Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

І

— Не подобається мені все це, — сказав я вголос.

— Іди в лісники, — відгукнувся Паттег, умощуючись зручніше. — На свіжому повітрі, і ніяких тобі вахт.

— Повернемося на Землю — піду.

— От і добре. — Володя звично обвів поглядом екран.

А що там побачиш? Пітьма пекельна, тільки ледь світяться крізь скупчення космічного пилу бліді зірки.

У лісники я, мабуть, не піду, а зберу після повернення всю свою сім’ю — і гайнемо в Карелію. Чи ще кудись, тільки щоб неодмінно ліс, мох і прозоре озерце. Таке тихе, щоб ясної ночі у ньому пливла, відміряючи нескінченний шлях, уся зоряна безмежність…

Корабель-розвідник “Вайгач” летить по самісінькому краю Вугільного Мішка — там, де космічний пил ще не дуже заважає роботі локаторів. Час від часу короткі спалахи і м’які поштовхи сповіщають про роботу маневрових двигунів, що втримують корабель на складній криволінійній траєкторії.

Далеко від нас, підтримуючи стрій, майже на межі чутливості приладів, у такій же пітьмі летять ще чотири кораблі. Крім нашої, ще чотири таких п’ятірки облітають, кожна в своєму секторі, Вугільний Мішок. Постійного зв’язку з ними немає — пил заглушує сигнали, але я знаю, Що вони так само методично і терпляче прочісують простір. Не дуже-то густа мережа для такого великого виру… Мабуть, тільки тут, у космосі, розумієш, наскільки ми ще бідні й слабкі. І самі собі додаємо роботи. Якщо самі, звичайно.

— Вельмишановний Володимире Паттег, — починаю я, підвівшись з крісла й зайнявши третю танцювальну позицію, — будьте ласкаві відповісти на запитання, яке хвилює вісім мільярдів глядачів…

— Хоч немовлят пожалій, у глядачі не записуй, — просить Володя.

— Вісім, вісім, — наполягаю я. — То ви готові відповідати?

— Давай.

— Як ви гадаєте, Небезпечний Об’єкт, що розшукується Патрульною службою, земного походження?

— Земного.

— Дозвольте взнати, на чому грунтується ваша впевненість? Чому цей об’єкт, чи, як його називають патрульні, “Ангел смерті” не може бути створений іншим і, можливо, вищим розумом.

— Вищий розум — добрий. І чим він вищий-тим добріший.

І в цій заяві — весь Паттег.

Ми баражували в секторі восьму добу. Чергували по змінах і побалакати вдавалося тільки на стику вахт. Зараз ось із Володею, єдиним в екіпажі професійним патрульним, а через дванадцять годин, коли я висплюсь і проведу щоденне технічне обслуговування механізмів корабля, — з товаришем Тхангом, планетологом і давнім моїм приятелем.

Раз на три доби ми перемовляємося з найближчою ескадрою, використовуючи транслятори, завчасно, ще до нас поставлені по периметру Мішка. Вахта, сон, вахта — і так буде до того дня, поки наша п’ятірка не повернеться в Систему і всі ми, крім патрульних, не займемося своєю справжньою роботою. А на зміну нам у патруль прийдуть інші, теж цілком цивільні і майже силоміць відірвані від роботи. Скільки це триватиме, ніхто не знає, хоч уже з’ясовано, що Небезпечний Об’єкт заховався саме тут, у Мішку, і будь-якої миті треба бути готовим до зустрічі.

— Володю, а чому його називають “Ангел”? Адже ангел — це щось добре, світле?

— “Ангел смерті”. Це вже зовсім інше. Та й не патруль його так моторошно обізвав. Просто був такий військовий корабель. Він пропав безвісти, а потім з’явився Об’єкт.

— Хіба тільки “Ангел” пропав безвісти?

Що-що, а це я, на жаль, знаю. Кораблі замовкали і розчинялися в просторі. Інколи автоматика пересилала до найближчого маяка аварійні повідомлення, часом нічний спалах та обрив зв’язку підбивали підсумок польоту, а іноді не було нічого: мовчання, мовчання, мовчання…

— Порахували… Траєкторія входу, виходу… об’єктивний контроль: маса, прискорення. Схоже на “Ангел”. Однак це все неточно.

— Мало параметрів?

— Ні. Дані про “Ангела” неточні.

— Заводська документація?

— Її немає.

— Чому?

— “Ангел” будували як бойовий корабель. Документацію знищили.

— Хто?

— Ті, що збудували “Ангел”. Натиснули кнопку — і все… Їх судили.

— За це?

— Ні. Там інших провинностей вистачило. А потім вони вмерли. Це ж півстоліття тому було. Не додумалися розпитати їх як слід. Хоча, мабуть, розпитували. Тільки вони не сказали. Та й час тоді гарячий був-скільки клопотів із супутниками, літаючими платформами, базами, складами…

Ні Паттег, ні я, ні будь-хто інший не любили згадувати ту епоху. Мені здається, що то були роки загального безумства, що Земля на початку двадцятого сторіччя попала в таємничу хмару космічного пилу, зараженого спорами агресії. І люди переплутали добро і зло, світло й пітьму, кинулися віддавати свої сили, талант, життя, за те, щоб завтра ставало ще гірше, ще страшніше, ще нестерпніше “Жити. Безумці забирали хліб у голодних, одяг — у змерзлих, ліки — у хворих, виснажували земні надра і отруювали річки. І віддавали все, що могли видурити, вкрасти, відібрати, безсонним заводам, які виробляли машини для вбивства людей.

Згодом, звичайно, мені пояснили на уроках історії, наскільки вигідна окремим групам осіб гонка озброєнь, і що таке класова боротьба, і що таке воєнно-промисловий комплекс. Але, мабуть, до кінця я так і не зрозумів, як це: вигода за рахунок інших і за рахунок майбутнього.

Мені здається, що цього вже ніхто по-справжньому не розуміє. Нині Земля має інші клопоти… Тепер головне завдання кораблів-розвідників, в тому числі й нашого “Вайгача”, — шукати світи, де зможуть жити люди. Однак спершу треба остаточно розквитатися з минулим-знайти Небезпечний Об’єкт.

Бо перший важкий зореліт, посланий у систему Бетельгейзе, раптово атакували і розстріляли, тільки мертвий, понівечений, оплавлений метал випадково засікли і впізнали розвідники на балістичній траєкторії, за два парсеки від Системи.

І другий важкий зореліт був атакований і наполовину зруйнований і лише через два роки дістався Трансплутону на малому планетарному ході. Живими лишилися тільки троє.

Тоді й народилася назва — Небезпечний Об’єкт, тоді й мобілізували всіх, хто мав підготовку пілотів, у патруль. Ми прочісували космос, розшукуючи Об’єкт, який не відповідає на запити, зухвало маневрує, раптово атакує і потім безслідно зникає.

За півтора десятиріччя зробили багато чого. Нарешті занесли до лоцій усі метеоритні й пилові потоки, виловили тисячі мертвих безпілотних зондів, знайшли навіть три чужих автомати — вчені й досі сперечаються, з якої системи вони залетіли.

А Об’єкт був невловимий. Проте, судячи з усього, ми скоро доберемось і до нього. Те, що відбувається зараз, схоліє на полювання: звіра облягли. Кільце патрулів стягувалося довкола Вугільного Мішка.

Ймовірність перебування Небезпечного Об’єкта саме тут була така велика, що майже весь розвідувальний флот і весь патруль кинули на облаву, йому не вислизнути.

— Гаразд, Володю, піду-но я спати.

— Йди, — не обертаючись, озвався Паттег, — виспись про запас.

Щось у його тоні змусило мене насторожитись. Я подивився на скам’янілу, напружену спину Паттега, який раптом рвучко подався до одного з екранів і завмер. Кілька неяскравих зелених зірок висвітилось і зникло в матовій чорноті оптики…

— Все спокійно? І справді можна спати?

— Навіть треба. Ти… ти, мабуть, незабаром будеш потрібен мені.

— Щось бачиш?

Паттег мовчки кивнув. І повторив з притиском:

— Іди виспись добряче.

ІІ

— Здрастуйтеярадий, — в одне слово сказав Тханг, коли я увійшов до рубки.

Майже нічого не змінилося за ті дев’ять годин, поки я спав і обслуговував механізми. Тільки в другому пілотському кріслі поруч з Паттегом сидів дуже серйозний товариш Тханг, світилося табло ескадри і на темному екрані локатора палала маленька цяточка.

— Привіт. А ти чому не спиш? — запитав я у Володі.

Паттег тільки хмикнув. А товариш Тханг люб’язно пояснив:

— Він уже відпочивав дві години. Більше не хоче. Всі патрульні вже на вахті.

— Скоро він нас помітить, — сказав Паттег.

— Чому скоро? А зараз?

— У нас нові локатори. Таких ще ні в кого не було, — озвався Тханг.

— А якщо це чужий?

— Добре, якщо чужий. Але я не певен, що ця штука — Паттег кивнув на пульт управління локаторами, — їх взагалі бачить.

Про це ми ніколи не говорили. Ні, чужі — не заборонена тема, регулярно йдуть диспути і публікації, особливо про палеоконтакти, неодноразово фіксувалися сліди розумної діяльності навіть у Системі, але вважати, що наші локатори не бачать чужих — дуже дивно. Наша техніка…

— Мабуть, у них інші принципи. Не на тих полях…

— Ти хотів сказати — частотах?

— Товариш Паттег сказав: полях. І не обмовився. Полях, зв’язках. Дивно, що їх взагалі ось бачив. Якийсь побічний ефект, мабуть.

Ну, Паттег, ну, мислитель! Всю еру Гагаріна людство шукає чужих! А їх, виявляється, навіть побачити не можна.

— Я гадаю, — старанно будував фразу Тханг, — я вважаю, що нам дуже пощастило б, якби це був чужий.

Якщо це Об’єкт, нам теж дуже пощастило. Пощастило тому, що нас тут — ескадра, і все це кораблі розвідки, спеціально підготовлені до будь-яких сюрпризів, тому що ми засікли його раніше, вистежили нарешті. Я відчув азарт.

Об’ємний дисплей штурманської машини показував наші маневри. Кораблі перебудувались, утворивши немовби піраміду, у вершині якої — Об’єкт і наш “Вайгач”. Нас виводять на атаку? Потім кораблі розійшлись, охоплюючи Об’єкт з флангів, але протистояння Об’єкт — “Вайгач” збереглося.

— Почув, — прошепотів Паттег і поклав руки на штурвал.

Цяточка на екрані лишилася нерухомою, а поряд побіг стовпчик цифр: зміна курсу Об’єкта і відносна швидкість. Прискорення… Ого! Сім “же”!

Ще кілька хвилин ми стежили за показаннями телеметрії. Нарешті Паттег сказав:

— А він і не думає тікати.

Задоволення, та що там — торжество прозвучало в його репліці. Мисливець вистежив дичину? Воїн рветься до бою?

Я часто думав про те, хто й чого йде в патруль, у цю останню організацію землян, створену спеціально для того, щоб вистежувати і знищувати ворога. Трошки хлопчачого самозамилування помічав я в тому, як чепуристо носили вони свою гарну сріблясту форму, тренували витривалість і спостережливість, вигострювали специфічний жаргон.

Проте, навряд чи можна вважати хлоп’яцтвом те, що заяви і навіть вимоги про зарахування до патруля надійшли від чверті землян відповідного віку. Півмільярда заяв на двадцять тисяч штатних місць. Справляє враження. І ще: з патруля не йдуть. Не було ще такого випадку, хоч здебільшого вахти патруля — це досить-таки нудна робота. І тільки тепер я зрозумів, яку хвилину виношують у душі патрульні.

— Це, часом, не наш корабель?

— Ні. Автовідповідач не реагує, та й нема в цьому секторі наших бортів, — сказав Тханг.

— А може, все-таки чужі? Ти що, Володю, не віриш у чужих?

Тханг обережно зауважив:

— Товариш Паттег ніколи не казав, що чужих немає. Ще б він це казав! Від кого ж, як не від патрульних, ідуть всі ці казочки про Срібних Дівчат, Риб і Чайок, яких бачили і в відкритому космосі, й біля Трансплутону, і навіть у Системі!

— Чужі, звичайно, є. Але контакту немає.

— Поки що немає.

— Це “поки що” — надовго.

Засвітився ще один екран — почала працювати ближня електромагнітна локація. “Вайгач” зближався з Об’єктом…

Крісла затремтіли, зітхнули амортизатори: Паттег починав маневр. Я не встиг запитати, що ж далі. Потрійне, а потім навіть не знаю яке перевантаження втиснуло мене в крісло… Струшуючи все тіло корабля, надривалися в божевільному реві двигуни. Це тривало довго і скінчилось якось одразу. Я глянув на дисплей: загальний стрій кораблів не порушено, Об’єкт, як і раніше, в центрі піраміди, тільки “Вайгач” уже не мчить назустріч, а висить нерухомо (у відносних координатах), на незмінній і порівняно невеликій відстані.

Паттег вийшов на зв’язок:

— Я — “Вайгач”. Зазнав ракетної атаки з боку невідомого об’єкта. Ракета класу “корабель — корабель”, площа відбиття 0,6, швидкість 18, самонаведення.

— Який заряд? Які пошкодження? — ожили переговорні пристрої.

— Пошкоджень немає. Маневром спалив ракету в струмені маршового двигуна. Заряд, як видно, плутоній, — Паттег кинув короткий погляд на екран експрес-спектрографа.

Тханг витер кров із закушеної губи і твердо сказав:

— Це Небезпечний Об’єкт. Слід негайно знищити.

Знищити, ясна річ, що ж іще з ним робити? Але гразери в такому пилу малоефективні, і взагалі малоефективні, якщо там немає нічого живого. Якщо немає.

Я ввімкнув оптичну систему. Кілька секунд, поки машина відшукувала Об’єкт і виставляла максимальне збільшення, нічого не було видно. Та ось у перехресті координатної сітки застигла маленька смужка, що ледве вирізнялася на фоні матової чорноти Вугільного Мішка. Спробуй розбери, чи це наш старий земний бойовий корабель “Ангел”, чи щось зовсім інше.

— Гразери? Протиметеоритні гармати? — запитував інтерком Володя.

Ні, так не можна. Вони вже все вирішили — знищити, спалити, стерти на радіоактивний пил…

І тут я подумки накинувся на себе. Альтруїст! Тебе щойно мало не пристрелили. І півтора десятка літ цей уламок минулого чинить розбої в просторі. Та й взагалі, що ти знаєш про все це? Ти — рекрут у патрулі. Твоє діло — служити і мовчати. Там не один десяток розумних голів розбирався. І я сказав:

— Ні, так не можна.

Не можна — інакше навіщо посилати в патруль нас, людей? Послати автомати чистити космос, наштампувати сотні тисяч космічних двірників — нехай прочісують простір, знищують і розпилюють усе, що не відповідає на пароль.

Паттег різко відвернувся від пульта і з цікавістю втупив очі в мене. І я зрозумів, що він усю вахту підсвідомо чекав від мене сюрпризів. Паттег тихо спитав:

— Ти певен, що ми ухилимося від повторної атаки?

Дивна думка не полишала мене. Настільки дивна, що я навіть не наважувався додумати її до кінця. Тільки сказав:

— Поки ми нерухомі, повторної атаки не буде.

— Чому ж?

— Для автомата нерухомі об’єкти не є ціллю.

— Чому ви так упевнені, вибачте? — запитав мініатюрний Тханг.

— Можливо… — Паттег задумливо похитав головою. — Інакше він смалив би по всіх маяках, станціях, перепало б і Трансплутону.

— Він? Ти, як я розумію, говориш про Небезпечний Об’єкт. А це… — я кивнув на екрани, — ми не знаємо поки що, з ким маємо справу.

Всі мовчали. Погодяться вони зі мною чи ні — ескадра не буде атакувати, не зваживши всі “за” і “проти”. Та краще б вони зі мною погодилися.

Мовчання тривало, ставало нестерпним і нарешті вибухнуло сухим клацанням переговорного пристрою:

— Прийнято — “Таймир”, — спокійно, навіть надто спокійно пролунав перший голос.

— Прийнято — “Уелен”.

— Помилка — “Югора”.

— Прийнято — “Хатанга”. Три — один.

— Формально ви маєте слушність, — сказав Тханг. — Але як же його обстежити? Він же стріляє.

— Спробуємо зблизитись, — Паттег узявся за штурвал. — Заперечень немає?

— Хай щастить, Паттег, — прошелестіло в перетворнику.

— Тільки не поспішай, — попросив Тханг.

“Вайгач” обережно, наче маневруючи в тисняві причальної зони Трансплутону, розвернувся і на малому ході пішов до Об’єкта. Двадцять… тридцять… сорок секунд. Ну що ж, цього слід було чекати. Неяскрава блакитна зірочка засвітилася на чорному полі. Запрацювали екрани телеметрії.

— Він тікає, — констатував Паттег.

— Ні, — після паузи озвався “Уелен”. — Просто витримує дистанцію.

Паттег, звичайно ж, не кинувся навздогін. Він узяв важіль на себе, прибираючи тягу. Невідомий корабель теж вимкнув двигуни.

— А наші кораблі він бачить? — раптом запитав “Таймир”.

— Голосніше, — пробурчав Паттег. — Якщо не бачить, то почує.

— Перевіримо? — це “Хатанга”.

І, не діставши заперечень, пішов на скорочення дистанції.

Ніякої реакції. Отже, у нього локатори і справді слабші за наші. Що з цього виходить?

— Досить, “Хатанга”. Зраділи. Тримайте стрій. Прошу уваги…

ІІІ

Аварійний модуль у принципі може вмістити двох, але конструктори явно не були знайомі з Паттегом. Та ще треба втиснути стільки приладів…

Рештки вільного місця якраз над нашими головами займала єдина зброя — променевий спис. Із комплекту патрульного спорядження. Мені так і не вдалось умовити Паттега не брати спис; бажаючих допомагати мені в цьому теж не знайшлося. Добре хоч ескадра погодилась не відкривати вогонь, якщо ми загинемо.

Не взяти з собою Паттега я не міг, хоч і дуже хотів. Паттег почав брязкати авторитетом патруля. Він не хотів і слухати, що я можу піти сам. Даремно — тут його чудова реакція та інші гончі навики навряд чи стануть у пригоді: аварійний модуль немає ніякої можливості втекти, скажімо, від вогню дюз…

Десять хвилин модуль розганявся, тоді Паттег вимкнув двигун. Півтори години дрейфу… і, якщо нічого не трапиться, можна буде причалити до чужого борту. І ці півтори години я маю намір провести корисно: дещо в Патттега запитати і дещо йому втлумачити.

— Повтори ще раз, як відбулась атака.

Володимир здивовано подивився на мене.

— Ти ж сам бачив.

— Що я бачив? Кілька сплесків на екрані…

— Я не набагато більше. Пізно помітив, довелося різко шарпати.

— Розповідай послідовно.

— Об’єкт вимкнув двигуни. Телеметрія показала: нульове прискорення. Я помітив ціль, яка швидко рухалася. Ракету.

— Одразу? Біля його борта?

— Ні. Не зовсім. Трохи далі.

— Зрозуміло. А потім?

— Почав відхилятися праворуч, ракета — за мною. Ну, крутнувся — і спалив.

— Швидкість, розмір, клас? Дані звідки?

— Я ж патрульний! Та й прилади…

— Так-так, Паттег. Ти — патрульний, а потім прилади.

— Не розумію.

— Дивись, дивись, — швидко сказав я замість відповіді, — Об’єкт пішов: три градуси, шостий сектор!

Ну й реакція у людини… Не ввімкни я заздалегідь блокування, ще два проценти пального пішли б на корегування курсу.

— Ти що?! — заволав Паттег, посмикавши вхолосту штурвал, і тільки потім помітив табло “Блокування”.

— Об’єкт не рухається. А твоя реакція зараз — природна реакція гончака. Самонавідної ракети.

— Он як… — Володя обм’як у кріслі. — І після тривалої паузи спитав уже іншим тоном: — А плутоній у спектрограмі?

— Якщо нас зараз спалять… вибач, будь ласка… які лінії будуть у спектрі?

— Вважай, усі, — Паттег потер лоба. — Від гелію до урану.

На зв’язку, як виявилося, уже давно панікував Тханг:

— Чого мовчите? Ви мене чуєте?

— Чуємо, Тханг. У нас порядок. Будь на зв’язку.

— Зрозумів…

…Корабель наближався. Вже можна було роздивитись обводи, зовнішній вигляд. Паттег увімкнув монітор, передаючи зображення на “Вайгач”.

Циліндри, сфери, ажурні ферми — так, це не планетоліт і не корабель-універсал. Конструкція незнайома…

— Ти можеш його впізнати?

— Ні, — буркнув Паттег, — фотограмм “Ангела” не лишилося.

Дався йому цей “Ангел”… хоча не так. уже й багато земних кораблів загубилося в космосі, і обводи кожного з них ми пам’ятали. А якщо це справді “Ангел” — створений злочинними руками автомат-вбивця, то чому він досі не реагує на наше наближення? Модуль, звичайно, невеликий, однак локаційні системи корабля ведуть нас від самого старту; на пульті весь час блимає індикатор — ми в промені локатора.

— Наша робота, — промовив раптом Володя, — це земний корабель. Трохи не такий, як інші, але все знайоме, я ж тисячу разів усе це бачив.

Дві слабенькі прозоро-блакитні зірочки спалахнули на пілонах, винесених далеко за основний корпус. Величезна туша корабля повільно розвернулась… і відкрилося, грізно дивлячись на нас, велетенське жерло — дюза маршового двигуна. Зараз буде спалах, у всі ілюмінатори рине фіолетовий, всепоглинаючий вогонь, і кінець…

Маневрові двигуни чужого корабля, двічі блимнувши, відключились. Ожив інтерном, на зв’язку — Тханг:

— Товариші, обережно! Він маневрує. Повідомте обстановку, будь ласка.

Відповів Паттег:

— Об’єкт відхилився на вісім градусів. Маневри припинились.

Потім Володя повернувся до мене:

— Йдемо слідом?

— Ні-ні, — вихопилося в мене. — Тільки не зараз. Коли ми пройдемо точку максимального зближення?

— Через… двадцять хвилин. Що робитимемо?

— Будемо чекати.

Я дивився на вогник індикатора зовнішньої локації. Паттег простежив напрям мого погляду і, зрозумівши, запитав:

— Вийдемо з променю?

— Поки що корегувати курс не можна. Це — реакція самонавідної ракети. Зараз будь-який наш маневр для нього — сигнал небезпеки. Нас просто спалять, — я не втримався, — як ти спалив їхню ракету.

Паттег лагідно підтвердив:

— Спалив, ясна річ. Не люблю, розумієш, коли мене розпорошують на атоми.

— Слушно. А тепер приготуйся: тільки-но ввійдемо в мертву зону, треба загальмувати так, щоб стати наче вкопаний.

— Ти гадаєш…

— Це буде якраз за віссю маршового двигуна, і досить близько, а модуль маленький.

— Вважаєш, що автоматика нас випустить з поля зору? Та він крутитиметься як ошпарений, поки знову не зловить нас у промінь.

— Ризикнемо…

Одне з трьох: або ж автоматика нас справді загубить при неминучому (ми ж проходимо мертву точку) перемиканні локаторів з борту на борт і корабель ніяк не відреагує на це, або там розумні істоти, які зрозуміють наш маневр, або ж… Або ж запрацює маршовий двигун і ми зникнемо.

— Лишилося три хвилини, — повідомив Паттег і додав: — Приготуйся. Буде поштовх.

На такій відстані ми навіть не встигнемо дізнатися, що ввімкнувся маршовий двигун.

Модуль затремтів. Нестерпна вага навалилася раптово, втиснула в крісло, зупинилося дихання, захлинулося кров’ю серце… і — невагомість, як політ, як спалах всередині скреслого тіла.

Індикатор погас. Зовсім поряд чорніло велетенське кругле сопло.

— Поїхали, — попередив Паттег і ввімкнув двигун модуля. — Загубила нас автоматика. Загубила. А шукати не буде — системи стеження працюють у безперервному режимі.

Я пояснив Тхангові наші маневри в просторі, а він продублював повідомлення на кораблі ескадри.

Шість хвилин модуль повз до корабля практично на череві. За цей час ескадра вирішила, що нам слід пришвартовуватися десь біля пілону на кормі й спробувати проникнути всередину корабля.

Коли залишалися метри, Паттег пригальмував. Повільно, так повільно, як буває тільки в невагомості або вві сні, ми підійшли до обрізу дюзи. Ще мить — і спрацювало магнітне швартування. Модуль прилип до металу корми між плазмовим кермом і пілоном маневрового двигуна. Найбезпечніше місце, мабуть. Вихлоп двигунів сюди не сягне, а магнітне швартування витримає будь-яке перевантаження. Інша річ, що нам це може бути вже однаково…

— Пересвідчився? — запитав Паттег. — Земна техніка, їжаку ясно.

Справді, все це було надто знайоме. Схоже, дуже схоже, що Паттег має рацію.

— І що це нам дає?

— Автомати шукають нас у просторі, а не на обшивці, Можна спокійно походити, подивитися, пошукати вхід.

— Ти пропонуєш вийти з модуля?

— Так, — сказав Паттег і викликав “Вайгач”.

IV

Добрячих півгодини витягували, встановлювали і настроювали інтраскоп. Прилад цей — з арсеналу планетологів. Взагалі товариш Тханг повинен був залишити його на Трансплутоні. Наступного разу буде йому за контрабанду. Але в даному разі інтраскоп став нам у пригоді: не зайве знати, що там, під корабельною бронею.

Шкутильгаючи в незручних черевиках-причепах, ми почвалали вперед.

Дорога неблизька… Крок за кроком, чаклуючи над інтраскопом, перемовляючись із Тхангом, ми пройшли перші сто метрів.

— Ти щось розумієш? — розгублено запитав Володя.

Справді, ми розраховували побачити характерне для автоматичної установки щільне агрегатування, потужні кріпильні конструкції, здатні витримати велетенські перевантаження, вузли телевимірів без місцевої індикації. А корабель виявився пілотованим, помилитися тут було неможливо.

Ходи сполучень, ліфти, комунікації, переговорні пристрої, пульти контролю за роботою системи двигуна — все це видно було в інтраскоп досить чітко.

Двигун такого самого типу, плазмово-баріонний, як на “Вайгачі”, як у принципі на всіх наших кораблях Великого Космосу.

А ми ж вважали аксіомою, що “Ангел” створювали саме як автомат-винищувач. Виходить, це не “Ангел”?

Пропорції, розташування, конфігурація найпростіших деталей, шкали вимірювальних приладів, важелі керування — все свідчило про земне походження.

А якщо все-таки зійшлися, всупереч імовірності, всі допуски? Якщо є гуманоїди, істоти, подібні до нас? Фізичний світ єдиний, однаковий і для нас і для них, отже, і шлях у космос, і засоби мають бути подібні. Є навіть такий спеціальний термін, що означає схожість різних видів тварин, які займають одну екологічну нішу…

— Стривай, Володю, ти ж бачиш: це не автомат. Це не “Ангел”. Це, можливо, взагалі не земний корабель. Якщо нас ввела в оману зовнішня схожість? А якщо це все ж таки чужі?

— То й що? — безбарвним голосом відповів Паттег.

— Треба тікати звідси. Не подобається мені все це. Нахабно ж порушуємо інструкцію про контакти.

— Звідки ти взяв, що це чужі? І взагалі: якби я тебе знав, то до патруля й близько не підпустив би. Чого ти весь час “А якщо…”? Ти ж мені руки й ноги зв’язуєш!

— Володю, це пілотований корабель. Наших тут немає. І не може бути. Автовідповідач мовчить, а його ж узагалі не можна вимкнути. Нехай цей ваш напівміфічний “Ангел” — військовий корабель, але ж повинен він був якось повідомляти своїх, що він — свій?

— Що ти можеш знати про “Ангела”? Певно відомо одне: він нападав на ті кораблі, на які хотів.

— Не на всіх він нападав. Тільки на пілотовані кораблі.

— Ну то й що?

— Ти ж сам сказав: “Ангел” — автомат.

— Але ж це все неточно. І до того ж будь-який корабель може літати за автоматичною програмою. Має це зовсім земний вигляд.

— Володю, ти пам’ятаєш нічиї зонди в Системі? Вони теж мали зовсім земний вигляд, а Земля їх не запускала. Є ймовірність контакту. Треба тікати.

— Так я і знав… — І раптом Паттег загорлав: — А якщо це “Ангел” і ті три ракети, що лишилися в його касеті, розтрощать іще три кораблі? А якщо це один із зниклих кораблів з несправним автовідповідачем? А якщо екіпаж загинув? І останнього живого я спалив у тій ракеті? А якщо ми з тобою нездатні розібратися в нестандартному обладнанні і нестандартній ситуації? А якщо зараз ця літаюча домовина зникне? А якщо він розстріляє нерухомий “Вайгач”? Я звідси не відійду. Є там хто живий — поговоримо, в разі чого я й за комір можу потримати. А коли це “Ангел”, слід роздовбати його кляту програму, та й край.

— Вибачте, — мов з неба пролунав голос Тханга, — ми тут хвилюємося, товариш Паттег не має слушності, однак “Уелен” каже, що інструкція — не догма.

— От-от, — невдоволено пробурчав Паттег, відводячи громіздкий ящик інтраскопа від гострого кронштейна. — Не догма, факт.

— Ходімо, — наважився і я.

Мовчки ми пройшли сотню кроків. Унизу, під обшивкою, — цистерни, майже всі порожні. Помпи, трубопроводи, три вертикальні шахти… Ні, все-таки зроблено все це якось не так. Так і хочеться сказати: “не по-людськи”. Хоча не по-людськи роблять саме люди. А тут ніби навмисне намагалися відійти від стандарту.

Броня спучувалася п’ятьма напівсферами. Індикатор зареєстрував слабке випромінювання.

Придивившись, я побачив, що метал тут утворює немовби сітку з геометрично правильними узорами, а вічка сітки заповнені якоюсь речовиною; судячи з пилової ерозії, менш міцною. Ми підвели інтраскоп…

Ні, не схоже на жоден з наших приладів. Плетиво металів-діелектриків, напівпровідників (усе це відбивається на екрані інтраскопа різними кольорами), і в цьому плетиві нам не розібратися. Це вже знахідка. Це було варте ризику. Нічого схожого ні я, ні Володя не бачили. Тільки й зринуло в пам’яті, що, як свідчив на суді один із злочинців, на “Ангелі” був установлений принципово новий локатор…

— Схоже, нам пощастило. — Паттег підстроював інтраскоп. — Мабуть, знов заведешся про чужих?

— Обов’язково… А що, конструкції чи хоча б принципу дії локатора ніхто не знає?

— Здається, ні. Тоді ж усю документацію ліквідували. Формально, за документами, “Ангела” ніби і немає.

— А конструктор локатора?

— Ліквідували і його… Як можливе джерело витоку інформації…

Паттег ступив уперед між сусідніми напівсферами. Я підштовхнув ящик інтраскопа; невагомий прилад поплив до Паттега.

— Лови, Володю, — встиг сказати я.

А от рушити вперед не встиг. Блакитна завіса розділила нас. Лічильник радіоактивності вибухнув тріском.

З усіх напівсфер виривалися в простір потоки променистої енергії, міріадами спалахів засяяв іонізований космічний пил.

Годі було й думати подолати цю завісу: тут до променевої хвороби і не дійшло б — миттєвий розпад тканин. Як у промені гразера.

— Ти живий? — долинув крізь шум і скрегіт у навушниках слабий радіоголос Володі.

— Живий, живий…

Скафандр Паттега невиразно білів по той бік променевого потоку. Зв’язок з Тхангом перервався.

Що ж трапилося? Спочатку біля напівсфер пробрався Паттег… і все залишалося як і раніше… Потім я підштовхнув інтраскоп… Він проплив над напівсферою… і одразу ж почалося випромінювання. Паттег пройшов, інтраскоп — ні. Людина і прилад… Виходить, автоматика розрізнила живий і неживий об’єкти. Біологію і технологію. Такого приладу в нас немає і поки що не може бути, це абсолютно точно.

Чи не тому Небезпечний Об’єкт не нападав на автомати, маяки, транслятори?

— Що робити? — запитав Паттег.

Володимир опинився в пастці. Поки йде потік випромінювання, до модуля йому не пробратися, а повітря в його скафандрі — години на три. Ось тобі й інструкція…

— Володю, пройди в головну частину, спробуй знайти шлюз. Не знайдеш — іди на ракетному поясі у відкритий космос. По цілі, що віддаляється, автомат навряд чи стрілятиме. А я повернусь до модуля, викличу підмогу, щоб тебе спіймали. Не ризикуй!

— Гаразд, — буркнув Паттег.

Шкандибати по обшивці не лишалося часу. Звичайно, якщо зараз корабель рвоне, я й писнути не встигну — але так швидше: я відімкнув причепи…

Ракетний пояс — зручна річ: за хвилину я вже був у модулі.

— Йде випромінювання. Що сталося, що сталося? — бився в переговорнику голос Тханга.

Я ввімкнув передавач на повну потужність.

— “Вайгач”, як чуєш?

— Чую, чую, — зрадів Тханг. — Ви неушкоджені, вибачте?

— Паттега відрізано випромінюванням у носовій частині корабля. До модуля повернутися не може. Нехай “Уелен” підійде наскільки зможе і вишле модуль по Паттега. Володя стартує на поясі, спіймаєте його в космосі. Повітря у нього — на три години.

— Зрозуміло, — озвався Тханг. Я перемкнувся на Паттега:

— Володю, як справи? Тебе спробує зняти модуль з “Уелена”.

Голос Паттега ледь-ледь долинав крізь тріскотіння розрядів:

— Я на носі. Тут щось схоже на шлюзову камеру. Спробую ввійти.

— Володю, що показує інтраскоп? Що там усередині?

— Порожньо.

— Обережно, прошу тебе. Постарайся нічого не перемикати. Можлива пастка.

— Для кого? В найгіршому разі — самоліквідатор.

Якийсь час Паттег мовчав. Звідси, з борту модуля, нічого не було видно, тільки примарний язичок випромінювання. І тут мене охопило дивне відчуття: здалося, ніби хтось пильно дивиться на мене, дуже уважно, доброзичливо і з усмішкою. Відчуття мені не сподобалося. Я відмахнувся від нього і знову гукнув Паттега. Мовчання. Потім ледь чутно долинуло:

— Знати б ще, в якому порядку…

І Паттег замовк. Увійшов усередину? Напевне — не чути й сигналів маячка на його скафандрі.

— Увага, “Вайгач”. Увага, ескадра. Паттег ввійшов усередину корабля. Зв’язку немає. Повторюю: хоч би що сталося — ніяких агресивних дій. Маневрувати тільки в крайньому разі.

“Уелен” доповідав про свої дії. Я його майже не чув: думав про Володю. На що він сподівається? На досвід, інтуїцію? Та що може допомогти інтуїція в чужому кораблі? Я невиразно підозрював, що Паттег не тішить себе особливими ілюзіями, що просто йому остобісіли ці космічні піжмурки, ця зловісна пітьма Вугільного Мішка, постійне, огидливе відчуття: ось вихопиться “Ангел”, і знову — смерть і руйнування. Існування “Ангела” просто ображало його гідність гарного гончака. І зараз Володя зовсім не певен, що корабель, в який він увійшов — чужий. А лякатись “Ангела” йому не личить.

Проте корабель у будь-якому разі, навіть автомат, — не купа мертвого металу. Це технологічна істота, електронний мозок, і хто скаже, які риси його творців утілені в ньому?

Не хочу про це думати, але корабель може відповісти Паттегові так, як це зробили б його творці.

V

…Здається, я закричав — не згадаю зараз чому. Адже я нічого не відчув, анічогісінько. Тільки побачив, як зникла блакитна завіса випромінювання, як повільно й страшно, мов пухирі на обпаленій шкірі, здулася броня між скошеними пілонами носових маневрових двигунів.

Я ковтав кров із прокушених губів, а у вухах бився, дзвенів крик. Не одразу зрозумів, що це тоненько, довго й жахливо кричить Тханг.

Модуль маневрував — риба-лоцман біля акулячої пащі! — причалюючи до шлюзової камери корабля. Вхід був схожий на чашечку дивовижної сталевої квітки. Скільки ми ще лишатимемо на кожному кілометрі космосу таких хлопців, як Паттег?

Автоматика, ясна річ, не працювала. Люки розблоковано. Плутанина розірваних кабелів і труб, як зламані ребра, судини, нерви…

Володю я побачив одразу, як тільки втиснувся в навігаційну рубку. Рубку? Тут не було ні курсографа, ні пульта управління, ні протиперевантажувальних крісел. Тільки більма згаслих екранів, пошматовані вибухами панелі, уламки металу і пластиків. І в центрі вкарбована в панель постать — чорнокрилий ангел, що здіймає меча.

Володя… Нічого жахливішого я не бачив. Він висів, зім’ятий, зібганий невагомістю, застиглий у неймовірній позі, прикутий магнітними черевиками до підлоги. Скафандр у кількох місцях посічено і пропалено осколками. Недалеко, розтрощений вибухом, плавав променевий спис. Володимир скористався зброєю. І напевне встиг зробити ще один постріл. Що він побачив? По кому стріляв? Злякався? Чи він навіть не намагався перехитрити цю… річ? Просто почав шмагати променем і влучив у систему самоліквідатора?

Тепер “Ангел” мертвий, мертвий назавжди, і жодному спеціалістові не розібратися в таємницях його програми. Нам доведеться чимало потрудитися, відтягуючи такий величезний шматок металу до Трансплутону. А доставити треба: ми повинні з’ясувати будову незвичайного локатора, встановленого на “Ангелі”, та й напівсфери з випромінюванням…

…Після вибуху минуло майже три хвилини. Намагаючись якомога менше травмувати непіддатливе тіло, я потягнув Паттега до модуля. І раптом заквапився: знову прийшло відчуття чужих очей, настирливого переслідування.

Тханг підводив “Вайгач” по спіралі, щоб не спалити модуль вихлопом.

Три хвилини працює двигун модуля. Три хвилини, поки не вигорить пальне, потім — дрейф без керма і без вітрил… Мусять встигнути. На мій непрофесійний погляд, Паттега ще можна врятувати. Можливо, я ще запитаю в нього, навіщо він стріляв у рубці. А чи важливо це? Важливо. Паттег закрив епоху Патруля. Отже ми, люди, в чомусь покінчили із своїм минулим…

І тут я побачив її, Срібну Дівчину. Вона сіла на асиметричний виступ — кожух маневрового двигуна, звісивши безкраї напівпрозорі ноги в порожнечу. Очі її не можна було відрізнити від зірок, але вони були живі й теплі.

— Здрастуй, — сказав я беззвучно.

— Здрастуй, — відповіла вона, усміхаючись.

— Це контакт?

— Ще ні. Але тепер уже скоро. Ти побачиш. А можливо, я покличу тебе в гості.

— Це далеко?

— Так не можна сказати… Все це, — вона плавно обвела довкола світляною рукою, — трохи не таке, як ви вважаєте. Але це складно. Не поспішай.

— Ти вже йдеш?

— Незабаром прилетять твої друзі. Поки що їм не слід мене бачити. На сьогодні доволі емоцій.

— А чому ти прийшла до мене?

— Мабуть, час, — сказала Срібна Дівчина і подивилася туди, де висів мертвий “Ангел”.

— Ти тут тому, що ми знищили останнє знаряддя смерті, створене землянами?

— Так, це важливо. І важливо, як ви це зробили.

— Не ми. Володимир Паттег.

— Ви всі.

— Цей корабель, “Ангел”… Він вам теж заважав?

— Так. Його система… — Срібна Дівчина подивилася на мене і, вихопивши потрібне слово з моєї пам’яті, виправилася: — Його локатор трансформував наші форми матерії… В моєму світі це була перешкода… зв’язку. Так простіше зрозуміти.

— Він заважав вам… Чому ви самі не знищили його? Чому чекали?

— Це ваша річ…

— Але ж ми могли не знайти його… не справитися з ним…

— Треба було зробити так, щоб він дуже заважав вам. Ми зробили.

І я зрозумів. І здогад приголомшив мене, як незаслужений ляпас, завданий рукою друга.

— Цей прилад, що розрізняє живе й неживе… Ви змонтували його на “Ангелі”?

— Так.

— Це підлість. Ви… ви нацькували машину-вбивцю на нас…

— Це ваша машина. Але її вже немає.

— Навіщо ви це зробили?

— На нас чекає спільна робота. І нам буде дуже потрібна ваша людська риса — ризикувати всім заради справи.

Срібляста хмаринка розтала. Померкли і зникли зелені зорі.

Тханг підводив “Вайгач”. Ще п’ять хвилин, не більше. П’ять хвилин, щоб знову пережити зустріч з “Ангелом”, осмислити все, що сталося, повторити слова Срібної Дівчини.

VI…Через три години до нас приєднався Лі з “Уелену” — кращий наш лікар, і ми до цілковитого знесилення, кваплячись, як на пожежу, проводили консервацію тіла Паттега. Тут, на борту, більше зробити ми не могли, тепер усі надії на Трансплутон.

А потім, звалений нелюдською втомою, я довго не міг заснути. На кожну подію сьогоднішнього дня вистачило б багатьох думок, а вони ще так химерно сплавилися…

Справді, нам усім потрібен був саме Володя Паттег, людина, що втілила саму суть патруля, гончак, який зацькував і загриз звіра. Але ж ця готовність ризикувати призвела до трагедії. Скільки доль і життів загублено такими відчайдушними головами за тисячоліття земної історії?..

Срібна Дівчина з’явилася вчасно. Не раніше й не пізніше, але як тільки ми довели, що назавжди покінчили із своїм минулим, з тими віками, останнім витвором яких був “Ангел”.

Звичайно, безглуздо було чекати Контакту, поки людство ділилось на два табори. Неможливо й уявити, якими жертвами могла бути оплачена така поспішність чужих. Люди по-справжньому розуміють тільки те, що вистраждано їхньою власною історією.

Але нас чужі не могли обминути. Їм потрібна наша здатність до самозречення, вміння жертвувати всім заради діла. Ця здатність дозволила людям за короткий час освоїти Близький Космос і почати розвідку Далекого. Самозречення— велика сила. А скільки лиха вона завдала…

Вони довго чекали… Мабуть, випробовували нас не раз і не два. І востаннє — нацькувавши на нас “Ангел”, нашу власну машину, в якій поєднались і руйнівні сили, і високі досягнення людського генія, машину, що уникла колись суду. І ось сьогодні ми знищили її.

Настав час контакту. Історія завершила свій великий виток. Ми витримали випробування, довели, що з нами можна працювати, що ми не небезпечні хижаки й не примітивні раби. Розумні істоти, без яких не обійтися на найважчих і найнебезпечніших фронтах пізнання.

Ми потрібні їм. Але чи потрібні вони нам такі?

Все це я скажу в Раді, бо моє призначення — зробити так, щоб гончаки, схожі на Паттега, рвучись крізь простір і час, не рознесли вщент усе, в тому числі й власні голови. Тому що, крім гончаків, є ще й сторожові…

1

— Координаторе Ролл! Ви стоїте перед судом Вищої Ради Координаторів. Чи відомо вам, чого вас викликали сюди?

— Так.

— Суд повинен встановити міру вашої вини в інциденті, до якого ви безпосередньо причетні, а також визначити міру покарання. Ви це знаєте?

— Так.

— Чи маєте ви якісь заяви?

— Ні.

— Доповнення?

— Ні.

— Заперечення?

— Ні.

— Побажання?

— Ні.

— Чудово. У такому разі починаємо розгляд справи. Координаторе Ролл, чи планувався заздалегідь даний експеримент?

— Ні.

— Хто ініціатор експерименту?

— Я.

— Чи вважали ви його небезпечним?

— Дивлячись що під цим розуміти.

— Згідно з параграфом тридцять шостим Статуту Координаторів, небезпечним є експеримент, який може спричинити небажані наслідки для розумних істот, котрі є у будь-якій частині всесвіту.

— Дивлячись кого вважати розумним.

— Розумною, згідно з тим же статутом вважається істота, яка здатна пізнавати світ.

— Дивлячись що розуміти під пізнанням.

— Координаторе Ролл, ми не на філософському диспуті! Чи вам відомо, що істот, які постраждали внаслідок вашого експерименту, Вища Рада Координаторів вважає розумними?

— Припустімо!

— Так чи ні?

— Припустімо, так.

— Отже, ви знали, що експеримент небезпечний?

— Припустімо.

— Так чи ні?

— Припустімо, так.

— Поясніть суду два ваших “припустімо”.

— Це забере багато часу.

— Гаразд. Тоді скажіть, чому ви все-таки вирішили, незважаючи ні на що, поставити цей експеримент? Що штовхнуло вас на це?

— Цікавість.

2

— А я, Ван-Гульд, кажу тобі ще раз, — капітан грюкнув кулаком по столу так, що череп’яний посуд перелякано затанцював якийсь жвавий танець. — На бризі — я господар. Твоє діло — передати й одержати товар, і побий мене грім, якщо я лізу в твої справи. Ти мені тільки плати чистою монетою. Але й у мої справи нічого лізти. Я цього не люблю, зрозумів? — Червоне обличчя капітана стало ще червонішим. Він одним духом вихилив повний кухоль густого темного пива.

Ван-Гульд тужливо подивився на його сп’яніле обличчя і вкотре вже подумки почав проклинати своїх компаньйонів, які порадили йому зафрахтувати — подумати тільки, на цілих три рейси! — судно капітана Ван-Страатена. Він із задоволенням проклинав би їх уголос, але кулаки капітана Ван-Страатена були схожі на гарматні ядра. А рухались вони значно швидше, ніж мозок. Так, у всякому разі, думав Ван-Гульд і, можливо, небезпідставно.

— Не було ще такого, щоб я когось підвів, — похмуро прогув Ван-Страатен у порожній кухоль. — Якщо я сказав, що товар буде доставлено в строк, значить, буде.

— Але, капітане, — ледве стримуючись, мовив Ван-Гульд, — ви повинні були знятися з якоря минулої середи. Сьогодні вже понеділок… — він скоса подивився на годинник, який висів над стойкою. — Ні, сьогодні вже вівторок.

Ван-Страатен насилу розплющив опухлі повіки:

— Ну й що?

— Як — ну й що?! — Не витримав і закричав Ван-Гульд. — Те, що ви, старий п’янюго, шостий день сидите безвилазно в “Зеленому Якобі” і жлуктите пиво!

Звук, який слідом за цим видав Ван-Страатен, був більше схожий на ревіння білуги. На щастя для Ван-Гульда гострота зору Ван-Страатена була неабияк притуплена пивом та ромом. Порожня пляшка пролетіла за півдюйма від його голови і з оглушливим брязкотом розбилась об стіну. Заминка дала змогу відчайдушному негоціантові схопитися на ноги, а заодно й перекинути важкий дубовий стіл. Але далеко втекти йому не вдалося. Ван-Страатен схопив його за комір і затряс.

— Це я — старий п’янюга?! — ревнув він. — А ти знаєш, пацюк сухопутний, що я зараз з тобою зроблю?

Побачивши поруч налиту кров’ю фізіономію капітана, Ван-Гульд зрозумів, що пропав. Але гордість і цього разу не дозволила йому промовчати.

— А… хто… ж… ви… — прохарчав він напівздушеним голосом. — Ви… стара… пивна… бочка…

Ці слова мали стати його останніми словами. І стали б, якби високому матросові, що сидів за сусіднім столиком, не набрид галас Ван-Страатена. Матрос не кваплячись піднявся і з силою поставив важкий череп’яний кухоль на вогняно-руду чуприну капітана.

Ван-Страатен одразу випустив із рук кволого негоціанта, слухняно і швидко випростався на брудній підлозі, заплющивши очі. Ван-Гульд, який щойно безпорадно дриґав ногами за півфута від підлоги, впав поруч із капітаном.

Матрос скоса глянув на нього і хлюпнув в обличчя пивом. Ван-Гульд опритомнів.

— Ви повинні примусити його, — ліниво сказав матрос. — Я тут краєм вуха чув вашу розмову. Тепер, щоб встигнути вчасно, йому доведеться обходити мис Горн, а там не сьогодні-завтра почнуться шторми, так що плакали ваші гроші. Мис Горн… — він не договорив.

— Чхати мені на мис Горн, — раптом спокійним голосом сказав Ван-Страатен, усе ще лежачи на підлозі.

— Слава богу, ожив! — зрадів Ван-Гульд.

Він схопився на ноги, заметушився біля капітана.

Ван-Страатен перевернувся на бік і підпер голову рукою. Ван-Гульд побіг до стойки по пиво.

— Щось у мене голова розболілася, — меланхолійно сказав капітан. — Це все погода, хай їй чорт! — Він тяжко зітхнув, піднявся і, похитуючись, пішов до стойки.

Ван-Гульд подав йому кухоль пива. Ван-Страатен узяв кухоль і повернувся до матроса. Його очі враз налилися кров’ю.

— Гей, Ансе, — крикнув він. — Що ти там базікав про мис Горн?

— Та нічого, капітане. Просто так. Згадав, як ми з тобою бовталися там рік тому. Коли я був у тебе марсовим, пам’ятаєш?

— Подумаєш, — буркнув Ван-Страатен. — Чхав я на чортів мис Горн.

— Дивись, дочхаєшся.

Ван-Страатен, розхлюпуючи пиво, підійшов до матроса. Той встав. Він був на голову вищий за капітана і дивився на нього згори вниз.

— Н-ну? — запитав Анс. — Чого вилупився?

— До чого це я дочхаюсь? — з п’яною впертістю запитав Ван-Страатен.

— Сам знаєш, — сказав Анс. — Ну, згадати нечистого спересердя там, скажімо, чи з нудьги, це буває. Бог, думаю, пробачить. Але ти…

— А що я?

— Богохульник ти.

— Подумаєш! — пирхнув капітан. — Нечистий. Чхав я на твого нечистого.

Анс перехрестився. Дивлячись на його злякане обличчя, капітан засміявся. До них хутко підбіг Ван-Гульд.

— То як же, капітане? — улесливо всміхнувся він. Коли відпливаєте?

Ван-Страатен п’яно засміявся.

— Коли? — закричав він. — А завтра!

— Слава богу, — з полегкістю зітхнув Ван-Гульд. — Так я можу сподіватися?

— Можеш, — кивнув капітан. — І котись! Ти у мене в печінках сидиш.

— Всього найкращого, — закивав Ван-Гульд. І, відчиняючи трактирні двері, крикнув: — На все добре! Щасливо повеселитися! Щасливого плавання!

Анс осудливо похитав головою:

— Ех, капітане…

— Що ех? Що ех? А от завтра й вирушу. І провалитися мені на цьому місці, якщо не обігну той чортів Горн два… ні, три рази! Чуєш, святошо? Тричі обігну чортів мис!

Анс хмикнув.

— Не віриш?

— Ні-і.

— Давай битись об заклад.

— На скільки?

— На сотню.

— Згоден.

— Вважай, що ця сотня уже в моєму гаманці, — заявив капітан і знову засміявся. — Гей, хазяїне! Ще пива.

3

— Координаторе Ролл! Суд Вищої Ради Координаторів попередню процедуру закінчив. Чи маєте ви яікісь заперечення?

— Ні.

— В такому разі підемо далі. Суд не розуміє суті експерименту. Чи можете ви пояснити? В загальних рисах, звичайно.

— Можу.

— Прошу вас, координаторе Ролл.

— Наша лабораторія розробила проблему створення просторово-часового тунелю. Точніше, практичний бік цієї проблеми.

— Мета?

— Контакт з паралельними просторами.

— Навіщо?

— Дослідження інших світів. Пошук розумних істот і, якщо вони є, — контакт з ними.

— Далі.

— Робота йшла успішно. Ми закінчили лабораторні розробки і вирішили провести перший експеримент по створенню просторово-часового тунелю.

— Чому не поставили до відома Вищу Раду Координаторів?

— Вона б не дозволила.

— Чому ви так вважаєте?

— Тому, що ми не мали достатньо повної теоретичної розробки.

— Далі.

— Просторово-часовий тунель вийшов у пустельній точці планети паралельного світу.

— Пустельній?

— В усякому разі, попередні дослідження показали, що мешканці планети обминають цей район. Хто ж міг припустити, що цей чортів голландець буде саме там!

— Пробачте, як ви його назвали?

— Чортів. Це слово він дуже часто вживав для характеристики неприємних предметів та явищ.

— Що воно означає?

— Бачите, мені не вдалося повністю встановити його значення.

— Надалі суд просить уникати малозрозумілих слів. Розповідайте.

— Його поява порушила деякі зв’язки.

— Що сталося потім?

— Потім відбулося капсулювання простору-часу навколо корабля цих істот. Корабель замкнуло у сферу силового поля.

— Яка небезпека чекає на мешканців планети, котрі опинилися всередині силової сфери?

— Нічого небезпечного. Хіба що хід часу всередині сфери буде трошки іншим. Але не набагато.

— Чи ви знаєте, що завдали шкоди розумним істотам?

— Та з якої речі! І потім я ще раз повторюю: я відмовляюся визнавати їх розумними. Розумні сидять у своїх оселях, а цього понесло чорт знає куди!

— Ще раз просимо уникати малозрозумілих слів.

4

— Капітане! Нас відносить!

Ван-Страатен люто уп’явся очима в помічника.

— Якого біса вам потрібно в моїй каюті?

— Нас відносить, — повторив помічник. З його плаща і капелюха лилася вода. — Погода сказилась.

— А мені чхати на погоду, зрозуміло? Ви, молокосос, сиділи б краще на березі під маминою спідницею! — Ван-Страатен відкинув помічника і ривком розчинив двері каюти. — Боцмане! — закричав він щосили, але його голос за свистом вітру й гуркотом важких, свинцево-чорних хвиль було ледве чути. — Боцмана до мене! — проревів капітан. — На щогли, дармоїди! — це стосувалося матросів, які скупчилися біля грот-щогли. — Хочете, щоб нас перевернуло? Де боцман?

— Змило боцмана, — похмуро відповів хтось із матросів.

— Туди йому й дорога. Хоч раз у житті нап’ється води замість рому. Ну? — Він вихопив із-за пояса пістолети. — Хто хоче за ним? Тільки із порцією свинцю на додачу?

Матроси полізли по вантах.

— Згорнути вітрила! — кричав Ван-Страатен, розмахуючи пістолетами. — Я сказав, що тричі обігну цей чортів мис, і я зроблю це! Бовтатимусь по морях хоч до страшного суду і щоб я здох, якщо не обігну його тричі! Чуєте ви? Тричі! Хай йому чорт!

Тільки-но він вимовив ці слова, як трапилося таке, що руда чуприна Ван-Страатена підняла капелюха і пістолети випали з ослаблих рук.

— Свята діво… — прошепотів він, витріщивши очі. — Господи Ісусе…

Верхівки щогл раптом засвітились яскравим біло-синім світлом.

Матроси сипонули на палубу й злякано скупчилися навколо капітана.

— Я тобі казав, Ван-Страатен, — ледве ворушачи білими губами, прошепотів один матрос. — Казав я тобі: не хули бога. Ось тебе й піймали на слові.

— Х-хто? — очманіло запитав Ван-Страатен, не відриваючи погляду від щогл, які рівно світилися мертвотним світлом.

— Хто, хто. Ніби сам не знаєш.

— Кепські справи. Тікати треба, — хрипло сказав другий матрос. — Тікати, поки не пізно.

І, розштовхавши інших, кинувся до борту.

— Стій, куди? — крикнув Ван-Страатен.

Але матрос, не обертаючись, махнув рукою, хутко перехрестився і стрибнув за борт.

І тоді сталося друге диво. Не долетівши до води, матрос ніби уткнувся в щось пружне та невидиме, і якась сила м’яко закинула його назад на палубу.

Це остаточно підкосило Ван-Страатена й решту команди. Не змовляючись, вони разом упали на коліна і почали голосно молитися. Молитва була дуже плутаною, всі давним-давно забули слова, та й останні події примушували зуби вистукувати неритмічний дріб. Але хрестилися вони розмашисто і старанно — навряд, щоб цієї хвилини на землі була щиріша молитва.

Нарешті всі повільно піднялися з колін.

— Що це з морем? — із жахом прошепотів Ван-Страатен.

Важкі сіро-свинцеві вали, як і раніше здіймались і опускались, піднімаючи міріади бризок, але жодна краплина не долітала на палубу судна. І жоден звук не долетів до слуху моряків, ніби судно було обтягнуте непроникною плівкою.

— Здається, ми стоїмо, капітане… — розгублено сказав хтось із матросів.

Справді, палуба була нерухома. Проте судно не стояло. Воно плавно і швидко ковзало по верхівках хвиль — геть від неприступного зачарованого місця.

5

— Координаторе Ролл! Суд Вищої Ради Координаторів розглянув вашу справу і ухвалив: ви звинувачуєтесь у проведенні небезпечного експерименту. Водночас суд враховує, що в даному разі не було свідомого бажання завдати шкоди розумним мешканцям планети.

— Нерозумним.

— Розумним. Далі. Враховуючи вищесказане, суд присудив увільнити вас від будь-яких робіт, пов’язаних із створенням просторово-часового тунелю.

— На який час?

— На три галактичних роки.

— Ого! Що ж я робитиму?

— Вища Рада Координаторів доручає вам скласти докладний словник тубільної мови, який згодом знадобиться для контакту.

— Але я не хочу цим займатись!

— Не перебивайте. І не забувайте, що це покарання. Ваше бажання в даному разі до уваги не береться.

— Я заперечую!

— Заперечення не приймаються. Це ще не все. Вас зобов’язують виправити те, що ви накоїли. Це можливо?

— Так.

— Якнайшвидше зняти блокування і розкапсулювати транспортні засоби мешканців планети, котрі попали в силову сферу. Вам зрозуміло? Тоді негайно беріться до роботи. Це все.

6

— Мир вам, капітане, — у матроса було таке пісне обличчя, що Ван-Страатена занудило.

Але він стримався і сказав, милостиво усміхаючись:

— Не капітан, любий брате мій, а покірний брат Ван-Страатен. Треба було давно позбутися колишніх звичок. Чи молилися ви сьогодні, брати, про спасіння наших душ?

— Цілу ніч, брате, — матрос із видимим зусиллям поборов важке зітхання. — Як і всі попередні ночі.

— Господь колись почує наші молитви. Треба тільки набратися терпіння і покірно чекати.

— Ми чекаємо, брате Ван-Страатен. Господь покарав нас за гріхи, примусив бродити по морях примарами. Господь і пробачить нам. Ми не ремствуємо.

“Еге, не ремствуєш ти, сучий сину, — подумав Ван-Страатен. — Ой, господи, даруй мені гріхи”.

Він вийшов на палубу і, побачивши матросів з непокритими головами, врочисто перехрестився.

— Брати! — гримнув він. Роки мандрувань і наполегливе співання молитв так і не змогли придати його голосу відтінку єлейності. — Ось і ще один день божої кари позаду. Скільки їх буде, нам невідомо. Але ми… — він не доказав. Судно гойднулось і важко впало в яму між хвилями. Солоні бризки вдарили Ван-Страатена в обличчя.

— Що… це? — розгублено запитав один із матросів.

— Що?! — радісно закричав Ван-Страатен. — А те, баранячі ваші голови, що наші молитви нарешті дійшли до того, кому вони призначались! І якщо ви хочете побачити берег, то по місцях, діти мої, стонадцять чортів вам у пельку! Ставте вітрила!

…Моряки великих океанських лайнерів, які стояли в Антверпені, отетеріло дивилися, як швартувався дивовижний трищогловий бриг. А Ван-Страатен, ступивши нарешті на рідний берег, подумав: “І все-таки я обігнув цей триклятий мис. Тричі обігнув. Виграв заклад, — він тяжко зітхнув. — Тільки з кого я тепер його одержу? Е-ех!.. А все мій язик”.

І, гірко ремствуючи на долю, колишній Летючий Голландець поплентався до найближчої пивниці. У голові йому гуло з тривікового похмілля.

Частина 1

Їхня зустріч скидалася на звичайну товариську вечірку, яка, щоправда, не відзначалася веселістю, та навряд чи хтось міг би передбачити, що вона затьмариться трагедією.

Едвард Тальяферо — він нещодавно прилетів з Місяця, але вже встиг змінити гравітаційне взуття на звичайне — зустрівся зі своїми колишніми однокурсниками у номері Стенлі Каунаса. Каунас зразу ж підвівся йому назустріч і привітався з деякою запобігливістю. Натомість Батерслі Райгер залишився сидіти і лише кивнув.

Тальяферо обережно опустив на кушетку своє масивне тіло, вагу якого він зараз добре відчував. Він навіть трохи поморщився, скрививши товстогубого рота, облямованого чорним волоссям, яке буяло не тільки /над губою та на підборідді, а й на щоках.

Вони вже бачилися сьогодні, але в цілком офіційній обстановці й тільки тепер уперше залишились на самоті.

— І треба ж, щоб отаке сталося, — сказав Тальяферо, — адже це перша наша зустріч за десять років. Перша за весь час після випуску.

Райгерів ніс конвульсивно сіпнувся. Його було розбито якраз перед випуском, і диплом доктора астрономії Райгер одержував з пов’язкою, яка спотворювала його обличчя.

— Сподіваюся, хтось здогадався замовити хоча б шампанського з цієї нагоди, — доволі сердито почав він.

— Облиш, — перебив його Тальяферо. — На першому в історії міжпланетному Конвенті астрономів нема місця для похмурості, а серед друзів — і поготів.

— Ми на Землі, а самопочуття погане. Ніяк не звикну, — раптом озвався Каунас. Він труснув головою, однак вираз якоїсь пригніченності так і залишився на його обличчі.

— Чудово розумію тебе, — відказав Тальяферо. — Мені так важко — просто нема сили. А ти, між іншим, мав би почувати себе краще, ніж я, адже на Меркурії сила тяжіння становить усе-таки 0,4 земної. А на Місяці тільки 0,16. — Тут Райгер спробував щось докинути, але Тальяферо перебив його: — А на Церері створено штучне гравітаційне поле на рівні 0,8 земного. Тому в тебе, Райгере, не повинно бути ані найменшого клопоту.

Проте астронома з Церери ці слова начебто тільки розсердили:

— Я зовсім відвик ходити надворі без скафандра. Це навіть дратує мене.

— Мене теж! — підтримав його Каунас, — та найбільше докучає сонце. Воно просто спалює.

Думки Тальяферо якось непомітно поринули в минуле. “Вони не так уже й змінились, — подумав він. — У всякому разі, не більше, ніж я сам. Звичайно, ці десять років позначились на кожному. Райгер явно набрав тіла, а колись тонке обличчя Каунаса стало досить жорстким. Та це не завадило б мені впізнати Каунаса навіть при випадковій зустрічі”.

— По-моєму, нас викликали на Землю неспроста, — сказав він, повертаючись до дійсності. — Як ви гадаєте?

Каунас різко звів на нього очі. Був він досить дрібнотілий і відзначався поривчастими, нервовими жестами. Одяг, котрий він звичайно носив, завжди здавався на нього завеликим.

— Думаю, це зробив Вільєрс, — мовив він. — Я часом згадую його. — І швидко додав з якимось відчайдушним виразом обличчя: — Я одержав від нього листа.

Оливкове лице Райгера стало ще темнішим, він випростався і різко перепитав:

— Одержав листа? Коли?

— Десь із місяць тому.

Райгер повернувся до Тальяферо:

— А ти?

Тальяферо приплющив очі й ствердно кивнув.

— Він просто божевільний, — почав Райгер. — Вбив собі в голову, що винайшов цілком здійсненний метод миттєвого переміщення маси у просторі. Він писав вам про це? Отже, ви теж знаєте. Вільєрс завжди був трошки схиблений. А тепер він, здається, зовсім з’їхав з глузду.

Райгер люто потер носа, і Тальяферо згадав день, коли Вільєрс розквасив його.

Десять років ім’я Вільєрса переслідувало їх, наче невиразний відгомін якоїсь провини, хоча ніхто з них нічим перед Вільєрсом не завинив. Вони, всі четверо, разом самовіддано працювали над своїми дисертаціями, присвятивши себе оволодінню фахом, який у цю епоху міжпланетних подорожей набув надзвичайної ваги.

В різних кутках Сонячної системи почалося будівництво обсерваторій, розміщених у космічному вакуумі, щоб повітря не заважало спостереженням.

Такою була обсерваторія на Місяці, у цьому мовчазному світі з небом, оздобленим диском рідної планети. З обсерваторії можна було вести спостереження і за Землею, і за іншими планетами.

Найближчою до Сонця була обсерваторія на Меркурії, її збудували в районі меркуріанського Північного полюса, де термінатор зовсім не переміщався і Сонце весь час світило в одній точці обрію, — чудова нагода досліджувати його в найдрібніших деталях.

Обсерваторія на Церері, найновіша й найсучасніша, призначалася для досліджень космосу — від Юпітера й аж до найвіддаленіших галактик.

Звичайно, лишалися ще невигоди та незручності. Міжпланетні подорожі все ще були важкі, відпустки надавались дуже рідко, нормальне життя на обсерваторіях було, по суті, неможливе, і все-таки нове покоління вчених почувалося щасливим. До епохи міжзоряних мандрівок перед вченими ніколи не відкривались такі широкі обрії у нових галузях знань, галузях, що становили благодатне поле для наукових досліджень.

Кожен з цієї щасливої четвірки — Тальяферо, Райгер, Каунас та Вільєрс — ’був майже у становищі Галілея, який, сконструювавши перший у світі телескоп, робив великі відкриття, щойно тільки спрямовував його у будь-яку точку неба.

Але потім Ромеро Вільєрс захворів — як згодом виявилось, на ревматизм. Чи ж був у цьому хтось винен? Його здоров’я через хворобу дуже підупало, і серце щораз більше слабло.

І ось Вільєрс, найздібніший із четвірки, найсильніший і найбагатонадійніший як науковець, не зміг закінчити роботи над дисертацією і здобути докторський ступінь.

Навіть більше: йому ніколи не судилося кудись полетіти, бо прискорення космічного корабля на старті просто вбило б його.

Після випуску Тальяферо дістав призначення на Місяць, Райгер — на Цереру, а Каунас — на Меркурій. І тільки Вільєрс залишився довічним в’язнем Землі.

Вони намагалися висловити йому свої симпатії та співчуття, але Вільєрс відштовхнув їх з огидою. Він не тільки вилаяв їх, а й почав клясти. А коли Райгер не витримав і пригрозив йому кулаком, Вільєрс дико зарепетував, накинувся на нього і розтовк йому носа.

Певно, Райгер не забув цього, бо й тепер обережно погладжував свого носа пальцем.

Пооране зморшками чоло Каунаса скидалося на пральну дошку.

— Вільєрс тут, на Конвенті, ти маєш знати це. Він зупинився у цьому ж готелі, в чотириста п’ятому номері.

— Бачити його не хочу, — відрізав Райгер.

— А він хоче зустрітися з нами і, мабуть, уже піднімається сюди, бо сказав, що прийде о дев’ятій. Вільєрс може з’явитися тут першої-ліпшої хвилини.

— В такому разі, — заявив Райгер, — якщо ви несповна розуму, я змушений вийти. — Він підвівся.

— Зачекай хвилинку, — зупинив його Тальяферо. — Що ж тут такого, коли ми зустрінемося з ним?

— Ця зустріч — безглузда, бо він шаленець.

— Ну то й що? Не можна бути таким дріб’язковим. Чи, може, ти злякався його?

— Злякався? — зневажливо перепитав Райгер.

— Тоді ти просто нервуєш. Невже у тебе є для цього якась причина?

— Я зовсім не нервую, — відказав Райгер.

— Охоче тобі вірю. Ми всі відчуваємо якусь провину перед ним, хоч за те, що з ним сталося, ми не відповідальні, — додав Тальяферо, добре розуміючи, що всі ці слова — тільки чергова спроба виправдатись перед самим собою.

Цієї миті біля вхідних дверей пролунав дзвінок, і всі троє мало не підскочили. Рвучко повернувшись, вони тривожно втупились у двері, наче то був бар’єр, що захищав їх од Вільєрса.

Двері відчинились, і ввійшов Ромеро Вільєрс. Усі вимушено підвелись, вітаючи його, та так і лишилися стояти — в загальному замішанні ніхто не подав йому руки.

Вільєрс зміряв їх злісно-насмішкуватим поглядом.

“Як він змінився”, — подумав Тальяферо.

Це була правда. Ромеро весь наче якось поменшав. Він зсутулився і, здавалось, став набагато нижчий. Волосся на голові було зовсім рідке, а під морхлою шкірою рук випиналися покручені синюваті вени. Вигляд у нього був зовсім хворобливий. Здавалось, ніщо не нагадувало колишнього Вільєрса, хіба що звичка прикривати очі рукою, наче від сонця, коли він уважно до чогось приглядався, та його монотонний баритон.

— Друзі, — нарешті озвався Вільєрс. — Мої невтомні космічні товариші! Як давно ми не бачились.

— Привіт, Вільєрсе, — відповів Тальяферо. Вільєрс глянув на нього.

— Як поживаєш, Тальяферо?

— Непогано.

— А ви? — звернувся він до Каунаса та Райгера.

Каунас спромігся лише кволо усміхнутись і прошепотіти щось невиразне, а Райгер відповів різкувато:

— Все гаразд, а що тут скоїлось?

— Як там воно на Церері, сердитий Райгере?

— Усе було нормально, коли я відлітав. А як тут, на Землі?

— Це ви побачите самі, — промовив Вільєрс, і в голосі його відчувалась якась напруженість. — Сподіваюся, ви прибули на Конвент послухати мою доповідь, яку я маю зробити післязавтра.

— Твоя доповідь? Що то за доповідь? — запитав Тальяферо.

— Я ж писав вам усім про це. Про мій метод миттєвого переміщення маси у просторі.

Райгер криво посміхнувся.

— Так, ти писав. Але нічого не згадував про доповідь і, наскільки я пригадую, тебе навіть нема у списку промовців. Я не пропустив би твого прізвища, якби воно там було.

— Ти маєш рацію. Мене справді нема у списку промовців. Ба, я навіть не подав короткого викладу доповіді для публікації.

Вільєрс аж почервонів від збудження, і Тальяферо спробував заспокоїти його:

— Не переймайся так, Вільєрсе. Тобі, мабуть, не можна так хвилюватись.

Вільєрс повернувся до нього, презирливо скрививши губи:

— Вельми вдячний за увагу, але не турбуйся, моє серце витримає.

— Послухай, Вільєрсе. Якщо ти не записався на виступ, — почав був Каунас, проте Вільєрс не дав йому закінчити.

— Ні, це ви послухайте. Я чекав десять років. Ви мали змогу працювати у космосі, а я мусив працювати тут, на Землі, і все-таки я досяг більшого, ніж будь-хто з вас. Ба, я зробив більше, ніж ви всі разом узяті.

— Припустімо, це так, — спробував утрутитись Тальяферо, та Вільєрс вів далі:

— І тепер мені не потрібні ваша ласка та співчуття. Вагомість моєї роботи засвідчить Мендель. Сподіваюсь, ви чули про Менделя? Це керівник відділу астронавтики Конвенту, і саме йому я демонстрував можливість трансференції маси — миттєвого переміщення маси у просторі. Щоправда, прилад був не досить досконалий і згорів зразу ж після експерименту, але… ви слухаєте мене?

— Так, слухаємо, — холодно кинув Райгер. — І на що ж ти розраховуєш?

— Мендель дозволить мені виступити так, як я вважаю за потрібне. Можете бути певні. Я виступлю без будь-якого попередження чи оголошення. Моє повідомлення прозвучить, як вибух бомби. І коли я наведу основні співвідношення, що характеризують відкрите мною явище, Конвент заціпеніє від подиву й захвату. А потім усі кинуться по своїх лабораторіях, щоб сконструювати відповідні прилади й перевірити слушність моїх ідей. І впевняться, що вони справді слушні. В моїй лабораторії під час експерименту жива миша зникла в одному місці й тут-таки з’явилась в іншому, де я запланував. Мендель засвідчить це!

Вільєрс пильно подивився на них, переводячи палаючий погляд з обличчя на обличчя.

— Ви що, не вірите мені?

— Якщо ти не хочеш розголошувати свого відкриття, навіщо розповів нам?

— Ви — зовсім інша річ. Ви мої товариші, мої однокурсники. Щоправда, ви полетіли у космос і, мабуть, забули про мене.

— Це не залежало від нас, — різким тонким голосом спробував заперечити Каунас.

Але Вільєрс і бровою не повів.

— Тому я хочу, щоб ви знали: те, що було зроблено з мишею, можна буде зробити і з людиною. Якщо мені пощастило здійснити трансференцію на десять футів у лабораторії, то я здійсню її і на мільйони миль у космосі. Я побуваю на Місяці, на Меркурії, на Церері і взагалі скрізь, де хочу. Я не тільки зрівняюся з вами, я перевершу вас. Своїми теоретичними дослідженнями я посуну астрономію набагато далі вперед, ніж ви всі разом узяті, зі всіма вашими обсерваторіями, телескопами, камерами та космічними кораблями.

— Ну що ж, — промовив Тальяферо, — я радий. Бажаю тобі успіху. Чи не міг би я переглянути твою доповідь?

— Ні, ні! Нізащо, — відрубав Вільєрс і міцно притис руки до грудей, ніби прикривав уявні аркуші доповіді від сторонніх очей. — З цим ви мусите зачекати, як і будь-хто інший. Є тільки один примірник доповіді й ніхто його не побачить, аж поки я не виступлю на Конвенті. Ніхто! Навіть Мендель!

— Тільки один примірник? — здивувався Тальяферо. — А якщо ти загубиш його?

— Не загублю. Зрештою, і це не страшно, бо я тримаю все у голові.

— Але якщо ти… — Тальяферо вже хотів вимовити “помреш”, проте вчасно схаменувся і по майже непомітній паузі докінчив: — …маєш хоч трошки глузду, то повинен зробити копію, бодай про всяк випадок.

— Ні, — затявся Вільєрс, — ви почуєте все післязавтра, ви побачите, як одним помахом я розсуну обрії людства. Такого ще ніколи не було. — Він знову обвів їх пильним, напруженим поглядом. — Десять років… — замислено промовив і рушив до дверей. — Бувайте здорові, — розпрощався не обертаючись.

— Він таки божевільний, — запально промовив Райгер, дивлячись на двері так, ніби Вільєрс усе ще стояв перед ними.

— Ти думаєш? — задумливо протяг Тальяферо. — Можливо, що й так, але тільки в певному сенсі. Він не тільки ненавидить нас ні за що ні про що, а й остерігається — навіть копії доповіді не наважився зробити…

Кажучи це, Тальяферо крутив у пальцях свій маленький сканер. Це був невиразного кольору непримітний циліндрик, схожий на звичайний олівець, але коротший і трохи грубший. В останні роки сканери стали таким самим неодмінним приладдям науковців, як стетоскопи для лікарів чи мікрокомп’ютери для статистиків. Сканер звичайно носили в кишені піджака, дехто закладав його за вухо, а були й такі, що просто підвішували його на шнурку.

Впадаючи у філософський настрій, Тальяферо не раз щиро дивувався, як це науковці минулих часів могли обходитись без сканерів, роблячи трудомісткі витяги з літератури або якісь передруки. Адже це було так незручно.

Тепер же відпала потреба щось передруковувати чи переписувати, досить було тільки просканувати оригінал, щоб одержати мікронегатив, і проявити його при слушній нагоді. Ось і сьогодні Тальяферо вже зафіксував на плівці свого сканера тези всіх доповідей та повідомлень, передбачених програмою Конвенту. Його товариші зробили те саме, тут він не мав ані найменшого сумніву.

— Що там не кажи, але копію треба мати за будь-яких обставин, якщо ти ще не зовсім з’їхав з глузду, — закінчив свою думку Тальяферо.

— Це все фікція! — знову спалахнув Райгер. — Нема ніякої доповіді, як нема ніякого відкриття. Все це вигадки! Він збреше що хочете, аби тільки здаватися собі кращим, ніж будь-хто з нас.

— Аз чим же тоді він виступатиме післязавтра на Конвенті? — запитав Каунас.

— Хіба ж я знаю? Це ж божевільний!

Тальяферо все ще грався своїм сканером і ліниво роздумував, чи варто й далі розмотувати стрічку спогадів, захованих десь у найглибших закутках пам’яті. Врешті він вирішив не робити цього й докинув:

— Ти просто недооцінюєш Вільєрса… У нього світла голова.

— Може, й була світлою десять років тому, — правив своєї Райгер, — але тепер він просто схиблений. Тому забудьмо про нього.

І Райгер змінив тему розмови. Надміру гучно, ніби самою силою голосу хотів розвіяти дух Вільєрса і все пов’язане з його особою, почав оповідати про Цереру та мету своєї роботи — радіозондування Молочного Шляху новими радіотелескопами, здатними досліджувати навіть окремі зірки. Й Каунас спочатку слухав, коли-не-коли киваючи головою, потім і сам приєднався до розмови, додавши щось про радіовипромінювання сонячних плям, а тоді перейшов до своєї доповіді, присвяченої гігантським водневим вибухам щ на поверхні Сонця та протонним потокам, випроміненимії під час них.

Тальяферо здебільшого відмовчувався. Робота на Місяці була не такою ефектною. Адже довготривалі прогнози погоди, складені на основі безпосередніх спостережень за земною атмосферою, годі й порівнювати з радіотелескопами чи з дослідженням потоку протонів з поверхні Сонця.

До того ж йому докучали думки про Вільєрса. Той справді мав світлу голову, і всі вони чудово це знали. Навіть Райгер, попри всю свою показну упередженість та ворожість, не міг не відчувати, що тільки Вільєрсові під силу було відкрити таке сенсаційне явище, якщо воно взагалі можливе.

Хотіли вони цього чи ні, але їхня розмова про свої роботи прозвучала як соромливе визнання того, що ніхто з них особливих успіхів не досяг. Зрештою Тальяферо, який постійно стежив за науковою літературою, і так це знав. Його власні праці теж належали скоріше до другорядних. Та й інші науковці не створили нічого, що заслуговувало б на епітет “дуже важливе”.

Ніхто з них не став — треба дивитись правді у вічі — славетним підкорювачем Космосу. Величні мрії студентських років так і залишились нездійсненими. І тут уже нічого не вдієш. Вони стали звичайними компетентними працівниками. Цього ніхто не заперечить. Але, на жаль, і нічого більше не додасть. І вони це добре розуміли.

А Вільєрс досяг набагато вищого рівня. І це вони теж розуміли. Саме тому, а ще через почуття якоїсь невиразної пповини перед ним, вони й цуралися його.

Тальяферо відчував душею, що Вільєрс, незважаючи ні на що, підніметься вище. Інші б теж, може, так думали, якби їх не збивала гадка, що такими нестерпними, як Вільєрс, часто бувають саме нездари. Доповідь про трансференцію маси, мабуть, таки відбудеться, і Вільєрс відразу стане знаменитістю, як він завжди й твердив, а його колишні однокурсники з усіма їхніми досягненнями будуть забуті. І їм не залишиться нічого іншого, як приєднатися до тих, хто аплодуватиме Вільєрсові.

Тальяферо розумів, що ці думки навіяно заздрістю та досадою, він навіть соромився їх, проте позбутися не міг.

Запала мовчанка, і тоді Каунас, відвівши очі, запропонував:

— Послухайте, друзі, а чом би нам не спуститися вниз, у номер нашого друга-брата Вільєрса?

Сердечність, яку намагався вкласти в свої слова Каунас, була така нещира, та й сама пропозиція прозвучала настільки непереконливо і недбало, що він мерщій додав:

— Не хочеться, щоб у нас залишилось погане враження від зустрічі з Вільєрсом, адже…

“Мабуть, Каунас хоче остаточно з’ясувати все, що стосується методу Вільєрса, — подумав Тальяферо. — Він ще не зовсім певен, чи Вільєрсові слова — звичайна маячня божевільного, й не засне, поки не пересвідчиться, що воно справді так”.

А втім, Тальяферо це теж цікавило, і він не став заперечувати. Тоді і Райгер, знизавши плечима, неохоче погодився з ними:

— Чом би й ні, хай йому біс?

Годинник показував близько одинадцятої.

Тальяферо розбудив гучний і настирливий дзвінок від вхідних дверей. Він трохи підвівся, спершись на лікоть, глянув на світлове табло годинника на стелі й відчув, як його починає охоплювати роздратування. Була щойно четверта година ранку.

— Хто там? — невдоволено гукнув він.

У відповідь знову прозвучали уривчасті, настирливі сигнали.

Сиплючи чортами, Тальяферо підвівся і накинув халат. Він відчинив двері і примружив очі від яскравого коридорного світла. Перед ним стояв чоловік, чиє лице він упізнав одразу, бо частенько бачив його на екранах систем телезв’язку.

— Моє прізвище — Мендель, Губерт Мендель, — різко, але майже пошепки назвався нежданий гість.

— Я знаю вас, сер, — відповів Тальяферо.

Ім’я Менделя було добре відоме серед астрономів. Цей видатний вчений посідав одне з чільних місць у Всесвітньому Астрономічному Бюро. Тут, на Конвенті, Мендель очолював секцію Астронавтики.

Лише тепер Тальяферо раптом збагнув, що це той самий Мендель, якому Вільєрс, коли вірити його словам, демонстрував свій метод трансференції маси. Згадка про Вільєрса розвіяла рештки сонливості Тальяферо.

— Доктор Едвард Тальяферо? — перебив його думки Мендель.

— Так, це я.

— Прошу одягнутися і йти за мною. Справа дуже важлива. Вона стосується нашого спільного знайомого.

— Доктора Вільєрса?

Очі Менделя якось дивно виблискували. Під зовсім безбарвними віями вони, здавалося, були зовсім не захищеними. Брови теж ледь вирізнялися. Тонке шовковисте волосся облямовувало обличчя цього сорокарічного чоловіка.

— Чому ви назвали Вільєрса? — запитав він.

— Вільєрс згадував вас учора ввечері. Ніхто інший не може бути нашим спільним знайомим.

Мендель кивнув, зачекав, поки Тальяферо одягнувся і, повернувшись, рушив перший. Райгер та Каунас ждали їх у номері на поверх вище. Очі Каунаса були червоні, й він здавався вкрай занепокоєним. Райгер курив сигарету, нервово пихкаючи димом.

— Ми знову разом. Може, продовжимо вечірку? — спробував пожартувати Тальяферо, але його ніхто не підтримав.

Він сів, і всі троє обмінялися запитливими поглядами. Райгер знизав плечима.

Мендель мовчки міряв кроками кімнату, тримаючи руки в кишенях.

— Насамперед, джентльмени, прошу вибачити, що потурбував вас у таку пору, — врешті озвався він. — Я мусив це зробити. Наш товариш Ромеро Вільєрс помер. Десь із годину тому його тіло забрали з готелю. Медики встановили, що не витримало хворе серце.

Запала приголомшлива тиша. Райгерова рука з сигаретою завмерла на півдорозі до уст, а тоді поволі опала додолу, так і не завершивши своєї мандрівки.

— Бідолаха, — вихопилась у Тальяферо.

— Це жахливо, — охриплим голосом обізвався Каунас. — Вільєрс був… — повів далі він, проте голос не слухався його.

Райгер пересмикнув плечима:

— Справді, Вільєрс мав хворе серце. Тут нічого не вдієш.

— Так, але є ще одна дрібничка, — досить спокійно зауважив Мендель. — Треба дещо повернути.

— Що ви маєте на увазі? — гостро запитав Райгер.

Однак Мендель не звернув на нього уваги:

— Коли ви бачили його востаннє? — спитав.

Йому відповів Тальяферо:

— Вчора увечері. То було щось на зразок вечірки. Ми зібралися разом уперше за останні десять років. Мені незручно це говорити, але зустріч не дала нам втіхи. Вільєрс вважав, що має якісь причини гніватись на нас, і не приховував цього.

— Коли саме це було?

— Вперше близько дев’ятої.

— Вперше?

— Ми бачилися з ним іще раз.

Каунас, здавалося, був стривожений:

— Вільєрс пішов від нас роздратований, і ми просто не могли залишити його в такому стані. Ми сподівалися порозумітись, не хотіли, щоб товариські стосунки отак враз урвались. Тому спустились до нього і…

Але Мендель уже не слухав.

— Ви всі були в його кімнаті?

— Так, — здивовано відповів Каунас.

— Коли саме це було?

— Здається, близько одинадцятої.

Він запитливо глянув на товаришів. Тальяферо ствердно кивнув.

— І скільки ви там пробули?

— Дві хвилини, — встряв у розмову Райгер. — Вільєрс витурив нас зараз же, заявивши, що ми прийшли по його доповідь. — Райгер помовчав, сподіваючись, що Мендель спробує з’ясувати, про яку доповідь ідеться, але той не озивався, і Райгер вів далі: — Я думаю, він тримав її під подушкою. В усякому разі, він лежав упоперек подушки, коли кричав, щоб ми забиралися геть.

— Саме тоді стан Вільєрса, мабуть, і почав катастрофічно погіршуватись, — майже пошепки висловив припущення Каунас.

— Ні, не тоді, — відрубав Мендель і додав: — Певно, ви всі залишили там відбитки своїх пальців.

— Можливо, — майже в тон йому відповів Тальяферо. Пошана до Менделя як до видатного вченого почала відходити на задній план, поступаючись місцем звичайному роздратуванню. Що б там не казав цей Мендель, але ж була лише четверта година ранку. І Тальяферо провадив у тому ж тоні: — Сподіваюсь, ви вже з’ясували все, що вас цікавило?

— Річ у тім, — правив своєї Мендель, — що тепер ідеться не про сам факт смерті Вільєрса, а про дуже важливу справу, безпосередньо з ним пов’язану. Доповідь Вільєрса, віддруковану, наскільки я знаю, тільки в одному примірнику, знайдено засунутою у настільну запальничку і від неї лишилось кілька клаптів. Я не читав і навіть ніколи не бачив доповіді, але знаю суть викладених там положень і готовий у разі потреби заприсягтися в суді: рештки спалених аркушиків — не що інше, як Вільєрсова доповідь, підготовлена до виступу на Конвенті. Ви маєте якісь сумніви, докторе Райгер?

Райгер похмуро осміхнувся.

— Сумніваюся, що Вільєрс міг зробити якесь відкриття. На мою думку, сер, це був звичайнісінький маніяк. Десять довгих років він був в’язнем Землі і зрештою його хвороблива уява сплодила думку про можливість миттєвого переміщення в просторі. У цьому він вбачав свій порятунок. Можливо, тільки ця надія і втримувала його на світі. Він навіть інсценував експеримент, що мав довести правильність його теорії. Ні, я зовсім не хочу сказати, що це умисне шахрайство. Ні, мабуть, він був цілком щирий, але це була щирість божевільного. А вчорашній вечір став кульмінаційним моментом. Він прийшов у нашу кімнату-в душі ненавидячи нас за те, що ми не були позбавлені, як він, змоги працювати у космосі — і втішався своїм уявним тріумфом після доповіді на Конвенті. Думкою про цей день він жив усі останні десять років. Але розмова так збурила його психіку, що на якийсь час до нього повернувся здоровий глузд. Він раптом усвідомив, що не може виступити на Конвенті, — йому просто ні з чим виступати. І тут його охопив відчай, що й призвів до катастрофи, — не витримало хворе серце.

Мендель слухав астронома з Церери, і на його обличчі все виразніше малювався осуд.

— Ну що ж, усе це звучить цілком логічно, докторе Райгер, але зовсім не відповідає дійсності, — почав він, — хоча б тому, що мене не так легко обдурити якимось шахрайським експериментом. Тому облишмо цю версію. З журналу реєстрації учасників Конвенту, який я за браком часу перевірив лиш побіжно, видно, що ви всі троє закінчили коледж разом з Вільєрсом. Це справді так?

Вони ствердно кивнули.

— А серед учасників Конвенту є ще хтось із вашого випуску?

— Ні, — відповів Каунас. — Того року тільки ми четверо спеціалізувались на астрономії. Власне кажучи, Вільєрс теж мав захищатись, але…

— Я все зрозумів, — перебив його Мендель. — Тоді логічно припустити, що саме хтось із вас трьох ще раз відвідав Вільєрса десь за північ.

Запала коротка мовчанка.

— Не я, — врешті холодно озвався Райгер.

Каунас, широко розплющивши здивовані очі, теж заперечливо похитав головою.

— На що ви натякаєте? — запитав Тальяферо.

— Один з вас прийшов до Вільєрса серед ночі й зажадав доповіді, щоб прочитати її. Що його до цього спонукало, зараз сказати важко. Але цілком імовірно, що він заповзявся довести Вільєрса до інфаркту. І коли це сталося, злочинець, — гадаю, що можу назвати його саме так, — почав діяти. Він вихопив аркуші доповіді, які, можливо, лежали під подушкою на ліжку Вільєрса, і просканував їх. Потім запхнув доповідь у запальничку, щоб спалити її, але, поспішаючи, не перевірив, чи вона згоріла до решти.

— Звідки ви все це знаєте? — не витерпів Райгер. — Хіба ви були очевидцем тих подій?

— Майже, — відказав Мендель. — Вільєрс не помер відразу, він усе бачив. Коли злочинець утік, Вільєрс ще спромігся дотягтися до телефону і позвонити в мій номер. На жаль, мене ще не було, я затримався допізна на одному із засідань. Одначе телефонний автомат записав на магнітну стрічку ті кілька слів, що їх устиг вимовити Вільєрс. Повертаючись додому чи в офіс, я завжди прослуховую записи, зроблені без мене, це просто звичка. Я зразу ж подзвонив Вільєрсові, але той, виявилось, уже був мертвий.

— І що ж? — знову втрутився Райгер. — Вільєрс назвав злочинця?

— Ні, не назвав. Може, він і називав, але дуже нерозбірливо. Проте одне слово прозвучало цілком виразно — “однокурсник”.

Тальяферо дістав свій сканер із внутрішньої кишені піджака і поклав його перед Менделем.

— Хочете — проявіть плівку з мого сканера, — спокійно заявив він. — Ви пересвідчитесь, що доповіді Вільєрса там нема.

Каунас поспішив зробити те саме, а потім і Райгер, насупившись, поклав на стіл свій сканер.

Мендель взяв усі три сканери й сухо промовив:

— Мабуть, той з вас, хто це зробив, уже подбав про частину плівки з доповіддю. Проте…

Тальяферо нахмурив брови.

— Ви можете обшукати мене і мою кімнату.

А Райгер з тим самим похмурим виглядом, сердито зупинив Менделя:

— Хвилинку. Чого це ви взяли на себе роль поліції? Мендель пильно подивився на нього.

— А ви волієте, щоб втрутилася поліція? Ви хочете скандалу і звинувачення у вбивстві? Хочете, щоб авторитет Конвенту був підірваний і преса дістала змогу гудити все, що стосується астрономії та астрономів? Смерть Вільєрса цілком могла бути непередбаченою випадковістю. Адже він мав хворе серце. А хтось із вас міг діяти цілком імпульсивно. Тому можна припустити, що це ненавмисний злочин. Якщо негатив буде повернуто, значної частини звинувачень можна уникнути.

— Навіть якщо це все-таки злочин? — здивувався Тальяферо.

Мендель знизав плечима.

— Деякі неприємності будуть. Але й у найгіршому разі це не буде публічна ганьба і довічне ув’язнення, можливі при втручанні поліції.

Якусь хвилину панувала тиша.

— Подумайте добре, адже це стосується одного з вас, — ще раз нагадав Мендель.

Знову запала мовчанка, і знову її порушив Мендель:

— Гадаю, що можу навіть пояснити хід думок того, хто це зробив. Доповідь знищено. Про метод Вільєрса знаємо тільки ми четверо. Єдиним живим свідком вдалого експерименту залишаюсь тільки я. А ви знаєте про нього тільки зі слів Вільєрса, людини, яка, можливо, не сповна розуму. Отже, після його смерті й знищення доповіді буде дуже легко повірити у версію доктора Райгера, що, мовляв, ніякої трансференції маси не було і бути не може. А через кілька років, маючи в своїх руках матеріали Вільєрса, наш злочинець почне потроху використовувати їх, ставити експерименти, обережно публікувати статті к, зрештою, постане перед науковим світом як безперечний першовідкривач, якому відповідно належать і слава, і гроші. Навіть однокурсники анітрохи не сумніватимуться в його чесності. Вони просто гадатимуть, що тривале спілкування з Вільєрсом надихнуло і їхнього колегу на дослідження в цій галузі знань. Та й тільки.

Мендель закінчив і поволі обвів пронизливим поглядом обличчя присутніх.

— Але тепер розраховувати на такий варіант не випадає, бо кожен із вас, — а ви всі троє добре розумієте перспективність та вагу методу Вільєрса, — вважається зараз можливим злочинцем. Я не дам нікому скористатися з украдених матеріалів. Саме мені Вільєрс демонстрував експеримент, що підтверджує слушність його теорії, і я можу це засвідчити. І, нарешті, я знаю, що один з вас має копію доповіді Вільєрса.

Тут Мендель зробив паузу.

— Думаю, я переконав вас, що використати вкрадену інформацію не вдасться? Тому ще раз пропоную повернути плівку з записом доповіді Вільєрса.

Його звернення знову лишилося без відповіді.

Мендель рушив до дверей, але по дорозі затримався на хвилину.

— Сподіваюсь, ви зоставатиметесь тут, аж поки я повернуся. Це триватиме не довго. Хай винуватець використає цю паузу і добре все зважить. Якщо він боїться, що зізнання унеможливить його дальшу роботу в астрономії, нагадую, що зустріч з поліцією напевне закінчиться ув’язненням із застосуванням психічних методів дізнання. — Він замовк на секунду і додав: — Я тільки віддам проявити плівки з ваших сканерів.

На його сердитому й похмурому обличчі почали виразно проступати сліди безсонної ночі. Каунас спробував усміхнутись.

— А що як ми зробимо невеличку перерву на той час, поки вас не буде?

— Тільки один з вас має причину домагатись цього, — відказав Мендель. — Тому я сподіваюсь, що двоє невинних проконтролюють третього, бо цього вимагають їхні власні інтереси.

І він вийшов з кімнати.

Була вже п’ята година ранку, коли Райгер глянув на свій годинник.

— К бісу це все! — обурено вигукнув він. — Я хочу спати.

— Ми можемо подрімати тут, — з філософським спокоєм запропонував Тальяферо. — Чи хтось думає зізнаватись?

У відповідь Каунас відвернув очі, а Райгер зневажливо стис губи.

— Ну що ж, я теж не думаю. — Тальяферо приплющив очі, відкинув свою масивну голову на спинку крісла і вів далі стомленим голосом: — Хочу додому, назад на Місяць. Там зараз період затишшя. Ніч у нас триває два тижні, саме тоді ми всі при ділі — активно ведемо дослідження. Потім настає довгий двотижневий день, дослідження припиняються, всі беруться до розрахунків, обробляють дані спостережень, а вже тоді починаються нескінченні бесіди в чоловічому товаристві. Це важка пора. Я зненавидів її. Коли б там було більше жінок і коли б я міг якось влаштувати своє особисте життя…

Потім Каунас майже пошепки розповідав про труднощі спостереження повного диску Сонця телескопами на Меркурії. З теперішньої обсерваторії це неможливо, бо Сонце ніколи не піднімається над обрієм. Тому незабаром мають, закласти ще одну обсерваторію за дві милі від першої, звідки буде видно весь диск Сонця. Але це пекельний труд, бо все робитиметься під нещадно палючими променями Сонця. На жаль, вибору нема.

Навіть маломовний Райгер, наслухавшись гомону їхніх голосів, погодився розповісти дещо про Цереру. Період обертання Церери — всього дві години, й зірки переміщаються по небу в дванадцять разів швидше, ніж на Землі. Астрономічні спостереження, зрозуміло, значно ускладнюються. Довелося створити цілу спостережну мережу з кількох груп звичайних телескопів та радіотелескопів, і ці групи передають досліджуваний об’єкт одна одній у міру того, як він, переміщаючись небозводом, виходить з їхнього сектору досліджень.

— А чи не краще б поставити телескопи на одному з полюсів? — запропонував Каунас.

— Ти міркуєш так, ніби перебуваєш на Меркурії, а досліджуваний об’єкт — Сонце, — роздратувався Райгер. — Навіть на полюсах половини зірок ніколи не буде видно. Ось якби Церера була звернена до Сонця одним боком, як твій Меркурій, ми майже постійно бачили б у нічному небі зірки, бо період обертання становив би тоді аж три роки.

Небо поволі ясніло, надходив світанок.

Тальяферо дрімав, але принаймні половина його свідомості не спала. Решта двоє не спали, і він це знав — чи ж тут до сну? “Кожен з нас, — думав Тальяферо, — має такий вигляд, ніби весь час ставить собі запитання: “Хто? Хто це вчинив?” за винятком самого винуватця, звичайно”.

Тальяферо розплющив очі відразу ж, тільки-но повернувся Мендель. Небо у вікні ставало щораз голубіше. Вікно було зачинене, і це чомусь тішило Тальяферо. Готель, як водилося, був обладнаний кондиціонерами, але ці дивні земляни дуже любили розчахувати вікна в теплу пору року, уявляючи, що дихають свіжим повітрям. А Тальяферо, у чиїй свідомості під час пробування на Місяці міцно вкоренилось уявлення про космічний вакуум за вікном, уже на саму згадку про відчинене вікно ловив дрижаків і ледве долав страх. *

— Чи надумав хто сказати що-небудь? — ще з порога запитав Мендель.

У відповідь всі досить байдуже подивились на нього, а Райгер ще й заперечливо похитав головою.

— Ну що ж, панове, — почав Мендель. — Я проявив плівки з ваших сканерів і переглянув їх. — Він пожбурив сканери та проявлені плівки на ліжко. — Там нема нічого, що стосувалося б виступу Вільєрса. Напевно, хтось із вас просто відрізав шматок плівки з потрібним матеріалом. Мені дуже шкода, але тепер на перший план виступає питання про цей схований шматок плівки.

— Якщо він взагалі є, — вставив Райгер, солодко позіхнувши.

— Тому, панове, пропоную зайти до кімнати Вільєрса, — звернувся до присутніх Мендель.

— Чого? — майже злякано запитав Каунас.

— Це що, психологічний прийом? — озвався Тальяферо. — Привести злочинця на місце злочину, щоб муки сумління змусили його признатися?

— Аж ніяк, — відказав Мендель. — Причина інша. Я сподіваюся, що двоє з вас, ті, невинні, допоможуть мені знайти сховану плівку з матеріалами доповіді Вільєрса.

— Ви гадаєте, вона там? — з викликом запитав Райгер.

— Можливо. Ми просто почнемо звідти. А потім, як треба буде, обшукаємо кожну з ваших кімнат. Симпозіум з астронавтики почнеться завтра не раніш як о десятій ранку. Отже, ми маємо вдосталь часу.

— А якщо це нічого не дасть?

— Ну що ж, тоді, мабуть, доведеться звернутися до поліції.

Обережно, навіть трохи боязко вони ввійшли до кімнати Вільєрса. Райгер почервонів. Каунас зблід. Навіть флегматичний Тальяферо доклав зусиль, щоб здаватися спокійним.

Вчора увечері вони були в цій залитій штучним світлом кімнаті, де Вільєрс, сердитий і похмурий, з розпатланим волоссям, конвульсивно вчепившись руками у подушку й люто витріщивши очі, буквально за хвилину звелів їм забиратися геть. Тепер тут панував нечутний запах смерті.

Мендель почав крутити ручку віконного поляризатора, щоб впустити до кімнати більше світла, і через секунду проміння вранішнього сонця залило кімнату.

Ту ж мить Каунас рвучко затулив очі долонями й пронизливо зойкнув:

— Сонце!

Це було так несподівано і прозвучало так розпачливо, що в них мороз пішов поза шкірою.

На обличчі Каунаса малювався такий жах, наче це сталося не на Землі, а на Меркурії, де сонце могло миттю осліпити його.

Тальяферо згадав, як прибувши на Землю і вперше опинившись просто неба, він мало не скреготав зубами, переборюючи страх. Десятирічне перебування поза Землею таки наклало свій відбиток на їхню психіку.

Каунас кинувся до вікна, намацуючи регулятор поляризатора, груди його поривчасто здіймались, наче йому враз не стало чим дихати.

Мендель рушив за ним.

— Що трапилось? — підійшли і двоє інших.

Внизу, скільки сягало око, лежало місто, купаючись у променях ранкового сонця. Тальяферо швидко окинув краєвид тривожним поглядом.

Але Каунас, чиї груди все ще тяжко здіймались, прикипів очима до чогось, що було зовсім близько. Там, на бетонному карнизі, встромлена одним кінцем у тріщинку на місці якогось дефекту, відсвічувала на сонці молочно-сірою поверхнею стрічка плівки завдовжки десь близько дюйма.

Мендель, щось люто вигукнувши, розчинив вікно і схопив плівку. Прикривши її рукою, він обвів присутніх пильним поглядом палаючих почервонілих очей і рушив до виходу.

— Зачекайте тут! — уривчасто кинув.

Все було зрозуміло без слів. Коли Мендель зачинив за собою двері, вони посідали й бездумно втупились один в одного.

Мендель повернувся хвилин за двадцять. І цілком спокійно (хоч на його обличчі видніли виразні сліди недавнього шаленства) заявив:

— Кінець плівки, запханий у щілину, лишився не зовсім засвіченим, я проявив його і зміг розібрати кілька слів. Нема сумніву — це була доповідь Вільєрса. Решта її пропала, врятувати не вдалося нічого. Це кінець!

— Що ж далі? — запитав Тальяферо.

Мендель стомлено знизав плечима.

— Сказати по правді, тепер мені все байдуже. Матеріали теорії Вільєрса втрачено. Лишається тільки одне: чекати, поки хтось, із такою ж світлою головою, розробить її знов. Я працюватиму теж, але я знаю свої можливості й не надто тішу себе ілюзіями. Мені здається, що тепер, коли ми знаємо про знищення доповіді Вільєрса, безглуздо шукати винного. Тепер це не має ніякого значення. — Після останніх подій Мендель видавався змученим і надломленим, він не мав сили побороти відчаю, що охопив його.

Але тут пролунав суворий голос Тальяферо:

— Стривайте-но! То тільки вам байдуже, хто з нас трьох міг вчинити цей злочин. На вашу думку, це зміг зробити і я. Тому у вас, видатного вченого, відомої людини, тепер ніколи не знайдеться жодного доброго слова про мене. Та я не хочу, щоб підозра тяжіла наді мною все життя, руйнуючи моє майбутнє. Вимагаю довести справу до кінця. І з’ясувати, чи винен я, чи ні. Гадаю, саме коло цього і слід оце заходитись.

— На жаль, я не детектив, — стомлено обізвався Мендель.

— Що ж! Тоді дзвоніть у поліцію, сто чортів!

— Зачекай хвилинку, Тале, — встряв у розмову Райгер. — Чи не хочеш ти сказати, що це вчинив я?

— Я лише сказав, що моє сумління чисте.

— Але ж поліція застосує до нас психічні методи. — У тонкому голосі Каунаса вчувався переляк. — Це може згубно відбитись на нашому інтелекті…

Мендель підніс догори руки.

— Хвилинку уваги, панове! Є один спосіб уникнути втручання поліції. Я цілком згоден з доктором Тальяферо: було б дуже несправедливо щодо невинних залишити цю справу, не з’ясувавши її до кінця.

Всі троє повернули до Менделя обличчя, на яких більшою чи меншою мірою проступала ворожість.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Райгер.

— У мене є приятель на ім’я Вендел Урс. Можливо, хтось із вас уже чув це ім’я. Я постараюсь умовити його зустрітися з нами якнайскоріше.

— Ну і що з цього? — запитав Тальяферо. — Чим він може нам допомогти?

— Правда, він досить дивна людина, — вів далі Мендель. — Навіть дуже дивна. Але в певному розумінні надзвичайно обдарована. Його допомогою часто користується поліція, і я сподіваюсь, він допоможе й нам.

Частина 2

Пильно роздивляючись кімнату та її господаря, Едвард Тальяферо не міг приховати свого подиву. І кімната, і її господар здавались частиною якогось невідомого, ізольованого від земного чудернацького світу. Жоден звук не долинав зовні в це оббите м’якою повстю, без найменшого натяку на вікна кубло. Ні повітря, ні світла тут не було, їх заміняли штучне освітлення та кондиціонер.

Кімната була величезна, але погано освітлена і дуже захаращена. Вони ледве знайшли, де ступити, щоб пройти до кушетки, звідки тільки-но досить недбалим рухом господар змахнув цілу купу якихось касет із плівками.

Власник кімнати був кремезний, присадкуватий чолов’яга з масивною головою і майже круглим лицем. Він досить жваво пересувався на куцих ногах, киваючи весь час головою при розмові, від чого окуляри з товстими скельцями мало не підстрибували на майже непримітному горбку, що правив йому за носа. Банькаті короткозорі очі, напівприкриті важкими повіками, досить добродушно зиркали на них, поки він вмощувався в кріслі за письмовим столом, над яким звисав єдиний яскравий світильник.

— Дуже радий вас бачити, панове. Даруйте за розгардіяш у кімнаті. — Він зробив промовистий жест рукою з короткими, наче обрубаними пальцями. — Я саме займаюсь класифікацією та складанням каталогів об’єктів, що належать до позаземних цивілізацій. У мене вже назбиралось їх чимало. Можете мені повірити: це просто жахлива робота. Ось наприклад…

Він вихилився з крісла, почав порпатись у купі безладно навалених обабіч столу предметів і врешті виловив звідти один з них — димчасто-сірий напівпрозорий циліндр.

— Ось це, — вів він далі, — предмет з Калістану, чи не залишок цивілізації, зовсім не схожої на земну, але це ще остаточно не з’ясовано. Цих предметів знайдено близько десятка, але мій екземпляр найдосконаліший.

І господар так шпурнув його назад, що Тальяферо з несподіванки мало не підскочив.

— Не лякайтесь, він не крихкий, — заспокоїв господар, пильно глянувши на Тальяферо. Потім він знову вмостився у кріслі. Його руки з міцно переплетеними куцими товстими пальцями, складені на животі, повільно піднімалися й опускались у ритмі дихання… — Ну що ж, панове, чим можу прислужитися?

Поки Мендель викладав господареві суть справи, Тальяферо розмірковував над іншим. Нещодавно він бачив серед останніх публікацій монографію “Порівняльна характеристика еволюційних процесів на воднево-кисневих планетах” якогось Вендела Урса. І тепер гадав, чи не цей товстун є автором книжки. Врешті він не витримав:

— Докторе Урс, чи не ви автор “Порівняльної характеристики еволюційних процесів”?

Обличчя хазяїна кімнати розпливлося в задоволеній усмішці.

— Ви читали її?

— Ні, я ще не встиг, але…

Обличчя Урса враз спохмурніло.

— Тоді ви просто мусите прочитати. І не відкладаючи. Я зараз же дам вам один примірник.

Він знову спробував покинути крісло, але йому перешкодив Мендель.

— Стривайте, Урсе, насамперед головне. Наша справа і дуже серйозна.

Він майже втиснув Урса в його крісло і заговорив скоромовкою, наче хотів запобігти будь-яким спробам господаря підвестися. Йому пощастило переказати всю історію і стисло, без зайвих слів.

Слухаючи Менделя, Урс повільно багровів. Потім став, конвульсивно поправляти окуляри, підсуваючи їх вище, до і перенісся. Але самовладання таки зрадило його і він закричав:

— Подумати тільки: миттєве переміщення маси! Це ж єдиний пристойний спосіб, щоб подорожувати цивілізованій людині. Єдино можливий спосіб! Єдино мислимий спосіб! Якби я тільки знав. Якби я міг бути там! Але ж цей клятий готель аж за тридцять миль звідси!

Райгер, який слухав його бідкання з дедалі більшим роздратуванням, нарешті не витримав:

— Не розумію, до чого тут ці тридцять миль, коли з будинком Конвенту є пряме повітряне сполучення і туди можна дістатися за десять хвилин.

Урс раптом наче задерев’янів і холодно глянув на Райгера. Його щоки ображено надулись. Він зірвався на ноги й прожогом вискочив з кімнати.

— Що з ним, у біса, сталося? — здивувався Райгер.

— Хай йому чорт, — вилаявся Мендель. — Я зовсім забув попередити вас.

— Про що?

— Доктор Урс не терпить ніяких транспортних засобів. Фобія невротичного характеру.

Каунас спантеличено кліпнув очима.

— Але ж він спеціалізується на позаземних цивілізаціях, чи не так? Знавець форм життя на інших планетах?

Тальяферо встав, підійшов до моделі нашої Галактики й задивився на складне мереживо зоряних систем. Такої величезної і водночас докладної моделі він ще зроду не бачив.

Тим часом Мендель вів далі:

— Доктор Урс справді має діло з неземними цивілізаціями, але він не був на жодній з досліджуваних планет і навряд чи колись побуває. Я взагалі сумніваюсь, чи за тридцять років життя він хоч раз був далі як за милю від цієї кімнати.

Райгер гучно зареготав.

— Ви можете сміятись, — розсердився Мендель, — але я радив би добре зважити, що ви говоритимете докторові Урсу.

За хвилину з’явився Урс.

— Прошу вибачити мені, панове, — звернувся він до присутніх. — Тепер ми можемо по-справжньому взятися до нашої проблеми. Може, хтось із вас надумав зізнатися?

Губи Тальяферо скривились у саркастичній посмішці. Цей огрядний знавець інопланетних цивілізацій, що майже не витикає носа з кімнати, мав такий “грізний” вигляд, що й найбільший боягуз навряд чи зізнався б йому в чомусь. Зрештою, тут, напевно, обійдеться і без таланту цього доморощеного детектива, якщо він його взагалі має.

— Ви співпрацюєте з поліцією, докторе Урс? — запитав Тальяферо.

На рум’яному лиці Урса відбилося неприховане самовдоволення.

— Офіційних зв’язків з поліцією я не підтримую, але моя неофіційна співпраця з нею вельми плідна.

— Тоді я ознайомлю вас із відомостями, які ви передасте в поліцію.

Урс мовчки втягнув черево, висмикнув із штанів край сорочки і заходився поволі протирати ним скельця окулярів. Упоравши цю роботу і знову начепивши окуляри на ніс, щоправда, досить ненадійно, він врешті запитав:

— Що ж саме ви збираєтесь нам розповісти?

— Я назву вам ім’я того, хто був у номері Вільєрса в його останню годину і хто просканував його доповідь.

— Вам вдалося розгадати цю таємницю?

— Я думав цілісінький день і, здається, докопався.

— Ну що ж, слухаємо.

Тальяферо глибоко вдихнув повітря. Зробити таку заяву було не так просто, хоч він і готувався до цього вже кілька годин.

— Найімовірніше, — почав він, — що у всьому винен доктор Губерт Мендель.

Мендель вражено втупився в Тальяферо, від обурення йому аж перехопило подих.

— Послухайте, докторе Тальяферо, — голосно почав він, — якщо ви маєте хоч якусь підставу для такого безглуздого…

Але тенор Урса, зриваючись на фальцет, перепинив його:

— Хай він говорить, Губерте, вислухаймо його. Ти ж підозрюєш його — як же ти можеш йому забороняти підозрювати тебе?

Мендель сердито замовк.

Тальяферо, силкуючись надати своєму голосу рішучості й певності, повів далі:

— Це навіть важко назвати підозрою, докторе Урс, бо докази цілком очевидні. Про метод Вільєрса знали ми четверо, але тільки один з нас — доктор Мендель — був очевидцем єдиного досліду. Тільки він знав, що цей метод плідний. Тільки він знав напевне, що доповідь Вільєрса — не міф. Що ж до нас, то ми знали напевне тільки одне: що Вільєрс украй неврівноважена людина. Звичайно, ми могли припустити, що він справді розробив таку теорію. Більше того, я думаю, що ми відвідали Вільєрса об одинадцятій годині, щоб перевірити, чи так воно і є: хоча ніхто з нас не обмовився про це ні словом. Але наслідок візиту був невтішний — Вільєрс був у ще гіршому стані, ніж при першій зустрічі. Він видавався майже божевільним.

Пам’ятаючи про цю особливу обізнаність доктора Менделя, перейдімо до мотивів, якими він міг керуватись. Уявіть собі, докторе Урс, таке. Той, хто зустрівся віч-на-віч з Вільєрсом опівночі, а потім, упевнившись, що Вільєрс помирає, просканував його доповідь (не будемо поки що називати його прізвище), мав страшенно перелякатися, побачивши, що Вільєрс явно повертається до життя і навіть пробує подзвонити по телефону. Тому наш злочинець у паніці вирішує позбутися бодай речових доказів злочину.

Як саме? Сховати непроявлену плівку з доповіддю, але так, щоб, по-перше, ніхто її не знайшов, і, по-друге, він сам, якщо буде поза підозрою, міг згодом забрати плівку. Ідеальним сховком видався йому віконний карниз. Він метнувся до вікна, розчинив його, сховав плівку під карнизом і покинув кімнату. Тепер, хай би навіть Вільєрс вижив, було б неважко повернути все проти Вільєрса, переконавши всіх, що це звичайна маячня людини з хворобливою уявою.

Тальяферо закінчив і гордовито всміхнувся: певно, вважав свої докази неспростовними.

Вендел Урс блимнув примруженими очицями і почав задумливо обертати один навколо одного пальці складених на животі рук.

— І ви вважаєте, що сказали щось важливе? — врешті озвався він.

— Найважливіше те, що вікно залишено відчиненим, а плівку сховано назовні. А тепер зіставте це з іншими фактами. Райгер провів десять років на Церері, Каунас-на Меркурії, а я — на Місяці: всі десять років ми були поза Землею, за винятком кількох коротеньких відпусток. На вчорашній зустрічі ми не раз скаржились один одному, як важко знову звикати до умов Землі. Адже ми працюємо на об’єктах у безповітряному просторі й поткнутися нікуди не можемо без скафандрів. Нам і в голову не прийшло б опинитись беззахисними у відкритому космосі. Ніхто з нас не відчинив би вікна отак зопалу, без внутрішньої боротьби. А ось доктор Мендель, який постійно живе на Землі, відчинив би. Для нього це звичайнісінька річ — досить лише трохи напружити м’язи. Отже, він міг це зробити, а ми ні! Звідси тільки один висновок: це зробив він!

Тальяферо сів і задоволено всміхнувся.

— Правильно, так воно й було! — захоплено вигукнув Райгер.

— І зовсім не так! — майже прокричав у відповідь Мендель, наполовину підвівшись, ніби збирався кинутись на Тальяферо. — Я цілком заперечую цю нікчемну вигадку. Ви, мабуть, забули, що я маю запис останніх Вільєрсових слів. І серед них є слово “однокурсник”. Магнітна стрічка засвідчить це…

— Але ж це голос конаючого, — перебив його Тальяферо, — і ви самі нам сказали, що більшість слів не розібрати. Тому я хочу запитати вас, докторе Мендель, навіть не прослуховуючи запису, чи голос Вільєрса не міг бути спотворений в інший час, скажімо, уже після того, як ви прослухали запис?

— Міг, але… — збентежився Мендель.

— Я певен, що це саме так, — знову перебив його Тальяферо. — Отже, ми можемо припустити, що ви сфабрикували цей запис заздалегідь, вставивши туди і це кляте слово “однокурсник”.

— О боже, — не втримався Мендель, — та звідки б же я знав, що на Конвенті є однокурсники Вільєрса і що їм відомо про його винахід?

— Вільєрс міг розповісти вам. Гадаю, що так і було.

— Але є ще одна обставина, — не вгавав Мендель. — Ви бачили Вільєрса живим об одинадцятій вечора, а медексперт, оглянувши тіло Вільєрса зразу ж після третьої години ночі, заявив, що смерть настала принаймні дві години тому. Це не підлягає сумніву. Виходить, Вільєрс помер між одинадцятою вечора і годиною ночі. А я з десятої вечора до другої години ночі був на конференції, за багато миль від готелю. Це засвідчить щонайменше десяток очевидців, чия правдивість поза всякими сумнівами. Сподіваюсь, цих аргументів вам вистачить?

Хвилину Тальяферо помовчав, а потім уперто вів далі:

— Хай і так. Припустімо, ви повернулись до готелю о другій тридцять і зайшли в номер Вільєрса поговорити про його виступ. Двері були відчинені, а може, ви мали” ще одного ключа. В усякому разі, він уже був мертвий. І ось тут ви скористались із слушної нагоди і просканували доповідь…

— Якщо Вільєрс був мертвий і не міг подзвонити, то для чого було ховати плівку?

— Щоб зняти з себе підозру. Адже ви могли зробити собі ще одну копію. І коли вже на те пішло, то ми тільки з ваших слів знаємо, що сама доповідь пропала.

— Ну годі вже, годі! — втрутився в розмову Урс. — Все це цікаві гіпотези, докторе Тальяферо, але вони бездоказові й не приведуть до викриття злочинця.

Тальяферо нахмурився.

— Це ви так гадаєте, а можливо…

— Так вважатиме кожний. Тобто кожний, хто здатний логічно мислити. Вам часом не здається, що Губерт Мендель зробив забагато як на злочинця?

— Ні! — відрубав Тальяферо. Вендел Урс поблажливо посміхнувся.

— Докторе Тальяферо, як вчений, ви, безперечно, добре знаєте, що далеко приємніше тішитися своїми власними теоріями, ніж аналізувати факти й робити відповідні висновки. Зробіть же мені приємність і поводьтеся так, як належить детективові. Чи не здається вам, що якби Мендель справді довів Вільєрса до смерті або ж знайшов його вже мертвим і скористався з такої нагоди, то він діяв би набагато простіше? Навіщо було сканувати доповідь чи навіть удавати, ніби хтось так зробив? Він би просто забрав її. Адже про неї не знав фактично ніхто. Ніхто не знав, крім доктора Менделя, що Вільєрс виступатиме на Конвенті. Не було ніякого оголошення. Тези доповіді не публікувались. Отож доктор Мендель цілком спокійно забрав би доповідь і непомітно б вийшов. Навіть якби він довідався, що Вільєрс відкрив таємницю однокурсникам, це нічого не змінило б. Бо ті не мали ніяких речових доказів, тільки слова Вільєрса, якого вони самі схильні були вважати за божевільного.

А що ж натомість робить доктор Мендель? Оголошує, що доповідь Вільєрса пропала, заявляє, що його смерть, напевно, була не зовсім природною, а потім ще й розшукує плівку з просканованою доповіддю-ось лише короткий перелік дій, на підставі яких його самого запідозрюють у злочині. І при цьому зовсім не зважають на те, що для маскування злочину йому найпростіше було б мовчати. Якби він справді був злочинцем, то його треба б визнати таким дурнем, таким безпросвітним тупаком, яких світ не бачив. Але ж доктор Мендель, безперечно, до таких не належить.

Тальяферо замислився, проте не знайшов, що сказати.

— Хто ж тоді це вчинив? — не втерпів Райгер.

— Один з вас трьох. Це ясно, як божий день.

— Але хто саме?

— О, тут теж усе цілком ясно. Я знав ім’я злочинця вже тоді, коли доктор Мендель завершував виклад подій.

Тальяферо дивився на товстуна з неприхованою відразою. Цей блеф, звичайно, не лякав його, але на двох інших, здається, справив сильне враження. Райгер дихав, наче викинута на берег рибина. А Каунас, з відвислою нижньою щелепою, скидався на недоумка.

— І все-таки, хто ж він? — перепитав Тальяферо. — Та скажіть же нам нарешті!

У відповідь Урс тільки примружив очі.

— Спершу я хочу ще раз підкреслити надзвичайну вагу Вільєрсового методу трансференції маси і нагадати, що не вважаю його за безповоротно втрачений.

Мендель похмуро буркнув:

— Ну на якого дідька ти так говориш, Урсе?

— Той, хто просканував доповідь, міг зразу ж її переглянути. Правда, я дуже сумніваюся, чи у злочинця вистачило часу й самовладання, щоб досить уважно прочитати її, та коли й так, то запам’ятати всього він просто не міг — принаймні свідомо. Ось тут і стануть у пригоді методи дослідження психіки. Адже вони дають можливість відтворити будь-яку інформацію, що надійшла в мозок від сітківки ока навіть при побіжному погляді на щось.

На цих словах присутні тривожно перезирнулись. Урс зачекав хвилинку і вів далі:

— Не слід боятися цих методів, якщо вміти їх застосовувати, вони цілком безпечні, надто коли хтось згоджується досліджуватись добровільно. І лише в разі опору можливі певні неприємності і навіть деяке ушкодження інтелекту. Зрештою, ви й самі це знаєте. Отже, якщо винуватець признається сам, він може цілком покластися на мене…

Нараз Тальяферо гучно зареготав. Цей раптовий регіт розітнув тривожну тишу, що панувала в кімнаті. Надто вже очевидною та наївною видалася чергова спроба Урса схилити злочинця до зізнання.

Така поведінка Тальяферо, здавалось, ледь збентежила Вендела Урса і він, кинувши на нього поверх окулярів допитливий серйозний погляд, додав:

— Мої зв’язки з поліцією досить міцні, щоб провести таке дослідження цілком конфіденційно.

— Але ж я не робив цього! — роздратовано вигукнув Райгер.

Каунас уже вкотре заперечливо похитав головою. Тальяферо зневажливо промовчав. Урс зітхнув.

— Ну що ж, тоді я ще раз нагадую винуватцеві: за таких умов дослідження значно ускладниться і навіть може призвести до травми. — Він ще міцніше притис переплетені пальці до черева. — Доктор Тальяферо вже звернув нашу увагу: плівку сховано під віконним карнизом так, що її непросто було б знайти чи пошкодити. Я цілком згоден з ним.

— Вельми вдячний, — з неприхованою іронією відказав Тальяферо.

— Проте треба з’ясувати ще одну, дуже важливу річ. Чому віконний карниз здався злочинцеві найпевнішим сховком? Адже поліція шукала б і там. Навіть без неї сховок було викрито. Чому ж усе-таки хтось волів вибрати місце зовні будівлі як найпридатніше для схованки? Відповідь очевидна — так міг вчинити тільки той, хто довго жив у відкритому космосі і звик до думки, що ніхто не поткнеться з житла надвір без ретельних і тривалих приготувань. — Приміром, жителеві Місяця всяка криївка надворі здаватиметься досить надійною. Бо вийти з помешкання зважиться далеко не кожен, та й то лише при доконечній потребі. І ось злочинець, шукаючи надійний сховок, переборює інстинкт самозбереження, відчиняє вікно… Але думка про те, що знадвору всяка криївка надійна, як ми згодом упевнились, зіграла з ним поганий жарт.

— Чому ви згадали саме Місяць, докторе Урс? — процідив крізь зуби Тальяферо.

— Тільки як приклад, — чемно озвався Урс. — Усе, що я досі сказав, однаково стосується всіх трьох. А тепер перейдімо до вирішального моменту, до казусу смертної ночі.

Тальяферо нахмурився.

— Ви маєте на увазі ніч смерті Вільєрса?

— Ні, я маю на увазі зовсім інше. Ось послухайте. Припустімо, віконний карниз справді був надійним сховком, та чи хтось із вас такий недоумок, щоб вважати його за надійний сховок для шматка непроявленої плівки? Звичайно, плівка сканера має досить низьку чутливість, і на неї можна успішно знімати в найрізноманітніших умовах. Нічне освітлення на неї практично не діє, а розсіяне денне світло засвітить плівку лише за кілька хвилин. Зате пряме сонячне проміння зробить це майже миттю. Хто ж цього не знає?

— Далі, Урсе, — Менделеві почав уриватися терпець. — Куди ви хилите?

— Ось не підганяйте мене, — невдоволено відказав Урс. Я хочу, щоб ні в кого не лишалось ніяких сумнівів. Головне для злочинця, безперечно, було зберегти плівку неушкодженою, адже записана там інформація мала величезну вагу. І не тільки для нього, а й для всього людства. Чому ж він сховав плівку там, де ранішнє сонце мало неминуче знищити запис? Бо він просто не сподівався вранішнього сонця. Ніч він вважав, сказати б, за безсмертну, вічну. Але ночі у нас на Землі смертні. Вони вмирають і поступаються місцем ранковій зоряниці, яку змінює день. Навіть шестимісячна полярна ніч — смертна. Що ж до Церери та Місяця, то ночі тривають там відповідно дві години й два тижні, вони теж смертні. Ось чому і доктор Тальяферо, і доктор Райгер добре пам’ятають, що після ночі неодмінно настає день.

Каунас раптово зірвався на ноги.

— Але ж зачекайте…

Тепер Вендел Урс уже звертався тільки до нього.

— Далі чекати немає потреби, докторе Каунас. З великих планет нашої системи лише Меркурій завжди звернений до Сонця одним боком. Навіть з урахуванням лібрації три восьмих його поверхні завжди покриті мороком, і сонце там ніколи не показується. Полярну обсерваторію збудовано саме там, у царстві вічної ночі. Тому за ці десять років у вашу свідомість просто в’їлася думка, що ніч вічна і що затемнений простір завжди залишається в мороці. Ось чому ви, сказати б, довірили непроявлену плівку нашій земній ночі, начисто забувши в стані нервового збудження, що вона приречена смерть…

— Зачекайте… — затинаючись, знову почав був Каунас, але Урс невблаганно вів далі.

— Коли Мендель покрутив ручку поляризатора й кімнату Вільєрса залило сяйво ранкового сонця, ви злякано зойкнули. Чому? Багатолітня звичка остерігатися меркуріанського сонця? Чи, може, ви раптом збагнули, що сонячне світло зробило з вашими планами? Ви тоді зразу ж кинулись до вікна. Чому? Хотіли повернути ручку поляризатора? Чи, може, побачити, що зробилося з плівкою?

Каунас визнав свою поразку.

— Я не мав такого наміру. Я хотів порозмовляти з Вільєрсом, лише порозмовляти, але він розкричався на мене, потім йому стало погано, і мені здалось, ніби він помер. Я подумав, що доповідь у нього під подушкою, і з цього все почалось. Одна дія змінювалась іншою, і в мене вже не було сили зупинитись, аж поки я отямився. Але я й гадки не мав щось таке зробити. Клянусь, це щира правда.

Вони стояли півколом біля нього, і Вендел Урс з жалем в очах слухав Каунасове каяття.

Фургонетка з Каунасом уже встигла від’їхати. На прощання Тальяферо змусив себе звернутися до Менделя, щоправда, досить холодно:

— Сподіваюся, сер, що все сказане нами сьогодні не залишить надто поганої пам’яті.

Мендель так само холодно відказав:

— Гадаю, нам треба якнайшвидше забути все, що сталося тут протягом останньої доби.

Вони були вже біля виходу, готові розлучитися, коли Вендел Урс, схиливши усміхнене обличчя, раптом сказав:

— Але ж ми не вирішили ще одного питання — про мій гонорар.

Мендель здивовано глянув на нього.

— Не про гроші мова, — зразу ж відповів на цей погляд Урс. — Я хотів би просити, коли буде змонтовано першу установку для трансференції людей, зарезервувати один рейс для мене.

Мендель усе ще мав заклопотаний вигляд.

— Заждіть, Урс. Адже до мандрівок у відкритому космосі ще дуже далеко.

Урс заперечливо похитав головою.

— Мене зовсім не цікавить відкритий космос. Аж ніяк. Я хотів би переміститись лише у Лоувер Фолз, що в штаті Нью-Хемпшір.

— Ну що ж, гаразд. Але навіщо це вам?

Урс засоромлено опустив очі. Тальяферо вразив дивний вираз його обличчя — суміш нерішучості, соромливості і водночас якогось завзяття.

— Колись, — почав Урс, — а збігло вже чимало часу, я познайомився там з однією дівчиною. Відтоді минуло багато років, але часом мені дуже хочеться знати…

Переклад з англійської.