-- Пропоную тобі угоду. Можеш вільно пересуватися Поясом, поки ловиш своє породження тріщини, але за однієї умови.

-- Якої?

-- Зроби з радником Веном те, що ти зробив з радником Штайнером.

-- У тебе випадково немає волосся або крові Вена?

-- Немає. Але в тебе не було волосся чи крові Штайнера, проте він мертвий.

-- Це можна назвати особливими обставинами. На додаток до того, що я маг, я трохи володію кривавою магією.

-- Рідкісна штука. Мені тобі повірити?

-- Така ж рідкісна, як маг-жінка?

-- Значно рідкісніша, щоб чоловік володів обома видами магії, і ти це знаєш.

-- Я не обирав своїх батьків, так само як ти не обирала свою стать. Хочеш, щоб я довів тобі? Краплини крові буде достатньо.

-- Ха… Ні, в цьому немає потреби. – Вона барабанила пальцями по коліні, насупила чоло. Мовчання затягувалося.

-- Гаразд, -- нарешті обізвалася вона. – Проблема ось в чому. Радник Вен – привид. Ми затратили значних зусиль, щоб знайти його, і нам це не вдалося. Він не з‘являється у своєму штабі, а в його дім неможливо проникнути. Може він там, а може й ні. Довідатись силою коштуватиме надто багато життів, ймовірно намарно, і зробить барикади вразливими на контратаку.

-- Як він командує військами?

-- Всі накази проходять через його доньку.

-- Де він був коли завалився Ріаіль?

-- Ти думаєш, що донька просто блефує. Ми брали це до уваги. Його там не було. Тієї ночі він був зі Штайнером, без сумніву користався можливістю і плів змову проти Мейріча, поки Мейріч відвідував Синдика.

-- Мейріч?

-- Покійний третій з Ради Трьох.

-- Може його прикінчив Штайнер?

-- Ні. Якби донька спробувала вдавати, що Вен досі живий, то Штайнеру потрібно було б тільки показати труп. Або просто сказати, що Вен мертвий, і кинути їй виклик, щоб вона довела, що він бреше.

-- Гаммонд, ризикую повторитися, але в мене немає часу на це все. Десь там моя партнерка і я її єдиний шанс на порятунок.

-- Анградо, ти говориш про одну людину, якою особливою вона б не була для тебе чи навіть в цілому. Я говорю, як мінімум, про долю цілої нації. Можливо цілого світу, якщо наша революція візьме верх. Курс історії залежить від того, що трапиться в наступних кілька днів.

-- Хоча я не фанат деспотів, я не переконаний, що ваша революція так вже покращить справи, якщо ти дійсно віриш в те, що сказала на барикаді.

-- Я вірю, що аристократію потрібно скинути. Мені наплювати скільки крові проллється.

-- Так. Я чув, ви почали садити на палю.

-- Це вселяє страх у ворогів. Страх – це зброя, а нам потрібно якомога більше зброї.

-- Що ж, принаймні ти чесна. Але вашій позиції бракує нюансів. Життя набагато складніше.

-- Коли лежиш пикою в болоті, а ззаду на тебе наступили чоботом, тобі не до нюансів.

Тоді повернувся хлопець-кінь-урду, за ним два здоровані, що волочили значно меншого, дуже обдертого чоловіка. В‘язень був скований за руки і за ноги. Він виглядав так, наче його тиждень, а то й довше, регулярно лупцювали. Хтось приклав йому до вух розпечене залізо. Те, що від них залишилося, плакало гноєм забарвленим кров‘ю.

-- Магістре Анградо, дозволь тобі представити шматок лайна, відомий як шляхтич Фрой Бесділ. Бесділ був особистим секретарем Вена. Ми витягнули з нього все, що змогли. Тепер він твій. Може вигадаєш щось, до чого ми не додумалися; щось, що допоможе тобі в твоїй нелегкій справі.

-- Я не шукаю собі домашніх улюбленців, рабів чи в‘язнів.

-- Але ти шукаєш інформацію. Десь в мерзенних коридорах мізків Бесділа може знаходитися самородок корисної інформації. – Вона глянула на чоловіка, що втупився в землю. Він виглядав цілковито зламаним.

Нарешті вона знизала плечима.

-- Думаю, ми витиснули з нього максимум, але ніколи не відомо. Може тобі вдасться видобути щось з нього. Народний Комітет засудив його до страти. Він нам більше не потрібен.

Я потер чоло, залізним зусиллям волі тримаючи руку якомога далі від пов‘язки. Моя очниця мене вбивала. Може від того, що мене несли догори ногами. Я змусив себе опустити руку і уважніше глянув на Бесділа. Дрібний, жилавий, злегка лисуватий. Весь в синяках і грязюці, його колись дорогий одяг перетворився в смердюче лахміття. Голова в нього була опущена.

-- Чим він заслужив собі на смертний вирок?

-- Список дуже довгий. А ще довший, якщо до нього включити слова “спільник” і “співучасник”. Доволі часто особистий секретар одного з Ради Трьох замовляє брудну роботу, коли радник не хоче, щоб вона пристала до його імені. Повір мені, він не заслуговує на співчуття. Коли закінчиш з ним, повернеш нам і ми його стратимо.

-- Ні.

-- Перепрошую?

-- Ні. Я не тюремник і не кат. – Чесно кажучи, від самої думки мене ледь не вивернуло. Наперекір моїм переконанням Гаммонд починала мені подобатися. Коли я глянув на Бесділа, це почуття відразу минулося. -- Я не буду виконувати за тебе брудну роботу, магістр Гаммонд.

-- Паля чекає на нього вже кілька днів, -- відповіла вона. – Або він йде зараз з тобою, або завтра на кіл.

-- Це огидно. – Я не міг уявити собі брутальнішої смерті.

-- Це справедливість.

Бесділ схлипнув.

В мені почала підійматися недобра лють. Я не хотів мати з цим нічого спільного. З революцією, зі шляхтою, з Белларіусом в цілому чи по частинах. Але я не міг просто піти собі. Єдиним виходом було пройти крізь все це, але присягаю на всіх мертвих богів, я зроблю це по-своєму.

Я поклав руку Бесділу на підборіддя і підвів йому голову.

-- Поглянь на мене, -- наказав я йому. Він повільно поглянув. Він був зламаний, його очі були переповнені жахом, на межі божевілля.

-- Хочеш, щоб це закінчилося? – запитав я тихим голосом.

Він довго дивився на мене. Я побачив, що він здогадався про мої наміри, і спостерігав, як в його налитих кров‘ю коричневих очах зароджується рішучість.

-- Хочу, -- процідив він крізь охрипле від криків горло.

Умить я зачерпнув достатньо енергії, щоб створити світловий меч, і загнав йому в серце. Я відпустив меч, але не енергію. Вартові, що тримали його, стояли приголомшені, машинально компенсуючи його несподівано мертву вагу, в той час, як Гаммонд відскочила назад, викликаючи своє власне джерело.

-- Гарного тобі дня, -- сказав я їй і вирушив до дверей.

-- Придумай спосіб відшукати жалюгідне тіло Вена, -- промовила вона за мить мені в спину. – І ми дозволимо тобі шукати твоє породження тріщини. До того навіть не думай повертатися в Пояс. Те, як тебе зустрінуть, тобі не сподобається.

Я вийшов зі Скибки, гадаючи чи не змінить вона думку і не спробує зупинити мене. Може вона і була вправним магом, але тепер я знав чого від неї чекати. Я йшов і очікував, що вона почне кидати закляття. Якась частина мене сподівалася, що почне.

Не почала.

-- В тебе не дуже добре виходить заводити друзів, -- зауважив Кіль, коли я переказав йому про свою зустріч з Гаммонд.

-- Я не збираюся заводити клятих друзів. Я втрачаю ті краплини терпіння, що в мене ще залишаються.

-- Ти вистежиш для них Вена?

-- Ні.

-- Тоді як ми вистежимо породження тріщини?

-- Просто підемо і вполюємо його. Мок М‘єн ще не з‘являвся?

-- Ще ні. Їм не сподобається, що ти зневажаєш їх, Хольгрене.

-- Якщо ми будемо обережними, то вони не довідаються. Якщо довідаються і спробують зупинити мене, то пошкодують.

Його обличчя скривилося від тривоги.

-- Але…

-- Слухай сюди, Кілю. Якщо мене втягнуть в трясовину громадянської війни, то я нічого не виграю, а потенційно можу багато втратити, зі своїм життям включно. А це буде означати, що ніхто не врятує Амру. Знаєш, що я на це скажу? Нехай горить це місто синім полум‘ям.

-- Я справді не хочу воювати з ними, -- сказав він з похмурим обличчям.

-- Може до цього не дійде, -- відповів я. – Для цього я хочу, щоб ти відніс моє повідомлення Гаммонд.

-- Що ти хочеш передати їй?

-- Скажи, що якщо вона дозволить мені полювати на породження тріщини, я не об‘єднаюся з Веном.

-- А якщо вона не погодиться?

-- Вона розумна і вміє читати між рядками.

-- Ти цього не зробиш.

-- Зроблю, якщо буду змушений. Але до цього не дійде. Навіть якщо вона не погодиться.

-- Гм… Що? Я не розумію.

-- Цитадель має потаємний хід в Пояс. Я розповім тобі про нього пізніше; зараз в мене купа роботи, і в тебе теж. Йди. І не забудь взяти з собою одного з братів.

Я встав з-за столу і пішов вниз на кухню. Я втомився розмовляти. Втомився бути поряд з людьми, навіть тими, що мені подобалися. Я не з тих, кого можна назвати компанійським. Це одна з причин, чому до Тагота я жив поряд з кладовищем. Не головна причина, звісно, та все-таки причина. Може від моїх сусідів і стояв сморід до небес, проте вони на це не скаржилися і не лізли в мої справи.

Тільки в присутності Амри я ніколи не відчував потреби відособитися.

Пан Марл чистив хмарівки, неабияке досягнення для однорукої людини. Я кивнув йому і пройшов крізь ілюзорну стіну в каміні за купою незапалених дров. Позад себе я почув, як він пробурмотів щось типу “нічого собі”. Я легенько всміхнувся. Марл починав мені подобатися.

Я пішов по сходах направо. Я був певен, що одне з відгалужень, які я проігнорував під час своєї першої екскурсії до темниці, відведе мене туди, куди я хотів потрапити.

Гаммонд буде пильнувати барикади, очікуючи, що я спробую просковзнути повз них. Але вона не могла спостерігати за всім Поясом.

Спускаючись, я лаяв себе за всі ті помилки, які зробив відколи мене викинуло на берег в Белларіусі. Прикінчивши найманого вбивцю Штайнера, мені слід було просто ігнорувати його. Сумнівно, щоб в його сагайдаку були ще якісь стріли. Але маги завжди залишаються магами. А ще мені слід було ігнорувати Справедливих Хлопців, чи то Народний Комітет, і займатися власними справами. Замість цього я спробував врегулювати конфлікт.

Я повинен був розуміти, що така спроба не має сенсу. Надто довго шляхта поводилася надто жорстоко, і тепер пожинала люте невдоволення, яке сама посіяла. Я пішов у Пояс і спробував урезонити косу. Як не крути, я ще легко відбувся.

Я засвоїв урок. Мене не затягнути глибше в трясовину самознищення Белларіуса. Якомога швидше здобуду те, що мені потрібно і вшиваюся звідси. І я не буду панькатися з тими, хто стане на моєму шляху. Сповнений рішучості, я пришвидшив крок.

Перше відгалуження вело до кімнати жахів. Сама комірчина була маленькою, не більше ніж чотири кроки в довжину і ширину. Дверей не було. Я відчув щось у сплетінні, щось паскудне, і викликав магічне світло.

І гадки не маю, ким були муміфіковані трупи, але всі вони були жінками з довгим, білявим волоссям. На чорній мармуровій підлозі лежало щонайменше десяток мертвих тіл, їхні руки і ноги переплетені між собою, розміщені так, що нагадували особливо огидний окультний знак. Їх розмістили в колі, намальованому на підлозі. Значення окультного знаку з трупів чаїлося в мене на краю свідомості, щось сповнене жахливого сенсу і сили, сили, си…

Я відірвав погляд перш ніж знак затягнув мою свідомість в божевілля, що очікувало на мене. Тоді я викликав магічний вогонь, щоб спалити трупи, гірке, нудотне відчуття тьохнуло в мене в животі. Це виходило за межі некромантії. Телемарх грався з чимось, що навіть я вважав злом, а я такими словами не розкидаюся. Мені навіть думати не хотілося, якими жахіттями він займався в цій кімнаті, бо я міг почати розуміти. А я палко не бажав нічого цього розуміти.

Отже, добре, що ми його здихалися.

Перш ніж я загасив магічний вогонь, в кімнаті щось поворухнулося, ледь помітна тінь піднялася з одного з трупів. Тоді ще одна, і ще одна. Загалом десять, по одній з кожного трупа. Вони швидко почали ставати матеріальними.

Всі вони виглядали докладно так само. Всі були досконалою копією істоти, що вирвала мені око.

Вони здавалися сонними, ситими. Повільно і плавно вони рухалися до мене, але зупинилися на межі чарівного кола, що вміщало в собі трупи. Вони посміхалися мені, показуючи зуби, яким позаздрили б навіть сірі урду. Вони плазували по поверхні своєї в‘язниці, їхні примарні тіла об‘єднувалися і розділялися, об‘єднувалися і розділялися.

Раптово мені спало на думку, що втручання в те, що Телемарх створив у цій кімнаті може привести до страшно нездорових наслідків. Я опустив руку і від‘єднався від джерела.

Я повернувся до головних сходів і продовжив спускатися. Я принципово не озирався, але ще довго по шкірі в мене на потилиці бігали мурашки.

Друге відгалуження було доволі довгим. Я йшов десь з годину, перш ніж вийшов на сходи, що вели вгору, і масивні залізні двері, які плакали іржею. З певними труднощами я виламав їх і опинився на вкритому щебенем схилі. Мені потрібно було кілька секунд, щоб зорієнтуватися, але коли мені це вдалося, я посміхнувся. Не те, що я шукав, проте потенційно корисне.

Я знайшов прохід на зворотний бік Гори Тарвус. Піді мною лежала мозаїка з полів, сірих і коричневих в сутінках, значно темніших в тіні гори.

Ось чому Штайнер так сильно хотів здобути Цитадель. За кілька днів він міг би перекинути достатню кількість військ найманців з Джеддера, щоб завоювати пост Синдика.

Не пощастило чуваку.

Я повернувся в гору, зачинив за собою двері й наклав на них чари. Подорож назад до центральних сходів була довгою і мене почав мучити голод. Я пропустив сніданок і обід.

Я спустився.

Третє відгалуження привело мене туди куди треба.

Прохід був відносно коротким, а в кінці знаходилися набряклі від вологи дерев‘яні двері. Я наклав на них закляття тиші, й доклавши більше зусиль ніж я готовий признати, з допомогою м‘язів і Мистецтва вирвав двері з рами.

Вони виходили на погріб; останніми десятиліттями його використовували тільки щоб вирощувати павуків і стоног. Ветхі сходи піднімалися до ляди. Я підійшов до неї і прислухався. Жодного признака руху.

З мого боку ляда мала засув. Я відсунув засув і повільно припідняв ляду. В кімнаті наді мною панувала темрява. Підлогу вкривав багаторічний шар пилюки. В тонких смугах світла, що просочувалося крізь зачинені віконниці, були ледь помітні купи сміття. Я повністю відчинив ляду і почав підніматися.

Я почув його за мить до того, як він напав на мене ззаду, легеньке шкребіння ланцюга по дерев’яній підлозі.

Істота складалася з іржавого дроту, викривленого дерева і розірваного ланцюга; зламаних кісток, зубів пили і магії. Вона вискочила на мене з темного, як ніч кутка. Це був конструкт, голем поставлений сторожити шлях і знищити всіх, хто з‘явиться з дальнього кінця тунелю і не виконає певну дію. Я кинувся вниз по сходах, перемкнувся на магічний зір, намагаючись знайти нитку, що під'єднувала конструкт до головних оберегів Телемарха.

Коли він пролетів над тим місцем, де щойно був я, його хвіст, ржавий ланцюг з ланками товщиною в мій великий палець, надірвав мені вухо. Було боляче, але не так боляче, як коли моя потилиця зустрілася з підніжжям сходів. Приголомшений, з тимчасово затуманеним поглядом і втраченим магічним зором, я поповз назад, певний, що за мить на мене налетить конструкт.

Нічого не трапилося.

Зір прояснився, і я побачив його темну тушу, нерухому на верху сходів.

-- Видно, ти прив‘язаний до цієї кімнати, -- сказав я йому, знов викликаючи свій магічний зір. Він не відповів, я й не очікував. Конструктів, настільки складних, щоб вони говорили, не виготовляли з часів Катаклізму. Факт, що Телемарху взагалі вдалося створити конструкт, свідчив про його вміння і могутність.

Тепер я бачив нитку, брудна жовта стрічка тягнулася від істоти вниз в тунель, і я був певен, аж до самої Цитаделі. Нитка була дуже тоненька, її було неможливо побачити, якщо ти не знав, що вона там. Це означало, що конструкт призначався для вбивства магів. Або просто, що в Телемарха була параноя. Або він був одержимим умільцем. Що ж, мені доведеться жити з цією таємницею.

Хай там що, я не збирався повертатися в Цитадель, щоб перевірити чи центр переплетіння, який я перевів на свій бік, контролював цю істоту. Я взяв нитку в руки і ударом волі й сили, перерізав її.

Конструкт на якийсь час немов сказився, почав агресивно метатися по кімнаті. Я міг почекати поки він сам заспокоїться, незабаром чари Телемарха розсіються і конструкт розпадеться на компоненти. Але він страшно шумів, а до того ж в майбутньому міг стати мені в пригоді. Тому, так швидко, як тільки міг, я створив простий набір команд, невеличкий вузол своєї волі, й почав вплітати до нього обірвані кінці нитки конструкта. В погребі було холодно, але моє око заливав піт. Нетерпляче я витер його, хоча й працював не зі звичайним зором.

Спочатку нитка відкидала прищепу, яку я їй нав‘язував, але я достатньо добре знав дуже специфічний, рішучий характер Телемарха, як він спрямовував його на Мистецтво, і переконав обірвані кінці прийняти це нове, непрошене доповнення. Насправді, то в нього не було вибору, оскільки воля до життя була закладена в нього з моменту створення, а його подальше існування знаходилося в моїх руках.

Несподівано конструкт знов завмер. Я заново зв‘язав нитку. Та це не обов‘язково означало, що я досяг успіху.

Якщо моє імпровізоване закляття спрацювало, то конструкт просто не буде робити нічого в моїй присутності. Пізніше я можу переробити і поширити команди, яких він буде слухатися. Я ще раз піднявся по сходах.

Якщо моє закляття не спрацювало -- якщо я запоров його, або Телемарх підготувався до когось такого як я – конструкт знов спробує перетворити мене у труп.

Він лежав на підлозі, нерухомий, десь за метр від ляди. Я піднявся на останню сходинку і ступив на підлогу. Він здригнувся, а тоді знов завмер. Я насупився. Він не повинен був зробити навіть це. Але на дану мить цього було достатньо. Я викликав магічне світло і розгледівся. Там не було на що дивитися. Давно покинутий будинок, завалений уламками, з міцним запахом чорної плісняви, що вкривала більшість стін і стелі. Штукатурка в основному відпала, відкриваючи цегляні стіни. Здавалося, що весь будинок складався з цієї однієї кімнати і погреба внизу. Навпроти одних дверей, що, вочевидь, вели на вулицю, знаходилося одне вікно з зачиненими віконницями.

Я приклав око до щілини між жалюзями і побачив вузьку, мокру від дощу, мощену бруківкою вулицю і забитий дошками магазин навпроти. Схоже я був в Поясі.

Я повернув свій магічний зір і свою увагу до дверей, побачив там просте зв‘язуюче закляття і витратив кілька хвилин, щоб зняти його. Тоді відчинив двері й вийшов на вулицю.

Пахло дощем, а ще стояв гострий запах смаженої риби. Мало де світило світло, небо було захмарене, але жодне з великих міст на Драконовому морі ніколи не буває по-справжньому темним. Белларіус ледь дотягував до великого міста, проте дотягував.

Мені потрібно було знати де саме закінчувався мій новознайдений шлях в Пояс. Тож я пішов темною вулицею поки не підійшов до невеличкої, похмурої пивної. Надворі на стільчику сидів літній чоловік, старанно жував якесь насіння чи листок і регулярно спльовував на вулицю. Всередині не було жодного клієнта.

-- Перепрошую, -- сказав я до пана, що плював. – Що це за вулиця?

Літній чоловік продовжував жмакати і спльовувати так, наче не чув мене.

-- Від нього ти нічого не доб‘єшся, -- почувся голос згори. Я підвів погляд, з невеличкого балкона через вулицю на мене дивилася огрядна жінка.

-- Пекельна трава. Він приохотився до неї після смерті жінки.

Я ще раз глянув на літнього чоловіка. При більш уважному огляді я побачив, що його зіниці були маленькими крапочками.

-- Бачу, дякую. Може ти мені скажеш, що це за вулиця?

-- Ти не знаєш?

-- Боюся, що ні.

-- Звідки ти?

-- Госланд.

-- Що ти тут робиш?

-- Намагаюся вшитися звідси.

-- Для цього тобі не потрібно назви вулиці.

Я зітхнув. Я явно наткнувся на місцеву пліткарку.

-- Правда, правда. Тоді добраніч. Дякую за допомогу. – Я вирушив назад звідки прийшов, весь час відчуваючи на собі її погляд. Трохи смішно, що я міг пережити магічний напад і політичні маневри, проте не міг довідатися назви вулиці, на якій знаходився.

Звісно, вона могла бути кимось більше ніж просто лепетухою. Цілком можливо, що вона була для Народного Комітету відповідником місцевої варти. В Поясі більше не було Чорних Рукавів, а Народний Комітет не носив форми, за винятком абсолютно необов‘язкової кокарди.

А ще до мене дійшло, що мені не потрібно знати назви вулиці, якогось орієнтира буде достатньо. Я озирнувся на паб і звернув увагу на вивіску – неймовірно рожеву феклу, що тримала по бокалу в кожному щупальці. Я полічив кількість дверей між пабом і притулком Телемарха. Виявилося, що чотирнадцять. Я знав, що пліткарка досі спостерігала за мною. Було надто пізно, щоб зникнути з допомогою магії, тож я зробив невеличкий відволікаючий маневр у формі слухової ілюзії: літній чоловік, що жував пекельну траву почав люто гавкати. Коли її погляд перестав свердлити мені потилицю, я просковзнув у притулок, відновив зв‘язуюче закляття і почав довгий шлях назад в Цитадель.

Після повернення, яке налякало Марла більше, ніж йому хотілося це показати, я швидко поїв тушкованої яловичини з чорним хлібом. Кіль передав відповідь Гаммонд: ”Помилки мають свої наслідки”.

Я буркнув і провів шматком хліба по мисці, щоб вимачати залишки підливки. Їжа пана Марла була простою і смачною.

-- Якісь новини від Мок М‘єна? – запитав я.

-- Ще ні, -- він придушив позіхання. Було пізно. Я сам був змучений, але ще довго не засну. В мене ще була купа роботи.

-- Якщо він не з‘явиться до ранку, то я піду шукати його. Нам потрібно вибратися з цього міста до того, як я зрівняю його з землею просто зі злості.

Я залучив братів-охоронців, щоб вони допомогли мені перенести сітки з кухні у внутрішнє святилище на четвертому поверсі, на очевидне, хоча й мовчазне, полегшення Марла. Вони там неабияк заважали йому.

Брати вперше побачили святилище. Як і Кілю, воно їм не сподобалося.

-- Що тут в біса відбулося? – запитав Тон.

-- Саме на це запитання я й намагаюся знайти відповідь, -- відповів я.

-- Тут щось не так, -- сказав Крейда. На це мені було нічого відповісти. Він мав рацію. В цьому просторі реальність була викривленою. А точніше, частина реальності була просто вирвана. Та це не турбувало мене так, як турбувало всіх інших. Може це повинно було турбувати мене. Безумовно, це не свідчило добре про мене. Але в мене і без того було достатньо турбот.

-- До ранку я буду зайнятий, -- сказав я їм. – Але якщо з‘явиться Мок М‘єн, дайте мені знати.

Вони поспіхом залишили мене наодинці, і я взявся за нудний, кропіткий, критичний процес з перетворення рибальських сіток в щось здатне спіймати породження тріщини, і при цьому не порватися на клапті.

Називайте це сплетенням, ланцюжком, чи ниткою волі. Чи прагнення.

Насправді не має значення, як ви це назвете; звичайною мовою магію не описати. Будь-яке слово вжите до будь-якого її аспекту буде тільки аналогією, сірою метафорою, позбавленою іскри, яка робить магію магією. Слова, у відношенні до Мистецтва, це спроба охопити поняття, яке по своїй природі є зміною, змінюється, вже змінилося, ніколи не мінялося, і все це водночас.

Магія – це слизька риба з яскравою лускою, швидша ніж сонячні скальди, що шмигають як ошпарені в Затоці Белларіуса, а мова – це сітка з величезними дірами. Коли я пишу про магію, ви повинні розуміти, що це комфортна брехня, зручне спрощення, бо докладної правди просто неможливо виразити.

В залі, де з Амрою трапилося, що б там з нею не трапилося, я вплітав нитки своєї волі в тканину досі мокрих сіток, які Кіль здобув для мене. Я проводив пальцями по кожному сантиметрі мотузки, стискав кожен вузол, і бурмотів Кантською слова сили, пасивності й нерухомості. Кантська – прекрасна мова, з плавними звуками, глибоким і багатим словником, напрочуд логічною граматикою. Це магічна мова, хоча й не є мовою магії. Це мова навчання, бо точно передає зміст. А ще це мертва мова, бо Кантів поглинув Катаклізм. Навіть найкраща граматика не захистить від хаосу. Напевно з цього можна винести якийсь урок, але хай мені дідько, якщо я знаю який.

Звісно, магію можна чарувати без слів, чи, якщо вже на то пішло, навіть не поворухнувши жодним м‘язом. Але слова дуже допомагають зосередитися, бути точнішим. Вони допомагають уникнути недбалих помилок, особливо коли йдеться про монотонні закляття, які я зараз кидав.

Бракувало тільки залишити в плетиві слабкі місця, якими могло скористатися породження тріщини.

Спіймати цю істоту, хоча й було небезпечним, було найпростішою частиною мого плану. Змусити чи переконати її виконувати мою волю буде значно складніше. Це буде істота породжена з хаосу, таких не бачили з часів Катаклізму. Непередбачливість у неї в крові – якщо в неї є кров – і швидше за все, раціональність буде для неї чужорідним поняттям. Вона може бути не розумнішою за собаку, або я можу виглядати при ній, як сільський дурник. Фактично її інтелект може переходити з однієї крайнощі в іншу, залежно від фази місяця, чи що вона з‘їсть на обід. Передбачити це було неможливо.

Я закінчив першу сітку і без будь-якого ентузіазму розмірковував чи починати другу, коли в двері постукали. Вдячний, я викликав магічне світло, встав і відчинив двері.

Це був Кіль, він був заспаний, нещодавно пострижене волосся стирчало в різні боки.

-- Мок М‘єн прийшов, -- позіхнув він в кулак. – Виглядає так, наче мав справу з сірим урду.

-- Бачу, тебе це не дуже засмутило, -- зауважив я.

-- Я сильно стурбований, -- посміхнувся він неприємною посмішкою. – Глибоко в душі.

Він спустився за мною на перший поверх, де на кріслі біля стола сидів осунувшись Мок М‘єн і намагався виглядати на безтурботного. Ефект дещо псував свіжий синець під оком і нещодавно зашита рана від пазурів на плечі.

-- Тепер я знаю, чому ти не торгувався, магу, -- сказав він замість привітання.

-- Я попросив тебе знайти породження тріщини, а не довідатися, чи воно вміє цілуватися, -- відповів я.

-- Смішно. Але двом з моєї бригади не до сміху.

-- Мені шкода, справді. – Я сів навпроти нього. – Розкажи, що трапилося.

-- Дуже швидко, на підставі слів людей, ми визначили загальне розташування трьох гівнюків. Я виставив у цих районах варту, по три людини в кожному. На вулиці Півмісяця трьох виявилося замало, -- він вигідніше вмостився на кріслі й поморщився з болю.

Біля стола з‘явився Кіль, мовчазний і з кам‘яним обличчям, пляшка вина в одній руці, в другій – два стакани. Він мовчки тицьнув їх на стіл і пішов спати. Судячи з реакції Мок М‘єна на Кіля, вино немов з‘явилося з допомогою чарів. Що, на мою думку, було покращенням. У всякому разі він відійшов від неприхованих погроз причинити тілесні пошкодження.

Мок М‘єн налив нам обом і зробив великий ковток. Поставив стакан.

-- На вулиці Півмісяця повно будинків, що розплавилися в ніч, коли завалився Ріаіль. Розумієш? Розтопилися немов віск.

Я кивнув і він продовжив.

-- Більшість людей, що мешкали там, не пережили ту ніч. Невдовзі, ті, що пережили, знайшли собі інший притулок. Породження тріщини регулярно полює в тому районі. Я подумав, що в нього й лігво десь поблизу. Я виставив трьох чуваків з добрим зором на дах будинку, який видався мені безпечним, і наказав їм спостерігати, щоб побачити, чи зможуть вони довідатися, звідки воно виповзає, і куди заповзає.

-- Пару годин тому один з них пришкандибав назад, весь страшно покалічений. Істота підкралася до них, видряпалася по вертикальній стіні, і на тобі маєш, мовчки напала. Чувака, що повернувся, під час бійки скинули з даху, він пролетів два поверхи і впав на дах іншого будинку. Йому пощастило добре приземлитися. Істота його не переслідувала. Він сказав, що судячи зі звуку, вона була надто зайнята, обідаючи його товаришами. Я зібрав решту бригади і пішов глянути, що там і по чому. І забрати трупи. Рішення, про яке я зараз шкодую.

-- Що трапилося?

-- Воно було ще там, -- він знизав плечима. – Я наказав хлопцям чекати внизу, поки я піду гляну. Я піднявся по сходах і зиркнув крізь двері на дах. Скидалося на те, що воно дрімало. Мабуть, сите після добрячого обіду. Раптово, без жодної видимої причини, воно прокинулося і почало принюхуватися. Так тихо, як тільки міг, я зійшов вниз по сходах, але, гадаю, воно почуло мій запах, бо помчало за мною з пронизливим виском, якого ти ще не чув. Воно наздогнало мене на першому поверсі, ми трохи почубилися. Я втратив трохи шкіри і крові, воно втратило трохи чогось мокрого, що тече в його тілі. Я вибрався, зачинив двері. Воно не намагалося переслідувати мене, -- він замислився на мить, знизав плечима. – Це все.

-- Як воно виглядало?

-- Я такого ще не бачив.

-- Спробуй описати.

Він зітхнув.

-- Якщо мушу. Як кам‘яна мавпа з пекла, зі щупальцями замість гриви. Ростом десь з людину. Очі, як в павука. Без шерсті, синьо-чорна, немов гумова плоть. Довга, довга морда, чорні ікла. Спритне, як ящірка. І сморід. Як палений цукор і жовч.

Якийсь час я мовчки сидів, обмірковуючи його слова, намагаючись визначити найкращий спосіб, щоб спіймати істоту. Взявши до уваги те, що він розповів мені про її поведінку, заманити істоту в пастку цілком можливо. Вона трималася своєї території.

Але чим менше людей буде залучено, тим краще. Тоді до мене дійшло, що дещо сказане ним може значно полегшити моє життя.

-- Ти поранив його?

-- Вдарив ножем. Йому це не надто зашкодило.

-- Маєш ножа, яким ти його порізав?

Він пильно глянув на мене. Тоді посміхнувся.

-- Це не входило в нашу угоду.

-- Хочеш, щоб я заплатив тобі за те, що ти покажеш мені свій ніж?

-- Ні. Але в мене таке відчуття, що після того, як ти глянеш на нього, ти захочеш позичити його, а може навіть залишити собі назавжди. А я раптово пригадав, що це мій улюблений ніж, ба більше, сімейна реліквія.

-- На мертвих богів, ви з Амрою таки дійсно зростали разом.

-- Ніж мого прадіда. Дуже дорогий мені, як пам‘ять. А ще мій талісман, -- він з любов‘ю поплескав ніж в піхвах на стегні.

-- Гаразд. Скільки?

-- Три сотні.

-- Це абсурд.

-- Цим ножем дідусь врятував бабусю від долі гіршої за смерть. Триста п’ятдесят.

-- Стій. Твоя взяла. Я дам тобі гроші, коли будеш йти.

-- Краще зараз.

Я знав коли признати поразку. Я пішов нагору, витягнув марки, повернувся до стола і розклав їх стопками перед ним. Він поклав ніж на столі.

-- Піхви мені теж потрібні.

-- Мої фартові піхви? – відповів він, в його голосі театральний подив.

-- Не перегинай палицю. Ти вже й так у виграші.

Він засміявся і зняв піхви. Я запхав ніж в піхви і поклав у кишеню. Потім побачу, яку гидоту можна буде нанести на лезо.

-- Знаєш корчму, в якої на вивісці фекла з пивом у кожному щупальці? – запитав я його.

Він кивнув.

-- Називається “Хороші Новини, Погані Новини”. Коротко “Новини”. Йобана діра. Навіщо тобі?

-- Завтра, коли стемніє, зустрінемось там. Тільки ти. Бригади не потрібно.

-- Я мав би взяти додаткову плату за те, що мене там побачать. – Він вихилив решту вина і без зайвого слова вийшов.

Була десь година до світанку, коли я закінчив з другою сіткою. А ще я дійшов до висновку, що не потрібно якихось особливих хитрощів з неймовірно дорогим ножем, який продав мені Мок М‘єн. Те, що я запланував, не вимагало хитрощів, але було огидним. В процесі підготовки я тільки перевірив той факт, що на ножі й всередині піхви дійсно залишалися сліди тілесної рідини істоти.

Я був страшно змучений, надто змучений, щоб заснути. Все своє життя я був схильний до безсоння, а коли користувався силою, то тільки погіршував ситуацію. Інтенсивна праця з Мистецтвом протягом останніх десяти днів давала про себе знати. Я боявся, що невдовзі, якщо мені не вдасться хоча б трішки подрімати, я не буду адекватним, щоб приймати правильні рішення.

Не можна начарувати собі сон. Принаймні я не можу. Мистецтво має дивні обмеження; особливі для кожного мага-практика. Ще одним моїм обмеженням є нездатність лікувати себе чи інших. Може це говорило про прикрий брак емпатії з мого боку, я міг змусити тіло вибухнути, але не міг скласти докупи. А може це відображало просту правду, що значно легше скривдити ніж вилікувати.

Мої думки ганялися одна за одною темними коридорами і плутаними стежками, як твердо я їх не закликав, вони відмовлялися слухатися мене і заспокоїтися. Найбільшою з них була туга за Амрою. Я сумував за нею, жахливо і егоїстично. Навіть не підозрюючи про це, вона нагадувала мені, що світ існував не тільки для мене, що існувала реальність за межами моїх власних думок і бажань, забобонів і дрібних гріхів, вподобань і пристрастей. Вона нагадувала мені, що я частина чогось більшого, ніж вміст мого черепа, і що це мало сенс. Вона не давала мені перетворитися в щось, що нагадувало б Телемарха.

За інших обставин я пішов би на довгу прогулянку. Інколи розім‘яти ноги на свіжому повітрі допомагало. Але зваживши на стан міста і моє в ньому місце, це був не дуже розумний варіант. І в мене не було бажання сьогодні ще раз блукати холодними, клаустрофобними тунелями і крутими сходами Телемарха.

Я спустився в бібліотеку, навмання взяв ще одну книгу з нижньої полиці. Я прочитав майже цілу сторінку щільно написаного, без жодної пунктуації божевілля, перш ніж зрозумів, що це один з щоденників Телемарха. Це була нісенітниця. Я розбирав окремі слова, але разом вони не мали жодного сенсу. Можливо це був якийсь код, але чомусь я в цьому сумнівався. В мене було таке відчуття, що Аітер вважав, що записував глибокі думки, коли насправді шкрябав шалену маячню.

Я поклав книгу на місце і взяв наступну. В ній було те саме. І в третій, і в четвертій. В цій навіть окремі букви деградували до безглуздих знаків. Цікаво, він завжди був божевільним, чи це ніж довів його до межі, і далі.

Мабуть, друге. Безумець не зумів би опанувати Мистецтво, і вже точно не до рівня майстерності Телемарха. На цей час я близько ознайомився з його роботою, докладність і вдумливість, з якими він творив Мистецтво, були безсумнівними. Божевілля часто супроводжує геніальність, це правда, але в карлючках, що я тримав у руці, розуму чи сенсу було не більше ніж в собачому гавкоті. А може й менше.

Ніж капав йому на мізки, поки вони не розплавилися.

Де б не була Амра, Ніж теж був там. Амра, тріщина і Ніж, що Розсікає Ніч.

-- Вона знищила один з Клинків, -- сказав я собі. – Вона не стане легкою здобиччю для іншого.

Але минуло надто багато часу. Вже десять днів, а може минути ще купа тижнів, перш ніж в мене буде все необхідне, щоб знайти її. За умови, що я не загину під час пошуків.

Якою вона буде, провівши стільки часу під впливом Ножа?

Я глянув на оправлений в шкіру щоденник в своїх руках і мені зовсім не стало спокійніше.

Я поклав щоденник назад до його товаришів і витер руки об сорочку, не зовсім через пилюку. Я спустився на другий поверх, на якому не було нічого, крім вкритого шматкою мольберта і моїх грошей, і де я міг крокувати, не побоюючись, що від постійних поворотів в мене закрутиться голова.

Я крокував по кімнаті десь з пів години, мої думки блукали. Я не усвідомлював де знаходився, чи навіть того, що намотував кола. Аж поки не наткнувся на картину на мольберті, й не перекинув її. Вона впала так, що парусина залишилася на мольберті, тоді як сама картина зісковзнула з поперечини і проїхала по підлозі. Я зітхнув, нагнувся, щоб підняти картину… і завмер.

На мене дивилося обличчя Амри; її розумні, експресивні, каштанові очі, борозна шраму, пам‘ятка про рану, що ледь не залишила її напівсліпою, та інші, менші шрами навколо, які виглядали, як сліди навмисних, довгих катувань, про які вона ніколи-преніколи не згадувала. Її довгий, прямий ніс, губи, повні й м’які уві сні, але інакше майже завжди стиснені в тонку лінію.

Вона стояла в дверях. В тих самих дверях у вигляді черепа, що вели у внутрішнє святилище Телемарха. Вона дивилася назовні, прямісінько на мене. Позад неї, на задньому плані й менш помітна, стояла маленька дівчинка. Дитина з таким самим бронзовим кольором шкіри, як в Та-Агота, таким самим чорним, кучерявим волоссям, такими самими блискучими, як зорі, очима.

Воно – з якихось причин я не міг змусити себе думати про цю фігуру, як про дівчинку – посміхалося неприємною посмішкою.

Навіщо Аітер намалював їх? Він хоча б знав, що зробив це? Чи це Ніж, а не Телемарх, водив пензлем? Надто багато запитань і жодної відповіді.

Навіть не задумуючись, я викликав магічне світло, і почав вивчати картину, раз за разом повертаючись до обличчя Амри.

Я продовжував робити це, коли прийшов ранок, і Кіль.

-- Там якась пані біля дверей, -- повідомив він мене.

-- Гаммонд? – запитав я, ховаючи картину назад під парусину.

Він фиркнув.

-- Яка з Гаммонд пані, -- відповів він, і мені було важко не погодитися.

– Вона каже, що вона пані Гвілліс Вен, -- продовжив він. – Донька радника Вена.

-- Чого вона хоче?

-- Я так думаю, побачитися з тобою, -- відповів Кіль з дурнуватою посмішкою. – Може вона почула, що ти знов почав купатися.

-- Такий молодий, а вже стільки сарказму. До чого світ котиться? Гаразд, я впущу її, якщо вона погодиться прийти сама.

Вона була одягнена бездоганно, глибоке декольте і вузька талія в корсеті вишитого, пастельно-зеленого шовкового плаття, притягували погляди навіть флегматичного Марла. Вона була симпатичною, але не красунею; вольове підборіддя, гострі вилиці. Волосся в неї було напудрене, зібране вгору і скріплене шпилькою, відкриваючи бліду шию. Їй було років тридцять, очі в неї були чисті, зелені й хитрі. Позад неї стояв невеличкий контингент озброєних людей, їм було явно некомфортно, вони практично випромінювали настороженість. Це не були найманці, швидше за все – домашні слуги.

-- Магістр Анградо, я гадаю.

-- Пані Вен.

-- Гадаю, навіть в далекому Люсернісі вважається ввічливим запросити гостю всередину?

-- Дійсно. Можеш зайти. Проте твої слуги – ні.

Не вагаючись, вона обернулася до людей позад себе і промовила;

-- Чекайте тут.

Тоді, не звертаючи уваги на їхні протести, увійшла повз мене в Цитадель. Мені було важко визначитися, що це було – відвага, безумство чи розпач.

-- Сідай, будь ласка, -- сказав я, вказуючи на стіл. Якусь мить вона стояла нерухомо, тоді легенько похитала головою і сіла на крісло на чолі стола. До мене дійшло, що вона чекала, що хтось підсуне їй крісло. Для цього вона потрапила не в те місце.

Я сів зліва від неї, ближче до дверей, з‘явився Марл з вином, стаканами і невеличкою тарілкою з ніжними тістечками. Він був кращим чародієм за мене. Я навіть не підозрював, що в нас є щось таке, як тістечка.

Донька Вена навіть не доторкнулася до них, мабуть, тому, що не було серветки. Я налив нам по пів стакана і взяв собі одне тістечко. Мигдальне. Смачне. Я дивився на неї мовчки, тільки тістечком хрускав.

-- Я хочу обговорити з тобою приватні справи, магу. Можуть твої слуги бути не такими надокучливими?

-- Ні.

Вона підняла старанно підведену брову.

-- Гаразд. Я прийшла сьогодні, щоб прозондувати тебе. Невдовзі мій батько втихомирить голоту в нижньому місті й стане Синдиком.

-- До речі, про твого батька. Де він?

-- Йому нездоровиться. Запевняю тебе, я говорю від його імені.

-- О… мені не потрібні ці запевнення. Мені все одно, ти чи твій батько командує вашими силами. Запитав чисто з цікавості. – Звісно, вона сприйме мою відвертість за навмисну грубість, в певному сенсі так і було. Правда часто буває образливою.

Проте, не дивлячись на те, що Гвілліс мусила сприйняти мої слова, як провокацію, вона вперто продовжувала. Подумки я заніс це в категорію -- розпач. Тимчасово.

-- Пане, бачу ти волієш говорити прямо, тож я зроблю тобі таку ласку. Коли війська мого батька приборкають повстанців, в Белларіусі залишаться тільки дві значущих сили – він і ти. Я прийшла обговорити, що трапиться далі.

-- Що твій батько хотів би, щоб трапилося?

-- Він не бачить причин, чому б не відновити старі угоди між Ріаілем і Цитаделлю. Він буде правити, а ти будеш займатися тим, чим ви там магістри любите займатися. І ніхто не буде втручатися в справи іншого.

-- Тобто по суті, радник Вен пропонує, щоб я сидів у Цитаделі й нічого не робив, просто ігнорував його, а він взамін буде ігнорувати мене.

-- Ти повинен чітко зрозуміти, магу, ми хочемо, щоб ти перечекав конфлікт, що наближається, і надалі утримувався від втручання в політику міста і країни. Ми можемо обговорити винагороду, яку ти бажаєш на заміну. Телемарх відмовився від грошової компенсації на користь більш особистих послуг від держави.

-- А саме?

-- Використання Чорних Рукавів для вбивств і викрадень. Принаймні так мене інформували.

-- І така домовленість буде доступною також для мене?

Вона байдуже махнула рукою.

-- Я змальовую тобі ситуацію в загальних рисах, пане. До тонкощів дійдемо потім.

-- Зрозуміло. – Я вкусив нове тістечко. Вирішив, що ця жінка подобається мені не більше, ніж її опонентка з Пояса, Гаммонд. Власне кажучи, менше. А ще я змінив свою думку щодо мотивів чому вона увійшла в Цитадель без охорони. Це не була розпач. Чи відвага, чи безумство. Вона просто не уявляла, що може бути в небезпеці. В її світі людські життя були розмінною монетою, фігурами, які рухали туди-сюди у великій грі за владу, деякі варті більше, ніж інші. Фігури не становили, не могли становити жодної загрози гравцям. Вони існували тільки для того, щоб ними маніпулювати. Я був лишень фігурою з відносно високою вартістю.

Я доїв тістечко, і вирішив, що не хочу, щоб мною маніпулювали.

-- Можеш передати своєму батькові, що мене абсолютно не цікавить його пропозиція, -- сказав я і встав. – Гарного тобі дня, пані Вен.

Вона дивилася на мене так, наче я заговорив Шаганською. Тоді її бліді щоки зашарілися, а очі звузилися. В цю мить, на долю секунди її аристократична маска зникла, і мені здалося цілком ймовірним, що вона особисто прикінчила свого батька. А може замкнула його, зв‘язаного по руках і ногах і з кляпом в роті, в комірчині. Вона виглядала цілком здатною на таке. Тоді завіса впала і вона знов стала лишень зіпсованим, зарозумілим членом панівного класу.

-- Якщо я принесу йому це послання, в нього не буде вибору, як тільки вважати тебе своїм ворогом, пане. Може ще подумаєш?

-- В цьому немає потреби. Моя відповідь незмінна.

Вона гнівно вийшла з кімнати. Я раніше ніколи не бачив справжньої гнівної ходи; щоб так гнівно йти потрібне таке плаття як в неї. Мабуть, це якось пов‘язано з пишними спідницями.

-- Впевнений, що так буде краще? – запитав Кіль після того, як я зачинив двері.

-- Майже точно не буде, -- відповів я. – Але зате я отримав насолоду.

А мені нічого не приносило задоволення з ночі Халфи, коли Амра покинула Белларіус.

Якщо боги будуть добрі, то Вен і Гаммонд порвуть одна одну на шматки, і інші, менш брутальні люди, підберуть уламки. Але боги рідко бувають добрими.

-- Панове, -- сказав я трьом чоловікам, що були зі мною за гроші, та юнаку, що був за ідею. – Виходити з Цитаделі через парадні двері щойно стало небезпечним. Пані Вен майже точно або візьме Цитадель в облогу, або вишле вбивць, які нападатимуть з засідки на всіх, хто заходить і виходить.

Тон відкашлявся, і я глянув на нього, запрошуючи висловитися.

-- Навіщо їй це? Всі воїни, яких вона може зібрати, потрібні їй для нападу на Пояс. Міські бої – паскудна справа.

-- Вона приходила сюди, щоб спробувати вивести мене з гри. Готовий побитися об заклад, це тому, що в неї немає власної магії, але це несуттєво. Вона зважила шанси і вирішила, що зі смертю Штайнера, в неї є необхідні сили, щоб розчавити повстанців, якщо тільки не втручуся я. Як ви чули, вона спробувала схилити мене зберігати нейтралітет, знову ж таки через Штайнера, а точніше через те, що я з ним зробив. Тепер, коли я відмовився, в неї немає іншого вибору, як тільки спробувати стримати мене. Або безпосередньо через облогу, або опосередковано, взявши одного, чи кількох з вас, в заручники.

-- На облогу в нас недостатньо провізії, магу, -- сказав Марл. – Вода не проблема, а от харчі – так.

-- Не переймайся, -- відповів я йому. – В Цитаделі є потайні двері.

Марл посміхнувся.

-- Вони часом не розташовані за багаттям в кухні?

-- Саме так. Думаю, час показати вам всім підвал Телемарха, -- сказав я. – А принаймні, його частину. Там є місця, куди вам не варто забрідати. Крейдо, допоможеш Кілю знести дві сітки з верхнього поверху?

В нас була тільки пара свічок і більше нічого, щоб присвітити, тож я викликав магічне світло і повів нас всіх в нутрощі Гори Тарвус. Кіль загорнув сітки в простирадла, щоб їх було легше нести. Та вони все одно були обтяжливими, більше через розмір, ніж через вагу.

Коли ми дійшли до першого розгалуження в коридорі, там же Телемарх грався своїми огидними чарами, я зупинився.

-- Ніколи-преніколи не заходьте туди. Що б ви не почули, що б вам не здалося, що ви побачили. Ви мене зрозуміли?

-- Що там? – запитав Кіль.

-- Зло, божевілля і смерть, -- сказав я і на цьому зупинився.

Коли ми дійшли до другого коридору, я знов зупинився.

-- Цей коридор веде до дальнього кінця Гори Тарвус. Якщо з якоїсь причини нам доведеться втікати з міста, ми можемо дозволити собі цю розкіш. Пане Тон, ти чи твій брат, були колись в Джеддері?

-- Один раз.

-- Можливо, хоча й сумніваюся, що мені буде потрібно, щоб ти сходив туди і найняв кількох воїнів. Тоді підеш цим маршрутом.

Він кивнув.

-- Це я можу, магу. Якщо до цього дійде.

-- Добре. Я показав би вам усім двері, але це далека дорога, а в мене мало часу.

Ми продовжили спускатися.

Біля дверей в погріб я наказав Кілю і Крейді кинути сітки, що вони охоче зробили. Тоді я зібрав їх докупи і змінив узор, який я вплів у їхні емблеми палаючої вежі, так, щоб конструкт не звертав на них уваги. Пам‘ятаючи про місцеву пліткарку й погрозу Гаммонд, я нашвидкуруч накинув ще й закляття байдужості, щоб чиїсь небезпечні очі не затримували свій погляд на моїх людях. Це в жодному випадку не було закляття невидимості – наскільки мені відомо, такі чари неможливі. Просто той, на кого воно накладене, не викликав цікавості у спостерігача. Воно було дуже схоже на те, яке я накинув на Амру після того, як Гуаш Гавон виписав контракт на її життя. Боги, здається це було сотні років тому.

-- За цими дверима – погріб. Над ним напівзруйнований будинок десь в Поясі. Я не знаю Пояс настільки, щоб сказати де саме, але він нам послужить, як вихід у місто. Пане Марл, ти зможеш купувати продукти, що б там донька Вена не затіяла.

-- В самому будинку активне одне з творінь Телемарха, -- сказав я їм. – Конструкт, вартовий. Він не живий, але смертельний. Буде ігнорувати вас за умови, що ви матимете емблеми. Не намагайтеся увійти в будинок без емблеми, не має значення з якого боку, якщо тільки вам не набридло жити.

-- Що трапиться, якщо ми загубимо емблему? – запитав Кіль. – Що нам тоді робити?

-- Хороше запитання. Далі по вулиці є таверна, якщо вірити Мок М‘єну, називається Новини. Якщо хтось з вас буде за межами Цитаделі й з якоїсь причини загубить емблему, чекайте там. Хтось зауважить, що вас немає, і коли ми підемо шукати, це буде наша перша зупинка.

-- Тепер, панове, повертайтеся до сходів. Я йду на зустріч з Мок М‘єном. Якщо все піде добре, сьогодні ввечері ми спіймаємо породження тріщини і значно наблизимося до того, щоб звалити з Белларіуса.

-- Нам варто піти з тобою, магу, -- сказав Тон, вказуючи на себе з братом. – Ти ж не збираєшся піти сам.

Кіль сказав:

-- Я теж йду.

Марл тільки насупився.

-- Панове, більше не означає краще. Не в цьому випадку. Я принада в пастці, а ви тільки відлякаєте здобич. Або вона вас з‘їсть. З тієї самої причини Мок М‘єн не бере своєї бригади.

-- Але…

-- Це не обговорюється, Кілю.

Марл відкашлявся.

-- А якщо ти не повернешся? – запитав він.

-- Не говори так, -- сказав йому Кіль.

-- Якщо в мене буде невдалий вечір, ви переходите на службу Кіля. Кілю, якщо зі мною щось трапиться, підеш до Магістра Сірого Зуба. Він дасть вам ключі до бочок на другому поверсі. -- Тобто відчинить їх з допомогою Мистецтва. – Сподіваюся, він допоможе вам в подальших пошуках Амри. Що буде далі, залежить від тебе.

-- Не говори так! – сказав Кіль голосніше.

-- Всі ми смертні. Дуже сумніваюся, що сьогодні буде моя черга, але про всяк випадок, краще мати цю розмову за собою. Пан Марл має цілковиту рацію. Тепер йдіть.

Я прив‘язав магічне світло до Кіля і відчинив двері погреба. Назад я не озирався.

Мок М‘єн мав рацію. Новини були дірою.

В мене була ще десь година, поки опуститься ніч, тож я залишив сітки в коридорі, пройшов повз нерухомого конструкта до дверей і побрів у неприємній, холодній мряці до таверни.

Літній чоловік знов був на своєму місці, може він і не рухався звідти. І вже точно він не був у лазні й не змінював одяг, відколи я бачив його востаннє. Вартова сиділа на своєму провислому балконі, кутаючись від холодного вітру. Звісно, що вона не зауважила мене, цим разом я прийшов готовий до допитливих очей. Я спостерігав, як вона пильно оглядає вулицю, запам‘ятовуючи тих небагатьох перехожих, що потрапляли в поле її зору. Поки я рухався вулицею до неї, її очі сковзнули по мені пів десятка разів.

Сама таверна смерділа смаженою цибулею, кислим пивом і блювотиною. Підлога, на якій пролитий алкоголь роками змішувався з тілесними рідинами, чавкала під підошвами моїх черевиків, немов болото. В таверні було тільки три клієнти. Всі вони були непритомними, і мені здалося, що тільки двоє з них ще дихали. Бармен був косооким і ніколи не чув про лазню. А ще він не розумів слова “вино”, тому я взяв кухоль з чимось напіврідким і пішов до столика в кутку навпроти дверей, і очікуючи на Мок М‘єна, спостерігав, як вечірнє світло з неба просочується крізь маленькі, засмальцьовані вікна зі свинцевого скла.

Я признав, що в перші дні після зникнення Амри згаяв надто багато часу. Я ігнорував важливі події, що відбувалися навколо, і гарячково обмірковував щоразу то більш нездійсненні плани, як її повернути. Нагородою за мою недалекоглядність була ця клята плутанина, з якою мені тепер доводилося мати справу. Ходити крадькома по Поясі, щоб здобути необхідне, намагаючись не бути втягнутим у битву, що бушувала на його вулицях, дратувало мене без меж. Йшлося про щось значно більше ніж мою гордість; кожен додатковий ризик і затримка, невимірно, проте реально, зменшували шанси Амри.

І в цьому не винен ніхто, крім мене.

З самого початку я зробив неправильний вибір, а тоді не раз, чи двічі, а тричі дозволив себе спровокувати і допустив, щоб ситуація стала значно складнішою і небезпечнішою. Якщо взяти до уваги ситуацію в Белларіусі, то дії Штайнера, Гаммонд і Вен були прогнозованими. Я не зумів передбачити їх, бо вважав, що вони не мають відношення до моїх власних цілей. І тому моя реакція у кращому випадку не йшла на користь, у гіршому – була просто тупою.

Чому?

Я довго сидів за тим брудним столом, обмірковуючи це питання. Мені не дуже подобалися відповіді, що напрошувалися самі собою. Всі вони говорили про небувалий егоїзм і невірно обрані пріоритети. На щастя з‘явився Мок М‘єн і врятував мене від спроби глибоко покопатися в собі.

Він просто з‘явився прямо в мене перед столом, що свідчило або про його здатність рухатися тихо, або про мою неуважність.

-- Що, готовий? – запитав він і я встав.

-- Не доп‘єш свій трунок?

-- І починати не збираюся, -- відповів я. Я був впевнений, що бачив, як на дні кухля щось рухалося. – Пригощайся.

-- А я вже починав думати, ми поладнаємо.

-- Я скочу за спорядженням, це займе тільки кілька хвилин, якщо ти не проти почекати.

-- Я навіть проти того, щоб вдихати тутешнє повітря. Але почекаю.

Я повернувся в свою криївку, забрав сітки, і повернувся в Новини, подумки проклинаючи свою громіздку ношу. Коли я зайшов, Мок М‘єн ліниво споглядав свої нігті. Він підвів погляд, зауважив громіздкі сітки загорнені в простирадла. Я плюхнув одну на стіл перед ним.

-- Що це?

-- Сітка, щоб спіймати породження тріщини.

-- А в тебе що?

-- Запасна сітка.

-- Ви, маги, страх, які розумні, -- відповів він, і мені було важко сказати, був це сарказм, чи ні.

Він встав, взяв свою сітку і повів мене в задню частину таверни, де навмисно непримітні двері, напівзаховані за запліснявілим плащем, що висів на гачку на стіні, вели у вузенький, завалений сміттям провулок, який весь складався зі сходів. Бармен вдав, що не бачив нас.

-- Здається, ти казав, що ти сюди ні ногою, -- сказав я.

-- Факт.

-- Тоді звідки ти знаєш, що тут двері?

-- Новини мої. Я власник цієї сраної халупи.

-- Це… ти… а, забудь.

Він протиснувся крізь вузькі двері, я за ним. Провулок, а точніше сходи, були такими вузькими, що мої плечі зачіпали обидві брудні стіни.

-- Зливовий стік, -- повідомив Мок М‘єн. – В місті їх багато. Не дають, щоб все тут затопило, а будинки змило вниз по схилу. Народ викидає в них сміття. А ще вони придатні, щоб пересуватися, не привертаючи зайвої уваги.

-- Як в романах про злодіїв, -- промовив я.

-- Не знаю до чого ти це ляпнув. Але уникай їх під час дощу.

-- А зараз що по-твоєму?

-- Це важко назвати справжнім дощем, але гарантую, до ранку тут все замерзне. Тоді ходити по горі, немає значення по зливних стоках, чи по вулицях, буде прикольно. – Він вирушив зливним стоком вниз, я за ним.

-- То чому мені потрібно уникати зливних стоків під час дощу?

-- Якщо під час повені тобі вдасться встояти на ногах, ти будеш зручним притулком для щурів.

-- Щурі для мене не проблема.

-- На тебе явно ніколи не налітали сотні з них.

Мок М‘єн вів мене довгим, виснажливим маршрутом по зливних стоках таких вузьких, що нам доводилося йти вервечкою і боком, і по справжніх провулках і майже безлюдних вулицях. Раз чи два ми пройшли низькими дахами, я проклинаючи свою громіздку ношу. Нарешті ми наблизилися до одного з районів вражених тріщиною. Пам‘ятаю, він назвав її вулицею Півмісяця. Як він казав, один з розплавлених районів.

І він не помилявся. Камінь не повинен текти як віск на гарячому сонці.

Ми видряпалися по хиткій, металевій драбині, що вела на високий, плаский дах, і звідти поглянули на руїни, наслідки хаосу. Цілі будинки похилилися, деякі до такої міри, що їхні стріхи торкалися вулиці. Інші схилилися один на одного і сплавилися докупи. Кілька були вражені тільки частково; частина стояла цілком нормально, в той час, як решта будинку – цегла, скло і дерево – відірвалася від неї, обвисла, розтягнута і спотворена.

Це був краєвид родом з жахів, чи снів божевільного.

-- Цікаво, чи хтось з мешканців вижив? – запитав я себе вголос.

-- Кілька, -- відповів Мок М‘єн. – Але доволі швидко їхні страждання припинилися. Або вони самі їх припинили, якщо ще були в стані.

Він переклав ношу в другу руку і вказав на один з частково “розплавлених” будинків на краю руйнувань. В ньому був вражений тільки один кут.

-- Он там воно підстерегло моїх хлопців.

-- Добре. Почекай тут, будь ласка. Мені потрібна буде твоя допомога, щоб дотягнути його до вулиці, на якій знаходяться Новини.

-- Ти що, збираєшся піти один?

-- Не зовсім, -- відповів я і витягнув його “фартовий” ніж. Те, що він був для нього фартовим не заперечиш, адже він приніс йому чималі гроші. Я присів навпочіпки, розрізав подушечку біля великого пальця і дав, щоб кров, яка виступила, капнула на лезо ножа. Звідти вона стікала на брудний камінь.

Виготовлення кривавої ляльки не приносить мені задоволення. Щоб надати їй достатньо субстанції, аби вона переконливо померла, мені потрібно вкласти в неї надто багато себе. Зв‘язок існуватиме допоки мого двійника не вб‘ють, а це означало, що я це відчую. Не цілковито, але достатньо, щоб не ходити і виготовляти кривавих ляльок задля забави.

Вперше я створив криваву ляльку для себе у розпалі особливо жорстокої вендети. Тоді я був зовсім юним, ще до того, як почав навчання у Івуста, і єдиним чого я навчився, потайки, від матері, була кривава магія. Посеред ночі на нашу родову садибу напав і захопив Дім Тейолі, вони ходили з кімнати в кімнату, вбиваючи всіх, хто потрапив у їхні руки. Охоплений відчаєм, я викликав двійника і наказав йому лягти у ліжко, а сам заховався у шафу.

З ними був маг. Він дезінтегрував криваву ляльку. Через кривавий зв‘язок між мною і лялькою я безпосередньо довідався, яке це відчуття, коли тебе перетворюють в кривавий туман. Саме тому, як це не парадоксально, мені так просто кидати це закляття.

В будь-якому разі виготовлення кривавих ляльок ніколи не закінчується весело.

Додайте до цього факт, що допоки існує лялька, я не можу більше нічого чарувати, і ви зрозумієте, чому я роблю це тільки у випадку крайньої необхідності. Біль і слабкість – далеко не мої улюблені відчуття.

Одного разу, в руїнах Хлурії, виготовляючи криваві ляльки для нас з Амрою, щоб принести в жертву Шемранг, я попередив її, щоб вона не змішувала свою кров з моєю. Тепер я навмисно робив це з сукровицею породження тріщини. Якщо мені вдасться мій задум, то коли породження тріщини нападе на мою ляльку, його чекатиме неприємна несподіванка.

Я чарував над кров‘ю, балансуючи пристрасність, що живила криваву магію і холодну ясність, якої вимагало Мистецтво. Була холодна ніч і ставало щораз холодніше, але невдовзі по потилиці й вздовж ребер в мене почав текти піт.

Я загубився в просторі, змагаючись з двома видами сили і двома типами крові, підкорюючи їх своїй волі, змушуючи їх змішуватися на щоразу то дрібнішому рівні… аж до остаточної згоди, коли сама реальність не могла відкинути нав‘язані мною зміни.

В цьому привабливість магії для тих, хто прагне домінувати. Навіть мені, який не прагнув влади і могутності, було важко встояти. Якщо ти можеш взяти щось, з чого утворений твій світ, і змусити його змінитися згідно з твоїм бажанням, то ти не можеш вдавати, що ти такий самий, як м‘ясник, ліхтарник, чи кравець. Але замість того, щоб вважати себе кращим, я давно зрозумів, що я просто інший.

Що мало свої власні підводні камені.

До мене дійшло, що я закрив око тільки тоді, коли я відкрив його і побачив, як на мене дивиться моє власне обличчя. А принаймні щось дуже схоже. Риси ляльки були грубішими, і вона мала два ока. Зробити це не було моїм свідомим рішенням. Очі були порожніми.

-- Я ще такого не бачив, -- повідомив мене Мок М‘єн. – І не впевнений, що хотів би побачити ще раз.

-- Я йду поставлю пастку. Повернуся скоро, або взагалі не повернуся, -- сказав я йому, обмотуючи поранену руку далеко не чистою хустинкою. – Пильнуй, будь ласка, за тією істотою, і якщо побачиш – кричи.

Я закинув сітку на плече. Подумки дав наказ ляльці зробити те саме з іншою, і спускатися за мною по заржавілих сходах на вулицю.

Якби в мене був час і сили, то використовуючи його кров, я міг би створити локатор породження тріщини. Та їх в мене не було, і взагалі я не думав, що такий локатор стане мені в пригоді. Істоті було не до вподоби, коли вторгалися на її територію. Якщо вона була такою войовничою, як її описав Мок М‘єн, то можна було сміливо розраховувати, що вона з‘явиться сама і мені не доведеться полювати за нею.

Лялька мовчки йшла за мною по вулиці до місця де члени бригади Мок М‘єна зустріли свій кінець. Двері були зачинені.

-- Зараз буде ризикована частина плану, -- сказав я своєму творінню. Хоча в нього й були мізки, що виглядали переконливо, власного розуму в нього не було, тож він не відповів. Якщо з другого боку дверей істота досі чекала, в мене не буде часу поставити пастку.

Я наказав ляльці кинути сітку і відчинити двері. Коли ніщо не вискочило і не порвало її на частини, я наказав їй увійти в чорну, як ніч будівлю. Коли вдруге нічого поганого не трапилося, я пішов за нею і на першому поверсі, при магічному світлі, взявся розкладати сітки, одну зверху над другою. Кривавій ляльці бракувало сприту, щоб швидко виконувати таку роботу, тож я велів їй чекати і не перешкоджати мені. Всередині кімната була нічим не примітною, за винятком одного кутка. В той час, як зовнішня частина будівлі якимось чином розплавилася, всередині вона виглядала так, наче її поставили на маленький вогонь.

В тому кутку була нічим не примітна боса нога прикріплена до тіла в кріслі-гойдалці. Моє око не хотіло затримуватися ні на тілі, ні на кріслі. З ними обома трапилося щось неймовірне, неприродне. В одних місцях дерево, плоть і одяг переплелися так, що їх було неможливо відрізнити, а в інших булькали, як підлива залишена без догляду на вогні.

Після того як я переконався, що сітки виставлені як слід, я покликав ляльку, наказав їй стати посеред сіток, а сам відійшов від будинку, залишивши її напризволяще. Поки вона не помре, я не міг нічого чарувати.

Я не хотів відходити аж до Мок М‘єна, але й знаходитися надто близько до пастки мені теж не хотілося, бо я боявся, що істота відчує мій запах, а не двійника. Було неможливо визначити як близько, чи як далеко я повинен стояти, тому я зупинився на середині відстані й став чекати.

Я зайняв позицію звідки було добре видно двері, сперся на погано заштукатурену, нерозплавлену стіну, в глибокій тіні навісу. Магам бракує терпіння так само як будь-кому іншому. Я був роздратований, змучений, невиспаний і стурбований. Хвилини тягнулися, перетворилися в годину, я зосередився на зв‘язку з кривавою лялькою, і легковажно дозволив своїй увазі блукати. Якби я був пильним, то зауважив би легенький, дивний запах паленого цукру і жовчі, що повільно посилювався в нерухомому, холодному повітрі.

-- Над тобою! – почув я крик Мок М‘єна і не задумуючись помчав в бік будинку, в якому поставив пастку. Породження тьми кинулося вниз зі стіни наді мною, зі зловісним криком звалилося на те місце, звідки я щойно відійшов. Я не озирався. Або встигну, або ні. Проте, про всяк випадок, я схопив в руку ніж.

Я щодуху мчав до дверей. Я чув, як позад мене його кігті шкребли по бруківці, і судячи з цих звуків, воно наздоганяло мене. Подумки я наказав кривавій ляльці відчинити двері, що вона або зможе, або не зможе зробити, без моєї присутності поряд з нею. Мені не хотілося зупинятися і відчиняти двері. За цей час породження тріщини майже напевно скоротить відстань поміж нами.

Я швидко наближався до дверей. Вони не відчинялися. Істота позад мене видала крик, який переріс у рев, а тоді я почув, як вона різко видихнула і стрибнула. Я кинувся плазом на вулицю, заробивши кілька подряпин і синців. Породження тріщини пролетіло наді мною.

Двері відчинилися. Я побачив свою криваву ляльку за мить до того, як породження тріщини налетіло на неї, повалило назад всередину кімнати. А тоді мені перепало щастя відчути на собі, як породження тріщини потрошить її та кусає за обличчя. Моєю єдиною втіхою було те, що чудовисько теж це відчуло.

Ось чому я заплатив Мок М‘єну в сто разів більше, ніж насправді вартував його абсолютно нічим не примітний ніж. З допомогою крові, що збереглася на лезі, я зробив істоту частиною кривавої ляльки, і таким чином вона відчула на собі такі самі важкі, болючі наслідки.

Кривава лялька не відчувала нічого, і без проблем виконала мій наказ утримувати породження тріщини, поки не загине. Заціпивши зуби від нестерпного болю отриманих не мною смертельних ран, я зіп‘явся на ноги і сперся на одвірок, спостерігаючи за тим, що відбувалося в глибоких сутінках кімнати. Коли чари повернуться, мені потрібно буде діяти швидко.

Породження тріщини знемагало від болю, знавісніло від нього. Воно намагалося вирватися від кривавої ляльки, що лежала, стікаючи кров‘ю, на підлозі. Своєю чергою лялька міцно стискала його в своїх обіймах. Це роз’ятрювало тварюку. Істота шалено кусала ляльку за те, що та утримувала її, і тим самим, звісно ж, завдавала більше болю собі, на що вона реагувала, намагаючись втекти…

Цей цикл повторювався пів десятка разів перш ніж лялька, зітхнувши, здохла, і я знов міг черпати енергію зі свого джерела. Я негайно активував команди вплетені в сітки, шаленими темпами вливаючи в них енергію.

Сітки ожили, обмотали породження тріщини, що знавісніло верещало, і почали стискатися, шепочучи команди зберігати спокій, залишатися пасивним, припинити боротьбу. З кожним рухом чудовиська, вони щораз міцніше спліталися навколо нього, нитки рипіли, швидко зв‘язуючи його. Протягом кількох секунд мені двічі довелося посилювати сітки, щоб вони не розірвалися під час цієї боротьби. Я небезпечно наблизився до виснаження свого джерела. Якщо це трапиться, я втрачу свідомість. А це означало смерть.

Зрештою істота могла тільки ледве-ледве ворушитися і скиглити крізь зв‘язану пащу. Наскільки я бачив, його шкіра постійно змінювалася з блакитно-чорної на болотисто-сіру, намагаючись злитися з оточенням, як вона це робила, коли підкрадалася до мене.

Зачерпнувши так швидко стільки енергії, я фізично ослаб. Земля починала втікати мені з-під ніг. Я закріпив закляття на сітках, похитуючись вийшов на вулицю і плюхнувся на землю. Серце калатало, страшно тягнуло блювати. Я змусив себе робити довгі, повільні вдихи холодного, нічного повітря. Коли я позбувся смороду чудовиська, мені стало трохи краще.

-- Ти досі живий, -- зауважив Мок М‘єн, наближаючись до мене.

-- Більш-менш, -- вичавив я з себе.

-- Та істота вміє ставати невидимою. Я не помітив її, поки вона просто не з‘явилася, готова стрибнути тобі на голову.

-- Не невидимка, просто міняє забарвлення. Хоча на відстані це майже те саме.

Він знизав плечима.

-- Як скажеш. Що далі?

-- Тепер ми перенесемо істоту на вулицю, де розташовані Новини.

-- Вона називається Квадратна Підошва.

-- Нарешті мої пошуки знань довжиною в життя закінчилися. Чим мені тепер зайнятися?

-- Твій сарказм гострий, як бритва. Ти маєш намір перенести її чарами, чи як?

-- Я маю намір тягнути її, а ти мені допоможеш.

Він довго дивився на мене, тоді заглянув у будинок і оцінююче глянув на породження тріщини.

-- Ага, але візком буде зручніше, згоден? Треба було раніше мені сказати. Зараз повернуся.

Я неуважно махнув рукою і сконцентрувався на новому приступі нудоти. Але загалом я був задоволений. Нарешті я спіймав породження тріщини, і то набагато легше, ніж побоювався.

Але моя боротьба з цією істотою тільки починалася.

Подорож до вулиці Квадратна Підошва зайняла приблизно вічність, і можете собі уявити, наскільки приємним було штовхати візок з породженням тріщини крутими схилами, які на Поясі вважаються вулицями, але решта ночі минула без пригод. Ми з Мок М‘єном по черзі тягнули і штовхали візок, і з допомогою колоритної лайки з його і мого боку, ми зрештою живі-здорові прибули до чорного ходу Телемарха.

Зі свого боку, відколи ми залишили вулицю Півмісяця, істота не видала жодного звука.

-- Тобі краще далі не йти, -- сказав я Мок М‘єну. – Всередині Телемарх залишив небезпечного вартового, а я ще не відійшов достатньо, щоб вберегти тебе від нього.

Це була брехня. Я просто не хотів, щоб у Мок М‘єна був безперешкодний доступ у Цитадель. Я почував себе некомфортно вже від того, що він знав, де знаходиться таємний вхід. Може він і був старим другом Амри, проте все одно він був готовий битися з нею на смерть. Яким би приємним він не був, ключів до моєї домівки він не отримає, тим більше, що він був розумним і спритним.

-- Що ж, на цьому наша ділова угода закінчується, за винятком питання транспорту, яке ми обговорювали, -- сказав я.

-- Гадаю, що так.

-- Ще одна справа.

-- Ага?

-- Мені потрібен діамант. Він не мусить бути великим, але настільки бездоганним, наскільки це можливо.

Тепер, коли в мене було породження тріщини, я почав обмізковувати, що мені буде потрібне в пеклі.

--Знайду щось відповідне. За відповідну ціну, звісно.

-- Звісно.

На моє здивування він простягнув мені руку. Я її потиснув.

-- Якщо тобі буде потрібен ще один ніж, то в мене є майже такий самий фартовий. І, магу?

-- Так?

-- Нехай сам Восто принесе тобі удачу. Сподіваюся, ти повернеш її. – З цими словами він, не озираючись, пішов темною вулицею.

Конструкт хотів напасти на породження тріщини, що мене зовсім не здивувало. Я заспокоїв його на час, поки затягнув візок з істотою в погріб, проте саме бажання залишив незмінним. Якщо породження тріщини якимось чином дремене з неволі й спробує втікати в цьому напрямку, то йому принаймні вчинять опір.

Але йому не втекти з ув‘язнення, яке я для нього запланував.

Я котив візок з чудовиськом коридором до центральних сходів, що вели з гребня гори, і хоча я був виснажений, то вперше відколи я увійшов в Цитадель, в мене на серці полегшало. Спіймати істоту було тільки першим кроком в серії самовбивчих кроків, але після стількох днів перешкод і затримок, мені нарешті вдалося зробити цей перший крок.

Наступний крок був значно простішим. Я вважав, що породження тріщини якось пов‘язане з джерелом, яке його створило – тріщиною. По суті я був цілковито впевненим в цьому. Але потрібно було переконатися.

Біля сходів я вивалив чудовисько з візка і зіштовхнув його зі сходів. Воно мовчки покотилося на сходовий майданчик, я за ним. Підсунув його на позицію, зіштовхнув з наступних сходів, і таким чином дістався до кімнати, яка колись давала доступ до тріщини.

Як тільки істота закотилася в кімнату, то неначе сказилася; це застало мене зненацька. Вона верещала і звивалася, несамовито накинулася на свої пута. Сітки почали слабнути і рватися, я швиденько залив у них більше енергії.

-- Ну, що ж. Бачу, в тебе є зв‘язок з тим, що породило тебе, -- промовив я, задоволений, що перша, ключова частина мого плану принесла плоди.

Вб‘ю… тебе. З‘їм тебе.

-- Ти вже намагалася. Нічого в тебе не вийшло. І раптово ти стала розумною.

Досі істота проявляла тільки звірячий інстинкт. Тепер вона розмовляла, і до того ж телепатично?

Раніше… не треба. Тепер треба.

-- Розмовляти?

Розум.

Народжена з хаосу, з можливостей. Мабуть, мене не повинно дивувати, що вона здатна трансформувати і розвиватися. Але ця ідея мене вкрай занепокоїла. Якими були її обмеження? Чи вона взагалі мала якісь обмеження? Скільки часу їй потрібно, щоб розвинути розум, який буде рівним, а то й перевищуватиме мій?

Відпусти мене. Або я вб‘ю тебе, з‘їм і висеру.

Я підійшов до неї, сів навпочіпки і уважно глянув у фасеткові очі. Я мусив підкорити цю істоту, якщо хотів чогось від неї добитися. Якщо мені не вдасться підкорити її, і то швидко, доведеться вбити її і забрати те, що мені потрібно; а я не мав певності, що екстракція буде успішною. Мистецтво вимагає певності, яка практично межує з егоманією, чи пихою.

-- Нічого цього не трапиться, -- сказав я їй.

Вона завила і заборсалася. Я дозволив їй, поки що.

-- Замовкни, -- сказав я, вона не звертала на мене уваги. Тож я викликав хвилю сили і натиснув на істоту, міцніше, ще міцніше, поки їй не забракло повітря, щоб вити.

-- Ти робитимеш те, що я скажу, коли я скажу, -- промовив я.

Вб‘ю тебе, порву тебе, з‘їм твоє око…

Я клацнув пальцями і відправив фантомний біль по нервах її потворної пащі. Особливо очей. Вона заверещала. І почала звиватися. І верещати. Я дозволив, щоб це тривало протягом довгого часу. Коли я розвіяв біль, вона лежала нерухомо, тільки важко дихала.

-- Більше ти мені не погрожуватимеш. Ти робитимеш те, що я скажу, коли я скажу, або я повідриваю тобі ноги, щоб ти ніколи не втекла, і вирву зуби, щоб ти не становила загрози.

Ти… чудовисько.

-- Нарешті ми починаємо розуміти одне одного.

Я залишив істоту зв‘язаною в кімнаті, де раніше була тріщина. Я ще раз зміцнив сітки, а тоді знайшов, активував і посилив встановлені Телемархом обереги.

Я не міг довіряти цій істоті, яку вирішив називати Півмісяцем, за назвою вулиці, де вона полювала. Вона була людожеркою. Вона була породженням хаосу. Вона була небезпечною. Змусити її боятися мене, так. Повністю зламати її волю?

Ніколи.

Вона буде завжди шукати шляхів звільнитися. Вона не заспокоїться поки не знайде спосіб знищити те, що перетворило її з мисливця в здобич, з чудовиська в жертву. Але вона буде вичікувати, поки не побачить таку можливість.

Наразі цього було достатньо.

Задоволення, яке я відчував спіймавши її, заглушила жорстокість, до якої мені довелося вдатися. Коли я повільно підіймався сходами в Цитадель, то був дуже, дуже змучений, якийсь пригнічений і брудний.

Ну, що ж. Це не вперше я зробив щось огидного. Я не надто обтяжений мораллю, але принаймні розрізняю, що таке добре і що погано, і як ви не намагайтеся виправдати тортури, їх не увіпхнеш в список своїх добрих справ.

Півмісяця потрібно змусити допомогти мені врятувати Амру. Півмісяць був чудовиськом-людожером, яке з радістю відкусить мені пів обличчя і вилиже мізки крізь носові порожнини. Це не виправдовувало тортур, бо кінець кінцем йшлося не про породження тріщини – йшлося про мене. На що я був готовий. Як далеко я був готовий зайти, щоб здобути те, чого хотів.

І звісно ж, я був готовий зайти так далеко, як цього потрібно, яким би мерзотником це мене не робило.

Я вже це пережив. Інша ситуація, інші наслідки, та сама злість на себе. Ті, хто вдається до темних вчинків, повинні принаймні мати тверезий погляд і бути чесними, з собою, якщо не з іншими.

Для цього мого одного ока вистачало.

Коли я пройшов крізь камін, Марл дрімав в кухні у кріслі з плетеною спинкою. Хоча я фактично не шумів, він майже відразу прокинувся.

-- Магу, -- промовив він, протираючи обрубком заспані очі.

-- Марле, -- відповів я. – Чому не спиш?

-- Ти мав рацію на рахунок тієї Вен. Вона оточила вежу військами. Ми подумали, що буде найкраще, якщо ти довідаєшся про це, як тільки повернешся.

-- Вони поводилися войовничо?

-- Ні. Просто стоять і колупають пальцем в сраці.

-- Ну, тоді нехай. Йди поспи нормально, пане Марл. В цьому кріслі можуть наснитися жахи.

Він кивнув і я залишив його, по дорозі у своє внутрішнє святилище я пройшов повз інших у їхніх ліжках.

Боги, як Кіль хропів. Дивно, що хтось ще не придушив його уві сні.

Коли я сам нарешті ліг у ліжко, то відчув, як спадає принаймні частина напруги кількох останніх днів. Діями пані Вен я не переймався. Якщо в неї не було мага, вона могла скільки завгодно погрожувати кулаком, це не зашкодить мені чи моїм людям. А тепер, коли я схопив Півмісяця, Гаммонд теж турбувала мене значно менше. Максимум за кілька днів я або зламаю істоту і покину Цитадель з нею, або буду змушений спробувати і забрати в неї те, що мені потрібно. Якщо мені вдасться, то дякувати всім нікчемним богам, я залишу Белларіус. Або я міг просто вшитися звідси і спробувати зламати Півмісяць під час подорожі. Чим більше я про це думав, тим більше мені ця ідея подобалася. Я починав ненавидіти Белларіус так само, як його ненавиділа Амра.

Вперше відколи я прибув у Місто на Горі, я заснув ні разу не сіпнувшись, а з другого боку туманних воріт на мене не чекав страхітливий жах. Це був добрий, міцний сон без снів.

Тому, звісно ж, наступного дня все полетіло до дідька.

В мене ніколи не було хисту до ілюзій, і вони мене не цікавили. Щоб створити переконливу брехню з допомогою Мистецтва, потрібен певний склад розуму, майстерність і докладність, які здавалися мені страшно марудними. О, якщо потрібно я міг вичарувати доволі переконливу оману, щось що витримає поверхневий огляд, а навіть доторк. Я міг вдати шум, чи приховати сморід. Це можуть більшість магів. Але я ніколи не претендував на звання магістра ілюзорної магії.

Гаммонд була таким магістром.

Утримувати мага проти його волі пекельно важко. Він порве ланцюги і вигне ґрати, зірве з завіс двері, перетворить кам‘яні стіни в пил. Спалить вартових на попіл, розтопить їхню зброю і лати в блискучі калюжі.

Якщо його не осліпити, не оглушити, не позбавити можливості орієнтуватися в просторі.

Я прокинувся тому, що падав, перекидався, у вухах свистіло повітря. Я відкрив очі й побачив тільки хаос калейдоскопічних кольорів. Я викликав магічний зір, скидалося на те, що я падав у нескінченний вир енергії.

-- Доброго ранку, магу, -- голос Гаммонд пролунав звідусіль і нізвідки, пробиваючись крізь завивання вітру.

-- Як тобі вдалося продертися через обереги? – запитав я, намагаючись говорити зі спокоєм, якого зовсім не відчував. Я порився в магії, що зв‘язувала мене, але не знайшов жодної точки опори, жодної вільної ниточки, за яку було можна потягнути. Це було не плетиво, а туман. Чесно кажучи, рівень її майстерності злякав мене.

-- Ми знайшли твою мишачу нірку на Квадратній Підошві. Дивно, що ти не завдав собі клопоту замаскуватися тієї першої ночі. Поясом блукає не так багато високих чоловіків з одним оком, що розмовляють з чужинським акцентом. Принаймні таких, що не виглядають на найманців.

Отже, допитлива сусідка таки виявилася стукачкою. Вся моя обережність після того була марною тратою сил і часу.

-- Сподіваюся, конструкт спричинив вам не надто багато клопотів. – Так насправді я мав на увазі, сподіваюся він добряче пошматував тебе і твоїх людей. Я мав доступ до свого джерела. Але якщо я не міг вбити її, це не мало значення. Я не міг нівелювати її спритну пастку. А щоб прикінчити її, мені потрібно мати змогу виявити її. Саме тому вона зачарувала свій голос так, щоб він лунав звідусюди і нізвідки.

-- Голем? Трохи неприємна несподіванка, але ми вчасно з ним справилися. Мушу признати, твої закляття на дверях були значно поважнішою перешкодою.

-- Ви подолали мої закляття і конструкта не потривоживши мене?

-- Якщо тобі від того легше, якби ти не спав, мені б це не вдалося.

Я міг вдарити навмання і сподіватися на те, що мені пощастить. Я міг знищити все, що знаходилося зі мною в кімнаті. Мабуть, я міг обвалити великі шматки Цитаделі, якби дав з себе все, на що здатен. Але в мене не було жодних гарантій, що вона перебувала в тій самій кімнаті, чи навіть на тому самому поверсі, що і я. На її місці я був би далеко.

-- Чого тобі треба, Гаммонд?

-- Вен сьогодні нападе. Практично з хвилини на хвилину. Більше ніякої розвідки чи невеличких сутичок вздовж барикад. В неї чисельна перевага, ця чисельна перевага добре навчена, і вона збирається зламати нас.

-- Ти знала, що до цього йде. Впевнений, що ти відповідно приготувала Пояс.

-- О, так, ми перетворили наші домівки і магазини в бойні, і тепер чекаємо, коли з‘явиться худоба. Якщо дійде до вуличних боїв за кожен дім, то в них мало шансів прикінчити нас швидко. Але я б не хотіла перетворювати свою світлицю на криваву лазню, повір мені.

-- А хто хотів би.

-- Саме так, рада, що ми погоджуємося. Тож коли засурмлять горни і війська Вен вступлять у бій на барикадах, ми їх неприємно здивуємо. Зараз мої бійці заповнюють Цитадель, підіймаються з Пояса довгими сходами у твоєму погребі, і коли прийде час, ми нападемо на них ззаду і порубаємо на шматки.

-- І де в цьому всьому я і мої люди?

Якусь мить вона мовчала. Тоді:

-- В мене на шляху.

Ось в чому справа. Вона не відважиться відпустити мене, навіть після того, як здобуде те, чого хоче. Немає нікого більш злопам‘ятного за мага. Вона думала, що я їй цього не дарую, і вона мала рацію.

-- Казала я тобі не повертатися в Пояс, -- продовжила вона. – Нічого особистого. Я не ненавиджу тебе так, як я ненавиджу шляхту.

-- Але мене все одно чекає смерть. – Тільки насправді смерть мене не чекала. Бо в мене досі був срібний амулет, який носив вбивця найнятий Штайнером.

-- Ага.

-- Може велетенська сума грошей допоможе тобі передумати? – запитав я, шукаючи навпомацки кишеню, в якій лежав амулет. Здавалося б, що це просто, але насправді, коли ти нічого не бачиш, а всі твої інші почуття кричать тобі, що ти падаєш з нескінченної висоти, досить важко.

-- Ти хочеш підкупити мене грошима, якими я вже й так заволоділа?

-- Ти заволоділа чотирма скринями. А не тим, що в них начебто є. – Я рідко коли брешу, бо в мене рідко коли є в цьому потреба. Я був певен, що їй ще не вдалося відкрити скрині. Нарешті моя рука знайшла і залізла в кишеню.

-- Думаєш, я…

Як тільки моє голе тіло доторкнулося до поглинача магії, її голос і її магія вмить зникли.

Я досі був у ліжку. Я був сам на другому поверсі. Я почув, як внизу лається Гаммонд. Я усвідомив дві речі одночасно: я більш-менш потрапив у пастку, і що, якщо Кіль та інші були ще живі, то вони щойно перетворилися в заручників.

Та все одно це було краще ніж те, що приготувала для мене Гаммонд.

Я не міг залишатися відрізаним від свого джерела до нескінченності. В неї там були війська, судячи зі звуків – доволі багато, і без магії я рано чи пізно загину від меча або стріли. Я вирвався з-під її контролю, і будемо сподіватися, змусив її поводитися обережніше. Оце й усе, на що здатен амулет.

Тепер в мене було два виходи: спробувати втекти з Цитаделі, або відвоювати її.

Я намагався ніколи не втікати. Не тому, що я такий сміливий. Це не так. Але я впертий і загребущий. В певних ситуаціях це майже те саме.

Я випустив амулет в кишені і пустив у дію ті невеличкі знання бойової Госландської магії, яких неохоче навчив мене батько. Брак досвіду я спробував компенсувати грубою силою.

Збентеження. Збентежений ворог – переможений ворог. Я приклав руки до підлоги і змусив магію текти через долоні, затопити нижні поверхи. Я почув, як вона ллється на них, як люди роздратовано лаються, кидають зброю, стикаються один з одним. Коли я відчув, що Гаммонд починає протидіяти, то різко перемкнувся.

Сум‘яття. Я вимкнув тепер марні обереги Цитаделі й неймовірним телепатичним поштовхом змусив головні двері відчинитися. Для надійності я додав пекельне завивання. Я сумнівався, що війська Вен скористаються запрошенням і увірвуться всередину, але справа не в цьому. Річ у тому, що буде далі.

Паніка. Ми злилися з болем в одне ціле. Я поділяв цей біль з усіма, хто був внизу. Коли я кажу поділяв, це означає я направляв його вниз, подобалося це їм чи ні. Я докладно пригадав, яке це відчуття втратити око і обрушив його на непроханих гостей.

Я був задоволений криками. Хтось вигукнув “Стійте!”, і я зрозумів, що принаймні кілька з них скористалися відчиненими дверима.

Через кілька секунд Гаммонд вдалося послабити моє закляття, але вона не могла розвіяти його цілковито. Я змінив тактику. Я викликав жах, який відчував хлопцем, коли Тейолі захопили нашу родову садибу і я чув, як до мене методично, кімната за кімнатою, наближалася смерть.

Гаммонд знову вдалося послабити найгірші наслідки. Як не крути, емоційна магія – лишень форма ілюзії. Але більшість з її солдатів не були загартованими в боях ветеранами. Це були власники магазинів, дрібні торговці й ремісники. Судячи зі звуків багато з них зараз накивали п‘ятами, або через відчинені двері, або назад через таємний прохід в кухні.

Але не всі.

З пів десятка озброєних людей в латах помчали по сходах, по два одночасно. Перша пара мала щити і мечі, друга – арбалети. Не знаю, чим була озброєна третя пара, бо над рівнем підлоги видніли тільки їхні голови, коли я скосив їх своїм Мистецтвом.

За раз я можу ліквідувати тільки одну людину. Проте я можу вичарувати лезо довжиною з віз і тонке наче бритва, яке проріже скільки завгодно тіл і панцирів, хоча це й критично осушує моє джерело.

Різноманітні частини солдат посипалися в хаосі крові й криків вниз по сходах.

Я підсилив чарами голос, зробив його трохи нижчим і значно голоснішим, і промовив до тих, хто залишався внизу.

-- Я вб‘ю вас всіх.

Я відчував, як Гаммонд гарячково намагалася вселити мужність в колективну голову своїх військ, проте вона значно краще володіла сенсорними ілюзіями ніж емоційною магією. І моє джерело було глибше ніж в неї. Я дав їм відчути розпач, яку відчував, коли Король Тіней змусив мене катувати Амру, заливаючи розплавлений свинець у її кістки.

Цей вид магії не належав до моїх улюблених, і я в ньому не надто розбирався. Але не потрібно бути досвідченим теслею, щоб забити молотком цвях. Не потрібно бути менестрелем, щоб закричати. Я махав міцніше і кричав голосніше, ніж Гаммонд, а майстерність під три чорти. У Гаммонд не було джерела, щоб змагатися зі мною на рівних, і вона це знала.

-- Якщо хочеш, щоб твої слуги жили, -- вигукнула вона до мене. – Припини негайно.

-- Ти говориш так, наче вони ще живі.

-- Двоє більш-менш цілі. Один виживе, якщо його негайно доглянути.

-- В мене тільки твоє слово, що признай, важить не надто багато.

Я почув, що вона щось бурмоче. Скрипнули якісь меблі. Тоді почувся голос Марла.

-- Вона не бреше, магу.

Гаммонд була цілком здатна вдати чийсь голос.

-- Скажи мені, в якому всі стані. Поіменно, будь ласка, Марле.

-- Крейда живий, але отримав удар в голову і зараз у відключці. Тон мертвий. Кіль дихає, але тридцять сантиметрів сталі прибило його стегно до шафи. – Він замовк. Коли він обізвався знов, його голос звучав тихіше. – З нього вилилася купа крові, магу, і вона не припиняється.

На мертвих богів. Я не міг здатися Гаммонд. Вона просто вб‘є мене, а тоді прикінчить їх. В неї не було вибору. Напавши на Цитадель, яку я проголосив своїм святилищем, вона зайшла надто далеко і вона це розуміла. Вона знала, що раніше чи пізніше, я змушу її заплатити. Навіть якщо я присягну, що не буду переслідувати її, вона не повірить.

Мовчання затягувалося. Через заґратоване вікно я почув тихий рев, далекий грім відкритих горлянок і горнів. Я обережно виглянув.

Вен атакувала барикади. Буквально всі найманці, що байдикували біля будинків шляхти, спускалися з гори, готові до битви. Десь поза полем мого зору сталь дзвеніла об сталь, відлуння неслося по горі, разом з криками болю і лихоманкою бою.

-- Гаммонд, -- вигукнув я.

-- Що?

-- Ти зараз програєш свою війну. Вен пішла на штурм, і я дуже сумніваюся, що це закінчиться добром для твоєї сторони, якщо я буду сковувати і відволікати підмогу.

Я почув, як вона рухається, мабуть, щоб глянути самій. Тоді почув її лайку.

-- Пришли до мене моїх людей, -- сказав я їй. – І присягаю своїм ім‘ям і своєю силою, що не стану заважати твоїм людям залишити Цитадель. Або не присилай, і тоді побачиш, я зроблю все можливе, щоб ви зазнали невдачі.

Тепер настала її черга грати в мовчанку.

-- Час втікає, Гаммонд.

-- Хай тобі дідько, -- сказала вона. Тоді я почув крик Кіля. Тоді він почав вживати слова, за які мене в дитинстві лупцювали. Тоді вони з Марлом з‘явилися на сходах, Марл його підтримував.

-- Йому потрібен турнікет, -- сказав Марл, опустивши Кіля на підлогу. – Я йду за Крейдою.

І пішов.

Кров дійсно невпинно лилася зі стегна Кіля. Він вже зблід, губи побіліли. Я зірвав свій пояс і обмотав йому стегно над раною, але не міг стягнути міцно самими руками. Я потребував палиці, або ще чогось довгого і твердого, щоб міцніше скрутити пояс.

Я оглянув кімнату, яка була порожньою, за винятком скринь, ліжка – чиї дерев‘яні ніжки були надто товстими – і вкритого полотном мольберта Телемарха.

Ідеально.

-- Стискай пояс міцно, -- сказав я Кілю, підійшов і розтрощив мольберт, скинувши вкриту картину на підлогу. Я зламав одну ніжку мольберта пополам, повернувся до Кіля, загнав її між поясом і стегном, і міцно перекрутив.

-- Горм на паличці! – вилаявся він.

-- Не будь дитиною, -- сказав я, а він кинув на мене погляд, який говорив, що він з радістю вб‘є мене під час сну. Тоді його повіки затріпотіли, очі закотилися і він схилив голову на груди, знепритомнівши від втрати крові й болю.

Незграбно спотикаючись, з Крейдою на плечі, по сходах піднявся Марл. Як тільки він зійшов на останню сходинку, я сплів над сходами закляття. Воно було не надто міцним, бо зв‘язувало тільки повітря, проте якийсь час протримається.

Марл поклав Крейду в моє ліжко і зіп‘явся на ноги. Я побачив, що йому набили пику. Невдовзі він весь буде в бридких синцях.

-- З тобою все гаразд? – запитав я його.

-- Більш-менш. Краще ніж Тон, і краще ніж цих двоє. Як вони проникли в Цитадель, магу?

-- Це моя вина. Хвиля недбалості з мого боку привела їх до входу на Поясі. Гаммонд володіє магією достатньо, щоб цим скористатися. – Я підійшов до вікна і спостерігав, як ударна сила Гаммонд виривається з парадних дверей Цитаделі, зазнає певних втрат від лучників, яких Вен залишила, щоб утримувати мене в Цитаделі, і розбиває їх завдяки своїй кількості. Їх було більше сотні проти десятка. Коли різня закінчилася, вони миттєво перегрупувалися і рушили з гори вниз, туди, де кипіла справжня битва. Навколо них почали здійматися ілюзії Гаммонд, я бачив це магічним зором і на своє власне око. Мовчазні й мерехтливі, переважно вкриті чародійським туманом, вони налетять на задні лінії Вен і посіють хаос.

-- Що нам тепер робити? – запитав Марл.

-- Почекаємо поки всі до останнього заберуться звідси. Тоді я приведу нашому схильному до травм юному другу якусь допомогу.

-- А далі? Здається, тепер вже всі в місті мають щось проти тебе. Без образ.

-- Таки мають. Що ж, в мене є все, що потрібно, більш-менш. Пора вшиватися звідси. – Але перш ніж залишити місто, я залишу Вені Гаммонд пам‘ятку. І ця пам‘ятка буде далеко не з приємних.

На жаль я не належу до тих, хто вважає “живи сам і дай жити іншим”.

Кіль якомога швидше потребував допомоги. Я почекав кілька хвилин, тоді спустився по сходах, позад шквальних вітрів, які викликав, щоб очистити шлях. І правильно зробив. Гаммонд залишила двох лучників, щоб вони спробували прикінчити мене. Вони не змогли добре прицілитися, бо стріляли в штормовий вітер, проте один встиг випустити стрілу, перш ніж я дезінтегрував його.

На другому поверсі більше нікого не було. Я зачинив двері, знов виставив обереги, тоді оглянув кухню. Таємних вбивць у ній не було. Доклавши значних зусиль, я закрив камін розколотим кухонним столом і наклав на нього закляття, щоб війська, що втекли туди звідки прийшли, не могли повернутися. Закляття вийшло таким собі, проте витримає, поки я збігаю по допомогу для Кіля.

Перед цим я пішов і пошукав Тона в хаосі трупів і частин тіла, на випадок, якщо Марл помилявся. Трупів було значно більше, ніж я міг приписати собі особисто, отже Тон і Крейда на щось таки згодилися, перш ніж їх розбили. Спочатку я Тона не побачив.

Я знайшов його розпростертим на одному з ліжок. В нього не було часу одягнути лати, але судячи з картини після бою, він забрав з собою трьох чоловік. Його прикінчили списом, а для певності перерізали горло.

Я закрив йому очі й зняв з його сорочки заляпану кров‘ю брошку з палаючою вежею. Вона йому більше не стане в пригоді. Мені так. Я заховав її в кишеню і пішов геть.

Хурвуса, лікаря з Непереливок, буде практично неможливо знайти, і в будь-якому випадку, заради одного хлопця його не відірвати від потоку поранених, що прибувають до нього сьогодні. Сірий Зуб, якщо він вдома, набагато ближче. Я не був певен, що Фаллон Сірий Зуб може вилікувати комусь щось більше ніж біль голови, але він в біса непогано вилікував себе, що давало мені надію. Якщо ні, то Кіль отримає розжарену кочергу в рану, що або зупинить кровотечу, або ні, але точно надовго, може назавжди, залишить його калікою. Якщо він взагалі виживе.

Температура опустилася і лискучі від дощу вулиці з попередньої ночі, хоча й не повністю вкрилися кригою, місцями були слизькі. Настільки, що всю свою увагу я скерував на те, щоб дивитися під ноги, і коли завернув за ріг, ледь не загинув.

Один лучник був розташований на шляху до дому Сірого Зуба, найманець. Я завернув за ріг, підвів погляд від бруківки і побачив його, метрів десь за двадцять, зі стрілою на тятиві. Я й гадки не мав, хто йому платив, чи чому він не брав участі в головній події, і не завдав собі клопоту запитати.

Я ринувся назад за ріг, і звісно ж, на обледенілій бруківці нога висковзнула з-під мене, і я гепнувся на дупу.

Стріла пролетіла небезпечно близько до мене. Вона вдарила у вкритий бруківкою схил десь в тридцяти сантиметрах позад мене, і розкололася зі звуком зламаної кістки.

Я розправився з ним до того, як він поклав пальці на оперення другої стріли, обережно став на ноги, і по крові продовжив свій шлях.

Сірий Зуб не відповів на мій настирливий стук, тож я акуратно прошепотів через обереги слово сили. Не достатньо, щоб активувати їх; мені ще не набридло життя. Але достатньо, щоб він зауважив і прийшов перевірити. Не минуло й хвилини, як двері відчинилися.

-- Я так і думав, що це ти, -- сказав він.

-- Чому це?

-- Я не знаю більше нікого такого наполегливого і такого безпечного з небезпечними чарами.

-- В мене надзвичайна ситуація. Кіля смертельно поранили. Ти знаєш, що я не вмію зцілювати. Допоможеш?

-- Ага. Зажди хвильку. – Він зник всередині, тоді повернувся з торбою закинутою через плече. Ми вирушили під гору.

-- Не гарантую, що зможу допомогти, -- попередив він. – Я зцілюю не з допомогою Мистецтва, а Філософії. Вона має свої обмеження.

-- Хай там що, я вдячний за те, що ти намагаєшся.

Решта шляху пройшла в мовчанці. Він не питав, що трапилося. Чесно кажучи, я й не очікував, що він запитає. Ми підійшли до Цитаделі і я провів його через обереги.

-- Вони на другому поверсі. Дякую за допомогу. – Я витягнув з кишені ключ Тона і вручив йому. – Він дозволить тобі проходити крізь обереги.

Сірий Зуб насупився.

-- Він весь в крові.

-- Пробач. – Я повернувся, щоб йти.

-- А ти куди?

-- Треба звести певні рахунки.

-- Я думав, тобі наплювати на Белларіус, -- вигукнув він мені в спину.

-- Наплювати, -- відповів я, і я не брехав.

Коли я народився, батько наперекір бажанням матері відніс мене до Провидиці Драконового Ока, на що мав повне право, як бойовий маг. Звісно, що я цього не пам‘ятаю. Але мені розповідали, що Провидиця тільки глянула на мене і сказала, що ще не бачила такого глибокого джерела, як в мене. Батько був дуже щасливий. Тоді вона сказала, що я стану або правителем, або грабіжником, і що її старі очі не бачать різниці. Від цього щастя в батька значно поменшало.

-- Не бойовим магом? – запитав батько.

-- Магом, так, звісно. І він братиме участь в битвах. Але він не буде бойовим магом.

Для батька вона могла з однаковим успіхом сказати, що я буду ремісником. Він кохав маму, але обов‘язок був для нього понад все. А я не піду по його стопах і не присягну якомусь прикордонному володарю, що веде благородну битву з войовничими жителями півночі, чи з ґролями на заході, чи зі збоченими жахами, які досі налітали на Госланд зі Зламаних Земель на південному заході.

Провидиця ніколи не помилялася. Тож замість порослих мохом боліт у Південному Госланді, я зростав у родовому маєтку моєї матері у Фель-Радоті. А в шістнадцять мене спакували і відправили вчитися в Івуста.

Інколи я задумуюся, ким міг стати, якби навчався не в садистичного, а в якогось розсудливого магістра Мистецтва. Чи міг я з часом стати володарем якоїсь землі, правителем, що, як передбачила Провидиця, було цілком можливим.

Чесно кажучи, зараз я не уявляю собі такої долі.

Отже, від Белларіуса я отримав все необхідне. Я взяв те, за чим прийшов, як це зробив би будь-який грабіжник. Як будь-якому грабіжнику, який здобув свій трофей, мені потрібно вшиватися звідси. Але перед тим я зробив те, що зробив би будь-який грабіжник, який поважав себе.

Я підпалив те, що залишалося.

Ось вам цікавий факт про магів і їхнє джерело: поки ти його не вичерпаєш, ти ніколи не знаєш, коли воно закінчиться, а довідаєшся про це, бо впадеш непритомний. Тому ти рано вчишся визначати, коли існує небезпека, що ти втратиш свідомість, і рано вчишся відчувати швидкість, з якою твоє джерело відновлюється.

Після того, як я кинув стільки чарів, в мене залишалося небагато. І минуть години, перш ніж я знов зможу впевнено використовувати Мистецтво і не боятися, що знепритомнію. Гаммонд, мабуть, була ще в скрутнішому становищі. Якби я зміг наблизитися до неї на самоті, я безсумнівно розмазав би її по стіні. На жаль, вона була не сама. Її оточували війська Народного Комітету, і цілком можливо, зараз вона була в гущі бою. Непомітно мені до неї не підкрастися.

Але нічого. Я не палав бажанням наблизитися до неї. І якщо трохи пощастить, то мені буде потрібна тільки краплина з мого джерела, щоб покінчити з нею. З нею і з основною масою двох армій, що зараз рубали одна одну на шматки.

Телемарх всіяв все місто смертельними магічними пастками. Швидше за все вони призначалися для Амри, вона розповідала, що привела в дію дві з них. Але вони були витвором його параної та божевілля. Деякі були розташовані в логічних точках, наприклад, біля всіх воріт, а також біля головних причалів. Інші знаходилися у сумнівних місцях. Наприклад, я дуже сумнівався, що була потреба виставляти пастку в одному склепі на старому цвинтарі, розташованому на межі між Поясом і зайнятим шляхтою верхнім схилом.

Я вирушив на звук битви, моя впевненість, що я досягну своєї мети, зростала з кожним кроком. Коли я вийшов на невеличкий, майже вертикальний майдан зі сходами, що був частиною неофіційної демаркаційної лінії між Поясом і територією шляхти, то посміхнувся.

Основна маса сил Вен знаходилася на майдані, билася на два фронти – вниз по схилу штурмувала барикади, що перекривали майдан, вверх по схилу відбивала контратаку Гаммонд. А це означало, що основна маса сил Гаммонд також була на майдані.

На майдані була встановлена одна з пасток Телемарха.

Я викликав свій магічний зір і просканував весь той хаос в пошуках Гаммонд. Я повсюди бачив признаки її чарів – вона чудово справлялася зі своєю роботою, наприклад, створювала ілюзію, що її сили вдвічі більші ніж насправді – але спочатку я не міг знайти її самої. Тоді вона кинула якесь закляття, не знаю яке, і мій магічний зір вихопив спалах її чарів.

Вона знаходилася на самому краю майдану, під охороною чотирьох воїнів у кольчугах. Вона виглядала на виснажену, її сіре як залізо волосся заплутане, на одному боці обличчя червона пляма крові. Судячи з усього, це був її далеко не найкращий день.

Її день мав от-от значно погіршитися.

Я відійшов назад вгору, як мені здавалося, на безпечну відстань. Я все ще проглядав значний шмат майдану і бійню, яка там відбувалася, але зі своєї нової позиції, я більше не бачив Гаммонд. Що ж, не можна мати всього.

Я під ‘єднався до пастки Телемарха і задіяв її.

Спочатку здавалося, що нічого не відбувалося. Протиборчі сторони раптово не перестали намагатися вбити одне одного. Але білий, як крейда камінь, яким був вимощений майдан, почав плавитися, повільно перетворюючись в густу багнюку. За кілька секунд всі на майдані були в ній по щиколотку.

Тоді, з однієї миті на іншу, камінь знов перетворився на камінь, ловлячи в пастку живих і мертвих, тих що вмирали і їхніх вбивць. Всіх, за винятком тих, хто був на барикадах, де йшла найбільш розпачлива і жорстока боротьба.

Почалося замішання. Хтось стривожено закричав. А тоді спрацювала наступна частина пастки Телемарха.

Почулося страхітливе ревіння, і на майдані раптом з‘явилося сонце, спалюючи все і всіх у своїх межах. Я гадав, що знаходжуся достатньо далеко. Я не був готовий до того, скільки сили вклав Телемарх у свої чари. Вибух відкинув мене назад, жбурнув десь на два метри. Я гепнувся на бруківку і скрутився калачиком, прикрив обличчя і дозволив, щоб вибух покотив мене далі вверх по схилі. Намагатися боротися з ним було марною справою.

Коли я зупинився, то якусь мить просто лежав. Начебто переломів не було, хоча здерлося трохи шкіри об бруківку, а обличчя пекло наче від раптових сонячних опіків.

Я встав і пішов глянути, що я натворив.

Майдану більше не існувало. Його знесло до гірської породи, яка сама диміла. Всі будинки навколо майдану, а також багато будинків в усіх напрямках за ними, перетворилися в палаючі руїни. Це було тотальне спустошення.

Я мав намір піти й пошукати труп Гаммонд. З магами завжди варто переконатися, що вони дійсно мертві. Але коли побачив результати чарів Аітера, то відмовився від цієї ідеї. На майдані були сотні людей. Від них не залишилося абсолютно нічого.

-- Я хотів тільки, щоб мені дали спокій, -- промовив я до спустошення.

Я розвернувся і почав дертися назад до Цитаделі. Позад мене почали здійматися крики. Не знаю чиї, може мешканців, може прибічників однієї чи іншої сторони, що зібралися і спостерігали з, як їм здавалося, безпечної відстані. Це не мало значення.

Хай там що, на тому майдані, того вечора судилося загинути сотням людей. Я просто подбав, щоб жодна зі сторін не перемогла саме в цій битві.

Мені було наплювати, хто переможе у війні.

Амра: інтерлюдія 1

Коли я відкрила очі, поряд зі мною навпочіпки сиділа маленька дівчинка. В неї було довге, темно-каштанове волосся в натуральних, кучерявих локонах, шкіра кольору старого, старого дуба і зорі замість зіниць в очах. На ній було лахміття, як в будь-якого вуличного щура. Вона сиділа навпочіпки, ліктями спиралася на вузлуваті коліна. Коли я почала дивитися на неї, вираз її обличчя не змінився, він був пильний, але не божевільний.

Мутним поглядом я провела навколо себе. Та сама кімната. Труп Телемарха там, де я його залишила, так само як завжди, мертвий, але без видимих слідів розкладу. Це могло означати, що відколи я відключилася, минуло не так багато часу. Або це могло означати, що в цьому місці трупи не гниють. Важко сказати. Я знов глянула на дівчинку.

-- Привіт. Я Амра. А ти? – голос в мене був хриплим.

Вона мовчки продовжувала дивитися на мене.

-- Ну, добре. Хай тобі буде. – Я з зусиллям сіла, а вона трохи відсунулася від мене. Не те щоб вона злякалася; швидше не хотіла, щоб до неї торкалися, навіть випадково. Мені було все одно. В мене все заціпеніло, в роті був смак, який я би не побажала своєму найлютішому ворогу. Я вирішила, що в цьому винен Клинок, а не моя звичка спати з відкритим ротом. Мій розум відсахнувся від думки про Клинок. Я ще не була готова обдумувати цю скверну.

-- Гаразд. Раз найближчим часом стакан вина мені не отримати, то наступним в списку буде встати. – Я говорила сама до себе, але присутність дівчинки давала мені зручну відмовку не почувати себе божевільною жебрачкою, що розмовляє сама з собою.

Мені вдалося встати. Я ще раз глянула навколо. Та сама кімната плюс дівчинка. Той самий труп. Ті самі двері, за ними та сама порожнеча і тріщина.

-- Наступне завдання, прибрати в кімнаті, -- повідомила я дівчинку. Я підтягнула труп Аітера в положення сидячи – він не задубів – тоді дозволила йому важко осунутися вперед, немов п‘яничці у відключці, що сидить на тротуарі. Тоді стала позад нього і копняком викинула його за двері. Я швиденько зачинила двері, не завдаючи собі клопоту спостерігати, як труп відлітає. Мені не подобалося вдивлятися в порожнечу, і мені не подобалося стояти спиною до дівчинки. Називайте це параноєю, але люди, що без пояснень таємничо з‘являються буквально посеред нічого, викликають в мене підозру, якими милими вони б не були. Я повернулася до неї. Вона не поворухнулася, тільки слідкувала за кожним моїм рухом своїми схожими на Атагосові очима.

-- На цьому прибирання закінчене, -- сказала я їй. – Що в нас далі по списку? А… так. Чекаємо поки ти щось скажеш.

-- Ти зауважила, що тут немає світла, але ти все одно бачиш? – запитала вона приємним, високим і абсолютно нормальним голосом.

-- Гм. Що ти там знаєш?

-- Багато чого.

-- Питання було риторичним. Так насправді я хотіла сказати: ”Мені наплювати, бо зараз мене вже ніщо не здивує”.

-- Тебе чекає несподіванка, -- промовила вона з легенькою, не надто приємною посмішкою.

-- О, дотепна відповідь. Ми добилися прогресу. – На цьому вона знов замовкла. Звісно ж.

Час спливав. Формально він не спливав, бо я знаходилася за межами часу і простору. Але в мене було таке відчуття, що він все-таки спливав. Перебування в цьому місці загрожувало перетворити мене у філософа. Від цієї думки я здригнулася.

Те, що маленька дівчинка не спускала з мене ока, починало мені набридати.

-- Що ж, дякую, що зайшла в гості. Пробач, що мені нема чим тебе пригостити. Може наступного разу попередь мене заздалегідь. Давай я відчиню тобі двері. – Я відчинила двері.

Мала не зрозуміла натяку.

-- Вона теж у полоні в кишеньковій реальності, -- сказала дівчинка. – Від’єднана від решти буття. Звісно, у її випадку це було зроблено обдумано і навмисне.

-- Про кого саме ти говориш? – запитала я.

-- Про Ту, що Кидає Вісім Тіней.

-- І звідки ти це знаєш?

-- Я одна з тих Тіней, що вона кидає, звісно ж, -- вона посміхнулася. – Несподіванка!

Я зітхнула.

-- Ні, не може бути. – Мені було гірко, я була розчарована і ненавиділа долю, що привела мене в це місце, в цю ситуацію. Але я аж ніяк не була здивована, ні.

Я подряпала пальцями голову.

-- Котра ти?

-- Калара.

-- Тут затаївся ще хтось?

-- Абанон. Але вона не хоче з‘являтися.

-- О… з чого б це?

-- Бо ти залякала її.

-- Що?

-- Ти знищила Клинок, що Ненависть Шепоче. Твоя воля цілковито пересилила її.

-- Я все одно не доганяю тебе.

-- Вона тебе боїться.

-- А… Чому ти відразу так не сказала? А ти?

-- А що я?

-- Наскільки я бачу, ти не боїшся.

-- Я не відчуваю страх. Чи будь-що.

-- Бо?

-- Бо це б перешкоджало мені досягнути мети.

Я зітхнула.

-- Слухай, з мене годі натяків, тому скажу прямо. Це стає нудним.

-- Ти довела боротьбу з Ножем, що Розсікає Ніч до пату. Молодець, я тебе вітаю. Але цей стан тимчасовий. Створене тобою збалансоване протистояння, воно не вічне.

-- Вигляни назовні, Каларо. Бачиш якийсь шлях назад у світ?

-- Мені не потрібно виглядати, щоб побачити, Амро Тетіс. Я на нього дивлюся.

-- Спритно ти придумала, як повернутися. Особливо без ножа. Це більш-менш твоє тіло, правда? Без нього ти безсила. Навіть якщо втечеш, то дідька лисого ти щось зможеш зробити. – Я тільки вгадувала, але відчувала, що це так.

-- Мені потрібна посудина, це правда. Саме тому я покинула Клинок, коли стало очевидним, що ти відправиш його в порожнечу, -- вона легенько нахилилася вперед, її обличчя стало поважним. – Може Клинок і зник, Амро, але я досі тут. Поки ти жива, я залишатимусь тут. Мене не переможено. Я просто змінила дислокацію, оце й усе.

Я витягнула з кишені пістолет Хольгрена. Звичайно, з нього не було ніякої користі. В мене не було пороху. В мене не було кулі. Було не так вже й важко розібратися, як його перезаряджати. Варто було розпитати його про всі прибамбаси. Ох, якби ж то знати…

Я жбурнула пістолет в Калару, в основному, щоб побачити, як вона відреагує.

Він пролетів крізь неї, вдарився об стіну і зі стукотом впав на підлогу. Вона навіть не здригнулася.

-- Якщо ти хочеш завдати мені кривди, Амро, то боюся, тобі доведеться вирвати мене зі своєї душі. Я там внизу, під всім тим розбитим склом, про яке згадував Аітер. І, звісно ж, все, що ти зробиш зі мною, ти зробиш з собою.

На вошиву бороду Керфа.

Клинок не зник. Я вирішила для себе три речі. По-перше, я більше не буду з ним розмовляти. По-друге, навіть подумки я більше не буду називати його Клинком, Каларою, чи хай йому чорт, ще якось, а тільки Реготуном. І по-третє, я не буду думати про нього, як про маленьку дівчинку. Це якась істота, а не людина. Це воно, і до того ж воно – масовий вбивця.

Мені зайняло приблизно п‘ять хвилин, щоб прийти до такого висновку. Принаймні мені здалося, що минуло п‘ять хвилин. Хтозна, може минуло століття, або не пройшло і секунди?

Я оглянула свій маленький світ. Цікавішим він не став. Аітер навіть не встановив таємного сховку в своєму троні. Оскільки це була єдина річ в кімнаті окрім мене, то я перевірила.

Я сіла на трон, уникаючи криваву пляму, і зітхнула.

Вічність видалася мені страшно нудною. Мені дуже, дуже захотілося вина.

-- Ти можеш просто зробити його, -- обізвався до мене Реготун. Раніше він не вмів читати мої думки, але це змінилося, вочевидь коли він заховався у моїй душі. Мені це не дуже сподобалося. Але з іншого боку, в цю мить мені мало що подобалося.

Проте чи мав він рацію? Тріщина досі залишалася на своєму місці, в мене під ногами. Безмежні можливості, які тільки чекали, щоб я до них під‘єдналася. В мене почала зароджуватися ідея, яку я відігнала перш ніж вона сформувалася.

-- Що це було, Амро? – він встав і зробив кілька кроків до мене. Я показала йому дулю і повернулася думками до вина.

Хольгрен розповідав мені, що коли чарував непідготовлене закляття, то уявляв собі так докладно, як тільки міг, що саме він збирається вичарувати. Чим детальніше ти це робиш, тим більше шансів на успіх. Тоді це змусило мене задуматися, яку саме уяву він мав, якщо був здатен перетворювати людей в кривавий туман.

Я прислухалася до його поради. Уявила собі, що тримаю чашку вина, яке я, на жаль, знала найкраще – Тамбора. Гірке, схоже на оцет, загустіле, з присмаком грязюки, воно наповнювало рот розпачем. Водянисто-червоне, воно відбивало світло так, наче в кожну чашу додавали зверху краплину олії. Нерівне, округле дно глиняної чашки в мене в руці – Тамбор був щасливим, якщо ти його проливав, це означало, що ти швидше замовиш наступне –