Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Леонід Кисельов НА ДАЛЕКІЙ ПЛАНЕТІ Оповідання

Нас викликали о четвертій ранку. Сигнал тривоги дав обхідник колії — безглузда посада, що приблизно відповідає директорові-наглядачу четвертого рангу, але я, хоч убий, не збагну, для чого потрібен директор-наглядач, коли вся система складається з двох сталевих стрічок завдовжки в кілька кілометрів. А втім, і систему, і посаду придумали ще живі, обхідник колії теж був живий, і взагалі від усієї цієї ідіотської історії так і відгонило живими. Щиро кажучи, в перші дві години, поки йшло розслідування, я був упевнений, що й злочин — справа їхніх рук.

Вона лежала впоперек рейок така спотворена, що я довго не міг визначити тип моделі й серію випуску; блок пам’яті валявся метрів за шість од насипу, а корелятор об’ємного бачення ми так і не знайшли. Годі й казати про збіг, що не піддається прогнозуванню, бо її голова, руки й ноги були жорстко прикріплені до дерев’яних паралелепіпедів, які називаються шпалами й слугують основою для рейок. Окрім того, з’ясувалося, що її індикатор особистої безпеки був зумисне виведений з ладу внаслідок удару тупим предметом.

Поки ми все це з’ясовували, обхідник колії, що весь тремтів, стояв на самому краю насипу і, здавалося, ось-ось зірветься вниз. Підсвідомо вгадавши в мені начальника, він весь час намагався перехопити мій погляд, і я подумав, що його переляк видає його провину. Відсутність барвника у волоссі й глибокі зморшки на обличчі свідчили про те, що він перебуває на стадії біологічного розпаду. Сильне психічне збудження заважало йому говорити, але поки ми ганяли свій гелікоптер за детектором брехні, він трохи заспокоївся, і ми змогли допитати його.

Виявилося, проте, що він ні в чому не винний, а його переляк пояснюється тією неадекватністю психічних реакцій, які й стали причиною загибелі цивілізації живих. У принципі належало б прихопити його з собою, щоб не патякав зайвого, але потім довелося б брати ліцензію в 9-му відділі, засвідчувати її в Біологічному нагляді, а все це — жахливо довга тяганина, отож ми просто відпустили його.

Оглядаючи паровоз — старовинний пристрій, що сам рухався на хімічній тязі, я із здивуванням виявив, що система керування розрахована на живого оператора, і негайно викликав його на допит. Але тут з’ясувалося, що цей божевільний наважився позбутися Опіки — його покажчик місцеперебування не відповідав на позивні. Оголосили загальний розшук, але я був майже впевнений, що його не знайдуть, і не дуже засмучувався з цього приводу. Горопаха-оператор був лише побічний учасник злочину. Йому просто не пощастило.

Коли ми поверталися назад, до того місця, де вона лежала, я вже напевне знав, хто злочинці. І знав, як їх знайти. Ішли мовчки. Відстань між шпалами була нерівномірна, доводилося весь час дивитися собі під ноги, і все-таки через кожних двадцять-тридцять метрів я збивався з ритму, а це дратувало й утомлювало.

Мені все здавалося, що ось ми зараз прийдемо, а її не виявиться на рейках, і разом з нею зникне решта ланок причинно-наслідкового зв’язку: нічний виклик, допит обхідника колії, втеча оператора.

Але чудес не буває — вона лежала там, де ми її залишили, і було дивно й боляче дивитися на це молоде, могутнє тіло, так безглуздо знищене. Як вона, певно, раділа відчуттю своєї краси і сили, як пишалася новою, нещодавно вмонтованою в неї системою, не знаючи, що ця система й стане причиною її загибелі. Я не люблю говорити про це, та й знаю не дуже багато — офіційна інформація надто мізерна, але суть справи така: нова система — атавістичного характеру, вона була створена для господарів перших трьох класів за зразком біологічного відтворення живих. Вважається, що вона збільшує емоційну місткість, а також екзистенціальну зацікавленість у здійсненні програми. Система вимагає парної відповідності, і це спричинило створення нових моделей обслуговуючого персоналу для готелів і пансіонатів Вищої Консультативної Ради.

Не треба бути великим детективом, щоб уявити собі, як усе це сталося. Кілька господарів нижчого розряду, скоріше за все службовці того самого пансіонату, що й вона, застукали її з кимось із начальства, і враження виявилося таким сильним, що їхні центри гальмування не витримали. Вони й не знали про парну відповідність і спробували вирвати у неї силоміць ту насолоду, яку вона все одно не могла б дати їм, навіть коли б і захотіла. Уперше в житті я не радів з того, що розслідування йде успішно, не відчував високого азарту погоні, бажання чимскоріше зловити й покарати злочинців. Утім, можна було й не квапитися. Все одно вони не могли втекти, як оцей оператор паровоза. Їм просто нікуди податися.

Спочатку було озлоблення, уражене самолюбство, комплекс неповноцінності, що вже стає професійним захворюванням ОП, а потім — тільки страх. Перед скоєним, перед покарою, одного перед одним. Страх, який навіть боягузів робить хоробрими, а тупаків — кмітливими, привів їх на рейки закинутої дороги живих.

“Закинутої дороги живих”, — повторив я вголос, і тут мені сяйнула думка. Ці слова пояснювали все. Дорога не була закинутою. Ми не підозрювали про її існування, але живі їздили нею, вона для чогось була їм потрібна. І рух регулярний — злочинці наперед знали, що вночі паровоз переїде їхню жертву. А що, коли існує ціла мережа таких доріг? І промислові об’єкти живих — можливо, підземні заводи, пов’язані цією мережею?

Ми врятували цей світ, ми упорядкували його і раціоналізували, ми щиро піклувалися про благо вцілілих живих, але вони злі й непокірні. Вони не люблять нас, умишляють лихе, намагаються позбутися Опіки. Зграї бандитів і відщепенців на кшталт отого оператора шастають по наших містах, і проти них не допомагають ніякі обприскування.

Але найстрашніше не це… Було щось символічне в тому, як ми йшли їхньою дорогою, покірно пристосовуючись до аритмії шпал. І коли ми не похопимося, може статися так, що все наше суспільство, весь світ підуть дорогою живих, а це шлях до загибелі. Я подумав, що сьогоднішній злочин можна вважати першим кроком на цьому шляху. Спричинила його система, скопійована у живих, а суть злочину й спосіб, з допомогою якого його хотіли приховати, полягали в тому, щоб створити незворотні деформації, — досі до цього вдавалися тільки живі. І поки вони живуть поруч з нами, навіть такі немічні, як обхідник колії, такі страхополохи, як оператор, ми не можемо почуватися господарями. Вони загрожують нашому існуванню. Найдоцільніше було б знищити їх. Усіх одразу. Покірних і непокірних, тих, що вийшли з-під Опіки, і тих, що залишилися. Щоправда, існує Закон, але якби знайти якийсь привід, зачіпку…

— Нам потрібні будуть проби для спектрального аналізу, — перервав мої роздуми асистент. — Судячи з усього, злочинці — це службовці пансіонату. За десять хвилин я назову їхні номери.

— У спектральному аналізі нема жодної потреби, — сказав я. — її вбили живі. Але ми помстимося за її смерть!

Володимир Кисельов АТОМНА ПЕРЕСТОРОГА Оповідання

Колись вважали, що любов у людини міститься в серці.

А сумління?

Зображення люблячого серця, пробитого наскрізь стрілою, я часто бачив на лавах у парку, на деревах; серця-медальйони, в які легко вставити портрети коханих, продаються у галантерейних магазинах.

Із сумлінням питання трохи складніше. Я, в усякім разі, ніколи не зустрічав у літературі прямих вказівок на те, де воно міститься у людському організмі. Тому я погано уявляю, де воно в інших людей, але де в мене, можу показати пальцем. Біля пупа. Десь поблизу апендикса. Досить мені згадати про якийсь мій негідний вчинок, як у мене негайно починає там щось ворушитися. Це не боляче, але гидко. Ось чому я завжди прагнув не згадувати про Іветт Пуапель. Тільки інколи, на мить, і відразу ж прослизав повз цей спогад.

Та зараз я фотографував Іветт на тлі фортеці Шато де Дюк. Іветт, і її тринадцятирічну дочку Жюстін, і пана Леннека — вусатого чоловіка Іветт, і слухав розмови про те, як граф Рейнський Конан-перший завоював герцогство Бретань наприкінці десятого століття і взяв цю фортецю, і сумління моє затишно згорнулося у клубочок десь під відростком сліпої кишки і тихо дрімало.

Ми оглядали надбрамну вежу і прагнули побачити там усе, про що було записано у путівнику. Говорилося про неї в путівнику так: “Надбрамна вежа являє собою споруду, що складається з великої прямокутної будівлі, спрямованої довгим боком перпендикулярно до вісі проїзду, в яку ніби встромлений видовжений паралельно до вісі проїзду чотирикутний об’єм: він виступає з боку проїзду на кшталт гранованої абсиди, а з двору височить над обхідною аркадою галереї другого ярусу у вигляді зрізаної площини”.

Ніхто з нас так і не зміг зрозуміти, де ж ця “абсида”, “зубці-мерлони”, з якими ми зустрілися далі, і “невибагливий декор з фалічних елементів”. Та все одно перевіряти за путівником, чи все це є в наявності, було цікаво, і пан Леннек, чоловік Іветт, сказав, що саме так на станції обслуговування автомобілів, де він працює механіком, перевіряють комплектність устаткування.

Я дивився на Іветт з її негустим, спаленим хімічною зачіскою волоссям, на її круглі провінційні окуляри — коли ми зустрілися і потяглися поцілуватися, її окуляри стукнулися об мої з костяним звуком — і нічого я не впізнавав у ній. Коли б я з нею просто зустрівся на вулиці, то пройшов би байдуже, і вона мені ні про що б не нагадала. А коли б я здибав на вулиці пана Леннека, то вже йому я, безперечно, ні про що б не нагадав, — він мене бачив уперше в житті. Та зараз, поки я робив безуспішну спробу відшукати, де ж ці “фалічні елементи у декорі”, він придивлявся до мене.

У 1943-му мені було дев’ятнадцять, а Іветт — вісімнадцять, і вона, і її мати, пані Пуапель, переховували мене, пораненого, від німців на горищі свого одноповерхового будинку. Іветт була для мене всім: вранішньою зорею і надією на порятунок, невтримною радістю першої в житті близькості з коханою і людиною, яка заради мене ризикувала головою.

Я був двічі одружений і бував близький з іншими жінками, та ніколи і ні з ким мені не було так гарно, як із Іветт. Я був у неї перший, та все одно у неї все це виходило якось краще, ніж в інших. Нею керував якийсь особливий інстинкт.

Але Іветт, яку я фотографував на тлі так і не знайдених мною “фалічних елементів у декорі”, була зовсім іншою, і дочка її Жюстін, сфотографована на тому ж тлі, була схожа на Іветт нинішню, а не колишню. Не змінилася тільки мати Іветт, пані Пуапель.

Дивина. Адже коли я вперше з нею зустрівся, вона здавалася мені дуже старою жінкою, а тим часом їй, очевидно, тоді ще не було й сорока. Тепер я набагато старший, ніж вона була в той час. Треба мені частіше про це згадувати, особливо у тих випадках, коли мої асистентки показують мені свої красиві коліна й дивляться вологими і безмежно відданими очима з блакитними білками. У них не буває жовтизни в білках. У них печінка, як в акул. І гострий зір. Та все ж, може, вони бачать мене таким, якою я бачив пані Пуапель, коли вона перев’язувала мені плече.

Вона тоді була акушеркою, жінкою, яка встромляла в землю заступ на своєму городі за будинком і, сполоснувши руки, йшла до породіллі; акушеркою вона зоставалася й досі, і город за будинком був той самий, та заступ у землю вже встромляла Іветт перед тим, як піти до ліцею, де вона викладала хімію.

Хтозна, як би склалося моє життя, колії б я вчинив відповідно до вимог сумління, коли б не зумів упоратися із цією печією під пупом і повернувся до Іветт. Може, це я викладав би у ліцеї хімію, день у день віддаючи свій час городу та ліцейському хімічному кабінету, бо я теж хімік, але інших, так би мовити, масштабів: я директор інституту, академік, відомий у вчених колах далеко за межами Франції, загалом, як каже моя менша дочка, “важлива персона”. І чоловік Іветт, якого, як мені здається, тільки я зову паном Леннеком, а всі, незважаючи на вуса, звуть просто Жаном-Люком, прагне триматися зі мною, як із рівним, та сам він не почувається рівним, і тому розмовляти з ним справжня кара. Втім, можливо, я на неї цілком заслуговую, особливо, коли врахувати, що йому, напевно, відома історія моїх взаємин з Іветт.

— А тепер, — хрипко сказав пан Леннек, зазираючи у путівник, — ми подивимося видатний витвір бретонської архітектури — церкву Сент-Мелен, що була збудована в 1715 році на місці набагато більшої кам’яної церкви 1086 року.

— Гаразд, — одразу погодився я, хоч цю церкву я б хотів подивитися без них.

Мене цікавило зовсім не те, що меншу церкву збудували на місці більшої, а в принципі, мабуть, треба було чинити навпаки. Просто я вже бачив цю церкву. Я пробирався до неї від узбережжя, поранений, через якесь кладовище, і тоді вона мені здалася схожою на величезний танк, що повзе з горба униз, на мене. Втім, сучасна фізика, а особливо науки, що вийшли з кібернетики, як семіотика чи структуралістика, привчили нас до думки, що багато чого залежить від точки зору і стану спостерігача. Мені хотілося дійти до церкви Сент-Мелен тією самою дорогою, якщо тільки я зумію її відшукати.

Я сказав, що я тут, так би мовити, турист, а в них, напевно, свої справи, що далі я з допомогою путівника зумію і сам розібратися в тонкощах бретонської архітектури. На мій подив, і сама Іветт, і її чоловік, пан Леннек, несподівано легко зі мною погодилися, взявши з мене обіцянку не запізнюватися на обід. Щоправда, Жюстін, спокусившись можливістю відтягти час, коли доведеться сісти за уроки, спробувала було піти зі мною, та я рішуче заперечив, нагадавши про близькі іспити і підсолодивши пігулку обіцянкою влаштувати ввечері змагання — хто з’їсть більше морозива.

Жюстін усміхнулася у відповідь вдячно й розчулено, я б сказав, навіть якось неадекватно до тих радощів, які б могло викликати виконання моєї обіцянки.

Це зі мною вже не вперше. Останнім часом люди немов подобрішали, стали уважніші одне до одного, легше вибачають помилки. Можливо, це пояснюється тим, що поступове піднесення загального життєвого рівня спричинилося до таких зрушень у сфері людських взаємин. А можливо, річ просто в мені, в точці зору спостерігача і його стані.

Чи тому, що я не знайшов точки, з якої дивився колись на церкву Сент-Мелен, чи тому, що я був інший, але нічого подібного до танка в цій церкві я тепер не помітив. Я довірився стежці, та, очевидно, протоптали її місцеві хлопчаки, вона мало пасувала моєму вікові, бо круто бралася вгору глинистим схилом, і в глині я помітив якісь кістки. Мені здалося навіть, що це людські ребра, — адже тут і раніше було кладовище, і ховати на ньому людей почали принаймні не пізніше 1086 року, коли тут стояла велика кам’яна церква, згадана в путівнику.

Потім я вийшов на це кладовище з нерівними гранітними плитами на старих могилах. Я пішов по стежці над урвищем і раптом помітив, що біля однієї з могил свіжа глина і в ній ніби щось ворушиться.

Я підійшов, зазирнув у яму, яка вела кудись убік, і побачив, що у землі повільно рухається дивна істота, яка, як мені’ здалося, щось жує брудним ротом. Мені важко описати цю істоту через те, що вона була перемащена землею. Найбільше вона скидалася на людський зародок, яким його зображують у книжках з анатомії або для чогось тримають у банках зі спиртом. Та вона була більшою, мабуть, із метр завдовжки. Шкіра брудно-сірого кольору була замурзана, очей не видно, а щелепи рухалися.

Що вона їла?.. Я ніколи не був особливо гидливим, але тут я з відразою відскочив і поспіхом, раз у раз оглядаючись, подався геть. Я вже не пішов до церкви Сент-Мелен, а обминув її, спустився на вулицю і повільно, долаючи задишку, попрямував до оселі Іветт.

“Що ж це таке? — думав я. — Собака?.. Ні, на собаку це було зовсім несхоже. І що воно там жерло?.. Тьху, яка гидота… А може, мені це просто привиділося?”

Досі у мене жодного разу в житті не було ніяких галюцинацій. Та врешті-решт з людиною все колись трапляється вперше. І хоч мені здавалося, що я дуже чітко бачив цю дивну і бридку білувато-сіру істоту з брудними плямами, з короткими відростками замість лап, скручену, як хробак у яблуку, я думав, що, коли б це і була галюцинація, вона, мабуть, залишила б у мене таке саме відчуття реальності баченого.

Треба було повернутися й подивитися ще раз, та на саму лиш думку про це я наддав ходи.

— Зголодніли? — спитала Іветт. Вона тепер інколи говорила мені “ви”, а інколи “ти”. — От і добре. У нас сьогодні мушлі з сиром сен-жак. Як прогулялися?

— Добре, — відповів я.

— Після прогулянки зовсім інший апетит, — зауважила мати Іветт пані Пуапель.

Справді, після цієї прогулянки у мене був зовсім інший апетит — сама думка про їжу викликала в мене огиду. До того ж у кімнаті стояв сильний запах Лярусса, і цей запах для мене асоціювався з тим, що я побачив, або з тим, що мені здалося, ніби я побачив на старому кладовищі.

Великі зміни сталися в цьому будинку. На стінах нові шпалери з якоїсь синтетичної плівки, схожої на гобелен. На голій колись підлозі — справжній турецький килим, нова люстра, нова бронзова гратка у каміні замість старої, чавунної, телевізор з великим екраном. І лише одне, мабуть, лишилося незмінним — книжкова шафа, на полицях якої і тоді вже стояли всі сімнадцять грубих томів Великого всеосяжного словника XIX століття Лярусса, які так само сповнювали дім запахом старого паперу й перегнилого клейстеру.

І все ж я пообідав і розпив з паном Леннеком півпляшки кальвадосу, чого я собі вже давно не дозволяю, а потім Іветт запропонувала мені відпочити. Вони надали мені маленьку кімнату, очевидно, переселивши з неї на цей час Жюстін.

— Тобі тут не жорстко буде? — спитала Іветт, потицявши кулаком у новеньку накрохмалену білизну, якою було застелене, очевидно, спеціально для мене, вузьке залізне^ ліжко.

— Ні, — відповів я. — Дякую.

Ввійшла пані Пуапель з глечиком і великою порцеляновою чашкою.

— А це, — сказала вона, — домашній сидр. Жан-Люк нас так привчив, що й ми тепер усі п’ємо сидр.

— Що це у вас тут на старому кладовищі? — спитав я.

— А що?

Іветт і пані Пуапель швидко перезирнулися.

— Там, — сказав я, — могила розкопана… І в ній щось таке вовтузиться…

Я не наважився сказати, на що була схожа та істота.

— Не знаю, — відповіла Іветт. — На цьому кладовищі вже давно нікого не ховають, так що там нема кому копати ями… Може, примарилося щось таке?

— Може, й примарилося, — не відразу погодився я.

Великий досвід мандрівника — перед тим, як приїхати до Пор д’Арвора, я повернувся з Токіо, а ще раніше побував у Канаді — навчив мене, що для благополучної подорожі в одній кишені слід тримати гаманець з грошима, а в другій — слоїк із содою. Японська дрібно настругана сира риба, канадські напівсирі біфштекси з кров’ю і бретонські мушлі з сиром сен-жак надто екзотичні блюда для людини, яка снідає вівсяною кашею, під час обіду їсть бульйон з фрикадельками і відварну курку, а на вечерю обмежується бісквітами з мінеральною водою “Віттель”. Я налив у чашку духмяного пінявого сидру, насипав туди соди, одним духом випив і ліг, поклавши собі надалі бути поміркованішим.

Слова свого я не дотримався. На мою честь було влаштовано урочисту вечерю для найвищого кола: директора ліцею з дружиною, власника станції обслуговування автомобілів з дружиною, головного лікаря лікарні з дочкою, жінкою років під тридцять, що курила сигарету навіть тоді, коли підносила виделку до рота.

Мене називали доктором, як звичайно звуть лікарів, а не хіміків, пили за моє здоров’я і здоров’я пані Пуапель і Іветт, яким передова французька наука завдячує тим, що її видатний представник залишився живий, бо з ризиком для життя вони врятували його в період окупації, пан Леннек приглядався до того, як посміхається мені Іветт, а я переймався дедалі більшою симпатією до всіх цих людей.

Вони, очевидно, приходили сюди вже не вперше, бо ніхто ніби не помічав запаху, що линув від Лярусса, і, здавалося, належали всі до однієї якоїсь дивної секти, що сповідує ідею відносності загальноприйнятих цінностей. Принаймні в їхніх словах у різній формі з різних приводів прочитувалися думки про те, що буття таке нетривале у порівнянні з безконечністю небуття, що комфорт та інші переваги буття не варті тих зусиль, які на них витрачають. Врешті, коли можна уявити собі веселу поминальну вечерю, в якій взяли б участь доброзичливі і трохи нетверезі люди, то вони б вели між собою приблизно такі ж або схожі розмови.

На десерт подали рум’яні, немов тільки-но зірвані яблука, — мені пояснили, що їх тепер загортають не в папір, як колись, а в спеціальну плівку, і вони добре зберігаються до нового врожаю. Дочка головного лікаря мадемуазель Равелон розрізала яблуко і раптом одсахнулася, випустила сигарету, злякано подивилася на свого батька і вся зіщулилася. Я подивився на яблуко. Там був скручений хробак. Формою своєю він схожий був на істоту, яку я побачив на старому кладовищі. Присутні удали, ніби нічого не помітили, а Іветт мовчки взяла яблуко і винесла його з кімнати.

Спав я погано, часто прокидався, щоразу пив сидр із содою, мені нічого не снилося, але, прокидаючись, я наче в тяжкому кошмарі згадував бридотну істоту, яку побачив у розкопаній могилі, і про те, як перезирнулися Іветт і пані Пуапель, і як злякалася хробака мадемуазель Равелон, і думав, що, очевидно, я занедужав, що в мене якесь дивне і, безперечно, психічне захворювання. І почалося воно не на цьому кладовищі, а ще в Парижі. Чого б тоді я сюди приїхав через стільки років?

Коли я прокинувся вранці і допив свій сидр із содою, всі, за винятком пані Пуапель, уже розійшлися — Іветт і Жюстін до школи, а пан Леннек на станцію обслуговування автомобілів. Я відмовився од сніданку, сказав, що прогуляюся, і рішуче, не залишаючи собі часу на роздуми, попрямував на старе кладовище.

Коли я зазирнув в розкопану могилу — я зупинився за кілька кроків від краю, — то побачив, що там нічого нема. Здавалося, це мало б мене збентежити: виходить, я й справді схильний тепер до галюцинацій, та я, навпаки, заспокоївся. Я підійшов ближче і вирішив, що спущуся в яму, хоч мені дуже не хотілося цього робити.

І тут я помітив, що вже в іншому місці, під шаром землі і глини, щось ворушиться, мені здалося навіть, що я розрізняю білувато-брудну шкіру.

Я відійшов од могили, пошукав очима і побачив на землі те, що мені треба, — зварений з водогінних труб хрест завдовжки у півтора метра. Я взяв іржавий важкий хрест у руки, повернувся до ями, опустив трубу вниз і почав нею розгрібати в тому місці, де, як мені здалося, ворушилася ця істота. Вона була на місці. Вона, як і раніше, щось жувала, і ледь рухалась, і ніяк не реагувала на те, що я розгрібаю землю кінцем труби. Та коли я ненавмисне зачепив її цим тупим кінцем, вона раптом неголосно вискнула, як вищить пацюк, якого вдарили каменем. Я витяг хрест, кинув його на землю і швидко пішов геть.

Це не була галюцинація. Це була якась нісенітниця. Знахідка нового жука — подія в науці. А тут зовсім невідома істота і ніхто про неї не чув?..

На обличчі Іветт я побачив ту саму рішучість і той самий біль, як того дня, коли я знов пішов до партизанів. Вона тоді немов передчувала, що я до неї не повернуся. За вказівкою керівників місцевого Опору мене переправили до Англії, де я навчався готувати вибухівку з того, що є напохваті. Там і розпочалася моя кар’єра хіміка.

Вперше я побачив її колишньою Іветт.

— Не треба було знов туди ходити, — сказала вона.

— Не треба було, — підтвердила пані Пуапель.

Ми були втрьох на кухні, і обличчя жінок були напружені і зосереджені.

— Ми знаємо про це, — сказала Іветт. — Хоч самі не бачили. І не чули, що вже й на старому кладовищі…

— Не розумію, — сказав я. — Виходить, якісь люди вже зустрічали цю істоту?

— Так, — сказала Іветт. — Тільки не тут, а в лісі, побіля Генгана.

Я був приголомшений.

— Але вчені, фахівці обстежили її? Що це таке?

— Не знаю, — відповіла Іветт.

Я не хотів їх образити, та все ж таки зауважив, що в них тут якісь середньовічні уявлення, якесь ставлення до явищ природи, як до вурдалаків і відьм, що насамперед годилося б повідомити про це фахівців, які б розібралися,

що це таке.

— Не знаю, — знову сказала Іветт. — У нас про це, мабуть, усі чули. Та розмовляти не будуть. Страшно всім і гидко. Хіба що пан Блоссак. Це наш інспектор. Він природознавець. Викладає біологію. Поговори з ним…

Після того як я доторкнувся до цієї схожої на людський зародок істоти кінцем залізної труби і почув неголосний виск, мене не залишало дивне відчуття легкого нездужання — щось схоже на початок захворювання на грип: морозило, і тихо дзвеніло у вухах, і злегка боліли суглоби.

— Як ви? — спитала пані Пуапель. — Я вам зараз грогу гарячого… З ромом. Може, ви полежите?.. — І спроквола неохоче додала:

— Кажуть, хто це побачить, потім почувається недужим.

Уночі мені снилося, що в кімнаті сліпуче світло, і я щоразу прокидався від цього, та було темно. Я заплющував очі, засинав, і знову мені здавалося, ніби спалахувало щось схоже на потужну лампу, на прожектор, на сонце, а може, на вибух.

Пан Блоссак — людина близько тридцяти років, схожий на Ісуса Христа-акселерата, зріст майже під два метри, у сірому костюмі, судячи з усього, конфекційного походження, слухав мене, мружачись і злегка пихкаючи.

— Ви хто за фахом? — спитав він, не церемонячись.

— Хімік, — відповів я стримано.

— Хімія тепер як філософія, — зневажливо одгукнувся пан Блоссак. — Який ви хімік?

Хімія й справді перетворилась тепер на надзвичайно широку науку, і мені важко було б пояснити людині, далекої від моєї спеціальності, що саме я роблю.

— Ліофільність глинистих мінералів, — відповів я. — Ну, це колоїдна хімія.

— А теорію еволюції ви собі хоч якось уявляєте?

— Гадаю, що уявляю, — розсердився я. — Для того щоб почути вашу відповідь, я, виходить, мушу довести вам, що розуміюся на теорії еволюції?

— Ні. Я просто хотів би з’ясувати, чи відомо вам, що еволюція — це не тільки природний добір. Еволюція не прямий процес — багато залежить од випадковостей, од дії спадковості і змінюваності, від мутацій.

Я мовчав.

— Як би вам це пояснити наочніше? Ось приклад: пан Дарвін розповів колись про те, як впливає кількість котів на врожай конюшини. Як вам, мабуть, відомо, конюшину запилюють джмелі. Та польові миші розорюють джмелині гнізда. І в тих районах, де є коти, вірогідність високих урожаїв конюшини вища, ніж у тих, де їх нема. Тепер уявімо, що загинули б і коти, і миші, і джмелі. Що б сталося з конюшиною?

— Конюшина так само загинула б, — припустив я.

— Ні. Серед маси конюшини завжди знайдеться кілька квіток, що здатні опилюватися іншим способом, без допомоги джмелів. Це вироди. Випадкові відхилення, які під дією стабілізуючого добору елімінуються, гинуть. Та коли б зникли джмелі, залишилися б тільки вони. Природа має можливості створювати безконечну кількість варіантів. І тепер, коли рівень радіації на земній кулі значно підвищився і може підвищитися ще в кількасот разів, природа створює істот, які зможуть існувати тільки в умовах найвищої радіації. Зараз їм її не вистачає, зараз вони слабкі і, очевидно, гинуть. Та якщо станеться атомна катастрофа, вони одержать усе, що їм потрібно для життя. Поява їх, треба гадати, це і є провісник атомної катастрофи.

— Усе не треба спочатку довести, — заперечив я. — Де ж докази? Чому всі мовчать? Чому про це ніхто не знає?

— А населення Хіросіми знало, що взавтра над їхніми головами станеться атомний вибух? А тепер люди знають, які сили приховані в атомних і водневих бомбах, що зберігаються на складах, може, своїм існуванням викликаючи до життя цих мутантів?

Пан Блоссак зіщулився, як від холоду.

— І все ж, — сказав він, — щось таке люди, вся маса людей, очевидно, відчувають. Вони помічають, що рак “стає молодшим”, що на цю хворобу захворює дедалі більше людей. Вони все виразніше відчувають у собі те, що раніше здавалося вигаданою абстракцією і було на тривалий час виключено із життя цілих народів, — я маю на увазі сумління. Для багатьох воно стає не просто абстрактним поняттям, а ніби фізичним відчуттям.

Пан Блоссак подивився мені в очі сумно і співчутливо.

— А хіба ви цього не відчуваєте?

Я прислухався до себе. Там, біля відростка сліпої кишки, у мене нічого не ворушилося. Сумління моє було цілком спокійне. Хоч це саме я довів, що один з різновидів такого глинистого мінералу — аттапульгіта — може бути надзвичайно корисним при поділі ізотопів урану. Та задовго до моїх досліджень ці ізотопи вміли ділити в інші способи. Люди надто вірять у казки, які самі вигадали. У казку про джина, що його випустили із пляшки. Джина не можна в ній утримати. Коли надходить час, він все одно з неї вибирається. А потім важливо лише одне. Важливо, щоб люди доручали цьому джинові споруджувати фантастичні палаци, а не руйнувати їх. Щоб джином керували компетентні фахівці, а не дурні, які погано розуміються навіть на своїй дурній справі і здатні через недолугі престижні міркування винести гонку атомних озброєнь у космос.

— Усе це дуже цікаво, — сказав я стримано. — Та я зараз же зв’яжуся з атомною комісією, запрошу сюди групу фахівців, а вже після цього ми з вами точно дізнаємось, наскільки відповідають дійсності ваші припущення.

— Що ж, запрошуйте, — відповів пан Блоссак. — Добре було б тільки, якби вони встигли приїхати.

1985 р. Пор д’Арвор -

Новгород-Сіверський.

Наталя Околітенко ДАР ОРІОНА Оповідання

Начальник експедиції Іван Кирилович поглядом наказав Олегові мовчати, однак той не стримався:

— Вибачте, а якої саме зірки це дар? їх же в тому сузір’ї…

— Найбільші — Ригель і Бетельгейзе, — з несподіваною жвавістю озвався лама.

Вони сиділи в бібліотеці дацану, й господар — з уважними очима на довгастому, без будь-яких вікових ознак обличчі — люб’язно пригощав їх чаєм..

За горами сідало сонце, й посередині заставленої дерев’яними стелажами вузенької кімнати висіло рожеве марево, а в кутки вже понабивалося тіней, і від того стало особливо затишно. Лама ледь усміхнувся.

— І як, молоді люди? Вам справді хочеться знати легенди, пов’язані з руїнами башти, що внизу? Вона не така й стара, як здається. VII–IX століття, не пізніше. Якийсь час у ній зберігали Дар Оріона, я вже казав. Боюся, я більше нічим не зможу бути вам корисний. А втім…

З несподіваною швидкістю лама метнувся до найдальшого стелажа, трохи там попорпавшись, витягнув шкіряну течку.

— Ви не образитесь, коли я на хвилину залишу вас із цими записами? На хвилинку, а потім дам усі пояснення.

— Ми не вміємо читати бурятською, — сказав Іван Кирилович.

— А це не бурятською. Є така думка, що ці записи місцевих легенд залишили супутники Реріха.

— Читай, Олегу, що там, — сказав начальник.

Знизавши плечима, Олег покрутив перед очима пожовклі, але списані сучасною машинкою на цілком сучасному папері аркуші, потім, трохи затинаючись, почав:

“З книги Тристана, званого Лунем. Коли син Сонця зійшов на Землю навчити народи, з неба впав щит, який ніс силу для світу. Посередині щита, поміж різних плям, проступили срібні знаки, які віщували різні великі події під сонячним промінням. Явище несподіваної тьми на Сонці перейняло відчаєм сина Сонця, він упустив щит і розбив його, бо сузір’я було сповнене ворожнечі. Сила залишилась усередині”.

— Тут дуже багато, — сказав Олег.

— То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до темряви звідси вибратися.

— “…Кажуть, цар Соломон наказав відбити частину каменя, і взяти срібла, й викувати перстень, і викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі залишився Той, Що Несе Вогонь”.

Рожеве сяйво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, і за вікном по-вечірньому почіткішали обриси гір. Олег перегорнув кілька сторінок:

“Велика помилка — заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшов його. Кажуть, камінь сам приходить і взяти його не можна. Коли так, я дочекаюся каменя. Заради нього піду в пустелю по кінець життя”.

— Благородний намір! — сказав Олег, зводячи веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвління плоті.

— Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Бо ж — ніколи.

— “…Як до спеки й холоду звикнути треба, так треба звикнути до випромінювання каменя. Дурман проміння невидний, та подих таємниці сильніший від радію.

Поїхав посланець до хана: потрібно сторожа для трьох прапорів. Ідуть люди на верблюдах, пил стовпом застує сонце. Вночі хто збереже камінь? Пустеля забрала його”.

— Далі щось про залізну корозу Лангобардів і якогось отця Сульницького, — повідомив Олег. — А далі то й взагалі якийсь набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не зрозуміло! Камінь радять носити в кістяній коробочці. От так!

— Що вам незрозуміло, юначе? — трохи підвищив голос лама, нечутно зайшовши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Тамерлана, у Соломона, у кількох європейських правителів, однак ніхто не міг його надовго втримати. Акумулюючи космічні випромінювання, цей камінь водночас вимагає від свого власника додержуватися космічних заповітів.

— Яких?

— Цього я вам сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж їх належить кожному відкрити для самого себе.

— Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, а до того ще й зроби те, чого не відаю. Однак темнішає! — визирнувши у вікно, Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак пррщатися, але Іван Кирилович невимушено потягнувся до чайника, який тримав у руці лама.

— Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він.

— А я з цим не можу погодитись! Спочатку треба налагодити пропаганду, а потім уже карати, коли що не так.

— Та ж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони, — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її не було, й лама підсунув гостеві тарілочку з якимись місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Все правильно з тим каменем… До речі, який він із себе?

— Завдовжки з мій п’ятий палець, сірий відблиск, ніби засохлий плід, — нагадав Олег.

— Але ж такого каміння тут повно! — вигукнув Микола, вперше розтуливши рота.

Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду.

Микола побачив камінь першого ж дня, коли вони стали табором неподалік руїн старої башти. Сподівалися трохи тут відпочити, розібрати зразки породи і підготувати коней, добряче втомлених після великого переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи: тоді ніби ближчала чимала споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, й ставало чути звуки коротких молитв, що їх творили лами, та хрипкі крики птахів, темних, у золотавих цяточках, із довгим дзьобом, схожих на граків, тільки значно більших. За легендою, саме в них переселяються душі буддистських померлих монахів. Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, та Іван Кирилович не пустив його:

— Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами не жартують.

Уже надвечір вивільнився з-під недремного начальницького ока й подерся вгору крутою стежкою. Йшлося напрочуд легко, й весело було ховатися за дряпучими кущами, де чомусь дужче пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю. Втім, скоро Миколі здалося, що вже й ховатися не стало потреби, — він ніби потрапив у якийсь інший часовий вимір, непомітно переступивши грань поміж сьогоднішнім днем і прийдешнім. Хлопець зупинився.

Стояла неймовірна тиша, тиша із снів — у ній можна було плисти, як у морській воді, лиш варто ступити на карниз і вільно розкинути руки…

Щось змінилося довкола, Микола глянув на обрій і побачив, що до нього стрімко наближається білий кінь. Безгучно торкаються каменю копита, викрешуючи іскри, майорить грива, тріпочуть ніздрі: по-зміїному гнучке тіло розкішно купається в сонячному промінні, яке все ще густо плинуло вгорі, хоч унизу лягла темрява. На спині в коня гостро висявало, ніби він ніс на собі першу вечірню зірку.

Гарячий вітер крутнув Миколою, й на мить він опинився спиною до видива, коли ж повернувся, то попереду, як і раніше, бовванів хребет, а навколо нього глибоко бузковіло порожнє небо.

Таки ж примарилось…

Спадала ніч, і начальник міг послати хлопців по втікача— тоді не оберешся буркотіння; Микола почав роздивлятися, де зручніше спуститися, і раптом збагнув, що метрів за двісті від нього якась істота потрапила в біду. Щось усередині його щемко озвалося на ті страждання, й він подерся поміж сипким камінням, хапаючись за кущі багна. Це було як у дитячій грі: холодно — тепліш — тепліш і врешті — гаряче! Так, тепер він уже виразно чув попискування — гірку, ні до кого не адресовану скаргу, бо хто може відгукнутися на неї серед цього примарного безгоміння — скарга самого життя, невіддільного від болю.

Ну ось нарешті… У вузьку шпарину ввігнався дикий голуб і, не маючи куди розпростати крила, аби зіпертися на них, бився, знесилюючись з кожною хвилиною.

Микола ліг на вже схололий камінь і опустив у пастку руку, тягнучись до маленького змученого тільця.

Його увагу привернув камінець, що лежав біля самої щоки. Довгастий, як палець, із свинцево-сірим відблиском, він був помережаний химерними тріщинами, що нагадували старовинні письмена, й здався на диво знайомим — подібні він начебто кидав у Онон, коли проходили берегом цієї річки. Переляканий голуб ще глибше забився. Микола вже ледь ворушив кінчиками пальців його пір’ячко; стараючись підтягнутися ближче, він ненароком глянув униз і похолов.

Під ним вирувала прірва, всмоктуючи, затягуючи на своє дно; щоб не закрутилася голова, хлопець заплющив очі і, зібравшись з духом, наказав собі бути спокійним. Коли розплющив, то побачив унизу веселу полонинку, що дихала теплом. Посеред неї стриміло щось схоже на кам’яний стовп.

Він дістав птаха. Той свічкою шугнув угору, і тиша одразу згасила фурчання його крил.

Уже спустившись униз, хлопець пошкодував, що не взяв із собою на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий побачив під ногами. Піднявши його, поклав до кишені.

Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, що його залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу…

Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність.

— Коли не проти, ми ще раз завітаємо до вас з самого ранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались.

Лама ввічливо кивав головою, виводячи за поріг гостей, в останню мить він притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав:

— Той камінь… Він справді несе в собі силу й може багато, дуже багато, але… Та я не зважусь вам щось порадити, бо ж що я можу радити — мала піщинка у грі космічних сил. Самі подумайте, як зберегти безцінний скарб, інакше…

— Не відставать! — озвався знизу Іван Кирилович. — Темнішає!

— Спасибі! — гукнув Микола до лами, наздоганяючи товаришів.

Днів зо два по тому, коли всі влаштувались навколо пригаслого вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав:

— Гадаю, тепер із чистою совістю можна визнати, що ця ділянка неперспективна. Завтра писатиму звіт.

Над вогнищем густо роїлися іскрини, відкидаючи тремтливі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й особливого затишку, який виникає між людьми, котрі разом подолали чимало доріг. Розмовляти нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вкладаючись горілиць, кинув:

— Та певно…

У Миколи раптом закалатало серце.

— А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там напевно щось є.

— Та ну… — Ігор втупився в нього очима, в яких буйно плавилося золото. — Може, й покажеш, де там є оте щось?

— Може, й покажу.

— А! Ти ж у нас геній інтуїції, шостого чи якого вже там за номером чуття. Де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж і впоперек? Придумав!

Начальник помирив їх:

— Ось що, хлоп’ята. Чому б і справді вам не зганяти до того квадрата, доки ми приводимо до ладу своє хазяйство? Удвох.

Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою, — суперечка всохла на пні. Другого дня, деручись слідом за Миколою козячою стежкою, він почувався щасливим хлопчиськом, який втік з нуднючого уроку.

Звідки взялося це почуття? Воно не боялося тверезого аналізу, втоми, порожніх розмов і навіть відстані. Здавалося б, навіть коли їхня партія повністю згорнула свою діяльність і, здавши в господарство узятих напрокат коней, покотила автобусом до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні в цих гір, вимотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невидиме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… жарко! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що?

— Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Що там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити.

— Може, й задоволений, — повільно сказав Микола і несподівано для себе додав:

— Слухай, ти відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпиль. Зазирну й хутенько повернуся.

— Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку.

Микола зрадів, що він так легко відстав. Те, що вони всі разом шукали стільки днів, аж дихало на нього жаром, хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпиль був масивний й не такий гострий, як здавалося здаля.

Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось подібне до колони античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку й чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревовидної півонії на виступі ущелини, й рожевуваті, размаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий камінь, що з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця.

Видовище й зараз було фантастичним: тримаючись за шпиль, Микола нахилився, стараючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася із буйних кущів багна на схилі: спуститися вниз було зовсім легко.

Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе прохолоду.

От і знайшов. Припавши вухом до землі, він тепер може вловити биття залізного серця хребта, яким вони сходили уздовж і впоперек. От і знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом?

“Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди будуть усім і насамперед начальнику експедиції, — майнула раптом думка. — Це справедливо?”

“Звичайно, справедливо, бо ми разом шукали”. Але чужий, надто тверезий голос не вгавав: “Досі ти був рядовим геологом, якого із столичного вузу послали у глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок, та ось він усе ж таки трапився — й що буде, коли ти не скористаєшся ним сповна? Ти загубишся серед сіряків, і проживеш своє життя тихо й непомітно, і будеш у тому винний сам, бо до везіння треба ще розуму та життєвої тактики”. “І що ж робити?”

“Та дуже просто! Нехай начальник пише свою доповідну, а трохи згодом напишеш і ти свою…” “Це майже підло!”

“Ну-ну… Той, хто прагне успіху, так категорично не висловлюється. Просто — розважливо…”

— Миколо! Де ти там? Миколо-о!

Луна, відбившись від скель, заметалася поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, закотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізної руди, — погнав Миколу вгору вузеньким коридором поміж кущами багна.

— Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірський козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що — вертаймося?

— Вертаймося, — полегшено зітхнув Микола.

Належало б позначити цей маршрут на карті, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримав його. А нащо, власне! Прив’язана до його нервів незрима ниточка висотувалася із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни у лабіринті із звіриних стежок та випалених сонцем скель.

…Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола перегнав товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбабки: міг іти і день, і два, не спиняючись, весь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша.

— А цього ламу темним не назвеш, — вже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі всі найновітніші видання.

— Таж має доволі часу — чому б і не зайнятися етнографічною роботою, — відповів Іван Кирилович.

— Як ви гадаєте, він справді вірить у Дар Оріона? — спитав Ігор.

— Навряд чи…

Микола спинився, пригамувавши щасливе відчуття польоту. “Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить!”

Микола вже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання та не підсилювати в якийсь поки що незбагненний спосіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він ці чудові властивості до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожих на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні одблиски. Йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли захоче, напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким схоче стати, й скрізь досягне висот.

“Більше ні слова про послання Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезий голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистського лами? Тим часом — ти відчуваєш? — Дар Оріона підсилив у тобі й практичні здібності. Добре, що ти не роздзвонив одразу про родовище, ось начальник відішле свою депешу — й тоді настане твій час. Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле своє життя, ти маєш встигнути набути такого авторитету, щоб багато важити й тоді, коли ненароком втратиш феноменальні здібності…”

— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович.

Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову шукаючи хмари, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.

Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька його спіткало. Спробував звестися, але головний біль знов вклав ного на похідну надувну подушку. На порозі намету сів Ігор і сказав:

— Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник сьогодні оголосив вихідний.

— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.

— Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець. Чи справді знайшов щось подібне, чи просто хотів нас розіграти?

— Немає у мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь кінчився.

Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними розводами, шматок золотавого нефріту…

Сірого, схожого на засохлий горіховий стручок камінця не було. Там, де лежав, на кришці лишився ледь помітний слід. “Чого ж це я не позначив маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знайти?”

Десь недалеко рівно і потужно билося залізне серце великого хребта, але ніщо в ньому вже не озивалося…

Дмитро Глушенок ЛЕГЕНДА ПРО КИЯ Оповідання

…І тоді з президії зборів почулося:

— А ви, професоре, як вважаєте: князем чи перевізником був Кий?

Мені пригадалося, що таке запитання виникало і кілька століть тому.

Із щоденникового запису професора М. І. Валаєнка від 25 травня 209… року

Над морем — безхмар’я, висока блакить і сонце, що швидко забирається вгору, до зеніту. В гирлі Дунаю стояв густий туман, коли князеві люди споряджали свої лодії. А сивобородий князь, незважаючи на вік, легко ходив уздовж берега, підбадьорював дружину і веслярів: “Такий туман віщує погожу днину. Білими лебедями попливемо до Царгорода — тихим морем, без бурі й грози. Мабуть, умилостивили жони наші щедру Мокош[1] гарними рушниками і не в гніві на нас Сварог[2] за діла і наміри, що покликали в цю далеку дорогу”.

Дужо гребли веслярі, стругали воду лодії, відгортаючи хвилі; милувався князь силою й вправністю воїв і порадників, які дружно налягали на весла. Їхні широкі рухи, молодеча зухвалість на обличчях (“Дивись, князю, як легко долати шлях по морю!”) розхвилювали його, руки вже не хотіли спокійно лежати на колінах; тоді він круто повів плечима, що й сива борода заворушилася, і, стрельнувши очима у Валая, сказав:

— Дозволь, сину Мілія, взяти твоє весло. Від сидіння мліє тіло моє і кров холоне. Хай потруджуся трохи, а ти спочинь.

Засоромився Валай — незручно стало. Може, це князь жаліє його — наймолодшого в дружині? Але ж він зовсім не стомився. А силою вже мірявся з багатьма воями і здужував їх у грі-двобої. Тільки ж князеві не став заперечувати, мовчки поступився місцем, спостерігаючи, як пожвавішали веслярі, заохотилися, і князь старався не відстати у різких і дружних помахах, їхня лодія попливла швидше від інших. Тим часом сонце відгострило промені, з високості почало ще дошкульніше шпигати тіло. У гребців залисніли спини, смага зліплювала губи, хотілося пити, а старий князь нахилявся вперед-назад, наче й не висіло над ним Троянове[3] світило.

Побарилася втома, а все ж з’явилася. Князь знову покликав Валая, і той з радістю схопився за весло, бо сором за своє ледацювання жалив гірше від проміння. Тепер уже державні розмисли обсідали князеві голову, що аж хилилася на груди, а він не помічав того, як не помічав і гребців, які без упину гнали свої лодії до Царгорода.

“Чи то вже важко здогадатися мені, чого так настирно запрошує в гості імператор Юстиніан? Зустріне з почестями, як друга і брата. Бо хоче мати спільника… Бо думає про свою державу. А хіба я не думаю про свою? Слава Сварогові, місто добре захищене горами, лісами і ріками. Тільки ворог підступніший за дикого звіра, проникне хащами, припливе водою, вилізе на найвищу вершину. Треба, треба дбати про власну міць і про оборону. І ще на далеких підступах зустрічати ворога, а не тоді, коли він вдереться у твій дім. Захоче, звісно, захоче Юстиніан[4] намовити мене супроти склавинів, турбуючись про свою безпеку. Якщо вже згоду на дружбу даватиму, то хай по дружбі передасть мені Турріс[5] на Дунаї і ближні землі, щоб сила наша звіддаля ворогів лякала… Ми ж імператорові маємо чим догодити, землі наші багаті, торгувати з нами — діло праведне і розумне. І в дружбі добрій жити, може, й справді нам велено…”

Ще не зійшли зорі з нічного неба, хіба ледь зблідли, а Кий непомітно зник з княжого двору, майже наосліп спускався з гори, хоча ноги відчували знайому стежину. Внизу, де стояли густі хащі, заклякла така темінь, що Кий на мить зупинився, глянув на зорі і визначив: до світанку таки недовго. Поки перепливе Данапр[6] і покладе дарунки біля священного дуба,[7] вже й збереться люд на тому березі. В одній руці тримав спис, у другій ніс пожертвування — смажене м’ясо вепра: вчора разом зі Щеком вполював його.

З хащі війнуло сирістю, поруч злякано стрепенулися сонні птахи — голосу не подали, знову зачаїлися в гущавині. Скоро опинився біля Почайної, яка визбирувала і клала на дно останні зорі. Виплетені з лозової кори постоли намокли, але ноги не відчували холоду. Кий перекинув човен-довбанку, прив’язану до молодої вербиці, взяв одяг, в якому рибалив чи полював, і відштовхнувсь од берега. Стояв, не боячись, що верткий човен може перехилитися; тихо, без сплеску, кермував упоперек течії. Почайна вистелилася поміж дубами й вербами, наче в’їжджена дорога, текла повільно, мовби й не мала бистрини, а лагідно тулилася до суворого батька Данапра.

Кий залишив довбанку в прибережному лозняку, навіть не прив’язавши. Став поспішати — схід яснішав і рожевів. Уже не шукав очима знайомої стежки, а йшов навпростець, аби швидше дістатися Данапра. Відчував збудження, як завжди перед тим, коли брався за весла, щоб здолати широчінь могутньої ріки. Прихована сила починала лоскотати м’язи. Для Данапра він з братами Щеком і Хоривом змайстрував інший човен, великий і міцний, щоб не могли перекинути ніякі хвилі, коли гніватиметься ріка, а Кий схоче випробувати свою вдачу.

Цього човна він ледве зіштовхував з піщаного берега, зарослого кущами шелюги. І вже не з такою легкістю, як довбанку на Почайній, розганяв його на воді. Однак мав від того неабияке задоволення: напружувалося все тіло, як човен виходив на бистрину і треба було не дати йому спливти донизу. Тоді загрібав майже супроти течії, і мовчазна боротьба могла тривати довго — аж до виснаження. Але сьогодні Кию не доведеться вивіряти свою силу, він хотів якомога швидше перепливти Данапр і вже пішки дійти до священного дуба. Потім забере Мілія, який напевне ж узяв на торг до князевого міста ті вироби, що дуже хвалився ними перевізникові. Мілій — великий майстер. З дерева і кісток тварин, з піску і глини вміє виготовляти іграшки і посуд, якого не мають навіть заморські гості. “Мілія треба було б запросити до свого двору, хай би навчав людей моїх гарному ремеслу”, — думав Кий, дужче й дужче розганяючи човен.

На галявині, де стояв дуб, вже було світло, темінь сховалася між дерев, і зорі зникли в небі, лише найяскравіші блимали ще осиротіло. Десь за деснянськими луками і лісами поспішливо викочувалося сонце, засвічувало над землею новий день. Кий легко розпізнав вепрячі ікла, вбиті у стовбур дуба, — вони біліли рівними рядами аж під гіллям, що шукало простору в своєму могутньому зрості.

Потім устромив спис у землю, поклав дарунок священному дереву і рушив назад. Мілій і ще двоє чоловіків уже стояли біля човна.

— Трояяової ласки тобі, Дане-перевізнику, — сказали радо й заметушилися біля виплетених із лози кошиків.

— Вам теж погожої днини і багатого торгу, — відповів на вітання. — Чим звеселите людей князевих і гостей заморських?

— А вони вже прибули? То зможемо й ми подивувати жон та дітей наших гостинцями незнаними? — пожвавішав Мілій.

— Чужий товар купуйте, але й своїм хваліться, — усміхався перевізник, ладнаючи весла в уключини.

— Гарний товар не вимагає словесної оздоби, — відповів Мілій. — Те, що не соромно показати, негоже вихваляти.

— А показати є що? — Перевізник уже правив на середину ріки. — Вчора моя сестра бігала на торг, бачила крам візантійців. Каже, злота й срібло очі сліпило, таких прикрас ще не було ні в кого.

— Ото, Дане, я теж дещо задумав, — обізвався Мілій, обережно тримаючи на руках чималий згорток. — Піду до князя вашого, про срібло-злото говорити буду… Хочу сам спробувати кувати-плавити. Здається мені, що змудрую вироби не гірші від заморських. Не ті, що з піску і глини…

Знизу, від гаїв і річок, дмухав легковій, веселе сонце наближалося до гір, до князевого двору, де по обидва боки високої горожі більшало руху, пожвавлення, — заворушився люд у денному клопоті. Тепле проміння й ранковий легіт пестили обличчя Либеді, вона мружилась, а вії тремтіли, бо зблиски роси на листі, травах і квітах зманювали очі — аж боляче ставало. Зарошений і стомлений піднімався Кий крутою стежкою, подеколи поривався бігти, але вчасно стримувався: в руках був Міліїв подарунок, отой чималий згорток, який він боявся поставити на дно човна поміж лозових кошиків.

— О князю-брате! — зраділа Либідь, кинувшись назустріч. — Ти знову не ночуєш удома? Де, як приблуда, сновигаєш — в лісах чи горах? Тільки сонце навертає тебе додому. І що за одяг на тобі, князю?

— Ну, ти ж упізнала мене, сестрице, навіть у такому вбранні. Приймай дарунок!

— Невже ти з торгу? Не соромився піти на люди в оцім лахмітті?

— Не гнівайся, сестро. Скажи направду, чи до вподоби амфора?

— Ой, справжнє заморське диво! Тільки мені… навіщо? Лише у княжім домі їй, брате, місце.

— Повіриш, сестро, не з-за моря — з-за Данапра, з того берега, що нам видніє дібровами, привезена ця амфора. Живуть там рукодільці-майстри, яких ми гаразд не знаємо. На ганьбу свою. Тим часом, як діти, радіємо всьому, що прибуває знизу Данапром. А треба честь і славу землі нашої не тільки зброєю відстоювати, а й умінням виготовляти з бронзи, каменю й глини речі, які звеличують дух та розум людський.

Однак думи князеві в кілька наступних днів снувалися навколо високих запросин. Прибули з Візантії гордливі посли, передали бажання імператора Анастасія Декора відвідати його славний Царгород і повести розмову про свої землі і землі сусідів, про оборону від ворогів таємних і відомих. Вирішував князь: негайно збиратися чи зачекати, добре зваживши, на яку угоду пристати, а що заперечувати, піклуючись про майбутнє своєї держави.

Несподіваний гамір почувся за стінами князевого двору, а насторожили Кия сердиті вигуки, схоже було, що лютує юрба. Він заспішив до воріт, але його наздогнав один з князевих охоронців, захекано проказав: “Смерті… смерті хотять йому люди твої… Полював у священній діброві[8]…” Знесиленого незнайомця майже тягли по землі — той не міг ступати, певне, його вже нестямно били, поки штурхонули до князевих ніг.

— На вогнище його! Кари Сварога! — не стихали гнівні голоси.

— Хто ти? — спитав Кий, піднісши руку, щоб змовкли в натовпі.

Чоловік поволі підводився на ліктях. Коли ж, трохи відкинувши голову назад, глянув перед себе, ледь чутно простогнав:

— Да… Дане… Князю…

— Ти, Мілію?! Чим завинив цей чоловік? — запитав Кий.

Серед розгніваних людей виникло замішання: “Князь знає його… Хто він? Звідки?” Той же охоронець знову пояснив:

— Його впіймали у священній діброві біля Почайни, недалеко від бога Велеса[9]… Він убив там ногопрудку кізку…

Мілій опустив голову, глухо мовив:

— Я влучив її стрілою далеко від священної діброви… Вона тікала поранена… Я біг за нею… Я незчувся, коли опинився там…

— Встань, Мілію… Я вірю тобі, — сказав князь. — Допоможіть йому, — звернувся вже до своїх охоронців. — Якщо матиме сили повернутися додому сьогодні, відпустіть. А кізку… хай теж візьме собі.

— Милостей Троянових тобі, князю, — схвильовано шепотів Мілій. — Я повернуся додому… Тільки посиджу трохи… тут., під деревом. Валай, син мій, захворів… М’яса йому хотілося, коли я вранці пакувався на торг…

— Добре, Мілію, дивися за сином. Скільки літ йому — синові твоєму?

— Десять, князю. Гарний син… Рукодільний…. Уміє багато…

— Батько навчає? Гаразд, скоро обох вас покличу до свого двору. — Князь зняв з пальця срібну каблучку, подав її Мілію. — Візьми синові. З нею він може будь-коли з’явитися до мене, ніяка сторожа його не перепинятиме…

Валай з’явився до князя через багато літ — дужим юнаком, з обличчя таки схожим на батька. Сумну звістку вислухав Кий: однієї зими загинув Мілій. Трагічно скінчилася його риболовля — лід провалився, і врятувати чоловіка ніхто не зміг. Але Валай пам’ятав батькові слова: у скрутну хвилину звернутися до князя, а ще краще — проситися на службу до нього.

— Ти щось затямив з батькової науки? — перегодя поцікавився Кий. — З гончарства хоча б…

— Батько дуже хвалив мене. Казав навіть, дещо я вмію робити краще… Коли дозволите, я покажу тут, на ваших очах…

— Вірю тобі. А на човні плавав із батьком?

Валай густо почервонів:

— Ви хочете знати, чи вмію робити лодії, веслувати…

— Та ні, для лодій маю своїх гарних майстрів. Коли ж добре веслуєш, візьму з собою, — у Візантію пливти треба.

— Мене… у Візантію?! — Застугоніло серце у грудях Валая. — Я на веслах чи не щодня… У нас кожен міг би з вами по Данапру…

— А по морю? — усміхнувся Кий. Валай зашарівся, мовчав: яке те море — не уявляв. — Ну, нічого. Наш Данапр — як море. Коли плавав по ньому, то й по морю Чермному[10] зможеш вести лодію. Тим більше, що будемо не одні. В дружину свою беру тебе, Валаю…

Лодії пливли по морю, а сонце ніби зупинилось над головою. Кий милувався своїми воями і порадниками, що дружно загрібали веслами, потай співчував їм, адже спека підсилювала втому. Дуже старався Валай, і князь радів, що взяв із собою хлопця. Ні, не ще один весляр йому був потрібен… З ним пов’язував свою давню мрію, яку в “перевізника Дана” колись збудив талановитий Мілій. За іншими клопотами не спромігся забрати майстра до свого двору, як і не скористався тоді запросинами Анастасія Декора. Тепер новий імператор Юстиніан покликав до Царгорода. Не став відкладати подорожі… І Валай нагодився вчасно. Нехай придивиться до роботи візантійських майстрів, долучить до батькової науки щось ві них. Це не зашкодить…

“Не зашкодить Валаю і державі нашій, що на горах Данапрових стане наймогутнішою з-поміж близьких і далеких сусідів, — подумав князь і гляеув поверх голів своїх мовчазно-впевнених дружинників. Здалося князеві: на горизорті, наче з марева, виростав ще незнайомий Царгород.

Віталій Забірко СТОРОЖОВИЙ ПЕС Оповідання

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі, гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки випорскували із скляних; пластмасові тріскалися пивом і лимонадом; з бляшаних, іржавих і новеньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла — у прованському маслі, томатному соусі, власному соку, у вині, червоному і білому, пряного соління. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у свідомості зринала думка: “І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…” Наступав на банку, вона чвиркала сиропом, і йшов далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Барт лежав долічерева на скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Насолоджувався теплом, відчуваючи усією шкірою, як випаровується морська вода, що наскрізь просолила його, сверблячи в подряпинах і ранах, а він нарешті вперше за сім днів може спочити. Усе це було сном. Кепським сном. З аварією корабля, самотністю, голодуванням… Боже, хоч би на острові хто-небудь жив! Він уявив, як підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока. До одуріння… Тільки б на острові хто-небудь жив.

Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, на краю майданчика стояла байка персикового соку. Найзвпчайнісінька. Бляшана. З синьою етикеткою, намальованими на ній персиками і склянкою жовтогарячого, густого соку. Не повірив собі. Галюцинація. Крутнув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив, що вона є, і навколішки, здираючи коліна, кинувся до неї.

Барт уже майже схопив її, але раптом чиясь тінь в два скоки наздогнала його і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ, другий, на третьому бризнула соком і потім, поступово уповільнюючи падіння, покотилася по схилу. Барт провів її поглядом і лише тоді підняв голову. Над ним стояв голий — в черевиках та ще якійсь пов’язці на стегнах — абориген. Барт сів.

— Нащо ти це зробив?

Тубілець навіть не поворухнувся. Стояв як укопаний і, здавалося, навіть не дихав. Смаглява його шкіра виблискувала металом, очі втупилися крайнеба, скляні і тьмяні, а з чіивота ледь помітно випинався крізь шкіру прямокутник еволюційної скриньки.

Симбіот… Барт здригнувся. Він одсунувся і притулився спиною до скелі, бо його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.

Форма, подумав він. Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь.

— Що ти робиш тут, на острові? — знов озвався Барт.

Робот повернув голову і подивився на нього байдужими скельцями очей.

— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, — відповів мляво і показав униз, в улоговину.

— Що? — не зрозумів Барт і придивився.

Те, що він спочатку сприйняв за ряботиння в очах, було насправді велетенською, фантастичною купою різнобарвних банок. Доки він, ледь притомний, видирався сюди, на скелі, якомога далі од розбитого човна, від океану який солоною медузою ще плюскотів у нього в животі він бачив перед собою лише кола, тільки різнобарвні кола…

Банки були повсюди: на скелях і в улоговині, в тріщинах, на валунах і під ними — розбиті, роздавлені і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міріади мух. Вони жиріли і плодилися, катастрофічно розмножуючись на найкращих консервах світу, але вряди-годи налітав шквал і відносив їх в океан за багато сотен миль, рибам на поживу.

Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Що відповідає усім світовим стандартам. Мушина ферма.

Барт облизнув губи. Сухим язиком.

— Слухай, — промовив він і замовк. “Усе це даремно”, — журливо защеміло серце. Він знов облизав губи. — Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну. Лишень одну… Я візьму, гаразд?

Симбіот мовчав.

— Якщо ти… О я не задаремно… я не просто так… Я заплачу… Я добре заплачу!

Барт його дурив. У нього не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика. Робот ніяк не реагував на його благання, немов знав про це. Непорушно стояв, підзаряджався, підставивши сонцю широку лискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.

Барту стало моторошно. Цей острів на рідній, любій Землі загрожував йому загибеллю від спраги. Серед такого багатства… Він до болю стиснув у кишені ніж. І відпустив. Збагнув: це не зброя. Барт відвернувся і почав роздивлятися улоговину.

Острів був вулканічного походження, про що свідчила форма улоговини — колишнього вогнедишного кратера.

Барт ковтнув неіснуючу слину. Онде летіла банка з соком, об цей виступ, об той і… Він здригнувся і глянув на робота, потім знову на виступ, де мокріла пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. Спокійно, спокійно. Заспокойся, сказав він собі.

— Ти один тут, на острові? — запитав симбіота.

— Один.

Відлягло. Не поспішай, не квапся, наказав собі. Продумай усе гарненько. А тіло тремтіло, мов у пропасниці. Він розрахував наперед, що мусить робити, і, вибравши банку, яка стояла над крутосхилом, кинувся до неї. Симбіот блискавкою рвонувся слідом і ногою вибив банку з-під рук. Ударив майстерно — вочевидь, грав у футбол, коли був людиною. І тоді Барт штовхнув його у спину.

Тремтячи всім тілом, ухопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ножа. Це були консервовані яблука в теплому, липучому сиропі. Він пив жадібно, не помічаючи, що порізав губи рваним краєм банки, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот. Нарешті відкинув банку. Пити хотілося ще сильніше. Побачив трикутну ластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі. “Нічого, — пробурмотів, дмухаючи на пальці, — тим холодніше буде пиво…” — і надрізав краєчок. Пиво було крижаним — зуби ломило.

Зрештою він погамував спрагу. Приліг у затінку й байдужим поглядом оглянув улоговину. На осипу з-під великого валуна стирчали ноги в гостроносих черевиках. Барт подивився на свої побиті, подряпані ступні.

Було жарко, його обійняла лінива млість, і він поринув у напівдрімоту. Навіть не одразу почув, як над островом з’явився транспортний контейнер з яскравим жовтогарячим написом на борту.

Серце тьохнуло, він підхопився на ноги… і збагнув, що контейнер автоматичний. Він зависнув над улоговиною, з гуркотом розломився навпіл і вивалив на скелі купу консервних банок. Потім розвернувся і полетів назад. Сподіваючись на чудо, увесь цей час Барт вимахував руками і кричав, намагаючись привернути увагу бездушного апарата. Намарно. Цяточка контейнера пропала на видноколі. Він сів. Боліли ступні.

— Чортова автоматика! — ухопив банку, що потрапила під руки, і з усієї сили пожбурив її в провалля.

Туди, де стриміли металеві підошви.

Барт обережно спустився до понівеченого тіла симбіота. Стягнув з ніг черевики, взувся в них і присів на валун.

Побачив неподалік неушкоджену еволюційну скриньку. Зло всіх зол. Нахилився, обережно взяв у руки. Вона виявилася неважкоою, наче з дерев’яного бруска, і теплою.

Приспали цього бідолаху або напоїли, — зринуло на думці. Чи оглушили… Хоча навряд: проламаєш череп — “сировина” стане непридатною… Тицьнули скриньку в живіт і, будь ласка, скоро перед вами готовий робот. Запрограмований, вузькоспеціалізований. Симбіоз машини й людини. Дешево й надійно. І хай забирається до біса Паризька конвенція з її забороною подібного виробництва.

Барт зітхнув і обдивився. Кругом чорні з червонястим вилиском базальтові скелі. Схоже на каньйон у Нью-Мехіко, подумалось, тільки немає рослинності…

Нараз він почув, як у старезному бунгало з тихим скрипінням прочинились двері. То, продираючи заспані оченята, вийшов Джіммі. Зараз він підкрадеться до Барта ззаду, зненацька стрибне йому на шию, повалить, і вони, регочучи, вовтузитимуться на землі.

Хмільно вдарило в голову: “Синочку!!! Любий мій, рідний синочку!”

Простяг руки, міцно обійняти його голову, притиснути до себе…

Барт зірвався на ноги, впустив еволюційну скриньку… і Джіммі зник. Він ошелешено завмер.

Обійняти… притиснути до себе…

Його пронизало холодом. Еволюційну скриньку — в живіт!

Барт позадкував. До дідька все! — і побіг.

Щохвилини озираючись, немов у гарячці, ковзаючи на виступах, видирався крутизною. А перед очима стояло веснянкувате, з сірими, радісними бісиками очей і білозубою, без верхнього і нижнього передніх зубів, посмішкою обличчя його хлопченяти.

Врешті Барт спинився і впав, закривши очі долонями, в гарячу, іржаву куряву.

— Йди геть, іди геть, геть… — благав, скрегочучи зубами.

Відпустило.

Він перевернувся на спину. О, як йому погано! Наче вискочив з бетономішалки. Пекли зранені ноги, гуділо в голові, вивертало нутро. Краєм ока зиркнув униз, де виднілось тіло симбіота. “Надто легко дісталася мені перемога”, — подумав і здригнувся. Уявив собі, як еволюційна скринька всотується під ребра.

Консервні банки давили в спину. Барт посовався трохи, — не допомогло. Він сперся на лікті, огледівся. Консервований горошок, томатний сік, тунець у власному соку, бляшанка з натуральною чорною ікрою.

Барт посміхнувся, йому ще не доводилося нею ласувати! Узяв банку, покрутив у руках. На етикетці над об’ємним зображенням бутерброда з ікрою переливалися слова: “Зроблено на Землі. Об’єднана консервна корпорація”.

Зітхнувши, він поставив банку на камінь трохи вище. Усі ці сім днів він харчувався сирою рибою, яка спливла на поверхню, коли тисячотонний корабель, надсадно ревучи, провалився в океан і щез у безодні. На самий спогад про щось риб’яче йому вернуло з душі.

Купи, гори консервів скидаються на острів, наче на смітник, гниють, розкладаються, годують бридких синьо-зелених мух. А тим часом…

Коли вони стояли в порту Сігелли, робітники станцитових копалень, доведені до відчаю убогою низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою і шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего брав із виснажених старателів пригорщу діамантів за кожну банку… Тепер ти, Жолію Ха Грего, лежиш десь на дні, обнявши валізу, повну діамантів, і вже ніщо тобі не кортить.

Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть від голоду тільки тому, що Консервна корпорація не бажає знижувати ціни на продукти. І ніхто не дізнається, що надлишки викидаються сюди, бо міжконтинентальні пасажирські траси пролягають вдалині від острова, а для випадкових відвідувачів, як ось ти, Барте, є страхопуд, якого можна легко зіпхнути у провалля, щоб він, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, розбився, і ти, звісно, рухомий цікавістю, піднімеш її. І тоді являється тобі хтось з твоїх рідних чи знайомих і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш до нестями, і тобі шалено закортить обняти дорогу людину…

Якщо гарненько пошукати, тут, можливо, знайдеш залишки не одного симбіота. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Хоч і не кожному, певно, пощастить зіштовхнути робота в провалля. Не виключено, що за якоюсь із цих скель може лежати відшліфований сонцем і дощами людський кістяк.

З улоговини почувся чийсь крик. Барт здригнувся і прислухався.

— Та-а-ту! — знову різонуло слух.

Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик і вимахував руками.

— Джіммі… — з недовір’ям прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Здоровий глузд зупинив його, але він похлинувся щасливим збудженням…

— Я зараз, Джіммі! — і він швидко, з виступа на виступ, почав спускатися вниз, ризикуючи звернути собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку і в тропічну зливу, в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежки, протоптаної серед прибережного каміння, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, він крокував навколо острова. Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металоорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, які траплялися на його шляху. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом і молоком, з бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарші із свинини, прискали різнокольорові желе. Коли під ногами траплялася банка з чорною ікрою, у його свідомості зринало: “Я Ще ніколи не куштував чорної ікри…” Він наступав на банку, вона стріляла блискучими глизявими горошинками, і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

В п’ятдесятиградусну спеку, крізь безперервну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.

Олександр Тесленко КОЛЕСО Оповідання

“…Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…”

Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі вій чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.

Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.

Він кинувся до радіоприймача й увімкнув його, зробив те якомога швидше, проте в самого було таке враження, що він застиг у просторі, зав’яз у чомусь густому ті липкому. Важко було робити кожен рух, важко було навіть дихати.

Радіоприймач нарешті озвався знайомим Голосом, але слів Микола не міг розібрати, просто не годен був розуміти слова, ніби й взагалі не було ніяких слів, просто звичний спокійний тембр голосу диктора, знайомі заспокійливі інтонації. А потім почалася музика — класична, могутня, здасться, Бетховен. Але Микола не був певен, що то саме Бетховен.

“…Так мені видавалося тоді. Звучання інструментів я не чув, просто розумів, що звучить музика, знайома музика. Я люблю Бетховена. Любив Бетховена. А зараз я люблю тільки свою маму. Тільки її одну…”

Микола не бачив потворного гриба страхітливого ядерного вибуху. Може, його й не було? Але і тої першої миті, і потім було глибоке внутрішнє переконання — відбулося щось страшне, найстрашніше. Він застиг б;ля вікна і не знав, скільки ж минуло часу. Вічність чи одна лише мить? Він ніби поплив проти швидкої течії. Щосили плив, а його швидко зносило. Він плив, задихався і не міг навіть приблизно визначити, скільки ж він виборов у стихії — метр, два чи й добру сотню? І чи варто взагалі пручатися?

Будинок струснуло, але то був якийсь дивний поштовх — дуже сильний, проте нічого не порушилося. Було відчуття, що він падає, а на нього летять бетонні перекриття багатоповерхової споруди, і ніби страшний нелюдський крик розірвав його груди, і біль розплавленим свинцем розлився тілом, і воно затерпло, і вмерло, мов зів’яло. Але він бачив, що стоїть роздягнений біля великого холодного балконного вікна, за яким — біла пустка, біла смерть, біле пекло, але… Панували тиша і спокій, якісь потойбічні благодать і упокорення.

Він змусив себе одягнутися. Це було нелегко. Він перестав відчувати, де земля, а де небо, ніби потрапив у невагомість. Але якось Миколі вдалося знайти одяг. Він довго пригадував — яка ж пора року зараз? Що треба вдягати? Але не міг пригадати. А потім не зміг пригадати — де його діти? Було соромно, але спогади виявились марними. Тільки чітко знав, що дітей зараз немає в помешканні. Вони кудись поїхали? Зараз канікули? Такі довгі канікули? Зимові канікули? Так, зараз — зима. І вчора були сильні морози… Була новорічна ніч… Вже була? Чи ось скоро буде? Але зима — це точно.

Микола вийшов з кабінету, зазирнув до однієї кімнати, потім до другої, заглянув на кухню і в ванну, щоб переконатися — дітей вдома немає. Де ж вони? Але здавалося, що немає часу на роздуми. Треба поспішати. Та не міг пояснити навіть самому собі — навіщо поспішати? Куди поспішати? Проте квапився. Течія його зносила.

Ретельно, дуже старанно він зачинив за собою двері до помешкання, хоча й був переконаний, що вже ніколи сюди не зможе повернутися. Доки дійшов кілька кроків до ліфта, спітнів. Він одягнувся в кожух і шапку, ще й теплу білизну не забув. Адже на вулиці — зима. Всі документи й гроші — в кишені.

Відчинялися й сусідські двері. Він викликав ліфт, і той незабарно приїхав, розчинив перед ним свої двері-стулки, а сусіди попросили трохи їх почекати. І Микола чекав, вдаючи, що дуже поспішає, але сам не знав — куди ж і навіщо? Вийшли Віталій і Гриць, вони були з дітьми. Зачекали Ніну й Віру. Вони вийшли ошатно вбрані, мов на свято.

— Куди це серед ночі? — запитав їх Микола спокійно і поглянув на годинник, але не побачив стрілок.

— Справи-справи, — проказав Віталій і взяв на руки дочку. — Та й ти, я бачу, не дрімаєш?

— Атож, — буркнув Микола. — Ні світ ні зоря, а треба бігти.

— Ти менше язиком плещи… — багатозначно прорік Гриць і озирнувся навсібіч. — У мене таке відчуття, що це наш язик нас веде у могилу… — Кабіна зупинилася на першому поверсі, двері розчинилися. — Дуже вже ми сміливі були…

Микола подумки посміявся з Гриця, незлобиво посміявся і хотів навіть якось його підколоти, мовляв, власної тіні вже боїшся, обережний, аж далі нікуди. Але жило в душі переконання, що справді краще помовчати, і не треба ображати Гриця, його, швидше, варто пожаліти, допомогти йому. Але він не знав, як допомогти Грицеві. Від того аж сльози навернулися на очі. А піт струменів чолом, спиною, під одягом бігли справжні ручаї.

Вони вийшли на вулицю, і кожен пішов своєю дорогою — заклопотано, цілеспрямовано, не прощаючись, не озираючись, і головне, Микола відзначив, кожен пішов сам, навіть діти. Кожен пішов своїм шляхом. Загубився в тумані. Навкруг — молоко. Сліпуче біле молоко, незбагненним чином освітлене зсередини. За кілька кроків людини вже не було видно. Вона розчинялася, зникала. Але нікого це не лякало.

Микола поспішав на зупинку автобуса, як і кожного ранку, хоча й знав-відчував, що на роботу він не поїде сьогодні, а можливо, й ніколи. Він взагалі не міг пригадати — де він працює? Хто він? Піт струменів, і Микола зупинився перевести подих. Уважно придивившись, він раптом побачив, що на маленькому молодому клені, який ріс перед самим під’їздом, є листя. Серед зими — жовте яскраве листя? Він підійшов у густому молоці ближче до дерева. Справді листя. Зараз ще осінь? Але чому? Щойно зустрічали Новий рік… Чи то був минулий Новий рік? Як швидко плине час… Це несправедливо. Це жорстоко. День-ніч, день-ніч, місяці за місяцями, роки за роками. Яке коротке життя. Жовтий листок на долоні став зеленим. Чи то освітлення змінилося? Туман став рідшим і втратив холодну мармурову білизну. Він набув зеленкавого відтінку.

Спека. Микола зняв кожуха, закинув його за плечі й пішов.

У тумані було ніби важко орієнтуватися, однак Микола знав кожен згин вулиці, кожен камінчик під ногами. Він міг іти із заплющеними очима. Було цікаво дивитися, як під’їздить автобус. Його оранжеві фари у зеленкавому тумані горіли фантастично. Це неможливо описати.

Дуже довго під’їздив автобус. На зупинці зібралося досить багато людей, всі дивилися, як він прорізує світлом тунель вулиці, й здавалося, що автобус уже зовсім поряд. Але в тумані важко визначити відстань. Нарешті перед Миколою прочинилися автобусні двері. Ніхто не виходив з машини, і натовп швидко заніс його до салону. Він не встиг поглянути, який номер маршруту, але не хвилювався — до метро йшли всі.

Микола роззирнувся, шукаючи вільного місця. Хоча на зупинці й було багато людей, але він чомусь був переконаний, що в салоні залишаться вільні місця. І не помилився. Чомусь ніхто з пасажирів взагалі не хотів сідати.

— Туман сьогодні. Справжній туманище, — буркнув огрядний здоровань, сідаючи поруч з Миколою і витираючи спітніле чоло. Він також був у волохатому кожусі. — Це ви правильно зробили, що зняли свою шкіру, — розважливо проказав. Микола свій кожух тримав на колінах.

Автобус їхав без зупинок. Принаймні так видавалось, хоча одні пасажири ніби виходили з салону, а інші — заходили, точніше — одні зникали, а інші з’являлися. Врешті машина зупинилася, і хоч водій і не робив ніяких оголошень, Микола знав, що вони біля станції метро. Поквапився. Врешті ступив на землю і побачив, що туман майже розвіявся, а спека стала ще більшою. З неба яскраво світило сонце, пробиваючись через густий серпанок, а довкола…

Він вражено застиг. Довкола — руїни і залишки пожарищ. Вогню не було, але якісь почорнілі, обвуглені останки впадали у вічі то тут то там. Чомусь це зовсім не злякало, навіть зацікавило. Він почав уважно роздивлятися. А спека ставала нестерпною. Поклав кожуха й шапку на перекинуту бетонні урну й повільно попростував до підземного переходу. Шлях перепиняли дві величезні тополі, звалені якоюсь силою біля самого підземного переходу. Видалося, що тополі судомно корчаться, мов живі поранені істоти. Миколі здалося, що він чує, як вони стогнуть і як їм боляче. Підійшов до одного дерева і спробував підняти. Тополя доторкнулася до нього своїм обгорілим гіллям, потім, приймаючи допомогу, обперлася і почала підводитись. Звалена тополя підводилась. Це було їй нелегко, але вона намагалася. А за нею і друга.

Микола почекав, доки обидві старі красуні стануть на повний зріст. Поглянув — вздовж вулиці було багато повалених дерев, і всі вони поволі зводилися.

— От проклятущі ж! Із жиру бісяться! — почувся хрипкий голос за спиною. — Повоювати захотіли, стерво собаче! Ну, ми їм навоюємо! Ми їм джинси на голову натягнемо. Гади! — А потім чоловік брутально вилаявся і довго голосно сміявся.

Дехто розбирав руїни, але таких було небагато. Де-не-де диркотіли невеликі тракторці, снували вантажівки. Але більшість людей заклопотано ходили, строго й ошатно вбрані, з портфелями та робочими папками в руках.

Микола опустився в підземний перехід. Подумалося, що треба зайти у військкомат, адже він старший лейтенант запасу, хоча й не міг пригадати, яких військ, і в мобілізаційному розпорядженні чітко написано, куди і протягом якого часу треба з’явитися на випадок війни. Військовий квиток лежав у бічній кишені літника разом із іншими документами. Але ж яка війна? По радіо передавали музику. Бетховена. Люди спокійно ходять. На роботу? З роботи? Котра година?

— Пробачте, — зачепив він одну молоду жіночку. — Скажіть мені, куди ви так поспішаєте?

Вона подивилась на нього вивчаюче, пильно:

— Вам що, позалицятися приспічило? Приходь, соколику, увечері, чайком пригощу, про життя погомонимо…

— Я прийду. Я справді прийду. Але куди? Скажіть адресу, — мовив Микола, навіщось імітуючи хвилювання.

— Якщо захочеш, то і без адреси знайдеш… — проказала задумливо жіночка. — Та і яка нині адреса?

— А що трапилось?

— Нічого не трапилось… Ніби й нічого не трапилось, а чомусь страшно. До безтями страшно. Я вже забула, коли ночувала вдома. І на роботу ніяк не можу добратися… Страшно… Бракує часу. Я нікуди не встигаю. Я всюди спізнююсь… — проказала скоромовкою, а потім раптом побігла не озираючись.

Микола попрямував підземним переходом до станції метро. Довго вишукував у кишені п’ятака, нарешті вийшов на перон. Поїзд підійшов відразу. Людей у вагонах було небагато.

Йому видалося, що він дуже схуд. Легко дихалось, легко ходилося. І зовсім чомусь не хотілося їсти. Хотілося співати. Але він стримував себе.

Поруч із ним у вагоні сів геть сивий худорлявий чоловічок з гачкуватим носом і улесливою посмішкою, обличчя у глибоких зморшках, а очі великі-великі, блакитні. Він сів поруч і, по-змовницьки штовхнувши ліктем, прошепотів:

— Як житуха, браток? Нормально? Вірші любиш? А у філософії щось петраєш? — Чоловічок благувато усміхався і сторожко позирав навсібіч. — Ось послухай. Це я сам придумав… Людина приходить у цей світ старою і безпомічною, хворою і немічною. Без допомоги лікарів їй часом навіть важко вижити. Утворившись в глибинах землі-матері, людський організм не без складностей видобувається на поверхню, щоб розпочати свій шлях боротьби, шлях радостей і страждань, перемог і поразок… Ти зрозумів мою думку? Що на це скажеш?

— Цікаво. Дуже цікаво, шановний. Але, даруйте, я зараз дуже зайнятий. Дуже.

Микола пересів на сидіння навпроти, де були вільні місця. Чоловічок не забарився пересісти знову до нього, знову штовхнув ліктем:

— Я відчуваю, що ти мене зрозумієш. У твоїй особі я знайду собі спільника. Як ти гадаєш, скільки мені років? — Не чекаючи відповіді, хоча Микола й не збирався йому нічого відповідати і взагалі брати участь у розмові, він продовжив: — Отож! Я цілком пристойно виглядаю. Я дивився на себе у дзеркало. Я прекрасно себе почуваю. У мене зараз світла голова. Скажу під великим секретом — я дуже помолодшав. Мені було вже дев’яносто вісім років, і я вже був геть вижив з розуму. Так-так, я був геть вижив з розуму. Я вже був старим маразматиком. Правду кажу. А поглянь на мене зараз. Ну як?! Нівроку?! Особисто я задоволений своєю зовнішністю і своєю поведінкою. Я дуже помолодшав. Але нікому про це не кажи, бо нас обох сприймуть за божевільних. Цього ще нам не вистачало. Еге ж? — Чоловічок тихенько, якось злорадно захихикав. — Ось послухай далі… Мені щось сьогодні розумні думки лізуть, мов черв’яки на дощ… Слухай, — він майже припав до Миколиного вуха і зашепотів: — Ніхто не знає, що буде завтра. А я знаю. Ніхто не пам’ятає, що було вчора. А я пам’ятаю. Вчора був Великий Хаос. Вчора було засилля машин і нудних академіків-генералів, вчора був день підлості й байдужості, вчора був день всемогутності гадюки, яка не змогла зжерти сама себе, вчора був день щастя, яке по прийшло, був день доброти, якої не діждалися, був день зґвалтованої справедливості, день смерті, яка повернула назад колесо історії. Ти мене чуєш? Час полетів у зворотному напрямку. От лише ще не можу збагнути — чи це лише для мене? Чи для всіх? Дуже цікаво… Тільки чому він так швидко тече, хоч і в зворотному напрямку? От… Люди могли все і не змогли нічого. Люди могли ощасливити кожного, але зробили всіх нещасними. Раби обставин, раби машин, творці бездушності. Люди — це підлі слимаки, що заховалися в залізобетонних мушлях… Ти зі мною згоден?

— Ви також підлий слимак? Навіщо ви ображаєте людей?

— Я? Ображаю людей? Та ти що?! — просичав чоловічок. — Ти гадаєш, я можу образити людей? Людей взагалі неможливо образити! А чому це так, я тобі не скажу. Бачу, що помилився у твоїй персоні. Шплінтуй далі. — Чоловічок підвівся з місця і галантно розшаркався.

Микола опустив погляд і взагалі не дивився в його бік.

Довго їхали, Микола навіть задрімав. Прокинувся від того, що яскраве сонце ллє проміння просто в обличчя. Розплющив очі — їхали безкрайнім степом через море достиглих хлібів. Він пізнавав знайомі картинки природи, бачені вже не вперше, хоча й важко було пригадати, коли й де бачені. Але все було знайоме, до болю, до сліз рідне — і одинока тополя в степу, і пристанційні будиночки з червоної цегли, і далеке озерце в синім ряботинні, і обеліски териконів на обрії. Він уже знав, куди несе його доля. Лише на якусь мить промайнула думка — а хіба це можливо? Хіба так буває? Але відразу ж і посміявся сам із себе. А як же буває? Саме так і буває. Саме так і повинно бути. Він вже не міг дочекатися, коли поїзд зупиниться. Знав, що треба ще їхати, але якби поїзд зупинився, то вискочив би і прожогом, чимдуж біг би й біг, доки стало б сил. Поїздка ставала нестерпною.

Нарешті він дочекався — ось і знайомий вокзал. Розумів, що він тут не був давно-давно, але не вірилось. Ніби ж учора все це бачив, ходив ось цими тротуарами, де спалені сірники й недопалки розкидані довкола урн, де вітер ганяє обгортки від морозива і кидає в очі піщугу.

На пероні — небагато людей. І всі, на диво, ніби знайомі. Він зіскочив на землю, не чекаючи, доки провідниця, набусурмлена розмальована блондинка, опустить приступки. Дістав з кишені сигарету і поважно закурив. За кілька метрів від нього стояв колишній однокласник. Микола повільно рушив до нього і раптом побачив батька, той стояв у затінку розлогої акації біля самого вокзалу, курив і, лукаво усміхаючись, мружачись, пильно дивився на нього.

— Тату!

Речей у Миколи не було ніяких, і він підтюпцем легко подався до батька. Проминав давніх знайомих і подумки відзначав, що немає нікого з товаришів по роботі чи однокурсників, все переважно знайомі ще по школі чи колишні сусіди. Знову запитав сам себе — а де ж вія працює? Який інститут закінчував? Кого з інститутських друзів пам’ятає? Пригадати не міг. Це засмутило. Підійшовши до батька, він лише промовив:

— Як швидко плине час, тату. Правда ж? Просто летить. І стирає в пам’яті так багато важливого, дорогого…

— Нічого, синку. Час летить, але нам до цього не звикати. Ти приїхав, і я дуже радий.

Вони міцно обнялися, стримано, по-чоловічому поцілувалися. Батько — молодий, міцний, красивий, засмаглий козарлюга, йому років сорок п’ять.

— Ти гарно виглядаєш, синку. Ти також помолодшав. Це мене радує.

Вони пішли через привокзальну площу до зупинки тролейбуса. Миколі захотілося підійти до когось із старих шкільних друзів, але подумав: “Нічого, ще буде час. Я ж сюди приїхав надовго. І вони ж не підійшли до мене. Не впізнав ніхто? Невже я так змінився?”

— Цікаво, синку, правда?

— Що саме, тату?

— Життя цікаве… І те, що ми всі почали молодіти… Колись не повірив би, а зараз — ніби інакше й бути не може. Тільки чому так швидко летить час? Занадто швидко. Це погано. Я часто думаю, можливо, це так тільки для нас? Можливо, ми просто з незвички гостро відчуваємо, що час летить нестримно. А вже іншим поколінням, які житимуть після нас, можливо, буде краще? А можливо, і сам час для них ітиме інакше? Ти ж тільки вдумайся — час плине в зворотний бік. Це тільки ми знаємо, бо на власній шкірі відчули… А іншим — це буде природно… Загалом, нам дуже поталанило, синку. Усім нам… Знаєш, коли почалося, я сидів на кухні біля вікна і курив. А воно — як влупило! Я вже думав — кінець! Аж заплакав. Подумав, як все ганебно, бездарно, відчув усю свою безпомічність і беззахисність, своє безсилля активно втрутитися, зарятувати, допомогти… Я вже був геть старий. Я вже не міг навіть зброю взяти до рук. Але, врешті, боротися за мир не обов’язково зі зброєю в руках… Я побачив ядерний гриб над містом, мені наче хто сили додав. Я кинувся з квартири на вулицю і наче зав’яз у чомусь густому й липкому, ніби в казан з киселем провалився… Та що я тобі розповідаю. Ти й сам пережив те ж саме… Пощастило нам, синку. Спасибі, хоч і не знаю, кому дякувати… Я завжди, ти ж знаєш, до науки скептично ставився, нічого доброго від неї не чекав. А ось бачиш, як я помилився. Колись же я чув і читав, що час можна не тільки зупинити, але й змусити текти в зворотному напрямку, та не вірив. А хтось же, якась мудра голова і благородна, думав про це. Хтось тримав своє знання і вміння про чорний день. І от — спасибі, Час полетів назад. Це також страшно, але спасибі. Бо це — життя. Спасибі. — Батько поглянув на годинник. — Ходімо швидше. Ми можемо запізнитися. Побігли.

Вони на ходу заскочили в тролейбус, що вже рушав. За ними лунко зачинилися двері. Микола знав, куди вони їдуть. Біля базару, величезного купола, схожого водночас на приміщення обсерваторії, Капітолію та Ватікану, пересіли на автобус, увіпхнулися в переповнений салон і ще кілька хвилин, притиснуті обличчями до брудного заляпаного скла, дивилися на монументальну споруду критого ринку. Нарешті автобус форкнув, наче кінь, і повільно рушив з місця.

— Треба квіти купити, — прошепотів Микола.

— Обов’язково. Ми там купимо. Там завжди квіти продають.

— Могли б на базарі найкращі вибрати.

— Часу шкода. Ми можемо запізнитися. Твій поїзд, до речі, дуже затримався. Я вже почав хвилюватися. Думаю, що б могло трапитись?

— Ми горіли дорогою… — невпевнено мовив Микола, бо в пам’яті й справді зринув якийсь спогад. — Один вагон загорівся, букса перегрілася… Декілька годин стояли, а потім, сам знаєш, наздоганяти втрачене важко…

Коли автобус зупинився, Микола почав проштовхуватись до виходу, але батько зупинив його:

— Не поспішай. Тут майже всі виходять.

І справді — за хвилину салон спорожнів. Микола з батьком вийшли останніми. Батько дістав сигарету:

— Все гаразд. Можемо трохи покурити, — поглянув на годинник. — А квіти ми он ті зараз візьмемо. Бачиш? — показав поглядом.

Коло самого виходу на цвинтар стара бабуся тримала в руках розкішний букет червоних троянд.

— Доки ти куритимеш, їх купить хтось. Я зараз…

Батько поблажливо і трохи зверхньо розсміявся, утримав сина:

— Наші квіти ніхто не купить. Ти, я бачу, ще не звик. Наші квіти — то наші квіти. І всі наші біди — то наші біди. Я тепер з впевненістю дивлюся в завтрашній день. Я вже не все пам’ятаю, як воно буде. Позабував. Але знаю, що все буде добре. Шити — це дуже добре.

— І всі наші радощі — то наші радощі, — в тон батькові продовжив Микола.

— Саме так, дорогий мій сину. Ходімо, — батько викинув недопалок і запоспішав до бабусі з червоними трояндами. Нараз він зупинився і злякано підвів погляд до неба, вдивляючись у щось примружено. Від яскравого світла сонця його очі сльозилися. — Подивися й ти, синку. Мені здається, що воно почало крутитися трохи повільніше. Чи мені тільки здається?

Микола також поглянув в небо.

— Про що ти, тату?

— Про колесо історії… Про час… Мені здається, що я вже бачу, як миготять спиці цього колеса від старезного вічного воза… Ти бачиш? Ніби трохи вгамовується… Правда?

— То просто сонце, тату.

— Ет, сину, ти вже геть здитинів. Ти нічогісінько вже не розумієш. Але й це добре… Я все одно радий за нас… Ходімо.

Букет розкішних троянд червонів у батькових руках криваво.

— Від складного — до простого. Від відповідей — до запитань. Від смерті — до народження. Тепер ось такий наш шлях серед вічності. — Батько почав насвистувати бравурну мелодійну якогось власного вигаданого маршу.

Широкою алеєю серед тісних рядів могилок вони поспішали вглиб цвинтаря. Скрізь було багато людей, всі святково вбрані, всі сміялися, де-не-де лунала весела музика. Назустріч їм ішов худорлявий, недбало одягнений, молодцюватий чоловік, тримаючи під руку сухорляву зморшкувату бабусю в квітастій хустині.

— Грицю! — скрикнув батько. — Все гаразд, Грицю?

— Як бачиш. — Чоловік нарешті вивільнився від батькових обіймів. — Тепер ми заживемо. — Він урочисто взяв на руки сухеньку бабусю в квітастій хустині й поніс. — Тепер ми з мамою заживемо! — Всі розступалися перед ним. — Тепер ми будемо мудрими!

Батько довго проводжав їх поглядом, врешті сказав:

— Ходімо, Миколо. Треба і нам поспішити.

Вони дійшли майже до кінця широкої алеї і біля опецькуватої білої мармурової колони з вирізьбленим янголом повернули праворуч асфальтовою доріжкою. На деревах тужавіли бруньки.

— От і весна. Вже весна, сину. Як летить час… — і знову підвів погляд до неба.

Вони підійшли до могили. Акуратна свіжопофарбована огорожа, молоденька калина збирається викинути листя… Сіли на малу, вузеньку дерев’яну лавочку.

— Почекаємо трохи…

— Давай очі заплющимо…

— Не треба, синку. Ти гадаєш, що буде страшно? Аж ніяк. Я вже безліч разів сюди приходив. Я вже все знаю, все це не раз бачив.

Тої страшної-страшної весни, коли ховали матір, відрання мжичило. Сіявся дрібний дощ. І чи не єдине, що гарячим тавром випеклось в пам’яті Миколи, це — обличчя матері, якесь чуже обличчя, він би ніколи її не впізнав, не здогадався б, що це мати, якби не знав, і двоє чистих дощових озерець в зіницях над заплющеними повіками.

А ось зараз світить ясне сонце. Свіжий весняний вітерець літав над звеселілим цвинтарем.

— То, кажеш, це зовсім не страшно? — запитав Микола, і відразу після його слів, немов у відповідь, розсипалась дрібним піском мармурова плита на могилі, і вітер, що хвилею налетів, відразу розніс той пісок довкола. А потім…

— Чуєш? Земля заговорила… — мовив батько і підвівся, зняв з голови картуз, пересмикнувши від холоду плечима. — Під вечір буде вже зима, — сказав.

Нарешті земля розступилася. Якось фантастично розступилася, наче перетворилася на пару, на густий туман. А коли той густий молочний серпанок розвіявся, вони побачили перед собою…

— Мамо! — Микола кинувся до ще не старої жінки, що стояла нерухомо, ніби бездоганно виготовлений манекен.

— Доброго дня, дорогі мої… — Жінка зробила невпевнений крок і вийшла з могили. — Яка я рада вас бачити… Дитинко, ти змарнів. Ти не бережеш себе. — Мати стала на коліна перед Миколою, пригорнувши його до себе.

На батькових устах грала усмішка:

— Ну, що? Все гаразд? Давайте поквапимось. Бо до зими йдеться. Треба добитися додому, поки сніг не випав. Бо я нічого не захопив із теплого одягу. А ти в мене, Марієчко, така мерзлячка. Ще простудишся.

І вони рушили додому.

“Я й сам собі не вірю, не можу повірити… Але намагаюся пригадати все, як зоно було. Дуже багато чого забулося. В пам’яті лишилося тільки усвідомлення баченого калейдоскопа подій. І все. Була якась фантастична мить, що увібрала в себе все — мою смерть і моє народження, всі мої радощі й біди, мої дні й мої ночі, всі мої бажання, об’єднавши їх навіки звуками музики Бетховена… Я люблю Бетховена. Колись любив… А зараз я люблю лише свою маму, тільки одну її. Я зараз такий маленький-маленький. Я згорнувся калачиком у мами на руках… А мама чомусь плаче. Чому? Невже я чимось скривдив свою маму? Невже? Я пригадую. І не можу пригадати… А мама плаче…”

Микола Рябчук ЖИТЛО (Памфлет-пародія)

Помер чоловік. А що він до останньої хвилини був у власності панів генералів, то дальша його доля упала на їх плечі.

Вирішили його поховати, та з’ясувалося, що для похорону потрібен дозвіл спеціальної комісії.

Чоловіка поклали в незграбну, але новеньку домовину та й лишили до приходу комісії. Там він поволі зогнив і перетворився на купу білих кісток. Лежати було трохи незручно, але чоловік умів думати про щось інше. Найчастіше він уявляв собі день приходу комісії. Пани генерали тоді стоятимуть струнко, а може, їх і зовсім не пустять до кімнати з покійником.

Комісія, однак, не приходила, й коли пани генерали завітали вдруге, то побачили, що домовина потріскалась і фарба на ній облупилася. Довелося її власноручно ремонтувати, аби не зганьбитися перед вищим начальством. Зрештою той ремонт їм набрид. Тоді залишили покійнику необхідний інструмент і суворо наказали доглядати своє житло. Та й пішли геть, теревенячи про футбол, про ресторан “Залізний стовп”, перейменований на “Стовп імені пана Заліза”, та про наступні військові маневри. Ще довго лунала їх бадьора пісня “Орли вилітають, гей, орли!”.

Чоловік зрозумів наказ панів генералів, але не второпав, як з ним упоратись. Попри всі зусилля він не міг нічим ворухнути, тож заснув під болісні самокартання. Вранці він відчув на своїх кістках плоть. Поворушив ногою, потім підвів голову і дзвінко вдарився чолом об віко труни. Так він допевнився, що вже майже живий, але з сумом помітив, що не годен вволити бажання панів генералів — надто вузька домовина і зовсім вона не пристосована до праці. Так минув день, ніч, а на ранок чоловік побачив, що домовина стала просторою, то й зметикував, що це він сам зменшився. На радощах він аж застрибав, дошки, наче паркет, вгиналися під ногами, було трохи затемно, але тепер чоловік міг виконувати обов’язок, покладений на нього панами генералами.

Віднині він сумлінно забивав цвяхами менші тріщини в дереві, пробував також малювати, але це виявилось нелегким ділом, бо малювати слід було ззовні, тоді як сам він знаходився всередині. А що зарадити лихові було ніяк (пани генерали, мов щоб навмисне завдати зайвого клопоту, не появлялися), то чоловік узявся малювати домовину зсередини, від чого вона стала ще гарнішою.

Крім цих турбот, він мав удосталь вільного часу, в який прогулювався уздовж свого житла, згадував минуле або ж майстрував трамвай. Взагалі жилося не зле, спершу чоловіка переймала думка, що його помешкання все-таки — труна, але він її небавом подолав, провівши вздовж і впоперек дощок вузькі смуги, які мусили означати клітчані грати. Аби не лишилося жодних сумнівів, він гостряком цвяха видряпав над головою напис: “ЦЯ КЛІТКА — НАЙКРАЩЕ МІСЦЕ ДЛЯ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКУ”.

Трамвай вийшов поганенький, він нікуди не рухався, але служив чималою розвагою. Щоранку чоловік сідав у нього, брав квиток, розгортав у пам’яті колишні газети, перечитував, а на зупинці “Оперний театр” квапливо схоплювався і пхався до виходу. Він полюбляв іноді проїхати зайву зупинку. Тоді люто лаявся, погрожував кондукторові і поволі вертав назад. Взагалі ж він мандрував від оперного театру пішки через проспект Героїв, минав алею Генералів, вулицю Квіткову і брався до роботи коло ресторану “Стовп імені папа Заліза”. Ще він полюбляв порушувати правила вуличного руху: авта скрипіли гальмами, пронизливо сюрчав регулювальник, однак чоловік завше встигав на свій трамвай і вчасно повертався додому.

Так спливав час. Чоловік був майже щасливий, а надто після того, як виглянув назовні. Здійснив він це зовсім просто — продлубав цвяхом дірку в дошках та й притулив до неї око.

— Який дурний і безглуздий наш світ! — вигукнув чоловік. — Я ж казав, що все у ньому неминуче заснядів та вкриється павутиною. І навряд чи пани генерали зможуть будь-що заподіяти відмиранню.

Проте чоловік і далі сумлінно виконував свій обов’язок, дірку він щільно замазав і поклявся ніколи більше не потикатися з домовини, чи пак, з клітки. Після того стеля прикрасилась написами: “КЛІТКА — ЦЕ ЄДИНИЙ ПРИТУЛОК ЛЮДСЬКОМУ ЩАСТЮ, МОЯ КЛІТКА — НАЙПРОГРЕСИВШША СУСПІЛЬНА ФОРМАЦІЯ, МОЯ КЛІТКА — КЛІТКА РІВНИХ МОЖЛИВОСТЕЙ” та багатьма іншими, аж забракло стелі.

Ще чоловік лаяв тихцем панів генералів, що забули про нього, та нишком кляв комісію, котра десь б’с собі байдики, замість того, щоб гідно його поховати. Проте вершив свій обов’язок, дарма що ніхто не приходив оцінити його старанність. Отак чоловік жив.

Коли це зненацька до кімнати знову завітали пани генерали. Дощенту струхлявіла домовина беззвучно розсипалась від потоку свіжого повітря. На її місці, розгублено кліпаючи очима, стояв чоловік з молотком у руках. Він дивився на панів генералів і силувався збагнути, чи то ті самі, котрі зобов’язали його ремонтувати домовину, чи вже інші.

— Оце той самий покійник, якого ми ніяк не можемо поховати без комісії? — мружачи ліве око, спитав перший генерал.

— Еге ж, — відповів другий, — і я бачу, він зіпсував нам першокласну домовину. Слово честі, наше міністерство неспроможне настарчити на них коштів.

Перший генерал протер скельця окулярів і мовив:

— Мені здається, він ніякий не покійник… По-моєму, він с…симулянт!

— У нього замалий зріст. Він, мабуть, навмисне зменшився!!! — обурено вигукнув другий.

— Комісія це швидко з’ясує.

І чоловіка відіслали на комісію, котра виявилась звичайнісінькою медичною, а не тією, що без неї його ніяк не могли поховати. Чоловік одразу пройнявся сумом, засумували й пани генерали, щойно довідались, що він не придатний до виконання жодного обов’язку.

Чоловік, проте, переконав комісію, що як-не-як, а він може щось робити, а саме: доглядати домовину до приходу комісії, після чого його вже напевне поховають. Цей обов’язок поклали на нього самі пани генерали, тож медкомісія, довго не вагаючись, видала чоловікові довідку, котра засвідчила, що він не годен ні до чого, окрім ремонтування власної домовини. Невдовзі по тім йому сконструювали нове житло, трохи менше від попереднього, проте мало воно істотну перевагу — віко труни легко знімалось, аби чоловік міг малювати її і ззовні.

Він спокійно зажив по-старому, дожидаючись дня свого похорону. Комісія не появлялась, і він ніколи не замислювався, як його, живого, поховають, коли та комісія нарешті прийде. Пани генерали його більше не турбували, — вочевидь, покинули всі надії на якесь інше його застосування. Вони й без нього мали безліч клопотів.

Чоловіка ніхто не чіпав, він сумлінно вершив свій обов’язок, тож можна сказати, жилося йому щасливо і весело.

Наталя Кушнєрова АМБІВАЛЕНТНІСТЬ ПОЧУТТІВ Оповідання

Годинник на вежі сусіднього будинку вибив одинадцяту ночі. Пішла четверта година його чергування.

— Почекаю трохи і, якщо нічого не трапиться, спокійно спатиму аж до ранку, — сам до себе сказав Митрофан Фотійович.

Хоча який там сон на старості — десь нявкне кіт чи рипне дошка, і вже крутишся цілу ніч, хоч очі позашивай. Він закутав ноги старою фуфайкою — на горищі доймали протяги — і заходився умощуватися на дивані, терпляче вибираючи положення, за якого його суглоби і пружини дивану найменше дошкуляли одні одним. Ну й роботка! А племінник же обіцяв тепленьке місце. Митрофан Фотійович закашляв, і в боці одразу закололо. Оце вам і тепленьке місце — маєш хронічного бронхіта. Він подивився на екран дисплея. “Хоч би вже сьогодні помовчав, клятий”, — подумав він, і дисплей одразу мстиво ожив. По екрану вужакою поповзло: “Увага! Несправність ліфту номер 3!” Одночасно почувся бридкий писк — це на випадок, якщо він засне “при виконанні”. “Увага! Несправність ліфта номер 3!” — літери уперто тяглися екраном.

— Та вже бачу, бачу, — прокректав старий, сповзаючи з дивана.

Дисплей не вгавав. Тоді Митрофан Фотійович згадав, що за інструкцією належить натиснути червону кнопку і “ввести напис з клавіатури”.

Він почав вистукувати неслухняним вказівним пальцем: “інформацію прийнято”, але зробив у тій клятущій “інформації” аж дві помилки, і дисплей заходився нервово подзвонювати. За хвилину по тому мала увімкнутися сирена, від якої усі миші втікали з їхнього горища і не менше тижня відсиджувались на сусідньому. Через те у Митрофана Фотійовича завжди бували прикрощі з Арнольдом Аристарховичем.

— Ач, який грамотний! — обурився Митрофан Фотійович і набрав відповідь без помилок.

Дисплей заспокоївся, і зловісне око екрана погасло.

— Бач, захарастили усе горище імпортним причандаллям. Діагностика, кажуть. Якби та діагностика ще ліфти ремонтувала. А вони ж такі старі, що давно треба було б списати. Так на ліфти фондів немає, ліміти вичерпано. — Митрофан Фотіевич звично бурчав, але в його голосі вчувалися нотки задоволення. Чула б його стара, які слова вчені знає.

Він натягнув спецівку з великою червоною бляшкою на грудях. Потім про всяк випадок приладнав крильця (він сам змайстрував їх з дроту й обтягнув тканиною) і попрямував до потрібного люка, поклавши за пазуху кілька бутербродів із сиром.

Семен Іванович затримався на роботі і дуже хвилювався, що не встигне до повернення дружини з театру. Він глянув на свого годинника, але той, як завжди, зупинився на восьмій, уперто відмовляючись працювати у нічні години. Семен Іванович зайшов до ліфта і натиснув кнопку третього поверху, хоча й обіцяв собі щоранку, що підніматиметься пішки. Воно й для здоров’я корисно і не надто високо, а головне, ніякого ризику — чомусь сучасна техніка відмовлялася слугувати Семенові Івановичу, бунтуючи в найнесподіваніший спосіб. Ліфт натужно поминув другий поверх, тоді щось заскреготало у його механічних нутрощах, і він зупинився. Семен Іванович, не втрачаючи самовладання, ретельно перечитав інструкцію і натне кнопку найближчого поверху. Ліфт не зрушив з місця. Тоді він натис по черзі усі кнопки. Ліфт стояв. “Тепер уже не встигнути до приходу дружини”, — подумав він і почув, як годинник на сусідньому будинку вибив одинадцяту.

Семен Іванович натис аварійну кнопку, не покладаючи на це великої надії, бо за своє довге життя жодного разу не стрічався з ліфтерами і навіть почав вважати їх створіннями коли не міфічними, то, в усякому разі, ірраціональними.

Минуло хвилин п’ятнадцять, і, звичайно ж, ніхто не з’явився. Семен Іванович почав уже подумувати, як би зручніше влаштуватись у своєму тимчасовому житлі, бо любив в усьому певний комфорт. Але тут почулось якесь шкряботіння над головою. Вгорі щось повзало і вовтузилось. “Миша”, — з відразою подумав Семен Іванович. Хоч у книгосховищі, де він працював, це було не в дивовижу, але звикнути до цих істот він не міг. Зашкребло сильніше, і кришка люка почала помалу відсовуватись убік. “Пацюк”, — подумав Семен Іванович приречено і одразу згадав усі історії, чуті про цих хитрих і кровожерних створінь. Особливо жахливою була розповідь Марії Дементіївни. Семен Іванович наготував до бою важку палицю, якою відлякував на роботі найбільш нахабних мишей. Люк відсунувся іще на кілька сантиметрів. Семен Іванович побачив лютий блиск очиць.

— Черговий ліфтовик, — почувся згори простуджений голос.

Семен Іванович обм’як.

— Пробачте, нерви, — він заходився допомагати відсовувати люка. — Доброго вам вечора.

— Точніше, доброї ночі, — поправив його ліфтер, засовуючи голову всередину. — Ніч уже. Допоможіть мені спуститися.

Семен Іванович простягнув йому обидві руки і приготувався прийняти на свої слабосилі плечі огрядну, коли судити з обличчя, постать рятівника. Але ліфтер виявився легким, мов пір’їнка. Семен Іванович опустив його на підлогу і побачив, що зростом він був не більший за першокласника. Перед ним стояв дідок з круглим і набряклим обличчям і маскарадними крильцями на спині.

— Обережніше, не пошкодьте їх, — попросив той, важко відсапуючись. — Оце то роботка — лазити, наче мавпа, по канату. Я спустився з горища усього за сім хвилин, — додав він.

Семен Іванович здивовано мовчав.

— На що скаржитесь? — спитав дідок голосом дільничого терапевта.

— Як вам сказати… — знітився Семен Іванович. — Загалом я здоровий.

— Що з ліфтом?

— А, ліфт… Ліфт зупинився. Я уже всі кнопки натискував.

— Даремно.

— Що даремно?

— Натискували даремно, — розлютився дідок. — Ясно ж сказано: кнопку найближчого поверху. — Він тицьнув брудним пальцем в інструкцію. — Ото тицяють без понятія на кнопки, а тоді ліфти зупиняються.

Семену Івановичу забракло мови. Він, звичайно, міг сказати на своє виправдання, що ліфт зупинився не від натискування на кнопки, а навпаки. Та річ у тім, що більше, аніж мишей чи навіть пацюків, він боявся людей, наділених маленькою, але незламною владою стосовно його повсякденних потреб, — продавців, сантехніків, вантажників і прийомників склотари. Прийомники склотари лякали його найбільше. І от коли наставав критичний момент і склотари в домі ставало забагато, а грошей, навпаки, замало, він збирав у великі сумки той делікатний товар і благально дивився на дружину. Бувало, коли вона мала добрий гумор, то супроводжувала його до цієї жахливої установи. Він тремтячими руками виставляв їх спільний капітал на прилавок, а тоді тихенько зникав, полишаючи розрахунки на свою дружину-поетесу, натуру романтичну у хвилини натхнення, але украй прагматичну, коли йшлося про добробут сім’ї. От і зараз йому стало лячно, що цей головатий дідок розсердиться на нього і покине напризволяще, а він може навіть померти у цій страшній пастці. В усякому разі не встигне приготувати дружині вечерю.

— Тицяють, тицяють, — буркотів дідок, але голос його став лагіднішим.

Він обережно зняв свої саморобні крильця, такі недоречні на старій фуфайці. Тоді зняв і фуфайку і кинув її в куток ліфта.

— Сідайте, — запросив гостинно.

— Дякую, я постою.

— То ви так і будете стояти до ранку?

— Себто, як до ранку? Як до ранку? — перелякався Семен Іванович. — Ви ж ліфтер. Полагодьте.

— Який я у дідька ліфтер. Сказано ж вам — черговий ліфтовик, — старий постукав пучкою по червоній бляшанці на грудях. — Ліф-то-вик.

— Пробачте, а яка різниця?

— Ліфтер працює з восьмої ранку до восьмої вечора. Якщо пошкодження дрібне, він може сам відремонтувати ліфта. А я лише чергую ночами і приймаю по дисплею повідомлення про несправність. Тоді передаю їх по інстанції вранці, — повчально роз’яснював дідок.

— То якого ж біса ви залізли до ліфта? — обурився Семен Іванович. — Сиділи б коло свого дисплея і насолоджувалися моїми муками.

— Дисплей дає лише повідомлення про несправність, — дідок образився, і його синя, наче слива, нижня губа затремтіла. — Дисплей, сказано в інструкції, — це останнє слово техніки і могутній засіб діагностики.

— О господи, та яка ж потрібна діагностика, коли й так як день видно, що ліфт несправний.

Ліфтер насупився і засопів. Він і сам не зовсім розумів, який сенс у такій діагностиці, але ставився до техніки з повагою і не міг подарувати цьому хирлявому — учителю чи бухгалтеру? — неповаги до дорученого йому обладнання.

— Розумні люди ставили, — мовив він похмуро.

Тоді витяг з-за пазухи згорток і поклав його на фуфайку.

— Ну, я, той, поліз до своєї кабінети.

Він узяв крильця і попросив підсадити його до люку.

— Фуфайку я вам залишу. І бутерброди. Із сиром.

Семен Іванович почувався негідником. Отак ні сіло ні впало нагримати на немолоду вже людину, яка спускалась з сьомого поверху по тросу, ризикуючи скрутити собі в’язи, яка принесла тобі бутерброди, віддала свою фуфайку і, врешті, просто хотіла підтримати у скрутну хвилину. Він заходився перепрошувати дідка, почав пояснювати, що дуже поспішає, аби приготувати дружині вечерю.

— У неї дієта, а сама вона така безпорадна… Я завжди готую їй яйця в мішечок.

— Куди ви їй готуєте яйця? — від здивування у старого на чоло набігли зморшки.

— Ну, це яйце, зварене так, що жовток зовні твердий, а всередині рідкий.

— Сама вона нездатна і яйце зварити? — не повірив дідок. — Що ж це за жінка?

— Даремно ви так. Вона у мене незвичайна. Пише вірші.

Дідок нічого не відповів, бо не любив віршів і жінок, які незугарні приготувати вечерю.

— Добре, посиджу з вами трохи.

Він розгорнув сумнівної свіжості серветку і видобув бутерброди з грубо накраяним хлібом. Сир був несвіжий. Старий перехопив насторожений погляд Семена Івановича і пояснив:

— Та ви не хвилюйтесь. Хліб я сам купував позавчора. А сир мені видали місяць тому. Для мишоловок. А я так гадаю: нехай ті тварюки вдавляться, щоб на них такі продукти переводити, — він хитро підморгнув Семенові Івановичу. — Я кладу їм у капкани скоринку.

— Шкурочку від сала краще, — тоном фахівця мовив Семен Іванович.

— Краще, — погодився дідок, — але шкурочку я й сам люблю.

Вони неквапно гомоніли й жували бутерброди. Семен Іванович відзначив, що від довгого зберігання на горищі сир лише виграв. Недаремно ж французи їдять його тільки пліснявим.

— Не може бути! — здивувався дідок. — Ото дурні. А коли дізнався, що ті гурмани найвище за все ставлять жаб’ячі лапки, то мало не вдавився.

— Певно, голодують, сіромахи, — сказав співчутливо. — А у нас же того добра на болоті було!.. — Відтак його думки завернули в інший бік, бо він посмутнів: — І як там ведеться моїй дружині?

— Вона у відрядженні? — поцікавився Семен Іванович.

— Та ні, чкурнула з одним зальотником, — махнув дідок рукою. — Чим він її причарував? Хоч і закордонне, а таке худе, аж світиться. Теж вірші писав. Як ваша дружина. — Старий хотів був розсердитися, але передумав і захихотів: — Ото нехай тепер та хвойда жабами харчується.

Семен Іванович делікатно мовчав. А дідок уперто роз’ятрював старі рани.

— А як ми могли б жити! Я ж лісовиком працював…

— Лісником, — поправив Семен Іванович.

— Це ж вам не водяник якийсь, — правив своєї дідок, не слухаючи. — І сусіди були люди поважні. — Він почав загинати пальці, пригадуючи: — Відьма, наприклад, дуже гарна й освічена жінка, тоді той, як його…

“Господи, та він же божевільний”, — кинуло в жар Семена Івановича.

— …а вона мені: він танцює у місячному сяйві, і душа у нього тонка, — очі старого горіли недобрим блиском. — А я й сам, якщо хочете знати, літати навчився.

— Так, так, — промимрив Семен Іванович, аби трохи заспокоїти співрозмовника. — З такими крильцями, мабуть, можна і літати.

— Та ви що, з глузду з’їхали? — зареготав старий. — Це ж я для бабусі змайстрував.

Становище Семена Івановича ставало загрозливим. “До ранку цього не витримати”, — подумав він і чемно запитав:

— Для відьми?

— Та ні, сусідка, тут у вас, на сьомому поверсі, живе. Така забобонна. Вона якось застряла поночі у ліфті. Ну, самі розумієте, жаль стареньку. Бутербродів їй наготував. Так вона мене у люк не пускала. Щезни, каже, анципер. Від бутербродів відмахується. Не спокусиш, каже, святої душеньки. То я змайстрував крильця швиденько. Спускаюсь знову і говорю до неї голосочком тоненьким — прийми, кажу, від янгола за життя праведне. І крильцями тріпочу. Узяла таки, ще й на табличку з правилами користування ліфтом перехрестилася. З того часу беру їх з собою про всяк випадок.

Семен Іванович кивав головою і не наважувався, сказати й півслова.

— Ви не вірите мені? — підозріливо заглянув у очі божевільний дідок. — Старий, думаєте, щоб літати? Та я колись шулікою у небі ширяв. Ось, дивіться.

І раптом дідок піднявся до стелі, наче повітряна кулька, наповнена легким газом. Він уперся головою у стелю і дивився униз на Семена Івановича, радісно посміхаючись. Тоді каменем бухнувся на підлогу і витер з лоба крапельки поту.

— Правда ваша, — мовив, відсапуючись, — старуватий для таких штук.

— То ви… То ви й справді з тих?..

— З лісовиків, — образився старий. — Тільки не кажіть, коли ваша ласка, що я, той, левітував у вашій присутності. Бо наш домовик догану вліпить. Знову ж таки, тринадцяту зарплату зріже. Не положено за інструкцією.

Семен Іванович втратив здатність дивуватися. Раптом він перейнявся дитячою вірою у бачене і навіть здогадався, що домовик — це той, хто перебирає уночі повноваження кербуда.

— Авжеж, інструкція — діло святе, — видобув через силу.

— А ви як гадаєте, — радо погодився старий. — Тут один водяник, коли уночі трубу прорвало, спробував замовити. Молоде, знаєте, зелене. А тоді кілька день з кранів пиво текло. Нарікання, скарги… Була, щоправда, і одна подяка від колективу чоловіків. Та це його не порятувало. Зняли з роботи.

Семен Іванович пригадав, що таки правда, з півроку тому кілька днів з кранів текла пінява жовтувата рідина і дружина скаржилась, що вода геть іржава.

— Тоді ще така історія трапилась. Один підпилий дворовик…

Семен Іванович так і не дізнався, що утнув той підпилий дворовик, бо будинком розляглася сирена.

— Пожежа! — аж утягнув у себе голову Семен Іванович і з жахом почав пригадувати події сьогоднішнього ранку: чи, бува, не полишив він увімкнуту праску, чи зняв з плити чайника і чи вимкнув з розетки електробритву.

— Господи! — дідок мало не плакав з досади. — Оце й справді залишусь без тринадцятої зарплати! — він ухопився руками за миршаві кущики волосся, яке росло довкола лисини бруднувато-сивим вінчиком, і почав рвати його.

“То ось від чого лисіють”, — спало на думку Семенові Івановичу, у якого, попри похилий вік, чуприна була, як у парубка. Сирена на хвильку замовкла, а тоді, ніби набравши сили, взяла на півтори октави вище.

— І, мабуть, без роботи, — додав дідок уже зовсім спокійно, як людина, що їй нічого втрачати. — Підсадіть мене до люка,

— А я? — мало не заплакав Семен Іванович. — Я ж згорю тут.

Дідок подивився на нього уважно, тоді зрозумів, у чім річ, і засміявся.

— Спокійно спіть аж до ранку. Це не пожежа. Просто вийшов з ладу іще один ліфт.

— То це він так страшно виє?

— Ні, то дисплей, — старий видряпався на кришку ліфта, відтак задумливо подивився на Семена Івановича й спитав: — Як ви гадаєте, за скільки я дістануся до горища?

Хвилин за десять, хотів сказати Семен Іванович, але не встиг, бо люк закрився і недоладний дідок щез. Семен Іванович умостився на фуфайці і вирішив терпляче перечекати визначені десять хвилин, але сирена раптом захлинулась. Тиша була пронизливою, якоюсь космічною. П можна було різати на шматки, наче холодець, можна було спробувати на смак, можна було згрібати пригорщами і прикладати, наче сніг, до гарячих скронь. Тиша видзвонювала мільйонами цвіркунів, мінилася срібними крильцями метеликів над стоколірними хвилями надвечірнього озера.

Семен Іванович з насолодою заплющив очі і, перш ніж поринути у сон, устиг подумати: мабуть, ліфтовик ще раз порушив інструкцію і левітував.

З тієї ночі у Семена Івановича почалося нове життя. Кожного ранку він уставав о сьомій, готував сніданок, брав портфеля і виходив з дому. Повернувши за ріг будинку, він прямував до старого стадіону, оточеного кучугурами сміття і битої цегли. Тут, у гущавині здичавілого бузку, він діставав старі кеди, знімав штани, під якими були спортивні шаровари. Тоді налаштовував крильця ліфтовика, ховав портфеля під купою зопрілого торішнього листя і… летів. Ліфтовик помилявся, бо за допомогою його іграшкових крилець можна було літати. Ще й як! Усупереч усім законам аеродинаміки. Врешті, джмелі теж літають, і теж усупереч. Але Семен Іванович перевершив джмелів. Він умів ширяти. Цьому мистецтву він навчився у птахів. Треба було лише вдало вибрати потік повітря.

Одного разу він побачив здалеку ліфтовика, але не наважився озватися до нього. Той ніжився у висхідному потоці, а поруч грайливо блискала очима гарненька дамочка на елегантній мітлі.

Стояла осінь. Літати було холоднувато, і Семен Іванович подумав, чи не податись у вирій, на південь, де завжди тепло, де ельфи танцюють у місячному сяйві, де немає дружини з її складним характером і незрозумілими віршами. Він навчиться харчуватись пилком і нектаром, він відкриє для себе світ без ранкової тісняви у тролейбусах, без нахабних мишей у книгосховищі, без яєць у мішечок.

Семен Іванович несміло прилаштувався у хвості качиного клина і раптом почув, як дзвенять небесні сфери. І крізь цей неземний дзвін одна качка сказала іншій: “Не зважаючи на амбівалентність почуттів, я все-таки дуже ціную його”.

Богдан Жолдак НЕНАЧЕ КВІТИ Оповідання

Ясновидіння — це така штука, що її найкраще тренувати за допомогою телефонного апарата. Ось він, клятий, дзвонить. Рано-вранці. У неділю. Ти каламутно дивишся якусь мить на нього, деякий час хочеш гепнути ним об стіну, однак, прокинувшись остаточно, згадуєш, що маєш інтуїцію, яку слід невпинно вдосконалювати. Хто сказав, що він дзвонить однаково щоразу? Ні, зуммер багато чого здатен підказати допитливій людині, якій небайдужі власні приховані можливості та їхнє вдосконалення.

Тому я беру слухавку й кажу:

— Здрастуйте, Юрію.

Той деякий час чортихається.

— Покинь ти ці свої антилюдяні експерименти!

Коли людина шепотить у телефон, то мимоволі відчуваєш і її гаряче дихання. Людина щосили намагається говорити спокійно. Про те, як японці сприймають кольори, бо вони є нащадками тунгусів, яких зараз називають евенками, про свій родовід, який ведеться від них, як вони співають, використовуючи відлуння далекого крутого берега над спокійним озером, де вода така чиста, що її можна брати на чай, а коли чай заварювати дистилятом, то він буде червонуватого кольору і пити його слід негайно… Так то воно так, але чому пошепки?

— Щось трапилося? — здогадуюсь я. Інтуїція — вона не підведе ніколи.

— Не трапилося нічого! — гаряче шепотить Юрій у трубку. — Невже ж ти не розумієш, що, оскільки чайна фабрика зіпсувалася знову, то індійський чай ніде пересипати грузинським чи азербайджанським і вилучувати з них таніни й кофеїн нікому. А коли вже щось трапляється, то це вже не для телефонних розмов, і що слід…

— Ви що, не можете сказати?

— Я тобі вже сто разів пояснюю: чай це суспензія й емульсія водночас і що екстрагування відбувається тільки в перші п’ять хвилин, а далі рідина насичується ефірами, а головне, ідіоте, дьогтем та дубильними комплексіонами, які з організму не виводяться, а вода мусить бути не гарячішою за дев’яносто шість градусів…

— Ви дістали спирт, — вгадую я.

— До чого тут спирт! — лютиться Юрій.

— А, то ви вже розгадали секрет Страдіварі! — здогадуюся я й умить пригадую, що секрет Страдіварі він розгадав ще позаминулої п’ятниці…

Він стомився шепотіти і тому прокричав:

— П’ять хвилин! П’ять хвилин заварюється чай, а воду на вогонь я вже поставив!

— То це я мушу за п’ять хвилин добігти до вас? — роблю я висновок із нашої півгодинної розмови про чай.

— Р-р-р-р! — полегшено гарчить він і кидає слухавку.

“Якщо щось і трапилося, — підказує мені тренована інтуїція, — то тільки з його головою. Отже треба бігти”.

— Дивися туди, — цідить Юрій крізь стиснуті зуби, моргаючи у бік протилежного кутка, — вони там.

Він увесь пашить огидою.

А створіння ті надзвичайно симпатичні — в каптурах і куцих штаненятах, схожі на цуценят. Ні, на мишенят. Вони рухаються вздовж стіни, кумедно тримаючи одне одного за поворозки, з перебільшеним острахом зиркають на Юрія. Кругленькі. Вони простують від шафи до комода.

— Оці? І через них ви мене кликали? — сміюся я, бо звірятка, перечепившись лапками, гепнули одне на одне. — Але я чомусь не бачу чаю.

Юрій бере чайника, і я здогадуюся безпомильно, що зараз він ним трісне мене в лоба.

— У мене теж такі поселилися. Веселі!

— І в тебе?.. — розпач відбирає йому силу. Він знеможено сідає край канапи.

По-дурному починається день, їй-богу. З самого рання мене мучить несподіваний присмак мила в роті. “Сімейного”. Я пошукав очима, знайшов пачку чаю й почав його жувати.

— Де ж ваша знаменита дистильована вода?

— Який ідіот заварює чай мертвою водою. — Мимрить мій старший товариш. — А давно вони в тебе оселилися?

— І в Миколи їх бачив, і в Довганя.

— Давно, я питаю?

— Тижнів зо два. Особливо од зінзюльок радіє Орест — його діти покинули дивитися телевізора. Цілісінький день бавляться з оцима звірятками.

— Ти думаєш, що говориш? — знову прошепотів він.

— А що я страшного сказав? Дуже милі, симпатичні ці зінзюльочки.

— Гм… А я, дурень, думав, що це — лише в мене.

Зінзюльки вже посідали на комоді, звісили лапки в незграбних дерев’яних черевичках й заходилися жувати печиво, яке там лежало.

— Ха-ха-ха, — не втримався я, бо звірята кумедно допомагали одне одному, запихуючи крихти до ротиків.

Таки вони більше скидаються на мишенят, от. А не на цуциків. Та вони ж — точнісінькі Міккі-Мауси! Лише вуса в них задовгі. Я навіть сказав би — довжелезні, як для таких крихітних створінь. Але й це додавало їм чарівливості.

Я почув, як Юрій скрипить зубами.

— Вони гризуть геть усе! — засичав він і пожбурив у них капцем.

Однак ті спритненько ухилилися — їх наче вітро здуло з комода. Похапавшись за рученята, вони дременули за шафу. Мені аж серце защеміло — такий у них був покривджений вигляд.

— Ти тільки поглянь, що вони з нею зробили, — гарчав Юрій, піднімаючи з підлоги пошматовану записну книжку.

— Чому це “вони”? — нарешті обурився і я. — Ви й самі могли її погризти.

— Йолопе!

— Я б вас попросив…

— Йо-ло-пе! Вони ж її гризли на твоїх очах. Сидячи отут, на комоді.

Це в нього така манера — шукати винуватця завжди не там, де треба. І це йому дозволяє зробити винуватцем кого завгодно.

— Я щойно дзвонив тобі, — сичав Юрій. — А книжечку я клав ось сюди! — Він ляскає нею об комод. — А потім ти приїхав.

— І ви за цей час не одходили від комода?

— Як би я відходив, коли тричі тобі передзвонював, думав, що ти ніяк не виберешся. — Він гортав записника. — Чудово! Ану, спробуй, знайди тут свого телефона.

Я пошукав, але марно. Саме та сторінка була геть пожована.

З-за шафи висунулася довга вусина. Вона, ворухнувшись у наш бік, завмерла.

Юрій переможно вмостився у кріслі. На лиці його розповзається усмішка. Він уже збирався перейти на поблажливо-менторський тон. Але враз затуляє собі рота. Хапає мене за руку й тягне на сходи.

— Так от: раніше я теж симпатизував їм. А сьогодні сиджу і їм. І ловлю себе на тому, що їм я плавленого сирка. Уявляєш? Плав-ле-но-го! Я ж їх зроду не купую. Так от: хапаю я того сирка й блискавично вибігаю сюди, на сходи. І як ти думаєш, що виявилося в моїх руках?

Він довго й саркастично сміється, милуючись палітрою відтінків власного голосу.

— Ось оце! — він виймає із кишені шмат погризеного туалетного мила.

— А може, це не ви його погризли?

— Глянь — зуби мої! Подивися мені в рот, а потім на це мило! Став би я його ні сіло ні впало гризти?

Я дивлюся на нього, і в мене ворухнувся здогад, що ще не пізно, його можна врятувати. Треба дзвонити друзям, родичам, шукати хорошого лікаря. Не встиг я вирішити, що робити далі із Юрієм, своїм старшим товаришем, як пригадав, що й сам поснідав похапцем таким же плавленим сирком.

Доки Юрій сміється, зазираючи зловтішно в мої очі, я щосили намагаюся пригадати, звідкіля це в мене міг опинитися плавлений сирок? Я, правда, не такий принциповий ворог плавлених сирків, як Юрій, але купую винятково “пікантний” сир, а плавленого можу з’їсти хіба що в турпоході. Язик мій мимовол4, блукаючи ротом, натикається на кутні зуби і я відчуваю чіткий присмак мила. “Сімейного”.

— Ну гаразд, мило, ну гаразд, туалетне. А от чим я вечеряв учора? — наїжачується Юрій. — Я собі починаю пригадувати — і будь ласка: я щось їв ложечкою з миски. Що-о? — заскрипів він зубами. — Я ж нічогісінько вдома не варю…

Він притулився до стіни.

Я також задумався.

З прочинених дверей стирчала вусина. Лише зараз я помітив, що вона зроблена зі сталі. Вона насторожено тріпотіла, скеровуючись у наш бік.

Я поліз до Юрія в кишеню, намацав там погризене мило й вийняв із кишені надкушений брикетик плавленого сиру. Там була ще й етикетка: “Томатний”.

Зінзюльки, коли з’явилися в мене, поводилися дуже тихо. А коли я їх полюбив, почалися концерти, такими вони виявилися славними звірятками. Тоді їх було вже четверо. Вперше хата моя не здалася мені пусткою. Це коли їх стало шестеро. Чи восьмеро? Спершу я давав їм імена, а потім збагнув, що можу їх поплутати. Коли донька моя приходила до мене в гості, то із захватом розповідала мені про витівки своїх милих звіряток. Може, я й помилявся, однак надто вже вона змарніла. Але ж весела яка! Може, мені й привиділося, їх таки в мене десятеро… Цікаво. Цікаво: що ж вони їдять, ці дванадцятеро?

— Але ж як їх люблять діти…

На це Юрій мовчки тицьнув до рота “плавленого сирка” й заходився автоматично жувати.

— Діти просто не знають історії мультиплікаційного кіно і тому здатні дивитися кожен мультик по сто разів. Ти придивився б до своїх зін-зю-льо-чок уважніше, напружив би свою хвалену інтуїцію, та й збагнув би — що то чистісінький плагіат з Уолта Діснея. Типажі, рухи, геги… А їхні гримаси, б-р-р! Тьху. Дехто називає це старістю, а я називаю це досвідом — мене на ці гримаски не візьмеш, — дожовував він плавленого сирка. — Мене цими гримасками не взуєш! Мені — нецікаво. Записна моя книжка була зроблена з натуральної шкіри. Раз. За вікном висіла авоська із салом, базарним. Два. В холодильнику було напхом напхано харчів. Три. Та коли б я й здурів і почав усе те пожирати, то тріснув би напевне. Чотири. Ти краще подивися.

Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:

— Це отут, — кривився він саркастично, — базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.

Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.

— О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, — він дожував сирка. — І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.

Доки він сміється, я дивлюся в прохилені двері. Сталева вусина, наче відчувши мій погляд, умить завмирає. Мене непокоїть: а що ж там насправді за тою вусиною? Що то за привид такий ненажерливий, який усе поїдає, залишаючи лише мило? Чим воно годуватиме нас завтра?

— Чого ти там завмираєш? — кричу я. — Ти думаєш, я не бачу тебе?!

Вусина та ворухнулася, й ми з Юрієм стояли й спостерігали, як вона поволі перетворювалася на барвисту квітку.

Матвій Ганапольський “ПРИЙДЕ СІРЕНЬКИЙ ВОВЧОК…” Оповідання

Коли вам бува скажуть, що у Диспетчера ангельський голосок, — не вірте!

— Ретранслятори поставимо тут, — громовим голосом прорік він, жуючи бутерброда і вткнувши пальця посеред карти зоряного неба. — Ліс доведеться знищити, річку — в труби! Там якийсь музей. Сповістити їм рішення. Нехай пошукають собі іншого місця, з їхнім керівництвом ми втрясемо. Даю їм двадцять чотири години. Протестуватимуть — вивеземо!

— І на мило!.. — підказав я.

Коли вам бува скажуть, що Диспетчер ще й гуморист, — так само не вірте…

— Завдання небезпечне, — похмуро продовжував він, — занадто ризиковане. Тиждень тому туди відбув екіпаж Дмитрука. Вчора корабель повернувся. В ньому — сам Дмитрук. При ньому свідоцтво про шлюб з русалкою Стеллою.

— З русалкою?

— Саме так. Фото Стелли додається. Я зареготав.

— Сміх тут ні до чого, — солідно зауважив Диспетчер, — особливо тому, що Дмитрук нічого не пояснює, лише благає сховати його від першої дружини. Ми сховали, та попередили, якщо він і надалі мовчатиме, то доведеться влаштувати їм і зустріч.

— Це негуманно, — рішуче висловився я. — Знаю його жінку. Можливі й травми!

— Це крайній засіб. Гадаю, до того не дійде. — Диспетчер важко крокував кімнатою. — Доручаю тобі в усьому тому розібратися. Ретранслятори повинні стояти вчасно, а екіпажі — повертатися. Бермудського трикутника мені тут не потрібно!

— А квадрата?

— Ти тільки зубоскалиш, Серьожкін, — побуряковів Диспетчер, — а перевитрати пального? Чому перевитрати?! Тому, що відхилення в маршруті, невиконання обов’язкових інструкцій, і взагалі — не стромляй носа, куди не слід.

Палець Диспетчера націлився на мене:

— Бережи носа. Ти не Буратіно. Все ясно?

— Все! Тато Карло, можна йти?

— Що-о-о?!!! — ревонув він, та я вже був за дверима.

До планетки було льоту з півгодини. Вона була маленька й гарна.

— Просимо до етнографічного центру! — на галявинці стаяла рум’яненька бабуся з хлібом-сіллю на рушнику.

— День добрий. — Я зніяковів від такої зустрічі. — Мені б дирекцію.

— А це вона і є, — кокетливо промовила бабуся, — тобто я. А звуть мене Марією Іванівною.

— А мене Ігорем. Та не треба мені хліба! Незручно якось…

— Гаразд, дома попоїмо, — засміялася Марія Іванівна. — Ви, мабуть, зголодніли? Ходімо до адміністративного корпусу.

Адміністративний корпус — чудова стилізація під хатку на курячих лапках — гордовито височів на галяві. Верх — дерево “під старовину”, низ — “курячі лапки” з алюмінію.

— Казка! — захопився я. — А повернеться? — Слова промовте.

— Знаю, знаю! “Хатко, стань до мене передом, до лісу задом!”

З прихованих у стрісі динаміків розляглося гучне “ко-ко-ко”. Ноги зарипіли, хатина повернулася.

— Фольклорні традиції збережено! — урочисто проказала бабуся.

— А чому так рипить?

— Ноги немазані… Та чого ж ми стоїмо? Прошу!

В хатині було затишно й пахло домівкою. На печі дрімав великий чорний кіт.

— Це Васько, — відрекомендувала кота Марія Іванівна. — Василю, в нас гості!…

Василь повів вухом, але очей не розплющив.

— Старий він, — сказала хазяйка, — усе спить. Тримаємо за колір шерсті. Згідно з епосом він має бути чорним. А тепер прошу їсти!

Обід був на три переміни. Чудова домашня їжа.

— Смачно! — я ледве одсунувся від столу.

— Культивуємо староруські страви, — посміхнулася старенька. — Пряженики не перепечені?

— Саме в міру! Зараз лусну!

— Рано! Я ще не познайомила вас із співробітниками.

За вікнами пролунав могутній посвист. Горшки на печі затанцювали…

— Всі вже зібралися. Ходімо, покажу.

А було на що дивитися! Перед хаткою стояли працівники: красень леґінь у вишиваному строї з величезним сірим псом на повідку і дивачно вбраний дядечко з м’ячем у руці.

— Специфіка етнографічного музею дає змогу вести роботу по атрибуції казок і легенд, — завчено пробубоніла стара. — Прошу оглянути зразки! Костюм Івана-Царенка, Дідько, присутність Сірого Вовка створює незабутній колорит.

— А то що таке? — я вказав на м’яч.

— Колобок!.. — на диво хрипко проказав дядько в строї Дідька.

— Електричний, — додала бабуся. — Ви йдете, а він котиться!

— Куди? — не зрозумів я.

— Важко сказати… Здебільшого нікуди. Бо його таким виготовили. Решта співробітників на місці. В ставку Водяник, у лісі Лісовик. Є також Ілля Муромець та Чудо-Юдо.

— А то — Змій Горинич? — я вказав на три стовпи диму на горизонті.

— Котельня опалення, — люб’язно пояснила старенька. — Змій у нашому кошторисі не значиться. А тепер помилуємося панорамою!..

Ми ступили в хатину, й хазяйка поставила мене до вікна:

— Прошу кинути оком на територію!

Гарна територія. Незайманий ліс, чиста річенька, поле незжатого збіжжя…

— Мені у вас дуже подобається, — щиро визнав я.

— Нам теж, — посміхнулася Марія Іванівна, — правда, Ваську? — Василь повів вухом, та очей категорично не розплющив.

— Спить, — пояснила хазяйка. — Тоді ознайомтеся з бібліотекою.

Вона виявилася великою й різноманітною.

— Казки! — хазяйка любовно погладила корінчики книжок. — Найповніша колекція. Опалітурена власними силами!.. А тепер нап’ємося кваску…

— Ой, годі! Я вже не можу.

— Зможете! — сказала старенька. — Квас на меду.

Хазяйка вийшла. Я підійшов до вікна знову. Неподалік у ставку плескалися русалки. Водяник стояв посередині, неначе на постаменті фонтана. На полі Ілля Муромець полонив Чудо-Юдо…

— Милуєтесь? — хазяйка внесла квасу й поналивала в керамічні кухлі.

— Милуюся, — признався я. — Жаль, глядачів бракує. Нудно їм, мабуть, самим репетирувати.

— Вони своє діло люблять, — загадково промовила старенька. — Прошу до столу.

Квас був холодненький та хмільненький.

— А тепер ми вам казочку покажемо. Яку хочете, на вибір! Тут у нас самодіяльність…

— Дякую, — зітхнув я, — тільки мені пора вже повертатися. І взагалі, я ж до вас із дорученням.

— З яким же?

Я відвів очі і, дивлячись у вікно, пальнув:

— Зачиняють ваш музей! Точніше, переводять…

— Куди? — спокійненько спитала стара.

— Не знаю, — знизав я плечима. — З вашим начальством утрясають.

— Ми що, заважаємо комусь?

— Чому? Просто ретрансляторів тут понаставлять. До речі, ви тут не бачили пілотів?

— Не бачила, — швиденько відповіла хазяйка. — А що буде з планетою? Ліс повалять, а річку — в труби?!

— Важко сказати, — збрехав я. — Про це, мабуть, потурбуються.

— А що міркуєш конкретно ти?

— Нічого! — твердо сказав я. — Мені доручено передати — я передав!

— А ти старанний, — чомусь зраділа старенька. — Цінна риса! Тоді плани міняються. І мої, і твої.

— В якому розумінні?

— В широкому.

Вона вказала на величезне ліжко:

— Відпочинь поки що. А я пиріжечків напечу… дорогому гостеві!.. А відпочинеш — скатертю доріжка! — Хряпнувши дверима, вона вийшла.

Хатка почала хитатися, наспівуючи приємним сопрано: “Баю-баю, люлі-люлі, люлі-люлі!”

Потягло на сон.

“Ноги в хатки подивитися треба, — подумав я, ледве перемагаючи бажання лягти на ліжко. — Мабуть, роками немазані”.

Галявина була порожньою. Великі лапи височіли гордим монолітом. Я постукав по металу. Хата кокетливо заквоктала і, загрозливо тріснувши, підстрибнула.

— Ти навіщо курку нервуєш?! — розлігся похмурий голос.

Я оглянувся. Позаду стояв Дідько з Колобком.

— Ти хто? — швидко спитав я.

— Я?.. Співробітник… — він сховав очі.

— Який співробітник?

— Цей… як його… вчений…

Я поглянув на його бороду. Розкішна борода, перевита квітами й утикана шишечками.

— Борода, звісно, бутафорська?

— Так точно! — негайно погодився він. — На клею!..

— Побачимо!.. — я схопив його за бороду й смикнув.

— Ти що?! Боляче!!! — загаласував він, впустив Колобка, побіг до лісу.

Я підняв Колобка. Він був теплий і м’який. Присмачений, звісно…

— Що новенького? — спитав я.

— Від бабусі я утік, від дідуся я утік, — пропищав він, — а від тебе… важко сказати…

— Справді, — погодився я. — Між іншим, твоє, так би мовити, обличчя я вже десь бачив…

Він раптом верескнув і стрибнув з рук.

— Мірошниченко, стій! Стій, хлібна твоя душа! — закричав я, але Колобок додав швидкості.

Мені пощастило зловити його хвилин за двадцять завдяки неймовірному стрибкові. Ми сиділи під сосною. Навкруги, як намальовані, із землі повилазили величезні гриби. Десь угорі перецвірінькувалися птиці. Ліричну ідилію псував ридаючий Колобок.

— Москва сльозам не вірить! — суворо сказав я. — Розказуй, це що за маскарад? Чому ти — Колобок?

— Це все вона, — зарепетував він, — триклята баба. Ми прилетіли й говоримо, щоб згортали музей. А вона — ніяк! Все про казки теревенить. Ми їй на те — нам казок не треба і що вона має двадцять чотири години. Тут Перцов недопалка кинув! Вона, значить, кричить, що не можна недопалків, трава суха, і шпарить про екологію. А Дмитрук їй — яка там екологія, все одно все буде залите бетоном. Вона, значить, каже, добре, піду, мовляв, речі складати, а ви поки що на ліжечко лягайте, відпочиньте перед дорогою. Ми й лягли. Тут щось торохнуло — і все!..

— Що “все”?

— Перевтілилися ми! — у відчаї гукнув Колобок і знову заплакав.

— Не плач, розмокнеш! — бадьоро втішив я його.

І раптом зрозумів, що лише диво мене врятувало.

— Де інші?

— На ділянках. Перцов — Соловей-Розбійник, Успенський — Вовк, Ільченко — Дідько.

— Ільченко — Дідько? Не пізнав!

— Заріс він, — поспівчував Колобок. — Стара бритву відібрала. Сказала: “Так ближче до природи. А то ще вріжетесь!”

— А від мене чого ховалися?!

— Стара наказала, — Колобок хлипнув. — Деспотична вона. Якщо, говорить, він через вас та здогадається, то підуть шматочки куточками.

— Які шматочки? — не зрозумів я.

— Наші, — сумно скінчив Колобок.

— Таки веселенька бабуся, — непевно констатував я. — І чим ви тут займаєтесь?

— Перевтілюємося помаленьку, тексти вчимо, казки граємо в дійових особах. Годують три рази плюс полудник.

— І довго тобі бути Колобком?

— У вівторок екзамен тримаємо перед старою, а потім вчитимемо “Мату й Ведмедь”. Я — Ведмідь, Ільченко — Маша.

Я уявив двометрового Ільченка дівчинкою!.. Сміх!

— Смієшся?! — зашипів Колобок. — Поміг би краще людям!

— Відучилися б люди грубіянити зустрічним — нетреба було б допомагати! — сказав я твердо.

— Забиті ми, залякані, — раптом заголосив Колобок. — Дмитрукові русалку підсунули, а Успенського Вовком зробили. Побачить Землю в небі — одразу завиє. Та так же жалібненько!…

— Гаразд, Мірошниченко, — зітхнув я, — щось та придумаємо. А тепер — котися!

— Це ж як розуміти?

— Дуже просто. Ти ж Колобок. Дорогу до хатки показуй.

На сосні біля хатки сидів лахматий чоловічок у кожусі.

— Це Перцов, — пояснив Колобок. — Він Солов’єм до вівторка.

— Здоров, Перцов! — гукнув я. — Ану, свисни!

— Не мофна, хатинка фруйнується, — солідно мовив Соловей.

— Не зруйнується, — засміявся Колобок. — Йому вчора Муромець зуба-свистунця вибив. І знову недопалок!..

— Нафридли фи мені! — огризнувся Соловей.

— Майстер художнього свисту образився, — підкусив Колобок. І раптом, почервонівши, тонко запищав: — Через тебе все! Через твої недопалки. Мало тобі Муромець надавав? У-у, палій!!! Проклятий…

— Стій, Мірошниченку, — зупинив я, — а Муромець хто?

— Місцевий. Їх тут багато, вдень невидимі, а звечора шастають скрізь. Прозорі якісь.

— А фтара на фтупі літає, — нервово прошепотів Соловей.

— Марія Іванівна на ступі?! — здивувався я.

— Точно, літає! — підтвердив Колобок. — А Водяник усю ніч на баяні грає, спати не дає…

— Стій-но, Мірошниченко, з баяном, дай зосередитися, подумати.

Я наблизився до хатки. Гігантські ноги виблискували металом. Знявши покришечку, я просунув руку, щоб намацати шарніра. Його не було! Замість нього була справжня куряча лапа, величезна, тверда і тепла. Не вірячи собі, я полоскотав ногу. Хатка задоволено кудкудакнула.

— Як там? — поцікавився Колобок.

— Погано, — тихо сказав я.

— Фчось трапилося? Муромець іде? — захвилювався Соловей.

— Хлопці, отямтеся! — розсердився я. — Невже ви так і не зрозуміли, куди потрапили? Як можна стільки дров наламати?

— Я не ламав, — замлоїв Колобок. — А в них тут банда. Масовий гіпноз!..

— Добре, — я махнув рукою, — до хатки я піду.

— Обережно, — попередив Соловей, — фона тепе з’їсть!

— І не пий там нічого, — хлипнув Колобок, — на козенятко обернешся…

У хатині було темно. Кіт Василь дрімав.

— Здоровенький був, Баюне, — ласкаво промовив я.

Кіт здригнувся, але очей не підвів.

— Невже ти той самий Баюн? Найгарніший і найрозумніший?

Я простягнув руку, щоб його попестити. Кіт відсунувся.

— Не варто. Може дряпнути, — почулося суворе.

Хазяйка сиділа під вікном. Ми мовчки дивилися одне на одного.

Щось невловимо мінилося в ній, пульсувало, жило загадковим життям.

Мабуть, то дихало волосся, сріблясте, зібране докупи й підіткнуте кривим гребенем. А може, дрижали руки, маленькі, вузлуваті, які так не пасували до її дівоцького стану. А може, то жили півники у неї на фартушку. А може, то пливла й плуталася сіточка зморщок на обличчі — такому гарному й такому схожому на обличчя всіх матерів у світі.

Я підійшов до неї і, взявши її за руку, суху й теплу, поцілував.

— Пробачте нам, — сказав я тихо, — ми більше не будемо.

— Будете, — вона всміхнулася.

— Так, — сумно погодився я. — Ще довго будемо. Адже ретранслятори таки потрібні!..

— А казки? — вона поглянула на небо. — Колись ми жили на Землі. Та, як виявилося, там немає місця для нас… Тепер ми тут. Добре тут. Усього три секунди льоту.

Спіймавши мій здивований погляд, пояснила:

— Уві сні. Ми снимося дітям. А вони тепер кладуться спати так пізно.

У хаті зовсім посутеніло. Пахло травами й квітами. Я вже не бачив хазяйки, лише чув її голос.

— Та справа й не в нас, — говорила вона. — Ви бачили той ліс? Ту річечку?

За вікном кукурікнув нічний півень. Спалахнула райдуга.

— Райдуга! — вигукнув я. — Як дивно!

— Дивно не те, — сказав голос із темряви. — Дивно, що ви напридумували казок, щоб усе життя гнати їх із свого серця.

— Складне питання, — я зітхнув. — Взагалі ми їх не женемо. У нас і книжок багато.

— Вони вмирають, якщо їх не читати, — сказав тихий голос. — Та не можна забувати землю, де народився, й казку, яку полюбив.

— Я пам’ятаю. Повірте мені, то для мене велике щастя, що я зустрівся з вами. Таке буває раз у житті.

Райдуга перехилялася до озера. Воно світилося. Водяник дивився на небо й чеказ.

— Північ, — сказала хазяйка. — Пора!

Райдуга вибухла тисячами вогнів. Водяник підняв рога, затрубив і помчав райдугою. За ним русалки, за ними жаба в короні, з лісу вискочив великий Вовк. На ньому — Царенко з Дівчиною неземної краси. Царенко цілував її, вона сміялася, а за ними гнався жахливий дід у чорному жупані з черепом і кістками на ньому. Дід лаявся й розмахував костуром.

За ними трухикала Піч. На ній хлопець грав на баяні. Поруч сиділа Щука у відрі. Хлопець, Щука і Відро співали на три голоси.

За ними виступав Пудель. На ньому гарненька дівчинка з бантом і дерев’яний хлопчик із довгим носом. Жахливий дядько з нагаєм плентався позаду, плутався в бороді й вимагав, щоб вони повернулися.

Над ними сірі гуси несли на крилах Івасика-Телесика. Снігова Королева кричала:

— Скоріше! Дорогу! Поспішайте!!!

Гноми, олов’яні солдатики, Попелюшки, Чіполліно, Хоттабич, Карлсон, Зла Мачуха, Микита Кожум’яка, Яйце-Райце — все раптом закрутилося у вихорі, майже нічого не можна було розгледіти, неслася лавина.

— Дорогу! Дорогу!!!

Вискочив раптом дивний чоловічок, страшенно свиснув, затремтіла райдуга, стали три стовпи полум’я за лісом, і піднявся в небо триголовий Змій, дихаючи димом…

— Куди то вони?! — спитав я вражений.

— Снитися, — сказала хазяйка. — Сьогодні вони мають багато роботи.

Райдуга спустилася й погасла.

— Ех, — зітхнув я. — був би у вас тут хоча б телефон…

— Телефон? — засміялася бабуся. — Щось краще у нас є. Адже не закапелок тут!

На столі раптом виникла тарілочка, покотилося по ній яблучко. Я побачив, як Диспетчер саме доїв бутерброда й простяг руку за наступним.

— Серьожкін? — витріщився Диспетчер. — Ти в моїй тарілці?

— Новітній зв’язок, — невпевнено пояснив я.

— Знов твої коники, — обурився він. — Ти попередив музей?

— То не музей. То заповідник! А заповідники не можна чіпати.

— Тебе не спитали, — задоволено захихотав він.

— Не спитали, — підтвердив я. — Отож і нагадую.

— Серьожкін! — Диспетчер урочисто побуряковів. — Ось повернешся, тебе тут зустрінуть неприємності особливо великомасштабні!..

— Приємного апетиту! — зле перебив я й зупинив яблучко.

Зображення потьмяніло.

— Неможливо! — вражено вигукнула хазяйка.

Я силувано посміхнувся:

— Байдуже, переживем, усе влаштується…

— Та я не про тебе, — посміхнулася Марія Іванівна. — Васько прокинувся!!!

Справді, кіт стояв на печі у повний зріст і дивився на мене вибалушеними очима.

— Чого то він?

— Важко сказати, — споважніла хазяйка, — мабуть, він здивований. Таким він буває раз на п’ятсот літ.

Кіт насторбучував шерсть і сяяв очима.

— Є пропозиція, — урочисто мовив я. — Треба снитися всім! А не лише дітям!

— Гадаєте, допоможе?

— Допоможе! Моя улюблена казка про Жар-Птицю. А я її стільки років не бачив. Показали б!

— Тобі-то можна показати, — замріялася старенька, — але щодо загалу… — Вона з сумнівом похитала головою. — Невідомо, як відреагують. Це ж дорослі. Загадкові душі!

— Чудово сприймуть! Та головне, — я підморгнув їй, — таких, як Диспетчер, менше буде!

— Це аргумент! — діловито промовила вона й раптом спитала: — А чому ти такий активний? Тобі треба більше за всіх?!

— Більше за всіх, — скромненько потвердив я.

— Тоді лягай! — наказала хазяйка. — Почнемо з тебе снитися. Васю, поправ йому подушки!..

Подушки були пухові й казково м’які.

— Маріє Іванівно, — попросив я, — ви б наших відпустили. Вони вже перевиховалися.

— У вівторок! — твердо сказала старенька. — Одразу після іспитів. А ти спи. Жар-Птиця чекає.

Я лежав на перині. Жар-Птиця сиділа на райдузі і терпляче дожидалася, щоб приснитися мені. Й зовсім даремно!

Спробуйте заснути, якщо ваше ліжко колише великий Кіт і приємним баритоном співає:

Прийде сіренький вовчок

І ухопить за бочок!..

Юрій Пригорницький СОЛОДКИЙ СТІЛ (Рукопис, знайдений у поїзді далекого прямування)

Два торти — брикетник та “наполеон”. Цукерки, домашнє печиво, цукати. Пляшка темно-червоного вина “Українська ніч”, солодшим за яке буває хіба що смерть. Полуничний компот і чай. Горіхи. Мед. Халва. До цього привчені. Цього чекають. Навіть одкривши раптом, що час зупинився, чекають на солодкий стіл. Нібито йому притаманна якась вища невідворотність — гостра, зугарна прохромити застиглий, слюдяний час.

О це миле, пошарпане грозами століття товариство! Яке воно вже пощерблене! Сказано, своїх батьків і своїх дітей пережило. Сутінки і цвітіння десятиліть одлинули; було всякого — снігу й хлібних карточок, була безвість окупації, карусель зміни урядів, од якої сіялись кулі; була і своя карусель — розпорошування нудних родинних коштовностей. Старші краще пам’ятають Київ 1918 року, ніж минулий тиждень… Всього, всього було. Проте завжди, збираючись докупи — чи то на весілля, чи на поминки, — ця балакуча компанія одержувала в кінці свій солодкий стіл.

Хвороби вирвали найголосніших з його посиденьок. Ось так з гуркотом викочуються підпори з-під безвідповідально громіздкої споруди. Дивись, упаде — не падає. І солодким столом супроводжується грімкотливе котіння кожної колоди.

Я завжди волів одійти подалі.

Не знати вже, яка подія зібрала їх цього разу в нашому домі.

— Подагра… — розповідала материна двоюрідна сестра, по шлюбі Оселедченко. — Подагра, подагра… тиск… подагра…

— агра… агро… — заведений цим ключиком, провадив усезагальний дідусь Бармалій Нафталінович. — …комплекс…комплементус…

Успішно завершився тур закусок. Уже й гаряче було з’їдене, — розібрано по кісточці, вимочано шматочками французької булки (так у цьому товаристві за старою звичкою називають булку “городську”). Від лимонного напою сірі лоби порожевішали. Всі частувалися своїм звичаєм — не відмовляючись, однак надто й не допадаючись, якщо не зважати на батька, до прозоро-жовтавого продукту. І коли щоки зробились еластичніші, то не стільки від випитого, скільки од веселої роботи щелепами. Отож настало межиблюддя. Головна пауза. Час розмов, дожовування, останніх вістей (із запізненням на тридцять літ) і длубання в зубах. Чоловіцтво раз і вдруге покропило душу між собою. Мати почала з тривогою позирати на батька.

— Гакько, я в нормі, — обізвався він, ганяючись сигаретою за вогником сірника. І, виловивши з чийогось монологу слова “Я, як інженер…”, недбало кинув: — Не бачу тут інженерів, розтуди… — і сонно засміявся.

Мати з жахом заплющила очі. Але ніхто нічого не зауважив, не помітив.

Тоді батько лірично подивився (наче заслухавшись піснею “А я їду за туманом…”) на Бармалія Нафталіновича:

— Що, соколе сивий? Думаєте, не знаємо, соколику? Хоч і давненько те чинилось… Хочте, вгадаю, на скількох написали? Скількох у тисяча дев’ятсот-т-т…

То мати обірвала йому річ, непомітно й боляче наступивши на ногу. Зайва обачність. За цим столом заведено говорити, не слухаючи нікого, крім себе. До того ж у центрі уваги опинився один родич; розшукуючи конку, він потрапив у метро, й зараз його, ошелешеного, всадовлювали, передавали тарілку, підсували оселедець під шубою, своїми ж виделками накладали шпроти й ковбасу:

— Наступи, Антошо.

Тож нічогісінько цікавого не відбувалося. Щось збоїло — там, у шестернях подій, у трансмісії, і не всі ще здогадувались про те. Змушений чимось себе забавляти, я знишка любувався парочкою, що звичайно випадала із загального контексту — високою сорокарічною Марією та її мікроскопічним чоловіком воротарем Котею. Любувався не тому, що цей двоєдиний нерозщеплювании равлик так мене вже зачаровував, — просто, повторюю, доводилося якось розважатися, вбивати час.

Ще за моєї студентської пори було вжито рішучих заходів, аби ніколи я не міг “одійти подалі”. Спеціально для мене, який вічно одвихався від родинних учт, було замовлено гарненькі нікельовані кайданчики, що їх прикріплено до всіх шести столів у шести помешканнях, де збирались мої любі родичі. “Тепер ти зрозумів, що таке родинні узи?” — ласкаво-суворо запитали багато років тому, перше клацнувши браслетами на моїх зап’ястках.

А втім, у Марії та в Коті, либонь, було щось звабливе, щось примітне. Передусім — унікальна в цьому колі здатність жити зовнішнім життям. Коли решта, за моїми спостереженнями, оживала, щойно збереться довкруг столу, а в інший час, не знаю, чи то спала, чи блукала в просторі на своєріднім автопілоті, — Марія і Котя діяли за всіх обставин. Незважаючи на свій мізерний зр’ст і немізерний вік, Котя був воротарем! Я не цікавлюсь футболом і не можу перед вами звітувати щодо того, в якій команді він грає (скоріш за все — у якійсь дворовій). Але він — воротар (нехай дарує його дружина, що говорить не інакше, як “Мій Котя — голкіпер”; це слово вона полюбляє, певно, за… міцність, таку ж, як у словах “шкіпер” та “карцер”), тож він голкіпер. І в цьому сенс існування чарівної, пишної Марії. “Вона його за муки полюбила…” Вона підібрала цього пуп’янка на якомусь стадіоні і, як їй здавалось, погамувала його біль анальгіном і коханням. Звідтоді Марія не відпускає його від себе нікуди — ну, хіба що до воріт. Вітриська шаленого сторіччя звіюють пилюку цвинтарної глини, свисток наказує гравцям то завмирати, то знов кидатись один на одного; м’яч б’ють ногами, як людину, а Котя стоїть на воротах так, наче за спиною в нього — Марія чи принаймні рай.

Я вважаю його небезпечною для суспільства людиною, позаяк він доводить, що дива на цьому світі бувають: Котя ніколи не пропускає голів. Ніколи.

Як він, неборака, падає! Притне до серденька м’яч і впаде зі стуком, як стілець. Клубком перекотиться по втрамбованій рідній землі, скочить вибити м’яч у поле і, блаженний од болю, задкує, накульгуючи, до воріт.

Неживого приносить його Марія додому.

Всю ніч до себе, свіжої, сніжно-білої (наче з корінфського мармуру) вона тулить це вбоге пташине тільце, вкрите ластовинням синців. Марія заряджає Котю, як потужна електростанція. Коті сняться дощі нетутешніх весен, пам’ятник невідомому центрфорварду і солодкий вітер першої любові. Вранці він, цей щасливий чоловічок, — уже моторний і меткий. Він може стиснути кулаки до крові з-під нігтів. Снідаючи, дещо зверхньо й хижувато позирає в прекрасні, теплі очі Марії, і…

…і мене оступає чорна, мов рентгенівський знімок, заздрість.

За столом не відбувається нічого суттєвого: солодке все ще не подано. Чи не спинивсь, бува, час? — замислюється товариство. Поки паузи, негласно вирішено підкріпитися — стіл, як на те, аж прогинається. Оселедченко виголошує тост за здоров’я іменинника, віншуючи йому (а хто він, до речі?) довгих років життя і здійснення всіх бажань.

Виделки вштрикаються в бузкову шинку, вйойкають об фаянс і порцеляну. Тітонька Маня з несиметричним обличчям (схожа одночасно на трьох історичних осіб: у профіль дві, анфас — ще одна) — тітонька Маня, відсапуючись, дістає з ридикюля пляшечку з ліками й наточує трішки в свою чарочку. І — хиль.

Тато вже не їсть. Він курить одну за одною і змиває рум’янець з облич присутніх. Чоловіки, ті що кволіші, кахикають. Дідусь Нафталінович сприймає це за делікатний сигнал.

— Така… така… людина… людина… — дідусеві труситься верхня губа, наче в кролика, — кинув… покинув… ні луски… є, тобто… земля… земля… пером… пером… вічна… прийнято — до дна…

Усі суворі й абсолютно тверезі. Говорять про покійного тільки добре. (Господи, та хто ж покійний?!) Жінки витягають з-під годинникових ремінців носовички, витирають насухо очі й закусюють. Солодкого столу все ще немає. Чистісінько заморозило час. І, немов пробиваючи його, як крижану кірку, виходить з-за столу, а тоді й з кімнати тітонька Маня… Необхідність рухає нею, оберненою профілем Ісаака Ньютона, змушує стареньку хвору тітоньку “вийти” (в початковій школі це так і називалось для кожного з нас — “вийти”; але тут хіба школа, хіба школа?..). Адже тітонька Маня наливала з аптечної пляшечки кріпну воду.

— Даруйте, — ніби опритомнівши, протестує Марія (боже, яка вона гарна!). Вона вся — щасливе обурення. — Даруйте, ми ж зовсім забули про молодих!

Аудиторія озивається подивованим схваленням.

— Так, так! — радісно гнівається стіл. — Гірко!

— Гі-ір-ко! — плескає в долоні Марія. — Гі-ірко!

Грім оплесків, двозначні привітання-побажання, регіт, зойки, дзенькання, брязкіт. За всім цим сум’яттям і метушнею годі збагнути, хто ж там цілується під оте “гірко”. Раптом помічаю, що батько обхопив руками голову і похитується — чи з відчаю, чи з божевільної втіхи; та його вже затуляють спини тих, що повідомляють якісь секрети своїм візаві. Ось уже і я несамовито верещу якимсь чужим голосом: “Гі-і-ірко-о!.. Гі-і-іррррр!..” Хочеться бігти обіймати, гладити чиїсь плечі, та ланцюжки натягаютьс? і не пускають… Усі починають задихатися, хвиля збудження спадає. Накричавшись, сідають і відкорковують мінеральну воду.

Жодної суєти. Спокій і вдоволення.

— А теє… — звучить голос тітоньки Мані, яка вже повернулась (і стоїть до мене профілем безсмертного Дайте). — Торт, теє, “наполеон”…

Товариство з острахом дивиться у сповнені образи і страждання тітчині очі.

— …і брикетник теж… — ледь ворушить вона спеченими старістю губами. — Зацвіли!.. Запліснявіли… І компот… Я щойно з кухні… І яблука в комашні… комашні…

— Ні, — шепоче мати. — Ні, ні!.. Ні! — Це нагадує протест людини, в яку прицілилися з гвинтівки.

— Ви брешете! — презирливо кидає Котя в обличчя тітоньки Мані. Виявляється, він гаркавий. Його голос почуто вперше. — Ми вам не віримо.

Котя вбивчо зміряє поглядом тітоньку. Його приклад наслідують інші. Чути сопілки: заснув батько.

— Ви нетверезі! — кидає свій камінь і дідусь Нафталінович.

Камінь ледь не збиває тітоньку Маню з ніг.

— Від чого? Від ліків?! — вона передінфарктно поточується на стілець.

— Ви кощунствуєте, — з нудьгою людини, якій уже давно все ясно, повторює Бармалій Нафталінович. — Ви… знаєте що? З подвійним дном! Ви фантазерка. — Тітонька йому нецікава (років тридцять тому, щоправда, вважалось, що він за нею упадає). Ні, вже років п’ятдесят, як він утомився від життя, йому нічого не потрібно. Нічого, крім солодкого винця, над яке солодшим, знаємо, що буває. Нічого, крім шматка “наполеону”, шоколадної цукерки, яблучка і компоту. Нічого, опріч чаю з варенням, цукатів і горіхів.

Хто ж зволікає здійснити перехід до солодкого? Господиня? Але яка вона тут господиня?..

Тож усі налягають на збляклі салати, а я, зраджуючи своїм правилам, беру слово і — слово честі, для жарту! — пропоную випити за здоров’я новонародженого… Чекаю, що хтось прискне сміхом або, що ймовірніше, винесе мені догану. Але — жіноцтво вже сюсюкає, цвірінчить, захлинаючись ніжністю, а чоловіки, доброго здоров’я пивши, поважно посапують і посміхаються, підморгуючи “молодому батьку” (кому? кому? де він?). Материна двоюрідна сестра співчуває породіллі, зводить кутиком брови:

— Нехай… нехай їй там легенько… тикнеться… голубоньці… голубоньці… нашій…

Тим часом учта триває, триває. Ніхто не зневірився в неминучості солодкого столу. Чекання триває вічність, і зрештою присутні утворюють товариство “п’ятого дня”: якщо за п’ять днів солодкий стіл не буде подано, його будуть чекати ще п’ять днів і так далі… Через деякий час із цього товариства вибруньковується оптимістичніша група — другого дня. Таким чином, з жалюгідної жаждивості почали прозирати риси забісованості, фанатизму. Мене посадовили до піаніно, й, оскільки я спробував чинити опір, — зробили так само, як з моїм місцем за столом…

Брязкаючи ланцюжками, я награвав усе те хихотливо-зманіжене, що пам’ятав з дитинства. В мене лишалося ще багато сподівань, що тітоньку Маню все-таки не штовхнуть на вогнище інквізиції — розум і милосердність обов’язково торжествуватимуть! Але разом з тим навіч були всі ознаки того, що гості не підуть уже ніколи.

І я, не будучи мізантропом, усе ж злякався, що до кінця вічності не зумію придумати, чим замінити їм той солодкий стіл.

Василь Плєхов ЄРЕТИК Повість

Я бачив золото вранішнього сонця крізь смарагд океанських хвиль — і вода набувала кольору старого вина, ніби в Гомеровому епосі; милувався вечірніми зорями, що горіли в небі, немов закривавлений ніж, кораловими островами й темно-зеленими віялами пальмового листя; торкався вінків з пурпурових або перлисто-рожевих квітів на струнких жінках кольору меду чи корінфської бронзи; заходив у жовтуваті, як стара слонова кістка, храми Еллади, стояв під залитими жовтогарячим світлом африканського місяця пірамідами Єгипту; відвідав зачаровані мертві міста Ост-Індії, а за океаном, на безмежних обширах Вест-Індії, споглядав піраміди, повиті димом жертовників і залиті кров’ю їхніх червоношкірих захисників; я бачив різноколірне пір’я у зачісках розмальованих тубільців, сяйво коштовного каміння у відблисках димних смолоскипів у забутих скарбницях давно померлих царів та крижаний полиск діамантів на плечах знаменитих красунь. Я бачив світи, яких не бачив ніхто з людей Землі. Майже ніхто…

Я чув тупіт кінноти, що розгортається для навальної атаки; шепіт кохання десятками мов; бойовий клич воїнів і журливі пісні рабів; важке чалапання бегемота серед очеретів Нілу й виття ягуара в сельві Нового Світу; виляски вітрил, напнутих ранковим бризом, зітхання океану і гуркіт землетрусу; слухав мудрі слова жебрака і облудну брехню в кафедральних соборах, велеслів’я вчених і шакаляче виття благуватих. Я розмовляв з людиною, яка народилася далеко від Землі…

Я командував полками й ескадрами, грабував гробниці в овіяній жахливими легендами Долині Царів і торував шлях сельвою до таємничої країни Ельдорадо; бився, абордажною сокирою на облавках ворожих каравел та галеонів і сходив на стіни переможених міст; пиячив у портових тавернах і королівських палацах, кохав жриць майя та іспанських графинь, французьких куртизанок і швейцарських покоївок. Я був гостем Чорного Замку…

Я заглиблювався у вчення перських магів і намагався осягнути таємниці стародавніх папірусів, шукав філософський камінь на дні реторт, а Істину — в прозріннях засновників церкви і великих єресиархів, у працях дохристиянських філософів та східних мудреців. Відчув я на собі й силу неземної логіки чужого, далекого розуму, що прийшов з безмежжя космосу…

Я міг стати володарем цілої планети й засновником нового людства, від мене залежали долі країн і народів, а може, і всієї Землі… І злукавить той, хто скаже, що тяжкі випробування і тривале ув’язнення потьмарили мій розум і химери замінили мені реальність. Ні, розум і пам’ять при мені й служать, немов рапіра вправному дуелянтові.

Як багато вмістило моє життя! Яким коротким воно було!.. Тепер я ніхто. Ніхто й ніщо. Тінь, прикута ланцюгом до стіни. Смішно.

Стіни з грубо тесаного каменю, вичовгані плити підлоги, заґратоване вікно, в яке інколи видно зорі. Ось уже два роки це моя оселя. І годі на щось сподіватися. Хіба що… на останній вихід.

Чому я тут? Чому доля покинула свого улюбленця? “Доля усміхається сміливим”, — так казали в давнину. Усміхалася й мені, доки… Я сам обрав свій шлях і наріканнями не принижу себе. “Бери, що хочеш, — сказав бог. — Бери і плати за це”. Мудре прислів’я. Брав. Заплачу.

Не було меж моїм бажанням. Мандри і бої, красуні й коштовності — чого тільки не вмістить доля конкістадора. Чого ще бажати? Так би й звікувать. Аж ні. Я захотів знання, захотів знайти Істину. Таке собі невинне бажання… Фатальне бажання. Надто дорогою виявилась Істина. Тернистий шлях до неї. Шлях довгий, життя коротке.

“І пізнаєте ви істину, й істина зробить вас вільними…” Але істина тільки для себе — замало. Я писав книгу про | Землю і виникнення розумного життя на ній, про закони, І що керують ним і рухом небесних світил. Я відчував, що вони є — вічні й незмінні. І що скрізь, де виникнуть сприятливі для того умови, народиться життя, розвинеться від простого до складного і нарешті з’явиться Людина — найдосконаліше творігня природи. Незліченні зірки й планети у Всесвіті, умови життя на них визначають незліченні природні чинники. І на інших планетах океани й гори, дерева й звірі, вітри й хмари… Люди… І хіба є над ними бог? Нема бога!

Страшна думка! Але істинна. І той, хто це знає і мовчить, щоб не позбутися спокою, добробуту, життя, — боягуз. А я? Я — ні! Отже — книга! Власним коштом, під вигаданим ім’ям. І тоді довелося мені спізнати, почім ківш лиха. Та спочатку ніщо не віщувало біди. Просто в університеті втратив кафедру. Дарма! Не велика втрата.

Тільки мріяти можна до решти віддатися найчудовішому з усього, що є в житті, -пошукам Істини. Щоправда, мусиш на щось існувати. Але, дякувати богу, якого нема, кошти в мене були. В Європі небагато хто мав їх більше за мене. Хіба що короновані особи, деякі банкіри. Я ніколи не соромився свого минулого, але тут воно набрало такого благородного сенсу! А може, це було визначено наперед і якась незбагненна сила вела мене… до заперечення бога й фатуму!

Легко ж людині стати дурнем!

Додому я повернувся з новими планами.

А там… Мене спокушав сатана. Важко повірити? Мені теж… Тільки впевнив себе, що нема ні бога, ані диявола, і — маєш…

Знайомство з ним я звів давно, коли повернувся з Нового Світу і не був ще ні професором, ні, боронь боже, шукачем істини, а був звичайним корсаром і конкістадором. Тоді він купив у мене деякі заокеанські коштовності, щедро заплатив і не торгувався. Програвши в карти, розраховувався дивними різнобарвними кристалами, в яких спалахували яскраві променисті зірки. Жоден ювелір не міг сказати, що то за камені, але всі хотіли придбати їх. Я не продав, лишив кристали в себе. Одного разу мені знадобилися гроші — дуже багато, готівкою. Він позичив їх одразу й без вагань, без умов і процентів, без закладу… Борг я повернув швидко, і на тому наші фінансові стосунки урвались. Я не прагнув до зближення, його теж не дуже цікавив уславлений корсар. Та згодом я все-таки зацікавив його. Вже як опальний професор.

Що я знав про нього? Високий ідальго, завжди в чорному, стрункий, таємничий і небезпечний, мов клинок у піхвах. Зовні він нібито й не відрізнявся від інших, але загадковістю і загрозою віяло від нього, і я не здивувався, побачивши одного разу, як підібгали хвости мисливські хорти, коли він підійшов до них. Коні, скажімо, його любили й довіряли йому, а ось собаки — гнівне й знічене гарчання рвалося з їхніх горлянок, вони задкували, присідаючи на задні лапи, і ніяк не вдавалося їх заспокоїти.

Щось вони відчували таке, чого не дано було відчути людям. Власне, люди теж ніби відчували дещо першої миті зустрічі з ним, але потім невиразні відчуття зникали — розум долав їх. Вишукана ввічливість — до всіх, дещо холоднувата, проте безсумнівна доброзичливість — до всіх, і заворожуюча люб’язність із тими, хто чимось привернув його увагу. Що ще? Дуже красиве обличчя. Надзвичайно красиве і водночас ніби зліплене з десятка однаково красивих облич. Ніякої індивідуальності. Хіба що очі… Не від цього обличчя вони були. Ні в кого не бачив я таких іронічно-всезнаючих, безмежно сумних і лукавих очей.

Мене спокушав сатана… Таємниче, інтригуюче і безглуздо. Ким він був, той, кого я мав за сатану, доки не дізнався, що безодня, яка стояла за ним, страшніша за пекло? Чужинцем… А втім, де та країна, яка не була йому чужою? Ким він був? Легше сказати, ким не був. Ані купець, ані гранд, але багатство його, здавалося, не мало меж. Не був лікарем, але всі знали, що мимохідь зцілив кількох безнадійно хворих. Алхіміком теж не був, одначе його міркування про найскладніші трансмутації шанувалися високо. Не був географом, але обриси Нового Світу, поки що майже нікому не відомі, малював дуже точно, — я впізнавав знайомі береги. І, звісно, не був істориком, але про часи недавні чи сиву давнину говорив зі спокійною впевненістю очевидця, немов сам бачив Христа на Голгофі, закутих у панцирі вестготів і жахливих богів Нового Світу. Проте, коли хтось заперечував, він не наполягав. Мовчав. Усміхався.

Якось він завів мову про зірки, Всесвіт, властивості матерії. Мало що з того відклалося в голові. Але було в його словах щось ніби відблиск якихось недосяжних знань, ніби… Врешті він звернув усе на жарт, засміявся. Хоча це було чим завгодно, тільки не жартом.

Відтоді як я удостоївся його уваги, він у бесідах наших поводився неначе кіт, що торкає лапою їжака: з одного боку, з іншого — легко, м’яко… І все ніби чекав чогось, ніби сподіваргя щось од мене почути. І нарешті висока честь — запрошення до замку. Його замку.

Про той замок, як і про його господаря, говорили всіляко. Здебільшого пошепки. А де найкраще виловити чутки? У корчмї, звісно.

У замку, казали, ніхто сторонній не бувяв. Звідки ж тоді моторошні чутки? Хтось таки бував. Але той, хто бував, мовчав намертво — ні півсловом, ні натяком… А чутки? Хтось прохопився. Але хто не вмів тримати язика — помирав. Ні, не помирав — зникав. Куди — невідомо… Туди, “де світло завжди в німоті і завиває глибочінь морська, коли двох вихорів лютує ворожнеча. То вітер з пекла, відпочинку він не знає, мчить сонми душ людських серед пітьми і мучить їх, катуючи в обіймах…”

Гаразд, спробувати з іншого боку… Чи далеко до замку? Ніби й близько, але без запрошення туди не дістав тися. Чому? А хто ж його знає. Ось дорога, виїздиш з міста, монастир ліворуч, виноградники праворуч, потім ліс, і дорога нікуди не звертає, де там заблукати; а потім побачиш удалині замок, вежі та стіни. Всі знають цю дорогу… Ну й прямуй собі, куди їхав. А до замку звернути — і знову опинишся там, звідки виїхав: монастир, виноградники. Якщо схочеш іще раз спробувати — всяке може трапитись. У туман потрапиш чи в сусідньому містечку опинишся, а іноді й подалі. Одного ось у Мадрід закинуло. Задрімав він у сідлі, а коли очі розплющив — будинки високі, вулички вузенькі, бруківка, кінь змилений. “Де я?” — питає. “У Мадріді”. Тут тільки дурень не зрозуміє, що й до чого. Перехреститись треба, діву Марію згадати — і додому тихенько. Але ж ви знаєте наших іспанців — у багатьох гордість попереду розуму ходить. Воно й непогано, інакше як би ми колись відстояли свій півострів від маврів, а нині он скільки країн підкорили. Але ж і розуміти не гріх, коли та перед ким сміливість виказувати. Такий ото сміливець диявола згадає, пекло та іншу всячину і — вперед, на штурм. Тільки нікому не щастило. То кінь понесе, то на самого раптом такий жах нападе, що… А то й пам’яті на якийсь час позбудешся. Якщо ж людина просто їде, у своїх справах, їй нічого не станеться.

Можна, звичайно, в місті хазяїна замку порозпитувати. А що запитаєш? Чому в мене кінь сказився? Чому до тебе без запрошення приїхати не можна? Сміх, та й годі… Не порозмовляєш з ним дуже. Ні, не шпага, шпага пусте… Сам не розмовляв, про що такому донові розмовляти з корчмарем, а бачив сміливців, що пробували, — як овечки ставали. Чому? В них і спитайте. Страшна людина він, господар замку, якщо взагалі… людина. А як і людина, то вже напевне за ним стоїть хтось, не проти ночі казати… Кажете, куди дивиться мати наша, свята церква? А звідки вона дізнається? Хоча — ваша правда, що корчмар знає, вона таки теж знає. Більше знає, це так. Але корчмар знає і мовчить, ми з вами, шляхетний доне, ні про що не говорили, я не казав, а ви не слухали, так для обох ліпше буде. Розумію, ви нікого не боїтесь, ви шпагою від усіх відіб’єтесь, а я… Звісно, ви порядна людина, відразу видно, тільки тому я… Так, з вашого дозволу ще трохи вип’ю, пити з вами — для мене велика честь… Та й що там я знаю, теревенив більше, вигадував… Не доведе мене до добра язик мій, ой, не доведе. Церква знає багато, але її обізнаність можна на деякий час приспати. Ні, не лише золотом, хоча й золотом теж. Ось був тут не так давно такий чернець — брат Боніфацій. Ревний та лютий був інквізитор, чимало люду на його совісті… Тьху, що це я? Багато заслуг було в нього перед церквою, пошаною користувався, дарунків не брав і жалю не знав. Звісно, відьом і єретиків нічого жаліти, але дуже він був нещадним. От і в це діло він поліз, “узяв слід”, як сам казав. Нібито й потрапив він туди, а повернувся геть недужим. Оклигав, проте сам на себе став не схожим. У монастирі живе, пташок годує, кошенят і собачок доглядає. Були й ще декотрі… Але то вже…

Даруйте, шляхетний доне, і так уже я вам своїм патяканням, мабуть, набрид. Дякую вам за честь, всього вам найліпшого, завжди радий вас бачити, а про це… Там такі справи, в які краще не встрявати людині. Та й навіщо? Здоров’ям вас господь не обділив, достаток маєте, шану… Послухайте нерозумного базіку, я вам тільки добра зичу. І пам’ятайте, шляхетний доне, я вам нічого, зовсім нічого…

І ось я удостоєний: будьте моїм гостем, і, звісно, один, і, звісно, виїдемо надвечір, і, звісно, нікому нічого… Що ж, побачу на власні очі, тоді й зрозумію, хто він-чорнокнижник, алхімік, чарівник чи… Ця таємниця — вже не таємниця. Когось він добре налякав, комусь заткнув пельку золотом, когось запроторив пташок годувати, але все це до певного часу. І сам він це має розуміти — не дурень. Хто завгодно, але не дурень.

Під вечір з міста виїхали два ідальго без слуг, без почту, в широких плащах і крислатих капелюхах, які закривали обличчя. Копита лунко цокали по нагрітій за день кремнистій дорозі, ультрамаринове прохолодне небо оздобили перші зорі, від п’янкого аромату квітів паморочилось у голові. Зійшов рожевий місяць, перетворивши відполіровану бруківку на тьмяні люстерка.

Куди можуть прямувати два ідальго такого чарівного вечора? Безумовно, в оселю у старому саду за містом; там пригашене світло, і передзвін гітарних струн, і веселі приятельки. Але ідальго їдуть не туди. Куди ж тоді жене вас диявол? Що може бути краще від вишуканих страв, тонких вин, жартівливих і сумних пісень, легких, приємних, хай навіть трохи грішних радостей, які можуть стати сенсом життя — і зовсім непоганого життя? Яка ж сатанинська гордість, яка злочинна гра розуму, яка бісівська мана жене вас, ідальго?

А дорога вже не блищить, мов замерзла річка, її стисло громаддя лісу. В повітрі запахло гниллю, небо вкрилося важкими, мов чавунними, хмарами, і їхні краї, розжарював уже криваво-червоний місяць. Немов обценьки в катівні… Куди ж ви, ідальго? Кінь збився з легкої ходи, рука мимоволі напнула повіддя, а серце стисло щось крижане й липуче… Страх?

Він посміхнувся до мене. Як це я досі не помічав, що в нього такі сліпучо-білі зуби?

— “Тут треба, щоб душа була твердою. Тут страх порадником не може бути”. Знову Данте…

Думати про мене, що я злякався? Та чи знаєш ти, що я перебачив за своє життя? Тобі б десяту частку того — тоді б ми й поговорили про страх. Смішно… Але страх має багато облич. Усміхнеться вам кохана — і зблиснуть вовчі ікла…

В нього немає ікол; рівні, білі, напрочуд гарні зуби, а от очі… Величезні, мерехтливі, смарагдово-зелені, чаклунські. Чи бувають у людей зелені очі? Чом ні, бувають. Ось в однієї моєї знайомої з яскраво-мідним волоссям… Але щоб так горіти в темряві… Моя рука мимохіть стиснула руків’я кинджала, лезо холодно сяйнуло в місячному світлі, і той спокійний, надійно-знайомий блиск прогнав страх. Кинджал може захистити не від усього, це ясно й дитині, і все-таки… Улюблений кинджал, він завжди був зі мною — зручний ефес, добре вигострений чотиригранний клинок. Гарна, небезпечна іграшка. Супутник мій скоса поглянув на мене, очі його втратили інфернальний блиск, він знову посміхнувся:

— Може, вернетесь?

— Чого б це? Залюбки буду вашим гостем.

Він кивнув і пустив коня учвал, його чудовий арабський скакун, білий, з лебединою шиєю, маленькою виразною головою і вогненними очима, мовби летів над землею і тільки інколи, ніби граючись, торкався землі копитами; мій рослий золотий андалузець не відставав. Повітря раптом стало пружним, коні на мить непорушно зависли над землею, ця мить тяглася й тяглася, а дерева край шляху стояли непорушно. Це неможливо, такого не могло бути, але так було. І раптом — немов постріл, чи ляскіт вітрила чи… Повітря знову стало звичайним, дерева побігли назад, а з пітьми виринув замок. Замок? Якісь дивні для ока обриси, в жодних краях не бачив я нічого схожого. Щось потойбічне було в тій будівлі. Власне, темно було, розгледіти важко. Стіни є, і вежі є, чим не замок? Але стіни ніби з якогось дивного суцільного каменю, чорного, як вугілля, слизького, мов лід. І, наче лід, холодного, несподівано холодного теплої ночі. Ніде ні вогника, жодне вікно не світилось. А чи є в замку вікна? Двері принаймні є.

Мій супутник зупинився перед монолітною стіною і щось голосно крикнув незрозумілою мені мовою. Громовий голос відповів йому, немов з неба. Стіна розверзлася, нас затопили хвилі яскравого блакитного світла. Поклавши руку на ефес, я рушив уперед, не чекаючи запрошення. Двері зачинилися самі. Схвальна усмішка зламала тверді губи мого супутника. Попереджаючи моє запитання, він кинув:

— Про коней подбають.

Хто? А, байдуже… Кому належить, той і подбає.

Зала здавалася дуже великою, хоч і була заповнена якимись машинами й приладами. Мерехтіли різноколірні вогники. Дуже тихе, але виразне гудіння виповнювало все довкола, не уриваючись ні на мить. В замку не було ні слуг, ні охорони, та водночас наче хтось і був. Самі відчинялись і зачинялися двері, спалахували й гасли химерні світильники, чиїсь голоси невідь-звідки відповідали господареві, а коли ми ступили на сходинки, вони самі понесли нас угору. Ми опинились у досить просторій, хоч і меншій за нижню залу, кімнаті. Дощана підлога, звичайні килими, стіл, лави, гарної роботи шафи, камін, викладений розписними голландськими кахлями. Незвичайною в кімнаті була тільки стеля. Спочатку мені видалося, що її немає зовсім — так ясно світили крізь неї міріади зірок. Врешті я зрозумів, що стеля була з якогось дуже міцного скла. І вікно було незвичним — велике, непрозоре, наче залите молоком. Під ним — бронзовий штурвал, схожий на корабельний, але набагато менший, а ще нижче — кілька рядів якихось важельків з різноколірними головками.

Я підійшов до вікна, прихилився лобом до шибки, намагаючись щось роздивитися. Дивно, крізь прозору стелю зірки видно, а за вікном — молочна пелена, підсвічена сонцем. Хазяїн вичікуюче стежив за мною, а штурвал ніби притягував до себе. Я рішуче крутнув його і похвалив себе — молодець, додумався, — за вікном стало видно дорогу, що вела до замку. Крутнув ще — побачив дорогу через ліс, монастир, ліпні прикраси брами міста. Так… Господар підійшов до мене, став поруч, натиснув один із важелів. За вікном з’явилися стіни, шпилі високих веж. Щось дуже знайоме. Толедо? Так, Толедо. Ще важіль, ще… Картинки замиготіли, мов уві сні. Я пізнав Бургос і Мадрід, Севілью і Гранаду, потім з’явився океан, невідомі міста, а далі велетенська баня собору, що немов пливла в небесах. Собор Святого Петра у Римі? З вікна замку, розташованого в Іспанії? Пустелі, піраміди, розмаїтий східний базар, ліси, річки, незнайомі церкви, велетенські крижані гори серед океану… Все це я бачив, наче був птахом, який летів то вище, то нижче, то швидше, то повільніше. А над океаном я раптом став підніматись угору, і океан чимраз більше вигинався, немов велетенська чаша, дедалі глибше провалювалося дно, все ширше розходилися краї, окреслені обрієм… А потім край чаші вигнувся донизу, світ вивернувся, і я опинився в чорній пустелі, пронизаній крижаними голками безлічі зірок. У просторі висіла плямиста опалово-блакитна куля, над нею і трохи збоку — волохате, розбурхане, сліпуче світило. Хіба наше Сонце може бути таким?

Я поточився, ноги не тримали, в голові задзвеніли кришталеві дзвіночки. Господар завбачливо підсунув крісло і погасив вікно.

— Пробачте, не розрахував, — нагнувся до мене. — Не можна так одразу, але часу обмаль… Келих аліканте?

— Можна келих… І два, і три. Чудне віконце. Увесь світ можна побачити?

— Різні світи. У вікно — побачити, в двері — увійти.

— У двері? В інші світи — через двері? Де ж вони?

— Світи чи двері? Загалом тут, поряд, — і те й друге. Але це вже потім. Час пізній. На вашому місці я б трохи поспав.

Спати в такому стані? Але сон зморив мене несподівано швидко. Коли господар мене розбудив, сонце хилилося до заходу.

— Пам’ятаєте давню приказку: “Звірі їдять раз на день, люди — двічі, і лише ангели— тричі”? Пропоную, наслідуючи звірів, наблизитись до ангелів — за один раз поснідати, пообідати й повечеряти, — весело сказав він.

Плеснув у долоні, стіл повільно опустився під підлогу, щоб скоро з’явитися знову — прекрасно сервірованим. Дивуватися мені набридло. Байдуже, як у них тут заведено готувати на стіл — під підлогою чи над стелею. Страви вишукані, вино — яке завгодно.

— Кухар у вас добрий.

— Хто? А, кухар… Діло знає…

їлось добре, пилось теж, а от розмова… Він віддав ініціативу мені, а в мене роїлося в голові стільки всякого, що важко було вирішити, з чого почати, і розмова неквапом точилася довкола звичних тем.

— Предки ваші, вестготи… Варвари — вони і є варвари, не гірші за інших, не кращі. Нездоланні? Звідки ви це взяли? Кумедно, кого не візьми, у всіх предки — втілення всіляких чеснот. Мої? Теж, це вже як заведено. Про них потім. А чого саме вестготів ви зарахували до своїх предків? На цьому півострові кого тільки не було — кельтібери й тартессити, еллінскі колоністи й карфагеняни, римляни… А потім — свеви, багауди, іудеї, вандали, не кажучи вже про маврів…

— Ну, маврів ви собі заберіть… З іудеями на додачу.

— Навіть так? А я вважав вас розумною людиною.

— Дякую, я вас теж. До чого тут розум?

— Як до чого? Ви вважаєте, що присвятили життя пошукам істини, отже, повинні критично ставитись до будь-яких догматів, в тому числі й церковних. А ви в полоні таких дикунських забобонів…

— Які в біса догмати? Не люблю маврів, й іудеїв не люблю. Церкву теж не люблю.

— Про церкву ми ще поговоримо. А інші народи чим завинили? Іншим богам моляться?

— Чхати на богів. Я ніяким не молюсь. Але щось таки було, коли стільки народів…

— Було. Спека була того дня, коли, згорбившись під вагою хреста, найганебнішого знаряддя страти, йшов на Голгофу раві Єшуа, якого ви потім назвали Ісусом, сином божим. А він не був ним. Він був людиною — доброю і великодушною, сильною і слабкою, мудрою, божевільною і безпорадною водночас… Голгофа — гора, на череп схожа, гола, пилюки багато. Гидотне місце. Сморід там стояв жахливий. Уламки хрестів, трупи, — все валялося в куряві. Собаки, круки, ворони справляли учту.

Ні, гора не репалась того дня, це вигадки. Темрява “серед білого дня”, як у Писанні, — це було. Вихор з куряви й піску, таке буває поблизу Єрусалима. Правда, вихор сильний і несподіваний, і хмари чорні небо вкрили. Навіть легіонери — а вони небоязкий народ були — злякалися, за мечі схопились. Вони з переляку завжди за них хапались, як ви — за кинджал. А потім учні викрали тіло страченого, поховали в печері, а всім сказали — воскрес, мовляв. Повірили! Та й це не диво, хай воскрес, хіба мало про кого які казки розповідають. Та й розіп’яли — не його першого, не його останнього. І були й серед них люди непересічні. Чому ж саме його образ ліг в основу вашої релігії?

— Дивне запитання. Ніколи не думав. А чий іще?

— Ну хоча б Спартака. Чули про такого? Загинув за сто років до Ісуса.

— Плутарха читав, — процідив я крізь зуби.

— Так, писали про нього лише вороги. І навіть вони захоплювались! Щоправда, римляни були великодушними. Не до самих ворогів, до пам’яті про них. Так ось, сином людським (з натяком, що зовсім не людський він син) себе не називав, але на сина божого схожий був набагато більше, ніж бідний раві. І він був заступником слабших, до того ж не тільки повчав — бився зі зброєю в руках. І як бився! Розіп’яти себе не дав, загинув у битві. Невже це менш достойно? Чому не він?

— Така воля небес…

— Над ким глузуєте? Наді мною? Над собою? Ось вони, небеса, — він показав на прозору стелю. — Там безліч світів, і ви думаєте, їм є діло до Землі?

— Немає?

— Такого, як вам здається, — ні. Але декому… Цікаві ви все-таки, земляни…

Ось так. Слово вимовлено, і все стало на свої місця. Давно треба було збагнути, що й до чого, і я майже догадувався, але чомусь шукав іншого пояснення того, що діялось. А розмова починалась. Досі були просто балачки, вступ, справжня розмова починалася тільки зараз.

— Ми — земляни, люди. А ви?

— Я — людина, що народилася на іншій планеті, — люб’язно усміхнувся він.

— Людина?

— Можна сказати й так. Залежно від того, який зміст ви вкладаєте в це слово.

— Тобто? Все ж ясно.

— Будь-яка розумна істота може називатись людиною. Так?

— Так. Хоча… не зовсім.

— Чому ж? Людина народжується лише на Землі, а розум притаманний лише людині? Хибне коло! Спробуймо розірвати.

— Нічого вам не розірвати. Наука…

— Ну, навчіть мене… Справжня наука, а не те, що ви називаєте цим словом, тільки один із виявів діяльності розуму в пізнанні світу. Ви нині тішитесь її дещо ілюзорною могутністю, наче діти, що одержали нову іграшку, і загалом — недаремно. Наука може багато, хоча й втрати неминучі. Ось ви, людина, яка прагне пізнання, теж обрали своїм інструментом науку…

— А який інструмент порекомендували б ви?

— Теж науку, але в іншому розумінні… Наука — це експеримент, гіпотеза, теорія у взаємодії… Нема у вас іще таких слів. Та дарма, уявімо, що ваш інструмент — наука. Користуючись ним, ви доходите думки про існування людей в інших світах. А зустрівши таку людину, дивитесь на неї з підозрою, немов купець, якому збувають залежалий товар, або ж міняйло, котрому хочуть всучити фальшиві монети. Ви ж писали, самі писали, що…

— Мало що я писав! Може, я робив це для того, щоб церковників подражнити, а простих людей змусити думати. Таке елегантне теоретичне припущення… Але ж хіба міг я. подумати, що воно сидітиме зі мною за столом, вино питиме…

— Правильним виявилося ваше припущення. Одначе повернімось до того, з чого почали. Спробуємо розібратись, що ж таке людина й чим вона відрізняється від нелюдний, і що таке розум… Пофантазуймо. Якщо, наприклад, рослина може мислити…

— Дурниці!

— Чому? Якщо вона рухається, відчуває, здатна орієнтуватись у часі й просторі, спілкуватись…

— Тоді це не рослина.

— Це не ті рослини, до яких звикли ви. Хоч і живуть завдяки енергії центрального космічного світила та розчинам мінеральних речовин. Боротьба за місце під сонцем з іншими рослинами, з мислячими тваринами. На тій планеті, про яку я розповідаю, рослини в процесі розвитку випередили тварин, знищили їх, як істот непотрібних і навіть шкідливих.

— Планеті? Це ви серйозно? Є така планета?

— А я вам не казочки розказую.

— Нічого собі планетка!

— Що саме вам не подобається?

— А що ж може сподобатися? Знищення розумних, нехай несхожих…

— А якщо схожих? Даруйте, прихильнику гуманізму, кров’ю скількох схожих на вас людей заплямовані ваші, особисто ваші руки? Співіснування мислячих істот — складне питання. Мені відомий лише один-єдиний випадок, коли два види розумних істот зуміли поділити свою планету, та й то після тривалої і виснажливої війни, в якій ніхто не міг перемогти.

Я підвівся.

— Ви часом не власну біографію розповідали? Ви самі не з цих… не з рослин?

— Я — ні, — усміхнувся він. — Не треба хапатися за кинджал. Ми зовсім з іншого кутка — скажемо так-Всесвіту. Он наше Сонце, — показав крізь стелю на ледь помітну зірочку неподалік від Великої Ведмедиці.

— Поганеньке у вас Сонце, — із задоволенням повідомив я його.

— Наше Сонце набагато більше й красивіше від вашого, — обурився він. — Просто воно дуже далеко звідси.

— І чого ж до нас… Так здалеку?

— Ми давно вивчаємо Всесвіт. Дуже давно. Перші кроки на цьому шляху ми зробили, коли на Землі ще не було людини.

— А коли добралися до нас?

— Порівняно недавно. Кілька тисячоліть тому.

— Навіщо?

— Навіщо?.. Навіщо ви перепливли океан?

— Океан? — примружився я. — Щоб підкорити й пограбувати жителів материка — там, за океаном.

— Ми нікого не грабуємо й не підкорюємо, — квапливо і трохи злякано вигукнув він. — Та й ви… Ви пожартували, так?

— Які вже там жарти, — лицемірно зітхнув я.

— Ну а якби за океаном не виявилось материка? Якби не було кого грабувати? — він майже умовляв мене. — Все було зовсім не так. Вітер далеких мандрів напинав ваші вітрила і гнав вас у невідоме…

— Отже, вітер… — мугикнув я. — Вас теж… вітром пригнало?

Він глянув на мене скоса, сердито, але схвально.

— Про мету наших візитів, якщо дозволите, трохи згодом. Ні, в намірах наших нема нічого поганого, навпаки… Але для вас самого буде краще, якщо ми повернемось до цього згодом.

Щось він не договорює. Щось дуже важливе. А сказати треба. І часу нема. Це йому заважає.

— Гаразд. Повернемось. А поки що розкажіть мені… про вітер.

— В’їдлива ж ви особа! В мене знайдеться що розповісти й без вітру. Розумієте, зірок у Всесвіті неймовірна кількість. Проте планети є не в кожної, життя взагалі феномен рідкісний, а вже розум… найдорогоцінніший скарб Всесвіту, розумне життя — величезна рідкість. До нашої Спілки Розумних входить лише кілька десятків людств.

— Людств?

— Як ви гадаєте, навіщо я розповідав про спільність розумних рослин? Ось ви, представник людства Землі — а ви нас цікавите саме в цій якості, — скажіть, чи визнає земне людство братами інших мислячих, не схожих на вас? Чи зможете ви подати руку мислячій рослині?

Я думав довго й тяжко. Крутив у руках важкий візерунчатий кришталевий келих. Що він хоче від мене?

— Так. Ні. Не знаю. Та й ще за все людство… Нема критеріїв.

— Є. Розум — єдиний критерій і передумова співіснування. Розумне — людяне, справедливе, корисне. Взаємоповага і взаємодопомога — основа Спілки Розумних. Мета спілки — пізнання світу і формування розумного Космосу, що протистоїть Хаосу. Кожен розум унікальний, становить величезну цінність і може розвиватися самостійно. Мораль, етика, філософія можуть бути найрізноманіт-ні й захищені від будь-яких втручань. Решта — живе й неживе — має право на існування, якщо воно корисне для розуму, становить для нього інтерес і не є небезпечним.

— І всі розумні, звісно, тільки й мріють потрапити до вашої спілки.

— Не всі. Уявіть собі розум, що практично нездатний до співробітництва хоча б через гіпертрофований розвиток цілком природної якості — егоцентризму. Такий розум, попри всі наявні чи потенційні риси, звичайно, обмежений, схиляється до заперечень будь-яких чужих норм та еталонів етики й моралі, що переходить в інтелектуальну, а іноді й не тільки інтелектуальну агресивність, прагнення будь-що нав’язати іншим свої погляди. Інколи ці бар’єри щастить ліквідувати. Інколи — ні. В такому разі…

— Що в такому разі? — зацікавлено спитав я.

— Та ні, зовсім не те, що ви подумали. Ви все чекаєте чогось такого, все по собі міряєте. В такому разі цей розум доводиться ізолювати від загалу, внаслідок чого він, хоч би який могутній був сам по собі, розвивається повільніше й не може становити небезпеки для Спілки Розумних. Ізоляція тимчасова, через певний проміжок часу спробу можна повторити.

— Так чи інакше свої норми ви нав’язуєте. Розумне — корисне, нерозумне — ні, спілкування — добре, втручання — ні…

— Своєю системою цінностей ми користуємось, але нікому її не нав’язуємо. На відміну від вас. Звернімось до земних прикладів. Адже є на Землі народи, звичаї яких, на вашу думку, геть неприйнятні. Канібалізм, приміром, людські жертви. Хоча… для вас це не чуже.

— Для нас?

— А хіба ні? Спалення єретиків — типове принесення в жертву собі подібних. Тільки жорстокості більше, ніж у звичайних дикунів.

— Не подобається?

— Не в тім річ, подобається воно мені чи ні. До речі, якщо вже про мої погляди, — не бачу ніякої різниці між тим, щоб спалити людину чи підсмажити і з’їсти. Нічим ви не кращі від людожерів.

— І ми погані, і людожери погані… Всі земляни вам не до вподоби?

— Всі. Причин багато. Ви, земляни, дуже різні, але…

— Що “але”? Летіть собі далі за вітром, якщо не до вподоби!

— Не можна. На це є причина. Летіти не можна, втручатись не можна. Річ у тім, що історія розвитку зумовила особливості кожного, і якщо вони збігаються з магістральним шляхом Розуму, то є корисними, якщо ні — все одно відімруть. А розумні — справді розумні — можуть і повинні співробітничати в пізнанні, в освоєнні та перебудові Всесвіту. Переконав?

— Не знаю. Треба подумати.

— Думайте. Я вас залишу поки що. До завтра. До головної розмови. Я розповім вам, для чого ми на Землі, чого бажаємо й до чого прагнемо. Може, й домовимось. Відпочивайте. І ще… Тут коридор є, у ньому двері. Без замків і відчиняються дуже просто. За ними — інші світи. Виходити не варто, все може трапитись. Але подивитися раджу, якщо сміливості стане. Там дуже різні світи. Раптом щось припаде до смаку.

Знову “страх порадником не може бути…” Схоже, що він знайшов у мені слабину й користується цим — примітивно, але дієво. Даремно. Хто ж відмовиться подивитись інші світи? Але головне не це. “Домовимось…” Про що? Якийсь із цих світів має припасти мені до смаку. Навіщо?

Я попрямував до дверей, але зупинився, бо побачив масивний стіл, а на ньому — шахівницю з фігурами, майстерно зробленими із золота й срібла. Крісло було лише одне — перед срібними. Я сів, посунув пішака вперед. І відразу у відповідь рушив золотий. Отакої! Я пішов конем, на що золоті фігури відповіли ходом слона. Програв я майже зразу. А гравцем я вважався непоганим! Про все забувши, сердито розставив фігури знову. Цього разу гру почали золоті. Програв я ще швидше. Чортівня якась! Може, срібні тут взагалі не виграють? Хитро всміхнувшись, я переставив фігури. І програв знову. Спересердя плюнувши, вдарив по столу ногою. Про щось подібне я читав у легендах про лицарів Круглого стола часів короля Артура. Один з його улюбленців — Парсіфаль, здається, — теж грав у шахи невідомо з ким у таємничому замку Карбонек. Але ж це було давно, та й чи було взагалі? А в наш освічений вік… Ще одна загадка, хоч і дрібна. Час дивитись невідомі світи.

Ось і коридор. Мертве молочне світло, яке він чомусь називав денним, хоч на денне воно схоже не більше, ніж мул на коня. Чи він інакше бачить?

Довгий коридор, багато дверей. Кожні двері іншого кольору, і на кожних тьмяним сріблом накреслено якісь знаки, літери чи цифри.

Що, наприклад, за жовтими? Жовто-сірий пісок, сіро-жовте небо. Пустеля, бархани, безлисті брунатні кущі, монотонний посвист вітру, сіруватий серпанок. Цей світ можеш забрати собі.

Ясно-червоні двері. За ними сельва, тропічний праліс. Тільки кольори інші. Рослинність сяє всіма відтінками червоного кольору — від перлисто-рожевого до вогненно-гарячого. Дерева, ліани, очерети по берегах малахітових озер. На обрії — гірський хребет, вулкани курять сизим димом, тече вогненна лава, на густо-волошковому небі — сліпуче біле сонце, а поряд — блакитне. Гейзери розсипаються алмазним пилом, веселки — одна, друга, третя… На березі найближчої водойми сидять величезні, мов слони, жаби, вилискуючи ліловими й мідними барвами. Крізь червоний ліс до берега хтось торував собі дорогу — тріщали, ламались дерева. О господи! І в страшному сні не побачиш таку химеру! Рогата ящірка з гострим гребенем на хребті в лісі, як у траві. В повітрі — птахи не птахи, метелики не метелики, слюдою вилискують крила, а там, у безмежній височині — літаючий змій з гривастою головою і міцними пазуристими лапами. Веселенький світ, яскравий. Не мій. Колір дверей пов’язаний з тим, що за ними. Не прямо, звісно. Натяк.

Що можуть обіцяти ці, блакитні? Прочинив — і мимоволі сахнувся. За дверима стояла вода. Ні землі, ні неба— рівний зріз води, немов кришталева стіна, а там водорості, риби плавають, медузи. Зверху пробивалося сонячне проміння, донизу вода швидко темніла, і скелі, що піднімалися з далекого дна, були ледь помітними.

Скільки дверей, стільки світів! За темно-зеленими — похмурий ліс, бурелом у тумані, сіруватий мох і золотистий лишайник на корі, гриби, буйна папороть, трухляві пеньки.

За чорними — безмежна снігова рівнина; чорним тут було небо, глибоке і всіяне зорями. Світ правічної ночі… Зорі віддзеркалювалися на снігу кольоровими вогниками, їх сяйво відбивалося в крижаних горах, а на рівнині тяглися до неба величезні сріблясті квіти…

Ще одні двері, фіалкового кольору, немов самі розчахнулися мені назустріч. За ними була Земля. Земля? Лагідним і прекрасним був цей світ з ласкавим, зовсім земним сонцем, що сідало в світле лазурне море. Лани, озера, гаї — все, як на Землі, тільки… краще. Так буває лише в казковому сні. “Де заспокоїться душа твоя? Там, де ти був до народження…” Я вже був тут?

Тиха річка неквапливо несла свої води, кришталеве плесо затоки було вкрите листям водяних лілій і великих рожевих квітів, схожих на лотоси. Сади Альгамбри, мавританська казка… Земля. Але де на Землі лілії ростуть поряд з лотосами, де є куточок, залитий таким тихим щастям?

Співали птахи, проводжали сонце. Я ступив за поріг. Я пам’ятав, що ці двері впускають лише туди. Дарма. Знайду дорогу, а як ні — мене знайдуть. Не для того ж звали, щоб забути в раю? Вдихнув на повні груди, сів на шовкову траву, прихилився спиною до стовбура товстого дерева і незчувся, як заснув. Прокинувся раптово, наче від поштовху.

Малюнок сузір’їв над головою був чужим, і три місяці сяяли на небі. Виходить, не Земля. Шкода. Біля мене стояв господар замку і усміхався:

— Нам уже час.

Не хотілося повертатись. Так гарно дихалося тут. Мимохідь зірвав з куща ягоду. За формою і смаком — суниця, за розмірами — яблуко. Далі висіли інші плоди — золотаві, бурштинові, рожеві, зелені… Я нічого ще тут не бачив, а вже пора назад. У коридор ми потрапили без затримки — ще б пак, разом з господарем.

Знову сиділи за столом, і крізь прозору стелю мерехтіли зірки, і вогники свічок (добре, що не “денне світло”) відбивалися на келихах з рубіновим вином. Пили. Мовчали. Нарешті він струснув головою, немов відганяючи якісь думки:

— До справи. Гадаю, у вас є до мене запитання. Охоче відповім. На всі. Потім — моя пропозиція. Може, дійдемо згоди.

Запитань у мене було багато. З чого почати?

— З ким я грав у шахи? Він здивовано звів брови:

— В які шахи? Ах, шахи… З машиною.

— Як це з машиною? Що за машина?

— Та ось ви її хвалили вчора. Кухар, казали, добрий…

— То з кухарем чи з машиною я грав?

— З машиною. Вона ж — кухар. І охоронець. І служник. І камердинер. І пічник. І шахіст. Змінити програму неважко.

Кухар… Охоронець… Машина… Програма… Все одно не зрозуміти.

— Де ці світи, які я бачив?

— Далеко. Дуже далеко. Навіть до найближчих важко уявити відстань, хоч до них — один крок. І до близьких, і до далеких. Тут усе складно. І не піддається земним вимірам. Вам здається, що замок стоїть на Землі, але насправді це не так. Спробую пояснити. — Він узяв з полиці пергаментний сувій, розгорнув його на столі. Свинцевим олівцем поставив крапку з одного кінця, потім з іншого. — Далеко?

— Далеко.

Він швидко згорнув сувій. Крапки виявилися поряд.

— А тепер?

— Тепер близько. І що це доводить? До чого тут замок?

Далі слова полилися водоспадом: сувій, що є моделлю двомірного простору, можна звернути у третьому вимірі, то чому б тримірний не звернути в четвертому? А ще ж є багатомірний простір, розтягування вимірів, стискання вимірів, розкладання та складання векторів, викривлення простору, зміщення і синхронізація просторів…

Голова обертом… Зрозумів я небагато, лише те, що всі ці світи дуже далеко від Землі й один від одного, але в межах простору, освоєного спілкою людств. Освоєння простору здійснюється за допомогою космічних кораблів, що плавають у космосі, як земні кораблі в океані. Принципи їх руху відрізняються: деякі з них жене зоряний вітер, деякі підштовхують реактивні струмені. Коли корабель потрапляє до нового світу, з’являється можливість побудови спеціальних пристроїв, завдяки яким окремі ділянки освоєного простору з’єднуються тунелями миттєвих переходів. Одним з цих пристроїв і є Чорний Замок.

— Тому потрапити до нього можна не завжди і не всім? — спитав я.

— Так, невеликі локальні викривлення простору плюс деякі делікатні психогенні впливи, — підтвердив він. — Ви добре все зрозуміли.

Де там зрозумів. Здогадався. Але не це важливо.

— Ви народилися на іншій планеті, а так схожі на землянина. Випадковість?

— Не зовсім. Фізична тотожність значно спрощує контакт. Та не так уже ми й схожі в деталях. Просто наша здатність до зміни зовнішності значно більша, ніж у вас. Але ж ви не це хотіли спитати. Так?

— Так. Уже тисячі років ви на Землі. Навіщо? Що ви тут робите?

— Нічого. — Він невиразно махнув рукою. — Ми тільки спостерігали. Вивчали. Ні в що не втручалися. Потреба пізнання світу…

— І вітер мандрів! Вигадайте щось цікавіше.

— Даремно ви так. Зрозумійте, ми нічим не прагнемо у вас поживитися. Навпаки, ми можемо поділитись… Можемо дати…

— Чому ж не дали? Все це балачки. Якщо ви тисячі років тиняєтесь по Землі, у вас має бути мета. І вона у вас є. Яка?

— Гаразд, слухайте. Я вже казав, що будь-який розум становить величезну цінність. Цінність розуму планети Земля і зовсім унікальна. Йому, точніше, деяким його носіям, притаманні величезні можливості розвитку, якими мало хто може похвалитися з представників набагато цивілізованіших людств. Але самі земляни надзвичайно різні за своїми морально-етичними характеристиками, вдачею, темпераментом. Якби не ваша фізична схожість… За тим, як ви бачите світ, до чого прагнете і чого зрікаєтесь, ви часто відрізняєтесь набагато більше, ніж мешканці різних планет між собою. Це, мабуть, і зумовлює ті складності, які не дають нам можливості ввійти з вами в контакт.

— А ця розмова — хіба не контакт?

— Контакт. З окремим представником людства, а не з людством у цілому.

— Он як! Чим же ми вам не догодили?

— У нас є закон: “Ніяких контактів з тими, хто вбиває собі подібних!”

— Ви хочете сказати, що війни — наш винахід?

— Звісно, ні, — стенув він плечима. — Майже всі людства — і моє теж — знають історичну стадію, пов’язану з війнами. Але минають її швидко й безслідно. Не може справжній розум миритися з цим безглуздям! А земляни використовують можливості свого — унікального, повторюю, — розуму для вдосконалення знарядь та методів убивства. Звичайно, не лише для цього. Інакше вас давно б уже не було. Проте значною мірою. Подумати тільки — військова наука, військове мистецтво! Нечувано! Самознищення розуму — страхітлива перспектива!

— Невже?

— Даремно ви іронізуєте, — хитнув він головою. — Подивіться з іншого боку, киньте погляд на свою історію. За рахунок чого чи кого прогресує земний розум? Чим ви розпалюєте це вогнище? З якою залізною послідовністю земляни, незважаючи на раси, народи, релігії, знищують усіх, хто йде попереду, несе в собі можливість прогресу, прагне до знань, вчить добра, бореться за справедливість. Кожен свій крок уперед ви оплачуєте все більшою кров’ю найкращих своїх представників. А як ви ставитесь до своєї планети? Заради наживи гори перекидаєте, моря занапащаєте. Настане час, і планета помститься, й не спи? тає, хто винен, хто ні. Прогрес для вас — це шлях до загибелі, зупинка — виродження. Вибір невтішний — сон розуму чи смерть розуму.

— Страхітливо, — хотів усміхнутись я. — Навіть дуже.

Усмішки не вийшло. В його словах була правда. Ті, що стояли за ним, правильно підмітили деякі тенденції земного розуму, оцінили, проаналізували, зважили, зробили висновок. Страшний висновок. До нього вела логіка — неземна, безстороння логіка. Вона відштовхувала своєю безжальністю і водночас зачаровувала бездоганною системою доказів. Як їх спростувати? Як?..

— Отже, самі передумови, основні властивості еволюції нашого розуму прирекли нас? — тихо спитав я.

— Так, — твердо відповів він.

— То допоможіть нам, — голос у мене переривався. — Ви ж розумні, у вас спілка, не чекайте, немов стерв’ятники. Дайте ж нам знання…

— Кому саме? І що ви зробите з ними? Повернете проти своїх же землян? Та й учителів не обминете?

— Це так. Це можемо, — холодно посміхнувсь я. І додав зневажливо: — Невже… злякались?

— Уявіть собі. Це не так смішно, як здається. Земляни здібні, в деяких галузях занадто здібні. Військове мистецтво й наука… А на додачу наші знання, техніка. Та не в тім річ. Є закон…

— Ах, закон… Але ж ви його порушуєте.

— Порушуємо. Наші контакти вкрай епізодичні, вибіркові, але… порушуємо.

— Чому?

— На це є багато причин. А якщо коротко, то нам… просто шкода вас.

— Щось не дуже віриться. А якщо навіть і так — жалість без дії мало чого варта.

Він помовчав, а коли заговорив знову, змінився до невпізнанності. Де й поділися холодна незворушність, зарозуміла зверхність. Голос, вираз обличчя, рухи стали м’якими, звабливо-вкрадливими. — Рада Людств, що входять до спілки, постановила припинити будь-які контакти з Землею, закрити дослідницькі програми, заборонити візити на кілька сотень років. Прийнято рішення про цілковиту ізоляцію вашого людства. Проте існує група, яка має дещо іншу точку зору.

— Ви, звісно, представляєте саме цю групу? І що далі?

— Якщо не вдається врятувати дерево, можна спробувати прищепити гілку до іншого стовбура. Колонізація! Благословенний винахід цивілізації. Ми хочемо відібрати найкращих землян, які прагнуть не багатства, влади, а добра, знань, справедливості. І протягом ряду поколінь дати їм вільно розвиватись.

— Утопія — місце, якого нема. Нема на Землі такого місця.

— Немає. Але чому на Землі? Ми пропонуємо вам незрівняннії, царський дарунок. Далеко від вашого світу, в безмежжі космосу, ми знайшли планету Соан — рідну сестру Землі. Природа іноді дозволяє собі такі жарти, хоча й дуже рідко. Так, це той світ за фіалковими дверима. Сестра Землі, її поліпшена копія. Там немає пустель і малярійних боліт, крижаних просторів і неродючих земель. І ще нема розумного життя. Прекрасний клімат, багатюща рослинність, різноманітний тваринний світ. До речі, значні території зайняті земними тваринами й рослинами, переселеними туди кілька сторіч тому. Земні тварини ніколи не хворіють і живуть удвічі більше, ніж на рідній планеті. А от рослини змінюються невпізнанно — суницю ви бачили. Апельсини ростуть завбільшки з кавун, з однієї зернини пшениці виростає сотня…

— Просто рай.

— Так, і ми готові безкорисливо передати його вам.

— Кому саме?

— Вам особисто.

— Не до вподоби мені безкорисливі дарунки. Та й забагато для одного. Засумую я в раю.

— Ви станете засновником колонії на цій планеті. Відберете стільки землян, скільки вважатимете за потрібне, саме тих, чий розум, моральні якості й усе інше викличуть у вас симпатію і повагу…

— Ви так довіряєте моїм смакам?

— Довіряємо. Ми достатньо вас вивчили. Ви поєднуєте в собі дві риси, які нечасто зустрічаються. Здатність мислити і здатність діяти. Ми допоможемо відібрати скарби людської думки, витвори мистецтва — все, що варто взяти з собою. А решта — техніка, наука — наші.

— А як же заборона контактів? Він хитрувато усміхнувся:

— Закони треба поважати. Ваша колонія матиме подвійний статус — як частина земного людства і самостійне людство, рівноправний член Спілки Розумних. Це людство буде розвиватися незалежно, шукати свої шляхи до істини. Всі злети вашого духу будуть при вас, а притаманний землянам інстинкт убивць переплавиться в благородні риси дослідника. А ми порвемо з Землею будь-які контакти. Назавжди.

— Назавжди? А як же…

— Що вам до вашого страшного й похмурого світу? Техніку й тунелі зв’язку ми передамо вам. Земляни, народжені й виховані на іншій планеті, зможуть бувати й на Землі, вони відбиратимуть найкращих, кого зрікається ваша планета…

— І допомагати їм?

— Та ні ж бо! Допомагати одним — заважати іншим. Не можна цього робити! Та й… не треба. Безглуздо це. Забери в самогубця кинджал — він знайде мотузку, в річку кинеться, в прірву. Ні, спостерігачі рятуватимуть добрих і розумних, забираючи їх із світу, де вони непотрібні, в світ, що їх чекає, розкриває їм обійми…

— А це… викрадення людей — хіба не втручання?

— Мінімальне. Не викрадення — вилучення. І лише тих, кого так чи інакше вилучать — ув’язнять, скалічать, знищать, тих, кому немає місця на Землі. Таким чином ви подаруєте нове життя окремим людям, але не втручатиметесь у життя людства — хай збудеться неминуче.

— Може, й ваша правда… І все-таки… Ні! — я рвучко підвів голову. — Чому неминуче? Хто сказав? Хто насмілився взяти на себе роль фатуму? Ви ж можете помилятись? Ви ж не боги? Логіка ваших міркувань переконлива, але… Якась же можливість порятунку є? Якісь шанси?

— Майже ніяких.

— Майже? А ви хотіли б їх іще зменшити, забрати останні?

Я перехилився до нього через стіл, вдивляючись у правильне, до відрази красиве обличчя, рука сама знайшла ефес кинджала. Знайомий дзвін у голові, легкий і мелодійний, ось зараз зблисне лезо, кров рине на скатертину, співбесідник захрипить, впаде на стіл… І розвіється страшна мана цієї розмови. Якби ж то! Я випустив ефес, тремтячою рукою витер лоба. Ще мить… Добре, хоч він нічого не помітив. Ревно хтось молиться за тебе твоєму космічному богові!

Еге ж, не помітив! Усе помітив, але не злякався. Посміхнувся:

— За що?

— Є за що! Забрати у приреченого…

— Отямтесь! — обурено вигукнув він. — Майте ж совість! Я розумію, що намір вирішити нашу суперечку таким… гм, земним методом від вас не залежить. Це в крові. Витрати, так би мовити, земного походження. Претензій не маю. Але ж навіщо все перекручувати? Нічого ми у вас не забираємо. Що міняє для долі Землі те, що ми перенесемо в інший світ людину, голова якої завтра скотиться під сокирою ката?

— За свої переконання треба вміти боротись, треба вміти ставити на карту все, навіть життя. А якщо кращі почнуть живими возноситись до раю…

— Вони не будуть возноситись, — гнівно обірвав він мене. — Вони будуть горіти, гнити в казематах, в кращому разі гинути в безглуздих війнах. Заради кого?

— Заради людей.

— А ті, що гинуть, вони хто? Не люди? Чому вони повинні жертувати собою заради існування інертної, тупої, жадібної і боягузливої маси?

— Ваші уявлення про людей дуже поверхові. Люди добрі — тільки взаємодопомога дозволила їм стати людьми й лишитися ними. Люди хоробрі — вони безстрашно приходять у цей жорстокий світ і живуть у ньому. А тікати до раю, не вміючи змінити життя на своїй планеті, — значить зректися імені людини. На кожного, на кому ви зупините свою увагу, припаде сотня тисяч інших, достойних, але непомітних. Хто їх врятує?

Він довго мовчав, нарешті стомлено проказав:

— Схоже… Схоже на таку ж маячню тих, кому пропонували…

— І всі зреклися безкорисливого дарунку міжзоряних добродійників? Невдячні. А чому ж усе-таки маячня?

— Бо як інакше це назвати? — відрубав він. — Ну, скажіть, будь ласка, ось ви, аристократ і корсар, який не вірить ні в бога, ні в диявола, все життя рахується лише зі своїми примхами, чому ви відмовляєтесь від такої спокусливої пропозиції? Чому? Ах, слинява турбота про інших. Та коли ви помічали їх? Думали про них? Що вам до них? Сміх, та й годі.

— Що тут скажеш? Ваша правда. Все так. А от послухав вас і зрозумів, люди повинні лишатися людьми. Ганьба лікареві, що покинув хворого, ганьба вчителеві, що покинув дітей, і солдатові, що втік з поля бою.

— Це вже на заповіт схоже. А от ви особисто що тепер робитимете?

Я думав довго. Нарешті розтулив спечені вуста:

— Будьте ви прокляті! — прохрипів я. — І ви, і ті, хто стоїть за вами!

— Змилуйтесь! За що ви нас так? — здивовано глянув він на мене. — Адже все, вами почуте, правда. Невже краще бути сліпим?

— Краще, — переконано відповів я. — Набагато. Так, я шукав Істину і навіть зробив якийсь крок на цьому шляху. Може, зробив би ще, а може, й ні. В мене завжди був вибір, я міг втекти в обійми п’янких земних утіх, а далі нехай іде інший. А тепер вибору немає. Важкий тягар поклали ви на мої плечі, і шлях попереду — без кінця. Проклинати вас мені не слід. Але й дякувати нема за що.

Він знизав плечима. Підвівся, підійшов до стіни, клацнув важільцем і погасив свічки. Стелею побігли відблиски вогню. Вони то розгорялись, то пригасали. Те мерехтіння корилося якомусь складному ритму. В кімнаті загойдалися різнобарвні тіні — оранжеві, малинові, лілові, зелені… І в цьому миготливому світлі я побачив, що його обличчя — красиве, гладеньке, незворушно-спокійне — прорізали глибокі зморшки. Неначе хтось в одну мить поорав його. Мабуть, це було для нього важливо — подарувати нам планету.

Десь далеко народилася музика, вона наближалася, виповнювала кімнату. Вгадувалося в ній і завивання вітру, і шум прибою, і ще щось незбагненне, часом моторошне, часом ніжне й печальне. Так, то була музика — могутня і прекрасна. Ритм світла й звуку іноді збігався, іноді розходився, дивна мелодія чайкою летіла над безкраїм океаном, над зачарованим лісом, і була в тій мелодії щемлива надія та крижана печаль. Печалі більше. І в них там, за небесами, мабуть, не все гаразд.

Він сидів, стомлено схилившись на стіл, і були в його очах безнадія, і байдужість, і зовсім людський біль. Мені стало шкода його. Я легко торкнувся його плеча:

— Ну, не сумуйте. Може, не я, може, хтось. Бажаючі знайдуться.

— Тепер уже ні. Це була остання спроба, яку санкціонувала рада. Правда за мудрими з ради, не за нами. І стільки віків роботи, яка передавалася від покоління до покоління, — марно. А ідея була красива. Шкода. І зверталися ми до різних людей.

— Цікаво, до кого?

— Таємниця. Не всі вони лишили слід в історії, хоча були й такі. Ви ставите крапку на всьому. Пропозицій більше не буде. Ми визнаємо свою поразку і покидаємо Землю. Назавжди. А ви… Вашу долю я можу вгадати.

— Ви й це можете? Ну, звісно… Міжзоряні цигани. Ви ж цілим світам долю передрікаєте.

— Це легше зробити, ніж коли йдеться про окремого індивіда. Розв’яжіть торбу з піском: він висиплеться на землю — нема нічого легшого, ніж таке “пророцтво”. А де саме впаде конкретна піщинка? Але вгадати вашу долю не дуже складно. В євангелічних апокрифах є сюжет: коли була битва між темрявою і світлом, між сатаною і богом, білі ангели стояли за бога, чорні — за сатану. Але були й сірі, що так і не стали ні на чий бік. І коли битва минула, ними знехтувало небо, і пекло зреклося їх. Ось і ви станете таким ангелом. Жити в пеклі за законами пекла ви вже не зможете, від раю відмовилися самі. І доля запропонує вам широкий вибір між глибокою канавою для безпросипних п’яниць — у кращому разі, і високим багаттям для затятих єретиків — у гіршому.

— Навпаки…

— Що “навпаки”?

— Високе багаття краще, ніж глибока канава.

— Жартуєте? Що ж, тут вам може й пощастити — з багаттям. Що ж до іншого… Навряд чи ви ще щось зробите тут, на Землі. Ваш земний шлях скінчився, хоча це й не означає, що ви загинете завтра. Проте не думаю, що життя встигне вам дуже набриднути. Існування віднині буде виповнене для вас одним лише змістом — вижити. Це буде змагання з цілим світом. І ви його програєте.

— Ну що ж… Мабуть, так і буде. Але… Хто знає, яка саме піщинка переважить шальку терезів? Ви кажете, що я не використав останній шанс для частки землян, але хто скаже, чиє зусилля, чия кров, життя й доля буде останнім шансом для нашого світу?

— Без гніву, але з сумом прощаюся я з вами. І сум мій безмежний, бо нема чим мені допомогти вам. Хай щастить вам, я маю на увазі всіх.

Наші руки зустрілися в прощальному потиску.

Я ступив у темряву і не здивувався, опинившись зразу просто на галявині — такий уже це був замок. Мій кінь, нагодований і вичищений, зустрів мене радісним іржанням; поряд перебирав стрункими ногами сніжно-білий арабський скакун. Я зрозумів, що це дарунок. Видно, кінь йому вже не потрібен. Обернувшись, я побачив на тлі яскраво освітленого вікна високу чорну постать з прощально піднятою рукою.

Понад годину ніс мене кінь темною лісовою дорогою. Нараз сліпучо-біле пронизливе світло ніби штовхнуло мене в спину, висвітивши довкола кожну травинку. Я обернувся, прикривши рукою очі, і в напрямі замку побачив червону розпечену кулю, яка піднімалась у небо все швидше й швидше, доки геть не зникла.

Ураганний вітер, пригинаючи дерева, пронісся над лісом. І пронизливо заіржав білий кінь, вигнувши шию і дивлячись у небо, немов крикнув: “Прощай!”

Зникнення замку, притулку сатани, що зник, провалився разом зі своїм володарем просто в пекло (хоча багато хто бачив вогненну кулю, що піднімалася в небо, тобто в напрямку зовсім протилежному), справило велике враження на всіх, хто це бачив. І ще більше на тих, хто тихо спав і цього дива не бачив. Це вже як ведеться. А я зрозумів, що в моєму житті дива скінчились. Тихим, сумним і буденним стане тепер моє життя, зовсім нецікавим. Скінчились мої пригоди.

Мого повернення до міста, здавалось, ніхто не помітив. Церква втратила пильність, думав я. Де ж пак! Весь час я був під наглядом — пильним, невсипущим. А що мені якийсь час дозволяли його не помічати, то й це було передбачено. Я мав почуватись вільно, що й робив, — риба в ставку теж до якогось часу почуває себе вільною. Поки воду із ставка не випустять.

Я не думав про це, я продовжував суперечку з моїм космічним співрозмовником. Нічого не можна зробити? Можна, ще й як!

За містом, у здичавілому саду, серед давно замовклих водограїв та затягнутих ряскою каналів, стояв стародавній мавританський палац. Я купив його. Колись палац був розкішний, і, щоб відновити його, потрібні були чималі кошти. Я коштів не шкодував. Палац засяяв колишньою пишнотою. По місту пішов поголос, що там, подалі від людських очей, лаштується таємний сераль, як у маврів, будинок мрій і сад насолод, казки Шехерезади… Що ж, теж пояснення, не гірше від іншого.

А я мріяв про Телемське абатство, про яке писав Рабле, чи фрагмент Утопії сера Томаса Мора, — школу, де навчатимуть тих, кому не до вподоби визнані університети, лікарню, де стануть лікувати тих, кому неспроможна допомогти ортодоксальна медицина, книгосховище, де можна збирати й зберігати те, що відкидає офіційна наука, яка слугує теології. Це початок. А далі — притулок для бідних, та й для всіх бажаючих. Ні, не безкоштовний харч для нероб, а можливість працювати, не перетворюючись у робоче бидло. Працювати щоб жити, а не жити, щоб працювати. Землеробство, скотарство, садівництво, ремісництво. Спільне господарство, спільний розподіл прибутків. Освіта, виховання. А потім і взагалі життя на нових засадах — розумних, гуманних, справедливих. Приклад для навколишнього світу. Спочатку найближчого. Потім…

Обранці, безстрашні й безкорисливі, здібні й талановиті, з дитинства виховані в добрі та прилучені до висот, знання, одержували б чудовий фізичний гарт і вміння володіти будь-якою зброєю — без цього поки що не можна в нашому похмурому світі. І стали б засновниками таких спілок в інших країнах, по всій Землі. Орден Любові, братерство Правди, спілка Людяності…

Божевільна ідея? Чому? Чим вона гірша від утечі в інші світи? Так, знадобиться багато часу. Мені не скуштувати плодів, не бачити квітів, але грунт під засів я встигну приготувати. А потім віддам світоч найдостойнішому з учнів своїх, а той — наступному… Важливо почати… Я почав.

На ринку, де берберійські пірати пропонували свій товар — невільників з цілого світу, мою увагу привернув незвичайний раб. Він сидів на помості під пекучим сонцем, підібгавши ноги, одягнений у туніку, що залишала оголеним праве плече. Гирява голова, незворушне обличчя кольору старого дерева, вузенькі очі, ріденька сива борідка. Ні, не це привернуло мою увагу — чи ж мало які раби трапляються на берберійських ринках. Я дивився на важенні кайдани на сухих, схожих на гілки руках і ногах. На худому, виснаженому тілі ці ланцюги мали недоладний і безглуздий вигляд.

Розпорядник торгу, шоколадно-засмаглий товстий пірат у багряно-фіолетовій чалмі, прицмокуючи язиком, запевняв мене, що без ланцюгів тут не обійтися, що цей старий, висхлий стручок голими руками поклав купу піратів — бійців хоч куди. Торговець віддавав старого за безцінь, вжитку з нього не було ніякого. Мовчки й непорушно сидів він годину за годиною, не відчуваючи болю, голоду, спраги, спеки, холоду. Я купив його.

Придбання виявилось набагато коштовнішим, ніж я думав. Тільки-но мені вдалося розтлумачити китайцю, який багато років тому, шукаючи знань, покинув Серединну Імперію, що віднині він — вільна людина, як довідався про цікаві речі. Блискучий офіцер імператорської гвардії, він зрікся військової кар’єри і в пошуках моральної досконалості пішов у монастир, а звідти — в світ, взявши собі за ім’я назву свого монастиря — Шаолінси. Мандрівний філософ і мудрець, він знав те, про що в Європі ще й гадки не мали. Для учнів моєї майбутньої школи його знання могли стати неоціненними. І не тільки в теорії.

Швидкий розвиток вогнепальної зброї призвів до того, що в Европі протягом буквально кількох поколінь були втрачені грізні таємниці рукопашного бою. А для мого нового товариша “божественне мистецтво” ната, цзю-еді, кунг-фу, цю-ань-шу були і зброєю, і ритуалом, і оздоровчими вправами, і мало не однією з підвалин його філософії. Чи можна було придумати кращого супутника на тому довгому й важкому шляху, який я собі обрав?

Це була перша моя знахідка, мабуть, тому я і згадую його частіше за інших. Інші… Італійський чернець-розстрига Діонісіо, послідовник Телезія та Піко делла Мірандолли, знавець творчості Петрарки, Бокаччо, Данте, мислитель з бунтівною душею й могутнім тілом, кошлатою головою сатира і суворим обличчям воїна. Математик і механік Гаспар, який народився в одному із швейцарських кантонів, завжди поглинутий своїми думками, худий, висотаний, аскетичний, у незмінному широкому сірому плащі, якому було більше років, ніж хазяїнові. Француз Рене, історіограф, поет, спадкоємець слави трубадурів Провансу та Лангедоку, що започаткували світську літературу Європи. Саксонець Гільдебранд, алхімік, який не знайшов філософського каменя, але впритул наблизився до відкриття законів побудови речовини з первинних елементів. Араб Алі, не дуже ревний послідовник Магомета, зате талановитий астроном. Дон Лючіліо, мій співвітчизник, лікар і анатом, що успадкував надбання античних, мавританських та іудейських медиків. Нарешті, Педро, старий вояка, колишній морський вовк, — він бував зі мною майже в усіх моїх мандрах і походах. З нього вийшов неперевершений економ, який охоче взяв на себе всі нудні, але необхідні господарчі справи.

З такими можна було починати! І початок був блискучим. Я радів, що завдяки мені багато людей одержать притулок, кусень хліба, можливість працювати від душі. Радів, що своїм учням вони передадуть не тільки знання, а й вогонь безкорисливого служіння істині.

Мої мрії втілювались у життя. Розпочалися заняття для перших студентів. Це були звичайні мандрівні студенти, не кращі й не гірші за інших — буйні, веселі, бешкетні, ненажери, п’яниці, шукачі любовних пригод… Та головне — жадібні до знань. Палац і сад, лабораторії і книгосховища виповнились голосами, сміхом, суперечками.

Так минув майже рік. Мешканці міста зрідка приходили до нас лікуватись, місцеві книжники — працювали в бібліотеці. Їм не відмовляли. Жебракам давали щедру милостиню, мандрівникам — притулок.

Якось заїхав архієпископ, я зустрів його шанобливо, показав і розповів йому все, чим можна було похвалитись. Офірував на його паству чималу суму. Викинуті гроші, бідні їх не побачать, та дарма. Він поїхав мовчки, хоча й не відмовив мені в пастирському благословенні.

Потім усі кудись зникли — і хворі, й цікаві, і мандрівники, і жебраки, і навіть люди архієпископа. Тиша — немов перед бурею. Мав би замислитись, та де там… Біци я не відчував, навіть коли від’їздив разом з Педро та Діонісіо до Кадиса. Там нібито мали розпродувати зібрання раритетних рукописів, серед яких, за чутками, були й рештки папірусів Александрійської бібліотеки, що їх колись палив халіф Омар. На нас чекало розчарування — папіруси виявилися фальшивими.

Вдома ми побачили жахливу картину. Дим від палаючого палацу піднімався в небо, а в дворах, у саду, біля фонтанів і басейнів лежали трупи студентів, солдатів, ченців. На подвір’ї нишпорили якісь темні постаті, щось шукали, збирали, винюхували, немов пацюки у рік чуми. Вихопивши пістолети, я кинувся вперед. Мої супутники не відставали — зблискувала шабля в руці Педро, із зловісним хурчанням розтинала повітря важка патериця Діонісіо. Постріли впритул, блискавичні удари — людиноподібні пацюки падали, розбігались на всі боки. Одного, в коричневій рясі, з погано виголеною тонзурою (чи не він був серед людей архієпископа?), я схопив за горлянку, притиснув до стіни.

— Хто? Навіщо? За чиїм наказом?

— В ім’я господа… — прохарчав він.

— Ти зустрінешся з ним цієї ж миті, якщо збрешеш чи промовчиш. Хто?

— Не знаю, шляхетний доне. Стихійний вибух народного обурення…

— Стихійний? А солдати, звідки солдати?

— Не відаю. Я вірний слуга церкви, я хотів зупинити, хотів допомогти…

Бреше. До чого тут народ, що лихого ми зробили народу? Хтось стоїть за цим “стихійним вибухом”. Хто?

— Де решта?

— Натовп повів їх до міста. Недавно, зовсім недавно…

Добре, живи. Певніше було б зарізати, але — живи. Чи встигну?

— Педро, Діонісіо, ви залишитесь. Допоможіть, кому можна. Я сам…

Закривавлені остроги знову й знову рвуть боки коня, шалений цокіт копит, і ось… Кінь затанцював на місці, задираючи голову, рятуючи губи від заліза вудил. Кров цівками юшить по сріблясто-білій шерсті. Дивись, дивись, твій хазяїн, мабуть, такого не бачив, ти теж… Хоча до чого тут хазяїн, ти земний кінь, ти всього набачився.

Сам… Що я можу сам? Та й хто може? Перед воротами міста шибениця, на ній — усі, кого я позбавив від турбот про кусень хліба, врятував од злиднів та переслідувань, дав можливість шукати Істину, вчити інших… Моя гординя, моя вина… Але перша думка була про інше, Хоч би хто стояв за цим, а знищив їх… народ. За що?

— Що ж ви робите, безталанні? Що ж ви робите, божевільні? Що ж ви робите, прокляті?

Назад, додому! Хто ще живий? Діонісіо й Педро. Китайця я не бачив ні там, у палаці, ні тут, на шибениці.

На його тіло я наткнувся, коли прискакав додому. Старий лежав навзнак у калюжі крові в оточенні вбитих солдатів. Я нарахував дев’ять трупів. Справді, не з тих був мудрець Шаолінси, кого беруть голою рукою. Гарна смерть. В бою, не на мотузці.

Я повільно брів мармуровими плитами подвір’я. Під ногами валялися пошматовані книги, битий посуд. Шукав живих і знав, що не знайду.

Педро лежав з розбитою головою, розкинувши мозолясті руки. Діонісіо сидів, притулившись спиною до колони; сиві пасма волосся закривали його лице, з грудей стриміла арбалетна стріла, закривавлена ряса подерта мушкетними кулями. Зламана палиця лежала поряд. Я сів біля нього, прибрав з лоба волосся, взяв його важку, вузлувату руку.

— Це ти, сину мій… — він мене так ніколи не називав. Згадав на порозі смерті свій сан чи… — Я дочекався тебе. Цей… слуга церкви. І солдати. Ми не помітили… — Ясно-червона кров струменіла на його сиву бороду, губи кривилися в болісній усмішці: — От і кінець. А як добре все починалося! Шкода…

— Я винен. Але я хотів, як краще… — разом з риданням вирвалося з моїх грудей.

Його рука ледь здригнулася.

— Добрими намірами вимощено шлях до пекла. Але Данте помилявся. Ні, не помилявся, просто пекло вже на Землі й до нього не треба мостити шлях. Винен не ти.

— Що ж, жити в пеклі треба за законами пекла, — так казала одна розумна… людина. Але ще не все втрачено. Я помщуся, я так помщуся, що пекло здригнеться!

— Знову — я та я… Не про те думаєш, сину мій.

— А ти… Про що думаєш ти?

— Прости їм, боже, і дай мені сили простити, бо не відають, що творять.

— Було вже. От і прощайте їм… з господом разом. А я…

— Нічого ти не можеш. Ніхто з них не винен. Або — всі винні. Кого карати? Як? Убивати?

— А чому б ні?

— Кого? Всіх?

— А чому ні? — повторив я.

Велика рука Діонісіо безсило впала на землю.

— Збирався б ти… до раю, сину мій. На іншу планету. А то наробиш тут такого… Надто легко кидає тебе від палкої любові до людства до не менш палкого бажання знищити це людство.

— Купка знавіснілих негідників — не людство.

— Таким, як ти, тільки дай волю. І можливості. Ви так почнете прищеплювати людям добро, що й людей не зостанеться. Руку карай, не сліпий меч. А до руки тобі не дістати.

— Дістану. Та й мечу інколи слід нагадати… Щоб не був таким сліпим.

Він закашлявся, кров струмком ринула на бороду. В запалі суперечки я забув, що розмовляю з помираючим. У відчаї я стиснув його руки. Він прохрипів, задихаючись:

— Не про те ми, сине мій. Один ти… Один лишився. Все, чого ми не зробили, що не встигли… Все тобі. Одному. Для людей. Їм на користь. Зроби… синку.

Тіло Діонісіо здригнулось і завмерло. Непорушні очі дивилися в небо, де з’явились перші зірки.

Підвівшись, я підійшов до Педро, щоб попрощатися з небіжчиком. Нахилившись над ним, раптом почув тихий стогін. Міцна виявилася голова у старого корсара! Тільки-но я встиг його перев’язати, замиготіли смолоскипи, заіржали коні. З’явилася депутація. Поважні городяни, представники архієпископа. Мені було висловлено співчуття…

Я звернувся до високого й праведного королівського суду. Наслідки? Розумна людина мала б передбачити їх, але ж це — розумна. Мої замки конфіскували, на гроші наклали арешт. Дещо я врятував, добре знаючи, що найліпший банк — темний ліс, найліпша каса — та, яку закопав під дубом.

З Педро, який видужав досить швидко, ми зустрілись у старій корчмі на околиці міста. Тепер мене нелегко було впізнати. Я вже не був грандом, “шляхетним доном”. Зацькований і переслідуваний втікач, поставлений поза законом. Я дав Педро грошей, спитав, що він збирається робити далі.

— Повернуся на флот. На ваші гроші я міг би довго жити безтурботно й забезпечено. Але кого отруїв вітер подорожей… Ні, я на флот. А ви, мій капітане?

— “Ваш земний шлях скінчився…” Ні, це я так. Тепер я можу розраховувати лише на себе. Спробую написати книгу, щоб розповісти нащадкам про все, до чого дійшов сам, шукаючи Істину.

— Нащадкам? Книги так добре горять! І навіть якщо не згорять, чи потрібна буде їм ваша Істина?

— Хіба, піднімаючи вітрила каравели, ми завжди знаємо, де кинемо якір? Хіба думаємо в запалі бою, чим він скінчиться? Як казали давні: “Я зробив усе, що міг. Хто може, хай зробить краще”.

Педро хотів щось сказати, але передумав, лише хитнув головою.

— Що ж, прощавай, мій капітане. — Він рушив до дверей і вже з порога, обернувшись, промовив: — Різниця між вами і божевільним ідальго з Ламанчі полягає в тому, що він вибирав супротивників усе-таки по собі. Що там — велети, дракони! Ваші супротивники страшніші. — Махнувши рукою, Педро вийшов.

Грюкнули двері.

“Ваше життя перетвориться на змагання з цілим світом. І ви його програєте…” Ти ба, усі беруться пророкувати долю!

За годину вийшов і я. І зразу чиїсь руки стиснули мої плечі. У світлі смолоскипа я побачив уже знайомого мені вірного сина церкви з почту архієпископа.

— Королівський суд виніс свій вирок, — криво посміхнувся він. — Але це суд мирський. А тепер його превелебність запрошує вас… на бесіду.

Бесіда з його превелебністю, мабуть, варта королівського суду. Та з мене досить. Навіть дурням слід учитися хоча б на власних помилках. А цей посіпака… Марно я зоставив його серед живих. Хоча ще не пізно виправитись. Я кинув погляд навкруги. З ним було лише п’ятеро. Зі зброєю, звісно, але всього п’ятеро. За кого ж вони мене мають? Навіть образливо…

Шпаги в мене, звісно, не було, звідки вона в підозрілого лахмітника, але кинджал сяйнув у багряних відблисках смолоскипа, і за мить смолоскип згас, засичавши в калюжі. Тільки бліде світло місяця падало на слуг його превелебності, розкиданих по бруківці, немов купи брудного ганчір’я.

У сусідньому провулку залунали голоси, замиготіли вогні, задзвеніло залізо. Ага, цих віслюків було більше, просто решту вони лишили за рогом. Ха! В цьому випадку за рогом — однаково, що на іншій планеті. Я легко перестрибнув паркан, пірнув у заглиблення брами… Втекти від погоні в нічному місті неважко, що я і зробив.

Кинджал ось тільки загубив. Лиха прикмета. Не буде мені щастя. Він завжди був зі мною, не раз рятував мене. А я його загубив. Зовсім один лишився. Навіть без кинджала.

“І пізнаєте ви істину, і вона зробить вас вільними…” Такий маленький крок до істини, і така цілковита воля. Цікаво, від чого звільняє наступний крок?

Золото з лісового банку доведеться нести на собі, бо крутими гірськими стежками не пройде ні кінь, ні мул. В одному місці через Піренеї перейшов дон Альварес, в іншому — дон Медина, в третьому… в четвертому… Південна Франція, Аквітанія… Країна з давніми і міцними традиціями боротьби проти ортодоксальної церкви. Країна, де ще вчувається дзвін меча Раймонда, бунтівного графа Тулузького, країна, над якою ще майорять страдницькі тіні абільгойців, країна, що й досі є твердинею гугенотів.

Іспанську борідку клином неважко підстригти на гугенотський манір, і ось — мосьє де Му, чи де Ло, як завгодно, стрункий, зграбний чоловік, правда, не дуже молодий, але жінкам іще дуже й дуже вміє подобатись, чоловік багатий, доброзичливий, щедрий, любитель прийняти гостей чи поїхати в гості, цікавий співрозмовник, знавець вин та кулінарії; купив будинок, у підвалі обладнав лабораторію, на горищі — обсерваторію, в найбільшій кімнаті — бібліотеку. Сад, стайня, яхта. Провінційні розваги. Фехтування. Прогулянки в гори. Прогулянки по морю. А головне — можливість працювати. Це я так думав.

Виявилось… Що, власне, виявилось? Нічого несподіваного. Мати наша, свята церква, має добру пам’ять, необмежений час, невичерпні ресурси. Церква — це насамперед система, а система завжди виграє в одинака, хоч би хто він був. З цього випливає, що одинакові слід увійти в іншу систему. Де її взяти?

Таємні ордени. Вони були дуже могутні, іноді безмежно могутні. І різні. Наприклад, орден люциферитів… Говорять про них багато (завжди пошепки), хоча знають мало. Єдине, на чому сходяться всі, — вони таємничі й страшні. Чому? Ну як це — чому? Схилятися перед сатаною… А чому перед богом схилятися не страшно? Може, навпаки — страшно не схилятися? Що там милосердний бог обіцяє тому, хто не дуже ревно служить йому? Дев’ять кіл пекла. Довічну пітьму, і сморід, і тисняву, і скрегіт зубовний… І полум’я — люте й невмолиме, жорстоке й немилосердне. Уявити тільки — руку обпекти на свічці — відразу відсмикнеш. А тут — нема куди відсмикнути, і не рука — весь палаєш… І муки ці вічні: “Покинь надію, хто сюди вступив”. Так, “бог є любов”, хто візьме це під сумнів? Хто?

Страх, де там любов! Сором людині плазувати все життя.

А в чому ж провина Люцифера? Адже й за церковними канонами він був наймудрішим і найпрекраснішим серед ангелів. Чим не догодив? “Не стану служити!”

І тільки? І за це — проклятий навіки? А як подумати, немало. Заробив прокляття, чесно заробив. Немало ангелів звабив за собою, і людину підняв проти Всевишнього, і змагався із всемогутнім богом, і мало не переміг… Хоча чому — мало? Переміг. Уже тоді, коли кинув в обличчя всемогутньому: “Не стану служити!” І не став. І не розкаявся. І милості не просив. Тим і переміг Люцифер, гордий дух!

Чи був він менш відважний, менш великий у думах своїх, ніж бог, який переміг… ні, тільки подолав його? Ні. Бог переважав його могутністю. Вогнем підперезаний з’явився він, і звеличився лише силою громів. Ось де правота його.

А орден, який своїм протектором обрав князя пітьми — що це? Досить довго не міг я наблизитись до них. Розмови розмовами, але діло я вперше побачив, коли орден зіткнувся з ворогом.

У сусіднє містечко прибула місія святої інквізиції. Страх, наче тінь величезної хмари, упав на місто. Привидом без тіла і обличчя, блукаючим могильним вогнем страх бродив вулицями, заповзав в оселі, мітив людей ще до того, як це зробили інквізитори.

Гряде суд! Невмолимий, немилосердний, невідворотний. Нема пощади тим, хто винен! А хто невинен? Усі винні! Хто насмілиться твердити, що не винен ні в чому — ні в словах, ні в справах, ні в думках? А хто насмілиться, той, отже, винен у смертному гріху гордині. В гріхах можна покаятися — що ж, каяття до вподоби богові, але це лише початок. Робив — з ким? Говорив — кому? Думав — про кого? Розраховував — на кого? Забув? Нагадають. І хто за себе поручиться, хто дасть гарантію, що під час нагадувань, коли рвуться жили і чути запах паленого тіла, в страшних муках переставши бути людиною і перетворившись на шмат змордованого м’яса, не назвеш — кого? Друга, коханку, сусіда, родичів, приятелів, знайомих, незнайомих — кого завгодно! На кого покажуть! На кого натякнуть! Але ж занапастити невинних — це занапастити навіки власну душу. Гріх довічний. Не скажу! Не назву! Не… Це навіть не смішно — така самовпевненість. Що ж робити? Самому заподіяти собі смерть. Але й це може бути доказом вини. Інквізиція викопує трупи засуджених, і вони теж горять на вогнищах — ніхто не уникне кари! Ну, це не страшно, нехай собі палять. Але що буде з близькими? Втекти самому, покинувши їх?.. А може, просто сидіти тихо й чекати? Не на всіх же падає важка долоня інквізиції. Як там: “Хай обмине мене чаша ця…” Блюзнірство? Хай так, але невже нічого не можна зробити?

Можна. І легко. Лише один крок потрібен, щоб перейти невидиму межу, яка відокремила підозрюваних, і опинитись коли не серед суддів, то десь поряд. В усякому разі поза підозрою. Для цього треба так мало — донести. Ах, донос — таке негарне слово, та й гріх — он Іуда був донощиком. Однак церква думає інакше, а їй видніше. Вона щедро ділиться з донощиком майном засуджених, звільняє своїх помічників від усякої підозри і навіть заплющує очі на деякі дрібниці. Ні, донос — це все-таки погано. Незручно. А де гарантія, що сусід уже не доніс? А як не доніс, то донесе. Ось зараз збирається, одягається… виходить. Чого ж ти чекаєш? його треба випередити. Швидше, швидше, швидше…

Страх робить з людей бидло. І перемогти страх можна тільки страхом. Донощиків стали знаходити вранці, кинджал у серці й камінь у роті — звичай, який прийшов з сивої давнини. Членам місії горлянки різали без таких церемоній, їх виховувати — тільки час втрачати. Арбалетна стріла пришпилила до крісла секретаря місії, а її голова, випивши вина з базару, відбув давати звіт богу у своїй великотрудній діяльності. Решта ревних слуг божих спішно відбули.

Це зробили люциферити. Вони зуміли, вони змогли. Вони змусили церкву відступити, хай тільки тут, хай лише на крок. Але — зробили. Чим не інша система?

Перший крок до ордену забрав багато часу й зусиль. Але далі все пішло швидко. Спочатку звичайний виконавець (орден не брав до уваги ніяких давніх “подвигів”), потім по сходинках, а коли й через сходинки орденської ієрархії до тих справ, на яких я добре знався. Протидія церковникам. Протидія, звичайно, може бути різною — підкуп, шантаж, таємні сховища… Моєю справою в ордені був контртерор.

Шпага, куля, стріла, отрута, зашморг — інквізиторам та їхнім помічникам було що згадати за ті три роки, що я був командором Аквітанії. Так, командор — дуже високий щабель в орденському капітулі. Великий магістр ордену бачив у мені свого наступника. Мій авторитет серед орденських братів був дуже високим. Все складалося блискуче, крім…

Підвалиною ефективної антицерковної пропаганди має бути лииіе правда, а правда потребує знань. Багато цікавого в працях великих мудреців та філософів, письменників та поетів. Але як донести це до людей? Орден міг би. Але не стане. Таємні, екзотеричні знання, що їх зберігав орден, стали застиглими догматами. Уривки великих знань зберігались, але далі не розвивалися. Важка запона містики ховала досягнуте від невтаємничених, а для втаємничених зовнішнє замінило суть.

Ритуали, часто запозичені у ворога — церкви, тільки перевернуті. Чорна меса, наприклад. Чорні свічки замість білих, молитви, які читають з кінця. Замість ікон — бронзовий монумент зеленоокого ангела Люцифера, який зрікся бога й приніс світло людині, — так свідчать перекази й легенди. Цікавого немало, але не для наукової системи знань. То що ж, під захистом і протекторатом ордену можна працювати самому? Можна, але тільки для ордену. Та й, крім того, пошуки Істини, як дещо нескромно звик я називати свої наукові заняття, поглинали людину цілком, мої обов’язки командора — теж. Чи слід дивуватися, що я обрав перше?

“Їх зреклося небо, і пекло їх не прийняло…” Орден виявився не менш ревнивим, ніж свята церква. Нелегко було до нього ввійти, ще важче покинути. Проти неспокійного одинака діяли відразу дві системи. І єдина його зброя — швидкі ноги. Ех ти, корсаре, конкістадоре, командоре… Тікай світ за оці… А багато чого тримало мене тут. Дім, книги, обсерваторія, лабораторія… Як там у Вергілія: “Не для себе будуєте ви гнізда, птахи…” Що правда, то правда — не для себе.

Мосьє де Му довелося зникнути, покинувши і оселю, і книги, і безповоротно втрачений час. Довелося зникнути, поталанило зникнути… Швидше — все-таки поталанило.

— Хай буде навіки проклятий дон Альварес, мосьє де Му, колишній Командор Аквітанії, колишній професор, колишній капітан… колишній полковник… колишній… колишній… Хай стане він… Хай не знайде він… Хай одержить він усе, що йому належить!

Куди подітися? Де те місце на Землі, куди не сягнуть закривавлені руки моїх переслідувачів? Англія, Німеччина, Італія?.. Немало змінилося країн, немало збігло років… Грошей теж. І ось в Італії, вже не сеньйор, де там, а просто Банталоне чи Панталоне — та й кому цікаво, як кличуть старого лахмітника, веселого п’яничку і любителя сумних пісень? Виявилось, що декому цікаво. Зашморг затягувався.

За багато років я шкірою навчився відчувати небезпеку. І ось зар аз шкіра в мене горіла. “Бо прийшов день гніву його, і хтсо може встояти?” Ніхто, звісно, де вже там.

Невже він казав правду, невже на всій Землі немає місця для мене іі схожих на мене? “Ваш земний шлях скінчився…” Не вірю! Повернуся в Іспанію. Скільки років минуло, хто там пам’ятає мене, хто згадає? Під розлогим дубом у Басконському лісі ще лишилося золото, з ним я втечу на Схід, у мусульманські країни, в Серединну Імперію або до Нового Світу — може, там, за океаном, не дістане церква.

Викопавши рештки свого скарбу, я виспався в лісі й увечері завітав до вже знайомої мені корчми. Склянка вина, кусень м’яса, купити коня, а потім ніч шаленого чвалу до найближчого порту, — і попереду моє Ельдорадо. Все ще буде в моєму житті!

До корчми зайшли альгвасил і три солдати. І ще чернець у чорній рясі й каптурі, що закривав половину обличчя. Він мені відразу не сподобався. Чернець щось шепнув альгвасилу, і весь гурт попрямував до мене.

Чернець, озброєні люди… Все, як і колись, багато років тому, під час моєї першої втечі з Іспанії. “І вітер повернеться на круги свої…” Вітер повернувся, я повернувся, все на місці. Тільки замість охорони архієпископа — солдати, замість моєї злої та веселої самовпевненості’-важка втома й приреченість у серці, замість мого кинджала — кухонний ніж.

Я налив вина в склянку й почав старанно різати м’ясо.

— Іменем короля вас заарештовано, — глухо зронив чернець.

— З якого це часу в Іспанії іменем короля заарештовують ченці? — ліниво поцікавивсь я, відпивши вина. — Щось ви сплутали, шановний. Чи, може, ви переодягнений офіцер королівської гвардії?

— Ну, ти, вставай, — буркнув альгвасил і спробував, піднявши мене за плече, виштовхнути з-за столу. Їм таки не сказали, кого мають заарештувати! Доручили, певне, просто прихопити одного шкідливого книжника.

Миттю відіпхнувши стіл, я каблуком збив альгвасила з ніг і повернувся до солдатів. Кухонний ніж — непереконлива зброя проти трьох шпаг, але важливо, в кого він у руці! І ось уже один із солдатів лежить на підлозі, обливаючись кров’ю, а чернець біжить до дверей, зрозумівши, що перевага в силі ще нічого не вирішує. А саме він цікавив мене найбільше. Я охоче поквитався б з тими, хто його послав, але поки що й цей згодиться! Він помер смертю боягуза, одержавши удар у спину.

Поворот на підборах, ліва рука, замотана в плащ, закриває груди, права з ножем виставлена вперед. Ну що, котики, будемо далі мишку ловити?

Ні альгвасил, ні двоє його солдатів не виявляли особливого запалу (от і добре, знатимуть, що не кожного книжника можна хапати за комір!). Інші відвідувачі корчми й поготів. А кінь у альгвасила виявився добрий, і ніч сховала мене.

Місто біля моря… Потрапити на корабель не дуже важко, навіть якщо тебе шукають. У гавані завжди метушня. Тільки не йти на кораблі, що стоять біля пірса. Певніше буде проплисти трохи, піднятися по якірному ланцюгу й сховатись у трюмі. А з капітаном можна домовитись і в морі, особливо якщо є вагомі аргументи.

Біла сутана ченця-францисканця, під сутаною — костюм моряка, золото й коштовне каміння зашиті в поясі, за поясом ніж, незворушний вираз обличчя. Хто мене впізнає?

— Подайте каліці, що втратив ноги в битві при… — І раптом: — Мій капітане!

Старий Педро, стерновий моєї останньої каравели, мій помічник і друг, невдалий економ невдалого абатства, сивий та скалічений, дерев’яна мисочка перед ним і кілька мідних монет у мисочці. Я ступив крок до нього, і краєчком ока побачив, що крізь натовп до мене прямують люди. Добре ж вони шукають!

Я швидко зняв пояс і кинув його в порожню бочку, що стояла поряд, показавши на неї очима. Шпигуни були ще далеко, ніхто нічого не помітив, а я схрестив руки на грудях і звернув погляд до океану, якого мені вже ніколи не бачити. Ніколи. Сідало сонце, і його проміння віддзеркалювалось у хвилях, лягаючи стежкою від берега до обрію. Шлях без кінця, шлях в нікуди… Так я й стояв, поки шпигуни не заступили від мене гірко-зчудовані очі Педро, метушню гавані, вітрила кораблів і золоту стежку за обрій.

З порту мене приставили в монастир святого Домініка. Руки зв’язали за спиною (урок у корчмі дечого навчив). Здоровенний чернець з могутніми раменами, молочно-рум’яним симпатичним обличчям, блискучими чорними очима й сніжно-білими зубами весело привітав мене:

— Ах, професоре… Ми так чекали… Ласкаво просимо!

І, відвернувши рукав ряси з волохатого ручиська, що скидалося на стегно тура, широко розмахнувся і вдарив мене в обличчя. Кров з розбитого носа ринула мені на груди. Я всміхнувся йому в очі:

— Даремно ви це зробили, ваша превелебність. Ви помрете за це, ваша превелебність.

Рожевий колір зник з його обличчя, воно стало ліловим, немов налилося буряковим соком. Я навіть злякався, що він дасть дуба без моєї допомоги. Таке буває з повнокровними кремезняками. Мене б це дуже засмутило. Але він розрядився громовим гарчанням:

— Ти… Я… Та я з тебе душу виб’ю!

Важкий дубець, та в таких руках… Душу він з мене не вибив, душа моя виявилася добре припасована до тіла, але втіхи порозмовляти зі мною тут-таки, на місці, він своїх колег позбавив. Прийшов до тями я аж під ранок, у підвалі. Коли мене звідти вивели, я заточувався, налітаючи на стіни й обвисаючи на руках наглядачів. На перше ж запитання захарчав, удаючи що розмовляти не можу — опухле обличчя підтверджувало це, але, показавши на пера та папір, дав зрозуміти, що можу писати. Руки розв’язали…

Стоячи непорушно, можна розім’яти м’язи, розігнати кров, непомітно для стороннього ока напружуючи й розслабляючи тіло. Потім різко хитнувся вперед, сперся рукою на стільницю і, як з катапульти, кинув себе через стіл, ногами збивши вартового, а краєм напруженої долоні діставши горлянку ченця-велета. Розбиті хрящі гортані — тут уже ніякі лікарі не допоможуть. Чернець звивався на підлозі — життя нелегко відходило з його могутнього тіла. Всі немовби заціпеніли на мить. Я посміхнувся:

— Не бійтеся, поки що нікого не зачеплю. Звикатиму…

І ось уже два роки я тут, у камері одного із замків, що належить святому трибуналу. Мати наша, свята церква, виявилась дуже терплячою. Час від часу ввічливі, спокійні розмови.

Якщо прославлений військовий, що очолював так багато походів та експедицій, славний нащадок славних предків дон… і таке інше визнає свої переконання помилковими, — але обов’язково привселюдно, — йому згадають усі його заслуги, повернуть конфісковане майно і забезпечене, приємне життя в будь-якій країні Європи. Якщо ж дон не одумається… Свята церква, незважаючи на лагідність свою, має інші засоби, щоб наставити нерозумних дітей своїх… Краще трохи страждань тут і довічний порятунок там, на небесах. Чи не хоче шляхетний дон пересвідчитись?

Відблиски малинового вогню на стелі підвалу, розпечена жаровня, якесь залізне причандалля, розвішане по стінах, могутні хлопці в шкіряних фартухах на лискучих від поту тілах, у червоних каптурах з прорізами для очей.

Інквізитори роздирали на макунаедрі нестямних жінок, прикладали їм до тіла розпечені залізяки, і вони зізнавалися — так, вони відьми, літали на шабаш, танцювали з Сатаною, занапащали людей… Зізнавалися навіть найупертіші — хай один раз вогнище, ніж конання без кінця! Потім узялися за мене. Бовдури! Я сотні разів помирав від спраги в безводних пустелях і тонув в океані; мене кусали отруйні гади й комахи, коли важким мачете я прорубував шлях крізь джунглі до таємничої країни Ельдорадо; розмальовані жерці майя своїми обсидановими ножами лишили чимало позначок на моїй шкірі; що нового могли показати мені слуги церкви? Загартоване багатьма роками війн та мандрів, моє тіло виявилося на диво міцним і витривалим. І забрало багато сил у божих трударів. Однак усякий терпець може урватись, навіть той, що обумовлений палким бажанням догодити богу. Від мене відступилися, втративши надію переконати.

— Сатана! — кричав кат, кидаючи інструменти. — Вельзевул допомагає йому! Пекельна кузня кувала це прокляте тіло, пекельне полум’я гартувало цю пропащу душу! Звичайна людина вже б давно вгамувалася або… хоча б померла! Це неможливо! Такого не може бути!

Боротьба можлива завжди, навіть тоді, коли, здається, виходу немає. І в цій боротьбі я переміг. Я знову переміг! Зранене тіло не дуже заважало мені мислити (дух володарює над тілом, кажуть вірні діти церкви; що ж, нехай вчаться). Доглядач кілька разів передавав мені вино, м’ясо й фрукти від “старого безногого моряка”. І тут золото мало силу. Не могло воно лише одного — вивести мене звідси, щоб розповів людям — ні, не про Істину, я навчився зважати на свої сили, — про шлях до неї.

А вчора у мене був гість. Товстий, рум’яний, доброзичливий єзуїт, увічливий, напахчений, благодушний, зовсім несхожий на бовдурів-інквізиторів. На ньому була шовкова фіалкова сутана, і пахло від нього фіалкою. Гарненький такий товстунчик, лагідний, лише в очах у нього проблискували холодні вогники.

— Шукаєте Істину? — люб’язно поцікавився він. — А навіщо?

Ну от, здається, і наукова дискусія, про яку я мріяв. Щоправда, умови трохи нерівні, але нехай. Буде фора цьому підсвинку.

— Істина потрібна людям.

— Людям? — черевце його заколихалося, підскакуючи на колінах, зарум’янилися товстенькі щічки, очиці заплющилися. — Цій наволочі? Це вони вам самі сказали? Всі в один голос чи по черзі? Та ні, навряд. Ви, мабуть, самі визначили, до чого прагне людство.

— Це все пусте. Істина потрібна людям.

— Ви знову своєї. Це вам треба, щоб їм потрібна була Істина. Вам так заманулось. А їм потрібне зовсім інше. До мене, як до служителя церкви, зверталися тисячі людей. Тисячі! Просили хліба, грошей, роботи… Притулку, захисту, безпеки… Спокути… Забуття… Істини не просив ніхто. Розумієте — жоден!

— А вони знають, у кого що просити. Істина — не ваша парафія.

— Згоден, нехай ваша. І не собі, хай бог милує, не собі. Все — людям. Людям, бач, потрібна Істина! їм потрібно подивитись післязавтра автодафе, де ви серед десятка відьом, одного чародія та кількох поганеньких єретиків будете головною стравою. Почуєте, як вони горлатимуть: “Вогню! Ще вогню!” Встигнете почути!

Істина потрібна вам. Але не буде вас — не буде Істини. Тієї, якої ви могли б досягти. Істина потрібна мені. Мені, ордену Ісуса, церкві. І ви потрібні. Чому ви усміхаєтесь? Ваш розум, вдача, навіть вперте прагнення досягти того, чого неможливо досягти… Легко знайти бажаючих визнавати догмати церкви, яка перемогла, і сподіватися за це на свою частку благ! Таких багато, таких більшість серед укоханих вами людей, і це добре! Ними легко керувати, на них слід спиратись, хоча й ненадійна це основа… Але потрібні й інші, такі, як ви. Вони потрібні церкві, це про них кажуть, що розкаяному грішникові небеса радіють більше, ніж тисячі праведників. І не судіть про церкву по тих живодерах з підвалу. Що вдієш… Церква не мстива, вона лише карає провини, проливаючи сльози співчуття. І людям бажає добра більше, ніж ви.

Чим хочете здивувати? Бога нема? Звичайно, нема! Є церква. Але спробуйте залишити людей без бога! Натовп, що зірвався з ланцюга… Та вони вас же й розіпнуть, а бога собі все одно вигадають. Або їм вигадають… Що ще? Земля — куля? Крутиться? А якщо ви скажете, що це не так, вона перестане крутитись? Хтось від цього втратить шматок хліба? Захворіє? Помре? Не народиться?

Церква любить людей, і вона мудра. Людям не потрібні зараз ці знання. Потім, колись… І саме церква, що зберегла й примножила знання і культуру, донесе їх людям. — Він розчулено усміхнувся, розвів коротенькі, пухкі ручки. — Ави — шукайте собі свою Істину, займайтеся наукою, збирайте знання — і хай допоможе вам бог… І церква.

Не бажання допомогти людям нині керує вами, а гординя. Я зробив! Я видумав! Пірат— і в пророки!

Та пожартував, пожартував, не треба брязкати ланцюгом. Знову скажу: працюйте для церкви, і люди згодом уславлять ваше ім’я! А поки що — келія (вони бувають досить затишними) чи окрема оселя, розкішний сад, книги і все таке інше, добра їжа, вино… Можливі в принципі й інші умови. Різні. Дуже різні. Назвіть. Вам підуть назустріч, дуже далеко підуть, набагато далі, ніж ви можете собі уявити. То як?

— “І повів його на високу гору, і показав усі царства земні і всю красу земну. І мовив: “Усе буде твоє, якщо станеш на коліна переді мною”.

Єзуїт нервово захихотів:

— Це як Сатана зваблював Ісуса? Оце так єретик! Яку кумедну роль ви відводите представникові святої церкви, га? Годі вам цитувати ці дурниці, ви ж не провінційний священик! Тим більше що у вас нібито знайомство було… кха… з самим… як його, посланцем?.. Та й пропонували вам трохи більше, ніж усі царства земні? Не дивуйтеся, ми, звісно, при цьому не були. Але ви декому дещо казали, а церква має свої методи. Сміливі люди бувають наївними, ті, що будуть мовчати на тортурах, балакучі за склянкою вина… Та не має значення… Інше важливо. Спокушали вас, мабуть, більш вправно, ніж… кхм… того, але ж ви… ви воліли залишитися з нами. Тож не треба посилатися на Писання. По-своєму можна?

— Чому ні? Не з вами я зостався — з людьми. А людям — і втретє повторюю — потрібна Істина. Можете утаїти її від людей, давши їм досить хліба, вина, притулку, розваг. І люди перестануть бути людьми. Назавжди.

Страшну ненависть побачив я в очах єзуїта. Потім він пішов. Мовчки.

Закінчується моя ніч. Востаннє сьогодні на величезній площі лунає моє ім’я. Гучне ім’я. Криваве, горде, зранене, нещасливе…

Ранок. Сонце залило все довкруж. Ведуть відьом — моїх супутниць туди. А серед них є гарненькі, нічого не скажеш!

А он там, посередині, величезне кострище. Це для мене. Певно, кількість дров має бути пропорційна тягареві гріхів. Для мене не пошкодували, гріх скаржитись.

Натовп шумує. Святковий одяг. Гітари. Яскраві квіти в зачісках жінок. Жваво торгують напоями, ласощами. Усмішки. Сміх. Веселі голоси. Вигуки: “Вогню!” Діти на парканах, деревах, на руках матерів, на плечах батьків. Натовп вирує, терпець уривається. — Вогню! Швидше, більше! Вогню! Піднявши голову, сходжу на вогнище. От і все. Часу більше немає. Шкода.

Хто це там видирається до мене приставною драбиною? А, це він, товстунчик, мій позавчорашній співрозмовник. Що йому? Хреста подає. Якщо поцілую — розкаюсь, тоді змилуються — придушать перед тим, як запалити вогнище. Мовляв, церква добра до останньої хвилини, він сам обрав… Сам, звісно. І не зганьблю свій кінець, усі знають. Але хреста принести — будь-хто з помічників міг би, а мій приятель не полінувався, сам несе. Чого б це? Ага, розмову закінчити хоче. Знайшов час і місце. Що тобі, підсвинку? Він схилився до мене і засичав, забувши про хрест: — Ну, і нащо ви прожили життя? Що зробили? Рукописи не горять… Це вигадали невдахи, недоумкуваті бовдури, і втішають себе. І ще довго втішатимуть у майбутньому. Ще й як горять! Чудово!

Але у вас нема навіть цієї втіхи: ваша перша книга давно вилучена, давно забута, та й була вона… Ви ж хотіли написати другу. Де ж вона? Навіть у вогнище кинути нічого. Чого зажили? Навіщо жили?

Я посміхнувся йому в обличчя. Нічого не зробив, нічого не встиг. А навіщо ж таке велике вогнище? Навіть більше, ніж примарилося мені в Чорному Замку, коли пообіцяв мені його мій співрозмовник з далеких світів, який хотів, але не міг допомогти людям. Велике вогнище склали мені, і в цьому — визнання. Та й сам розумієш, не дурень. І… йди геть! Обрид! Кат он нудиться.

Він покотився по драбині вниз.

І раптом — я знайшов Істину! Я знаю все! Не встигну лише… не встигнути розповісти про невідомі країни та неземних красунь, про чужі світи, далекі й близькі водночас, космічні вітри, що напинають вітрила міжзоряних кораблів, і велетенські сріблясті фіалки, що квітнуть серед вічного мороку далеких планет, які не знають Сонця, про…

П’янке й свіже повітря планети Соан дихнуло мені в обличчя.

Полум’я спалахнуло відразу, вигнувшись і лунко ляснувши, як вітрило каравели…

Девід Келлер ВТРАЧЕНА МОВА Оповідання

Девід Філіпс III був таким прегарним немовлям, що ним могла пишатися будь-яка родина.

І його родина пишалася ним: його батько — Девід Філіпс II і його дід — просто Девід Філіпс; пишалися ним також його мати та сестри. Вони милувалися міцним тільцем, жвавими, допитливими очима, коротким темним волоссям хлопчика і подовгу балакали про те, яке це щастя для сім’ї мати нарешті після трьох дочок спадкоємця чоловічого роду. А коли хлопчикові виповнилося два роки, вони вже говорили про нього менше, а коли він досяг чотирирічного віку — перестали й зовсім вихваляти.

Щодо здоров’я хлопчика, то з ним усе було гаразд.

Але він ніяк не хотів говорити.

Всі родичі, лікарі, з якими вони консультувалися, були переконані, що малюк міг говорити, якби тільки захотів.

Він же мовчав.

Він, звичайно, плакав, але з часом це минулося. Здавалося, дитина готує себе до того, аби прийняти життя з усіма його прикрощами, як стоїк, може, навіть, як філософ.

Хлопчик не мав відхилень у розумовому розвитку. Він навчився сам собі давати раду: одягатися, їсти, бавитися. Це була справді життєрадісна, кмітлива, цікава дитина.

Тим часом вся родина непокоїться, всіх турбував стан хлопчика. Заможні батьки звернулися до послуг фахівців, але це не допомогло. Малюка заохочували, силували, навіть карали, прагнучи витягти з нього хоч звук, але марно. Він терпляче сприймав будь-яке поводження з собою і далі жив своїм безмовним життям.

Він бавився тими самими іграшками, що й діти його віку. Працював, їв, спав, мав свої уподобання, улюблені заняття, не цурався мандрівок з родиною, і в сім років з нього вже був добрий, кмітливий, привітний хлопчина, гордість сім’ї і водночас її розпач.

Він залишався німим.

Попри свою безмовність, хлопчик ніколи не втрачав контакту з оточенням. Він завжди розумів, чого від нього хотіли. Його аж ніяк не можна було вважати за глухого. За допомогою тестів у нього виявили виняткову чутливість до звуків. Коли одного разу равлик виліз уночі з акваріума і впав на заслану килимом підлогу, хлопчик почув звук падіння і прийшов равликові на допомогу. Він любив слухати пташиний спів, музичні радіопередачі, сімейні балачки. Навіть більше: він чув звуки, яких не чули інші члени родини, а ось сам не подавав голосу. Підрісши, хлопчик навчився розуміти не тільки те, чого хотіли від нього інші, — він навчився виказувати свої бажання, хоч і не за допомогою мови.

Ще з двох років у нього з’явилася звичка водити на папері олівцем. Пізніше він став користуватися крейдою, а також ручкою та чорнилом. Спершу це були звичайні дитячі карлючки, що їх виводять діти, отримавши папір та олівець.

Пізніше у нього виробилося доволі систематизоване написання знаків, котрі хоч і видозмінювалися щодня, але все ж мали певну усталеність і незаперечну послідовність.

— Та це ж письмо! — вигукнув фахівець, що приїхав за тисячу миль подивитися на дитину. — Це письмо, і дитина силкується спілкуватися зі світом.

Це все, що він міг сказати. Зрештою, всі бачили, що це письмо. Бо чим же ще це могло бути? Але що за письмо? І що воно означає? Навіть коли родичі за рухами хлопця довідувалися, що окремі його знаки передавали, скажімо, бажання поласувати виноградом під час сніданку, то чи легше їм від цього ставало?

Фахівець вів далі:

— Дитина знає те, що вона хоче висловити, і висловлює це по-своєму. Знаки, якими вона користується, не схожі на жоден відомий нам різновид письма. Якби хтось взявся вивчити ці знаки, то хлопець міг би з ним спілкуватися. Ваша родина достатньо заможна, щоб найняти кількох освічених людей, які б вивчили ці знаки. Якби він походив з бідної родини, то закінчив би свою освіту в школі для розумово відсталих. Держава, певна річ, не взяла б на себе турботу про нього.

— Але ж він не розумово відсталий, — запротестувала мати.

— Це чисто теоретичне питання, — відповів фахівець. — Упродовж століть людство спілкувалося спочатку за допомогою звуків, а пізніше — письма. Письмо — не що інше, як замінник звуків. Навіть читаючи про себе, людина підсвідомо перетворює друковані символи на звуки і отримує значення друкованих рядків і цілих сторінок. Крапки та тире в азбуці Морзе просто замінюють літери, які у відповідних комбінаціях означають звукосполучення, а ці звукосполучення протягом століть мають певне значення. У вашого хлопця свої власні символи. Немає жодного сумніву в тому, що вони мають для нього конкретне значення. Ви наштовхнули мене на цю думку, а мої спостереження цілком це підтвердили. Але те, що він відмовляється прийняти символи оточення, вивчити абетку, користуватися засобами спілкування своїх пращурів та сучасників, відразу ставить його в ряд аномальних дітей.

— Але не розумово відсталих! — вигукнув батько. — Я бував у школах для розумово відсталих. Я говорив з лікарями, що опікуються ними. Я силкувався уявити мого сина у їхньому середовищі, порівнював його з ними. Я не психіатр, не претендую на роль психолога, але якщо мій син розумово відсталий, то тоді я білий слон.

Вчений лише безпорадно всміхнувся і знизав плечима.

— Думайте як хочете. Зрештою, він ваш син, і вам вільно гордитися ним. Я згоден, що він гарний хлопець, але він є і залишиться назавжди лише гарним хлопцем, лише фізично здоровою твариною. З часом він виросте, але й тоді буде таким самим, як і сьогодні, лише дорослим. Люди не любитимуть його, глузуватимуть з нього, уникатимуть його так само, як вони уникають кожного, хто не живе за загальноприйнятими мірками, хто не йде разом з усіма в одній спільній упряжці. Ваш син аномальний, і він залишиться таким доти, доки не засвоїть засобів спілкування, якими користується все людство. Глухонімого можна навчити писати, ба навіть говорити, а ваш син має бунтівну психіку. Він відмовляється вчитись.

— А що, коли він не може вчитися? Хіба це бунтарство? — заступилася за хлопця його сестра, випускниця колледжу, що спеціалізувалася на психології, мові та формуванні навичок. Вона любила свого малого брата і прагнула будь-що допомогти йому.

— Перепрошую, ви не зовсім мене зрозуміли. Річ, бачите, в чому… Хлопець настільки розвинений в усьому іншому, що створюється враження, ніби він навмисне і свідомо не хоче вчитися говорити. Дозвольте пояснити. Всі ви знаєте, як пишеться англійською мовою слово “яйце”. Але дозвольте мені написати це слово так, як він:

Тепер я пишу так, як це робимо ми…

EGG

Я показую йому мій напис. Даю йому яйце. Далі показую його напис. Я всіляко силкуюся пояснити, що його і мій написи означають одну й ту саму річ — яйце. Відтак я забираю його напис, даю йому чистий аркуш паперу і прошу переписати англійське слово, що означає “яйце”. Він заперечливо хитає головою і пише по-своєму. Я маю багато трирічних суб’єктів, які переписують це слово і знають, що воно означає “яйце”, а він відмовляється це робити. Вій вважає, що я помиляюся. Це доводить, що він має бунтівний розум. Він відмовляється виконувати вказівки. Він вважає, що його написання слова “яйце” правильне, а моє помилкове. Таку дитину не можна навчити. Він хоче, аби Ми вчили його мову, і не хоче вчитися нашої. З теоретичної точки зору це можливо, але трудність полягає в тому, що його мова незвукоза. Такою мовою не можна говорити.

— А чому б то й ні? — вигукнула сестра. — Він, скажімо, пише слово, що означає “яйце”. Я розумію напис. Я перекладаю його на звук і вимовляю слово “яйце”. Чому ж не можна говорити цією мовою?

Вчений лише похитав головою і мовив:

— Я переконаний в тому, що не може бути мови без звуку.

— А що ви скажете про розмову глухонімих за допомогою пальців? — запитав батько.

— Нічого особливого. Пальцями вони утворюють певні знаки, а ці знаки означають або слова, або літери, з яких складаються слова. А словами користуються всі — чи то в звуковій, чи знаковій формі. Навіть знаки народу майя залишаються беззмістовними доти, доки ми не утворимо з них слів. Якби ваш син вивчив мову глухонімих, картина б одразу змінилася. Але ж він відмовляється перейняти будь-який спосіб спілкування. І саме в цьому я вбачаю бунтівливість його розуму.

— Я намагався бути з хлопцем якомога більше разом, — відповів батько. — Ми провели вдвох дуже багато часу — ловили рибу, виїжджали за місто, мандрували. Може, він і справді має бунтівний розум але, на мій погляд, він є таким, яким йому судилося бути від народження, і бути інакшим не може. Я дійшов висновку, що він цілковито задоволений своєю письмовою мовою і що ця мова для нього не абищиця. Він дуже тішиться, коли хтось із родини цікавиться нею. Його письмо важить для нього дуже багато, і він гордиться ним. Мені часом здається, ніби йому стає прикро від того, що ми недостатньо розвинені, аби зрозуміти його письмо.

— Ну то знайдіть когось, хто б міг озвучити це письмо, і тоді я погоджусь, що це справді мова. А так мені нема чого додати, — сказав учений і залишив їх.

Наступного року батько повіз Девіда Філіпса III до Лондона. Там мешкав Генрі Джордон, винахідник, що своєю працею у галузі дослідження вібрації зажив всесвітньої слави. Він винайшов віброфон — нову друкарську машинку, в яку можна було говорити, як у мікрофон. Машинка перетворювала звукову мову на письмову у вигляді друкованого тексту. При добрій вимові пристрій не допускав помилок у написанні слів. Батькові запала в голову одна думка, і він пустився в дорогу за чотири тисячі миль, готовий на будь-які витрати, аби досягти мети. Завдяки рекомендаційним листам він доступився до лабораторії вченого. Його розповідь про сина зворушила серце винахідника, а симпатичний, з приємною зовнішністю хлопець відразу викликав у нього зацікавлення і приязнь.

— Я, либонь, прошу неможливого, — почав Девід Філіпс II, — але це мій син, і раптом неможливе стане можливим. Ви маєте пристрій, що перетворює звукову мову на письмову. Чи не змогли б ви сконструювати пристрій, який би діяв навпаки? Щоб можна було, скажімо, вклавши в нього письмовий текст, озвучити його?

— Який текст?

— Будь-який. Візьмімо для початку хоча б написання англійською мовою слова “яйце”.

— Але ж ви знаєте, як звучить це слово: EG, EGG, просто egg. І не треба вам для цього ніякого пристрою.

— Так, але це наше, англійське звучання. А мовою мого сина це слово може звучати зовсім інакше.

— Як це може бути? Ви щойно сказали, що він ніколи не розмовляє, навіть не вимовляє звуків.

— Це правда, але в Америці я чув від лінгвістів, що мова може бути лише звуковою, отож його символам мають відповідати якісь звуки, навіть, якщо він і не вимовляє їх. Зрештою, ось його записи. Уявіть собі, що він писав протягом усієї нашої подорожі з Нью-Йорка, повністю поринувши в роботу. Може, це оповідання? І ще я помітив ось що: він хоче мати друкарську машинку.

— Ну то чому б вам не купити її?

— Я вже давно б це зробив, але йому потрібна не така машинка, якими користуємося ми. Він повсякчас подає мені своє письмо, а тоді показує на мою портативну машинку.

— Тобто ви хочете сказати, що йому потрібна така машинка, яка б мала його письмові знаки?

— Саме так.

— Я зроблю йому таку машинку, — сказав Генрі Джордон. — Залиште мені його записи. Доведеться ретельно їх проаналізувати, розбити на окремі графічні елементи і сконструювати машинку, на якій би можна було друкувати ці елементи, так само, як і писати їх ручкою чи олівцем. А ви тим часом покажіть вашому синові Лондонську вежу та Трафалгарський майдан. Заходьте через три дні — я вже матиму для нього подарунок.

На третій день батько та син повернулися до майстерні Генрі Джордона. Винахідник провів їх до кімнати, в якій стояли лише стіл та стілець. На столі виднілася друкарська машинка із закладеним у ній аркушем білого паперу. Джордон натиснув на п’ять клавішів, вийняв папір і подав його хлопцеві. На папері було надруковано слово “яйце” його літерами:

Девід Філіпс III придивився до напису. Відтак почав розглядати машинку. Далі взяв папір і попросив, аби його вклали назад до машинки. Тоді він уважно оглянув клавіатуру і повільно, страшенно повільно почав друкувати своїми літерами слово “яйце”. І нараз розплакався від щастя, кинувся цілувати батька і знаками виказувати свою вдячність винахідникові. Решту дня він безвідривно сидів за машинкою, а обидва чоловіки стежили за його діями, порівнювали тексти з написаними від руки, вказували на різні предмети і просили друкувати назви.

Тієї ночі в готелі хлопець не заснув доти, доки машинка не була надійно приладнана до ліжка в такий спосіб, що він міг тримати її під час сну.

— Єдине, що залишається ще зробити, — сказав батько, — це перетворити його машинопис на звукову мову.

— Авжеж, — погодився Джордон, — але це не так легко, як вам здається. Зайдіть до мене через тиждень.

Тієї ночі батько не міг заснути. Він сидів біля синового ліжка, дивлячись на хлопця з гордістю і надією. Хлопець спав спокійно, але й уві сні не випускав із рук машинки. Рано-вранці батько прийняв рішення. Він ухвалив собі викликати радіограмою дочку, що спеціалізувалася на психології, мові та формуванні навичок, адже вона так любила свого малого брата. Телеграма була коротка:

“ПРИЇЖДЖАЙ ДО ЛОНДОНА

ПЕРШИМ ПАРОПЛАВОМ. ТИ НАМ ПОТРІБНА.

Батько.”

Через тиждень вони втрьох зайшли до Генрі Джордона. Винахідник був втомлений, змарнілий, але щасливий.

— Все гаразд, я зробив пристрій, — сказав він просто. — Ви не винні мені жодного цента. Я можу тепер застосовувати цей принцип для озвучення будь-якого типу письма. Тепер люди, втомившись читати, зможуть вкласти сторінки книги до такого пристрою і сприймати зміст тексту на слух. Ану ж, спробуємо. Хай ваш син надрукує щось.

Мімікою вони пояснили Девідові Філіпсу III, що він має робити. Хлопець надрукував три рядки через два інтервали. Винахідник взяв у нього аркуш, вклав його до іншої машини і натиснув клавішу. З машини долинули звуки, що, здавалося, були мовою, але їхнього змісту ніхто не міг зрозуміти. Хлопець заціпенів. Він здивовано подивився на батька, потім на сестру, на Джордона і на митах попросив повторити те ж саме. Джордон надрукував слово “яйце” мовою хлопця і показав йому аркуш. Відтак він вклав цей аркуш до другого пристрою і натиснув клавіш. Почулося лише одне слово.

— Це слово, — пояснював Джордон, — означає його мовою “яйце”. Звучання слова відповідає його написанню. Хай хто-небудь з нас спробує його вимовити. Я покладу на стіл кілька різних предметів, а ви, Енн, вимовите це слово, і ми побачимо, що він робитиме.

Вони відтворювали слово “яйце” на пристрої доти, доки сестра не навчилася його вимовляти. Відтак на стіл було покладено годинник, ключі, сірники, гроші, цвяхи і яйце. Енн підвела хлопця до столу і, показуючи на розкладені на ньому речі, вимовила вивчене слово. Хлопець, не вагаючись, взяв яйце і подав його сестрі.

— Бачите? — сказав батько, — мій син чує. Ми завжди були переконані в цьому. Він чує, хоча й не говорить. Зате він може писати. Його письмо можна перекласти на звукову мову і відтворити на пристрої. Він розуміє цю мову. Решта залежить від тренування.

— Це схоже на колію, по якій потяги рухаються лише в одному напрямі, — промовив з безнадією Джордон.

— Принаймні це — колія, — не поступався батько. — Давайте закладемо до пристрою цілу сторінку тексту і послухаємо, як він звучатиме.

— Як на мене, то це тарабарщина, — відказав винахідник.

— Це лише тому, що ви не мовознавець, — різко заперечила сестра. Тут треба фахівця-мовознавця.

— Що ж, давайте перевіримо, — сказав, посміхаючись, винахідник. Саме зараз у Лондоні відбувається зустріч учених усього світу. Всі разом вони репрезентують на менше, як п’ятдесят мов. Хай вони прослухають запис. Може, котрийсь із них упізнає знайомі звуки.

Через день шістдесят чоловік з різних кінців світу зібралися в спеціальному приміщенні з винятково доброю акустикою. Їм розказали, в чому справа. Для повного з’ясування ситуації вчені поставили десятки запитань, на які батько, Джордон та Енн давали відповіді. Відтак цілу сторінку хлопцевого машинопису було закладено у звуковідтворювальну машину. Щоб учені могли краще розрізняти звуки, текст подавався в уповільненому темпі.

Після того як прослухали запис тексту, в приміщенні запала тиша, що переривалася невпевненими коментарями деяких учених. Один по одному мовознавці підводилися зі своїх місць і залишали приміщення, даючи знати, що вони не могли нічого зрозуміти. Нарешті залишився лише один чоловік. Він підійшов до розчарованих експериментаторів.

— Я не впевнений у тому, що збираюся сказати, але, може, це вам стане у пригоді, — почав він, ніби виправдовуючись. — Я народився в Уельсі і знаю деякі з уельських діалектів. Мені здається, що ми чули уельську мову, але саме цього діалекту я не знаю. Проте я знаю невеличкий закуток в Уельсі, де багато років тому існувала дивна мова, що дуже різнилася від усіх інших діалектів. П’ять років тому я їздив туди досліджувати цю мову. Нею може говорити лише одна жінка, яку звати Гренні Ланарч, але її ніхто не розуміє. Я чув від неї цю мову, і мені здається, що вона схожа на те, що ми чули сьогодні. Отже, на мій погляд, це старий уельський діалект, яким говорить Гренні Ланарч. Ось її адреса. Крім свого діалекту, вона досить добре говорить по-англійському, отож ви можете попросити її прослухати ваші записи і навіть зробити фонографічні записи її давньої мови.

— Ми поїдемо туди, — сказав Девід Філіпс II.

— Але ця мова не може бути уельською, — сказав винахідник, — адже ви з Нью-Йорка.

— До 1765 року наші пращури мешкали в тому містечку, — сказав батько, — отож тоді вони були ніким іншим, як уельсьцями.

— А те, над чим ми зараз стільки морочимося, може, являє собою приклад спадкової пам’яті. Принаймні психологи вважають, що такі речі можливі.

Вони поїхали до Уельса і невдовзі прибули до невеличкого містечка на березі моря. Проте Гренні Ланарч вони вже не застали. Вона померла два роки тому. Вони зайшли до її будиночка, посиділи на її старих стільцях, дивилися на хвилі крізь ті самі вікна, що й вона колись, але самої Гренні Ланарч вже не було.

Винахідник нервово постукував пальцями по столу, не знаючи, що і як сказати. Батько сидів, безсило опустивши руки. Хлопець, якого дуже зацікавила нова обстановка, щасливо всміхався. Сестра сиділа з пополотнілим об: личчям і заплющеними очима. Нарешті батько стрепенувся, наче зі сну.

— Ми зробили все, що могли, — вимовив він пошепки. — Наш хлопець міг би спілкуватися своєю мовою, але ця мова мертва. Він приречений на самотність.

Сестра розплющила очі, простягнула до хлопця руки і пригорнула його до себе. Відтак різко повернулася до батька.

— Що це значить? — вигукнула вона. — Що значить — приречений на самотність? Він може написати все, що захоче, і коли ми вкладаємо запис до пристрою, то чуємо слова і можемо навчитися їх розуміти, а якщо ми можемо збагнути цю мову, то можна також навчитися говорити нею; а коли б ми говорили нею, то він може чути нас і відповідати на своїй друкарській машинці. І не смій говорити, що він буде самотній. Він не буде самотній — я буду з ним.

— Це неможливо, — промовив батько з ніжністю та любов’ю в голосі. — Це неможливо, Енн. Це б було занадто великою жертвою з твого боку. Чому ти повинна жертвувати всім задля нього?

Вона ще міцніше пригорнула до себе хлопчика й відповіла:

— Бо він мій брат.

Переклад з англійської Володимира Романця.