Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Михайло Слабошпицький ГІЛКА ЯЛІВЦЮ ІЗ СААРЕМАА Нарис

Така вже склалася традиція, що розповіді про великі й малі подорожі заведено починати з дороги. Мабуть, це тому, що значна частина нашого динамічного життя минає в путі.

Рейсовий літак Таллін — Кднгісепп, здається, безрушно завис між низькими рідкими хмарами і збриженим безбережжям Балтики. Але літак реве моторами, здригається від натуги — значить, ми летимо. Я зводжу очі вгору на вицвілі хмари, і пам’ять мені підказує вичитане в книгах, коли готувався до поїздки на Сааремаа: в це небо з острова (тоді він називався Езель) у серпні й вересні сорок першого важко здіймалися літаки і брали курс на Берлін. Майже тисячу вісімсот кілометрів з бомбами на борту — до мети. З них тисячу чотириста — над Балтійським морем. Вісім годин у повітрі, в тилу у ворога. Це було якраз у ті дні, коли геббельсівська пропаганда трубила на весь світ, що радянську авіацію вже остаточно знищено, що вже зовсім близький переможний фінал війни.

Що думали, що відчували наші льотчики тоді, вдивляючись у холодне темне, поцятковане тривожними зірками небо? Висота — майже сім тисяч метрів. Негерметичні літаки. Температура за бортом — мінус сорок п’ять градусів. Я читав спогади учасників тих польотів. Читав, як часто вони потрапляли в смуги непроглядного туману й орієнтувалися тільки по карті. Читав, як не хотіли їх слухатися задубілі руки й ноги, як від величезної нервової напруги на них інколи нападали зорові галюцинації. Бувало, що вони сприймали яскраву зірку за ворожий винищувач із увімкненою фарою.

Після першого нальоту берлінське радіо повідомило: “В ніч з 7-го на 8 серпня великі сили англійської авіації, кількістю до 150 літаків, намагалися бомбити нашу столицю. Діями винищувальної авіації та зенітної артилерії основні сили англійців були розсіяні. З 15 літаків, які прорвалися до міста, 9 збито”. У відповідь на цю інформацію англійці передали таку довідку: “В ніч з 7-го на 8 серпня жоден літак з нашої метрополії не підіймався в повітря через украй несприятливі метеорологічні умови”.

До речі, в тому нальоті на Берлін було всього 15 радянських літаків. І лиш один збили ворожі зенітки.

Дев’ять нальотів на Берлін. На його воєнні об’єкти радянські льотчики скинули 311 бомб загальною вагою 36 050 кілограмів. Доречно сказати, що англо-американська авіація за весь 1941 рік скинула на Берлін 35 500 кілограмів бомб.

В одній з книг я прочитав лист з Берліна на фронт: “Дорогий мій Ернсте! Війна з Росією вже принесла нам багато сотень тисяч убитих. Похмурі думки не полишають мене. Останнім часом уночі до нас прилітають бомбардувальники. Всім кажуть, що бомбили англійці, але ми точно знаємо, що тої ночі нас бомбили росіяни. Вони помщаються за Москву. Берлін од вибухів бомб здригається… Рідні Віллі Фюрстенберга служили на артилерійському заводі. Завода більше не існує!.. Коли російські бомби падали на заводи Сімменса, мені здавалося, все провалюється крізь землю. Навіщо ви, Ернесте, зв’язалися з цими росіянами? Невже не можна було знайти щось спокійніше?..”

…Десь там попереду, внизу, — місце тодішнього аеродрому з назвою Кагул, назавжди вписаною в історію війни.

У мирному небі над Сааремаа — пасажирський літак. Думки людей у ньому дуже далекі від війни, смертей і трагедій.

З усіх у літаку, мабуть, лише мій друг Юло Туулік цієї миті вертає думкою туди, через сорок з лишком років назад, бо в нього нараз здригнулись і загострилися риси обличчя, мовби він знову побачив те, від чого несила відірвати очей. Він там, у своєму дитинстві, під ногами у війни. В його документальному романі “Ялівець вистоїть і в посуху” є слова про таку мить душі: “Потрібна була найменша інформація, щоб увімкнулися механізми пам’яті, народжуючи давнє відчування, клацнули сигнальні лампочки, зімкнулися канали з минулого в сучасне… Пам’ять крові і пам’ять часу поєдналися…”

Очевидно, саме Сааремаа і Сирве — ті місця і той стан, де для нього поєднуються пам’ять крові і пам’ять часу.

А наш літак уже несподівано згойднувся і пішов на посадку; всіяний осінніми перелісками й кам’яними брилами, посмугований білими биндами доріг, острів швидко розрісся в очах, рвонувся нам назустріч.

— Ось ти й на Сааремаа, — здивував мене рівним, буденним тоном Юло, коли ми вийшли до маленького аеровокзалу, під вільгуватий подув морського вітру.

Його обличчя вже набуло свого звичного виразу. Він уже знову готовий усміхатися, виголошувати жартівливі сентенції і каламбури. Очевидно, людина не може довго бути в стані заціпеніння душі — також умикаються невідомі захисні механізми, імунні системи психіки. Розумне життя боронить себе від руйнівної дії пам’яті. Знову ніби аж відторгає, загерметизовуе до іншої нагоди мічені атоми пам’яті. До тої несподіваної миті, коли знову вдарить дзвін із минулого і атоми пам’яті прийдуть у рух, як кров’яні тільця, і вибухнуть спалахом, од якого засліпиться погляд на сучасне, але зримо, виразно, об’ємно, мов на рентгені, зблисне минуле.

“Сааремаа” — у цьому незвичному, як довгий подих, слові є щось особливе. В ньому сказано про піщану, кам’янисту, суглинкувату землю. Про солонавий присмак прибережного повітря. Про павутиння рибальських сітей, що обсотують острів з різних боків теплого сонячного дня. Про острівних чоловіків, які приходять у світ, згідно давньої легенди, вже з веслами в руках. Про досвітковий дзвін якірних ланцюгів, з яким рибалки виходять у море. Про застиглий вираз чекання в очах багатьох поколінь жінок, задивлених у море, звідки вони виглядають своїх чоловіків. Про нехапливі помахи крил вітряків, що перегортають сторінки часу, здувають з них пил забуття і тління…

З прадавніх часів аж до сьогодні зберігся на Сааремаа культ справжніх мужчин. Справжній мужчина повинен, мовлячи словами поета, не їсти уїжно й не спати уліжно. Справжній мужчина має привілей уставати до сходу сонця і трудитися до сьомого поту. Справжній мужчина той, хто проводжає дружину в поле і не замикає дверей дому свого, хто обігріє і нагодує подорожнього, хто вміє латати рибальські сіті й тримати вітрило. А якщо він ще знає й усі секрети соління салаки і в’ялення камбали, то йому взагалі ціни не скласти, — може додати до цього мій друг Юло, який народився на маленькому острові Абрука біля Сааремаа і виріс серед справжніх мужчин, серед цих ставних і мовчазних остров’ян.

“Чи знаєш ти, наскільки бідний грунт півострова Сирве, в який пішов коріннями ялівець — витривалий і жадібний до життя, іржаво-червоний посушливого літа, синювато-чорний безсніжної зими? — писав Юло Туулік. — Жителі Сааремаа також схожі на ялівець, що приносить свої терпкі ягоди ніби на знак того, що все в житті йде за своїми законами”.

Отже, Сааремаа…

Якось Юло мені сказав:

— Хто не бачив Сааремаа, той не бачив Естонії.

Ми пили каву в його затишній квартирі на вулиці Ретке, за вікнами гуляв морозний вітер і лежав незвично щедро всніжений Таллін. Я тільки-но встиг прочитати тоді роман Юло “Ялівець вистоїть і в посуху”.

Я запитував, коли буде друга книга роману.

— Друга книга… Коли тобі за сорок — уже не та гострота відчуттів, не той запас душевних сил, багато недоречних сумнівів у собі й своєму ділі… І про війну вже так багато сказано… Сьогодні якось інакше треба писати про війну, — думав уголос Юло.

У його книзі є такий авторський відступ: “Я втомився від війни. Іноді відчуваю, що готовий кинути все посередині — не писати вже ні рядка. Таке бувало й на війні, коли смерті й злигоди настільки знесилювали людей, що позицію передавали іншій частині. Однак війну не полишають на половині чи фронт відкритим…”

У нього була своя війна. 27 жовтня 1944 року сім’ю вчителя Каарела Тууліка, де був і чотирилітній Юло, разом з тисячами інших людей зігнали до мису Сирве й відправили у “велику Німеччину”. Там і знайшли свої могили Туулікові земляки. Через два з половиною десятиліття шукав Юло у Європі сліди депортованих тоді сирвесців, щоб усе те описати в своєму романі. Водночас вивчалися трагічні подробиці десанту наших військ на Сирве, який фашисти вирішили зробити своєю останньою цитаделлю на Моонзундському архіпелазі. Цей десант з гавані Роомассаре на Сирве не здобув перемоги. Бій в Техумарді став колективним подвигом визволителів Сааремаа.

Що хотів сказати своїм романом Юло?

“Виникнення, характер і хід цієї війни — все докладно описано. Я не маю наївної думки додати щось нове до історії війни. Та й писати я взявся не так про війну, як про той дивний біль, що розриває душу, біль, якого я вже ніколи не міг позбутися. Я не можу пояснити цей біль чи переказати його. Мабуть, єдина можливість у мене — відтворити картину, схожу на давно бачену іншими, яку з дрожем упізнають, і тоді поступово, подібно до того, як устає з-за холодного обрію розжарене небесне тіло, наблизити це явище минулого до очей людей так, щоб вони не могли відвести погляду й інстинктивно відступали крок назад, щоб заціпеніти від жаху: невже таке й справді можливе?”

Ми їдемо на Сирве і ще здалеку бачимо його — меч помсти на полі Техумарді.

Спиняємося біля пам’ятника з білого сааремаського мармуру.

Довкруж — мирний пейзаж. Дрімає під помірним осіннім сонцем ялівцевий перелісок. Унизу, між прибережних каменів, біліють лебеді. На моріжку неподалік поскубують жухлу траву вівці. Маревіє на обрії корабель. У небі нечутно, як павук тонку нить, тягне свій сріблястий слід реактивний літак.

Заспокійливо хлюпають хвилі.

Не хочеться вірити, що тут ходила війна.

Але очі спиняються на маленьких гранітних трикутниках могил. Однакові, як солдатські конверти воєнних літ, вишикувалися акуратними рядами, одна біля одної, мов патрони в обоймі, завжди готові вистрелити.

У кожного дата смерті — 1944-й. У боях за півострів Сирве.

“Мертвий тільки той, хто забутий”, — згадую чийсь вислів.

Юло розповідає мені про них. Хто як загинув.

Одним навальним ривком пройшов Естонський стрілецький корпус до Курессааре (нинішній Кінгісепп). Дехто вже навіть вважав, що весь острів визволено. Справді, лишалося зовсім небагато. Півострів Сирве. Сорок кілометрів вузенької смуги землі, що витикається з Сааремаа в море на південний захід.

Посеред ночі біля Техумарді корпус натикається на переважаючі сили противника. То був страшний бій, у якому ніхто не хотів відступати, не міг відступати. Наші солдати прагнули встигнути врятувати сирвесців од депортації. Німцям одступати було вже нікуди.

Той нічний бій у Техумарді. Невже все те справді було тут?

“Тихого й теплого осіннього ранку 9 жовтня все величезне приморське поле біля Техумарді сочилося кров’ю — солдати лежали один на одному, естонці й німці разом, ще горіли танки і тліли ядучим димом автомобільні шини; тут убивали гарматним, кулеметним і автоматним вогнем, кололи багнетами, били лопатами, прикладами і ножами, а в багатьох місцях билися навкулачки, хапали один одного за горло. Те, що в дію пішли ножі, лопати і дужий просто душив слабшого, було не від нестачі боєприпасів. Ніч була така темна і свої так перемішалися з чужими, що, натиснувши на спусковий гачок, можна було вбити людину, яка могла виявитися і не ворогом. На полі біля Техумарді тої жовтневої ночі солдат упізнавав солдата навпомацки. Хто мав довше волосся, ті були фріцами, і їх треба було душити…”

Якщо на визволення від фашистів усього Моонзундського архіпелагу — крім Сирве — було витрачено кілька днів, то на проривання лінії оборони між селами Унгру й Пагілла, яку захищала ціла німецька дивізія, пішло десять днів.

Десять дорогоцінних днів. Тут, на Сирве, наші війська понесли найбільші втрати.

За ці дні фашисти встигли провести депортацію сирвесців.

Трагедії не змогли запобігти. Все цивільне населення було кинуто в табори “великої Німеччини”.

“Тої ночі, протягом усіх наступних годин, коли десантники наближалися до піщаного берега Сирве… тої ночі ми ще були потенційно врятовані”, — зіставляє хронологію подій Юло.

За визволення Сирве гинули ще тисячі людей. І тисячі малих, старих, немічних, тисячі дружин і матерів визволителів ґвалтовно, під дулами автоматів гнані дорогами Німеччини вмирали на тих дорогах повільною смертю, згасали, мов свічки на вітрі, за колючим дротом таборів.

Війна агонізувала і вбивала людей далі, як і раніше, не вибираючи: хто солдат, а хто — дитина.

Юло до найдрібніших деталей вивчив усе, пов’язане з тими днями. Фашисти сконцентрували на Сирве 12 тисяч солдатів, 500 кулеметів, 300 гармат ї мінометів, 11 реактивних установок, 12 танків. Вони збиралися захищатись аж до зими. Вони вважали свій бастіон неприступним. Два з половиною кілометри між селами Унгру й Пагілла — лінія фронту на Сирве.

Юло знайшов у зведеннях тих днів таку цифру: тільки 19 жовтня 1944 року на фашистські позиції щохвилини летіло 1600 снарядів і мін. І ці артпідготовки тривали по сорок хвилин.

Потім наші знову й знову кидалися в атаку. “Вони йшли по спаленій землі, де валялися тільки шмаття одягу, дивно покручена зброя і жалюгідні шматки колючого дроту біля випадково вцілілих стовпів. Спалена земля ще відстрілювалася, ще гинули наші. І серед полонених у багатьох були ознаки божевілля”.

Конвойовані сирвесді вже брели дорогами Німеччини. А тут неймовірно високо знову зростала ціна за перемогу.

За неї треба було ще заплатити тисячами й тисячами життів.

Фашисти знали, що пощади їм не буде. Вже коли лінію оборони прорвали і вони, відстрілюючись, одходили далі й далі, швидко перемірюючи гірку кам’янисту землю півострова, опинилися аж на березі моря. Потім одстрілювалися вже звідти, стоячи по груди в воді. Всіх їх там і перебили. Потім, кажуть самовидці, в берег довго вдаряли криваві хвилі. А на хвилях гойдалися трупи.

І, мабуть, така неприродна, незвична, аж моторошна тиша стояла в небі, в морі, і на землі.

І зараз на Техумарді тиша. Звична тиша. Спокійна тиша теплої осені.

Ми з Юло старші за кожного похованого тут. Вони загинули в дев’ятнадцять, двадцять, тридцять, тридцять п’ять… Ми живемо, а їх немає. І ніколи не буде.

З моря, звідти, де висаджувався десант, де закипала вода 1 здригалося небо, налітає вологий вітер і остуджує думки.

Ще довго стоїмо мовчки. Недоречно говорити, і слів ніяких немає.

Цього дня ми будемо ще на кількох воєнних кладовищах.

Щораз виходитимемо з них, оточених невисокими кам’яними загорожами — десь по пояс людині, — і Юло щораз бережно замикатиме металеві дверцята, — через які всі заходять на кладовища.

Замикатиме на цих клаптиках землі, вкритих солдатськими могилами, тишу вічного трауру.

Їдемо від Техумарді. Траса рівна, як лід, розсікає рідкі переліски. Ялівець, берізки, вільшина, горобина. З траси обабіч витікають старі, зарослі мохом і травою дороги. Біля кожної з них на білому кам’яному стовпі — покажчик. Яскраві білі літери на синьому фоні. Фарби ніде не вицвілі й не облуплені. Це — назви сіл: Карусте, Соодевахе…

Їх дев’ять, цих сіл.

Вони існують тільки в своїх назвах.

Цих сіл на Сирве від осені 1944-го немає.

Могили їхніх жителів розкидані по Німеччині.

Оглядаюся на пам’ятник. Меч помсти стримить вістрям у небо і грізно блищить на сонці.

Його добре видно з будь-якої точки Сааремаа і Сирве, з усіх околишніх островів, з моря і з неба.

Його тепер добре буде видно і мені з моєї пам’яті.

В мою свідомість увійшло слово “Техумарді” — гостре, як ніж, як біль, пронизливе, мов тривожний скрик чайки.

Я дивлюся в лице свого друга. Аскетичне лице людини, що виглядає значно старшою за свої сорок п’ять. Од страждань і думок не молодшають. Стражданнями і думками людина переганяє свій біологічний час.

Мовчазним поглядом обводить він сирвеські ландшафти.

Як багато на світі залежить од випадковості. Чи потрапив би я сюди, якби не прочитав його роман? Адже все почалося саме з нього.

Вже вдома я знову перечитаю “Ялівець вистоїть і в посуху” й зустріну там такі слова, на які чомусь не звернув уваги спочатку: “Чи повинен я під впливом злої долі сирвесців і тепер, через три десятиліття, пам’ятати тільки про страждання і смерть? Я запитав себе: чи потрібно це мертвим? Ні, непотрібно. Мертві вже нічого не усвідомлюють і не відчувають, ні в чому вони не мають потреби. Вони мертві. Тільки в мені, живому, переплелися, змішалися під впливом минулого страх, співчуття, повага, скорбота й гордість, і мертві беруть участь у народженні цього почуття. Тільки так ми пов’язані з тими, хто пішов од нас. Може, звідси, починається почуття нації — непояснене, непередбачене, але й незнищенне”.

Сааремаа — для нього щось набагато більше, ніж просто “мала батьківщина”.

Сааремаа — це пам’ять його крові.

Юло мовчить і мовчить з посутенілим обличчям.

Машина швидко несеться вперед, мов літак по злітному полю. Ліворуч унизу починається море й пливе в далекий обрій. Якусь веселу мелодію насвистує наш водій — молодий хлопець зі спокійними, розумними очима.

Він народився через десять років після перемоги. Він — це вже інше покоління. Покоління, дистанційоване від війни. Він готовно зрозуміє Юло розумом, але з серцем — складніше.

І він у тому жодною мірою не винен.

А машина мчить і мчить, мовби ми прагнемо наздогнати той час.

Юло веде мене на цивільні кладовища. Показує могили тих, хто повернувся спекотного літа 1945-го з Німеччини і помер тут, на своїй землі.

Чомусь довго не можу відійти від однієї могили. На ній написано ім’я, яке я звідкись знаю: Лійна Хююдме.

— Це її щоденник наводжу я у книжці, — тихо каже Юло.

Коли він через три десятиліття ходив по Сирве, шукав тих небагатьох, хто ще лишався живим і розпитував їх про ті дні, хтось йому сказав, що ця дівчина з села Месса вела в Німеччині щоденник.

Він ніколи не бачив Лійни Хююдме. Йому показали тільки її могилу. Але старенька мати (тепер вона похована поряд з донькою) після довгих вагань оддала Юло зошит, списаний хімічним олівцем. На першій сторінці його було записано німецький переклад кількох слів, якими сказано майже все про дні табірного життя: “нічого не вдієш”, “тяжко”, “мертвий”, “мало”, “погано”… Справді, в тому житті людина могла обійтися тільки цими словами. Всі інші — то вже конкретизація вираженого в них. Можливо, забуто ще одне слово: “хвороба”. Бо разом з голодом, страхом і наругою там їх переслідували хвороби, їхніх маленьких дітей косили скарлатина і дифтерит. Могилки маленьких сирвесців у Європі, певно, давно вже зрівнялися з землею. А тут, далеко від дітей, поховано їхніх батьків.

Війна розкидається життями, як вітер порошинами. Війна має свій спрощений варіант укорочених людських доль.

Між могилами й на могилах — пожухлий верес, висохлий деревій — рідкі невибагливі трави на бідному піщаному грунті, посеред незмінного тут плитняку. І подекуди з-за надгробків виглядає сумний низькорослий плющ.

Могили акуратні й доглянуті. Відчувається, що до кожної хтось приходить і наводить тут лад дбайливими руками.

Десь я чув таку фразу: про культуру народу може сказати його ставлення до могил на рідній землі.

А як же з тими могилами, що лишилися в чужих землях? Народ навіть не може доглянути їх.

Ці могили навічно пов’язали сирвесців з усією великою Європою. Від такого скорочуються відстані на землі, світ стає тіснішим. Він стає мов комунальна квартира, в якій мешканці знають один про одного все і в якій ніяке горе і ніяку радість не можна приховати від стороннього ока.

Горе сирвесців — у Європи на очах.

Якби тільки вона не витрачала стільки сил, щоб його забути.

Звичайно, дуже важко пам’ятати так багато: Хатинь і Саласпілс, Кортеліси і Піски, Бухенвальд і Майданек…

Але пам’ятати треба. В ім’я мертвих і живих. В ім’я того, що було й що буде.

До цього нас закликають могили. То тільки здається, що вони мовчать. Ні, вони озиваються до живих, до тих, хто є і хто буде: пам’ятайте про життя!

Йдемо по звечорілому Кінгісеппу. Вже опускається на ніч у море сонце і напливає волога темінь. Старі бруковані вулички, старі будинки, криті червоною черепицею (її завозять на острів з материка). І здається, що саме ці вулички, будинки, дахи акумулюють дивовижну тишу. Ту тишу, яка буває тільки у вечірніх полях.

Неквапливі в рухах і стримані в жестах та словах остров’яни не люблять галасу і необов’язкових слів. Тих слів, які ми часто кажемо просто так, для годиться. Слово вони вимовляють лише тоді, коли в ньому справді виникає необхідність, коли без нього ніяк не обійтися. Для них слово — це майже свято. Вони виховані морем. А море визнає не слова — вчинки.

— Всі приїжджі кажуть, що Таллін дуже тихе місто в порівнянні з іншими столицями. Може, це й так, — стиха мовить задуманий Юло. — Але справжня тиша тільки тут, на Сааремаа. Повертаєшся з островів — і Таллін видається аж надто галасливим містом. Я завжди втікаю сюди, на острови, працювати…

— А може, тут річ не тільки в тиші?

Він пише другу книгу “Ялівця…”. Тут — усе те, про що йдеться в ній.

— Може, не тільки в тиші… — погоджується Юло.

У цьому схожому на музей місті (майже кожен його будинок охороняється законом як пам’ятка архітектури), місті, про яке він стільки мені розповів, також важко повірити, Що тут ходила війна.

…Пізньої ночі в готелі біля знаменитого Курессаарського замку, спорудженого ще в тринадцятому сторіччі, ми знову говоримо про війну, про сирвесців, про десант у Техумарді.

Коли він ходив по селах і шукав сліди тих людей, про яких хотів розповісти в своєму романі, біля Техумарді зрізали старі дерева. І тривожним зойком озивалися електропилки, щораз натикаючись у стволах дерев на осколки й кулі. Не тільки людські душі, а й навіть дерева вийшли з війни пораненими…

Заснути незмога, і ми виходимо в осінню ніч. Прямо перед очима здіймає в темне мовчання неба гострі шпилі башт середньовічний замок. Освітлений знизу потужними прожекторами, він видається ще більшим і ще грізнішим, ніж удень. І чомусь мені хочеться його порівняти з волею цих острівних людей. Справіку жили вони тут, обступлені зусібіч морем і небезпеками. Сюди приходили завойовники і винищували острівних людей. Але дрібні рештки сааремаасців трималися своєї суворої і скупої землі, мов ялівець її грунту. Вони лишалися тут, народжували дітей, відроджувалися роди. Ніщо не зламало їхню тверду, мов каміння, з якого споруджено цей замок, волю.

Вже в Києві я знову й знову згадуватиму зустріч з тим чоловіком. Звати його Ліблік Пріте. Він — директор найбільшого на Сааремаа риболовецького радгоспу. Пріте розповідав, як вирішили вони гуртом відродити спалене у війну село Вінтрі, як вірить у те, що на колишньому згарищі милуватиме зір затишне сільце і лунатиме сміх дітей.

Слухаючи його, я подумки повторював: “Ліблік Пріте… Ліблік Пріте…” Де я міг чути це ім’я? І вже коли ми попрощалися, коли я поніс у своїй правиці відчуття дужого потиску сильної і вольової людини, я згадав: про нього я читав у романі Тууліка.

…Після перемоги вцілілі сирвесці поверталися додому. Десь на території Польщі злодій украв з їхнього вагона клуночок. Певно, думав, що там якісь харчі. Але там було восьмимісячне немовля. Розчарований злодій викинув клунок на рейки. Добре, що в ту мить по них не проходив поїзд.

Немовля підібрали, занесли у вагон. Воно не вмерло в довгій дорозі від різних хвороб. Його привезли на Сааремаа.

Тим немовлям був сьогоднішній Ліблік Пріте. Милосердя винесло його з війни на своїх утомлених і поранених руках.

Коли я від’їздив з Сааремаа, мені хотілося узяти звідси щось на згадку. Те, що нагадуватиме про все. Сказав про це Юло.

Ми стояли на вокзалі, звідки йдуть маршрутні таксі на материк. Паром переправляє їх через протоку Суурвяйн у порту Куйвасте.

Юло мовчки вийшов з вокзалу, а потім повернувся з гілкою ялівцю в руках.

— Сааремаа — це ялівець, — сказав він.

…Та гілка ялівцю стоїть у мене й сьогодні на столі і нагадує мені про ті дні на Сааремаа.

Зовсім маленька гілочка. Маленька часточка острівних лісів. Як маленьке життя однієї людини порівняно з життям цілого народу.

Анатолій Сиротенко МИНУЛЕ Й СЬОГОЧАСНЕ АНГОЛИ Нарис

Розповідь про сучасну Анголу варто почати з короткого екскурсу в її минуле. Воно мало чим відрізняється від минулого більшості країн Африки. Та ж колоніальна доля, те ж невільницьке становище народу. Така вже природа колоніалізму — якомога більше взяти, якомога менше дати. Не відзначався оригінальністю і його португальський різновид — неподільно користувався всіма скарбами. А вони — унікальні. Країна володіє значними запасами нафти, діамантів, срібла, залізної руди, міді, урану, вугілля, літію та багатьох інших корисних копалин.

Просторі сільськогосподарські угіддя завдяки родючим грунтам і сприятливому клімату дають на рік по два-три врожаї продовольчих та технічних культур. У надбережних водах Атлантичного океану вдосталь промислової риби, в безкраїх лісових масивах східних провінцій країни ростуть цінні породи дерев. Різноманітний і багатий тваринний світ Анголи. Слони, крокодили, зебри, антилопи, буйволи, рисі, мавпи по-варварському винищувались мисливцями з Європи.

Упродовж майже п’яти століть з Анголи безперервно вивозились її багатства. Перелік товарів визначався попитом ринку. Колонізатори збагачувались на продажі ангельського каучуку, діамантів, кави, нафти. Майже чотириста років африканців-невільників відправляли до американських берегів.

За двадцять два кілометри на південь від Луанди, на березі мілководної затоки, стоїть будинок, що нагадує невеличкий палац. Тепер тут музей рабства. Сюди, в мальовниче місце, куди прилітають зимувати рожеві фламінго, прибувають туристи, щоб дізнатися про минуле країни. Саме тут, у підвалах цього будинку, тримали перед відправкою в рабство молодих ангольців, закутих у кайдани, з важкими дерев’яними колодками на шиї.

Багато століть боровся з колоніалізмом народ Анголи. В ніч з 10-го на 11 листопада 1975 року ватажок Народного руху за звільнення Анголи (МПЛА) Антоніо Агостіньйо Нето підняв у Луанді прапор нової суверенної і незалежної держави — Народної Республіки Анголи. Він тоді виголосив крилаті слова: “Народ, що прагне стати вільним, непереможний”.

Колоніалізм відступив, але залишив по собі злидні, голод, розладнану економіку. До революції Португалія була основним джерелом кваліфікованої робочої сили для колоніальної Анголи, тому що близько вісімдесяти п’яти відсотків місцевого населення не знали грамоти. Віками культура лишалась забороненою цариною для мільйонів ангольців, і колонізатори добре засвоїли, що зберегти своє панування в Анголі вони зможуть, лише тримаючи народ у темряві, обмежуючи кількість школярів із чорною шкірою.

У 1975 році менше двадцяти відсотків ангельських дітей шкільного віку відвідували навчальні заклади. На десять тисяч чотириста дев’яносто п’ять жителів припадав один лікар.

Неписьменність — ця тяжка спадщина минулого — стала серйозним гальмом на шляху розвитку незалежної Анголи. Розуміючи це, народний уряд багато робить для ліквідації культурної відсталості країни. За роки незалежності вже близько мільйона робітників, селян, військовослужбовців отримали сертифікат про закінчення курсів лікнепу. Школи широко відчинили двері для всіх дітей. Прийнято закон про загальну обов’язкову безкоштовну освіту. За парти сіло в десять разів більше учнів, аніж до революції. Звичайно, слово “парти” — умовне. Їх не вистачає навіть для десятої частини дітей. Та й шкільних будівель поки що обмаль. От і стає школою відкритий майданчик десь у затінку під баобабом. Не розв’язана ще проблема забезпечення дітей підручниками та шкільним приладдям. І дипломований вчитель поки Що рідкість. Тому довелося залучити до вчителювання випускників восьмих і навіть шоетих класів. Але й цієї категорії письменних людей також мало. В багатьох класах вдвоє-втроє більше учнів, аніж належить.

Люди з початковою освітою сьогодні очолюють великі промислові підприємства, державні установи. На керівних посадах працюють майже всі студенти національного університету. У молодих людей, справжніх патріотів своєї батьківщини, зранку в руках шкільний підручник, вдень — робочий інструмент, а ввечері — автомат. Така ангольська дійсність. Країна вчиться, будується, бореться.

Велику допомогу НРА подають СРСР, Куба, НДР, ЧССР, Болгарія, В’єтнам, Угорщина. В учбових закладах нашої країни навчаються чимало ангольських студентів. Сотні молодих спеціалістів уже повернулися на батьківщину з дипломами. В різних районах НРА при сприянні СРСР створено десять центрів професійно-технічного навчання, обладнаних сучасним устаткуванням, де працюють радянські викладачі.

Урядова “Жорнал ді Ангола” так оцінила роботу одного з центрів: “Створений в м. Лубанго за допомогою СРСР центр професійного навчання є одним з кращих у країні. За п’ять років він підготував понад 95 % спеціалістів для сільського господарства, серед яких — механіки, зварники, трактористи, токарі”.

Пізніше ми зустрілися з радянськими викладачами, які працювали в цьому учбовому закладі. Їхній керівник В. П. Кропивницький розповів, за яких складних умов їм доводиться навчати. Люди приходять з дуже низькою підготовкою. Паралельно з заняттями по спеціальності доводиться “підтягувати” їх загальноосвітній рівень. Багато уваги надається й виховній роботі. Адже ніколи раніше в школах Анголи вона не проводилась. З великим бажанням діти вивчають російську мову, дивляться наші фільми. Радянські викладачі організовують тематичні вечори, диспути, політінформації. Спільно з ангольськими викладачами засновано музей радянсько-ангольської дружби. Експозиція музею розповідає про важливі етапи революційної боротьби ангольського народу, розкриває багатогранність співробітництва з СРСР. Чимало експонатів виготовлено руками учнів.

У провінції Уїла, де розмістився учбовий заклад, часом з’являються банди унітовців. Дехто з учнів, які їдуть додому на канікули, не повертаються до навчання. Їх убивають або залякують. Кожен фахівець сільського господарства зараз на вагу золота. От і летять в них кулі ворогів, які прагнуть завдати втрат основній галузі економіки, де зайнято близько вісімдесяти відсотків всього працездатного населення.

У країні розпочато роботу по оновленню села. Вже діють десятки кооперативів. Спеціалісти з Узбекистану працюють разом з ангольськими селянами на полях бавовнику, в’єтнамці допомагають вирощувати рис, болгари — кукурудзу та овочі, кубинці — цукрову тростину. Все більше радянських тракторів та інших сільськогосподарських машин з’являється на полях кооперативів.

У НРА хороші можливості для розвитку промисловості. Націоналізовано підприємства, які раніше належали іноземним власникам. Добуваються нафта, діаманти, залізна і мідна руди. Випускаються рибні та фруктові консерви, тканини, взуття, цемент, нафтопродукти… І скрізь проблема номер один — нестача кваліфікованих кадрів. До того ж обладнання на підприємствах спрацювалося, потребує ремонту, однак західні країни, які раніше поставляли його, відмовляються продавати запасні частини.

Успіхи Анголи були б вагомішими, коли б не агресивні дії ЮАР, яка з 1976 року веде неоголошену війну проти НРА. Окуповано значну територію південних провінцій країни. На совісті окупантів зруйновані міста і життя тисяч людей. Расисти застосовують хімічну зброю, зокрема високотоксичні отруйні речовини нервово-паралітичної дії і найсучасніші вибухові речовини, здебільшого американського виробництва.

Водночас з ЮАР активізують (це стало закономірністю) свої дії банди контрреволюційної організації УНІТА. Наслідких їхньої “діяльності” особливо помітні в південних та східних районах країни. Зруйновані селища, спалені школи й лікарні, висаджені в повітря мости та підприємства, трупи ні в чому не винних людей.

Якось бандити напали на шахтарське селище Кафунфо в північно-східній частині провінції Лунда-Норт. Вони вбили двох іноземних спеціалістів з Філіппін і Островів Зеленого Мису, а шістдесят два чоловіки погнали в джунглі. Серед них португальці, англійці, філіппінці. Не забули бандити прихопити з собою й кілька ящиків діамантів. Почерк унітовців відомий. Подібну акцію вони провели раніше проти спеціалістів з ЧССР, які працювали на підприємствах по виробництву паперу. Не встигло улягтися обурення друзів Анголи, як світ облетіла нова трагічна звістка про злочини терористів, що пройшли навчання в ЮАР: висаджено в повітря будинок, де мешкали родини кубинських лікарів, викладачів, будівельників. Сталося це суботнього дня, коли всі були вдома. Картина була жахлива! Мета цих акцій зрозуміла: залякати іноземних фахівців, примусити їх відмовитися від допомоги молодій державі.

Не обмежуючись у своїй злочинній діяльності диверсіями, грабіжництвом та вбивствами мирних жителів, унітовці завдають Анголі великих збитків, розкрадаючи її природні скарби. Як сповіщає журнал “Ефрікен бізнес”, в УНІТА створено спеціальні загони, які ведуть хижацьку вирубку тукового дерева на південному сході провінції Квандо-Кубанго і через Намібію переправляють його в ЮАР. Прибутки від награбованого сягають величезних сум. Так само й завдяки контрабандному вивозу ангельських діамантів і слонової кістки.

Наскоки бандитів з УНІТА не лишаються безкарними. Завдяки успішним операціям урядових військ лави зрадників відчутно рідшають.

Ангольські товариші з міністерства планування запропонували нам відвідати сільськогосподарський кооператив, розташований у провінції Бенго, за сорок вісім кілометрів від Луанди. І ось лютневого ранку ми вирушили в дорогу.

Зосталася за спиною Луанда. Асфальтована дорога бігла саваною, обабіч — то групами, то поодинці — росли могутні баобаби, дивовижної форми кактуси, схожі на парасольки акації. Внизу, під деревами, стелився пишнобарвний килим з квітів.

Скоро ми наблизилися до мосту через річку Ріо Бенго.

— Це історичне місце, — мовив супроводжуючий нас працівник міністерства планування товариш Фрейра. — Пропоную зробити тут коротку зупинку.

Ми зійшли на пагорб, і перед нами відкрилася широка, залита зеленню долина, перетнута стрічкою дороги.

— Саме тут, — продовжив Фрейра, — було завдано нищівної поразки контрреволюційним бандам ФНЛА, які рвалися до столиці. На цьому місті, де ми з вдми стоїмо, була артилерійська позиція. Трохи далі стояли стрілкові підрозділи. Бандити йшли зухвало, їх було це менше тридцяти тисяч. Вони були добре озброєні, з бронемашинами та артилерією. За командирів у них були кадрові військові з Португалії, інших країн НАТО. Та нам перевагу дала раптовість. Ворог не встиг отямитися, коли ми накрили його щільним вогнем. Потім в атаку пішла піхота. Гуркіт пострілів був таким сильним, що його чули в Луандо. Після того бою організація ФНЛА практично припинила своє існування. Нашу революцію було врятовано.

Ми з увагою слухали запальну розповідь Фрейри і не помітили, як опинилися в оточенні цікавої дітвори з сусіднього селища. Дівчатка-підлітки тримали за спинами своїх маленьких братів і сестер, трохи більші чіплялися за руки. Нас дивувало, що серед дітей не чути було ні крику, ні плачу, ні гучного слова. Вони тільки роздивлялися нас чорними очима, зрідка перешіптувались і шморгали носами.

Наша мандрівка продовжувалась. За мостом автомобіль повернув ліворуч і покотився рівною, мов стіл, долилиною. З’явилися поодинокі хижі, збудовані з підручного матеріалу — глина та пруття. При дорозі лежали призначені на продаж купки огірків, солодкого перцю, плодів папайї, бананів.

— Красива дорога, — сказав хтось.

— Красива, — підтвердив Фрейра, — але й дуже небезпечна: бандити чаето влаштовують тут засідки.

Всі враз принишкли, а Фрейра раптом рішуче змінив тему розмови:

— А хочете почути про наші звичаї, побут різних племен?

Ми радо погодились.

— У нас багато, наприклад, стародавніх весільних обрядів. У племені баконго, за звичаєм, жінку шукає не сам наречений, а його дядько. Підібравши для небожа наречену, він приходить до неї в дім, і, звертаючись до батьків нареченої, промовляє традиційну фразу: “У вас є курка, а в нае — півень. Щоб курка неслася, їй потрібен півень”.

У племені авімбунду юнак сам знаходить собі наречену. Про свій вибір він ставить до відома батька чи дядька і, коли на те їхня згода, освідчується дівчині. Якщо сторони домовилися про шлюб, визначається розмір шлюбного викупу, яку наречений мусить виплатити на користь родини дівчини. Як правило, за дівчину з освітою платять більше. Шлюбний викуп може даватися грошима, та частіше складається з кількох голів худоби, шматка тканини або діжечки пальмової олії. Половину належної виплати наречений повинен віддати під час урочистих заручин. Потім юнак зобов’язаний збудувати дім для майбутньої сім’ї, зорати і засіяти поле, виростити і зібрати врожай, приготувати нареченій весільне вбрання. Коли все це буде виконано, призначається день весілля.

Після заручин дівчина переходить жити до своєї тітки або до старшої заміжньої сестри. Там її замикають до темної кімнати і впродовж двох тижнів “інструктують” про обов’язки шлюбного життя. Особлива увага надається статевому питанню, народженню дітей, домашньому господарюванню. Дівчину навчають, як поводитись у тій чи іншій ситуації, залежно від Настрою чоловіка. Майбутня дружина має засвоїти головне: чоловік завжди мусить бути задоволений нею.

— А чому про все це їй розповідають саме в темній кімнаті? — здивувався наш перекладач.

— Трудно сказати, — лукаво посміхнувся Фрейра. — Певно, складні сімейні науки краще засвоюються в темряві. Розлучень у селі майже не буває, хоча шлюби там не реєструються.

Потім Фрейра розповів, що після двох тижнів навчання в темряві наречена переходить жити до майбутніх свекра і свекрухи. Дівчина повинна показати, як уміє господарювати. Свекруха знайомить її з сімейними традиціями, визначає її обов’язки, розповідає про характер свого сина, про його звички та смаки. Готуючись до весілля, дівчина зобов’язана настачити для майбутньої сім’ї глиняний посуд, корзини, циновки.

У день весілля, пополудні, родичі та близькі нареченої проводжають її до нового дому, де на неї чекає наречений. Там їх садовлять біля відчинених дверей один навпроти одного, і так вони сидять непорушно, аж поки не зійдуться гості. Перед порогом стоїть мисочка з пальмовою олією. Якщо гості схвалюють шлюб молодих, то опускають в олію пальці правої руки і кладуть поряд з мисочкою свої дарунки. Потім починається частування. Нікого не відпустять з весілля, не пригостивши різними стравами та напоями. Частують звичайно, м’ясом засмаженого на рожні кабана і домашнім пивом.

Гості виголошують довгі тости, розповідають різні притчі та анекдоти. Наречені з’їдають разом одного півня (ні в якому разі не курку) і тільки по тому вважаються чоловіком і жінкою.

Машина тим часом звернула з траси на путівець.

— Ну ось і приїхали, — мовив наш супровідник.

На нас чекали. До машини наблизився невисокий молодий чоловік — ставний і вродливий.

— Ласкаво просимо, дорогі друзі, — по-російському, майже без акценту звернувся до нас, і обличчя його висвітлилося добродушною усмішкою. — Я голова кооперативу. Звати мене Пауль Августо. Закінчив Краснодарський сільськогосподарський інститут.

З гордістю показував нам Пауль новенькі трактори “Беларусь”, вантажівки, систему для зрошування, недавно одержані з СРСР. Ми довго їздили з ним ланами, де йшло збирання кавунів, огірків, кукурудзи. Просто в полі було організовано роздачу овочів селянам в рахунок заробітної плати.

— Проблеми, проблеми, — скрушно говорив молодий керівник. — їх стільки, що не знаєш, з якої починати. Так багато хочеться зробити. Треба забезпечити всіх їжею та житлом, організувати медичний пункт, побудувати нову школу, хочеться створити свої курси механізаторів, майстерні для ремонту техніки… Такі як у ваших радгоспах, які я бачив на Кубані.

Цієї миті пролунав постріл, схожий на гарматний. Ми пєрєзирнулися, а Пауль засміявся:

— Не хвилюйтеся, це не військова стрільба. Поставили на полях гармати-пугачі, щоб відганяли ненажерливих птахів. Водяться у нас такі: маленькі, але гірші за ваших горобців. Хмарами сідають на рисові поля.

— Ну і як, допомагають гармати? — поцікавився хтось з наших.

— Де там. Через день звикають. Деякі ще й сідають на гармату і пританцьовують на ній.

Пауль Августо виявився цікавим співрозмовником. Про своє життя в СРСР по-дитячому радісно говорив:

— То були найщасливіші дні в моєму житті. Мене часто запрошували на всілякі вечори, зустрічі, мабуть, завдяки моїй веселій вдачі. У вас я набув професію і навіть одружився. Моя дружина, — уточнив Пауль, — не росіянка, вона з НДР, але весілля відбулося за російськими звичаями. Російська мова стала нашою сімейною. Адже я не говорю німецькою, а жінка португальською.

— А ви, Пауль, не пропонували нареченій влаштувати весілля за звичаями вашого народу? — поцікавився керівник нашої групи Борис Федорович Антропов.

Обличчя Пауля засяяло в усмішці.

— З цього нічого не вийшло б. Наші звичаї складніші за європейські.

— Так, — сміючись каже Борис Федорович, — у європейських жінок навряд чи стане терпіння їх відбути.

Ми попрощалися як добрі давні друзі. Щасти тобі, Пауле Августо, нехай здійсняться всі твої бажання, нехай буде щасливим твій народ, для щастя якого ти трудишся!

Додому поверталися ввечері. Сонце стало великим і червоним, і вже не посилало на землю пекучого проміння. Його диск, торкнувшись океану, швидко занурився в нього, лишивши на водній гладіні золотий розприск. На північному сході вже сутеніло.

Тільки-но мікроавтобус вибрався на трасу, Фрейра взявся розповідати про життя племені бушменів, що мешкає у провінції Квандо-Кубанго, на півдні Анголи.

— Мало їх зосталося — не більше семи тисяч. Мабуть, жоден народ у світі не зазнав такої тяжкої долі.

І ми дізналися, що зовнішнім виглядом і укладом життя бушмени разюче різняться від усіх інших африканців. До цього часу вчені губляться в здогадах, звідки вони прийшли, хто їхні предки, коли з’явилися в Африці. Відомо тільки, що в 17 столітті бушмени зазнавали переслідувань з боку племен банту і, не маючи сил дати відсіч, були частково винищені, частково поневолені. Лише небагатьом з них вдалося врятуватися в пустелі Калахарі.

З’явившись в Африці, європейці заради розваги полювали на бушменів. Їх ставало все менше. Становище племені ускладнювалося надзвичайно тяжкими умовами життя в пустелі і тільки завдяки неабиякій витривалості, спритності, здатності до існування в екстремальних умовах вони вижили. Природа наділила цих людей кмітливим розумом і всіма якостями чудових мисливців. Як ніхто інший, бушмени знають пустелю, вміють читати її, ніби відкриту книгу. По зламаній гілці, ледь прим’ятій траві, сліду на піску вони безпомилково визначають, яка тварина, яких розмірів, коли і в якому напрямку пройшла в цьому місці. Після тривалого (іноді кількаденного) переслідування мисливці настигають звіра і, нечутно підкравшись до нього, влучають отруйною стрілою.

Як і багато сторіч тому, бушмени ведуть кочове життя. Вони переходять з місця на місце у пошуках дичини і рослинної їжі. Обравши затишне місце, вони заходжуються споруджувати житло. Воно у бушменів без даху і практично без стін. Беруться якомога довші гілки і вкопуються в грунт, огороджуючи коло діаметром від трьох до п’яти метрів. Грунт у центрі кола розпушується, щоб м’якше було спати, і житло готове. Частіше цим займаються жінки, чоловіки у цей чає виконують основний свій обов’язок: добувають для сім’ї м’ясо і шкури. Слід зазначити, що жінки-бушменки, попри свій маленький зріст, дужі і витривалі. Часто їм також доводиться вступати в боротьбу з дикими тваринами, але основне їхнє заняття — піклування про дітей. Жінка скрізь жінка. Бушменки, як і всі жінки світу, люблять прикраси. Носять намисто з голок дикобраза, різних корінців, мушлів, шкаралупи яєць страуса. Одяг виготовляють їз шкур антилопи.

Цікава манера розмови у бушменів. Слова вони промовляють навдивовижу швидко, пересипаючи клацанням, свистом, сичанням, підсилюючи сказане мовою пальців рук, подібно до того, як це роблять глухонімі. Найчастіше вживається слово “ай” — на знак схвалення, згоди чи захоплення.

— Тільки тепер, — говорить Фрейра, — дякуючи перемозі нашої революції, бушмени стали рівноправними громадянами Анголи. Уряд хоче вивести їх з вікової темряви, забезпечити їм умови існування, гідні людини. На жаль, значна частина території, де живуть бушмени, окупована расистами з ЮАР.

По мікроавтобусу раптом сипонули великі краплі дощу. За мить вони злилися в єдиний водяний потік. Майже годину чекали ми, доки припиниться злива, щоб рушити далі. В місто в’їхали вже з увімкнутими фарами.

День 4 лютого був неробочим. Країна відзначала двадцять третю річницю початку бойових дій МПЛА проти португальських колонізаторів. Скориставшись вільним часом, ми, група фахівців, відвідали виставку трофейної зброї, захопленої в боях з юарівськими агресорами та бандитами з УНІТА. На виставці демонструвалися також фотодокументи з історії створення МПЛА, її боротьби.

У залах було багатолюдно: посивілі ветерани революційного руху, школярі, робітники і студенти, багато іноземних гостей. Пояснення давав молодий чоловік років двадцяти п’яти.

— Наша боротьба почалася в грудні 1956 року, після створення МПЛА. Це була перша політична організація, яка підняла народ на боротьбу проти португальського колоніалізму. Зверніть увагу на ці фотографії. Вони зроблені на базах наших бійців, розташованих в джунглях. Ви бачите в руках у солдат мачете — традиційний селянський інструмент для праці в полі. На той час це була основна наша зброя. Гвинтівки з’явилися пізніше. Їх здобули в бою з португальцями…

Переходимо від стенда до стенда. Ось знімки зовсім свіжі: величезна, не засипана ще братська могила, заповнена трупами жінок і дітей, спалене селище, висаджений у повітря міст, зруйноване підприємство… Це сліди недавньої агресії расистів Преторії. Поряд фотографії полонених юарівських солдатів. Серед них є також європейці. Під знімками читаємо: Колін Кліффорд, засуджений до двадцяти чотирьох років, Кевін Джон Мархані і Міхаель Дуглас Віземан, засуджені до тридцяти років…

— Заслужена кара, — каже екскурсовод. — Відплата настигне кожного, хто прийде до нас із зброєю. Нам добре відомі й імена натхненників агресорів, тих, кому не до душі наша свобода. Спершу це був фашист Салазар, тоді расист Сміт, тепер — душитель волі Рейган. Та ми не самотні в боротьбі. Серед наших друзів, у першу чергу, Радянський Союз.

Два місяці напруженої роботи в Анголі пролетіли швидко. В день від’їзду ми ще раз пройшлися вулицями міста, піднялися на стародавню, колись неприступну фортецю, розташовану на пагорбі, оглянули її масивні стіни і вежі, в яких збереглися мідні, на дерев’яних лафетах гармати. З фортеці відкривався чудовий вид на бухту. Лагідно плескалися об її береги хвилі, височіли світло-зелені пальми. З бухти у відкритий океан повільно виходило пасажирське судно…

Тричі випало мені працювати в Африці. Кожного разу було нелегко. Довелося двічі перехворіти тропічною малярією, постійно знемагати від спеки, воювати з комарами, пацюками, звикати до незвичних страв, таких, наприклад, як з м’яса крокодила або змії, бути свідком збройних конфліктів, путчів… Але кожне моє перебування. там дарувало багато нових друзів, збагачувало мої знання. І тому, відлітаючи з Анголи, я плекав надію на нову зустріч. До побачення, Африко!

Вячеслав Брюховецький ЧОРНОБРИВЦЯ ЗЕЛЕНЕ ЄСТВО Нарис

Коли збираєшся в далеку мандрівку до незнайомого краю, найперше заходишся вивчати його за літературними джерелами.

Отже — В’єтнам, Таїланд, Філіппіни, Японія.

Складаєш собі уявлення про мужність і працьовитість в’єтнамського народу, який нині будує соціалістичне суспільство і стоїть на сторожі своїх споконвічних кордонів. Із подивом дізнаєшся, що в цій країні ще в XI столітті існувало книгодрукування (з дерев’яних дощечок), що вже на той час там діяли вищі навчальні заклади…

Намагаєшся зрозуміти сутність буддистської релігії, яка визначала уклад життя колишнього Сіаму, а тепер Таїланду.

Завдяки краєзнавчій літературі, творам Хосе Різаля, національного героя Філіппін, дізнаєшся про народ, який засьляє цей архіпелаг з 7107 островів. Іспанські завойовники пригноблювали філіппінців понад триста років, а потім Філіппіни майже половину нинішнього століття перебували в колоніальній залежності від США.

Японія — чи не найбільша загадка для європейця — країна, на чию культуру дуже мало впливали інші народи. Дев’яносто дев’ять відсотків сьогоднішнього майже стодвадцятимільйонного населення країни становлять японці, а європейців і американців серед постійних жителів практично немає. Дивуєшся, що всесвітньовідомий кінорежисер Акіра Куросава вже півтора десятиліття не знімає фільмів у своїй країні. Японська кінокритика відзначила, що він потурає смакам іноземців, а це рівнозначно пожиттєвій зневазі — за традиційними законами японської общини…

Після більш як семигодинного польоту повітряний лайнер Іл-86 іде на посадку. Але поки що в Пакистані, де змінюється екіпаж літака. Трудно й пояснити, чому відразу якоюсь настороженістю й тривогою проймає тебе, тільки-но літак, востаннє здригнувшись, завмирає на, здається, геть порожньому бетонному полі аеродрому — лише десь там, удалині, фіолетовою неоновою в’яззю арабського письма горить назва міста на будинку аеропорту — Карачі. Ніч. Перша година п’ятнадцять хвилин за московським часом… Аж тут літак немов попадає у вир якоїсь метушні. Кілька поліцейських машин із увімкнутими мигалками цілу годину кружляли навколо нашого Іл-86. Всередині цього незримого еліпса руху застиг, також еліпсоподібний, ланцюг військових. Блакитні сорочки, чорні штани й берети. В руках автомати. Вже в повітрі від нового екіпажу дізнаємося, що перед нашою посадкою на аеродромі відбулася перестрілка — неспокійно в країні, де антинародний режим намагається втриматися військовою і поліцейською силою…

Через дві з половиною тисячі кілометрів знову посадка. Тепер в Індії. Калькутта. Літак почав знижуватися, а з кондиціонерів прямо-таки потужними струменями пішла пара. Годі було збагнути це диво, сидячи в кріслі літака. І тільки ступаєш на трап, усе розумієш. Потрапляєш немов у парилку. Повітря можна, здається, стискати руками, настільки воно волого-густе й важке. Але, мабуть, воно таке лише для нас, тих, хто ще не бував у тропіках. Два напівголих хлопчаки (лише якась шматина огортає стегна) обмінюються враженням, які справляють на них іноземці. Сонце стоїть уже досить високо. Московський час — п’ята ранку. Місцевий — 7-ма година 30 хвилин. Порівняно з Пакистаном — незрушний спокій. Так і хочеться видивитися священну корову на аеродромному полі… Але натомість помічаєш через кожні сімдесят — сто метрів військового з якоюсь чудернацькою гвинтівкою-базукою, примкнутою ланцюгом до широкого пояса. Засмаглі, темношкірі, ці солдати, складалося враження, навіть оком не змигнуть, а проте очі їх уважно і зосереджено промацують кожного пасажира. В міжнародному залі Калькуттського аеропорту до радянських пасажирів приєдналась група індійців та кілька скандінавців, які також летіли до В’єтнаму. Бармен і продавці сувенірів люб’язно відповідають на всі питання, аеродромна прислуга (в основному хлопчаки-підлітки) готова виконати будь-яке прохання або доручення. Та якось не виходили з голови оті чудернацьки озброєні військові на аеродромному полі. А коли нас по-професійному елегантно обшукували на митному контролі, то це ще раз підтвердило, що за зовнішнім спокоєм відчувається якесь напруження. А через кілька днів світ уразила звістка: вбито Індіру Ганді.

В ханойському міжнародному аеропорту Нойбай наш літак приземлився опівдні. Новий аеропорт столиці соціалістичного В’єтнаму органічно поєднує в собі елементи сучасної архітектури і традиційної, нагадуючи старовинну пагоду.

Прибули ми до В’єтнаму невдовзі після того, як в країні відзначалося тридцятиріччя вигнання французьких колонізаторів. Ще була в святкових транспарантах центральна площа Ханоя Бадінь, де 2 вересня 1945 року пролунали слова про незалежність В’єтнаму. А зовсім недалеко від цієї дорогої кожному в’єтнамцю площі у скромному скверику буквально потрясає своєю витонченістю всесвітньовідома “Пагода на одному стовпі”, зведена в’єтнамськими зодчими в 1049 році. Цей архітектурний шедевр схожий на квітку лотоса, що підтримується одною масивною кам’яною колоною, встановленою посередині квадратного басейну. В Ханої загалом близько 400 пагод і буддистських храмів, багато з них зведені в X–XI століттях. Священним для кожного ханойця є храм літератури, споруджений 1070 року. Це фактично був перший вищий навчальний заклад у В’єтнамі. Щороку тут проводилися державні літературні іспити по відбору службовців на високі державні пости. Лише одному кандидатові на рік надавалася пошукувана ступінь, і він одразу зараховувався на один з вищих постів у державі. Імена всіх переможців вибито на мармурових плитах, які несуть на собі кам’яні черепахи в дворі храму літератури.

Є в Ханої храм сестер Чинг, які жили ще в сорокові роки першого століття нашої ери. Сестри підняли повстання проти іноземних поневолювачів, звільнили рідну землю й утворили королівство. Обидві Чинг ревно дбали про розквіт свого народу. Була створена могутня армія, якою командували вісімдесят п’ять воєначальників, а серед них і жінки. Країні доводилося вести безперервні війни. В одній із них — проти військ ханьського полководця Ма Юаня, — що тривала чотири роки, загинуло сорок тисяч в’єтнамців. Коли ж останні загони армії відступили перед завойовниками, сестри Чинг кинулися зі скелі в гірський потік. У пам’ять про них і був споруджений цей прекрасний храм. Але в 1287 році його спалила монгольська орда Тог-хана. Проте народні святині не гинуть — і в’єтнамський народ через багато літ відбудував храм сестер Чинг, своїх національних героїнь.

Багато в’єтнамських пам’ятників та легенд присвячено ідеї боротьби проти загарбників. А їх стільки пройшло по багатостраждальній землі цього народу! Майже в центрі Ханоя розкинулося рідкісної мальовничості озеро Повернутого Меча. Легенда, яка пояснює цю назву, переносить нас на півтисячоліття в глиб історії, коли ловив рибу на озері простий рибалка Ле Лой. Одного разу щось ударило в днище човна й мало не перекинуло його. Ле Лой побачив величезну черепаху, яка людським голосом побажала йому успіхів, перемог і віддала рибалці диво-меч. Ле Лой здолав численні полчища ворогів. Він очолив армію, а згодом і всю державу. Якось він плив з багатим почтом по озеру, знову виринула черепаха, штовхнула човен, і меч, що його тримав у руках Ле Лой, упав на дно озера. З того часу він лежить там, але при потребі, мовиться в легенді, черепаха знову вручить його народу для оборони своєї незалежності.

Привітні ханойці підходили до нас на вулицях, радо віталися, намагаючись правильно вимовити російське “здравствуйте”, додаючи легко і радісно “льєн-со” — “радянська людина”. Цю атмосферу дружнього тепла ми відчували скрізь, де нам довелося побувати.

Мабуть, немає більше жодної столиці держави, де б основним видом транспорту був, як у Ханої, велосипед. Півмільйона велосипедистів на півтора мільйона мешканців! Складається враження, що не їдуть на велосипедах тільки в’єтнамки, які граційно несуть на коромислі дві корзини рису. До речі, в’єтнамці люблять порівнювати свою країну з цими двома корзинами рису на коромислі. І справді, коли глянеш на карту, то побачиш, що це не випадкова асоціація. Північ В’єтнаму, Бакбо, нагадує одну корзину, південь, Намбо, — іншу, а центральна частина країни, Чунгбо, — коромисло.

Нині інтенсивно розвивається в’єтнамська промисловість. Досить сказати, що зараз у Ханої 300 тисяч робітників, а до революції тут було кілька невеличких напівкустарних підприємств. Але більшість в’єтнамців-селяни. Тільки ми виїхали автобусом із столиці по дорозі в Хайфон, як відразу опинилися в іншому світі, світі сільсько” праці. Акуратні поля — яскрава зелень рису на блакитному тлі води. І скрізь схилені постаті селян — догляд за рисом дуже трудомісткий процес. Врахуймо й те, що надворі, навіть увечері, спекотно. Звичайно, в’єтнамця від прямих сонячних променів захищає його бриль із рисової соломи — “нон”, але треба мати неабияку витривалість, щоб день у день працювати по коліна у воді на рисових чеках.

Наша дорога вела через смарагдові поля до річки Червоної. Перетинали ми її по старому мосту, але поряд підносилася вже майже закінчена сталева конструкція моста Тханглонг — важливого об’єкта радянсько-в’єтнамського співробітництва. Ця споруда повністю розв’яже проблему переправи через річку Червону.

До самого Хайфона ми милувалися розкішшю тропічної флори. Серед екзотичних пальм, бамбукових зарослів, різноманітних квітів виринали такі, як і на Україні, плакучі верби та дерева, схожі на тополі. В’єтнамці дуже люблять природу, боготворять її. Досить сказати, що більшість жіночих імен у них пов’язані з назвами квітів та дерев. Найшанованіша в народі рослина — священне дерево баньян, один з видів фікуса, під яким, за переказами, любив самозаглиблюватися Будда. Попри те, що три чверті території країни займають гори, В’єтнам — високорозвинена аграрна країна. В долинах річок, куди повені надносять родючий мул, вирощують сільськогосподарські культури.

Хайфон — важливий морський порт В’єтнаму. Прибули ми в місто надвечір і їхали вулицями, немов оздобленими обабіч світлячками: просто неба стоїть стіл-другий, на якому засвічено маленький каганець. Довкола цього вогника сидять кілька чоловік, п’ють чай, обмінюються новинами… Такі ж вогники бачимо крізь розчинені вікна будинків. Виявляється, в кожному в’єтнамському будинку є сімейні олтарі предків. На звичайному столі розставлено ритуальні предмети, лежать таблички з іменами предків. У вазі-курильниці тліють ароматичні палички. Поруч у спеціальній чаші дари предкам — фрукти, квіти. В деяких сім’ях сюди ж кладуть грубенький пагон цукрової тростини, що має слугувати за ціпок предкам дуже похилого віку. Коли вже в Дошоні, невеличкому місті на березі Південно-Китайського моря, я розпитував Кхієма, керівника самодіяльного вокально-інструментального ансамблю, що виступав з концертом перед радянськими туристами, про цей народний звичай, він пояснив мені його просто і мудро: “Не можна збудувати майбутнє, якщо забудеш тих, хто жив і працював до тебе. Тільки священна пам’ять про діла предків здатна привести цілий народ до кращого життя”. Сам Кхієм у своєму житті встиг і повоювати з американськими агресорами, і закінчити вуз у Москві. А тепер навчає в’єтнамських дітей.

А вони, діти, як і всюди, — жваві, меткі, веселі. Чорні оченята випромінюють непідробну цікавість — адже ми були першими радянськими туристами в Дошоні.

Самодіяльні артисти хвилювалися на імпровізованій сцені, яку з усіх боків оточили глядачі. Та в їхніх піснях, граціозних танцях неначе визвучувала гордість: “Ми вибороли незалежність, ми — вільні. Все інше ми збудуємо своїми руками. Так буде, і дуже скоро”.

Море в тропіках не таке прозоре та блакитне, як наше Чорне, — десятки річок, і серед них могутня Хонхга, наносять багато мулу. Але воно для нас нечувано тепле. У В’єтнамі не буває холодів, хоча на півночі країни зрідка на день-другий з’являється й мокрий сніг. При одинадцяти градусах тепла припиняються заняття в школах, а при десяти — у вузах…

Ось і завершилося наше коротке знайомство з В’єтнамом. Ми повернулися до Хайфона, де на нас чекав океанський теплохід “Фелікс Дзержинський”. Опівночі приплив підняв воду в річці Червоній, і ми вийшли в море. Шлях наш лежав до Таїланду.

Океан, бувало, разюче мінявся буквально за хвилини. Могло світити палюче сонце на вицвілому небі, де погляд не зауважить ані хмарки. І раптом, як стій, воно розверзалося зливою. А за кілька хвилин — знову палюче сонце і палуба теплоходу стає сухою.

Годинами можна було спостерігати за мінливою грою барв океанської води — від світло-бурштинового до темно-синього вся гама відтінків творила якусь дивовижно зачаровуючу кольорову мелодію океану. Подеколи неподалік пароплава несподівано виблискувало могутнє тіло акули. Летючі риби зграйками випорскували з води і віялом розсипалися по водяній поверхні. Мартини летіли слідом за кораблем, очевидно, підбираючи приглушену рибу. Дрібні якісь пташечки метушливо перескакували на щоглах. Поважні ж крупні птахи подовгу висіли над кораблем, вибираючи собі місце. І перепочивали вони довше за дрібноту, а потім, враз змахнувши могутніми крилами, віддалялися в бік відкритого океану.

Часом ми доволі близько наближалися до гористого в’єтнамського берега, і тоді птахів над кораблем з’являлося більше, а летючі риби на якийсь час зникали.

А як передати відчуття, коли надвечір з обрію зникли навіть ледь видні обриси в’єтнамського побережжя — морський шлях заглибився в океан. Він уже лежав не синьою рівниною, почали дедалі вище горбитися грізні темно-зелені хвилі, з усієї сили наскакуючи на корабель. Кілька невеликих рибальських суден поспішали до берега. Вітер пронизливо свистів у щоглах. Він був аж гарячим, цей вітер. Починався шторм. І тут ми відчули що наш могутній океанський лайнер чимось схожий на тріску, що попала в розбурхану стихію. Могутні удари хвиль розгойдували його настільки, що із задертої корми ти, як з гори, дивився на ніс корабля. Лише над ранок стишився десятибальний шторм.

Через три дні ми увійшли в дельту річки Чао-Праї. Бангкок, величезне місто з населенням 5,5 мільйона чоловік, лежить на обох берегах цієї повноводої ріки. Обабіч буяла якась невситима в жазі росту рослинність. Просто у воді на сваях густо розташовані невеликі буддистські храми, пагоди. До самого міста підійшли, коли вже стемніло (в тропіках темрява спадає навально). Тільки-но все зеленіло, а вже непроглядна пітьма, і багатокольоровим неоном засвітився Бангкок.

Місто засноване в XVI столітті, з 1782 року стало столицею королівства Сіам та одним з найбільших релігійних центрів усієї Південно-Східної Азії. Понад 400 буддистських храмів та всесвітньовідомий королівський палац Махапрасад прикрашають столицю Таїланду. Береги річки Чао-Праї дуже низькі, найвища точка в Бангкоку — сто вісімдесят сантиметрів над рівнем океану. До 1935 року королівство Таїланд називалося Сіам, що в перекладі з санскриту означає темношкірий. Сучасна назва країни походить від найменування основної народності Таїланду — таї, що означає вільний. Тобто Таїланд — країна вільних. Із сорока п’яти мільйонів населення таї становлять тридцять мільйонів чоловік. За літописними даними про народність таї відомо, що в 650 році до н. є. вони переселилися з долини річки Янцзи (на території Китаю) і в XIII столітті утворили свою імперію зі столицею в Сукотай. Відомою і популярною досі в народі історичною постаттю того часу був король Рама Рам Кам Хаєнг, який 1283 року створив тайську абетку, що збереглася й до наших днів у майже незмінному вигляді.

У 1350 році король Рама Тибоді заснував династію, яка правила королівством протягом наступних чотирьохсот сімнадцяти років. Столицею держави стало місто Аютія. У XVIII столітті Аютія була захоплена загарбниками й повністю зруйнована. Король і його сім’я загинули, але один з генералів тайської армії — Пхра Чао Таксин — зумів підняти народ на боротьбу із ворогом і заснував нову державу, столицею якої оголосив місто Тонбурі, розташоване на правому березі ріки Чао-Праї. Наступником Такенна став генерал Чао-Праї Чакри, котрий і поклав початок сучасній королівській династії Чакри. Саме він 1782 року переніс столицю країни на лівий берег річки, в місто Бангкок. Нині воно розрослося, перейшло й на лівий берег, розпростершись аж до колишньої столиці Тонбурі.

Абсолютна монархія була замінена в Таїланді конституційною, внаслідок буржуазної революції 1932 року. Теперішній король Таїланду — Буміпол Адульядет — є дев’ятим королем династії Чакри.

…О сьомій годині жовтневого ранку температура повітря в Бангкоку становила двадцять сім градусів тепла, а води в річці Чао-Праї — двадцять вісім. Це й не дивно для спекотного, вологого тропічного клімату Таїланду. Влітку (з березня по липень) повітря, як правило, прогрівається до сорока градусів. У прохолодний сезон (з листопада до лютого) температура часом знижується до дванадцяти градусів тепла.

З порту їдемо автобусом на один з плавучих ринків столиці Таїланду. По дорозі зупиняємося в невеликому торговому центрі, що розташувався просто в заростях багатоповерхової тропічної рослинності: манго, бананові й апельсинові дерева, кокосові пальми, папайя. Якась річечка поряд всуціль заплетена водяними гіацинтами. Пругке листя накриває воду і здається навіть, що по ньому можна перейти цю річечку. У воді йде своє життя. То тут то там здригаються пагони гіацинтів. Навіть закрадається химерне побоювання, чи не вирине зараз голова крокодила. Адже зовсім недалеко звідси, як розповідає наш гід, розташована одна з найбільших у світі ферм, де утримується ЗО тисяч крокодилів. І раптом серед цього буйства екзотики — знову наша рідна плакуча верба.

Рушаємо далі крізь тунель рослинності, серед якої острівцями вигулькують будиночки в стилі тайської архітектури. Перед кожним з них обов’язково стоїть мініатюрна пагода — оселя духів. Усі тайці сподіваються на щоденну підтримку Будди.

Під’їжджаємо до причалу на одному з кхлонгів Бангкока, де пересідаємо на джонки й рушаємо на плавучий ринок. Таїланд — єдина країна світу, де існують такі ринки. Але спершу — що таке кхлонги? Бангкок — означає “смісто каналів”, європейці ж охрестили його “місто-амфібія”. До XIX століття пересування по місту було можливим лише густою мережею каналів. Перші дороги з’явилися тільки на початку XX століття. Ці канали (кхлонги) і правили за транспортні артерії міста. Південна Венеція-ще одна назва Бангкока. Нині, звичайно, кхлонги вже не відіграють такої ролі в житті міста, як років сто тому, але їх збереглося ще близько ста сорока. — Кхлонг утворений рядами будинків на сваях, різноманітними підмістками й мостами, насипами землі. Через низинне розташування міста така забудова була єдино виправданою. Сьогодні більшість мешканців живе на суші, але все-таки ще двісті тисяч тайців мешкає в дерев’яних будинках, що стоять на воді.

Щоб звести такий будинок, ясна річ, необхідні спеціальні матеріали. В Таїланді для цього використовується залізне дерево. Це могутня рослина, яка за 150–160 років набуває в діаметрі два — два з половиною метри. Деревина її важка й тверда. Але щоб вона зовсім не піддавалася гниттю у воді, та ще й у вологому кліматі, залізне дерево спеціально обробляють ще на корені. На ньому роблять відповідно спрямовані надрізи, і дерево поступово всихає. Його зрізають, розпилюють на частини і обтесують сокирами, схожими більше на нашу мотичку. Праця дуже важка — вона швидше нагадує роботу каменотеса. Аж тепер залізне дерево готове до використання на будівництві. Широко застосовується також старий бамбук діаметром до 30 сантиметрів. Із цього матеріалу й збудовані вздовж кхлонгу будинки зі східцями у воду. І біля кожного з них, підняті на линвах, що намотуються на дві корби, висять човни-джонки. Зверху така споруда має невеличкий дашок.

Пливучи кхлонгом, бачиш не лише житлові будинки і магазини. Досить часто зустрічаються різноманітні майстерні: карбівничих, різбярів, ткачів, гончарів. Є й майстерні, схожі на невеличкі підприємства. Зокрема ми бачили, як виготовляються джонки-сампали — спеціально для плавучих ринків. Робота ця потребує філігранності, що межує з мистецтвом. Річ у тім, що сама сампала має дуже своєрідний вигляд — коли вона пливе, то і ніс, і корма високо підносяться над водою. Виявляється, що, як на автострадах сучасного Бангкока, так само пробки виникають і на кхлонгах. Сампали буквально налазять одна на одну, але завдяки своїй конструкції ніколи не пробивають і не пошкоджують чужих бортів.

Отож, розмістившись по десять чоловік у моторних джонках, ми хвилин двадцять мандруємо кхлонгами. Обабіч іде звичайне, буденне життя. Люди працюють, обідають, купають дітей, миють посуд, перуть — і все у воді кхлонгу. Кажуть, що рослини-санітари очищають воду. Для пиття ж, звісно, вона не годиться. Тайці використовують для цього дощову воду — збираючи її у великі глиняні чани, що прилаштовані попід дахами будинків. Ці чани схожі на наші глечики за формою, але заввишки метри два і метри півтора в діаметрі. Рослинність за будинками і між ними настільки буйна, що, здається, покриває собою все. Але тайці навіть на підмостках біля будинків у ящиках із землею вирощують квіти, якісь трави. І раптом серед тих геть невідомих рослин бачиш чорнобривці. Перша думка — як вони сюди попали? Як їм тут — серед цих диковинних сусідів? Але минаємо той будинок, і лишається тільки якась легка, радісна пам’ять про ті чорнобривці — ніби зустрів у чужому далекому краї земляків.

Зупиняємося біля великого магазину сувенірів, який водночас править і за майстерню, де працюють скульптори, чеканщики, різбярі…

На інший бік кхлонгу можна попасти завдяки місткам. Основна торгівля йде на воді. У сампалах — купи фруктів та овочів, зелень. Безперестанний рух човнів створює враження барвистого калейдоскопа. Торгують переважно жінки, вміло маневруючи у скопиську човнів.

Бачиш не тільки навантажені товаром красиві, навіть якісь елегантні сампали. Є й човни скромніші, навіть обшарпані. У жінок, які ними правлять, небагато батів і сатангів (грошові одиниці Таїланду) у гаманцях, прикріплених до пояса.

Ось молода жінка на містку продає розкішні в’язки бананів, двоє дівчаток років семи-восьми простягають до кожного туриста долоньки, пропонуючи невеличку квітку, схожу на цвіт дикої шипшини.

Загалом тайці дуже стримані у вияві своїх емоцій, переживань. При зустрічі у них не прийнято подавати руку один одному. Традиційною формою привітання залишається давній молитовний жест “вай”: руки складаються долонями всередину на рівні грудей, тулуб при цьому схиляється трохи вперед. За тайським повір’ям, у голові людини живе дух, що охороняє її життя. Тому голова вважається найсвятішою частиною тіла. Торкнутися її не можна навіть із дружніх поривань.

У парку троянд “Роуз гарден”, райському куточку за тридцять кілометрів від Бангкока, ми не бачили ні бідно зодягнених людей, ні вкритих пальмовим листям убогих хатин простих тайців. Це приватний парк, де відпочивають багаті люди. До їх послуг сучасний готель, ресторани, плавальні басейни, велике озеро. Втім, є там і селянські’ хатини, але то експонати етнографічно-архітектурного музею.

Танці, різноманітні види традиційних народних ігор, які широко розповсюджені в Таїланді, тяжіють до певної ритуальності, обрядовості. Все це, очевидно, пов’язано з буддистськими релігійними переконаннями переважної більшості тайців. У них навіть чимало професійних мистецьких жанрів включено в систему обрядовості. Так, своєрідна, суто тайська різновидність театрального жанру лікей безпосередньо призначена для виконання під час посвячення в монахи, різних релігійних та національних свят, кремації тощо. Слід сказати, що і в народному, і в професійному мистецтві Таїланду багато символіки, але відчувається емоційна стриманість. Здається, що люди тут дають вихід емоціям, тільки прикрашаючи та оздоблюючи будиночки духів біля житла. Це справжні витвори мистецтва — яскравого, неповторного.

Незабутнє, до певної міри навіть приголомшуюче враження залишає Великий Королівський палац і храм Смарагдового Будди. Цей розкішний архітектурний ансамбль було зведено в 1782–1783 рр. на березі Чао-Праї. Нині тут центр політичного, релігійного, культурного життя столиці й країни загалом. Тут міститься й резиденція короля. Ми бачили, як схильні до церемоніалів тайці стримано вітали на вулиці короля Буміпола Адульядета. Проте враження лишалося, як від бучного, барвистого свята. Король сидів на позолоченому троні, його несли з десяток юнаків. Від пекучого сонця короля захищала розкішна парасоля, з обох боків слуги обвіювали його великими опахалами. Обабіч рухався почет королівської гвардії — генерали й вищі офіцери. До речі, форма королівської гвардії запозичена ще в XIX столітті у гвардійців царської армії Росії. Це, мабуть, одне з небагатьох запозичень, зроблених тайцямй в Інших народів. Студент Чулалонгкорнського університету Нарсин Соткео, котрий запропонував нам свої послуги як тлумач давніх фресок на мурованих стінах, що оточують Великий Королівський палац, з гордістю заявив, що його народ повністю зберіг свою національну самобутність, практично не сприйнявши елементів західного способу життя.

Великий Королівський палац — грандіозний архітектурний комплекс буддистських культових споруд, а також адміністративних будинків у стилі тайської архітектури. Його територія, площею близько одної квадратної милі, оточена просто-таки фортечним муром. Складається комплекс з трьох частин: Пхра Маха Прасат — зали і тронні зали, Пхра Ратчамонтьєн Сатан — палаци, Ват Пхра Каео — храм Смарагдового Будди. Останній — святе місце для тайців, В ньому міститься королівська каплиця. Збудований храм у 1782 році королем Рама І за зразком королівських каплиць у колишніх столицях Сукотої та Аютії.

На семиярусному позолоченому вівтарі встановлено скульптуру Смарагдового Будди. Він зроблений із цільного кристала нефриту і вважається священним для тайців. Скульптуру 1434 року знайшли в місті Чиєнграй (на півночі Таїланду), а 1784 перенесли в храм Смарагдового Будди. Доторкатися народної святині має право лише король. Особисто він тричі на рік, відповідно зі зміною сезонів, міняє одяг на Смарагдовому Будді. “На сторожі” біля храмів та споруд палацу — сотні скульптур воїнів, святих, оздоблених золотом, коштовним камінням, смальтою… На території багато монахів у помаранчевого кольору тогах. Вони моляться, уважно вивчають фрески, які розповідають історію буддизму. Мовчазні, зосереджені, самозаглиблені, монахи немов і не помічають зовсім численних іноземних туристів. До людей у тогах ставлення в Таїланді особливе. Річ у тім, що кожен чоловік-таєць включаючи короля, обов’язково повинен на певний час прийняти монашество, таким чином очистивши свою душу. Спокій, стриманість, самоспоглядання — такі риси намагається виховати в собі таєць.

На березі живописної Чао-Праї, саме там, де за переказами понад двісті років тому вийшов на землю з бойової джонки генерал Чакри, розташована й інша велична споруда Бангкока — старовинний монастир-університет Ват Джетупон, або, як називають його в народі, Ват По. “Називають в народі” — не просто фраза. Ват По справді знають і люблять в Таїланді. У цьому, по суті, єдиному на всю Південно-Східну Азію народному університеті, тисячі тайців та жителів інших буддистських країн діставали вищу освіту. Навчання проходило дуже своєрідно. Крім засвоєння наук, студенти мали змогу вивчати історію, феодальну воєнну тактику, інженерію, астрологію за незчисленною кількістю фресок на монастирських стінах та в каплицях. Тут же вивчали з ухилом в практичний бік геологію, традиційну тайську медицину, геометрію… Як символ вчення про нірвану, як символ досягнення повної відстороненості й байдужості до всього минущого, земного лежить в одному з храмів сорокап’ятиметрова фігура Будди, вкрита тонкими золотими пластинами. Але й тут практичні тайці знайшли спосіб вмістити наглядний матеріал для навчання. На величезних підошвах скульптури, кожна з яких має площу по 15,5 квадратних метра, розміщено 108 давніх креслень і малюнків учителів монастиря-університету, за якими проводилося навчання.

У столичному філіппінському морському порту, куди ми прибули з Бангкока, нас зустріли ритуальним танцем малайських мисливців, який виконував дитячий ансамбль під проливною тропічною зливою, на яку юні філіппінці зовсім не звертали уваги. Грізні войовничі випади зі списами, ритмічний барабанний дріб — і усміхнені привітні обличчя дітей. На рекламці, врученій нам, було написано: “Ласкаво запрошуємо до Філіппін, країни, яка уособлює собою усмішку Азії”. Згодом нам скажуть: “Маніла — це місто, де людина, особливо чоловік, може знайти будь-яку розвагу для душі, та й не лише для душі”.

Ми проїздили увечері по вулиці Дель Пілар, вулиці найреспектабельніших розважальних закладів Маніли. І скрізь лунала музика, заклично світилася неонова реклама. Але на тій самій вулиці ми побачили кілька халабуд із картонних ящиків, що тулилися до будинків. Буди ці мали тільки дві стіни, за третю слугувала стіна будинку. До проїжджої частини вулиці і до неба “житла” були відкритими. Чи можна описати вбогу вечерю родини, що мешкала в одному з них? Шість мільйонів жителів населяють Велику Манілу, до них слід ще додати мільйон скваттерів, знедолених бідняків, які приїжджають з усієї країни до столиці в пошуках роботи. Ті, кому не пощастило, мусять животіти в отаких картонних коробках.

У передмістях ще дуже багато будівель, критих листям пальми. Це ніпи — житла, збудовані за традиціями народної малайської архітектури. Кам’яні католицькі костьоли, ажурні палаци будували іспанські колонізатори. Будови в стилі неокласики залишилися з часів панування американців. Нині вулиці Маніли прикрашаються сучасними, модерними спорудами зі скла і бетону. Ці чотири архітектурних стилі характерні для обличчя і великих і маленьких філіппінських міст.

Архіпелаг відкрив Магеллан у 1521 році й відразу ж оголосив Філіппіни власністю Іспанії. Населення острова Мактан на чолі з вождем Лапу-Лапу підняло повстання проти конквістадорів. Лапу-Лапу вбив Магеллана. На місці загибелі піонера кругосвітнього плавання споруджено пам’ятник йому. Неподалік нього стоїть інший — національному герою Лапу-Лапу, який став першим героєм війни з іспанськими колонізаторами, що тривала всі триста тридцять три роки їхнього панування на Філіппінах.

З-понад семи тисяч островів Філіппін заселено лише близько восьмисот, мешканці яких, називаючи себе здавна малайцями, належать до сімдесяти шести етнічних груп.

У філіппінців є легенда про виникнення їхньої батьківщини. Між морем і небом тисячу років літав чорний альбатрос. Він так втомився, що не мав уже сил триматися в повітрі. Але відпочити було ніде. Тоді альбатрос посварив між собою небо і море. Море заливало небо височезними хвилями, а те жбурляло в море величезні валуни. Так і утворилися острови Філіппін.

Та суходіл і водна стихія протистоять одне одному не лише в легендах. На острови часто налітають величезної сили тайфуни, які нищать будівлі, лінії електропередач, кокосові пальми…

Тільки-но ви стаєте на філіппінську землю, вам на шию надівають вінок із квітів сампагіти, що символізують вірність і чистоту.

…Давним-давно жив раджа, який мав красуню-дочку Лакомбіні. Після його раптової смерті вожді племені вирішили захопити владу в свої руки. Лакомбіні поставила на чолі свого війська молодого воїна Лакамгалінга. Він виграв битву і попросив руки Лакомбіні. Вона дала згоду на шлюб, але суджений знову мусив іти в похід. І не повернувся. З туги дівчина померла, і на її могилі виросли білі квіти.

Часто на житлах в обрамленні із сампагіти висить табличка з трьома заповідями, яких філіппінці намагаються дотримуватися все життя:

Розмовляючи з людиною, називай її по імені.

Побільше всміхайся. Коли всміхаєшся — працює 15 м’язів обличчя, коли смієшся — 65. Це засіб від старечого маразму.

У розмові з людиною будь щирим. Говорячи приємні слова, не уникай сказати й про недоліки.

Філіппінці дуже люблять життєрадісні темпераментні танці, народні й сучасні пісні. Вони вміють відзначати свята бучно, весело, віддаючи перевагу карнавалам. Скажімо, з 16 грудня до 6 січня відзначаються різдвяні свята, які збігаються зі святом врожаю і з Новим роком. На свято врожаю кожна сім’я намагається, щоб на столі було всього, аби родило й наступного року. А на Новий рік їстивному приділяють уваги небагато. Натомість повсюди лунають музика, пісні, скрізь танцюють, що, на переконання філіппінців, допомагає досягти успіхів і щастя в наступному році.

Особливо святково на вулицях Маніли 9 січня — у свято Чорного Христа, його розп’яття виносять з церкви Кеапа. До Маніли цього дня з’їжджається багато людей з провінцій, і кожен хоче доторкнутися розп’яття рушником, яким потім витирає все своє тіло. За уявленнями філіппінців, Христос мав чорне обличчя, а біле може бути тільки у завойовників та в чортів…

Такі уявлення не дивні, адже філіппінському народу довелося не одне століття боротися за свою незалежність проти європейських та американських колонізаторів. Ця боротьба дала могутній поштовх і розвитку літератури. Так само, як для українців ім’я Тараса Шевченка, для філіппінців святе ім’я Хосе Різаля, першого письменника, який виступив проти колоніалізму. Він прожив усього 35 років. 30 грудня 1896 року іспанські колонізатори розстріляли письменника-патріота на одній із площ Маніли. Нині там стоїть величний пам’ятник національному герою Філіппін. У його соціально-філософських романах “Не доторкайтесь до мене”, “Флібустьєри”, пронизаних демократичними ідеями, нещадно викривається жорстокість, свавілля іноземних поневолювачів, лунає виразний заклик до боротьби з ними.

Але перша в східному світі буржуазна революція 1896–1898 років уже охопила Філіппіни. Країна здобула незалежність і була оголошена буржуазною республікою. Але того ж року Філіппіни стали американською колонією. В 1941–1945 роках зазнала країна японської окупації.

Вдруге свою незалежність Філіппіни здобули 1946 року.

Іноземцям може видатися дивним, що навпроти пам’ятника Хосе Різалю стоять дві скульптури чорного водяного буйвола карабао. Але дивного тут немає нічого. Ця витривала тварина в глибокій пошані у філіппінців. Адже без карабао немислима жодна сільськогосподарська робота, особливо на рисових полях. Філіппінці вважають його символом трудолюбства і процвітання. Щороку відбуваються фестивалі карабао. Тварин прибирають, уквітчують стрічками, квітами, всіляко виявляють до них свою приязнь.

Філіппінець любить два види їзди — на швидкісному, розцяцькованому джипні і на повільному каретоні, в який запряжено карабао. Джипні — це своєрідні маршрутні таксі, прикрашені безліччю невеличких нікельованих коней. Вони вправно лавірують вузькими вулицями між сучасними автомобілями всіх марок світу. Філіппінці дуже люблять джипні, яких у столиці більше тридцяти п’яти тисяч. Досить сказати, що цим транспортом користується три чверті одинадцятимільйонного населення Великої Маніли.

Якщо джипні — щоденний улюбленець городян, то каретони — святковий вид транспорту для виїзду за місто. Вони повільно повзуть ґрунтовими путівцями. Один карабао непоспішливо тягне великий, накритий дашком віз, в якому вміщається з двадцять пасажирів. На задніх сидіннях розміщуються музиканти й співаки, які розважають пасажирів. Такі прогулянки, звичайно, дуже романтичні. Особливо, якщо зважати на темпи життя, до яких звикла сучасна людина. Дорога в’ється серед буйства квітів, височенних кокосових пальм. Вони, до речі, справжнє багатство країни, адже вона посідає перше місце в світі по виробництву кокосового масла. Філіппінці використовують буквально всі частини дерева — від листя, яким накривають будівлі, з якого виготовляють різноманітні напої, до деревини старих пальм, а вони заввишки метрів тридцять. Саджанці пальм у два-три роки починають плодоносити, якщо на пальмі з’явилося не менше двадцяти двох листків. Ось чому всенародною бідою стають тайфуни, які обламують листя пальм і роблять їх на якийсь час безплідними. Але за будь-яких погодних умов на Філіппінах щороку збирається не менше п’яти мільярдів горіхів…

Філіппінську екзотику не уявити без півнячих боїв, якими захоплюється усе чоловіче населення країни. Цікава деталь — найбільше розлучень відбувається саме через що згубну, як вважають філіппінки, пристрасть сильної статі. Кажуть, що чоловіки можуть тижні збавляти на улюблене видовище. У кожному невеличкому містечку центром життя завжди є площа, на якій містяться католицька церква, муніципальна рада і місце для півнячих боїв. Нині спеціальним рішенням уряду ці півнячі змагання заборонено проводити в будні дні. Однак у мене склалося враження, що, наприклад, у містечку Сан-Пабло Сіті, яке ми відвідали в будні дні, принаймні кожен п’ятий чоловік носив під пахвою жилавого бойового півня.

І знову океан. “Фелікс Дзержинський” бере курс на Японію. Англійський мандрівник Петрі Ватсон ще на початку нинішнього століття так писав про власний досвід її вивчення: “Якщо ви пробули в Японії шість тижнів, ви все розумієте. Через шість місяців ви починаєте сумніватися. Через шість років ви ні в чому не впевнені”. Ми ж пробули там лише шість днів…

Чомусь часто вважають, що Японія — це невелика острівна країна. Насправді ж вона не така й маленька. Площа її становить приблизно п’ятдесят три відсотки території України, але населення вдвічі більше. Найбільшу вагу в житті країни мають чотири великих острови — Кюсю, Хонсю, Сікоку і Хоккайдо. Але до складу Японії входить ще понад три тисячі маленьких острівців. Звичним явищем вважаються тут землетруси, вулканічні виверження. Щороку на території країни їх реєструється близько 1500. Часом вони завдають величезних руйнувань. Скажімо, 1923 року землетрус у японській столиці спричинився загибелі 100 тисяч чоловік і залишив по собі 558 тисяч згарищ…

Оскільки країна розташована в напрямку з півдня на північ, її рослинність дуже різниться у чотирьох кліматичних зонах. У південній — субтропічна вічнозелена, у центрально-південній — типові ліси помірного поясу, у центрально-північній— бук, дуб, ясен, каштан, у північній — майже виключно хвойні дерева.

Коли ми підійшли до південних морських воріт Японії, міста Кагосіма, саме відбувалося виверження вулкана Сакура-дзіма, розташованого на однойменному острові неподалік міста. У повітрі пахло сіркою, попіл осідав на палубу корабля, а над вулканом клубочився дим сіруватого кольору. Власне, Сакура-дзіма нині вже не острів, бо після найбільшого виверження в 1914 році вулканічна лава з’єднала його з островом Кюсю.

Уклад життя японців підлягає чотирьом основним постулатам. “Вабі” — природність. Японці вважають, що природа максимально досконала і слід її наслідувати, а не ^ переінакшувати. “Сабі” — старовина. Культ старовини надзвичайно великий, усе давнє високо цінується і навіть обожнюється. Поєднання “сабі” і “вабі” становить третій принцип світосприйняття японців — “сібукі”. І, нарешті, “юген” — недомовленість. Японець не хоче бачити все повністю розтлумаченим і тому однозначним, його приваблюють природні і мистецькі явища, які дають можливість по-своєму сприймати їх кожній людині.

У місті Кіото є сад каменів, або філософський сад, витвір монаха Соамі. На білому піску лежать п’ятнадцять необтесаних каменів. Але, якщо дивитися на них з спеціальної галереї, якою проходять глядачі, видно лише чотирнадцять. З якого місця не дивишся — бачиш їх лише чотирнадцять. На думку мудрого монаха, ця композиція має надоумлювати людину, що в житті обов’язково щось залишається невідомим, невираховуваним, таємничим.

Кагосіма — місто, через яке здавна найбільше просочувалося в Японію іноземних товарів, думок, ідей. Але загалом японська община прагне до герметизму. Навіть буддизм, який занесли до Японії китайські і корейські монахи в VI столітті, поєднався із суто національною релігією синто — шлях богів. При народженні японцю дають ім’я у синтоїстському храмі. Ховають, як правило, за буддистськими обрядами. Але впродовж життя він може обирати віросповідання на свій розсуд, міняти його. Це чи не єдина країна в світі, де різні релігії не ворогують між собою, а співіснують, взаємодоповнюючи одна одну. Синто, вважають японці, дуже близька людині, оскільки віддає належне природі, природній красі й гармонії. Буддизм переважає в японській філософії мистецтва, в повсякденному житті допомагає людині виховувати стійкість духу. Конфуціанство спонукає до утвердження таких підвалин в моралі японців як вірність, визнання права старшого і можновладного. Цікаво, що в японській мові навіть не існує слова “брат” — є “старший брат” і “молодший брат”. Так само із визначенням “сестра”. Починаючи з простого застілля, кожному обов’язково відводиться місце залежно від його віку й суспільного становища. У японців не існує вчинків добрих і поганих. Вони бувають тільки відповідні або ж невідповідні становищу людини. Наша гід по Кагосімі, всміхаючись, казала, що європейці або обманюють, або говорять правду; японці ж ніколи не обманюють, але їм так само ніколи не спаде на думку говорити вам правду.

За уявленнями японців, природа створилася сама по собі, а не богом. Вона досконала в усіх своїх виявах. Якщо християнство вважає, що Адам і Єва вчинили першорідний гріх, то японці вважають, що Адам і Єва — боги. Проте, звичайно, найшанованіші в Японії божества синтоїстської релігії, яких налічується понад три тисячі.

Японські хроніки, передаючи легенди тисячолітньої давнини, стверджують, що спочатку на світі існував хаос. Потім небо відділилося від землі, виявилися жіноче й чоловіче начало. Перше уособлювала богиня Ідзанамі, друге — її чоловік Ідзанагі. У них народилася промениста красуня, богиня Сонця Аматерасу, яка в тривалій боротьбі з богами Цукійомі (бог місяця) і Сусаноо (бог вітру й води) добилася того, що правити на землі почав її онук Нінігі, якому вона й вручила на знак верховної влади три предмети — дзеркало, меч і яшму. Нінігі й започаткував династію японських імператорів — мікадо. Влада імператора сьогодні здебільшого символічна, але все ж він та його родина увінчані в народі ореолом святості.

Релігія синтоїзму вчить насамперед культу предків і схилянню перед природою. З цього випливає правило моралі: “Вчиняй завжди згідно законів природи, щадячи закони суспільні”.

Цікаво, що буддисти, прагнучи розширити сферу свого впливу, шукаючи можливостей для співіснування із синтоїзмом, навіть йшли на те, що визнавали улюблену серед японців богиню Аматерасу втіленням Будди.

Синтоїстські та буддистські храми будувалися дуже часто поряд, аби японець, урочисто відсвяткувавши, наприклад, народження дитини за синтоїстськими звичаями, міг, перейшовши в буддистську пагоду, пом’янути предків.

Самі синтоїстські храми дуже красиві, яскраво прикрашені, справді життєрадісні. Перед кожним із них є вхідна брама — торі. За формою вона нагадує куряче сідало. Поява брами пов’язана з легендою про улюблену богиню японців. Якось Аматерасу розсердилася на людей і сховалася в глибоку печеру. Ніхто не міг її звідти викликати, і людям загрожувало життя без сонця. Тоді японці збудували дерев’яне сідало і поставили перед печерою дзеркало. Коли вранці проспівав півень на сідалі, Аматерасу визирнула з печери. В дзеркалі вона побачила красуню і вирішила вийти з печери, щоб подивитися на неї. За іншою легендою, Аматерасу вийшла з печери, почувши сміх та оплески. “В дім, де сміються, — мовить японське прислів’я, — приходить щастя”. Храми дуже відрізняються один від одного, хоч побудовані за єдиним принципом: основу храма складає хонден (святилище), в якому зберігається синтай (святиня, божество, на честь якого зведено храм). Хонден з’єднується із хайденом, тобто залом для молільників. Деякі храми прикрашаються зображенням левів, лисиць, мавп, оленів… У синтоїстському храмі в Токіо ми бачили, як весела групка школярів із ранцями за плечима, вкинувши по жертвенній монетці в спеціальний ящик, як за командою, кілька разів схилилися перед олтарем, приплескуючи в долоні і вимовляючи якісь слова. А за хвилину діти пішли собі, про щось жваво перемовляючись.

Але повернемося в сонячну субтропічну Кагосіму, відомий курорт Японії. Тут навіть є королівський готель, де мешкає імператор, коли відвідує південь країни. Містечко Ібусені “відкрив” для світу підприємець Івасакі, який несподівано для себе за три місяці позбавився тут усіх недуг. Адже в цій місцевості розташовано 120 тисяч родонових джерел. Івасакі після одужання збудував готель із сірководневими лазнями. При готелі — розкішна галерея сучасного живопису, ресторан, в якому постійно виступають екзотичні полінезійські, новозеландські та таїтянські народні ансамблі.

Часто вранішня розмова японців починається словами: “Учора в лазні говорили…” Саме там кожен може розслабитися й відчути себе рівним серед рівних, обговорити новини, не поспішаючи розповісти й вислухати цікаву історію.

Грандіозний Токіо, ледь вкритий хмарою бензинових випарів, ми роздивлялися з оглядового майданчика висотної вежі, яка сягає вгору на 332 метри 65 сантиметрів і розхитується з амплітудою 3,5 метра.

На вулицях міста бачили якісь демонстрації і карнавальні видовища. Водії легкових автомобілів часом читали просто за кермом журнали — швидкість на деяких І вулицях не перевищує 15–20 кілометрів на годину. Зате по платному хайвею можна їхати з величезною швидкістю, щоправда, на пропускники швидкісних автострад звертає не так вже й багато автомобілів. Ми дивувалися, що в столиці лише три відсотки вулиць мають назви, що квадратний метр землі в центральних районах міста коштує 11 мільйонів ієн (скільки ж то треба купити тих метрів для швидкісного хайвею!). І раділи, коли в Токійському Діснейленді, в палаці казок, де є ляльки з казок всіх народів світу, побачили Івасика-Телесика у вишиванці. Спостерігали, як уміло, майстерно працюють робітники на токійському рибному ринку (фактично — підприємству по переробці риби) Сукіджі. І переконувалися — на аукціоні, де партіями продавалася свіжа морська продукція, — що стримані японці можуть бути й запальними. На вулицях цього міста упевнено почуваються між потоками автомобілів рикші, послугами яких ще й досі залюбки користуються гейші. Їх інститут, як і в давнину, високо цінується японцями.

В ясний день з причалу Токійського морського порту ми побачили всесвітньовідому Фудзіяму, яка підноситься над містом на 3776 метрів. Кожен японець вважає, що мусить побувати на її вершині. Триста тисяч людей щороку сходять на Фудзі. Одначе не годиться прагнути туди знову. Японці кажуть: “Хто ні разу не побував на Фудзіямі — дурень, хто побував на ній двічі — двічі дурень”.

Завершується наша більш як двадцятиденна мандрівка по Південно-Східній Азії. Шлях наш до Находки лежить між японськими островами Хонсю і Хоккайдо. З правого борту від нас земля, яку японці називають “Східною Україною” — за родючість грунту. Нині острів Хоккайдо вже добре обжитий японцями — вони вміють з дивовижною доцільністю й бережливістю використовувати кожний клаптик землі. Досить прочитати роман Т. Кайко “Нащадки Робінзона”, і побачиш, що, власне, диво японського економічного феномена закладалося на найпростішому і найстійкішому фундаменті — наполегливій праці.

Та ось японська земля лишається за кормою нашого корабля. І в той момент чомусь перед очима вже вкотре виникає озеро Ікеда — найбільше на острові Кюсю. Доки гід розповідала нам про підводне страховисько, яке, за переказами, живе в цій лагідній блакитно-срібній водоймі, я розглядав дерево янагі, що, як вірять японці, приносить щастя й успіхи. Янагі — це звичайна паша плакуча верба. Погляд мій поступово переходив на розкішні клумби хризантем, улюблених квітів японців, і раптом знову, як і в Таїланді, чорнобривець… Але зовсім не такий запах у нього, як на Україні. Я навіть розгубився — що ж не? Зірвав листочок і розтер його між пальцями. І тоді зелене єство рослини ніби заговорило до мене по-рідному терпкуватим запахом. Заговорило про те, що наша Земля не така вже й велика, що невидимі ниті зв’язують цей чорнобривець на острові Ікеда з його побратимом на березі Дніпра. Про те, що живить їх одна мати-Земля. Й тоді подумалося, що не такі вже й глибокі океанські западини і високі гірські хребти розділяють нас, людей різних континентів і країн, щоб забували ми, що вона, Земля, наш спільний дім.

Олександр Ємченко КОЛУМБОВА “СЛАВА” ВЕСПУЧЧІ Нарис

Америка, відкрита Колумбом, не була названа його ім’ям. Величезний подвійний континент протяжністю від Північного полярного кола до Південного дістав ім’я іншої людини. Ім’я Амеріго Веспуччі.

Як же так вийшло, що землі, відкриті великим адміралом, названо в честь того, хто їх не відкривав? Як сталося, що людина, яка чогось значного не здійснила в житті, ввійшла в літопис географічних відкриттів, увічнила своє ім’я? Що це — помилка чи прикра несправедливість, недоладна випадковість чи свідоме привласнення чужих лаврів?

Спробуємо з’ясувати це складне питання, що впродовж багатьох років не давало спокою дослідникам, навколо якого спалахували палкі суперечки. Що то за чоловік був Амеріго Веспуччі, якого поставили врівень з його світлістю доном Христофором Колумбом?

Народився у Флоренції. Точної дати народження не встановлено. Одні називають 1451 рік, інші-1454. Якщо правильна перша дата, то Амеріго Веспуччі — одноліток Колумба, якщо ж… Саме в цей час, а точніше, в 1452 році, у тій же Флоренції з’явилася на світ інша людина — майбутній титан епохи Відродження, гігант розуму і вченості Леонардо да Вінчі. Геніальний художник, мислитель, інженер-конструктор, він був також і мандрівником — побував у Єгипті, Малій Азії, на Євфраті та Тигрі.

Леонардо да Вінчі збирав матеріали для змалювання шляху від Гібралтару до Дону, цікавився рівнем води у Чорному і Каспійському морях, згадував про Азов, Волгу і Дніпро. Можливо, великий флорентієць чув на батьківщині розповіді про Росію московських послів Митрофана Карачарова і Дмитра Ралева, які репрезентували тоді за кордоном велику північну країну, яка, скинувши ординське Іго, вийшла на широку міжнародну арену.

Леонардо добре знав історію мандрів Колумба, Васко да Гамм, а з Амеріго Веспуччі його поєднувала тісна дружба. Та про це пізніше…

Амеріго був третім сином флорентійського нотаріуса Чернастазіо Веспуччі. Грамоти набирався вдома, його дядько Джордано Веспуччі, монах-домініканець, познайомив його з астрономією і математикою, і ці науки припали йому до душі.

Подорослішавши, вступив на службу до флорентійських банкірів Медічі. Нічим особливим не відзначався — був скромним і непримітним конторським працівником. Ніхто тоді навіть подумати не міг, що в цій людині зріє майбутній мореплавець, який кілька разів перетне під вітрилами Атлантику, бачитиме й опише Новий Світ і таким чином увійде в історію, обезсмертить своє ім’я.

Не думав про це і сам Веспуччі. А втім, хто знає… Іноді непоказний і мовчазний рахівник, відклавши стоси банківських документів, над чимось глибоко задумувався. Коли йому виповнилося сорок років, здавалося, вже ніщо не могло змінити розміреного і усталеного плину його одноманітного життя.

Аж ось сталося! В далекій Севільї, в іспанському філіалі банку Медічі, було допущено велику розтрату. Виникла потреба на місці все з’ясувати. Треба було когось відряджати туди. Вибір упав на Веспуччі, як на досвідченого і бездоганно чесного фахівця. Влітку 1492 року Амеріго з ревізорськими повноваженнями прибув до Іспанії.

Здійснивши перевірку і встановивши винних, він зібрався було додому, та саме в цей час повернувся зі свого тріумфального плавання до берегів уявної Індії його славетний земляк Христофор Колумб. Вони зустрілися — і скромний банківський службовець передумав повертатися додому. Натомість він зголосився працювати у філіалі банку Медічі, який фінансував і споряджав заморські експедиції. У Севільї на новому терені Веспуччі відразу поталанило — Колумб доручає йому підготовку свого наступного плавання. Адмірал знав, на кого можна покластися. Тямущий і скрупульозний інспектор Торгової палати тримає в полі зору всі подробиці підготовки експедиції. Його цікавить буквально все — і добір команди, і визначення маршруту, і заготівля їстівних припасів. Весь у цих клопотах, він потайки виношує думку і собі стати учасником цієї мандрівки. Та Колумб не вводить його до складу експедиції.

— На морі я й сам упораюсь, — говорить він Веспуччі, — а ось тут, на березі, мені потрібна довірена людина, яка б своєчасно попереджала лихі заміри моїх недругів.

А недругів Колумбові не бракувало. Чого вартий був один тільки кардинал Фонсека, єпископ Бургосський — запеклий ворог Колумба і взагалі противник будь-яких заморських плавань, будь-якої живої, творчої думки?..

Залишившись у Севільї, Амеріго Веспуччі ревно дбає: про інтереси свого великого земляка, дбайливо оберігає від опаплюження його велике починання. Вечорами, звільнившись від нагальних справ, усамітнюється і подумки лине вслід за Колумбом — що там, які нові землі існують, хто їх населяє? Перед ним лежить карта відкритої частини світу. Вона схематична, пунктирна, неточна… йому б туди!

І банківський службовець береться за перо. Він уявляє, фантазує, описує хід експедиції, якої не було, але яка (Веспуччі в цьому переконаний) могла бути.

…1497 рік. Флотилія з чотирьох суден пристає до берегів Нового Світу. У складі експедиції — Амеріго Веспуччі. Разом із своїми супутниками він обстежує берегову лінію західної Атлантики — називає відкриті затоки, миси, острови, вказує їхні координати.

На нововідкритих землях іспанці бачать “міста над водою, схожі на Венецію”. Будинки в них з’єднуються навісними мостами. У містах живуть стрункі, середнього зросту люди, з “червонуватою шкірою, навподіб левиної”. Взявши на борт кількох аборигенів, білі прибульці відпливли до країни, що лежала близько 23-го градуса північної широти. Потім вирушили на північний захід, далі пройшли вздовж звивистого берега майже 5 тисяч (!) кілометрів. Часто виходили на берег і вимінювали всілякі дрібнички на золото, доки у липні 1498 року не досягли “найвищої у світі гавані”. Тубільці, які жили поблизу, тісно подружилися з іспанцями. Вони просили убезпечити їх від людоїдів, котрі робили набіги на їхні поселення. Через тиждень мореплавці висадились на “острів канібалів”, вступили в бій і захопили полонених… У жовтні 1498 року експедиція повернулася до Іспанії…

Веспуччі так повірив у вигадану ним експедицію, що згодом переповів її у листі до свого друга дитинства, знатного флорентійця П’єро Содеріні. Він так яскраво змалював усі перипетії свого “плавання”, з такими достовірними деталями і точними географічними координатами подав їх, що в Італії його уявну експедицію сприйняли за справжню.

Радіючи за свого друга, Содеріні швидко обнародував його твір. Звіт про експедицію, якої не було, передрукували в інших країнах. Мине час, і Веспуччі звинуватить в ошуканстві. Більше того — в привласненні чужої слави. А він же всього-на-всього просто уявляв, фантазував. Але як прозірливо, як правдоподібно! Воістину в цій людині жили і літератор, і географ, і навігатор.

І Веспуччі, син флорентійського нотаріуса, на ділі довів, що це так.

…1499 рік. Заморська експедиція Алонсо Охеди, того самого, що супроводжував Колумба у другому плаванні, — жорстокого і грошолюбного іспанського ідальго, який заповзявся будь-що розбагатіти у плаваннях до Нового Світу. У складі експедиції — Амеріго Веспуччі. Це вже не безплідне фантазування — це реальний факт. За свідченням історика того часу Бартоломео Лас Касаса, на суднах флотилії Охеди Веспуччі був “одним із штурманів… вельми досвідченим у мореплавстві і обізнаним у космографії”, його час таки настав. І хоч він був лише “одним із штурманів”, під час плавання проявив таку навігаторську вправність, що біля берегів нововідкритого материка Охеда довірив йому два судна і благословив на самостійне плавання.

Кілька місяців Амеріго Веспуччі досліджував бразільське узбережжя між Амазонкою і Оріноко. На відміну від Охеди, який “мечем і вогнем” визискував з тубільців золото, колишній банківський службовець ступав на заокеанську землю з миром. Виходець з простолюду, він шанобливо ставився до аборигенів, і ті відповідали йому тим же, ніби знаючи, що ім’ям цієї людини назвуть їхній материк.

Веспуччі з захопленням описує гостинний край. Привітні усмішки тубільців, мелодійні співи птахів, аромати лісу створювали, за словами Амеріго, повну ілюзію земного раю…

У червні 1500 року експедиція повернулася до Іспанії. Охеда відкрито злостився — він так і не розбагатів. Веспуччі, навпаки, торжествував — він повернувся з дорогоцінним набутком, ім’я якому досвід. Віднині його матимуть за вправного мореплавця, віднині його ім’я стоятиме поряд з іменами Колумба, Васко да Гами, Магеллана… Не минуло й року, як Веспуччі знову запрошують до подорожі. І не іспанські можновладці, а сам король Португалії Мануел Щасливий. Курс — береги Бразілії, завдання — вести літопис експедиції. Офіційним начальником плавби був знатний придворний Гонсалу Куелью, а насправді…

Понад п’ять місяців судна плавали біля берегів нововідкритого материка. Амеріго Веспуччі робить ретельні нотатки про його природу. Тут він гранично точний і правдивий. А ось у змалюванні життя і побуту тубільців бере гору в ньому літератор-фантаст. “Вони живуть райським життям, — пише про них Амеріго. — Тут немає ні королів, ні храмів, ні ідолів, немає в них ні торгівлі, ні грошей. Воли живуть, як мавпи, на деревах і літають, немов птахи, а ще плавають, як риби. У них усе не так, як у звичайних людей. Люди-боги, люди-ангели…”

Така вигадка аж ніяк не бентежила супутників Веспуччі. Головне, що він був неперевершеним навігатором і можна було спокійно довіритись йому у морській плавбі. Після обстеження бразільських берегів, коли настав час вертати назад, португальські офіцери довіряють керівництво експедицією 50-річному флорентійцю. Що робить колишній рахівник банку? Очоливши плавання, він усамітнюється в каюті. Нарешті збулося! Нарешті він вільний у своїх діях і зможе сповна проявити свої навігаторські здібності.

Наступного дня він підіймається на палубу і велить рухатися… ні, не назад, не на північ, а на південь — у відкрите море. Що він, необачний, надумав? Чи не на кругосвітнє плавання замахнувся? Адже він уже знав про кулястість планети. І не хто-небудь, а сам Леонардо да Вінчі повідав йому про це! Але там, куди спрямував судна Веспуччі, ще ніхто з європейців не ходив — там лежав край вічного холоду, там лежала Антарктида.

Та він поплив і дійшов до 52-го градуса південної широти… Можна бути певним, що він плив би й далі, та, налякані безмежністю океану і відчайдушною безстрашністю нового проводиря, екіпажі суден запанікували. Амеріго Веспуччі повернув назад і привів експедицію у вересні 1502 року в Лісабон. До вікопомного плавання Фернандо Магеллана залишилося майже 20 років.

Він повернув назад… А якби поплив цалі? За сприятливих умов міг стати першовідкривачем навколосвітних мандрівок. Чи усвідомлював це тоді Веспуччі, чи осмисленими, як пізніше у Магеллана, були його дії? Важко сказати. Одне він достеменно знав — на південь від екватора лежать населені землі. Ось слова з його листа до Медічі: “…наші знання значно перевершили знання предків. Більшість із них вважала, що південніше від екватора немає материка, а тільки безмежний океан, який вони назвали Атлантичним. І навіть ті, хто вважав за можливе знайти тут материк, з різних причин дотримувались думки, що він не може бути населеним. Тепер моє плавання довело, що такий погляд помилковий і суперечить дійсності, бо південніше від екватора я виявив материк, де окремі долини значно населеніші людьми і тваринами, ніж в нашій Європі, Азії й Африці”.

Це було останнє плавання Амеріго Веспуччі. Після повернення він стає головним керманичем Торгової палати, “штурманом над всіма штурманами Кастілії”. Досвідчений мореплавець екзаменував кандидатів на посаду штурманів, стежив за складанням нових морських карт, систематизував секретні матеріали, привезені з Нового Світу.

…1504 рік. На батьківщині Веспуччі відбуваються важливі події — його рідна Флоренція звільняється від політичної тиранії Медічі. Амеріго приїздить до Італії. Тут він зустрічається з Леонардо да Вінчі. Художник і теоретик мистецтва, математик і механік, астроном і географ, ботанік і анатом, фізіолог і мислитель-матеріаліст, він зажив уже неабиякої слави.

Веспуччі розповідає своєму знаменитому землякові про свої плавання, бачені землі, про людей, які там живуть. З його слів Леонардо накреслює карту Нового Світу.

— Великий земний світ, — говорить він. — У ньому ще багато недосліджених країв і земель. І людина вивчить їх. А хто вивчить саму людину? Ось де найбезмежніший, найзагадковіший і найнедослідженіший материк!..

Вони говорять про людську сутність, місце людини у світі, можливості людського розуму.

— Все підвладне людському розуму, — каже Леонардо. — За умови, якщо він не спить, а розум людини, не знаходячи застосування, нидіє… Так само, як поглинання страви без задоволення перетворюється в нудне харчування, заняття наукою без запалу засмічує пам’ять, яка стає нездатною засвоювати те, що вона вбирає.

Торкаються вони й улюбленого для Леонардо малювання. Вже було явлено світові такі шедеври живопису, як “Мадонна Літта”, “Таємна вечеря”, вже було створено незрівнянний портрет Мони Лізи з її фантастичною усмішкою, що полонила згодом весь світ.

— Живопис, — розмірковує художник, — це поезія, яку споглядають, а поезія — це живопис, який слухають. Живопис сперечається і змагається з самою природою…

Амеріго Веспуччі за п’ятдесят. Він повертається в Севілью, одружується і живе спокійним, розміреним життям. Живе і не знає, що навколо його імені вже точаться палкі суперечки. Його звинувачують в обмані, підтасовці власних листів і документів, нарешті в безчесті. Він про це не знає. Знав би, так пояснив усе, захистився б. А так…

У чому ж справа? Як же все-таки сталося, що Новий Світ назвали ім’ям Амеріго Веспуччі, хоч на таку честь, здавалося, міг претендувати Христофор Колумб? А все вийшло дуже просто.

На початку XVI століття у місті Сен-Дьє, що в Лотарінгії, виник географічний гурток, до якого входило кілька молодих учених. Серед них був Мартін Вальдземюллер. У 1507 році він видав твір “Вступ до космографії”, до якого додав два листи Веспуччі. У цій книжці вперше зустрічається назва “Америка”. Зазначивши, що раніше населену землю поділяли на три частини — Європу, Азію і Африку, які одержали свої назви від імен жінок, Вальдземюллер писав, що “тепер відкрита четверта частина Амеріго Веспуччі… і я не бачу, чому, хто і за яким правом міг би заборонити назвати цю частину світу країною Амеріго чи Америкою”.

Вальдземюллер і гадки не мав применшити славу Колумба. Він вважав, що генуезець і флорентієць відкривали землі у різних частинах світу: Колумб у Східній Азії, де лежить Індія, а Веспуччі — у Новому Світі, де виявився по обидва боки екватора невідомий досі континент.

Молоді лотарінгські вчені сприйняли листи Амеріго як повідомлення про відкриття нового материка. А якщо він відкритий, то йому треба дати ім’я. Чиє? Звичайно, автора цих листів.

Ось так і вийшло, що назва “Америка” утвердилася за двома материками і з’явилася на багатьох глобусах і картах світу. Слава Веспуччі ширилася, про що він, до речі, ні сном ні духом не відав, а про Колумба почали забувати. І тільки тоді, коли з’ясувалася істина, виникла відповідна реакція — Веспуччі звинуватили у свідомій фальсифікації. І це тавро ошуканця довго трималося його імені.

Тільки у XIX столітті відомий дослідник і мандрівник Александр Гумбольдт зробив спробу реабілітувати чесне ім’я Веспуччі. “Що стосується назви великого континенту, — писав він, — то це пам’ятник людської несправедливості. Цілком природно приписати причину такої несправедливості тому, хто здавався в цьому найбільш зацікавлений. Та вивченням документів доведено, що жоден факт не підтверджує цього припущення. Назва “Америка” з’явилась у віддаленій від Іспанії країні через збіг обставин, які усувають будь-яку підозру проти Амеріго Веспуччі… Збіг обставин дав йому славу, та ця слава протягом трьох віків лягала важким тягарем на його пам’ять, оскільки давала привід до того, щоб гудити його характер. Таке становище вельми рідкісне в історії людських нещасть. Це приклад ганьби, яка шириться разом зі славою”.

Александр Гумбольдт переконливо довів, що не можна ставити в провину Веспуччі протиріччя, спотворення фактів, помилки і плутанину в датах його листів, бо він особисто нічого не видавав і не міг стежити за виданнями, які з’являлися за межами Іспанії.

А що ж сам Веспуччі? Гадаємо, він не потребував ніякої реабілітації, його чесність і благородство потвердив саме той, чию славу спочатку йому приписали, а потім відібрали, — адмірал дон Христофор Колумб. Вдалося розшукати його листа до сина Дієго, датованого 5 лютого 1505 року, через рік після останнього, четвертого плавання через Атлантику і за рік до смерті. “Любий мій сину, — писав уже знесилений “віце-король і правитель відкритих земель”. — Дієго Мендес виїхав звідси в понеділок, — 3-го цього місяця. Після його від’їзду я бесідував з Амеріго Веспуччі, який вирушає до двору, куди його покликали, щоб порадитися з ним відносно деяких питань мореплавання. Він завжди виявляв бажання бути корисним мені, це чесна людина. Щастя було до нього неприхильним, як і до багатьох інших. Його зусилля не принесли того зиску, на який він міг по праву розраховувати. Він їде з палким бажанням домогтися при нагоді для мене чого-небудь сприятливого. Я не маю можливості, перебуваючи тут, грунтовніше пояснити йому, чим він міг би бути корисним, оскільки не знаю, чого від нього хочуть. Та він сповнений снаги зробити все для мене, що в його силах”.

Отже, вони ще за життя знайшли спільну мову. Для них не існувало суперечки щодо назви нового континенту, суперечки, що виникла поза ними і не з їхньої волі.

Генуезець Колумб думав, що відкрив Індію. Тільки після четвертого плавання у нього зародився сумнів, що це не Індія, а якийсь інший світ. Флорентієць Веспуччі, йдучи слідами свого попередника, один з перших точно встановив, що це за світ. І в цьому головна його заслуга.

Як і Колумб, Веспуччі помер зовсім не в ореолі слави — тихо і непомітно. Поховали його в Севільї. Згодом сюди перепоховали й Колумба. Вони знову опинилися поруч. Як і в своєму довічному “плаванні” у славу, у безсмертя.

Порівняно з історичним відкриттям Христофора Колумба, Амеріго Веспуччі нічого особливого значного не здійснив у житті. Та він і не претендував на це. Він просто скромно і неупереджено, тільки в інтересах достовірності виявив помилку свого великого друга. Він аж ніяк не зазіхав на лаври Колумба, і ніхто, по суті, в Колумба їх не забирав. Хіба що не його ім’ям назвали відкритий ним континент.

Добре про це і взагалі про стосунки Колумба і Веспуччі сказав Леонардо да Вінчі: “Наша воля рідко йде в парі з нашою долею. Важливо не те, що шукаєш, а те, що знаходиш. Вони не ділили слави — вони поєдналися в ній”. Перший здійснив відкриття. Другий, встановивши істину, довів його до логічного завершення. Вдвох вони звершили великий подвиг — явили світові нове бачення Землі.