Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

Розмірковуючи про майбутнє, нерідко сягаєш думками в минувшину.

Пам’ять знову вертала мене в Єреванську картинну галерею, на проспект Леніна, в ту весну 1979 року, коли я вперше побачив триптих Акопа Акопяна. Був спекотний сонячний травень, ми зібралися в столиці Вірменії на регіональну зустріч письменників-фантастів. Може, завдяки розморюючій дії весняного сонця розмова на нараді текла спокійно і несуєтно — власне, про фантастичні наші проблеми і про речі суто реальні.

Та варто було раз побачити картини Акопяна, як млявість немов рукою зняло: тільки про це й потрібно говорити. Про це передусім. Доки не пізно.

…Безкрає море людей заполонило все аж до горизонту, вихлюпнулось на міські вулиці, розлилося по квартирах і заводських цехах. Строга сіро-коричнева кольорова гама (у такій, до речі, й “Герніка” вирішена). Поглянеш уперше — щось відлякуюче є в цій нерухомій і безмовній людській масі. Придивившись, розумієш, що саме: на цих трьох полотнах немає людей. Тільки одяг — піджаки, сорочки, сукні, плащі ще зберігають обриси тіл, що донедавна заповнювали ці ганчірки… Одяг залишився; незаймані й будинки, і асфальт на тротуарі, і навіть турботливо вирощені поодинокі деревця. Нема лиш творців цієї “другої природи” — не зуміли подолати природу свою внутрішню.

Художник назвав триптих просто: “Ні!” — нейтронній бомбі”.

Дивна асоціація пов’язала три картини чудового вірменського художника, нараду письменників-фантастів і тему цього нарису, над яким тоді я ще не замислювався.

Адже не тільки людський одяг завмер у німому протесті, одяг тих, хто не встиг… Можна уявити, що на таку ж мовчазну й страшну своєю мовчазністю демонстрацію вийшли книги. Книги тих, хто знав, передбачав, завчасно попереджував. Як німий докір тим, хто не прислухався…

Про небезпеку атомного самознищення зараз пишуть багато й по-різному. Вважаю, однак, що невдовзі всі прийдуть до єдиного знаменника: для людства зараз найважливіше — вижити, й інших проблем немає.

Насправді цих проблем безліч, але тільки ця — першочергова. І від її вирішення не могли лишитися осторонь істинні художники слова, яких завжди відзначала особлива гострота чуття на болі та злигодні віку; нині ж питання стоїть про саме життя на Землі. Тому прогресивних письменників зараз можна зустріти в колонах демонстрантів і на трибунах антивоєнних мітингів; не випадково й те, що останніми роками визнані прозаїки та поети набагато частіше й усвідомленіше звертаються до чистої публіцистики. Очевидно, до цього їх спонукає й причина об’єктивна, суто технологічна. Як описати в художніх образах те, для чого в пам’яті людства не збереглося ані термінів, ані порівнянь? Те, чого люди просто ніколи не зазнали? Єдиний жахливий, але, по суті, все ж локальний досвід Хіросіми й Нагасакі не дає й мізерної частки образного уявлення про те, що саме планують людству божевільні, які вважають: “є речі важливіші, аніж мир”, оперуючи такими страшними цифрами, що розум відмовляється сприймати їх.

Що ж, якщо художнику немає звідки списати, якщо стає безсилою гостра спостережливість побутописця-реаліста, лишається, очевидно, одне. Художньо передбачити те, чого не було й чого не можна допустити. Напружити фантазію. Якщо вже знадобилися нинішній людській свідомості образи того, чого ніколи не було, картини, які — будемо вірити — ніхто із землян не побачить на власні очі, то настав її час, час наукової фантастики.

СУДНИЙ ДЕНЬ

“Після атомних вибухів усі міжнародні суперечки немов утратили всіляке значення… Оскільки нам стало цілком очевидно, що ці бомби й ті ще страшніші сили руйнування, предтечами яких вони є, можуть в одну мить знищити все, що створила людина, і порвати всі існуючі між людьми зв’язки”.

Це рядки з роману Герберта Уеллса “Звільнений світ”.

Вийшла книжка в 1914 році, на зорі віку, який згодом назвуть атомним. Щойно вибухнула світова війна, і сучасники трепетали перед такими новинками прогресу, як аероплани й танки, динаміт і струм у колючому дроті; мільйони гинули від газів і під бомбами, а великий провидець дивився вдалечінь. Одним із перших він зумів побачити нову якість майбутньої війни — її глобальність.

І, якщо взяти латинський еквівалент слову “остаточність”, то її, війни, ультимативність.

На сторінках роману Уеллса, можливо, вперше в історії, був сформульований відомий нині ультиматум: або самознищення нашої цивілізації, або остаточне й безповоротне знищення війни.

Передбачень і прогнозів у галузі воєнної фантастики було чимало і в попередників Уеллса, і в його сучасників. Та жодне з них по силі і значенню не може зрівнятися з тим, яке знаходимо у “Звільненому світі”. “Тут почувся гуркіт, схожий на розкотистий грім. Гуркіт обрушився, як удар. Світ довкола кудись зник. На Землі не існувало більше нічого, окрім світло-пурпурного сліпучого виблискування і гуркоту — оглушливого, всепоглинаючого гуркоту, що не стихав і на мить. Усі інші вогні згасли, і в цьому сліпучому світлі, осідаючи, розвалювалися стіни, злітали в повітря колони, перекидалися карнизи і кружляли шматки скла… Здавалося, що величезний світло-пурпуровий клубок полум’я шалено завихрюється серед уламків, несамовито терзає землю, зариваючись у неї, неначе вогненний кріт”.

Якось навіть не віриться: 1914-й рік…

Коли ж вона виникла в реальному житті, ця сатанинська атомна проблема? Сорок років тому, як тільки американський президент підписав рішення про початок секретного проекту “Манхеттен”? Чи на зорі століття, коли Резерфорд разом зі своїм найближчим помічником Содді розпочав серію дослідів по розсіюванню ?-часток?

Звичайно, часто не втримуються від спокуси звернути всю вину на фізиків. Але ж не вчені-фізики схилялися над картою японських островів, надаючи право місту Кіото жити, а Хіросімі й Нагасакі — загинути. Це військових цікавили ефекти нової зброї, а в Хіросімі, бачте, було більше дерев’яних будівель, було чому горіти…

І це політик — еталон “стопроцентного американця”! — написав: “У найбільшій в історії азартній науковій (!) грі ми поставили на карту два мільярди доларів і виграли” (Трумен).

І все ж стверджувати, що вчені зовсім непричетні до цієї проблеми, не можна. Адже був (і є) Теллер, не забулося висловлювання Енріко Фермі про те, що, мовляв, вибух атомної бомби — це прекрасна фізика… І вже у наші дні дає інтерв’ю батько нейтронної бомби Семюел Коен, інтерв’ю, які вражають цинізмом навіть бувалих у бувальцях західних газетярів.

Так, вчені причетні. Але зрозуміти міру їхньої відповідальності (як і власної моральної оцінки своєї роботи) не можна без залучення матерій конкретно-історичних. Проблема тільки частково була науковою — проблемою загальнолюдською, ультимативною її зробила політика.

Курчатов теж був людиною і вмів побачити речі в історичній перспективі. Достатньо перечитати найсвіжіші спогади про нього, щоб відчути, як же Курчатов усе розумів і як тверезо все бачив у майбутньому! Але для нього бомба на все життя лишалась не прекрасною фізикою, а прокляттям, важким, вимушеним заходом, на який нашу країну примусили піти шанувальники азартних наукових ігор за океаном…

Зрештою, про все це написано томи. Не було, здається, відомого письменника чи мислителя в другій половині XX століття, який би пройшов повз цю проблему.

Зрозуміло, що безмежне проблемне поле, яке знову постало перед художньою літературою, довго не могло бути недослідженим. Отож література й зайнялася новою проблемою дуже серйозно, як тільки вона була поставлена вибухом над Хіросімою.

Але для наукової фантастики, як часто траплялося й раніше, все це виявилося повторенням пройденого.

Відомий угорський фізик-атомник Лео Сілард (Сцілард) згадував після війни, що в 1934 році він раптово уявив, і як саме може відбутися некерована ланцюгова реакція. Осяяння змінилося тривогою за можливі наслідки цього фізичного експерименту, тож Сілард вирішив мовчати. І лише згодом визнав, що цей здогад прийшов до нього виключно під впливом роману “Звільнений світ”. А в ті ж 30-ті роки засновник атомної фізики Ернест Резерфорд насміхався над любителями сенсацій, які повірили, що людство зможе загнуздати і використати енергію атома. Володіючи дивовижною науковою інтуїцією, лорд Резерфорд у даному випадку лише кинув царственне “Безглуздя!”, не вдаючись до дискусій. Його колега Нільс Бор щиро намагався охолодити гарячі голови з допомогою безсторонніх чисел.

Дивовижно! Найсвітліші голови в науці — і опиралися, відмовлялися сприйняти очевидне, і це — за лічені роки до успішного здійснення першої ланцюгової реакції. Трохи більше десяти років лишалося до Хіросіми.

А тепер — слово літературі.

Мир — рвался в опытах Кюри

Атомной, лопнувшею бомбой,

А электронные струи -

Невоплощенной гекатомбой…

Ці рядки належать перу Андрія Бєлого. Написані — в 1921 році (!). Цікаво, чи хтось іще-фізик, військовий — вжив тоді хоч раз це знайоме нині всьому світу словосполучення — “атомна бомба”?

До речі, атомний пріоритет Уеллса не очевидний. Зовсім недавно історики фантастики виявили забутий усіма роман англійця Роберта Кромі “Удар долі” (1895 р.), в якому, очевидно, вперше говориться про надзброю. Від одночасного вибуху всіх її запасів могла на шматки розколотися земна куля.

В романі іншого популярного автора Джорджа Гріффіта уже описана “базука”, що стріляла атомними снарядами (“Володар праці”, 1911).

І в молодій радянській науковій фантастиці з’явилися книги, які виразно позначали тему атомної небезпеки! В романі В. Нікольського “Через тисячу років” (1927) зустрічаємо воістину дивовижну фразу про те, як під час невдалого експерименту “атоми віддали сховану в них енергію” і “вибух тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року (!) зітер з лиця Землі пів-Європи”… Боротьба людства проти загрози атомної катастрофи описана і в романі “Бунт атомів” В. Орловського (псевдонім В. Грушвицького), що вийшов на рік пізніше.

Нарешті, через рік після “Звільненого світу” Уеллса з’явився роман “Людина, що струснула Землю”, написаний американським письменником Артуром Трейном у співавторстві з відомим фізиком Робертом Вудом. У романі, де обговорюються можливі наслідки застосування атомної зброї, а променева хвороба описана взагалі вперше, геніальний вчений-пацифіст демонструє зброю, здатну здійняти в повітря цілі гірські хребти. Такою демонстрацією вчений змушує нації планети припинити війну…

Що ж, вірили і в це. Як трохи раніше вірили в миротворчу сутність аероплана, газів, інших технічних нововведень, — вважалося, що вони роблять війну безглуздою.

Віра в миротворчу функцію атомної бомби була зруйнована серпневим ранком 1945 року вибухом над Хіросімою. Ця ж подія стала найяскравішим і найстрахітливішим доказом прозорливості письменників-фантастів. Як же вони здивувалися, коли байдужість з боку вчених, критиків, широкої аудиторії читачів зненацька змінилася пильною увагою!

Айзек Азімов у книзі “Опус 100”, що вийшла через чверть віку після Хіросіми, згадує не без гіркоти: “Отже, вибух атомної бомби став реальністю, і несподівано ця подія зробила наукову фантастику респектабельною. Вперше фантасти постали перед світом не групкою фанатиків-недоумків; ми відразу ж відчули себе в ролі касандр, до яких світ віднині дослухався з шанобливим смирінням. Та повірте: мріяв би я краще’лишатися до кінця днів своїх “недоумком” в очах цілого світу, аніж досягнути нинішнього визнання такою ціною, ціною дамоклового меча над головою людства”.

Справді, хоч як сумно це звучить, але передбачена, побачена завчасно бомба відчинила перед американською науковою фантастикою двері елітарного літературного клубу. Якщо не брати до уваги вузьке коло вчених, військових і політиків, тісно пов’язаних з проектом “Манхеттен”, то ближче, аніж хто інший, до атомних секретів опинилися журнали наукової фантастики.

Візьмемо найпопулярніший з таких журналів — “Естаундінг”, який звертався до атомної тематики не випадково й не один раз. Так, у жовтневому номері за 1939 рік опубліковано похмуре оповідання про війну в Європі; тільки фантастичний винахід, що дозволяв відкидати матеріальні тіла в якийсь інший час, допоміг запобігти вторгненню нацистських “люфтваффе” в Англію. Оповідання називалося “Анігілятор Джадсона”, а написав його молодий англієць Джон Харріс (згодом автор узяв собі псевдонім Джон Уїндем та так і запам’ятався читачам). У спеціальній колонці “Зустріч з автором” майбутній Уїндем з гіркотою визнав: “Як тільки в мене народилась ідея цього оповідання, я збагнув, що зовсім не обов’язково вдаватися до стандартного набору з божевільним ученими, якщо цілком нормальні спеціалісти з високою репутацією в наукових колах ефективно просуваються до кінцевої мети: рознести світ на шматочки просто на наших очах”.

Яка усвідомлена й навіть звична (для нас, сьогоднішніх читачів) тривога письменника-фантаста — і це в тридцять дев’ятому році!

З-поміж інших фантастичних творів, що з’явилися на початку 40-х років (оповідання Роберта Хайнлайна “Вибух завжди можливий”, повість Лестера дель Рея “Нерви”), вирізнимо оповідання маловідомого Кліва Картмілла, з яким трапилася знаменита і часто згадувана історія.

Оповідання, назва якого передбачає подвійний переклад— “Лінія смерті” або “Крайній термін”, вийшло в березневому номері журналу за 1944 рік. І тут же розпочалися неприємності: до Картмілла в контору завітали агенти ФБР. Їхня реакція зрозуміла, адже автор оповідань описав технологію виготовлення атомної зброї! І хоч розслідування переконало, що ніхто з редакційного штату і авторів журналу доступу до секретної інформації по проекту “Манхеттен” не мав, підозри вщухли не одразу.

Що й казати, Картмілл угадав буквально все! Вельми потішно читати зараз лист, опублікований в журналі через чотири місяці, в ньому постійний читач гостро критикує автора за наукову неспроможність його ідеї. “Всі ці штучки з поєднанням двох докритичних мас урану-235 з метою викликати ланцюгову ядерну реакцію не витримують ніякої критики”. Навряд чи сам автор дивовижного оповідання здогадувався, як мало часу його ідеї бути фантастичною.

Рано-вранці в “чорний понеділок” 6 серпня з бази на острові Тініан взяв курс на Хіросіму бомбардувальник Б-29, яким командував капітан ВПС США Клод Ізерлі.

…Колись на зорі американської журнальної фантастики її засновник Хьюго Гернсбек запропонував лозунг-девіз: “екстравагантна фантазія сьогоднішнього дня — холодний факт завтрашнього”. Атомний гриб над густонаселеним японським містом, за мить знищивши майже сотню тисяч життів, перетворив учорашні фантазії в факт, від якого душа кригою береться.

Увесь світ, а з ним і наукова фантастика, вступив в нову еру — атомну. І постало питання: чи не в останню?

УЛЬТИМАТУМ

“Цієї миті розпочалася й припинилася війна… Бомбардування закінчилося, як тільки літаки, що мчали із швидкістю п’ять миль на годину, наблизились до цілі й прилади попередили про неї пілотів. Так само моментально, немов помах серпа, скінчилася війна… Місто здійнялося в повітря. Здавалося, бомби і місто помінялися місцями… Ще одна неймовірна мить — нове невпізнанне, з неправдоподібно високими будівлями, про які й не мріяв жоден будівельник, будівлями, зітканими з бризок роздрібленого цементу, з блискіток розірваного на клоччя металу, в плутанині уламків… наче водоспад, який зринув вгору, замість того, щоб ринутися вниз, немов фантастична фреска, місто завмерло в повітрі, а тоді розсипалось і щезло”.

Іще один абзац, але вже з іншого твору:

“…там, за вікном, за розпеченими стінами лежала мертва планета. Її вбили в розпалі весни, коли на деревах ледь проклюнулись листочки і в норах щойно з’явилися кроленята. Тепер ніде жодного звіра. Жодного птаха. Навіть комах. Тільки спалена Земля. Житла перетворилися в попіл. Лиш де-не-де стримлять обвуглені, скалічені кілки, які ще вчора були деревами. І на руїнах світу — жменя людей, котрих, можливо, залишили живими як піддослідних морських свинок, необхідних для якогось гігантського експерименту. Незавидна доля. В цьому всесвітньому гігантському морзі лишилося тільки декілька легенів, що працюють, переганяють повітря. Декілька живих сердець, що переганяють кров. Декілька голів, що мислять. Мислять. Але в ім’я чого?”

Двадцять років розділяють твори, з яких узято ці фрагменти. Обидві книжки добре знайомі нашому читачеві — “451° по Фаренгейту” Рея Бредбері і “Мальвіль” Робера Мерля. Минули десятиліття, а естафетну паличку тривоги все так же міцно стискає рука письменника-фантаста.

І цілком дивовижний перегук з фрагментом із “Звільненого світу”, що цитувався раніше! Уеллс — Бредбері — Мерль. 1914-1955-1975… Не минуло й століття. І якщо Уеллс тільки фантазував, то Бредбері напевне був знайомий з матеріалами, описами очевидців бомбардування Хіросіми й Нагасакі. А ще через двадцять років побачить світ “Мальвіль”, де за такою собі літієвою бомбою виразно вбачається образ цілком реальної нейтронної. І ось що вражає: Бредбері говорить лише про місто, що злетіло в повітря, а Мерль — уже про “планету, яку вбили в розпалі весни”…

Бредбері належать знаменні слова: “Ми не описуємо майбутнє — ми його відвертаємо”. І справді, детально пояснити, яким бути майбутньому людства, справа все-таки вчених — соціологів, істориків, філософів, економістів. А ось вивести передову людську думку на цілі-антисвіти, існування яких допустити не можна, наукова фантастика здатна. У неї немає таких потужних прожекторів, що можуть освітити в темряві всю дорогу, хоч би до найближчого повороту; це справа науки. Але прибрати з-під ніг колючки і вчасно помітити пастки письменники-фантасти спроможні.

Після Хіросіми мова йшла вже не про колючки і пастки, які загрожували скалками й синцями; попереду була прірва, з якої не вибратись. Світова фантастична література стала помітно серйознішою, відкинула навіть свої звичні “якщо”, не лишаючи людству інших варіантів, окрім ультиматуму: або — або. Людську цивілізацію ще раз не побудуєш — читалося в книжках фантастів. І правити панахиду по людству не буде кому.

Це важливий, поворотний момент у свідомості творців фантастики.

Зараз, коли тільки поодиноким божевільним політикам ввижаються лаври переможців у майбутній ядерній війні, більшість населення планети Земля усвідомлює принципову відмінність цієї війни від усіх, відомих історії. В цій війні переможців уже не буде.

Виявляється, річ навіть не в цих клятих середньостатистичних кілотоннах на душу населення — правильно, до ніг кожного жителя Землі ці кілотонни не підвісиш. Хтось, очевидно, виживе (Африку, приміром, не бомбитимуть так жорстоко, як Європу чи Північну Америку). Але майбутня війна неминуче призведе до таких фатальних змін в атмосфері, грунті, водах нашої планети, що вони стануть необоротними. Окремі представники гомо сапієнс виживуть, людська цивілізація майже напевне загине.

Тож не випадково поряд з темою третьої і останньої світової війни тема “світ після атомної катастрофи” (post-nolocaust world) — це ще один повноводний потік західної фантастики. Чи протестували автори, попереджували, чи просто смакували картини розпаду й гниття, лякаючи ошелешеного обивателя, практично в жодному подібному творі людству шансів не залишають. Подальша доля “постатейного” людства, яке розпочинає свій розбіг, страшна; саме слово “майбутнє” тут звучить як знущання.

Серед творів 50-х років можна вирізнити “Лялечки” Джона Уїндема і “Довге завтра” Лі Бреккет, через десять років вийшли “Сіра борода” Брайна Олдісса і сатира Філіпа Діка “Доктор Бладмані”, відверто навіяна знаменитим фільмом Стенлі Кубріка “Доктор Стрейнджлав”. А в 1975 році — “Мальвіль”.

Все це серйозні книжки, і написали їх письменники-гуманісти. Але хоч як прагнули автори підтримати іскру надії в читачеві (перед зором Робера Мерля, наприклад, постійно стояли образи незборних життєлюбів — Сайруса Сміта і його друзів), сама логіка зображуваної ситуації свідчить про інше. Хай навіть якась частина населення планети вбережеться від атомного удару — на Землі не жити. Радіоактивність води, грунту, повітря; виродились, перестали народжувати людських дітей мутанти… Хтось там якось пристосується — межі людської адаптації остаточно не встановлені, — але це вже будуть не люди. Окрім того, хто може гарантувати, що такого атомного досвіду виявиться достатньо, аби все це не повторилося знову?

У 1959 році вийшов один з найсильніших, хоча й суперечливих романів у всій західній антиатомній фантастиці — “Кантата на смерть Лейбовіца” Уолтера Міллера. В цій книзі роль духовного рятівника людства, що впало в гріх самознищення, бере на себе римсько-католицька церква, створивши на атомному попелищі щось на зразок Ордена хранителів знання. І все ж буквально по гвинтику зібрана цивілізація виявилася неспроможною прогнати біса, що роз’їдав їй душу. Нова війна — цього разу справді остання — ставить крапку і на сподіваннях монахів, і на самому людстві.

Невідомо, чи мав такі наміри автор, але своїм фіналом він перетворив роман у гострий антиклерикальний твір. Хвора душа людства тут не винна; біси — зовні, вони мають яскраве соціальне забарвлення. Політикани, фінансові боги, воєнщина — всі ці соціальні божевільні, а на догоду їм — оті недоумки, що страждають громадянським інфантилізмом і називають себе вченими.

Отже, мова знову про вчених — але яких! Два персонажі американської наукової фантастики 60-х років за минулі майже два десятиліття не втрачають своєї актуальності, а часом стають ще сучаснішими. Це доктор Стрейнджлав з однойменного фільму Стенлі Кубріка,[3] що з’явився на екранах в 1963 році, і доктор Хонікер з роману Курта Воннегута “Колиска для кицьки” (1965).

Образ скаліченого (він увесь на протезах, і душу йому, здається, теж замінили якимось протезом) вченого-атомщика Стрейнджлава,[4] маніяка, на минуле якого однозначно вказує й те, що він часто обмовлюється, звертаючись до президента США (“мій фюрер”), і рефлекторне викидання вперед руки-протеза (не забуте ще вітання), — цей образ, безумовно, одна з найяскравіших і найдошкульніших масок у всьому американському науково-фантастичному кінематографі.

За образом Стрейнджлава глядачі вбачали і військового міністра Форрестолла, і навіть Вернера фон Брауна. І Коєна, батька нейтронної бомби, додали б ми сьогодні.

За доктором з “Колиски для кицьки” стоїть образ узагальнений, гротескно-загострений. Таких конкретно не було. Таких узагальнень — зараз сотні, а може, тисячі. Соціальних виродків, громадське почуття відповідальності яких застигло десь на рівні немовляти. Геніальних ідіотів (тут останнє слово має не образливий, а скоріше медико-констатуючий відтінок), які, затіявши гру в мотузочок, не помічають, що коїться в навколишньому світі. Божевілля таких типів може відігравати роль рятівного механізма, що оберігає розум від неприємних питань, які інколи полюбляє ставити совість.

Можливо, граючи атомними сірниками, недоумки сподіваються не обпекти себе, відсидітись у якомусь надкомфортабельному протиатомному бункері? Про мешканців подібного сховища розповів американський письменник Мордесаї Рошвалд у романі “Рівень 7” (1959).

…Світ загинув у результаті помилки. Вижили тільки мешканці надсекретного підземного ядерного центру, звідки завдається ракетний удар відплати. Все було розраховано: при першій ядерній атаці на “Рівні 7” встигають натиснути відповідні кнопки… Страхітливий щоденник безіменного офіцера (імена мешканців замінили індексами), останнього літописця, який опускається нижче й нижче, з рівня на рівень, ніхто вже на поверхні землі не прочитає: в проекті сховища не передбачені ліфти й ескалатори, які б рухалися нагору. Харчів, енергоресурсів у тих, що виживуть, на десятки або й сотні років; а от сонця ні вони, ні їхні діти ніколи не побачать.

Очевидно, важко підібрати такий же прозорий і моторошний своїм лаконізмом образ-символ (недаремно роман у свій час високо оцінили Лайнус Полінг і Бертран Рассел) для всієї постатомної фантастики. Натиснувши раз фатальну кнопку, людство вже ніколи не зможе дістатися на поверхню.

Дивовижно… Написані всі ці твори тоді, коли ніхто не говорив про доктрини обмеженої ядерної війни і коли не обговорювались достоїнства “гуманної” нейтронної бомби. Та вже тоді багатьом стало зрозуміло до болю: будь-яка ядерна війна буде обмеженою в тому розумінні, що обмежить, обведе жирною траурною рискою людську цивілізацію як таку. І “гуманізм” цієї війни полягатиме ось у чому: ті, що виживуть, позаздрять загиблим.

ЧИ ХОЧУТЬ ВІЙНИ РОСІЯНИ?

У червні 1982 року древній Кельн зібрав письменників з 48 країн світу. Академічно сформульований порядок денний “Інтерліта-82” — “Сучасні письменники і їх внесок у справу миру: межі та можливості” — недостатньо відбиває ті пристрасті, що кипіли під час проведення цього представницького форуму. В с і розуміли, наскільки самовбивча гонка озброєнь, як усвідомлювали й те, що письменник зараз не може відсидітись у вежі “чистого мистецтва”; але ж як по-різному все це розумілося!

Недовірливих було багато. Цифри експертів не переконували. Зате ж як часом міцно трималися вони за піввікової давності передсуди і як швидко довірялися новомодним віянням, суть яких полягала в тому, що, мовляв, обидві наддержави однаковою мірою відповідають за критичність нинішнього становища (радянські цифри — просто пропаганда).

І тоді Олександр Чаковський, процитувавши Бєлінського, що література є свідомістю народу, квітом і плодом його духовного життя, запропонував: якщо не переконують викладки й таблиці, чому б не звернутися до єдиного святого для всіх, хто тримає в руках перо, аргументу? До книги. І, порівнявши, про що пишуть письменники різних країн, про що їхні книги, знайти зокрема відповідь на давнє питання: чи хочуть війни росіяни?

Неодмінно треба зазирнути і в книжки фантастів, де, немов у збільшувальному склі, проступають не лише картини уявного майбутнього; у фокусі цієї унікальної лінзи літератури часом спалахує полум’я найболючіших проблем сучасності.

Перш ніж звернутися до творів радянської фантастики, є сенс зазирнути в один із численних світів майбутнього фантастики західної. Отам якраз воюють і воюють, а загрожують цивілізації саме росіяни…

Як відомо, один з найшаленіших стратегів “холодної війни” військовий міністр США Форрестолл у своїй ненависті до червоних схибнувся у буквальному розумінні слова: з криком “Росіяни йдуть!” він викинувся з вікна кабінету… Відтоді минуло понад чверть віку, а цей безтямний крик лунає й досі, то стихаючи відповідно до змін у політичному кліматі, то наростаючи. А оскільки реалістична проза оперує все ж реальністю, то для художнього підкріплення жахів, які ретельно роздмухує пропагандистський апарат, знову довелося вдатися до допомоги фантастики.

Вчорашню Попелюшку прийняли при дворі й обсипали ласками. Хоча, як з’ясувалося, не безкорисливо: роботу їй одразу знайшли найбруднішу…

І року не минуло після фултонської промови Черчілля, в якій британський екс-прем’єр закликав до хрестового походу проти комунізму, а в США вже з’явилася перша ластівка — хвацький сценарій якихось Л. Енгеля та Е. Піллера “Світ у вогні: російсько-американська війна 1950 року”. Автори запитували співвітчизників: чи вистачить у всього Заходу сил навіть з атомною монополією стримати натиск “червоних орд” зі Сходу? Чим не показовий приклад найсправжнісінького “соціального замовлення” (хоч як шокує буржуазних літераторів це словосполучення), та ще й так швидко виконаного?

З атомною монополією США невдовзі, однак, розпрощалися, і це лише викликало нову бурхливу хвилю фантастичних творів зразка шестидесятих років. Нью-Йорк окупований незалежними (!) радянськими військовими частинами (Г. Річардс “Два карбованці до Таймс-сквер”). Політична пасивна англійська громадськість “догралася” до встановлення… Народної Республіки (К. Фітцгіббон “Коли поцілунки скінчилися”). Іще один варіант ситуації: атомне роззброєння дало односторонню перевагу СРСР, і радянський танковий десант окупує Англію (Д. Баррон “Бомба Зілова”)…

Декорації не змінюються й через десятиріччя. Подібні книги-одноденки після запланованого разового використання, як правило, зникали в ящику для сміття, а на зміну їм з пропагандистського конвейєра йшли нові партії…

Та ось у 80-ті роки, коли старі заклинання втратили силу, а нові не придумувались, організатори шабашу вирішили виїхати на великих іменах, зробивши ставку на визнаних авторів бестселерів.

Про книги, подібні горезвісному роману Кінгслі Еміса “Російські хованки” (1981), в нашій пресі написано достатньо. Але на одному нюансі наголосимо: спочатку крик “Росіяни йдуть!” народився в устах божевільного; можна повірити і в те, що творці ранніх опусів на цю тему теж щиро вірили у власні жахи. Однак тепер, коли засукали рукави визнані корифеї бестселетристики, — про яку щирість може йти мова? Це лише професійне чуття золотошукачів, які холодно зважують, де вигідніше копати…

Літератури, певне, замало. Пропагандистська машина кидає в бій всемогутнє кіно, підпрягає телебачення — тепер уже сотні мільйонів людей годують стряпаниною, яка повинна роздувати істерію, не давати споживачу розслабитись, перепочити (а що як замислиться хоч на секунду!), а головне — ефективно протидіяти зростаючій активності прихильників роззброєння.

Типовий приклад подібної продукції: в 1981 році американська телекомпанія Ен-Бі-Сі два дні тероризує глядачів телебойовиком “Третя світова війна”. Ошелешений обиватель, завмерши, стежить за героїчними вчинками нечисленного патруля американських національних гвардійців на Алясці. Протистоять патріотам, переважаючи їх у чисельності, спеціально натреновані російські “командос”; диявольський план комуністів полягає в тому, щоб захопити і відключити стратегічно важливий нафтопровід, що призведе до нафтового шантажу Америки… Фільм завершується драматичним натисканням фатальних кнопок російським генералом і американським президентом; президент натискає, звісно ж, другим — і зі сльозами в очах…

Зроблено фільм навдивовижу грубо. Мабуть, дуже поспішали: у зв’язку з бурхливим наростанням антивоєнного руху в країнах Західної Європи питання про розміщення євроракет якраз уперше повисло в повітрі. Треба було терміново щось робити, ось тут і знадобилася така популярна фантастика.

Та годі про це.

На такому гнітючому тлі радянська наукова фантастика (принаймні та її частина, що доходить у перекладах до західного читача) — явище й справді фантастичне. Все у ній є — космос, роботи, світи майбутнього і подорожі в часі; але чому ж у цій літературі ніхто ні з ким не воює?

Це не зовсім так. Такі уявлення — теж наслідок сумної історичної традиції, яка вбачає у радянських книгах (не тільки в науковій фантастиці) лише понуро-рожеві утопічні картини, неймовірно далекі від пекучих проблем зовсім не рожевої сучасності. І це при тому, що воєнна тема інтенсивно розробляється в реалістичній радянській прозі, дуже часто й радянським фантастам доводиться повертатися думками в недалеке минуле.’

Дивно, якби було інакше. Занадто мало часу минуло від тієї реальної війни, що забрала 20 мільйонів тільки радянських життів. Багато хто з письменників-фантастів воював сам, молодші теж не пам’ятати про війну не можуть. Звернення до образів війни у науковій фантастиці — це й пам’ять про минуле, і палкий заклик до майбутнього: не допустіть! Тому закономірно, що поруч з космонавтом у скафандрі інколи йде такий знайомий герой реалістичної прози — солдат у гімнастерці й галіфе, із стареньким ППШ…

Пам’ять про тих, хто воював за наше сьогодні і за завтра наших дітей та внуків, живе, виявляється, і в космічний вік. Повертається в своє минуле, де ще не завершився бій з фашизмом, солдат Саул, герой повісті Стругацьких “Спроба втечі” (1962). Повертається з останньою обоймою і знову усвідомленим почуттям особистого обов’язку: довоювати, довершити свою справу там, щоб настало — тут. Спроба втекти в мирне й щасливе майбутнє не вдалася. І заборона тут накладена не фізичними законами, а передусім законами моральними. Мирним майбутнє саме по собі не стане, треба ще поборотися за нього, вистраждати його. Треба було битися за таке майбутнє в минулому, доводиться битися за нього зараз.

Доводиться битись. Битися з божевільними, що ладні будь-яку новинку прогресу негайно застосувати на свій армійський аршин — тож і з’являється фантастичний поки що супертанк, гармати якого наводяться біострумами жертви (оповідання Сєвера Гансовського “Полігон”), чи творіння сучасного доктора Моро з повісті Анатолія Днєпрова “Глиняний бог”: кремнійорганічні солдати-роботи, тупі й слухняні, від грудей яких кулі відскакують, немов од стінки!

Битися з фашистами. Роботів-вояків не обов’язково треба створювати штучно — історія з усією очевидністю довела, як і без усякої фантастики величезні маси народу віддавалися стихії беззастережного підкорення, загіпнотизовані демагогією далеко не фантастичних фюрерів! І може статися, що ані високорозвинене суспільство майбутнього (описане в повісті Стругацьких “Хлопчина з пекла”, 1973), ані всесильні інопланетяни (з оповідання Алана Кубатієва “Вітер і смерть”) не в змозі подолати дикуна, мозок якому роз’їла фашистська ідеологія. Подолати не фізично — морально… Огидний підліток із якоїсь космічної гітлерюгенд у Стругацьких, японський пілот-камікадзе у Кубатієва, — це теж живе нагадування про наше земне минуле.

Битися з Бомбою, нарешті.

…В рік першого супутника побачив світ роман Івана Єфремова “Туманність Андромеди” — перша значна книга, що малює оптимістичну панораму комуністичного майбутнього людства. Та не забувається й тривожна нота, що прозвучала на перших сторінках. Іскриста утопія розпочинається з епізоду, коли зореліт “Тантра”, чекаючи зустрічі з іншим кораблем, кружляє навколо мертвої планети. Тепер мертвої… Тривожний затакт, звичайно, не випадковий. Для чогось потрібно було письменникові, перш ніж здійснити мандрівку в світ, де забуте слово “війна”, зробити ось таке нагадування.

В англомовній фантастиці можна було б скласти непогану бібліотеку антиатомної фантастики з декількох сотень томів. У радянській літературі таких книг — одиниці; ніколи в ній не розписувалися жахи атомного апокаліпсису, відсутній, певна річ, і комерційний вал подібної продукції.

Захоплення антиутопією в її класичному вираженні (кінцева стадія соціального розпачу, чуттєвого смакування різноманітних “кінців світу”) радянська науково-фантастична література не зазнала, що цілком природно для літератури, яка стоїть на позиціях історичного оптимізму. Але оскільки цей оптимізм історичний, а не абстрактний, то такий же природний у радянській фантастиці жанр роману-попередження, який виховує у читачів почуття громадянської відповідальності. І за майбутнє теж.

Радянські письменники закликають не відводити погляди від проблем, а наполегливо шукають шляхи їх вирішення. Сказав же видатний майстер Леонід Леонов: “Літературу варто б навантажити набагато більшою роботою в розумінні всебічної розвідки майбутнього”. І ще на початку століття Лев Холстой писав у щоденниках: “Майбутнього немає. Ми самі робимо його”.

А якщо так, то й знати всі небезпеки, що загрожують майбутньому, ми просто зобов’язані. Лише віри в майбутнє без війн — недостатньо. І доки триває боротьба за нього, звучить сигнал тривоги.

Цикл творів Олександра Казанцева про долю гіпотетичної планети Фаетон, гостросюжетний роман Кіра Буличова “Остання війна” (1972), і, нарешті, багатоплановий твір братів Стругацьких — роман “Населений острів” (1970) — одне з найяскравіших у радянській літературі попереджень проти атомної війни… У всіх цих творах земляни майбутнього стикаються з наслідками катастрофи в космосі, на інших планетах. Не даремно ж космос називають найбільш давнім і надійним з усіх полігонів цієї літератури: чому б не випробувати там і надзброю — можливо, ц є переконає тих, хто сумнівається?

Однак дію не обов’язково виносити в космос. Автор філософсько-фантастичного роману “Легенда XX століття” (1969) Перч Зейтунцян вибрав головним персонажем реальну людину-Клода Ізерлі, командира екіпажу бомбардувальника, який скинув бомбу на Хіросіму. Під пером вірменського прозаїка наукова фантастика перетворюється в палкий заклик, крик хворої совісті віку. А Леонід Леонов, навпаки, написав фантастичну кіноповість “Втеча містера Мак-Кінлі” (1963) підкреслено саркастично, в жанрі політичного памфлету. “Маленькій людині XX століття”, що замислила була дременути в безпроблемне майбутнє, ядерна війна тільки примарилася; зате в циклі коротких оповідань-попереджень Іллі Варшавського про вигадану країну Донамаге війна відбулася насправді. Атомний гриб до небес став закономірним фіналом суспільства апатичних розледачілих “гвинтиків”, які переклали всі свої турботи, свій тягар відповідальності на машини або ж на чергову надлюдину… Як бачимо, приклади є.

І все ж радянських письменників-фантастів не поминає переконання, що подібні похмурі картини так і лишаться серед тих прогнозів, які ніколи не справдяться. І майбутні покоління дізнаються про війну тільки на шкільних уроках історії.

МАРШ МИРУ НАУКОВОЇ ФАНТАСТИКИ

За оцінкою швейцарського експерта Жана-Жака Бабеля, людство за останні 6000 років пережило 14 513 війн, у яких загинуло 3640 мільйонів жителів Землі. В середньому по чверті мільйона людських життів за війну… Однак це середнє число вельми оманливе.

На талій кризі Чудського озера в знаменитій для свого часу січі полягло (страшно сказати!) декілька сотень людей, та й ті в переважній більшості потонули, проломивши кригу вагою обладунків. Вік був юний, тринадцятий… Через сім століть рахунок був інший: перша світова війна забрала близько 25 мільйонів життів, а друга — за часом удвоє коротша — майже вдвоє більше. Невідомо, чи зараховані до останніх 50 мільйонів жертв ті 100–140 тисяч японців, миттєво перетворені на попіл. Однією бомбою, серпневим ранком в останній день війни…

Жодна система нездатна прискорюватись безконечно, рано чи пізно настає межа, коли матеріал втомиться і зруйнується. Перший тривожний сигнал, що прискорення наближається до критичного — вибух над Хіросімою, — був заздалегідь передбачений науково-фантастичною літературою. А думки письменників-фантастів уже тривожать інші передчуття: скільки ще доведеться ось так передбачати?

Одержимих неронівським комплексом у наш час вистачає. Ось тільки які нові сірники потраплять їм до рук в недалекому майбутньому — бактеріологічна зброя, лазерна, генетична, геологічна?

У повісті Георгія Гуревича “Іній на пальмах”, що вийшла на початку 50-х років, мабуть, уперше прозвучала думка про те, що будь-яка по-справжньому глобальна зброя абсурдна саме через свою глобальність і виключає можливість воєнної переваги однієї із сторін. Розхитавши біо-, еко— і геосферу планети, людство ризикує накликати на себе сліпий гнів розтривоженої природи, а та, як відомо, не розрізняє “ваших” і “наших”.

Минуло двадцять років (повість Генадія Прашкевича “Світ, у якому я вдома”, 1972), тридцять (повість Євгена Велтістова “Ноктюрн пустоти”, 1982), а тривога звучить не вщухаючи. І якщо в першому творі йдеться про відвертих маніяків-нацистів, що заховалися після війни в Південній Америці і там виношують плани вибіркового знищення озонового шару над територією супротивника, то в повісті Велтістова нові нерони вже набули певної респектабельності. Плани ведення майбутньої війни такі ж божевільні (цього разу планується війна кліматологічна), але зовні все виглядає навдивовижу по-діловому і навіть буденно: виголошуються слова про “стратегію”, “стримування”.! навіть “економічний ефект”!

І ось новий вершник апокаліпсису появився на обрії, нове “досягнення” людського розуму — нейтронна бомба.

“Я не міг уявити собі місто з абсолютно незайманими будівлями і людьми, яких невидима і невідчутна нейтронна злива захопила під час звичайних буденних справ… Боже! Не дай, щоб це звершилося!”

Що це — підпис під триптихом Акопяна, з якого розпочалася наша оповідь? Ні, так молиться перед смертю американський фізик, один із творців і перша мимовільна жертва нейтронної зброї. Мається на увазі не реальний зловісний доктор Семюел Коен, а його науково-фантастичний прототип, герой повісті Михайла Ємцова і Єремія Парнова “Поверніть любов”.

Повість уперше була надрукована в 1968 році, коли про нейтронну бомбу ніхто й не чув. Точніше, спеціалісти заговорили про неї набагато раніше, але, певна річ, не широкий загал. Одначе, як і в історії з Клівом Картміллом, молоді радянські фантасти тоді теж навіть не підозрювали, як швидко їхня фантазія стане жахливою реальністю (а до того часу ще встигли вийти роман Джеймса Бліша “Назавтра після судного дня” (1970), де обговорювалося питання про “чисту” ядерну зброю, і “Мальвіль” Робера Мерля).

І хоч, приміром, літієва бомба з роману Мерля і не еквівалентна нейтронній, вона, безсумнівно, відноситься до розряду “чистих”, вибіркових бомб. Усе та ж ідея якоїсь “гуманної альтернативи” ядерного кінця світу!

Це ідеї — про те, що не обов’язково застосовувати сучасну ядерну зброю і не обов’язково у повному обсязі — найновітніше дітище. Атомний пат, коли жодна із сторін нездатна першою натиснути відповідну кнопку, не ризикуючи викликати страхітливий катаклізм, — чим не надійна гарантія вічного миру? І навіщо всілякі там демонстрації за роззброєння, сама ідея роззброєння, при якому супротивник може й обдурити? Чи ж не простіше прийняти доктрину американського футуролога Германа Кана, який вважає, що лише сила може протистояти новим геростратам. Вивести на орбіту Землі штучний супутник з кобальтовою бомбою, — “зброєю судного дня” називає її Кан! — яка спрацює, як тільки одна із сторін натисне свою кнопку. Спрацює один-єдиний раз — і відразу проти всіх…

Це вам не відвертий цинік Семюел Коен. Сценарії й альтернативи Германа Кана та йому подібних вірних слуг воєнно-промислового комплексу подаються в обгорточці спокусливої розумності. Навіть якоїсь турботливої діловитості.

Про таких “ділових” людей повість відомого угорського прозаїка Лайоша Мештерхазі “Чудова риболовля”, один з найвиразніших психологічних портретів коенів в усій світовій фантастиці за останні десятиліття.

Зброї, в даному разі — хімічної, яка б “гуманно” вбивала усе живе, лишаючи армії нападника недоторканими поля, міста і заводи ворога, — ще не створено. Але є, живуть, думають, діють можливі творці цієї зброї.

В повісті виразно розмежовано два плани. Зовнішній — розписаний до нюансів, підкреслено реалістичний, з ефектними, смачними деталями, які захоплюють навіть байдужих до таїнства риболовлі. І другий план — за кадром, проявляється лише пунктиром реплік, напівфраз, талановито розкиданих там і сям натяків. Нудні будні спецвідрядження зафіксовані в щоденнику одного з дослідників: розбивка табору-полігону, опрацювання нової серії експериментів, аналіз результатів. Є тільки одна втіха — риболовля!

А потім — успіх, прощальний банкет з незліченними тостами за майбутні нагороди, за майбутнє збільшення позик на майбутні досліди. І навіть сліду не залишилося від п’ятьох людей — жертв, на яких випробували новий препарат, вивітрилися найменші сліди й самого препарату.

Божевілля ситуації в тому, що перспективи на майбутнє будують ті, які щойно добряче попрацювали на справу знищення цього майбутнього!

Таке співсгавлення двох планів і навіть зумисне вирізнення першого, побутового, — не просто прийом. І не випадково вибрав автор казенно-лаконічну манеру щоденника спеціаліста. Щось знайоме зринає в пам’яті… Стримана кольорова гама “Герніки” Пікассо? Чи рівні ряди кам’яних димарів спаленої Хатині?

Талановитий майстер, Мештерхазі жодного разу не дав люті вихлюпнутися на поверхню, щоб не перегоріла вона швидко — нехай невловимий натяк запалить вогнище, якому горіти й горіти. Нехай прихопить якийсь нерв у душі читача — і не відпускає ніколи.

Мештерхазі лише в останні роки життя прийшов у фантастику. Разом з ним у лави Маршу миру наукової фантастики влилося чимало, відомих прозаїків, які до, цього про фантастику й не думали. Павло Вєжинов у Болгарії. Леонід Леонов і Чингіз Айтматов у нас. Уільям Голдінг і Доріс Лессінг в Англії. Робер Мерль і П’єр Буль у Франції. Гор Відал і Бернард Маламуд у США. І, звичайно, Курт Воннегут, який починав з фантастики, відійшов од неї, та от знову повернувся і повернувся завдяки атомній, ні, навіть сучаснішій — нейтронній проблемі!

Останній роман Воннегута “Просто в яблучко” (1982) — про те, як нейтронна бомба випадково вибухнула під час перевезення, спустошивши маленьке американське містечко. Хоч як дивно, але це, очевидно, перше в американській художній літературі серйозне звернення до теми нейтронної зброї. Воннегут, певна річ, не міг залишитися осторонь…

Вражає ось що: певні моменти, неймовірно актуальні в наші дні, прозвучали в одній з перших книг Воннегута — науково-фантастичному романі “Сирени Титану” (1952). В цій калейдоскопічній і тільки зовні абсурдній книзі якийсь месія затіяв грандіозну бойню, в якій земляни-патріоти перебили марсіанські сили вторгнення, не підозрюючи, що це зовсім не марсіани, а такі ж люди, хитрістю викрадені з Землі. Їм зробили на Марсі операцію по промиванню мізків і послали на вірну загибель на Землю… Мета? Ось таким кошмарним способом… пробудити совість людства і на базі всезагального розкаяння… заснувати нову релігію.

Десятки тисяч жертв на вівтар вічного миру? Абсурд, але тільки на перший погляд.

Письменник немов зазирнув на тридцять років наперед; і те, що на початку п’ятдесятих здавалося б маренням божевільного, у восьмидесяті роки несподівано набуло рис доктрини, яка обговорюється на повному серйозі, оскільки вже йде мова про демонстраційний ядерний вибух, який би примусив протилежну сторону взятися за розум і сісти за стіл переговорів про роззброєння. І все це з неодмінним посиланням на бога, який, мовляв, тільки вітатиме таке піклування про мир…

Різні долі в тих, хто йде зараз у колонах Маршу миру — хоча до всіх без винятку письменників-фантастів ті, що марширують, ставляться з повагою. Як до ветеранів, чий похід почався дуже давно.

Курт Воннегут, як і Уільям Голдінг, прийшли в колони борців за мир прямісінько з тієї минулої війни. Їх молодший колега, один з найпопулярніших нині фантастів Америки Джо Холдеман, — теж з війни, але недавньої, в’єтнамської. Холдеман повернувся з В’єтнаму поранений і твердо переконаний: з цим треба покінчити. Тому антологія його антимілітаристських творів названа програмно: “Годі займатися війною”…

Письменники-фантасти світу виходять з-за своїх письмових столів, щоб і безпосередньо взяти участь в антивоєнних заходах.

Паритет-президент Європейського комітету письменників-фантастів англієць Джон Браннер колись заявив, що він щасливий писати фантастику, бо це, на його думку, майже завжди означає стояти на прогресивних позиціях. І ось Браннер, відклавши роботу над черговим романом, пише слова до гімну англійських борців за ядерне роззброєння, звернення до фантастів світу, сам бере участь в одному Марші миру, яких так багато зараз на планеті.

А через десять років після опублікування своєї пророчої книги колега Браннера Єремій Парнов теж звертається з відкритим листом до письменників-фантастів різних країн, закликаючи їх активно включитися в боротьбу за заборону нейтронної бомби, яку вони, фантасти, що й казати, розгледіли раніше від усіх, — зрештою, як і багато іншого.

Соціально відповідальними громадянами Землі виховує прогресивна фантастика і своїх читачів. У грудні 1981 року, наприклад, угорські клуби шанувальників фантастики за десять днів зібрали тисячі підписів під відозвою проти ядерної небезпеки. А перші зустрічі аналогічних радянських клубів — у Пермі, Свердловську, Ростові-на-Дону — відбулися під одним девізом: “Фантастика в боротьбі за мир і прогрес людства”. І таких прикладів дедалі більше…

…Та повернемося до нашого ультиматуму, термін відповіді на який невмолимо наближається.

Давно, ще в розпалі першої світової війни, вийшов роман нині призабутого Джона Барні “Кінець вічної війни”. В цій книзі пришелець із майбутнього, скориставшись найсучаснішою зброєю, усіх гуртом перемагає і, заборонивши війну, встановлює всесвітню державу, керовану “аристократами розуму”. Наївно, звичайно, як на наш час, але не варто забувати, що в миротворчу сутність атомної зброї вірив і великий Уеллс, і через піввіку в романах незрівнянно тверезішого Артура Кларка “Кінець дитинства” і “2001: космічна одіссея” порятунок приходить теж зовні — у вигляді таємничого надрозуму всесвіту. Письменники щиро вірили в когось, хто б відвернув самогубство людства, яке здавалося їм неминучим.

Але тільки наш час з усією виразністю поставив світову літературу перед фактом: ніхто й ніщо, окрім нас самих, нам не допоможе. Перед ультиматумом: або-або.

Сказав же на зустрічі в Кельні Олександр Чаковський: “Великих письменників 20-30-х років, творців чудових антивоєнних книг, втішало хоча б те, що… Їхні книги якщо й не припиняли війну, то хоч билися і активно билися проти фашизму на боці антигітлерівської коаліції. Ми, письменники 80-х років, цим уже втішитися не можемо: якщо людство не відверне війну, то читати наші книжки буде, дуже ймовірно, нікому”.

Тільки дуже обмежені люди здатні зараз роздратовано відмахуватись від попереджень фантастів — мовляв, не до фантастики зараз! Як можна бути байдужим до завтрашнього дня? Адже ми живемо в такий час, коли саме питання— чи буде воно, це завтра, і післязавтра, і віки вічні — вирішується сьогодні.

І якщо ми тільки припускаємо, я к жити всім майбутнім поколінням землян, то на питання, як їм взагалі жити, від нас чекають відповіді негайної і однозначної.

Так що ж усе-таки може ця література — наукова фантастика?

Менше, ніж чекають від неї захоплені ентузіасти і жадібні до надійних пророцтв обивателі. Більше, ніж думають сноби, які її зневажають, і посередності, які її бояться. Вона може викликати в своїх читачів потребу, бажання будувати майбутній світ зараз, своїми руками й розумом.

І, увіч показавши картини “антимайбутнього”, якого допустити не можна, своїми засобами відвернути його.