Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

Володимир Кошута ОСОБИСТОГО ПІДПИСУ НЕМАЄ Нарис

“Секретаріат збройних сил Франції. № 8683. Посвідчення приналежності до руху Опору. Прізвище: Радищев. Ім’я: Кирило. Народився 19 листопада 1921 року. Член організації Опору “Помста”. Воював з 22 червня 1941-го по 10 серпня 1944 року. Заарештований 11 квітня 1942 року. Страчений 10 серпня 1944 року”.

“Департамент Сена. Національне бюро колишніх борців Опору й жертв війни. Посвідчення добровольця руху Опору № 011739. Видано: Мсьє Радищеву. Ім’я: Кирило. Дата народження: 19.ХІ.1921 р. Місце народження: Польща, Варшава.

Париж, 20 вересня 1954 року”.

Документи… Листи…

Він віддав життя за Батьківщину, якої ніколи не бачив, маючи від роду всього лиш 23 роки.

Нащадок Олександра Радищева, російського революціонера XVIII століття, автора знаменитої “Подорожі з Петербурга до Москви”, він, як і Олександр Миколайович, вражав людей невтолимою жадобою знань, незвичайним обдаруванням.

Закінчивши гімназію в п’ятнадцять років — бакалавр, перший учень російського корпусу у Версалі. Потім інститут східних мов, Сорбоннський університет, російська консерваторія в Парижі.

“Свої виступи, — згадує Наталя Євгеніївна Третяк, друг сім’ї Радищевих, — Кирило незмінно закінчував “Дубинушкою”. В ці хвилини він перевтілювався в билинного російського богатиря, а його могутній голос звучав з такою силою, що слухачі відразу переносились уявою на береги широкої, величної і непокірної Волги”.

Професор консерваторії В. Бернарді пророчив йому блискучу кар’єру…

Мимоволі порівнюю Кирила з вісімнадцятилітнім студентом Лейпцігського університету Олександром Радищевим. У вересні 1768 року російський посланець у Саксонії захоплено писав Катерині II після розмови з викладачем університету: “Особливо вихваляють… старшого Ушакова, а потім Янова і Радищева, які перевершили сподівання вчителів своїх”.

Кирило любив Росію не менше, ніж Олександр Миколайович.

Народився в сім’ї російських емігрантів, котрі, не розібравшись у вирі революційних подій, намагалися знайти своє щастя на чужині. Емігрантів, які ні на мить не забували свою покинуту Батьківщину і виховували сина в російському дусі.

Як постійне нагадування про Росію, у вітальні висів портрет великого предка — Олександра Миколайовича. Кирило зачитувався його творами. Знаючи, що Олександр Миколайович наполегливо студіював Вольтера, Гельвеція, Дідро, Руссо, Маблі, Кирило захоплено перечитував книги, що формували свого часу революційний світогляд Радищева, вбирав у себе дух волелюбства, бунтарства і боротьби за справедливість.

У травні 1940 року, коли німецько-фашистська солдатня ступила на французьку землю, він кидає університет і влаштовується розсильним в одному з паризьких гаражів, щоб допомогти матері зводити кінці з кінцями.

Поразка Франції буквально приголомшила Кирила. Розігнавши автомобіль, він врізається у велетенський портрет фюрера, яким окупанти “оздобили” центральну паризьку вулицю і… дістає три місяці тюрми.

— Нічого, мамо, — заспокоював він на тюремному побаченні Софію Михайлівну. — І цей університет закінчити варто. Адже його проходив і наш гордий предок Олександр Миколайович…

Місяці ув’язнення політично збагатили юнака, зполяризували його ненависть до загарбників.

“Він вийшов з тюрми зовсім дорослим”, — згадуватиме пізніше Софія Михайлівна.

— Я бачив там справжніх французів, — Кирило цілує матір розпухлими від побоїв устами. — Коли їх виводили на розстріл, вони співали “Марсельєзу”!

22 червня 1941 року, в день віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз, він вступає в лави борців руху Опору, створює з російських студентів Сорбоннського університету групу “Помста”. У двадцять років, як і його однолітки в Росії, він узяв до рук зброю, щоб стати на двобій з фашизмом за честь і незалежність сплюндрованої Франції, за охоплену полум’ям війни Батьківщину.

Згодом історики скажуть, що на рахунку групи “Помста” було кілька вбитих фашистів, що керівник цієї групи писав і поширював поміж французами та російськими емігрантами пристрастні листівки-заклики до боротьби.

Кирило годинами міг стояти перед політичною картою Європи, прапорцями помічаючи на ній лінію Східного фронту.

— Росія, — невтомно повторював він товаришам, — ось та сила, яка скрутить в’язи Гітлерові. І їй треба допомагати. Кожен убитий фашист ніколи вже не топтатиме священну російську землю.

Це відбулося тоді, коли біля стіни форту Мон-Валер’ян гітлерівці розстріляли російських вчених Бориса Вільде й Анатолія Левицького, видавців підпільної паризької газети “Опір”.

Ресторанна зала повнилася піднесеним гомоном. Пісні шансоньє, млосні звуки танго, гортанна мова сп’янілих німецьких офіцерів. Гаптовані сріблом погони, обвішені хрестами мундири, ситі, самовдоволені пики окупантів, улесливі, багатообіцяючі погляди повій — все потопало в хмарах сигаретного диму, мінилося в калейдоскопі кольорових світильників.

За найближчим до виходу столиком сидять троє хлопців. Більш ніж скромна закуска, по чарці горілки на брата. Важко впізнати в цих підпилих і безпечно веселих молодиках підпільників з групи “Помста”. Хіба що в очах то одного, то другого вряди-годи спалахне полум’я ненависті та затремтить від хвилювання рука.

Вибір упав на стрункого майора, біляву бестію з обличчям, збудженим від алкоголю та близькості жагучої брюнетки.

Кирило стискає в кишені руків’я пістолета і ледве стримується, щоб не розрядити обойму в самозакоханого арійця. Бо цього якраз не слід робити. Він стрілятиме у вестибюлі, біля дверей, через які в сум’ятті можна буде швидко втекти.

Сприятливий момент настав швидше, ніж друзі сподівалися. Лишивши партнерку за столиком, майор заспішив до виходу. Хлопці кинулись до дверей, а Кирило наздогнав майора. У вестибюлі він вистрілив у широку спину фашиста. Але сталося непередбачене. Майор, замість того, щоб упасти, повільно повертається всім тілом до Кирила. “Промазав? — б’ється спійманою пташкою думка. — Чи цьому ведмедеві мало однієї кулі? Добити гада! Добити!”

Кирило вдруге натискує на спусковий гачок, але пістолет цього разу мовчить.

— Тікай! — лунає від дверей розпачливе. — Тікай!

Проте Кирило стоїть мов укопаний. Майор, з перекошеним від люті обличчям, уже за кілька кроків. Кирило намагається викинути заклинений патрон з патронника.

— Тіка-а-ай!

Слух уловлює тупіт ніг друзів, голосні вигуки погоні. Кирило подав майору пістолет, сказав виклично й зухвало:

— Мосьє, це я у вас стріляв.

…Тюрма “Френн”. У ній фашисти тримали “особливо небезпечних злочинців” — антифашистів різних національностей.

Безконечні допити, катування…

— Зв’язки з підпіллям? Хто керівник групи? Прізвища! Адреси! Явки! З ким був у ресторані? — в затуманену пекельним болем свідомість час від часу проривається голос слідчого.

— Зв’язків з підпіллям і спільників не маю. За столом у ресторані сиділи випадкові люди…

Одного разу в кімнаті слідчого Кирила зустрів літній огрядний гестапівець. Запросив сісти, подав сигарету.

— Не курю, — відрізав Кирило і весь зібрався в кулак.

Гестапівець, пускаючи димові кільця, запитав:

— Ви нащадок Олександра Радищева?

Кирило, витримавши його свинцевий погляд, різко видихнув:

— Так.

— Цікаво, — пожвавішав гестапівець. — Дуже цікаво! — Він відкинувся на спинку крісла, заклав ногу за ногу. — Мені по службі доводилося зустрічатися з Рахманіновим, Шаляпіним, Альохіним, великим князем Кирилом, паном Мілюковим, генералом Денікіним. А ось нащадка Олександра, Радищева бачу вперше. Дуже цікаво. Правда?

Кирило нічого не відповів гестапівцю.

— Перш ніж іти на бесіду з вами, я переглянув матеріали про рід Радищевих.

“На бесіду, — відзначив про себе Кирило. — М’яко стеле, негідник!”

А гестапівець тим часом по-домашньому, неквапом узяв другу сигарету і, замислено пом’явши її між пальцями, прикурив від запальнички.

— І знаєте, що я вичитав у тих документах? — довірливо перехилився через стіл гестапівець. — Весь рід Радищевих-маєтні дворяни! Не стану перераховувати, хто з ваших далеких і близьких предків яке становище займав у Росії. Хочу лиш сказати, юначе, що ви вчинили неправильно, намагаючись убити німецького офіцера.

— Я вчинив так, як веліли мені моя честь і совість!

— Гадаю, вам, потомственому дворянину, честь і совість повинні б підказати інший шлях.

— Який?

— Слухайте, юначе, — гестапівець перейшов на менторський тон. — Вступайте в німецьку армію і йдіть на Схід, щоб повернути собі все те, що колись належало вашим предкам.

Кирило паленів від обурення.

— Ви забули, мабуть, пане, що я росіянин і що моя Вітчизна в смертельній небезпеці!

У кімнаті стало так тихо, що чути було, як безнадійно штурмує віконне скло самотня муха.

— Раджу подумати, — нарешті порушив мовчанку гестапівець.

— Я вже подумав, — твердо відповів Кирило.

— Що ж, дивися, щоб не пожалкувати, — засичав гестапівець, натискуючи кнопку…

З тюрми “Френн” Радищева перевели до концтабору “Зонненберг” у Східній Прусії, де він і загинув 10 серпня 1944 року.

Кирило Радищев писав вірші. В тюрмі, певно, найяскравіше спалахнув його поетичний талант. На одному з побачень він сказав матері, що пише поему про Росію, поему, яка, на превеликий жаль, не дійшла до нас. Та все ж збереглося кілька віршів, і поміж них ось цей, наївний та щирий, як перше кохання:

Я хотел бы воспеть Вас на лире,

Образ Ваш вознести в небеса,

И сказать, позабыв все о мире,

Что для Вас я творю чудеса.

Что, притронувшись к струнам ржавелым,

Я вдохнул в них пламя любви,

И что вновь гимном мощным и смелым

Звуки чудные вдруг потекли.

И что пели они без опаски

О мечтах, что терзали мне сны,

И о том, как прекрасны все краски

На душе ликовавшей весны.

И мне кажется, что издалека

Улыбнулись Вы звуку струны

И лилась снова песня широко,

Ликовала приходу весны.

Кирило не дожив до дня Перемоги над фашизмом, але його подвиг навіки ввійшов в історію французького руху Опору.

17 грудня 1949 року йому, згідно з наказом міністра збройних сил Франції, було присвоєно звання “Сержант руху Опору”.

В руках у мене документи сімейного архіву Радищевих. Один з них — постанова Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Радищева Кирила Олександровича медаллю “За бойові заслуги”.

“За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, нагородити медаллю “За бойові заслуги” Радищева Кирила Олександровича (посмертно)”.

На фотографії з посвідчення до медалі — типове російське обличчя, довірливий і сумний погляд широко відкритих очей. А під фотографією, де мав би бути особистий підпис власника посвідчення, — чисте місце. Особистого підпису Кирила Радищева там немає.

Володимир Кошута ВОНА БУЛА РОСІЯНКОЮ Нарис

Уряд Бельгії нагородив її найвищими нагородами країни: Рицарським хрестом з пальмовою гілкою, Бойовим хрестом з пальмовою гілкою, медалями. Королева Бельгії Єлизавета назвала її бельгійською Жанною д’Арк, а вона була росіянкою — Марина Олександрівна Шафрова-Марутаєва. В грудях цієї простої російської жінки, що виросла на чужині, билося полум’яне серце патріота своєї Вітчизни — Росії.

Перед стратою вона писала матері: “Не плачте й не думайте про мене з сумом. Я дуже щаслива”. І дітям: “Дорогі мої хлопчики! Минуть роки, ви станете дорослими і, сподіваюсь, зрозумієте мене. Відчуваю, що це остання ніч, коли я ще з вами. Вранці мене стратять. Це останній лист до вас. Я не боюся смерті, і бог пошле мені сили прийняти її спокійно і гордо. Я виконала свій обов’язок перед Вітчизною, Бельгією, сім’єю і вами. Ніколи не забувайте, що у ваших жилах тече російська кров. З часом вона покличе вас на батьківщину ваших рідних, дідів І прадідів. Вклоніться ж низько Росії від мене, передайте, що я дуже любила її. Прощайте, діти мої. Любіть одне одного. Ваша мама”.

Народилася Марина в сім’ї офіцера Російського військово-морського флоту капітана 2-го рангу Шафрова Олександра Олександровича, учасника оборони Порт-Артура, кавалера ордена Володимира 2-го ступеня з бантом і мечами. Олександр Олександрович під час громадянської війни виїхав з сім’єю за кордон і, пройшовши всі кола емігрантського пекла, мріяв повернутись на рідну землю.

“Я живу, — казав Шафров, — як моряк у далекому плаванні. Чекаю лиш години, коли мій корабель причалить до рідного берега”.

В 1939 році Шафров подав документи в радянське посольство на виїзд, і з того часу його сім’я жила чеканням. Тільки й розмов було: Москва! Москва!

Але вибухнула війна. Фашисти окупували Бельгію, і перед російською еміграцією постало питання, як жити далі.

Шафров категорично заявив: “Наша доля єдина з долею бельгійців. У нас спільне горе, спільний ворог, і з цим ворогом треба битися спільно”.

Це сталося 8 листопада 1941 року в Брюсселі на площі Порт де Намюр, неподалік від парадного входу до воєнної комендатури фашистських окупаційних війск. Марина Шафрова серед білого дня в центрі столиці заколола ножем заступника військового коменданта.

— Не можна бути байдужим до долі батьківщини, — казала вона керівникам бельгійського руху Опору. — Війна змусила емігрантів переглянути своє ставлення до Радянської Росії. Багато офіцерів шкодують, що не можуть разом зі своїми співвітчизниками піти на фронт. Вони готові тут, у Брюсселі, голими руками душити фашистів.

Три дні, подумки перебираючи варіант за варіантом, вистежувала Марина свою жертву. І вирішила вбити фашиста в центрі міста, щоб усі зрозуміли: це вбивство з політичних міркувань.

…Минуть роки, і чоловік Марини — Юрій Миколайович Марутаєв уже після війни розповість кореспондентам: “З окупацією Бельгії і особливо після нападу Німеччини на Радянський Союз Марина не знаходила собі місця”. Невже у всьому Брюсселі, — питала вона, — не знайдеться хоча б один сміливець, здатний на диверсію чи терористичний акт? Це послужило б поштовхом для багатьох. Комусь би стало соромно за свою покору та бездіяльність”.

Вона була певна, що волелюбний бельгійський народ не поставлено на коліна і він ще скаже своє слово — йому тільки потрібен приклад. І Марина сама вирішує подати цей приклад. 8 грудня 1941 року, прослухавши по радіо повідомлення про початок наступу радянських військ під Москвою, вона сказала: “Тепер моя черга діяти…”

Звістка про вбивство фашистського офіцера миттю облетіла окупований Брюссель. Бельгійці захоплювались мужністю невідомого героя. Ім’я Марини лишалося незнаним цілих сім днів. На пошуки фашисти кинули гестапо, воєнно-польову жандармерію, СД, поліцію. Про терористичний акт доповіли в ставку Гітлера. За пошуками безстрашного патріота уважно стежили Гіммлер і Геббельс. Проте безперервні облави, масові арешти, катування не давали бажаних наслідків. Гестапівцям вдалося тільки дізнатися, що майора вбила жінка.

З місця вбивства Марину вивіз на таксі шофер Матеньї. Випадково побачивши, як вона нещадно розправилася з фашистом, він був вражений. “Я схиляюсь перед вами, — казав він Марині. — І всі чоловіки Бельгії зроблять те саме. Я молитимусь за вас”. Серед інших шоферів таксі, захоплених німцями, опинився і Матеньї. Але навіть під тортурами в гестапо він не виказав Марини.

Гітлерівці від власного безсилля схопили шістдесят заложників. Було оголошено, що їх розстріляють, якщо протягом тижня до військової комендатури не з’явиться той, хто вбив майора…Додому Марина прийшла стривоженою: такого повороту подій вона не чекала. Марутаєв допоміг їй зняти пальто, ніжно обняв за плечі, повернув до себе.

— Що трапилось, Марино?

Лагідно відвела вона його руку, зняла берет, і Марутаєв не повірив своїм очам — її густе чорне волосся припорошила сивина. Десять днів тому за наказом командира корпусу бельгійської партизанської армії Марина, щоб не ставити під удар сім’ю, найняла квартиру й пішла туди жити під чужим прізвищем. Що ж сталося з нею за ці десять днів?

До матері підійшов семирічний Микита. Вона, цілуючи, пригорнула до грудей його чубату голівку, і Марутаєв зрозумів: сталося щось страшне.

Схилилася над ліжечком трирічного Вадима, обережно, як це вміють робити лиш матері, відгорнула край ковдри і поклала долоньку на груди сплячого хлопчика. Марутаєв обережно взяв її за руку, і Марина стрепенулася всім тілом, не в силі вимовити бодай слово. Дбайливо вкутавши Вадима, повернулася до Марутаєва.

— Це я вбила, — прошелестіла безкровними губами.

— Ти вбила? Кого? — здивований Марутаєв теж перейшов на шепіт.

— Заступника військового коменданта Брюсселя майора Крюге, — відповіла вже на повний голос і, перш ніж до Марутаєва дійшло значення почутого, глянувши на годинник, попередила:

— Через годину мушу бути в комендатурі.

— Але… — приголомшений жахливою бідою, Марутаєв, застогнавши, схопив її за плечі. — Не пущу!

Марина віддано пригорнулась до нього, прошепотіла голосом, який Марутаєв запам’ятав на все життя:

— Не забувайте. Пам’ятайте про мене.

Минули десятиліття, а Марутаєв, ніби це було вчора, бачить її схиленою над ліжечком сина. Бачить її схвильованою, заслуханою не в биття синового серця, а в голос своєї совісті. Пізніше він зрозумів: тоді в ній боролись два почуття — любов до своїх дітей і обов’язок перед тими, кого фашисти прирекли на смерть, перед шістдесятьма заложниками.

15 грудня 1941 року Бельгія завмерла, чекаючи фатальної розв’язки: що вчинить невідома героїня, яке прийме рішення? І ніхто не сподівався, що вона зважиться на ще один подвиг.

О шостій вечора Марина, попрощавшись із чоловіком та дітьми, навіки покинула свій дім. У маленькій сумочці лежала її грізна зброя — звичайний кухонний ніж. На багатолюдній авеню Маркінс вона всадила його в груди першого зустрічного офіцера. Коли Марину привели в комендатуру, першими її словами була вимога:

— Негайно звільніть заложників!

Щодня до тюрми Сент-Жіль, куди фашисти кинули Марину, брюссельці приносили квіти. Щодня з найвіддаленіших куточків країни приходили сюди кольорові конверти на ім’я Марини ІІІафрової. Волелюбні бельгійці повторювали слова королеви Єлизавети: “Боже, яку ж силу любові до батьківщини вклав ти в серце цієї жінки!”

Так, бельгійською Жанною д’Арк виявилась росіянка, яка могла тоді сказати про себе устами безсмертного Тіля Уленшпігеля: “Попіл Клааса стукає в моє серце”.

Подвиг Марини владно покликав бельгійців до боротьби з окупантами. Бурхливо почали поповнюватись новими бійцями лави Опору, ряди бельгійської партизанської армії. Рух за звільнення відважної патріотки набув такого розмаху, що окупанти змушені були переправити її до Німеччини. Та й там фашистам не вдалося зламати волю Марини. Вона так і не сказала своїм катам те, що потім, уже в 1948 році, було викладено в офіційному документі бельгійської партизанської армії.

“Марина Шафрова. Зв’язкова командира корпусу. Починаючи з серпня 1940 року, в районі Брабант — Валлонія збирає зброю, залишену відступаючими військами. В 1941 році організовує службу пропаганди й передач зведень російської інформації. В листопаді вступає в контакт з бельгійською партизанською армією для забезпечення зв’язку з компартією і російськими осередками. В серпні 1941-го, діючи за власною ініціативою, встановлює на дорогах Брабант — Валлонії “їжаки”, бере участь у нападі на двох німецьких мотоциклістів”.

Королева Єлизавета звернулася до окупаційних властей з вимогою звільнити Шафрову. Як королева, вона хвилювалася за долю своєї підданої, а як жінка просила зберегти життя матері двох малолітніх дітей. Однак звертання королеви не було прийнято до уваги. Справу передали до суду головної польової комендатури. На суді Марина кинула в лице фашистам: “Я — росіянка, дочка російського емігранта. Росіяни зараз страждають, і в цих умовах ми повинні щось робити, щоб допомогти їм у боротьбі. Всім, чим можу, я хочу допомогти своїй Батьківщині”. Несподівано суддя запитав:

— Що ви робитимете, коли вас звільнять?

Важко сказати, чим диктувалося це дивне запитання. Чи зверненням королеви, чи намаганням в останній момент усе ж вирвати з патріотки слова каяття. Та в будь-якому разі таке запитання — серйозне випробування для підсудного, котрому ясно, що його чекає смертний вирок. І яку треба мати мужність, щоб відповісти так, як відповіла Марина:

— Я вбиватиму фашистів!

Суд засудив Марину до розстрілу. І потягнулися дні виснажливого очікування тієї хвилини, коли відчиняться двері камери і наглядач прохрипить своє незмінне: “Виходь!”. Та двері все не відчинялись, і це була, мабуть, найбільша з тортур, які судилося винести Марині.

Нарешті наглядач забряжчав ключами біля дверей і її повели. Тільки цього разу не на страту, а до співробітників відомства Геббельса. Фашисти, розуміючи, чим є Марина Шафрова для бельгійського руху Опору, робили все, щоб примусити патріотку відмовитись від своїх переконань.

До її камери посилали священика Гертжеса.

Якось він запитав:

— Чому ви, дочка царського офіцера, вбивали німців?

Марина відповіла:

— Читаючи звернення Радянського уряду до свого народу, я зрозуміла, що моя Вітчизна потребує допомоги своїх дітей, де б і ким вони не були. Я допомагала Вітчизні.

Політичний трибунал фашистського рейху відмінив вирок суду головної польової комендатури “за м’якістю покарання”. Марину судили вдруге і винесли вирок: гільйотинувати.

31 січня мужньої патріотки Бельгії і Росії не стало.

Після війни прах відважної доньки Росії, бельгійської громадянки Марини Марутаєвої перевезли в Бельгію і поховали на цвинтарі Іссель. Марині посмертно присвоїли звання почесного учасника руху Опору.

“Пане Марутаєв!

Відповідаючи на Ваш лист від 9 травня 1947 року, ми маємо честь повідомити Вас, що офіційний похорон Вашої дружини Марини Марутаєвої відбудеться 26 жовтня ц. р. о 10-й годині ранку.

Пересилаємо Вам і персональне запрошення, з яким Ви зможете пройти до поховальної каплиці, зведеної в міській ратуші Ісселя.

Збір намічено на 9.30. Панахида біля праху небіжчиці відбудеться 25 жовтня о 10.30 в російській церкві по вулиці Шевальє Ісселя”.

Теплий серпневий день 1978 року. Вздовж цвинтарної алеї поволі простує літній чоловік. Ось він підходить до півкружжя 27 могил національних героїв Бельгії, низько схиляє голову і хвилиною мовчання вшановує їхню пам’ять. Потім іде до могили, на гранітному надгробку якої викарбувано: “Марина Марутаєва, уроджена Шафрова, росіянка. Народилась ЗО березня 1908 року. Обезглавлена 31 січня 1942 року”.

Чоловік стає навколішки, кладе на мармур червоні троянди і тихо каже:

— Батьківщина пам’ятає тебе, Марино. Вона дякує тобі.

У скорботному мовчанні стоїть він перед могилою Марини. Він прийшов з радянського посольства в Брюсселі, де йому зачитали Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Марини орденом Вітчизняної війни. Все коротке життя з Мариною і трагічний його кінець знову прийшли перед його очима. Подумки він повторює слова Указу: “За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками в роки другої світової війни, нагородити бельгійську громадянку Шафрову-Марутаєву Марину Олександрівну орденом Вітчизняної війни І ступеня (посмертно)”.

Валерій Підпалий, Володимир Добричев ТАЄМНИЦІ СВЯТОГО ЮРА Кіноповість

Чорніє путівець після недавнього дощу під похмурим небом, одноманітно порипує віз. Возій мляво вимахує батогом, підганяючи коня. Пасажирка, дівчина років двадцяти, одвела погляд від листа, якого тримала в руці, й ніби вслухалась у знайомі їй слова й голос:

“Люба моя Стефо… нарешті я знайшов тебе… Чотири роки тому, у вісімнадцятому, ти поїхала, не попрощавшись зі мною… І моя провина є в тому, що ти блукаєш по чужих світах, ятриш своє серце мріями, які колись ми вважали недосяжними. Я не міг у той час розповісти про все, не наважувався твій пекучий біль посилити своїм болем…”

Дорога пролягала через невисокі пагорби. Возій зліз на ходу з воза і не випускаючи віжки пішов поряд з конем. Стефа поправила на плечах білу хустку, ковзнула очима по листу, сумно всміхнулась.

“Я шукав тебе навіть коли скреготав зубами від тяжких ран під Перекопом, — звучав у вухах голос юнака, — шукав, бо дуже, дуже люблю тебе, Стефо, і вірю, що моя сповідь, моє кохання допоможуть тобі знайти шлях на батьківщину…”

Дівчина невидючим поглядом дивилась на сірі, неначе вкриті попелом кущі, які тяглися ген за сірий обрій.

“Пам’ятаєш, Стефо, вересневі дні чотирнадцятого року? Ми, перша сотня так званих українських січових стрільців, вишикувались на майдані собору святого Юра у Львові. Світова війна вже шматувала географічні атласи на штабні карти…”

…На соборному майдані — галас і веремія: селяни з тайстрами і плетеними кошиками оточили нерівний стрій новобранців; австрійський капрал, лаючись, бив по ногах новобранців, які ламали шеренгу, гидливо смикав їх за витерті, брудні кептарі; монастирські служки, здіймаючи рукави сутан, очищали парадні сходи від простолюду. Відособленим гуртом стояли імениті гості — чиновники, купці, міські власті…

Гучно вдарили дзвони, і земний гомін потонув у оглушливому передзвоні. Парадні сходи заполонила блискотлива позолота вбрання митрополита і членів капітулу. Поруч з владикою йшов австрійський полковник.

Істеричним фальцетом вигукнув команду капрал. Січові стрільці невлад грюкнули прикладами гвинтівок об бруківку й застиглими олов’яними поглядами втупилися в процесію. Хорунжі Роман і Орест виструнчились біля прапора.

“Поруч зі мною стояв Орест. Дивлячись на схвильоване обличчя твого брата, я гостріше відчував своє хвилювання…”

Майорів на вітрі шовк хоругов; паперові стрічки й живі квіти обрамляли майдан величезним вінком. Молитовними піснями й низькими поклонами зустріли владику та його почет парафіяни. Глибоко зітхнувши, перехрестився Дмитро Горук; злякано озираючись, раз у раз кланялась його дочка Ксеня. Витонченим рухом піднявши край вуалі, Стефа із захватом дивилась на Романа й Ореста, потім перевела погляд на пишну процесію, яка наближалась до шеренг січових стрільців.

Олекса похапцем накидав у блокноті портрети новобранців, селян, жебраків… Похмуро спостерігаючи торжество, біля художника стояв Іван Варгун. Під колонами, оповитими паперовими гірляндами, переможно щирили зуби бойовики Беркута.

Бамкання дзвонів і спів зненацька затихли. Юрба завмерла. Над соборним майданом проникливо зазвучав сильний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Дорогі мої! Звертаюсь я до вас у лиху годину… Безгучно схлипнув каліка, нестямно заголосила жінка. Владика здійнявши руки пастирським словом напучував січових стрільців:

— Благословляю вас, воїни, іменем бога і пастиря душ.

Митрополит урочисто освятив прапор січовиків. На дзвіницях знову вдарили в дзвони. Новобранці тицялися губами в полотнище, хрестилися. Роман раптом ступив уперед, голосно вигукнув:

— Присягаю на вірність до крові!

І тут-таки слідом за Романом ступив крок його друг Орест:

— Присягаю на вірність!

Юрба вибухнула радісними криками, гримнув австрійський духовий оркестр. Дами посилали новобранцям цілунки й кидали квіти. Роман і Орест, помітивши на собі захоплений Стефин погляд, відповіли гордовитими усмішками. Голосом, що переривався від збудження, Роман сказав:

— Оресте, я ніколи не забуду цей день. А якщо забуду, вбий мене!

— Віднині й довіку, Романе, наше життя належить народові!

Гучно падають грудки землі, засипаючи чиюсь голову, обхоплену руками. Поряд здійнявся стовп грязюки, ще один… З тріском спалахнуло сухе дерево, яскраво виділяючись на тлі чорного диму.

Потім настала тиша. Людина обережно струсила з каски землю, підвела голову. Це Роман. Зігнувшись, юнак зробив коротку перебіжку і провалився в траншею.

Оглушені вибухами, стрільці насилу приходили до тями. Вони мовчки викручували мокрі поли шинелей, витирали на обличчі липку грязюку, якою була залита вся траншея.

Важко переводячи подих, Роман покосився на найближчого січовика.

— Живий, Степане?

— Га? — Сильно горблячись, солдат повернувся до хорунжого.

— Живий, кажу?

— Та господь милував. А от хлопці… хлопців половина полягло.

Стиснувши голову, Степан похитнувся, ніби під ним іще гойдалась від вибухів земля. Десь неподалік дрібно застукотів кулемет і зразу ж густо заляскали гвинтівкові постріли…

Спираючись на приклад, з грязюки піднявся молодий стрілець, з ненавистю глипнув на Романа.

— Воюємо… а за кого воюємо? За австріяків? — Стрілець спересердя плюнув і знеможено прихилився до напівзгорілих дощок, які прикривали мокрі стіни з клейкої глини. — Хіба ми для них люди? Лайно!.. А як до атаки — ми перші! Що ж це таке, пане офіцер? На забій нас, як бидло?

Роман гнівно випростався. Та цієї миті один із солдатів дико загорлав: “Лягай!” і впав лицем у рідку грязюку.

Виття снаряда перекрило всі звуки. Роман, тягнучи за собою розгубленого Степана, втиснувся в стіну траншеї. Над бруствером здійнявся чорний стовп землі. Хтось нестямно закричав. На людей посипалося каміння, обгорілі шматки колод і грудки глини.

Надривно стогнав поранений. Ошаліло водячи заліпленими грязюкою очима, стрільці, здавалось, виповзали із свіжих могил.

Степан обережно підвів голову, вдячно глянув на Романа.

— Пане хорунжий, ви завше до мене по-доброму. Постережіться, пане хорунжий. Чуєте?

Дим у траншеї повільно розсіювався. Насилу витягаючи ноги з в’язкої глини, наштовхуючись один на одного і голосно лаючись, січові стрільці розходилися по своїх місцях.

Долаючи заціпеніння, Роман напружено вслухався в квапливий шепіт солдата.

— Хлопці щось лихе задумали. Бігме постережіться.

Роман швидко йшов по зруйнованих окопах, низько пригинаючись під балками розбитих бліндажів і перебігаючи відкриті місця. Десь далеко не змовкала канонада, спалахувала шалена гвинтівкова стрілянина. Кілька сліпих куль свиснули над головою хорунжого.

Іван Варгун задумливо оглянув солдатів у брудних шинелях. Стрільці примостилися біля нього на виступах глибокої траншеї, або, вибравши сухішу місцинку, просто на ранцях і ящиках з-під патронів.

— От і виходить, панове стрільці, що нічого нам ділити з руським вояком. — Варгун перечекав шум вибуху, від якого задзвеніли консервні бляшанки на дротяному загородженні. — Бідняцьке горе у всіх однакове…

Приземкуватий солдат махнув рукою на перев’язі, скривився від болю, злісно буркнув:

— Ми люди підневільні. Тицьнули гвера, перехрестили…

і гайда!

— А не послухаєш, — підхопив літній стрілець, — поставлять перед командою — і нема хлопа.

— А на те, хлопці, є рада: повернути багнети проти тих, хто з нас шкуру лупить, — м’яко перебив Іван Варгун. — А не подужаємо самі — покличемо на допомогу руського брата!

Один із стрільців — молодесенький, майже хлопчик, у широкій, не по плечах шинелі, з сумнівом кивнув головою на звуки канонади. Ніби відповідаючи на його німе запитання, Іван сказав:

— Але для цього, стрільці, треба кінчати братовбивчу війну.

Раптом Варгун побачив у дальньому кінці траншеї Романа: юнак підсковзнувся на повороті, мало не впав і, задихаючись від важкої і небезпечної дороги, зупинився, привалившись до мішків з піском… Їхні погляди зустрілись.

Січовики щільно зсунулись, закриваючи агітатора. Кремезний стрілець піднявся з ящика, пішов назустріч хорунжому, за ним рушило ще двоє солдатів.

Роман, засунувши руку в кишеню, примружився, вдивляючись у сірі, похмурі обличчя січовиків.

— За півгодини атака, — нарешті твердо мовив Роман. — Наказано провести мене до пана хорунжого.

Кремезний стрілець кашлянув у долоню і простуджено прохрипів:

— Перепрошую, пане офіцер… але… — Він не знайшовся, що сказати, знову кашлянув і поліз собі за пазуху.

Побачивши білий прапор, Роман остовпів, напружився… підскочив до стрільця, вдарив його… Рвонувшись убік, вихопив пістолет, але миттю був збитий з ніг. Солдати з силою вивернули йому руки за спину і потягли по траншеї.

Кремезний стрілець підняв над бруствером клапоть білої матерії, прив’язаний до саперної лопатки.

Біля входу в міцний бліндаж Роман зробив відчайдушну спробу вивернутися з рук солдатів, але сильний удар ногою в спину жбурнув його на тверду долівку. Юнак скрикнув від гострого болю в потилиці, конвульсивно вигнувся, втрачаючи рештки сил, розслаблено розпластався і прикрив повіки…

На тапчані, збитому з дощок, заворушився Орест. Відштовхуючись зв’язаними за спиною руками, він підсунувся до краю тапчана, сповз із нього і, впираючись у долівку каблуками чобіт, перехоплених мотузком, ривками наблизився до Романа.

В кутку бліндажа хтось натужно прохрипів і почувся вигук:

— Всі ви свині! Прокляті, брудні свині! Ви і ваші солдати! Всіх повішу! Всіх! Всіх!..

Австрійський капрал, судорожно звиваючись у путах і випльовуючи прокляття, люто крутився на підлозі, намагаючись звестись на ноги.

— Всіх повішу! Вас і всіх ваших людей! На одній гілляці. Кляті свині!..

Орест співчутливо вдивлявся у змучене, з кривавими саднами Романове обличчя. З кутка все ще лунали істеричні вигуки нестямного капрала.

— Заткніть пельку, капрале… Бридко, — роздратовано кинув Орест і тихо покликав друга: — Романе… чуєш, Романе?

Австрійцеві вдалося звестись на ноги майже на повний зріст, але, не втримавши рівноваги, він гепнувся на підлогу й завив зі страху і безсилля.

Романові повіки слабо здригнулись, юнак ледь чутно застогнав і розплющив очі.

— Романе, чуєш, Романе? — стривожено сказав Орест. — Козаки Брусилова ввійшли у Львів…

Біля Успенської церкви у Львові ланцюжком вишикувались ченці-василіани. З церкви долинув монотонний спів; потім його перекрив сильний голос митрополита Андрія.

— Анафема чужоземцям, котрі руйнують житла наші!

Відступивши за ажурну огорожу, Беркут — чоловік середніх років з тяжким поглядом з-під густих чорних брів — насторожено стежив за чоловічком у картатому пальті, який перебігав площу перед Успенською церквою.

— Анафема зрадникам, що плазують коло трону властей неправедних!.. — гримів схвильований голос владики.

Чоловічок у картатому пальті зупинив козачий роз’їзд, щось шепнув осавулі.

Беркут подав знак Диману і Войнаровичу, котрі стояли біля входу в церкву.

— Анафема убійникам єдиновірців наших! — грізно проголосив митрополит Андрій. — Анафема навіки!

Козаки за наказом осавули рушили коней і поскакали до Успенської церкви, перед ланцюжком ченців натягнули поводи.

— Анафема навіки! — впало на козаків з-за масивних різьблених дверей.

Осавула, не знаючи, на що наважитись, зняв кашкета, витер лоба.

Зненацька чернець-василіанин схопив козачого коня під вуздечку, потягнув вершника за ногу.

— Отойди, святой отец! — крикнув козак, зісковзуючи з сідла. — Да отцепись ты, отче! Отцепись! Кому я сказал!

Козак з силою відштовхнув ченця; той упав навзнак, заголосив:

— Іроди… іро-о-ди-и!..

Ченці підхопили свого собрата і в паніці кинулись під браму.

Беркут махнув рукою бойовикам. Диман і Войнарович розчинили масивні двері, і з церкви з вигуком: “Бий козаків!” вибігли люди в добротному одязі. Козаки відбивалися від них нагайками, та коли в нападників з’явилися залізні прути, в промінні призахідного сонця блиснули шаблі… Падали поранені, репетували ченці. Козаків скидали з коней, лунали постріли, стогін, хрипіння, глухі удари…

З церкви вийшли священики в парадному вбранні, завмерли обабіч різьблених дверей. З’явився митрополит Андрій. Священнослужителі з мовчазною скорботою дивились на лютий бій козаків з бойовиками.

Відбиваючись нагайкою і кулаками, до владики пробрався осавула без кашкета, з розбитими до крові губами.

— Ваше високопреосвященство…

Митрополит Андрій зупинив його владним помахом жезла.

— Пане осавуло! Ви осквернили храм. Тепер і я вже не в силі одвести від вас гнів моїх віруючих!

Роман нервово ходив по підвалу, куди ледь проникало світло з маленького заґратованого вікна під самою стелею.

— Як ти все це розумієш, Оресте? — несподівано запитав він. — Хто ми, власне, такі?

Орест, який напівлежав на соломі, розкиданій по всьому підвалу, спокійно відчеканив:

— Ми — українські офіцери.

— Під австрійським стягом.

Орест здивовано подивився на друга.

— Ти що, боїшся, друже?

— Ні, — швидко відповів Роман і опустився на солому поруч з Орестом. — Здається, що ні…

Вони були дуже різні — двоє друзів: Роман — чорночубий, рвучкий, з виразною мімікою і жестами, з великими темними очима, в яких легко прочитувався душевний стан; Орест — років на п’ять старший, неквапливий у словах і рухах, шатен, грубувате обличчя його було привабливим, незважаючи навіть на шрам на підборідді.

— Шкода тільки — мало встигли, — знову заговорив Роман. — І знаєш… знаєш за чим я буду весь час жалкувати, поки не відчую кулю в серці? Не встиг сказати твоїй сестрі… Я люблю Стефу. Люблю давно. До нестями.

Орест м’яко усміхнувся і поклав долоню на руку друга. Очі Романові наповнилися слізьми.

— Не дай боже… якщо… за тією межею… тільки морок. Я її більше ніколи не побачу.

З брязкотом відчинилися залізні двері в підвал. Згинаючись під низьким склепінням, козак з карабіном пропустив січовика в розстебнутій шинелі без пояса.

Січовик, звикаючи до темряви і обережно намацуючи східці, повільно підійшов до хорунжих, поставив перед ними солдатський казанок, подав окраєць хліба.

— Степан?.. — здушено прошепотів Роман.

Стрілець приклав палець до рота, крадькома озирнувся на козака, який сидів на східцях біля дверей у підвал.

— Мене тут приставлено до кухні, пане хорунжий. — Степан підбадьорливо кивнув офіцерам.

Пагорби величезними хвилями викочувалися з-за попелястого обрію. Возій стомлено ступав по купинах і вибоїнах, заповнених водою, притримуючи коня на крутих, заболочених узвозах.

Стефа не чула ні натужного рипіння коліс, ні важкої ходи возія. Тільки очі виказували, з яким сумом і болем відгукувалась дівчина на вистраждану сповідь Романа.

“…Вже тоді у мене виникло передчуття якоїсь страшної помилки, що її ми припустили з Орестом. Але — війна, полон… Наче страхітливий ураган, що налетів невідь звідки, пожбурив нас у безодню. Після того як Степан допоміг нам втекти з полону, нами володіло єдине: скоріше перейти, переповзти на той бік фронту… Не пощастило…”

…Тривожний світанок повільно знімав з будинків і пустельних вулиць Львова темну завісу, пробуджуючи від хисткого сну, який раз у раз переривали владні вигуки козачих патрулів і лункі постріли в нічній тиші…

Чіпляючись за чавунну огорожу, що оточувала одноповерховий особняк, Роман з останніх сил підтримував Ореста, ноги якого тяглися по землі. Біля хвіртки з металевою табличкою “Петрус В. Г., адвокат” вони завмерли в знемозі.

У дальньому кінці вулиці пролунав цокіт кінських копит, потім почувся невиразний гомін: їхав козачий роз’їзд.

Роман стиснув запечені губи, штовхнув ногою хвіртку і, завдавши на плечі напівпритомного друга, потягнув його до сходів, які вели на напівкруглу засклену веранду. На стукіт з вітальні визирнула Стефа і з тихим вигуком метнулась до дверей, підхопила брата, що сповзав на підлогу.

— Під Львовом… наскочили на патруль… — знесилено видихнув Роман, допомагаючи дівчині вкласти Ореста на диван. — У домі є ще хто?

— Немає. Батьки евакуювалися до Відня, — ледве стримуючи сльози від раптового потрясіння, відповіла Стефа. — А кухарка Ксеня вчора відпросилась… надумала, мерзотниця, вінчатися з якимось козаком.

Заточуючись від нелюдської втоми, Роман добрався до крісла в еркері, впав на м’яке сидіння.

Стефа розстебнула на братові сорочку і з жахом побачила грубий перев’яз, на якому широко проступила червона пляма.

Дівчина кинулась до буфета, хапливо висувала шухляди, розшукуючи бинти й медикаменти.

— Стефо… — нараз тихо промовив Роман. — Мені страшно…

Дівчина на мить завмерла — настільки сильним було відчуття безвиході, яке прозвучало у визнанні юнака.

— Чому… більшовицький агітатор має силу відвернути народ… від святої присяги? — неначе в гарячці, вигукнув Роман і затнувся, почувши голосний, протяжний стогін Ореста.

Стефа поклала братові на лоб вологу серветку, обережно розмотала брудний бинт.

— Ти просто розгубився! — несподівано злісно сказала вона Романові.

Заново перев’язавши Ореста, Стефа вела далі:

— Іди в собор святого Юра, Романе. Владика вдихне в тебе силу. Без нього ми немічні й сліпі…

Орест забурмотів щось незв’язне, в гарячковій непритомності скинувся, широко розкривши очі, які нічого не бачили. Дівчина м’яко вклала брата, змінила вологу серветку на його голові. Коли вона знову звернулась до Романа, її інтонації збентежили до краю.

— А потім іди до Беркута. Його люди — справжні вояки, без вагань і сантиментів!

Сказала, ніби дала ляпаса.

Роман ображено глянув на дівчину, з силою відштовхнувся від билець, вийшов на середину вітальні. Помітивши його стан, Стефа лагідно мовила, ніби вибачаючись за мимовільну різкість:

— Поки ти у Львові, житимеш у наріжній кімнаті. Там є другий вихід.

— Ні, Стефо. Я піду. — Роман доторкнувся до плеча Ореста, який неспокійно метався в гарячці, і сказав, уже відчиняючи двері: — Дякую.

— Дай знати про себе, Романе, — попросила дівчина. Коли на сходах затихла швидка хода, вона гірко розплакалась.

Олекса роздратовано говорив, розглядаючи малюнки, зроблені ним на соборній площі під час освячення прапора січових стрільців:

— В університеті Роман і Орест мали неприємності за те, що не визнавали австрійських властей.

його співбесідник Іван Варгун пройшовся по майстерні.

— І пішли воювати за Габсбургів? — глузливо спитав він, затримавшись біля великого портрета митрополита Андрія.

— Їх владика благословив! — вигукнув художник. — Владика!

— Ти кажеш так, ніби й сам віриш митрополитові Андрію.

Олекса кинув ескізи на стіл.

— Владика витягнув мене з глушини і дав оцю майстерню, — обвів він рукою світлу кімнату з величезними вікнами, за якими виднілись куполи собору святого Юра. — Ще давно до війни дуже багато писали про те, що його екселенція хоче заснувати українську Академію мистецтв. Та, видно, ще не час.

— І не настане цей час, Олексо, не настане… поки владика вважатиме нас за австрійців української національності. А ми — українці, Олексо, як і наші брати на сході.

— Чому ж ти тоді пробирався до мене темними дворами? — з сарказмом мовив художник. — Вийди на площу і гукни козакам: “Я більшовик Іван Варгун!” Га?

— Любий Олексо… Монархія намагається роз’єднати наші народи колючим дротом, бо страхається єдності… Єдності російських та українських пролетарів.

Від дверей долинув кволий голос:

— Побійтесь бога…

На Олексу й Івана Варгуна докірливо дивилась Ганна, дружина художника.

— Свята церква вчить любові й духовності, а ви… — Ганна зайшлася в сухому кашлі.

Олекса швидко підійшов до дружини, обняв.

— Ганно… маленька моя… Навіщо ти встала?

— До тебе прийшов Роман. Він так змучився… настраждався.

— Роман?..

Олекса хутко збіг по сходах, тепло обняв юнака.

— Чому ти у Львові, Романе? — Художник мигцем оглянув цивільний одяг хорунжого, крислатий капелюх.

— Довго розповідати, — кволо всміхнувся Роман. — Мені треба побачити владику… а довкола собору патрулі. Вночі я піду.

— Ну… про що мова? Прошу.

З порога майстерні Олекса пожвавлено сказав Іванові Варгуну:

— Знайомтесь. Це той самий Роман, про якого я тобі розповідав.

Юнак коротко вклонився і подав руку.

— Іван Варгун, — відрекомендувався Олєксин гість. — У цивільному одязі у вас зовсім інший вигляд, пане хорунжий.

— Ви?.. — впізнав окопного агітатора Роман.

Олекса і Ганна занепокоєно стежили за зустріччю, як їм здавалось, незнайомих людей.

— Бережіться, — після напруженої паузи сказав хорунжий Іванові Варгуну. — Багато з тих, кого ви зрадили… завтра стануть героями. І їхні імена вигаптують на святих, корогвах!

Роман круто повернувся і вийшов з майстерні.

Возій притримав коней і озирнувся на дивну пасажирку, яка, відставши від воза, повільно йшла рівною дорогою між рядами високих тополь.

“Я не міг навіть уявити собі в ту хвилину, що пройшов мимо людини, котра краще, ніж будь-хто, відчула б мої страждання…” — пролунав у її вухах схвильований Романів голос.

Стефа нахмурилась і прискорила ходу, ніби ці рядки з листа нагадали їй щось важливе, сокровенне…

“Іван Варгун… У ньому я вбачав тільки агітатора-пацифіста… Хіба я був здатен зрозуміти різницю між пацифізмом і класовою солідарністю?.. В той час наші стежки круто розійшлися…”

Знову почався узвіз, і йти стало важче. Стефа взялася за край воза.

“А поряд з майстернею Олекси височів собор святого Юра. І хоча небагато води спливло після вересневого дня, коли ми присягали на соборній площі, проте дуже каламутна була та вода…”

…Глупої ночі в резиденції святоюрського владики перед митрополитом Андрієм низько схилився літній селянин.

— Що велів передати пан Коссак? — спитав владика, благословивши зв’язкового.

— Пан курінний сказали мені так… — докладно говорив селянин. — Коли ви, вуйку, йдете до Львова, то перекажіть нашому найсвятішому і заступникові, що новий загін січових стрільців уже прийняв присягу. Тільки замало в ньому хлопів.

Селянин напівобернувся до Йосипа Гродського, який нерухомо стояв за його спиною, і притишив голос:

— Пан курінний просять вас таємно присилати йому людей.

Зв’язковий знову низько вклонився, повертаючись усім корпусом за митрополитом, який пройшов до високого крісла, оздобленого тонким різьбленням.

— А ви хто? — Владика сів у крісло, розвернуте до каміна.

— Дмитро Горук я, — запобігливо відповів його екселенції селянин. — Із парафії отця духовного Єсафата Коцюловського. Перейшов фронт, бо у Львові в мене донька Ксеня. У пана адвоката кухаркою служить…

Йосип Гродський зробив нетерплячий жест, проте Дмитро Горук не помітив застороги митрополитового секретаря.

— Родичами переказала, що віддається за руського козака.

Гродський збентежено звів очі вгору. Приховуючи неприємне здивування, владика поцікавився з фальшивим співчуттям:

— І ви, Дмитре, дозволили?

— А як здибала файного чоловіка? Зять Єгор і в господа бога вірує, і все, що не каже, то втямити можна.

Йосип Гродський, який нечутно перейшов за крісло владики, спитав без інтонації:

— А ви… якої віри?

— Істинної, — перехрестився Горук. — Греко-католики ми…

Важку паузу перервав рівний, глибокий голос митрополита Андрія:

— Брате Йосип… передайте молодим моє благословення і золотий дукат.

— Красненько дякую, ваша святість, — засяяв селянин і нагнувся до руки владики, проте поцілувати перстень не встиг.

— Ходіть, чоловіче, з богом…

Коли Дмитро Горук, задкуючи до дверей, вийшов з кабінету, митрополит Андрій глухо протягнув:

— Та-ак… Голота приймає росіян, ніби вони й не чужинці…

Орест усе ще був непритомний. Стефа змочувала водою його запечені губи, витирала вологою серветкою обличчя.

За вікном проторохтів по бруківці віз, проскакав кавалерійський загін.

Нараз десь поряд гримнула пісня:

Вот мчится тройка почтовая

По Волге-матушке зимой…

У чоловічий молодецький хор вплівся жіночий голос:

Ямщик, уныло напевая,

Качает буйной головой…

Стефа прислухалась, нерішуче глянула на брата — Орест марив у неспокійному сні. Рвучко піднялася, ступила до серванта, ривком розчинила дверцята, від чого забряжчав увесь посуд, взяла пляшку шампанського. Вийшла в коридор. Тут пісня гриміла ще голосніше і більш хвацько.

На кухні довкола столу, який очолював Дмитро Горук, сиділи підпилі козаки. Поруч з Горуком — молоді: Ксеня у фаті й козак Єгор, худорлявий хлопець з яскравою паперовою квіткою у петельці.

Стефа, стискаючи в руках шампанське, постояла в коридорі, потім ударила ногою двері на кухню. Пісня обірвалася на півслові… Всі збентежено втупились у хазяйку дому.

Ксеня злякано встала.

— Перепрошую, пані… — Кухарка, хвилюючись, бгала білосніжну фату. — Ми з церкви… Не гнівайтесь, ради бога…

Козак Єгор, який піднявся слідом за своєю нареченою, широко всміхнувся.

— Прошу к столу.

Притиснувши руки до серця, він низько вклонився. Кухарка Ксеня теж ніби переламалась навпіл у поклоні і пробелькотала:

— Не погребуйте, пані…

Дмитро Горук важко вийшов з-за столу і з достоїнством подав Стефі чашу.

— Випийте, панночко… За здоров’я молодих! Весілля у моєї доньки Ксені і в Єгора!

Козаки за столом заворушилися, задзвеніли склянками, весело позираючи на хазяйку, яка все ще нерухомо стояла на східцях при вході на кухню.

Хтось із гостей гучно проголосив:

— Гірко!

Дмитро Горук розгублено завмер з простягнутою чашею, а довкола залунало:

— Гірко! Гірко!

Стефа страшно глянула на козаків і з ненавистю, розтягуючи слова, промовила:

— Я проклинаю вас! І вашого царя!

Підняла пляшку над головою і люто пожбурила на підлогу. Шампанське вибухнуло. Один із шматочків скла уп’явся в щоку Ксені, на фаті розповзлася червона пляма.

У глухому підземеллі з пологим, запліснявілим склепінням почулася лунка хода. На старезні стіни впало непевне світло ліхтарів. З-за повороту появилися ченці з металевими скринями в руках. Чернець, який ішов попереду, поштиво освітлював дорогу Йосипу Гродському; секретар владики різким порухом голови вказував дорогу у підземному лабіринті.

Мовчазна процесія зупинилась перед кутими залізом дверима. З дозволу Гродського один з ченців відсунув важкий засув.

У похоронному залі секретар митрополита впевнено рушив до однієї з гробниць. Ченці, скоряючись його безмовним наказам, з натугою відвалили мармурову плиту і квапливо склали металеві ящики в заглиблення, потім поставили плиту на те саме місце.

Йосип Гродський похмуро оглянув криївку, вдоволено перехрестився.

Холоднуваті, розумні очі владики, здавалось, проникли в саму душу Романа.

— Ваша сповідь трагічна, сину мій, — з глибоким почуттям сказав митрополит Андрій. — У ній я чую драму мислячої інтелігенції…

Скорбота в словах його преосвященства вразила юнака, він палко вигукнув:

— Чому наш народ не пішов за нами, ваша екселенціє? Чому ми зазнаємо поразки?

Роман з благоговінням побачив, що на очах владики виступили сльози.

До кабінету поспішно зайшов Йосип Гродський:

— Росіяни.

Митрополит Андрій ніби не чув свого секретаря.

— Ваша мужність, хорунжий, — сумовито всміхнувся він Романові, — дає вам право на притулок у святих стінах.

Коли юнак покинув кабінет, його преосвященство відійшов до вікна і, не повертаючись до секретаря, невдоволено сказав:

— Ви надто збуджені, брате Йосип.

— Вони мають ордер на обшук, — вибачливим тоном пояснив своє занепокоєння Гродський.

— Секретні архіви?

— Так, як ви наказали.

Владика сів у крісло з високою спинкою, акуратно розправив сутану, прикрив повіки, збираючись з думками.

— Просіть.

Полковник Первенцев, з прекрасною виправкою, коротко вклонився і клацнув каблуками з острогами. Митрополит величним жестом показав офіцерові на крісло. Первенцев подякував кивком і сів навпроти владики. Після невеликої паузи полковник сказав:

— Його превосходительству генералу Брусилову стало відомо, ваше преосвященство, що ваші пастирі розпалюють ненависть до російської армії, розпускають панічні чутки.

Митрополит Андрій незворушно слухав представника російської армії.

— І найприкріше: командуючого сповістили про випадок нападу на російських солдатів і офіцерів.

— Прошу запевнити його превосходительство, — з поштивою інтонацією промовив владика, — що особисто я з любов’ю ставлюсь до російського народу, рідного нам по духу і крові.

Первенцев різко піднявся і сухо відчеканив:

— Від імені генерала Брусилова я уповноважений зробити демарш. Незважаючи на неодноразові попередження, ви, ваша екселенціє, вважали за можливе оголосити з амвону Успенської церкви анафему, що спричинило до зіткнення з козачим роз’їздом.

Митрополит Андрій холодно, пильно дивився на полковника.

— Щоб уникнути провокацій надалі, — знову заговорив Первенцев, — генерал Брусилов змушений вислати вас за межі Західної України.

Парадними сходами собору святого Юра повільно спускались митрополит Андрій і полковник Первенцев. За ними довгою темною чередою тяглися священнослужителі. Сумно бамкав дзвін.

Полковник провів владику до автомобіля, біля якого, виструнчившись, завмер козачий караул, і відступив убік.

Його преосвященство ревно перехрестився на скульптури святих у нішах собору і, прощаючись, смиренно вклонився священнослужителям. Члени капітулу і ченці скорботно схилились аж до землі.

Унтер-офіцер відчинив дверцята і виструнчився, брязнувши острогами.

Владика відкинувся на задньому сидінні, і автомобіль, коротко просигналивши, виїхав з брами.

Йосип Гродський, освітлюючи підземелля ліхтарем, провів Романа похмурим лабіринтом, по якому незадовго до цього секретар владики пройшов з ченцями.

— Недруги вислали до Росії нашого отця і благодійника. Перед від’їздом владика розпорядився відносно вас.

Хорунжий був одягнений у чорну просту сутану, підперезану мотузком.

Отець Йосип відсунув важкий засув, вони зайшли до похоронного залу, заставленого мармуровими гробницями. Гродський підняв ліхтар над склепом, в якому було влаштовано криївку.

— Цей склеп, хорунжий, — підкреслено значуще сказав він, — ви мусите оберігати, навіть якщо вашій душі загрожуватиме вічне прокляття!

У вітальні при свічках Стефа тихо перебирала клавіші піаніно. Мелодія “Аве, Марія” Шуберта, немов озвучена тиша, заполонила особняк.

За дверима з візерунчастою шибкою з’явився Орест. Важко спираючись на ціпок, нечутно зайшов до вітальні. Дівчина, відчувши його погляд, обернулась і, граючи далі, лагідно всміхнулася братові.

Відклавши ціпок, Орест сів поруч з сестрою. Вони грали в чотири руки, і чарівна музика супроводжувала їхній сумний діалог:

— Від Романа вже місяць нічого не чути, — зронив брат.

— Місяць… і два дні, — викрила свій стан сестра.

— Там, у полоні, з якого ми чудом вирвались, він думав про тебе, Стефо.

— Я була б щаслива, якби з ним нічого не трапилося, — з несподіваною пристрастю вирвалось у неї. — Оресте, любий…

— Чому ж ви не освідчились того ранку?

— Я боялась ослабити його волю.

— Ніколи не бачив, як ти плачеш. Виходить, любиш… — розчулено сказав Орест. — Файно, сестричко… Файно!

Вони грали в чотири руки, і чарівна мелодія супроводжувала їхній сумний діалог.

Служка розгорнув клуночок з їжею, лякливо перехрестився на похмурі надгробки в похоронному залі. Роман мовчки їв, втупившись у ліхтар. У примарному світлі було видно, як змарнів юнак, як сльозились його очі…

Підсунувши до хорунжого глечик, служка прошепотів з присвистом:

— Митрополита в Суздальському монастирі ув’язнили. Брат Йосип звістку отримав…

Почувши зловісне відлуння свого голосу під склепінням підземелля, він заговорив ще тихіше:

— Кажуть, десь козакам доброго чосу дали. А ще я чув…

— Чув! Щось! Десь!.. Бовдур! — скипів хорунжий. — Передай братові Йосипу: нехай надішле мені газети, поки я геть не осліп у цій… могилі!

Служка метушливо заткнув сутану за пояс, виставив перед собою світильник і заквапився до виходу. Трохи прочинивши залізні двері, він на мить заціпенів.

— Романе!.. Чужі! — І щез у чорному проваллі.

Хорунжий дмухнув на вогонь.

Десь виразно звучали кваплива хода багатьох людей, нерозбірливі голоси…

Похоронний зал яскраво освітився. У підземелля вдерлись козаки із смолоскипами і ліхтарями. Загоном командував підпоручик. Швидко обійшовши зал, офіцер, повагавшись, опустив руку на мармурову гробницю, яку Гродський велів Романові охороняти навіть ціною вічного прокляття…

Козаки відставили карабіни до стіни, з гейканням відвалили бокову плиту склепу. В заглибленні матово блиснули металеві скрині.

Ховаючись за високою гробницею в ніші, з тривогою стежив за загоном Роман. У проймі залізних дверей злякано мерехтіли очі служки.

Передаючи по ланцюжку ящики, козаки складали їх посеред залу. Підпоручик нетерпляче квапив своїх людей, потім нахилився до одного з ящиків, зламав його, дістав грубі папки з витисненими на шкірі хрестами.

За високою гробницею Роман різко піднявся, зачепив свій ліхтар, який з брязкотом покотився по кам’яних плитах. Підпоручик здригнувся, випростався. Біля склепу козаки завмерли, насторожено вдивляючись у дальній куток похоронного залу.

Між похованцями стояв Роман. У чорній сутані на тлі запліснявілої стіни він був схожий на привид.

Підпоручик дерев’яною ходою наблизився до юнака, нервово запитав:

— Хто ви?

Замість відповіді Роман підняв над головою ручну бомбу.

— Стійте! Бо вб’ю і вас, і себе!

Служка панічно захряснув залізні двері. Роман машинально скосив очі на пронизливий скрегіт біля входу, і цієї миті підпоручик блискавично метнувся до хорунжого, стиснув його високо занесену руку. Козаки, що підбігли, вихопили бомбу, накинулись на юнака і, заважаючи один одному, спробували звалити його на підлогу. Смолоскипи і ліхтарі впали на людей, по стінах і гробницях заметались величезні тіні й відблиски… Роман шалено пручався, в якусь мить йому пощастило вивільнитись з чіпких рук, він відскочив до дверей, ковзнув у вузький отвір і, навалившись усім тілом на залізну оббивку, засунув широкий засув. Натикаючись на стіни, кинувся в пекельну пітьму.

Стефа на ходу скочила на воза. Возій стьобнув коня. Дорога рівно пролягала в почорнілому від дощу полі.

“…Львів добре пам’ятає, як влітку п’ятнадцятого року відходила армія Брусилова, — знову прозвучав голос Романа. — Наші проводирі, яких завше обурювала дружелюбність західняків до росіян, сатаніли: населення проводжало козаків так, ніби потерпали їхні брати… Де були наші серця, Стефо, коли ми брали участь у провокаціях у ті дні?”

…Козак Єгор мовчки гладив волосся Ксені, зібране в тугий жмут, ніжно доторкнувся до її щоки, де багровів шрам від шматочка скла з пляшки шампанського, розбитої на їхньому весіллі Стефою. Ксеня судорожно обхопила плечі чоловіка, припала до його грудей…

Мимо них проскакав козачий ескадрон, ближче до тротуару тяглися госпітальні фургони і обози.

З-за повороту з’явилася Стефа. Помітивши Ксеню і Єгора, перейшла вулицю і, ніби між іншим, зауважила молоденькому козакові, який за три кроки від молодих тримав за вуздечку коней — свого і Єгорового:

— Що… тікаєте? — І, немов тільки допіру побачивши свою кухарку і її чоловіка, удавано здивувалась: — І любасок своїх кидаєте? — Стефа не стримала злої радості. — От і воздамо по заслугах!

Зневажливо посміхнувшись, неквапом пішла по тротуару.

Єгор м’яко відсторонив дружину, зняв з плеча карабін, швидкою ходою наздогнав Стефу.

— Що вам треба? — відсахнулась дівчина.

Єгор міцно стиснув її лікоть, примусив звернути на сусідню вулицю, потім у глухий провулок… Стефа відчайдушно пручалась і, спотикаючись, мало не падала, дрібочучи за козаком, який нестримно йшов уперед.

У якомусь дворі Єгор швиргонув дівчину до паркана.

— Чого ви від мене хочете?! — скрикнула Стефа.

Козак змахнув нагайкою, але, побачивши, як розширились від жаху очі дівчини, відпустив руку, ляснув себе по халяві й сказав:

— Ксеня моя жінка, пані Стефо. Перед людьми і богом.

Він спересердя намотав нагайку на кисть руки і пішов геть з двору.

Притримуючи на боці шаблю, Єгор сягнисто йшов серединою безлюдної вулиці. Він не помітив, як з вікна горища одного з будинків вистромились гвинтівки.

Диман плавно вів мушку, вичікуючи, поки козак підійде ближче. Поруч з ним, розставивши ноги, готувався до пострілу Орест. З темної глибини горища до слухового вікна підійшли бойовик Семен і Роман. Хорунжий був у сірому костюмі й капелюсі.

Нараз Диман одірвався від прицілу, задумливо подивився на Романа, потім знову — на вулицю. На тротуарі біля будинку, на даху якого причаїлись бойовики, стояла, озираючись на всі боки, Ксеня. Вона пробігла трохи далі — ріг будинку заважав їй бачити вулицю.

— Єгоре!..

Ксеня рушила назустріч чоловікові.

Диман сказав:

— Давай, друже Романе. Дарую.

Орест з тривожним здивуванням подивився на бойовика.

Роман клацнув затвором своєї гвинтівки, прицілився. З вулиці долітав надривний крик:

— Єгоре! Єгоре!..

Хорунжий повільно звівся над гвинтівкою і безпомічно привалився до стіни — ніби обм’як, тихо мовив:

— Не можу… Не можу. Вона наче відчуває.

Семен багатозначно подивився на Димана.

— Беркут з тебе голову зніме, хорунжий, — вищирився він в обличчя Романа.

Диман відіпхнув Семена, який узявся за гвинтівку, нахилився до прицілу.

Ксеня рвучко обнімала Єгора, щось схвильовано говорила йому, вигукуючи і плачучи, ніби справді передчувала незнану біду.

І пролунав постріл!

Козак схопився за шию, якось винувато, ніби вибачаючись перед коханою, усміхнувся, заплющив очі, застогнав, осів на бруківку… Ксеня опустилася разом з ним на коліна, ще нічому не вірячи, намагалась підняти Єгора… Нестямно заголосила.

У кав’ярні “Атлас” — збуджені голоси, стукіт більярдних куль, звуки танго… Беркут сильним ударом загнав кулю в лузу, довкола схвально загули бойовики. Бармен Зенон пожвавлено перемовлявся з постійними клієнтами. Жінок у кав’ярні не було.

Бойовики, не випускаючи з рук келихів, захоплено стежили за поєдинком Беркута й Димана і не помітили, що в кав’ярні з’явився Роман.

— Слава Україні, друже Беркут, — хорунжий розгублено бгав у руках капелюха.

Беркут відклав кий, поправив рукави сорочки, накинув на плечі піджак, неквапом обійшов більярдний стіл.

— Героям слава… Ображений? — кольнув зіницями юнака. — Хлопці, він, здається, ще й ображається!

По кав’ярні прокотився глузливий гомін.

— Розумію, — з іронічним співчуттям сказав Беркут. — Давно без серйозного діла. Сам винен. У штрафниках ходиш.

Проводир бойовиків узяв келих, який подав йому Зенон, вигукнув:

— Будьмо!

— Гей!

— Будьмо!

— Гей, гей, гей! — горлали бойовики.

Беркут вихилив келих і жестом наказав Романові йти за ним.

— Прошу.

Зенон провів їх похмурим поглядом і вернувся за стойку бару.

У сусідній кімнаті, вмебльованій дуже просто, на стіні висів телефон, простінок між заґратованими вікнами займала карта, помережана різноколірними позначками і стрілами, біля дверей на полиці лежала гвинтівка. Це був штаб Беркута.

— Я поважаю ваші почуття, — спокійно говорив Беркут, запрошуючи Романа сісти на стілець біля письмового столу, — які не дозволили вам застрелити беззбройного ворога… та ще й на очах у дівчини.

Він зробив паузу, перевіряючи враження від своїх слів, і, певне, лишився задоволений: юнак спантеличено скинув вії, проте очі дивилися з надією.

— Більше того, — м’яко вів далі Беркут, — я прощаю вам. Ваша шляхетність…

Беркут зайшов за письмовий стіл, але й далі стояв.

— Проте якщо ви розпустите свої почуття зараз, у вирішальний момент нашої боротьби, — прощення не ждіть.

— Невже ми боремося за суспільство безжалісних?

— Звісно ж, ні. Але нині в нашій боротьбі, йой як мало інтелігентів, потрібних для створення нашої державності і культури!

Юнак сумнівався в щирості Беркутових слів, хоч зізнався в цьому він набагато пізніше, написавши в листі до Стефи:

“…Мені стало не по собі. Чи міг я поважати людину, яка вчинила підлість — хай і не власними руками? Ні, я вже не вірив Беркутові. Не вірив навіть, що він простив мені. Люди його вдачі не дарують тим; хто був свідком їхнього паскудства. Мабуть, скоїлося щось надзвичайне. І я не помилився…”

Беркут підсунув стілець і сів навпроти хорунжого.

— А поки що… з допомогою австрійської контррозвідки ми врешті дізналися, що криївку з особистими архівами його екселенції виказав священик: консисторія відхилила його прохання про одруження, і він помстився владиці. Я написав його екселенції про те, як ви, друже Роман, хотіли підірвати себе разом з козаками…

Проводир бойовиків розгорнув листа з особистою печаткою митрополита.

— І одержав наказ із Петрограда, куди владика переїхав з дозволу Корейського. Митрополит захоплений вашою жертовністю. Більше того, він просить переправити до Петрограда вас, Войнаровича і Димана.

З радісним подивом Роман відкинувся на спинку стільця, його обличчя пожвавішало.

— Так що, друже Роман, вам знову доведеться мати справу із святоюрськими архівами.

На тиху львівську вуличку виїхала машина з закритим верхом, загальмувала біля чоловіка, який очікував на тротуарі, і з приглушеним гуркотом набрала швидкість.

Бармен Зенон легко вів машину, обираючи безлюдні вулиці. Першим заговорив пасажир — Іван Варгун:

— Австріяки нікого не знайшли з того списку, який їм передав Беркут.

Зенон усміхнувся і, злякавши перехожих різким сигналом, запитав:

— Як там наші, Іване?

— Кепсько… — посуворішав Варгун. — Австрійці всіх підозрілих кидають до концтабору Таллергоф. Щоночі катують, розстрілюють… Маєш новини, Зеноне?

— Від митрополита Андрія надійшло з Петрограда таємне послання.

— І що ж він пише?

— Про якісь архіви, що їх російська контррозвідка вивезла зі Львова.

— Святоюрські архіви? — насторожився Іван Варгун.

— До речі, — доповідав далі бармен, — уже кілька днів, як Роман, Диман та Войнарович зникли зі Львова.

Відповідаючи на німе запитання Варгуна, Зенон невпевнено припустив:

— Здається… перейшли фронт і подалися до владики в Петроград.

До вітальні багатого дому в Петрограді, де зупинився митрополит Андрій, зайшли сам владика, його секретар Йосип Гродський і Роман.

— Заздрю вам, — з м’якою доброзичливістю говорив митрополит. — Тиждень тому ви дихали повітрям нашої багатостраждальної вітчизни…

— Багатостраждальної?.. — вигукнув Роман і затнувся: секретар осудливо похитав головою, застерігаючи юнака від зайвої запальності. — Австрійці знущаються над нашим народом, як і раніше. Ми знову ошукані, ваша екселенціє.

— Ваша правда, мій друже… — Владика тяжко зітхнув, уникаючи погляду юнака, в якому палахкотіло пристрасне благання. — Хоча не завше австрійська монархія була нам мачухою.

— Але ж коли… — від хвилювання затнувся Роман. — Коли ми, нарешті… позбудемося Габсбургів?

— Ой, не просто все це, сину мій, — співчутливо, з трагічними нотками промовив митрополит Андрій. — Дуже не просто…

Він трохи повів головою в напрямку свого секретаря, що, як звикле, нечутно ходив за його спиною.

— А щодо вашого приїзду в Петроград… довіртеся досвідові і вмінню брата Йосипа.

Владика широко й велично перехрестив хорунжого й покинув вітальню. Гродський і Роман провели його преосвященство низькими поклонами.

Коли вони лишилися самі, секретар, за звичкою ступаючи по килиму, вкрадливо почав:

— Більшовики заявили, що, взявши владу, вони опублікують таємні угоди та інші документи. З кіл, близьких до Тимчасового уряду, ми дізналися, що анархісти готують розгром державного архіву. — Йосип Гродський наблизився до хорунжого, перейшов на шепіт:

— Ваше завдання…

Поверхи Державного архіву охопила паніка — стрілянина і крики лунали по всьому будинку.

Роман, Диман і Войнарович вбігли з чорного ходу, через дві приступки кинулись по дерев’яних сходах. Навстріч їм вискочив службовець архіву і тут-таки, схопившись за горло, впав на перила. Диман ще раз вистрілив у службовця і з розгону вибив вузенькі двері.

У темному приміщенні бойовики наткнулися на старого, який тоненькою папкою закрився від страшних відвідувачів. Войнарович вихопив у архіваріуса папку, кілька разів ударив нею його по щоках.

— Пригадайте, шановний… Влітку п’ятнадцятого року зі Львова привезли архіви…

Онімівши з жаху, старий судорожно ворушив губами. Роман і Диман металися серед стелажів, зазираючи у всі кутки.

Задихаючись у тісному комірі сорочки, за яку міцно вхопився Войнарович, архіваріус привів бойовиків у підвальні кімнати, тісно заставлені масивними полицями; майже непритомніючи, кволо махнув рукою на одну з темних щілин між рядами стелажів.

Войнарович відкинув старого до шафи і побіг за хорунжим і Диманом, котрі вже знайшли на полицях знайомі металеві ящички. Вони швидко перенесли архіви до виходу, потім перекинули видовжені каністри з бензином на підлогу і стелажі. Диман витер сірника. Вогонь з сичанням розповсюдився по підвалу, з усіх боків повалив їдучий дим.

Бойовики, розібравши ящички, квапливо протиснулись у двері. Роман раптом вернувся в підвал і, закинувши собі на шию безживні руки архіваріуса, якого корчило від кашлю, потягнув його до виходу.

Страшна злива, здавалося, погрожувала змити в рів стару сукновальню.

На мішках закрутився Диман, підставив долоню під краплі, які капали з почорнілої стелі, подивився на малесеньке віконце, що стало сліпуче-білим від блискавки, перечекав оглушливий гуркіт грому.

— Добре.

На лаві, поклавши голову на скрині з архівами, дрімав Роман. На ряднині витягнувся на весь зріст Войнарович.

— Злива, кажу, добре, — знову, ні до кого не звертаючись, заговорив Диман.

Хорунжий знехотя відірвався від ящиків, провів долонями по обличчю, проганяючи сон.

— Пощастить — перейдемо фронт… — вголос мріяв Диман. — А там і Львів.

Ледь чутний у шумі зливи, пролунав далекий постріл, загавкали собаки. Диман потягся до пістолета.

— Ти не заперечуєш, якщо ми з Войнаровичем трохи прогуляємось? — спитав він Романа.

Хорунжий кивнув.

Войнарович скинув капелюха, яким було прикрите його лице, ліниво потягнувся, провернув барабан револьвера, енергійно скочив на ноги і, напнувши на голову брезент, вийшов слідом за Диманом. За стіною сукновальні почулися глухі вигуки і хода, що віддалялася.

Роман знуджено перевів погляд з каганця на казан, під яким іще тліло вугілля, пройшов до віконця, довго вдивлявся в суцільну дощову завісу, поки не осліпила блискавка… з досадою скривився і вернувся до лави, проте лишився стояти, впираючись руками в низеньку балку.

Злива з новою силою ринула на благенький дах, на балку пролився струмочок води. Роман подивився на стелю, пригнувся, щоб пройти під навислою колодою, і зачепив скриню. Вона впала на підлогу, від удару розкрилась, і кілька шкіряних папок із зображенням хреста випало зовні, гублячи аркуші.

Хорунжий поставив скриню на старе місце, склав папки, потім почав акуратно збирати папери. Раптом його погляд затримався на якомусь рядку… Він нахилився до каганця і ще раз прочитав:

“Про військовий, правовий та церковний устрій України по звільненню її побідоносними австрійськими військами…”

Роман нетерплячим рухом поправив каганець і прочитав далі:

“Кінцева мета полягає в тому, аби повніше навернути українські землі габсбурзькій монархії, поставивши на чолі України призначеного милістю імператора видатного полководця австрійського війська, котрий буде гетьманом українського народу…”

Юнак швидко знайшов підпис, прочитав:

“Андрій, митрополит”. Андрій, митрополит…

Звідкілясь, немов з іншого, нереального світу долетіли натхненні слова владики, котрими він напучував на святоюрському дворі січових стрільців:

“Благословляю вас, воїни! Іменем бога і пастиря душ во славу будучини України!”

“Присягаю на вірність до крові!” — почув Роман свій власний голос.

Юнак гарячково гортав документи, перечитуючи рядки:

“…населення підкорити австрійським цивільним законам… З волі всемилостивого і всемогутнього бога — навіки з австрійською короною… Імператорові Францу-Йосифу присягаємо на вірність… Андрій, митрополит”.

Роман, неначе сновида, відклав папери, дістав окраєць хліба й почав жувати, нестямно втупившись в одну точку… “Навіки з австрійською короною”… Нараз заціпеніння змінилося сильним нервовим збудженням — юнак швидко зібрав папери в папки й засунув їх у скриню. З силою опустив віко — ніби загнав злий дух!

Лише через чотири роки з листа дізналася Стефа про страшну ніч, яку пережив Роман. І тепер, на безконечній дорозі, вона знову згадала пронизливі рядки з його сповіді:

“Ні… Ні! — волав я на весь світ. — Краще вбийте мене! Візьміть мою душу, мозок, мою любов!.. Так, Стефо, я не зміг би жити без тебе, але те, що я відчув, було страшніше, ніж страта! Зрада, якою дихало кожне слово в цих паперах, затьмарювала розум. Він і нас зробив запроданцями! Всі наші муки і жертви були на користь Габсбургам — і тільки Габсбургам! А ми, немов слухняне бидло, йшли у вічну неволю!..”

Стефа виразно почула шум дощу того пізнього вечора.

…Роман стояв біля сходів, які вели на веранду, і краплі струмували по його обличчю. Вона вибігла із свічкою до нього під дощ, свічка зразу ж згасла, але дівчина побачила, відчула його бентежність.

Вона, впустивши погаслу свічку і завмираючи на кожній сходинці, зійшла до нього й рвучко обняла…

Вдень Стефа рішуче сказала Орестові, який уже ходив без палички:

— Сьогодні вночі до мене приходив Роман.

— Чудово, — спокійно мовив Орест, підрівнюючи біля дзеркала вуса. — Коли ж весілля?

— Мені не хочеться в цей смутний час…

— Гадаєш, що війна скоро скінчиться?

— Певна. Люди стомлені, зневірені. Їм байдуже, що буде завтра: перемога чи поразка.

Орест усміхнувся, пройшов у еркер, де за різьбленим столиком сиділа Стефа.

— Ти стала пацифісткою, Стефо.

— Не знущайся, Оресте, — спалахнула дівчина. — Поки на нашій землі лишиться хоч один чужинець…

— Сидіти тобі в дівках, — не дав їй договорити Орест. Він обіперся об спинку крісла і нахилився до сестри. — Невже ти віриш, що англійці по те й прийшли, аби дати нам, українцям, свободу і незалежність?

— Владика обіцяв убезпечити нас від чужинців. І ради цього я готова на все!

— На що? — нахмурився Орест.

— Я сказала: на все! Навіть на злочин!

Орест занепокоєно відійшов від крісла і глухо промовив:

— Тоді тобі доведеться мати справу зі мною. В австрійській комендатурі нарешті згадали, що я був хорунжим січових стрільців, і призначили командиром жандармського ескадрону.

— Знову кепкуєш? — не повірила Стефа.

— Анітрохи, — стиснув зуби Орест. — Ага, до речі… Беркутові це призначення сподобалося. А ти, здається, моя люба сестричко, возвела його в національні герої.

Олекса підніс свічку до Романових очей, недовірливо вдивився. За широким темним вікном майстерні, на ратуші, годинник вибив другу годину ночі.

Художник поставив свічку на стіл і тихо сказав:

— Слухай-но… А що, коли це тактичний хід? Хитрість?.. Коли так треба до певного часу? Тобі таке не спадало на думку?..

Змучене обличчя юнака пересмикнулось.

— Спадало. І інше теж… Кров січових стрільців, різня біля Успенської!..

— Тс-с-с… — насторожено скинувся Олекса. — Тихо… тихо, Романе.

Але юнак уже не міг не висловити те, що стало для нього трагедією:

— Вічне рабство у австрійців! Без своєї культури, мови!.. Знищення українців як нації!

— Кому ти ще казав про таємні архіви?

— Ні Орест, ні Стефа не повірили б, — з гіркотою промовив Роман. — А я… я не маю сили більше мовчати.

Відблиск свічки впав на мольберт: на портреті митрополит Андрій воссідав у важкому вбранні з хрестом у руці.

— Владика вже у Львові, — задумався художник, ніби долав гнітючі сумніви. — Люди мусять знати…

— Я боявся, що мені ніхто не повірить. Неначе впали мури і я лишився сам-один на пустирі…

— Стривай, — раптом перебив юнака Олекса. — Стривай, стривай, Романе… — Я досі не усвідомлював… Поглянь на портрет.

Вони повільно зійшлися біля портрета.

— Ти бачиш страх в очах владики? — Олекса помовчав, перевіряючи своє відчуття, яке здивувало й налякало його. — Цей страх… у його душі. Без нього портрет умирає…

Художник одвернувся від мольберта і з неприхованою тривогою попередив Романа:

— Ти зазіхнув на святая святих. Вони тобі цього не подарують.

У святоюрській резиденції митрополит Андрій і проводир бойовиків Беркут вислухали повідомлення Йосипа Гродського, котрий, як завжди, скрадливо ступав по товстому килиму у вітальні:

— Дружина художника, до якого ми були так прихильні… зізналася на сповіді, що Іван Варгун часто буває у них дома.

— Прикро… — задумливо протягнув владика. — Доведеться нагадати Олексі про його обов’язок перед святою церквою.

Секретар митрополита пройшовся по майстерні Олекси, розглядаючи картини на стінах. Художник із зацькованим виглядом готувався до найгіршого.

При вході, опустивши очі, застигли служки.

— Жодної картини во славу святої церкви і її мучеників, — нарешті зітхнувши, сказав Йосип Гродський. — Консисторія має всі підстави стягнути борг за майстерню… за всі роки.

— Ви добре знаєте, брате Йосип… що грошей у мене… немає, — важко вимовив Олекса.

Гродський скрушно розвів руками.

— За вами борг. Святий борг!

І подав знак служкам. Ті швидко розійшлися по майстерні і, підставляючи стільці й табуретки, почали знімати із стін картини.

Секретар владики із задоволенням відзначив, як приголомшив художника такий неймовірний кінець їхньої зустрічі, і, з незворушним виразом обличчя перебираючи чотки, перевів погляд за вікно, де в легенькому серпанку велично височів собор святого Юра…

Біля входу нечутно з’явилась Ганна, тихо ойкнула, побачивши, що картини її чоловіка звалено на підлозі, очі її стали незрячими, і світло відбилося в них, мов у чистому джерелі. Вона пройшла повз Йосипа Гродського, не звернувши уваги, що той простягнув їй руку для поцілунку, провела долонею по рамі з полотном, яку тримав застиглий від подиву служка.

— Ганно, голубонько… — ласкаво покликав Олекса.

Вона повернулась на рідний голоо і, стримуючи напади кашлю, пішла назустріч чоловікові, ніжно пригорнулась до нього й ледь чутно заспівала:

На смерічку сіли,

Ще й такі щасливі…

Олекса стиснув тендітні плечі дружини і, відчуваючи, як здригається все її тіло, вторував, немов заклинання:

На смерічку вони сіли,

Та й гніздечко звили…

Ганна простогнала, закашлялась, схопилася за груди і, слабо скрикнувши, відкинулася назад…

Дзвонили до вечірні.

Парадними сходами собору святого Юра піднімалися Йосип Гродський і Беркут. Секретар владики неголосно говорив:

— У місті з’явилися листівки з ленінським “Декретом про мир”. Люди збуджені. Священики й церковні старости повідомили, що Іван Варгун і його люди готують демонстрацію на підтримку російських більшовиків…

— Якщо я вас правильно зрозумів, брате Йосип… — поштиво почав Беркут.

— Запам’ятайте, Беркут, — застеріг Гродський, — вбивство вожаків під час мирної процесії може привести до революції. Але… якщо серед цього наброду з’явиться два-три фанатики…

Секретар владики взяв проводиря бойовиків під руку і заговорив майже пошепки.

Бамкання дзвонів, що закликали парафіян до вечірньої відправи, різко урвалось.

Гомін демонстрації і тисячоголосий спів “Вічного революціонера” заглушив усі сторонні звуки. На вулицях Львова юрби людей зливались у колону, перші лави якої вже вийшли на ратушну площу.

У мирному поході було багато жінок, дітей, інвалідів у полинялій солдатській формі… На чолі колони, поряд з робітником, який міцно тримав червоний прапор, йшов Іван Варгун.

З тротуарів, ховаючи очі в тіні парасольок, вуалей і крислатих капелюхів, злякано, вороже, презирливо дивились на львівський люд багаті городяни. З-за їхніх спин виринули Беркут, Диман і Войнарович, затесалися в юрбу й почали непомітно пробиратись до будинків на протилежному боці.

Роман встигав прочитувати нерівні написи на полотнищах — “Поверніть з окопів наших синів!”, “Миру, хліба!” Хорунжий стояв край тротуару, демонстранти мало не зачіпали його плечима; юнак не відступав до парасольок та фетрових капелюхів, але не наважувався й ступити крок уперед, єдиний крок уперед…

Роман уже помітив, як від колони відокремилось три чоловіки — він упізнав Беркута, Димана і Войнаровича. Бойовики ковзнули вздовж стіни будинку й сховалися в під’їзді.

“Я не сумнівався: австрійські власті і їхні однодумці з собору святого Юра підуть на все заради впокорення західних українців. Проте я не міг навіть уявити собі, яке страшне завдання одержали Беркут і його люди…”

З околиць долетіли фабричні гудки, здавалося, земля двигтить від потужної ходи тисяч людей, які дедалі чіткіше карбували крок під спів революційного гімну. Полум’яні слова “Вічного революціонера” згуртували людей перед тяжкими випробуваннями.

Бойовики вибили двері на горище і, натикаючись на старий мотлох, пробралися до слухового вікна.

На тротуарі Роман знову занепокоєно озирнувся на під’їзд, у якому зникли Беркут і його поплічники.

Димак розчинив слухове вікно, в глибині горища пролунав тріск, посипались шибки — Войнарович рвонув забиту раму ще одного вікна.

Зненацька, заглушуючи гомін з площі, пролунав голос:

— Чого ви тут?

З напівтемряви вийшов Роман.

Бойовики насторожено випростались. Беркут похмуро подивився на юнака і відвернувся до вікна, й далі стежачи за площею.

— Ти чув наказ комендатури: на випадок заворушень… — нарешті опам’ятався Диман.

— Про що ти говориш! — сказав Роман. — Люди йдуть цілими сім’ями. З дітьми.

Наближаючись до хорунжого, Войнарович промовив з удаваним співчуттям:

— Наказ є наказ…

І раптом різко вдарив Романа в живіт. Юнак зігнувся з хрипким стогоном і після другого удару — Димана — впав на підлогу. Бойовики потягли його до балки з поперечкою — на кшталт хреста.

В колоні демонстрантів почулися тривожні вигуки: шлях заступили австрійські солдати і кінна жандармерія…

Роман звивався на балці, силкуючись розірвати пута, його руки були розведені вбік і прикручені ременями до поперечки.

— Я попереджав вас, хорунжий, — сказав Беркут. — Не час розпускати свої почуття.

— Що ви задумали, Беркут? Що ви задумали?

У святоюрській резиденції митрополит Андрій прислухався до далекого гомону демонстрації, співу, уривчастих тривожних гудків.

— Брате Йосип, — сказав він своєму секретарю, — сповістіть пастирів: нехай сьогодні у відправі помоляться за невинно убієнних і заблуканих…

На незворушному обличчі Гродського промайнув вираз жаху. Після тривалої паузи владика, зітхнувши, промовив:

— У святому Юрі правитиму сам.

Жандармами командував австрійський полковник. Гарцюючи на коні і відстовбурчуючи вуса, він підкликав Ореста, який, випроставшись у сідлі, нервово погладжував ефес шаблі. Хорунжий підскакав до полковника, козирнув.

Демонстранти, уповільнюючи ходу, наближались до густого цепу солдатів і жандармів.

На горищі Беркут відсунувся од вікна і сказав розп’ятому на балці Роману:

— Їм попусти… Доведуть наш край до більшовизму.

Юнак рвонувся і повис на вірьовках.

— Ми зараз служимо австрійцям, — незворушно вів далі проводир бойовиків, ніби не помічаючи Романових страждань. — Та настане час…

— Неправда! — люто вигукнув юнак.

— Ви поганий українець, хорунжий.

— Це ви… не маєте національного почуття, бо позбавлені… людських почуттів!

На площі колона зупинилась. Спів поступово затих, юрба збуджено загомоніла, почулися голоси:

— Кінчайте війну!

— Миру!..

Іван Варгун підняв руку, закликаючи до спокою і тиші, потім гучно крикнув полковникові:

— Пане комендант! Народ іде вручити свої вимоги намісникові Галичини! Мир з Росією! Руки геть від Рад!

Юрбою прокотився схвальний гомін. Полковник, напружуючи голос, з сильним німецьким акцентом відповів:

— Іменем монаршого престолу — роз-зійдись!

Беркут, немовби комендантова вимога служила сигналом, повільно висунув руку з пістолетом із слухового вікна, ретельно прицілився і вистрілив.

Один з жандармів схопився за обличчя — між пальцями просочилася кров — і сповз із сідла на бруківку. В другому кінці горища вистрілив Диман. Австрійський солдат впустив гвинтівку і впав навзнак.

— Готуйсь! — різко подав команду Орест, звівся на стременах і вихопив шаблю.

Роман, почувши голос Ореста, в безсилому відчаї глянув на вікно.

Над ескадроном злетіли шаблі, солдати скинули гвинтівки.

В юрбі злякано скрикнули жінки, з перших рядів виразно долетіло:

— Це провокація!..

Орест протягло командував:

— По бунтівниках!.. Попереджувальний!..

Солдати підняли гвинтівки вище колони.

— Відставити! — втрутився полковник. — По зрадниках!..

Орест круто розвернувся в сідлі.

— Пане полковнику!

Комендант рубонув шаблею повітря.

— Вогонь!

Залп злився з криками жаху. Юрба сахнулася, на бруківці корчилися поранені, нерухомими очима втупилися в небо забиті.

— Пане полковнику! — розгублено волав Орест.

— Вогонь! — з перекошеним від люті обличчям знову рубонув повітря комендант, скинувшись у сідлі. Його кінь став дибки.

Робітник з червоним прапором захитався, його широкі груди розірвало кілька гарячих куль, від яких задиміла сорочка. Він встиг передати прапор товаришеві і впав обличчям вперед…

На площі повзали збиті з ніг люди, захищаючись руками від залпів, проклинали, благали допомогти, закривали собою дітей…

На горищі Диман тицьнув пістолетом у Романа.

— Аз ним що робити?

Беркут не відповів, тільки пронизливо глянув на юнака і став вибиратися через вікно на дах.

Войнарович підштовхнув ногою до балки старий матрац, з якого випирали пружина й солома, і кинув у нього запалений сірник. Потім підпалив купу ганчір’я і газет. Спалахнув вогонь, і дим почав швидко затягувати юнака, прив’язаного до балки з поперечкою у формі хреста. Його нестямні очі ще бачили крізь димну пелену, як бойовики, спираючись на підвіконня, вискочили на дах.

На демонстрантів ринули кіннотники. Наказ дав австрійський комендант Львова. Орест, стримуючи коня, який неспокійно переступав під ним, лишився на місці, не в силах дивитись на кривавий розгул, а тим більше — брати в ньому участь.

У підвал, куди слабо долітав шум від побоїська мирних демонстрантів, забіг робітник:

— Робітнича дружино, до бою! На площі розстрілюють демонстрантів!

Ящики із зброєю швидко спорожніли. На площі металися люди, їх доганяли жандарми, чавили копитами коней, рубали шаблями…

Вогонь розповзався по горищу, підбирався до ніг юнака. Роман судорожно дихав, ковтаючи дим… Непритомніючи, впустив голову на плече.

Зненацька біля входу на горище почулися збуджені голоси:

— Затримайте їх!

— Здається, звідси стріляли!..

З гуркотом упали зірвані із завіс двері, вбігли робітники, відсахнулись від жаркого полум’я. У густому диму хтось устиг помітити прив’язану до балки людину, кинувся у вогонь…

Двоє хлопців висунулися з вікна, вистрелили по бойовиках, що петляли по даху.

Робітник у брезентовій куртці обрізав вірьовки і ремені, підхопив Романа на руки…

Демонстранти розбігалися по вулицях і завулках, падали, чіпляючись за залізо огорож, з останніх сил били кулаками в зачинені двері і жалюзі крамниць. Чути було крики і страшні зойки і передсмертні прокляття, від яких кров холола в жилах…

З даху, ховаючись за почорнілими димарями, стріляли в ошалілу юрбу Беркутові бойовики.

Між демонстрантами і солдатами вклинилась робітнича дружина. Робітники вибивали жандармів із сідел, руйнували стрій солдатів, не даючи їм переслідувати беззахисних людей.

Орест, який усе ще не рушав з місця, побачив: з парадного одного з будинків рослий хлопець у брезентовій куртці вивів юнака, що здригався від кашлю, прихилив до високого ґанку.

— Роман?.. — упізнав свого друга Орест.

Людей біля ґанку помітив з даху Беркут. Він щось стривожено сказав Диману, і вони разом звели пістолети. Хлопець у брезентовій куртці раптом вигнувся і почав сповзати на землю. Роман розгублено подивився по боках, схопив свого рятівника за плечі і, надриваючись, потягнув за ріг будинку…

Робітнича дружина відступала, прикриваючи останніх демонстрантів, які металися по вулицях і дворах.

— Відходьте! — відстрілюючись, голосно наказав Іван Варгун. — Відходьте!.. Всі до майстерень!

Ступивши крок за чавунну огорожу, Варгун наткнувся на Романа, який, хитаючись від неймовірного напруження, тягнув на собі рослого робітника.

— Пан хорунжий?.. — здивувався Іван.

Підштовхнувши Романа до робітників, які зняли з нього непосильну ношу, він лишився біля огорожі, щоб затримати жандармів…

Призахідне небо наповнило Олексину майстерню тривожними, червонястими сутінками. Біля крісла, де накритий пледом напівлежав художник, схилилася до столика з ліками жінка. Тихо задзвеніла чашка.

Олекса розплющив очі, невидюче вдивився в темний силует.

За вікном було чути далекі постріли.

— Ганна…

— Я — Ксеня, пане художник.

— Ксеня?.. — слабо ворухнулися губи Олекси.

— На цвинтарі вам стало зле, — жалісливо говорила жінка і, наливши із слоїка, розвела ліки водою. — І товариш Варгун попросив доглянути за вами.

До художника повільно верталася пам’ять, а разом з пам’яттю відчуття страшної, непоправної біди…

— Ганна…

Ксеня квапливо подала чашку з ліками.

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу.

Художник млявим жестом відвів чашку.

— Дякую… вам.

— Нема за що… Я самотня. Чоловіка вбили в п’ятнадцятому.

Після тривалої паузи Олекса тихо спитав:

— На фронті… вбили?

— Єгора? — Ксенині очі немов застигли, потім у них з’явилися сльози. — Ні… У Львові, на площі… з даху… Росіянин він був, козак…

Досадуючи, що розплакалася біля людини, котра сама недавно пережила нещастя, Ксеня метушливо піднесла ліки до губів художника, благально сказала:

— Випийте, пане Олексо. Дуже прошу вас…

Звуки пострілів то затихали, то раптом лунали десь дуже близько.

Олекса випив ліки, повернув чашку, покосився на вікно.

— Стріляли… чи мені здалося?

— Ви й отямились через цю стрілянину, — ’Теж прислухалась Ксеня. Видно, людей убивають… десь біля майстерень.

У кав’ярні “Атлас”, у дальній кімнаті, де містився штаб бойовиків, Беркут зробив на карті якісь позначки, похмуро глянув на Стефу.

— Ну що, надумала?

— А якщо там Роман?

Беркут нервово пройшовся по кімнаті, холодно зауважив:

— Хто любить — повірить чому завгодно. Ви, здається, збиралися з ним під вінець?

— Збирались! — ледь чутно прошепотіла дівчина.

— Не чую, — з усмішкою примружився Беркут.

— Збирались! — злісно вигукнула Стефа. — Вам яке діло?

Проводир бойовиків схилився над столом, з удаваною стриманістю сказав:

— Роман — зрадник. Як розуміти твою відмову?

Стефа довго мовчала.

З міських вулиць виразно долинали постріли. Беркут нетерпляче вистукував пальцями по столу.

— Коли йти? — нарешті тихо запитала дівчина.

Австрійські солдати і бойовики атакували механічні майстерні, куди відступила робітнича дружина.

Кулі щербатили стару будівлю, вдрузки розносили закіптюжені шибки.

З майстерень відповідали нечастим, прицільним вогнем. У дворі оглушливо вибухнула ручна бомба.

Протиснувшись між дерев’яними прибудовами, Стефа в одязі робітниці перебігла до глухої стіни з тильного боку будинку. Неподалік від неї, над купою битої цегли, в отіні темніло провалля з нерівними контурами.

Біля прибудов почулась обережна хода. З несподіванки Стефа втиснулась у нерівне каміння, але швидко опанувала себе і сміливо вийшла назустріч людям, які вже з’явились перед будинком. Вони з двох боків тримали довгі і, певне, важкі скрині. Ті, що йшли попереду, зупинились біля Стефи.

— Дякуємо, голубонько, що зустріла, — сказав один з них по-польськи. — Куди йти?

Дівчина якусь мить вагалась, потім показала на темне провалля. Польські робітники, спотикаючись у темноті, почали видиратись на купу цегли. Разом з ними, підтримуючи скриню, яку ледве несли двоє молоденьких поляків, у будівлю проникла Стефа.

Майстерні були сповнені гуркотом, гучними голосами і стогоном. У кімнаті без вікон робітники зірвали кришки з довгих скринь, швидко розібрали гвинтівки і патрони. На Стефу ніхто не звертав уваги.

У кімнату зайшов Іван Варгун, голова його була невміло перев’язана. Він стиснув долонями скроні, опустився на табурет. До Варгуна заквапилася літня робітниця.

— Все тобі ніколи, Іване. Давай перев’яжу як слід. — І вона заходилась розмотувати посірілий від пилу і кіптяви косо накладений бинт.

Стефа, яка при появі Варгуна відступила в нішу біля входу, чула, як він уривчасто — від втоми і болю — казав робітниці:

— Наша кров, Марічко… впаде на тих, хто заступає нам шлях до революційної Росії…

Мимо Стефи пробіг хлопець, на ходу клацаючи затвором гвинтівки. Дівчина з обавою висунулася з ніші. По кімнаті були розкидані ящики, дошки, стріляні гільзи… Над Іваном клопоталася з бинтами Марічка.

Шум стрілянини заглушив Стефину ходу.

— Іване Варгун…

Іван різко обернувся. Стефа істерично вигукнула:

— Не дивись мені в очі!

Вона натиснула гачок, але сильний удар у лікоть підкинув її руку-і куля вдарила у стелю. Наступної миті від гострого болю в кисті вона випустила пістолет і, зойкнувши, відсахнулась. Перед нею стояв Роман.

По площі, де розстріляли демонстрантів, з сумним співом ходили черниці з ліхтарями і госпітальними сумками, нахилялись до тих, хто ще дихав… Городяни скорботно розшукували близьких, чути було тихий плач і стогони.

Олекса в супроводі Ксені вийшов на площу і, не витримавши потрясіння, похитнувся.

— Казала ж… кволий ви, пане художник, — плачучи, сказала жінка і зі страхом притиснулась до його плеча.

— Кволий, Ксеню, кволий… Втовкмачував нам Іван, втовкмачував… а ми, як ті дурні немовлята, поки нас пикою в сукровицю…

— Помрете… Що я тоді скажу?

— Ні, ні, Ксеню. Я не помру. Не можна.

Запаленими очима Орест стежив за полковником, який вистрибом ходив перед ним.

За високим кам’яним парканом у дворі механічних майстерень тривав штурм будинку.

Нарешті Орест наважився.

— Пане полковнику!

Комендант зупинився, звернувши увагу на незвичну, схвильовану інтонацію офіцера.

— Слухаю, сотнику.

— Прошу пробачення… Я ненавиджу більшовиків, проте… мені не зрозуміло, чому ви допустили вбивство простих, беззахисних людей!

Полковник роздратовано засовав жорсткими вусами.

— Чим менше лишиться цього смердючого бидла, сотнику… тим краще!

Підгорнувши під себе ноги і впершись лобом у стіну, в кімнаті без вікон сидів Роман. Почувши біля себе кроки, скосив очі на того, хто ввійшов.

На юнака мовчки дивився Іван Варгун.

— Стефа не ворог, Іване… Вона повірила владиці і Беркуту, — з тихим сумом промовив Роман, — Я знаю, що таке… сліпа віра.

Варгун опустився поруч з ним.

— Чому ти раніше не прийшов до нас? — Він прислухався до вибуху, від якого в кімнаті посипалася штукатурка. — Тепер ти бачиш, скільки горя і крові коштують народу… таємниці святого Юра.

Роман відхилився від стіни.

— Я сам хотів знайти архіви. Слухай-но, Іване… Відпусти мене! Про криївку знають тільки Беркут і Диман.

— Ні, Романе. Це ж певна смерть.

— Я зможу, в мені зараз така сила! Така ненависть! — Роман щосили вдарив кулаком по стіні. — Тільки дай мені глянути на неї. Благаю. Тільки глянути!

Роман відчинив двері в темну кімнату, вікна в якій були забиті дошками. На низенькому широкому підвіконні сиділа Стефа. Вона із спокійним сумом подивилась на юнака — і відвернулась…

Австрійські солдати і бойовики піднялися з-за кущів і, невпинно стріляючи, пішли в атаку. Попереду цепу з опущеним пістолетом ішов Орест.

З вікон майстерень відкрили вогонь у відповідь.

Орест раптом зупинився, впустив пістолет, упав навколішки і повалився набік.

Стефу неначе щось підштовхнуло зсередини, вона тривожно звелась на ноги, прислухалась до шаленої стрілянини за глухо забитим вікном.

Орест поворухнувся, з хрипом спробував підвестись, чіпляючись за дерево. З останніх сил видихнув:

— Романе!..

Стефа метнулась до вікна… відчайдушно рвонула дошки…

— Романе!.. — знову долинув голос її брата.

Дошки не піддавались.

Дівчина не втрималась на підвіконні, впала… і знову кинулась до вікна.

— Оресте!

Орест привалився до дерева, стражденні очі його ковзнули по верхівках акацій, рука повільно сповзла з грудей, відкриваючи на мундирі вологі багрові розводи і рвану дірочку…

З-за афішної тумби Роман спостерігав бойовика, який, насвистуючи, ходив перед кав’ярнею “Атлас”.

Дочекавшись, коли вартовий ненадовго сховався за рогом, Роман блискавкою метнувся до кав’ярні, мить постояв — і шаснув у прочинені двері.

Вартовий зупинився, оглянув безлюдну вулицю, вхід в “Атлас”, над яким погойдувався жовтуватий ліхтар, і, заспокоївшись, насвистував собі далі.

У кав’ярні було темно й пусто. Роман, завмираючи на кожному кроці, скрадливою тінню перетнув більярдну…

З дальніх кімнат долинав невиразний гомін.

Роман зачепив у барі стілець, насторожено постояв, потім звів запобіжник пістолета і вийшов у коридор. Він не помітив, що позаду, пригнувшись за стойкою, стежив за ним Семен.

Перед входом у штаб бойовиків Роман відхилився за виступ у стіні.

В штабній кімнаті Диман сердито виговорював Зенонові:

— Сволота! Загони виїхали з сіл ще опівдні! Тобі доручили зв’язок. Куди ти їх послав?

— Друже Диман, я…

— Ми тут захлинаємось у крові, а ти!.. Вб’ю, як пса, коли вернешся без загонів!

Зенон круто розвернувся, люто кулаком розчинив двері, швидко пройшов повз Романа. Коли його кроки затихли, Роман вбіг у штаб.

— Ані руш, Диман!

Цієї миті ззаду на хорунжого накинувся Семен, викручуючи йому руки.

У більярдній Зенон різко повернув голову на здушений зойк із штабної кімнати…

Семен штовхнув обеззброєного Романа на стілець.

— Хто до нас завітав! — щиро здивувався Диман.

На стіні задзвонив телефон.

— “Атлас” слухає, -зняв трубку Диман. — Авто вже вийшло?.. Добре.

Він вернувся до столу і підняв пістолет.

— Як бачиш, друже Роман… панькатися з тобою ніколи.

Біля дверей почувся спокійний голос:

— Кидай зброю, Диман!

Диман розкрив долоню, немов пістолет раптом обпік йому пальці.

— І ти, Семене, — провадив далі спокійний голос.

Бойовики підняли руки і ошелешено вирячились на Зенона, який, тримаючи їх під прицілом, заходив до кімнати.

Першим опам’ятався Диман.

— Паскуда!.. Тепер ясно, куди ділися загони.

Зенон усміхнувся Романові. Той уже встиг заволодіти зброєю Димана і своєю власною.

— Правильно, Диман, — сказав Зенон. — Я їх відіслав назад.

Семен блискавичним рухом вихопив з рукава фінку, заніс над Зеноном… і звалився від сильного удару рукояткою пістолета.

Зенон і Роман вивели Димана з кав’ярні. Вартовий випростався і доповів:

— Все гаразд, друже Диман.

Зиркнувши на своїх супроводжуючих, які, засунувши руки в кишені, впритул ішли за ним, Диман процідив:

— Ідіот…

Вартовий ображено провів їх поглядом. На вулиці вже чекала машина, про яку Димана повідомили по телефону.

Зенон відчинив дверцята, неголосно сказав водієві:

— А ти, хлопче, давай додому. — І помітивши, що той здивовано озирнувся на Димана, який сів з Романом на заднє сидіння, поквапив: — Швидше, швидше!

Хлопець виліз з автомобіля і розгублено стояв на тротуарі, поки машина з Зеноном за кермом не зникла за поворотом.

За вікном мелькали поодинокі тьмяні ліхтарі.

В машині мовчали.

Нарешті Роман тихо промовив:

— Диман… архіви!

Бойовик, немов чекав цього запитання, навалився на дверцята, смикнув ручку. Юнак пістолетом надавив йому на горло.

— Нас цікавлять архіви! Диман обм’як і прохрипів:

— Навіть не уявляю, де їх заховали… Беркут сам готував криївку.

На кладовищі Зенон загальмував біля багатої усипальниці: за масивною огорожею, під кам’яною аркою, у величній позі лежала мармурова фігура якогось кардинала.

Зенон вийшов з автомобіля, відчинив дверцята біля Димана.

— Ану… виходь!

— Ні… Ні! — запанікував бойовик, упираючись в сидіння.

Зенон витягнув Димана, швиргонув його на огорожу. Диман відповз до усипальниці.

— Не знаю!.. Я нічого не знаю!.. Сволота! Зрадники!

Він зі страхом втиснувся спиною в темний постамент, чекаючи пострілу, судорожно випростався і зазирнув під арку, ніби шукав там порятунку. Його лице раптом перекосила гримаса жаху: просто перед його очима, зовсім близько, холодно відсвічувало мармуром обличчя високопоставленого покійника… Диман сповз з усипальниці кардинала, уткнувся головою в ріденькі кущики біля огорожі:

— Відвезіть мене звідси!

— Диман, де сховано архіви? — стомлено нагадав Роман.

— Тільки відвезіть мене…

У кав’ярні “Атлас” Семен, стогнучи, тягнувся до телефону, який безперервно дзвонив. З-під чуприни бойовика на обличчя і шию спливали струмочки крові.

Його пальці торкнулись трубки, він трохи звівся на колінах— і впав, затискаючи в руці шнур. Сів на підлогу, привалившись до стіни, підніс трубку до вуха.

— Якого біса не відповідаєте? Де Диман? — долетіло здаля.

— Його… відвезли… — прохрипів Семен запеченими губами.

— Хто відвіз? Куди? Ти що — п’яний? — загорлали з трубки.

— Хорунжий Роман… і Зенон.

— Роман?.. Хто говорить? Ти, Семене?

— Я… Друже Беркут… Вони провалили мені голову…

— І Зенон з ним? Чорт!.. Куди, куди відвезли?

— Н-не знаю… я…

— Про що вони говорили?

— Друже Беркут… я… нічого не пам’ятаю…

— Семене, вони питали Димана про архіви? Семене!

Трубка загойдалася на шнурі.

Семен знепритомнів.

У штабній кімнаті деренчливо звучало:

— Семене! Семене! Згадай, Семене!..

Роман і Зенон один за одним пробігли між колонами великого залу, освітленого місяцем…

За головним вівтарем хорунжий з ліхтарем у руці почав обстежувати підлогу.

Зенон, поклавши перед собою пістолет і капелюх, сів на східець.

Колодочкою ножа Роман обстукував плити…

У нішах залу поблискувала бронза скульптур, лики святих були незворушні й загадкові…

Одна з плит раптом відізвалась під колодочкою незвичним звуком. Юнак стукнув ще раз, потім лезом ножа провів по цементному шву…

Зенон озирнувся на різкий скрегіт.

Хорунжий трохи підняв плиту й відвалив її вбік.

— Зеноне!..

Роман нахилився над криївкою і витягнув металеву скриню з архівами його преосвященства. Знову нахилився…

Згинаючись під тягарем скринь, вони вибігли на дорогу, де стояв автомобіль. На задньому сидінні корчився зв’язаний, з кляпом у роті, Диман. Бойовик, дико застогнавши, сахнувся — йому під ноги і на сидіння Роман і Зенон скидали скрині…

Звідкілясь долетів шум коліс, став швидко наростати.

З лісу вискочила бричка і круто звернула до монастиря, біля якого Зенон марно намагався завести машину.

— Ось вони! — істерично загорлав Войнарович і щосили стьобнув коней.

— Швидше! — вхопився за краї брички Беркут. — Жени, жени! — Швидше, шляк би тебе трафив! Швидше!

Машина не заводилась. Бричка стрімко наближалась. Зенон спокійно сказав хорунжому.

— Романе, підштовхни.

Юнак зіскочив із східців, вперся плечем у машину. Беркут, поклавши пістолет на згин ліктя, посилав кулю за кулею.

Мотор нарешті запрацював. Пробігши за автомобілем кілька кроків, Роман на ходу скочив у нього. Машина набирала швидкість.

Заміська дорога петляла серед пагорбів. Бричка не відставала, коні хрипіли, розбризкуючи піну. Стріляв Беркут.

Роман відстрілювався з вікна, потім, ледве втримуючись на поворотах, відчинив дверцята, став на підніжку, старанно прицілився і кілька разів натиснув на гачок… Войнарович сіпнувся, випустив віжки, бричку підкинуло на вибоїні — і бойовик, підминаючи траву, покотився з високого насипу.

Бричку занесло, швиргонуло на товсті дерева, що росли вздовж дороги. Почувся тріск, несамовитий крик…

Стефа зіскочила з воза і, нетерпляче вдивляючись у численні пагорби, швидко пішла попереду, ніби її підганяв Романів голос:

“…Я довго не міг збагнути, Стефо, чому ти покинула батьківщину… Зневірилася, розгубилась у вирі подій, які закрутили… що й не встоїш…”

Дівчина, зітхнувши, йшла чимраз швидше.

“Сьогодні весна двадцять третього… Нелегкими для мене були всі ці роки боротьби за Радянську владу в Росії і на Україні. Певен, у твою далечінь надійшла звістка про створення Країни Рад. Віднині наші мрії про визволення західних українців неодмінно здійсняться, Стефо…”

Возій з подивом побачив, що його дивна пасажирка, широко розкинувши руки, раптом закружляла на дорозі.

А Стефа чула:

“…Вертайся, кохана моя, із своєї далечі!”