Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Віктор Савченко ГОСТИНЕЦЬ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА

Ділянка землі в 2500 акрів між океаном, затокою і сельвою належала самому президентові компанії. Президент не скупився, наймаючи кращих архітекторів і будівничих для спорудження своєї триповерхової вілли — симбіозу зовнішньої старовини і внутрішнього модерну. То був, власне, замок, до якого, здавалося, не докладала рук людина; він ніби сам виріс із землі, порозсувавши густу траву й кущі. Замок стояв на відкритій, порослій смарагдовою зеленню площині. Біля нього не було ні доріг, ні навіть стежок, тільки злітна смуга, на якій, мов бабка на приколі, стояв блакитнокрилий спортивний літак.

Джюр Перера — двометровий здоровань з м’ясистим смаглявим обличчям і гривою густого чорного волосся — окинув поглядом стіл, і в його добрих волячих очах спалахнуло здивування. Стіл прикрашав широчезний таріль, на якому парувала гора апетитних ескалопів. Стояли ще пляшки з вином, шматки недбало нарізаного хліба та куверт із прянощами.

— Сідайте, Дюре, попоїжте з дороги, — сказав сухорлявий чоловік років тридцяти п’яти в лабораторному халаті. — Потім про справи.

Перера умостився в крісло на покуті. Чоловік у халаті теж сів до столу.

— Даруйте за одноманітність, — сказав перегодя худорлявий. — Сем, хоч і природжений гурман, проте фантазія його випаровується, щойно самому треба приготувати обід. Можна було б наробити біфштексів, відбивних та ще хтозна-чого…

— Пусте, — мовив Джюр Перера з повним ротом. — Зате щедро.

Худорлявий жував знехотя, аби підтримати компанію. Його увагу було сконцентровано на гостеві. Гора ескалопів тим часом швидко танула.

Коли гість підвівся з-за столу, він здавався удвоє гладшим, ніж був. Його добрі булькаті очі взялися вологою. Джюр із сумом подивився на недоїдений шмат м’яса та недопиту тіляшку вина, голосно гикнув.

— Хай вам чорт, — промовив невизначено. — Так наїстися. Ну, розповідайте.

— Гадаю, Джюре, що це краще показати, — сказав підводячись, худорлявий. — Ходімо.

Бетонні сходи в підвал аж гули під вагою Джюрового тіла. В підвалі смерділо. Джюр кривився, але мовчав. Худорлявий відчинив двері праворуч, із них війнуло сумішшю запахів стайні, свинарника і азотнотукового заводу. Джюр, переступивши поріг, спинився нерішуче. Посеред тісної кімнати, у кахляній лунці, стояв сферичний предмет до півтора метра в діаметрі, приплюснутий під власною вагою. Той предмет скидався на велетенський гриб-дощовик, у який зверху було встромлено скляний конус. Чоловік у халаті, все ще не кажучи ні слова, загріб з ящика відро дерті й сипнув її в конус. Ураз кругла поверхня здригнулась, як здригається шкіра в коня, в яку вп’явся ґедзь, узялася брижами й за мить оповилася смердючим газом, який сочився прямо із шкіри. Худорлявий клацнув пускачем — кімнату сповнило гудіння витяжки. Газ їдучими язиками поповз у розтруб під низькою стелею. Джюр, з полегкістю зітхнувши, підійшов ближче. Кулясте тіло було вкрите оболонкою, схожою на свинячу шкіру, тільки більш пористу і без щетини. Гість відзначив, що, по мірі того, як у скляному конусі меншало дерті, “дощовик” збільшувався в об’ємі. Перера не погидував ткнути пальцем у кулясте тіло і коли б зробив те потемки, то напевне подумав би, що наткнувся на круп великої тварини. Палець відчув живе тепло і пружність.

Третє відро корму худорлявий попрохав висипати Джюра, бо гриб так виріс, що господар уже не міг дотягнутися до країв конуса.

— Ви зачерпнули разом із дертю живу мишу, — голосно сказав Джюр, перекрикуючи гудіння витяжки.

— Висипайте, висипайте, — так же голосно відгукнувся чоловік у халаті. — Для Діка байдуже, що перетравлювати: стебла ліан, хітин комах чи живих ссавців. Аби предмети були органічного походження. Його шлунок — складна “біофабрика”, на якій сировина спочатку розкладається на компоненти, а потім уже ті компоненти у нових співвідношеннях надходять на м’ясоутворення. — Чоловік поблажливо поплескав долонею кулясту поверхню; на кахляну підлогу посипався порох.

— Що це з нього сиплеться? — поцікавився Джюр.

— Попіл: рештки неорганічних сполук, зайва клітковина і все те, що не може бути використане при побудові живої тканини.

По цих словах худорлявий узяв блискучий мачете, який лежав на ящику з дертю, і, розмахнувшись, рубонув тіло гриба — раз, другий, ніби кавун розрізав. Вирізав скибку кілограмів із двадцять вагою і тут же, загорнувши її в целофан, виніс у коридор.

Добрі волячі очі Джюра сповнилися жахом при виді метрової рани, з якої збігали тонкі цівки крові. Проте рана зменшувалася на очах. По кількох хвилинах вона й зовсім зникла; на шкірі якийсь час лишався рубець, а потім і він розсмоктався. По “операції” гриб зменшився в об’ємі.

— Регенерація, — пояснив чоловік у сірому. — Цей ген завдав нам найбільшого клопоту. Виростити потвору, — він кивнув на гриб, — було простіше, ніж надати їй властивостей швидко регенеруватись. Але стараннями Сема — а він у тонкощах генної інженерії куди більший спец, ніж у кулінарії — пощастило внести зміни в ті ділянки молекул ДНК м’язів і шкіри, які відповідають за регенерацію тканини.

Засмагле тлусте обличчя Перери раптом почало наливатися кров’ю.

— Послухайте! Виходить, ви нагодували мене м’ясом отого монстра! — в голосі велетня забриніла погроза.

— Нагодували, Джюре, не те слово, — незворушно відказав чоловік у сірому. — Почастували. Дікове м’ясо за смаковими якостями і поживністю перевищує кращі сорти свинини, яловичини та й будь-якої свійської і дикої тварини. Ходімо, покажу висновки спеціалістів.

Сусідню із сажем кімнату було заставлено новітнім біохімічним обладнанням. Чоловік у халаті витяг із бюро товсту теку, клацнув защіпками і поклав перед Джюром папушу грамот і актів експертиз. На деяких стояли герби наймогутніших м’ясних синдикатів.

— Тут грамоти на м’ясо нової породи свині, — нерозуміюче зауважив Джюр.

— А ви б хотіли, щоб, надсилаючи на експертизу м’ясо нашого Діка, ми приклали ще й біотехніану документацію? — іронічно мовив чоловік.

— То що передати Мартелю Таппінгеру? — запитав Перера, коли вони знову вийшли в коридор.

Худорлявий підійшов до морозильної установки і витяг звідти загорнуту в целофан брилу мерзлого м’яса.

— Оцей гостинець, — відказав він, — і додав. — Техніко-біологічну документацію ми передамо президентові компанії в обмін на документ, у якому значитиметься, що ми із Семом, а не він, є володарями цієї вілли і 2500 акрів землі.

— Жартуєте! — Лупаті очі Перери раптом недобре спалахнули.

— Анітрохи, Джюре. Чи знаєте ви, що собівартість кілограма цього поки що експериментального м’яса в сотню разів нижча за собівартість найдешевшої свинини? А уявіть господарство, в якому буде мільйон Діків, і прибутки від цього. Дещиці їх вистачить, щоб відлити нам із Семом золоті пам’ятники. А я не казав іще про мораль. В усьому світі щодень везуть на вбивство мільйони голів безвинних, лагідних і відданих людині тварин. Убивають, щоб їх м’ясом напхати животи двоногим, більшість із яких тільки й відрізняється від бідолашних жертв наявністю злості, пихи і зажерливості. Ми позбавимо людство цього гріха. У істоти, яку ми виростили, майже немає нервової системи. У Діка немає голови. Це скоріше “біологічна установка” для продукування натурального м’яса, у смакових якостях якого у вас, Джюре, здається, немає сумніву, — чоловік з усміхом глипнув на грубий живіт Перери.

Трава лежала при самій землі, і від того з вікон здавалося, що дме сильний вітер. Насправді ж, вийшовши на подвір’я, Перера і чоловік у сірому не відчули й подиху; траву прибив до землі учорашній мусон, який віяв з океану цілу добу. Ступаючи в незайману зелень, Перера запитав:

— Ви що, зовсім не виходите на подвір’я? Довкола жодного сліду.

— Нам не до прогулянок, — відказав чоловік, перекладаючи брилу м’яса на друге плече й підводячи очі. — Зверніть увагу, Джюре, на ту хмару.

Над стрілчатими вежами замку вився клубок рудих газів. Ті гази, як іржа; вкривали чисту блакить неба.

— То Дікова робота, — пояснив чоловік. — Ото й усі відходи виробництва… Хоча, певніше сказати: новий вид сировини. Ми пропускали ті гази через хроматограф — гамма азоторганічних сполук! Разом із цехами по виробництву Діків треба проектувати й азотнотукові заводи.

Підійшли до літака. Перера, перед тим як залізти в кабіну, спробував застібнути на собі піджак. Але як війне втягував живота, цього йому так і не вдалося. Ніяково посміхаючись, він сказав:

— Не знаю, як подивиться президент Таппінгер на вашу вимогу, та коли він поцікавиться моєю думкою, я підтримаю вас. І знаєте, з яких міркувань? З морально-етичних. Я починав свою кар’єру на іподромі. Не посміхайтесь, підлітком я був тонким, як лозина; кінь не відчував моєї ваги. І ось тоді я дізнався, якими розумними і відданими можуть бути тварини.

Перера взяв у чоловіка кавал м’яса і поклав на заднє сидіння. Тоді сам ступив на крило, літак аж хитнувся під його вагою.

Наступного дня тишу підземелля розітнув телефонний дзвінок. Біолог, що сидів біля бюро, хоч і очікував на дзвоник, проте здригнувся.

— Це вілла Таппінгера? — почувся у трубці жіночий голос.

— Поки що, — мовив з усміхом.

— З вами говоритиме президент компанії.

І одразу ж прозвуча’в деренчливий, як у цвіркуна, голос Мартеля Таппінгера:

— Алло, це ти, розбійнику?

По миті замішання біолог відказав:

— Я, патроне.

— Слухай, чи не забагато ви хочете за свою роботу? Знаєш, скільки грошей ми вгатили в обладнання, реактиви, платню вам, я вже не кажу про амортизацію вілли і таке інше… — скотопромисловець говорив швидко й уривчасто, ніби випускав черги із автомата.

— Досі ви платили за шанс, — спокійно відповів біолог. — А тепер треба платити за предмет. Предмет, який щонайбільше через півтора року зробить вас наймогутнішою людиною у світі.

— Це все солодкі слівця… Послухайте, Спільмане, в угоді йдеться про створіння, яке мало б саме віднаходити собі корм. А ваш м’ясний гриб, за словами Перери, вимагає, щоб його годували. Отже, формально ви не виконали зобов’язань.

— Коли підходити формально, Таппінгере, то до завершення теми залишається ще п’ять років. Отож вам доведеться почекати, поки в нашого м’ясного гриба виростуть ноги.

— І почекаю, — глузливо сказав Таппінгер і поклав трубку.

Сельва дихала випарами болота, густим від вогкості і гниття повітрям. Пасат ліниво котив важкі хвилі того повітря до затоки, і двом, чоловікам, які лежали при самій воді на прохолодному піску, воно здавалося віддихом ситого звіра. Вряди-годи із сельви долинало вуркотіння, зітхання, а часом і рикання. Була ще рання година. Лементували голодні чайки і білими блискавицями падали в каламутну воду.

— Габрієлю, навіщо тобі, власне, той замок? — обізвався гладкий чоловік з індіанським обличчям.

— По-перше, не лише мені, а й тобі, а по-друге, цей замок мені подобається, і місцевість гарна, — відповів його худорлявий товариш.

— Можна подумати, що ти все життя тільки й жив, що по замках.

— Ні, Семе, я не жив по замках. Я одна з тих мурашок, які кубляться в міських кам’яницях. Тільки багаторічна економія дала змогу старому заплатити за моє навчання в коледжі, а от утримувати мене він уже не мав сили. Доводилося підробляти. Розвантажував вагони з коксом, чистив каналізацію, а одного разу з гуртом таких як сам потрапив на холодильник скотопромислової компанії складувати м’ясо. Семе, скільки там м’яса! І на кожній бичачій туші фіолетове тавро компанії. Ліфти піднімали нові й нові штабелі на восьмий, дев’ятий, а потім і десятий поверхи; кожен поверх завдовжки з вулицю. Може, від холоду, температура там постійна — мінус п’ятнадцять, я відчув себе раптом серед трупів замордованих тварин. Це тоді спало мені на думку створити штучну істоту: безглузду, з нерозвиненою нервовою системою і єдиним інстинктом — їсти. Ця істота мала б розмножуватись вегетативно, як рослина або низькоорганізова. на тварина, а швидкість її росту мала в багато разів перевищувати швидкість росту дощовика. Півроку я віддав бібліотекам. А тоді зважився виступити.

— Я пам’ятаю той виступ, — промовив індіанець. — Але, слухаючи твої тиради на захист тварин, я думав про людей. Я бачив провінційне індіанське містеч’ко, в якому люди їдять м’ясо тільки на свято, я бачив тисячі напівголодних студентів, одним із яких, був і сам… І вже тоді знав, чим це скінчиться: хтось із “акул” іще більше натопче собі калитку на тому винаході — а що ідея з часом стане винаходом, у мене не було сумніву. Я довго вагався, перш ніж пристати на твою пропозицію співробітничати. Та потім мені спало на думку, що коли хтось із промисловців і урве від того винаходу, то це станеться завдяки конкуренції, а отже неминучому зниженню цін на м’ясо. Люди зможуть хоч попервах наїстися досхочу. Це вже був той розумний компроміс між власною шкурою та інтересами суспільства, який надавав мені моральне право взяти участь у твоєму ділі. — На вилицюватому обличчі індіанця блукала іронічна посмішка.

— Семе, тоді на засіданні наукового товариства серед слухачів була ще одна людина…

— Знаю. Ота руда дівчина з економічного факультету. Марієтта, здається.

— Так. На останніх двох курсах у мене з нею був роман. Вона водила мене по своїх родичах, багатству яких я міг протиставити лише свої успіхи в навчанні. Одного разу її старий забрав нас на цілий місяць до їхнього маєтку, який вони скромно називали віллою; то був замок у хащах Амазонки. Звісно, ніяких доріг, крім злітної смуги. Будували його з місцевого граніту, решту будматеріалу доправляли вертольотами. Батько пишався тим замком, а вона — батьком. Треба сказати, її старий— чоловік компанійський і мужній. Не всяк відважиться полювати на кайманів, а він полюбляв це заняття, ще й мене брав з собою. До того ж він не належав до числа тих багатіїв, які конче прагнуть підшукати своїм дітям до шлюбу рівню. Так от, Семе, дні, що їх я провів у тому замку з рожевого граніту, були найщасливішими. І найтрагічнішими, бо я тоді зрозумів, що влитися в родину Марієтти — все одно, що відмовитися від самого себе… Відтоді я потай мрію про замок, схожий на той, у якому я зазнав радості, але власний.

— Ніколи не помічав у тобі мрійника, — з усміхом зауважив індіанець, усе ще дивлячись у гранітний схил. — Але ж, Габрієлю, випустивши потвору, ми ризикуємо занапастити і сельву, і все довкола.

— Зате Таппінгер не матиме підстав звинувачувати нас у невиконанні угоди. До того ж, я певен, що коли справа дійде до випробування, скотопромисловець одразу збагне, чим це пахне.

— Що ж, хай буде на твоє. — З цими словами Сем підвівся. — Нам час іти. Скоро з’явиться літак.

Стрімкий кам’янистий берег затоки переходив у порослу густими травами площину, праворуч над якою навис застиглий вал зеленого моря джунглів. Над тим валом ряхтіла сила-силенна птаства. Кроки двох чоловіків голосно відлунювали на бетоні злітної смуги, другий кінець якої увінчувався гострими вежами рожевого замку. Коли до замку лишалося з півмилі, тишу порушило гуркотіння, а за мить з-над океану з’явився літак.

Сухий, зігнутий дідок у чорному смокінгу дріботів від літака, спираючись на ціпок, поруч із огрядним Перерою. Коричнева, без жодної зморшки шкіра на його обличчі скидалася на хітин. Коли ручкалися, Спільманові здалося, що він тисне лапу комахи — тверду й холодну. Іще йому здалося, що тій сухій лапці нічого не варто розчавити його людську долоню.

Президент компанії знав ціну часові.

— Де ви збираєтесь демонструвати вашу нову біосистему? — запитав.

Спільман відзначив, що губи Таппінгера, коли він говорив, залишалися нерухомими.

— Тут, на полі, — сказав Спільман.

— То й почнемо, — коротко продеренчав Таппінгер.

По цих словах президента компанії Сем пішов до замку і невдовзі повернувся з блискучим мачете і колбою, на дні якої рухалася невелика, завбільшки з горошину, кулька. Таппінгер мовчав, недовірливо втупившись у ті предмети. Сем витрусив кульку в траву, і зразу ж вона дала про себе знати бурим газом, який заструмував з того місця, куди вона впала. По чверті години кулька вже стала завбільшки з добрий гарбуз, а газу з неї валило стільки, що чоловікам довелося трохи відійти. Куля рухалася по спіралі, геть виїдаючи довкола траву аж до самих корінців. Ділянка, яку вона об’їла, нагадувала лишай, присипаний сірим пилом. Між тим апетит її розгорявся, вона, мов шалена, качалася по колу, жадібно припадаючи ротовим отвором до кущиків соковитої трави. Таппінгер, мов зачарований, дивився на кулясту істоту; в зіницях його неблимаючих очей поблискували щасливі вогники. Коли “дощовик” досяг метра в діаметрі, а сірий лишай на землі — площі, завбільшки з тенісний корт, почувся занепокоєний голос Перери:

— Містере Таппінгер, а може, досить… — Гадаю, усе й так ясно.

— Ні, — відказав президент, і в його голосі Спільман відчув ту ж крицеву твердість, що і в потиску руки. — Я мушу знати всі можливості нової біосистеми.

Вітер підхоплював пилюку з сірого “лишая” і, змішавши з бурими газами, розносив по полю. Під “дощовиком” зникали пташині гнізда, ящірки, перериті хом’ячі нори й мурашники. Спільман, спостерігаючи, як чорні, завбільшки з колун, зуби потЕори викрешують іскри з бетону злітної смуги — м’ясний гриб, мабуть, почув запах живої плоті, бо вони стояли з підвітряного боку, — сказав:

— Послухайте, Таппінгер, ще трохи, і нова біосистема стане небезпечною для нас.

— Пусте, — відказав керівник компанії; в його зіницях зблиснули лихі вогники.

“Дощовик” тим часом швидко гладшав і, схожий на селетенську краплю, здавалося, от-от лусне. Коли ставало затишно, гриб, оповитий димом, скидався на потвору, вкриту бурою вовною, та перший же подув пасату зривав з нього “перуку” і, розшматувавши, відносив у бік океану.

— Та й смердить же! — сказав президент, коли закрут вітру швиргонув на них хмару газу. — В деренчливому голосі вперше прозвучали веселі нотки: — А м’ясо в нього не отруйне?

— М’ясо цієї істоти таке ж, як і в Діка, — відповів Спільман.

— Перевіримо, перевіримо… Джюре! — Таппінгер значуще кивнув у бік літака.

Перера швидко, як на його вагу, збігав до літака і повернувся з автоматом.

— Гадаю, час заколоти кабана, — сказав президент компанії.

Але Перера не встиг натиснути на спусковий гачок. Шкіра триметрового в діаметрі “дощовика” не витримала власної ваги: він нагло репнув і розвалився навпіл, хлюпнувши в пилюку сукровицею. Президент, обіпершись на ціпок, дивітеся на кількатонні гори добірного м’яса, і в його очах спалахували то лукаві, то веселі, а то й жадібні вогники. Сем поспішив з мачете до гриба.

— Чого він побіг туди? — запитав Таппінгер.

— Коли не відрізати решток рота, за кілька хвилин обидві половинки стануть самостійними м’ясними грибами і все почнеться спочатку.

— О гідра! — В голосі президента компанії чулося схвалення і подив. — Семе, не займайте! — гримнув він.

Сем спинився від раптового окрику. Обидві половинки тим часом почали згортатися, як згортається їжак, ховаючи живота. Поки Сем розмірковував, чи слід йому виконувати наказ президента, половинки гриба перетворилися на дві кулі значно меншої величини. Та, що була ближче до Сема, крутнулася в його бік, і біолог кинувся навтіки.

Спільман, показавши рукою на сплюндроване поле, гостро сказав:

— Таппінгере, ви нищите нашу місцевість!

— Вашу, таки вашу… — примирливо відказав президент. Він витяг із спідньої кишені складений учетверо аркуш і подав Спільманові. То була дарча на замок і 2500 акрів землі, завірена столичним нотарем. — Мушу ж я знати до кінця можливості нової системи.

— Ваша допитливість нам дорого коштує, — зауважив Сем, відхекуючись. — Та й для вас це небезпечно…

Але для Таппінгера, здавалося, перестали існувати його супутники. Він не відривав очей від гладких істот, які з подвійним апетитом знищували траву і все, що в ній водиться. Вітер став рвучкішим. На чорній рівнині вперше закрутився вихор, і скоро в небо уп’явся стовп пилюки й газів. Згодом важка хмара тієї суміші заступила сонце. Два “дощовики”, пооб’їдавши простір уздовж злітної смуги на кілька десятків гектарів, швидко досягли розмірів гриба, з якого утворились. Один з них перекотився через вузьку вже для нього бетонну смугу, заходився голити місцевість з другого боку.

Першим не витримав Спільман; вхопивши президента за барки, він ревнув у хітинове лице:

— Таппінгер, кінчайте випробовування!

І, наче на підтвердження його словам, обидві кулі, одна по одній, луснули, утворивши чотири половинки, які почали швидко згортатися. Сем кинувся до однієї з пар і встиг відрубати ротовий отвір разом із зубами. Друга половина тим часом згорнулася, і Семові довелося тікати. Перера, не очікуючи на команду Таппінгера, кинувся до другої пари і почав садити кулями в обидві половинки.

— По зубах, Джюре, по зубах! — кричав Спільман, але здоровань не чув його за тріском автомата.

Кулі зникали в живому м’ясі, не завдаючи потворі ніякої шкоди. Перера не шкодував набоїв, він затято полосував довгими чергами вздовж і впоперек. Раптом сталося несподіване: “дощовик”, у якого Перера впритул садив із автомата, крутнувся і збив здорованя з ніг.

Тієї ж миті кількатонний тягар пригнітив чоловіка до землі. Над курною рівниною пролунав крик розпачу й болю.

Президент компанії, пожбуривши ціпок, на якого досі спирався, кинувся до літака. Біологи — слідом. Дихати було важко; при самій землі стелилася важка завіса пилюки й газу, але Таппінгерові, здавалося, не потрібно було повітря: він не біг, а стрибав, як цвіркун, великими і легкими стрибками, поли його смокінга тріпотіли, мов чорні крила. Коли біологи опинились біля літака, з кабіни вже чути було його тривожний голос:

— Негайно два вертольоти з вогнеметами і гарматами! Ви чули? Негайно! Так, до вілли… — По цих словах Таппінгер вискочив із кабіни і важко обіперся об літак.

Між тим “дощовики” й далі нищили все довкола, отруюючи повітря їдким газом. Один з них був уже на узліссі сельви. Другий і третій котилися до затоки й океану. Спільман з відчаєм дивився на чорну, як після пожежі, площину. Таппінгер, глянувши в той бік, де лежав автомат, перехрестився

Вертольоти приземлилися неподалік, на злітній смузі; звихорене гвинтами повітря здійняло хмару куряви. По кількох хвилинах двоє в цивільному вже стояли перед Таппінгером.

— Ясно, пане президент, — гаркнув один із пілотів. — По розривному снаряду на потвору. Гадаю, вистачить.

— Не раджу, — втрутився Сем. — Наробите ще більшого лиха. Із кожного шматка, в якому зостануться хоч залишки ротового, отвору, виросте новий гриб.

— Тоді підсмажте вогнем, — Таппінгер нервово махнув рукою.

— Спалите сельву, — зауважив Спільман. У його холодному погляді, спрямованому на президента компанії, читалися зневага й цікавість. — Не вистачить усіх ваших мільйонів, Таппінгере, щоб відшкодувати збитки.

— Що ж робити, хлопці?! — голос керівника компанії благально затремтів.

Біологи німували. На узліссі захиталась крона і повалилося велике дерево, по хвилі ще одне, розриваючи ліанові пута, гупнуло в пилюку. Над затокою урвався чаїний лемент; зграї цих швидкокрилих птахів кружляли тепер далеко від берега, над поки ще чистою водою. Натомість плесо, вкрите шаром легкого шлаку й піни, морщилося водориями, і здавалося, що на дні точиться запекла боротьба між велетенськими доісторичними чудовиськами.

— Ходімо, — сказав Спільман колезі.

— Заждіть! Габрієлю, благаю, придумайте щось! — від лискучої хітинової маски президента компанії не лишилося й сліду, вона ніби полущилась і обсипалась, У відкривши лице пойнятої розпачем людини. — Я заплачу, я відшкодую вам усі збитки. Ось, — Таппінгер витяг із кишені чекову книжку і тремтячою рукою вивів у ній суму з п’ятьма нулями. — Тут подвійне, ні, потрійне відшкодування. Ну, прошу, вас, Габрієлю! Заради вашого свята, якого ви колись тут зазнали… Заради Марієтти!

Спільман здригнувся. Слова Таппінгера викресали спомин, який, ніби блискавка в горобину ніч, освітив усе довкола, і він на мить побачив рудоволосу дівчину серед росяної зелені, яскравий диск сонця над затокою, чистого і прохолодного, неначе щойно з ранкової купелі. Але блискавка згасла, і перед очима знову постала сіра, курна пустеля, узлісся, на якому падали дерева, багнисте плесо, затоки, в його вухах уже вкотре пролунав розпачливий крик добряги Перери.

— Не треба згадувати про те, — холодно відказав Спільман.

Він подумав, що пам’яті не зітреш і не купиш за гроші, як не купиш і звичайної порядності.

Сем узяв чек. Його вилицювате індіанське обличчя залишалося непроникним, лише в розкосих очах, як у жертовнику, палахкотів лихий вогонь жерців доби Монтесуми.

— Пішли, бо буде пізно, — мовив Сем.

Вертоліт, розганяючи гвинтами хмари газу й куряви, завис над сплюндрованим узліссям. “Дощовики” — їх уже було більше сотні — жадібно обгризали кору з повалених дерев; оббіловані стовбури скидалися на кістяки велетенських тварин. Спільман натис на гачок, куля влучила в найближчу потвору, яка жадібно ласувала молодою паростю. Жодних змін. У череві “молоха” зникали все нові кущі й деревця. Лише перегодя із вертольота помітили, що м’ясний гриб, у якого влучив Спільман, став не таким активним, здавалося, він наситився: вжеле крутився дзиґою, лише спроквола накочувався ротом на їжу. Нарешті зовсім спинився, і, нерухомий, тепер особливо нагадував справжній гриб-дощовик, тільки велетенських розмірів.

— Чим ваш колега стріляє? — поцікавився один з пілотів у Сема.

— Кулями, начиненими штамом нітрофікуючих бактерій. Потрапляючи в організм гриба, вони розкладають аміногрупу білка.

Низько над океаном, аж до білої смуги прибою на кораловому рифі, нависло руде шумовиння, що його гнав з-над материка вітер. Гвинти шматували ту суміш пилюки й газу. Клапті рудого туману затуляли ілюмінатори, і пілот змушений був знизити вертоліт аж до самої поверхні хвиль, на якій де-не-де гойдалися купи сірої піни. В прозорій океанській воді “дощовиків” не було видно, проте дно нагадувало пустелю під водою — жодної водорості, жодного живого створіння. Тільки неподалік від коралового рифу біологи уздріли багато чорних зубчастих предметів — решток ротових отворів. Над ними сновигали сірі тіні акул.

— Хоч раз прислужилися людині, розбійниці, — пробурмотів Спільман.

Повернули до затоки. Пасат устиг повимітати з материка рештки газопилових скупчень, і тепер очі сліпило призахідне сонце. Від його близького палу, здавалося, ось-ось займуться смарагдові гребені лісу. А в затоці точилася запекла боротьба. Спільман, прикрившись долонею від сонця, спостерігав, як у бурунах каламутної води, що скипали над єдиним уцілілим грибом, мелькали чорно-жовті риби.

— Тут наші кулі зайві, — мовив біолог. — Піраньї.

Вертоліт узяв напрямок на бетонну смугу; в промінні призахідного сонця вона здавалася розпеченою до червоного. Пронеслись над самітнім згорбленим Таппінгером, який стояв над урвищем біля берега. Його чорна нерухома постать скидалася на пам’ятник цвіркунові.