Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Олекса Палійчук СТРАХ ЗАПЛЮЩИТИ ОЧІ

Чужа планета відсвічувала голубим сяйвом. Ще мить — і комп’ютер виштовхнув стрічку з показниками… Чудово! На цьому близнюкові Землі можна ходити без скафандрів. Слава фортуні! Джон Фейр повернувся до дружини:

— Ну, Маргарет! Твій капітан іще на щось здатен. Знайти таку планету!..

Сіроока жінка вдячно усміхнулась:

— Ти в мене ясновидець, Джоні. Але боюся, що ми там пробудемо недовго. Мине кілька днів, і ти знову зірвешся з місця.

— Побачимо. А тепер розбуркай нашого Свояка. Годі йому вилежуватись, — і капітан знову зосередив погляд на голубій планеті.

Через кілька годин зореліт вийшов на орбіту. Ще трохи — і він опустився на майже круглому плато, яким закінчувалась невисока тутешня гряда.

— Ми з’явилися сюди разом із сонцем, — сказала Маргарет. — Це, мабуть, добра прикмета, правда? Шкода тільки: нікому стрічати.

Джон Фейр закохано обвів поглядом струнку постать дружини. Захотілося обняти її, пригорнути… Якби ж поруч не стовбичив оцей Свояк! Так вони жартома охрестили свого супутника, якого їм в останню мить підкинули в Комісії міжпланетних польотів.

“Турист”, “морока”, “живий баласт” — як тільки не називали таких пасажирів астронавти! Бо, звісно, користі від них у рейсі ніякої. А вернешся назад — подавай цілий список спостережень, пиши докладний звіт, як він у тебе поводився… А весь цей клопіт від мудрагелів психологів. їм що — давай матеріал для дискусій, дисертацій…

— А ось і господарі! — Маргарет закинула голову і пальцем показала в небо.

Там, поступово розчиняючись у синій далині, кружляв якийсь великий чорний птах.

— Те, що тут нема цивілізації, майже аксіома. Планета дуже молода. Але якщо ми зустрінемо первісних людей, прошу не дуже кепкувати з науки.

— Гаразд, гаразд, — весело сказала Маргарет. — О, наш Ентоні вже роздягається!

— Тільки не спечись! — застеріг капітан, глянувши на Свояка. — А в тебе чудовий торс! — додав він. — Чисто тобі античний дискобол.

— Так, про це мені всі кажуть, — задоволено відповів Ентоні. — Особливо жінки.

— Ти бач! — присвиснув капітан. — Вони в тебе справжніми естетами були.

— А хто такі “естети”? — звів очі Свояк.

— Люди, що люблять прекрасне і розуміються на ньому, — пояснила Маргарет і перезирнулася з Джоном.

— Хе-хе, — заусміхався Ентоні. — Не думаю, щоб, скажімо, Крістіна розумілася на прекрасному, але моє тіло їй дуже подобалось.

— А потім вона тобі набридла? — запитала Маргарет.

— Авжеж, набридла. Розуму катма, та ще й бідна.

— Як для життя, то це занадто великі мінуси, — сміючись, зауважив капітан.

— Але ж, Ентоні, ти сам не із… — Маргарет підшукувала слова. — Не з учених і не з маєтних.

— Так, пані. Але наш брат завжди хоче знайти достойнішу від себе.

— О, та ти практичний хлопець! — знову засміявся капітан. — Ну, товариство! Чи не пора нам у мандри? Ні, ні, Маргарет, підемо я й Ентоні, а ти поки що вертайся в корабель. І гляди — не порушуй інструкцій.

Коли наступного дня жінка вийшла до них у красивій серпанковій сукні, з високою золотавою зачіскою, Джон Фейр аж рота відкрив з подиву: такою чарівною він уже давно не бачив свою дружину. Справжня фея!

Але ще більше вразив його Ентоні. Втупивши розширені очі в Маргарет, з кумедно розпростертими руками, він, наче сновида, рушив до неї, та під поглядами двох пар очей нараз отямився, опустив руки й хутко пішов до себе.

Капітан насупився. Зате в Маргарет настрій помітно поліпшився.

— Ти чого, Джоні? — трохи винувато запитала вона чоловіка. — Мабуть, я йому теж подобаюсь. Хіба це так уже й погано?

— Знаєш, я себе краще почуваю, коли тебе не їдять очима. І давай не будемо про це. Є справи важливіші.

Вони працювали в просторій неглибокій улоговині. Точніше, працював лише Джон Фейр. Ентоні ж носив за ним прилади. Капітан був у доброму гуморі, сипав дотепами, часто сміявся. Зате Ентоні ходив мовчазний і похмурий. Схоже було, сьогоднішня капітанова бадьорість його дратувала. Таким він лишався й після обіду… І коли Джон Фейр почав розповідати чергову кумедну історію, Ентоні несподівано урвав його:

— Слухай, старий! А ти знаєш, хто перед тобою?

— 3наю. Вродливий хлопець, якого після цього рейсу кохатиме вже не якась там дурна і бідна Крістіна.

Ентоні здригнувся і примружив око:

— Кажеш: не дурна й не бідна?.. — і якось недобре посміхнувся: — Хтозна, може, твої слова справдяться. — І вже різко: — Я був акробатом, капітане, тож добре знаю, що таке естетика.

— То чого було гратися в піжмурки?

— Інакше мене не взяли б “туристом”. Я не пошкодував віскі для тих, хто провалився на конкурсі, і вивідав, про що їх запитували. Комісії потрібен був здоровий красивий телепень, і тільки.

“Ну от, маєш! Невже там, на Землі, комусь спало на думку так по-дурному експериментувати? Послати з ними цього на вигляд простакуватого вродливця і подивитися, що з того вийде? Не на тих напали! Треба наказати дружині, щоб та ввела Ентоні дозу антистимуліну. А що, коли це справді входить у задуманий на Землі експеримент?! Ні. Так чинити він не має ні морального, ні службового права… А може, Ентоні їх розігрує?.. Вдає з себе сексуального маніяка?.. Та хай там хоч що, а він, капітан, просто зобов’язаний вжити застережних заходів. Навіть коли це тонко задуманий експеримент, коли вся поведінка Ентоні була запрограмована на Землі”.

Маргарет сиділа у своїй каюті. Вона з цікавістю гортала альбом Ентоні. Сфотографований у різних ракурсах, повітряний акробат дивував публіку своєю відчайдушною сміливістю.

— Маргарет! Я маю сказати тобі щось важливе.

— Я слухаю тебе, Джоні.

— Маргарет, ти повинна зробити одну ін’єкцію.

— Кому?

— Ентоні.

— І яку саме?

— Треба на якийсь час пригальмувати його лібідо.

— Ти збожеволів, Джоні?!

— Так треба, Маргарет. Поясниш йому, що це для профілактики. Заодно зробиш яку-небудь ін’єкцію і мені, аби не викликати в нього підозри.

— Схаменися, Джоні, Це в тобі ревнощі заговорили. Адже немає ніяких підстав! Ти зловживаєш своїм становищем. А це вже підло. Повторюю: підло! І сама я нізащо не піду проти совісті лікаря, проти людської совісті!

— Маргарет! Я роблю це заради твого ж спокою. До того ж я капітан, і за інструкцією маю право вдаватись до таких заходів. Ентоні може стати небезпечним,

— Що ж, тим цікавіше буде для мене й для тебе. Принаймні якась розвага на цій пустельній планеті…

— Досить! Сьогодні ж зробиш те, що я сказав! — Капітан різко махнув рукою, наче щось відрубав.

— Гаразд, гаразд, — якось аж надто хутко згодилася Маргарет. — Я все зроблю. Заспокойся, Джоні!

Однак поспішність, з якою погодилася дружина, капітанові не сподобалась.

— Тільки не спробуй мене обдурити! Це наказ. У корабельному журналі буде зроблено відповідний запис.

— Не турбуйся: виконаю твій наказ. Іди спати! — вже роздратовано відповіла Маргарет і демонстративно заглибилась в альбом.

Виходячи з каюти, капітан мимохіть зупинив погляд на фотографії, що висіла на стіні. “Безперечно, я програю Ентоні”, — подумки розкритикував він себе, дарма що на нього дивився ще зовсім молодий Джон Фейр у парадній формі астронавта.

Сьогодні вони з Ентоні весь день добували уран. Роботи вистачало: видовбати ніші, закласти вибухівку, зібрати й відтранспортувати руду. Акробат працював мовчки, але капітанові здавалося, що той уже не такий похмурий, як учора. Мабуть, лід потроху тане, втішав себе Джон Фейр і з насолодою пригадував ту невимушену атмосферу, в якій він жив під час попередніх рейсів з друзями.

А зовсім змінився Ентоні вже після повернення на корабель. Став на диво чемним, уголос захоплювався капітановими знаннями, його діловитістю. “Певне, і дружини моєї соромиться, — думав Джон Фейр, — не хоче постати в її очах примітивним заздрісником… Хоч, звісно, тут не обійшлось без ліків Маргарет. Ну що ж, працюй тепер на згоду, на мир.

Нарешті запаси паливного матеріалу було поповнено. Задоволені своєю роботою, чоловіки мирно відпочивали в затінку корабля. От тільки Маргарет була не в настрої. Виждавши якийсь час, вона рішуче виклала свою кривду:

— Ви все ходите обидва. А мені знай сиди на одному місці. Джоні, ти ж обіцяв…

— Зачекай, люба. Ось лишень оглянемо “яму”, і тоді… Одне слово, незабаром ти фотографуватимеш своїх ссавців скільки заманеться.

Яма, про яку згадав капітан, зяяла майже в центрі вузької западини і скидалася на глибокий штучний кар’єр. Для геолога знахідка: матеріал аж проситься в руки.

Джон Фейр узявся настроювати датчик. Потім начепив на себе геологічну сумку, узяв торбу для проб і підійшов до краю прірви. Кинув туди камінця — прислухався:

— Ого! Метрів п’ятдесят! Не менше! Ну, Ентоні, лаштуй линву! — І, вже підв’язаний, нараз зупинився, глянув на небо: який контраст із цією чорною безоднею!

— Капітане! Може, полізу я?.. Все-таки акробат?! “Вирішив, що вагаюсь”, — подумав капітан і відповів:

— Воно-то так, голубе, та акробатів чомусь не вчать геології. — І промовисто ляснув по сумці. — Ну, поїхали!..

Все глибше й глибше спускав Ентоні капітана. Обережно і точно за командою. А тому знай мало: хоч і котив градом піт, не переставав фотографувати, клацати датчиком і брати проби. З цією справою треба закінчити сьогодні: завтрашній день належить Маргарет.

Нарешті дно. Шнур відразу ж ослаб — кільцем ліг до ніг. Джон Фейр ще раз увімкнув датчик: еге, тут близько вода!

— Уже дно, капітане?

— Уже! Але спочатку витягнеш торбу з пробами. — Джон Фейр звільнився від шнура і надійно обв’язав ним торбу. — Віра-а-а!

Торба хутко поповзла догори. І раптом капітаном оволодів якийсь неспокій. Що за чортівня?! Ага, то йому пригадалася давня казка, в якій усі скарби витягли нагору, а того, хто їх добув., залишили в підземеллі… Ну-ну, цього ще бракувало! Як тобі не соромно, капітане?!

І зненацька голос:

— Капітане! Залишайся там, унизу! — і після паузи: — Ти непоганий чолов’яга, але я теж хочу мати трохи щастя. Без Маргарет мені нема життя.

— Кинь дурні жарти, Ентоні! — Джон Фейр витер піт з чола.

— По-моєму, нам обом зараз не до жартів. Ти вже доволі нею натішився, тепер віддай іншому… Завтра вона все одно стала б моєю.

— Ентоні! Візьми себе в руки. Ти ж мужчина! Тебе совість загризе.

— Не загризе! Не вперше… Уїл був добрим повітряним акробатом і мав більше шансів заволодіти рукою Мері. Хазяїнової доньки. Та я на півсекунди пізніше кинув йому перекладину… Публіка бачила: він сам упав на манеж.

— Ти без мене нікуди не долетиш.

— Долечу! Маргарет і автопілот допоможуть.

— Маргарет ніколи не буде твоєю. Вона тебе зненавидить.

— Ти погано знаєш жінок, Джоні. Вона так само жива людина… Я вже їй трохи подобаюсь. А ти ж сам впав у провалля!.. Повір: я тяжко сумуватиму за тобою, старий. Так тяжко, що їй навіть стане жаль мене… І носитиму я її на руках ще краще, ніж ти! Зі мною вона заживе другою молодістю.

Капітан схопився за голову й тихо застогнав.

— І гроші твої, Джоні, тепер належатимуть їй, а отже, мені.

Джон Фейр скорчився від спазмів у шлунку, його сильно занудило. Проте переміг хвилинну млість, і невдовзі з прірви глухо долинуло:

— Гаразд, Свояче!.. Тепер слухай моє останнє бажання: загорни в скафандр пістолет і кинь сюди.

— Навіщо?

— Я не збираюсь тут довго мучитись, йолопе! А скафандр — найкращий саван для астронавта.

— Ти мужня людина, капітане. Але через твоє щастя нещасливий Ентоні… Лови і прощай!

Джон Фейр втомлено сповз на дно ями і ліг горілиць. Зі своєї глибокої могили він дивився вгору. На блакитну цятку неба. Дивився і боявся заплющити очі. Далеко. Все далеко: небо, Земля, друзі і… Маргарет, яка не виконала наказу. Пожаліла хлопця? Чи не схотіла відмовитись од маленької жіночої втіхи? Швидше і те й друге… Коли ж вона захоче побачити мою могилу, Ентоні поведе її до першої-ліпшої прірви. Ех, пізнувато пригадалась казка про підземелля!

За якусь чверть години Джон Фейр, похитуючись, звівся на ноги. Тремтячими руками взяв у руки зубило й молоток. Спробував бити каміння. Там, де вода. Марно. Тоді він розгорнув скафандр — свій легкий робочий костюм. Повільно одягся, залишивши відкритим тільки обличчя. Оглянув пістолет: жаль, на зубилі його лазерної енергії не заощадиш… Відклав зброю і взяв датчик — старанно вибрав потрібне йому місце. Тепер можна… Тримаючи обіруч пістолет, майже впритул підніс його до кам’яної тверді. Натис на спуск і тут же відпустив. Подивився на глибину отвору, тоді знову взяв зубило й молоток. Орудуючи ними, трохи збільшив кільце отвору. Знову вставив зброю в заглибину. Цього разу надовще… Аж поки не почув шипіння… Вода! Джон Фейр гарячково висмикнув пістолет. Тонкий, але сильний струмінь води вистрелив у яму. Капітан ще раз глянув на стрілку датчика і тепер уже без вагань спрямував пістолет на кам’яну стіну.

Так виникли ще чотири отвори, які разом з першим — вершиною — тепер утворювали майже рівнобедрений трикутник. Вони не дістали води, та капітан цього, власне, і не домагався. Здавалося, зовсім спокійно застромив пальці в одну з кишеньок похідної торби і видобув звідти дюжину тонких жовтих паличок. Тут же позасовував їх у вибиті лазером дірочки. Ще з іншої кишеньки дістав тюбик і, відкрутивши ковпачок, густою рідиною навхрест сполучив усі отвори.

Вода вже сягала колін, але в’язень терпляче ждав. У руці він тримав маленьку блискучу запальничку… І тільки тоді, коли вода піднялась вище пояса, Джон Фейр натиснув кнопку запальнички й підніс вогник до точки перетину двох ліній. Затим набрав у легені повітря і пірнув під воду.

Капітан тремтів. Але тепер — від холоду… І тільки-но дістав руками країв ями, як спритно, мов кішка, викинув своє тіло на волю. Швидко скинув скафандр і побіг у напрямку до зорельота. Він біг, не розбираючи дороги, не помічаючи, як день переходить у ніч, оповиваючи сутінками горби, яруги і чагарники. Всі найважливіші центри його, всі нерви вібрували й гули від щойно пережитого, від подиху смерті. Але він живий, живий! А що було б, якби не ота свята вода? Якби не вода… Він убив би себе. Убив би!.. Бо тільки так, разом із собою, він зумів би знищити оту жовтаво-млосну безвихідь, оту нудотну каламуть. І страх… страх заплющити очі… Ні, ні! Не треба більше думати про це, не треба! З нього вже досить… Він навіть не хоче уявляти собі того, що попереду. У свідомості — тільки контроль за напрямком руху. І все.

Його корабель, його дім і храм, стояв на місці. Тільки наглухо зачинений, ще темніший від нічного неба. Він; був у жалобі. Не жарт: самого господаря поховав… А той господар узяв та й вернувся до рідного порога… Он сидить дожидається, коли домівку відчинять!.. Капітан обіймав свого друга-велета і тихо плакав…

Так він стояв довго-довго. Потім прихилився до дюз і поринув у глибокий сон без сновидінь.

Хороший хлопець капітан. Хороший. Та тільки чому ось він… він, тренований майже на всіх диявольських каруселях, раптом сіпнувся? І затремтів дрібно-дрібно? Чому потемніли й так хижо звузились його очі?.. Еге, та то відчинився його дім. І вийшли з нього двоє — господиня та її лукавий гість. Убивця господаря. Ідуть кудись… Дуже згорьована вдова — гість її під руку тримає. Щоб не впала!.. “А що ж то вони робитимуть? — дивується господар. — Ага, квіти обоє збирають. Йому на могилу…” І стукнув капітан своєю зброєю по машині — звів голову гість. Ще раз ударив — той рушив до корабля: що там? І раптом спинився. Зблід. То сам господар вийшов йому назустріч. Воскреслий! Тільки дивний якийсь! Глянула й собі господиня і теж заклякла на місці: і падати не падає, і до чоловіка свого не біжить.

— Ну, Ентоні! Кажи останнє бажання! — підняв зброю капітан.

Мовчить Ентоні. На його обличчі — маска якогось містичного і водночас тваринного жаху.

Мовчить і капітан, повільно опускає руку., Переводить погляд на дружину, ледь чутно каже:

— Це твій останній рейс, Маргарет. Віднині ти теж пасажир… Живий баласт.