Пропала злодійка

Пропала злодійка

Амра Тетіс -- 4

Майкл МакКланг

Переклад з англійської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Моїм божевільним курчатам

Абанон тримає Клинок, що Ненависть Шепоче,

Моранос – Кинджал Пристрасті,

Нінкаші стискає Клинок Люті непевно,

Яким вона пронизала серце свого шаленого пана.

Гелетія стискає Ніж званий Зуб Зими,

Вісіні тримає Клинок, що Поневолює і Засліпляє,

Густ б‘ється кинджалом, що Бозна-де Вдаряє,

І лихо спіткає душу, яку він знайде.

Калара гострить Ніж, що Розсікає Ніч,

Нещадна Ксит має Кинджал, що Душі Краде;

Вісім Клинків у Богині, і один

З восьми…

Частина I: Белларіус

1

-- Там внизу купа солдатів, -- оголосив хлопець, Кіль.

Я проігнорував його. Непомітно просунути свій нематеріальний, імпровізований ключ в обереги Телемарха – складнюча, делікатна справа. Це як зламувати уявний замок уявним набором відмичок, от тільки наслідки невдачі будуть далеко не уявними.

Якби Телемарх був досі живим, це було б взагалі неможливим. Справа вимагала неймовірної концентрації, а я намагався застосувати далеко не найбезпечніші чари. Але якби мені вдалося перехопити смертельну павутину захисту, яку Телемарх вплів у каміння Цитаделі, я б не мусив перейматися, що хтось втрутиться чи перерве мою справжню роботу.

Вежу обплутували такі густі й багатобарвні тенета магії, що коли я використовував магічний зір, то не бачив крізь них фізичний світ. Дякувати мертвим богам, коли я працював з Мистецтвом, то не потребував двох очей, щоб бачити в трьох вимірах. Легенько, легенько я проштовхував свою волю у вузол, який, як я гадав, керував всіма оберегами, а може й не тільки. Якщо я мав рацію, що ж – все добре. Якщо помилявся, що ж… Помилка може зашкодити моєму здоров‘ю. Обереги смертельні так само як вода мокра, вплетена в них енергія зберігається протягом поколінь. Цієї енергії достатньо, щоб феєрично і безповоротно покарати мене за невдачу. В нашу бідну на магію епоху я рідко коли бачив щось схоже на них.

Якби в мене був час, я міг би дати їм спокій і виставити власні обереги, майже такі ж потужні, як в Телемарха, хоча й не такі довговічні. Але часу в мене не було. Кожен день, кожна година, що минали, могли означати смерть Амри. Проте час поспішати вже минув, весь мій поспіх протягом останнього тижня не повернув її.

-- Гм, магістре Хольгрене?

-- Називай мене просто Хольгреном, -- далеко не вперше сказав я хлопцеві. – Магістр звучить трохи старомодно і взагалі якось формально. Чого їм треба?

-- Вони хотіли побачитися з Телемархом. Я сказав їм, що він відкинув копита. Тоді вони сказали, що хочуть побачитися з тим, хто тут зараз живе.

-- Звідки вони знають, що тут зараз хтось живе? – запитав я, не особливо звертаючи на нього увагу. Я майже добився, щоб обереги Телемарха прийняли мій ключ. Якщо тільки вони не заманювали мене зробити щось, чого я пожалкую. Телемарх, судячи з того, як він застосовував Мистецтво, мав паскудний характер. Але вузол, в який я намагався проникнути, точно був серцем усіх оберегів. Якби мені вдалося зірвати його, це б дало мені владу над всім захистом Цитаделі. Наразі я не знав, до чого ще це надасть мені доступ. Одні нитки вели глибоко в гору, інші – розходилися по всьому місту. Всі вони мене інтригували.

Я усвідомив, що Кіль щось говорив, а я й гадки не мав, що він сказав.

-- Ану повтори?

-- Я сказав, що дивне світло і всяке таке зрадили їм, що в Цитаделі хтось є.

Деякі з чарів, якими я намагався знайти Амру, дуже яскраві. Інші неймовірно гучні. Жоден з них не дав мені бажаного результату.

-- Магу? Вони сказали, що якщо ти не зійдеш до них, то вони піднімуться до тебе.

В моїй голові пролунало уявне клац, ключ нарешті пробив підозріло еластичну мембрану вузла і зайшов ідеально, наскільки я міг судити, в сплетіння команд Телемарха. Наразі цього було достатньо. Пізніше я міг визначити, до чого, крім зовнішніх оберегів, я мав чи не мав доступ. Зараз мені потрібно було розібратися з місцевими.

Мабуть, вони хотіли повернути свою Цитадель. Вони не отримають її, поки я не закінчу. Протягом останніх кількох днів прибували посланці з проханням, щоб Телемарх став на чийсь бік у громадянській війні, що бушувала на вулицях міста. Я дав Кілю інструкції ігнорувати їх. Проте солдати, це вже зовсім інша справа.

Я встав, потягнувся, тоді помахом руки розірвав коло з пилу і крові, яке створив для щойно закінченої роботи. Такі штуки не були абсолютно необхідними, проте я відкрив, що вони допомагають мені зосередитися. Я пішов за хлопцем вниз по сходах, щоб поговорити з солдатами.

-- З якої фракції? – запитав я його поки ми спускалися.

-- Рада. Люди Штайнера. – Двоє з Ради Трьох пережили хаос, божевілля, магію і заворушення, які охопили Белларіус в ніч, коли зникла Амра. Обоє вважали, що вони повинні бути наступним Синдиком. Третя фракція, Справедливі Хлопці, хотіли встановити демократію, в стилі Дев‘яти Міст. А може щось цілковито інше. Розповіді Кіля постійно змінювалися, а я не надто звертав на нього увагу. Вочевидь, на даному етапі їхнє керівництво і цілі були дещо розмитими.

Хоча чисто абстрактно я вболівав за повстанців, в мене не було часу на політику. Як на мене, місто Белларіус і решта Белларії могли мати будь-яку форму правління, або не мати жодної. До тих пір, поки різноманітні фракції не пхалися до мене і не заважали мені працювати.

-- Е… магу? – сказав Кіль, коли ми наближалися до головних дверей.

-- В чому справа, Кілю?

-- Ти часом не хочеш натягнути пов‘язку на око?

-- А… Так. Дякую. – Я зняв її вранці, коли починав працювати. Я ще не звик до неї, й вона відволікала мене. Я не хотів, щоб мене щось відволікало. Я витягнув пов‘язку з кишені й натягнув.

-- Трохи більше направо, магу, -- прокоментував Кіль. Я люто глипнув на нього. Але пов‘язку поправив.

Він задоволено кивнув і відчинив двері. Сіре, понуре світло сочилося з сірого, понурого неба. Назовні стояло двадцять алебардистів в бордових і жовтих кольорах Штайнера, їхній подих парував на холодному повітрі. Командував ними закований в лати капітан.

-- Ти той маг, що тут оселився? – запитав капітан, оглянувши мене з ніг до голови.

-- Я.

-- За наказом новообраного Синдика Габула Штайнера, ти повинен негайно залишити Цитадель.

-- І не подумаю, -- сказав я.

-- Тоді ми будемо змушені усунути тебе силою.

-- Ви будете змушені спробувати. Попереджаю тебе, капітане, це не закінчиться добром для тебе і твоїх людей. – Подумки я прошепотів і активував базові обереги Цитаделі, першу верству захисту, яку Телемарх вбудував у вежу з допомогою Мистецтва. Ті, які повинні були відбивати фізичні загрози.

Капітан відійшов набік і наказав своїм людям зайти і виселити мене. Я стояв за порогом і спостерігав, схрестивши руки. Мені було цікаво, що начаклував Телемарх. Я знав з якою метою було створено цю верству оберегів, але не знав, як вони себе проявлять. В мене не було часу детально вивчити обереги, і не було нагоди поекспериментувати.

Перша пара алебардистів спробувала зайти, але їх відкинуло, так наче вони наткнулися на невидиму стіну. Вони спробували ще раз, з таким самим результатом.

-- Рубайте, -- наказав капітан.

-- О, так, рубайте, -- сказав я. Один з алебардистів люто глянув на мене. В іншого на обличчі було написано, що йому недостатньо платять. Він відійшов назад, щоб в його товариша був простір для замаху.

Перший замахнувся своєю величезною сокирою і з неабиякою силою опустив на невидимий оберіг на дверях. Алебарду відразу вирвало йому з рук. Вона полетіла, обертаючись і з вражаючою швидкістю, геть від Цитаделі, держак по дорозі лупнув алебардиста по обличчю. Він впав грудою м‘яса, що стогнала і стікала кров‘ю. Алебарда приземлилася десь в Поясі. Я надіявся, що вона не розтрощила комусь голову. В будь-якому випадку, вона опиниться в руках повстанців, тож загалом не скажеш, що я був незадоволений результатом.

-- Гаразд, -- сказав я капітанові. – Якщо у вас все, мені потрібно працювати.

-- За законом Цитадель належить правителю Белларії! – сказав він ледь не скиглячи.

-- Що ж, добре. Можливо, коли він або вона з‘являться, я буду більш зговірливим, -- відповів я. – А тим часом, якщо ти ще будеш мені докучати, я перетворю тебе в рожевий туман.

Я зачинив двері прямісінько перед його почервонілим обличчям.

2

Я відмовився від спроби знайти швидке рішення таємничого зникнення Амри після того, як вичерпав усі розумні підходи до цієї проблеми, до яких ми з Сірим Зубом тільки додумалися. На це пішов тиждень, але я принаймні впевнився в трьох речах: що Амра жива, що Телемарх точно не живий і що Амри майже напевно немає в цьому світі.

Залишалося все, що за межами цього світу. Величезний простір для пошуків. Технічно це нескінченність. Безліч нескінченностей. Але принаймні я утримував пункт відправлення. І в певному сенсі він утримував мене. Через кімнату, в якій зникла Амра, я був прив‘язаний до Цитаделі, а принаймні не допускав до Цитаделі більше нікого.

Існувала реальна можливість, що я потребуватиму цю кімнату, щоб повернути її. Я не знав наскільки велика ця можливість, в мене не було змоги обчислити шанси. Оскільки я не бажав ризикувати життям Амри на випадок, якщо мені буде потрібна ця кімната, а я не матиму до неї доступу, Цитадель мусила залишатися під моїм контролем.

На жаль Цитадель знаходилася на вершині Гори Тарвус. Я зауважив, що в тих, хто бажає панувати над іншими людьми, існує щось, що робить нестерпним, коли хтось дивиться на них згори вниз, в прямому чи переносному сенсі. Королі і священники сидять чи стоять здіймаючись над масами, щоб їх бачили, це правда, але не менш важливо, щоб відособитися, поставити себе вище за інших. Така собі не надто витончена декларація відносної вартості. З тієї ж причини нижчих за себе змушують кланятися і ставати на коліна. Це більше ніж просто вистава.

Своїми малопридатними вежами панівний клас в Белларіусі довів це до крайнощів. Співвідношення влади до висоти так глибоко вкоренилося в суспільстві Белларії, як сім‘я, обов‘язок і помста в Нижніх Землях. Чому ще Непереливки, єдину значну ділянку рівної землі в місті, залишили найбільш нужденним і доведеним до розпачу мешканцям?

Зовсім не через рідкісні, хоча й поважні, повені. Це була проста інженерна проблема, з якою Гол-Шен вміло справлявся протягом століть, і то за рахунок значно менших коштів і незручностей, ніж белларіанцям обходилося вертикальне будівництво на схилі гори. Ні, в Белларіусі нижчі райони призначалися для гірших людей, а оскільки Непереливки були в самому низу, то в них жили найгірші з найгірших.

А це означало, що Цитадель, яка знаходилася на вершині гори, призначалася для найкращого з кращих. Різноманітні фракції вважали, що займаючи її, я кидаю виклик їхній номінальній владі.

Я б не надто переймався, якби справа була тільки в цьому. Якби я твердо знав, що потребуватиму Цитадель тільки на певний, обмежений період часу, я б міг просто не звертати уваги на їхню войовничість. Пересидіти всі витівки, які вони здатні організувати. Але я не знав, як довго потребуватиму Цитадель, і не міг просто ховатися за її захищеними стінами. В місті була купа потрібних мені речей, не останньою з яких була їжа.

Отже. На додаток до введення в дію свого плану пошуків Амри, мені доведеться грати роль потенційного правителя Белларії. Принаймні до певної міри і на певний час. І все це через порожню кімнату.

Я піднявся по сходах на найвищий поверх, щоб всоте поглянути на внутрішнє святилище Телемарха. А швидше на місце де колись знаходилося внутрішнє святилище. Докладної лінії де закінчувалася кімната не було. Візьмемо, наприклад, бридкі двері у вигляді черепа. Зовнішня сторона дверей була такою ж твердою і позбавленою смаку, як завжди. А от внутрішньої сторони більше не існувало. Або принаймні внутрішня поверхня зникла, як у воду канула.

Вона не припиняла своє існування у конкретному місці. Внутрішня поверхня дверей, і вся кімната, просто потрохи блякнули. Найближче порівняння, яке спадає мені на думку, це коли хтось намочить пензлик в чорнилі й проведе ним по аркушу пергаменту. Спочатку лінія суцільно чорна, але у міру того, як чорнило закінчується, вона стає тьмянішою, уривчастішою, аж поки повністю не зникне.

В нашому випадку, чорнило – це сама реальність. Я міг тільки здогадуватися, що було пензликом, і чия рука керувала ним. Цілком ймовірно, що все відбулося навпаки, реальність не нанесли, а стерли. Чесно кажучи, це не мало значення, бо на цей момент в мене не було нічого, крім здогадок.

Я зайшов у кімнату, щонайменше п‘ятдесятий раз шкодуючи, що не знав, як вона виглядала до того, як зникла.

Кіль йшов за мною. Я не зауважував цього, поки він не зупинився перед кімнатою. Кімната йому не подобається. Він каже, що від неї на нього нападають дрижаки, що б це не означало.

-- Ввечері зайде Хурвус, щоб глянути на твоє око, магу, -- сказав він мені в спину.

-- На що там дивитися? Його немає, та й годі. – Я сам спалив його. Маги не можуть дозволити, щоб частини їхнього тіла валялися абиде. З ними можна зробити надто багато всякої гидоти.

-- Ти знаєш про що я, -- сказав Кіль з явним дискомфортом в голосі.

Я зітхнув і кивнув.

-- Знаю.

-- Ми вже добиваємо комору Телемарха. Залишилися висушені боби і свинячі кістки. В мене є трохи грошенят, вистачить на продукти на кілька днів, але я не знаю, що зараз можна купити.

-- Чому?

-- Через заворушення і барикади.

Я повернувся до Кіля.

-- Ні, Кілю, я питаю, чому ти досі тут? Протягом минулого тижня я був далеко не найкращим товаришем. Чому ти досі тут, розповідаєш мені про візит лікаря і запаси харчів?

Його обличчя трохи побіліло, трохи набрало сердитого виразу.

-- Хочеш, щоб я собі пішов?

-- Ні. Я просто хочу знати, чому ти тут, а не там. Раніше ти мені казав, що ти прибічник Справедливих Хлопців.

Він кивнув.

-- Був. Але Ансен мертвий. Йому не потрібна моя допомога. І якщо бути чесним, мені не дуже подобається напрямок, в якому зараз рухаються Справедливі Хлопці.

-- До чого ти хилиш?

Він опустив очі на підлогу і насупився.

-- Вони знов почали садити на палю. Схоплених шляхтичів і Чорних Рукавів. Людей, яких вважають стукачами і колабораціоністами. Біля пристані купа людей сидить на колах. – Він похитав головою. – Навіть Синдик такого не витворяв.

-- Варварство. Розумію твоє небажання мати з цим щось спільного.

Він знизав плечима.

-- В будь-якому разі я їм не потрібен. А Амра жива, десь. Я в неї в боргу.

-- Я роблю все, що в моїх силах, щоб повернути її, Кілю.

-- Знаю, магу. І знаю, що я тобі в цьому не допоможу. Але я можу нагадати тобі, що твою рану потрібно оглянути і я можу доглянути, щоб в тебе була їжа, коли ти згадаєш, що тобі потрібно їсти. – Він знов знизав плечима, явно почуваючись незручно від своєї прямолінійності й зрілості. Він був ще таким молодим.

-- Я хочу зробити все, що можу, -- продовжив він. – Навіть якщо я можу небагато.

Його вузьке обличчя скривилося в посмішці.

-- До того ж мене вже не повинно бути в Белларіусі. А оскільки я досі тут, то я волію переховуватися у фортеці з магом, ніж на вулиці, де можу потрапити в лапи бригади Мок М‘єна.

Я посміхнувся. Було боляче.

-- А… друг Амри. Я й забув про нього. Гаразд. Якщо ти будеш моїм представником у місті, то не можеш весь час уникати його бригади. Краще розібратися з ним зараз, а не пізніше.

Я вийшов з внутрішнього святилища, заліз в кишеню і витягнув кілька марок. Передав їх Кілю.

-- Після того, як купиш якісь харчі, я хочу, щоб ти запросив Мок М‘єна на вечерю. Хочу з ним побалакати.

-- Гм, магу…

-- Тільки не кажи, що ти не знаєш, як його знайти.

-- Справа не в цьому. Якщо він ще раз побачить мене, то зробить мені щось погане. Щось непоправне.

-- Не зробить. – Я витягнув ще одну марку, зачерпнув дрібку енергії з джерела і написав над нею Хардишську руну “переговори”. Руна парила і повільно крутилася, така ж масляно золота, як золота марка, з якої вона черпала свою реальність. Я зробив її достатньо сильною, щоб вистачило на день і загартував, щоб вона не зникла, коли я перемкну з неї свою увагу.

Я пстрикнув монету Кілю.

-- Даси йому. З тобою все буде гаразд. Він з повагою віднесеться до переговорів.

-- Я в цьому не впевнений, -- сказав Кіль.

-- А ти б знехтував пропозицією мага про переговори? Довірся мені.

-- Гаразд, -- сказав він, похмуро і з сумнівом.

-- Ще щось?

Мені потрібно буде значно більше твердої валюти, ніж я прихопив з собою у подорож з Люсерніса. Якщо все піде шкереберть, мені буде потрібна готівка. Я не міг розраховувати, що в мене буде змога заскочити в банк і зняти кошти. Або якщо буде, чи застану я банк цілим, чи не зрівняють його з землею. На всіх мертвих богів, як мене дратувало, що я застряг серед громадянської війни.

-- Знаєш де знаходиться банківський дім Вулкін і Бінт? – запитав я його.

-- Всі банки знаходяться на одній вулиці, тому так, знаю.

-- Мені потрібно, щоб ти відніс туди мого листа. Зараз я його напишу.

-- Мене навіть за поріг не пустять. Особливо тепер, під час заворушень.

-- Ти не мусиш заходити. Вручиш листа швейцару. А по дорозі назад запросиш Сірого Зуба на вечерю.

-- О… У нас сьогодні звана вечеря.

-- Здається, що так. Краще купи якогось пристойного вина.

-- Магу?

-- Кілю, якщо ти не почнеш називати мене Хольгреном, то я напишу своє ім‘я на палиці і буду лупцювати тебе нею, поки ти його не запам‘ятаєш.

Він посміхнувся.

-- Таке враження ніби це вона сказала.

Не було потреби пояснювати, хто така “вона”.

-- А від кого думаєш я цього навчився?

-- Гаразд, Хольгрене. Ще одне запитання?

-- Так?

-- Що змінилося? Весь минулий тиждень ти майже не розмовляв, не спав, не їв. Займався тільки магією. Тепер ти будуєш плани так, наче збираєшся затриматися тут надовго.

Добре запитання. Хлопчина дратував мене своєю юністю, проте мав голову на плечах.

-- Змінилося те, що я вичерпав всі свої швидкі, відносно розумні варіанти знайти її.

-- І що далі?

-- З цього моменту поспіх приноситиме тільки шкоду. Вона жива, це не надія, а тверде знання. Поки вона залишається живою, мені доведеться йти по лезу ножа стосовно того, що я можу і повинен зробити, щоб знайти і повернути її. Мені доведеться саме йти по лезу. Більше ніякого поспіху. Наслідки можуть бути страшними.

Він похитав головою.

-- Я не дуже розумію, про що ти.

-- Я поясню все, що ти можеш зрозуміти, а можливо і більше. Але сьогодні під час вечері, не зараз.

#

Коли Кіль пішов, я вирушив на розвідку. У сплетенні оберегів Телемарха я побачив щось, що заінтригувало мене. Я хотів переконатися чи мої підозри були слушними.

Я знав, що під чотирма видимими поверхами вежі, існував підвал, який слугував за комору і кухню. Але сплетення наводило на думку, що Цитадель не така проста, далеко не така проста.

Я не завдав собі клопоту брати ліхтар. Сплетення оберегів та інші, поки що невідомі чари були такими густими та яскравими для мого магічного зору, що в звичайному світлі не було потреби. У всякому разі, якби я потребував побачити щось своїми фізичними очима – своїм фізичним оком – я завжди міг вичарувати магічне світло.

Я натрапив на нього в кухні, у великому каміні. Те, що здавалося солідною, вкритою сажею стіною, виявилося ілюзією. Позад неї був коридор. Ззовні було неможливо сказати, куди він вів.

Я пройшов крізь стіну.

Пилюка і сажа, густа і суха здійнялася з-під моїх ніг, налетіла мені в ніс. Я пчихнув. В цьому холодному, мовчазному місці пчих пролунав голосно. Я рушив далі й за кілька метрів дійшов до розвилки. В обох напрямках вели сходи. Я обрав лівий прохід і спустився по кількох сходинках. Сходи вели в коридор, але доволі скоро той закінчувався глухим кутом. Я вичарував кулю магічного світла і розгледівся.

Прохід обвалився, там де починалися уламки, сплетіння оберегів обривалося. Я подумки зробив невеличкі розрахунки і дійшов до висновку, що знаходжуся на місці де стояв Ріаіль, перш ніж Амра обвалила його на голову Синдика.

Повернувшись назад, я почав спускатися по правих сходах. Невдовзі сходи почали крутитися спіраллю, з майданчиками тут і там, здавалося розкиданими випадковим чином. Сходи вели далеко, далеко вниз, періодично від них виходили коридори, які я наразі ігнорував.

Нарешті я дійшов до грубо витесаної печери, монотонної і порожньої, за винятком масивного залізного диска, встановленого на рівні підлоги. Він мав понад метр в діаметрі й близько десяти сантиметрів товщини, на його поверхні було викарбувано сотні окультних знаків, всі вони шепотіли про слухняність і спокій, апатію і поступливість.

Це був чарівний еквівалент дверей в‘язниці.

Я оглянув сплетення, знайшов команду і зламав замок. Залізний диск здійнявся в повітря і відлетів, відкриваючи просвердлену в підлозі чорну шахту. Звідти здійнявся легенький струмінь чарівної енергії, мене відразу занудило. Без жодних сумнівів це була та сама отруйна енергія, що отруїла моє джерело в ніч, коли зникла Амра.

На перший погляд мені здалося, що шахта монотонна, але при уважному огляді я зауважив, що на гладкій стіні шахти висічено такі самі окультні знаки. Їх було ледь видно людським оком, настільки малими їх викарбували. Я не зауважив їх спочатку, бо на відміну від знаків на кришці шахти, з цих висмоктали всю магію до останньої краплини. Докладний огляд показав, що вони цілі, просто позбавлені енергії. Якщо буде така необхідність, їх можна відновити.

Я вичарував палаючу кульку світла, придав їй ваги і достатньо енергії, щоб вистачило на чверть години, і кинув у шахту. Вона падала і падала, та зникла з очей задовго до того, як в неї вичерпалася енергія.

Отже, це було те, що Сірий Зуб називав тріщиною, де Аітер зберігав свою неочищену магію, закваску для хаосу. Тепер вона була порожньою; дуже глибокою, дуже темною дірою в землі, а не пошкодженим резервуаром енергії. Я б дорого заплатив, щоб довідатися куди ця енергія зникла. В мене було відчуття, що куди б вона не пропала, Амра була неподалік. Це давало мені примарну надію.

Якщо виникне така потреба, в моєму розпорядженні була найглибша, найнадійніша темниця в світі. Я волів би, щоб такої потреби не виникало.

Відколи я вперше виламав двері у внутрішнє святилище Телемарха, то боявся, що при будь-якому раціональному підході до пошуків Амри мене чекатиме розчарування. Повільно, протягом останнього тижня, коли закляття за закляттям не давали жодних результатів, я почав обмірковувати більш екстремальні плани, як її повернути.

Першим, що спало мені на думку, було знайти ще один Клинок Восьмикратної, і скористатися ним для її пошуків. Взявши до уваги наскільки потужними, непередбачуваними й небезпечними виявилися ці Клинки, я відклав її. Відклав, але не відкинув. Якщо буду змушений, то зроблю це. Навіть якщо після цього Сірий Зуб перетвориться на мого ворога. Навіть якщо це означало, що я закінчу як Аітер.

Проте перш ніж піти цією дорогою, існувала інша, яку я міг обрати. Вона була такою ж смертельною, і такою ж страшною, але про цей шлях я знав набагато більше. Тріщина, хоча й позбавлена енергії, все ще могла стати в пригоді в цій подорожі. А принаймні залишки енергії, що в ній зберігалися.

-- Куди ти зникла? – прошепотів я, тріщина проковтнула мої слова і не обізвалася.

Я сів на вкриту пилюкою кам‘яну підлогу, поклав лікті на коліна, а голову на долоні. Вперше за тиждень по-справжньому сам, я пронизливим криком випустив весь свій відчай, фізичний біль і страх за Амру. Коли я зупинився, в мене боліло горло. Не знаю як від цього мені стало краще, але гірше точно не стало.

Повільно, терпляче, я зібрав все своє самовладання і спокій, і натягнув на себе, як воїн лати.

Шалена тривога кігтистою лапою стискала мені живіт, це не припинялося відколи Амра зайшла в святилище Телемарха. Я дбав, щоб цього не було видно на моєму обличчі.

Я поклав кришку на місце і почав довге сходження назад у вежу.

3

-- Якийсь незвичний біль? – запитав Хурвус, змащуючи мою порожню очницю якимось молочно-білим розчином. Він був холодним, неприємним і викликав почуття оніміння.

-- Окресли незвичний, коли йдеться про втрачене око, -- відповів я.

-- Раптовий біль голови? Постійне роздратування?

-- Ні. Біль ослаб, проте досі боляче, якщо я швидко переводжу кудись погляд.

-- М‘язи пов‘язані одні з одними, вони намагаються рухати оком, якого вже немає. Біль зникне. Сядь, нагнися вперед, нехай розчин стече в миску. Ти не думав про фальшиве око чи щоб зашити повіки?

-- Ні.

-- Добре. Не роби цього. Можна напроситися на інфекцію.

-- Справді? За своє життя я бачив багацько штучних очей.

Він фиркнув.

- За марнославство завжди доводиться платити, магу. Ніяк не збагну навіщо хтось хотів би вставляти собі в голову чужорідний об‘єкт. Тільки боги знають, що за заразу ти увіпхнеш собі разом з ним.

Він вручив мені чисту шматку і почав пакувати свої речі в поношену шкіряну торбу. Я витер розчин зі щоки і повік.

-- Не спи з пов‘язкою. Хвороби люблять замкнені, вологі, темні місця. Мого догляду тобі більше не потрібно. Я не буду сумувати за цими прогулянками на Гору. Якщо щось буде потрібно, приходь до мене. Я сюди більше ні ногою.

-- Важко пробиратися через Пояс?

-- Ні. Хлопці на барикадах знають мене, і Чорні Рукави теж. Вони дбають, щоб найманці мене не чіпали. Бути лікарем має свої переваги.

-- Кіль каже, що Справедливі Хлопці садять людей на палю.

Він зупинився.

-- Так. Садять. Деякі з них навіть заслуговують цього.

-- Ти дійсно вважаєш, що хтось заслуговує на таку смерть?

-- На жаль, так. Думаю, ти знаєш, що деякі з найгірших чудовиськ мають людську подобу. Але я повторю тобі те, що сказав їхньому новому ватажку, Гаммонду – можна вбити сотню винних, проте це не поверне одного невинного, -- він похитав головою, взяв свою торбу і повернувся, щоб йти.

-- А що з Кілем? – запитав я його.

-- А що з Кілем?

-- З його рукою більше нічого не потрібно робити?

-- Сьогодні вранці я розмотав її і наклав нову шину. Ти що не бачив?

-- Ні. Я був трохи зайнятий.

Він буркнув.

-- Я вправив її, тепер вона чудово гоїться. За місяць шину можна буде зняти. Не більше, не менше. Тоді йому потрібно буде попрацювати, щоб відновити силу в руці, але повільно. М‘язи атрофуються. Я йому все це сказав, але тільки Ісін знає чи він мене слухав.

Я встав і потиснув йому руку. Дав кілька марок.

-- Дякую, ось твоя оплата. Ти голодний? Десь за годину Сірий Зуб буде вечеряти в мене.

-- Не можу. В мене засідання комітету.

Я підняв брову.

-- Справедливих Хлопців. Я латав їх після зіткнень з військами Радників.

-- Отже, ти став революціонером?

-- Політика мене не цікавить. Догляд за пораненими в них організований геть хуйово. Я вирішив дати їм кілька порад, хоча б для того, щоб полегшити собі життя і щоб люди не вмирали без потреби.

-- Що, здоровий егоїзм?

-- Курва, саме так.

-- Вип‘єш на дорогу?

Його очі казали “ще б пак”, а з вуст злетіло “ні, дякую”.

Я провів його до дверей. Коли він спускався крутою вулицею, то пройшов повз іншого пана, що піднімався. Я чекав біля дверей, бо всякий, хто виліз так високо, міг прямувати тільки в Цитадель. Чувак не виглядав грізно, проте я все одно активував обереги. Зовнішність оманлива, і т.д. Він був магом, принаймні це я бачив своїм магічним зором. Я й гадки не мав, наскільки він потужний.

Він був відносно молодим, в хорошій фізичній формі, бо не надто задихався під час сходження. Одягнений він був у білі рейтузи, чорні черевики зі срібними пряжками, і шовковий, блідо, блідо блакитний піджак. На голові трикорн, які носять в Ісінгласі. Я глянув на свій одяг і зрозумів, що мені катастрофічно потрібна праля. Що ж. Принаймні на чорному не надто помітно бруд.

Він зупинився за метр від порога і промовив:

-- Магістр Анградо?

Я кивнув.

Він зняв капелюха і легенько вклонився.

-- Перрік Лід, з банку Вулкін і Бінт.

-- Радий познайомитися. Не бажаєш зайти всередину?

-- Пробач, але ні. Мене прислали перевірити твою заявку, як це необхідно перш ніж банк задовольнить твоє прохання. Це займе тільки мить, тоді я повернуся прямісінько в банк і почну виконувати твої інструкції.

-- Чудово, -- сказав я. Я сам встановив запобіжні заходи, яких він дотримувався, тож з мого боку не мало сенсу скаржитися. Як злодій і маг, я міг легко придумати сотні способів, як запросто обійти стандартні процедури безпеки банківського дому.

-- Ти готовий піддатися Примусу, магу?

-- Готовий.

Він викликав свою силу, і я відчув, як Примус опускається мені на розум, наче м‘яка тканина. Якщо я не спробую збрехати, то більше не відчую жодних ефектів.

-- Ти дійсно маг Хольгрен Анградо?

-- Так.

-- Ти бажаєш зняти суму в сорок тисяч люсеранських золотих марок на основі кредитного листа виписаного на Белларіанську філію банку?

-- Так.

-- Чи на депозиті на твоє ім‘я в Люсерніанській філії банку дійсно є достатньо грошей, щоб повністю покрити запрошену тобою суму, включно з п‘ятьма відсотками комісійних?

-- Так, наскільки я знаю, так було востаннє, коли я перевіряв.

-- Чи ти якимось чином намагаєшся виманити в банку гроші, якими насправді не володієш?

-- Ні.

Примус розсіявся і Лід ще раз вклонився.

-- Дякую, що присвятив мені свій час, магістре. Твоє замовлення буде виконано вранці.

-- Чому така затримка?

-- Зараз в місті така ситуація, що нам доведеться вжити додаткових запобіжних заходів, щоб запевнити доставку твоїх коштів.

-- Іншими словами, місто перетворилося на поле бою і вам потрібно зібрати невеличку армію, щоб запевнити доставку мого золота.

-- Саме так, магістре Анградо.

-- Що ж. Перепрошую, що поставив банк у таку складну позицію.

-- Перепрошувати банк – пуста справа, магу, -- сказав він, легенько всміхнувшись. – Перепросини в гросбух не запишеш. Але я вдячний за твої слова. Гарного тобі дня.

#

Кухар з Кіля був нікудишній.

Він приготував, як він сам казав, суфле з в‘юна в соусі з хмарівок, але що виглядало, як кільця хрящів напівзанурених в сіре, холодне пюре. Він сплутав перець-овоч з перцем-приправою. Принаймні хліб, куплений ним у пекарні, був смачним, хоча й страшно дорогим, адже коштував майже так само, як вино. Повстанці контролювали пристань, але радник Штайнер і радник Вен контролювали дороги в сільську місцевість Белларії, звідки постачали фактично всю сільськогосподарську продукцію і свіже м‘ясо. Імпортне вино було дешевим як борщ. Ціна буханки чорного хліба була спустошливою.

Сірий Зуб, Кіль і я їли фактично мовчки. Я виявив, що Сірому Зубу подобалося розмовляти так, як мені подобалося мати одне око. Він підносив ложку з їжею до рота, механічно жував і ковтав так розмірено, що можна було виміряти час. Чарівні татуювання, що вкривали його скальп, звивалися і намагалися піднятися над його плоттю, немов хотіли втекти.

Кіль міг розмовляти всю ніч, але мовчав, бо сидів за столом з двома магами. Щодо мене, то мене виховали не розмовляти під час їжі. До того ж мені потрібно було максимально зосередитися і докінчити страву, не зрадивши, яка для мене мука жувати і ковтати.

Мок М‘єн ще не з‘явився.

Я й гадки не мав, звідки Кіль дістав стіл. Чи крісла. Чи посуд, чи столові прилади. Я не бачив нічого схожого, коли ми з Амрою вперше зайшли в Цитадель, а весь наступний тиждень моя увага була зайнята тільки одним, спробами знайти Амру. Ну, цим і моїм оком. Я б з задоволенням знехтував і ним, якби болем, особливо на початку, було можливо знехтувати.

Я доїв останній шматок, зітхнув, як я сподівався з задоволеним виглядом, і відсунув від себе порожню олов‘яну тарілку.

-- Дуже дякую, Кілю. Це було… -- я шукав опис, який би не був відвертою брехнею.

-- Жахливо, -- допоміг Сірий Зуб.

-- …поживно, -- нарешті витиснув я з себе.

-- Я сотні разів бачив, як моя мамка готувала його, -- пробурмотів хлопець. – Не знаю, що пішло не так.

-- Кулінарія таке ж мистецтво, як і Мистецтво, -- сказав я. – Може потрібно найняти професіонала.

Я оглянув фактично порожній перший поверх.

-- Може когось, щоб прибирав. Знаєш когось?

-- Щоб вони кожен день лазили до Цитаделі, через барикади? Скільки ти платиш?

-- Стільки, скільки ти вважаєш справедливим, Кілю. Може хай прислуга живе тут, я залишаю це на твій розсуд. І на ринок вони можуть ходити.

Він кивнув.

-- Завтра знайду когось.

Він встав, щоб зібрати посуд.

-- Ні, залиш. Нам трьом потрібно поговорити.

На це Сірий Зуб підняв брову, але промовчав.

Я наповнив всім стакани і сів.

-- Перш за все, я хочу подякувати вам обом за все, що ви зробили за минулий тиждень, і за допомогу та дружбу, які ви виявили Амрі до цього.

Кіль засоромлено втупився собі в коліна, Сірий Зуб колихав своє вино у стакані.

-- Не дивлячись на всі мої зусилля, мені не вдалося знайти місцеперебування Амри. Думаю, в рамках розумного ми зробили все, що можна.

-- Це означає, що ти припиняєш пошуки? – запитав Сірий Зуб м‘яким голосом.

-- Ні. Це означає, що я готуюся вийти за рамки розумного, щоб знайти її.

-- А саме?

-- Ну, частково це залежить від того, що ти можеш сказати мені про зв‘язок Філософів з Восьмикратною і її Клинками.

Він поклав стакан.

-- Я не можу сказати тобі нічого, Хольгрене.

-- Не можеш чи не хочеш?

Він уникнув мого запитання, поставивши власне.

-- Яка тобі користь від таких знань? Як вони допоможуть тобі знайти Пані Тетіс?

-- В ту паскудну справу пов‘язану з Клинком, що Ненависть Шепоче був замішаний Архат. Тут в Белларіусі, Амра зустріла Ніж, що Розсікає Ніч… і тебе Магістре Сірий Зуб, ще одного Архата, ще одного Філософа. За роки проведені з Амрою Тетіс я навчився одного: коли йдеться про неї, то немає ніякого випадкового збігу обставин, тільки причини і наслідки.

-- В тому, що Філософи пов‘язані з Клинками Восьмикратної, в мене немає жодних сумнівів. В тому, що Амра пов‘язана з Клинками, також. Таким чином, ви, Філософи, в тій чи іншій формі, пов‘язані з Амрою, навіть якщо тільки опосередковано. Я хочу знати, що це за зв‘язок, Фаллоне.

-- Навіщо?

-- Бо все пов‘язане з нею може виявитися чимось, що я зможу використати, щоб повернути її, або привести мене до неї, де б вона не була.

-- Хольгрене, мені справді прикро. Цей зв‘язок не дає такої надії.

-- Скажи мені, і я сам буду судити.

Певний час він збирався з думками.

-- Гаразд, -- обізвався він нарешті. – Катаклізм спричинила фракція Філософів-відступників, гадаю, це ти знаєш.

-- Знаю.

-- Ця фракція скористалася одним з Клинків Восьмикратної, щоб… зробити те, що вони зробили. З того часу решта з нас присвятила себе пошукам цих Клинків, щоб зібрати і зберігати їх якомога далі від всіх, хто захоче скористатися ними, щоб більше ніколи не трапилося нічого схожого на Катаклізм.

-- Шляхетно, -- сказав я. – Але, пробач, що я так кажу, судячи з того, в якому стані Белларіус, не надто ефективно.

Коли енергія почала просочуватися з тріщини, то загинули сотні людей. Будинки розтопилися, як віск, народилися темні істоти, які досі тинялися нічними вулицями, вбиваючи, а то й гірше. Це все стало можливим через Ніж, що Розсікає Ніч.

-- Нас мало, а Клинки надзвичайно потужні. Поки Амра не знищила Клинок, що Ненависть Шепоче, ми присвятили століття, щоб знайти і зберігати Клинки, бо вважали, що їх неможливо знищити. – Він вихилив рештки вина і обережно поставив порожній стакан на стіл.

-- Амра Тетіс дала нам надію, що ми зможемо добитися того, що всі вважали неможливим. Вона дала нам підставу думати, що ми зможемо повністю сплатити борг Філософів перед світом за спричинений Катаклізм. Те, що вона знищила Клинок Абанон, дало нам підставу сподіватися, що нам не потрібно витрачати вічність на пошуки і ув‘язнення божевільної зброї божевільної богині, що наші пошуки і наша варта колись таки закінчаться. Ось такий зв‘язок між Амрою і моїм орденом, Хольгрене. Це і більше нічого. Присягаю. Мені прикро, що це ніяк не допоможе тобі повернути її.

Це була найдовша промова, яку я від нього чув. Він виглядав на вичерпаного. Я налив йому ще один стакан.

-- Як Філософи вистежували Клинки?

-- По суті ми їх не вистежували. Ми тільки розглядалися і прислуховувалися за певними знаками, що якийсь Клинок на свободі й в руках смертного. В нас немає безпосереднього способу знайти їх використовуючи Мистецтво, чи Філософію. Я не знаю, де знаходиться Клинок Калари так само як не знаю, де Амра, і в мене немає якихось особливих засобів, щоб довідатися.

-- А якщо… -- моє запитання обірвав стук в двері. Тейнер, припустив я. Чи Мок М‘єн. Яка різниця. Очевидно Кіль припустив те саме, бо раптово зайнявся прибиранням столу і зник.

Я пішов і відчинив двері.

-- Магу, -- промовив Тейнер і кивнув. – Отримав твоє запрошення.

Він стояв схрестивши руки, без плаща, не дивлячись на холод.

Я кивнув у відповідь і відійшов, щоб дозволити йому зайти. Він не поворухнувся.

-- Де Амра? – запитав він.

-- Це одна з тем, які я б хотів обговорити з тобою.

-- Вочевидь вона зробила те, що збиралася, інакше ми б не стояли тут і не розмовляли. І якби в Телемарха досі був пульс, ми б не зустрічалися в Цитаделі.

-- Прошу, Мок М‘єне, заходь. – Він був Тейнером для Амри, не для мене. Я зустрічався з бригадиром, а не старим другом.

Зрештою він зайшов, як мені здалося, з дивним небажанням. Якусь мить він блукав по великій, порожній кімнаті, поглядаючи на Сірого Зуба, який своєю чергою цілковито ігнорував його.

-- Де Кіль? – запитав він.

-- Миє посуд після вечері.

-- Ти хочеш сказати, намагається не потрапити мені на очі.

-- Я хочу сказати, миє посуд після вечері.

Мок М‘єн фиркнув, але дав собі спокій. Як на мене, Кіль не мусив нікому нічого доводити. Він в будь-яку мить міг втекти з міста, знаючи, що його колишня бригада не проявить милосердя, якщо спіймає його. Він залишився, щоб допомогти врятувати Амру. Думка Мок М‘єна про нього для мене нічого не означала.

-- Вина будеш? – запитав я його, і він кивнув. Я налив йому стакан.

-- Ти збираєшся відповідати на моє запитання, магу? – запитав він, беручи від мене стакан і спершись на колону.

-- Щодо того де Амра, то не знаю. Тут її немає. І ніде в світі. Але вона жива.

-- Тобі доведеться пояснити це мені, магу. Я простий вуличний щур, що трохи підріс.

Я фиркнув.

-- Якщо на це пішло, Амра теж. Не вдавай дурника Мок М‘єне. Тобі це не личить.

-- Гаразд. Якщо вона жива і не в цьому світі, то, курва, де вона?

-- Саме це я й намагався дізнатися, відколи вона зникла.

-- Що ж. Дякую, що просвітив мене. Це все, що ти хотів обговорити?

-- Ні, -- відповів я. – Але давай відкладемо інші теми, поки до нас не приєднається Кіль. Амра розповідала мені, що ти її найстарший серед живих друзів. Як ви зустрілися?

-- Я потребував когось маленького і з яйцями, щоб видряпатися всередині стічної труби. Труба була доволі широкою, але довгою і кривою, як палиця Керфа.

-- Ради всіх мертвих богів, навіщо тобі це було потрібно?

-- Це був єдиний шлях, який мені вдалося знайти до місця, куди я хотів потрапити.

-- Вона видряпалася?

-- Ні. Запитала, чи я народився придурком, чи став ним пізніше, а тоді зламала замок на жолобі для завантаження вугілля, якого я навіть не зауважив, -- при цьому спогаді він легенько всміхнувся. Коли по сходах з кухні піднявся Кіль, то посмішка зникла, її замінила кам‘яна маска кримінального ватажка. Зі свого боку Кіль проігнорував свого колишнього боса, сів за стіл і сьорбнув вина.

Я теж підійшов до стола і сів, дивлячись на Мок М‘єна. Після короткого вагання він відірвав спину від колони і сів, розставивши ноги, на останнє вільне крісло.

-- Панове. За цим столом сидять чотири особи в Белларіусі, які знають Амру, знають, що вона врятувала місто від тотального знищення і зацікавлені, щоб вона повернулася, куди б вона там не зникла.

-- Ага. Може проясни цю частину докладніше, -- процідив Мок М‘єн. – Куди вона поділася?

-- Гаразд. Ось голі факти. Вона увійшла у внутрішнє святилище Телемарха. Телемарх загинув. Амра, Ніж, що Розсікає Ніч і викликана Телемархом енергія, яка стрімко нищила місто, зникли. Ми з Магістром Сірим Зубом абсолютно впевнені в цих фактах і порядку, в якому вони відбувалися.

-- Що в біса таке Ніж, що Розсікає Ніч?

-- Потужна і смертельна зброя створена потужною і божевільною богинею. Від нього Телемарх отримав більшість своїх чарів, він звів його з розуму.

-- Гаразд. Наступне запитання. Де ти був, коли Амра билася з ним, магу? – В голосі Мок М‘єна чулися чіткі нотки презирства, але я спокійно відповів.

-- Чудовисько виривало мені око.

-- Він захищав маленьку дівчинку, -- втрутився Кіль, вказуючи на мене, його очі палали. – Де в біса був ти?

-- Поки що я пропущу це повз вуха, хлопче. Ми ще до цього повернемося.

-- Кілю, -- промовив я тихо. – Мок М‘єн прийшов сюди на переговори на моє запрошення. Не ображай мого гостя. – Це було не зовсім чесно стосовно Кіля, але він був молодим і запальним. Йому потрібно навчитися зберігати спокій, коли його провокують.

-- Пробач, -- пробурмотів Кіль. Судячи з його голосу та вигляду, йому анітрохи не було прикро. В його віці мені б теж не було.

-- Мок М‘єне, Амра жива. Що б вона там не зробила, це врятувало місто і всіх, хто в ньому знаходився. Що б вона там не зробила, це спричинило, що вона зникла з цього світу. Але вона жива.

-- Як саме це працює? Як можна залишити цей світ, якщо не вперед ногами?

-- Існує нескінченна кількість площин існування.

-- О? Можеш навести якийсь приклад?

-- Звісно. Я наведу тобі одинадцять. А саме одинадцять кіл пекла.

-- Хочеш сказати, що Амра в пеклі?

-- Я не знаю де Амра. Можливо, що там. Так само можливо, що вона блукає площиною богів, краде фрукти з садка Ісін і скаржиться на вино. Я не знаю де вона. Я знаю тільки, що її немає тут, на площині з нами.

Мок М‘єн потер чоло.

-- Ну. Мабуть, дякую за інформацію. – Він поставив стакан на стіл і встав. Розвернувся, щоб йти.

-- Я знайду її, -- сказав я тихо йому в спину. – А тоді я поверну її. І мені потрібна твоя допомога.

Я глянув на Сірого Зуба і Кіля.

-- Мені потрібна допомога вас всіх.

Мок М‘єн обернувся.

-- І як саме я можу допомогти тобі? – запитав він.

-- По-перше, я хочу, щоб ти відстав від Кіля на час поки ми будемо залишатися в Белларіусі. Він буде виконувати мої доручення. Мені потрібно, щоб він міг робити це не ризикуючи опинитися в шматках в мене під дверима.

-- Як довго ти плануєш залишатися?

-- Не знаю. Може тиждень. Може місяць. Поки мені буде потрібна Цитадель. – Що було не зовсім правдою, але достатньо близьким до правди. Я не міг залишити Цитадель, поки не схоплю і не приборкаю одну з істот створених енергією з тріщини. Після цього я міг просто замкнути її, щоб вона не дісталася більше нікому.

-- Я міг би прихистити тебе, -- визнав Мок М‘єн. – Але дешево не буде.

-- Я й не розраховував на халяву. По-друге, я б хотів, щоб ти по тихому вивіз мене з міста, коли я таки залишу Цитадель. Гадаю, в тебе є зв‘язки з контрабандистами, що, як я чув, орудують на болотах? – Я не хотів, щоб хтось знав, коли я вирушу, чи куди направлюся. Важко позбутися старих звичок, і на це є поважні причини. – І останнє, я хочу найняти твою бригаду. Для дуже небезпечної роботи.

-- Що ти хочеш вкрасти і в кого?

-- Я не хочу нічого красти. Я хочу спіймати дещо в пастку.

-- В пастку? Ми злодії, а не мисливці.

-- Ти бачив багато мисливців у Белларіусі? Мені потрібні серйозні хлопці, які знають вулиці, провулки, дахи і всі криївки в місті. Твоя бригада згодиться.

-- Ні, поки я їм не накажу.

-- Ти знаєш про що я.

-- На що ти полюєш?

-- На одну з тих істот, що розплодилися в ніч, коли зникла Амра. На одну з темних почвар створених тріщиною Телемарха. Немає значення яку саме.

-- Отже, ти хочеш, щоб я не звертав уваги на існування Кіля, і щоб моя бригада когось прикінчила.

-- Ні. Не прикінчила. Вона потрібна мені живцем.

-- На всіх мертвих богів, навіщо? Ці істоти – суцільний жах.

-- Я хочу, щоб вона відвела мене до Амри.

-- Як до біса це працює?

-- Це складно і пов‘язано з чарами. Просто повір мені. Якщо я спіймаю її і зламаю її волю, то впевнений, що вона відведе мене до Амри, а принаймні дуже близько до неї.

Сірий Зуб прокашлявся.

-- То що, ти знайшов спосіб, як переміщатися між площинами?

-- Я? Ні. Але існує книжка, яка нам це розповість.

-- Справді? І де можна знайти таку книжку?

-- В Чорній Бібліотеці.

Сірий Зуб витріщився на мене з відвислою щелепою. Нарешті обізвався.

-- Ти з глузду з‘їхав.

-- В чому справа? – запитав Кіль. – Що таке Чорна Бібліотека?

-- На жаль, я мушу підтримати малого, -- додав Мок М‘єн. – Ніколи про таку не чув. Хоча я в бібліотеках взагалі не дуже шарю.

-- Чорна Бібліотека, -- промовив Сірий Зуб, не зводячи з мене погляду. – Знаходиться в Траксисі. П‘ятому колі пекла. В ній зберігаються трофеї демона Хом Деі, правителя цього королівства.

-- Гляньмо, чи я все зрозумів правильно, -- сказав Мок М‘єн. – Ти хочеш спіймати чудовисько, що тероризує Пояс і приборкати його. Тоді ти підеш в бібліотеку в п‘ятому колі пекла і вкрадеш книжку, яка навчить тебе, як блукати по інших магічних площинах існування. Поки що все так?

-- Ідеально.

-- Це не план. Це навіть не мрія. Це чисте, нездійсненне божевілля.

Сірий Зуб прокашлявся.

-- Я так зрозумів, ти маєш намір використати свою нову, уявну домашню тваринку, як мисливську собаку, що приведе тебе до Амри.

-- Саме так. Вона ніяк не пов‘язана з Амрою, але майже напевне пов‘язана з енергією, що її породила. І я практично переконаний, якщо знайду одну, то знайду й іншу.

Мок М‘єн глянув на Сірого Зуба.

-- Ти сприймаєш його серйозно?

-- Так. На жаль. Одночасно сила і слабкість магів у тому, що ми робимо неможливе, якщо цього не уникнути. Сила, бо без такого рівня віри в себе, ми взагалі не могли б чарувати. Слабкість, бо інколи ми відкушуємо більше, ніж можемо пережувати. Не дивлячись на те, що я говорив раніше, Хольгрен не обов‘язково божевільний.

-- Жартуєш собі? Я далеко не маг, і навіть я бачу в його плані такі великі діри, що крізь них пролізе моя нога.

-- Наразі нічого зі сказаного Хольгреном не є неможливим. Неймовірно небезпечним, так. Майже напевно приведе до його загибелі, звісно. Але це не неможливо. Хоча в мене таке відчуття, що він змовчав про певні доволі значні частини свого плану.

-- О? – запитав я. – Наприклад про що?

-- Наприклад про те, як ти збираєшся приручити чудовисько. Наприклад про те, як ти взагалі збираєшся дістатися до пекла. Наприклад про те, як ти маєш намір пробитися через нескінчені орди демонів спраглих смаку живої людської плоті, а не блідої, ефемерної людської душі. Наприклад про те, як ти плануєш вижити, якщо потрапиш у лиховій. Наприклад…

-- Це все дрібниці, магу, звичайні дрібниці.

Він фиркнув.

-- Це означає, що ти ще не знаєш, як ти збираєшся справлятися з цими дрібницями, чи це означає, що ти не хочеш їх обговорювати?

-- В основному друге, і трохи перше, -- признав я.

Сірий Зуб похитав головою.

-- І що тобі потрібно від мене, Хольгрене?

-- Інформація, Фаллоне, і порада.

-- Звісно, цим я тобі можу допомогти. Моєю першою порадою буде знайти якийсь інший спосіб.

В кімнату закралася тиша. Нарешті Кіль порушив її.

-- То це означає, що Хольгрен хворий на всю голову, чи ні?

#

Невдовзі “вечірка” закінчилася. Сірий Зуб і Мок М‘єн розійшлися переконані, що я божевільний, але врешті-решт допомогти Мок М‘єна переконала обіцянка великої кількості золота, а Сірого Зуба просто надія. Кіль також схилявся до того, що я ненормальний, але він був надто молодим і недосвідченим, щоб прийти до остаточного рішення. Навіть якщо він переконається, що я з‘їхав з глузду, я був певен, що він залишиться зі мною через вірність.

Золото, надія і вірність. Потужні стимули, щоб переконати трьох людей допомогти мені взятися за здавалося неможливе. Не зашкодило теж, коли я пояснив, що їм не доведеться супроводжувати мене в подорожі в Траксис.

Цілком ймовірно, що я знав про одинадцять кіл пекла більше, ніж будь-хто серед живих. Ну, принаймні будь-хто, хто не був демонологом. Я ретельно вивчав їх після того, як продав душу, намагаючись знайти вихід з умови. А потім я загинув і потрапив у третє коло пекла. Про те, що я там побачив я не можу нічого розповісти; моє воскресіння супроводжувалося якимось примусом. Але одна річ, яку я довідався перш ніж воскреснути, давала мені надію, що мій план зробити набіг на Чорну Бібліотеку мав шанс на успіх.

Пекло було порожнім. А принаймні третє коло. Я був готовий побитися об заклад на своє життя і душу, що інші теж.

Звісно, туди продовжували надходити прокляті душі, але там їх не зустрічали, не катували і не пожирали демони.

Всі вони згинули. Від повелителів демонів до рядових демонів, а навіть пекельної демонічної фауни, все зникло.

Я й гадки не мав куди вони зникли і чому. Так само не знав чи вони повернуться. Але їхнє зникнення давало мені надію на успіх. Якщо вони не з‘являться, то щоб добратися до Чорної Бібліотеки, мені не доведеться пробиватися крізь третє, четверте і п‘яте коло пекла – битва, якої мені було не виграти. Навіть без їхніх корінних мешканців, подорож через три кола пекла буде небезпечною.

Заходити потрібно буде в Голдориті, третьому колі пекла. Тільки в ньому були ворота, до яких я мав відносно легкий доступ. Звідти, якщо я отримаю доступ до Шипа, то зможу уникнути четвертого кола пекла. Але мені не уникнути Траксиса, а Траксис, хоча й найменше з одинадцяти кіл пекла, в певному сенсі було найгіршим з них усіх.

Але все по порядку. Спіймати в пастку породження тріщини, і випробувати свою теорію. Якщо воно буде відчувати тріщину, приручити його. Якщо мені це вдасться, я зможу залишити Белларіус і повернутися в Люсерніс.

Але, якщо все піде добре, то в Люсернісі я не затримаюся. Тільки щоб залишити Кіля живого-здорового вдома, відвідати потужну, непередбачувану істоту і заново відчинити ворота до пекла, створені шаленим чаклуном Бошом поряд з Джакос-Роуд.

Інспектору Клюге це дуже не сподобається, якщо він довідається. Краще, щоб він не довідався.

А далі…

Що ж. Крок за кроком.

Я кивнув Кілю, залишив його біля вогнища і піднявся по сходах, магічне світло вказувало мені шлях. Я знов пройшов повз вкритий шматкою мольберт на другому поверсі. Мене так само абсолютно не цікавили мистецькі починання Телемарха, як тоді, коли ми з Амрою вперше піднімалися сходами в його внутрішнє святилище.

Я зупинився в бібліотеці на третьому поверсі й навмання взяв книжку з вкритих пилюкою поличок, не завдаючи собі клопоту, щоб глянути на назву, якщо вона в неї взагалі була. В більшості не було. Це не мало значення. Якщо я не почитаю, щоб розвіятися перед сном, то не засну. Факти, припущення, спогади, плани і обривки планів будуть безперестанно марширувати в мене в голові, й невдовзі настане світанок, а я й ока не змружу. Я міг функціонувати й без сну, але в мене не було певності, що я буду настільки вправний, як цього вимагатиме ситуація. Особливо якщо мені потрібно буде без підготовки кинути закляття.

Магія – безжальне мистецтво, і помилка через неуважність може означати раптову смерть, мою чи інших. Івуст, мій вчитель, втовкмачив мені це в голову з самого початку. Тут він не помилявся, хоча помилявся в багато чому іншому.

Я ліг спати у внутрішньому святилищі, як робив це кожної ночі відколи зникла Амра. Кіль почувався тут незатишно, але мені було спокійно. Я посилив магічне світло, вмостився в кутку і почав читати, як мені здалося трактат про вимірювання часу, написаний якимось мертвим Госландським філософом. Це була повна маячня, через яку було майже неможливо продертися, саме те, чого я потребував.

Я проспав майже дві повних години. Хурвус був би невдоволений. Я забув зняти пов‘язку.

4

-- Маг… е… Хольгрене, там внизу купа солдатів, -- сказав мені Кіль. – Знов.

-- Ті самі що вчора? – запитав я, не дуже звертаючи на нього увагу. Я розпрацьовував пастку, щоб загнати в кут якесь породження тріщини. Оскільки в мене бракувало самого необхідного, паперу, чорнила чи ручки, я писав у повітрі, сріблі нотатки, видимі тільки магічним зором. Мабуть, я здавався Кілю божевільним, але він не став коментувати.

-- Ні, ці -- найманці. В них чотири залізних скрині. Здається, важкі. Кажуть, що з банку.

-- А… так. Вже йду. – Я закріпив нотатки і вийшов з кімнати. Кіль мав сумний вигляд.

-- В чому справа, Кілю?

-- Присягаєш, що не розізлишся?

-- Ні. Але присягаю, що не вб‘ю тебе. Що?

-- Ти божевільний?

-- Не більше ніж будь-який маг, і набагато менше, ніж більшість з тих, кого я зустрічав.

-- Ти мене не дуже заспокоїв.

-- Пробач. Я думав тобі потрібна правда, а не спокій.

-- До того як я зустрів Амру, я ніколи не зустрічав нікого з силою як в тебе і Магістра Сірого Зуба. Я просто не знаю, що для вас нормально.

-- Те, що я збираюся спробувати, нормальним аж ніяк не назвеш, так само як громадянська війна, що розриває твоє місто на шматки, не є нормальною для Белларіуса. Обидві ситуації породжені обставинами і відчаєм. Ти повинен відноситися до них відповідно.

Якусь мить він обмірковував мої слова. Кивнув.

-- Що ж, принаймні в тебе є чари, -- сказав він.

-- Кілю, я скажу тобі таємницю, яку знає тільки Амра: я ненавиджу бути магом.

Він глянув на мене так, неначе тепер був переконаний, що я ненормальний.

-- Але в тебе добре виходить. Дуже, дуже добре. Так добре, що аж страх.

-- Звідки тобі знати? Ти бачив тільки мою невдачу.

-- По-перше, бо мені розповідала Амра. По-друге, бо я чув, що ти зробив з Фіском. По-третє, я був там вчора вранці, коли люди Штайнера намагалися пробитися в Цитадель. Якщо ти не потужний, тоді не знаю, що це слово взагалі означає. І я геть не розумію, як комусь може не подобатися мати силу.

-- Деякі люди чудово володіють арифметикою. Але це не означає, що вони хочуть все своє життя ділити в стовпчик.

-- Ми не говоримо про числа. Ми говоримо про магію! Силу!

-- За всяку силу доводиться платити, -- сказав я йому, але він похитав головою.

-- Ти не згоден?

-- З того, що бачив я, це безсилі платять, в той час, як сильні світу цього роблять все, що їм заманеться. – Гіркота в його голосі була незвичною, як на нього. Але я вирішив не наполягати. До того ж з його точки зору він мав рацію.

-- Гаразд, ходімо вниз, отримаємо посилку, -- сказав я.

-- Що вони принесли?

-- Силу іншого типу.

#

Цим разом Перрік Лід був одягнений в блідо-жовте, і замінив трикорн на щось схоже на оксамитовий мішок. Втім я знаю про моду стільки ж, що й про улюблену тітку імператора Шагула.

-- Магістре Лід. Ти мусиш познайомити мене зі своїм кравцем, -- сказав я на привітання, а він ввічливо посміхнувся.

-- Магістре Анградо, добрий день. Можна зайти?

-- Звичайно, -- промовив я, зняв обереги і відійшов, щоб вони могли затягнути чотири залізних скрині, кожна з неймовірно великим замком.

-- Чи не могли б ви, панове, винести їх нагору? – запитав я найманців. Кілька скривили пики, але невдоволеного бурмотіння я не почув. Мабуть, банк їм добряче платив. Це була різношерста компанія: Камлачерці, Люсернійці, мешканці Дев’яти Міст. Мені стало цікаво де Лід їх найняв, і я запитав його про це.

-- Белларія воює сама з собою, -- відповів він. – Такі конфлікти приваблюють найманців. Ти знайдеш готовий загін в порту, і значно більше в Джеддері.

-- В Джеддері?

-- Невеличке містечко на півдні, за болотами, до нього пів дня плисти, -- пояснив він мені в той час, як ми піднімалися на другий поверх. – Ті, що не схильні воювати за повстанців, чекають там, щоб їх найняли потенційні Синдики. Ті, що воліють повстанців, або не визначилися, коли сідали на корабель, опинилися тут, в порту Белларіуса.

-- Поставте їх під стіною, будь ласка, -- сказав я найманцям і вони послухалися. Тоді вони повернулися вниз по сходах, залишивши на вкритому пилюкою другому поверсі Цитаделі тільки Ліда, Кіля і мене.

-- Мушу з жалем повідомити тебе, що Вулкін і Бінт змогли виконати твоє замовлення тільки наполовину, магу.

Я підвів брови.

-- Поясни, будь ласка.

-- Через нестабільність, що зараз панує в місті, завтра о цій порі банк цілковито припиняє свою діяльність в Белларіусі. Те, що вони не змогли здійснити цілковиту виплату за твоїм кредитним листом, залишило на репутації банку незмивну пляму, і враховуючи цей факт, вони зменшили свою комісію на пів відсотка.

-- Я б сказав, що їхній жаль безмежний, але…

На це Ліду було нічого сказати.

-- Я повинен десь підписати, магістре? – запитав я його.

-- Звісно. Після того, як полічиш монети.

-- Впевнений, що в цьому немає потреби.

-- На жаль, мушу з тобою не погодитися, магу. Вулкін і Бінт обожнюють свої процедури і ненавидить будь-які аномалії пов‘язані з ними. Якщо ти не полічиш монети в моїй присутності і не підтвердиш, що все як належить, мене негайно звільнять.

Я зітхнув.

-- Гаразд, магістре Лід. Я б не хотів бути причиною тривожних аномалій.

Кіль пирхнув, я запитально глянув на нього.

-- Маги завжди так розмовляють, коли збираються разом?

-- Як, так?

-- Наче існує нагорода для того, хто використає найбільш чудернацьке слово.

Лід легенько всміхнувся. Я поміркував над його запитанням.

-- Фактично, так, -- нарешті вирішив я і повернувся до Ліда. – Ключі, прошу пана.

#

Переді мною лежало двадцять ланцюгів викарбуваних в Люсернісі. Двадцять тисяч марок. Я підписав і Лід зі своєю свитою пішов собі.

-- Хольгрене?

-- Так, Кілю?

-- Це ж їбати скільки бабла.

-- Так. – Хоча повинно було бути більше.

-- Що ти збираєшся з ним робити?

-- Дещо піде Мок М‘єну, щоб його бригада не посадила тебе на ножі поки ми в Белларіусі. Ще трохи піде йому за те, що він організує нам транспорт з Белларіуса. Значно більше піде йому за те, що він допоможе мені спіймати породження тріщини.

-- Для цього не потрібно двадцять штук, -- сказав Кіль.

-- Правильно. – Більшість я буду тримати під рукою на випадок, якщо мені буде потрібна власна армія. Я щиро сподівався, що до цього не дійде. Я зачерпнув повні жмені марок і вручив йому.

-- Перш за все знайди двох найманців, яким можна довіряти.

-- Звідки мені знати чи їм можна довіряти?

Я посміхнувся.

-- Я покладаюся на твій здоровий глузд. – А ще я перевірю їх під Примусом. – Один залишиться тут, інший буде повсюди ходити за тобою.

-- Я сам можу постояти за себе.

-- Що, твоя рука зцілилася поки я не дивився? Тобі потрібен охоронець, Кілю. Белларіус далеко не безпечне місце, а я вже перетворив у ворога одну з ворогуючих сторін. Ти будеш мішенню.

-- Гаразд, -- сказав він, йому це явно не подобалося. – Що ще?

-- Сходи до Мок М‘єна і скажи йому нехай зайде до мене по платню. Після цього підшукай нам домогосподарку, яка вміє куховарити і якій можна довіряти, й відправ її до мене, сюди. Тоді замов для нас якісь порядні меблі й знайди кравця. Нехай прийдуть сьогодні ввечері. А ще мені потрібна рибальська сітка, така міцна і велика, яку тільки можна знайти. Краще дві. Тобі потрібно все це записати?

-- Ні. Я й так не вмію писати. До речі, читати теж.

-- Колись потрібно буде виправити це, але зараз немає часу. Що ще? Краще щоб домогосподарка була чоловіком, або дуже старою жінкою. На час нашого перебування, всі будуть жити в Цитаделі, а оскільки в нас тут явно бракує можливості усамітнитися, я не хочу заморочуватися і ставити перегородки. Швидше за все ми за кілька днів залишимо Белларіус. До речі. Глянеш чи продаються якісь судна.

-- Ти хочеш купити човен? Здається, ти казав…

-- Не човен. Корабель. Як правило, вони значно більші за човни. І я не маю наміру купляти його. Просто хочу, щоб ті, хто спостерігає за моїм кожним кроком, мали про що доповідати.

-- Гаразд. Має значення який саме корабель ти не збираєшся купляти?

-- Я ще не впевнений. Довідайся, які є в наявності, і тоді ми це обговоримо.

-- Ще щось?

-- Так. Як ти пересуваєшся туди-сюди між Поясом і частиною міста контрольованою шляхтою?

-- Крадькома.

-- Щоб від сьогодні цього більше не було. Подобається це тобі чи ні, я в Белларіусі сила. Ти, як мій представник, не можеш ховатися. Це принижує мою честь і мій статус.

Він дивився на мене так, наче я зненацька почав говорити на Шагульській мові.

-- Я не жартую. Шансів на те, що якась фракція полюбить мене за той короткий час, що я тут буду, немає, отже, залишається страх.

-- Любов? Страх? Статус? Ти ж сказав, що ми за кілька днів залишаємо Белларіус, а тепер говориш так, наче збираєшся правити цим містом.

-- Ми посеред тристоронньої громадянської війни, Кілю. Ми володіємо Цитаделлю, єдиним реальним символом влади, що залишився у цій помийній ямі, відколи Амра обвалила Ріаіль. Ти чудово знаєш, чого я хочу, і це точно не перетворитися в деспота. Але гарантую тобі, що всі три фракції вважають, що ми четверта, і скільки б я не заперечував, це нічого не змінить. Тож я навіть не буду починати.

-- Добре. Це я розумію. Але чому б тобі просто не ігнорувати їх, поки не закінчиш свої справи?

-- Я б так і вчинив, якби існувала хоча б якась надія, що вони відплатять мені тією ж монетою. Але такої надії немає. Сам бачив вчора. Це б не мало значення, якби я міг залишатися в Цитаделі, але в нас є справи в місті, тому ми повинні грати свою роль. – Якою би тупою, монотонною тратою часу, енергії та грошей це не було.

-- Ага. Але яку саме роль. Тут мені не зовсім ясно.

-- Я буду грати роль небезпечного, таємничого архимага, чиї мотиви невідомі, але безсумнівно темні й загадкові. І небезпечні. І таємничі. Ти будеш грати роль мого вірного слуги, який говорить від мого імені. – Я оглянув його. – Гм… Для цього тебе потрібно постригти. А ще тобі потрібен цирульник. І швець. В тебе виглядає великий палець на нозі.

-- Ти сам теж кудлатий.

-- Кудлатий?

-- Звучить краще ніж схожий на “безхатченка”.

-- Гаразд. Тоді пришлеш цирульника і шевця для нас обох. Йди, час не стоїть на місці.

Він повернувся, щоб йти, тоді обернувся назад.

-- Тобі потрібен символ.

-- Що ти сказав?

-- Якщо ти збираєшся грати роль впливової людини. Тобі потрібен символ.

-- Справді?

-- Абсолютно. У всієї Шляхти є якась геральдична дурня. Навіть бригади мають свої відповідники. Якщо ти хочеш позначити свою територію або власність, ти повинен мати знак. Від тебе цього чекатимуть, Хольгрене. Я не жартую.

-- Гаразд. Що ти пропонуєш?

-- Пам‘ятаєш, як ти спробував ту штуку, коли вогонь вибухнув з усіх вікон і по ходу ледь не підсмажив мене?

-- Я вже попросив за це пробачення.

-- На Поясі люди досі говорять про це. Не про те, що мене ледь не підсмажило, звісно; звідки їм про це знати? Але вони досі говорять про ніч, коли горіла Цитадель.

-- І?

-- Вони думають, що тоді загинув Телемарх. Твоїм символом повинна бути палаюча вежа. Якщо ти не жартуєш і дійсно хочеш, щоб люди думали, що їм слід боятися тебе.

-- Це… це не така вже й погана ідея. Я подумаю. Ти йди.

#

Кіля не було вже десь з годину, коли про себе заявили перші гості, які намагалися знести вхідні двері гарматним вогнем. Я знав, що мені не дадуть спокою, та все одно було прикро, коли так швидко виявилося, що я мав рацію.

Я відчув значний, хоча й швидкоплинний, тиск на обереги в ту ж мить, коли почув глухий гул гарматного ядра.

-- Дебіли, -- сказав я вголос і встав з-за стола, де працював над емблемою Кіля у вигляді палаючої вежі. Я відчинив двері.

На вулиці знов стояли алебардисти Штайнера, цим разом до них долучилася артилерійська обслуга з трьох осіб. Вони були одягнені в смарагдові й чорні кольори Ісінглаських найманців. Я не бачив їхніх кокард, які б вказали мені, в якому саме вільному загоні вони служили. Не те щоб це мало якесь значення.

Вони мали невеличкий, коротенький, схожий на обрубок, бронзовий пер‘єр, з якого ще йшов дим. Вони знаходилися десь за двадцять метрів від мене, і кількох алебардистів заділа шрапнель, коли кам‘яне ядро розтрощилося об обереги, а його осколки розлетілися на величезній швидкості. Двоє чоловіків верещали. Третій ні, в нього не було більшої частини голови. Закований в лати придурок капітан на жаль був цілий.

Я вийшов назовні, дочекався поки привернув увагу капітана, тоді сказав.

-- Я тебе попереджав.

Тоді викликав своє джерело і дезінтегрував його. Або, як сказав би Кіль, я його “замочив”.

Я не вбиваю з легким серцем. Я не отримую від цього насолоди. Але мене не мучить сумління, коли я забираю життя. Життя дешеве, може навіть дешевше ніж повинно бути. Але маємо те, що маємо, і в світі не існує мага, який би стерпів таку зневагу, яку виявив цей дурень, напавши на моє святилище. Більшість знищила б всіх присутніх, але я доніс свою думку і на цьому зупинився.

Я ніколи не твердив, що я хороша людина. Це не так. Але я таки намагаюся не бути більшим чудовиськом, ніж це необхідно. Якби я хотів, то міг би під'єднатися до однієї з багатьох смертельних пасток, які Телемарх розкидав по всьому місту. Я знайшов десяток, а було значно більше. Одна була майже відразу під ними. Земля в них під ногами перетворилася б в кислоту. А тих, кому вдалося б вижити і втекти, переслідували б корозійні щупальця.

Телемарх був паскудним мерзотником, з паскудним складом розуму.

Я подумав чи не сказати іншим, щоб я їх тут більше не бачив, але це здалося мені безглуздим. Вони або повернуться, або ні, а говорити їм набагато менш ефективно, ніж показати. Зрештою я знизав плечима і пішов всередину Цитаделі.

#

Моїм другим гостем був здоровезний, м‘язистий моряк, його рідке волосся було прибране назад. В нього була тільки одна долоня. Якщо він і бачив по дорозі нагору залишки капітана, то нічого не сказав.

-- Магістр Хольгрен?

-- Так?

Він приклав неіснуючу руку до неіснуючого чуба, і сказав:

-- Мене звати Марл. Кухар і економ.

-- Кіль розповів тобі, що від тебе вимагається?

-- Ага. Ходити за продуктами, куховарити, прибирати. Жити я буду тут. Робота швидше за все тимчасова.

-- Тоді заходь, пане Марл. – Він зайшов, і я сів за стіл. Коли я запросив його зробити те саме, він відмовився. Я трохи розпитав його про минуле, довідався, що він був у військовому флоті, поки не втратив руку під час абордажу, і що в нього не було сім‘ї. Він мені сподобався, і здається він міг терпіти мене.

-- Кіль пояснив тобі основи, -- закінчив я. – Я роз‘ясню тонкощі. Тоді ти зможеш вирішити чи береш роботу.

-- Як скажеш, магу.

-- Ти чудово знаєш, що в місті нестабільно. Багато хто вважає, що я прагну стати його правителем, або сподіваються використати мене, щоб я зробив правителем їх. Всі хто служить мені повинні розуміти, що вони можуть стати мішенню, для тих, хто сподівається здобути інформацію, а то й щось більше.

-- Люди можуть спробувати викачати з мене інформацію, або щось гірше. Зрозумів.

-- Ти будеш ходити за продуктами, отже будеш в небезпеці. Кіль шукає найманців. Один буде ходити з тобою завжди, коли ти виходитимеш з Цитаделі.

-- Гаразд.

-- Я накладу на тебе два закляття. Перше – Примус, щоб ти не зрадив таємниці, які дізнаєшся під час служби в мене. Цей Примус добровільний; ти повинен на нього погодитися. Друге закляття – проста магія стеження; якщо тебе хтось викраде, або ти потрапиш у якусь халепу, я знатиму де ти і прийду за тобою. Цих два закляття – дві необхідних умови, щоб я взяв тебе на службу, які не обговорюються. Ти погоджуєшся?

-- Буде боляче?

-- Анітрохи.

-- Вони дозволять тобі читати мої думки?

-- Жодної випадкової думки.

-- А скільки ти платиш, магу? Хлопець пояснив це дещо розпливчасто. Сказав “щонайменше вдвічі більше, ніж ти заробляєш зараз”.

-- І скільки ти заробляєш зараз?

-- Ніскільки. Зараз я безробітний, -- посміхнувся він.

-- Скільки ти заробляв перш ніж став людиною з безмежними перспективами?

-- Дві золотих і шість срібних в місяць.

-- Тоді я платитиму тобі вісім.

-- Дві і вісім?

-- Ні. Вісім золотих.

-- Цього забагато, магу.

-- Три золотих за твої послуги. П‘ять за ризик, -- Я витягнув з кишені жменю марок і відрахував двадцять. – Аванс за перший місяць. Решта на продукти. Якщо буде потрібно більше, скажеш мені, але я очікую тижневих звітів.

-- Як скажеш, магу.

-- Ще якісь запитання, пане Марл.

Він озирнувся.

-- Де тут кухня?

#

Третім гостем був старий з візком. Крутий схил явно вимучив його. У візку були дві рибальських сітки, від яких тхнуло морем. Я здуру не уточнив Кілю, що сітки повинні бути новими.

Вік живи — вік учись.

Я заплатив старому пару срібних за клопіт, і заніс сітки всередину. Якщо до цього мені не потрібно було викупатися і змінити одяг, то після, однозначно, так. Я кинув їх на підлогу і покликав Марла.

-- Так, магу? – відізвався він, піднявшись до середини сходів і висунувши голову з камбуза, як я був певен він тепер називав, хоч би тільки про себе, кухню.

-- Знаєш, як зробити, щоб від них так не смерділо і щоб вони не були вкриті слизом?

-- Так, це я можу, магу. Вони тобі потрібні на сьогодні?

-- Можна на завтра.

-- Вони мають бути сухими?

-- Ні. Тільки щоб не були наскрізь мокрими.

-- До ранку будуть готові. Але потрібно купити діжку. І ще багато, багато чого.

-- Може бути завтра до обіду.

В двері знов постукали.

-- Хочеш, щоб я відчинив, магу? – запитав Марл і я похитав головою.

Прибули меблі.

П‘ять ліжок, п‘ять невеличких шаф для одягу, три срібних дзеркала в дерев‘яних рамках, ще один стіл і шість крісел з прямими спинками, канапа, від пастельного оздоблення якої, в мене ледь кров не полилася з очей. Матраци. Постільна білизна. Нічні горщики. Графини. Вішалка. Скребачка для взуття. Фарфорова ваза. Олов‘яні кухлі й посуд з тисненого заліза. Ще купа речей, яких я не завдав собі клопоту розпакувати і ідентифікувати.

Щось Кіль надто розійшовся.

Я велів їм скласти все на першому поверсі. Нехай Кіль повеселиться теж, коли буде все це розставляти.

Я дав їм щедрі чайові. Оскільки Белларіус в основному гнітюче вертикальний, він не може похвалитися великою кількістю тяглових тварин. Людська важка праця була тут нормою.

-- Хочеш, щоб я взявся за це, магу? – запитав мене Марл з безпристрасним виразом обличчя. Ось людина, що не боялася праці.

-- Ні, давай залишимо це Кілю. Я попросив його купити найнеобхідніше на кілька днів. А він здається спустошив усі меблеві магазини в місті.

-- Чесно кажучи, магу, продавцям зараз ой як нелегко. Швидше за все він заплатив копійки за весь цей товар.

-- До речі, ти склав список того, що тобі потрібно для кухні?

-- Ага. З твого дозволу, я піду зараз на базар, а по дорозі заберу свій речовий мішок.

-- Гаразд.

#

До того, поки в двері знов постукали, я встиг зробити чотири емблеми з палаючою вежею. Це була складна робота, але абсолютно несерйозна, тому я отримував від неї задоволення. В мене рідко був шанс чи причина проявити себе як митця, коли я мав справу з Мистецтвом. Важка праця вимагала звичного для мене рівня концентрації. Невдача не мала жодних наслідків; відчуття яке я майже забув.

Я змінив кілька марок у форму Цитаделі, тоді прикріпив до вікон язики невеличкого мерехтливого полум‘я зеленого магічного світла. Ефект був надто яскравий, і мені доведеться поновлювати їх через кожних кілька днів. Але загалом я був задоволений результатом.

В двері знов постукали, цим разом наполегливіше.

Я встав з-за столу, очікуючи Мок М‘єна. Пішов і відчинив двері.

Це був не Мок М‘єн.

Чоловіком біля дверей виявився грізний здоровань, в якого через все обличчя і бритий, загорілий скальп проходив шрам. Очі в нього були брудного зеленого кольору, маленькі й злі. Зуби вишкірені в нещирій посмішці були дуже, дуже білими. Він був одягнений в шерстяні штани і шкіряну куртку, що була на нього надто маленька і повністю не охоплювала його схожу на бочку грудну клітку. На його надмірно розвинутих грудях сяяв срібний амулет на ланцюжку.

-- Тебе прислав Кіль? – запитав я, гадаючи, що це один з найманців.

-- Ні. Габул Штайнер. – А тоді лупнув мене в пику. Через обереги.

Через обереги Телемарха.

На якусь мить приголомшений, я зробив кілька непевних кроків назад, а він пішов за мною так, наче оберегів там просто не було. Він лупнув мене ще раз, і я полетів на підлогу, під час падіння зачерпнувши енергію зі свого джерела. Махнувши долонею, я випустив її, шкодуючи Марла, якому доведеться прибирати криваве місиво, яке зараз вкриє кімнату.

Нічого не трапилося.

-- Завжди те саме, -- сказав чоловік, стоячи наді мною і махаючи руками, пародіюючи мага, що кидає закляття. – А тоді коли нічого не відбувається, у вас усіх з‘являється дурний вираз на обличчях.

Він посміхнувся.

-- Це мені ніколи не набридне.

Він підняв мене за сорочку і кинув на стіл. З нього все розлетілося. Я відскочив від поверхні й звалився на підлогу. Я приземлився на бік, міцно і незграбно, плече страхітливо вивихнулося, рука викрутилася за спиною.

-- Пробач, що не представився. Я – Вбивця Магів.

Він відкинув стіл набік і присів, потягнувся мені до шиї.

-- Чого ти хочеш? – запитав я, а тоді його руки почали вичавлювати з мене подих. Міцно.

-- Я отримав те, що хотів; гроші Штайнера. Тепер він отримає те, що хоче він. Твою смерть.

М‘язи в моєму плечі завищали, протестуючи проти насилля, коли я вихопив ніж Амри, який тримав на поясі за спиною, і вбив йому збоку в шию.

Він впав назад. Я не випустив ножа. Він приклав величезні ручиська до рани, але це йому не допомогло. Я влучив у артерію. Він в шоку дивився на мене.

Я підвівся і сів навпочіпки, виплюнув кров з пораненого рота. Разом з кров‘ю вилетів шматок зуба.

-- У вас усіх з‘являється дурний вираз на обличчях, коли замість того, щоб розмахувати руками, маг встромлює у вас ножа, -- важко видихнув я, мене почала охоплювати бридка, масна ненависть. – Треба було рубанути мене мечем, як тільки я відчинив двері, -- продовжив я, заглушаючи його передсмертний хрип. – Але ні, ти захотів вчинити з цього особисте. Перш ніж знищити, ти захотів принизити мене. Захотів змішати бізнес і задоволення, жалюгідний ти, збочений шматок лайна.

Тоді я нахилився над ним, простягнув руку, що тремтіла від люті й обірвавши ланцюжок, зірвав амулет йому з шиї. Сів на місце.

Як тільки я доторкнувся до тієї штуковини, мене цілковито відрізало від мого джерела. Я знав, що це. Для того, хто торкався тієї штуковини, так довго, як він її торкався, магія просто переставала існувати. Я чув про такі штуки, але особисто ніколи не зустрічав. Ці артефакти були рідкісними ще навіть до Катаклізму, в наш час виготовити щось таке було взагалі неможливо. Як один з них потрапив у руки цього кровожерливого головоріза було таємницею.

-- Дякую за поглинач магії, -- сказав я йому, в той час як в його очах затухала іскра, і запхав амулет в кишеню. – Може знадобиться.

Тоді важко зітхнувши, я встав і потягнув його труп на вулицю.

5

-- Я хочу дві тисячі, -- сказав Мок М‘єн, коли нарешті з‘явився.

-- Домовилися, -- відповів я. Я був не в настрої торгуватися.

-- Мабуть, потрібно було попросити більше.

-- Тепер вже пізно. Перше, що мені потрібно, це вся інформація, яку ти зможеш здобути про породження тріщини; де їх бачили, як вони виглядають, що роблять, що їдять. Буквально все, з тим, що бурмочуть божевільні п‘янички в провулках включно. Але особливо мене цікавить все, що ми зможемо вияснити про те, де вони бродять. Думаєш, твої люди справляться?

-- Збирати чутки? Не така вже й важка робота.

-- Це тільки перший крок. Ми зустрінемось завтра о цій же порі, обговоримо, що ви довідаєтеся і сплануємо полювання. Ясно?

-- Абсолютно. Де мої гроші?

-- Ти приніс з собою якусь торбу?

У відповідь він тільки посміхнувся.

-- Між іншим, ти часом не знаєш, де Габул Штайнер прихиляє свою голову на ніч?

-- В Домі Штайнера. Де ж ще?

-- Не проти показати мені?

-- Його важко пропустити. Це будинок з величезним бронзовим молотом на флюгері, під яким кучкуються всі солдати. Плануєш відвідати його?

-- Планую прикінчити його.

-- Може тобі краще спочатку поговорити зі Справедливими Хлопцями, або радником Веном. Або до дідька з обома. Впевнений, вони розщедряться на трохи грошенят, щоб побачити таке.

-- Звучить спокусливо. Але я хочу добитися, щоб всі ці різноманітні фракції дали мені в біса спокій, а не втягнули мене далі в свої маневри.

Він знизав плечима.

-- Вирішувати тобі, звісно.

І без зайвих слів пішов.

Відколи він з‘явився і поки не пішов, він жодного разу не згадав про труп біля вхідних дверей, чи кров на підлозі. Можливо, в його світі це була звична картина.

#

З іншого боку Кіля такі речі надмірно турбували.

-- Ти не можеш просто залишити труп під дверима, магу!

-- Чому ні? Що, в двері постукають Чорні Рукави? Боїшся, що тебе заарештують? – Кожен божий день поряд з барикадами з‘являлася купа трупів, а принаймні так мені повідомляли. Чорні Рукави, місцеві констеблі, або втекли з міста, або були мобілізовані в армію одного чи іншого радника. Повстанці звісно ж їх не приймуть, адже весь цей час вони були страшно корумповані. Значна їхня кількість висіла на карнизах будинків у контрольованих повстанцями районах Пояса. А якщо вірити Кілю, ще більше сиділо на палях в порту.

-- Це труп, Хольгрене.

-- Ні. Це попередження.

-- Він почне смердіти.

-- Погода доволі прохолодна. Смердіти він почне не скоро. Коли почне, я дозволяю тобі зробити з ним все, що захочеш. А наразі ціла купа меблів чекає на твій особливий дотик.

Він підняв руки вгору, одну експресивно, другу незграбно, і пішов геть. Мені здалося, що в двох найманців, з якими він повернувся почали виникати сумніви.

-- Панове, -- сказав я їм. – Вітаю в Цитаделі. Я буду платити вам захмарну суму грошей. За це ви приглянете, щоб мій юний друг Кіль і наш кухар і економ, пан Марл, не постраждали від моїх якихось нерозумних рішень. Питання є?

Виявилося, що вони брати. Молодший з них прокашлявся і сказав:

-- Про що саме йдеться, коли ти кажеш захмарну?

-- Зазвичай скільки ви отримуєте в місяць за свої послуги?

-- Три і дві. Звісно ж плюс час від часу розграбування міста. І проживання, харчування, лікування, -- сказав старший з них.

-- Пробачте, в мої плани не входить розграбування міст. Але ви отримаєте проживання, харчування і якщо буде потрібно, медика, і я дам вам п‘ять люсерніанських золотих. В день.

На їхніх обличчях з‘явилися широкі посмішки, тож я сказав “Але…”, і посмішки зникли.

-- Але, -- повторив я. – Я накладу на вас Примус, щоб мати певність, що ви не працюєте на когось іншого, і я хочу, щоб ви чітко зрозуміли, якщо Кіля чи Марла вб‘ють, коли вони будуть під вашим наглядом, щоб ви померли першими, захищаючи їх. Все ще зацікавлені?

Молодший, якого звали Крейдою, глянув на старшого, якого звали Тон. Тон сказав:

-- Так, магу.

#

Коли повернувся Марл, то без слів повитирав кров, тоді поговорив з найманцями, які після того пішли допомагати Кілю розставляти меблі, в той час, як він сам зійшов вниз і взявся за приготування вечері. Він навіть не глянув на мене з докором.

Я ніколи не казав, що я приємна людина. А два замахи на моє життя в один день зробили мене дратівливим.

Коли з‘явився кравець, я вирішив приодягнути усіх в чорні військові плащі схожі на Госландські, з жорстким комірцем і без жодних прикрас, за винятком смарагдово-зелених пасків в стилі Фель-Радота. Я замовив штани під пару, а все інше з білого полотна. Коли прийшов швець, то зняв з усіх мірку на Імріанські кавалерійські чоботи. Може я й не знаюся на моді, зате я знаюся на мундирах. Я дав зрозуміти обом ремісникам, що очікую, що все буде доставлено рано вранці.

З‘явився цирульник. Він вирішив, що мені потрібна борідка. Мені було байдуже. Він вирішив, що Кілю потрібно позбутися клаптиків тоненького волосся, які він називав вусами. Я радісно вигукнув. Подумки. Всі інші вміли доглядати за собою і їм вистачило тільки трохи підрівняти.

Настав час їсти.

Пан Марл вмів готувати. За столом переважно мовчали. Коли всі закінчили, Кіль вручив мені аркуш паперу.

-- Що це?

-- Список кораблів, що продаються. Дістав його в агента в порту. Він сказав, що може прийти поговорити з тобою, або ти можеш прийти до нього. Він промовив це так, наче другий варіант йому подобався значно більше. Я почуваюся трохи винним за те, що так вселив у нього надію.

-- Дякую, Кілю. – Я встав.

-- Панове, в мене є дещо для вас. – Я роздав виготовлені мною емблеми палаючої вежі. – Це символ мого дому. А також ключі, щоб проходити повз магічні обереги, які захищають будинок, тож не загубіть їх.

Я замовк на мить, вирішив звернути увагу на сигнали Марла і не тримати язика за зубами.

-- Я волів би вести свої справи по-тихому, непримітно, залишити Белларіус самому займатися своєю долею. На жаль, так не станеться. Головні гравці в конфлікті, що зараз відбувається в Белларіусі, вирішили, що я беру участь в боротьбі за владу, тож мені доведеться взяти участь. В них є армії. В мене є Цитадель, магія, а тепер ще й ви. На той короткий період, що я тут, кожен з вас зіграє свою роль і допоможе мені.

-- Допоможе тобі в чому, магу? – запитав Тон, старший з найманців.

-- Вісім днів тому жінка, на ім‘я Амра Тетіс, врятувала Белларіус і всіх, хто в ньому знаходився, від тотального знищення Телемархом. Зробивши це, вона зникла. Я збираюся знайти її і повернути. Для цього мені наразі потрібна Цитадель. Інші, особливо Габул Штайнер, хочуть Цитадель для своїх власних цілей. Штайнер мені докучав найбільше, тому я збираюся піти і прикінчити його. – Я встав і надягнув плащ.

-- Що, прямо зараз? – запитав Кіль.

-- Нема чого відкладати на потім.

-- Перепрошую, магістре, але ти не можеш ось так піти і прикінчити новообраного Синдика, -- сказав Марл.

-- Чого це?

-- Пробач за мої припущення, але я припускаю, що твій намір вбити Штайнера має щось спільного з мертвим чуваком біля вхідних дверей. Гадаю, Штайнер відправив своє послання, а ти відповів. Вбивство Штайнера стане посланням для всіх інших, -- він потер підборіддя обрубком руки. – Ще раз перепрошую, але якщо ти ось так підеш і прикінчиш Штайнера, твоєму посланню бракуватиме певного рівня поваги … авторитету. Воно буде недостатньо вагомим. Принаймні мені так здається.

-- Справді?

-- Справді, магістре.

Я глянув на свій плащ. Ну, він був трохи брудний. І заляпаний кров‘ю. І обгорілий. Я глянув на інших.

-- Що, аж так погано я виглядаю?

Найманці мовчали, очевидно не бажаючи образити мене. У Кіля таких застережень не було.

-- Після цирульника вже краще, але все одно ти виглядаєш так, наче спав у канаві.

Я зітхнув.

-- Хай буде. Штайнер отримає коротку відстрочку, поки я буду чекати на підхожий одяг, щоб вбити його.

-- І приймеш ванну, -- докинув Кіль.

-- До речі про ванну. Звідки ми беремо воду?

-- З цистерни, магістре, -- відповів Марл. – Цим не переймайся. Вона глибока і майже повна. Під кінець осені в Белларіусі завжди достатньо дощів.

-- Чудово, пане Марл. Зранку всі приймуть ванну. Оскільки це його ідея, то Кіль допоможе нагріти всю ту воду.

#

Сон довго не йшов, а коли він нарешті зморив мене, то мені снилася Амра. Вона лежала на пагорбі з ножів, висотою як стіна Некрополя; сотні тисяч ножів. Вона не рухалася, обличчя бліде, немов з алебастру.

Я порізався на криваві стрічки, намагаючись вилізти до неї, дотягнутися до неї, але так і не наблизився.

6

Одного в Цитаделі не забереш. Порожня як стодола і затишна як в‘язниця, але з неї відкривався найкращий у Белларіусі вид на Белларіус. Не те щоб Белларіус був дуже мальовничим, але якщо ти вже застряв на смітнику, то краще сидіти на самій вершині.

Одного разу Амра сказала мені, що по суті, різниця між добрим злодієм і мертвим злодієм полягає в душевній рівновазі. Здатність ігнорувати такі перешкоди, як страх, тривога, злість і зосередитися на роботі. Бути здатним зберігати під тиском здатність думати, аналізувати і діяти без зайвого поспіху. Фактично, це майже нічим не відрізняється від магії.

Я глянув на огидне місто, що навчило її цієї жорстокої правди, і зрозумів, що Габулу Штайнеру вдалося позбавити мене душевної рівноваги. Його чисельні провокації ледь не підбили мене зробити щось, чого я швидше за все пожалкую. Чи міг я увійти в його дім і вбити його? Звісно. Чи міг я вбити всіх найманців між нами і вийти неушкодженим?

Ймовірно, навіть дуже, хоча існував реальний ризик, що мене завалять чисельною перевагою. А якщо в Штайнера був на службі маг, що було не таким вже немислимим, то поки мою увагу відвертатиме більша загроза, найманці просто здолають мене.

Дивлячись з вікна бібліотеки, що виходило на місто, а швидше того, що залишилося від бібліотеки, після того, як Сірий Зуб зробив невдалу спробу прикінчити Телемарха, я доволі швидко знайшов флюгер з бронзовим молотом, який згадував Мок М‘єн. На два ряди нижче, третя вежа зліва. Не доведеться далеко йти, щоб засвідчити Штайнеру свою повагу, якщо в мене виникне таке бажання. Якщо він взагалі був там.

Це був вирішальний фактор. Або він укривався за чисельними рівнями захисту, або десь ховався, бо знав, що я прийду за ним, після невдалої спроби вбити мене.

Я можу завалити трупами свій шлях в його дім, тільки щоб виявити, що його там немає.

Я притулив чоло до холодної, грубої, зламаної кам‘яної стіни поряд з проломом. Мені докучало око, невеличкі, гострі уколи болю. Я докладав зусиль, щоб не підняти руку і безрезультатно не потерти пов‘язку.

Я планував просто зайти і пробити собі шлях до Штайнера, якщо це можна назвати планом. Минулого дня я був трохи сердитим. Взявши до уваги, як близько була його резиденція, і наскільки необдуманим був мій початковий план, я вирішив, що буде набагато розумнішим прикінчити Штайнера знаходячись в безпеці в Цитаделі. Звісно, це дасть мені менше задоволення, ніщо так не провокує мага, як спроба осквернити його святилище. Але моїм теперішнім завданням було прикінчити Штайнера, а не ризикувати собою без потреби. Більше ніхто не поверне Амру, якщо я піду і дам себе вбити.

Отже.

Найнятий Штайнером вбивця захопив мене зненацька своєю забавкою, що блокувала магію. Я вирішив віддячити йому тим самим, таким чином, що без сумніву захопить його зненацька за мить до того, як він здохне. Що важливіше, абсолютно не мало значення, де він знаходився. Мені не потрібно буде заздалегідь знати його місце перебування – хоча за нормальних умов таке знання критичне для того, щоб закляття вдалося. Мені доведеться сформувати з ним зв‘язок, це так, але це не буде звичайний зв‘язок, і вже точно не такий, який може заблокувати будь-який маг. Кривава відьма може, але я дуже сумнівався, що в Штайнера на службі була кривава відьма.

Я спустився і вийшов надвір. Труп вбивці був на тому самісінькому місці, де я його залишив, що дещо здивувало мене. Я чомусь був певен, що за ніч Кіль зробить так, що він зникне. Здається, він сприйняв мої слова серйозніше, ніж я сам. А може він просто не знав, що зробити з трупом. Я безсумнівно знав. Я зайшов всередину, покликав молодшого з братів охоронців, щоб він допоміг мені затягнути труп всередину і покласти на столі.

Я відтягнув повіки головоріза і втупився в його мертві, брудно-зелені очі, а точніше, в своє мутне відображення.

Моя мати була кривавою відьмою, до того ж потужною. А ще вона вміла змушувати мертвих говорити, хоча й не пророцтва. Деякі з своїх вмінь вона передала мені; незвична, проте не нечувана справа, щоб хлопчик успадкував таку силу. Що більш незвично, вона справді навчила мене використовувати сили, які я від неї успадкував. Принаймні до певної міри. Безперечно, цього було достатньо для завдання, яке я перед собою поставив.

Однак кривава магія не така прямолінійна, як звичайний різновид магії. Інколи вона спрацьовує, інколи ні. Емоції збільшували шанс на успіх, тож коли я дивився в оті холодні, мутні очі, то викликав ненависть, яку відчував, коли цей найманий вбивця стікав кров‘ю в мене на очах. Тоді я нахилився, так близько, що наші носи торкалися. “Покажи мені,” прошипів я. “Покажи мені Штайнера.” І його мертві очі почали легенько сяяти.

Повільно, неохоче, вони продовжили оживати і в них почала формуватися картинка. Принаймні в лівому оці. Правого я звісно ж не бачив. Я побачив суворого чоловіка в багатому одязі. Коротке волосся, що починало сивіти. Вуста, що здавалися легенько скривленими у вічній презирливій гримасі. Картинка почала рухатися.

Чоловік щось говорив, але звуку, звісно, не було. Він вручив мені, а точніше головорізу, важкий, оксамитовий гаманець. Тоді відвернувся, явно відпускаючи мене/його.

Весь цей час світло в очах трупа ставало яскравішим. Тепер воно палало, розпечене до білого жару, і образ згорів разом з його мертвими очима. Я відсахнувся, мені в ніс вдарив міцний запах горілого тіла. Я отримав те, чого хотів.

Тепер в мене було зображення Габула Штайнера, отримане з очей трупа – цього було достатньо, щоб вбити його не виходячи з Цитаделі, мені навіть не потрібно було використовувати пошукове закляття, яке я і так не міг кинути, бо в мене не було крові чи волоска Штайнера. Для того, щоб прикінчити його, мені не доведеться прогризатися крізь всіх тих найманців, якими він себе оточив.

Я не навчився цього в свого покійного вчителя, за яким анітрохи не шкодував. Ніхто не змішував криваву магію і Мистецтво. Мало хто мав доступ до обох. Якщо ще хтось і мав, то я про них ніколи не чув. Принаймні про моїх сучасників. Але я багато експериментував і знайшов кілька дуже корисних і дуже небезпечних комбінацій. Це була одна з причин, чому Івуст мене так зневажав. Він називав мене виродком, але так насправді він відчував до мене відразу, бо в мене були сили, яких не було в нього. Настільки, що спробував зламати мене, а коли йому це не вдалося, прирік мене на невдачу, на безчестя.

Я похитав головою, щоб очистити думки від старих, неприємних спогадів. Праця з кривавою магією вимагала емоцій, але вона також викликала емоції. А їх було не так просто позбутися.

-- Магістре? – запитав найманець. – З тобою все гаразд?

-- Цілком. Скажи Кілю, що він вже може позбутися цього, -- сказав я, вказуючи на труп. – Наступних кілька годин я буду зайнятий. Доглянь, будь ласка, щоб до обіду мене не турбували.

#

Потрібно було з десяток золотих марок і дві години відливання, перш ніж у мене з‘явився золотий шип довжиною з долоню і товщиною з мізинець, з одного боку – гострий, як голка, з іншого – плаский. Він гудів у мене в руці. В міру того як він буде наближатися до цілі, гул зростатиме. Коли він дістанеться до Штайнера, завивання стане оглушливим. Коли він знайде кров його серця, його пісня закінчиться і він самознищиться. Це означає, що всі, хто в цей час будуть поряд зі Штайнером, швидше за все теж, як полюбляє говорити Кіль “відкинуть копита”, залежно від того, як далеко доведеться пролетіти зубцю, перш ніж він досягне своєї цілі. Трохи понадміру, але я не мав наміру заморочуватися і вбудовувати в нього додаткові закляття, щоб безпечно перенаправити надлишкову залишкову енергію. Я створював не Ворота; я створював зброю. Зброя вбиває людей. І мене зовсім не турбував добробут когось, хто знаходився поблизу новообраного Синдика.

До того ж я був виснажений. Ця робота довела мене до межі моїх можливостей у Мистецтві. В мене не залишилося сили додавати зайві витребеньки.

Я махнув рукою і розірвав коло. Я зіп‘явся з підлоги, руки й ноги тремтіли, і спотикаючись зійшов вниз у бібліотеку.

Я підійшов до вікна і широко розчинив його в бік дурнуватого, величезного бронзового молотка на вершині вежі Штайнера. Я й гадки не мав, чи був він там, але вежа була зручною мішенню.

Шип летів перекидаючись над містом, кидаючи виклик гравітації й блимаючи на сонці, а тоді раптово пірнув вниз, як голка притягнена магнітом. Гул ставав щоразу то голоснішим та пронизливішим, тоді зненацька стих, коли шип почав пробивати собі шлях крізь кам‘яну стіну дому Штайнера.

Отже, він все-таки був вдома.

Звісно, що камінь не був для шипа перешкодою. Для цього він призначався. Якщо виявиться, що Штайнер у ванні, то мені будуть непереливки. Робота похапцем вимагала непростих рішень. Доторкнувшись до води шип розвалиться, а зворотна реакція швидше за все прикінчить мене. Хто не ризикує і так далі.

Нічого не трапилося секунду, дві, три…

Тоді оглушливе завивання, яке швидко зросло до регістру нечутного для вуха, проте я все одно якимось чином відчував. Це означало, що шип знайшов кров Штайнера, і зараз вибухне.

І вибухнув. Дім Габула Штайнера рухнув. Перш ніж втратити свідомість, я побачив, як падав дурнуватий бронзовий молоток, і як його поглинав бурхливий кам‘яний пил, що здіймався йому назустріч.

Щоб влаштувати цю невеличку виставу, я вичерпав своє джерело до дна, і тепер прийшов рахунок.

#

-- Габул Штайнер мертвий.

Я відкрив очі, побачив мутний образ Сірого Зуба. Голова в мене гуділа, а в роті було сухо, як в Зламаних Землях.

-- Ще бракувало, курва, щоб він не був мертвий, -- прохрипів я. – Після всього, що я пережив, щоб зробити його таким.

Я лежав на нещодавно спорудженому ліжку в кутку бібліотеки. В тому, яке проігнорував минулої ночі для того, щоб спати у внутрішньому святилищі. Я сів, опустив ноги на підлогу. Проковтнув хвилю жовчі, що спробувала втекти.

-- Ти що, зацікавився політикою, як тільки я спустив тебе з ока? – Запитав Сірий Зуб.

-- Та, начебто ні.

-- Тоді навіщо ти вбив Штайнера?

-- Це не має нічого спільного з політикою, Фаллоне. Це цілковито особисте. Ось, що трапляється з тими, хто вдирається в моє святилище.

Він насупився.

-- Можна поцікавитися, як Штайнеру вдалося обійти обереги Телемарха і осквернити Цитадель?

Я витягнув з кишені поглинач магії.

-- Він найняв когось, хто мав оце, -- я кинув поглинач йому.

Сірий Зуб спіймав його, тоді випустив так, наче він був гарячим. Кінчиком черевика підсунув назад до мене. Я нагнувся, щоб підняти поглинач і ледь не втратив рівновагу, а тоді сніданок, якого я ще не з‘їв. В мене було таке відчуття, немов мій череп перетворився в крейдяний.

-- Маєш щось від головного болю? – запитав я.

Без зайвого слова він обійшов амулет і наблизився до мене. Поклав руку мені зверху на голову і щось прошепотів. Було таке відчуття, ніби мені зірвали верхню частину черепа, зробили повний оберт і ляснули на місце. Від болю я ледь не блюнув, але коли пилюка вляглася, біль голови зник.

-- Дякую, мабуть, -- промовив я крізь заціплені зуби.

-- Може ти й не задумував це як політичну заяву, але смерть Штайнера вже має наслідки. Головна маса його сил, несподівано ставши безробітними, перейшла до радника Вена. Те, що було більш-менш рівною, тристоронньою бійкою, перетворилося на суперництво між Веном і Справедливими. Вен переможе.

-- А… Але коли Вен переможе? – сказав я.

-- Це не жарти, Хольгрене.

-- Фаллоне, доля Белларіуса в руках белларіанців. Я тут з єдиною метою, і як тільки отримаю те, що хочу, то вшиваюся звідси.

-- А як ти збираєшся отримати те, що хочеш, якщо практично все населення Пояса вважає, що ти або хочеш правити сам, або підтримуєш Вена? Полювати на породження тріщини в околиці де тисячі прагнуть твоєї крові, це тобі не коники з гівна ліпити.

Я зітхнув.

-- На Великого Горма. Постійно якісь проблеми.

-- Що ти збираєшся робити?

-- Чому я повинен щось робити? Це все лишень відвертає увагу, а в мене закінчується терпіння. Амра десь там, і кожна мить, яку я змушений займатися цією огидною, монотонною дитячою грою – політичним життям в Белларіусі – це мить, коли я не повертаю її!

Між нами запала тиша, тоді Фаллон відкашлявся.

-- Що, відвів собі душу?

Я знов зітхнув, тоді підняв великий і вказівний пальці розведені десь на відстані сантиметра.

-- То що ти збираєшся робити?

-- Думаю, краще піти поговорити з кимось, хто керує Справедливими Хлопцями.

-- Відправ Кіля. Він користується в них певним авторитетом.

-- Ні. Піду сам. Мені вже набридла ця купа холодного каміння, і мені набридло сидіти склавши руки, поки інші виконують мої накази.

-- Вирішувати тобі, звісно ж. Якщо тебе не вб‘ють, як тільки побачать, то тобі варто поговорити з Гаммондом. Але я прийшов не для того, щоб виробляти стратегію. – Він витягнув з кишені складений аркуш паперу і протягнув мені.

-- Що це? – запитав я, беручи його.

-- Все, що мені вдалося знайти у моїй бібліотеці відносно твоїх пошуків.

Написано було староімріанською і більш-менш розбірливо:

І несподівано володар володарів

Великий пекла герцог, Хом Деі

Встав і схопив нечестивий меч

І вразив Лагну в шию.

І голова Лагни,

Глипаючи відкритими очима,

Покотилась по підлозі.

-- Це з “Відплати Лагні” – сказав Сірий Зуб. – Мене зацікавило, бо тут згадується не тільки книжка, а й ключ.

-- Там випадково не згадується що вони роблять?

Сірий Зуб похитав головою.

Я поклав аркуш в кишеню і простягнув руку. Сірий Зуб потиснув її.

-- Дякую, Фаллоне.

Він знизав плечима.

-- Фактично, нема за що.

#

Я спускався з гори в холодному, але золотому вечірньому світлі. Половина домів шляхти була порожньою, друга перетворилася у військові табори. Я йшов серединою вулиці, мене супроводжували ворожі погляди, проте ніхто не кинув мені виклик.

Мені було цікаво, як найманці пробиралися на гору, взявши до уваги, що революціонери утримували порт і Пояс. Хвильку поміркувавши, я знайшов відповідь. Звісно ж, як не крути, гора Тарвус – кругла, і існували шляхи в місто з глибинки Белларії на півночі та сході. Може не дуже добрі шляхи, але явно прохідні. А всі кордони діряві. Я не міг позбутися думки, що якби повстанці навалилися раніше, то прогнали б шляхту до того, як шляхта змогла зібрати таку силу найманців, яка була зараз в їхньому розпорядженні. Ця помилка могла коштувати їм їхньої революції.

-- Не моя проблема, -- пробурмотів я.

Коли я нарешті підійшов до барикади, то був геть розчарований. А ще зрозумів, як Кіль так спокійно прокрадався туди-сюди, навіть зі зламаною рукою. Звичайні бочки, ящики і меблі були звалені в купу у вузьких місцях вузьких вулиць. Якщо хтось був хоча б трохи сповнений рішучості, то міг знайти десяток шляхів обійти барикаду – по дахах, через вікна і двері. Наскільки я бачив, на дахах не було вартових, і хоча деякі вікна та двері були перекриті чи забиті дошками, багато з тих, які знаходилися вище першого поверху – вже ні. Мені стало цікаво, чи хтось так насправді керував обороною Пояса, чи це спонтанне, неорганізоване волонтерство.

-- Не моя проблема, -- нагадав я собі знову.

-- Це той йобаний маг, -- сказав один з повстанців, що стояли на барикаді, його лиса голова виглядала з-понад комода розташованого на вершині купи розбитої цегли. – Що нам, курва, робити?

-- Звідки ти знаєш, що це той маг? – запитав його товариш, що знаходився поза моїм зором.

-- В нього емблема, бачиш? В нього немає ока, бачиш?

-- Я наполовину сліпий, а не наполовину глухий, -- сказав я їм.

-- Стій де стоїш! – вигукнув перший.

-- Цизорику, -- сказав другий. – Потрібно відправити гінця в Скибку по інструкції.

-- Відправте послання Гаммонду, -- сказав я. – Передайте, що я хочу поговорити. Негайно.

-- Ти тут не будеш ніким… гм, верховодити, -- сказав Цизорик. – Не рухайся, бо я затримаю тебе іменем Народного Комітету.

-- Я думав, що ви Справедливі Хлопці.

-- Виявилося, що серед Справедливих Хлопців ціла купа бабів, кумекаєш? Довелося змінити.

-- Кляті баби ниділи і ниділи, -- почув я, як бурмоче інший.

-- Ви відправите послання чи ні?

-- А якщо ні?

-- Тоді я перетворю цю жалюгідну пародію на барикаду у багаття і піду шукати Гаммонда особисто. Обирай.

Він поміркував.

-- Відправляй гінця, -- сказав своєму товаришу.

7

Виявилося, що Гаммонд -- жінка.

-- Дай вгадаю, -- сказав я, коли вона вилізла на барикаду і хмуро глянула на мене. – Це ти стоїш за зміною назви на Народний Комітет?

-- Дідька лисого. Мені насрати, як ми називаємося. Чого тобі треба? Якщо ти тут для того, щоб вбити мене, як Штайнера, то жодної користі тобі з цього не буде.

-- Чому? В тебе є магічний захист?

-- Ані трішки. Але вбивши мене, ти не вб‘єш революцію. Ані трішки. Просто моє місце займе хтось інший.

-- Мене не цікавить твоя смерть, чи політика.

-- Тоді чого тобі треба?

-- Багато чого. Найголовніше – залишити ваше прекрасне місто і більше ніколи-преніколи не повертатися.

Вона кинула на мене довгий, пильний, немигаючий погляд. Не зводячи з мене свого погляду, вона недбалим жестом вказала пальцем позад себе.

-- Порт он там. Безпечної тобі подорожі.

Я всміхнувся.

-- Якби ж то все було так просто.

-- Це і є просто. Просто ставиш одну ногу попереду іншої поки не намочиш черевики.

-- Перш ніж я зможу піти, мені дещо потрібно. Так трапилося, що це дещо знаходиться в Поясі.

-- Такі як ти вже забрали достатньо від нас в Поясі.

-- Такі як я?

-- Шляхта.

-- Я не належу до шляхти. Я навіть не з Белларії.

Вона зі свистом втягнула повітря крізь зуби і плюнула мені під ноги.

-- Зараз я поясню тобі все так, що в тебе не залишиться жодних сумнівів про що я подейкую. В світі є ті, хто виробляє і ті, хто споживає. “Шляхта” – загальний термін, який позначає тих, хто нічого не виготовляє і споживає продукцію корисних членів суспільства. Інший термін – це паразит, або злодій.

-- Мене не дуже ціка…

-- В кінці кінців, магу, існує тільки дві сторони: виробництво і споживання, створення і знищення, поширення і крах. Народження і ріст, або занепад і смерть. Скажи мені, ти зі своїм Мистецтвом – скільки знищень ти спричинив, порівняно з тим, що створив, якщо взагалі щось створив.

-- Я не маю наміру проводити з тобою філософські дебати, Гаммонд. В мене немає часу.

-- Так насправді ти хочеш сказати, що в тебе немає шансів виграти.

-- Гаразд. Якщо коротко, твоя позиція фундаментально помилкова і небезпечно спрощена. По-перше, кожен виробник є також споживачем, чи може сьогодні вранці ти поснідала повітрям і сонячним світлом? По-друге, без сил смерті й занепаду, через потреби населення, що буде необмежено розростатися і обмежену кількість ресурсів, будь-яка система зрештою перетвориться в пекло. По-третє, будь-яка філософія, основним принципом якої є протиставлення “ми проти них”, приречена перетворитися на тоталітарний жах. Якщо ваш Народний Комітет дійсно в це вірить, то ви тільки перетасовуєте багатих і бідних. На жаль, мені здається цілком слушним, що ви усунули слово “справедливі” зі своєї назви.

Вона кивнула.

-- Гарно сказано. І так коротко, що коротше не буває. А зараз ляж на землю, он там, і поклади руки за голову.

-- З чого б це?

-- Бо якщо ти цього не зробиш, то лучники, які тебе оточили, поки ми проводили наші невеличкі дебати, перетворять тебе в друшляк, в тебе немає жодного шансу винести їх всіх перш ніж один або кілька з них не винесе тебе.

Я задіяв свій магічний зір; навіть тоді я ледь розгледів покривало ілюзії, що вилася всередині, назовні й навколо сусідніх будинків. Визначити точне місце перебування лучників мені не вдавалося, тільки час від часу розмитий рух у вікні або на даху. Я перевів погляд на Гаммонд і барикаду, і побачив, що Гаммонд – маг, до того ж надзвичайно вправний, а барикада далеко не така жалюгідна, на яку виглядала.

-- Чудова робота, магу, -- сказав я, і вона кивнула.

-- Шкода, що не було дуелі, -- продовжив я. – Якось це не по-спортивному.

Загалом маги поважали древню традицію дуелей з Мистецтва, проте не під час битви. Я просто патякав язиком, намагаючись потягнути час так, як це зробила вона.

-- Ми вже провели дуель. Ти програв. На живіт, магу. Я повторювати не буду.

Я ліг на живіт.

8

-- Я повинна просто вбити тебе і мати спокій, -- сказала Гаммонд, в той час, як два її співвітчизника зв‘язували мені руки і ноги. – Але так склалося, що в мене є проблема, з якою ти можеш мені допомогти.

-- Я б з радістю допоміг, справді. Але замість цього я скажу тобі йти під три чорти. – Поки вони мене піднімали, я почав черпати енергію зі свого джерела.

-- Облиш своє джерело, магу, бо ми відлупцюємо тебе до втрати свідомості.

Неохоче, я дав собі спокій.

-- До Скибки, -- сказала вона двом вартовим. Один закинув мене на плече, головою вниз і так, що я дивився на заляпане полотно, яке прикривало його дупу. Прекрасно. Інший йшов на крок чи два позаду, з дрючком в руці. Якусь мить я сподівався, що Гаммонд піде собі кудись і дасть мені змогу викликати магію, але, на жаль, вона навіть близько не була такою дурною. Вона йшла з нами, поряд з чуваком з дрючком.

-- Чисто з цікавості, навіщо ти прикінчив Штайнера? – запитала вона.

Я вирішив говорити правду і не провокувати її.

-- Він осквернив моє святилище.

-- Ти стверджуєш, що Цитадель твоє святилище? Ти ж щойно розповідав мені, що твоє найзаповітніше бажання накивати п‘ятами з Белларіуса.

-- Годі тобі, -- сказав я до сідниць чувака, що ніс мене. – Ти чудово знаєш, що святилище настільки постійне чи тимчасове, наскільки це заманеться магові.

-- І ти вирішив “тимчасово” застовпити Цитадель. Ага-ага.

-- Я волію бути злидарем в Люсернісі, ніж правителем Белларії. Хочеш вір, хочеш не вір.

-- Не вірю.

-- Це тому, що політична діяльність звузила твій світогляд.

На це їй було нічого відповісти, і я й гадки не мав, яким був вираз її обличчя, бо навіть зі значним фізичним зусиллям, бачив тільки її поношені черевики.

Невдовзі ми прийшли, як я гадав, у Скибку. Вона виявилася видовженою дерев‘яною будівлею, яка в своєму колишньому втіленні, принаймні частково була пивною. Принаймні так мені сказав старий, глибокий запах розлитого пива і пригорілих сосисок. Тепер це був командний центр революції.

Купа людей носила червоно-жовті кокарди Справедливих Хлопців, а точніше Народного Комітету. Панував страшний шум, всі навколо рухалися. Зі своєї незавидної позиції я вловлював тільки обривки розмов і перевернуте мерехтіння натовпу в революційному запалі. Нарешті мене поставили прямо і я побачив, що всі рухалися з якоюсь метою. Гінці швидко підходили і відходили до одного з пів десятка вкритих паперами столів, доставляючи і отримуючи повідомлення з усього міста. В кутках велися гарячі суперечки, в інших кутках під столами спали немовлята. Літній чоловік гострив ножі на педальному точилі на нестійкій антресолі, що виходила на велику передню кімнату, і через перекошені дерев‘яні поручні падали іскри, затухаючи і зникаючи до того, як торкнуться підлоги. Все виглядало як контрольований, цілеспрямований хаос, якщо це не оксиморон. І ця стихійна суміш домашності, бойової готовності й революційного запалу приголомшила мене. Такого я ще в своєму житті не бачив.

Вздовж стіни групка дітей склала крісла у щось схоже на поштовий диліжанс. Двоє з них погодилися, або їх змусили, на роль коней, вони були прив‘язані до нагромадження крісел і галопували на місці; ще троє бігали навколо нестійкої купи і підганяли їх. Гаммонд підійшла і реквізувала два крісла, викликавши в дітей голосне невдоволення.

-- Задля справи! – вигукнула вона, посміхаючись.

-- Задля справи! – крикнули вони у відповідь, піднявши вгору кулаки. Точніше троє з них. Вжившись в роль, коні голосно заіржали.

Гаммонд поставила одне крісло позад мене і моя власна конячка штовхнула мене в нього. Гаммонд встановила друге крісло навпроти мене і сіла сама, розгладжуючи довгу коричневу спідницю.

-- Отже, магістр Хольгрен Анградо, житель Люсерніса, що зараз мешкає в Цитаделі, давай побалакаємо.

-- Що, без сирої камери?

-- Ми обоє знаємо, що без постійного нагляду іншого мага, ти за п‘ять хвилин виберешся з будь-якої діри, в яку я тебе посаджу. Тож ми побалакаємо негайно, або я вб‘ю тебе. Негайно.

-- Тоді давай, балакай.

-- Коли ти прикінчив Штайнера, то змінив баланс влади. Твій вчинок приніс користь раднику Вену. Ти працюєш на нього?

-- Я ні на кого не працюю.

-- Справді? Тоді хто прислав тобі чотири важких скрині з Вулкіна і Бінта?

-- Я сам собі прислав.

-- Звісно, що сам. Саме так і поступає хтось, хто збирається залишити місто; забирає з банку тисячі марок, на випадок якщо йому буде потрібно накупити всякої всячини для подорожі. Наприклад меблів.

-- Ти дуже добре поінформована.

-- Як то кажуть, хто попереджений, той озброєний. Звісно, що ми не спускали ока з Цитаделі.

-- Слухай, Гаммонд, ми можемо продовжувати так весь день, ти ставиш мені запитання і автоматично не віриш моїм відповідям. Або я можу погодитися піддатися Примусу правди.

Вона пильно глянула на мене.

-- Навіщо тобі це робити?

-- Бо в мене немає причин брехати тобі, і на мене чекають пильні справи. Чим швидше ти переконаєшся, що я не становлю загрози тобі й твоїм, тим швидше я зможу зайнятися своїми справами.

Вона не зводила з мене погляд.

-- Що?

-- Нічого. – Вона поклала свої загрубілі від праці руки мені на скроні. Я відчув, як б‘є струменем магія, готова виконати її накази, не така сильна, як моя, але вміла, вміла. І впевнена. Я не опирався.

-- Говори правду, або мовчи, -- пробурмотіла вона. Це була архаїчна, зайва фраза; мені стало цікаво, хто навчив її Мистецтва. Вона відкинулася, надалі пильно вдивляючись в мене.

-- Ну? – сказав я.

-- Ти в союзі з радником Веном?

-- Ні.

-- З його донькою?

-- Що? Ні.

-- Ти вбив Габула Штайнера?

-- Вбив.

-- Навіщо?

-- Бо він прислав до мене найманого вбивцю, який пробив обереги Телемарха.

-- Як йому це вдалося?

Я посміхнувся і промовчав.

-- Ти знав, що вбивство Штайнера порушить баланс влади в Белларіусі?

-- Ні. Я не розглядав таку можливість.