Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

Майже в кожному куточку світу почуєте ви оповіді про сховані скарби. Такі оповідки не завжди вигадка. Скількох людей у всі часи воєнне лихоліття, наприклад, змушувало ховати найдорожче для них у потаємних місцях, закопувати в землю. Не завжди скарб вертався до власника. Втрачений для всіх на довгі часи, він поволі ставав легендарним, якщо йшлося, приміром, про мистецькі витвори чи велике багатство. Багатьох науковців, колекціонерів чи й просто шукачів легкої наживи ті легенди позбавляли душевного спокою.

Збирачі та крадії

Скарбошукацька пошесть часом призводила до руйнування, а то й до знищення цінних історичних і мистецьких пам’яток.

Згадаймо хоча б сумну долю гробниць єгипетських фараонів. Починаючи з середніх віків, пограбування їх перетворилось у своєрідне ремесло для поколінь мешканців окремих сіл. Не збереглося непограбованим жодного місця вічного спочинку єгипетських володарів, хоч в усипальницях влаштовувались вигадливі пастки проти крадіїв.

До наших часів дійшов цікавий документ — протокол допиту, який було вчинено три тисячі років тому. Свідчення давали раб Ахенофер, селянин Аменемхеб та ще шестеро каменотесів з Хапі, котрі проникли в царську усипальницю.

Ось що вони повідомили слідству: “Саркофаг стояв у камері і був накритий кам’яним віком. Ми зруйнували те все і знайшли там мертвих царя й царицю. Ми знайшли божественну мумію царя і поряд його меч, талісман, золоті прикраси на шиї. Голова його була вкрита золотом. Вся священна мумія була вкрита золотом та сріблом і всіяна самоцвітами. Ми взяли золото, яке знайшли на мумії, талісмани й прикраси з шиї і золото з домовин. Ми взяли також усе, що знайшли на тілі цариці. Потім ми спалили їхні домовини, винесли все, що можна було винести, і поділили чесно на вісім частин…”

Нашестя скарбошукачів не уникли і деякі пам’ятки історії та культури в межах нашої країни.

Коли наприкінці двадцятих років минулого сторіччя в Києві досліджували рештки Десятинної церкви, то, за повідомленням журналу “Отечественные записки”, “народ… хапав мозаїку, уламки мармуру, яшми і різне дрібне каміння; сріблярі (ювеліри. — А. З.) вставляли цю мозаїку й камінчики в золоті та срібні хрестики і продавали”.

Неповторної шкоди науці, взагалі всій нашій культурі завдавали і “шукачі” типу поміщика Анненкова, про якого розповідали, що, знайшовши в київському Акрополі багато золотих і срібних виробів XI–XII століть, він розпорядився виготовити з них… нашийники для своїх псів.

Але в ролі вандалів виступають не тільки неосвічені, грубі люди чи викінчені негідники типу згаданого Анненкова. Нерідко траплялися серед них і такі, що називалися шанувальниками поезії, малярства, архітектури… Горезвісної слави римський імператор Нерон, вихованець Сенеки Молодшого, видаючи себе за “артистичну душу”, маючи в своєму оточенні високоосвічених людей, без вагань пограбував храм Аполлона в Дельфі, забравши звідти п’ятсот скульптур. Під час облоги Александрії він дозволив спалити найбагатшу з усіх відомих тоді бібліотеку.

Середньовіччя не поступилося давнині. Лучники Людовіка XII тренувалися в стрільбі, використовуючи як мішень… єдиний скульптурний твір великого Леонардо да Вінчі — кінний пам’ятник Франческо Сфорца. Виліплений з глини і ще не відлитий у бронзі, він був ущент розбитий.

Під час так званої “опіумної війни” 1860 року французько-англійська армія зайняла розташований за дванадцать миль від Пекіна величезний комплекс багато обставлених старовинних будівель, де містилося найбільше у світі зібрання творів мистецтва Далекого Сходу: колекції меблів, картин, шовкових тканин, порцеляни, виробів із срібла, золота та слонової кістки. Такі перлини архітектури, як палаци Розкоші, Пливучих Хмар, павільйон Фаворита й багато інших споруд, зведених серед садів, озер і фонтанів, були знищені, спалені колонізаторами протягом двох діб.

Вандалізм у ставленні до світу прекрасного дожив і до наших днів. Ось кілька прикладів.

Найвидатніший портрет пензля Леонардо да Вінчі “Джоконда” оберігається, як, мабуть, жоден інший мистецький твір у світі. І все ж якомусь відвідувачеві вдалося пошкодити його ударом каменя.

У тому ж Луврі, де зберігається “Джоконда”, порізано ножем полотно Рубенса “Дівчина з ангелами”…

Нерідко на такі навіжені вчинки штовхає бажання прославитися, вирізнитися з натовпу. Широкого розголосу в 1973 році набуло в Польщі знищення скульптурного комплексу в Лазєнківському парку Варшави. Злочинці поскидали з постаментів погруддя римських імператорів, розбили скульптурне зображення Бахуса. Мотивом їхнього вчинку було бажання прочитати про це в столичній газеті! Піймалися зловмисники на простому: один із них, прочитавши газетне повідомлення, почав хвалитися перед знайомими: “Я теж там був…”

Неабиякої шкоди культурно-історичним пам’яткам завдає невігластво. 1965 року багато швейцарських газет і журналів писали про ресторан, відкритий в одному з провінційних містечок. Його власник додумався оздобити стіни цінними церковними ризами, на матеріал для бару розібрали сповідальню, унікальну Біблію в гравірованій оправі перетворили в скриньку для сигар, дерев’яну скульптуру мадонни, розпилявши на дошки, — у міні-бар для зберігання коньяку.

До злочинного пошкодження витворів мистецтва на Заході часто штовхає прагнення скомпрометувати власті, звернути публічну увагу на брак належного догляду за пам’ятками, опротестувати нову течію в моді чи мистецтві тощо. Коли з Лувра було викрадено картину Ватто “Байдужий”, слідство встановило, що злочинця “роздратували” зміни на полотні, які виникли після консервації. Він очистив картину у своїй майстерні, усунув непотрібні, на його думку, домальовки і потім відніс полотно в поліцію.

Одного ранку, вийшовши на вулиці свого міста, мешканці Брюсселя побачили, що всі давні бронзові статуї стоять, цнотливо обмотані бинтами.

Як з’ясувалося, несподіваний вияв пуританства був своєрідним протестом проти ухвали місцевих властей, які, прагнучи підвищити моральний рівень молоді, наказали власникам картинних галерей заліпити відповідні місця на картинах з голою натурою чорними чотирикутниками.

Чимало пригод, часом комічних, зазнають твори модерністів, взагалі речі з претензією на оригінальність.

Сірий тон на картинах італійського художника Карло Альфієрі привертав загальну увагу. А секрет був простий: художник домішував у фарбу звичайний мисливський порох. Якось на одній з виставок відвідувач з сигарою в роті наблизився до картини, і… стався вибух. Після цього поліція і служба пожежного нагляду заборонили Альфієрі виставлятися взагалі.

Не менш кумедний випадок стався у Швейцарії. Тамтешні митники затримали вантаж, що здався їм підозрілим — химерну конструкцію з шестерень, гайок, маховиків та іншого залізяччя. Митники розібрали її на частини. Власник вантажу, побачивши це, ледве не знепритомнів. Він виявився модним скульптором-абстракціоністом, а купа брухту — його новою роботою під назвою “Хаос”.

Суд, який розглядав позов скульптора проти митниці, виніс таку ухвалу: “Не можна вважати, що митники пошкодили скульптуру. І в такому вигляді вона теж є “Хаосом”.

Та повернімося до серйозних, соціально обумовлених мотивів злочинів проти мистецтва.

На початку шістдесятих років у центрі Амстердама побудували спеціальну споруду для колекції полотен Ван Гога. Один із нащадків художника продав урядові своєї країни зібрання з 326 картин і 700 малюнків та ескізів. У музеї були виставлені також роботи деяких послідовників і сучасників Ван Гога.

І ось через кілька років — серія нападів.

“Пошкоджений “Автопортрет у старому капелюсі”, — заявив представник дирекції, — оцінено в півтора мільйона доларів. Зараз зяють на ньому дві рани завдовжки 53 і 43 сантиметри. Іронія долі: обидва порізи на обличчі Ван Гога зроблені рукою сучасного художника”.

На допиті той молодий художник сказав, що, хоч він і сам шанувальник творчості свого визначного земляка, але хотів знищити його полотно на знак протесту: “В мене немає грошей. Мене викинули з квартири, бо я не міг за неї заплатити. Тричі відмовлялися покласти мене в психіатричну клініку. Я втратив надію на підтримку моїх художніх починань. Я втратив надію на матеріальну допомогу”.

Невдовзі ще один молодик кинувся з ножем на іншу картину Ван Гога — портрет мадам Рулін, дружини листоноші з французького міста Арль, де митець жив у 1888–1889 роках. На щастя, то була лиш одна з чотирьох копій, зроблених самим Ван Гогом. Оригінал зберігається в музеї Оттерло, за сотню кілометрів од столиці Нідерландів. Пошкоджена картина коштувала 700 тисяч доларів. Поліція заявила, що людина, яка вчинила злочин, психічно неврівноважена. Знищуючи картину, злочинець, як він потім сам пояснив, хотів “дати волю своїм сумнівам щодо суспільної справедливості”.

Іронія долі: полотна Ван Гога знищують ті, кому вій мав би бути особливо близьким. Адже видатний художник за життя зумів продати тільки одну картину й прочитати тільки одну схвальну рецензію про свою працю.

Після Ван Гога залишилося 850 картин і стільки ж малюнків. Решта — загинули.

Так от, полотна, що зосталися в паризькому готелі “Тамбурин”, одному з помешкань митця, були продані з аукціону пачками по десять у кожній по ціні від 50 сантимів до одного франка. Купували їх здебільшого як “матеріал для малювання”.

Значну кількість картин скупив перепродувач мотлоху. Частину з них він спалив, а решту возив на своєму візку, збуваючи по десять сантимів за штуку. Був тоді 1903 рік, про Ван Гога вже говорили, як про справжнього майстра.

Лікар Рей, який опікувався Ван Гогом в Арлі, впродовж одинадцяти років затуляв своїм портретом, написаним пацієнтом, дірку в курнику. Коли у 1900 році в нього купили те полотно, доктор здивувався, що воно чогось варте.

Син іншого художникового лікаря використовував портрети пензля Ван Гога як мішені для вправляння в стрільбі.

Коли помер рідний брат Ван Гога, всі картини, які залишилися у його вдови, було оцінено у дві тисячі гульденів. Вдові порадили знищити полотна чоловікового брата взагалі, бо “вони дуже огидні”.

Нині картини Ван Гога на аукціонах з’являються дуже рідко. І оцінюються в мільйони доларів.

Або згадаймо іншого французького митця-імпресіоніста Клода Моне. В молодості, як і більшість його колег, він зазнав матеріальних нестатків, картини свої продавав за безцінь. У двадцять сім років, аби якось перебути чергове голодне літо, він залишив Париж, подавшись у село неподалік Гавра, де мешкала його рідня. Там художник змалював батька і сім’ю тітки. Картина ця відома під назвою “Тераса в Сент-Адрессі”. Восени вона була продана приватній галереї Прата за чотириста франків. А рівно через століття, 1967 року, це полотно продали на аукціоні за два мільйони доларів. На той час це була третя за величиною сума, яку будь-коли платили за картину.

“Я б нізащо не хотів, аби мої картини потрапили до рук янкі, — писав художник. — Найкращі свої твори я б волів назавжди залишити в Парижі, бо там і тільки там розуміють хоч трохи, що таке добрий мистецький смак”.

Через вісімдесят років після написання цих слів найкращі роботи Клода Моне, придбані за грубі гроші, перекочували саме до США…

Трагічно самотній, майже жебрак, Рембрандт помер і був похований на кладовищі для бідняків за гроші, зібрані громадою. А через триста років його “Тітуса” — прекрасний портрет хлопчика — каліфорнійський “консервний король” Маймон купив за три мільйони доларів.

У більшості випадків невизнані сучасниками митці навіть снити не могли сумами, в які зараз оцінюють їхні твори.

Колекціонери — товстосуми

Найдорожчою у світі картиною нині вважається згадана вже “Мона Ліза”: у зв’язку з виставками в Нью-Йорку та Вашінгтоні страхова комісія оцінила її в сто мільйонів доларів. Вважають, що цей портрет Леонардо да Вінчі писав з мадонни Лізи Жерардіні, дружини флорентійця ФраНческо дель Джокондо. Портрет не припав до вподоби чоловікові Лізи, отож він відмовився його викупляти. 1517 року, за два роки до смерті митця, “Джоконду” придбав тодішній король Франції, заплативши суму, яка дорівнює сучасним півмільйону доларів.

Найбільшу ж виплату за одне полотно зроблено ЗО травня 1980 року на виставці у Нью-Йорку: анонімний купець з Аргентіни віддав за картину Уїльяма Тернера, написану цим англійським пейзажистом у Венеції 1836 року, шість мільйонів доларів!

Ще один “рекорд”: картину Ван Ейна “Святий Георгій у битві з драконом”, розміром з поштову листівку, було продано на аукціоні в Лондоні за шістсот тисяч — найвищу ціну, яку досі платили за квадратний сантиметр художнього твору.

Так, товстосуми змагаються. 1983 року агентство Франс Пресе повідомило, що в Амстердамі японський скупник антикваріату заплатив за китайську вазу XIV століття 533 600 гульденів. Теж “рекорд”: за всю історію амстердамських аукціонів ще ніколи не платили стільки за виріб із порцеляни.

У квітні того ж року сталася ще одна сенсація. Всесвітньовідома картина іспанського живописця Мурільйо “Таємна вечеря”, що прикрашала експозиції таких музеїв, як паризький Лувр, мадрідський Прадо і нью-йоркський Метрополітен, була на цей раз виставлена в… торговельному залі універсального магазину “Фієста Март” американського міста Пасадена. За таку незвичайну рекламу господарям магазину довелося розщедритися на півмільйона доларів.

Колекціонування і торгівля творами мистецтва виникли у сиву давнину.

У Римській імперії колекціонування таких творів стало вважатися за вияв доброго тону. І вже тоді серед мистецьких скарбів знавці виділяли “дуже давні” і навіть “надзвичайно давні”.

Східні тирани збирали вироби, пов’язані з усілякими обрядами. Єгиптян і вавілонян до колекціонування заохочував високо розвинений культ прекрасного.

Стародавні греки складали реєстри всіх предметів, що зберігалися в храмах. І реєстри заохочували заможних людей засновувати власні зібрання. Не без їхнього впливу, скажімо, Мітрідат зібрав близько тисячі срібних і золотих посудин, майже дві тисячі оніксових кубків.

Замовляючи виконавцеві той чи інший твір, багатії, прагнучи затьмарити суперників, не скупилися на витрати. Фідій, наприклад, на виготовлення статуї Афіни Парфенонської одержав у своє розпорядження сорок чотири таланти золота (понад 1152 кілограми).

Перший аукціон, на якому розпродувались виключно мистецькі твори, відкрив 1766 року у Лондоні Джеймс Крісті (фірма ця існує й досі). “Золота епоха” в такій торгівлі розпочалася на зламі XIX–XX століть з появою великих фінансових магнатів, особливо американських, японських та арабських.

Вторгнення американців на мистецький ринок пов’язане з ім’ям фінансиста і мільйонера Джона Моргана: у 1893–1913 роках він витратив на це понад 60 мільйонів доларів, його спеціальні посланці бували на всіх відомих розпродажах. Англійський мистецтвознавець Вільямсон присвятив багато років на складання опису морганівського зібрання і підтвердження оригінальності зібраних полотен та скульптур. До речі, вже на початку 60-х років цю колекцію оцінювали у шістсот мільйонів доларів.

Ринок мистецьких творів на Заході схожий нині на біржу. Спеціальні газети і журнали інформують читачів насамперед про їхню матеріальну.

Вартість, а не художні достоїнства

Досить погортати, скажімо, західнонімецький “Культпрейсверцайхніс”, і стовпці астрономічних цифр неминуче нагадають біржові табло Уолл-Стріту. Один із західнонімецьких мистецтвознавців якось сумно зауважив: бізнес зайшов у західному суспільстві настільки далеко, що починає впливати навіть на долі мистецтва. З’явилася вже й така рекламна фраза: “Мистецтво — всесвітня валюта”.

1967 року князь Ліхтенштейн продав Національній галереї у Вашінгтоні твір Леонардо да Вінчі “Джіневра дель Бенчі”.

Європейський шедевр потрапив за океан. Та що князеві до цього: він поліпшив свої матеріальні справи, що похитнулися після банкрутства фінансованої ним фотофабрики, й справив весілля своєму синові.

Коли збанкрутувала швейцарська авіакомпанія “Глобер”, її головний акціонер Штехелін розпродав свою картинну колекцію. Зокрема “Годувальниця” Ван Гога за чотириста тисяч доларів потрапила теж до США.

Населення кантону Базель, на території якого досі перебувало це полотно, почало збирати кошти, аби викупити шедевр. Та нові власники заправили за нього вже ледь не три мільйони.

Красномовний факт наводила англійська газета “Таймс”: з 1950 по 1966 рік ціна на картини, скажімо, Ліоне зросла в одинадцять разів. Наче б заохочуючи до “культурного бізнесу”, газета підкреслювала: такого прибутку не дало б жодне інше капіталовкладення.

Попит, отже, зростає, задовольняти його стає все важче. І це призводить до появи монополій, які скуповують оптом доступні культурні цінності, щоб диктувати потім на них свою ціну.

Продається все, що стосується мистецтва, навіть архітектурні фрагменти. Так, 1969 року було продано на півмільйона доларів фасад храму майя завширшки десять метрів. 1982 року в Лондоні було оголошено, що в графстві Кент продається замок Івер — свідок багатьох важливих подій англійської історії, споруджений 700 років тому. Його тривалий час не ремонтували, приміщення опинилися в жалюгідному стані. Уряд заявив, що через серйозні фінансові та економічні труднощі не може йти мови про державне асигнування для врятування цієї історичної пам’ятки.

Продається все… За скляний ключ з епохи перської династії Ахеменідів заплачено 62 тисячі фунтів стерлінгів, за партитуру опери “Фауст” — 680 тисяч франків. Товстосуми змагаються… Порівняно з 1946 роком, ціни на західному мистецькому ринку зросли більш як на тисячу процентів!

Продані снобам шедеври часто втрачаються для всіх, потрапляють у справжню неволю, стають недоступними.

Ось уже кілька років сховані в підвалах 620 погрудь і статуй, які оздоблювали колись палаци імператорів Константіна і Юстініана. Вони — власність титулованої особи на ймення Алессандро Торлоні. І дістались йому у спадок від діда, який свої прибутки з банківських операцій витрачав на закупівлю творів мистецтва. Так виникла рідкісна колекція. Як твердять знавці, там є експонати цінніші за ті, що зберігаються у ватіканських та італійських музеях.

Але теперішній власник розпорядився закрити свій приватний музей, надумавши переробити його в прибутковий дім з кімнатами на винайм. Італійське міністерство культури спробувало було протестувати через суд, але зазнало поразки…

Якось французький журнал “Аматюр де арт” провів серед тисячі осіб анкетування, запитуючи їх про мотиви колекціонування мистецьких творів. Опитуваними були збирачі з посередніми фінансовими можливостями.

Аж сорок три проценти анкетованих заявили, що прагнуть у такий спосіб надійно убезпечити свої статки. Їх не цікавив художній рівень майстра чи навіть його ім’я, не цікавила історія твору.

“Всесвітня валюта” -

цей вислів неначе перегукується з іншим — “всесвітнє панування”. Адже загарбники, плюндруючи чужі країни, ніколи не гребували мистецькими надбаннями завойованих народів.

Організоване пограбування творів мистецтва вели під час своїх походів шведи. З Праги вони вивезли, наприклад, відоме на всю Європу зібрання імператора Рудольфа II — книги і рукописи, меблі, картини, скульптури, природничі колекції…

Широкі акції по вивезенню чужих мистецьких скарбів здійснював Наполеон Бонапарт, якого в походах завжди супроводжував спеціальний “штаб” експертів. Та імператор і сам прилучався до відбору цінностей. Так, у Венеції йому сподобалися скульптурні зображення коней, що прикрашали базиліку святого Марка, у Флоренції — Венера Медицейська. У договорах, що підписувалися після загарбання тієї чи іншої країни, перераховувалися мистецькі твори, які необхідно було передати імператорові.

Наполеон не пощадив навіть апостольської столиці — Ватікану. Ось рядки з болонського трактату від 26 липня 1796 року:

“…Папа видасть Французькій республіці сто картин, бюстів, ваз або статуй згідно з вибором комісарів, яких буде послано до Рима; серед тих предметів мають бути зокрема бронзовий бюст Юнія Брута і мармуровий бюст Марка Брута, а також п’ятсот рукописів, згідно з вибором тих же комісарів”.

Під час єгипетського походу Бонапарт уже не церемонився й обходився без усіляких там трактатів. А пізніше він зажадав “дарів” навіть од свого союзника — Польщі, його дорадник у справах мистецтв Денон прибув до Варшави із “скромним особистим проханням імператора” й вибрав та вивіз із Варшавського замку п’ять картин Каналетті й Баччіареллі…

Британський музей — на першому місці в лондонських путівниках для іноземних туристів. Адже тут зібрано воістину виняткові твори мистецтв. Та не всі відвідувачі музею, звичайно, знають, що більшість експонатів — трофеї піратських набігів англійських колонізаторів.

Часом це стає причиною міжнародних скандалів. Черговий спалахнув восени 1983 року: уряд Греції звернувся до офіційного Лондона з рішучою вимогою повернути вивезені в бандитський спосіб мистецькі скарби країни, які експонувалися в Британському музеї. Йшлося про скульптурні групи відомого грецького храму Парфенона, викрадені англійцями з древньої Еллади наприкінці позаминулого століття.

Щоправда, самі англійці тоді охрестили цей розбій “операцією по врятуванню творів мистецтв”. Роль головного “мецената” грав лорд Ельджин, тодішній посол Британії в Туреччині. Викрадені статуї Парфенона обліковці музею назвали “мармуром Ельджина”.

Згаданий скандал мав продовження: були опубліковані подробиці й інших операцій по врятуванню чужих цінностей. Виявилося, що в часи колоніального панування в Індії англійці “врятували від псування” у цій країні знаменитий алмаз Кохінор і золотий трон правителя штату Пенджаб — нинішні експонати лондонського музею, який носить ім’я Вікторії і Альберта.

Вже перший генерал-губернатор колишньої Британської Індії лорд Гастінгс наказав вивезти із старовинного палацу Шох-Джехана не тільки рідкісні скульптури, а й навіть мармуровий басейн, який призначався у подарунок англійському королю Георгу IV. А один із наступників Гастінгса лорд Бентінк намагався зруйнувати славетний храм Тадж-Махал в Агрі, щоб використати його мармур для якоїсь будови в Англії. Та, на щастя, його відмовили.

Але не було за всі часи нікого більш ницого в руйнуванні та пограбуванні культурних багатств інших народів, аніж гітлерівська Німеччина.

За програмою біснуватого фюрера в ході війни мала планомірно здійснюватися расистська програма винищення “неповноцінних народів”. Так, після підкорення слов’янських народів не мали більше права на існування ні їхня культура, ні їхні мистецькі шедеври. Тому на окупованих землях розгорнувся

Тотальний грабунок.

1716 року прусський король Вільгельм І подарував Петру Великому надзвичайно оригінальну річ — кімнату, де всі предмети й оздоби були виготовлені з бурштину. Перевезена невдовзі до Росії, вона з 1760 року прикрашала палац у Царському Селі.

Під час блокади Ленінграда у 1941 році палац був пошкоджений авіацією. Але бурштинова кімната не постраждала. Захопивши палац, окупанти розібрали її протягом семи годин і відправили до Кенігсберга (теперішній Калінінград). Спочатку її помістили в замку, згодом у форті № 11. Востаннє бачили кімнату напередодні взяття Кенігсберга радянськими військами.

Куди вона поділася?

Окрім наших властей, питання це з часом зацікавило ще одну людину — німецького селянина Георга Штейна з місцевості Стелле біля Люнебурга. Штейн, родом з Кенігсберга, тільки всміхався, коли читав усе нові й нові версії про зникнення бурштинової кімнати. Одні припускали, що вона загинула під час боїв за місто, інші — що й досі там схована. Дехто висловлював думку, ніби кімнату спалили в гамбурзькому порту, або вона затонула разом з кораблем “Вільгельм Густлофф”.

“Все це дурниці, — сказав у 1978 році п’ятидесятишестирічний Штейн кореспондентові гамбурзького тижневика “Ді цайт”. — Бурштинова кімната знаходиться на глибині 660 метрів в одній із штолень колишньої соляної шахти, неподалік Услар ім Золінга”.

Розшуком вкрадених скарбів культури Штейн захопився у 1966 році, коли вперше дізнався про загадкове зникнення бурштинової кімнати.

Спочатку він вирішив з’ясувати, хто з німців під час війни займався на окупованих територіях реквізицією культурних багатств та перевезенням їх до рейху. Так ІЇІтейн, зібравши масу документів, листів, фотографій, поступово став неабияким фахівцем у справі розслідування таких пограбувань.

Спочатку детектив-аматор, як його назвали, вийшов на слід скарбів, вивезених з Печерського монастиря: 1944 року окупанти забрали звідти дорогоцінне церковне начиння і сорок старовинних ікон. Після війни воші опинилися в музеї ікон західнонімецького міста Реклінгхаузен. І хоч в експозиції ніколи не виставлялись, та Штейн усе-таки дізнався, що цінності переховувалися там. І почав листовно вимагати від уряду ФРН, щоб їх було повернуто законному власнику. 1973 року ікони повернулися в монастир.

Перший успіх окрилив Штейна, він повів своє приватне розслідування далі. І ось про що дізнався.

Стовбур шахти Віткінд на околиці села Фольпрієхаузен від початку сорок четвертого року був пристосований фашистами під склад. На глибині 660 метрів, під товстим шаром солі, було сховано вантаж, доставлений у двадцяти чотирьох залізничних вагонах. Зокрема й дзі великі скрині з експонатами музею бурштину при Кенігсберзькому університеті, привезені сюди двома спеціальними кур’єрами у лютому сорок п’ятого року.

16 січня 1945 року оберштурмфюрер СС Отто Рінгель послав з Кенігсберга у Берлін телеграму: “Бурштинова кімната — акція завершена — предмет вивантажений в Б. Ш.” (так у документах гірники називали шахтний стовбур у Фольпрієхаузені). Виходить, не тільки бурштиновий музей, але й бурштинова кімната опинилася під шаром солі?

Названа шахта стояла в зоні, зайнятій британськими військами. Влітку 1945 року почали піднімати сховані скарби. Найперше архівні та бібліотечні матеріалі і дві скрині з колекцією бурштину…

Штейну вдалося дізнатися, що й досі в Фольпрієхаузені у приватному володінні знаходиться порцеляна із сервізу Катерини II, схованого у шахті. Виходить, операція по видобуванню скарбів не обійшлася без розкрадень? До речі, названий сервіз перед війною зберігався там, де й бурштинова кімната. Їх, вочевидь, вивезли до рейху разом.

Залишалося підняти на поверхню ще приблизно п’ятнадцять скринь, коли 29 вересня 1945 року в шахті стався сильний вибух і її залило водою, що перешкодило роботам. На думку Штейна, той вибух був актом саботажу з боку того, хто був зацікавленим, аби бурштинова кімната залишилася на дні шахти.

Штейн розшукав написаний наприкінці війни документ: “Бурштинова кімната повинна бути схована так, щоб наступний уряд рейху міг скористатися нею як предметом на спродаж”.

Крім бурштинової кімнати, в затоплених скринях, очевидно, лишилися й три старовинні колекції срібла, теж награбовані у Кенігсберзі.

Пограбування культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях фашисти здійснювали з державним розмахом — цим займався зокрема й спеціальний відділ міністерства закордонних справ. З порожніми руками не хотіли зоставатися і ті, хто обіймав найвищу владу. Рейхсмаршал Герінг з цинічною “скромністю” говорив про себе, що єдина темна пляма в його біографії, — це пристрасть до колекціонування. За роки війни він задовольнив її неабияк: награбував 1200 шедеврів світового образотворчого мистецтва.

Створений за наказом Гітлера “Ейнзацштаб рейхслейтера Розенберга”, який црвинен був “на окупованих землях вишукувати в квартирах, бібліотеках і архівах цінні для Німеччини матеріали й забезпечувати їхню охорону з допомогою гестапо”.

Як здійснювалося це “забезпечення”, можна побачити на прикладі Франції, де фашистські грабіжники мусили поводитися трохи по-іншому, ніж деінде. Це зв’язано з тим, що в гітлерівській концепції “народу Європи”, який мав постати під німецькою опікою, з Францією передбачалося партнерство. А на час війни ця окупована країна мала бути залучена у союзники.

І все ж одразу після загарбання Франції гітлерівський міністр пропаганди Геббельс поставив вимогу: країна повинна видати німецькому рейху всі твори мистецтва й архіви німецького походження, які від XV століття були французькою власністю, а також усі твори мистецтва, які мають “німецький характер”.

До своєї брудної роботи приступив “Ейнзацштаб”. Спочатку його цікавили тільки бібліотеки та архіви “позадержавних угруповань”, до яких фашисти зараховували марксистів, євреїв, масонів, єзуїтів… Ці зібрання мали бути згромаджені у центральному архіві вищої школи НСДАП, де планувалося надати майбутній гітлерівській еліті можливість знайомитися з ідеологією супротивників завдяки цінним документальним джерелам.

Та невдовзі фюрер поставив перед “Ейнзацштабом” додаткове завдання: “культурні багатства, визнані вартісними, відправляти до Німеччини”. І тоді в організації Розенберга створюється спеціальна частина у справах образотворчого мистецтва. Про те, які фанатики служили в ній, свідчить хоча б таке: в квітні сорок четвертого року, коли всі бачили неминучу загибель коричневої чуми, “Ейнзацштаб” представив своєму начальству “Проект захоплення творів мистецтва, бібліотек і архівів Великобританії”.

Найбурхливішу діяльність “штаб Розенберга” розвинув на тимчасово окупованій території Радянського Союзу, буквально в кожному місті тримаючи свої відділи.

До Німеччини, серед іншого, були вивезені міські архіви Нарви, Новгорода, Риги, Ревеля, державні й університетські архіви Тарту, державні архіви Естонії і Литви, архіви Вітебська, Смоленська, Могилева, книги ремісничих цехів Мінська за 1620–1800 роки… Великими були апетити розенбергівського підрозділу. 24 березня 1944 року розквартирований у Мінську один із його відділів чванливо рапортував, що на цей день тільки з Радянського Союзу прийнято на зберігання в рейху чотири мільйони книг, брошур і газет, з яких два мільйони вже транспортовано до Німеччини.

“Ейнзацштаб”, як уже зазначалось, брав участь і в пограбуванні творів мистецтва. Особливо постраждали колишні царські палаци навколо Ленінграда. Крім бурштинової кімнати, звідси були вивезені всі бібліотеки та архіви, 650 ікон із зібрання Петра Першого, всі меблі, порцеляна і картини з палаців у Гатчині, Павловському й Царському Селі. Багато пограбованих тоді цінностей так і не повернулися на батьківщину.

До рук “людей Розенберга” потрапили і картини, інші твори мистецтва з Києва та Харкова. Ось донесення від 12 вересня 1944 року: “Серед картин знаходиться велика кількість старовинних ікон, полотна відомих німецьких, голландських та італійських художників XVI, XVII і XVIII століть, а також знаменитих російських художників XVIII і XIX століть. Відібрано найбільш вартісні твори з публічних колекцій українського мистецтва, які навіть за приблизною оцінкою коштують багато мільйонів”.

Мільйони — ось що потрібно було нацистам з “єдиною темною плямою в біографії”.

Коли наближався крах “третього рейху”, один з найближчих співробітників Розенберга Арно Шіккеданц опрацював план захоронення найдорогоцінніших із награбованих творів мистецтва з тим, щоб вони могли служити майбутнім урядам нового рейху як валютний еквівалент в скрутний час. Коли на початку 1945 року Розенбергові доповіли, що в руки американців та англійців потрапили кілька менш вартісних складів-схованок, він поставив на тій доповідній таку резолюцію: “А план Шіккеданца таки вдаліший. Сподіваймося, що не знайдеться жодної свині, яка могла б його видати противнику”. А нижче дописка: “Бурштинова кімната є для нас найважливішим об’єктом при веденні майбутніх переговорів”.

Шіккеданц разом з сім’єю покінчив самогубством к квітні сорок п’ятого. Ті ж, хто служив в “Ейизацштабі” й залишився живим, запевняють, що ніколи навіть не чули про план Шіккеданца.

…У пеклі війни мистецьким скарбам випадало безслідно щезати і на рідній землі. Як, наприклад, сталося з тими, що були в звичайнісінькому на вигляд фанерному чемоданчику, обтягнутому чорним дерматином, згодом відомому як

“Золота валізка”.

Фашисти наближалися до Криму, і наприкінці сорок першого року Керченський археологічний музей евакуював до Краснодара свої безцінні експонати: колекцію античних, босфорських і візантійських золотих та срібних монет, філігранної роботи золоті оздоби — браслети, персні, кулони, сережки, маски. Складені вони були до чорного чемоданчика, який в інвентарному списку значився як “пакунок № 15”. Коли фронт підступив до Краснодара, музейні експонати евакуювали далі — спочатку до Армавіра, а потім ще глибше на південь. І тут слід “золотої валізки” щезає.

1976 року газета “Советская культура” за допомогою читачів трохи відслонила запону над цією загадкою.

Встановлено, що влітку сорок другого року директор Керченського археологічного музею Ю. Марті з інструктором Керченського міськкому партії Ф. Іваненковою перевезли “пакунок № 15” до Армавіра. Перед цим валізку відкрили і перевірили її вміст згідно з описом. Все сходилося. Валізу замкнули, опечатали і заховали до кімнати-сейфа, де зберігалися секретні документи. Про її існування знало лише кілька чоловік. Серед них, звичайно, і завідуюча канцелярією Г. Авдєйкіна. Ось що вона писала згодом:

“3 серпня 1942 р., тобто за три дні до зайняття гітлерівцями Армавіра, я, ще зовсім ослабла після тифу, прийшла до Будинку Рад. Вразила мене зловісна пустка і тиша на міських вулицях. В приміщенні Будинку — теж порожньо, двері розчинені навстіж. Заледве зійшла на третій поверх і в канцелярії побачила той чемоданчик з Керчі. Мабуть, під час евакуації на нього не звернули уваги, такий він був непоказний на вигляд. Що робити? Сама я не в змозі була його нести. Біжу додому по свого чотирнадцятилітнього племінника. “Швидше, Шурику, швидше!” — підганяю. Ось і Будинок Рад. Ледве встигли піднятися на третій поверх, як повітря струсонув потужний вибух. Німці почали бомардувати місто. Ми попадали на підлогу. Обійшлося переляком. Витягаємо чемоданчик на вулицю. Несемо, відпочиваючи через кожні п’ятнадцять-двадцять метрів. Нарешті наш будинок по вулиці Лєрмонтова. Залишаю ношу на подвір’ї у траві й біжу шукати, де збираються активісти. На щастя, вдається зустріти голову міськради В. Малиха. Він обіцяє прислати машину. Бігом повертаюся до чемоданчика. З’являється вантажівка. Ставимо в кузов наш скарб. Малих розпоряджається якнайшвидше їхати до станиці Спокійна, бо інші дороги з міста вже зайняті фашистами. В Спокійній здаю чемоданчик у банк і вирушаю на південь. Мені разом з кількома працівниками армавірських установ вдалося перейти лінію фронту і потрапити до наших”.

21 січня 1943 року радянські війська звільнили Армавір. На початку лютого Авдєйкіна повернулася додому. Мати сказала, що її шукали гестапівці, все допитувалися, де валізка. Виходить, довідалися про керченський скарб! Гестапівці приходили кілька разів, хотіли дізнатися, чим виїхала Авдєйкіна з міста, хто її супроводжував, що взяла з дому, вимагали опису валізки, обшукали весь будинок.

Ось і все, що знала Авдєйкіна про “золоту валізку”.

Як уже було згадано, пошуки газети “Советская культура” і її читачів дещо прояснили загадку. З’ясувалося, що тодішній керуючий банку на станції Спокійній Я. Лобода влітку сорок другого року доставив “пакунок № 15” у партизанський загін і сам залишився в рядах народних месників. Та взимку того ж року він попав у полон і був розстріляний. Я. Лобода не зрадив таємниці керченського скарбу, про який у нього, безсумнівно, допитувалися фашисти.

На початку грудня сорок другого партизани потрапили в оточення, залишившись без продовольчих баз, без боєприпасів. Вихід був один: прориватися невеликими групами, з собою взяти найнеобхідніше. Отож зайве спорядження, документи і, очевидно, “золоту валізку” довелося закопати, причому в різних місцях. Про кожне з цих місць знали лиш двоє-троє людей. Але ті, хто знав, де закопано коштовності з Керчі, мабуть, загинули…

Так завжди бувало у воєнне лихоліття: мистецькі твори часто-густо пропадали під руїнами, вчасно не вивезені чи не сховані — щезали надовго, а то й взагалі про них забували, наче їх ніколи й не існувало. І тільки через багато років з’являлися світу, як

Несподівані знахідки.

Чеський король Рудольф II, який правив понад три століття тому, зібрав рідкісну колекцію полотен Веронезе, Дюрера, Рафаеля, Тіціана. На замовлення короля працювали кращі італійські, голландські, німецькі митці. Після його смерті це зібрання поступово розпорошилося. Більшу частину його було вивезено до Відня. Під час Тридцятилітньої війни багато картин опинилося в Стокгольмі й загинуло в огні, коли загорівся королівський палац.

Уже в наші часи історією зібрання Рудольфа II зацікавився відомий чеський мистецтвознавець Я. Нейман. За давніми каталогами він ретельно простежив шлях вивезених з країни полотен. Поступово вимальовувалася доля кожної з картин. Але майже півсотні творів йому так і не вдалося розшукати.

Та ось у шістдесятих роках в Празькому Граді провадилися реставраційні роботи. І саме завдяки їм було виявлено полотна Тінторетто, Рубенса, Веронезе, Фетті, які намагався знайти мистецтвознавець. Увесь світ облетіла звістка про цю знахідку.

У вісімдесятих роках минулого століття в німецькому місті Майнці прокладали водогін. Під час робіт натрапили на рештки якоїсь стіни. Почали розбирати її. І тоді побачили нішу, а в ній невеличку, почорнілу від часу скриньку. Там лежали численні золоті ланцюжки з коштовним камінням, каблучки.

Та найбільше привертала увагу нагрудна прикраса з перлинами й античними камеями. Спеціалісти встановили, що вона могла належати тільки імператриці Гізелі, яка жила на початку XI сторіччя.

Після першої світової війни прикраса потрапила до музею, влаштованого в колишньому кайзерівському палаці у берлінському передмісті Кепенік.

У травні сорок п’ятого палац був зруйнований. Місцеві жителі повідомили радянське командування про поховані під руїнами цінні експонати. Нині унікальна прикраса знову прикрашає експозицію у відбудованому палаці.

Завдяки щасливому випадку була знайдена і статуя Венери Мілоської, яка понад сто шістдесят років прикрашає паризький Лувр. Натовпи відвідувачів надовго зупиняються біля шедевру безіменного грецького скульптора, не задумуючись, звичайно, над тим, як він з грецького острова Мілоса потрапив до Лувра.

А сталося це так. У вересні 1821 року французький військовий корабель “Мессажер” пришвартувався в гавані на острові Мілос. Моряки, як водиться, зійшли на берег. Молодий офіцер Олівер д’Увріль, який захоплювався живописом, зійшов на скелю й заходився малювати. До нього наблизився старий чоловік і запропонував купити мармурову статую жінки небаченої краси. “Дайте мені чотириста піастрів, — сказав він, — і статуя ваша”.

Офіцер зацікавився пропозицією. Він чув, що дехто з англійських моряків, буваючи у цих місцях, скуповував античні знахідки і добре заробляв, перепродуючи їх музеям. Про те, що він побачив у хліві для кіз під хмизом та ганчір’ям, д’Увріль так описав у своїх мемуарах: “Краса цієї статуї була приголомшливою. Її неможливо передати словами”. Але старий не схотів зачекати кілька днів, доки офіцер дістане потрібну суму, і запропонував йому звернутися до священика православної церкви на Мілосі з проханням позичити потрібну суму. Священик, побачивши статую, відразу зрозумів, яку цінність для грецького народу вона становить. Він заборонив старому продавати її французові, та ще й католику, і сам дав за неї удвічі більше грошей.

Багаті грецькі купці, які мешкали неподалік Мілоса на острові Сірос, виявили бажання придбати статую, як вони говорили, для нації. На Мілос прибув з грішми їхній уповноважений і вночі статую перенесли на грецьку шхуну. Шхуна з дорогоцінним скарбом саме лаштувалася вийти в море, коли на борту “Мессажера” з’явилися французький археолог і скарбник посольства з десятьма тисячами піастрів у мішках, їм було наказано неодмінно придбати античну скульптуру.

Греки не схотіли поступитися купленим. Тоді з неозброєним суденцем заговорили гармати “Мессажера”. Статуя опинилася на французькому воєнному кораблі.

Так Венера, названа з тих пір Мілоською, потрапила до Парижа. Вона символізує собою одвічну красу світу. А грекам ще й нагадує про безсоромне пограбування їхніх національних скарбів…

Майже анекдотичний випадок стався у шістдесяті роки з італійським художником Ванні Жофре. Якось він побачив на ринку знайомого селянина з дивною латкою на штанях. Художник запропонував йому нові в обмін на залатані. Селянин погодився. Роздивившись латку через збільшувальне скло, Жофре переконався, що то був клаптик картини давнього майстра. Художник подався до селянина і побачив у хаті полотно відомого митця XVII сторіччя. На щастя, власник встиг відрізати від картини лише один клаптик.

Донедавна вважалося, що в нашій країні зберігається тільки вісім полотен великого Тіціана. Експонуються вони в ленінградському Ермітажі. І от кілька років тому табличка з написом “Тіціан” з’явилася і в одеському Музеї західного та східного мистецтва.

Після війни музеї Одеси стояли спорожнілі: їх пограбували окупанти. Поповнити експозиції допомогли інші музеї країни. Відгукнувся й Ермітаж. У 1949 році в його запасниках для Одеси відібрали кільканадцять картин, які раніше не виставлялися. Було серед них і полотно під назвою “Портрет дожа”, що належало пензлеві невідомого венеціанського художника XVI століття. Цей портрет у середині минулого сторіччя був закуплений для царської родини у знаменитого римського колекціонера кардинала Гонзагі.

Ця картина десятиліття висіла собі в одеському музеї, доки нею не зацікавився відомий мистецтвознавець В. Власов. Під шаром зчорнілого лаку виявили напис “Т. Л.”, яким Тіціан значив свої роботи. Літери ці означали: “Тіціан створив”.

Щось подібне трапилося в Канаді. В одній з приватних колекцій там зберігався альбом з вісімдесят одним малюнком невідомого автора. Власник альбому відіслав його в 1958 році на експертизу до Європи. І фахівці встановили, що автор малюнків — Франціско Гойя. Видатний іспанський художник виконав їх приблизно 1770 року.

Часом таємниці розкриваються після того, як музейні цінності побувають…

У руках злодіїв.

З музею міста Сан-Луї (американський штат Міссурі) було викрадено картину відомого французького художника Поля Сезанна “Портрет сестри”. Незабаром украдену картину знайшли і віддали на реставрацію, оскільки поверхня полотна була пошкоджена. І на зворотному боці “Портрета сестри” виявили ще один портрет, намальований Сезанном.

Індустрію крадіжок в капіталістичному світі поставлено на широку ногу. Існують гангстерські банди, які діють У міжнародних масштабах.

Восени 1983 року з Будапештського музею образотворчих мистецтв було викрадено сім картин, що належали пензлеві Рафаеля, П. Веккьо, Тінторетто і Т’єполо.

Увечері 5 листопада, скориставшись ремонтними роботами в музеї, зловмисники піднялися по риштуваннях до другого поверху, видушили віконне скло і проникли в приміщення. Вони мали намір, як згодом зізналися, вкрасти двадцять полотен. Та плоскогубцями важко було перекусити сталевий дріт, на якому висіли картини.

На місці злочину виявили відбитки пальців, мотузку, пластикову торбинку і викрутку, на якій стояло італійське тавро.

До розслідування залучили експертів з соціалістичних країн, органи внутрішніх справ сусідніх з Угорщиною держав, міжнародну поліцію Інтергюл. Із числа туристів, які відвідали Угорщину в жовтні й листопаді, виділили п’ятеро підозрілих італійців, які одержували візи осібно, а виїхали з країни на світанку шостого листопада двома групами. Документи їхні виявилися підробленими, домашні адреси вигаданими.

Неподалік Будапешта, в Сазхаломбатті, з промислового каналу, з’єднаного з Дунаєм, витягли мішок з підрамниками, алмаз для різання скла, а також металеву пластинку з інвентарним номером рафаелівської “Мадонни Естерхазі”. Мішок, який виявився італійського виробництва, вкинули в річку, та течія втягнула його до каналу.

Тим часом надходили повідомлення від населення республіки, за допомогою до якого звернулася угорська поліція. Увагу привернула заява про зникнення шістнадцятирічної Каталіни Йонаш з містечка Ерд, розташованого неподалік каналу. Дівчина успішно вивчала італійську мову, зустрічалася з приїжджими італійцями.

Шостого грудня Каталіну затримали. Вона зізналася, що допомагала п’ятьом італійцям і двом угорцям викрасти картини. А через дев’ять днів заарештували і тих двох угорців, Ковача і Раффаї, які вже раніше судилися. В одного з них знайшли “Портрет молодої людини” пензля Рафаеля, згорнутий в трубку й закопаний у землю.

Обидва затримані зізналися, що брали участь у крадіжці, ставши підручними професійних грабіжників, котрі приїхали до Угорщини з Італії. Італійців було п’ятеро. Каталіна стала перекладачкою і посередницею. Прибульці пообіцяли Ковачу і Раффаї десять тисяч доларів за допомогу. А оскільки таких грошей у них не виявилося, то залишили одну з картин як заставу. Інші вивезли до Італії.

В Італії на той час заарештували якогось Джакомо Моріні, зв’язаного з неаполітанською мафією. У січні 1984 року поліція затримала ще двох бандитів, які раніше були причетними до крадіжок картин, автомобілів. Всі троє засвідчили, що зустрічалися з грецьким мільйонером Ефтіміосом Москоклаїдесом і були найняті ним за півсотні тисяч доларів.

Звичайно, мільйонер усе заперечував. Які картини?!

Розв’язка настала несподівано. 20 січня хтось подзвонив в афінську поліцію: “Картини сховані в саду монастиря села Патра”.

Грецький товстосум і далі заперечував свою причетність до злочину.

Та головне у цій історії те, що шедеври повернулися до Будапешта майже неушкодженими.

Організовані зграї викрадачів діють не лише в Європі. Все частіше чути про них в азіатських, африканських країнах, де предмети давнини, трапляється, не охороняються взагалі. Відомий випадок, коли із чотирьохсот полотен японських майстрів, виставлених в галереї міста Оцу, крадії винесли майже половину.

Особливо відчутних втрат від пограбувань зазнають пам’ятки старовинного мистецтва в Індії. Викрадені шедеври через деякий час виринають в інших країнах, переважно в США.

Так було 1970 року, коли на одному з аукціонів Нью-Йорка продавали бронзову скульптуру, викрадену з храму в місті Шівапурамі. Діючи через підставних “осіб, цю скульптуру придбав за мільйон доларів якийсь анонімний покупець. На жаль, законодавство Сполучених Штатів дозволяє подібні операції з анонімними покупцями, тож місцезнаходження викраденої скульптури невідоме.

Того ж року вийшов каталог державних музеїв США. В ньому названо бронзову статую Будди, створену в VIII столітті. Цю статую викрали 1968 року з храму в місті Джамшерпур. Однак судові інстанції США не поспішили задовольнити позов індійських властей про її повернення.

Ще одну статую Будди музейні грабіжники вивезли з храму в місті Бхагалпур на замовлення мільярдера Джона Рокфеллера.

Треба відзначити ще один вид викрадення, коли свідомо завдають пошкоджень твору. Вдаються до цього тоді, коли не в змозі продати крадене цілком і ділять його на кілька частин, які збувають за самостійні. Через це безповоротно втрачено немало унікальних мистецьких скарбів.

Зростання злочинності, пов’язаної з культурними надбаннями, викликало розвиток виробництва різноманітних систем і пристроїв для охорони музейних зібрань та різноманітних колекцій.

Технічні “сторожі”

їх розробці присвятили свою діяльність, наприклад, швейцарська фірма “Цербер”, шведська “Еріксон”, англійська “Шабб”. Такі пристрої діють на основі як фізичних, так і хімічних принципів. Звичайно, чим складніші такі установки, тим важче злочинцеві їх нейтралізувати.

Одне з найбільших досягнень охоронної техніки — сучасні сейфи з електронними замками. Одна американська фірма випускає такі сталеві шафи для приватного вжитку з дотепним сюрпризом, який справляє неабияке враження на злочинця. Варто йому увійти до приміщення, як включається магнітофонна приставка, котра відтворює у звуках цілу побутову сцену: стривожений жіночий голос, невдоволене бурчання чоловіка, який знехотя встає з постелі, човгання пантофлів по підлозі, стукіт дверцят шафи, заряджання автомата і — кроки, що наближаються до дверей. Вислухати спокійно таке до кінця не під силу навіть рецидивісту.

Японський винахідник Окуда розробив систему захисту картин, основану на використанні інфрачервоного випромінювання. Сирена тривоги вмикається, коли хтось спробує винести полотно, ходіння ж людей перед ним не викликає тривоги.

Не списано ще з ужитку й традиційні види охорони. В США, скажімо, перед особливо коштовними експонатами, відгородженими куленепробивним склом, виставляють озброєну варту. Щоправда, з живими сторожами бувають ускладнення. Ось який випадок стався 1982 року в Сан-Франціско. Лейтенант поліції Дж. Лабраш подав позов, щоб міські власті заплатили йому 18 400 доларів компенсації за крововилив у мозок, який стався у нього, коли він охороняв виставлену в музеї золоту маску єгипетського фараона Тутанхамона. Свій позов лейтенант обгрунтував тим, що існує єгипетське закляття: того, хто увійшов до священного мавзолею Тутанхамона, дуже швидко навідають крила смерті…

І все ж так воно вже повелося: охоронні пристрої вдосконалюються, винахідливість злочинців — теж. Не так давно, наприклад, римські торговці краденим продали одному американському мільйонерові античний бюст римського консула Лівія Пілави. І не згадували б ми про цю оборудку в царині прекрасного, якби невдовзі колекціонер не дізнався, що такого консула… ніколи не існувало.

Підробка? Ну звичайно! І тут ми переходимо до останнього розділу нашої оповіді. Він про віртуозів, які довели до незвичайно високого рівня

Мистецтво підробки.

Серед колекціонерів добре відома історія найбільшого у Європі приватного зібрання картин Еміля Бюрле. Викликали подив гігантські суми, які він витрачав на придбання все нових і нових полотен. Коли за картину платять, скажімо, 265 мільйонів франків, то інтерес викликає вже не так сама картина, як особа, що може викласти за картину таку суму.

Та коли Бюрле помер, спадкоємці були розчаровані: наукова комісія, вивчаючи зібрання багатого промисловця, визнала половину картин сумнівними щодо авторства.

Пристрасним колекціонером і неабияким знавцем у галузі образотворчого мистецтва вважався до 1963 року Уолтер Крайслер — син американського автомобільного короля. Бо саме того року його колекція експонувалася в Канадській національній галереї в місті Торонто і фахівці після уважного ознайомлення з картинами заявили, що всі твори видатних художників… фальшивки.

Та що казати про зібрання приватні, коли на гачок пройдисвітів ловляться і солідні, світової слави музеї.

Немає, мабуть, жодної книжки про давньогрецьке мистецтво, виданої ще якихось два десятиліття тому, в якій не вміщалася б репродукція невеличкої статуетки бронзового коня, виготовленої, як вважали, за п’ять століть до нової ери. І от наприкінці шістдесятих років виявилося, що ця статуетка — вміла підробка, зроблена десь на початку 20-х років нашого століття. Про це сповістив Джозеф Віч Ноубл, директор нью-йоркського Метрополітен-музею, де зберігався “давньогрецький” експонат.

Перші сумніви виникли після того, як статуетку просвітили рентгенівськими променями і виявили, що її відлито за допомогою піщаної форми, тобто за методом, винайденим у XIV столітті. При подальшому огляді Ноубл знайшов слід шва на морді коня (відомо, що стародавнє литво було безшовне). Дослідник здобув також інші докази того, Що статуетка — добротна підробка.

У Британському музеї в Лондоні на початку 60-х років працювала своєрідна виставка, на якій експонувалися різноманітні підробки, які ще донедавна зберігалися серед найцінніших експонатів кількох музеїв світу, а також у приватних колекціях.

Так одним з найцінніших експонатів Британського музею вважався, наприклад, старовинний етруський саркофаг, придбаний 1873 року. Але зрештою виявилося, що “саркофаг” був виготовлений близько 1860 року в Римі.

Експонувався на цій виставці також “справжній” лист Шекспіра, підроблений І. Айрлендом, який, окрім фальшування шекспірівських листів, писав також п’єси і видавав їх за розшукані твори Шекспіра.

Понад три століття зберігався в Британському музеї ріг єдинорога — казкової тварини, зображеної на британському державному гербі. Та з’ясувалося, що це ікло велетенського нарвала.

Нью-йоркський Метрополітен-музей пишався своїми теракотовими фігурками етруських воїнів. Експерти довели, що насправді фігурки ці були зроблені в минулому столітті, а не в п’ятому столітті до нашої ери.

Є такий дотеп про природженого антиквара. Власник лавки старожитностей, наймаючи прикажчика, відламав маленьку скалку з дощечки й запитав: “Що це таке?” — “Це, — не кліпнувши оком, відповів кандидат у продавці, — зубочистка маркізи де Помпадур”. Роботу він одержав зразу.

Так і в реальності: на що попит, те й пропонується.

До XX століття культурні здобутки африканських країн були мало відомі за межами континенту. Та ось інтерес до них почав зростати. Знавці, колекціонери, а за ними й спекулянти кидаються шукати культові маски, жезли, фігурки… І не лише в Африці. Вимоги ринку збуту сприяли тому, що в Латинській Америці злодії-одинаки і організовані банди обкрадали місця історичних знахідок. Нині, коли вже небагато що можна вкрасти, а найвартісніші пам’ятки давнини охороняються, гендлярі розвинули новий промисел — фальшування індіанських золотих оздоб і ацтекських глиняних фігурок.

Підробки настільки досконалі, що нерідко експерти тільки розводять руками. У Гватемалі, наприклад, місцеві ремісники штампують “ацтекські” фігурки відьом, які збуваються по півсотні доларів за штуку. В США їхня ціна зростає вже вдесятеро: на аукціонах їх видають за вироби кількасотлітньої давнини. Такі ж фігурки виробляють у Панамі та Еквадорі. Коста-Ріка спеціалізується на фальшивих жіночих прикрасах із золота.

Справжнім царством підроблювачів творів мистецтва стала Мексіка. Ще 1974 року хранитель мексіканського Національного музею Хосе Луїс Франко зауважував: “У колекціях музеїв світу нині зберігається у п’ять разів більше фальшивих предметів індіанського народного мистецтва, ніж справжніх”.

Відомо, що роботи Рафаеля, Дюрера, Рембрандта, Рубенса — будь-кого з видатних майстрів — завжди копіювали насамперед їхні учні. Відомо, наприклад, скільки клопотів завдала експертам “Джоконда”. Одні вважають, що є сім її копій, інші, — що аж тридцять дві. Якось групі знавців довелося розглядати водночас двадцять “Джоконд”. І кожна з них справляла враження більш оригінальної, ніж сам оригінал. Хтось тоді навіть пожартував: “А чи й оригінал не фальшивий?”

Згадаймо, що Модільяні з благодушності ставив свій підпис на картинах друзів, які потрапляли у скрутне матеріальне становище.

Так, не дуже просто буває встановити авторство. А надто з тих пір, відколи картини почали копіювати заради зиску.

Були серед фальсифікаторів справжні феномени. За якихось два роки паризький художник Жан-П’єр Шекрун сфабрикував понад вісімдесят “шедеврів”, зокрема акварелей, на яких стояли “підписи” Міро, Пікассо, Кандинського… Найдосвідченіші експерти Парижа, Лондона, Женеви, Рима визнали їх за оригінали. Так би вони “оригіналами”, мабуть, і вважалися б, якби Шекрун не попав до рук поліції і не зізнався в усьому.

А найбільш невтомним копіїстом був земляк Шекруна Антоніо Бін, котрий намалював аж триста “Мон Ліз”. І всі вони за дуже високу ціну були розкуплені.

Але траплялося, що до копіювання спонукав не гендлярський інтерес, а бажання компенсувати моральну кривду. Так, у помсту за невизнання власних творів, голландець Хан ван Мегерен 1936 року скопіював картину “Учні в Емаусі” Вермера ван Дельфта і, підстьобуваний злиднями, продав її, наче оригінал, за 550 тисяч гульденів. Як стверджують численні джерела (а Мегерен був свого роду теж феноменом і здійснив немало інших підробок), у такий спосіб він хотів довести, що найвідоміші експерти, які визнали підробку за оригінал, — дилетанти. Де вже сподіватися, що вони визнають талановитим невідомого ще митця.

З тієї вдалої спроби все й почалося… Мегерен дуже вдосконалив мистецтво підробки. Перед тим як узятися за серію своїх Вермерів, він ретельно вивчив, якими фарбами і пензлями користувався цей митець, для підробок брав полотна виключно XVII століття і малював так, що здавалося, ніби картини написані справді двісті з лишком років тому.

У коло зацікавлень підроблювачів потрапляє не тільки класична спадщина.

У п’ятдесятих роках нашого століття в Італії розвинули діяльність дві розгалужені групи підроблювачів. Виявити їх вдалося лиш наприкінці семидесятих років. І тоді з’ясувалося, що вони постачали своєю продукцією країни всієї Західної Європи та обох Америк. Їхньою головною жертвою став художник Джіорджіо де Чіріко. Йому на той час уже було за вісімдесят. Вважався він великим передвісником сюрреалізму. Підробки його творів, що увійшли були в моду, принесли фальсифікаторам кілька мільярдів лір.

Італія взагалі стала своєрідним центром світового підпільного мистецтва. Звідси фальшиві Кандинський, Пікассо, Полякофф, Матте, а також викрадені оригінали розповсюджувалися по всій земній кулі. Справа в тому, що донедавна італійське правосуддя не переслідувало за таку діяльність.

Організатором однієї із шахрайських зграй, розкритої 1975 року в Мілані, виявився колишній солдат іноземного легіону Данієль Плудвінський, чех за походженням, знавець багатьох мов, власник тринадцяти паспортів на різні прізвища, людина заможна і знана у римських, міланських, паризьких і франкфуртських вищих колах.

Цікаво, що художникам-копіїстам перепадало за кожну картину трохи більше сотні доларів.

Серед збирачів творів малярства, що їх ошукав Плудвінський, було чимало родовитих італійських сімей, не кажучи вже про заокеанських снобів: шахраєві вдалося роздобути на більшість підробок засвідчення експертів.

Інша група фальсифікаторів, у Флоренції, діяла ще спритніше. Натхненником її був Умберто Ломбарді, художник, колишній директор картинної галереї, відома у флорентійському митецькому світі особа. Під час обшуку на його віллі знайшли багато підрамників з натягнутим полотном. На зворотному боці кожного було приклеєне офіційне підтвердження автентичності ще неіснуючого твору, скріплене печаткою нотаріуса.

Справжньою “зіркою” цієї зграї був такий собі Ренато Перетті, художник-невдаха, котрий у кращі свої часи міг протягом однієї ночі намалювати картину.

Найчастіше флорентійська “фабрика” пускала в хід винайдений її ж шефом так званий метод подвійного полотна. На чисте полотно натягувалася оригінальна картина, запрошувався її автор і в присутності нотаріуса свідчив, що це його робота. На звороті підрамника з’являлася офіційна печатка і, коли автор з нотаріусом залишали майстерню, верхнє полотно знімалось, і за роботу брався імітатор. Саме в такий спосіб засвідчив своє авторство на ряді фальшивок і вже згадуваний Чіріко.

Долари, франки, марки, ліри, золоті таланти, Гвінеї, піастри, гульдени… Як часто, на жаль, вони визначають долю витворів мистецтва, їхніх творців. Та хоч би в які б мільйони оцінювали “Джоконду” — заворожує вона нас не тому. Вона чаруватиме й наших далеких нащадків, бо мистецтво визнає одну владу — владу законів прекрасного.